Білий Олександр - диплом, 2006 by ukma journalist

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ

Кваліфікаційна робота на здобуття академічного ступеня магістра журналістики на тему:

Проблеми інформаційного суспільства України у дзеркалі української журналістики

Виконав: Білий О.В. Науковий керівник: Колчинський Д.В.

Київ – 2006

ЗМІСТ Вступ ......................................................................................................................2 1. Інформаційне суспільство – теорія чи реальність? Критерії визначення нового типу суспільства .......................................................................................7 1.1 Технологічний критерій .............................................................7 1.2 Економічний критерій ..............................................................12 1.3 Критерій, пов’язаний зі сферою зайнятості ...........................14 1.4 Просторовий критерій ..............................................................16 1.5 Культурний критерій ................................................................21 2. Протистояння кількісного та якісного підходів ..........................................25 2.1 Інфотейнмент ......................................................................................30 2.1.1.Визначення поняття «інфотейнмент» .................................30 2.1.2.Hard news vs. Soft news .........................................................31 2.1.3 Критика інфотейнменту .......................................................33 2.2. Web2.0 ................................................................................................39 2.2.1 Визначення поняття «блог» .................................................40 2.2.2 Історія блогів .........................................................................43 2.2.3 Блоги в ролі ЗМІ ....................................................................47 2.2.4 Принцип Парето ....................................................................51 3. Висновки ..........................................................................................................55 4. Бібліографія .....................................................................................................59

ВСТУП Сучасна соціальна організація формується і змінюється засобами комунікації. Тому зміни у комунікації можуть слугувати ознаками глибших і складніших змін, що відбуваються у суспільстві. Е. Берджес Якби комунікацію вдалося удосконалити, то тоді виникла б демократія, про яку ми згадували; така демократія, за якою між кожною особою і суспільством в цілому існували б відносини правильної відповідності. Джордж Герберт Мід Якби комунікативні канали надовго закрилися, складна структура сучасної цивілізації була б повністю зруйнована, оскільки цілком очевидно, що лінії комунікації являють собою ті нервові волокна, за допомогою яких приводиться у дію організація світу в усіх її соціальних аспектах. Малколм Віллі, Стюарт Райс Увага до об’єкта, більша ніж до комунікації, піддається сумніву у будь-якому вираженні: будь-що конкретне, не взяте з уже існуючих зразків, видається нерозважливим, симптомом дивацтва і навіть хаосу. Теодор Адорно До електричного світла не ставляться як до засобу комунікації через те, що воно не має «змісту». Маршалл Маклюен Проте ми застерігаємо від дуже серйозного сприйняття цієї роботи: у новому світі все надто швидко змінюється, отже те, що ще зранку було справедливим «на всі сто», надвечір стає трохи не дідівськими забобонами Олег Шевчук, Олексій Голобуцький

Ця праця присвячена темі «Проблеми інформаційного суспільства України у дзеркалі української журналістики». Назву роботи не варто розуміти як визнання автором існування в Україні інформаційного суспільства – або його «не існування». Така постановка питання – або-або – мабуть, спадає на думку першою, але є занадто спрощенською. Натомість, мова піде про зростаючий вплив інформації на наше повсякденне життя. Питання, яки при цьому виникають, найбільш повно та комплексно розглядаються саме в теоріях інформаційного суспільства.

Предметом даного дослідження є поняття інформаційного суспільства, яке останнім часом багатьма людьми помилково сприймається як дещо загальнозрозуміле та визначене. Оскільки це поняття часто використовується у політичній риториці, коли мова йде про вектори розвитку країни, важливо чітко розуміти, про що йдеться. Отже, головним завданням даної роботи є аналіз та порівняння існуючих теорій інформаційного суспільства, а також висвітлення ключових спірних питань, які виникають під час дискусії між різними теоретиками. Теоретична частина роботи базується на працях таких вчених, як Ельвін Тоффлер, Мануель Кастельс, Деніел Белл, Теодор Розак, Маршал Маклюен та Жан Бодріяр. Їхні праці можна вважати першоджерелами різноманітних

теорій

інформаційного

суспільства.

Також

роботі

використані праці Френка Вебстера та Крістофера Мея – ці вчені спробували осмислити існуючі теорії інформаційного суспільства та запропонували власний аналіз попередніх праць на цю тему. Цінність їхньої праці полягає у спробі звести різні підході до якогось загального знаменника, знайти схожість та розбіжність різних теорій. Саме на класифікації, яку розробив Френк

Вебстер,

будується

огляд

ключових

підходів

до

розгляду

інформаційного суспільства у даній роботі. Практична частина включає власне дослідження нового типу ЗМІ, що формуються в інтернеті. При цьому використовувалися методи контентаналізу, структурного аналізу, та історизму (при розгляді історичного розвитку інтернет-проектів). Актуальність

та

значення

вивчення

теорій

інформаційного

суспільства важко переоцінити, оскільки це є однією з передумов до суспільного діалогу. Крім того, теорії інформаційного суспільства є цінними

у якості евристичної гіпотези – тобто, неперевіреного припущення про взаємозв’язки,

що

стимулює

подальший

науковий

пошук

(якщо

використовувати енциклопедичне визначення). Наразі питання інформаційного суспільства є здебільшого темою політичної, а не наукової дискусії. Як пише професор Зіуддін Сардар, «у майже невловимий спосіб прогнози та пророкування заглушають дебати та дискусію… Ми опиняємося у пастці лінійної, одновимірної траєкторії, яка прирікає єдине майбутнє… А такої речі, як єдине майбутнє, не існує; є багато, багато різних варіантів майбутнього. І турбувати нас має те, яким ми хочемо бачити це майбутнє» [27]. Від

самого

початку

варто

зазначити,

що

загальноприйнятого

визначення поняття «інформаційне суспільство» не існує, як не існує і центральної теорії інформаційного суспільства. Це можна назвати основною проблемою обраної теми. Тут можна виділити три джерела фрагментації та розбіжностей між різними авторами. По-перше, відсутня чітка термінологія. Наприклад, існує декілька десятків різних термінів, якими означається суспільство нового типу (постмодерне, постіндустріальне, кремнієве чи цифрове суспільство, глобальне село, або навіть постінформаційна ера). По-друге, різні науковці по-різному оцінюють природу інформаційного суспільства та зосереджуються на різних його аспектах. Чи є у суспільства чітко окреслені межі? Що саме можна вважати доказом існування нового типу суспільства? Дехто з науковців, як, прикладом, Ніколас Негропонте, присвячують свої роботи суто технологічним питанням, досліджуючи прогрес у сфері комп’ютерного заліза та програмного забезпечення та його відповідний вплив на суспільство. Інші, як, прикладом, Мануель Кастельс, розглядають інформаційне суспільство більш комплексно, беручи до уваги не

лише технологічні, а й соціологічні, економічні та етичні аспекти цього поняття. По-третє, науковці по-різному оцінюють значимість інформаційного суспільства. Мало хто буде сперечатися з тим, що наше суспільство переживає суттєві зміни, але радикальність та переломність цих змін у декого викликає сумніви. Теоретики, які досить скептично ставляться до концепції інформаційного

суспільства,

визнають

особливу

роль

інформації

сьогоднішньому світі, але головною рисою сучасності вони все ж таки вважають її наслідувальність відносно минулого. При цьому гучні заяви про інформаційну революцію та виникнення геть нового, інформаційного суспільства вони сприймають прохолодно. До цього табору належить Крістофер Мей, який таким чином обґрунтовує свою позицію: «За великим рахунком ми не вважаємо сучасні зміни повністю інноваційними. Так, останнім часом у формі суспільних відносин та у використанні технологій сталися зміни, які впливають на наше життя, але ці зміни не є настільки глибокими, аби визнати застарілими попередні

підходи

до

розуміння

ролі

інформації,

технологій

та

інформаційних технологій у суспільстві» [21, 2]. Апологети концепції інформаційного суспільства, з іншого боку, стверджують, що нинішня ера – унікальна, відмінна від попередніх та означає поворотний пункт у соціальному розвитку. Як висловився Ніколас Негропонте, «як сили природи, цифрову епоху не можна відкинути чи зупинити» [23, 68]. Незалежно від того, яка точка зору видається нам ближчою, не можна не звернути увагу на зростаючі обсяги інформації, з якими ми стикаємося кожного дня. Разом із масою інформації зростають і можливості її

використання – нові технології забезпечують людство новими інструментами отримання, передачі, обробки та зберігання даних. Як відмічають аналітики, останнім часом саме людина стала «пляшковою горлянкою» (bottleneck) інформаційних мереж – тобто, ланкою із найменшою пропускною здатністю. Отже, саме від людини залежить, чи зможе вона залишатися на гребні хвилі, чи захлинеться в інформаційному потоці.

ІНФОРМАЦІЙНЕ

СУСПІЛЬСТВО

–

ТЕОРІЯ

ЧИ

РЕАЛЬНІСТЬ? КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ НОВОГО ТИПУ СУСПІЛЬСТВА Від самого початку варто розібратися, що саме мають на увазі ті, хто говорить

про

інформаційне

суспільство.

Оскільки

не

існує

єдиної

загальноприйнятої концепції, завжди треба звертати увагу на контекст дискусії. Френк Вебстер виділяє п’ять основних визначень інформаційного суспільства: 1. технологічне; 2. економічне; 3. пов’язане із сферою зайнятості; 4. просторове; 5. культурне.

Як зазначає Вебстер, в основі всіх перелічених дефініцій покладено твердження, що кількісні зміни в сфері інформації призвели до виникнення якісного нового типу соціального складу – інформаційного суспільства. Розглянемо кожне з визначень більш докладно.

1.1 ТЕХНОЛОГІЧНИЙ КРИТЕРІЙ Нові технології – одна з найпомітніших ознак нових часів, і вони цілком природно сприймаються за ознаку народження інформаційного суспільства. Перерахуємо лише деякі з технологічний новацій, які з’явилися з

кінця 1970-х років: кабельне та супутникове телебачення, всеохоплюючі комп’ютерні мережі, потужні персональні комп’ютери, мобільний зв’язок нового покоління. Багато хто вважає, що такий великий обсяг технологічних новацій має призвести до соціальної перебудови, оскільки його вплив на суспільство є дуже сильним. На думку відомих футурологів Ельвіна та Хайді Тоффлерів, світ поступово формується трьома хвилями технологічних інновацій: перша – сільськогосподарська, друга – промислова, а третя – інформаційна. Під впливом інформаційної революції виникає нова цивілізація, але багато людей намагаються відродити старе індустріальне суспільство замість того, щоб полегшити перехід до нового. Варто зазначити, що Тоффлери лише пророкують

прихід

інформаційного

суспільства

майбутньому,

термінологія «інноваційних хвиль» підкреслює перехідність сучасного становища. З приводу сьогодення Тоффлери пишуть: «Найважливіше політичне питання нашого часу – це виникнення двох основних таборів, один з яких відданий Другій хвилі цивілізації, а інший – Третій. Перший вперто намагається зберегти ключові інституції індустріального суспільства – нуклеарну

родину1,

систему

масової

освіти,

гігантські

корпорації,

профспілки, централізовану національну державу та політику псевдорепрезентативного уряду. Другий розуміє, що найголовніші питання сьогодення, від енергетичних, військових та економічних, до проблем екологічного забруднення та розвалення родинних зв’язків вже не можна вирішити в рамках індустріальної цивілізації» [30, 10].

Мається на увазі родина, що складається з двох батьків та їхніх дітей – такий тип родини також відомий як традиційна, або мала родина.

