AD FONTES by ukma journalist

No. O (пілотний)

ЩОМІСЯЧНИЙ ЧАСОПИС ПРО ІСТОРІЮ В РІЗНИХ ЇЇ ВИМІРАХ

AD FONTES ЖУРНАЛ ДЛЯ ТИХ, ХТО ЛЮБИТЬ ІСТОРІЮ

Л И С Т О П А Д

ТЕМА НОМЕРУ:

SEMPER FIDELIS Корпус морської піхоти США: 235 років на службі

0 1 0

ЗМІСТ ПОЛІТИКА Невіл ЧЕМБЕРЛЕН: під прицілом журналістів ст. 10

AD FONTES ВИНАХІД МІСЯЦЯ Колючий дріт, штат Іллінойс, США, 1872 рік ст. 24 2

ФОТОІСТОРІЯ Битва у долині річки Іа-Дранг, В’єтнам, 1965 рік cт. 19

ЗМІСТ АКТУАЛЬНО Історія без політиканства ст. 6

ІНТЕРВ’Ю Денис ЗАХАРОВ: “Україна переживає гуманітарну катастрофу” ст. 14 ТЕМА НОМЕРУ SEMPER FIDELIS Корпус Морської піхоти США: 235 років на службі ст. 20

РЕДАКТОРСЬКА КОЛОНКА Що таке історія? Мої дорогі читачі, я знаю, що кожен із вас відповість по-своєму. Але що б ви не відповіли, всіх вас можна умовно поділити на три групи: ті, хто любить і знає історію; ті, хто не любить її і не хоче знати; і ті, кому вона байдужа, ті, хто вивчав її тільки в школі – через примус. Журнал, який ви зараз читаєте, створений спеціально для… всіх трьох груп. Ви побачите, якою буває історія. Очевидно, ви дізнаєтесь щось зовсім нове, і, сподіваюсь, знайдете тут нові деталі вже добре відомих вам подій, чи раніше незнані подробиці з життя видатних персон.

Скептики! Я переконаю вас, що історія – зовсім не прерогатива занудних, односторонніх, консервативних людей. Тепер ви маєте можливість подивитись на історію з іншого боку. Ті з вас, хто вважають її наукою, зрозуміють, що це не зовсім так. Ті, хто при слові «історик» уявляють собі інтелігента, який цілими днями просиджує за документами в архіві… побачать дещо інше. Я покажу вам історію, якою ми її бачимо, і якою її можна побачити. Ви переконаєтесь, що її можна не тільки записати на папері чи розказати, а й сфотографувати, намалювати. З неї можна сміятися, читаючи анекдоти, її можна записати на камеру чи диктофон. Її можна шукати і не знайти - скільки б архівів і бібліотек ви не оббігали. І, звичайно, я покажу вам, що історія – це жива істота, яка відрізняється від інших живих організмів лише одним: вона ніколи не старіє. Як будь-де, життя тут триває своїм унікальним ходом. Не хочу багато обіцяти. Краще почитайте цей журнал. Читайте, цікавтесь і дізнавайтесь. А ще пам’ятайте: історія – не просто наука про минуле, це запорука майбутнього. Недарма її називають «учителькою життя». Щиро ваш, Іван ЖЕЖЕРА, головний редактор

У ЛИСТОПАДІ НАРОДИЛИСЯ СТРИГУН Федір Миколайович 1.11.1939, Томашівка, Україна

ЛОМБРОЗО Чезаре 6.11.1835, Верона, Італія Італійський лікар-психіатр, родоначальник антропологічної течії в кримінології.

ФІГУ Луїш Філіпе Мадейра 4.11.1972, Альмада, Португалія

КУРИЛЕНКО Ольга 14.11.1979, Бердянськ, Україна Актриса, фотомодель. Найвідоміша роль - “дівчина Бонда” в фільмі “Квант Милосердя” (2008).

МОРРІКОНЕ Енніо 10.11.1928, Рим, Італія

РОММЕЛЬ Ервін 15.11.1891, Гайденгайм, ФРН Німецький фельдмаршал, кавалер Залізного хреста І ступеня та прусського “Ордену за заслуги”. Командувач танкового корпусу “Африка”.

ЛІНДГРЕН Астрід Анна 14.11.1907, Віммербю, Швеція

КІНГ Ларрі 19.11.1933, Бруклін, Нью-Йорк Журналіст, популярний ведучий на радіо й ТБ. Його програма “Larry King Live” постійно транслюється в ефірі каналу CNN з 1957 року.

ФОСТЕР Джоді Крістіан 20.11.1962, Лос-Анджелес, США

КУСТУРІЦА Емір 24.11.1951, Сараєво, Боснія Музикант (No Smoking Orchestra), режисер (“Андеграунд”, “Чорна кішка, білий кіт”, “Арізонська мрія”, “Життя як чудо”).

Актор, народний артист України. Художній керівник Львівського національного драматичного театру ім. Заньковецької. За свою кар’єру зіграв понад 100 ролей.

Футболіст, півзахисник. Грав у лісабонському “Спортингу”, “Барселоні”, мадридському “Реалі” та міланському “Інтері”. Завершив кар’єру.

Музикант, композитор, диригент. Пише саундтреки до високобюджетних художніх фільмів (“Хороший, поганий, злий”, “Професіонал”, “Якось в Америці”). 25 лютого 2007 року отримав “Оскар” за “неперевершений внесок у музику й кіномистецтво”.

Письменниця, казкарка. “Мама” Пеппі-Довгопанчохи, Карлсона, Калле Блюмквіста, вона на 25 місці серед авторів, яких найчастіше перекладають. Нині у світі продано понад 145 млн примірників її книжок.

Актриса, двічі лауреатка “Оскара” за найкращу жіночу роль у фільмах “Звинувачені” (1988) та “Мовчання ягнят”. Має двох синів. Боїться змій.

АКТУАЛЬНО

Iсторія без політиканства

Бендерська Конституція 1710 року: що ми про неї знаємо? Анна Трегуб, Києво-Могилянська академія

Тетяна ТАЇРОВА-ЯКОВЛЄВА Доктор історичних наук, професор. Керівник Центру з вивчення історії України при кафедрі історії словянських і балканських країн Санкт-Петербурзького гуманітарного університету. Сфера наукових інтересів - історія України XVI-XVIII століть. Має орден Княгині Ольги ІІІ ступеня (нагороду вручав особисто Президент України В. Ющенко). За видання книги “Мазепа” у 2007 році дістала почесний титул “Берегиня українського козацтва”.

“Хто не пам’ятає власного минулого, приречений ще раз його пережити”, — писав Джордж Сантаяна. Українці вже давно звикли до того, що зі зміною влади в державі автоматично змінюється погляд на хід історії України, зокрема щодо ключових історичних постатей. Часто сфера історії стає ареною політичних та ідеологічних змагань або вигадок “дилетантів від науки”, що призводить до того, що пересічний українець має перекручену, недостовірну інформацію. Часом професійним історикам доводиться докладати величезних зусиль, щоб знову й знову підкріплювати авторитетність незаангажованої й якісної історії. Цього року виповнилося 300 років із часу написання унікального правового документа — Бендерської Конституції Пилипа Орлика. Минулий місяць для наукової спільноти пройшов під знаком міжнародної історичної конференції “Ad fontes” у Києво-Могилянській академії, що зібрала для обговорення Конституції провідних спеціалістів із України та Європи. “Договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною і козацтвом Війська Запорозького, який визначав права й обов’язки всіх членів Війська”, було укладено 1710 року. Це, як зазначив на конференції професор М. Козюбра, чи не перший на європейських теренах документ, що став відправною точкою для написання інших конституцій модерного часу, зокрема для польської “Конституції 3 травня” й конституції США. Оригінал Бендерської Конституції, написаний староукраїнською мовою, а також оригінальний, підтверджений диплом Карла ХІІ на обрання Пилипа Орлика гетьманом, були знайдені в Російському державному архіві давніх актів (РДАДА) у жовтні 2008 року відомою російською дослідницею із Санкт-Петербурзького університету, професором Тетяною ТаїровоюЯковлєвою.

