СКАЗ №2(лютий 2013) by Skaz Magazine

№2

ЧИТАННЯ “СКАЗУ” ВИКЛИКАЄ ЗАЛЕЖНІСТЬ лютий 2013

СКАЖЕНОЇ ВАМ ЛЮБОВІ

Кожен з нас - сам художник свого життя. Чорнобілі полоси бувають лише в тих, хто не бачить веселки у небі. А в нас вони: сині, коричневі, фіолетові й червоні. Живімо яскраво і скажено :)

зміст

8-9 ст. “Холодне сонце” 10-15 ст. Dolce Vita

16-19 ст. Любов у кінці тунелю 20-21 ст. Настрій

22-23 ст. Юрій Винничук

30-33 ст. “Усе залежить від людини, а не від орієнтації” 34-37 ст. Я кохаю вас, гроші

42-43 ст. Меломанія 46-47 ст. Гірко?

52-55 ст. Як я ставала дорослою

Невилiковна любов:

діагностуємо і лікуємо

24-29 ст. люблю тебе

до гробу

і приворожу за двадцятку

48-51 ст.

Асоціації

Iрени Карпи:

мода, похмілля, ковбаса

38-41 ст.

10 перших побачень

56-58 ст.

або “снова стаю адна”

РЕДАКТОРСЬКА КОЛОНКА

Про кохання вже стільки писали, говорили,

співали, малювали, кричали і плакали, що хочеться про кохання просто помовчати. Бо

воно – те кохання – на кожному кроці й куті, воно, ніби нав’язлива реклама, ніби збочений маніяк. Воно у вітринах ма-

газинів, у пресі, в телефільмах, воно на вустах у всіх. Всі хочуть його – кохання.

Всі ці пафосні слова, всі середньовічні норми і стереотипи, всі пофігістично-принизливі вислови в соціальних мережах – усе це настільки забруднило світ довкола, що тема кохання стала чимось банальним, навіть вульгарним. Признаюся, мене аж верне від нього – цього кохання. Я ситий ним по горло. Я чув це декілька разів: одні люди радили іншим не розходитися зі своєю «другою половинкою», бо «на самоті гірше», «кого ти кращого знайдеш?». Бо краще з будь-ким, краще мучитися, терпіти, надіятися, що все зміниться. Лиш би не бути наодинці. То ж так страшно, направду, побути наодинці і почути, як крізь тонни інформаційного бруду пробивається голос здорового глузду.

Нас вчать так з дитинства: ми неповноцінні, браковані, десь там, на небесному заводі, через необачність працівники втрачають нашу «другу половинку», і ми тепер повинні її знайти. Треба бігати і шукати її з біноклем і ліхтариком – а раптом ховається у темному куті? І треба поспішати, бо є встановлена пристойна вікова межа, коли можна її – ту «половинку» – шукати. Потім то вже буде страшно і вульгарно. Потім треба буде зашитися в стіни роботи-квартири-роботи і так жити.

Для пошуку тої «половинки» всі, ясна річ, дають конкретні вказівки: батьки, багаточисленна родина, друзі, знайомі і просто випадкові перехожі – всі ж бо знають «життя» і готові й тебе навчити тої «мудрості». А взагалі, кажуть, у цій справі має підказати серце.

Тільки що ж воно підкаже, якщо тільки кров безперестанку качає.

Та найголовніше у пошуку «половинки» – це неписані правила, які передаються від батьків до дітей, мов усна народна творчість. Бо твоя половинка, якщо ти дівчина, має бути вищою від тебе і старшою. І навпаки. Бо твоя половинка, якщо ти хлопець, має вміти варити борщ і зашивати шкарпетки. Та половинка обов’язково має бути іншої статі, аніж ти. І обов’язково того ж кольору шкіри, що і ти. Цікаво, чому ще досі немає правил по співвідношенні груп крові чи кольору очей. Ось так люди кидаються у бій за своє «особисте щастя», ходять на «полювання». І знаходять ті «половинки». І байдуже, що пазл не складається, насилу тиснуть, аж до болю. Бо ж самому гірше.

Не знаю, можливо, я кажу комусь очевидні речі. Та чому так багато людей не розуміють, що вони зовсім не «половинки»? Що вони – цілісні люди. У стосунках, зазвичай, так: хтось любить більше, а хтось менше, хтось когось мучить. Бо одна людина відчуває себе повноцінною, а інша – половинкою. Одній завжди мало, іншій – забагато. Половинка насильно пришивається до цілої людини. Чи мають такі стосунки майбутнє? Якщо й мають, то яке?

Щоб когось полюбити, потрібно спочатку полюбити самого себе. Зрозуміти, що ти повноцінний. Лише тоді можливі рівні стосунки. Без нав’язливості, ревнощів і посягань на увесь особистий простір і час.

Довкола завжди так багато людей, які шукають це «кохання», які насилу прив’язують до себе інших людей. Довкола стільки розмов про кохання. А ще й День святого Валентина ось-ось настане. Чесно, аж голова болить від цих страшнючих іграшок китайського виробництва, від цих рожевих подушок у формі сердець – викиднів легкої промисловості.

Більше нічого писати не буду, бо написано про кохання аж забагато. Краще я про нього помовчу. w

БАЗІКАЛО

Світ втомився від пафосу, штучного блиску, лицемірних усмішок. Він шукає справжні емоції, реальні почуття.

Гурт «Холодне сонце» знає, де можна їх знайти. У їхніх піснях нічого зайвого. Звичні історії, близькі спогади, просто наше життя. Те, чого так бракує.

Василь Гоцко:

«Щоденне житт сильних почуттів 8

– Музику «Холодного сонця» часто відносять до готичного стилю, переважно через ваше особливе меланхолійне звучання, або ж через співпрацю з Українським готичним порталом. Як, на вашу думку, розвивається готичний напрямок у музиці в Україні?

– Зараз мало цікавлюся. Світогляд змінився. До 2008 року ми трохи варилися у готиці, були наближені до готичного середовища. Але з часом відійшли від цього. Останні пісні, можливо, і мають якесь готичне відлуння, але звучать вже по-іншому. –У доробку гурту є цікаві дуети з Ілларією, Янголами Кореллі. З ким буде майбутній тандем?

– Дует з Ілларією залишається досі актуальним. Ми плануємо здійснити студійний запис на пісню «Слухай мою тишу», а також, можливо, знімемо кліп. З Ілларією дружимо вже чимало. У Києві ми разом брали участь у виставі. Недавно познайомилися з менеджером гурту «Інший день». Колектив цікавий. Хочуть щось спільно зробити. Підтримаємо ініціативу. – Розкажіть цікаві курйози, що траплялися з гуртом.

– У нас різне буває: і позитивні, і негативні моменти. Я вже неодноразово розповідав історію про наше знайомство з фінським гуртом Entwine на фестивалі в Німеччині. На той час цей колектив був надзвичайно популярним. Ми захоплювалися їхньою творчістю. Побачивши хлопців під час вечері за сусідніми столиками, вирішили обов’язково зав’язати контакти – пригостити хлопців українською горілкою. Спочатку вони відмовилися, а потім попросили ще. Ми розповідали про Тернопіль, про Україну. Вони довго не могли зрозуміти, що славне місто – це не Чорнобиль. )) – Яка пора доби є улюбленою: світанок чи сутінки?

– Хоча ми одна команда з хлопцями, але насправді дуже різнимося. У кожного свої біоритми, свій стиль життя. Особисто я краще почуваюся ввечері, вважаю себе совою. Але дуже люблю світанок. Неймовірний пейзаж. – Чого гурту «Холодне Сонце» бракує до повного щастя?

– Стан радості, горя – змінні. Так само і щастя. Воно приходить, зникає. Дякую Богові за те, що маю сьогодні. Я щаслива людина. Головне в житті – рухи, а кінцевий пункт, це вже так. Важливо творити, розвиватися, берегти те все, що є в тебе, і тоді нічого не бракуватиме. )

тя – індикатор в» – Які соціальні проблеми хвилюють хлопців з «Холодного Сонця»?

– Ми підтримує більшість соціальних проектів. Одного дня біда може статися з кимось, а іншого – з тобою. Завжди варто допомагати людям. Найбільше хвилює стан онкохворих. Наш гітарист онкохірург. Він розповідає, що кожна третя онкохвора людина – це молода особа. Це вражає, болить. Ще особливо звертаємо увагу на малозабезпечених, одиноких старших людей. Вони – найуразливіший прошарок населення, який потребує особливої опіки. При можливості намагаюся перераховувати кошти, поширювати інформацію в соціальних мережах. Хотілося ще б більше сприяти. Люди мають допомагати один одному. – Не за горами День закоханих. Що найазартнішого могли б зробити хлопці з гурту заради кохання?

– Кохання, любов, закоханість. Молодь часто плутає ці поняття, трактує неправильно. Героїчний вчинок заради показухи – це не те, що може справді відобразити почуття до особи. Показником є те, як ти поводишся повсякдень, як турбуєшся про свою половинку. Щоденне життя – це справжній індикатор сильних почуттів. – Про що ми вас не запитали, але б ви охоче розповіли?

– О… Про плани ми поговорили, про цікаві випадки з життя теж. Що б це ще можна було розповісти? В нас 15 лютого буде 11 років. Хочемо цікаво відсвяткувати. Залишилося мало часу для підготовки, але сподіваємося, що встигнемо приготувати гарну програму. Запрошую усіх до нас на концерти. Helena York

підслухане …Коли я думаю про Італію, то чомусь одразу згадую макарони, Венецію, чоботи й українських заробітчан. Коли три перші асоціації зрозумілі, то чому при згадці про Італію виникає образ української жінки – невідомо, адже в Іспанії чи в Польщі теж наші земляки на хліб насушний заробляють. Чи то від того, що мої найближчі родичі повиїжджали туди на заробітки, чи то у свідомості відбилося масове хотіння жінок бальзаківського віку втілити в життя «італійську мрію».

Dolce Vita

дбайливе крило взяла мене старша сестра відразу після того, як я приїхала. Ми з нею довго гуляли, вона знайомила мене із земляками, показувала життя в Італії так би мовити зсередини. І все це їнці тішилися, коли в тому лахмітті дійсно здавалося мені казковим: справжня італійська кава на сніданок, тепле осіннє море, усміхнені знаходили зашиті євро. люди... Та одного разу сестра взяла мене на

Життя наших заробітчан складалося там якось солодко: нестримні потоки пакунків з італійськими макаронами, оливою, кавою, солодощами та лахміттям не давали спокою, та найбільше укра-

Всі ми були свідками того, як наші гастрабайтери вибудовували хати, скуповували квартири в центрі Тернополя і їздили на іномарках. Декому вдалося там вдало вийти заміж і забрати своїх дітей із злободенної України. Якщо ж вони поверталися додому – то завжди «хвигуристі», в модному одязі і з модними зачісками. І ми думали – ні, ми вірили – що в Італії чудесно живеться, бо там Європа і гроші самі летять у руки.

свою роботу.

Працює Галя (так звати мою сестру) нянею. Доглядає за дворічною російською дівчинкою. Пішли ми на прогулянку в парк. Мілана, підопічна моєї сестри, як і всі діти в її віці почала бешкетувати, задиратись до інших дітей, розкидати свої і чужі іграшки. Я дуже швидко втомилась бігати за

Галею, яка бігала за малою, і сіла на лавку відпочити.

Для чого я це пишу? Хочу розповісти вам справжню казку про українок в Італії. Неподалік за дерев’яними столиками сиділи поТак от. Недавно я мала щастя побачити, як живуть наші заробітчани за кордоном. Я тиждень гостювала в сестри і тіток, які живуть у місті Ріміні, що недалеко від республіки Сан-Маріно. Під своє

важні італійці, років 60-70, і грали преферанс. Інші, переважно чоловіки, попідпиравши голови руками, дрімали над своїми доміно та шахами. Іноді їхній сон перебивали дитячі сміх та крик, а подекуди іграшки, які падали посеред шахматної

підслухан дошки. І партії починались заново. Загалом у Показала вона в мою сторону. парку було дуже гамірно, та все це виглядало якось ідеалістично. – Не знаю. Італійка якась, певне. Дивно, що по-

сунулась. Вони не хочуть сидіти разом з чу-

– Бонджорно! – Мої спостереження перебила якась жими. жіночка, одягнена у поношені спортивні штани, грубу кофту, камізельку та з вовняними шкарпетУ той момент я хотіла відстояти свою національками на ногах. Її вбрання виглядало доволі дивність, сказати, хто я, але змовчала. Чому я не наваним, адже на вулиці була спека. жилася – досі не збагну. Чи то я хотіла послухати, про що вони говорять, чи то мені не хотілося гово– Бонджорно, – відповіла я і посунулась. рити з ними взагалі. До неї одразу підійшла ще одна жіночка, одягнена у джинси, чорну водолазку та кросівки: – Чао, Стефцю! Як твій Савіно? – Запитала.

– А як там твій внук, Стефцю? Скільки йому вже? – Продовжила жінка, цілком задоволена відповіддю.

– Та вже два рочка. Позавчора говорила з ними по скайпу. Малий махав мені. Навчився вже казати – Чао! Добре. Якщо можна так казати за старого. «баба». Отак махає і каже «ба-ба, ба-ба, баба». ВіОсьо в преферанс грає. Сказав, щоб я не стояла за талік жалівся, що роботи в Зборові нема. Хоче пеним, бо через мене він програє. А в тебе як справи? реїхати до Тернополя.

