СКАЗ №3(березень 2013) by Skaz Magazine

СКАЗ №3

березень 2013

ЧИТАННЯ “СКАЗУ” ВИКЛИКАЄ ЗАЛЕЖНІСТЬ

ЗМiСТ:

8-9 ст. “Покатай мене на... підйомнику”

10-11 cт. Зелена лихоманка

12-15 ст. Долина нарцисів

17-19 ст. Настрій

20-23 ст. Надійка Гербіш

36-39 ст. “Крива ера минулого”

40-43 ст. Шкіра світу болить 50-51 ст. Моє (в)перше дивне море

58-59 ст. Дискотеки для чайників. Посібник

60-63 ст. Як умру, то поховайте...

64-66 ст. Піду я на “свіданіє” до лісу

Iнспектор ДАI:

правила спілкування

24-26 ст. особлива музика від

Vivienne Mort

44-47 ст.

Смiтт эвий рай: і одноразове суспільство

28-35 ст. три дні

в лiсi:

54-57 ст. вчимося виживати

*** По телевізору знову розповіли, що на місці парку вирішили збудувати гіпермаркет. Отак просто спиляють спочатку гілки, потім стовбур, а потім і геть вирвуть з корінням із землі. Дерево за деревом. І за рік-два на тому місці вже красуватиметься бетонна коробка. Ви були в Карпатах? Ви бачили облисілі схили гір, з яких стирчать засохлі пеньки? Ви бачили кладовища ялинок після зимових свят? Дерева

– не люди. Їх не шкода. Вирубаємо – посадимо нові. Це циклічний процес. Це – норма.

Колись давно, у дитсадку, нас попросили намалювати родинне дерево. Це було домашнім завданням, у якому нам мали допомогти батьки. Коли через день усі малюнки висіли в коридорі, над шафками з нашим одягом я побачив, наскільки ці дерева є вбогими. У деяких не вистачало верхніх гілок, в інших – нижніх. Ще в одних – коріння. Я дивувався, і мені хотілося взяти олівці, домалювати те, чого бракувало і що різало очі.

*** Певно, якби ми були лісом, то нагадували би степ. А якби ми були степом – то схожі би були на урвище. По телевізору вкотре сповістили, що якийсь парк буде знищено. А я думаю над тим, чому ніхто не каже, що кожного дня рубають інші дерева – генеалогічні. Повільно, акуратно, із захватом садиста і цікавістю ученого – ламають, обрубують, пиляють гілки. Кидають їх у світовий океан. Хтось

пливе у далекі краї. Хтось іде на дно.

Якби ми були деревами, то нагадували би низькі кущі – в кращому випадку. Іноді ж здається, що ми б дивилися тоді

голими стовбурами у відкрите небо десь у полі після Хіросіми. Чи, може, розросталися б аномальними листками десь у зоні відчуження ЧАЕС? Ми того не помічаємо – що нам ламають гілки. Ми лише відчуваємо притуплений біль. Здається, ми кудись ідемо – у щасливе світле майбуття. Тільки насправді нас вивозять у грузовику. Вперед ногами.

*** У нас дуже кмітливі та досвідчені лісоруби: вони знають, де потрібно натиснути, щоб заболіло, а де цокнути сокирою, щоб зламалося. І тиснуть, тиснуть. І гілка ламається – падає у відкритий океан, пливе до незвіданих країн, втискається у чужу землю, тільки ось прорости мало кому вдається… Та й забути смак рідного чорнозему теж. Наше дерево насильно пиляють навпіл, вигадують якісь абсурдні виправдання, аргументи, мовляв, ми зовсім і не одне дерево. Що є західне дерево і дерево східне. А те, що в нас один стовбур, один корінь – то байдуже. І деякі гілки навіть вірять в то – певно, дуже їм в очі сонце сліпить, що не бачать того, що діється насправді. Бо

якщо розпиляти дерево навпіл, то зсохнуть обидві його половини, якою частиною світу ти їх не величай.

*** По телевізору знову розповіли, що будуть зрубувати дерева. Сприймаю це як смертний вирок, як інквізицію сучасності. І боюся, що одного дня по тому ж телевізору якийсь сноб скаже, що нарешті лісоруби закінчили свою роботу: зрубали дерево. Дерево нашої з вами країни. w

РЕДАКТОРСЬКА КОЛОНКА

підслухане

ПОКАТАЙ МЕНЕ НА... "ПiДЙОМНИКУ"

Чи доводилося вам застрягати в ліфті? Якщо так, то, ймовірно, нескладно згадати, який "піднесений" настрій панував у цьому темному та обмеженому просторі. В загальному хаосі, у вирі чужих непомірних "его", які не поміщаються у цій тісноті, оповиті запахом "Прощай, молодость" і "оглушені" вереском "Боже, тут мобілка не ловить", ви жадно ковтаєте повітря і молитеся, щоби більше ніколи не зустрітися із цими особами і НІ В ЯКОМУ РАЗІ не потрапити із ними в один "транспортний засіб". "Лижна кабінка" – приблизно те саме. Тільки світло не зникає, а вона – їде. "Попутників не вибирають" – так мовить народна мудрість "подорожувальників". Саме тому, коли сідаєте на крісельний "підйомник" чи у "кабінку", що несуть вас на вершину гори – згадайте ліфт і змиріться. Ще одна приказка із тієї ж опери: "Любиш на лижах кататися – люби і в "кабінці" підніматися".

було вчора... Ой, Ви з Франківська? І ми з України" (роздуми українців про алкоголь).

Специфіка "кабінки" в тому, що тут люди не мають віку, статі чи національності; вони зустрічаються на 20 хвилин і єдиний раз на все життя. "Знакомиє всє ліца" – це не про "підйомники". Тут не бояться бути смішними, дурними чи гомосексуалістами, не страшно, якщо від снігу потекла з вій туш, а від роздратування – з рота ненормативна лексика. Дивовижно, що люди можуть "відколоти", коли думають, що більше не побачаться, або, що їхньої мови ніхто не розуміє...

Був тут і спецвипуск програми "Давай одружимося", щоправда, без камер і телеведучої; були і пісні, і гімни; вивалювалися і палки, і лижі, і очі з орбіт.

"Кабінка" – як циганський табір: з танцями, з музикою і "с вєтєрком". Тут розігруються любовні драми і психоделічні комедії, зав'язуються нові знайомства, актуальні до того моменту, як сядеш у наступну кабіну. Тут губляться рукавиці та сняться кольорові сни, або вже зовсім прозаїчно – витираються лижні окуляри та вивчається карта трас.

"Хрум-хрум-хрум" (роздуми німців про "печенько").

ЧОМУ В "КАБІНКАХ" ВЕСЕЛО? – 2

"Кабінки" – це не просто дискусійний клуб чи філософська студія, це ще й незабутні враження для всіх охочих. Із найнеймовірніших: мужчина п'є алкоголь із лижної палки, бо з пляшки – не можна; молоді люди влаштовують виставковий центр прямо на місці – розписують маркерами стіни і гордо називають це графіті. В обох випадках інші пасажири рахували секунди до виходу.

ЩО ТАКЕ "КАБІНКИ" І З ЧИМ ЇХ ЇДЯТЬ

Як вже було сказано, їдять їх із печивом і палко запивають з палки. Що ж стосується самого "транспорту", то він – своєрідне випробування на стійкість нервів та на вміння не наробити дурниць, ЧОМУ В "КАБІНКАХ" ВЕСЕЛО? коли аж проситься. Як би не думалося, що вас не "Сєрож, у нєйо что такой же костюм? Но мнє же знімає прихована камера, а у попутників погана лучше в ньом, правда? Мнє больше ідьот?" (роз- пам'ять на лиця, хтось десь так, як я, сидить і пише думи росіян про красу). на цю тему матеріал. Тому подбайте про свій осо"Ай сінк, зей ар фром Раша... Соррі? Ноувей! Ду бистий престиж та престиж нації, яку ви представю нов інгліш? Нот фром Раша? Фром Укрейн?" ляєте, бо ліфт колись-таки відремонтують.... (роздуми британців про Україну). Мінерва Чорнило "...перегаром потягнуло... Мужичку по ходу весело

ДОСВІ

У місті не настільки гостро відчуваєш прихід весни, ніж у горах чи лісах. Весні все важче діставатися до запилюжених осередків – міст, які, здається, активно готуються до опору: кидаються в атаку, вивергаючи із заводів та фабрик, неначе з вулканів, стовпи темно-сірого диму, поповнюють свій фронт усе більшою кількістю транспорту, гострять леза для вирубування «зайвих» дерев, тим самим створюючи передумови для зникнення найбільш вразливих представників флори та фауни. Природі все важче виживати в мегаполісах, часто-густо перебуваючи у сусідстві з несвідомою громадськістю. Перехід зими у весну стає все непомітнішим через ще одну причину – ми самі не хочемо цю зміну помічати.

Національний екологічний проект молодіжної

громадської організації AIESEC у Львові під назвою «Зелена Лихоманка» («Green Rush»).

Навесні в Україну прилітають не лише птахи з вирію, а й... іноземні стажери на міжнародні волонтерські програми!

У рамках проекту проходитиме програма «Приймаюча сім'я» («Host family») – для тих, хто хотів би познайомитися, поспілкуватися та подружитися з іноземними волонтерами та продемонструвати справжню українську гостинність, прийнявши до себе додому стажера на період його стажування: ua.join-aiesec.com .

Упродовж двох весняних місяців (березня-квітня) серця у 10 містах України битимуться в одному ритмі – у ритмі «Зеленої Лихоманки»: у столиці Києві, культурному центрі Львові, у найсхіднішому Луганську, в Маріуполі, в морській перлині Одесі, теплому Сімферополі, Севастополі, у файному місті Тернополі, Харкові та давньогероїчному Запоріжжі цей проект проходитиме одночасно.

Молодь з різних країн світу, що приїхала на стажування, викладатиме екологію для учнів приблизно 30-ти українських шкіл, намагаючись поглянути на світ глобально крізь призму екології та дати можливість кожному усвідомити значення власного внеску у вирішенні екологічних питань. Ще одне завдання стажерів – довести те, що, будучи різними за своєю мовою, культурою, звичаями, ментальністю, у нас усіх існує дещо спільне, зокрема, наша планета та її екологія. Переконати українських учнів у тому, що той факт, що ми живемо на одній планеті, має об'єднувати нас та мотивувати до спільної турботи про наш світ. А ще – розповісти про те, яким необхідним є культурний обмін та міжнародний взаємообмін досвідом.

[WE L

WE C

WE'RE

Зел

лихом

LIVE.

CARE.

IESEC]

лена

манка

Україні й справді є чого повчитися в інших далеких і близьких країн. Швейцарія, яку визнано найбільш екологічно чистою країною світу, досягла цього звання завдяки раціональному використанню матеріалів для будівництва – все більше жителів Швейцарії віддають перевагу будинкам з напівфабрикатів, аніж з деревини. В Голландії налічується більше ніж 16 мільйонів велосипедистів. Коста-Ріка стала столицею екотуризму, пропонуючи мандрівникам подорожі по національних парках, заповідниках, дайвінг у Тихому океані. Норвегія, дбаючи про енергозбереження, 98% енергії отримує від гідроелектростанцій. У передмісті Фрайбурга, що в Німеччині, цілий район перетворили на екологічний осередок, заборонивши будь-який вид транспорту, окрім велосипедів та своїх власних ніг.

Danielle Briones, Австралія, волонтер проекту «Proﬀuture»:

«В Австралії запроваджено особливий день, названий Днем прибирання, – тоді всі люди мають можливість очистити довкілля. Окрім того, ми щоденно здаємо всі можливі побутові відходи на повторну переробку. Екологічне становище є надзвичайно важливим для мешканців Австралії, тому в нас часто відбуваються екологічні акції, в яких приймає участь переважно молодь. Думаю, я "еко-дружня" на 50%, адже хоча й приймаю активну участь в екологічних подіях, та відчуваю, що могла б зробити набагато більше для того, аби допомогти нашій планеті.

Австралія вирізняється своєю екологічною свідомістю та бажанням захистити навколишнє середовище. Держава теж пам'ятає про екологію, тож багато природних об'єктів є захищені законом. Дивовижним є те, що Австралія має найбільшу екосистему у світі – Великий бар'єрний риф.»

Igor Binsfeld, Бразилія, волонтер проекту «Green Rush»:

«Я намагаюся використовувати якомога менше води та користуватися громадським транспортом, проте, на мою думку, цього не достатньо. Загалом ми всі не звикли турбуватись про екологію на належному рівні, наприклад, навіть уряд нашого міста не створює відповідних умов для розподілу органічних та неорганічних відходів. Тож я їду до України формувати ту екологічну свідомість, якої нам бракує в Бразилії. Оскільки я вивчаю цивільне будівництво, я працював у проекті, метою якого було проектування та популяризація надійних, міцних помешкань, що дозволило б скоротити використання природних ресурсів та обмежити людське втручання у навколишнє середовище. Я вважаю, що людина будь-якої професії може зробити свій внесок у піклування про довкілля та зробити цей світ більш стабільним.» clerk_jarus

ПРИЙШОВ.побачив.НАПИСАВ.

Щовесни неподалік міста Хуста Закарпатської області прокидається казкова країна з назвою Долина нарцисів. Безліч красенів на ім’я Narcissus angustifolius (нарцис довголистий) легенько погойдуються на стеблах, виблискують на сонці й запрошують до себе в гості людей з цілого світу.

Долина нарцисів – це 257 гектарів унікальної заповідної території, на якій ростуть не тільки «квіти егоїстів», а й інші унікальні рослини, занесені до Червоної книги. Аналог цій місцевості є лише в Альпах – але в значно менших масштабах і на висоті аж 2 000 метрів. Долина оповита численними легендами, та найімовірніше пояснення її виникнення таке: у післяльодовиковий період із гір сходили льодовики, і чималий шмат землі відірвався й спустився із гір у долину, принісши із собою унікальні види рослин.