АКТУАЛЬНО Тетяна Таїрова-Яковлєва — російський історик, яка, відкинувши різноманітні, насаджувані часом ідеологічні кліше та психологічні стереотипи, намагається показати історію Гетьманщини та ранньомодерної України в об’єктивному та неупередженому світлі. Робота цієї людини говорить сама за себе: це публікації архівних документів із фондів російських архівів, що належать до доби бароко на території України та Росії, низка наукових статей і монографій, присвячених епосі Мазепи й Орлика, Петра І і Карла ХІІ. Незабаром заплановано опублікувати повне видання документів з Батуринського архіву, а також опис документів Малоросійского приказу, які нині зберігаються в Російському державному архіві давніх актів (РДАДА). Перу дослідниці належить біографія гетьмана Івана Мазепи, що війшла до популярної й відомої на пострадянському просторі серії “Життя видатних людей», яка, за словами В. Щербака, була позитивно сприйнята істориками й громадськістю як одне з найбільш виважених науково-популярних видань із цієї тематики. Про стан сучасних досліджень петровсько-мазепинського часу, особистість і діяльність Пилипа Орлика, про історію без політиканства — у нашій розмові з Тетяною Таїровою-Яковлєвою. - Тетяно Геннадіївно, події й персоналії епохи першої половини XVIII століття, зокрема Іван Мазепа, Пилип Орлик та інші, викликають неоднозначну характеристику в науковому середовищі істориків України й Росії. Як російські вчені нині розглядають ці теми? - Нині в Росії є дві точки зору щодо гетьмана Івана Мазепи. Одна з них — традиційна: зрадник, негідник, «зрадник усіх і усього». На щастя, останнім часом з’явилася досить авторитетно представлена думка, що все було як мінімум не так просто. Саме навпаки, усе було дуже складно, суперечливо, і Полтавська битва 1708 року — це подія, до якої треба ставитися обережно, об’єктивно, і розглядати її в історичному контексті, не переносячи події 300річної давнини на сучасність. Така точка зору представлена багатьма відомими істориками на чолі з Євгеном Анісімовим — провідним у Росії фахівцем із доби Петра I. Крім того, є низка зважених і спокійних висловлювань, які самі по собі позначають дуже позитивну зміну в дискусіях щодо зазначеної теми, яка окреслилася останнім часом. - Донедавна Пилипа та Григорія Орликів у

ро-сійській історіографії часто називали “ворогами Російської імперії”. Чи змінився погляд російських істориків на ці персоналії? - Одразу ж хочу звернути увагу, що Пилипа Орлика російська історіографія фактично не розглядає. Так само, як у російській історіографії фактично немає праць, присвячених Прутському походу. Ці теми — білі плями в історії Росії, про які ніхто не пише, якими ніхто не займається, про які фактично мало хто знає. Наприклад, Конституція Пилипа Орлика — документ, практично невідомий у Росії, навіть серед істориків. - На нинішній конференції “Ad fontеs” у КиєвоМогилянській академії, присвяченій 300-річчю Конституції Пилипа Орлика, ви виступили з доповіддю, яка стосувалася взаємин Пилипа Орлика та церкви. Чим був викликаний ваш інтерес до цієї проблематики, адже гетьмана Орлика частіше досліджують у плані його політичної діяльності? - Це було пов’язано з тим, що я недавно написала науково-популярну книжку з дев’ятьма біографіями гетьманів — починаючи з давніх часів і до скасування гетьманату в Україні. Серед інших я розмістила там біографії Пилипа Орлика та Данила Апостола. При написанні цих життєписів мене дуже цікавило питання протиставлення цих двох людей — гетьмана в еміграції й гетьмана в Україні. Мені важливо було з’ясувати, хто з них був позитивною фігурою, хто — негативною, чи обидві постаті були суперечливими. Одним із чисто людських аспектів, які мене зацікавили в Орлику, був досить суперечливий момент — його ставлення до церкви, релігії, а також ті складні перипетії, які він пройшов на шляху від православного віруючого до віруючого, близького за переконаннями до уніатської церкви, і навіть виступаючого за союз із Папою Римським. Якби в той час цей факт став відомий у широких колах козацтва Гетьманщини, це б зустріли однозначно негативно. Ось тому питання щодо діяльності Орлика мене дуже зацікавило, крім того, мені хотілося висловити свої сумніви й думки із цього приводу. - Якими термінами, на ваш погляд, можна описати взаємини церкви й українського козацтва за часів Орлика? Про які особливості ми можемо говорити? - Я доходжу такої думки, що формування української національної ідентичності наприкінці XVI — на початку XVII століть було якнайтісніше пов’язане із православною церквою й боротьбою за збереження цієї церкви в Україні. Мені здається, що це був головний сполучний момент: православ’я й козацтво — це дві точки опори, які, власне, і створили модерну ідентичність України. Гетьмани

ГЕТЬМАНИ ІВАН МАЗЕПА ТА ПИЛИП ОРЛИК (ПОРТРЕТИ ХVІІІ ст.) ДЛЯ ТЕТЯНИ ТАЇРОВОЇЯКОВЛЄВОЇ — НЕ ІКОНИ, А ЖИВІ ЛЮДИ З КОНКРЕТНИМИ ЛЮДСЬКИМИ РИСАМИ

АКТУАЛЬНО відігравали дуже велику роль у православ’ї. Так склалося фактично із часів Петра Сагайдачного, який відновив структуру православної церкви в Україні. Кінець XVII — початок XVIII століть, власне, доба Мазепи, характеризується найтіснішим співробітництвом між гетьманами і православною церквою. З одного боку, гетьман дуже енергійно підтримував церкву, інвестував великі гроші, а з іншого — церква всіляко підтримувала українське гетьманство й ідею державності, яку уособлював Мазепа. Це був тісний і близький союз, втілений у всіх досягненнях українського бароко в різних сферах його прояву. - Говорячи про Пилипа Орлика як про політичного діяча, складається дивне враження, що на тлі Івана Мазепи цей діяч губиться, затьмарюється своїм історичним попередником. Отже, гетьман Орлик — це “діадох” Мазепи, чи самостійний гравець на політичній арені Європи XVIII століття? - Якщо порівнювати з Мазепою, у нас є набагато менше джерел по Орлику. По Івану Мазепі в нас є колосальний комплекс документів, більша частина з яких ще не освоєна істориками і не порівняна з документальною спадщиною інших гетьманів України. Я вважаю, що порівнювати Мазепу й Орлика складно, бо Мазепа — це людина, яка 20 років реально управляла Україною. Це роки дуже великих досягнень для України — і в економіці, і в політиці, і в культурі, і у військовій

сфері. Попри трагічний кінець Мазепи, вся його історія — це шлях величезних успіхів у різних сферах діяльності. Щодо Орлика, то ми говоримо про людину, яка Україною, у принципі, ніколи не управляла. Він був гетьманом де-юре, а не де-факто. Він після свого обрання гетьманом практично лише одного разу був на Правобережжі. Деякі успіхи в нього були, його зустрічали досить добре, але все одно справа ніколи не доходила до реального управління територією. Власне, як “правитель країни” Орлик розглядатися не може. Можемо говорити лише про людину, яка, по-перше, була близькою до Мазепи, входила до його оточення, і, по-друге, згідно з висловленою на конференції концепцією, сформувала модерне ставлення Європи до України. Безумовно, його величезна енергія, створення всіляких європейських коаліцій, спрямованих проти Російської імперії, його праця з презентації України, запорізького козацтва перед основними європейськими дворами зробили цю постать, а також Україну в цілому, відомою, популярною в Європі значно більшою мірою, ніж вона була до нього. Мені здається, що персона Орлика в цьому плані дуже цікава. Я думаю, що Вольтер не написав би про Мазепу, якби він не був знайомий зі спадщиною Пилипа Орлика, збереженою його сином Григорієм. Те, що Орлики стали такими відомими у Франції, зумовило той інтерес до України, котрий починається з Вольтера та його “Історії Карла ХII”, і триває через Байрона й

Пушкіна. - У колах істориків існує думка: те, що Мазепа думав, Орлик втілював. Чи можна говорити про останнього як фігуру самостійну, як діячановатора? - Безумовно, Пилип Орлик був новатором. Гетьманові Мазепі не спадалонадумкустворення європейських коаліцій. Мазепа до останнього моменту був прихильником збереження союзу з Петром I, з Росією. Він був більш консервативним, ніж Орлик, представляв інше покоління, розумів складності союзу з такими європейськими державами, як Річ Посполита або Швеція. В Орлика ж не було виходу, і йому доводилося шукати європейські комбінації. - Створення Бендерської Конституції 1710 року, 300-річчя якої відзначається цього року, — це теж плід новаторства й політичного генія Орлика? - Існували документи, які стали основою, від якої відштовхувався той самий Орлик при створенні своєї Конституції. Такими документами, на мій погляд, були й Гадяцький договір, що закладав ідею державності України, й знаменитий “Універсал” Івана Виговського до європейських держав. Сама ідея апелювати до європейських країн була закладена вже

