СКАЗ №4(квітень 2013) by Skaz Magazine

СКАЗ №4

ЧИТАННЯ “СКАЗУ” ВИКЛИКАЄ ЗАЛЕЖНІСТЬ квітень 2013

8-9

45-ЕН

ЗМІСТ

10-13

Добре там, де нас нема

16-17

Хлопці-молодці

18-23

Говерла

24-25

Настрій

26-27

То є поезія, крихітко

28-29

Білосніжки і Марбурзька казка

40-41

«Продаю книги. Недорого»

46-47

З’їсти слона

48-53

Трамвай-фешн-вік

54-57

Полювання на... привидів

58-59

Екстремальні розваги по-дорослому

супермаркет

......................................................................

Зона небезпеки:

«Товари, які дуже довго не продаються, виставляють зумисне на краї стелажів, аби для їхнього падіння було достатньо найменшого доторку.»

30-31

Природний наркотик:

«Паркур, альпінізм, роупджампінг – представники екстремальної культури, особливий порятунок для шукача пригод.»

32-39

Сашко

Положинський:

«Щастя не міряється кілограмами. Щастя взагалі безвимірне. Воно або є, або немає.»

44-47

Головний редактор: Павло КИРИК

Літературний редактор: Галина КОПРОВСЬКА

Фото:

Анна-Лілія КОКОРА Мар'яна КОЛОМІЄЦЬ

Дизайн:

Павло КИРИК

Журналісти:

ПРО НАС

..............................................

Галина КОПРОВСЬКА, Анна-Лілія КОКОРА Юля КАТИНСЬКА, Ольга ЗАВАДА, Андріана ЛЕЛЕ, Юля КАЗМІРЧУК, Христина КАЛИН, Павло КИРИК, Оксана ЯЦЮК, Марія ТАНЧУК, Ірина МАЛІЦЬКА

.............................................. Наші контакти:

http://issuu.com/skaz.magazine http://vk.com/skazzz.magazine http://www.facebook.com/skaz.magazine https://twitter.com/skaz_magazine

.............................................. Розміщення реклами:

skazzz.magazine@gmail.com

.............................................. © Інтернет-журнал «СКАЗ» При публікації матеріалів обов’язкове посилання на журнал.

Фото з обкладинки Анни-Лілії КОКОРИ. В номері використано фотографії з інтернету.

..............................................

Спростування: у попередньому номері (березень 2013) в рубриці «Конкурс» замість Ліна Партоленко було написано Ліля Партоленко. Редакція «СКАЗу» просить вибачення.

..............................................

соціальна реклама

Інтелектуальна

ї ж а:

Будь гурманом

У мене є друг. Ми познайомилися років десять тому. Це був саме мій день народження, я був стривожений і щільно, мов ковдрою, огорнутий приємним передчуттям свята. Отримана в мою дитячу голову подвійна порція щастя того вечора зірвала з інертного шляху моє тіло і понесла кудись далеко. Я пам’ятаю, як це було: батьки знайомили нас із моїм майбутнім найкращим другом. Я – захват і крики радості. Він – майже незворушний, зовсім безсоромний, лише тихцем підморгував, немов запрошував до прогулянки. Ми гнали проти вітру, минаючи сірі будинки, інших дітлахів, які заздрісно дивилися нам вслід, їхні щелепи відвисали, а дешеві морозива падали із тонких дерев’яних паличок просто на асфальт. Я ледь стримував сміх, а, може, і не стримував, може, сміявся на все горло, лякаючи горобців і сусідів. Може, саме так і було. Втім, той вечір був вщерть наповнений щастям, безтурботним і чистим, для якого неважлива кожна майбутня хвилина окрім тої, що триває в цю мить. Моє щастя тривало рівно до того самого моменту, поки я через неуважність полетів стрімголов голими колінами на асфальт.

В дитинстві мені часто доводилося падати. Зі всієї швидкості, здираючи шкіру, втрачаючи безцінні краплі крові. Це нестримно боляче. Він, цей масштабний біль, розширював кордони свідомості. Він змушував плакати. Він паралізовував на секунди моє тіло. Я падав постійно. То на лікті, то на коліна. Але найгіршим було не те, що я впав, що я втратив ще трохи крові чи що так нестерпно боліло. В моменти падіння мені здавалося, що я перебуваю на сцені якогось театру або камери із телебачення увіковічнюють цю ганебну мить мого фіаско. Коли я, ще секунду тому щасливий і веселий, зараз зариваюся носом об асфальт чи землю. Мені було соромно до нестями. Тоді мій друг відводив мене подалі: додому або в парк, де ми ховалися між дерев і мовчали. Ми з моїм другом дуже багато часу проводили разом. Ми досліджували всі безлюдні місця за містом, усі довколишні села, ліси. Бувало, ми зникали на цілий день і блукали-блукали, аж поки м’язи ніг не починали нити від втоми.

Редакторська колонка 6

Це було так цікаво, ми відчували себе дослід- впевнений, сумував за мною також. Чим триниками, які ось-ось зроблять приголомшливе валіша перерва між зустрічами – тим більший відкриття. Тільки ось окрім декількох покину- кайф знову бути вдвох. тих будинків, ми так нічого і не знайшли. Я дорослішав разом із моїм другом. Він ставав Ми з моїм другом мало розмовляємо. Ні, не те свідком мого першого кохання і розчарущоб нам нема про що поговорити, просто ми вання. Він – хронологія усіх моїх падінь. Ніхто розуміємо один одного без слів. Та й довко- так мене не підтримував у важкі моменти, як лишня метушня і надлишок розмов нас обох він. Ніхто не слухав так довго все те, що накигнітять, тому той час, коли ми бачимося, ми піло, і не сприймав затяжну мовчанку, як нанамагаємося просто відпочивати, не напру- лежне. Він ніколи не казав: «Знаєш, ти так змінився», бо сам мінявся зі мною. Не засуджуючись. І це є круто. жував того, без чого жити я не зміг би. Не виОдного разу мій друг серйозно захворів. При- магав постійної уваги, не ревнував і не знаюся, мені було так страшно тоді, що я зраджував. можу його втратити. Ще більше лякало те, що інші заспокійливо казали: «Нічого, знайдеш У мене є друг. Ми познайомилися років десять іншого друга». І я ж не дурний, я ж все розу- тому. Відтоді ми нерозлучні. І нехай він постамію. Знаю я, де тих друзів можна знайти, і як рів за цей час, зазнав багатьох хірургічних саме. Але від цього легше не ставало. Та друг втручань, аби вижити, нехай ми бачимося мій тоді оклигав. Ми з батьком купили ліків і зараз не так часто… Нехай він – це лише два колеса, педалі, рама і сидіння. Все одно він поставили його на ноги. для мене залишається найкращим другом. Траплялося таке, що ми з другом не бачилися Мій велосипед. місяцями. Так просто ставалося, і винних тут не варто шукати. Я за ним сумував, і він, я w

базікало

фото з архіву

Анастасія Пліс:

«Хочу бути собою!»

араз про неї знають чи не всі українські шанувальники «іншої музики». Масово заговорили цю співачку декілька років тому, коли вона з’явилася в одному із реаліті-шоу на телебаченні. Поруч із зализаною попсою вона виглядала не надто гармонійно, але була дуже гармонійна сама в собі. «Гуру» естради про неї сказали: «Не формат». Проте, вона довела всім, що її музика має право на життя. Чарівна, принципова і справжня... Знайомтеся: вокалістка гурту 45-ЕН – Анастасія Пліс.

– Чи хотіли б ви взяти участь у ще якомусь телевізійному проекті? – Телепроекти мене абсолютно не цікавлять. Якщо чесно, то і телевізора у мене немає. Цей етап мого життя минув, і я зробила висновки. Спасибі, з мене досить. :) – Де ви хотіли би виступити? – Мені до душі театральні сцени. Щось камерне. Концептуальні заклади з гарною акустикою. Звук – головне, а атмосферу ми подаруємо.

– Яку музику слухаєте у дощову погоду? – Навіть зараз згадати не можу. Дощ підсилює почуття… Це будуть «The cinematic orchestra», «Sigur Rós». Музика стихій. – Найкращий відпочинок – це… ? – Відпочинок… для мене це сон. Це така собі медитація. Для мене взагалі такого поняття як «найкращий відпочинок» поки немає. – У вас є якась божевільна мрія? – Всі мої мрії божевільні, мені здається. І я буду краще їх втілювати в життя, аніж розказувати про них.

– В яку епоху ви хотіли би жити? – Мені подобається ХІХ століття. Жінки в корсетах і перуках… Чоловіки ходили на дуелі, стрілялися за руку і серце дами. Я хотіла би, щоб так було і зараз. :) – Чого ви боїтеся? – Страхи залишаються в темних кутках під’їздів. Нехай там і живуть. А я прокидаюся, усміхаюсь і безстрашно іду в нову дорогу. Кожен день – невідомий. І я вірю, що все в руках Господа. – З якою твариною ви себе асоціюєте? – Не асоціюю себе з тваринами. У вас щодо цього є якісь думки? Можете казати – я не ображуся. :) – Якби ви писали роман, про що б він був? – Роман… лише про любов! Любов до життя. Любов уцілому. Можливо, я його і напишу. Чому б і ні? Обов’язково напишу! – Якого героя хотіли б зіграти на сцені? – Не хочу нікого грати. Хочу бути собою. – У вас є якийсь улюблений напій чи страва, який ви готуєте за власним рецептом? – Нічого такого немає. Мені подобається їжа, приготовлена з любов’ю. Подобаються млинці, мабуть. Зараз піст. І мені хочеться те, чого не можна. – Порадьте нашим читачам своїх улюблених виконавців. – Мені здається, я меломан. «Kripdeshin», «Coldplay» (завжди!), «Bonobo»… Гуртів насправді багато. Це те, що згадалося в першу чергу.

Li.Lit.

записки

там, Добре нема де нас

ривіт, друзі. Мене звуть Наталка. Я народилася в невеликому місті Коломия, в самому серці Гуцульщини. Своє дитинство та юність прожила в долинах Карпат та маленькому містечку, що на Івано-Франківщині. Далі життєві дороги привели мене до Києва. Там – навчання, друзі… Життя набрало обертів за вісім років, які я прожила там. Зараз я переїхала в Торонто. Живу тут вже сьомий місяць і відчайдушно намагаюся зрозуміти, де краще чи хоча б як тут... Причини еміграції Люди покидають Батьківщину з різних причин: комусь грошей кортить заробити і привезти додому («аби багацькі хати викласти», як у нас кажуть), хтось хоче документи собі зробити, аби потім добру пенсію мати, для когось вирішальними стають певні соціальні чи політичні обставини. В мене все було трохи по-іншому. Дуже багато чула від українців, як добре живеться в Канаді, мовляв, кращої країни немає на світі, а з їхнім рівнем життя навіть США не зрівняються, а особливо після кризи 2000-х. За освітою я лінгвіст-перекладач англійської мови, тому важливим для мене було ще й здобути нові знання, відшліфувати мову. І, зрештою, просто хотілося щось змінити в житті – втекти кудись далеко від сірої буденності, збудувати щось нове. Переїзд в Торонто був своєрідним експериментом. А експерименти, як відомо, бувають вдалі й не дуже. Чим для мене стане цей – ще не знаю, але тим цікавіше. Зараз хочу показати вам канадське життя зсередини і розвіяти деякі міфи та стереотипи. Перше розчарування Спекотного літнього дня я натхненно збігаю з трапа літака. Мене зустрічає друг і відвозить на заздалегідь винайняту квартиру. З цього моменту починається моє знайомство з тутешнім буттям. Житло мені довелося ділити з одним уже немолодим роботягою, що стало першим стресовим моментом. Я, молода і сповнена ентузіазму, побачила ту ж буденність, від якої відчайдушно втікала.

