Живе джерельце 3-2016 by Smirna Cherkassy

3 ( 57 ) • 2016

зуття — це та частина нашого вбрання, яка захищає стопи ніг. Маючи зручне взуття, ми можемо безпечно ходити всюди. Носити взуття готовності звіщати Добру Новину — означає мати сміливість розповідати про Христа.

ей світ створив наш Бог Творець! Як ви думаєте, чому у всіх країнах є християни? Тому, що Христос звелів Своїм учням: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!» (Мк. 16:15). Він наказав їм іти до всіх людей і проповідувати Добру Новину, велів бути благовісниками. Хто такий благовісник? Благовісник — це людина, яка розповідає іншим людям про Ісуса Христа і про Його любов до нас. По всьому світу працюють місіонери, які несуть людям звістку про Христа. Багато людей таким чином увірували в Бога, тому християни є у всіх країнах.

дного разу до недільної школи прийшов благовісник. Він розповідав дітям про те, як звершує служіння Богу на далекій півночі. Діти дуже уважно слухали благовісника. На закінчення своєї розповіді він додав: — Діти, ви теж можете бути маленькими благовісниками, якщо будете розповідати людям про любов Ісуса Христа. — А мене мама так далеко не пустить, — із сумом сказав Мишко. — Але вам і не потрібно нікуди їхати, — відповів благовісник. Діти принишкли. Тільки одна дівчинка ледь чутно запитала: — Як це не треба? Тоді ми не зможемо стати благовісниками. — Друзі, ви можете розповідати про Бога тим, хто живе поруч із вами: рідним, сусідам. А також можете розповідати дітям, з якими бавитеся на вулиці. Сповіщати про Бога потрібно всім людям. І, що ще дуже важливо, треба молитися за цих людей. Після таких слів маленька Ніна вирішила, що вона буде розповідати людям про Бога. Своїм бажанням дівчинка поділилася з татом. Він уважно вислухав її, а потім сказав: — Доню, у тебе дуже гарне бажання. Але я хочу, щоб ти знала: служити Богу нелегко, тому що багато людей не вірять в Ісуса і не бажають слухати Новину про Нього. Однак Бог завжди посилає Свою допомогу тим, хто служить Йому.

У вологій кімнатці на горищі однієї вбогої оселі жив хворий хлопчик Том. Рано залишившись сиротою, він перебував під опікою далекої родички, яка не дуже обтяжувала себе турботою про сироту-інваліда. Однак Том був радий, що є людина, яка пам’ятає про нього. Після смерті батьків Том остаточно зліг у ліжко. Мама навчила Тома читати й писати, але оскільки сама не пізнала Істину, то ніколи не розповідала синові про Бога. Лежачи день за днем на самоті, Том захотів щось дізнатися про Бога і мріяв дістати Біблію. Коли сказав про це тітці, почув у відповідь іронічний сміх: тітку ніколи не цікавили ці питання, і вона не могла зрозуміти, навіщо Тому Біблія. Одного разу до нього скрипучими сходами примчав його єдиний друг Джим. Він знайшов роботу в іншому місті і прийшов попрощатися з Томом. — У мене є подарунок для тебе, Томе, — сказав змовницьки Джим, сівши на край ліжка і дістаючи щось із кишені. — Ось тобі шилінг. Ти повинен купити на нього щось особливе. — Який ти добрий, Джиме! Я таки хочу собі купити щось особливе. — Правда? — Я хочу купити Біблію… — Мені це не цікаво! Я стільки збирав, а ти, незважаючи на вбогість, витратиш ці гроші на якусь книгу? — Не гнівайся, Джиме. Ти поїдеш, і я залишуся зовсім один… Мені так хочеться купити Біблію. Пам’ятаєш, одного разу ми ходили до місіонерського будинку, і там проповідник розповідав про одну добру людину, Ісуса. Отож, я хочу з’ясувати, чи правду про Нього говорили. Будь другом, купи Біблію, це буде твоїм прощальним подарунком для мене. — Ну гаразд, Томе, я куплю, хоча не знаю, чи є сенс у цій книзі. 4

Джим неохоче спустився вниз і пішов до книгарні, аби придбати книгу для друга. Взявши до рук Біблію, Том засяяв від щастя. Відтоді вона стала для нього найулюбленішим і близьким другом. Том старанно читав Біблію і протягом місяця пізнав більше, ніж інші за роки. Єдиним Учителем його був Дух Святий. Том незабаром зрозумів, що послух волі Божій полягає в спасінні інших. «Недобре, що я тримаю цю благословенну вістку тільки для себе, — думав Том. — Але як зробити, щоб про Христа почули інші, коли я прикутий до ліжка?..» І тут йому спало на думку: «А що, коли писатиму на папері окремі вірші з Біблії і викидатиму з вікна на вулицю?» Тому ця думка сподобалася і він почав писати. Хлопчик багато тижнів писав папірці, та, перш ніж викинути їх на людну вулицю, завжди молився. Одного вечора він почув чужі кроки на сходах. До кімнати увійшов незнайомий чоловік. — Це ти кидаєш із вікна папірці з віршами із Біблії? — запитав гість. — Так! А Ви не чули, чи потрапив хоч один папірець комусь до рук? Я не звертаю уваги на біль в спині, весь час пишу і пишу. Дуже радий, що можу хоч так працювати для Бога. Коли я побачу Ісуса в небі, то скажу Йому: «Як тільки я пізнав Тебе, то робив усе, що міг, щоб служити Тобі». Думаю, Ви тепер теж будете шукати можливості послужити Христу. — Сину мій, я втратив свої можливості… Колись і мій син був хворий. Одного разу я зібрався в місто у невідкладних справах і нахилився, щоб поцілувати його. Він сказав мені: «Тату, я хочу щось зробити для Ісуса, бо як піду до Нього з порожніми руками?» Ці слова не давали мені спокою цілий день. Увечері, коли проходив вашою вулицею, на мій капелюх упав скручений папірець. Я розгорнув його і прочитав: «Ми мусимо виконувати діла Того, Хто послав Мене, аж поки є день. Надходить он ніч, коли жаден нічого не зможе виконувати» (Ів. 9:4). Це був наказ, який зійшов із неба, він сколихнув мене

і змусив того вечора схилити коліна перед Тим, Кого вже знав двадцять років. Коли я дізнався від людей, що ці папірці пише прикутий до ліжка хлопчик, то засоромився своєї бездіяльності. Тепер я знову вирішив почати працювати для Вчителя, Якому ти так вірно служиш, але спершу хотів би хоч якось поліпшити твоє життя. Хочу тобі запропонувати поїхати зі мною в село, де б ти міг бачити дерева, квіти, чути спів птахів. Ти згоден? Втомлений хлопчик якийсь час задумливо дивився на гостя, а потім сказав: — Дякую Вам, пане, я не хочу легкого життя, тоді як мій Учитель зазнав такої болісної смерті. У небі я захоплюватимусь іншими справами, але до того часу, поки Він не візьме мене, краще буду продовжувати тут свою роботу. Я хочу утримувати свій погляд на Ньому. Для такого хлопчика, як я, отримати помешкання біля ніг Христа на віки вічні — велика радість! У відповіді хлопчика гість мимоволі відчув новий докір.

