Svichnyk 3-2015

ОБЛАСНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ №3 (69),

СІМЕЙНІ ЦІННОСТІ

2015

С

ім’я – це перша життєва школа для маленької людини, яка щойно з’явилася на світ; це середовище, в якому вона навчається втілювати в життя свої здібності, аби краще розуміти навколишнє середовище. Все, що малюк дізнається у колі своєї родини, стане його цінністю, надбанням, що у майбутньому керуватимуть його діями. У наших розмовах ми залюбки використовуємо словосполучення «сімейні цінності», а ось що це таке – іноді й не до кінця можемо розтлумачити. Дати визначення «сімейним цінностям» дійсно непросто. Передусім це те, що важливо для сім’ї кожної людини зокрема. Проте у кожній родині пріоритетом є щось своє: одним необхідна довіра, а іншим – процвітання сімейного бізнесу. Тому й перелік основних сімейних цінностей, без сумніву, для кожної родини буде унікальним і міститиме нескінченну кількість пунктів та підпунктів. І це не дивно, адже всі ми різні. Поруч з матеріальними цінностями існують ще й духовні. Що ж таке християнські цінності? Які вони? Адже про них мало що пишуть і кажуть. Ми живемо в час, коли немає нічого стабільного і міцного. Все, що так необхідне кожному, – любов, сім’я, турбота, – нівелюється, витісняється байдужістю, вульгарністю, жорстокістю. Тому кожен повинен мати чітке уявлення про ті сімейні цінності, які сприяють зміцненню фундаменту для створення міцної і дружної сім’ї. Знання моральних та процвітання етичних засад, звичайно, відіграє важливу роль у зміцненні довіри в сім’ї один до одного, але християнські цінності стоять вище від етичних засад, на них будуються вічні духовні цінності, які збагачують і приносять благословення. РЕДКОЛЕГІЯ

ЗМІСТ

4 6 8 13 14 16 18 20 22 26 34 38

ВІДДАЙ СВІЙ ДІМ ІСУСУ Михайло ІЛЬЮК

МІСЦЕ БОГА У СІМЕЙНОМУ ЖИТТІ Іван та Юлія МИХАЛЬЧУКИ

ЖУРНАЛ Засновник і видавець: Обласне об’єднання церков євангельських християн-баптистів Рівненської області

КЛЮЧОВА РОЛЬ ЧОЛОВІКА Сергій МОРОХОВСЬКИЙ

ЯКИХ СИНІВ І ДОЧОК ВИХОВУЄМО МИ? За матеріалами ІНТЕРНЕТУ

ВИДАЄТЬСЯ на кошти добровільних пожертвувань

ХИБНІ ЦІННОСТІ Л. МАТВЄЄВА

ПОТРЕБУЄ молитовної та фінансової підтримки християн

ПЕРЕВЕРНУТІ ЦІННОСТІ Ольга ШЕВЧЕНКО

ЗАПРОШУЄ ДО СПІВПРАЦІ проповідників, поетів, письменників, композиторів — усіх, хто хоче і може служити євангельським словом

ЯКЕ КОРІННЯ – ТАКІ Й ПЛОДИ! Світлана ВОРОНА

КАПСУЛА ЧАСУ

Пишіть на адресу: 33001, м. Рівне, вул. Дворецька, 41

Євген ПАНОВ

МУДРА ПОРАДА

Телефонуйте: (0362) 63-34-11

Юлія ДОВГА

ОМРІЯНЕ СЯЙВО НЕБЕСНОГО МІСТА

E-mail: shevchuk_luda@mail.ru

Світлана БЕРЕЗА

Адреса в інтернеті: www.baptist.rv.ua

«НЕБЕСА – ДІМ МОГО ОТЦЯ» Тетяна ЧЕРЕДНИЧЕНКО

НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ:

90-РІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ ЦЕРКВИ В С. МАЛЕВЕ

Головний редактор Василь Басараба

Вікторія САВЧУК

Жінка говорить мовою почуттів, а чоловік – мовою логіки. Якщо чоловік і дружина не навчаться розуміти і використовувати мову одне одного, то залишаться двома іноземцями в маленькому просторі з великими проблемами. І ці проблеми ніколи не вирішаться. «ПРО ЩО ПОВИНЕН ЗНАТИ КОЖЕН СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІК», с. 10 Перевірте свої стосунки з Богом, адже без особистого прикладу всі зусилля будуть марними. Нехай ваші слова ніколи не розходяться з життям – у такий спосіб ви гідно представите Бога власним дітям. Сергій КОСИНЕЦЬ, «ОБЕРЕЖНО, ДІТИ!», с. 12

Теологічний редактор Михайло Ільюк Відповідальний редактор Людмила Шевчук Літературний редактор Олена Ярмушко Редакційна колегія Світлана Береза Ліна Бородинська Олександр Пахай Світлана Ворона Наталія Петрук

Коли мені було дванадцять, я принесла додому зі школи табель, яким дуже пишалася. Він був майже ідеальний. Я показала його батькові, сподіваючись, що він так само пишатиметься мною. Замість цього він побачив одну трошки нижчу оцінку серед усіх «п’ятірок» – «четвірку». Татко запитав, чому ця оцінка не була також вищою. Багато років Бог для мене був таким самим – Тим, Хто весь час очікує від мене більшого... Лінда МАКБРАЙД, «КОЛИ ЗРУЙНОВАНА СІМ’Я – ЗРУЙНОВАНЕ СУСПІЛЬСТВО», с. 17

Дизайн і комп’ютерна верстка Наталія Качановська

Знову ми відчули, що можемо втратити нашу дитину. Однак… вона вижила. Цього разу наслідком хвороби у Кіри став спастичний параліч рук та ніг, вона не могла бачити, а різкі звуки їй завдавали болю. Це вже була зовсім інша Кіра – скручена, нерухома. Нам було дуже страшно, ми ніколи такого не бачили. Життя, здавалося, завдало нам неймовірного удару. Через місяць після цієї страшної хвороби у Кіри почали відмовляти легені, вона стала задихатися. Ми знову поспіхом поїхали у лікарню. Там Кіру під’єднали до апарату штучної вентиляції легенів. Цього разу ми й не сподівалися, що вона виживе. Вже навіть скорилися долі. Тетяна КИРИЛЬЧУК,, «СТРАЖДАННЯ, ЩО ВІДРОДЖУЮТЬ ДУШУ», с. 24

© тексту, малюнків, фото, оформлення «Свічник», 2015 р. При передруку матеріалів посилання на часопис обов’язкове

Реєстраційний номер РВ № 377 28 січня 2004 року Часопис надруковано у ТзОВ «Каліграф», м. Рівне, вул. Київська, 69, тел. (0362) 64-24-32

Рукописи не рецензуються і не повертаються Думка редакції не завжди співпадає з думкою авторів матеріалів, що публікуються. Обсяг — 14 аркушів Друк — офсетний Тираж — 1500 примірників Розповсюдження безкоштовне Журнал виходить щоквартально Замовлення №

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

3

ДУХОВНА СТАТТЯ

«Я ТА ДІМ МІЙ БУДЕМО СЛУЖИТИ ГОСПОДЕВІ»

К

ілька років тому в одній із відносно великих церков нашої області я вінчав молоду пару. Бог поклав мені на серце взяти за основу проповіді слова з Книги Ісуса Навина 24:15: «А я та дім мій будемо служити Господеві». Головною думкою промови було посвячення християнської сім’ї для жертовного служіння Богові. «Християнська сім’я – це благословення, і головна насолода – всім домом служити Господу», – йшлося в ній. Найцікавіше сталося після закінчення богослужіння. До мене підійшло чимало віруючих людей, сказавши, що останні десять-п’ятнадцять років під час 4

СВІЧНИК

|

3, 2015

вінчання ніхто про це не проповідував, навіть не згадував, що сім’я має служити Богові. Я запитав братів і сестер: а про що ж проповідували? Як виявилося, провідували, як треба правильно кохати (згадували 3-5 грецьких слова, що означають любов), як слухатися, прощати, шанувати, дарувати подарунки один одному і так далі. Щоправда, слід уточнити, що група членів церкви, які підійшли до мене, були люди середнього і старшого віку. Потім вони додали: «А раніше, років 2040 тому, пресвітери на вінчанні чомусь особливо наголошували, що молоді сім’ї повинні служити Господу».

Будьте прикладом для наслідування

Не хочу розпочинати дискусію, хто правильно, а хто неправильно проповідує, – не про це мова сьогодні. Мова про інше: те, як сім’я (чоловік, дружина, діти) служить Господу. Я багато років був керівником молоді і бачив, як закінчувалася активність служіння, тому що… одружився або вийшла заміж. Сьогодні спостерігаю, хто нині звершує основну рутинну працю – молодь (церкви, в яких є молодь). Від членів же церкви, які одружені, чую: «Є молодь, нехай працює». Не буду завантажувати вас біблійними текстами і біблійними персонажами з метою збільшення обсягу матеріалу, навпаки, молюся, щоб Дух Святий допоміг нам поособливому звернути увагу на мужню заяву віри Ісуса Навина: «А я та дім мій будемо служити Господеві».

У деяких церквах області, коли виходять на покаяння, кажуть: «Я хочу служити Господу», або «Я хочу дати обітницю служити Господу». Гарна заява, чи не так? Людина виходить, аби покаятися в своїх гріхах і одразу ж заявляє, що бажає служити Богові. А потім хрещення… Над річкою, озером чи баптистерієм звучить незмінне запитання пастора: «Чи віруєш, що Ісус Христос є Син Божий і твій особистий Спаситель?» – «Вірую». – «Чи обіцяєш служити Господу в добрім сумлінні?» – «Обіцяю». Як велично звучать ці «Вірую» та «Обіцяю»! А що далі? Як швидко гасне перша любов, вогонь на жертовнику служіння? Невже забувається обіцянка? Не інші служитимуть, не тільки молодь служитиме, не тільки вибрана група братів і сестер служитиме – я служитиму Господу. Адже ти обіцяв Христу! Брати, любі брати у Господі, це сказав Ісус Навин. Ви чуєте? Не його

ДУХОВНА СТАТТЯ дружина це сказала, не діти (молодь) це сказали, це сказав чоловік – голова сім’ї. А для чого поставив нас Господь головою сім’ї? Не забувайте, що голова для того, щоб думати і приймати правильне, мудре рішення. Про що ти думаєш, брате? Від яких думок болить твоя голова? Господь, Якому ти обіцяв служити, знає всі твої помисли (Пс. 93:11). Брати, наші думки, мрії, бажання, енергія, потенціал, посвячення мають бути спрямовані на одне – служити Спасителю. Я порівнюю християнство під час гоніння, переслідування віруючих і наше сьогодення. Справді, воно різне. Давайте визнаємо це, старші брати. Свобода і матеріалізм завдали значно більше горя і біди церкві, ніж гоніння і переслідування.

Заохочуйте сім’ю до служіння

Я б ніколи не погодився писати цю статтю, якби не вірив у те, що багато братів зупиняться на своїх дорогах і переглянуть особисте християнство. Я вірю в нове перепосвячення братів на служіння. Бог нас створив і по-

ставив головою сім’ї не для того, щоб будувати рай на землі для дружини і дітей (я не кажу, що турбуватися не потрібно), а для того, щоб ми, чоловіки, були відповідальними і вели свої сім’ї дорогою служіння, щоб ми були зразком посвячення Господу. Отож ми маємо сказати: «Я буду служити Господу». Ісус Навин сказав, що і дім його буде служити Господу. Моя дружина і діти будуть служити Господу. Апостол Павло у Посланні до євреїв 10:24 пише: «І уважаймо один за одним для заохоти до любови й до добрих учинків». Чоловік має бути уважним до дружини і повинен допомагати їй використовувати дари Духа Святого, таланти, щоб здійснити свою місію в церкві. Біблійне навчання, різні молитовні сестринські групи, вечори, спілкування, служіння в хорі або в недільній школі, справи милосердя і безліч іншої праці для сестер – усе це розмаїття для того, щоб дружина знайшла свою ланку на нескінченній Божій ниві. Отож чоловіки мають заохочувати дружин і своїх дітей до служіння Господу.

Майбутнє наших дітей

Тема дітей і посвячення їх на служіння – це особлива, важка, непроста і гостра тема. Якими ми бачимо своїх дітей? Зупиніться і подумайте… А тепер дайте відповідь на таке запитання: якими і де їх бачить Бог? Я коротко порушу два питання. Перше – хто з батьків читає Біблію з дітьми і робить з ними (або цікавиться) уроки в недільній школі? Костопільська церква провела щодо цього питання опитування, результати виявилися плачевними. Я розумію, що ми цікавимося, як наші діти вчаться в загальноосвітніх школах, адже бажаємо їм полегшити життя в майбутньому, а також воліємо, аби вони мали гідну роботу. А від успішності в недільній школі, знання напам’ять Біблії ми великих перспектив не бачимо. Хоча треба. Адже наші діти в своєму житті обов’язково зустрінуться з дияволом і його спокусами. Чи зможуть вони, як Христос, тоді заявити: «Написано…», «Написано…», «Написано…»

І друге. Духовність церкви визначається певною кількістю членів церкви на молитовному зібранні (у середу чи четвер). А духовність сімей, дітей? На жаль, діти під час молитовного богослужіння виконують домашні завдання зі школи, що є причиною не йти на більшого самообману батьків немає – знаю з власного досвіду. Як чудово, коли тато, мама, діти в церкві моляться, просять Божого благословення, мудрості, охорони! Настав час прокинутися від сну! Настав час посвячення для служіння нас і наших сімей! Настав час схаменутися! А життя летить дуже швидко, і мить, коли ми зустрінемося віч-на-віч із нашим Господом, Котрому колись обіцяли служити, не забариться. Чи матимемо що сказати Йому? q

Михайло ІЛЬЮК, заст. голови ООЦ ЄХБ Рівненської області

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

5

БІБЛІЙНА ПОЗИЦІЯ

МІСЦЕ БОГА У СІМЕЙНОМУ ЖИТТІ Життя кожної людини починається й закінчується в сім’ї. Сім’я батьків є основним чинником у формуванні юної особистості, яка у дорослому віці схильна сприймати світ саме крізь призму стосунків у родині, в якій виховувалася. Саме сімейні цінності та пріоритети й визначають світоглядні уявлення людини. Відтак основи того, яке місце в цих уявленнях займатиме Бог, закладаються передусім у сім’ї.

З

агальновідомо, що сім’я є одним із найдревніших інститутів суспільства. Незалежно від того, хто у що вірить, очевидним є те, що сім’я існує відтоді, коли існує людина. Історично можна простежити, що ставлення людей до сім’ї змінюються. Наприклад, можна подумати, що причиною цього може бути зміна потреб людини, що в свою чергу приводить до зміни функцій сім’ї. На цьому можна було б поставити крапку, підсумовуючи, що кожен бачить та формує свою сім’ю відповідно до своїх бажань та потреб і прадавнє походження сім’ї має лише опосередковане значення й вплив на щоденне життя сучасної сім’ї. На жаль, багато сімейних пар саме так і думають. Однак так чи інакше кожне подружжя рано чи пізно стикається із типовими труднощами, непорозуміннями й проблемами, актуальними у всі часи. Випробування, які кожна пара намагається подолати самотужки за допомогою власного досвіду та уявлень, нерідко породжують не лише конфлікти, а навіть і розлучення. За таких обставин сучасна сім’я, як правило, ставить собі одвічні питання: «ЧОМУ?», «ЗА ЩО?», «ЯКА ПРИЧИНА?»… Проте корінь причини будь-яких сімейних негараздів (певно, як і всіх інших) нерозривно пов’язаний із гріховною природою людини, а отже, й недосконалістю того, що вона робить самотужки. Мова йде саме про шлюб без Бога та подальше

6

СВІЧНИК

|

3, 2015

будівництво сімейних стосунків без Його участі. Часто подружня пара, випробовуючи усі популярні на сьогоднішній день алгоритми щасливого шлюбу, стикається з численними невдачами. Зрештою, усвідомлюючи безнадійність будь-яких сучасних тенденцій і досягнень сімейної психології, чоловік і дружина пересвідчуються у своїй повній залежності від Творця інституту сім’ї та дарованих Ним правил щодо її будівництва.

Кому належить авторство сім’ї Ми віримо, що сім’ю створив Бог і Він же визначив, яким чином повинні будуватися сімейні стосунки. Наша віра ґрунтується на Біблії: «Чи ви не читали, що Той, Хто створив споконвіку людей, створив їх чоловіком і жінкою?» (Мт. 19:4). Це розуміння нерозривно пов’язане з нашим світоглядом та вірою в живого Бога. При цьому варто одразу зазначити, що сам факт відвідування храму, церкви, богослужіння або наявність «глибокої підозри» в серці, що Бог існує, не означає, що сім’я автоматично побудована відповідно до біблійних принципів. Це стосується сімейного життя, як і в цілому питання спасіння людини, оскільки сімейні стосунки – це лише частина світоглядних переконань людини. «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне…» (Мт. 7:21).

Переконання про природу походження сім’ї визначатиме основні принципи її побудови Певно, кожен погодиться, що користуватися новим інструментом, не знаючи при цьому його призначення і правила експлуатації, не лише нерозумно, а й небезпечно. Ми обов’язково повинні знати, для чого майстер зробив річ і яке її призначення. Ці знання дають можливість правильно нею користуватися, що продовжує термін ії експлуатації, й ефективно нею користуватися (отримувати максимальну користь). Таку аналогію можна провести й зі шлюбом:

БІБЛІЙНА ПОЗИЦІЯ імовірність невдачі будівництва сімейних стосунків між людьми, які не усвідомлюють ні мети, ні засад, ні підґрунтя створення сім’ї, є вкрай високою. Правила гри визначає не учасник команди, навіть не команда в цілому, – їх визначає її автор, а дотримання цих правил є запорукою успішності.

Моделі взаємин у шлюбі

•

Реєстрація державних органах

шлюбу

у

Зі світської точки зору, шлюб є простим добровільним союзом чоловіка та жінки, який у нашій державі реєструється у відповідному державному органі, і все… У такому випадку кажуть: «Народжується нова сім’я». Фактично це розуміється як домовленість між двома сторонами, яка укладається між особами в інтересах кожної з них, власне, саме для задоволення інтересів кожного зокрема. Добре, коли особисті інтереси чоловіка та жінки збігаються, коли вони «працюють в одному напрямку». Тоді складається враження, що сім’я щаслива. Проте взаємини, в основі яких лежить лише домовленість чоловіка та жінки, навіть підкріплені найемоційнішими та найглибшими романтичними почуттями, є успішними лише відносно. Найменші труднощі можуть

стати фатальними для того, що не має міцної основи.

• Цивільний шлюб

Сьогодні люди часто намагаються створити сім’ю, навіть не дотримуючись встановлених державою формальних вимог щодо реєстрації шлюбу. Необхідність легалізації цивільного шлюбу, яка продиктована сучасними життєвими пріоритетами, красномовно демонструє, наскільки далекими від Божих стандартів є світські принципи створення сім’ї.

• Шлюбний контракт

Чи задумується подружжя над тим, що шлюбний контракт одразу при створенні сім’ї закладає ймовірність її розпаду і націлений на захист власних інтересів кожного з подружжя. Як свідчить практика, згадані інструменти для досягнення довірливих та гармонійних взаємин між чоловіком та дружиною не надто ефективні. Натомість особа, яка має особисті стосунки з Богом, переконана, що Господь дає кожному сім’ю, тому що недобре людині бути самій (Бут. 2:18).

