Впровадження відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи by Pavel Shevchenko

Міжнародна конференція

Впровадження відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи Верховний Суд України

Міністерство юстиції України

Академія суддів України

Київ, 20-21 квітня 2006 р.

Український Центр Порозуміння

Міжнародна конференція «Впровадження відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи» (Київ, 20-21 квітня 2006 р.)

Видання матеріалів стало можливим за фінансової підтримки Європейського Співтовариства, завдяки підтримці, яку надано на підставі угоди про співпрацю між Інститутом сталих спільнот (Монпельє, штат Вермонт, США) з Агентством США з міжнародного розвитку, а також за фінансової підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Думки, висловлені в цих матеріалах, належать виконавцям проекту та авторам робіт і не можуть, ні за яких обставин, вважатись такими, що виражають точку зору Європейського Співтовариства, Інституту сталих спільнот, Агентства США з міжнародного розвитку та Міжнародного Фонду «Відродження».

ЗМІСТ Привітання учасників конференції

Програма конференції

Цінності й принципи в практиці відновного правосуддя. Зер Г.

Концепція законодавчого врегулювання застосування програм відновного правосуддя (медіації) у кримінальному судочинстві України (проект)

Питання застосування відновного правосуддя на досудовій стадії кримінального провадження..Лобач В.П

Роль громади в застосуванні відновного правосуддя. Райт М.

Модель центру відновного правосуддя в громаді. Горова А.О.

Ювенальні та відновні технології у навчанні студентів-юристів. Крестовська Н. М.

Впровадження відновного правосуддя до правової системи України. Оцінка Програми. Підсумковий звіт. Бетті Вос, Марк С. Умбрайт, Торан Хансен,

Підґрунтя медіації в правовій системі України. Кострицький В. В.

Соціально-кримінологічні основи виникнення інституту примирення винного з потерпілим. Мандриченко Ж. В.

Відновне правосуддя як основне завдання ювенальної юстиції. Маніна М.А

Вимоги до особи медіатора. Микитин Ю. І

Використання механізмів відновного правосуддя при виконанні альтернативних покарань: вітчизняні реалії та деякий зарубіжний досвід. Шарова Н.В., Ягунов Д.,В.

Медіація на стадії виконання покарання як показник виправлення засуджених та засіб забезпечення деяких напрямків державної політики України у сфері виконання кримінальних покарань. Яковець І. С.

Аналитический подход к внедрению медиации в Республике Молдова. Доля И., Попа Д.

Межведомственное взаимодействие в ювенальной юстиции на основе восстановительного подхода. Лайша Т.

ДОВІДКОВІ МАТЕРІАЛИ Медіація у кримінальних справах. Рекомендація № R (99) 19, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 року

«Основные принципы применения программ восстановительного правосудия в уголовных делах» Экономический и Социальный Совет ООН

Законодавче врегулювання функціонування програм відновного правосуддя в Україні. Вільчик Т.Б., Туманянц А.Р., Карпенко М.О.

Психологія соціально дезадаптованої поведінки. Гусєв А.І.

114

Етичний кодекс медіатора Українського Центру Порозуміння

118

Статут Української Асоціації Практиків Відновного Правосуддя України (Проект)

121

Шановні учасники конференції! Ми раді вітати Вас на нашій, тепер вже щорічній, міжнародній конференції, присвяченій впровадженню відновного правосуддя (ВП) в Україні. Як і минулі роки, проведення цієї конференції стало можливим завдяки всебічній підтримці щодо її організації та підготовки з боку Верховного Суду України, Міністерства юстиції України та Академії суддів України. Ми вирішили назвати цю конференцію «Впровадження відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи», тому що вже сьогодні можна робити висновки за результатами роботи партнерських організації та органів правової системи правосуддя в Україні щодо практичного впровадження програм відновного правосуддя у кримінальних справах. В матеріалах нашої конференції ви знайдете короткий звіт про оцінку програм відновного правосуддя в Україні, що була проведена командою незалежних експертів з Центру відновного правосуддя та миротворчості Університету Міннесоти з США. Разом з цим, ми раді констатувати, що позитивні результати експериментального впровадження ВП в Україні, а також продуктивна робота членів міжвідомчої робочої групи з питань провадження програм відновного правосуддя в систему кримінальної юстиції України при Міністерстві юстиції, дозволяють робити висновки щодо реальних перспектив ВП в Україні. Ми сподіваємось, що активне обговорення учасниками конференції проекту Концепції законодавчого врегулювання програм відновного правосуддя (медіації) в кримінальному судочинстві України дозволить зібрати конструктивні зауваження і пропозиції щодо вдосконалення цього документу. Також сподіваємось, що нам вдасться обговорити та визначити основні принципи та положення майбутнього закону, який закріпить застосування програм ВП в процесі кримінального провадження, а також окреслити коло інших необхідних змін, як мінімум у кримінальному та кримінально-процесуальному кодексі України. Ми раді також вітати наших колег з Великобританії, Молдови, Польщі, Росії та США, чия люб’язна згода взяти участь у роботі нашої конференції, безумовно, збагатить наше обговорення і допоможе нам врахувати їхній безцінний досвід під час прийняття рішень про майбутнє відновного правосуддя в Україні! Ми також щиро вдячні за співпрацю та участь в роботі конференції представників Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Державного департаменту України з питань виконання покарань, та, безумовно, нашим колегам з громадських організацій Івано-Франківська, Києва, Криму, Львова, Луганська, Одеси, Сум та Чернівців. Завдяки їх спільним зусиллям реальність відновного правосуддя в Україні на сьогодні є очевидною. Склад учасників конференції не залишає сумнівів у тому, що конференція досягне поставленої мети – зміцнення соціального партнерства задля розвитку руху за відновне правосуддя і розширення кола можливостей для його практичного впровадження в Україні. Висловлюємо щиру подяку за фінансову підтримку конференції зокрема і відновного правосуддя в Україні в цілому Європейській Комісії, проекту «Мережа громадянської дії в Україні» (ISC-UCAN, USAID) та Міжнародному фонду «Відродження». Бажаємо вам, дорогі учасники конференції, творчого натхнення, корисного та приємного спілкування, збагачення новими ідеями, практичними порадами та рекомендаціями, а також зміцнення віри в неминучу перемогу цінностей відновного підходу. Український Центр Порозуміння

ПРОГРАМА КОНФЕРЕНЦІЇ 20 квітня, четвер 9:30 – 10.00

Реєстрація учасників конференції

10:00 – 10:30

Офіційне відкриття правосуддям».

10:30 – 10:50

Пилипчук П.П., Верховний Суд України, Перший заступник Голови. Перспективи та завдання впровадження відновного правосуддя в Україні. Зер Говард, Східний Менонітський Університет, професор соціології та відновного правосуддя. Система цінностей, на якій базується відновне правосуддя та її практичне втілення в принципах та процедурах ВП. Ємельянова І.І., Міністерство юстиції України, заступник Міністра. Концепція законодавчого врегулювання застосування програм відновного правосуддя (медіації) у кримінальному судочинстві України. Лобач В.П., Генеральна Прокуратура України, заступник начальника Головного управління підтримання державного обвинувачення в судах – начальник управління організації підтримання державного обвинувачення. Питання запровадження відновного правосуддя на досудовій стадії кримінального провадження.

10:50 – 11:20

11:20 – 11:40

11:40 – 12:00

конференції.

Демонстрація

фільму

«Зцілення

Відповіді на питання 12:20 – 12:50 12:50 – 13:15

13:15 – 13:30

13:30 – 13:45

13:45 – 14:00

Перерва на каву Райт Мартін, Європейський Форум з відновного правосуддя, член правління. Роль громади у процесі впровадження відновного підходу до злочину на прикладах різних країн. Кірюхіна М.А., районний суд Червоногвардійського району АР Крим, Голова Суду. Вплив програм відновного правосуддя на процес судового розгляду кримінальних справ на прикладі Червоногвардійського районного суду. Цимбалюк М.М., начальник Департаменту кримінальної міліції у справах неповнолітніх МВС України. Місце програм відновного правосуддя у роботі КМСН по профілактиці злочинності неповнолітніх. Войтюк І.А., Академія суддів України, Ректор. Задачі просвіти та інформування суддівського корпусу України з питань застосування програм відновного правосуддя у кримінальному процесі. Відповіді на питання

14:00 – 15:00 15:00 – 15:20

15:20 – 15:30 15:30 – 17:00

Обідня перерва Коваль Р.Г., БО «Український Центр Порозуміння», Президент. Результати оцінки реалізації програм відновного правосуддя в окремих регіонах України та їх порівняльний аналіз. Презентація секцій конференції Робота в секціях. Актуальні питання подальшого впровадження ВП в Україні. 6

Законодавче врегулювання програм відновного правосуддя. Ведуча секції: Фесенко І.М., Міністерство юстиції України, Начальник управління Департаменту законодавства про правосуддя, правоохоронну діяльність та боротьбу із злочинністю. Асистент: Коваль Р.Г., президент БО «Український Центр Порозуміння»

Фесенко І.М., Міністерство юстиції України, Начальник управління Департаменту законодавства про правосуддя, правоохоронну діяльність та боротьбу із злочинністю. Проект закону про застосування програм відновного правосуддя у кримінальних справах. Вільчик Т. Б., Національна юридична академія України імені Я. Мудрого, к.ю.н., доцент кафедри організації судів та правоохоронних органів. Шаланська І., Міністерство юстиції України, головний спеціаліст відділу з питань кримінального та процесуального права Департаменту законодавства про правосуддя, правоохоронну діяльність та боротьбу із злочинністю. II. Завдання просвіти та інформування представників правової системи України щодо відновного правосуддя. Ведуча секції: Ахтирська Н.М., Завідувач кафедри кримінального судочинства Академії суддів України. Асистент: Прокопенко Н.М., БО «Український Центр Порозуміння», координатор проектів з впровадження відновного правосуддя. Варфоломєєва Т.В. Ректор Академії адвокатури України. Швецова Л.А., Дергачівський районний суд Харківської області, ювенальний суддя. Цибуля Р., суддя районного суду м. Варшава, Польща. III. Перспективи розвитку місцевих центрів відновного правосуддя як комплексної системи соціальної реабілітації правопорушників та потерпілих у громаді. Ведуча секції: Горова А.О., БО «Український Центр Порозуміння», координатор з дизайну, моніторингу та оцінки проектів. Асистент: Боброва О.М., БО «Український Центр Порозуміння», координатор служби розв’язання конфліктів. Горова А.О., БО «Український Центр Порозуміння», координатор з оцінки та моніторингу проектів. Модель центру відновного правосуддя у громаді. Садичко Г.І., Агенція регіонального розвитку «Гармонія», Керівник програми відновного правосуддя, Задоволення потреб потерпілих від злочину та прийняття відповідальності правопорушниками у програмах відновного правосуддя. Практичні приклади. Савчук І.В., Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, Начальник відділу соціально-правового захисту дітей та співпраці з дитячими громадськими організаціями Департаменту з питань дітей. Роль співпраці державних та громадських організацій у забезпеченні соціально-правого захисту дітей у конфлікті з законом. Тихомірова А.В., Московський міський психолого-педагогічний Університет, Центр підтримки дітей та молоді «Перехрестя», керівник, Досвід застосування програм відновного правосуддя у комплексній системі соціальної реабілітації неповнолітніх правопорушників та дітей вулиці. 7

IV. Особливості застосування програм відновного правосуддя у справах неповнолітніх. Ведуча секції: Крестовська Н.М., Одеський юридичний інститут, доцент кафедри державно-правових дисциплін Асистент: Каневська В.Д., віце-президент БО «Український Центр Порозуміння» Мачужак Я.В. Суддя Верховного Суду України Крестовська Н.М., Одеський юридичний інститут, доцент кафедри державно-правових дисциплін. Маніна М.А. викладач Дніпропетровського національного інституту. Відновне правосуддя як основне завдання ювенальної юстиції Сливка З.І. начальник служби у справах неповнолiтнiх виконавчого комітету IваноФранкiвської мiської ради. Алан З. Скурбаті, Радник ООН з питань прав людини. Права людини у відновному правосудді та їх запровадження у справах щодо неповнолітніх. 17:00 – 17:30 17:30 – 18:30 19:00

Перерва на каву Представлення результатів роботи секцій. Дружня вечеря.

21 квітня, п’ятниця 10:00 – 10:30

10:30 – 10:50

11:10 – 11:30 11:30 – 11:50

12:10 – 12:30 12:30 – 14:00

Максудов Р.Р., Центр «Судово-правова реформа», м. Москва, Президент, Співвідношення участі та відповідальності між громадою та державою у питаннях впровадження відновного правосуддя. Болковая С.Л., Ювенальна служба комісії по справам неповнолітніх та захисту їх прав, м. Урай, Росія. Досвід профілактики повторної злочинності неповнолітніх у роботі ювенальної служби м. Урай. Відповіді на питання Грудзецька М., Польський Центр Медіації (м. Варшава). Досвід та перспективи впровадження відновного правосуддя в Польщі (за погодженням) Доля І., Попа Д. Інститут реформ пенітенціарної системи (м. Кишинів) Досвід та перспективи впровадження відновного правосуддя в Молдові (за погодженням) Відповіді на питання Перерва на каву Робота в секціях. І. Особливості застосування програм відновного правосуддя на етапі експериментального впровадження. Ведуча секції: Кирюхіна М.А., голова Красногвардійського районного суду. Асистент: Коваль Р.Г., президент БО «Український Центр Порозуміння» ІІ. Презентація результатів робочої групи з створення Асоціації ведучих програм відновного правосуддя. Ведучий секції: Микитин Ю.І., координатор програм відновного правосуддя, ПОС «Віра в майбутнє». Асистент: Горова А.О., БО «Український Центр Порозуміння», координатор з дизайну, моніторингу та оцінки проектів. ІІІ. Досвід та перспективи співпраці програм відновного правосуддя у країнах Центральної та Східної Європи. Ведуча секції: Прокопенко Н.М., БО «Український Центр Порозуміння», координатор проектів з впровадження відновного правосуддя. Асистент: Боброва О.М., БО «Український Центр Порозуміння», координатор служби розв’язання конфліктів. ІV. Перспективи реформування в Україні системи правосуддя щодо неповнолітніх. Ведуча секції: Каневська В.Д., віце президент БО «Український Центр Порозуміння».

14:00 – 14:30 14:30 – 15:30

Представлення результатів роботи секцій. Обід Закриття конференції.

ЦІННОСТІ Й ПРИНЦИПИ В ПРАКТИЦІ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ1 Впровадження відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи Міжнародна конференція, Київ, квітень 2006 р. Говард Зер содиректор, Центр правосуддя й примирення Східний менонітський університет Харісонбург, шт. Віргінія, США З часу перших експериментів із зустрічами між потерпілими та правопорушниками, які проводилися в Північній Америці в 1970-і роки, відновне правосуддя пройшло довгий шлях. Зараз цей струмочок перетворився на ріку, що розгалужується на безліч напрямків, які ми в ті роки навіть не уявляли собі: випадки жорстокого насильства, шкільна дисципліна, трудові конфлікти й суперечки на робочому місці, навіть конфлікти й правопорушення на суспільному рівні - і це лише кілька прикладів. На додаток до примирення потерпілих і правопорушників з'явилися «нові» практичні моделі, у тому числі сімейні конференції й кола правосуддя. В Україні примирення потерпілих і правопорушників - відносно нова форма, але потік відновного правосуддя тече й тут. У цілому, складання карти ріки відновного правосуддя дає надію й надихає. Однак швидкість джерела й ширина цієї ріки викликають також тривогу. Приклад колишніх реформ карного правосуддя, принаймні у США, посилає нам попереджуючі сигнали. Адже дуже багато так званих реформ закінчилися не так, як планували їхні ініціатори. Дуже часто вони асимілювалися в щось інше, іноді створюючи ситуації, що були такими ж поганими – або навіть гірше - як і ситуації, які планувалося поліпшити реформами. Взяти хоча б рух за альтернативи в'язницям, популярний у 1970-80-х роках: замість того, щоб зменшити опору на в'язниці, рух тільки розширив державну систему покарань і контролю. У США це призвело до того, що безпрецедентна кількість людей, особливо з груп меншин, потрапила під контроль системи карного правосуддя. Відновне правосуддя, ймовірно, буде іншим. Можна затверджувати, що завдяки акценту на лікування й виправлення відновне правосуддя за своєю суттю більше м'яке, ніж попередні форми. Не можна, однак, приймати це за аксіому. Дійсно, хоча я вважаю, що загальна картина залишається оптимістичною, в цій сфері виникає ряд критичних питань - питань, які кидають серйозні виклики й навіть загрожують цілісності та майбутньому цієї галузі. Дозвольте мені внести ясність: я прихильник відновного правосуддя; новозеландський суддя Фред Макілрі назвав мене «пророком відновного правосуддя». Більшу частину своєї кар'єри за останні чверть століття я присвятив впровадженню відновного правосуддя й консультуванню по ньому не тільки в США, але й у багатьох інших країнах (у тому числі в Україні). Я залишаюся відданим його принципам і його практиці й дивлюся з оптимізмом на загальні напрямки його розвитку. Мені постійно повідомляють про приклади й випадки, які вражають і надихають мене. Мене радують і стимулюють пілотні проекти, розпочаті тут, в Україні, і для мене честь бути тут і обговорювати їх з вами. Тому та стурбованість, яку я висловлюю тут, обумовлена моєю безмежною відданістю цій галузі, а не якимось серйозним скептицизмом. Висловлюючи цю стурбованість, я сподіваюся, що привнесу в наш діалог за наступні кілька днів позитивну, а не негативну енергію. Ще у своїй книзі «Зміна об'єктива: новий погляд на злочин і правосуддя», що вийшла у 1990 році (а недавно її було перекладено й видано тут) я висловив стурбованість і окреслив деякі шляхи, котрими рух може піти не туди, куди потрібно. Щоб провести інвентаризацію в цій галузі через десятиліття, у 2002-2003 рр. я допоміг організувати ряд діалогів між практиками, ученими й політиками у США, Канаді, Англії й Усі роботи подані у данному збірнику матеріалів конференції публікуються в авторській редакціі без купюр та редагування, за винятком матеріалів, перекладених з англійської. 10

Новій Зеландії. Перед тим я брав участь у проекті «Слухання» у США, у ході якого досліджувалося сприйняття відновного правосуддя й побоювання щодо нього з боку постачальників послуг потерпілим у сімох американських штатах (Mika, et. al. 2002). Виходячи частково з того, що ми довідалися в ході цих процесів, Барб Тоуз і я попросили авторів із усього світу вивчити ці проблеми й виклики в книзі «Критичні питання у відновному правосудді» (2004). Ми ставили такі питання: чи дотримається відновне правосуддя обіцянки, даної потерпілому? Чи належним чином воно враховує погляди й потреби правопорушників? Який наслідок зростання ролі держави? Чи є відновне правосуддя галуззю теорії та практики, яка належним чином взаємодіє з вітчизняними та традиційними поглядами й факторами? Чи адекватно воно вирішує питання соціальної й системної несправедливості? Чи приймає на себе відновне правосуддя занадто малий або занадто великий ризик? Звичайно, не потрібно дивуватися тому, що такий рух потрапить під тиск. Крім звичайних спотворюючих сил, з якими зіштовхується будь-який рух, ми намагаємося рухатися до відновлення в контексті, що зовсім не відновний. У наведеному нижче переліку подано кілька загальних характеристик цього контексту. •

• • •

Більшість із нас живуть у культурі покарання, у світі, де правосуддя - на вулиці, у залі засідань суду або в міжнародній політиці - вершиться за принципом «око за око». Це особливо вірно зараз у моїй власній країні, де це видно як у нашій системі правосуддя, так і у нашій зовнішній політиці; у більшій частині світу ситуація практично така сама. Ми живемо - принаймні у США - в «культурі суперечки», культурі протистояння й суперництва, і це допомагає сформулювати наші ідеї про те, як слід вершити правосуддя, як слід знаходити істину, як слід дотримуватися прав людини. Багато наших суспільств стали вельми орієнтованими на державу, причому держава претендує на монополію влади й іноді активно працює для нейтралізації влади посередницьких й общинних організацій. Багато аспектів наших суспільств професіоналізовані. Говорячи взагалі, тенденція полягає у «проблемізації» явищ (тобто створення з них проблем), а потім розвитку навколо них професій. У результаті індивідуумам і громадам набагато складніше вирішувати свої власні проблеми й управляти власною долею. Потужні економічні й політичні інтереси спрямовані на формування та впровадження нових факторів у соціальні процеси і явища. Глобалізація підкреслила це. Структурна несправедливість, у тому числі расизм, бідність і привілеї, зберігається й навіть поглиблюється в більшості наших суспільств. Домінуючі культури продовжують асимілювати й нав'язувати себе культурам меншин і корінних народів.

Такі реалії неминуче призводитимуть до перекручування й відволікання відновних цінностей та підходів. Багато хто стверджує, як я, що відновне правосуддя також має потенціал для того, щоб протистояти цим силам і допомогти трансформувати наші громади й культури в позитивний спосіб. Але якщо ми маємо чинити опір цим силам і навіть стати каталізатором, котрий допоможе трансформувати їх, нам доведеться бути готовими до важкої реальності. Нам знадобиться жити в напруженості між тим, що ми знаємо як обіцянку відновного правосуддя, і реальністю, яка полягає в тому, що часто ми не будемо дотримуватися цієї обіцянки. Прихильникам відновного правосуддя часто це зробити важко: складно визнати, що в «такій прекрасній речі» можуть бути проблеми. На початку 1980-х років, коли цей рух був дуже молодим, я звернувся з цієї теми до групи практиків із примирення потерпілих і правопорушників, попереджаючи їх про майбутні виклики й про необхідність бути пильними. Аудиторія сприйняла це неприязно. Нижче наводяться шість пропозицій щодо того, як ми могли б зустріти виклики, що постають перед нашою галуззю. 1. Перше - питання ставлення. Ми можемо культивувати здатність зменшувати свій ентузіазм реалізмом і готовністю серйозно сприймати критику. Це значить, що ми повинні збирати не 11

2. 3. 4.

тільки те, що наші критики назвали «історіями про метеликів» - кращі зразки - але й те, що мій колишній студент Крейг Сполдінг називає «історіями про жаб-биків» - історії, де все відбувалося не так добре. Це ставлення також вимагає здатності жити з парадоксом і неоднозначністю - якості, яку я вважаю істотно важливою для практики відновного правосуддя. Ми можемо прагнути того, щоб учитися не тільки на успіхах, але й на невдачах. Наші «історії про жаб-биків» можуть навчити нас багато чому так само, як і наші «історії про метеликів». Ми можемо в попереджувальний спосіб просувати діалоги крізь бар'єри й розділи, як це було зроблено для постачальників послуг потерпілим у згаданому вище проекті «Слухання». Ми повинні бути підзвітними перед тими, хто зацікавлений у тому, що ми робимо. Фактично я виступав би за структуровану підзвітність. Наприклад, у програмах потерпілі й постачальники послуг потерпілим повинні постійно працювати не тільки в наших радах, але й у наших організаційних комітетах. Колишні правопорушники також повинні входити до цих структур. Істотно важливо, щоб ми охоплювали оцінку. Вірно, що в цьому напрямку ще тільки мають бути встановлені чіткі орієнтири, але нам потрібно оцінювати не лише процеси й результати нашої практики, але й наші організації. Чи робимо ми те, про що заявляємо? Чи однакові погляди у всіх учасників нашої програми? Чи переслідуємо ми ті самі цілі? З мого досвіду видно, що ми, як галузь, часто надто неохоче погоджуємося на такі оцінки або не сприймаємо результати серйозно. Нарешті, дана галузь, швидше за все, продовжить розвиватися, якщо ми чітко сформулюємо принципи й цінності й будемо виходити з них; це приводить мене до конкретного предмета цієї бесіди.

Мене дедалі більше вражає важливість установлення чітких принципів і віх з наступною розробкою методів забезпечення відповідальності за них. Багато хто погодився б. Часто це робиться у формі стандартів практики, і зусилля з установлення таких стандартів докладаються в багатьох місцях. Однак, коли ми рухаємося до таких стандартів, у мене виникає ряд побоювань. Хоча ми вже маємо тридцятирічну практику відновного правосуддя, ми все ще перебуваємо на дуже ранньому етапі розвитку нашого руху; ми стоїмо дуже низько на кривій навчання. Чи можемо ми написати стандарти, які не відітнуть можливості, котрі ми ще навіть не уявляємо? Наприклад, існує законна й серйозна стурбованість щодо небезпек медіації й проведення конференцій із приводу насильства в сім’ях. Проте, кілька програм обережно розробляють цей напрямок, причому з дуже багатообіцяючими результатами. Як нам писати стандарти, які б передбачали відповідні запобіжні заходи, але не зачиняли двері? Як нам уникнути надмірної обережності? На згадане вище питання - « чи беремо ми на себе занадто малий або занадто великий ризик?» - автор Дейв Густафсон відповів «так». По-друге, хто формує бачення, що лежить в основі наших стандартів? Відновне правосуддя, як стверджується, випливає з цінностей корінних народів. Хоча деякі критики назвали це «міфом про походження», мій власний досвід роботи з аспірантами й практиками, що є представниками багатьох корінних культур і традицій, дає підстави вважати, що це зовсім не міф. Хоча дехто спотворює зв'язки між корінними підходами й відновним правосуддям, принципи й цінності відновного правосуддя все-таки, як здається, дуже співзвучні багатьом традиціям. Проте, теорія й практика дотепер формувалася, головним чином, білими людьми європейського походження - такими ж старіючими, як і я - і це викликає неминучу й часто мимовільну упередженість. Поки розмова не стала більш охоплюючою, чи можемо ми писати стандарти, які не ввічнюють цю упередженість? Нарешті - і це складне питання - якою повинна бути роль держави у встановленні й забезпеченні застосування стандартів? Відповідь на це питання незмінно залежатиме від контексту. Мою власну точку зору, безсумнівно, формує мій досвід як американця й моє членство у громаді релігійної меншини, менонітській громаді, що історично дещо дистанціювалася від держави (і, до речі, предки моєї дружини вихідці з такої громади тут, в Україні). Проте, я запропоную на ваш розгляд кілька коментарів. 12

У держави є законна мета - забезпечувати відправлення правосуддя й основні права. Держава, однак, має тенденцію до розширення своєї влади й повноважень; саме це соціолог Льюис Коузер назвав терміном «жадібна інституція» (1974). Чи будуть встановлені державою стандарти грати на руку процесу відбирання влади у громад і централізації її в руках держави? Це особливо небезпечно, якщо стандарти підтримуються за допомогою державної сертифікації практиків. Але сертифікація викликає й інше побоювання: чи матиме вона тенденцію до професіоналізації галузі, зменшуючи ймовірність того, що громада буде задіяна на добровільній основі? Це, як здається, відбулося, принаймні певною мірою, у сфері медіації, принаймні у США. Держава також має тенденцію до обережних дій, прагнучи звести до мінімуму ризики. Хоча цю тенденцію можна зрозуміти, вона може розчавити гнучкість, новаторство й общинну ініціативу. Вона може підірвати ключову характеристику відновного правосуддя: те, що правосуддя повинне узгоджуватися з контекстом, формуватися знизу верх конкретними громадами, яким воно належить. Корінні народи висловлюють серйозні побоювання щодо того, що відновне правосуддя, як інші «інновації», стане ще одною формою неоколоніалізму, ще одним способом нав’язування державної влади їхнім громадам. Наприклад, у Канаді я чув твердження, що держава присвоїла процес, який, як кажуть, походить від корінної культури Нової Зеландії, яку в свою чергу сформував контекст Австралії, а потім нав’язала його корінним культурам Канади так, щоб зберегти свою владу. У нашій книзі «Критичні питання у відновному правосудді» Кріс Каннін попереджає, що відновне правосуддя може бути такою самою глобалізуючою силою, як і домінуюча західна система правосуддя (Zehr & Toews, 2004, p. 343). Я не можу запропонувати прості відповіді чи рішення для цих запитань, але маю кілька пропозицій. 1. Я все ж вважаю, що в більшості контекстів держава не має важливої ролі у відновному правосудді та що на даному етапі розвитку цієї галузі роль держави полягає більше у сприянні та спрямовуванні, ніж у санкціонуванні чи контролюванні галузі. 2. Врешті-решт держава має певну роль у забезпеченні відновного правосуддя й належної правової процедури, але, як пише Брейтуейт, засоби захисту й стандарти повинні бути такими, що можуть заперечуватися « починаючи з громади й вище» («Стандарти», 2002). Має існувати гнучкість у можливостях та інтерпретації, яка б ґрунтувалася на реальній практиці. На мій погляд, ідеальним було б партнерство між державою та громадою, в якому держава орієнтується на громаду. (Як один приклад цієї наглядової ролі, Брейтуейт стверджує, що поки співіснують дві моделі правосуддя – відновне й більше каральне кримінальне – держава має забезпечувати, щоб результати відновних процедур були не більш обтяжливими, ніж у звичайному кримінальному правосудді.) 3. Істотну роль відіграють національні та міжнародні об’єднання теоретиків і практиків відновного правосуддя. Такі об’єднання дозволяють обмінюватися ідеями та взаємною підтримкою. Вони також дозволяють представникам галузі впевненіше розмовляти з державою. Такі об’єднання можуть очолювати процес визначення того, які самі стандарти є доречними. 4. Врешті-решт, однак, я менш зацікавлений у стандартах практики – принаймні так, як їх часто сприймають – ніж у тому, що я почав називати «принциповою практикою». Під принциповою практикою я розумію практику, що формується безперервно шляхом регулярного посилання на обмежений набір чітко визначених принципів і цінностей, більш ніж на конкретні нормативні акти. Приклад – законодавство, яким було створено ювенальне правосуддя в Новій Зеландії. У цьому законодавстві викладені сім принципів і сім цілей, які призначені для керування не лише розробкою програм, а й для щоденної практики (MacRae and Zehr, 2004). Аллан Макрей, колишній координатор ювенального правосуддя, який зараз наглядає за конференціями з ювенального правосуддя на Південному острові Нової Зеландії, стверджує, що якщо практики триматимуть ці принципи у своїх кишенях і використовуватимуть їх для прийняття кожного рішення, то зазначені наміри й стандарти підтримуватимуться. Там, де ювенальне правосуддя в Новій Зеландії пішло не тим шляхом, можна стверджувати, що це значною мірою викликано незастосуванням цих принципів як керівних. 13

Принципова практика вимагає обмеженого й чітко сформульованого набору принципів і цінностей, у легкодоступній формі, без нашарувань тлумачення, що заважають їх розуміти. На мій погляд, вони повинні передбачати гнучкість та виходити за рамки конкретної моделі практики, щоб можна було будувати ситуацію виходячи з конкретних потреб. Принципи, на яких побудована новозеландська система ювенального правосуддя, наприклад, приписують, що цей процес повинен бути культурно прийнятним для осіб, що беруть у ньому участь, але не приписують конкретної форми зустрічі. Добрим початком у цьому напрямів є два набори принципів або цінностей, викладені на веб-сайті Міністерства юстиції Нової Зеландії, хоча вони й потребують консолідації та спрощення (http://www.justice.govt.nz/restorative-justice/parta.html). Мені особливо подобається наведена там Декларація про відновні цінності та процеси, яка розроблена громадською організацію «Мережа відновного правосуддя» і включена до нашої книги «Критичні питання». У Декларації визначено вісім основних цінностей відновного правосуддя: участь, повага, чесність, скромність, взаємопов’язаність, відповідальність, повноваження та надія. Після короткого вивчення кожної з цих цінностей, у Декларації визначено одинадцять «цінностей на практиці». Для цього речення про кожну цінність розпочинається словами: «Процес конференції може вважатися «відновним», якщо…». Потім вони зазначають, що не є відновним для кожної цінності. Наприклад, «процес конференції може вважатися «відновним», якщо … він спрямований на перетворювальні результати». Ці результати описуються наступним чином: Процес повинен бути спрямований на результати, які задовольняють поточні потреби та будуть корисними в майбутньому, а не лише на покарання за минулі правопорушення. Результати повинні прагнути сприяти зціленню потерпілого та соціальній реінтеграції правопорушника, щоб колишній стан обох можна було б перетворити в дещо нормальніше. Далі там говориться: «Процес не є відновним, якщо результати не мають відношення до потерпілого і спрямовані виключно на завдання шкоди правопорушнику». Принципова практика також вимагає підготовки й регулярного підвищення кваліфікації, яке привчає практиків застосовувати згадані принципи щоденно. Важливе значення мають також регулярні оцінки та перевірки за стандартами, побудованими на цих принципах.\ Основоположним для відновного правосуддя є визнання того, що «істина» завжди формується контекстом і що правосуддя має бути контекстним, формуватися потребами й перспективами громад, у яких воно має вершитися. Отже, чіткі принципи й цінності можуть установлювати віхи, водночас зберігаючи важливий елемент гнучкості. Очевидно, різальна машинка для формування печива з тіста – невірна метафора для відновного правосуддя. Більш доречно тут говорити про дорогу, подорож з багатьма кривими та розпуттями. На такій дорозі нам потрібний вибір, але й потрібні також вказівні стовпи. Я закінчу тим, що стало моєю мантрою: важливістю ґрунтування відновного правосуддя на цінностях, зокрема на трьох цінностях. Дві з них – цінності, включені в вищезгадану новозеландську декларацію; третьої там немає та, ймовірно, й не повинно бути, хоча я сподівався б, що вона лежала б в основі нашого світогляду взагалі. Перша та, ймовірно, найголовніша цінність – повага. Я переконаний, що питання поваги й неповаги допомагають пояснювати багато правопорушень, а також негативне ставлення, яке правопорушники часто відчувають у правосудді. Аналогічним чином питання поваги й неповаги відіграють важливу роль у завданні емоційної травми потерпілому та його зціленні. Одним словом, відновне правосуддя ґрунтується на повазі. Якщо ми сприйматимемо цю цінність серйозно, прагнучи глибоко поважати точки зору, потреби й гідність усіх учасників процесу, ми неминуче вершитимемо правосуддя у відновний спосіб. 14

Друга ключова цінність – скромність. У значення цього терміну я вкладаю його загальне використання, ідею про те, що не треба ставити себе щось у надмірну заслугу. Дійсно, це є важливою цінністю для практиків відновного правосуддя. Але під скромністю я перш за все маю на увазі дещо більш основоположне й складніше: глибоке визнання меж того, що ми «знаємо». Скромність вимагає обережності в узагальнюванні й застосуванні того, що ми, на нашу думку, знаємо, до становища інших. Скромність також вимагає глибокого усвідомлення того, як наші біографії формують наші знання й упередженість. Наш гендер, культура, етнічне походження, особиста й колективна історія – все це ґрунтовно обумовлює те, як саме ми знаємо і що саме ми знаємо, причому в способи, які часто важко донести до свідомості. Отже, скромність закликає нас до глибокого визнання реалій інших людей та відкритості до цих реалій. Така відкритість є імперативом у світі, котрий дедалі більше поляризується. Лише якщо ми будемо скромними, ми зможемо сподіватися на те, що наші «вдосконалення» не стануть тягарем для інших. Третя цінність – подив, благоговіння. На західний спосіб знання глибоко вплинув філософ Декарт. Головним епістеміологічним підходом Декарта був сумнів. Сумнівайтеся в усьому, казав він, доти, доки ви не зможете знайти дещо, що є певним; для нього єдиною річчю, котру не можна було піддати сумніву, була аксіома «я мислю, отже я існую». Ця позиція сумніву має переваги – дійсно, я стверджував вище, що скромність вимагає від нас зберігати певний скептицизм щодо того, що ми знаємо й робимо – але загальне скептичне ставлення може призвести до великого цинізму. Мій викладач філософії у коледжі почав семестр із визнання цієї позиції у західній думці, а потім запропонував корективу: належний підхід до світу, сказав він, це подив. Ця точка зору стає все важливішою для мене і, я вірю, для галузі. Подив включає визнання таємниці, неоднозначності, парадоксу, навіть суперечностей. Як добре знають ті, хто працював із потерпілими, правопорушниками та громадами в їхніх важких подорожах, здатність жити з невідомим, з несподіванками, з тим, що здається несумісним, істотно важлива для якісної практики відновного правосуддя. Девід Джеймс Данкан у своїй книзі «Моя історія, розказана водою» (2001) визначає подив наступним чином: «… подив – це незнання, яке сприймається як задоволення». Враховуючи це, галузь відновного обіцяє масу задоволення! Навіть незважаючи на те, що сучасна галузь відновного правосуддя має більш ніж двадцятип’ятирічний досвід, навіть незважаючи на те, що вона має глибоке коріння в нашій історії, ми все ще стоїмо дуже низької на кривій навчання. Навколо ще дуже багато того, що ми не знаємо. Я відчув цей подив, коли зустрічався із групою ув’язнених жінок у Пенсільванії кілька тижнів тому. Більшість з них відбувають довічний термін за вбивства, в яких вони брали участь, отже жодної реальної вірогідності звільнення в них немає. Вони зустрічаються групою, щоб досліджувати відновне правосуддя, і знайшли його таким, що перетворює. Найбільш надихнуло мене те, що вони навчилися підтримувати одна одну й притягати одна одну до відповідальності простим запитанням: «Як діє відновне правосуддя?». У своїх роботах у середині 1980-х років я описував відновне правосуддя як неясний пункт призначення у подорожі дуже довгою та звивистою дорогою. Тепер, кілька десятиліть потому, я можу з впевненістю сказати, що, хоча це все ще подорож із багатьма кривими, багатьма об’їздами та поворотами не туди, ця дорога й пункт призначення вже не такі неясні, як колись. Якщо ми вирушимо в цю подорож із повагою та скромністю, з подивом, якщо ми встановимо чіткі вказівні знаки, які не дадуть нам збитися зі шляху, то, ймовірно, ми та ті, кому ми служимо, зможемо зазнати по-справжньому відновного правосуддя.

Список літератури Braithwaite, J. (2002). “Setting Standards for Restorative Justice,” British Journal of Criminology 42, 563-577. [Брейтуейт, Дж. «Установлення стандартів відновного правосуддя»] Braithwaite, J. (2002). Restorative Justice and Responsive Regulation. Oxford, UK: Oxford University Press. [Брейтуейт, Дж. «Відновне правосуддя та чутливе врегулювання»] Cunneen, C. (2004). “What are the Implications of Restorative Justice’s Use of Indigenous Culture?” In Zehr, H. and Toews, B. (eds.), Critical Issues in Restorative Justice (pp. 341-350). [Каннін, С. «Які наслідки має застосування вітчизняної культури у відновному правосудді?»; у книзі «Критичні питання у відновному правосудді» під ред. Зер, Г. та Тоуз, Б.] Coser, L. (1974). Greedy Institutions: Patterns of Undivided Commitment New York, NY: The Free Press. [Коузер, Л. «Жадібні інституції: тенденції неподільної відданості»] Duncan, D.J. (2001). My Story as Told by Water. San Francisco, CA: Sierra Club Books. [Данкан, Д.Дж. «Моя історія, розказана водою»] Mika, H., Achilles, M., Halbert, E., Stutzman Amstutz, L., Zehr, H. (2002) Taking Victims and their Advocates Seriously: A Listening Project. Akron, PA: Mennonite Central Committee. (See also “Listening to Victims: A Critique of Restorative Justice Policy and Practice in the United States,” Federal Probation, June 2004). [Майка, Х., Ахіллес, М, Халберт, Е., Штутцман-Амштутц, Л., Зер, Г. «Серйозне ставлення до потерпілих та їхніх адвокатів: проект «Слухання» (див. також «Слухаємо потерпілих: критика політики та практики відновного правосуддя у США»)] Zehr, H. (2005). Changing Lenses: A New Focus for Crime and Justice. Third Edition. Scottdale, PA: Herald Press. [Зер, Г. «Зміна об’єктива: новий погляд на злочин та правосуддя»] Zehr, H. and MacRae, A. (2004). The Little Book of Family Group Conferencing, New Zealand Style. Intercourse, PA: Good Books. [Зер, Г. та Макрей, А. «Маленька книга про сімейні групові конференції у новозеландському стилі»] Zehr, H. and Toews, B. (2004) Critical Issues in Restorative Justice. Devon, UK: Willan Publishing. [Зер, Г. та Тоуз, Б. «Критичні питання у відновному правосудді»]

Проект

КОНЦЕПЦІЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ПРОГРАМ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ (МЕДІАЦІЇ) У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ 1. Загальні положення У багатьох країнах світу вже протягом 25 років розвивається новий підхід реагування на злочин – відновне правосуддя. Цей підхід базується на принципах усунення завданої потерпілому емоційної, матеріальної та фізичної шкоди, та прийнятті правопорушником відповідальності за скоєне, що особливо актуально для неповнолітніх. Ефективність відновного правосуддя вже визнана такими країнами, як Нова Зеландія, Норвегія, Німеччина, Франція та Польща, що законодавчо включили програми відновного правосуддя до кримінального процесу, як альтернативу чи доповнення до системи правосуддя. В Україні практика реалізації відновного правосуддя як цілісного комплексу заходів з боку різних органів та служб, при тому, що і раніше існували його окремі елементи, вперше почала розвиватися з 2003 року, починаючи з експериментальних моделей і на сьогодні охоплює 8 регіонів, поступово накопичуючи досвід. Необхідність впровадження цього інституту пов’язана, насамперед, з темпами росту злочинності. В останні роки минулого століття ступінь відповідальності правопорушника відігравав головну роль при винесенні вироків. Ця нова каральна тенденція відповідає індивідуалістичній культурі, що панує у країнах із ринковою економікою. На практиці такий підхід до винесення вироків призвів до значного збільшення чисельності засуджених у місцях позбавлення волі, їх переповнення і збільшення витрат держав на пенітенціарну систему. Як відомо, природною реакцією на жорстокість (хоч і виправдану загальносуспільними інтересами) є теж жорстокість, агресія, але вона, безперечно, не призводить до зниження рівня злочинності, а, навпаки, викликає його зростання. У сучасній науці кримінального права та процесу все активніше висловлюються пропозиції щодо необхідності більш чіткого визначення статусу потерпілого, захисту його інтересів. Загальносвітові та європейські принципи захисту прав людини знайшли своє відображення у нашому законодавстві у посиленні захисту прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, однак майже зовсім не торкнулися статусу потерпілого, жертви злочину. За характером розгляду справи кримінальний процес мало сприяє відновленню прав потерпілого, не створює умов для осмислення правопорушником наслідків вчиненого діяння і, зрештою, не справляється з виконанням основного завдання - охороною прав та законних інтересів громадян. За таких обставин необхідно змінювати реакцію суспільства і держави на правопорушення, що безпосередньо впливає на формування нашого майбутнього. Правосуддя як засіб виправлення заподіяного злочином повинно мати на меті створення умов, в яких процес каяття правопорушника та поновлення справедливості може розпочинатися із забезпечення можливості матеріальної компенсації та примирення, досягнення рівноваги та порозуміння між потерпілим та правопорушником. Одним із найбільш відомих інструментів відновного правосуддя є програма примирення потерпілих та правопорушників у кримінальних справах, а саме застосування медіації. Серед інших форм відновного правосуддя широко розвинутих у світі (зокрема у Канаді, Норвегії, Новій Зеландії, США) є сімейні конференції та кола громадського правосуддя, де головною перевагою є більш активна участь громадськості у процесі соціальної реабілітації правопорушника (а також і потерпілого) та профілактиці злочинності.