Якщо погодитися з тим, що швидкий розвиток інформаційнокомунікаційних технологій є ознакою виникнення нового суспільства, то виникає

питання

емпіричного

підтвердження:

який

саме

обсяг

інформаційних технологій існує у суспільстві на даний момент і якого рівня він має досягти, аби ми мали право називати суспільство інформаційним? Більшість авторів, які роблять наголос на технологіях, не можуть надати реальних, простих даних, що піддаються перевірці. Виявляється, що інформаційно-комунікаційні технології ніби є всюди та одночасно ніде [11, 17]. Можна

скільки

завгодно

розповідати

про

мініатюризацію,

«наномініатюризацію», та розумні холодильники, які зможуть самостійно замовляти молоко та підраховувати бюджет родини на харчування, але при цьому так і не стає зрозумілим, яким чином це призводить до нового типу суспільства. Є й інша критика суто технологічного підходу. Твердження про те, що спочатку виникає технологія, а потім людство змушене пристосовуватися до неї, повністю відділяє технологічні новації від соціальної сфери. Технології при цьому розглядаються як щось першорядне та самодостатнє. «Більшість технологічно

існуючих

тлумачень

детерміністськими

інформаційного

(такими,

що

суспільства

раціоналізують

віру

є у

технологію). Такий підхід нівелює нашу роль у застосуванні технологій, якими ми володіємо, та заперечує соціальний вплив на технологічний прогрес. Проте нові технології не є ані нейтральними механізмами, ані інноваційними розробками без попередньої історії – навпаки, вони є технологічним проявом історично-залежної соціальної системи, в якій вони з’явилися,» – пише Крістофер Мей [21, 2].

Крістофер Мей критикує детерміністський підхід: «Останнім часом інформаційне суспільство перетворилося на хвилю, яку можна «осідлати», але не можна змінити чи направити в інший бік. Ця тенденція відходу від активної

участі

до

пасивного

спостерігання

супроводжується

проголошуванням змін, що відбуваються, епохальними, на відміну від таких, що відбуваються в межах сучасного суспільства» [21, 3]. З цього приводу Мей цитує наукового історика Л’юіса Мамфорда: «Наскільки б техніка не базувалася на об’єктивних процедурах науки, вона не створить такої незалежної системи, як всесвіт: натомість вона існує як елемент людської культури та є доброю чи злою залежно від того, з доброю чи злою метою її використовують соціальні групи… Аби опанувати машину та підкорити її власним цілям, людина має спочатку зрозуміти, як вона працює, та навчитися її використати. На даний момент ми або приймаємо машину без повного її розуміння, або, як кволі романтики, відкидаємо машину без спроби зрозуміти, як її можна було використати» [21, 112]. Страждають детерміністським підходом і вітчизняні дослідники: «Не слід забувати, стабільність – це не стагнація, це сталий розвиток і зміни, постійне оновлення всього і вся. Змінюється довкілля – маємо змінитись і ми. Змінитись, аби вижити» [12]. Цілком очевидно, що технології є складовою частиною соціального: так, рішення з приводу тих чи інших наукових досліджень та розробок відображають соціальні пріоритети. Наприклад, на протязі ХХ століття військові проекти отримували значно більше фінансування, ніж медичні. Таким чином, технології відображають цінності соціуму, а не навпаки. На думку марксиста Ганса Магнуса Ензенсбергера, технології цілком залежать від політики. У своєму аналізі сфери засобів комунікації (яку, до

речі, Ензенсбергер називає «індустрією свідомості») «Складові теорії медіа» він доходить висновку, що технологічний розподіл на передачі та приймачі є штучним. На його думку, перетворення приймача на передавач – не технологічна,

політична

проблема.

Схема

приймачі/передавачі

віддзеркалює суспільний поділ на виробників та споживачів. Ще у 1970 році Ензенсбергер запропонував перетворити радіо з засобу масової інформації на засіб масової комунікації, тобто на велику взаємопов’язану систему, в якій окремі користувачі вже не будуть ізольовані від інших. На думку Ензенсбергера, створення такої системи поки що неможливе через недосконалість існуючого суспільного порядку (а не через технологічні проблеми), проте ця модель має слугувати своєрідним маяком для нової, соціалістичної системи. Складається враження, що вже тоді Ензенсбергер мріяв про інтернет і лише не знав, як це називається. За теорією Ензенсбергера, чим складнішою та глобальнішою буде ця комунікаційна система, тим менше шансів буде у існуючої влади втілювати цензуру та тотальний контроль. Тобто, система моніторингу має бути більшою за систему комунікацій. З цієї точки зору автор називає утопію Джорджа Оруела «1984» безнадійно застарілою. Для Ензенсбергера медіа є маніпулятивним інструментом від самого початку. Тому головне питання – це те, хто ними маніпулює. Революція має не відмінити маніпуляції (бо це неможливо), а, навпаки, зробити маніпуляторами всіх. Програми, які дозволяють людям висловити свою думку в рамках існуючої системи – всілякі «Демократичні Форуми», опитування, дзвінки в студію – є лише компромісом, а скоріше – видимістю компромісу.

1.2 ЕКОНОМІЧНИЙ КРИТЕРІЙ Економічний підхід до визначення інформаційного суспільства пропонує облік зростання економічної цінності інформаційної діяльності. Передумова такого підходу – ідея, що якщо в економічній сфері інформаційна активність превалює над діяльністю в області сільського господарства та промисловості, то, відповідно, ми можемо говорити про перехід до інформаційного суспільства. Першу спробу виміряти долю інформаційної діяльності зробив вчений Фріц Махлуп у 1962 році. До інформаційних сфер він відніс такі галузі, як освіту,

право,

видавничу

діяльність,

засоби

масової

інформації

та

виробництво комп’ютерів. Пізніше до вирішення цієї проблеми приєднався Марк Порат, який виділив первинний та вторинний інформаційні сектори економіки [11, 19]. Канадська

журналістка

Наомі

Кляйн

аналізує

відхід

великих

корпорацій від виробництва товарів до виробництва брендів у своїй книзі «No

Logo»:

«Протягом

великого

періоду

часу

виробництво

речей

залишалося, хоча б у принципі, серцем усіх індустріальних економік. Але у 1980-х, підштовхнуті загальним спадом десятиріччя, деякі з найбільш потужних світових виробників почали спотикатися. З’явилася думка, що корпорації стали роздутими, занадто громіздкими; вони володіли забагато великою кількістю майна, наймали забагато людей, і були зв’язані багатою кількістю речей. Сам процес виробництва – управління власними фабриками, відповідальності за десятки тисяч постійних працівників – став менше сприйматися як шлях до успіху, а більше як незграбна відповідальність.

Приблизно в той же час новий тип корпорацій починає конкурувати з традиційними <…> виробниками за долю ринку; це Nike та Microsoft, а пізніше Tommy Hilfiger та Intel. Ці піонери сміливо заявили, що виробництво товарів – лише неістотна частина їхньої діяльності, що завдяки останнім тенденціям до лібералізації торгових відносин та реформам у трудовому законодавстві продукцію для них виробляють підрядники, багато з них – у інших країнах. Головне, що виробляють ці компанії, за їхніми словами, це не товари, а імідж їхніх брендів. Їхня справжня робота полягає не у виробництві, а у маркетингу. Подібна формула, цілком зрозуміло, виявилася надзвичайно прибутковою, і її перемога змусила компанії змагатися одна з іншою у стремлінні до невагомості: хто володіє найменшою кількістю майна, наймає найменше постійних працівників та виробляє найпотужніші символи, на противагу товарам, перемагає. Тому хвиля злиття компаній у корпоративному світі за останні кілька років2 є оманним феноменом: це тільки здається, що гіганти, об’єднуючи свої зусилля, становляться більше та більше. Ключем до осмислення цих змін є розуміння того, що у певних критичних змістах – це не стосується їхніх доходів, звичайно – ці об’єднані компанії насправді становляться менше. Їхня уявна велич є просто найбільш ефективним шляхом до їхньої справжньої цілі – звільнення від світу речей» [20]. Ельвін Тоффлер відмічає зростаюче економічне значення знання: «В серці Третьої хвилі лежить зсув у напрямку до більшої важливості знання в економіці. Знання – це невидиме майно, яке перемістилося від периферійного до центрального стану у новій економіці: ідеї, інновація, цінності, уява,

Йдеться про кінець 1990-х, оскільки книга «No Logo» була видана у 2000 році.

символи та символіка – не лише комп’ютерні дані – відігріють все важливішу роль» [31, 26]. Але навіть якщо підхід, запропонований Махлупом та Поратом, на перший

погляд

здається

об’єктивним

та

неупередженим,

ньому

залишається місце для суб’єктивних інтерпретацій та оціночних суджень: що саме варто включати до інформаційного сектора, і що – ні? До того ж, виникають труднощі вичленовування вартості інформаційної діяльності з секторів, де вона тісно пов’язана з виробництвом. Інша проблема такого підходу полягає у неминучому зрівнюванні різних видів інформаційної діяльності. Тобто, якщо сказати, що зростання питомої ваги реклами та телебачення в економіці є показниками виникнення інформаційного суспільства, як тоді встановити якісні відмінності в інформаційній діяльності? При оцінці суто економічної вартості інформації ми не зможемо розрізнити між тиражем газети «Дзеркало тижня» та журналами кросвордів.

1.3 КРИТЕРІЙ, ПОВ’ЯЗАНИЙ ЗІ СФЕРОЮ ЗАЙНЯТОСТІ Прихильники даного підходу припускають, що ми вступаємо в інформаційне суспільство тоді, коли більшість людей починає працювати в інформаційній сфері. Дійсно, останнім часом зайнятість у сфері виробництва поступається місцем зайнятості в сфері послуг, «білокомірцевій» праці. В Західній Європі, Японії та Північній Америці більше 70% робочої сили зайняті у сфері послуг. Оскільки сировиною нефізичної праці є інформація, то значне збільшення долі праці в інформаційній сфері можна розглядати як ознаку виникнення інформаційного суспільства. 15

Ельвін Тоффлер пише з цього приводу: «Сьогодні світ змінюється знову, і переважна більшість працівників вже не є ані фермерами, ані фабричними працівниками. Натомість вони зайняті працею, яка в тій чи іншій формі пов’язана із знанням. Галузі, які розвиваються швидше всіх та є найбільш важливими, інтенсивно використовують інформацію. Сектор Третьої хвилі включає не тільки провідні комп’ютерні та електронні фірми, або біотехнологічні підприємства. Він вміщує передове виробництво на основі інформації у кожній сфері. До нього входять послуги, що мають справу із зростаючим обсягом інформації – фінанси, програмне забезпечення, розваги, мас-медіа, комунікації, медичне обслуговування, консультування, тренінги та освіта – коротше кажучи, всі сектори, засновані на розумовій праці, а не на праці м’язів» [30, 10]. Проаналізувавши зміни, що сталися у сфері зайнятості у країнах великої сімки, Мануель Кастельс та Юко Аояма роблять такі висновки: «Тим часом, як наш аналіз тенденцій до початку 1990-х років виявив симптоми зародження інформаційної економіки у країнах G-7, дані 2000 року демонструють, що інформаційна економіка перетворилася на повноцінну реальність протягом 1990-х, глибоко змінивши структуру зайнятості та вплинувши на розподіл по секторам та професіям» [17]. Дійсно, можна погодитися з тим, що сьогодні ключем до успіху є не важка фізична праця, як раніше, а кмітливість та винахідливість. Численні дизайнери, дилери, іміджмейкери, музиканти добиваються успіху ідеями, знанням, навичками, талантом та креативністю. Ціла низка авторитетних авторів вважають, що головним двигуном сучасної економіки є люди, чия праця потребує створення та використання інформації. Але як і у випадку з економічним підходом, виникає питання коректності віднесення певних

професій до інформаційної чи неінформаційної сфери, а також не береться до уваги якість впливу певних груп на суспільство.