— Гаразд, синку, тоді я подбаю, щоб у тебе завжди була смачна їжа і доволі паперу… Повернувшись додому, цей чоловік швидко, як тільки міг, вибудував на своїй ділянці будинок для зібрань і став проповідувати мешканцям свого села Христа розп’ятого. Коли він зізнався людям, як вірш із Біблії, написаний хлопчиком-інвалідом, привів його знову до Христа, слухачі плакали. Багато з них і самі почали служити Господу. Взимку в дім проповідника прийшла звістка про те, що Том помер. Дещо пізніше йому доставили пакет із Біблією Тома. На її першій сторінці Том написав коротеньку молитву: «О, якби ця свята Книга стала для когось таким же дорогим другом, яким вона була для мене!» Одного разу проповідник дав Біблію Тома своєму синові, і коли той прочитав цю молитву, то глибоко вирішив віддати своє серце Господу. Пізніше він присвятив себе місіонерській роботі. Всюди, де тільки не бував, показував цю стареньку Біблію Тома і розповідав про маленького благовісника. Якщо вмираючий хлопчик міг відмовитися від усіх зручностей, навіть від свіжого повітря та сонця, то нам, напевно, варто пожертвувати заради Господа великим і багато чого зробити для спасіння інших!

Катерина АЛЄКСЄЄВА

шов 1983-й рік. Він вирізнявся особливо жорстокими гоніннями на християн. Багато віруючих сиділи у в’язницях і, не виходячи звідти, отримували нові строки ув’язнення. За перевезення духовної літератури християн заарештовували і присуджували до тривалого тюремного ув’язнення. Ніна знала це і все ж, покладаючись на милість Всевишнього, виконувала Його волю, брала участь у Його справі, хоча служіння доводилося здійснювати таємно. Вона приїхала до столиці рано-вранці. Напівпорожнім трамваєм доїхала до потрібного будинку і, перекинувшись кількома словами із господарями, виклала з двох великих сумок християнські книги. Потім поснідала в гостинному домі і поспішила знову в дорогу. Вітя, дванадцятирічний син господарів, попросився провести її. — Я тільки до зупинки, можна? — він повісив на плече порожню сумку і, крокуючи поруч, запитав: — Де ти живеш? Ніна посміхнулася і промовчала. Через конспірацію вона не мала права відповідати на такі запитання. — А навіщо ти приїжджала до нас? — не вгамовувався Вітя. — Чому так швидко їдеш? Ніна, як і раніше, мовчала, з посмішкою дивлячись на допитливого підлітка. — Я не відпущу тебе, поки не скажеш! — вхопився він за рукав її куртки. — Про це я можу сказати тільки пастору. Ось коли ти виростеш і будеш служителем, тоді… Очі у Віті загорілися і тут же згасли: — Мене ніколи не виберуть… — Звісно, не виберуть, якщо будеш таким надокучливим. А ти хочеш бути пастором? — Дуже! — відверто зізнався Вітя. — І тому я думав, що маю все знати! — Все знати тобі ще зарано, але дечого ти повинен навчитися вже зараз, тому що без цього не зможеш бути служителем. — А що це? — Найперше і найголовніше — потрібно всім серцем полюбити Господа, полюбити Біблію. Уже зараз тобі потрібно вчитися послуху. Сьогодні я чула, як мама кілька разів просила тебе винести сміття, а ти робив вигляд, що не чуєш, і продовжував займатися своїми справами. Служитель Божий повинен уміти слухати і виконувати. Ти пам’ятаєш історію Самуїла? Як тільки він почув своє ім’я, відразу побіг до священика і з готовністю слуги сказав: «Ось я! Ти кликав мене?» Це було вночі, і Самуїл цілком міг виправдатися: «Час пізній, хочеться спати. Не буду підводитися». Але ні, Самуїл, коли чув голос другий і третій раз, підводився і біг до Ілія. Вітя уважно слухав, згадуючи знайому історію про дитинство великого священика Самуїла. — Ось таким і має бути справжній служитель, — продовжувала Ніна. — А вчитися коритися голосу Божому потрібно з дитинства. Якщо звикнеш слухатися батьків, тобі неважко буде підкорятися Богові. Щоб бути служителем, потрібно ще добре вчитися і бути зразком для однокласників, сусідів. 6

Знайди дві великі сумки Коли Ніна замовкла, Вітя тихо сказав: з Бібліями та іншими хри— Це важко… стиянськими книгами! — Так, нелегко, — погодилася Ніна. — І важко буде до того часу, поки всім серцем не полюбиш Господа. А з Ним, з Його допомогою все буде під силу. Вітя похнюпився і глибоко зітхнув. — Що, тобі вже не хочеться бути пастором? — Хочеться, — хрипло відповів Вітя. — Пробач. Я так приставав до тебе з розпитуваннями… — Прощаю, Вітю. Ось ти вже і починаєш прислухатися до внутрішнього голосу. Адже це Дух Святий докоряє тобі, що ти неправильно поводився, намагаючись дізнатися те, що тобі зовсім не потрібно. Слухайся Господа завжди, і Він використає тебе, як Сам захоче! На прощання Ніна потисла Віті руку: — Я дуже хочу, щоб ти вірно служив Господу! І знову за вікнами трамвая замиготіли дерева, висотні будинки, магазини. Ніна подумки поверталася до бесіди з Вітею і щиро просила Бога вислати на побілілу ниву молодих служителів, які заради Господа не будуть дорожити своїм життям, а з радістю виконуватимуть будь-яку роботу в Його Ім’я.

«Господеві співайте, вся земле, з дня на день сповіщайте спасіння Його!» (1 Хрон. 16:23) Благовістити можна як словом, так і музикою. Юдеї здавна прославляли Бога на різних музичних інструментах. Єврейські музичні інструменти можна розділити на три класи: струнні, духові та ударні. Зі струнних інструментів відомі арфа, цитра та псалтир. Цитра була схожа на гітару, на ній грали пальцями. Духові інструменти були такі: сопілка, рід очеретяної трубки, флейта, на якій грали зазвичай за часів радості, срібні труби, які велів зробити Мойсей за велінням Божим для використання священиками в урочистих випадках; і, нарешті, ріг для сигналів і для сповіщення про ювілей або про наближення небезпеки до міста. Ударні інструменти: тамбурин, або бубон, виготовлялися зі шматка шкіри, туго натягнутого на металевий або на дерев’яний круг, і кимвали, або кастаньєти, що складаються з двох невеликих металевих тарілочок, які вдаряли одна об одну. Зазвичай жінки використовували їх під час танцю. У стародавніх книгах згадується також інструмент, званий по-єврейськи шагішім; вважають, що він мав форму трикутника.

