Svichnyk 3-2016

ДУХОВНО ЗБУДОВУЮЧИЙ ЖУРНАЛ

ОБЛАСНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

№3 (73),

2016

ЄДНІСТЬ

С

ьогодні світ, які ніколи раніше, прагне єдності, але водночас, як ніколи раніше, палає у ворожнечі. Брат бунтує проти брата, сусід проти сусіда, чоловік проти дружини, працівник проти керівника, народ проти народу… Цей ланцюжок нескінченний. А розпочався він дуже давно — ще в Едемському саду, коли людина захотіла відділитися, відмежуватися від Бога і створити власний світ. На жаль, їй це вдалося, але вона й досі платить високу ціну за бажання стати незалежною, самодостатньою, як модно сьогодні казати, таким собі божком, довкола якого усе крутиться. Розірвавши стосунки із Творцем, людина порушила гармонію єдності у всіх сферах життя. Дедалі частіше ми стаємо очевидцями того, як твориво людських

рук невдовзі стає згарищем, пам’яткою руїн, адже через гріховну природу ми є носіями розбрату, ворожнечі, заколоту, на яких нічого вічного не збудуєш. Однак, незважаючи на неухильне бажання творіння зліпити все докупи самотужки, Творець знову виходить назустріч людині, протягуючи руку допомоги через жертву Свого Сина. Хтось несміливо здіймає погляд догори і хапається за рятівну соломинку, а хтось знову бунтує, продовжуючи спалювати усі мости, що ведуть до возз’єднання з Небесним Отцем. Шкода, але упродовж тривалої історії свого існування світ так і не збагнув простої істини: єдність за своєю сутністю дуже крихка. Вона тікає від галасу, суперечок, розбрату та війни і поселяється там, де є любов, прощення і смирення. РЕДКОЛЕГІЯ

2

СВІЧНИК | 3, 2016

ЗМІСТ

4 9 10 14 18 20 24 26 30 33 36 38 41

Єдність В’ячеслав ХОРОШЕНКО

Інструменти у руках живого Бога Наталія БАСАРАБА

Любов до Ісуса — запорука єдності Церкви Володимир НЕСТЕРУК

У спільності з Богом Володимир ЧЕКЕРЕНДА

Церковна тріщина Петро СИВИЙ

У ритмі одного серця Андрій КОРНІЙЧУК

Вірую! Галина ЛЕВТЕРОВА

Вінчання Божою любов’ю Світлана БЕРЕЗА

«Єдність віруючих сприяє зростанню церкви» Василь БАСАРАБА

Мартін Лютер і Реформація Сергій САННІКОВ

На небесній перекличці буду я! Валентина СЛИВ’ЮК

Дім Господній будується із каміння живого Світлана БЕРЕЗА

«…Дім Мій буде домом молитви…» Олена ЄГОРОВА

І найбільш знаменне в цьому зв’язку те, що вони не поспішають проголосити себе єдино істинними серед церков-відступниць! Вони не таврують ганьбою і не оголошують анафеми кожному, хто не поділяє їхніх поглядів. Вони просто кличуть іти разом із ними за Небесним Нареченим усіх, хто вірний Йому, — навіть якщо при цьому їх не зовсім розуміють, відкидають, висміюють. Вони роблять це в простоті і смиренні, в бідності, маючи мізерні сили. Бо головне для них — бути частиною Божественного «Лего»; спільно поклонятися Господу і поширювати свідчення Христове. Вони — посольство небесного Єрусалима у Вавилоні.

«Божественне “ЛЕГО“», с. 6 Це людина, що має справжній дух єдності, який постійно перебуває в її серці; людина, що має невимовну ніжність до людей і турботу про їхній добробут. Вона молиться про них і допомагає їм. Вона підбадьорює їх і докладає всіх зусиль у справі зміцнення їх у Господі. Вона надає їм посильну допомогу в духовних і земних речах. Ладна пожертвувати всім, і навіть своїм життям, заради них.

Джон УЕСЛІ, «Дух єдності», с. 12 Довго вмовляли малого пустуна Колючика братики та сестрички піти з ними, але він, закутавшись у теплу ковдрочку та насупивши свою загострену мордочку, навіть слухати не хотів, що йому говорили рідні.

Юлія ДОВГА, «Сім’я їжачка Колючика», с. 22 Традиційно у вересні вчителі та керівники недільних шкіл, служителі клубів «Майбутнє» збираються на конференцію, аби поділитися досвідом роботи, запозичити для себе щось нове.

Юлія БЕРЕЗА, «Конференція дитячих служителів», с. 37

ЖУРНАЛ Засновник і видавець: Обласне об’єднання церков євангельських християнбаптистів Рівненської області ВИДАЄТЬСЯ на кошти добровільних пожертвувань ПОТРЕБУЄ молитовної та фінансової підтримки християн ЗАПРОШУЄ ДО СПІВПРАЦІ проповідників, поетів, письменників, композиторів — усіх, хто хоче і може служити євангельським словом Пишіть на адресу: 33001, м. Рівне, вул. Дворецька, 41 Телефонуйте: (0362) 63-34-11 E-mail: shevchuk_luda@mail.ru Адреса в інтернеті: baptist.rv.ua НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ: Головний редактор Василь Басараба Теологічний редактор Михайло Ільюк Відповідальний редактор Людмила Шевчук Літературний редактор Олена Ярмушко Редакційна колегія Світлана Береза Ліна Бородинська Олександр Пахай Cвітлана Ворона Тетяна Чередніченко Наталія Басараба Дизайн і комп’ютерна верстка Віра Фесянова Реєстраційний номер РВ № 377 28 січня 2004 року Часопис надруковано у ТзОВ “Каліграф», м. Рівне, вул. Київська, 69, тел. (0362) 64-24-32 © тексту, малюнків, фото, оформлення «Свічник», 2016 р. При передруку матеріалів посилання на часопис обов’язкове Рукописи не рецензуються і не повертаються Думка редакції не завжди збігається з думкою авторів матеріалів, що публікуються. Обсяг — 14 аркушів Друк — офсетний Наклад — 1500 примірників Розповсюдження безкоштовне Журнал виходить щоквартально Замовлення №

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

3

Т Е М А Н О М Е РА

ЄДНІСТЬ Сучасний світ дедалі глибше занурюється в хаос через конфлікти. Ми ж, «вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власності Божої» (1 Петр. 2:9), своїми вчинками і словами повинні наближатися до єдності. Це не означає, що всі ми маємо бути однаковими, не маючи між собою жодних відмінностей. Подивімося на природу: у своїй розмаїтості вона прекрасна. Кожна рослина сама по собі оригінальна і немає жодної подібної. Також немає однакової і людини. Можливо, Бог хоче, щоб і церкви були різними, але щоб їхні відмінності не суперечили одна одній, а навпаки, взаємодоповнювали.

У

Посланні до ефесян апостол Павло пише: «Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас» (Еф. 4:1). Бути християнином — це величезний привілей. Людина повинна не тільки так називатися, але й слідувати за Христом, бути слухняною і виконувати Його місію в повсякденному житті. Апостол Павло благає поводитися гідно цього звання. «Зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру» (Еф. 4:2-3). Головна думка апостола Павла в цьому уривку — єдність. «Щоб

4

СВІЧНИК | 3, 2016

були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я — у Тобі, щоб одно були в нас і вони…» (Ів. 17:21 ). Для церкви єдність — життєво важливий аспект. Бог в Ісусі Христі об’єднав усіх віруючих у Церкву. Не у клуб за інтересами і не у політичний союз. Як відомо, Церква — не будівля, не організація, до якої можна легко увійти, а потім безболісно вийти. Це не установа, з якої можна легко звільнити людину, яка не виправдовує очікувань керівництва. Церква — це живий організм, Тіло Христа. Жоден орган не може «покинути» тіло без страждання всього тіла, також частина тіла без належності до всього тіла втрачає свою сутність. Жоден

орган не має права вважати себе важливішим від іншого. Міцні руки без ніг нічого не можуть зробити, і міцні ноги без рук теж не приносять користі. Людина без однієї ноги — це фізично неповноцінна людина, тому ми повинні цінувати один одного у Тілі Христовому. Єдність має бути пріоритетом у церкві. Чи легко її зберігати? Ні! Але потрібно! «Зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа у союзі миру» (Еф. 4:2). Тут апостол Павло пише про риси характеру, які ми повинні виявляти щодо інших членів у нашій церкві.

Т Е М А Н О М Е РА

1

Покора (смирення)

Головні причини поділів у церкві лежать не в доктринах, а в гордості. Смирення ж сприяє єдності. У ніч перед розп’яттям Ісус омив ноги кожному учневі, а потім сказав: «А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати. Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив» (Ів. 13:14-15).

4

На жаль, стосунки між віру«У любові терплячи ючими і між церквами XXI стоодин одного»

Божа любов — незмінна, безумовна, вічна і безмежна. Як Ісус любить нас Своєю неземною любов’ю, так і ми повинні ставитися до інших. У Бога — джерело невичерпної сили Його любові. Ми — дуже різні, але якщо постійно зміцнюємо наші стосунки з Ісусом, тоді постійно зближуємося з братами і сестрами, і наші зв’язки між собою також зміцнюються. Лагідність У такий спосіб ми можемо бути Бути лагідним — це вмін- повноцінним і сильним Тілом ня приборкувати свій гор- Христовим, що збудовує церкву дий характер. Це перемога над любов’ю. гнівом і дратівливістю. Лагідна людина має силу і владу, однак Розбіжності апостольсьвона мудро її використовує, ких церков у поглядах ставлячись до інших із розумінА тепер подумки перененям і ніжністю. У Старому За- сімося до апостольських часів повіті найлагіднішим «за всяку і згадаймо, що всі церкви того людину, що на поверхні землі», часу були недосконалими. НаБог назвав Мойсея (Числ. 12:3). приклад, у Римській церкві були Але справжню лагідність у всій великі розбіжності у поглядах з повноті ми бачимо у Христі. приводу святкування днів і того, Лагідність — це характер Ісуса. що можна і чого не можна їсти. «Прийдіть до Мене, усі стру- Її члени засуджували і приниджені та обтяжені, — і Я вас жували один одного. заспокою! Візьміть на себе ярмо У Коринтській церкві пануМоє, і навчіться від Мене, бо Я вали «заздрість та суперечки». тихий і серцем покірливий, — «...Один каже: «Я ж Павлів», і знайдете спокій душам своїм» а інший: «Я Аполлосів »...» (1 Кор. (Мт. 11:28-29).

3:3-4). З гіркотою пише апостол Довготерпіння Павло до церкви у Филипах: «Усі Воно необхідне для того, бо шукають свого, а не Христощоб терпляче переносити вого Ісусового» (Флп. 2:21). Якби неприборкані риси характеру слова апостола Павла не були інших людей з надією на їх ви- записані, ми б ніколи не повіправлення. Бог довготерпить рили, що стільки егоїзму було і не карає нас, коли ми на це навіть в апостольських церквах. заслуговуємо. Він очікує нашого А це свідчить про те, наскільки покаяння. Точнісінько так по- сильна плоть навіть у кращих винні і ми бути терплячими до християн. Однак апостол Павінших. Виявляючи нетерпля- ло ніде не закликає віруючих чість і дратівливість, ми можемо виходити зі своїх церков. Такі поранити інших і зруйнувати заклики ніколи не зринали з єдність церкви. його вуст.

2

3

ліття іноді порушуються через неузгодженість у другорядних питаннях. Різні погляди породжують розбіжності. І якщо уважно подивитися в корінь проблеми, можна виявити те, чого не видно на поверхні, а саме: відсутності лагідності, смирення, довготерпіння, поблажливості в серцях стосовно інших. Іноді коренем проблеми є поспішність молоді, а іноді — брак терпіння у людей старшого покоління. Знаючи проблему порушення єдності і взаємин між віруючими та церквами, апостол Павло не просто пише, а «благає» нас: «Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас» (Еф. 4:1). У кожній помісній церкві є гарячі і холодні християни, віддані Богові люди і ті, які легко порушують Його закони. Ким є я і ти у своїй церкві? До чого закликає нас Христос? До миру і взаємної любові! І ця любов повинна полягати не в одних лише почуттях і словах. Ні, вона повинна виявлятися у вчинках, які ведуть до усунення причини, що зумовлюють розбрати; усунення перешкод, які побудувало наше велике «я»; рішучих кроків до примирення один з одним! Для того щоб нам бути гарними християнами, необхідне постійне сповнення Духом Святим, самовідданість у молитві, чистота серця і святість життя, гаряче служіння Господу, постійне перебування у Христі. 

В’ячеслав ХОРОШЕНКО, пастор церкви с. Малево

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

5

П Р ІАЗКЬТ И К ПЧ РИ НЗ Е МЖУИСТ Л ТО ЯВА

БОЖЕСТВЕННЕ

«ЛЕГО» Якось сестра президента Озаркського християнського коледжу Метта Проктора, прихопивши синів шести та восьми років, відвідала свою подругу. Важко уявити кращий порядок, ніж той, що панував у будинку подруги. У кожної речі було своє місце, і кожна річ лежала саме на своєму місці. Уявіть собі, як зраділи хлопчики, які вже почали нудьгувати, коли господиня зі словами «можете поки що побавитися» звідкілясь дістала і подала їм відерце, наповнене кубиками конструктора «Лего»! Захоплено схопивши цей скарб, вони відразу ж вивалили весь його вміст на килим. «Ні-ні, — обурилася пані, — так не можна! Складіть усе назад, візьміть по одному кубику і бавтеся: кожен — зі своїм». Зміст такого висловлювання важко зрозуміти не тільки дитині. Ну як можна бавитися одним кубиком «Лего»? Кубики «Лего» задумані як сукупність. Окремо вони не мають сенсу! Почувши цю історію, Метт одразу ж сформулював концепцію, яку назвав «богослов’я “Лего”».

Б

ог створив людину як таку саму сукупність, де кожен із елементів має належати до чогось більшого: родини, колективу, суспільства. Без цих взаємозв’язків людина просто не відповідає своєму призначенню. Людина не створена для самотності! На жаль, гріх, увійшовши в світ, розірвав вихідні зв’язки — розділив людину з Богом і людину з людиною. Кожен став таким собі відокремленим від інших кубиком «Лего». Але початковий задум Творця відновлюється в Його народі, в Церкві, де «багато нас є одне тіло в Христі, а

6

СВІЧНИК | 3, 2016

зосібна ми один одному члени» (Рим. 12:5). У Писанні немає місця раціональному індивідуалізму. Христос не вчив нас молитися «Отче мій», але «Отче наш». А видіння Івана не відразу переходять від Христа у славі (Об. 1) до небесного поклоніння (Об.

4, 5). Шлях за Христом на небеса лежить через Церкву! Як ми, недосконалі, можемо наблизитися до досконалості небес, якщо не навчилися єднатися з такими ж самими недосконалими, як ми? Якщо не можемо проводити разом час, як зможемо бути разом у вічності?

Церква — це не те, куди ми ходимо у вихідні, а те, ким ми є у Христі. Належачи Христові, ми, за визначенням, належимо Його народу. Ми — кубики Його Божественного «Лего». Він з’єднує нас в одне ціле відповідно до Свого задуму. Сім церков Асії, перераховані за послідовністю, яка відповідає руху сонця по небосхилу, — збірний образ усього Тіла Христового тут, на землі. Кожна конкретна громада недосконала. У кожної — свої труднощі і проблеми. Але книга Об’явлення несе нам радісну звістку: Христос вірний Своїй Церкві! Всі без винятку згадувані церкви — світильники Христові, які поширюють Його присутність у поваленому Вавилоні. Вони — Його світло, Його свідчення! Втім, хоча Світло вони поширюють одне і те ж саме, серед них немає двох однакових. Усі різні. Кожен світить по-своєму, в міру своїх здібностей і з огляду на конкретні умови свого міста, своєї субкультури, своїх обставин. Церква — не мережа однакових забігайлівок імені Роні Макдональда, однакових у всіх містах і країнах, які вручають вам ідентичні гамбургери, в якій би частині світу ви не перебували. Кожна помісна церква, залишаючись частиною єдиного цілого, живе і поширює світло Христове унікальним чином, яке є характерним для тих умов, в яких вона безпосередньо перебуває. Писання наводить нам зразок Церкви. Вивчаючи Дії апостолів чи, скажімо, Послання до ефесян, ми відкриваємо для себе, якою вона має бути за Божим задумом, в ідеалі. Зібрання віруючих, сповнених любові Христової. Прихисток для грішників, які шукають розради. Лікарня для зранених душ. Школа поглибленого вивчення Писання. Армія, яка невпинно перемагає ворога молитвою. Місіонерська база,

П РА К Т И Ч Н Е Ж И Т Т Я що посилає благовісників у всі куточки світу. Скажіть, хто не захотів би бути частиною такої церкви? Це — те, що нам хотілося б бачити в будь-якій громаді. А що ми бачимо там насправді? Самих себе і подібних до нас! Виявивши, що церква не відповідає нашим очікуванням, можемо спробувати знайти ідеал в будь-якому іншому місці по цей бік Царства. Але куди б не прийшли, ми неминуче виявимо там себе й інших таких самих, як ми… Адже вони — такі ж недосконалі, як і ми. Маючи справу з людьми, корисно дотримуватися правила: не хочете розчаровуватися — не зачаровуйтеся! Ісус не зачарований Своїми церквами — Він вірний їм! Він знає, чого можна очікувати від них, а чого ні. Знає їх сильні і слабкі сторони. І для кожної у Нього — своє ПКО: підбадьорення, критика і обітниця. Але в першу чергу Він являє всім Себе. Він — Той Самий, Яким з’явився Іванові. «Хто тримає сім зір у правиці Своїй, Хто ходить серед семи свічників золотих» (2:1). «Перший й Останній, що був мертвий й ожив» (2:8). «…Той, що має меча обосічного» (2:12). «…Син Божий, що має очі Свої, як полум’я огняне, а ноги Його подібні до міді» (2:18). «…Хто має сім Божих духів і сім зір» (3:1). «…Святий, Правдивий, що має ключа Давидового…»

(3:7) «…Коли він відчинить, не буде кому замикати, коли ж він замкне, то не буде кому відчиняти» (Іс. 22:22). Він — «Амінь, Свідок вірний і правдивий, початок Божого творива» (3:14). Такий наш Небесний Жених.

Підбадьорення Якось жінка запитала у чоловіка, з яким прожила чимало років: «Любий, ти мене кохаєш?»

— «Угу!» — прозвучала відповідь. «А чому, ти не говориш мені про це?» — перепитала вона. «Та я ж сказав тобі, коли освідчувався. Відтоді нічого не змінилося». Хтозна, чи така відповідь задовольнила дружину? Нашим близьким потрібні наші

постійні запевнення, що вони нам, як і раніше, не байдужі, що ми так само любимо і цінуємо їх. І хоча обітниці Божі непорушні, Христос не перестає підбадьорювати нас, запевняючи: «Я — з тобою! Я, як і раніше, люблю тебе! Я знаю всі твої болі і проблеми. Я знаю твої справи, твою важку працю і стійкість (2:2), знаю про твої страждання і бідність (2:9), що ти вірний Моєму Імені, що ти не відрікся від віри в Мене (2:13), що твої останні справи більші навіть від перших (2:19), що зберіг Моє Слово (3:8). Ти бідуєш, у тебе мало сил, тебе зневажають, женуть і лають (1 Кор. 4:12-13). Ти страждаєш і виявляєш терпіння в своєму стражданні. Схоже, Христова похвала церквам слабко пов’язана з тими критеріями успішної церкви, що висувають проповідники «Євангелія процвітання». І навпаки, саме ті церкви, що за світськими мірками видаються найбільш успішними, піддаються найбільшому осуду: «Ти кажеш: “Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого”. А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!» (3:17). Світські критерії розходяться з критеріями Христа. Світ аплодує славі, силі, грошам, успіху. Ісус хвалить церкву за стійкість і вірність. Він любить її!

