СКАЗ №10 (жовтень 2013) by Skaz Magazine

10-11

Rock-H

14-23

Пiвденний берег Криму: замки та палаци

24-25

Вам лист

26-28

Яке їхало, таке здибало

30-32

Ірландія

34-37

Ілля Стронґовський

38-39

Настрій

40-43

Куля в серце

60-63

«Зробила б тату на лобі»

68-69 Себе

70-73

Духу, прийди

Діана Арбеніна:

«Потрібно боротися зі собою, звісно. Зі своєю нестерпністю, зі своїми пороками. Потрібно намагатися бути Людиною. Це дуже важко робити щоденно. Це ж не лише по святах потрібно робити, а кожну секунду, кожну хвилину думати, як ти живеш.»

44-49

Конфлікт? – Сам такий!

«Отак посваришся з людиною, а потім, пригадуючи, ламаєш голову: «Ну в чому ж річ?» І полетіли відповіді: бо всі люди злі, бо магнітні бурі, бо знайома сказала, що в листопаді цього року дуже багато смертей, бо від «сусідів» не дочекаєшся дешевого газу, а за Союзу хліб коштував 40 копійок.»

50-59

Люко Дашвар:

«Ми завжди щось читаємо, засвоюємо непотрібну інформацію. Ми сьогодні аж перечитані, але то розрізнена, хаотична інформація, яка плутає мозок.»

64-67

.............................................. Головний редактор: Павло КИРИК

Літературний редактор: Галина КОПРОВСЬКА

Фото:

Анна-Лілія КОКОРА Юля КИРИК

Дизайн:

Павло КИРИК

Журналісти:

Галина КОПРОВСЬКА, Анна-Лілія КОКОРА Юля КАТИНСЬКА, Ольга ЗАВАДА, Андріана ЛЕЛЕ, Юля КАЗМІРЧУК, Христина КАЛИН, Павло КИРИК, Ірина СЕМЕРАК, Ніна ПОЛІЩУК

.............................................. Наші контакти:

http://issuu.com/skaz.magazine http://vk.com/skazzz.magazine http://www.facebook.com/skaz.magazine https://twitter.com/skaz_magazine

.............................................. Розміщення реклами:

skazzz.magazine@gmail.com

.............................................. © Інтернет-журнал «СКАЗ» Видавець ГО «Медіа СКАЗ» Номер реєстрації 1404610

При публікації матеріалів обов’язкове посилання на журнал. Фото з обкладинки Павла Кирика. В номері використано фотографії з інтернету.

..............................................

Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори публікацій. Редакція може не поділяти точки зору автора.

..............................................

–

соціальна реклама

Хлопчик народився у світі залежностей. Він це відчув з першим подихом, коли його легені розкрилися. Десь там, глибоко-глибоко, відчув. Хлопчик ріс у повноцінній сім’ї, батьки піклувалися про нього й оберігали від згубного впливу вулиці. Там – казали батьки – ходять всілякі люди, серед них є і добрі, і погані. І ще серед них є Дилери, що торгують наркотиками.

лися голодні. Вони безпомічно тинялися подвір’ям і чекали на Хлопчика. Хлопчик не прийшов. Вдосвіта він згадав про звірів і поспішив їх нагодувати. Хлопчик тоді подумав: «Якщо б я ще деякий час не пам’ятав про те, що маю нагодувати пса і котів, то вони б померли». Так само помер би Хлопчик, якби про нього забули батьки.

Хлопчик мав собаку і двох котів. А ще поруч з будинком був невеличкий город, на якому мама дбайливо вирощувала помідори, огірки, картоплю та іншу городину. Хлопчик був залежний від батьків, а від Хлопчика були залежні його пес і котенята. Батьки надвечір приносили пакунки з харчами, серед яких завжди був і пакет з молоком для котів та кістки для пса. Одного разу Хлопчик забув нагодувати своїх домашніх улюбленців, і ті залиши-

Ішов час, і Хлопчик ріс. Він дізнавався про різні види залежності. В школі його вчили, що для життя потрібен кисень, а для кисню – сонце і дерева. А для дерев – вода і земля. Людині потрібно їсти, спати, спілкуватися, відпочивати, працювати. Людина може мати погані залежності: від алкоголю чи від цигарок. Були й інші залежності, про які в школі не розказували, але про які охоче балакали хлопці на вулиці. А ще були Дилери.

Про Дилерів говорити мали право лише дорослі. Що означає бути залежним від Дилера Хлопчик зрозумів через деякий час, коли підріс. Усі, якщо хочуть бути щасливими, мають знайти свого Дилера. Дилер має наркотики. Без них діла не буде. В підлітковому віці Хлопчик пішов шукати свою першу дозу. Дилер був на рік молодший і вчився в одній школі з Хлопчиком. Хлопчик очікував обіцяного кайфу, а натомість відчув лише розчарування. За п’ять років Хлопчик змінив чимало Дилерів. Він кожного разу очікував, що нарешті відчує усю красу наркотичного сп’яніння, попаде під мимовільну залежність, втратить голову і буде безмежно щасливим. Але кожного разу було одне і те ж – пустота. Уколи йому робили у вену нестерильними шприцами, а пігулки були дешевими підробками, від яких боліла голова і нудило. Хлопчик ішов від своїх Дилерів. Деколи Дилери ішли самі. Хлопчик завжди помічав довкола безліч вдалих контрактів: між Дилером і Клієнтом. Усі вони виглядали дуже щасливими і задоволеними. І тоді Він думав, що тільки йому одному не щастить. У нього вроджений дефект душі – імунітет до такого роду залежностей. Батьки невпинно старіли, від чого ставало страшно. Мама ставала сентиментальна і дуже турбувалася за сина. Тоді Хлопчик зрозумів, що його залежність від батьків в дитинстві – ніщо, в порівнянні із залежністю, яку відчувають батьки до нього.

надто сильно протикали вену. Текла кров. Його пігулки хоч і були якісні, але серце від них так шалено калатало, що Хлопчик думав, що помре від передозування. Хлопчик не знав, що став залежний до того моменту, поки Дилер не пішов від нього. Почалася ломка в усій красі. Хлопчику було дуже боляче, його вивертало зсередини, йому хотілося розбити голову об що-небудь. Але він був радий. Хлопчик так довго чекав цього, він так боявся, що в нього вроджений дефект імунітету. І навіть крізь товщу болю він споглядав відблиск кайфу від наркотиків, що міцно захопили клітини мозку. Друзі завезли Хлопчика в лікарню для наркозалежних, де він пройшов курс лікування. Через сім місяців його випустили, а лікар поставив печатку в його медичній картці: «Здоровий». Коли в Хлопчика питали опісля чи він залежний, той відповідав, що ні. Коли його питали чи він планує знайти нормального Дилера і заключити контракт, Хлопчик відповідав, що так. Деякий час Хлопчик вірив у те, що говорив. Через два роки Хлопчик випадково зустрів Дилера на вулиці. Вони поговорили, досить мило і жваво. Ніхто з них не згадував про минуле. Дилер пішов, а на столі Хлопчик помітив дві пігулки. Чи забув їх Дилер випадково, чи залишив навмисно – Хлопчик не знав. Він вклав їх собі в долоню й пішов додому.

Був світанок, Хлопчик дивився у вікно й думав. У руці в нього були дві пігулки. Коли Хлопчик втратив віру в дві речі: що він коли- людина один раз підсіла по-справжньому, то небудь знайде свого ідеального Дилера і що вона ніколи вже не зможе бути остаточно всі існуючі контракти ідеальні. Він дізнався, вільною. Залежність мовчатиме лише тоді, що часто Дилери дають дозу іншим Клієнтам. коли поруч не буде причини залежності. А Клієнти ходять до чужих Дилерів. Якщо покинути місто, підірвати за собою мости, емігрувати, переплисти океан, зариВ теорії медицини описаний такий вид залеж- тися глибоко в яму. Але якщо твій Дилер поності, коли Клієнт залежний не від самих нар- кажеться, скільки б часу не пройшло, відгуки котиків, а від Дилера. Він навіть вписаний в із минулого пролунають в душі. міжнародний реєстр захворювань. Кажуть, цю залежність можна вилікувати. Просто по- Хлопчик подивився у вікно на світанкове трібен час. сонце. Подивився на пігулки в долоні. І заплющив очі. Через рік Хлопчик познайомився із таким Дилером. Його шприци хоч були і стерильні, але w

базікало

Rock-H:

«Ми би притримали час»

_________________

Ця музика близька як українцям старої генерації, так і поколінню незалежної України. Вона особлива. Вона несе п’янкий народний темперамент, академічну точність і бунтівний дух. Її творці – гурт «Rock-H» або «Рокаш» – вже п’ятий рік поспіль діляться магією української пісні. У них все просто – закарпатська говірка, сучасна обробка народних текстів, класично правильна мелодія. А ще щира усмішка, правильні музичні орієнтири, бажання створювати якісний український продукт. Наразі хлопцям вдається це прекрасно, про що свідчать численні концерти, плідна праця над новим альбомом. Якщо ви ще досі не чули про «Рокаш», запрошую до знайомства із цими запальними хлопцями. – Як з’явилася ідея працювати у фольковому напрямку? – Нам порадили розвиватися в цьому напрямку продюсери конкурсу «Свіжа кров», з якого ми починали свою кар'єру. Але й для нас самих цей напрям найближчий. – Як «Рокаш» обирає тексти для свого репертуару?

– Якби вам дали доступ до скриньки, де зберігаються всі таємниці світу, про що ви хотіли б дізнатися в першу чергу? – У чому зміст життя? – Якби ви були лицарями, то якого ордену?

– Хоч лицарство і овіяне романтикою, ми раді, що ми живемо не – Опрацьовуємо тексти закар- в ті похмурі часи. патських народних пісень, адаптуємо їх під нашу музику. – Яка дика тварина найкраще могла б передати енергію вашої – Яка музична композиція може музики? змінити світ за один день? – Кінь. – Нам здається, це вдалося Яну Тірсену, який написав трек до – Опишіть ідеальний осінній фільму «Амелі». вечір вашого гурту. – Продовжте, будь ласка, ре- – Це осінній вечір, коли у нас є чення. Якщо не музика, тоді… концерт, на який прийшло багато наших слухачів. – Бізнес. – Як «Рокаш» святкуватиме своє – Якщо б ви мали машину часу, п’ятиріччя? куди б відправилися? – Все просто. На роботі. – Ми би притримали час, щоб Нelena York більше встигнути зробити.

анонси

26 листопада

ЛЬВІВ/Театр опери та балету

прийшов.побачив.написав.

. Пiвденний берег Криму .

замки та палаци

Що насамперед робить людина, яка зібралася у далеку мандрівку? Правильно, перевіряє прогноз погоди на декількох сайтах і вже тоді пакує свої валізи. А в тих, хто зібрався у мандрівку сонячним Кримським півостровом, сайти з прогнозами синоптиків – на другому місці. На першому – путівники, туристичні довідники, мапи та карти. Навіть якщо після затяжної зими та не надто теплої весни ви на 100% впевнені, що всю літню відпустку сидітимете в морі та засмагатимете на кримському сонечку, вашим планам не судилося здійснитися. Бо Автономна Республіка Крим, окрім самого моря, має ще багато цікавинок, які чекають за кожним поворотом (читайте матеріал «Південний берег Криму» у випуску №9). Одна з таких цікавинок – замки та палаци, які на туристичній карті півострова займають все узбережжя. Мабуть, усі коли-небудь мріяли про будиночок на березі моря. Але в Криму навіть мрії стають трішки грандіознішими: хочеться стати щасливим власником замку на березі моря. Гаряче сонце, приємний бриз, прохолодні замкові мури та неперевершений краєвид. Удень – проміння, що грає на морських хвилях, вночі – місячна доріжка, і завжди – гори. І якщо на пляжах під час туристичного сезону ніде яблуку впасти, то можна сховатися у просторій бібліотеці власного палацу. А біля нього чудово мати ще й великий парк зі старими деревами та рідкісними рослинами, широкими алеями й вузькими стежечками, водоспадами та білками. Також власними :) Мрії, звісно, можуть залишатися мріями. Але якщо ви в Криму, до того ж на морському березі, то якийсь із численних замків ви точно побачите: або з пляжу, або з дороги. І тоді ще більше закортить побувати в ньому, уявити, як чудово було би щоранку дивитися на ці безмежні простори, вдихати це повітря і не перейматися дрібницями. Реальність все ж залишається набагато прозаїчнішою. Бо насправді замки й палаци в Криму, як і пляжі, або переповнені туристами, або приватизовані. І якщо вхід на їхню територію безкоштовний, то в саме приміщення – зовсім недешевий. Але справжнім шукачам пригод та любителям замкових споруд жодні перешкоди не страшні. Тому вмикаємо терпіння, вмикаємо уяву, вмикаємо хороший настрій. Зараз серпень 2013 року. Ми відправляємося у мандрівку найпопулярнішими замками та палацами південного берега Криму – Воронцовським, Лівадійським, Масандрівським та Ластівчиним гніздом.