У кримінальному судочинстві медіацією між потерпілим та правопорушником є процедура, завдяки якій потерпілий та обвинувачений (підсудний) за обопільною згодою та за допомогою третьої сторони як посередника – медіатора – можуть досягти згоди щодо відшкодування завданої шкоди та примиритися. Тобто медіація у кримінальному судочинстві – це посередництво з метою примирення потерпілого та правопорушника. На необхідності розширення сфери застосування медіації у кримінальних справах було наголошено у ст. 10 Рамкового рішення Ради Європейського Союзу "Про положення жертв у кримінальному судочинстві" (15 березня 2001р.), якою, зокрема, зобов’язано всі держави Європейського Союзу поширювати посередництво у кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-які угоди між жертвою та правопорушником, досягнуті у процесі посередництва. Навіть у програмі "Україна-НАТО" передбачено як внутрішній захід України необхідність розвитку альтернативних способів вирішення конфліктів і, зокрема, медіації. Зважаючи на значні недоліки, що виявляються у процесі здійснення традиційного кримінального судочинства, було прийнято низку міжнародних документів, які в тій чи іншій мірі наголошують на застосуванні "неофіційних механізмів врегулювання спорів, включаючи посередництво, арбітраж і суди звичаєвого права чи місцеву практику" (п.7 р.А Додатку до Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (29.11.1985). На Десятому Конгресі ООН щодо запобігання злочинності і поводження з правопорушниками, який проходив у Відні 10-17 квітня 2000р., наголошувалось на тому, що неофіційні і напівофіційні форми вирішення спорів між потерпілим і правопорушником відображають сучасні тенденції скорочення функцій держави у цьому процесі. Серед документів Ради Європи, котрі так чи інакше стосуються застосування медіації в кримінальних справах можна виділити, зокрема, такі: 2 3 4 5 6 7 8 9

Європейська конвенція про здійснення прав дітей (08.09.1995), яка у ст.13 "Посередництво та інші способи вирішення спорів" закликає до сприяння здійсненню посередництва чи інших засобів вирішення спорів; Рекомендація № R (85) 11 щодо статусу жертви у межах системи кримінального права пропонує державам-членам Ради Європи вивчити всі можливі плюси медіації та примирення; Рекомендація № R (87) 18 щодо спрощення структури системи кримінальної юстиції (правосуддя) пропонує державам-членам Ради Європи переглянути своє законодавство з метою узаконити способи позасудового врегулювання конфліктів; Рекомендація № R (87) 20 щодо реакції громадськості на підліткову злочинність закликає держави переглянути законодавство і внести необхідні зміни щодо розвитку медіації; Рекомендація № R (87) 21 щодо зменшення ступеня віктимізації і надання допомоги постраждалим пропонує державам-членам Ради Європи реалізовувати експерименти у сфері медіації, залучаючи до участі в них потерпілих та правопорушників; Рекомендація № R (92) 16 щодо європейських стандартів застосування громадських санкцій та заходів, у якій мова йде про ті заходи, які виступають альтернативою позбавлення волі і сприяють реінтеграції правопорушника у суспільство (система медіації саме передбачає подібний результат); Рекомендація № R (92) 17 щодо винесення вироків підкреслює, що засудження людини повинно супроводжуватись сучасними більш гуманними способами, спрямованими на зменшення кількості тюремних ув’язнень; Рекомендація № R (95) 12 щодо структури управління системою кримінального правосуддя відзначає той факт, що застосування заходів по запобіганню рецидиву, перегляду змістовного наповнення терміну "покарання", застосування медіації і спрощення розгляду справ знімають певні труднощі в роботі системи кримінального правосуддя, зокрема йдеться про розвантаження та фінансування судових органів. 18

10 Рекомендація № R (99) 19 щодо принципів організації медіації у кримінальних справах. На 26 Конференції Європейських міністрів юстиції в Хельсінкі (7-8 квітня 2005 р.) у доповіді-звіті Про Соціальну Місію Системи Кримінального Судочинства наголошувалося, що хоча “відновне правосуддя є підходом, що досі еволюціонує, воно є реакцією на злочин, яка базується на повазі до кожної особи і на рівності усіх людей, допомагає будувати взаєморозуміння, і сприяє створенню суспільної гармонії завдяки зціленню душевних ран жертв злочину, злочинців, членів суспільства і спільнот. Процеси відновного правосуддя часто базуються на традиційних і стародавніх народних формах правосуддя, які розглядають злочин, як явище, яке спричиняє дуже серйозну шкоду в першу чергу людям, яких він стосується. Такий підхід дає можливість тим, кого торкнувся злочин, відкрито розповісти про свої почуття про те, що вони пережили, і прагне задовольнити їхні потреби. Цей підхід дає можливість жертвам отримати репарацію (відшкодування), відчути себе у більшій безпеці і забути про те, що трапилося. Він дозволяє злочинцям краще зрозуміти причини і наслідки їхньої поведінки, свідомо взяти на себе відповідальність, а також дає спільнотам можливість зрозуміти базові причини злочинності, сприяє благополуччю спільнот і сприяє профілактиці злочинності. На відміну від традиційних завдань системи кримінального судочинства, одне з основних завдань відновного правосуддя полягає в тому, щоб задовольнити потреби жертви злочину, покращити її ситуацію. Деякі потреби є матеріальними, їх можна задовольнити за допомогою реституції. Також у жертви є емоційні потреби, такі, як відновлення почуття захищеності і безпеки. Підхід, який застосовується відновним правосуддям, також бере до уваги потреби злочинця. Злочинцеві надається можливість самостійно і за власним вибором взяти на себе відповідальність за свої дії і виправити свою поведінку. Відновне правосуддя також є розумною альтернативою у фінансовому плані: оскільки судові засідання віднімають багато коштів і часу, як у сторін, так і в держави, відновне правосуддя може мати такий самий результат за менших витрат. Існують деякі, дуже переконливі свідоцтва того, що відновне правосуддя дозволяє зменшувати кількість повторних злочинів. Однак, зменшення рівню рецидивізму не є основним завданням відновного правосуддя. Жертви часто відчувають, що найголовніше для них – отримати інформацію і мати можливість впливати на поведінку злочинця. Типовим результатом медіації на практиці є угода, яка також зазвичай успішно виконується. У більшості випадків, сторони загалом, і жертви зокрема, також були задоволені результатом медіації. Однією з основних знахідок відновного правосуддя є розуміння того, що процес є більш важливим, ніж безпосередній результат. Для сторін дуже важливо, щоб до них ставилися чесно і справедливо і приділяли увагу їхнім конкретним потребам. Якщо сторони відчувають, що процес проходить чесно і справедливо, вони більш охоче візьмуть на себе зобов’язання дотримуватися результату, який є продуктом спільних зусиль. Дотриманню зобов’язань і бажанню вчитися також може сприяти те, що усі сторони мають можливість брати участь у прийнятті рішень і разом нести відповідальність за забезпечення успіху спільної справи.” Таким чином ми бачимо, що програми відновного правосуддя (зокрема, медіація) є одним із способів профілактики злочинності. Медіаційний процес не лише прискорює процедуру кримінального судочинства, а й дозволяє більш повно враховувати права людини, що є найкращим і найбільш гнучким варіантом виходу з існуючого конфлікту. Вона часто реалізує те, що є неможливим в нормальних, типових судових процедурах. 2. Мета та завдання Концепції Метою Концепції є визначення шляхів запровадження в Україні процедури медіації у кримінальному судочинстві. Завданням Концепції є окреслення ключових правових проблем, які перешкоджають впровадженню медіації у вітчизняну практику і потребують законодавчого врегулювання. 19

3. Ключові проблеми законодавчого врегулювання. Аналіз Кримінального кодексу України показує, що у матеріальному праві України фактично відсутні перешкоди до впровадження відновного правосуддя. Однак кримінально-процесуальне законодавство України не передбачає такого інституту, що є перепоною для застосування цієї процедури у кримінальних справах, оскільки в обґрунтування незастосування її судді посилаються на відсутність закону та відповідних повноважень. Кримінальний кодекс України передбачає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим лише на підставах, вказаних у статті 46 КК України. Статтею 46 КК передбачається звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим. Ця стаття є закріпленням примирення лише як елементу медіації, яка в зарубіжному законодавстві є альтернативним способом врегулювання кримінально-правових конфліктів, в основу якого покладено посередництво у примиренні сторін. При цьому особа має бути такою, що вчинила злочин вперше, а злочин має бути невеликої тяжкості. Крім того, винний обов'язково повинен примиритися з потерпілим та відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду. Під примиренням розуміється досягнення угоди, яка фіксує примирення потерпілого та обвинуваченого (підсудного) і ту обставину, що потерпілий не заперечує проти звільнення винного від кримінальної відповідальності. Очевидно, що факт примирення та відшкодування шкоди потребує відповідного процесуального закріплення у матеріалах справи. Положеннями частини першої статті 66 КК визначається, що щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди є обставинами, що пом'якшують відповідальність. Крім того, частина друга статті 66 КК передбачає, що при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, також інші обставини, не закріплені у названій статті (такою обставиною може бути, зокрема, примирення потерпілого та обвинуваченого (підсудного) у справах про злочини тяжчі, ніж злочини невеликої тяжкості). Щире каяття полягає в оцінці особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовність нести кримінальну відповідальність. Таким чином, вдале застосування процедури відновного правосуддя, тобто, у разі, якщо вони мали наслідком виникнення названих вище обставин, у будь-якому разі може бути корисним для обвинуваченого (підсудного), у тому числі у справах про злочини середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі, а також тоді, коли винний не в змозі відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду. Важливо також, що за наявності декількох обставин, що пом'якшують відповідальність (це, зокрема, може бути поєднання таких ймовірних наслідків медіації, як щире каяття та добровільне відшкодування шкоди), суд може за особливо тяжкий, тяжкий та середньої тяжкості злочин призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом (стаття 69 КК). Відповідно до пункту 6 частини першої статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого. Винятки з цього правила закріплені частинами 2, 4, 5 статті 27 КПК. З зазначених причин не можуть бути закриті лише справи про зґвалтування; справи, які мають особливе громадське значення; у разі вступу у справу прокурора у зв'язку із захистом державних або громадських інтересів чи прав громадян. Статтею 7 КПК передбачено право суду звільнити підсудного від кримінальної відповідальності, коли буде визнано, що на час розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Положеннями статті 71 КПК (за наявності підстав, зазначених у статтях 45, 46 КК) передбачена можливість закриття судом провадження у кримінальній справі у разі примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим та у зв'язку з дієвим каяттям. 20

Слід звернути увагу, що Кримінально-процесуальний кодекс України не встановлює обмежень стосовно цього права суду, а вирішення питання про подальшу долю винної особи цілком віднесено на розсуд суду. Положеннями статей 72 і 8 КПК визначений порядок звільнення від кримінальної відповідальності за наявності підстав, визначених у статтях 45 і 46 КК (відповідно). В обох названих випадках, вирішуючи долю обвинуваченого чи підсудного, суд зобов'язаний з'ясувати думку потерпілого і повідомити його про прийняте рішення (стаття 12 КПК). Тобто, чинне законодавство України містить багато передумов для застосування відновного правосуддя. Наведені вище положення створюють правове поле для того, щоб примирення, у разі його проведення, мало конкретні правові наслідки. Разом з тим, незважаючи на те, що Кримінально-процесуальний кодекс містить низку норм, спрямованих на процесуальне наповнення перелічених вище можливостей застосування примирення (пункт 11 частини першої статті 227 - повноваження прокурора; пункт 3 частини першої статті 229 - дії прокурора при перевірці справи з обвинувальним вироком; стаття 2321 - дії прокурора у разі надходження до нього справ, по яких можливе звільнення обвинуваченого (підсудного) від кримінальної відповідальності або припинення провадження; пункт 2 частини першої статті 237 - питання, які з'ясовуються суддею при попередньому розгляді справи; пункт 5 статті 244 - рішення судді за результатами попереднього розгляду справи; стаття 248 - порядок закриття справи та ін.), проте, у ньому відсутні норми про медіацію чи посередництво. Фактично, це і є одним із факторів, який стримує поширення цього інституту в Україні. Основною ідеєю медіації є концепція відновного правосуддя, що передусім спирається на принцип компенсації заподіяної шкоди. При цьому, ця концепція базується на щораз ширшому переконанні, що інтерес жертви злочину має бути в центрі уваги процесу. Застосування медіації у кримінальному судочинстві має багато переваг як для сторін, так і для суду. Для сторін медіація є перевагою в тому, що правопорушник сприймає відповідальність за свої вчинки; вона безпосередньо впливає на розв’язання проблеми відшкодування кривди у матеріальній або моральній формі; дає можливість сторонам вплинути на рішення, що ухвалюється по справі, а також допомагає зняти емоційне напруження сторін. Для суду медіація є перевагою, оскільки частково звільняє суддів від навантаження у справах невеликої тяжкості і дає можливість зосередитися на більш серйозних справах; звільняє суддів від роботи з емоціями сторін і дає можливість сконцентруватися на розгляді справи; прискорює процес розгляду справи у суді та економить час суддів. Якщо сторони під час медіації уклали угоду примирення між потерпілим і правопорушником, цей документ, так само як і безпосереднє опитування сторін, надає можливість судді краще оцінити особистість правопорушника, щирість його каяття та можливість звільнення підсудного від кримінальної відповідальності на підставі п.п.1, 2, 3, 4 ст.71 Кримінальнопроцесуального кодексу України. Суд також може використати результати примирення для закриття справи на підставі п.1 ст.27 Кримінально-процесуального кодексу України у випадку примирення потерпілого і підсудного у справах приватного обвинувачення. Суддя також може врахувати примирення сторін як обставину, що пом’якшує покарання під час винесення вироку (п.2 ч.1 та ч.2 ст.66 КК) або призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом за вчинення особливо тяжкого, тяжкого або середньої тяжкості злочину (ст.69 КК). Наслідки медіації можуть враховуватися судом при призначенні покарання та прийнятті рішення про звільнення підсудного від покарання з випробуванням, в залежності від призначеного покарання, особи підсудного та тяжкості вчиненого злочину (ст.75 КК). З іншого боку, слідчий, прокурор, суддя не наділені повноваженнями ініціювати процедуру медіації, а відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Тобто на сьогодні медіація є наслідком тільки бажання самих сторін, ініціативи медіаторів, а дії правоохоронних органів та суду у цьому напрямку можуть бути тільки самоуправними і такими, що виходять за межі їх повноважень. 21

Крім того, відповідно до норми частини другої статті 44 Кримінального кодексу звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Це практично виключає зацікавленість слідчого та прокурора, зобов’язаних в будь-якому разі направити справу до суду, сприяти спрощенню правосуддя шляхом ініціювання медіації, і не відповідає міжнародним рекомендаціям щодо спрощення правосуддя та затвердження принципу дискреційного правосуддя. У той же час урахування цих рекомендацій сприяло б приведенню національних норм у відповідність європейським стандартам. Слід мати на увазі, що законність рішення прокурора про закриття справи і сьогодні може бути перевірено судом, що є гарантією додержання прав сторін. Є також проблема статусу, повноважень медіаторів, контролю за їх діяльністю та їх відповідальності. 4. Шляхи розв’язання проблеми Розв’язати проблему відсутності в органів досудового слідства та суду безпосередніх повноважень стосовно ініціювання медіації, яка стоїть на заваді впровадженню медіації у вітчизняну практику, можна лише шляхом доповнення Кримінально-процесуального кодексу України нормою, згідно якої у ході проведення розслідування кримінальної справи слідчий або прокурор, а також суд під час судового провадження за ініціативою або за згодою обвинуваченого і потерпілого може направити справу до медіатора або організації, що здійснює програми відновного правосуддя (медіацію). Запровадження медіації потребує ґрунтовної розробки відповідних процедур. Зокрема, врегулювання потребують такі питання: - принцип добровільної участі у процедурі медіації (програмі відновного правосуддя); (медіація у кримінальних справах повинна мати місце тільки тоді, коли всі сторони добровільно дійшли згоди з цього приводу. Сторони також можуть відмовитися від своєї згоди на будь-якому етапі проведення медіації (п. 1. Рекомендації Ради Європи № R (99) 19)) - конфіденційність всіх переговорів між медіатором та сторонами; (будь-які обговорення під час зустрічі мають конфіденційний характер та не можуть використовуватися в майбутньому, за винятком випадків, коли існує наявна згода сторін (п.2, Рекомендації Ради Європи № R (99) 19) або, можливо, коли така інформація свідчить про серйозну загрозу вчинення суспільно небезпечного діяння. Медіатор також не може бути допитаний з метою розголошення інформації, отриманої ним в процесі медіації) - визначення кола справ, щодо яких можливе призначення медіації; (можливість призначення медіації у тих справах, де є потерпілий і у яких правопорушник визнає свою вину у скоєнні злочину. В Резолюції ECOSOC від 24 липня 2002 у пункті 6, а також у пп. 4 і 5 зазначеної Рекомендації Ради Європи говориться, що програми відновного правосуддя мають бути загальнодоступні на усіх етапах кримінального судочинства. Рекомендації Європейського Форуму з Відновного Правосуддя відмічають недоцільність прив’язування права на участь у медіації до визначених у кодексах категорій справ, оскільки є багато прикладів ефективності програм відновного правосуддя в справах навіть великої тяжкості незалежно від впливу наслідків медіації на вирок суду. В багатьох випадках такі процедури застосовуються вже на етапі виконання покарання. Особливу увагу слід звернути на питання можливості направлення на медіацію справи про тяжкі і особливо тяжкі злочини) - визначення максимальних термінів проведення медіації; (час проведення медіації не включається до процесуальних термінів, а строк проведення медіації не може перевищувати 1 місяць (в деяких країнах він складає 3 місяці). А тому, обмеження строку проведення медіації надасть можливість уникнути невиправданого затягування розгляду справи) 22

- визначення форми подачі звіту про проведення медіації та форми угоди між потерпілим і обвинуваченим/підсудним; (звіт про проведення медіації, а також угода, укладена між потерпілим та обвинуваченим/підсудним, має носити процесуальний характер, бути офіційно долученими до матеріалів кримінальної справи, тому відповідно повинні мати чітко закріплену форму) - визначення умов та обсягу інформації по справі, яку мають отримувати медіатори, та інших важливих процесуальних питань; (У пункті 25 вищезгаданої рекомендації Ради Європи зазначається, що до початку зустрічі (медіації) уповноважені органи кримінальної юстиції інформують медіатора про всі обставини, що мають відношення до справи, та забезпечують його необхідними документами. Також потребує врегулювання форма рішення суду, слідчого або прокурора про призначення медіації) - неприпустимість розцінювання участі в медіації як свідчення вини в подальшому судовому розгляді; (результати переговорів обвинуваченого/підсудного з медіатором не можуть бути використані в процесі, як докази щодо підтвердження вини такої особи) - доступність медіації для сторін; (необхідно визначитись із оплатною чи безоплатною формою послуг медіатора, а також способом такої оплати. Ні в одній з країн Європи учасники програм відновного правосуддя не оплачують послуги медіатора, - це або обов’язок держави, або місцевої влади, або безпосередньо громади, яка з допомогою неурядових організацій залучає ресурси благодійних фондів) - допустимість медіації на будь-якій стадії розслідування кримінальної справи та під час провадження справи в суді; (слідчий або прокурор під час проведення розслідування кримінальної справи, а також суд під час судового провадження за ініціативою або за згодою обвинуваченого/підсудного і потерпілого може направити справу до медіатора (п.4 Рекомендації Ради Європи № R (99) 19)) - незалежність та автономія медіації в рамках кримінальної юстиції; (медіація має залишатися незалежною та автономною в рамках кримінальної юстиції. Важливим є те, що програми відновного правосуддя за своїм характером є неформальними процедурами, які не потребують законодавчого врегулювання самі по собі, але потребують, щоб законодавство передбачало можливості їх проведення та врахування наслідків в рамках кримінального процесу (п.5 Рекомендації Ради Європи № R (99) 19). У пункті 7 в розділі "Правова основа" цієї Рекомендації Ради Європи визначено: "Мають існувати певні вказівки, які б визначали використання медіації у кримінальних справах. Такі вказівки мають характеризувати умови передачі справ на медіацію (зустріч), а також висвітлювати підходи до вирішення питань, які можуть виникнути після закінчення процесу медіації".) Доцільно переглянути норми Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів з точки зору надання прокурору за принципом дискреційного переслідування права самостійно вирішувати питання про застосування медіації і закриття справи, а також звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим. Необхідно також звернути особливу увагу на врегулювання в законі питання щодо застосування процедури медіації за участю неповнолітніх, а саме, встановити підвищені вимоги до медіаторів, що працюють з неповнолітніми, обов’язковість залучення до процедури медіації батьків або опікунів неповнолітнього. Законодавством має також бути чітко передбачено особливості укладання примирних угод за участю неповнолітнього (з 15 до 18 років – за згодою батьків (усиновителів, опікунів); до 15 років – укладення угоди батьками/усиновителями, опікунами). 23

Тому, окрім внесення відповідних змін до кримінального та процесуального кодексів, є необхідність у розробці окремого закону про застосування програм відновного правосуддя (медіації) у кримінальних справах. Зазначеним законом мають бути визначені поняття програми відновного правосуддя (медіації), статус медіаторів, вимоги до них та процедура їх обрання (віковий критерій, професійні навички тощо), гарантії їх діяльності, права та обов’язки, підстави відповідальності, порядок оплати праці та соціальні гарантії, орган/професійне об’єднання, який видаватиме дозвіл на право займатися медіацією у кримінальних справах та здійснюватиме контроль за діяльністю медіаторів. 4. Очікувані результати Впровадження програм відновного правосуддя (медіації потерпілих та правопорушників) у систему кримінального правосуддя допоможе частково змінити спосіб реагування системи правосуддя на злочин з карного на відновний, позитивно впливатиме на учасників кримінального процесу і на стан правопорядку та громадського миру, стане конкретним механізмом забезпечення права сторін на примирення, визначеного чинним законодавством та сприятиме формуванню позитивного іміджу країни серед світової спільноти. Відновне правосуддя могло б допомогти зменшити навантаження на систему карного судочинства через впровадження концепції компенсації шкоди, виведення певних справ із системи карного правосуддя, підвищення участі потерпілого у процесі. Заохочення людей до поваги один до одного та до вирішення конфліктів, у разі їх виникнення, на відновних засадах – це два найважливіших шляхи розбудови справедливого та гуманного суспільства.

ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ НА ДОСУДОВІЙ СТАДІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ Заступник начальника Головного управління підтримання державного обвинувачення в судах начальник управління організації підтримання державного обвинувачення Генеральної прокуратури України старший радник юстиції В.П.Лобач Сама необхідність розвитку в Україні відновного правосуддя як певної мірою альтернативи традиційному правосуддю чи його ефективного доповнення (зрозуміло, за певних умов) на сьогодні вже не повинна викликати сумніву. Початок сприяння цій роботі з боку правоохоронних органів, зокрема прокуратури, через участь в розробці законопроектів, реалізацію модельних проектів дає підстави сподіватися на зміщення акцентів у їх діяльності щодо кримінального переслідування з репресивного характеру (тобто обов’язкове суворе покарання для всіх злочинців) до дійсно правоохоронного (тобто максимальне забезпечення прав та інтересів людини, а саме потерпілого навіть при звільненні правопорушника від кримінальної відповідальності). Треба зазначити, що саме потерпілий, законослухняний член суспільства, на сьогодні найменш захищений, на відміну від осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів і про захист прав яких виявляється найбільше турботи. Зрозуміло, що такі перекоси недопустимі в демократичному суспільстві, і нам потрібно їх виправляти. Який ми маємо потенціал відновного правосуддя за діючим законодавством? Кримінальний кодекс України передбачає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим на підставах, вказаних у статті 46, тобто особа має бути такою, що вчинила злочин вперше, а злочин має бути невеликої тяжкості. За статистичними даними Державної судової адміністрації України за минулий рік, справи про злочини невеликої тяжкості розглянуто щодо 39 519 осіб, закрито зі звільненням від кримінальної відповідальності щодо 14 312 (це 36,2 відсотка), з останніх 31 відсоток за примиренням з потерпілим – майже 4 436 осіб, що складає 11,2 %. В основному примирення відбувалося у справах приватного обвинувачення – розглянуто такі справи щодо 6104 осіб, а закрито через примирення щодо 2383 осіб, або 39 відсотків. У той же час за злочини невеликої тяжкості засуджено 24 696 осіб, з них не мали судимості 84,6 відсотка – понад 20 885, тобто в принципі до них могли б бути застосовані процедури примирення. Зрозуміло, що далеко не всі ці справи підпадають під передбачене діючим законом примирення, оскільки не всі злочини вчинено проти конкретних осіб, а винний обов’язково повинен примиритися з потерпілим та відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду, але і справи з потерпілими обчислюються тисячами. Варто врахувати і кількість розглянутих справ про злочини середньої тяжкості – щодо майже 86 427 осіб, з яких значна кількість могла б підпасти під процедуру медіації у разі законодавчого закріплення можливості закриття справ цієї категорії за примиренням. Отже – при тому, що Україна входить до числа країн, яких критикують за невиправдано широке застосування судової репресії і недооцінку альтернативних заходів (засуджено в минулому році всього 176 934, з них до позбавлення волі 45 810, або25,9 %), ми можемо істотно змінити цю картину. Зрозуміло, виважено і з урахуванням наявності умов саме для позитивних наслідків таких кроків.

Дуже правильно підкреслено в проекті Концепції законодавчого врегулювання застосування програм відновного правосуддя (медіації) у кримінальному судочинстві України, що відновне правосуддя базується на принципах усунення завданої потерпілому емоційної, матеріальної та фізичної шкоди та прийняття правопорушником відповідальності за скоєне, що особливо актуально для неповнолітніх. Якщо завдано шкоду, то для потерпілого найважливіше, аби вона була відшкодована у мінімально короткий термін. Для суспільства важливо також, аби правопорушник якомога швидше усвідомив негативні наслідки своїх дій для потерпілого та його самого і ставав на шлях каяття та виправлення. Виходячи з цього, є очевидним, що програми відновного правосуддя (медіації) повинні починати діяти на якомога ранній стадії провадження у кримінальній справі, а значить – на стадії досудового провадження, під час розслідування злочину. Зрозуміло, не виключається застосування цих програм під час розгляду справи судом, якщо умови для медіації виникнуть вже після направлення справи до суду з обвинувальним висновком. Не випадково у прийнятій 15 вересня 1999 р. Комітетом міністрів Ради Європи Рекомендації № R (99) 19 державам-членам Ради Європи, зацікавленим в організації медіації у кримінальних справах серед основних принципів посередництва у кримінальних справах окремо виділено, що “посередництво у кримінальних справах має бути доступним на будь-якій стадії кримінального процесу”. Які повинні бути умови і яким чином ініціювати процедури медіації на досудовій стадії провадження? Зрозуміло, в першу чергу треба законодавчо визначити категорії справ, у яких може застосуватися медіація – саме з урахуванням її наслідків для вирішення питання про можливість закриття справи. Є підстави поширити її на злочини середньої тяжкості. Хоча висловлюються думки щодо більшої ефективності таких процедур для більш тяжких злочинів (у справах про які може відшкодуватися відповідно більш тяжка шкода), з урахуванням можливості зловживань, які особливо шкідливі у випадках вчинення тяжких злочинів, зокрема представниками організованої злочинності, достатнім буде щодо інших категорій злочинів використовувати результати медіації для вирішення питання про міру покарання. Визначення категорії справи викликає необхідність з’ясувати повно її обставини шляхом розслідування, і формулювати, а значить і пред’явити обвинувачення конкретній особі у вчиненні встановленого слідством злочину. Потрібно визначити також, яка шкода завдана і повинна бути відшкодована. Це теж питання розслідування і формулювання обвинувачення. Умовою для медіації повинно бути визнання обвинуваченим вини. Відсутність цього фактору, поперше, вимагає підтвердження вини у встановленому законом порядку, тобто тільки судом у вироку – відповідно до презумпції невинуватості, по-друге, у такому випадку не можна говорити про щирість примирення, тобто справжню, а не видиму, для уникнення відповідальності, готовність правопорушника виправити наслідки злочину. За діючим законодавством орган дізнання може здійснювати провадження за виявленим злочином, слідчий здійснює розслідування, прокурор – нагляд за додержанням при цьому законів, він же перевіряє обґрунтованість рішень слідчого – щодо наявності підстав для обвинувачення і відповідно для направлення до суду для засудження чи звільнення від кримінальної відповідальності. За проектом Кримінально-процесуального кодексу, який в останній редакції був прийнятий заново у першому читанні, тільки прокурор приймає рішення за наслідками проведеного слідчим розслідування. Отже, саме ці посадові особи на досудовій стадії можуть визначати наявність підстав для примирення та ініціювати процедуру медіації, про що повідомляти медіатора. 26

Як відзначено в проекті згаданої Концепції, сьогодні кримінально-процесуальне законодавство України не передбачає такого інституту, що є перепоною для застосування цієї процедури у кримінальних справах. Слідчий, прокурор, суддя не наділені повноваженнями ініціювати процедуру медіації, а відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Зобов’язувати їх у новому законодавстві до ініціювання медіації не можна, оскільки це нерідко питання суб’єктивної оцінки, але є всі підстави надати таке право. У публікаціях з питань запровадження в Україні відновного правосуддя раніше згадувалося про цю прогалину в проекті КПК, причиною чому була неінформованість членів відповідної робочої групи Верховної Ради України про цей інститут. Але завдяки їх залученню Українським центром порозуміння до відпрацювання проекту Концепції вдалося внести пропозицію і до проекту КПК. На сьогодні частина 10 статті 20 проекту КПК передбачає, що «Обвинувачений, підсудний, потерпілий, особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, суд вправі ініціювати процедуру примирення (медіації), про що інформувати посередника (медіатора)». Цікаво, що ця норма була сформульована без вивчення норм інших країн, але, як виявилося, вона майже співпадає зі статтею 23а-1 Кримінально-процесуального кодексу Польщі, якою передбачено, що “суд, а під час попереднього слідства прокурор, з ініціативи або за згодою потерпілого або обвинуваченого може направити справу до установи або гідної довіри особи з метою проведення процедури медіації між потерпілим і обвинуваченим” (п. 1). Виникає питання про співвідношення інституту розслідування, яке обмежено певними процесуальними строками, і процедури медіації, про її тривалість, і чи не буде перешкоди слідству. Пункт 2 вказаної норми КПК Польщі передбачає, що тривалість процедури медіації не повинна перевищувати 1 місяць і вона не враховується при обчисленні тривалості попереднього слідства. Під час проведення в грудні минулого року круглого столу у Міністерстві юстиції України подавалася пропозиція щодо саме такого строку медіації, а питання зарахування чи незарахування строків медіації у процесуальні строки, як видається, не повинно навіть виникати. По-перше, не варто затягувати взагалі процес розслідування, по-друге, фактично це паралельні процедури, які не повинні впливати одна на одну. Для України достатньо прийнятною є нідерландська модель медіації як альтернативи кримінальному процесу, що є справжньою альтернативою кримінальному судочинству та передбачає врегулювання конфлікту через переговори. При цьому процедура медіації відбувається поза межами кримінального процесу, а отже, має місце паралельність застосування відновлювального правосуддя з традиційним судочинством. Немає потреби направляти медіатору справу, достатньо інформувати його про наявність підстав для медіації і подальша процедура буде відбуватися незалежно в рамках контактів медіатора (чи медіаторів) з потерпілим і правопорушником. Це теж відповідає посиланням згаданої Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи на те, що “програма посередництва повинна мати достатній ступінь автономії в межах системи кримінального права”. Зрозуміло, що особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор повинні надати і обвинуваченому, і потерпілому можливість отримати правову допомогу з питання медіації, для кращого розуміння її наслідків. Слідчий, прокурор повинні процесуально закріпити факт примирення та відшкодування шкоди у матеріалах справи, для його врахування при вирішенні долі справи. 27

Як передбачає пункт 4 згаданої норми КПК Польщі, після проведення процедури медіації медіатор подає звіт з її перебігу та результатів до органу, який зініціював проведення медіації (п. 4). Навряд чи є потреба закладати таку ж норму в КПК України, оскільки такі матеріали мають долучатися відповідно до загальних процесуальних норм, як такі, що характеризують особу і мають значення для вирішення справи. З іншого боку, звіт потрібен тоді, коли не досягнуто примирення. Якщо ж його досягнуто, то воно передбачає укладання угоди, яка фіксує примирення потерпілого та обвинуваченого (підсудного) і ту обставину, що потерпілий не заперечує проти звільнення винного від кримінальної відповідальності. Зрозуміло, що медіатором повинна бути складена формальна угода, яка і направляється для долучення до матеріалів кримінальної справи. Її справжність має перевірятися шляхом допиту з цих питань обвинуваченого і потерпілого та долученням документів про відшкодування шкоди до справи. У той же час слідчий, прокурор не повинні використовувати сам факт угоди про примирення як доказ вини, оскільки дані про угоду не є даними про злочин – відповідно до кримінально-процесуального законодавства. Наслідки медіації можуть бути враховані на досудовій стадії для прийняття рішення про звільнення підсудного від кримінальної відповідальності. Питання у тому, ким має прийматися таке рішення. Певною причиною ігнорування медіації на цій стадії є те, що відповідно до частини другої статті 44 КК звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюється виключно судом. Це практично виключає зацікавленість слідчого та прокурора, зобов’язаних в будь-якому разі направити справу до суду, сприяти спрощенню правосуддя шляхом ініціювання медіації, і не відповідає міжнародним рекомендаціям щодо спрощення правосуддя та затвердження принципу дискреційного правосуддя. У той же час урахування цих рекомендацій – щодо дискреційної функції прокурора, тобто його права самому звільняти особу від відповідальності – сприяло б приведенню національних норм у відповідність європейським стандартам. Зокрема Рекомендація N 6 R (87) 18 Комітету міністрів Ради Європи щодо спрощення структури системи кримінальної юстиції (правосуддя) пропонує державам-членам Ради Європи надавати пріоритет позасудовим рішенням органів, компетентних у кримінальних справах, як можливій альтернативі переслідуванню, переглянути своє законодавство з метою узаконити право відповідного органу припиняти провадження з дискреційних причин. Під час минулорічної конференції дехто заперечував таку можливість, застерігаючи від зловживань. Але слід мати на увазі, що законність рішення прокурора про закриття справи і сьогодні може бути перевірено судом, що є гарантією додержання прав сторін. У Російській Федерації таке право прокурора збережено. Зокрема, згідно зі ст.9 КПК Російської Федерації суд, прокурор, а також слідчий та орган дізнання за згодою прокурора має право закрити кримінальну справу щодо особи, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, якщо вона примирилася з потерпілим і відшкодувала заподіяну шкоду. І ніде в літературі не висловлюються зауваження щодо шкідливості такої норми, навпаки, ця процедура констатується як така, що цілком відповідає завданням відновного правосуддя, ювенальної юстиції. При цьому – що дуже важливо – рішення суду про закриття справи через короткий час вже не підлягає перегляду, а перегляд рішення прокурора, у тому числі і прокурором вищого рівня, у разі виявлення порушень закону часом не обмежено. Тобто така процедура якраз більше гарантує додержання прав особи, у тому числі потерпілого. Характерно, що на конференції у січні цього року у Варшаві професор Анджей Мужиновски, який цікавиться медіацією майже 40 років, критично оцінив наслідки позбавлення прокурора дискреційного права і зазначив, що в Польщі ініційовано законопроект про відновлення в КПК такого права. 28

Тож чи варто Україні продовжувати наступати на одні й ті ж граблі, якщо ми дійсно розраховуємо на спрощення правосуддя і вивільнення судів від розгляду по суті великої кількості справ. Тому можна лише вітати такі пропозиції у проекті Концепції і вони заслуговують на підтримку в законодавчому органі як при прийнятті нового КПК, так і при внесенні змін до Кримінального кодексу України. Цікаво, що Комітет міністрів РЄ прийняв 15 березня 2001 р. Рамкове рішення “Про місце жертв злочинів у кримінальному судочинстві”, яке зобов’язує всі держави-члени Ради Європи адаптувати свої національні закони під необхідність забезпечення жертвам злочинів мінімальний рівень захисту. Усі держави-члени Союзу повинні були обов’язково до 22 березня прийняти закони, які забезпечували б проведення медіації у кримінальних справах. Тож внесення змін до законодавства у зазначених питаннях є актуальним і для України. Крім законів, у будь-якому разі будуть потрібні методичні рекомендації, які зможуть більше врахувати і типові, і нестандартні ситуації – для всіх причетних до цього органів та організацій. Необхідна широка просвітницька внутрівідомча робота – через семінари та інші заходи з підвищення кваліфікації працівників. Вимоги з цього приводу можна закласти в Законі про медіацію – зокрема для органів прокуратури, слідчих органів. За умови вирішення цих питань таким чином відновне правосуддя суттєво зменшить навантаження на систему судочинства, дасть економію коштів на користь зосередження на більш серйозних справах, а головне – сприятиме зміцненню суспільного миру.

РОЛЬ ГРОМАДИ В ЗАСТОСУВАННІ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ Мартін Райт Матеріали до міжнародної конференції ‘Втілення відновного правосуддя в Україні: результати та перспективи’, що відбуватиметься в Інституті післядипломної освіти при Національному університеті ім. Тараса Шевченка. Київ, 20-21 квітня 2006 року. В часи моєї молодості, якщо потрібно було пофарбувати будинок, усі – окрім зовсім бідних – наймали маляра. Тепер, коли заробітна платня робітників зросла, люди охочіше вдаються до способу «зроби сам»: сам купуєш собі малярну щітку та фарбу у магазині «Умілі руки» або подібному. Дехто стверджує, що у них виходить краще, аніж у професіоналів, тому що вони витрачають на це стільки часу та зусиль, скільки буває необхідно; інші віддають перевагу навичкам і досвідові тих, хто заробляє цим на життя. Коли живеш у муніципальному будинку, у декого створюється враження (принаймні, у Британії), що місцеві органи влади – це домовласник, якій має опікуватися всіма ремонтними роботами, навіть тими, що їх неважко провести самому. Щодо соціальних послуг, коли члени громади потребують піклування, цим можуть займатися окремі особи: якщо член вашої сім’ї захворіє, ви можете піклуватися про нього самостійно, можливо, користуючись допомогою сусідів; можна скористатися професійною допомогою – лікарів та медичних сестер, або ж можна віддати родича до будинку літніх людей чи до лікарні, щоб про нього піклувалися там.. Що можна зробити стосовно злочинів? У невеликих громадах, де люди добре знають одне одного, вони часто можуть покладатися на неформальний соціальний контроль; у великих містах, із високим рівнем анонімності, існує набагато вища потреба у таких формальних інститутах, як охоронці парків, консьєржі та поліція. Інколи порушником закону виступає велика компанія, і якщо багато людей об’єднуються і вдаються до соціального тиску, компанія може бути змушена надати компенсації постраждалим від неї, як це продемонстрував австралійський кримінолог Джон Брейсуейт (John Braithwaite) у 2002 році. Навіть на уряд можна вплинути, коли багато людей рішуче виступають проти нього, що українцям добре відомо. У Британії існує потреба тому, щоб поліцію було видно (коли полісмени пересуваються пішки або на велосипедах, а не сидять у дільницях чи їздять в автомобілях). Але поліція коштує дорого, тому вводиться інститут «громадських охоронців» або помічників поліції: у них менше повноважень, вони отримують меншу підготовку і меншу платню. Це може підвищити відчуттю впевненості у громаді; або ж у людей може виникати відчуття, що гарантувати їхню безпеку входить до чиїхось професійних обов’язків, тому їм самим докладати зусиль не потрібно. У деяких місцях було створено «Громадські патрулі», де члени громади доповідають поліцію про все, що є підозрілим, а в процесі роботи вони мають змогу краще познайомитися одне з одним, завдяки чому посилюється неформальний соціальний контроль. Чи це надає людям відчуття власної сили, чи це змушує членів громади братися за справи, за які повинен безпосередньо відповідати уряд? Як завжди, відповідь знаходиться не скраю, а посередині. Якщо держава робить забагато, люди втрачають свої навички. У Британії зараз ідуть розмови про «державу-няньку», яка «загортає людей у вату» – хоча няньки часто занадто суворо вимагають дисципліни, і нашій «державі-няньці» така риса також властива! Окрім того, держава часто робить недостатньо, тому що намагається завоювати популярність, скорочуючи податки, або тому що недостатньо ефективно їх збирає. Але якщо держава робить замало, усе, що повинно бути зроблено, часто не робиться взагалі, особливо у тих сферах, де це потрібно насамперед. Зараз, у період нео-капіталізму, існує одна тенденція, коли пустота заповнюється завдяки дії ринкових сил: торгівельні центри наймають охоронців, заможні громадяни живуть у «огороджених громадах», які являють собою дзеркальне відображення в’язниць: стіни та паркани утримують злочинців назовні. Звичайно, такий захист доступний лише тим, хто може собі дозволити платити за нього. Можливо, ідеальною є відповідь, що знаходиться посередині між двома крайнощами: замість того, щоб брати на себе відповідальність за все, держава повинна дати змогу людям створювати та утримувати недержавні організації (НДО, які у Британії звичайно називаються «добровільні організації). 30

Якщо скористуватися іншою метафорою, то те, що виросте із зерна, залежить не лише від самого зерна, але й від ґрунту, в якому воно ростиме. Система кримінального правосуддя інколи діє таким чином, начебто для того, щоб окрема особа стала законослухняною, потрібно зосередитися лише на цій особі; але середовище також має значення. Певною мірою, громади просто зростають, але їх можна й культивувати, і НДО – це один із методів, завдяки яким ми можемо вирішувати, що вирощувати – сад чи джунглі. Маючи це на увазі, розгляньмо три аспекти забезпечення конструктивної відповіді на злочинність: державні органи чи НДО повинні це здійснювати, професіонали чи волонтери повинні бути залучені до окремих справ, і яким чином члени громади можуть бути залучені до самого процесу. Це можна вважати філософським питанням: чи є правильним те, що держава та професійні працівники забезпечують послуги і врешті-решт мають владу над нашим життям; можна це питання розглядати як прагматичне: який із методів працює краще? Державні органи чи недержавні організації? Забезпечення послуг через державні органи має очевидні переваги. Завдяки своєму офіційному статусові та тіснішим контактам із системою кримінального судочинства, їм простіше взаємодіяти з іншими посадовцями, і, наприклад, переконувати прокурорів передавати справи їм. Якщо їхня позиція підкріплена законодавчо, виникають й інші переваги. Прикладом цього є розпорядження про передачу справ, який у 1999 році було введено в Англії та в Уельсі2 Актом про правосуддя щодо молоді та докази у кримінальних справах. Завдяки йому стало можливо створювати «комісії у справах неповнолітніх правопорушників», до складу яких входять два представники громади; він зобов’язує суди направляти всіх неповнолітніх правопорушників у віці від 10 до 17 років до комісії, якщо їх притягнуто до суду вперше і якщо вони визнають свою провину, окрім випадків, коли правопорушення занадто серйозне або коли воно недостатньо серйозне. В результаті цього, щорічно на розгляд таких комісій передаються понад 26000 справ. Разом із тим, право прийняття рішень у таких комісіях у справах неповнолітніх правопорушників залишається у комісії, а не в учасників, і насправді потерпілі нечасто беруть у них участь. Таким чином, у нас широко використовуються заходи, у який певну участь беруть члени громади, але вони не є настільки відновними, як могли би бути. У деяких країнах використовуються заходи, що до певної міри є більш відновними, але вони не залучають громади, або ж мають труднощі стосовно розгляду достатньої кількості справ. Чи можливо забезпечити і одне, й інше? Діґнан (Dignan) (2005: 113-4) переконує, що у випадку, коли послуги з медіації намагаються дотримуватися чистих ідеалів відновного правосуддя, тоді виникають труднощі із залученням достатньої кількості справ, навіть якщо вони встановлять добрі стосунки з органами кримінального правосуддя. Чи мають вони поступитися своєю незалежністю, або ж навіть деякими зі своїх відновних принципів, для того, щоб залучити достатньо справ і тим самим виправдати своє існування? Однією з можливостей може бути законодавча вимога про те, щоб усі справи (за певними винятками, такими, як правопорушення без потерпілих або дуже незначні правопорушення) передавалися до незалежних медіаційних служб для визначення їх придатності до відновних процедур; більш серйозні справи, як це робиться в системі правосуддя для неповнолітніх у Новій Зеландії, повертаються до суду для винесення вироку після завершення відновних процедур. Окрім того, не завжди легко вдається переконати парламент прийняти законодавство, відновне за своєю суттю, а коли такі закони вводяться в дію, змінити їх нелегко. З цієї причини, можливо, краще буде спробувати ввести в дію законодавство, яке забезпечує можливості (або навіть вимагає) використання відновних процесів, але не розписує всіх подробиць. Подробиці можуть міститися в офіційних керівних документах, які можна буде змінювати у світлі отриманого досвіду, або ще краще – у керівних документах, підготовлених НДО національного рівня, що відповідає за відновне правосуддя.

