Svichnyk 2-2012 by Svichnyk

ДУХОВНО ЗБУДОВУЮЧИЙ ЖУРНАЛ

ОБЛАСНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ №2 (56),

2012

ітаємо Вас, шановні читачі «Свічника», з величним святом Воскресіння! Нехай перемога Спасителя Всесвіту подарує Вам радість і надію, а життя нехай набуде нових яскравих барв.

ітаємо Вас, дорогі читачі, на сторінках нового випуску «Свічника». Ми щиро раді зустрічі з Вами. У цьому числі пропонуємо Вашій увазі дуже важливу і актуальну тему сьогодення: «Не занепадайте духом!» Наше життя зовсім не просте. На земній дорозі поряд із радощами нерідко зустрічається горе, смуток і переживання. Хтось переймається тим, що рідна людина лежить на смертному одрі, у когось срібляться скроні через збанкрутіння, негаразди у сім’ї, а ще хтось не бачить сенсу у житті... Усе це призводить до того, що людина починає занепадати духом. У сучасній психіатрії цей стан називається депресією. Незважаючи на те, що її вважають «чумою» двадцять першого століття, цей стан відомий ще в древні часи. Проте, за прогнозами Всесвітньої охорони здоров’я, до 2020 року депресія вийде на перше місце у світі, обігнавши сьогоднішніх лідерів — інфекційні, онкологічні то сердечно-судинні хвороби. На сторінках цього числа журналу ми розповімо, що Біблія каже про духовний стан людини, коли вона занепадає духом; що передує цьому; які симптоми депресії і шляхи її подолання. Чи завжди причиною депресії є духовний занепад. Забігаючи наперед, скажемо, що б не сталося у вашому житті, пам’ятайте, ніколи не можна втрачати надії. Господь із нами! Зміцняймося «… Господом та могутністю сили Його!» (Еф. 6:10). Редакція

СВІЧНИК

2, 2012

зміст 4 6 8 10 12 18 24 28 32 36

Самотній у натовпі Григорій Бортманський

Ми не одні, з нами — БОГ Олександр Пахай

Кризовий психологічний стан Володимир Бричук

Депресія — хвороба сучасності Алла Даценко

Чи є надія в безнадії? Михайло Ільюк

Молитися і не занепадати духом

Василь Назарчук

Людина Біблії Сергій Рачинець

«ХУ-ГА» — ЩЕ НЕ ТУГА Світлана Береза

Служити народові — то служити Богові Ліна Бородинська

Знати. Бути. Робити Олена Єгорова

Випускний Рівненського регіонального біблійного коледжу

Позачергова звітно-виборча конференція

Інна Басараба

Обличчя тих, кого зустрічаємо в церкві, далеко не завжди показують справжній внутрішній стан, майстерно вводячи цим в оману усіх довкола. Громадські місця очікують від нас «порцію» приємної фальші, вираженої в примусовій усмішці, у ввічливій привітності, ретельно прихованому роздратуванні — ми ж віруючі! Вчасний кивок головою і розтягнута силоміць посмішка забезпечують спокій у церкві, в той час як внутрішній біль та неспокій підточують душу, мов тля… Людмила Жакун, «Темна смуга життя…», с. 7 ...Найбільший обман диявола полягає в тому, що нібито для тих, хто потерпає від депресії, виходу немає. Це не так. У Бога завжди є вихід. Навіть якщо все довкола похмуро і безрадісно, не можна піддаватися депресії. Християни повинні знати, що в Христі немає безнадійних ситуацій. Люди самі себе роблять безпорадними, відвернувшись від Ісуса. Але щойно ви віддасте Йому свої турботи, все довкіл вже не здаватиметься таким похмурим. Отож, як перемогти напади пригніченості? «Ліки від депресії», с. 16 У практиці християнських душеопікунів сьогодні все частіше почали з’являтися члени церкви, які мають ознаки пригніченості, занепаду духу, тобто депресії. Який же шлях подолання депресії? Що можна, а чого не треба говорити людям, які занепали духом? Володимир Кримінський, «Як допомогти людині, яка у пригніченому стані», с. 15 Через небагато часу Микола здивовано помітив, що ті думки, які колись гнітили його, кудись зникли. Він відчував себе потрібною людиною для стареньких людей, які нелицемірно раділи кожній зустрічі з ним, спішили ділитися своїми радощами і смутками, ніжно називаючи його своїм сином. Людмила Ганжелюк, «Потрібна людина», с. 21 Дизайн обкладинки Наталії Качановської

ЖУРНАЛ Засновник і видавець: Обласне об’єднання церков євангельських християн-баптистів Рівненської області ВИДАЄТЬСЯ на кошти добровільних пожертвувань ПОТРЕБУЄ молитовної та фінансової підтримки християн ЗАПРОШУЄ ДО СПІВПРАЦІ проповідників, поетів, письменників, композиторів — усіх, хто хоче і може служити євангельським словом Пишіть на адресу: 33001, м. Рівне, вул. Дворецька, 41 Телефонуйте: (0362) 63-34-11 E-mail: shevchuk_luda@mail.ru НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ: Головний редактор Михайло Ільюк Відповідальний редактор Людмила Шевчук Літературний редактор Олена Ярмушко Редакційна колегія Світлана Береза Ліна Бородинська Олександр Пахай Дизайн і комп’ютерна верстка Віра Фесянова Реєстраційний номер РВ № 377 28 січня 2004 року Часопис надруковано у ТзОВ “Каліграф», м. Рівне, вул. Київська, 69, тел. (0362) 64-24-32 © тексту, малюнків, фото, оформлення «Свічник», 2012 р. При передруку матеріалів посилання на часопис обов’язкове Рукописи не рецензуються і не повертаються Думка редакції не завжди співпадає з думкою авторів матеріалів, що публікуються. Обсяг — 14 аркушів Друк — офсетний Тираж — 1500 примірників Розповсюдження безкоштовне Журнал виходить щоквартально Замовлення №

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

актуально

САМОТНІЙ Григорій БОРТМАНСЬКИЙ, пастор церкви м. Березне

«Помилуй мене, Господи, чить про те, що почуття крайнього бо тісно мені, — від горя вже самотності, пригнічення, або ж, як виснажилось моє око, нині кажуть, депресії, душа моя й нутро моє, бо час від часу приходило скінчилось життя моє в смутку, до Давида. Причини, які зумова роки мої — у квилінні, моя лювали пригнічення сила спіткнулася через мій гріх, і Давида: виснажились мої кості! Я в усіх ворогів своїх став Ворогування і посміховищем, надто сусідам своїм, і страхіттям — неприязнь знайомим моїм, оточуючих, хто бачить надворі мене ворогів Давида, м’яко кажу— утікають від мене! чи, засмучували обстаЯ забутий у серці, вини, які призводили немов той небіжчик, до пригніченості, до став я немов та занепаду духу, тому Він розбита посудина...» просив Господа захисту

(Пс.

31:10-13). від «таємної пастки» і

дна з передових держав світу, CША, займає чільне місце у списку країндепресантів. Як свідчить їхня статистика, кожен третій американець — пацієнт психіатра. Чи не дивує вас цей факт? А що ви скажете на те, що заможна впливова людина може почуватися одинокою, пригніченою, глибоко засмученою? Невже її численні друзі, зрештою, усілякі вдоволення не можуть розрадити? Певного часу свій стан пригнічення і самотності описував цар Ізраїлю Давид. Будучи оточеним слугами, він відчував себе «покинутим», «забутим у серці». Такий стан описаний не лише у Псалмі 31, але й у багатьох інших. Це свід-

СВІЧНИК

2, 2012

«руки ворога». Коли над нами нависає небезпека, наша душа реагує не лише страхом, але і пригніченням. Пригнічення — це природна реакція на недобре ставлення оточуючих до нас. Коли хтось ворогує з нами, а ми нічого не можемо вчинити, аби захистити себе, тоді пригнічуємося. Не знаходячи підтримки серед людей, ми усамітнюємося, залишаємося сам на сам зі своїм болем. Але ж що робив Давид, коли йому ставало зле на серці, коли його дух занепадав? Він підіймав свій погляд до Господа, писав і співав псалми, які його втішали і підбадьорювали у підтримці Господа. Псалом 31 закінчується радісними нотами, а це значить, що Давид

актуально

Н АТ О В П І

вийшов із пригніченого і самітного стану і наповнився радістю та хвалою для Господа.

тиме нас замислитися над тим, як витерпіти це всю вічність? Божий заклик звучить: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, — і Я вас заспокою!» (Мт. 11:28). Гріх  Навчити нас бачи«… Немає спокою в кости тих, хто в скорботі. тях моїх через мій гріх… «… Отець милосердя й Скорчений я, і над міру Бог потіхи всілякої, що похилений, цілий день я в усякій скорботі Він нас тиняюся сумний… Обезпотішає, щоб змогли посилений я й перемучений тішати й ми тих, що тяжко, ридаю від стогону в усякій скорботі знасерця свого…» (Пс. 38:4; ходяться, тією потіхою, 7; 9). якою потішує Бог Наш особистий нас самих» (2 Кор. «Áî ³ñíóº ìàéáóòíº, гріх ніколи не зро1:3-4). Цю болісбить нас щаслину «процедуру» ³ íàä³ÿ òâîÿ íå çàãèíå». вими. Давид переБог використовує, Ïð. 23:18. бував у стані, коли щоби викорінити «порохнявіють косу нас байдужість ті», тоді як мовчав і більше духовне надбан- і егоїзм, зробити нас не відкривав свого гріха ня, «скарби на небесах», м’якими і співчутливиперед Господом. Якщо аніж матеріальні ціннос- ми до тих, хто довкола смуток спричинили не ті, хоча Бог, як і обіцяв, нас. ті, хто довкола нас, то, додає, якщо ми лишень Наостанку хочеться ймовірно, його зумовив найперше шукаємо Його ще раз нагадати, що весь особистий гріх. Гріх Царства. секрет Давида виходу зі слугував спотиканню Давайте тепер зупи- стану пригнічення кривДавида: «… від горя вже нимося і поміркуємо над ся у його надії на Бога, виснажилось моє око, тим, які уроки Господь перед Яким він виливав душа моя й нутро моє…» хоче нам надати, коли свою душу, каявся, проЯк спустошує лю- ми пригнічені, коли у сив допомоги і захисдину гріх! Його омана відчаї. ту. Чинячи так, Давид полягає в тому, що він ніколи не залишався обіцяє приємне, а дає Допускаючи у нашо- посоромленим. Чому ж спустошення, розпач, му житті пригнічення, тоді і нам так не чинити, безсилля, пригнічення… Бог хоче: коли Господь Сам за«Змучився я від стогнання  Збудити у нас ще певняє, що Він прийшов свого, щоночі постелю більшу любов до Ісуса для того, щоб «… благосвою обмиваю слізьми, Христа, Який «скошту- вістити смиренним, … сльозами своїми окро- вав» замість нас наймо- перев’язати зламаних плюю ложе своє!...» (Пс. торошнішу самотність серцем, полоненим зві6:7). залишення Отцем Не- щати свободу, а в’язням Жити без Бога, без бесним, аби ми ніколи — відчинити в’язницю, прощення гріхів — це не відчули того, чого … щоб радість вчинити все одно що загнати справді заслужили. сіонським жалобникам, самого себе в психлі Притягнути, не- щоб замість попелу дати карню. Наслідки гріха мов магніт, нас до Себе. їм оздобу, оливу радості постійно переслідувати- Якщо ми відчуємо, як замість жалоби, одежу муть, гнітитимуть нас, важко жити без Бога на хвали замість пригніченавіть не даватимуть землі, то це спонукува- ного духа!» (Іс. 61:1-3). 

жити. Якщо ми хочемо жити щасливо, то нам потрібне прощення гріхів. Звісно, певний час нам щось слугуватиме щастям, так званий замінник. Але настане хвилина, коли усе вмить зруйнується, і те, що колись вважали цукерком — справжнім щастям, — стане його лишень блискучою обгорткою. Тут варто розуміти, що для глибоко віруючої людини щастя — це

Ісус Христос розуміє одиноких, тому що у власному житті відчув її Сам:  прийшов до Своїх, до єврейського народу, але вони не прийняли Його;  приніс слова, які здатні зцілити людські душі, але вони, насміхаючись, відкинули їх;  попросив учнів підтримати Його перед розп'яттям, коли переживав сильну духовну боротьбу, але вони, утомлені, заснули;  Але ще більше відчував самотність на хресті, бо люди, яких Він зціляв, боялися щось сказати на Його захист; учні розійшлися, боячись бути заарештованими; в найважчий момент Бог-Отець залишив Його, тому що Його Син став гріхом замість усіх нас. Він узяв на Себе наші гріхи, наше покарання і нашу самотність.

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

аргумент Олександр ПАХАЙ, пастор церкви м. Дубно

Êñàâ’º Ðîññå, â³ä÷àéäóõ, ÿêèé ïðîâ³â 300 äí³â óñàì³òíåíî íà îäíîìó ç îñòðîâ³â àðõ³ïåëàãó Òîíãà ó Òèõîìó îêåàí³, ï³ä ÷àñ ñâîãî åêñïåðèìåíòó ñêàçàâ: «ª îäíà ð³÷, ÿêó ÿ íàâ÷àþñÿ äîëàòè, — ñàìîòí³ñòü. Ñàìîòí³ñòü — öå ùîñü æàõëèâå. ß çîâñ³ì îäèí, ³ í³êîãî íåìàº ïîðó÷. ß â³ä÷óâàþ ñåáå òàêèì ñàìîòí³ì, ³ ÿ ïîäóìàâ, амотність — це ùî º ëþäè, ÿê³ âåñü ÷àñ îäí³, — öå æàõëèâî. Àëå öüîãî одна з ознак сьо- çàõîò³â ÿ ñàì, òîìó ìóøó çìèðèòèñÿ ç öèì».

годення, від якої потерпають мільйони людей. Психологічний словник дає таке визначення терміну «самотність»: «Один з психогенних факторів, що впливає на емоційний стан людини, яка перебуває в змінених (незвичних) умовах ізоляції від інших людей. У ряді випадків виникає психологічний шок, який характеризується тривожністю, депресією і супроводжується вираженими вегетативними реакціями. В умовах самотності актуалізується потреба в спілкуванні». У той же час он-лайненциклопедія Вікіпедія зазначає, що самотність — поширене явище у великих містах, де спілкування з різними людьми відбувається короткочасно і поверхово, а часу на зав’язання тривалих і довірливих взаємин бракує. Контакти не несуть емоційного навантаження, не ведуть до довіри та почуття безпеки. Самотність відчувають молоді люди, які не можуть знайти собі необхідного відповідного партнера, або літня людина, що втратила знайомих і близьких і не вміє, не може знайти спільну мову з представниками молодшого покоління. У флегматичних, неактивних осіб самотність може призвести до важкого тиснучого смутку. Цікавою є думка Творця людини з цього приводу: «І сказав Господь Бог: «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім…» (Бут. 2:18.) У процесі

СВІЧНИК

2, 2012

Ми

не ОДНІ,

з нами — БОГ

творіння Бог усьому твориву давав оцінку «добре», однак при створенні людини, зважаючи на самотність Адама, сказав: «Не добре». Поруч із тим Господь робив усе можливе для того, щоб людина не почувалася самотньо. Аналізуючи життя Адама, ми бачимо, що Господь Сам приходив у прохолоді дня для спілкування з ним. Поруч з Адамом ще була супутниця і помічниця Єва, спілкування з якою було приємним і цікавим. Однак внаслідок гріхопадіння ми бачимо Адама, який заховався від Бога, цим самим виказавши небажання мати спільність із Ним. Пізнання своєї наготи спонукало перших людей винайти одяг, а почуття сорому не дозволяло перебувати поруч один з одним. Ось так гріх Адама і Єви ввів у вжиток нове слово — «самотній». І з поширенням гріха велика

кількість людей страждає від цього важкого гнітючого смутку. Однією з найважливіших причин виникнення самотності є відсутність любові. «І через розріст беззаконства любов багатьох охолоне» (Мт. 24:12). Ці слова Христа стосуються останнього часу, в якому ми живемо. Людина може жити в одному під’їзді будинку і бути зовсім байдужою до проблем свого сусіда. Крім того, сучасні засоби масової інформації постійно наповнюють людську свідомість різними повідомлення про смерть і страждання, від чого люди стають нечутливими до чужого болю. Зустрічаючись із чужим болем, людина десь глибоко в душі тішить себе тим, що це трапилося не з нею. Натомість Біблія описує ті дії, які робить Господь, щоб людина не

відчувала самотності. З одного боку, Біблія наповнена обітницями Бога про Його присутність у житті людини: «Я не кину вас сиротами, — Я прибуду до вас!» (Iв. 14:18); «Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, — там Я серед них (Мт. 18:20); «… І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Мт. 28:20). З іншого боку — Господь у Своїй премудрості створив Церкву, яка об’єднує різних людей в одне ціле. Говорячи про Церкву, Слово Боже зазначає, що це — зібрання людей, а не культова споруда, а її призначення — об’єднувати людей у спільність для прославлення Господа. У книзі Дії святих апостолів ми читаємо про життя Першоапостольської церкви: «І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах» (Дiї 2:42). Перші християни, об’єднані Святим Духом, прагнули спілкування один з одним. Темою цих спілкувань був Ісус Христос, дивні слова Його науки, передані апостолами. Перша Церква на землі була спільнотою, де кожен мав своє місце і був цінний. Апостол Павло наголошує: «І ви — тіло Христове, а зосібна — ви члени!» (1 Кор. 12:27). Отож кожен є частинкою Церкви, адже за нього проливалася кров Христа, і кожен отримав духовний дар, здібність бути корисним для збудування Церкви. І саме в Церкві людина ніколи не почуватиметься самотньо. Адже в справжній Церкві, наповненій любов’ю Христа, обов’язок кожного члена — виявляти любов і турботу про ближнього. Хто молитиметься за мого ближнього? Хто

аргумент шукатиме спілкування з ним? Хто переживатиме, коли він переживає, і радітиме, коли він радіє? Хто відображатиме щиру, нелицемірну любов Ісуса Христа у своєму житті? Я це робитиму! «Чому я?», — запитаєте ви. Тому що Людмила ЖАКУН, кореспондент «Свічника»

я знаю, наскільки велика Божа любов до мене і я не в змозі залишатися байдужим, коли в мого брата чи сестри є труднощі, я ніколи не дозволю, щоб ця людина залишилася на самоті зі своєю проблемою.

Після свого прильоту в женевський аеропорт Ксав’є Россе сказав: «Якби мені запропонували ще один раз пройти через це, я б точно не погодився». Як хочеться, щоб кожна людина в нашому селі чи місті знала про

любов Бога і ніколи не почувалаcя самотньою, кожен віруючий, маючи спільність у церкві, вмів цю цінність донести до оточуючих. Нехай не буде серед нас самотніх людей! Адже ми не одні, з нами — Бог! 