Родзинка долини в тому, що це не ви призначаєте їй побачення, а вона вам. Квіти цвітуть усього раз на рік – у першій половині травня – а в інший час місцевість схожа (на перший погляд) на звичайне поле з травою. Долина нарцисів розкинулася за декілька кілометрів від Хуста, в урочищі Кіреші. Заблукати там неможливо – в «сезон» у долину безперервно курсують туристичні автобуси з усієї країни. Місцеві жителі старанно готуються до сезону цвітіння квітів. При в’їзді в урочище стоїть своєрідний дороговказ – пам’ятник гігантському нарцисові. А при самій долині відбувається справжній ярмарок. Купити там, здається, можна все – листівкимагніти, непотрібні й іноді страшненькі сувенірні витребеньки, куліш, шашлики, закарпатське вино й коньяк…

Ярмарок закінчується біля шлагбаума. За ним – територія Карпатського біосферного заповідника й сама Долина нарцисів. Вхід платний – у районі 15 гривень. Але приємний запах так манить підійти ближче, що туристи чемно підходять до каси, залишають свої автомобілі й автобуси за шлагбаумом і йдуть пішки у саме серце долини. Дорога після шлагбаума перші 200 метрів нагадує просту польову дорогу. Обабіч видніються по декілька нарцисів, і нетерпеливі туристи влаштовують із ними фотосесії. Якась панянка вже жаліється на втому, погрожує друзям, що повернеться до авто, але йде далі. Тепле травневе сонце щедро гріє голови. Обабіч дороги починається паркан, який відгороджує нарциси, яких усе більшає, від завзятих дітей, стоять саморобні смітники. Інформаційні таблички за парканом закликають не зривати і не витоптувати вузьколистих нарцисів. Кокетлива дівчина, зиркаючи на охоронця, який сидить на лавочці в тіні, голосно запитує:

– А що буде, якщо я собі вирву на пам'ять одну квіточку?

– 12 гривень штрафу. – Сухо відповідає він.

Ще буквально декілька кроків – і нарешті вона. Славнозвісна долина нарцисів. Білі шестипелюсткові квіти з жовтою серединкою. На мить подих перехоплює захоплення, а вже наступної чуєш чиєсь невдоволене буркотіння: «А чого їх так мало?» І справді, хоча долина за розмірами величезна, нарцисів там – одне футбольне поле + декілька менших острівців. Ще одна фраза з опери розчарувань: «А чого вони не жовті? У мене дома жовті». Хтось навпаки говорив: «Та ж у мене вдома такі самі…»

Справжнім «обломом» було те, що в нарциси не можна було залізти – охоронці уважно за всіма слідкували. Фотографії біля паркану виглядали не надто ефектними. Було споруджене підвищення, міні-сцена, з якої фотографії насправді вдавалися, але його «захопила» компанія вчителів і школярів. «На рахунок «три» фотографую. – Попереджав один із них. – Один… Два… ЗАРПЛАТА!» Всі навколо весело сміялися. Більшість туристів поверталася назад. Мабуть, смакувати вином з шашликами. А, може, дивитися на руїни старовинного Хустського замку, з якого відкривається фантастичний краєвид на місто. Проте, деякі йшли далі. Там вже майже не було людей, але були тільки чарівні нарциси в піку свого цвітіння. Біла-біла долина була залита сонячним світлом і приємним квітковим запахом. Птахи виспівували свої найрадісніші мелодії. Весь світ здавався ідеальним. По дорозі назад ми зайшли в кімнату-музей долини. Там на стінах висіли стенди з представниками флори й фауни, які мешкають на території Карпатського біосферного заповідника, історія про красивого юнака, який закохався у свою ж красу та став нарцисом, а ще – вирізки з газет. В одній із них за 1979 рік ішлося про те, що долина колись була розорана, з того часу квітковий феномен почав пропадати. На фото з підписом «Долина нарцисів до розорювання» помітно безкрайні килими ніжно-білих квітів. Знову шлагбаум. За ним – місцеві хлопчики з букетами нарцисів у руках. «Купуйте нарциси» – кажуть. Не знаю, чи вони виростили їх самі, чи нишком нарвали вночі в долині, але відмовляюся. Попереду далека дорога – квіти зів’януть. Кажуть, нарциси – то квіти егоїстів. Не вірю легендам. Того сонячного травневого дня нарциси подарували мені стільки вражень, відчуття красоти, спокою, радості, що можу точно сказати – вони цвітуть не для себе. Вони цвітуть для нас з вами. І неможливо втриматися, щоб не поїхати до них у гості. текст, фото: зубна фея

конкурс

Коти Пуговка і Сіма

«Два роки тому ми з батьками ризикнули і вирішили «завести» котенят. Точніше це вирішили не ми, а кішка Муся, яка верещала не своїм голосом. Через два місяці, після «гостини» чарівного британського кота, народилися п’ять пухнастиків: один хлопчик і чотири дівчинки – всі страшенно пискливі і смішні. Згодом, ще через два місяці, малюків уже почали розбирати. Це, звісно, було боляче і неприємно, здавалося, що в квартирі стає порожньо. І от лишилося дві кішечки: одна з них, Пуговка (котяка-посміхака), яку ми просто не змогли комусь віддати чи продати, лишилася у нас назавжди, втішати, проте більше вередувати; інша, Сіма (котяка-здивувака), поїхала в сусіднє місто вередувати моїй сестрі. Так і живемо. Я, мої батьки і дві кішки. Прокидаємося за першим нявком, слідкуємо за їхнім здоров’ям і красою, годуємо смаколиками… і страшенно любимо! Вони – наші пухнасті клубки щастя!» Ліля Партоленко

Собака Топік

«Топіка принесли нам, коли він був зовсім малесеньким, дуже грайливим і поміщався на долоньці. З часом він виріс, але залишився таким же життєрадісним витівником, і постійно тішить нас. То витягне на двір свою підстилку, яка в кілька разів більша за нього, то засне під буряком, а всі його шукають. Одного разу винесли на двір відро картоплі, щоб перебрати – більшу готувати, меншу зварити курям. Мама висипала картоплю на траву, позбирала в відро дрібну та понесла її мити. Коли повернулася за великою, нічого не знайшла – Топік дбайливо розніс її по всьому дворі. Ми ще довго знаходили картоплю під кущами ірисів та сміялися з нашого помічника.»

Марина Браславець

настрій

Після довгої, сніжної і холодної зими хочеться вилізти зі своєї затишної барлоги. Заховати кудись шапки й рукавиці, розтопити навколо весь сніг і розфарбувати посірілий за зиму світ.

Весна! Температура повітря зростає, дні стають сонячними і довшими. Нова сторінка у нескінченній спіралі природи і нова пора року в нашій душі. Саме час для втілення складених за зиму грандіозних планів, для відчуття вітру всередині, для свіжих емоцій.

А щоб закріпити «весняний ефект», пропонуємо тематичну підбірку.

настрій

Річард Бах «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон»

коротка повість-притча про чайку, яка повірила в себе. Джонатан Лівінгстон мріяв опанувати мистецтво польоту, й тому був вигнаний зі зграї. У процесі самопізнання він відкриває для себе таємниці життя. Історія читається на одному подиху і надихає повірити в свої можливості і в Чайку, яка живе у кожному з нас. Богдана Матіяш «Твої улюблені пси та інші звірі»

збірка віршів, присвячена тваринам. Поміж рядків верлібрів трапляються добрі та безпечні звірі, які махають хвостами, простягають лапи, яких можна погладити й обійняти. Тут панує світ гармонії між природою і людиною, райська ідеальність і добро. Якщо раптом захочеться простоти й невимушеності – ласкаво просимо в небесний зоопарк Богдани Матіяш. «Червона книга України»

зібрання рідкісних рослин та тварин України, які перебувають на межі вимирання. Сторінки з ілюстраціями квітів, дерев, риб, птахів і звірів, яких наші нащадки ніколи не побачать, спонукають переосмислити своє «господарське» ставлення до навколишнього світу і натиснути десь у звивинах мозку кнопку «стоп!». Тепер я йду у дику далечінь / Into the Wild (2007)

фільм, знятий за реальними подіями, який змусить вас переосмислити свої погляди на життя. Випускник престижного університету Крістофер МакКендлесс вирішує покинути сім’ю. Заощаджені під час навчання гроші (24 тисячі доларів) переводить у благодійний фонд, вирушає автостопом на Аляску і придумує собі псевдонім – Александр Суперволоцюга. У дорозі хлопець знайомиться з цікавими людьми, вчиться виживати і намагається знайти себе у збайдужілому світі. Королівство повного місяця/ Moonrise Kingdom (2012)

на одному з островів Нової Англії двоє підлітків закохуються одне в одного, укладають таємний союз і тікають. Сем і Сюзі оселяються на березі моря, прихопивши зі собою книжки, кота і програвач на батарейках. Але проти закоханих налаштований весь світ. Світлу історію про перше кохання доповнюють оригінальний сценарій і неймовірні пейзажі. Red Hot Chili Peppers – I'm With You (2011)

десятий студійний альбом гарячих перців, випущений після довгої п’ятирічної перерви. Кажуть, що хлопці розслабилися й дозволяють собі те, що раніше було неприйнятним. Мрійливе багатоголосся на приспівах, клавішні, соло на трубі.

Та все ж залишилися і магія, і драйв, і мелодійність. Виникає щось на кшталт звукового аналогу 25 кадру. І це, однозначно, захоплює. Lana Del Rey – Born To Die (2012)

вона ввірвалася в шоу-бізнес раптово й одразу опинилася на піку популярності. У цієї дівчини є не просто хороші й вокальні дані, а й красива зовнішність і своя історія. Lana Del Rey грає роль поганої дівчинки, і її часто називають штучним, продуманим та пустим проектом. Проте, навіть якщо це так, альбом усе ж вартий уваги. Цей голос нікого не залишить байдужим! Драматичний, нефальшивий, з шармом – саме те для початку весни. ***

Якщо у вас весна асоціюється з авітамінозом – руйнуємо стереотип. Беремо в руки соковижималку і смакуємо свіжим апельсиновим, яблучним, морквяним соком. Купуємо собі, коханим, свіжі фрукти і пригощаємо ними друзів. Готуємо овочеві салати на свій смак і настрій. Навесні важливо не забувати поповнювати свій організм чистою водою – мінімум 1 літр на день. А ще в березні обов’язково потрібно посмакувати березовим соком . Як тільки пригріє сонечко – розпочинаємо сезон пікніків. Їдемо з компанією на природу, печемо картоплю, смажимо на вогні сосиски і, звичайно, шашлики. Приправляємо усе свіжою зеленню, піснями під гітару і зоряним небом. Головне – не забути потім прибрати за собою. ***

Навіть якщо календарна весна не відповідає пейзажу за вікном, можна створити маленьку весну вдома. Посадіть вазон, купіть квіти (тюльпани, гіацинт, нарциси, конвалії). Посійте в кухні на підвіконні петрушку, м’яту, базилік посадіть цибулю і часник. Якщо не забувати поливати свої маленькі плантації, то незабаром можна дочекатися смачного і корисного врожаю – 100% без ГМО. Хлопці можуть нарешті посадити дерево й викреслити його із знаменитого списку. Найкращий рецепт відчути весну – поділитися нею з іншими. Виготовити кольорові листівки і надіслати їх друзям. А потім придумати для себе маленьку нагороду. :)

А можна просто сісти на велосипед і помчати кудись далекодалеко, за горизонт. Залишити там усі проблеми та негаразди й повернутися назад абсолютно щасливою людиною. Бо сумувати навесні не можна нікому) зубна фея

БАЗІКАЛО

У цих книжках на кожній сторінці – по кавовому зернятку і горнятку шоколаду. Папір дуже приємний на дотик, гарно пахне і легенько шелестить при гортанні. Коричневий друк і оригінальне оформлення роблять їх ще кращими. У цих книжках багато надихаючих, теплих історій і душевних фотографій. Рекомендовано вживати для підняття настрою, для радості та натхнення. Ці особливі книги називаються «Теплі історії до кави» і «Теплі історії до шоколаду». А їхня авторка Надійка Гербіш називає себе закоханою жінкою, впертою мандрівницею і кавовою чарівницею. Живе в затишному будинку, вікна якого виходять на старовинний Збаразький замок. І вважає, що добрими словами можна зробити багато.

Надійка Гербіш:

Про натхнення, каву і книги розмовляємо з письменницею.

«Хіба можна не вірити у чудес

са?»

– Надійко, ваші книги займають перші позиції в книгарнях. Як думаєте – чому?

– Мабуть, є чимало людей, які хочуть чогось доброго і простого в літературі. «Український тиждень» якось написав: читачі знають, що з-поміж сторінок Надійки Гербіш не вискочить жоден бабай. То дуже кумедний вислів, але цілком правдивий. Мої тексти – про добро, тепло й надію усупереч будь-яким зовнішнім обставинам. – Чи позначилася популярність на вашому щоденному житті?

– Ну, наприклад, часу менше стало. Презентації, інтерв’ю, ефіри, різні зустрічі приносять особливу приємність, але також забирають вільні хвилини й години. А ще дивовижні читачі пишуть мені чудові, надихаючі листи. Узагалі, після виходу книжок я мала можливість зустрітися, поспілкуватися, познайомитися з багатьма неймовірними людьми, багато їздити й говорити на теми, які вважаю направду важливими. – Про що найчастіше пишуть вам читачі-жінки та читачі-чоловіки?

– Незалежно від статі й віку – про тепло й натхнення. І про дива. – Ким Надійка Гербіш мріяла стати в дитинстві? Коли з’явився намір стати письменницею?

– Власне, з дитинства мріяла стати письменницею. І вчителькою. Ну, коли була геть-геть дрібною, то стверджувала, що виросту й стану балериною – чомусь у цирку. – Герої ваших книг – дуже прості, але одночасно дуже особливі. Ви змальовували реальних людей? Як ставитеся до того, що сучасний світ часто називають жорстоким, а людей – черствими?

– Більшість героїв направду змальовані з реальних людей – моїх друзів. Усі люди дуже особливі й від природи добрі. А чи можна назвати деяких із них черствими й жорстокими? Безперечно. Але це не означає, що в них немає шансу змінитися. І не означає, що вони приречені залишатися такими назавше. Мені дуже хочеться, аби люди усміхалися, читаючи мою книжку. Бо усмішка відкриває щирість усередині й робить світ навколо світлішим. – Ви ведете блог, активні у соціальних мережах. Чи регулюєте тривалість свого перебування «online»? Як ставитеся до віртуальної залежності?

– На залежність бракує часу. Родина, часті поїздки, робота, активне життя автоматично регулюють тривалість перебування в інтернеті. Хоча зі смартфонами й інстаґрамом онлайновість усе більше переплітається з оффлайном.

БАЗІКАЛО

– Хто з письменників для вас є взірцем?