В Англії та в Уельсі одна юридична система, в той час як Шотландія має іншу. Разом ці країни називаються Британією або Великобританією. 31 2

Законодавство також може вимагати забезпечення фінансування для програм відновного правосуддя: перевагою переведення відновного правосуддя на статутну основу є те, що можна розраховувати на більш стабільне фінансування. За сьогоднішнього фінансового клімату, що залежить від ринкових сил, ні в якому разі немає впевненості щодо цього; наприклад, у Англії звичайним є короткотермінове фінансування, причому уряд навіть заохочує комерційні компанії до тендерів щодо надання послуг, де вони конкурують проти існуючих державних органів. Окрім того, як державні, так і комерційні організації зобов’язані обмежувати витрати, а відповідно, кількість працівників – і врешті-решт, кількість справ, які вони можуть обробити. Що можуть запропонувати НДО? Вони часто використовують волонтерів, і хоча ті коштують грошей (на залучення, підготовку, забезпечення та контроль), є можливість залучити більшу їх кількість без значного підвищення витрат Вони мають також інші переваги (які описано нижче). НДО також гнучкіші, ніж організації, що діють за статутами; вони можуть диверсифікувати свою діяльність, наприклад, займатися роботою в школах, на робочому місці, в сім’ї. Прикладом надання послуг через НДО, яке співпрацює з державою, є британська організація «Віктім Саппорт» (Victim Support) - «Підтримка потерпілих». У 1974-му році було створено одну місцеву службу, а завдяки телевізійним репортажам, ідея поширилася і була втілена у понад тридцяти інших місцях. Для забезпечення підтримки, встановлення стандартів та лобіювання від імені потерпілих було створено національну асоціацію, за рахунок невеликого державного ґранту. Було створено нові місцеві служби, і протягом двадцяти років вони виникли по всій країні. Разом із тим, фінансування цих локальних груп залишалось нестабільним, аж поки наприкінці 1980-х років Міністерство внутрішніх справ не домоглося фінансування для них, за умови, що вони відповідатимуть стандартам, погодженим із національною асоціацією. Це означає, що Міністерство внутрішніх справ може впливати на політику асоціації, але асоціація отримує фінансування і з деяких інших джерел, зберігаючи таким чином певну незалежність; а той факт, що до неї входять численні волонтери, означає, що вона також може впливати на Міністерство внутрішніх справ. Подібні НДО місцевого та національного рівня повинні забезпечувати звітність. Цього можна досягти через публікацію річних звітів, де вказується, наприклад, кількість розглянутих справ, сума витрачених коштів, а також ступінь обслуговування та рівень залучення волонтерів із місцевого населення. У кожній країні існують власні перестороги в системі правосуддя; НДО в Англії звичайно реєструються як благодійні організації, а часто ще й як неприбуткові організації, які повинні регулярно звітувати про свою діяльність і фінанси. Повинна також існувати звітність щодо самих процесів (Froestad і Shearing, у пресі). Владу не можна надавати окремим особам, ієрархічним структурам чи невеликим групам: процес прийняття рішень повинен здійснюватися знизу догори (Ross 1996: 55). Неформальні процедури мають свої переваги, але за ними часто виникає слабке практичне виконання. Основний запобіжний засіб при цьому – високий рівень підготовки фасилітаторів, завдяки якій вони сприймають цінності відновного правосуддя. Повинні також існувати регулярні ‘курси підвищення кваліфікації’, подібні до системи постійної освіти адвокатів. У південноафриканській програмі Zwelethemba (яка описується нижче) важливим компонентом є «Кодекс належного ведення справ», принципи якого викладено простими термінами. У деяких медіаційних службах працюють два фасилітатори, оцінюючи рівень роботи один одного після кожного засідання. Roche (2003) стверджує, що такі наради самі по собі є застережним заходом, тому що, коли в них беруть участь багато людей, зростає вірогідність того, що одна з них помітить несправедливість, яка виникла, і матиме достатньо впевненості, щоб заявити про це. Їм також необхідно повідомити, що саме є належним веденням справ; інакше, якщо (наприклад) фасилітатор домінуватиме при розгляді справи, користуючись власною думкою, в учасників може скластися враження, що так і потрібно, тому що вони не знатимуть, що це не є належним веденням справ. Коли процес стає занадто стандартизованим, це починає складати частину проблеми (Ross 1996: 233); з іншого боку, існує потреба у більш формалізованих застережних засобах, які передбачають письмово викладені процедури розгляду скарг, до яких входять пропозиції стосовно проведення медіації на початкових етапах. Це можна порівняти до апеляції до суду вищої 32

інстанції, і учасники повинні бути про це обізнані. Хоча загалом вважається, що адвокати не повинні безпосередньо брати участь у відновних процесах, тому що учасники повинні мати змогу і зацікавленість у тому, щоб говорити за самих себе, вони також мають відігравати свою роль як ‘професійні спостерігачі за процесами, що відбуваються на рівні громади, у яких їхня роль полягає у забезпеченні того, щоб жодну зі сторін не було позбавлено їхніх процедурних… прав’ (Ross 1996: 216). Подібним чином Fred McElrea, суддя з Нової Зеландії, зауважив, що роль судді полягає у тому, щоб ‘надати можливість іншим відчути свої сили і вивести їх на позицію, яка радикально відрізняється від керівної позиції традиційного судді (McElrea 1994: 96). Фасилітатори: волонтери чи професіонали? Фасилітатори-волонтери використовувалися у перших програмах примирення потерпілих і правопорушників. Їх залученням розглядається в Німеччині. В Англії їх використовують підчас медіації на рівні громад. Якими є їхні переваги? Волонтери готові до роботи поза межами робочого часу й у вихідні, коли більшість професіоналів хочуть бути не на службі. Не варто вважати, що вони нічого не коштують; у більшості випадків, для їхнього залучення до роботи та підготовки потрібен час оплачуваного персоналу та підготовка. Необхідно забезпечувати компенсацію їхніх поточних витрат, а у деяких країнах, наприклад, у Норвегії та Польщі, вони отримують невеликі гонорари. У південноафриканському проекті Zwelethemba це є принциповим питанням: незаможні люди повинні мати змогу опікуватися власною безпекою, і повинні отримувати плату за це (Froestad, особисте спілкування). У зв’язку з тим, що витрати є набагато нижчими, ніж виплата заробітної платні професіоналам, більш виправданою з економічної точки зору є робота у парах – при цьому часто разом працюють більш досвідчена особа та менш досвідчена. У Польщі волонтери виконують навіть більшу частину адміністративної роботи, але це можливо лише тоді, коли з їхнього боку існує висока відданість, а це означає, що коли робиться помилка, її не завжди можна швидко помітити. В теорії, кількість випадків можна завжди підвищити, тому що кожного разу, коли можуть знадобитися волонтери, їх можна залучити до роботи та підготувати за невеликі додаткові кошти. З іншого боку, це може бути неможливо у країнах, де заробітна платня невисока, і люди працюють довго; у такому випадку їм можна буде виплачувати хоча б номінальну платню. Було встановлено, що волонтери можуть виконувати свої обов’язки дуже професійно. Разом із тим, всі вони люди, які потребують підтримки та контролю – інколи навіть більше, ніж професійні працівники. Мотивація волонтерів – це навички, які професійні працівники повинні в собі розвивати. З іншого боку, до професіоналів завжди можна звернутися тоді, коли вони потрібні. Разом із тим, в Англії було встановлено, що вони чато є представниками професій, що мають досвід роботи насамперед із правопорушниками, і є навченими полісменами, соціальними працівниками тощо. Вони не мають досвіду роботи з потерпілими, і навіть дещо неохоче це роблять. До їхньої підготовки медіація не входить, і навіть якщо вони проходять перепідготовку, вони скоріше за все будуть насамперед дотримуватися духу своєї першої професії, а вже потім – відновного правосуддя. Roche (2003: 233) окремо попереджає проти залучення полісменів та суддів у якості фасилітаторів на засіданнях. Один із можливих способів розв’язання цієї проблеми використовується в Австрії: залучення спеціально навчених інспекторів по нагляду за умовно засудженими у якості фасилітаторів відновного процесу, з вимогою до них займатися тільки цією роботою, з тією метою, щоб їм не доводилося постійно міняти свої ролі (та професійний дух). Професіонали головним чином належать до певного обмеженого сектора громади, і через це мають менші знання про середовище, з якого походять правопорушники. Ross (1996: 263, 267) стверджує, що передавання всіх справ професіоналам завдає шкоди сім’ям та громадам: рішення потрібно шукати тим людям, яких справа стосується безпосередньо, а не професіоналам, які є сторонніми людьми, і що професіоналам потрібно зійти зі своїх тронів. Належно організована служба медіації визначає основні громади (етнічні, мовні тощо) на своїй території і намагається залучити волонтерів із цих груп. Вже в перші дні існування медіації було встановлено, що ‘найкращі результати було досягнуто тоді, коли риси медіаторів не відрізнялися помітно від рис самих сторін у суперечці’ (Grönfors 1992: 420). 33

Члени громади як учасники процесу Третій спосіб, яким громада може бути залучена до відновного процесу в якості учасників: сім’ї та друзі потерпілих і правопорушників також є членами громади. Найкращим способом залучення їх до процесу є ‘наради’. Існують різні способи їх проведення. Система правосуддя щодо неповнолітніх у Новій Зеландії передбачає запрошення до участі велику родину правопорушника, і на певному етапі розгляду справи їм надається ‘приватний час’, коли поряд немає посадових осіб чи соціальних працівників, і протягом якого вони повинні запропонувати ‘план дій’. Це є свого роду контракт із молодою людиною, до якого входить надання компенсації потерпілому; інколи родичі беруть у забезпеченні того, щоб ця молода людина виконала свій контракт. Інший метод, який називається ‘громадська нарада’, відбувається за участі також і інших членів громади; разом з тим, необхідно ретельно добирати цих осіб: чи вони дійсно представляють громаду чи самих себе? Ця ідея знайшла подальший розвиток у деяких регіонах Канади, особливо в тих місцях, де живе корінне населення. У тих місцях у ‘нараді’ також бере участь суддя, прокурор та адвокат; таким чином, нарада може розглядати будь-яку справу, щодо якої суддя має право приймати рішення. Часто застосовується звичай використання ‘палиці слова’: таку палицю передають по колу, і лише тому, хто її тримає, дозволено говорити. Хоча врешті-решт цей процес керується законом, на нього сильно впливає філософія корінного населення. Він робить наголос не на конкретних діях осіб, а скоріше на стосунках між людьми: ‘Коли люди спричиняють проблеми, наприклад, цей закон взаємопов’язаності вимагає, щоб система правосуддя розслідувала всі фактори, які могли стати чинником протиправної поведінки’ (Ross 1996: 62, 64). Наголос робиться не на тому, що було зроблено неправильно, а на тому, що потрібно зробити, щоб це виправити. Представники народу навахо не використовують слів ‘правильно’ чи ‘неправильно’, але говорять про наслідки: якщо хтось не каже правди, його товариші йому не довірятимуть і він зганьбить свої родичів (Ross 1996: 107; див. Wright 1982: 255-8, 262-3). Вони стверджують, що ‘суди-суперечки поступилися місцем розв’язанню проблем на основі співпраці, що спрямоване на відновлення гармонії, а покарання у вигляді ув’язнення замінюються на програми примирення у громаді’; а також, що ‘не можна дозволяти стриманню через залякування ставати на заваді процесу примирення (Ross, 1996: 217. 216). У Південній Африці є цікава програма, за якою розгляд справи починається на у громаді, а до системи правосуддя вона передається лише тоді, коли не може бути вирішена на рівні громади. Прототипом стало поселення біля Кейптауна, яке називається Зуелетемба (Zwelethemba), що в перекладі означає ‘місце або країна надії’, і ця модель використовується у декількох інших поселеннях (одне з них – в Аргентині). Існуючі інститути викликали незадоволення, і протягом двох років було розроблено нову модель, яку затвердили Міністр юстиції та Національний комісар поліції. У той час, коли в деяких країнах існує інститут мирових суддів, у Південній Африці було введено в дію два нові інститути, організовані Комітетами миру. Коли стає відомо про конфлікт, вони скликають Збори осіб, які, як вважаються, можуть зробити найбільший внесок у його вирішення. Усі залучені до цього розглядаються як ‘учасники’, а не ‘потерпілі’ чи ‘правопорушники’, що є визнанням того факту, що сьогоднішні правопорушники можуть бути вчорашніми потерпілими. Мета цього – не встановити провину та призначити покарання, а знизити вірогідність продовження конфлікту: забезпечити ‘краще майбутнє’ через створення плану дій для всіх зацікавлених. До нього може входити профілактична робота, наприклад, намагання розв’язати конфлікт, який загрожує перерости у серйозне насильство до того, як це дійсно станеться. Другий інститут, можливо, унікальний, називається ‘побудова миру’. За кожні справу, яку розглядає комітет миру, справляється плата, яка частково використовується на покриття адміністративних витрат, а частина спрямовується місцевим проектам розвитку, які можуть надавати невеликі позики на початок власної справи, завдяки чому зменшується безробіття, на будівництво ігрових майданчиків для дітей, на поліпшення стану навколишнього середовища, тощо. Кожна нова справа – це ‘можливість підвищення обізнаності місцевих жителів про причини та умови, що викликають насильницькі конфлікти, а також вироблення ідей стосовно того, яким чином можна почати розгляд загальних проблем, колективного 34

несприятливого становища та соціальної нерівності’, іншими словами – вирішувати структурні проблеми, за нехтування якими певні програми відновного правосуддя піддавалися критиці. (Froestad and Shearing (у пресі). Таким чином, стверджують автори, програма Зуелетемба втілює на практиці деякі з основних принципів відновного правосуддя, зокрема: • • •

зосередження уваги насамперед на варіантах досягнення миру в майбутньому, а не питаннях відновлення чи реінтеграції організацію відновних форумів для передачі відповідальності, ресурсів і контролю від державних професійних органів до місцевих громад та звичайних людей, а також встановлення системи правил, процедур і механізмів перегляду, потрібних для того, щоб утримувати дії, виконувані на місцях, у межах правил та спрямовувати їх на відповідність основним цінностям.

Висновки Залучення громади видається потрібним, демократичним процесом. Хтось одного разу сказав, що слово ‘громада’ - це начебто аерозоль, яку ті, хто визначає соціальну політику, розпилює над проблемами. Це вже викликає питання стосовно того, наскільки це ефективно; а особливо тоді, коли ми розпилюємо це над проблемами інших! Я свідомий того, що пишу з британської точки зору, і що соціальні та економічні умови та юридична система в Україні відрізняється багатьма аспектами. Але існує і схожість; ви матимете змогу оцінити, наскільки все те, про що я говорив, може бути застосоване тут – зараз чи в майбутньому . Ми розглянули три аспекти забезпечення конструктивної відповіді на злочинність. Держава повинна цим займатися чи НДО? Державні органи можуть забезпечувати більш постійну структуру, але й вони залежать від короткотермінового фінансування; а якщо НДО втрачає фінансування, його члени можуть голосно протестувати, та/або шукати фінансування з інших джерел. НДО є гнучкішими, за умови, що вони отримують усе свої фінансування з одного державного відділу. Фактично надавати послуги можуть професіонали або волонтери. Професіонали зазвичай мають вищу формальну кваліфікацію; волонтери довели, що можуть працювати у відповідності до професійних стандартів, за умови, якщо отримають відповідну підготовку, підтримку та керівництво, і вони також можуть мати тісніші зв’язки з громадами, які вони обслуговують. Існує можливість комбінувати професіоналів та волонтерів. Люди з невисоким рівнем прибутків можуть мати добрі навички медіації, але в них може не бути можливості віддавати свій час на волонтерську діяльність; у такому випадку, завдяки оплаті праці на користь громади вони зможуть робити свій внесок у цю справу. Коли їх залучено до справи, вони можуть краще зрозуміти чинники, які призвели до правопорушення, і таким чином додати свій голос на зміну таких чинників. Відмінною рисою відновного правосуддя, а особливо нарад, є те, що члени громади, включно з родичами та друзями потерпілого та правопорушника, можуть брати участь у самому процесі. Це також має переваги, які відсутні у звичайній системі правосуддя. З іншого боку, засоби перестороги все ж таки необхідні; у певному сенсі, сам процес є пересторогою, тому що він спонукає людей висловлюватися, коли вони що-небудь вважають несправедливим. Це, в сою чергу, залежить від фасилітаторів, які також потребують контролю. Коли яка-небудь послуга стає потрібною, є чотири способи її надання. Можна сплачувати податки державі (на національному чи місцевому рівні), і просити надати потрібні послуги. У деяких випадках можна за платити професіоналам, таким, як лікарі чи адвокати, або прибутковим комерційним фірмам, за надання послуги. Можна заплатити НДО за надання послуги, а вона, в свою чергу, може використовувати свій персонал, волонтерів, або й тих, і інших. Сьогодні у Британії НДО мають розвинуту систему, яка дає їм 35

змогу просити членів громади надавати гроші на їхню діяльність. Наостанок, ми можемо робити все самостійно, працюючи волонтерами в НДО, або ж на індивідуальній основі, тому що саме окремі особи протягом сторіч піклувалися про своїх родичів і про своїх сусідів. Всі ці методи мають свої переваги та свої труднощі; повноцінною буде та громада, яка досягне потрібного балансу між ними. ПОСИЛАННЯ Braithwaite, J (2002) Restorative justice and responsive regulation. Oxford: Oxford University Press.

Брейсуейт, Джей (2002) Відновне правосуддя та керовані нормативи. Оксфорд: Оксфорд Юніверсіті Пресс

Dignan, J (2005) Understanding victims and restorative justice. Maidenhead: Open University Press.

Діґнан, Джей (2005) Розуміння потерпілих та відновне правосуддя: Мейденхед, Оупен Юніверсіті Пресс

Froestad, J, and C Shearing (in press) ‘Conflict resolution in South Africa: a case study.’ In: G Johnstone and D W. Van Ness, eds. Handbook of Restorative Justice. Cullompton: Willan Publishing.

Фрустад, Джей, і Сі. Шіерінг (у пресі). ‘Розв’язання конфліктів у Південній Африці: вивчення досвіду.’ Джерело: Джі. Джонстон та Д. Ван Несс, ред. «Посібник з відновного правосуддя». Калломптон: Уїллан Паблішінг

Grönfors, M (1992) .’Mediation: a romantic ideal or a workable alternative.’ In: Restorative justice on trial: pitfalls and potentials of victim/offender mediation international research perspectives, ed. by H Messmer and H-U Otto. Dordrecht: Kluwer, 1992.

Ґрьонфорс, М. (1992) . ‘Медіація: романтичний ідеал чи робоча альтернатива.’ Джерело: Відновне правосуддя в суді: проблеми та потенціал медіації між потерпілим та правопорушником – перспективи міжнародних досліджень, під редакцією H Messmer та H-U Otto. Дордрехт: Клювер, 1992.

McElrea, F (1994) ‘Justice in the community: the New Zealand experience.’ In: J Burnside and N Baker, eds. Relational justice: repairing the breach.. Winchester: Waterside Press.

МакЕлрі, Ф. (1994) ‘Правосуддя у громаді: досвід Нової Зеландії.’ Джерело: Джей. Бернсайд і Н. Бейкер, ред. Правосуддя на основі відносин: лагодження розколу. Вінчестер: Уотерсайд Пресс.

Roche, D (2003) Accountability in restorative Роч, Д (2003) Звітність у відновному правосудді. Оксфор: justice . Oxford: Oxford University Press. Оксфорд Юніверсіті Пресс. Ross, R (1996) Returning to the teachings: exploring Aboriginal justice. Toronto: Penguin.

Росс, Р. (1996) Повернення до вчення: досліджуючи правосуддя аборигенів. Торонто: Пенгвін.

Wright, M (1982) Making good: prisons, punishment and beyond. London: Burnett books; on-line at www.restorativejustice.org

Райт, M. (1982) Творити добро: в’язниці, покарання та поза ними. Лондон: Бернетт Букс; у мережі Інтернет: www.restorativejustice.org

МОДЕЛЬ ЦЕНТРУ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В ГРОМАДІ Альона Горова, магістр соціальної роботи; координатор з дизайну, моніторингу і оцінки проектів, БО „УЦП” Авторка висловлює подяку О. Захарчук та І. Басовській за допомогу у підготовці даної статті Громадський центр відновного правосуддя (далі – Центр) – це організація, що має на меті впроваджувати відновний підхід у процес розв’язання конфліктних ситуацій (зокрема, кримніальних), активно залучаючи ресурси громади, для формування безпечного середовища та активізації членів місцевої спільноти. Діяльність Центру зосереджена на одному сегменті послуг для потерпілих і правопорушників – проведення прграм відновного правосуддя, що, безперечно, є важливим фактором соціальнопсихологічної реабілітації учасників кримніальної ситуації. У той же час, залучення інших організацій для підтримки процесу надання соціально-психологічної допомоги потрепілим і правопорушникам дозволить зробити цей процес більш повним і ефективним. Саме тому, в даній статті розглядається системний підхід до підтримки потерпілих і правопорушників у громаді. Система підтримки потерпілих і правопорушників має враховувати той потенціалі, який має та чи інша громада. Громаду слід розглядати принаймні у двох вимірах: (1) як об’єднання індивідів, що ґрунтується на спільних інтересах та (2) як, об’єднане спільною територією, угрупування людей. Таке розуміння громади дозволяє включити до системи підтримки учасників кримінальної ситуації як державні на місцях та муніципальні структури (нормативно-правові акти визначають тільки поняття „територіальна громада”), так і організації, що функціонують на основі спільних інтересів – організації громадянського суспільства. Таким чином, система підтримки потерпілих і правопорушників у громаді може включати чотири основні елементи: 1. Органи правової системи на місцях: міліція, кримінальна міліція у справах неповнолітніх; прокуратура; суди; кримінально-виконавчі інспекції. 2. Установи органів державної виконавчої влади на місцях: служби у справах неповнолітніх; притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх; центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх; загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації; приймальники-розподільники для неповнолітніх; головні управління міської державної адміністрації. 3. Органи місцевого самоврядування. 4. Організації громадянського суспільства. Варто зауважити, що градація між органами правової системи на місцях та установами органів державної виконавчої влади на місцях є дещо умовною, однак причиною цього є необхідність більш детально розглянути саме другий пункт (механізми взаємодії з органами правової системи вже розроблені і апробовані). Також треба зазначити, що оскільки організації громадянського суспільства є різними в кожному регіоні, неможливо описати універсальну модель взаємодії з ними. Це означає, що кожен місцевий центр відновного правосуддя формуватиме власну, унікальну мережу співпраці з організаціями громадянського суспільства. Отож, зважаючи на вище наведені аргументи, вважаю за доцільне в даній статті розглянути дві значні складові системи підтримки потерпілих і правопорушників у громаді – установи органів державної виконавчої влади на місцях та органи місцевого самоврядування.

Установи органів державної влади на місцях Служби у справах неповнолітніх ССН відіграють координуючу роль щодо „розроблення і здійснення самостійно або разом з відповідними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, громадськими організаціями заходів щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, запобігання вчиненню ними правопорушень; контроль за виконанням цих заходів” (Закон України №20/95-ВР „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.1995). Більш детально повноваження ССН визначено в Положенні №2136 „Про затвердження типових положень про службу у справах неповнолітніх” від 25.11.1999. Серед основних завдань ССН можна виділити такі: „реалізація на відповідній території державної політики з питань соціального захисту неповнолітніх і запобігання дитячій бездоглядності та вчиненню правопорушень неповнолітніми; розроблення і здійснення самостійно та разом з ... організаціями усіх форм власності, об’єднаннями громадян заходів, спрямованих на поліпшення становища неповнолітніх, їх соціального захисту, забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, запобігання вчинення ними правопорушень, з усунення причин, що породжують ці явища; контроль за виконанням цих заходів; формування громадської думки щодо поліпшення становища неповнолітніх, профілактики їх правопорушень, сприяння реалізації державної політики з питань соціального захисту неповнолітніх” [1; 6]. Служба відповідно до покладених на неї завдань: організовує розроблення і здійснення заходів, спрямованих на поліпшення становища дітей, ... запобігає бездоглядності і правопорушенням серед неповнолітніх на відповідній території; забезпечує здійснення на відповідній території профілактичних заходів щодо виявлення та усунення причин і умов, які сприяють вчиненню неповнолітніми правопорушень, а також вивчення позитивного впливу на поведінку окремих неповнолітніх сім’ї, трудових колективів підприємств, установ та організацій усіх форм власності; надає місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності, громадським організаціям, громадянам у межах своєї компетенції практичну, методичну та консультаційну допомогу і координує їх зусилля у вирішенні питань соціального захисту неповнолітніх та профілактики правопорушень серед них; подає пропозиції до проектів державних та регіональних програм, планів і прогнозів у частині соціального захисту, забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх та запобігання вчиненню ними правопорушень; розробляє і подає на розгляд обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації пропозиції щодо бюджетних асигнувань на реалізацію програм і здійснення заходів соціального захисту неповнолітніх та утримання підпорядкованих їй закладів” [1; 6]. Служба має право: „брати участь у розгляді судами справ щодо неповнолітніх і захисті їх прав та інтересів; укладати в установленому порядку угоди про співробітництво з ... об’єднаннями громадян і благодійними організаціями; залучати до розгляду питань, що належать до її компетенції, спеціалістів ... об’єднань громадян та благодійних організацій (за погодженням з їх керівниками); розробляти і реалізувати власні та підтримувати громадські проекти програм соціального спрямування з метою забезпечення та реалізації прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, запобігання вчиненню ними правопорушень;

відвідувати неповнолітніх, які опинилися у складних життєвих умовах, перебувають на обліку в службі у справах неповнолітніх, за місцем їх проживання, навчання, роботи, проводити відповідну профілактичну роботу” [6]. „Служба під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє з іншими структурними підрозділами відповідної держадміністрації та органів місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності, об’єднаннями громадян і громадянами” [6]. Можливості співпраці Служби у справах неповнолітніх та Громадського центру відновного правосудия Центр співпрацює з ССН у рамках угоди про співпрацю. Співпраця в рамках реалізації програм відновного правосуддя передбачає : Інформування координатора Центру про наявні на обліку ССН випадків вчинення правопорушення неповнолітніми, що включає інформацію про ім’я, контактні дані правопорушника та суть справи. Розміщення в приміщені Служби оголошення про можливість участі неповнолітніх правопорушників та їх батьків у програмі примирення потерпілих та правопорушників. Залучення Центром неповнолітніх правопорушників до програм відновного правосуддя примирення (проведення спеціалістами Центру попередньої бесіди з потерпілим правопорушником та його батьками з метою інформування про програму, її можливості в конкретному випадку; проведення спільної зустрічі по усуненню нанесеної правопорушенням шкоди (медіації); звітування ССН координатором Центру про результати роботи щодо конкретного випадку). Центр та ССН можуть реалізовувати спільні соціальні проекти, що відповідають завданням Центру та ССН, отримуючи фінансування з державного та місцевих бюджетів. Притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх Стаття 11 Закону України №20/95-ВР „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.1995 говорить, що „основним завданням притулків для неповнолітніх є створення належних житлово-побутових та психологічних умов для забезпечення нормальної життєдіяльності неповнолітніх, тимчасово відчужених від сім’ї, здійснення щодо них згідно із законодавством заходів соціального патронажу, а також надання їм можливостей для навчання, праці, змістовного дозвілля і отримання необхідної медичної допомоги”[1]. В Постанові Кабінету Міністрів України №565 „Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх” від 09.06.1997 зазначено, що „адміністрація притулку взаємодіє з місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, центрами соціальних служб для молоді, органами і закладами охорони здоров’я, органами управління освітою і навчальними закладами, правоохоронними органами та іншими суб’єктами виховально-профілактичної і лікувальнореабілітаційної діяльності” [5]. Підставою до прийняття неповнолітнього в притулок, зокрема, може бути „звернення органу, установи чи організації, на які покладено здійснення заходів соціального патронажу щодо неповнолітніх, які відбували покарання у виді позбавлення волі на певний строк” [5].

Можливості співпраці Притулку для неповнолітніх та Громадського центру відновного правосудия Центр та Притулок для неповнолітніх співпрацюють на основі угоди про співпрацю, яка може передбачати таку діяльність: Отримання координатором Центру інформації про неповнолітніх, які скоїли правопорушення. Проведення програм відновного правосуддя (проведення попередніх зустрічей з правопорушником, його батьками, потерпілим, проведення спільних зустрічей між потерпілим і правопорушником). Проведення інформаційно-навчальних заходів для клієнтів Притулку для неповнолітніх щодо конструктивної поведінки в конфліктних ситуаціях. Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (далі – ЦСССДМ) – це спеціальний заклад, що надає соціальні послуги сім’ям, дітям та молоді, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги. ЦСССДМ створений, з метою надання психологічних, соціально-педагогічних, соціально-медичних, соціально-економічних, інформаційних, юридичних та інших послуг сім’ям, дітям та молоді. ЦСССДМ має можливість розробляти пропозиції та брати участь у реалізації програм(проектів) соціального становлення, розвитку та підтримки дітей, молоді, жінок та різних категорій сімей на регіональному, місцевому рівнях, які спрямовані на виконання національних, державних, галузевих молодіжних соціальних програм і заходів. ЦСССДМ з метою реалізації покладених на них завдань співпрацюють з громадськими об’єднаннями з питань соціального становлення та соціальної підтримки дітей, молоді, жінок та різних категорій сімей. Відповідно до Наказу №2559/177 “Про затвердження Порядку взаємодії центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і установ виконання покарань у проведенні соціальної роботи з неповнолітніми та молоддю, які відбувають покарання в цих установах і звільняються з них” від 28.10.2005 ЦСССДМ має повноваження здійснювати соціальний супровід неповнолітніх та молоді, які (1) відбувають покарання в установах виконання покарань, (2) звільняються з установ виконання покарань: „надання соціально-педагогічних, соціально-медичних, психологічних, юридичних, інформаційних послуг неповнолітнім та молоді, які відбувають покарання в установах виконання покарань, за умови їх звернення або звернення керівництва цих установ до ЦСССДМ; консультування персоналу установ виконання покарань з питань соціальної роботи з неповнолітніми та молоддю; участь в організації та проведенні навчально-практичних семінарів для персоналу соціально-психологічної служби установ виконання покарань з питань соціальної роботи з неповнолітніми та молоддю, які відбувають покарання в цих установах; соціальний патронаж шляхом надання соціально-педагогічних, соціально-медичних, соціально-економічних, психологічних, юридичних та інформаційних послуг; сприяння налагодженню зв`язків у родині та з найближчим оточенням; допомога психолога у відновленні соціальних функцій та адаптації до умов життя після звільнення з установ виконання покарань; залучення до надання соціальної допомоги засудженим об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, у тому числі благодійних організацій, а також окремих громадян; формування банків даних клієнтів” [8].

Можливості співпраці Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та Громадського центру відновного правосудия Центр співпрацює з ЦСССДМ на основі угоди про співпрацю, яка може передбачати: Спільну реалізацію соціальних проектів відповідно до завдань Центру та ЦСССДМ за рахунок державного або місцевого бюджетів. Виконання Центром певних соціальних послуг у рамках реалізації ЦСССДМ власних проектів чи програм за рахунок державного або місцевого бюджетів. Залучення працівників ЦСССДМ до надання соціально-психологічних послуг клієнтам Центру (потерпілим і правопорушникам). Залучення спеціалістів ЦСССДМ може бути двох рівнів. Перший – коли соціальні працівники та психологи ЦСССДМ надають консультаційну допомогу потерпілим та правопорушникам, за направленням Центру. Другий рівень – у випадку скоєння злочину неповнолітнім правопорушником соціальні працівники ЦСССДМ можуть проводити „ведення випадку”, тобто надавати постійну консультаційну підтримку правопорушнику: підготувати його до участі в програмі відновного правосуддя, підтримувати його на зустрічі з потерпілим (особливо, на етапі складання угоди про усунення наслідків скоєного злочину та плану реабілітації правопорушника), підтримувати процес реінтеграції правопорушника. Залучення спеціалістів Центру до процесу соціального супроводу неповнолітніх та молоді, які перебувають у місцях позбавлення волі, або таких, що звільняються – проведення медіацій після вироку, організація сімейних медіацій. Центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх У статті 9 Закону України №20/95-ВР „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.1995 визначено, що „основним завданням центрів медико-соціальної реабілітації є створення умов і забезпечення лікування неповнолітніх від алкоголізму, наркоманії, токсикоманії та їх психосоціальна реабілітація і корекція” [1]. Постанова Кабінету Міністрів України №1072 „Про затвердження Положення про центр медико-соціальної реабілітації неповнолітніх” від 06.09.1996 передбачає взаємодію центрів медико-соціальної реабілітації неповнолітніх з „місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, службами у справах неповнолітніх та соціальними службами для молоді, органами охорони здоров’я, освіти, правоохоронними органами, навчальними закладами та іншими суб’єктами виховно-профілактичної та лікувально-реабілітаційної діяльності”[4]. „З метою забезпечення соціально-психологічної реабілітації неповнолітніх, виявлення та усунення конкретних причин і умов їх дискомфортності працівники центру надають батькам (усиновителям) або опікунам (піклувальникам), педагогічним колективам закладів освіти, колективам підприємств, установ та організацій рекомендації щодо наступної адаптації у них неповнолітніх, профілактики і корекції відхилень в інтелектуальному та психічному їх розвитку, відновлення соціального статусу в колективі однолітків за місцем навчання, роботи, усунення ситуацій, які призводять до травмування психіки, створення сприятливого мікроклімату в сім’ї” [4]. Можливості співпраці Центрів медико-соціальної реабілітації неповнолітніх та Громадського центру відновного правосуддя Центр співпрацює з центрами медико-соціальної реабілітації неповнолітніх на основі угоди про співпрацю, яка може передбачати інформування працівниками обох установ своїх клієнтів про послуги, які надає інша організація (Центр – проведення програм відновного правосуддя, Центри медико-соціальної реабілітації – медичні та соціально-психологічні реабілітаційні послуги для неповнолітніх правопорушників).

Загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації „Загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації є спеціальними навчальновиховними закладами для неповнолітніх, які потребують особливих умов виховання. До цих закладів можуть направлятися особи, які вчинили злочин у віці до 18 років або правопорушення до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність”. Основним завданням таких закладів є „забезпечення соціальної реабілітації учнів, їх правового виховання та соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму” [1; 3]. Можливості співпраці загальноосвітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації та Громадського центру відновного правосуддя Центр та спеціальні навчальні заклади співпрацюють у рамках угоди про співпрацю, яка може передбачати: Залучення спеціалістів Центру до організації і проведення медіацій після винесення вироку. Залучення спеціалістів Центру до проведення медіацій між вихованцями спеціальних навчальних закладів. Залучення спеціалістів Центру до проведення інформаційно-навчальних заходів для неповнолітніх, які перебувають у спеціальних виховних закладах, щодо конструктивної поведінки в конфліктних ситуаціях. Приймальники-розподільники для неповнолітніх Стаття 7 Закону України №20/95-ВР „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.1995 визначає приймальник-розподільник як спеціальний заклад, де можуть перебувати неповнолітні віком від 11 до 18 років на термін до 30 діб: „які вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі діяння особи підлягають кримінальній відповідальності, якщо є потреба – негайно ізолювати їх; згідно з рішенням суду направляються у спеціальні установи для неповнолітніх; самовільно залишили спеціальний навчально-виховний заклад, де вони перебували” [1]. Згідно Наказу №384 „Про затвердження Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ” від 13.07.1996 у приймальниках-розподільниках проводиться профілактична робота з неповнолітніми, з’ясовуються причини вчинення правопорушень, проводяться „індивідуальні виховні заходи з неповнолітніми, що тримаються у приймальниках-розподільниках, звертаючи особливу увагу на розвиток позитивних схильностей та інтересів, усунення недоліків у поведінці, залучення до навчання та праці”. Працівники приймальників-розподільників „інформують зацікавлені державні органи і громадські організації про причини правопорушень неповнолітніх, вносять пропозиції щодо усунення таких причин та умов, а також з питань поліпшення організації навчання і трудового виховання неповнолітніх, які тримаються в приймальниках-розподільниках” [7].

Можливості співпраці Приймальників-розподільників для неповнолітніх та Громадського центру відновного правосудия Центр та приймальники-розподільники співпрацюють у рамках угоди про співпрацю, яка може передбачати: Залучення спеціалістів Центру до організації і проведення медіацій після винесення вироку. Залучення спеціалістів Центру до проведення медіацій між вихованцями приймальниківрозподільників. Залучення спеціалістів Центру до проведення інформаційно-навчальних заходів для неповнолітніх, які перебувають у спеціальних виховних закладах, щодо конструктивної поведінки в конфліктних ситуаціях. Головні управління міської державної адміністрації (на прикладі м. Києва) 1. Головне управління у справах сім’ї та молоді. Основними завданнями управління є: забезпечення реалізації на території м. Києва державної політики стосовно сім’ї, дітей, молоді, здійснення управління у цій сфері; виконання соціальних програм і здійснення заходів, спрямованих на забезпечення соціального і правового захисту дітей, молоді, жінок і сім’ї, сприяння соціальному становленню і розвитку молоді; сприяння діяльності молодіжних, дитячих та інших громадських організацій. Головне управління відповідно до покладених на нього завдань: готує за участю об’єднань громадян пропозиції до проектів міських, державних, національних, галузевих, міжгалузевих програм щодо поліпшення становища сім’ї, жінок, дітей та молоді; розробляє пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правових актів і в установленому порядку вносить їх на розгляд Київської міської ради та її виконавчого органу; розробляє і подає на розгляд Київської міської ради та її виконавчого органу пропозиції щодо бюджетних асигнувань на виконання програм і здійснення заходів, спрямованих на поліпшення становища сім’ї, жінок, дітей та молоді; організовує розроблення і здійснення міських комплексних та цільових програм і заходів, спрямованих на поліпшення становища сім’ї, дітей та молоді; бере участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики з питань соціального захисту неповнолітніх, профілактики правопорушень серед них; сприяє наданню у встановленому порядку фінансової підтримки для виконання програм і проектів дитячих, молодіжних та інших громадських організацій, органів студентського самоврядування, залученню їх до розв’язання проблем сім’ї, жінок, дітей і молоді; залучає самостійно або разом з іншими місцевими органами виконавчої влади, об’єднаннями громадян на договірних засадах кошти для соціальної підтримки сім’ї, дітей та молоді; здійснює відповідно до законодавства управління об’єктами комунальної власності, що належать до сфери його управління; здійснює інформаційно-просвітницьку діяльність серед населення, в тому числі через друковані та інші засоби масової інформації, в установленому порядку проводить рекламну та видавничу діяльність [11]. 2. Головне управління освіти і науки. Відділ соціального та правового захисту дітей. Метою діяльності відділу є забезпечення соціального та правового захисту дітей, керівництво та контроль за роботою шкіл-інтернатів міста, створення умов для здійснення навчально-виховної, корекційної та реабілітаційної роботи з дітьми [9]. 43

3. Головне управління статистики. Відділ статистики соціальних послуг. Відділ здійснює збір, обробку і аналіз інформації, що характеризує стан та перспективи розвитку системи охорони здоров’я, освіти, соціального захисту населення, охорони навколишнього середовища, житлового господарства, діяльність громадських організацій, закладів культури і відпочинку, стан правопорушень та злочинності в місті. Щоквартально здійснюється обробка інформації... про кількість злочинів і чисельність осіб, пов’язаних зі злочинами [10]. Можливості співпраці Головних управлінь міської державної адміністрації та Громадського центру відновного правосудия Центр та управління міських державних адміністрацій співпрацюють на основі угоди про співпрацю, яка може передбачати: Залучення спеціалістів Центру до формування пропозицій щодо реалізації соціальних програм на місцевому рівні. Виконання Центром соціальних проектів відповідно до власних завдань та завдань управління з фінансуванням з державного бюджету. Передача управлінням у тимчасове користування Центром об’єктів комунального управління для реалізації спільних проектів. Обмін інформацією між управліннями та Центром з приводу реалізації покладених на них завдань. Органи місцевого самоврядування Закон України №163-14 „Про місцеве самоврядування” від 06.10.1998 визначає, що „місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади ... самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України”. Згідно даного закону органами місцевого самоврядування є ради, які, з метою реалізації покладених на них повноважень, формують виконавчі органи рад [2]. До компетенції органів місцевого самоврядування входить: „затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративнотериторіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування; затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього” [2]. До повноважень виконавчих органів рад належать планування, реалізація та оцінка місцевих політик у певних галузях, зокрема: „у сфері соціально-економічного і культурного розвитку ( підготовка програм соціальноекономічного ... , цільових програм з інших питань самоврядування, подання їх на затвердження ради, організація їх виконання; подання раді звітів про хід і результати виконання цих програм; залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку, координація цієї роботи на відповідній території); в галузі бюджету, фінансів і цін (складання проекту місцевого бюджету, подання його на затвердження відповідної ради, забезпечення виконання бюджету; здійснення в установленому порядку фінансування видатків з місцевого бюджету); управління комунальною власністю (управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад); у сфері соціального захисту населення (встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових гарантій щодо соціального захисту населення; підготовка і 44

подання на затвердження ради цільових місцевих захищеності різних груп населення...)” [2].

програм поліпшення ... соціальної

Крім того, у статті 9 Закону „Про місцеве самоврядування” гарантується право членів територіальної громади „ініціювати розгляд у раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування” [2]. У статті 13 цього ж Закону йдеться про право територіальної громади „проводити громадські слухання – зустрічатися з депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до відання місцевого самоврядування” [2]. Можливості співпраці органів місцевого самоврядування та Громадського центру відновного правосудия Співпраця між Центром та органами місцевого самоврядування здійснюється на основі угоди про співпрацю, яка може передбачати: Залучення працівників Центру до розробки місцевих соціальних програм, які включатимуть реалізацію програм відновного правосуддя за рахунок муніципального бюджету. Реалізацію Центром соціальних програм, відповідно до своєї місії, на замовлення органів місцевого самоврядування. Фінансування таких програм здійснюється за рахунок муніципального бюджету. Надання органами місцевого самоврядування об’єктів комунальної власності у тимчасове користування Центром з метою забезпечення інфраструктури для реалізації програм відновного правосуддя. За результатами досвіду реалізації спільного проекту реалізації програм відновного правосуддя проводити громадські слухання з метою обговорення можливостей та впливу таких програм на місцеву громаду. Крім того, Центр може виступити ініціатором обговорення в місцевій раді можливості реалізації програм відновного правосуддя в громаді. Зроблений огляд дозволяє зробити такі висновки: 1. На сьогодні існує законодавчо передбачена можливість співпраці між державними виконавчими органами на місцях, органами місцевого самоврядування та Громадськими центрами відновного правосуддя щодо спільної реалізації програм відновного правосуддя. 2. Більшість послуг, передбачених нормативно-правовими актами, орієнтовані на надання соціальнопсихологічної допомоги неповнолітнім правопорушникам. Необхідно розвивати систему послуг для потерпілих та повнолітніх правопорушників.

ЮВЕНАЛЬНІ ТА ВІДНОВНІ ТЕХНОЛОГІЇ У НАВЧАННІ СТУДЕНТІВ-ЮРИСТІВ Крестовська Н.М., м. Одеса Старший науковий співробітник Одеського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ Важливість протидії зростаючій делінквентності та віктимності дітей та молоді визнається і на державному рівні, і на рівні інституцій громадянського суспільства. Чим далі, тим більше очевидним стає те, що ця проблема не може бути вирішена за допомогою застарілого інструментарію карального правосуддя, пристосованого до потреб дорослого світу. В усіх розвинутих країнах світу подолання негативних явищ в дитячому та молодіжному середовищі покладається на систему ювенальної юстиції. Історично склалось так, що ініціаторами створення ювенальної юстиції у США, які в цьому плані були піонерами, та в інших країнах були не державні, а суспільні структури. Не став винятком і пострадянський простір, де ювенальна юстиція поки що залишається полем діяльності громадських організацій, хоча і на державному рівні усвідомлення важливості цієї проблеми має місце. Так, 15 лютого 2002 р. був прийнятий закон про введення ювенальної юстиції в Росії. В ході парламентських слухань «Про проблему бездомних громадян та безпритульних дітей і шляхи її подолання» у лютому 2004 р. Верховна Рада України теж поставила питання щодо впровадження ювенального (дитячого) судочинства [1]. Проблема створення ювенальної юстиції полягає не тільки у правосвідомості національного законодавця, не тільки в недостатньому державному фінансуванні цієї сфери діяльності та незавершеності формування ювенального законодавства. Для створення та функціонування ювенальної юстиції необхідний потужний кадровий ресурс: юристи-ювеналісти, а також соціальні педагоги та дитячі психологи. Наприклад, у Франції, де існує одна з найкращих моделей ювенальної юстиції, соціальні працівники для неї готуються до роботи у спеціально створеному навчальному закладі – Національному центрі освіти та юридичного захисту молоді у м. Вокрессон та його регіональних відділеннях [2]. Підготовку юристів-ювеналістів розпочав ряд російських юридичних ВНЗ (Російський державний соціальний університет, Воронезький інститут МВС Росії), а Саратовська державна юридична академія випустила перших ювенальних суддів. Поступово складається комплекс навчальної, методичної та науково-методичної літератури з ювенальної юстиції та ювенального права [3; 4; 5]. Якщо врахувати подібність української системи правосуддя та правової системи загалом до російських правових реалій, формування блоку ювенальних юридичних дисциплін стоїть на порядку денному національної системи юридичної освіти. Саме тому в Одеському юридичному інституті Харківського національного університету внутрішніх справ започатковане викладання спецкурсу „Ювенальна юстиція”, метою якого є формування у студентів комплексу знань, умінь та навичок захисту прав дитини, попередження правопорушень дітей та молоді, забезпечення законності та гуманності у досудовому та судовому слідстві у справах неповнолітніх, а також при виконанні судових рішень щодо них. Спецкурс складається з п’яти тематичних блоків, що включають: 1) теоретичні аспекти ювенальної юстиції та історію її створення; 2) міжнародно-правові стандарти прав дитини та ювенальної юстиції; 3) сучасні моделі ювенальної юстиції, в тому числі відновні її варіанти; 4) правові, організаційні та психологічні засади ювенальної юстиції; 5) характеристику пілотних проектів впровадження ювенальної юстиції в Україні. На викладання спецкурсу «Ювенальна юстиція» відведений 1 навчальний кредит, тобто 54 години, з яких 36 годин розраховані на роботу з викладачем. Викладання спецкурсу забезпечене навчальним посібником, який підготовлений викладачами ОЮІ ХНУВС, практичними працівниками ОВС та представниками громадської організації (Одеська обласна група медіації), серед напрямків діяльності якої є впровадження ювенальної юстиції в Україні. Основні дидактичні форми – лекції та семінари. В ході 46

семінарів застосовуються елементи рольових ігор та тренінгів. Тематичний план спецкурсу представлений у таблиці, розташованій нижче.