Божий принцип побудови сім’ї Божий принцип абсолютно відрізняється від світського. Прагнення взяти шлюб з людиною, яка любить і довіряє Богові, пов’язане з бажанням у любові послужити іншому, а не досягнути лише особистого щастя. Чоловік покликаний любити дружину, як своє тіло (Еф. 5:28), як Христос – Свою Церкву (Еф. 5:25), і через цю любов прославляти Бога на землі. Його ставлення до дружини, до своєї сім’ї має бути реальною демонстрацією того, як Бог любить кожного з нас. З іншого боку, основне призначення дружини полягає у тому, щоб допомагати чоловікові прославляти свого Творця у тій справі, яку він робить, підтримувати його і підбадьорювати (Тит. 2:5). Сім’я, що чітко усвідомлює своє призначення та навіть під час вирішення побутових питань керується біблійними принципами, безумовно, відрізняється від пропагованої сучасністю моделі шлюбу. Рішення християнина прийняти Боже керівництво в своїй сім’ї, а отже, реально шукати Його волю у кожній ситуації, є найбільш ефективним з усього,

що може зробити кожен із нас для своїх домашніх.

Основа для побудови сім’ї Глибоко в серці кожен із нас хоче, щоб наша сім’я була затишною гаванню. Але що ми робимо для цього? Побудувати сімейне життя можна лише двома шляхами. Перший виходить із розуміння, що я сам господар свого життя, в тому числі і своєї сім’ї. А думаючи так і надіючись лише на власні сили, досвід і унікальність, треба або активно будувати сім’ю відповідно до свого досвіду та уявлень, або взагалі цим не перейматись, а шукати лише задоволення особистих очікувань від сім’ї. І коли руйнується така сім’я, то основним їхнім виправданням є: «А я думав/ла, що він/вона не такий/така», «А я чекав/ла від нього/неї іншого» і т.п. Усе зводиться до звинувачення іншого, який/яка виявилися нездатними задовольнити наше «я» і наші бажання. Другий шлях виходить із розуміння, що Бог створив сім’ю, і для її побудови потрібно керуватися Його ж принципами. Зокрема, сім’я існує не для задоволення моїх потреб, а для того, щоб друга «половинка» була щасливою. Біблія вчить про велику і жертовну любов чоловіка до дружини за будь-яких обставин і порівнює це з любов’ю Ісуса Христа до Церкви, за Яку Він віддав Своє життя. Для дружини Бог наказує бути помічницею своєму чоловікові, не вбачаючи у цьому приниження. Від кожного з нас залежить, якою буде наша сім’я: збудована на власних баченнях і досвіді чи на Божих засадах. Це непросте рішення, оскільки використання першого принципу здається легшим, та за будь-яких обставин можна виправдати свої дії. Натомість вибір Божого шляху вимагає від нас довіри і покори Господу, що видається важчим. Але в кінцевому результаті наша сім’я буде здоровішою, щасливішою і міцнішою, ніж тоді, коли ми все робитимемо самотужки. q

Іван та Юлія МИХАЛЬЧУКИ, Перша рівненська церква 3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

7

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ

КЛЮЧОВА РОЛЬ

Описуючи роль чоловіка щодо дружини, Біблія використовує слово «голова» (1 Кор.11:3). Відразу можна зауважити, що в Писанні не говориться про повеління для чоловіка стати головою. Чому? Тому що це роль, яку він починає виконувати з моменту одруження. Інакше кажучи, якщо чоловік бере шлюб, тоді він стає головою. Голова – це його становище і роль, яку він виконує у шлюбі. Чоловік є головою для дружини – і це факт. А от наскільки добре він виконує цю роль – це вже інше питання.

Д

авайте більш детально розглянемо ці сфери на біблійних прикладах і настановах. Незважаючи на достатньо багато гарних зразків чоловіків, найкращим для наслідування завжди слугуватиме ставлення Бога до Ізраїлю як Чоловіка до дружини і Христа до Церкви як Нареченого до Нареченої.

1. Духовна сфера

(Еф. 5:26-27)

У Посланні до ефесян апостол Павло пояснює роль чоловіка як голови на прикладі Ісуса Христа. Він віддав Себе за Церкву. Чому Він це зробив? Трикратне повторення «щоб» розкриває Його мету: щоб її освятити і щоб вона стала славною та непорочною. Це вказує на один із найголовніших обов’язків чоловіка – турбуватися про духовний стан дружини. «...Щоб вона стала святою» буквально означає, «щоб вона стала відділеною». Виходячи заміж, дівчина вже має належати Христу, але протягом усього подальшого життя вона повинна ставати все більш відділеною від гріха і посвяче-

8

СВІЧНИК

|

3, 2015

ною для Бога. Одним із найбільш дієвих засобів, який Господь залишив для чоловіків, є Слово. Так як ми очищаємо тіло під час купання, так само і під час занурення у Слово Боже, ми очищаємося духовно. Освячення – це процес переміни характеру і поведінки силою Духа Святого. Чоловік має створити умови, щоб Слово Боже впливало на його дружину. Навчити її правильно читати, прищепити звичку самостійно «харчуватися» Святим Письмом, також дати можливість чути Слово на богослужіннях і роздумувати над ним. Аби уникнути двозначності, слід уточнити, що завдання чоловіка не освячувати дружину, а створювати всі умови для її освячення. Працю освячення в нашому житті звершує Дух Святий. Стати святою – це її вибір, її рішення. Чоловік відповідальний не за її святість, а за створення умов для освячення дружини. Проведемо аналогію з Ісусом Христом. Він усе зробив заради того, щоб люди мали можливість спастися, але далеко не всі приймають Його у своє життя. Христос усе зробив для того, щоб віруючі могли освячуватися і ставати святими в практичному житті, але не всі це практикують. Чоловік має сприяти тому, щоб його дружина постала перед Христом славною. З кожним днем життя дружини на землі має все більше відображати характер Христа. Так як наречена стає в білій гарній сукні перед вівтарем, так і в момент зустрічі з Христом дружини мають відображати в собі образ Бога. Як чоловік може їй допомогти в цьому?

ЧОЛОВІКА Він має допомагати дружині досягати чистоти, щоби не мати плями чи вади. Кожна наречена намагається не допустити, щоб її весільне вбрання було брудним. Якщо це важливо в земному житті, то наскільки важливим має бути в духовному! Вада буквально означає «зморшка на шкірі обличчя». Фізична краса в цьому випадку виступає як символ духовної досконалості. Гріх забруднює нас, він призводить до різних вад. Дружину потрібно берегти від гріха. Бог дав Адамові завдання доглядати сад, що включало й охорону від можливих небезпек. Він не виявив мужності і твердості, щоб зупинити Єву, зберегти її від гріха і самому не взяти в ньому участі. Адам не впорався із своїм завданням, він не зберіг своєї дружини від духовної нечистоти. А як вів себе ізраїльський цар Ахав? У деяких важливих питаннях він дозволяв цариці керувати ним, можна сказати, делегував свої повноваження в її руки. А це були питання, які стосувалися життя і смерті людей. За її наказом убили Навота, який не хотів продавати свого виноградника цареві, вона шукала смерті для пророка Іллі, який чинив опір ідолопоклонству, яке вона поширювала. Цар же не протистояв цьому, він просто сприймав усе як належне.

2. Душевна сфера (1 Петр. 3:7)

Справжній чоловік не поводитиметься грубо або деспотично з дружиною. Яскравим негативним прикладом є цар Ахашверош (Ест.1). Він панував над величезною територією від Індії до Ефіопії, мав безмежну владу: було достатньо його слова, щоб когось стратити або розпочати війну проти якоїсь держави. Одного разу він організував величезний бенкет, де показав багатство слави свого царства для всіх присутніх. Коли він геть звеселився від вина, наказав покликати царицю Вашті, щоб його вельможі змогли побачити її красу. Вона відмовилася виконати його наказ. Ми не будемо сьогодні намагатися оцінити її поведінку, оскільки

мову ведемо про чоловіків. Отже, нас цікавить, як вчинив цар. Його рішення надзвичайно суворе. Він видав наказ позбавити її становища цариці і заборонив з’являтися перед його лицем. Занадто сувора реакція – жодної милості, абсолютно немає турботи про почуття і думки дружини. А як я ставлюся до своєї дружини, коли вона чинить наперекір моєму слову, або коли просто не так, як мені того хочеться? У книзі Пісня над піснями показаний приклад прекрасної, зворушливої, щирої, душевної і сердечної любові. Постійно звучать компліменти, звичайно, більш зрозумілі людям тієї культури. Ця коротка книга переповнена словами ніжності, а у ставленні відчувається теплота, яка зігріває серце. Все це знову і знову звучить у стосунках двох людей, які кохають одне одного. Чи вмієте ви залицятися до своєї дружини, з якою, можливо, вже не один рік у шлюбі? Коли ви востаннє дарували дружині квіти? Чи відчиняєте перед нею двері? Чи подаєте руку, коли вона виходить з транспорту? Коли ви востаннє цілували руки своєї дружини і дякували Богові за неї, щоб і вона це чула? Наповніть ваші стосунки теплотою. Ви, як голова у шлюбі, повинні виявляти ініціативу. Чи бачать вас люди, як ви ідете за руки? Якось одна жінка сказала своєму чоловікові: «Дозволь я візьму тебе під руку». А він відповів: «Ти що? Довкола ж люди!» Коли чуєш подібні історії, одночасно і смішно, і плакати хочеться.

3.Фізична сфера

(Еф. 5:28-29)

Роль чоловіка як голови не обмежується духовною і душевною сферами. Немаловажну роль вона відіграє у фізичній сфері. Апостол Павло каже, щоб чоловіки ставилися до своїх дружин, як до власного тіла, тобто турбувалися про них, як про власне тіло. Це природно, оскільки, одружуючись, чоловік і дружина стають одним тілом. Годувати і гріти буквально стосується фізичної турботи. Водночас слово «гріти»

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ має відтінок «дуже ніжно поводитися», або «пестити», що доповнює попередній пункт і показує взаємозв’язок між ними: турбуючись про фізичні сфери життя дружини, ми заодно виявляємо своє тепле ставлення до неї. Наші тіла далеко не ідеальні, але це не означає, що ми не турбуємося про них. Тим більше не ідеальні ні чоловіки, ні дружини, але чоловіки мають турбуватися про фізичні аспекти життя дружини. Це широкий спектр питань: дати можливість відпочити від домашніх справ, можливо, просто дати час поспати або прогулятися, піти з дітьми на дитячий майданчик, аби дружина змогла трішки побути у тиші і спокої. Чоловік повинен забезпечувати дружину і сім’ю матеріально. Він повинен заробляти гроші, як каже Біблія, важко і багато працювати: «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб…» (Бут. 3:19). Але не настільки багато, щоб не бачити своєї сім’ї, не настільки важко, щоб не мати сили спілкуватися з дружиною, і не настільки багато заробляти, щоб виконувати всі забаганки і тілесні пожадливості дружини. Біблія каже, що коли чоловік не дбає про матеріальний стан сім’ї, то його не можна назвати навіть віруючим (1 Тим. 5:8). Як ми вже побачили, всі три сфери взаємопов’язані між собою. Виконуючи роль голови в одній із сфер, чоловік обов’язково позитивно впливає на інші. Допомігши дружині зростати духовно, вона бачитиме його турботу, її серце зігріватиметься і це обов’язково впливатиме на стосунки у фізичній сфері. Коли чоловік встає вночі до дитини, щоб дружина могла більше поспати, це виявляє його ніжне ставлення до неї, що стосується душевної сфери, і його жертовність, що стосується духовної сфери. Отже, з чоловіком, який добре виконує роль голови, дружина буде захищеною в різних сферах життя, вона буде за чоловіком як за кам’яною стіною, вона посправжньому відчуватиме себе «замужем», як це промовисто звучить російською мовою. q

Сергій МОРОХОВСЬКИЙ, пастор церкви «Преображення» м. Здолбунів-2

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

9

ЧОЛОВІКАМ НА ЗАУВАГУ!

ПРО ЩО ПОВИНЕН ЗНАТИ КОЖЕН СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІК «Ненависть побуджує сварки, а любов покриває всі вини» (Пр. 10:12)

В

Ш

дячність у сімейному колі Коли чоловік до дня народження схожа на річку, яка залишакірка пшеничного зерна – дружини приносить подарунок, ється у межах берегів незалежно це справжній чоловік, йому прощаються всі відомі і невівід того, скільки в ній води: багато домі гріхи. Якщо ж чоловік забуває який тісно поєднує і свято оберігає чи мало. А невдячність завжди ви- про цю знаменну подію, йому при- сім’ю, збагачуючи, подібно до виливається з берегів. Вона руйнівна... писуються й ті гріхи, яких він не чи- сівок, щоденний хліб для поживи серця. А вміст зерна – борошно – нив. Крім цього, йому доводиться це дружина, яка настільки ніжна, Якщо чоловік забуває сказати друспілкуватися зі спиною дружини. що до неї приємно торкатися, і жині: «Дякую за чудовий обід», і не саме її ніжність дозволяє приготуробить компліментів щодо її таланожне ласкаве слово і кожен вати щоденний хліб у «печі» тів, тоді починають псуватися газоромантичний вчинок, який кохання. Кожен із них – частина ва плитка, холодильник, праска, а чоловік дарує своїй дружині, стає одного й того ж самого, що кімнати стають порожніми і незаключиком, що відчиняє потаємні створив Бог. А все Його тишними. Все це – ознака протесту. кімнати душі дружини, наповнені пахощами. Тоді від днів і ночей творіння – прекрасне. q айкращим миючим засовіє приємним ароматом. бом для забруднених родинних речей є... прощення. Це Після кожної нетактовної фрази дуже цінний засіб. Він настільки до- або ущипливого зауваження двері рогоцінний, що ніхто з нас не може прекрасного внутрішнього світу його придбати. Саме тому його нам дружини зачиняються, і чоловікові подарував Ісус. доводиться стояти під холодним дощем, супроводжуваним гуркоЧоловік воліє займатися глобальтом грому і розрядами блискавки, ними речами: його цікавить, як що випромінюють її очі та зринапрацює уряд, держава. Жінка ж ють з її слів. Жодна парасолька не переймається деталями: її ціказахистить вас так, як внутрішнє вить, як працює кран, газова плиттепло душі вашої дружини. ка і розетки, як скриплять двері, а разом із ними – подружжя. варка між чоловіком і дружиною схожа на діалог ошатно імейне життя – найкраще прикрашених трун. Кожен говомісце формування найшлярить, що він гарніший від іншого, хетніших рис характеру, адже Бооднак ніхто не розповідає про те, жественна любов змінює обох. що у нього в середині.

К

Н

С

С

Жінка говорить мовою почуттів, а чоловік – мовою логіки. Якщо чоловік і дружина не навчаться розуміти і використовувати мову одне одного, то залишаться двома іноземцями в маленькому просторі з великими проблемами. І ці проблеми ніколи не вирішаться.

К

оли жінка виходить у місто, кожен магазин на її шляху зцілює якусь її хворобу, в той час як для чоловіка він стає черговим джерелом недуги.

10

СВІЧНИК

|

3, 2015

Будь-який романтичний порух, що чоловік дарує дружині, схожий на ковток повітря для порятунку життя. Це назавжди пов’язує серця партнерів, однак ніколи не можна сказати, що романтики вже достатньо.

О

дне слово поваги, вимовлене на адресу дружини, зробить її сильнішою від загону піхотинців, але одне слово критики вбиває з першого ж разу, і скалки розбитої душі ранитимуть чоловіка на кожному кроці як всередині, так і поза домом.

ДЛЯ ВАС, ЖІНКИ!

ЩАБЛІ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЛЮБОВІ Любов

Бог хоче, щоб похвальба жінки ками. Ловити себе на неправедних відбувалася «в Господі». Тоді вона думках і виправляти себе – врабуде з вдячністю віддаватиме шану жаючий спосіб продемонструвати Богові замість того, щоб гордовито любов дружини-християнки. «довготерпить» (1 Кор. 13:4). вихвалятися собою чи Звична реакція дружини – засмусвоїм чоловіком. «не радіє з неправди» (1 Кор. 13: 6). титися, коли справи йдуть не так, Любляча дружина – це людина, яка як їй хотілося б. Однак зусиллям «не надимається» (1Кор.13:4). не тільки береже себе від гріха, волі можна стати терплячою. Це Важко говорити що-небудь зароале також не впливає негативно просто вибір – активний, смирензумілій дружині. Вона має на все на чоловіка, не примушує і не підний, залежний від Бога. Відчуття власну думку і захищається, коли з штовхує його до гріха. Вона каже роздратування і розчарування – це емоції, які переживає дружина, нею не погоджуються, коли пере- йому правду. Вона може виявляти коли впускає в своє серце гріховні конують чи виправляють. Зарозу- любов до свого чоловіка, заохочуй егоїстичні думки. Цей гріх потріб- мілість і позиція «сама все знаю» – ючи його до любові і добрих справ. це те, як вона чинить. Дружина, но сповідувати перед Богом, поки сповнена гордістю, найімовірніше, «все покриває» (1 Кор. 13:7). він ще перебуває на рівні думок завдає неабиякого болю своєму Фраза «все покриває» включає в і не втілився в слова. чоловікові. Замість того щоб бути себе моменти, коли чоловік повозарозумілою, вона має бути смидиться егоїстично, або коли у ньо«милосердствує» (1 Кор. 13:4). ренною помічницею для нього, го напружений графік роботи. ДруДоброта – це ключ до створення оскільки він бере на себе відпові- жина-християнка в таких випадках затишної атмосфери в домі. Добдальність за свою родину. цілком і повністю віддана своєму роту відчуваємо в м’якому тоні чоловікові, і він про це знає. голосу і добрих вчинках. Доброта «не поводиться нечемно» притягує людей, в той час як кри(1Кор. 13:5). Дружина-християнка «всьому вірить» (1 Кор. 13:7). тика і різкість відштовхують. чинить вкрай недобре і негідно, Дружина виявляє любов до чолоДружина має обмірковувати споякщо не поважає свого чоловіка віка, вірячи в найкраще, замість соби вияву доброти до свого чи не слухняна йому. Не поважа- того щоб припускати в думках найчоловіка. Приміром, коли чоловік гірше з приводу того, про що він засмучений через справи, які ста- ючи, вона ганьбить його. Любляча дружина чинить правильно – так, каже, або що робить. Незалежно рається завершити, вона може з як і належить дружині-християнці. від того, що б її чоловік не зробив, ніжністю сказати: «Мені шкода, Її поведінка не залежить від настблагочестива, любляча дружина що це так тебе засмучує. рою. Вона завжди врівноважена і довіряє турботі Бога-Владики Що я можу зробити, аби постійна, тож чоловік може розрасвій шлюб. допомогти тобі?» ховувати на те, що дружина повсякчас буде відповідати «сподівається всього» «не заздрить» (1 Кор. 13:4). йому любов’ю.

(1 Кор.13:7). Надія будь-якої дружиЗаздрість завжди поруч із ревни-християнки ґрунтується на Ісусі нощами – це неспокій, а може, «не шукає свого» (1Кор. 13:5). Христі, це впевнене чекання, а не лише плід уяви, вигадки. Замість Недолік любові – це егоїзм, і саме тільки те, чого б їй хотілося. Наслізаздрощів і ревнощів до чоловіка він є найпоширенішою пробледок її надії на Бога – це сподівання дружина може продемонструвати любов – порадіти за нього. Нерев- мою, з якою зустрічаються родини. на те, що чоловік буде ставати щоДружина може виявити любов до раз благочестивішим, якщо він – нива дружина виявляє любов до християнин, або, можливо, буде свого чоловіка в тому, що йому не свого чоловіка тим, що виконуваспасенний, якщо він – потрібно турбуватися чи виправ- тиме його бажання. Вперта дружище не християнин. довуватися, якщо він повертається на провокує чоловіка до розчарування і породжує пригніченість. з роботи пізно. Замість того щоб «все переносить» (1 Кор. 13:7). ревнувати, вона просто рада, «не рветься до гніву» (1 Кор.13: 5). Дружина бачить випробування і що він нарешті вдома. Виявити любов означає контронапруженість, які трапляються в її лювати себе навіть за вкрай важжитті, як особливу можливість ста«не величається» (1 Кор. 13:4). ких обставин. Дружина виявляє ти справжньою християнкою. Вона Любов не хвалиться. Зазнайство або марнославство означає пере- любов, маючи благочестиву якість не насолоджується цими важкими характеру – самоконтроль. Вона періодами в житті, але переносить більшене визнання своєї власної усвідомлює духовно всю ситуацію, їх із Божою допомогою. гідності. Досить часто дружини все розуміє. Замість того щоб «вихваляються» своїми чоловідратуватися, відповідає ками і своїми стосунками з ними. терпеливо і спокійно. Вони стараються все прикрасити настільки, щоб їхні власні справи «не мислить зла» (1Кор. 10:13). мали кращий вигляд, ніж є насправді. Все те добре, що їхні чоло- Дружина виявляє любов, коли не тримає зла, не зберігає в серці віки роблять для них, вони сприймають як закономірність, оскільки гіркоту, але прощає, не згадує минулого своєму чоловікові і не припереконані, що всього гнічує себе постійно гіркими думцього заслуговують.