Викриття Не забуваймо: Вавилон упав, але ми, громадяни Небесного Єрусалима, продовжуємо жити на його території, постійно наражаючись на дві небезпеки. Перша — це гоніння, Вавилон намагається нас підпорядкувати. Друга ж — спокуси, Вавилон намагається нас заманити. «…Світ їх зненавидів, бо вони не від світу, як і Я не від світу. Не благаю, щоб Ти їх зо світу забрав, але щоб зберіг їх від злого… Як на світ Ти послав Мене, так і Я на світ послав їх», — молився про нас Христос (Ів. 17:14-18). У цих умовах Церкву постійно підстерігає спокуса уподібнитися до світу,

піти з ним на компроміс, перестати бути свідченням, втратити солоність. Утім, не менш небезпечна й інша крайність — самоізолюватися від світу і, уподібнившись до солі в герметичних упаковках на полицях церковного супермаркету, хоч і не втрачати солоності, але й сіллю землі більше не бути. Вавилон невпинно нав’язує громадянам Небесного Єрусалима свої цінності: багатство — можливість зловживати речами; владу — можливість зловживати становищем; організаційні структури — можливість зловживати людьми; мораль — можливість зловживати розумінням праведності. Сьогодні нам активно нав’язується нова «демократична» святиня — толерантність. Ми повинні бути толерантні до всього, навіть (і в першу чергу) — до гріха. Але подібно до того, як батьки можуть бути толерантні до всього, чим займаються їхні діти, тільки за однієї умови — якщо їм свої діти байдужі, — так і Ісусові за толерантність не дорікнеш: Церква Йому не байдужа. Він нетерпимий до гріхів, що проникають у неї. Більшості церков Він каже: «Маю проти тебе!» Ісус викриває церкву за те, що в ній згасає любов (2:4), поширюються неправдиві вчення (2:15, 20), існує компроміс з аморальністю (2:14, 20), вкорінюється лицемірство (3:2-3), розвивається тяга до матеріальних цінностей (3:17). Одні церкви (Сарди, Лаодикія) настільки підлаштовуються під правила і цінності світу, що перестають бути представництвом небес. Прагнення до світського розуміння успіху перетворює їх на острівці Вавилона, замасковані під Небесний Єрусалим. Вони дискредитують свідчення Христове. Немає потреби наводити приклади, як зажерливість або захист чиїхось політичних інтересів проникають до церкви і суспільство під личиною поширення Царства Божого. Інші церкви (Ефес) твердо стоять в істині, але, замикаючись у самих собі, перетворюються на християнське гетто.

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

7

КРІЗЬ ПРИЗМУ СЛОВА А результат — той самий: вони точнісінько так само перестають бути свідченням Вавилона. В інших же церквах (Пергам, Тіятир) частина людей іде на компроміс із Вавилоном, решта ж виявляє до них горезвісну «толерантність». У результаті відступники підривають свідчення Христове, а вірні потурають цьому. І жодна з цих церков не планувала бути ні релігійним гетто, ні плацдармом Вавилона в Царстві Божому! Навпаки, кожна прагнула бути форпостом Небесного Єрусалима. Але компроміс затягує. Як у байці про двох жаб, одна з яких була кинута в окріп і відразу вискочила, а друга була поміщена у воду, яка повільно підігрівалася, і там зварилася, — так само Вавилон діє не поспішаючи. Його спокуси поступово підточують фундамент Церкви; його цінності поволі, без поспіху проникають у неї, вбиваючи живий дух і живе слово. Ми в цьому світі — чужинці! Мандрівники і прибульці (1 Петр. 2:11). Нам не вистояти поодинці! Живий кубик «Лего» сам по собі, не будучи частиною того, заради чого він існує, не тільки не має сенсу, але ще і крихкий, вразливий. Лише разом ми можемо вистояти, отримуючи повчання, настанови, викриття і підбадьорення від братів та сестер. «Коли сходитесь ви, то кожен із вас псалом має, має науку, має мову, об’явлення має, має вияснення, — нехай буде все це на збудування!» (1 Кор. 14:26). Тим паче, Бог

Живий кубик «Лего» сам по собі, не будучи частиною того, заради чого він існує, не тільки не має сенсу, але ще і крихкий, вразливий. Лише разом ми можемо вистояти. будує, наставляє, викриває і підбадьорює нас через Своє Слово і Свій Дух, Який перебуває в Тілі Христовому.

Обітниця Викриття не є самоціллю. Воно лише допомагає долучитися до тих обітниць, що приготував нам Господь від створення світу (Еф. 3:11-12). «Так говорить Господь: переможцеві дам їсти від дерева життя, яке в раю Божім (Об. 2:7) і від манни (2:17), дам йому владу над поганами (2:26), дам сісти зі Мною на Престолі Своїм (3:21). Переможець не буде пошкоджений від другої смерті (2:11) і зодягнеться в білу одежу (3:5). Переможця зроблю Я стовпом у храмі Бога Мого, і він вже не вийде назовні, напишу на ньому ім’я Бога Мого й ім’я міста Бога Мого, Єрусалима Нового, що з неба сходить від Бога Мого, та нове Ім’я Своє (3:12), не змию імені його з книги життя» (3:5). …Обітниці Христові щодо майбутнього життя — надійний фундамент для життя теперішнього! Що ж пропонує Вавилон? Лише те, що ми можемо отримати тут і зараз. Вавилон приречений. Він не може запропонувати щось радісне ні «там»,

ні «потім». «Тут і зараз» — це все, чим він володіє. Тому-то щосили прагне примусити нас розміняти те, що нам не під силу втратити, на те, що нам не під силу утримати. І Писання не перестає нагадувати: не купуйтеся на привабливі пустушки! «…Коли ви воскресли з Христом, то шукайте того, що вгорі… Бо ж ви вмерли, а життя ваше сховане в Бозі з Христом...» (Кол.

3:1-4). Кожне богослужіння долучає нас до спадщини нетлінної й непорочної та нев’янучої, захованої в небі (1 Петр. 1:4). Кожне переломлення хліба — передчуття великого весільного бенкету, на якому нам уже зарезервовані місця. Втім, двом церквам (Смірна і Філадельфія) адресовані тільки підбадьорення й обітниці. Христос не пише їм, як іншим, «маю на тебе». І найбільш знаменне в цьому зв’язку те, що вони не поспішають проголосити себе єдино істинними серед церков-відступниць! Вони не таврують ганьбою і не оголошують анафеми кожному, хто не поділяє їхніх поглядів. Вони просто кличуть іти разом із ними за Небесним Нареченим усіх, хто вірний Йому, — навіть якщо при цьому їх не зовсім розуміють, відкидають, висміюють. Вони роблять це в простоті і смиренні, в бідності, маючи мізерні сили. Бо головне для них — бути частиною Божественного «Лего»; спільно поклонятися Господу і поширювати свідчення Христове. Вони — посольство небесного Єрусалима у Вавилоні. Загін миротворців, які закликають мешканців Вавилона здатися на милість Переможця, бо милість Його безмежна… Перемога вже здобута! Будьте вірні і непохитні! За матеріалами книги Сергія ГОЛОВІНА «Радість Апокаліпсису»

8

СВІЧНИК | 3, 2016

З РА К У Р С У Ж И Т Т Я

ІНСТРУМЕНТИ у руках живого

БОГА

«Люди схожі на стадо дикобразів. Ось ідуть вони засніженою пустелею, їм холодно, туляться один до одного, і цим лише завдають собі й оточуючим болю», — це уривок із монологу головного героя фільму «Доживемо до понеділка». Юнак переживав перше, та ще й невзаємне кохання, і ось який яскравий образ вклав сценарист у його вуста. Чи здатні люди бути в спільності без болю? «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім…» (Бут. 2:18), — сказав Господь шостого дня творіння. Відтак крізь тисячоліття несемо ми в собі прагнення до єдності в сім’ї, родині, утворюємо спілки, гурти, колективи, ототожнюємо себе із певною нацією, усвідомлюємо себе дітьми єдиної неньки — Землі. Якби ж не гріх, якби не збито орієнтири, якби не ця страшна невідповідність призначенню…

У

же перші діти перших земних батьків були розділені заздрощами і ревнощами, і до сьогодні історія людства — це хроніка конфліктів і воєн. Статистика свідчить, що після Другої світової на планеті Земля було лише 26 мирних днів: лише один із тисячі днів люди не вбивали один одного. Нездатність людей до єдності, доведену до абсолюту, яскраво зобразив Клайв Льюіс у повісті «Розірвання шлюбу». Пекло автор змальовує як сіре імлисте місто з порожніми вулицями. Старожил так пояснює справу письменнику, що випадково потрапив до міста: «Річ у тім, що всі тут у нас дуже сварливі. Прибуде хтось, оселиться — й одразу поб’є горщики із сусідом. За тиждень доходить до того, що поряд залишатися уже неможливо. Місця багато — всі вже пересварилися і роз’їхалися. А якщо на новому місці знаходиться сусід, то пересуваються ще далі, на околицю. Так місто і росте, і будинки один від одного

за тисячі кілометрів... Що в нас поганого? Сварливість, скажете ви. Ні. У тому природа людини. Вона й на землі такою була». Безумовно, Творець, даючи право вільного вибору людині, передбачив такий розвиток подій. Ми, чуючи про переслідування, утиски і війни, хитаємо головою, жахаємося, подумки промовляємо: «Нехай мине мене ця чаша». Та погляньмо на історію християнства у світлі виконання Великого Доручення. Жменька учнів та послідовників Ісуса Христа, уникаючи переслідувань, із провінційної Палестини рознесла Благу Звістку до всіх околиць Римської імперії. У Франції переслідування гугенотів (так називали місцевих протестантів) у 1550 — 1789 роках призвело до того, що чверть населення країни емігрувала до Нідерландів, Англії, а звідти — до Південної Африки. Утиск пуритан державною церквою в Англії став причиною їх масового переселення

до Північної Америки. Відтік продуктивної робочої сили призвів до спаду економіки країн, які «виганяли своїх дітей». У свою чергу, там, де поселялися чесні і працьовиті, сміливі і вольові послідовники Христа, розбудовувалися міста і села, зростала агрокультура, зміцнялася економіка. Так, наприклад, Капська колонія (околиці сьогоднішнього Кейптауна, ПАР) стала найуспішнішим переселенським проектом на африканському континенті. Але головне — віра в живого Бога поширювалася на тисячі кілометрів серед народів, які служили ідолам ще від часів вавилонського розселення. І, як не парадоксально, відповідальність за це лежить на всіх учасниках подій і на переслідувачах, таких як Марія Тюдор — англійська королева, що за страти протестантів названа Кривавою, чи Катерина Медічі — мати французького короля, що спровокувала Варфоломіївську ніч, і на втікачах, які заради збереження віри залишали дім, родину, майно і долали бурхливі океани. Відповідальність спільна, але нагорода буде різна. Господь у Своєму Слові залишив нам імена поганських царів Навуходоносора, Кира, які стали інструментом для виховання улюбленого, але запеклого у відступництві народу. Ми всі разом і кожен зокрема — інструменти у Божих святих руках. Хтось добровільно, усвідомлено («Ось я, пошли ти мене!»), а хтось у впертості і зарозумілості своїй («Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога!»). Навіть якщо замість єдності як блага і збудування для людини ми обираємо егоїзм, відділення, відчуження і розбрат, воля Господня сповниться, і задум Його здійсниться. Тож дав би Бог, щоб заради самих себе, заради вічної долі, ми жили, послуговуючись словами Августина Блаженного: «У головному — єдність, у другорядному — свобода, у всьому — любов». 

Наталія БАСАРАБА, церква с. Колоденка

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

9

П РА К Т И Ч Н Е Б О ГО С Л О В ’Я

Коли Ісус Христос був ще на землі, то проголосив такі слова: «…Побудую Я Церкву Свою…» Зверніть увагу, Ісус не промовив: «Побудую Церкви Свої», ні, Він чітко сказав: «Я побудую Церкву Свою!» Що це означає? Церква Христова як Його Тіло має бути єдиною. Адже вона складається із дітей Божих — синів та доньок Небесного Отця. Церква Христова єдина, тому що вона є великою сім’єю Небесного Батька. Як відомо, в жодній сім’ї немає однакових дітей. Усі народжуються різними. Навіть якщо це близнята, все ж батьки розрізняють їх. У звичайній сім’ї братами і сестрами є ті, які народилися від одних батьків. І в світі немає жодної сили, яка б могла анулювати рідню, засновану на народженні від однієї мами та одного батька. Саме те, чого не може бути в людській звичайній сім’ї, часто спостерігається в Божій сім’ї, тобто в Церкві Ісуса Христа.

ЛЮБОВ до Ісуса — запорука єдності Н ароджені від єдиного Божого Духа часто заперечують свою духовну рідню в Ньому. Тоді виникає запитання: а як же дивиться на таке заперечення Дух Святий, Який дарував їм нове життя? Чи ж не є це одним із пунктів засмучення Духа Святого? «І не засмучуйте Духа Святого Божого, Яким ви запечатані на день викупу» (Еф. 4:30). Якщо не так стається у віруючих, тоді виникає наступне запитання: яка ж велика провина перед Богом лягає на багатьох Його дітей, які не бажають визнавати один одного братом та сестрою у Христі Ісусі! В Євангелію ми маємо чудову картину єдності всіх віруючих у Христа Ісуса як особистого Спасителя — це єдина отара з Єдиним Пастирем Ісусом Христом. Якщо ми колись «усі блудили, немов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу…» (Іс 53:6), то чи ж не знайшов нас, заблукалих у цьому світі, добрий Пастир Христос і чи ж не приніс усіх нас на Своїх Божественних плечах до Свого великого стада? Якщо ми розділяємо цю істину, то яке ж маємо право заперечувати належність до отари Христової? Нехай збереже нас Бог від подібного! Мабуть, ми добре знаємо, про що молився Христос у Своїй Первосвященницькій молитві — про єдність Церкви. Чи бачимо ми сьогодні виконання цієї молитви? Чи справді Христова

10

СВІЧНИК | 3, 2016

Церква є єдиною на землі? Адже якщо взяти історію Церкви упродовж двох тисячоліть, то бачимо, що не завжди панувала єдність у Церкві Ісуса Христа. Навіть в ідеальному «апостольському» столітті бачимо відсутність єдності віруючих. Здавалося б, кому, як не їм, бути єдиними. Але ж бачимо картину серед перших християн і чуємо їхні голоси: «…Я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів» (1 Кор. 1:12). «Апостольське» століття характеризується ще більш глибоким розділенням — розділенням із питань закону та благодаті. Адже у той час у всіх церквах почали працювати прихильники старозавітного закону. Вони приносили в церкви лише суперечки та розлади. І найкращий успіх мали в галатійських церквах. Це вже були догматичні різноголосся. А що ж ми бачимо сьогодні в наших церквах? Виникають різні думки щодо віри, порядку в церкві, служіння, одягу, прикрас і т. д. Чи не засмучують щирих віруючих людей саме такі різні погляди в християнстві? Подібне засмучуватиме церкву доти, допоки ми не зрозуміємо, що єдність церкви полягає не в одних і тих самих думках і не в одних і тих самих розуміннях щодо духовних питань. А в вірі

в Одного і Того ж Самого Бога та Спасителя всіх грішних — Ісуса Христа та в єдиній любові до Нього! Саме лишень за такої віри в Єдиного Господа Ісуса Христа і щирої любові до Нього всі віруючі насправді будуть єдині, і жодні «різноголосся» не порушать єдності єдиної Божої сім’ї — Церкви Христової. Ми повинні чітко усвідомлювати, що різні віровчення залишаться до Другого приходу Господа Ісуса Христа на землю, тобто до того дня, коли Сам Христос дасть Своїй Церкві Своє єдине вірне віровчення. Ми повинні зрозуміти одну велику істину: «…ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно» (1 Кор.

13:9). Із цього робимо висновок, що ніхто із нас не може розповісти про те досконале. Апостол Павло пише з цього приводу: «Коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне» (1 Кор. 13:10). То ж в чому полягає сутність християнства і що саме може об’єднати Церкву Ісуса Христа в єдине ціле? Звісно, лише дорогоцінна Особистість Ісуса Христа! Адже Він є настільки простим для нашого людського розуміння! Його Євангеліє також є простим і доступним для кожної людини — саме воно і розраховане на освічених та простих людей.

П РА К Т И Ч Н Е Б О ГО С Л О В ’Я Апостол Павло в Посланні до ефесян пише: «Благодать зо всіма, що незмінно люблять Господа нашого Ісуса Христа!»

(6:24). Для досягнення і збереження єдності треба мати серце апостола Павла, яке вміщало всіх, хто любить Господа Ісуса Христа. Він поділяв віруючих тільки на дві категорії: на тих, хто любить Ісуса Христа, і тих, хто не любить Його. Інакше кажучи, мірилом для визначення християнина і нехристиянина в апостола Павла було лише одне — любов до Христа. Не

Зберегти цю єдність ми зможемо, «дивлячись на Ісуса, на Начальника й Виконавця віри…» (Євр. 12:2). Це ключ до істинної єдності. Коли ми дивитимемося на Господа, то зможемо побачити безліч власних недоліків, свою жалюгідність і нікчемність. Ми не зможемо звеличуватися над іншими, бути їхніми суддями. Наше серце сповниться глибоким смиренням, а де смирення — там любов і розуміння, єдність духу і союз миру. Дивлячись на Ісуса, наше серце стане здатним вміщати

ЦЕРКВИ

погляди на ті чи інші питання християнського життя, не розуміння тих чи інших духовних істин, а любов до Ісуса Христа. Отож апостол шукав у людині любов до Христа, а все інше для нього було другорядним. Отже, споріднювати й об’єднувати усіх Божих дітей повинна любов нашого Господа Ісуса Христа та любов усіх християн до Нього та один одного. Ми можемо сповідувати різні віровчення, проводити дискусії на різні духовні питання, але ж це ніколи не роз’єднає нас, якщо усвідомимо, що наш Господь Ісус Христос має до кожного з нас лише одне запитання: «Чи любиш ти Мене?» Він не запитує у нас, як саме ми розуміємо питання про Святого Духа або які погляди маємо щодо суботи, Він запитує: «Чи любиш ти Мене?»

не тільки приємних нам людей, але і досадних, у наших очах всі Божі діти стануть однаковими, рівноцінними. Ми станемо спорідненими в одній тісній Божій сім’ї, бо викуплені кров’ю, яку Ісус пролив за усіх грішників. Усе виховання Божих дітей повинно бути спрямованим на досягнення любові. Буде любов серед віруючих — буде єдність Церкви! А Євангеліє свідчить, що Церква є Тілом Ісуса Христа. «… і Його дав найвище за все — за Голову Церкви, а вона — Його тіло…» (Еф. 1:22-23). Ми розуміємо, що кожне тіло складається із багатьох членів, які не схожі один з одним. Візьмемо, наприклад, три члени тіла: око, руку і вухо. Що спільного між ними? Як зовні, так і за функціями, які вони виконують, нічого однакового немає. Але ж вони тісно пов’язані між собою головою

нашого тіла. Так само єдині і тісно пов’язані один з одним Ісусом Христом окремі члени Тіла Христового, окремі віруючі, які в цілому складають Його Церкву. Ми, члени Церкви, можемо бути не схожими один з одним та звершувати зовсім різні служіння, але ж повинні бути єдині в Христі Ісусі, тому що є членами єдиного Тіла Ісуса Христа. І Голова цього Тіла — Ісус — керує всіма його членами. Що більше ми будемо роздумувати над єдністю членів нашого фізичного тіла, то більше будемо тягнутися до єдності в Тілі Христовім! Насамкінець у світлі порушеної теми хочу звернути вашу увагу на один важливий момент у природі. Це сила тяжіння, якою володіють усі світові тіла: Сонце і планети. Не секрет, що Земля володіє великою силою тяжіння, достатньою для того, щоб тримати Місяць і змушувати обертатися навколо себе. Але Сонце володіє ще більшою силою тяжіння, змушуючи Землю і інші планети обертатися навколо себе. А тепер звернімо увагу, якою ж силою тяжіння володіє Той, Хто створив Сонце, Місяць, різні планети і Землю. Він, маючи таку силу, продовжує притягувати до Себе усіх людей та вводити їх до Своєї Церкви як до єдиного живого організму. І коли ми все ближче і ближче підходимо до Ісуса Христа, тоді зливаємось у все більшу Христову сім’ю. Отож, коли ми намагаємося бути єдині, повинні пам’ятати велику істину: що тіснішим буде єднання з Ісусом Христом, то тіснішою буде єдність серед Божих дітей. Запам’ятаймо ще одне християнське правило: що ближче ми до Христа, то палкіша наша любов до Нього. А любов володіє здатністю об’єднувати дітей Божих в єдину Христову сім’ю.  Володимир НЕСТЕРУК, пастор рівненської церкви «Відродження»

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

11

ДУХОВНА СПАДЩИНА

Джон Уеслі

Д У Х Є Д НОС НОСТІ Що таке дух єдності? Навряд чи існує якийсь інший вислів, який би розтлумачували частіше, ніж цей, застосовуючи при цьому неправильно. Однак ми бачимо, що дух єдності — це, по-перше, небайдужість до всіх поглядів. Безладні міркування тих, «…що хитаються й захоплюються від усякого вітру…» (Еф. 4:13), — не благословення, а прокляття; не друг, а непримиренний ворог істинної єдності. Людина, яка має справжній дух єдності, не кидається на пошуки своєї релігії. Вона так само, як сонце на небосхилі, непохитна в знанні і судженні основних доктрин християнства. Вона завжди готова вислухати й оцінити заперечення своїх принципів, але це не породжує сумнівів у її поглядах. Вона не стоїть на роздоріжжі, не знаючи, що вважати правильним, і не намагається даремно поєднати воєдино два погляди.