1 1

Тема 2. Історичні аспекти ювенальної юстиції Тема 3. Міжнародно-правові стандарти прав дитини та ювенальної юстиції

Тема 3. Сучасні зарубіжні моделі ювенальної юстиції

Тема 4. Відновний підхід в ювенальній юстиції Тема 6. Правові засади ювенальної юстиції в Україні Тема 7. Організаційні засади ювенальної юстиції в Україні Тема 8. Психологічні засади ювенальної юстиції Тема 9. Узагальнення досвіду запровадження елементів ювенальної юстиції в Україні Всього

Всього годин за планом

Самостійна робота

Лекції

2 Тема 1. Теоретичні аспекти ювенальної юстиції

Семінарські заняття

Назви тем

Всього годин

№ тематичного

Годин з викладачем

2 6

2 4

1 3

3 9

2 2

1 1

3 3

Особливий акцент у спецкурсі робиться на відновний підхід в ювенальній юстиції. Саме тому у вступному блоці спецкурсу проводиться порівняння трьох сучасних парадигм ювенальної юстиції – каральної, „прогресивної” („поблажливої”) та відновної. За допомогою порівняльної таблиці студенти наочно отримують початкові знання про переваги відновних технологій в ювенальній юстиції. В подальшому відновному підходу в ювенальній юстиції присвячується окрема лекція та семінарське заняття. Студентам пропонується широкий погляд на відновне ювенальне правосуддя, який включає не тільки власне відновні технології, але й його філософію, для чого використані праці Г.Зера, Н.Крісті, Дж.Брейтуета. Особлива увага приділяється праці Г.Бейзмора «Три парадигми ювенальної юстиції» та його спільному з М.Амбрайтом проекту збалансованого відновлювального правосуддя щодо неповнолітніх [6]. Семінар по цій темі проводиться у формі рольової гри, яка імітує процедуру медіації. Дворічна практика застосування цієї дидактичної форми показала її ефективність, що проявляється, зокрема, у високому ступені зацікавленості студентів в оволодінні навичками медіації. Передбачається, що практичні навички та уміння застосовувати відновні технології будуть відпрацьовуватись студентами в юридичній клініці, яка зараз створюється у спільному з ООГМ проекті. В інших тематичних блоках спецкурсу широко застосуються елементи „case-study”, коли студентам пропонується розв’язати конкретні практичні ситуації з позицій сучасного національного правосуддя і, для 47

порівняння, з позицій відновного правосуддя. Таке порівняння однозначно демонструє студентам переваги відновного правосуддя в ювенальному судочинстві. Певним інноваційним елементом презентованого спецкурсу є те, що він узагальнює практику впровадження відновних та ювенальних технологій в національну правову систему. У завершальному блоці спецкурсу студенти ознайомлюються з досвідом застосування цих підходів у практиці КМСН та службах у справах неповнолітніх, з діяльністю модельних ювенальних судів та громадських організацій. Отже, спецкурс „Ювенальна юстиція” органічно поєднує теоретичні знання щодо ювенальних та відновних технологій, узагальнення досвіду їх впровадження в Україні та набуття навичок їх застосування в практичній діяльності юриста. На наш погляд, зважаючи на неминучість створення ювенальної юстиції в Україні, та наявність апробованого спецкурсу, забезпеченого навчальним посібником, слід передбачити викладання навчальної дисципліни “Ювенальна юстиція” для ряду категорій студентів, курсантів та слухачів ВНЗ України, а саме для: 1) студентів педагогічних та соціально-педагогічних спеціальностей; 2) студентів-правознавців та правоохоронців; 3) соціальних працівників, які працюють з дітьми; 4) працівників правоохоронних та пенітенціарних установ (в межах післядипломної освіти). Посилання 1. Про Рекомендації парламентських слухань «Про проблему бездомних громадян та безпритульних дітей і шляхи її подолання»: Постанова Верховної Ради України від 3 лютого 2004 р.// Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 16. – Ст.246. 2. Программы и материалы российско-французского семинара по проблемам ювенальной юстиции 7-8 июня 2000 года. – Курск: Изд-во РОСИ, 2000. – С.62-69. 3. Мельникова Э.Б. Ювенальная юстиция: Проблемы уголовного права, уголовного процесса и криминологии: Учеб.пособие. – М.: Дело, 2000. – 272 с. 4. Преподавание ювенального права и ювенальной юстиции в российских Вузах: Материалы семинара. – М.: Статут, 2000. – 173 с. 5. Фильченков Г. И. Ювенальное право: Учебно-методический комплекс. – М.: Маркетинг, 2002. – 22 с. 6. [Bazemore G., Umbreit M.] Balanced and Restorative Justice for Juveniles: A Framework for Juvenile Justice in the 21th Century. - University of Minnesota & Florida Atlantic University, 1997. – 79 p.

Оцінка Програми ПІДСУМКОВИЙ ЗВІТ

ВПРОВАДЖЕННЯ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ ДО ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ Підготували: Бетті Вос, д-р наук Марк С. Умбрайт, д-р наук Торан Хансен, магістр соціального добробуту Центр відновного правосуддя та примирення Університет шт. Міннесота Школа соціальної роботи 1404 Gortner St. St. Paul, Minnesota 55108 e-mail: rjp@che.umn.edu веб-сайт: www.rjp.umn.edu/ 6 квітня 2006 р. ПОДЯКА Оціночна група Центру відновного правосуддя та примирення висловлює глибоку подяку всім, хто брав участь у забезпеченні проведення цієї оцінки: директору та персоналу УЦП за їхню відкритість, відданість справі та надзвичайні зусилля, докладені для збирання даних і проведення ретельної оцінки програми разом із висуванням нових програмних ініціатив; медіаторам, посадовцям системи правосуддя та учасникам програми, які з готовністю витрачали свій час на особисті бесіди з метою ознайомлення зі своїм досвідом; перекладачу та координатору УЦП з розробки, моніторингу та оцінки проектів, котрі не тільки супроводжували дослідника протягом усього виїзду на місця, але й завжди простягали руку щирої гостинності. Для нас було честю взяти участь, хоча б у такий скромний спосіб, у зусиллях, яких Україна зараз докладає для того, щоб правосуддя було доступнішим для всіх її громадян, а принципи демократії та мирного розв’язання проблем ґрунтовніше запроваджувалися у повсякденне життя країни.Український Центр Порозуміння Основні підсумки зовнішньої оцінки за 2006 рік ВСТУП З 1994 року Український Центр Порозуміння (УЦП) створює та зміцнює в Україні внутрішній та інституційний потенціал конструктивного й дружнього врегулювання конфліктів. Інформування всіх про роботу УЦП – це бачення трансформації України шляхом розвитку відчуття можливості та особистої зацікавленості в майбутньому українців, а також шляхом сприяння ставленню й навичкам, які їм потрібні для виявлення та вирішення своїх проблем і конфліктів у мирний спосіб, без протистояння. УЦП – родинна організація «Пошуку порозуміння», зареєстрована як українська благодійна організація. «Пошук порозуміння» - це міжнародна неурядова організація, що прагне трансформувати світовий підхід до розв’язання конфліктів, уходячи від рішень, заснованих на суперництві, у напрямку рішень, заснованих на співробітництві. У рамках цього ширшого бачення УЦП розпочав ініціативу з відновного правосуддя задля розвитку та інституціоналізації руху за реформування судової галузі в України. Зокрема, УЦП розробив пілотні програми з медіації між потерпілими та правопорушниками (МПП) – найстарішої, найбільш поширеної та найбільш науково обґрунтованої форми відновного правосуддя. МПП – це процес, що надає зацікавленим жертвам злочинів можливість зустрітися з правопорушником за участі підготовленого посередника у безпечній та добре організованій обстановці з метою безпосереднього 49

притягнення правопорушників до відповідальності за їхні вчинки, одночасно надаючи важливу допомогу й компенсацію потерпілому. Цей проект виконувався протягом 2003-2004 рр. за підтримки Інституту сталих спільнот і фінансувався також Посольством Великої Британії в Україні. Європейська Комісія підтримувала розвиток і реалізацію моделі відновного правосуддя в Києві та 5 регіонах України протягом 2004-2005 рр. МАСШТАБ ОЦІНКИ Незалежні спеціалісти-аналітики – д-р наук Бетті Вос, д-р наук Марк Умбрайт і магістр соціального добробуту Торан Хансен з Центру відновного правосуддя та примирення (ЦВПП) Університету шт. Міннесота (США) – проводили оцінку в період з квітня 2004 р. до лютого 2006 р. У співробітництві з персоналом УЦП ця дослідницька група розробили кілька інструментів збирання даних, які заповнювали співробітники УЦП, котрі працювали у проекті, та учасники МПП. Збирання даних координував координатор УЦП з розробки, моніторингу та оцінки проектів. У лютому 2006 року Бетті Вос здійснила десятиденний виїзд на місця, до Києва та трьох регіонів України для завершення процесу збирання даних. Головні цілі оцінки полягали в наступному: • дослідити й оцінити можливості функціонування медіації між потерпілими та правопорушниками (МПП) в Україні; • дослідити й оцінити розроблені механізми співпраці між посередницькими організаціями та установами правової системи; • дослідити й оцінити наслідки МПП для її учасників. Додаткові цілі, при можливості, включали наступне: • дослідити й оцінити короткотерміновий вплив МПП на правову систему України; • дослідити ставлення представників правової системи до ідей відновного правосуддя; • дослідити й оцінити потреби суспільства у програмах відновного правосуддя. Не всі цілі можна було адекватно дослідити у часових і ресурсних рамках, установлених для оцінки. Оціночна група, в ході консультацій з директором програм та іншими співробітниками УЦП, розробила наступний перелік основних дослідницьких запитань: 1. Хто бере участь у процесі МПП і чому? 2. Як процес МПП працює у кожному регіоні? (схожі риси та відмінності) 3. Як оцінюють процес медіації його учасники? 4. Що думають про МПП представники правової системи? 5. Які були безпосередні результати МПП? 6. Чи ефективно реалізовані в моделі МПП принципи відновного правосуддя? 7. Які основні фактори сприяють поширенню МПП на основі відновного правосуддя в Україні або гальмують це розширення? ОСНОВНІ ПІДСУМКИ 1. Хто бере участь і чому? У п’яти регіонах на кінець періоду оцінки було проведено загалом 29 процесів медіації між потерпілими та правопорушниками. Серед правопорушень були залишення у небезпеці (стаття 135), крадіжка (стаття 185), проникнення у житло (п. 3 статті 185), пограбування (п. 1, 2 статті 186), бандитизм (стаття 187), шахрайство (стаття 190). Серед причин, через які у медіації брали участь потерпілі, були наступні: допомогти правопорушникам, отримати відшкодування, дізнатися, що сталося, а також тому, що мирне вирішення проблем є складовою демократії. Причини, через які брали участь 50

правопорушники, були такими: визначити відшкодування, вибачитися, відновити відносини, вплинути на судовий розгляд. •

Рекомендація: Оскільки багато учасників уже мали мотивацію до врегулювання розбіжностей між собою за межами суду, МПП може надати більш безпечну та збалансовану можливість для проведення цього процесу.

2. Як МПП працює в регіонах? В усіх п’яти регіонах програми МПП функціонують через письмові та усні домовленості з місцевими працівниками органів юстиції – як правило, з суддями та (або) представниками Міністерства внутрішніх справ. В українському праві наразі немає законодавчих положень про МПП, тому кожний регіон розробив, у співробітництві з тими офіційними особами, які готові були співпрацювати, власний порядок направлення на МПП. Усі регіони забезпечують особисту підготовку зацікавлених правопорушників, а потім особисту підготовку потерпілих. У всіх регіонах проводяться ввічливі та добре організовані сеанси медіації. Якщо досягаються домовленості, вони, як правило, заносяться до протоколів судового засідання, і судді враховують їх у винесенні вироку. Весь процес медіації зазвичай займає дватри тижні з дати початкового направлення. •

Рекомендація: Певна міра регіональної гнучкості для врахування відмінностей у ситуаціях у регіонах виявилася цінною і має бути збережена.

3. Як оцінюють МПП її учасники? Відгуки учасників дуже позитивні; вони такі самі або кращі, ніж результати, досягнуті схожими програмами в інших країнах. Рівень задоволення високий, і учасники рекомендували б МПП іншим у схожих ситуаціях. На думку учасників, процес збалансований, медіатори неупереджені і роблять чудову роботу. Як потерпілі, так і правопорушники були дуже вдячні за те, що програма безкоштовна. Вони також високо оцінили те, що процедура примирення дає в результаті офіційну домовленість, яка може бути включена до протоколу судового засідання. • Рекомендація: Дуже позитивні оцінки МПП з боку її учасників підвищують імовірність того, що МПП може поширюватися в Україні по мірі того, як громадяни більше дізнаватимуться про неї. 4. Що думають про МПП представники правової системи? Представники правової системи, з якими проводилися бесіди, дуже сприятливо ставилися до концепцій МПП. Крім того, ті з них, що мали безпосередній контакт із функціонуючими програмами МПП, дуже позитивно висловлювалися про ці програми. Респонденти вважають, що МПП може зменшити навантаження на суддів і слідчих, краще задовольняти потреби потерпілих, розв’язувати конфлікти між особами, які мешкають в одному населеному пункті, краще реінтегрувати правопорушника до суспільства, а також допомогти захистити неповнолітніх правопорушників від невиправдано жорстоких покарань і позбавлення волі. На погляд респондентів, може бути негативна реакція з боку міліції та інспекторів Міністерства внутрішніх справ, результати роботи яких зараз, як правило, вимірюються кількістю «успішно проведених судових справ». Респонденти також зазначили, що деякі юристи, можливо, будуть налаштовані проти МПП. • Рекомендація: УЦП повинен використовувати позитивні відгуки працівників органів юстиції у своїй PR-кампанії. Центру слід також працювати над розвитком способів, котрі допоможуть іншим представникам органів юстиції розвинути зацікавленість у МПП. 5. Які були безпосередні наслідки МПП? П’ятдесят вісім відсотків справ, направлених на МПП, були оцінені як придатні для медіації. Сімнадцять відсотків останніх розглядалися на зустрічах із медіації. Дев’яносто відсотків розглянутих справ призвели до досягнення домовленості між потерпілим і правопорушником. П’ятдесят вісім відсотків домовленостей мали результатом відшкодування матеріальних збитків потерпілим. Основні причини, через які направлені справи не розглядатися за процедурою медіації, включали недостатню контактну інформацію, рекомендацію юристів не брати участь, відмову правопорушника визнати себе винним, відсутність зацікавленості у зустрічі. Щодо завершених медіацій медіатори розставили відносне досягнення цілей за такими показниками: позитивні зміни в емоційному стані, прийняття визнання відповідальності та вибачень (правопорушники), розуміння ситуації 51

та прощення (потерпілі). Для всіх зустрічей і всіх учасників медіатори вважають, що такі цілі повністю досягалися десь за 60-70 відсотків часу. Такі безпосередні результати дуже вражаючі для нової програмної ініціативи, яка працює в аморфному правовому середовищі. • Рекомендація: Один із основних факторів, що заважає успішній медіації направлених справ, полягає у відсутності достатньої інформації для встановлення контакту зі сторонами. У законодавстві потрібно уточнити та поліпшити процедури направлення. До того часу персоналу програм УЦП треба буде продовжувати реалізацію творчих рішень проблем процедури направлення на медіацію. 6. Чи ефективно реалізовані в моделі МПП принципи відновного правосуддя? Дані про угоди щодо компенсації та відгуки учасників надають докази того, що МПП значною мірою успішна у відшкодуванні збитків. Участь є, звичайно, добровільною як для правопорушників, так і для потерпілих. Процес МПП успішно задовольняє, до можливого ступеню, потреби, визначені учасниками. Хоча сторони найчастіше беруть активну участь у процесі, іноді неповнолітні правопорушники менш задіяні, а основну участь беруть їхні батьки. Пряме представництво громад у процесі МПП має місце у деяких регіонах, але не у всіх, хоча самі медіатори є з функціональної точки зору добровольцями і частково служать представниками своїх громад. •

Рекомендація: Медіаторам УЦП слід продовжувати розробку творчих способів притягнення неповнолітніх до відповідальності з урахуванням обмежень діючого ювенального законодавства України. Потенційне національне законодавство з МПП в Україні повинно передбачати таку відповідальність.

7. Які основні фактори сприяють поширенню МПП на основі відновного правосуддя в Україні або гальмують це поширення? Двома головними перешкодами, які наразі гальмують поширення МПП в Україні, є відсутність національного законодавства, яке б санкціонувало та регулювало МПП, та взагалі повне незнання громадськості про процес МПП. Наразі програми МПП, що є складовими ініціативи УЦП, функціонують поза межами закону і великою мірою залежать від доброї волі працівників органів юстиції, які погодилися співпрацювати з регіональними програмами. Серед інших перешкод – можливий опір з боку деяких ключових гравців органів юстиції, зазначених вище. Головні фактори, які можуть сприяти подальшому розвитку медіації між потерпілими та правопорушниками в Україні, поряд із відповідним законодавством і підвищенням рівня інформованості громадськості, включають те, що багато громадян і представників органів юстиції дуже підтримують цю ідею, коли її їм поясняють. •

Рекомендація: УЦП слід продовжувати роботу з розробки відповідного законодавства про МПП та підвищувати рівень інформованості громадськості про відновне правосуддя та медіацію між потерпілими та правопорушниками.

УСТАЛЕНІСТЬ МПП В УКРАЇНІ Чи може відновне правосуддя та посередництво між потерпілими та правопорушниками усталено підтримуватися в український системі юстиції? Враховуючи, що політичні події в Україні рухаються у напрямку зростання демократії, як відновне правосуддя, так і МПП продовжать залишатися дуже привабливими. Історія комуністичного контролю та спадок громіздких бюрократичних структур і поширеної корупції вже спонукали звичайних громадян у багатьох ситуаціях прагнути врегулювання розбіжностей поза офіційними каналами. Бесіди з учасниками, персоналом програм і представниками органів юстиції продемонстрували, що наявність процесу, який розглядається як такий, що заслуговує на довіру, та водночас може мати санкціонований вплив на офіційні процедури правосуддя, створює привабливий другий план для таких осіб. Як зазначалося вище, законного мандату на медіацію між потерпілими та правопорушниками в українському законодавстві немає. У довгостроковому аспекті така схема не є усталеною. У багатьох 52

ситуаціях МПП можна оскаржити в судовому порядку. Крім того, якщо зміняться виконавці ролей, то працюючі угоди, за котрими МПП функціонує, треба буде переукладати. Довгострокова усталеність залежатиме від наявності відповідного законодавства. Протягом останніх кількох місяців УЦП входить до складу робочої групи, яка намагається розробити проекти законів, які передбачать практику МПП в українській системі правосуддя. Така робота є дуже важливою і має продовжуватися. Докладніші рекомендації щодо конкретних компонентів такого законодавства подано у повній версії звіту з оцінки. Навіть при цьому ми рекомендуємо виявляти обережність і обачність у просуванні в напрямку реалізації МПП у національному законодавстві. Слід серйозно подбати про те, щоб забезпечити, щоб у будь-якому запропонованому законі передбачалися унікальні відновні складові МПП і водночас допускалися відмінності, які враховують регіональні особливості; на наш погляд, розумніше буде затримати розробку законодавства, ніж прийняти недосконалі закони. Якщо можливо, корисною відправною точкою могло б бути законодавство «дозвільного» характеру, яке дозволяє МПП функціонувати та передбачає надання відповідної інформації про справи персоналу програм МПП. Такий крок підвищив би легітимність МПП і забезпечив би масштабніше застосування, тоді як рішення щодо вузькоспеціалізованого законодавства, які потім може бути важко скасувати, слід відкласти. Друга серйозна перешкода, недостатня інформованість громадськості, також є предметом роботи УЦП, і ці зусилля слід продовжувати. Наведені у цьому звіті дані щодо високого рівня задоволення учасників і сприятливі думки працівників органів юстиції можуть бути корисними по мірі розвитку цієї діяльності. Те, що до регіональних координаторів програм зверталися з проханням провести медіацію у справах, котрі не направлялися на медіацію судовими каналами, ще більше підкреслює потенційну привабливість МПП в Україні. Зростання попиту на послуги з МПП можна очікувати лише тоді, коли про них дізнається більше людей. ВИСНОВОК Ініціатива УЦП у медіації між потерпілими та правопорушниками на засадах відновного правосуддя дала позитивні результати за дуже короткий проміжок часу. Високий рівень задоволення учасників МПП, сприятливі відгуки працівників органів юстиції, успішне запровадження відновних принципів у програми медіації – добра заявка на майбутнє відновного правосуддя в правовій системі України. Ці висновки створюють міцний фундамент для роботи України та УЦП у напрямку інформованості громадськості про МПП і зацікавленості у МПП, а також у напрямку впровадження відповідного національного законодавства, яке б санкціонувало та інституціоналізувало її практику.

ПІДҐРУНТЯ МЕДІАЦІЇ В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ Кострицький Віталій Володимирович Суддя Міловського районного суду Луганської області Відповідно положенням ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожен при вирішенні питання, щодо його цивільних прав і обов’язків, або при встановленні обґрунтованості будь якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку. Чи може діюча в Україні процедура кримінального провадження відповідати цим конвенційним засадам? На превеликій жаль, з великою впевненістю можемо відповісти ні. Скарги про порушення права на справедливий суд складають найбільшу частину заяв до Європейського Суду з прав людини проти України. Тому нам потрібні механізми зменшення навантаження на суди. Їх перевантаженість справами веде до обмеження доступу людей до правосуддя. Один з виходів полягає у запровадженні інституцій позасудового врегулювання конфліктів - запровадження інституту медіаторства3. 15 вересня 1999 року Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації №R(99)19 закликав держави - членів Ради Європи (членом якої є Україна) сприяти розвитку і проведенню програм посередництва між потерпілим і правопорушником в якості загальнодоступної послуги. Рамкове рішення Ради Європейського Союзу від 15 березня 2001 року «Про положення жертв у кримінальному судочинстві», яке підписали і представники України, зобов`язує всі країни в обов`язковому порядку прийняти закони, які б забезпечували проведення посередництва в кримінальних справах до 22 березня 2006 року. Однак, на цей час, законів України, які б регламентували відновне правосуддя ще не прийнято, хоча підвалини застосування медіації в правовій системі вже закладені Верховним Судом України в Пленумах 2004 року4. Чинне кримінальне законодавство містить норми, які вже сьогодні, хоча ще дуже обмежено, але надають можливість судді врахувати позитивну посткримінальну поведінку підсудного - відновлення прав потерпілого, примирення з ним, дійове каяття підсудного. По-перше; за клопотанням учасників судового засідання на підставі ст.296 КПК України суд може прийняти та долучити договір примирення і документи які підтверджують виконання його умов до матеріалів справи, оглянути їх та оголосити в судовому засіданні(ст.314 КПК України). У разі примирення підсудного і потерпілого, під час судового розгляду злочину невеликої тяжкості, суд, за клопотанням потерпілого, на підставі ст.46 КК України, може в порядку передбаченому ст.7-1 КПК України закрити справу та повністю звільнити особу від кримінальної відповідальності. За процесуальними умовами процедуру медіації по цій категорії справ можливо розпочати ще під час досудового слідства, та закінчити в суді. Ідеальним прототипом відновного правосуддя є ст.45 КК України та ст.7-2 КПК України, які в разі вчинення особою злочину невеликої тяжкості, надають суду можливість звільнити особу від кримінальної відповідальності, закривши кримінальну справу, якщо винна особа щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. При цьому обов`язково винна особа повністю відшкодовує шкоду і суд не може прийняти до уваги обіцянки винної особи відшкодувати шкоду в подальшому.

Промова Президента України В.А. Ющенко на 7 з`їзді суддів України .Вісник Верховного Суду України №11(63) 2005.С.10-11 п.25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 02.07.2004 року №13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів». п.21 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 року №05 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх». 54 3 4

На підставі ст.47 КК України, в порядку передбаченому ст.ст.10-11 КПК України, якщо підсудний вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості суд може врахувати результати медіації та передати його на поруки колективу підприємства, установи чи організації де працює винний. Хоча в цьому випадку врахування волі потерпілого не закріплено в законі, але медіатор може звертатися до колективу за місцем роботи винного у вчинені злочину. Якщо підстав для звільнення особи від кримінального покарання нема, суд призначаючи покарання, може врахувати примирення сторін, як обставину, що пом'якшує покарання під час ухвалення вироку, застосувавши п.2 ч.1 та ч.2 Ст. 66 КК України, призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом за вчинення особливо тяжкого, тяжкого або середньої тяжкості злочину ст. 69 КК України, або при вчиненні особою злочину середньої тяжкості на підставі ст.75 КК України звільнити підсудного від відбування покарання з випробуванням. У випадку вчинення злочину неповнолітніми, медіації має більш широкі можливості і наслідки. Так суд може прийняти рішення про звільнення підсудного від покарання із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру в разі вчинення неповнолітнім підсудним злочину невеликої або середньої тяжкості Ст.105 КК України. Крім цього, звільняючи неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням за ст.104 КК України, суд може покласти на окрему особу (медіатора) за її згоди або на її прохання, обов`язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи. Однак, враховуючи численні норми чинного кримінального законодавства, які є підґрунтям для застосування відновлювального правосуддя, вкрай необхідно ввести до КПК України інститут медіації, поновити КК України в частині призначення покарання нормами, які б закріпили підстави та наслідки застосування процедури медіації. Вирішення поставлених проблемних питань під час наукової дискусії, дозволить виробити пропозиції, направлені на спрощення кримінального провадження, що, у свою чергу, буде сприяти доступності правосуддя, приведенню чинного кримінально-процесуального законодавства у відповідність вимогам міжнародних стандартів, зблизить національне законодавство з європейським правом.

СОЦІАЛЬНО-КРИМІНОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИНИКНЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРИМИРЕННЯ ВИННОГО З ПОТЕРПІЛИМ Мандриченко Жанна Василівна асистент кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права Одеської національної юридичної академії Витоки інституту примирення винного з потерпілим походять ще до державних форм взаємовідношень потерпілого та злочинця і знайшли відображення в діючому кримінальному законодавстві України. Однак з метою вияснення істинної сутності і значення даного інституту необхідно проаналізувати економічні, політичні, соціальні умови його виникнення. Тривалий час кримінально-правова ідеологія ґрунтувалась на тому, що злочинність можливо ліквідувати та знищити, тому існування будь-яких компромісів у кримінальному праві вважалось за недоцільне. Наслідком заміни тоталітарного режиму на демократичний є перехід від репресивної функції кримінального права до його превентивних начал. Криза кримінально-правових засобів репресії призвела до виникнення концепції так званого „відновного правосуддя”. У центрі уваги даного правосуддя виступає не покарання, а примирення правопорушника з жертвою і відшкодування завданих збитків. Відповідно до відновної парадигми, метою правосуддя є „відновлення”, яке виступає не як формально юридичне відновлення порушеного правопорядку, встановленого державою (при фактичній байдужості до драми жертви), а в широкій соціально-антропологічній рамці – як „зцілення жертви”, реальна (а не віртуальна) компенсація спричиненої їй злочином шкоди, розуміння вини та прийняття на себе відповідальності, відновлення порушених відносин у суспільстві. Задача державних органів полягає в тому, щоб з їх допомогою потерпілий і правопорушник знайшли та виразили суб’єктивну правду про саму подію злочину, його причини та наслідки, а також привели їх до соціально прийнятної угоди. Звідси не формальний, а реальний результат – примиряючий договір, котрий є суб’єктивно справедливим. Це юридичний результат для конкретних осіб, а не для юриспруденції загалом. Якщо ж згоди про примирення досягнути не вдається (чи одна із сторін зовсім відмовилась від примирення), кримінальне переслідування проводиться за „класичним зразком” (в публічному порядку). Присутність в українському законодавстві норми, яка свідчить про наявність інституту примирення (ст. 46 КК України), є важливою передумовою формування у нас самої концепції „відновного правосуддя”. Аналіз практики застосування даної статті дозволив зробити певні висновки відносно наслідків реалізації інституту примирення винного з потерпілим. У зв’язку з тим, що прийняття рішення про правові наслідки кримінально-карного злочину торкається інтересів і є значимим не тільки для учасників конфлікту, але й для інших осіб (родичі, друзі, співробітники, сусіди та інші ), серед наслідків звільнення від кримінальної відповідальності можна виділити соціальні. Злочин є діянням забороненим, а в разі його вчинення тягне за собою відповідну реакцію, осуд зі сторони суспільства та держави. В одному випадку відновлення соціальної справедливості забезпечується тільки фактом засудження, в другому – засудження супроводжується призначенням покарання, в третьому – не тільки призначенням покарання ,але й реальним його відбуванням. Існує думка відповідно до якої держава в особі правоохоронних органів через відповідні механізми кримінального покарання застосовує надмірний примус який часто носить затяжний характер. В таких випадках особа, яка вчинила протиправне діяння може викликати зі сторони суспільства жалість та співчуття. Для того щоб зворотної, небажаної у даному випадку реакції суспільства не було, необхідно дотримуватися співрозмірності вчиненого злочину та наступної кримінальної відповідальності з врахуванням всіх обставин: особи винного, обставин пом’якшуючих та обтяжуючих вину, поведінки після вчиненого злочину, врахування думки потерпілої особи. 56

Досліджуючи концепцію примирення винного з потерпілим, необхідно звернути увагу на неможливості ігнорування правозастосувачем позитивної посткримінальної поведінки винної особи, що виражається в відшкодуванні (загладжені) спричиненої ним шкоди та бажанні примиритися з потерпілим. Для концепції примирення вагоме значення мають моральні норми. Моральні якості окремих людей є різними, але саме вони визначають ту чи іншу поведінку особи в різноманітних ситуаціях. Вивчаючи питання поведінки людини в тій чи іншій ситуації ми бачимо її різні типи, а саме відношення окремих осіб до судового засідання, до потерпілого, до правопорушника та інше. Саме цією різноманітністю й пояснюється існування примирення винного з потерпілим в кримінальному праві. Людина повинна сама визначитися, що для неї добре, а що погано, якщо її інтереси порушені. Зрозуміло, що все це має відносне значення стосовно кримінального права, специфіка кримінального права в його публічно-правовій природі. Факт же примирення винного з потерпілим, що передбачається діючим кримінальним законодавством тільки підтверджує стійкий характер даної концепції. Психологічні наслідки звільнення від кримінальної відповідальності виявляються у тому, що зустрічі примирення (медіації) можуть стати вирішальними у житті обох сторін. Жертва (потерпілий) в процесі примирення може виказати свої почуття та дати зрозуміти злочинцю, що вона пережила внаслідок скоєного проти неї протиправного діяння, як це змінило життя. Крім цього, жертва має можливість зрозуміти, що значить злочин для того, хто його вчинив. Оскільки жертва зустрічається безпосередньо зі своїм „кривдником”, то її стереотипи переглядаються, а страх зменшується. У потерпілого з’являється можливість не тільки отримати компенсацію, а й безпосередньо взяти участь у вирішенні щодо її характеру. Таким чином, програма примирення жертви і правопорушника створює умови для виявлення почуттів, обміну інформацією та відшкодуванню збитків, повертаючи при цьому жертвам злочину почуття впевненості і відчуття контролю над ситуацією. Водночас, злочинці мають можливість побачити у жертвах реальних людей. Вони дізнаються про наслідки свого злочину з перших рук, що призводить до нового погляду на попередні стереотипи і спроби самовиправлення. Таким чином, злочинцям надається шанс конкретними діями відновити справедливість, а також, якщо будуть до цього готові, висловити розкаяння і попросити пробачення. При скоєні злочину порушується принцип соціальної справедливості, ця обставина не може не мати політичного значення, так як мова йде про підрив влади в очах громади. Мабуть, тому Верховна Рада України 16 січня 1997 року прийняла Постанову „Про Концепцію (Основи державної політики) національної безпеки України”[5, с. 11-12], наголосивши на тому, що одним із основних принципів забезпечення національної безпеки є пріоритет договірних (мирних) засобів у вирішенні конфліктів та додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави і їх взаємна відповідальність. Поряд з цим також визначалося, що однією з основних можливих загроз національній безпеці України в найбільш важливих сферах життєдіяльності (наприклад політичній) є відсутність ефективних механізмів щодо забезпечення законності, правопорядку, протидії злочинності. Таким чином, реалізація інституту примирення винного з потерпілим, закріпленого в ст. 46 КК України, відповідає політиці держави та сприяє підвищенню її авторитета. Завжди вчиненим злочином поряд із соціально-небезпечною шкодою спричиняється економічна. Відшкодування спричиненої шкоди відповідає інтересам не тільки конкретної особи (потерпілої), а в цілому суспільства та держави. Статистичні дані свідчать, що з кожним роком збільшується кількість осіб, які постраждали від злочинів, та розміри завданої їм матеріальної і моральної шкоди. Якщо у 2002 р. фізичним і юридичним особам було завдано шкоди не більш ніж 443 млн. грн.., то у 2003 р.- більш ніж на 771, 4 млн. грн.., тобто ріст склав 74%. Проте ніяк не компенсовані завдані збитки і не Концепція (Основи державної політики) Національної безпеки України; Затв. Постан. Верх. Ради України від 16.011997р. „Урядовий кур’єр”, 1997. –12 с . 57 5

відновленні права потерпілих від 1,3 млн. злочинів минулих років, які залишилися не розкритими, і слідство в яких зупинилося у зв’язку з тим, що не були знайдені або встановлені особи, які вчинили злочин. Серед них 6,5 тис. вбивств, 15, 4 тис. умисних тяжких тілесних ушкоджень, у тому числі 4,7 тис. із смертельними наслідками, 1,8 тис. зґвалтувань, 12,2 тис. розбійних нападів, 112, 9 тис. грабежів, 279, 0 тис. квартирних крадіжок, 11,8 тис. фактів незаконного заволодіння автомобілями тощо. Тому, аналізуючи наведені статистичні дані тільки по не розкритих злочинах, можна говорити про мільйони громадян, незадоволених гарантіями держави щодо захисту їхніх прав[6]. Ця цифра значно зросла, якщо б не існувало інституту примирення винного з потерпілим. Адже ст. 46 КК України застосовується тоді, коли винна особа примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Інститут примирення винного з потерпілим набуває ще більшого значення в умовах, коли з тих або інших причин цивільний позов під час вирішення кримінальної справи часто залишається без розгляду. Але навіть тоді, коли цивільний позов задовольняється, отримати грошову компенсацію матеріальної і моральної шкоди потерпілий не може, у зв’язку з тим, що обвинувачений не має коштів і майна, на яке б можна було звернути стягнення. Великі кошти держава витрачає на утримання місць позбавлення волі. Ще дорожче обходиться створення більш гуманних умов: виникає потреба у робочих місцях, навчанні та людських стосунках, так само як і допомога у подоланні наслідків позбавлення волі як такого. У рамках правоохоронного бюджету всі ці потреби зменшують потреби жертв злочинів. А саме на отримання інформації, підтримку, а у деяких випадках – пропозицію щодо компенсації або лікування. У порівнянні з витратами на місця позбавлення волі такі витрати є малими, але за умов коли пенітенціарна система потребує стількох речей, знайти навіть такі гроші важко. За таких обставин використання інституту примирення винного з потерпілим є необхідним і доречним. Юридичні наслідки застосування інституту примирення винного з потерпілим. Втілення інституту, передбаченого ст. 46 КК України, забезпечує реалізацію таких принципів кримінального права, як принцип справедливості, гуманізму, презумпції невинності, індивідуалізації відповідальності, доцільності та невідворотності відповідальності, економії засобів кримінально-правової репресії. З метою отримання більш об’єктивних висновків щодо наслідків застосування досліджуваного інституту було проведено опитування правозастосовувачів, а саме: працівників ОВС, прокуратури, адвокатів та суддів. На питання: „Ваше відношення до норм, які регламентують звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які скоїли злочин в разі їх примирення з потерпілим?”, позитивно відповіли 83,30 % працівників ОВС; 77,10% працівників прокуратури; 93,90% адвокатів та суддів. На питання: „Чим на Вашу думку виправдана наявність в діючому КК України інституту звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що скоїли злочин у зв’язку з примиренням винного з потерпілим ? ”, відповіли • • • •

природним правом особи, відомим з давніх часів 9% працівників ОВС; 9% працівників прокуратури; 3% адвокатів та суддів; досягненням цілей покарання без його призначення та виконання – 47% працівників ОВС; 22% працівників прокуратури; 52% адвокатів і суддів; економією мір державного примусу – 14% працівників ОВС; 28% працівників прокуратури; 19% адвокатів та суддів; – принципом гуманності в кримінальному праві – 30 % працівників ОВС; 41 % працівників прокуратури; 26 % адвокатів та суддів.

Узагальнення практики застосування судами законодавства, яким передбачено права потерпілих від злочинів. 58

На питання: „Чи не заперечує презумпції невинності визнанню факту особи винною, якщо вона й звільняється від кримінальної відповідальності” відповіли, що не заперечує – 71 % працівників ОВС; 58 % працівників прокуратури; 67 % адвокатів та суддів. Отже зроблені наукові висновки, щодо значення інституту примирення винного з потерпіли відповідають уявленням правозастосовувачів. Проте, окрім позитивних рис в юридичній літературі деякі автори (В.М. Кудрявцев, Д.В. Ривман) звертали увагу на негативні риси функціонування інституту примирення винного з потерпілим: -

невідомо як забезпечити відшкодування матеріального збитку якщо у злочинця нема майна (безробітний, пенсіонер, малозабезпечений та ін.); існує можливість тиску на потерпілого; не виключається можливість зловживання потерпілого своїм правом.

Проблема відшкодування збитку нанесеного злочином є однією з найбільш актуальних та тяжко вирішуваних в кримінальному праві. Інститут примирення винного з потерпілим не в змозі вирішити зазначену проблему в повному обсязі, але завдяки йому є можливість стимулювання активної посткримінальної поведінки винного, направленої на відновлення порушених прав потерпілого. Загроза притягнення до кримінальної відповідальності змушує шукати шляхи вирішення конфлікту з потерпілим. Що стосується проблеми можливого тиску на потерпілого зі сторони винного, а також проблеми зловживання потерпілим своїм правом, то вирішити їх можливо за допомогою удосконалення процесуального механізму реалізації інституту примирення, котрий повинен бути збудований таким чином, щоб не порушувались діючі принципи в кримінальному праві. У противному випадку інститут примирення втратить своє позитивне значення та буде мати негативні наслідки, що відобразяться на всіх суб’єктах кримінально-правових відношень. Дослідження соціальних, моральних, політичних, економічних, юридичних наслідків реалізації інституту примирення винного з потерпілим показало, що до позитивних рис цього інституту належать: 1.

відновлення порушених прав та інтересів потерпілого: • •

2. 3. 4.

5. 6.

відшкодування матеріальної та моральної шкоди; обмеження негативного впливу подвійної віктимізації;

зниження рівня рецидиву злочинності; економія заходів кримінально – правової репресії; підвищення ступеню реалізації принципів кримінального права, а саме: принципу справедливості, гуманності, презумпції невинності, доцільності та індивідуалізації відповідальності, невідворотності кримінальної відповідальності, економії кримінальної репресії; підвищення авторитету держави; сприяння реалізації положень кримінальної політики України.

ВІДНОВНЕ ПРАВОСУДДЯ ЯК ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ ЮВЕНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ Маніна Марина Анатоліївна викладач Дніпропетровського національного університету Постановка проблеми у загальному вигляді. Останнім часом все більше постає питання про те, що під час застосування заходів юридичної відповідальності більше уваги приділяється функції покарання, в той час як на правовідновлюючу та виховну функції увага майже не звертається. Таким чином виникають порушення як прав потерпілої особи, яка не завжди отримує належне відшкодування та захист своїх порушених прав, так і прав потерпілого, якого апарат покарання не завжди розглядає як особистість, що має всі права та свободи, окрім тих, які обмежені за вироком суду. Таким чином виникає суспільний конфлікт, який необхідно подолати. Саме цьому має сприяти нова модель правосуддя – відновне правосуддя. Останнім часом стосовно доцільності цієї моделі точаться дискусії між представниками різних юридичних наукових шкіл, а також висловлюються різноманітні думки практичних фахівців. Особливо гостро постає це питання з точки зору впровадження нової системи правосуддя для неповнолітніх – ювенальної юстиції. Аналіз останніх досліджень. Останнім часом все частіше в працях вчених-юристів постає питання про необхідність існування особливого правосуддя для неповнолітніх, яке б враховувало особливості психічного стану, свідомості, а також прав і свобод цієї категорії. Обговорення моделі цього правосуддя знайшло відображення в працях таких вчених як Е.Мельникової, Г.Лактіонової, Н.Петрової, З.Шнекендорфа, Н.Юзікової, А.Кулікової та практичних працівників – Е.Павлової, П.Проскурніцього, О.Вінницької, І.Ємельянової та інших. Останнім часом була проведена низка заходів, присвячених побудові системи правосуддя, здатної захистити права дитини, наприклад у липні 2005 р. були проведені Парламентські слухання стосовно захисту прав дітей, на яких пролунало питання про необхідність впровадження особливої моделі судочинства – ювенального. Також під час обговорення такої проблеми на конференціях та семінарах, які проводились під егідою Верховного Суду України лунало питання про форму та принципи побудови нової моделі правосуддя. Однак усі ці заходи призвели до єдиного висновку: ювенальне правосуддя має бути відновним, тобто мати на меті примирення правопорушника і жертви, створювати можливість для повернення неповнолітнього у суспільство як повноцінного його члена, а не як суспільно небезпечну особу. Метою статті є надання певних пропозицій щодо побудови моделі ювенальної юстиції та участі в її діяльності нових діючих осіб – судових вихователів та молоді, яка пройшла шлях ресоціалізації. Будь-яка юридична конструкція, правове відношення лише тоді набувають реального значення та гарантії виконання суб’єктами, коли законом або іншим нормативно-правовим актом встановлена відповідальність за невиконання або неналежне виконання визначених правил поведінки. Таким чином суспільство найчастіше примушують слідкувати встановленим правилам поведінки. Але чи завжди суб’єкти правовідносин свідомо виконують правові приписи або дозволяє юридична відповідальність у вигляді покарання гарантувати чітке дотримання заборон та виконання обов’язків? Останнім часом все більше лунає думка про те, що під час застосування юридичної відповідальності (особливо адміністративної та кримінальної) впроваджується лише одна частина її функцій – карна, а інша – виховна та правовідновлююча – майже не отримує належного втілення. Спробуємо розробити стандартну модель застосування юридичної відповідальності. Людина скоїла правопорушення, за яке вона має бути притягнута до юридичної відповідальності. Стороною, якій завдано шкоду чомусь завжди виступає держава, не враховуючи при цьому реальну особу, яка постраждала від цього проступку. Держава вважає за необхідне застосувати покарання, оголосивши людину винуватою. При цьому не завжди береться до уваги, що суб’єктом правопорушення є особистість із власною гідністю, правами та свободами. Для каральної машини це лише істота, яка не виконала встановлених цим механізмом правил поведінки. І, звичайно ж, не враховується інша сторона – вона 60

просто не береться до уваги, її потреби і інтереси державний механізм покарання не стосуються. Після винесення рішення до людини будуть реалізовані певні заходи, які мають продемонструвати їй негативність та неприпустимість її поведінки, здійснити перевиховання та „перепрограмувати її діяння з негативних на суспільно корисні”. Однак що має суспільство насправді? Існуюча система покарань нечасто досягає поставленої мети. Якщо призначається покарання у вигляді штрафу або виправних робіт – людина вважає, що таке діяння можна зробити знову – покарання не виконує своє заплановане завдання. Якщо ж до людини застосовується покарання у вигляді позбавлення волі, вона потрапляє у середовище, яке не сприяє перевихованню, але, навпаки, найчастіше стимулює приниження гідності особи, а іноді навіть сприяє скоєнню нових злочинів. В такому випадку вчені кажуть про негативний вплив середовища на людину. Звідки береться такий вплив? Чому покарання не досягає поставленої мети? Чому застосування заходів юридичної відповідальності не сприяє перевихованню і ре соціалізації особи? Відповіді на ці питання шукають науковці і практики, особливо судді та прокурори, адвокати та представники законодавчої та виконавчої гілок влади. І особливо гостро постають ці питання, якщо правопорушником є дитина – особа, яка не досягла вісімнадцяти років. За теорією психології майбутній життєвий шлях людини формується з дитинства: виховання, досвід, приклади з життя, які походять з дитинства – все це може мати вплив на свідомість дорослої людини. Звичайно ж, якщо сформувати у дитини відповідний погляд щодо держави і права, відповідний рівень правосвідомості ми можемо спрогнозувати подальший життєвий шлях цієї людини. Яким буде життєвий шлях дитини, яка замість того, щоб зрозуміти неприпустимість своїх вчинків, потрапляє у аналогічне середовище, до таких самих, а іноді і гірших умов, які впливатимуть на її свідомість і поведінку? Дитина замість того, щоб усвідомити свої діяння, їх негативність та непотрібність для нормального існування, отримує протилежні уявлення про свою модель поведінки. На сьогоднішній день , на жаль, дитяча свідомість має наступні моральні цінності: „В кого є гроші – той правий”, „Гроші можна отримати будь-яким шляхом – мета виправдовує заходи”, „Найкращий спосіб досягти бажаного – через застосування насильства і примусу”. Чи розуміє дитина, що її жертвою стає така ж сама людина, як і правопорушник, що потерпілий суб’єкт також має права і потреби? З гіркотою можна констатувати – ні. Система покарання зосереджує увагу лише на здійсненні покарання, а не перевиховання й ресоціалізації. Так може необхідним є створення нової моделі правосуддя? На це питання все частіше лунає відповідь „так”. Тому виникає потреба у реформуванні системи правосуддя і створенні необхідних умов для перевиховання особи. Це з одного боку, а з іншого необхідно враховувати інтереси потерпілої особи. Тобто правосуддя може виконувати примірювальну і відновлювальну функцію. Саме теорія відновного правосуддя останнім часом отримує все більше розповсюдження. І, вважаємо за доцільне, застосовувати цю модель саме до правосуддя відносно неповнолітніх. Одним з принципів такого правосуддя має бути відновний та примирний. У цьому істотна відмінність ювенальної юстиції від сучасного «дорослого» правосуддя. Правосуддя у справах неповнолітніх має бути не каральним, а передовсім таким, що відновлює порушені права та свободи жертви злочину або потерпілого від правопорушення, сприяє усвідомленню правопорушником необхідності відповідати за свої вчинки і здійсненню заходів для відшкодування завданої шкоди. Залагодження конфліктів та вирішення ситуацій, пов’язаних з правопорушеннями, має відбуватися шляхом досягнення порозуміння між сторонами судового процесу із залученням їх соціального оточення та представників місцевих громад. Згідно з проектом судово-правової реформи, розпочатої в Україні планується створення спеціалізованих судів, які будуть розглядати справи щодо неповнолітніх – ювенальних. Метою цього типу правосуддя має бути не стільки покарання неповнолітніх правопорушників, скільки перевиховання, корекція їх поведінки. В результаті розгляду справи дитина має зрозуміти два основні моменти: 1. вона скоїла діяння, яке нанесло певну шкоду; 2. шкода була нанесена людині, з такими самими правами, інтересами і потребами, як і у правопорушника, тобто дитина має усвідомити, що наступного разу об’єктом правопорушення може бути вона сама.

