Найголовніша краса by Smirna Cherkassy

Черкаси СМІРНА 2016

УДК 23/28 ББК 86.37 А 47

Серія «Мої улюблені оповідання». Серія заснована у 2005 році

Алєксєєва, А. А 47

Найголовніша краса / А. Алєксєєва. — Черкаси : — Смірна, 2016. — 168 с. : іл. — (Серія «Мої улюблені оповідання»). ISBN 978-617-698-031-5

У збірці «Найголовніша краса» письменниця Алла Алєксєєва розповідає цікаві й повчальні історії з життя Настусеньки, доньки лісника. Читач побачить, як допитлива, добра й чиста душею дівчинка потрапляє у різні життєві ситуації, як вона справляється з ними. Дівчинка всією душею тягнеться до Бога, і Господь щедро нагороджує її радістю й мудрістю. Книга рекомендована дітям молодшого й середнього шкільного віку, а також їхнім батькам. УДК 23/28 ББК 86.37

ISBN 978-617-698-013-1 (рус.) ISBN 978-617-698-031-5 (укр.)

Зміст: Найголовніша краса . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Сліди . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 Павучок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 Таємниця для Аськи . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31 Під крильцем . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 Так, як мама . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51 Безстрашна Настя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 Вчителька . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 Орлик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75 Подарунки для Ісуса . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83 Ластівчине гніздо . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95 Яблучко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107 Барвистий килимок . . . . . . . . . . . . . . . . . 117 Мирися, мирися — не бийся, не сварися . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127 Давні друзі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137 Копієчка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 147 Дорожча від перлів . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157

уже давно, а може, й недавно, живбув лісник — чолов’яга міцний та серйозний. Всяк, хто в ліс з лихою справою приходив, боявся зустрітися з ним. Але знали і дерева, і птахи, і звірина лісова, і люди добрі, що серце лісника було жалісливим і чесним. Де біда, туди і лісник поспішає: чи дерево підняти, чи птаха підлікувати, звіра з пастки визволити. Та й дружина лісникові до пари була: і красуня, і розумниця, і майстриня, за що не візьметься — все у неї до ладу робилося. Синів у них не було, але лісник із лісничихою не сумували, тому що серце їхнє тішила крихітка Настуся, донечка-сонечко. І не дивно: дівчинка дуже лагідною була. Проведе по батьківському обличчю рученятками — всі зморшки розгладить, погляд пом’якшить, вуста у посмішку розтягне; по материному — неначе промінчиком все обличчя осяє. Що й казати: єдина радість у батька та матері. Пестили вони її та голубили, але не потурали в усьому, в суворості та Божій пошані 6

виховували. Так і росла Настуся слухняною та доброю дівчинкою. Одне лиш засмучувало батьків: оченята у Настусеньки були різними. Одне — слухняне: куди дівчинка захоче, туди й дивиться; друге ж все намагається за першим підгледіти. Тому й погляд у Настусі був косеньким. Але, певна річ, який батько свою дитину не любить?! Відвезли Настусю до лікаря, але той лиш руками розвів, тільки й зміг, що окуляри приписати. Ще більше лісник з лісничихою почали доньку берегти та любити. Та через неслухняне очко сталася у дівчинки біда. Ось як це було… Підростала Настуся. Сім рочків вже виповнилося їй. Подумали батьки, порадилися — та й вирішили доньку віддати до школи. І хоч як гірко було їм розлучатися зі свою єдиною радістю, та нічого не вдієш: дівчинка тямуща, вчитися потрібно, та й життя своє налагоджувати… Все б добре, тільки школа в селі розташована, далеко від 7

лісу. Від лісникової хати півранку потрібно чимчикувати. Влітку ще нічого, а взимку по снігових заметах не дуже й походиш. Пошила лісничиха доньці сукню особливу, синю-синю, мов глибина морська; комірець сплела біленький, мереживний, як хмаринка весняна; фартушок пошила веселенький, як галявинка літня, і також мереживом обшила. Ошатно вбрана Настуся, тільки погляд невеселий. Слухняне очко глянуло на матір із батьком, на рідний дім — і сльозу зронило, а неслухняне як глянуло на свою пару, як побачило, що те плаче, то й собі цілий струмок сліз пролило. — Не плач, донечко, не плач, серденько моє, не назавжди розлучаємося, по неділях батько додому забиратиме. Ти вчися старанно, тоді тобі й журитися ніколи буде. Так, дивись, від неділі до неділі час швидше пролетить, — гладила лісничиха доньку по голівці, а сама крадькома свою сльозу втирала. У селі змовилися з однією жінкою, поселили Настусю в неї. Жінка доброю вия8