В країні чужій і далекій, В краю, який рідним не став, Жила полонянка маленька, Ніяких не маючи прав. І плакала часто ночами, Хоч байдуже було усім, Що очі, залиті сльозами, Вдивлялись, де батьківський дім. Лишився той дім за горами, Де води Йордану, сад, гай… Забрали дівчатко від мами Сирійці, напавши на край.

6 Звершила великеє діло Дитяча порада проста… Давайте ж так само сміливо Звіщати усім про Христа! Та сталося все не відразу, На все є свій час і свій строк… Військового мужа проказу Очистив лиш Божий пророк.

Безправна маленька рабиня… І служить тепер день при дні Багатій та пишній княгині, Військового мужа жоні.

Та Бог не лишав і в неволі, У цьому великий був план, Аби відшукав Божу волю Військовий той муж Неєман.

Переклад з рос. мови С. БЕРЕЗИ Автор невідомий

Лікар уже закінчував перев’язку. Його дуже дивувала така незвичайна маленька пацієнтка, послана йому, напевно, самим Богом. Коли він закінчив свою роботу і хотів уже допомогти дівчинці підвестись з операційного столу, та зазирнула йому просто в очі. Її личко було вкрай стурбованим. — Пане лікарю, — сказала вона, — а Ви коли-небудь просили Ісуса увійти у Ваше життя? Лікар уважно глянув на дівчинку. — Ні, люба моя, — відповів він. — Боюся, що ні. Я якось не відчував у Ньому потреби… Принаймні до сьогоднішнього дня. — Але, пане лікарю, хіба вам не хочеться потрапити у Небо? Незважаючи на досить критичний, навіть розлючений вираз обличчя медсестри, котра стояла поруч, лікар відповів чесно: «Так, Маріанно. Я хочу потрапити на Небо…» — Хочете, я допоможу Вам помолитися і попросити Ісуса, щоб Він простив Вам і став вашим Ісусом? — запитала дівчинка. На подив медсестри, лікар ствердно кивнув і сказав: «Так!»

І тоді ще дуже маленька дівчинка допомогла лікареві, котрий був значно старшим від неї, висловити молитву його серця, в якій він просив Ісуса змити його гріхи, увійти в його серце і життя та стати його Ісусом… Потім лікар дбайливо підвів свою маленьку пацієнтку зі столу, обняв і зазирнув у її личко поглядом, сповненим такої любові, якої він ніколи не відчував раніше. — Пам’ятайте, пане лікарю, — сказала Маріанна, коли її вже підвели до батьків, — тепер Ви належите ЙОМУ. На цьому робота лікаря закінчилася, так само, як і робота Маріанни в ім’я Господнє. Вона вирушила додому зі своїми батьками. А лікар, задумавшись, повернувся до свого кабінету. Медсестра все ще залишалася в операційній, продовжуючи виконувати свої обов’язки з тим самим гнівним виразом обличчя, докірливо похитуючи головою.

АЛЕ ТЕ, ЩО ПОЧАВ ГОСПОДЬ В ОПЕРАЦІЙНІЙ, НА ЦЬОМУ НЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ! Наступного ранку в будинку Маріанни пролунав телефонний дзвінок. Її мама зняла слухавку, і, на великий подив, почула голос лікаря, який допоміг Маріанні напередодні ввечері. — Ваша дівчинка розповідала Вам, про що ми говорили учора ввечері в операційній? — запитав він. — Ні… — відповіла жінка, зацікавившись. І лікар передав слово в слово все, про що вони говорили вчора, і як Маріанна привела його до Спасителя. А потім додав найдивовижніше. Він сказав, що вчора був останній день його роботи в лікарні, і що віднині він уже на пенсії. Маріанна була його останнім пацієнтом. Коли б дівчинка поранилася на день пізніше, або не поранилася взагалі, він би ніколи не пізнав Христа як свого Спасителя! Мати Маріанни була вражена до глибини душі тим, як її донечка віддано послужила Господеві. І мати процитувала лікареві вірш із Біблії, що був таким важливим для її власного життя і життя Маріанни. Цей вірш із Послання до Римлян, 8:28, в якому сказано, що тим, хто любить Бога, усе сприяє до добра. Маріанна ж так любила Бога, що навіть цей нещасний випадок вона використала за Його планом, щоб зробити щось добре. А те, що лікар пізнав і увірував у Господа Ісуса, було тим добрим і найкращим! Перш ніж закінчити розмову, лікар передав вітання Маріанні і попросив повідомити, що їде в кругосвітню мандрівку, святкуючи в такий спосіб свій вихід на пенсію. Подорож триватиме кілька місяців, але він буде пам’ятати про маленьку дівчинку, яка привела його до Ісуса. Лікар пообіцяв їй зателефонувати незабаром. Наступного дня, після телефонної розмови з ним, знову-таки вранці, пролунав ще один телефонний дзвінок. І знову запитували Маріанну. Але цього разу то був не лікар,

Питання спантеличило його. — Боюся, що ні, — чесно відповів він. — Я увесь час був настільки зайнятий, що ніколи ні про що подібне не думав. — О, пане лікарю, — швидко вимовила Маріанна. — Ісус — це найважливіше, про що варто думати! Лікар усе ще працював над її раною, а Маріанна продовжувала пояснювати. — Розумієте, — сказала вона, — Ісус — Божий Син. Він зійшов із небес, щоб умерти, заплативши за всі наші негарні вчинки. Вона на мить замовкла. — Ці негарні вчинки називаються гріхами, — вважала за потрібне пояснити дівчинка. — І якщо Ви довіритеся Ісусу і приймете Його у своє серце, то колись він забере Вас у Небо, і Вам не доведеться платити за свої гріхи і вирушати в пекло…

САМОРОБКА ДЛЯ ДІТЕЙ ВІКОМ ДО 7 РОКІВ Черевики з взуттєвих коробок Предмети і матеріали, необхідні для саморобки: 1. Картонні взуттєві коробки, шнурки. 2. Ножиці, фарби. Послідовність дій: 1. На верхній частині коробки виріж разом із татом чи мамою отвори для ніг (за своїм розміром). 2. Пробий дірки для шнурівки. 3. Зашнуруй картонну коробку шнурками. 4. Розмалюй коробку, як черевики.