АКТУАЛЬНО за гетьмана Виговського. Інша справа, що, будучи людиною дуже добре (за європейськими мірками) освіченою, Орлик пішов уперед, внісши до свого документа певні нововведення — ідеї розподілу трьох гілок влади, парламентаризм тощо. У цьому плані можна говорити, що Конституція Пилипа Орлика закладала той основний комплекс ідей, які увійшли в багато європейських конституцій. - Ви згадували, що текст Бендерської Конституції — це практично невідомий для російських істориків документ. Чим, на ваш погляд, викликана така ситуація? Чи пов’язано це з неактуальністю теми барокової історії в Росії, чи потрібно говорити про щось інше? - У Росії взагалі дуже погано знають твори українського бароко. Це стара радянська традиція, яку непросто зламати. Ну, а Пилип Орлик довгі роки був забороненою темою. - Серед українських істориків певний час існувало твердження про те, що Конституцію Пилипа Орлика можна називати першою європейською конституцією. Яка нинішня позиція російських істориків, зокрема, ваша, з цього приводу? - Я особисто вважаю, що в цьому документі було декларовано багато ідей, які потім знайшли відображення в польській та американській конституціях. Автори були людьми освіченими, талановитими, вони замислювалися про високі матерії та вміли формулювати свої думки. - Чи можна сьогодні, на вашу думку, говорити про активізацію й спрощення процесу передачі архівних матеріалів, які стосуються історії козацтва, з російських архівів в українські? З погляду роботи в архівах РФ ніяких обмежень немає. Просто там дуже складна, століттями заплутана структура, і без відповідної підготовки розібратися неможливо. До того ж, треба знати палеографію й т. ін. Чесно кажучи, дуже мало моїх українських колег буває в російських архівах. - Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід роботи з архівними документами, що належать до “орликіани”. Чи важко зараз дослідникам із Росії та зарубіжжя (наприклад України) отримати доступ до потрібних матеріалів петровського й пізнішого часів? З якими труднощами довелося зіштовхнутися вам особисто? - Все дуже просто: за 25 років регулярної роботи в архівах потроху починаєш орієнтуватися. Також велике значення мають особисті контакти з архівістами, які можуть щось підказати, вказати напрямок пошуку. Адже, приміром, Російський державний архів давніх актів (РДАДА) — це мільйони (!) документів. Не всі з них описані,

до того ж описи недостатньо повні. Загалом, все просто — роки роботи плюс везіння. Ну, й талант, напевно. - В Україні вас знають як російського історика, який робить усе можливе, щоб подолати стереотипи щодо історичного минулого України й Росії. Чи знайшлося нині в РФ історичне виправдання “зрадникам” і “ворогам” Російської імперії, зокрема Пилипу Орлику та його синові Григорію? - Особисто в мене ставлення до Пилипа Орлика неоднозначне. Не тому, що він “зрадник”. Я не беруся вирішувати, що вірно — емігрувати й боротися за кордоном чи залишитися й жити в найважчих умовах. У Росії це було дилемою білої гвардії. Наприклад, мій дід залишився, а його рідний брат емігрував до Парижа. - 26—27 квітня цього року в Астані пройшов Перший з’їзд учителів і працівників системи освіти країнучасниць СНД, на якому обговорювався проект спільного підручника історії для країн, які входять до цього об’єднання. На вашу думку, чи потрібен такий підручник, і чи буде на його сторінках місце гетьману Орликові та його Конституції? - Думаю, спільний підручник — це утопія. Він вийде надто поверховим. Навіть “Історія України” або “Історія Росії” — надто вузькі. Адже в них немає ні історії Криму, ні історії Татарстану, ні історії Великого Новгорода... - У нашій розмові ви згадували про свою останню книжку, присвячену біографічним портретам гетьманів. Чи йдеться про українські історичні персоналії або ж про когось іншого? Як скоро ви презентуєте це видання в Україні? - Книжку очікую буквально днями. Там дев’ять біографій гетьманів від Петра Сагайдачного до Кирила Розумовського. Є там і біографія мого улюбленого Івана Богуна, з якого почалося моє захоплення історією України. - Поділіться, будь ласка, вашими враженнями від міжнародної конференції “Ad fontеs” у КиєвоМогилянській академії, присвяченій особистості й діяльності Пилипа Орлика. Чи є надія, що ця подія в науковому житті України та сусідніх країн матиме свій резонанс, увіллє нові сили у вивчення історичного та культурного контекстів доби бароко? - Звісно, ця конференція зробить свій внесок. Адже такі ювілеї бувають нечасто, і видання, їм присвячені, привертають увагу. Конференція зібрала визнаних корифеїв історичної науки, дискусія була суто діловою, без політиканства й фантазій. Особисто для мене вона дуже багато дала.

ПОЛІТИКА

Невіл ЧЕМБЕРЛЕН: миротворець під прицілом журналістів

Історія ХХ століття сповнена драматичних подій – світових економічних криз, воєн, дипломатичних перипетій, культурних революцій та багато чого іншого. І сказати щось нове про видатну постать чи подію в новітній історії Європи стає дедалі важче. Однак є й ті, хто переживає щось схоже на “друге дихання”, коли їх діяльність переосмислюють, коли повертають їх із забуття і знову, як колись, хвалять і критикують. Так буває з окремими історичними постатями, яких історики за громаддям різних міфів і пліток просто “гублять”. Можна сказати, що наш герой – саме з таких: фігура водночас добре знана, а разом із тим мало кому відома. Артур Невіл Чемберлен був міністром охорони здоров’я в уряді Стенлі Болдуїна (1924-1937 рр.) і прем’єр-міністром Великобританії (1937-1940 рр.). Це практично все, що про нього знає більшість (можливо, одиниці знають більше). По суті, навіть через 70 років по своїй смерті він залишається persona incognita навіть для прискіпливого й

допитливого історика. Не кажучи вже про тих, хто спеціально не цікавиться ні англійською політикою, ні міжнародними відносинами, ні історією як такою. На жаль, зараз українські вчені, зокрема, історики дипломатії, приділяють замало уваги Чемберлену. Здебільшого їх цікавить політична діяльність, а не, скажімо, характер чи шкільні роки. І це не має нас дивувати, адже науковець не змалює історичну особу так, як би це зробив журналіст. Тому зараз ми спробуємо поглянути на Невіла Чемберлена очима англійських “акул пера” – маємо зручну нагоду скоригувати свою точку зору на цю постать і зробити певні висновки щодо її образу в науці й публіцистиці. В нашому розпорядженні зовсім невелика кількість матеріалу, і на ній не вдасться закрити тему Чемберлена як непересічної особистості. Однак наше завдання – критично проаналізувати наявний матеріал і сформулювати висновок щодо ролі та місця однієї з ключових фігур в міжнародній політиці Європи напередодні другої Світової війни. Що стосується біографічних відомостей, то ми бачимо, що Невілу Чемберлену ще з дитинства було гарантоване місце в політикумі. Він народився 18 березня 1869 року в Бірмінгемі, у родині Джозефа Чемберлена та Гаррієт Генрік. Батьки були вихідцями з середньої аристократії. Станом на 1923 рік Невіл, медик за освітою, уже був у лавах Консервативної партії і обіймав посаду канцлера королівської скарбниці. Коли ж торі перемогли на парламентських виборах 1924 року, Чемберлен отримав портфель міністра охорони здоров’я. Він очолював це відомство до відставки тодішнього лідера торі, Стенлі Болдуїна. 1937 року король Георг VI в урочистій обстановці призначив Чемберлена прем’єрміністром і першим лордом (фактичним керівником) королівської скарбниці. Місцевий журналіст, очевидець тих подій, у своїй статті до “Таймс” звернув увагу, що “процес інавгурації нового прем’єра відбувся відразу, щойно автомобіль колишнього зник за поворотом на Даунінг-стріт, 10”. Наступним, переломним, моментом у кар’єрі Чемберлена став 1938 рік і Мюнхенська конференція. Відтоді про нього не просто часто писали в газетах, а почали творити міфи довкола його особи. До того ж, міфи ці часом були діаметрально протилежними. Якщо в своїй “рідній”, британській пресі Невіл Чемберлен у 1938 році дістав шанобливий ярлик “The Peace-