вилася. Обіцяла дівчинку і годувати, і поїти, і доглядати. Поплакали батьки — та й додому в ліс зібралися. На ранок Настуся пішла до школи. А там дітей — видимо-невидимо. Мов пташки щебечуть, веселяться та гомонять між собою. Повеселішала і Настуся, сподобалася їй школа. Ніколи раніше вона дітей не бачила, а як побачила, так серцем і припала до них. Та й уроки їй дуже сподобалися, а ще більше — вчителька: молода, вродлива, коса до пояса, а вже ж яка добра та лагідна, іншої такої не знайдеш. Вона Настусю відразу примітила і полюбила. То слово добре скаже, то до зошита зайвий раз загляне, то задачку допоможе вирішити. А Настуся і рада з того, дуже старається: вчить уроки ретельніше, сидить тихіше, щоб вчительку не засмутити. Так і раділи одна одній. Тільки недовго радість із Настусею дружила — настав час і біді прийти. Поки Настуся соромилася та до дітей приглядалася, все тихо і добре було. А тіль9

ки-но підійшла до дівчаток побавитися, ті відразу на сміх підняли: — Куди тобі з нами бавитися, ти ж на себе поглянь, потворо! Відтоді Настю вся дітвора почала дражнити. Бавитися з нею ніхто не хотів, навіть за парту поруч сісти ніхто не побажав. Не плакала Настя, але на лиці змарніла. Помітила господиня, що квартирантка засумувала, і занепокоїлася, почала розпитувати, що сталося. Але як тільки жінка не старалася, нічого їй Настуся не сказала. Першої ж неділі розповіла добра жінка про своє хвилювання батькам. Засмутилися батько з матір’ю. Як тільки повернулися додому, нагодувала лісничиха донечку солодкими пирогами, вмила, причесала. Заспокоїлася Настуся і пригорнулася до матері. А та її і питає: — Щось ти, голубко моя, зажурилася, схудла. Знудилася, мабуть, в чужій стороні, чи, може, ображає хто? 10

— Нічого, матінко, нічого рідная, все добре, все гаразд, — тихо промовила Настуся. А неслухняне очко все на братика дивиться, наче запитує: «Будемо плакати чи ні?» Але Настуся язика прикусила і мовчить, так і не заплакала, стрималася. Не хотілося їй матусю засмучувати. Тільки ж материнське серце не обманеш, чує воно біду. Зажурилася лісничиха, а потім і каже: — Чи пам’ятаєш, ластівочко моя, чому я тебе вчила? Як спати ляжеш, помолися Богу, щоб охорону біля тебе поставив; як вранці встанеш, подякуй, що ще один день життя дав тобі, за сонечко, за небо та птахів, за ліс і поля, за батька та матір. Потім же проси, серденько, день прийдешній благословити. — Пам’ятаю, матінко, я все так і роблю. — А тепер хочу навчити тебе нової науки. Слухай, доню, уважно. Коли хто скривдить тебе або занудьгуєш ти, проси Бога потішити, проси навчити любити кривдника і не віддавати злом за зло. Проси 11

допомоги у Нього, якщо самій впоратися буде важко. Тоді горе твоє стане маленьким, а радість великою. — Добре, матусю, — тихо відповіла Настуся. Солодко дівчинці в батьківському домі, але пора до школи повертатися. Хоч і не лежить її серце, а їхати треба. Коли повернулася до села, добра господиня всіх чаєм і пирогами пригостила. Поїли, поговорили, та ліснику в ліс вже пора їхати. Вклонився господині, на доньку журно подивився — і додому з сумними думками поїхав. А Настуся до школи зібралася. Йде, а душа назад її тягне. Та нічого не вдієш, треба себе перемагати. Дійшла. На уроках була слухняною і старанною, як завжди. Та ось настав час перерви. Всі дітки забавляються, а вона осторонь стоїть, черевичком по землі водить. Окуляри на носик сповзли, а оченята почервоніли, ось-ось слізьми 12

