Басенко Марина - диплом, 2006 by ukma journalist

Національний університет “КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ” __________________________________________________________________ Могилянська школа журналістики

Моделі громадського телебачення в демократичних країнах: український контекст

Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістра журналістики

Басенко Марини Миколаївни

Науковий керівник к.н.ф., доцент Яковець Анатолій Володимирович

Київ - 2006

ЗМІСТ Вступ..................................................................................................................

Розділ 1. Міжнародний досвід функціонування громадського мовлення

1.1. Міжнародно-правове регулювання громадського мовлення.....

1.2. Розвиток та функціонування громадських мовників у європейських країнах, Росії та США........................................... 11 1.3. Спроби відтворення західної моделі…………………………… 24 Розділ 2. Перспективи, передумови та проблеми створення громадського мовлення в Україні................................................

2.1. Виникнення ідеї створення громадського мовлення.................

2.2. Передумови та можливі моделі…………………………............ 36 2.3. Концепції створення громадського телерадіомовлення в Україні............................................................................................. 40 Розділ 3. Стан дослідження суспільної думки щодо створення громадського мовлення................................................................. 44 3.1. Думки громадськості щодо втілення ідей громадського мовлення......................................................................................... 44 3.2. Коментарі експертів щодо перспектив впровадження громадського мовлення в Україні................................................

Висновки............................................................................................................ 57 Перелік джерел.................................................................................................. Додатки..............................................................................................................

ВСТУП Однією з найгостріших і найактуальніших проблем, які обговорюються нині в українському суспільстві, є тема реформування національного телебачення. Віддаючи данину вимогам європейської спільноти щодо інтегрування нашої країни до Європейського союзу, питання усуспільнення телерадіомовлення особливо актуалізувалося після президентських виборів 2004 - 2005 років. Обіцянки кандидата в президенти, а згодом і президента Віктора Ющенка увійшли до фази активних дискусій і пошуків найбільш оптимального варіанту створення в Україні такого телебачення, яке б не лише свідчило про виконання намірів нової політичної влади, а й відповідало б сучасним європейським параметрам. Яким бути громадському (суспільному) мовленню? Яку модель взяти за основу? На базі якого телеканалу, чи каналів творити новітню телерадіомодель? Чого очікує від телерадіореформи українське суспільство? На жаль, чітких відповідей на ці запитання ми досі не маємо, навіть після останніх парламентських слухань на тему: «Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні», які відбулися 13-го квітня 2005го року [42]. Однак усі політичні чинники щоразу проголошують про наявність політичної волі у розбудові в Україні істинно незалежного громадського телерадіомовлення. Це свідчить про те, що незважаючи на різночитання проблематики досліджуваного питання, завдання створення громадського (суспільного) телерадіомовлення буде реалізоване за будь-яких обставин. В англійській мові вживається термін: «рubliс». У нас його перекладають по-різному, наприклад, як громадське мовлення - в офіційних перекладах документів Ради Європи або як суспільне мовлення - в законах України. Однак слово «рublic» можна також перекласти і як «публічне», і навіть як «державне». 3

Натомість дослівний переклад "public service broadcasting" звучить як "мовлення в інтересах громадськості" або "мовлення, яке служить громадянам".

Відтак,

жоден

українських

термінів

не

точним

відповідником і не відображає суті особливої форми телерадіомовлення [67]. Незважаючи на різність у трактуваннях офіційного перекладу, очевидним залишається те, що проект суспільного мовлення має бути проектом загальнодержавного значення, тому він повинен базуватися або ж на використанні існуючих загальнонаціональних каналів мовлення, або передбачати

створення

спеціальних

нових

мовних

каналів

загальнодержавного значення. При цьому, варто зважати на те, що державою, тобто, фактично платниками податків, розбудовано у сфері телебачення три загальнодержавні

мережі

поширення

програм

УТ-1

(Національна

телекомпанія України, ТРК «Ера»), УТ-2 (ТК «Студія 1+1»), УТ-3 (телеканал «Інтер») та у сфері радіомовлення також три загальнодержавні мережі поширення програм - УР-1, УР-2, УР-3 (Національна радіокомпанія України). Зважаючи на політичні обставини, ліцензійні права, ринкові умови тощо, найбільш

вірогідним

вбачається

варіант

створення

громадського

(суспільного) мовлення на базі державного телебачення і радіомовлення України. У

світі

існує

багато

прикладів

функціонування

громадського

(суспільного) телебачення. В різних країнах воно влаштовано по-різному, але його суть зводиться до формули: 1) суспільство є його власником - канал не може бути приватизовано; 2) суспільство фінансує його; 3) суспільство контролює його програмну політику. Це означає, що такий канал не залежить від інтересів приватних власників, а, отже, може чесно говорити і безсторонньо висвітлювати події вітчизняного та міжнародного життя.

В принципі, нічого особливого вигадувати не потрібно. Всі основні схеми як фінансування, так і громадського контролю вже пройшли багаторічну апробацію у країнах розвиненої демократії, і завдання полягає у тому, щоб знайти найбільш оптимальну схему та адаптувати її до умов України. Під час роботи над темою магістерської роботи, присвяченої проблемам становлення громадського (суспільного) телебачення в Україні, використано широке коло спеціальної літератури, матеріали круглих столів, медіа-клубів та публікацій у пресі. До роботи також включено результати досліджень, які було представлено на круглому столі "Перспективи розвитку суспільного телебачення і радіомовлення" в Держкомтелерадіо України [12], 7-ій Європейській міністерській конференції з питань політики у сфері засобів масової інформації [34], парламентських слуханнях на тему: «Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні»[42]. Об'єктом дослідження магістерської роботи стало функціонування системи громадського мовлення. Предметом

дослідження

концептуальні

засади

впровадження

громадського мовлення в Україні. Мета і задачі дослідження - проаналізувати досвід створення та функціонування громадського мовлення в

деяких

країнах

світу

та

екстраполювати його на сучасні українські реалії. Методи дослідження

- загальнонаукові (аналіз, узагальнення,

порівняння). Теоретичне і практичне значення цього дослідження полягає в тому, що у роботі здійснено спробу порівняльного аналізу систем функціонування різних форм громадського мовлення, екстраполяції світового досвіду на

сучасні українські реалії та прогнозування можливих варіантів реалізації проекту створення громадського мовлення. Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків, списку використаної літератури (69 джерел) і додатків. Загальний обсяг роботи - 70 сторінок (основний текст на 66 сторінках). Перший розділ присвячено міжнародному досвіду функціонування громадського мовлення, опису існуючих моделей, спроб їхнього відтворення та правового регулювання в цій галузі. Другий розділ зосереджено на варіативності у підходах з розбудови громадського мовлення в Україні та практичних механізмах створення громадського телеканалу в порівнянні зі світовими зразками. Зміст третього розділу складає аналіз суспільної думки, а також політичних

журналістських

кіл

щодо

перспектив

впровадження

громадського мовлення в Україні. Висновки містять короткий аналіз результатів дослідження.

РОЗДІЛ 1. МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОМАДСЬКОГО МОВЛЕННЯ 1.1.

Міжнародно-правове регулювання громадського мовлення В європейському міжнародному законодавстві основою для розвитку

суспільного телерадіомовлення є ст. 10 Європейської Конвенції про права людини. Саме там розглядаються питання свободи преси і доступу до інформації. Ст. 10 обмежує гарантії свободи самовияву свободою від "втручання державної влади" [15]. Подальший розвиток ці ідеї отримали при розробці Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права. Низка делегацій, які брали участь у розробці Пакту, були занепокоєні тим, що контроль над пресою з боку приватних груп може бути такою самою загрозою свободі слова, як і втручання з боку держави. У Загальному коментарі Комітету з прав людини до ст. 19 Пакту сказано, що "у зв'язку з розвитком сучасних засобів масової інформації необхідно вжити ефективні заходи для запобігання контролю над пресою, котрий міг би втручатися у здійснення права на свободу самовираження таким чином, який не передбачений у параграфі З статті 19 (нагадаю, що п.З ст.19 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права передбачає лише два випадки обмежень: а) для поваги прав чи репутації інших осіб; б) для охорони державної

безпеки,

громадського

порядку,

здоров'я

чи

моральності

населення) [36]. Крім того, було прийнято низку міжнародних угод, які стосувалися безпосередньо громадського телебачення і радіомовлення. Так, у "Віденській декларації про громадське теле-радіомовлення" говориться про "безумовну підтримку незалежної громадської служби теле- і радіомовлення, котра має замінити

інформаційні

структури,

що

контролюються

державою

продовжують існувати в державах Східної Європи". У декларації також наголошується на тому, що "головним завданням громадського мовлення має 7

бути інформування людей про предмети - у минулому, сучасному і майбутньому, - які їх безпосередньо торкаються. Громадське мовлення повинно також служити засобом вираження та обговорення основних цінностей". А найвищою метою має служити "вільне і чесне інформування громадськості". Автори Декларації пропонують, щоб журналісти самі, без втручання уряду чи політичних партій, виробили принципи своєї діяльності у засобах громадського мовлення. Основним джерелом фінансування (але не єдиним) має бути абонентна платня телеглядачів і радіослухачів. Крім того, треба залучати інші форми громадського фінансування, а також рекламу у тій мірі, в якій вона відбиває конкурентне середовище. Обумовлюється вільний доступ громадських ЗМІ до інформації, матеріалів і обладнання нарівні з державними

мас-

медіа.

Творці

документа

вважали

громадське

телерадіомовлення дієвим засобом для знищення монополії держави в інформаційному

просторі

та

інструментом

побудови

вільного

та

демократичного суспільства [5]. На початку 2004 р. спеціальну рекомендацію (№1641 (2004)) з проблем Суспільного мовлення прийняла Парламентська Асамблея Ради Європи. Асамблея визнала, що „суспільне мовлення є життєво необхідним елементом демократії в Європі, але йому загрожують політичні та економічні інтереси, підвищена конкуренція з боку комерційних засобів масової інформації, концентрація у сфері медіа та фінансові труднощі". Прозвучали претензії до України через те, що тут відсутній прогрес у прийнятті законодавства щодо такого мовлення. Відтак, Рада Європи рекомендувала Кабінету Міністрів вжити спеціальних заходів для прийняття Україною та деякими іншими країнами такого законодавства [58]. У 2001 р. Європейська комісія прийняла «Звернення про правила здійснення державної підтримки сектора громадського мовлення». В цьому зверненні вимагається від усіх держав дати чітке та ясне визначення

обов'язків громадського мовлення, концепцію його фінансування та загальної організації. Усі ці положення мають бути прозорими [20]. Певну

увагу

приділено

питанням

громадського

мовлення

рекомендації № К. (99) 1 Комітету міністрів держав - членів Ради Європи. Там міститься заклик до держав-учасниць підтримувати і розвивати громадське мовлення, визначити шляхи його надійного функціонування. Але підтримка має надаватися на прозорій основі і підлягати незалежному контролю, щоб запобігти процесу концентрації чи занадто великого збагачення. Кабельні оператори мають транслювати канали громадського мовлення. Заходи підтримки медіа поділяються на дві категорії: прямі субсидії та непряме стимулювання, наприклад, зниження податків [52]. Ще до цього, у 1996 р. Кабінет міністрів держав-членів Ради Європи прийняв рекомендацію № К. (96) 10 «Про гарантії незалежності суспільних засобів масового мовлення», де особливо відзначив їхню роль як фактора плюралізму в комунікаціях та порекомендував будувати такі організації на принципах, що гарантують їх незалежність [51]. Спеціальну кампанію за громадське мовлення проводить Міжнародна федерація журналістів. Ця організація концентрує свої зусилля на таких моментах: служіння суспільству і якість, демократія та незалежність, умови праці та права співробітників, підвищення професійної солідарності та зв'язок із громадянським суспільством, ефективне втручання у діяльність Всесвітнього банку, ЮНЕСКО, ЄС, регіональних груп (запобігання процесам тотальної приватизації мовлення). Цікавими є також рекомендації, надані міжнародною організацією "Міжнародний центр проти цензури", стаття 19. Ось вони: 1) Незалежність керівної ради громадського телерадіомовлення повинна бути гарантована законом. 2) Принцип редакторської незалежності повинен бути гарантований законом. 9

3) Громадське

телерадіомовлення

повинно

отримувати

відповідне

фінансування, що захистить орган телерадіомовлення від свавільного втручання в його бюджет. 4) Процес

розподілу

ліцензій

на

телерадіомовлення

повинен

бути

незалежним та недискримінаційним. 5) Ліцензії має розподіляти орган, незалежний від уряду. 6) Анулювання ліцензії допускається лише за надзвичайних обставин. 7) Необхідно впроваджувати заходи проти концентрації та одночасного володіння для забезпечення плюралізму джерел інформації. 8) Уряд повинен створювати правове поле, сприятливе для свободи вираження поглядів. 9) Уряд

повинен

створювати

сприятливі

економічні

умови

для

телерадіомовлення. 10)

Уряд повинен протистояти впливові "промов ненависті", забезпечуючи

максимальний плюралізм поглядів. 11)

Уряд повинен забезпечувати достатню поінформованість громадськості

щодо всіх справ, які стосуються виборчого права. Слід створити незалежний механізм для забезпечення рівного доступу усіх партій до громадського телерадіомовлення і для неупередженого висвітлення подій в період виборів. 12)

Необхідно створити незалежний механізм реагування на скарги

телерадіомовних організацій [50]. Отже, підсумовуючи рекомендації міжнародних законодавчих актів, можна зробити висновок, що важливою передумовою функціонування громадських медіа є діяльність ЗМІ на засадах плюралізму, існування в країні традицій

неупередженої

журналістики,

спрямованої

на

об´єктивне

висвітлення певних подій, ведення відкритої дискусії, а не обслуговування державних чи приватних інтересів.

Важливо

розрізняти

міжнародні

документи,

які

мають

рекомендаційний характер і ті, що є обов'язковими до виконання, а останніх не так багато. Це передусім відповідні документи ООН і згадана Європейська конвенція; більшість спеціальних рекомендацій Ради Європи не є юридично обов'язковими до виконання. Так, стаття 10 Європейської Конвенції про транскордонне

телебачення

лише

функціонування

громадських

ЗМІ,

декларує залишаючи

загальні

стандарти

прийняття

основних

регулятивних законодавчих актів компетенції держав [16]. 1.2.

