Хоменко Вікторія - диплом, 2012 by ukma journalist

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ „КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ” Факультет соціальних наук і соціальних технологій Кафедра Могилянська школа журналістики

Напрям підготовки 0302 Журналістика

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА на тему ПРЕЗЕНТАЦІЯ ОБРАЗУ ІНШОГО (ІНШОЇ КУЛЬТУРИ) В ПОДОРОЖНІХ РЕПОРТАЖАХ У ЖУРНАЛАХ «КРАЇНА» ТА «УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ»

Виконала

______________ (підпис)

Науковий керівник _______________ (підпис)

Хоменко Вікторія Григорівна

Старший викладач Губенко Д. В.

Робота допущена до захисту _____ 2012 р. ______________ Є.М.Федченко

Київ – 2012

ЗМІСТ ВСТУП ……………………………………………………………………….…...3 РОЗДІЛ 1. Поняття Іншого в медійно-культурному дискурсі …………….....8 1.1. «Орієнтальний погляд» на представлення іншої культури. Важливість міжкультурного діалогу ……………………………………………………8 1.2. Репрезентація Іншого у спектрі соціально-культурного обміну ………..12 1.3. «Медійне образотворення» Іншого ……………………………………….16 РОЗДІЛ 2. Особливості розвитку мандрівної журналістики ………………..19 2.1. Подорожній нарис та репортаж в історичній перспективі ……………....19 2.2. Жанрові особливості подорожнього нарису …………………………..….21 2.3. Жанрові особливості репортажу …………………………………………..23 РОЗДІЛ 3. Методологія дослідження …………………………………..…......27 3.1. Контент-аналіз: визначення терміну та історія становлення методу ...…27 3.2. Інструменти класичного контент-аналізу ………………………………...29 3.3. Процедура дослідження ……………………………………………………31 РОЗДІЛ 4. Результати дослідження ……………………………………...……36 4.1. Історично-довідковий аспект ……………………………………………...39 4.2. Архітектурний аспект ……………………………………………………...41 4.3. Ландшафтний (природний) аспект ………………………………………..43 4.4. Міфічний аспект ……………………………………………………………44 4.5. Аспект «стереотипні уявлення» …………………………………………...45 4.6. Аспект «опис зовнішності» ………………………………………………..49 4.7. Сімейно-побутовий аспект ………………………………………………...50 4.8. Соціально-політичний аспект ……………………………………………..52 4.9. Поведінковий аспект ……………………………………………………….55 ВИСНОВКИ ..…………………………………………………………….…….59 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………....66 ДОДАТОК ...………………………………………………………………….…71

ВСТУП

Пізнання самобутності образів Іншого та розуміння власної ідентичності – одні з основоположних умов побудови комунікаційних взаємовпливів у суспільстві. Медіа-система,

яка

модератором,

посередником

по

суті

комунікаційним транслятором у суспільстві створює ту специфічну представленість образу Іншого (іншої культури), якою потім послуговується більшість її аудиторії. І в даному випадку важливо забезпечити рівнозначний доступ громадськості до інформації, аби дати можливість кожному бути почутим, проговореним, звільненим від типізації та клішованості. Журналістика ретранслює інформаційні образи, жонглює стереотипами, поглядами; окреслює соціальні, політичні, економічні, культурні теми; інтерпретує

нові

комунікаційні

технології;

здатна

видозмінювати

інформаційне середовище. Саме тому є важливим презентація образу Іншого у медійному інформаційному полі. Зрозуміло, що образ Іншого (іншої культури) конструюється в масовій свідомості не лише завдяки засобам масової комунікації, новим медіа, а й за допомогою

художніх

текстів,

візуальних

«текстів»

(фотографія,

кінематограф), соціальних, культурних, релігійних та політичних відносин. У

сучасному

мультикультурному

суспільстві

соціально-культурні

уявлення про Іншого формують і структурують наше життя та комунікацію з оточуючим світом. У будь-якому разі процес конструювання образу Іншого відбувається на кількох рівнях. І саме медіа певним чином легітимують ці конструкти-образи у суспільстві, укорінюючи дотичні до них інформаційні коди в різних сферах побутового та громадського життя.

Отже, мета цього дослідження – визначити, яким чином формується та презентується образ Іншого (іншої культури) в подорожніх репортажах в журналах «Країна» та «Український тиждень». Відповідно

до поставленої мети необхідно розв’язати наступні

завдання:  окреслити сутність поняття образу Іншого в соціально-історичному, культурному та медійному дискурсі;  охарактеризувати палітру розуміння в історичному становленні мандрівної репортажу);

журналістики

(жанрів

подорожнього

нарису

та

навести сутність понять цих жанрів у сучасному

інформаційному просторі;  визначити критерії для аналізу подорожніх репортажів на сторінках зазначених українських тижневиків;  з’ясувати, в якому контексті та завдяки яким засобам журналіст конструює образ Іншого у своїх матеріалах. Для аналізу були обрані вітчизняні журнали «Країна» та «Український тиждень», оскільки саме в них є повноцінні рубрики, присвячені подорожній журналістиці. Усі матеріали, які будуть проаналізовані у даній роботі можна знайти не лише в друкованих версіях видань, але й на їхніх сайтах у відповідній рубрикації – «Подорожі» (журнал «Країна») та «Навігатор» (журнал «Український тиждень»). Отже, для проведення аналізу було вирішено брати подорожні репортажі. І для формування чітких хронологічних рамок дослідження обрано матеріали в журналах за 2011 рік. Об’єктом даного дослідження є публікації журналів «Країна» та «Український тижднь» за 2011 рік, а предметом – те, яким чином в цих подорожніх репортажах формується та презентується образ Іншого (іншої культури).

Методологія. Для того щоб ефективно проаналізувати публікації було обрано

відповідний

якісно-кількісний

метод

–

контент-аналіз.

Використовуючи саме цей метод, вдалося визначити засоби, які журналіст використовує, аби представити у своїх матеріалах образи іншої культури. Уже під час обробки даних отрманих результатів та формування висновків застосовувалися загальнонаукові методи. Актуальність теми. Репрезентація – далеко не стала, і не обмежена структура. Це у свою чергу виражається в можливості ретрансляції «текстів» іншої культури та у спроможності адаптувати елементи інших культур до узагальнень та процесів існуючої спільноти. Саме тому дослідження презентації образу Іншого в подорожніх репортажах українських журналістів є важливим, в першу чергу, для розуміння тенденційності висвітлення іншої культури та інструментарних можливостей у її представленні для вітчизняної спільноти. Образ Іншого формується через особисті, загальносоціальні, культурні або ж політичні коди. Залежно від того, якими засобами журналісти користуються у подачі іншої культури, можна виділити та окреслити основний їхній інструментарій в репрезентації Іншого в інформаційному середовищі. Вивчення цього інструментарію є важливим через те, що медіа таким способом створюють довгограючий, фундаментальний кут подачі та послуговування цими образами у повсякденному житті. Нині журналіст унаочнює автентичний репертуар образів Іншого і сприяє його ідентифікації в інформаційному, суспільно-культурному, політичному, економічному просторі. Саме репортаж здатний проілюструвати автентичну авторську палітру засобів у презентації іншої культури. Він є виразником текстово-візуального представлення в сучасному медійному просторі, а отже, одним із впливових способів задавати тенденції при формуванні образів-конструктів.

Структурувати

та

осмислити

контекст

цих

образів,

окреслити

журналістський спосіб жонглювання інформацією і дати можливість вибрати таку палітру, яка б могла найбільш точно, але в той же час свіжо і влучно формувати й репрезентувати образ Іншого. Це є завданням важливим і вагомим для розуміння того, хто зараз є архітектором цих образів. І на яких процесах та тенденціях далі будуватимуться горизонтальні, вертикальні чи мережеві комунікації. Адже наше уявлення про Іншого є частиною уявлення про нас самих. Ступінь

наукової

розробки

теми.

Неодноразово

науковці

досліджували аспекти визначення людиною власної приналежності до певної культури чи нації. Також бралися до уваги людські пошуки особистої ідентифікації через конфлікт з колективним уявленням про спільноти та культури. Зокрема дослідники зверталися до аналізу домінантного дискурсу бінарної пари Схід та Захід. У цьому контексті варто згадати і «орієнталізм» Едварда Саїда, і моральну єдність різнорідних культур Юргена Хабермаса. Питаннями про взаємовплив культур, особистісної ідентифікації та громадській репрезентацій неодноразово в своїх роботах висвітлювали науковці-соціологи. Серед медіа-досліджень можна назвати роботи Кейт Боулз, Елізабет Фьорсіч, Лоуренса Гросберга та інших. Вони фокусуються на аспекті презентацій Іншого у глобальній журналістиці, виводячи їх у змістові формати телевізійних програм. Вітчизняні науковці більше зосереджуються на окресленні репортажних характеристик, історичному становлені цього жанру або ж на змалюванню параметрів пристосувань сучаного репортажу чи мандрівної журналістики до законів медійного ринку. Вивченню саме презентацій образу Іншого у репортажах як предмету науковго інтересу в Україні не приділяється значна увага. І даний аналіз

способів формувань та презентацій образу Іншого (іншої культури) у журнальних публікаціях майже не зустрічається у такій його подачі. Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків, у яких подані таблиці, складені за результатами проведеного контент-аналізу. У

першому

розділі

розглядаються

«орієнтальний

погляд»

на

представлення іншої культури; соціо-культурний спектр її репрезентацій та «медійне образотворення» Іншого. У другому розділі подано особливості розвитку мандрівної журналістики та характерні ознаки подорожнього нарису й репортажу. Третій розділ присвячений способові аналізу, який був вибраний для проведення даного дослідження. У ньому схарактеризовано контент-аналіз, подано вибірку дослідження та його кодувальні параметри для роботи з репортажами із журналів «Країна» та «Український тиждень». Четвертий розділ присвячений обробці даних отриманих результатів за основними кодувальними параметрами.

РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ ІНШОГО В МЕДІЙНО-КУЛЬТУРНОМУ ДИСКУРСІ

Спосіб, за допомогою якого одна людина сприймає іншу по відношенню до себе є надзвичайно важливим у час розвитку не лише географічнокомунікаційних зв’язків, а й віртуально-просторових можливостей. Знання про іншу реальність та розуміння власної ідентичності у суспільстві – це одна з основ побудови людських стосунків та світових комунікаційних процесів. Адже Інший – це певний набір дискурсів, який ми сприймає як норму у нашому розумінні. У своїй сутності – це є конструкція у різниці між іноземною та домінуючою культурною нацією або ж групою. Це поняття в чергових різноманітних презентаціях формується в масовій свідомості за допомогою художніх текстів, соціальних та політичних відносин, засобів масової комунікації. 1.1. «Орієнтальний

погляд»

на

представлення

іншої

культури.

Важливість міжкультурного діалогу Розуміння комунікації між людьми виходить за рамки звичного географічно-просторового рішення. І в сучасному мультикультурному суспільстві національно-етнічні конфлікти, соціально-культурні уявлення про Іншого формують і структурують наше життя та комунікацію з оточуючим світом. Оскільки демократична теорія має на увазі можливість людини вибирати власне життя, зазначає у своїй книзі «Претензії культури» Сейла Бенхабіб, то вона повинна включати і вибір людини власної приналежності до певної

культури чи нації [23; 53]. Але в той же час пошуки особистої ідентифікації часто конфліктують з колективним уявленням про певні спільноти та культури. За такої суспільної атмосфери, перш за все, необхідний обмін знаннями для нормалізації у ставленні до інакшості. Власне, про основу моральної єдності різнорідних культур говорить Юрген Хабермас у своїй книзі «Залучення Іншого». Її вбачає у звичайній комунікації: коли ми розмовляємо з іншими, ми визнаємо їх як самих себе. Звідси і постає інструментарій сприйняття Іншого – мистецтво компромісів та обмін знаннями. Це життєво важлива частина демократичного суспільства, де кожна людина здатна до змін та комунікаційного розуміння. Популярна бінарна пара Схід та Захід є одним з домінуючих дискурсів при побудові образу Іншого у масовій свідомості. Едвард Саїд розкритикував ті узагальнення та стереотипи, які формувалися в образі Іншого у європейській свідомості. Адже вони складали основу міжкультурної комунікації

західно-східних

відносинах:

«особисто

дотримуюся

переконання, що орієнталізм об’єктивно слід розглядати як знакову систему, яка виражає європейсько-атлантичну владу над Сходом, а не як правдивий дискурс про Схід (яким він претендує бути, у своїй академічній або науковій формі)» [54; 10]. Контекстуально Едвард Саїд подає наступне визначення орієнталізму: «орієнталізм можна обговорювати й аналізувати як корпоративну інституцію контактування зі Сходом – через формулювання тверджень про нього, узаконення певних поглядів на нього, викладання певних дисциплін про нього, упокорення його, управління ним: тобто йдеться про орієнталізм як західний спосіб панувати над Сходом, реструктуровувати його, здійснювати над ним владу» [54; 8]. Надалі у посиленні стереотипів та уявлень, за якими оцінюється Схід автор називає наступні чинники: «Телебачення, кінофільми і всі засоби масової

комунікації

втискують

інформацію

все

більш

стандартизовані форми. У тому плані, в якому йдеться про Схід, стандартизація

та

культурна

стереотипізація

інтенсифікували

вплив

створеної в дев’ятнадцятому сторіччі академічної та романтичної демонології «таємничого Сходу». І ніде це не проявляється так виразно, як у способах сприйняття Близького Сходу» [54; 8]. Розглядаючи орієнталізм Едвард Саїд має на увазі специфічний спосіб сприйняття

Сходу,

що

спирається

першочергово

на

його

роль

західноєвропейському контексті: «він (Схід) також – джерело її цивілізацій та мов, її культурний суперник, він є для неї найзмістовнішим образом Іншого, до якого найчастіше звертаються» [54; 5]. Тобто Схід – це також інтегральна складова європейської матеріальної цивілізації та культури. Культура та самобутність – це не фіксовані поняття. І як аргументує Сейла Бенхабіб, вони здатні до творчої трансформації у взаємодії з людиною: «Трактування культур як герметично зачинених, підпорядкованих власній внутрішній логіці безпідставна. Інші завжди в середині нас, і є одними з нас» [23; 61]. З