прийшов.побачив.написав.

Воронцовський палац

Розташування. Автономна Республіка Крим, місто Алупка Історія. Все починалося просто. Граф Михайло Воронцов, який став у 1823 році генерал-губернатором Бессарабії, вирішує побудувати собі парадну резиденцію – палац в Алупці. Але палац не простий, а за спеціальним проектом англійського архітектора Едварда Блора – того самого, який спроектував лондонський Букінгемський палац. Грандіозне будівництво тривало з 1828 до 1848 року, паралельно впорядковували пейзажний парк, і за цей час на території палацо-паркового комплексу з’явилися центральний, бібліотечний, гостьовий та столовий корпуси, більярдна та чайний будиночок. Будували у стилі класицизму з використанням готики та романтизму, а як матеріал використовували сірий діабаз – камінь вулканічного походження – що надало будівлі особливого шарму. У палаці мешкали три покоління Воронцових. З 1921 року при СРСР у приміщенні створили музей. Під час німецької окупації з нього було вивезено 537 предметів мистецтва, картин і гравюр. Після війни повернули лише частину з них. У Воронцовському палаці продовжує працювати музей, проводять виставки. Сучасний стан. Не знаю, яке враження справляв палац 150 років тому, коли його тільки-но добудували, але зараз він просто вражає. По-перше, навколо нього розкинувся чудовий парк-заповідник з фонтанами, скульптурами та численними лавочками в затінках екзотичних дерев. Подруге, сама будівля захоплює своєю незвичністю. Це не такий замок, до якого всі привикли, – з баштами, шпилями та підвісними мостами. Цей палац – втілення розкоші. І, по-третє, приміщення тут також незвичні. У палаці є близько 150 кімнат, і кожна має оригінальне оздоблення. Старовинні меблі, годинники, дзеркала, ліхтарі, колекція живопису, порцеляни, кришталю та бронзових скульптур. Усю помпезність інтер’єру неможливо описати словами. Мабуть, не один зловмисник планував геніальне пограбування Воронцовського палацу. Але й охорона тут також відповідна. Та й вхід у приміщення в серпні коштував 75 гривень! Багато туристів надавали перевагу прогулянці унікальним парком, аніж екскурсії по кімнатах. А ще з Воронцовського палацу відкривається неперевершений вид на Чорне море та гору Ай-Петрі – найбільш вітряне місце в Україні. Словом, це чудове місце для життя. Але ж це, на жаль, музей.

прийшов.побачив.написав.

Лівадійський палац

Розташування. Автономна Республіка Крим, смт. Лівадія Історія. У далекому 1790 році грецький офіцер російської армії Ламброс Каціоніс вирішив побудувати собі маєток неподалік Ялти. Він назвав його на честь свого рідного міста в Греції – Лівадія. Та це тільки початок. Бо після смерті офіцера маєток переходив з рук у руки. У 1835 році на території маєтку польський магнат Потоцький збудував собі палац. А в 1860 році Лівадія переходить у власність до дружини імператора Олександра ІІ. Згодом палац Потоцького перебудовують у так званий Великий Палац, будують Малий Палац, дві церкви та ще близько 60 господарських приміщень. А «господарка» біля палацу була чимала – молочна ферма, фруктові сади, оранжерея та парники. Тут була навіть власна електростанція і завод з виробництва льоду. У 1910 році Великий Палац зносять, а на його фундаменті будують новий. Палацо-парковий комплекс розростався, і в 1914 році тут було близько ста житлових будівель та чотириста службових. Такий «розмах» має просте пояснення – Лівадійський палац тривалий час був літньою резиденцією царів Романових. А в радянський період у палаці розмістили санаторій. Щоб не бути багатослівними: вивіску «Лівадія – маєток його імператорської величності» змінили на «Селянський курорт «Лівадія». З 1974 року в палаці почали проводити екскурсії. Сучасний стан. Сьогодні палацо-парковий комплекс окрім того, що в ньому проводять екскурсії, має ще й практичне застосування. У приміщенні Великого Палацу (інша назва – Білий Палац, бо будівля справді цілком біла) проводять міжнародні зустрічі, саміти «УкраїнаЄС», а в колишньому приміщенні електростанції розміщена Органна зала міста Ялти. Палац міститься всього за 2 кілометри від найпопулярнішого курортного кримського міста. Сюди приїжджають і туристи, і місцеві жителі. Гуляти поміж старовинними будівлями та старими деревами – миртами, кедрами, пініями, кримськими соснами – що може бути краще? Тим більше, що з цього палацу також відкривається чудовий краєвид на море. Тут є дуже гарні мармурові скульптури, паркові альтанки та затишний Італійський дворик у стилі італійського Ренесансу. Проте палац не виглядає столітнім, від нього не віє духом історії та давнини. І, поки він продовжує служити державним цілям, можна пошукати для себе інше улюблене місце над морем – менше, компактніше та трішки затишніше.

прийшов.побачив.написав.

Масандрівський палац

Розташування. Автономна Республіка Крим, смт. Масандра Історія. Цю будівлю задумав спорудити Семен Воронцов – син того самого графа Михайла Воронцова, який почав зводити Воронцовський палац. Роботи розпочали в 1881 році, але вже наступного року князь помер, і будівництво припинилося. У 1889 році маєток із недобудованою спорудою став власністю імператора Олександра ІІІ. Палац добудовували з численними змінами до початкового проекту, надали фасаду в стилі французького Відродження ознак модерну, спланували парк. Масандрівський палац використовувався тільки для відпочинку, оскільки в ньому не було великих просторих зал для прийомів. Тут іноді ненадовго зупинялася сім’я імператора, яка часто проводила літо в Лівадійському палаці, а сюди приїжджала на прогулянку в парку. У 1929-1941 роках у палаці розташувався санаторій для важкохворих на сухоти, а в післявоєнні роки була державна дача, на якій відпочивали Сталін, Хрущов і Брежнєв. У перші роки незалежності України в палаці відкрили експозицію, на якій представлені інтер’єри, предмети побуту та витвори мистецтва другої половини XIX століття. Сучасний стан. Сьогодні Масандрівський палац – це філія Алупкинського палацово-паркового музею-заповідника. У невеликих кімнатах з відновленим за малюнками оздобленням (оригінальне не збереглося, оскільки тут був туберкульозний санаторій) проводять різноманітні виставки. У серпні вхід до палацу коштував 70 гривень, включно з екскурсією. Будівля однаково цікава і з парадного входу, і з заднього. Але спереду перед палацом ростуть два розлогих вічнозелених дерева – секвоядендрони гігантські, яким по 130 років! Фасад оздоблений оригінальними скульптурами, на яких висять таблички «Обережно, токсично». Можливо, для того, щоб туристи не рухали. Поруч із Масандрівським палацом розташований красивий парк, продають сувеніри. А з оглядової площадки неподалік головного входу видно безмежне, але далеке, море. Ця будівля розташована трохи вище, ніж інші замки. Її важко побачити з дороги, немов палац заховався серед своїх прадавніх дерев. У ньому є щось по-домашньому затишне – мабуть, відсутність величезних зал та надміру оздоблених апартаментів. Але Масандрівський палац, без сумніву, захоплюючий та унікальний.

прийшов.побачив.написав.

Ластівчине гніздо

Розташування. Автономна Республіка Крим, смт. Гаспра Історія. Скеля Аврора, яка здіймається на 40 метрів над морем, колись була просто скелею. Та в кінці XIX століття на ній побудували невеличкий дерев’яний будиночок для генерала. З вікна було видно тільки небо та море, і чоловік назвав цю затишну, романтичну та скромну місцину «Замком любові». Опісля це місце мало ще декілька господарів, одна з них – московська купчиха Рахманіна – знесла старий будинок і побудувала на ньому дерев’яний замок, який отримав назву «Ластівчине гніздо». У 1910 році господарем Аврориної скелі став німецький барон Штейнгель. Він вирішує спорудити тут лицарський замок у неоготичному стилі. Кам’яну казку збудували всього за два роки, а ще за два – замок викупив московський підприємець і влаштував у ньому ресторан. Мабуть, саме тоді це самотнє, затишне місце наповнилося гамором. Поруч із замком був невеликий сад. Але якось уночі 1927 року це місце сколихнув землетрус – сад пірнув у море, а сам замок опинився на краю прірви. Його визнали аварійним, а до ремонту взялися аж у 1967-1968 роках. Спочатку заклали тріщину в скелі камінням і залили її бетоном, тоді взялися за реставрацію замку. Сучасний стан. Ластівчине гніздо називають емблемою південного берега Криму, це місце туристичного паломництва. Але замок насправді відрізняється від зображень на фотокартках. Бо на них він постає могутнім, а в реальності – хоч і величний, але невеликий. Висота Ластівчиного гнізда – всього 12 метрів, збудоване воно на фундаменті 10 на 20 метрів, а з приміщень у ньому тільки передпокій, одна кімнатка та дві спальні, розташовані одна над одною у вежі. Така мініатюрність вражає та захоплює водночас, і, хоча поблизу літають лише чайки, замок справді нагадує маленьке гніздо ластівки. Сьогодні замок «Ластівчине гніздо» офіційно визнано пам’яткою архітектури ХХ століття, а всередині в ньому працює ресторан та проводять виставки. У серпні, наприклад, виставлялися картини Євгенії Гапчинської. Вхід коштував 30 гривень. Поруч із замком стоїть поштова скринька, на касі можна придбати листівки зі спеціальним фірмовим штемпелем і тут же надіслати їх, передавши близьким привіт із Ластівчиного гнізда. З прибережних міст до замку можна дістатися кораблем – так звані «морські прогулянки» пропонують чи не в кожному порту. Туристів справді багато. Їх впускають лише на площу перед входом, і то тільки по 30 осіб, територія ближче до краю скелі загороджена. Охоронці стежать за порядком, просять надовго не затримуватися, бо ж охочих зайти – немало. Попри гамір та метушню, замок має власну неповторну атмосферу, яку підкреслюють небо й море, зливаючись на горизонті. Мініатюрність, але граційність. Відсутність надмірної помпезності, але дух лицарства. Невибагливість, але затишок. Час тут зупиняється. Тут хочеться залишитися. текст, фото: sky in me

досвід

Вам лист

_________________

Є у мене в кімнаті чудернацька скринька. Ззовні й не скажеш, але всередині я зберігаю свої «скарби». Не прикраси, не квитки в кіно й не обгортки від цукерок. Я кладу туди цупкі шматки картону переважно однакових параметрів, лелію їх і розглядаю, хіба ще по імені не називаю. Та й не треба їм імен – за неповторним зображенням з одного боку та єдиним таким повідомленням з іншого все одно розрізню їх, мої листівки.

Поки ви не знудилися, одразу беру бика за роги – звідки вони в мене взялися? Почалося це 778 днів тому. О, я кожен день не записую й навіть приблизно не здогадуюся, скільки часу я ці листівки збираю, за мене усе пам’ятають тут – на www.postcrossing.com. На цей сайт я натрапила завдяки Укрпошті: шукаючи в Інтернеті індекс моєї подруги, якій задля «приколу» хотіла відправити паперового (о диво!) листа, побачила рекламу посткроссингу. Ну а далі мене вже було неможливо відтягти від монітора – я там зареєструвалася. До чого зводиться реєстрація та «перебування» там? Проект створений для того, щоб мешканці різних населених пунктів та громадяни різних держав могли спілкуватися завдяки такому давно забутому засобові зв’язку, як пошта. Проте в рамках посткроссингу обмінюються вони виключно листівками. Спершу кожен посткроссер «облаштовує» свій аккаунт: пише короткі відомості про себе, про свої смаки, які листівки хотів би отримати, додає (за бажанням) фотографію. Мова спілкування на сайті – англійська. Сильно великих знань не вимагають, але іноземною мовою доведеться послуговуватися. Окрім інформації, яку зможуть прочитати всі зареєстровані користувачі, посткроссер повинен дати свою адресу (доступ до неї отримають лише «друзі по листуванню»), куди й почнуть незабаром приходити листівки. Можна також вказати, чи хотіла б людина обмінюватися

листівками й поза проектом (поставити «галочку» біля «Interested in direct swaps») і чи має вона бажання отримувати картки зі своєї країни.