1.4 ПРОСТОРОВИЙ КРИТЕРІЙ Центральною темою певних досліджень є інформаційні мережі, які пов’язують різні місця і таким чином впливають на організацію часу та простору. Разом із активним підключенням до інформаційних мереж різноманітних державних та недержавних установ зростає вплив цих мереж на соціальну організацію. Можливість миттєвого зв’язку із будь-якою точкою земної кулі дозволяє забути про кордони національних держав та говорити про створення мережевого або «провідникового» суспільства. В ньому існують власні кордони, власні субкультури, але вони, як правило, жодним чином не пов’язані з географією. Ніколас Негропонте пише: «Поки політики розбираються із багажем історії, на цифровому ландшафті з’являється нове покоління, вільне від багатьох старих забобонів. Ці діти звільнені від обмежень, які географічна відстань накладає на вибір друзів, колег, партнерів по іграм, та співрозмовників. Цифрові технології можуть стати природною силою, яка призведе до більшої гармонії у світі» [23, 68]. Дійсно,

останнім

часом

розповсюдженість

та

конвергенція

комунікаційних мереж значно зросла. Телефонні та звичайні електричні лінії можна використовувати для передачі даних (технологія PowerLine дозволяє передавати дані «від розетки до розетки» на швидкості більше 25 Mbps), мобільний зв’язок нового покоління дозволяє робити відео-дзвінки, а технологія GPS уможливлює зв’язок з супутником для визначення точних 17

координат розташування користувача. Інтернет без проблем транслює телета радіопередачі, мобільні телефони дозволяють виходити в інтернет без допомоги комп’ютера, а комп’ютер можна використовувати у якості телефону. «Якщо розвиток системи шляхів і судноплавства у середні віки призвів до становлення єдиного ринку в межах євразійського континенту. Якщо поява радіо, телефону та інших засобів комунікації першої половини ХХ сторіччя уможливили появу трансконтинентальної індустріальної економіки. То сьогодні процес, що почався за середньовіччя, сягає своєї вершини. Інформаційні мережі – засіб об’єднання не лише континентів, корпорацій, урядів чи економік. Це – засіб об’єднання людей, їхніх способів світобачення. Створюється єдиний інтелектуальний і емоційний простір. Його принципом існування є доступність для кожного і можливість включення – принаймні потенційна – всіх членів суспільства і його інститутів. Саме ця ознака поширює новий простір на Африку і віддалені острови. А вже ми, країна у географічному центрі Європи, не можемо не бути часткою його,» – вважають Олег Шевчук та Олексій Голобуцький [12]. До речі, їхня праця «Електронна Україна» є унікальною в своєму роді спробою прив’язати численні розрізнені теорії інформаційного суспільства до українських реалій. При цьому варто зазначити декілька недоліків у їхніх роздумах. По-перше, це вже згаданий вище технологічний детермінізм, який проявляється у еволюціонізмі – такому підході, який розглядає суспільний розвиток як поступове досягнення певної кінцевої мети, або ідеалу. Створюється враження, ніби двигун історії працює незалежно від нас, справно везучи нас до кінцевої зупинки. Підкреслюється це логічним протиріччям: географічне

становище України трактується авторами як гарант досягнення успіхів у поза-географічній сфері електронно-інформаційного розвитку. По-друге, це помилковість історизму – тобто, думки про те, що можна визначити основні закони та тенденції історії і таким чином передбачити майбутнє. У своїй праці автори пропонують нам з’єднати пункти 1900 та 2000 «підсумовуючою прямою», аби визначити напрямок подальшого руху. А «правильний» рух передбачається єдиний: «І якщо відкинути будь-який поблажливий ідеалізм, подумаймо – кому ми знадобимось за партнерів, коли самі себе виключимо з простору майбутнього, з інформаційного простору? Хто цікавитиметься нашою думкою, думкою невдах, що не зуміли відшукати власний шлях? Нас просто тягтиме за собою чужим руслом потік подій» [12]. Повертаючись

до

розгляду

просторового

критерію

оцінки

інформаційного суспільства, процитуємо Д.В. Іванова: «Відмова від некритичного сприйняття моделі інформаційного суспільства з характерним для

неї

технологічним

детермінізмом

відкриває

перспективу

більш

адекватної інтерпретації комп’ютерної революції як однієї з тенденцій трансформації суспільства. У цій перспективі принципово важливим виявляється той факт, що пріоритетними в останні роки ХХ століття став розвиток не інформаційних, а стимуляційних технологій – технологій віртуальної реальності» [6, 13-14]. Спілкування з друзями за допомогою чатів, заробляння грошей за допомогою інтернету або у онлайнових казино, покаяння у гріхах за допомогою спеціалізованого веб-сайту – все це, а також багато іншого можна вважати віртуальним аналогом реальних соціальних взаємовідносин. На думку автора, із розвитком технологій віртуальної реальності комп’ютери з обчислювальних машин перетворилися на універсальні машини з виробництва «дзеркальних» світів. У кожній

підсистемі суспільства виникають «паралельні» світи, де функціонують віртуальні аналоги реальних суспільних механізмів: електронні економічні зв’язки, політичні акції в інтернеті, спілкування з персонажами у рольових комп’ютерних іграх тощо. Краще зрозуміти, яким чином нові технології змінюють час та простір, нам допоможе відомий канадський теоретик електронних засобів масової комунікації

Маршалл

Маклюен.

На

відміну

від

лінійно-механічних

технологій (до яких Маклюен відносить, наприклад, автомобілі та алфавіт), цифрові засоби передачі інформації є продовженням нашої нервової системи, а не фізичних тіл. Тому нові технології призводять до імплозії, «вибуху всередину»: земна куля об’єднується через кровоносну систему електричних дротів,

що

стискають

планету

до

єдиної

спільноти

всеосяжній

теперішності. При цьому зменшений світ позбавляється часу – його доречність більше не має значення у всесвітньому суспільстві, де ніщо і ніхто ніколи не зупиняється [14]. Питання стиснення часу також розглядали такі теоретики, як Ентоні Гідденс, Девід Харвей та Мануель Кастельс. Мережеве суспільство, за Кастельсом, призводить до розмивання способу життя, і характерною рисою цього процесу є злам ритмічності. Маніпуляція піддаються навіть біологічні фази людського життя – п’ятдесятилітні жінки рожають дітей, вченими робляться спроби боротьби зі старінням та смертю (згадаємо кріогенні розробки, використання стовбурових клітин, спроби клонування). Вітчизняні дослідники підкреслюють таку властивість інформаційного суспільства, як безстроковість. «Право на особисте інформаційне безсмертя. Довгі сторіччя панування книги вона була безсмертям її авторів. В Мережі кожен користувач – сам автор свого безсмертя. Тепер кожна людина може

оцифрувати архіви, документи, що їй належать, і потенційно необмежений час їх зберігати. Так само практично необмежений час по фізичній смерті може тривати обмін інформацією між її «електронною версією» (архівами, статтями, інтерв’ю, зверненнями, фото відео тощо) та цілим світом інших користувачів» [12]. Іншим спостереженням Кастельса є перехід до «миттєвих війн» [11, 145]. Так він називає сучасний тип війн, які ведуться короткими рішучими ривками при використанні останніх технологій та, що важливо, при «стерильному» висвітленні у ЗМІ. Якщо раніше на протязі всієї історії війни були необхідним обрядом переходу та слугували постійним нагадуванням про смертність людини, то сьогодні це все залишилося позаду. Все це призводить до таких характеристик сучасного суспільства: постійна миттєвість, відсутність континууму та спонтанність. При

всьому

розумінні

важливості

інформаційних

мереж

для

сьогоднішнього суспільства можна поставити питання: невже лише через наявність мереж має сенс відносити суспільство до інформаційної категорії? Адже комунікаційні мережі існують вже дуже давно. Згадаймо поштовий зв’язок, телеграф та телефон. Коли саме мережа стає мережею (два комп’ютера, з’єднані мереженим дротом – це вже мережа, чи ні?)? І коли саме

суспільство,

де

використовуються

інформаційні

мережі,

стає

інформаційним суспільством? Крістофер Мей цитує журналіста Тома Стендейджа: «Сьогодні нам постійно повторюють, що ми знаходимося всередині комунікаційної революції. Але електричний телеграф був, багато у чому, набагато більше бентежливим для людей того часу, ніж сучасні винаходи є для нас. Якщо вже якесь покоління і має право стверджувати, що воно пережило сум’яття

технологічної революції, то це не ми – це наші предки з дев’ятнадцятого століття» [21, 6]. Сам Крістофер Мей з цього приводу пише: «Та навіть якщо ми погодимося з тим, що інформаційні та комунікаційні технології мають певний вплив на суспільство, немає потреби також погоджуватися з тим, що подібний процес є інноваційним за природою; немає потреби припускати, що ці зміни відображають нову історичну епоху» [21, 4].

1.5 КУЛЬТУРНИЙ КРИТЕРІЙ Важко не погодитися з твердженням, що ми живемо у медіанасиченому середовищі. Обіг інформації в суспільному житті значно зріс за останні півстоліття (якщо за точку відліку брати 1950-ті роки, коли почалося активне використання телебачення). Зросла кількість телеканалів, радіостанцій, найменувань преси. Телесюжети навпіл з рекламою транслюють на станціях та в поїздах метро, на вокзалах, у супермаркетах. Радіо можна послухати у власному авто, у публічному транспорті, або просто на вулиці через мобільний телефон чи плеєр. Всюди майоріють рекламні бігборди та афіші, вітрини магазинів також пропонують інформаційні повідомлення. Помітним є і вплив комп’ютеризації: «Комп’ютер уможливив активну взаємодію культурних просторів кожного з користувачів, об’єднавши їх у єдине культурне буття планети. Культурний простір стає глобальним. Що буде властиво цій новій культурі: еклектизм чи універсалізм? Вона автоматизується до культурних сфер мільярдів індивідуумів чи зіллється в єдину планетарну свідомість?» [12].

Але простий перелік не показує, що інформаційний вплив на нас насправді є значно глибшим, ніж здається спочатку. Замислимося, наприклад, про інформаційне значення одягу, який ми носимо, або про значення наших зачісок та інших засобів, за допомогою яких ми створюємо власний імідж. Варто лише пригадати, як мало значення містила проста селянська сорочка, що була одягом більшості протягом століть, або яким одноманітним був одяг робочого класу, що його представники носили і на роботі, і вдома до 1950-х років, і стає зрозумілим, що навіть у сфері одягу сталося просто вибухове зростання значення. Доступність дешевого та модного одягу дає людям можливість приєднатися до будь-якої з груп, що ведуть схожий (або зовсім інший) спосіб життя, або належать до конкретної культури. Все це дозволяє оцінити інформаційний зміст навіть нашого тіла. Очевидно, що сучасна культура є більш інформативною, ніж будь-яка попередня. Ми існуємо у медіанасиченому середовищі, що означає наступне: життя суттєво символізується, воно минає у процесах обміну та отримання – або спробах обміну та відмови від отримання – повідомлень про нас та про інших. Визнання вибухового зростання змісту змушує багатьох авторів говорити про те, що ми увійшли в інформаційне суспільство. При цьому не робиться оцінка кількісних характеристик цього розвитку – зростання знаків вважається очевидним. Парадоксально, але саме цей інформаційний вибух дозволяє певним авторам оголосити про смерть знаку. Знаки атакують нас з усіх боків, ми самих себе створюємо зі знаків та не маємо можливості сховатися від них – все це в результаті призводить до колапсу змісту. За словами Жана Бодріяра, «інформації стає все більше, а змісту все менше». «Знаки тепер вже не

позначають: у «дійсності», реальній соціальній субстанції, їм більше нічого не відповідає» [3, 25]. Раніше знаки щось означали: одяг, наприклад, свідчив про певний суспільно-економічний статус, а політичні заяви – про певну філософію. Проте в еру постмодернізму ми опинилися у такому приголомшуючому павутинні знаків, що вони втратили свою знаковість. Знаки надходять з усіх боків, вони різняться, дуже швидко змінюються, суперечать одне одному і в результаті їх здатність щось означати потьмяніла. Більше того, аудиторія тепер креативна, володіє самосвідомістю та рефлексією і всі нові знаки зустрічає скептично та глумливо, а тому легко перекручує та по-своєму інтерпретує їх початковий зміст. Поняття, що знак являє собою яку-небудь «реальність», окрім власної, втрачає достовірність. Радше, знаки означають самих себе. Люди з готовністю погоджуються з таким станом речей: ми скептично ставимося до політиків, які маніпулюють ЗМІ та будують свій імідж за допомогою піару, але одночасно погоджуємося з тим, що, зрештою, все є штучним, це лише питання інформаційного менеджменту та маніпуляцій. Таким чином, можемо сказати, що людина більше не має реальної потреби в правдивих знаках, оскільки сама погоджується з тим, що ніяких правд більше не існує. З цієї точки зору ми увійшли у вік «глобального шоу», коли людина розуміє штучність усіх знаків, які вона може отримати, і коли людина визнає неаутентичність знаків, з яких вона створює сама себе. В результаті знаки втрачають своє первісне значення і люди обирають те значення, яке їм більше подобається чи просто їх влаштовує (при чому це значення може різко відрізнятися від того, що вкладалося у знак від початку).