ТЕМНА СМУГА ЖИТ ТЯ …

бличчя тих, кого зустрічаємо в церкві, далеко не завжди показують справжній внутрішній стан, майстерно вводячи цим в оману усіх довкола. Громадські місця очікують від нас «порцію» приємної фальші, вираженої в примусовій усмішці, у ввічливій привітності, ретельно прихованому роздратуванні — ми ж віруючі! Вчасний кивок головою

і силоміць розтягнута посмішка забезпечують спокій у церкві, в той час як внутрішній біль та неспокій підточують душу, мов тля. Душа стає рихлою і вразливою, її оболонка от-от почне кривавитися, гнити, руйнуватися… Розум констатує факт: твої власні проблеми, за великим рахунком, нікому не потрібні, а самотужки з ними не розібратися. Хоча поради надходять конструктивні: молись, читай Біблію, регулярно відвідуй богослужіння і твої проблеми вирішаться. Але чомусь проблеми збільшуються, і тут як тут — розчарування, бо формула щастя не спрацювала. Не забарилися й думки: судячи з усього, тебе залишив Бог. І в слові «залишив» містяться всі незадоволені гострі потреби і дрібні забаганки, спливають на поверхню усі негаразди і трагедії. Вони, як мертва риба на поверхні води, вимагають негайних дій з очищення водойми. Натовп євреїв, який ходив слідом за Месією і чекав від Нього їжі, добробуту через нове царство в Ізраїлі, оздоровлення від фізичних недугів, змушував Христа уникати послідовників, які шукали виявлення Божої сили лише в чудесах і знаменнях. Слова «прощаються тобі гріхи твої, іди з миром» були дивакуваті для натовпу. Лише той, хто отримав мир замість постійних тривог, очищення від кам’яних нашарувань гріха в серці, зможе з Христом по-справжньому задовольнити усі свої потреби. Ти чекаєш обіцяного Богом благословіння, але його не знаходиш. Надія на власні сили теж не дає очевидних результатів. Розчарування і гіркота породжують

душевну кризу, унаслідок чого загострюється почуття безвиході та пригніченості. Причини такого стану найрізноманітніші: обмануті надії, емоційні травми, фізичні недуги, стреси, безробіття, почуття провини тощо. Частіше фахівці пропонують антидепресанти, психотерапію, фізичні навантаження, вітаміни, спілкування, здоровий сон та багато-багато інших перевірених ефективних методів покращення самопочуття. Проте це на певний час. Самотність і почуття безвиході нікуди не підуть самі по собі. Коли Бог формував кожного із нас в утробі матері, Він помістив у тіло душу і сказав: «Відтепер тобі буде без Мене самотньо і недобре, бо частинка безсмертного Мене є в тобі. Вона від дочасного і тлінного прагнутиме до вічного і справжнього». Почуватися самотньо є природним явищем — це реакція душі на порожнечу, яку ніхто нічим цілющим не заповнив. Однак не шукати цілющого миру, не знайти його в розп’ятім за нас Христі — це не зрозуміти своєї значимості для Бога-Творця, для людей, які потребують нас і яких потребуємо ми для змістовного і повноцінного життя на землі. Життя з Христом не може обмежуватися разовими чи періодичними з Ним зустрічами для того, щоб черговий раз від Нього щось отримати. Живе єднання й спілкування з Богом, як ковток холодної води на обпечені вуста, уздоровлює серце від будь-якого гнітючого смутку. «Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся? Май надію на Бога…» (Пс. 42:12).  2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

тема номера

Володимир БРИЧУК, пастор церкви с. Колоденка

СВІЧНИК

2, 2012

тягарем лягає на душу і гнітить її. Емоційно-психологічна: депресивний стан зумовлюють певні життєві обставини, такі як смерть близьких людей, розлучення, втрата роботи або ж психологічні проблеми, наприклад, образа, низька самооцінка тощо. Фізіологічна: фізична недуга, яка діагностується лікарем. Такий стан депресії не виникає через життєві невдачі, так само як і її симптоми не зникають просто за чиїмось бажанням. Вони є розладом, який повинен лікуватися медикаментозно або консультативно. Серед причин можуть бути нестача сну, брак фізичної активності, побічні дії ліків, фізичні хвороби (явні або приховані) або навіть неправильне харчування. Крім того, згідно зі статистикою, жінки частіше страждають цим явищем у зв’язку з їхніми фізіологічними особливостями. Звичайно, що Господу під силу вилі-

епресія — це сучасний науковий термін. До його появи люди послуговувалися словом «меланхолія». Ті, хто перебуває у стані духовного занепаду, — депресії — страждають від почуття смутку, відчаю, апатії, злості і мають багато інших подібних симптомів. Вони почуваються безпомічними, нікому не потрібними, у декого навіть виявляється схильність до самогубства. Ці люди втрачають інтерес до життя, до речей і людей, до всього, що їх вабило раніше. Нині ж, на жаль, — це широко поширене духовне спустошення, яке охоплює мільйони людей: як християн, так і нехристиян. На мою думку, є три причини такого стану: духовна, емоційно-психологічна та фізіологічна. Духовна: дитина Божа, член Христової Церкви, страждає через життя з несповіданим, незалишеним і часто таємним гріхом, який

ÎÃ²×ÍÈ

ñòàíí³ì ÷àñîì ó íàøîìó ñëîâîâæèòêó âñå ÷àñò³øå ïî÷àëî çóñòð³÷àòèñÿ ñëîâî «äåïðåñ³ÿ». Âîíî íàñò³ëüêè ïðèðîäíî âïëåëîñÿ â íàøå æèòòÿ, ùî ìè é íå ïîòðåáóºìî éîãî òëóìà÷åííÿ — íàñò³ëüêè âîíî çðîçóì³ëå íàì. Ïðîòå íå âñå òàê ïðîñòî, ÿê çäàºòüñÿ íà ïåðøèé ïîãëÿä. Ïåðø í³æ ðîáèòè ïåâí³ âèñíîâêè, äàâàéòå ðîçáåðåìîñÿ ó ïîíÿòòÿõ.

ÏÑÈÕÎË

É È Â Î Ç È Ð Ê

ÑÒÀÍ

кувати будь-який розлад чи хворобу, але в певних випадках огляд лікаря при депресії можна порівняти з оглядом при травмі — і перше, і друге є необхідністю.

Словами Біблії Біблія не мовчить щодо духовного занепаду, хоча слова «депресія» в ній ми не знайдемо. Проте багато текстів Біблії свідчать про її наявність. Наприклад, у Псалмах ми можемо чітко побачити депресивний стан людини, що підтверджують такі рядки: «Боже мій, Боже мій, — нащо мене Ти покинув?...» (Пс. 22:1), «Сльоза моя стала для мене поживою вдень та вночі, коли кажуть мені цілий день: «Де твій Бог?» (Пс. 42:4). Пригадаймо багатостраждального Йова, Мойсея, Йону та весь ізраїльський народ. Всім

їм було знайоме почуття смутку та духовного занепаду. Книга Плач Єремії також описує такий стан людини і подає шляхи виходу з нього. Все це свідчить про те, що депресія — необов’язково наслідок гріха чи демонічного впливу. Послухайте слова Христа, коли Він пішов у Гефсиманію перед тим важким часом, заради якого і прийшов: «І, взявши Петра й двох синів Зеведеєвих, зачав сумувати й тужити. Тоді промовляє до них: «Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут, і попильнуйте зо Мною»... (Мт. 26:37-38). Навіть Син Божий, будучи в людському тілі, побував у депресивному стані. Ми бачимо, що Господь долав його молитвою та присутністю близьких людей. Він просив учнів, яких особливо любив, побути з Ним.

тема номера Шляхи подолання нас із пантелику, тому недуг (сюди ж входить і у депресії, але доступно не повинні їм постійно звернення по професійну завдяки покаянню, модепресії довіряти — гідним нашої довіри завжди повинно залишатися Слово Боже. Ми повинні зберігати віру в Господа і намагатися бути максимально близькими з Ним у моменти, коли стикаємося з випробуваннями і спокусами. Біблія каже, що Бог ніколи не пошле нам таких випробувань, яких ми не подолаємо (1 Кор. 10:13). Дуже важливо знати те, що депресія — це не гріх, але лише доти, доки людина відповідним чином реагує на свій

допомогу до спеціаліста). За відсутності певних заходів подолання депресії вона все ж може довести людину до гріха.  Біблія каже нам, що ми повинні бути наповнені щастям і хвалою Господу: «Радійте в Господі завсіди, і знову кажу: радійте!» (Фил. 4:4), «...Хваліть… Господа, виславляйте Його, усі люди!» (Рим. 15:11). Із цих віршів стає зрозумілим, що Бог приготував нам щасливе життя. Звичайно, це нелегко для людини, яка перебуває

литві, вивченню і застосуванню Біблії, підтримці ність небайдужих людей рідних і близьких, дружє одними з багатьох менім стосункам з іншими тодів подолання депресії. віруючими, визнанню, Окрім того, існує кільпрощенню і прийняттю. ка моментів, які люди, що  Крім того, нам потпотерпають від занепаду рібно вчитися відводити духу, можуть застосовусвій погляд від самих вати до себе, аби полегсебе і направляти його шити свої страждання. на Христа та на інших  Щодо віруючих, людей. Постараймося то вони повинні перекопобачити чужу біду, донатися в тому, що не жипомогти чим можемо, вуть з таємними гріхами підтримати, поділитися і твердо дотримуються своєю вірою. вчення Святого Письма. Відомий євангеліст Ми маємо розуміти, Біллі Грем згадує, що що емоції часто збивають якось до нього прийшов лист від жінки, котра потерпала від депресії. Вона писала: «Мені 65 років. Усі мої діти мають власні родини і живуть далеко від мене. Мій чоловік олишній пастор церкви помер, і я почуваюся «Calvary Church», один з найбільш одинокою та найулюбленіших релігійнещасною людиною на них лідерів минулого століття, Ед землі». Їй порадили шуДобсон, — пише MirVam.org з покати будь-яку нагоду, аби силанням на журнал «Голос істини» розповісти про свою віру — має хворобу, яка призводить до в живого Бога та ділитися паралічів і подальшої атрофії м’язів. матеріальними благами з Діагноз був встановлений 11 років нужденнтими, з тими, хто тому. Тоді лікарі прогнозували йому живе поруч. Через кілька 3-5 років життя. тижнів та сама жінка наУпродовж 18 років Добсон прописала наступного листа: людиною не менш цінна, ніж зверповідував п’ятитисячній аудиторії і «Зараз я почуваюся найвважав себе енциклопедією відпові- нення до багатотисячних натовпів. щасливішою людиною Руки Добсона майже втратили дей на всі життєві питання. Але після в місті. Я знайшла нову відставки всі натовпи зникли, багато свою функціональність, так що навіть радість та щастя, коли відповідей теж випарувалося. «Мож- зубну щітку йому доводиться трима- почала помічати інших ти обома руками. Багато в чому йому та ділитися з ними духовливо, ви мені не повірите, — каже він, — але що більше я живу, то мен- допомагає дружина. «Вона — мої ними й матеріальними руки і ноги, — каже Ед. — Вона — благами!» ше у мене залишається відповідей». моє серце і мій мозок. Без неї я не До всього вищескаПісля злету популярності цей чоловік через хворобу опинився в такій впорався б». Хвороба зріднила їх, як заного додам ще одну пораду Біллі Грема: «Я ніколи. Тепер він більше зосереджедепресії, що іноді не хотів вставати ний на тому, що дійсно має значення, зрозумів, що часто ліказ ліжка. Виявилося, його «ніхто не — на своїй сім’ї. Приділяє багато часу ми від депресії є хвала. навчив, як реагувати на явні ознаки Іншими словами, займіть дітям і внукам. своєї смертності». себе рахуванням своїх «Я більше не проповідник, — каже З часом Добсон знайшов себе в благословінь і заповніть Добсон. — Тепер я просто послідовслужінні Богові. Тепер він «пропоник Ісуса. Хвороба поставила мене в своє серце вдячністю відує» не тисячам, а одній людині Богові за них — тоді потакі обставини, коли я зрозумів, що — індивідуально зустрічається з членами церкви і частіше слухає, ніж означає бути слухняним Ісусові. Мені чуття смутку та відчаю залишать вас!» «Отож, довелося довго шукати сенс життя, говорить. «Коли я дивлюся комусь в завжди приносьмо Богопісля того як мені поставили діагноз. очі, — каже він, — я немов заглядаю ві жертву хвали, тобто йому в душу. Ми зламаносердні. Оби- І добра звістка полягає в тому, що плід уст, що Ім’я Його сенс життя є для кожної людини в два ми пілігрими». Колишній пастор славлять» (Євр. 13:15).  для себе відкрив, що бесіда з однією будь-якій ситуації».   Молитва та присут-

ОМУ Н Ь Л Е Т ТЬСЯ ЕР Є А Д З Е НА СМО М И Ш ДРІ ВС К ІНА

«К

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

погляд фахівця

åïðåñ³ÿ — íàñò³ëüêè çâè÷àéíå ÿâèùå, ùî êîæåí ³ç íàñ ó ò³é ÷è ³íø³é ôîðì³ ïåðåæèâ ¿¿ ó âëàñíîìó æèòò³. Âîíà íå âèáèðàº — ñòàðèé òè ÷è ìîëîäèé, ÷îëîâ³ê ÷è æ³íêà, á³äíèé ÷è áàãàòèé — óñ³ áåç âèíÿòêó íå çàñòðàõîâàí³ â³ä öüîãî ñòàíó. Çà äàíèìè Âñåñâ³òíüî¿ îðãàí³çàö³¿ îõîðîíè çäîðîâ`ÿ ùîð³÷íî ó ñâ³ò³ áëèçüêî 150 ì³ëüéîí³â ëþäåé âïàäàþòü ó äåïðåñ³þ. ¯¿ âæå ïî÷àëè íàçèâàòè åï³äåì³ºþ ¹1. Íàé÷àñò³øå öÿ íåäóãà âèíèêàº ÿê ðåàêö³ÿ íà ñòðåñ. Â³ä 45 äî 60% ñàìîãóáñòâ íà íàø³é ïëàíåò³ çâåðøóþòü íåäóæ³ ñàìå íà öþ õâîðîáó. Íàé÷àñò³øå ñòðàæäàþòü â³ä íå¿ ëþäè â³êîì â³ä 30 äî 40 ðîê³â, ïðîòå çàðàç âîíà ïîì³òíî «ïîìîëîäøàëà». Ìîÿ ë³êàðñüêà ïðàêòèêà ïîêàçóº, ùî íàéá³ëüø âðàçëèâîþ äî äåïðåñ³¿ º êîãîðòà ëþäåé ïåíñ³éíîãî â³êó, â ÿêèõ öåé ñòàí — ÿâèùå çàòÿæíå ³ ïðàêòè÷íî íå âèë³êîâíå. Ïðî çàãàëüíå ïîøèðåííÿ äåïðåñ³¿ ñâ³ä÷èòü òå, ùî ùîð³÷íèé êàòàëîã íîâèõ àíòèäåïðåñàíò³â äîñÿãàº òîâùèíè òðüîõ ñàíòèìåòð³â. Алла ДАЦЕНКО, лікартерапевт, церква «Голгофа» м. Запоріжжя

ДЕПРЕСІЯ — ХВОР

Ознаки (симптоми) депресії

СУ

к лікар може побачити ознаки депресії у пацієнта? Насамперед, у людини виражені пригнічення та замкнутість. Вона не йде на контакт, з неї потрібно витягувати слова, при розмові її погляд часто спрямований у нікуди. Як правило, така людина неодноразово повторює фрази: «Мені нічого не допоможе», «Немає ніяких змін», «Немає надії», «Все руйнується», «Я не бачу виходу». Через важкі умови життя досить багато людей часто переживає стан пригнічення, розладу настрою, зниження рухової активності, втрати перспектив, загальмованості та агреöå сивності. Його також називають депресією, Äåïðåñ³ÿ — èé хоча це є лишень ознакою даної хвороби. ñòàí, ÿê óº ³ç При цьому лікарі можуть робити гіпердіагë ñèãíà ðàçäè à ностику і називати такий стан депресією. ïðî íåã îí Вона ж наявна лише тоді, коли протягом ó äóøåâ ó æèòò³. двох тижнів присутні п’ять із дев’яти симпì äóõîâíî Але розпочавши розмову про томів депресивного стану. А якщо людина життя, сімейні стосунки, рід діяльпереживає відомі всім емоції горя, смутку ності, наявність людей, з якими вона спілкується і та страждання, не варто відразу хапатися за антиякі її підтримують, можна з’ясувати важливі модепресанти. менти для подальшого вирішення проблеми. Якщо Наше життя наповнене різними невдачами, людина в ході розмови вживає фрази «У мене розчаруваннями, труднощами та трагедіями. Іноді виникають страшні думки», «Я вже не можу терпіти, ми не в змозі контролювати наші життєві ситуая щось зроблю собі», «Я не хочу далі так жити» і ції, саме тоді почуваємося пригнічено, входимо у депресивний стан. Ставши жертвою певних обста- подібні, вона схильна вчинити самогубство. Саме тому варто бути дуже уважними до слів хворого, і в вин, нам здається, що ми у безвиході. Відчуваючи разі потреби направити його до психіатра. неспроможність щось змінити, впадаємо у відчай. Люди по-різному переживають цей психолоСаме в такому стані людина часто падає у прірву, з гічний стан. Наприклад, моя подруга може спати якої дуже важко вибратися. Тож найпоширенішим по 16 годин на добу. Інша — «заїдає» депресію. За приводом для депресії є стрес. місяць вона набрала 10 кілограмів ваги. Іншими Встановлення діагнозу словами, люди намагаються чимось загасити біль Помітивши у свого пацієнта ознаки депресії, душі та сердечні переживання. Проте я, передусім, найперше, що я роблю як лікар, — це намагаюся як християнка, розумію, що людина не звільниться виявити, чи немає у цієї людини думок про самовід депресивного стану доти, доки не зрозуміє її губство. Звичайно, прямо вона про це не скаже. справжню сердечну причину. Саме через це де-

СВІЧНИК

2, 2012

погляд фахівця Антидепресанти А Що ж до антидепресантів, то вони приî ïîòð³áí ³ í è з значаються в разі особливого агресивного ä þ Ë âñ³ è ò стану хворого, для того щоб мати змогу с à ê ó ø âî¿õ ñ è í в подальшому провести психотерапію. è ÷ ïðè ìóòêó ñ à ò Антидепресанти, дія яких виявляється не А ã î òðèâ ñåðö³, відразу, — інколи навіть через півроку — ó ì î í ñ ó âëà ввпливають не лише на вражені медіатори, âàòè à âèë³êó üêè Áîã. аале і на інші рецептори, тому майже у ³ë ìîæå ò

РОБА ОБА

ЧАСНОСТІ пресивний стан час від часу може повторюватися упродовж життя.

Лікування психотерапією Як правило, в наш час найпоширеніший та найлегший спосіб лікування депресії — призначення антидепресантів, хоча це має бути насамкінець. Проте в сучасний період на передову виходить психотерапія. Тобто, насамперед, призначаються певні заспокійливі засоби для людини та проводяться сплановані зустрічі, упродовж яких різноманітними методиками виводять хворого з депресії. Найчастіше причину депресивного стану шукають у минулому: пропонують пригадати минулі конфлікти та непорозуміння, заплутані стосунки чи невирішені проблеми. Якщо пригадати і налагодити минуле, то і сучасний стан речей стане на своє місце. Важливим моментом є прищеплення хворому навиків самоаналізу та самопідбадьорення. Психотерапевт намагається вказати на вихід, запевнити хворого, що все буде добре, навчити його в будьякій ситуації знаходити щось позитивне та переконати, що життя вже не таке складне. Проте за період своєї практики я не зустріла жодної людини, яка за допомогою психотерапії назавжди звільнилася від депресії. Зазвичай це приносить лише короткочасний та швидкоплинний результат. Людина виснажується у довготривалих спробах полюбити себе та світ і знову йде лікуватися від чергової депресивної хвилі. На мою думку, викорінити основну причину депресії може тільки Бог.

всіх випадках під час їх прийняття розвиваються побічні ефекти. Вони виникають у міру збільшення ефекту від препарату і в усіх випадках здебільшого є різними. У наш час є досить багато свідчень людей, які вживають антидепресанти вже тривалий період. Вони запевняють, що немає нічого кращого, як життя з препаратом, який щодня дарує тобі нову хвилю ейфорії та гарного настрою. Ці люди налаштовані на те, щоб усе життя приймати речовини, які дарують псевдорадість та псевдоенергію. Хоча, якщо замислитися, то це просто жахливо, коли твоє життєве щастя та задоволення залежать від пігулок. Таке життя не назвеш повноцінним. Як лікар і християнка я розумію, що людині потрібно шукати всі причини своїх тривог та смутку у власному серці, а вилікувати може тільки Бог. Шкода, що багато хто цього не розуміє і все життя намагається знайти будь-які замінники спокою та щастя, які дає лишень Господь. 

Єврейський психотерапевт Віктор Франкл пережив три німецькі табори смерті. Після війни до нього прийшов лікар, який страждав від глибокої депресії через те, що втратив свою дружину. Він звертався до різних терапевтів, психологів, проте нічого не допомагало. Віктор Франкл запитав у лікаря: — Ви дуже сумуєте за дружиною? Той відповів: — Так, дуже. — А якби ви померли першим, як би почувалася ваша дружина? — запитав він. Зітхнувши, чоловік відповів: — Вона дуже страждала б без мене, можливо, навіть не змогла б пережити таке лихо. Після тривалої мовчанки Франкл заявив: — А вам не спадало на думку, що зараз ваша дружина позбавлена таких страждань, які, можливо, могли бути куди більшими, ніж ті, які зараз переживаєте ви? Лікар замислився і, посидівши ще якийсь час, підвівся, подякував Франклу і вийшов. Розповідають, допомоги він більше не потребував. Франкл допоміг зрозуміти суть біди, не відводячи людини вбік від її страждань. 

