ВИПУСК № 150 (2019)
Навесні 2016 року я серйозно захворіла. Стала задихатися, тіло набрякало, дихала зі свистом, шипінням і сухим кашлем, спала тільки сидячи. У селі, де я живу, лікарні немає, лікаря за викликом немає. Я вирішила, що в мене рак бронхів і стала чекати переходу у вічність. Влітку діти відправили мене в обласну лікарню в Дніпро. Там обстежили й поставили діагноз: ішемія, стенокардія, аритмія, тахікардія, брадикардія, лівий шлуночок розширений, проблеми з клапаном, фракція викиду крові 46 %. Усі інші органи були в нормі й тільки
серце — з патологіями. З усього перерахованого я знала тільки, що таке аритмія й ще мені лікар пояснила, що викид крові 46 % — це означає, що серце калатає, але кров в аорту не викидає, від чого передня стінка серця чорна від крові. Виписали мене з позначкою в медкартці «Лікування не показано». Тобто, лікуванню такий хворий не підлягає. Призначили мені ліки, які вживати потрібно довічно й наказали тільки сидіти й обережно пересуватися. У день виписки хтось поклав мені на ліжко газету, а в ній був надрукований жарт, який за змістом був подібним до моєї ситуації. Жарт такий: «Лікар каже пацієнтові: — Ці таблетки будете пити довічно. Пацієнт заперечує: — А в інструкції написано, що тільки два місяці. Лікар: — А я вам про що говорю?» Я вирахувала, що двомісячний термін приймання ліків для мене закінчується в жовтні. З лікарні діти забрали мене в Кам’янське. В одну з неділь дочка взяла мене на служіння в християнську церкву. Ми сіли в останніх рядах, щоб
у разі чого можна було непомітно вивести або винести мене. Після короткої проповіді священик несподівано почав молитися за зцілення тих, хто сидить у залі. Я теж стала молитися, щоб Господь почув його молитви і вилікував людей, які потребують зцілення. Себе я не мала на увазі, оскільки готувалася до переходу у вічність. Проповідник на сцені гаряче молився. І раптом у якийсь момент я відчула озноб, він поширився по спині, потім по всьому тілу. Я вирішила — це могильний холод, нагадування про мою приреченість. Коли після служіння ми вийшли з приміщення, я відчула незрозумілу радість і легкість. В автобусі я не захотіла сідати. Донька помітила зміну й запитала: «Ти що, зцілилася?» Я відповіла: «Просто так легко й радісно, що хочеться стояти й
дивитися на все навкруги». Колись я чула з однієї проповіді, що чудотворіння — це мить, а зцілення — процес. У мене промайнула слабка неясна думка: «А чи не почався в мене процес зцілення?» Жовтень пройшов, а я залишилася жива. Поїхала в обласну клініку обстежитися й дізналася, що серце помітно змінило функції і викид крові став 52 %, отже кров потрапляє в аорту. Поступово я почувала себе краще і ставала життєздатною. Тепер взимку відкидаю сніг, влітку працюю на городі, скошую траву на газонах, їжджу на велосипеді. За рік потому сама викопала компостну яму завглибшки 1,5 метра. На обстеженні більше не була. Зараз мені 75 років. Минуло майже 3 роки відтоді, коли мені поставили діагноз. Хочу сказати, що лікування може статися й через віру людини, яка молиться за це, і через віру родичів. Слава Господу за любов, за порятунок, за людей, яких Він використовує як Свою посудину для зцілення хворих. Куратченко Лідія Іванівна с. Перещепине, Дніпропетровська обл.