Розвиток

та

функціонування

громадського

мовлення

європейських країнах, Росії та США Громадське мовлення існує в 49 країнах світу і базується, насамперед, на соціально орієнтованій програмній політиці. Підтримувати її дозволяють такі джерела фінансування як абонплата чи ліцензійний збір і особлива структура керування, формована за прикладом громадських рад, що, як правило, закріплено у відповідних указах, нормативних актах чи законах про ЗМІ, телебачення, громадське мовлення. Реклами на каналі майже немає. За задоволення дивитися якісні передачі соціального спрямування глядачі громадського телебачення вносять абонентську плату чи сплачують ліцензійний збір з моменту придбання телевізора. Хоча родоначальницею громадського мовлення є Велика Британія (Корпорація Бі-Бі-Сі заснована в 1923 році), стовідсоткове фінансування громадського мовлення самим суспільством на сьогодні існує лише в Японії, де така модель сформувалася нещодавно. Близькі до цього Норвегія (99%), Швеція (98%), Данія (91%), Німеччина (82%). У Великій Британії -- близько 80%. Відсутні кошти поповнюються, як правило, за рахунок спонсорів або меценатів, а також суспільних фондів (наприклад, у США). В Іспанії, 11

Португалії, Франції і Канаді передбачені також державні субсидії. Майже у всіх моделях, у тому числі і на ВВС, передбачена участь держави, яка надає частоти й обладнання. Аби всі ці вливання не перетворилися на інструмент впливу, що нівелює саму ідею громадського мовлення, потрібна така форма контролю як громадська рада, що стежить за дотриманням стандартів якісного наповнення програмної сітки каналу і норм журналістської етики. Іншими словами контроль за фінансовими й інформаційними потоками такої телекомпанії здійснюється самим суспільством, через його представників у раді, а не чиновниками чи політиками, які не завжди зацікавлені в існуванні неконтрольованих ними медіа [8]. Отже, у провідних країнах світу, де принципи демократії з політичних проектів перетворилися на політичну реальність, поширеною формою системи

національного

мовлення

стало

так

зване

громадське

телерадіомовлення. Більше того, така форма мовлення визнана одним із стандартів демократичного розвитку, який став правилом для держав Євросоюзу. Вивчення міжнародного досвіду у цій сфері дозволяє полегшити пошук шляхів вирішення цієї проблеми в Україні. Розглянемо декілька виразних прикладів: • Телерадіокорпорація Бі-Бі-Сі (Великобританія) Великобританію

можна

вважати

родоначальницею

концепції

громадського мовлення. Саме тут у 1920-ті роки зі створенням суспільної мовної корпорації її першим керівником лордом Джоном Рейтом було сформульовано основи цього поняття, які зводяться до трьох вимог "інформувати, просвіщати та розважати". Також тут вперше в Європі детально розробили принципи організації дії суспільного мовлення, а також сформулювали вимоги щодо як географічної універсальності та економічної ефективності мовлення, так і, власне, програмної політики. Все це дає 12

підстави говорити, що Великобританія є свого роду еталоном класичної моделі громадського мовлення, яка стала прикладом для багатьох європейських країн. Бі-бі-сі частково залежить від державного фінансування, але при цьому проголошує високий ступінь незалежності від влади. Корпорація діє на основі Королівської хартії, а також Ліцензії та угоди, які надає міністр національної спадщини Великобританії. На затвердження у парламенті Хартія подається Королевою і може бути або повністю ухваленою, або повністю відхиленою - вносити зміни не дозволяється. Цей документ визначає правила, за якими Бі-Бі-сі працює і фінансується. Для убезпечення того, щоб Бі-Бі-Сі залишалася "на відстані руки від уряду" Хартією передбачено, що Корпорація має свій керівний орган - Наглядову раду, яка призначається Королевою за поданням уряду. Спочатку було лише 5 членів Наглядової ради, тепер їх 12. Це чоловіки й жінки з великим досвідом у різних сферах: мистецтві, бізнесі, промисловості. Вони можуть мати різні політичні погляди, але повинні їх залишати за дверима - як свій верхній одяг - коли ухвалюються рішення. Мета Наглядової ради - забезпечити виконання Корпорацією своїх зобов´язань перед суспільством і бути корисним буфером між Корпорацією й урядом. Змінити членів цього органу доволі важко, і з приходом до влади нового уряду її склад не змінюється. Усі члени Ради працюють на півставки - деякі з них мають іншу роботу, а деякі на пенсії. Директори призначають головного керівника Бі-БіСі - Генерального директора - для здійснення щоденного керівництва Корпорацією. Він також є головним редактором Корпорації і несе вищу відповідальність за те, що виходить в ефір. Таким чином, Генеральний директор і вища ланка керівників підзвітні Наглядовій раді. Щомісяця Рада зустрічається з Генеральним директором і старшим керівництвом для 13

обговорення того, чи відповідає діяльність Корпорації погодженій стратегії й цілям. Хартія гарантує редакторську незалежність Бі-Бі-Сі і визначає її зобов´язання

як

громадського

мовника.

Вона

закріплює

принципи

неупередженості й збалансованості як основу редакторської політики. Інший важливий елемент зобов´язань Бі-Бі-Сі перед суспільством - транслювати високоякісні програми для різної аудиторії і відображати розмаїття точок зору. Та найважливіше є те, що Хартія передбачає для Бі-Бі-Сі унікальний спосіб

фінансування.

Найбільше

своїх

надходжень

(80%

бюджету)

Корпорація отримує від абонентської платні, яка щорічно сплачується кожним власником телевізора на території Британії. Саме це є визначальним механізмом редакторської незалежності Бі-Бі-Сі - громадський мовник фінансується громадянами, і це дає громадянам відчуття, що Бі-Бі-Сі є їхньою власністю. Нині щорічна вартість абонентської платні для кожного, хто має телевізор складає 90 фунтів ($140). Розмір ліцензії визначається урядом після досліджень громадської думки. За ці кошти Бі-Бі-Сі веде трансляції на 9 телеканалах: 8 загальнонаціональних - 2 наземних (ВВС1, ВВС2) та 6 цифрових (ВВС3, ВВС4, ВВС News 24, BBC Parliament, Cheebies, CBBC); BBC World та 10 регіональних служб новин. А також на 5 національних радіостанціях (Radio 1,2,3,4,5); цифрових станціях (BBC6 - музика, ВВС7 радіоспектаклі, 1Xtra - музика темношкірих, BBC Asian network, 5Live Sports extra) та на 30 регіональних і місцевих радіостанціях. Частина грошей інвестується у розвиток цифрових технологій, у комерційну діяльність Бі-БіСі, продаж її програм, виробництво телефільмів, видавничу діяльність. BBC World Service Radio, яку можна слухати в Україні українською мовою, фінансується не з надходжень за ліцензування, а за рахунок 14

спеціального гранту, що надається Міністерством закордонних справ Великої Британії і який поновлюється кожні 3 роки. МЗС може лише визначати, якими мовами вести мовлення, але воно не може втручатися в те, що саме транслюється на Бі-Бі-Сі. Варто також відзначити той факт, що Бі-Бі-Сі активно конкурує з комерційними

телерадіоорганізаціями

постійно

впроваджує

новітні

технології у свою діяльність. Так, Корпорація випустила програмний документ під назвою "Створення суспільних цінностей: оновлення Бі-Бі-Сі у цифровому світі". Він підтверджує роль компанії як "культурного рупора нації". Програма Корпорації передбачає перехід Британії від аналогового до цифрового мовлення до 2012 року. При цьому Бі-Бі-Сі повинна зайняти в цьому процесі провідне місце. Керівництво Корпорації проголошує, що розпочинає кампанію радикальних змін, аби скористатися можливостями і підвищити

відповідальність

перед

своїм

власником

британським

суспільством [3]. • Система телерадіомовлення у Німеччині Публічно-правове телерадіомовлення існує в Німеччині з 1945 року. Такий статус було обрано для того, щоб забезпечити незалежність медіа від держави і дати можливість громадськості брати участь в діяльності наглядових органів. Фундатори цієї системи прагнули, з одного боку, запобігти однобічній політичній спрямованості ЗМІ, а з іншого - намагалися не підганяти програми під потреби існуючої системи економіки. Тому були створені умови, за яких публічно-правове телерадіомовлення в Німеччині максимально незалежне від реклами. Таким чином, громадське телебачення і радіомовлення Німеччини було створено у результаті укладання договорів між окремими німецькими землями, які є вільними від відомчого нагляду, працюють за принципом самоуправління і фінансуються за рахунок абонентної плати та тільки частково за рахунок реклами (до 20 хв. на добу 15

окрім вихідних днів). Вже за прийнятим у 1961 р. рішенням Федерального конституційного суду регулювання правових норм у галузі телебачення і радіомовлення у вузькому розумінні входить у компетенцію земель. Це рішення стосується організації телерадіомовлення та публічно-правових телерадіокомпаній, їхнього фінансування, дозволу на роботу приватних телерадіоорганізацій,

дотримання

мовлення

конституційно-правових

межах. У компетенцію федерації входять тільки регулювання дій систем зв'язку, у тому числі техніки передачі телепрограм, проблеми авторського права тощо. З

початку

телерадіомовлення.

80-х Це

рр.

Німеччині

означало,

що

введено

поруч

дуальну

систему

публічно-правовими

телерадіоорганізаціями починали діяти приватні. Але на функції та структуру публічно-правових компаній це майже не вплинуло. Вони, як і раніше, об'єднані у Робоче співтовариство телерадіокомпаній Німеччини (АРД), котре формує з їхніх матеріалів Першу програму загально-німецького телебачення, що транслюється наземним шляхом і по кабелю. Земельні компанії ведуть свої трансляції у межах свого ареалу на так званій 3-й програмі. Крім того, компанії, які входять до АРД, транслюють у своїх землях ще до п'яти телерадіопрограм. Більшість програм доступні також через супутниковий зв'язок. Керує діяльністю директор спільної програми, який призначається на посаду на термін не менше двох років. Будь-яка земельна компанія може вийти з АРД, але повідомити про це необхідно за два роки. Дії АРД відбуваються на підставі Адміністративних угод. Наприклад, на підставі "Угоди студій мовлення країни про співробітництво у галузі телебачення" від 26-27 листопада 1991 р. формується спільні програма німецького телебачення (вона так і називається "Німецьке телебачення"). За цією угодою безпосереднє керівництво здійснюють директор спільної програми і головні адміністратори студій мовлення. Вони об'єднуються в постійну конференцію програми. Для підготовки її засідань створюється Телевізійна рада. Кожна земельна студія робить свій внесок у загальну 16

телевізійну програму: Баварське мовлення - 14,5%; Гессенське мовлення 7,5%; Середньо-німецьке мовлення - 8,5%; Північно-німецьке 16,5%;

мовлення -

Східно-німецьке мовлення Бранденбург - 2,0%; Мовлення Бремена -

2,75%; Саарландське мовлення - 2,75%; Мовлення Вільного Берліну - 6,5%; Південно-західне мовлення - 9,5%; Західно-німецьке мовлення — 22,0%. На противагу організованому на федеральній основі АРД Друга програма (ЦДФ) побудована за принципом централізму, її передачі транслюються з Майнца. ЦДФ існує на: свою частку прибутків з абонентної плати (вона отримує 30% прибутків, що складає приблизно половину всього бюджету ЦДФ), на прибутки від реклами (третина бюджету), з інших джерел, наприклад, прибутки від процентів за використання прав. Взагалі, ЦДФ виникла 6 червня 1961 р. у результаті укладення договору між землями. Телевізійна рада ЦДФ складається з 66 представників урядів земель і федерації,

основних

політичних

партій

та

громадських

організацій

загальнодержавного рівня. Варто зазначити той факт, що незадовго до тієї дати канцлер ФРН К.Аденауер намагався створити урядове телебачення шляхом організації приватно-правової компанії "Німецьке телебачення". Однак ця спроба зазнала краху після того, як Федеральний конституційний суд визнав, що існування подібного телебачення суперечить Конституції. Всі громадські телерадіокомпанії є публічно-правовими організаціями, створеними на основі земельних законів та державних договорів, завдання та структура цих організацій визначається законодавством земель. У цілому структура

таких

компаній

відповідає

певній

схемі.

На

чолі

її

знаходиться інтендант, який відповідає за всі програми, що транслюються. Його діяльність контролюється двома органами: адміністративною радою, яка

наглядає

за

адміністративними

фінансовими

справами,

телерадіомовною радою, яка контролює зміст програм. Остання рада служить гарантією "внутрішнього" плюралізму думок, бо складається з представників різних партій, профспілок, церкви, інших громадських 17

об'єднань. Головне завдання телерадіомовної ради - не цензурувати зміст повідомлень, а стежити за тим, щоб програми не висловлювали точку зору лише однієї групи населення чи партії. Єдиною телерадіокомпанією, яка перебуває у розпорядженні федерації і фінансується урядом, є "Німецька хвиля". Але за законом вона здійснює мовлення тільки за кордон, щоб давати ненімецькій аудиторії уявлення про реалії німецького життя і роз'яснювати точку зору німецького уряду з тих чи інших питань. Основна

відмінність

між

публічно-правовими

приватними

телерадіокомпаніями - це різниця в їхньому фінансуванні. Приватні компанії фінансуються в основному за рахунок прибутків від реклами. Тільки одна з них, "Прем'єре", отримує кошти від передплати глядачами. Публічно-правові компанії фінансуються і від реклами, і від частини зборів за користування телерадіоприймачами. телерадіомовленні

Але

підлягає

реклама набагато

на

більшим

публічно-правовому обмеженням,

ніж

на

приватному. Також особливо слід звернути увагу на той факт, що система публічно-правового телерадіомовлення не стоїть на місці. Останні поправки були внесені Третім Державним договором про зміни у Державному договорі про телебачення і радіомовлення і набрали чинності з 1 січня 1997р. [33] •

Громадське мовлення у Франції

Досвід

Франції

цікавий

точки

зору

добре

налагоджених

взаємостосунків між держструктурами та аудіовізуальними медіазасобами. Верховним державним органом у галузі телебачення і радіомовлення там є Вища Рада з аудіовізуальних засобів. Вона гарантує незалежність діяльності державних радіо і телебачення (саме державних, бо вони більше зв'язані з державними інституціями), об'єктивність передачі інформації, слідкує за дотриманням принципу свободи конкуренції, за якістю та різноманітністю програм, за збереженням і пропагандою французької мови та культури, 18