Перш, ніж вирішувати питання про покарання щодо неповнолітнього порушника необхідно з’ясувати умови, за яких дитина вчинила це шкідливе діяння: які чинники викликали таку поведінку, що сприяло діям, яким чином можна попередити вчинення таких дій. Це завдання має бути поставлене перед спеціалізованим органом – кримінальною міліцією у справах неповнолітніх. Якщо її діяльність більшою частиною спрямована на припинення порушень та знаходження осіб, що їх скоїли, то, можливо, було б доцільно звернути увагу на чинники, що сприяють зростанню рівня правопорушень серед неповнолітніх. Суттєвою в такому випадку могла б бути допомога соціальних працівників, які більш професійно можуть виявляти неблагополучні родини та прогнозувати поведінку неповнолітніх членів таких сімей. Після визначення таких умов можна визначати, що саме сприяло скоєнню правопорушення: економічні, соціальні причини або соціальне оточення. Вагомим внеском у справу перевиховання може стати вивчення особи неповнолітнього правопорушника. В деяких випадках доцільно було б познайомити правопорушника з потерпілою особою – дозволити жертві „подивитися в очі” особі, яка порушила її права. Але до цього треба підходити дуже обережно, враховуючи особистісні якості обох сторін. Під час розгляду справи бажаним була б присутність родичів неповнолітньої особи, до яких він ставиться з повагою і які користуються в неї авторитетом. Але перед запрошенням до розгляду доцільним було б визначити природу цих стосунків: необхідно, щоб дитина усвідомила неприпустимість поведінки, відчула навіть сором за свій вчинок. Лише тоді можна вважати, що покарання досягне своєї мети. Чи завжди є доцільним покарання у вигляді позбавлення волі щодо дитини? Ми вважаємо, що ні. Це має бути виключна форма покарання, якщо інші заходи не дали належного результату. В першу чергу вважаємо за доцільне застосування заходів, які б в першу чергу допомогли примиренню сторін цього процесу і відновленню порушених прав і свобод, якщо це можливо. Таким чином, відновне правосуддя, яке на сьогодні стає дедалі актуальнішим досягло б своєї мети. Під час здійснення покарання можна було б залучати допомогу молоді, яка успішно пройшла цей реабілітаційний процес та знайшла своє місце в житті. Це могло б стати позитивним прикладом і показати правопорушнику, що створити належні умови свого життя можливо і без порушення загальнообов’язкових правил поведінки. Іноді було б доцільно застосовувати інститут судових вихователів – осіб, що мають відповідну освіту і можуть надати дієву консультацію та ефективну допомогу у певних життєвих ситуаціях, допоможуть знайти вихід із складних умов не виходячи за межі закону. За умов застосування такої моделі правосуддя суспільство може бути впевнене у своєму нормальному майбутньому, не ставлячи перед собою жахливого запитання чого чекати від молоді. Таким чином, аналізуючи вищевикладене, можна зробити наступні висновки. По-перше, сучасна модель реалізації заходів юридичної відповідальності не завжди створює умови для відновлення порушених прав жертви і все частіше сприяє досягненню протилежних результатів, ніж ставить перед собою юридична відповідальність: замість перевиховання щодо особи поглиблюється негативний вплив оточення, в якому перебуває порушник. Особливо це є небезпечним, коли це стосується неповнолітнього. Тому нова система ювенальної юстиції повинна перш за все мати своєю метою створення умов примирення потерпілого та правопорушника, створення умов для ресоціалізації правопорушника. При винесенні рішення обов’язковим є врахування умов існування дитини, за яких було скоєне правопорушення. Під час розгляду вагомий вплив може мати залучення до процесу родичів, які користуються повагою у неповнолітніх і можуть здійснити позитивний вплив на них. Крім того, корисним може бути залучення до системи відновлення порушених прав і свобод осіб, які успішно пройшли програми ре соціалізації і зайняли своє належне місце у суспільстві як позитивний приклад для малолітніх правопорушників.

ВИМОГИ ДО ОСОБИ МЕДІАТОРА Микитин Юрій Іванович аспірант кафедри кримінального права і процесу юридичного інституту Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Визначення вимог до особи медіатора є важливим елементом встановлення правового статусу посередника у кримінальних справах. Цікаво визначити, як це питання вирішено в законодавстві найближчих сусідів. Зокрема, в Польщі відповідно до Розпорядження Міністра юстиції Польщі “Про про порядок проведення процедури медіації у кримінальних справах” медіатором може бути гідна довіри особа, яка: 1) має польське громадянство; 2) не обмежена в користуванні правами людини й громадянина; 3) досягла віку 26 років; 4) вільно володіє польською мовою; 5) не має судимості за умисний злочин; 6) володіє вмінням усунення конфліктів та всіма знаннями, що необхідні для проведення процедури медіації, зокрема у сфері психології, педагогіки, соціології, ресоціалізації (залучення до суспільного життя) або юриспруденції; 7) дає запоруку належного виконання обов’язків; 8) внесена до реєстру в окружному суді. Закон Республіки Молдова “Про медіацію у кримінальних справах” передбачає, що медіатор – це повністю дієздатна особа, старша за 25 років, що є громадянином Республіки Молдова, не притягалася до кримінальної відповідальності, пройшла підготовчі курси і має необхідні здібності. Закон Румунії “Про медіацію (посередництво) та фах медіатора” передбачає, що медіатором може бути особа, 1) що є дієздатною; 2) має вищу освіту; 3) має досвід роботи не менше 3-х років; 4) що, за станом здоров’я може здійснювати таку діяльність; 5) гідна довіри та не мала судимості за скоєння умисного правопорушення, яке може негативно вплинути на авторитетність фаху; 6) пройшла курс навчання медіаторів; 7) наділена повноваженнями медіатора. Які ж вимоги слід встановити до вітчизняних медіаторів? На мій погляд медіатором може бути громадянин України, оскільки діяльність у сфері медіації, з огляду на статтю 46 (звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим) Кримінального кодексу України та пункту статті 6 (обставини, що виключають провадження в кримінальній справі за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого) та пункту 2 статті 7-1 (закриття кримінальної справи у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим) Кримінально-процесуального кодексу слід розглядати як елемент кримінального процесу – державно-владної діяльності щодо здійснення правосуддя. Вимога до віку медіаторів. На мою думку медіатором може бути особа, що досягла двадцять один рік. З цим віком можна пов’язувати певний життєвий досвід, який сприятиме в проведенні медіації. Цілком логічною є вимога саме до такого віку, адже відповідно до статті 76 Конституції України народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року. Адже важко погодитись з думкою, що особа, яка може бути народним депутатом України, не зможе виконувати функції медіатора у кримінальних справах. Видається, що вимога наявності вищої освіти, в тому числі, з певної спеціальності не є об’єктивною. Цілком реально, що особа, яка має значний життєвий досвід, володіє високим рівнем уміння розв'язувати конфлікти, зокрема ті, що спричинені злочином, і не має вищої освіти, може ефективніше виконувати функції посередника. Вимога про необхідність проходження курс навчання медіаторів відіграє значну роль в побудові фахівця високого рівня. Проте виникає питання: курс навчання повинен проходити у навчальних закладах із наданням відповідних дипломів державного зразка чи він обмежується системою лекцій та тренінгів? 63

Тобто постає проблема сертифікації фахівців у цій галузі. Тут слід виокремити такі можливі шляхи: 1) навчання, тобто сертифікацію медіаторів проводить держава через систему навчальних закладів; 2) навчання медіаторів проводять недержавні, а саме громадські організації; 3) поєднання зусиль держави та громадських організацій у підготовці фахівців у сфері медіації. Звичайно, ж медіатор повинен володіти відповідними морально-діловими якостями для здійснення посередництва у кримінальних справах. Зокрема, етичний кодекс медіатора, підготовлений Українським Центром Порозуміння передбачає вимоги до особистої, професійної, організаційної етики медіатора. Важливим є також впорядкування системи медіаторів. Дану проблему можна вирішити двома способами: 1) створення реєстру медіаторів при місцевих судах (як це зроблено у Польщі); 2) формування загальнодержавного реєстру медіаторів; 3) існування двох вказаних реєстрів одночасно. Останній варіант видається більш прийнятним. В будь-якому випадку повинен існувати впорядкований перелік, який би забезпечив відкритий доступ сторін конфлікту, що зумовлений злочином та державних структур до інформації про медіаторів. На мій погляд, не викликає сумніву вимога про дієздатність медіатора. Посередником у кримінальних справах не може бути особа, що має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Також не може бути медіатором особа, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, підтримання державного обвинувачення у суді, правосуддя. Отже, медіатором може бути громадянин, який досяг двадцяти одного року, пройшов навчання у сфері медіації, володіє відповідними морально-діловими якостями, внесений до реєстру медіаторів.

ВИКОРИСТАННЯ МЕХАНІЗМІВ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ ПРИ ВИКОНАННІ АЛЬТЕРНАТИВНИХ ПОКАРАНЬ: ВІТЧИЗНЯНІ РЕАЛІЇ ТА ДЕЯКИЙ ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД Шарова Наталя Іванівна начальник Сімферопольського міського відділу кримінально-виконавчої інспекції Управління ДДУПВП в АР Крим, підполковник внутрішньої служби Ягунов Дмитро Вікторович доцент кафедри європейської інтеграції ОРІДУ НАДУ при Президентові України, кандидат наук державного управління, магістр соціальних наук у галузі кримінальної юстиції Виконання покарань, які традиційно визначаються як „альтернативні”, покладено на кримінально-виконавчі інспекції (далі – КВІ). Правову основу діяльності КВІ складає Кримінальний та Кримінально-виконавчий кодекси, Закон „Про Державну кримінально-виконавчу службу України” та інші правові акти [1; 2; 3]. Процес виконання альтернативних покарань, крім того, регламентований спільною інструкцією ДДУПВП та МВС „Про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі” (далі - Інструкція) [4]. Кримінально-виконавча інспекція – це орган, який: 1) виконує альтернативні покарання (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи); 2) здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням або умовнодостроково, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років [3]. До головних функцій КВІ можна віднести: 1) облік та реєстрацію засуджених; 2) роз’яснення порядку і умов відбування покарання; 3) підтримку контактів з органами внутрішніх справ (далі – ОВС), місцевими органами влади та громадськими формуваннями; 4) проведення спільно з ОВС та громадськими формуваннями індивідуально-профілактичної роботи із засудженими особами; 5) здійснення контрольних заходів щодо засуджених за підтримки ОВС (привід засуджених, здійснення початкових розшукових заходів); 6) виконання інших функцій, передбачених КВК та Інструкцією. Діяльність КВІ, на нашу думку, характеризується кількома моментами, на які варто звернути увагу в аспекті проблем відновного правосуддя. По-перше, діяльність КВІ має винятково формально-процесуальну спрямованість. Функції посадових осіб КВІ фактично зводяться до регулярних зустрічей з засудженими, збору відповідних довідок, надсилання запитів до органів, установ та підприємств і т.д. Можна говорити про певний кримінально-виконавчий процес, який не залишає місця для соціальної роботи зі злочинцем (у справжньому розумінні цього слова). Сьогодні багато згадується про перспективи перетворення КВІ на службу пробації, але це, на нашу думку, є тим фактором, який суттєво розрізняє ці дві публічних агенції за своїм концептуальним обґрунтуванням. Інспекції мають діяти у суворій відповідності до закону та підзаконних актів. Але тут слід пам’ятати, що КВІ не є „монополістом” у сфері виконання альтернативних покарань. У вітчизняній практиці цей процес фактично „розірваний” між двома відомствами – ДДУПВП (кримінально-виконавчими інспекціями) та МВС (службами дільничних інспекторів), де „виконання покарання (прим. авт.) покладається на інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи (прим. авт.) за місцем проживання засудженої особи з метою її виправлення та недопущення учинення нею нового злочину – на органи внутрішніх справ”. Тобто процесуальна, „механічна” робота – це компетенція КВІ, а робота, яка за своєю суттю є соціальною і потребує творчого підходу – індивідуально-профілактична, – це сфера діяльності міліції. У той же час 65

практика показує, що міліція фактично самоусувається від виконання цієї функції, яка, до речі, для неї є абсолютно неприродною. Дільничний інспектор зобов’язаний водночас виконувати дві функції, які суперечать одна іншій: попереджати злочини (функція соціального працівника) і притягати до відповідальності (функція представника карального озброєного органу). У цьому ми вбачаємо несприятливе підґрунтя для впровадження процедур відновного правосуддя у практику виконання альтернативних покарань. По-друге, в Інструкції взагалі лише одноразово згадується про потерпілого (п.4.19, розділ IV). Водночас, проаналізувавши положення нормативних актів щодо можливостей впровадження механізмів відновного правосуддя в практику інспекцій, можна сказати, що вони можуть і повинні бути впроваджені в діяльність інспекцій. На фоні детальної регламентації функцій інспекцій можна знайти певні положення, які роблять можливою співпрацю з громадськими організаціями, у тому числі з тими, чия активність пов’язана з відновним правосуддям. Нагадаємо, що однією з функцій КВІ є „підтримка контактів ... з громадськими формуваннями” (п.2.9, розділ ІІ Інструкції), а також „проведення спільно з ... відповідними громадськими формуваннями індивідуально-профілактичної роботи із засудженими особами” (п.1.5, розділ ІІ). Все це, на нашу думку, робить можливою співпрацю між інспектором, злочинцем, медіатором та потерпілим. Відповідно до ст.ст.75-76 КК України суд звільнює засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки. Серед інших обов’язків суд може покласти на засудженого зобов’язання попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого. П.4.19 розділу IV Інструкції вказує на те, що „у разі покладення на засуджену особу обов’язку попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого, вона повинна подати до КВІ підтвердження про те, що виконала цей обов’язок (наприклад, через радіо, телебачення, газету, журнал чи лист)”. У процесі налагодження контактів між потерпілим та засудженим для виконання останнім своїх обов’язків можуть активно підключатися громадські організації. Механізми відновного правосуддя можуть застосовуватися з метою сприяти засудженому відшкодувати потерпілому збитки. Діалог між медіатором, потерпілим та засудженим за ініціативою офіцера КВІ може служити інтересам усіх сторін. Далі. До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, „якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення” (ст.81 КК; п.2.24, розділ ІІІ Інструкції). У контексті питань, що розглядаються у цій статті, варто зазначити, що критеріями „сумлінної поведінки” може служити активність, з якою засуджений буде співпрацювати з потерпілим, і, можливо, з використанням механізмів відновного правосуддя. В аспекті питання щодо впровадження цих механізмів у практику КВІ та налагодження контактів між потерпілим та злочинцем, варто звернутися до зарубіжного досвіду, у нашому випадку – британського. Так, британська служба пробації максимально сприяє усвідомленню засудженими того негативного впливу на потерпілих, який було спричинено злочином. Відповідно до Національних стандартів соціальної роботи в сфері кримінальної юстиції (п.6.4, розділ ІІ), одна з цілей пробаційного ордеру полягає у „створенні умов для відшкодування злочинцем спричиненої потерпілому шкоди або надання послуг (виконання робіт) на користь потерпілого або громади [5]. „Реалізація інтересів потерпілих є складовою частиною діяльності Ради пробації Північної Ірландії. Рада пробації намагається забезпечити, щоб її персонал враховував інтереси потерпілих на всіх ділянках своєї роботи” [6]. „Рада пробації впроваджує механізми ресторативної юстиції в практику менеджменту та нагляду за злочинцями. ... Потерпілим необхідно надавати сприяння щодо їх участі у ресторативних заходах, а злочинцям варто надавати сприяння з метою відшкодування останніми завданої шкоди” [7]. 66

„Рада пробації підтримує та надає сприяння тим потерпілим, які вирішили брати участь у ресторативних заходах з метою зменшити шкоду, спричинену їх злочинцем” [6]. Служби пробації Сполученого Королівства надають потерпілим або їх сім’ям всеохоплюючу інформаційну підтримку щодо засуджених, порядку та умов відбування ними покарання. Ця інформація включає в себе: • • • •

•

деталі проголошеного вироку; умови відбування покарання у в’язниці засудженим та особливості процесу його ресоціалізації; рішення, що можуть бути прийняті щодо дострокового звільнення засудженого; гарантії безпеки для потерпілого після повернення засудженого до суспільства (нагадаємо, що у багатьох країнах служба пробації не тільки виконує альтернативні покарання, але й надає соціальні послуги ув’язненим. Британська Національна служба пробації має встановлений законом обов’язок надавати послуги потерпілим від насильницьких або сексуальних злочинів у випадках, коли злочинець був присуджений до ув’язнення на строк від 12 місяців (Section 69 of the Criminal Justice and Court Services Act 2000) [8]; інші види підтримки, а саме Програми підтримки потерпілих [9].

Щодо Програм підтримки потерпілих (Probation Victim Contact Schemes), в 2004 році Національною службою пробації Англії та Уельсу з метою аналізу їх результативності було проведено дослідження. Зазначимо, що за результатами дослідження було встановлена надзвичайно високий рівень зацікавленості потерпілих у налагодженні контактів з офіцерами пробації та засудженими. 50% опитаних потерпілих почали контактувати з відповідальним за налагодження цих контактів офіцером у період двох місяців після проголошення вироку, 2/5 потерпілих – у період від двох до шести місяців. Більш того, на питання „Чи були б Ви задоволені, якщо офіцер пробації почав б контактувати з Вами через дві місяці після проголошення вироку?”, 49% опитаних потерпілих зазначили, що це „занадто тривалий період часу”. Якщо порівняти частоту звернення потерпілих до різних агенцій системи кримінальної юстиції, служба пробації зайняла друге місце (81%) після поліції. На останньому місці виявилися в’язнична служба (12%) та агенції з питань попередження підліткової злочинності (3%). Причому дослідження показали, що 67% потерпілих, які зверталися до служби пробації, залишилися задоволеними від контактів з офіцерами цієї служби, і лише 17% – незадоволеними. Офіцер пробації, відповідальний за реалізацію Probation Victim Contact Scheme, повинен: • • • •

сприяти розумінню потерпілим сутності вироку та порядку його виконання: „Здатність офіцера з питань налагодження контактів з потерпілими вислухати та надати підтримку є найбільш важливими аспектами Програм підтримки потерпілих” [10]; інформувати потерпілого про виконання конкретного вироку: „Потерпілі висловлюють своє бажання бути проінформованими у більшому обсязі щодо відбування покарання засудженим та вимагають більшої кількості зустрічей з офіцером пробації” [10]; надавати юридичні консультації; брати до уваги думку потерпілого у процесі прийняття важливих рішень у конкретній справі.

Отже, на цих прикладах можна побачити, наскільки потерпілі беруть активну участь у процесі виконання альтернативних покарань та наскільки офіцери пробації можуть бути залученими до налагодження діалогу між злочинцем та потерпілим. Підсумовуючи викладене вище, варто зазначити, що можливості кримінально-виконавчих інспекцій щодо впровадження механізмів відновного правосуддя в умовах сучасного нормативного забезпечення є обмеженими. Але деякі положення нормативних актів опосередковано, але все ж таки дозволяють 67

кримінально-виконавчим інспекціям включати до сфері своєї діяльності громадські організації. Беручи до уваги деякий зарубіжний досвід, варто вказати на можливість і доцільність його використання а Україні. Література: 1. Кримінальний кодекс України // www.rada.gov.ua 2. Кримінально-виконавчий кодекс України // www.rada.gov.ua 3. Закон України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2005, №30, ст.409. 4. Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань. Затверджена наказом ДДУПВП та МВС №270/1560 від 19.12.2003 року // www.rada.gov.ua 5. National Objectives for Social Work Services in the Criminal Justice System: Standards – Probation // www.scotland.gov.uk 6. Probation Board for Northern Ireland (2005) Policy on Victims. Status: Screened and Proofed – 25 March 2005. Approved by Board – 23 September 2005// www.pbni.org.uk 7. Probation Board for Northern Ireland (2005) Policy on Restorative Justice Status: Screened and Proofed 25 March 2005. Consulted – May 2005. Re-Screened – 3 October 2005. Approved by Board – 4 November 2005 // www.pbni.org.uk 8. National Probation Service (2006) Dealing with victims and their families Investigation of serious crimes involving offenders under probation supervision // www.probation.homeoffice.gov.uk 9. www.probation.homeoffice.gov.uk -london.org.uk 10. National Probation Service (2004) Views of the Probation Victim Contact Scheme. Research Study Conducted for National Probation Service, April 2004 // www.probation.homeoffice.gov.uk

МЕДІАЦІЯ НА СТАДІЇ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ ЯК ПОКАЗНИК ВИПРАВЛЕННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ТА ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕЯКИХ НАПРЯМКІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У СФЕРІ ВИКОНАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ Яковець Ірина Станіславівна науковий співробітник сектору проблем кримінально-виконавчого законодавства, Інститут вивчення проблем злочинності АПрН України, м. Харків Термін “медіація” увійшов до лексикону фахівців з кримінального та кримінально-процесуального права з моменту скеровування державної правової політики України в сфері призначення кримінальних покарань на запровадження у практику міжнародних стандартів. Але, доволі часто говорячи про необхідність та доцільність застосування інституту медіації, науковці чомусь майже не приділяють уваги детальному дослідженню цього явища та його можливостей, обмежуючись лише констатацією позитивного іноземного досвіду. Більш того, медіація жодного разу не розглядалась з позиції процесу виконання покарань, хоча тісний зв‘язок саме цієї стадії кримінальної відповідальності з процедурою призначення покарання обумовлює потребу у вивченні цього питання. Нині існують лише окремі наукові статті таких вчених і практичних працівників, як С.М.Міщенко, М.В.Костицький, І.І.Ємельянова, Л.А.Швецова, Денисова Т.А. та ін.7 Водночас, після аналізу літератури, в тій чи іншій мірі присвяченій інституту медіації, складається враження, що її запровадження більше турбує так званих “непрофесіоналів”, тобто представників різних громадських інституцій та організацій, ніж відповідних фахівців. В результаті, питання медіації нині є недостатньо дослідженими з наукової точки зору, хоча її можливості, в тому числі й на стадії виконання покарання, є доволі великими, чим і зумовлена актуальність цієї статті. Основною ідеєю медіації зазвичай називають концепцію відновного правосуддя, що передусім спирається на компенсаційне спокутування заподіяної школи й кривди, та розуміється як альтернатива так званої ідеї “правосуддя помсти”, тобто на неї покладається функція вирішення кримінальних справ у альтернативній від судової форми або врахування результатів медіації при винесенні судом рішення. Ця ідея базується на щоразу ширшому переконанні, що інтерес жертви злочину, а не держава і суспільство, має бути в центрі уваги процесу. Від помсти правопорушникові, що замахнувся на правопорядок й суспільну злагоду, більш важливим є усунення кривди й відшкодування збитків, заподіяних жертві.8 Європейський Союз трактує медіацію як дієвий спосіб врегулювання спорів в суспільстві, де панує європейська культура законотворення. Міжнародні інституції протягом багатьох років цікавляться проблематикою медіації. Вони заохочують країни-члени ЄС у своєму законодавстві враховувати ідеї примирення, медіації, більше уваги приділяти потерпілому в системі правосуддя.9 Саме з цією позиції Див.: Міщенко С.М. Відновне правосуддя як альтернатива кримінального судочинства / Впровадження відновного правосуддя до правової системи України: Змістовний звіт за 2003-2004р. – К.: Укр. центр порозуміння, 2005. – С. 59-60; Костицький М.В. Відновне правосуддя в контексті правової політики в Україні / Впровадження відновного правосуддя до правової системи України: Змістовний звіт за 2003-2004р. – К.: Укр. центр порозуміння, 2005. – С. 61-67; Ємельянова І.І. Роль відновного правосуддя в концепції ювенальної юстиції / Впровадження відновного правосуддя до правової системи України: Змістовний звіт за 2003-2004р. – К.: Укр. центр порозуміння, 2005. – С. 73-77; Швецова Л.В. Программы восстановительного правосудия в модельном ювенальном суде Дергачевского района Харьковской области / Впровадження відновного правосуддя до правової системи України: Змістовний звіт за 2003-2004р. – К.: Укр. центр порозуміння, 2005. – С. 100-103; Денисова Т.А. Відновне правосуддя – крок до відновлення соціальної справедливості / Впровадження відновного правосуддя до правової системи України: Змістовний звіт за 2003-2004р. – К.: Укр. центр порозуміння, 2005. – С. 144-146. 8 Марек Саф‘ян. Роль судів при побудові громадського суспільства. / Впровадження відновного правосуддя до правової системи України: Змістовний звіт за 2003-2004р. – К.: Укр. центр порозуміння, 2005. – С. 66. 9 Ухвали Генеральної асамблеї ООН, у тому числі Декларація “Про основні засади правосуддя щодо потерпілих та про зловживання”, Основоположні рішення Ради Європейського Союзу від 15 березня 2001р. Про статус потерпілих в кримінальному судочинстві, Рекомендація № R(92)16 щодо європейських правил по застосуванню санкцій та інших заходів в місцевих громадах, Рекомендація № R(99)19 щодо медіації в кримінальних справах (її провідною думкою й висновком є широке 69 7

(тобто з позиції правосуддя) і прийнято говорити про медіацію. Відмічається, що вона може застосовуватись на стадії досудового слідства, з огляду на що процедура і “прив‘язується” до чинного кримінально-процесуального законодавства та вимагається узгодження її проведення з органами досудового слідства. Медіація – це процедура, що передбачає можливість злочинця та потерпілого (чи жертви), при спільній згоді, через третю особу (медіатора) брати активну участь у вирішенні проблем, які виникли в результаті злочину. Інакше кажучи, медіація визначається як сукупність будь-яких процесуальних заходів, які дозволяють потерпілому та особі, що підлягає кримінальному переслідуванню, активно брати участь у подоланні труднощів, які випливають з факту вчинення злочину, при безпосередній участі незалежної третьої особи та при умові, що сторони конфлікту добровільно погоджуються з застосуванням цих заходів. 10

Необхідність та можливість проведення процедури примирення відповідає передбаченій у Кримінальному кодексі України (далі – КК) меті виправлення особи, а її проведення, безумовно, є найбільш доцільним саме на досудовій стадії, оскільки дозволяє або обійтись без реального відбування покарання чи значно його пом‘якшити. У той же час, ми пропонуємо звернути увагу на можливості медіації стосовно виправлення засудженого значно пізніше – на стадії виконання (відбування) покарання. Останнім часом політика України у сфері виконання кримінальних покарань скеровується на забезпечення першочергового досягнення саме цілі виправлення, а внесена нами пропозиція може бути достатньо ефективним засобом забезпечення цього результату. У науці кримінального права визначається, що мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. 11 За ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК), виправлення – це процес позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки (це так зване “юридичне виправлення”). Виправлення – важливий результат застосування покарання. Досягнення цієї мети забезпечується самим призначенням покарання, порядком його виконання та відбування, проведенням заходів виховного впливу тощо. Один з основних показників виправлення – це усвідомлення вини. У науковій літературі вказується, що при усвідомленні вини автоматично виникає потреба покути, розкаяння, повернення порушеної рівноваги як внутрішньої, так і зовнішньої.12 В результаті покарання правопорушник повинен визнати вину, змінити поведінку й виявити готовність виправити заподіяну шкоду. Важливо, щоб він вносив свій власний внесок у справу повернення суспільної рівноваги, порушеної внаслідок злочинного діяння. Саме це і є умовою його виправлення та дійсного примирення з громадськістю. Таким чином, про дійсне моральне виправлення можуть свідчить лише такі дії правопорушника, що спрямовані на усунення спричиненої шкоди, з огляду на що потреба у примиренні існує не тільки під час вирішення питання щодо призначення покарання, а й безпосередньо при його виконанні. Особливо важливого значення медіація набуває при вирішенні питання щодо застосування до засуджених умовнодострокового звільнення від відбування покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м‘яким покарання, бо обов‘язковою умовою для цього є доведення особою певного ступеня виправлення, що, як вже зазначалось, неможливе без визнання вини та бажання виправити завдану шкоду.

пропагування ідеї відновного правосуддя та пов‘язане з цим широке громадське просвітництво. В ній викладено основні стандарти медіації в кримінальних справах). 10 Швецова Л.В. Программы восстановительного правосудия в модельном ювенальном суде Дергачевского района Харьковской области / Впровадження відновного правосуддя до правової системи України: Змістовний звіт за 2003-2004р. – К.: Укр. центр порозуміння, 2005. – С. 100. 11 Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2003. – 1196 с. 12 Яніна Валюк. Практичні аспекти відновного правосуддя / Впровадження відновного правосуддя до правової системи України: Змістовний звіт за 2003-2004р. – К.: Укр. центр порозуміння, 2005. – С. 147. 70

Нами було проведено дослідження даних на осіб, засуджених до покарань, не пов‘язаних з позбавленням волі, та звільнених від відбування покарання з випробуванням, які перебувають на обліку кримінальновиконавчої інспекції м. Харкова. Основною метою було визначення співвідношення думки персоналу кримінально-виконавчої інспекції про дійсне виправлення засуджених з позицією останніх щодо власної провини, каяття у вчиненому та бажання примиритися з потерпілим. Саме тому в анкетуванні приймали участь лише ті засуджені, які спричини вчиненим злочином шкоду фізичним, конкретно визначеним, особам. Результати анкетування виявились достатньо цікавими, хоча в них, на нашу думку, і не було нічого вкрай непередбачуваного. Наведемо лише декілька показників. Так, із загального числа засуджених, які взяли участь у анкетування (всього 150 осіб), більшість (57 %) вказали на відсутність будьяких стосунків з потерпілими, 31 % - на наявність неприязних стосунків і лише 12 % - на достатньо доброзичливі стосунки. При цьому серед останніх спостерігається найбільший показних відшкодування шкоди на стадії досудового слідства чи судового розгляду (72 % проти 16 % та 27 % відповідно). Проведене дослідження дало можливість поділити засуджених на чотири умовні групи: 1. Бажають примиритися з потерпілим без відшкодування шкоди – 31 %. З числа засуджених цієї групи 49 % вказали на відсутність будь-яких стосунків з потерпілим, 33 % - на наявність неприязних стосунків і лише 18 % - на достатньо доброзичливі стосунки; 2. Бажають примиритися з потерпілим та відшкодувати заподіяну злочином шкоду – 28 %. З них: 29 % - вказали на відсутність будь-яких стосунків з потерпілими, 25 % - на наявність неприязних стосунків та 56 % - на достатньо доброзичливі стосунки; 3. Бажають примиритися з потерпілим та вже відшкодували заподіяну злочином шкоду – 17 %. В тому числі: 22 % вказали на відсутність будь-яких стосунків з потерпілими, 18 % - на наявність неприязних стосунків та 60 % - на достатньо доброзичливі стосунки; 4. За жодних обставин не бажають примиритися з потерпілим та вважають за непотрібне чи взагалі принизливе відшкодовувати заподіяну злочином шкоду – 24 %. В тому числі: 36 % вказали на відсутність будь-яких стосунків з потерпілими, 58 % - на наявність неприязних стосунків та 6 % - на достатньо доброзичливі стосунки. Як видно, отримані дані говорять самі за себе. У зв‘язку з наведеним не стала несподіваною і думка працівників кримінально-виконавчої інспекції щодо виправлення засуджених. Так, найбільше число осіб, які на думку персоналу, щиро розкаюються у вчиненому злочині та майже гарантовано його вже знову не вчинять, серед засуджених другої та третьої групи – 67 % та 81 % відповідно, найменша – у четвертій групі – 2 %. Достатньо інтересним виявилися і відповіді засуджених з числа тих, які бажають відшкодувати шкоду, щодо того, з яких саме причин вони дотепер цього не зробили. Так, 2 % не знають, як звернутися до потерпілого; 13 % - не думали про таку можливість; 7 % - відчували побоювання, що потерпілі їх не зрозуміють; 12 % - намагалися зробити це ще до суду, але потерпілі відмовились; 62 % розмірковували про можливість матеріальної компенсації, але не мали для цього коштів (думка про моральне примирення їм не приходила); 4 % - не змогли відповісти. З урахуванням цих відповідей не стало несподіванкою й те, що 76 % засуджених 1 та 2 груп виявили бажання порозумітися з потерпілим через посередництво третьої особи, якби мали таку можливість. Таким чином, результати нашого дослідження дають можливість зробити висновок, що медіація має значення для правопорушника не тільки на стадії призначення покарання, а й при його виконанні. Що стосується запровадження у практику процедури примирення на стадії виконання покарання, то з цим, на відміну від процедури примирення під час розслідування та розгляду справи в суді, взагалі не повинно виникати жодних ускладнень. Якщо в останньому випадку складності виникають через особливість провадження у кримінальних справах та певні процедурні межі, встановлені законом, то у першому випадку законодавець не тільки не заперечує, а й зобов‘язує працівників, які забезпечують виконання приписів вироку, залучати громадськість до виправлення засуджених (ст. 25, 161 КВК). Тобто, можливість 71

роботи з засудженим у якості медіатора представника громадськості не заперечується законом. У даному випадку медіація буде мати і чіткі юридичні наслідки: - результати примирення будуть додаткової підставою звільнення від реального відбування покарання після закінчення іспитового строку; - також медіацію можливо розглядати як одну з ознак виправлення засудженого; - особливого значення медіація, як один із критеріїв виправлення, набуває при виконання покарань, не пов‘язаних із заходами виховного впливу, та так званих “разових” покарань, оскільки через відсутність постійного стеження та впливу на засуджених у цих випадках не існує реальних критеріїв оцінки виправлення (тобто таких критеріїв, які б визначали не формальне юридичне виправлення, а дійсне виправлення моральне). Проведення медіації на стадії виконання покарання полегшується ще й через те, що: - по-перше, з часом потерпілі від злочину та самі засуджені по-іншому відносяться до всього, що сталося, та більш охоче йдуть на контакт; - по-друге, посадові особи органів та установ виконання покарань через свій обов‘язок залучати громадськість до роботи із засудженими та відсутність додаткового навантаження на себе при здійсненні медіації мають всіляко підтримувати подібні починання, особливо з урахуванням її позитивних результатів; - по-третє, (і це, на нашу думку, є найважливішим) засуджений, який вже покараний державою за вчинений злочин і поряд із цим виявляє бажання примирення безпосередньо при виконанні покарання, є більш щирим у своїх бажаннях та, з огляду на це, потребує всілякої підтримки; - у-четвертих, примирення потерпілого та правопорушника під час відбування покарання дозволить уникнути можливого переслідування однією зі сторін іншої після звільнення від відбування покарання та “помсти”. На завершення необхідно відмітити, що висловлена нами пропозиція ще потребує доопрацювання та подальшого дослідження, але взагалі, медіація на стадії виконання покарання має велике майбутнє, бо може служити захисту прав людини і збереженню суспільної злагоди.

АНАЛИТИЧЕСКИЙ ПОДХОД К ВНЕДРЕНИЮ МЕДИАЦИИ В РЕСПУБЛИКЕ МОЛДОВА Др. Игорь Доля, Директор Института Уголовных Реформ (ИУР) Диана Попа, Начальник Отдела медиации (ИУР) Идея внедрения восстановительного правосудия в правовую систему Республики Молдова появилась во время разработки Уголовного и Уголовно-процессуального кодексов. Проблема была обусловлена чрезмерным вымешиванием государства в решении уголовных конфликтов и ограничении влияния потерпевших на судьбу уголовного дела. Чтобы быть объективными, все же, необходимо упомянуть, что и Уголовно-процессуальный кодекс 1961 года содержал положение (ст. 94), которое гласило, что в определенных случаях уголовный процесс мог быть начат только при наличии жалобы потерпевшего, а в случае примирения расследование или судебное разбирательство прекращалось. Следует отметить, что круг дел, в отношении которых могло иметь место прекращение уголовного преследования, был довольно узок. В 2003 году были приняты новый Уголовный кодекс (УК) и Уголовно-процессуальный кодекс (УПК). Новый Уголовный кодекс предусматривает наличие ряда учреждений, имеющих точки соприкосновения с системой восстановительного правосудия. При анализе национального законодательства с точки зрения цели восстановительного правосудия, а именно восстановления эмоционального и материального ущерба, понесенного потерпевшими, можно выделить несколько статей, в соответствии с которыми медиация имеет юридические последствия и для правонарушителя, отличные от прекращения уголовного расследования. Прежде всего, речь идет о ст. 76 (f) Уголовного кодекса, которая предусматривает, что добровольное возмещение причиненного ущерба или устранение причиненного вреда является смягчающим обстоятельством. В случае приговора за преступление, в результате которого был причинен ущерб, судебная инстанция может вынести распоряжение об условном временном приостановлении исполнения наказания (тюремное заключение сроком на не более 5 лет за умышленно совершенные преступления и не более 7 лет за преступления, совершенные по неосторожности) с условием, что ущерб был полностью возмещен до вынесения судебного решения. Также, можно упомянуть ст.79 УК, согласно которой, в случае существования определенных исключительных обстоятельств, возможно «Применение более мягкого наказания, чем то, которое предусмотрено законом». Таким образом, судебная инстанция, учитывая исключительные обстоятельства дела, связанные с целью и мотивом преступления, роль виновного и совершении преступления, его поведение во время и после совершения преступления, иные обстоятельства, существенно уменьшающие тяжесть деяния и его последствий, может назначить наказание ниже низшего предела, предусмотренного уголовным законом за соответствующее преступление, или же другое наказание, более мягкое, из другой категории, или не применять дополнительного наказания, предусмотренного в качестве обязательного. Статья 109 Уголовного кодекса гласит: «Примирение является актом, посредством которого устраняется уголовная ответственность за незначительное преступление или преступление средней тяжести, предусмотренные в главах II - VI Особенной части, а также в случаях, предусмотренных уголовным процессом. Примирение является личным и имеет правовые последствия с момента начала уголовного преследования и до удаления состава суда на совещание. В отношении недееспособных лиц примирение осуществляется их законными представителями. Ограниченно дееспособные лица осуществляют примирение с согласия лиц, предусмотренных законом». В настоящее время в уголовном законодательстве можно выявить 34 статей, по которым возможно применение примирения. Новый Уголовно-процессуальный кодекс предусматривает в статье 276, что «Примирение может также осуществляться посредством медиации». Данные положения позволили начать проект по медиации в уголовных делах, задача которого, по сути, заключается в способствовании в правотворческом процессе, а также в тестировании возможности 73

внедрения системы медиации, проверке ее жизнеспособности в рамках национальной правовой системы. Не менее важной задачей является также популяризация системы медиации среди представителей правовых органов. В ходе было выявлено много проблем, как процессуального, так и организационного плана, но больше было проблем, связанных с менталитетом и нежеланием что-либо менять. Данная ситуация характерна для Республики Молдова. Первый «миф», который появился среди сотрудников правовых органов, заключается в том, что медиация помогает правонарушителю избежать уголовного наказания. Учитывая репрессивный менталитет, обусловленный синдромом ГУЛАГа, данная концепция и восприятие медиации вызвало сопротивление и препятствия внедрению восстановительного правосудия в Республике Молдова. Единственный способ разрешения данной проблемы возможен посредством организации определенных действий по информированию, обучению и, не в последнюю очередь, организации обучающих визитов сотрудников правовых органов в целях повышения их осведомленности и получения правильного представления о том, что такое медиация, какова ее цель, и какова связь между медиацией и внедрением примирения. В настоящее время в Парламенте находится законопроект о медиации в уголовных делах, разработанный рабочей группой в рамках Института Уголовных Реформ. Закон основывается на Рекомендации 19 (99) Комитета министров государствам-членам в отношении медиации в уголовных делах. Вопросы, поднятые в Парламенте во время обсуждения на комиссии, касались образа деятельности медиаторов, обучения, финансирования их деятельности. Закон постановляет, что деятельность медиаторов, являющихся независимыми в своей деятельности, будет полностью лицензироваться и финансироваться Министерством юстиции. Одна из проблем касалась дел, в которых могут участвовать медиаторы. Позиция депутатов заключается в том, что на первоначальном этапе медиаторы должны участвовать только в делах, по которым примирение вызывает юридические последствия. Одновременно с принятием закона станет возможным расширение медиации в как территориально, так и по категориям дел. В Центре медиации в рамках Института Уголовных Реформ действуют медиаторы, дипломированные в области социальной работы и психологии, а также прошедшие обучающие семинары, одним из которых был семинар по обучению тренеров, организованный при информационной поддержке «Common Ground», Украина. Центр медиации начал свою деятельность 1 февраля 2005 года. На практике, учитывая опыт, накопленный за год деятельности, большинство (58%) дел, поступивших в Центр медиации, проходили по ст. 186 пар.2. Эта статья по краже, совершенная: повторно; двумя или более лицами; путем проникновения в помещение, иное хранилище или жилище; с причинением ущерба в значительных размерах. Это может найти объяснение в том, что преступления, совершаемые несовершеннолетними, имеют свою отличительную особенность. В большинстве случаев - это групповые преступления. Прекращение уголовного преследования в данном случае не может иметь место, так как преступление рассматривается непосредственно как тяжкое преступление, и результат медиации заключается, в первую очередь, в том, что потерпевшему возмещается материальный ущерб, что является для преступника смягчающими вину обстоятельством, которое будет учтено в процессе принятия решения в отношении приговора, вынесенного судьей. Качественный анализ запросов о медиации позволяет выявить резкий рост поступающих дел. Таким образом, только по делам с участием несовершеннолетних, если в период с февраля по декабрь 2005 года медиация была проведена по 15 делам, то в 2006 году за первые три месяца (январь-март) медиация была проведена по 9 делам, а в настоящее время рассматриваются еще 11 дел. То есть, можно заключить, что количество дел, по которым запрашивается медиация, возросло, возросла также и 74

их сложность. Если в 2005 году запросы поступали в основном в отношении совершенных преступлений, предусмотренных ст. 186 пар.1 (преступление, квалифицируемое как средней тяжести), то в 2006 году большинство дел было возбуждено по ст.186 пар.2 (тяжкое преступление). Из общего числа дел, прошедших медиацию (на 27.03.2006 – 39 дел), 25 (64%) дел завершились подписанием соглашений о примирении. Анализ дел, поступивших в Центр медиации, установил, что чаще всего преступления совершаются несовершеннолетними из уязвимых семей, которые в случае растраты украденных денег или когда украденное имущество более не имеется при себе, не могут возместить ущерб, вызванный совершением преступления. Несмотря на то, что потерпевшие, принимавшие участие в заседаниях медиации, были готовы простить и уменьшить сумму, затребованную у правонарушителей, все же невозможность выплатить затребованную сумму в полном размере привела к тому, что соглашения о примирении не были подписаны ∗. Запросы о медиации поступали в большинстве случаев от прокуратур гор. Кишинев. Небольшое количество запросов со стороны офицеров уголовного преследования объясняется политикой показателей, продвигаемой Министерством внутренних дел. Начата работа по более эффективному информированию судов гор. Кишинев. Эффективное сотрудничество было установлено между консультантами по пробации, составляющими пробационные рапорты в отношении несовершеннолетних в конфликте с законом. Вмешательство медиаторов на этапе уголовного преследования является успешным благодаря тому, что внедрение медиации является по своей сути альтернативой классическому уголовному процессу. Проблемы, возникающие при введении медиации на данном этапе, заключаются в том, что времени на проведение деятельности по медиации предоставляется мало (анализ в отношении средней продолжительности в 2 недели). В целях облегчения процесса запроса медиации в отношении уголовных дел были сделаны обращения в прокуратуры и комиссариаты полиции, в которых им предлагалось участвовать в медиации посредством назначения лица, ответственного за сбор дел, подлежащих медиации в рамках соответствующего органа. В феврале была разработана электронная база данных дел, прошедших медиацию. Данная база данных содержит информацию о фамилии, имени, адресе, статье, по которой обвиняется правонарушитель, дате запроса и дате прекращения процесса медиации, кем была затребована медиация, и каков ее итог. Мы предлагаем включить еще одну переменную, а именно юридические последствия подписания соглашения о примирении для количественной оценки эффективности внедрения медиации. Информационную поддержку внедрения медиации в Республике Молдова составляют материалы, опубликованные Институтом Уголовных Реформ. Основная форма информирования – распространение информационных бюллетеней о медиации в комиссариатах полиции, прокуратурах и судах мун. Кишинэу. Распространение бюллетеней сопровождалось презентацией деятельности Центра медиации и полученных результатов. Для ознакомления широкой общественности с понятием медиации, ее последствиями для потерпевшего, преступника, сообщества и для облегчения процесса обучения в области медиации Институт Уголовных Реформ опубликовал ряд материалов, среди которых: Брошюра о медиации в уголовных делах, Этический кодекс медиатора, Учебная программа по «Медиации».