А потім, зібрав всі знаки для дому, роботи та для себе, вони граються з ними та отримують насолоду від пародій та компіляцій. Виходячи з повсякденного досвіду, визнати таку ідею інформаційного суспільства досить легко, але як дефініція нового суспільства вона є найбільш непокірною з усіх, що ми розглянули.

2. ПРОТИСТОЯННЯ КІЛЬКІСНОГО ТА ЯКІСНОГО ПІДХОДІВ Розглядаючи різні концепції інформаційного суспільства, ми не раз зіткнулися із протиріччям якісної та кількісної оцінки інформації. Переважно кількісні підходи не можуть відокремити стратегічно найбільш важливу інформацію від рутинної, такої, що відбувається на низькому рівні, – а змішування цих двох видів діяльності призводить до помилкових суджень. На жаль, більшість визначень інформаційного суспільства виходять з кількісних характеристик (кількість білокомірцевих працівників, відсоток ВНП, який забезпечує інформаційна діяльність тощо) і припускають, що у певний момент, коли інформаційне суспільство починає домінувати, ми у нього вступаємо. Але нам не пропонується жодних обґрунтованих підстав, за якими ми могли би визначити як новий той тип суспільства, у якому відбувається обмін більшими обсягами інформації. Якщо інформації стало більше, то важко зрозуміти, чому ми маємо вбачати у цьому щось принципово нове. Навпаки, ми можемо описати як новий тип суспільства таке суспільство, де інформація грає якісно іншу роль та виконує інші функції. Причому ця нова роль може виражатися не обов’язково у вигляді зростаючої кількості робітників в інформаційній сфері або зростаючих доходів від інформаційної діяльності. Френк Вебстер пропонує нам трошки пофантазувати та уявити собі інформаційне суспільство, де лише невелика кількість «інформаційних експертів» мають реальну владу. Зазирнувши у науково-фантастичні твори

Герберта Уелса, ми побачимо модель суспільства, в якому домінує еліта, що володіє знанням, а решта – економічно-незатребувана більшість, приречена на безробіття та неробство. З боку кількісних параметрів концепції, пов’язаної зі сферою зайнятості, таке суспільство не буде «інформаційним», але нам, можливо, доведеться визнати його таким з огляду на вирішальну роль інформації (знання) в структурах влади та при виборі напрямків соціальних змін. Отже, кількісні параметри – просто більше інформації – не можуть означати розрив з попередніми системами. Професор Теодор Розак підкреслює необхідність якісного аналізу інформації – мається на увазі те, що ми робимо щоденно, розрізнюючи між такими явищами, як дані, знання, досвід та мудрість. Звичайно, ці терміни є розтяжними, але вони грають дуже важливу роль у нашому повсякденному житті. На думку Розака, нинішній «культ інформації» слугує для розмиття цього роду якісних відмінностей, які є суттю повсякденного життя. Це розмиття досягається постійними твердженнями, що інформація – суто кількісний фактор та предмет статистичних вимірювань. Але у підрахунках економічної цінності інформаційної діяльності або її долі у ВНП якісні характеристики предмету (чи є інформація корисною? правдива вона чи помилкова?) не беруться до уваги : «Для теоретиків інформаційного суспільства абсолютно неважливо, чи ми передаємо факт, судження, глибоке вчення, високу істину чи брудну непристойність» [11, 32]. Розак пише: «Інформація має прикус безпечної нейтральності; і дуже просто та корисно нагромаджувати гори даремних фактів. Таке невинне прикриття – чудова стартова позиція для політичних задумів технократів, які не хочуть

розкривати, наскільки це можливо, власні цілі. Зрештою, що можна заперечити проти інформації?» [11, 33]. Теодор Розак прагне ввести якісні судження до дискусії про інформаційне суспільство. Розак ставить такі запитання: чи зробить нас більша кількість інформації більш інформованими громадянами? Яка саме інформація створюється та зберігається, яку цінність вона має для суспільства в цілому? Інформаційна зайнятість якого типу зростає, чому вона зростає та до яких меж буде зростати? Френк Вебстер пропонує зупинитися на значенні та змісті інформації, на її семантичному визначенні: інформація має зміст; у неї є предмет; це або відомості про кого-небудь чи що-небудь, або керівництво до дії. Якщо використовувати таку концепцію інформації для дефініції інформаційного суспільства, то в результаті ми прийдемо до обговорення саме цих характеристик інформації. Ми будемо говорити, що інформація про такі проблеми, про такі сфери, про такий економічний процес і являє суть нової ери. Вебстер жалкує, що саме таке визначення інформації залишилося у забутті. Всі визначення, про які йшлося у вище, розглядають інформацію без урахування її змісту, хоча і з різних боків. У пошуках кількісного підходу до визначення інформації можна звернутися до класичної теорії інформації Клода Шеннона та Уоррена Уівера, де використовується визначення інформації, що різко відрізняється від семантичного. За теорією ШеннонаУівера, інформація є кількість, що вимірюється у бітах, та визначається як імовірність частотності символів. Ця дефініція виникла через потребу інженерів комунікаційних технологій, що зацікавлені у вимірюванні

символів, що зберігаються та передаються. Ці символи базуються на системі двійкового обчислення (ввімкнути – вимкнути, так – ні, 1 – 0). Загальну модель комунікації, яку розробили Клод Шеннон та Воррен Вівер у 1949 році, можна описати як ланцюжок, що складається з наступних ланок: джерело інформації, передавач, ресивер, та кінцевий одержувач повідомлення. передавачем,

При

цьому

перетворюючись

повідомлення у

сигнал,

певним який

чином

ресивер

кодується декодує

повідомлення. Єдине, що може завадити комунікації, за цією моделлю, – це шум, що спотворює повідомлення на стадії сигналу. Тобто, наголос робиться саме на передачі та отриманні інформації – все, що стосується змісту, що вкладається у повідомлення, не береться до уваги. Можна вказати й інші недоліки цієї моделі, але наразі нас найбільше цікавить саме розуміння інформації як щось механічне, беззмістовне. Звичайно, що у повсякденному житті від такого підходу мало користі: отримуючи інформацію чи обмінюючись нею ми в першу чергу оцінюємо її значення та цінність: чи є вона суттєвою, точною, безглуздою, цікавою, компетентною чи корисною? Але для теорії інформації, що лежить в основі багатьох вимірювань інформаційного вибуху, ці параметри не є суттєвими. Ця теорія дає визначення інформації незалежно від її змісту, розглядаю її як частину фізичного світу подібно до енергії чи матерії. Ось що пише Том Стон’єр, один з прихильників теорії інформаційного суспільства: «Інформація існує. Для існування їй не потрібно, аби її сприймали. Для існування їй не потрібно, аби її розуміли. Вона не вимагає розумових зусиль для своєї інтерпретації. Для існування їй не потрібен зміст. Вона існує» [11, 35].

Якщо так, то два повідомлення, одне з яких наповнено глибокого змісту, а інше ні, можуть бути рівними. Як пише Теодор Розак, «словом інформація почали позначати все, що може бути закодовано для передачі по каналам зв’язку від джерела до одержувача, незважаючи на його семантичний зміст» [11, 35]. Це дозволяє представити інформацію у кількісному вигляді, але ціною ігнорування її змісту та якості. Таке визначення властиво не лише технологічній та просторовій концепціям (коли кількість інформації, що зберігається, обробляється та передається слугує показником продуктивності), бо і в економічній концепції ми стикаємося з подібним ігноруванням змісту інформації. Хай навіть тут і не користуються бітом як одиницею вимірювання, але все одно зміст витісняється загальним показником ціни. Для інженера головне – кількість символів у двійковій системі, для економіста інформаційної сфери – обсяги продаж. Як відмітив Кенет Боулдінг, «біт повністю абстрагується від змісту інформації… і хоча він надзвичайно корисний інженерам з телефонії… теоретики соціальних систем потребують таку одиницю вимірювання, яка б брала до уваги значення» [11, 36]. Тут можна заперечити, що економічна цінність інформації мала б бути пов’язана з якістю інформації, і в цьому сенсі економічний підхід також брав би до уваги її зміст. Але в реальності економічну оцінку інформації не можна ототожнювати з якісною – спроба навісити цінники на освіту, винахідницьку працю та мистецтво неминуче призводить до ігнорування семантичних властивостей інформації. Знову згадаємо Маршала Маклюена, за теорією якого процес глобалізації передбачає інтеграцію усього одиничного, самобутнього у

загальний соціальний, культурний, політичний контекст «глобального села». Як пише доктор політичних наук Ольга Зернецька, «за своєю суттю все те, що перебуває в процесі глобалізації, – не що інше, як сили, що уособлюють виробництво, дистрибуцію та споживання продуктів і послуг, які, в свою чергу, спрямовані на гомогенізовано поведінку споживача (в якому б куточку світу він не жив). За глобалізаційною парадигмою, він повинен споживати одне й те ж їстівне (наприклад, стандартизовану їжу: кока-колу, продукцію мережі Макдональдс, пепсі, піцу) або неїстівне (програми телебачення, фільми, одяг, англосаксонський бізнесовий стиль і т. ін.» [5, 47]. Для справжнього розуміння, що таке інформаційне суспільство, у чому його схожість та відмінність від інших соціальних систем, ми маємо вивчити значення та зміст інформації. Який тип інформації зростає швидше за все? Хто виробляє цю інформацію, з якою метою та з якими наслідками? Звертаючи увагу саме на ці запитання, розглянемо різницю між кількісним та якісним підходами на прикладі двох паралельних тенденцій останнього часу: інфотейнменту та Web2.0.

2.1 ІНФОТЕЙНМЕНТ 2.1.1 Визначення поняття «інфотейнмент» Англійський термін infotainment з’явився від поєднання двох слів: information та entertainment, та зазвичай означає такий підхід до створення інформаційної продукції (телевізійних програм, преси, веб-сайтів та навіть комп’ютерних ігор), при якому інформація використовується головним

чином для того, аби розважити глядача. Про це явище вперше заговорили на початку 1990-х років. Інфотейнмент, як правило, містить тільки поверхневі відомості на певну тему, і не може розглядатися як джерело самоосвіти. Наприклад, з інфотейнменту можна дізнатися про те, що у машини є двигун, але технічні подробиці того, як саме він працює та які фізичні та хімічні процеси при цьому задіяні, залишаться поза увагою. Такий підхід є типовим для всього інфотейнменту. Як правило, інфотейнмент зосереджується на довготривалих змінах та тенденціях, або ж на цікавих місцях чи заняттях. Репортажі, зроблені у жанрі інфотейнменту, можуть містити поради щодо здорового способу життя чи ефективного господарювання, інформацію про подорожі, різноманітні товари та послуги – тобто, обговорювати теми, які насправді не є новинами у традиційному розумінні. Інші репортажі можуть містити відомості про те, що відбувається саме зараз, але є більш поступовим, ніж прив’язаним до якоїнебудь єдиної події – наприклад, виникнення нового музичного жанру, зміна політичних

поглядів

населення,

або

інша

загальна

характеристика

сьогодення.