В

и, що не знаєте, якому духові належите, які називаєте себе людьми, що мають дух єдності, лише тому, що не маєте твердого переконання, а ваш розум у сум’ятті, оскільки не маєте сталих послідовних принципів, а лише бажання змішати всі погляди докупи, — будьте певні, що ви йдете неправильним шляхом і не знаєте, де перебуваєте. Ідіть і навчіться основних принципів Євангелія Христового, а потім і ви пізнаєте істинний дух єдності. З того, що було сказано, ми бачимо, що дух єдності — це не байдужість до будь-яких правил життя. Це не байдужість до привселюдного поклоніння або форми, в якій воно виражається. Така байдужість не тільки не допоможе, але і стане на заваді поклонінню в Дусі й істині. Однак

12

СВІЧНИК | 3, 2016

людина, яка має дух єдності, все збалансувавши, не сумнівається в якомусь конкретному способі поклоніння, в якому сама бере участь. Вона переконана в тому, що її спосіб поклоніння Богові є і духовним, і раціональним. Більш духовні і раціональні способи їй невідомі. Тому, не ухиляючись у той чи інший бік, вона виконує їх і прославляє Бога за таку можливість. Із цього ми бачимо, що дух єдності не є байдужістю до всіх зібрань. Це не стосується людини, яка має істинний дух єдності. Вона є прихильником свого зібрання і власних принципів. Вона об’єднана з ним не тільки в дусі, але і за допомогою зовнішніх зв’язків християнського спілкування. Там вона бере участь у всіх Божих постановах. Там вона бере участь у Вечері Господній. Виливає свою душу

в привселюдній молитві, бере участь у загальному прославленні і подяці. Там із радістю чує слова примирення і проповідь Євангелія Божої благодаті. Зі своїми улюбленими братами певного часу вона шукає Божого обличчя в пості. За ними вона з любов’ю спостерігає, так само як і вони стережуть її душу; вони закликають, втішають, викривають і будь-якими шляхами повчають один одного у вірі. Така людина вважає їх своєю сім’єю і тому, відповідно до здібностей, даних їй Богом, піклується про них і забезпечує їх усім, що необхідно для життя і благочестя. Але у той час як вона переконана у правильності своїх релігійних принципів, в істинності того, у що вірить; у той час як твердо дотримується того поклоніння Богові, яке вважає бажаним Йому, і в той час як пов’язана найніжнішими і найближчими стосунками з одним конкретним зібранням, її серце б’ється для всього людства, і вона обіймає своєю любов’ю всіх тих, кого знає, і тих, хто їй зовсім не знайомий. Людина, яка має таку любов, володіє духом єдності, так як любов сама по собі є духом єдності. Отже, розглядаючи цей вислів у точному значенні, ми можемо сказати, що він змальовує людину, яка подає свою руку

ДУХОВНА СПАДЩИНА всім, кого серце має правильні, люблячі стосунки. Вона цінує і славить Бога за всі переваги, якими Він її наділив. До них відносяться пізнання Божих настанов, біблійний спосіб поклоніння Йому і її єднання із зібранням тих, хто боїться Бога і ходить праведно перед Ним. Вона дбайливо зберігає ці благословення. Але в той же час любить усіх, хто має інші думки, інші способи поклоніння або належить до інших зібрань, але вірить у Господа Ісуса Христа, любить Бога і людей, радіє

прославленню Бога, боїться непокори Йому, уникає будьякого зла і ревна у добрих ділах. Це людина, що має справжній дух єдності, який постійно перебуває в її серці; людина, що має невимовну ніжність до людей і турботу про їхній добробут. Вона молиться про них і допомагає їм. Вона підбадьорює їх і докладає всіх зусиль у справі зміцнення їх у Господі. Вона надає їм посильну допомогу в духовних і земних речах. Ладна пожертвувати всім, і навіть своїм життям, заради них.

Д ж о н Уе с л і (1703-1791) жон Уеслі народився у 1703 році.і. Його батько був парафіяльним м священиком у Епворті, в Лінкольнши-рі (Англія). Одного разу вночі зайняввся вогнем їхній будинок. Джонові тоді ді було п’ять років. Він виявився у пастці ці — на другому поверсі палаючого буудинку, однак в останню хвилину його о витягли через вікно. Після цього мати и стала вважати хлопця «головешкою, ю, що вціліла від вогню» (Зах. 3:2), збере-женою для особливого призначення. я. Навчався Уеслі у Церкві Христа в Оксфорді. У 1725 році був рукопокладений. й 1735 року Уеслі відправився місіонером у Джорджію, але зазнав нищівної поразки. Його неготовність була виявлена найпершого ж дня після прибуття в Америку, і зробив це один із моравських пасторів. Він сказав: «Брате мій, я спочатку повинен поставити тобі запитання. Чи маєш ти свідчення в самому собі, чи Дух Божий свідчить твоєму духові, що ти — Божа дитина?» Я був здивований і не знав що відповісти. Він помітив це і запитав: «Чи знаєш ти Ісуса Христа?» Я задумався, а потім відповів: «Я знаю, що Він — Спаситель світу». «Правильно, — відповів пастор, — але чи знаєш ти, що Він спас тебе?» Я відповів: «Сподіваюся, Він помер, щоб спасти і мене». Пастор лишень додав: «Чи знаєш ти себе?» Я відповів: «Так, знаю». Але, боюся, це були порожні слова. Щоденник. 7 лютого 1736 року. На час повернення до Англії в 1738 році Уеслі ще більше усвідомив свою духовну потребу. «Я поїхав в Америку, щоб навертати індіанців, однак, хто б навернув мене!» Та звільнення було близько. Увечері я неохоче вирушив до будинку на вулиці Олдерсгейт, де хтось читав передмову Лютера до Послання до римлян. Коли він читав про зміни, які робить Бог у серці через віру в Ісуса Христа, я відчув, як у моєму серці стало надзвичайно тепло. Я відчув, що вірю в Христа, тільки в Христа, заради свого

Д

Народе Божий, поміркуй про це! Якщо ти вже знаходишся на цьому шляху, залишайся на ньому. Якщо ж ти йшов не цим шляхом, слава Богові за те, що Він скеровує тебе в потрібний напрямок! І тепер виконуй призначене тобі царським законом вселенської любові. Стережися, щоб не почати хитатися у своєму судженні чи обмежити його, але зберігай збалансований стан, укорінюючись у вірі, дарованій святим; зміцняйся в істинній любові, що об’єднує, доти, допоки вона не поглине тебе навіки! 

спасіння. Я був переконаний, що Він забрав мої гріхи, — навіть мої гріхи! — і спас мене від закону гріха і смерті. Щоденник. 24 травня 1738 року. Традиційно цю подію вважають наверненням Уеслі. Ймовірно, що і до цієї події він був вірним християнином упродовж певного часу. Новим елементом лишень стала впевненість у спасінні. (Цікаво те, що батько Джона, який походив з нонконформістської сім’ї пуритан, будучи на смертному ложі, сказав синові, що найсильнішим доказом на користь християнства є внутрішнє свідчення Духа Святого). С Для багатьох в англіканській церкві твердження такої впевненості здавалося досить нескромним. Однак для Уеслі це стало «справжньою підставою християнства» і «головною доктриною методистів». Тоді був час серйозного морального і релігійного занепаду в Англії. Невір’я стало модним, і багато хто з священнослужителів займався порожнім моралізуванням. Проповідь Уеслі та інших представників євангельського руху, або «методистів», як їх стали називати, прозвучала як церковний набат, люди почули заклик повернутися до Євангелія — Благої Звістки спасіння в Ісусі Христі. Коли доступ до церковної кафедри для них був закритий, спочатку Вайтфільд, а потім і Уеслі, в 1739 році, стали проповідувати просто неба. Обставини підштовхнули їх до найефективнішого способу євангелізації людей, багато хто з яких взагалі не відвідував церкви. Євангельські проповідники стали проголошувати Слово Боже на ринкових майданах і всюди, де виявляли бажання їх слухати. «На весь світ я дивився як на свою паству. Інакше кажучи, де б я не був, своїм неодмінним обов’язком вважав звіщати всім охочим радісну звістку спасіння». Іноді, особливо в перші роки, його зустрічали вороже, були випадки, коли Джона Уеслі намагалися побити камінням. Однак він продовжував наполегливо працювати і проповідувати просто неба навіть у віці 87-ми років, незадовго до своєї смерті. 

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

13

П РА К Т И Ч Н Е Х РИ С Т И Я Н С Т В О

Які почуття охоплюють вас, коли дивитеся на сучасний стан християнського світу? Збентежені? Сумуєте? Розчаровані? У відчаї? Якщо це так, то я цілком поділяю ваші хвилювання. Адже в наш час тисячі церков, об’єднань, конфесій, деномінацій і релігійних груп із відверто аморальними життєвими принципами позиціонують себе християнами, безсоромно голосячи при цьому про свою відданість біблійному вченню Ісуса Христа. Ви теж остерігаєтеся, щоб не заблукати в лабіринтах віровчень, боїтеся схибити з вузької Христової дороги і бажаєте знати, в чому полягає найважливіша потреба справжнього християнина XXI століття? Тоді нам з вами по дорозі.

У СПІЛЬНОСТІ З БОГОМ Н

УСУВАЙТЕ ПРИЧИНИ, ЯКІ ВЕДУТЬ ДО РОЗБРАТУ

емає жодної таємниці, ця важлива істина неодноразово повторюється в застережливих словах люблячого Спасителя: «…Стережіться, щоб вас хто не звів!», бо «постане багато фальшивих пророків, — і зведуть багатьох» (Мт. 24:4;11). Саме це прохання про збереження тих, хто вірує в Нього, Господь Ісус висловив у молитві до Отця перед хресними стражданнями як найбільшу потребу Своїх послідовників, куплених ціною власної крові. Він добре знав, що недостатньо дорого надбати учнів, важливо ще зберегти це дорогоцінне надбання, тому, залишаючи цей світ, і прохав Небесного Батька: «... заховай в Ім’я Своє їх, яких дав Ти Мені...» (Ів. 17:11).

Як стерегтися, щоб не бути зведеним? Для того щоб зберегти Своїх вірних, Господь передбачив дві надприродних дії.  Відділити їх від злого світу гострим обосічним мечем Божого Слова: «Не благаю, щоб Ти їх зі світу забрав, але щоб зберіг їх від злого. Не від світу вони, як і Я не від світу. Освяти (відділи) Ти їх Правдою! Твоє Слово — то Правда» (Ів. 17:15-17), адже «...кожен, хто чинить гріх, той раб гріха» (Ів. 8:34).  Заховати тих, хто найбільш віддано любить Його, поєднавши їх з Отцем і Сином через Духа Святого: «Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього» (Ів. 14:23); «...заховай в Ім’я Своє їх,.. щоб як Ми, єдине були!»; «...щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я — у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, — щоб увірував світ...»; «...щоб єдине були, як єдине і Ми»; «Я — у них, а Ти — у Мені, щоб були досконалі в одно...» (Ів. 17:11, 21–23). Цю саму істину духовної єдності Він пояснив

14

СВІЧНИК | 3, 2016

на прикладі винограду: «Я — правдива Виноградина... ви — галуззя! Перебувайте в Мені, а Я в вас! Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть... і всохне» (Ів. 15:1, 4–6). «А хто Його заповіді береже, той у Нім пробуває, а Він у ньому» (1Ів. 3:16). Вам знайомі ці істини з Писання, але Ви не розумієте, чому ми говоримо про єдність із Богом, коли мова йде про проблеми єдності в церкві? Відповідь дуже проста: даремно лікувати єдність у церкві, якщо її немає з Богом, бо те, що руйнує єдність людини з Богом, одночасно руйнує і єдність серед християн у церкві. А цією страшною руйнівною радіацією є присутність гріха в житті віруючої людини. Сутність людини складається з тіла, душі і духу. Дух як орган Богопізнання у невідродженій людині мертвий, нею керують душевні поривання. Під час покаяння Христос воскрешає і оживляє наш дух, і тоді він набуває здатності володарювати над усією сутністю людини. А тепер через призму Божого Слова поближче довідаємося про гріх! Згідно з Римлян 5:12, гріх описується як єдине ціле, а людина триєдина. Якщо гріх уразив усі три складові людської істоти, тоді і виявлятися в її житті він буде у трьох формах. Апостол Павло говорить, що гріх ввійшов у світ через непослух (Рим. 5:19). Непослух не є гріхом тіла, це — гріх внутрішньої людини. Оскільки до гріхопадіння над істотою людини володарював дух і вся людина схилилася на злочинний крок, згідно з Римлян 5:18, насамперед провина лягає на керівний центр — дух людини. Коли сатана провів бесіду з Євою і прихилив її до гріха, в її серці запалало пристрасне бажання, жага скуштувати заборонений плід. Це бажання є гріхом душі. А коли вона простягнула руки до дерева, зірвала і вкусила цей плід, вона здійснила гріх

П РА К Т И Ч Н Е Х РИ С Т И Я Н С Т В О у тілі. Отож Єва здійснила трьохетапний гріх послідовно. Але сила гріха і його наслідки виявилися для Єви і Адама рівнозначними. Ми жахаємося, коли бачимо чи чуємо про вбивство людини людиною, про блуд, грабіж і інші фізичні злочини. Ми їх вважаємо найстрашнішими, найжахливішими і великими. З нашої точки зору, воно так і є — це найгрубіші, найнелюдяніші і наймерзенніші гріхи. Але якщо поглянути в корінь речей, то гріх має величезну силу, і стійкість не у сфері тіла людини, а в сфері духу і душі. Він починає працювати звідти. Його корінь ховається в глибині людського єства. Бог побачив гріх, який робив Каїн у серці своїм до того, як він підняв руку на Авеля (Бут. 4:3-7). Адам і Єва побачили цей гріх тоді, коли Авель був уже мертвий (Бут.

4:8). Значить, вбивство було наслідком. Причиною ж було засмучення, яке перемогти Каїн не зміг. Причиною всіх беззаконь молодшого сина були прагнення незалежності, норовливість, свавілля, любов до світу (Лк. 15:11-13). Тепер спробуймо зробити можливу класифікацію деяких гріхів на основі Слова Божого. Гріхи тіла: вбивство, блуд, розпуста, перелюб, здирство, безстидство, ідолослужіння, крадіж, лихослів’я, обман, неправда, суперечки, сварки, нечистість. Гріхи душі: пожадливість, пристрасті, злість, підступність, заздрість, лихі думки, невдячність, лестощі, лицемірство, зажерливість, користолюбство, помста, образа, кривда, зловтіха, жадібність, скупість. Гріхи духу: пиха, лукавство, невірність, гордість, віра неправді і прийняття її за істину, непослух, бундючність, зарозумілість, манія величі, свавілля, зухвалість, хизування, звеличування, лінощі, жорстокосердність, впертість, самовиправдання, самонадіяність, єресь, богозневага, страх, смуток, відсутність любові, погордження владою, відсутність спільності, відчуженість, безмолитовність, гнів, безвір’я, сумнів, відсутність миру, неспокій, нетерпеливість, немилосердність, грубість, нестриманість. Ось ці вчинки є порушниками святої єдності з Богом та в церкві! Ви побачили себе в дзеркалі Божого Слова? Для земного життя цілком достатньо людині не допускати гріхів тіла, і можна як-небудь прожити до смерті. Для небесного життя потрібна святість (Євр. 12:14). «…Але за

Святим, що покликав вас, будьте й самі святі в усім вашім поводженні, бо написано: “Будьте святі, — Я бо святий”» (1 Петр. 1:15-16). Погляд з пожадливістю залічується в гріх (Мт. 5:28). За всяке пусте слово доведеться дати відповідь (Мт. 12:36). Ось чому ми повинні шукати корінь, щоб викорчувати це зло, а не відкидати тільки плоди, які на ньому ростуть. Яке ж щастя, що існує можливість покаятися! За прощенням гріхів повинно слідувати очищення сумління. Нечисте, осквернене чи спалене сумління подібне до несправної пожежної сигналізації, яка замість того щоб сприяти збереженню будинку від вогню, навпаки, сприяє його знищенню, не повідомляючи про небезпеку. Християни з недобрим сумлінням, зневажаючи Бога своїм життям, подібно до Гіменея та Олександера, неодмінно розіб’ються у вірі та потраплять під владу сатани (1 Тим. 1:19-20). Як перевірити своє сумління? Бажання в усьому поводитися чесно свідчить про добре сумління християнина (Євр.

13:18). За очищенням сумління йде очищення душі (1 Петр. 1:22), а потім — очищення духу (2 Кор. 7:1). «Царство Небесне подібне до розчини, що її бере жінка, і кладе на три мірі борошна, аж поки все вкисне» (Мт. 13:33). Впроваджене у нашу сутність Адамове єство, стара наша людина, уособлює гріх, що в нас живе, і порятунок від нього досягається через скидання старої і одягнення в нову людину в Христі Ісусі (Кол. 3:8-9). Тільки співрозп’яття з Христом дарує нам звільнення від гріха, вихід із цього полону. Ті, хто недооцінює гріхи духу і душі, є обманутими самі собою. Справжня зустріч із Христом завжди творила переворот у серці людини, і людина зрікалася себе та повністю віддавалася Господу. Бог творив над нею Свою роботу, звільняв її від гріха, освячуючи і використовуючи на Своє діло. Отже, для того щоб перебувати в єдності з Богом і сприяти єдності церкви, ми, всі віруючі, повинні пережити на досвіді вибавлення від гріхів тіла, душі і духу. Закваска, якщо дійсно покладена у всі три міри муки, не перестане працювати доти, допоки не вкисне все тісто. Якщо хто не перебуває у Христі, він засихає (Ів. 15:6). Давайте подивимося, як йдуть справи у нас. Чи не перестала закваска працювати в нашому серці? Надзвичайну важливість питання єдності християн визначають слова Ісуса Христа: «Кожне царство, поділене

Даремно лікувати єдність у церкві, якщо її немає з Богом, бо те, що руйнує єдність людини з Богом, одночасно руйнує і єдність серед християн у церкві.

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

15

П РА К Т И Ч Н Е Х РИ С Т И Я Н С Т В О

Незважаючи на величезну роздрібленість церков і деномінацій, жива Церква Христова була і залишиться єдиною.

супроти себе, запустіє. І кожне місто чи дім, поділені супроти себе, не втримаються» (Мт. 12:25). Водночас Він також авторитетно заявив: «…побудую Я Церкву Свою, — і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18). Саме ці слова Спасителя дають нам підставу твердо вірити, що незважаючи на величезну роздрібленість церков і деномінацій, жива Церква Христова була і залишиться єдиною. Господь у всій повноті здійснив усе для того, щоб Його Церква була єдиною, що описав апостол Павло: «Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрищення, один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, через усіх, і в усіх нас» (Еф. 4:46). Наша відповідальність за єдність Церкви Христової описана так: «Отож благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру» (Еф. 4:1-3). На початку свого звернення апостол Павло вживає дуже потужний вислів — «благаю вас», чим підкреслює надзвичайну важливість збереження єдності духу серед християн. Отже, щоб мати єдність у церкві, передусім ми маємо з усією відповідальністю ставитися до нашого повсякденного життя і «поводитися гідно покликання, що до нього покликано» нас! Що ж це за покликання? «…Будьте святі, Я — бо Святий» (1 Петр. 1:16). Сам Творець Всесвіту, Цар царів, Господь і Спаситель Ісус Христос покликав нас у «Своє Царство і Свою

16

Володимир ЧЕКЕРЕНДА, пастор церкви смт Квасилів

Запашний аромат любові

Псалом Давида 132 О, як добре і як гарно, коли брати живуть разом! Це, наче миро на голові, що стікає на бороду Аарона, що стікає на поли його одягу, наче роса Аермона, що опускається на гори Сіонські. Адже там Господь заповів благословення і життя навіки.

славу» (1 Сол. 2:12). Та зараз Його Царство знаходиться «всередині нас» (Лк.

17:21), воно — «праведність, мир і радість у Дусі Святім» (Рим. 10:17) і наше практичне життя має бути гідним цього найвищого для людини покликання, бо невідповідність покликанню негайно перетворює людину на негідника — руйнівника єдності Церкви Христової. Текст конкретно закликає не до абсолютної єдності за будь-яку ціну з усіма, хто називає себе християнином, але до єдності духу, тобто єдності в Дусі Святому, яку можуть мати тільки народжені від Духа. Звертаючись до Тимофія апостол Павло так описує складові духовної єдності: «…тримайся правди, віри, любові, миру з тими, хто Господа кличе від чистого серця» (2 Тим. 2:22). Присутність гріха в житті християнина призводить до втрати єдності в розумінні Писання через бажання виправдати свій спосіб життя, понижуючи стандарти Божої науки, що, в свою чергу, ще більше поглиблює розділення (1 Кор.

1:10-13; Рим. 16:17). Правильне розуміння Слова Божого під керівництвом Святого Духа та неухильне Його дотримання — запорука перебування в правді Христовій та єдності духу. Тому всі сили диявола спрямовані на фальшування, перекручування Божого Слова, в тому числі і через поширення лжевчень, ліберального богослов’я, так званих «нових перекладів» Біблії та інше. 