заллються. Аж тут згадала Настя матусин наказ і прошепотіла: — Боже, Ти добрий, не залиши мене, пошли мені подружку, щоб і мені було з ким бавитися, щоб не казала вона мені образливих слів, щоб любила мене за добре серденько, а не за гарне личко. Тільки-но помолилася, як чує: — Чом ти, дівчино, від усіх самотою стоїш? Чом до подружок не йдеш? Перед нею стояла старенька бабуся: коси сиві, як хмаринка, хусточка біленька на голові; та й уся вона, неначе з повітря, тоненька, маленька, а очі, а очі ж то… очі добрі, сині, мов небо. — Не люблять вони мене, гонять. Кажуть «потвора», «косоока», — прошепотіла Настя, і підборіддя у неї затремтіло. — Ось воно що! Та це вони ще зелені! А ось ти послухай… Краса Богом всім порівну дається. І в тебе вона є! Тільки в кожного по-різному виявляє себе. Ось у тієї, поглянь, 13

які кучері — в кучерях її окраса. А у цієї сміх який дзвінкий, чуєш, як заливається — її краса у сміху. А ось та, чорнявенька, лицем вродлива — у тому її краса. А в тебе найголовніша краса — вона не зовні, а в душі, у серденьку, ось тут! І старенька, як добрий ангел, поклала свою легесеньку руку дівчинці на серце. — Запам’ятай що кажу, все життя пам’ятай! Ось тут, в серці головна краса! Ти помилуйся чужою красою, і в тобі вона примножиться. І тебе будуть любити, до серця твого горнутимуться!! Йди-но до них. Дивись на них, як на малюнки дивишся, без зла, без образи! І буде в тебе краси в серці, в душі все більше і більше… Ходи! — і вона повела Настусю до дівчаток. Дівчатка, як угледіли стареньку, гратися перестали — слухають. — Я вам, діточки, вашу пропажу знайшла і до вас привела. Ви подружку свою більше не губіть. Оченята в неї слабенькі, тому їй одній ніяк не можна. Ось і ди14

віться, щоб не відбивалася від вас, щоб із вами була завжди! Вона всіх вас любить, серце у неї добре, гарне. Бережіть її! Адже ви також добрі!.. А що очко косеньке, так і дощик косий, а без нього трава не росте! І сонечко, трапляється, косо дивиться, а з ним нам радість! Та й коси плетуть косо, а гарно. Коли хтось про це не знає і почне дражнити вашу подружку, то ви не давайте її кривдити, поясніть тій людині так, як я оце вам пояснила. Ось вас скільки — і всі їй заступниці! Бережіть одна одну — добре вам буде! — Гаразд, бабусю, — сказала дівчинка, у якої краса на лиці. — Йди до нас, Насте, — покликала та, яка в кучерях красу мала. Почали й інші дівчатка Настю кликати, і відразу всім добре та весело на серці стало. Відразу дівчатка побачили, яке у Настусі добре та лагідне серце. Полюбилася дітям Настусина сердечна краса. 15

Кинулася, було, Настя старенькій подякувати, а бабусі мов і не було, лише далеко, на іншому кінці вулиці, неначе біла легенька хмаринка пливла… З того часу Настусю ніхто не кривдив. Якщо якесь хлопчисько починало дражнити, дівчатка горою на захист ставали і бабусині мудрі слова про дощик косий та про сонечко говорили, нікому ображати не дозволяли. І добре їм, подружкам, разом було: радісно, весело. А все тому, що найголовніша краса в людини не на обличчі, не в очах і не у волоссі, а в серці криється — там, де Бог живе, там, де Він додає Своєї краси.

В чому криється найголовніша краса? Намалюй.