ПОЛІТИКА maker” (“Миротворець”), то в радянських підручниках брежнєвського зразка (про сталінські часи краще промовчимо) він – зрадник, який дбає лише про буржуазні інтереси своєї держави, винуватець печальних підсумків Мюнхенської змови, який потакав Гітлеру, коли вирішувалася доля Чехословаччини. Насправді дискусія довкола цих міфів та їхнього походження досі триває, хоча й вельми пасивно. Треба визнати, що ми маємо справу більш ніж зі звичайними міфами, залишеними нам минулим, і це ще одна темна, прихована від нас грань у біографії Невіла Чемберлена. Тепер окреслимо хронологічні рамки нашого невеличкого аналізу. Всі статті, опрацьовані нами в процесі написання роботи, зберігаються в електронному архіві газети “Times” (Лондон). Вони, в кількості 18 одиниць, опубліковані в 1923-1940 роках (включно). Тут варто зупинитись докладніше і придивитись до однієї досить цікавої подробиці, а саме періодичності виходу друком усіх цих статей. Варто поцікавитись, коли найчастіше виходили матеріали, присвячені діяльності Чемберлена, і коли між цими умовними періодами активності наставало затишшя. Якщо, наприклад, перша згадка про Чемберлена датується одним із перших (уже архівованих) номерів – 3 вересня 1923 року, то наступна знайдена нами стаття, де йдеться про Чемберлена, вийшла друком у “Таймс” лише через чотирнадцять місяців. До 1926 року статті про діяльність Чемберлена та короткі біографічні відомості виходять в середньому раз або двічі на рік. Далі настає тривала перерва – аж до 1931 року. Непросто сказати, в чому причина; ймовірно, частина матеріалів, що їх ми шукали, не збереглися, або ж архів видання якимось чином постраждав під час цього інтервалу п’ятирічної тривалості, що теж могло призвести до втрати даних. Та це ще не все: майже зразу, того ж таки 1931 року, знову настала тривала перерва

між виходом публікацій про Чемберлена – і знову на п’ять років. Тільки в 1936 році почалася безперервна серія матеріалів, присвячених особі прем’єра, яку обірвала тільки смерть головного героя 9 листопада 1940 року. За яких обставин газета “Таймс” уперше звернулася до особи Невіла Чемберлена? І хотілось би з’ясувати, що надалі спонукало репортерів робити матеріал, який би стосувався професійної діяльності, біографічних подробиць чи особистих характеристик політика. Уперше про Чемберлена згадано в контексті здобуття ним посади канцлера королівської скарбниці. У статті від 3 вересня 1923 року натрапляємо на скупу біографічну довідку, згідно з якою Артур Невіл Чемберлен є двоюрідним братом Остіна Чемберлена – фігури, яка тоді була набагато активнішою в британській політиці. Фактично, це була друга людина після прем’єр-міністра. Цікаво, що в цій і наступній за хронологією статтях про обох братів згадано як активних учасників боротьби за владу після перемоги Консервативної партії та втрати місць іншими партіями. Журналісти тоді прозоро натякали на успішне продовження кар’єри Остіна Чемберлена, а от його брата поки що оминали увагою. Він на той

час іще не заявив про себе і не займав жодної значущої посади (якщо й займав, то можна припустити, що “Таймс” із якихось невідомих причин це замовчувала; але факт залишається фактом – ми не маємо відомостей про будь-яку професійну діяльність Невіла Чемберлена в міністерствах уряду Великобританії до листопада 1924 року, коли, за повідомленням “Таймс”, Стенлі Болдуїн сформував новий уряд, у якому Остін Чемберлен отримав портфель міністра закордонних справ, а Невіл – міністра охорони здоров’я). У 1925-26 роках Невіл Чемберлен дедалі більше привертає увагу преси, і то не стільки конкретними заходами на посту міністра охорони здоров’я, скільки своїми виступами. Одного разу, як зафіксувала “Таймс”, він навів сумну статистику про високу смертність англійців від раку, і довго переконував читачів у тому, що це можливо і необхідно виправляти. “Туберкульоз теж колись вважався невиліковним, тепер це одна з тих хвороб, які найлегше вилікувати”, – заявляв Чемберлен. 1931 рік – час, який ознаменував кінець першого періоду “затишшя”, і час, коли спостерігаємо зміну ставлення до Чемберлена в пресі. На відміну від попередніх років, про політика починають писати як про перспективного. Його називають одним із найближчих і найперспективніших послідовників Болдуїна, “консерватором №2”. Він знову отримує посаду канцлера королівської скарбниці, як вісім років тому. Остін Чемберлен і Вінстон Черчиль втрачають свої позиції, і то не стільки в політичному середовищі, скільки в газетах. Про Черчилля, зокрема, пишуть, що “протягом тижня його прізвище навіть не згадувалося в газетах”. 1936 року настає третя хвиля популярності Чемберлена. Уже саме йому, Невілу,

AF а не Остіну Чемберлену (як було раніше), пророкують місце прем’єр-міністра Великобританії. Прогнози журналістів щодо прийдешньої зміни прем’єра небезпідставні. Річ у тім, що на той час Болдуїну вже було 69 років, час було йти на пенсію. Що він, власне, і зробив. 1937 року в “Таймс” вийшла друком велика стаття, присвячена урочистій відставці Болдуїна і не менш урочистій церемонії інавгурації та вступу Чемберлена на пост прем’єрміністра Великобританії.Новоспечений прем’єр отримує благословення короля Георга VI, оселяється в будинку на Даунінгстріт, 10, і формує свій уряд. 1938 – рік дуже важливий у кар’єрі Чемберлена. Мюнхенська міжнародна конференція викликала бурхливу реакцію преси в усій Європі, і одну з найбурхливіших – у Британії. Цікаво було би порівняти, що ж діялося в інших газетах із цього приводу. Однак, на превеликий жаль, це не входить до наших завдань, та й джерельна база свідомо обмежується одним виданням, що виключає можливість докладного порівняльного аналізу. Тому ми змушені залишити це завдання для майбутніх досліджень. А що стосується позиції дописувачів “Таймс” щодо Мюнхенської конференції, то вони (дописувачі) в одній статті буквально двома словами обговорюють побоювання Чемберлена за Британію, яку можуть втягнути у війну міжнародного масштабу. Англійські репортери усвідомлювали невідворотність війни; дехто розділяв побоювання прем’єр-міністра. В іншій же статті журналісти з подивом констатували, що навіть суттєві прояви економічної кризи в Британії та неприхована агресія Гітлера в Чехословаччині не завадили Чемберлену…поїхати в Шотландію на риболовлю разом із королем. Наступного, 1939, року повідомлення про Чемберлена

ПОЛІТИКА на шпальтах “Таймс” стосувалися здебільшого внутрішньої політики, нових облич в уряді прем’єр-міністра (окрему публікацію присвячено призначенню Вінстона Черчилля керівником Адміралтейства). Однак репортери не могли не помітити різкого погіршення стану здоров’я Чемберлена.

“Без Чемберлена та його міністрів Британія повернулася обличчям до своєї долі” The Great Change // Times, 11 вересня 1939 року Він, незважаючи на немолодий вік (йому на той час було вже за 60), активно приймав участь у державних справах, усіма силами намагався не випускати з рук борозни правління державою. Автор однієї з тогочасних статей загадково зауважує: “Fortunately, the old do not need so much sleep”… Проте Чемберлен, хай і був колись міністром охорони здоров’я, не зміг уберегти себе від постійних переживань, стресів, і від того швидко зламався. 1940 року вся Британія напружується в страшному очікуванні нападу Гітлера. Коли ж літаки Люфтваффе завдали удару по Ла-Маншу і південних районах Британії, настала реакція – терміново скликали засідання парламенту, на якому винесено блискавичне рішення про відставку уряду Чемберлена, який не справлявся зі своїми обов’язками. Як і прогнозували всюдисущі журналісти “Таймс”, уряд не витримав покладеної на нього відповідальності, та й сам Чемберлен уже нічого не міг удіяти. Однак, як зауважували репортери, “без Чемберлена та його міністрів Британія повернулась обличчям до своєї долі”. І вирішував її уже не Чемберлен, який, до слова, після рішення парламенту про відставку його уряду вийшов із залу засідання з широкою усмішкою на обличчі…

Політична поразка Чемберлена остаточно підірвала його здоров’я, і 18 листопада 1940 року світ сколихнула звістка про смерть колишнього прем’єра. Його шанували й недолюблювали. Його підтримували і плювали в спину. Репортери протягом майже 20 років губилися в здогадах про його майбутнє, порівнювали його з Кромвелем і лордом Пальмерстоном. Так Артур Невіл Чемберлен посів своє місце на сторінках новітньої історії Європи, а якщо й не посів, то колись його роль таки осмислять належним чином. Коли це нарешті станеться, велика заслуга в цьому належатиме англійським журналістам газети “Таймс”…

РЕКЛАМА Найновіше надходження до історичної бібліотеки книгарні “Є”!