розподіляє частоти та стежить за правилами їхнього використання, контролює

дотримання

принципів

плюралізму

державними

телерадіокомпаніями, призначає їхніх керівників (на термін 3 роки), стежить за дотриманням прав підлітків та молоді, визначає політику в області кабельного мовлення. Верховна Рада складається з 9 членів (три призначає Президент Республіки Франції, три — Голова Національних Зборів, три — Голова Сенату на термін 6 років). Фінансуються 6 державних ТРК (Французьке телерадімовлення (TDF) та п'ять національних компаній, які займаються тільки виробництвом телерадіопрограм) за рахунок абонентної плати. Варто відзначити, що державними ТРК керує адміністративна рада. До її складу входять 1 представник Національних Зборів, 1 — Сенату, 4 — від державних органів, 4 — від Вищої Ради, 2 — від трудового колективу. Але описана ситуація не є сталою, бо у Франції триває реформа системи телерадіомовлення. 29 червня 2002 р. у Франції було прийнято закон, що реформує аудіовізуальний сектор. Він укріплює громадське мовлення, створюючи холдінг "France Television", який володіє і визначає стратегію трьох національних каналів: "Frаnсе 2", "Frаnсе 3" та "Lа Сіnquieme". Голова холдінгу обирається Вищою аудіовізуальною радою на 5 років. Обсяг реклами на громадському мовленні знижений до 8 хв/год. Крім того, цей закон визначає правові рамки розвитку наземного цифрового ефірного телебачення. Пізніше були визначені робочі завдання для громадського сектору наземного телебачення. Громадські служби мають пропонувати споживачеві від 8 до 33 каналів, причому канали "Frаnсе 2", "Frаnсе 3", "Lа Сіпquieme", "АRTЕ", парламентський канал, 8 регіональних каналів "Frаnсе 3", спеціальний канал новин, канал повторів передач 3 загальнонаціональних каналів мають передаватися безкоштовно і в незакодованому вигляді. Від 55 до 70 % прибутків громадське мовлення у Франції отримує від ліцензійних зборів. Від 19 до 41% отримують різні громадські канали у Франції від рекламних надходжень. [55] 19

• Громадське мовлення у Польщі Цікаво проаналізувати досвід, що був накопичений у країнах Східної Європи. Наприклад, у Польщі перші недержавні радіостанції були створені у 1990 р. Вони були створені за рішенням Римсько-католицького костьолу. В цілому ж радикальних змін система телерадіомовлення у Польщі зазнала після того, як у грудні 1992 році Сейм прийняв Закон про радіомовлення і телебачення, який врегульовував діяльність комерційного та передбачав створення громадського мовлення. Згідно з цим Законом державне об'єднання "Польське радіо і телебачення" було перетворено в одне загальнонаціональне

регіональних

акціонерних

товариств

для

радіомовлення, а також одне - для телебачення. Наступним етапом було законодавче регулювання ліцензування цієї діяльності. Після подальших послідовних перетворень, органи громадського мовлення було захищено від втручання держави заркіпленням таких гарантій: - громадські телебачення і радіо є акціонерними товариствами (акції належать державі, проте держава не може ними розпоряджатися), тобто економічні важелі впливу держави відсутні; - кадрову політику громадських ЗМІ здійснює Громадська рада з питань телебачення і раідомовлення, яку спільно формують Сенат, Сейм і Президент, причому членів Ради відкликати неможливо, а Раду можна розпустити лише спільною згодою Сенату, Сейму і Президента, що на практиці досить складно (тобто держава не має також серйозних важелів впливу на кадрову громадських ЗМІ); - громадські ЗМІ є фінансово незалежними від державного бюджету, і таке їхнє фінансування заборонено законом. Основним джерелом є громадське (абонентське) фінансування, а розподілом коштів займається Національна Рада з питань радіомовлення і телебачення. Додатковий прибуток (до 37%) польські телерадіоорганізації отримують за рахунок реклами. Така система прибутків зумовлена тим, що у Польщі не існує обмежень на 20

кількість реклами. Звичайно ж, такий стан справ на міг не вплинути на розміри державної допомоги - вона складає близько третини бюджету громадського мовлення Польщі. [29] • Громадське Російське телебачення Розглядаючи

досвід

створення

та

роботи

громадських

телерадіооб'єднань за кордоном не можна обминути діяльність колишнього першого каналу СРСР, який один час так і називався Громадське Російське телебачення. Треба констатувати, що громадським цей канал був тільки за назвою. Вся влада у ньому належить не суспільству, а вищим чиновникам та банківському капіталу. Держава нібито зберігала контрольний пакет акцій ГРТ (45% - Міндержмайно, 3% - ІТАР-ТАРС, 3% - Телевізійний технічний центр). Фактично всі інші акції зосереджувалися в руках трьох приватних власників: 38% — у консорціуму банків "Столичний", "Менатеп", "Альфабанк", "Об'єднаний банк", 8% у "ЛогоВАЗу", 3% - у Газпрому (потім акції банку "Столичний" перейшли до СБС-АГРО, а Газпрому — до АО "ЛогоВАЗ"). Таким чином, не можна навіть було вести мову про незалежність від державних та приватних структур, що є найпершою ознакою громадського телерадіооб'єднання. Крім того, був відсутній громадський контроль за діяльністю ГРТ. Наглядова рада, яку очолював Президент Росії, так жодного разу не збиралася. Політику ГРТ визначала Рада директорів, куди входили найвищі державні чиновники і банкіри. Джерелом прибутків для ГРТ, судячи з непрямих даних, були не державні кошти (з 1997р. держава не виділяла коштів для ГРТ), не реклама (вона покривала тоді тільки близько 30% витрат), не інша комерційна діяльність (наприклад, випуск відеокасет), а кошти акціонерів. Отже, Громадське Російське телебачення навіть з натяжкою не можна було визнати незалежною телевізійною організацією. Таким чином, Росію можна віднести до тих країн, де плутають поняття "громадське" і "державне". Причина тут зрозуміла.

Влада

намагається

приховати

під

прикриттям

громадського

телерадіомовлення власну пропаганду. Однак впродовж останніх чотирьох років у Російські Федерації поступово набирає обертів процес роздержавлення ЗМІ. Один з ключових документів - Доктрина інформаційної безпеки РФ, прийнята у січні 2000 року, спрямована на посилення ролі контрольованих владою державних ЗМІ. Лише 2002 року на розгляд парламенту було представлено новий законопроект. Ним передбачено, зокрема, заборона державного фінансування громадських ЗМІ. Фактично, це була вже реакція на тотальний контроль з боку влади, що породив конфлікт із телеканалом "НТВ" і ситуацію довкола Громадського російського телебачення. Впровадження нового законодавства про ЗМІ вимагає відмови від Доктрини інформаційної безпеки, спрямованої свого часу на термінове посилення політичної влади і такої, що не припускає вповні незалежної діяльності громадського мовлення. [63] • Громадське мовлення США Розвивалося громадське мовлення і в США. Але у Сполучених Штатах розвиток отримало в основному некомерційне радіомовлення. Перші некомерційні радіостанції з'явилися там ще у 20-х рр. Вони виникали в багатьох університетах. У 30-ті рр. більшість таких радіостанцій закрилася через фінансові труднощі, так що у 1945 р. в США було лише 25 освітніх радіостанцій. Тоді Федеральна комісія зв'язку, яка розподіляє у США частоти, прийняла важливе рішення. Вона зарезервувала для некомерційного радіо 20 каналів на коротких хвилях. Крім того, після 1963 р. фінансову допомогу некомерційним радіостанціям став здійснювати федеральний уряд. Багато грошей також надавали різноманітні фонди, особливо Фонд Форда. 7 листопада 1967 р. Президент США Л.Джонсон підписав Акт про Громадське мовлення. У цьому ж році була створена Корпорація публічного мовлення, а у 1968 р. Національне публічне радіо (в його склад входять 650 місцеві радіостанції). Все це призвело до бурхливого зростання некомерційного 22

радіомовлення.

Корпорація

публічного

мовлення

—

це

недержавна

організація, яка розподіляє кошти, що виділено Конгресом для розвитку публічного мовлення. Повільно, але все ж зростає система некомерційного телебачення. Воно виникло у середині 50-х рр. Поштовх до її розвитку дало створення Служби публічного мовлення у 1969 р. її утворили 348 телестанцій. У 1990 р. у США було 1400 радіостанцій і 300 телестанцій некомерційного характеру. На кабельному телебаченні теж є своєрідна суспільна служба Кабельносупутникова мережа суспільних заходів (Сі-СПЕН). Вона не транслює рекламу і є безоплатною для користувачів. Зокрема, саме Сі-СПЕН транслює засідання конгресу США. Приблизно

17%

витрат

на

некомерційне

телерадіомовлення

Сполучених Штатах покривається за рахунок федерального бюджету. Крім того, гроші надаються у вигляді грантів на окремі програми, пожертвувань фондів (близько 22 %) та приватних осіб (20 %). Реклама на громадському мовленні в принципі заборонена. Тільки 5 % поступають від спонсорства. Вагома джерело доходів — це ліцензійні збори. На них йде 2 % від доходів приватних мовників. Але, незважаючи на таку кількість різних джерел фінансування,

нестача

коштів

залишається

основною

проблемою

американського публічного телерадіомовлення. Некомерційне телебачення і радіомовлення у Сполучених Штатах розрізняються за своєю структурою. Національне публічне радіо об'єднує окремі некомерційні радіостанції і саме продукує інформаційну продукцію. Служба публічного мовлення здійснює лише керівництво взаємозв'язками між кількома найбільшими публічними телестанціями у різних куточках Америки. Варто відзначити, що станції, які бажають приєднатися до служби публічного мовлення мають відповідати низці вимог. По-перше, їхнє мовлення за змістом має носити освітній характер, забезпечувати громадян об'єктивною інформацією та висвітлювати суспільну проблематику. По-друге, станції повинні бути цілком незалежними від впливу не тільки адміністративних органів, але також будь23

яких політичних та релігійних організацій. По-третє, у фінансовому плані станція не має вести рекламну чи іншу комерційну діяльність. Від 4 до 7 % супутникового мовлення оператори мають резервувати для передачі некомерційних освітніх та інформаційних програм. Регулює публічне мовлення, як і все мовлення у США, Федеральна комісія зв'язку, яка має виключно регулюючі, а не господарські функції. Вона складається з п'яти осіб, яких призначає президент США, а затверджує сенат. Причому більше трьох людей ФКЗ не можуть входити до однієї політичної партії, а, крім того, жоден член Комісії не повинен мати прибутку в жодній компанії, що спеціалізується у сфері телерадіомовлення чи зв'язку. Всі засідання проводяться відкрито, за тиждень про них повідомляється громадськості. Головна функція ФКЗ — розподіл частот. Хоча Комісія може накладати значні штрафні санкції (до 20 тис. доларів), вона не має право не на пряму, не на приховану цензуру. На

сьогодні

публічне

телерадіомовлення

США

пропонує

американській аудиторії інформаційні, культурні та освітні програми, здатні врівноважити той потік розважальних програм, що йдуть по комерційним мережам [56]. 1.3 Спроби відтворення західної моделі Європейська модель громадського мовлення, функціональна на власних територіях, зазвичай виявляється недієвою в інших регіонах. Яскравим прикладом є досвід спроб запозичення цієї моделі колишніми колоніями відповідних країн, що виявились неуспішними у зв’язку з особливостями місцевого досвіду та відсутністю закріплених законодавчих гарантій. У результаті, у постколоніальний період громадські ЗМІ стали для нових незалежних урядів просто засобом пропаганди. Відомі, проте, й успішні спроби регіонально прилаштувати і модернізувати ідеал служіння суспільству шляхом детального законодавчого 24

регулювання діяльності громадських ЗМІ. Так, починаючи з 1993 року у Південній

Африці

незалежність

громадського

органу

телебачення

гарантується окремим законом, який, зокрема, передбачає проведення публічних слухань для затвердження членів керівного органу (Рада директорів). Ця проблема є також актуальною для країн пост-комуністичного простору, у яких фактично є відсутнім “громадський” критерій формування ЗМІ. Балтійський Медіа-Центр і американська організація IREX, провівши порівняльне дослідження ЗМІ дев’ятнадцяти країн, констатували високий рівень і демократичний характер східноєвропейського, за винятком Сербії і Білорусії, законодавства про ЗМІ, зазначивши при цьому, що багато в чому воно є списаним із західноєвропейського. Проте іншим висновком було, що ці закони далеко не завжди працюють – громадські ЗМІ не є незалежними, а функціонують під жорстким політичним впливом. Красномовним прикладом став конфлікт 2000 року між чеським громадським телебаченням і владою, що виявив недоліки некомплексності механізмів

місцевого

запровадження

західної

законодавчої

моделі

громадського мовлення. Згідно із Законом про мовлення Чеської Республіки, Палата депутатів (нижня палата парламенту) обирає “Велику раду” – Раду з питань радіо і телебачення (яка видає частоти і ліцензії громадським і приватним ЗМІ) і три “Малі ради” – з питань телебачення, Чеського радіо і чеських прес-агентств. До повноважень Ради з питань телебачення належить громадський контроль за телебаченням, а також призначення і звільнення з посади генерального директора громадського телебачення. Після останніх виборів у нижній палаті законодавчого органу більшість місць одержали соціалдемократи,

які

не

змогли

сформувати

більшість.

Було

досягнуто

компромісного “опозиційного договору” з партією громадських демократів, після чого відбувся перерозподіл державних посад, у тому числі і в Раді з 25

питань телебачення, куди цього разу потрапили не кращі представники ЗМІ, культурних й інтелектуальних кіл, а представники партій, що уклали “опозиційний договір”. Таким чином, було оперативно проведено і кадрові зміни у керівництві громадського телебачення, що означало фактичну втрату незалежності мовлення і перетворення його на інформаційний орган влади. Незважаючи на те, що завдяки активній громадській ініціативі незабаром було прийнято новий Закон і громадське мовлення знову стало громадським, згаданий

конфлікт

виявив

неефективність

простого

“калькування”

західноєвропейського законодавства. На відміну від європейських журналістів, американські працюють в умовах, не обмежених етичними нормами і правилами щодо засобів. Практично всі медіа є приватними за формою власності й економічно незалежними від держави. Цікаво, що на першому місці в їхніх статутах виписано неодмінне служіння суспільству. Проте фактично американські ЗМІ працюють за моделлю, яку запропонував свого часу Волтер Ліпман: майже всі ЗМІ є сьогодні підпорядкованими владі рекламодавця чи спонсора. Після розпаду Радянського Союзу, в кожній незалежній державі мала відбутись потужна ліберальна трансформація простору ЗМІ, від становлення принципів

плюралізму

до

локальних

механізмів

власного

шляху

реформування. Польський досвід виглядає достатньо успішним і доречним для дослідження з української перспективи. Відтак, першим і основним етапом на шляху до створення громадського мовлення має бути детальна розробка закону, який би регламентував визначення, гарантії діяльності, механізми функціонування, джерела фінансування, незалежність діяльності й необхідні переваги громадських ЗМІ перед «ангажованими». Наступний етап – законодавче регулювання ліцензування цієї діяльності. В процесі реформ органи громадського мовлення мають бути захищеними від втручання держави. [40]

Отже, якщо проаналізувати рекомендації міжнародних законодавчих актів і успішний закордонний досвід, можна виокремити певні засади, на яких традиційно будується суспільне мовлення у країнах сталої демократії: •

стратегічне керівництво та контроль над ними має бути покладено на

Наглядові ради, Адміністративну раду, що будуть формуватися за прозорими та чіткими принципами; •