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

духовна стаття оволі часто нам доводиться чути страшні повідомлення про самогубства. Вулицями спокійних і метушливих міст безтурботно розгулюють відчай, розпач, депресія. Люди не хочуть жити. Чому? Що підштовхує благополучних, на перший погляд, людей на відчайдушні кроки?

Михайло ІЛЬЮК, перший заст. голови ООЦ ЄХБ Рівненської області

кось під час однієї духовно-просвітницької акції в Рівному ми отримали записки із запитаннями від молоді. Із двадцяти записок дві мали такий зміст: «Мене постійно переслідує думка про самогубство. Що мені робити далі?» Як свідчать опитування, кожній людині на світі хоча б один раз у житті спадало на думку поквитатися з життям, а кожні сорок секунд у світі здійснюється суїцид. Чому? Нижче наведу кілька реальних життєвих історій, які увінчалися, на жаль, не успіхом, а надгробком, що безмовно волав до ще живих: «Тут поховано людину, котра заплуталася у життєвому лабіринті і в безвиході наклала на себе руки!» Благополучна заможна сім’я. Чоловік обіймає високу посаду у владі. Дружина — одна з небагатьох елітна жінка. Втіхою і сенсом усього життя подружжя є єдиний син, котрий в одну мить зруйнував роками виплеканий сімейний затишок. Якось юнак повідомив батьків, що збирається служити в Афганістані, мовляв, хоче випробувати себе як справжнього чоловіка.

Я І Д А Н ЧИ Є ? Ї І Д А Н В БЕЗ

СВІЧНИК

2, 2012

«Що? Сину, тебе ж там вб’ють!» — лишень пролунало із батькових уст, а мати залилася плачем і вмовляннями не кидати їх самих, адже він у них єдиний. Хлопець був непохитним і настійливим у прийнятому рішенні. …Через кілька місяців його привезли у цинковій домовині. Батьки не витримали удару долі. Чоловік почав пиячити, згодом — і дружина. Сімейне життя тріщало, мов старий ущент наповнений лантух. Розлучилися. Сьогодні колись шанований чоловік — один із безхатьків нашого міста. Сім’ї немає. Життя немає. Чому? Чи є надія в безнадії? Група молоді зустрічає Новий рік. Хлопці і дівчата — в очікуванні веселощів, незабутніх вражень. Вітання президента, келихи шампанського і пер-

ший новорічний танець. Раптом одна з дівчат, студентка державного університету, бачить, що її хлопець запрошує на танок не її, а іншу дівчину. Вона непомітно виходить на балкон дев’ятого поверху і… кидається вниз. Чи є надія в безнадії? Мій однокласник Ігор закінчив коледж, опанував професію стоматолога. Згодом відкрив невеличкий приватний кабінет. Якось однокласники запитали мене, чи знаю, що Ігоря вже немає. Я здивовано перепитав: «Як немає? А де Ігор?» Серйозні фінансові труднощі, борги певним людям… Ігор, не маючи потрібних коштів, вирішив заплатити… життям. Чи є надія в безнадії? Це випадки, які відомі мені. Переконаний, ви теж доволі чули про тих, хто пішов із життя, залишивши по собі шлейф нерозгаданих таємниць.

Як не дивно, але в Біблії — Книзі, яка дає відповіді на безліч заплутаних життєвих питань, — є також чимало людей, котрі певного часу воліли піти з життя. Про одного з них написано в Діях святих апостолів, у 16-му розділі. «Опівночі Павло і Сила молились і співали хвалу Богові, а в’язні слухали їх. Раптом стався великий землетрус, так що основа в’язниці захиталася, повідчинялися всі двері в’язничні, і кайдани з усіх поспадали. А коли в’язничний сторож прокинувся від сну і побачив, що двері в’язниці відчинені, то вихопив меч і хотів убити себе, бо думав, що в’язні повтікали. Але Павло скрикнув сильним голосом, кажучи: «Не роби собі ніякого зла, бо ми всі тут!» А він, попросивши світла, вбіг і в тремтінні припав до Павла і Сили; і вивів їх звідти і сказав: «Добродії, що робити мені, щоб спастися?» Вони ж сказали: «Віруй у Господа Ісуса Христа, і спасешся ти і дім твій» (25-31).

духовна стаття Коли читаю цей текст, у моїй уяві вимальовується така картина. Вечір. Батько залишає сім’ю і йде на чергування — охороняти в’язнів. Не знаю, можливо, він був лейтенантом, можливо, прапорщиком, а може, просто рядовим, та це й не так важливо. Уявляю, як він на прощання цілує дружину, дає настанови дітям, аби слухалися маму, і каже: «Любі мої, добраніч. Уранці побачимося». Щоденне родинне життя, яке не віщує негоди. Ось чоловік приходить на службу, де дізнається, що є два особливі в’язні — проповідники Євангелія. Він отримує наказ замкнути їх у найгіршій камері у нижній частині в’язниці. Чоловік сумлінно виконав свій обов’язок: одягнув на руки і ноги злочинців кайдани, потім, оглянувши всі камери і переконавшись, що усе надійно зачинено, вирішив трохи подрімати. Отож він заснув. Та з Біблії ми дізнаємося, що раптом стався великий землетрус, і двері повідчинялися, і всі кайдани поспадали з в’язнів. Бог зробив чудо. Коли ж охоронець прокинувся і побачив, що тюремні двері відчинені і в’язні вільні, він щонайменше був ошелешений. Мабуть, у ту мить його скроні посріблила сивина. Чоловік знав, що якщо в’язні повтікають, то його, римського солдата, завтра ж привселюдно ганебно стратять. Охоронець, довго не думаючи, вирішив змінити свою долю і, вихопивши меча, заніс його над своїм тілом. Порішити із життям? Чом і не вихід? Куди краще померти на кілька годин раніше від власної руки, ніж чекати, коли стратять на очах усіх колег, можливо, і родини. Секунда... і могло статися непоправне. Людина піш-

ла б до пекла. В останню мить апостол Павло вигукнув: «Стій! Усі ми тут». Наше життя складне. З кожним роком його все більше і більше ускладнює гріх і демонічні сили. Буває, над нами згущуються такі чорні хмари, що, здається, сонячний промінчик уже ніколи не торкнеться чола. Ми думаємо: «О, це, мабуть, тільки у мене таке, адже всі інші щасливі, радісні». Друзі, це неправда. В житті кожного без винятку є особливі кризові моменти. Хто читає Біблію, пригадує одного з могутніх пророків — Іллю. Через нього Бог чинив величні чуда. Але одного разу цьому чоловікові було вкрай важко. Він втомився від постійних переслідувань цариці Єзавелі, яка хотіла його вбити. Пророкові було настільки важко, що він безсило впав під кущем і мовив: «Господи, я хочу вмерти, я не хочу жити». Але у Божій волі смерті для Іллі не було передбачено, навпаки, він мав зробити ще багато величних справ, а вже потім сісти у Богом приготовлену вогняну колісницю і живим потрапити на небо. Згадайте учнів Ісуса Христа. Вони вважали, що, пішовши за Христом, отримають визнання і високі посади, адже думали, що Христос стане великим політичним діячем. А тут, дивись, Вождя розп’яли! Що робити далі? Зі смертю Учителя всі плани зруйнувалися, життя пішло шкереберть. Учні в страху, у розпачі зачинилися у кімнаті і перелякано чекали майбутнього, якого… не було. Вони боялися вийти на вулицю, бо знали, що на послідовників Ісуса Христа чекає така ж сама доля. Страх, безнадія, безвихідь скували їхні серця. Але через три дні до них увійшов воскреслий Ісус і

словами «Мир вам!» подарував надію. Перш ніж дарувати надію в безнадії,ї,, Ісус Христос Сам м Порішити пережив скрутіз життям? ну хвилину. ? Перед хресЧом і не вихід ною смертю Він відчував Стій! неймовірну ! боротьбу тіла Це — не вихід і духу. Знаючи, яких доведеться зазнати мук, Його тіло опиралося, але, зрештою, дух переміг, і уста Божого Сина прошепотіли: «Нехай Твоя воля буде, а не Моя». Отже, друзі, коли здається: кінець, глухий гію. Одна людина сказала, кут, безвихідь, немає для що релігія — це опіум для чого жити, немає ніякої народу. Іншими словами, перспективи — ви можете прийшов у неділю зранку почути, як хтось настійли- на богослужіння, «вколово нашіптує пораду, так би вся» релігією — отримав мовити, вихід. Він каже: дозу гарного настрою — і «Що? У тебе проблеми? У вийшов. Але щойно людитебе криза? Візьми нарко- на приходить додому, дія тик і ти вмить позбудешся «релігійного наркотику» усіх проблем. Щойно вко- зникає, адже там — відчай, лешся, або закуриш, або розпач, нескінченні пробпонюхаєш, — всі реалії леми, жодної перспекминуть, ти забудеш про тиви на краще життя… все, що тебе гнітило». Але Запам’ятайте, релігія не минає певний час, дія спасає. Спасає Євангеліє, наркотику закінчується, а яке ми проповідуємо, проблеми залишаються. І адже це — сила Божа ти йдеш красти, вбивати, на спасіння для кожної грабувати, щось робити, людини. Повернімось до нашої аби добути гроші і знову біблійної історії. Сторож піти в забуття. Ще комусь диявол вихопив меч і хотів заподіпропонує алкоголь. Він яти собі смерть, бо думав, каже: «У тебе проблема що в’язні повтікали. Але ж з дружиною, чоловіче? насправді в’язні були на Знаєш, що, — напийся». Ти місці. Диявол прошепотів напився, дзвониш у двері, охоронцю: «В’язні повтікавони відчиняються, а там ли — завтра ти помреш. — дві дружини. Ви думали, Чого чекати? Наклади на що вирішили проблеми з себе руки зараз». Якби цей дружиною, а вони подво- сторож, прокинувшись, їлися. Диявол знову вас перевірив камери, пересвідчився, що всі на місці, обманув. Комусь сатана пропо- все було б по-інакшому, нує телевізор, з екрану але ж він просто подумав. якого можна побачити Переконаний, якби його інше життя і почати ним запитали, чи хоче він жити, жити, забувши про власні цей чоловік ствердно віднегаразди, комусь — релі- повів би. Бог теж не бажає 2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

духовна стаття Чи є надія в безнадії? Відповім: так, є. Її дарує Бог.

смерті грішника. Виходить, послана думка була від диявола, адже Біблія каже, що його ціль — вбити, вкрасти і погубити. Він завжди поспішає, підганяє, каже, що немає часу, немає коли думати… Нарешті ми підійшли до найголовнішого — відповіді на запитання: чи є надія в безнадії.

Запам’ятайте, будь ласка, коли вам складно, коли ви втратили будь-яку надію, повірте, що поряд із вами є люди, які хочуть вам допомогти. Бог їх вам посилає. Поряд із сторожем був апостол Павло. Він сказав: «Стій!» І охоронець зупинився. Диявол каже: «Тобі важко, ти завагітніла в п’ятнадцять років, — іди з життя, ти нікому не потрібна». Це неправда. Диявол зацікавлений, аби ви пішли до пекла, тому підштовхує вас на необдумані кроки. В останній рік Радянського Союзу 37 000 молодих хлопців і дівчат закінчили життя самогубством. У своїх передсмертних записках батькам вони написали: «Мене ніхто не розуміє, я нікому не потрібен ні вдома, ні в школі,

СВІЧНИК

2, 2012

ні друзям». Це неправда, яку диявол вселив у їх розум. Насправді батьки любили своїх дітей.

Поряд із вами є церква, яка може і зобов’язана допомогти вам у важких ситуаціях вашого життя. Біблія каже: «…Петра стерегли у в’язниці, а церква ревно молилася Богові за нього». Церква — це не будинок, не стіни з каміння чи дерева, це не певний архітек турний ансамбль, завершений куполом і хрестом. Ні, дорогі мої, каміння, золото, куполи ще нікому не допомогли. Церква — це люди, ті, які називаються братами і сестрами. Церква — це там, де плачуть із тими, хто плаче, радіють із тими, хто радіє. Це місце, де тебе розуміють, де тебе приймають, де з тобою діляться. П’ятнадцять років я і дружина чекали сина. І ось він народився. В середу ввечері жінка зателефонувала мені і сказала, що наш Михайлик помирає. На другий день вранці я завіз його в реанімацію, де він провів цілий місяць. Ми стояли біля відділення — надворі зима, земля вкривається пухнастим біло-срібним снігом, а ми цього не помічаємо, нам байдуже. В голові одна думка: «Господи, чому? Ми так довго чекали сина, Ти нам його подарував, і тепер він у реанімації». Місяць Михайлик був під системою. Він не міг самостійно дихати. Потім – приголомшливий діагноз, поїздки в Київ, в інститути, операції... Нам було дуже важко. Але коли, здавалося, все, ми втрачали надію, найбільшим благословін-

ням і силою для мене була церква. Не тільки місцева церква, куди я ходив, де я є пастором, це були віруючі брати і сестри з України, Росії, Молдови, США, Німеччини, які телефонували і говорили, що вони моляться за нас. Ми приходили в церкву, а в розумі — лишень одна думка: «Наш син помирає». Ми не бачили людей, але люди бачили нас, вони підходили, обіймали нас, підбадьорювали. Чи є надія в безнадії? Є. Я ніколи не забуду той момент, коли одного разу закінчилося зібрання в церкві і до мене підійшла незнайома бабуся. Вона обняла мене і сказала: «Оце в мене є двадцять гривень, нехай буде Михайлику на уколи». Ми заплатили великі кошти за операції, за лікування, але найціннішими для нашої сім’ї були ці двадцять гривень тієї бабусі, яка підійшла, обняла і, можливо, віддала останнє, що мала. Друзі, оце справжня церква, Церква Ісуса Христа, Церква Божа. Тож коли вам важко, коли довкола все темно і, здається, немає просвітлення, у вашому місті є церкви — Божі стільники, вони просвітлять ваш шлях, подарують надію.

Чи є надія в безнадії? Відповім утретє: так, є. Її дарує Бог. Інколи мене запитують: «А чому ти Бога ставиш на третє місце? Чому спочатку люди, які поряд, потім церква, а потім Бог?» Знаєте чому? Тому що Бог хоче діяти через людей, через церкву, але ж, коли немає першого і другого, є Бог. Один з улюблених моїх біблійних віршів каже: «Поклич Мене в день недолі, Я визволю тебе і ти прославиш Мене». Іншими словами, Бог каже: «По-

клич Мене в день недолі, в день безнадії, в день, коли невиліковна важка хвороба, коли немає життя, коли втратили рідних, коли залишили діти, коли крах». Отже, любі читачі, чи є надія в безнадії? Диявол каже: «Немає! Безнадія — це кінець, бери меч і вбивай себе, давай під потяг, під машину, з мосту, бери мотузку, пігулки». Я вірю, що дияволові не вдасться насміятися з вашої долі. Життя охоронця сатана планував обірвати. Якби не апостолове застереження, були б похорони. Уявляю, якби на другий день уранці до дружини в’язничного сторожа прийшов керівник в’язниці і повідомив, що її чоловік покінчив життя самогубством. Що було б із його сім’єю? Дружина — вдова, діти — сироти, жодної перспективи. Диявол радів би, що зміг обманути цього сторожа, пославши думку про самогубство. Але через апостола втрутився Бог і подарував охоронцеві надію. Зрештою, він і всі його домашні охрестилися — уклали заповіт із Господом. У цій біблійній історії нам відкривається сила Божа, Його благодать, спасіння і радість від віри в Господа. Замість плачу, трагедії — радість, щастя, спасенна сім’я. Отож чи є надія в безнадії? Так, є. Її подарують вам люди, які хочуть вам допомогти, церква, яка є притулком для понівечених життям душ, і Бог, Котрий був, є і буде, Котрому небайдужі ваші проблеми, Який завжди поруч і лишень чекає, коли ви скажете: «Господи, допоможи! Моє життя летить шкереберть, я у цілковитій безнадії, благаю, допоможи». 

практичні поради

Як допомогти людині, У практиці християнських душеопікунів сьогодні все частіше почали з’являтися члени церкви, які мають ознаки пригніченості, занепаду духу, тобто депресії.

кий же шлях подолання депресії? Що можна, а чого не треба говорити людям, які занепали духом? На ці випадки нема безпосередніх відповідей, але ж розглянемо разом із вами деякі загальні поради стосовно цих питань.

Намагайтеся уникати порад на зразок: «У тебе все вийде», «Поглянь на себе, ти ж не каліка!» тощо. Сьогодні так звані фахівці намагаються запропонувати, як їм здається, професійні поради. На полицях магазинів можна знайти безліч літератури, рекомендованої саме для людей, які чимось пригнічені або засмучені. Це все — сучасні тенденції, проте вони нічим не можуть зарадити людині.

Не цитуйте бездумно місць зі Святого Письма. Адже біблійні цитати в такому випадку повинні бути влучними і діяти наче ліки, а для цього, насамперед, потрібно достеменно знати, що людині болить і на якому етапі перебуває ця недуга.

Намагайтеся вислухати людину з розумінням. Біблія навчає «плакати з тими, хто плаче». З фізіологічної точки зору, плач є дуже корисним для людини, яка перебуває у депресії. Плакати з іншими — це велике мистецтво співчуття. Від цього буде набагато більше користі, ніж від порад та настанов.

У кожного горя і переживання, в кожній ситуації депресивного стану є своя мета і зміст. Усе це завжди від чогось походить. Спробуйте віднайти ці джерела. Намагайтеся зосередити увагу людини на головній причині її горя, допомагайте знайти зміст у її стражданнях.

прирікає себе людина, коли грішить у серці своїм. Ситуаційне зло — це те, що приходить збоку, але не є наслідком гріха, подібно як у ситуації з Йовом. Якщо депресія прийшла через моральне зло, то поміч полягатиме в допомозі побачити своє серце перед Богом. За чим сумує той, кому ми допомагаємо? «Бо смуток для Бога чинить каяття на спасіння, а про нього не жалуємо, а смуток світський — чинить смерть» (2 Кор. 7:10). У випадку ж із ситуаційним злом, коли людина каже «Господь дав, і Господь узяв... Нехай буде благословенне Господнє Ім’я!», не потрібно дошкуляти запитаннями

яка у пригніченому стані 5.

Не силкуйтеся всі проблеми людини мотивувати тим, що причина її депресії — гріх та відсутність духовного життя. Люди, які бачать єдину причину депресії лише в цьому, схожі на пророків і священиків, про котрих Бог сказав: «… рани народу Мого легковажно лікують…» (Єр. 6:14).

Пам’ятайте, депресія належить до різновиду страждань, тому потрібно виявляти співчуття до того, хто перебуває в такому стані. Проте співчуттями також можна нашкодити, якщо вони підгодовують гріховну природу людини. Тому для початку потрібно дізнатися, що за словом «депресія» розуміє людина.. До того ж запитання про це варто ставити не відразу, а коли настане час і ви побачите, що людина хоче з вами спілкуватися на дану тему. Для того щоб це сталося, потрібно бути з людиною, допомагати у вирішені побутових проблем, оскільки в пригніченому стані їх неможливо вирішувати. Саме таке ставлення допоможе згодом людині відкритися.

Потрібно допомогти розібратись у справжній причині пригніченого стану людини. Писання нас вчить, що причиною такого стану може бути моральне та ситуаційне зло. Моральне зло — це страждання людини через власні гріхи. На найбільше страждання

про гріх, як робили це друзі Йова, тим самим ще більше завдаючи болю. Хоча бажання було спершу добрим — допомогти, проте воно може нашкодити ще більше, якщо не знати коли, як, кому і чим саме можна допомогти.

В обох випадках людина має неправильну уяву про Творця, тому наступним кроком у допомозі буде Писання. Місця потрібно підбирати такі, які показують Божу велич, славу, милосердя, всемогутність тощо. Доречні також будуть і такі тексти, які стверджують про надію на Небесного Отця у такі нелегкі хвилини.