Запитуйте в книгарні “Є”!!! http://book-ye.com.ua/

ІНТЕРВ’Ю

Денис ЗАХАРОВ: “Україна переживає гуманітарну катастрофу” Денис Захаров – аспірант Київського національного університету ім. Т. Шевченка (кафедра давньої та нової історії України). Історик за фахом, молодий і енергійний, він вирішив не обмежувати себе і той багаж знань, який має. Денис - автор публікацій на історичну тематику в ряді видань (газета “День”, журнал “Соціальна політика: проблеми, коментарі, відповіді”). Таким чином, він поєднує історію (як фах) і журналістику (як хобі, інтерес, захоплення – оберіть самі). Денисе, розкажи для початку, звідки в тебе взявся той інтерес до історії? В якому віці і як це все почалося? Це був кінець третього класу, і перша книжка, яку я прочитав – саме історична, хоча й далеко не наукова, книжка, таке собі “читання для родини”. Це була якась адаптована версія “Української історії” Дорошенка. Я почав її читати. Звісно, мої уявлення про історію тоді були переважно такими: якісь там козачки, гетьмани… Мені вже тоді цей період подобався, і я тоді відразу цим захопився, бо як же – “Богдан Хмельницький, oh yes!”. І звідти все й почалось. У пятому класі вже продовжував читати – в міру того, як мені батьки підказували. І тоді я перейшов в іншу школу, і побачив, що серед однокласників в цьому моєму захопленні мене ніхто не розумів, не підтримував. Так що саме той вік, коли в мене зявився інтерес до історії – це 10 років, тобто третій клас і перехід до пятого. А як ти взагалі вчився у школі – були інші улюблені предмети? Які в тебе найяскравіші спогади про школу? Якщо спробувати обєктивно оцінити – ну... вчився добре. Хоча ніколи відмінником не був, з математикою в мене завжди було жахливо. Фізика, хімія – трошки краще. Проте ні математичні науки, ні природничий цикл мені ніколи не давались легко. Любив мови, літературу – і зарубіжну, і українську (навіть не знаю, що більше). Ну, історія – поза конкурсом, зрозуміло. Географію дуже любив, тому що в нас була просто класна вчителька – Остапець Марія Григорівна. Вона вміла дійсно зацікавити нас своїм предметом, причому абсолютно всіх – і навіть

тих, хто на уроках сидів і журнальчики читав. Коли вона нам щось розповідала, то ніколи не штампувала і не вбивала матеріал нам у голови. Вона обовязково знаходила якісь цікаві факти, щось таке нестандартне. Навіть учні, які відверто “відставали”, у неї на уроках відразу наче змінювалися. А загалом упродовж свого шкільного життя я змінив три школи і два класи. І, чесно кажучи, жоден з цих класів не був особливо дружний, там не було якогось справді міцного колективу. Звичайно, була своя група однодумців, з якими ти постійно сплкуєшся... А так – ну, бачились щодня на уроках, перекинулись парою слів, “привіт-бувай” і все. Іще був цікавий момент шікльного життя – класні керівники. З пятого до девятого класу у мене був дуже своєрідний класний керівник. Фізик, Йосип Йосипович. Ми його називали “йо-йо” (сміється). Загалом веселий такий чоловік був. Він теж пробував нас переконати, зацікавити фізикою – у міру своїх можливостей. І я йому за це дуже вдячний. Хоча, звичайно, не все з того, що він намагався вбити нам в голови, туди справді пройшло. Згадай свого учителя історії. Яким ти його памятаєш? Як у вас складалися взаємини і в чому це проявлялося? Як по-твоєму, ти дійсно чогось у нього навчився? І чого саме? У мене було двоє вчителів історії – в пятому й шостому класі був Дмитро Анатолійович Махиня. За фахом він був зовсім не істориком, і паралельно з історією викладав у нас малювання. Не знаю, чому і як так сталося,

ІНТЕРВ’Ю але йому довелося працювати істориком. Що можу сказати – він старався підтримувати цей мій інтерес до історії. Він розумів, що на наших уроках історією цікавився лише я і ще пара чоловік, які, проте, не стільки цікавились самим матеріалом, а просто вчилися й зубрили. Він підказав мені кілька книжок, які було б варто прочитати. Якраз тоді в мене був період такого собі романтичного захоплення козаччиною, який тривав три-чотири роки – класу до восьмого, здається. А справді серйозно вникати в історію я почав аж у девятому класі. Ще з сьомого класу і аж до кінця школи в мене була вчителька історії – Любов Миколаївна Іщенко, дуже розумна, мудра жінка. Вона вже довго працювала педагогом – років уже 40.

З п’ятого до дев’ятого класу в мене був дуже своєрідний класний керівник. Ми його називали “Йо-Йо” Мені запамяталось і дуже сподобалося: вона ніколи не викладала нам історію України з “ура-патріотичним” запалом. З іншого боку, вона й не чорнила того, що в нас було до 1991 року (а зараз це, в принципі, поширена тенденція). Напевно, в деяких питаннях вона залишилась на, так би мовити, застарілих позиціях, на “старих методологічних основах”. І в цих питаннях у нас із нею іноді були справді гарячі диспути. Вона ніколи не намагалася схилити мене на свій бік, переконати у своїй правоті – навпаки, казала “це класно, що ти маєш свою думку, ти молодець”. І, дійсно, я їй безмежно вдячний за те, що вона підтримала це моє бажання відстоювати сою позицію.

спеціальність. Чому саме історія? Я вже казав, що обрав собі фах досить пізно – вже наприкінці школи. Напевно, я якось гіпертрофовано уявляв собі свою місію. Я вважав, що будучи істориком, зможу донести до народу історичну правду. Це була мрія, і я старався йти за нею. Потім вона почала видозмінюватися, переосмислюватися. Я зрозумів, що не піду ні на математику, ні на кібернетику – аж ніяк не в точні науки. Особливого літературного таланту я не відчував, тому й на літературу не пішов. Ну, хоча писав якісь там дитячі оповідання. Але то були спроби, не більше. А тепер розкажи про родину. Почнемо з батьків – хто вони за професією? Як вони сприйняли твій інтерес до історії, виходячи зі свого досвіду – зі свого “контексту”, якщо так можна сказати? Чи впливали вони на твій вибір – можливо, вони хотіли бачити тебе не істориком, а кимось іншим?

Батьки не заперечували проти мого захоплення історією – ні мама, ні тато. Мама в мене за професією бібліотекар – все життя серед книжок. Та й удома в нас величенька така бібліотека. Так от, мама мене підтримувала в моєму інтересі, хоча, звичайно, розуміла, що в наших сьогоднішніх реаліях, насамперед у фінансовому плані – перспектив це дає небагато. Це м’яко кажучи. Ну, а батько так само підтримував моє спрямування – але не тільки до історії, а до наук гуманітарного циклу взагалі. За професією він журналіст, і, ще коли я закінчував школу, він мені пропонував – мовляв, Отже, саме в цей період може, б ти якось спробував ти остаточно вибрав історію як свої сили. Але я на той момент

іще ніяк не міг уявити себе в журналістиці, все це було для мене таким далеким... Я так розумію, що зараз ти передумав, переосмислив своє ставлення до журналістики. Тим багатший, тим цікавіший є твій досвід. Але не забігатимемо наперед: зараз розкажи краще про університет і весь цей період твого життя. Які в тебе лишилися спогади з того часу, що ти нового для себе здобув? Як ти себе почував у тих стінах – чи добре працювалося, чи ніхто не заважав? Можливо, ти відчував до себе чиєсь упереджене ставлення? Ну, якщо копнути ad fontes нашого навчання, аж на перший курс – то спочатку я взагалі був, як кажуть, “не в темі”. Не розумів, що я, хто я... Але невдовзі освоївся. Найяскравіші спогади повязані з нашими викладачами – величинами історичної науки. Я мав честь учитися в них, спілкуватися з ними. Взагалі я сам уже з другого курсу спеціалізувався по кафедрі давньої і нової історії України, де в нас викладають імениті фахівці: Василь Іринархович Ульяновський, Володимир Іванович Сергійчук, Олексій Григорович Сокирко (до речі, досить відомий в могилянських колах). Кафедра і її викладачі мені дуже подобались – за вільну атмосферу. Річ у тім, що наша загальнофакультетна атмосфера була – може, я трохи перебільшую, але вона була занадто консервативною. Могилянка в цьому плані мені завжди імпонувала, і в мене є це стійке враження, коли я спілкуюсь із могилянськими студентами: я відчуваю, що так і є. Тобто, можливо, це й був такий негативний момент мого університетського життя. Не можу згадати, щоб хтось із моїх викладачів ставився упереджено саме до мене. Звісно, такі випадки були, і були на-