– Та нічого. Помаленько живу. Маю бабу при-

– І як, буде там квартиру купувати?

кру. Вічно мене будить. Вчора штурхнула під бік. Думала, не розігнуся. Але нічого. Я – Та нє. Вони поки хату закінчують будувати. Буде того довго терпіти не буду. А то що за дівчина? – доїжджати. То не далеко. Жалівся, що солярка

дорога. Поки буду мати здоровля – поможу. А там Стефа. – Коме стай? («як справи» – італ.) далі – як Бог дасть. Старий у відповідь щось хрипить. – Моя дочка теж жаліється, шо в Франківську собі роботи знайти не може. Я її на юриста вивчила. – Видиш – ніц, – продовжує Люба. – Але як вмре, Скілько то здоровля і грошей пішло!.. Бігме-Боже. то де я знайду собі такого діда? Світлана після тої Поки не працює. Та й нашо? Зараз я її за- бабки ніякої роботи знайти вже не може. То вам не безпечую, потім заміж вийде. Старша Ніна десять років тому. Тоді хватали з руками, а зараз казала, що знайшла собі Мар’яна якогось, але мені стільки поприїжджало. А ше ті румунки. Депоки не признається. Тато того хлопця точку на ба- шевше беруть. Хоч роблять не добре, але через то, шо сплять з старими, їх тримають. зарі має…

– Дай Бог, дівчата! Як ся маєте? – Перебила роз- – І то скільки він лежав у лікарні після інсульту? мову жінка сорока семи років, яка пхала поперед себе візок зі старим дідусем. – Та лежав, Ганю, тиждень його тримали. А я ж не привикла без роботи. Мені дочка якраз передала – Бонджорно! Добре! Давно тебе не було видно. образ Мадонни і нитки. За той час, поки старий Шо, Люба, знов старий хворів? – Запитує Стефа. лежав, я майже весь вишила. А зараз потроху вишиваю, бо мушу за ним дивитися. – Йой, та не кажи. Вже би краще вмер, а то так мучиться… і мене мучить. Нижню частину тіла ніц Якраз у той момент до мене підбігла Мілана. Поне чує. Та й після інсульту мову відібрало. Раньше бачивши старого, помахала йому рукою і сказала я хоч розуміла, шо хоче, а тепер ніц… «Чао». Старий захрипів і засміявся, жінки подивились і собі почали сміятися. Мала взялася діста– Бонджорно, Джані! – Майже кричить до нього вати якісь іграшки.

підслухан – Та бебісітерам добре платять: 6-7 євро за годину. Може, і більше. Але до того має бути терпець. – Пайдьом, Мілана, на качєлі, – моя сестра добре Душа має лежати. Пам’ятаєш, Стефцю, ту руговорить італійською, але погано говорить росій- мунку, яка теж за дитиною дивилася? Пам’ятаєш, ською. – Я ледь не пирскнула від її смішного ак- як вона її загубила? Відвернулась – і всьо! Дитини центу, але покачала головою, мовляв, мовчи, я тут нема. Вона потім бігала по парку, шукала, вся в сльозах. Ледве знайшли. То тяжка робота. підслуховую. Підбігла Галя:

– Нема нам поки на шо жалітися, – почала Ганна.

Старий знову щось захрипів, Люба щось сказала йому і рушила з місця.

– Та де, бачила я маму тої дитини. Вона росіянка.

Жінки попрощалися.

їй на вигляд не більше тридцяти. То дитина навіть не дає їй візочок везти. Та дівчина – бебісітер (няня). Певно, румунка. Чули, як вона російською говорить? Хоча… Може, і наша. Але наші добре російську знають.

– Та він ше пити почав. Жінка пішла від нього. Люба зо три рази гасила його кредити, але всьо то, шо висилає, він або пропиває, або виносить з хати.

– Ми то хоч за старими дивимося, а тій дівчині на– Добре, дівчата, мушу йти. Відвезу його додому, бігатися треба. положу спати, а сама піду на буси посилку передам. – Я думала, шо то її мама, – сказала Стефа.

Фурія. В неї певно зоб, бо очі вилазять, і на голові волосся майже все повилазило. Хоча, – І шо, Любин син далі грає? – Запитала Стефа.

– Ну а старші сини? Вони шо ніц зробити не мо- – Там пермессо має вийти (пермессо – дозвіл на жуть? проживання і роботу в Італії). Але, кажуть, умови невигідні… – Можуть, та, видно, не хочуть. Я не раз казала їй: перестань слати гроші, не видиш, що твориться. А Я не змогла дослухати їхню розмову, бо мене вона каже, шо треба дітям помогти. Я своїм теж рукою покликала сестра. Я зібрала речі і пішла. помагаю, але відкладаю потроху собі на старість. Після вислуханого в мене залишився гіркий осад. Приїду додому, куплю собі маленьку квартиру, аби з газом була і водою, пороблю ремонти і буду Я прийшла додому і по гарячих слідах записала жити. Я вже находилася замолоду біля тої розмову тих трьох жінок. Вони розвіяли ту казку про солодке та легке життя за кордоном, у яку я господарки. Хочу спокою на старість. сліпо вірила. – А Світлана, бідака, себе так запустила…

Вже коли приїхала в Україну, то довго не Ше як мала ту бабу, то нічого. А зараз собі хотіла повертатися до цієї теми. Але таки навіть на лахи шкодує. змусила себе написати їхній діалог, бо тут далі будуть бездумно тринькати їхні важко – А шо, вона справді не працює? зароблені гроші на розваги та випивку, зне– Та має якісь години. Але всьо пересилає додому. важатимуть їхню важку працю і мріятиТяжко зараз… раніше хоч робота була… а тепер. муть про те, коли й вони нарешті виїдуть до У мене від нервів дерматит почався. На сонячної Італії. свята поїду додому, вилікую. І зуби зроблю. А то так ниє… текст, фото: Li.Lit.

ПРИЙШОВ.побачив.НАПИСАВ.

т ттт

ПРИЙШОВ.побачив.НАПИСАВ Кажуть, людина безкінечно може дивитися на три речі: вогонь, воду і... Останній пункт у кожного свій. У моєму переліку це Тунель кохання.

«Такого просто не може бути» – говорила я, наткнувшись у всесвітній павутині на фотографії Тунелю кохання в Клевані. Здавалося, над ними добряче попрацював якийсь непересічний геній фотошопу. «Такого ж насправді не може бути!» – вже кричала я, побачивши цю красу на власні очі. Тунель кохання – це справжнє диво понад три кілометри завдовжки. Над його створенням попрацювала і матінка-природа, і залізничники. Колія, навколо якої утворився тунель, веде до деревообробного комбінату. Тривалий час нею не користувалися, тож кущі навколо добряче розрослися. Коли колію знову ввели в експлуатацію, зарості довелося розчищати. Виглядає, ніби стіни тунелю постійно вирівнює дбайливий садівник. Та насправді зайві галузки та гілочки обрізає локомотив поїзда. Незвичайне диво має досить звичайну назву – Тунель кохання. Туристи вже й легенди склали про місцевих Ромео та Джульєтту і їхню нещасливу любов. Хтось вважає, що саме на цій колії кинулася під поїзд Анна Кареніна. Особи з особливо бурхливою фантазією бачать, дивлячись на тунель, як похожі переплетені гілочки кущів на закоханих, які тримаються за руки.

Якою б не була правда про походження Тунелю кохання, слава бере своє: з усієї країни сюди приїздять наречені у пошуках небанального тла для фотосесій. Дедалі більшає й туристів. Хоча, у різні пори року тунель виглядає по-різному. Найзахопливіше, звичайно, влітку.

Я їхала до Тунелю кохання налаштована більш ніж скептично. Думала, буду такою собі руйнівницею міфів. А поверталася відданою прихильницею цього дива.

Фото: vk.com/tunnel_of_love

Хоча Тунель розташований у лісі, а ліс – біля невідомого села, знайти його неважко. Головне не переплутати Клевань-2 з Клевань-1 (в останньому є руїни старовинного замку). Будь-хто з місцевих жителів розкаже вам, як туди добратися. Та, на жаль, не всі розділять ваш ентузіазм. «Аааа, Тунель? Кохання? Яке кохання? Тунель у лісі. Але там нічого особливого нема – просто дерева.» – Говорили місцеві і хитали головами, мовляв, нема що «дітям» робити, у таку далечінь поперли. Але ми поперли далі. На нас нападали комарі, ноги забруднилися в якомусь мазуті, але ми прямували до мети впевнено і прямо по колії. Через ожину, через смачнючі кущі щавлю і всю лісову рослинність. Тунель формувався поступово. Скраю лісу, де дерева ще невеликі, утворилися тільки стіни, а далі вже й стеля. Якби такими були коридори якогось лабіринту, я би блукала ним цілу вічність із задоволенням. Пройшовши ще трохи вглиб лісу, опиняємося десь «майже посередині» тунелю. Спереду нема кінцякраю, ззаду – також. Хочеться розсістися на колії і безперестанку дивитися на зелений тунель, слухати невпинний хор лісового птаства і дихати чистим лісовим повітря. Намилувавшись Тунелем кохання, починаєш розуміти письменника Хосе Луїса Дескальсо, який писав: «Я завжди співчував людям, які живуть поряд із якимось мистецьким чи природним дивом. Вони народилися в його тіні, грали біля його підніжжя. І ніколи вже не зможуть уповні відкрити для себе це диво. Їх дивують обличчя туристів, які приголомшено дивляться на нього. Адже від того, що ти бачиш щось мільйони разів, твій зір зовсім не вдосконалюється, а навіть може перетворитися на сліпоту.»

Якщо вам захочеться свіжих почуттів, незвичних вражень і трохи різноманітності – приїздіть до Тунелю кохання. Любов живе за адресою: с. Клевань-2, Рівненський район, Рівненська область, Україна. Але будьте обережні: по тунелі все-таки їздить поїзд. ) зубна фея

настрі

Незабаром

День закоханих

і виникає відчуття, що всі

пару, немов

закохані,

навколо знайшли собі

замріяні,

зібралися

на Ноїв

ковчег. Бігають

блукають вулицями у

такі

пошуках

ідеального подарунку

для

«спарований» другої

бери і

половинки. А якщо ти не

помирай! падай у

депресію. Або

зачиняйся у

кімнаті та

приваблює,

фарби

Якщо така перспектива не дуже

– то хоч

пропоную вашій увазі декілька речей, які можуть додати

у життя.

І неважливо – самотні ви чи закохані.

Почитати:

жаючи на те, що це не перша екранізація цього твору, стрічка дуже оригінальна. При перегляді виникає відчуття, що ви – у театрі, оскільки майже «Самотність у мережі», Януш Леон Виш- всі дії відбуваються на сцені. А коли з’являється звук потяга, починаєш розуміти – незабаром заверневський шення. Напруга зростає, атмосфера нагнітається. Романтична історія віртуального роману польського вче- Приковуєшся до екрану, до останньої хвилини пеного Якуба і жінки, ім’я якої автор залишив у та- ребуваєш в очікувані розв’язки, яка заздалегідь віємниці. Сторінка за сторінкою ви все більше дома. поринатимете у відверту переписку закоханих, дізнаєтеся багато нового про них, читатимете їхні розповіді, спогади. Здається, фінал передбачуваний, але не все так просто, бо у їхню любов втруАльбом Океану Ельзи «Суперсиметрія» чається повсякденне життя. (2003р). Мабуть, його всі давно і неодноразово Кому ці всі романтичні штуки набридли, і хочеться чули, але, погодьтеся, це можна слухати вічно. Тим чогось цікавенького, приправленого інтригою, щоб більше, якщо це збірка романтичних пісень про не поступалося своєю пристрастю і не було при- жінку. А якщо вашій душі така музика не підхосвячене ні жінці, ні чоловікові, а запахові, тому ре- дить, то карти вам у руки – слухайте будь-який інший альбом Океанів. Їхнього різноманіття вистакомендую розрядити романтику. чить на всіх, і ви обов’язково знайдете саме ту пісню, яка підійде вашому настрою. «Парфумер», Патрік Зюскінд

Послухати:

Ця книжка – це така собі енциклопедія запахів, придбати її можна у будь-якому книжковому магазині. Головний герой – Жан-Батіст Гренуй, народжений на смердючому ринку під прилавком поміж риб’ячими тельбухами. Але, незважаючи на таке антисанітарійне місце появи на білий світ, він, на горе матері, залишається живим. Ця здатність виживати супроводжуватиме його протягом усього життя. Він – незвичайна людина, його щастям і нещастям є його дар (чи, можливо, прокляття), який змушує його стати злим генієм-убивцею.