джерела фінансування, порядок їх формування та надання мають

унеможливити тиск з боку як державних органів, так і будь-яких фінансовополітичних груп; •

утвердження

принципів

редакційної

політики,

які

грунтуються

на пріоритетах інтересів Людини та Суспільства, а не Держави та Капіталу; •

програмна політика, яка спрямована на представлення інтересів

основних груп суспільства, включаючи національні меншини та складається з інформаційного, освітнього, культурного та розважального компонентів. Таким чином, громадське мовлення має бути фактором становлення соціальної злагоди та національної єдності країни, виразником ментальності та культури її населення. Суспільне мовлення має обслуговувати все населення країни (або регіону, якщо воно має регіональний характер). Це означає, що кожна родина, кожен мешканець повинен мати можливість отримувати програми цього мовлення. Крім того, програми суспільного мовлення мають бути спрямовані на всі групи та прошарки населення, незалежно від їхнього майнового, вікового, статевого, освітнього, релігійного статусу чи інших інтересів. Звичайно, окрема програма не може бути спрямована на все населення та подобатися всім, але кожна передача має задовольняти інформаційні потреби конкретних груп суспільства. Звичайно, суспільне мовлення буде мати менший рейтинг, ніж комерційне. В усьому світі це пояснюється тим, що комунікатор тут не «спускається» до рівня аудиторії (як це, в основному, роблять комерційні канали), а «підтягує» її до свого рівня [6, 23]. 27

РОЗДІЛ 2. ПЕРСПЕКТИВИ, ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРОБЛЕМИ СТВОРЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ 2.1

Виникнення ідеї громадського мовлення в Україні

Розвиток телерадіомовлення в кожній країні має свою історію і нормативну специфіку. Україна — чи не перша країна з пострадянських республік, у законодавстві якої з´явився окремий Закон про Суспільне телебачення. Ще 18 липня 1997 року Верховною Радою України було прийнято закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» [17]. Відтоді питання про громадське телебачення і радіо піднімалося в парламенті неодноразово. У 1998 році вперше розроблено концепцію роздержавлення ЗМІ. Того ж таки року вийшла постанова Верховної Ради «Про створення Громадської наглядової ради телерадіоорганізації суспільного мовлення України» [44]. Було багато й "авторських" проектів про механізми роздержавлення НТКУ і створення на її базі громадського мовника. Всі ці документи хоч і мали резонансний характер, проте до реальних перетворень у вітчизняній медіагалузі так і не призвели. Тодішня влада не бажала передавати контроль за державним мовленням в руки незалежних інституцій і тим самим "втрачати голос" на першій кнопці телебачення. Відтак, до кінця 2004 року жодних конкретних кроків зі створення «телерадіомовлення для людини» органами державної влади зроблено не було [18]. Півтора роки тому в Україні виникла доволі унікальна ситуація, коли створення повноцінного громадського мовлення нарешті стало можливим. 16 листопада 2004 року тоді ще кандидат у президенти Віктор Ющенко пообіцяв сприяти створенню громадського телебачення: «Такий тип телебачення має унікальні риси порівняно з комерційними телеканалами, зокрема, об'єктивність, незалежність і різнобічність. У тому, щоб мати таке телебачення, зацікавлене суспільство, а отже, й держава. Всі ми - політики, 28

журналісти, бізнесмени, прості громадяни - розуміємо, як необхідно пропагувати ідею громадського телебачення» [69]. Повна зміна влади в країні завжди створює нові можливості, вважає медіафахівець Ігор Куляс. На його думку, створення громадського мовлення є можливим лише за виявлення владою політичної волі. Громадське мовлення за умов народження громадянського суспільства в Україні виступає швидше інструментом розвитку і зміцнення громадянського суспільства. Питання, чи буде виявлено політичну волю до створення новою владою громадського телебачення, на думку аналітиків, не є однозначним, оскільки влада може декларувати прагнення, однак практично не забезпечити його створення. У питанні готовності суспільства до створення громадського мовлення більшість експертів погоджуються з тим, що помаранчева революція, особливо її народна складова, дала значний поштовх для його розвитку [60]. Таким чином, сьогодні, завдячуючи радикальним змінам у політичному житті нашої країни, дискусія щодо створення Суспільного телебачення переросла у дієві кроки медіа-громадськості та державних інституцій. Наприкінці лютого, коли Тараса Стецьківа щойно було призначено президентом НТКУ, оприлюднено доволі оптимістичні плани, згідно з якими передбачалося,

що

Національна

телекомпанія

розробить

концепцію

громадського телебачення. За підтримку такої ідеї висловилися Президент України Віктор Ющенко та та тодішній віце-прем’єр міністр України з гуманітарних питань Микола Томенко, який теж публічно схвалював наміри щодо розробки такої концепції в контексті реформування НТКУ. Водночас той же М. Томенко застерігав, що це питання варто детально проаналізувати й обговорити з огляду на настрої суспільства. Висловлювалися ідеї й стосовно того, щоб створити для громадського мовлення ще один телеканал.

Верховна Рада на початку липня 2005 року ухвалила в першому читанні законопроект № 7539 "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про систему Громадського телебачення і радіомовлення", за який віддали свої голоси 273 депутати. Відповідно до нього державні НТКУ і Нацрадіо мали бути реорганізовані в юридичні особи – установи "Українське телебачення" та "Українське радіо". Як пропонувалось, "Українське телебачення" забезпечуватиме телемовлення на двох загальнонаціональних телеканалах,

"Українське

радіо"

–

радіомовлення

на

трьох

загальнонаціональних радіоканалах і в мережі проводового мовлення. А держава не братиме участі в управлінні цими організаціями. Органами управління

контролю

телерадіомовлення

мали

(ГТРМ),

стати

правління

наглядова

рада

Громадського

"Українського

телебачення",

правління "Українського радіо", президент "Українського телебачення" і президент

"Українського

радіо".

До

наглядової

ради,

за

згаданим

документом, входитимуть 30 осіб, яких призначатиме парламент: 15 осіб за квотами фракцій Верховної Ради поточного скликання, 15 осіб – від всеукраїнських

громадських

організацій.

Наглядова

рада

розпоряджатиметься держмайном організацій ГТРМ, що передається йому Кабінетом Міністрів на підставі актів реорганізації НТКУ і Нацрадіо. Законопроект визначав, що організації ГТРМ є некомерційними, але мають право вести господарську діяльність. У перехідних положеннях законопроекту пропонувалось у 2006–2008 роках створити спеціальну систему фінансування ГТРМ за рахунок накопичувального Фонду розвитку громадського телебачення і радіомовлення, що формуватиметься на основі спеціальних податків (зокрема, зборів з грального бізнесу, реклами, тоталізаторів, лотерей, абонплати, спонсорських і меценатських внесків). Фінансування організацій ГТРМ до створення фонду мало б визначатись окремим рядком у держбюджеті.

Проте, ймовірно, логіка парламентських виборів та відсутність у політичного керівництва країни розбірливої позиції на загальну риторику про необхідність громадського телебачення диктує свої умови. Після звільнення Т. Стецьківа на УТ–1 розпочалися складні перипетії навколо питання про визначення нового керівництва. Вони були пов’язані з бажанням отримати політичний вплив на держтелебачення. Отож, 13 вересня колектив НТКУ висловив недовіру керівництву компанії. На загальних зборах адміністрацію звинуватили у "зневазі до колективу, непрофесійному менеджменті, який призвів до порушення конституційних прав працівників і прав профспілок". А вже 14 вересня під час зборів профспілок НТКУ кандидатом на посаду президента Національної телекомпанії України було висунуто Євгена Каленського, який у 2002–2005 роках, тобто в період розквіту цензури та "темникознавства", був її віце-президентом. Голова Держкомтелерадіо Іван Чиж, який, до речі, 22 жовтня створив разом із лідером Народної партії спікером Володимиром Литвиним виборчий блок "Народний блок Литвина", невдовзі підписав указ про призначення Є. Каленського на керівну посаду в НТКУ, щоправда, доволі сумнівний з погляду легітимності. Адже відповідно до свого статуту НТКУ є "державною телеорганізацією, яка веде мовлення на загальнонаціональних телевізійних каналах. Телекомпанія утворена згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 20 лютого 1995 р. № 129 і підзвітна Президентові України та Верховній Раді України". Тим часом, 22 вересня завершувався термін подання до Секретаріату Президента концепцій реформування НТКУ. О. Рибачук підкреслював, що цей конкурс і надалі має бути прозорим, адже "реформування Національної телекомпанії фізично торкається 98 відсотків населення України (покриття УТ–1), а морально – всієї держави, і чинної влади в першу чергу". Експертна група з аналізу поданих концепцій визначила дві найкращі – віце-президента НТКУ Андрія Шевченка і керівника "Нової студії" Олександра Ткаченка.

А 7 жовтня згідно з повідомленням офіційного сайту глави держави В. Ющенком було видано розпорядження про термінове внесення змін до статуту НТКУ. Ці зміни мали на меті створення умов для поступового переходу компанії у формат громадського мовлення і забезпечення потрібної для цього оптимізації механізмів управління компанією. Глава держави звернувся до Кабінету Міністрів з проханням протягом тижня внести зміни до статуту НТКУ, які посилять статус наглядової ради телекомпанії. Для цього Президент просив ввести до складу ради представників різних органів влади та громадських організацій. 11 жовтня під час зустрічі з членами Національної ради з питань телебачення і радіомовлення В. Ющенко закликав "зробити телебачення і радіо більш національними, більш моральними і цікавими, задовольняючи інтереси будь-яких груп громадян – медиків, учителів, молодь, старше покоління". Слова про громадське мовлення, судячи з інформаційних повідомлень, на зібранні не звучали... Невдовзі було визначено й кандидатуру переможця своєрідних "виборчих перегонів" у масштабі НТКУ. Попри прозорість і чесність конкурсу концепцій вибір Президента зупинився на Віталії Докаленкові, про концепцію якого, що, власне, й мала, за попередньою логікою заяв відповідальних осіб, визначати керівника НТКУ, нічого й досі не відомо. На думку медіа-аналітика Юлії Кисельової, призначення В. Докаленка не варто розцінювати як прояв тиску з боку влади на ЗМІ, але, те що з ним буде простіше, ніж, наприклад, з А. Шевченком, у період виборчої кампанії, можна передбачити. Отже, це не тільки компроміс, а ще й певна страховка, на кшталт "Аби чого не вийшло". [27] Сам Віталій Докаленко в ефірі Першого Національного зазначив, що "мета у нас базова – це побудова суспільного мовлення на базі УТ–1". Він заявив, що завжди відкритий до розмов, конструктивних пропозицій і спільних дій, також і до спільного створення нового каналу. А Президент України висловив сподівання на те, що Віталієві Докаленку вдасться 32

згуртувати довкола себе колектив однодумців і підготувати НТКУ до переходу на роботу в новому форматі – форматі громадського мовлення. За словами В. Ющенка, одним із важливих етапів на цьому шляху має бути схвалення найближчим часом Верховною Радою Закону про громадське телебачення. Однак друге читання законопроекту "Про систему суспільного телебачення і радіомовлення", призначене у Верховній Раді Україні на 3 листопада 2005 року, виявилося безрезультативним. Основною причиною провалу голосування щодо законопроекту стала неузгодженість між ключовими політичними силами з принциповим питанням цього документу. Окрім того, не було досягнуто консенсусу відносно принципів формування Наглядової ради майбутнього суспільного мовника між представниками громадських організацій, Секретаріату Президента та деякими фракціями ВР. Зокрема, під час останніх консультацій, в яких брали участь і представники комітету ВР з питань свободи слова та інформації, і представники робочої групи при Секретаріаті Президента дискутувалося питання щодо обирання складу Наглядових рад суспільних телерадіомовників трьома частинами: одну десятку з 30 членів обох Наглядових рад подає парламент, другу Президент України, третю - громадські організації. Але представники більшості фракцій не сприймали участі Президента у цьому процесі. Тож консолідованого проекту Закону, який мав винестися на чергове голосування в парламенті, розроблено не було. Тому була інша пропозиція - яку на початку грудня виклали Сергію Правденку, голові профільного комітету ВР, представники медійної громадськості - відкласти голосуваня до січня-лютого 2006 року, а за цей час мобілізувати сили для знаходження компромісу. [65] Ось як прокоментував провал закону директор Інституту Медіа Права Тарас Шевченко: "Депутати чесно висловили свою позицію - закон про суспільне мовлення їм зараз не потрібен. Перенесення його на четверте чи

п'яте читання - це не бажання вдосконалити текст проекту, а лише прагнення виглядати не дуже поганими в очах виборців" [65]. Однак до заслуг нової влади можна віднести прийняття 12.01.2006 нової редакції закону «Про телебачення і радіомовлення», який вперше з´явився в українському законодавстві 12 років тому. Тоді він не був достатньо розробленим, оскільки ринок ЗМІ в Україні тільки починав формуватися. Неодноразово робилися не надто вдалі спроби удосконалити закон. Остання редакція закону, проте, містить важливі доповнення: - закон став більш структурованим і послідовним; - визначено ключові терміни (зокрема, описано структуру національного телебачення

радіомовлення

введено

поняття

суспільного

(некомерційного) телебачення і радіомовлення, діяльність якого має регулюватися Законом "Про суспільне телебачення і радіомовлення"); - викладено засади, механізми і процедуру ліцензування (закон мінімізує можливості зловживань і адміністративного тиску протягом здійснення процедури); - кожна

телерадіоорганізація

України

повинна

затвердити

власний

редакційний статут і сформувати редакційну раду; - визначено колегіальні органи управління НТКУ та НРКУ – громадські ради; - документ складено із урахуванням ряду рекомендацій Ради Європи. Тим часом, віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко заявив, що уряд повернеться до розгляду питання про громадське мовлення вже після парламентських виборів: "...я не думаю, що процес створення суспільного телебачення або мовлення в Україні починався. Глибоко він не починався. Давайте згадаємо: там створена робоча група, яку очолив керівник секретаріату Олег Рибачук, вона розглядає саме варіанти трансформації державного телебачення в суспільне мовлення. І глава секретаріату позицію президента по цьому питанню озвучував". З цієї логіки висловлювань 34

випливає, що основне питання, над яким сьогодні розмірковують українські посадовці, – це пошук джерел фінансування. "Відразу ж після виборів, коли буде стабілізована політична ситуація, оскільки під час виборчої кампанії вона завжди ускладнюється, ми повинні прийняти остаточне рішення на всіх рівнях з переходу на суспільне мовлення", – відзначив В. Кириленко [27]. Представник ПАРЄ в Україні Ханна Северінсен зазначила, що відкладання питання створення громадського мовлення в Україні до парламентських

виборів

може

стати

реальною

загрозою

розвитку

незалежного мовлення в Україні: "На жаль, деякі представники нового керівництва продовжують розглядати ЗМІ як "ресурс" влади та захищають збереження державного контролю над медіа. Ми були розчаровані твердженнями, що суспільне мовлення і державне телебачення мають функціонувати паралельно. Ми глибоко переконані, що процес подальшої демократизації

Україні

буде

ускладнений,

якщо

найближчому

майбутньому державні телевізійні канали не будуть перетворені на суспільне мовлення. І цей процес має розпочатися до виборів у березні 2006 року" [64]. Отже, попри численні політичні декларації і вимоги суспільства, нова влада досі не зробила жодних вагомих дій у напрямку впровадження громадського мовлення в Україні. Проте розуміння напрямку змін висить у повітрі. На сьогодні потрібні конкретні кроки і план, який може об´єднати всіх, хто бачить цінність у суспільному мовленні. Найголовніший крок - закон про суспільне мовлення. Текст закону, який зараз готується до повторного другого читання, набагато якісніший за попередній, але і далі викликає забагато зауважень і заперечень. Сьогодні з´явилась готовність працювати разом різних зацікавлених гравців - і експертів, і політиків, тому зараз маємо такий варіант: залучити фахівців і готувати закон для розгляду вже нового парламенту. [66]

Реальне створення громадського мовлення в Україні значною мірою залежатиме від роботи новообраної Верховної Ради і в тому числі – від діяльності нового складу Комітету з питань свободи слова та інформації. Певний оптимізм вселяє те, що до парламенту потрапила значна кількість відомих в журналістиці імен, які й раніше декларували своє бажання створити в Україні суспільне мовлення та є активними прихильниками роздержавлення ЗМІ.