Пригадайте, коли ваші діти були ще маленькими і ви їздили на відпочинок. Мабуть, не один раз радість вашої поїздки затьмарювалася наріканнями дітей, які сиділи на задньому сидінні і постійно скаржилися: «Тату, він до мене чіпляється». Або: «Мамо, вона не хоче ділитися зі мною!» Якщо вам доводилося відчувати щось подібне, то можете собі уявити, як почувається Бог, коли Його діти сваряться і скаржаться один на одного. Наша єдність є вкрай важливою в Божих очах. Христос молився, «щоб були всі одно… щоб увірував світ, що Мене Ти послав» (Ів. 17:21). А учням, які зайняті постійними суперечками, Він залишив заповідь взаємної любові та служіння: «Любіть один одного!..» (Ів. 13:34). Слід також зазначити, що серед семи речей, які Бог особливо ненавидить, знаходиться «свідок брехливий, що брехні роздмухує, і хто розсіває сварки між братів!» (Пр. 6:19). Тому й не дивно, що псалмоспівець, розмірковуючи про те, як добре і приємно жити братам разом, каже: «Це, наче миро на голові, що стікає на бороду Аарона, що стікає на поли його одягу». У стародавні часи оливу помазання змішували з пахощами, що поширювалися навколо помазаного запашним ароматом. Нехай же єдність, народжена нашою любов’ю і взаємним служінням, наповнює своїми пахощами наші сім’ї і церкви. 

СВІЧНИК | 3, 2016

ДУБЕНСЬКИЙ БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД

ДІМ МИЛОСЕРДЯ «ДОБРОТА»

ТРИМАЙТЕСЯ ОДИН ОДНОГО

Б

агато років учені не могли зрозуміти, як вдається рудим африканським мурашкам, тіло яких важче від води, вижити під час повеней. Як цілі колонії можуть утворювати собою плавучі острівці, тижнями залишаючись на поверхні? Стаття в газеті «Лос-Анджелес Таймс» розповідає, що інженери з Технологічного інституту Джорджії виявили, що крихітні щетинки на тілах мурах здатні утримувати бульбашки повітря. Це дозволяє комахам, що потопають, стати легшими від води, якщо вони тримаються один за одного. Новий Заповіт часто нагадує про те, наскільки важлива єдність у духовному виживанні тих, хто вірить в Ісуса Христа. Апостол Павло пише, що ми не повинні бути «малолітками, що хитаються й захоплюються від усякого вітру науки…» І додає: «Щоб були ми правдомовні в любові, і в усьому зростали в Нього, а Він Голова – Христос. А з Нього все тіло, складене й зв’язане всяким допомічним суглобом, у міру чинності кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе любов’ю» (Еф. 4:14-16). Поодинці потонемо, але, тримаючись один за одного і зростаючи разом у Господі, ми подолаємо будь-яку негоду. 

Я

кщо Ви хворієте і потребуєте догляду, якщо у Вас немає близьких і рідних людей, які б змогли Вам надавати необхідну допомогу, немає належних умов для проживання хворої людини, запрошуємо Вас до нашого дому милосердя.

Зі свого боку ми зробимо усе, аби Ваше життя було щасливим на схилі літ — тож Ви матимете гарні умови проживання, необхідну медичну допомогу, смачне і корисне харчування. Поряд із домом милосердя розташований молитовний будинок, де Ви зможете збагачуватися і духовною їжею. Працівники надаватимуть Вам різнобічну допомогу як фізичну, так і духовну.

За інформацією звертайтеся за тел.:

(050) 217 34 47 та

(03656) 232 41 Іван Федорович Швець

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

17

А К Т УА Л Ь Н О

À Í Â Î Ê Ð Å Ö

ÒвÙÈÍÀ

і — це Поділ у церкв а лі лема, яка дед болюча проб х кає у сучасни частіше вини ного боку, церквах. З од обування це шлях випр іблійним на вірність б з іншого — принципам, а на, що глибоко невигойна ра ове Тіло. ятрить Христ міцну будує Те, що Бог по е здолають Церкву, яку н а, знаємо не ворота пекл він диявол. Тому лише ми, а й чи ю сі є церкву, усіляко атаку братів і розбрат серед ає, и єдності нем сестер. А кол го о н ів ати нищ найлегше завд домагається удару, чого й дських. ворог душ лю кві Христовій Цер Тож як дати м підступам відсіч лукави сатани?

ми як виШлях, яким у погзу м ін н я о р о еп я Божої пран о озбіжності о л л ш ду мо мо гро і дл ан ує жого н и к м о м о к Б и р у я ед от р тт я се оскільки Ісус рийн лядах а (Дії 15:36- ці, має значення, часів щодо п к з ар е два М щ я и л ал те и г і гроші — о овно Б ух народу існув лів. Одна з дого служ о д щ е , щ ав и л сказ служать ни бу сто світі, яким ішити 40). Тоді во р в перших апо о і ви п к ар я а , од и щ и сп ал в го го я і для слуі не зн як і ра- люди (Лк. 16:13). Грош причин цьо о наш розум незрілими г, о Б е л А у. атись як щ еречк ними і жіння повинні отримув лягає в тому, ий свою суп ад н ен я аж вс ур ви и та ост й як віддяка е ніше, змил недосконали вувати їх у для служіння, а не аш о н , ст и м р о о н к и ч ви м ив го працю. В гріхом. Таки телю за йо шля- продовж и е го уж о Й сл і га о е не тягтим інні. розуміння Б іжності від- такому випадку ц віддячити Павло служ зб . о м р и і ен од ш ін р Однак хів є недове иго народу за собою обов’язку за по, тепер бач серед Божо ож ся т ть ю «О ва годи, е: ю. Послуга бу ц ви аж у ї к ав о а н , од і» ас тв ал вл ер к и ж рад олах не у дзер е тому, що за ати прагнуть побу- слугу в церковних к ч мо ми ніби а «н — і т іл ь к и бр еклад » домінуючі в церкві. н ад ає ть ся . «Усе , щ о сподеіншому пер ло во ск е ст н ар ль ц да е н Го ас е га лася на чините, робіть, немов крізь тьмян Тому коли ми дувати вл ква розділи твуйте ер . ер ц 2) ж а і :1 і к ьк 13 я сл ес и р. ф ч (1 Ко в тому ісля того », и Божу Е п , іт … , м ві ій зу ц о ак уж зр р те сл іння іч ф инамагаємося ти, і виконуй ти. у а ц ія х, безл через корисл ш т о в, и к и с ш х и и л н за із волю в р :30). Димас, і розподіляйте кош бути Павло їх о ще ійшин (Дії 20 няття може ар й и ст р ь сп ст значити, щ е ві лишив за за аш ти н то бу а, л і ар н В ав н П ви к івни кремлюми по Бо- співпрац що шукав чогось, що ранні апостоли відо різним. Усі ед ер п я н му ирен вного слунас його, то сповнені см ові — мож- вали питання ду хо д іт ві св го е о н ч , ан и м нат ита та молитви гом, щоб піз ле це зовсім не було пр знання і по жіння, проповіді ви о аб і, ш А у фінансів. , гро их хоче Господь. ння розподіл ими від і жити, ливо або особист та н , и н п ів і ви ат о р п б и ед м сер ж лежн означає, що б не бути за ь, це слулі. Якщо вага овників (2 Tим. 4:10). Те о во Щ ї о ож Б и ід питан не розуміюч сьогодні. більше посл фінансових едбувається і ем прагнемо ц и ві р е ут се вірено сповн м б са до ім ь о вс ут до л и ж бу м де о я м ве н и е ін р д ж п , ам е и якон . гові, ц Д в і сф ер ред христи- ним Святого Духа ди о, як і коритися Бо ті й удосконаленсе ті ос н ж бі ос бачим основні роз е гроші і духовної зріл ожої волі. Сьогодні ми івників, — ц ац р п Б х я и а. н к іті, так і в реін тв сь св ц м н у и ня розу ітичном о керівн ол ід ер ів є я ог п л в вн ед ко р ер се ц ються «ління Нез р іл іс ть ня коштів та лігійному, з’явля ностей і пита ен іж дж зб хо о р ад н н и я ч и рай танн ають для себе однією з пр ри», які вбач истання є вк і Варнава Пи р о де о л к ав ви П ожлии го о л р о фінансові м тву. і к розділень. К апостолами, вони їх муд и ел в ми жливим. и керівниц були молоди після того ва вості завдяк поділилися,

Р

18

СВІЧНИК | 3, 2016

А К Т УА Л Ь Н О

нює для Чого ливальні з а осіб забруд іння іни сп р к уж й и и в сл к і я ті ач ар ешень в де- перед шини є пер м. ро Сандея А . Такі старій ньої роботи, наш розу ва йде про спільну м и ш матеріали п тя ун од мо М сп а и р Го л и о я м К и дл бити це ладжу, Волод оповідників шкодою і життєвим можемо зро акові ен и іл м ад у, н і от р б і о п н н ва - р на та інших , хто має од які обдаро вони можуть бути ефек льки з тими на важливі пидостатку», , ті . ом ія я л ід н ге св ін ан до уж в «Є ву ших видах сл яди з нами першочерго али вище. тивними в ін ли дали нам пра- погл поставили за ен ач кі ми згадув якщо не аг я о зб , я е ст н о ьн н ап та ал і н я со ус Іс уванн мету пер сові двоє разом, ок для наслід в на фінан і «Чи йдуть — ах вильний зраз с 3:3). ер ня та впли сф х казани ились?» (Амо ев ов щ ум ви езначен ох н б . о и поток біжностей н нас пови ого в оз н в із р о о к ен ат ер аг ож ц Б к х , що оувати їх, У питання ми хочемо п ожемо ігнор пови- це те о м щ ож и к к м я , і та и и і, ат н м ами, чиї лідув . керівництва разом із брат що на- нас вітну церкву чи , ю за м ю о во к о ац н р аз п зр ти ва ізняютьати нні йти за овіті, а буду звичайно, м и погляди несуттєво відр ап о, З у ем м ж о во м о Н и М еним ні питання є ведений у и повинні усіма народж , хто ся. Але вищезгада з ер я ід н л і ан вн ув к ко и саме: цер к ор- спіл навіть з тим ими. ої церкви я ри людьми, о ією з основн е можемо йти навіть ц зг зи о ап будувати св м й ю о за н аш ен н и л ч М із ен ен , р о м іс , ганізм, де кож інням у міру не згод нь, за умови н а н а й м е н ш и й ко м п та и п х и н уж да га сл в. основні ється своїм того вищез мають чисте серце (ди а йде про вя в о С м д ві и л о го к о и ан жає і в Слові о вон дару, отрим и, викладен лія поперед на чолі щ п іб я и Б н ц н ). ан и р р 22 б п 2: зі . к щоб результаті 2 Tим Духа, а не я вас, браття, у. Якщо в уховні лім ж Д о . ю ж ю о о га Б н ла ь ди «Б т ю кої безни нас: з однією л прийняття та деякі тих, хто чи о навчати ся го н о и й ті ал аш іг н ос п ер і ат н н н ії ос ц дери пови чи їх ви ення проти місної пози то ми дей, приводя ди розділення й згірш те компро , ай ас к н и ь ун і ат , ш ю молодих лю ся л и навчили ати зал і молоді р ц ви б ої об і піти. щ як ев , , їм и од ті ук сп ос ать Го до зріл озволити а себе д н уж і сл н ти н е я н ви вз і о п ак во о т асмати їх могли поступ авло закликав їх, бо исту, але вл овинні три р п Х е у н ус и Іс М у П а ом т Кожен керівництво. и молодих лю- наш ни добрими компромісу. и, чи во ю у; о ев ін ц ер ат ч я ч ц у р ат Тимофія нав б навчати інших ном и зводять се ). із них повинен вибр пови ими словам гл н 18 м о р 6м хо га :1 і я к л 16 я ш й . , и й м и н де озавіт він піт их» (Ри в н е о ч н уш хо е ву од Ц т іс . ос 2) вн у р к п нні по Божом Сло (2 Tим. 2: е, на жаль, та ном, ми пови з вірую- ного послуху л в и А ч . у я м н іс и м ін к о Та р уж мп ня ьшлях сл шляхом ко и спілкуван  не хотів звіл и ат ч л к , х. и ау и я С к ун н н еч ар та тю ц ер и к п само я ожого кають суп их важливих на користь Б и, які викли , мають так ві к ер ц у нити свій трон ида (1 Сам. 18:8), чим іл Й под Дав Петро СИВИ просувають о у будье хт н і о хт помазаника я н і, ст ен о звинувач ів сучасн є багато саул ся від своїх тронів дух ти я л хоче відмов пними собою і підсту іж м і ст ви на у не -віч, Йосип б будувати стін у звів їх віч-на на мене ов зн д ло го мували були б братами. Коли авши: «Ви заду аз ск тішав їх, і , їм в ти п прос добре… І він по осунки на е т ав м ду . Ст ззло; та Бог за (Бут. 50: 20 -21) їхнього серця» до в ля ов ом пр астала свобовідновилися. зруйнована. Н ла бу а ін дуваст ка Берлінсь Якщо ми побу . ів уз др та ей нехай ня сім ю та іншими, да і возз’єднан бо со іж м лу і поді почати ли стіни гніву Бог допоможе відновруйнувати їх,  ь. люючи єдніст

І Т С И В А Н Е Н ІНУ З Р У Й Н У Й С Т стали назву

ої війни ді ої ово гої світов і дероки після Дру ц й час світов ки в це ьки , оскілььк а» ість йн ен ві уж на пр од «хол оєння, а на роє ли озбр ва 61 чу 19 пи ні ко рп на се и жав довваана в до бу по а, ін ст ка во ї інсь с мвол тліючо як си зростала. Берл айже 30 років як що ам о оголошено, бууллло року, простоял ада 1989 рокуу б ю но оп тиссяя між схід суваати рожнечі. 9 лист ь вільно пересу г го но ут ж наст уп доввж одо род громадяни мож ами Берліну. Упро ин ст ча ою н на а дн в . ова і захі онто повністю дем ла мося, яяк бу дууєєм а ін оввіід до ст и року ідей м д ов зп ро х ни іт и а, продали о ип Із старозав а Якова, Йос рх іа тр па на си ип не став осип Йос улюбленого 37-50). Однак . ут (Б о тв бс брати у ра

Р

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

19

АЗБУКА СТОСУНКІВ

У РИТМІ ОДНОГО П

авло відкриває, що шлюб — не просто мирне співжиття чоловіка і дружини, це значно більше. Шлюб є відображенням стосунків Христа і Церкви! Шлюб — це сильне свідчення про Христа, Його святість та величність серед брудного та мінливого світу! Тому шлюб — це не просто моя власна справа. Християнський шлюб — це репутація Самого Ісуса Христа! Роздумуючи над текстом Ефесян 5:22-33, очевидними є ключові обов’язки як чоловіка, так і дружини. Однак хочу зосередити вашу увагу на ролі чоловіка у сім’ї: «Чоловіки повинні любити дружин своїх так, як власні тіла, бо хто любить дружину свою, той любить самого себе. Бо ніколи ніхто не зненавидів власного тіла, а годує та гріє його, як і Христос Церкву» (Еф. 5:28-29). Христос забезпечує Церкву духовною їжею, теплом і комфортом. Безперечно, і чоловік, і дружина мають прагнути досягати гармонії та єдності, але, на мою думку, чоловік несе значно більшу відповідальність за таку важливу складову шлюбу, як духовна єдність! Він той, хто покликаний відображати Христа в стосунках шлюбу. Тому загострю вашу увагу саме на ролі чоловіка у цій сфері!

Єдність через духовне годування Передусім, чоловік — це той, хто має виявляти ініціативу в духовних речах. Чоловік покликаний забезпечувати духовною їжею свою сім’ю. Щоб дати комусь, — потрібно мати самому. Тому чоловік має палко шукати Бога! Якщо ти сам годуєш душу Словом Божим, то неодмінно буде бажання годувати також дружину і дітей. Чому сьогодні так багато чоловіків не є ініціаторами духовного життя своєї сім’ї? Тому що самі порожні!

20

СВІЧНИК | 3, 2016

Сучасне суспільство починає потроху забувати роль сім’ї на землі і її Засновника. Диявол успішно використовує усілякі методи, аби лишень спотворити справжнє призначення сім’ї, викривити ролі чоловіка і жінки у ній. Апостол Павло в Посланні до ефесян пояснює це тим, що ми постійно перебуваємо у боротьбі із силами зла (Еф. 6:12). Коли на розділ вище він відкриває сутність християнського шлюбу, то зазначає: «Ця таємниця велика, — а я говорю про Христа та про Церкву!» (5:32). Чоловік повинен вставати раніше від усіх вдома. Він повинен мати час для особистого читання Писання та молитви. Він має виявляти ініціативу для проведення сімейної молитви регулярно — це можна назвати як завгодно: сімейна молитва, спільне поклоніння, сімейне читання Біблії і т. п. Ще одна важлива річ у шлюбному житті — спільна молитва удвох із дружиною! Неможливо мати гармонію та єдність в усіх інших сферах, якщо відсутня духовна єдність!

Єдність через духовний захист Духовні небезпеки, що чатують на сім’ю в наш час, — численні. Тому чоловік має щоденно молитися за свою сім’ю: «Не введи у спокусу, але збав від лукавого». Молитва голови сімейства має неймовірно велике значення! Згадаймо Йова, який регулярно молився за своїх дітей та приносив за них жертви. Отже, чоловік має бути ініціатором молитви за дітей як особистої, так і спільної з дружиною!

Що повинна включати спільна молитва за дітей  Передусім слід молитися про глибоке навернення наших дітей до Христа. Ми маємо розуміти, що вони народжуються із зіпсутими гріхом серцями і їм потріб-

не викуплення та навернення до Бога!  Також ми маємо благати, щоб діти мали Богоподібний характер. Молячись про це, ми повинні розуміти, що лише дисципліна в дусі Христа та Писання здатні прищепити нашим нащадкам благочестиві риси характеру!

АЗБУКА СТОСУНКІВ

СЕРЦЯ  Важливим моментом у молитві за дітей є прохання про їхнє покликання в житті: ким вони будуть, яку матимуть кар’єру, у що вкладатимуть своє життя. А ще ми має молитися за майбутнього подружнього партнера. Скільки біди пережили батьки через проблеми дітей у шлюбі. Тому молитва про це повинна бути невпинною!  Спільна молитва за дітей неабияк об’єднує подружжя! Тому це потрібно практикувати регулярно. І саме чоловік має бути ініціатором подібної молитви!

Єдність в емоційній сфері У Посланні до ефесян 4:26-27 апостол Павло говорить: «Гнівайтеся, та не грішіть, сонце нехай не заходить

у вашому гніві, і місця дияволові не давайте!» Спалахи гніву, неконтрольований гнів — це широко відчинені двері перед дияволом. І він зайде через ці двері, щоб глибоко вразити дітей та подружні стосунки. Тому від чоловіка очікується, щоб він перший виявляв ініціативу, коли мова заходить про примирення. Зовсім не хочу сказати, що жінкам не потрібно просити пробачення. Однак повернімося до стосунків Христа і Церкви. Хто ініціював створення всього нового? Хто знехтував комфортом заради Церкви? Хто на Голгофі виявив милість? Хто першим прийшов до Петра, коли той відрікся тричі? Хто неодноразово повертався до нас із прощенням, пропонуючи відновити порушені стосунки? Тому, чоловіки, ми маємо бути ініціаторами! Ми маємо бути тими, хто першим розірве крижану мовчанку, хто першим скаже: «Прости, я хочу покаятись…» Можливо, дружина випередить нас у цьому, але горе нам, коли ми думаємо: «Вона винна, тому і вона має перша просити прощення…» Чоловік, який усіма доступними засобами прагне миру, створює духовний щит над своєю сім’єю та не залишає місця дияволу!

Єдність через смирення та зламаність серця Єдине повеління для чоловіка, з якого витікають усі інші, — любити свою дружину, як і Христос полюбив Церкву! За своєю сутністю чоловік — егоїст та себелюб. В кожному чоловікові живе «Адам», який у всіх проблемах ладен звинуватити дружину. «Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, і я їв» (Бут. 3:12) Адам добре чув Боже застереження про неприпустимість торкатися до дерева пізнання добра і зла та про кару за це! І коли Бог запитав у нього про порушення цього правила, то Адам, не вагаючись, прикрився дружиною, мовляв,

ось жінка, вона винна, її вбий, а я ні до чого не причепний. Гріхопадіння перевернуло задуману Богом гармонію в шлюбі! В тому ж розділі Бог пообіцяв, що прийде Відкупитель, Який усе виправить! І тому сказано, що чоловік має любити так, як Христос, а не як Адам! Христос віддав за Церкву Себе, а Адам готовий був віддати свою дружину, щоб йому було добре! Отже, без Христа, без глибини стосунків із Ним, без усвідомлення своєї нездатності і повної залежності від Бога чоловік неспроможний любити жертовною любов’ю дружину. Коли ми чуємо «як Христос Церкву», то маємо розуміти, чого Христу коштувало наше спасіння! Він зрікся всього, що мав, зазнав приниження, послужив навіть зраднику, не відмовився від нас у Гефсиманії! Христос показав нам приклад служіння, жертовності, любові! Він, «бувши багатий, збіднів ради вас, щоб ви збагатились Його убозтвом» (2 Кор. 8:9). Ось чому Нагорна проповідь починається з блаженства вбогості духу, бо лише тоді ми входимо в Царство Боже! Інакше, ми не зможемо увійти в Царство Боже! Там не проходять дипломи та чини, а лише вбогість духу, смирення та зламаність серця. І саме в шлюбі, напевно, найбільше виявляється необхідність вбогості духу. Якщо чоловік завжди буде «правим», то стане деспотом, іноді навіть «духовним деспотом», який до того ще й «благочестиво» говорить. Поруч із таким чоловіком бути неприємно і страшно. Біймося цього! Чоловіки, ми маємо постійно нагадувати собі, що слідуємо за Чоловіком, Який несе хрест! Лише наша близькість із Агнцем Божим дасть здатність виявляти лагідність та смирення в подружніх стосунках! 