бо свято вірю, що біблійна притча про таланти стосується не лише чоловіків. Будучи – Толкін, Іван Багряний, Маріанна Кіялюдиною сімейною, я відчуваю, як реалізуновська, Дон Міллер,Боді й Брок Тейні, ється моє покликання жінки. Але я дуже О’Генрі, Джек Лондон, Шарлотта Бронте, вдячна своєму чоловікові, що вибір поміж Гаррієт Бічер-Стоу… сім’єю та роботою переді мною не стоїть. – Надійко, ви не тільки пишете, але й пе– «Теплі історії до кави» повністю ілюстрекладаєте книги. Чи була серед перекларовані вашими фотографіями. Як легше дених така книга, яку ви б хотіли передавати красу навколишнього світу – написати самі? І яку книгу ви мрієте пеза допомогою слів чи за допомогою світрекласти? лин? – Серед перекладених книжок були декілька, – Мабуть, таки слів. Але добре, коли вони які особливо припали до душі. Але серед доповнюються і світлинами. них не було художніх – тож не можу сказати, що котрусь хотілося б написати самій. А пе- – З яких намистин ви черпаєте для себе рекласти хотіла би щось із мого улюбленого натхнення і оптимізм на щодень? автора, Дона Міллера. Дуже його люблю. – З самого життя. З молитви, читання Біблії – «Теплі історії…» ілюструють теплі фото і хороших книжок, з музики, зі спілкування з різноманітними горнятками. Чи є у вас з рідними й близькими, з подорожей і творулюблене горнятко? Чи ви щось колек- чості… Зі смачної їжі, з листів. Направду, ціонуєте? щасливих намистин значно більше, ніж їх можна перелічити в одній відповіді. – У мене багато улюблених горняток. І ні, не колекціоную нічого, крім книжок, якщо біб- – Чи вірите ви в чудеса? Чи траплялися ліотеку можна назвати колекцією. Ну і ще вони з вами? сувеніри з подорожей – знову ж таки, вони – Постійно й безперервно. Хіба у них можна всі надто різні, щоби назвати всіх їх однією не вірити? великою родиною колекцією. – У ваших книгах мрії всіх персонажів – Ви часто працюєте вдома. Як вам вдатак чи інакше здійснюються. А про що ється створити робочу атмосферу серед мрієте ви? домашнього затишку. – У мене дуже багато різних мрій. І так, ба– Я працюю вдома лише частково. Видавгато з моїх мрій уже здійснилися, інші – нича робота передбачає чимало відряджень, лише в процесі здійснення. А інші досі проа викладацька – роботу в аудиторії. Тож мій сто вимріюються. домашній офіс – це така собі творча майстерня, де можна сховатися від навколишнь- – Коли чекати наступних історій? Які у вас творчі плани? ого гамору й натхненно творити. – Якби вам довелося обирати, що б ви вибрали: сім’ю чи роботу?

– Звісно, сім’я у моєму переліку пріоритетів стоїть вище, ніж робота. Кілька років тому я пішла з посади головної редакторки видавництва «Ездра», що в Олександрії, бо повернення на Тернопільщину було важливим для нашої сім’ї та роботи мого чоловіка. З іншого боку, саме це рішення відкрило нові горизонти для розвитку моєї кар’єри також. Якщо би довелося обирати, я би обрала сім’ю. Проте, навіть не ходячи на роботу й займаючись лише домашнім господарством, вряд чи могла би втриматися від творчості –

– Зараз пишу багато різного. Не впевнена, що наступною книжкою буде саме щось із серії «Теплі історії».

– У «Теплих історіях…» згадується чимало запашних і смачних рецептів кави. Яку каву ви б порадили пити тепер, навесні?

– З молоком. А крім кави раджу пити ще багато води. І соків. зубна фея

блог Надійки Гербіш http://hudozhnytsya.livejournal.com

школа ВИЖИВАННЯ

Пiд носом у...

Все частіше можна почути про те, який безпорядок діється в нашій державі. Ми, громадяни, почуваємося незахищеними і обманутими через простий брак знань.

скинули і не планували купувати. І, здається, нічого не поробиш – такі «дурні закони». Проте, маю вам сказати, що закони насправді нас захищають і, до речі, роблять це непогано. ПроТо нас з кафе витурять, бо в сто потрібно вміти ними коних, бач, «вчитися не ристуватися. можна, і тут не бібліотека», то змусять заплатити за роз- Будемо з вами разом розбибиту пляшку пива в супер- ратися у правових тонкомаркеті, яку ми випадково щах, аби захистити себе і не Отож, їдете ви автомобілем по наших дорогах. Можливо, у вас це виходить добре, а, можливо, ви вже самою своєю появою створюєте «аварійну ситуацію». ) Їдете ви собі, нікого не рухаєте або трошечки так обганяєте когось (ну хто ж без гріха), і тут зустрічаєте дядька у формі, який зупиняє вас чорно-білою паличкою.

дозволити представникам влади чи обслуговуючому сектору геть знахабніти. На цей раз пропоную надзвичайно цінну інформацію для водіїв або тих, хто має друзів-водіїв. Говорити будемо про наших любих інспекторів Дорожньої автомобільної інспекції: їхні права та обов’язки при спілкуванні з водіями.

свого авто. Більше того, заблокуйте двері. Сцена 2. Починається розмова

1. Під час звернення співробітник ДАІ чи ДПС зобов’язаний прикласти праву руку до головного убору, привітатися, чітко й зрозуміло назвати свою посаду, звання та прізвище, висловити причину зупинки – взагалі бути культурним та ввічливим, а Є два варіанти, за які ви можете бути вдостоєні попри проханні водія ще й надати документи, які замаху «чарівної палички» дядька з ДАІ: за порусвідчують його службову посаду. Якщо співробітшення і «просто так» – перевірка документів, ник міліції відкрив та показав перед вами на кілька «дихніть» і т.п. секунд посвідчення, це не означає, що він його ПРОСТО ТАК: подав. Не забувайте: ви маєте повне право переписати дані посвідчення. Сцена 1. Вас зупинили, але розмова ще не почаУ жодному разі не беріть посвідчення інспектора лася, тому ви швиденько виконуєте такі дії: в свої руки. Просто зверніться до співробітника 1. Не боїмося! Працівники ДАІ – це «слуги» наДАІ з проханням пред'явити його перед вами рівно роду, не потрібно їх називати «товаришу команстільки, скільки вам потрібно для його вивчення. дир», «начальнику» і т.д. Поводьтеся спокійно, не При відмові інспектора надати посвідчення, митпоспішайте, не трусіть руками. тєво блокуйте двері авто, закривайте вікно та дзво2. Поки до вас іде інспектор, увімкніть диктофон і ніть у міліцію (102) зі словами: «Переді мною тихенько наговоріть місце і час запинки. Не варто співробітник міліції у службовій формі, який не погрожувати інспектору диктофоном чи «тикати» бажає пред’явити своє службове посвідчення». йому його в обличчя. Диктофон – це ваша стра- Хто його знає?! Адже це може бути «перевертень» ховка. у погонах. 3. Не виходьте з авто. У Правилах Дорожнього 2. Свої документи давайте по черзі, і бажано говоРуху не вказано, що водій повинен виходити зі рити вголос, що саме ви даєте (щоб записати на

iнспектора ДАI диктофон). Коли інспектор повертає ваш документ – прогляньте, що саме берете назад.

3. Інспектор просить чи вимагає відкрити багажник?! Можна й не відповідати на «прохання» автоінспектора – ви не зобов'язані. А вимагати «відкрити багажник» та й взагалі будь-що у вашому автомобілі інспектор ДАІ чи ДПС може тільки в разі вашого затримання (вимагайте його скласти протокол «про затримання» та в присутності понятих оглянути авто).

г) Пам'ятаємо про телефон довіри, ми завжди можемо подзвонити туди з мобільного і вказати на наші підозри. Сцена 3. Висновки

Якщо все робити за законом, то, зупиняючи вас, інспектор витрачає свого часу не менше, ніж вашого, а нервів, мабуть, навіть більше. І чим частіше їм будуть зустрічатися на дорозі такі розумні, тим рідше вони будуть будь-кого гальмувати.

ПОРУШЕННЯ: 4. Пам'ятаємо, що інспектори часто самі порушують закон. Наприклад, працюють у «неробочий Якщо ж вас дійсно зупинили за порушення, час», тому вчимося завжди звертати увагу на таке: запам’ятайте: а) Чи є у інспектора жетон? Якщо ні, то чому? А 1.Ніколи не давайте грошей ДАІшнику. Немає має ж бути! права він у вас їх брати, а ви йому їх давати – це б) На якому авто приїхав інспектор? Якщо це авто хабар. приватне, то чому? Кому воно належить? Інспек2. З машини не виходьте. Нехай складають прототор не зобов'язаний давати вам відповіді на ці закол. питання, але ви ж можете і через прокуратуру 3. Після складання протоколу УВАЖНО його чипоцікавитися, про що інспекторові і повідомляєте. таємо. Чи всі графи заповнені? Чи правильно все в) Звертаємо увагу на те, чи є на машині ДАІ те- вказано? хогляд? Скажу по секрету, що в інспекторів ДАІ чи 4. У протоколі є три місця для підпису: під поруДПС на приватних авто часто його немає. Звершенням, під коментарем і під тим, що зі статею 63 таємо на це увагу інспектора й знову згадуємо про Конституції і статею 268 КпАП нас інспектор ознапрокуратуру. йомив. ВИМАГАЄМО ознайомити.

школа ВИЖИВАННЯ Раджу заздалегідь з ними самому ознайомитися, жете запитати в інспектора, якщо він не каже – дзвоніть на 102. щоб відрізняти бекання інспектора від закону. 5. У коментарях ЗАВЖДИ пишемо фразу «З протоколом не згоден, нічого не порушував, аргументи наведу в суді». Навіть якщо порушував і згоден. Це вам допоможе надалі. Розкрию невелику таємницю: за кожен «незгідний» протокол інспекторів змушують писати пояснення або просто «дрюкають», тому часто такі протоколи не доїжджають далі машини інспектора.

6. Пам'ятаємо, що в нашій країні винен я чи ні – вирішує НЕ інспектор, а СУД. Тому інспектора не боїмося, сперечаємося. Пам'ятаємо, що забрати права у них повноважень немає, забрати номери у них повноважень немає, забрати машину у них повноважень немає. ЗА ЖОДНИХ ОБСТАВИН, окрім відсутності техогляду. В такому випадку – на штрафний майданчик. Тому за проходженням техогляду стежимо. Розповіді про «зараз заберу права», «зніму номери», «машину на штрафний майдан» – це залякування, про яке потрібно обов’язково згадати в протоколі. Навіть якщо ви їдете без документів або машина не ваша.

Пам’ятайте, закон на вашій стороні. Якщо ви себе будете впевнено поводити і знати свої права, то, навіть якщо ви щось і порушили, швидше за все вам просто дадуть спокій, щоб не заморочуватися. Внизу корисні для вас джерела по цій темі. Щасливої дороги!

1. Інструкція "Про питання діяльності підрозділів дорожньо-патрульної служби Державтоінспеції МВС України"; 2. Положення "Про Державну автомобільну інспекцію";

3. Інструкція "Про виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції" 4. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0576-09

5.http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1306-2001%D0%BF/paran16#n16

7.Завжди читайте протокол. Якщо ДАІшник вам його не дає – дзвоніть на гарячу лінію. Її номер мо- Ласка

землю. Тобі в ній лежати.

СОЦІАЛЬНА реклама

Не засмічуй

ТЕМА номеру

Смі

Папір розкладається від 2 до 10 років. Консервні бляшанки – до 80 років. Поліетиленові пакети – 200, підгузки – 500, пластик – аж до 4000 років. Тим часом середня тривалість життя українця, згідно зі статистикою, становить близько 70 років. Наше сміття переживе нас, вкриє родючі чорноземи, огорне матінку-природу, можливо, колись навіть затопить наші могили, бо місця вже не буде куди його, те сміття, дівати. Грибовицьке сміттєве звалище – найбільше на Західній Україні. Воно входить до 100 найбільш екологічно небезпечних об'єктів України. Свій початок бере ще з 1959 року. На території звалища є озера, де зберігаються 200-500 тисяч тонн кислих гудронів. А за час його існування там було пресовано понад 60 мільйонів метрів кубічних сміття.

Ми вирішили поїхати туди, щоб переконатися у всьому, що розказують про це сміттєзвалище. Втім, коли ми планували написати цей матеріал, то зовсім не очікували, що напишемо його саме в такому ключі. Думали, обмежимося описом екологічних жахіть, порозмовляємо з людьми з найближчих сіл, які будуть скаржитися нам на сморід. Та відвідини Грибовицького сміттєзвалища наштовхнули нас на несподівані роздуми.

іттєвий рай

ТЕМА номеру

Дорога. Кожні п’ять хвилин туди-сюди проїжджає вантажівка зі сміттям, яке іноді приховане під щільним брезентом. Водії пильно дивляться на нас Сморід ми відчули ще в маршрутці. Крізь шпарини крізь скло, але нічого не кажуть. Розминаємося з вікна пробивався затхлий запах, від якого в очах чоловіком та жінкою, які несуть за спиною великі сентиментально блищали сльози. Зупинка. Пере- мішки. Намагаємося заговорити, але вони вдають, хід через дорогу. Поле. Широке-широке поле, що не чують нас і пришвидшують ходу. всіяне залишками торішніх овочів. Ноги в болоті, 80% відходів можна йдемо далі втоптаною стежкою. Роздивляємося: переробляти при розгнила капуста, буряки. Ось і стає зрозумілою редільному зборі сміття. цептура чарівного шлейфу запахів, якій позаздрив би навіть найвитонченіший парфумер. І лише 10-15% при

По капусті на львівську Говерлу

Сонце тільки-тільки починає сліпити в очі – ранок, а люди вже обробляють землю, підживляють її гноєм – ще один інгредієнт квінтесенції. Вітер заносить сміття на ці поля, які й так уже перенасичені отрутою. А незабаром у цей «добротний» ґрунт висадять насіння і, цілком можливо, продаватимуть ті овочі по цілій області зі словами: «Купуйте, то з городу. Самі вирощували. Без ГМО!» А воно хоч без і ГМО, зате зі всією таблицею Менделєєва.

[

змішаному.