2.2

Передумови та можливі моделі громадського мовлення Серед засобів масової інформації традиційно переплітаються інтереси і

дії трьох партнерів: держави, приватних корпорацій і громадян. Ті, хто здійснюють право власності щодо конкретного ЗМІ, чиї інтереси і в який спосіб визначають редакційну політику, хто має реальний вплив на зміст повідомлень ЗМІ визначає, до якого виду можна віднести конкретний ЗМІ державних (та/або комунальних), приватних, громадських. Важливою

передумовою

функціонування

громадських

медіа

діяльність ЗМІ на засадах плюралізму, існування в країні традицій неупередженої журналістики, спрямованої на об'єктивне висвітлення певних подій, ведення відкритої дискусії, а не на обслуговування державних чи приватних інтересів. З іншого боку, створення громадських ЗМІ у західних країнах у свій час сприяло, власне, становленню таких традицій плюралізму, виходу за рамки формули "хто платить, той замовляє музику". Іншою передумовою для існування громадських ЗМІ є правові гарантії й переваги для громадських ЗМІ, що формуватимуть умови діяльності таких ЗМІ в суспільстві й забезпечуватимуть необхідний для функціонування дійсної демократії громадський контроль за владою, на противагу "ангажованим" ЗМІ (державних органів, партійним, приватним). Разом з тим, поєднання грамотного правового регулювання і реального функціонування 36

передбачає наявність розвинутого громадянського суспільства і високого рівня політичної культури. Для цього необхідно забезпечити вільний доступ громадських ЗМІ до інформації, матеріалів і обладнання нарівні з державними мас-медіа. Громадське телерадіомовлення є дієвим засобом для знищення монополії держави в інформаційному просторі та інструментом побудови вільного та демократичного суспільства [8]. Взагалі, якщо проаналізувати міжнародні документи та досвід цивілізованих країн щодо створення громадського мовлення, то можна виділити дві основні умови його функціонування. Це, по перше, незалежні ані від держави, ані від будь-яких фінансово-політичних угрупувань органи управління організаціями громадського мовлення, по-друге, стабільне і незалежне від перерахованих чинників фінансування діяльності громадських мовників. Законом України „Про телебачення і радіомовлення" (розділ 1, стаття 1) громадське телерадіомовлення визначено як: „система позабюджетного неприбуткового

загальнонаціонального,

регіонального

або

місцевого

телерадіомовлення, що створюється засновниками юридичними та/або фізичними особами" [19]. Це визначення є цілком адекватним і вичерпним для розуміння того, що має собою представляти громадське мовлення. Є важливими два аспекти: громадське мовлення має бути, з одного боку, позабюджетним, а з іншого боку, неприбутковим мовленням. Отже, джерелом існування у стабільно функціонуючої громадської системи не може бути бюджет (ні державний, ні місцевий). Поняття неприбутковості накладає обмеження неотримання прибутків від комерційної діяльності. У цьому і полягає основна складність започаткування зазначеної системи в Україні. Поки що в нашій країні немає механізму покривати витрати на утримання і розвиток системи за рахунок, наприклад, передплати. 37

Введення абонентної плати на сьогодні є нереальним з точки зору розвитку української економіки. Українці, на жаль, дуже сильно відрізняються від мешканців Західної Європи за рівнем своїх прибутків. Видаються також доречними побоювання, що населення не сприйме ідеї абонементної плати, бо будь-які форми мовлення все одно фінансуються громадянами. Але різниця полягає в тому, що за державне телебачення глядач платить як платник податків, за комерційне - як споживач товарів та послуг, за кабельні канали - як абонент, а за суспільне мовлення - як громадянин. Можливі й інші джерела фінансування громадського мовлення: добровільні пожертвування фізичних та юридичних осіб, продаж власних передач тощо. Однак подібний набір джерел фінансових надходжень є притаманним країнам сталої демократії із високим рівнем доходів населення, дуже потужної матеріально-технічної та творчої бази телерадіоорганізацій і не менш високим рівнем свідомості як бізнесових кіл, які можуть без мотивації отримати реальний прибуток від спонсорських дій, внести певні пожертвування на громадське мовлення, так і пересічних громадян, які мають готовність сплачувати абонплату, не сприймаючи її, як чергове завуальоване здирництво держави. Тому на сьогодні існують два виходи: або чекати на підвищення платоспроможності українського народу, або взяти на озброєння досвід США і будувати громадське мовлення вже зараз на основі допомоги різноманітних донорських організацій. Щодо органів громадського нагляду за діяльністю громадського мовлення,

то

вони

мають

складатися

Україні

представників

найвпливовіших громадських об'єднань. Навряд чи можна вважати повністю прийнятною схему, що була запропонована Законом України "Про систему суспільного мовлення". За цим законом (до речі, він був прийнятий вже п’ять років тому, але так і не був реалізований) до Наглядової Ради мали входити 38

представники всіх громадських об'єднань, які визначались парламентом. В Україні з її 130 партіями та кількома десятками суб’єктів виборчого процесу це може означати блокування діяльності цього важливого органу (він був сформований, але так і не зібрався). Мабуть, є сенс включати до складу Наглядової Ради представників лише найбільших та найвпливовіших громадських

об'єднань,

при

цьому

забезпечуючи

збалансоване

представництво різних верств суспільства в ній. Тільки при адекватній роботі Наглядової Ради громадське телебачення відповідатиме своєму призначенню. Сучасна глобалізація інформаційного простору відкриває широкі можливості для громадської дискусії і плюралізму думок. Однак відкриття країни для глобального інформаційного простору несе в собі також низку ризиків для традиційного громадського мовлення. До речі, британський політолог і публіцист Джон Кін зводить їх до трьох ключових проблем функціонування громадських ЗМІ у світі: 1. Скорочення

податкових

надходжень

(наслідком

вимушена

комерціалізація громадських ЗМІ, що відображається на якості програм і допускає втручання приватних інтересів); 2. Проблема легітимності (громадські ЗМІ втрачають довіру членів суспільства через упередження, щодо неможливості рівно задовольнити смаки різних категорій громадян); 3. Психологічні зміни (на думку Д. Кіна, найсуттєвіші, оскільки технологічні інновації супутникове телебачення, комп'ютерні мережі витісняють громадські ЗМІ і примушують конкурувати з приватними медіа в багатоканальному середовищі). Вирішення

цих

проблем

залишається

питанням

конкретного

суспільства, оскільки йдеться про складний спектр проблем, придатних до аналізу і

розв'язання лише з урахуванням особливостей

місцевого

формування і функціонування ЗМІ [40].

2.3 Концепції створення громадського телерадіомовлення в Україні Одразу після того, як почали вестись розмови про впровадження в Україні громадського мовлення, безліч фахівців запропонували свої концепції

його

створення. На жаль,

усі

вони

не

відрізнялись

особливою оригінальністю і були схожими одна на одну. На сьогодні до розгляду можна прийняти три концепції побудови громадського телебачення в Україні: •

побудова

громадського

телебачення

шляхом

системи державного загальнонаціонального мовлення

знищення

на матеріальній,

технічній та творчій базі Національної телекомпанії України і каналу мовлення УТ-1 зі зміною відповідного статусу компанії і каналу (концепція О.Ткаченка) [28]; •

докорінна

перебудова

роботи

НТКУ

на

основі

концентрації

всіх наявних ресурсів держави з поверненням ситуації в аудіовізуальному просторі України в Правове і законне поле і створення громадського телебачення шляхом поступового виокремлення зі структури НТКУ після забезпечення належної матеріальної, технічної, творчої бази в самостійну конкурентноздатну телевізійну мовлення

або

компанію

із

власним

каналом

системою розповсюдження програм (концепція

А.Шевченка) [додаток 2]; •

створення

окремої

нової

телевізійної телекомпанії

„Громадське

телебачення" зі створенням матеріальної, технічної та творчої бази та власним каналом мовлення. Варто звернути увагу на той факт, що в суспільстві намагаються сформувати однобоке уявлення про можливості створення громадського телебачення в Україні. Полеміку штучно спрямовують в одне русло - русло знищення

найпотужнішої

телевиробничої

структури

нашої

держави:

Національної телекомпанії України. При цьому практично не розглядаються інші точки зору, публічно не обговорюються інші думки, що явно суперечить 40

основним принципам побудови громадянського суспільства - вільному висловлюванню різних думок і протилежних точок зору, критичному аналізу різних підходів і доказів фахівців-телевізійників. Якщо порівняти всі три концепції з точки зору їхньої відповідності головному завданню громадського мовлення – доносити до влади думку суспільства – проект, що передбачає повну ліквідацію УТ-1, більше відповідає йому. Адже Перший Національний є, по суті, державним телебаченням і виконує діаметрально протилежну функцію – інформування суспільства про дії та погляди влади, а тому важко уявити, як можна поступово перекваліфікувати 2 тисячі працівників і забезпечити їхню роботу за зовсім іншими стандартами, прийнятими в усьому світі. Проект, що передбачає існування громадського мовлення паралельно із державним, також не є прийнятним, оскільки в умовах загальної демократизації медіа окремі ЗМІ не можуть зберігати державний контроль і розглядатися як «ресурс» влади. Щодо програмного наповнення ефіру громадського мовлення всі три концепції мають схоже бачення. Так, головною відмінною рисою суспільного телебачення має стати переважно власне виробництво: інформаційних, публіцистичних, розважальних, культурологічних, просвітницьких програм, документальних та художніх фільмів. Оптимальний шлях ефективного досягнення мети – створення корпоративного мовлення двох основних каналів: Перший

Канал

–

основний

канал

розгорнутою

системою

інформаційного та аналітичного мовлення, з якісним наповненням програм розважального сектору. Другий Канал – створений на основі мережі обласних державних телерадіокомпаній

(ОДТРК).

Канал,

що

презентує

регіональну

різноманітність країни, веде мовлення різними мовами, в тому числі і 41

російською, транслює культурологічні та просвітницькі програми, передачі для меншин, альтернативне кіно. Також у перспективі розглядається можливість створення на базі УТР третього

каналу

громадського

телебачення

«Україна-світ»

каналу

іномовлення, що транслюватиметься через супутник. Наповнення ефіру забезпечуватимуть матеріали про Україну для людей, які мешкають за кордоном. Головну мету громадського телебачення автори концепцій вбачають у об’єктивному та неупередженому інформуванні громадян України про події, що відбуваються у країні та за кордоном, створення високоякісних просвітницьких програм, документальних фільмів та серіалів, показ найкращої зарубіжної продукції. У

питанні

фінансування

громадського

мовлення

українські

медіафахівці розглядають усі можливі механізми: державні кошти, прибутки від реклами та абонплату. Оскільки потенційний глядач наразі може бути неготовий платити за те, чого він поки що не уявляє, отримати достатніх коштів за рахунок абонплати на початковому етапі становлення суспільного мовлення неможливо в принципі. Тому в проектах розглядаються інші варіанти фінансування, кожен з яких викликає певні сумніви. Так, в частині державного фінансування виникає небезпека недотримання владою обіцянок щодо невтручання до інформаційного наповнення ефіру. Реклама ж може бути ефективною тільки при високому рейтингу каналу, а при цьому існує загроза скочування його до найбільш масового програмного продукту низького ґатунку. В разі наповнення ефіру дитячими, освітніми та культурними програмами заробити багато рекламних грошей не вдасться. Щодо складу та способу формування Наглядової ради всі три концепції не мають спільного бачення: чи повинна її формувати широка громадськість, 42

чи профільний комітет Верховної Ради, який традиційно належить опозиції. Одна з них передбачає формування Наглядової Ради з 7-9 осіб, загальновизнаних і шанованих у суспільстві професіоналів, а склад цього органу пропонує Президент і затверджує Верховна Рада. Але в такому разі є великий ризик заангажованості та заполітизованості керівного органу. Інший проект є більш виграшним і базується на тому, що Наглядова Рада має бути великою (понад 50 осіб), а не керованою, що забезпечить його незалежність від влади і владних інституцій, а також об´єктивний підхід до висвітлення усіх громадсько важливих проблем. Третя концепція передбачає трьох ланкову модель: Наглядова рада – Правління – Президент. Головним органом є Наглядова рада, яка у свою чергу формує Правління і призначає Президента. На постійних засадах працює лише Президент. Наглядова рада і Правління мають різні завдання (політичні і фінансові), а відтак потребують інших категорій спеціалістів. Однак в цьому проекті недостатньо виписані механізми обрання членів Наглядової Ради – наприклад, те, хто і як визначатиме їхню авторитетність та ступінь впливу на програмне наповнення громадського телебачення. Це дуже вадливо, адже за Наглядовою Радою залишається найважливіша функція – забезпечення того, щоб громадське телебачення насправді було таким. Отже, як показав аналіз запропонованих концепцій, жодна з них не відповідає заявленим принципам діяльності громадського телебачення – чи то в базовій, чи у фінансовій, чи адміністративній складовій. Очевидно, варто зіставити всі проекти і доопрацювати їх з тим, щоб діяльність майбутнього громадського телебачення гарантовано відповідала його засадам.