До речі, не слід забувати, що депресія розвивається спіралеподібно, тобто, набираючи обертів. Коли з’являється проблема, людина не по-біблійному реагує на неї; тоді виникає ще більша проблема, людина знову не йде Божим шляхом — і проблеми ще більше ускладнюються. Тому вкрай важливо допомогти перервати це ходіння колом. Після того як людина усвідомила, кому вона поклонялася, коли покаялася, коли набувається правильне уявлення про Бога через Писання, коли ви навчите людину проповідувати самому собі правду, тоді можна почати й допомагати, щоб змінити і звички, які протягом цього часу набувалися, на ті, яких навчає нас Писання.  Володимир КРИМІНСЬКИЙ, пастор церкви «Спасіння» м. Острог

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

вчимося жити

Ліки від депресії и не завжди відповідальні за обставини, що призводять до депресії і розчарування, але відповідальні за те, щоб подужати цю проблему так, як цього хоче Бог. Ми повинні усвідомити, що ми не безпорадні, а відповідальні і значимі в очах Бога. Якщо не шукати відповіді в Бозі, тягар лягає на наші плечі, і він може зламати нас. Перший крок до перемоги — покладатися на Христа, а не на себе. Для цього необхідно визнати свою провину перед Богом, просячи про Його благодать і керівництво. Звичайно, найбільший обман диявола полягає в тому, що нібито для тих, хто потерпає від депресії, виходу немає. Це не так. У Бога завжди є вихід. Навіть якщо все довкола похмуро і безрадісно, не можна піддаватися депресії. Християни повинні знати, що в Христі немає безнадійних ситуацій. Люди самі себе роблять безпорадними, відвернувшись від Ісуса. Але щойно ви віддасте Йому свої турботи, все довкіл вже не здаватиметься таким похмурим. Отож, як перемогти напади пригніченості?

Протидійте смутку

айголовніше — негайно почати протидіяти депресії. Її потрібно зустріти у всеозброєнні. Якщо дозволити їй залишитися, вона розповзеть-

Н 16

СВІЧНИК

2, 2012

ся, як ракова пухлина, метастазує усюди, де лишень їй будуть «відчинені двері». Зазвичай уражені депресією виношують її і плекають, немов улюблену дитину. Багато хто занурюється в неї просто від бездіяльності, і жалість до самого себе лише загострює цей стан. Давид розумів важливість такого першого кроку, тому вигукнув до себе і своєї депресії: «Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся? Май надію на Бога!...» (Пс. 43:5). «...І полонимо всяке знання на послух Христо-

ві» (2 Кор. 10:5). Християни повинні контролювати свої негативні думки, пов ністю підпорядковуючи їх владі Христа. Іншими словами, ми повинні упорядковувати свої думки згідно з істинним Словом Божим. Не чинячи так, ризикуємо занепасти духом. Християни повинні пильнувати свій розум. Ми не повинні думати про нечисте або потурати чомусь гріховному. Слово Боже закликає нас думати про те, «що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали…» (Фил. 4:8). Потрібно дивитися на своє життя і майбутнє з небесної вершини — з погляду Бога. Покірливо дотримуватися істинності Божого Слова, роздумувати над Писанням і очищувати розум Його життєдайною водою. «Туга на серці людини чавить її, добре ж слово її веселить» (Пр. 12:25). Під добрим словом тут мається будь-яке слово, що має в собі позитивний заряд радості. Таке слово сприяє «розмагнічуванню» депресії.

Покладайтеся на Господа

авид вигукнув: «… Душе моя,… май надію на Бога!...» (Пс. 43:5). Також і ми повинні повністю покладатися на Христа. У Першому посланні Петра 1:3 ми бачимо, що Бог закликає нас до покладання «живої надії». Наша надія не мертва, а жива, тому що сподіваємося ми на живого Бога. Така надія ніколи не приносить розчарування, адже Божа любов і турбота про нас не швидкоплинна. Відвертаючись від своїх проблем і перекладаючи їх на Бога, ми знаходимо упевненість, мужність і силу. Давид підтвердив це в Псалмі 31:25: «Будьте сильні, і хай буде міцне ваше серце, усі, хто надію покладає на Господа!»

вчимося жити

Покладайтеся на Божі обітниці ристияни повинні повністю покладатися на істинність Божого Слова. Ми повинні знати, що все сприяє нашому благу. Тож, коли ми усвідомимо, що Бог не залишить нас, ніякі життєві обставини не страхатимуть нас. У Христа немає безвихідних ситуацій, Бог завжди з нами. Це абсолютна гарантія Слова Божого! Довіряючи істинності Божого Слова, ми надбаємо надію. У Писанні можна знайти відповіді на всі життєві проблеми. Воно підтримує і підбадьорює нас у нашій дорозі. Порада зі Слова Божого може дати справжню надію в будь-якій життєвій ситуації. Давид підтвердив це в Псалмі 119:81: «Душа моя слабне від туги за спасінням Твоїм, — чекаю я слова Твого!»

филип’ян 4:4: «Радійте в Господі завсіди: і знову кажу: радійте!» У цьому полягає християнський шлях виходу з депресії. Він полягає не в тому, щоб втекти від обставин або ізолюватися, а в тому, щоб піднятися над ними, славлячи Господа. Ми радіємо не тільки тоді, коли все у нас гаразд. Апостол Павло сказав, що ми повинні радіти завжди. Він також сказав: «Завжди радійте... Подяку складайте за все…» (1 Сол. 5:16;18). Ми не радіємо просто тому, що нам весело. Ні, цим ми виявляємо свою віру і розуміння того, що «в Господі» ми знаходимо основу і для впевненості, і для радості. Ми знаємо, що Господь стоїть над усіма нашими проблеми і що Він усе робить для нашого блага!

Правильна реакція у відповідь на життєві події

Визнайте свої гріхи перед Богом и не завжди правильно реагуємо на певні події. Правильна реакція — корисний навик, який набувається з часом — у міру його використання. Біблія залишає нам зразок правильної реакції на стресові ситуації.  Концентруйтеся на факті, що Бог постійно присутній у нашому житті. Бог сказав: «Я тебе не покину, ані не відступлюся від тебе!» Тому то ми сміливо говоримо: «Господь — мені помічник, і я не злякаюсь нікого: що зробить людина мені?» (Євр. 13:5-6).  Прийміть істину, що Бог працює з нами через все, що відбувається в нашому житті. «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покли-

Радійте в Господі оли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» (1 Ів. 1:9). Гріх може одночасно стати і причиною, і «плодом» депресії. Часто унаслідок якогось гріха, якого ми ще не подолали, виникає відчуття провини і самоосуду, дин із підхожих клю- що призводить до відчів до перемоги ми чаю. Прихована гіркота, знаходимо в Посланні до злість, ворожість, ревно-

«К

щі або інший гріх у серці діють на нас украй негативно. Шкодуючи себе, бурмочучи і скаржачись, можна впасти в глибоку депресію. Гріх розкладає сумління і збиває з шляху. Якщо ми приховуємо гріх або не можемо з ним впоратися, нам необхідно визнати його перед Господом, просячи Його дати нам Свою очисну силу. Часто, скинувши гріх з плечей геть, ми звільняємося і від депресії.

каний Його постановою, усе допомагає на добре» (Рим. 8:28).  Полегшіть ситуацію, віддавши подяку Господу. «Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1 Сол. 5:18).  Відновіть свій розум, звільнившись від усіх неправильних переконань і думок, які суперечать Слову Божому. «…Не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа…» (Рим. 12:2).  Відгукніться вірою на Його присутність і обітниці. «І живу вже не я, а Христос проживає в мені, а що я живу в тілі тепер, — живу вірою в Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Самого Себе» (Гал. 2:20).  Поставте за мету шукання пізнання Бога. «Тож усе я вважаю за втрату ради переважного познання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа, щоб знайтися в Нім не з власною праведністю,… але з тією, що з віри в Христа, праведністю від Бога за вірою, щоб пізнати Його й силу Його воскресення, та участь у муках Його, уподоблюючись Його смерті» (Фил. 3:8-10). Протягом усього нашого життя віра випробовуватиметься певними подіями. Коли ми не довіряємо Христу і не відгукуємося на події життя з Його силою, тоді ми стаємо вразливими до хворобливих емоцій, зокрема депресії.  За матеріалами книги «Сокровища премудрости и ведения» О. Савченка 2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

служіння словом

МОЛИТИСЯ І НЕ ЗАНЕПАДАТИ ДУХОМ Василь НАЗАРЧУК, рівненська церква «Відродження»

ожна людина хотіла б прожити своє життя щасливо, безтурботно. Ніхто не хоче переживати проблеми, скорботи, труднощі. Всі ми хочемо жити легко і просто. Але, мабуть, це ще нікому не вдалося, навпаки, що більше намагаєшся жити безтурботно, то більше проблем отримуєш. Чому? Невже існує закон, який зобов’язує людину жити в стражданнях, труднощах, постійних турботах?

Такий закон насправді існує, і встановлений він Самим Богом. Ще в Едемському саду, після гріхопадіння, Господь сказав Адамові: «За те, що ти послухався голосу жінки своєї та їв з того дерева, що Я наказав був тобі, говорячи: „Від нього не їж, — проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя» (Бут. 3:17). Творець не сказав: «Адаме, ти будеш жити щасливо, безтурботно». Ні, Він наголосив: «У скорботі». Це — Божий вирок, Його закон. І поки існує земля, поки течуть річки і квітнуть дерева, так повинно бути. Але нам, християнам, у цьому скорботному, наповненому проблемами житті Бог дав відрадний прихисток, який сховає від життєвих бур. Це молитва. Завдяки їй ми можемо знайти втіху, спокій для свого серця, отримати силу для перемог над труднощами. Говорячи про молитву, Христос навчав, що «треба молитися завжди, і не занепадати духом».

СВІЧНИК

2, 2012

І Він розповів їм і притчу про те, що треба молитися завжди, і не занепадати духом... Лк.

18:1

Чому Він так поєднав: «молитися» і «не занепадати духом»? Який зв’язок між цими поняттями? Буває, що ми молимося до Бога, і Він одразу дає нам відповідь на неї, посилає те, що ми в Нього просили. Але трапляється і так, що ми молимося один раз, другий, третій, тиждень, місяць... А відповіді немає. Є сестри, які роками моляться за своїх невіруючих дітей, чоловіків. Упевнений, у них не раз закрадалася думка: «А може, Бог не чує, може, Йому байдуже. Він не хоче задовольнити моє прохання?» Надходить такий момент, коли стає реальною загроза «занепасти духом», і саме тому Христос наголошує, що «треба молитися завжди, і не занепадати духом». Молитися і чекати відповіді — вона обов’язково прийде. Може, не одразу, не через місяць, рік, може, навіть не через десять. Але ця відповідь прийде вчасно. Бог не забариться, не запізниться. У Біблії можна прочитати про людей, які отримували відповіді на свої молитви не одразу. Наприклад, Корнилій. Про нього написано, що «він побожний був та богобійний, подавав людям щедру милостиню, і завжди Богові

молився» (Дії 10:2). Перед нами постає людина молитви, яка постійно звертається до Господа. Про що молився Корнилій? Протягом якого часу він кликав до Творця? На ці запитання точної відповіді в Біблії ми не знаходимо. Але можна припустити, що Корнилій молився за порятунок власної душі і за спасіння своєї сім’ї. А як швидко він отримав відповідь? У Слові Божому написано так: «Явно він у видінні, десь коло години дев’ятої дня, бачив Ангола Божого, що до нього зійшов і промовив йому: «Корнилію!» Він поглянув на нього й жахнувся, й сказав: «Що, Господи?» Той же йому відказав: «Молитви твої й твоя милостиня перед Богом згадалися» (Дії 10:3-4). Як ми маємо розуміти те, що молитви Корнилія згадалися перед Богом? Невже Він їх забув, а ось тепер згадав? Наш Господь не людина, Він не забуває. Очевидно, що йдеться про інше. Про те, що відповідь на молитви Корнилія прийшла не одразу, минув певний час, поки Бог задовольнив його благання, Господня відповідь прийшла у визначений, передбачений Ним момент, не раніше і не пізніше.

служіння словом

Всевишній знає, коли необхідно відповісти на наші прохання, Він не спізниться. Можливо, ми вже тривалий час просимо про щось нашого Творця, а відповіді не отримуємо. Хочу вас підбадьорити: настане час, і наші молитви згадаються перед Ним, ми одержимо те, що просимо. Адже Біблія нас запевняє, що «коли просимо згідно з волею Його, то Він слухає нас» (1 Ів. 5:14). За своєю природою людина егоцентрична, спрямована на себе, на задоволення власних потреб. Нам завжди хочеться, аби Бог одразу послав те, чого ми в Нього просимо, задовольнив наше прохання. Адже нам так потрібно! Одначе у Бога свій час, свій годинник. Він знає, коли необхідно дати відповідь. І як би нам не кортіло отримати все і одразу, Біблія вчить довіряти Господу, покладатися на Його божественний розум, волю. Так було в житті Анни, матері священика Самуїла. В Слові Божому написано, що в неї «дітей не було» (1 Сам. 1:7). Ця проблема її гнітила, бездітність робила життя Анни скорботним, сповненим страждань і болю. І свій смуток жінка відкривала Богові. В Біблії зазнача-

ється: «А вона була скорбна духом, і молилася до Господа та плакала гірко... І сталося, коли вона довго молилася перед Господнім лицем, то Ілій пильнував за її устами. А Анна — вона говорила в серці своїм: тільки губи її порушувалися, а голос її не був чутий. І вважав її Ілій за п’яну. І сказав до неї Ілій: «Аж доки ти будеш п’яною? Витверезись зі свого вина!» А Анна відповіла та й сказала: «Ні, пане мій, — я жінка скорбна духом, а вина та п’янкого напою не пила я. І я вилила душу свою перед Господнім лицем. Не вважай своєї невільниці за негідницю, бо я говорила аж доти з великої своєї скорботи та з туги своєї». І відповів Ілій та й сказав: «Іди з миром! А Бог Ізраїлів дасть тобі бажання твоє, яке ти від Нього жадала» (1 Сам. 1:10-17). Перед нами постає образ жінки, яка страждання і біль свого серця відкриває Богові. Її молитва була щирою, виходила з глибини душі, адже промовляла її людина, яка усвідомлює, що лише Бог може їй допомогти, лише Він Один здатний вирішити її проблему. Чи почув Господь молитву Анни? Чи була вона приємною Йому, чи узгоджувалася з Його волею? Божий служитель, священик Ілій, сказав Анні, що Господь дасть їй те, чого вона від Нього просила. Якими приємними були ці слова для неї, вони вдихнули в неї спокій і мир, дали надію, адже вона знала, що «Бог Ізраїлів дасть тобі бажання твоє...» Та коли ж прийшла відповідь на молитву цієї жінки? Чи отримала вона її швидко, одразу? Святе Письмо нам відкриває: «І сталося по році, і завагітніла Анна» (1 Сам. 1:20). В перекладі Слова Божого російською мовою написано так: «Чрез несколько времени зачала Анна». А в Біблії перекладу П.Куліша: «І як надійшла пора, Анна завагітніла». Ось коли прийшла відповідь на її молитву! По році, через певний час, як надійшла пора. Це сталося не одразу, а тоді, коли передбачив Бог, коли Він визначив Сам, коли згідно з Його волею це було потрібно. У Нього свій годинник. Він знає, коли, як і що робити. Саме тому Христос наголошував, що треба «молитися завжди, і не занепадати духом». Молитися і не втрачати надії, не впадати у від-

чай, а довіряти Богові. Можливо, відповідь на прохання потрібна ось тепер, саме зараз, не пізніше. А її немає. Бог не запізниться. Прийде відповідний, визначений Ним час, і ми отримаємо її. Ісус Христос розповідав притчу про суддю, який «Бога не боявся, і людей не соромився» (Лк. 18:2), і про вдову, якій потрібен був захист, допомога. З розповіді дізнаємося, що ця вдова ходила до судді і просила: «Захисти мене». Але він «довгий час не хотів». Довгий час... Знайома картина. Ми молимося до Бога, щось просимо, проходить «довгий час», а відповіді немає. Що робити, як реагувати, що думати? А що робила вдова із притчі Ісуса Христа? «Надокучала» судді. Щодня приходила і просила. Невідступно, безперестанку. Що ж врешті зробив суддя? Задовольнив її прохання! Так, зробив те, що вона просила; бо, зрештою, сказав сам собі: «Хоч і Бога я не боюся, і людей не соромлюся, але через те, що вдовиця оця докучає мені, то візьму в оборону її» (Лк.18:5). Навіть жорстока, несправедлива людина не залишилася байдужою до постійних прохань, що вже казати про справедливого, люблячого, милосердного Бога! Потрібно лише «завжди молитися і не занепадати духом». Відповідь на молитву обов’язково прийде. Але, закінчуючи притчу, Спаситель висловлює попередження: «Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?...» (Лк. 18:8). Чи знайде тих людей, які, попри все, довірятимуть Богові, не занепадатимуть духом, не нарікатимуть, людей, які вміють бути задоволеними і з вірою в молитві відкривати Богові свої прохання, потреби. Молитва — це великий привілей, який нам дав Бог, це Його дар. Важко переоцінити значення молитви. Саме через неї грішник приходить з покаянням до Бога, у ній ми можемо висловити всі свої почуття, вилити перед Господом свою душу, сказати Йому те, чого не скажемо жодній людині. Тому і апостол Павло у Посланні до филип’ян пише: «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою» (Фил. 4:6). 

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

роздуми вголос Звернення до Господа в час скрути й недолі (уривок) unc lento sonitu dicunt, morieris. (Дзвін, що дзвонить зараз за іншим, каже мені: ти помреш). Можливо, той, по кому подзвін, настільки хворий, що не розуміє, що подзвін за ним; і, можливо, я сам вважаю свій стан кращим, ніж він є насправді, а ті, хто довкола мене, споглядаючи моє становище, уже й поховали мене, а я цього не знаю. …Усе людство має одного автора, воно є єдиним томом; зі смертю кожного з нас з книги не виривають відповідного розділу, але переклада-

Джон ДОНН (1572 — 1631 рр.) —англійський поет, письменник, проповідник. Більшість його творів не були видані за життя. Вірші та проповіді поширювалися в рукописному вигляді. Однак 1624 р. він опублікував напружені, психологічно-проникливі «Звернення до Господа в час скрути й недолі». Мало не смертельна хвороба, яку переніс автор, слугувала йому дзеркалом духовного стану людини і її залежності від милості Божої.

СВІЧНИК

2, 2012

ють його іншою мовою, і переклад стає кращим від д оригіналу; ось так кожномуу розділу судилося свого часу бути перекладеним. Бог тримає декількох перекладачів: деякі частини перекладаються віком, інші — хворобою, а ще інші — війною чи правосуддям, але рука Господня лежить на кожному перекладі, і вона зшиє всі розрізнені аркуші знову для тієї бібліотеки, де кожна книга лежатиме розкритою лицем одна до одної. І тому дзвін, який кличе на проповідь, кличе не проповідника, а паству прийти. Цей дзвін кличе нас усіх, а для мене, що від хвороби стою перед дверима смерті, він б’є гучніше, ніж для інших. Дзвін б’є для того, хто розуміє, що він б’є; і хоча він переривається, щоб, зрештою, зазвучати ще раз, відтоді кожен, хто почув його, хай там що, у Бозі возз’єднується із померлими. Хто не схиляє свого вуха перед дзвоном, що б’є з будь-якої причини? Але хто може затулити його від дзвону, який проводжає частину тебе самого з цього світу? Немає жодної людини, що була б сама по собі, як острів; кожна людина — це грудка землі, частка суходолу. Коли камінь змиває море з узбережжя, маліє Європа, так само як і тоді, коли вода поглинає цілу скелю, чи оселю твого друга, або твою власну: тому зі смертю кожної людини малію і я, бо я єдиний з усім людством, тому ніколи не запитуй, по кому подзвін, — він по тобі.