]

Поворот праворуч, шлагбаум, біла «Волга» і троє чоловіків, що перекривають нам дорогу. – Ви хто і куди йдете? – Питає один з них.

Представляємося журналістами, кажемо, що пишемо матеріал, хочемо зробити декілька фотографій. – Усі питання до міської ради! Беріть там дозвіл! Це приватне підприємство, ми вас не впустимо!

«Доброго дня, – вітаємося з людьми». І йдемо далі, до самого підніжжя львівської Говерли – Грибо- Вирішуємо не сперечатися. Запитання, чому вицького сміттєзвалища. міське сміттєве звалище є «приватним підприємством» і чому дозвіл на відвідини «приватного підЩе здалеку бачимо чорні хмари птаства, що літає приємства» потрібно брати у міській раді теж не над океаном сміття, то пірнаючи в нього, то вилізадаємо. Про те, чому закрита територія ніяк не таючи знов у небо. Йдемо крізь високу траву, поогороджена також мовчимо. Чемно вертаємося тріскані автомобільні шини, крізь стару техніку назад, фотографуємо гори сміття здалеку. для пресування сміття та похмурих працівників. Неподалік бігають зграї собак і риються в смітті. Аж тут помічаємо жінку років сорока, одягнену Одна підіймає голову й уважно дивиться на нас, абияк, із торбиною за плечем та чорними навушскалить зуби, але шум від’їжджаючого автомобіля никами у вухах. Сідаємо їй на «хвіст», йдемо тихвідволікає її. Прямуємо далі. цем у саме серце сміттєвого звалища.

Ельдорадо Сонце блищить на «світових скарбах», пускає веселі зайчики, переливається тисячами відтінків, купається в золоті міфічного «Ельдорадо». А разом з ним – понад сотні людей. На територію сміттєзвалища заїжджає вантажівка, висипає «свіжий» матеріал – і люди із захватом скарбошукачів починають розгрібати його, хто палицями, хто руками. Все цінне – в мішки. Щоб не загубити. Ми були готові до всього: до немилосердного смороду, покладів сміття до самого горизонту, випарів над ним, до порожніх пляшок і битого скла. Але ми і уявити собі не могли, що опинимося в сучасному «Ельдорадо» – сміттєвому раю, де кожен ритиметься в пошуках скарбів. Людей насправді багато: поодинці, друзі, подружжя. Чоловіки, жінки. Всі заклопотано риються в смітті. Ходять, похиливши голови в пильних пошуках. – Ей, ти! – Раптом чуємо крик. Якийсь чоловік за добрих двісті метрів махає палицею в нашу сторону і лається. – Вони фотографують! – Кричить чоловік.

– Люди залізо збирають, здають його, і вже мають якусь копійку на хліб, на воду. Деякі собі навіть хати построїли з тої бази. Так виживають люди, по суті. – У вас ніколи не було проблем сюди потрапити?

– Сюди приходять всі, хто хоче. Вас звідси не виженуть. А тепер ще молодіж, я знаю, роботи не має. Куди їй діватися? Я вже наприклад теж три роки підряд не працюю, а куди мені іти? Сказали, де можна підзаробити. Тепер це в мене робота. – А як ви знаєте, де можна знайти щось цінне?

– Деяке сміття сортують попередньо, а деяке не сортують. Тут можна знайти все, що хочеш: обручки, інше золото, гроші. Шукати не складно – для цього є очі. Люди вже привикли. Можна зрозуміти, чи є щось цінне по машині, яка привозить сміття. Бувало, вивозили цілі хати. Відібрали в людей чи кудись їх переселили. І люди знаходили багато старовинних речей, меблі. Кожен на цьому заробив собі якусь копійку. – Часто тут буваєте?

– Ми ходимо сюди кожного дня, крім неділі і свят. Тоді – віддихаємо. Хоч сміття все одно вивозять, зате на другий день після свят ще більший азарт.

Підїжджає ще одна вантажівка, висипає сміття. Решта, як за сигналом, підносять голови й дивляться на нас. Намагаємося не зважати на погрози – Бачите, – махає рукою жінка. – Бульдозери туди і лайку, роздивляємося довкола, але, про всякий сміття згортають, де яма. Воно буде щораз вище і випадок, ховаємо фотоапарат. вище. Отут бачите такий берег, потім тут буде. І так донизу. Воно більше, як Високий Замок скоро Помічаємо жінку, за якою прийшли сюди. Вона небуде. подалік вивчає вміст нової купи сміття. Підходимо до неї, розпитуємо, що всі ці люди тут роблять. – Багато сюди людей приходить?

ТЕМА номеру

– Дуже багато. Це не рахується, якщо чесно. Приходять з найближчих сіл. Навіть з далеких приїжджають сюди. Оті автомобілі – це теж сюди здалека приїжджають. І теж збирають. Ну вони й собі машини покупляли за ті гроші, що тут заробили. – А чого нас сюди не впускали?

– Бо вони лякаються, що людина вдіта гарно. Вділися би як ми, почули би, як то є насправді. Літом тут, правда, такі запахи, що неможливо робити. Але люди з сусідніх сіл майже не скаржаться. Якби скаржилися, то вони б собі хатів не построїли, повірте мені. А так кожен має хату і поросята тримають, і корови. А все завдяки тому, що вони ходять сюди. Тут можна знайти продукти. От хліб викидають, а люди собі його збирають і так підгодовують худобу. Потім тут лишається тільки пластик.

рим дідусем, що курив папіроску. Все це нагадує умови виживання печерних людей, лише в постапокаліптичну епоху. Моторошно. Під ногами виблискує золото країни «Ельдорадо» – бите скло з пляшок з-під горілки. А ще одноразові пакети, пластикові пляшки…

[

]

1 тонна пластику економить 750 кілограм нафти.

Підходимо до ще однієї жінки, яка щойно прийшла на «роботу».

– Взимку не чути абсолютно ніякого смороду, – розказує. – Влітку – як вітер подує. Зараз дуже добре. То колись горіло, жахи були, диміло. А зараз – ні. Ви рахуйте, йшли – нічого ані не горить, ні не димить – нічого. Абсолютно. Треба ж кудись це все сміття звозити, ось тут поки є місце, а люди собі вигоду з того мають. А звалище тут дуже давно. – А ви маєте якесь спеціальне спорядження, щоб Скільки років люди живуть тут, стільки років та працювати? свалка є. От… Чайки прилетіли, весна…. Чайок – – Люди розгрібають все мотиками, руками. Хтось море, кричать. От підіть туди дорогою, подивимає такі гаки, «три пальці» називається. Самі собі теся. наварюють. Отаке-то. Так що не лякайте людей. – А ви десь тут неподалік живете? – Питаємо. Кажіть, що ви для себе тут ходите. – Я сама зі Львова. Ми маємо тут дачу. Працюю Дослухаємося до поради жінки і обходимо людей двірником в ЛКП. Сюди приїжджаю іноді… з іншого боку, більше не фотографуємо. Підходимо до автомобілів, що стоять обабіч гори сміття, їх – А діти сюди ходять? шість: жигуль, лада, фольксваген, таврія нова… – Дітей не впускають сюди. Але за кожним біДалі – ще цікавіше. Цілі саморобні «квартири» гати… Сюди ще приходять цигани. Ну то вони з просто неба: диван, полиці, корзини з мотлохом, дітьми. Якусь собі іграшкову машинку дитина валізи, кухня – «вічне вогнище» просто серед знайде, ще щось. Ну де вони візьмуть? Добре, йду сміття. І таких будинків ми зустрічали декілька, в я, – жінка усміхається і йде, аж поки не зникає за одному навіть привіталися із господарем – понугорою сміття.

відомий американський соціолог і футуролог, у своїй праці «Шок майбутнього» ще 1970-го року. Його передбачення виявилися правильними: все більше речей виробляється для короткотривалого Після того, як на сміттєзвалищі «попрацюють» використання і ми все менше прив’язуємося до люди, на ньому залишаються тільки побите скло, них. Це докорінно змінює всю нашу систему цінпластикові одноразові пакети й пляшки. Зі самих ностей, позначається на духовному житті, кардитільки цих відходів назбирується ціла Вавилонська нально змінює нас самих і наше ставлення до вежа. Здається, що своєю бурхливою діяльністю життя. люди знову будують шлях до неба, щоб показати, 1 тонна макулатури що на цьому світі вони справжні боги.

Одноразовий світ

[

зберігає від вирубування 17 дерев.

Вежа така, як і цей світ – брудна і потворна. Матеріал для її будівництва щодня постачаємо… ми з вами. Прокинувшись одного ранку, огляньтеся по своїй домівці. Ось на полицях лежать одноразові 1 тонна склобою еконосерветки, рушники і стаканчики, в холодильнику мить 300 кг кальцив одноразовій пляшці стоїть молоко, чай – в однонованої соди та 1250 разових пакетиках, десь у шухляді лежать одноразові запальнички. «Зручно і ненадовго» – саме кг первинних матетакими словами ми керуємося, коли купуємо все ріалів для шихти. нові й нові партії речей на один раз. І, викориСьогодні в нас не викликає подиву те, що взуття ставши, викидаємо в смітник. рветься через декілька тижнів після покупки, а Психологи стверджують, що разом з речами «на одяг втрачає колір і форму після першого ж один раз» уся наша культура й навіть ми самі прання. Немає нічого дивного, що техніка постаємо одноразовими. стійно ламається і потребує ремонту. Ми без проблем викидаємо на сміття все, що, на нашу думку, Одноразовість заполонила не тільки наш побут. Чи «відслужило своє». пам’ятаємо ми імена головних героїв книги, яку читали три місяці тому? Чи згадаємо, про що був Без сумніву, серед одноразових речей є абсолютно фільм, який дивилися з другом півроку тому? На незамінні, наприклад, одноразові шприци та рукажаль, не завжди. Сучасна книжка, так само, як і па- виці. Але переважна їх більшість створена для кети, розрахована на одноразове використання – того, щоб полегшити наше життя, витіснивши із банальний сюжет і бідна мова не викликають у нас нього гармонію та затишок. Адже як можуть надибажання знову взяти її в руки. хати одноразові тарілки? А раніше посуд обпалювали і розписували вручну. Це був не просто посуд, Тенденцію одноразовості озвучив Елвін Тоффлер, а витвір мистецтва.

]

ТЕМА номеру

Справа далеко не в тому, хороші чи погані пластикові стаканчики, а в тому, як вони забруднюють середовище і нашу систему цінностей. Адже найбільша проблема культури «на один раз» у тому, що вона поширюється на наші стосунки з людьми, формує одноразових друзів – хороших, але не таких, що підходять для тривалого спілкування. З ними зручно один раз піти в кіно, один раз випити каву.

Найбільше вразило не саме звалище, сморід чи люди, які ходять сюди на «роботу». Зачепило те, з якою байдужістю вони говорили про цю «свалку», новий «Високий Замок». «Бо ж треба кудись сміття звозити», «потрібно десь працювати». Які зневірені очі в них були і присоромлені погляди…

У нашій країні відбувається справжнісінькій кругообіг байдужості, в якому ми, мабуть, центральна ланка. Нам байдуже, що пластик лежатиме в ґрунті «Незамінних людей нема» – ось кредо одноразової 4000 років. Ми купуємо все більше зручних однокультури. Ми стараємося не прив’язуватися до разових речей і вважаємо, що вони зникають з людей, щоб при першій нагоді загорнути свої по- лиця Землі, як тільки ми викидаємо їх у смітник. чуття в одноразову серветку й викинути в смітник. Байдуже людям, які живуть поряд зі сміттєвими Ми нехтуємо любов’ю, стаємо байдужими та звалищами і миряться з тим, у якому стані воно печерствими. ребуває. Дехто терплять жахливий сморід, щоб могти заробити «копійку» і побудувати дітям буКругообіг байдужості динок якраз у підніжжі «сміттєвої Говерли». Ходять в епіцентр екологічно небезпечної зони, копирсаються в смітті, дихають отруйними випаМи поспішно поверталися назад з Грибовицького рами, ризикуючи підхопити небезпечні хвороби. сміттєзвалища, минали ті самі «будинки», людей, Вони вирощують собі їжу на землі, підживленій які там почуваються, як у себе вдома, працюють, отрутою, годують худобу продуктами зі звалища. шукають скарби, гуляють і дивляться на «чайок». І мовчать.

[

В Україні щорічно утворюється близько 50 млн. кубічних метрів твердих побутових відходів. І це лише 5% загальної річної кількості відходів. Вони займають 260 тисяч гектарів .

]

Байдуже владі, яка не зважає на те, що сміттєве звалище переповнене, і продовжує вивозити туди сміття, допускає, щоб люди так бідували і з безвиході йшли на таку «роботу». Тим, хто сидять у кабінетах і точно не їздять на роботу трамваєм, байдуже, що за декілька кілометрів від одного з найбільших міст України може будь-якої миті вибухнути справжня екологічна катастрофа. А всім нам, за нечисленними винятками, байдуже, що залишиться після нас на цій планеті.

Операція “Порятунок планети”

Повертаючись зі сміттєвого звалища, на автобусній зупинці в Грибовичах ми підійшли до чоловіка й жінки. Розговорилися про сміттєзвалище. Ця тема в селі, здається, на вустах у кожного.

– Нема нічого хорошого в тому звалищі. – Каже жінка. – Постійний сморід, навіть нема як жити. Деякі люди вже й листи «наверх» писали, і мітинги робили, і дорогу перекривали… Нічого не діє. А нам, старим, з того сміттєзвалища нема ніякої користі. Під’їхав автобус. Подружжя поїхало до Львова. А якийсь молодий хлопець, вийшовши з автобуса, сказав: «Фу, як ваняє!»

… Рятувати планету потрібно з себе. Можна звести до мінімуму використання одноразових речей. Насправді набагато приємніше пити з керамічних горняток, аніж одноразових стаканчиків. Затишніше сидіти за столом, застеленим красивою полотняною скатертиною, а не клейонкою. Молоко чи сік краще зберігаються в скляних пляшках, які потім ще можна використовувати, а не одноразових пластикових. Зрештою, навіть пластик можна викинути правильно. У всіх великих містах вже давно встановили спеціальні сміттєві контейнери для нього з метою його подальшої переробки. Можна купити собі гарну, оригінальну полотняну торбинку для покупок і ходити з нею по магазинах. Погодьтеся, у кожного з нас є непотрібні склади одноразових пакетів, які просто займають простір. Можна здавати поламану техніку в ремонт або на

запчастини, а метал – на металолом. Можна залишки продуктів і навіть крихти хліба збирати зі столу й годувати ними птахів і тварин.