2.1.2 Hard new vs. Soft news Аби краще зрозуміти особливості інфотейнменту, розглянемо різницю між такими поняттями, як hard news («вагомі» новини) soft news («легкі» новини – термін, що часто вживається у якості синоніму слова інфотейнмент). Ці поняття використовуються для позначення відносної відмінності між двома протилежними позиціями у новинній журналістиці: з 32

«вагомими» новинами та професійною журналістикою з одного боку та «легким» інфотейнментом з іншого. Ідея «вагомих» новин традиційно базується на двох концепціях: серйозність та вчасність. Перша концепція допомагає окреслити коло тем, які вважаються суспільно важливими: це політика, економіка, війни та катастрофи, а також певні аспекти законодавства, науки, культури та технологій. З позиції вчасності до «вагомих» новин відносяться ті події, які відбуваються саме зараз. «Легкі» новини при цьому базуються на протилежному: в них розглядаються менш серйозні теми (розважальна індустрія,

спорт,

відштовхується

мода,

репортер

життя (якщо

зірок) тільки

та

відсутня

такою

подія,

подією

не

від

якої

вважати

репортерську зацікавленість). До категорії «вагомих» новин можна віднести висвітлення гарячих подій, до яких причетні головні лідери, проблемні суспільні питання, або надзвичайні порушення нашого повсякденного життя – землетруси, повені або падіння літака. Традиційно вважається, що перебування в курсі таких подій є обов’язковим для поінформованого та активного громадянина. «Легкі» новини, з іншого боку, не зачіпають суспільних проблем та політики, а натомість тяжіють до сенсаційності; вони більше орієнтовані на окрему персону чи зірку, та менше прив’язані до часу (тобто, традиційні журналістські норми «вчасності» при цьому не застосовуються). До останніх також можна віднести новини, більше засновані на інцидентах. Такий розподіл, звичайно, є досить схематичним. У сфері розваг також відбуваються події, які за часовим критерієм можна вважати новинами: спортивні поєдинки, вихід фільмів чи музичних альбомів, скандали за участю відомих людей. Також можна назвати чимало серйозних репортажів, які не

відштовхуються від певної події: аналіз важливих соціальних чи економічних тенденцій; журналістські розслідування корупції чи забруднення природного середовища, або дискусія стосовно політичної проблеми, яка є актуальною у певний проміжок часу. Річниці, свята, кінець року або перші сто днів нової адміністрації можуть надати репортажу відчуття вчасності, але його змістом може бути рефлексія або аналіз, а не опис останніх новин. Визначити межи поняття «серйозності» та «важливості» новин ще важче. Останнім часом, наприклад, у новинах все частіше використовується гуманітарний підхід, коли певна подія розглядається через призму конкретної людини, яка є героєм репортажу – такі новини важко однозначно віднести до категорії «вагомих» чи «легких». Важливість та серйозність теми багато в чому залежать від кута подачі матеріалу – наприклад, у такому «несерйозному» секторі, як комп’ютерні ігри, можна виділити досить серйозні підтеми психологічної залежності від ігор, впливу насильства в іграх на психіку дітей, або використання ігор в освітніх цілях. Більше того, багато людей вважають хобі та розваги вагомою частиною свого життя, тому поняття «важливості» залишається суб’єктивним.

2.1.3 Критика інфотейнменту Тим не менше термін інфотейнмент зазвичай використовується у якості критики: в цьому сенсі під цим поняттям мається на увазі тенденція відходу журналістики від передачі серйозної інформації про події, що мають суспільне значення, до різновиду розважальної діяльності. В основі цих дебатів лежать критерії, за якими репортери та редактори визначають

цінність новини – і, відповідно, її місце у газеті, журналі чи у структурі передачі. Історично чітка різниця між «вагомими» та «легкими» новинами підтримувалася завдяки таким чинникам: Розподіл інформаційних

та розважальних

відділів у

медійних

організаціях; Віра у те, що справа передачі суспільно важливої інформації буде вільною від міркувань економічної прибутковості; Зовнішні особливості подачі інформації, що допомагали глядачам чи читачам розрізнити між серйозною та розважальною інформацією; Невелика кількість телевізійних станцій, які передають новини одночасно; Професіоналізація журналістики; Наявність формальних правил для визначення вагомості новини.

Структурні зміни, що відбулися у телекомунікаційній індустрії та технології за останні 20 років, призвели до розмивання чітких меж між «вагомими» та «легкими» новинами. Зміни, що маються на увазі, входять у сферу дискусії стосовно інформаційного суспільства. Це, певною мірою, і загальне

розповсюдження

дистанційних

пультів,

розвиток

мереж

кабельного та супутникового телебачення, і зростаюча популярність інтернету, і горизонтальна та вертикальна інтеграція медійної індустрії – все це призводить до того, що глядачі можуть знайти новини де завгодно і коли завгодно (або ж взагалі відмовитися від новин та насолоджуватися альтернативними програмами).

Яким чином це впливає на інформаційне наповнення ЗМІ? Із зростанням кількості медійних організацій зростає конкуренція між ними, через що ЗМІ потрапляють під економічний тиск, який, у свою чергу, все більше впливає на вибір тем та організацію роботи журналістів. Таким чином, суто кількісний підхід (отримання більших прибутків через заохочення більшої на

якість

аудиторії)

впливає

комплексу

інфотейнменту

інформації.

викликає

Безпрецедентний

занепокоєність

та

розвиток

збентеженість

своєкорисливістю та самовиправданістю взаємопов’язаних корпораційучасників. Сьогодні мультимедійні конгломерати стали нормою. При цьому виникає наступний парадокс: технології масової комунікації роблять крок уперед, до більшого розмаїття (яке становиться технічно можливим), а продукція масової комунікації тяжіє до конвергенції – ключового поняття нашого часу. Очевидна тенденція до зникання її індивідуальних особливостей. Музичний виконавець не стане успішним, якщо не буде працювати у одному з визначених форматів; видавці книжок надають перевагу таким творам, які легко перетворити на фільм або комп’ютерну гру. А найбільш лиховісним є те, що журналістика, особливо телевізійна, тяжіє до скандальних та «лоскітливих» тем. Дехто

звинувачує

учасників

медіа-ринку

зраді

журналістської

відповідальності перед суспільством. Інші звинувачують комерційну природу багатьох медійних організацій, їх гонитву за високими рейтингами, яка у поєднанні із небажанням широкої публіки отримувати погані новини призводить до відповідного «полегшення» змісту передач. Кінокритик Майкл Медвед, наприклад, вважає, що саме глядачі мають відповідати за успіх інфотейнменту: «Ми дозволили телебаченню стати основним джерелом

новин, і це призводить до трьох критичних перекручень у нашому житті: жалість до себе, скорочена увага та поверхнєвість і суб’єктивність» [22, 58]. Розглянемо кожне з цих тверджень. Жалість до себе. Телевізійні новини заохочують жалість до себе. З добрих новини не вийде гарного телебачення (хіба що тільки таких новин буде небагато). Новинні програми неминуче підкреслюють жорстокість, нещастя, смерть та руйнування. Не має значення, про що ми говоримо – військові битви, бунти, транспортні аварії чи наводнення – головне, аби це було візуальним, драматичним та захоплюючим. Підсумовує подібний підхід наступна фраза: «If it bleeds, it leads» (якщо новина кривава, ми поставимо її на перше місце). Скорочена увага. Телевізійні новини сприяють скороченню нашої уваги та відучують людей дивитися на події у перспективі. Майкл Медвед називає найбільш руйнівним винаходом ХХ століття не ядерну чи хімічну зброю, а дистанційний пульт. Середньостатистичний глядач перемикає канали кожні 19 хвилин. Яким чином це впливає на телевізійні програми? У 1950-х роках типова тривалість кадру становила 35-50 секунд, сьогодні – лише 5 секунд. Реклама стала ще бурхливішою, інколи змінюючи зображення мало не кожну секунду. Поверхнєвість

та

суб’єктивність.

Телевізійні

новини

визивають

поверхневий та емоційний відклик. Це означає, що наміри, почуття та бажання домінують над логікою, суттю та реальністю. Як сказав Джордж Гілдер у своїй книзі «Життя після телебачення», комунікації, націлені на масові ринки, майже неминуче зводяться до двох речей: банальності та порнографії (що при подальшому міркуванні можна звести до тієї ж самої банальності).

При всьому тому, що «легкий» підхід має свої переваги – наприклад, він може зацікавити у новинах певних людей, які б іншим чином не стали їх дивитися та залишилися б менш поінформованими, або надати корисну інформацію про здоровий образ життя – більшість критиків вважають, що довгострокові наслідки можуть виявитися деструктивними. Аудиторія, яку характеризують зниження цікавості у публічних справах, викривлене бачення реальності, високий рівень недовіри та політична безграмотність – це загроза самому існуванню журналістики. Ще однією безсумнівно небезпечною тенденцією є розмиття різниці між різними жанрами. Тенденцію різних медіа до консолідації та конвергенції медійної продукції навряд чи можна зупинити. Але домінування інфотейнменту – тривіального підходу до серйозних питань – не є чимось неминучим. Так, інфотейнмент витісняє собою серйозну дискусію – але робить це завдяки своєї кількості, а не якості, і саме в цьому полягає його головна слабкість. Інфотейнмент у якості постійної дієти так чи інакше призводить до незадоволення та нудьги: кому потрібні сотні каналів, де немає нічого цікавого, купа нових книжок, серед яких нема чого почитати, тисячі компакт-дисків та відеокасет, де одне й те саме постійно повторюється? Виникає питання – яким чином можна боротися із подібним явищем? Цензура тут не допоможе – більше того, спроби застосувати ці методи зроблять «неугодні» шоу більш привабливими для глядачів. Згадаємо конфлікт, який виник між Національною радою з питань телебачення та радіомовлення та телеканалом ТЕТ, який позиціонує себе як «канал розваг». Вимоги Нацради перекладати ток-шоу українською мовою дозволили каналу цілком справедливо говорити про «зіпсування» цих передач (не дуже приємна монетка у скарбничку тих політичних сил, що намагаються

загострити мовне питання заради своїх інтересів), а рекомендація заборонити показ реаліті-шоу «Дом-2» спричинили акцію протесту з боку глядачів, яку канал ТЕТ використав на свою користь [7]. Єдиним можливим виходом із ситуації, де подібні низькопробні шоу користуються високим рейтингом та домінують у ефірі, є створення та надання доступу до альтернативних передач, радіопрограм, статей тощо, які можуть зацікавити глядачів ще більше. Через подібні речі треба переступити на користь більш спеціалізованих інформаційних ніш, які становляться можливими

завдяки

новим

технологіям.

Іншими

словами,

ринок

інфотейнменту доказав свою життєздатність навіть тоді, коли його ненавидять – цікавим питанням залишається те, чи зможе він залишитися на своїх позиціях, коли його будуть ігнорувати. Також варто додати, що «жовтизна» та сенсаційність не є єдиними характеристиками інфотейнменту – до цього жанру можна віднести і дійсно цікаві та корисні передачі, зроблені у «легкому» стилі. Зрештою, єдиною проблемою інфотейнменту є те, що він надто домінує у ЗМІ, залишаючи іншу інформацію поза увагою суспільства. «Жовта» преса або «легкі» новини мають таке ж право на існування, як і «серйозні» новини та освітні передачі – але глядачі мають отримати можливість свідомо обирати, що їм дивитися. Різноманіття вибору традиційно вважається основою демократичного суспільства – саме це право ускладнює розвиток інфотейнменту. На прикладі цього явища можна побачити, як зростання обсягів інформації може спричинити скорочення інформаційного різноманіття.