РОЗДІЛ 3. СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ СУСПІЛЬНОЇ ДУМКИ ЩОДО СТВОРЕННЮ! ГРОМАДСЬКОГО МОВЛЕННЯ 3.1. Думки громадськості, щодо втілення ідеї громадського мовлення Тема

створення

Україні

громадського

телебачення

замість

державного піднімалась коаліцією «Сила народу» («Наша Україна» і Блок Юлії Тимошенко) в якості програмного питання ще до остаточної перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка. Він особисто називав це одним з головних завдань нової влади ще під час кампанії, і кілька разів повторював цю тезу вже після своєї перемоги. У програмі уряду Юлії Тимошенко «Назустріч людям», затвердженій Верховною Радою 4 лютого 2005-го року, вказується, що Уряд України зобов'язується створити суспільне мовлення, як невід'ємну складову існування громадянського суспільства. Крім того, Кабінет міністрів має намір не допустити концентрацію і монополізацію національних суб'єктів інформаційного простору; реалізувати програму роздержавлення засобів масової інформації і створення відповідної законодавчої бази з урахуванням дотримання прав і соціальних гарантій працівників інформсфери. Уряд планує

також

створити

відповідальності

за

законодавчу

спроби

базу

здійснення

частині

встановлення

протизаконного

контролю,

встановлення цензури в ЗМІ; сприяти впровадженню в діяльність ЗМІ принципів системи саморегулювання та прозорої редакційної політики; забезпечувати ефективний захист інтелектуальної власності і авторських прав" (розділ «Віра»). Таким чином, політична налаштованість переможців президентських виборів на зміни в інформаційній політиці держави задекларована [48]. Можна

пригадати,

що

програмі

уряду

Віктора

Януковича

«Відкритість, дієвість, результативність» теж ішлося про громадське 44

телерадіомовлення. Тоді здебільшого говорилося про створення передумов для

впровадження

системи

громадського

телерадіомовлення

та

про

соціальний захист журналістів. Після подій листопада-грудня 2004 року у питанні готовності суспільства до створення громадського мовлення більшість експертів погоджуються з тим, що помаранчева революція, особливо її народна складова, дала значний поштовх для його розвитку. Голова правління Національної асоціації телерадіомовників Тетяна Лебедєва вважає, що Помаранчева революція довела існування громадянського суспільства, оскільки суспільство зрозуміло, що воно може ставити вимоги до влади. [60] Тому цікавим буде дізнатися про те, як нині оцінюють питання створення громадського телебачення в Україні прості громадяни та фахівці в даній галузі. Пропонуємо вашій увазі результати соцопитування, яке проводив серед своїх відвідувачів Інтернет-сайт glavred.info: Чи

підтримуєте

ви

ідею

створення

Україні громадського

телерадіомовлення? Так (82. 11%)

101 голос

Ні (13. 82%)

17 голосів

Не знаю. (4.07%)

5 голосів

Всього голосів: 123 Таблиця №1 – http://glavred.info Наступне

опитування

було

проведено

«Українським

демократичним колом», всього опитано 1000 респондентів: 45

Чи

підтримуєте

ви

ідею

створення в Україні громадського

телерадіомовлення? Так, підтримую

67%

Ні, не підтримую

10%

Важко сказати

22%

Немає відповіді

Таблиця №2 – «Українське демократичне коло» [59] Соцопитування, проведене «Українським демократичним колом» 13-28 лютого 2005 року, також торкалось й інших проблем створення в Україні громадського телебачення (вибіркова сукупність всеукраїнського опитування репрезентує доросле населення України й охоплює всі регіони країни. За місцем проживання опитано 1000 респондентів віком від 18 років). Так, лише 2% опитаних вважають, що його мають повністю фінансувати громадяни. Значна частина (41%) дотримуються думки, що основним джерелом фінансування має бути державний бюджет. 18% висловилися за те, щоб фінансування відбувалося з державного бюджету й за рахунок комерційної реклами на громадському телебаченні, а 15% – за фінансування частково з державного бюджету, частково – громадянами (24% вагалися з відповіддю). Половина опитаних (52%) висловилися проти присутності комерційної реклами на громадському телебаченні. П’ята частина (22%) вважає, що комерційна реклама має бути на громадському телебаченні (26% вагалися з відповіддю). 63% підтримують наявність соціальної реклами на громадському телебаченні (16% – проти, 21% вагалися з відповіддю).

Десята частина (11%) висловилися про те, що населення повинно повністю фінансувати громадське телебачення, аби тільки на ньому не було комерційної

реклами. Майже третина (30%) згодна з присутністю

комерційної реклами на громадському телебаченні, аби тільки його не фінансувати (58% вагалися з відповіддю). У разі, якщо буде ухвалене рішення створити громадське телебачення, яке буде повністю або частково фінансуватися громадянами, то готові платити ту, чи іншу суму 41% українців (1 гривню на місяць 19%, до 3 гривень – 13%, до 5 гривень – 9%). Не готові платити 40%, вагалися з відповіддю 19%. Половина опитаних (52%) вважає, що у випадку фінансування громадського телебачення населенням мають бути пільги для певних категорій громадян (проти – 16%, вагалися з відповіддю 30%). 31% підтримує ідею створення громадського телебачення на базі УТ–1, а 36% вважає, що треба створювати новий телеканал (вагалися з відповіддю 32%). Українцям найбільше подобається переглядати по телебаченню художні фільми (76%) новини (67%), розважальні й гумористичні програми (48%), телесеріали (44%) та музичні передачі (43%). На думку опитаних, на українському телебаченні не вистачає художніх фільмів (19%), передач про здоров’я й здоровий спосіб життя (19%), дитячих програм (16%), передач про право та закон (15%), передач про історію й сьогоднішній день регіонів, міст і сіл України (15%) освітніх і шкільних передач (14%). З поданих вище таблиць і результатів опитування бачимо, що населення в цілому підтримує ідею втілення в життя громадського мовлення, хоча платити за нього ще не готове. Проте є й інша сторона медалі. Журналісти підсумкової інформаційної програми, що виходить в ефірі 47

Першого Національного телеканалу, провели власне опитування серед мешканців Києва, яке показало, що перед тим, як впроваджувати в життя ідею громадського мовлення, потрібно пояснити населенню, що воно має собою представляти, оскільки свою обізнаність у даній темі виявили одиниці. Більшість людей відповіли схвально на поставлене запитання, проте зізналися, що не мають ніякого уявлення про громадське мовлення і хотіли б дізнатися про нього більше [57]. Очевидно, зараз необхідно проводити більше просвітницьких заходів для населення щодо створення в Україні громадського мовлення, в тому числі

широку суспільну дискусію з цього приводу. Потрібні детальні

обговорення - і на сторінках ЗМІ, і в ефірі самого Першого Національного, котрий на сьогодні поки лишається державним. Причому дискусій не лише у вузькому колі медійних експертів, а й з-поміж тих, хто буде "громадську" інформацію споживати. [27] 3.2.

Коментарі

експертів,

щодо

перспектив

впровадження

громадського мовлення в Україні На замовлення Інституту політики “Українське демократичне коло” провело також опитування експертів в галузі засобів масової інформації (журналістів, керівників ЗМІ, медіа-юристів, аналітиків) щодо змісту та принципів діяльності громадського телебачення в Україні. Так, експерти вважають недостатнім правове забезпечення функціонування суспільного телебачення. 33% зазначили, що необхідно прийняти новий Закон про суспільне телерадіомовлення, ще 29% наполягають на прийнятті пакету законів. На

думку

71%

медіафахівців,

громадське

телебачення

треба

створювати на базі УТ–1. Кожний п’ятий (21%) наполягає на відкритті нового телеканалу.

Більшість з них схиляється до змішаної системи фінансування громадського телебачення: 29% – з бюджету, громадянами та за рахунок комерційної реклами; 21% – з бюджету та громадянами. Експерти

проти

реклами

міцних

та

слабоалкогольних

напоїв,

нетрадиційних ліків та методів лікування на громадському телебаченні. Майже половина (48%) вважає, що в Наглядовій Раді суспільного (громадського) телебачення мають бути лише представники громадськості. Третина експертів (31%) бачить три джерела формування Наглядової Ради – від Президента, від Верховної Ради, від громадськості. Її чисельність вони визначали в діапазоні від 7 до 100 осіб. Найчастіші пропозиції: 9 осіб (15%), 12 осіб (15%), 15 осіб (10%), 25 осіб (10%). Фахівці у сфері медіа висловлюються за широкі повноваження Наглядової Ради. 36% їх пропонують, щоб Глава суспільного (громадського) телебачення обирався саме нею. 24% опитаних відстоюють варіант висунення кандидатури Радою директорів телебачення й затвердження Наглядовою Радою. Також вони вважають доцільним (71%) розділити менеджмент громадського телебачення на адміністративний та творчий (змістовний). Якщо б експерти визначали програмну політику громадського телебачення, то вони б не включали до програми різноманітні ток-шоу (підтримують включення 17% експертів), телесеріали (19%), кримінальну хроніку (26%). [59]

Створення громадського телебачення фахівці у медіа галузі часто пов´язують з Першим Національним. Із приходом нової влади життя УТ-1 змінилося. Керівником каналу був призначений Тарас Стецьків, депутат Ради від «Нашої України». Як і попередники, Стецьків був людиною з команди 49

Президента, але до державного телебачення обидва поставилися по новому. Ющенко не вимагав показувати себе як найкраще, а Стецьків – не сприймав будь-якого

тиску.

Прохання

пропіарити,

що

надходили

від

різних

міністерств, викидалися у кошик для сміття. Максимум, на що погоджувався Тарас, - обговорювати з чиновниками з Секретаріату Президента наповнення каналу, хоча це так само йому не подобалося. За півроку управління УТ-1 Стецьків перетворився на палкого прихильника перетворення каналу на Громадське телебачення. Він пропонував зробити це ще до початку кампанії парламентських виборів 2006 року. Бо боявся, що ставлення Ющенка до незалежності державного каналу зміниться. «Є небезпека ручного управління. Вони завжди будуть, навіть, якщо ми вважаємо, що нами керують ідеальні в морально плані люди. Загроза ручного управління державним телебаченням буде завжди. Тому що захочеться подзвонити по телефону по сотці по двохсотці і щось спитати, розказати, наказати. Бо так наша держава жила, щонайменше 10 років». [49] Новий президент НТКУ Віталій Докаленко у своєму інтерв´ю відразу після призначення на посаду поставив під сумнів швидке створення громадського телебачення на базі УТ-1: «Я дійсно послідовний, але не скептичний, а швидше позбавлений «блідо-рожевого» оптимізму стосовно створення громадського телебачення на базі УТ-1 зараз. Якщо просто змінити вивіску і назватися «ГТБ», то ми отримаємо мертвонароджений фантом, і в зародку знищимо ідею створення справжнього Громадського мовлення, без якого Україна не може не просто йти в Європу, а підійти до неї поближче! Ви знаєте, що у Першого каналу, як у члена Європейської мовної спілки, найнижча ринкова частка, за винятком ліванського каналу «Теле-Ліван»? За останні 7 років показники впали на 72%. 80% українських глядачів ніколи не дивляться телепередач УТ-1. Тому, перед тим, як піднімати галас навколо теми створення 50

Громадського ТБ, необхідно підняти рівень каналу, наповнити ефір якісними програмами, підготувати і телеканал, і телеглядача до переходу на Громадське мовлення». [1] Окрім того, новопризначений керівник НТКУ Віталій Докаленко зазначив, що вже має певний план реформування Першого Національного: «Я розробив і представив концепцію розвитку НТКУ, що передбачає створення такого телеканалу, на базі якої можна й потрібно будувати Громадське

телебачення.

процесі

реформування

УТ-1

важливо

врегулювати питання державного замовлення на розміщення тематичних програм в ефірі. Це величезний шар, під тиском якого пробитися паросткам «ГТБ» буде просто нереально. Але найважливіше – це наповнення ефіру якісно новим змістом. Процес підготовки каналу до Громадського мовлення неможливо розбити на етапи. Це навіть не процес, - це напружений стан поступового багатовекторного розвитку, це наближення крок за кроком до поставленої мети – зробити канал Перший Українським». Під час екскурсії до Національної телекомпанії 14 грудня 2005 року Президент України Віктор Ющенко відповів на питання, які стосувалися суспільного мовлення та його майбутнього на базі НТКУ. Глава держави тричі повторив: „Суспільному мовленню - бути” і закликав не спекулювати на відсутності політичної волі, після чого наголосив: „Ми уявляємо, на якому піку розвитку державного телебачення ми знаходимось. Скільки потрібно часу, якостей, ініціатив в питаннях, що стосуються фінансового, технічного та іншого забезпечення реалізації проекту Громадського телебачення”. Також Віктор Ющенко зупинився на розробці дорожньої карти побудови громадського мовлення: „Я сьогодні формую доручення, яке дасть початок процесу формування дорожньої карти побудови Громадського телебачення. Цей план має дати відповідь на те, яким чином має бути

використана державна технічна база, на якій існує Перший канал. Ви знаєте, що ця база дуже відстає”. Далі Президент звернув особливу увагу на те, що для того, аби називатися Громадським телебаченням, має бути створено цілу систему цікавих актуальних для української громади програм, яких ще немає на державному телебаченні. “Давайте щиро відповідати за якість Суспільного телебачення. Щоб ми не розпочали проект, якому пізніше не зможемо дати раду”, – закликав Віктор Ющенко, додавши, що “державний канал має бути одним із ініціаторів цього проекту”. [10] Отже, найпершим

якщо

проаналізувати

завданням,

яке

висловлювання

поставлене

перед

обох

НТКУ,

президентів, є

створення

рейтингового конкурентноспроможного каналу, який в майбутньому стане основою „гідного ГМ”. І хоча ніхто не говорив про конкретні кроки щодо змін у телекомпанії, судячи зі всього, для реалізації цієї мети є наміри зробити модернізацію матеріально-технічної бази НТКУ, закупити нову апаратуру, реконструювати студійний комплекс тощо. Що ж, дії – адекватні. Тільки не зрозуміло одне: а що заважало це ж саме робити у рамках створення ГМ, а не в якості попередньої умови? Андрій Шевченко, президент Центру суспільних медіа, депутат Верховної Ради нового скликання від Блоку Юлії Тимошенко, впевнений, що «громадське телебачення потрібне. Під цим терміном ми розуміємо таке телебачення, яке безпосередньо не контролюється державою і великим бізнесом. На мою думку, його потрібно створювати на базі державного телебачення, тобто замість державного. Таким чином, ми звільнимо бюджет від неефективного і збиткового монстра й отримаємо нового мовника, який зобов'язаний стати одним з лідерів ринку і носієм стандартів в інформаційній журналістиці. Громадське телерадіомовлення має реалізовувати суспільне важливі проекти, за які не беруться комерційні канали. Найголовніше, а тому