«Ніколи любов не перестає!»

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

11

ПОРАДИ

ОБЕРЕЖНО, ДІТИ! Сім’я – це маленький осередок суспільства, маленька держава зі своїми жителями, яку об'єднує спосіб життя, єдина мета і певні цінності. У цьому невеличкому середовищі відповідальність за молоде покоління – дітей – лежить на батьках. Саме цей батьківський обов’язок є тією сферою життя, де всі люди, котрі причетні до нього, піддаються спокусі виконувати його, м’яко кажучи, не належним чином. Виховання дітей є такою сферою нашого життєвого досвіду, де помилки ближніх ми бачимо куди ясніше, ніж свої власні.

С

учасні діти багато в чому відрізняються від дітей минулих поколінь. Велика кількість інформації, розвиток наукового прогресу поряд зі стрімко мінливим темпом і способом життя людей роблять колосальний вплив на риси майбутнього характеру малюків буквально з моменту їх народження. Так що ж відрізняє сучасних дітей від їхніх однолітків минулих поколінь? На думку психологів, сучасні діти багато страждають або від браку уваги, або від гіперопіки. І все це робить сильний вплив на риси характеру дитини та її психологічний розвиток. Ми зараз не братимемо до уваги мотивувальний фактор виховання – любов (Кол. 3:14), на якій, як на доброму фундаменті, базується саме виховання. Любов є одним із великих секретів успішного виховання дітей. Проте

12

СВІЧНИК

|

3, 2015

Слово Боже чітко вказує: «Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не вступиться з неї» (Пр. 22:6). Діти народжуються з природною і явною схильністю до зла, і тому, якщо ви дозволите їм вибирати свої шляхи самостійно, то не сумнівайтеся в тому, що вони виберуть зло. Для нас, людей, природно чинити лихе: «До юнакового серця глупота прив'язана…» (Пр.

22:15). Наші серця подібні до землі, якою ми ступаємо: перестаньте її обробляти – і будьте певні, що там виростуть бур'яни. Постає цілком логічне запитання: а чого необхідно навчати? Увесь світ людини – це світ цінностей. Цінності мають велике значення. Люди різного віку, соціального статусу, стану здоров'я і т.д. матимуть різні життєві цінності. Хоча частина з них, зрозуміло, є загальнолюдськими. З Біблії ми довідуємося, що сім'я – це не людський винахід, але союз, створений Богом. Саме тому основним завданням батьків було, є і буде – готувати їх до служіння Богові і ближньому. Що ж нам, батькам, робити?  Будьте впевнені, що від вас багато залежить (Іс. 40:3-5), – Бог спрямовує серця дітей більше вірити словам батьків, ніж словам сторонніх людей.  Перевірте свої стосунки з Богом, адже без особистого прикладу всі зусилля будуть марними. Нехай ваші слова ніколи не розходяться з життям – у такий спосіб ви гідно представите Бога власним дітям.  Насамперед думайте про вічну душу дитини, а потім – про тіло.

 Налаштовуйте дітей триматися того шляху, яким їм необхідно йти (2 Тим. 4:2).  Знаходьте дорогоцінний час для спільного читання Біблії. Ви не зможете змусити своїх дітей любити Біблію, але ви можете подбати про те, щоб ваші діти були ознайомлені з нею. Якщо ви любите своїх дітей, тоді нехай Біблія буде найголовнішою Книгою для виховання їхніх душ, а всі інші книги хай втратять своє колишнє значення і займуть належне їм другорядне місце (Пс. 137:2).  Ваша молитва – це той ключ, який відкриває нам скарбницю Божих обітниць, та простягнута рука, за допомогою якої Бог дає нам благодать і своєчасну допомогу під час потреби (Євр. 4:16).  Дитяча молитва – перший крок у житті віри, який кожна дитина здатна подужати задовго до того, як навчиться читати. Ви можете навчити її схилятися на коліна і повторювати прості слова молитви та прославлення імені Божого, які ви вкладете в її уста.  Не будьте сліпими щодо помилок ваших дітей і глухими до всіх порад із цього приводу (Пр. 13:24; Пр. 19:18; Пр. 23:13,14).  Служіть разом Господу, радійте, підтримуйте один одного, цінуйте тими, кого подарував вам Бог. Нехай ваша сім’я стане острівком любові, тепла для вас і ваших дітей, пам’ятаючи обітницю, залишену Самим Богом: «…спасешся і ти, і ввесь дім твій» (Дiї 11:14). q Сергій КОСИНЕЦЬ, пастор церкви с. Бабин

АКТУАЛЬНО

ЯКИХ СИНІВ І ДОЧОК ВИХОВУЄМО МИ?

Ви, мабуть, неодноразово спостерігали за батьками, які вихваляються досягненнями або ж успіхами своїх дітей. «Моєму синові лишень п’ять, а він уже читає класиків», – з неприхованою гордістю ділиться одна мама з іншою, а та відповідає: «А моя донька в 6 років грає складний концерт, з яким зазвичай не можуть впоратися навіть старшокласники!» Крім того, батьки часто висловлюють свої сподівання на майбутнє дітей на зразок: «Я хотів би, щоб мій син у майбутньому став відомим ученим».

С

еред віруючих ми також чуємо подібні висловлювання. Батьки все частіше пишаються тим, що маленька дитина вміє добре читати і писати, на рівні з дорослими працює за комп'ютером, зразково володіє мовою і т.д. Це все добре, але не так часто ми чуємо захоплення тим, що син любить Бога і служить Йому, а дочка трудиться з хворими дітьми і втішає їхніх батьків. Для того щоб привести дітей до Бога, батьки за пріоритет повинні мати Божі цінності. Якщо мета – виховати християнина, то і методи виховання, і прищеплені цінності повинні бути християнськими, а якщо мета – виховати відому людину (видатного музиканта, вченого, спортсмена, дипломата, політика і т.д.), то і пріоритети будуть іншими. Що у батьків на першому місці – те і визначає підходи та методи. Якщо бажання батьків – прославитися через дітей, тоді і

Бог, і Церква, і Біблія розглядаються лише як необхідні шляхи для досягнення поставленої мети. Якщо ж мета полягає в тому, щоб через дітей прославити Бога, тоді Бог буде понад усе, Його істини – справжньою поживою для душі, а церква – найдорожчим місцем і найбажанішою спільнотою дорогих людей. Важливо зрозуміти просту істину: виховання одного, навіть найбільш немічного, спадкоємця Божого Царства цінніше, ніж виховання тисяч талантів, котрі не знають Господа і не бажають успадкувати спасіння. Діти із справжніх християнських родин не повинні поступатися іншим дітям в освіті, в знаннях, в здібностях, але при цьому важливо не випустити найголовнішого – виховати гідних християн, учнів Христа, носіїв і продовжувачів вічних божественних істин, прекрасних батьків і матерів, чоловіків і дружин, служителів і трудівників, людей, здатних випромінювати Божу любов.

Виховання одного, навіть найбільш немічного, спадкоємця Божого Царства цінніше, ніж виховання тисяч талантів, котрі не знають Господа і не бажають успадкувати спасіння. ваних дітей, жодні особливі умови не повинні звабити батьків, якщо це буде перешкодою на шляху дитини до Бога. Тому пріоритетними цілями у вихованні повинні стати вічні Божі цінності. Скільки часу, сил, старання і молитов віддають батьки для того, щоб їхня дитина була доброю і вміла любити, а скільки для того, щоб уміла працювати за комп'ютером

Діти – це не просто подарунок від Бога, а цінність, за збереження і цілісність якої відповідатимемо перед Тим, Хто її нам доручив. Найбільша цінність для батьків – це їхні спасенні діти. Тому дуже важливо – що на першому місці у батьків. Якщо вони передусім шукають Царства Божого й правди Його, то все інше Господь докладе (Мт. 6:33). Жодні престижні школи або напрямки, жодні особливі методи підготовки для особливо обдаро-

і знала різні мови? І те й інше треба робити, але перевага повинна бути на боці Божих цінностей, тоді й повнота благословень не залишить батьків самна-сам із цим жорстоким світом. Якщо ми оберемо Боже, то Бог не погордує нашим. Якщо ми вчитимемо дітей любові, то здобудемо любов від Бога і дітей. Якщо

дбатимемо про святість дітей, то Бог збереже їх у чистоті й непорочності. Якщо вчитимемо дітей милосердя, то Бог виявить до них Свою милість. Якщо навчимо їх скромності і смирення, то свого часу Бог прославиться через них. Якщо ми виховуватимемо в дітях прощення, то і їм буде прощено. Якщо передамо дітям Божу мудрість і Божі знання, то Господь відкриє їм шляхи, які ведуть до неба. Яких синів і дочок ми готуємо, – в таких умовах житимемо в майбутньому. Яких дітей ми виховуємо? Гордих чи смиренних? Самовпевнених чи лагідних? Тих, які думають лишень про себе, чи тих, які піклуються про інших? Пихатих чи шляхетних, войовничих чи миролюбних? Тих, які люблять славу і увагу, чи тих, які віддають всю славу Богові? Правильні пріоритети дають гарні плоди. У нас зовсім не багато часу для виховання, тому з усього розмаїття хорошого важливо вміти вибрати досконале і Боже. q За матеріалами ІНТЕРНЕТУ

3, 4, 2 0 1 45 | С В І Ч Н И К

13

ПРОБЛЕМА

ХИБНІ Чому сьогодні багато дітей не мають упевненості в собі, а також страждають від низької самооцінки? Цей стан може виявлятися у замкненості або, навпаки, в зайвій показній активності й агресивності. Річ у тім, що наше суспільство напрацювало систему хибних цінностей, яка нещадно руйнує в людях почуття власної гідності. Низька самооцінка формується тоді, коли хороших рис, які має особистість, не цінують, а важливим і необхідним стає те, чого неможливо досягти.

О

зирнімося довкола і погляньмо, яких цінностей ми дотримуємося у своєму житті. Речовизм Це саме те, на що робить акцент телевізійна реклама. Майже кожен рекламний ролик переконує нас у тому, що нам до повного щастя бракує ще однієї речі. Певна річ, реклама обманює, і більшість із нас це відчуває, але ми, як і раніше, намагаємося купувати все більше і більше престижних речей. Наші діти бачать, на що ми витрачаємо гроші, чують, як вихваляються їхні шкільні друзі, помічають наші переживання з приводу нестачі фінансів і відсутності будь-яких речей, і їхня самооцінка дуже рано починає формуватися під впливом речей, які вони мають: велосипедів, одягу, комп’ютерних ігор і кишенькових грошей. Якщо вони цього не мають, то починають по-

14

СВІЧНИК

|

3, 2015

чуватися нічого не вартими. Навіть якщо діти усе це мають, вони помічають, що у когось більше грошей, хтось має сучасніший велосипед, хтось краще одягається, і, як і раніше, почуваються неповноцінними. Немає жодних способів боротися з речовизмом, якщо лишень ви не відкинете його як цінність. Бути багатим – зовсім не гріх. Гріх – коли багатство стає основним критерієм нашої самооцінки. Дехто з найбільш благочестивих біблійних персонажів був дуже багатим (Авраам, Йосип, Давид), але самооцінка цих людей ґрунтувалася на вірі в Бога, мудрості і позитивних рисах характеру. Апостол Павло бачив у своєму житті і багатство, і бідність, але «…навчився бути задоволеним» із того, що мав (Флп. 4:11-12). Навчився, бо відкинув обманливу цінність речовизму. Зовнішність Друга найбільш часто культивована в суспільстві хибна цінність –

це занадто велика увага до зовнішнього вигляду. Діти рано вчаться формувати самооцінку, ґрунтуючись на зовнішньому вигляді. Але якщо навіть ваша дочка зовні приваблива, завжди знайдеться інша дівчинка – з вродливішим личком і гарнішою фігурою. Що більш приваблива людина зовні, то більш вона схильна до внутрішнього самознищення. Але як би усе це змінилося, якби батьки передусім заохочували дитину до гарної поведінки та зміни характеру. Характер і поведінку можна виправити, а от вроджені фізичні дані, як правило, ні. Деякі діти (а також і дорослі) мають образу на Бога через те, що вони не такі, якими хотіли б бути. Але ми повинні усвідомлювати, що Господь створив нас такими, якими ми є, тому що знає, що наша зовнішність, хай якою вона є, відіграє важливу роль у задуманому Ним плані щодо нашого життя. Ми не мудріші від Бога – Бог не помиляється.

ПРОБЛЕМА

ЦІННОСТІ З іншого боку, ми повинні докладати щонайбільше зусиль, піклуючись про те, що нам доручено. Як правило, майже завжди нам під силу змінити ситуацію з надмірною вагою. Наш одяг, навіть якщо він недорогий, повинен бути зі смаком підібраний і мати охайний вигляд. Ми можемо навчити наших дітей виправляти в зовнішньому вигляді те, що можна виправити, а все інше приймати як частину Божого задуму. Освіта Ми правильно робимо, коли хвалимо дітей за гарну успішність у школі. Ми повинні всіляко сприяти тому, щоб наші діти здобули освіту, яка допомагала б розвитку талантів, якими Бог їх обдарував. Однак це не означає, що після багаторічного навчання в коледжі людина стає більш гідною в Божих очах. І це не означає, що той, хто не здобув освіти, з якихось причин, є менш значущим. Батьки одного юнака дуже хотіли, щоб він став лікарем навіть після того, як провалився на вступному іспиті з біології. Це призвело до того, що у хлопця сформувався низький рівень самооцінки, і він усе життя почувався невдахою. Як і у випадку з матеріальним благополуччям, немає нічого поганого у

високому рівні освіти і розумових здібностях, але лишень за умови, що людина не руйнується духовно в процесі навчання або не зазнає шкоди в психологічному плані, намагаючись досягти того, що для неї просто недосяжне. Заняття спортом Спортивні нахили дитини можуть стати хорошим містком до підвищення самооцінки, але це відбудеться тоді, коли заняття спортом не стануть нездоровою крайністю. Участь у спортивних змаганнях може допомогти дитині навчитися працювати в команді, шляхетно вигравати і гідно програвати, а також грати за правилами. Але завдання батьків і тренерів – розвивати в дитині дух здорового суперництва, а не вимагати від неї «перемоги за всяк кошт». Є спорт, який не лише псує здоров’я дитини, але й шкодить її душі. Деякі види спорту породжують ненависть, злобу, агресію, і діти не в змозі перебороти ці почуття. До таких видів спорту належать східні єдиноборства та бойові мистецтва, які безпосередньо базуються на філософії. Ми повинні спонукати своїх дітей пробувати себе в різних видах спорту, але якщо спорт – це не їхня мета життя, то вже сама спроба ви-

явити себе гідна похвали з вашого боку. Ми повинні навчити наших дітей досягати вершин у тому, до чого у них є хист. Що ж може зробити батько, у якого немає чарівної палички і який не може миттєво обдарувати свою дитину вродою чи багатством? Наше завдання полягає не в тому, щоб захистити дитину від усіх образ. Її слід підготувати до неминучих образ і навчити підніматися над цими образами. Наша дитина повинна вміти адекватно поводитися навіть у тих випадках, коли життя до неї несправедливе. Інакше кажучи, ми можемо навчити дітей не реагувати болісно на відсутність у них тих хибних цінностей, які напрацювало наше суспільство, і не дозволяти словам та вчинкам інших людей руйнувати їхню психіку. Багато що залежить від нашого особистого прикладу. Якщо головною цінністю у нашому житті є не матеріальний, а духовний її бік, якщо ми здатні з усмішкою сприймати власні недоліки і хиби, це слугуватиме нашій дитині на добро впродовж усього життя і допомагатиме успішно долати будь-які труднощі. q Підготувала Л. МАТВЄЄВА

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

15

БАТЬКАМ НА ЗАМІТКУ

ПЕРЕВЕРНУТІ ЦІННОСТІ

Виховання дітей – це найбільша і найвідповідальніша справа, яка приносить величезну радість і завдає невимовного болю, збагачує душу і стає джерелом гіркого розчарування. Тому вкрай важливо не лише на словах донести дітям свої міркування і світогляд, правильно навчити і віддати себе для дітей, але й правильно жити, показувати справжній зразок взаємин із Богом. Іноді наше недбале ставлення до виховання, неуважність і байдужість призводять до катастрофи: діти віддаляються від нас, починають ігнорувати і вперто та настирливо зневажати наші напучування і прохання. Пам’ятаймо! Запізніле виховання породжує нерозуміння, жорстокість з боку дітей і розрив із батьками. Пропоную вашій увазі просякнутий болем і відчаєм лист сина до своїх батьків.

Д

обридень, мамо! Здрастуй, тату! У своєму листі я хочу розповісти вам про те, чого ви ніколи не знали про мене. Шкода, що вже нічого не можна змінити. А колись же все було так чудово! Пригадую, як я вперше пішов до школи з букетом квітів для першої вчительки. Я дорослішав, а ви все менше звертали на мене увагу. Ви були заклопотані власними справами і роботою. Іноді мені здавалося, що ви просто забуваєте про моє існування.

Я все більше проводив час із друзями на вулиці, де мене всі знали і розуміли. Там я дізнавався про багато речей, які мене хвилювали й про які я не смів говорити вдома. Саме на вулиці я довідався, що добре, а що погане. Вулиця навчила мене правил і життєвих принципів, які я вважав правильними, – відповідно, жив за ними, адже у мене не було інших. Певної миті я зрозумів, що між мною і вами утворилася величезна прірва, через яку ніхто не хотів перейти на інший бік. Я настільки віддалився від вас, що ми вже перестали бути родиною, бути чимось єдиним. Ви, звісно ж, не помічали цього: покладали на мене великі надії, кажучи, що мені потрібна освіта, а згодом – робота, сім’я, діти. Я начебто погоджувався, але коли бачив ваші стосунки одне з одним, у мене зникало будь-яке бажання мати сім’ю. Я дорослішав, створював собі кумирів і йшов за ними. Я вже давно курив і розвантажувався з дівчатами під дією алкоголю. У ваших очах я був ще школярем, і ви думали, що знаєте про мене все. Та вдома я і був таким, однак це була моя маска. У мене було безліч масок, і я вже сам заплутався, де я справжній, а де граю роль. Нескінченна самотність і непотрібність завдавали мені страшного болю, який потрібно було якось приборкати. Я не міг тверезо дивитися на довколишню реальність. Одного разу мені запропонували спробувати героїн, сказавши, начебто кращого задоволення я ще не відчував і переді мною відкриється зовсім інший світ. Це виявилося

правдою. Але тоді я не знав про наслідки. Минуло багато років. Я втратив все, що в мене було, і все, про що мріяв. Я завдав вам багато горя і страждань. Ви часто казали мені: «Ми годували та одягали тебе все життя. Як ти міг так вчинити з нами?» Я невиліковно хворий і не можу впоратися зі своєю смертельною хворобою – наркоманією. Я став її рабом, вона керує мною. Я часто думаю про те, що сталося зі мною, чому я став таким. Я просто колись заблукав. Пішов на крик тих, хто мене покликав, але це був не ваш голос. Я так хотів любити вас. Хотів, щоб ви розуміли мене, щоб ми були друзями. Напевно, я занадто багато бажав. Вибачте мені за мої мрії! Батьки, поміркуйте над тим, що каже Біблія: «…Дитина, залишена тільки собі, засоромлює матір свою» (Пр. 29:15). Не забувайте, що діти дуже швидко ростуть. Одного ранку ви прокинетеся і захочете, аби до вас притулилася маленька ручка і посмикала вас за ніс або щоки. Та розплющивши очі, ви усвідомите, що такого ніколи не буде, адже ваш син чи донька давно вже виросли. Їхні руки вже не потребують вашої підтримки і самі ладні дати собі раду. Тож поки діти поруч, спішімо вкласти у них найцінніше, що маємо, а це – не гроші, не нові найсучасніші ґаджети, а наш час, увага, любов, які вони понесуть у доросле життя. q Ольга ШЕВЧЕНКО

Якщо з дітьми не говорити про Бога, то потім усе життя доведеться з Богом говорити про дітей (єврейське прислів’я) 16

СВІЧНИК

|

3, 2015

ХРИСТИЯНСЬКА МОРАЛЬ

КОЛИ ЗРУЙНОВАНА СІМ’Я – ЗРУЙНОВАНЕ СУСПІЛЬСТВО

Батько… Що відчуваєте, коли чуєте це слово? Бог… А які почуття виникли зараз? Чи вони такі самі, як при думці про земного батька? Мої – ні, або я у цьому себе переконала. Проте моє сприйняття батька вплинуло на моє ж сприйняття Бога. Ту саму тенденцію я помітила у своїх дітях і суспільстві.

