Візьми мене, мамо! by Smirna Cherkassy

Алла Алєксєєва

Черкаси СМІРНА 2016

УДК 23/28 ББК 86.37 А 47

Серія «Мої улюблені оповідання». Серія заснована у 2005 році

Алєксєєва, А. А 47

Візьми мене, мамо! / А. Алєксєєва. — Черкаси : — Смірна, 2016. — 240 с. : іл. — (Серія «Мої улюблені оповідання»). ISBN 978-617-698-028-5

У кожній із розповідей збірки Алли Алєксєєвої «Візьми мене, мамо!» діє безліч персонажів — і діти, і дорослі. Але всі сюжети поєднує одна тема: важливість сімейних цінностей, любові та взаєморозуміння між дітьми й батьками, необхідність щирої віри в Бога для формування правильного світогляду. Книга рекомендована дітям шкільного віку, а також їхнім батькам. УДК 291.313 ББК 86.37

ISBN 978-617-698-010-0 (рус.) ISBN 978-617-698-028-5 (укр.)

Чий це подарунок? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4 Навпаки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 Крихітка Рахіль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Вогник . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Найвродливіша потвора . . . . . . . . . . . . . . 35 Тато . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 Нічні страховиська . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 Скарбниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58 Два карбованці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64 Безпритульний тюльпан . . . . . . . . . . . . . . 80 Вкритий любов’ю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90 Знайдений . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103 Микита і зірочка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109 Лист татові . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119 Марійка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133 Нове вбрання для Любці . . . . . . . . . . . . . 139 Рідні батьки і справжнє ліжко . . . . . . . . 152 На порозі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 169 Плітка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 178 Мамине серце . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 186 Злий хлопчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 200 Обід-сюрприз . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 209 Візьми мене, мамо! . . . . . . . . . . . . . . . . . . 224

Вітя ще не вчиться, а Шурочка ходить до другого класу, тому вони і приїжджають до бабусі тільки тоді, коли канікули. Різдво і Новий рік брат і сестра зустрічають також у бабусі. У дворі дідусь встановлював ялинку і прикріплював до неї кольорову електричну гірлянду, а діти прикрашали її іграшками і блискучим «дощиком». Давно вже діти не вірили в Діда Мороза, тому що бабуся розповіла, що ніякого діда нема, а подарунки їм посилає Ісус, і що Різдво — це День народження Ісуса. Одного разу Шурочка запитала бабусю, чому на свій День народження Ісус не отримує подарунки Сам, а, навпаки, роздає їх дітям. Бабуся відповіла: — Це тому, що Ісус любить дітей, а ще Він — Син Божий, тож всі багатства світу належать Йому і тільки Він може подарувати подарунки всім дітям на землі. 4

Потім бабуся додала, що діти теж можуть зробити подарунок Ісусу. — Наберіть повну коробку добрих справ, загорніть її у блискучий папір послуху, обв’яжіть стрічкою чесності та старання — от і вийде чудовий подарунок Ісусові, — посміхаючись, сказала вона. Діти перезирнулися між собою, здивовано знизали плечима — і відразу забули про те, що сказала бабуся Таня. Зате бабуся не забула нічого. Після свят, привізши онуків додому в Одесу, вона про щось довго перешіптувалася з дочкою. Минув рік. Як завжди, Вітя і Шурочка приїхали до бабусі. Закінчили прикрашати лісову красуню ввечері, коли небо стало чорнильно-синім. Увімкнули гірлянду — і ялинка, мов неземна істота, ожила і закліпала веселим різнобарв’ям. Батькам ледве вдалося умовити дітей лягти спати. Вони довго ще вовтузилися у своїх ліжечках, схвильовано перешіптувалися про те, які подарунки знайдуть вранці під ялинкою. І ось, нарешті, Різдвяний ранок.