2.2 WEB2.0

Іншою тенденцією розвитку засобів масової комунікації, яку можна вважати протилежною до інфотейнменту, є мережа Web2.0. Цим терміном позначають нове покоління інтернте-сервісів, які дозволяють користувачам співпрацювати та обмінюватися інформацією онлайн. Двійка у назві комп’ютерних програм зазвичай використовується для позначення виходу нової версії – за цією аналогією, Web2.0 вважається покращеним варіантом всесвітньої мережі. У контексті дискусії про інформаційне суспільство під Web2.0 можна розуміти новий підхід до створення та розповсюдження інформації через інтернет, який характеризується відкритістю комунікації, децентралізацією влади, та свободою обміну та використання даних.

Тут варто згадати певні особливості інтернету у якості медіа. Від самого

початку

інтернет

розроблявся

військовими

із

розрахунком

можливості ядерного вибуху. Але інтернет не був військово-орієнотованою програмою. Він ніяким чином не був пов’язаний з військовими задачами. Технологія комутації пакетів, яка дала життя інтернету, була розроблена двома людьми, не пов’язаними з військовими – англійцем Доном Девісом та американцем Полом Бараном. Вже при захисті своєї технології Пол Баран використав аргументацію її невразливості до ядерного вибуху [16]. Звідси – відсутність централізації, рівність різних серверів між собою. Тобто, інтернет уможливлює асинхронну модель комунікації: модель manyto-many. Як інформаційний ринок інтернет характеризується можливістю для кожного

бути

джерелом

інформації

та

відсутністю

монополії

на

розповсюдження інформації.

Мануель Кастельс виділяє дві основні характеристики інтернету. Перша – це можливість вільної комунікації, зв’язку з рештою світу. Друга особливість стосується використання інтернету: «Користувачі інтернету є одночасно творцями інтернет-технологій та форм спілкування. Інакше кажучи, користувачі використовують технології у такий спосіб, на який не розраховували їх розробники. <…> Таким чином, розуміння інтернету як поняття, що засноване на відкритому програмному забезпеченні, вільній комунікації з рештою світу, та розвивається на основі того, що користувачі є виробниками технологій та застосовують їх на свій лад, свідчить про нову культуру, а не лише технологію» [16]. До когорти Web2.0 відносять різні сайти та технології: вікі, подкасти, RSS, соціальні мережі тощо. Розглянемо особливості «оновленого» інтернету на прикладі блогів.

2.21 Визначення поняття «блог» Термін «блог», як і більшість інших мережевих термінів, прийшов до нас з англійської мови та є транслітерацією слова blog (яке, до речі, у 2004 році стало «словом року» за версією американського словника MerriamWebster). Blog – це скорочення від web-log, що можна перекласти як «мережевий журнал» або «мережевий щоденник». Записи в такому щоденнику, як правило, містять посилання на певний документ у Мережі, що зацікавив автора блога, та коментарі автора до цього документу, а також можливість відвідувачів залишати свої відгуки. Записи (їх ще називають «постами» від англійського «post» – повідомлення, оголошення) зазвичай коротенькі, інформативні та публікуються щоденно. 41

Оскільки жанр блогів є відносно молодим (якщо за точку відліку взяти момент масової популяризації блогерства) та активно розвивається, дати чітке

визначення

цього

поняття

непросто.

Тим

не

менш

існує

загальновизнаний набір властивостей, які в сукупності дозволяють назвати той чи інший сайт блогом. До цих властивостей належать наступні: 1. Суб’єктивність у виборі тем та посилань, а також у коментарях до них. Частіше за все автором блога є одна людина. У такому випадку блог відображає те, що цікавить цю людину. Посилання на ті чи інші мережеві документи (а це можуть бути як текстові файли, так і зображення, відео-файли, програми тощо) даються з однієї з двох причин: або блогеру щось сподобалося та він бажає поділитися цим із читачами, або ж навпаки – щось його обурило чи зачепило і він бажає привернути увагу читачів до цього факту. У будь-якому випадку за кожним записом стоїть особа автора, його вподобання та смаки. Це також стосується й колективних блогів, записи в яких залишає не одна, а багато людей, з тією лише різницею, що в них будуть представлені суб’єктивні позиції цілої групи авторів. При цьому кожен запис, як правило, містить ім’я чи псевдонім людини, що його розмістила.

2. Гіперпосилання як основа для записів. Записи в блозі зазвичай містять посилання на матеріал, що знаходиться за межами блога, а також невеликий коментар до них. Посилання можуть вказувати на новини, розміщені на великих сайтах новин (наприклад, CNN.com, korrespondent.net), на записи в інших блогах –

вибір посилань нічим не обмежується і залежить тільки від смаків та вподобань автора. Розмір запису також нічим не обмежується – деякі блоги просто розміщують посилання на документи, деякі обмежуються коротеньким коментарем, інші наводять величезні цитати.

3. Часті оновлення, представлені в зворотньому хронологічному порядку. Блог є періодичним виданням, на кшталт щоденної чи щотижневої газети. Останні (і, відповідно, найсвіжіші) записи з’являються зверху головної сторінки блога, зміщуючи старі записи спочатку до низу сторінки, а потім в архів. При цьому кожному посту призначається постійна адреса («permalink»), тому навіть на старі записи можна посилатися у майбутньому. На відміну від тих же домашніх сторінок, інформція в яких рідко змінюється, блог – це, скоріше, процес, ніж кінцевий результат.

Наведу декілька визначень, запропонованих людьми, що мають пряме відношення до історії та теорії блогів. Дейв Вайнер, автор блога «Scripting News», що, на думку багатьох, є одним з перших блогів в Мережі: «Веблоги – це постійно оновлювані сайти, де розміщюються посилання на статті в Мережі, частіше за все з коментарями, а також на власні статті. Веблоги схожі на безперервну подорож з провідником, якого ви добре пізнаєте з часом».

«Веблог – це ієрархія тексту, зображень, мультимедійних об’єктів та даних, розташованих у хронологічному порядку та доступних для перегляду за допомогою HTML браузера». Еван Віл’ямс, один із засновників компанії «Pyra», що керує сервісом «Blogger.com», одним із найбільш популярних інструментів блогерства: «Для мене концепція веблога складається з трьох речей: Частота, Лаконічність та Особа. Саме цим трьом характеристикам блоги завдячують своєю популярністю. Таке чітке визначення народилося не відразу, проте з самого початку я розумів, що в блогах важлива форма, а не зміст» [32]. Дмитро Смірнов, мережевий журналіст, автор «Reg][ster», інструмента для ведення блогів: «Веблог – це інформаційно наповнений щоденник, дуже авторський жанр. Автори веблогів (блогери), як правило, пишуть про те, що з ними відбувається, виражають свої думки з приводу тех чи інших політичних та культурних подій, а також коментують публікації в інтернеті, даючи гіперпосилання на них» [10].

2.2.2 Історія блогів До виникнення зручних інструментів ведення блогів (таких, як Livejournal.com, Blogger.com, Moveable Type тощо), заняття блогерством було

виключною

справою

ентузіастів-одиначок,

як

правило,

добре

підкованих у технічному плані людей. Знання та навички, необхідні для створення та підтримки власного веб-сайта, були своєрідним бар’єром, який охороняв Мережу від напливу пересічних або некомпетентних людей. Завдяки цьому історія виникнення блогів (хай навіть тоді вони ще так не називалися)

першу

чергу

пов’язана

яскравими

особистостями, 44

першовідкривачами нового жанру. Тому не дивно, що багато з цих людей і досі ведуть власні блоги та користуються постійною популярністю серед читачів. Дейв Вайнер, активіст та проповідувач блогерства, називає найпершим блогом сайт Тіма Бернерса-Лі «What’s new?» («Що нового?»), який колись був розташований за адресою info.cern.ch (зараз ця адреса не працює, проте матеріали сайту зберегаються в архівах консорціуму W3). Тім Бернерс-Лі регулярно розміщував на своїй сторінці посилання на цікаві сайти, що з’являлися в інтернеті. Чи був сайт «What’s new?» дійсно найпершим блогом, чи ні, не так важливо. Набагато цікавішим є те, що він наочно демонструє, з чого все починалося. Потреба в подібних інтернет-проектах існувала з самого зародження Мережі. З початком інтернет-буму 1996-1997 років з’явилося чимало нових блогів.

Серед

них

вже

(http://www.scripting.com/)

згадуваний

Дейва

(http://www.robotwisdom.com/) (http://www.camworld.com/)

блог

Вайнера,

Джона Камерона

«Scripting «Robot

Баргера, Барретта,

News» Wisdom»

«CamWorld» «Slashdot»

(http://slashdot.org/) Роба Мальди. З російськомовних ресурсів варто відзначити

«Паравозов

Олександра

Гагіна,

КаДеткиной»

News»

приписувані

(http://www.cityline.ru/paravozov-news/) Артемію

(http://www.kulichki.com/kadet/),

Лєбєдєву «Вечерний

«Наблюдения Интернет»

(http://vi.cityline.ru/vi/) Антона Носіка. Як бачимо, за кожним ресурсом стоїть ім’я відомого мережевого діяча. Підкреслюючи особистісний фактор ранніх веблогів, Роб Мальда так пояснює успіх «Slashdot»: «Slashdot набув популярності, в основному, тому,

що я створював цей сайт для себе. Я не намагався догодити комусь іншому, а розробив сайт, який було б цікаво почитати особисто мені». Десь на початку 1999 року з появою безкоштовних або дешевих сервісів по створенню веблогів ситуація змінилася. Користуючись послугами «Livejournal.com», «Blogger.com» чи «EditThisPage.com», кожен бажаючий міг завести свій власний блог. При цьому зовсім не обов’язково було володіти будь-якими знаннями в області веб-дизайну, програмування чи HTML-верстання. Це призвело до того, що в середині 2000-го року в Мережі з’явилося близько тисячі веблогів. У 2002 – близько півмільйона (в одній лише системі «Blogger.com» новий блог реєструється кожні сорок секунд). Листопад 2004 – маємо 4 мільйони блогів по всьому світу (за даними авторитетного лічильника «Technorati»). На сьогодні «Technorati» нараховує у своїй базі даних 42,6 мільйонів блогів (кожного дня створюється 75,000 нових блогів). Відбувається своерідна «девальвація» блогів, коли зміст останніх зводиться до суто особистих, «щоденникових» записів, які можуть зацікавити хіба що безпосередніх друзів автора (такі записи складають близько 80% «блогосфери» – чи «блогістану», як іноді ще називають сукупність існуючих блогів). У середовищі «Livejournal.com» («Живий Журнал» чи просто ЖЖ) навіть з’являється термін для визначення підкреслено особистих записів – «литдибр». Ось як пояснює етимологію даного слова Анатолій Воробей: «Отже, «лытдыбр» – що це таке? Це ЖЖ-жаргон. Джерело слова загальновідоме: якщо написати слово «дневник», не перемикаючи регістр клавіатури з латинської на кирилицю, вийде lytdybr; перевівши назад у кирилицю, отримаємо шуканий «лытдыбр».