першочергове – політична воля. Потрібна чітка позиція щодо суспільного мовлення і влади, і опозиції». [66] Після оприлюднення офіційних результатів парламентських виборів 2006 року Андрій Шевченко представив позицію фракції БЮТ, яка стала одним з переможців у політичній боротьбі, щодо новацій в українському медіа-просторі. З-поміж головних пріоритетів законодавчої діяльності БЮТ – створення громадського телебачення і радіо. «Потрібна цілісна програма роздержавлення мас-медіа, яка охопить всю вертикаль бюджетних медіа – від НТКУ та НРКУ і до районок. Якісно це можна зробити лише у співпраці парламенту, Президента, уряду, місцевої влади, незалежних експертів і самих медійників. Найважливіша ціль – демонтувати цю ущербну систему таким чином, щоб на її місці з´явилися ефективні, достойні мас-медіа, які працюватимуть на громаду. При цьому життєво важливо вберегти професіоналів, які зараз працюють у цій системі. Законодавчо ми почнемо з ухвалення закону «Про суспільне мовлення». Водночас Андрій Шевченко зазначив, що є основною перешкодою на шляху створення суспільного мовлення в Україні: «Це неготовність політиків (як у владі, так і в опозиції) відмовитися від ручного контролю за державними чи комунальними медіа. Змінити це можна лише натиском, ініціативою і дуже вдумливою роз‘яснювальною роботою поміж політиками. Зараз ситуація набагато краща, ніж рік тому, хоча б тому, що у парламенті буде щонайменше одна фракція у 129 багнетів, яка підтримуватиме суспільне мовлення. Вірю, що нарешті зможемо залучити в цю справу усіх». [4] Керівник медійної інвестиційної компанії "Нова студія" Олександр Ткаченко, один з ініціаторів створення громадського телебачення, вважає, що найголовніше, що має вирізняти суспільне телемовлення від мовлення приватних каналів - це програмна політика. Телебачення для суспільства, на його думку, - це телебачення, яке враховує інтереси суспільства, яке йому цікаве і є популярним. Основу мовлення такого телебачення мають складати 53

не тільки інформаційні програми, але й серіали українською мовою, документальні проекти про історію культури, дитячі програми кращої якості, орієнтовані, в першу чергу, на маленьких глядачів, різноманітні ток-шоу, унікальні спортивні трансляції, які популяризують, у першу чергу виступи вітчизняних збірних, а головною відмінною рисою має стати не закупний програмний продукт, бо сьогодні це переважно російські програми на телебаченні

українському,

високоякісна

продукція

вітчизняного

виробництва. [11] Голова правління громадської організації "Телекритика" Наталя Лігачова

вважає,

що

"існування

могутнього,

не

маргінального

із

загальнонаціональною базою, з поширенням по всій країні, з достатньою технічною базою суспільного мовлення вигідне журналістам... Менеджери та власники комерційних телеканалів будуть вимушені рахуватися з існуванням такого впливового та незаангажованого мовника". Вона також вважає, що "і новій владі вигідно могутнє суспільне телебачення на базі державного мовника. Бо суспільне ТБ на відміну від наших нинішніх каналів матиме підходити до будь-якої події з точки зору її справжнього суспільного значення". На думку Н.Лігачової, "суспільне ТБ вигідно опозиції, якщо вона зможе стати справжньою опозицією. Бо тільки суспільне мовлення не буде обмежуватись висвітленням штучно створених інформаційних приводів". [42] Таким чином, бачимо, що журналісти у своїй більшості підтримують і навіть роблять певні кроки у напрямку створення громадського мовлення в Україні, оскільки це гарантуватиме їм право на професію. Однак у медійному колі також зустрічаються і поодинокі погляди щодо безперспективності такої ініціативи. Так, голова Центру дослідження політичних цінностей Олесь Доній вважає, «що громадське мовлення – це міф. Зараз населення вже 54

настільки розуміє вагу коштів в суспільстві, що продажність журналістів і видань не виглядає чимось аномальним. Аномальним буде створення структури, яка буде намагатися бути об’єктивною і не буде брати грошей. Просто не вистачить кадрів для такої структури». [62] Для закріплення у професійному середовищі стандартів журналістської етики і для створення громадського мовлення в Україні експерти вважають необхідним: - ухвалити закон про громадське мовлення; - гарантувати незалежність громадських мовників від політичного та/або економічного втручання; - забезпечити бюджетне фінансування діяльності громадського мовлення на період його становлення та вироблення ефективних і прозорих схем фінансування у подальшому; - сформувати органи управління громадським мовленням на засадах прозорості, незалежності та плюралізму. Таким чином, можна зробити висновок, що в сучасній Україні потреба громадського мовлення існує і в широкому суспільстві, і в медійному середовищі. Політики ж поки що ніяких конкретних кроків у даному напрямку не зробили. Певною мірою це можна пояснити парламентською кампанією 2006 року, під час якої владі було вигідно не втрачати контроль над державним каналом. Сьогодні – вибори позаду, їхні результати вже відомі. Тепер головне – консолідація всіх причетних до цієї справи гравців. Вона необхідна для сильного і якісного супроводу реформи. Громадське мовлення має з розрізнених ініціатив перетворитися на згуртовану і ефективну громадську ініціативу. До створення громадського мовлення мають бути залучені і Секретаріат Президента, і Кабінет міністрів, і НТКУ. Однак ініціатива у цьому питанні переходить до новообраної Верховної Ради. 55

ВИСНОВКИ Одним з основних завдань України на шляху її розвитку та руху до європейських

структур

створення громадського

мовлення, яке

відображало проблеми всіх соціальних груп та захищало їхні інтереси перед владою. Громадське (суспільне) телебачення на сьогодні існує в 49 країнах світу, тож Україна має безліч прикладів, які можна було б частково наслідувати. На основі світового досвіду в нашій державі вже існує «збірний образ» того, яким би мало бути громадське (суспільне) телебачення. Так, загальноприйнятним є те, що громадське мовлення в Україні має творитися на засадах збалансованого інформування, високого рівня аналітики та публіцистики, представлення інтересів усіх суспільних груп та чіткого дотримання

програмної

політики.

Основними

принципами

роботи

громадського телебачення мають бути: незалежність від парламенту, уряду та будь-яких інших політичних та фінансових сил; орієнтація програмної складової на розвиток суспільства та на захист інтересів усіх вікових, етнічних та соціальних груп; точність, об´єктивність та неупередженість інформаційної складової; високий рівень аналітичних матеріалів. Концептуально на етапі створення громадського мовлення в Україні в суперечку вступають дві правди - старої та нової політичної системи, які між собою несумісні. Радянська чи пострадянська ідеологія передбачає повний чи опосередкований контроль над медіа. Для цього потрібно мати явних чи прихованих політичних контролерів. Інакше ця система не працює. Європейська ж модель передбачає прозорий контроль суспільства за діяльністю громадських медіа. При цьому виграють всі мас-медійні структури, в тому числі - і приватні. Адже у суспільстві зберігається еталон такої цінності, як "свобода слова".

Сьогодні вже зрозуміло, що якусь одну модель, скажімо, британську, німецьку, французьку чи американську не можна механічно перенести в Україну. Потрібно шукати комбінацію всього кращого і найбільш придатного до вітчизняних реалій, і в такий спосіб обрати власну українську модель створення громадського мовлення. Окрім того, брати за зразок, скажімо, лише ВВС, ZDF, канал France або ж PBS сьогодні є нерозумним, оскільки Британія, Німеччина, Франція, США - це ті країни, в яких не треба формулювати

елементарні правила,

трансформаційному

суспільстві

тому в

намагатися

нашому незрілому

впровадити

їхню

модель

суспільного мовлення проблематично. Тому слід більше звертати увагу, скоріше, на моделі створення громадського телебачення у тих країнах, які ще не дуже давно були в тій самій ситуації, що й ми. Наприклад, Польща - це країна, яка теж на початку 1990-х тільки починала свій шлях до демократичного суспільства. Її досвід виглядає достатньо успішним і доречним для дослідження з української перспективи. Так, першим і базовим етапом у процесі створення громадського мовлення в Україні має бути розробка закону, який би регламентував визначення,

гарантії

діяльності,

механізми

функціонування,

джерела

фінансування, незалежність діяльності й необхідні переваги громадських ЗМІ перед "ангажованими". Наступний етап - законодавче регулювання цієї діяльності. В процесі реформ органи громадського мовлення мають бути захищеними від втручання держави. На сьогодні ж, можна констатувати, в Україні відсутні головні передумови для стабільного і ефективного функціонування громадського мовлення: правове регулювання діяльності громадських ЗМІ та економічна незалежність органів громадського мовлення. Поки це є основними перешкодами, що гальмують процес роздержавлення ЗМІ.

Інша проблема, яка викликає щоразу жваві дискусії у громадськості фінансування. Світовий досвід демонструє декілька шляхів вирішення цього питання, проте, чи будуть вони прийнятними в Україні: - По-перше, це кошти з бюджету. Але навряд чи держава готова найближчим часом фінансувати своє телебачення так, щоб воно на рівних конкурувало із комерційними китами. А робити Громадське мовлення з фінансовими обмеженнями не має сенсу – продукт виглядатиме відповідно. Окрім того, надмірний контроль держави може призвести до незбалансованої подачі інформації, «перекосу» її в бік чинної влади, і тоді Україна ризикує отримати друге державне телебачення. - Другий шлях – абонплата. Але і тут виникає кілька питань. Пересічний українець може бути морально і фізично неготовим передплачувати телебачення, тому сьогодні абонплата не може бути основним і єдиним механізмом фінансування. - Третій шлях – комерційна реклама. Зрозуміло, що це тимчасовий захід: реклама може бути лише на початку, і зникне через рік-два. Але наша влада вбачає створення такого типу мовлення, який буде повністю позбавлений реклами. До того ж, пряма залежність від рекламних грошей ставить під загрозу програмну складову, оскільки культурологічні, освітні та дитячі програми зазвичай виявляються низько рейтинговими, а для досягнення великих рекламних прибутків треба робити ставку на розважальну складову. А це може призвести

до невідповідності

задекларованим принципам. Тому і такий шлях вирішення проблеми може бути не прийнятним. Для вирішення цієї проблеми можна взяти до уваги досвід США, де побудову громадського мовлення здійснювали зовсім іншим методом - на основі

допомоги

різноманітних

донорських

організацій.

разі

комбінування вищеперерахованих джерел фінансування, головна роль в 58

забезпеченні відповідної діяльності громадського телебачення належить його Наглядовій Раді. Цей керівний орган має стежити за дотриманням стандартів якісного наповнення програмної сітки каналу і норм журналістської етики, а також контролювати, щоб вливання з держбюджету не перетворилися на інструмент впливу. Ще одне питання, яке пригальмовує процес створення суспільного телерадіомовлення – база на якій воно буде розбудовуватись. Більшість медіафахівців схиляються до думки, що це мають бути Національна теле- та радіокомпанія України. Саме ці головні національні мовники вже сьогодні можна розглядати як громадські мовники, бо система їхнього фінансового забезпечення – через податкові збори з громадян, їхня програмна політика – акцентування

уваги

на

суспільних

програмах:

дитячих,

наукових,

пізнавальних, культурологічних тощо, найбільш наближені до світових стандартів громадського мовлення. Принципово не вирішеним питанням при трансформації цих каналів у суспільні, на сьогодні залишається лише управлінські принципи, тобто виведення їх у формат незалежності від органів влади, як фінансової так і організаційної. Збільшення бюджетних асигнувань, зміна принципів призначення керівників, надання широких повноважень наглядовим радам – ці не надзвичайно складні, але надзвичайно важливі завдання, на мій погляд, мають бути остаточно розв’язані вже до кінця цього року, а саме тоді, коли почнеться формування проекту державного бюджету на 2007-й рік новим складом парламенту. Якщо взяти за основу концепції створення громадського телебачення в Україні, які було запропоновано українськими медіафахівцями, то кожна з них не відповідає повною мірою заявленим принципам діяльності суспільного мовника - чи то в базовій, чи у фінансовій, чи в адміністративній складовій. Єдине, що об'єднує наявні розробки - це схоже бачення кінцевого результату.

Так,

майже

всі

концепції

передбачають

створення

корпоративного мовлення двох основних каналів: перший - інформаційноаналітичного спрямування, другий - освітньо-культурологічного. Також у 59

перспективі

розглядається

можливість

створення

третього

каналу

іномовлення, що транслюватиметься через супутник. Отже, з метою ефективного використання вже наявних пропозицій видається доречним зіставити всі проекти і доопрацювати їх з тим, щоб діяльність майбутнього громадського телебачення гарантовано відповідала його засадам. Таким чином, на сьогодні потреба в громадському телебаченні сформована переважно у професійному середовищі журналістів. Українське суспільство також бажає бути поінформованим якісно і адекватно, що засвідчують результати соцопитувань. Поки гальмує процес – відсутність політичної волі. Громадське телебачення і радіомовлення мають постати замість

державного

як

підтвердження

невідворотного

процесу

роздержавлення ЗМІ. Однак за останні півтора роки нова влада не зробила жодного конкретного кроку в даному напрямку. Певним чином це можна пояснити передвиборчою парламентською кампанією 2006 року, під час якої владі було не вигідно втрачати контроль над державними ЗМІ. Тепер питання створення громадського мовлення в Україні багато в чому залежатиме від роботи новообраної Верховної Ради. Оскільки до парламенту потрапила значна кількість медіафахівців, прихильників роздержавлення ЗМІ, є надія, що незабаром розмови навколо теми громадського мовлення перетворяться в реальні дії та законодавчі акти. Принаймні у найближчі чотири роки.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Акимова

Т.