Андрій КОРНІЙЧУК, пастор рівненської церкви «Благодать»

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

21

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

У

норі, під корінням розлогого старого дерева, жила сім’я їжаків. Звірята дуже полюбляли свою затишну домівку та густий чагарник, що розрісся навколо дерева. Малі їжаченята разом із мамою-їжачихою часто виходили на прогулянку до лісу, аби розвідати навколишню місцевість. Безліч

СІМ’Я ЇЖАЧКА КОЛЮЧИКА запитань, власних міркувань, думок, страхів та переживань висловлювали малі їжачки дорогою до лісу. Та це було того вартим, адже дійшовши до галявини, на якій росли смачні дикі ягоди, на малих мандрівників чекало багато смаколиків та приємних несподіванок. Ось одного осіннього ранку, коли на вулиці вже було прохолодно, дріботів невеликий дощик і різнобарвне осіннє листячко ставало дедалі вологішим, сім’я їжаків вирішила відправитися на прогулянку по запаси їжі на зиму. Найменший їжачок, якого звали Колючик, не хотів вирушати в далеку мандрівку, адже так було тепло та затишно лежати в м’якенькому ліжечку, їсти смачні ягоди, гратися чи просто дивитися цікаві книжки. Він не розумів, навіщо працювати в таку негоду, якщо можна просто відпочивати і дивитися, як стікають крапельки дощу по склу мокрого віконця. Довго вмовляли малого пустуна Колючика братики та сестрички піти з ними, але він, закутавшись у теплу ковдрочку та насупивши свою загострену мордочку, навіть слухати не хотів, що йому говорили рідні. Коли до кімнати зайшла мама-їжачиха, вона ніжно та лагідно мовила до найменшого серед своїх синочків: — Синку, я розумію, що тобі не дуже хочеться іти до лісу, але без тебе нам не впоратися із поставленим завданням, адже коли кожен із нас принесе хоча б по одній ягідці, то ми зможемо швидше назбирати ягід на зиму. Юлія ДОВГА, церква «Спасіння», м. Острог

22

СВІЧНИК | 3, 2016

— Але в нашій нірці так тепло і затишно, а я так люблю бавитися, а ще — дуже боюся натрапити на лисицю, вовка чи сову, — зі страхом та відчаєм в очах промовив малий їжачок. Мама-їжачиха пригорнула малюка і сказала: — Колючику, коли ми разом, ми зможемо подолати будь-які перешкоди та труднощі, бо тоді ми в єдності, а це означає, що ми — сім’я, в якій усі люблять один одного, допомагають один оному і піклуються один про одного. Господь подарував нам чудову можливість побути разом та попрацювати для того, щоб узимку нам було чим ласувати. Нічого не бійся, малюче, адже ми завжди поруч! Слова мами розтопили серце малого хитруна, і він одразу погодився допомогти своїй сім’ї, а страх наче десь щез. Їжачки дружно відправилися до лісу, де назбирали багато стиглих та солодких ягід, адже разом можна зробити багато добрих справ, побороти багато переживань та страхів. Коли є міцна підтримка сім’ї, тоді дуже легко змінюватися на краще. 

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

Для Ісуса Я співаю і молюся,

Щоб прославити Ісуса, Кожен вечір, кожен ранок — Так мене навчила мама.

Святе єднання ня У

сонці що ллється нам в спеку, еку ку,, — ку Єднання і світла, й тепла. Земне все загине напевно, Як зникне цей сонячний сплав.

Сонячний дім К

У квітці, що біля озерця Колишеться в шепоті трав, Над котрою бджілочка в’ється, Красу й аромат Бог з’єднав.

оли у домі злагода та мир, Коли любов у домі господинею, — Тоді в нім можуть радісні псалми Із вікон литись навіть і годинами.

А пісня чудова, що в серці! В ній музика й тексту слова Єднаються ніжністю терцій, І лине у небо хвала!

І не тому, що там магнітофон, — Там пісня-пташка в душах поселилася. У праці лине з щирих уст псалом, Над рухом рук немов тріпоче крилами.

В такому єднанні святому Господь бачить Церкву Христову!

Там сонячними зайчиками скрізь На лицях грає добра світла посмішка, Там допоможуть очі витерти від сліз — І потечуть пісні веселим дощиком. В такому домі проганяють лінь, Яка завжди є сонною і млявою. Надходить рідко там роздратування тінь, Залита сонечком сімейка та галявина. Бували ви коли в домах таких? І справді ж, наче увійшли до раю ви! А як в оселях ваших? Що у них? Чи є вони Ісусу славою?

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

23

З А Р Х І В І В П А М ’Я Т І

У християнській культурі після молитви «Отче наш» друге місце за своєю значимістю посідає Нікейсько-Константинопольський (Царгородський) символ віри, який став віроповчальним підґрунтям більшості християнських конфесій. Чому могутня формула «Вірую» об’єднує, але водночас здатна роз’єднати християн?

В І РУЮ! І

сторично Символ віри бере свій початок у словах Ісуса «…дана Мені всяка влада на небі і землі. Отож, ідіть і навчіть всі народи, христячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що я вам звелів. І ось Я з вами по всі дні до кінця віку. Амінь» (Мт.

28:8-20). Виголошення «Вірую в Отця, і Сина, і Святого Духа» стало хрещальним правилом, на основі якого і почало розвиватися віросповідання. Одним із перших загальновживаних викладів догматів християнства став так званий Апостольський символ віри. Він звучав так: «Вірую в БогаОтця, Вседержителя, Творця неба і землі, і в Ісуса Христа, Його Єдиного Сина, Господа нашого, що був зачатий від Духа Святого і народився від Діви Марії, що страждав за Понтія Пілата, був розп’ятий, і помер, і був похований, і зійшов у ад. Третього дня воскрес із мертвих, вознісся на небеса і сидить праворуч Бога-Отця, Вседержителя, звідки прийде судити живих і мертвих. Вірую в Духа Святого, святу Вселенську Церкву, спільноту Святих, відпущення гріхів, воскресіння плоті, вічне життя. Амінь». Нині ж християни використовують формулювання Нікейсько-Константинопольського символу віри, в основу якого покладено вище наведені догмати. Саме він слугує фундаментом єдності віри всіх конфесій християнства. Перша його частина була сформована в 325 р. на Вселенському Соборі в м. Нікея, а друга — в 381 р. на Соборі в м. Константинополь.

24

СВІЧНИК | 3, 2016

Нікейський символ віри став результатом тривалої боротьби з єретичними поглядами на природу Христа олександрійського пресвітера Арія та його послідовників. Вони говорили: «Якщо Син був народжений, то, відповідно, був час, коли Його не було». Таке просте твердження внесло ворожнечу та розкол у церкву. За вченням Арія, Христос — нижчий від Отця, але вищий від людини. Месія — всього лише Посередник між Отцем і людьми. Така аріанська формула сприяла росту єресей, які бачили в Христі лише богоподібного героя. Проти цього вчення виступили олександрійський єпископ Александр і диякон Афанасій (згодом один із ревних захисників Нікейського віросповідання). Суперечки навколо аріанства змусили втрутитися владу в особі імператора Костянтина. Покладаючи надію на християнство як на наріжний камінь державної ідеології, він був занепокоєний розколом. Перебуваючи під значним впливом біблеїста і богослова Осії Кордовського, єпископа з Іспанії, імператор вирішив скликати Собор. До участі в ньому було запрошено 1800 священнослужителів. Собор розпочався у травні 325 р. На нього із різних провінцій імперії, та навіть з інших країн, з’їхалося близько 400 єпископів із пресвітерами та дияконами. Пістряве зібрання представляло різні напрями і течії в християнстві. Тут були молоді витончені інтелектуали і старці-відлюдники, войовниче налаштовані служителі і чудотворці. Прийшли також

Євсевій Нікомедійський, відомий своєю підтримкою Арія, та Євсевій Кесарійський — друг і радник Костянтина, один із упорядників канону Писання, але прихильник аріанства. Собор почався із полум’яних дебатів. Богословські аргументи «ортодоксів» стикалися із хитромудрими піснями та віршами, в яких висловлював свою позицію Арій. Здавалося, що суперечкам не буде кінця. В цій ситуації, ймовірно, Осія Кордовський підказав Костянтинові вихід — виробити загальне для всіх сповідання віри. Така пропозиція знайшла відгук у серцях зібраних. Першим представив своє віросповідання Євсевій Нікомедійський. Воно було досить добре оформлене, але позиції, за словами сучасників, були настільки образливо і зухвало висловлені, що запропонований документ було розірвано на дрібні шматки. Другий варіант віросповідання презентував Євсевій Кесарійський. Він значною мірою відтворював текст, який ми називаємо Апостольським символом віри. Його і прийняли за «чернетку» для розробки остаточного варіанту християнського кредо. Аріани були готові погодитися з ним, адже його положення дозволяли трактувати певні позиції на свій лад. Їхні ж противники вбачали в такому символі не вирішення конфлікту, а його загострення. Александр порадився з Осією. Імператор Костянтин, очевидно прислухавшись до останнього, запропонував внести у Символ віри визначення Христа як «одноістотного» з Отцем. Таке формулювання надавало Символу віри антиаріанського забарвлення. «Вимучене» кредо в його остаточній редакції містило анафему на вчення Арія та його прихильників. Прийнятий Символ віри звучав так:

З А Р Х І В І В П А М ’Я Т І «Вірую в Єдиного Бога-Отця, Вседержителя, Творця всього видимого і невидимого. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, від Отця народженого, Єдинородного, тобто із сутності Отця, Бога від Бога, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, несотворенного, одноістотного з Отцем, що через Нього (а саме Сина) все сталося як на небі, так і на землі. Він для нас і для нашого спасіння з неба зійшов, воплотився і став людиною, страждав, помер і воскрес на третій день, зійшов на небеса і гряде судити живих і мертвих. х. І в Святого Свя ято того го Духа. Дух уха. а.

же, говорить, був Тим же е хт хто о го гово вори рить ть що б ув час, коли не було Сина або що Він не був перше народження і походить із небуття, або тих, хто стверджує, що Син Божий іншої іпостасі чи сутності, або створений чи змінюваний — Кафолічна церква виголошує анафему. Амінь». Перемога над аріанським розколом тривала недовго. Формулювання Нікейського символу віри влада почала використовувати задля політичних цілей. Керуючись нібито захистом правдивого вчення, вона розправлялась із супротивниками, не дуже вникаючи хто і в що насправді вірить. Невдовзі сам Костянтин, відступивши від символу, реабілітував аріан. Ще півстоліття ця єресь і похідні від неї притягували увагу церкви, доки імператор Феодосій не оголосив їх поза законом.

381 р. для розгляду наболілих церковних питань було скликано Собор у Константинополі. На ньому було підтверджено правильність положень Нікейського символу віри. Разом

із тим віросповідання було редаговане і доповнене положеннями про Духа Святого. Це було зумовлено поширенням єресей, які не визнавали Духа

рівним Богові-Отцеві і Богові-Синові. Остаточний варіант віросповідання, відомого як Нікейсько-Константинопольське, звучить так:

ВІРУЮ! В Єдиного Бога-Отця Всемогутнього, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. В Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця народженого, несотворенного, перше всіх віків, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, несотворенного, одноістотного з Отцем, що через Нього все сталося. Він для нас і для нашого спасіння з неба зійшов, і тіло прийняв від Духа Святого і Діви Марії і стався людиною. Розп’ятий був за нас при Понтії Пілаті, страждав, помер і був похований. І в третій день воскрес, як було написано. І во І возн зн І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця, і знов при пр и прийде у славі судити живих і мертвих, Його ж Ца Царству не буде кінця. І в Духа Святого, Господа оживляючого, що від Отця походить, Йому з з Отцем і Сином однаковий поклін і однакова слава, Він говорив через пророків. В єдиную, соборную апостольськую церкву. Визнаю одне х хрещення і відпущення гріхів. Чекаю воскресіння мертвих і життя будучого віку. Амінь. Нікейсько-Константинопольський символ віри став результатом боротьби за правильність вчення й ст за єдність церкви. Він слугував могутнім поштовхом для вирішення богословських суперечок, протистояння новим єресям, що побутували в християнському середовищі. Опираючись на нього, церква коротко висловлювала, у що вона вірить, і водночас зміцнялась у єдиному вченні. Згодом символ віри було впроваджено у богослужбову практику. Його сповідання та розкриття змісту кожної позиції стало важливим моментом у підготовці новонавернених до хрещення. На цьому історія Символу віри не закінчилася. У V ст. виникло формулювання «філіокве» (з лат. «і Сина»). Суть його полягає в тому, що Святий Дух сходить від Отця і Сина. Формулювання «філіокве» було офіційно закріплене на Толедському соборі 589 р. як додаток до християнського Символу віри. Його визнало західне християнство, а в 1014 р. Папа Бенедикт VIII вніс його в НікейськоКонстантинопольський символ віри. Греко-візантійська традиція не визнала цього доповнення. Питання «філіокве» стало одним із офіційних причин розділення церкви на східну і західну 1054 р. Цей догмат широко обговорюється в християнстві і сьогодні. Ключові догмати християнства, базуючись на Символі віри, є спільними для багатьох християнських конфесій, що мало би сприяти їхній єдності. Визнаючи позиції Нікейсько-Константинопольського символу віри, християнин проголошує свою належність до віри. А тому, незважаючи на відмінності у проведенні богослужінь, місця для зібрання, способів вияву своїх переконань, віруючим різних християнських спільнот доцільно пам’ятати про сутність їхнього «Вірую» і не затьмарювати головного другорядним.  Галина ЛЕВТЕРОВА, кандидат історичних наук, церква ЄХБ м. Березне

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

25

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

До лікарні було далеченько, і Настя, сидячи на задньому сидінні тролейбуса, байдуже дивилася у вікно. День хилився до заходу, проте було ще спекотно. Дідусь у солом’яному брилі, витираючи піт із чола, озирався довкола: де б знайти прохолоду? Та хто її знайде влітку, ще й у задушливому місті? Щось зваживши в думках, увійшов до салону тролейбуса — і відразу ж відчув: тут добре. Відчинені з обох боків вікна хоч і створювали протяг, та ніхто на це не зважав: головне — свіже повітря.

Л

юдей було небагато; не порушуючи тиші, кожен думав про щось своє. Зате тільки-но доїхали до ринку — відразу наче хто оселедців із бочки висипав, стільки люду набилося: з кошиками, з валізами, з торбами.

— По чім сьогодні помідори?

— поцікавився дідусь у молодиці, яка поставила поруч із його сидінням відро з червонощокими помідорами.

— По двадцять, — зітхнула.

— По двадцять? Посеред літа? Дорого, ой, як дорого. Такі гарні з виду (напевне, «волове серце»?), але дорогі…

— А що сьогодні дешеве? — втрутилася в розмову бабуся в біленькій хустині. — Вмерти — і то дороге задоволення. Скільки всього треба…

26

СВІЧНИК | 3, 2016

ВІНЧАННЯ БОЖОЮ ЛЮБОВ’Ю — То ви й не вмирайте, живіть, — дідусь, охочий, вочевидь, до балачок, миттю переметнувся до нової співрозмовниці. — Нащо вам вмирати? Ще трохи — і спека відійде, картопелька, бурячок із морквою вродять, будемо собі юшку, кашу та борщі варити — пощо нам ті ціни? Добре, що мирно, не стріляють, як на Донбасі…

— Правду кажете, — погодилася старенька і перехрестилася боязко. — На Донбасі і страшно, і важко. Ось розповідають…

— Та що там розповідають, — обірвала бабусю молодиця з помідорами, — зараз у кожного свій Донбас. У мене, приміром… Тролейбус зупинився — і Настя, не дослухавши розмови, вийшла: це була її зупинка. Звідси до лікарні, де лежав Максим — рукою подати. Йшла не поспішаючи: ноги гули від втоми, а в голові, мов бджоли у вулику, роїлися думки: одна хвилею виринала із моря пам’яті і, гнана іншою, розбивалася об берег реальності; за нею накочувалася — друга, третя… І все довкола Максима. А якихось кілька місяців тому він був їй лишень знайомим: їздили із друзями в будинок-інтернат для пристарілих, розповідали бабусям та дідусям про Бога, про вічне життя. Стареньким подобалося спілкування з молодими людьми, і вони, мов діти, з нетерпінням очікували наступної суботи, щоб знову послухати

про Голгофу, про Божу Любов. Щоразу ствердно кивали головами, і тоді, коли проводжали гостей, не раз, траплялося, якась бабуся тихенько шепотіла Насті на вухо: «Ви з Максимом така гарна пара! Хай би поєднав вас Господь!» Дівчина, густо червоніючи, ніяковіла: «Таке вигадаєте! Не треба мені нікого». Ні, Максим їй, звісно, подобався: добрий, спокійний, із почуттям гумору. Він умів підтримати, коли стомлювалася, від його присутності ставало завжди затишно. Але заміж?.. Про це вона навіть не мріяла. По-перше, вже тридцяточка за плечима, давно навчилася сама собі раду давати. Не посилає Господь чоловіка — то й що? Мабуть, хоче, щоб і далі несла стареньким Слово Боже, розраджувала їх, допомагала. Не всі таке можуть робити. Сироти — до тих охочіше їздять, бо беззахисні, хоч часто і розбишаки, а ці?.. Теж беззахисні, тільки немолоді, ще й хворі… Який заміж?.. Хоча… Якби Бог насправді захотів поєднати її з Максимом — про більше щастя хіба мріяла б? Знала про нього багато, частенько дорогою до інтернату розповідав про своє життя-буття, аби не нудьгувати в дорозі. Як же, занудьгуєш, коли почуєш таке… Настя знала, що в хлопця рано помер батько — тож мама працювала за двох, аби поставити сина на ноги. Освіти гарної

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ не мала, робота двірника та прибиральниці — єдина сфера професійної діяльності: вдосвіта брала до рук мітлу, ближче до обіду — ганчірку та відро з водою. Тільки ввечері, коли зморена поверталася з роботи, ставала до плити. Син же… На сина не вистачало часу — старалася, аби хоч прогодувати та в щось зодягнути. А решта… Якось само собою складеться. За круговертю повсякденних турбот і не помітила, коли Максим уперше «вколовся». Вже тоді, коли почав виносити нехитрі пожитки із дому — зрозуміла: набат біди б’є не десь далеко, а в її житті. Плакала, сварила, благала — все марно. Ніби й обіцяв «зав’язати із дозою», та наступного дня… Не витримало материнське серце — і ще одна могилка виросла на міському цвинтарі. Максимові ж — наче руки розв’язалися: роби що хочеш, нема кого більше засмучувати; вільному, як кажуть, — воля. Колись охайне, хоча й убоге помешкання, перетворилося в нічліжку для наркоманів. Життя йшло під укіс, і Максим знав, що гине. Зібратися б із силами, зіскочити з цього проклятого ешелону, що стрімко мчить до пекла — та як, коли у серці жодного бажання, окрім одного: «доза»… Опустив безсило руки і поплив за течією: з чим боротися? І для чого? Кому він потрібен у цьому світі?..

— Кому потрібен? Богу! — хлопець аж здригнувся від чужого голосу. Озирнувся довкола: похмурі стіни, стіл, стілець і… він на нарах. Нестерпно боліла голова. Торкнувся до лоба — пов’язка з марлі чи бинтів. Чого б це? Поруч — охайно одягнений юнак. «Ангел! — перше, що спало на думку. — Отже, відмучився, помер уже. Це пекло?»

— Це в’язниця, — спокійно відповів «ангел». — І я не ангел, а людина, як і ти.

— Ти чуєш мої думки? — здивувався і спантеличився Максим.

— Чую. Ти думаєш вголос. Напевно, спросоння — так буває.

— Ось як, — дещо спантеличився Максим. — А чому я у в’язниці?