Немає Не Н емаає лю людини, юди дини ни, як ни, яка ка б не не мала ала ла достатньо дос оста татн та т ьо тн ьо ггоря. оряя. ор я. Я Якби кби кб би це е б було уло ул о та так так, к, ввоно оно он о б зр зророщувало ува вало ло нас і змушувало плодоносити, як садівник — дерево, і готувало б до зустрічі з Богом, але цього не стається. Якщо людина несе скарб у злитку, або у самородку золота, і не має його у формі грошей, її скарб не допоможе їй у подорожі. Горе — то скарб за своєю природою, але він не у розмінній монеті, хоча й наближає нас до нашого дому — до небес. Інша людина може бути такою ж хворою і хворою смертельно, як і я, а ця біда криється в її тілі, як золото в копальні, і немає жодного зиску для неї; та цей подзвін, що розповідає мені про її горе, викопує те золото та віддає мені, якщо це попередження про небезпеку іншого примушує мене замислитися про власно, і тим самим врятувати мене, навертаючи по допомогу до Господа, Який є Єдиним нашим Спасителем.  Джон Донн

Дзв іно хт Ліна і БОРОДИНСЬКА, кореспондент «Свічника»

а життєвому шляху кожному з нас б’ють свої дзвони: Бог посилає нам нагадування у Своєму Слові, в іншій людині, в життєвих обставинах, у хворобі чи радощах, у захопленні чи розчаруванні, у відчутті краси чи болю, втрати чи перемоги. Господь вчить нас у різний спосіб. Але, очевидно, не кожен урок ми бачимо, розуміємо і засвоюємо. Напевно, найбільший вплив на людину робить те, що сягає самої глибини її серця — біль і страждання. Саме скрута змушує її заглибитися у найпотаємніші куточки своєї сутності, навчитися боротися із собою і своїм болем і водночас бачити прекрасне, співчувати іншому. Недарма хтось

роздуми вголос мудрий сказав, що для людини нещастя — не знати нещасть і горе — не знати горя, адже найкращий шлях до розвитку — шлях випробувань і втрат. Щоразу, коли прошу в Бога мудрості, моє серце завмирає, адже знаю, що зазвичай вона не осяває людину просто так, а виборюється у випробуваннях. Страждань зазнають усі незалежно від того,

Н е щ од а в н о м о ї дру зі поховали свого батька. Це був майже дев’яностолітній дідусь, який прожив своє життя сповна, був відданим у праці і служінні, став прикладом не лише для дітей та близьких, а й для співробітників, одновірців та сусідів. Поховальний обряд дуже часто стає чи не останньою можливістю, аби висловити своє захоплення померлим, гарне

що змушує їх страждати. Однак не завжди той, хто страждає, стає кращим, чуйнішим, мудрішим. Іноді, навпаки, виникає злісність і дріб’язковість, заздрість і черствість. То за яких же умов скрута, якої зазнає людина, не зашкодить їй, а дозволить, долаючи труднощі, здійматися до вершин духовної досконалості? Можливо, тоді, коли вона прийме своє горе як золото, як скарб, що наближає її до небес, як дзвін, що нагадує їй ціну кожної хвилини життя? Та, виявляється, співчуття стражданням іншої людини також може бути таким же дзвоном, скарбом, що дозволить знайти бодай крихту мудрості, якої всі ми так прагнемо.

враження від його життя, сказати втішливе слово близьким, виявити свою шану розкішними квітами і вінками. Кожен із промовців згадував якісь визначні риси покійного, моменти, коли їх життєві дороги перетиналися, висловлював вдячність. Захоплення і вдячність! Кому? Померлому? Його дітям? Присутній громаді? Спостерігаючи за близькими, які стояли біля труни, я думала: чи чують вони у цей скорботний час ті слова, що говорять інші, про їх чоловіка, батька, дідуся? Як їм, напевно, приємно, що дорогу для них людину так цінують чи, точніше, цінували? А як би було приємно тому, хто лежить тепер у труні, почути ці слова ще тоді, коли він жив, аби ще раз підтвердити, що його життя дало свої плоди.

Знаю, що, на жаль, настане час, і кожному з нас доведеться стояти так само, як і моїм друзям, над труною батьків чи іншої близької людини. Певна, що всі присутні говоритимуть найпрекрасніші слова, відзначатимуть мудрість і жертовність, безмежну працьовитість і глибоку віру померлих. Та й кожен із нас скаже найтепліше і найщиріше, що відчував до них, по-

, у м о т б’є , що в ін б’є* роз уміє

ділиться найціннішими життєвими уроками, які отримав від цих близьких людей, і за які безмежно їм вдячний. Однак чому чекати часу, коли вони вже не почують цього? Я стою на похороні чужого батька і плачу… не тому, що шкодую за життям людини, якої не знала, а тому, що співчуваю тим, хто, можливо, не встиг сказати всіх тих чудових слів, які говорить тепер, і тому, що докоряю, співчуваю і нагадую собі: не чекай! Дзвін б’є тому, хто розуміє, що він б’є. 

________________ * Донн Дж. Медитация XVII // По ком звонит колокол. Обращения к Господу в час нужды и бедствий. Схватка Смерти, или Утешение душе, ввиду смертельной жизни и живой смерти нашего тела. — пер. с англ. — М. Издательство «Энигма», 2004. — 432 с.

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

сторінка для дітей зі мною і з тобою. Він буде там, де ти житимеш. Якщо тобі буде важко, поговори з Ним, Він може тобі допомогти». Микола схилився на коліна і почав виливати свою тугу перед Ісусом. Гарячі сльози котилися з очей, а найголовніше — він розумів, що Той, до Кого він зараз звертається, чує його. Хлопчина так хотів бути комусь потрібним на цій землі… Так хотілося розкритися, немов прекрасна квітка, освіжаючи усе довкіл своїми пахощами, так хотілося приносити комусь радість… Наступного дня, поспішаючи у справах, хлопець проходив повз

а н б і р т По л ю дина Н а айбільше Микола не любив вихідних: йому здавалося, що вони прохо-н дять надзвичайно довго. І однією з причин н слугувало те, що поряд не було тієї людини, яка могла б вислухати і зрозуміти. Щоправда, був один друг, але зараз він перебував дуже далеко... Почуття внутрішньої порожнечі, до болю відоме йому, захопило душу, на очі навернулися сльози. Миколкин друг Васько залишився там, де він жив раніше. Вони мали багато спільних захоплень: футбол, риболовля, туризм. А найголовніше — спілкування, в якому могли відкриватися один одному і бути впевненим, що людина, якій ти відкриваєш душу, зрозуміє тебе. Микола знав, що не варто жити тільки минулим, життя триває, потрібно рухатися вперед — знайомитися з новими людьми, виявляти до них інтерес. Минуло уже шість місяців, як він переїхав, але довкола були лише знайомі, серед яких хлопчина не бачив заміни Васькові. Ніхто з них не знав, що він відчував, які думки спадали на думку. Порівнюючи себе з іншими, Микола часто казав собі: «Я некрасивий, зі мною людям зовсім не цікаво. От якби тут зараз був Вася, він би мене зрозумів». Несподівано йому пригадалися останні слова друга, які він сказав на прощання: «Ісус залишається

СВІЧНИК

2, 2012

будинок для престарілих і звернув увагу на людей, які самотньо бродили алеями. Несподівано йому захотілося підійти до когось із них і познайомитися. Вирішивши свої справи, він навідався до будинку і уже зайшов на його територію. — Чи можу я вам чимось допомогти? — звернувся він до старенького чоловіка, який йшов йому назустріч. — Ой, сину, як же ти мені нагадуєш мого рідного сина, — почув Микола у відповідь. Так зав’язалося його знайомство з мешканцями інтернату. Він часто приходив до них, допомагав чим міг, вислуховував їх біди. Через небагато часу Микола здивовано помітив, що ті думки, які колись гнітили його, кудись зникли. Він відчував себе потрібним стареньким людям, які нелицемірно раділи кожній зустрічі з ним, спішили ділитися своїми радощами і смутками, ніжно називаючи його своїм сином. Та й самому Миколі було надзвичайно приємно бути корисним комусь і бачити, що життя, яке було колись порожнім, наповнилося особливим змістом — любов’ю до людей.  Людмила ГАНЖЕЛЮК

сторінка для дітей З Го с п о д о м Б о го м Сергій РАЧИНЕЦЬ

Богом З Господомлюди добріші,

Серцем — тепліші у час безнадії. Словом лікують душі, що грішні, І не залишать нікого в біді. З Господом Богом сонця — по вінця, Навіть тоді, коли хмарно бува. Часто схиляю радо колінця І промовляю молитви слова. О Всемогутній, Боже Єдиний! Голос мій тихий почуй із небес. Хочу, щоб нині кожна людина Знала і славила тільки Тебе. Тільки з Тобою будем добріші, Серцем до серця дорогу знайдем. Світ збережемо і досі ще грішний Словом Твоїм, що запалює день.

ìàãàéòåñÿ à í è â à ð ï ñ ³ ñ Â äîâîëåííÿì ð î á è ò è ³ç ç à Ö ³ê à â ò å ñ ÿ ³ íàñîëîäîþ. àöåþ, ¿õ ³í ø è ì è : ¿ õ ï ð . ìîïî÷óòòÿì ñ ³ì ’º þ ò à ñ à òå ç òèìè, Ç à â æ ä è ð à ä ³é ³ ñóìóéòå , ÿ ñ ü ò ³º ì ñ î õò ïëà÷å. ç òèìè, õòî

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

літературна сторінка

ЛЮДИНА БІБЛІЇ Сергій РАЧИНЕЦЬ, християнський поет і публіцист

Продовження. Початок у Продовження журналі «Свічник» №1-2012

вітлиця переповнена людьми. Хоча й великих розмірів — спеціально для проведення богослужінь, та ледве вмістила всіх. Старші сиділи, молодші стояли. Із Стовпця приїхав Момотюк. Кожному хотілося почути, про що він говоритиме. Тож прибули віруючі не лише з Білогородки, а й із багатьох навколишніх сіл. Зібрання почали вчасно, о десятій ранку. Голос проповідника звучав твердо і переконливо: — Дорогі брати і сестри! Маємо великий привілей — просити Бога прощення за всі свої гріхи, за всіляке беззаконня наше, за все споганене життя наше, за гордість нашу. Шукати обличчя Господа. Не себе слухати, не на себе дивитися, а на розп’ятого на хресті замість нас Спасителя. Через те і прощати може нас Ісус Христос, що викупив кожного Своєю кров’ю. Біблія каже: «…Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважавши на їхні провини, і поклав у нас слово примирення…, щоб учинити вас… неповинними…» Закінчуючи проповідь, проповідник сказав: — Бог хоче, щоб ми зустрілися з Ним, щоб залишили всі власні дороги і повернулися обличчям до Господа, стали на Його шлях. Залишити свої протоптані

СВІЧНИК

2, 2012

стежки-доріжки і — непросто. Це — і гордість, і релігійність, це і своя хатня філософія. Господь ставить визначені і зрозумілі умови для нашого спасіння, примирення з Ним і виконання Його Слова. Молитва спокути допоможе повернутися зі шляхів наших на шлях спасіння… Поліна відчула, що прийшла та хвилина, яка повністю може змінити її життя. Тут же, ставши на коліна, прошепотіла: — Господи, допоможи мені зректися гріха, забрати із серця давній біль моїх переживань і страждань. Спаси мою душу… Ця молитва творилася голосно. З вуст її сочилися все нові й нові думки, спрямовані до Всевишнього. Давно її так не душило в грудях. Вона відчула: душа кричала, волала про порятунок. І тут же сльозами омила її, відчувши раптом полегкість, невимовну радість. А потім — співали: вона, Саша, Клава і малий Ілько. Крізь відчинені вікна спів линув далеко на вулицю і тонув десь у глибині літнього неба. Після богослужіння Ілько торжествував: це ж він спонукав східнячок служити сьогодні Богові своїм голосом. Разом із ним! Це він учора молився на колінах, аби сталася ця подія. А відбулося більше, ніж хотілося. Його, як дорослого, вітали люди, тиснули руку, а він ніяковів і намагався якомога швидше вишмигнути за поріг,

літературна сторінка побігти кудись, перебути, допоки розійдуться віряни. Коли ж нарешті опинився надворі, ноги самі понесли кудись подалі від дому — і несподівано зустрівся із сусідкою, котрій недавно носив мед. Кутики її уст якось були сумно опущені. — Іллюшко, — мовила розгублено, навіть безпомічно. — Ти, бува, не бачив у моїй шкатулці Георгіївського хреста? Десь загубився. А річ — пам’ятна, дорога мені. Ще дідусь заробив його колись у царському війську… — Ні, — низько опустивши очі, швидко відповів і, розвернувшись, побіг, аби ця жінка не помітила зарум’янілих його щічок. Наступного дня вдома, під клунею, почав розгрібати землю, але… Нічого не знайшов! «Господи, — піднімав очі до неба, стискаючи кулачки і тамуючи подих. Йому здавалося, що так Бог його швидше почує. — Боже, якщо Ти є, то допоможи мені знайти цього ордена. Я більше ніколи так не робитиму…» — пальчиками знову і знову перебирав кожну грудочку землі, розминав у долоні і — все даремно. Так і не знайшов. Потім сусідка ще не раз запрошувала його до хати, але хлопчик не знаходив у собі сили переступити її поріг. Однак і зізнатися — теж не міг. Одного разу побачив, як сорока на березі упорядковувала своє гніздо. Раптом угледів у пташиному дзьобі щось таке, що дуже схоже на загублену річ, яку так старанно і безрезультатно

шукав. Відразу майнула думка: «Ось хто зі мною зле пожартував!...» Довго не роздумуючи, поліз на дерево. За лічені хвилини на долонях лежав злощасний Георгіївський хрест. А стривожена хвостата злодійка ще довго стрибала з гілки на гілку, перелітала з дерева на дерево, стрекотіла і стрекотіла, бо не могла заспокоїтися і змиритися з такою втратою. Не знав Ілля, що ця птаха любить усе блискуче і при гарній нагоді тягне до свого кубла. Втішений, відразу побіг до сусідки. Біля її обійстя стояли якісь підводи, запряжені кіньми, а незнайомці вантажили на них усе хатнє добро. — Куди це ви, тітонько? — не приховуючи радості й подивування, запитав. — Переїжджатиму до своєї молодшої сестри, в інше село. Здоров’я нема, а вона — мене доглядатиме. — А я ось приніс вам… — і, розтуливши долоньку, показав хреста. — Вибачте мені… Жінка ледь посміхнулася, підійшла до воза, взяла ту саму дерев’яну різьблену шкатулку: — Візьми… — сказала. — То буде тобі пам’ять від мене. Не вистачає тут лишень ордена. Ти покладеш його сюди, правда? Не годиться розділяти скарб. Він — твій… Ілля взяв тремтячими руками подарунок і — заплакав.

ові клопоти ринули на Табачуків із настанням березня 1944 року, коли вже радянські війська підступили до Дубна. Текли вони

бурхливим потоком, як і талі води, що клекотіли, наповнюючи собою яри, балки, видолинки, ніби не могли натішитися волею та довгоочікуваним своїм повноводдям. Весна була рання. Люди поспішали на свої клаптики городів, аби щось кинути в землю, щоб росло. Антон вийшов за клуню, починалося його поле. Видно було, як воно дихало, парувало під розкутим сонячним промінням і поверталося до життя. Бджоли й собі, зачувши подих весни, поспішали залишити вулики (а їх — ціла сотня у Табачука, ще від прадіда), з неприхованою радістю літали, насолоджуючись теплом. Антон нагнувся, взяв грудку землі на долоню, понюхав її, а потім — розім’яв пальцями. «Ще день-два, та й можна овес сіяти. Хай прогрівається ґрунт, дозріває. Роботи — непочатий край. Добре, що своя вся господарка є: два токи, молотарка,

віялка, січкарня, борони, плуг, а головне — пара коней, ще нестарі, в польського осадника купив, який із приходом у тридцять дев’ятому році Червоної армії кудись зник. Без тяглової сили тут не обійтися…» Раптом до його вуха долинув дзвінкоголосий спів: Неслухняним я дитям був, Залишив свій отчий дім. На дорозі злій я гинув І став думати о тім. Я вернусь, вернусь… Я вернусь, вернусь… Отче любий, я вернусь. О, я вернусь. Всі гріхи Тобі скажу я, Знов до Тебе я вернусь. О, я вернусь. Це Ілля повертався зі школи. Дев’ятирічним пішов у перший клас — війна завадила. А з піснею не розлучався ніде і ніколи. У цю хвилину Антонові здавалося, що син був у гармонії з весною, в якій панують віра, надія і любов. Головне 2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

літературна сторінка

Ілюстрації Галини СКРЕБНЬОВОЇ

— любов. Сам апостол Павло волає: «Не майте жодних боргів ні у кого, крім боргу взаємної любові». Не сказав просто про любов, а велить бути боржниками в любові один одному. Ілько був уже біля батька. Той лагідно запитав: — Ну що, блудний сину? Повернувся додому?.. Хлопчик посміхнувся на запитання, мовляв, усе гаразд. І вони удвох пішли до хати. Тількино переступили поріг, як Поліна відразу поцікавилася: — Показуй, показуй, що ти там писав у школі?

СВІЧНИК

2, 2012

Ілля подав дівчині щось схоже на зошита. Рядки не вельми впевнених каракуль відразу ж постали перед її поглядом. Вони гуляли собі то вгору, то вниз, писані хімічним олівцем. Навіть здогадатися неважко було, на якому слові того олівця слинено. — От молодець! — нарешті похвалила його. — А тепер — до столу, я тебе вареничками почастую за це… У світлицю не ввійшла, а влетіла, Марія! В очах невимовні жах і тривога віщували щось недобре. — Антоне, ховайся… Облава… — Німці чи що? — Які там німці! Червоні «визволителі». Хапають усіх підряд — чоловіків — до війська. На фронт відправляють.