[

Більше 95% всієї масси відходів вивозяться на звалища або спалюються. 63% звалищ не відповідають санітарно-гігієнічним вимогам, що призводить до забруднення грунтів, атмосфери, підземних і поверхневих вод.

Всього у нас в країні близько 5 тис. сміттєвих звалищ, які займають площу понад 8 тис. га. Щороку з'являється понад 35 тис. несанкціонованих сміттєзвалищ.

]

Можна зібрати друзів і прибрати парк неподалік будинку. А потім придумати для себе гідну винагороду. Головне – полюбити цю планету. Зберегти її красу. Дати можливість весні прийти на Землю навіть через 1 000 років. текст, фото: wolfram, зубна фея

фото: Гунарс Опманис, http://chernobil.info

КРИВА

МИНУЛ

БІЛЯ тебе

Пан Мирон – фотограф. Він був одним з тих фотокореспондентів, які фіксували Чорнобильську катастрофу. Він один з тих, кого невидима зброя залишила в живих. Сьогодні чоловік згадує страшні часи, ризик, який довелося пережити за унікальний кадр, і дякує Богу, що живий.

ЕРА

ЛОГО

«Я досі живу спогадами. Місто тіней переслідує. Не можу забути. Вже 9940 ранків прокидаюся і відчуваю присмак металу. Жодне шоколадне морозиво, італійська паста чи карамельний торт не можуть допомогти позбутися інгредієнтів періодичної системи Менделєєва. Але я звик. За два десятки років пристосувався до відлуння минулого. В голові повторюється момент, коли цілую хрестик на шиї, і разом з бригадою вирушаю до Чорнобиля. Цього оберегу вже немає, але спогади скрегочуть на душі.

Минулого року в день відзначення річниці катастрофи вирішив перестати ховатися, відважився подивитися невидимому ворогові в обличчя. Я погодився взяти участь у поїздці до 30-кілометрової зони. Не був там з 30 листопада 1986 року, від моменту, коли був підписаний акт про прийняття «саркофагу» на технічне обслуговування. Вже 26 років не тримав у руках фотоапарату, не переглядав своїх фоторобіт, зроблених під час ліквідації аварії. Не хочу проявляти останню плівку, де зафіксовані похоронні процесії пожежників. Боляче дивитися цей фільм жахів заново. Але це сторінка мого життя. Я не маю права викреслити її. Потрібно пам’ятати. У той день разом з колишніми ліквідаторами вирушив до місця трагедії, щоб ще раз пережити ці секунди, щоб ще раз зрозуміти, чому так сталося. Організатори по пунктах розписали нам кожну зупинку маршруту. Спочатку до міста-примари, відвідини офісу державного агентства «Чорнобильінтерінформ», потім фотозупинка біля четвертого реактора ЧАЕС, парк слави, меморіал ВОВ, панахида біля дошки пам’яті загиблим ліквідаторам, і вкінці – виступ представників влади та «Союзу Чорнобиль України». Все включено. Читаючи програму поїздки, в голові з’явилися уривки тих часів, коли бродив біля тих об’єктів, коли клацав усе, що бачив, коли навіть не натискав кнопки, щоб не передавати жаху видовища.

На вокзалі перед відправленням зустрів знайомих. Важко було впізнати. Всі старі діди. Хоча їм тільки 46 років. Час для життя. А вони скидають копійки на труни.

БІЛЯ тебе

У всіх залишився гібридний оптимізм, манера говорити про радіацію, як про космос, жартувати з себе – дивних прибульців. Я ніколи до кінця не розумів їхнього сміху. А, може, не мав почуття гумору.

Коли знову побачив обличчя ліквідаторів, мимоволі почав пригадувати їх у молодості. Спочатку – як фотографував у захисних костюмах, як зустрічав шахтарів після вилазки з тунелю, а потім – як везли в кареті швидкої допомоги до Московської шостої лікарні. Я був поруч з ними лише половину терміну. Я бачив тільки уривки. Все життя намагаюся скласти їх докупи і забути. Але ніяк. Дві години ми «подорожували» Поліссям. Проїжджали через десятикілометрову зону біля «Леліва». Вражали земляні вали обабіч дороги, засіяні табличками з червоним трилистком у жовтому трикутнику. Ці вали – місця поховання радіоактивних відходів і навіть цілих сіл. Я добре пам’ятаю ці дороги. Я пролітав над ними. Коли прибули до Прип’яті, всіх паралізувало. Ніхто не сказав ні слова. Глибокий процес спостереження, роздумів. Страх. Там – крива ера минулого. Особливо вражали побутові речі. Важко. Банально фізично. Нормальна особа не може витримати цього. Але я вже два з половиною десятка літ не є нормальним. Я відчув руку невидимої хвороби. Я знаю, що таке радіація. Я розмовляю з нею щодня. Моє тіло нагадує хронологію подій.

«Екскурсія» трохи затягнулася. Ми не встигли на панахиду. Потрапили на виступ політиків, представників Союзу. Влада вкотре пафосно дякувала, декламувала написану промову. Нікому не хотілося підбирати розкидані на вітер слова. Усі стояли, бо треба було стояти. Не для прослуховування виступів, а для вшанування пам’яті. Основне, що винесли з тексту народних обранців – побудова нового «саркофагу». Єдина позитивна новина. Вони пообіцяли повну консервацію. Вони розказували про остаточну утилізацію вибуху. Вони розповідали казки. Я давно знаю всю правду. Жменька живих ліквідаторів знають, що утилізувати неможливо. Має пройти гігантський проміжок часу. Та він все одно не поставить крапку на цій трагедії. Дорогою додому далі слухав космічні жарти, аналізував побачене, складав свої уривки. Завжди чогось бракує. Одного – правди. Після подорожі в той самий вечір увімкнув телевізор. Багато телеканалів транслювали «пряму мову» політиків. Вони розказували про побудову нової, потужнішої АЕС. Вони знову брехали.» Helena York

ФАР

Колись, читаючи, я натрапила на одну дивну річ – синдром зозуленяти. Маленьке пташа зозулі, яке щойно вилупилося з яйця, спочатку досить болісно фізіологічно сприймає світ, адже почуває неймовірне страждання від усього, до чого доторкається його ніжна шкіра. Тому новонароджене зозуленя старається випхати з гнізда інших пташенят та різні предмети, що знаходяться там.

Раціональний розум співставив зозуленя зі світом, у якому живу. Шкіра світу болить через те, що люди не формують його. Скоріше, деформують. Природа – цілісний живий організм, що у всій своїй цілісності складається з мільйонів, мільярдів інших життів від видимого людському оку до молекулярного рівня. Мабуть, сучасна людина не надто цим переймається, ламаючи первозданне на шляху до створення нових технологій, які допоможуть знайти замінники води та повітря. І при цьому людина вважатиме себе творцем чогось унікального, забуваючи про те, що нищить унікальне. Коли я була ще школяркою, моя бабуся любила проводити такий ритуал. У ніч, коли небо різали блискавки і бушувала страшенна гроза, вона відламувала гілочку від освяченої верби, виносила на вулицю та клала її на землю. Бабуся вірила, що таким чином гроза втихомириться, бо Господь почує її молитви. На диво, за декілька хвилин усе стихало, а на ранок обабіч тротуарів та слідів від калюж виднілися жовті крупинки.

Люди проходили повз, радіючи, що негода відійшла, і нікого не цікавило, що це за дивні жовті «розводи» на землі. «Це пилок із квітів», – говорили люди і тихенько мовчали, коли в газетах писали, що у сусідньому районі на заводі по переробці сірки стався великий викид хімікатів у атмосферу, і дим утворив велику сірчану хмару, і що майже по всій області впродовж тижня пройдуть сірчані опади, тому слід бути обережним, носити щільні головні убори та всюди зі собою брати парасолі.

ростуть гриби заввишки з десятирічну дитину та у річках плавають півтораметрові коропи. Щоправда, не живуть довго. А ще там живуть люди, що збирають ці гриби та смажать одну велику рибину на всю сім’ю. Чого ж добру пропадати? От ми також воскові польські яблука наминаємо та вічно стиглі апельсини з Італії… А тут все рідне, домашнє, можна так сказати… Спогади приходять до мене в гості, підіймаючи зсередини важкі думки.

Колись подруга під час розмови запитала мене: «Якого кольору зараз небо у вас у Львові?» Я відповіла, що голубе, де-не-де пливуть рожевощокі хмари та світить сонце. У відповідь почула таке: «А в нас небо помаранчеве, ртутно-сіре… Тобто, кольорове воно в нас.»

Одного вечора вона зателефонувала мені й повідомила, що у їхньому місті вирішують закрити залізничний вокзал, а на його місці побудувати ХМІЧНИЙ ЗАВОД. До цього в їхньому місті заводів було три, і всі спеціалізувалися на важкій промисловості. Люди в цьому місті не бачать білого снігу, а про чисте повітря ніхто й не згадує. Проте, всі захвилювалися не на жарт, коли одного вечора на котромусь зі заводів із труб пішов червоний дим, і містом поширилися чутки, що на заводі зламався очисний фільтр. Також подейкували, що люди, які працюють на підприємстві, прямо на робочих місцях непритомніють. (Закрадається саркастична думка: хіба їм не видають молоко за шкідливість праці?) Запахло екологічною катастрофою. З часом весь шум щодо цього припинився, робітники працюють на заводах і далі, час від часу помираючи від раку легень і горла, сліпнучи, втрачаючи кінцівки та стаючи нікому не потрібними каліками.

На пікети особливої уваги ніхто не звертає, адже це глибоко вкорінений стереотип: східна Україна – центр важкої металургійної та гірничо-видобувної промисловості, і Донбаський вугільний басейн у буквальному сенсі повинен зі шкіри лізти, щоб Свого часу так не сказали вчасно про чорукраїнці могли комфортно пережити хонобильську трагедію, і гинули люди, відбулодну зиму, а не грітися біля постійно увівалися жахливі мутації, а в мкнених газових плит. Якою ціною – це тридцятикілометровій зоні зараження досі вже інше питання.

ФАР

На таких підприємствах працюють цілими сім’ями, поколіннями, і зовсім не зважають на небезпеку для життя, передаючи у спадок різні патології. У шахтах все частіше вибухає метан, і багато дітей залишаються без батька, брата чи дідуся, жінки – без чоловіків, матері – без синів. Шкіра світу болить від байдужості та егоїзму, коли людина думає лише за себе, не думає за свої дії і вже дуже пізно жаліє про наслідки, за які, як правило, розплачуються нащадки.

ється на берег. Гине морська птиця, флора і фауна. Зникають і без того рідкісні види.

Щоб відвоювати зайву частинку суходолу, часто висушують водойми. Шкіра світу болить, бо не має чим живитися. Вона сохне, і з часом відімре. Це закономірно і, здається, людина до цього прагне.

Нам здається, що так може продовжуватися вічно. Хаос, який ми називаємо світовим порядком, нищить те, що створювало нас, те, що допомагає нам досі жити – природу. А вона, як справжня великомучениця, терМоя рідна домівка знаходиться за кількаде- пить, мовчки стікає залишками крові й поту. сят кілометрів від Львова. Щоразу, коли я А нам так добре. А ми й надалі, як вірні діти приїжджаю туди, беру велосипед і мчу до своєї матері, бичуватимемо її, зриватимемо лісу. Проте, тепер нема куди мчати. Замість шкіру, щоб не було чому боліти. гектарів хвойних насаджень – порослі ожиТак триває довго. Мабуть, триватиме доти, ною пустирі, голі рельєфи, де-не-де покриті доки природі не набридне приносити себе в травою та сухою глицею. Далі – траса, асжертву блудним синам своїм, і ніхто не сміє фальт. Щоправда, добродушні чиновники заперечити, що коли їй увірветься терпець, змилувались і залишили ліс у спокої біля вона почне мстити. меморіалу французьким солдатам, що загинули у Другій світовій війні. Мабуть, тому, Подумайте: повені, виверження вулканів, що на 9 травня сюди приїжджають іноземні урагани, цунамі, засухи, неврожай, голод, ветерани. Подейкують, що лісосмугу біля холод там, де споконвіку не йшов сніг, немісцевої лікарні у майбутньому також вирі- стерпна спека там, де була вічна мерзлота. жуть. Хворим ж не потрібно реабілітовува«Оголосила вендетту наша Земля, і прийде тися після важких недуг чи операцій. І час, коли планета скине з себе мільйони брехня це, що свіже повітря йде на користь мертвих тіл, кілотонни ржавих стріл, їдкий тим, хто одужує. І взагалі, це просто нікого смог шосейних трас, дим і кіптяву нафтоне цікавить. У принципі, як завжди. баз, тих, чиє іго стільки років отруювало Ви відчували біль, коли розчісували волосся білий світ, тих, чиє еґо з давніх пір перетвоі випадково виривали волосину? Секунд- рювало фарс у сором…» – Співає моя улюбний, проте різкий?.. А ще ви ніколи не заду- лена рок-група. Інколи здригаються мувались про те, що дерево – це волосина нутрощі, і душу заповнює страх від думки, на шкірі Землі? Шкіра світу болить, коли ні- що сьогоднішній день – останній, коли так вечать її плоть і не лікують натомість, не яскраво світить сонце і небо таке блазбагачують новим, а лише забирають. китне… Інколи страшно, що завтра цього може не бути, і винними будемо ми – люди. Кажуть, що ліс – легені світу, а важка промисловість – потужна цигарка. Світовий ор- Все починається з малого – з недбальства та ганізм хворіє на рак легень через куріння. байдужості. З того, що у свій час людину не А, як відомо, проти раку ще не знайдено було навчено жити в гармонії зі світом, а навакцини. І проти людського егоцентризму вчено лише споживати, забирати і нищити. також. На жаль, так буде завжди, бо це в ментальності, в крові. Навряд чи можна змінити Не можна забувати про забруднення водощось глобально. Проте, можна почати з ймищ. Землі не шкода сліз – тому й більсебе, з рідних та друзів. Один до одного, шість води на планеті солона, а прісної – пліч-о-пліч берегти єдину світову Матір – зовсім мало. Жахливо дивитися новини по природу, щоб одного дня пішов процес ретелебаченню: затонув танкер з мазутом чи генерації і її шкіра нарешті почала гоїтись. нафтою, і на поверхні води утворилася кількакілометрова чорна плівка. Риба викидаЛожка Дьогтю

КАВАчай

«Що ми всі робитимемо у вівторок, якщо в понеділок всі ми помремо?»