мистецтва. Більшість посткроссерів дуже уважно ставляться до смаків свого адресата, але варто бути готовими до того, що отримана листівка може вам не сподоДля початку кожному учасни- батися, як може бути не до кові «postcrossing-комуни» смаку комусь картка, яку обдозволяється відправити 5 рали ви. Незважаючи на це, відкриток за раз, тобто лише посткроссери – народ привіт5 листівок від цієї особи мо- ний та толерантний. Завжди жуть «подорожувати». Після подякують за відкритку; якщо того, як одна із них «знайде» дуже сподобалася, попросять свого адресата, можна відси- адресу, щоб прислати щось у лати наступну. Згодом кіль- відповідь. Дуже багато людей кість поштових карток, які творчо підходять і до вибору можна відправляти, росте. листівки та марки, і до Наприклад, при 100 відправ- оформлення, і до написання лених відкритках можна по- повідомлення на звороті. Писилати уже 11, а не 5. шуть про своє життя, про своє місто та інтереси. Користувач отримує адресу людини, якій треба надіслати ли- Є, звичайно, й певні нюанси: стівку та її код, завдяки якому листівки можуть «губитися», отримувач може зареєструвати можуть пошкоджуватися чи цю листівку. Після реєстрації приходити пізніше зазначепри бажанні її можна сфото- ного терміну (на те, щоб лиграфувати чи відсканувати, стівка «дійшла» дають 60 щоб інші посткроссери мали днів). Купівля карток в Інтерможливість на неї подивитися неті обійдеться значно дета «лайкнути» її. шевше, аніж в сувенірних магазинах, та й вибір там Першу листівку доведеться че- значно більший. Недешево кати понад місяць після того, коштують і марки, для авіаяк ви комусь відправили свою пошти – біля 6 гривень кожна. відкритку. Ви ніколи не знатимете точно, коли отримаєте Та навряд чи це зупинило цю маленьку радість у пошто- майже 20 тисяч осіб з України вій скриньці, хто її пришле й долучитися до цього проекту. звідки. Й кожна отримана Наша країна посідає 9 місце в картка – неповторна, саме із світі за кількістю відправлетаким малюнком, підписана них листівок після Фінляндії, саме цією особою, з таким по- Німеччини, США та ін. І начерком та такими словами. вряд чи багато хто із цих 20 тисяч пошкодував, що став Незадовго після реєстрації ба- посткроссером, і не радів, отгато хто починає спілкуватися римавши листівку – резульпоза проектом, хтось вирішує тат чиїхось зусиль, старань та збирати марки, хтось – колек- уваги. Адже не дарма кажуть, ціонувати листівки із зобра- що найбільше цінують увагу. женнями улюблених зірок кіно, давніх міст, картами чи текст: Мінерва Чорнило шедеврами образотворчого фото: Li.Lit.

підслухане

Яке iхало

таке здибал

Зазвичай люди займаються у потягах найбуденнішими справами: дивляться у вікно, розмовляють по телефону, їдять, читають чи відгадують кросворди. Але коли поїзд їде дуже довго, то тут вже нікуди не дінешся: доводиться знайомитися зі своїми тимчасовими сусідами, з якими доля звела саме в той час і саме в тому місці.

о,

ло

Якось на парі з психології викладачка дала нам одне дивне завдання і поставила всіх у дещо незручне становище. З довгого списку осіб потрібно було вибрати трьох, з якими ти найохочіше опинився би в одному купе потягу. На превеликий жаль, у цьому списку не було ні друзів, ні відомих письменників, ні просто пересічних людей. Натомість там були: колишній в’язень, людина, від якої неприємно пахне, надокучливий консультант косметичної фірми, селянин з великим мішком, людина з обмеженими можливостями і чимало інших. Обрати серед них трьох сусідів по купе було важко, бо в кожному випадку доводилося чимось жертвувати: почуттям безпеки, комфорту чи просто спокоєм. Тепер, коли я беру квитки на потяг, часто роблю припущення, ким виявляться потенційні сусіди. Але реальність, звісно, перевершує будь-які сподівання. Так було і цього осіннього вечора. Операція: омолодження Провідниця оголосила: «Проводжаючим прохання покинути вагон», потяг від локомотива до останнього вагона пронизав сильний поштовх, і почалася ще одна подорож. У плацкартному вагоні поруч зі мною їхало ще двоє веселих студентів, але вже через годину підсіла вона – «роковая женщіна».

ять. Приїдеш раз на рік додому, і всі хочуть з тобою випити 50 грам. Ніхто не запитує, хочеш ти того чи ні. Тебе беруть – і пішли. Приїжджаю, і в мене така дорога: спочатку до куми, а далі все село по порядку. Я стараюся навіть у магазин не виходити, бо як побачать, що Лєна приїхала, то журналістика ховається, дорогі мої. Не те що журналістика, тут таке є радіо, яке ходить по всьому селі, і всі все знають. Тьотя Лєна із захопленням розповідала студентам про свій рідний край – Одещину, про славетну пельменну на вулиці Дерибасівській і веселила типовими одеськими жартами. Але пропорційно зі зменшенням рідини в пляшці збільшувався настрій у моїх сусідів. І нарешті жінка дійшла до кондиції, зізнавшись студентам: – Я збиралася зайти в поїзд і спати, а тут аж сама помолоділа. Оце на вас дивлюся і тішуся, і пишаюся, і розумію: «Ще не вмерла Україна»! А далі розмова продовжувалася не на рівні «тітка-діти», а нарівні. Тьотя Лєна без жодних підручних засобів, так би мовити «в польових умовах», провела студентам лекцію «Що таке життя, і з чим його їдять». Спробувати все

– Я вперше вийшла заміж, коли мені ще не було 19, – розповідає тьотя Тьотя Лєна – як вона себе представила – Лєна. – Ми почали зустрічатися у вибула жінкою «під п’ятдесят». Вона од- пускному класі, «любовь-морковь», разу змусила всіх розворушитися. цьомки-бомки. Коли я закінчила Спочатку залучила всіх до заховання школу, то поступала в Одеський унісвоїх клунків, потім вмощувалася на верситет на філфак і не добрала одвузькому місці, а тоді почалося зна- ного балу. Думала, нічого, повчуся йомство. Може, ця історія не існувала десь в іншому закладі. А я не вміла би, якби тьотя Лєна не взяла зі собою інакше вчитися, тільки на «5». Але на дорогу пляшку пива й одразу папусік мене вговорив, і вийшло щедро запропонувала його студентам. бейбі в нас. Я дуже не хотіла заміж, хоча була вагітна. І от вперше я – Я їду додому, – почала жінка. – В вийшла заміж 16 квітня 1988 року. Це мене там куми, однокласники, всі-всі. так було давно! А синок у мене нароНе можна на село виходити, бо спо- дився 28 серпня.

підслухане

А з другим чоловіком у мене є дочка. Але я ні на хвилину не шкодую, що я вийшла заміж за свого першого чоловіка. Ми були молоді, дурні, нам було весело: картоплі насмажили сковорідку – люкс, добре нам. І все нам супер. Тому я кажу, якщо є кохання, то все буде нормально. Не думайте, що спочатку кар’єра, а тоді діти, сім’я. Я вчилася і дитину бавила, бабуся мені допомагала. А ще молодим весело! І все встигали: вчилися на «5» і дитина росла.

У цьому житті, діти, треба попробувати все, крім наркотиків. Тільки ви з мене приклад не беріть! Не пийте багато. ***

Люди люблять, щоб їх слухали. Люди люблять виливати душу, випускати пар, і щоб потім ніхто за це не дорікав. Можливо, тьотя Лєна просто скористалася нагодою, щоб виговоритися. Але той вечір у вагоні був веселим та безсонним. Бо жінка щиро глузувала сама з себе, дивилася в майбутнє з оптимізмом і просто була невимушеною.

Тепер мій син виріс, такий тихий і порядний, аж мене тоншить від нього. Не курить, не п’є, у басейн записався. Я кажу йому: «Сину, одружуйся, я хочу бабусею бути». А він мені: Тьотя Лєна говорила ще багато. Про провідни«Мамо, з тебе така бабуся, як з мене батько». ків і випадки крадіжок у вагонах, про те, що з неї ніколи не вийде «западенки», хоч вона живе в Ну й поговорили зі сином. Західній Україні 16 років і розмовляє українсьДочка теж вже підростає, хоче на дискотеку. кою, про любов, романтику й читання віршів на Кажу чоловікові, що скоро заміж захоче. Ну колінах. Вона була самокритичною і щедрою: не скоро, а років через 7 точно. Мій чоловік на «Мій чоловік каже, що я чокнута», «У мене те: «Яке заміж? Ти що? За кого?» Як за кого, такий помідорчик хороший є, не хочете?», «Я за хлопця. То я привикла, що вона все біля стара і хвора жінка». І зрештою сказала мені: мене. Я тільки вдруге їду кудись сама, без неї. – Харе хіхікати, записуй, я тобі тут перли Як їду з малою, то в мене зі собою завжди ап- видаю. Будеш писати, що їхала з тьоткою, і течка, печиво, все-все, бо ж дитині треба. Я вона тут тобі таке й таке сказала. мама, мені треба знати, подивитися, чи дитина поснідала, чи пообідала, чи повечеряла. Ну, я й написала. Нехай собі гуляє, ходить, де хоче, лиш би текст: sky in me поїла, помилася і лягла спати. фото: Li.Lit.

анонси

3 листопада / ЛЬВІВ - ПС Україна

коротко

_________________ Надзвичайно прекрасна природа, запальна колоритна музика, пиво, яке ллється нестримною рікою, гноми-ельфи-леприкони… Ну просто казкова країна: раз відвідаєш і залишиш своє серце там навіки. Я завжди хотіла в Ірландію. Звичайно, надивилася фільмів, начиталася книжок, намалювала у своїй абсолютно безсоромній уяві кольорові картинки і довго-довго чекала вітру з моря. Досі я ще не мала змоги відвідати тієї чудо-країни через певні «трабли» з візою (відкрити її не так легко і дешево для простого смертного студента), але я так сильно хотіла її побачити, що вона сама приїхала до мене. Не так давно я познайомилася із чотирнадцятьма ірландцями: хлопці (ну не такі вже й хлопці, декому було далеченько за бальзаківський вік) приїхали до Львова пограти в футбол. Всі як на підбір – один рудіший за іншого, пиво п’ють літрами і весь час співають. Вони розказали мені про Ірландію ТАКЕ, що не могло мені приснитися і в найстрашнішому сні).