цього

твердження

постають

принципи

загальної

поваги

та

рівноправності. Це означає, що в ідеальній комунікативній сфері, людина має право на самовизначення та самопрезентацію, право на прийняття або відкидання певних комунікативних знань про Іншого. Адже, «чим більше ми можемо охопити різних точок зору, через які ми можемо інтерпретувати і тлумачити ситуацію, тим більше у нас шансів врахувати усі особливості, що цього стосуються» [23; 344]. Таким чином ми ставимо себе в положення Іншого у подібному міжкультурному діалозі. Ми завжди є частиною бінарних та опозиційних пар. Стюарт Холл виділяє у своїй книзі «Культурні репрезентації» позитивні та негативні сторони створення таких розрізнень, як інший/я, свій/чужий, білий/чорний тощо. Він говорить про два судження, чому «розрізнення» також важливе, але й небезпечне: «перша думка прийшла від лінгвістів – і асоціюється з

Сосюрою та використання мови як моделі того, як працює культура. Один з найголовніших елементів, який був тут застосований – різниця важлива, тому що це необхідно для творення значень; без них значення не можуть існувати» [11; 234]. І завжди у цих двох розрізненнях одна є домінантою, а інша – все одно складає її частину. Друге пояснення Стюарт Холл також наводить від лінгвістичної сфери: «ми потребуємо різниці, тому що ми лише можемо будувати значення через діалог з Іншим»[11; 235]. Третє пояснення автор бере від антропології: «Аргументом тут є те, що культура залежить від даванню речам значень через приписування їм різних позицій в межах класифікаційної системи. Створення «розрізнення», таким чином основа символічної послідовності, яку ми називаємо культурою» [11; 236]. Четверте пояснення Стюарт Холл виділяє стосовно психоаналізу та ролі «розрізнень» в нашому психічному житті: «Інший є фундаментальним по відношенню до конституювання себе, до нас як предметів та до сексуальної ідентичності» [11; 237]. Суспільство взаємності стає моральним суспільством тоді, коли відбувається взаємний обмін та є бажання у вирішенні спірних питань шляхом діалогу: «Якщо насправді сучасна глобальна ситуація породжує зіткнення між культурами, мовами та націями і якщо мимовільний результат таких зіткнень позначається на житті інших, то існує прагматичний імператив, що спонукає нас зрозуміти один одного і вступити в міжкультурний діалог» [23; 89]. І допоміжні інституції, що формують образ Іншого у масовій свідомості мають враховувати цю комунікаційну складову та різноманітні дискусійні аспекти. Адже, як зазначає Сейла Бенхабіб: «Я вважаю, що протягом історії людства загальна моральна позиція рівноправного ставлення стверджувалася і через взаємовпливи, і через зіткнення культур, шляхом як комерції, так і воєн» [23; 101].

Кожну культуру створюють наративи та символічні цінності її носіїв у процесі розвитку соціальних порядків. І власне у процесі людського самовизначення та культурного наповнення певної спільноти «Для багатьох людей етнічна приналежність є вагомою у ідентифікації індивіда чи групи» [30; 192], пише у своїй «Соціології» Гіденс і акцентує увагу на циркулюванні етнічних взаємозв’язків у самоідентифікації. Можливість взаємного обміну знаннями у міжкультурній комунікації може створити комплексний та нарочитий образ Іншого у свідомості тієї чи іншої спільноти, нації. Адже наше уявлення про Іншого є частиною уявлення про нас самих. 1.2. Репрезентація Іншого у спектрі соціально-культурного обміну Термін «репрезентація» використовується в різноманітних сферах, професіях та галузях. Джен Веб у книзі «Розуміння репрезентацій» розподіляє саме поняття на кілька рівнів (відповідно до галузей їх використання) [17; 3]:  філософський,  лінгвістичний («дискусії про те, як створюються значення через формування та організацію знаків»),  етнографічний або антропологічний («аналіз того, як люди інших культур формують значення та визначають певні цінності»). Незалежно від того, в якій сфері ми оперуємо цим терміном (мистецтві, психології, візуальній культурі, політиці чи літературі) Джен Веб застерігає: «образи, відібрані таким чином, не дають нам чітке і стабільне уявлення про наше знаходження в світі і про світ, адже кожен предмет та судження має здатність до змін. Те, що ми бачимо, це не те, що є насправді, але те, що дала нам наша соціальна чи культурна традиція, в контексті якої ми сформувалися» [17; 4].

З цього твердження випливає, що «правда» будь-якої репрезентації – це сприйнята і кодована іншими людьми інформація. «Те, що здається правдою – це частина соціальної, історичної чи особистої перспективи. Щоб побачити «речі як вони є» насправді означає лише бачи «речі як я/моя культура їх подає». Будь-яка репрезентація обмежена, має певні вади та зацікавлення; і люба репрезентація змінює «речі як вони є», якщо це представляє їх в інший спосіб» [17; 7]. Але репрезентація – це не лише заміна та повторення певної інформації, це свого роду формулювання. Вона «форматує» світ та комунікаційні зв’язки в спільнотах. Формотворче уявлення про конституційну суть цього терміну наводить і Стюарт Холл. Він пояснює, що «продукування тверджень в нашій свідомості за допомогою мови є системою репрезентацій, тому що вони розглядаються як набір шляхів концептуалізації, організації та впорядкування знаків та понять, і їхніх зв’язків» [11; 17]. У

свою

чергу

Гі

Деборд

розвинув

поняття

репрезентацій

формотворення видовищ у своїй ранній роботі «Суспільство видовища». Він наполягає на тому, що медіа не просто розділяють одну націю від іншої: «усе життя цих спільнот, в яких діють сучасні умови виробництва, переважує у представлення себе як величезного скупчення видовищ. Все, що колись було просто життям, стало явною репрезентацією» [7; 12]. Поняття видовища близьке до поняття гри Мішеля де Серто. Автор звертає увагу на обмеження простору завдяки репрезентаціям: є певні численні правила гри, встановлений іншими простір для гри, активності для груп тощо. І люди повинні задовольнятися тим, що вони мають [5; 18]. І те, що вони мають у цьому все ж таки динамічному середовищі, є відчуттям їхнього досвіду. Обумовленість репрезентацій досвідом людини та її самоідентичністю з оточуючим світом, створює динамічні комунікаційні зв’язки у спільноті.

Славой Жижек стверджує, що ідеологія є «генеративна матриця, яка регулює зв’язки між видимим та невидимим, між уявним та неуявним» [19; 81]. Тобто ми можемо лише бачити або уявляти, те що бачимо на основі того, як ми розуміємо світ, яким він мав би бути. Власне, апелюючи до твердження, що поняття Іншого базується на нашій

самосвідомості

та

соціальному

комунікаційному

процесі,

ми

розуміємо світ через співставлення нашої ідентифікації з великою культурою [7; 18]. Проте спершу окреслимо ключові поняття нашої ідентифікації за Гіденсом [30], яка відіграє також ключову роль в ідентифікації оточуючого світу та у розумінні репрезентацій Іншого:  ми створюємо, підтримуємо та переглядаємо біографічні наративи, тобто окреслюємо ким ми є сьогодні,  ідентифікація має тяглість, яка є результатом рефлексії індивіда,  біографічний наратив або ж історія життя пояснює минуле та орієнтується на майбутнє,  lifestyle є формою конструювання ідентичності в сучасних умовах,  lifestyle – це також поле для вибору себе у суспільстві. З цих ключових характеристик людської ідентичності, ми знаходимо орієнтири, що не просто визначають місце кожного з нас у світі, а й конструюють наші відносини з образом Іншого. Як продовжує дослідник Вінфред Ньотх: «наш образ іншого, насправді, конструювання нас самих. Образ посилань на ці конструкції – не стільки «реальний» Інший, скільки можливо існуюча реальність, яку ми можемо виявити у великій кількості культурних інтертекстуальностей, що включає не лише наш дискурс про інших, але й дискурс інших про їхню культурну самоідентифікацію» [16; 247 – 248]. Про конституювання самого поняття репрезентацій говорить Віра Звєрєва у своїй статті «Репрезентація та реальність»: «Репрезентація як

уявлення (відображення) тих чи інших явищ в системах різних дискурсивних формацій безпосередньо підкорена тим ідеологічним цінностям, які складають смислову основу даних формацій (утворень). Пройшовши через фільтри ідеологічного осмислення, оцінки та відбору, визначене явище (потенційне, те, що ще не ствердилося у своєму статусі) або отримує відповідне «означаюче» (знак) і таким чином стверджується в полі існуючих смислів, або відсіюється, залишаючись в області непрезентуючого» [38]. У той же час, Едвар Саїд репрезентаціями називає обмін у рамках культури: «І ці репрезентації відштовхуються від інституцій, традицій, домовленостей, узгоджених кодів розуміння їхніх наслідків…» [54; 39]. Репрезентація – це ключове поняття для семіотики, феноменології та риторики. Загалом, кожна з цих галузей має свою мову та свої ключові акценти у вивченні контексту репрезентацій. Так, за Роланом Бартом, значення стає міфом. Тобто коли спосіб за допомогою якого інтерпретується певне явище і розуміється як природне, все одно подається через осмислення та контекст сприйняття іншою людиною. Виходячи з цього твердження дослідник Еліот Гейнс у своїй розвідці «Інтерпретація

Індії,

ідентичність

та

медіа-форми:

дослідження

комунікативної природи екзотичного Іншого» переосмислює власний досвід подорожей до Індії та комунікативні дискусії, що оточують образ людини, яка живе в Індії: «Комунікація заснована на культурній конвенції, а отже, інтерпретація знаків базується, але не обмежується, на культурі та досвіді перекладача. Смисл створюється шляхом інтерпретації досвіду і завжди виникає з різниці різнорідності суджень» [13; 12]. Репрезентація – не стала і не обмежена структура. Серед численних соціокультурних феноменів сучасного світу можна виділити культурні системи, які характеризуються відкритістю та комунікабельністю. Що у свою чергу виражається в можливості ретрансляції «текстів» іншої культури та у

спроможності адаптувати елементи інших культур до узагальнень та процесів існуючої спільноти. 1.3. «Медійне образотворення» Іншого Багато культурних досліджень аналізують медіа тексти, щоб показати проблемні контрапункти в репрезентації Іншого. Адже розподілення людей на раси, нації, за статтю та релігією кодується та передається за допомогою медіа систем. ЗМІ – одні з найвпливовіших інститутів у суспільстві. А тому «є одними з головних виробників дискурсів, які формують символи та образи у культурі» [9; 16]. Засоби масової інформації працюють як «ворота», що відбирають «світ» і структурують його на різні складові. Більшою мірою завдяки медіа ми сприймаємо реальність інших людей. І для більшості, ЗМІ залишаються важливим джерелом інформації. А вони в свою чергу «формують умови, в яких один зустрічається з іншим; обговорюють структури іншого світу, і сприйняття його з точки зору нашої власної ідентичності» [10]. Дослідниця Кейт Боулз зауважує, що репрезентації часто розглядаються у спектрі того «як медіа малюють події, людей та ідеї, і як це змалювання потім впливає на реальний світ подій, людей та ідей» [4; 72]. Але в будьякому разі репрезентація – це не констатація змальованої інформації, а процес. По суті національні засоби масової інформації створюють тексти, в яких підтримується та відтворюється колективна свідомість і колективна пам'ять. Тобто медіа маніпулює тим набором уявлень про образи Іншого, який розвинений у їхньому суспільно-культурному середовищі. У зв’язку з цим «Засоби масової інформації можуть сприяти ототожненню особистої ідентифікації та політичного образу ворога, або вони можуть сфокусуватися лише на одній складовій у висвітленні образу Іншого.

Тоді їхня однобокість буде сприяти розподіленню на «вони» та «ми», коли за образом Іншого є лише набір характеристик, а не конкретна людина» [8; 53]. З цією дилемою зіткнулася і авторка Елізабет Фьорсіч у своїй статті «Як глобальна журналістика може презентувати Іншого?». Її дослідження базується на аналізі телевізійних туристичних програм. У своїй розвідці авторка намагається віднайти шляхи нової якісної презентації образу Іншого у сучасних телевізійних форматах: «Тільки саморефлексії, відкриті критичні підходи до традиційних ритуальних відображень і стратегій зможуть допомогти розплутати проблемне зображення інформації» [10]. А щоб віднайти нові журналістські стратегії для представлення інформації про Іншого «необхідні рівний доступ та вклад усіх зацікавлених сторін при створенні журналістського продукту». Далі Елізабет Фьорсіч окреслює ці допустимі журналістські стратегії на основі можливостей візуальної антропології:  необхідно показувати умови створення програми (процеси презентації мають бути очевидними),  інша культура повинна подаватися як динамічна у глобальноконтекстних зв’язках,  Інший є частиною процесу створення репрезентації про нього (відводити місце для різних голосів),  працювати в потоці зйомки інформації, а не обмежувати відображення реальності про Іншого, і не обмежувати його, конструюючи і відбираючи інформацію [10]. Основна ідея полягає в тому, щоб ЗМІ, які працюють за принципом соціальної інтеграції, не дивлячись на обмеження медійного формату, дозволяли собі експериментувати та творчо переосмислювати той масив інформації, що спроможний показати широту репрезентацій образу Іншого. Ми живемо в світі медіа-комунікацій. І саме медіа впроваджують велику частину образів та звуків у людські спогади і уявлення однієї людини про

культуру іншої людини. Лоуренс Гросберг наголошує, що «Медіа приводять світ до нас і допомагають ділитися світом, але поза медіа все ще залишається реальність» [14;18]. Інформаційні потоки, змінюючи свої напрямки, посилюючи чи послаблюючи їх у певних змістово-формальних параметрах виконують одну із формотворчих функцій. Інформаційне суспільство створює й поширює цілу систему дискурсів: «Існування й розвиток дискурсів – зовсім не невинне явище. Воно має великі соціальні наслідки, свідками яких ми є сьогодні. Ці події вражають і захоплюють не лише окремі соціальні групи, але й країни. Дискурси впливають на соціальні, культурні та глобальні зміни – екологічні катастрофи, війни, зміни політичного курсу. Локальніше – на появу нових соціальних груп, зміну місії організацій, зміну рекламної політики, моди. Ці події стають можливими через розвиток думок і переконань людей – тобто зміну дискурсів. У зв’язку з цим виникає дуже гостра потреба – керувати такими соціальними наслідками, тобто прогнозувати розвиток дискурсу та створене в ньому поле значень...” [58; 68]. Не дивлячись на це, тепер замість чітких національних розмежувань ми маємо співіснування різноманіття культур, традицій, стилів життя, які не можуть бути нейтральними по відношенню один до одного. Також у сучасному прогресові комунікаційних технологій ми маємо враховувати і віртуалізацію нашого простору, і розвиток новітніх медіа, і технічні інноваційні системи, що допомагають переосмислювати не лише власну самосвідомість в оточуючому світі, а й ставлення до Іншого, як частини особистої самоідентифікації. Засоби масової інформації пропонують нам репертур, з якого ми конструюємо власну ідентичність та наші уявлення про ідентичність образу Іншого.

РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МАНДРІВНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

2.1. Подорожній нарис та репортаж в історичній перспективі

Жанрові

трансформації

репортажу,

подорожнього

репортажу

та

подорожнього нарису описували у своїх книгах В. Здоровега, О. Кузнецова, В. Ворошилов, С. Гуревич, М. Кім, Тертичний, М. Галлер та багато інших дослідників становлення журналістських жанрів. Автором праформи репортажу дослідники називають Геродота. Міхаель Галлер так описує специфіку матеріалів літописця: «Своїми повідомленнями про культуру та країни він, вживану тоді форму оповіді «Logoi» (короткі, завершені повідомлення, здебільшого розповіді про подорожі), розвинув до мистецької форми: він створив захоплюючі, рясно оздоблені анекдотами, чутками, оглядами та свідченнями очевидців історії про спосіб життя чужих народів, династій та племен, завжди намагаючись порівнювати чуже зі знайомим – праформу репортажу» [29; 20]. Принцип, за яким працював над своїми текстати Геродот, Міхаель Галлер називає архетипічним зразком кожного репортажу з часів давнього літописця: «розповідач виїхав з дому, за кордоном на чужині відкрив для себе речі, сприйняв їх та привіз із собою – і тепер він розгортає їх перед очі та вуха тих, хто залишався вдома» [29; 21]. У контексті представлення образу Іншого варто також згадати сенсаційні розповіді про пригоди в Південній Америці іспанських та португальських мореплавців XVI століття. «Це були справжні антирепортажі,

бо

вони

зображали

чужинців

карикатурно

як

неповноцінних…» [29; 22 – 23]. Першопочатково

репортажні

матеріали

були

на

межі

між

повідомленнями очевидця та подорожніми нотатками. Виходячи з цього межування дослідник Міхаель Галлер окреслює основні тематичні поля в історичному становленні репортажу:  «екзотичне з чужого далекого світу,  незрозумілі події,  загально важливі заходи» [29; 37]. Уже як різновид журналістської

творчості

репортаж

зародився в

першій половині XIX століття в Англії й особливого розвитку набув в Америці [25; 10]. Цей жанр об’єднав традиції «подорожніх записок» та «повідомлення очевидців». Історичне

трансформування

подорожніх

записок

до

сучасного

репортажу Міхаель Галлер подає у вигляді функціонального забезпечення очікувань визначеної аудиторії: «Подорожній репортаж виконував функцію долання відстаней для слухачів та читачів, щоб наблизити далеке й невідоме. Невідоме розкривається через вираження репортера, про яке він хоче розповісти. Повідомлення очевидця мало функцію долання бар’єрів для читачів, щоб зробити доступним незнайоме й закрите в життєвому світі публіки. Незнайоме наближається через опис актуальних процесів або через повідомлення про захід; репортаж діє як міст до подій, які відбуваються і без журналіста» [29; 40]. Тобто кожна належна репортажна тема, за Галлером, вимагає (вербального) подолання відстані та переступання через бар’єри. Серед видатних західних репортерів, Олександр Тертичний називає Оноре де Бальзака, Еміля Золя, Джона Ріда, Ернеста Хемінгуея, Михайла Кольцова, Юліуса Фучіка, Егона Ервіна Кіша. «Вони, в нашому розумінні, скоріше були нарисовцями. І зараз, коли європейський журналіст говорить щось про репортаж, він має на увазі те, що ми називаємо нарисом. Саме західні нариси, з точки зору «імені», і є генетичними попередниками та

найближчими «родичами» нинішнього репортажу» [55]. У Росії репортаж як жанр з’являється в 60-х роках XIX століття. Автор наводить яскраві приклади репортажного стилю Володимира Гіляровського. В Україні репортаж на шпальтах газет та у журналах з’являється значно пізніше, зважаючи на утиски української мови та брак щоденних українських видань [27, 28]. Порівняно активніше він розвивається в Галичині, яка із середини ХІХ ст. належала до зони європейської культури. Зародки репортажу можна відшукати в «Зорі

Галицькій». Репортажі друкувались у «Ділі» й інших

щоденних газетах і тижневиках Галичини та Буковини [27, 28, 33, 35]. Активно працювали в жанрі репортажу Борис Антоненко-Давидович, Майкл Йогансен, Микола Трублаїні, Павло Усенко, Роман Голіян та багато інших [27, 28, 33, 35]. 2.2. Жанрові особливості подорожнього нарису Дослідник жанру «подорожі» Віктор Гуминський подає таке визначення поняття: «жанр, в основі якого лежить опис подорожуючим (очевидцем) достовірних свідчень про певні, в першу чергу, незнайомі читачу або маловідомі країни, землі, народи в формі заміток, нотаток, щоденників, журналів, нарисів, мемуарів. Окрім власне пізнавальних, подорож може ставити додаткові – естетичні, політичні, публіцистичні, філософські та інші цілі…» [37]. У свою чергу Вадим Михайлов трактує форму подорожей як «жанр художньої літератури, в основі якого лежить опис реального або уявного переміщення

достовірному

(реальному)

або

вигаданому

просторі

мандруючого героя (частіше героя-оповідача), очевидця, який описує маловідомі або невідомі іноземні реалії та явища, власні думки, почуття та враження, що виникли в процесі мандрівки, а також розповідь про події, що

відбувалися в момент подорожі» [52; 45]. Але розповідь автора не є просто переказом мандрівки, як зазначає Міхаель Галлер, а наближенням далекого. До того ж, «оповідач прокладає маршрут своєї нитки розповіді на власний розсуд» [29; 22]. Серед

жанроутворюючих

аспектів

форми

та

змісту

подорожей

Віктор Гуминський називає «складну взаємодію документальних, художніх та фольклорних форм, об’єднаних образом мандруючого героя-оповідача», протиставлення «свого» «чужому», також акцентує увагу на характерній зорієнтованості оповіді на згадці про батьківщину. Дослідниця

В.

Шачкова

при

аналізі

жанрових

особливостей

«подорожей» виділила наступні характерні акценти у створенні подорожніх нарисів:  принцип жанрової свободи («відсутність суворих літературних умовностей»),  активна роль автора-мандрівника, очевидця,  обов’язкові документальні елементи («це певний зліпок дійсності, параметри якого, тим не менше, задаються на розсуд автора»),  суб’єктивність авторського підходу,  публіцистичність як спосіб вираження авторської позиції,  синтетичність жанру («можливість включення таких жанрів як щоденники, листи, памфлети, автобіографії, репортажі, анекдоти тощо»),  маршрут як «тематичний стержень тексту» [58]. Таким властивостям

чином, та

жанр

«мандрівний»

роллю

автора

завдяки

своєму

своїм

формуванні

характерним є

активним

гравцем у процесі створення репрезентацій оточуючого світу та інших культур.

2.3. Жанрові особливості репортажу Кожен з дослідників жанрового розподілу в журналістиці (М. Галлер, Г. Вартанов, І. Михайлин, М. Кім, Г. Кривошея, В Здоровега, В. Ворошилов, Г. Лазутіна, О. Кузнецова, Є. Прохоров та інші) дають власні визначення поняттю репортажу, які подібні за своєю суттю та формотворчою спрямованістю. Наведемо кілька найпоширеніших визначень:

«Репортаж (від франц. reportage – «пишу про те, що бачу», а від лат. reporto – «несу назад, передаю, повідомляю») – це інформаційний жанр журналістики, розповідь кореспондента з місця події в пресі, по радіо, телебаченню, в Інтернеті» [27]; «Репортаж

–

оперативний

інформаційний

жанр

преси,

радіо,

телебачення, Інтернету, у якому динамічно, з документальною точністю, яскраво й емоційно, у виразній публіцистичній формі відтворюються картини дійсності в їхньому розвитку через безпосереднє сприйняття автора, що створює враження (ефект) присутності самого читача, радіослухача, телеглядача на місці події» [41]. Автор

практичного

посібника

для

кореспондентів

«Прикладна

журналістика», Олександр Колесниченко розглядає репортаж як дистанцію: «Репортаж – це завжди рух від точки А до точки В, який має подолати читач разом з журналістом» [43; 45]. Звідси випливає і його прикладне, тезове формулювання поняття репортажу: «Репортаж – це розповідь очевидця, в основі якої лежить «ефект присутності». При підготовці репортажу журналіст повинен подолати дистанцію та бар’єри і зробити близьким та доступним далеке й приховане. Збір матеріалу включає в себе обовязкове відвідування місця подій. Особливий аспект події – це невідома читачу сторона теми. Журналіст, котрий не переживає емоції, не може написати репортаж» [43; 51 – 52].

Репортаж, як журналістський твір, що складається з емоційно забарвленої розповіді очевидця про подію чи явище, максимально активізує позицію автора. «Автор тут виступає не просто оповідачем, він, відтворюючи дійсність у її природному розвитку, обов’язково «пропускає» весь матеріал через призму

власних вражень. Ефект присутності автора на місці події

надає репортажеві вірогідності, правдивості» [25]. Якщо говорити про наміри репортера-автора, то сучасний репортаж спирається саме на журналістське прагнення подолати соціальні дистанції та інституційні бар’єри і робить це він такими засобами: «збирає повідомлення очевидців, власні спостереження й переживання і знайомить читача з їхнім змістом почасти розповідною, почасти описовою, почасти зображальною мовою» [29; 121]. Зокрема,

«Гід

журналіста»

стверджує:

«репортаж

пишеться

за

принципом наявності п’яти відчуттів – зору, слуху, смаку, дотику, запаху. Найперше завдання репортажу – викликати емоційну реакцію в читача. Репортаж дуже програє, коли він перевантажений інтелектуальними міркуваннями,

складними

порівняннями,

заплутаними

асоціаціями.

Натомість, він є вдалим, якщо читач має враження, ніби сам все бачив, чув, відчував на місці події» [31]. Дослідниця Тетяна Хітрова зазначає, що використання репортажної форми є «найбільш вдалою при підготовці журналістських матеріалів з місць масових заходів, локальних подій, катастроф, «гарячих точок». Причому активна роль самого репортера підсилює рівень емоційності такого матеріалу» [60]. Репортажні тексти різняться не лише за формою і тематикою, а й за методами збирання й компонування інформації. Ігор Михайлин у цьому контексті наголошує на тому, чим зумовлені тенденції до розвитку «інтерпретивного» репортажу: «бажанням захопити увагу читача, якому цікаве розслідування скандалів, кримінальних злочинів, таємниць приватного

життя тощо. Прагнення до збільшення тиражів вимагає від журналіста постійного пошуку «смаженого факту», сенсації, в гонитві за якими часто народжується вигадка, яка не має нічого спільного з правдою життя» [51; 188]. У свою чергу Міхаель Галлер апелює до подвійної функції сучасного репортажу: «а саме бути як типом подорожніх нотаток (пережите), так і типом повідомлення очевидця (подія). Це означає: у своїх зображеннях пережитого репортаж передає, насамперед, суб’єктивні враження; у випадку ж повідомлення про подію той самий текст пропонує більше новинної інформації» [29; 85]. Також Олександр Тертичний проводить паралель між репортажем та художньо-публіцистичними жанрами, через характерну його особливість наочного зображення дійсності. Проте в репортажі, як зазначає далі автор «наочність має чисто інформаційну функцію, функцію повідомлення про конкретну подію, явище. А, скажімо, в нарисові наочне відображення позначене типізацією, узагальненням» [55; 191]. У нинішній жанровій дифузії переходи між нарисом та репортажем часто є розмитими. Приміром, Міхаель Галлер причину жанрової розмитості визначає у жонглюванні стильовими засобами репортажу, строкатим досвідом та дозволеним прикрашанням ситуації [29; 104].

Тобто у

практичному використанні сучасний репортаж не зводиться до одного типу викладу: «він змішується з іншими формами реалізації, у першу чергу з формами висвітленням подій, (розслідуваним) фоновим повідомленням та нарисом (який типізує). Загальним у таких змішаних формах є не нерозбірливість смаку, а їхня функціональність: події мають подаватися так, що читачі розглядають гравців під кутом зору репортера і можуть розуміти їхні дії. Тому форма викладу повинна ставити змісти у мовний та досвідний горизонт читачів» [29; 122].

У будь-якому разі наведена модель існування репортажного тексту демонструє той факт, що у наш час медіа виступають не тільки ретранслятором й інтерпретатором, а й «конструктором» реальної дійсності через призму репрезентацій.

РОЗДІЛ 3 МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

Найбільш відповідним методом дослідження при визначенні презентації образу Іншого було вибрано контент-аналіз. Адже, це один з тих методів, що допомагає об’єктивно, достовірно й повно розглянути широке коло питань, пов’язаних із медіа-текстами, причому повнота розгляду певної проблеми залежить від поставленого завдання дослідження, від того, наскільки ґрунтовно визначено і в якому напрямі обрано категорії аналізу. 3.1. Контент-аналіз: визначення терміну та історія становлення методу «Контент-аналіз – це об’єктивний, систематичний та достатньо точний метод якісно-кількісного аналізу змісту комунікаційного повідомлення» [3; 15]. Тобто це переведення в кількісні показники «масової текстової інформації з наступною її систематичною обробкою» [63; 137]. Перші приклади використання контент-аналізу було застосовано у Швеції ще у XVII ст. (визначили частоту використання певних тем у релігійних гімнах «Пісень Сіону» та гімнів офіційної церкви) [40; 43]. Більш серйозно про застосування контент-аналізу як повноцінного методу в дослідженнях почали говорити з 30-х років ХХ століття в США [57; 156]. По суті, на становлення контент-аналізу вплинув розвиток мас-медіа та міжнародної політики [57; 156 – 157]. Основні процедури були розроблені американськими соціологами Г. Лассуелом та Б. Берелсоном. «Теоретичною основою першого руху у напрямку до аналізу змісту була модель масової комунікації Г. Лассуела: хто, що, кому говорить і з яким ефектом…»

[57; 157]. Зокрема, Г. Лассуел використовував цей метод для дослідження у сфері політики та пропаганди. Під час Другої світової війни контент-аналіз використовувався деякими державними

установами

США

та

Великої

Британії

для

вивчення

ефективності пропаганди в різних країнах, а також з розвідувальною метою. Так, тільки у США протягом 1900 – 1958 років було надруковано близько 1700 праць, в тому числі 500 дисертаційних досліджень у галузі контентаналізу [40; 44]. На початку 50-х років Б. Берелсон у своїй книзі «Контент-аналіз в комунікаційних

дослідженнях»

визначив

різні

види

цього

методу

дослідження та фундаментальні критерії для його проведення. Надалі основні положення контент-аналізу прописують та використовують у своїх працях не лише дослідники в США (О. Джордж, Ч. Осгуд), а й в країнах Західної та Східної Європи (Р. Вільямс, К. Сеймор-Ур, В. Томас, Ф. Знанецький та інші). Приміром, «французький журналіст та вчений Жак Кейзер розробив власну методику контент-аналізу. Деякі запропоновані ним способи статистичного опису преси було стандартизовано ЮНЕСКО» [40; 45]. Розвиток контент-аналізу в Україні почався набагато пізніше за інші європейські

країни.