Vivienne Mort чарує піснями, вокалом і своєю дитячою безпосередністю. Особливий гурт представив свою нову роботу – особливий альбом «Teatr PipinО». А про те, що солістка гурту Дана також особлива, ми переконалися особисто під час концерту у Львові )

Дана:

«Підбираю з вулиці котів»

– Як змінився Vivienne Mort від початку створення?

Пепіко. Він був дуже такий хворенький, майже мертвий, знаєте, трьома лапами в могилі. Він не міг навіть сам їсти. Тільки сидів – Кардинально. Спочатку в нас був інший і лежав. Ми йому взялися всякі там сироватки склад інструментів – гітари, важке звучання, колоти. І далі я його впарила нашому клавішважке світосприйняття, важкі тексти. Ми нику. Пепіко класний такий став, у нього блибули інші, молодші. Я була підлітком ) стить шерстка. Клавішник бере його на шию – Якщо б про ваше життя знімали фільм, і так ходить, вихваляється ним ) то яким би він був? – Якби ваша музика була картиною, то що – Дивлячись, який режисер. Якщо Акі Кау- б на ній було намальовано? рісмякі, то в мене буде дуже дивна страшна – Носата жінка в профіль Пікассо. Щось зачіска, грубі чоботи і я поїду в Америку із таке, кубізм… Жартую (сміється). Жмерики «дабівацца успєха». А якщо Вуді Аллен – то я буду дуже мила і хороша, і все в – Які казки читали вам у дитинстві на ніч? мене буде добре. – Кеннет Ґрем «Вітер у верболозі». Дуже – Якою є цьогорічна весна для вас? класна книжка. Там дядюшка Ред, Крот, Містер Тоуд. Це тварини, але вони як люди. – Дуже різко прийшла з цими гастролями. В кожному місті вона інша. Десь вона ще воює – Треба робити те, що хочеш чи те, що зі зимою, десь вона в самих людях вже при- мусиш? сутня… Але затишно. – А що краще: рука чи нога? Або «Руки – Якби ви були музичним інструментом, то вверх» чи «Хай-фай»? Це неможливо обрати. яким саме? Є і мусиш, і хочеш. І класно коли те, що ти хочеш – це те, що ти мусиш. Короче, все в – Альпійським ріжком. Точно не волинкою, наших руках. Можна все так обтяпать, що мені не подобається матеріал, з якого її роббуде і те, й інше. лять – шлунок вівці. Не хотілося би бути – Які плакати висіли у вас у кімнаті в дитаким інструментом. тинстві? – Бувало, що розмовляли з випадковими незнайомцями в дорозі? – «Spice Girls» (сміється). Ви знаєте, були журнали «Cool», «Cool Girl». Ось все, що – Цілими днями. Я сама до них чіпляюся, було в тих журнал, все було в мене на стінах. особливо до старших – мені самій цікаво. – Які квіти є у вас вдома? – Де хочете зіграти концерт, але змоги такої не було? – Фікуси, але їх їдять коти, тому доводиться оберігати. – Я би хотіла зіграти концерт десь у гостях у Григорія Лєпса (сміється). У нього на Дні на- – А кактуси? родженні. Але Григорій, на жаль, поки про – Кактусів нема саме тому, що коти їх теж женас не знає. руть) А ви що думали? ) – Скільки часу можете обійтися без спілку– Один весняний фільм від Vivienne Mort вання? для наших читачів ) – Одного разу я поїхала сама відпочивати на – Щось останнім часом я один мрачняк артморе, але це було не без спілкування, а просто хаусний дивилася. Зараз пригадаю щось... без знайомих. А так – то ніскільки. Хоча, Можна подивитися не весняний, але дуже якщо не буде людей, то є поруч собаки, коти класний фільм «Великий Гетсбі» за романом вуличні. З ними можна спілкуватися. Ще я Френсіса Скотта Фіцджеральда. Там дуже люблю обіймати дерева. класна гра акторів. – Маєте домашніх улюбленців? текст: wolfram – У мене є коти. Я їх підбираю на вулиці, а фото: Li.Lit. потім десь пристроюю. Останнім я підібрала

КАВАчай “Ми можемо впадати в мікросон, бо всю дорогу сюди

грав шансон... І щось я вже почала говорити віршами.”

“Наш барабанщик Гліб просить вимкнути телевізор,

бо там показують лисіючого діджея з такою самою со-

рочкою. Гліб комплексує! Швидко вимкніть телевізор! )”

“Ладно, я знаю чого ви всі прийшли. Бо зараз буде “Лети”.

“Що це за хлопець з дівчиною обіймається і робить мені

“цьом-цьом” ? )Що це у вас за “нрави” тут? Ей, Львів, культурна столиця України?! ))”

АНОНС

Що? Концерт гурту «Крихітка» на електроінструментах; Де? Львів, вул. Джерельна, 20; рок-паб The Gas Station; Коли? 30 березня, 20:00;

Скільки? Місце за столиком – 75 грн., вхід на подію без місця за столиком – 50 грн.

Що? Концерт та презентація альбому Сергія Бабкіна «Сергеевна»; Де? Львів, вул. Лесі Українки, 1; Національний український академічний театр імені Марії Заньковецької; Коли? 13 квітня, 19:00;

Скільки? Від 100 до 250 грн.

Що? Виступ японської піаністки та композитора Кейко Мацуї; Де? Львів, вул. Лесі Українки, 1; Національний український академічний театр імені Марії Заньковецької; Коли? 18 березня, 19:00;

Скільки? Від 150 до 400 грн.

ін’єкція ЩАСТЯ

Моэ (в)перш

Кажуть, що заповітні мрії мають властивість збуватися, тільки потрібно виконати один ритуал: міцноміцно заплющити очі, уявити те, про що мрієш і дуже сильно захотіти, щоб твоя мрія здійснилася. Мабуть, це й справді діє…

Мрія дає людині крила, і, парадокс, людина літає.

Першим морем у моєму житті стало Азовське. Зустріч з ним відбулася доволі спонтанно, майже неочікувано. (Взагалі, я вважаю, спонтанність – надзвичайно красива річ!)

Це було в листопаді 2011 року. В повітрі вже пахло зимою, часто-густо лилися дощі та падав легкий сніг. Було холодно. Проте, авантюризму глибоко паралельно щодо часу доби чи пір року, тож, попри віяння холодних вітрів та передбачення чергових циклонів, я прагнула відвідати нові куточки своєї країни, куди ще не заносила мене доля.

Колись давно, будучи маленькою, я мріяла побачити море. Воно мені здавалося чимось казковим: водяною стихією, яка ховає в своїх надрах багато таємниць. Я уявляла, що на морському дні стоїть величезний кришталевий палац, де живе сивий дідусь, цар моря, і йому служать безліч різнокольорових рибок. Морський цар, за моїм задумом, мав …Електричка «Донецьк-Маріуполь» везла мене численні багатства, розсипи перлів та самоцвітів. до кінцевого пункту. Нарешті. Зупинка. Ввічливий (Мабуть, давалося взнаки те, що в дитинстві я за- кондуктор допомагає зійти з поїзда. Холодно. хоплювалася мультиплікаційними екранізаціями Міцно закутуюсь у теплий, синій, як небо навесні, казок Пушкіна :)). шарф. Довкола ходило чимало людей з багажем, сумками, валізами… Проте, я знала, що десь тут Увечері, коли я засинала, тато розповідав, що повинен бути залізний міст, перейшовши який, сонце, ховаючись за обрій, опускається в море, можна податися до моря. щоб відпочити і набратися сил, а місяць, віддзеркалюючись у морській воді, утворює химерну Не довго думаючи, біжу до моста. Зупиняюся вже світлову доріжку, по якій ступають янголи. Мо- на ньому і вдивляюся в далечінь. Те, що бачу – безжете уявити, як яскраво змальовувала татову кінечна сіра пелена. Коли очі почали звикати, розрізрозповідь моя уява!.. Я засинала, а уві сні чула няю небо і… щось дуже схоже кольором на небо, подих солоного бризу, крики чайок, шум проте… Не небо. хвиль… Безмежне блакитне небо осявали лаМООООООРЕЕЕЕЕЕ!!!! Заледве не збиваю з ніг якогідні промені сонця, біля обрію плив корабель гось дядечка, який тут же продавав живу рибу. В груз білими вітрилами… Мені здавалося, що біля дях наростає потужна хвиля радості, така, що моря час припиняє своє існування і залишахочеться кричати від щастя, співати і танцювати водється лише – тут і зараз – вічність. ночас!))

ше дивне море …Кажуть, що заповітні мрії мають властивість збува- Музика моря неземна. Це симфонія з гобоїв тися, тільки потрібно виконати один ритуал: міцно- хвиль та віолончелей окремих краплин, бек-воміцно заплющити очі, уявити те, про що мрієш і дуже калу вітру та соло птахів. Її можна слухати сильно захотіти, щоб твоя мрія здійснилася… Мрія вічно. Одна з найсильніших стихій світу – вода дає людині крила і, парадокс, людина літає. А чим – оркестр Посейдона. Недаремно люди часто більше мрій здійснюється, тим вище можна злетіти. приходять сюди, щоб побути наодинці з собою, Нелюдно. Проходжу вздовж берега. Пірс закритий, зібратися з думками та просто відпочити. туди нікого не впускають у зв’язку зі штормовим поА ще чудово, коли можна вирватися на море передженням. Зупиняюся, вдивляюся в неозору давлітку і жити кілька тижнів дикуном. Увити себе лечінь і не вірю своєму щастю. Робінзоном Крузо, ловити рибу і варити юшку у Море… Так ось ти яке. Непривітне у цю пору казанку. Я певна, що друзі з захватом підтрироку… Сіре, котиш свої свинцеві хвилі до берега і мають таку ідею, якщо ти запропонуєш, і ви назад, викидаючи на суходіл сотні маленьких різ- гарно проведете час.) нокольорових мушель. Проте, ти перше в моєму (Щодо себе, мабуть, цього літа я спробую так пожитті. Отаке.. Очі вбирають у себе надзвичайний, експериментувати. :) неймовірно прекрасний пейзаж, який не бачили досі. Шкода, що моя перша зустріч з морем була дуже швидкоплинною, і треба було йти по справах. Привіт, море. Ти мені снилося. Проте, в душі залишився світлий спогад про холодСонце ледве-ледве пробивається з-під важкої за- ний листопадовий ранок, коли море зустріло мене віси сірих хмар. На хвилях похитується чайка. В легким солоним бризом. А про ці миті мені нагадує небі пролітає ще одна. Потім ще, і ще… Одна з руда мушля, що я залишила собі на пам’ять. Одна з пташок робить різке піке, пірнає у ртутні води і найзаповітніших мрій, що стала реальністю і, на виринає з маленькою рибинкою у дзьобі. Слід- щастя, часто повторюється, навіть уві сні, додаючи кую зі захватом, час від часу фотографуючи. все нових і нових відтінків та яскравих барв, що дозволяють мріяти про нові морські обрії та горизонти. Помічаю напівзігнилу колоду в кінці берегової лінії. Сідаю на неї і вслухаюся в шум хвиль. І Прощай, море. В майбутньому побачимося!)) так спокійно робиться на душі… Блаженне умиротворення, коли світ припиняє існувати Ложка Дьогтю поза рамками цієї миті.

“С

СКАЗ ”? Замало

Шукай нас тут:

Експеримент

Хто колись рахував кількість пташиних пісень? А хто прокидався кожні п’ять секунд від хрюкання кабанчиків? А, може, є такі, що розмовляють з деревами? Якщо так, поспішаю вас запевнити: все це природно. Ви – нормальні. Щоправда, є нюанс. Така поведінка властива тим, хто залишився наодинці з матінкою Природою.

менашку, кусок шнура. З харчів видав одну картоплину, жменьку макаронів, огірок, банку консерви, півбуханки хліба. Оголосив список завдань, які треба за ці «канікули» виконати, вручив пронумерований запасник, у якому потрібно записати всі враження. Побажав успіху і рукою вказав напрямок моєї нової домівки.

Така можливість випала мені три роки тому, коли перебувала на пластовому таборі в Карпатах. Разом з іншими сміливцями нам довелося пройти попередню підготовку: налаштувати себе фізично і морально.

Вже ближче до вечора почала будувати собі шатро. Правду кажучи, точного часу не знаю, бо через поспіх забула годинник. Це принесло чимало клопотів. Хоча згодом я навчилася розпізнавати, котра година, за сонцем і його тінню.

День перший

Момент істини настав! Нарешті я зможу перевтілитися в Робінзона Крузо. Вийшовши з території Я мала щастя пережити весь комплект табору, побрела, куди очі бачили. Майже, як у екстремальних відчуттів. Три дні нама- казці, за тридев’ять земель. Довго шукала собі ідеальне місце для ночівлі, де можна спорудити гаргалася зрозуміти, чи виживу в лісі без ний шелест, і щоб ближче до води було. Поки усіх благ цивілізації. Довго вагалася. Але дійшла до лісу, загрузла по коліна в болото. суперечка з татом розізлила. Я захотіла Останні два дні падали рясні дощі. Польові дороги довести, що дівчатка нічим не гірші за розмилися, і під ногами утворилося шоколадне хлопчиків і можуть самі дати собі раду. море. Пригоди розпочалися.

Коли всі пункти були виконані, друг бунчужний Наносила на місце ночівлі чимало різних гіляк, оголосив збір до лісу. Він дозволив взяти зі собою зробила з них каркас. Потім почала шукати спальник, дощовик, ніж, три сірнички, військову ялинки.

В диких

Знайти їх було надзвичайно складно. Оглянувшись, зрозуміла, що навколо тільки листяні дерева. Журбинка. Але, спускаючись вниз за водою, дзюркотання якої випадково залоскотало вухо, гіляка з колючими ялиновими голками заїхала мені в обличчя. Оговтавшись від удару, до мене дійшло, на який цінний скарб я натрапила. Зі швидкістю Шумахера ножем почала зрізати гіляки. Через годину мої руки нагадували дощечку для нарізання продуктів. Багато шрамів, подряпин. Усе пекло. Липкі пальці приставали до всього, чого можна і не можна. Та це не біда. Головне, що завдання було виконане. Хоча... Коли подивилася на ту купочку, яка лежала на землі, зрозуміла, що мене чекає повторний процес. Перший захід роботи приніс мало результатів. Навіть якщо всі ті гіляки викласти, все одно зі середини шелесту можна було би вивчати астрономію. Довелося напружитися. Друга спроба була більш успішною. Чи то вже досвід допоміг, чи страх ночі, що насувалася, збільшив мій ККД і покращив роботу.