Господар підвівся з лави, на якій сидів. Хотів, було, взяти шапку і — бігти. Проте — куди ж податися? Собаки вже валували по всенькому селу. Чулися поодинокі постріли. Глянув у вікно. На дворі не було ще нікого. — Чого ж ти стоїш, чоловіче?! — допитувалась у розпачі дружина. — Хутенько! Ось-ось надійдуть. — Нікуди я не піду, — рішуче відповів і вклякнув на коліна. — Отче наш, що єси на небесах! Хай святиться ім’я Твоє та буде воля Твоя… — виразно зашепотіли вуста його. — Господи, я не знаю Твоїх планів. Чим же ми так погрішили, що ходимо в чужому ярмі, як ті воли? Прости мій невільний гріх. Не я питаю, а мій народ. Колись — великий, славний, а нині — геть упосліджений. Я не посмів би, Отче, коли б ішлося лишень про мене. Рвуть його супостати зі всіх боків. Мов люті пси. Мало їм плоті, тіла —

взялись і за душу нашу, бо розуміють: поки душа своя в народу, він — не здоланий. Душу спаси Україні, Господи, її віру, святе добро, її ласкаву й тиху, як пісня мами, мову… У його пам’яті спливали ще недавні передвоєнні погроми церков більшовиками, масові вивезення до Сибіру, сотні безвинно убієнних у Дубенській в’язниці. Не кращими були й німецькі загарбники… Антон підвівся на ноги. Тиша запанувала в кімнаті. Втер сльозу, яка раптом набігла на очі. Неквапливо підійшов до Марії, поцілував її і сказав: — Прости, люба… Це все — суєтне на цій землі.. А ми присяглися Богові, наше смирення належить Йому… Вона мовчала, бо й не знала що говорити. В цю ж мить узяла його правицю і притулила до свого живота. Раптом під своєю долонею відчув поштовхи — один, другий, третій… — Маріє, це — благо… — Немає блага, котре не походило б від любові. Тож буде зміцнювати її одне до одного. Дух миру нехай буде в нашому домі. — Молися за мене. Поцілував Фаника, Іллю і звелів йому: — Допомагай мамі. Ти ж — найстарший тепер… А з Поліною, Клавдією та Олександрою не встиг попрощатися. Бо без стуку ввірвалися озброєні й скомандували: — Сабірайся! Пашлі! Защіщать будєш родіну! На вайнє сантімєнти — нє нужни…

літературна сторінка

лля сумував за батьком. Уже більше як півроку минуло, а від нього — ніякої звістки. «Чи хоч живий?» — запитував себе подумки. Якось тоскно стало на серці від однієї цієї гадки. Ледве уловимий острах вповз туманом у невпокорену життям дитячу душу. — Добридень, Ілько! — А, доброго дня, — не спостеріг, як підійшла до нього Поліна. — Ти спиш чи що? — Ні, за татком сумую. — Ми всі сумуємо за ним і Бога молимо, аби швидше повернувся. Хлопчик звів свої чорні брови, глянув на дівчину і запитав: — А ви — не залишите нас? Чи не зостанемося ми з мамою самі? — Ну чому ж самі? — перепитала. — Є ще бабуся Меланка. Ілля прикусив нижню губу, яка чомусь затремтіла, і ледь не розплакався. Поліна спро-

бувала заспокоїти його, долонею доторкнулася до розкуйовдженого волосся і погладила по голівці. Але це ще більше додало жалю — таки не втримався: зблиснули на очах сльози, і він дав їм волю. Хтось надворі загомонів, біля вікна. Почувся сміх. То Клава і Саша повернулися з поля. Обливалися холодною водою, а також сполоскували свої душі жартами. — Ти що, блекоти об’їлася? — допитувалася одна. — Чого регочеш так? — Та ні — з неба впала, як побачила тебе вчора в сажі, коли чистила комина, — сміючись, відповіла друга. — Дай, думаю, гляну, що то за створіння по дворі ходить. — Ну й що — сподобалося? — Угу, сподобалося. Ледь заїкою не стала… Знову вибухнув сміх. — Дівчата, годі вам

кпинити над собою, — втрутилась у їхнє передражнювання Поліна, виставивши голову у вікно. — А то і чому? Хата догори димарем перекинеться чи що — від нашого смішу і від наших жартів? — Як-не-як, а — додому їдемо. Настрій! — А речові мішки хто шитиме? Чи, може, чемодани знайшли десь на городі, щоб свої лахи скласти? — Встигнемо. — А ти пирогів напекла? Як же без гостинців у далеку дорогу рушимо? — допитувалася Клава у Поліни. — Напечу, напечу. Та ще й — з маком, щоб у носі свистало… Дівчата регочуть, а Ількові — геть не до веселощів. Чорними вологими оченятами дивиться на Поліну, ніби благає: «Не їдь!.. Не їдьте!...» — Послухай, Іллюшко, — нарешті каже вона. — Ти очі свої у комин ховаєш на ніч чи що? — Ні! А що? — відказує. — Та — чорнющі такі! Подивись у люстерко. Ілля повеселішав і справді пішов до дзеркала і зиркнув сам на себе: — Очі як очі… — А хочеш, я тобі загадку загадаю? — знову пристає до нього Поля, щоб якось трохи розвеселити хлопця. — Відгадаєш, значить трохи погостюю вдома — і повернуся до вас. — Ну, гаразд. Загадуй. — Ось послухай.. Із ногами, а — без рук; з боками, а — без ребер; із спиною, а — без го-

лови… Або спробуй ще таку: пішли чернички на вечорнички, та, як полягали спати, то й досі сплять.. Чи поміркуй над отакими: дві ятрівки склали докупи голівки; само голе, а за пазухою сорочки носить… Аж засміявся від таких загадок Ілько!!! Думав, думав, а відгадок — нема. — Щоб не забивав собі памороки, — озивається Поліна, — підкажу відгадки. Стілець та лавки… Не журися, нам теж важко з вами розлучатися. Повернусь. Обов’язково. Хлопчик повірив. Заспокоївся, здається. Коли ж випроводжали дівчат, то плакали всі: і Марія з немовлятком на руках, і маленький Фаник, й Іллюшка шморгав носом, і бабуся Меланка втирала очі хустиною. А найбільше — Поліна, Клавдія та Олександра. Після від’їзду хата ніби пусткою стала. Хіба що у неділю збиралися у великій світлиці віруючі з Білогородки, Верби, Софіївки, Стовпця, Миколаївки та інших навколишніх сіл на богослужіння. Інколи навіть тісно було, але Марія тоді оживала, особливо, коли Ілько співав псалми. Дивилася на сина і — ніби перед собою бачила Антона. Ставала на коліна, починала молитися за чоловіка, аби смерть обійшла стороною, аби швидше повертався. Брала Біблію, ще і ще раз перечитувала сторінки, переконуючи себе в тому, що все-таки колись настане суспільство люблячих одне одного. Закінчення читайте у наступному номері

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

літературна сторінка

Світлана БЕРЕЗА, кореспондент «Свічника»

ечоріло. Настя, ледь переставляючи ноги і не розбираючи дороги, брела навмання. Вітер, що не вщухав уже котрий день, пригорщами набирав сніг то з однієї, то з іншої кучугури і безжально жбурляв його жінці в лице. Мороз дотикався своїми гострими стрілами

СВІЧНИК

2, 2012

«ХУ-ГА»

то щік, то чола, проникав крізь одяг, аби пронизати все тіло аж до кісток. «Ху-га! Ху-га!» — виспівувала зима, а Насті вчувалося: «Ту-га! Ту-га!»… Смертельна туга справді боляче затягнула їй на шиї свою удавку: не продихнути. Та й чи потрібно дихати? Швидше б уже кінець… Ноги зовсім перестали слухатися — і жінка знесилено опустилася на узбіччі дороги. Сіла просто на сніг, уткнувши голову в коліна: так добре, так затишно… Вітер, кружляючи у вальсі красуню-метелицю, хвацько зривав з неї білосніжні шати і кидав їх

на Настю, вкриваючи сніжною порошею голову, плечі, спину. Стало раптом тепло і затишно під тією пухнастою ковдрою; десь вивітрилися із серця відчай і журба, натомість пам’ять видобувала зі скрині прожитих літ картини того, що вже відбулося… Стрепенувши смолянистим чубом і грайливо повівши темно-сірими з туманною поволокою очима, до неї неквапом підходив Федір. Ні, не той Федір із забрезклим лицем і червоно-синім від постійної пиятики носом, від кулаків якого нещодавно вирвалася, вискочивши з дому, в чому було… Підходив той, інший Федір, за яким умлівали всі дівчата: галантний кавалер, дотепний на слово, швидкий до гарної пісні та веселого танцю. Поміж усіх він запримітив Настю, упадав біля неї, обіцяючи, як кажуть, молочні ріки і кисельні береги. Дівчата заздрили — лиш мати плакала і вмовляла: — Схаменися, доню, що це ти надумала? Не пара він тобі. Скільки разів приходив до нас додому — і щоразу «під мухою». Це зараз, замолоду, а що буде потім? — Ет, скажете, мамо: «під мухою», — відмахувалася Настя. — То він для хоробрості трішечки випиває. Взагалі ж, Федя — дуже славний хлопець: веселий, добрий. Ви його просто не знаєте. — Хтозна, можливо, він і добрий, — зітхала мати, — от тільки чому цей добрий хлопець щонеділі, коли всі люди до церкви збираються, поспішає на стадіон, аби лишень м’яч поганяти? Ти б його, якщо вже він тобі такий любий та милий, бодай раз на богослужіння до нас запросила. — Запрошувала, мамо, — похнюпилася Настя. — Він же тільки засміявся у відповідь: мовляв, церква — це для бабусь, а нам, каже, ще рано думати про Бога. Розумієш, у нього вся родина така, як же йому бути іншим? Але він любить мене, і я неодмінно переконаю його. Ось побачиш…

літературна сторінка

» — ЩЕ НЕ ТУГА — Дивись, аби він тебе не переконав, — не здавалася мати, і була права. За кілька місяців Настя, згоряючи від сорому, зізналася матері, що носить під серцем Федькову дитину і що завтра коханий прийде до них зі сватами. — Бачиш, як все добре складається! — мовила до неньки, яка вже шукала в шухлядці корвалол. — Я ж казала, Федір — добрий хлопець, серйозний. Він не відмовився від своєї дитини, як то часто буває; ми одружимося і, повір, будемо щасливі. — Без Божого благословіння? — мати присіла край столу, все ще тримаючись рукою за серце. — В гріху ви почали будувати своє щастя, а це — наче дім, збудований на піску: він стоятиме до першої зливи. Материні слова Настя, захмеліла від любові до Федора, пропускала мимо вух. Нехай говорить! На те ж вона й мати… Потім було весілля, веселе і гучне. Затим місяці очікування первістка. Федір на перших порах мало не на руках носив свою молоду дружину, не міг натішитися нею: виконував навіть найменшу забаганку, беріг, мов кришталь; а вечорами, коли залишалися наодинці, прикладав вухо до жіночого лона, аби почути, як стукає сердечко дитини. Єдине, до чого залишався байдужим, — це до умовлянь тещі хоча б раз прийти до церкви послухати Слово Боже, помолитися за майбутнє немовля. — Не моє це, мамко, — буркав неохоче, — не моє. Ось ви ходите, то й моліться за нас, а ми ще встигнемо. Синочок народився напровесні, міцний і здоровий малюк. Назаром нарекли. Світ для Насті відтоді зосередився тільки на дитинчаті: ще не встигне воно голос подати — а вона вже біля колиски: щось агукає до нього, пестить, посміхається. Якось за материнськими турботами й не

помічала, що Федір щораз пізніше повертається з роботи, та й пахне від нього їдким перегаром. Схаменулася тільки тоді, коли чоловік привів до хати дружків і виставив пляшку оковитої на столі. — Оцього вже не буде, — чи не вперше дозволила собі заперечити чоловікові і рішуче зробила крок до столу, аби забрати пляшку. — Не руш! — Федір боляче стиснув Настину руку і з силою штовхнув її подалі від столу, на ліжко. Настя зачепилася за щось і впала не на ліжко, а на підлогу, боляче забивши голову й коліно. П’яні молодики, стоячи над нею, голосно зареготали. — Ось там твоє місце! — зневажливо кинув Федір, підбадьорений реготом дружків. — Правильно, Федю! — озвався один із них. — Бач, що надумала: на добро наше посягати. — Я тобі, Федю, ось що скажу, — не змовчав і другий. — Небита жінка — мов коса неклепана. Треба вчити, як чоловіка шанувати. До горла Насті підкотив важкий клубок, хотілося ридати, кричати, кликати когось на поміч, але заплакав Назарчик, і вона, перемагаючи біль, підвелася і попрямувала до дитини. Швиденько зібрала хлопця, накинула собі на плечі якусь одежину — і вийшла з хати. Федір її не зупиняв, лишень один із дружків-п’яничок кинув єхидно навздогін: «Скатертиною тобі дорога!»… Уже стемніло, коли прийшла до матері і плачучи кинулася їй на шию: — Прости мені! Що ж я наробила! «Невже добрий Федір скривдив?» — хотіла, було, запитати мати, але, побачивши сльози на доччиних очах, змовчала, пройнявшись щирим жалем та співчуттям до неї. — Годі, доню, годі, — сказала лишень стримано, беручи з рук Насті внука. — Все перемелеться.

Треба тільки звернутися по допомогу до Того, Хто справді може зарадити. — Я грішна, грішна! — плакала Настя. — Це мої жнива. Гіркі жнива. Як важко, мамочко, як боляче! — Давай помолимося, доню! — не знаючи, чим ще втішити, запропонувала мати. — Хіба мене почує Бог? — недовірливо перепитала дочка. — Почує, неодмінно почує. Він чує всіх… Вони молилися вдвох. Точніше, молилася мати, а Настя тільки хлипала, повторюючи час від часу «так» або «прости». Лишень наприкінці щиро вимовила: «Амінь». Молитва влила в серце струмінь спокою. Те, що сталося вдома, тепер здавалося якимось далеким, не таким уже й страшним та болючим. Від материнської хати віяло дитинством, а від матері — теплом та любов’ю. Хотілося залишитися тут назавжди — хіба ж не знайдеться їй місця, хіба потіснить когось? — Треба повертатися додому, дочко, — сумно сказала вранці мати, і Настя — наче остовпіла. — Треба? — перепитала тихо. — Так, треба, там твій чоловік. Ти маєш доглядати його, коритися. А в неділю, доню, приходь до церкви… Господь зуміє вирішити твої проблеми, тільки покладися на Нього. Відтоді Настя не пропускала богослужінь. Десь через півроку схилилася перед Богом у покаянній молитві… А потім було хрещення: білий одяг, чайки над водою і її проникливе «вірую!». Здавалося, небо прихилилося тоді до неї і взяло в свої обійми: так легко, світло і спокійно стало на серці…

***

Здригнувшись, жінка підвела голову і озирнулася довкола. Заметіль розгулялася не на жарт — 2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К 1,

літературна сторінка ось-ось замете, накриє її з головою сніжною лавиною. «То й добре, нехай накриває, — подумки сказала сама собі Настя. — Ось тут буде мій надійний і затишний дім аж до весни. А навесні хтось знайде, тоді й поховають. Аби лишень недалечко від матері»… Згадка про неньку ножем діткнулася серця: хотілося голосити, але вона тільки міцно стиснула зуби і знову вткнулася головою в коліна… Десь чула, що людина, коли замерзає, бачить райдужні сни, а в неї чомусь лишень сумні епізоди зринають у пам’яті. «Напевно, ще не замерзаю, треба трішечки зачекати, перетерпіти», — подумала і покірно знову пірнула в хвилю спогадів. Цього разу перед очима постав Назар. Спершу бачила його хлопчаком у недільній школі, в християнських таборах, а потім… Потім разом із батьком — у «забігайлівках», які Настя спересердя називала «гадючниками»… Вже давно махнула рукою на чоловіка — що з нього візьмеш? Пияк — пияком. Аж тут і син слідами батька подався… І просила, і плакала, і вмовляла. Кликала до церкви (а раптом побачить своїх колишніх друзів, одумається — і собі захоче жити, як вони). Та де там! З батьком та іншими пияками став друзями-нерозлийвода. Тільки мати щось скаже впоперек, як Федір з кулаками кидається до неї сина захищати. Вже й не злічити тих стусанів, тих слів лихих та колючих, якими обидва обливали Настю, немов помиями. Плачучи, втікала щоразу з дому. Бігла не кудись — тільки до матері, яка з роками, хоч і недужою стала, проте завжди була багата на добрі поради, на співчуття. Разом наплачуться, разом помоляться — і на душі, дивись, полегшає. Сказано ж, ніхто так не розрадить, як рідна мати… З очей скотилися сльози, обпікаючи посинілі від холоду щоки. Немає більше матусі. Нема!... Вщент розбилася тиха Настина гавань: нема куди піти поплакати, нема в кого шукати прихистку. Два тижні вже минуло, як поховали стареньку. Відійшла бабуся

СВІЧНИК

2, 2012

тихо і спокійно — так, власне, як і жила: просто переступила невидиму межу і подалася до осяйної вічності, у ті небесні оселі, які обіцяв Христос. Перед самою смертю дала Насті останнє напуття: «Тримайся Господа, доню… В Ньому — сила і поміч твоя»… Хтозна чому, чи то біда так низько пригнула до землі, чи жаль до себе міцно взяв у полон, проте ті найголовніші слова Настя пропустила мимо вух. Щодня, незважаючи на люті морози, приходила на могилу, плакала, виливала свій біль, от тільки молитися зовсім перестала. Вперте, скам’яніле з відчаю і самотності серце не поспішало шукати розради в Батька Небесного — навпаки, натягнуло на себе панцир образи та гніву: «Що допоможе Бог? Скільки років вона в своїй родині — наче Марко в пеклі, і що, хіба Він допоміг? Та якби не мати… Що там казати — немає більше від кого чекати помочі, нема для чого і для кого жити… Вмерти! На зло всім! Отоді побачать і Федір, і Назар, як то воно, без дружини, без матері — цінувати завжди починаєш тільки тоді, коли втрачаєш. Так, так, треба вмерти — і не буде більше болю, не буде кривд… Гріх? А може, більший гріх — життя втопити у сльозах? Хіба Бог не бачить, як їй важко? Невже не простить?.. Вона ж нічого не робитиме — просто замерзне в снігах… Так буває. Який же тут гріх?»...

***

— Настю, це ти?! — хтось незнайомий термосив жінку, виводячи її, скоцюрблену від холоду, з важкої задуми. Глянула — і впізнала Люду, жінку з їхньої церкви. І де вона тут взялася? Та найголовніше — навіщо? Ще трохи — мороз зробив би свою справу і Настя перейшла б у інший світ, а тепер… — Звісно, це ти, — Людмила, впізнавши жінку і допомігши їй підвестися, старанно почала обтрушувати з неї сніг. — Чому ти тут? — не приховуючи невдоволення, кволо

запитала Настя. — Залиш мене, йди собі своєю дорогою. Може, я вмерти хочу… — Що з тобою, сестричко? — зазираючи в очі, лагідно запитала Людмила. — Хіба можна самій собі смерті шукати? Пішли-но до мене, я тут неподалік живу: зігрієшся, поговоримо. А я все ніяк не могла збагнути, чому це мені в таку хурделицю, та ще й проти ночі, захотілося раптом свіжого хліба. Виходить, Господь послав назустріч тобі. Ходімо! Коли вже на столі парував чай, Настя, трохи зігрівшись, раптом ні з сього, ні з того розплакалася. — Дякую тобі, Людмило, за частування, — сказала крізь сльози, але однаково не розумію, для чого ти привела мене сюди, не дала замерзнути там, посеред шляху? Якби ти тільки знала, як я стомилася жити, плакати, страждати. Немає більше сил терпіти, немає задля кого жити. Так, як колись у материнському домі, Настя плакала, а Людмила не стримувала її сліз. Навпаки, обнявши за плечі, лагідно казала: — Поплач, поплач, легше стане. Коли Настя трохи оговталася від сліз, Людмила сказала: — Розумію тебе, сестричко, дуже добре розумію. Але вмирати тобі не можна. — Це ж чому? — здивувалася Настя. — Час іще не прийшов. Ти — мов солдат на полі бою. — Ой, Людко, облиш свої високопарні фрази — якось, знаєш, не до них. — Яка ж тут високопарність? Поле духовної битви для нас, християн, — реальна і повсякденна справа. Адже твій чоловік і син — Божі творіння. За них, як і за нас, помирав Христос. Ті страждання, які ти терпиш сьогодні, Він бачив ще тоді, дві тисячі літ тому, страждав також і за Федора, і за Назара. Страждав, але любив. І ти сьогодні є для обох світлом Божої любові. Хіба можна самовільно гасити це Світло? Треба терпіти, як терплять всі воїни армії Христа. Ти думаєш, іншим легше? У мене, скажімо,

брат став наркоманом: ледь животіє, а йому ж лишень 20… Брат — наркоман?! Настя часто бачила Людмилу в церкві, і завжди з її обличчя не сходила щаслива посмішка. Була переконана: ця жінка ніколи не стрічалася з бідою. А воно, виходить, ось як буває. У Насті — все інакше: про її біду знали всі в церкві, і всі щиро співчували; сама ж вона навіть не здогадувалася, що і в інших були якісь гризоти, якісь негаразди. Тільки зараз їй наче розвиднилося в серці: життя почала сприймати не через призму власного «я», а якось інакше (як саме — відразу не могла навіть збагнути). Захотілося раптом і самій співчувати, розраджувати чиюсь біду, бути корисною комусь, кому, можливо, важче, ніж їй самій. Наче відгадавши її думки і продовжуючи їх, Людмила сказала: — Знаєш, Настю, я давно хотіла тобі запропонувати, але оце саме зараз нагода трапилася. Ти ж знаєш, вже місяців зо два тому інсульт розбив нашу сестричку, Надію Микитівну… Насті стало соромно за себе. Надія Микитівна була її вчителькою в недільній школі, завжди цікавилася життям своєї учениці, а Настя, бач, навіть не знала, що сталася така біда — треба ж хоча б провідати. — То ото я хочу просити в тебе, — продовжувала Людмила, не помічаючи Настиного зніяковіння, — аби допомогла доглядати її. Ти ж медсестра, і живеш не

дуже далеко — може, якщо матимеш таку можливість, підмінятимеш інколи наших сестер? — Звісно, допомагатиму, Людо! Коли приходити? Вони говорили до пізньої ночі про все. От тільки жодного разу (вперше за багато літ) Настя не згадала вголос про свою біду. Говорили про інших, котрі в нужді і кому потрібна поміч.