Мене ввели в курс справи, показали життя в українській ком'юніті зсередини. Схема проста: українці, які приїхали сюди давно і сколотили бізнес, наймають новоприбулих, в основному працювати на кеш. Вибір робіт невеликий: чоловіки – різноробочі, жінки – на прибирання, фабрики, якщо пощастить – за прилавком. І зовсім неважливо, чи є в тебе вища освіта і який рівень знання мови. Всеосяжна несправедлива рівність. Майже комунізм. Нова спроба Запропонована перспектива мені здалася дуже сумною. Я вирішила шукати чогось кращого. Для початку – знайти нове житло, щоб вирватися з цього оточення, яке насправді діяло згубно на мене. Нехай вибачать мене емігранти, які заробляють купу грошей, але віддавати себе в рабство на роки – це дурня. Пошук нового помешкання зайняв тиждень. Канада виявилася країною суворою і скрупульозною в правових і бюрократичних питаннях. Приїхавши за гостьовою візою, можна й не мріяти про рентування квартири. Для цього треба мати елементарне: соціальний страховий номер (він видається тим, хто має право на постійне проживання в країні, є громадянином або біженцем), достатньо грошей на банківському рахунку і довідку з місця роботи. Жодній з цих умов я не відповідала. Я оглянула три апартаменти. Мій вибір припав на невмебльовану кімнату в двокімнатній квартирі, яку орендувала полячка (канадці взагалі зустрічаються нечасто в цьому мегаполісі, а якщо й трапляються, то їхнє глибоке коріння бере початок не звідси). Облаштувалася трохи, познайомилася з сусідами. Тоді вирушила на пошуки роботи. Тривала релаксація протягом цього процесу – річ необхідна. Спочатку був боксерський зал (найбільший на всю Канаду!), де я щиро сподівалася отримати роботу. Два місяці тренувань, місяць волонтерства, і в результаті нічого, окрім цього. Виявивши, що мій бюджет катастрофічно мізерний, я почала підшукувати будь-яку роботу, лиш би платили.

записки

Пройшла я через таке: бейбі-сіттінг (робота нянею), сфера харчового обслуговування, робота за прилавком. Жодна з них не дає можливості розумового розвитку. Як казала моя добра подруга: «Ти надаєш сервіс, і нічого більшого».

іноді балакучі, але близько до себе не підпускають. Тутешня культура спілкування кардинально відрізняється від слов’янської. Важко знайти друзів серед типових канадців – вони просто інакші. В розмові з ними немає відчуття близькості. В мене склалося враження, Канадська реальність що навіть в їхніх сім'ях існує певна відстань між чоловіком, дружиною і дітьми. Такий собі Так працює більшість новоприбулих емігран- канадський етикет, до якого дехто призвичаїтів упродовж багатьох років. Хтось гроші до- тися може, а дехто – ні. За своєю ввічливістю дому висилає, хтось на відкриття бізнесу чи і толерантністю деякі «канадоли» (так тут здобуття освіти заощаджує. Про канадську наші канадців називають) забувають про освіту хочеться сказати окремо. Ця держава справжнє життя, перетворюючи його на щось справді сприяє людям, які хочуть вчитися. штучне, просто «це-ло-фан», як любила каІснує державна позика, яка в деяких випадках зати одна з моїх подруг. Тому новоприбулі повністю покриває витрати на навчання, в емігранти слов'янських країн здебільшого інших – 40% від загальної суми. Звичайно, знаходять друзів «серед своїх». пізніше потрібно буде віддавати ці гроші, але відсотки дуже поблажливі. Трохи меду Є такі відчайдухи, що їдуть в інші провінції, наприклад в Альберту, Саскатун чи Менітобу. Там легше вивчитися і знайти роботу, ось тільки холодно дуже. Зима триває дев’ять місяців, температура сягає - 40˚ . А потім настає літо, нестримно спекотне і сухе.

У бочці дьогтю має бути і ложка меду. Мене приємно вразило те, з якою гордістю українці в другому та третьому поколіннях говорять про своє коріння. Вони не просто пишаються цим, а, здається, готові всіх довкола українізувати. І хоча між собою молодь здебільшого спілкується англійською, при розмові із земПісля восьми років життя в столиці України ляками залюбки переходить на солов’їну. Тут звикнути до Торонто мені було непросто. Єв- існують колективи, які популяризують украропейський дух тут відсутній, архітектура кар- їнську культуру, звичаї та традиції. Під час динально відрізняється, стиль життя також. відвідин майстер-класів з малювання писанок Ніхто не п'є філіжанок кави вранці на заквіт- та народного співу, мені здалося, що я у себе чаних балконах, немає характерних для Єв- вдома, в бабусиному селі… ропи будівель у готичному стилі. І цього дуже не вистачає. У Торонто все інше, старі вікторі- Я ж продовжую стежити за всім, що тут відбуанські будівлі віддзеркалюють його історію. вається, проживаю кожен день тут і зараз. Якщо трапляються труднощі, то намагаюся їх Люди одягаються по-різному: стиль 70-х у віч- долати. Зустрічаю людей з різними долями, ному тренді, червоні хустки і берети 90-х, ми ділимося враженнями та допомагаємо старі шузи... Але європейська елегантність і одне одному. Тепер я знаю різницю між кухсмак у багатьох відсутній. Однак, мені подоба- нями, релігіями та культурою спілкування. ється центральна частина Торонто, там багато Хочу відвідати Тадж Махал, подорожувати цікавого: велика кількість арт-крамниць, га- Азією та, можливо, зупинитися в Еквадорі. Я лерей, ресторанів та бібліотек. Якщо є велоси- вдихаю життя міста кожного дня, його дух запед (вважаю, це найкращий засіб пересування недбаних будинків та величезних хмарочосів, містом), то можна запросто будь-куди добра- і такий мікс приємно бентежить мене. А усвітися. домлення того, що ще стільки всього повинно бути зроблено і пройдено, надихає. Мій споКультура спілкування кій чергується зі сплесками швидкого торонтійського життя! Канадці, які пустили своє коріння тут давно і глибоко, люди ввічливі й обережні. Приємні, текст, фото: Наталія Прут, Торонто

анонси

.............................................................

............................................................. 14

Хо ч е ш

гортат и

паперовий

“СКАЗ”? Проголосуй за нас

тут:

http://www.ideax-nescafe.com.ua/ideas/green/zhurnal-skaz

підслухане

Хлопці-молодці ______________________________________ Коли я чую слово «маршрутка», то в голові чомусь виникає купа незрозумілих асоціативних рядів, матюків і спогадів про найзахопливіші подорожі у цьому, без сумніву, прекрасному виді громадського транспорту. Не раз, бувало, я виходила з неї і отримувала за чесно сплачені декілька гривень набір чималих синців, забруднений одяг і безлад на голові. Зазвичай люди в маршрутках зі самого ранку відзначаються невисоким рівнем балакучості, а надають перевагу запхнути собі навушники у вуха і сопіти в дві дірки. Та часом трапляються яскраві винятки з цього правила.

............................................................. 16

.............................................................

хала я якось на пари одного весняного, не прекрасного, холодного ранку. Людей у так звану консервну банку набилося «по самі помідори». Було тісно, душно і смерділо чи то брудними шкарпетками, чи то ще якоюсь бідою. Всі мовчали, падали одне на одного, штурхали під ребро і з мисливським поглядом вишукували, де ж ось-ось звільниться таке бажане місце для сидіння.

Аж тут на одній із зупинок біля гуртожитків зайшло двоє молодиків (досить симпатичних, скажу я вам). Той, що був більш «солоденьким» на вигляд став за декілька сантиметрів від мене і випалив зненацька: «Хух, ледве відліпився від ліжка. Добре, що хоч від мене перегаром не несе!» Я ледь іронічно не ляпнула: «Так, чуваче, зовсім не несе!» Але стримала емоції і заодно блювотний рефлекс. І тут все почалося: – А Ден на пари взагалі таким ще наритим поїхав. Мене «доганяє», але, думаю, скоро попустить.

– Макс, а що там у вас вчора за двіжуха така була? – Та таке... Зібралися всі свої, гуртожитські, трохи побухати, ще тьолки попривалювали якісь не наші. Ну типу не з міжнару...

– Трохи так. Але був один нюанс...

– Який такий нюанс? – З блиском в очах запитав допитливий товариш.

– Та Алєжка, я не можу тобі зараз сказати, тут у маршрутці повно людей. – Промовив з повною серйозністю Макс. Та за декілька секунд емоції взяли гору над бідолашним студентомміжнародником і він зовсім перестав турбуватися про багаточисленну аудиторію. – В неї був цей... ну цей... «Заячий пушок»!!! Тут стало ясно, що «пішла вода по трубах»...

– Вона в мене ночувала. Спала в моєму ліжку, але нічого такого не було! Я ж не такий... – З явним присмаком благородства заявив Макс.

– Де був «заячий пушок»? Нижче колін чи вище?

– Вище... А ще в неї були ноги якісь трохи не поголені! Я ледве руки собі не поколов!

«Оце так!» – промайнуло в мене в голові в цей – Ну і чо’? Зняв там якусь собі з них? – Тут я момент. Ці хлопці-молодці не посоромились зрозуміла, що зараз розпочнеться програма обговорювати нічні інтимні подробиці, незвадля повнолітніх, і дітям потрібно буде затуляти жаючи на те, що вони сповідалися перед навуха, бо хлопці прийняли всіх сорок людей у півсонною переповненою маршруткою, яка маршрутці за своїх і зовсім не соромилися потрохи прокидалася. розповідати історії із «жизні пацанской». – Ти прикинь, та падруга рано мені ще й тиМакс повідав усім пасажирам про вчорашню ніч: тулку на рефераті виправила, бо побачила там якусь помилку. – Та була там одна падруга... Нічо така. Таньою звати. На цьому випуск ток-шоу «Розпуста у 15-ій маршрутці» завершився, бо хлопцям вже пора – І шо там ти з тою Таньою? було виходити і чимчикувати на пари. Тепер можна не сумніватися, що лицарі на цьому – Вона в мене ночувала. Спала в моєму ліжку, світі ще не вимерли і завжди є хороший шанс але нічого такого не було! Я ж не такий... – З стати зіркою ранкової розважальної програми явним присмаком благородства заявив Макс. в маршрутці. – А руки то хоч «гуляли»?

Анджеліка Тан

прийшов.побачив.написав.

У списку справ, які справжній українець нібито повинен виконати за своє життя, пункт «підкорити Говерлу» стоїть на перших позиціях. Щоб «викотити» на гору своє ніжне, тендітне тіло, доведеться застосувати Сізіфову працю. Зате спогади, запевняю вас, залишаться на все життя.

прийшов.побачив.написав.

орога на Говерлу – це набір неповторних пейзажів. Потяг мчиться поміж високих гір, крізь тумани, довгі гірські тунелі, по мостах над бурхливими річками. За вікном видніються гуцульські хатки, густі ліси й полонини. Гору видно ще з потяга. Сонний провідник будить свою жінку, веде до тамбура: «Диви’, оце Говерла». Гора здається далекою і недосяжною. Перон. Коротка зупинка, і потяг їде далі, віддаляючи жінку провідника від найвищої вершини України.

У тій самій річці бабуся пере одяг. У туристичній базі Козьмещик вже немає електрики, зате є один-єдиний магазин – мабуть, найближчий до вершини. Продукти сюди завозять позашляховиками раз на декілька днів. Поруч – колиби, в яких можна заночувати й залишити свої речі.