Ірландія Південна, Ірландія Північна…

– Пиво – то як хліб, – казав мені вже інший, щоправда чорнявий, ірландець Стівен. – Ти можеш не їсти, не пити, можеш взагалі проспати весь день… Але пиво… Не випити в день Ірландії є дві: Республіка Ірландія зі столи- бодай одного кухля пива – гріх! цею Дублін і Північна Ірландія, що входить до складу Великої Британії. Ірландці не люб- За вечір чоловіки спокійно вміщають у свої, лять ні чаю, ні королеви і хочуть повністю не такі вже й кругленькі, животики 7-10 літрів відвоювати свій острів. Однак ті, що живуть пива, жінки трошки менше – 3-5 літрів. Поу північній частині острова, вважають себе вірте, я це бачила на власні очі! британцями. Отак і гризуться весь час. І не дай бог звести ірландця з північним ірланд- «Йдеш повз паб «Чорний кіт»... цем в одному пабі… Битий посуд та пошматований одяг гарантовані. А битись ірландці ...тоді повертаєш вправо до пабу «Патрік» і ну дуууже люблять! прямо, хвилин зо 3, до «Голого Йохана»… Так у Ірландії пояснюють дорогу. Не варто питати Читав Джойса? The Cranber- у перехожого, як знайти таку-то вулицю. Шуries слухаєш? Та ти точно ір- кайте паби, які там розміщені, і лиш тоді питайте дорогу. Не виняток, що через п’ять ландець! хвилин в якомусь з вищезгаданих пабів ви будете сидіти з перехожим – новим другом, Ходять легенди про ірландську гостинність та пити пиво і ділитися найдрібнішими детадружелюбність. Хоча ніякі це не легенди: лями сімейного життя. Поспішаєте? Нічого, на вас почекають. – Лілі, от сиджу я в пабі сам, – розказував мені рудий красень Оувен. – Я був вперше там. Час – поняття відносне Сиджу, цмулю собі пиво. Тут підходить до мене один рудий і питає: «Ти хто такий і ким В мені таки є щось ірландське. Мабуть, пункбудеш?» Ну я йому відповідаю. Вцідили ми туальність. За їхніми мірками я надзвичайно ще по горнятку разом, і він вже кричить своїм: пунктуальна людина! Коли ірландці зби«Гей, чуваки, ходіть сюди! Це Оувен – мій раються на зустріч після обіду, цілком ймодруг з Дубліна!» Отак і пили ми до ночі. До вірно, що вона відбудеться пізно ввечері, а то речі, ти була коли-небудь в Ірландії? Ні? Ну то й на другий день. Ну не можна піти з друзями приїжджай! Тільки дай мені свої особисті в паб, не випивши в дома пляшку свого, холодного і не виспавшись вдосталь. Якщо віддані, аби я зміг тобі «запрошення» зробити! пустку планують на липень, то почнеться вона Або таке: якось при розмові мене запитали, чи не раніше грудня, гарантую. не слухаю я часом «The Cranberries» і «U2». Слухаєш? Круто! Нашу музику слухаєш, від Усі люблять Патріка пива «припухаєш», так-так, ми бачимо. Ти, може, щось про Джойса чула? Так? Та ти ір- В нас вже також святкують день Святого Патландка! В тебе точно хтось з предків був ір- ріка, але наше святкування від того, що треба ландцем! Приїжджай, а там, на місці, поважної причини, аби випити. А в Ірландії вирішимо, за кого з нас ти заміж вийдеш, аби Святий Патрік – як у нас Шевченко. З чим це залишитись назавжди. пов’язано? В Ірландії зовсім немає змій і плазунів. Ходить легенда, що саме Святий Патрік вигнав їх з острова. В честь цього щовесни Пиво – центр всесвіту протягом тижня ірландці ходять у повністю зеленому одязі та безбожно відзначають свято Оскільки вода в Ірландії безкоштовна (я гоПатріка. А ще щовесни в Ірландії відбувається ворю про ту, що із кранів ллється), то всі заз’їзд-фестиваль усіх рудих. А рудих там 98% ощаджені гроші йдуть на пиво. населення =).

коротко

І ще трохи цікавого Навіть не смійте казати ірландцю, що ви не вірите в леприконів. Він відкладе всі-всі справи, навіть державного значення, і доведе, що вони таки існують, бо він їх бачив! Ну і що, що в сні? Не вірите в забобони? Доведеться повірити. В Ірландії навіть потяги ходять не за розкладом, а за прикметами. А чому, по-вашому, в неділю залізничні станції не працюють? Бо день, бачте, несприятливий. Ірландія першою у світі заборонила курити у громадських закладах, зокрема у пабах, клубах. Щоправда, в цій країні клуби можна порахувати на пальцях. Ірландію називають смарагдовим островом. Через великі поклади смарагдів та інших до-

рогоцінних каменів, а також через те, що осені та зими тут майже немає. Хоча, дерев на острові малувато. Ірландія – країна, в якій найбільше лауреатів Нобелівської Премії в галузі літератури та переможців пісенного конкурсу «Євробачення». Ірландія – країна дитинства. Навіть дуже дорослі і солідні дядьки з дорогезними дипломатами дозволяють собі пустощі: покупатися у фонтані, погратися в «камінь-ножиціпапір» на щиглі, кривлятися перед фотокамерою, кататися у візочках в супермаркеті, піти в нічний клуб і співати «It’s my life», аж поки мову не відніме. Вони мені казали: «Давай з нами! Живеш лише раз, для чого всі ці правила?» Li.Lit.

анонси

фото з архіву

базікало

Ілля Стронґовський:

«Натхнення не існує»

_________________

Навіть якщо ви його не знаєте, ви точно де-небудь бачили плоди його творчості. В книгарнях, у нетрях інтернету, на дошках з плакатами-оголошеннями. Ілля Стронґовський – або ж «Strng» – український книжковий дизайнер, письменник та перекладач. Людина, чиє ім’я перетворилося на бренд. А поза мистецьким простором – просто цікава та відверта людина, яка не дивиться телебачення та користується Харківським правописом 1929 року. Про український ринок книговидання, натхнення та еміграцію говоримо із «Стронґом».

– Ви перекладаєте, пишете, малюєте… У чому ще хочете спробувати себе?

– Життя покаже. Он Анатолій Дністровий раптом почав круто писати олійними фарбами. Раптово і одразу круто. Таке надихає. Люди роблять масу речей, на які ніколи від себе не сподівалися, тому до цього «раптово» можна лиш теоретизувати. Скажімо, я би хотів спробувати себе в музиці. В мене ні слуху, ні голосу, ні таланту. Гадаю, це хороший початок. – Коли ви зрозуміли, що хочете стати книжковим дизайнером? – Коли побачив, як «Фоліо» оформило «Бійцівський клуб» – без розуміння, про що книга і як неї варто подавати. Потім зауважив, що инші видавництва в нас чинять так само. Захотів це виправити. – Творчість для вас – це щоденна праця чи миттєвості натхнення? – Натхнення не існує. Це перше, що варто собі затямити, якщо хочеш жити з того, що любиш. Є щоденна робота над проєктами і над собою. Ну або розуміння, що якийсь час ні над чим працювати не можеш. Неможливо постійно бути креативним і народжувати вартісні ідеї. Але можна себе натренувати. Творчість – то маратонський біг. Якщо без поспіху і надриву, можна навчитися бігати на довгі дистанції і не перетворюватися на ніщо. – Скільки часу потрібно, щоб створити один малюнок чи обкладинку?

– Багато від чого залежить. Я ідеєцентрична людина, тож якщо вдала ідея народжується швидко, реалізувати неї вдається за пару днів. Часом буває, що всі ідеї з приводу – прохідні, а потрібна все ніяк не знаходиться. Загалом же терміни коливаються від пари годин до 6 місяців – на весь проєкт. А от ітерацій в цього проєкту може бути багато. – Які три головні проблеми українського книговидання? – Такі ж, як і в решти бізнесу. Низький рівень культури і освіти тих, хто ним займається – бізнесової, етичної, спеціялізованої. З більшістю видавців неприємно мати справу, вони ні в чому, крім швидкого заробітку, не зацікавлені. І заробляти мають тільки вони. Не автори, не редактори, коректори, оформлювачі... Звідси низька якість того, що вони продукують. Звідси небажання шукати альтернативних шляхів розвитку і поширення, якщо вже з торговими точками все настільки зле. – Що краще: хороша книжка з поганою обкладинкою чи погана книжка з хорошою обкладинкою? – Речі мають бути красивими. Тобто бажано їм бути і якісними, але красивими вони зобов’язані бути. А розуміння краси так само впирається у культуру. І освіту. З точки зору тих, хто платить, красиво – це коли «богато». Люрекс, блискітки, фольга. Кітч, одним словом. Гопобароко. Побільше всякого, хай не думають, що нам шкода. Естетика людей, які ніколи не були в музеях.

фото з архіву

базікало

Тому всі речі – і книжки теж – мають бути такими, щоби їх хотілося брати до рук. Навіть якщо ні на що инше річ вже не згодиться – естетичну функцію вона виконала. А там і якість намагатиметься відповідати подачі. – Як ви обираєте книги для перекладу? – Я давно не перекладаю на замовлення. Власне, «Поштамт» Буковскі був останнім моїм виданим перекладом, через що я хоч і не радий, але і не ображений. На диво, в країні ще є кому добре перекладати з англійської, а от гідно оформлювати книжки вдається небагатьом. Якби я міг видати те, що перекладу, перекладав би кіберпанк і Ніла Ґеймана. І контркультуру якусь. Власне, і зараз перекладаю, але показувати нікому не хочу. Має ж бути щось для душі. – Чи вважаєте ви, що електронна книга «переможе» паперову? – Як і в музиці та відео, це просто війна форматів. Особливість у тому, що книжка – дуже усталений формат, 600 років проти пари десятиріч. І хвилюватися доведеться тоді, коли ці параметри зрівняються. Инша річ, що багато чого просто не варто видання на папері, тож так почнуть видавати значно менше і значно якісніше, ніж тепер. Щоби різниця між форматами відчувалася особливо переконливо. Ну приблизно як між потоковим авдіо і платівками. – У вас є донька. Як батьківство впливає на творчість? – Я, мабуть, нетиповий батько. В тих інтерв’ю, що читав, творчі батьки починають якось замислюватися над можливою реакцією їх дітей на те, що вони роблять. Не сказав би, що за ці роки якось змінився, порівняно з періодом до її народження – у творчому плані. Став відповідальнішим, навчився робити більше справ одночасно. Хіба так. – За яких обставин ви б емігрували з України?

волюціонера на дрібного буржуа. Я не хочу чекати до старости, щоби гідно заробляти і повноцінно реалізовуватися. Не хочу, щоби моя родина на це чекала. Жити треба там, де кращі для цього умови. На Заході для книжкових дизайнерів вони точно кращі. Тому і чекаю нагоди. А от працювати для українського ринку – і для видавничого процесу – і справді нема різниці звідки. В Житомирі в мене ніколи не було жодного клієнта, всі з инших міст. Часом я зустрічався з ними наживо у відрядженнях, але це теж некритично. Все робиться через інтернет. Тому і зміна локації мало на що вплине. – Чи залежить ваша продуктивність праці від погоди? – Не помічав. Натомість зміна погоди може стати хорошим творчим приводом. – Яку з нещодавно виданих українських книг ви прочитали «на одному диханні»? – На жаль, до такої міри українська література вже не радує. Люблю поезію, але неї на одному диханні не прочитаєш. – Ваша серія плакатів «Зберігайте спокій» здобула чималу популярність. А як ви самі зберігаєте спокій? – Перефразовуючи Брюса Беннера з «Месників», я спокою не зберігаю. Це останнє, що варто робити в наших умовах. І гасло же іронічне, в нього протилежний зміст, а не буквальний. – Що ви порадили б робити митцям-початківцям, щоб здобути успіх? – А я свого часу цілу статейку з цього приводу накропав: http://life.pravda.com.ua/columns/2013/02/9/ 120636/ В будь-якому разі, робити щось з розрахунку на успіх не варто. Варто робити це з внутрішньої потреби, для самореалізації чи через те, що ніхто инший за це не береться. Успіх – погана мета, зате хороший акомпанемент.

– За першої нагоди, візьму родину і виїду. Мені доволі чуже слово «патріотизм». Відколи став батьком, швидко перетворився з ре- sky in me

настрій

Кількість листочків на деревах за вікном можна перерахувати на пальця. У парках все більше похмурих прибиральників і, напротивагу їм, – щасливих «моделей» у пошуках ракурсів для нової «ави». В повітрі літає меланхолійний настрій. Коли все навколо огортає чарівна золота осінь, як ніколи хочеться на все це плюнути і згадати про чудову відьомську ніч або, як ще кажуть, Halloween.

Переглянути:

Це день, коли духи всіх померлих повертаються на землю, а люди влаштовують грандіозні костюмовані вечірки. Щоб не залишитися осторонь цієї моторошної ночі, пропоную вашій увазі декілька речей, які налаштують вас на потрібний настрій та допоможуть відзначити цю ніч з відьомською гідністю.

Тринадцять привидів/ Thir13en Ghosts, 2001

Шість демонів Емілі Роуз/ The Exorcism of Emily Rose, 2005 З головною героїнею Емілі, яка є зразковою дівчиною, відбуваються дивні речі. Всі симптоми вказують на якусь невідому досі хворобу. Лікарі починають боротися за її життя, а виявляється, що боротися потрібно за її душу, якою заволоділи демони.

вдасться їм вибратися з цього особняка живими. Почитати: Щоб трохи зняти напругу після голлівудських фільмів, але не втратити правильну нотку настрою, можна почитати трохи містичної писанини від російських авторів. Борис Акунин, Григорий Чхартишвили «Кладбищенские истории»

Книга заманює читача в екскурсію найстарішими кладоЧоловік, який не так давно вищами світу, які багаті на втратив дружину і залишився відомих «мешканців» та цісам з дітьми, несподівано отри- каві своєю історією. Розбавмує у спадок від свого дядька ляють розповіді «автора-гіда» скляний будинок. Родина ра- дуже цікаві, але і такі ж мотоділа новому житлу, поки не зро- рошні історії Бориса Акуніна, зуміла, що потрапила у золоту від яких мороз пробігає по клітку з жахливими кровожер- тілу і волосся стає дибки. ливими сусідами-привидами у підвалі. І невідомо, чи

Якщо історії Бориса та Григорія ви можете прочитати на одному подиху і не вдовольнити свій літературний апетит, то після цього твору ви точно залишитеся ситими. Роман, який можна читати і перечитувати ціле життя, щоразу сприймаючи його по-іншому. Михаил Булгаков «Мастер и Маргарита» Захоплюючий роман у романі, в якому можна прочитати і про відчайдушне кохання Маргарити до Майстра, і про римського прокуратора Іудея, і про фальшивий Радянський Союз. Це роман, завдяки якому можна побувати на балу в Сатани та заглянути за ширму потойбічного світу. Задуматися про життя та розпізнати заховані автором символи. Роман, про який хочеться сказати все й не можна

сказати нічого через надмір емоцій. Після прочитання може навіть здаватися, що чортівня не просто на кожному кроці, але і в тобі.