К

оли мені було дванадцять, я принесла додому зі школи табель, яким дуже пишалася. Він був майже ідеальний. Я показала його батькові, сподіваючись, що він так само пишатиметься мною. Замість цього він побачив одну трошки нижчу оцінку серед усіх «п’ятірок» – «четвірку». Татко запитав, чому ця оцінка не була також вищою. Багато років Бог для мене був таким самим – Тим, Хто весь час очікує від мене більшого. Я ніколи не могла бути достатньо хорошою. Диявол чимало разів перемагав мене, посилаючи подібні думки. Відтоді я вчилася приймати Божу безумовну любов, а також вбачати у своєму батькові не лише людину, яка завдає болю, хоча він таким був. Незважаючи на його недосконалість, я знала – він любить мене. Це допомогло мені повірити у те, що і Бог може мене любити. Зараз мої діти вже дорослі. Тривалий час мене не переставало дивувати, чому вони не хочуть запросити Бога у своє життя. Я хотіла звинуватити суспільство, адже Бога висміюють у фільмах, школах,

серед однолітків. Звичайно, безбожне суспільство впливає і штовхає молодий розум до невірства. Але реальність ближча до домівок. Суспільство – це просто віддзеркалення багатьох сімей, яким завдано болю. І наша не була винятком. Мій чоловік залишив мене з дітьми, коли вони лишень формувалися як особистості. Його доволі часто не було поряд, аби будувати близькі стосунки. Зрештою, кожна дитина по черзі відвернулася від нього, а потім і від Бога. (Я не хочу сказати, що в цьому була лише його провина. Бог показав мені, що моя боротьба за те, щоб заробити достатньо на прожиття – іноді це була одержимість – свідчила про мою недовіру Богові, наче Він нездатний забезпечити нас). Коли ми, як батьки, не живемо постійно Божим життям перед дітьми, ми формуємо їхнє бачення Бога і як результат – формуємо суспільство. Я достатньо зріла, щоби робити огляд багатьох тенденцій в суспільстві. Думаю, є прямий зв’язок між тим, у чому суспільство вбачає роль батька, і тим, яке його бачення Бога. У 50-ті ідеальним батьком був чоловік стоїстичний (твердий) і дещо дистанційований. Для наступного ж покоління Бог був дистанційованим і Таким, що не бере участі в житті людей і ніщо не контролює. Тому вони збунтувалися проти Бога, сімейної структури і Божих правил моралі. Їхні шляхи вседозволеності привели наступне покоління до бачення Бога як Того, що все дозволяє. Любов стала синонімом до висловів «роби що хо-

чеш» і «живи як хочеш». Правила, такі як шлюб, не мають значення. Батьки (чоловіки) проігнорували своїми обов’язками і пішли шукати «щастя». Їхні ж діти у Богові побачили Того, Хто не існує. Їхній біль і розчарування призвели до відкидання Бога. Жити чоловікові і жінці разом без укладання шлюбу стало нормою. Їхні ж діти, які пережили гостре розлучення, почали відкидати навіть природний порядок, укладений для чоловіків і жінок. Кожне наступне покоління рухалося все далі від Бога, допоки сама основа союзу сім’ї і основа віри в Бога майже не зруйнувалася. Але є надія. Як я дослідила, мій перфекціоністський підхід до Бога базувався на власному життєвому досвіді, і це може стати цінним для інших. У будь-якому разі ми всі маємо можливість вибирати. Ісус єдиний, Хто може заповнити прогалини у нашому недосконалому вихованні. Так як суспільство стає гіршим, відкидаючи Бога, їхня потреба в Ньому зростає. Гнів (злість) – це прикриття болю. Суспільство зле на Бога, адже йому завдано болю. Світ потребує, щоб Божа Церква показала йому любов, справжню любов. Отож, коли ми, як батьки, не живемо постійно Божим життям перед нашими дітьми, ми формуємо у них відповідне бачення Бога, а отже, формуємо і суспільство. q Спеціально для журналу «Свічник» Лінда МАКБРАЙД, церква «Нова надія», Лоудонвілл, Огайо

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

17

АРГУМЕНТИ

ЯКЕ КОРІННЯ – ТАКІ Й ПЛОДИ! Мудра, привітна, енергійна, розумна, лагідна, смілива, наполеглива, смиренна, хазяйновита… Часто саме такі риси спадають на думку юним дівчатам, коли вони вимальовують в уяві ідеальний портрет жінки. Нерідко цей образ багато в чому схожий на маму чи бабусю, яка була взірцем у житті. Або ж це омріяний ідеал жінки з 31-го розділу Приповістей Соломонових. Але частенько зовнішній світ через мільйони кадрів серіалів та реклам, гасел та образів на глянцевих сторінках журналів, цитат у соціальних мережах глибоко в серці закарбовує хибні цінності, які дівчина колись важливим «скарбом» принесе у свою сім’ю.

Ч

асто для нареченої, окриленої невимовним щастям та святковою ейфорією, найбільшим у житті є бажання бути для свого ко-

18

СВІЧНИК

|

3, 2015

ханого найкращою. Вона впевнена, що в будь-якій ситуації любитиме його, підтримуватиме, надихатиме та прощатиме. Проте в круговерті днів виявляється, що багато благих намірів не втілюється в життя, а бути люблячою, турботливою та лагідною не так уже й просто. І проблема зовсім не в труднощах чи в заплутаних ситуаціях, які трапляються на шляху. В Луки 6:43-45 написано: «Нема доброго дерева, що родило б злий плід, ані дерева злого, що родило б плід добрий. Кожне ж дерево з плоду свого пізнається». Прикрість у тому, що не можна в шлюбі зрощувати хороші плоди любові та підтримки, якщо в корінні ви – егоїстичне та зле дерево. Далі Лука продовжує: «Добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе. Бо чим серце наповнене, – те говорять уста його!» Ми несемо у свою сім’ю цінності, стереотипи та моделі поведінки, які роками збираємо у скарбницю серця, вважаючи їх цінними, важливими та дуже бажаними. У наш час багато дівчат мають власні погляди на різноманітні життєві питання. Наприклад, як одягатися, як поводитися з хлопцем до шлюбу, як стежити за своєю зов-нішністю, яке основне призначення жінки в шлюбі. Якщо починати з ними розмову на ці теми, можна по-

АРГУМЕНТИ чути багато змістовних аргументів і тверджень, які, на їхню думку, є правильними. Але я хотіла б зосереди-ти вашу увагу зовсім не на плодах, які мають чи не мають бути у дівчини, котра колись стане дружиною, а на корінні – схованих ідеалах, бажаннях, цінностях та мріях, що обов’язково виявляться в зовнішніх діях.

Два джерела для живлення «коріння» серця Тож чим ми підживлюємо «коріння» нашого серця? Живою водою Слова Божого чи пропагандою хибних цінностей сучасності? Прикро, але християнин, за статистичними даними, витрачає в середньому п’ять хвилин на день для читання Слова Божого та молитви, а решту часу, навіть свідомо того не бажаючи, потрапляє під вплив світських цінностей. Те, чи будемо ми протистояти їм, чи поглинатимемо, наче сухий ґрунт, воду, – залежить від наших стосунків із Богом. Наприклад, пересуваючись у громадському транспорті, ми мимохіть слухаємо радіохвилі з піснями, де погляди на важливі речі скалічені та перевернуті; зоровим контактом охоплюємо сотні рекламних банерів та закликів; спілкуємося з людьми, які насаджують нам свої гріховні стереотипи; просиджуємо у соціальних мережах, де моделі поведінки дівчини або ж відкрито розбещені, або ж прикриті вуаллю оманливого романтизму. А потім ще безліч речей, які вже обираємо свідомо, – перегляд кінофільмів, друзі, читання книг, дозвілля. Всі ці сфери або наближають нас до Бога, змінюють нас в образ Божий, або ж потихеньку відкладають у скарбницю серця деформовані

цінності, з якими сімейні стосунки у майбутньому часто зазнаватимуть краху та розрухи. Приміром, соціальні мережі переповнені різними цікавими, на перший погляд, групами, які пов’язані з модою, здоров’ям, стосунками між чоловіком та жінкою. Дівчата ж, схильні до романтизму та емоційності, активно сидять у цих групах, скидаючи собі на сторінку цитати, які припали до душі. І от читаєш ці начебто глибокі вислови й усвідомлюєш, якими порожніми вони насправді є. Будучи в шлюбі вже 5 років, я розумію, що модель поведінки «вередливої дівчинки», «гордої левиці» або ж «самозакоханої красуні» не спрацьовує в реальному житті. Бо лишень у серіалах люди так легко сходяться та розходяться, шукають у стосунках лише емоцій та романтики, вчаться досягати свого за всяк кошт, розбивають один одному серця і шукають втіхи в інших. Сучасні ЗМІ не беруть до уваги людської душі, яку Бог створив ніжною та вразливою. Тільки у цитатах чоловік підтакуватиме примхам вередливої дівчинки, яка ніяк не може подорослішати. Насправді ж така жінка лише руйнує свою сім’ю. У завуальованих та романтичних постах молодим дівчатам насаджується образ красуні, яка занадто багато часу витрачає на свою зовнішність, знає собі ціну й обов’язково навчить чоловіка поважати себе і ставитися до себе так, як сама того хоче. Читаючи цитату, яку зберегла собі на сторінці моя знайома, «Лише у баранів – покірні вівці, а у левів – горді левиці», з сумом усвідомлюю, що гордість та егоїзм, який люблять називати таким голосним словом, як самоповага, згодом зруйнує найміцнішу любов. Бо й навіть мужні і сильні ле-

виці коряться левам, бо це не приниження особистості, як насаджує нам сучасність, а мудрість жінки, через яку Бог благословляє сім’ю.

Зовнішність віддзеркалює стосунки з Богом Чим ми живимо своє серце? Чим наповнюємо його, що складаємо до своєї скарбниці? Можна навіть і не помітити, як починаєш мислити категоріями, що пропагує нам культура нашого часу. Як гадаєте, якими будуть думки дівчини, яка перед зустріччю зі своїм нареченим, почитала Біблію та помолилася про стосунки. Ймовірно, нею керуватиме страх Божий, а блуд та нечисті думки вона проганятиме геть. Натомість же, надивившись перед побаченням мильних опер, після яких в голові крутяться сцени романтичних поцілунків при зірках, впоратись зі спокусами буде не так то вже й просто. Заповнюючи себе світськими поглядами, дівчина не зможе тримати чистоту у стосунках із хлопцем, а певна близькість узагалі стане для неї нормою. Коли ми перебуваємо в глибокому поклонінні Богові, шукаємо, як догодити Йому, коли Він справді наш Спаситель і Батько, тоді нам і пояснювати не потрібно, що не варто відверто та спокусливо одягатися, бо в нашому серці діятиме Дух Святий, навчаючи нас скромності та чистоти. Але, переглядаючи за день сотні картинок в Інтернеті, замість того щоб використати цей час для спілкування з Богом, до багатьох речей ми просто звикаємо, і тоді вже виставляння свого відвертого фото в купальнику на привселюдний огляд стає нормою.

Що обираєш ти? Наше серце ніколи не буває порожнім. Ми постійно щось туди складаємо, щохвилини чимось живимо наше коріння. Навколишній світ, неначе великий супермаркет, пропонує безліч ідеалів та цінностей. Багато з таких товарів є дешевими та легкодоступними, є зіпсуті, але запаковані в гарну блискучу обгортку, а є дуже дорогі, однак їхня цінність полягає лише у широкомасштабній рекламі та вигоді тих, хто хоче заполонити цим продуктом світ. Перед нами – щоденний вибір. Ми можемо складати у серце цінні перлини Слова Божого, які змінюватимуть нашу сутність, даруючи мудрість та страх Божий. І тоді у своїх майбутніх сім’ях ми пожнемо благословення та радість щасливих стосунків. А можемо просто пливти за течією і, самі того не усвідомлюючи, наповнюватися світськими поглядами на життя, хибними уявленнями, гріховними стереотипами та скаліченими цінностями, які не тільки віддалятимуть нас від Бога, але й, наче гріховна ерозія, руйнуватимуть сімейні стосунки у майбутньому. Коли джерела Слова Божого живитимуть коріння вашого серця, тоді у житті виростуть прекрасні хороші плоди мудрості, скромності, чистоти та смирення, які не просто прикрасять вас колись як дружину, але й тепер прославлять Господнє ім’я і будуть світлом та прикладом для інших! q

Світлана ВОРОНА, церква «Спасіння» м. Острог 2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К 3,

19

З РАКУРСУ ЖИТТЯ

КАПСУЛА ЧАСУ

Уже пішов другий рік у житті Елісс, коли від колишнього жахливого існування її відділяв день покаяння! Господь прийшов вчасно! Вона мала в Ньому потребу! Дуже сильно мала! Переживання від зустрічі з Христом Спасителем посилюється, коли тривалий час відчайдушно і голосно стукаєш у зачинені, як тобі здається, двері, які є насправді глухою стіною. Залізна аксіома життя ось у чому: щоб потрапити на повне «забезпечення» гріховного віку і врешті-решт опинитися в катівнях гріха, потрібно просто народитися людиною – бути нащадком Адама. Ніхто з людей не уник цієї долі.

Е

лісс перепробувала все. У це «все» входив великий «спектр послуг», наданих різними релігіями і філософіями, які все ж виявилися безсилими, щоб допомогти виснаженій і стражденній душі. Захоплення окультизмом, яке обіцяло допитливому розуму відкрити завісу таємниці, згодом усе тільки погіршило, наповнивши дні тривогою і безнадією, а ночі – нескінченними жахіттями і страхом. І коли пастка закрилася, вихід був тільки в медичних препаратах, які обіцяли полегшення, але стали «плавним» переходом до наркотичної залежності. Бездонна душа, до краю сповнена болем, втомилася від переслідування з боку власної пам’яті. Пам’яті, в якій потривоженим звіром жило минуле – здебільшого гріховне, яке перекреслювало добре й незіпсоване, за що ще можна було б триматися, аби залишатися на плаву і називатися людиною... Коли ж настала мить істини, яка свідчила про неможливість щось у житті змінити..., тоді і прийшов Господь! Дівчина, виснажена сумнівами, вперше відчула дотик Божої любові. Любові, для якої немає ярлика «занадто грішний, щоб бути улюб-

20

СВІЧНИК

|

3, 2015

леним Богом». Те п е р усе става ло на свої місця. Не було жодного дня без оновлених стосунків з Ісусом. Не було жодного дня без молитви, і не було жодної молитви без подяки за спасіння, подароване Богом. День за днем ​​її життя на тлі способу життя її рідних і близьких ставало щораз прекраснішим, і це невдовзі не могло не вплинути на навернення до Христа багатьох членів родини. Обітниця «спасешся ти та твій дім» виповнювалася, породжуючи в серці Елісс новий виток вдячності до Бога-Спасителя.

– Слава Тобі, мій Спасителю, що спасіння сягає у всі кінці землі, і спаслася я та весь мій дім! З кожним днем дівчина ​​ щоразу більше ставала духовно відповідальною за рідних: як за неспасенних, котрим відкривала Христа, так і за тих, котрі вже знайшли мир із Господом, але мали потребу у повчанні Словом. Незабаром уже обітниця «Я та мій дім будемо служити Господеві!» стала лейтмотивом молитви. Елісс не переставала дякувати Богові, усвідомлюючи, що все почалося з її звернення до Нього. У своїй родині вона почувалася первістком серед «воскреслих із мертвих». Вдячність за можливість бути використаною Богом у спасінні рідних не полишала її серця і не вивітрювалася з молитви. Якось у Божому Слові, яке встигла полюбити, Елісс знайшла текст, в якому йшлося про милість до праведних аж до тисячі поколінь. Це по-особливому збадьорило її, ставши потаємною мрією: – Господи, нехай ця обітниця «про Твою велику милість» увійде в тисячі поколінь і стане плоттю! Нехай рід праведних благословиться, і нехай ніколи в моїй родині не з’явиться рід, який би забув Господа та відкинув спасіння Його...

Одного р а з у, відзначаючи новосілля в колі родини, хтось зронив слово про якісь особисті речі прапрапрадіда. Йшлося про стару скриню, яку з покоління в покоління передавали як сімейну цінність нащадкам, які з покоління в покоління мріяли позбутися непотрібного, на їхній погляд, старого хламу. Часто такими намірами все закінчувалося, і лише через роки нащадки знову поверталися до речей прадіда, коли хтось, мимохіть згадуючи про скриню, не бажав сам бути причетним до знищення сімейної цінності – сподівався зробити це руками інших. Ось і зараз серед нащадків назрівало серйозне питання, як позбутися мотлоху. Раптом дівчина відчула ніжний дотик Духа – тож, не відкладаючи, вирішила переглянути дідусеві речі.