З Козьмещика до Говерли – 7 кілометрів стрімких стежин, доріг і бездоріжжя. Тут не те що нема електрики – сюди не доїдеш нічим, окрім своїх ніг. Щоправда, мобільний зв'язок нормальний. Тому, Від залізничної станції Лазещина щоби відпочити від світу, варто видо туристичної бази Козьмещик, мкнути всі «надбання» науковопідніжжя Говерли – знову довгий технічного прогресу. Хоча, сил для шлях. Українська Джомолунгма них може й не залишитися. розташована на території Карпатського біосферного заповідника, тож, Для недосвідчених мандрівників аби потрапити до неї, потрібно шлях може видатися нелегким. Вже пройти контрольно-пропускний на початку дороги зустрічаються пункт. Там – останній ліхтар, остан- дівчата, які плачуть, що далі не піній електричний стовп і остання дуть. При стрімкому підйомі вгору межа всіх благ цивілізації. На КПП відбуваються різкі перепади тиску, туристів записують у реєстраційний і може закласти вуха. Когось це зошит, щоб – у разі «загадкового» лякає, а когось веселить. Хтось позникнення в Карпатських лісах – вертається назад. Хтось просто прийти на допомогу. Вхід на тери- сідає перепочити. З кожним метторію заповідника платний, гроші ром вгору краєвид розширюється, і нібито йдуть на прибирання й утри- все більше гір опиняються немов мання території, але попри дорогу «під ногами». аж до самої Говерли де-не-де лежать купи сміття. Коли ви, захекуючись і обливаючись потом, піднімаєтеся вгору, Шлях до Козьмещика лежить повз кожна людина, яка з почуттям вирічку Прут. Бурхлива течія заодно з конаного обов’язку спускається лісовою братією створюють коло- вниз, ввічливо вітається й говорить ритний музичний супровід. Варто «Добрий день». Це тішить, додає зійти з дороги вглиб лісу – й можна наснаги і навіть надихає. Кожні деназбирати грибів чи зачерпнути до- кілька сотень метрів на дереві чи на лонею води з гірського джерела. Але камені можна побачити спеціальні можна й зіткнутися віч-на-віч з ко- позначки, які підтверджують, що ровами й вівцями, яких тут випа- ви не заблукали. Попри втому, хосають. Біля річки відпочивають четься роззиратися навколо: дивутуристи – ті, в яких не вистачило ватися висоті, на яку ти зумів терпіння пробиратися поближче до забратися, захоплюватися дивогори. Через ту ж річку у мілкому вижним ландшафтом і рідкісними місці їздять вози з кіньми й лісовози рослинами. А ще на схилах навіть у зі стовбурами величезних дерев. червні лежить сніг.

прийшов.побачив.написав. Шлях на Говерлу багаторівневий: здається, ось-ось вершина, але, коли доходиш до неї, відкривається наступна верхня межа. Туристи часто вірять словам досвідчених мандрівників, які розповідають казки, що «отой пагорб – то вже вершина». Але, підкоривши його, бачать, що попереду ще довга дорога вгору. В декого тоді здають нерви: люди кричать, плачуть, сміються.

Потік людей на горі невпинний: одні приходять, інші йдуть. Кидають монетки, «щоб повернутися», пишуть на стовпі щось а-ля «тут був Вася», прив’язують свій прапор або відв’язують чужий. Об’єктів для фото всього-на-всього два: хрест і тризуб. До них черга. Можна ще фотографуватися на фоні гір, але ж ніхто тоді не повірить, що ти був саме на Говерлі.

Вершина Говерли схожа на… звичайний горб. Принаймні так здається здалека. Подолавши вже 6 кілометрів лісів і чорничних плантацій, останній кілометр здається найдовшим. Хтось біжить, хтось повзе на чотирьох – але вже ніхто не здається.

На вершину вибираються школярі і пенсіонери, жінки й чоловіки. Бувають навіть собаки. Кажуть, що сюди часто піднімається чоловік, щоб торгувати на вершині магнітами, листівками й іншим сувенірним крамом. На стовпі хтось прикріпив вірш найстаршого, 80річного підкорювача Говерли, який починався так:

Останні кроки вгору – і нарешті вершина. Говерла. Конусоподібне диво заввишки 2061 метр. Внизу – вся Україна. Вгорі – тільки безкрайнє небо. Як же це круто! І як невимовно гарно! Хочеться зізнатися світові в безмежній любові і назавжди закарбувати момент підкорення в пам’яті та в серці.

Дивлюся на небо та думку гадаю: Заліз на Говерлу, як злізти не знаю. Не дай мені, Боже, загинути тут, Пошли мені крила або парашут.

Насправді, бажання спускатися вниз нема. Хочеться або полетіти, або просто скотитися. При спуску Говерла – це тризуб, хрест і якийсь неможливо втриматися, щоб не незрозумілий стовп на невеличкій оглянутися з думкою «Оце так вирівній поляні, яка після довгого сота!» і поблажливо говорити до підйому здається ідеальною. Люди тих, хто тільки піднімається на верзаймаються на вершині абсолютно шину, веселе «Доброго дня». А ще, буденними речами: п’ють пиво, як би це дивно не було, в душі наїдять шоколадки і, звичайно, фото- справді оселяється відчуття викографуються. Сміття мало хто заби- наного обов’язку і неймовірне рає зі собою, тому за декілька відчуття свободи й висоти, яке хометрів від найвищої точки країни є четься чомусь порівнювати з птаневелике сміттєве звалище. шиним польотом.

Далеко не всім щастить застати Го- Долаючи останні кроки до вершини, верлу в «хорошому настрої». На всі зарікаються, що нізащо більше вершині часто сильний вітер і не- сюди не повернуться, але, спускаюпроглядні тумани. Але найкраще, чись з Говерли, відчувають, що не коли внизу де-не-де плавають повернутися просто неможливо. хмарки, а ти сидиш, немов вище неба, і насолоджуєшся. текст, фото: sky in me

настрій

сь і настала весна! Весела, щедра, мила… Коти співають дифірамби під вікнами, пташки цвірінькають, а люди страждають від нерозділених почуттів й авітамінозу. Гемоглобін падає, а настрій скаче: радість швидко замінює безпідставний сум, натхнення різко стає апатією. Впоратися з весняними перепадами настрою іноді не так і легко. Особливо, якщо на додачу до всіх симптомів «весняної агресії» хочеться задушити когось своїми обіймами, а того «когось» немає поруч. Пропонуємо тематичну підбірку, яка і настрій вам підніме, і здоров’я покращить, і навчить боротися з набридливими котами.

Почитати:

Переглянути:

Якщо вам потрібно забути невдалий роман чи принаймні його початок, є дієві ліки – хороша книжка! «Історик» – саме те, що треба. Розповідь захоплює і не дає змоги бодай на хвилину відірватись від сторінок.

Небанальна екранізація «Дракули» Стокера, знята як банальна американська комедія. Такий от парадокс. Якщо зберете велику компанію – будете сміятися до сліз! Великий комік Леслі Нельсон – справжній професіонал, який знає свою справу на всі сто. Саме він виступить у ролі «Дракули».

«Історик» Елізабет Костова

Одного злощасного дня юна дівчина знаходить у батьковому кабінеті дивні листи… Після їхнього прочитання її життя змінюється: з минулого виринає історія найкривавішого тирана за всю історію людства, а заодно і зло, яке вона змушена зупинити. Дівчина дізнається про дивну смерть матері, про справжню сутність батька, закохується, тікає з дому… Обіцяю – шістсот сторінок розповіді буде недостатньо, і ви будете перечитувати її ще, і ще, і ще.

«Дракула: мертвий і задоволений» (1995)

Все ще мало крові? Тоді подивіться всі частини «Пили» або «Багряні ріки» з Жаном Рено.

Послухати:

Посмакувати:

Мабуть, це найкраща робота фінів. Вони добряче постаралися, аби записати платівку «Hide from the Sun». А після цього пішла банальна писанина…

Гарячий напій з білого або червоного вина, який піднімає рівень гемоглобіну в крові так само швидко, як і настрій. Отже, берете 2 яйця і 2-3 столові ложки вершків. Гарненько їх змішуєте і залишаєте настоятись.

The Rasmus «Hide from the Sun» (2006)

Розкішний саунд і вдумливі, дещо містичні, тексти. Коли я вперше читала «Історика», то закусувала його піснями з цього альбому. Вони дуже пасують одне одному. До речі, назва альбому в перекладі на українську звучить як «Ховатися від Сонця». Розумієте, на що я натякаю?

Поссет

У неглибоку каструлю наливаєте 200 мл. солодких вершків (або молока з цукром), додаєте палички кориці на смак і кип’ятите, помішуючи, на маленькому вогні 2 хвилини. Після цього додайте суміш з яєць і вершків. У цей же час підігрійте вино і налийте в склянки, додайте цукру. До вина влийте готовий молочний сироп і посипте тертим мускатним горіхом чи шоколадом. Вуаля! Напій готовий! Тільки перед вживанням не забудьте витягнути стручки кориці, аби гості не подавилися :) Фрукти в сухому вині Якщо ви не хочете панькатися з усім цим нагріванням-мішанням, але не проти поласувати хмільним десертом, є ще один рецепт. Для цього потрібна пляшка сухого червоного вина (не купуйте дешеве харчове, купіть дорожче – побудьте гурманами) і багато фруктів. Усе, що знайдете магазині – яблука, груші, виноград, сливи…

Гарненько миєте і нарізаєте фрукти, заливаєте вином, якщо є бажання – нагріваєте і ставите в холодильник. Чим довше дасте десерту настоятися – тим «сильнішим» він буде. Додайте вершків і посипте тертим шоколадом. Смачного! *** Проте, найкраще впоратися з весняними рецидивами допоможуть прогулянки в лісі, коли погана погода – посиденьки в кафе чи вдома з друзями. Звести рахунки з набридливими котами-піснярами вам допоможе… зброя. Не справжня, звичайно, а іграшкова – наприклад, водяний автомат. І настрій підніметься, і коти замовкнуть (або принаймні будуть обходити вас десятою дорогою), і Грін Піс придертися не буде до чого. Не забувайте про кіно на великому екрані, тим паче, що ця весна принесе нам чимало несподіваних кінопрем’єр. А ще будуть десятки концертів, на яких ви забудете про всі свої проблеми і, можливо, зустрінете ще одне вічне кохання цієї весни. Успіхів :)

Li.Lit.

базікало

То є поезія, крихітко

Володимир Вакуленко-К.

Анна Малігон

Маріанна Кіяновська

Юлія Марищук

овкола творчих людей завжди було чимало стереотипів, а якщо мова йде про поетів – то й поготів. Поет – то обов’язково людина тонкого душевного стану, з особливим світосприйняттям. Поет не пише – він творить. І лише в присутності музи. Щоб написати вірш потрібно бути наодинці, аби віддатися повністю натхненню. Можна попивати каву чи щось міцніше, слухати шум

дощу чи споглядати блідий місяць за вікном... Ми ж написали вірші з шістьома українськими поетами зовсім в інших умовах: у людній книгарні.

текст: Li.Lit., Анджеліка Тан, Дика Нутрія, wolfram фото: Li.Lit.

Ти знаєш, я хочу з бабаєм, У бабая баба є. Якщо ти хочеш з Василем, то немає тут жодних дилем.

Олеся Мудрак-Ковалівна Великий жирний кіт, І чим його кормити? У нього довгі вуса, У мене гарні діти.

Володимир Вакуленко-К. Я читала Хемінгуея, А Хемінгуей читав мене? Аж потім раптом за вікном З’явився сексуальний гном. Кохання – то велика муха, І в мух буває велике кохання. Піду насмажу я котлет, А потім піду в туалет.

Олеся Мудрак-Ковалівна

Анна Малігон, Євгенія Чуприна

На грядці ріс зелений огірок, До нього був прив’язаний шнурок. А баба Клава насадила помідори, Які у вересні поїхали на море.

Маріанна Кіяновська Я чорно-синя лань Стрибаю в небо, Я рюмка пива на столі – Випити треба.