Діти, швидко одягнувшись, вибігли в садок. Під ялинкою стояли коробки та коробочки. На них були написи: «Вітьок», «Шурочка», «Тетяна», «Георгій»… Це — подарунки. Кожен повинен був узяти той, на якому написано його ім’я. Коли коробки розібрали, виявилося, що під ялинкою стоять ще коробочки різної величини, і на кожній написано «Ісус». — Дивіться, — радісно вигукнув Вітя, — це подарунки для Ісуса! Він, напевно, зараз прийде, щоб узяти їх. — Ні, ні, не прийде, — сказала бабуся, — у цих коробках подарунки, 6

які ми готували для Ісуса протягом усього року. Давайте подивимося, що кожен з нас подарував Йому. Коробочки занесли до будинку, діти сіли на килим, розклали свої подарунки: машину, ляльку, книжки, кольорові кульки, олівці і наклейки. Потім бабуся відкрила найбільшу коробку з написом «Ісус». Там лежали два товстих пошарпаних зошити. В одному були вірші, які бабуся писала ночами. В них ішлося про те, який Ісус добрий і ніжний Друг, про те, як бабуся Його любить і цінує Його любов, про те, як знайти Ісуса і зустрітися з Ним, про Його царство та Його життя на землі серед людей. Це був товстелезний зошит. У другому ж були записані цифри, а під ними — багато записів. Шурочка розгорнула зошит. — «Допомогти приготувати в церкві обід для безпритульних — зроблено, заштопати носки Вітюні — зроблено, зв’язати Шурочці шапочку — зроблено, прибрати квартиру хворій Глафірі Іванівні — зроблено…», — читала Шурочка.

Таких записів було багато — цілий зошит! Потім відкрили коробочку трохи меншу — там теж лежав великий товстий зошит. Шурочка відкрила і його. — «Допомогти будувати церкву — зроблено, нарубати дров Глафірі Іванівні — зроблено, полагодити електропровід сусідові — зроблено…» А в третій коробочці був Шурин щоденник і невеличкий блокнот. Бабуся відкрила щоденник і прочитала: — «Розмовляла на уроці — ‘‘2’’, не виконала домашнього завдання — ‘‘2’’, запізнилася на урок! Добре вивчила урок — молодець! Побилася з хлопцями — батьків просимо відвідати школу» … Та-ак… — зітхнула бабуся. Давай, подивимося, що в блокноті, може там щось цікавіше буде. Ось… «Понеділок — не прибрала своє ліжко, помила чашку; вівторок — не прибрала своє ліжко, безлад у кімнаті, порвала сукню; середа — ліжко прибрала, в кім8

наті не прибрала, посуд після себе не помила; четвер — допомогла чистити картоплю, у кімнаті не прибрано, посварилася з сусідською дівчинкою…» Шурочка опустила голову. Їй було соромно: вона згадала, що найбільшим подарунком для Ісуса були її добрі справи. — Давайте подивимося, що подарував Ісусу Вітя, — сказала бабуся, відкриваючи найменшу коробочку. — Не треба! — закричав Вітя.— Я знаю, що там поганий подарунок! Я виправлюся, бабусю, я буду добре поводитися, я буду слухняним, от побачиш! — Що ж, діти, постарайтеся до наступного Різдва підготувати трохи кращі подарунки.

— Це неможливо! — роздратовано сказала мама. — Що б я не попросила тебе зробити, ти все робиш навпаки! Ну що за нестерпне хлопчисько! «Нестерпне хлопчисько» стояло у кутку і шморгало носом. Ні, він не плакав, а лише вдавав, що плаче. Це для того, аби мама зглянулася і швидше простила йому. Проте хлопець навіть не здогадувався, що мамі набридли його впертість і непослух. — Ну добре, не хочеш робити так, як я кажу, — гаразд, — несподівано спокійно сказала вона і додала: — Я вирішила не карати тебе цього разу. Можеш не виходити з кутка і не йти, не грати з хлопцями. Мама пішла готувати обід, а Павлусь стояв і ніяк не міг збагнути, що йому робити. Щось було не так у словах мами, і він не знав: дозволили йому вийти з кутка чи ні. 10