будівельників року. Я пишалася своїм творінням.

Закутавшись у спальник, зрозуміла, наскільки я втомлена. Обійняла ніж, щось про себе ще пошепотіла і заснула.

День другий

Ранок видався паскудним. Дикі птахи своїм дурнуватим співом не дозволили мені нормально виспатися. Вони гикали, цвірінькали, дзьобом вистукували ритми – робили все, щоби світ почув їхню «прекрасну» пташину симфонію.

Мій злісний настрій швидко змінився, коли я побачила красу, що мене огортала. Проміння сонця бавилося з пелюстками квіточок, кришталеві крапельки роси скочувалися додолу, а кудряві хмаринки мандрували небесною трасою. Справжня казка. Бери і насолоджуйся.

Мій захват тривав недовго. В шлунку бурчало. Хотілося їсти. Я вирішила нарешті почати правильно харчуватися і приготувати щось гаряче. Для цього Хатинка була готова. Признаюся, вона нагадувала потрібно було розпалити вогонь. Назбирала різні мені труну. Залізши, я могла ледве повернутися. З гілки, сухе листя, кору дерев, хмиз. Посортувала іншого боку, там було затишно і навіть тепло. Коли дрова за розміром, спорудила запал і зупинилася. вперше опинилася всередині, почуття гордості пеБуло реально страшно. Десь у ліфчику було три реповнило. Здавалося, ніби я будівельник, що засірники – моє спасіння. Перехрестившись, я витягкінчив свій довгий проект, і ось нарешті мені нула один сірник. Спробувала розпалити. Пішла вручили нагороду на найпрестижнішій премії всіх іскра, але швидко загасла. Від страху тремтіла.

умовах

Експеримент

Не могла зібратися. Відклала приготування їжі до кращих часів. Поснідала куснем хліба і ложкою консерви. Небагато, але дивних звуків живіт вже не видавав.

Взялася до виконання завдань бунчужного. Спочатку вирішила зробити собі миску з ложкою. Неначе Мауглі бігала по лісі, знайомилася з одягом усіх дерев, шукала добру кору. Знайшла повалене соснове дерево. Взялася до вирізання. Процес був тривалим. Я старалася. Важко було через смолу. Вона не дозволяла пальцям нормально рухатися, до того ж ніж завжди застрягав. З другої спроби в мене з’явився посуд. Усі дірки вдалося залатати завдяки тій-таки смолі. Вона добре утримувала. Перевіряла у воді – нічого не витікало. Ложка була більше схожа на черпак. Але це навіть і добре. Більше можна буде накласти, швидше з’їсти. Коли майструвала, виспівувала пісні, всі, що тільки могла згадати. За той час, що провела в лісі, страшенно хотілося з кимось поговорити, передати свої почуття. Нікого не було. Одні птахи, кущики, дерева. За час, проведений там, навчилася розрізняти територію. Спочатку робила маркування, щоб не загубити місця своєї ночівлі. Час від часу, як Тарзан, бігала перевіряти, чи бодай дикий кабан-

чик не нанюхав мої присутності і не наробив мені проблем. Згодом дала кожному улюбленому дереву кличку. Так запам’ятовувала, біля кого сиджу. Інколи щось їм розказувала. Правда, недовго. Боялася захопитися і стати трохи божевільною.

Після плідної праці з посудом дала собі другий шанс на розпалювання. Затамувала подих. Тряслася рука під запалом. Побачила дим, яскраві червоні відтінки, запах паленого. Зрозуміла, що поїзд пішов. Почала швидко докладати дрова. Розпаливши, поклала менашку з водою. Зварила макарони. Потім чай з м’яти. Без солі і цукру страви мали дивний смак. Але їсти можна було. І навіть треба. На десерт назбирала по дорозі від річки трохи малини. Ягоди покращили мою трапезу. Підтримувала вогонь. Заодно робила собі палицю, лук, стріли. Дуже довго виточувала. На кінець гарно зігнула, зав’язала шнур. При натягу лук стріляв, але недалеко. Цьому мистецтву треба було ще повчитися. До перших сутінок займалася виконанням завдань, записувала свої думки. Коли темнішало, закутувалася і пробувала заснути. Крутилася довго. Завжди здавалося, що піді мною щось лазить: чи то миша, чи кріт. Не могла зрозуміти. Виринали дурні думки.

Дуже боялася. Виникали думки про завчасний похід до табору. Але не наважилася навіть вилізти з шелесту. Він, до речі, все-таки мав дефекти. Краплі води попадали до хатинки. Дощовик врятував від остаточного промокання. Являлися різні День третій жахіття, вчувалися страшні звуки. Пригадувала собі картини з фільмів жахів. Але тікати було ніФінальна частина моїх пригод. Дві ночі позаду, куди. Треба було взяти себе в руки. більшість робіт виконано. Залишилося тільки в’язання линви, яка б мала витримати мою вагу. День збігав, і вже приходив час, коли треба було Знайшла ожину. Колючі віття постинала, обчи- повертатися. Не маючи годинника, я все ж змогла стила від колючок. Сплела з них косичку. До неї з’ясувати приблизний час. Після закінчення дощу додала коріння дерев, міцні травинки. Канат вий- я розібрала своє шатро, очистила територію від шов завдовжки з півметра. На вигляд здавався слідів свого «господарювання». Попрощалася з дуже міцним. Зрозуміло, що після першої проби «канікулами» і вирушила до всіх пластунів. повисіти на ньому я гепнулася на землю. Синяк На терени табору мої друзі вже повернулися. Вони був чималенький. Розчарувалася. Але здаватися не демонстрували старшині свої досягнення, милися, хотіла. Зв’язала ще три такі косички. Переплела ділилися враженнями. Кожен нагадував якогось між собою. Шнур уже мав зовсім інший вигляд. переселенця-втікача. Брудні, смердючі, але щаВін був набагато цупкішим. Мене, на щастя, витсливі. Я швидко знайшла дорогу назад. Було так римав. добре чутно людські голоси. Чомусь засумувала. Виконавши всі пункти плану, я продовжила вести Хотілося ще трохи поспілкуватися з природою. щоденник, вивчати азбуку Морзе. І тут почалося Усвідомлювала, що змогла це пережити. Хоча, понайцікавіше. В гості заглянула гроза. Блискавка, вторити такий експеримент не було бажання. Вже грім. Все за кращими традиціями літньої зливи. сильно-сильно хотілося з кимось поговорити. Світлові і голосові спецефекти зробили своє діло. Helena York Інколи хотілося стати мисливцем і вбити тих злючих тваринок, що накручували мою підсвідомість. Після підрахунку слоненят, десь на 223-ьому заспокоювалася і поринала в сон.

тро-ло-ло

Багато-пребагато століть тому, в сиву давнину, коли дами вдягалися в сукні, що сягали самої підлоги, а чоловіки носили чудернацькі перуки й пудрили обличчя, модно було ходити на розкішні бали. На цьому світському заході багаті та шановані люди полюбляли не тільки потанцювати, а й могли познайомитися зі своєю майбутньою половинкою. Тепер те ж саме доступно і на звичайній дискотеці, проте можна не тільки потанцювати, а й добряче «вгасити» і познайомитися не з майбутньою долею, а скоріш за все, з секс-партнером на одну ніч.

Якщо ви вже готовий і повністю сформований клабер, то про те, як чудово провести час на дискотеці, вже напевно знаєте, якщо ні – читайте уважно.

По-перше, любі дівчатка, збираючись до клюбу, не забудьте поголити ноги, щоб не відлякати підвищеною волосатістю свого майбутнього кавалера. Як би ви не сплановували свій майбутній вечір і як би не зарікалися, що ваших ніг не торкнеться рукою жодний представник чоловічої статі, не поспішайте з висновками. Ніхто не може дати ніяких гарантій, що після трьох «стопарів» ви не опинитеся в руках якогось гарячого супермачо. По-друге, спідниця має прикривати лише вашу п’яту точку, якщо ж вона буде довшою, то шанси на те, що зможете когось зняти, будуть обернено пропорційні довжині спідниці. По-третє, найважливіший елемент – це, безперечно, макіяж. Узагалі, щоб швидше його накласти варто було б використати шпатель, бо зазвичай штукатурять тільки ним, але якщо немає в наявності такого, то згодяться й інші підручні засоби. Не забудьте ні в якому випадку намалювати підводкою чорні стрілки на очах як у Клеопатри і нафарбувати добряче брови, щоб люди одразу могли зрозуміти ваш кровний родинний зв’язок з Леонідом Іллічем (тим, що Брежнєв). Що стосується мачо-менів, то тут усе трохи простіше. Вдягнути дозволяється звичайний спортивний костюм, однак якщо хочете виглядати солідніше, то якийсь «світелок» буде в саму пору. Якщо він не випраний і попахує не тим, чим треба, то це зовсім не страшно, просто вилийте на себе півфлакона туалетної води за 50 гривень та й по всьому. Не забудьте почистити зуби! Перегар + часничок і цибулька – це вже занадто. І візьміть із собою не тільки гроші для оплати за вхід. Мусите мати пару «рублів», щоб купити своїй майбутній дамі бодай «Секс на пляжі». Пам’ятайте, якщо не будете галантними, вам точно нічого не вигорить.

вони будуть «зажигати» в першу чергу.

Далі схема елементарно проста, однак містить у собі деякі нюанси. Першими в «пляс» йдуть лише відчайдухи або ті, хто вже в достатній мірі «залив кабіну». Якщо ви не належите ні до одних, ні до інших, то гайда до бару хряпнути ще що-небудь для сміливості та впевненості. Пам’ятайте також про самопочуття – якщо починає «мутити», то не тримайте зла в собі, сходіть краще в туалет. Світломузика, на танцплощадці купа людей, звучить хіт Свєти Лободи – це означає, що ваш час настав. Хлопці, коли вподобаєте якусь кубіту, то довго з нею церемонитись не обов’язково – одразу можете брати в обороти, ручки на талію, і вперед. А дівчата мають запам’ятати важливе правило пристойної леді – за попку можна дозволити себе лапнути десь так після третьої пісні, а віддатись пристрасті й злитись у палкому поцілунку, коли заграє якийсь мєдлячок. Якщо ж ви бачите, що нічого доброго з цього не вийде, то можна сказати «Я зараз прийду» і вдало розчинитися у натовпі, якщо ж ні, то можете швиденько збігати і поділитися зі своїми друзями/подружками успіхами і враженнями та повернуся назад.

У кінці вечора справжній джентльмен або запропонує якось продовжити знайомство, або візьме номер телефону. Змушена розчарувати прекрасну половину людства, бо в 95% випадків кавалер ніколи не зателефонує, бо на ранок вже й певно не згадає вашого імені та як ви виглядали. Проте залишається 5% щасливчиків, які таки дочекаються свого дзвінка і, можливо, з нього почнеться щось добре та світле.

Дискотеки не завжди проходять за одним і тим же сценарієм. Усе залежить від компанії, місця, часу, долі та, власне, вас. Як би там не було, але в житті трапляється всяка всячина, і банальний дискотечний вечір може на довго запам’ятатися не тільки Дебют в клубі обов’язково має бути ефектним. через те, що ви, наприклад, перепили. Можливо, Дівчата заходять, так би мовити, «от бєдра», це буде своєрідний бал, де ви зустрінете своє коплавно виляючи стегнами, пронизують поглядом хання. :) маніяка-убивці кавалерів, які в той час оцінюють найпривабливіші достоїнства представниць преАнджеліка Тан красної половини людства й обирають, до кого

Дискотека для чайників. Посібник

чортівня Що буде з нами, коли ми підемо з життя земного? Що буде з нашими тілами? Нас спалять чи закопають у землю? Скоріш за все, ми будемо лежати в землі. Так у нас заведено. А хто буде дивитися за нашими могилами? Чи ви ще надієтесь, що будете жити вічно?

ßê óìðó, òî ïîõîâàéòå…

Цього разу мене потягло на відверту розмову з розпорядником на Теребовлянському кладовищі. Пан Володимир працює на цвинтарі вже 4 роки. Окрім стандартних процедур на кшталт «А дайте нам місце на цьоцю!» та «Куди викидати оті вінки?» він займається організацією самих похоронів. Дуже веселий, життєрадісний і амбіційний чоловік, скажу я вам! На зустріч до нього я не йшла, а летіла – так мені хотілося почути одкровення з тої «кухні».

Âàìïiðè, ãîòè, æèòòÿ ïðåêðàñíå!