Юлія Марищук

Євгенія Чуприна

досвід

чи знаєте ви, де загубила туфельку Попелюшка? Скажете, на балу?! Ось і ні. Вже близько двохсот років вона лежить біля замку німецького міста Марбург. Зовсім недавно ми спробували приміряти цю славнозвісну взуванку. Та якщо всі казкові принцеси мали такі «лапи», то не бачити нам принців! Основна мета нашої поїздки в Німеччину – волонтерство – благодійна, безкорислива діяльність, а вже потім відпочинок і славнозвісне німецьке пиво. Ініціаторами волонтерської подорожі стали львівська організація «Union Forum» та німецька «Pro-International-Camp». Згідно з умовами договору, проживання в таборі, харчування й культурна програма безкоштовні. З нашого гаманця – тільки дорога та мовні курси. Отож 17 років мрій, 2 місяці очікувань, 24 години їзди – і вуаля! – нас зустрічає батьківщина Рапунселя та Братів Грімм. Ось тут і розпочалася наша марбурзька казка! У лісі-лісі темному… Ми гордо крокували до зупинки з впевненістю, що знайти дорогу до нашого німецького дому буде неважко. Але не так сталося, як гадалося. Маршрутки їхали з інтервалом у годину і, як потім виявилося, прямого транспорту до Штадтвальду не було! Тому нічого не залишалося, як влаштувати собі позапланову екскурсію містом. Після години їзди й «тонкого» натяку водія, ми зрозуміли, що пора виходити і перелаштовувати наші GPS-навігатори. Після «перезавантаження» вдалося знайшли вулицю Рундербаум, 2. Це був наш дім – центр марбурзького лісу, чотири кілометри від цивілізації! Аж тоді ми зрозуміли, наскільки гнучкий український матюк. :) Волонтерство та італійські макарони Якщо ти хочеш стати волонтером, запам’ятай – це не відпустка! Головна ідея табору – не тільки соціальні роботи, але й постійне життя в колективі. Ти стаєш частинкою однієї інтернаціональної сім’ї. Такими частинками були і ми. Главою нашого «сімейства» був італієць Бруно – затятий ідеаліст, журналіст та любитель макаронів. На перший погляд привітний і розумний, його «брунівський» світ насправді був забитий суцільними стереотипами. «Українські жінки – повії!» – висловлював він думку нібито всієї Європи. Хоча жоден з представників інших країн такого не чув. Коротко кажучи, стосунки в нас не склалися!

Жили ми, як у казці про Білосніжку, в маленькому, вузенькому будиночку із сімома представниками різних країн світу (Італії, Казахстану, Сербії, Японії та України). Всі були цікавими й неординарними. Другом нам стала сербка Саня – крута кобіта з прикольним німецьким акцентом. Вона була душею компанії, ділилася волонтерським досвідом і завжди давала влучні поради.

Бiлосн

i марбурз

нiжки

зька казка

Доповнювала хорошу компанію інтернаціональна кухня. Щодня їли традиційні страви кожної з країн. Деякі нам смакували, про інші не згадуємо. :) Україну представляли, звичайно ж, вареники. В процесі ліплення брали участь усі учасники табору. Японці Юріка та Ецуджірі скуштували їх вперше. Було весело. Ех… Їхали в Німеччину з сухими канапками, а повернулись із зайвими кілограмами. :( Спілкувалися ми виключно deutsch, тому часто доводилося вмикати мову жестів. Не життя, а суцільна показуха. Але з часом це виправили щоденні заняття та практика. Інколи ми вже починали думати німецькою. Отже, впоралися з поставленим завданням на відмінно, адже головною роботою цього табору була не так фізична праця, як цілеспрямоване вивчення іноземної мови. Гульки Культурна програма й справді не підкачала. Пили каву у Франкфурті, обідали у Віссенбадені, годували лебедів на Майні, пройшлися магазинами Хайденберга та гуляли вуличками Хессена, Гіссена, Марбурга… 2000 фотографій і маса задоволення. Все це прекрасно… Але в Німеччині більше ста видів пива! І ми, як справжні гурмани, мусили продегустувати. Це виявилося не так просто. Черговим табу табору були вилазки з дому без цілої «родини». Тож ми стали клаберами-вигнанцями і, як у старі добрі часи, відпрошувались на «дискотівку» із соромом та докорами сумління. Але вогні міста вмить очищували наші чакри. Щоразу вибирались із лісу по-різному. Інколи пішки, інколи на таксі, але завжди принцесками. Сподобалося те, що люди там відпочивають зовсім по-іншому. На противагу гламурним українським закладам, німцям не важливе місце локації. Головне –хороша атмосфера та колоритна музика. Україна очима іноземців Більшість людей, яких ми зустрічали, знають, де живуть найкрасивіші дівчата, Андрій Шевченко та брати Клички. Та, на жаль, не знають, що Україна – це не Росія, а наша мова – не російський діалект. Нас навіть порівнюють з країнами Африки та Індією. І щиро дивуються співвідношенню українських цін та зарплат. Прикро, але в їхніх очах ми виглядаємо низько і як народ, і як держава. От і закінчилась наша казка. Час пролетів непомітно. Ми встигли і поплакати, і порадіти, і відчути себе німецькими фрау. Ця поїздка викликала в нас суперечливі відчуття та подарувала неоціненний волонтерський досвід. Надалі ми плануємо продовжити нашу кар’єру і відвідати безліч інших країн. Чого бажаємо і вам. :)

текст, фото: Дика Нутрія, Петра Кінська

школа виживання

Зона небезпеки:

супермаркет

кби ви знали, як я люблю ходити по магазинах! Щось купувати, вибирати, придивлятися. Особливо люблю супермаркети. Чому? Дуже просто: немає набридливих консультантів, кожен товар можна добре подивитися, потримати в руках і, зрештою, купити щось зовсім інше, аніж планував :) Так, я знаю, що супермаркет – це зона небезпеки, де завжди залишаєш більше грошей, ніж хотів, а вдалий маркетинг нав’язує те, без чого можна обійтися. Але ж усім потрібно десь робити покупки, а тут це не лише зручно, а й приємно. В супермаркеті може трапитися чимало неприємних ситуацій, і, якщо не знати своїх прав та обов’язків, можна стати жертвою та влетіти на кругленьку суму. А тому уважно читаємо і запам’ятовуємо, як себе захистити! Розбив чи пошкодив товар – не поспішай платити! В супермаркет ходять усі – старі й молоді, чоловіки й жінки, з сім’ями, з друзями і поодинці. Не всі залишають свої габаритні сумки в камерах схову (а надто вже жінки), і чи не кожен тримає в руці кошик для товару або й штовхає візок. І ось типова ситуація: ви краєм сумки-кошика-візка чи рукою необачно зачіпаєте якийсь товар на полиці, він падає на землю і пошкоджується.

Щось ненароком розбити чи зіпсувати в супермаркеті – не така вже й рідкість. Основне

питання тут: чи варто за це платити? Ні, якщо цей товар був пошкоджений вами випадково! Довести це можна за допомогою камер спостереження, які працюють у кожному великому магазині. Тож коли вас затримає охоронець і буде вимагати заплатити, скажімо, за розбиту пляшку пива чи пачку розсипаного рису, поводьтеся спокійно і вимагайте покликати адміністратора чи власника закладу, бо звичайний продавець чи охоронець не має права вимагати від вас жодних компенсацій. Якщо ваше прохання виконали, відмовляйтесь оплачувати пошкоджений товар і посилайтеся на статтю №323 Цивільного Кодексу України: «Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна» (Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.) Якщо керівництво магазину не захоче поступатися, а ви впевнені, що товар пошкоджений не з вашої провини, то звертайтеся в управління у справах захисту прав споживачів. У Львові воно розташоване за адресою вул. Петра Чайковського, 20, тел.: 0322724793 (з мобільного). Відкрию вам один секрет маркетологів: у супермаркетах товари, які дуже довго не продаються, виставляють зумисне на краї стелажів, аби для їхнього падіння було достатньо найменшого доторку. І після цього працівники видурюють в необізнаного споживача гроші. Тому будьте уважні і пам’ятайте свої права!

Обшук Скажіть чесно, вам ніколи не здавалося, що охоронці в супермаркеті якось підозріло на вас дивляться? Іноді вони ходять за вами по п’ятах, у гіршому випадку – затримують. То їм підозрілим видається одяг клієнта, то сумка, то погляд. І ось ще одна типова ситуація: ви просто купуєте хліб у супермаркеті і вже хочете йти до каси, як охоронець затримує вас і просить показати речі в сумці. В цьому випадку ви теж маєте знати, як себе захистити. По-перше, ні в якому разі не йдіть з ними в службове приміщення «вирішити все по-мирному»! По-друге, ви маєте повне право відмовитися показувати вміст ваших особистих речей, аж поки не прибуде міліція! Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, а також Закону України «Про міліцію» обшук можуть проводити лише співробітники правоохоронних органів і лише в присутності свідків. Тому просіть працівників супермаркету викликати міліцію, яка має скласти відповідний протокол, заповнюючи всі графи в ньому. Окрім того, просіть як охоронців, так і міліціонерів показати вам їхні посвідчення. Якщо в них їх немає чи термін дії вийшов – самі викликайте міліцію (о так – вони будуть шоковані, а ви маєте право).

Натомість просіть адміністрацію супермаркету показати відео з камер спостереження, щоб разом зі всіма переконатися, що ви ні в чому не винні.

Запам’ятайте головне:

1. Будьте холоднокровними і спокійними. Не панікуйте! Покажіть, що ви – обізнаний споживач і знаєте свої права. 2. Ніколи не «проходьте» в будь-які службові приміщення для вирішення справи «мирно», навіть якщо ви щось пошкодили. 3. Якщо вас силоміць затримають у приміщенні більш ніж на три години – подавайте позов у суд за незаконне позбавлення волі. 4. Не платіть за випадково пошкоджений товар, доки працівники магазину не доведуть, що ви зробили це навмисно. А для цього вони повинні звернутися до суду, бо, згідно зі законом, споживач здійснює оплату за пошкоджені речі лише після відповідного рішення суду. Тож бажаю вам отримувати від покупок у супермаркеті тільки насолоду. Не хвилюйтесь і будьте впевнені в собі, що б не трапилося. Закон на стороні споживача.

По-третє, якщо вам будуть говорити, що це лише «поверхневий обшук» і вони не будуть складати протокол – запам’ятайте: нишпорити у ваших особистих речей – це не поверхнево! Ласка

тема номеру Одноманітність вбиває. Нудьга паралізує. Хочеться ейфорії. Одержимість адреналіном підвищується. Раз за разом у пошуках гострих відчуттів думками опиняєшся на висоті, на скелі, у воді. Необхідне відчуття повноти життя, необхідний ризик. Ті, хто займаються екстремальними видами спорту, перевіряють рівень своїх можливостей. Вони долають труднощі, змушують організм працювати на всю потужність тільки заради того, щоб зрозуміти, що живуть.

фото Петра Бориса

Небезпека стає їхнім стилем життя. А в суспільстві складається певний образ проведення часу, створений екстрималами. Паркур, альпінізм, роупджампінг – представники спортивної культури, особливий порятунок для шукача пригод.