— Думаю, тому, що не навчився жити за злодійськими законами — на першій же крадіжці попався, як кажуть, на гарячому. Хитрував, хотів утекти, спіткнувся, впав, добряче вдарившись об камінь головою. Добре, хоч зараз прийшов до тями. Не для тебе таке життя, — зітхнув. — Душа в тебе добра, до світла тягнеться, а ти заганяєш її в пітьму.

— Звідки знаєш, яка в мене душа? — мляво перепитав: йому не хотілося продовжувати цю розмову ні про що — та й тіло, потребуючи нової дози, починало конвульсивно здригатися.

— Душа, друже, добра в кожного, — наче не помічаючи, як нервово почав сіпатися Максим, продовжував «ангел». — Такою її створив Господь, і створив для любові, а ти, спотворюючи Боже творіння, змушуєш її жити за законами зла.

— Як тебе звати? — обірвав незнайомця, не бажаючи більше слухати його.

— Богдан.

— От що, Богдане, — Максим не приховував роздратування.

— Я не знаю, чому ти, такий білий та пухнастий, тут, у в’язниці, а тільки надокучили мені твої теревені. Вколотися треба. Розумієш? Вко - ло - ти - ся! У тебе є щось?

— Немає нічого, крім молитви. Хочеш, помолюся за тебе?

— Заберися від мене! — закричав Максим і до камери відразу увійшли патрульний та санітар… На в’язничних нарах хлопець провів кілька місяців, поки тривало слідство. Богдан провідував його щодня. Приходили й інші Богданові друзі. Хоч і не відразу, проте від їхньої присутності Максимові чомусь ставало добре. Щодня чекав, коли нарешті знову завітають. «От би й собі стати таким, як вони», — зітхав, розуміючи примарність своїх мрій. Хоча чому примарність? Богдан казав, що в кожного є шанс почати нове життя — треба тільки зважи-

тися і зробити крок до Бога. «Байки, — сам собі відповідав насмішкувато, але тут же несміливо закрадалася інша думка. — А може, і не байки? Може, зважитися? Що, власне, я втрачаю?»…

А

***

ж не віриться, що таке було з тобою, — мовила Настя, вислухавши Максимову розповідь. — Добре, що Богдан тоді став випадковим свідком твого затримання і що його впустили до тебе. Якби не він…

— А до чого тут Богдан? Мене врятував Бог. Бодя — то тільки рятівна соломинка в Його руках. Не було б Богдана — хтось інший трапився б, — сказав Максим — і іскорки-смішинки спалахнули в очах. — Не віриш? Це могла бути навіть ти.

— Я?! Ет, таке скажеш!

— Чому ні? У Господа ж усе до деталей продумано.

— І скільки часу минуло відтоді?

— Незабаром два десятки, Настуню… Це «Настуню» хлопець вимовив так ніжно і тепло, що дівчина зненацька відчула: між ними, напевно, щось є таки. Скільки разів помічала, що Максим зупиняв на ній свій погляд довше, ніж на інших дівчатах… Ой, ні, напевно, тільки здається — бабусі все понавигадували, а вона, дивись, повірила. Та бабусі не вигадували. Якось по обіді, коли старенькі відпочивали, Настя, вийшовши з інтернату, сіла просто на порозі: після зими так хотілося відчути на собі перше весняне тепло. Легенький вітерець, торкнувшись волосся, перекочувався на чоло, потім грайливо торкався щік та губ. Від задоволення дівчина навіть очі примружила.

— Можна, Настуню, мені поруч із тобою примоститися?

— Максим підійшов непомітно і від несподіванки Настя здригнулася.

— Ох, і налякав! — сказала з удаваною суворістю. — Запитуєш таке! Сідай, звісно, стомився, мабуть, добряче. Перепочинь,

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

27

СЛ Н А УПЖ Е ІРН ЕН ХР ЯЕ С СЛ ТЯ ОХ В ОЛМ ЮДСЬКИХ ДОЛЬ поки твої дідусі дрімають — поріг, дивись, широкий, місця вистачить.

— Ти мене не зрозуміла… — посміхнувся хлопець. — Мені хотілося б поруч із тобою завжди бути. Настя мовчала, боячись підвести очі: про що це він?

— Скажи, тільки відверто, ти могла б теоретично вийти заміж за такого, як я?

— За якого «такого»? — з подивом перепитала, аби відтягнути час.

— Ну, за колишнього наркомана…

— Тобі простив Бог. Він згадав хоч колись твоє минуле?

— Жодного разу, Настуню!

— То хіба я вправі згадувати? Господь нас усіх поєднав — не тих, ким ми були колись, а ким стали, коли освятилися Його кров’ю.

— Отже, теоретично ти могла б стати моєю дружиною? — урочисто запитав Максим.

— Теоретично, могла б, — знизала плечима Настя. — Але до чого це все? Ти що, освідчуєшся мені в такий дивний спосіб?

— Настуню, я дуже вдячний тобі! Не сумнівався, що відповіси так, як відповіла. Для мене ти справді могла б стати вірною дружиною. Я кохаю тебе давно, але одружитись… Одружитися ми, на жаль, не можемо. На якусь мить Максим замовк, ніби зважував: говорити далі чи краще мовчати, та глянувши в широко розплющені очі дівчини, зрозумів: мовчанкою не відбудешся. Раз почав — треба доводити до кінця.

— Розумієш, — мовив якось винувато, — вчора я був у лікарні. Довго вони мене обстежували, потім навіть консиліум збирали і видали нарешті вердикт: маю в запасі якихось два-три місяці — не більше… Настя пополотніла.

— Це як?!

— Так сказали...

— Що вони там знають, більше говорять. Для Бога немає нічого неможливого. Будемо молитися.

28

СВІЧНИК | 3, 2016

— Молитися можна, це ніколи не зайве, от тільки плоди, які насіяв у своєму колишньому житті… Їх, розумієш, мушу зібрати. Вони гіркі, смертельно небезпечні, і вони тільки мої. Не хочу ними отруювати нічиє життя. Ти добре сказала, Господь нас, таких різних, справді поєднав Своєю кров’ю. Це наче вінчання Його Любов’ю. І воно робить мене щасливим!..

Д

***

ва тижні тому, в суботу, Максима забрали в лікарню. Ще вдень відвідав своїх дідусів у інтернаті, за звичкою жартував із ними, обіцяв усіх покликати на своє весілля, а ввечері відчув гострий біль у животі, який стрімко наростав — та так, що хлопець час від часу непритомнів. Богдан (той самий «ангел» із в’язниці, з яким давненько вже мешкали разом), не на жарт налякавшись, негайно викликав «швидку», а наступного дня розповів про все, що сталося, в церкві. Настя, щойно почула таку сумну новину, не гаючи часу, поїхала до лікарні — навіть на богослужіння не залишилася. На порозі палати шлях їй заступила медсестра — немолода жіночка, яка у ви-

хідні, коли немає лікарів, почувалася тут за старшу.

— Куди, шановна? В палату не можна!

— Хоча б на хвилинку! Впустіть… Будь ласка…

— Ні, стороннім вхід заборонений, там важкохворі.

— Вона не стороння, Федорівно, — кволо озвався Максим зі свого ліжка. — Це… дружина моя.

— Дружина? — перепитала медсестра. — Ти ж казав, що немає в тебе нікого? Але хто зараз вас, молодих, розбере. Проходь уже, якщо дружина, — невдоволено буркнула і вийшла з палати. Настя зашарілася: щойно її назвали дружиною! Це так несподівано і приємно, хоча… Всяка неправда є гріхом. Яка вона йому дружина? Та Максим, посміхаючись пошерхлими і посинілими вустами, промовив: — Проходь, Настуню! Дай-но роздивлюся, яка ти сьогодні. О, як завжди, прекрасна! Слухай, дівчино, що ти собі думаєш? Не соромно таку вроду нести в лікарню? Тут важкохворі люди, може, хтось помирає, а ти, бач, зі своєю вродою. Хіба так можна? — спробував пожартувати.

Тепер кажуть: «Тримайся!» А за кого триматися? За кого?

— Триматися треба за Бога…

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ Настя розуміла: Максим бадьориться, бо хоче приховати біль. Вона присіла на стільці біля ліжка і несміливо торкнулася руки хлопця: рука була, мов жар.

— Не помираєш ти, Максе, — їй хотілося говорити бадьоро, хоча смуток, здавалося, ось-ось вихлюпне із грудей і розіллється зливою плачу. — Не помираєш.

— Звісно, вже не помираю: краса, кажуть, врятує весь світ, то мене одного — тим паче… Хіба можна помирати в твоїй присутності? Це було б щонайменше безглуздо, — пожартував за звичкою, однак черговий напад болю виявився таким сильним, що Максим, схопившись за кант ліжка, закусив губу — і цівка крові полилася підборіддям.

— Зараз, Максе, потерпи, — Настя не знала, чим допомогти, і аби хоч якось зарадити, дістала вологу серветку, протерла підборіддя, губи.

— Які м’які у тебе руки, — прошепотів хлопець, знову непритомніючи.

П

***

еред входом у відділення дівчина зупинилася — не хотілося захеканою з’являтися перед Максимом. Ось уже два тижні двічі на день, вранці та ввечері, приходила сюди, мов на службу, і щоразу бадьорилася: для чого йому бачити її втомленою чи засмученою? Хіба це піде на користь? Сьогодні вранці, щоправда, Максим її добряче потішив: сказав, що почувається значно краще, ніж учора.

— Ще трохи — і я остаточно переможу свій біль, — мовив із посмішкою і додав: — Думаю, сьогодні тобі не варто нидіти тут наді мною. Поїдь до наших бабусь із дідусями, вони вже, либонь, зачекалися. А ввечері, якщо захочеш мене провідати, одягни, будь ласка, ту сукню, в якій була в день хрещення.

— Що за химерні бажання?

— Ніяких химерних бажань. Просто Бог відповів на молитви.

Сьогодні настане особливий вечір — вечір мого остаточного одужання. І наша наступна зустріч із тобою буде, повір, світлою і неперевершено гарною. То зробиш, як я прошу?... Настя осмикнула з обох боків свою улюблену ніжно-голубу сукню (шкода, нема дзеркала, щоб глянути, чи до ладу сидить!) Посміхнулася сама до себе, стараючись уявити, що насправді намислив Максим цього разу? Раптом у голові шулікою пронеслося: «У кожного свій Донбас!» До чого б це? Ну сказав хтось, то й що? Зрозуміло, у кожного свої випробування — їй, приміром, он як багато довелося витерпіти впродовж цих двох тижнів, та, здається, чорна смуга нарешті минає. Одужає Максим, життя повернеться в свою звичну колію, а там… Може, сьогодні?.. Ой, ні.. Але чому тоді попросив вбратися святково? Треба йти — він, либонь, уже зачекався. Хлопець лежав на ліжку, як завжди, блідий, і тільки переможна посмішка вигравала на пошерхлих вустах.

— Заснув,— сказав хтось із хворих, помітивши Настю на порозі палати. — Якийсь дивний він сьогодні. Попросив, щоб принесли нову сорочку. Лежав і все про щось мріяв, сам до себе всміхався, тебе частенько згадував. А потім знову стало зле, і сестричка вколола знеболювальне — тепер, мабуть, довго спатиме… Настя підійшла ближче: Максимові вуха якось неприродно відстовбурчилися. Що це з ним?.. Покликали лікаря, і той, помацавши пульс та відкривши зімкнуті повіки, важко зітхнув: «Відмучився, бідолашний. Кажуть, коловся колись, от наркотики і вкоротили віку — треба ж, стільки літ роз’їдали тіло. Жаль, занапастив своє життя».

— Не занапастив — знайшов, — спокійно уточнила Настя. Тепер вона зрозуміла все, про що казав вранці Максим. Не соромлячись нікого, схилила коліна і прошепотіла: «Дякую Тобі, Господи, що пода-

рував мені зустріч із Максимом, що поєднав нас Своєю Любов’ю як брата і сестру. Ти вирвав його із огидного болота гріха, і він ніс Твою правду людям тут, на землі, — тепер, знаю, славитиме Тебе у небесах!.. Допоможи мені прожити решту життя так, щоб зустрітися з ним у Твоїх зоряних світах — і ця зустріч, вірю, буде такою, про яку мріяв Максим, про яку тепер мрію і я»… Німотну тишу палати порушив стук Настиних підборів. Неквапом підійшла до дверей. Тепер її ніщо тут не тримало. Вийшла на подвір’я. Сонце, стомившись, заховало нарешті свою пекучу вогнепальну зброю і повільно пливло на спочинок. Дихалося легше, Насті захотілося перепочити, посидіти під розлогою липою — може, хоч трішки розвіється смуток? Вона давно облюбувала цю лавку. Думала, коли випишуть Макса, неодмінно посидять удвох на ній — таке затишне місце! Вже не посидять. Інші липи тепер дарують йому свій аромат. Інші дерева. Інші світи. Інші думки. Інше буття — все інше, і тільки Христос там, як і тут… Він — всюди… Якась жіночка в жалобному плачучи пленталася до прийомного покою. Важка валіза в руках збільшувала тягар втрати, що раптом звалився на неї.

— Допомогти? — підвелася Настя.

— Ні, дякую, — сказала і важко сіла поруч. — Мені вже ніхто не допоможе. Ніхто. Він так несподівано помер. За кілька днів згас. Добрий був чоловік, надійний. Тепер кажуть: «Тримайся!» А за кого триматися? Я трималася завжди за нього, він був моєю опорою. Більше його нема. Такий біль, така безнадія… За кого триматися? За кого?

— Триматися треба за Бога…

Світлана БЕРЕЗА, церква «Відродження», м. Рівне

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

29

ІНТЕРВ’Ю

«ЄДНІСТЬ віруючих сприяє Спільність християн була одним із споконвічних поривань віруючих. Різні етапи розвитку церкви пропонували свої рецепти досягнення єдності. Сьогодні, у час множинності світоглядів, інтересів, бачень, питання християнської спільності набуває особливої гостроти. Тож ми попросили старшого пресвітера Рівненського ООЦ ЄХБ, пресвітера церкви с. Городище Василя Захаровича Басарабу поділитися своїм досвідом і роздумами щодо порушеної теми, адже він був свідком як руйнівних тенденцій у минулому церкви, так і унікальних об’єднавчих процесів у місцевій громаді, де звершує пасторське служіння. У чому виявляється єдність християн? Бог зацікавлений у нашій єдності. Адже в Первосвященницькій молитві Христос тричі згадував про єдність Своїх послідовників. Коли ми читаємо Дії апостолів, то бачимо, що віруючі у першому столітті мали одне серце, одну душу і все — одне. Сьогодні немає потреби в тому, щоб люди мали спільне майно. Сьогодні нас повинні об’єднувати цінності, про які ми читаємо у Слові Божому. Ми повинні наповнюватися плодами праведності — розуміти один одного, терпіти, як Христос терпів нас. Люди це розуміють, але чомусь не можуть реалізувати. Тому що є перешкоди: «Я більше маю», «Я більше отримав, ніж інші», «Мене Бог веде по-особливому», «Бог вислуховує саме мою молитву». Нещодавно я зустрічався з однією жінкою православної конфесії, щиро віруючою людиною. Вона наводила приклади, як Бог реально давав відповіді на її молитви. «Я переконливо вірю, що Бог чує мої молитви» — казала вона. Що ми, які вважаємо себе дуже духовними віруючими, можемо відповісти на просту віру цієї жінки? Її треба поважати, розуміти, що Бог

30

СВІЧНИК | 3, 2016

чує її так само, як і нас. Зверхність щодо інших людей у своїх переконаннях — одна із серйозних причин, які заважають християнам відчувати духовну єдність. Що є запорукою єдності віруючих у місцевій громаді? Церква має єдність, якщо перебуває в Христовому вченні. Сьогодні в наших церквах відбувається навчання в групах, де віруючі цілеспрямовано досліджують Писання. Це дозволяє людям краще розуміти й один одного, і те, чого Бог вимагає від нас. Часто у церквах не буває

Церква має єдність, якщо перебуває в Христовому вченні. єдності тому, що люди до кінця не розуміють планів чи бажань Бога, не усвідомлюють, наскільки Він цінує всіма Своїми дітьми, Тілом Христовим. Єдність у церкві завжди сприяє виконанню тих завдань, які Бог перед нами поставив. Без неї дуже складно проповідувати Євангеліє. Христос так і сказав: «Повірить світ, якщо ви будете єдині».

Іноді громаду можуть розділяти і зовнішні ознаки. Наприклад, 50-60 років тому матеріальний і соціальний рівень людей не відрізнявся. Всі були однакові. А сьогодні відмінність відчутна: хтось може купити кращий одяг, автомобіль, збудувати будинок, а хтось цього не може; когось Бог більше обдарував слухом, словом, кмітливістю. Іноді це викликає засудження, заздрість. Але ж ми вже не зможемо повернутися до тієї тотальної однаковості, яку пропагував радянський режим. Відмінність між людьми буде зростати. І слава Богові, що не повернемося. Ця сьогоднішня різність впливає не так на молодих людей, як на старше покоління, яке дуже переживає за своїх дітей, хоче, щоб вони були не гіршими від інших, мали не гіршу роботу, можливості навчатися, статки. Попри це, варто усвідомити, що ми всі дуже різні і нас, таких різних людей, Бог об’єднав в одну спільноту — Церкву.

ІНТЕРВ’Ю

зростанню ЦЕРКВИ» Чи відбувається сьогодні розмежування віруючих наших громад на мирян і, так би мовити, еліту — активних служителів, хористів, пресвітерів, дияконів? Люди, покликані на служіння, завжди відрізнялися. Про це каже і Старий Заповіт, і Новий. Слово Боже вчить нас ставитися до служителів із пошаною, адже ці люди посвятили себе більше від інших. Вони щось втрачають у житті, може навіть і багато втрачають, жертвують часом, здоров’ям, статком, емоціями. Слово Боже каже: «Шануйте тих, хто працює у Господі». Звичайно, служитель у жодному разі не повинен сам себе вирізняти, звеличуватися. Коли мене вибрали на служіння, одна сестра сказала: «Пам’ятай, тепер ти старший серед рівних». Так, ми рівні перед Богом, бо за нас заплачено однакову ціну. Але як служителі ми маємо перевагу в очах Божих і в церкві.

гляди, почала проводити окремі богослужіння в тому ж домі молитви, що й решта громади, але в інший час. У Городищі була п’ятидесятницька громада, яку влада в 1945 р. змусила об’єднатися з ЄХБ? Ні в Городищі, ні в навколишніх селах громад християн віри євангельської не було. Це були євангельські християни, які симпатизували п’ятидесятницькому вченню. Можливо, у них були родичі

Церква стоїть вище від наших особистих принципів і переконань.