Першою

вітчизняною

ґрунтовною

працею,

яка

присвячена цьому методові вважається монографія Н. Костенко та В. Іванова «Досвід контент-аналізу: Моделі та практики». При використанні контент-аналізу у наукових роботах його зазвичай окреслюють

як

якісно-кількісний

метод

вивчення

документів,

який

характеризується об’єктивністю висновків і строгістю процедури та полягає у квантифікаційній (кількісному вираженні якісних ознак) обробці тексту з подальшою інтерпретацією результатів. Предметом контент-аналізу можуть бути як проблеми соціальної дійсності, котрі висловлюються чи навпаки приховуються в документах, так і внутрішні закономірності самого об’єкта

дослідження [44]. У зв’язку з цим, Р. Віммер та Р. Домінік наголошують на трьох основних аспектах контент-аналізу [18; 157 – 165]:  систематичність (увесь зміст має бути упорядкованим через категорії, обраними залежно від мети дослідження, і жодна частина змісту не повинна випасти з аналізу),  об’єктивність (аналіз має проходити за строго визначеними правилами, його категорії та визначення мають бути однозначними),  вимірювальність/кількісний характер (тобто всі елементи аналізу мають бути реально наявними та зафіксованими згідно з методикою аналізу, а не інтерпретовані дослідником). Якісно-кількісний аналіз текстів застосовується перш за все тоді, зазначає Б. Берельсон, якщо потрібен високий ступінь точності при співставленні однопорядкових даних. Також, при наявності великого за обсягом і несистематизованого матеріалу і коли категорії, важливі для цілей дослідження, характеризуються певною частотою появи в досліджуваних документах [3]. 3.2. Інструменти класичного контент-аналізу Співвідношення якісних та кількісних начал у контент-аналізі дозволяє отримати дані великого ступеня надійності й валідності. Щоб досягти «об’єктивного фону» при використанні цього методу, слід дотримуватися ряду простих правил [18, 44, 63]:  процедура контент-аналізу має складатися з точно визначених дій, яким без будь-яких змін підлягають усі об’єкти даного дослідження (це забезпечує можливість перевірки результатів контент-аналізу іншими дослідниками);

 одиниці спостереження мають бути чіткими й визначеними, щоб не допускати тлумачення їх кодувальниками і звести до мінімуму вплив на процес обробки їх суб’єктивних думок;  інтерпретація результатів дослідження повинна охоплювати всі здобуті дані, висновки мають спиратися не на якусь частину результатів, а враховувати їх усі без винятку. Класичний контент-аналіз має свій визначений інструментарій. Після формулювання дослідницького питання або гіпотези, в ході цього методу визначаються оперативні терміни (тобто окреслюються специфічні межі контенту відповідно до прописаної дефініції) [18]. Важливим етапом є формулювання вибірки, адже не меншою мірою від неї залежить і обґрунтованість висновків дослідження. Вона може бути репрезентативною (претендує на те, щоб представляти усю сукупність, що досліджується) чи типологічною (вказує, що для сукупності характерні певні риси, але ця вибірка не охоплює усіх характеристик тих документів, що вивчаються) [63]. У будь-якому разі обрані для аналізу тексти мають достатньо повно репрезентувати всю сукупність. Щодо принципів контент-аналізу слід виділити його строгість та якісність при формулюванні одиниць дослідження та категорій. Одиниці аналізу обираються залежно від потреб дослідника та поставленого дослідницького питання. Одиницями дослідження можуть бути – слово, поняття (виражене в окремих термінах), цілий текст або його фрагменти, тема, навіть певна суспільна подія або окреслений факт [63]. Кожна одиниця аналізу має бути закодована, тобто закріплена за категоріями (власне розробити систему класифікацій). Необхідно досить чітко сформулювати та зафіксувати категорії, що адаптовані до змісту та проблеми [3]. До найбільш використовуваних належать: слово, концепт, речення, параграф, цілий текст або тема, що можуть поєднуватися в рамках одного дослідження.

Інтерпретація висновків та оцінка отриманих результатів, яка перш за все залежить від настанови дослідника, має важливе значення при окресленні достовірності аналізу загалом. А за допомогою контент-аналізу дається можливість вдало здійснювати найрізноманітніші дослідження, особливо в перспективі порівняльного підходу щодо обраного для аналізу матеріалу. 3.3. Процедура дослідження У даному дослідженні було обрано змістовний або якісний контентаналіз, так як метою є визначити характерні складові презентації образу Іншого, що формуються у репортажах українських видань «Країна» та «Український тиждень». Отже, в першу чергу до уваги бралися якісні показники. Варто зауважити, що якісне дослідження на відміну від кількісного, важливим критерієм

визначає

не

математичний

показник

відповідності

між

кодувальниками, а концептуальну узгодженість між самим дослідженням та висновками [18]. Також, змістовний контент-аналіз акцентує увагу на формуванні картини певного феномену (у нашому випадку образотворення Іншого), який завжди поглиблений в контекст. Для проведення контент-аналізу було обрано два вітчизняних журнали – «Країна» та «Український тиждень», які мають повноцінні рубрики, присвячені подорожнім репортажам. Обидва видання є україномовними та щотижневими. Оскільки це одні з яскравих представників на сучасному ринку українських журналів (у тематичному секторі «загального інтересу»), які за «формою/способом» подачі матеріалів є концептуально різними було також застосовано порівняльний підхід у проведенні контент-аналізу. Спершу зупинимося на поверхневому огляді обраних видань. «Країна» – україномовний тижневий журнал «загального інтересу», заснований у 2009 році підприємством ТОВ «Видавнича група „Нова

інформація“», до складу якого входять «Газета по-українськи» та інтернетвидання «Gazeta.ua». Перший номер журналу вийшов 27 листопада 2009 року. Головний редактор – Володимир Рубан. Цільова аудиторія журналу за визначенням видавців – це мешканці великих міст віком від 20 до 50 років із вищою освітою [65]. Журнал складається із трьох головних розділів: «Події» (підрозділи «Тема», «Україна», «Дати», «Світ», «Спорт», «Культура», «Картина»), «Оцінки» (підрозділи «Інтерв'ю», «Відгуки», «Репліка», «Проблема», «Щоденник», «Погляд», «Рейтинг», «Колонка»), «Люди та речі» («Тусівка», «Портрет»,

«Поради»,

«Документ»).

«Підслухані

розмови»,

«Подорожі», «Історія»,

Додаткові розділи – «Афіша» та «Запитання». Порядок та

набір рубрик може щоразу змінюватися. Розповсюджується видання за передплатою або в роздрібній торгівлі. Також видання має онлайн-версію «gazeta.ua/kraina», де можна переглянути частину друкованих матеріалів [65]. «Український тиждень» – щотижневий ілюстрований україномовний журнал, що охоплює на своїх сторінках ключові події та проблеми країни і більшою мірою зорієнтований на висвітлення суспільно-політичних тем. Засновник журналу – ECEM Media GmbH. Перший номер вийшов 2 листопада 2007 року. Головний редактор журналу – Сергій Литвиненко [64]. На думку видавництва аудиторією журналу є освічені чоловіки та жінки віком від 21 до 55 років, що умовно належать до «middle class». Також, це переважно мешканці великих міст, які здебільшого зайняті в приватному бізнесі, або держслужбовці високого та середнього рангу; представники «ліберальних професій»; студенти та викладачі провідних вузів [64]. Видання має постійні розділи «На часі» (інформація, фейлетон, карикатура, відгуки, оперативні коментарі, довідки), «Впритул» (аналітика, репортажі, дослідження стосовно актуальних проблем країни та світу, VIPінтерв’ю), «Ми» (проблеми, спостереження, які стосуються передусім України

та

українців),

«Навігатор»

(мистецтво,

дозвілля,

мода).

Розповсюджується видання через передплату, роздрібну торгівлю та в рекламних цілях у ресторанах, на виставках тощо. Також видання має свою онлайн-версію «tyzhden.ua» [64]. Дана робота передбачає порівняльний аналіз матеріалів, які були опубліковані в рубриках «Подорожі» на сторінках журналів «Український тиждень» та «Країна» за 2011 рік. Зазначена вибірка є репрезентативною та вибірковою. Загалом проаналізуємо 39 матеріалів в журналі «Український тиждень» та 26 матеріалів в журналі «Країна». Оскільки метою дослідження є виявлення характерних особливостей презентації образу Іншого, то одиницями аналізу в даному випадку було обрано повні тексти – репортажі з рубрик «Подорожі», в яких можна прослідкувати журналістську подачу матеріалу про іншу культуру, звичаї тощо. Під час аналізу будемо брати до уваги творчі засоби, оцінну лексику, загалом наявність чи відсутність у тексті опису людей, їхнього побуту, країни та місцевості, в якій вони проживають, суспільного, політичного та культурного надбання цієї країни. Всі ці пункти виписано у кодувальному листку під відповідними категоріями, що були визначені як одиниці дослідження. Отже, відповідно до мети дослідження був складений кодувальний листок, який містить у собі такі категорії: 1. Назва публікації, автор. 2. Дата виходу матеріалу. 3. Тема, короткий зміст матеріалу. 4. Від кого ведеться оповідь у матеріалі? 5. Підбір героїв матеріалу. 6. Аспекти висвітлення:  історично-довідковий,  архітектурний,

 ландшафтний, природний,  міфічний,  стереотипні уявлення,  опис зовнішності,  сімейно-побутовий,  соціально-політичний,  поведінковий. Валідність висновків дослідження, особливо коли ми говоримо про якісний контент-аналіз, який проводимо в межах даної роботи, залежить від репрезентативності вибірки та правильному набору одиниць дослідження. Адже, як зазначалося вище, обрані для аналізу тексти повинні достатньо повно репрезентувати усю досліджувану сукупність. Саме тому дослідження має порівняльний характер, що дає змогу виокремити

не

прослідкувати українських

лише тенденції

журналів.

особливості

презентації

конструювання Найхарактерніші

цього

образу

Іншого,

образу

на

концептуальні,

сторінках порівняльні

особливості презентації Іншого зведено в таблицю відповідно до зазначених при дослідженнях одиницях аналізу. Звісно, дане дослідження має свої обмеження. Воно не може бути ідеальним, оскільки вибірка охоплює лише один певний рік і варто враховувати, що характерний набір презентації образу Іншого на сторінках українських видань може змінюватися відповідно до змін, які відбуваються в суспільному та культурному житті нашої країни та світових, глобальних процесів загалом. Також дане дослідження не може охопити усі подорожні репортажі або мандрівні журналістські замальовки, які були опубліковані в українських журналах за 2011 рік. Крім того, при визначенні одиниць аналізу бралася до уваги і редакційна концепція видань у подачі/формі «репортажних» матеріалів.

Але варто зазначити, що дана вибірка представляє найбільш

повний зріз змісту на дану тему у презентації іншої культури (образу Іншого). Наступним завданням передбачено виокремлення у аналізованих виданнях наявних тематичних домінант та подальший підрахунок їх пропорційної взаємозалежності.

РОЗДІЛ 4 РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Даний розділ присвячений результатам якісно-кількісного контентаналізу репортажів двох українських тижневих журналів: «Країна» та «Український тиждень». Було досліджено усі репортажі за 2011 рік з рубрик «Подорожі» обох журналів. Усього було проаналізовано 65 матеріалів (у журналі «Український тиждень» – 39 матеріалів, а в журналі «Країна» – 26 матеріалів). Коли за мету дослідження береться визначення певного образу як такого, кращим варіантом представлення результатів може стати саме текст. Адже метою тут є показ певних зразків, тем та категорій презентації образу Іншого. Згідно поставленої на початку дослідження мети, а саме – визначити, яким чином формується та презентується образ Іншого (іншої культури) в подорожніх репортажах в журналах «Країна» та «Український тиждень», було виокремлено дев’ять аспектів-репрезентатів, якими користувалися журналісти при написанні своїх матеріалів: 1)

історично-довідковий,

архітектурний,

ландшафтний, природний,

міфічний,

аспект «стереотипні уявлення»,

аспект «опис зовнішності»,

сімейно-побутовий,

соціально-політичний,

поведінковий.