хвилини ваша страва готова. А з залишків томатного соку обов’язково приготуйте смачний коктейль до попкорну – «криваву Мері».

Однак всі ці наїдки краще смакуватимуть, коли ви ствоApocalyptica «Worlds of Collide» рите собі справжню атмосферу Хелловіну з його Музика фінського вілеончель- символічними атрибутами. ного рок-гурту чудово пасува- Тож після того, як ви запастиме до містичної атмосфери, лися потрібною містичноале не дасть впасти у меланхолію. відьомською енергетикою від музики, книг та фільмів, можна ще й влаштувати коПосмакувати: стюмовану вечірку у якомусь Не можна у Хелловін обійтися закинутому будинку, прихоі без страв та випивки, які, пивши відьомські капезвичайно, теж повинні мати люшки, мітли, свічки й моторошний вигляд. Якщо у обов’язково гарбузи. Тому вас немає часу і грошей на ку- мені нічого не залишається, лінарію, то цей варіант саме як побажати приємного для вас: приготуйте «крива- вечора. вий попкорн». У звичайний попкорн додайте трохи томат- текст: Одріка Віхар ного соку, поставте до мікро- фото: wolfram хвильової печі – і за дві Послухати:

подія

К у л я

серце в

_________________ Як правило, снайпери «знімають» свою мішень з першої спроби, не маючи права на помилку і залишаючи всередині шмат свинцю. Гурт «Ночные Снайперы» на чолі з Діаною Арбеніною вистрілив у серця львівської публіки залпом хорошої музики, драйву та морем тепла, презентувавши 21 жовтня у Театрі імені Марії Заньковецької свою нову електронну програму «Выжить вопреки».

Заради такої події у місті Лева, як концерт групи «Ночные Снайперы», я навіть втекла з двох останніх пар, і мене зовсім не мучить совість. Зустрілася з друзями, ми купили для Діани букет чарівних осінніх квітів і почимчикували до театру. При виході нас зустрів дядечко, який по-змовницьки запропонував придбати у нього квитки з рук по сто гривень. До слова, кореляція цін на концерті була 200-500 грн., і пропозиція «доброго самаритянина» наштовхувала на роздуми. Припустивши, що дядечко непогано дружить з принтером та сканером, ми дружно пішли шукати свої глядацькі місця. У когось з відвідувачів були прикріплені кумедні заячі вуха (Діана любить звертатися до глядачів «мої зайці»), багато шанувальників принесли букети, навіть квіткові композиції. Вік відвідувачів концерту був щонайрізноманітніший – від школярів та студентів до людей старшого покоління. Відразу до голови приходить правильний висновок, що «Ночные Снайперы» – група поза часом та віковими рамками, і кожен знайде у творчості колективу щось своє, улюблене, інтимне, рідне. На концерті були присутні також підопічні Діани Арбеніної з проекту «Голос країни» Володимир Окілко та Павло Табаков. Пролунав перший дзвінок, за ним другий… Почалось! На абсолютно темній сцені засвітився екран з емблемою групи. Потім знову все погасло, і серед абсолютної тиші та темноти залунав голос Арбеніної – прозорий, сильний, впевнений – незабутній ефект! Виконавши акапельно першу композицію при поступовому появленні світла кількох прожекторів, Діана разом з колективом «Снайперів» з самого початку задала жару, виконавши драйвову і для багатьох улюблену композицію «Коктебель». Арбеніна буквально літала по сцені! Періодично змінювала гітари з акустичної на електричну, розмахувала штативом від мікрофона і вітала львівських глядачів своїм звичним енергійним «салю-у-у-у-у-у-ут!». Ніде правди діти – на місці всидіти було важко. «Ночные Снайперы» раз за разом виконували старі, добре зарекомендовані композиції, нові, зі студійного альбому «4», які встигли полюбитись поціновувачам справжньої рок-музики.

подія

Зі сцени пролунало більше десятка пісень, серед яких «Абсолюты», «Аисты», «Иди ко мне», «Россия-37», «Google», «Охота на волчат», «Государство», «Амели в аду», «31 весна»…

«Морячок» підняв на ноги навіть балкони і ложі, люди танцювали на відстані кількох сантиметрів від крісел, чхаючи на заборони і зовсім забувши, що вони в приміщенні академічного театру. Що вже говорити – ми Не можна не згадати про прекрасні мо- з другом танцювали на одній маленькій менти вечора, коли, виконуючи пісню сходині, щоразу ризикуючи звалитись вниз, «Бунин», Діана фразу з приспіву заспівала в зал, потрощивши кістки – наші місця українською: «Я покохала Вас, я покохала були на балконі. Мабуть, глядачі, які сиВас, я покохала Ва-а-а-а-ас…», і шалені ова- діли поруч, вважали нас трохи неадекватції сколихнули зал театру. Коли ж Арбеніна ними. Але що б робили ви, коли ваш «стріляла» в серця глядачів приспівом пісні улюблений музичний гурт приїхав у місто з «Иди ко мне», на словах «…нравится смот- єдиним концертом, та ще й у приміщенні реть на тебя мне» зал підняв над головою театру? Я певна, ви б вчинили так само – папірці з написом «20 лет под прицелом», «відривались» на повну, отримуючи несащо приємно вразило фронтвумен групи мовитий кайф.) «Ночные Снайперы», і вона декілька разів дякувала публіці за прекрасний флешмоб. Остання пісня «Снайперів», яка прозвучала «на біс» – «Пусть нам повезет» – лірично «Ночные Снайперы» радували публіку і му- поставила… ні-ні, зовсім не жирну крапку. зичними інтро. Прекрасний тандем елек- Три крапки, що означає – це ще не кінець, і тронного фортепіано і ударних на три група обов’язково відвідає Львів знову і хвилини піддали зал насолоді приємною знов. Бо саме тут їх чекають найбільше. музикою. Як правило, глядач у колективі Саме тут їх люблять – за шалену енергевиділяє лише соліста, проте, не слід забу- тику, за прекрасну музику, сильні пісні, що вати, що кістяк музичної групи – це насам- світлячками долітають у найтемніші закаперед ритм та музичний супровід, що пелки душі, роблячи їх світлими та даобвиває лірику, як маєвтика, створюючи руючи тепло. Бо (і чим вам не неповторний образ пісні. найсильніший аргумент?) «Ночные Снайперы» і Діана Арбеніна неодноразово зізнаЧергова зміна гітар з електричної на аку- вались у коханні Львову, тому чому б нам не стичну. Невелика пауза – і гурт виконує фі- підтримувати цю прекрасну взаємність ще нальну пісню «Нецке». Здавалося, що багато-багато років?.. співали навіть стіни. На обличчях у глядачів щирі усмішки, очі блищать від неймо- Чесно кажучи, мене досі болить горло від вірного задоволення. Діана зворушливо, того, що я співала разом з групою усі пісні, ніжно і водночас сильно ставить крапку у що були виконані на концерті, досі печуть концерті. Всі учасники групи виходять на- долоні від граду оплесків, на які, я певна, не перед і дружно кланяються, дякуючи за чу- скупився ніхто з присутніх. І я досі не довий прийом. Але Львів не був би вийшла зі стану ейфорії. Ми з друзями згаЛьвовом, якби просто так відпустив улюб- дуємо моменти чудового концерту, спілкулених артистів. Зал, ложі та балкони театру вання Діани з публікою, її жарти та ім. Заньковецької дружно кричали «На розповіді… Можливо, це і є щастя – унібіс!», доки «Ночные Снайперы» не переза- кальне в своєму роді. Творчість групи «Ночрядили свої музичні рушниці та не вийшли ные Снайперы» як музичний наркотик – виконати ще декілька композицій для хочеться ще і ще, щораз збільшуючи дозу, вдячної львівської публіки. без зупину, без перепочинку, з непідробними щирими емоціями. Група поцілила у З цього моменту на кріслах не сидів ніхто. кожне серце, у кожну душу – пряме попаПісню «Ты дарила мне розы» зал співав так дання. Недаремно ж – снайпери.) натхненно і радісно, що Діана кілька разів зупинялась і вкотре давала можливість текст: Ложка Дьогтю львівській публіці довести свою любов. фото: Li.Lit.

кава.чай.

Діана Арбеніна:

«Потрібно боротися зі собою»

_________________ Музикант, авторка і виконавиця пісень, поет, мама двох дітей. Щира, емоційна та безкомпромісна. Снайперка. Це – Діана Арбеніна. Її творчістю захоплюються і неформальна молодь, і літні бабусі та дідусі. Вона співає і рок-н-рол, і ніжні романси. Її вже називають живою легендою. Пересічний український слухач дізнався про Діану завдяки телешоу «Голос країни», де вона була одним із тренерів. А шанувальники її музики були втішені, що улюблена виконавиця тепер так часто буває в Україні. Після двох виграшних сезонів Арбеніна повернулася до концертної діяльності.

Зараз гурт «Ночные Снайперы» виступає із новою програмою «Выжить вопреки». В рамках туру музиканти завітали й у Львів. Нашим журналістам вдалося поспілкуватися із Діаною Арбеніною особисто.

кава.чай.

– Ви брали участь у декількох телешоу. Чи дивитеся телевізор?

дуже сильно дратує досі. В нас тут щойно був розбір польотів, тому ви так довго чекали. Вони мені ка– Я ставлюся до телебачення з ве- жуть: «В Одесі покажемо». Ну ликим упередженням. А в шоу «ніштяк». При чім тут Одеса? А брала участь, так. Добре, коли з Львів? Я хотіла, щоб сьогодні його того виходить щось толкове. Ось з показали! До речі, зайдіть в Володею Окілком познайомилася, YouTube, подивіться. дружимо з тих пір. А так – це велика м’ясорубка, бійня, перед тим, – У вас є рядки: «У каждого свои як туди лізти, треба добре поду- демоны». Як з ними жити? мати. Коли деколи впадаю у ностальгію, то передивляюся відео в – Потрібно боротися зі собою, YouTube з «Голосу країни». Тоді звісно. Зі своєю нестерпністю, зі плакати починаю. Але це, звісно, своїми пороками. Потрібно намадосвід був дуже жорсткий. гатися бути Людиною. Це дуже важко робити щоденно. Це ж не – Що б ви робили безсонної ночі? лише по святах потрібно робити, а кожну секунду, кожну хвилину ду– Боже вбережи, в мене стільки ро- мати, як ти живеш. І наскільки ти боти, що ночами я сплю. Хіба що перед собою чесний. Це і є «дечимось іншим займаюся. (усміха- мони», мені здається. ється – авт.) – Якщо б пісня «Нецке» була карти– Що вас може розчулити за три ною, то що б на ній було намальовано? секунди? – Пісня про моїх батьків. Вони ба– Коли діти розумнішають – я це гато часу прожили на Чукотці, це бачу. Ось, наприклад, Тьома прихо- північ Росії. І нецке – це маленькі дить із дитсадка додому й каже: «Ду національні фігурки їхні. Ще їх наю андестенд рашен?» (сміється – зивають пеліканами, вони з такими авт.) Мої діти зараз вчать англій- великими ротами, завжди усміську і французьку. Їм три з полови- хаються. З моржових костей їх робною роки, і це, звісно, прекрасно, лять. Це такі зворушливі, віддані коли вони щось починають осягати. фігурки. Більше мені нічого не уявляється, лише це. – Що вас може розізлити за одну секунду? – Багато ваших текстів абстрактні, наповнені символізмом. Для вас це – Ну якщо на концерті якась лажа більше робота розуму чи інтуїції? відбувається, і я не можу з нею справитися. За секунду може розіз- – Тексти пісень – це виключно інлити. Я сьогодні дуже хотіла пока- туїція, я просто записую те, що мені зати публіці на концерті кліп на диктується. А вірші – це розум. пісню «Иди ко мне», там знялася Чулпан Хаматова. Дуже гідний – Ваше останнє здивування в світі ролик вийшов, не дешевка якась. музики? На концерті витончена публіка була, я думаю, що Львів оцінив би. – Група «Editors» мені подобається, І люди, від яких ти залежав, не за- дуже хороші в них альбоми. І ще вантажили кліп тупо. Ось це мене останній альбом Пола Маккартні.