ІНТЕРВ’Ю

віть у моїй групі. Просто мені в цьому розумінні пощастило. Окей, продовжимо тему родини. Чи тему історії? Чи, краще сказати – історії в родині? Бо, наскільки я знаю, твій дідусь – професійний історик. Розкажи, як, коли, звідки ти вперше дізнався, що він займається цією наукою? Чи вплинуло це на твій вибір спеціальності? Все почалося з дідусевої бібліотеки. Я навіть памятаю одну книжку з тої бібліотеки – я сів і справді серйозно нею зачитався. Ще не знаючи ніяких тонкощців науки, так би мовити, я не рився і не копався у бібліотеці, але ту книжку добре памятаю. Книжка була про Володимира Антоновича. Те, що дідусь історик, я дізнався – краще сказати, усвідомив – іще досить рано (якраз у той період, десь третій-пятий клас). Не можу сказати, щоб дідусь якось кардинально впливав на вибір мого фаху, бо, на жаль, помер він досить рано – я був іще в пятому класі. Тому він не міг допомагати чи що-небудь підказувати мені в моїй роботі, в моїх дослідженнях. Але, навіть не зважаючи на це, ми мали окремі розмови – на тому рівні, на якому могли їх мати: не те щоб про окремі якісь явища, про Переяславську раду чи щось таке. Але ці дитячі суперечки з дідусем памятаю. Згадую, що мені тоді дуже подобався диктатор ЗУНР Євген Петрушевич. Не знаю, чому так, але памятаю, що подобався. І я любив поговорити з дідусем про те, що там писав про Петрушевича Дорошенко. Ну, і Богдан Хмельницький: про нього я ще більше говорив, ніж про Петрушевича.

До 1991 року однією з найголовніших проблем української науки була відсутність доступу до західних ресурсів Скажи, коли ти оглядаєшся назад, на свої перші кроки в історії і на ці ваші розмови – коли ти читаєш його праці, чи користуєшся тим досвідом, тим багажем знань, які лишив по собі твій дідусь? Іще цікавіше – в чому ви, як двоє істориків-фахівців, згодні, а в чому би посперечалися? Є багато речей, з якими я згоден, а з чимось погодитись не можу. Взагалі, на більшу частину його спадщини (а це, згідно опублікованого списку, понад 1000 праць!) наклала відбиток епоха. Дідусь писав переважно в 50-60-х роках. Звичайно, в 90-х він повністю змінив свої методологічні засади і пріоритети; він почав діалог із нашими діаспорними істориками, і зумів із ними частково порозумітися

– принаймні з Іваном Лисяком-Рудницьким він багато в чому погоджувався. Я точно можу сказати, в чому найбільше підтримую свого дідуся як історика. В своїй передмові до опублікованого списку праць він пише, що кожен дослідник, який читатиме ці праці і критично їх аналізуватиме, зобовязаний памятати про епоху, коли ці тексти писалися, і, таким чином, не повинен судити строго. Тут я з ним повністю згоден. Якщо абстрагуватись від ваших кревних звязків, ти можеш оцінити роль Віталія Сарбея в історіографії? Як фахівець, я можу сказати, що і в радянській, і вже в українській історіографії він відіграв досить велику роль. І це не лише тому, що він лишив таку велику спадщину. Він був ученим, творцем, я б сказав – організатором науки. Річ у тім, що він понад 20 років очолював відділ в академічному інституті, який координував діяльність різних установ, окремих університетських учених з різних міст України – словом, роботу фахівців і установ, які займались історією України XVIII-початку ХХ століття. Шкода, що про цей аспект його діяльності так рідко згадують. Принаймні не так часто, як би належало. Хто з сучасних українських істориків тобі імпонує найбільше? Цей список міг би бути дуже великим, але я виділю лише кількох. Якщо говорити про потенціал і насправді енциклопедичні знання, то це для мене – професор Василь Іринархович Ульяновський, про якого я вже розповідав. Серед інших університетських учених мені цікавий Ярослав Грицак, професор Львівського університету. А якщо згадати академічний інститут, де я нині на аспірантурі, то я б назвав Ірину Іванівну Колісник. Це людина, яка стоїть на прогресивних сучасних позиціях, насамперед в плані методології. Вона – так само, як і решта названих мною істориків – стежить за всіма тенденціями розвитку історичної науки, і використовує в своїй роботі різні цікаві новинки. Це, як на мене, дуже важливо: до 1991 року однією з найголовніших вад української науки була відсутність доступу до західних ресурсів. Не було можливостей дискутувати з західними істориками, оскільки це фактично була не дискусія, а заочна перепалка. На жаль, навіть сьогодні багато наших істориків зі старшого покоління залишаються в такому умовному „коконі”, і мені здається, що вони просто не можуть вилізти з нього і прийняти, ширше використовувати той масив знання, який пропонує світова історична наука.

ІНТЕРВ’Ю Треба старатися йти в ногу з часом. Було б непогано. Раз ми заглибились у тонкощі фаху історика, то розкажи, як ти сформулював свою дослідницьку тему. Як взагалі вона зявилася, що тебе надихнуло працювати саме над нею? Моя тема – діяльність благодійних організацій на окупованій території України в роки другої Світової війни. Можна сказати, що вона досі на стадії формулювання, бо поки що Вчена рада її не затвердила (це буде в січні). Можливо, невдовзі я уточною географічні рамки і, таким чином, вивчатиму діяльність благодійних організацій на території колишнього рейхскомісаріату „Україна”. В українській історографії ця тема донині практично не розроблялася. Немає жодної монографії. Є кілька журнальних публікацій, але вони всі – закордонні, у нас же нічого такого немає. Якщо казати про перспективність моєї теми, то тут є такий цікавий момент. Серед благодійних організацій особливо вирізняється Товариство Червоного Хреста, яке діяло в Україні того періоду. Два роки тому в Німеччині відкрився архів Міжнародного Товариства Червоного Хреста – спеціально для іноземних дослідників, в тому числі й істориків. Цей архів містить дуже багато документів саме тих часів, зокрема – документів, присвячених діяльності Червоного Хреста в тодішній Україні. Співробітники цього архіву і працівники Комітету Червоного Хреста в Києві зацікавлені в тому, щоб українські дослідники розробляли таку тематику. Якщо буде така можливість, вони організують усе для того, щоб наші дослідники працювали безпосередньо там. Може, й гранти якісь запропонують. ти

А на яких ресурсах працюєш зараз – місцеві

бібліотеки, архіви, можливо, якісь окремі особливо цінні документи? Я на самому початку шляху. Користуюсь інститутськими ресурсами, бібліотеками – Вернадського, Парламентською. Тут уже традиційно дається взнаки проблема з нашими бібліотеками (хоча це більше стосується наук природничого циклу, але й із гуманітарними проблем не менше). Коли пишеться серйозна наукова дисертація, то навіть „для списку”, щоб наповнити біблографію, треба їхати в Москву чи Петрбург. Це вже не кажучи про таку тему, як у мене: мені однозначно доведеться працювати з бібліотеками в Західній Європі. Деякі документи є в нашому державному архіві Київської області – небагато, але для першого етапу це вже добре. Що стосується особливо цінних документів, то ніяких секретних паперів я поки що не обробляв (сміється). І не знаю, чи буде така можливість – зважаючи на нинішню політику керівництва держави, зокрема СБУ. Це буде непросто, але зараз спробуємо відійти від історії і від усього, що з нею повязано. Уяви на хвилину: якби ти не був істориком, то ким би хотів працювати? Я вже казав – не можу себе уявити поза гуманітарною сферою взагалі. Тому, якби я не був істориком, то, можливо... був би письменником яким-небудь. Звісно, не дуже знаним, якимось таким другорядним. Ну, не знаю. Чесно, на це мені дуже важко відповісти. А як же ти перейшов від історії до журналістики? Бо це, дійсно, дуже цікавий звязок: він останнім часом набирає популярності. Само собою, історія й журналістика мають багато спільного, і не варто аж так дивуватись. Але тут мене цікавить, як ти сам прийшов до

такого вибору?