М

аленькій похідній скрині впродовж життя доводилося дихати пилом у багатьох місцях, куди з легкої руки нащадків її ставили. Починаючи від почесних місць у всіх на очах і місць під ліжками, вона не раз потрапляла у щілину між стелею і високим комодом. Доводилося відбувати термін, мандруючи брудними комірчинами, або навіть тривалий час залишатися похованою під старим мотлохом на горищі. А ось тепер – гараж у новому будинку! Елісс ледь знайшла «сімейну цінність» у кутку над верстатом, де сучасний стелаж на верхній поличці тимчасово прихистив старі речі, яких очікувало рішення господарів, котрі більше схилялися до того, аби позбавити гараж від мотлоху. Дідусева скриня за час свого існування пережила не одне цікаве ревізійне вторгнення, і ось зараз – чергова ревізія. Клацнули мідні, позеленілі від часу, засуви. Скрипнули, слухняно розтискаю-

З РАКУРСУ ЖИТТЯ

чись, петлі. Захрумтіла обшивка – і запах часів вийшов назовні. Поверх старого вицвілого мундира недбало лежали потьмянілі медалі, ордени, стрічки та хрести, які свідчили про заслуги. Кілька заохочувальних грамот, на жовто-сірій поверхні яких ледь проступав почерк, а слабке світло в кутку поки ще не до кінця обладнаного гаража ніяк не дозволяло прочитати написане. Очевидно одне: прадід був військовим. На жаль, на цьому все закінчувалося. Елісс обережно викладала на верстак вміст скрині. «Щось повинно бути ще!» – подумки повторювала вона. Мундир, складений удвічі, блиснув своїм колишнім, захисного тону кольором, коли його витягнули з дна скрині. Нічого особливого! На жаль… Цікавість згасала. Раптом увагу привернула бічна кишеня, в якій намацувався якийсь предмет. Це був перев’язаний брудною мотузкою шматок грубої шкіри, складений навпіл. Дівчина, обережно розмотуючи нитку, знайшла в складках шкіряного футляра пожовклий аркуш, що зберігся значно краще, ніж грамота. Папір беззвучно вимагав дбайливого до себе ставлення, тому вона поспішила вийти з гаража на світло. Цікавість вулканом бентежних почуттів розпирала зсередини. Ще мить – і відкриється портал у минуле! Це було листування між пра-пра-пра..., якого звали Георгій, та його дружиною. Під час

читання вона тремтіла. Почерк навдивовижу був зрозумілим, за винятком деяких слів та зворотів, важких для сучасного сприйняття. Її вразило, як сильно дідусь любив дружину. Лист починався освідченням у коханні, не раз ці освідчення зустрічалися в тексті, і ними традиційно закінчувалося послання. Таке ставлення дивувало Елісс. Раніше, коли Христос ще не увійшов у життя її рідних, вона звикла бачити грубість, зневагу, безтактність... «Напевно, в старі добрі часи люди ще не втратили віру, як це притаманно нашим сучасникам», – подумала вона. Останній із трьох листів був адресований не дружині. «Я пишу до вас, мої дорогі нащадки! Пишу з надією, що одного разу ці рядки потраплять до ваших рук, бо я маю повідомити щось важливе. Важливість того, що хочу сказати, доведена моїм нелегким життям. Як людина військова, я не раз віч-на-віч зустрічався зі смертю. Не раз доводилося бути її вірним провідником, убиваючи ворога. І коли перебуваєш у такому стані роками і бачиш крихкість людського життя, мимоволі замислюєшся про сенс буття.

Дорогі мої, не можу не написати, що нині все перебуває для мене в минулому, бо зберігається в руках Того, Хто сказав, що «... якщо ваші гріхи будуть, як кармазин, – як сніг убілю». Все моє карамзинове життя потребувало Його, і Хто, як не Він, Найдорожчий Господь, змінив мене, старого грішника, давши нове серце через Хрест! Я молюся, щоб і через століття Провидінням до рук моїх нащадків дійшов цей лист, де найважливішими є рядки, котрі записані нижче: «Господь Ісус Христос – Найважливіше в житті під небом, і любити Його найбільше – це і є найважливіше. Любіть Ісуса. Довіряйте Йому. Тільки Він нехай буде вашим страхом і трепетом. Тримайтеся Його, адже Його милість більша і краща, ніж саме життя. Врятований Його милістю, сьогодні я твердо знаю, що милість Господа до праведників триває аж до тисячі поколінь – тож нехай Його милість не полишить вас. Ваш дідусь Георгій. 1787». Елісс підвела до неба свої заплакані очі з вдячністю Господу за милість, яка поширюється на праведних аж до тисячі поколінь. q Євген ПАНОВ, християнський публіцист

3, 4, 2 0 1 45 | С В І Ч Н И К

21

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

МУДРА ПОРАДА Того сонячного ранку Артема розбудив незнайомий сміх, який долинав із вулиці крізь відчинене вікно. Десь далеко гуркотіла машина дядька Миколи, а за ворітьми голосно ґелґотали гуси, та ще й з кухні пробивався невпинний стукіт посуду.

М

алий любитель довго поніжитися в теплому ліжечку незграбно натягнув на голову пухку білу подушку, ніби намагаючись сховатися від шуму, який заважав дрімати суботнього ранку. Добре і зручно вмостившись, Артемко заплющив очі і почав поринати у свій сонний світ. Але це була лише коротка солодка мить, бо до кімнати зайшла мама, яка ніжно прошепотіла: – Вставай, малий сонько! Сьогодні на тебе чекає багато роботи, адже у твого меншого братика – день народження. Сподіваюся, ти не забувся про подарунок!? – не дочекавшись відповіді, мама попрямувала до кухні. Цієї миті сон кудись зник, і подушка стала важчою, адже Артем згадав, що зовсім забувся про подарунок для бра-

22

СВІЧНИК

|

3, 2015

тика. Подумки він картав себе за те, що забувся про такий день. Бідолаха швидко вистрибнув з постелі, похапцем застелив ліжко, одягнувся і почав метушитися по кімнаті, наче намагаючись знайти якийсь вихід: – Що ж подарувати братикові? Де взяти подарунок, адже я сказав йому, що мій подарунок буде найкращий, – не вгавав занепокоєно хлопчик. Артем знав, що через вчорашню гру у футбол він зовсім забувся про головне – зробити братикові Матвійку подарунок. Минали хвилини… До кімнати зайшов тато і побачив стривоженого і пригніченого сина, який бубнів собі щось під ніс. Він підійшов до Артема, а той одразу розповів йому, як через свою необережність забувся про день народження Матвійка.

– Синку, помолися, нехай Господь допоможе тобі знайти вихід із ситуації, адже лише Він може це зробити! – турботливо мовив батько, обійнявши сумного Артема. Татова порада підбадьорила хлопчика. Після молитви, батько пішов займатися своїми справами, а Артем чекав на диво. І диво сталося… Якоїсь миті

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ хлопчик згадав, що місяць тому разом із татом він змайстрував чудового кораблика, і поклав у коробку під ліжком.

– Як я лишень міг про нього забутися!? – радісно вигукнув Артемко. Під ліжком стояла картонна коробка, в якій лежав коричневий кораблик з білими вітрилами, майже весь прикрашений кольоровими мушлями та камінцями. Як зрадів Артем, коли знайшов кораблик, адже тепер на брата чекав справді найкращий подарунок. Невдовзі до кімнати зайшов маленький Матвій. Він пильно подивився на старшого брата, немов очікуючи на щось дивовижне. Артем, діставши кораблик, простягнув його меншому братикові. Радості Матвійка не було меж! Малюк аж забувся про решту подарунків: солодощі, кольорові пазли, цікаву книжку і нову зелену іграшкову вантажівку. Посмішка здивованого Матвія випромінювала тепло і вдячність, а разом з тим зігрівала серце Артема. Цієї миті Артем зрозумів, що навіть у найскладніших ситуаціях є вихід, якщо ти все довіряєш Господу. Як важливо, коли є сім’я, яка завжди підтримає, підбадьорить і допоможе мудрою порадою. q

Хай ще не раз У весняну вишневу заметіль Злетяться соловейки звідусіль І заспівають давню пісню знов Про світлу й щиру батьківську любов. Хай лине пісня ця у небеса — Сріблиться спів у наших голосах. Від нього роси зблиснуть в споришах, Народиться веселка у житах. Тож ми сьогодні — доньки і сини – Уклін батькам приносимо земний. За мир і спокій, сонячну ясу, За рідну землю, за її красу. За день дзвінкий, що вигнувся, як лук, За дивну ніжність материнських рук, За той вогонь життя, що у серцях, За віру в Бога, нашого Творця. Хай ще не раз — вишнева заметіль, Злетяться соловейки звідусіль І заспівають давню пісню знов Про світлу й щиру батьківську любов. Сергій РАЧИНЕЦЬ

З Господом Богом З Господом Богом люди — добріші Серцем — тепліші у час безнадії. Словом лікують душі, що грішні, І не залишать нікого в біді. З Господом Богом сонця — по вінця, Навіть тоді, коли хмарно бува. Часто схиляю радо колінця І промовляю молитви слова. О Всемогутній, Боже єдиний! Голос мій тихий почуй із небес. Хочу, щоб нині кожна людина Знала і славила тільки Тебе. Тільки з Тобою будем добріші, Серцем до серця дорогу знайдем. Світ збережемо і досі ще грішний, Словом Твоїм, що запалює день. Тарас ДМИШ

Юлія ДОВГА, церква «Спасіння» м. Острог

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

23

З РАКУРСУ ЖИТТЯ

СТРАЖДАННЯ, ЩО ВІДРОДЖУЮТЬ ДУШУ

Коли в сім’ї народжується бажана і здорова дитина, всі неймовірно радіють. Батьки тішаться крихітним новонародженим дивом, захоплено розповідають про перші успіхи малюка, роблять численні відео- та фотознімки, аби згодом знову отримати масу позитивних емоцій від перегляду. А ось коли в світ приходять «особливі» дітки, їх зустрічають з гіркими сльозами, неймовірними стражданнями і невгамовними вигуками до Бога: «За що?»

С

ім’я, в якій народжується неповносправна дитина, почувається нещасною, неповноцінною, приреченою на муки. Найгіршим є те, що мало хто задумується, що народилася дитина. Неважливо, що вона має фізичні чи генетичні вади, – вона має душу, яку дав їй Творець. Зрештою, Бог посилає таких дітей у сім’ї з певною метою. Чудово, коли батьки якнайшвидше це усвідомлять і приймуть свою особливу дитину. Я маю на увазі не фізичне прийняття в сім’ю (адже часто трапляються випадки, коли від таких дітей просто відмовляються і здають в інтернати), а про моральне і духовне прийняття дитини такою, якою вона є; прийняття змін ритму життя, які принесла ця дитина, прийняття відчуження суспільства, яке відразу стає відчутним. Маючи невеликий досвід спілкування з сім’ями, які виховують дітей з особливими потребами, можу поділитися такими спостереженнями: 50% батьків упродовж перших двох-трьох років усе-таки приймають своїх дітей, 30% – роблять це пізніше, однак щойно вони починають сприймати дитину такою, якою вона є, відбувається диво – батьки починають змінюватися. Вони стають добрішими, більш чуйними до чужого горя і болю, швидкими на допомогу. В цих сім’ях повністю змінюються цінності: замість прив’язаності до світських пожадливостей від-

24

СВІЧНИК

|

3, 2015

криваються духовні очі, поіншому сприймається і цінується життя, починають будуватися стосунки з Творцем. Решта ж сімей так і не можуть навчитися приймати таку дитину, а тому агресивно налаштовані проти всього світу, і тим паче – Бога. О, як страждає дитина в такій сім’ї! Коли у нашій церкві розпочалося служіння з неповносправними дітками, найважче було говорити з батьками на тему Божої любові та всемогутності. Тоді Господь відкрив інше бачення ведення спілкувань: ми почали говорити про прийняття того, що посилає Бог, і це змінило думку щодо Господа багатьох сімей. Прикладом таких змін слугує неймовірна історія Тетяни, яку я охоче дарую вам.

Зоряна ВУЇВ, Перша рівненська церква

М

ене звати Тетяна, у мене велика сім’я: я, чоловік Юрій та троє діток – Кіра, Тимофійко й Іванна. Нашій старшій донечці Кірі – 5 років, вона у нас дуже особлива. Коли Кіра народилася, її одразу ж забрали в інтенсивну терапію для новонароджених, оскільки у неї був дуже важкий стан: донечка ледь дихала, мала

малу вагу та ріст, хоча була народжена вчасно. Наша дитина перестала розвиватися ще в утробі, оскільки плацента передчасно припинила виконувати свої функції. Кіра пробула у відділенні інтенсивної терапії 10 днів, вона лежала в дитячому інкубаторі, повністю обмотана трубочками. Лікарі поставили діагноз – цитомегаловірусна інфекція. Ми з чоловіком не знали, чи виживе наша Кіра. Разом сиділи біля відділення, щодня чекаючи на новини. Ця трагічна подія, на диво, дуже зблизила нас. І Господь змилувався над нами: Кіра вижила. Але хвороба дуже вплинула на організм нашої дитини: на кишечник, печінку, особливо мозок. Вона постійно страждала від поганого травлення, не могла переносити значну частину продуктів. На зміну погоди часто реагувала головними болями. Постійно плакала, була надто збудженою, ночами не

З РАКУРСУ ЖИТТЯ спала. Також погано розвивалася фізично. Особливо нас турбувало те, що Кіра не посміхається, не намагається нічого сказати, не бавиться. Лікування не давало належного результату. А ще у Кіри виявився порушений імунітет. Коли донечці було 5 місяців, вона захворіла на застуду, почервоніло горло. Через день стався набряк мозку, Кіра почала впадати в кому. Ми терміново відвезли її в лікарню. Точного діагнозу нам не встановили. Сказали, що це та наша вірусна інфекція, яка уразила мозок та інші органи. На томографічному знімку мозку було видно численні зони ураження. Знову ми відчули, що можемо втратити нашу дитину. Однак… вона вижила. Цього разу наслідком хвороби у Кіри став спастичний параліч рук та ніг, вона не могла бачити, а різкі звуки їй завдавали болю. Це вже була зовсім інша Кіра – скручена, нерухома. Нам було дуже страшно, ми ніколи такого не бачили. Життя, здавалося, завдало нам неймовірного удару. Через місяць після цієї страшної хвороби у Кіри почали відмовляти легені, вона стала задихатися. Ми знову поспіхом поїхали у лікарню. Там Кіру під’єднали до апарату штучної вентиляції легенів. Цього разу ми й не сподівалися, що вона виживе. Вже навіть скорилися долі. Але Господь не допустив смерті нашої дитини. Вона знову одужала. Ми щосили боролися за нашу дитину: постійно возили по лікарях, робили масажі, ЛФК, цілими днями я займалася різними розвивальними завданнями. Нам дуже допомогла інформація про те, що особливі діти часто страждають на непереносимість хлібних та молочних продуктів. Налагодивши Кірі дієту, вона стала почуватися краще. Ми змогли займатися за дуже інтенсивними програмами. У цьому напрямку були навіть певні успіхи. Упродовж цього часу Господь благословив нас ще двома чудовими дітками: хлопчиком Тимофійком та дівчинкою Іванною. Однак із Кірою знову виникли проблеми: вона захворіла, цього разу на важке запалення легень. Дочка не мала сили займатися, а тому у міру росту і посилення спастичності (комплекс симптомів, що характеризується

підвищеним тонусом м’язів, надмірно активними глибокими сухожильними рефлексами, аномальними спинальними рефлексами і спазмами м’язів при скороченні. – Прим. ред.), стан її рук та ніг погіршувався. Я зовсім занепала духом. Щодня мені здавалося, що я все роблю неправильно і що Кірі лишень гіршає. Всі наші важкі тренування зійшли нанівець. Дякую Господу, що в той важкий час познайомив мене з віруючими людьми, які своєю турботою допомогли мені пізнати Божу любов. Завдяки їхній підтримці та молитвам Господь дав мені духовне народження, радість спасіння. Я прийняла рішення іти за Ісусом. Також я познайомилася із Зоряною, і ми почали відвідувати суботні заняття для дітей. Зараз Кірі – 5 років. Вона дуже хворіє, особливо взимку, може їсти лише обмежену кількість продуктів, потребує постійного лікування та реабілітації. Кірі дуже подобаються заняття при церкві. Вона відчуває тепло і любов, тому ніби розквітає. Ми молимося Господу, щоб Він подарував нам дитячий садочок для особливих діток, де б вони могли навчатися в атмосфері християнської любові. Якщо моя дитина навіть ніколи не ходитиме і не говоритиме, я знаю, що Господь любить її не менше ніж здорових людей. Кіра є великим благословенням для нашої сім’ї, адже якби вона не захворіла, то, можливо, я ніколи б і не пізнала Божої любові і радості спасіння. Через неї Бог подарував нам надію та нове життя. q

Тетяна КИРИЛЬЧУК, рівненська церква «Дім Євангелія»

«ОСОБЛИВІ » ДІТИ

В

они приходять у цей світ, Немов відвертії послання, Несуть від зір нам свій привіт, Любов несуть, а не страждання. Їх мами плачуть, татусі, Не знають, що робити з тілом, Проте, на подив їм усім, Йдуть навмання вони невміло. Людей запитують: «Чому? За що нам все це? Боже, Боже! Чим завинили і кому? Згрішили ми чи батьки, може?» І як розрадити цю річ? Як пояснити? Що сказати? Свідомості як пояснити ніч? Слова потіхи де шукати? Напевно, відповіді є. Неоднозначні. Непоспішні. І світло хтось таки проллє, І душам дасть слова хтось втішні.

Ну а поки що треба жить, Не піддаючись смутку, болю. Любити треба – так, любить. Не розумом, зібравши волю, А чуйним серцем – воно нам Дано у грудях, ой, не марно: Йому крізь сніг, дощі, туман Все видно чітко й дуже гарно. Вони приходять в світ оцей Не сльози лити із очей. Не треба плакати, страждать – Любов’ю світ пора латать. Вікторія Алвул

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

25

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

ОМРІЯНЕ СЯЙВО Сашка Гаркавого зраджували тричі. Вперше це зробив тато. Хлопцеві тільки-но п’ять літ виповнилося, і життя тоді здавалося райдужним та безхмарним. Бо справді, чого ще треба, коли за городами в тебе – копанка, в якій можна було хлюпатися досхочу разом із сусідськими непосидами-хлопцями. А трохи далі – поле, на якому навіть обчухране до крові коліно ніколи не боліло, якщо вдавалося забити гол: прикладеш подорожник – де той біль і дінеться. Ввечері ж, коли вже сонце ховалося за крайніми хатами, бабуся ставила на стіл миску з молодою картоплею, обтрушену кропом, сметанкою та часничком, малосольні огірочки і здоровезну склянку кисляку – аби лишень подужав з’їсти. Так бувало влітку. Взимку ж – свої забави.

Н

і, що не кажи, а таки нарікати малому не було на що аж до того дня, коли татко почав раптом збирати свої валізи.

26

СВІЧНИК

|

3, 2015

– Ти куди? – смикнув Сашко татуся за потерті джинси.

– А ти мамку запитай, вона тобі розкаже, – відмахнувся татусь. Мама сиділа за столом і, дивлячись у люстерко, дбайливо підмальовувала вії. Втрутитись у її заняття своїми розпитуваннями – накликати на себе біду. Сашкові не хотілося отримати стусана, тому ще раз промимрив до тата: – Тат… Ну скажи, куди ти?

– На «кудикину» гору, – огризнувся той. – Чув про таку?

– А вона далеко? – перепитав.

– Далеко – звідси не видно, – сказав – мов відрізав. Зрозумівши, що довідатися від батьків нічого не вдасться, Сашко шмигнув із хати у двір, де під старою липою сидів дід Панько. Він – не те, що мама з татом, завжди такий лагідний та добрий, ще й про все на світі знає: і куди птахи відлітають на зиму, і де бджоли збирають мед, і навіть про те, про що перешіптується липа з вітром. З дідусем завжди цікаво і затишно. Тож присівши поруч, внук перепитав серйозно, наче дорослий: – Не знаєте, дідусю, куди це наш тато збирається?

– А ти в нього не запитував? – замість відповіді зітхнув старий.

– Запитував, та він все про якусь «кудикину» гору торочить. А де вона, та гора, – про це не каже.

– Либонь, і сам до ладу не знає, – ді-

дусь лагідно погладив хлопця по голові і пригорнув до себе. Так і сиділи вдвох, доки батько з валізою не вийшов із хати.

– І не шкода мальця сиротити? – неголосно запитав дід Панько.

– Чому сиротити, батянь? – здивувався чоловік. – У нього ж є мамка, ви з бабунею – якось догледите всі гуртом. Що вдієте, не створений я для родинного життя. Не для мене це… Не для мене. Бувайте!

– Тат, я з тобою, – відчувши щось недобре, кинувся до батька Сашко, але дідусь утримав його біля себе.

– Сиди, дитино. Не можна тобі з ним. «Зазноба» в нього, не до нас йому. Сашко похнюпився. І що воно таке, ота «зазноба»? Може, хвороба якась, тому й не хоче татко, щоб хтось біля нього захворів? Так-так, напевно, хвороба, що ж іще?

– Дідусю, а що болить, коли ця «зазноба» нападає? – зазирнув Сашко старому в очі.

– Що болить? Воно, синочку, начебто й нічого не болить, ось тільки серце виїдає. Може так виїсти, що нічого не залишиться – одна оболонка.