З кухні доносилися аромати тушкованого м’яса. Страшенно захотілося їсти, але Павлик стояв у кутку і ніяк не наважувався вийти з нього. Нарешті прийшла мама. В руках у неї був рушник, яким вона витерла щойно вимиті руки. — Ну що ж, не пора не обідати, не ти не можеш не вийти з кутка, не мити руки і не йти їсти. Очі її лукаво блищали, але тон був серйозним. У Павлика в голові все перемі11 11

шалося. Він нічого не зрозумів з того, що сказала мама, і не знав, що йому робити. Мама, побачивши, що син продовжує стояти у кутку, сказала: — Ну, як не хочеш! І пішла. Павлик ще трохи постояв, але шлунок так настирливо вимагав їжі, що він не витримав і попрямував до кухні. Мама спокійно їла. — А, ти не прийшов не їсти? Не добре, не мий руки, не сідай і не їж. У Пашки в голові знову все перемішалося. Він стояв з широко розплющеними очима, його нижня щелепа відвисла. Що робити? Що сталося з мамою? Може, вона занедужала? Чи, може, сам Павлик захворів? Найголовніше ж — він не знав, що може робити і чого робити не слід! — Ну що, ти не стоїш і не сідаєш, і не їси, і не мовчиш? — абсолютно спокійно сказала мама. Раптом Павлусеві сяйнула думка: у мами якась дуже рідкісна хвороба. От тільки

яка? Хлопчик вирішив побігти до Дмитра Івановича, сімейного лікаря, і покликати його на допомогу. Через хвилину він уже мчав вулицею до будинку лікаря. Дмитро Іванович був удома. Він відразу погодився піти і подивитися, що трапилося. Щоправда, спершу зателефонував Павликовій мамі. Під час їхньої недовгої розмови лікар якось дивно поглядав на свого гостя. «Це через мене занедужала мама!» — раптом зрозумів хлопчик. Вдома лікар замість того, щоб оглядати маму, пив разом із нею чай і все вихваляв яблучний пиріг. Коли він зібрався йти, Павлусь схопив його за рукав і пошепки запитав, що з мамою. — З твоєю мамою все гаразд, а от з тобою, друже мій, справи кепські. Подумай про це. Павлик розгублено дивився лікареві вслід. «Це, мабуть, у мене щось зі слухом. Може, мама говорить все правильно, а я неправильно чую», — думав він.

— Ти не втомився, як видно. Тоді не йди гуляти, — поплескала мама його по плечу і пішла в сад. «Я дізнаюся, в чому тут справа, — вирішив Павлик, — і якщо я винен, то виправлю все сам!» Перше, що він зробив, — це поїв, бо дуже вже зголоднів. Після обіду хотів побігти в сад, аби подивитися, як почувається мама, але раптом згадав, що тепер, коли мама хвора, він повинен допомагати їй. Хлопчик помив посуд, прибрав зі столу і підмів підлогу. Коли він вибіг у сад, побачив, що мама зрізає відцвілі квіти троянд. Павлусь одягнув садові рукавички і зібрав колючі зрізи у смітник. До самого вечора він допомагав мамі робити різні справи. — Чому ти не йдеш гуляти? — запитала мама. «Знову починається… — подумав хлопчик. — Раніше вона запитувала навпаки: чому я постійно гуляю? Значить, вона ще хвора». 14