Первый

Национальный

станет

украинским,

но

не

общественным // «Дело», №50, 27.12.2005. 2. Актуальные проблемы права СМИ – М., 1997. - 367 с. 3. Британська телерадіокорпорація Бі-Бі-Сі // www.bbc.co.uk 4. Булавка Є., Денисенко О. Андрій Шевченко: «В будь якому разі ініціатива щодо створення суспільного мовлення переходить до Верховної Ради» // http://www.telekritika.kiev.ua/articles/123/0/7165/andrij_shevchenko_v_bud_ja komu_razi_iniciativa_щodo_stvorennja_suspilnogo_movle/ 5. Віденська

декларація

про

громадське

теле-

радіомовлення

http://www.internews.ru/books/ publictvdocs/10.html 6. Вісник програми сприяння

парламенту України університету Індіани,

Громадські слухання щодо законодавчого забезпечення формулювання в Україні суспільного мовлення – К., «Київський університет», 2005.- 48 с. 7. Голюк

О.,

Суспільне

телебачення

тест

на

демократію

http://www.rupor.org/index.php?print =1106240497 8. Громадське

мовлення:

прохання

не

переплутати

http://www2.pravda.com.ua/archive/2005/ february/21/2.shtml 9. Данькова Н. Суспільне мовлення: зі світовим досвідом - зрозуміло, з власним шляхом України - не зовсім // http://www.telekritika.kiev.ua/ articles/135/0/5731/ 10. Данькова Н. У пошуках українського способу Суспільного мовлення // http://www.telekritika.kiev.ua/articles/135/0/6380/ 11. Денисенко В. Олександр Ткаченко: «Суспільне телебачення — історичний виклик вітчизняній журналістиці» // «День», №19, 4.02.2005 12. Державний комітет телебачення і радіомовлення // http://comin.kmu.gov.ua/

13. Дмитричева О. Під розмови про створення громадського телебачення вмерло «Громадське радіо» // «Дзеркало тижня», № 6 (534) Субота, 1925.02.2005. 14. Експертні рекомендації щодо змісту та принципів діяльності суспільного телебачення // http://www.tomenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=nov091.html 15. Європейська Конвенція "Про права людини" // http://www.helsinki.org.ua/ index.php?id= 1084656870 16. Європейська

Конвенція

«Про

транскордонне

телебачення»

http://www.promedia.minsk.by/library/OnlineBooks/InterRegulations/TransBor dersTVConvention.html 17. Закон України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», 1997 рік // http://www.pbs.org.ua/low/97/07/18/1200.html 18. Закон України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» (нова редакція), 2005 рік // http://www.pbs.org.ua/low/05/05/24/ 1206.html 19. Закон України „Про телебачення і радіомовлення", 1993 рік // http://www.pbs.org.ua/low/ 93/12/21/1138.html 20. Звернення Європейської комісії про правила здійснення державної підтримки

сектора

громадського

мовлення,

2001

рік

державним

http://www.irex.kiev.ua/ files/media/R_E_final.pdf 21. Зирін

О.

Громадське

телебачення

поряд

http://old.telekritika.kiev.ua/comments/ ?id=20756 22. Зирін О. Суспільне мовлення: зі світовим досвідом – зрозуміло, з власним шляхом України – не зовсім // http://www.telekritika.kiev.ua/articles/ 135/0/5731

23. Інститут Медіа Права та Інтерньюз-Нетворк, Європейські стандарти у галузі громадського мовлення – К., 2005. - 210с. 24. Інтерньюз-Україна // www.internews.ua 25. Інформаційна доповідь «Інтеграція і різноманітність: нові тенденції політики України у сфері масової інформації та нових комунікаційних послуг», Спеціальне

видання

до

7-ої

Європейської

міністерської

конференції з питань політики у сфері засобів масової інформації – К., «Новий друк», 2005. - 120 с. 26. Калягин Б.А. Би-би-си на новом этапе // http://www.frip.ru/newfrip/ cnt/library/books/ 0012/part8/ 27. Киселева Ю. Общественное телевидение: ни себе, ни людям // http://www.glavred.info/ archive/2005/10/31/133037-1.html 28. Концепція

Громадського

телебачення

України,

підготовлена

Олександром Ткаченком // http://www.telekritika.kiev.ua/articles/135/0/5711/ 29. Копейка

А.К.

Общественное

телевидение

Польше

http://www.publictv.ru/index.sema?a =articles&pid=1&id=26 30. Локоша

Л.,

Примара

громадського

телебачення

http://www.mediareform.com.ua/article.php ?articleID=362 31. Лукеренко К., Громадське мовлення чи суспільне телерадіомовлення? // http://www.telekritika.kiev.ua/articles/135/0/5720/ 32. Мазурін М. Тетяна Лебедєва: «Суспільне ТБ має компенсувати все те, що глядач недоодержує на комерційних телеканалах» // «День», 27.02.2005. 33. Майн Х. Средства массовой информации в Федеративной Республике Германии. — Берлин, 1995. 34. Матеріали 7-ї європейської міністерської конференції з питань політики сфері засобів масової інформації // http://www.infomedia-e.expo2000.org.ua/ uk/about/ 63

35. Микола Томенко: «Напрацювання творчого колективу Громадського радіо необхідно зберегти» // http://www.telekritika.kiev.ua/news/146/0/13686 36. Міжнародний

Пакт

про

громадянські

та

політичні

права

http://www.refugee.net.ua/site/file_uploads/ru/legislation/internationalpakt_civi c_wrights_ua.pdf 37. Незалежна Асоціація Мовників // http://www.nam.org.ua/ 38. НТКУ берется разработать концепцию Общественного телевидения // http://media.topping.com.ua/news/society/2005/02/28/473879.html 39. Общественное телевидение в информационном обществе: британская модель // http://www.mediascope.ru/?id_menu=2&id_menu_item=6&id_object =4&id_item=376 40. Павленко Р., Клименко І. Громадські ЗМІ: український варіант // http://www.mediareform.com.ua/article.php?articleID=31 41. Палий А., Общественное телевидение: велосипед неоднократне изобретен // http://glavred.info/archive/2005/01/27/093532-9.html 42. Парламентські слухання від 13 квітня 2005 року: «Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні» // http://portal.rada.gov.ua/ control/uk/publish/article/news_left? art_id=59032&cat_id=46666 43. Перший Національний телеканал // www.1tv.com.ua 44. Постанова Верховної Ради України «Про створення Громадської ради телерадіоорганізації

Суспільного

мовлення

України»

http://www.pbs.org.ua/ low/98/01/15/1152.html 45. Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні – К., Хрінком Інтер, 2001. - 688с. 46. Примара громадського телебачення // http://www.medaireform.com.ua/ article.php?article ID=362 64

47. Програма «Вісті Тижня» за 18 квітня 2005-го року. 48. Програма

діяльності

Кабінету

Міністрів

"Назустріч

людям"

http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=11639687&cat_id=60 14 49. 5

канал,

"Чи

на

п'ять?"/

Суспільне

телебачення...

http://www.telekritika.kiev.ua/articles/ 135/0/5813/ 50. Рекомендації Міжнародного центру проти цензури – стаття 19 // http://www.gn.apc.org/ article19 51. Рекомендація Кабінету міністрів держав – членів Ради Європи № R (96)10 «Про гарантії незалежності суспільних засобів масового мовлення» // http://www.internews.ru/books/ce_massmedia/10.html 52. «Рекомендація Комітету міністрів держав – членів Ради Європи № R (99)1 «Щодо стимулювання плюралізму в засобах масової інформації» // http://www.internews.ru/books/ publictvdocs/5.html 53. Самохвалов

В.,

Громадське

телебачення

як

лакмус

мужності

громадського

мовлення

http://www.pravda.com.ua/news/2005/1/18/878.htm 54. Самохвалов

В.

Дві

біди

польського

http://www.telekritika.kiev.ua/articles/135/0/5723/ 55. Сигел Р. Между государственным и частным – общественное // Российско-европейский журнал о медиа. -2002. - №4. 56. Слісаренко І.Ю. Засади громадського мовлення. Світовий досвід та перспективи для України. — К., 1998. 57. Соціальне опитування населення України щодо створення громадського телебачення // http://www.tomenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=nov091.html 58. Спеціальна

рекомендація

Парламентської

Асамблеї

проблем

Ради

Суспільного

Європи

№1641

мовлення (2004)

громадян

http://www.coe.kiev.ua/uk/index.htm 59. Суспільне

телебачення

оцінці

експертів

та

http://www.tomenko.kiev.ua/cgi/redir. cgi?url=nov091.html 65

60. Титиш Г. Громадське мовлення: політичний момент і доцільність // http://www.kandydat.com.ua/analitika/2005/9_2.htm 61. Українське демократичне коло, Перспективи створення суспільного мовлення в Україні – К., «Геопринт», 2005.- 85 с. 62. Усатенко

Г.

Як

зробити

медіа

голосом

суспільства?

http://www.telekritika.kiev.ua/articles/ 135/0/6913/ 63. Федотов М.А. Перспективы создания общественного телерадиовещания в Российской Федерации // http://www.ruj.ru/otv-about.htm 64. Ханна Северінсен: процес перетворення державних телеканалів на суспільні

має розпочатись до

виборів у березні

2006 року

http://www.telekritika.kiev.ua/articles/135/0/ 5806/”. 65. Чому «провалився» закон про суспільне мовлення? Коментарі експертів // http://www.mediareform.com.ua/article.php?articleID=31 66. Шевченко

А.

Суспільне

телебачення:

чистого

аркуша

http://www.telekritika.kiev.ua/ articles/148/0/4183/ 67. Шевченко Т., Public Service Television – трудности перевода // http://www.pravda.com.ua/news/2005/4/12/3393.htm 68. Шкрылев Д. Общественное телевидение: об опасности формального подхода // Российский аналитический журнал о медиа «СРЕДА», 2003, № 1–2. 69. Ющенко

обіцяє

українцям

громадське

телебачення

http://ww2.yuschenko.com.ua/ukr/ present/News/1609/

ДОДАТОК 1.

Порівняльна характеристика громадських мовників країн світу Види програм

Мовник

АРД, ЦДФ (Німеччина) Бі-бі-сі (Великобританія) ДР, ТВ-2 (Данія) НОС (Нідерланди) НРК (Норвегія) Пі-бі-ес (США) РАІ (Італія) РТБФ, ФРТ (Бельгія) РТВЄ (Іспанія) РТП (Португалія) СВТ (Швеція) Сі-бі-сі (Канада) ТВП (Польща) Ті-ві-ен-зі (Нова Зеландія) ТРТ (Турція) СФ ДРС (Швейцарія, нім.мова) ТСІ (Швейцарія, італ.мова) ТСР (Швейцарія, фран.мова) Ф-2, Ф-3 (Франція) ЧТ (Чехія) Ей-бі-сі (Австралія) Ен-ейч-кей (Японія) Ес-ей-бі-сі (ПАР)

Структура прибутків: абоненплата / держсубсидії / реклама і спонсорство/ інші (%)

Розважальні передачі / телепостановки1 (%)

Дитячі, юнацькі, освітні, релігійні передачі (%)

Новини (%)

Спортивні передачі (%)

Ринкова частка мовника

82-0-9-9 97-0-0-3

41 31

8 28

42 27

7 12

39 42

91-0-1-8 69-0-23-8 99-0-1-0 Немає даних 59-0-37-4 72-0-20-8 0-25-64-11 0-48-48-4 98-0-1-1 0-75-22-3 32-0-37-31 0-0-100-0

41 37 41 15 51 53 3 60 60 37 41 47 59

5 13 5 40 9 53 3 3 1 3 12 8

40 39 36 45 33 30 3 26 22 49 48 34 31

14 11 18 0 8 10 3 10 14 10 7 7 6

69 36 44 3 49 28/19 4 33 38 46 10/24 2 58 73

59-21-5-15 65-0-28-7

43 33

24 20

22 36

11 11

3 41

65-0-28-7

50-50-0-0 61-0-24-15 0-98-2-0 100-0-0-0

50 5 41 41 немає даних 34

35 3 33 немає даних 31

30 5 48 21 немає даних 25

10 5 7 5 немає даних 10

41 37 14 17

18-0-78-4

Джерело: "Газетт" ("Gazette"). №3-4 (липень 2000 г.). С.192 // http://www.medialaw.ru/publications/books/wb-lic/4/9.html 1

Включає театр, музику, передачі про культуру та фільми, легкі розважальні передачі, серіали, комедії ситуацій. 2 Cі-бі-сі / СРК (франц.мова) 3 Лише ФРТ. 4 ФРТ/РТБФ. 5 Лише Ф-2.

ДОДАТОК 2. Концепція створення громадського телебачення Андрія Шевченка (PowerPoint-презентація, 19.09.2005) НТКУ: ПРОБЛЕМИ •Неефективна структура. •Роздутий штат. •Застаріла техніка. •Борги (48 млн. гривень). •Слабкий продукт. •Аутсайдерство на ринку (9-13 місце). •!!! Відсутність стратегії.

НТКУ: МОЖЛИВОСТІ •Покриття (98% території). •Телецентр. •Техніка. •Досвід. •Люди.

СУСПІЛЬНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ (1.01.2009) •Перший канал – сімейний. Частка аудиторії – 15% (на базі НТКУ) •Другий канал – культурнопросвітницький (за участю ОДТРК). Частка аудиторії – 3%. •Euronews-Ukraine •Україна-світ (на базі УТР).

ПЕРШИЙ КАНАЛ •Головний канал країни. •Ексклюзив влади, знакові трансляції. •Канал популярний. •Місце у трійці лідерів за аудиторією. •Канал національний. •Українські фільми, власні серіали, документалістика. •Канал стандартів. •Засади редакційної політики і їх взірцеве дотримання. •Канал впливовий. •Суспільно значимі проекти; майданчик для дискусій. •Канал майбутнього. •Сильне дитяче мовлення. •Канал ефективний. •Раціональне використання бюджетних і залучених коштів.

ДРУГИЙ КАНАЛ (спільний проект НТКУ та ОДТРК) •Культурологічні програми. •Освітні програми. •Пізнавальні програми. •Програми для меншин. •Альтернативне кіно. •Блоки регіонального мовлення.

УКРАЇНА-СВІТ Канал іномовлення. База – «УТР». Спосіб поширення – супутник. •Очищений ліцензійний продукт. •Матеріали про Україну і для українців. •Промоція України за кордоном.

СУСПІЛЬНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ У СВІТІ На кого варто рівнятися: • • • •

ВВС (Великобританія) TVP (Польща) NHK (Японія) TF (Франція)

EURONEWS-UKRAINE Кроки:

•Ретрансляція однієї з існуючих версій. •Українська звукова доріжка. •Українська версія.

ФІНАНСУВАННЯ Варіанти: • Абонентська плата. • Відрахування з реклами. • Державний бюджет. • Розміщення держзамовлення. • Реклама. (!!!) Щорічний публічний звіт. (!!!) Публічний аудит.

СУСПІЛЬНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ У СВІТІ Постсоціалістичні країни: • Грузія • Естонія • Чехія • Македонія • Румунія • Словаччина

КРОКИ. СТРУКТУРА •Статус держпідприємства для НТКУ (постанова КМ) •Закон про суспільне мовлення •Злиття НТКУ та УТР (постанова КМ) •Реорганізація у держпідприємство на базі НТКУ та УТР •Скорочення штату та формування команди •Оформлення суспільного мовлення •Впорядкування ОДТРК

КРОКИ. ГРОШІ •Перехід на цільову схему держзамовлення •Технічне переоснащення •Обмеження реклами •Запровадження абонентської плати

КРОКИ. ПРОДУКТ •Перший канал (перезапуск) •«Україна-світ» (запуск) •Другий канал (запуск) •Euronews (іншомовна версія) •Euronews (українська версія) •Власна документалістика (історія, культура, краєзнавство) •Власне виробництво фільмів та серіалів