Посмакувати:

Якщо духовною їжею ви вже наситилися, приступаємо до матеріальної. А саме:

Скуштуйте смачнючий, соковитий, запашний, великий стейк зі свинини або яловичини, який танутиме у роті, розбиваючи вщент ваші смакові рецептори, даруючи відчуття блаженства і насолоди. А якщо цей неземний смак поєднати з соусом «Сацебелі» або «Прайм», то пальчики не тільки облизати можна, а навіть ненароком вкусити. Найкраще запити цю страву вином, яке, на Як не банально, але на Валентинів день можна по- вашу думку, ідеально підходить до м’яса. дивитися фільм «День святого Валентина» Якщо ви не може дозволити собі такий розмах, (2010р). У ньому гарний зірковий склад акторів. приготуйте прекрасне спагеті зі сиром чи кетчуЦе історії декількох закоханих пар, у кожної з яких своє кохання та своє ставлення до Валентинового пом. Дешево і сердито. Опісля можна зігрітися дня. Але, як і належить таким фільмам, закінчу- горнятком гарячої запашної кави з корицею (всетаки на вулиці лютий) або випити такого ж гається усе Happy End’ом. рячого глінтвейну з гвоздикою, апельсинкою та Якщо не хочеться сидіти вдома, то можна піти у різними прянощами. кіно на фільм «Анна Кареніна» (2012р). У головних ролях: Кіра Найтлі, Джуд Лоу, Арон Тей- Bon appétit! лор-Джонсон. Це драма-мелодрама за романом російського письменника Льва Толстого. Незва- Одріка Віхар

Переглянути:

фото з сайту http://sumno.com

Остання книга відомого автора «Танґо смерті» стала «Книгою року BBC»-2012, і її буквально змітають з полиць книгарень. З Юрієм Винничуком мені вдалося поспілкуватися пізно ввечері. Здається, я розбудила письменника, проте пан Юрій люб’язно погодився відповісти на мої запитання. :)

Юрій Винничук:

«Хто що куди і кому вставляє» 22

БАЗІКАЛО

– Розкажіть, яким для вас був процес написання «Танґо смерті»?

– Процес був важким, я писав її декілька років. Саме написання тривало недовго, більше часу займав розвиток сюжетних ліній. У творі дуже багато героїв, різні часові виміри. Доки в голові все не сформувалось і не вклалося у більш-менш послідовному порядку, доти я писав «Танґо…». – Що відчуває письменник, коли його книга феноменально завойовує визнання? І чи важливо для вас – бути визнаним?

– Для мене визнання не є важливим, так як у мене його ніколи не було. Мені головне, щоб людина у книзі знайшла щось для себе. – Чи вірите ви у містику? У вашому житті траплялись якісь містичні події?

– Містичних подій у моєму житті було кілька. Наприклад, коли я писав про людей, що були репресовані по тюрмах, вони мені снилися, тим самим спонукали знаходити вірші того періоду, якісь документи. А ще вони насилали на мене різні болячки. Я починав з ними трішки сваритися, пояснював, що працюю не задля комерції. Пізніше я видав кілька антологій, і містичні «непорозуміння» припинились. – Вас вважають еротичним письменником. Але самі ви неодноразово заявляли, що вас не цікавить деталізація сексуальних сцен у творах. Що ж таке літературна еротика у розумінні Юрія Винничука?

– Розуміння, що таке еротика, може бути досить масштабним. Мені не подобається у творах читати, хто що куди і кому вставляє. Людина прекрасно все знає і розуміє, бачить це наяву, тому, я вважаю, не варто вдаватись до таких деталізацій. У моїх творах ви цього не знайдете. Хоча, хто що шукає. Читач бачить книгу поіншому, ніж автор, тому може трактувати певні сцени дещо інакше. – Ким ви хотіли стати у дитинстві?

– У дитинстві в мене не було конкретних планів кимось ставати, тому що я тоді, по суті, був ніким. У мене не було мрій, як у інших дітей – стати лікарем, міліціонером чи космонавтом. І пізніше, коли я навчався на філологічному факультеті, навіть тоді ніколи не думав бути письменником. – Чи можете описати найекстремальніший випадок свого життя?

– Чесно кажучи, у мене в житті не було екстремальних випадків. Що під цим варто розуміти? Цеглина мені на голову не падала, шафа також…Так що у мене досить спокійне життя. (Сміється)

– Зараз дуже багато молодих людей прагнуть стати письменниками. Що можете порадити літераторам-початківцям? – Перш за все потрібно багато читати: зарубіжну та рідну класику, сучасну літературу, виробляти свій стиль. Також не варто бігти до видавця, написавши свої перші двадцять віршів чи кілька оповідань. Спочатку потрібно набивати руку, виписуватись. Я й по собі знаю: зіпсував величезну гору паперу, перш ніж з-під мого пера вийшло щось путнє. Письменником стати насправді дуже важко. – Чи вважаєте ви себе щасливим? Що приносить вам щастя?

– Я вважаю себе щасливим. А що таке щастя… Для мене – це, перш за все, книжки, можливість писати... Тоді я щасливий. (Сміється) Ложка Дьогтю

ТЕМА номеру

Невилі

люб Вона така чудова! Незрівнянна, прекрасна, неймовірна! Всіх на світі епітетів не вистачить, щоб описати яка вона – любов. Даремно письменники папір та чорнило переводили – все одно не змогли достатньо оспівати винятковості цього почуття. Бо любов – вічна, безкорислива, щира і милосердна. Любов – найблагородніше почуття на планеті. А особливо кохання. Хоч стріли амура влучають у серце, розум автоматично відключається, а на спині виростають крила – і ти стаєш найпрекраснішою людиною на світі.

Але є й інша сторона медалі. Кохання, як бажання володіти іншою людиною, зробивши її своїм рабом. Або кохання, за якого хочеться стати рабом для іншого, розчинитися. Зі всіма можливими наслідками, аж до власної смерті.

іковна

бов

То що таке кохання: ліки чи хвороба?

Відповідь на запитання надзвичайно проста: кохання – це справжнє захворювання. Всесвітня організація охорони здоров’я офіційно віднесла це почуття до переліку психічних відхилень, у пункт «Розлад звичок і потягів». Поряд з коханням у списку стоять алкоголізм, токсикоманія та клептоманія.

Симптоми хвороби, мабуть, до болю знайомі кожному. Якщо у вас нав’язливі думки про іншу людину, різкі перепади настрою, жалість до себе одночасно із завищеним почуттям власної гідності… Якщо у вас головні болі, безсоння, перепади артеріального тиску або алергічні реакції… Якщо ваші вчинки останнім часом необдумані та безглузді – то вітаємо вас, ви хворієте на F63.9, тобто кохання. І в любовному листі до своєї половинки можете сміливо писати: «Я тебе F63.9!»

Як і кожна хвороба, кохання має свої ускладнення. Адже, скільки пар, стільки й різновидів любові. Розглянемо декілька видів любовної недуги:

ТЕМА номеру

***

Діагноз: Еротоманія

Симптоми: Іноді любов перетворюється на манію. Наш коханий чи кохана може

не здогадуватися, що це через них ми не спимо ночами, а якщо спимо – то бачимо солодкі сни з ними у головній ролі. Наш «об’єкт кохання» може зовсім не підозрювати про наші почуття. Така маніакальна поведінка характерна для першої любові, яка не наважується на зізнання. Будь-який жест чи слово у сторону еротомана розцінюється ним як «любовне послання». Така сліпа любов може тривати вічно, адже людина більше кохає не саму особу, а її ідеальний образ, який вона намріяла.

«Еротоманія – це серйозний психічний розлад. – Розповідає психолог Тетяна Олійник. – Він полягає в ілюзії кохання: одна людина вперто вірить у кохання до неї іншої особи, переважно такої, що має значний суспільний статут. Молоді дівчата часто страждають від кохання до відомих артистів та акторів, пишуть любовні листи, вірші. Зазвичай залежний вірить, що його кохання спілкується з ним таємно, хоча об’єкт закоханості може взагалі не комунікувати з хворим. А коли обраний чи обрана заперечує кохання до еротомана, то останнім це сприймається як стратегія приховування їхніх стосунків.»

Курс лікування: Еротоманія потребує серйозного і тривалого (близько 15

років) курсу лікування. Без медичних препаратів тут не обійтися. Якщо ж прив’язаність ще не дуже сильна, спробуйте зосередитися на чомусь іншому – навчанні, роботі, творчості. Уникайте свого «об’єкта закоханості», не думайте про нього. Постарайтеся закохатися в когось іншого. Пошукайте під носом – там, зазвичай, крутиться хтось, хто кохає вас. Спробуйте насолоджуватися не тільки щастям кохати, а й щастям бути коханими.

***

Діагноз: Ревнощі у особливо небезпечних емоцій. У Симптоми: Ревнощі належать до розряд ко докотитися до

гормон допамін, тож лег цьому стані надмірно виробляється роду партнерові. «Комплекс Отелло» суп одержимості і бажання заподіяти шко деня ман єї половинки. Можливе навіть най воджується відсутністю довіри до сво чить я. Але, як би там не було, «ревнує – зна тектива, слідкування та переслідуванн любить». ідає ний» психологічний розлад. – Розпов «Ревнощі – найпоширеніший «любов тнеру. ревнують ті, хто не довіряє своєму пар ай вич Заз – к. йни Олі яна Тет ог хол пси Люється на маніакальне переслідування. У найгіршому випадку це перетворю еред че або ж його хто сь викраде, насамп дина, яка боїться, що її кохання вте осояк ася ай ця людина ще не сформувал боїться за себе, за свій комфорт. Зазвич одне свою половинку окремо – а тільки як бистість, тому не усвідомлює себе і а ваш коханим чи коханою не можливе, то з і луц роз у тя щас вас для о Якщ е. ціл прив’язаність нездорова.» я своєму партнерові. Не ставте безКурс лікування: Спробуйте довіритис у. Якщо щось не подобається – готого час глуздих запитань, дайте більше особис любов ми разом. І дайте зрозуміти, що ваша воріть про це. Вирішуйте свої пробле сильніша за ревнощі.

***

Діагноз: Вічне дитинство Симптоми: Досить часто

ми плутаємо безвідповідальність з дитячою безтурботністю. Людина, яка навіть у найважливіший момент не може прийняти серйозного рішення, точно ще не вийшла з дитячого віку. Чи варто поєднувати з нею свою долю? мете проблеми, будете відпоАдже в майбутньому ви неодмінно самостійно вирішувати а» може прожити на вашій відати не тільки за себе, а й за свою половинку. А «вічна дитин шиї аж до старості. б не тільки любила їх, а ще «Багато людей у дорослому житті шукають таку людину, яка Олійник. – Покинувши батьй максимально про них дбала. – Каже психолог Тетяна ться за схемою: «ти мене ківське гніздо, вони шукають альтернативу. Такі стосунки будую дорослішати, інший мусить забезпечуєш – я тебе тішу». Один із закоханих вперто не хоче на себе відповідальність. самостійно приймати всі важливі рішення і повністю брати сил у «дорослого», щоб ноСкільки це триватиме залежить від того, скільки вистачить сити свою «дитину» на руках.» не тільки в душі, Курс лікування: Якщо ваша половинка залишається дитиною орюйте разом всі важливі а й насправді, допоможіть їй подорослішати. Насамперед обгов упово доручайте якісь серйозні рішення, запитуйте її/його думку про якусь проблему. Пост вам приємно, що ваше майсправи, не відмовляючи в підтримці. Дайте зрозуміти, що інформації в мозку підійдуть бутнє ви творите разом. Для кращого засвоєння серйозної горіхи, шоколад і фрукти. ***

Діагноз: Погоня за красою в неї/нього плани Симптоми: Якщо вам байдуже, яку музику слухає ваше кохання, які та

шність, стиль поведінки на майбутнє, сова це чи жайворонок, а важливі тільки зовні » багато що вирішує в житті, одяг, то з вами, швидше за все, не все в порядку. «Обгортка й план. але коли мова йде про любов, вона повинна відійти на задні » розповідає, як жіноча красу про Відомий психолог Наомі Вульф у своїй праці «Міф улювати такою категорією як краса використовується проти них самих, як легко маніп жаючи на свої природні дані, зовнішність. Міф полягає в тому, що будь-яка жінка, незва арти стають все жорсткішими, може стати красивою, лягши під хірургічний ніж. Та станд ися. Популярна сьогодні надтож тепер, аби відповідати їм, без втручання лікаря не обійт ом голодування, або ж зробити мірна худизна не є природною – її можна досягти або шлях пластичну операцію. Справжня жінка повинна Все частіше поняття «краса» включає у себе певну поведінку. и встановленим зразкам, люте… Справжній чоловік мусить те… Стараючись відповідат льність. дина перестає розвиватися як особистість, втрачає свою уніка

іть точку дотик Курс лікування: Поговоріть із своїм «об’єктом кохання». Знайд зосередьтеся

щеними очима, ваших інтересів. Спробуйте уявити, що ви сидите із заплю асове, і якщо стосунки тримана тембрі голосу, на паузах, на запаху. Краса – явище тимч Знайдіть у своїй половинці тимуться лише на ній, то їм загрожуватиме швидка руйнація. якомога більше приємних для себе рис.