Але значення слова не ідентичне його походженню; «лытдыбр» не є повним

синонімом

використовується

російського

(зазвичай

слова

заголовку

«щоденник». запису),

щоб

«Лытдыбр» підкреслити

щоденниковість даного запису на відміну від інших, «ЖЖ-шних» за духом записів. «Лытдыбр» зазвичай означає, що даний запис являє собою розповідь про події дня (не ЖЖ-шні, а події «зовнішнього життя»)» [4]. Тим не менш, у масі персональних щоденників, малоцікавих для широкої аудиторії, зустрічаються справжні блоги-перлини, автори яких не лінуються писати тексти на серйозні та цікаві теми. Такі блоги являють собою приклад авторської публіцистики, якій не загрожує редакторська правка. На Заході вести блог не тільки модно, а й престижно: людина, яка має, що сказати, отримує можливість зробити це прямо та відверто, а не через газету чи телеканал. Ось що каже з цього приводу Олексій Андрєєв, журналіст і письменник: «Найбільш цікавий тренд, на мою думку, – розвиток «самоорганізуючихся народних ЗМІ». Це до того ж приваблива бізнесмодель, яку розробив ще Том Сойер під час фарбування паркану. Ідея в тім, що ти продаєш людям не спеціально створений контент, а масові технології зв’язку для того, щоб вони самостійно цей контент для себе створювали – та ще й доплачували тобі за таку можливість. Серед широко відомих нині прикладів – звичайно, блоги, особливо «Живий Журнал». У нас це поки що доступно лише невеличкій групі обслуговуючого персоналу, яка називається «нудьгуючі офісні працівники». Але на Заході існують набагато ефектніші приклади, коли такі «народні ЗМІ» об’єднують більш творчі верстви населення» [1].

Інакше кажучи, масова популяризація блогерства виявилася палкою з двома кінцями. З одного боку, з’явилося багато пересічних, вторинних за своєю природою блогів. З іншого боку, аудиторія блогів значно збільшилася, ряди блогерів поповнилися багатьма цікавими особистостями, від чого жанр тільки виграв.

2.2.3 Блоги в ролі ЗМІ Низька вартість публікації та розповсюдження інформації в інтернеті разом із величезною кількістю потенційних споживачів цієї інформації роблять Мережу унікальним інформаційним середовищем. Наприклад, якщо порівняти популярний сайт новин та популярну газету з приблизно однаковою кількістю постійних читачів, то вартість тиражування інформації через газету буде значно вищою, ніж через сайт.

Якщо порівняти який-небудь самвидав у паперовому та самвидав у електронному вигляді (вартість тиражування яких приблизно однакова), то самвидав у інтернеті потенційно матиме набагато більшу читацьку аудиторію. Іншими словами, інтернет істотно знизив бар’єр, що необхідно здолати для виходу на ринок ЗМІ. Інструменти для ведення блогів усього лиш зробили вище наведені якості Мережі більш доступними для масового читача. Суб’єктивність найбільшою

та

перевагою

відсутність і

цензора/редактора

найчастіше

згадуваним

водночас

недоліком

блогів.

Суб’єктивна думка однієї людини, вважають консервативні прихильники традиційної журналістики, не може вважатися достовірним джерелом 48

інформації. Крім того, блоги звинувачуються в непрофесіоналізмі та непередбачуваності (оскільки доля блога за умови, що він не колективний, залежить від однієї людини). Проте у блогів є велика кількість переваг, що дозволяє багатьом дослідникам називати це явище Мережі якщо не заміною традиційних ЗМІ, то, як мінімум, альтернативою їм. Як було сказано в одній зі статей, «блоги – це антигазета», і слова Дейва Вайнера – «щоразу, коли звичайний журналіст дивиться на мене з презирством, я розумію, що роблю все правильно» – найяскравіше тому підтвердження. Читачі, які втомилися від одноманітних матеріалів у друкованих виданнях, тягнуться до блогів, у першу чергу, в пошуках альтернативи. Чому саме? Це вже інше питання. Наприклад, організатори українського соціоблога (який певний час існував за адресою fppr.org.ua) впевнені у тому, що жодне з місцевих інтернет-ЗМІ не є рентабельним, а значить, не є і незалежним (у тому числі й опозиційні видання). Конкуренцію «заангажованим» медіа, на думку Івана Голоти, могла б з часом скласти альтернативна громадська газета з елементами самоорганізації. Альтернативним може бути й безпосередній підхід до роботи журналіста. За словами Саймона Волдмена з газети Guardian, традиційна видавнича діяльність – це щось на зразок постановочного шоу, а створення блогів подібне до організації вечірки. «Одна з безсумнівних переваг та найпривабливіших рис блогів – велике різномаїття форм,» – пише «Вебпланета» [8]. Так, блоги далеко не завжди такі скрупульозні та об’єктивні, як звичайні ЗМІ, але зате вони відрізняються швидкістю і відкритістю. Як сказав канадський блоггер Байрон Фаст, «журналісти, газети й телебачення

не збираються змінювати спосіб надання своїх новин. Це означає, що ви повинні слухати чотирьох сліпців, що намагаються описати слона. Але тепер ви маєте змогу прочитати думку хоча б десятка сліпців у блогах, і хоч там повно помилок, ваше уявлення слона стане повнішим» [19]. Як правило, блоггери, що пишуть про схожі речі, посилаються один на одного, тому читачу легше знайти найрізноманітніші думки з даного приводу, а також додати свої «5 копійок». Ден Гілмор, колумніст з San Jose Mercury News стверджує, що блоги змінили його бачення журналістики: «Мої читачі знають у цілому більше за мене. Якщо ми зуміємо це зрозуміти, ми просунемось уперед... Поділ між журналістом та аудиторією розмивається, і це добре» [19]. На Заході блогосфера уже давно привернула до себе увагу дослідників і теоретиків. Багато хто говорить, що відбувається зсув парадигми: на зміну односторонній комунікації, коли крупні медіа транслюють свої «меседжи» для масової аудиторії і, таким чином, мають можливість маніпулювати поведінкою суспільства, приходить нова модель комунікації, в якій кожен читач або глядач одночасно може бути автором, журналістом. Нова модель, стверджують

інтернет-пророки,

знищує

нерівність,

домінування

та

інформаційну тиранію. Ґрунт для таких «одкровень» створюють декілька ключових якостей блогосфери. По-перше, найпопулярніші блоги – це все ж таки якісні сайти, що організовані талановитими і працездатними журналістами. В США велика кількість публіцистів із задоволенням ведуть блоги, в яких мають можливість публікувати все і вся – без відома будь-якої цензури. В Україні можна спостерігати як гібридні форми блогів (журналісти видання «Кореспондент» ведуть персональні щоденники на «корпоративному» сайті

blog.korrespondent.net), так і класичні варіанти (наприклад, мережевий журналіст Максон Пуговський присвятив блогосфері власний проект blogobig.com). У цьому плані блоги – унікальний майданчик для суспільно важливих дискусій та обміну думками. Не може не радувати тенденція до збільшення україномовного сектору інтернету – без сумніву, надалі ця тенденція зберігатиметься. Персональні медіа стали настільки популярними та впливовими, що багато хто серйозно розглядає їх як потужну соціальну силу. Республіканська та Демократична партії США вже давно акредитують блогерів на свої з’їзди як представників повноцінних ЗМІ. Усі провідні журналісти та політики більш-менш регулярно звертаються до блогів за отриманням інформації. По-друге, доступність інтернету й простота підтримання блога створюють феномен масової журналістики. Тисячі людей готові щоденно писати про те, що вони побачили та почули. Показовим у цьому плані є висвітлення подій «помаранчевої революції» в інтернеті: кількості текстових і фото-звітів, що з’явилися на сторінках того ж ЖЖ, вистачало, аби перебувати у курсі подій, не використовуючи інші ЗМІ. Сьогодні досить активно ведеться дискусія про необхідність створення громадьских

ЗМІ.

Ключовими

проблемами

залишаються

питання

фінансування, управління, плюралістичності «нового» типу мас-медіа. Проте цілком можливо, що рішення цих проблем знаходиться не там, де його шукають. Перефразуючи Маршала Маклюена, можна сказати, що саме інтернет може стати тим «медіумом», який краще за всіх підходить для нового «меседжа».

2.2.4 Принцип Парето

Порівнюючи традиційні ЗМІ (телебачення, радіо та пресу) із цифровими (серед яких найпоширенішим є інтернет), розглянемо таке поняття, як «довгий хвіст» (The Long Tail) [13]. Саме такий термін використав Кріс Андерсон у своїй статті для журналу Wired, де описав особливості бізнес-моделі таких онлайн-бізнесів, як Amazon.com та Netflix. Це поняття також використовується у статистиці при розгляді розподілу багатств

та

використання

словникового

запасу.

Дана

особливість

статистичних розподілів також відома під назвою «принцип Парето», або «закон дисбалансу».

Довгий хвіст відмічений жовтим кольором

У такому розподілі за даними з високою амплітудою використання йдуть дані з низькою амплітудою, які поступово убувають (див. графік). У багатьох випадках нечасті, або низько-амплітудні події – «довгий хвіст», відмічений жовтим кольором на графіці – можуть кумулятивно перевищити високо-амплітудні дані. Подібні розподіли зустрічаються у нашому житті

досить часто. Наприклад, до червоної області на графіку можна віднести найбільш уживані слова: а, що, і. Інші ж слова, які ми уживаємо з меншою частотою – наприклад, телебачення або стаття – складають «довгий хвіст» української мови. У своїй статті Кріс Андерсон демонструє, що продукти з низьким попитом та невеликими показниками продаж можуть разом створити ринок, більший за ринок відносно малої кількості бестселерів та блокбастерів, за умови, що канали розповсюдження достатньо великі. Ось як описує ефект «довгого хвоста» один з колишніх працівників онлайн-магазину Amazon: «Сьогодні ми продали більше книжок з тих, які зовсім не продавалися вчора, ніж продали книжок з тих, що продавалися вчора». На думку Андерсона, цифрова індустрія розваг буде кардинально відрізнятися від масових ринків сьогодення. Якщо індустрія ХХ століття побудована на хітах, то індустрія ХХІ століття рівною мірою залучає менш успішні продукти: «Надто довго ми страждали від тиранії найнижчого загального знаменника, що зводиться до тупоголових блокбастеров та фабричної попси. Чому? Через економіку. Більшість з наших припущень стосовно розповсюджених вподобань насправді є результатом невдалого поєднання попиту та пропозиції – ринкова відповідь на неефективну дистрибуцію». Неефективна дистрибуція, за Андерсоном, спричинена обмеженнями фізичного світу, у якому існують розваги ХХ століття – кінотеатри, книжкові та музичні магазини, телебачення, радіо, та преса: «Радіо-спектр може вмістити лише певну кількість станцій, а коаксіальний кабель може передати лише певну кількість телеканалів. І, звичайно, у добі лише 24 години. Прокляття бродкастингових технологій у тому, що вони марнотратно

використовують обмежені ресурси. В результаті вони змушені заохочувати якомога більшу аудиторію – це своєрідна планка, через яку в ефір потрапляє лише частинка потенційної інформації». Попереднє століття знайшло легкий вихід з цієї ситуації: хіти заповнили ефір радіостанцій, кінотеатри показують лише великі блокбастери, а програми телебачення потрапили у рабство до рейтингів. Лише таким чином можна утримати глядачів від перемикання каналів. При цьому самі по собі хіти не є чимось поганим – багато гарних пісень та цікавих фільмів цілком справедливо заслужили любов великих аудиторій. «Але більшість з нас бажають чогось більшого, ніж просто хіти. Вкуси кожного з нас у чомусь відрізняються від широкого загалу, і чим більше ми заглиблюємося у альтернативні речі, тим більше вони нас приваблюють. На жаль, за останні десятиліття такі альтернативи були витіснені з центру уваги маркетинговими двигунами, яких відчайдушно потребує індустрія. Економіка, заснована на хітах, створює ситуацію, де не вистачає місця, аби запропонувати кожному те, що він хоче. На полицях магазинів не вистачає місця для всіх компакт-дисків, DVD та комп’ютерних ігор. У кінотеатрах не вистачає екранів, аби показати всі існуючі фільми. Телеканалів не вистачає, аби показати всі телепередачі, радіохвиль не вистачає, аби передати всю музику, а у добі не вистачає годин, аби транслювати все це за допомогою будь-якого з вищезгаданих засобів. Це світ обмеженості. З появою онлайн-дистрибуції ми входимо до світу безмежності. І різниця є великою» [13]. По-перше, завдяки новим технологіям дистрибуції економіка вже не залежить від хітів – безмежні полиці онлайн-магазинів можуть вмістити як хіти, так і невідомі речі. Таким чином, популярність будь-якого витвору вже

не залежить від його прибутковості – так би мовити, «неприбуткові» речі також становляться доступними для тих, хто бажає відпочити від мейнстріму. Тобто, завдяки цифровим технологіям досягається набагато більший рівень різноманіття доступної інформації. Там,

де

працює

принцип

«довгого

хвоста»,

вкуси

меншості

забезпечуються рівною мірою із більшістю, і людям пропонується значно більший вибір. Цей принцип стосується не лише інтернету, його можна застосувати і до інших засобів масової комунікації – наприклад, до того ж телебачення.