Для чого ти ростеш? Автор невідомий. Переклад з рос. С. Берези

Все живеє рік за роком Вгору пнеться крок за кроком. Підростає ліс дубовий, Розцвітає сад фруктовий. Треба дуб у всякій справі, Й сад — у нім плоди на славу. Прикрашають ліс наш взимку Пишні та стрункі ялинки. В хащах, тіні де багато, Підростають вовченята, Та не будуть жити в мирі — Не заведено у звірів. Кріт росте, щоб землю рити, А орел — щоб ввись летіти, Риби — плавати щоб глибше, Солов’ї — співати ліпше. Діти швидко підростають. А для чого? Хто з вас знає? Я скажу, чому росту: Славу множити Христу!

Оленка весело розсміялася у відповідь і потягнула додому заплакану Марину. Та ніяк не хотіла розлучатися зі своїми новими друзями — Толиком і Дмитриком. За літо вони дуже звикли один до одного! Радісно бачити, як люди приходять до Бога, як вони знаходять радість і любов, знаходять нових друзів і вірних наставників. І який же щасливий Ісус, коли бачить, що Його жертва не марна, що завдяки Йому людям відкрито шлях у небеса! Про це говорили і в родині Оленки, і в церкві, і в недільній школі, і в дитячому будинку.

Олена ЧЕПІЛКО

Книжечка-гармошка. Розріж по _____ лінії, склей (з’єднай сторінки 5 і 6) і зігни по _ _ _ _ лінії у вигляді гармошки.

— Гарний вірш! Я таких ще не чув. Тебе як звати, дівчинко? — запитав він. — Оленка. Я віруюча. Такі вірші ми в недільній школі вчимо. — У кого ж це ти віриш? — У Бога, в Його Сина — Ісуса Христа. Хочете, я вам завтра Євангелію почитати принесу? — Принеси, де ж іще читати, як не в лікарні. — Ну я піду, Тимошко, до побачення. Завтра я прийду в цей же час. Привіт тобі від тата з мамою. Тимофій знову хмикнув і пробурмотів щось невиразне у відповідь. Але Оленка була дуже задоволена своїм відвідуванням. Сім днів поспіль вона їздила до нього в лікарню. Тимофій щоразу вдавав, що не чекав Оленку. Але вона без слів усе розуміла. У лікарняній палаті дівчинка постійно розповідала про уроки в недільній школі, вголос читала цікаві дитячі розповіді, відповідала на запитання вусатого дядька Миколи і роздавала Євангелії всім Тимошчиним медсестрам і лікарям. Нарешті настав день виписки. Це був перший день літніх канікул. Оленка прокинулася в чудовому настрої. Вона сьогодні обіцяла Тимофію зустріти його. Мама поралася біля плити. Незабаром вся родина зібралася за сніданком.

— Ну що, настав час відкривати таємниці, — весело посміхнувся тато. — Які таємниці? — запитала Олена. — Розумієш, доню, — заговорила мама, — наша церква вирішила влаштувати дітям дитбудинку сюрприз.

Старшокласники проведуть частину своїх канікул в християнському підлітковому таборі, а малюків вирішили розібрати по домівках. — Справді? — зраділа Олена. — Нехай діти хоч трохи побудуть у домашній обстановці. У нас будуть жити три хлопчики. Сім’я у нас маленька, помістимося!

итячий будинок розташовувався зовсім недалечко від школи, де навчалася Оленка. Дуже часто, повертаючись зі школи, вона бачила, як на майданчику дитбудинку бавляться діти. Іноді Оленка помічала, як старші діти за парканом кривдили малюків. Тоді вона чомусь не могла стримати сліз від палкого бажання допомогти слабшим. Але що могла зробити? Зрештою, був один засіб, в який вона дуже вірила: молитва. Вона всім серцем просила Ісуса допомогти дітям. А вдома розповідала сестричці і мамі про всі свої переживання. Тато в таких випадках учив дітей дякувати Господу за чудову родину, в якій живуть, за все, що мають у житті.

гостях, вдома і в школі. Це був віршик про любов Ісуса до дітей, про воскреслу доньку Яіра і сина нещасної вдови. Вірш нікого не залишав байдужим. Голос Оленки зазвучав в залі дзвінко і впевнено. Діти слухали дуже уважно, і все йшло начебто добре. Але раптом очі дівчинки зустрілися з іншими — неприязними і колючими. Тимошка єхидно посміхався. Голос Оленки затремтів, і вона обірвала вірш на півслові, забувши всі наступні слова. Її очі застилали сльози, і вона безпорадно зробила крок до тата.

— Тату, а чому ці дітки живуть у дитячому будинку? — запитала, широко розплющивши очі, чотирирічна Мариночка. І тато довго розповідав дітям найрізноманітніші історії, які трапляються в житті, від яких серця дитячі тремтіли. Мама пояснювала, як це страшно — жити без батьків, коли ніхто не може подбати про тебе, допомогти в біді або просто приголубити. — Але найстрашніше, — говорила вона, — що ці дітки живуть без Бога. Їм так важко. І як хочеться, щоб вони могли ділити свої проблеми і турботи з Ісусом. А коли виростуть, щоб були щасливими, радісними людьми! Щодня у цій родині ревно молилися за дітей із дитбудинку. І не тільки молилися. Проходячи повз високий паркан, Оленка завжди намагалася комусь із дітей подарувати дитячі брошури про Бога, що-небудь розповісти про Нього. Але не завжди все проходило вдало. Іноді на горизонті з’являвся Тимошка — високий худий хлопчик із розкішним рудим чубом і кирпатим носом із ластовинням. Він був старший від Оленки і почувався героєм. Побачивши її, сичав, як гусак: — Іди звідси, прочанко! Що ти знаєш про життя? І жбурляв їй в обличчя такі брудні слівця, що Оленка була готова провалитися крізь землю. Але на цьому він не зупинявся. Малюкам, котрі юрмилися біля Оленки,

— Не хвилюйся, Оленко, подумай! Але думки дівчинки перебив грубуватий, такий знайомий їй голос: — Ха, хоч би визубрила вірш як слід, теж мені! По залу пробіг сміх. Дівчинка знітилася і швидко вибігла із зали. Мама ніяк не очікувала швидкого повернення доньки, та ще в такому настрої. Вона втішала її як могла, але добре розуміла, що краще від Ісуса цього ніхто зробити не зможе. Напевно, тому тато, повернувшись додому, застав маму в тихій молитві за доньку. Оленка була в розпачі: — Тату, я більше ніколи туди не піду і не буду молитися за цього неприємного Тимошку! Я його ненавиджу, розумієш! Це все він! Тато не заперечував. Він обрав кращий час для розмови. Перед сном увійшов до кімнати Оленки і, немов нічого й не сталося, сказав: — Наступного разу візьму з собою кількох друзів із дитячого хору. Діти прощалися з нами дуже тепло. Просили швидше прийти знову. А це тобі від твоїх знайомих малюків. Батько подав доньці кілька аркушів із альбому. На них були чудові малюнки. На серці у Оленки потеплішало. — Тату, але я вже не зможу туди піти, ніколи!