Фото: Sonya Ja ch

ТЕМА номеру

Як підхопити хворобу

Майже всі визначні медики світу, починаючи від Гіппократа, вважали кохання недугою, яка, розпочавшись манією, неминуче призводить до любовної меланхолії – різновиду депресії. Закохані часто мають вигляд душевнохворих – і поводяться відповідно. Причиною є психічна зацикленість на одній людині. Жару додає й сам організм: підкидає у кров речовини, які розпалюють наші почуття. До так званої «формули кохання» входить фенілетиламін, який загострює наші відчуття і окситоцин, гормон симпатії, який щедро виділяється під час поцілунків та обіймів. Коктейль сполук доводить нас до щастя і робить з нас любовних наркоманів – нам хочеться ще і ще. Десь у глибині душі в кожного з нас сидить «любовний наркодилер», який вимагає любові. Небезпека кохання в тому, що коли воно невзаємне, то призводить до трагічних наслідків. Поведінка дорослої людини, яка переживає нещасливе кохання, має той самий механізм, що й реакція немовляти на розлуку з матір’ю. Спочатку йде протестна фаза, коли дитина голосно й вимогливо кричить, далі – фаза гострого горя, крик стає все більш розпачливим. Якщо мати не повертається, настає фаза «відключення» і емоції немовби ампутуються. З’являється відчуття, що все на світі втрачено, і життя не має сенсу. Від такого стану до самогубства – менше кроку.

Як і кожна хвороба, кохання має свої ліки. Вперше комплекс методів, що допомагають побороти любовну лихоманку, виклав Авіценн. Причиною одержимості він називав ідеалізацію наших коханих. Любов б’є в голову фенілетиламінами та окситоцинами і впливає на наш зір. Ми бачимо не те, що є насправді, а всіляко перебільшуємо красу та достоїнства наших обранців. Тож найперший крок до одужання – зняти рожеві окуляри. Вади є навіть у того, кого ми шалено кохаємо. Особливо ефективними у боротьбі з коханням є інтелектуальні знання, бо вони тренують нашу здатність до здорових розмірковувань. При найважчій формі любовної депресії доведеться приймати антидепресанти, щоб витягнути свій організм з хворобливого полону.

А якщо не хочеться лікувати кохання, можна направити його в інше русло і почати шукати не коханняпристрасть, а кохання-інтимність, в основі якого – психологічна близькість. Адже тривала і здорова любов – це зв'язок особистостей, а не тіл.

«Том кілька днів боровся зі своєю гордістю і пробував викинути Беккі з голови, але йому не щастило. Він почав уночі блукати навколо її будинку і почував себе дуже нещасним. Вона була хвора. Що, коли вона помре? Ця думка гнітила його. Том не цікавився більше ні війною, ні навіть піратством. Усі чари життя зникли, залишився тільки сум.» Марк Твен «Пригоди Тома Сойєра»

«Здається, мене витягли з петлі, але всі делікатно обминають цю тему. Я теж не розпитую, бо ніколи не розумів самогубців. Потреби в ліках я не відчуваю, мені досить її очей, її рук, вона тепер така ніжна зі мною, така уважна. Я цілую її руки і не щулюся від її погляду, він тепер безконечно рідний. Якби я знав, був би давно повісився, і вона б мене любила ще більше.» Ліна Костенко «Записки українського самашедшего» «Вона поїхала несподівано, раніше, ніж передбачалося терміном путівки, майже втекла. Коли я про це довідався, на мене навалилась порожнеча. Мав таке враження, ніби з мене вирізали важливий орган. Я скидався на метелика з відірваним крилом: бився, намагаючись злетіти, кумедно та даремно збиваючи під собою пил. Невже так буде завжди, з відчаєм думав я. Ліс мене більше не вабив. Я став нецікавим для своїх приятелів і намагався триматися від них якнайдалі.» Ірен Роздобудько, «Ґудзик»

Справжнє кохання не зазіхає на особистий простір та на час іншого, не вимагає постійних доведень свого існування, починається з любові до іншого, а не до себе. Можливо, воно трохи божевільне у своїх проявах – надихає співати серенади вночі під вікнами, діставати з небес зірки, писати на парканах смішні зізнання…. Можливо, воно трохи старомодне – про нього писали всі письменники, які жили на цій планеті, співали всі музиканти, малювали всі художники…. Можливо, воно стало комерцією – всі ці валентинки, квіти, подарунки на кожну річницю….

Але ж воно прекрасне, кохання. Таке, як є. І якщо це хвороба – то вона найприємніша. І я не хочу від неї лікуватися. зубна фея

БІЛЯ тебе

Дві жінки сидять навпроти мене. Свідомі, дорослі, адекватні, з класним почуттям гумору. Лесбіянки. Дві жінки, які знайшли одна одну. Справжніх імен їх не вказуватиму (назвімо їх Оксаною та Вікою). Думаю, багато кому буде корисно прочитати їхню історію. Хтось зрозуміє для себе щось нове, хтось звільниться від упередження, стереотипів. Принаймні, хочеться в це вірити. Оксана:

«Мені тридцять. Я народилася у Львові у звичайній російськомовній родині. Навчалася, відповідно, також у російськомовній школі. Працювати почала досить рано. За освітою я перекладач, але починала, як багато хто, з якоїсь секретарської посади. Не стільки, щоб реалізувати себе, як заробляти гроші. Жити в своє задоволення почала вже після знайомства з Вікою. Певна доля креативу є в мене. Доля підірваності й шаленого просто креативу є у Віки. Можна сказати, ми знайшли одна одну, плідно співпрацюємо, ніби й непогано виходить. )

У мене був досвід гетеросексуальних відносин, і не один. Саме тому вдалося зрозуміти, що воно не моє. Єдиний довготривалий досвід з чоловіком тривав шість років, ми разом жили. Тоді я напевно й усвідомила всю свою суть. Бо в один момент з’явилася дівчина. Вона навчалася тут, у Львові, на журналістиці. Сама вона була із Запоріжжя. Познайомилися ми в якомусь чаті. В якийсь момент я усвідомила, що закохана в неї, писала їй вірші. Це все було досить романтично і зворушливо, але я їй не розповіла про свої почуття. В неї теж був тоді хлопець. Потім та дівчинка переїхала в Київ. Зробила непогану кар’єру, вийшла заміж. Ми досі спілкуємося. Тішить, що більшість моїх друзів, знайомих, яких я знала ще з часів моїх відносин з чоловіками, спокійно сприйняли все. Вони не вважали, що мені раптом скучно жити стало. Фактично всі вони знайомі з Вікою. Мама знає про орієнтацію. Батько – ні, ми задовго до того перестали спілкуватися.

У нас з мамою досить близькі стосунки. Вона відчуває мене. Свого часу я інформувала її, що спілкуюся з людьми нетрадиційної орієнтації.

“Усе залежить а не від

Вона спокійно на це відреагувала. Вона розумна жінка з досить широкими поглядами на життя.

Вона бачить, що це нормальні стосунки, що це не психічнохворі люди, наркомани чи алкоголіки, чи ще щось у цьому дусі. Я не скажу, що вона страшенно цьому рада, бо вона усвідомлює, як доросла розумна людина, що це створює в житті певні проблеми. Але вона прекрасно розуміє, що це набагато краще аніж те, що в мене було до того з чоловіком, який був неврівноважений, влаштовував постійно скандали, сцени ревнощів. Доходило навіть до конфліктів з фізичним втручанням.

Не скажу, що всі стосунки з чоловіками були жахливі. Були і нормальні, опісля ми залишалися друзями. Але когось такого, з ким хотілося би пов’язати своє життя до кінця днів – ні. Навіть досі, спілкуючись у соцмережах, питають: «Як ви?», це приємно. Нема такого, що «ти» і твоя «там хтось».

від людини, орієнтації”

Я розрізняю для себе бісексуальну поведінку і бісексуальну орієнтацію. Перше – це коли «хі-хі, хаха», поцілувалися, побавилися – і все. Ця поведінка може виникати в людей у різні частини життя, зумовлена певними обставинами: алкоголь, весела компанія, хороший настрій. Орієнтація – коли людина може відчувати романтичні відчуття до людей обох статей. Коли може покохати, а це набагато глибше, аніж просто потрахатися з тим чи з тою, чи з обома одночасно. Поки що я не бачила в одностатевих стосунках нічого такого, чого б не бачила в гетеросексуальних. Любляться, сваряться, зраджують. Багато хто думає: ось я не такий, як всі, і це дуже погано, буду никатися по кутах і напиватися. Або навпаки – це єдина моя суть, і треба постійно наголошувати на цьому. Треба не забувати про власну самореалізацію, не лінуватися працювати. Все залежить від людини, а не від її орієнтації.

Я побачила Віку вперше на Дні народженні в знайомої. Вже перед тим я чула, що є така дівчина, блядовидло просто шалене, і в якої є ще й постійна дівчина. Вона приїхала на мопеді, така крута чувіха, в напульсниках, в кепці. Дивлюся на неї і думаю: нічого так. ) Зараз ми знайомі сім років. З них чотири разом. Як тільки ми почали зустрічатися, то фактично жодні вихідні не були в Львові: сплави, Карпати, походи.

БІЛЯ тебе

Якось ми їхали на скелі Довбуша. Я тоді думала, це просто поїздка, спланована для нашої компанії. Вийшло так, що їдуть тільки наші найближчі друзі. Ми відбули усю денну програму: прогулянки, гори, коні. На вечір Віка кудись пропала.

Тут одна дівчина пропонує грати в сліпого кота, зав’язує мені очі. Я ходжу, кого не зловлю – всі мене відштовхують. Врешті, я знімаю пов’язку і бачу перед собою морду коня. Довкола всі стоять колом зі запаленими факелами в руках. На коні – Віка в смокінгу, венеціанській масці, щоб нічого не зрозуміли місцеві, зі стародавнім сувоєм у руці. Я не до кінця усвідомлюю, що відбувається. Віка підходить до мене, стає на одне коліно і дає мені той сувій. Вмикається символічна для нас пісня. Я читаю через рядок, гублюся. Віка відкриває коробку з колечком. Я коробку – до себе, Віка – до себе, одягає мені його на палець. Тут всі починають перешіптуватися: що вона сказала? Віка обіймає мене, а я її питаю: я щось мала сказати? І тут хтось знов питає: вона сказала «так»? І тут до мене нарешті доходить. Я хитаю головою, всі кричать, наливають бокали шампанського, перев’язані стрічкою. Потім була ватра, гулянка.

Один раз серйозно задумувалися про еміграцію. Але зараз нам комфортно у Львові.

Я не бачу якогось прориву, що все раптово зміниться. Стереотипи зі свідомості людей дуже повільно викорінюються. Наразі оптимальним варіантом вважаю жити своїм життям, спілкуватися зі своїми друзями і по мірі можливостей показувати, що ти гей чи лесбійка, і що ти нормальна, адекватна людина.» Віка:

«Мені двадцять вісім. У мене типова галицька західноукраїнська сім’я. Мама, тато, купа родини, села. Стандарт. Половину свого дитинства прожила на Сихові, що не може не тішити. На свята – до церкви. Все в цьому плані нормально.

Я ще з садку, напевно, зрозуміла: щось тут не то. Я страшенно любила пістолети, машинки. Коротка стрижка, джинси, кеди з Міккі Маусом. Бантики мене завжди харили.

Куди б я не хотіла повернутися – це в школу. Остання парта, тикання пальцями. Тим не менше, це дало змогу проявити якісь творчі здібності. Я подалася в творчість з головою ще в 9 класі. В мене були залицяльники, ми з ними були більше як друзі. Все закінчувалося провожалками-цілувалками біля під’їзду.

В 10-11 класах я намагалася щось у собі змінити. Запустила волосся, пробувала ходити на каблуках, в спідницях і в рожевих кофтинах, дружила з популярними дівчатами. Я намагалася переконати себе, що треба бути такою, як всі. Два роки пройшли якось так. Я їх не згадую. У мене був хлопець, з яким я зустрічалася півтора року. Він, бідолаха, завжди просив мене переспати з ним, а я морозилася, як тільки могла. І він таки одного разу «вкатав» мене.

То був новий комплект білизни: зелені трусєля і зелений ліфчик. Ми приїжджаємо до нього на квартиру в центрі міста, хрущовка така. Всередині: торт, шампанське і КВК по телеку – класика сексуального жанру. І ліжко таке велике, бабцине, з пуховою периною. Думаю: ну добре, що вже тут, стільки часу зустрічаємося, а раптом зараз все піде класно, і мені сподобається. Ну роздягнулися ми якось. Я лежу, він там починає: поцілунки, прелюдії. І тут я розумію, що раптом стало надто волого, і що це не я. Хлопака закінчив ще до того, як почав.

Я одягнулася, поки горить сірник. Стою в чоботах, шубі та міні-спідниці, кажу: викликай таксі, момент «упущєн».

У 18-19 років почався двіж. Це роки, за які я дякую Богу. Вони реально змінили в мені все. На другому курсі в коледжі до нас прийшла нова дівчинка, російськомовна з Дніпропетровська. Ми з нею дуже здружилися. Це було моє перше щире кохання. Я призналася їй у своїх почуттях. Вона не відповідала взаємністю, але любила мене як людину, ми були як сестри. Перший романтичний вчинок: я створила собі електронну пошту і писала їй листи від імені хлопця. А на наступний день воно показувала їх мені і питала: «што ти об етом думаєш?» Чоловіча сорочка, широкі джинси і коротка стрижка – кожна лесбіянка, мабуть, пройшла через цей період у житті.

Репутація в мене була не надто хороша. Бо після одної дівчинки була ще одна, і ще, і ще. Потім були серйозні стосунки, вони тривали 5 років, але були дуже натягнуті. Мама дізналася, коли знайшла фотографії, на яких я цілувалася з іншою дівчиною. Був шалений скандал. У мене батьки досить консервативні. Підтримують традицію: жінка-чоловік-дитина.