∗

Во избежание компрометирования внедрения медиации, было принято решение о том, что соглашения о примирении должны подписываться одновременно с возмещением ущерба, причиненного в результате совершения преступления. 75

Информационная брошюра «Медиация» в уголовных делах является частью серии «Альтернатива тюремному заключению», материалов, разработанных членами рабочей группы в области альтернатив, которая была сформирована Институтом Уголовных Реформ. Брошюра адресована представителям юридического сообщества (судьям, прокурорам, адвокатам, судебным исполнителям), государственным служащим и содержит общие сведения о понятии, пользе и особенностях применения соответствующей альтернативной меры, об истории появления данного юридического учреждения, а также некоторые ссылки на восстановительную юстицию. Этический кодекс является инструментом информационной помощи медиаторам и содержит основные принципы и ценности, обязательные в связи с исполнением прав и обязанностей медиатора. Содержание Этического кодекса – это подход к процессу медиации с точки зрения медиатора, что означает, что все аспекты касаются поведения, действий медиатора, и только его на протяжении всего процесса медиации. В январе 2006 года из печати вышло «Руководство по медиации», изданное в партнерстве с «Penal Reform International» при финансовой поддержке Фондов ICCO и CORDAID. При посредничестве медиаторов и добровольцев данная работа была распространена и значительно способствовала продвижению внедрения медиации среди сотрудников правовых органов и в академической среде. В заключение можем сказать, что главными столпами внедрения медиации в Республике Молдова являются: нормативная система, установление функциональности службы медиации и постоянное информирование широкой общественности и, в особенности, юридического сообщества в вопросах пользы медиации. Главными направлениями, над которыми будет проводиться постоянная работа, являются расширение пилотирования медиации и разнообразие дел, направленных на медиацию. Принимая во внимание накопленный опыт, в будущем запланировано участие медиаторов в более сложных делах, которые подразумевают и случаи насилья в семье. Для осуществления данной задачи необходимо улучшить работу по информированию общественности, сотрудничество с правовыми органами и неправительственными организациями, бенефициариями которых являются жертвы насилье в семье.

МЕЖВЕДОМСТВЕННОЕ ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ В ЮВЕНАЛЬНОЙ ЮСТИЦИИ НА ОСНОВЕ ВОССТАНОВИТЕЛЬНОГО ПОДХОДА. Татьяна Лайша Руководитель Нижегородского областного отделения Межрегионального общественного центра «Судебно-правовая реформа» 1. Ювенальная юстиция в России. В настоящее время в России продолжается работа над законопроектом о ювенальной юстиции. Пока что реагирование на преступность несовершеннолетних происходит в рамках единой системы общего правосудия. Это означает, что в отношении подростков уголовное законодательство предполагает отдельные послабления, но в целом рассмотрение дел о несовершеннолетних происходит в рамках системы общего правосудия, которое действует как «цельно сработанная машина», чьи механизмы лишены гибкости и принципиально не подстраиваемы под возрастную специфику. Специалисты, имеющие дело с подростковыми правонарушениями, понимают, что эти правонарушения провоцируются определенными отношениями в семье, школе, компании, а также индивидуально-психологическими особенностями подростка. Несовершеннолетние как возрастная группа в целом считаются находящимися в периоде психофизиологического и социального роста. В этот период многие из них чувствуют себя неадаптированными из-за психофизиологической неустойчивостью их личности, отсутствия у них (в связи с возрастом) образования, профессии, трудовой квалификации, что позволяло бы занять желаемое место в обществе; отсутствием жизненного опыта, препятствующего правильной оценке окружающего мира. Отсутствие у несовершеннолетнего качеств взрослого человека требует их восполнения с помощью повышенной юридической защиты, в том числе и судебной, реализуемой через систему ювенальной юстиции. Обычная, карательная форма реагирования на отклоняющееся поведение несовершеннолетнего не эффективна. Становится все более очевидным, что необходимо внедрять новые, восстановительные формы работы. Главным изъяном существующей практики социально-профилактической деятельности исследователи называют отсутствие взаимодополняемости правоприменительной и социально-педагогической работы. Это отмечается большинством специалистов, вынужденных решать частные воспитательные задачи в зависимости от функциональных обязанностей.3 Осуществлению идеи ювенальной юстиции мешают: ведомственная разобщенность и разрозненная деятельность большинства органов правоприменительной деятельности, работающих с семьей и подростками, бессистемность их работы, отсутствие комплексного подхода в разработке целевых программ и единого координационного центра для всех заинтересованных государственных и общественных структур и формирований. Поэтому формирование ювенальной юстиции в России предполагает также работу по созданию связок между органами правосудия и различного рода практиками ресоциализации детей группы риска и несовершеннолетних правонарушителей. Взаимодействие органов правосудия и организаций, осуществляющих ресоциализацию детей, является важным звеном правоприменительной практики по делам несовершеннолетних. Кроме того, важным фактором создания действенной системы профилактики правонарушений и отклоняющегося поведения детей и подростков является разработка и внедрение системы профподбора и специальной профессиональной подготовки специалистов соответствующих структур и ведомств. Не секрет, что отечественные методы воспитания и реагирования на плохое поведение имеют преимущественно карательную направленность. Восстановительно ориентированный специалист компетентен в вопросах психического и духовного развития ребенка и понимает экзистенциальные и личностные проблемы подростка. В частности, это такие важные для профилактики детско-подростковых правонарушений аспекты, как: содействие в выработке устойчивых ценностных и моральных норм, 77

помощь в преодолении кризиса психологического отделения от родителей и идентификация подростка с другими значимыми лицами. В контексте включения восстановительного правосудия в правоприменительную практику по делам несовершеннолетних недостающим и неотработанным звеном является отсутствие восстановительной системы работы с подростками после завершения программы ВП и вынесения приговора суда. Региональный опыт формирования межведомственного взаимодействия на основе восстановительного подхода. Характеристика существующей межведомственной ситуации. В июле 2005 года Отделением ЦСПР* были проведены рабочие встречи с руководителями Отделов по делам несовершеннолетних УВД, Прокуратуры, Федерального суда и Управления социальной защиты г. Дзержинска Нижегородской области. Предметом обсуждения на данных встречах были: 1. перспективы продолжения совместной работы по внедрению программ восстановительного правосудия в правоприменительную практику по делам несовершеннолетних; 2. создание эффективного механизма межведомственного взаимодействия. В период с сентября по ноябрь 2005г. специалистами Отделения ЦСПР было проведено социальнопсихологическое исследование причин межведомственной разобщенности, мешающих объединению усилий государственных органов реагирования и профилактики правонарушений несовершеннолетних. Как отметили ответственные представители этих ведомств, в настоящее время взаимодействие обеспечивается: - личными контактами, доверием, сформировавшимися ранее в течение совместной работы; - личными симпатиями и корпоративными интересами. Кроме того, отсутствуют законодательные акты, которые бы эффективно регулировали взаимодействие служб и ведомств в работе с несовершеннолетними. Так, например, Постановление №120 1999г. Министерства труда и социальной защиты России предписывает координирующую функцию органам социальной защиты населения. При этом: - алгоритмы взаимодействия не прописаны; - не предусмотрено материально–техническое обеспечение. Например, приемники-распределители попрежнему подведомственны МВД, а функция контроля над беспризорностью передана данным Постановлением Министерству труда и социальной защиты; - документы, которые обязывают другие структуры подчиняться Минсоцзащиты, не разработаны в этом Постановлении. По-прежнему остается нерешенной проблема обеспечения психологически грамотными кадрами. Например, попытки создания Координационных советов и Междисциплинарных команд на областном уровне не принесли ожидаемых результатов, поскольку профессионально грамотные и высоко мотивированные специалисты, вовлеченные в эти межведомственные структуры, подчиняются своим ведомствам. Это *Нижегородское Областное отделение ОЦ «Судебно-правовая реформа» было создано в мае 1999г. с целью реализации в городе Дзержинске Нижегородской области в числе других российских городов (Москва, Иркутск и Тюмень) российско-американского проекта «Партнерство за формирование восстановительной юстиции в России» и юридически оформлено в октябре 2000г. 78

Организация является обособленным структурным подразделением Межрегионального общественного «Судебно-правовая реформа» (г.Москва), с правами юридического лица, деятельность которого основывается на Уставе Центра. Юридический статус: Некоммерческая общественная организация. Деятельность Отделения ЦСПР направлена на внедрение в социальную практику восстановительных социальных технологий, укрепление существующих партнерств и установление новых связей, как в Нижегородской области, так и на уровне межрегионального и международного сотрудничества с организациями, заинтересованными в реализации восстановительного подхода в своей деятельности; на расширение восстановительной практики в других (помимо уголовной юстиции) конфликтогенных областях социума. влечет за собой: а) либо суженное видение проблемы (ведомственные стереотипы восприятия проблемы), б) либо отсутствие достаточных степеней свободы у специалиста, даже если он обладает способностью к интеграции с общим видением проблемы. 2.2. Направление инновационной деятельности и первые результаты. Вместе с тем в настоящее время уже существуют хорошие предпосылки для отработки системной модели восстановительной ювенальной юстиции и внедрения этой модели в масштабе всей Нижегородской области: 2. 7 апреля 2005г. в Управлении Судебного департамента в Нижегородской области состоялся «круглый стол» по теме «Становление ювенальной юстиции в Нижегородском регионе» с участием представителей судебной системы, органов власти, общественных организаций. После этой встречи Управление Судебного департамента в Нижегородской области издало Распоряжение от 25.04.2005 № УСД/2-1581, предписывающее председателям судов Нижегородской области определить конкретного судью, рассматривающего уголовные и гражданские дела в отношении несовершеннолетних. 3. Восстановительное правосудие уже зарекомендовало себя в качестве эффективной социальной технологии и к настоящему времени в г.Дзержинске реализовано три проекта: два международных (Дзержинск был одним из трех пилотных регионов России) и один сетевой - в Приволжском федеральном округе, направленных на внедрение идей и технологий восстановительного правосудия в правоприменительную практику по делам несовершеннолетних.

Отделением ЦСПР совместно с партнерами – правоохранительными органами г. Дзержинска и Нижегородской области были опробированы разные варианты алгоритма включения программ восстановительного правосудия в систему реагирования и профилактики правонарушений несовершеннолетних. Благодаря этому была получена современная модель: 1. Социальный работник при суде: отбор дел из базы локальной сети

2. Социальный работник при суде: изучение материалов отобранных дел и выбор случаев для программ.

3. Координатор: составление плана работы по выбранному случаю

социальный работник программы ВП

ведущий программы ВП

4. Организация работы по программе

5.Предварительные встречи со сторонами, социальное и психологическое исследование ситуации в семье несовершеннолетнего: а) если возмещен б) если семья в) если ущерб не возмещен ущерб нуждается в социальной помощи

Ведущий прграммы Примирительная встреча

Специалисты соцзащиты и соц работник ОЦСПР

Ведущий программы прояснение ситуации

6. Если потерпевший отказывается встречаться примирение не состоялось:

Если примирение состоялось:

Косвенная медиация через письма

Примирительный договор

8. Ведущие программы ВП - подготовка отчета о программе, помощь сторонам в написании расписок о возмещении ущерба, информация для судьи о намеченной реабилитационной программе для подростка.

7. Социальный работник при суде обеспечивает представление результатов программы на судебном заседании

10. Судья принимает во внимание результаты программы ВП в процессе вынесения приговора. 80

2.3. Опыт создания модели межведомственного взаимодействия в реагировании на подростковые преступления и их профилактики. Работа проводилась в период с июня по декабрь 2005 года и строилась на основе принципов восстановительного подхода в социальной сфере.* Этап профессиональной экспертизы** был посвящен анализу проблем межведомственного взаимодействия и существующих возможностей для создания в России ювенальной юстиции. Этап включал четыре формы последовательно реализованной работы. 1 – фокус-группа Вопросы для обсуждения: o o o o o o o o o

Нужна ли России ювенальная юстиция (ЮЮ) ? Есть ли перспективы ЮЮ для России? Если да, то в чем и какие ? Какая польза от ЮЮ для общества? фокус-группы, Кто должен этим заниматься? Какова роль государства во внедрении ЮЮ? Какова роль общественных организаций в этом процессе? Каким цветом Вы бы определили состояние ЮЮ в России? Почему именно этим цветом? Какие чувства у Вас вызывает такое состояние дел? Можно ли в принципе изменить ситуацию ? (дежурный вопрос)

Количество участников фокус-группы – 10 респондентов и 2 модератора. Фокус-группа показала, что специалисты судов, инспекций по делам несовершеннолетних, органов опеки и социальной защиты, прокуратуры были единодушны в том, что они нуждаются в налаживании эффективного взаимодействия, как между собой, так и с профессиональными некоммерческими организациями. На основе анализа данных фокус-группы была сформулирована концепция дальнейшей работы: • •

а) последующие этапы и формы работы по организации взаимодействия представителей ведомств с целью создания модели ЮЮ на местном уровне б) тема и фабула ролевой игры.

2 - ролевая игра На основе реальной криминальной ситуации (правонарушение подростка) была разработана ролевая игра, в которой приняли участие все участники фокус-группы. Важным дидактическим моментом было принятие участниками ролевой игры не своей реальной профессиональной роли, а функции специалиста смежной организации. * Т.Н.Лайша. Восстановительный подход в социальной сфере.– В сб. Восстановительный подход в социальной сфере. Теория и практика. – Нижний Новгород, 2001. **Разработка и реализация первого этапа осуществлялась автором в сотрудничестве с преподавателем Нижегородского Архитектурно - строительного университета, к.ф.н. Романовым В.В.

3 - дискуссия. Дискуссия была посвящена анализу ролевой игры на трех уровнях: поведенческом, эмоциональном и когнитивном. Главный вывод, который сделали участники ролевой игры: побыв на месте другого, смогли понять его рабочие трудности и проблемы. 4 - работа в малых группах по созданию модели взаимодействия в ювенальной юстиции в виде живого организма. В результате этой деятельности были разработаны три варианта модели ювенальной юстиции с включением восстановительного правосудия. II. Этап актуализации личностных ресурсов специалистов и анализа установок на взаимодействие с другими ведомствами и организациями. С группой судей и помощников судей из районных судов Нижегородской области был проведен психологический практикум, суть которого состояла в психологической самодиагностике. Общее количество участников – 17 человек. Психологический практикум включал в себя: • • •

Заполнение вопросника «Знаю ли я юношескую психологию» Проведение Цветового теста отношений: участники практикума ассоциативно выбирали цвета для девяти партнерских ведомствам и организаций Заполнение специальной «ведомственной» анкеты.

Психологический практикум позволил участникам увидеть и понять свои личностные ресурсы в роли юристов-ювеналистов и осознать некоторые специфические моменты их взаимодействия с другими ведомствами. III. Дальнейшее расширение процесса моделирования с учетом результатов первого и второго этапов. Реализация этого этапа началась в апреле 2006г. в новом проекте «Партнерство ради будущего» Нижегородского областного отделения ОЦ «Судебно-правовая реформа» в рамках программы «Диалог». Заключение. Необходимыми условиями для создания восстановительной ювенальной являются: а) создание жизнеспособной системы («организма») взаимодействия государственных ведомств и структур б) объединение усилий и профессиональных ресурсов государственных структур с усилиями и инновационными ресурсами организаций гражданского общества. Региональный опыт на территории г.Дзержинска Нижегородской области показал: o готовность государственных структур и ведомств к сотрудничеству и внедрению инновационных восстановительных технологий; o важность наличия в городе группы специалистов, прошедших специальную подготовку по проведению программ восстановительного правосудия; o необходимость создания и внедрения алгоритма применения программ ВП с учетом местных реалий; o важность формирования устойчивого партнерства общественных организаций и государственных структур в вопросе восстановительного реагирования на правонарушения подростков; o важность проведения совместных межсекторных и межведомственных мероприятий в виде мозговых штурмов, семинаров-совещаний, семинаров-тренингов, направленных на выработку взаимоприемлемых шагов по решению проблемы подростковой преступности; o эффективность восстановительного подхода не только в правоприменительной практике, но и в организации межведомственного взаимодействия. 82

ДОВІДКОВІ МАТЕРІАЛИ

1949501999 Рада Європи

МЕДІАЦІЯ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ Рекомендація № R (99) 19, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 року Правові питання 1) Рекомендація № (99) 19, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 року, підготовлена Комітетом експертів з організації медіації у кримінальних справах, який був створений під керівництвом Європейського Комітету з Проблем Злочинності (СDPC). 2) Це видання містить текст рекомендації № R (99) 19 та примітки – пояснення, які були підготовлені та внесені в документ зазначеним Комітетом Експертів та Європейським Комітетом з Проблем Злочинності. РАДА ЄВРОПИ КОМІТЕТ МІНІСТРІВ РЕКОМЕНДАЦІЯ № R (99) 19 КОМІТЕТУ МІНІСТРІВ ДЕРЖАВАМ – ЧЛЕНАМ РАДИ, ЯКІ ЗАЦІКАВЛЕНІ В ОРГАНІЗАЦІЇ МЕДІАЦІЇ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ (Прийнята Комітетом Міністрів 15 вересня 1999 року на 679-й зустрічі представників Комітету) Комітет Міністрів, у відповідності з положеннями статті 15.b Статуту Ради Європи, Відмічаючи використання медіації у кримінальних справах як гнучке, всеохоплююче, спрямоване на вирішення проблем доповнення або як альтернативу традиційному судовому розгляду; Враховуючи необхідність залучення до розгляду якомога більшої кількості людей – жертви, правопорушника та тих членів суспільства, яких певна пригода могла б стосуватися; Визнаючи законний інтерес жертви до можливих наслідків віктімізації, інтерес до діалогу з правопорушником для отримання вибачень та певної компенсації за спричинену шкоду; Враховуючи важливість розвинення почуття відповідальності у злочинця, та надаючи тим самим йому можливості для виправлення, які призведуть до реінтеграції та реабілітації; Відмічаючи, що медіація може підвищити у свідомості людей роль людини та спільноти у запобіганні злочинам та різного роду конфліктів, відкриваючи можливості для нових, більш конструктивних та менш репресивних вирішень тієї чи іншої справи; Визнаючи, що медіація потребує певних навичок, вмінь, акредитованої освіти; Враховуючи необхідний вклад в справу з боку неурядових організацій та місцевих спільнот, Враховуючи необхідність співпраці громадських та приватних структур; Враховуючи вимоги Конвенції з Захисту Прав Людини; 84

Не ігноруючи Європейську Конвенцію з Прав дітей, а також і рекомендацію № R(85)11 щодо позиції жертви в рамках кримінального права, рекомендацію № R(87)18 щодо спрощення кримінального правосуддя, рекомендацію № R(87)21 про надання допомоги жертві та про зменшення віктімізації, рекомендацію № R(87)20 про реакцію громадськості на підліткову злочинність, рекомендацію №R(88)6 про реакцію громадськості на правопорушення, вчинені підлітками із сімей-переселенців, рекомендацію № R(92)16 про Європейські норми щодо мір та санкцій, рекомендацію № R(95)12 про систему управління кримінального правосуддя та рекомендацію № R(98)1 про сімейну медіацію; Рекомендує урядам держав – членів Ради при розвитку системи медіації у кримінальних справах врахувати принципи, зазначені у додатку до цієї Рекомендації та ознайомити якомога більшу кількість людей з цим документом. Додаток до Рекомендації № R (99) 19 1. Визначення Ці вказівки спрацьовують у будь-якому процесі, де жертві та правопорушнику надаються можливості, у випадку їхньої згоди, брати активну участь за допомогою нейтральної третьої сторони (медіатора) у вирішенні питань, пов’язаних зі злочином, який стався. 2. Основні принципи I. Медіація у кримінальних справах повинна мати місце тільки тоді, коли всі сторони добровільно дійшли згоди з цього приводу. Сторони також можуть відмовитися від своєї згоди на будь-якому етапі проведення медіації. II. Будь-які обговорення під час зустрічі мають конфіденційний характер та не можуть використовуватися в майбутньому, за винятком випадків, коли наявна згода сторін. III. Медіація у кримінальних справах має бути доступним заходом. IV. Медіація у кримінальних справах має бути допустимою на будь-якій стадії правосуддя. V. Медіація є незалежною та автономною в рамках кримінальної юстиції. 3. Правова основа VI. Законодавство має сприяти розвитку медіації у кримінальних справах. VII. Мають існувати певні вказівки, які б визначали використання медіації у кримінальних справах. Такі вказівки мають характеризувати умови передачі справ на медіацію (зустріч), а також висвітлювати підходи до вирішення питань, які можуть виникнути після закінчення процесу медіації. VIII. Мають бути дотримані певні застереження; сторони повинні мати право на правову допомогу та, у випадку необхідності, на тлумачення, роз’яснення. Підлітки повинні мати право на допомогу батьків. 4. Робота органів кримінальної юстиції щодо медіації IX. За органами кримінальної юстиції має залишатися право на прийнятті рішення щодо передачі справи на медіацію, а також і на оцінку вирішення цієї процедури. X. Перш ніж дати згоду на зустріч, сторони мають бути проінформовані про свої права, характер процесу медіації та про можливі наслідки прийнятого рішення. XI. Ані жертва, ані злочинець не можуть закликатися до участі будь-якими несправедливими способами. XII. Спеціальні інструкції, гарантії, застереження мають бути дотримані і у випадках з підлітками та під час участі у зустрічі. XIII. Медіація не може отримати «зелене світло», якщо одна із основних сторін не дійшла до розуміння значення процесу. XIV. Деякі обставини справи мають визнаватися обома сторонами як підґрунтя для процесу медіації. Участь в зустрічі не має сприйматися як показник прийняття вини для наступного судового розгляду. XV. До передачі справи для зустрічі мають бути враховані можливі ознаки нерівності сторін: вік, зрілість, інтелектуальні здібності. 85

XVI. До передачі справи для зустрічі слід узгодити часові рамки проведення медіації (узгодження має проходити з уповноваженими органами кримінальної юстиції). XVII. Зняття обвинувачення, що випливає із домовленості, яку було досягнуто під час зустрічі, повинно мати юридичний статус. Таким чином, будь-яка спроба кримінального переслідування за певною справою має зніматися. XVIII. Якщо справа передається назад органам юстиції без досягнутої сторонами угоди, або якщо умови угоди не виконуються, справа поновлюється у судовому порядку без будь-якого затримання. 5.

Організація процесу медіації

V.1. Норми XIX. При проведенні медіації слід керуватися визнаними стандартами. XX. Медіація повинна бути достатньо автономною. Повинні розроблятися як норми етики та компетенції, так і процедури відбору, навчання та оцінки медіаторів. XXI. Визначена правомочна особа або група осіб проводить моніторинг за проведенням процесу медіації. V.2. Кваліфікація, навчання медіаторів XXII. Медіатори відбираються з різних прошарків суспільства, мають хороші знання щодо тієї чи іншої спільноти та її культурних особливостей. XXIII. Медіатори мають проявляти навички між-особистісного спілкування та вміти оцінювати ситуацію. XXIV. Медіатори мають пройти початкове навчання, перш ніж почати виконувати свої функції на роботі. Їх навчання має на меті отримати більш ґрунтовні знання в певній сфері: вміти вирішувати конфлікти, працювати належним чином з жертвою та злочинцем, розуміти склад системи кримінальної юстиції. V.3. Підхід до вирішення індивідуальних питань. XXV. До початку зустрічі (медіації) правомочні органи кримінальної юстиції інформують медіатора про всі обставини, що мають відношення до справи, та забезпечують його необхідними документами. XXVI. Медіація проводиться нейтральним чином, враховуються обставини справи, а також потреби та бажання сторін. Медіатор проявляє належну повагу до сторін та наглядає за тим, щоб сторони проявляли повагу одна до одної. XXVII. Медіатор несе відповідальність за забезпечення безпеки та створення сприятливої атмосфери для зустрічі. Медіатор має розуміти вразливість сторін. XXVIII. Медіація проводиться ефективним чином, але в тому ступені та тими темпами, які більш за всі підходять сторонам. XXIX. Зустріч має відбуватися в приміщенні. XXX. Незважаючи на узгоджений принцип конфіденційності, інформація про можливу небезпеку злочинів, про яку може стати відомо під час зустрічі, передається медіатором відповідним зацікавленим особам чи органам. V.4. Результат зустрічі. XXXI. Сторони досягають угоди у добровільному порядку. Угоди мають включати розумні та співвідносні обов’язки сторін. XXXII. Медіатор повідомляє органи кримінальної юстиції про вчинені кроки та про результати зустрічі. Доповідь медіатора не розкриває зміст процесу медіації, а також не дає оцінку поведінки сторін під час зустрічі. 6. Послідовний розвиток системи медіації XXXIII. Для досягнення взаєморозуміння з питань, повинні мати місце регулярні консультації та діалоги між представниками структур кримінальної юстиції та служб, які проводять медіацію. XXXIV. Держави – члени Ради мають сприяти проведенню дослідження та оцінки медіації у кримінальних справах. 86

Экономический и Социальный Совет ООН 24 июля 2002 г. Комиссия по предупреждению преступлений и уголовному судопроизводству рекомендует Экономическому и Социальному Совету ООН принять следующий проект резолюции:

ОСНОВНЫЕ ПРИНЦИПЫ ПРИМЕНЕНИЯ ПРОГРАММ ВОССТАНОВИТЕЛЬНОГО ПРАВОСУДИЯ В УГОЛОВНЫХ ДЕЛАХ Экономический и социальный совет, Ссылаясь на свою резолюцию 1999/26 от 28 июля 1999 г., «Разработка и внедрение мер по медиации и восстановительному правосудию в уголовном судопроизводстве», в которой Совет предложил Комиссии по предупреждению преступлений и уголовному судопроизводству рассмотреть целесообразность формулирования стандартов Организации Объединенных Наций в области медиации и восстановительного правосудия, Ссылаясь также на резолюцию 2000/14 от 27 июля 2000 г., «Основные принципы применения программ восстановительного правосудия в уголовных делах», в которой Совет обращается к Генеральному Секретарю с просьбой затребовать мнения и комментарии Стран-участниц и соответствующих межправительственных и неправительственных организаций, а также организаций в составе сети Программ Организации Объединенных Наций по предотвращению преступности и уголовному судопроизводству, касательно целесообразности и средств определения общих принципов применения программ восстановительного правосудия к уголовным делам, включая разработку документа, подобного предварительному проекту декларации, прилагающейся к настоящей резолюции и касательно содержания такого проекта, Принимая во внимание существующие международные обязательства относительно жертв, особенно Декларацию Объединенных Наций «Основные принципы правосудия для жертв преступлений и злоупотреблений властью», Учитывая дискуссии касательно восстановительного правосудия, проводившиеся во время Десятого конгресса Организации Объединенных Наций по предотвращению преступности и обращению с правонарушителями, который проводился в г. Вена с 10 по 17 апреля 2000 г., по пункту повестки дня с названием «Правонарушители и потерпевшие: ответственность и справедливость в процессе судопроизводства», Учитывая особо работу Группы Экспертов по восстановительному правосудию на их собрании, которое проходило в г. Оттава с 29 октября по 1 ноября 2001 г., Принимая к сведению доклад Генерального Секретаря по вопросам восстановительного правосудия и отчёт Группы Экспертов по восстановительному правосудию, 1. Принимает к сведению представленные на рассмотрение элементы предварительного проекта декларации основных принципов применения программ восстановительного правосудия к уголовным делам, прилагающиеся к настоящей резолюции; 2. Призывает страны-участницы ООН использовать основные принципы применения программ восстановительного правосудия в уголовных делах для развития и функционирования программ восстановительного правосудия; 87

3. Просит Генерального Секретаря обеспечить максимально возможное распространение основных принципов восстановительного правосудия среди стран-участниц ООН, сети институтов ООН по предупреждению преступлений и уголовному судопроизводству и других международных, региональных и неправительственных организаций; 4. Призывает Страны-участницы, которые уже применяют восстановительное правосудие, предоставлять информацию о такой практике в сфере восстановительного правосудия другим Странам по их просьбе; 5. Также призывает Страны-участницы помогать друг другу в развитии и внедрении исследований, тренингов и других программ, а также деятельности, которая стимулирует обсуждение и обмен опытом в сфере восстановительного правосудия; 6. Далее призывает Стран-участниц рассмотреть возможность (на добровольной основе) технической помощи развивающимся странам и странам с переходной экономикой, помогать им на их обращение в развитии программ восстановительного правосудия. Приложение ОСНОВНЫЕ ПРИНЦИПЫ ПРИМЕНЕНИЯ ПРОГРАММ ВОССТАНОВИТЕЛЬНОГО ПРАВОСУДИЯ В УГОЛОВНЫХ ДЕЛАХ Преамбула Исходя из важности роста инициатив восстановительного правосудия по всему миру; Признавая, что такие инициативы часто исходят из традиционных и коренных форм правосудия, которое рассматривает преступление как нанесение вреда людям; Обращая особое внимание на то, что восстановительное правосудие содержит в себе отклик на преступление, который уважает достоинство и равноправие каждого человека, способствует пониманию, и продвигает социальную гармонию через исцеление жертв, правонарушителей и сообществ; Подчёркивая то, что такой подход предоставляет возможность тем, кто вовлечён в преступление, открыто говорить о своих чувствах и переживаниях, а также ставит своей целью удовлетворение их потребностей; Осознавая, что такой подход обеспечивает возможность жертвам получить возмещение ущерба и почувствовать себя в большей безопасности; позволяет правонарушителям осознать содеянное, влияет на их поведение и помогает принять им явную ответственность; предоставляет возможность сообществам понять скрытые причины преступления, продвигать благополучие сообществ и предупреждать преступность; Принимая во внимание то, что восстановительное правосудие предоставляет право определить меры, гибкие для адаптации в установленных системах уголовной юстиции и которые также дополняют такие системы, принимая во внимание правовые, социальные и культурные условия, Признавая, что применение восстановительного правосудия не ставить под сомнение право Странучастниц преследовать правонарушителей, I. Определения 1. «Программа восстановительного правосудия» означает любую программу, использующую восстановительный процесс или нацеленную на достижение восстановительного результата. 88

2. «Восстановительный процесс» означает любой процесс, при котором потерпевший, правонарушитель и/или любые другие индивиды или члены сообщества, на которых воздействовало преступление, активно совместно участвуют в разрешении проблем, возникших из-за преступления, с помощью справедливой и незаинтересованной третьей стороны. Восстановительный процесс может включать медиацию, проведение конференций, вынесение решения и круги правосудия. 3. «Восстановительный результат» означает соглашение, достигнутое в результате восстановительного процесса. Восстановительные результаты включают реституцию, общественные программы или иные программы или ответные действия, предназначенные для восстановления потерпевшего и сообщества и реинтеграции потерпевшего и правонарушителя 4. "Стороны" - потерпевший, правонарушитель и любой другой индивид или член сообщества, на которого воздействовало преступление, которые могут участвовать в программе восстановительного правосудия. 5. "Фасилитатор" означает справедливую и незаинтересованную третью сторону, чьей ролью является фасилитация (облегчение) участия сторон в программе совместной работы. II. Применение программ восстановительного правосудия 6. Программы восстановительного правосудия должны быть общедоступны на всех этапах процесса уголовного судопроизводства. 7. Процесс восстановительного правосудия следует применять только при наличии добровольного согласия и свободной воли сторон. Стороны должны иметь возможность отказаться от такого данного согласия в любой момент в течение всего процесса. Стороны должны добровольно приходить к соглашениям и содержать только разумные и пропорциональные обязательства. 8. Все стороны должны обычно признавать основные обстоятельства дела, как основу для участия в восстановительном процессе. Такое участие не должно использоваться, как доказательство признания вины в последующих судебных разбирательствах. 9. Очевидные несоответствия в отношении таких факторов, как неравный баланс сил и возраст сторон, зрелость или интеллектуальные способности, необходимо принимать во внимание при направлении дела и осуществлении восстановительного процесса. 10. Явные угрозы безопасности любой из сторон также следует рассматривать при направлении дела и осуществлении восстановительного процесса. 11. Если восстановительный процесс и/или результат невозможны, официальные лица, отвечающие за уголовное судопроизводство, обязаны сделать все возможное для того, чтобы стимулировать правонарушителя взять на себя ответственность по отношению к потерпевшему и к пострадавшему сообществу и обеспечить реинтеграции потерпевшего и/или правонарушителя в сообщество. III. Функционирование программ восстановительного правосудия 12. Странам-участницам следует при помощи законодательной власти установить инструкции и стандарты, которыми определяется применение программ восстановительного правосудия. Такие инструкции и стандарты должны касаться: (a) Условий передачи дел по программам восстановительного правосудия; (b) Разбирательства дел после восстановительного процесса; (c) Квалификации, профессиональной подготовки и оценки фасилитаторов; (d) Администрирования программ восстановительного правосудия; (e) Стандартов компетентности и этических правил, которыми руководствуется осуществление программ восстановительного правосудия. 89

13. Фундаментальные процедурные гарантии должны применяться к программам восстановительного правосудия и, в особенности, к восстановительным процессам: (a) При необходимости, стороны должны иметь право на получение юридической консультативной помощи до и после восстановительного процесса и на устный и/или письменный перевод. Кроме того, несовершеннолетние должны иметь право на обращение за помощью к родителям; (b) Перед предоставлением согласия на участие в восстановительном процессе, стороны должны быть полностью проинформированы о своих правах, характере процесса и возможных последствиях их решения; (c) Ни к потерпевшему, ни к правонарушителю не должны применяться несправедливые меры для стимуляции их участия в восстановительных процессах или получения восстановительного результата. 14. Обсуждения в ходе восстановительных процессов должны быть конфиденциальными и их содержание не должно впоследствии разглашаться без предварительного согласия сторон. 15. Судебные решения в отношении освобождения (реабилитации) на основе программ восстановительного правосудия должны иметь тот же статус, что и судебные решения или приговоры и должны предотвращать судебное преследование по тем же фактам и обстоятельствам дела. (non bis in idem). 16. Если стороны не могут достичь соглашения, дело передается обратно органу уголовного судопроизводства и решение в отношении дальнейших действий принимается безотлагательно. Неспособность прийти к соглашению не может служить основанием для вынесения более сурового приговора в ходе последующего судебного разбирательства. 17. О невыполнении соглашения, достигнутого в ходе процесса восстановительного правосудия необходимо докладывать организаторам программы восстановительного правосудия или органу уголовного судопроизводства, после чего безотлагательно принимается решение в отношении осуществления дальнейших действий. Невыполнение соглашения не может служить основанием для вынесения более сурового приговора в ходе последующего судебного разбирательства. 18. Фасилитаторы должны исполнять свои обязанности не заинтересованно, основываясь на обстоятельствах дела и потребностях и пожеланиях сторон. Они всегда должны уважать достоинство сторон и обеспечивать соблюдение сторонами принципов уважения друг к другу с целью нахождения ими соответствующего совместного решения. 19. Фасилитаторы должны иметь хорошее знание местных культурных и социальных особенностей. Они должны быть в состоянии демонстрировать разумность суждений и межличностные навыки, необходимые для осуществления восстановительного процесса, а также должны пройти начальную подготовку перед началом выполнения обязанностей. IV. Продолжение развития программ восстановительного правосудия 20. Страны-участницы должны способствовать формированию национальной стратегии и политике, нацеленной на развитие восстановительного правосудия и продвижение культуры благоприятной для применения восстановительного правосудия среди правоохранительных органов, судебных и социальных органов, а также местных общин.

21. Между органами уголовного судопроизводства и администраторами программ восстановительного правосудия должны проводиться регулярные консультации с целью выработки общего понимания восстановительных процессов и результатов, чтобы увеличить степень применения восстановительных программ и изучения способов внедрения восстановительных подходов в практику уголовного судопроизводства. 22. Страны-участницы, по возможности совместно с гражданским обществом, должны способствовать исследованиям и оценке программ восстановительного правосудия с целью определения той степени, в которой они обеспечивают получение восстановительного результата, служат альтернативой процессу уголовного судопроизводства и обеспечивают позитивные результаты для всех сторон. Процессы восстановительного правосудия могут нуждаться в периодическом изменении конкретной формы. Страны-участницы должны поощрять регулярную, скрупулезную оценку и модификацию таких программ в свете вышеуказанных определений. Результаты исследований и оценки должны повлиять на дальнейшую политику и развитие программ восстановительного правосудия. V. Исключение из правил. 23. Ни один из этих основных принципов не должен ограничивать прав правонарушителя или жертвы предусмотренных национальным или соответствующим международным правом.

ЗАКОНОДАВЧЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРОГРАМ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ Доцент кафедри основ судових та правоохоронних органів Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого канд. юрид. наук Вільчик Т.Б. Асистент кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого канд. юрид. наук Карпенко М.О. Доцент кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого канд. юрид.наук Туманянц А.Р.

1. ВСТУП Сучасне національне правосуддя в кримінальних справах відрізняється каральним підходом до обвинуваченого, підсудного, які незалежно від їх каяття, примирення з потерпілим, відшкодування заподіяної шкоди в більшості випадків притягуються до кримінальної відповідальності. Виключення становлять справи приватного обвинувачення (ч.1 ст.27 Кримінально - процесуального кодексу України далі КПК України) та справи, в яких особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності за вчинення деяких передбачених законом позитивних посткримінальних вчинків (ст.ст. 45-48, 97 Кримінального кодексу України – далі КК України, ст.ст. 7, 71, 72, 8, 9, 10 КПК України). У цій категорії кримінальних справ принцип невідворотності покарання поступається місцем врегулюванню конфлікту між обвинуваченим та потерпілим без використання заходів державного примусу. Злочин розглядається не як діяння, що є небезпечним для суспільства, а як конфлікт між сторонами (обвинуваченим і потерпілим), вирішення якого контролюється органами, які ведуть процес (слідчим, прокурором, судом). На сучасному етапі розвитку правової науки у світі все більшого поширення набуває ідея відновного правосуддя, сутність якої полягає у примиренні правопорушника та постраждалого без втручання компетентних державних органів. Дана концепція описана відомим американським вченим Г. Зером у роботі " Зміна об’єктива: новий погляд на злочин та правосуддя ". Вивчення положень цієї роботи свідчить, що у світі існує декілька різновидів відновного правосуддя, зокрема, „сімейні конференції”, „коло правосуддя” та програми примирення жертви та правопорушника (медіація). Остання, є найбільш розповсюдженою. Її сутність полягає в діяльності спеціально підготовленого посередника – медіатора, що спрямована на залагодження конфлікту, який стався внаслідок вчинення злочину, між потерпілим та злочинцем. Аналіз та співставлення концепції національної правової системи та інституту примирення дає підстави зробити висновок відносно переваги медіації перед іншими моделями відновного правосуддя. З одного боку, вона дасть широкі можливості постраждалому та правопорушнику самостійно вирішити конфлікт, що стався, з іншого, враховуючи публічність кримінального судочинства України, дозволить органам, які ведуть процес, „контролювати” процедуру примирення, зокрема, обирати кримінальні справи, що будуть спрямовуватися на медіацію, враховувати її наслідки при визначенні виду та міри відповідальності за вчинене суспільно небезпечне діяння. Аналіз практики застосування інституту примирення в багатьох країнах світу, свідчить про доцільність його впровадження в правову систему України. Для реалізації цього завдання, на наш погляд, необхідно: 92

а) розробити єдину науково - обґрунтовану програму (концепцію), що стане теоретичною основою впровадження інституту відновного правосуддя в правову систему України. Підсумком цієї роботи має стати спеціальний закон „Про медіацію в кримінальних справах”; б) реформувати національне кримінальне та кримінально – процесуальне законодавство у сфері дії процедури примирення з метою підвищення його ефективності та приведення у відповідність до міжнародних стандартів; в) здійснювати постійний моніторинг законодавства та судової практики, з метою оперативного реагування на проблеми, що будуть виникати під час реалізації вказаної програми; г) запровадити єдиний центральний орган, метою діяльності якого стане координація зусиль установ, закладів, громадських організацій та об′єднань, що будуть займатися питанням відновного правосуддя на Україні. Про необхідність розширення сфери застосування медіації в кримінальних справах говориться в багатьох наукових дослідженнях. Радою Європи прийнята низка міжнародних актів, що регламентують застосування медіації в кримінальних справах, зокрема: – Європейська конвенція про здійснення прав дітей (08 жовтня 1995 р.), ст. 13 якої: “Посередництво та інші способи вирішення спорів”, закликає до сприяння процедурі посередництва та іншим аналогічним засобам вирішення спорів; – Рекомендація № R (85) 11 щодо статусу жертви в межах системи кримінального права пропонує державам-членам Ради Європи звернути увагу на перевагу медіації та примирення; – Рекомендація № R (87) 18 щодо спрощення системи кримінальної юстиції (правосуддя) пропонує державам-членам Ради Європи переглянути своє законодавство з метою впровадження засобів позасудового врегулювання конфліктів; – Рекомендація № R (87) 20 щодо реакції громадськості на підліткову злочинність закликає держави переглянути національне законодавство і внести необхідні зміни, спрямовані на розвиток медіації; – Рекомендація № R (87) 21 щодо зменшення віктимізації і надання допомоги постраждалим пропонує державам-членам Ради Європи реалізовувати експерименти у сфері медіації, залучаючи до участі в них потерпілих та правопорушників; – Рекомендація № R (92) 16 щодо європейських стандартів застосування громадських санкцій та заходів, що виступають альтернативою позбавленню волі і сприяють реінтеграції правопорушника в суспільство ( медіація передбачає подібний результат); – Рекомендація № R (92) 17 щодо винесення вироків містить положення, згідно якого засудження людини повинно супроводжуватись застосуванням гуманних способів, спрямованих на зменшення кількості тюремних ув’язнень; - Рекомендація № R (95) 12 щодо структури управління системою кримінального правосуддя відзначає той факт, що застосування заходів, спрямованих на запобігання рецидиву, зокрема застосування медіації і спрощення розгляду справ, знімають певні труднощі в роботі системи кримінального правосуддя.