Дані, отримані в результаті проведення методу контент-анлізу, краще за все представляти за допомогою різноманітних графічних засобів, таких як – графіки, діаграми, схеми. У першу чергу такі засоби забезпечують наочність виявлених залежностей чи зв’язків. Наочна діаграма або чіткий графік мають великий потенціал впливу. В обох виданнях у рубриці «Подорожі» можна зустріти матеріали не лише про інші країни, але й про українські місцевості, селища, міста. У журналі «Країна» домінуючий інструментарій презентації образу Іншого – це поведінковий, сімейно-побутовий та опис зовнішності героїв матеріалу. Інші аспекти доповнюють домінуючі. Приміром, ландшафтний та архітектурний має громадсько-побутовий фон: «Магдин належить до Личманівської сільської ради. Перекошена хвіртка ковзає по буйній траві. За благеньким парканом стоїть сіра будівля – сільська рада. У кабінеті голови – грубка на всю стіну, старий стіл із друкарською машинкою. На всіх предметах,

включаючи

електричний

лічильник,

–

наліпки

інвентаризаційними номерами» («Дев'ятеро людей живуть у селі Магдин на Житомирщині. Троє з них – рідні брати-алкоголіки», Наталя Павленко, №75). Жуналісти використовують прості та короткі речення для опису героїв матеріалу, особлива увага приділяється деталям: в одязі, зачісці, ході, рухам. Дуже багато діалогів: «- Марусина, - чіпляється до кухарки, яка миє посуд на вулиці, - поїхали з нами! - Із вами - козаками? - жартує та. - Із нами, бандерами! - А яка різниця? - Козаку можна плюнути в пику, а бандері - ні» («Вихідних нема, жінки чотири місяці не бачу. Та звик уже», Наталя Павленко, Іван Столірчук, №85). Відповідно образ Іншого малюється його «власним голосом». Також для журналу «Країна» характерний пошук особливої форми у подачі мандрівки, власне образу іншої культури. Це використання історіїпрофайла – набору з найбільш пам’ятних подорожей (наприклад, «Девять улюблених місць Марії Матіос», Валерія Радзієвська, №68) або своєрідного

ескізу з історії звичайної людини, яка певний час жила в іншій країні (наприклад, «Естонці люблять їжу чорного кольору», Світлана Корженко, Валерія Радзієвська, №92). Також, це і подача образу Іншого через визначений предмет: наприклад, в матеріалі «Геннадій Солейко обклеїв купюрами стіну офісу» (Марина Соколова, №77) через гроші розкриваються представлення цієї людини про інші країни. Є і матеріали, побудовані у вигляді щоденника одного дня – тут хронологічно, з вказуванням точного часу, розписано життя містечка (наприклад, «Як минає день мешканців мертвого селища Орбіта», Любов Карнарук, №89). У журналі «Український тиждень» домінують історично-довідковий, природний та архітектурний аспекти. Також характерні постійні підрубрики: «Як доїхати», «Варто відвідати», інколи є підрубрики: «Де жити», «Варто скуштувати». Дуже багато матеріалів, основна частина яких становить своєрідну «туристичну інструкцію»: опис екскурсійних споруд, вуличок, природних об’єктів відвіданої країни, національної кухні. Хоча зустрічаються репортажі, де опис архітектури, ландшафту, місцевих жителів будується виключно на п’яти відчуттях журналіста: бачити, чути, смакувати, торкатися, нюхати. Тоді в структуру репортажу потрапляє лише та інформація, яка дійсно була «відчута» та «відфільтрована» людиною. У проаналізованих матеріалах «Українського тижня» журналіст пише в минулому часі та в безособовій формі, що створює відповідно своєрідний часовий та «безособовий» бар’єр. Через те, що в матеріалах «Країни» багато констатації (вживання чітких прикметників якісного характеру та іменників), то використання дієслів минулого часу менш помітне і характерне для історій-профайлів. Якщо ж це опис безпосередньої мандрівки журналіста, то автор завжди пише від першої особи або ж описує дійсність дієсловами теперішнього часу.

Ті репортажі, у яких увага автора, окрім опису зовнішнього іншокультурного середовища, прикута до повсякденного життя, зримих соціальних причин і наслідків поведінки персонажів, взаємин між людьми образ Іншого постає більш фактурним та змодельованим. Кількісні дані наявності аспектів висвітлення в обох журналах показано в табл. №1 та №2 (див. Додаток). Для зручності зведення отриманих результатів розділ структуровано за дев’ятьма основними аспектами-репрезентатами. 4.1. Історично-довідковий аспект Описуючи відвідану країну або місцевість журналіст надає історичні дані про: - заснування міста, його розвиток в історичній перспективі, - створення і будівництво архітектурної пам’ятки, - історичні конфлікти місцевих жителів. Найбільше таких матеріалів можна зустріти у виданні «Український тиждень». Використання такого аспекту дещо нагадує текст з «екскурсійного матеріалу» для туристів, своєрідну «інструкцію по вживанню» цієї країни: «Окрасою Копенгагена є також Кругла вежа із золотою емблемою на фасаді. Її споруджено 1642 року для розміщення астрономічної обсерваторії університету. Висота будівлі – 36 м. Нагору веде цікавий спіральний підйом завдовжки 209 м. Із неї відкривається чудова панорама столиці Данії» («Увічливість королів», Ігор Потоцький, №17). Такий безособовий текст скоріше нагадує підручник з історії. Відповідний довідковий аспект може супроводжувати і опис ландшафту, і опис

архітектури

місцевості:

«Після

прогулянки

каналом

вздовж

набережних доречно вийти до чудової королівської резиденції Амалієнборг – ансамблю з чотирьох однакових будинків, що оточують восьмигранну площу,

де застигла кінна статуя короля Фредеріка V. Тут відбувається ритуал зміни палацової варти. Саме звідси починав ходу в «нових шатах» андерсенівський Голий король» («Увічливість королів», Ігор Потоцький, №17). У формуванні образу Іншого цей аспект виступає конструктом тільки тоді, коли подається у взаємодії з «живими» діалогічними репліками, які можуть закріпити характерні історично-сформовані риси тієї чи іншої культури: «Тут 1804 року піднялося перше народне повстання горців проти російського гніту. Жителі найближчих до Військово-грузинської дороги сіл відмовились обслуговувати потреби царської армії, котра постійно використовувала цей шлях як найкоротший із Росії в Туреччину. Грузини оголосили: «Ми воліємо ліпше загинути, ніж мучитися, чекати смерті від куль і бачити ганьбу наших жінок» («Військово-грузинська дорога», Ігор Кручик, №39). Або ж історична аргументація додана до власного досвіду подорожуючого: «Історія твердить, що одного разу чернець, який проїздив повз ті місця, поділився з тамтешнім кондитером рецептом, і вже в ХІХ столітті тістечка Белема стали відомі на всю Португалію. Секрету їх смаку не розгадано й досі. Точний склад інгредієнтів, записаний на старовинному сувої, зберігається в секретній кімнаті пекарні... Аж кумедно, скільки нерозгаданих таємниць таїть колишня імперія!» («У пошуках саудадеш», Міла Тєшаєва, №23). У журналі «Країна» цей аспект, як елемент авторського тексту, відсутній. Лише в деяких матеріал, як підпис для фотографій може використовуватися «історична довідка» про місцевість. Використовуючи історично-довідковий аспект автор матеріалу задає тон середовищу, в якому один зустрічається з іншим. Тобто особлива увага приділяється тій історичній канві будівлі, ландшафту тощо, в якій читачі можуть увиразнити для себе образ іншої культури.

Серед проаналізованих матеріалів немає динамічного комунікаційного зв’язку від минулого до теперішнього. Домінує заглиблення в перелік історичних дат обов’язкового характеру: як то часи заснування міста, часи створення культурної пам’ятки тощо. 4.2. Архітектурний аспект Опис архітектурних пам’яток відвіданої країни, будинкової геометрії місцевих

вуличок

–

основа

архітектурного

аспекту.

Для

журналу

«Український тиждень» притаманне зображення архітектури міста в історичній перспективі, опис історичного контексту створення споруди, опис будівничого стилю: «Місцева визначна пам’ятка – Чхатрапаті Шиваджі – найбільш завантажений вокзал в Азії. Головну його будівлю, що має елементи вікторіанського, індійського й ісламського стилів, вважають найекстравагантнішою в Мумбаї» («Страхітливий симпатяга», Вадим Куликов, №9). У репортажах «Українського тижня» дуже багато саме історичних пам’яток: церков, храмів, музеїв, замків тощо. Є матеріали, в яких настільки домінує цей аспект, що складається враження, ніби будинків, статуй, ресторанів чи книгарень тут більше, ніж самих людей: «Із-за дахів п’ятиповерхівок видніються зелені куполи з хрестами. П’ятихвилинна прогулянка край стихійного міні-ринку – і ми в серці Тернополя… Кіоск «Преса» на її початку, далі – фонтан «Кульбаба» і пам’ятник Пушкіну, а ліворуч – арт-бар «Коза» та піцерія «Сицилія», де вже зранку можна поїсти... Звідти бруківкою пішохідної вулички Валової – міні-Андріївського узвозу чи Дерібасівської, де художники продають свої картини, а пенсіонери грають у шахи, – два кроки до вулиці Гетьмана Сагайдачного. Тут – ресторанчики, бутики, пам’ятник Іванові Франку й архів у колишньому монастирі домініканців» («Соло Соломії», Марина Гнатенко, №24).

У журналі «Країна», якщо журналіст описує місцеві будівлі, то подає не узагальнену

характеристику

найвідоміших

архітектурних

комплексів

місцевості або опис дизайну споруди, а вибирає окремі характерні ознаки будинків та зосереджує увагу на «емоційних переживаннях» героя матеріалу, які пов’язані зі спорудою: «На мене ніщо не справило такого враження, як комплекс пам'яті Яд ва-Шем в Єрусалимі. Якби моя воля, усіх навіжених, хто робить людиноненависницькі заклики, туди на екскурсію відправляла б щоб перелякалися самих себе. Там відчуваєш майже електрошок» («Дев’ять улюблених місць Марії Матіос», Валерія Радзієвська, №68). У обох виданнях зустрічаються описи помешкання, в якому люди проводили/проводять більшу частину свого життя. Таким чином, як це використано

репортажі

«Українського

тижня»,

окреслюється

вибудовується інтимно-побутове середовище людини іншої культури: «Коли вперше бачиш масайське кочівницьке село – «бома», – дивуєшся, як багато в нього спільного з трипільськими поселеннями… Житло будують за тією самою технологією, що була в українському селі до ХХ століття: в землю закопують кілька стовпів, їх з’єднують тином, який обмазують глиною навпіл із гноєм. Вхід до хати – вузька пройма. Темні сіни ведуть у «вітальню», де тліє вогнище з жаринами. Дим виходить у невелике вікно. Крізь нього ж таки тьмяне розсіяне світло потрапляє досередини. Зводять такі «маньята» лише жінки» («Африканський вирій», Андрій Котлярчук, №11). Для матеріалів «Країни» характерно окреслення зовнішньо-будівничої складової споруд відвіданих міст. Журналісти акцентують увагу на звичайних житлових будинках: «Найвищі будинки в столиці Непалу мають шість поверхів. У містах переважають дво-триповерхівки. Будують із каменя. Якщо штукатурять – то тільки фасад. Дахи пласкі. Там відкривають кафе, або просто відпочивають» («Електрику в містах Непалу вмикають на три години зранку й на три ввечері Андрій Янович, №87).

Для

формування

образу

Іншого

важливо

знати

архітектурно-

просторовий фон. Журналісти «Країни» більшою мірою тяжіють до «олюднення» будівель через емоційне або описово-практичне ставлення героїв публікації. А в «Українському тижні» обов’язковий історична, дизайнерсько-стильова інформація в описові архітектури. 4.3. Ландшафтний (природний) аспект Ландшафтний аспект – це акцент журналіста на оточуючій місцевій природі, географічних даних території, описові клімату, погоди тощо. Цей аспект побіжно присутній в кожному з проаналізованих репортажах обох журналів. Але в матеріалах «Українського тижня» він може бути домінуючим елементом: «Вона така і є… з неймовірними ремеслами та «відфотошопленим» самою природою морем, з отруйними комахами та зміями, з порослими мохом та джунглями пірамідами» («Сім чудес Мексики», Анастасія Мельниченко, №52). Але часто в «Українському тижні» зустрічаються і банальні, ліричні прикметники про красу природи. Зазвичай це клішовані описові фрази, які можна застосувати до будь-якого ландшафту, будь-якої країни: «Ранок розвіює нічну темряву, розкриваючи дивовижні кольори живого міста, не просто змінюючи настрій, а й перевертаючи дзеркало реальності» («Страхітливий симпатяга», Вадим Куликов, №9). У журналі «Країна» опис природи – це лише фон для опису вчинків героїв, подачі їхніх діалогів та реакцій: «У селі – ґрунтівка, точніше бездоріжжя. Від рясних дощів калюжі на кілька метрів, під ногами чвакає багнюка. Пісок липне до взуття. Залишки парканів понахилялися в усі боки, хати позавалювалися і стали подібні на купи сміття, до яких наближається ліс і скоро все поглине. Село здається мертвим. І, якби не молода трава, цвіт черемхи і вишень, навіть несправжнім. Наче декорація до фільму»

(«Дев'ятеро людей живуть у селі Магдин на Житомирщині…», Наталя Павленко, №75). Ландшафтне (природне) середовище, подібно до архітектруного – це окреслення журналістами простору для образотворення іншої культури. Те, що вони вкладають в динамічне споглядання цього середовища є відчуттям їхнього досвіду образу Іншого. У журналі «Країна» – це фонове змалювання для дій відібраних автором героїв, а в «Українському тижні» – це більшою мірою опис емоційних, ліричних переживань самого автора. 4.4. Міфічний аспект Міфічний аспект-репрезентант – це опис легенд, переказів, які стосуються визначеної місцевості. Також використання міфічно-містичної складової в презентації образу Іншого, яка створювалася у побутовонародному середовищі цієї спільноти. Міфічний

аспект

певною

мірою

присутній

як

репортажах

«Українського тижня», так і в репортажах журналу «Країна». Це можуть бути народні перекази або опис якоїсь «міфічної» любовної історії. В «Українському тижні» цей аспект містить частіше згадку-легенду про місцевість: «Змієві вали – гігантські земляні горби, що на багато кілометрів простяглися на тутешній місцевості. Про походження назви цих колись грандіозних утворень є давні легенди. За однією з них, давньоруський богатир Кирило Кожум’яка поборов і запріг у плуг Змія й виорав ним землю, позначаючи межі свого краю» («Біля змієвих валів», Аліса Ліпольц, №36). Щодо журналу «Країна», то міфічний аспект журналіст вибудовує на основі побутування народних звичаїв у цій місцевості: «Різнокольорові прапорці, нанизані на мотузки між будинками, мають приносити щастя перехожим. На кожному з них – побажання» («Електрику в містах Непалу вмикають на три години зранку й на три ввечері», Андрій Янович, №87);

«Дивилися співчутливо, коли сказав, що маю номер 1403. У них 14 – нещасливе число, як у нас 13» («Китайці починають почуватися великою нацією», Мирослава Соколова, №98). Або коли певний місцевий досвід акумулювався у легендно-містичну складову життя: «Хай гонить. Ця дорога проклята, кажуть, що насипали землею зі старого кладовища. На кожному кілометрі віночки стояли. А на повороті, он за 300 метрів, вєчно з дороги злітають…» («Як минає день мешканців мертвого селища Орбіта», Любов Карнарук, №89). За допомогою використання міфічного аспекту-конструкту можна прослідкувати яким чином жителі відвіданої журналістом місцевості пристосовують містично-вмотивовану поведінку або народні звичаї до умов реального життя. Автори репортажів обох журналів включають «міфічний елемент» образотворення Іншого чи в доповненні до архітектурного середовища, чи в описі поведінки героїв матеріалу. 4.5. Аспект «стереотипні уявлення» Стереотипи відіграють важливу роль в процесі загальної орієнтації людини в складному просторовому оточенні. «Під словом «стереотип» часто мають на увазі щось негативне, і головним чином через те, «що воно спочатку використовувалося при вивченні расових забобонів, де його причинами бачилися страх і ненависть, а власне стереотипи сприймалися компонентом захисних механізмів» [32; 151]. Як зазначено в дослідженні «Cоціальні стереотипи та міжетнічні відносини» Т. Стефаненка: «Хоча проблема істинності змісту стереотипів залишається до цих пір, по суті, невирішеною, не викликає сумніву, що соціальні стереотипи зовсім не зводяться до «сукупності міфічних уявлень» –

вони завжди відображають деяку об'єктивну реальність, хай і в спотвореному або трансформованому вигляді» [22; 205]. Серед характерних рис стереотипів Дж. Голд називає стійкість до змін, широке визнання та визначає їх вагому роль в процесі соціалізації. Тобто, стереотипи утворюють основу, відштовхуючись від якої різні явища відносяться людьми до тієї чи іншої досить широкої категорії, хоча подібне віднесення виробляється часом по вельми поверхневим ознаками [32]. Відповідно у своїх матеріалах журналісти також послуговуються певними стереотипними представленнями про іншу культуру. Зазвичай цей аспект постає тоді у репортажах, коли журналіст виступає ретранслятором думок свого героя. Оскільки в різні періоди часу людина може бути як в ролі інформатора аудиторії, так і простого її члена. Дж.