– То це хробачок якийсь?

– Еге ж, хробачок, ще й дуже підступний.

– Бідолашний наш татко.

– Бідолашний, – погодився дідусь. – Будемо молитися за нього… Про те, що «зазноба», як казав дідусь Панько, – це ніяка не хвороба, а таткова знайома тітонька Люся, Сашко довідався трохи згодом. Батьки її мешкали неподалік від Гаркавих, але сама Люся вже давно не з ними – метнулася до міста шукати собі щастя-долі. Там і Генка, синочок її, народився. Частенько привозила його в село, і хлопці якийсь час навіть товаришували. Він, той Генка, щоправда, дуже вже набундючений завжди, але дідусь Панько казав, що треба всіх людей любити, бо всі Богом створені – тож Сашко і заприятелював із ним, навіть заступався, коли сільські хлопці дражнили малого «сичем». Який же він «сич»? Звичайний хлопець. І хтозна, може, так і дружили б хлоп’ята завж-

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

НЕБЕСНОГО МІСТА ди, якби одного разу Люся не приїхала до батьків разом зі своїм другим чоловіком. Вони неквапом ішли вулицею, безтурботно і жваво про щось перемовляючись, а Генка поважно тримав за руку… Сашкового татка. Хлопчик аж очі протер кулачками: невже справді татко? Він… Сашко стільки вечорів із бабусею та дідусем молилися, щоб татко повернувся. І ось повернувся таки: виходить, тепер у нього інший синок, оцей набундючений Генка. Схопив напівгнилу грушку, що валялася під ногами, і щосили, не цілячись, жбурнув за ворота: в кого вже вцілить. Грушка влучила в Люсю і залишила на її блідо-рожевій сукні брудну цятку.

– Фу, яка невоспітанность, – невдоволено буркнула жінка, дістаючи із сумочки вологу серветку.

– Гей ти, лоботрясе, – і собі заступився за кралю батько, помітивши за парканом сина. – Це що, так мамка напоумила чи, може, дідусь із бабусею? Татко б такого не навчив. Сльози підкотили до горла малому, але він стримався, не заплакав, тільки голосно вигукнув – так, щоб чули всі довкола: – У мене немає татка!

– А я ж тобі хто, пуцьвірінку?

– Ти? Ти хворий! Тепер я знаю, твою «зазнобу»-хворобу Люською кличуть: Люська-вкради-татуська, – випалив скоромовкою і показав тітці язик; хай знає, як красти чужих татусів.

– Що ти сказав?! Ця несподівана зустріч обіцяла перерости у бійку – добре, дідусь Панько нагодився вчасно.

– Що, Петре, з власним сином воювати надумав? – з докором озвався до колишнього зятя. – Іди собі своєю дорогою. І тобі, Сашуню, – звернувся до внука, – додому пора. Ходімо, бабуня нас до столу чекає.

– До столу? Та ж ми щойно пообідали, – почав комизитися хлопчик.

– Ходімо, ходімо, узвару ще не пили. Ти знаєш, який у нас сьогодні смачний узвар?

– Із грушками? – радісно перепитав малий, вмить забувши про неприємну зустріч із татком.

– Із грушками, синку, – мовив лагідно, на ходу поплескуючи внука по плечу. Відтоді Сашко більше не зустрічався з татком. І ніколи не розпитував про нього: раз вибрав собі іншого синочка, нехай тішиться своїм набурмосеним Генкою, Сашкові до того немає геть ніякого діла. Через якийсь час, щоправда, краєм вуха чув, як дідусь казав бабусі, що і в Люсі недовго затримався їх татко-перекотиполе. «Ото й добре, – подумав зловтішно, – хай тепер і Генка сумує. А в мене більше немає татка, немає й друга»… За дитячими забавами якось не помітив, що й мамусі вже давненько немає в селі. «Ото вже сімейка, – бідкалася бабуся Орися, згадуючи час від часу доньку. – І для чого їм обом було дитину приживати, щоб тепер залишити отак напризволяще? Хіба такою, Паню, ростили ми

нашу Аничку? Чому все так сталося?» – «Гріх – він солодкий, Орисю, – повагом відповідав дідусь Панько, – от і спокусилася наша Аничка. Хіба вона одна така? Де немає Бога – там сум і тривога»… Сашко нічого з тієї розмови не розумів: який гріх, яка тривога? Все ж гаразд, є дідусь із бабусею, а мама… Вона теж інколи приїжджає з того свого міста. Чого ж сумувати? Сум увірвався в життя хлопця трохи згодом, коли мама приїхала додому не сама.

– Оце, Сашку, знайомся, – сказала, пригортаючи до себе сина. – Дядько Ігор. Він буде твоїм… татом. Сашко з-під лоба глянув на незнайомого чоловіка. От іще! Не треба йому ніякого татка. Обходилися ж досі без нього. Головне – дідусь Панько є.

– А невдовзі, синочку, – продовжувала дивувати всіх мама, – у тебе буде ще й братик.

– Братик? – перепитав невдоволено. – Для чого мені братик? Повертайся зі своїм дядьком Ігорем в місто і живіть там, тіштеся своїм синочком. Сашко насупився, відчуваючи, що зараз його зраджують вдруге, цього разу – мама. От тільки чому?..

– Здається, Аничко, – втрутився дідусь Панько, – пора й мені слово сказати. Знаєш, оце слухаю – і дивуюся: як легко й просто в тебе все виходить. Захотіла – вийшла заміж, ні з ким не радилася, ні в кого благословення не просила; не сподобалося – розбіглися з

Петром хто куди, сина тільки залишили нам, як надокучливу ляльку. Зараз, бач, знов про нову родину розповідаєш: дитину, мовляв, чекаємо. А що буде через рік-другий? Як колись, ноги в руки – і по світах?

– Даремно ви так, батьку, – обізвався Ігор, який досі мовчки слухав розмову доньки з батьками.

– Ні по яких світах гасати ми більше не будемо. Досить, багато вже води накаламутили, пора чистого броду шукати. Тепер хочемо почати життя заново, і не в місті, а тут, у селі, біля вас, якщо, звісно, не проженете. Дідусь Панько якусь мить помовчав, щось прикидаючи собі в умі, а потім сказав: – Ну, якщо твої слова щирі, то нехай так воно й буде. Виганяти вас ніхто не збирається – так негоже. Живіть, побачимо, що з того вийде…

П

одумати лишень: десять довгих літ минуло відтоді! Сашко давно вважав себе дорослим, от тільки родинного тепла так і не відчув. Ігор, звісно, виявився гарною людиною, т у р ботливим татусем

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

27

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ для свого Назарка, але для Сашка він залишався тільки дядьком. Мама… Вона начебто й любила первістка, та все ж серце більше тягнулося до меншенького. Сказано ж: мізинчик. Сашкові дуже хотілося, щоб хтось, як маленького, приголубив його, вислухав, похвалив, і він біг до дідуся Панька. Бувало, вечорами вийдуть на подвір’я, повсідаються і гомонять-гомонять…

– Бачиш, скільки зірок у небі? – запитав якось дідусь.

– Бачу. А для чого їх так багато? Все небо всипане, наче намистом.

– Не знаю, синку. Інколи мені здається, що це – небесна сторожа.

– Ет, скажете таке, дідусю, – скептично сказав Сашко. – І що ж охороняє ця сторожа?

– Вхід до раю. Сторожить, щоб ніхто нечистий не потрапив туди. Ці слова здалися хлопцеві правдоподібними, і він запитав: – То виходить, рай – це домівка і для зірок?

– Напевно.

– То ось чому вони так сяють, – здогадався Сашко. – Небесне Місто, мабуть, огортає всіх своїх мешканців таким сяйвом. От би потрапити туди!

– Потрапиш, хлопче, якщо на землі ходитимеш правдивими шляхами…

– Ходитиму, дідусю, неодмінно ходитиму!..

Н

е зумів, – н а с м і ш к увато сказав сам собі Сашко, згадавши ту розмову. –

«

28

СВІЧНИК

|

3, 2015

Замість раю, бач, куди потрапив – аж у відділення міліції. А там, дивись, суд – і небо в клітиночку... І це – за три дні до випуску з коледжу!»… Поруч – мати із припухлими від сліз очима. Чому вона тут? І чому плаче? Йшла б уже до свого Назарка, без її сліз душа ятриться. От якби дідусь Панько тут був!.. Нема. Вже п’ять літ, як на цвинтарі спочиває: проклятущий рак з’їв старого. Такий худющий лежав у домовині, що Сашко очам не міг повірити: невже це його дідусь Панько? Зрештою, може, й добре, що не дожив він до такого сорому, такої ганьби. І з чого воно все почалося?.. З чого? Та звісно ж, із зустрічі з татком…

П

етро зустрівся із сином три роки тому, коли Сашко вступив до коледжу. Ні, приїхав не для того, щоб матеріально підтримати сина-студента – захотілося похизуватися своїм життям. Навіть не поцікавився навчанням чи тим, як жилося хлопцеві без батька всі ці роки – без зайвих балачок запропонував, мов давньому другові: – Поїхали до мене в гості! Я тут у сусідній області мільйонами ворочаю. Поїхали! Увечері того ж дня син вперше у своєму житті побував із батьком

у розкішному ресторані. Дідусь, щоправда, казав колись, що то тільки легкодумні люди просаджують там усе і що в тих ресторанах нічого доброго не знайдеш, тільки розум загубиш… Помилявся, либонь…

– Розслабся, хлопче, – зареготав батько, помітивши синове зніяковіння. – Простіше сприймай усе довкола. Жити, щоб ти знав, треба гарно, легко й розкішно… Того вечора Сашко і вино на смак скуштував, і затягнувся вперше дорогою цигаркою.

– Ось тепер ти вже став зовсім дорослим чоловіком, – сказав наступного дня Петро, проводжаючи сина на вокзал. – Не забув, що батько нараяв? – розплився розв’язною посмішкою, подаючи хлопцеві руку на прощання. – Жити гарно, легко й розкішно! Вчись! Ці слова Сашкові сподобалися. А чого ж? У татка справді так усе й виходить: попрацював удень, а ввечері – друзіподружки, музика, вечеря. Чим не життя? Не те, що мама в селі: зранку до ночі товчеться, мов Марко у пеклі… Спогад про

маму обпік душу. Що й казати, нелегко їй. Ігор працює трактористом – тож на світанку йде з дому і тільки смерком повертається. Від нього помочі небагато, тому й доводиться за все самій братися. Жили так випнулися на руках і ногах, що навіть дивитися страшно. У татка – все інакше. Напевно, й справді треба вчитися жити, як він… І Сашко потроху почав втілювати батькову науку в життя: ті гроші, що давала Аничка на харчі, просаджувалися в нічних клубах. Вже й компанія підібралася веселенька: з таких же, як він, студентів-лінивців; потім ще й хлопці, що вже на «зоні» побували, приєдналися: ті, щоправда, почувалися поважно, спізнали ж уже по чім ківш лиха. Особливо Андрій, якого кликали «Батько-Перо», хизувався собою. І зрозуміло: злодій у законі, завжди з грішми, тож на Сашка та його друзів дивився дещо з погордою,

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ «жовторотиками» називав. Але пригощав завжди щедро. Сашко відчував, ця компанія – мов та каламутна вода, втікати б від неї подалі. Але куди? Знайдуть же, ще й відробляти змусять за ці хмільні вечірки. «Ось закінчу коледж, – втішав сам себе, – та й поїду десь на заробітки. Почну нове життя, ніхто мене не знайде». Не встиг… Фортуна, яка досі була як йому здавалося, надійною супутницею, стала третьою, хто зрадив хлопця. І що тільки його смикнуло піти того вечора до нічного клубу? Думав, на годинку-другу, а вийшло, мало не до ранку загуляли. Після клубу ще й на вулиці добряче випили – і тут почалося... Хто кого першим ударив (і головне, за що), вже й пригадати важко. Камери відеоспостережень (треба ж було понатикати їх по всьому місту) показали, що першим ударив дружка Сашко. А потім

били інші… Після удару «батька-Пера» потерпілий упав із проламаним черепом. Свистки міліції, сирени «швидкої», заламані назад руки – це протверезило вмить, але було вже пізно. І ось він тут, у міліції. «Живи гарно, легко й розкішно… Бач, до чого довела таткова наука…» Двері відчинилися – і на порозі слідчого ізолятора Сашко побачив Ольгу Михайлівну, класну керівничку їхньої групи. Кого-кого, а її він чекав найменше. Прийшла таки… Для чого? «Наш ангел», – так називали свою «керу» в групі поза очі, і не тільки тому, що була приязною, однаково уважною до всіх, а ще й тому, що вчила своїх неслухняних і впертих студентів ходити, як вона казала, в страху Божому. Хтось сприймав ту науку досить серйозно, хтось поза очі кепкував, але, треба зізнатися, її таки любили: одні – за справедливість, інші – за почуття гумору, і всі разом – за непримиренність до хабарів, які останніми роками стали звичною справою. Що робити їй, такій світлій романтичній

людині, в цих похмурих стінах? Невже зараз почне дорікати? Ні, сіла біля мамки… Правильно, хай її втішає, про що говорити з ним, із Сашком? Ось зараз візьмуть із нього підписку про невиїзд – і поїде собі додому, щоб ні з ким не бачитися, ні з ким не спілкуватися: душу і без того сором обпікає. Коли вже всі справи владнали і збиралися залишити відділок міліції, Ольга Михайлівна несподівано покликала його: – Сашку, можеш затриматися на кілька хвилин? Хочу поспілкуватися з тобою. Ви дозволите, Ганно Панасівно? – звернулася до матері.

– Звісно, – кивнула та головою. – Я почекаю на вулиці. Вони залишилися наодинці. Сашко потупив очі, щоб не зустрітися з поглядом своєї наставниці.

– Усвідомлюєш, що накоїв? – замість прочуханки, якої очікував, почув Сашко.

– Звісно… – відповів коротко.

– Це добре. Значить, совість іще не зовсім заснула. Не буду тобі дорікати, слова докору ще не раз скажуть інші, і вони, повір, будуть справедливі. Не знаю, яким буде вирок суду, але молитимуся за те, щоб той чоловік вижив, а ще за те, щоб ти виніс із цієї історії правильні уроки. Адже душа твоя добра, в ній немає

підступу, є тільки легковажність.

– Ви справді навіть зараз так думаєте про мене? – недовірливо запитав Сашко, зважившись нарешті підвести очі.

– А як інакше, Сашку? Адже ти – Боже творіння, просто забруднився гріхом. Мені хочеться, щоб незалежно від вироку суду, знав: Ісус Христос любить тебе.

– Любить такого, яким я є зараз?!

– Не просто любить – Він поніс на хрест твій гріх. Ніколи не пізно, поки ми перебуваємо на землі, зупинитися, звернути зі своєї злої дороги і почати життя з чистого аркуша.

– Ви таке кажете, як мій дідусь колись…

– Мабуть, це тому, що ми молимось Одному Богу. Хтозна, може, саме молитви твого дідуся і подарували нам із тобою цю зустріч. Від Сашкової дорослості не залишилося й сліду – не звертаючи ні найменшої уваги на Ольгу Михайлівну, раптом заплакав, мов хлопчак… За порогом чекала на сина прибита горем мати, а згори (принаймні Сашкові так здалося) лилося звабливе сяйво Небесного Міста. Невже і справді є ще шанс потрапити туди?.. q

Світлана БЕРЕЗА, церква «Відродження» м. Рівне

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

29

З АРХІВІВ ПАМ’ЯТІ

На фото: Євгенія Галан із донькою Галиною. Перша половина 40-х років.

«КНИГУ БОЖУ МАЮ Я, ХОЧ СТАРЕНЬКА ВЖЕ ВОНА»

Уже десять років я зберігаю стареньку Біблію моєї прабабусі Євгенії Галан (1913-1998), маючи велике доручення передати її наступним поколінням. Одного разу я замислилася: «А що я знаю про історію цієї книги? Чому в неї пожовклі сторінки, а букви в деяких місцях розпливаються? Як вона взагалі потрапила до нашої родини?» Як виявилося, ця Біблія була дуже важливою для моєї прабабусі, а Книга, яка була її попередницею, мала трагічну та водночас благословенну долю, що неминуче вплинула на історію всієї родини.

П

« ерша Біблія» пов’язана з життям і діяльністю мого прапрадіда Остапа Мельника – одного із перших віруючих на Костопільщині. Коли він служив у царській армії під час Першої світової війни, хтось із солдатів подарував йому Слово Боже. З невідомих причин його ще до закінчення воєнних дій відпустили додому. Ні в селі, ні в навколишніх населених пунктах не було віруючих. Небагато було і людей письменних. Остап, що трохи вмів читати, почав із своїм сусідом Олексієм вивчати незвичайну книгу. Невдовзі чоловіки дійшли висновку, що не лише хрещені не за Словом Божим, а й не живуть за ним. На той час у Рівному вже була церква євангельських християн, служителі якої, дізнавшись про те, що в с. Берестовці, де мешкав мій прапрадід, збираються люди для читання Слова, приїхали туди. Невдовзі утворилася група віруючих, а сам Остап Мельник прийняв водне хрещення.