- Рекомендація № R (99) 19 щодо основних принципів застосування медіації у кримінальних справах характеризує її як гнучке, всеохоплююче, спрямоване на вирішення проблем доповнення або як альтернативу традиційному судовому розгляду. 2. АНАЛІЗ КРИМІНАЛЬНОГО ТА КРИМІНАЛЬНО _ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ. ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В ПРАВОВУ СИСТЕМУ УКРАЇНИ. Відповідно до ст. 1 КК України, кодекс має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Метою запровадження програм відновного правосуддя, яка повністю коригується з завданням, що має КК України, є примирення конфліктуючих сторін, а саме жертви та правопорушника, шляхом каяття останнього, усвідомлення відповідальності за вчинене суспільно небезпечне діяння, відшкодування заподіяної жертві моральної, фізичної та матеріальної шкоди. На наш погляд, передбачив у КК та КПК України механізм реалізації програм примирення, законодавець прагне переорієнтувати правозастосовувачів на нову стратегію і тактику реагування на вже вчинені злочини, зокрема трансформувати існуючу каральну модель правосуддя в реституційну та реінтеграційну. Інститут відновного правосуддя стане нормативним відображенням ідеї компромісу в концепції сучасної кримінально-правової боротьби зі злочинністю в Україні. Його комплексне впровадження в правову систему України відіграватиме позитивну роль в профілактиці правопорушень, в забезпеченні охорони прав та законних інтересів людини. Не викликає сумнівів, що правова система України містить деякі елементи, притаманні відновному правосуддю, однак його широкому застосуванню на практиці перешкоджає відсутність детальної регламентації процедури примирення в законодавчих актах України, обмежене коло справ, по яких можна застосовувати відповідну процедуру, незацікавленість деяких учасників кримінального судочинства, в запровадженні цієї програми в конкретних кримінальних справах. 2.1 Ідея відновного правосуддя в кримінальному законодавстві України У КК України передбачені три статті: ст. 125 „Умисне легке тілесне ушкодження”, ч.1 ст. 126 „Побої і мордування”, ст. 356 „Самоправство”, справи по яких порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі право підтримувати обвинувачення. Зазначені справи підлягають обов’язковому закриттю, якщо потерпілий примирився з обвинуваченим, підсудним, але лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку. Кримінальним кодексом України також передбачена можливість звільнення особи, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст.46 КК України). Не вдаючись у дискусію відносно тлумачення понять „примирення”, „каяття”, „відшкодування завданих збитків”, „сприяння розкриттю злочину” та їх деякої тотожності, хотілося би зазначити, що саме ст. 46 КК України „Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим” повинна стати тією „базовою” статтею, підґрунтям впровадження інституту примирення в правову систему України. Аналіз чинного КК України дозволяє зробити деякі висновки та пропозиції, спрямовані на ефективне впровадження програм примирення в правову систему України, зокрема: 1.

Викласти ст. 46 КК України в наступній редакції:

„Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. 94

Для примирення потерпілого та особи, яка вчинила злочин, може бути використана процедура примирення (медіація), порядок якої регулюється законом. У разі порушення умов примирення (угоди) особа притягується до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин”. Обґрунтування: а) як свідчить судова статистика обсяг кримінальних справ, порушених за статтями КК України, санкція яких передбачає позбавлення волі до двох років позбавлення волі (злочини невеликої тяжкості) є дуже незначним, оскільки більшість суспільно небезпечних діянь, що вчиняються на сьогоднішній день в Україні, є злочинами середньої тяжкості або тяжкими. Впровадження в ст. 46 КК України, в якості матеріальної підстави, можливості звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим і за вчинення злочину середньої тяжкості, сприятиме більш широкому застосуванню процедури відновного правосуддя на практиці, дозволить, з огляду на наслідки примирення, зацікавити сторони в залагодженні конфлікту на досудових стадіях процесу. Вважаємо, що примирення є доцільним у справах про злочини, що пов’язані із заподіянням моральної (посягання на честь та гідність) і матеріальної (некваліфіковані крадіжки, грабежі, незаконне заволодіння транспортним засобом) шкоди; б) що стосується доданої частини другої ст. 46 КК України, то, на наш погляд, вона разом з частиною першою стане правовою основою відновного правосуддя в КК України, дозволить акцентувати увагу правозастосовувачів на доцільності та бажаності застосування програм примирення на практиці. Ця норма є бланкетною, оскільки відсилає до норм спеціального закону, в якому безпосередньо буде закріплений механізм примирення, його принципи, строки тощо; в) акцентуємо увагу на необхідності приведення у відповідність положення ст. 46 КК України та ст. 8 КПК України. У кримінальному законі говориться: „що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності...”. У КПК України ж закріплено, що: „Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі за наявності підстав, зазначених у ст. 46 КК України, винести мотивовану постанову про направлення справи до суду... ”. Таким чином, відповідно до КПК України, ініціатива і перспектива звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим повністю залежить від розсуду органів, які ведуть процес. Відсутність у ст.8 КПК України гарантій звільнення від кримінальної відповідальності для особи, яка вчинила злочин, в обмін на виконання нею умов, зазначених у кримінальному законі, різко знижує головну функцію ст. 46 КК України – зацікавити (стимулювати) правопорушників до здійснення позитивних посткримінальних вчинків. г) викликає сумнів рішення законодавця про безумовне звільнення особи від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду, тобто у разі невиконання у подальшому умов звільнення (ворожість до потерпілого, відшкодування не всієї шкоди, що була обумовлена угодою) особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, залишиться безкарною, що не відповідає завданням КК України. Тому вважаємо за доцільне, передбачити у КК України положення, згідно якого правопорушник ще б деякий час відчував небезпеку притягнення його до кримінальної відповідальності. З огляду на це, нами і запропоновано додати ст. 46 КК України частиною третьою. 2. Додати ч. 1 ст. 65 КК України пунктом четвертим наступного змісту: 4) враховуючи позитивні наслідки процедури примирення (медіації). Обґрунтування: наявність зазначеного положення у КК України дозволить при призначенні покарання зорієнтувати суддів на обов’язкове врахуванням позитивних наслідків процедури примирення. Це буде сприяти більш широкому застосуванню медіації на практиці. Слід акцентувати увагу на тому, що судді 95

повинні враховувати саме „позитивні” наслідки примирення. Якщо сторони в процесі медіації не примирилися, то цей факт ні яким чином не повинен вплинути на внутрішнє переконання суддів, не повинен стати обставиною, що обтяжує покарання. 3. Викласти п. 2 ч. 1 ст. 66 КК України „Обставини, які пом’якшують покарання” в наступній редакції : 2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, примирення з потерпілим, в тому числі внаслідок медіації. Обґрунтування: визначення в законі „примирення з потерпілим” в якості обставини, яка пом’якшує покарання, дозволить стимулювати правопорушників до примирення з потерпілим, оскільки за наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання, суд може за вчинений злочин призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК України). Аналіз ст. 66 КК України свідчить, що значний масив обставин, які пом’якшують покарання, може стати наслідком примирення (медіації). 4. Викласти ст. 105 КК України „Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру” у наступній редакції: „Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої, середньої тяжкості або тяжкий злочин, передбачений ч. 3,4 ст.185, ч. 2,3,4 ст.186, ч. 2 ст. 289, ч. 1,2 ст. 296 цього Кодексу, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння, примирення з потерпілим та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання” і далі по тексту. Обґрунтування: а) включення до зазначеної статті такої матеріальної підстави звільнення від покарання як „примирення з потерпілим” буде сприяти запобіганню вчиненню нових злочинів, більш широкому застосуванню програм примирення на практиці, наслідком яких стане каяття особи, яка не досягла вісімнадцяти років, усвідомлення, негативних наслідків вчиненого, відповідальності за свої дії; б) як свідчить судова практика до 90% злочинів, що вчинюються неповнолітніми, це крадіжки, грабежі, незаконне заволодіння транспортним засобом. Враховуючи, вікову незрілість неповнолітніх, несталу психіку, а також реальну можливість їх ресоціалізації без застосування покарання, вбачається за доцільне, у разі наявності до того підстав, звільняти неповнолітніх від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру і за вчинення деяких тяжких злочинів, перелік яких наведений нами у редакції ст. 105 КК України. 5. Викласти п. 4 ст. 74 КК України „Звільнення від покарання та його відбудування” у наступній редакції: „Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням примирення з потерпілим, бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу та час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною”. Обґрунтування: однією з форм реалізації кримінальної відповідальності є вимушене претерпівання винним державного засудження, що виражено в обвинувальному вироку суду, який, однак, не пов′язаний з призначенням йому кримінального покарання. Реалізація програм примирення на практиці, дозволить суду обирати найбільш доцільний та ефективний захід впливу, на особу яка вчинила злочин, зокрема, у разі можливості не призначаючи реального покарання. 96

6. Викласти ч. 2 ст. 81 КК України у наступній редакції: „Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці, примиренням з потерпілим довів своє виправлення”. Обґрунтування: зміни до зазначеної статті, на наш погляд, дозволять реалізовувати програми примирення і після призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. А це, у свою чергу, дозволить вирішити конфлікт між жертвою і правопорушником на стадії, коли останній умовно-достроково звільняється від відбування покарання. Вважаємо, що примирення на цьому етапі особливо важливо, оскільки до суспільства повернеться людина, яка позбула тавра злочинця. Відповідно жертві злочину програма примирення (медіація) дозволить зняти емоційне напруження, отримати відчуття вирішення негативної ситуації. 2.2 Ідея відновного правосуддя в кримінально – процесуальному законодавстві України. Для впровадження відновного правосуддя в кримінальне судочинство України необхідно відпрацювати на практиці механізм застосування процедури примирення жертви та правопорушника, а також законодавчо закріпити його в Кримінально - процесуальному кодексі України. Зважаючи на значні недоліки, що мають місце під час провадження в кримінальних справах, було прийнято низку міжнародно-правових актів, які наголошують на доцільності застосування “неофіційних механізмів врегулювання спорів, зокрема на: посередництві, арбітражу, судах звичаєвого права чи місцеву практику” (п. 7 р. А. Додатка до Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (29.11.1985)). На необхідності розширення сфери застосування медіації у кримінальних справах наголошено в ст. 10 Рамкового рішення Ради Європейського Союзу “Про положення жертв у кримінальному судочинстві” (15 березня 2001 р.), яке зобов’язує всі держави Європейського Союзу поширювати посередництво в кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-яких угод між жертвою та правопорушником, що досягнуті в процесі посередництва. Навіть у програмі “Україна-НАТО” передбачена необхідність розвитку альтернативних способів вирішення конфліктів в Україні, зокрема медіації. На Десятому Конгресі ООН щодо запобігання злочинності і поводження з правопорушниками, що відбувався у Відні 10–17 квітня 2000 р., зверталася увага на необхідність застосування неофіційних та напівофіційних форм вирішення спорів між потерпілим і правопорушником, які відображають сучасні тенденції індивідуалізму і обмеження повноважень держави в цьому процесі. Аналіз положень КПК України та зіставлення їх з концепцією відновного правосуддя свідчить, що під час провадження в кримінальних справах виникають деякі складнощі з: 1. 2. 3. 4. 5. 6.

визначенням стадії, на якій повинна починатися процедура примирення; визначенням сторони (суб’єкту), яка(й) повинна ініціювати відповідний процес; встановленням необхідності складання та значення для органів, які ведуть процес, документа, що засвідчував би вільне волевиявлення сторін до процедури примирення та її результат; уникненням впливу сторонніх осіб на процедуру примирення; підпорядкованістю служби медіації (суду або недержавним організаціям); визначенням органу фінансування.

На підставі вищевикладеного можна зробити деякі висновки та пропозиції, спрямовані на ефективне впровадження програм примирення в правову систему України, зокрема: 1. Доповнити ст.8 КПК України частиною третьою наступного змісту: «При вирішенні питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності враховуються позитивні результати процедури медіації, проведеної між потерпілим та обвинуваченим». Обґрунтування. Оскільки ініціатива і перспектива звільнення особи від кримінальної відповідальностіу зв’язку з примирення винного з потерпілим повністю залежить від розсуду органів, які ведуть процес, запропонована норма стане гарантією звільнення від кримінальної відповідальності для особи, яка вчинила злочин, в обмін на виконання нею умов медіаційної угоди. 2. Доповнити ст. 12 КПК України частиною другою наступного змісту «Потерпілий та його представник не можуть оскаржити рішення про закриття справи в порядку апеляційного та касаційного провадження, у разі укладення медіаційної угоди з обвинуваченим, підсудним та її повного виконання на момент закриття справи». Обґрунтування. Доповнення кодексу даною нормою буде служити додатковою гарантією від подальшого оспорювання цих фактів в порядку апеляційного та касаційного провадження. Але треба мати на увазі, що потерпілий повинен бути проінформований про відсутність у нього права подальшого оспорювання цих фактичних обставин у випадку підписання медіаційної угоди. Також потерпілий повинен засвідчити добровільність своєї правової позиції та розуміння наслідків підписання медіаційної угоди. 1)

Доповнити Кодекс статтею 131 наступного змісту:

У разі порушення особою, яка вчинила злочин умов угоди про примирення (медіації) суд за клопотання потерпілого вирішує питання про кримінальну відповідальність цієї особи. Відновлення справи в цих випадках проводиться відповідно до глави 31 цього Кодексу. 4. Доповнити ст.161 КПК України частиною восьмою наступного змісту «Підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, потерпілий, особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, суд вправі ініціювати процедуру примирення (медіації), про що інформувати медіатора». Обґрунтування. Ініціювання процедури примирення (медіації) можливо на будь-якій стадії кримінального процесу при наявності наступних необхідних умов : наявність потерпілого, щирого каяття правопорушника й повне визнання їм своєї вини ("визнання вини" у ході процедури медіації не повинно бути використано як доказ по даній справі в ході наступного судового розгляду); вибачення за заподіяне шкоду перед потерпілої або його родиною; добровільна згода потерпілого на примирення і взяття правопорушником на себе зобов'язання по відшкодуванню заподіяного збитку в повному обсязі. Включення в число суб'єктів, що мають право на ініціювання процедури медіації, і осіб, у провадженні яких перебуває кримінальна справа, не буде порушувати принцип добровільності, тому що добровільна участь припускає добровільну згоду, що у свою чергу означає й інформовану згоду. Крім того, включення в число вищезгаданих суб'єктів засудженого, свідчить про те, що медіація можлива й після винесення вироку, а також при відбуванні особою призначеного покарання. При цьому досягнення примирення може бути однією з умов умовно-дострокового звільнення особи від відбування покарання. Оскільки одержання згоди на медіацію від обвинуваченого, підсудного, засудженого й потерпілого в ряді випадків представляється досить трудомісткою роботою, то надання такого права медіатору дозволить 98

звільнити особу, у провадженні якої перебуває кримінальна справа, від даного обов'язку, що, на наш погляд, приведе до того, що до інституту медіації будуть звертатися частіше. 5. Доповнити ст.26 КПК України «Об’єднання і виділення справ» частиною третьою наступного змісту «Виділення справи допускається щодо окремих обвинувачених у кримінальних справах про злочин, вчинений у співучасті, у випадках, коли відносно одного або декількох обвинувачених розглядається питання про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим (медіації), у порядку ст.8 цього Кодексу». Частини 3,4, відповідно вважати частинами 4,5. Обґрунтування. Мова йде про випадки, коли злочин скоєний у співучасті, скажемо двома обвинуваченими, один з яких взяв участь у процедурі медіації й підписав медіаційну угоду, а другий відмовився. У цьому випадку необхідно передбачити можливість виділення кримінальної справи у відношенні одного з них в окреме провадження за умови, що це не вплине на об'єктивність, всебічність і повноту розслідування злочину. 6. Доповнити ч.1 ст.27 КПК України наступним реченням: «Примирення між потерпілим та обвинуваченим, підсудним може бути досягнуто в результаті процедури медіації, порядок якої регулюється законом». Обґрунтування. Дане положення дозволить акцентувати увагу правозастосовувачів на доцільності та бажаності застосування програм примирення на практиці. Крім того, ця норма є бланкетною, оскільки відсилає до норм спеціального закону, в якому безпосередньо буде закріплений механізм примирення, його принципи, строки тощо; 7. Кримінально-процесуальним кодексом передбачене провадження в справах так званого приватного обвинувачення, що мають певні особливості в порівнянні із загальним судочинством. Частина 1 ст. 27 КПК України містить положення , згідно якого „Справи про злочини, передбачені статтею 125, частиною 1 статті 126 Кримінального кодексу України, а також справи про злочин, передбачені статтею 356 Кримінального кодексу України щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі право підтримувати обвинувачення. В цих справах дізнання і досудове слідство не провадяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примирився з обвинуваченим, підсудним. Примирення може статися, лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку”. Пунктом 6 ч. 1 ст. 6 КПК України передбачено, що „кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених частинами 2, 4 і 5 ст. 27 КПК України.” Вбачається за доцільне збільшити обсяг справ приватного обвинувачення, по яких можливе примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим за їх ініціативою з подальшим обов’язковим закриттям справи, наступними статтями: ст.164 (ухилення від сплати аліментів на утримання дітей); ч.1 ст. 185 (крадіжка); ч.1 ст. 186 (грабіж); ч. 1 ст. 190 (шахрайство); ч.1 ст. 194 (умисне знищення або пошкодження майна); ч.1 ст. 225 (обман покупців та замовників); ч.1 ст. 296 (хуліганство) тощо. Обґрунтування. Реалізація цієї пропозиції на практиці дозволить використати можливості примірювальної процедури на початковому етапі кримінального судочинства, не доводити справу до розгляду державними органів, заощадити матеріальні ресурси, попередити вчинення нових злочинів. 8. Доповнити ст. 32 КПК України визначеннями : Медіатор - це незалежна та неупереджена особа, яка допомагає потерпілому та підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому досягти згоди щодо відшкодування завданої злочином шкоди та примиритися. 99

Медіація у кримінальних справах – це передбачена спеціальним законом процедура вирішення конфлікту між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим за участю медіатора, яка спрямована на примирення сторін та досягнення згоди щодо відшкодування завданої злочином шкоди. Медіаційна угода – це письмовий документ, в примирення.

якому сторони закріплюють результати

Обґрунтування. Доповнення ст. 32 КПК подібними положеннями дозволить акцентувати увагу правозастосовувачів на доцільність застосування інституту медіації. 9. Доповнити ч.1 ст.227 КПК України «Повноваження прокурора по здійсненню нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства», ч.2 ст.264 КПК України «Участь прокурора в судовому засіданні» наступним положенням «ініціювати проведення процедури примирення (медіації) про що інформується медіатор». Доповнити ст.237 КПК України «Питання, які з’ясовуються суддею при попередньому розгляді справи» частиною четвертою наступного змісту: «Суддя вправі ініціювати проведення процедури примирення (медіації) про що інформується медіатор». Доповнити ст. 114 КПК України «Повноваження слідчого» частиною сьомою наступного змісту: «Слідчий вправі ініціювати проведення процедури примирення (медіації) про що інформується медіатор». Доповнити ст. 103 КПК України «Повноваження органів дізнання» частиною третьою наступного змісту: «Орган дізнання вправі ініціювати проведення процедури примирення (медіації) про що інформується медіатор». Доповнити ч.2 ст.43 КПК України «Обвинувачений та його права», ч.2 ст.431 КПК України «Підозрюваний», ч.3 ст. 49 КПК України «Потерпілий», ч.1 ст.142 КПК України «Роз’яснення обвинуваченому його прав на слідстві», ч.1 ст.263 КПК України «Права підсудного під час судового розгляду», ч.1 ст.267 КПК України «Участь потерпілого у судовому розгляді» наступним положенням «вправі ініціювати процедуру примирення (медіації) або дати згоду на її проведення». Обґрунтування. Регулювання у КПК прав та обов’язків відповідних органів і посадових осіб, а також учасників кримінального процесу стосовно здійснення власне медіації, відкриє шлях для повноцінного використання можливостей медіації у кримінальному процесі. 10. Доповнити ч.1 ст.69 КПК України наступним положенням: «6) медіатор – щодо фактів, про які він дізнався в процесі проведення медіації, крім випадків, коли він звільнений від обов’язку зберігати професійну таємницю обома сторонами, що приймали участь у медіації . Обґрунтування. Сторони, яки погодилися на участь у медіації повинні цілком довіряти медіаторові, бути впевненими, що останній збереже таємницю повідомленої йому інформації. В протилежному випадку не можливо буде розраховувати на активну участь сторін у процесі медіації або на досягнення в ньому позитивних результатів. 11. Доповнити ст.83 КПК України «Документи» частиною другою наступного змісту «До документів може відноситися медіаційна угода у разі її приєднання до справи». Обґрунтування. Одним із спірних проблем є питання про приєднання медіаційної угоди до матеріалів справи та спосіб перевірки суддею чи слідчим, прокурором самого факту примирення між сторонами. Тому ми вважаємо за доцільне доповнити статтю 83 КПК частиною другою. Медіаційна угода може бути приєднана до матеріалів кримінальної справи у випадку, якщо одна із сторін медіації заявила про це 100

клопотання. Добровільність та достовірність факту примирення встановлюється шляхом допиту сторін медіації. У свою чергу, звіт про процедуру примирення ні при яких умовах не може бути використаний як джерело доказів у справі. Необхідно мати на увазі, що підписану медіаційну угоду не слід розуміти як різновид угоди про визнання вини, що має місце в країнах, яким притаманна прецедентна система права. Сутність угоди про визнання вини полягає в переговорах між прокурором і адвокатом при участі судді з метою пом'якшення покарання, а не у відновленні прав потерпілого. 12. Частину 1 ст.280 КПК України викласти в наступній редакції «Розгляд справи відкладається, якщо вона не може бути розглянута у зв’язку з неявкою кого-небудь із викликаних осіб, необхідністю витребувати нові докази або при наявності клопотання сторін про направленням справи для здійснення процедури примирення (медіації). Відкладаючи розгляд справи, суд вислуховує всі клопотання учасників судового розгляду, вирішує їх, а також вживає необхідних заходів для виклику в наступне судове засідання осіб, що не з, явилися, а також для інформування медіатора, и витребує нові докази та визначає дату, час і місце проведення наступного судового засідання». 13. Доповнити ст.324 КПК України частиною другою наступного змісту: «При постановлені вироку суд враховує позитивні результати процедури примирення (медіаціі), проведеної між потерпілим і підсудним». Частини 2,3,4, відповідно вважати частинами 3,4,5. Обґрунтування. Зазначене положення дозволить зорієнтувати суддів на обов’язкове врахуванням позитивних наслідків процедури примирення при постановлені вироку. Що в свою чергу, буде сприяти більш широкому застосуванню медіації на практиці. Ще раз звернемо увагу, що судді повинні враховувати саме „позитивні” наслідки примирення. Якщо сторони в процесі медіації не примирилися, то цей факт ні яким чином не повинен вплинути на внутрішнє переконання суддів, не повинен стати обставиною, що обтяжує покарання. 3. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО МЕДІАЦІЮ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ» (проект) Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Призначення цього Закону Цей Закон визначає порядок провадження медіації в кримінальних справах. Стаття 2. Завдання медіації Завданням медіації є діяльність спрямована на примирення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з потерпілим, пошук соціального спокою, а також сприяння слідчому, прокурору, суду у визначенні найбільш доцільної форми кримінальної відповідальності, ресоціалізації винного та забезпечення законних інтересів потерпілих від злочину. Стаття 3. Роз’яснення значення термінів Закону Терміни, що їх вжито в цьому Законі, коли немає окремих вказівок, мають таке значення: – – –

Медіація у кримінальних справах – це процедура вирішення конфлікту між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим за участю медіатора, яка спрямована на примирення сторін та досягнення згоди щодо відшкодування завданої злочином шкоди. Медіатор - це незалежна та неупереджена особа, яка допомагає потерпілому та підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому досягти згоди щодо відшкодування завданої злочином шкоди та примиритися. Медіаційна угода – це письмовий документ, в якому сторони закріплюють результати примирення. 101

Стаття 4. Правове регулювання діяльності медіаторів. Процедура медіації регулюється Кримінальним та Кримінально-процесуальним кодексами України, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами органів, що мають право займатися медіаційною діяльністю. Стаття 5. Принципи медіації. Принципами медіації є: – – – – –

Добровільність та вільне волевиявлення. Доступність. Конфіденційність. Нейтральність і незалежність медіатора. Автономність.

Стаття 6. Добровільність та вільне волевиявлення. Медіація в кримінальних справах повинна мати місце тільки тоді, коли всі сторони добровільно погодилися на її проведення, внаслідок вільного волевиявлення. Сторони мають право відмовитися від участі у процедурі медіації на будь-якому етапі її проведення. Сторони не можуть закликатися до участі в процесі медіації будь-якими несправедливими способами. До початку проведення медіації сторони мають бути проінформовані про свої права, обов’язки та наслідки прийнятого рішення. Медіація може бути розпочата лише у разі, коли всі сторони дійшли до розуміння значення процесу. Якщо сторони в процесі проведення медіації не досягли порозуміння і не примирилися, то цей факт не може бути доказом в кримінальній справі. Факт участі у процесі медіації не може бути використаний як доказ визнання вини. Правоохоронні та судові органи повинні інформувати сторони про можливість медіації. Стаття 7. Доступність медіації. Медіація має бути доступною на будь-яких стадіях кримінального судочинства до моменту остаточного виконання вироку суду. Неприпустимі будь-які обмеження права особи на участь в процесі медіації, викликані їх майновим та соціальним становищем, расовою, національною, етнічною, гендерною приналежністю, рівнем освіти, культури, релігією, місцем проживання, а також іншими обставинами. Медіація провадиться мовою, яку розуміють сторони. При необхідності сторони можуть користуватися послугами перекладача. Стаття 8. Конфіденційність медіації. Інформація, отримана в процесі медіації, є конфіденційною і не може бути використана в майбутньому, за винятком випадків, коли на це погоджуються сторони. 102

Медіатор не може повідомляти іншим учасникам процедури обставини, які стосуються лише однієї із сторін медіації, без її згоди. У разі порушення принципу конфіденційності, медіатор несе відповідальність згідно чинного законодавства. Звіт медіатора не повинен розкривати зміст процесу медіації, в ньому не може даватися оцінка поведінці сторін у ході зустріч. Інформація про можливу небезпеку злочинів, про яку може стати відомо під час зустрічі, передається медіатором відповідним зацікавленим особам чи органам незважаючи на узгоджений принцип конфіденційності. Стаття 9. Незалежність та нейтральність медіатора При здійсненні своєї діяльності медіатори є незалежними і підкоряються лише нормам чинного законодавства України. Медіатор повинен виконувати свої обов’язки неупереджено, ґрунтуючись на потребах та бажаннях учасників процесу медіації, не займати позицію однієї із сторін. Він не має права нав’язувати свою думку щодо сутності порозуміння між сторонами, але може спрямовувати медіацію в напрямку досягнення примирення між ними. У медіації може приймати участь один або декілька медіаторів. Сторони мають право вільного вибору медіатора. Стаття10. Автономність медіації. Медіація є незалежною та автономною в рамках кримінального процесу. Вона не підміняє і не перериває досудове розслідування та судовий розгляд кримінальних справ. За органами, які ведуть кримінальний процес, залишається право на оцінку результатів медіації. Стаття 11. Сторони у процедурі медіації Сторонами у процедурі медіації є підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений та потерпілий та інші представники родини або громади, яких стосувалася подія злочину, та присутність яких була спільно визнана сторонами корисною с точки зору подальшої соціальної реабілітації правопорушника та/або потерпілого. Якщо підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим, потерпілим у справі є неповнолітній, то при проведенні процедури медіації обов’язкова участь законних представників. Стаття 12 . Права сторін при проведенні медіації Права та обов’язки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого та потерпілого передбачені відповідними статтями КПК України. При проведенні процедури медіації сторони також мають наступні права: – – –

погодитися на медіацію або відмовитися від неї; бути проінформованими медіатором про сутність процесу медіації, наслідки підписання медіаційної угоди та наслідки її невиконання, а також про інші важливі обставини процесу медіації; отримувати допомогу представників; 103

– – – – –

залучати до медіації інших осіб, які будуть їх підтримувати у процесі (родину, друзів...) повідомивши про це медіатора; у будь-якій момент відмовитися від медіації; на вільний вибір особи медіатора; користуватися допомогою перекладача; отримувати один екземпляр медіаційної угоди.

Стаття 13. Строк медіації І варіант -- Процедура медіації повинна бути завершена до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку. По справам невеликої або середньої тяжкості, при наявності підстав, що передбачені ст.46 КК України, процедура медіації повинна бути завершена до ознайомлення обвинуваченого, потерпілого з постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим. На стадії відбування покарання процедура медіації може здійснюватися до закінчення терміну відбування покарання, призначеного за вироком суду. Строк процедури медіації не включається до строку досудового слідства. ІІ варіант -- Медіаційне провадження повинне бути закінчено в місячний термін, з моменту отримання справи медіатором, або відповідною організацією. У виняткових випадках цей строк може бути продовжений за мотивованим клопотанням медіатора особою, що направила справу на медіацію, до двох місяців. Подальше продовження строку не допускається. Строк процедури медіації не включається до строку досудового слідства та судового розгляду справи. Розділ ІІ. Правовий статус медіатора Стаття 14. Органи та особи, які можуть здійснювати процедуру медіації Процедуру медіації можуть здійснювати медіатори - професійно підготовлені приватні особи, які відповідають встановленим в законі вимогам, що працюють індивідуально, та об’єднання медіаторів, зареєстровані у встановленому законом порядку, статутами яких передбачено здійснення медіації, внесені до Єдиного реєстру медіаторів України. Стаття 15. Медіатор Медіатором може бути особа, яка є дієздатною, досягла 25-річного віку, є громадянином України, має вищу освіту, досвід роботи не менше 3-х років у сфері психології, педагогіки, соціології, конфліктології, соціальної адаптації або права, пройшла курс навчання медіаторів, отримала Свідоцтво про право на заняття медіаційною діяльністю (далі Свідоцтво) та включена до Єдиного реєстру медіаторів України. Свідоцтво видається Палатою медіаторів України на підставі рішення територіальних квалифікаційнодисциплінарних комісії медіаторів, що створюються в Автономної Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі Палатою медіаторів протягом п’ятнадцяти днів з дня прийняття цього рішення. Процедуру медіаціі мають право проводити організація, установа, статутом якої передбачено здійснення медіації, має організаційні й кадрові умови для проведення медіації, була внесена до Єдиного реєстру медіаторів України. Медіацію від імені установи веде її представник, який діє за дорученням установи и повинен відповідати вимогам, викладеним в ч.1 цієї статті. 104

Медіатором не може бути особа: – – – – –

яка працює в суді, прокуратурі та в інших правоохоронних органах; якщо вона брала участь у даній справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; якщо вона була обрана народним засідателем, присяжним засідателем та судовим вихователем під час строку їх повноважень; судима за вчинення умисного злочину; при наявності інших обставин, які викликають сумнів в об’єктивності медіатора.

Медіатором не може бути особа відносно якої порушена кримінальну справу. Стаття 16. Єдиний реєстр медіаторів України Єдиний реєстр медіаторів УкраїнИ, ведеться з метою забезпечення достовірної інформації про численність і персональний склад медіаторів та об’єднань медіаторів. Ведення і оприлюднення Єдиного реєстру медіаторів здійснює Палата медіаторів України. На кожного медіатора, включеного до Єдиного реєстру медіаторів, ведеться окрема реєстраційна картка ( в тому числі на магнітних носіях), в якій зазначається: реєстраційний номер, прізвище, ім’я, по-батькові, дата та місце народження, дата та номер рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії медіаторів про складання кваліфікаційного іспиту, назва цієї комісії, ідентифікаційний код медіатора, дата і номер Свідоцтва про право на заняття медіаційної діяльністю, дата і номер рішення, яким Свідоцтво анулюється або зупиняється його дія. Об’єднання медіаторів реєструються Міністерством юстиції України в порядку, передбаченому відповідним Положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Міністерство юстиції видає об’єднанню медіаторів свідоцтво про його реєстрацію. Орган, який здійснив реєстрацію, зобов’язаний в семиденний строк повідомити номер, дату видачі свідоцтва та склад об’єднання медіаторів у Палату медіаторів для внесення до Єдиного реєстру медіаторів України. Про зміну адресу та інші зміни медіатор, об’єднання медіаторів зобов’язані у місячний термін повідомити Палату медіаторів. Стаття 17. Права медіатора. При здійсненні своєї діяльності медіатор має право : – – – – – – –

ознайомитись з інформацією по суті справи, з особистими даними потерпілої особи і підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого; мати зустрічі зі сторонами, включи зустріч з обвинуваченим, який позбавлений волі, без обмеження їх кількості і тривалості; призначати індивідуальні зустрічі з кожною із сторін, враховуючи їхні рівні права на участь у процедурі медіації; допомагати сформулювати зміст угоди між сторонами та перевіряти виконання зобов’язань, що витікають з неї; інформувати громадськість про здійснення своєї діяльності, дотримуючись принципу конфіденційності; на застосування власної моделі організації процедури медіації з дотриманням положень та принципів, передбачених законом; виконувати інші дії, передбачені законодавством. 105

Медіатор не може надавати правових порад. Стаття 18. Обов’язки медіатора При здійсненні своєї діяльності медіатор зобов’язаний : 1) брати до уваги думку кожної із сторін; 2) вжити усіх можливих заходів, щоб сторони дійшли взаємоприйнятної згоди протягом встановленого для проведення медіації строку; 3) надавати пояснення сторонам щодо суті і можливих наслідків процесу медіації; 4) зупинити процедуру при виникненні обставин, які б могли поставити під сумнів його незалежність, безпристрасність та нейтральність; 5) забезпечити дотримання свободи, гідності та недоторканності приватного життя сторін при здійсненні медіації; 6) дотримуватись вимоги про конфіденційність інформації, яку він отримав під час процедури медіації, а також документів, складених ним чи переданих йому сторонами під час медіації навіть після припинення виконання ним своїх обов’язків; 7) дотримуватись етичних норм при проведенні процесу медіації; 8) представити у встановлений законом термін до органу, в провадженні якого перебуває кримінальна справа, звіт про результати медіації, а також медіаційну угоду, у випадку її укладення; 9) постійно вдосконалювати свої теоретичні знання щодо медіації, задля чого вони мають проходити курси підвищення кваліфікації на умовах, встановлених Палатою медіаторів України. Стаття 19. Відповідальність медіатора За порушення вимог цього Закону, інших нормативних актів, що регулюють діяльність медіатора, рішенням дисциплінарної комісії при Палаті медіаторів України до медіатора можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення : -

попередження; зупинення дії свідоцтва про право на здійснення медіаційної діяльності на строк до одного року; анулювання свідоцтва про право на здійснення медіаційної діяльності.

Рішення про накладення дисциплінарного стягнення може бути оскаржено в судовому порядку. Питання про дисциплінарну відповідальність медіатора – члена відповідного об’єднання медіаторів регулюється також їх статутом. Стаття 20. Гарантії діяльності медіатора Забороняється будь-яке втручання в діяльність медіатора, вимагання від нього відомостей, конфіденційність яких охороняється законом. Медіатори не можуть бути допитані як свідки стосовно інформації чи документів, про які їм стало відомо під час проведення процедури медіації. Медіатор не несе відповідальності за недосягнення сторонами угоди та за її невиконання сторонами. Стаття 21. Соціальні права медіатора. 106

Медіатор користується правом на соціальне, медичне, пенсійне забезпечення, на відпустку та всі види допомоги по державному соціальному страхуванню. Збори у Пенсійний фонд і Фонди соціального страхування сплачуються медіатором як особою, яка займається діяльністю, заснованою на особистій приватній власності фізичної особи та виключно на її праці. Призначення та виплата медіатору допомоги і пенсій по державному соціальному страхуванню провадяться відповідно до законодавства про соціальне страхування і соціальне забезпечення. Стаття 22. Оплата праці медіатора. Кошти на оплату праці медіатора у кримінальних справах виділяються за рахунок державних коштів, надходжень від благодійних організацій та інших джерел, не заборонених законом. Розділ ІІІ. Вищі органи медіації. Стаття 23. Палата медіаторів України Палата медіаторів України – це професійна, незалежна, самоврядна організація, яка на засадах корпоративності об’єднує всіх медіаторів України. Стаття 24. Повноваження Палати медіаторів України Палата медіаторів України : 1) представляє медіаторів України; 2) сприяє належному здійсненню медіаційної діяльності; 3) захищає професійні, соціальні і громадянські права медіаторів, сприяє дотриманню гарантій діяльності медіаторів; 4) організує участь медіаторів в справах малозабезпечених осіб; 5) забезпечує виконання Кодексу етики медіаторів; 6) встановлює порядок підвищення кваліфікації медіаторів та організує її. На виконання своїх завдань Палата медіаторів України: 1) веде Єдиний реєстр медіаторів України; 2) звертається до будь-яких фізичних і юридичних осіб з питань, пов’язаних з діяльністю медіаторів, захистом їх прав і свобод, дотриманням законодавства про медіацію; 3) виконує інші дії, передбачені цим Законом і Положенням про Палату медіаторів України. Діяльність Палати медіаторів України фінансується за рахунок членських внесків та з інших, не заборонених законом джерел. Рішення Палати медіаторів України є обов’язковим для всіх медіаторів України. Палата медіаторів України є юридичною особою і реєструється Міністерством юстиції України, в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. Палата медіаторів України має штамп і печатку зі своїм найменування, відкриває рахунки у банках у встановленому законодавством порядку. Місце знаходження Палаті медіаторів – м. Київ. 107

Стаття 25. З’їзд медіаторів України З’їзд медіаторів України - найвищий орган самоврядування медіаторів і найвищий керівний орган Палати медіаторів України. Рішення З’їзду медіаторів України є обов’язковими для всіх органів та осіб, що мають право здійснювати медіаційну діяльність. З’їзд медіаторів України складається з делегатів, обраних загальними зборами медіаторів Автономної Республіці Крим, областей, міст Києва і Севастополя, шляхом таємного голосування, більшістю голосів присутніх на загальних зборах не менше як 1/2 медіаторів відповідних територіальних відділень Палати медіаторів України, включених до Єдиного реєстру медіаторів України. Черговий З’їзд медіаторів України скликається один раз у три роки і вважається правомочним, якщо в його работі беруть участь не менше 2/3 від кількості обраних делегатів. Позачерговий З’їзд медіаторів України скликається в місячний термін на вимогу не менш як 1/3 загальної кількості медіаторів або не менше як ½ територіальних відділень Палати медіаторів України. Рішення про скликання чергового або позачергового З’їзду медіаторів України, яка визначає його порядок денний.

медіаторів України

приймає Палата

Стаття 26. Компетенція З, їзду медіаторів України До виключної компетенції З, їзду медіаторів України відноситься: 1) прийняття Положення про Палату медіаторів України та внесення змін та доповнень до нього; 2) прийняття Положення про кваліфікаційну-дисциплінарну комісію медіаторів України та Положення про Вищу кваліфікаційну-дисциплінарну комісію медіаторів України, внесення до цих документів змін і доповнень; 3) прийняття Положення про Єдиний реєстр медіаторів України та порядок оприлюднення реєстру; 4) прийняття Положення про порядок складання кваліфікаційного іспиту оцінки знань осіб, які мають намір набути статус медіатора, Програми кваліфікаційного іспиту; 5) прийняття Положення про притягнення медіатора до дисциплінарної відповідальності; 6) затвердження звіту Палати медіаторів України; 7) затвердження звіту Вищої кваліфікаційної-дисциплінарної комісії медіаторів щодо їх діяльності; 8) обрання членів Палати медіаторів України; 9) прийняття регламенту З’їзду медіаторів України; 10) затвердження форми Свідоцтва про право на заняття медіаційної діяльності і посвідчення медіатора; 11) встановлення розміру, порядку сплати і розподілу членських внесків. З’їзд може здійснювати також інші функції , передбачені Положенням про Палату медіаторів України. Рішення З’їзду приймаються простою більшістю голосів делегатів, присутніх на З’їзді, відкритим або таємним голосуванням за рішення З’їзду. Стаття 27. Рада Палати медіаторів України Рада Палати медіаторів України (далі - Рада) є постійно діючим органом Палати медіаторів України. До складу Ради за посадою входять голова Палати медіаторів, його заступники, а також інші члени Ради, котрі обираються на З’їзді медіаторів України шляхом таємного голосування терміном на 2 роки в 108

кількості 27 осіб, по одному представнику від Автономної Республіці Крим, областей, міст Києва і Севастополя. Рада Палати медіаторів України: 1) скликає не рідше одного разу на три роки З’їзд медіаторів України, визначає його порядок денний; 2) затверджує пропорційну норму представництва від територіальних відділень Палати медіаторів України на З’їзді медіаторів України; 3) координує діяльність територіальних відділень Палати медіаторів України; 4) організує інформаційне забезпечення медіаторів та об’єднань медіаторів; 5) встановлює порядок і здійснює заходи з підвищення кваліфікації медіаторів, розробляє єдину методику професійної підготовки і перепідготовки медіаторів; 6) захищає соціальні і професійні і права медіаторів, сприяє дотриманню гарантій діяльності медіаторів; 7) займається методичною діяльністю; 8) веде Єдиний реєстр медіаторів України; 9) розробляє програму кваліфікаційних іспитів та порядок його складання; 10) розробляє зразки документів, пов’язаних з набуттям статусу медіатора, медіаційної діяльності; 11) здійснює інші функції, передбачені Положенням про Палату медіаторів України. У випадку невиконання Радою вимог цього Закону її повноваження можуть бути припинені достроково З’їздом медіаторів України. Рішення Ради приймаються не менше як двома третинами голосів її членів, які беруть участь у засіданні. Повноваження Ради, голови, заступника голови та членів Ради визначаються цим Законом та Положенням про Палату медіаторів України. Стаття 28. Територіальні відділення Палати медіаторів України Палата медіаторів України має свої відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі (далі - територіальні відділення ПМУ), які є її структурними підрозділами і мають статус юридичної особи. Порядок діяльності територіального відділення ПМУ визначається Положенням про територіальне відділення ПМУ, яке не може суперечити Положенню про Палату медіаторів України. Територіальне відділення ПМУ є місцевим органом професійного самоврядування медіаторів. Територіальне відділення ПМУ створюється і діє з метою реалізації завдань та повноважень Палати медіаторів України у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Стаття 29. Кваліфікаційно-дисциплінарні комісії медіаторів. Кваліфікаційно-дисциплінарні комісії медіаторів створюються в складі територіальних відділень Палати медіаторів України в Автономної Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися медіаційною діяльністю, надання особам статусу медіаторів, порушення або відмову в порушенні дисциплінарних справ та вирішення питань про дисциплінарну відповідальність медіаторів, а також про припинення чи зупинення діяльності медіаторів та анулювання Свідоцтва про право на заняття медіаційною діяльністю. Положення про Кваліфікаційнодисциплінарну комісію медіаторів затверджується З’їздом медіаторів. 109

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія медіаторів є постійно діючим органом. Члени кваліфікаційнодисциплінарної комісії медіаторів обираються зборами медіаторів відповідного територіального відділення Палати медіаторів України з числа медіаторів. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія медіаторів складається з 15 членів, які обираються з числа медіаторів, що мають стаж медіаційної діяльності не менше 10 років, на альтернативній основі і таємним голосуванням на три роки не більш ніж на два строки поспіль, більшістю голосів медіаторів, присутніх на зборах медіаторів Автономної Республіці Крим, області, міста Києва і Севастополя, які скликає відповідне територіальне відділення Палати медіаторів України. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія медіаторів приймає кваліфікаційний іспит, виносить рішення про видачу Свідоцтва про право на заняття медіаційною діяльністю. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія медіаторів приймає рішення про відмову або притягнення до дисциплінарної відповідальності, про анулювання Свідоцтва про право на заняття медіаційною діяльністю, припинення чи зупинення статусу медіатора та право на заняття медіаційною діяльністю. Рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії медіаторів може бути оскаржено до Вищої кваліфікаційнодисциплінарної комісії медіаторів України або до суду. Порядок діяльності кваліфікаційно-дисциплінарної комісії медіаторів регулюється Положенням про кваліфікаційну-дисциплінарну комісію, яке приймає З , їзд медіаторів України. Стаття 30. Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія медіаторів. Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія медіаторів діє в складі Палати медіаторів України. До компетенції Вищої кваліфікаційно - дисциплінарної комісії медіаторів входить розгляд скарг на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій медіаторів. Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія медіаторів може скасовувати або змінювати рішення територіальних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій медіаторів. До складу Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії медіаторів входять медіатори, які обираються З’їздом медіаторів України в порядку, передбаченому цим Законом, по одному медіатору від Автономної Республіці Крим, області, міста Києва і Севастополя, таємним голосуванням терміном на три роки, але не більше ніж два строки поспіль. Голова і заступники Вищої кваліфікаційно - дисциплінарної комісії медіаторів обираються З’їздом медіаторів України простою більшістю голосів із числа присутніх на З, їзді делегатів. Рішення Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії медіаторів може бути оскаржено до суду. Порядок діяльності Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії медіаторів регулюється Положенням про Вищу кваліфікаційну-дисциплінарну комісію, яке приймає З , їзд медіаторів України. Розділ ІУ. ПОРУШЕННЯ ТА ПРОВАДЖЕННЯ МЕДІАЦІЇ Стаття 31. Ініціювання проведення процедури медіації Процедуру примирення (медіації) вправі ініціювати підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, потерпілий .

110

Особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, суд, суддя, при наявності письмової згоди підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого мають право порушити процедуру примирення (медіації), про що інформують медіатора. Стаття 32. Направлення справи на медіацію Про направлення справи на процедуру медіації особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд ухвалу. У постанові (ухвалі) вказується: 1) 2) 3) 4)

конкретна організація, установа або приватний медіатор із числа внесених до Єдиного реєстру медіаторів, який буде здійснювати процедуру медіації; дані про особу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого та потерпілого; обставини діяння, у вчиненні якого звинувачується особа, включаючи його правову кваліфікацію; об’єм та спосіб надання матеріалів по даній справі.

Потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений мають право самостійно звернутися до медіатора, який порушує процедуру медіації. Стаття 33. Інформація, яка надається медіатору На вимогу медіатора особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, суд, суддя надають для розгляду справи в порядку медіаційного провадження необхідну інформацію, а саме: дані про особу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого й потерпілого, обставини вчиненого діяння, його правову кваліфікацію та інші дані(відомості) необхідні для проведення медіації. Не можуть бути передані медіатору матеріали справи, що містять державну або іншу захищену законом таємницю, інформацію про стан здоров'я підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, наявність у нього судимостей, а також матеріалів щодо свідка, який відповідно до ст.523 КПК дає показання під псевдонімом, відкриття яких потерпілому може вплинути на кримінальну відповідальність інших обвинувачених у цій справі, які не беруть участі в процедурі медіації. Матеріали справи можуть надаватись для ознайомлення лише у присутності уповноваженого працівника органу, в провадженні якого находиться справа. В окремих випадках цей орган може видати медіаторові ксерокопію документів з матеріалів справи або дозволити зробити копію в об‘ємі, визначеному в ч.1,2 цієї статті. Стаття 34. Місце й час проведення медіації Медіація, як правило, проводиться у кабінеті медіатора, який працює індивідуально або в іншому приміщенні за домовленістю сторін. Час проведення медіації узгоджується з сторонами та медіатором, який буде проводити процедуру, заздалегіть, але не пізніше трьох діб до початку медіації. Стаття 35. Дії медіатора Невідкладно після вручення постанови (ухвали) медіатор: -

встановлює контакт з потерпілою особою та підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим, визначаючи термін і місце зустрічі з кожним з них; проводить попередню бесіду, повідомляє про суть і принципи процедури медіації, роз‘яснює права сторін; проводить індивідуальні зустрічі з потерпілою особою та підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим; 111

проводить медіацію за участю потерпілої особи та підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, допомагає досягти згоди між ними і сформулювати зміст угоди та перевіряє виконання зобов‘язань, що випливають з неї.

Під час зустрічі не ведеться протокол і не фіксується іншим способом зміст переговорів. У разі неможливості організувати безпосередню зустріч потерпілої особи та підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, медіатор може проводити процедуру медіації опосередкованим чином, передаючи кожному з них інформацію, пропозиції та повідомляючи позицію протилежної сторони щодо укладення угоди. Стаття 36. Підстави для зупинення процедури медіації Процедура медіації зупиняється: 1) за згодою сторін чи за бажання однієї зі сторін; 2) у випадку смерті медіатора або ліквідації організації, установи; 3) у випадках, передбачених п.4 ст.18 цього Закону. Стаття 37. Підстави для закриття процедури медіації Процедура медіації закривається : 1) 2) 3) 4) 5)

при підписанні медіаційної угоди; за взаємною згодою сторін; при відмові однієї із сторін від участі в процедурі медіації; у випадку смерті однієї із сторін чи ліквідації юридичної особи-сторони ; якщо медіатор констатує, що сторони не можуть дійти згоди.

Згода сторін на закриття процедури медіації повинна бути висловлена ясно і недвозначно. Стаття 38. Звіт медіатора Після проведення процедури медіації медіатор складає письмовий звіт і невідкладно подає його органу, який направив справу на процедуру медіації. Звіт повинен мати: 1) назву організації, установи або прізвище, ім‘я та по-батькові приватного медіатора, який провів медіацію; 2) інформацію стосовно кількості, терміну і місця проведення індивідуальних і спільних зустрічей, а також вказати осіб, які брали в них участь (якщо це необхідно); 3) інформацію про результати процедури медіації; 4) підпис медіатора. У випадку укладення медіаційної угоди вона стає додатком до звіту. У випадку відмови сторін від медіації це має бути позначено у звіті. Звіт медіатора не має містити інформації щодо змісту медіації або будь яких характеристик сторін в медіації. Стаття 39. Медіаційна угода Якщо внаслідок процедури медіації сторони дійшли згоди, вони підписують медіаційну угоду. Медіаційна угода складається з вступної, мотивувальної та погоджувальної частин. 112

У вступній частині медіаційної угоди вказуються дата її складання, найменування сторін та їх адреса, заява сторін, про те що вони бажають розпочати процедуру медіації, а також їх зобов’язання щодо дотримання положень цього Закону. У мотивувальній частині визначається сутність справи, встановлені сторонами висновки, зроблені ними в ході проведення медіації. Погоджувальна частина повинна містити в собі всі пункти, по яких сторони дійшли згоди, зобов'язання сторін і строк їх виконання. Медіаційна угода підписується сторонами. Медіаційна угода з неповнолітнім віком від 14 до 18 років укладається за згодою батьків (усиновителів, опікунів), а з неповнолітнім віком до 14 років – самими батьками (усиновителями, опікунами). Кожна сторона отримує оригінальний екземпляр медіаційної угоди. Відмова від підписання медіаційної угоди не може нанести шкоди інтересам сторін. Медіаційна угода може бути залучена до матеріалів кримінальної справи за рішення органів досудового розслідування та суду, або за клопотанням однієї зі сторін медіації. Добровільність та достовірність факту примирення встановлюється шляхом допиту сторін медіації.

113

ПСИХОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНО ДЕЗАДАПТОВАНОЇ ПОВЕДІНКИ. 9 Гусєв Андрей Ігорорович практичний психолог старший викладач одеської філії МАУП координатор проекту по відновному правосуддю Одеської групи медіації Девіантна (соціально дезадаптована) поведінка - це система вчинків, або окремі вчинки, які входять у протиріччя з існуючими у суспільстві нормами. Виділяють п’ять типів девіантної поведінки: -

делінквентна – здійснення дрібних правопорушень, за які підлітків досить рідко притягають до відповідальності; адиктивна – поведінка людини, яка обтяжена хімічною залежністю (від алкоголю, наркотиків, або інших хімічних речовин); патохарактерологічна – обумовлена патологічними змінами характеру, які утворились в процесі виховання; психопатологічна – обумовлена наявністю психічного захворювання; обумовлена гіперздібностями людини –обдарованість в одній сфері часто супроводжується девіантною поведінкою у звичайних життєвих обставинах.

Кожен з цих типів поведінки може бути причиною виникнення у дитини непорозумінь із законом. Але шляхи ефективного виправлення ситуації при кожному із зазначених типів девіацій мають враховувати особливості першопричин її виникнення. Основним проявом девіантної поведінки у дітей та підлітків є явище „важковиховуваності” що виявляється в о́порі дитини педагогічним впливам дорослого. Важковиховуваність є наслідком недостатнього засвоєння дитиною позитивного соціального досвіду. При подальшому поглибленні соціальної дезадаптації відбувається перехід до делінквентних, а згодом, і до кримінальних форм поведінки. Зазначимо, що психологічної точки зору між цими поняттями не існує принципової різниці. Обидва вони є лише послідовними етапами поглиблення процесу соціальної дезадаптації особистості. Першоджерелом соціальної дезадаптації вважають порушення стосунків дитини й дорослого. Слід зазначити, що у вітчизняній традиції виховання здійснюється в рамках парадигми заохочення – покарання. При виникненні у вихованця ускладнень вихователь, в разі невміння знайти альтернативи негативній оцінці, починає зловживати цим методом. Більше того, негативна оцінка дитини нерідко поширюється на особистість вихованця в цілому, зумовлюючи таким чином фрустрацію13 одразу двох життєво важливих потреб: потреби в позитивній оцінці оточуючими та потреби в самоповазі, задовільній самооцінці. Нагадаємо, що саме ці потреби є базовими, провідними для підлітка. І тому подібна ситуація виявляється для підлітка психотравмуючою. Через те, що внутрішній світ підлітка розвинутий ще недостатньо, перешкоди, які постали на шляху задоволення його соціально важливих потреб не стимулюють його активності, спрямованої на їх подолання. Замість цього починають формуватись захисні механізми, які покликані застерегти особистість від сприйняття небажаної інформації, усунути тривогу та напруженість. Але захисні механізми, викривляючи реальність з метою невідкладного забезпечення психологічного благополуччя, діють за рахунок дезінтеграції поведінки та виникнення особистісних новоутворень, які спотворюють нормальний процес соціалізації. При написанні цього та наступного розділів використані матеріали навчальних посібників: Максимова Н. Ю., Мілютіна К. Л., Піскун В. М. Основи дитячої патопсихології: Навч. посібник. - К.: Перун, 1996. - 464 с.; Менделевич В. Д. Клиническая и медицинская психология: Практическое руководство. - М.: МЕДпресс, 2001. - 592 с.; Осипова А. А. Общая психокоррекция: Учебное пособие для студентов вузов. - М.: ТЦ "Сфера", 2001. - 512 с.; Психотерапия детей и подростков: Пер. с нем./ Под ред. Х. Ремшмидта. - М.: Мир, 2000. - 656 с. 13 Фрустрація – це своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності у стані безнадійності, втрати перспективи. 9

114

До таких новоутворень належать: -

феномен „смислового бар’єру” – коли дитина начебто не розуміє, або не чує того, що говорить до неї дорослий; феномен „афекту неадекватності” – коли в разі неуспіху у діяльності виникає негативний емоційний стан, який характеризується ігноруванням самого факту неуспіху, або небажанням визнати себе його винуватцем; розбіжність ставлень – розбіжність суб’єктивних уявлень підлітка про свої відносини та своє ставлення до себе, до інших, до діяльності з реальним змістом та проявами цих відносин. згодом спостерігаються: низький рівень особистісної зрілості; підвищена схильність до навіювання; засвоєння асоціальних установок; недовіра до людей; невпевненість у собі; нестійка самооцінка; слабкий контроль життєво важливих потягів; не сформованість морально-етичних уявлень; гіпертрофоване почуття сорому, провини, страху перед майбутнім. Все це може компенсуватись проявами нігілізму, зухвальства, цинізму, жорстокості та агресивності, що, у підсумку, стає підґрунтям для формування схильної до правопорушень особистості.

Зазначимо, що феномен розбіжності ставлень є базовим для формування делінквентної поведінки оскільки він обумовлює нездатність підлітка побачить власні негативні якості, і , як наслідок – відсутність прагнення до подолання цих недоліків. Вимоги вихователя залишаються зовнішніми щодо підлітка, внутрішньо він не сприймає їх, що призводить до формального виконання вказівок вихователя, або до активного опору виховному впливу. Згодом поведінка підлітка не тільки не поліпшується, а, навпаки, ще більше відхиляється від соціальної норми. Це обумовлене тим, що по мірі зростання, особистість все більше незалежною від зовнішніх впливів. Поступово звичка виконувати щось корисне тільки з примусу, призводить до остаточної втрати соціально значущих орієнтирів, та виникнення відчуття нудьги та безподійності повсякденності. Це, в свою чергу, обумовлює пошук зовнішніх, часто штучних засобів зміни психічного стану. Феномен схильності до адитивної поведінки включає в себе цілий комплекс особистісних особливостей, а також ряд складових іншого роду (спадковість, соціальний контекст, характерологічні особливості тощо). З психологічної точки зору немає суттєвої відмінності між характером споживаних речовин. Принциповим для даного типу поведінки є намагання людини змінити свій психічний стан з метою уникнути зіткнення з реальністю. У підлітків мотивами початкового вживання психотропних (таких, що змінюють психіку) речовин виступають цікавість, можливість безкарно порушити заборону, ризикнути. В подальшому це стає засобом самоствердження, отримання „кайфу”, зняття психологічних бар’єрів, проявом бравади, засобом втечі від „сірої”, „нудної”, „ монотонної” реальності.14 Важливим моментом у формуванні адитивної поведінки є виникнення психологічної готовності до вживання психотропних речовин. Результати досліджень вказують на те, що існує ряд загальних рис, притаманних людям, що зловживають наркотиками чи алкоголем. Це – слабкий розвиток самоконтролю, самодисципліни; низька стійкість до всіляких несприятливих впливів; невміння долати труднощі; емоційна нестійкість, схильність неадекватно реагувати на фруструючу ситуацію, невміння знайти продуктивний вихід з конфліктної ситуації. Нескладно помітити, що всі ці риси особистості притаманні саме погано адаптованим підліткам. Отже, схема виникнення психічної залежності від алкоголю та наркотиків матиме такий вигляд: 1) нездатність підлітка до продуктивного виходу з ситуації утрудненості задоволення життєво важливих соціальних потреб, яка виникає внаслідок певного поєднання особистісних властивостей (особистісна схильність); 14

Медведєв В. С. Кримінальна психологія: Підручник. – К.: Атіка, 2004. – С. 156- 157. 115

2) несформованість чи неефективність засобів психологічного захисту особистості, що перетворюють особистісну схильність у психологічну готовність до зловживання психотропними речовинами; 3) наявність фруструючої (психотравмуючої) ситуації, що актуалізує прояви («вмикання») цієї психологічної готовності; 4) поінформованість підлітка про властивості психотропних речовин, які дають можливість зняти психічну напруженість, досягти емоційного комфорту.15 Зазначимо, що схильність до вживання наркотичних речовин за сучасного стану законодавства автоматично стає причиною криміналізації поведінки підлітка. Іншим наслідком зловживання психотропними речовинами є необратимі порушення як психофізіологічного так і особистісного розвитку дитини, пов’язані з порушенням дії центральної нервової системи, та формуванням особистості по наркотичному типу. Що може бути однією з причин формування патохарактерологічного та психопатологічного типів девіантної поведінки. До патохарактерологічного та психопатологічного типів девіантної поведінки призводить порушення психічного розвитку підлітка, пов’язане із наявність у нього (при патохарактерологічному типі) акцентуацій характеру, психопатій, невротичних розладів та порушення потягів; та наявності ознак початкових проявів психічних захворювань (при психопатологічному типі поведінки). Слід зазначити, що наявність порушень у психічному розвитку підлітка, не обов’язково призводять до формування девіантної поведінки, але данні проведених у пенітенціарних установах досліджень свідчать про те, що психічні аномалії мають від 57% до 76% підлітків яки утримуються у подібних закладах. Найбільш поширеними психічними аномаліями є: залишкові прояви органічного ураження мозку та інтелектуальна недостатність (54%); психопатичний розвиток та психопатії (29,6%).16 Нагадаємо, що акцентуації характеру – це крайні варіанти норми, за яких окремі риси характеру надмірно посилені. Кожен тип акцентуацій має властиві тільки йому, на відміну від інших типів, „слабкі місця”.17 Акцентуацію від психопатії можна відрізнити за такими ознаками: 1) акцентуації виявляються здебільшого в підлітковому віці, а психопатії — протягом усього життя; 2) прояви особливостей характеру при акцентуаціях бувають у певних ситуаціях; при психопатії — незалежно від ситуацій; 3) при акцентуації рідко виникає соціальна дезадаптація й можливе повернення до норми; при психопатії соціальна дезадаптація буває значно частіше; 4) при акцентуації порушення поведінки, виникають як відповідь на чітко визначений тип психотравмуючої ситуації; при психопатії — при будь-яких психотравмах, а іноді й без видимих причин. Серед інших порушень психічного розвитку підлітка, особливу увагу слід звернути на порушення потягів. Порушення потягів має складні психологічні та фізіологічні причини. Спільним для всіх типів порушення потягів є те, що вони виявляються у виникненні стійкого, іноді непереможного прагнення здійснити певні дії. Максимова Н. Ю., Мілютіна К. Л., Піскун В. М. Основи дитячої патопсихології: Навч. посібник. - К.: Перун, 1996. – С. 177. Савчук Н. Г. Проблема ре соціалізації особистості підлітка в умовах обмеження волі. // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. / Бюлетень Київського інституту внутрішніх справ.-К.: МП Леся - №5. - 2000. – С. 177. 17 Більш докладно дивиться: Леонгард К. Акцентуированные личности. – К., 1981; Личко А. Подростковая психиатрия. – М., 1994.; Максимова Н. Ю., Мілютіна К. Л., Піскун В. М. Основи дитячої патопсихології: Навч. посібник. - К.: Перун, 1996. – С. 132 – 218. 15 16

116

Розглянемо деякі види порушення потягів. Втечі з дому можуть бути ситуативно зумовленими, та пов’язаними з патологічним потягом до бродяжництва. Ситуативно зумовлені втечі поділяються на: -

імпульсивні – виникають як відповідь на загрозливу ситуацію; емансипаційні – виникають як прагнення до різноманітності, ризику й пригод; демонстративні – з метою привернення чи повернення уваги матері або об’єкта закоханості, або щоб посісти привілейоване місце серед однолітків.

Втечі як порушення потягів виникають без будь-яких видимих причин, за нормальних сімейних взаємовідносин. Підлітки перед втечею відчувають занепокоєння, непереборне бажання піти. Вони несподівано ідуть з дому, можуть подорожувати по всій країні. Потім можуть самостійно повертатись, та давати обіцянки „так більше не робити”. Потяг до підпалів – може бути обумовлений різними психологічними та психопатологічними причинами. Задовольняє потребу у розрядці психічного напруження, отриманні задоволення. Сексуальні перверзії та гомосексуалізм у підлітковому віці у більшості випадків мають характер ситуативно зумовленої поведінки, яка з віком безслідно зникає, або є обумовленою нормами відповідної субкультури (бажання „покарати”, „опустити” члена угруповання , що провинився). Девіантна поведінка яка обумовлена гіперздібностями людини може проявлятись у ігноруванні реальності, дивакуватості, необізнаності у елементарних повсякденних питаннях тощо. В той же час, підлітки з яскраво вираженими здібностями в разі несприятливих умов для розвитку їх таланту можуть потрапити до категорії девіантних. Література. При написанні цієї статті також використані матеріали навчальних посібників: Максимова Н. Ю., Мілютіна К. Л., Піскун В. М. Основи дитячої патопсихології: Навч. посібник. - К.: Перун, 1996. - 464 с. Менделевич В. Д. Клиническая и медицинская психология: Практическое руководство. - М.: МЕДпресс, 2001. - 592 с. Осипова А. А. Общая психокоррекция: Учебное пособие для студентов вузов. - М.: ТЦ "Сфера", 2001. 512 с. Психотерапия детей и подростков: Пер. с нем./ Под ред. Х. Ремшмидта. - М.: Мир, 2000. - 656 с.

117

ЕТИЧНИЙ КОДЕКС МЕДІАТОРА “УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРУ ПОРОЗУМІННЯ” Метою даного Кодексу є визначення основних принципів та цінностей медіації. Недотримання даного кодексу є несумісним зі званням медіатора Українського Центру Порозуміння. В цьому кодексі використовуються наступні поняття: Медіація – це добровільний та конфіденційний процес переговорів, під час якого третя нейтральна сторона (медіатор) сприяє сторонам в пошуку такого варіанту вирішення конфлікту, який їх задовольняє . Медіатор – посередник, який надає сторонам кваліфіковану допомогу щодо врегулювання конфлікту шляхом переговорів. Сторони (сторона) – сторони (чи одна з сторін), які бажають вирішити суперечку за участі Медіатора (посередника). Цей кодекс складається з таких розділів: – особиста етика, II – професійна етика, III – організаційна етика. Розділ I. Особиста етика. 1 2 3

Принципи етики медіатора базуються на етичних нормах життя суспільства та дотриманні гідності людини. Порушенням гідності медіатора є кожний вчинок, який порушує гідність його/її як людини та негативно впливає на авторитет і довіру до виконуваної професійної діяльності як медіатора. Медіатор виконує свої обов’язки з дотриманням прав та свобод людини, незважаючи на стать, вік, расу, політичні переконання, займані посади та інші існуючи відмінності.

Медіатор Українського Центру Порозуміння в своєму житті та діяльності керується наступними базовими цінностями та ідеями щодо природи людини, сутності конфліктів та пошуку шляхів їх розв’язання, відновлення душевної рівноваги: 3.1 3.2 3.3 3.4 3.5 3.6 3.7

віра у взаємозв’язок всіх речей і загальної людяності; віра у важливість присутності посередника та його тісний контакт зі сторонами для сприяння ефективному вирішенню конфлікту; віра у цілющу функцію посередництва, що втілюється через діалог та взаємодопомогу людей; віра у потребу більшості людей жити в злагоді; віра у бажання більшості людей змінюватись на краще під час набуття життєвого досвіду; віра в здатність більшості людей знайти джерела внутрішньої сили для подолання ворожості, для особистісного зростання та допомоги іншим людям у схожих ситуаціях; віра у притаманні всім людям почуття гідності та самовизначення, які супроводжують відповідальне ставлення до вирішення конфлікту.

Розділ II. Професійна етика. Стаття 1. Добровільність. a. Процес медіації розпочинається тоді, коли всі сторони добровільно висловили згоду на участь в ньому. Як сторони, так і медіатор, мають право відмовитись від даної процедури на будь-якому з її етапів. b. Сторони мають право обирати кандидатуру медіатора чи просити замінити його/її на будь-якій стадії процесу. 118

Стаття 2. Конфіденційність. Як сторони, так і медіатор не можуть розголошувати, цитувати, переказувати третім особам, чи як-небудь інакше використовувати інформацію ( письмову, усну, пряму чи опосередковану), що стала їм відома під час процесу медіації. Положення цього пункту не розповсюджуються на випадки: 1/ коли сторони дали на це свою згоду; 2/ коли інформація використовується в безособовій формі в середовищі професіоналів з метою навчання та обміну досвідом; 3/ коли отримана інформація свідчить про реальну загрозу нанесення шкоди; в такому випадку медіатор повинен поінформувати відповідні органи, часто правоохоронні (в деяких випадках можна поінформувати осіб, яких це стосується). Стаття 3. Неупередженість. 3.1 Медіатор діє однаково в інтересах обох сторін, незважаючи на вік, стать, соціальний статус, расу, колір шкіри, мову, релігію, політичні чи інші переконання, національне та соціальне походження, майнове, соціальне чи інше становище. 3.2 Медіатор під час участі в процесі переговорів повинен уникати внутрішнього конфлікту інтересів, коли його/її соціальні чи професійні стосунки з будь-яким учасником конфлікту чи його представником, що також бере участь в процесі, можуть вплинути на об’єктивність та призвести до появи упередженого ставлення. Стаття 4. Нейтральність. Медіатор не повинен мати особистої зацікавленості в певному варіанті вирішення конфлікту. Відповідно, медіатор не нав’язує сторонам свої судження чи будь-які варіанти вирішення спору. Стаття 5. Взаємовідносини з клієнтом. Медіатор зобов’язаний: 5.1 Поважати самовизначення сторін (самостійність, волевиявлення) – здатність учасників досягти добровільної згоди. 1.1 Підтримувати право учасників на особисте життя та конфіденційність, на відповідальне використання інформації, на взаємостосунки, що базуються на довірі. 1.2 Сприяти розумінню учасниками процесу медіації та особливої ролі медіатора в цьому процесі. 1.3 Забезпечити справедливу та неупереджену організацію та перебіг кожного з етапів процесу. 1.4 За вимогою учасників надавати їм інформацію щодо своєї кваліфікації, знань та досвіду. 1.5 Надавати консультації всім учасникам процесу за їх проханням з питань, що належать до його компетенції.

119

Розділ III. Організаційна етика. Стаття 1. Взаємостосунки з колегами. Медіатор зобов’язаний: 5.2

Поважати досвід, професійну підготовку та ефективність роботи колег та професійних працівників інших сфер, поширювати будь-яку необхідну співпрацю з метою підвищення якості послуг. Поважати різні точки зору та практичний досвід колег, а також інших професійних працівників, нести індивідуальну відповідальність за публічну критику щодо їхньої роботи. Уникати неконструктивної критики в щодо своїх колег. Сприяти отриманню знань та досвіду шляхом обміну інформації з колегами та іншими професіоналами з метою підвищення кваліфікації. Уникати участі в процесі врегулювання конфлікту якщо інший медіатор (медіатори) вже беруть участь в ньому, без попередньої згоди ведучого медіатора та сторін. Надавати своїм колегам інформацію необхідну для сумісної діяльності у випадках, коли в конкретному процесі приймають участь більше, ніж один медіатор.

5.3 5.4 5.5 5.6 5.7

Стаття 2. взаємостосунки з “Українським Центром Порозуміння”. Медіатор, як представник “Українського Центру Порозуміння” зобов’язується: 2.1 Своїми професійними якостями та відповідальним ставленням до роботи підтримувати репутацію організації та довіру до процесу медіації в цілому. • • •

Уникати прямої чи опосередкованої критики методів роботи організації, процесу медіації в цілому, а також уникати інших дій, що можуть нанести шкоду репутації Центру чи його партнерів. Приймати місію організації та сприяти втіленню ідей та цінностей Українського Центру Порозуміння. Виносити на розгляд ради Українського Центру Порозуміння будь-які порушення етичного кодексу.

120

Проект

СТАТУТ УКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЇ ПРАКТИКІВ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ УКРАЇНИ 1. Загальні положення 1.1. Українська асоціація практиків відновного правосуддя, надалі – Асоціація є об’єднанням юридичних та фізичних осіб, які визнають і підтримують мету Асоціації. Асоціація є громадською, неполітичною організацією. 1.2. Асоціація створюється згідно Закону України “Про благодійництво та благодійні організації” як міжнародна членська благодійна організація. Організація діє на підставі Конституції України, чинного законодавства та інших нормативно-правових актів України, а також цього Статуту. 1.3. Принципи діяльності Асоціації та взаємодії її членів: 1. Добровільність. 2. Рівноправність членів. 3. Публічність і прозорість. 4. Обмін інформацією між членами Асоціації задля досягнення її мети. 5. Просування цінностей та принципів відновного правосуддя. 6. Співробітництво та рівноправне партнерство 7. Компетентність та відповідальність 8. Взаємопідтримка. 1.4. Асоціація створюється на невизначений термін і набуває статус юридичної особи після її державної реєстрації Міністерством юстиції України. 1.5. Асоціація має самостійний баланс, відокремлене майно, рахунки в установах банків, у тому числі валютні, а також необхідні печатки, штампи, бланки та інші реквізити, зразки яких затверджуються Правлінням Асоціації. 1.6. Асоціація може використовувати власну символіку і атрибутику: прапор, емблему, герб та інше. Зразки символіки і атрибутики Асоціації затверджуються Правлінням Асоціації та реєструються у встановленому законом порядку. 1.7. Асоціація поширює свою діяльність на територію України та інших держав. 1.8. Створені Асоціацією за межами України структурні підрозділи діють у порядку, передбаченому законодавством відповідних іноземних держав. 1.9. Господарська діяльність Асоціації 1.9.1. Асоціація може засновувати свої підприємства, установи, організації для здійснення господарської діяльності. 1.9.2. Асоціація може поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої Асоціація була створена, та сприяє її досягненню. 1.10. Назва Асоціації: 1.10.1. українською мовою: повна - “Українська асоціація практиків відновного правосуддя"; скорочена - “УАПВП". 1.10.2. англійською мовою: повна - “Ukrainian Association of Restorative Justice Practitioners"; 121

скорочена - “UARJP ". 1.10.3. Російською мовою: повна – “Украинская ассоциация практиков восстановительного правосудия"; скорочена - “УАПВП". 1.11. Асоціація може використовувати свою назву на бланках, печатках, штампах, у символіці і атрибутиці, а також у інших благодійних цілях. 1.12. Асоціація взаємодіє з державними органами, громадськими організаціями, зарубіжними та міжнародними організаціями. 1.13. Юридична адреса Асоціації: Україна, м. Київ. 2. Визначення термінів 1. Відновне правосуддя – це підхід до кримінальної ситуації, який передбачає залучення усіх причетних до ситуації осіб, до спільного її обговорення для усунення наслідків та запобігання вчиненню злочинів у майбутньому. 3. Мета та завдання Мета Асоціації – впровадження та розвиток відновного правосуддя в Україні; сприяння здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих і міжнародних програм, що спрямовані на впровадження відновного правосуддя в практику українського судочинства. До завдань Асоціації належать: 1. 2. 3. 4.

Розвивати практику відновного правосуддя в Україні. Просувати ідеї, принципи, цінності відновного правосуддя в Україні. Сприяти нормативно-правовому врегулюванню практик відновного правосуддя в Україні. Сприяти формуванню та підтримці професійного середовища фахівців відновного правосуддя в України.

4. Напрями та види діяльності 4.1. 4.2. 4.3. 4.4. 4.5. 4.6. 4.7. 4.8. 4.9. 4.10. 4.11. 4.12.

Сприяння розробці та впровадженню механізмів реалізації програм відновного правосуддя. Стимулювання та ресурсна підтримка місцевих ініціатив щодо реалізації програм відновного правосуддя шляхом надання фінансової, матеріально-технічної та методичної допомоги. Моніторинг та аналіз практики відновного правосуддя з метою її вдосконалення та розповсюдження даних серед спеціалістів та громадськості. Сприяння та організація науководослідних робіт у галузі відновного правосуддя. Розробка стандартів практики та принципів професійній підготовки фахівців відновного правосуддя. Проведення інформаційних кампаній щодо популяризації відновного правосуддя. Організація науково-методичного забезпечення практики відновного правосуддя. Просування спеціалізованих інформаційно-навчальних курсів в систему професійної підготовки спеціалістів правової системи та соціальної сфери. Розробка та лобіювання нормативно-правових актів у галузі відновного правосуддя. Захист прав та законних інтересів членів Асоціації. Сприяння розробці та поширенню навчальних програм та матеріалів. Вивчення міжнародного досвіду, розвиток міжнародного співробітництва у галузі відновного правосуддя. Вносити пропозиції, що випливають з мети діяльності Асоціації, до органів влади та управління. 122

4.13. 4.14. 4.15.

Сприяє поширенню знань про відновне правосуддя та поширенню його принципів через друковані видання та інші інформаційні органи. Пропагує неухильне дотримання норм професійної етики фахівців відновного правосуддя. Пошук фінансування та забезпечення ресурсної підтримки діяльності Асоціації.

5. Організаційна структура, керівні органи 5.1. Керівні органи Асоціації. 5.1.1. Керівним органами Асоціації є Загальні збори, Рада Асоціації, Ревізійна комісія; створюються Наглядова рада, постійні і тимчасові комісії, Виконавчий комітет та інші структури для здійснення мети та завдань Асоціації. 5.1.2. Правовий статус Наглядової ради, постійних і тимчасових комісій, інших структур Асоціації визначається відповідними положеннями, що затверджуються Загальними зборами Асоціації. 5.2. Вищим органом управління Асоціації є Загальні збори, які скликаються не менш одного разу на рік. 5.2.1. У Загальних зборах з правом вирішального голосу приймають участь дійсні члени Асоціації. 5.2.2. Окрім того, право вирішального голосу на зборах мають по одному представнику від кожного колективного дійсного члена. 5.2.3. Інші учасники Загальних зборів, запрошені й асоційовані члени мають дорадчий голос. 5.2.4. Загальні збори мають право вирішувати винесені на його розгляд питання, якщо на ньому присутні не менше половини дійсних членів Асоціації. 5.2.5. Рішення про внесення змін і доповнень до Статуту, про реорганізацію або ліквідацію Асоціації, про виключення дійсних членів приймаються 70 відсотками голосів від загального числа дійсних членів, всі інші рішення приймаються простою більшістю голосів. 5.2.6. У компетенції Загальних зборів знаходяться такі питання: 5.2.6.1. 5.2.6.2. 5.2.6.3. 5.2.6.4. 5.2.6.5. 5.2.6.6. 5.2.6.7.

затвердження Статуту Асоціації і змін до нього; виключення дійсних членів Асоціації; вибори членів Правління і Ревізійної комісії; вибори Голови Правління і його Заступника; про реорганізацію або ліквідацію Асоціації; затвердження програм роботи, звітів Правління і Ревізійної комісії; прийняття рішень за доповіддю про реалізацію рішень, прийнятих попередніми Загальними зборами; 5.2.6.8. затвердження розміру щорічних членських внесків і терміну їх внесення, крім питань вступних внесків асоційованих членів; 5.2.6.9. затвердження положень щодо правового статусу 5.2.6.10. затвердження штатного розкладу Правління. 5.2.7. Збори можуть делегувати частину своїх повноважень Правлінню з питань ведення господарської діяльності згідно чинного законодавства і внесення відповідних змін. 5.2.8. Позачергові збори можуть бути скликані за вимогою Голови Правління, не менше однієї третини складу Правління, не менше половини дійсних членів Асоціації, а також за вимогою Ревізійної комісії. 5.3. У період між Загальними зборами діяльністю Асоціації керує Правління. 5.3.1. Правління є перевиборним органом і його склад може бути змінено за умов появи нових можливостей, або за вимогами 1/3 складу дійсних членів Асоціації. 5.3.2. Чисельність Правління визначається Загальними зборами 5.3.3. Члени Правління обираються на рівних засадах прямим голосуванням, терміном на шість років на Загальних зборах Асоціації. 123

5.3.4. Кожні два роки одна третина Правління має бути переобрана та піти у відставку. Члени Правління обирають одну третину своїх представників, які завершать представництво в Раді через два роки. На їх місце обираються нові представники. Через чотири роки процедура повторюється, але претенденти на завершення представництва обираються серед першого складу. Через шість років з моменту функціонування Ради Асоціації, представництво останніх членів першого складу завершується, на їх місце обираються нові представники. 5.3.5. Член Правління може бути звільнений від виконання своїх обов’язків простою більшістю Правління або за вимогами 1/3 складу дійсних членів Асоціації. У разі звільнення одного з членів Правління у проміжок часу між Загальними зборами новий член Правління може бути обраний з дійсних членів Асоціації. Його призначення має бути підтверджено на наступних Загальних зборах Асоціації. 5.3.6. Голова Правління та його заступник обираються на рівних засадах прямим голосуванням на Загальних зборах Асоціації. 5.3.7. Члени Правління несуть персональну відповідальність за прийняті рішення відповідно до чинного законодавства. 5.3.8. Рішення Правління може вважатися прийнятим, якщо за нього проголосують всі без винятку члени Правління. 5.3.9. Розбіжності та суперечки між членами Правління вирішуються Загальними зборами. 5.3.10. На засіданнях Правління головують Голова або його Заступник. 5.3.11. Засідання Правління проходять не рідше одного разу на три місяці. 5.3.12. Усі договори, доручення й інші документи від імені Асоціації підписує Голова Правління або його Заступник, а фінансові документи, крім того, головний бухгалтер. 5.3.13. Голова Правління і його Заступник можуть без доручення представляти майнові й інші інтереси в суді, господарському суді, державних, фінансових, громадських та інших організаціях, розпоряджатися майном Асоціації. 5.3.14.

Правління: 5.3.14.1. 5.3.14.2. 5.3.14.3. 5.3.14.4. 5.3.14.5. 5.3.14.6.

розробляє цільові програми дій по розвитку статутних напрямків діяльності; затверджує плани роботи згідно рішень Загальних зборів; приймає рішення про скликання чергових і позачергових Загальних зборів; затверджує штатний розклад виконавчих органів; розглядає кандидатури делегатів на семінари, симпозіуми та конференції; призначає представників Асоціації в організації, із якими підтримуються контакти, у тому числі й за кордоном; 5.3.14.7. приймає нових дійсних та асоційованих членів; 5.3.14.8. приймає рішення про формування виконавчих органів; 5.3.14.9. заслуховує звіти про діяльність організацій, засновником яких є Асоціація, і приймає рішення по цих звітах; 5.3.14.10. приймає рішення і несе відповідальність у всіх питаннях діяльності Асоціації, крім питань компетенції Загальних зборів.

5.3.15. Засідання Правління вважається правомочним і воно має право приймати рішення, якщо в засіданні беруть участь більше 50 процентів членів Правління. Рішення приймаються шляхом голосування простою більшістю голосів членів Правління, які беруть участь у засіданні. Кожен член Правління має один голос. За умови рівності голосів приймається те рішення по обговорюваному питанню, за яке проголосував Голова Правління. Член Правління, не спроможний бути особисто присутнім на його засіданні, може брати участь у ньому шляхом голосування по телефону, пошті, електронній пошті, факсу або через довірену особу, повноваження якої посвідчуються письмово. Рішення Правління оформлюються постановами. 5.4. Ревізійна комісія обирається терміном на один рік. Здійснює контроль за фінансовою, економічною і господарською діяльністю Асоціації, включаючи Правління, перевіряє стан і облік матеріальних 124

цінностей. За вимогою Ревізійної комісії будь-які структурні підрозділи Амсоціації зобов'язані надати необхідні документи, а посадові особи - давати пояснення в усній і письмовій формі. 5.4.1. Ревізійна комісія звітує про свою діяльність безпосередньо зборам і може за власною ініціативою вимагати скликання позачергових зборів. 5.4.2.

Члени ревізійної комісії не входять до складу Правління.

5.4.3. Виконавчим органом Асоціації є Виконавчий комітет (надалі – Комітет), що обирається Правлінням та затверджується Загальними зборами терміном на три роки. 5.4.4. Комітет обирається в кількісному складі від 3 до 9 осіб. Правління може залучати до своєї роботи висококваліфікованих фахівців в галузі відновного правсоуддя з правом участі в його засіданнях з дорадчим голосом. 5.4.5. До повноважень Комітету відносяться: 5.4.5.1. здійснення загального управління діяльністю Асоціації; 5.4.5.2. залучення нових джерел фінансування для забезпечення діяльності Асоціації; 5.4.5.3. визначення напрямків використання майна і коштів Асоціації; 5.4.5.4. затвердження проектів у межах прийнятих благодійних програм Асоціації, визначення форм та обсягів їх підтримки з боку Асоціації; 5.4.5.5. прийняття рішень щодо участі Асоціації в реалізації програм, проектів інших організацій; 5.4.5.6. визначення розмірів і порядку виплати грантів (добровільних пожертвувань) юридичним і фізичним особам; 5.4.5.7. затвердження штатного розкладу організаційно-структурних підрозділів Асоціації в межах встановленого адміністративного бюджету Асоціації. 5.4.5.8. Комітет збирається на свої засідання в міру необхідності, але не менше одного разу в квартал. 6. Членство в Асоціації 6.1. Членство в Асоціації може бути індивідуальним дійсним, колективним дійсним, індивідуальним асоційованим, колективним асоційованим. 6.2. Членами Асоціації не можуть бути політичні партії та релігійні конфесії. 6.3. Індивідуальні дійсні члени, та по одному представникові від кожного колективного дійсного члена, мають право вирішального голосу на Загальних зборах Асоціації. 6.4. Асоційовані члени, індивідуальні та колективні, не мають права вирішального голосу на Загальних зборах Асоціації. Їх голос - дорадчий. 6.5. Індивідуальними дійсними членами можуть бути громадяни України не молодше 18 років, що визнають Статут, сплачують членські внески та приймають активну участь у роботі зі статутних напрямків. 6.6. Заява про прийом до дійсних членів Асоціації подається письмово на ім'я Голови Правління або Заступника голови в довільній формі. 6.7. Колективним дійсним членом можуть бути: громадські організації, колективи та їхні об'єднання (асоціації, спілки, регіональні, міжрегіональні клуби), що є або не є юридичними особами. Колективні дійсні члени визнають Статут, сплачують внески, встановлені Загальними зборами для колективних членів. При несплаті внеску протягом установленого терміну членство колективного члена призупиняється. 6.8. Для вступу в колективні дійсні члени організація подає заяву на ім’я Голови Правління або його Заступника, та рішення свого керівного органа і статут або положення, що регулює діяльність цієї організації. 6.9. Рішення про прийняття в дійсні колективні члени Асоціації приймається Загальними зборами.

125

7. Права та обов’язки членів Асоціації 7.1. Члени Асоціації мають право: 7.1.2. вибирати і бути обраними до органів управління Асоціації в порядку, передбаченому цим Статутом; 7.1.3. одержувати інформацію про діяльність Асоціації, включаючи звіти про використання майна та коштів, наданих ними Асоціації, в обумовленому порядку; 7.1.4. вносити на розгляд органів управління Асоціацією пропозиції та брати участь у їх обговоренні; 7.1.5. виходити із складу членів Асоціації. 7.2. Члени Асоціації зобов'язані: 7.2.1. дотримуватися положень цього Статуту; 7.2.2. сприяти поширенню інформації про діяльність Асоціації; 7.2.3. сприяти діяльності Асоціації фінансово та/або організаційно; 7.2.4. сплачувати членські внески; 7.2.5. брати участь у засіданнях Загальних зборів членів Асоціації. Член Асоціації, не спроможний бути особисто присутнім на Загальних зборах, може брати участь у зборах шляхом голосування по телефону, пошті, електронній пошті, факсу або через довірену особу, повноваження якої посвідчуються письмово. 7.2.6 виконувати рішення, прийняті Асоціацією та його керівними органами; 7.2.7. утримуватись від будь-якої діяльності, що може завдати матеріальної та нематеріальної шкоди Асоціації; 7.2.8. співпрацювати з керівними органами Асоціації з усіх питань, які стосуються її мети і завдань діяльності. 7.3. Прийом до Членів Асоціації здійснюється на підставі відповідної письмової заяви особи, за рішенням Правління Асоціації. Юридична особа, крім цього, представляє рішення свого уповноваженого органу, щодо вступу в члени Асоціації. Правління Асоціації надає письмове посвідчення про членство в Асоціації. 7.4. Вихід із числа членів Асоціації здійснюється на підставі письмової заяви члена Асоціації за рішенням Правління Асоціації. Юридична особа, крім цього, представляє рішення свого уповноваженого органу щодо виходу з членів Асоціації. 7.5. Член Асоціації, який скомпрометував себе діями, що суперечать цілям діяльності Асоціації, або невиконанням обов'язків, визначених цим Статутом, може бути виключений з числа членів Асоціації рішенням Правління Асоціації. 7.6. У разі виходу або виключення з Асоціації скасовується посвідчення про членство в Асоціації. 7.7. За рішенням Правління Асоціації окремим членам Асоціації можуть присвоюватися звання Почесних членів Асоціації відповідно до цього Статуту та Положення про почесних Членів Асоціації, затвердженого Правлінням Асоціації. Таке звання може бути присвоєно фізичним і юридичним особам, які є членами Асоціації не менше 5-ти років або здійснили вагомий внесок у виконання цілей, завдань і програм Асоціації. Як виняток звання Почесного члена Асоціації також може бути присвоєне не члену Асоціації за вагомий внесок у виконання цілей, завдань і програм Асоціації. 7.8. Почесний член Асоціації звільняється від сплати членських внесків з дня прийняття рішення Правлінням Асоціації про присвоєння йому цього звання.

126

8. Кошти та майно Асоціації 8.1.Асоціація може мати загальнасоціаційну власність. Асоціація може мати у власності будинки, споруди, обладнання та інше майно. 8.2. Фінансова діяльність Асоціації здійснюється відповідно до вимог законодавства України. Фінансова діяльність спрямована на благодійництво, не розглядається як підприємницька або інша прибуткова діяльність. 8.3. Члени Асоціації, а також створені (засновані) Асоціацією господарські підрозділи мають свою власність. Асоціація не несе відповідальності за зобов'язаннях своїх членів та створених Асоціацією господарських підрозділів. 8.4. Джерелами утворення власності Асоціації є - кошти і майно, передані в установленому порядку їх засновниками або державою; - внески членів Асоціації; - надходження від господарської діяльності, заснованих ними підприємств і організацій; - спонсорські та благодійні внески, пожертвування громадян; - інші джерела, не заборонені чинним законодавством. 8.5. Порядок використання матеріальних цінностей і коштів визначається керівними органами Асоціації. 8.6. Фінансова діяльність Асоціації здійснюється на основі бюджетів, які складаються на кожний календарний рік. 8.7. Члени Асоціації, які припинили членство в Асоціації або виключені з неї, не мають права на частку майна і коштів Асоціації. 8.8. Створені Асоціацією господарські підрозділи здійснюють оперативний і бухгалтерський облік своєї фінансово-господарської діяльності, у встановленому законом порядку подають статистичну звітність, вносять до бюджету України платежі у розмірах, визначених чинним законодавством. 9. Міжнародна діяльність 9.1. Асоціація має право здійснювати міжнародну діяльність відповідно до законодавства України і міжнародного законодавства. 9.2. Міжнародна діяльність Асоціації здійснюється у формах, що не суперечать законодавству України, нормам i принципам міжнародного права. 10. Заключні положення 10.1. Діяльність Асоціації може бути припинена у зв’язку з реорганізацією чи ліквідацією. Реорганізація проводиться за рішенням їх вищих керівних органів, ліквідація - шляхом саморозпуску або у випадках, передбачених чинним законодавством, за рішенням суду. Орган, який приймає рішення про ліквідацію (реорганізацію) створює ліквідаційну комісію, визначає правонаступників та порядок використання їх майна і коштів. При ліквідації Асоціації, майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів, використовується за рішенням Правління Асоціації. 10.2. Статут набуває чинності з моменту його затвердження загальними зборами Асоціації. 10.3. Зміни та доповнення до цього Статуту затверджуються Загальними зборами Асоціації У виняткових випадках, зміни і доповнення до Статуту, які не суперечать основним принципам Асоціації, може вносити Правління Асоціації.

127