Тимошка щедро роздавав наліво і направо дзвінкі потиличники. Після цього дівчинка поверталася додому заплаканою і довго молилася у себе в кімнаті. Незабаром вся родина вирішила по-особливому клопотати перед Богом за Тимофія. Зневіреній «місіонерці» тато сказав: — Не ображайся на нього! Життя у нього таке, доню, він дуже нещасний, цей Тимофій. Головне, продовжуй спілкуватися з дітьми, вони ні в чому не винні. Так Оленка і робила. Але незабаром тато ощасливив доньку чудовою новиною: — Наша церква взяла шефство над дитячим будинком. Тепер ми будемо допомагати цим дітям і матеріально, але головне — у нас з’явилася можливість відкрити там недільну школу. Я думаю брати тебе, доню, на християнські заняття в дитбудинку. Адже багато хто з них вже звик до тебе, і ти зможеш познайомитися з ними ближче. Оленка від щастя так голосно заплескала в долоні, що розбудила Мариночку, котра вже заснула. Увечері будинок наповнився радісною подякою Богові за відповідь на їхні молитви. Оленка на все життя запам’ятає той день, коли вона вперше увійшла в будівлю дитбудинку. Хвилювалася так, що відчувала, як тремтять її коліна. На чолі групи був тато, його супроводжували двоє юнаків і дівчина з гітарою. Що чекає їх у стінах цього дитбудинку? Широкими сходами вони піднялися на другий поверх, до актової зали. Діти різного віку сиділи перед

— Ні, ти не маєш рації. По-перше, покажи Тимошкові, що справжні християни не з боязких і просто так не відступають перед труднощами. А по-друге, Тимофія і так чекає покарання. Директор дитбудинку пообіцяла більше не пускати його до зали, хоча я буду старатися вмовити її змінити рішення. — Навіщо? — обурювалася Оленка. — Так йому і треба! Все одно всім заважає! — Доню, а якщо він покається, чуючи Слово Боже? Ти хочеш позбавити його такої можливості? Пам’ятаєш, Ісус сказав: «Не здорові потребують лікаря, але хворі». Ісус дуже любить його, Оленко. Ти подумай про все, а я піду до себе. Думала дівчинка довго. А засинаючи, зрозуміла, що вже не гнівається на Тимошку, що завжди буде ходити до своїх нових друзів і обов’язково буде молитися за цього хлопчиська-грубіяна. Наступного дня після школи Оленка знову сповільнила кроки біля високого залізного паркану. Цього разу на неї чекала ціла зграйка малюків. Вони простягали до неї руки, кликали до себе в гості і наполегливо просили негайно прочитати віршик, який не вдалося дочитати вчора. Оленка була вкрай зворушена і почала читати. Діти навперебій дякували їй. Коли знову з’явився грізний Тимофій, діти розбіглися хто куди, не чекаючи його потиличників.

низькою сценою і, побачивши гостей, голосно заплескали в долоні. Оленка відразу розрізнила в рядах знайомі усміхнені їй обличчя. Малюки нетерпляче совалися на своїх місцях. Тато просто, доступно і дружелюбно розповів дітлахам, навіщо вони прийшли, хто такі християни і в Кого вони вірять. Дівчина виконала кілька гарних пісень, юнаки поспілкувалися з дітьми і всім бажаючим подарували Євангелію від Івана. А бібліотеку дитячого будинку поповнили дитячими Бібліями і збірками оповідань. На закінчення Оленка повинна була прочитати вірш. Його вона знала давно. Сотні разів декламувала в

Оленка глянула на нього і мимоволі посміхнулася. Чомусь сьогодні він здався їй не стільки грізним, скільки кумедним. Зараз Тимошка нагадав їй задерикуватого півня. Під грубий шквал його слів вона вперше спокійно йшла додому і знала, що саме цей хлопчик має особливу потребу в людській дружбі та Божій любові. Минав час. Між дитячим будинком і церквою зав’язалися дружні стосунки. Наближалися літні канікули. Одного разу, повертаючись додому, дівчинка дізналася від малюків дитбудинку, що тепер їй можна приходити до них у будь-який час і стояти біля паркану хоч до ранку — Тимофій потрапив до лікарні. Йому вирізали апендицит, і він тепер, напевно, навіть плаче від болю. Діти ніяк не могли зрозуміти, чому після цього повідомлення Оленка відразу поспішила додому.

Тато продовжив: — Але з наших трьох гостей тільки два малюки. А третім буде… Вгадай, хто? — Хто, тату? — Оленка на мить замислилася. — Невже Тимошка? — Так, доню. Він переніс операцію і ослаб. У таборі йому буде важкувато:

походи, купання — все це поки що не для нього. Ось ми і подумали: допоможемо йому набратися сил. Ти згодна, доню? — А вийде? Оленка на мить засумнівалася. — Вийде! — за всіх відповіла жваво Марина. Тимофія ця новина приголомшила більше від усіх. Він трохи звик до дивацтв цієї дівчинки, до її уваги і прощення. Але такого ніяк не очікував. Того дня сусіди бачили кумедну ходу: попереду ішов тато, потім — рудий худорлявий підліток, розгублений і принишклий, а за ними підстрибом, щось наспівуючи, поспішала до будинку Оленка. Канікули були цікавими, повними найрізноманітніших хвилюючих подій. Недільна школа ледь вміщала своїх відвідувачів. Тут і там горіли захватом дитячі очі, але серед усіх дітей виділявся рудий кирпатий хлопчина, який жадібно ловив кожне слово проповідника. Одного разу там, у недільній школі, вперше звернувшись до Бога в молитві, Тимофій став братом Оленки. Братом у Христі. А коли у вересні діти поверталися в дитячий будинок, вчителі та вихователі не могли їх упізнати. Оленка проводжала Тимофія до самісіньких воріт. — Бувай, Тимошко! — До побачення, Оленко! Завтра буду чекати тебе тут після уроків, як завжди.