30

СВІЧНИК

|

3, 2015

Та не все було гладко в сім’ї Остапа. Нарікання на «чудернацьку книгу», яка «перевела чоловіка» все частіше лунали з уст його дружини Христини. Вона не хотіла й слухати, що їй говорив чоловік. Скаржитися священикові Христина боялася. Все ж природна жіноча цікавість взяла гору. Підслуховуючи молитви чоловіка, вона почула прохання до Бога за село, за людей і за себе. З того часу Господь все частіше почав турбувати її серце. Невдовзі вона також повірила в Ісуса Христа як особистого Спасителя, приєдналася до громади і почала брати активну участь у створенні хору. На честь віри в Господа молодшу доньку Мельники назвали Вірою. (Бог через Віру Остапівну подарував церкві полум’яного проповідника, одного з пресвітерів Костопільської церкви ЄХБ – Миколу Григоровича Ковальчука (1947-2014). А що ж Біблія? Христина Мельник подарувала її старшій доньці Євгенії (Ївзі) на весілля як пам’ять

про батька, якого вже тоді не було, і як нагадування про її віру в Господа. Не солодким було життя Ївги, що вийшла за «чужого», православного, хлопця заміж. Невдовзі почалася війна. Чоловік Костянтин пішов на фронт, хату спалили німці, і лише два скарби лишалося у молодої жінки – старенька Біблія і маленька донька, якій не було ще і двох років. Слово Боже стало потіхою і розрадою під час переховування в лісі та в хвилини спокою після «пробіжок під кулями». З надією прийшла Ївга до своєї сестри Віри, яка, вийшовши заміж, проживала у с. Данчиміст Костопільського району. Там, у сім’ї Ковальчуків, хоч і в бідних умовах, та все ж серед віруючих, вона знайшла спокій та спілкування з людьми, які любили Господа всім серцем. Жінка використовувала цей час, щоб навчити маленьку доньку Галину читати, любити і берегти Біблію. Війна закінчувалася і свекруха прислала вісточку про те, що

в с. Горбаків Гощанського району (звідки був родом чоловік Ївги), після когось залишилася добра хата. Просила, щоб невістка збиралася та й приходила туди. В Ковальчуків було добре жити, та все ж не могла вся їхня велика рідня довгий час тіснитися там. Прибувши до чужого села, молода жінка одразу відчула на собі неприязнь родичів чоловіка та сусідів, адже вона не ходила до церкви та відвідувала «якісь збіговиська штунд». Чоловік, повернувшись із фронту, заборонив Ївзі відвідувати зібрання і шукати віруючих. Єдиною її відрадою стало читання Біблії та виховання у Слові Божому доньки. Коли ж Галина виросла, переїхала жити в м. Костопіль та почала відвідувати зібрання євангельських християн-баптистів, Костянтин дуже розгнівався. Він пов’язував такі «негаразди» в сім’ї із переконаннями його дружини і зі старенькою Біблією, яку вирішив віднести до міліції. Там він пояснював, що «через цю книгу жінка стала дивною». Міліціонери, ж розвідавши обставини життя сім’ї та побачивши, що Євгенія – скромна і роботяща жінка, налякали Костянтина тим, що «по-

садять», якщо він буде звертатися до міліції через усілякі нісенітниці. Проте Біблію, як «речовий доказ», забрали до відділку. Звісно, ніхто і не думав повертати її законній власниці. З плином часу життя Євгенії змінилося. Вона переїхала жити до своєї доньки в м. Костопіль. Сестра Віра, довідавшись, що Ївга лишилася без Книги Божої, подарувала їй стареньку Біблію. Вона колись належала її свекрові Степану Ковальчуку, а коли вдалося дістати нові Біблії, стала не такою вживаною. «Друга Біблія», як її почали називати в родині, не була такою красивою, як «Перша», але її цінували ще більше. В роки Другої світової війни, аби хоч якось зберегти її від «совєтів», Книгу закопали. Звісно, після такої схованки, Біблія втратила свій вигляд, сторінки стали жовтими, а деякі з них пошкодилися від вологи. Ївга з надзвичайним благоговінням ставилася до книги, постійно її читала, акуратно перегортала сторінки, підклеювала ті, що порвалися. Згодом ця Біблія поступилася місцем

своїй наступниці, яку прислали з Німеччини. Та все ж кожного разу, приїжджаючи до прабабусі Ївги, я знаходила її за читанням старенької Книги. Безмежно дивувалася, як стільки років вона читала Біблію з таким маленьким шрифтом! «Хай які будуть літери в Слові Божому, а ти його люби», – навчала прабабуся Ївга. Вчила вона і християнських пісень. Одним із перших псалмів, який мені полюбився одразу, став «Книгу Божу маю я, хоч старенька вже вона». …Прабабусі вже нема. В сім’ях її дітей, онуків, правнуків є не одна Біблія. «Бабусин скарб» поховали серед сотень книг, старих листів і фотографій. Але завдяки цікавості правнуків він знайшовся і став не лише сімейною реліквією, а й особливою духовною родинною цінністю. q

Галина ЛЕВТЕРОВА церква м. Березне 3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

31

ІНТЕРВ'Ю

ОРГАНІЗАЦІЯ НОВОЇ ЦЕРКВИ – ЦЕ МІСІЯ ТА ОБОВ’ЯЗОК КОЖНОЇ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ

О

керівник відділу ОНЦ Олександр УСТІНОВ

сь уже майже 20 років у Рівненській області при Обласному об’єднанні ЄХБ працює відділ організації нових церков (ОНЦ). На сьогодні відділ очолює диякон церкви с. Олександрія, люблячий чоловік та турботливий батько трьох дітей, цілеспрямований лідер Олександр Устінов. Про свій досвід у служінні та, власне, про відділ він розповів нам у інтерв’ю. Олександре, розкажіть про те, коли Ви покаялися та як Бог покликав Вас на служіння? Мої перші пошуки Бога розпочалися ще у 1997 році, але остаточне рішення було прийняте в 2000 році, коли ми з дружиною Лілею уклали заповіт із Господом через водне хрещення. Бог кликав на служіння через проповіді та вчення церкви.

Коли Ви прийшли у відділ ОНЦ? Як зрозуміли, що Бог кличе до цього служіння?

кликає мене до певного служіння, я відчуваю бажання в серці. Так відбулося і цього разу, коли мені запропонували служіння у відділі. А коли Бог кличе через обставини і спонукає до певного служіння, то потрібно доручати себе в Його руки та покладатися не на людський розум, а на Бога, Який кличе.

Розкажіть, будь ласка, детальніше про відділ ОНЦ: яка структура роботи, цілі? Відділ ОНЦ створений з метою допомагати в організації та

функціонуванні нових церков. Структура роботи – це мотивація церков до виконання повеління Христа щодо місії. Також це мотивація церков до молитви, щоб Бог вислав працівників на Свої ниви в сусідні села, де немає церков, до участі церков у місіонерському служінні через матеріальну та молитовну підтримку, до організації домашніх груп з вивчення Біблії в селах, де немає помісних церков. Відділ організовує та проводить різні навчальні конференції, які допомагають у формуванні

У відділ ОНЦ я прийшов півтора року тому. Зазвичай, коли Бог за-

лево. ія в с. Ма йбл. ц н е р е ф а Кон Авраам Б Спікер –

32

СВІЧНИК

|

3, 2015

Після лекцій Йога Раймера. Львів, 20неса 15 р.

Брати-с лу з відділу жителі ОНЦ.

ІНТЕРВ'Ю бачення та сприяють духовному зростанню служителів. Існує також фінансова та організаційна підтримка місіонерських сімей. Мета відділу ОНЦ – допомогти церквам виконувати Божу місію на землі, зрощуючи і виховуючи місіонерів із подальшою підтримкою їх в служінні там, куди покличе їх Господь. Якщо короткострокова мета – то це організація домашніх груп у кожному населеному пункті, де немає ще церкви, з перспективою утворення там помісної церкви.

Які Ваші безпосередні обов’язки як керівника відділу? Відвідувати церкви нашої області, організовувати зустрічі з місіонерами, відвідувати та підтримувати місіонерські сім’ї, групи, зрощувати служителів і місіонерів через навчання та конференції.

Хто входить у команду відділу ОНЦ? Пастори, які утворили нові церкви.

Як Ви вважаєте, чому потрібно організовувати нові церкви? Тому що кожна людина, де б вона не жила, має почути Євангеліє. Організація нової церкви – це місія та обов’язок кожної помісної церкви, щоб поширювати Боже Царство. В книзі Дії святих апостолів постійно розповідається про проповідь Євангелія та утворення нових церков.

Як визначаєте, у якому населеному пункті потрібно розпочинати нову церкву? Можливо, хтось відчуває поклик залишити

участю жіння за кві у л с с а ч Під у цер місіонеріврове. о с. Б

свою «зону комфорту» чи у Вас є якесь мотивувальне слово, яке підштовхує їх до дій? Якщо в певному населеному пункті проживають віруючі, то там уже слід думати і молитися про помісну церкву. Ісус Христос залишив зону свого комфорту, щоб спасти нас, простити нам наші гріхи не тому, що це так треба було, а тому, що полюбив нас. Він дарує нам місце поруч із Ним на небесах, на яке ми не заслуговуємо. Хіба може бути ще більша мотивація, щоб впокорити своє серце перед Ним і сказати: «Господи, Ти любиш людей, які сьогодні гинуть. Їх багато, а працівників так мало. Ось я, пошли мене»? У Луки 10:1-3 написано: «Після того призначив Господь і інших Сімдесят, і послав їх по двох перед Себе до кожного міста та місця, куди Сам мав іти. І промовив до них: Хоч жниво велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб робітників вислав на жниво Своє. Ідіть! Оце посилаю Я вас, як ягнят між вовки». Ісус Христос збудував Церкву на землі для того, щоб вона впливала на суспільство і змінювала його, приводячи кожну людину до пізнання Бога і впокорення перед Ним; щоб кожна людина, прийнявши Ісуса Христа як свого Господа і Спасителя, залишила своє гріховне життя, змінювалася в образ Христа й успадкувала вічне Небесне Царство. Місія церкви – іти і проповідувати Євангеліє, організовуючи нові церкви, навчаючи спасенні душі дотримуватися того, чого навчав Христос. Церква не покликана стояти чи сидіти. Церква покликана іти до людей.

Христос посилав Своїх учнів проповідувати про Царство Боже. Він і досі посилає це робити. Когось посилає за межі України, когось – за межі Рівненської області, а когось – у сусідній населений пункт. Але, на жаль, сьогодні так мало тих, які цінують цей поклик і відгукуються на нього. Не всі готові і не всі погоджуються залишити «зону комфорту». Мабуть, любов до себе є більшою, ніж до людей, яких полюбив Ісус Христос на Голгофському хресті. Тому, якщо Бог вас кличе на місію, на проповідь Євангелія, на організацію нової церкви і ви від цього не можете заснути, – це ваша справа, це ваше покликання. Просто скажіть Йому: «Ось я, Господи. Я довіряю Тобі своє життя. Можливо, я не знаю як, не знаю, чи зможу, але в Тобі всі мої сили. Керуй мною і використовуй мене як Твій інструмент». Якщо Бог кличе, то Він знає все, чого вам бракує, і все, що вам треба. Можливо, ви до кінця на той момент і не будете всього розуміти, як, що, коли, чому і куди. Просто довіртеся Йому, і Він Сам поведе та все відкриє.

Якщо є читачі нашого журналу, які вже вирішили допомагати братам та сестрам в організації нових церков, скажіть, куди їм потрібно звернутися, в яких населених пунктах необхідні служителі, хто потребує допомоги? Можна звернутися до мене, до Володимира Доброчинського або до голови ООЦ ЄХБ чи його заступників. Є багато населених пунктів, де потрібна допомога, зокрема у Володимирці, Моквині, Уїздцях, Хотині. Є ще багато сіл, де вже є церкви, однак там теж необхідна поміч, наприклад, у церквах Дубенського, Сарненського і Рівненського районів. Нехай Бог благословить кожне серце і кожну душу, яка переповнена щирим бажанням служити Йому і виконувати Його волю.

Під час к Спікер – онференції в с. Гу Володим с ир Омельари. чук.

Мудрості й успіху у Вашому служінні. Дякую за розмову. q Розмовляла Інна БАСАРАБА 3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

33

ВІДДІЛ ЖІНОЧОГО СЛУЖІННЯ

«НЕБЕСА –

ДІМ МОГО ОТЦЯ» Закінчився християнський жіночий табір «Дотик неба». І хоча благословенні дні перебування на базі відпочинку «Берізка» в с. Олександрія вже позаду, в серцях сестер назавжди залишилися теплі спогади про цей незабутній час. В єднанні сердець і молитов табір зібрав сестер-християнок із багатьох куточків Західної України. Сестри прибули здебільшого з церков Рівненської області, проте долучилися і жінки з Тернопільщини, Волині та Хмельниччини.

Г

оловною темою богослужінь і сестринських спілкувань було небо. «Небеса – дім мого Отця» – саме під цим гаслом сестри об’єдналися у групи і готували щоденні вечірні програми на зібрання. За основу поєднання взяли пори року – весна, літо, осінь, зима, які незмінно плинуть одна за одною і мають свої неповторні риси та виконують на землі призначену Богом місію. Саме вони так яскраво змальовують етапи життя кожної людини! Весна зі своїм легким ароматом захоплення, ранніми дощами й теплими грозами – наче яскраві переживання в житті молодої дівчини; перші пелюстки тендітних квітів – немов та жіноча краса, що розкривається поступово із притаманною їй сором’язливістю. Літо!.. Це пора п’янких пахощів лісових трав, буйнота смарагдової зелені, пишність листя вікових осокорів, соковитість й принадність плодів, що вигналися під

34

СВІЧНИК

|

3, 2015

спекотливим сонцеграєм – таке розмаїття фарб і відтінків людської зрілості, пора серйозних духовних плодів і яскравих подій життя! Осінь… Золота пора! Коли на зміну спекотливим дням приходить така жадана прохолода, коли земля навколо поважно вбирається у золото і виблискує на сонці коштовними рубінами, смарагдами та бурштином… А в житті – це час збору духовного врожаю, час пізнавати заново себе й інших, відшукуючи навколо це золото у тенетах щедрої душі, у сердечному поруху співчуття й милосердя. А зима? Вона є символом спокою, сивим сріблом набутої мудрості й повноти, що виблискує під Божим поглядом, наче сніг на яскравому сонці. Це етап осмислення прожитих днів, час підготовки до зустрічі з Господом у святих небесах. Сестри Таїсія Воронюк, Ольга Мудрик, Руслана Корольчук, Людмила

Лустюк активно готували щоденні програми, щоразу відкриваючи щось нове й цікаве в глибинах Слова Божого, прагнучи кожне зібрання зробити змістовним й неповторним, поділитися із сестрами радістю й розмалювати їх час перебування у таборі найяскравішими барвами. Незважаючи на серйозну духовну працю у підготовці до зібрань, серед жінок панувала невимушена атмосфера доброзичливості і любові. Першого дня на урочисте відкриття табору завітав голова ООЦ ЄХБ Василь Басараба. Його заступники Микола Чайка, Михайло Ільюк, Григорій Бортманський та пастор церкви с. Новосілки Михайло Воронюк вівідували табір в інші дні. Вони від щирого серця привітали сестер та побажали їм гарного відпочинку від буденних справ, приємного спілкування,

ВІДДІЛ ЖІНОЧОГО СЛУЖІННЯ

гарної погоди та духовного зростання кожної учасниці табору. Разом із сестрами вони звершили молитву, у якій просили Небесного Отця про благословення, захист й Божу присутність на весь час відпочинку сестер. Гостей на зібраннях радо вітали учасниці табору і дякували братам та сестрам за самовіддане служіння в ім’я нашого Спасителя Господа Ісуса Христа. Боже Слово, що лунало із уст братів, по-особливому глибоко проникало в серця і звершувало там свою святу працю. На простих життєвих прикладах брати пояснювали, як Божі любов та милість діють у нашому повсякденні; зворушливі свідчення бадьорили дух і додавали наснаги й рішучості стояти у Господі до кінця. Перебував у таборі також і пастор церкви с. Новоставці Сергій Блищик – фельдшер за фахом і покликанням: його проповіді сповнювали душу радістю та надією, додавали натхнення й сил іти християнським шляхом і нізащо не спинятися на досягнутому. Тому можна сміливо сказати, що брат у таборі лікував і тіло, і душу. Сестринські милозвучні співи та щирі вірші торкалися душі і підштовхували замислитися над своїм земним буттям та омріяним вічним життям.

Предметом щоденних богослужінь та спілкувань у таборі незмінно були такі теми: вічність, віра, життя, спасіння. Сестри захоплено ділилися своїми враженнями: «Кожен день у таборі – це свято. Особливе і неповторне, бо кожна сестринська зустріч несе із собою радість і єдність. У такі незабутні моменти, коли збирається група, і відбувається знайомство, коли ми чуємо щирі розповіді сестер і бачимо сльози переживань, коли на руках молитви сестри несуть тягарі одна одної, ми стаємо як одна сім’я…» У невимушених сестринських бесідах думки знаходять спочинок, стомлена душа – підтримку, а серце – радість. Усі почуття від перебування в таборі сестри змогли вкласти в одне містке та таке чарівне слово – «благодать». Благодать Божа, що злинула із неба і пролилася дрібною росою на зелену м’яку траву, а також, здається, на серця – відкриті, тендітні жіночі серця. Благодать Божа відкрилася сестрам і в комфорті, який огортав їх упродовж тижня: м’які стільці, дивани, ліжка, смачні сніданки, ситні обіди, апетитні вечері. Тиша і спокій на всій території бази відпочинку, розкішна зелень природи довкіл, денна довгоочікувана прохолода і дрібний дощик як по-

дарунок неба серед задушливої літньої спеки. «Тим, хто любить Господа, все діє на благо», і цей час, проведений у таборі «Дотик неба», не виняток. Адже саме тут літні жінки мали нагоду знайти втіху і розраду у щирому спілкуванні, в заняттях з рукоділля, у ранкових усамітнених молитвах та вечірніх неспішних бесідах між собою. Молоді ж сестри могли просто відпочити від буденних справ і насолодитися красою природи та величчю Божої любові. Кожна з них повезла із собою сувеніри на згадку і теплі спогади про це Боже благословення. Жінки… Молоді та старші, самітні і не зовсім, жваві і спокійні. Такі різні і такі схожі… Схожі їхні непрості долі, схожі їхні очі, що вже немало виплакали сліз, схожі і натруджені турботливі руки. Кожна має в житті той тягар, що іноді забирає посмішку, сіє глибокі зморшки на світлому доброму обличчі і додає срібла у дбайливо загорнене хусткою волосся. Але ж є і дещо прекрасне та радісне, що їх об’єднало: це – віра. Це – наш Спаситель. Це – наш Ісус. Це – вічне небо, до якого ми всі так прагнемо… q

Тетяна ЧЕРЕДНИЧЕНКО, рівненська церква «Відродження»

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

35

ВІДДІЛ МОЛОДІЖНОГО СЛУЖІННЯ

ХІІІ ФЕСТИВАЛЬ ХРИСТИЯНСЬКОЇ МОЛОДІ РІВНЕНЩИНИ

Цьогорічний християнський молодіжний фестиваль для багатьох молодих людей став особливим Божим подарунком і натхненням. Адже в час, коли кожна хвилина – на вагу золота, складно знайти хвильку, аби неквапливо поспілкуватися з друзями, вдумливо помолитися чи почитати Біблію. А фестиваль став місцем, де час ніби зупинився і учасники могли відволіктися від щоденної рутини, аби налаштуватися на небесні ритми.

Ф

естиваль пройшов в особливо затишному та мальовничому місці – в селі Хрінники Демидівського району. Близько однієї тисячі молодих людей з’їхалося з різних регіонів нашої області, серед них було чимало гостей і з інших областей, а саме: Київської, Тернопільської, Львівської і Житомирської. Провідним віршем молодіжного служіння в Україні до 2020 року є місце з Біблії, записане в Посланні до римлян 12:11:

36

СВІЧНИК

|

3, 2015

«У ревності не лінуйтеся, духом палайте, служіть Господеві…» На основі цього тексту для молоді було поставлено три цілі (зростати, палати, спасати), що стали гаслом заходу. Шість днів фестивалю – благословенний період тихих ранкових зустрічей у групах з вивчення Біблії, поклоніння Богові через загальне прославлення разом із чудовими музичними гуртами з різних міст України, відчайдушних спортивних змагань та чемпіонатів, євангелізації у сусідніх селах,

змістовних майстер-класів у післяобідню пору, вражаючих свідчень та вечірніх зібрань, наповнених силою Святого Духа, щирих молитов покаяння та оновлення своїх стосунків із Богом, вечірніх вогнищ та теплої сімейної атмосфери. Цьогорічний фестиваль для багатьох молодих людей став особливим Божим подарунком. У своїх відгуках молодь ділилася про відчутну Божу присутність та дію Святого Духа, Який торкнувся сердець і запалив до кардинальних змін у житті.

Чудова природа, живлюща прохолода водойми, життєдайне сонце та мирне небо над головою – все це сприяло позитивному та дружному фестивальному настрою! Тож нехай Господь благословить молодь, яка знову влилась у потік щоденних справ та буденних турбот, зростати у вірі, палати в служінні та спасати тих, хто довкола! q Світлана ВОРОНА, кореспондент «Свічника»

ПОДІЇ

БЛАГОВІСТЯ «ВЕЛИКИЙ БОГ»

Коли дивишся на свавілля та жорстокість цього гріховного світу, на те, як багато людських сердець переповнює жага ненависті, люті та помсти, – тоді мимоволі сповнюєшся невимовною вдячністю до Спасителя, Який ціною власної крові вирвав нас із безодні зла і наповнив душі спокоєм, добротою та любов’ю. Тому й не дивно, що ім’я Нашого Бога-Творця славиться, звеличується повсякчас у кожній справі, в кожній миті життя християнина. А 6 вересня церкви євангельських християн-баптистів нашого міста зібралися в палаці культури «Хімік», щоб у молитвах, проповідях, псалмоспівах та у віршах розповісти, наскільки величний, всесильний і дивний наш Господь.

Б

лаговістя «Великий Бог» розпочав об’єднаний хор церков ЄХБ Рівненської області: Перша рівненська церква, церква «Відродження», церкви незалежного братства (Рівненська церква та дубенська – «Віфанія»), який у супроводі симфонічного оркестру виконав пісню «Господу всі поклонімося», після чого пастор рівненської церкви «Відродження» Володимир Нестерук закликав присутніх до спільної молитви. Потім знову Боже ім’я прославлялося в співі хору, у вірші, який натхненно прочитав Володимир Андрушенко.