Голд

наступним

чином

пояснює

акумулювання

людиною

стереотипів: «Отримавши ту чи іншу інформацію, він буде інтерпретувати її відповідно до наявних у нього потреб, а потім, можливо, передасть її аудиторії другого порядку, члени якої в свою чергу витлумачать її відповідно до своїх потреб. Беручи участь в цьому процесі, індивід здатний підтримувати і розвивати стереотипи і, можливо, навіть створювати нові. Будуть вони прийняті чи ні, залежить головним чином від того, чи дають такі стереотипи прийнятне пояснення тим чи іншим явищам для інших людей, а також чи задовольняють вони потреби в просторовій інформації для членів більших соціальних груп» [32; 151]. Приміром, в журналі «Країна» більшість стереотипних представлень показано через інтерв’юйованих героїв: «Французи казали що чилійське вино - х..рня, австрійське - сцяки, а от новозеландське визнавали» («Дев'ять речей, які Максим Кідрук не привіз із подорожей», Андрій Янович, №86); «Коли на вулицях і в кав'ярнях говориш українською, сприймають за поляків. Як тільки співрозмовники дізнавались, що ми - з України, одразу ставали відкритіші й

добріші. До росіян ставляться щонайменше підозріло» («У Вільнюсі пють білоруську горілку й пиво», Андрій Мовчан, №102). У той же час наведення реплік героїв матеріалу стосовно певних стереотипізованих

уявлень

про

власну

культуру

супроводжується

«розвінчуванням» цих представлень (але не журналістським текстом, а знову ж таки завдяки висловам героїв). Журналіст – спостерігач і транслятор життя своїх, безпосередньо відібраних героїв: «Коли Берія депортував наших предків із Кореї в Узбекистан, жителям аулів казали, що до них людоїдів везуть. Ніби в нас обличчя специфічні, бо ми людське м'ясо їмо. Баба говорила, що місцеві від наших тікали. Навіть пожитки в хатах лишали. Тепер думають, що ми собак їмо. Ми давно вже не варимо собачатини. Її раніше наші предки вживали, але то для профілактики туберкульозу… Колись я хотіла пиріжками торгувати, але через ту дурну плітку, що ми собак їмо, у нас боялися їх купувати. Питали: «М'ясо раніше гавкало чи нявкало?» («Собачатніки! Панаєхалі паразіти на нашу шию!», Надія Штупун, № 101). Також в журналі «Країна» можна зустріти матеріали, в яких образ Іншого презентується через спостереження та досвід відомої (актор, письменник, співак тощо) людини, яка відвідала багато країн. Таким чином відбувається формування образу іншої культури на побутово-довірливому рівні. Складається враження, що товариш ділиться власним досвідом: «НьюЙорк…Місто відрізняється від решти Америки багатонаціональністю і демократією. Що хочеш – те й робиш. Ходять напівголі люди, всі в татуюванні, - мексиканці, японці, європейці. Ніхто не звертає на них уваги, окрім слов'ян…Японці дуже весела нація. Не сміються тільки на роботі…» («Час у Японії випереджає світовий – вісім улюблених місць Георгія Делієва», Галина Остаповець, №82). Образ Іншого журналісти увиразнюють завдяки контрастній розповіді того, як хтось має свої уявлення про іншу країну та як герой матеріалу це

побачив наживо: «Ще до подорожі мене лякали натовпами циган. Казали, Молдова й Румунія – всуціль циганські. Насправді ж у Молдові майже не зустрічала їх» («За якістю доріг і туалетів Румунія перевершує Польщу й Угорщину», Антон Приходько, №76). Щодо

репортажів

«Українського

тижня»,

то

через

більшу

зосередженість на архітектурному, природному, історично-довідковому аспектах, стереотипні представлення іншої культури майже відсутні. Інколи можна зустріти розвінчування певних стереотипних побутувань в українському суспільстві про іншу місцевість, країну, місто, але не про культурні, етнічні, національні увяленння: «Стереотип щодо Вегаса – дороге місце для відпочинку. Із цим твердженням можна посперечатись. Ніде в США ви не побачите стільки дешевих розкішних готелів, кафе, яскравих шоу й безкоштовної випивки, як тут. Середньостатистичний номер коштує в місті $95 (у Києві це мінімальна ціна ночівлі у пристойному готелі)» («Місто гріхів», Олена Мукосій, №46). Або ж на початку репортажу автор може перераховувати загальнопобутуючі стереотипізовані представлення про відвідану країну: «Які перші асоціації виникають, коли говоримо про Німеччину? Більшість одразу згадає світові війни, а також обов’язково пиво із сосисками та футбол. Дехто, ліпше обізнаний, розкаже про найкращу економіку Європи, хтось – про нелегку мову, ще хтось – про гурт Rammstein, що напрочуд вдало використовує цю мову для своєї, теж «важкої», музики» («Тріада Тюрингії», Ольга Мелих, Олег Розвадовський, №48). Отже, аспект «стереотипні представлення» вагомий формотворчий чинник у образі Іншого. Журналіст зазвичай дивиться на нього як на спосіб загальної орієнтації в соціально-культурному просторі для себе і для свого читача.

Автори репортажів ретранслюють його через «другу» особу – героїв своїх матеріалів. Або ж декодують їхній досвід через оповідь-контраст про те чи інше стереотипне уявлення у більшості аудиторії. 4.6. Аспект «опис зовнішності» Для репортажів апріорі притаманні влучні та деталізовані описи побаченого. Не є виключенням і матеріали обох проаналізованих видань, де опис зовнішності жителів відвіданої країни є обов’язковою складовою майже кожного тексту. У репортажах «Українського тижня» подають більш узагальнені описи зовнішності мешканців інших країн: «Тут панує культ спорту й здорового способу життя. Підтягнуті, худорляві, високі – це громадяни ірландського й англійського походження, стрункі, але невеликого зросту – вихідці з Азії» («Бумеранг повертається», Олександр Карпенко, №30). А в матеріалах «Країни» обов’язковими є описи одягу, зачіски, тілесних рухів: «Зустріти місцеву дівчину в джинсах – рідкість навіть у великих містах. Спідниць до колін чи декольте не носять… Зате майже всі хлопці одягнуті, як у американських кліпах – низькі джинси, з під яких видно труси, картуз набік і боти з широкими шнурівками» («Електрику в містах Непалу вмикають на три години зранку й на три ввечері», Андрій Янович, № 87); «Літні жінки сивину зазвичай не зафарбовують. Роблять короткі стильні завивки. Старші чоловіки, щоб приховати лисину, не знімають крислатих капелюхів навіть увечері, коли сонце сідає… Прибиральниця готелю кілька днів підряд приходила на роботу в джинсах без ґудзика й короткому топі, що збігся після прання» («Дороги в Іспанії тричі на тиждень миють із шампунем», Анна Усік, №96). Аспект «опис зовнішності» допомагає журналістові наповнити фактуру образу Іншого (іншої культури).

4.7. Сімейно-побутовий аспект При використанні цього конструкту журналіст сконцентрований на описі деталей побутового життя. У даному контексті автор може використовувати кілька репрезентативних кутів:  опис побутового життя героїв матеріалу (мешканців того регіону, про який йдеться у тексті),  опис умов проживання самого автора під час подорожі. У журналі «Країна» кожен матеріал містить в собі цей аспект. Зустрічаються тексти, які повністю вибудовані на описові деталей проживання автора в цій країні, зображенню сімейно-побутових умов героїв. Наприклад, наскрізна риса матеріалу про Грузію – «грузинська гостинність» – містить в собі описи того, як грузинці харчуються, одягаються, будують своє житло; як журналістів пригощали в кожному домі, які «сімейні правила» мали їхні герої: «Я попросилася вмити лице та почистити зуби. Господиня здивувалася – у них таке не заведено. Ванни немає, тільки баня. Господиня заметушилася, що хлопцям і дівчатам в одній кімнаті спати не можна. Ми запевнили що все нормально. Вона перевірила, щоб ми лягли в різних ліжках, і заспокоїлася» («Попросили міліціонера показати дорогу. Він пригостив нас кавою», Олена Каїнська, №55). Характерно для тижневика «Країна» передача цього аспекту через діалоги або «сповідь» самих героїв: «У наших квартирах така погана вода тече з крана, іржава, страх, - дивиться услід Марія Михайлівна. - Що ж, як старі труби. А воно потом всякі болєзні нас достають» («Як минає день мешканців мертвого селища Орбіта», Любов Карнарук, №89). Автори журналу «Країни» ставлять речі, предмети побутового інтер’єру на одну інформаційну площину зі своїми героями: «На Кубі дітям труси вперше вдягають у 7 років» («Шок у кубинця в Україні був від сметани», Оксана Худояр, №91); «Естонці не виходять на вулицю без парасольок.

Погода тут дуже мінлива. Світить сонце, а за хвилину може піти дощ. Одна жінка розповідала, що має вдома п'ять парасольок різних кольорів. Підбирає їх до сумок» («Естонці люблять їжу чорного кольору», Світлана Корженко, Валерія Радзієвська, №92). Стосовно журналу «Український тиждень», то сімейно-побутовий аспект тут зустрічається рідко. Навіть коли автор зображує побут мешканців тієї чи іншої країни, то цей опис подається в контексті їхнього соціального портрету: «Натомість у Данії чимало заможних людей. Статок для цієї країни – звична річ. Хоча поводяться її жителі досить скромно. І діти їхні їздять до школи громадським транспортом, а не батьківськими автівками» («Увічливість королів», Ігор Потоцький, №17). Відсутні діалоги та автентичні репліки людей, з якими спілкувалися подорожуючі. Частіше в «Українському тижні» можна зустріти матеріали з описом побуту подорожуючого: «В кімнаті панувала напівтемрява. У центрі стояв низький столик із довгоносим чайником та келишками для гостей. Усі предмети побуту – кухонне начиння, меблі, прикраси – неначе потрапили сюди з якогось фільму про арабський світ початку ХХ століття» («Рожева пустеля, Максим Кідрук», №19). З проаналізованих матеріалів у виданні «Український тиждень» був лише один текст, в якому автор повно окреслив буденне життя мешканців країни, яку відвідав. Журналіст унаочнив усі аспекти побутового ритму життя: їжу, безпеку, роботу, продаж та купівлю: «Місто працелюбів прокидається о шостій ранку, тому вже о дев’ятій вечора половина шанхайців бачать солодкі сни, і на вулицях не зустрінеш ні гуляк, ні закоханих…Тут уже справа у насолоді від мистецтва спілкування – свій зиск торговець отримає, але якщо людина не збиває ціни, така угода гарною бути не може апріорі…Китайці люблять здоровий спосіб життя, шопінг, роботу й Мао… Десятиріччями китайці скніли за межею бідності. Навіть

зараз старше покоління, вітаючись, питає не «як твої справи», а «чи їв ти сьогодні» («Слід жовтого лелеки», Маргарита Ормоцадзе, №43). За допомогою цього аспекту журналісти приписують образові Іншого побутове окреслення в інформаційній системі значень. Автори «Країни» однакову увагу приділяють ідентифікації героя у просторі та ідентифікації предмету у просторі. У матеріалах «Українського тижня», зазвичай побут – це «побіжний» елемент мандрівки. 4.8. Соціально-політичний аспект Щоб розкрити сутність соціально-політичного аспекту варто звернутися до одного з найпоширеніших визначень соціальної політики: «це важлива складова внутрішньої політики держави, яка втілюється в життя через соціальні програми і на практиці реалізує відносини в суспільстві в інтересах і через інтереси основних соціальних груп населення» та основних її завдань: «діяльність державних та громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб’єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію соціальних потреб людини, що забезпечують її життєдіяльність та розвиток як соціальної істоти на основі відносин принципу соціальної справедливості при беззастережному дотриманні її громадянських прав та свобод» [34; 26]. Звідси

можна

окреслити

основні

тематичні

пункти,

якими

послуговуються журналісти при подачі соціально-політичного аспекту:  опис соціально-культурних та соціально-політичних потреб людини,  опис соціальних звичок,  акцент на проблемах, пов’язаних з соціально-побутовим життям людини,  опис функціонування соціальних інститутів, громадських об’єднань тощо.