кава.чай.

– Читаєте рецензії на ваші альбоми? Як ставитеся до критики? – Моє діло – сторона. Я працюю, а все, що пишуть, то хай пишуть. До речі, щодо того, чи читаю рецензії. Я б читала, тільки я якийсь користувач інтернету незрозумілий. Ось Лариса, наш менеджер, вона якось більше знає, що про нас пишуть. А я заходжу, набираю: «Арбенина новости», а мені видає пісню «Южный полюс». Дивно, де це все шукати. Тому я щось потикаю трохи і кидаю. (сміється – авт.)

нього щось записувати. А то виходить з роками якась «нестерпна легкість буття». Отак летиш-летиш. А потім думаєш: «Боже мій, нащо мені це все було потрібно?» – Які три речі можуть вбити хорошу пісню?

– Одну можу назвати. Якщо у вас щось почало вдаватися, і раптом дзвінок в двері, прийшов друг. І ти йому показуєш, починаєш співати… Ніколи вже не закінчиш те, що почав писати. А якщо й так, то буде наполо– Ви часто користуєтеся інтернетом? вину гірше. Завжди тримай в секреті ідею! Тільки коли все доведеш до – Я поштою користуюся постійно, це кінця і зрозумієш, що більше вже потрібно. Дуже зручно, коли вона в нічого не зміниш, – ось тоді людям і тебе у телефоні є. А так, щоб я постійно показуй. Не розмінюйся, не роби сиділа в соціальних мережах, – то ні. авансів. І, звісно, псує пісню компанія. Якщо у тебе є вибір пити горілку – Що було би з цим світом, якщо би чи писати пісню, а ти думаєш: «Давай в ньому не було музики? спочатку поп’ю, а потім напишу». Тобі пісня такого не пробачить. Пісня – Квітів би не було, напевно, ко- терпіти не може тусовки, п’янки. Ти хання. Музика – це так само при- маєш їй віддаватися. А потім – вже родно, як дітей народжувати, як все решта. Окрім сім’ї, звісно. любити. Це те, що нас наповнює сенсом. Не тому, що я цим займаюся, – З чим у вас асоціюється синій колір? мені здається, що це присутнє в житті кожної людини в тій чи іншій кілько- – Якщо голубий – то це небо, звісно. сті. І неважливо, що він там слухає, Я, знаєте, в свої тридцять дев’ять досі головне, щоб це робило його людяні- дивлюся в небо постійно. Я розумію, шим і добрішим. що це такий конкретний взаємний зв'язок. Голубого кольору очі нашого – Якщо б ви були журналістом, у кого звукорежисера – Ані Уткіної. Якщо ви хотіли б взяти інтерв’ю? їй не доставляють по райдеру щось технічне, то вона плакати починає, і – Я, до речі, хотіла ним бути. В мене ж очі майже прозорими стають. (смімама журналіст. Але я так надиви- ється – авт.) лася, як вона працює, не доведи Боже. Тоді ще були друкарські машинки. – Яким є ідеальний ранок Діани АрВдома така тиша, всі на носочках хо- беніної? дять – мама думає. І тут «тру-ту-ту» – мама нарешті придумала. (сміється – – З дітьми, звісно. Вдома. Я дуже авт.) Я не знаю, в кого б хотіла взяти люблю, коли діти приходять до мене інтерв’ю. Мені б хотілося перед собою і кажуть: «Мамочка, доброе утті». вміти звітувати по повній програмі, (усміхається – авт.) але це вже більше монологи, а не інтерв’ю. До речі, я веду щоденник. І на- текст: wolfram магаюся фактично кожного дня в фото: Li.Lit.

ікт? –

Конф л Сам т

акий !

тема номеру

Отак посваришся з людиною, а потім, пригадуючи, ламаєш голову: «Ну в чому ж річ?» І полетіли відповіді: бо всі люди злі, бо магнітні бурі, бо знайома сказала, що в листопаді цього року дуже багато смертей, бо від «сусідів» не дочекаєшся дешевого газу, а за Союзу хліб коштував 40 копійок. Але найбільш поширене виправдання, судячи, звичайно, з власного досвіду: «Коні, безперечно, не винні (М. Коцюбинський знав), а виною всьому осіння депресія»…

тема номеру

І хоч кажуть, що писали і винаходили все до Сократа, а після Сократа всі хаотично, висолопивши язика, почали переписувати, та все ж у 60-х роках ХХ століття мудрі голови, які, схоже, втомилися самовиправдовувати себе у сварках, започаткували новий напрям у психології – конфліктологія або психологія конфлікту. Поговоримо про «кити» конфліктології, які, сподіваємося, у майбутньому стануть вам у пригоді, попереджаючи вирази на кшталт «мене ніхто не любить», «та пішов/пішла ти», «трясця твоїм родичам» тощо.

нависним, ви більше дратуєтеся, вам так і хочеться комусь насолити, мовляв, «чого це він/вона такий/така радісний/радісна поруч іде». Пригадуєте, як виводять із себе чиєсь плямкання, чиїсь неприбрані речі, чиїсь недолугі слова, ба навіть мовчання ближнього може надокучати, коли встаєш не з тієї ноги. Конфлікт у чому? – У вас!

Коли навколо ні душі, ні душу (щоб зняти роздратованість, до речі, треба приймати душ – вода знімає напругу), починає мовити внутрішній За одним із «офіційних визначень» конфлікт – голос. У кожного, звичайно, різні оратори всеце співвідношення між суб’єктами соціальної редині, але коли той оратор злегка хворий чи взаємодії, якому характерне протистояння «зважко» несповна розуму, то виникають протилежних мотивів, цілей, потреб, ідеалів, проблеми не тільки в оточуючих, а, в першу суджень тощо. А тепер перекладаємо: буревій чергу, у хазяїна. і злива починаються тоді, коли зіштовхуються два «повітряні фронти» із протилежними за- Отож, коли ви відчуваєте постійну напругу, рядами «+» і «-». І тут немає поганих і хоро- не можете зібратися з думками, невдоволені собою та всім навкруги, а ввечері, ших, тут є тільки різні. вдень і/або зранку ваше око сіпається, як у Вже давно визначили безліч різновидів кон- скаженої білки з «Льодовикового періоду», фліктів, та все ж одним з найголовніших, най- то варто подумати про «того, хто греблі рве одіозніших та найцікавіших є конфлікт або ж – гребе» і протестувати себе на такі всередині особистості. Погодьтеся, ваш пога- форми прояву внутрішньоособистісних конний настрій робить світ довкола ворожим і не- фліктів:

1) Неврастенія – пригнічений настрій, зниження працездатності, поганий сон, головний біль, неадекватна реакція на сильні (а подекуди й вигадані) подразники; 2) Ейфорія – прояв радості, неадекватної до ситуації, «сміх крізь сльози» (дякуємо І. Нечую-Левицькому). «Сміх крізь сльози» не сприймати, будь ласка, як реакцію, коли ваш друг дві години поспіль безупинно розповідає смішні житєйські історії про якісь-там «хачапуріки»; 3) Регресія – примітивні та інфантильні форми поведінки, відхід од відповідальності на кшталт «я не піду на пари, бо сьогодні магнітні бурі, а в будинку навпроти похорони, та й сусіду треба купити проносне, аби бідося не мучився, бо в нього гикавка»; 4) Проекція – критика інших (зазвичай без особливих потуг до обґрунтування), наділення інших негативними якостями; 5) Номадизм – часта зміна місця проживання, роботи, сімейного стану тощо. Коротше кажучи, синдром «переїжджої свахи» в особі бабника чи німфоманки;

6) Раціоналізм – самовиправдання власних дій: «Я така цяця, бо я така одна-єдина цяця в усьому децяцькованому світі». Ну як? Пограли в забавку «знайди 10 відмінностей і філософський камінь»? Все це, безперечно, цікаво, інтерактивно, модно, мейнстрімно, ультрапотрібно, актуально, науково досліджено та бездоганно, але БЕЗРЕЗУЛЬТАТНО. Адже навіщо нам гарнесенькі черевички від кутюр, якщо ми їх вбираємо тілько до «тєятру чи на весіллє»? Знати вид та підвид власних тарганів у голові, можливо, й корисно, проте не мати дихлофосу від них – зле. Тому розумні науковці-психологи, попіклувавшись про наше з вами «ге», пропонують такі методи вирішення конфліктів, що всередині: 1) Компроміс – вибір на користь певного варіанту і його реалізація з одночасною відмовою від інших альтернатив. Принагідно прочитайте вірш Грицька Чубая «Ми компромісимо». Це вам допоможе розібратися «що до чого» і вбереже від удавання до крайнощів; 2) Відхід – відмова від вирішення проблеми. Золоті слова Скарлетт О’Хара з книжки та

тема номеру

однойменного фільму «Віднесені вітром»: «Про це я подумаю завтра»; 3) Переорієнтація – зміна домагань стосовно об’єкта, який спричинив конфлікт (а не те, про що ви подумали). Це алюзія на вислів сусіднього народу: «Паймі, прасті і атпусті»;

Проте якщо ви – Будда, то перепрошую, гуру! Не відволікайтеся від техніки спокійного споглядання, медитації та нірвани.

Якщо ж серйозно, то позбавлення внутрішніх конфліктів є справді серйозним і чи не останнім кроком до вирішення чи запобігання супе4) Сублімація – перенесення психіч- речок з іншими. Та й легше, певно, ної енергії в інші сфери діяльності жити у світі та оточенні, які ти (творчість, спорт, музику тощо). А ви любиш, а не маніакально думаєш думали, як би Данте написав «Боже- «сколько я зарезал, сколько перерєственну комедію» без недосяжної Бе- зал…», відбиваючи ритм таким розатрічче? Чи мали б ви нагоду читати міреним посіпуванням ока. Зрештою, «Парфюмер» П. Зюскінда без його ж лікар може лікувати пацієнтів, коли внутрішньоособистісного конфлікту оздоровиться сам. Отже, опісля терата ретельної сублімації? Я вже мовчу пії самовдосконалення, ви, вірогідно, про деяких «перверзійних» сучасни- зможете допомогти близьким у конків… Сублімація – приклад того, як фліктах, якщо не такими ж порадами власні негаразди в голові можна пе- та «історіями успіху», то хоча б підтретворити на користь людям чи римкою та гарним настроєм. бодай-би собі; Хто кричить?! Я кричу?! 5) Ідеалізація – втеча від реальності, фантазування, мрії. Скажімо, марення Детально описувати ситуацію, в якій про «золоте руно» властиві всім. А хто може бути використаний вже «афосказав, що Мюнхаузен був бовдуром? ризм», що є назвою цього розділу, А от ви літали на Місяць верхом на немає потреби. Адже кожен з нас доядрі? Отож-бо й помовчуйте, страж- стеменно знає, що таке сварка з даючи від самовиправдання; іншою людиною та з чим її поїдають. Цікавіше ж дізнатися, як розрубати 6) Витіснення – блокування відчут- гордіїв вузол, як владнати стосунки тів, прагнень, бажань; чи делікатно їх припинити, чи не так? Тому перелічувати форми, при7) Корекція – зміна Я-концепції у на- чини, особливості міжособистісних прямку адекватного сприйняття конфліктів не збираюся. себе. Простіше – адекватна самокритика та самооцінка. Як глаголить, чи Перед тим, як читати далі, подумайте, то пак дієсловить, народна мудрість: з ким ви зараз у поганих стосунках і «Не хами дзеркалу!». чому так сталося; подумайте, чи не використовуєте ви такі самовиправПрочитайте ще раз вище згадані дання, як «кращий захист – напад», пункти. Ні! Я все ж таки переконливо «краще поганий мир, аніж хороша прошу вас це перечитати. Перечи- війна» (ну це взагалі оксюморон), тати вдумливо. Бо далі мовитиметься «хай думає, що він/вона переміг», бо про конфлікти між людьми. Тому, не ці фразулечки аж ніяк не вирішують зрозумівши ці декілька абзаців, конфліктів. Навпаки– створюють неможна відразу перегортати і читати домовки, які можуть собі дозволити наступний матеріал, адже цей текст тільки обмежені особи. Але ж ми з виявиться «протермінованим». вами не такі… чи такі?)