З проповіддю Слова Божого звернувся до братів та сестер, а також до гостей пастор дубенської церкви «Віфанія» Ігор Левценюк. Називаючи ті чи інші характеристики Бога, він підводив усіх до думки про те, що як би ми не старалися, проте ніколи не зможемо повністю осягти своїм розумом неосяжність і всесильність Отця – Творця всього видимого і невидимого.

– Чи доводилося вам спостерігати, як від берега віддаляється човен? – запитує ведучий. – Тихо і поступово відходить він, стаючи невдовзі невидимим… Зате гордовито і з владним гуркотом мчить повітряним простором літак нашої ери: ери дерзань, гонитви, прагнень і парадоксального духовного зубожіння... Він нагадує нам дні нашого життя, які дуже швидко зникають, відлітають від нас. Дуже коротким є життєвий шлях людини на землі. І часто ця коротка мандрівка сповнена страждань, розчарувань, туги і зневіри. Хто має владу змінити це життя? Хто може дати справжнє щастя, сповнене миру і любові? Звісно, Той, Хто його дає, Хто є Творцем життя. Ці слова стають своєрідним прологом до пісні хору «Треба всім Христа». Думка про необхідність примирення з Богом підсилюється і інсценізацією, і вокальним співом Анни Логінової, яка шість років тому пізнала радість особистої зустрічі зі Спасителем. Відтоді, які перипетії

не ставалися б у її житті, вона відчуває радість та спокій у своєму серці, а ще – впевненість у тому, що по закінченні земної мандрівки на неї чекає зустріч із Господом у небесних оселях. На жаль, далеко не в кожного є така впевненість. Часто, не усвідомлюючи небезпеки, яка чатує на кожному кроці, людина метушиться, намагаючись заповнити внутрішню порожнечу. Нескінченні справи, турботи, нестримне бажання влади, інші суєтні справи – все це, врешті-решт, приводить до безвиході. Людина б’ється як риба об лід, намагаючись знайти «своє місце під сонцем», і... не знаходить його. Блез Паскаль, французький математик і філософ XVII століття, сказав, що в серці кожної людини є порожнеча, заповнити яку може тільки Бог. В кожній людині десь глибоко в душі живе непоборне бажання пізнати Того, Хто нас створив. Щоправда, багато хто старається заглушити це бажання, заповнюючи внутрішню порожнечу суєтою, громадською діяльністю, кар’єрою, або ж просто алкоголем чи наркотиками. Але, незважаючи на всі зусилля, смуток повертається знову і знову. Пісня «Прийди до Ісуса», яку виконало тріо Оленки та Наталі Кляпко і Аліни Вижичаніної, здавалося, давала рецепт, як можна подолати порожнечу і смуток душі. Сповнював надією серце також спів родинного гурту

Левценюків із Дубна. Гість нашого міста, Олександр Федорович із Черкас, розповів присутнім про свій шлях до Бога. Молодий військовослужбовець, який міг зробити собі неабияку кар’єру, на очах керівників та ув’язнених (ніс службу тоді в одній із колоній) сказав Богові своє «Прости!» – і, відкинувши все земне та суєтне, здобув найбільшу із перемог – перемогу над гріхом. Наприкінці благовістя до присутніх звернувся довголітній с л у ж и тель, доктор богослов’я Йосип Данилович Бондаренко. Цього сивочолого проповідника слухали уважно – адже за спиною у нього залишилися роки неволі за Слово Боже, тож усе, що говорив, було не просто словами, а життям: важким, полиново-гірким, проте завжди переможним життям у Христі. Благовістя «Великий Бог» стало підбадьоренням для християн, сповнило їх бажанням ще натхненніше служити на ниві Господній, а в серцях тих, хто вперше побував на такому заході, посіялося зерно Божої правди. Віриться, що посіялося у благодатну землю людських сердець. Тепер маємо молитися і очікувати добрих сходів. q Підготувала Світлана БЕРЕЗА

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

37

ПОДІЇ

ОСВЯЧЕННЯ ДОМУ МОЛИТВИ В с. ЖОБРИН 13 вересня 2015 року в селі Жобрин Рівненського району відбулася особлива подія – освячення Дому молитви. Місцеві брати і сестри доклали чимало зусиль, аби свято було справді урочистим і водночас по-сімейному простим.

Н

а початку богослужіння до слухачів звернувся пастор місцевої церкви Георгій Яремчук. Він зауважив, що у тому, що вони мають, не їхня заслуга, а Божа милість, виявлена до місцевої общини. Після короткої промови усі схилилися на коліна, аби в загальній молитві подякувати і прославити Бога. Опісля велично зазвучав псалом «Господу всі поклонімося» у виконанні запрошеного хору із с. Дюксин. Заступник голови ООЦ ЄХБ Михайло Ільюк наголосив, що ця подія особлива і для села, і для області, і для країни, і для Неба. «Адже є ще один Дім молитви! – продовжив він. – І ми, мабуть, до кінця не усвідомимо, що це означає «Дім молитви». Далі проповідник розважав над темою посвяти: «Посвятити – це віддати те, в що

38

СВІЧНИК

| 32, 2015

вкладаєш свої зусилля і ресурси, для Господа. Дім молитви – це так зване «шосте Євангеліє». Перші чотири написані в Новому Заповіті, п’яте – це наше життя у Христі. Коли Христос забере Свою Церкву від землі, залишаться ці ошатні

споруди, що стануть німими свідками того, що був час і місце, де проповідувалось Євангеліє спасіння, прославлялось ім’я Боже, де люди щиро молилися. Люди, що залишаться, будуть ходити, шукати і картати себе, чому не відгукнули-

ПОДІЇ ся на запрошення сусіда чи друга і не пішли в цей дім». Також Михайло Андрійович загострив увагу братів і сестер на тому, що в Євангелію від Марка 11:17 написано: «Дім мій назветься домом молитви для народів усіх». «Отож ми маємо приходити сюди не для того, щоб нарікати, а щиро молитись і дякувати Отцеві Небесному за незмінну милість, піклування, любов, спасіння, прощення і т. д., – розвинув думку проповідник. – Бог бажає чути з цього місця молитви покаяння, адже Він приготував багато благословень для України, якщо народ повернеться до Нього. Ще одна мета для цього будинку – щоб тут звучало Євангеліє в силі Духа Святого. Найкраща музика – це шелест сторінок Біблій, які люди принесли з собою і розкривають, щоб читати, «бо віра від слухання». Зрештою, у цьому домі має бути атмосфера щирої любові, тому що Бог є любов. Тут люди мають відчувати, що їх люблять і приймають». Молитву освячення звершили пастори Михайло Ільюк, Георгій Яремчук та Віктор Бобровнік. Георгій Авдійович коротко зачитав певні віхи історії церкви. Першим віруючим в с. Жобрин був Яків Артемович Верчинський (18871981). Пізніше покаялася його дружина Антоніна Антонівна. Їхні

доньки (Степаніда 1922 р.н. та Надія 1930 р.н) теж увірували (Надія Яківна була серед присутніх). До цього віруючі за будь-якої погоди і пори року відвідували зібрання в селі Дюксин, що за 2,5 км. Вдалося дізнатися ще декілька імен віруючих, а саме: Галина Гладун, Анастасія Василівна Столярчук, Люба Опанасівна Столярчук, Сергій Степанович Столярчук (1963 р. хр.). Це батьки нинішніх членів церкви, що зуміли зберегти і передати віру своїм дітям. Церква в селі Жобрин була зареєстрована в 2002 році і збиралася вдома щочетверга у диякона церкви Олександра Столярчука. З 2009 року служіння пастора виконував Володимир Гончук із с. Дюксин. Будівництво розпочалося у 2009 році, з приводу чого було чимало сумнівів, оскільки церква малочисельна. Але, зрештою, було вирішено розпочати цю Божу справу і з довірою, що Він подасть усе необхідне. З Божою допомогою і завдяки невтомній праці та щирій жертовності багатьох братів і сестер, будівництво завершилося. З 2012 року служіння пастора звершує Георгій Яремчук. Будівництво Царства Божого триває в цій місцевості: проводяться дитячі табори, функціонує недільна школа. І Бог додає спасенних. Бог будує Свою Церкву.

Диякон церкви Олександр Столярчук сказав, що свого часу йому довелося зробити вибір, про який він нині не шкодує, – залишитися тут і працювати для Господа, або поїхати туди, де краще живеться. Він побажав, щоб у цьому домі завжди лунали християнські пісні, сміх дітей, проповідь Слова Божого і щирі молитви. Заключне слово виголосив пастор церкви ЄХБ с. Дюксин Віктор Бобровнік. Він зачитав текст із Євангелія від Матвія 5:14-16: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори... Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі». Роздумуючи над Словом, брат провів паралель: «Церква – це місто на горі, яке з усіх сторін видно. Церква – це світло, що світить усім. Люди зневіряються, тому їм потрібно яскравіше світити, щоби вони розгледіли істину». Багато людей гине, а Слово Боже веде до вічного життя. Місія Церкви триває, допоки не прийде Ісус. І серце радіє, що тепер місцеві брати і сестри мають затишний дім, куди Бог приведе ще багато душ і де Дух Святий торкнеться ще багатьох сердець. По закінченні урочистої програми Михайло Андрійович від Обласного об’єднання вручив громаді цінний подарунок – Біблію великого формату, який буде не лише згадкою про цю подію, а й слугуватиме для читання. Свято завершилося по-справжньому сімейним спілкуванням за смачним обідом. q

Олена ЄГОРОВА, адміністратор сайта ООЦ ЄХБ Рівненської області

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

39

ЮВІЛЕЇ

90-РІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ ЦЕРКВИ В С. МАЛЕВЕ 20 вересня 2015 року церква ЄХБ с. Малеве відзначала дві значні події: 90-річчя церкви та День подяки Богові за жнива. Ось уже майже століття члени Малевської церкви живуть із Богом, служать Йому, прославляють Його величне ім’я та зрощують плоди у Господньому винограднику. Про велику любов до Господа свідчить те, з яким особливим трепетом та подякою було організоване святкове служіння, на якому віддані, посвячені Богу серця прославляли Його ім’я, декламуючи вірші, співаючи величальні гімни та проповідуючи Боже Слово.

Н

а урочисте богослужіння запросили багато гостей. Серед них: пресвітери церков ЄХБ, представники державної влади, родичі, сусіди та близькі люди членів церкви с. Малеве. На початку богослужіння пастор місцевої церкви В’ячеслав Хорошенко привітав усіх присутніх зі святом і звершив молитву «Отче наш», під час якої поособливому відчувалася єдність церкви. Молитву подяки Богові за хліб насущний і хліб духовний – Біблію – він звершив разом із пастором церкви ЄХБ м. Луцьк Олександром Хорошенком та за-

40

СВІЧНИК

|

3, 2015

ступником голови ВСЦ ЄХБ Ігорем Бандурою. Аби пригадати минуле церкви, пастор місцевої общини підготував реферат, приурочений 90-річчю Малевської церкви. «Побудую я Церкву Свою, – так сказав Будівничий Ісус Христос. – І проповідувати будете про Мене Євангелію від Єрусалиму і аж до краю землі». І саме цей край землі, с. Малеве, з Благою Звісткою відвідав брат Ліканор. Через його свідчення про Ісуса Христа повірив Іван Сущук та його дружина Галина. В 1923 році вони прийняли хрещення. В 1924 році із Пісникова з Благою Звісткою відвідав с.

Малеве Артем Мельник. Молодий, енергійний, сповнений Духа Святого, він звіщав людям про живу віру в Ісуса Христа. В 1925 році була організована церква, пресвітером якої став цей же брат. Так як в 1925 році цей будинок не вміщав всіх, хто бажав послухати Слово Боже, виникла потреба будувати Дім молитви. Андронік Вахновський подарував для церкви 30 сотих землі. 19251926 рр. – початок будівництва Дому молитви. Церква зростала, і в 1926 році працю пресвітера виконував Павло Касян. Із 1928 по 1935 рік хрещення відбувалися два рази на рік, від сорока до

ЮВІЛЕЇ сімдесяти чоловік. У 1935 році церква нараховувала 360 членів. Хор був організований в 1930 році. Війна принесла великі випробування, і в 1948 році церква налічувала вже 107 членів. У 1960 році був забраний Дім молитви. До кінця 1960 року зібрання не проходили, молодь почала ходити до церкви в с. Вичавки, а старші члени церкви збиралися по декілька чоловік, щоб почитати Слово Боже. Влада шукала будь-яку можливість, щоб церква розпорошилася, а найбільше вони хотіли усунути від праці пресвітера Павла Касяна. В 1962 році через тиск з боку влади Павло Касян помирає. На його місце ставлять новонаверненого брата Мартинюка. Не пробувши навіть року пресвітером, влада вивозить його разом із сім’єю в невідомому напрямку. Пресвітером стає брат із с. Шибин – Петро Лещук. В 1966 році, коли брат Петро захворів, пресвітером стає брат з Красного

служіння співом. В 2005 році диригентом хору стає Марія Матвійчук, цього ж року організовується духовий оркестр. Церква переживала і благословення, і час випробувань – час, коли їй хотіли нав’язати інші вчення. Але все це, на щастя, вже в минулому. Сьогодні церква в с. Малеве, яка входить до Союзу євангельських християн-баптистів України, налічує понад 200 членів. Працю пресвітера і надалі виконує В’ячеслав Леонідович Хорошенко. Дияконське служіння виконують шість братів. Диригентами в церкві є сестри Марія Матвійчук, Олександра Міцевська, Діана Нагорна. Своїм співом Бога прославляють дитячий, підлітковий, молодіжний та перший хори. Також славить Бога чудовою грою духовий оркестр під керівництвом Віктора Назарчука. Молодь організувала молодіжний клуб «Основа», де молоді серця славлять Бога і звіщають про велику любов Ісуса Христа.

Завітав на свято також і сільський голова с. Малеве Віктор Михайлович Корінь, який побажав церкві і надалі ревно служити у цій місцевості. Не обійшлося на святі і без подарунків. Василь Басараба від Обласного об’єднання церков ЄХБ подарував картину з біблійним побажанням: «Нехай книга цього Закону не відходить від твоїх уст, але будеш роздумувати про неї вдень та вночі, щоб додержувати чинити все, що написано в ній, бо тоді зробиш щасливими дороги свої, і тоді буде щастити тобі» (Ісуса Навина 1:8). Григорій Комендант від Українського біблійного товариства вручив для онука пастора Біблію та побажав ретельно досліджувати Писання. Заступник голови ВСЦ ЄХБ Ігор Бандура вручив свідоцтво, яке засвідчувало ювілейну дату життя церкви. Він привітав церкву і побажав й надалі працювати на ниві Господній.

Павло Ярмолюк. В 1980 році пресвітером стає Борис Мельник. В 1990 році повертають Дім молитви. З 1960 року кількість членів церкви поступово зменшувалася, і в 1997 році церква налічувала 68 чоловік. З 1998 року пасторське служіння почав звершувати В’ячеслав Хорошенко. В 1999 році в Малеві за участю братів із Рівного відбулася євангелізація, де увірувало багато молоді. Цей рік стає роком пробудження в с. Малеве. Цього ж року Віктор Пацюк організовує в церкві хор. Це брат, котрий своїм терпінням, своєю любов’ю запалює в серцях бажання до

Малевську церкву вітали і служителі з інших церков. Серед них: голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба, пастор церкви с. Пісників, перший заступник голови ООЦ ЄХБ Микола Чайка, президент Українського біблійного товариства Григорій Комендант, пастор церкви с. Острожець Віктор Мельничук, заступник голови ВСЦ ЄХБ Ігор Бандура, пастор церкви м. Луцьк Олександр Хорошенко. Кожен із них говорив особливі підбадьорливі слова, бажаючи єдності, любові, миру, радості, ревності, праведності у Дусі Святому.

Свято закінчилося. Хочеться разом із Самуїлом сказати: «Аж доти допоміг нам Господь» (1 Сам. 7:12). Для братів і сестер із церкви с. Малеве бажаємо, щоб і надалі сіяли зерно Істини на землі, проповідуючи своїм життям Христове Євангеліє і сповнювали свої серця миром та любов’ю. q

Вікторія САВЧУК, церква с. Малеве

3, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

41

ПОДІЇ

ВIТАЄМО З РУКОПОКЛАДЕННЯМ! на пасторське служіння

СЕРГІЯ ГАЙДУКА Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 23 серпня 2015 року в церкві с. Вітковичі Березнівського району. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба та його заступник – Григорій Бортманський.

Нехай Господь благословить Вас Своїм благословенням, розширить межі Вашого служіння. Нехай рука Його буде з Вами, оберігаючи Вас від зла, щоб радість Ваша була досконалою.

ПАМ’ЯТІ ОЛЬГИ ДАНИЛІВНИ МУДРИК 20 вересня 2015 року відійшла в оселі свого Небесного Батька бухгалтер ООЦ ЄХБ Рівненської області Ольга Данилівна Мудрик (1949 р. н.). З юних років, щиро полюбивши Ісуса, вона віддала своє життя Йому і, як кажуть ті, хто близько знав її, віддано служила Йому. Понад 15 років Ольга Данилівна працювала в Обласному об’єднанні. Це була сумлінна, старанна та турботлива працівниця, яка будь-яку роботу виконувала, як для Господа. Брати-служителі постійно відчували її материнську опіку, мудру пораду та невпинні молитви за їхні сім’ї та служіння. Понад 10 років вона брала участь у відділі жіночого служіння при Об’єднанні. Разом із сестрами відвідувала церкви нашої області з метою спонукання жінок до молитовного служіння. Ольга Данилівна завжди бачила тих, хто потребував підтримки та опіки, спішила підбадьорити хворих та недужих, молилася за них, разом із ними і плакала, і раділа. Чуйне серце сестри завжди відгукувалося на допомогу. «Кожне горе і кожну радість я сприймала як свою», – неодноразово говорила вона. «Небеса – дім мого Отця» – такою була тема останнього жіночого табору, в якому Ольга Данилівна щиро і віддано служила сестрам. За кілька місяців після табору, 20 вересня, Господь покликав її у Свої оселі. Вона пішла до Того, в Кого вірила, Кого любила і Кому служила. Богобійне життя Ольги Мудрик залишиться прикладом для всіх, хто був поруч із нею. «Праведний умирає..., і немає такого, хто б те зрозумів, – що від зла забирається праведний з світу!» (Іс. 57:1). Обласне об’єднання церков ЄХБ Рівненської області

42

СВІЧНИК

|

3, 2015

ВIТАЄМО! пастора церкви с. Золочівка

ОЛЕКСАНДРА ПАВЛУСЯ

з 50-річчям! Нехай милість і благодать Господня буде на Вас і справи рук Ваших Бог благословить.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ «СВІЧНИКА»! Щиро дякуємо Вам за Ваші відгуки, запитання і побажання, які надходять до редакції. Надсилайте і надалі свої листи, зауваження та свідчення. Діліться особистими враженнями, думками та досвідом. Лише завдяки спільним зусиллям ми зможемо зробити наш журнал цікавішим.

Наша адреса: редакція «Свічника», вул. Дворецька, 41, м. Рівне 33001 Електронна пошта: shevchuk_luda@mail.ru Адреса в Інтернеті: www.baptist.rv.ua Тел. (0362) 26-20-65; 63-34-11

Тема наступного числа журналу: «Байдужість»

90-РІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ ЦЕРКВИ В С. МАЛЕВЕ

ОСВЯЧЕННЯ ДОМУ МОЛИТВИ В с. ЖОБРИН

. Острог Церква «Спасіння» м

ька вненс

Рі

а

церкв

ення»

одж «Відр

ХРЕЩЕННЯ 2015

Вітаємо братів і сестер із знаменною подією у їхньому житті. Бажаємо сильної віри, повної радості і Божого миру.

Костопільська це рква

Церква « Спасіння

» м. Рів не

Рівне ення», м.

еображ Церква «Пр

Перша рівненська церква