п’ятидесятники, або вони відвідували їхні громади. Адже у той час, коли дві конфесії були в одному союзі, можна було вільно бувати і в єванЧи був у церкві, де Ви звер- гельсько-баптистських, і в шуєте пресвітерське служіння, п’ятидесятницьких церквах, нас досвід розділення? також відвідували християни Кожна церква має багато віри євангельської. спокус і чим триваліша її історія, тим більше цих спокус. Але ж сьогодні ви дієте Я пам’ятаю 60-ті роки ХХ ст. – разом. Коли і як відбулося важкий час для наших церков. об’єднання? Мій дідусь був пресвітером, Ми і християни віри євантому в нашій хаті брати читали гельської домовилися провести «Інструктивний лист», який роз- спільне богослужіння на Пасху, силала влада задля обмеження 7 квітня 1991 р. Я вже тоді звервнутрішнього життя церкви. шував служіння пресвітера. Читали і плакали, переживали, Ми дуже переживали, як усе щоб це не торкнулося нашої пройде, адже по-людськи це громади. Тоді церква встояла. А було неможливо. За сім років от у 80-х роках у нас відбулося ми дуже віддалилися один від розділення. То була темна сто- одного — у нас з’явилося чимарінка нашої історії. Мені досі ло відмінностей. Але ми зібрадуже важко про це говорити… лися… передусім тому, що для (Василь Захарович на мить за- всіх був зручний час проведення мислився). цього ранкового зібрання. Коли я згадую те богослуЩо ж сталося? жіння, то не можу спокійно 1983 року частина членів говорити про це. Я бачив сльози церкви, більшість із яких спо- на очах людей (на очах самого відувала п’ятидесятницькі по- Василя Захаровича виступи-

ли сльози). До мене підійшов один із впливових служителів і сказав: «Більше в нас не буде окремих зібрань. Ми маємо збиратися разом». Але як це було практично зробити? Ми оголосили наступне зібрання, також спільне. Я й сам не знаю, як це відбулося, Господь допоміг, але відтоді ми звершуємо служіння разом. Був час труднощів, коли було важко переконати братів, що служіння вимагає мудрого підходу, жертовності, поступливості у якихось своїх традиціях. Бог давав нам силу переносити, вміщати, терпіти один одного. Спочатку у нас було два пресвітера, а з 2007 р. я один звершую це служіння. Що спонукало обидві церкви до об’єднання? По-перше, нам важко було збиратися в одному домі молитви у дві зміни. По-друге, прийшов час, коли почала наростати конфесійна відмінність, відчуженість, тому дехто з тієї громади почав говорити про об’єднання церкви, щоб подолати цей розрив. По-третє, прийшов час свободи, який надихав віруючих до благовістя, активної церковної діяльності, тому відчувалася потреба об’єднати зусилля. Як вам вдалося досягнути не лише організаційної, а й духовної єдності? У церкві було два пресвітери на однакових правах, спільна братерська рада, спільні членські зібрання, спільне служіння, один церковний список, в якому ми не виділяли конфесійної належності, одна молодь, одна недільна школа. Передусім, ми зі служителями серйозно дослідили усі тексти Слова Божого, що стосувалися духовних дарів. Потім розглянули ці питання на членському зібранні і дійшли висновку, що в Євангелію немає

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

31

ІНТЕРВ’Ю того, що нас роз’єднує. Загалом, коли ми почали достеменно вивчати Писання, то багато проблемних питань вирішилося. Нас об’єднувало також спільне благовістя. Ми, як відроджені християни, були зацікавлені в тому, щоб проповідувати у навколишніх селах, у в’язниці. А праця завжди людей об’єднує. Коли ми не ставимо на перше місце конфесійних питань, а маємо спільну мету — спасіння людей, то бачимо чудові результати праці. Як ви вважаєте, якщо відійдуть покоління, які мали негативний досвід у спілкуванні з іншими євангельськими громадами, чи зможе церква відновити колись втрачену єдність, не організаційну, звісно, а духовну, емоційну? Якщо в цервах будуть вчити, що вони найправильніші, найдосконаліше розуміють Боже Слово, а решта не такі, то, звісно, єдності не буде. Сьогодні між молодим поколінням ті грані, які розділяли старше покоління, стираються. Ми радимо пасторам мати між церквами якомога більше спілкування, взаємно відвідувати громади, щоб віруючі ставали ближчими, знали і більше довіряли один одному. Яка роль пресвітера у збереженні церковної єдності? Одна з характеристик, які дає Слово Боже пресвітеру, — миролюбний. Його серце має бути відкритим для різних людей. Він має знати, чим вони

32

СВІЧНИК | 3, 2016

Жертвуйте заради єдності. Цінуйте тих людей, що в Церкві Христовій, і думайте про тих, які поза нею. живуть, вчити не лише як відокремлюватися від гріха, а й як розуміти, любити і терпіти один одного. Іноді пресвітер не хоче бачити поділу в церкві чи різні сторони в конфліктах, вдаючи, що все добре. Але якщо так поводитися, то це обов’язково матиме важкі наслідки. Пресвітер має передбачати проблему, переконувати людей, іноді навіть благати, щоб досягти порозуміння. Серед євангельсько-баптистських церков сьогодні є так звані «традиційні» і «нетрадиційні» церкви. Їхні представники часто не розуміють і не сприймають один одного. Як ви долаєте цю проблему? Служіння старшого пресвітера в нашій області не дає можливості заховатися від цього питання. Справді, сьогодні деякі люди засуджують «молоді» церкви. Часто доводиться чути: «Це не так, як у нас», «Це не правильно». Ми вчимо віруючих, що і ці церкви — Тіло Христове, хоча вони й звершують своє служіння трохи інакше, ніж ми. У молоді церкви приходить багато людей із різними світо-

глядами, різними укладами. Наприклад, в одній із церков міста Рівного близько 80 % віруючих колись були наркозалежними, то про які традиції там можна говорити? Ви кажете, що іноді треба поступатися своїми традиціями задля збереження єдності. Але ж традиції покликані об’єднувати спільноту. Так, є хороші традиції, яких треба дотримуватися. Наприклад, традиція кілька разів на тиждень церкві збиратися разом — це те, що зближує людей. Внутрішній єдності віруючих сприяє традиція проводити усіма церквами хліболамання першої неділі місяця. Ми знаємо, що всі віруючі нашого братства у цей день однодушно згадують страждання Ісуса Христа. Це своєрідне свято церкви, особливий день. Але є традиції, які нічого не варті. Більше того, часто вони запозичені в інших конфесіях, але старші люди намагаються їх дотримуватися. Що віруючим необхідно пам’ятати задля збереження єдності? Розуміти, що церква стоїть вище від наших особистих принципів і переконань. Жертвувати заради єдності. Цінувати тих людей, що в Церкві Христовій, і думати про тих, які поза нею. Єдність віруючих сприяє зростанню церкви.  Спілкувалася Ліна БОРОДИНСЬКА

500-РІЧЧЯ РЕФОРМАЦІЇ

Мартін Лютер і

РЕФОРМАЦIЯ Говорити про відомих і знаменитих людей завжди важко. Ми бачимо їхній величезний внесок у християнство, цінуємо їхні заслуги, підкреслюємо їхні гідності і завжди стоїмо перед спокусою зробити з них таких собі християнських «безстрашних і бездоганних лицарів», забуваючи, а може, і не знаючи або не бажаючи знати їхніх недоліків та помилок. Нам, як і людям Середньовіччя та Античності, хотілося б мати вождя, який знає що робити і ніколи не помиляється. За таким легко йти, не думаючи. Але світові відомий лишень один такий Вождь — Ісус із Назарета. Решта — це люди з плоті та крові і, вивчаючи їхнє життя, ми бачимо в них своє власне відображення, тому можемо багато чого у них навчитися. Іоан Золотоуст якось сказав про апостола Павла: «Хоча він і Павло, але все ж людиною був». Це дуже правильне зауваження. Коли ми говоримо про великих глашатаїв Євангелія, треба залишатися чесним перед Богом і усвідомлювати, що все найкраще, що вони зробили, таким є не тому, що вони були кращими від інших, а тому, що Господь творив дива через них. Тому велич, як нам здається, їхніх заслуг — це велич заслуг Христа, а видимі їхні недоліки — це сліди людської плоті в них. Розмову про глашатаїв істини ми розпочинаємо з Мартіна Лютера — родоначальника протестантизму, богослова і першого вождя Реформації. Багато хто схиляється до думки, що Лютер, ймовірно, був найбільш визначним реформатором в історії християнства після апостола Павла.

В

оповіді про деякі найбільш яскраві сторінки життя цієї великої людини використані уривки з його листів, «Застільних бесід» та інших трактатів, а також матеріали книг Дмитра Мережковського «Реформатори» і Роланда Бейнтона «На цьому базуюся».

Мартін ЛЮТЕР: «Я НАРЕШТІ ПРОРВАВСЯ!»

Млистопада 1483 року. Того-

артін Лютер народився 10

часна Західна Європа перебувала в доволі жалюгідному духовному становищі. Саксонське князівство, де народився Мартін, що формально входило до складу Священної Римської імперії німецької нації, вже багато століть було християнською державою і сповідувало, як

ми сьогодні кажемо, католицтво — «релігію святого Римського престолу». Однак пересічні християни лишень знали, що треба дотримуватися обрядів і слухатися свого священика, а про суть християнської віри дуже тьмяно здогадувалися. Таким був стан речей серед вищих і нижчих прошарків суспільства. З давніх-давен усталений поділ на клірів і мирян укорінив у свідомості людей думку, що вони живуть у світі, а шукачі духовності, що прагнуть спасіння, повинні піти зі світу в монастир і там, умертвляючи свою хіть, досягати Царства Небесного. Чи не бачите в цій картині кінця XV століття щось знайоме нам, людям ХХІ століття? Хіба сьогодні перехожі, яких ми зустрічаємо на вулицях, мають іншу думку? Сьогодні більшість наших співгромадян

У 2017 році Україна відзначатиме 500-річчя Реформації. Дата святкування бере початок від моменту, коли Мартін Лютер прибив 95 тез на дверях собору у Віттенберзі.

вважають себе християнами, але що означає їхнє християнство? Хіба це не ті ж самі обряди і віра батьків? З гіркотою треба визнати, що і тепер християнство лише декларується серед людей, а не відображається. Не тільки Саксонії потрібен був Лютер. Подібний глашатай Євангелія потрібен і Україні. Епоха Ренесансу, що передувала епосі Реформації, в моральному аспекті була епохою Декадансу, тобто занепаду і регресу, адже Ренесанс відроджував язичницькі цінності, прикриваючи їх християнськими шатами. Годі згадати художників епохи Відродження, щоб зрозуміти, як язичництво поглинуло християнство зсередини. І це закономірно: варто лишень поставити людське «я» на перше місце, подібно до гуманістів Відродження, як це неминуче приводить до нестримної пожадливості тілесної, і пожадливості очам, і пихи життєвої (1 Ів. 2:16). Чи не це ми бачимо в сучасному суспільстві? Я, мої бажання, думки, потреби, моє майно — як часто звучать ці слова, а ще гірше — як часто ці ідеї визначають економіку, 3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

33

500-РІЧЧЯ РЕФОРМАЦІЇ

Пам'ятник Мартіну Лютеру в його рідному місті Віттенберг, перед міською ратушею.

політику, а іноді і духовне життя. Ніколи людина не насититься, задовольняючи своє «я». Для «я» всього завжди мало. Але якщо людина ставить на перше місце Бога, то Він задовольнить людське «я», яке в його могутніх руках стає благочестивим та задоволеним.

Бстим селянином, що власною атько Мартіна, Ганс, був про-

працею вибився в люди і став шанованою людиною в маленькому містечку Ейслебен у глибині Тюрінзьких лісів. Щоб стати духовним вождем німецького народу, Мартіну самому було необхідно зазнати всього, що зазнають прості люди, — злиднів, голоду, важкої праці, гіркоти образ. Він усе це цілком відчув на собі. «Я — селянський син. Мій батько, мій дід, усі мої предки були селянами», — начебто хвалиться своїм походженням Мартін Лютер, і цей зв’язок із простим народом живив усю його реформаторську діяльність. Незважаючи на опоганення християнства, Мартін виховувався в суворій благочестивій атмосфері, що збереглася в глухій Тюрінгії. Головним методом його виховання було покарання. За найменшу провину в ті часи суворо і нещадно били. Декому

34

СВІЧНИК | 3, 2016

це допомагало, декого озлоблювало, але іншого методу виховання тоді просто не уявляли. «Одного разу батюшка відшмагав мене так, що потім я довго його боявся і ховався від нього... Якось у школі одного ранку мене без будь-якої провини висікли різками близько п’ятнадцяти разів. Від мене вимагали, щоб я відмінював іменники, а я не вивчив уроку», — згадує Лютер. Релігійне виховання обмежувалося вивченням напам’ять десяти заповідей, молитви «Отче наш» і Апостольського символу віри. Христа зазвичай зображували таким, що Він із люблячого Спасителя перетворювався у дитячій уяві на грізного Суддю. Пізніше Лютер писав: «Ми, діти, блідли при одній лише згадці Його імені (Христа), тому що нам Його зображували як невблаганно суворого і завжди на нас розгніваного Суддю... «Служіть Господу зо страхом, і радійте з тремтінням!»

— цей вірш із Псалму засмучував мене: я не міг зрозуміти, чому треба тремтіти перед Богом?» Власне, з цього «чому?» і виросла Реформація. Лютера гнітила проблема, яка рано чи пізно постає перед кожною людиною, що стикається з християнством. Як поєднати люблячого і караючого Бога? Якщо

Бог любить, то чому є війна? Чому гинуть невинні діти? Чому в моєму житті є хвороби і нещастя? Кожен ставить собі ці запитання, але не кожен шукає на них відповіді. Для багатьох зручніше сховатися за це найболісніше питання всесвіту і по–хлоп’ячому вигукнути: «Немає Бога!» Маючи на увазі, що немає люблячого Бога. Але цим криком душі люди стверджують існування Бога караючого. Хто може відкинути Бога? Перефразовуючи Августина, якого шанував Лютер, можна сказати: незважаючи на Бога люблячого, люди зустрічають Бога, що карає. Хіба це краще? Навіщо сьогодні, коли комуністів і націоналістів, нових росіян і старих українців, — усіх чекає Бог милостивий, люди йдуть у вічність на суд до Бога, що карає? Не розуміючи і не бажаючи зрозуміти Бога, люди бунтують проти Нього.

АБога, а «за Бога». Він протестуле у Лютера був бунт не проти

вав не проти віри, а проти хибної віри. Власне, всі реформатори хотіли звільнитися не від релігії як такої, як це робили революціонери, а тільки від фальшивої релігії. Однак шлях до цього був довгий і нелегкий.

500-РІЧЧЯ РЕФОРМАЦІЇ

У 13 років після закінчення мансфельдської церковно–приходської школи, Мартіна відправили вчитися в сусіднє велике місто Магдербург, де він вступив до школи вчених ченців лоллардів — «Братів спільного життя» — нідерландських ченців, які мріяли про трансформацію церкви. Саме там Мартін уперше почув слово «реформа». У Магдер-

Навіть перемігши грубий гріх, що буває нечасто, людина залишається поневолена невеличким, невидимим для ока гріхом. Подібний стан переживав монах Мартін Лютер. Справжнє навернення було ще попереду. бурзі, а потім і в школі Ейзенаха, йому довелося жити на милостиню, бо ні батьки, ні школа його взагалі не підтримували. У 17 років він відправився вчитися в тогочасний найкращий німецький університет — Ерфуртський, і вже за два роки отримав ступінь бакалавра, а ще через три — магістра філософії. Батько наполягав, щоб Мартін займався законознавством, але його приваблювали філософія і богослов’я.

Орих книгах монастирської дного разу, порпаючись у ста-

бібліотеки в Ерфурті, він знайшов величезну книгу в шкіряній палітурці, ушкоджену хробаками, пропахлу мишами та цвіллю, — мабуть, років зі сто її ніхто не читав. Це був майже нікому не відомий у той час повний латинський текст Святого Письма. «Років до 20 я і в очі його не бачив, а коли нарешті побачив..., то прочитав із великим подивом», — згадує Лютер. Почав він із подиву, а закінчив із жахом. Йому часто снилося, що він помер і стоїть, увесь тремтячи, майже голий, лишень у жалюгідному лахмітті, на Страшному суді, чекаючи вироку: пекло чи рай. Слід сказати, що за часів Лютера про пекло і покарання говорили дуже багато. Художники часто зо-

бражували Страшний суд з усіма подробицями, письменники красномовно описували танець смерті і деталі судного дня. Але про це говорилося не тому, що люди боялися смерті і жили в невпинному жаху, як це було з молодим Лютером, а саме навпаки. Люди того часу, особливо в містах, відкрито грішили, не боячись Бога і Його суду, а для того, щоб відновити християнську моральність, духовенство зображувало жахи пекла. Вважалося, що страх перед пеклом може врятувати від гріха. Але тільки деякі чутливі натури, подібно до Лютера, піддавалися такій педагогіці. Для більшості людей жах смерті перетворювався на фантастичні картинки, що існували лишень в уяві фанатиків–ченців... «А що там насправді — ми не знаємо», — найчастіше говорили миряни. Така людська натура і в XVI, і в XXI століттях. Залякування і акцент на муках грішників у пеклі не зміцнює, а часто руйнує духовність. Особливо якщо Суд відірваний від Любові. Мартін був вразливим і слухняним юнаком. Він підкорився волі батька і почав займатися юриспруденцією, але релігійні пошуки, страх перед смертю і Божим покаранням привели його до того, що він несподівано для сім’ї і для самого себе дав обітницю постригтися в ченці. Влітку 1505 року, повертаючись в Ерфурт після канікул, які провів у батьків, його зненацька заскочила гроза. Мартін не встиг добігти і до середини поля, як над ним щось спалахнуло таким сліпучим сяйвом, тріснуло таким голосним громом, що він, упавши обличчям у сухий пил, — дощ ще не розпочався — з жахом подумав: «Зараз уб’є!» І чекав другого удару. Губи автоматично почали шепотіти молитву: «Свята Анно, спаси, заступився, помилуй!..» І раптом, несподівано для себе, але, відчуваючи, що в цих двох словах, які він зараз вимовить, буде більша сила, ніж у всіх громах і блискавках, Мартін сказав: «Я пострижуся!» І щойно це сказав — страху наче й не було. Лютер зрозумів, що він врятований. Знову вже ближче, наче над самою маківкою щось спалахнуло, гримнуло, затріщало... У повітрі запахло сіркою, налетів вихор, закрутив, захльостав його

по обличчю спочатку пилом, потім дощем, а потім градом. Блискавки падали і падали так часто і близько, що здавалося, не могли не вбити його. Але він уже нічого не боявся, а все повторював: «Пострижуся! Пострижуся!», і відчував, що одним цим словом, як непорушною стіною, він захищений від грози.

ЧПевною мірою так. Ясно, що

и було це навернення до Бога?

Мартін, християнин від народження, хрещений за всіма правилами офіційної церкви, той, що виконував її ритуали, був дуже далекий від Бога. Християнство, передане від батьків, традиція і обряд не здатні відродити людини. Необхідне її особисте, самостійне рішення. Але навіть 2 липня 1505 року, захоплений грозою на Соттергеймському полі, Мартін Лютер не пережив відродження. Це був поворот від світу: Мартін вирішив покінчити з гріхом і злом, але це було рішення самотужки позбутися гріховності, тобто врятувати себе ціною героїчної аскези і подвижництва. Справжнє навернення включає в себе два компоненти: відмова від гріха і рішення скористатися Божою благодаттю. Перше Мартін зробив, друге ж було ще приховане від нього. А скільки сьогодні є людей, що приймають мужнє рішення покінчити з гріхом, відокремитися від світу зла, відгородитися від нечестя! Не знаю, чи багато хто зважиться піти так далеко в боротьбі з гріхом, щоб ув’язнити себе в монастирських стінах. Але хіба після чергового життєвого потрясіння, після життєвої грози і блискавки, люди не кажуть: «Це було востаннє... Більше не п’ю, не колюсь, не зраджую...» Вони щосили намагаються перемогти гріх, але, нещасні, не знають, що гріх сильніший і підступніший. Навіть перемігши грубий гріх, що буває нечасто, людина залишається поневолена невеличким, невидимим для ока гріхом. Подібний стан переживав монах Мартін Лютер. Справжнє навернення було ще попереду.  Сергій САННІКОВ, президент ЄААА

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

35

СЕСТРИНСЬКЕ СЛУЖІННЯ

НА НЕБЕСНІЙ ПЕРЕКЛИЧЦІ БУДУ Я!

У

На прикладі Ноомі та мальовничу місце«Дотик неба» — це не просто табір, а місвість с. ОлексанРут Господь навчав, як це затишку та взаєморозуміння, де сестри ми маємо поводитися в дрії, де розташовувався табір, з’їхалося мають змогу і відпочити, і отримати благо- своїх родинах, щоб ті, за 140 сестер різного віку з словення від Господа. Цьогоріч тема жіночо- кого молимося, могли багатьох церков Рівнен- го християнського табору, який проходив із сказати: «Твій Бог буде ської області. Крім того, 15 по 20 липня, була співзвучною із євангель- моїм Богом». було ще 25 дітей. Усі були ськими словами «Час-бо близький» (Об 1:3). Разом із мамами та барозподілені по чотирьох Отож усі ми мали гарну нагоду поспілкува- бусями в таборі відпочигрупах, які мали такі на- тися щодо готовності, вірності і праведнос- вало чимало дітей різного зви: «Спасіння», «Перлина» ті кожної дитини Божої, як записано в Книзі віку. Вони співали пісні (душа), «Віра» (що спасає), українською, російською і «Жнива». Це — наче чоти- пророка Амоса, «…приготуйся, Ізраїлю, до зу- навіть узбецькою мовами, стрічі Бога свого!» (4:12). ри сходинки до неба. декламували вірші про Під час відкриття таБога та Україну, цитували Кожен день був по-своєму золоті вірші зі Слова Божого. Таке бору голова ООЦ ЄХБ Василь Захарович Басараба звершив молитву особливий, насичений духовним духовне єднання стало наче проблагословення. Він порушив тему спілкуванням. Увечері, з 17-ї до образом того, як свого часу всі ми, «Цінність часу», а також повів мову 19-ї години, проводилися вечірні вбравшись у нетлінні тіла, будемо про те, як його мудро використову- богослужіння, де кожна група величати і прославляти Агнця. Але те все буде в небі, а поки вати, щоб бути готовим предстати сестер мала чудову нагоду проперед лицем Ісуса Христа вірним і славити Бога співом, декламаціями, що, як акцентував увагу пастор свідченнями, молитвами. Пропо- рівненської церкви «Відродження» праведним. Першого дня табору служіння відниками Євангелія на цих бого- Володимир Нестерук, ми на землі, проводили сестри з обласного служіннях були Максим Корнійчук і Бог залишив нам ознаки, щоб комітету: Таїсія Воронюк, Світлана (диякон церкви «Відродження» пильнували, не були безпечними і Седикіна, Людмила Лустюк, Ірина м. Рівне), Леонід Друзь (пастор байдужими, бо наблизився кінець Доброчинська, Любов Подранець- церкви «Благодать» м. Рівне), Олек- всьому. Щира подяка Господу за кожну ка, Валентина Лозицька, Світлана сандр Приходько (пастор Першої Бондарчук, Марія Корнійчук. Сестри рівненської церкви), Володимир відповідальну сестричку із сеМарія Корнійчук та Ліна Боро- Нестерук (пастор церкви «Відро- стринської ради, яку очолює Таїсія динська на основі Слова Божого дження» м. Рівне), а також регент Воронюк, — адже їх Бог наділив висвітлили тему готовності увійти Костопільської церкви Михайло особливою мудрістю, лагідністю в небо, коли покличе Господь. За Андрощук. За фахом він гончар, та любов’ю у вирішенні всіх оргаілюстрацію вони взяли добре відому тож приїхав зі своїм гончарським нізаційних питань і в підготовці притчу про багату вечерю, записану верстатом, на якому на наших очах чудової духовної програми. Слова в Євангелію від Луки, в 14-му розділі, виростав посуд із глини — ось так вдячності і тим, хто трудився на та притчу про десятьох дів (Мт. 25). і Бог, наче глину, очищає кожного кухні. Нехай Господь воздасть їм Висновком цих біблійних годин, які із нас від усіляких домішок, щоб сторицею за їхню сумлінну і таку проводилися щоранку, стало усві- ми були посудинами на честь, для нелегку працю, щоб могли і далі домлення, що чекали всі, а увійшли Його слави, щоб у наших серцях служити на ниві Божій. Кожна із сестер повезла у свої тільки ті, котрі були готові, — отож повсякчас жили мир та радість, пильнувати постійно потрібно всім, а центром усього життя лишався церкви духовний хліб, яким наситив завжди Христос. адже «час-бо близький». усіх нас Господь. А гімн табору «На небесній перекличці буду я!» додаватиме наснаги до перемоги над випробуваннями, аби на небесах справді почути з вуст Бога-Отця своє ім’я, що записане у Вічну Книгу.  Валентина СЛИВ’ЮК, рівненська церква «Відродження»

36

СВІЧНИК | 3, 2016

ВІДДІЛ ДИТЯЧОГО СЛУЖІННЯ

КОНФЕРЕНЦІЯ ДИТЯЧИХ СЛУЖИТЕЛІВ «Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї» (Пр. 22:6). Цю мудру настанову царя Соломона добре пам’ятають в усіх церквах нашої конфесії — з цією метою і створюються недільні школи, в яких діти на доступному рівні вивчають Божі істини, вчаться законів християнської моралі. Традиційно у вересні вчителі та керівники недільних шкіл, служителі клубів «Майбутнє» збираються на конференцію, аби поділитися досвідом роботи, запозичити для себе щось нове. У нинішньому році така конференція була проведена 24 вересня у приміщенні Дому молитви рівненської церкви «Відродження». Участь у ній взяли понад 200 братів і сестер із різних куточків області.