Коли пишеться серйозна наукова дисертація, то навіть “для списку” - щоб наповнити бібілографію - треба їхати в Москву чи Петербург На якомусь етапі навчання в університеті (десь так, третій курс – початок четвертого) я зрозумів, що якщо я себе обмежуватиму тільки історією, якщо я просто готуватиму повідомлення для студентських конференцій – мене читатиме тільки обмежене коло фахівців, яким це цікаво й потрібно. І це буде єдина моя аудиторія. І, звичайно, я розумів, що, порівняно з загалом, це просто мізерно мала кількість читачів. Я просто хотів, щоб те, що я пишу, прочитали люди, які непрофесійно цікавляться історією. І, звичайно, в мене ще живе часточка тієї дитячої мрії – донести до людей правду, розповісти історію, якою во-на була насправді. Я почав займатись журналістикою, коли пішов працювати в Український комітет Червоного Хреста. Я потрапив до відділу інформації та громадських звязків цього комітету, і так уже вийшло, що тут перетнулися історія й журналістика. Комітет Червоного Хреста має свій друкований орган – „Вісник Червоного Хреста”. Там у мене був перший досвід спілкування з авторами, редагування матеріалів, написання своїх невеликих заміток.

А далі?

Рік тому, в листопаді

AF 2009-го, я пішов працювати в журнал „Соціальна політика: проблеми, коментарі, відповіді”. Спочатку я там не міг писати так часто, як би хотілося, та й матеріали були далекими від історії – я писав лише на соціальні теми: про людей третього віку, різні соціальні проблеми, про федерацію профспілок. Потім було декілька біографічних матеріалів; памятаю, написав статтю про Василя-Костянтина Острозького. А далі, так би мовити, почав виходити на нові обрії. Памятаю, інтервю почав брати, і мені це дуже сподобалось. Мене так захопив цей процес, що я, коли успішно записав перше інтервю, вирішив і далі це практикувати. Мені було цікаве вже саме спілкування – поговорити з людьми, дізнатись про них що-небудь таке, чого раніше ніде не друкували. Те, що знаєш тільки ти, і ти можеш розповісти про це ще комусь, хто так само хоче про це знати... Це дійсно круто.

ІНТЕРВ’Ю в пригоді. А щодо спільного між історією й журналістикою – то я відразу згадую журналістів, які за першою освітою були істориками: Данило Яневський, Микола Вересень. Не факт, що їх можна називати взірцевими журналістами, але це люди, яким вдалося поєднати дві такі спеціальності і пробитися на той певний рівень, де їх помічають і впізнають. Ким ти працюватимеш далі? Істориком чи журналістом? Чи, може, справді хочеш це поєднувати – так, як робиш зараз? І – важливий момент – ти залишишся в Україні, чи можеш поїхати і працювати за кордоном?

Я намагатимусь в міру можливостей поєднувати обидві спеціальності. Поки що напишу дисертацію, закінчу аспірантуру, але при цьому не збираюсь кидати журналістику. Зараз, між іншим, я пишу не тільки в цей журнал, який уже згадував – навесні почав писати в газету „День”. А щодо можливої міграції за кордон – питання просто екзистенційно важливе. Це нерозривно повязане з нашою поточною політичною ситуацією в державі. Можна в цьому плані назвати мене песимістом, але у нас сьогодні відбувається гуманітарна катастрофа. І йде вона такими страшними темпами, що особисто в мене виникають серйозні побоювання за майбутнє держави. І її гуманітарної сфери окремо. Звичайно, ця катастрофа поширюється і на історичну науку, і на журналістику. І якщо далі Як по-твоєму, що спільного ситуація тільки погіршуватиметься, між історією і журналістикою? то – так, за хорошої можливості я І, якщо вкотре звернутись до поїду за кордон. твого особистого досвіду – що такого тобі дала історія, що ти зміг використати в журналістиці? Чим поповнився твій багаж знань, коли ти прийшов у журналістику?

Мені цікаве вже саме спілкування - поговорити з людьми, дізнатись про них що-небудь таке, чого раніше ніде не друкували

На історії я зміг попрактикуватися в написанні матеріалів – і коротких заміток, і великих статей. Навчився редагувати, виправляти власні матеріали. Це не могло не стати

ФОТОІСТОРІЯ

Битва в долині річки Іа-Дранг, В’єтнам (14-18 листопада 1965 року) Одна з найкривавіших битв В’єтнамської війни забрала життя понад півтори тисячі американських солдатів. При цьому, за підрахунками експертів, кількість загиблих зі вєтнамської сторони склала 304 бійцям, іще 524 отримали поранення. Експерти донині сперечаються про остаточний результат битви. Як американці, так і вєтнамці наводять аргументи на свою користь. Командир 1 кавалерійського регіменту, полковник Мур, оцінює результат битви як нічию.

vs ген.Нгуєн Хуу Ан

полк. Гарольд Мур

Лейтенант Рік Рескорла (рота “Браво”, 1-й кавалерійський полк): “Усюди лежали тіла американців і вєтнамців. Я запамятав картину: американський солдат стискав горло вєтнамця, при цьому обидва вже були мертві. Виглядало так, наче вони померли, намагаючись допомогти одне одному”. Білл Бек, спеціаліст 4 рангу (рота “Альфа”, 7 кавалерійський полк): “Я відчув страх, справжній страх. Він такий дивний: ти лише встигаєш його розпізнати, відчути, і він зникає так само швидко, як з’явився. Ти просто робиш те, що маєш робити, і тут же починаєш розуміти, що таке страх і яка різниця між життям і смертю”.

ТЕМА НОМЕРУ

10 листопада 1775 року Континентальний Конгрес ухвалив Акт “Про Континентальну морську піхоту”. Згідно з цим документом, в Армії США зявлявся новий рід військ, основним завданням якого були бойові дії на морі і висадка морського десанту. Тодішня морська піхота США налічувала всього 2 батальйони (чисельність 1 батальйону морпіхів - 500-1000 чоловік, загалом до 2000 солдат). Сьогодні жива сила USMC (абревіатура від United States Marine Corps) складає 200 тисяч чоловік. Гордість американської армії, цей підрозділ за чисельністю є найменшим у її рядах, і водночас найбільшим серед усіх підрозділів морської піхоти, які тільки існують у світі.

ТЕМА НОМЕРУ

SEMPER FIDELIS

Корпус морської піхоти США: 235 років на службі PROFILE

ОФІЦІЙНА НАЗВА: Корпус Морської піхоти США ПРИНАЛЕЖНІСТЬ: Збройні сили США, Департамент Військово-морських сил США РІД ВІЙСЬК: сухопутні ПІДЗВІТНИЙ: особисто Командувачу ДепартаПрапор Корпусу Морської менту Військово-морських сил США Піхоти США ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 203 тис. особового складу, 40 тис. резервістів НЕОФІЦІЙНЕ ПРІЗВИСЬКО: The Few, The Proud ДЕВІЗ: Semper Fidelis (“Завжди вірний”) УЧАСТЬ У ВІЙСЬКОВИХ КОНФЛІКТАХ: Війна за незалежність США, Англо-американська війна (1812-1815), Американо-мексиканська війна, Громадянська війна в США, Іспано-американська війна, Боксерське повстання, І, ІІ Світова війни, війна в Кореї, війна у В’єтнамі, війна в Перській затоці (1990), війна в Афганістані, Печатка Корпусу Морської Піхоти США війна в Іраку ж, як і в інших батальйонах. Це мають бути люди, які мали досвід служби на морі і зарекомендували себе як хороші моряки. Вони потрібні для служби під час теперішньої війни проти Британії та “…мають бути утворені два баталь- її колоній. Служба триває, поки Конгрес йони морської піхоти. До складу не розпустить батальйони. Віднині їм кожного батальйону входять пол- присвоєно номери – 1-й і 2-й“. ковник, два підполковники, два майори і решта офіцерів, відповідно до аналогічної кількості офіцерів у батальйонах інших родів військ. Кількість рядових має бути такою

Уривок із тексту Акту «Про Континентальну морську піхоту» (Continental Marines Act) від 10 листопада 1775 року (переклад мій - Авт.) :

ТЕМА НОМЕРУ

Тривала війна за незалежність США. Генерал Джордж Вашингтон потребував підготовлених, досвідчених бійців, які б забезпечували захист із моря. Англійці, природно, були чудовими моряками, а їхній флот у XVIII столітті вважався чи не наймогутнішим у світі. В інтересах національної безпеки Конгрес розробив і затвердив вищезгаданий Continental Marines Act. Основними завданнями Континентальної морської піхоти був захист американських суден та їх екіпажу, особливо капітана корабля. Цікаво, що перші морпіхи водночас відігравали роль снайперів: озброївшись мушкетом, вони залазили на щогли і цілились у ворожих офіцерів чи гармашів, готових дати залп по американському кораблю. Швидка і влучна стрільба суттєво знижувала ефективність дій противника і підривала його бойовий дух. Вже під час Війни за незалежність морпіхи себе зарекомендували як самостійний підрозділ, здатний виконувати бойові завдання незалежно від інших родів військ. 1776 року ексадрон із 250 бійців (командир – капітан Семюел Ніколас) відплив із Род-Айленда і висадився на Багамських островах, зайнятих англійськими військами. Солдати під проводом Ніколаса вступили до міста Нассау і, скориставшись ефектом несподіванки, захопили багато провізії та боєприпасів. По дорозі назад ескадрон морпіхів захопив у британців 4 невеликі