— Мамочко, мамусю, — кричала вона з порога, — Тимошка в лікарні! Йому вирізали апендицит. Він же там зовсім-зовсім один, його ж ніхто не любить! Розумієш? — Звісно! Я зателефоную в дитбудинок, дізнаюся, де він лежить, а ввечері ви з татом його відвідаєте, гаразд? — Оце він здивується! Дякую, мамо! Увечері Оленка з татом разом входили до приміщення міської лікарні. Ось і палата, де лежить самотній грубіян Тимофій. — Тату, а можна, я зайду сама? — Давай, а я буду за тебе молитися. Йди з Богом! Тимошка був зовсім не схожий на себе. Під очима блакитні кола, губи припухли, а волосся сплуталося і було вологим. На привітання дівчинки він тільки здивовано підвів очі. — Ти? Чого тобі треба? Вірші прийшла читати? Йди звідси! — Досить сваритися! З гостями так не розмовляють! Я ось тобі бульйон домашній принесла. Мама зварила спеціально для тебе. А якщо хочеш вірш послухати — будь ласка, це я можу! Тимошка посміхнувся, але нічого не сказав. І Оленка стала тихенько читати йому вірш, продовження якого він тоді так і не почув. У палаті лежав чоловік, вусатий і з веселими очима. Він теж уважно слухав дівчинку.

САМОРОБКА ДЛЯ ДІТЕЙ ВІКОМ ВІД 8 РОКІВ Веселі капці Необхідні матеріали: кольоровий папір (2-5 кольорів), картон або щільний папір, клей ПВА або клей-олівець, простий олівець, ножиці, капець. Хід роботи: 1. Перш ніж почати робити саморобку, візьми будь-який капець, обведи його на щільному папері або картоні і виріж.

3. Потім один кольоровий слід виріж за контуром і відклади вбік (це буде наша підошва).

6. … і приклеїти їх до зворотного боку виробу.

4. На другий наклей наш шаблон із картону. Вирізати цей слід необхідно з припуском приблизно 1 см.

7. Поки краї нашого капця сохнуть, необхідно вирізати кілька а різнокольорових смужок кольоро-вого паперу товщиною 1 см.

9. Початок наступної смужки приклей посередині тапочка, а кінець — на підошву зі зворотного боку.

2. Готовий шаблон переведи на кольоровий папір у двох примірниках.

5. Після цього необхідно надрізати краї у сліду з наклеєним білим шаблоном…

8. Тепер необхідно наклеїти двітри смужки із зовнішнього боку підошви. Потім обернути їх навколо внутрішнього боку і закріпити. Якщо смужки дуже довгі, їх можна обрізати.

10. Після того, як всі смужки приклеєні, необхідно наклеїти на зовнішню частину підошви готовий вирізаний кольоровий шаблон.

11. Наш капець майже готовий. Залишається тільки його прикрасити, а для цього заготов кілька прикрас.

Автор невідомий. Переклад з рос. С. Берези

Я — воїн маленький Ісуса, Й хоча слабка сила-броня — До правди безсмертної рвуся, До світлого вічного дня. За правду та істину Божу Готовий до бою вступати, З брехнею боротися зможу, До Спаса людей буду звати. Я знаю, що правда святая, Мов сонечко те весняне, Любов’ю серця наповняє, Від зла зберігає мене. У рясті, що квітне завзято, Про весну звіщаючи знов, І в крихітнім серці маляти Палає Господня любов. Я — воїн маленький Ісуса, Без Нього не буду ніде, Йому я співаю й молюся, І вірю: Він скоро прийде!

Вам подобаються правдиві історії? Ті чудові історії, в яких розповідається про те, що робить Бог у житті Своїх дітей? Вони куди цікавіші від усіх історій, які тільки можна вигадати. Отож, я хочу розповісти вам про те, що зробив Господь у житті п’ятилітньої Маріанни. Все почалося тоді, коли Маріанна увірувала в Господа Ісуса і прийняла Його своїм Спасителем. Так, їй було усього п’ять років, але цього було достатньо, щоб усім серцем повірити в те, що Господь Ісус помер на хресті, заплативши за її гріхи, і знову воскрес. Тому вона молилася і просила Його бути її Ісусом, спасти і ввійти в її серце та життя. Вона відразу ж реально відчула Його у своєму житті. Його сяйво виднілося в її посмішці, навіть тоді, коли бувало боляче. Якось увечері Маріанна бавилася у дворі і дуже сильно поранилася. Тато і мама відразу повезли дівчинку в лікарню. Біль був просто нестерпний. Але відколи Маріанна прийняла Ісуса у своє життя, вона розмовляла з Ним про все. І зараз, коли її везли до лікарні, вона звернулася до Нього і попросила забрати цей жахливий біль. Майже відразу дівчинка заспокоїлася. Чому? Та тому, що Господь забрав цей біль ЦІЛКОМ. Коли Маріанну привезли до лікарні, медсестра відвела дівчинку в операційну, а батьки залишилися чекати у передпокої. Їх запевнили, що про дівчинку добре подбають. Літній лікар із дуже добрим виразом обличчя уважно оглянув рану. — Ти така хоробра, що не плачеш навіть тоді, коли так боляче, — підбадьорив він їй. — О, пане лікарю, — відразу озвалася вона. — Я зовсім не хоробра! А не плачу тільки тому, що попросила Ісуса забрати біль, і Він це зробив! Лікар продовжував обробляти рану, а Маріанна запитала: «Пане лікарю, а Ви знаєте Ісуса?»

а та сердита медсестра, яка допомагала йому в операційній, коли там була Маріанна. Медсестра хотіла поговорити з Маріанною, а мати, якій це було теж цікаво, вирішила послухати розмову по паралельному телефону. Після того, як медсестра відрекомендувалася, вона сказала, що спершу її дуже розлютило те, як Маріанна розмовляла про Бога в операційній і навіть молилася там із лікарем. Вона вважала, що лікарня — невідповідне місце для цього, і говорити про Бога потрібно тільки в церкві, а не в операційній! Але після всього побаченого і почутого в операційній раптом відчула страх і безвихідь, тому що визнала себе великою грішницею, яка має потребу в Божому прощенні. Їй був потрібний Ісус. І, звісно ж, вона також хоче потрапити на Небо. Уявіть собі, вона попросила Маріанну помолитися з нею так само, як дівчинка це вже зробила з лікарем.

І мама Маріанни почула, як її донечка веде за собою в молитві медсестру. Вона почула ніжні слова жінки, звернені до Христа, і як вона, просто поговоривши з Ним, теж стала Його дочкою. Але це був ще не кінець усьому тому дивному, що почав Господь звершувати через Свою маленьку п’ятилітню місіонерку в операційної палаті того вечора! Через кілька тижнів у домі Маріанни знову пролунав дзвінок. Цей дзвінок був із Європи. Телефонував лікар, аби повідомити, що за час своєї мандрівки він привів до Ісуса дружину і ще двох своїх попутників. Минуло ще кілька тижнів — і лікар зателефонував знову. Цього разу Маріанни не було вдома, трубку зняла її мама. — Обніміть за мене Вашу дівчинку, — схвильовано сказав лікар, — і перекажіть їй, що я привів до Господа вже тринадцять людей, які прийняли Його своїм Спасителем. І все завдяки тому, що Ваша донька поділилася Ним зі мною… Коли Маріанна виросла, то вступила до Біблійного коледжу. Я думаю, що вона вчилася на місіонера. Також переконана, що цей предмет вона могла б викладати і сама, тому що стала місіонеркою ще в п’ятилітньому віці. Ось така правдива історія маленької місіонерки Ісуса, яка дуже хотіла розповісти іншим про те, що Він зробив для неї і може зробити і для них. А ви вже прийняли Господа Ісуса, просто довірившись Йому як своєму Спасителю? Чи попросили ви Його увійти у ваше серце і життя, зізнавшись у своїх гріхах і щиро повіривши в те, що Він заплатив за них сповна на хресті? Якщо це так, чи сяє Він у вашому житті, як сяяв у житті Маріанни? Чи так віддано Ви розповідаєте про Нього, як це робила вона? Маріанні було лишень п’ять років, але як багато чого ми можемо навчитися в цієї маленької дівчинки, яка любила Спасителя всім серцем.