У той час я пішла з дому. Пройшов тиждень. Я пам’ятаю цей телефонний дзвінок: мама сказала, що нам треба поговорити. Я прийшла додому, мама сіла біля мене, розплакалася, звісно, і сказала: знаєш, мабуть, ми неправі. Бо я була дійсно хорошою дитиною. Так, тоді було важко, бо ще не реалізувала себе, жила за рахунок батьків. Але я була доброю дочкою, завжди їх поважала. Мама якось змирилася. Я влаштувалася на роботу, в мене був дуже стрімкий підйом у кар’єрі. Це показник, коли людина чогось досягає сама, а не просто п’є пиво по барах, ще й приходить п’яна додому і заявляє, що вона лесбіянка. Це, звісно, шок.

Я знайшла постійну дівчину, добру, виховану, також з хорошої сім’ї. Ми почали їздити з нею до батьків на свята. Батьки сприйняли це нормально. Все повністю налагодилося. Дізналися після мами і тітка, і сестри. З родини про мене знають усі, окрім бабусі з дідусем. Вони вже старші люди, їм цього не варто знати. Якщо мене питають, коли я вийду заміж, то я завжди «або за кермом, або працюю». Про мою орієнтацію всі знали і на навчанні, і на роботі. Не було сенсу приховувати. Коли я з людьми знайомлюся, то беру їх своєю харизмою, і їм вже потім байдуже з ким я, що я. Мабуть, вони навіть гордість відчувають, що мені не соромно про це сказати. В мене ніколи не було жодного конфлікту щодо моєї орієнтації ні на роботі, ні з друзями.

Я не вважаю себе якоюсь «не такою», чи що мені важко живеться. Навпаки, мені живеться дуже добре. Я відверто щаслива людина у всіх сферах. У мене шикарна робота, яку я обожнюю.

Ми з Оксаною заручені. Якщо виникають якісь побутові проблеми, то це вже на рівні підсвідомості відкладається: ти пообіцяв. Ми живемо разом, ми відповідаємо не лише перед самим собою, це повноцінна сім’я. Не важливий папірець, головне те, що всередині. Ми вже не діти, нам не по 15 років. Ми ідемо вперед, треба думати про те, що буде в 55, що буде в 60 років.

Зараз я можу відверто сказати, що знайшла людину, з якою хочу бути до самого кінця.» wolfram

ФАРШ

Я кохаю вас,

гроШI Проте, як кажуть,в істинному коханні від любові до ненависті один крок. (Суцільна метамова)

Я кохаю вас, гроші, бо ви – майже Бог на землі. Ні, чі горять, холоне в грудях, руки трясуться, ви Бог таки. Ви можете купити все і змусите прощоки палахкотять, пришвидшене серцебиття, без- дати матір рідну. Ви – всемогутні. Ви – творець. соння… Що це? Напевно, саме так повинно вигля- Ви – руйнівник. Ви – адреналін. Ви – канон. Ви – дати кохання?.. Або страх, коли боїшся, що в тебе диктатор. Ви – бренд. Завдяки вам можна відкрити невідомі землі, ходити по хутрах вбитих тварин, віднімуть найдорожче. привчати свій шлунок до екзотичних страв. І го“Money, money, money… Must be funny in the rich ловне – завдяки вам кінець носа торкається небес. man’s world” – співала свого часу група “Abba”. І Спасибі вам, рідні. справді: коли ти багатий, тоді весь світ ладен пригорнути до своїх кволих грудей і любити, любити, Гроші, ви відіграєте в моєму житті визначну роль. любити… Залюбити до смерті проклятий світ, Пригадую ще з років початкової школи, як за шоякий кидає до твоїх ніг гору різнокольорових банк- коладну цукерку чи пачку «Хуба-Буби» можна нот та цінних паперів. А як розширюються твої зі- було отримати цілий арсенал друзів, які душу гониці при зростанні курсу валют! Тоді з вселенської тові продати за черговий недешевий смаколик. Як любові ти готовий закидати валентинками банк, правило, за такий «щедрий» подарунок від грошощо обслуговує твою вбогу душу та багате депо- витого однокласника доводилося виконувати ряд зитне тіло. Приходиш додому, відкриваєш свій схо- бажань: побити набридлого «друга», відібрати вок – дірку в матраці, трилітрову банку, стару якусь річ чи нашкодити вчителю. І хтозна, чи у шкарпетку чи сейф – і милуєшся, милуєшся, ми- «немилість» на наступний раз не попадеш ти… луєшся… І як гріє думка про те, що відсоткові ставки ростуть, а в разі чого – може ж банк збан- Великий акцент однокласники любили робити на крутувати – вдома лежить тугенька пачка того двох речах: одязі та віці батьків. Щодо останнього – все обмежувалось насмішками типу «у тебе старі щастя, що, як правило, не пахне. батьки, які вже ні на що не здатні». Але якщо розЯ кохаю вас, гроші. Кохаю всім серцем. Від вашого мова заходила за те, хто як одягається, інколи хошурхоту шкіра стає рельєфною і по тілу проходить тілось бігти в світ за очі від сорому, що у мене «не приємна судома. Готова співати вам оди, дифі- така спідниця, светр і взагалі черевики, які були рамби, складати панегірики… модні минулої осені».

ФАРШ

І знову фігурували ні в чому не винні батьки, які просто не мали змоги купити омріяний кардиган чи сукню за космічну тоді суму – п’ятсот гривень – і одягали своє чадо у «дешевий одяг з ринку».

Так чи інакше всі мої дитячі образи зводились до простого висновку – без грошей у цьому світі нікуди. Щовечора, засинаючи, я думала: от коли виросту і буду працювати, зароблю всі гроші світу і стану найбагатшою та найуспішнішою.

Роки у школі проходять швидко. Коли наступає пора стелити собі вишитий рушник у світле майбутнє, велику роль відіграє вступ в університет. Молоді абітурієнти з ніг збиваються, щоб якомога більше підвищити бал атестату, отримати золоту чи срібну медаль. Розуміючи, що на цей раз вчитель – Господь Бог, який перстом своїм чуда творить, майже випускник приносить до учительської пакунки з дорогими напоями чи кавою, стараючись улестити «математичку» чи «фізрука». В свою чергу батьки, бачачи своє чадо, як мінімум, юристом крупної фірми, приходять до вчителів в гості і залишають там «конверти подяки». Щасливий учень блищить на випускному вечорі, наче нова копійка, і тихцем, про себе, дякує портретам Григорія Сковороди на п’ятсотгривневих купюрах. І знову я думала, тримаючи свій далеко не червоний атестат про середню освіту: як після цього не любити гроші, якщо вони творять майбутнє?.. Кохаю вас, мої хороші. Кохаю усім серцем.

у пологове відділення. Чоловік, майже плачучи, почав заново розповідати про важку ніч у дорозі, проте лікар вимагав направлення і погрожував, що без заповітного папірця жінці в лікарні нема чого робити. Здавалося, що от-от кілька цивільних людей добровільно підуть до машини подружжя приймати пологи прямо там, але тут стається неймовірне: дідусь, який допомагав мужчині занести дружину в приміщення лікарні, простягнув головному лікареві чистий аркуш паперу, зігнутий удвоє, з якого виднілися кілька купюр. Головний лікар уважно вивчив зміст «згортку» і сказав: «З Вашим направленням все в порядку, акушери зараз заберуть Вашу дружину.»

Подальший розвиток історії мені не відомий. Хочеться вірити, що на світ з’явився хтось, хто зможе зробити його трішки кращим. І знову спасибі вам, гроші, за те, що сотворили маленьке чудо – допомогли народитись новій людині, яка справно оплачуватиме комунальні послуги, голосуватиме на виборах і тихенько мовчатиме, бачачи, як коїться хаос. Гроші, ви – релігія.

На свято Водохреща за традицією священики освячують житлові будинки. Залишають літри святої води на дверях, стінах, стелі… Не жаліють сил, щоб окропити і членів сім’ї, а ті, мокрі, як хлющ, мовчки хрестяться, тримають в руках маленькі іконки і тихцем запихають святому отцю «гонорар» за виконану роботу.

Гроші, ви творите чуда. Ви зцілюєте від хворіб, ви стимулюєте нове життя з’явитись на світ. Знову Не минуло таке «освячення» і мене. Щойно свящепам’ять відкидає на кілька років назад в обласну ник закінчив виводити чергову молитву своїм спілікарню, де мені довелось спостерігати дуже цікавучим (прости, Господи) голосом, а моя бабуся вже вий випадок. тицяла йому двадцять гривень. «Ви що, жіночко, – Молодий мужчина вривається в реєстратуру і про- мовить пастор, – це так діло не піде. Кожній птасить кого-небудь допомогти занести в лікарню шині їсти хочеться, а цим – киває на купюру – ні його дружину, якій от-от народжувати. Люди у наїстись, ні напитись.» білих халатах синхронно повертають голови убік Важко описати моє здивування. Це ж якою пташичоловіка, кілька секунд дивляться на нього, а потім ною повинен бути святий отець, щоб, зібравши далі продовжують свою розмову про те, які сьопринаймні по двадцять гривень з кожної оселі у годні «чобітки не по сезону у головного лікаря». нашому місті, ще відчувати голод і спрагу?.. У Нещасний майбутній батько почав пояснювати, що пам’яті виринали бабусині настанови: «Щонеділі вони живуть у гірському селищі, їхали всю ніч, ходи до церкви. Обов’язково кидай гривню на дружина виснажена важкою дорогою і, здається, у тацю та дві гривні біля образка на престолі. Коли неї відійшли води… Проте, ніхто, окрім відвідувасвященик покропить – кинь ще гривню. Обов’язчів лікарні, не реагував. Нарешті один дідусь заково купуй свічки за живих і померлих, став їх пропонував допомогу, і чоловік побіг з ним. І тут, перед образами. І пожертву на храм не забувай. як по замовленню дешевої мильної опери, їм доТоді потрапиш до раю і будеш з Богом, бо Ісус тебе рогу загороджує головний лікар і запитує, чи є у любить.» них відповідні документи, щоб жінка могла лягти

Тоді хотілося бабусі розповісти про середньовічні індульгенції, купивши які, можна було відпустити собі всі гріхи, які скоїв. А також язик свербів тихенько натякнути, що, якби зібрати всі пожертви на храм, що здійснюються щороку, можна було б збудувати ще один Михайлівський Золотоверхий собор, не те що зробити ремонт. І священик не має жодного права вимагати від своїх вірян гроші на що б це не було, тим більше, говорити, чи «замало» їх, чи «забагато». Можливо, бабуся б не зрозуміла суті до кінця. Проте, те, що відбувається зараз у «Божому домі», неможливо описати адекватними словами: прейскурант на хрестини, шлюб, похорони, новосілля, дні пам’яті та навіть «додаткову сповідь на дому за потребою»… Таке відчуття, що ми сплачуємо кредит за вічне щастя, яке, МОЖЛИВО, чекає нас у потойбіччі. Ісус тебе любить, людино. Тільки заплати за кожну молитву – і буде тобі щастя. Гроші, у вас нема меж своїх можливостей, якщо ви змогли дістатися до сакрального і трансцендентного. Захоплююсь вашою силою. Захоплююсь вами.

личезну кучугуру всі людські чесноти, мораль… Як повинно краятись серце, коли молода дівчина продає своє тіло заради збагачення? Як повинна боліти душа, коли дружба, віра – все на світі – продається і купується? Як вести себе тоді, коли ви продаєте і купуєте те почуття, яке я так пристрасно відчуваю до вас – кохання? До вас багато запитань. Здебільшого, риторичних. І як це не прикро, гроші, без вас – нікуди. Від вас усі залежні. Від вас варто залежати, адже доведено неодноразово, що людина залежна перш за все від власних творінь… Та все ж, я люблю вас, гроші. Мабуть, тому, що ви, окрім зла, здатні творити і добро. Мені хочеться в це вірити. Вірити в те, що все прекрасне, що ви створите, не матиме корисливих цілей, і що колинебудь припиниться грандіозний світовий колообіг вашого обожнення, адже, перш за все, ви те, яку функцію виконуєте. Виконуйте лише потрібні функції, а зі свого боку я віддаватиму вам найрізноманітніший спектр своїх почуттів та емоцій, бо ви, гроші, як ніхто, на це заслуговуєте.

Гроші, ви – бренд. Ви – найпопулярніша світова текст: Ложка Дьогтю етикетка, на якій може бути написане лише одне – фото: Li.Lit. «продано» або «куплено». Ви згрібаєте в одну ве-

КАВАчай

Вона, здається, встигає робити все: і писати книги, і записувати альбоми зі своїм гуртом, і подорожувати, і вести передачі на телебаченні, і виступати на розігріві в рокера Мерліна Менсона у платті зі шматочків справжнього сала, і народжувати дітей. Ірена Карпа має образ антигламурної дівчинки-хуліганки, яка може і інтелектуально «попустити», і прямо послати далеко-далеко. Нам вдалося не просто поспілкуватися із епатажною Карпою, а й побавитися у «асоціації».

КАВАчай

Помаранчевий

колір одежі буддиських

монахів. Вони навіть у похмурі дні виглядають сонячно.

Мода

має властивість відмирати і відновлюватися.

Вона як ящірка – їй відрізаєш хвіст, а він знову виростає. Якщо довго не викидати увесь свій одяг, то є шанс завжди залишатися модним.