фото надані агенцією lufa

тема номеру

ля вільного пересування звичайні люди обходять високі будівлі, дерева. Маленький бордюрчик, розрита дорога становлять велику складність для пішоходів. Тільки не для трейсерів. Вони рідко блукають тротуарами. У міських джунглях рухаються за допомогою стрибків. Стіни, дахи, парапети – найкращий спосіб організувати секундний політ, отримати правильну дозу адреналіну. Нестандартне обминання перешкод, що перелилося у справжню фізичну дисципліну, стиль життя називається паркур. Ідеальне володіння тілом, впевненість у кожному русі, швидкість реакції створюють філософію «тут і зараз». Немає меж, є тільки перешкоди В основі паркуру – «натуральний метод», який започаткував француз Жорж Ебер. Він удосконалював біг, ходьбу, стрибки, пересування на чотирьох кінцівках, рівновагу, лазіння, самозахист, кидки. Система ґрунтувалася на принципі «бути сильним, щоб бути корисним». Його учень Раймон Белль був пожежником. Свої навички вміло застосував у професії. Син рятувальника – Давід – захоплювався батьком, наслідував у всьому. Він зростав у передмісті Парижу, в бідних районах, у яких не було чим зайнятися. Бачив, як підлітки губили своє здоров’я, як руйнували життя. Тоді вирішив запропонувати альтернативу. Заснував власну дисципліну, створив особливе світосприйняття. Разом з друзями сформував команду, що згодом прогуділа на цілий світ у фільмі Люка Бесона – «Ямакасі». Деякі французькі школи

прийняли паркур до основної програми фізичного виховання. На наших землях екстремальне заняття з’явилося у 2005 році. Саме тоді навесні в ІваноФранківську зібралися всі любителі паркуру. Вони організували фестиваль «Trace days», за допомогою якого запросили на побачення поціновувачів гостро-кислих відчуттів. Сьогодні в Україні близько п’ятдесяти професійно закоханих трейсерів. Вони створили свої клуби у різних містечках країни, спортивні майданчики, де навчають молодших. Існує Федерація паркуру, яка наразі неактивно діє. Відбуваються різноманітні з’їзди та показові виступи. Фото, відео з хлопцями, що зависли в повітрі, все частіше можна побачити в рекламі. Суперстари запрошують команди зніматися у кліпах, короткометражках. У Львові восени і навесні відбувається фестиваль «Манівці», в якому активну участь беруть місцеві трейсери. Ярослав Ільчишин – засновник цього виду спортивного мистецтва на Галичині. Він створив з друзями групу професійних атлетів-трейсерів «Lvivmotion». Разом з командою брав участь у фестивалі «Ніч культури» в Любліні, організовує Jam «Lviv Motion» – захід, де демонструють свої вміння всі, хто займається паркуром. Історія одного трейсера «Вже вісім років займаюся цим спортом. Кожного дня приділяю дві-три години.

Це те, чим живу. Поширюю здоровий спосіб життя і свободу мислення. Мене часто просять зробити різні дивні речі, застосувавши свої вміння. Якось запропонували витягнути ключі з дверей гуртожитку на четвертому поверсі. Я відмовився, але показав хлопцеві, як то можна зробити. Якби якась бабуся не могла вибратися зі своєї квартири, я б залюбки погодився допомогти. А так, не знаєш, у яку авантюру можуть втягнути. Отримую здоровий наркотик від того, чим займаюся. Моя дорога додому – це смуга перешкод. Майже ніколи не мав травм. Подряпини, синці, стерта шкіра – мій максимум. Головне правильно робити те, що знаєш. Без показухи. Батьки добре ставляться до того, чим займаюся. Мені пощастило. Мама реаніматолог, батько – нейро-хірург. Тато просив, щоб не падав на шию, адже тоді все закінчиться назавжди.»

Отримую здоровий наркотик від того, чим займаюся. Моя дорога додому – це смуга перешкод. Майже ніколи не мав травм. Подряпини, синці, стерта шкіра – мій максимум.

Трейсер звичайний – це:

• Молода особа до 25 років. • Часто носить широкі штани, реглан, кепку, напульсники, зручні кросівки чи кеди, що протираються від близького контакту з асфальтом. • Пропадає на висотних будівлях, закинутих приміщеннях, де удосконалює майстерність.

Чим більше перешкод, тим більший простір для подолання маршруту. У Львові тусовка екстрималів розташована в парку Погулянка. Саме там є адаптований перехід для занять. Щосереди і щосуботи є можливість подивитися на світ очима трейсера. Для тих, хто зацікавився, але не знає, що далі: 1. Спочатку перегляньте відео на Youtube з різноманітними елементами. 2. Зайдіть на офіційний портал українських трейсерів – tracers.if.ua. Перегляньте фото, відео, прочитайте інтерв’ю з відомими представниками паркуру. 3. Якщо рівень цікавості у вас підвищився, долучайтеся в соціальних мережах до спеціальних груп, що створені клубами. Дізнавайтеся про перші збіговиська. Приходьте. 4. Пробуйте свої перші стрибки, відвідуйте заняття, вчіться розуміти філософію. 5. Приходьте в школу паркуру, і там всього навчать. Наприклад, у Львові команда Lvivmotion. 6. Ставайте професіоналами. Словник: • «Трейсер» – той, що прокладає шлях. • «Паркур» – смуга перешкод. • «Ямакасі» – чоловік, сильний тілом і духом. • «Зв’язка» – послідовність елементів (стрибків). • «Дроп» – стрибок з висоти, виконується з місця. Амортизувати падіння можна тільки ногами або ногами і руками.

фото з сайту http://ropejumping.lviv.ua

тема номеру

адіння. Слово викликає сумні асоціації. Згадуються перші невдалі вилазки на дерева, гепання під час навчання мистецтву катання на ковзанах, велосипедах, роликах. Хоча... Останніми роками вимальовуються інші картинки цього процесу. На них зображені сміливці, що займаються роупджампінгом. Для досконалої дози виділення ендрофіну їм потрібно лише мотузку, систему, політ. Три елементи, що створюють максимум напруги, що дозволяють доторкнутися до межі. Крок у пустоту, що бавиться з тобою в гру «Живиймертвий». Бажання подолати страх переростає в пристрасть. Roupjumping – молодий екстирмальний вид спорту, в основі якого лежить стрибок з висотного об’єкту з використанням альпіністичного спорядження. Принцип контрольованого вільного падіння сформував американський альпініст Ден Осман. Він славився своїми соло-вилазками на найскладніші маршрути (без страховки). Декілька разів зривався, підкорюючи різноманітні вершини. Процес падіння захопив його настільки, що він почав навмисно стрибати з різних висот, отримуючи від цього море кайфу. Альпініст вбачав у стрибках можливість подолання страху. Погляд у безодню, трисекундний політ щоразу доводили йому, що кров ще гаряча.

В Україні незвичайне заняття з’явилося приблизно у 2000-х роках. Сьогодні існує безліч

команд, які займаються цим, організовують стрибки для охочих. Хлопці з країн СНД найбільше у світі перейнялися фантазіями Османа, вони втілюють їх у життя щоразу з нової висоти з нового об’єкту. У Львові дві команди займаються стрибками: «LvivExtreme» та хлопці з організації «КAVA». Проводяться фестивалі. Найвідоміші з них у Житомирі та Криму. Андрій – один із інструкторів команди «LvivExtremeclub». З 2008 року займається роупджамінгом, допоміг здійснити політ багатьом бажаючим. Стрибав з різних об’єктів: мостів, висотних будинків, труб, вишок. Згадує про свій перший раз.

Коли приземлявся, відчув шалену швидкість, з якою наближався до води. Здавалося, ніби зараз стикнуся лоб у лоб.

Історія першого польоту

«Три тижні перед тим, як відпустити поруччя моста і подивитися в очі страху, я не знав про існування роупджамінгу. Цікавився стрибками з парашутом. Випадково довідався про новий вид екстриму. Від друзів почув про шалені відчуття і дав собі виклик.

Організували поїздку до Житомира. Всю ніч їхали. О п’ятій ранку були на місці. Річка під мостом була широчезна, схожа на озеро, ледь можна було побачити течію. Висота моста – сорок метрів.

3. Зайдіть на сайти команд у різних містах, прочитайте їхні історії, опис дій, для того, щоб стрибнути, рекомендації і застереження. Наприклад, можете для початку відвідати сайти львівської команди – ropejumping.lviv.ua чи запорізької – rope.com.ua. Інструктори почали розкладати споряд- 4. Знайшовши однодумців, перевіривши всій ження. Мотузки виглядали дуже тонкими, стан здоров’я, відправляйтеся на об’єкт, здавалися ненадійними. З хлопцями почали звідки буде здійснено політ. Там вам проверізні чорні жарти розказувати. Сміялися один дуть інструктаж, і ви безпосередньо відчуйте, з одного. Коли дійшла до мене черга, страх пе- що таке роупджампінг. реповнив усе тіло. Вдягнув систему, переліз з іншого боку перил, постояв п’ять секунд Фільми про роупджампінг: (пам’ятав про правило, що чим довше стоїш, тим менше шансів стрибнути), підібрав 45- 1. Повелителі скель-5 градусний кут падіння і відірвався. В голові 2. The Rope шуми, свист вітру. Нічого не відчув. Коли приземлявся, відчув шалену швидкість, з якою Книга: наближався до води. Здавалося, ніби зараз стикнуся лоб у лоб. Саме в ті секунди мотузка Ендрю Тадхантер «Падіння примарного підняла мене вгору, потім вбік. З вільного па- повелителя» діння перейшов у хід маятника. Усвідомив, що зробив. Зразу почалися слова на кшталт Досягнення: «Я живий! Ура. Щасливий.» Ейфорія. Другий раз було страшніше, бо знав, на що підпи- Командами з Запоріжжя і Санк-Петербургу «Rock & Rope jumping team» і «R.A.P.T.» було суюся, що чекає.» встановлено світовий рекорд на скелі Кєраг у Для тих, хто зацікавився, але не знає, Норвегії. Скельний масив мав близько тисячі що далі: метрів. Глибина загального падіння – 355 метрів. Тривалість до дванадцяти секунд, 1. Перегляньте відео зі стрибками на Youtube. після чого джемпер завис над прірвою у 2. Долучіться до груп в соціальних мережах, що кілька сотень метрів. створені спеціально для бажаючих здійснити політ.

фото Петра Бориса

тема номеру

ори. Просторість, величність, страх. Тут ти вічний гість. Граєш за правилами, що тобі диктують кожної секунди. Дотримуєшся – отримуєш подарунок. За обман платиш двічі. Здебільшого життям. Альпіністи знають усі суворі закони висотних масивів, добре розуміють небезпеку, що очікує, але знову і знову пакують спорядження і вирушають підкорювати вершини. Раз спробувавши, складно відмовитися. Невідома сила манить, не відпускає. Тільки на вершині відчуття абсолютного щастя Альпінізм – сходження на високі гори, система знань, навичок, які дозволяють людині успішно і безпечно жити і працювати в умовах високогір'я. З моменту, коли в 1786 році французи Бальма і Паккарі досягли найвищої точки усієї Центральної Європи – альпійської вершини Монблан, увесь світ кинувся до підкорення неприступних гір.

Початок розвитку альпінізму в Україні поклали альпіністські експедиції на Тянь-Шань. Там відбувся перший альпіністський табір. Одеський клуб альпіністів був на початку створення екстримального виду спорту на наших землях. Альпінізм за роки свого існування пройшов великий шлях від сходжень окремих груп ен-

тузіастів до масового явища, яке користується увагою і підтримкою держави. Сьогодні існує безліч клубів, що займають підкореннями вершини та організовують навчання. Діє європейська і радянська школа навчання. Розрізняють одинадцять складностей маршрутів: від 1Б до 6Б.

До сімдесяти відсотків нещасних випадків відбувається під час спуску через дрібні помилки. Альпіністів, що загинули, проходячи маршрути, рідко спускають. Більшість залишається в горах.

В Україні є шість вершин, що мають більше 2000 метрів, а в світі тільки чотирнадцять, які мають понад 8000 метрів. Альпіністи, що підкорюють так звані «восьмитисячники», вважаються справжніми героями. Їхні підняття тривалі, складні. Більше місяця екстримал може провести у гірських масивах. У технічних сходженнях, які ще називають BIG WALL, бувають моменти, коли доводиться тягнути зі собою до ста літрів води, ночувати в гамаках. До сімдесяти відсотків нещасних випадків відбувається під час спуску через дрібні помилки. Альпіністів, що загинули, проходячи маршрути, рідко спускають. Більшість залишається в горах.

НУ Львові найбільш відомі два клуби – «Екстрем» і «Вершина». Усі середнього рівня. Найкращими вважають Одеську і Дніпропетровську команди, які здійснюють серйозні експедиції.