— Я хотів тобі допомогти. — тихо промовив він. — Спасибі. Ти допоміг. А тепер можеш відпочити. — Справді? — Справді. «Здається, мама одужала! — зрадів він. — Ну, тепер я можу піти пограти з хлопцями у футбол». Так чудово закінчився цей день. Але за одним днем настає інший. І ось він уже прийшов, а Павлусь й досі ніжиться в ліжку. «Я вчора багато працював, мама вже здорова, можна сьогодні трохи полежати», — думав він. — Павлику, ти вже прокинувся? — почувся мамин голос. — Ні-і, я ще сплю, — ліниво потягнувшись, сказав Павлик. — А-а-а… Ну тоді не вставай, не вмивайся, не йди не снідай, не я не тебе не чекаю. Павлусь схопився, мов ошпарений: ось, знову починається! Він швидко застелив 15

постіль, вмився і, квапливо поснідавши, помив посуд, прибрав на кухні. З того часу так і повелося: тільки-но Павлик забуває, що треба бути слухняним, у мами знову проявляється хвороба: все вимовляється навпаки. Але варто йому одуматися і почати чинити правильно — все ставало на свої місця. І що це за недуга така?! Ви не знаєте, друзі?

16 16

Рахільці всього лиш три з половиною роки. Вона ще зовсім маленька. Але це тільки нам, дорослим, так здається. Насправді Рахіль вже багато знає і багато що розуміє. Наприклад, вона знає, хто такий Ісус, Син Божий. А ще вона вміє з Ним розмовляти. Майже так, як з мамою. От тільки Рахіль знає, якщо заплющити очі, то ця розмова з Ісусом кращою виходить. А коли говориш із мамою, тоді краще дивитися просто в очі. Мама у Рахілі сувора і дуже турбується про доньку. Ні, не тому, що Рахілька неслухняна, просто вважає її ще маленькою і боїться, аби чогось не трапилося, адже вона в неї — єдина. А ще тому, що у Рахілі не буде більше братиків і сестричок, бо мама дуже хвора. Маленька це знає і не сердить маму дрібницями, намагається добре поводитися, не пустувати… Ну, хіба що тільки 17

трішки-трішки, коли мама відвернеться. Вона жаліє маму, адже тій доводиться багато і важко працювати. Ось скільки багато знає Рахіль. А ще вона знає, що у неї особливе ім’я. Мама каже, що воно біблійне. І це нічого, що діти сміються, — ім’я дівчинці подобається, особливо коли мама їй каже так лагідно-лагідно: «Рахілько моя, сонечко моє!» Коли я познайомилася з Рахількою, їй був лишень один місяць. Це було в церкві, куди дівчинку, всю закутану в мереживну ковдрочку, принесли батьки для благословення. Рахілька швидко підростала. Ми раділи, коли вона зробила перші кроки; потім хвилювалися, коли вона вперше в житті декламувала вірш. Щоправда, ніхто, крім мами, нічого не зрозумів, але однаково всім було весело слухати крихітку, яка не може ще вимовити букву «р», але жваво декламує вірш. Зате потім, коли вона була в лікарні, і буква «р» почала вимовлятися, Рахіль цілими днями не замовкала. Вона співала християнські 18

гімни, різдвяні пісеньки і декламувала вірші, які ще не встигла прочитати в церкві. Всім прочитала: і нянечкам, і медсестрам, і лікарям, і хворим дітям, і їхнім батькам. Так уся лікарня дізналася про Господа Ісуса і про маленьку християнку Рахіль. Рахіль дуже любить свого Господа, тому що й Він любить її. Вона це точно знає. А дізналася про це ось як. Одного разу Рахіль побачила велосипед. Яскравий, триколісний, з блискучим дзвіночком. Трішки старша дівчинка каталася на ньому і щоразу, коли під’їжджала до Рахілі, дзеленчала у дзвінок. Який це був чудовий звук! Так дзвенять маленькі різдвяні дзвіночки. Рахілька, мов зачарована, дивилася на дівчинку та її дивовижний велосипед. — Ходімо додому, Рахіль, — покликала мама. — Ще трохи, ну будь ласка! — просила дівчинка. — Подивися, який… — вона не знала, як це називається. 19