Велосипед був колись дерев’яний в одного

дядька з Яремче. Він виїздив на ньому кожне свято. Напевно, він давно помер. Цікаво, що сталося з велосипедом, хто його вкрав?

Похмілля в мене не буває. Це моє щастя. Головне – не мішати гречку з салом.

Грошей може вистачити стільки, скільки їх є.

Можна прожити на десять баксів, можна на сто. Щастя від них не залежить.

Сім років в Тибеті – смішний фільм з Бредом

Піттом, подивитися варто кожному.

Дитинство в той момент, коли воно було ди-

тинством, далеко не здавалося щасливим і безхмарним. Та зараз, коли ти виріс, можна побачити, що там було багато смішних моментів. Хоча я все ще не скажу, що це найкраща пора мого життя. Я б не хотіла повернутися на жоден рік свого життя назад.

Спіраль. Так, вважають, рухається людська доля. Мультфільми більше люблю за фільми,

напевно. Їх складніше робити, це більше торкає.

Цукорок. Он іде Катька – вона як цукорок. Клоунів я боюся. Вони рідко бувають смішними.

Напевно, я передивилася фільмів жахів, де клоуни приходять з ножами і вбивають людей під радісний гуркіт карусельок.

Ковбаса

шоколадна дуже класна. Її робить моя

бабуся. Треба перемолоти дуже багато печеньок і додати шоколаду. А буржуї її називають «Брауні».

Фото: Paul Taborovsky

Анджеліка Рудницька

і «Анджеліка і Король». Мені подобаються обидві. Рудницька ввела нас у свій час у світ сучасної української естради, а «Анджеліка і Король» була просто бальзамом на рани усім домогосподаркам, які ніколи не мали красивого життя і, тільки співпереживаючи Анджеліці, могли пожити, як принцеси.

Заборона

громадських місцях...

куріння в

Барабани в нас елек-

тронні в гурті «Qarpa». Хочеться перейти на акустичні. А ще я куплю барабани своїм дітям, як тільки зрозумію, куди їх в квартирі можна приткнути.

Жир – слово, яке дуже часто

вживаю. Означає воно щось прекрасне. Навіть альбом у нас називається «InЖИР».

Пекінес – це собака, яку

хтось вдарив цеглою по морді. Мені їх дуже шкода, чесно. Та й їхніх хазяїнів теж. Я не розумію тих, хто їх заводить.

Соромно

залишатися

бездіяльним, коли тебе мають у всі дірки, порушують твої права, а ти сидиш, склавши руки.

Сучасність – річ від-

носна. Те, що зараз сучасне, за декілька років буде здаватися смішним. Це як виходить новий iPhone, і всі, хто мають старий, – повні лохи. Треба про це пам’ятати і робити речі, які будуть універсальними, не прив’язаними до сучасності. Li.Lit., wolfram

Ін’єкція щастя

Так вже складається у світі, що серед суєти та поспіху, серед безмежної лавини справ і проблем людина звикла оточувати себе певними речами та предметами і з часом прив’язуватись до них. Створювати для себе своєрідну зону комфорту, шукаючи гармонію з навколишнім середовищем. Для когось цією зоною комфорту стають друзі, для когось – робота, комусь – любов, одним – дім, іншим – подорожі. Проте невід’ємним завданням для всіх є щось любити, бо інакше на невеличкому кораблику людського життя, який пливе у бездонному океані, втрачається рівновага, і він починає поступово наповнюватися водою і тонути. Діти не можуть обійтися без своїх улюблених іграшок, не можуть заснути без свого ведмедика чи зайчика. Старшим же, дорослішим, потрібна, безумовно, міцніша опора. Думаю, для багатьох такою опорою, такою любов’ю стає музика.

можна пірнути, мов риба, з головою. Пірнути та пливти за течією мелодій.

Можливо, саме тому у сучасному світі меломанів дедалі більшає та більшає – масштабний вплив музики інтуїтивно стає набагато відчутнішим. Йдучи по вулиці, їдучи у громадському транспорті, перебуваючи в університеті, я все частіше помічаю любителів музики. Тих, хто вже, мабуть, не може перебувати у тиші. Тих, хто відчуває себе без музики, мов риба без води. Кожен меломан, втім, надає музиці свого значення.

Можу вважати себе абсолютним меломаном, адже люблю, коли музика заглядає у найпотаємніші шпарини душі, підіймаючи звідти непромовлені слова, які лунають у мелодіях. Іноді музика розуміє тебе краще людей: не ставить зайвих запитань, не використовує, не вимагає, не принижує, не шанЩо, здавалося б, може бути простішим за звичне тажує, будучи водночас мовчазною та багатослівпоєднання звуків, ритму та кількох інструментів? ною. Проте у цьому поєднанні, у цьому звучанні таїться щось незвичайне, щось магічне. Те «щось», яке Люблю, коли улюблену музику можна будь-якої змушує нас більше ніколи не розлучатись із своїм миті вийняти з кишені. Адже в теперішньому світі, плеєром. «Щось», що перехоплює подих та зму- де новітні технології женуть вперед з неймовірною шує серце битися швидше. Викликати яскраві, швидкістю, музика може існувати завжди, всюди барвисті емоції: чи то тривогу та смуток, чи то но- та для всіх – не порівняти, звісно, з тими часами, стальгію, чи то радість та появу усмішки на втом- про які розповідали батьки, коли музичні альбоми леному обличчі. (тоді – тонкі глянцеві вінілові платівки), будучи справжнім раритетом, діставалися з великими зуЗа любов до себе музика платить щедро: підбадьорює, силлями. На моєму горищі вони досі вкриваються надихає, мотивує, дає наснагу рухатись уперед. Та пилом, хоча ні в кого з нас не підіймається рука їх що там говорити, музика навіть... лікує! Так звана позбутися. Мабуть, вони все-таки приховують «музикотерапія», розпочата у другій половині ХХ надто багато спогадів своїх власників. Якою все ж століття у Франції, допомагає позбутися таких таки дивною властивістю наділена музика – виклипсихоневрологічних захворювань, як епілепсія, кати з минулого тіні подій, людей, вражень, відновшизофренія, амнезія, депресія, а також впливає на лювати у пам’яті давно забуті моменти. серцево-судинну та дихальну системи людського організму. Згідно з дослідженнями науковців, під Музика – немов океан, повний різноманітних жанчас музичного супроводу – творів класичних му- рів та стилів. На його просторах бушують затяжзикантів, інструментальної музики, джазу – рос- ними штормами рок, метал, хардкор, б’ючи лини пришвидшують свій ріст. Нещодавно блискавицями басів та громом гітарних рифів. А у популяризувалися дослідження науковців щодо глибинах панують інструментальні оркестри, відвпливу музики на кристали води. Спокійна, мело- зивається джаз звуками саксофону, звучить R'n'B, дійна музика зберігає водну структуру, роблячи її грає інді, кантрі та соул. Та практично у всіх цих ще більш правильною та чистою. Такий же ефект різносортних жанрах існує єдина тематика: любов. має музика на людину, частка води в організмі якої Змінюються часи, приходять нові жанри, відноє домінуючою (до 80%). Мелодії та ритми немовби сячи старих на дно, поступово відходять вже не поочищають від турбот, забарвлюють рутинний світ пулярні інструменти, а у піснях оспівується тема, неймовірними відтінками. За біологічним визна- актуальна всім часам та націям. Адже музика ченням, музика – це звуковий сигнал, що перетво- здатна відчути саме те, що заполонює думки та рюється у нервовий імпульс, за фізичним – серце, передати кожному те, чого він не наваколивальний рух частинок, а за людським, духов- житься висловити словами. ним – власний маленький затишний світ, у який clerk_jarus

Замало

Шукай нас тут:

“

http://vk.com/skazzz. http://www.facebook.c https://twitter.com/s

“СКАЗ ”? у

.magazine com/skaz.magazine skaz_magazine

тро-ло-ло

Гірка горілка і гіркі сльози радості – ось два основні компоненти свята усього життя. Добавте бісеру, майонезу, ляльку на капоті «вісьмірки», пісні Стаса Міхайлова і п’яного дружбу, потримайте місиво 3 дні у печі, і вуаля – ви уже «акальцовані» і рахуєте подаровані на весілля гроші. Як би не називали весілля найважливішим і найбільш непередбачуваним днем у житті, реальність бере своє. У кожного дійства є свій сценарій. Отож представляємо вашій увазі огляд того, як із весілля робиться «вєсєльє».

Етап 1: Па адьожкє встрєчают...

За даними Вікіпедії, купол базиліки Святого Петра є найбільшою надбудовою у світі такої форми, але варто зазначити, що ніхто не намагався порахувати, яка у діаметрі спідниця нареченої. Ідея спідниці зародилася так: на випадок, якщо раптом, у якійсь альтернативній реальності, молодій доведеться стрибати з літака чи вертольота – парашут завжди при ній.

В останні роки панує думка, що насправді існує У багатьох селах існує традиція встановлювати давній український звичай: у хаті відрізається надворі шалаш за принципом «з милим рай і в ша- шматок від фіранки-штори-тюлю і, щоб сильно не лаші». Але на випадки природних катаклізмів чи заморочуватися, його задіюють у процес одягання непередбачуваних обставин завжди існує спідниця «нєвєсти». нареченої, яка розмірами шалашу не поступається.

Гірко?

У народі це називають «вельоном». «Вельон» підлягає неймовірно складним модифікаціям: його чіпляють на голову нареченої, на якій і так намагаються ужитися 100500 кучериків та «букет» квітів, бусини і блискітки; тоді «вельон» лакують, щоб він уже ніколи не повернувся у первинний стан штори і жив із головою нареченої довго і щасливо; врешті-решт, із ним танцюють. Вельон не дуже сильний у танцях, але популярний серед дівчат. У селах Новий Рік святкують часто, бо з кожним новим весіллям – нова ялиночка. Ялиночка вузенька згори і широка знизу, у неї всього дві гілочки, зате два стовбури. Відповідь на загадку: Наречена. Всіх базарів світу мало, щоб одягнути це святкове деревце, але виробники біжутерії не здаються – вони близькі до досконалості. На «гілки» традиційно одягнені рукавиці «трикутничком», які оголяють те, що зазвичай називається пальцями. Але не сьогодні! Нині це зброя масового знищення – ультрапазурі (художнє покриття і декоративні деталі включені у вартість наборів «Клешня» і «Клешня-2»).Наречена, якій НИМИ вдалося взяти ручку і поставити підпис у Книзі реєстрації шлюбів, автоматично потрапила і до другої Книги – рекордів Гіннеса.

Етап 2: Путь к сєрдцам гастєй лєжит через іх желудкі…

ваї, на весільних плакатах та на пальцях молодят. Саундтрек до фільму – оригінальна композиція, мікс сигналів автомобілю з нареченими, що їде селом, крику «Гей, гоп!» односельчан і крику «Гірко!» п’яних гостей. Роль найбільшого «лиходумця» дістається Дружбі, який усе весілля морозиться, ховається і уникає поцілунків із дружкою.

Етап 3: Музика нас связала… Для того, щоб атмосфера була ще більш невимушеною, і для тих, хто ще здатен встати із стільців зі шлунком, повним холодцю і оселедця, а мозком, повним горілки, розпочинається ще одне дійство – танці. Танці перебиваються биттям посуду чи бійками, дитячим плачем чи дорослими криками, вигуками Тамади чи просто нетверезого дружби, який, розважаючи публіку, намагається уникнути «гірко» із потворною дружкою, безглуздими конкурсами чи не позбавленим глузду збором грошей в рамках весільної шоу-програми. Все це відбувається під (залежно від смаків чи регіону – підкресліть правильне): «Я люблю тєбя до сльоз», «Бєлий лєбєдь на пруду», «Білі троянди», «Одна калина», «За нашом стодолом видно чуже село».

Немає сенсу описувати 4 етап, бо, по-перше, все вже вийшло з-під контролю і відбувається, як відСлоган неймовірної пригодницької комедії «Ах, бувається, по-друге, всім нарешті-таки весело і, ета свадьба-свадьба-свадьба»: 100 гостей (у клюбі по-третє, цей етап запам’ятають уже не всі. Проте, на весіллі). 2 СКЛЯНІ склянки (решта одноразові). після весілля обов’язково будуть фото: класичні заТа 1 «ковьор» (саме він, а не килим). У всіх «клюдумливі пози а-ля «я тримаю наречену на долоні» бах» країни у форматі 3D. на звичному фоні (у Львові, наприклад, «маст-хев» – це фото на сходах Будинку Вчених чи на Площі На столах – Пізанські вежі із тарілок, які збирали Ринок біля одного із богів). Буде і відео, на якому усім селом, ризикують-таки впасти, під столом – п’яний оператор заснув мертвим сном, а камера хоусі, кому не лінь, намагаються вкрасти «туфлю» дить «по руках», де дружба таки достиг кондиції, молодої. Декорації забезпечив номінант на премію щоб поцілувати дружку, де не зовсім тверезі гості «Оскар» за найкращу чоловічу роль другого плану – намагаються втримати оп’янілий від вітру шалаш. Ковьор-з-Орнаментом. Нагадаємо, що раніше він з’являвся у стрічках «Аватарка Вконтаке» та «ПоІ незалежно від того, що буде із вашим лицем: сяявелитель підлог» – дітям у віці до 18 років перетиме воно в світлі прожекторів на танцювальному гляд рекомендований в присутності батьків. майданчику чи купатиметься у салаті, головне, що буде із вашою душею і чи насолоджуватиметься Нова зіркова роль Ковра – роль володаря перснів. вона святом. Хоча, насправді головне – це подуСаме вони, Перстень Лівий і Перстень Правий, – мати про всіх мух на Землі – і не їсти м’ясне на головні персонажі комедії. Протягом фільму вони третій день весілля. з’являються на Коврі, позаду наречених, на капоті машини (або нагорі, як «шашка» в таксі), на короМінерва Чорнило

Ви вже втретє розлучаєтесь? Не можете знайти людини, з якою вам буде добре? Ваше життя повернуло на смугу невдач? Я знаю, що з вами. Вам пороблено. Ноги в руки – і бігом до ворожки!