тема номеру

Існує п’ять стратегій поведінки і виходу в конфліктних ситуаціях: 1) Суперництво, змагання (конкуренція) – прагнення добитися реалізації власних інтересів і цілей всупереч інтересам іншого; 2) Пристосування – принесення в жертву власних інтересів заради збереження стосунків з іншим; 3) Уникання – відсутність прагнення до кооперації і відсутність тенденції до здійснення власних цілей; 4) Компроміс – угода на основі взаємних поступок; пропозиція варіанту «середнього рішення», яке знімає суперечність; 5) Співпраця – вироблення альтернативного рішення, яке повністю задовольняє інтереси обох сторін.

пояснує Олена Сазонова, практикуючий психолог-конфліктолог. – Але слід завжди пам’ятати, що любов виховується виключно любов’ю, а повага – повагою. Якщо ми непорядні, агресивні, конфліктні тощо, то оточуючі будуть відповідати нам тим самим. Змінюючи себе, ми поступово змінюємо ставлення до нас нашого оточення і ситуацію загалом.» Словом, люди, життя надто коротке і надто бездоганно чудове, щоб марнувати його на суперечки! Не створюймо проблем один одному й не спонукаймо власне око та око ближнього свого до сіпання. І, врешті-решт, майте повагу до санітарів жовтого дому на вулиці Кульпарківській, адже вони, навчаючись і влаштовуючись на біржі праці, не горіли бажанням опинитися чортами-наглядачами в пеклі. У тебе поганий настрій? Радій, що ти не один (один плюс один)) такий у цьому світі, тому поспіши допомогти такому ж зненастроєному, як і ти. А не будь куркою в курнику, яка діє за методом «штовхни ближнього».

Й до ворожки не треба ходити, щоб дізнатися: власне дієвими вирішеннями проблем є останні два пункти – компроміс і співпраця, ну й згада- Тож ще раз прочитаймо вірш українського ний ще на початку метод «йди ти в душ!». поета В. Симоненка «Ти знаєш, що ти – Людина?». Поміркуймо. Добре поміркуймо… «Щодо універсальних прийомів виходу з кон- Шануймося, бо ми однієї крові. Ну й мир вам! фліктів з оточуючими, то таких мало, бо ці правила доволі індивідуальні, адже залежать від текст: Нінка Вітамінка особистісних характеристик учасників ситуації, – фото: Нінка Вітамінка, Li.Lit.

Запитання: Депресія. Цим терміном часто зловживають задля самовиправдання у конфліктних ситуаціях. Поясніть, будь ласка, яке істинне значення цього терміну, чи можливо вийти з цього стану самостійно, якщо так, то як? Відповідає Олена Сазонова – кандидат психологічних наук, постійний учасник супервізійної психотерапевтичної групи при Львівському психоневрологічному диспансері, практикуючий психолог-конфліктолог:

«Назва цього стану походить від латинського слова depressio, що в перекладі означає пригнічення, придушення. При депресії відбувається порушення гормонального фону, тобто в організмі перестають вироблятись ендорфіни, які відповідають за хороший настрій та стан радості. Тому лікування депресії зазвичай відбувається під наглядом лікаря завдяки лікам-антидепресантам, які є гормональними препаратами. Вживання антидепресантів не завжди є безпечним, оскільки організм може самостійно перестати виробляти ендорфіни і, як наслідок, – з’являється залежність від цих препаратів. Тобто ковтнув таблетку – стало весело. А не ковтнув – світ у темних фарбах. Окрім того, сучасна фармакологія має в своєму арсеналі велику кількість антидепресантів (не всі, правда, є на українському ринку), а вибір має відбуватись індивідуально, завдяки розгорнутому гормональному аналізу. На це, як ви розумієте, не завжди є можливість... Депресія виникає внаслідок деяких психічних і загальних захворювань або може бути реакцією на важкі життєві ситуації, наприклад, втрату рідних і близьких людей, втрату життєвої перспективи, розчарування в чомусь або в комусь. Людину в стані депресії переслідує постійний пригнічений стан, песимізм та занепад духовних сил. У хворих на депресію спостерігається загальмованість рухів, мови, мислення, зниження активності, ініціативи, порушення сну, апетиту, можуть з’являтись невмотивовані страхи. В стані депресії падає загальний імунітет організму, тому вона часто супроводжується ще й інфекційними хворобами. Загальні правила запобігання депресії доволі прості. Вони полягають у створенні умов для правильного й здорового фізичного та психічного розвитку. Тобто людині необхідно дотримуватися здорового режиму активності та відпочинку, сну і харчування, займатися фізичним навантаженням, мати стратегічні і тактичні цілі в житті. Хороший рецепт від депресії – це «живе» і «здорове» спілкування з друзями і знайомими, відвідування цікавих заходів, наприклад, виставки, концерту, музею тощо (за смаком). А найгірший порадник в стані депресії – це алкоголь. Завдяки йому в організмі виділяються пресловуті ендорфіни, що, в свою чергу, підсилює залежність від цього приємного стану й алкоголю одночасно. Тобто людина може відчути стан радості виключно при сп’янінні. Ця історія небезпечна тим, що закінчується постійним пияцтвом і навіть алкоголізмом. Загалом ці правила стосуються і досягнення внутрішньої гармонії. Адже якщо ми знаємо, чого хочемо в житті, і рухаємося в цьому напрямку, то почуваємось добре. А якщо настрій і падає (від цього ніхто не застрахований у нашому непростому і швидкісному житті), то це явище буде тимчасовим.»

фото з архіву

біля тебе

«Зробила б тату на лобi»

найчастіше називаємо художниками людей, які тримають у руках палітру з пензликом, носять капелюхи і мистецькі шарфики на шиї. Це такий же стереотип як і те, що всі вчителі ходять по вулиці в окулярах і з указками в руках чи всі журналісти – з камерами і мікрофонами. Сучасний світ загалом і сучасне мистецтво зокрема – це настільки багатогранні й незрозумілі речі, що завтра можна не здивуватися, коли унітаз

назвуть пам’ятником помер- краща подруга близько лим рибкам в країні Оз. двох років тому. Їй саме пощастило стати переможниМистецтво татуювання вже цею на «Lviv Tattoo Fest», де давно стало звичним. Ма- вона мала змогу зробити буть, кожна третя людина собі перше татуювання. В має що показати на такій мене також давно була мрія виставці. Зник стереотип, про малюнок на тілі, і Юля що татуювання роблять втілила в життя цей задум – лише моряки, повії та в’язні. гравюру мого дідуся зобраЗараз це мистецтво з кож- зила в татуюванні на нозі. ним днем стає все популяр- Тепер маю на все життя нішим, і ніхто на вулиці не пам’ятку про діда і ще одну назве американцем пере- хорошу знайому. січну людину, в якої на руці красується гарний олд- Юля розповіла про пошуки скульний малюнок. «свого» мистецтва, про найпопулярніші татуюЗ тату-майстром Юлею вання та аерографію. мене познайомила моя най-

«Я завжди шукала для себе щось нове у мистецтві, нову техніку. Колись я вчилася на вітражиста, навчилася збирати вітражі. Але захотілося спробувати щось нове. Згадую собі собачку Соню з радянського мультфільму: «А скільки всього на світі ще є смачного, чого я не пробувала». Я досі не знаю, що в мистецтві є насправді моїм. Треба експериментувати. Можна навіть чоловічим членом спробувати малювати. Якщо з цього може вийти щось цікаве, то чому би й ні.

Перше татуювання на своєму тілі зробила в 21 рік, до того мені це якось було не потрібно. І то тільки через те, що я любитель халяви, і мій знайомий запросив мене на тату-фестиваль в Пітер. І тут «панєслось»…)

Потім я захотіла спробувати себе у якості татумайстра. Почала робити татуювання, але досі не вважаю себе професіоналом. Завжди є якийсь період часу, коли ти маєш зрозуміти, чи своєю справою ти займаєшся. Якщо немає прогресу – значить, треба робити щось інше.

Можливо, заради провокації я би й набила собі щось на лобі. Або, якби заплатили великі гроші чи там квартиру дали, – то хоч портрет Януковича.

Недавно мій знайомий «підсадив» мене на аерографію, і зараз мене це справді захоплює. Аерографія – це малюнки на площинах: стінах, машинах, на унітазних кришках, на телефонах, що виконуються аерографом (це така штука, з якої під тиском подається фарба). Я не дуже люблю розмальовувати маленькі речі, тому, мабуть, і перестала зараз робити татуювання. Я краще б стадіон якийсь розмалювала.

За декілька років роботи у Львові до мене не приходили клієнти, які б хотіли зробити якесь дике, неординарне, викличне татуювання. Тут все «інтєлігєнция», тут ніхто член собі на лобі не наб’є.

Єдиним моїм символічним татуюванням є зірочка, яку мені набив мій чоловік десь на початку нашого зустрічання, а я йому таку саму. Більше нічого сакрального, що несло би в собі якийсь особливий зміст, в мене немає. Було багато клієнтів, які просили зробити «адуваньчікі» чи написи «One love», але якщо ти нормальний майстер, то можна і цю банальщину зробити гарною, і тобі ще й за це гроші заплатять.

фото з архіву

біля тебе

Насправді ж: тих, хто хоче зробити «One love», набагато більше, ніж тих, хто собі на лобі члена наб’є. Це так само, як одяг з Краківського базару. Його ж постійно будуть купувати, частіше, аніж насправді прикольні речі, нехай і з секонду, і навіть якщо вони там дешевші. Щодо одягу – я не люблю спідниці, мені незручно в них, незручно нагинатися. Моя мама ніколи не була проти того, щоб я робила татуювання, мене ніколи не контролювали і нічого не забороняли. Мабуть, тому я й не набила собі нічого в 15 років, як це зазвичай буває. Хоча вона особисто собі би не зробила, думає, що це дуже боляче. Вона навіть брови боїться вищипувати.) Думаю, що моя дочка не захоче повторити мою з чоловіком професійну долю. Хоча зараз, коли їй три роки, говорить, що робить лялькам татухи – розмалювала якомусь «мужчині» поясницю.) Я не думаю, що вона колись собі захоче зробити тату, адже це їй буде нецікаво – вона надивиться на маму з татом. І взагалі, я передбачаю, що нове покоління буде казати: «О, прикольно, в мене нема татухи». Тату не хочу більше робити ще й через колектив, постійні інтриги, плітки… Аерографія мені дуже подобається, розфарбовую кафе на вулиці Нижанківського. Там своєрідна тематика – про Америку. От почала малювати Джонні Деппа і Анджеліну

Джолі. Це перша моя робота такого плану, яка буде оплачена. Цікаво тим, що це не в квартирі, а в внутрішньому дворику кафе, багато людей зможуть це побачити. Адже у Львові це мистецтво є новим, такого взагалі майже ніде ще нема. Людям цікаво, як і чим це намальовано. Вони не розуміють, що це не графіті. Я взагалі хочу в своєму житті зробити щось таке, чого ще ніхто не робив. Зараз мені важко працювати, адже мінімальна температура для того, щоб працював аерограф – 20 градусів. Але я звикла до того, що завжди є труднощі. Коли я працювала вітражистом у Кафедральному соборі, то жалілася своєму майстру, що в мене поганий склоріз, а він відповідав – хорошим склорізом будь-який дурень зробить, а якщо навчишся робити таким – тоді ти професіонал своєї справи. Зараз у мене аерограф за 65 гривень, а нормальний коштує 400 баксів. Тому, якщо навчуся працювати з цим, то з класним буде один кайф.» Взагалі Юля – типова творча людина з творчим безладом у квартирі і неординарним зовнішнім виглядом. Але водночас вона є дружиною, якій теж доводиться варити їсти і доглядати за дитиною. А ще – за кицькою Фрідою, названою на честь іспанської художниці.) На прощання Юля показує мені фото зі свого весілля і розповідає, що у сусідній квартирі хворіє бабця, яка постійно стогне і заважає вночі займатися сексом. Марина Мітла

кава.чай.

Люко Дашвар:

«Iнтернет – це вiкно борделю» _________________ До письменниці Люко Дашвар (справжнє ім’я – Ірина Чернова) ставляться по-різному. Одні захоплюються її сюжетами, інші – звинувачують у надмірній серіальності її романів. Дехто стверджує, що пережив катарсис після прочитання, а хтось – що більше в руки її книжки не візьме. Втім, якщо читач вже тримає її в руках, то не дочитати до кінця точно не зможе. Бо затягує. Бо цікаво. Бо Дашвар. До неї можна ставитися дійсно по-різному, але її таланту до хорошої фабули і смаку в мові – не заперечиш. Мабуть, це один з тих прикладів, коли великі тиражі дійсно виправдані якістю. Нещодавно авторка презентувала новий роман «На запах м’яса». Наші журналісти поспілкувалися з відомою письменницею та погралися з нею в асоціації.