Книга:

Для тих, хто зацікавився, але не знає, що далі:

1. Сходження/The Ascent (2010) 2. 127 годин/127 Hours (2010) 3. Торкаючись порожнечі/Touching the Void (2003) 4. К2: Гранична висота/K2: The Ultimate High (1991) 5. Вертикаль (1966) 6. Північна стіна/Nordwand (2008)

1. Запишіться в місцевий альпіністський клуб. 2. Пройдіть школу альпінізму (теоретична частина і практична, в основі якої два сходження категорії 1Б. Їх має, наприклад, Говерла і Петрос взимку), отримайте значок «Альпініст України». 3. Станьте повноцінним членом клубу і здобувайте нові розряди, долаючи різноманітні маршрути. 4. Беріть участь у зборах клубу. Основні відбуваються весною в Криму, а також на Кавказі. Красиві та доступні маршрути в Криму: Місто Судак, гора Сокіл. Категорія складності – 2А. Маршрут називають «Грибнева двійка». Незвичайні краєвиди. Досягнення: Найвища на Землі гора Джомолунгма (Еверест) здалася в 1953 році індійцеві Тенцингу Норгею і Едмонду Гілларі з Нової Зеландії.

Месснер Райнхольд «Кришталевий обрій» Фільми про альпінізм:

Словник: • «Восьмитисячники» – поширена назва найвищих гірських вершин світу, чия висота над рівнем моря перевищує 8000 метрів. • «Чорний альпініст» – привид, історія про якого є частиною фольклору альпіністів. Згідно з легендою, чорний альпініст був колись живою людиною, але загинув у горах при загадкових обставинах і тепер бродить ними, іноді зустрічаючись з альпіністами і вступаючи з ними в контакт. • «Сніжний барс» – неофіційний титул в альпінізмі. Офіційна назва жетона, яким нагороджуються альпіністи, які підкорили найвищі вершини, розташовані на території колишнього СРСР.

Helena York

біля тебе

нижковий ярмарок біля пам’ятника Івану Федорову – одна з родзинок Львова, яка прославляє його на всю Україну та за її межами. Тут можна придбати унікальні, старовинні та навіть сучасні видання – за цінами, набагато нижчими за магазинні. Приємна атмосфера біля першодрукаря заманює багатьох: хтось купує книги для натхнення, хтось – для навчання, а деякі туристи купують їх як дешеві українські сувеніри. Про секрети та особливості своєї роботи розповідають продавці книг.

Олександра: «Працюю тут вже п'ятнадцять років щодня, коли є погода. Спочатку продавала свої книжки, а потім почала перепродувати ще й чужі. Часто приносять книжки тих, хто помер. Людина ціле життя збирала свою бібліотеку, а діти читати не хочуть і продають. Беру такі книжки, які можуть когось зацікавити. Найчастіше в мене запитують зарубіжну класику на українській мові. Росіяни купують російську класику, поляки, які вчаться на російській філології, теж. Взагалі поляки охочіше купують книжки російською мовою, ніж українською. Але в мене є різні видання: для жіноцтва, старі медичні книжки, посібники для в’язання, для вишивання, по городі, казки. Все, що хочеш.

Є ще значки з радянською символікою. Іноді приїжджають туристи, кумири Союзу, і купують. В них ностальгія. Студенти беруть книжки нечасто, більше читають на комп’ютерах. А є люди, які не хочуть собі очі псувати. Ці старі книжки не порівняти з магазинними. По-перше, паперу такого вже нема. Нові видання, то там такий папір поганий, газетний, а сторінки не зшиті, а склеєні.

«– У вас є щось про акваріумних рибок? – Ні, але є про птахів і комах. – Мені таке не підходить. У мене рибка кашляє.»

Найстаріша книга, яка в мене була, – «Кобзар» 1864 року видання. Це був мій примірник. Продала дорого, але за скільки – не скажу. Найновіша – «Вибране» Ліни Костенко, продаю за п’ятдесят п’ять гривень. Ніколи не рахувала своїх книжок. Виставляю не всі. Ті, що довго не продаються, забираю додому, інші приношу. А якщо якась стара книжка порветься, то клею її вдома.» Андрій: «Я безробітний, тому трохи підробляю тут. Під час навчання накупив повно книг, думав, що пригодяться. Збирав свою бібліотеку. А тепер продаю їх. Ще від мами багато книжок залишилося. Колись з батьком навіть в бібліотеку їх завозили. Ті, що треба, є в інтернеті. Тут все просто: стаєш і продаєш. Плачу за місце п’ять гривень за день. Інші продавці винаймають неподалік приміщення, щоб зберігати книжки. Але я приношу їх зі собою в сумці. Хоч небагато, зате легше й нести, і продати. Інші продавці мають по декілька сотень книг і мусять пам’ятати, яку хтось купив, а яка залишилася.

грошей тут не заробиш, але підзаробити можна.» Оксана: «Я працюю тут вже десять років, маю своє місце. Коли погана погода, всіх книжок я не виношу, тільки найпопулярніші. В мене тут художня література, книги з філософії, психології, про Львів, історичні, по мистецтву, про вишивку. Хтось мені приносить старі книжки обміняти, хтось продає непотрібні. Я йду назустріч, стараюся розуміти. Ось недорого продаю філософа німецького, ніхто його не знає. Дуже дешево віддаю, до речі, а глянула отут на його фотографію – такий нічого. Беріть, віддаю за п’ять гривень! Сортую книги за тематикою. Якщо якась біленька, мажеться – беру її в прозору поліетиленову упаковку. Якби мала більше пакетів, то би всіх накрила. Раджу деколи сама книги. Якщо знаю, що там є що почитати. Маю постійних покупців.

« – У вас є музична література? – Ні, немає. Але, знаєте, в мене чоловік працює в філармонії, у нього в кабінеті шафа з книжками. Я можу вас туди завести, там є різні-різні-різні.»

Останнім часом багато людей зі Східної України приїжджають, вони більше книжок купують, ніж місцеві. І то так нормально купують. Наприклад, я можу сказати за книжку п'ятнадцять гривень, вони дають двадцятку і кажуть: «Решти не треба». Трошки в мене змінилося враження про тих людей, то політики нас так сварять, настроюють. А то є нормальні люди. Тепер купують набагато менше книжок, ніж колись. Може через те, що все є в інтернеті. А може просто не хочуть читати.»

Кожного дня торг іде по-різному. Все залежить від багатьох обставин: буденний це день чи святковий, від погоди, врешті-решт, від книг, які продаєш. Навчальна література йде текст: sky in me повільно. Художні книги – краще. Серйозних фото: Li.Lit.

фото з сайту http://sumno.com

кава.чай.

Сашко Положинський:

«Мені мого щастя недостатньо» _________________ Життєві реалії інколи доводять до абсурду. Здається, що тільки прийнявши інстинкт стада, можна буде не здуріти від кількості ідіотизму, що оточує. Хоча завжди залишається меншість, яка відкидає оманливі думки, образу на державу і служить моралі, дотримується принципів. На ній тримається світ. Такі люди творять правильне життя. Олександр Положинський – один із них. Відвертий, цілеспрямований, негнучкий. А ще щирий і запальний.

кава.чай. – Ближчим часом гурт «Тартак» святкуватиме своє повноліття. Які нові можливості у вас відкриваються? – Якщо Ви про 18-ліття, то до нього ще значно більше року. ;) В ситуації, яка склалася в Україні, незалежно від віку українського колективу, доречніше говорити про можливості, які поступово чи різко закриваються. Давно вже в Україні домінують західний та східний ринки – в тому числі й музичні. Оскільки держава, а точніше – відверто антиукраїнська влада – не те, що не захищає внутрішній ринок, а навпаки – сприяє його зовнішньому поглинанню, то українським музикантам, переважно, доводиться думати про боротьбу за своє професійне виживаня, а значить – і за виживання сучасної української музики. – Які нові гурти ви можете виокремити на українській музичній платформі? – Мені важко зараз говорити про всю Україну, бо останнім часом я переважно зосереджений на тому, що відбувається в моєму рідному Луцьку, а щось нове, з-поза його меж, мені на очі не надто трапляється. На дуже хороший рівень вийшов «Фіолет», стрімко набирають обертів «Ріплей» та «Віскула». – Які особливості у молоді цифрового покоління? – Легкий доступ до різноманітної інформації та швидке її поширення. Це має й свої позитивні, й негативні сторони. Адже молодь дуже легко вбирає в себе все нове та незнайоме, але, разом з тим, не всі здатні опиратися різноманітним шкідливим впливам. – Що означає слово «відповідальність»? – Те, що ніхто не хоче на себе брати, але в повноцінному суспільстві мусить кожен. – Які хвороби в української ментальності? – Я можу судити не про якусь узагальнену, «віками існуючу», ментальність, а про ту, прояви та наслідки якої можу спостерігати на власні очі. І цю ментальність навряд чи можна називати українською, бо зараз вона є постколоніальною та пострадянською. Це ментальність, сформована століттями принижень, гноблення, жорстокого фізичного нищення, масових виселень, асиміляції та пропагандистської обробки. Звідси й хвороби, які можна і треба вважати виліковними. Це і зневіра у власних силах, і постійне озирання довкола – що люди (народи, держави) скажуть, і сподівання на те, що хтось, а не ми самі самі, раптом змінить наше життя на краще, і горезвісні принципи «аби не гірше» та «моя хата скраю». На щастя, маємо прекрасні історичні та особисті приклади, які дають віру в те, що все це можна в собі перебороти чи виправити. Причому, якісно і швидко.

– В яких соціальних проектах плануєте взяти участь? – Не планую в жодному. :) Є проекти, в яких я беру участь уже традиційно. Наприклад, «Відчинилося Життя» – концерти з незрячими виконавцями в супроводі симфонічного оркестру, або «Кузня Уніж» – місце будівництва платформи для створення й розвитку різноманітних творчих, соціальних, молодіжних тощо ініціатив та проектів. А безліч інших – це те, що виникає несподівано, хтось щось пропонує, кудись запрошує, і я або долучаюся, в міру сил та можливостей, або відмовляюся. Але все це для мене спонтанно і незаплановано. :) – Скільки кілограмів щастя вам бракує? – Щастя не міряється кілограмами. Щастя взагалі безвимірне. Воно або є, або немає. Якщо немає – то зовсім зле. Якщо є – тоді вже питання, чи його є достатньо. Мені мого щастя недостатньо, бо, на жаль, при всій моїй цинічності та здоровому егоїзмові, я так і не навчився жити лише своїми власними, приватними інтересами. – Від чого підвищується рівень адреналіну у вашій крові? – Від кохання. Від задоволення. Від емоцій. Від руху. Від страху. Від боротьби. Від досягнення результату. Думаю, ще багато джерел можна знайти, якщо добре в собі пошукати. – Кого б ви викликали на дуель? – Того, кого маю шанси чесно перемогти, і того, хто сам готовий чесно боротися. Інакше – який сенс в дуелі? Викликати когось на дуель, щоб накласти головою? Історичний досвід та людська мудрість свідчать – негідник завжди має тактичну перевагу перед чесною людиною. Бо чесна людина з негідником поводиться чесно, а той поводиться, як негідник. :) – Як ви саморозвиваєтеся? – Класично. :) «Учусь, читаю, і чужого научаюсь, і свого не цураюсь». :) – Як ставитеся до подорожей автостопом? – Сам колись подорожував і навіть якось писав поради автостоперам в журналі «Екстрім». Зараз, якщо маю можливість, зупиняюся на дорозі, щоб підвезти людей, які голосують. Бувало, навіть трохи змінював власний маршрут, щоб людей підкинути. :) – Який у вас ідеальний ранок? – В якому прокинувся від того, що виспався, а не від того, що хтось розбудив або щось розболілося. :)

Helena York

ін’єкція щастя

З'ЇСТИ СЛОНА (не рекомендується читати в стані голоду) _____________________

Ця фраза звучить приблизно так: «Я знаю, що можна прожити без шоколаду, але кому потрібне таке життя?» А я знаю, що не всі бачили цю рекламу, не всі люблять солодощі, і багато кого влаштовує життя таке, яке воно є. Хоча особисто в мене від них пробігають мурашки: і від реклами, і тим більше від шоколаду.