чортівня

ãðîáó Ëþáëþ òåáå äî

Вони всюдисущі. Запитайте в сусідів, друзів чи рідних. Гарантую: вони направлять вас до бабки, яка ну як мінімум «яйця викачує» і «віск зливає». Якщо ж таких дійсно поблизу немає, відкрийте газету – і знайдете бодай одну-дві Златослави чи Меланьї – провидиць у сьомому коліні, які знімають порчу «заговореними» оберегами, лікують алкоголізм та наркотичну залежність одним поглядом, спасуть своїми заклинаннями навіть від смерті, ще й судженого приворожать. Нещодавно мій знайомий після невдалого шлюбу ходив до ворожки: «Уявляєш, – розповідав мені, – в мене була порча! Вона мені гарно її прибрала і оберіг «замовила» на кохання». В душі я посміялась і з друга, і з провидиці. Але вчора він запросив мене на весілля.

Òàêà ìîëîäà, à òàêà «ïîïîð÷åíà»!

ворожити. Спочатку уявляла, які ж діти будуть у мене і в гарячого фінляндця Вілле Вало, потім переключилася на Скота Фостера – головного героя мого улюбленого фільму «Історія дивного підлітка». Але вирішила, що все це якось несерйозно. Треба брати вище. І тут мене осяяло – хочу Джонні Деппа! Він нещодавно розлучився, багатий, до біса талановитий і дуже красивий на свої 50 з гаком. А що? Замовляє музику той, хто платить. А за приворот треба буде заплатити. Роздруковую фото молодого Деппа, вигадую більш-менш правдиву історію і йду до пані Стефці. Зустріла мене ворожка біля самої брами. На вигляд це була бабуся років 57-60, висока, широкоплеча, з темним волоссям під хустиною. На дворі було вже темно, я спеціально, для антуражу, домовилась про сеанс о 20.00. Ворожка ласкаво запросила мене на веранду, але в хату не пустила.

Ми вмостилися за старим дерев’яним столом, застеленим клейонкою. Стефа запропонувала мені Мені стало страшенно цікаво, що ж то за відьма. кави. Я залюбки погодилась, про що потім пошкоПані Стефця (ім’я з етичних міркувань змінено) дувала. В центрі столу стояли свічка і полив’яна живе в селі неподалік Теребовлі. Домовившись миска з водою. На стінах були розвішені засушені про зустріч, я довго думала, з якою проблемою трави та гриби, а на підвіконниках стояли бутлі з мені звернутися до ворожки. Оскільки в мене все якимось начинням. Досить містична атмосфера. є, окрім здорового глузду, я вирішила когось при-

Малюнок:JP Valderrama

– Доню, ти не бійся. Але зніми все срібло, що є на тобі. То для того, щоб я могла тебе прочитати. – Почала жінка. Я зняла срібну каблучку з пальця і поклала на стіл.

Ворожка взяла свічку, обвела нею коло над моєю головою і злила віск у воду, щось нашіптуючи.

переляканий вигляд. Судячи з феєричного початку, шоу обіцяло бути дуже веселим.

…À òóþ âîäó, íà ïîâíèé ìiñÿöü âèëèé ïiä áóçêîì

Пані Стефа щось нашіптувала, а потім вийшла на – Така молода і така попорчена… Кому ж ти так не вулицю і вилила воду на город. Я спробувала ковтвгодила? – Стривожено сказала ворожка і почала нути кави, щоб заспокоїти сміх, який ось-ось мав вдивлятись у воду. – Бачу дівчину…Рижу бестію. вирватись, але кава була подібна на розведений у воді пісок. «Галка», не інакше! То всьо вона! Вона тебе наврочила! Я почала перебирати у своїй голові знайомих рудих дівчат. Дивно, але жодної такої не пригадала. Ну, є у мене кілька знайомих рудих, але вони і мухи не образять, і (я впевнена на всі 100%) у магію не вірять.

– Ти дивилася дома, може, яку шпильку чи голку находила в одязі? Таку велику циганську? – Ні, – кажу. – Доню, шукай. Шукай, бо то доведе до безшлюб’я. Вона заговорила тебе на самотність. Я зараз тут прочитаю заговір, але ти шукай тую шпильку. Знайдеш, і кинь у двір тої рижої, яка тебе попортила. Най знає! Я серйозно кивала головою і намагалася робити

– Ну що, дитинко, розказуй. Хоча, я сама знаю… тобі певно якийсь хлопець приглянувся? – Так, приглянувся. Але, знаєте, він навіть не здогадується про моє існування. – Ви бачились? – Так, кілька разів (ага, бачила його по телевізору тисячу раз). Але він мене не помічає (вже захотіла, телевізор – не веб-камера). Він не українець. Вчиться зі мною в університеті. Студент з Америки, по обміну (ну це я вже піддалася фантазії). – Ти принесла мені його фотографію? – Так, ось, – дістаю з сумки фотографію, а сама думаю «нехай проканає, нехай пройде». – Ох який! А як називається? – Джон.

чортівня – То як буде по-нашому? – Іван. – Сказала і ледь не розсміялась. – Іван Депп… – Ну, дивись. Можу тобі приготувати зілля. Ти йому до чаю підлий непомітно.

Ага, звичайно! От тільки назбираю на квиток до США і назад, розшукаю Джонні Деппа і, якщо мене до нього підпустить його охорона… Думаю, до того часу термін придатності зілля вийде, і замість щасливого життя з коханим мене чекатиме в кращому випадку розшук Інтерполу, в гіршому – довічне ув’язнення. – Знаєте, мені це не дуже підходить. Може, є якийсь інший спосіб? Я бачу його лише на лекціях (пускаю слинки на його фотографії). У мене немає доступу до його їжі. – Є, доню. Але то дуже сильний приворот. Як приворожимо, то рахуй всьо – в разі чого не збудешся. Хлопець може з розуму зійти. Та й довго жити не буде… А де ти взяла тую фотокартку? – З інтернету… З фейсбуку, соціальна мережа є така. – Ну добре. То що? Приворожуємо?

стини, розриває а-ля «трах-ті-бідох-ті-бідох», як у мультфільмі «Ну, постривай», і теж спалює.

Думаю, вам знайомий запах паленого волосся… Попіл ворожка заливає водою, щось при цьому пришіптуючи. Блюдце з тою калатаниною підносить над свічкою (гріє чи що?), різко підводиться, зриває гілочку сушеної трави, і теж спалює. Тоді вмочує пальці в воду з попелом, оббризкує мене і далі щось шаманить. Я сиджу, ледве стримуючи сміх. Ще хвилина, і я би крутилася по підлозі, дико заходячись реготом. Але нарешті жінка зупиняється. Зливає ту бовтанку в маленьку баночку зпід шампіньйонів і підсуває до мене. Коли я беру її в руки, каже «Амінь».До цього всього бракувало тільки грому з блискавицями, які б освітлювали цей містичний ритуал.

– Дочекайся повного місяця. Опівночі знайди бузок, розпусти коси і вилий то-то під нього. Три рази вклонися місяцю і біжи додому, не оглядаючись. І головне мовчи! Скажеш кому слово – пропало! Прийдеш додому – лягай спати. А зранку помийся і можеш далі говорити. – А коли подіє? – Запитую. – Ти диви яка! Почекати треба трохи. Не все зараз. Я ствердно киваю головою. Пані Стефа спалює фоАле май собі на увазі. То вже до гробу. А тепер дай тографію дотла, попіл ставить на чайне блюдце, а мені ту каву. тоді дає мені ножиці: «Втни собі волосся». Я від– Та я ще не допила. – Відповідаю. різаю пасмо і даю їй. Вона його ділить на дві ча-

– Нічого.

Я подаю Стефці горнятко, вона перехиляє його на блюдце, а тоді дивиться всередину:

– Бачу хлопця. Але то не той, якого ми приворожили. То інший. Щось ходить за тобою, сам не знає чого хоче. – Хто то? – А ти думаєш, кава покаже? – Майже кричить ворожка. – Що бачу, то і кажу. Перебила, і я вже нитку загубила… Через два рочки чекай сватів. – Від кого? Від того хлопця, що не знає, чого хоче? – Ми шо, його приворожували? Всьо. Ніц більше не скажу. Тай вже пізно. До мене інші люди прийти мають. Ти диви, не напутай нічого. І шпильку в хаті шукай!

зроблю все, як вона мене навчила, і йду. Біля воріт вже стоять інші люди, чекають своєї черги порчу знімати.

Приходжу додому і шукаю в інтернеті місячний календар. Якраз повний місяць. Чекаю півночі і під монолог мами про те, що мені вже лікарі не допоможуть, бо дитина її остаточно сказилася, йду на вулицю. Бузку я так і не знайшла, тому вилила все те місиво під березу. Вклонилася місяцю і пішла додому. На порозі мене чекала мама, яка намагалась розпитати, де це я була, але, не зрозумівши моїх знаків, покрутила пальцем біля скроні.

На другий день, коли мій мозок «освіжився», я дякувала другові за те, що направив мене до тієї чаклунки. Тепер я точно буду «в шоколаді», але шкода тієї двадцятки, яку викинула фактично на вітер. «Попорченої» шпильки я не шукала, бо таÂiðèòè ÷è íå âiðèòè кого добра в мене повно. Довелося би викидати всі Вже коли я йшла, пані Стефця, підсунула мені бутбулавки, або йти з ними до ворожки, аби вона лик на дні якого лежали зім’яті купюри. знайшла «саме ту». – Знаєш, доню, грошей я не беру, але дах треба перекривати. Тече. Стіни цвітуть.

Можливо, якби той цирк, який я бачила, був підправлений гарною акторською грою і якимось спец.ефектами, я б повірила ворожці. Хоча, у світі Кидаю в банку 20 гривень і бачу незадоволення на не без чудес. Тому, якщо я через два роки таки обличчі старої. Ще б пак! Вона такий складний ривийду заміж за Джонні Деппа, усіх, хто повністю туал провела, а я їй так мало заплатила. Але в мене прочитає другий номер «СКАЗу», я запрошую залишаються лише гроші на дорогу додому, а на весілля! пішки йти не близько. Дякую їй, запевняю, що Li.Lit.

інтимне

Як я ставала доросл 52

лою

Жила я собі у своєму казковому дитячому світі і горя не знала. Аж поки однієї зловісної ночі не попрямувала до батьківської кімнати. От тоді тріснуло скло на моїх рожевих окулярах і почалося моє доросле життя. Бо стало мені відомо, як дитинка у мамин животик потрапляє. Ходила я тоді з високо піднятою головою та відчуттям усезнайства, аж поки мій спокій не вкрали нові таємниці дорослого життя. Прокинула у мені нову цікавість дивна поведінка моєї двоюрідної сестри Тані, яка жила по сусідству. Одного дня, нудячись у пошуках розваг і не знайшовши нічого, вартого моєї уваги, я вирішила трішки понабридати сестрі. Заходжу до неї у кімнату, а там вона сидить на ліжку і чи то облизує, чи то смокче, чи то кусає помідор – не зрозуміло. Таня торкалася до нього кінчиком свого язика, а потім впивалася у нього з такою силою, чіпляючи раз по раз ще й зубами, що він плавно стікав томатним соком по її руках.

«Оце так несправедливість, – думала я. – Коли я востаннє так гралася з їжею, то отримала добрячого прочухана від мами, а вона тут бозна-що з овочем витворяє, живого місця від своїх слиньків на ньому не залишила!»

Я стояла і з величезною цікавістю дивилася на це видовище. Чекала, коли сестра нарешті позбавить бідолашного помідора нестерпних мук і зрештою з’їсть його, довівши цю справу до кінця. Та вона, побачивши мене, підстрибнула з переляку і засунула «Сеньйора Помідора» під подушку! Я була просто вбита цікавістю: навіщо вона це зробила? Спочатку я подумала, що Таня просто не хоче зі мною ділитися. Але ця версія не підходила і була просто смішною: після того, як я одного разу об’їлася помідорів і блювала всю ніч (аж досі млосно, як згадую), я їх терпіти не могла. Поки я розмірковувала, моя розлючена сестра виперла мене за двері, де я одразу зіткнулася з її подругами. Вони чомусь метушилися і поводилися також дивно. Принесли зі собою цілі пенали цікавеньких фарб, олівців, якими фарбували Тані очі, губи і щоки. Розлютившись через те, що мене відверто ігнорували і викинули, як пустотливе кошеня, я образилася. Попрямувала до своєї кімнати, витягла всі свої фломастери, які мені приніс цього року Святий Миколай, і розфарбувала себе точнісінько так, як розфарбували сестру. Ох, що було коли мене побачила мама! Про це краще не згадувати… Але коли на своє виправдання я розповіла мамі про Таню, вона тільки усміхнулась і сказала: «Доню, сестра просто виросла».