— Ой, піду я вже, Людочко, додому, — почала збиратися Настя, коли годинник пробив північ. — Завтра вранці — на роботу. Федору з Назаром ще сніданок та обід треба буде приготувати. Сьогодні, коли п’яні, їм не до їжі, зате, коли прокинуться, то такі голодні, що, здається, вола з’їли б. Сказала — і відчула, що говорить (знову вперше за багато літ) не з огидою до пияків, а зі співчуттям. — Я молитимуся за тебе, Настунько, аби Господь послав тобі сил, — пообіцяла Людмила. — А я — за тебе, і за твого брата. — Дякую, сестричко. Настане час, Господь неодмінно торкнеться і серця мого брата, і твого Федора, і Назара. Треба тільки вірити в це. А ще — не замикатися на власних негараздах. Пам’ятаймо, що є люди, яким важче, ніж нам. Заметіль вщухла — і Настя швидко дісталася до власного дому. Біля порогу побачила кошеня, обдерте, зіщулене від холоду. Побачивши поруч себе людину, несміливо нявкнуло: раз і вдруге. — Бідолашне! — схилилася над ним Настя. — Змерзло і, либонь, голодне? Ходім, я тебе погодую. Взяла на руки знахідку і обережно занесла до хати, звідки доносилося голосне хропіння п’яних чоловіків. Налила кошеняті в мисочку молока, потім з жалем глянула на чоловіка, на сина; підійшла до Назара, поправила ковдру, аби не змерз — і, важко зітхнувши, схилила коліна для молитви…  2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

Ілюстрації Галини СКРЕБНЬОВОЇ

літературна сторінка

з архівів пам’яті Ліна БОРОДИНСЬКА, кореспондент «Свічника»

Ê³ëüêà ðîê³â òîìó ñåðåä ðå÷åé ìîº¿ áàáóñ³ ÿ çíàéøëà ñòàðå ªâàíãåë³º: áåç îáêëàäèíêè, ïîæîâêë³ ñòîð³íêè, ïîøêîäæåí³ ÷àñîì. Öå òî÷íî áóëî ñòàðîâèííå ªâàíãåë³º. Àëå… êîëè ÿ ïî÷àëà ãîðòàòè ³ ÷èòàòè òåêñò, òî äóæå çäèâóâàëàñÿ, àäæå âîíî áóëî íàïèñàíå óêðà¿íñüêîþ ìîâîþ. ß âçÿëà ñâîþ Á³áë³þ ³ ïîð³âíÿëà — ñëîâî â ñëîâî. ªâàíãåë³º ïåðåêëàäó ²âàíà Îã³ºíêà. Ïðîòå ÿ òî÷íî çíàëà, ùî Á³áë³ÿ âèéøëà äðóêîì ëèøå ó 1962 ð. Â³ä ðîäè÷³â ä³çíàëàñÿ, ùî ªâàíãåë³º ç’ÿâèëîñÿ âäîìà ó ðîêè â³éíè ÷è ï³ñëÿ íå¿. Äîñë³äæåííÿ ³ñòîð³¿ ïåðåêëàäó Á³áë³¿ óêðà¿íñüêîþ ìîâîþ ²âàíîì Îã³ºíêîì âñå á³ëüøå ³ á³ëüøå ðîçêðèâàº ïåðåä³ ìíîþ íåîñÿæíèé òàëàíò àâòîðà ïåðåêëàäó, âåëè÷ éîãî äóõó, íåâòîìíó ïðàöåëþáí³ñòü ³ íàïîëåãëèâ³ñòü ó ñëóæ³íí³ Áîãîâ³ ³ ëþäÿì. Ñüîãîäí³ ìè ìàºìî äîñòàòíüî ïåðåêëàä³â Ñâÿòîãî Ïèñüìà óêðà¿íñüêîþ ìîâîþ, çä³éñíåíèõ, ìîæëèâî, íàâ³òü äåùî çðîçóì³ë³øîþ äëÿ çðàäÿí³çîâàíîãî, çðóñèô³êîâàíîãî ÷èòà÷à ìîâîþ, àí³æ ïåðåêëàä ²âàíà Îã³ºíêà. Îäíàê ñàìå â³í çàëèøàºòüñÿ îäíèì ³ç íàéäîñêîíàë³øèõ ñåðåä ïåðåêëàä³â íå ëèøå óêðà¿íñüêîþ ìîâîþ, àëå ³íøèìè ìîâàìè ñâ³òó. «Ïðîïëèâå áàãàòî ðîê³â, àëå êîæíîãî ðàçó, êîëè ìè áóäåìî ñèä³òè â ðîçäóìóâàíí³ íàä Ñâÿòîþ Á³áë³ºþ, — ïèñàâ ïðîòåñòàíòñüêèé ïèñüìåííèê Ìèõàéëî Ïîäâîðíÿê, — ìè çãàäàºìî, ùî íàì ¿¿ ïîäàðóâàâ ð³äíîþ íàøîþ ìîâîþ ïðîôåñîð ²âàí Îã³ºíêî — Ìèòðîïîëèò ²ëàð³îí, ³ â ñåðö³ ñâî¿ì ùå ³ ùå ïîäÿêóºìî éîìó çà öå». 2012 ð. âèïîâíèëîñÿ 130 ðîê³â â³ä äíÿ íàðîäæåííÿ òà 40 ðîê³â â³ä äíÿ ñìåðò³ âèäàòíîãî ïåðåêëàäà÷à Á³áë³¿.

СВІЧНИК

2, 2012

СЛУЖИТИ НАР ТО СЛ У більшовиків переїздив на захід, Іван Огієнко потрапив у Рівне. У місцевій газеті було поміщене оголошення про те, що міністр освіти і віросповідань приймає відвідувачів у будинку гімназії, де тепер розташований Рівненський краєзнавчий музей. Політичні обставини змусили І. Огієнка залишити Україну і емігрувати до Польщі, де він і почав здійснювати свою найзаповітнішу мрію — працювати над перекладом Біблії. ван Іванович ОгіУ травні 1926 р., єнко народився 15 переїхавши з січня 1882 р. в Брусім’єю до Варшасилові Київської губерви, Іван Огієнко нії у бідній селянській завдяки підтримродині. Він був шостою ці митрополита дитиною у сім’ї. 1903 р., Української грескладаючи іспит зрілості ко-католицької в Острозькій класичній церкви Андрея гімназії, Іван привернув Шептицького увагу комісії тим, що отримав посаду свою біографічну довідпрофесора в уніДомініка Огієнко ку написав віршами. верситеті. 1937 р. 11 червня 1907 р. І. Огієнко — рік його 55-річчя — позначеодружився із вчителькою з Бруси- ний був болем непоправної осолова Домінікою Литвинчук. Два бистої втрати — смертю дружироки по тому закінчив історико- ни Домініки. Ця мудра і скромна філологічний факультет універ- жінка невідступно впродовж ситету св. Володимира в Києві. тридцяти років спільного життя Згодом він став професором і не крокувала поруч із чоловіком нелише Київського, а й Кам’янець- простими життєвими дорогами. Подільського та Варшавського За кілька днів до свого відходу у університетів. вічність Домініка продиктувала У роки боротьби за українську священику заповіт «До мужа і державність, Іван Огієнко праг- дітей»: «Завіщаю своєму мужеві й нув українізувати вищу освіту решту віку свого віддати виключв Україні. 1918 р. професора но на гарячу й віддану службу Огієнка обрали ректором ново- свойому українському народові. створеного українського універ- Завіщаю йому, щоб він і далі, аж ситету у Кам’янці-Подільському. до кінця віку свого, позостався Наступного року він очолив вірним своїм безкомпромісним Міністерство народної освіти, а патріотичним та національним згодом — Міністерство віроспові- переконанням, хоч би за це йому дань в уряді Української народної довелося так само тяжко терпіти, республіки. як він досі терпів. Стоячи перед До речі, у квітні 1919 р., коли престолом Найвищого, я буду український уряд під тиском ревно й невпинно молити про

з архівів пам’яті

ОДОВІ — УЖИТИ БОГОВІ полегшення йому цієї тернистої дороги та про здійснення його національних бажань». То була чи не найважча особиста драма, пережита Іваном Огієнком в еміграції. Очевидно, саме вона й визначила початок того шляху, що був пов’язаний з чернецтвом і служінням Богові. Після смерті дружини І. Огієнко 1940 р. прийняв чернечий постриг у Яблучинському монастирі (тепер Польща), діставши чернече ім’я — Іларіон. Згодом ченця Іларіона висвятили у єпископа. Урочистий акт наречення архімандрита Іларіона у єпископа Холмського і Підляського відбувся у м. Холмі в старовинному кафедральному соборі, збудованому ще у ХІІІ ст. князем Данилом. За чотири роки єпископа Іларіона було висвячено на митрополита Холмського і Підляського. Діяльність священнослужителя полягала у духовному підбадьоренні українців в умовах чужої держави — Польщі. У своїй першій проповіді в сані єпископа Іларіон виголосив слова, які стали його життєвим гаслом: «Служити народові — то служити Богові». Пізніше під такою назвою він написав цілу працю, підкреслюючи, що ми повинні служити не лише українцям, а й всім людям. Якщо любимо Бога, ми мусимо служити Йому, будучи слугами людей, тобто послужити будь-кому, хто потребує допомоги. На 40-і роки ХХ ст. припали найбільш драматичні події у житті вченого і духовного діяча. Після війни він емігрував до Швейцарії, потім — до Канади. 1951 р. митрополит Іларіон очолив Українську греко-православну церкву Канади. Його життя присвячене не лише духовному опікуванню паствою. Огієнко продовжив пра-

цювати як вчений і письменник. З-під його пера вийшли історичні та релігієзнавчі дослідження, духовна, художня та філософська література. Чимало праці Огієнко присвятив вивченню української мови. 29 березня 1972 р. на 91-му році життя першоієрарх Української греко-православної церкви у Канаді відійшов у вічність, напевно, найщасливішою людиною. Адже мрія, яку він називав «всежиттєвою» здійснилася: він побачив переклад Біблії українською літературною мовою. «Хвалімо Бога рідною мовою!» Цей заклик Івана Огієнка до своїх співвітчизників спонукав його самого до відповідальної і надзвичайно важкої місії перекладу Біблії українською мовою. Від початку перекладу богослужбових книг у Кам’янці-Подільському до одержання сигнального примірника перекладеної Іваном Огієнком повної Біблії у Вінніпезі минуло 42 роки. 1922 р. професор Іван Огієнко почав переклад Нового Заповіту. Перекладач поставив перед собою два найголовніші завдання: найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи, передусім, про змістову точність цілого ряду багатозначних слів, і забезпечити переклад милозвучною сучасною літературною мовою. І. Огієнко розумів, що здійснити ідею перекладу і видання Біблії у складних умовах еміграції без матеріальної підтримки якоїсь впливової закордонної організації буде практично неможливо. Тому він ще у 1921 році почав налагоджувати стосунки із Британським біблійним товариством. 1936 р. перекладач уклав офіційну угоду із цією організацією. Огієнко зобов’язувався через 5 років завершити переклад Старого, Но-

вого Заповітів та Книги Псалмів. Власне за рік частина роботи була вже виконана. Книги Нового Заповіту та Псалмів вийшли друком у Варшаві 1939 р. Зі спогадів В. Гусарука дізнаємося, що наприкінці 1941 р. німецька влада дала дозвіл на друк 25 тисяч примірників Нового Заповіту з псалмами та 5 тисяч примірників Євангелія від Івана, перекладених українською мовою І. Огієнком. Коли 18 тисяч примірників Нового Заповіту вже були видрукувані, гестапо конфіскувало їх разом з матрицями. Лише після численних звернень різних релігійних спільнот із Німеччини, Польщі, України до

Митрополит Іларіон (І.Огієнко) працює у своїй бібліотеці.

німецької влади з проханням повернути книги 1944 р. митрополитові Іларіону (І. Огієнку) дали усний дозвіл отримати 10 тисяч примірників конфіскованого видання Нового Заповіту, які не мали ще навіть палітурок. 5 тисяч із них він передав В. Гусаруку для поширення серед українців. Таким чином Новий Заповіт українською мовою без обкладинки потрапив до моєї бабусі. Продовження читайте у наступному номері

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

відділ жіночого служіння

«...БО ЧИСТІ СЕРЦЕМ БОГА ПОБАЧАТЬ» Сестринська конференція Світлана СЕДИКІНА, Перша рівненська церква

травня в м. Рівному відбулася чергова щорічна конференція, організована сестринським відділом ООЦ ЄХБ Рівненської області. Темою конференції став відомий біблійний вірш: «…бо чисті серцем Бога побачать». Радісно було спостерігати, як зал поступово наповнювався сестрами, які приїхали із 40 церков області. Щирі вітання, нелицемірні вигуки «Слава нашому Господу» лунали під час зустрічей сестер. Із вітальним словом збудування звернувся голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Захарович Басараба. Базуючись на Святому Письмі, він поділився думками, як зростати в любові до Бога, ближніх і тих, хто довкола нас. Багато цікавих свідчень про милість Божу до нас, Його дітей, прозвучало з уст сестер. Згадували і про жіночий табір, в якому відпочива-

34 34

СВІЧНИК

2, 2012

ли в минулому році, дякували за часи благодаті, які подарував Бог Україні, за можливості здійснювати різні служіння для спасіння людей. Програма була насичена псалмами хвали для Господа і глибокозмістовними поезіями. Гімном конференції стала пісня: «Боже, хто може увійти в оселі Твої?» Тема конференції допомогла багатьом сестрам зрозуміти, що наші вчинки є безпосереднім результатом наших думок. І ті, хто живе в суєті власного розуму, не тільки знищують себе, але й, на жаль, часто діють деструктивно на тих, хто довкола. Уже вкотре конференція підтвердила, наскільки важливо сестрам зустрічатися, молитися, ділитися свідченнями для взаємного збудування і підбадьорення. 

відділ дитячого служіння Ç 11 ïî 13 òðàâíÿ 2012 ðîêó íà òåðèòîð³¿ áàçè â³äïî÷èíêó «Áåð³çêà» ñ. Îëåêñàíäð³ÿ â³äáóâñÿ ùîð³÷íèé ñåì³íàð äëÿ äèòÿ÷èõ ñëóæèòåë³â. Éîãî òåìà — «Ëþáëþ ²ñóñà», òàêó æ íàçâó ìàº ³ òà-á³ðíà ïðîãðàìà, ïðåäñòàâëå-íà äèòÿ÷èì ñëóæèòåëÿì. Ñþäè äè ç ð³çíèõ êóòî÷ê³â Ð³âíåíùèíèè ç’¿õàëîñÿ 170 áðàò³â ³ ñåñòåð,, àáè âäîñêîíàëèòè ñâ³é äóõîâíèé íèé ³ ïðîôåñ³éíèé ð³ñò. Юлія БЕРЕЗА, кореспондент «Свічника»

ід час урочистого відкриття з вітальним словом до всіх звернувся керівник відділу дитячого служіння Олександр Ярмушко, який побажав кожному служителю не лише цьогоріч, але й надалі говорити дітям про головне — про Христа, і жити так, аби любов до Нього вони бачили в нас завжди. Сергій Качан, відповідальний за дитяче служіння в Україні, навів статистику, що в нашій державі живе 8,5 мільйонів дітей до 15 років, проте лише півмільйона з них має стосунки з Церквою. І ми повинні жити і служити так, щоб більше дітей пізнали Господа й не загубилися у цьому світі. Процитувавши Приповістки 14:8, він наголосив, що наша мудрість полягає в тому, щоб пізнавати й розуміти ту дорогу, якою веде нас Господь. Сергій Качан звершив молитву за проведення семінару та наше плідне служіння дітям. Заступник старшого пресвітера Андрій Васильович Ярмушко закцентував увагу на тому, що ми будемо гарними вчителями лише тоді, коли матимемо спрагу по Слову Божому, якщо читатимемо Писання не для когось, а особисто для свого серця. Затишну атмосферу на відкритті семінару створив гурт «Кредо», через пісні якого Господу линула слава за Його безмежну любов до нас. Ведучі спілкування Богдан Ярмушко й Тетяна Пузиченко зосередили увагу присутніх на тому, що означають слова «Люблю Ісуса», адже це не просто гучний вислів, а, насамперед, чисте та віддане Йому серце.

працівн працівники могли більше дізнатися пр про те, як зробити своє служіння ефективнішим. Зокрема курс для директорів табору проводили Сергій Качан, Володимир Ом Омельчук та Олександр Ярмушко. Лекції для наставників читали Павло Матвійчук та Андрій Романюк. ЯЯкк будувати буд роботу координаторів, розповідали Оксана Петрик, Олена розпов Медведєва та Ольга Мирончук. Цікаві Медвед ідеї з ррукоділля для дівчат і хлопців

ЛЮБЛЮ ІСУСА Семінар для дитячих служителів

Табірні працівники вчилися не лише того, як працювати з дітьми та підлітками, як доносити їм біблійні істини та будувати стосунки, але найперше мали нагоду переоцінити власні стосунки з Господом, чому сприяли щоденні лекції духовного зростання. Так, Андрій Корнійчук, пастор та всеукраїнський молодіжний керівник, зосередив увагу на житті Давида, його випробуваннях, на тому шляху, яким вів Його Господь, на тих духовних уроках, які ми можемо взяти для себе. Також говорив про важливість авторитету, яким ми повинні здобувати правильними стосунками з Богом і людьми, а також благочестивим способом життя. Пастор церкви «Благодать» м.Києва Володимир Омельчук наголосив на важливості особистих стосунків із Господом, адже саме вони є основою всього нашого життя та служіння. Обласний керівник молоді Роман Курбацький говорив про важливість правильних рішень, цінностей та пріоритетів, які ми ставимо сьогодні перед собою. На семінарі були запропоновані різноманітні курси, завдяки яким табірні

запропонували Наталія Ящук та Петро Гордійчук. З новими іграми знайомили спортінструкторів Андрій Черненков та Ольга Порохнява. Наталія Бурмак й Алла Левчук ділилися власним досвідом того, як розвивати музичне служіння в таборі. Андрій Бражник провів цікаві тренінги на збудування команди. 13 травня відбулося закриття семінару, під час якого прекрасним співом прославляли Господа Віктор та Дана Шатецькі. Голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Захарович Басараба, перш ніж звершити молитву благословіння на проведення дитячих літніх таборів, виголосив проповідь Слова Божого, говорячи про те, що справжня любов до Господа — це посвячене Йому життя. Семінар навчив кожного не лише зростати в служінні дітям, а найперше зростати в любові до Христа. 

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

Рівненський біблійний інститут

ЗНАТИ. БУТ 20-річчя

Олена ЄГОРОВА, рівненська церква «Благодать»

Відзначаючи ювілей існування біблійного навчання розширеним методом, не можна не згадати засновників ін-

ституту на Рівненщині — сім’ю місіонерів — Авраама та Діану Байбл. Праця розпочалась у 1992 році. З приводу

с лужіння Рівненського біблійного інституту за програмою ВЕЕ

травня Рівненський біблійний інститут відзначав 20-річчя свого існування. На святкуванні учасники згадували, що свого часу дало їм служіння і навчання в Рівненському біблійному інституті. На початку голова Асоціації біблійних інститутів України Олександр Васильович Романюк зачитав уривки із Псалма 99 та Першої книги хроніки про Божу милість і про те, що ми маємо бути вдячні за все, що відбувається в нашому житті. Після загальної молитви по-особливому піднесено прозвучав гімн інституту «Ісусове cвяте Ім’я».

СВІЧНИК

2, 2012

В’ячеслав Нестерук

Борис Войцеховський

Першим директором Рівненського біблійного інституту був В’ячеслав Васильович Нестерук (1990-1995 рр.), адміністратором — Борис Казимирович Войцеховський. Із 1995 по 2003 рр. інститут очолював Михайло Андрійович Ільюк, на посаді адміністратора був Микола Миколайович Гаврилюк. Варто відзначити, що в ті часи у людей було величезне бажання вчитися. Навчання не припинялося навіть влітку — Дух Святий спонукав людей досліджувати Слово Боже.

Михайло Ільюк

Микола Гаврилюк

Після літа 1996 року кількість студентів подвоїлася: з 652 стало 1004 (нині у різних країнах світу за системами, подібними до ВЕЕ, вчиться понад 1 200 000 студентів). Також у ці роки з метою впровадження програми ВЕЕ почалися місіонерські подорожі в Росію. З 1998 року в області активно розпочалася праця з організації нових церков і акції благовістя, так звані Тижні святої Євангелії. Нині директором Рівненського біблійного інституту є

Любомир Турчак

Юрій Давидюк

Любомир Турчак, адміністратором — Юрій Давидюк. Навчання в області координують двадцять ключових лідерів, а в кожному регіоні — 12 ключових братів. На даний час за програмою ВЕЕ на Рівненщині навчаються 1500 студентів, а жіноче навчання нараховує близько 1050 осіб. Крім навчання, влітку проводяться табори в селах. Студенти допомагають людям в їх щоденній праці, а потім діляться з ними вісткою про спасіння.