У матеріалах «Українського тижня» журналісти роблять акцент на соціально-побутових проблемах місцевих жителів: «Та є поміж гострих питань і ті, яких не позбутись: масова міграція сільських жителів до міста, відтак – перенаселення… Тож у спальних кварталах свійські тварини на балконах чи вирощування городини – не рідкість… Хоча в центрі теж є свої проблеми: тут і досі бракує цілодобового водопостачання, а про єдину систему опалення взимку деякі місцеві жителі можуть лише мріяти. Дивно й те, що в більшості багатоповерхівок проїзд ліфтом платний – у кабіні стоїть автомат, до якого необхідно вкинути кілька монет, аби підйомник запрацював» («Нафтовий пульс», Олена Мукосій, №25-26); на описі соціальних звичок: «В аборигенів Півночі особливий організм: у ньому немає ферменту, що розщеплює алкоголь. Тому їх надзвичайно легко споїти, з чого колонізатори й користаються вже впродовж століть. Отруєння «паленою» горілкою – одна з головних причин смертності на Чукотці. У віддалених від Анадира населених пунктах навіть введено «п’яну п’ятницю», щось на зразок м’якого сухого закону. Це означає, що спиртні напої продають лише у три останні дні тижня» («Кольори Чукотки», Сергій Саканський, №35). Окрему увагу журналісти «Українського тижня» звертають увагу на туристичному розвиткові регіону: «Йдеться також про конкретну допомогу економічно депресивному регіону. Туризм останнім часом став важливою статтею доходів населення» («У гості до Богдана», Андрій Панчишин, №20). У репортажах «Країни» автори звертають увагу на проблеми, пов’язані з побутово-комунальним життям людей: «Литовська столиця живе бідніше за киян, а в провінції іще скрутніше. Із розмов зрозуміла, що найбільше бажання пересічного литовця - поїхати в Європу й заробити там грошей… Сестра живе в приватному будинку, другий поверх на зиму вони зачиняють щоб не опалювати. Коли попросила увімкнути бойлер, на мене подивилися, наче на ненормальну. "Гарячу воду? Це ж треба гріти. Газ!" Через економію

миються раз на тиждень» («У Вільнюсі пють білоруську горілку й пиво», Андрій Мовчан, №102); «Зранку городяни збираються біля колонок-качалок. Стоять часом по 40 людей. Один голову миє, другий пере, третій - чистить посуд. Дехто набирає відро й миється біля свого дому – виливає все на вулицю. Так вирішують проблему відсутності водогону» («Електрику в містах Непалу вмикають на три години зранку й на три ввечері», Андрій Янович, № 87). А також описують соціальні звички та соціальні норми поведінки: «Увечері на вулиці роблять зарядку під музику… Молоді й старі енергійно вимахують руками. Навкруги ні папірця, ні пляшки від пива… Зелений сигнал світлофора нічого не означає. Широкі вулиці навіть на зелений треба перебігати швидко, як заєць. Правил руху майже не дотримуються. Колона велосипедистів може збити з ніг і переїхати» («Китайці починають почуватися великою нацією», Мирослава Соколова, №98); «В поліцію не звертаються ніколи. Якщо сталося вбивство, збираються великою громадою в горах, ріжуть курей та кіз… Вбивця розповідає про обставини злочину, вибачається перед батьками та родиною жертви… Зазвичай винний відкупається від родини вбитого грошима, козами чи дичиною. Поліція знає про такі збори, але не втручається» ("Ми подумали, що почалася війна. Нас заспокоїли – це бедуїнське весілля", Олена Каїнська, №88); «Невдовзі всі все про тебе знають… якось проїхала на маршрутці. Через кілька днів сідаю в неї знову, кажу, де зупинити, а водій: "Та знаю, знаю, ви вже тут виходили» («Ви з України? О, то ваша Тимошенко – вірменка», Ірина Сахно, №78). Інколи журналісти самі роблять певні соціальні експерименти, аби унаочнити для читачів громадські інтереси та суспільне мислення іншої культури: «Господарі яток залишають свої фрукти без нагляду на вулиці… Підійшла до ящиків із фруктами, поклала до пакету яблуко та два персики й пішла, не розрахувавшись. Мене ніхто не спинив. Наступного дня підійшла до

хазяїна крамниці й збрехала, що вчора забула оплатити фрукти. Дістала гроші. - А, я пам'ятаю тебе. Така біленька, подумав, що бідна росіянка, пожалів. - І часто вас так об'їдають? - Не дуже. Тут так не заведено» («В ізраїльських маршрутках не можна їхати стоячи», Таша Карлюка, №93); Отже,

використовуючи

соціально-політичний

аспект

журналісти

формують портрет громади через їхні звички, норми поведінки, комунальні проблеми. Таким чином відбувається соціалізація образу Іншого в журналістських репортажах. 4.9. Поведінковий аспект Під цим аспектом розуміємо опис журналістом характерної реакції їхніх героїв в оточуючому сімейно-побутовому, громадському середовищі. «Поведінка – це складний комплекс реакцій живого організму на дії зовнішнього середовища» [48; 74]. Поведінка – зовнішня форма існування людини, яка виявляє особливості її психічного внутрішнього світу, її установок, уявлень, інтелектуальних надбань, практичних навичок тощо [22]. Журналісти в матеріалах зображали і вербальну, і невербальну поведінку своїх героїв. «До елементів невербальної поведінки відносяться всі рухи тіла, інтонаційні, ритмічні, висотні характеристики голосу, його тимчасова і просторова організація» [22; 84]. При описі поведінки героїв матеріалу можна прослідкувати, які особисті, громадські, культурні установки зумовили їхні вчинки: «Хоча чайові люблять усі. Водії маршруток прив'язують біля виходу бляшанки з-під кави… Дітям іспанці дозволяють усе. На вулиці 5-річна дівчинка підбирає безпритульне цуценя. Воно її облизує. Мати стоїть збоку, знімає доньку на мобільний телефон» («Дороги в Іспанії тричі на тиждень миють із шампунем», Анна Усік, №96); «У магазині сувенірів зненацька підбігли троє молодих китаянок і почали мене

щипати. Казали, що не вийду, доки щось не куплю... Удень ходять із літровими термосами чаю. Дорогою сідають на лавку, дістають чашку й п'ють» («Китайці починають почуватися великою нацією», Мирослава Соколова, №98). За Девідом Майєрсом установки зумовлюють наші вчинки, якщо: «інші впливи зменшені; установка відповідає дії; установка сильна, бо щось нагадує нам про неї; тому що ситуація активізує несвідому установку, яка непомітно спрямовує наше сприйняття подій і реакцію на них, або ж тому, що ми вчинили саме так, як було необхідно для посилення установки» [48; 396 – 400]. У репортажах «Українського тижня» акцент робиться саме на невербальній поведінці: «Водії з гарячою кавказькою кров’ю нескінченно клаксонять і всіляко намагаються випередити один одного. Дорогих іномарок у місті багато, особливо азербайджанці полюбляють мерседеси. Остання мода бакинців-водіїв – персоналізовані гучні рингтони замість звичних «бі-біп». На вулицях вряди-годи чути пекельний сміх, кахкання, квакання або ж мелодію з мультика «Ну, постривай!» («Нафтовий пульс», Олена Мукосій, №25-26). Журналісти цього тижневика зазвичай побіжно і мало використовують цей аспект, надаючи лише «поведінкові ескізи» з власного спостереження. Напротивагу «Українському тижню», кожен матеріал журналу «Країна» має в собі поведінковий ракурс висвітлення іншої культури. Є тексти, що будуються на описі вербальних та невербальних вчинків героїв, яких журналіст зустрів під час подорожі. Дуже розповсюджені в «Країні» репортажі-профайли, коли історія мандрівника подана від першої особи інтерв’юйованого. Зазвичай така оповідь також будується на описі реакцій, вчинків людей, яких зустрів мандрівник: «Скільки днів тобі ще залишилося до Магадана? Ми чули про тебе по радіо. Ти не боїшся сам ходити в цих місцях?» Наставив на мене

дуло карабіна. Я пішов на нього, думаю: «Хай краще у груди стріляє, ніж у спину». Куля пролетіла над моєю головою. Чоловік опустив зброю і каже: «Перевірено особисто на якість. Можеш іти далі. Гроші потрібні?» Дістав із рюкзака щось схоже на дві цеглинки й жбурнув на берег: «До Магадана вистачить. Якщо проблеми виникнуть, підеш до наших хлопців. Скажеш, що від Самурая. Вони допоможуть» («Терористом я міг би стати, а бандитом – ні». 10 пригод мандрівника Миколи Хрієнка», Світлана Корженко, №74); «Не можу терпіти, коли ваші хлопці й чоловіки звертаються грубо до дівчини або жінки, чи матюкаються в її присутності. На Кубі дуже шанують жінку, яка вона не була б - некрасива, погано одягнена, нерозумна» («Шок у кубинця в Україні був від сметани», Оксана Худояр, №91). Коли журналіст подає своєрідний ескіз з розповіді звичайної людини, яка певний час прожила в іншій країні, то такому матеріалові найбільш властивий саме поведінковий аспект, оскільки людина порівнює свої соціальні звички, власний туристичний досвід з умовами проживання в іншій країні: «Люди в Болгарії дуже привітні. Не хапають за руки, як турки чи єгиптяни, але завжди раді допомогти. Вибираємо в магазині дитячі окуляри від сонця. За деякий час господар каже: «Беріть задарма. Дарую малому» («У Болгарії «ні» означає «так», а «направо» – «прямо», Ірина Сахно, №90). Така оповідь руйнує дистанційні географічні бар’єри, створює емоційнотовариський фон сприйняття тексту аудиторією. Відповідно образ Іншого через представлення його поведінки глибше закарбовується в памяті читача: «На виїзді з міста Карс домовилася з господинею про ночівлю на її подвір'ї… Доки ми чаювали, вкрали мій транспорт. Із господинею бігали по всій окрузі, аж доки не побачили вдалині хлопця. Вона так заголосила, що злодій кинув велосипед і втік» («За якістю доріг і туалетів Румунія перевершує Польщу й Угорщину», Антон Приходько, №76). Поведінковий аспект – це один з основоположних конструктів образу Іншого. Він окреслює не лише внутрішні психічні установки людини, але й

соціальні, культурні, політичні, релігійні представлення та принципи, якими керується ця особистість в оточуючих її умовах життя. Журналісти «Країни» рівнозначно описують і вербальну, і невербальну поведінку героїв матеріалу. У матеріалах соціальні репрезентації ґрунтуються на оповіді інтервюйованих журналістом людей. А в «Українському тижні» опис соціальних реакцій майже відсутній. Кожен

проаналізованих

репортажів у

виданнях

«Країна»

та

«Український тиждень» містять в собі продуманий журналістами набір аспектів-конструктів. Є матеріали, в яких наявна більшість виділених образотворчих аспектів, а є тексти, в яких може домінувати один-два аспекти. Сам акт презентації образу Іншого (іншої культури) задає правила гри, в яких журналіст обирає відповідний інструментарій. Автори «Країни» більшою мірою ідентифікують персонажів своїх матеріалів на рівні з оточуючими їх речами, побутовими предметами, сімейно-побутовими умовами. Тут архітектурний, ландшафтний аспекти лише унормовують оточуюче середовище, а соціальна реакція героїв є одним із домінуючих ракурсів їхнього опису. Журналісти «Українського тижня» навпаки тенденційно

зосереджені

на

описові

середовища:

архітектурного,

природного, частково побутового. Герой репортажу зазвичай один – це сам автор, який через правду свого досвіду обговорює структуру «іншого світу».

ВИСНОВКИ

У сприйнятті іншої культури засоби масової інформації працюють як «ворота», що відбирають «світ» і структурують його складові. Більшою мірою завдяки медіа ми сприймаємо реальність інших людей. І медіа в свою чергу формують умови, в яких один зустрічається з іншим, обговорюють структури іншого світу і презентують сприйняття його з точки зору власної системи соціально-культурної ідентичності. При написанні подорожнього репортажу, а відтак і підборі інформації для формотворення Іншого, відбувається переоцінка суспільно-культурних форм з точки зору відходу від уніфікованих наративних суб’єктивних репрезентацій. За Міхаелем Галлером кожна належна репортажна тема вимагає (вербального) подолання відстані та переступання через бар’єри [29; 40]. Тому журналісти використовують певний набір конструктів-репрезентатів, що допомагають їм формувати представлення Іншого. Це і стало метою даної роботи – визначення, яким чином формується та презентується образ Іншого (іншої культури) в подорожніх репортажах в журналах «Країна» та «Український тиждень». Образ Іншого в різноманітних презентаціях концептуалізується в масовій свідомості за допомогою художніх текстів, соціальних та політичних відносин, засобів масової комунікації. Інший – це певний набір дискурсів, який ми сприймаємо як норму у нашому розумінні. За своєю сутністю – це є конструкція у різниці між іноземною та домінуючою культурною нацією або ж групою. У медійному дискурсі «правда» будь-якої репрезентації – це сприйнята і кодована іншими людьми інформація. Як зазначав у своєму дослідженні

Джон Вебб «Розуміння репрезентацій»: «Те, що здається правдою – це частина соціальної, історичної чи особистої перспективи. Щоб побачити «речі як вони є» насправді означає лише бачити «речі як я/моя культура їх подає»» [17; 7]. У даному дослідженні проведено змістовний або якісний контент-аналіз, так як метою є визначити характерні складові презентації образу Іншого, тобто яким чином автори репортажів кодують та репрезентують уже певною мірою «концентровану інформацію» своїх героїв. Усього було проаналізовано 65 матеріалів (у журналі «Український тиждень» – 39 матеріалів, а в журналі «Країна» – 26 матеріалів). Оскільки «Країна» та «Український тиждень» мають повноцінні рубрики, присвячені подорожнім репортажам, було обрано саме ці журнали. Звісно, дане дослідження має свої обмеження. Воно не може бути ідеальним, оскільки вибірка охоплює лише один певний рік і варто враховувати, що характерний набір презентації образу Іншого на сторінках українських видань може змінюватися відповідно до змін, які відбуваються в суспільному та культурному житті нашої країни та світових, глобальних процесів загалом. Також під час аналізу не можна було охопити усі подорожні репортажі або мандрівні журналістські замальовки, які були опубліковані в українських журналах за 2011 рік. Крім того, при визначенні одиниць аналізу бралася до уваги і редакційна концепція видань у подачі/формі «репортажних» матеріалів.