Аллеґра МАКБІРНІ

Розмалюй, як задумав художник.

Розгадай ребус. Де записаний цей вірш у Біблії?

Чому ми повинні благовістити? Перша причина, чому ми несемо Євангелію по всьому світу — це любов до людей. Без Ісуса людина потрапляє в пекло, що дуже засмучує Господа. Хто повинен проповідувати? Всі, хто слідує за Христом, є «ловцями» людей. Вони розповідають про Нього іншим людям. Як пояснити суть Євангелії? 1. Бог створив світ для спілкування з людиною. І все, що Він створив, було добре (Бут. 1). 2. Світ був досконалим, але виникла проблема — люди відійшли від Бога (Рим. 3:10); Бог святий, а грішна людина не може зустрітися зі святим Богом. 3. Але у нас є Добра Новина. Вона в тому, що Бог любить людей! Ісус — єдиний, Хто прожив на землі, ні разу не згрішивши, Його життя було досконалим. Він був розіп‛ятий, тому що Бог Батько поклав наш із вами гріх на Нього. Ісус помер, щоб дати нам можливість знову знайти спілкування з Богом. ЄВАНГЕЛІЯ — історія найбільшої любові! Ісус помер на хресті, бо Він любить тебе! ЄВАНГЕЛІЯ — найкраща новина на землі!

ва тисячоліття тому жив Чоловік, Який народився всупереч законам природи. Він жив у бідності і зростав нікому не відомим. Він не мав ні впливу, ні багатства. Родичі Його були скромними людьми, які не мали престижних професій і освіти. Він зціляв цілі натовпи людей без ліків і не брав за це ніякої плати. Він наказував природі коритися, ходив по хвилях, ніби по землі, втихомирював море. Він не написав жодної книжки, але всі бібліотеки не вмістять книг, написаних про Нього. Він не написав жодної пісні, але став темою для стількох пісень, скільки не створили всі композитори, разом узяті.

Він не заснував жодної школи, але всі школи світу разом не можуть похвалитися такою кількістю учнів, скільки має Він. Він ніколи не займався психіатрією, але зцілив більше розбитих сердець, ніж усі лікарі світу. Щонеділі по всій землі завмирають торгівля та промисловість, і натовпи людей тягнуться до храму, щоб віддати Йому данину любові та поваги. Імена гордих правителів минулого, вчених, філософів і богословів з’являлися і зникали. Але ім’я цієї Людини звучить все частіше і з більшою силою. Час проклав уже двадцять століть між Його смертю на хресті і нинішніми поколіннями, але Він і досі живий. Ірод не зміг знищити Його, а могила — втримати. Він займає найвищий п’єдестал небесної слави, визнаний Богом. Йому підкоряються ангели, вклоняються святі, а демони бояться Його — живого, близького до нас Христа, нашого Господа і Спасителя. Він приніс найкращу для нас звістку — Євангелію.

Маа ерііал Мат М а з книг ниги: и: Айр А ин Хов Ай Х ат Хо ат. т Из Изме мен м еняяя мир мир.. – СП СПб: б Мир б: ир рт, т 200 2003. 3 3.

— З

твоїм батьком стався нещасний випадок. Місіс Грем поїхала з ним до лікарні, — ці слова почув Біллі від служниці, прийшовши додому того вечора. Хлопчик опустився на стілець. — Що трапилося? — Коли він працював на пилорамі, шматок дошки вилетів з-під пилки і потрапив йому в голову. Біллі недовірливо подивився їй в очі. — Це серйозно? В її очах він побачив відповідь. — Він … він помре? В один момент міцний п’ятнадцятирічний Біллі перетворився в маленьку дитину. Тієї миті йому найбільше хотілося заплакати і опинитися в сильних обіймах служниці Сюзі, але він вважав себе вже дорослим і щосили намагався бути чоловіком. — Рана справді серйозна, — сказала вона, — і я не перестаю молитися відтоді, як це трапилося. — Продовжуй молитися, — настійно попросив Біллі, хоча знав, що він сам молитися не буде — що користі від цього? Здавалося, містер Грем помирав. У крайньому випадку, лікарі були готові до цього. Але місіс Грем, яка за три тижні до цієї події почала відвідувати заняття з вивчення Біблії, скликала всіх своїх друзів і попросила їх молитися. Вона твердо вірила, що Господь почує молитви і зцілить її чоловіка. Так і сталося. Відтоді батько і мати Біллі стали набагато серйозніше ставитися до віри, що не можна було сказати про нього самого. Він вважав все це нісенітницею, яка призначена лише для слабких людей. Одного разу якийсь хлопчина, з котрим він навчався в школі, сказав, що цього дня в церкві проповідувати буде не якийсь сентиментальний плакса, а справжній чоловік. І Біллі пішов до церкви, після чого став відвідувати церкву регулярно. На зборах цієї громади не розповідали сльозливі історії, а наводили тільки суворі факти, що свідчать про людський гріх — гріх