Якщо

кількість

телеканалів

значно

збільшиться,

або

телепрограми стануть розповсюджувати через інші цифрові канали, вибір тем та поглядів зросте, а разом з ним зросте і вибір.

3. ВИСНОВКИ

Останнім часом наше суспільство переживає справжній інформаційний бум: обсяги інформації, з якими ми маємо справу кожного дня, зростають шаленими темпами, а паралельно збільшується і роль інформації у нашому житті. Ніхто не заперечує цей факт, але існує коло вчених, які не вбачають у цьому чогось принципово нового. З іншого боку барикад знаходяться ті, хто вважає зміни, що відбуваються останні 20 років, переламними – на думку цих теоретиків, вони призводять до виникнення нового типу суспільства, яке радикально відрізняється від попередніх. Нам досить часто доводиться чути термін «інформаційне суспільство», але не менш часто цей термін використовується лише у якості ефемерного гасла, без конкретних уточнень. Це може призвести до великої кількості логічних протиріч, які не помітні «неозброєним» оком. Аналіз існуючих теорій дозволяє зробити висновки, що у це поняття може вкладається різний зміст. Більше того, різні автори використовують різну термінологію та різні підходи до визначення нового типу суспільства (хоча термін «інформаційне суспільство» вживається найчастіше). Єдиного розуміння того, що саме вирізняє інформаційне суспільство від інших, не існує. Різноманіття теорій та футуристичних прогнозів можна звести до п’яти підходів: технологічного, економічного,

пов’язаного

зі

сферою

зайнятості,

просторового

та

культурного. Загальним знаменником, що характеризує всі вищезгадані підходи до визначення інформаційного суспільства, є кількісний підхід до оцінки

інформації: вченими досліджується або шалена кількість технологічних новацій, або зростання економічної ваги інформаційної діяльності, або ж кількість працівників, які задіяні у сфері послуг. При цьому припускається, що у певний момент кількісні параметри призводять до якісних змін – але механізм цих перетворень не розкривається. У даній роботі була зроблена спроба підкреслити необхідність саме якісної оцінки інформаційного вибуху. Адже саме по собі зростання обсягів інформації (кількісного показника) може насправді призвести до зменшення її різноманітності (якісного показника) – як це проілюстровано у випадку з масовим розповсюдженням інфотейнменту. Цей тип інформації можна назвати дітищем рейтингів. Проблема при цьому полягає не у якості самого інофтейнменту, а у тому, що він витісняє інші різновиди інформації зі ЗМІ. З протилежного боку ми розглянули розвиток такого явища, як Web2.0. Зміни, які відбуваються в онлайні, зрештою призводять не просто до збільшення обсягів доступної інформації, а сприяють її диверсифікації – завдяки ефекту «довгого хвоста», або принципу Парето. Згідно з цим принципом, найбільш рейтингова інформація (хай це будуть новини, передачі, книги, музика чи фільми) завжди буде користуватися більшим попитом, ніж альтернативні відомості, але кумулятивну перевагу буде мати саме альтернативна інформація. При порівнянні двох вищезгаданих тенденцій ключовою є різниця у тому, яку роль відіграють глядачі чи читачі. Якщо у випадку з інфотейнментом ми маємо справу з пасивним споживанням інформації, то у випадку з Web2.0 користувачі беруть активну участь у інформаційній діяльності. У цьому сенсі журналістика (у класичному розумінні цього слова – вид суспільної діяльності по збиранню, обробці та періодичному

розповсюдженню актуальної інформації через канали масової комунікації) перестає бути привілеєм професіоналів – навпаки, спеціалісти у своїх сферах тепер діляться інформацією з рештою людей без посередництва традиційних ЗМІ через онлайнові щоденники, залишаючи коментарі у форумах тощо. Зрештою, це вимагає від людей нових навичок: від елементарної технічної грамотності до комунікативних навичок – вміння спілкуватися, брати участь у дискусії, підтримувати контакти тощо. До недавнього основним теоретичним конфліктом між дослідниками медіа було протистояння «адміністративного» та «критичного» підходу до оцінки впливу мас-медіа на суспільство. Прибічники «адміністративного» напряму досліджень (одним з найвизначніших представників якого є Пол Лазерсфельд) вважають, що ЗМІ не мають критичного впливу на суспільство (або, принаймні, такий вплив неможливо виявити об’єктивними методами). Адепти «критичного» підходу, з іншого боку, стверджують протилежне: Теодор Адорно, наприклад, говорить про виникнення цілої «культурної індустрії», яку створюють мас-медіа – сурогат високої та низької культур, пропаганда конформізму. Нарешті з’явився привід подивитися на це протистояння з іншого боку: як саме люди впливатимуть на засоби масової комунікації, отримавши до них вільний та необмежений доступ? Отже, перехід до інформаційного суспільства вимагатиме від людей відмовитися від пасивного споживання інформації та брати більш активну участь у своєму інформаційному житті. У цьому і полягає різниця між кількісним та якісним підходом до оцінки інформації у нашому суспільстві. На питання «чи існує в Україні інформаційне суспільство» можна відповісти наступним чином. Інформація сама по собі не може бути визначальною характеристикою суспільства, якщо не розглядати її зміст. А

саме цей зміст і є суспільство – усе різноманіття людського життя, що висвітлюється різними комунікаційними засобами. Суспільство є основною інформації, а не навпаки. Тому

немає

сенсу

ділити

суспільства

на

інформаційні

та

неінформаційні. Кожне суспільство є певною мірою інформаційним – це лише питання ступеню. При цьому головною характеристикою інформації у суспільстві є її різноманіття – різноманіття тем, думок та точок зору, кутів подачі, глибини висвітлення. Наприклад, ось як звучить позиція організації ЮНЕСКО стосовно інформаційного суспільства: «ЮНЕСКО робить наголос на концепції «суспільств знання», яка надає перевагу плюралізму та різноманітності замість глобальної подібності, заради подолання цифрового бар’єру та створити інформаційне суспільство» [26, 5]. Чим більшим є різноманіття інформації про суспільство, тим більш інформаційним є це суспільство. У цьому контексті має сенс оцінювати процеси, що відбуваються останнім часом, саме за їхнім впливом на різноманітність доступної інформації – відповідно, ми отримаємо відповідь на те, призводять вони до більшої чи меншої «інформаційності» суспільства.

БІБЛІОГРАФІЯ: 1. Андреев Алексей. Будущее СМИ и рекламы. Fuga.ru, 2002. [http://www.fuga.ru/articles/2002/07/future-smi.htm] 2. Бачило И.Л. Потенциал законодательства в процессах становления информационного общества. Информационное общество, вып. 3, 1999. 3. Бодрийар Жан. В тени молчаливого большинства. Издательство Уральского университета, 2000 4. Воробей Анатолий. «Лытдыбр»: история слова. 25.03.2002. [http://avva.livejournal.com/275079.html] 5. Зернецька О.В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. К.: Освіта, 1999. 6. Иванов Д.В. Виртуализация общества. Петербургское Востоковедение, 2000. 7. Коробко Наталия. Быть ли «Дому-2» и «Окнам»? Телекритика, 23.02.2006. [http://www.telekritika.kiev.ua/articles/162/0/6779/byt_li_domu-2_i_oknam] 8. Куринной Иван. Конец массы? Вебпланета, 16.11.2004. [http://www.webplanet.ru/news/reading-room/2004/11/16/mass.html] 9. Пітерс Джон. Слова на вітрі. Історія ідеї комунікації. КМ Академія, 2004 10. Смирнов Д.В. Авторские проекты как пример адекватной реализации свойств интернета. 2002. [http://spectator.ru/diploma/] 11. Уэбстер Фрэнк. Теории информационного общества. Аспект Пресс. Москва, 2004 12. Шевчук Олег, Голобуцький Олексій. Електронна Україна. 2001. [http://e-ukraine.biz/] 13. Anderson Chris. The Long Tail. Wired, October, 2004. [http://www.wired.com/wired/archive/12.10/tail.html] 14. Antecol Michael. Understanding McLuhan: Television and the Creation of the Global Village. ETC.: A Review of General Semantics. Volume 54, issue 4, 1997.

15. Bell Daniel. The Coming of Post-industrial Society. A Venture in Social Forecasting. New York, 1973. 16. Castells Manuel. The Cultures of the Internet. Queen’s Quarterly. Volume 109, issue 3, 2002. 17. Castells Manuel, Aoyama Yuko. An Empirical Assessment of the Informational Society: Employment and Occupational Structures of G-7 Countries, 1920-2000. International Labour Review, 2002. 18. Gold Philip. Just Say No to Infotainment. Insight on the News, volume: 10, issue: 28, 1994. 19. Hammersley Ben. Time to blog on. GuardianUnlimited, 20.04.2002. [http://www.guardian.co.uk/Archive/Article/0,4273,4416830,00.html] 20. Klein Naomi. No Logo. Flamingo, 2000. 21. May Christopher. Key Thinkers for the Information Society. Routledge. New York, 2002. 22. Medved Michael. TELEVISION NEWS: Information or Infotainment? USA Today. Volume 128, issue 2660, May 2000. 23. Negroponte Nicholas. The Digital Revolution: Reasons for Optimism. The Futurist. Volume 29, issue 6, 1995. 24. Nisbet Matt. That's Infotainment! Generation sXeptic, 2001 [http://www.csicop.org/genx/infotainment] 25. Paige Sean. That’s Infotainment! Insight on the News, volume: 14, issue: 21, 1998. 26. Paolillo John, Pimienta Daniel, Prado Daniel. Measuring linguistic diversity on the Internet. UNESCO, 2005. [http://unesdoc.unesco.org/images/0014/001421/142186e.pdf] 27. Sardar Ziauddin. The future is ours to change. New Statesman 19 March, 1999. 28. Saltzman Joe. A Reporter’s Best Friend. USA Today, Volume: 125, issue: 2608, January 1996. 29. The Long Tail. Wikipedia, June, 2006. [http://en.wikipedia.org/wiki/The_Long_Tail]

30. Toffler Alvin, Tofler Heidi. Getting Set for the Coming Millenium. The Futurist. Volume 29, issue 2, 1995. 31. Toffler Alvin, Tofler Heidi. Preparing for Conflict in the Information Age. The Futurist. Volume 32, issue 5, 1998. 32. Turnbull Giles. The state of the blog. WriteTheWeb, 28.02.2001 [http://writetheweb.com/Members/gilest/old/107/] 33. Twitchell James. â&#x20AC;&#x153;But First, a Word from Our Sponsor. The Wilson Quarterly, volume: 20, issue: 3, 1996. 34. Web2.0. Wikipedia, June, 2006 [http://en.wikipedia.org/wiki/Web2.0]