би з'їла слона. Чесно. Якби прийшла додому голодна і зла, як будьякий студент, а тут у холодильнику – слон. Я б із задоволенням тушкувала його м'ясо у вершковому соусі, запікала із часником чи смажила із овочами. Один нюанс: я не готую. Проте, це не заважає мені любити споживати те, що готує хтось інший: мама, бабуся, подруга чи кухар у ресторані. Що б не лежало на тарілці, воно не просто лежить. ВОНО НАДИХАЄ. Шлунок, мозок і руки на неймовірні подвиги. Спагеті вальсують на паркеті із пармезану, варені овочі танцюють самбу по коліна в олії, а перці чилі сплітаються в пристрасному танго із шматочками яловичого стейку. Ви на дієті? Ви постите? Ви – мій герой. Ви – вегетаріанець? Ви – теж герой, щоправда, не мій. Проте, справа не в тому, що саме любити їсти, а що їсти треба любити. Хто б що не казав: дієтолог, дерматолог, заздрісний друг чи не менш заздрісний ворог, – їсти можна і треба. Не повірите: я пишу це, сидячи у кафе, де подають дієтичні страви. Але я все одно їм. Багато чи мало, здорове чи шкідливе – неважливо. Бо я їм. Їм у снах, у мріях, у реаліях, вдома і в громадських місцях, в Україні і за кордоном. І якби мене спитали, що гірше: кінець світу чи цілий день на воді просидіти, я би відповіла, що це одне й те саме. І нехай мовчать ті, хто в статусах пишуть, що немає страви кращої, аніж своє худе віддзеркалення. Бо віддзеркалення – не страва. Воно не пестить язик і не дразнить ніздрі, воно не тішить душу і не заспокоює нерви, воно не вічне. А їжа вічна. І вона не набридне.

стий і дуже розповсюджений приклад: якби сьогодні був останній день на Землі, що б ви випили: кефір чи «Космополітен»? Ой, тільки не треба брехати. Всі ми тут не вживаємо. Але це ж останній день на Землі! З тверезим розумом через таке не пройти...

ТОП-5 найдієтичніших фраз: «Я не їм після 18, тільки після 3»

«Я на дієті, тому дайте мені МАЛЕНЬКУ картоплю фрі» «Спарайт» не шкідливий, бо не кольоровий»

«Їсти М`ЯСО не можна. А все решта – так: каші, овочі, фрукти, КУРЯТИНУ…» «Ні, я не додаю цукор у свій чай з медом і каву зі згущонкою!»

Гаразд, сьогодні звичайний день, проте жоден день не може бути звичайним, бо він такий один, і більше таким не буде. І не потрібно додавати йому особливості «голодовкою». Мій холодильник не завалений замороженими напівфабрикатами, і мені не треба йти в програму «Зважені і щасливі», я просто люблю життя. А одною із його складників є їжа. І мова не про гастрономічну кухню, не про крихітних равликів на велетенських тарілках, не про бичачі хвости чи жаб'ячі лапки, не про фаст-фуд і не про відро цукерків, а про те, що в тілі найважливіший не «обхват» талії, а ширина усмішки. Щирої і ситої, але не такої, що губиться у семи додаткових підборіддях.

Скажу так: хто не пробував гамбургер, суші, піцу, чипси, кока-колу, рафаело, фісташки і солені горішки кеш'ю, поп-корн, вершки, морозиво, пиріжки з капустою і навіть хачапурі – той не жив. Нехай вони вам будуть не до смаку, у вас буде харчова алергія чи доведеться пити «Мезим», але момент першої спроби – неповторний і цінний. Заборонений плід – солодкий, але текст: Мінерва Чорнило шкідливий... і я це переживу. Наведу про- фото: Rob Savent

тро-ло-ло

аз у рік приходить він на землі України, сіє захоплення, страх та заздрощі... Він приходить лише на сім днів і збирає довкола себе однодумців. Великий і жахливий – «Львів фешн вік».

дизайнер: Марина Шугані

Ви, очевидно, бачили його: то у вигляді чудернацького ананасу з волосся на голові, то креативної сукні з газет, то важкого макіяжу крикливих кольорів. Можливо, вас у дитинстві лякали ним, коли ви були нечемні. Можливо він, фешн вік, являвся вам у кошмарних снах? Психологи радять боротися зі своїми страхами, подивитися їм в очі! І коли цього року він вкотре прийшов на Львівщину, ми пішли у саме серце модної війни, щоб загинути в агонії або вийти переможцями. Перший показ мод першого дня. Ми готові до найгіршого. Для мужності випиваємо сто грам, дзвонимо рідним (хтозна, як все закінчиться) і йдемо напролом. Незважаючи на те, що вхід вільний, великого ажіотажу не було. Та здивувало не це. Здивувала локація – трамвайне депо. Заходимо всередину. Просторе старе приміщення, потріскані стіни. Подіумом слугує розчищена підлога, яку оточили фотографи і гості. Гучно грає музика. Минаємо гламурних дівчаток та помічаємо старий міні-трактор і мотоцикл. Далі ще цікавіше – цілі кучугури снігу, які замело з вулиці крізь великі вікна. Починається. Один показ, другий, третій і четвертий. Все минуло хвилин за десять... Було майже не боляче, хіба іноді сіпалося око від якогось чергового «шедевру». Моделі ходили туди-сюди із незворушними обличчями. І тільки коли одна модель зашпорталася і ледь не втратила рівновагу, на її обличчі на якусь секунду з’явилася емоція, схожа на людську :)

Втім, наскільки вдалою була «авангарднотрамвайна» мода – оцінюйте самі :)

текст: wolfram фото: Li.Lit.

Краса вимагає... жертв? Ні, краса вимагає розуму.

дизайнер: Gelena Gajsha

Вона дивиться на тебе як... Ні, вона на тебе навіть не дивиться.

Жодна тваринка не постраждала. Чи постраждала?...

тро-ло-ло

дизайнер: V.Volchemis

аха-ха-ха

що ти робиш?

перестань!

тро-ло-ло дизайнер: Ірина Наконечна

просила мама...

просив тато...

старі райтузи не одягати.

чортівня

Полювання на Ì

абуть, нема такої людини у Львові та околицях, яка б не чула про привид львівської кавової Панночки чи не слухала хоч одну зі страшилок про привидів Личаківського кладовища. От і мені, як любительці всього містичного і надприродного, захотілося гострих відчуттів, і я відправилася на пошуки людей, які познайомлять мене з частиною потойбіччя.

Âèêëèêàþ äóõà!.. À êîãî ÿ âèêëèêàþ?..

Бабуся Інна (ім’я змінено) живе біля пасажу Андреоллі – дивовижного куточка львівської площі Ринок. Вже давно ходять Львовом легенди про те, що пасаж – досить містичне місце. А люди, що там живуть, взагалі диваки. От бабуся Інна – одна із них – люб’язно погодилася розповісти, як викликає привидів, розмовляє з ними і що від них дізнається.

скриньки на комоді, дзеркало з різьбленою рамою, стіни оббиті червоною тканиною та прикрашені дерев’яними масками. Новий плазмовий телевізор відомого світового виробника і кондиціонер якось не вписувалися в інтер’єр. Старенька принесла тацю з «традиційною львівською кавою» (ну, звісно) та печивом. – Внучко, а ти на кого вчишся? – Почала розмову бабуся. – На культуролога. – Відповідаю я, розглядаючи синю кулю на столі. Таку я бачила хіба у фільмах про чаклунів. – А шо ото буде – культуролог? Інженером будеш чи шо? Я починаю розуміти, що розмова заходить не в те русло. Швидко пояснюю, що вивчаю культуру і філософію у всіх їхніх проявах та історичних віхах, на що бабуся вигукує:

– То ти всьо записуй, шо я тобі розповідатиму, то ше своїм внукам розкажеш, книжку напишеш! Слухай: вночі тут у підвалі під Квартира, де живе старенька, нагадує серед- моєю квартирою страшні речі бувають – ньовічне помешкання – важкі портьєри, вели- цепи гримлять, виє хтось, стукає, грюкає… А чезний канделябр з річними покладами пилу, десь так під трету ночі над Ратушею чорні підсвічники з червоними свічками, чудернацькі гроби літають!

а… привидiв – Хто то – Цой? Єврей чи шо? – Ні, – кажу я. – Співак такий. – Як виглядав хоч?! – Криклива бабуся влаштувала мені справжній допит. – То ти добре дивися, внуцю. Я беру таба- – Ну… Чорнявий, кучерявий. З гітарою і цигаркою… керку, запихаю тоту траву, запалюю і курю. А – Всьо! Починаєм викликати! – Старенька потім беру туво кулю. А потім говорю «При- сідає за стіл, починає розкачуватися, роблячи магічні «паси» над синьою кулею зі словами йди, дух, до мене!». І він приходить. – І це все? – Запитую, дещо розчарована роз- «Духу, прийди! Прийди до мене! Прийди, ти повіддю бабусі. чуєш?! Вже приходь!!!» – Все?! Нє, ти шо! А хочеш, при тобі викличемо когось? – У бабусенції в очах заграли бісики. Я дивилась на цю комедію зі широко розплющеними очима і дивувалася, що у двадцять Я погоджуюсь. Інакше вийде, що я даремно першому столітті ще можливий такий абсурд. прогуляла сьогодні пари в університеті! Хоті- А бабуся Інна не вгавала: лося хліба і видовищ. Налаштовую себе на страшенно містичний настрій і спостерігаю за – Викликаю духа! Духу прийди! Е… Внучко, а кого ми викликаємо? бабою Інною. – Привида… – Белькочу я. Тим часом старенька набиває дивну люльку – А. Ну та. Привид, прийди! А як звуть привида? якоюсь сухою травою, підпалює і починає ку- – Цой… Віктор…– Ледве стримую регіт. рити. Дим, що його видихала бабця, був на- – Ось він! Я його бачу! Бачу! А ти бачиш? стільки їдким, що я у перші ж секунди Бачиш?! Вітя, скажи, скільки я ще проживу?! закашлялась. З очей потекли сльози, хотілось Відповіч мені! бігти світ заочі, але я вирішила сидіти до переможного кінця. У мене раптово задзвонив телефон. Баба Інна розходиться не на жарт. Пробую її заспокоїти і прошу розповісти, як вона викликає привидів.

– Кого викликаємо?! – Майже кричить бабуся. – Ммм… А давайте Висоцького. Або Цоя. – Кажу.

– Виключи свою мобілку! – Бабусю «крило» не на жарт.

чортівня У душу закрався здогад, що старенька перебуває під дією трави, яку курила. От і Цоя бачила, і труни чорні над Ратушею… Вночі спати б варто… Блискавкою промайнула думка тікати подалі від гріха, щоб і собі всіляких там гномиків не побачити, надихавшись димом…

Подейкували, що це панночка висмоктувала з них життя і молодість, живучи за рахунок цього. Люди боялись Юзефу, вважали її відьмою. Кохав дівчину і ще один хлопець, який привіз з-за кордону дивовижні зерна, зварив напій і дав напитись Юзефі. Це була кава. Дівчина випила і закохалась у парубка. Тоді й пеТихцем одягаюсь, прощаюсь і вибігаю на ву- рестало діяти древнє прокляття, панна лицю. Очі довго не можуть звикнути до ден- померла. Але її привид досі блукає площею ного світла. Хапаю ротом повітря, розум Ринок, тільки-но буде відчутним запах кави. поступово знову стає ясним. Помалу огов- Юзефа жила у тій кам’яниці, де зараз розтатуюсь і вирушаю на зустріч з наступним шоване кафе «Золотий Дукат», відвідувачі і «гідом» по надприродному. персонал закладу часто говорять про те, що у них може раптово гаснути світло і, коли запалюються свічки, видно силует дівчини у старовинному платті, що проходить повз.