Біллі зокрема — і про необхідність спасіння душі. На одному зі служінь Біллі почув фразу, яку чув уже не раз, але сьогодні вона прозвучала саме для нього. — Хто хоче стати християнином, нехай вийде вперед, — сказав проповідник. І Біллі Грем, який до цього вважав християнство нісенітницею, підвівся і пішов до проповідника. Того вечора він віддав себе в руки Господа Ісуса Христа. Двома роками пізніше, в 1937 році, коли Біллі було дев’ятнадцять, він почав відвідувати біблійну школу. Там він уперше виступив перед людьми. Він лише розповів, що Господь зробив для нього. Його мова не була драматичною чи видатною. У ній не було ніяких натяків на те, що до кінця життя Біллі Грема Добру Новину з його вуст почують понад 90 мільйонів людей майже у ста країнах світу. Члени його першої громади і подумати не могли, що завдяки проповідям Біллі Грема сотні тисяч людей стануть християнами. Якби їм тоді про це сказали, вони, ймовірно, не повірили б. З 1940 року Біллі почав виступати на християнських конференціях, і незабаром до нього почали приходити запрошення з різних країн. У п’ятдесятих роках завдяки радіо і телебаченню його почули і побачили у всій Америці та інших країнах світу. У шістдесятих роках Америку заполонила хвиля расизму. Чорношкірі діти відвідували школи тільки для чорних, і ці школи були розташовані іноді за кілька кілометрів від будинку. Існували церкви, крамниці та цілі квартали для чорних. Американські чорні і білі громадяни жили, працювали і навчалися окремо. При спробах порушити цей расовий бар’єр біля шкіл зчинялися бійки, в церквах вибухали бомби, калічачи і вбиваючи людей. Це був похмурий період американської історії. — Чи не виступите Ви в Бірмінгемі, штат Алабама? — запропонували якось Біллі. — Там твориться щось жахливе. В результаті вибуху бомби в церкві для чорних загинуло четверо дітей. Тільки любов Божа може покласти край цій ненависті. Грем погодився.

Була пасхальна неділя 1964 року, коли він стояв перед заповненими трибунами величезного стадіону. — Тільки подивіться на це! — сказав чоловік, який надіслав запрошення. — Подивіться, що творить Господь. Тут зібралося 30 тисяч людей, половина з них — чорні, інша половина — білі. — І вони сидять пліч-о-пліч, — додав Біллі, — так, як будуть сидіти на небесах. Того вечора в Алабамі Біллі вклав у проповідь усю свою душу. І коли він запросив людей підійти і поставити свої запитання, чорні і білі йшли пліч-о-пліч, оскільки розуміли, що перед Господом вони всі рівні. Білі пояснювали Добру Новину чорним, чорні молилися з білими. Любов Божа зламала людську ненависть в Бірмінгемі, штат Алабама. Коли Біллі Грем був хлопчиком, весь його світ обмежувався південними штатами Америки, і більше його ніщо не цікавило. Кілька років по тому його кругозір розширився до найдальших кордонів світу. Біллі Грем подорожував по країнах і континентах, розповідаючи всім, хто приходив його послухати, про любов Божу. Він спілкувався з простими людьми. Його слова були зрозумілі навіть неосвіченим сільським мешканцям, адже він сам виріс у селі. Але Біллі Грем розмовляв також із президентами і королями, нагадуючи їм, що вони грішні і що Цар царів одного разу буде судити їх. ГОЛОВНА ДУМКА Спочатку Біллі не бачив сенсу в молитвах, не хотів відвідувати християнські зібрання і слухати про Ісуса. Але дякуючи Господу, все змінилося. Біллі полюбив Ісуса, увірував у силу молитви і розповів про Христа мільйонам людей. Дістань урок із того, як Господь змінив життя Біллі, і повір, що Він може навернути до Себе навіть тих, у кого немає на Нього часу. ПОДУМАЙ Господь розширив кругозір Біллі до найдальших меж світу, і Біллі захотів розповісти Добру Новину про Ісуса всім. Вибери на карті світу сім різних країн (по одній на кожен тиждень) і постарайся дізнатися про них якомога більше. Молися за кожну з країн по тижню — за всіх людей, які живуть там, а також за християн і місіонерів.

Де чий слід?

З‛єднай крапки за порядком і розфарбуй малюнок. Ти б хотів мати такі сандалі?

Знайди 11 відмінностей.

Взуттям римських легіонерів були міцні важкі сандалі, які за допомогою шкіряних ремінців утримували стопу на своєму місці. Вони також зашнуровувалися до половини гомілки шкіряними ремінцями. Взуття було дуже важливою частиною спорядження римського легіонера, оскільки воно допомагало йому здійснювати марші на довгу дистанцію з великою швидкістю.

У полі я якось волошку зірвав. Гроза насувалась, темніло. Коли ж до букета цю квітку додав, Побачив: там бджілка сиділа.

Ось так оці бджілки маленькі живуть: Все літо — в кориснім польоті. До самої смерті мед людям несуть, Вони — гарний приклад в роботі.

До вулика вже не могла долетіти, Щоб грітись з подругами разом. Готова була вже і смерть тут зустріти, Спочить від трудів всіх відразу.

Для слави Христа теж трудитися вмій Сумлінно, мов бджілка у полі. Блаженний, хто вірний в роботі своїй, І здійснює Божую волю. Автор невідомий. Переклад з рос. С. Берези

Видання засноване ТОВ «Видавництво «Смірна» у січні 2007 року. Зареєстровано у Державній реєстраційній службі України. Реєстраційний номер КВ 18213-7013 від 07.09.2011. Журнал видається 6 разів на рік. Передплатний індекс в Україні — 89755 Головний редактор: Олена ГУРІНА Перекладачі: Світлана БЕРЕЗА, Олена БОЖКО Літературні редактори: Світлана БЕРЕЗА, Єлизавета КОСТЮНІНА Художники: Галина СКРЕБНЬОВА, Оксана СТЕПАНЕНКО, Тетяна УРОДА Дизайнер: Тетяна КОНОНЕНКО Відповідальний редактор: Станіслав КАСПРОВ

Підп. до друку з оригінал-макету 30.05.16. Формат 84х108/16. Папір Mitsubishi. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 8. Ум. кр.-відб. 16. Обл.-вид. арк. 1,2. Наклад 700 екз. Зам. № 129. Ціна договірна. «Видавництво «Смірна» а/с 2155, м. Черкаси, 18020, Україна. Тел./Факс: (0472) 73-87-52, 73-45-50 E-mail: rodnichok@smirna.org www.smirna.org Віддруковано: ФОП Каспрова А.М., а/с 2170, м. Черкаси, 18020, Україна. Тел./Факс: (0472) 73-87-52, (094) 9844469

Журнал друкується російською та українською мовами. Передплатити журнал можна: 1. У будь-якому поштовому відділенні України. Передплатний індекс – 89755 (Живе джерельце) або 98536 (Живой родничок). 2. У редакції з необхідного вам номеру, звернувшись за адресою: Видавництво «Смірна» а/с 2155, м. Черкаси, 18020, Україна. Тел.: + 38 (0472) 73-87-52, 73-45-50 E-mail: books@smirna.org 3. На сайті www.smirna.org

Назва, концепція, зміст і дизайн журналу є інтелектуальною власністю «Видавництва «Смірна» і захищено законодавством про авторське право. Повне чи часткове відтворення або тиражування будь-яким способом матеріалів, опублікованих у цьому виданні, дозволяється лише з письмового дозволу «Видавництва «Смірна». Надіслані до редакції матеріали не рецензуються і не повертаються. Листування з читачами здійснюється на сторінках журналу.