палахнула барвами осінь. Дерева милували зір жовтим та багряним листом. Лише подекуди залишалися маленькі острівки зелених крон. Трава ще не пошерхла, а навпаки, після осінніх дощів навіть посвіжішала, повитикалося багато нових зелених травинок. Осінні квіти і собі гордовито доповнювали розмаїту картину осені. Така осінь Настусі подобалася куди більше, ніж літо чи зима: і сонечко гріє, а не пече, і вітерець свіжий, але не морозяний. Кетяги горобини звисають на кущах, мов червоні рубіни; яблучка лісові, мов бурштинові, міняться під осіннім сонечком; темно-сині намистинки терену прикрашають кущі. Червоним вогнем горить листя глоду, акація шелестить лимонним листячком… Краса та й годі! Любить Настуся гуляти таким лісом. Особливо тепер, коли навчилася в сідлі триматися. Тому-то й узяв лісник із собою доньку. Обхід лісу вдвох веселіше робити. 20

Лісник кожне деревце оглядає: яке всохло або захворіло — мітки ставить на вирубку, яке криво росте — взимку потрібно обрізати, вирівняти, де густо — прорідити, де порожньо — підсадить. І в лісі порядок має бути. Ось так, наглядаючи за лісом, помаленьку рухалися вони від галявини до галявини. Раптом — що таке?! Під дубом уся земля порита, коріння, мов жили, з-під землі стирчить. На галявині ні травинки, ні квіточки — багнюка одна. — Що це, таточку? Дуб же всохне! — Ех-ех-ех… Потрудився кабанище… Ходімо, засиплемо земелькою коріння, може, дерево не всохне. Сказано — зроблено. Коріння прикрили землею, щільно втоптали її. Рушили далі. Тихо коні йдуть: в лісі копита не стукають. Тільки й чути, що сорочине тріскотіння. Білобокі пліткарки від самої лісникової хати їх проводжали і кожен крок голосно обговорювали. 21

— Татусю, глянь, а на тій галявинці і квіти цвітуть, і трава зелена, і дерева не поламані, — зраділа Настя. Прив’язали коней і пішли сліди роздивлятися. — Дивись-но, ось листячко зірване. Охайненько так, гілочки не зламані… Схоже, косуля тут столується. Так і є! Бачиш, тут слід копитця і тут. Ач, як траву легенько прим’яла, ніби не по землі ступає! Нічого не скажеш, ніжна тварина, тендітна. — Чому косуля дерева не ламає, а кабанище все псує? — Характер у них різний. Косуля листям дерев та травою харчується. Багато з одного дерева не зірве, щоб не попсувати, адже і в наступному році харчуватися потрібно буде. І траву з корінням не вирве, бо вона цю травичку і взимку з-під снігу щипатиме. А кабан, як будь-яка свиня, їсть усе: і траву, і коріння, і черв’яків, і личинки з-під землі вириє, і торішнє листя під снігом знайде. Рити землю, а потім вивалятися в ній — 22

найбільше задоволення для нього. Тому-то там, де стадо кабанів харчується — пустка та багнюка. У людей теж так буває. Один живе — по ньому лише добро залишається, інший за собою одне тільки горе лишає. В одного сліди квітами цвітуть, а в іншого — болотом затягуються. Один своїм життям славить Бога, інший — засмучує Його. Стеж, Настусе, за тим, які сліди залишаєш.

бпадає листя… А для Насті нова радість. Бігає вона від дерева до дерева, збирає осінній букет. Особливо гарне кленове листя. Широке, різнокольорове. Наче художник їх аквареллю розфарбував. І жовті з зеленими розводами, і помаранчеві з червонястими цяточками, і салатові з темно-зеленим бережком. Настя величезний букет збере і в глиняний глек поставить. Гарно! Лісник на доньку дивиться, посміхається — солодко на серці, коли дитина радіє. Раптом Настя букет випустила, руками замахала, неначе з себе покривало знімала. — Що там, Насте? Що з тобою? — Павутиння! Павучище бридкий наплів! Підійшов лісник до доньки, павутину зняв і каже: — Це з якого боку глянути! Бридкий він на вигляд, а на ділі велику користь лісові приносить. Ти букет свій збери й історію про павучка послухай. 26