— Бант? — запитала мама. — Ні, ЦЕ! — Ох, велосипед! Так, гарний. Ну, ходімо додому. Вже смеркає. Вночі Рахілі снилася дівчинка з бантом, яка їздила на велосипеді і весь час дзеленчала дзвіночком. Вранці Рахіль прокинулася рано, встала з ліжка й підбігла до вікна. Але дівчинки на велосипеді не було у дворі. Рахілька зажурилася. — Ти що така кисла? — запитала мама. — Горло болить? Рахіль заперечно помотала головою. — Не болить! Лісапеті хочу! — Який ще «лісапеті»? — Ну, вчора, пам’ятаєш? — А-а-а, велосипед? 20

— Ну так, я і кажу — лісапеті! Мама засмучено похитала головою. — Я б купила тобі, але у нас немає грошей. — А чому у нас немає грошей? — Тому що я мало заробляю і багато плачу за твій дитсадок, за квартиру, а ще за їжу та одяг для тебе. Тому на велосипед не вистачає. Рахіль зрозуміла, що ніколи в неї не буде велосипеда, оскільки мама завжди каже, що не вистачає грошей. Грошей немає ні на цукерки, ні на ляльку, ні на м’яч. Рахіль вже багато разів це чула. Сльози з маленьких краплинок перетворилися на струмочки і потекли по щоках, капаючи на піжаму. — Не плач, сонечко моє, не плач, — сумно сказала 21

мама. — У мене немає грошей, але ти вже знаєш, у кого вони є. — У кого? — витираючи рукавом сльози, запитала дівчинка. — Невже не пам’ятаєш? Хто тобі на Різдво подарував шапочку, а на День народження ляльку? — Ісус! Рахіль згадала, що мама тоді казала: всі ці подарунки послав Ісус. — Давай помолимося і попросимо, щоб Він подарував тобі велосипед, — запропонувала мама. І вони помолилися. Потім мама пішла готувати сніданок, а Рахіль почала чекати, коли Ісус принесе подарунок. Але Ісус не йшов і не ніс подарунка. Вже настав полудень, а потім вечір, але Його все не було. — Чому Він не приніс мені подарунок? — запитала вона у мами. — Мабуть, хоче, щоб ти сама просила Його, без моєї допомоги. Попроси ще раз. І Рахіль почала молитися вранці і ввечері, кожного дня. Але Ісус все не йшов. 22

«Може, у Нього теж не вистачає грошей», — подумала вона одного разу і сумно зітхнула. Раптом хтось подзвонив у двері. Мама пішла відчиняти. «Може, це прийшов Ісус?» — захвилювалася Рахіль. Але почула веселий голос тітки Віоріки: — А де наша красуня? Де наша розумниця? Ану ж бо, біжи сюди, дзиґо, подивися, що тобі Бог послав! «Бог? Хто такий Бог? — здивувалася Рахілька і відразу ж згадала, як мама казала, що Ісус — це Бог! — Це Ісус! Ісус мені прислав подарунок!» І вона побігла в передпокій, де стояла усміхнена тіточка, яка схопила Рахіль, щойно та з’явилася в дверях передпокою. — Ну, дзиґо, вгадай, що в коробці! — ВЕЛОСИПЕД! — Звідки ти знаєш? — здивувалася тіточка Віоріка. — Ти ж сказала, що це Бог послав, а я Його просила подарувати мені велосипед! У коробці справді був триколісний велосипед, з блискучим дзвоником, який дзеленчав, як різдвяні дзвіночки.