Цікаво, що Континентальна Морська піхота (Continental Marines) з’явилася на місяць пізніше за Континентальні військово-морські сили (відповідно, 10 листопада 1775 і 13 жовтня 1775). Проте американські морпіхи (US Marine Corps) святкують свій офіційний день народження вже з 1775 року, тоді як американські моряки (US Navy) не мали офіційно затвердженого дня народження аж до 1972 року. човни. За успішно проведену операцію Семюел Ніколас дістав чин майора, а під його командування перейшли чотири нові роти Континентальної морської піхоти. Отже, крім потужної вогневої підтримки, бійці Континентальної морської піхоти висаджувались на сушу і діяли з таким самим успіхом – як у складі сухопутних військ, так і самостійно. При всьому своєму досвіді, Джордж Вашингтон просто не знав, як ефективно застосувати батальйони морпіхів на суходолі. Але вони допомогли організувати оборону східного узбережжя Штатів: з появою морпіхів у Філадельфії (грудень 1776 року) англійські ескадри зазнали серії поразок. Тим часом, на суходолі військове щастя теж усміхнулось американцям – і не в останню чергу завдяки морпіхам. У квітні 1783 року члени Конгресу вирішили, що батальйони Континентальної морської піхоти можна розпустити. Так і сталось. Але вже в 1798 році підрозділ поновив свою діяльність, тепер уже зі власною назвою United States Marine Corps.

ТЕМА НОМЕРУ Нинішній Корпус морської піхоти США - дуже цікаве явище: з одного боку, вояки підтримують традицію, закладену своїми попередниками в XVIII столітті. З іншого боку, американські морпіхи, як і належить елітному підрозділу, широко застосовують новітні технології, найсучасніше озброєння й техніку. Американські морпіхи відкриті до співпраці з іншими військовими підрозділами різних країн світу. Особливо це проявляється у спільних військових операціях, які USMC проводили і зараз час від часу проводять в Афганістані, Іраку. Військові експерти та військовослужбовці позитивно відгукуються про американців як надійних партнерів і справжніх професіоналів.

“Ці хлопці належать до найбільш ексклюзивного військового клубу в світі”

Капрал Брайс Роматовскі, 7 полк МП, рота “Ехо”. Фалуджа, Ірак, 9 травня 2007

Тед Наджент, рок-музикант

“Тепер ви не чорні, не білі, не жовті і не червоні. Тепер ви зелені! Світло-зелені або темно-зелені!” з х/ф “Морпіхи”, реж. Сем Мендес, 2003

Морська піхота США також проводить військові навчання для колег із інших країн. 17 вересня 2003 року в Шотландії відбулися спільні з НАТО навчання. Між іншим, там брала участь і 1-а рота морської піхоти України (внизу). Таким чином, між морпіхами триває постійна співпраця, бійці обмінюються досвідом. Солдати 2 батальйону роти “Ехо” 7 полку МП збираються додому. Фалуджа, Ірак, 10 травня 2007

ВИНАХІД

В листопаді 1874 року американський фермер Джозеф Глідден отримав патент на колючий дріт. Спершу винахід слугував як огорожа від худоби. Проте вже в кінці ХІХ століття колючий дріт, який почали виготовляти усюди (не лише в США), застосували у фортифікації під час воєн (особливо широко його почали застосовувати під час І світової війни)

24 26

ВИНАХІД

В США - на історичній батьківщині колючого дроту, дуже популярне колекціонування її зразків і численних різновидів. “Мисливці” шукають на старих фермах цілі мотки непотрібного дроту. Ці мотки ріжуть на шматки, а потім виставляють на продаж. Для колекціонерів-”фанатів” видають спеціальні анотації, каталоги, навіть проводять щорічні спеціалізовані виставки і зльоти колекціонерів

25 27

ІСТОРИЧНІ АНЕКДОТИ БРЕЖНЄВ Леонід Ілліч (19.12.1907-10.11.1982), Генеральний секретар ЦК КПРС (1964-82), двічі голова Президії Верховної Ради СРСР (1960-64, 1977-82)

Великдень. У кремлівському коридорі назустріч Брежнєву іде співробітник: - Христос воскрес, Ленід Ілліч! Йде другий співробітник: - Христос воскрес, Леонід Ілліч! - Я знаю, мені вже доповіли. Брежнєв наказав пофарбувати Місяць у червоний колір - щоб усі знали, що він радянський. Пофарбували. Ввечері дивиться: на Місяці написано “Marlboro”. Назавтра під написом з’явився інший: “Сделано в СССР”. Наступного день - новий напис: “By Phillip Morris”. Брежнєв задумався. Наступного вечора Рейган виходить на балкон і бачить напис: “Министерство обороны СССР предупреждает”. ЧЕРЧИЛЬ Вінстон (30.11.1874-24.01.1965), двічі Премєр-міністр Великобританії (194045, 1951-55), лауреат Нобелівської премії з літератури (1953) Черчиль виступав проти участі жінок у політиці. Якось він сперечався з представницею руху за права жінок у Великобританії. Він спростовував усі її аргументи, і це її розлютило. Вона не стрималась і крикнула: - Якби я була Вашою дружиною, я б налила Вам отрути в каву! Черчилль уважно оглянув її з голови до ніг і відповів: - Якби Ви були моєю дружиною, я б ту отруту випив. Якось шофер Черчиля заблукав і заїхав бозна-куди. Черчиль опустив вікно і запитав перехожого: - Пробачте, де я? - В автомобілі - відповів той і пішов собі. - Ось відповідь, гідна нашого парламенту, - сказав Черчиль шоферу. - Абсолютно хамська, абсолютно непотрібна. І в ній нема нічого такого, чого б я не знав.

РАЙС Кондоліза (14.11.1954), 66-й Держсекретар США (з 26.01.2005 по 20.09.2009) Член Республіканської партії США Похмура Кондоліза Райс збирається летіти з Бушем на засідання Ради “Великої вісімки” в Москві. Буш каже: - Добрі новини: мені телефонував Путін. Сказав, що в Росії нарешті заборонили гасло “Россия для русских!” - Ну от, тобі добре. А от мене тепер там зустрічатимуть гаслами “Африка для негрів!” ХЕНДРІКС Джиммі (27.11.1942-18.09.1970), американський гітарист, співак, композитор. 2009 року визнаний найкращим гітаристом усіх часів (за версією журналу “TIME”) Хендрікс запізнюється на концерт. Група чекає, бо починати виступ без гітариста не може. 10 хвилин до початку концерту, 7, 5, 3... Хендрікса нема. Група починає концерт і не дограє його до кінця. Під свист фанів музиканти тікають за куліси. Там сидить п’яний Хендрікс і регоче: - Фе, ну ви даєте, хлопці! Як же ви паршиво без гітари звучали!!! ВОЛЬТЕР Франсуа Марі (21.11.1694-30.05.1778), один із найвидатніших французьких мислителів доби Просвітництва, поет, прозаїк, сатирик, публіцист, правозахисник Якось Вольтер і прусський король Фрідріх Великий катались на човні. Вольтер побачив, що човен протікає, і вистрибнув на берег. Король розсміявся: - Як Ви боїтесь за своє життя... А я не боюся! - Воно й не дивно, Ваша Величносте: королів на світі багато, а Вольтер лише один.

ПОДЯКИ ЗА ФОТО

iraqslogger.powerweb.com spiritofthesportsman.com motto.net.ua uk.wikipedia.org ayaspiralout.deviantart.com blogs.bet.com book.ye.com.ua celebrityrush.com chamberlain.bbc.co.uk commons.wikimedia.org de.academic.ru desktopwallpapers.com enjoyfrance.com adressa.no film.ru flickr.com ilnuovosud.com justjared.buzz.net maritimequest.com nevillechamberlain.com nnm.ru pavellas.com russianartandbooks.com singaporehumanities.com thirdreichbestimages.blogspot.com unit.bjork.com vivat-orator.com

ЗА МОРАЛЬНУ ПІДТРИМКУ Колегам-другокурсникам із Могилянської школи Журналістики

ЗА НАДАНІ МАТЕРІАЛИ Денису Захарову Анні Трегуб

AD FONTES ЖУРНАЛ ДЛЯ ТИХ, ХТО ЛЮБИТЬ ІСТОРІЮ