Áiëà Ëè÷àêiâñüêà ïàííà – ñîòíÿ, à ïðèâèä áàòÿðà i çà äâàäöÿòêó áóäå… Наступна зустріч мала відбутися біля Домініканського собору. Біля входу у Музей історії релігії на мене чекав дядечко, який представився паном Богданом, краєзнавцем, істориком, знавцем першодруків. Ось що розповів вчений:

– Чи може випадковий прохожий зустріти привида, скажімо, на Личаківському кладовищі? – Запитую.

– Все можливо, – відповідає пан Богдан. – Бували і такі випадки. Проте, львівські легенди зазнають частих спекуляцій. У Львові на містиці розвинувся досить прибутковий бізнес. За сто гривень з людини актор виконає роль привида Личаківської панни, а за двадцять – – Львів багатий на легенди про привидів. От, львівського батяра. Все залежить від замовнаприклад, відома всім історія про львівську лення та антуражу. Найприбутковіші перфокавову Панночку. У неї, не побоюсь сказати, менси, звісно, відбуваються вночі, на тому ж тисяча різних інтерпретацій. Однією з основ- Личаківському кладовищі або біля підніжжя них вважають таку: жила у ХІІІ столітті у Високого Замку. Деякі люди втрачали свідоЛьвові на площі Ринок дочка багатого пол- мість під час вистав. Музеї також беруть акьського шляхтича, панна Юзефа, дівчина не- тивну участь у створенні такого роду дійств. земної вроди. Минали роки, змінювались Проводяться нічні екскурсії, буває досить ціпокоління, а панночка не в’яла, не помирала, каво. Ви також можете приєднатись. а завжди залишалась молодою та привабливою. В неї закохувались юні парубки, які з Розмова з паном Богданом мене трішки зачасом помирали від невідомої хвороби – вони смутила. Невже мені не вдасться побачити зсихались і старілись всього за один рік. СПРАВЖНЬОГО львівського привида? Хоч

незначного?... Залишилась остання зустріч. Сутеніло. Діло обіцяло бути цікавим, тож полювання на привидів продовжувалось.

Ïàì’ÿòàé ïðî ìåíå. Çàâæäè. Ïîíàä ðîêè, ïîíàä âiêè.

Пані Ірина (ім’я змінено) – вчителька однієї з львівських шкіл неподалік церкви Петра і Павла. Її покійний чоловік був вуличним художником. За розповіддю жінки, його часто можна було побачити біля Оперного театру та на площі Ринок – улюбленому місці чоловіка.

Сашко, який сам і завершив свою роботу. Після роботи я купила на Вернісажі раму, і ось цей пейзаж з Латинською катедрою, на який Ви зараз дивитеся – це його остання робота. А ще він двічі приходив сам. Щоправда, мовчав. Отак сідав в своє улюблене крісло біля стелажу з книгами і мовчки дивився у вікно. Як за життя… Я з ним пробувала заговорити, але він тоді йшов. Ви можете мені не вірити, але вони прозорі, привиди. Зі сріблястим блиском. Холодним… Від них холодно. Але зовсім не страшно.

Я дивилась на невеличкий пейзаж Латинської катедри, і мені здавалося, що на картині коливаються дерева від легкого подуву ледь відчутного холодного вітерця. А, може, це вуличний художник радів, що його останню – Одного разу, – розповідала пані Ірина, – чо- картину побачив хтось, окрім дружини. У всяловік не повернувся додому. Я чекала на нього кому разі, я відчувала його присутність у кімвсю ніч. О п’ятій ранку в нашу квартиру под- наті. І не було страшно. На душі лежав звонили. Прийшли міліціонери, принесли зворушливий сум, і хотілося, щоб про маловімольберт, палітру і незакінчену картину чоло- домого художника дізнався весь світ. віка. Повідомили, що Сашко (ім’я змінено) в морзі, у нього кілька ножових поранень. То було жахливо. Ми поховали його через два дні. Я закрила його майстерню з мольбертом і роботами і поклялась, що ніколи туди не Підводячи підсумки мого полювання, скажу зайду. А однієї ночі він мені приснився. Гово- вам, що власного бажання недостатньо, щоб рив, щоб я ніколи не забувала про нього, привид з’явився перед очима. І взагалі – це понад роки, понад віки. Так гарно сказав, залежить не від мене і не від людей, що їх баусміхався… Мабуть, йому там добре…(Жінка чать, викликають чи просто комунікують з витирає сльози.) І ще просив, щоб я купила надприроднім. Мабуть, тут діло у вірі, цікавораму до тієї картини, що він останньою її ма- сті й бажанні пізнавати непізнане. лював. Отієї незакінченої. Наступного дня я пішла до майстерні, і – ви не повірите – по- І ще, якщо побачиш панночку у старовинному бачила, як полотно стоїть на мольберті, завер- вбранні, запропонуй їй кави. Думаю, вона не шене і підписане моїм Сашком! Я певна, що відмовиться. :) ніхто не міг проникнути з чужинців до майстерні, тому твердо вірю, що це приходив Ложка Дьогтю

Ìîðàëü

Екстремальні розваги по-дорослому

інтимне

а вікном була майже весна, а я була вже майже доросла. Завдяки своєму допитливому дитинству і експериментальному підлітковому віку, я б могла вже написати перший том своєї «Війни і миру». Але якщо навіть мемуари полінуюся написати, то на старості точно буде що внукам розказати. На зміну дитячим інтимним пригодам прийшов дуже тривожний випускний. Мама тряслася через сукню, батько через гроші, а я, замість того, щоб насолоджуватися радісною весною, з ночі до ранку гризла граніт науки, і то так інтенсивно, що зуби вже надщербилися. ЗНО дихало у спину. Я поринула у світ науки, мої сни перетворилися на хронологію подій Другої світової, а відпочинок замінили теореми синусів і косинусів. А якщо говорити простою мовою, то я «ботанила не по-дитячому». На вихідних я нарешті викроїла хвилинку на свого хлопця Костика, який постійно скаржився на мою заклопотаність: «Ти, мала, скоро найрозумнішою на планеті станеш. Тестування – це лише короткий період, а не все життя! Ти себе в гріб заженеш. Потрібно хоча б на вихідних відпочивати, і взагалі, коли ми востаннє веселилися з тобою? Одним словом, є у мене ідея: на околиці стоїть порожній будинок, власники за кордон поїхали, тож давай підемо туди, потусуємося. Ти взагалі чула щось про «екстремальні розваги»?» Хм… Я глянула на свій шрам, що залишився після невдалого досвіду в Карпатах… Тепер я стала важка на підйом, якщо мова йшла про якісь інтимні експерименти. А ще нещодавно у газеті читала, що одна парочка саме в процесі таких розваг Богу душу ледь не віддала, бо старий балкон, на якому вони займалися «цим», обвалився. Їх, у чому мати народила, швидка забрала… Зваживши усі «за» і «проти», я таки не відмовила Кості.

Минуло декілька днів, до мене прийшла сестра Таня, яка в той час уже була студенткою. Ми з нею теревенили, як всі дівчата, «про життя». І тут я прохопилася словом про Костикову пропозицію. Я відразу помітила, як у сестри очі заблищали. «Ооо, це дуже приємна штука, в екстремальних умовах почуття лише подвоюються! От ми з моїм Максом частенько таке робимо. Востаннє – у поїзді, в плацкарті, до того ж на верхній боковій поличці.

Я ледь звідти не впала у найвідповідальнішу мить. Провідниця та пасажири могли побачити нас будь-якої хвилини. Ми добряче ризикували… Та адреналін приносив нам ще більше задоволення. Також ми робили це у парку, в гуртожитку, вдома, коли родичі були в сусідній кімнаті. Так що, сестричко, не втрачай нагоди і вкуси цього ризикованого плоду.» Розповідь Тані мене вразила, я була навіть в шоці з неї. Та одкровення сестри не переконало мене. До того ж вона завжди була дивною, її шкарпетки в футболці я й досі пам’ятаю.

...Та адреналін приносив нам ще більше задоволення. Також ми робили це у парку, в гуртожитку, вдома, коли родичі були в сусідній кімнаті.

Після цих розмов мені не спалося, я з нетерпінням чекала світанку. Ранок був гарний, я прийшла на заняття з прекрасним настроєм. Але математичка попустила мене на очах в однокласників своєю надскладною задачею. Фізрук теж був не в гуморі – мучив всі сорок хвилин нормативами. Я поверталася зі школи, немов вулкан, який от-от здійснить виверження. Я розуміла, що треба кудись направити свої емоції, відпочити, аби з новими силами взятися за навчання. Зрештою, весна квітне, травневі коти розважаються на повну, а я скнію в чотирьох стінах за підручниками. Тож, під впливом нервів, весняних гормонів, емоцій і наполегливих пропозицій хлопця, я вирішила піддатися солодкій спокусі «зробити «це» в чужому домі». Як каже моя бабуся: «Раз на світі живемо». Коли надворі почало сутеніти, я зібралася на «дєло». Солодко і мелодійно насвистував вечірній вітерець. Від хвилювання по моєму тілу бігали мурашки. Ми вже були на місці. Потрібний будинок був розсташований на околиці нашого маленького провінційного містечка. У нехитрий спосіб Костик відчинив вікно, що було зовсім неважко, заліз усередину, щоб подати руку і допомогти мені. Хатинка нічогенька така була, її власники виявилися людьми заможними. Поки я оглядали інтер’єр, Костик просто посеред підлоги

облаштовував романтичну вечерю. Домашнє вино, сир, яблука і виноград виблискували у сяйві свічок, які ми знайшли у цьому ж домі. Коли з трапезою було покінчено, ми плавно перейшли до найголовнішого. У перші хвилини я ще озиралася з тривогою на двері, побоюючись, що вони відчиняться. Але вже через декілька поцілунків і ніжних доторків, забула, що знаходжуся у чужому домі з неповнолітнім хлопцем, віддаючись пристрасті. Обіцяний адреналін ніяк не хотів вироблятися у моїй крові, екстремальні емоції не переповнювали мене… Все було зовсім не так, як я очікувала… Аж тут почула дзвінке клацання дверного замка. Ми з Костиком перелякано перекинулись поглядом. Вже за мить ми кидалися в паніці, а мій мозок вибухав думками: «Що робити?» Я вже промотувала в голові сердечні зізнання й уявляла, як виправдовуватимусь перед батьками. Також я попрощалася з університетом і уявила своє майбутнє в колонії. Потім я панічно почала звертатися до Всевишнього, обіцяючи, що більше НІКОЛИ не грішитиму, лиш би він допоміг вибратися звідси. Здавалося, життя закінчилося, навіть не почавшись… Все тривало лічені секунди: ми вистрибнули через вікно, побігли до огорожі, над якою перелетіли одним стрибком. Тікали ми так, що аж земля під ногами диміла... Наступного дня я пішла збирати інформацію: прислухалася до бабусь-пліткарок під під’їздом, бо була впевнена, що вони володіють інформацією про моє вчорашнє побачення. І вони мене не розчарували! Як виявилося, двері намагалися відчинити не власники будинку, а грабіжники. Коли ж вони почули метушню у домі, яку ми з Костиком здійняли, вирішили, що господарі повернулися завчасно з відпочинку, і втекли. Як не смішно, але вони бігли позаду нас, а ми думали, що це нас переслідують господарі. Не знаю, що більше прокачало адреналіну моїми венами: кохання в чужому помешканні чи втеча з нього, але, у будь-якому випадку, верхньої частини своєї білизни я знайти досі не можу. :)

Одріка Віхар