Вночі слова мами «…вона виросла» не вилазили з моєї голови. Як це люди виростають? Коли це сталося, адже сестра анітрохи не змінилася, така самісінька як була вчора і позавчора? Як оце так в одну мить виростають?

інтимне

Наступного дня мій братик Василько, який вже навчився ходити і розмовляти, став справжнім тягарем на моїх тендітних плечах. Ледве втікши від того малого шмаркача, я задоволено гойдалася на каруселі на ігровому майданчику у дворі, підстерігаючи Таньку. Аж тут появилася вона – з повним ротом жуйки та червоними носом і губами (точнісінько з такими, як у дядька Вови, якого дідусь називає «алкаш»). Сестра вилізла з іграшкового будинку. Я так зраділа, що хотіла вже бігти до неї, але за сестрою з будиночку виліз якийсь хлопчик. Того дня Таня знову не знайшла час на мене. А я й далі літала у хмарах. Наступного дня Таня не пішла до школи. Я стрімголов бігла до неї, щоб якнайшвидше запитати про всі ті дивні речі, які сестра робила останнім часом. Я лише встигла привітатися, як мою увагу привернули Танині груди.

«Виявляється, що чудеса існують! – Думала я. – Це ж неймовірний доказ чарів. Напевно, вночі до неї прилітала хрещена фея, начарувала їй великі груди і навіть бюстгальтер подарувала. Значить, так-от люди дорослішають: однієї прекрасної ночі ти просто перетворюєшся з бридкого каченяти у красивого лебедя. Мама ж постійно каже, що якщо буду спати, то виросту. Даремно я думала, що це вона просто хоче пошвидше від мене спекатися.»

Отак-от одним махом я дізналася ще одну дорослу таємницю. А ще отримала підтвердження, що тут замішана магія. Але тішилася я доти, поки наступного разу Таня не повернулася після прогулянки вже без грудей. Перше, що спало мені на думку: чари, мабуть, діють тільки до півночі, як у казці. Але сестра зовсім не була засмучена.

То що за такі чудасії відбуваються? Цього ніхто не хотів мені пояснювати. Хтось узагалі сміявся, коли я про це запитувала, але найчастіше мене взагалі не хотіли слухати. Тому я взяла ініціативу у свої руки, вирішила раз і назавжди про все дізнатися і… нарешті спіймати фею на гарячому! Моїм місцем для стеження стала шафа, я залізла в неї, зарилася в одяг і вдивлялася у маленьку шпаринку. Прийшла сестра і почала переодягатися. Раптом зі свого бюстгальтера вона витягла шкарпетки – і її груди враз зникли! Я дуже здивувалася, бо не знала, що і на груди шкарпетки потрібно вдягати. Але, зрештою, можливо, їм теж холодно? Провела я тоді в шафі близько двох годин. Хотіла і спати, і їсти, але найбільше хотіла побачити фею, яка зробила сестру дорослою за одну ніч. P.S Пам’ятаю, як мама зранку погрожувала, що я отримаю по заслузі, бо я усіх перелякала своїм зникненням. А феї я так тоді й не дочекалася, але не дуже засмутилася – переклала цю зустріч на інший раз, тоді, коли сама ставатиму дорослою.

текст: Одріка Віхар фото: Li.Lit.

Експеримент

перших побачень або “снова ” а н д а ю а т с

«Життя прожити – не поле перейти…» – так каже нам народна мудрість, і так говорила мені моя покійна бабця (Царство їй небесне!). І оте поле треба переходити не на самоті, а з коханою людиною, яка мусить бути поруч і в горі, і в радості. Звучить це дуже банально і має чіткий присмак ванільки, та від правди не втечеш. Де ж знайти свого судженого/суджену, і як саме потрібно його шукати? Варіантів сила-силенна, а мені в голову чомусь встрелила ідея зважитись на експеримент і сходити на швидкі побачення, або, як зараз модно говорити мовою оригіналу – «Speed Dating».

Що воно таке, і з чим його їдять?

Моя спроба №10…

Швидкі побачення зазвичай відбуваються в форматі міні-вечірки. Учасників підбирають по певній віковій категорії. Тож не хвилюйтеся, ваш кавалер чи чарівна дама точно не виявляться щасливими власниками пенсійного посвідчення. На такому заході кожен з учасників має по 10 зустрічей тет-атет з представниками протилежної статі. Дівчата можуть не хвилюватися, їм не доведеться ганяти по залу від одного чоловіка до іншого, бо тим займуться саме представники сильної половини людства, послідовно пересаджуючись від однієї дівчини до іншої. Загалом пара має всього 7 хвилин для продуктивного спілкування, після чого доведеться розпрощатись. Але якщо ваш бажаний «об’єкт» поставив вам у спеціальній «картці симпатій» «+», то протягом години ви отримаєте омріяне sms-повідомлення з його номером телефону. Все геніальне – абсолютно просте.

Перший претендент на моє серце на вигляд був доволі симпатичним та милим хлопчиною. Думаю, що незнайомки на нього задивляються. Та, як пізніше з’ясувалося, він занадто замкнутий у собі і сором’язливий, а якщо говорити по-народному, то його можна назвати «затягнутим». Розмову з ним аж ніяк не охарактеризуєш насиченою:

Усе, що стоїть на шляху до майбутнього ймовірного щастя – це анкета, яку потрібно заповнити на сайті, і 50 гривень (як для чоловіків, так і для жінок). Узагалі в суспільстві прийнято, щоб чоловіки розкошелювали свої гаманці на побаченні з дівчиною, та в цьому випадку таке правило не діє. Може, тому, що це не можна вважати справжнім побаченням, але, скоріш за все, для того, аби відбити охоту в самотніх та відчайдушних дівиць, яких чомусь завжди в рази більше, ніж чоловіків…

Після тривалого крутіння перед дзеркалом та вибирання потрібної сукні я нарешті була на місці, в клубі «Rafinad People» (цей заклад проводить такі зустрічі). Свято почалося. Всього я мала за честь зустрітися з десятьма принцами. Оскільки я проводила своєрідний експеримент, то потрібно було й запровадити якусь певну шкалу оцінювання для піддослідних. Тому кожен із нових знайомих хлопців мав можливість отримати оцінку від одного до десяти балів, майже як у школі.

– Юлю, тобі не здається, що на вулиці зранку було прохолодніше? – Та якось на те уваги не звертала… – О, а мені чомусь так, бо поки сюди прийшов, то аж впрів! – Що ти кажеш!!! – Чесно, крім того, поки маршруткою доїхав, то вже й нічого не хочеться. Ці пробки просто вже дістали! Замість того, щоб добратися за 20 хвилин, я потратив цілу годину на дорогу.

– Співчуваю… – А я як ще подумаю про свій шлях додому, то аж погано робиться!!! – Може тобі варто вже вирушити в дорогу неблизьку? – Та ні… Я ще ж не зі всіма дівчатами познайомився!...

Такі люди, як він вважають, що образ «Bad guy» – це все, що потрібно для завоювання сердець, але помиляються, бо таке швидко починає набридати. Четвертий просто вбив одною-єдною фразою «Ой, щось мені так приспічило!». Тому за відсутність елементарної вихованості отримує «одиницю».

Наступних чотири представники чоловічої статі Можливо, хлопець перенервував, та за надто на- ввійшли до когорти «більш-менш нормальний» сичений діалог і «цікаві» теми для розмови я по- або «пад піва сайдьот», усім би поставила по шість балів. Та віднімаю один бал у мачо №7: ставила цьому співрозмовнику тверду «двійку». Другий кавалер, на відміну від першого, був розкутішим, проте таким самим нудним і недотепним, за що отримав чесно зароблених три бали. Третій зумів «зачепити», але, на жаль, не тим, чим треба:

– А ти мені вже подобаєшся! З тобою доволі цікаво спілкуватися. Моя колишня взагалі не любила розмови на філософські теми, а тобі, бачу, то до душі! – Ну чому ж не поговорити, тим більше якщо є з ким і про що! – Після цих моїх слів на обличчі в – Ти така сексуальна… Не можу повірити, що хлопця засяяла широка сліпучо-жовта усмішка, що хлопця не маєш… А твої очі… вбила просто наповал. Тому – тільки «п’ятірочка» – О, перепрошую, але мої прекрасні очі, знахоз десяти. Звичайно, зовнішність – це не головне в дяться зовсім не на рівні грудей! людях, та слідкувати за власним виглядом і здо– Маленька, не будь такою скутою, дай волю поров’ям зубів усе ж потрібно. чуттям, піддайся природним інстинктам! – Ще одна твоя репліка і я тобі заїду поміж очі, тим Номер вісім втратив свій дорогоцінний бал через самим виконуючи твоє прохання! те, що навіть коли він просто звертався до мене по імені, то здавалося, що говорить моя семирічна сеНа цьому наш жвавий діалог успішно закінчився. стра. Ну не пощастило парубку з тембром голосу, Я оцінила цього кавалера з брутальною зовнішніщо тут вдієш? Зате в нього був доволі мужній зовстю і такою ж поведінкою в цілих три бали, бо, на нішній виляд. відміну від усіх попередніх, він зумів здивувати мене та викликати емоції, хоч і зі знаком «мінус». Передостанній вирішив покорити моє серце розповідями про товщину свого гаманця, сережкою

Експеримент в лівому вусі і вартістю однієї пари кросівок, натягнутої на його «золоті» ступні, які ступають по землі обітованій: «Я ці кросівки купив за півтори штуки гривень, хоч коштують вони і дорожче, та в тому магазині директором працює моя сусідка!» Його матеріальність та егоїзм заробили для нього «четвірку». Десятий же поставив, хвала Богу, позитивну крапку в цій пригоді і отримав чесно зароблених дев’ять балів (десятку нікому не ставила, бо ідеальних немає). Парубок з приємною зовнішністю не тільки вмів гарно і розумно говорити, а й пожартувати міг:

– Знаєш, я розумію, що прийти сюди і ось так просто зустріти свою долю навряд чи можна, просто іноді хочеться якось розширити коло свого спілкування, познайомитись із кимось новим, подружитись… – Як ти зважився на таку авантюру – прийти на «швидкі побачення»? – Хм, навіть не знаю. Чув про такі зустрічі, рекламу якось бачив, а потім просто вирішив спробувати. Подумав, що це певно цікаво, ну і хто не ризикує, той не п’є шампанське потім на власному весіллі! (Засміявся).

людства не намагались переповісти половину свого життя за ці короткі сім хвилин, а зарекомендовували себе розмовами на інші теми. Психологи говорять, що враження про людину складається буквально в перших 40 секунд знайомства, та, повірте, буває й років замало, щоб по-справжньому когось пізнати. Отож, як «карта ляже» – невідомо.

«Speed Dating»: добре то є чи зле?

Ця пригода допомогла мені зробити чимало корисних висновків. По-перше, як каже моя хороша подруга: «Не всіх дурних війна забрала». По-друге, любі хлопчики і дівчатка, якщо ви вже знайшли собі другу половинку, то маєте щастя, всім іншим можу тільки поспівчувати, бо вам доведеться ще чимало пережити. Щоб познайомитися з потрібною людиною треба зустріти чималу когорту людей, які можуть викликати лише байдужість або антипатію. Та не бійтеся ризикувати, зважуйтесь на експерименти, ходіть на перші побачення якнайчастіше, бо, може, щоб знайти свою долю вам доведеться пройти чималий шлях до неї. І потретє, як би воно там не було, але в «швидких побаченнях» є чимало позитиву, адже дається хороший шанс поспілкуватися з новими людьми, цікаво провести вечір, тим самим урізноманітнити своє життя. І навіть якщо ви не зустрінете людину, яка б завоювала вашу симпатію, то хоч посмієтесь вдосталь і отримаєте купу вражень, якими можна буде успішно поділитися з друзями :)

Все, що мені залишилося – чекати sms-повідомлення з номерами отих кавалерів. Але, якщо бути відвертою, справедливо оцінити всіх юнаків аж ніяк не можна. Це все лише моя власна суб’єктивна думка, яка сформувалася під тиском чима- P.S.: sms я все-таки дочекалася. ) лих емоцій від пережитого. Тішить той факт, що усі нові знайомі представники сильної половини Samanta Winter

Головний редактор: Павло КИРИК

Про нас:

Літературний редактор: Галина КОПРОВСЬКА Фотограф: Анна-Лілія КОКОРА Дизайн: Павло КИРИК

Наші контакти: http://vk.com/skazzz.magazine http://www.facebook.com/skaz.magazine https://twitter.com/skaz_magazine Розміщення реклами: skazzz.magazine@gmail.com

Журналісти: Галина КОПРОВСЬКА, Анна-Лілія КОКОРА Юля КАТИНСЬКА, Ольга ЗАВАДА, Андріана ЛЕЛЕ, Юля КАЗМІРЧУК, Христина КАЛИН, Павло КИРИК, Ярина КОБРИН © Інтернет-журнал “СКАЗ” При публікації матеріалів обов’язкове посилання на журнал. Фото з обкладинки Анни-Лілії КОКОРИ. В номері використано фотографії з інтернету.