П

очалася конференція з молитви: молилися не тільки за роботу з дітьми та підлітками у нашому краї, а й у всій Україні, особливо у східних її регіонах. Дитячий ансамбль «Камертони» (керівник — Світлана Меленчук) прославив Господа музичними творами. З проповіддю Слова Божого звернувся до учасників конференції голова Рівненського ООЦ ЄХБ Василь Захарович Басараба. Зачитавши Суддів 6:11-16, він побажав кожному переможного навчального року, під час якого, подібно до Гедеона, ми матимемо сили залишити те, що заважає, будемо дивитися з довірою та без сумнівів на Господа, аби здобути перемогу в Ньому. Після проповіді Василь Захарович подякував за роботу керівнику обласного відділу дитячого служіння Олександру Ярмушку, який нині очолює комітет дитячого служіння ВСЦ ЄХБ, і поблагословив на лідерське служіння в області Ольгу Мирончук. Олександр Ярмушко, розмірковуючи над особливістю служіння в сьогоденні, зачитав уривок із Першого послання святого апостола Павла до коринтян: «Бо двері великі й широкі мені

відчинилися, та багато противників»(16:19). Олександр акцентував увагу на тому, що нині ми маємо великі можливості для служіння, проте водночас зустрічаємо й багато перешкод. На що дивимося ми: на можливості чи на перешкоди? Відповідь на це важливе запитання кожен має дати собі сам. Досвідом роботи з підлітками поділився Володимир Дунін (церква с. Колоденка). Він розповів про те, які форми та методи використовує у своєму служінні. Юлія Береза (церква «Преображення», м. Рівне), Роман Корнійчук (церква «Відродження», м. Рівне) та Жанна Парфеса (церква м. Вараш), використовуючи наочність, наводили приклади того, як зацікавити дітей біблійними історіями та заохотити їх відвідувати недільну школу. Учасники конференції отримали інформацію про найближчі обласні та всеукраїнські заходи в дитячому служінні. Крім того, була презентована програма для недільних шкіл «Ти — частина історії», в якій на дитячому рівні розкривається суть місіонерства. Бог доручив кожному вчителеві найцінніше — дитячі душі. І від того, що буде посіяно в них сьогодні, залежить те, яким буде християнство завтра. Тож хочеться сподіватися, що все, почуте на конференції, дитячі служителі використають у своїй роботі.  Юлія БЕРЕЗА, кореспондент «Свічника»

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

37

ЮВІЛЕЇ

Дім Господній будується

Кілька десятиліть тому церква у Басовому Куті була мені чужою, оскільки, блукаючи в гріховній темряві, відповіді на життеіі питання я шукала не в Бога. Сьогодні — все інакше. З Першою рівненською церквою мене пов’язує чимало: насамперед, тут покаялася моя донька і стала для мене тим маяком, який вказав шлях до Істини; у цій церкві я маю багато гарних і щирих друзів… Врешті-решт, ця помісна церква є частинкою Вселенської Церкви Христа, до якої ось уже десять літ належу і я. Тому почувалася тут не гостем на святі — прийшла наче до рідної домівки, щоб розділити з братами і сестрами спільну радість: столітній ювілей церкви

Ц

ього недільного ранку в Домі молитви, як кажуть, яблуку ніде було впасти. Уже за півгодини до початку богослужіння в залі лишалося зовсім мало вільних місць. Та господарі тільки втішалися такій великій кількості гостей і доставляли стільці, аби всі могли зручно розташуватися в залі.

38

СВІЧНИК | 3, 2016

Рівно о десятій об’єднаний хор заспівав «Люблю Твій, Боже, дім». Знайому пісню підхопили всі присутні — і полилася хвала Господу до Його небесного престолу. Після цього пастор церкви Олександр Приходько, привітавши церковну громаду, подякував гостям, керівникам міста за те, що завітали на урочисте богослужіння, щоб разом із церковною громадою звеличити і прославити Бога. Зачитавши псалом 144, який закінчується словами «славу Господню уста мої будуть звіщати, і благослов-

лятиме кожне тіло святе Його Ймення навіки-віків», пастор звершив молитву вдячності Господу. З короткою проповіддю Слова Божого звернувся до присутніх заступник голови ВСЦ ЄХБ В’ячеслав Нестерук, християнський шлях якого починався у Першій рівненській церкві: 38 років тому прийняв тут святе за вірою водне хрещення; свого часу брав участь у зведенні Дому молитви. В його житті є багато подій і спогадів, пов’язаних саме з цією церквою, та найголовніше — тут проповідувалося Слово Боже, яке повсякчас зміцнювало його духовно, готуючи до праці на ниві Господній. Зачитавши уривок із Послання апостола Павла до филип’ян, в якому чується порада «Тільки живіть згідно з Христовою Євангелією» (1:27), він звернув увагу на те, що багато людей, які не знають Бога, мають на землі статки, славу, авторитет, в той час як християнам доводиться зазнавати чимало поневірянь. Чому так? Та тому, пояснив проповідник, що Бог приготував Своїм дітям щось значно більше,

ЮВІЛЕЇ

100-річний ювілей Першої рівненської церкви

із каміння живого

ніж можна мати на землі — небесні оселі у вічності і життя з Богом під Його благодаттю. Саме тому євангельську вістку потрібно сміливіше і завзятіше нести всім людям, які ще не пізнали радості від особистої зустрічі з Христом і не знають, що чекає їх за порогом смерті, якщо не приймуть Спасителя до свого серця. Богослужіння продовжив пастор Олександр Ярмушко. Він нагадав присутнім, що понад дві тисячі років тому Ісус Христос сказав Своїм учням: «…Побудую Я церкву Свою, — і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:17). Хтозна, продовжив брат Олександр, можливо, учні, чуючи такі слова, дивувалися? Звісно, думали вони, Він — тесля, для Нього немає проблеми звести будь-яку споруду, але чи задля цього Він прийшов на землю? Жоден із них у ті дні навіть гадки не мав, що

мова йде не про будівлю, а про Церкву Христову; що мине небагато часу — і саме їм належить стати дорогоцінним камінням у цьому Храмі. Велику ціну заплатив Син Божий, пройшовши шлях неймовірних страждань і ганебної смерті. Відтоді в історії Церкви не було жодного дня, коли б не зазнавали страждань і Його діти. Вони вмирали, зберігаючи в серці Христову настанову: «Будь вірний до смерті!» (Об.2:10). Спливло вже немало років, десятиліть та століть: народжувалися і вмирали імперії, на зміну їм приходили інші, яких чекала така ж доля, і тільки Церква Христова живе й понині, а ми, помісні церкви, є цеглинками в її величній споруді. Як починалася церква євангельських християн-баптистів на Рівненщині, яким був її столітній шлях, скільки страждань і поневірянь довелося витерпіти на цьому шляху — про все це присутні

дізналися з відеофільму, підготовленого до ювілею. Після перегляду вшанували хвилиною мовчання попередників, і заступник голови ООЦ ЄХБ у Рівненській області Михайло Ільюк звершив молитву. Потім звучала ще одна, пасторська молитва-благословення за церкву, за всіх служителів, які сьогодні несуть служіння в церкві. Її звершили почесні пастори Володимир Бахур та Микола Гаврилюк. Зі словами вітання до церковної громади з нагоди столітнього ювілею звернулися голова Рівненського ООЦ ЄХБ Василь Басараба та його заступник Михайло Ільюк, відповідальний за музичне служіння у ВСЦ ЄХБ Олександр Крещук, пастор квасилівської церкви Володимир Чекеренда, пастори рівненських церков Андрій Корнійчук (церква «Благодать»), Віктор Давидюк (церква «Дім Євангелія»), Володимир

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

39

ЮВІЛЕЇ

Хомка. Він відзначив, що столітній ювілей — це історія не тільки церкви, а й міста, держави.

— Я не належав ніколи до атеїстів, — сказав Володимир Євгенович, — проте пам’ятаю роки засилля комуністично-атеїстичної пропаганди. Діставалося всім

Нестерук (церква «Відродження»), Василь Олійник (церква незалежного братства), Ілля Корнійчук (церква с. Колоденка), Станіслав Бойко (церква «Святої Трійці» ХВЄ). Від братів і сестер, які нині живуть у США, передав слова вітання Микола Попік. Коли вийшли вітати свою церкву діти, в багатьох, хто був присутній у залі, зволожилися очі. І не тільки тому, що вони співали про мир, про те, наскільки їм треба чисте небо і ясне сонце, а й тому, що ці маленькі хлопчики та дівчатка є завтрашнім днем церкви. Сьогодні вони тількино вивчають ази християнської науки в недільній школі, а завтра, підхопивши прапор віри своїх батьків, плідно працюватимуть на ниві Господній, нестимуть євангельську звістку, як записано в Слові Божому, від краю — до краю землі. Чи легкими будуть їхні дороги? Ствердно відповісти неможливо — у християнстві немає легких доріг, зате є надія отримати вінець життя у вічності. Заради цього варто терпіти випробування, труднощі, як, власне, терпіли всі покоління наших братів і сестер; терпіли, проте залишалися вірними аж до смерті. Зворушливим і теплим був виступ міського голови Володимира

40

СВІЧНИК | 3, 2016

«Любімо — як Христос! Живімо — як Христос! Будьмо завжди вірні — як Христос!» конфесіям, та чи не найбільше потерпали протестанти. На щастя, сьогодні все змінилося. Церковні громади відчувають свободу віросповідування, прихильне ставлення до себе з боку влади. І хоча наша країна переживає нині багато труднощів та випробувань, я бажаю, аби ті, хто відзначатиме 200-літній ювілей цієї церкви, жили щасливіше, заможніше, ніж ми, і могли вільно славити Бога. Про те, як змінилися часи, говорив і священик Свято-Троїцького храму Леонід Поліщук. Раніше, сказав він, ніхто не повірив би, що представники православної церкви прийдуть на свято до протестантів, але сьогодні ми тут. І в тому — нічого дивного, адже нас об’єднує Божа любов. Час спливав непомітно, проте невблаганно. Підійшла пора заключної проповіді, з якою звернувся до присутніх голова ВСЦ ЄХБ Валерій Антонюк. Насамперед він вручив церкві пам’ятне свідоцтво,

а потім поділився власними думками з приводу того, якою є Церква Христова у XXI столітті. Можливо, хтось думає, сказав він, що сьогодні час церков відійшов у минуле, проте це не так: Церква Христова лишається чистою та прекрасною, як і в першому столітті. Вона непереможна, і хоча йде у майбутнє, у вічність, проте потрібна світові нині, в час війни, кризи, бездуховності. Саме через нас, християн, і через наші помісні церкви Ісус Христос працює у людських серцях. Любімо церкву, служімо посвячено в ній задля Божої слави. Нам потрібно зберегти вірність Богові так, як робили це наші батьки, діди та прадіди в часи гонінь. Нехай же священний неспокій не полишає наших сердець! Цим побажанням, власне, й закінчилося урочисте богослужіння. По його закінченні всі, хто бажав, мали змогу переглянути стенди, які розповідали про 100-літню історію церкви, придбати книгу спогадів, видану до ювілею. Перша рівненська церква ступила на свою 101-шу сходинку на шляху до неба. Скільки їх ще попереду? Це знає Господь. Нам же належить аж до Його зустрічі зі Своєю Нареченою на небесах лишатися тут, на землі, факелами, які прорізують гріховну темряву і осявають шлях до спасіння тим, хто досі його не має. «Любімо — як Христос! Живімо — як Христос! Будьмо завжди вірні — як Христос!» Нехай це побажання, залишене відповідальним за сімейне служіння у ВСЦ ЄХБ Станіславом Грунтковським, надихає всіх братів та сестер до плідної праці. «…Будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь завжди в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця не марнотна у Господі!» (1 Кор. 15:58).  Світлана БЕРЕЗА, кореспондент «Свічника»

ПОДІЇ

Церква ЄХБ «Фавор», що в м. Нетішині Хмельницької області, 23 жовтня 2016 року відзначала своє 15-річчя і дякувала Богові за врожай. Водночас відбулася найочікуваніша подія — освячення Дому молитви.

«…ДІМ МІЙ БУДЕ ДОМОМ МОЛИТВИ…»

Н

а початку служіння пастор помісної церкви Руслан Курбацький закликав присутніх подумати про Ісуса Христа, Його присутність серед зібраних в ім’я Ісуса. Врочисто і піднесено зазвучала пісня «Люблю Твій, Боже, дім». Спів хору Першої церкви ЄХБ м. Рівне виконував чудові духовні твори і додавав урочистості усьому, що відбувалося. Заступник голови ООЦ ЄХБ Михайло Ільюк попросив присутніх щиро привітати і благословити один одного, нагадавши, що всі ми — брати і сестри по крові Ісуса Христа, і тому є великою дружною Божою сім’єю. Він зачитав Псалом Давида: «Я радів, як казали мені: «Ходімо до дому Господнього!» (122:1), «Пильнуй за ногою своєю, як до Божого дому йдеш…» (Екл. 4:17) і Євангеліє від Марка: «…Дім Мій буде домом молитви в народів усіх…» (Мр.

11:17), акцентувавши увагу на тому, що, прямуючи до Дому молитви, потрібно по-особливому готувати своє серце; необхідно перевіряти свої стосунки з ближніми, щоби радість наша була справжньою, досконалою. Молитву освячення звершили перший пастор-місіонер у Нетішині (зараз звершує служіння в м. Кременці Тернопільської області) Віктор Пугач, заступник голови ООЦ ЄХБ Михайло Ільюк та пастор помісної церкви Руслан Курбацький. Після молитви від Обласного об’єднання для церкви вручили подарунок — Біблію великого формату видавництва Українського біблійного товариства. Пізніше брат Руслан зачитав текст із Дій апостолів: «…благовістимо вам, — від оцих ось марнот навернутись до Бога Живого, що створив небо й землю, і море, і все, що в них є. …Не зоставив Себе Він без свідчення, добро чинячи: пода-

вав нам із неба дощі та врожайні часи, та наповнював їжею й радощами серця наші» (14:15-17). Він зосередив увагу присутніх на тому, що життя християнина — це шлях випробувань і труднощів, але на цьому шляху завжди поруч із нами йде вірний, добрий і люблячий Бог. Далі брат Григорій, диякон місцевої церкви, коротко розповів історію започаткування церкви, зауваживши, що до 1999 року збиралася невеличка групка людей на квартирі. В 1999 році приїхав брат Віктор Пугач і заохотив розширювати служіння: запрацювала бібліотека християнської літератури, потім винаймали кімнату в гуртожитку, де розпочали християнський клуб. Люди каялися, церква зростала. Брат Руслан продовжив розповідь про початок будівництва молитовного дому. Він сказав, що кожен крок придбання землі і сам процес будівництва — це чудо Боже, і відзначив, що члени церкви багато працювали, щоб можна було більше жертвувати на будівництво, багато працювали на ньому й самі. Бог допомагав через багатьох людей, і за три роки світле затишне приміщення було завершене. Пастор Першої рівненської церкви Василь Новосад зачитав текст із Першого послання до солунян: «Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все…» (5:16-18), наголосивши на тому, як мають жити в цьому світі ті, хто віддав своє життя Ісусу. І знову линула молитва вдячності за хліб фізичний і духовний, за врожай на полях і в садах та за небесні благословення. Брат Віктор Пугач звернув увагу на єврейський народ, коли той був

у рабстві Єгипту. Бог вивів їх не для того, щоб їм було просто добре, а щоб служили Йому (Вих. 3:12) і передавали інформацію про Нього (Вих. 19:5-6), свідчили про Його любов, доброту, милість, спасіння оточуючим. Роман Курбацький, пастор церкви «Спасіння» м. Рівне, зосередив увагу на тому, який наш Бог неймовірно багатий на милосердя, Він ділиться з нами багатством Своєї благодаті. Брат зачитав Послання до ефесян 2:1-10, наголосивши на тому, що через наше повсякденне життя люди повинні бачити Бога і прославляти Його ім’я. Після заключної молитви всі присутні мали змогу поспілкуватися за смачним обідом.  Олена ЄГОРОВА, адміністратор сайта ООЦ ЄХБ Рівненської області

3, 2 0 1 6 | С В І Ч Н И К

41

ПОДІЇ

ВIТАЄМО братів з ювілеєм!

Будьте благословенні! ДМИТРА ПАРФЕНЮКА

ІЛЛЮ КОРНІЙЧУКА

пастора церкви с. Клин Млинівського району

пастора церкви с. Колоденка Рівненського району

з 8 0 -р іч чя м !

з 70 -р іч чя м !

ВІТАЛІЯ ВОЗНЮКА пастора церкви с. Студінка Дубенського району

ВІТАЄМО

з 6 0 -р іч чя м !

З РУКОПОКЛАДЕННЯМ на дияконське служіння

ВОЛОДИМИРА ГАЛИКА Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 21 серпня 2016 року в церкві с. Новоставці Гощанського району. Рукопокладення звершили заст. голови ООЦ ЄХБ Володимир Доброчинський, пастор Першої рівненської церкви Микола Гаврилюк та пастор помісної церкви Сергій Блищик.

Служіть Богові «… у святості й праведності перед Ним по всі дні життя…» (Лк. 1:74-75).

42

СВІЧНИК | 3, 2016

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ «СВІЧНИКА»! Щиро дякуємо Вам за Ваші відгуки, запитання і побажання, які надходять до редакції. Надсилайте і надалі свої листи, зауваження, пропозиції та свідчення. Наша адреса: редакція «Свічника», вул. Дворецька, 41, м. Рівне 33001 Електронна пошта: shevchuk_luda@mail.ru Адреса в інтернеті: baptist.rv.ua Тел. (0362) 63-34-11; 26-20-65

Тема наступного числа журналу: «Вершини успіху»

Церква м. Дубно Церква «Життя» м. Рівне

ХРЕЩЕННЯ 2016 Щиро вітаємо братів і сестер, які у цьому році вступили в заповіт із Богом. «Тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, все допомагає на добре»

Церква «Спасіння» м. Рівне

(Рим. 8:28).

Церква м. Березне

Церква м. Вараш

Церква с. Олександрія

Церква м. Костопiль

Церква м. Сарни

Церква «Гефсиманія» м. Здолбунів та церква с. Копитків

100-річний ювілей Першої рівненської церкви

Д ім і м Го с по подній будується із

каміння живого