кава.чай.

Епатаж – Карпа. Червоний – агресія, прапор, захід сонця. Плагiат – ганьба. – дитинство, у мене нема асоціацій з ляльководами, з вторинністю якоюсь, у мене гарні асоціації з ляльками.

Ляльки

Дiєта – вічна мука.

Зрада – асоціації найгірші. Для мене це

втрати і власні, і чужі. Мені навіть шкода тих, хто зраджує. Думаю, вони також багато втрачають. – потрібна річ. Не можу сказати, що я бавлюся неологізмами.

Неологiзми Теорiя

було слово.

– має бути, тому що спочатку

Випробування – це щоденне життя.

Затишок – це мама. – найважливіше. Часто його значення применшують. На мою думку, це дуже важлива річ. Мене просто вбиває ни- Морозиво – така непевність, холодне, нішня журналістика, яка грається із заголов- тане за п’ять хвилин, і його нема. Невизначеками. Ними провокують, змушують читати, ність безкінечна. але текст йому не відповідає. Це принцип сучасної журналістики – заманити читача. І я вважаю, що це ганьба і безпардонність. Iнтернет – схиляю голову перед винахідниками інтернету. Це вікно борделю. У ньому видно абсолютно всі людські гріхи, Гра – це життя. скільки там бруду. Втім, я дуже часто користуюся інтернетом. Вимушена. Заголовок

Намисто – у мене пов’язане лише з од-

нією річчю, оскільки я писала про коралове намисто в книзі «Молоко з кров’ю», тому я його і згадую.

. Тенденцii

– немає жодних асоціацій, слово твердолобе і однозначне.

Медiа – правда і відповідальність. Антикварiат – це розкіш та історія.

Солоний – то вірний, то піт, то так має бути. Читач – це розумна людина, якщо ми го-

воримо про читача книжок. Я глибоко переконана, що зараз люди читають не менше, аніж колись, а набагато більше. Нас змушують. Ми йдемо чи їдемо і помічаємо не архітектуру, не природу, а рекламу, бігборди, написи. Ми завжди щось читаємо, засвоюємо непотрібну інформацію. Ми сьогодні аж перечитані, але то розрізнена, хаотична інформація, яка плутає мозок.

Я обожнюю антикваріат. Правда, не той, якому 300-400 років і який коштує неймовірні кошти. Я просто люблю речі з історії. Телевiзор – дивлюся вкрай мало, Мідний таз мого діда – це найвагоміший ан- практично ні. Лише новини. Слідкую за ситикваріат в моїй хаті, я його обожнюю. Ця туацією в країні. В цьому питанні я дуже полімиска стоїть так зверху, на видному місці. тизована людина. текст: wolfram фото: Li.Lit.

фарш

себе

Того дощового дня напевно вже зовсім не хотілося спати. Та й вночі: я перекидався з боку на бік, рахував фосфорні зірки на стелі і молився, щоб ця божевільна ніч скоріше минула. Минула. Настав сірий, як грифель простого олівця, день, що бився об мої шибки важкими, дико холодними краплями і вже так безсоромно просився обмоклими голубами в мою непривітну кімнату. Тоді я не відчував себе. Якась невизначеність бродила по моєму тілі. Я не знав, за що взятися, куди сісти, якого чаю заварити... Було нестерпно холодно. Вітер доволі безіменними мотивами навівав таємничо-дике умиротворення, заколисував розум і прирікав на сон. Хоча спати зовсім не хотілося.

Я ходив туди-сюди по кімнаті, вкотре вражався маленькому метражу – дивно! – та я двома кроками обходив її всю. Почувався загнаним птахом. Не таким, як ці дурні голуби, що своїми червоними намистинами доволі нахабно зазирали через шибки – набагато меншим. Сіро-коричневим горобцем, що так і мріє сховатися в купі цієї денної сірятини. Я, як той горобець, порпаюсь у купі

мокрого пилу, шукаючи відповіді на глобальні запитання, так і не бачачи сенсу на них відповідати. ...Дощі не припинялися. Вони заливали вулиці, дахи будинків, бруківку старовинних площ, пам’ятники давніх відсвіжілих могил, чиїсь спогади. Душили приморозки перших зимових паростків обмерзлих надій на порозі осінньої флегми. Тільки я ходив твердо по землі, так і не знаючи, за що взятися, куди сісти, якого чаю заварити... У всьому цьому незнанні я знав лиш одне – нікого не бажаю бачити. Нікого не хочу впускати у цей вимерлий світ сірого грифеля – світ вічних дощів та неспокою. Світ, у який так непросто попасти і з якого не повертаються. Я впав в меланхолію. Ходив по вулицях, обмотував шию шарфом, співав мовчазних пісень, грав на скрипці кришталевих крапель... Я не бачив нікого і ніщо. Ноги самі вели мене по лише їм відомому маршруту, і я незчувся, як опинився на старому занедбаному кладовищі. По дощі земля дихає свіжими водяними випарами. Та тут дихало все – високі кущі папороті, старі верби, туї, навіть штучні квіти на вінках,

масово прикрашені фіолетовими, чорними чи синіми лентами.

недосказаного, чогось недобаченого? Невиправданого, невистажданого?.. Чому – пізно?..

Знизу підіймались мікрокрапельки вологи, що відсвіжували мою шкарублу щетину і довге розкуйовджене волосся. Я відчутно здригався, коли краплі спадали з дерев і розбивались об кришки лампадок. Дивний звук, спричинений оксимороном емоцій, де жило все. Окрім людей.

Підійшов до вікна. З неба на мене дивились зірки. Справжні, не фосфорні. Вони блищали міріадами мікросонць, мікрогалактик! Подумалось, що десь там є і моя...

Тут ніколи не йшов дощ. Такий, як у моєму житті. Тут не світили фосфорні зірки з вапняних стель і не сиділи нахабні голуби. Тут запросто можна сп’яніти від високості папороті, від запаху промоклої хвої та мертвого тіла. Тут відголосами лунають скорботні крики і чути, як лопата вгризається в землю. Тут набагато більше житейського, аніж у звичному світі. Тут можна жити. І тут варто жити.

«Та чи не пізно вдивлятись за нею у небо?»... Звідки цей голос?! Я оглянувся – нікого. Я засвітив світло чи не вперше за довгі місяці – нікого. Вимкнув. А зірки, вмиті черговим дощовим приступом жалю, так солодко миготіли наді мною. Всі! Мої! Тут і зараз вони світили лише для мене, і я вже точно знав – не пізно. Відкривається щось нове, досі незвідане, загадкове і таке жадане надто довгий час. Вже лежачи у ліжку, я не знав, що чекатиме мене завтра. Я не знав, чи зустріну вранці дощ, палюче сонце, нахабних голубів і чи відчую дотиком свою зашкарублу щетину. Проте з величезною насолодою накрився з головою, повернувся до стіни і поринув у глибокий сон.

Вечоріло. Кімнатка самотньо-зимно і надто вже непривітно зустрічала мене скрипом гіпсокартонних дверей. Я глянув на годинник – доволі пізно. Присів і задумався: а для чого пізно? Для дощу, чаю, книги? Чи, може, для споглядання фосфорних зірок на стелі? Для такого довгожданого дзвінка чи розмови? Для текст: Ложка Дьогтю здійснення найзаповітнішої мрії? Для... чогось фото: jullien_fall

експеримент

_________________

Ви пам’ятаєте дитинство? Темні вулиці лякали невідомістю, кладовища вабили, а повний місяць вселяв потойбічний трепет. Ви теж дивилися серіал «Хто боїться темряви»? Ви фанатіли від «Баффі переможниці вампірів» ще до того, як вони, вампіри, стали трендом? Може, ви здибалися із друзям вечорами у дворі й розказували по черзі страшні історії? Карта пікової дами, що приносить нещастя, мертва наречена, яка ожила… Від цих страшилок кров крижаніла… Без них дитинство було б не таким, яким запам’яталося. Дітей просто-таки магнітить до усього магічного. Ворожіння, пошук кісток, кажани, кладовища, прикмети. Багато хто це переростає із першим проявом статевого дозрівання. А дехто, «в особливо важких клінічних випадках», продовжує підгодовувати домовиків, шукати папороть на Купала та замовляти сни. І ще – викликати духів. Хто з нас у дитинстві не намагався влаштувати спіритичний сеанс? За допомогою голки на розграфленому листку, вирваному із зошита, чи гральних карт. Хто не вірив, що ось тут – поруч із ним – душа померлого… Журналісти «СКАЗу» вирішили пригадати дитинство й провести експеримент – спіритичний сеанс. Що з того вийшло – читайте далі.

експеримент

Викликати духа – то вам не вареники ліпити. Потрібні не просто інгредієнти, набита рука і терпіння. Необхідно вміти налаштуватися на одну хвилю із природою та зосередитися. Погугливши декілька способів, ми вибрали один із найпростіших. І взялися за роботу. Етап 1. Місце і час. На кладовище вибратися не вдалося – погода не сприяла. Довелося чарувати у квартирі. Темрява за вікнами та дрібний дощ в акомпанементі з вітром створювали вдалий антураж. Відчинили вікно, щоб «дух прийшов». Втім, він міг і прилетіти чи дістатися в приміщення будь-яким іншим доступним йому способом. Етап 2. Обладнання. Антени чи особливого радіоприймача ми не мали. Основне в спіритичному сеансі – це карта. Спеціальної дощечки не було, але ситуацію врятував звичайнісінький ватман. Ми розграфили його буквами, цифрами. Усе, як має бути. Фарбу трохи розмазали, а поверх накапали воску. Щоб ефектніше було. Ще нам знадобилися блюдечко, свічки та фото людини, яку викликали. І, власне, все. Етап 3. Налаштування. Приступити до спіритичного сеансу складно, постійно хочеться сміятися. Скептичний настрій – не найвдаліший супровід містиці. Тому, вимкнувши світло та запаливши свічки, ми деякий час пробували просто пройнятися атмосферою. Щоб вже геть ввійти в образ ми одягнулися в усе чорне, а в кімнаті розбризкали парфуми. Останній пункт особливо надихав – але саме так писало в інструкції по швидкому викликанню духа. Усе срібло довелося зняти, а мобільні телефони вимкнути – в тій ж інструкції застерігалося, що це відлякує привидів.

тому довелося обійтися зображенням на планшеті. Блюдце нагріли над свічкою, взяли його в руки і тричі голосно сказали: «Духу Юрія Покальчука, прийди!» Опісля – опустили тарілку. Теоретично – дух мав перебувати там. Практично – хто його знає. Кінчики пальців ледь доторкалися до блюдечка. Перше запитання було стандартним: «Ви тут?» Відповіді не було. Ми запитали ще раз. І ще раз. Аж тоді – ніби непомітний імпульс – пальці здригнулися із блюдечком – на «Так». Ми засипали відомого еротичного письменника запитаннями, які, може, некоректно задавати духу, адже це не інтерв’ю і навіть не прес-конференція. Втім, ми довідалися, що значна частина описаного в романі «Паморочливий запах джунглів» – правда, що автор «там» має змогу курити і що він слідкує за суспільно-політичним життям України. На закриті запитання отримати відповідь було легко, а ось на відкриті блюдечко майже хаотично рухалося по буквах, складаючись в незрозумілі слова. Ми навіть подумали, що Покальчук дражниться і відповідає щораз іншою мовою.) Наостанок ми поцікавилися, як Юрій ставиться до творчості одного молодого популярного українського письменника. Ім’я цього автора, а також дослівну відповідь, з етичних міркувань ми не будемо відтворювати. Скажемо лише, що вона була не надто цензурною.) Ми подякували духу і підняли блюдечко, завершуючи сеанс.

Етап 5. Постспіритичний синдром. Того ж вечора ми викликали ще один дух. Втім, налаштуватися сповна на містичну атмосферу так і не вдалося. Завжди у когось від сміху починало смикатися то око, то ще щось. Все-таки це важка справа – бути серйозним у такі моменти. А ще важче – вірити у реалістичність того, що відбувається. Втім, зі своїм завданням ми справиЕтап 4. Сеанс. Ми довго думали, кого лися. Експеримент вдався. викликати для діалогу, і вибір випав на відомого українського письменника текст: wolfram Юрія Покальчука. Фотокартки не було, фото: Li.Lit.