Рівненський біблійний інститут

И. РОБИТИ свого служіння Діана висловила таку думку: «Послухатися голосу Божого і виконувати Його волю — це не жертва, це — велика радість. А труднощі виникають на шляху для того, щоб ми, подолавши їх, принесли Господу більше слави. Успіх і плоди цього навчання є завдяки молитвам, вірі у могутність Божу і готовність людей слухатися Його». Насамкінець місіонерка побажала, щоби всі, хто займається біблійним навчанням, ходили у вірі з Господом. Авраам Байбл у 1981 році відчув поклик служити в ВЕЕ (Biblical Education by Extension — вивчення Біблії розширеним методом). Це найбільш успішна теологічна освіта. Її ідея проста: студенти вчаться вдома і періодично збираються для дискусії та обговорення вивченого. Але найважливішою складовою є практичне застосування знань у житті. Зачитавши уривок з Ефесян, всі щиро дя-

кували Богові за попередників, духовних людей, тих, хто передав свою віру наступним поколінням. У ході промови брат Авраам сказав, що ми повинні скинути і звільнитися від усього, що нас стримує від виконання Божого призначення, аби бігти з терпеливістю, іншими словами, з довготерпінням. «Це не «одноразовий» подвиг, а щоденне слідування за Христом, щоденна праця і життя для Христа», — додав брат. На завершення присутні переглянули історичні фото, фільм про служіння БІ, гості з Баптистської церкви Данвуді (м. Атланта, шт. Джоджія, США) Хенк Брінк та Джеф Вейн поділилися Словом Божим, і голова ООЦ ЄХБ Василь Захарович Басараба, теж зачитавши текст із Послання до филип’ян 3:13, побажав успіхів у служінні, не зупинятися на досягнутому і приносити більше плоду і слави Господу. 

«Для нашої сім’ї приїзд в Україну — це не жертва, а послух Богові». Авраам і Діана БАЙБЛ

«Тоді в людей було велике бажання вчитися. Були групи, на яких ми вивчали Слово Боже з 19:00 до 01:00, діставалися на мотоциклах». Михайло ІЛЬЮК

«Навчання в Біблійному інституті дало наповнення проповідям». Віктор ДАВИДЮК

«Церкви, які свого часу позитивно поставилися до програми ВЕЕ і залучили своїх членів до навчання, розвиваються і ростуть». Віктор КОЗЛЮК

«Навчаючи інших, я навчися аналізувати своє життя. Девіз мого життя: вчити так, як живеш, і жити так, як вчиш». Андрій ЯРМУШКО

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

Рівненський регіональний біблійний коледж Олександр МІЩУК, м. Острог «Навчання в коледжі надихає мене ще більше служити Господу».

Анатолій КИТАЙКІН, м. Борислав, Львівська область «Великим поштовхом до проповіді та дослідження Писання стало практичне служіння в церкві, на яке делегував мене коледж». Богдан БАСАРАБА, с. Городище, Рівненський район «Дуже пізнавальним було спілкування з викладачами, які з радістю ділилися з нами своїми знаннями і неоціненним досвідом». Віталій ЛЕБЕДЮК, с. Борове, Рокитнівський район «Біблійний коледж допоміг мені здобути різнобічні академічні знання, які допомагають в особистому духовному розвитку і служінні. Завдяки коледжу Бог подарував мені служіння проповідника в церкві, про яке я мріяв». Андрій ЄРЕМЕЙЧУК, с .Борове, Рокитнівський район «Навчання в коледжі зробило один із найбільших внесків у моє духовне життя та служіння. В біблійному коледжі я навчився, як краще проповідувати та вести вивчення Біблії в малій групі». Наталія НЕБЖИЦЬКА, м. Здолбунів-2 «У процесі навчання ми мали змогу взяти участь у різних просвітницьких та соціальних служіннях. Ми відвідали реабілітаційний центр, школи з духовно-виховними лекціями, годували безпритульних». Назар ВОЛЯНЮК, м. Дубно «Під час навчання я розпочав вести домашню групу з вивчення Біблії з невіруючою молоддю. Більшість із них прийняла Христа у своє серце та виявила бажання прийняти хрещення». Ольга ЧАЙКА, с. Пісників, Млинівський район «Навчання в коледжі запалило моє серце до особистого пізнання Бога та Його Слова, через яке Він змінює мій характер та бажання». Віта СРІБНЮК, с. Олександрія, Рівненський район «Предмети біблійного коледжу допомогли мені ефективніше готувати уроки недільної школи, а викладачі пояснювали матеріал із такою любов’ю, що це заохочувало мене ще краще вчитися». Оксана КОВАЛЬЧУК, смт Демидівка «Навчання в біблійному коледжі змінило моє життя! Я відчувала духовний зріст під час кожної сесії, що помічали в сім’ї і в церкві. Я почала більше досліджувати Біблію, спілкуватися з Богом, довіряти Йому та більш ревно служити Христу. Крім того, в коледжі я знайшла багато нових друзів».

СВІЧНИК

2, 2012

ВИПУСКНИ Інна БАСАРАБА, кореспондент «Свічника»

івненський регіональний біблійний коледж 2 червня 2012 року провів чергову церемонію вручення дипломів. Цього року коледж успішно закінчили 42 студенти, які навчалися на трьох факультетах, а саме: «Церковне служіння», «Християнська освіта» та «Молодіжне служіння». Як проходило навчання, чого навчилися і як втілювали на практиці здобуті знання, розповідали викладачі та студенти під час відзначання свята. У програмі брали участь викладачі, які передавали свій досвід студентам протягом двох років навчання. Усі вони наголошували на тому, що закінчення коледжу — це лише початок, який дає можливість випускникам служити Господу. Заступник голови Обласного об’єднання церков ЄХБ у Рівненський області Андрій Ярмушко зачитав уривок з Ездри 7:10: «Бо Ездра приготовив своє серце досліджувати Господнього Закона, і виконувати його, і навчати в Ізраїлі устава та права», і нагадав про необхідність

Рівненський регіональний біблійний коледж Рівненського регіонального біблійного коледжу відповідності життя тому, про що проповідуватимуть і свідчитимуть студенти. Академічний декан коледжу Сергій Мороховський подав коротку інформацію з історії коледжу. Він розповів, що за час його існування було підготовлено 230 студентів на факультеті «Церковне служіння», 138 диригентів та 237 вчителів недільної школи. Факультет «Молодіжне служіння» закінчило 12 чоловік, «Місіонерське служіння» — 13, факультет «Сестринське служіння» — 10, «Бібліотечне служіння» — 32 та підліткове — 45. Всього 717 випускників. Із них на даний час 30 є пресвітерами церкви, 20 — дияконами, 20 — організаторами нових церков, понад 180 проповідників, 230 — вчителів НШ, 85 — це регенти церковних хорів (дитячих, молодіжних, дорослих) і 32 бібліотекарі церкви. На святі були присутні гості зі США. Пастор Джеф побажав, аби те насіння, яке протягом двох років насаджувалося, дало добрі плоди, а брат Хенк — бути відображенням життя Ісуса. Випускниця факультету «Молодіжне служіння» Наталія Небжицька поділилася тим, що у коледжі студенти могли знаходити ті позитивні риси в інших, яких не знаходили у собі, і цим доповнювали один одного. У побажання

студентам залишила вірш з Ісаї 41:10: «Не бійся, з тобою бо Я, і не озирайсь, бо Я Бог твій! Зміцню Я тебе, і тобі поможу, і правицею правди Своєї тебе Я підтримаю». Викладач цього ж факультету Василь Острий застеріг присутніх випускників від недбалості у виконанні Божої справи. Прославляли Бога співом брати із Борового, які теж навчалися у коледжі. Вони поділилися тим, що для них навчання було «заправкою» у слідуванні за Господом. Також під час програми співала сестра Тетяна із групи «Світло життя». Директор Біблійного інституту Любомир Турчак заохотив присутніх робити все необхідне для того, щоб любити людей, а не чекати любові від інших. Ірина Максимчук, яка отримала диплом із відзнакою, після навчання на факультеті «Християнська освіта» свідчила, що за роки навчання у коледжі зросла духовно і стала прикладом для своєї меншої сестрички. Викладач методики викладання та педагогіки Людмила Єгорова побажала завжди бути налаштованими на Господню хвилю, аби отримати завдання від Нього і мати відвагу виконати його. Пресвітер церкви «Дім Євангелія» м. Рівне Віктор Давидюк та перший заступник голови ООЦ

ЄХБ Михайло Ільюк побажали триматися Господньої дороги та збагачуватись у Його ділі. Один із випускників факультету «Церковне служіння», пресвітер церкви с. Красносілля Володимир Андрушенко розповів, що для нього навчання в коледжі було важливе тим, що допомагало розуміти Слово Боже і передавати його іншим. Керівник молоді України, пресвітер рівненської церкви «Благодать» Андрій Корнійчук привітав випускників. Він побажав бути служителями, які завжди серед людей, адже не інтелект, а наше ставлення до людей залишає глибокий слід в їх серцях, і проповідувати не свої переконання, судження, чи погляди, — а Христа. Заключну проповідь виголосив голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба. Він заохотив молодь зміцнятися Господом і могутністю Його сили, щоб життя було для слави Божої і Церкви Його. Продовження свята відбувалося за святковим столом, під час якого студенти ділилися своїми спогадами про навчання, викладачі — життєвим досвідом служіння. Заключне слово виголосив Олег Нисинець, директор Рівненського регіонального біблійного коледжу, який побажав студентам стати ефективним знаряддям у Божих руках. Побажаємо випускникам знайти своє місце у церквах, аби використовувати ті знання, які здобули у коледжі. 

2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

конференції ПОЗАЧЕРГОВА ЗВІТНО-ВИБОРЧА

КОНФЕРЕНЦІЯ

суботу, 21 квітня 2012 року, відбулася позачергова звітно-виборча конференція. З’їхалося понад 175 пасторів та дияконів із 82 церков області. Від Всеукраїнського союзу об’єднань церков євангельських християн-баптистів приїхали голова Союзу В’ячеслав Нестерук та його заступник Микола Каспров. На початку конференції Микола Євгенович зачитав Слово Боже із Євангелія від Луки 5:8-10 про Велике Доручення, покладене на послідовни-

СВІЧНИК

2, 2012

ків Ісуса Христа – йти і «ловити» людей для Царства Божого, проповідувати їм вістку спасіння. Пізніше була зачитана заява голови ООЦ ЄХБ Рівненської області Михайла Ільюка про те, що він звернувся до керівництва з проханням звільнити його від обов’язків голови Об’єднання в зв’язку з погіршення стану здоров’я. Перед процедурою виборних зборів спочатку вислухали звіт Михайла Ільюка про служіння Об’єд нання за 20102011 рр.

Отож, станом на 1 січня 2012 року в області нараховується 110 церков, 16 місіонерських груп, 7 536 членів церков. За два роки було охрещено 632 людини. Звершують служіння 114 пасторів, 85 – рукопокладені; 211 дияконів, з яких ще 98 — не рукопокладені. Після цього кожен керівник відділу коротко звітував про служіння свого відділу: про виконану працю та плани на майбутнє, щиро дякував пресвітерам за плідну співпрацю і пропонував посильну допомогу від відділу для покращення служіння в помісних церквах. (В Обласному об’єднанні звершує працю вісім відділів). Пізніше голова номінаційної комісії Ілля Корнійчук доповів про запропоновані кандидатури, а саме: Василя Захаровича Басарабу та Володимира Васильовича Нестерука. Володимир Васильович зняв свою кандидатуру, а також залишив служіння пер-

шого заступника, щоб б продовжувати ефективно служити в церкві «Відродження». Після короткого обговорення відкритим голосуванням переважною більшістю голосів на посаду голови ООЦ було обрано Василя Захаровича Басарабу, який несе пасторське служіння в церкві с. Городище Рівненського району. З 1996 року Василь Захарович був членом обласної пресвітерської ради, а з 2010 — заступником голови ООЦ. Разом із дружиною Людмилою вони виховують п’ятеро дітей, троє з них прийняли святе за вірою водне хрещення, всією сім’єю служать Господу. Потім брати звершили молитву благословіння над братом Василем Захаровичем. Разом із щирими вітаннями звучали слова побажання мудрості від Господа, сил фізичних і духовних та успіхів у цьому нелегкому і відповідальному служінні. 

новини ВІТАЄМО

із 70-річчям!

МАРІЮ КОРНІЙЧУК

відповідальну за сестринське служіння в ООЦ ЄХБ Рівненської області Бажаємо Вам усім своїм життям славити Господа і служити Йому тим даром, який отримали від Нього. «… Будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь завжди в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця не марнотна у Господі!» (1 Кор. 15:58).

В І ТА Є М О з Р У К О П О К Л А Д Е Н Н Я М на пасторське служіння

ОЛЕГА БЕШТУ

на дияконське служіння у

АНАТОЛІЯ ОЛЕНІЧА

Урочисте богослужіння ВІТАЛІЯ КУХАРЧУКА з цієї нагоди відбулося СЕРГІЯ КОВАЛЬЧУКА 1 квітня 2012 р. в церкві Урочисте богослужіння з цієї «Воскресіння» м. Рівне. нагоди відбулося 29 квітня 2012 р. Рукопокладення звершили в Першій рівненській церкві. заст. голови ООЦ ЄХБ Рукопокладення звершили голова Рівненської області ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба, пастор Василь Басараба та пастори Першої рівненської церкви «Благодать», церкви Олександр Приходько та Володимир Бахур. помічник голови ООЦ ЄХБ Рівненської області Андрій Корнійчук ЮРІЯ ПАРНИЦЬКОГО та пастор церкви «Життя» м. Рівне Руслан Фомічов. Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 4 червня 2012 р. в церкві ВАСИЛЯ ЛЮШИНА с. Боремель Демидівського району. Урочисте богослужіння з цієї Рукопокладення звершили заступник нагоди відбулося 3 червня голови ООЦ ЄХБ Рівненської області 2012 р. в церкві с. Новий Сергій Гарбузюк та пастор місцевої Моквин Березнівського району. церкви Олексій Томілович. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Рівненської АНДРІЯ ХОРОШЕНКА області Василь Басараба, Урочисте богослужіння з цієї нагоди пастори церков м. Березне відбулося 20 травня 2012 р. в церкві Григорій Бортманський та с. Острожець Млинівського району. с. Хотинь Березнівського району Ярослав Боровець. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь ОЛЕКСАНДРА ГАВРИЛЮКА Басараба та пастори церков с. Ставрів Урочисте богослужіння з цієї Олександр Котяй та місцевої нагоди відбулося 17 червня 2012 р. с. Острожець Микола Олексюк. в церкві «Воскресіння» м. Рівне. Рукопокладення звершили АНДРІЯ ПЛАХОТНІКА голова ВСО ЄХБ України ІГОРЯ ШЕПЕЛЄВА В’ячеслав Нестерук, голова Урочисте богослужіння з цієї нагоди ООЦ ЄХБ Рівненської області відбулося 10 червня 2012 р. в церкві Василь Басараба, пастор церкви «Воскресіння» м. Рівне. «Благодать», помічник голови Рукопокладення звершили пастори ООЦ ЄХБ Рівненської області рівненських церков «Життя» Андрій Корнійчук та пастор Руслан Фомічов та «Воскресіння» церкви м. Корець Микола Гаврилюк. Олег Бешта.

Братам бажаємо Божих благословіінь у справіі благовістя і та поширенніі Царства Небесного б на земліі. «Служіть один одному, кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті» (1Ïåòð. 4:10) 2, 2 0 1 2 | С В І Ч Н И К

новини Рівненський регіональний біблійний коледж

запрошує на навчання

з молоддю. Ця програма орієнтована на формування бачення, розвиток лідерських та душеопікунських навиків для організації молодіжного служіння в помісній церкві.  «Музичне служіння» Курс розрахований на студентів, які бажають надбати необхідні знання у сфері музичного служіння. Ця програма орієнтована на підготовку диригентів церковних хорів, які б володіли необхідними навичками і знаннями для виконання ефективного служіння.  «Бібліотечне служіння» Курс розрахований на студентів, які бажають надбати необхідні знання у сфері бібліотечного служіння. Ця програма орієнтована на підготовку членів церкви, які могли б організувати як бібліотеку в церкві, так і роботу в ній, а також могли вести душеопікунську роботу та консультування з різних питань християнського життя.

Академічні програми коледжу Навчання в РіРБК проводиться за очно-заочною формою, протягом двох років (10 сесій по 6 днів). Після закінчення усіх програм навчального процесу студент отримує диплом відповідної спеціальності. Навчання проводиться на таких факультетах:  «Пастирське служіння» Курс розрахований на студентів, які бажають надбати необхідні знання у сфері пастирського опікування та проповіді Слова Божого. Ця програма спрямована на формування навичок, необхідних для звершення служіння проповідника та керівника групи з вивчення Біблії.  «Християнська освіта» Курс розрахований на студентів, Наша адреса: які бажають надбати необхідні знан- Рівненський регіональний біблійний коледж, ня у сфері християнської освіти. Ця вул. Дворецька, 41, каб.57 програма орієнтована на формування м. Рівне, Україна, 33010. навичок викладання Біблії і керівницТелефони: тва в недільній школі. (0362) 43-90-74 (офіс),  «Молодіжне служіння» Курс розрахований на братів та 097-9171987 (Олег Нисинець), сестер, які бажають надбати знання 067-3607760 (Сергій Мороховський) необхідні для звершення служіння

ПОТРІЙНИЙ ЮВІЛЕЙ

У неділю 10 червня 2012року переповнений районний будинок культури у м.Дубні відзначав особливий потрійний ювілей відомого християнського поета Сергія Рачинця. Саме цього року Сергій Порфирович святкує своє 65-ліття, 25-річчя видання його першої збірки віршів «Запах вітру» та вихід у світ (місяць тому) 40-ї книжки письменника. Цей поетично-музичний вечір був організований представниками місцевої влади, дубенської організації Національної спілки письменників України, а також Дубенською церквою ЄХБ. Протягом вечора лунали свідоцтва та пісні на слова Сергія Рачинця у виконанні Марти Якобчук зі Львова, Петра Сливи з Луцька, а також гуртів «Джерело» та «Кришталь». Вражаючим було свідоцтво Галини Савчук зі Львова про те, як вірші Сергія Порфировича врятували її життя. Кілька годин промайнули досить швидко, і задоволені глядачі залишили це урочисте «свято душі» з гарними враженнями і душами, збагаченими Словом Божим.

СВІЧНИК

2, 2012

Аби вступити до коледжу, необхідно:  визнавати Ісуса Христа як свого особистого Спасителя;  бути членом помісної церкви євангельсько-баптистського братства не менше одного року;  мати середню освіту;  подати такі документи: 1. Заява про вступ до коледжу. 2. Заповнена анкета. 3. Копія документа про закінчення попереднього навчального закладу. 4. Фото 3х4 (2 шт.). 5. Характеристика-рекомендація від пастора церкви на бланку коледжу. 6. Автобіографія. 7. Свідоцтво про навернення.  Скласти вступні іспити (тест на знання Біблії, переказ з української мови), а також пройти співбесіду. Екзамени та співбесіда проводитимуться: 7-8 вересня 2012 року, о 10.00. 7 вересня – «Пастирське служіння», «Молодіжне служіння» 8 вересня – «Християнська освіта», «Музичне служіння», «Бібліотечне служіння»

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ «СВІЧНИКА»! Щиро дякуємо Вам за Ваші відгуки, запитання і побажання, які надходять до редакції. Надсилайте і надалі свої листи, зауваження, пропозиції та свідчення. Діліться особистими враженнями, думками та досвідом. Лише завдяки спільним зусиллям ми зможемо зробити наш журнал цікавішим.

Наша адреса: редакція «Свічника», вул. Дворецька, 41, м. Рівне 33001 Електронна пошта: shevchuk_luda@mail.ru Тел. (0362) 63-34-11; 22-44-81

Тема наступного числа журналу: «Гроші. Їх місце у нашому житті»

іння, 2012 р. Пастирське служ

Християнська освіта , 2012 р.

ВИПУСКНИЙ Рівненського

регіонального біблійного коледжу 2 червня 2012 року

Мол одіж не служін ня, 2012 р.

20 років РБІ 26 травня 2012 року

. И Т А Н . З И Т У Б И Т И Б РО