êðîòè…

Навесні, чотири роки тому, вся Теребовля гуділа про вампірів – злодіїв, які нібито з’явилися в нас на цвинтарі. Подейкували, що вони вночі виривали з землі труни і пили кров у мерців. Саме тоді я з друзями часто бігала на полювання з кілками, правда, не осиковими, а каштановими, бо в нас на Зустрілися ми з ним, звичайно, на цвинтарі. До вулиці росли лише каштани. того ж ще й увечері. Володимир Русланович розповів мені чимало цікавих, подекуди моторошних «Було діло! – Сміється Володимир. – Правда, то історій. Холодний пронизливий вітер, гудіння сов ніякі не вампіри. Знаєте, в нас є такі «внуки Шевта тріскотіння дерев додавали певної атмосферно- ченка» (алкоголіки, які щоденно напиваються в сті цій зустрічі. Думаю, ви помітити, що я люблю скверику імені Шевченка). То один з них помер. Так чоловік любив «жити» (пити, себто), що на раполоскотати собі нерви. дості замерз до смерті. Приїхали його родичі десь «Знаєте, похорон – дуже цікава річ. Та й люди ставіз Донецька справляти похорони. Ті теж страляться до них кожен по-своєму. Одні приходять пошенно любили «життя». Купили труну і пішли на дивитися, оцінити розкіш прощання, інші – цвинтар ховати. Діло було зимою: морози стравиявити повагу до покійника, а ще одні – прихошенні, земля замерзла – ніяким трактором не видять, щоб поділити спадок. Тоді похорон перетвокопаєш ями, та й гроші на трактор вони пропили. рюється на справжній цирк! Одного разу я був Розгорнули землю десь на півметра, а труну присвідком таких торгів. Родичі сварилися між собою, трусили бадиллям і снігом. А коли прийшла весна коли ксьондз якраз читав за усобшого, чия буде – труна так і лишилася стояти на рівні землі.» хата. Я не знав, кого слухати: їх чи священика». \ Тут я не втрималась і запитала про вампірів. Теребовлянський цвинтар умовно ділять на три частини: старий, новий і верхній. Гуляли ми пере- «Нє, вампірів у нас немає. – Каже розпорядник важно старим цвинтарем. Це переважно польські кладовища. – У нас водяться готи. Правда, живемо поховання XIX та XX століття. Галерея скульптур ми з ними мирно. Я їх не чіпаю, вони мене. Колись під відкритим небом: склепи, фігури заввишки з їх «Беркут» ганяв, але, я думаю, хай собі будуть. людину, хрести… В такий пейзаж органічно впи- Ну що поробиш: видко, так їм набридло людське сався б Ван Гелсінг з арбалетом чи осиковим кіл- життя, що ходять по цвинтарі. Але то їхній вибір. ком у руках). Подекуди траплялися занедбані Одного разу після похорону я сів відпочити біля могили на лавочку. Сонечко світить, могилка така гроби, порослі бур’яном і диким плющем. красива, акуратна, вітерець… краса! Думаю: ну що «Люди думають, що головне – то поховати. І ще треба тобі після смерті? Аж тут земля на гробі квітка! Але за гробом треба ще й дивитися. Я ко- починає підніматися. Раз… другий… так, ніби лись зробив зауваження одному чоловікові і запро- мрець дихає чи пробує вибратися на світ. Страшпонував допомогу в окультуренні гробівця: на, нувате видовище! Ну я трохи почекав, а потім дивкажу, тобі металічного хреста, а то забудеш, де по- люся – кріт вилазить! Такий милий, така шерсть у ховав! А мені на це: «О, а того чого я маю таке ро- нього блискуча! Добре, я бувалий, розумію, що до бити? Що мені з того? Лишилася одна розвалена чого, а був би хтось інший – було би мені більше халупа! І більше нічого». А буває навпаки. Була ко- роботи.» лись у нас у Теребовлі дуже інтелігентна й поважна сім’я. Але щось там у них не ладилось, і чоловік наклав на себе руки. То жінка справила Ðîçêðàäà÷i ãðîáíèöü дуже гучне поховання і поставила дуже гарний пам’ятник. Один з найкращих на нашому цвинтарі. Поміж теребовлянського люду існує легенда про З пісковика – жінка схилилась над гробом і плаче. заможного польського шляхтича, який поховав Такої краси ви ніде не знайдете. Навіть у Львові!» свою завчасно померлу доньку з величезним

чортівня

скарбом, а сам доживав свої дні в бідності й горі. Так от, завелись у нас на початку 90-х розкрадачі гробниць. Розкрадали вони переважно польські гробівці – їх легко відкривати: розбив молотком кам’яні дверцята, і ласкаво просимо! Мабуть, вони шукали могилу панської доньки. Але, кажуть, вона похована так, що дібратися до тих скарбів нелегко. Доведеться копати не день і не два.

Ті грабіжники гарненько обчистили гробівці, і взялися вже за могили, як попалися на гарячому. «І знаєте, що вони потім на суді казали? – Говорив мені пан Володимир. – Кажуть, безсовісні ми, бо зі всіх цвинтарів, на яких вони працювали, наш найбідніший! І як таких земля носить?»

Ïðî öâèíòàðíi çàáîáîíè

Колись я добряче розхитала собі психіку всілякими страшилками. В хід йшло все – фільми, книжки, перекази… О, я була богинею жахів на своєму подвір’ї! Частенько розказувала моторошні історії своїм маленьким сусідам, організовувала полювання на відьом і вампірів і тішилася з того, що діти не могли спати вночі. Потім я вислуховувала годинні лекції від турботливих мамусь про те, що не можна дітям розказувати такі історії…

придумають собі такі забобони і обряди, аби емоційно захистити себе. Ви знаєте чому перекидають стільці, коли мерця виносять з подвір’я? Для того, аби ніхто більше не помирав. Адже втрата близького – це великий стрес.

Недавно в мене трапився такий випадок. Як ви напевно знаєте, коли відбувається прощання з людиною на кладовищі, то труну ставлять над могилою на дерев’яні палки. Коли служба закінчується, ті палки забирають і опускають труну в могилу. Так от, щоб не тягати їх щораз за собою, я залишав їх біля могили чоловіка моєї знайомої. Вона собі на них ставила ноги, щоб не так тягнуло холодом від землі. Одного разу вона мені пожалілася, мовляв, відколи ставить на них ноги, то відчуває сильний біль. Коли я їх забрав – біль пройшов. Але, думаю, все залежить від нас самих. Як ми собі забажаємо, так і буде!»

Ìîðàëü

Думаю, кожен із вас хоча б раз задумувався про смерть. Кожен із вас бодай на мить уявляв собі свою могилу. Кожен із нас боїться смерті. Так-так, і ви теж, не відбріхуйтеся. Я вірю, що смерть – це ще не кінець. Буде яскраве і захоплююче продовження спочатку у вигляді похорону, а потім вже на А згодом мене зробили сатаністкою і навіть готтому світі. То, може, варто ламати стереотипи і не кою… Я була ходячим словником забобонів і обеперетворювати похорони у процесію з лозунгами регів від них! Навіть досі пам’ятаю деякі: якщо під «Ой, на кого ж ти мене покинув!», «Як же ми без час похорону чорний кіт перестрибнув через гріб тебе!», тим паче, що 50% таких голосінь нещирі. – його треба зарубати, бо душа покійника поселиться в ньому; могилу не можна копати на ніч – Ми щасливі, бо Хтось дав нам шанс побачити цей бо неприкаяна душа знайде у ній спокій, а мрець, чарівний світ з усією його перфектністю і недоякого кладуть у ту могилу, оживе. Ще були забо- сконалістю. Був і веселий схід сонця в компанії бони про написи на гробівцях, фотокартки і тому найкращих друзів, і романтичний захід в обіймах коханого, ми бачили, як розпускається листя наподібне, але про них я вам вже розповідала. весні, і лякалися, коли в нас випадали молочні Я запитала в пана Володимира, чи вірить він у такі зуби, каталися на велосипедах, роликах, ковзазабобони. нах… Стрибали зі скали в море, озеро, ставок, про«Це смішно! Я не вірю в таке. Чого ж це так люди читали сотні книжок і переглянули мільйони вчепились у бідних котів? Хоча, знаєте, є у нас на фільмів, написали десятки листів… А ще стільки цвинтарі могила, на якій увесь час сидить чорний всього прекрасного попереду! кіт. Коли не прийду – він там. На сонечку гріється. Мабуть, там похований його господар, або ж кіт «… життя в мене одне. Воно прекрасне і відчуває якусь енергетику. жахливе, коротке і безкінечне… Але в Могили ми викопуємо, коли виходить. Усе залежить від обставин і погодних умов. Іноді просто не вистачає часу для цього, і ми викопуємо її заздалегідь. Правда, якщо могила довго буде відкритою – то тіло швидше буде окислюватись і розкладатися. Ніхто не оживе, не бійтеся. Люди

інтимне

Дитинство минало у цікавих подіях: то у мами пузо виростає, а з нього брат-причепа вилізає, то батьки темними ночами фільми для дорослих дивляться, то сестра помідор у жертву приносить, і замість грудей у неї в пазусі шкарпетки ростуть. У такій «Сімейці Адамсів» я мала вирости дитям не те що з розхитаною психікою, а, напевно, поваленою вщент. Але на радість друзям і на зло ворогам дитинство залишило приємний осад, без зайвої шкоди, і навпаки – породило в мені ще більше цікавості до пригод.

Поки я сумлінно виконувала роль спостерігача, нишпорила, винюхувала різноманітні нюанси дорослого життя, не помітила, що й сама вже можу бути об’єктом спостережень. Росла собі я і доросла до того віку, за який мама у церкві завжди свічки ставила і просила у Боженьки доброго розуму. Я, звичайно, дивувалася, адже розуму мені точно не бракувало, бо у голові завжди були геніальні ідеї, і з роками вони ставали ще геніальнішими. Я вже розуміла, звідки беруться діти, бачила, як ростуть груди та відчула на собі, як це, коли «приїжджають гості з Червонограду». Та життя пульсувало скаженим ритмом, а емоції били фонтаном. От я й вирішила, що прийшов час мої теоретичні знання та спостереження перенести нарешті на практику. І всі небесні сили мені у цьому сприяли, адже нагода не примусила на себе чекати.

На дворі було літечко і господарювала прекрасна сонячна погода. Наш клас їхав у Карпати на відпочинок. Наплічник уже був складений, квитки куплені, бракувало тільки ще одного важливого компонента, а саме якоїсь жертви чоловічої статі для моїх дорослих експериментів. Я влаштувала конференцію з моїми довіреними особами, тобто з подругами, і між декількома кандидатами нарешті вибрала піддослідного кролика. Ним став Костик, у якого м’язів було більше, ніж розуму, але його IQ мене мало цікавило. Тож відразу по прибутті на відпочинкову базу я по-

чала діяти за планом «замутити з Костиком», у рамках якого повинна була: звернути його увагу на себе і використати його виключно в інтимних цілях.

Спираючись на досвід моєї сестри Тані і заручившись її безцінними порадами, я пішла в бій. Воювати мені випала нагода ще й з грудастою Свєткою, яка не тільки оком накинула на мого об’єкта, а й своїм другим розміром. Хоча сили були не рівні, я вистояла у нелегкій боротьбі за мускулистого красеня і переможно видерла його з рук противника, за що отримала від нього запрошення на дискотеку. Звичайно, на гірській дискотеці під яскравими зорями та густими смереками не обійшлося без повільного танцю з моїм кавалером, але джентльмен у спортивній куртці виявився далеким від танців і обтоптав мені всі пальці на ногах. Хоч в інші рази я, напевно, вже давно сказала би Костику «по чому помідори в Одесі» за такі травми, однак тут змушена була терпіти, бо за моїм планом танці мали мати продовження.

Так, звичайно, й сталося. Ми пішли прогулятися подалі від шуму та зайвих очей. Те місце знайшли біля озера. Місяць відображався у воді, повівав легенький літній вітерець, романтика літала в повітрі. Ми вмостилися на куртці, яку Костик благородно постелив, усе йшло, як книжка пише. Я вже була готова летіти на сьоме небо, як тут він замість того, щоб взяти мене в полон своїх обіймів, вп’ятися пристрасним поцілунком у мої губи, починає їздити мені по вухах і розповідати про свій футбол. Я, звичайно, «слухала» всю ту непотрібну балаканину і терпляче чекала, коли нарешті Костик перейде від слів до діла. А поки він розповідав, я сиділа, розглядалася навколо і розуміла, що місце не було аж таким романтичним. Насправді мій красунчик постелив куртку на калюжу, і вона промокла, намочивши наші дупи, потім спокою не давало постійне дзижчання комарів, які смачно мною повечеряли. Вітерець із легенького перетворився у холодний і пронизливий, а відображення місяця стало схожим на якогось потонулого трупа.

Піду я на «свіданіє» до лісу...

інтимне Мої нерви, звичайно, не витримали. Я перебила монотонний монолог свого кавалера і люб’язно натякнула йому, що час повертатися до бази. Та у Костика, виявляється, були плани «зігріти мене». Він, як божевільний, накинувся на мене, через що я з переляку ледь не впала в озеро. Рятуючись, я вхопилася за жмут кропиви, витягнула її з корінням і обжалила руку. Це була остання крапля. Я зірвалася на ноги та популярно пояснила моєму молодикові, хто він такий і що я про нього думаю.

Я довго відмивала бруд зі штанів, дмухала на руку і чухала тіло від укусів комариків. Ніч вдалася на славу, а ранок видався ще прекраснішим. Ще до світанку нас розбудили в ранній похід з ночівлею у горах, я з горем навпіл змусила себе розплющити очі після вечірніх розваг. Ледве я дотягла ноги до привалу, проклинаючи все на світі. Готувалася вмоститись у наметі, як тут мій вчорашній хлопчина запросив мене в ліс на прогулянку. Я, трохи вагаючись, все-таки погодилася.

гробу. Буцімто він закоханий у мене з першого класу і бла-бла-бла. Я, аби хоч якось закрити йому рота, поцілувала його. На цій чудовій ноті ми, з’єднані вустами, впали на лісовий килим…

P.S. Це хороший фінал для голлівудських мелодрам, але в реальному житті «жити довго і щасливо» не вийшло. Мій перший досвід закінчився синцями, подряпинами, гулями, розбитими губами, укусами та велетенською раною розчарування.

Бо я, наївна, думала, що поцілунок – це ніжні доторки губами, а виявилося, що й зубами також, і зі слюнями на додачу. Думала, що на землю падаєш від пристрасті, а виявляється, що наступаєш на слимака. Думала, на землі віддаєшся почуттям, а виявилося, що мурахам, комарам, тогорічному листю і брудові, які проникають у найпотаємніші куточки твого тіла. Думала, після романтичного вечора на природі ти повертаєшся щасливий і задоволений собою, а виявилося, що повертаєшся, Ми попленталися до лісу. Там усе було, як у казці, як з фронту – побитий і щасливий, що взагалі замене зачарували лісові красоти. Поки я мліла від лишився живий. лісу, Костик млів від мене. Я лише глянула на текст: Одріка Віхар нього, як він почав торочити мені про любов до фото: Li.Lit.

Головний редактор: Павло КИРИК

Про нас:

Літературний редактор: Галина КОПРОВСЬКА Фотограф: Анна-Лілія КОКОРА Дизайн: Павло КИРИК

Журналісти: Галина КОПРОВСЬКА, Анна-Лілія КОКОРА Юля КАТИНСЬКА, Ольга ЗАВАДА, Андріана ЛЕЛЕ, Юля КАЗМІРЧУК, Христина КАЛИН, Павло КИРИК, Ярина КОБРИН, Оксана ЯЦЮК

Наші контакти: http://vk.com/skazzz.magazine http://www.facebook.com/skaz.magazine https://twitter.com/skaz_magazine Розміщення реклами: skazzz.magazine@gmail.com