Іванко дивився у вікно і не знав, радіти йому чи ні. На вулиці стояв мороз — міцний, кусючий, лютий. Потрібно було постійно стежити за щоками, носом, щоб не відморозити їх. Навіть найтепліші рукавиці не рятували від укусів морозища. Так хотілося вибігти на вулицю, пограти з хлопцями у сніжки, зліпити снігову бабу з морквою замість носа і вуглинами замість очей. Але мама не пускала. — Ще захворієш або відморозиш ніс, — казала вона, суплячись. — Пусти дитину на повітря, Ганно, інакше задихнеться у квартирі, — сперечався з нею дід. — Не пущу, — ще більше гнівалася мама, — він у мене один, іншого немає. Не дай Боже, що трапиться. — Бога згадала, начебто віриш, але не довіряєш. 24

— Береженого і Бог береже, — відрізала Ганна, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Ех ти, бідолахо, — звертаючись до онука, але хитро поглядаючи на дочку, сказав дід. — Сидиш тут, пилом вкрився, павутиною заріс, задихнешся невдовзі в міській квартирі. А на вулиці повітря свіже, морозне, чисте. Бачиш, вранці сніг новий випав, повітря, як хтось через фільтр пропустив, весь бруд і пил на землю поклав. Та на такому повітрі всі мікроби враз згинуть. Той, хто гуляє в мороз, завжди здоровішим буде. Ганна мовчки чистила картоплю, Іванко дивився у вікно, дід невдоволено позирав на обох нащадків. Нарешті, Ганна, подумавши, сказала: — Гаразд, іди гуляти, — і додала, усміхнувшись, — а дід за тобою пригляне. Але дід не образився, він тільки й чекав, коли внука відпустять з ним на прогулянку. Самому в його віці ходити по 25

мерзлому снігу боязно — раптом ненароком впадеш, нікого навіть буде покликати на допомогу. А вдвох і веселіше, і надійніше. Він швидко одягнувся і терпляче чекав, поки мама на Івася черговий светр одягне. — Упріє хлоп’я, навіщо, як капусту, вкутувати? — обурювався він. А Іван стояв сумирно. Йому належало мовчати і робити, що наказують. Сказали ж одягти футболку з довгим рукавом, байкову сорочку, два светри, тілогрійку на козиній шерсті, шубу, вушанку, товстий шарф, дві пари колготок, дві пари теплих вовняних шароварів, дві пари теплих махрових шкарпеток, валянки з галошами, дві пари рукавиць — одні вовняні, другі хутряні на резинці, що була прив’язана до петлиці на комірі. Після всієї процедури одягання хлопчик був схожий на колобка в шубі або дуже товсте ведмежа в блакитному шарфику. — Ну, ходімо чи як? — запитав дід. — О-гу-ги, — вимовив Іванко крізь шарф, і це означало: «Ну, ходімо». 26

Вийшовши у двір, Івась насамперед звільнив рот і ніс від маминого дбайливого кляпу і запитав: — Куди підемо? — У парк, — відповів дід. — Але ж це далеко. — Далеко, і я думаю, тобі в цих обладунках не дійти — спітнієш і втомишся. Давай-но, брате, я тебе зроблю трішечки легшим. Зайдімо в сусідній під’їзд. Дід зняв з Івася тілогрійку і вовняні рукавиці. Потім знову одягнув шубу і пов’язав шарф. — Ну ось, тепер можна йти, — сказав він, кладучи до своєї спортивної сумки внукові речі. — Думаю, на зворотному шляху вони тобі знадобляться, а зараз вперед, рятувальнику. — Чому рятувальник? — весело запитав Іванко, якому тепер було легше і приємніше йти. Він дихав свіжим морозним повітрям і радів зимовому сонцю, яскравому бла27

китному небу і деревам, які вбралися у біле вбрання. — Та тому, що ми йдемо рятувати білок. — Білок?! — Саме так. Я взяв трохи горіхів, щоб їх підгодувати. — Так ти ж розповідав, що білки влітку запасають горішки на всю зиму. — Та воно так, але бувають і в білок неприємності. Ці запаси можуть від’їсти й інші тваринки — та й взагалі, хіба мало яка біда трапитися може з

28 32