Але варто зазначити, що дана вибірка представляє найбільш

повний зріз змісту на дану тему у презентації іншої культури (образу Іншого) в соціально-культурному українському просторі. Оскільки

за

«формою/способом»

подачі

матеріалів

журнали

концептуально різні, тому також було застосовано порівняльний підхід у проведенні контент-аналізу. Це дало змогу виокремити не лише особливості презентації образу Іншого, а й окреслити тенденції конструювання цього

образу на сторінках українських журналів. Кількісні показники цих даних подано у вигляді таблиць та діаграм у додатках дослідження. Мовний

вираз

образу

Іншого

формується

через

особисті,

загальносоціальні, культурні або ж політичні коди. Ця презентація формується

на

основі

комплексно

підібраного

журналістського

інструментарію. У проаналізованих виданнях є свій набір автентичних медійних кодів та аспектів-репрезентантів. Домінуючий інструментарій презентації образу Іншого у журналі «Країна» – це поведінковий, сімейно-побутовий та опис зовнішності героїв матеріалу. В «Українському тижні» переважають історично-довідковий, природний та архітектурний аспекти. Як бачимо інформаційна площина Іншого у журналах діаметрально протилежна. Історично-довідковий аспект, як один з домінантів «Українського тижня», нівелює динамічний комунікаційний зв’язок між минулим і теперішнім, коли переважає заглиблення в перелік історичних дат обов’язкового характеру (часи заснування міста, часи створення культурної пам’ятки тощо). Створюється ефект своєрідної «туристичної інструкції». Алже

за

таких

умов

набір

інформаційного

змісту

зводиться

до

автоматичного, не деталізованого опису екскурсійних споруд, вуличок, природних об’єктів відвіданої країни, національної кухні, що у свою чергу виключає можливість для читача близько «пережити» екзотику іншої країни, місцевості. Тому, уникаючи надміру «історично-довідкового переліку», журналісти «Країни» більшою мірою тяжіють до «олюднення» будівель через емоційне або описово-практичне ставлення героїв публікації. А в «Українському тижні» обов’язкова історична, дизайнерсько-стильова інформація в описові архітектури.

Ландшафтний аспект побіжно присутній в кожному з проаналізованих репортажах обох журналів. Те, що журналісти вкладають в динамічне споглядання природного середовища є відчуттям їхнього досвіду образу Іншого. У журналі «Країна» – це фонове змалювання для дій відібраних автором героїв, а в «Українському тижні» – це, більшою мірою, опис емоційних, ліричних переживань самого автора, що нерідко проілюстровано банальними, клішованими прикметниками про «красу місцевості». Автори репортажів обох журналів включають «міфічний елемент» образотворення Іншого чи в доповненні до архітектурного середовища, чи в описі поведінки героїв матеріалу. Це може бути згадка-легенда про місцевість або ж акцент на побутуванні народних звичаїв тощо. Журналісти зазвичай дивляться на аспект «стереотипні уявлення» як на спосіб загальної орієнтації в соціально-культурному просторі для себе і для свого читача. Автори репортажів ретранслюють його через «другу» особу – героїв своїх матеріалів. Або ж декодують їхній досвід через оповідь, побудовану на контрастах: висвітленя «за» і «проти» певного стереотипного уявлення. Для репортажів апріорі притаманні влучні та деталізовані описи побаченого. Не є виключенням і матеріали обох проаналізованих видань, де опис зовнішності жителів відвіданої країни є обов’язковою складовою майже кожного тексту. Особливістю матеріалів «Країни» є використання простих та коротких реченнь для опису героїв матеріалу, значна увага, на відміну від «Українського тижня», приділяється деталям: в одязі, зачісці, ході, рухам. Відповідно образ Іншого малюється його «власним голосом». Автори «Країни» однакову увагу приділяють ідентифікації героя у просторі та ідентифікації предмету у просторі. Тобто журналісти ставлять речі, предмети побутового інтер’єру в одну інформаційну площину зі своїми героями. А в матеріалах «Українського тижня» побут, зазвичай, – це «побіжний» елемент мандрівки. Тому цей «конструкт» майже відсутній.

Використовуючи соціально-політичний аспект журналісти формують портрет громади через їхні звички, норми поведінки, комунальні проблеми. У «Країні» – це один з домінуючих аспектів, в межах якого журналісти вдаються і до соціальних експериментів. Напротивагу «Українському тижню», кожен матеріал журналу «Країна» має в собі поведінковий ракурс висвітлення іншої культури. Є тексти, що будуються на описі вербальних та невербальних вчинків героїв, яких журналіст зустрів під час подорожі. Дуже розповсюджені в «Країні» репортажі-профайли, коли історія мандрівника подана від першої особи інтерв’юйованого. Зазвичай така оповідь також будується на описі реакцій, вчинків людей, яких зустрів мандрівник. Порівнюючи результати аналізу репортажів «Українського тижня» та «Країни» можна прослідкувати, які правила гри задають журналісти у презентації образу Іншого (іншої культури). Автори «Країни» більшою мірою ідентифікують персонажів своїх матеріалів на рівні з оточуючими їх речами,

побутовими

предметами,

сімейно-побутовими

умовами.

Це

зумовлено тим, що «lifestyle» є однією з форм конструювання ідентичності в сучасних умовах. Тому «Країна» так багато уваги приділяє поведінковому аспекту у конструюванні образу Іншого. Тоді архітектурний, ландшафтний аспекти лише унормовують оточуюче середовище, а соціальна реакція героїв є одним із домінуючих ракурсів їхнього опису. Журналісти «Українського тижня» навпаки тенденційно зосереджені на описові середовища: архітектурного, природного, частково побутового. Герой репортажу зазвичай один – це сам автор, який через правду свого досвіду обговорює структуру «іншого світу». Цей спосіб окреслення простору близький до поняття гри Мішеля де Серто. Автор звертає увагу на обмеження простору завдяки репрезентаціям: є певні численні правила гри, встановлений іншими простір для гри, активності для груп тощо. І люди

повинні задовольнятися тим, що вони мають [5; 18]. І те, що вони мають у цьому все ж таки динамічному середовищі, є відчуттям їхнього досвіду. Вивчення інструментарію, якими послуговуються журналісти у презентації образу Іншого є важливим через те, що медіа таким способом створюють довгограючий, фундаментальний кут подачі та послуговування цими образами у повсякденному житті. Тому в контексті українських або глобальних соціо-культурних змін у подальшому можна провести повторне, лонгітюдне дослідження на задану тему. Можна також порівняти тенденції представлення інакшості у закордонних та українських провідних журналах. Оскільки

подібних

досліджень

Україні

обраному

ракурсі

проводилося в незначній кількості, дана робота може стати грунтом для наступних ширших досліджень. Цікавим було б дослідити візуальну складову образу Іншого (іншої культури) на прикладі репортажних фотоілюстрацій в провідних українських виданнях. Або ж зосередитися на формуванні образу Іншого в телевізійному форматі на прикладі українських розважально-туристичних програмах, документальних проектів тощо. У будь-якому разі візуальна та мовна можливість для медіа підбирати інформаційні потоки (встановлюючи складний та комплексний набір аспектів) допомагає посилювати або послаблювати певні змістово-формальні параметри образу Іншого. Отже, медіа є одними з головних виробників дискурсів, які формують символи та образи у їхньому суспільнокультурному середовищі. Тому важливо знати, що за допомогою історичнодовідкового, ландшафтного, архітектурного, міфічного аспектів можна фокусувати увагу читача на середовищі «інакшості», а деталізований опис вербальних та невербальних вчинків героїв матеріалу, сімейно-побутовий аспекти звертає увагу на соціально, політично або культурно вмотивованій поведінці Іншого.

У площині нормалізації у ставленні до інакшості медіа мають враховувати мистецтво компромісів та обмін знаннями. Це одна з важливих частин демократичного суспільства. Наше уявлення про Іншого є частиною уявлення про нас самих в усіх смислах: медійних, соціо-культурних, політичних тощо. І важливо те, що в цьому просторі медіа можуть випрацювати здатність людини до змін та комунікаційного розуміння.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Benhabib S., Dallmayr F. The Communicative Ethics Controversy. – Massachussets/London: The MIT Press, 1995. – 290 р. 2. Benhabib S. The Rights of Others. Aliens, Residents and Citizens. – Cambridge: Cambridge University Press, 2004. – 30 р. 3. Berelson В. Content Analysis in Communication Research. – Glencoe, IL: Free Press, 1952. – 220 р. 4. Bowles K. ‘Representation’, in Stuart Cunningham and Graeme Turner (eds). – Sydney: Allen and Unwin, 2002. – 216 р. 5. Certeau M. The practice of everyday life [trans Steven Rendall]. – Berkeley: University of California Press, 1984. – 258 р. 6. Conway M. The subjective precision of computers: A methodological comparison with human coding in content analysis // Journalism and Mass Communication Quarterly, 2006. – №83(1). – р. 186–200. 7. Debord G. The Society of the Spectacle. – Detroit: Black&Red, 1977. – 386 р. 8. Eide E., Rune O. Krigens Retorikk. – Oslo: Cappelen, 2002. – 406 р. 9. FIske J. Understanding popular culture. – London: Taylor & Francis e-Library, 1992. – 206 р. 10. Fürsich Е. How can global journalists represent the ‘Other’?: A critical assessment of the cultural studies concept for media practice // Journalism. – 2002. – № 3 (The online version of this article can be found at: http://jou.sagepub.com/cgi/content/abstract/3/1/57) 11. Hall S. Representation: cultural representation and signifying practices. – London: Sage in association with Open University Press, 1997. – 268 р. 12. Jacobsen E. K. U. Norwegian Media Discourses And The Middle- Eastern Other. Identity And Security. – Castellón: Universitat Jaume I, 2007. – 202 р. 13. Gaines Е. Interpreting India, Identity, and Media From the Field: Exploring the Communicative Nature of the Exotic Other // Qualitative Inquiry. – 2005. –

№ 11 (The online version of this article can be found at: http://qix.sagepub.com/cgi/content/abstract/11/4/518) 14. Grossberg L., Wartella E., Charles D. W., Wise M. J. Media Making. Mass Media in a Popular Cultural. – London: SAGE Publications Ltd, 2009. – 496 р. 15. Lester E. Buying the Exotic "Other": Reading the "Banana Republic" // Journal of Communication Inquiry. – 1992. – № 16 (The online version of this article can be found at: http://jci.sagepub.com) 16. Nietzsche F. The will to power [trans W. Kaufmann and R.J. Hollingdale]. – New York: Vintage Books, 1968. – 382 р. 17. Webb J. Understanding Representation. – London: SAGE Publications Ltd, 2009. – 173 р. 18. Wimmer R. D., Dominick R. Mass Media Research. University of Georgia, 2010. – 480 р. 19. Zizek S. Introduction: the spectre of ideology. – London and New York: Verso, 1994. – 380 р. 20. Zhang, Y., Wildemuth B. M. Qualitative analysis of content / [In B. Wildemuth (Ed.), Applications of Social Research Methods to Questions in Information and Library Science]. Westport, CT: Libraries Unlimited, 2009 – p. 308-319. 21. Барт Р. Мифологии : Пер. с англ. – М.: Академический проект, 2010. – 352 с. 22. Белинская Е.П., Тихомандрицкая О.А. Социальная психология: Учебное пособие. – М.: Аспект Пресс, 2003. – 475 с. 23. Бенхабиб С. Притязания культуры. Равенство и разнообразие в глобальную эру: Пер. с англ. – М.: Логос, 2003. – 486 с. 24. Буряк В. Д. Поетика інформаційно-художньої свідомості. Еволюція форм і методів вираження інформації (факту) у контексті інтелектуалізації творчої свідомості. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2001. – 390 с. 25. Вайшенберг З. Новинна журналістика: Навчальний посібник / За загал. ред. В.Ф. Іванова. – К.: Академія Української Преси, 2004. – 262 с.

26. Вартанов Г.І. Короткий довідник журналіста. – К.: МІЛП, 2000. – 47 с. 27. Вартанов Г.І. Система жанрів журналістики: Посібник для студентів. – К.: МІЛП, 1997. – 55 с. 28. Ворошилов В.В. Журналистика: Учебник. – 4-е изд. – СПб.: Издат-во Михайлова В.А., 2002. – 656 с. 29. Галлер М. Репортаж: Навчальний посібник. Пер. з нім. – К.: Академія Української Преси, Центр Вільної Преси, 2011. – 348 с. 30. Гидденс Э. Социология: Пер. с англ. – М.: Едиториал УРСС, 2005. – 632 с. 31. Гід журналіста. – К.: Інститут масової інформації, 1999. – 96 с. 32. Голд Дж. Психология и география. Основы поведенческой географии: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1990. – 304 с. 33. Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах. – Львів: Вид-во при Львівському держ. ун-ті, 1974. – 294 с. 34. Гриненко А. М. Соціальна політика: Навчально-методичний посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – 309 с. 35. Гриценко О., Кривошея Г., Шкляр В. Основи теорії журналістської діяльності. – К.: МІЛП, 2000. – 203 с. 36. Гуминский В. М. Открытие мира, или Путешествие и странники (о рус. писателях 19 в). – М.: Современник, 1987. – 284 с. 37. Гуминский В.М. Путешествие // Литературный энциклопедический словарь. – М.: Сов. энциклопедия, 1987. – С. 314–315. 38. Зверева В. М. Репрезентация и реальность // Отечественные записки. – 2003. – №4. – С. 36–48. 39. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – Львів: ПАІС, 2004. – 268 с. 40. Іванов В. Історія розвитку контент-аналізу // Магістеріум. – 2006. – №22. – С. 41-48.

41. Ким М.Н. Жанры современной журналистики. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2004. – 336 с. 42. Ким М. Н. Очерк: теория и методология жанра. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2000. – 182 с. 43. Колесниченко А.В. Прикладная журналистика: Учебное пособие. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2008. –180 с. 44. Костенко Н., Іванов В. Досвід контент-аналізу. – К.: Центр вільної преси, 2003. – 200 с. 45. Кривошея Г.П. Журналістика: методологічні аспекти літературної праці. – К.: КиМУ, 2003. – 302 с. 46. Лазутина Г.В. Основы творческой деятельности журналиста: Учебник для вузов. – М.: Аспект-Пресс, 2001. – 240 с. 47. Ла Рош Вальтер. Вступ до практичної журналістики: Навчальний посібник / За загал. ред. В.Ф. Іванова та А. Коль. – К.: Академія Української Преси, 2005. – 229 с. 48. Майерс Д. Социальная психология: Пер. с англ. – СПб.: Питер, 1997. – 393 с. 49. Маклаков А. Г. Общая психология. – СПб.: Питер, 2001. – 592 с. 50. Маслова Н. М. Путевой очерк : проблемы жанра : брошура. – М.: Знание, 1980. – 64 с. 51. Михайлин І.Л. Основи журналістики: Підручник. – К.: ЦУЛ, 2002. – 384 с. 52. Михайлов В. А. Эволюция жанра путешествия в произведениях русских писателей XVIII–XIX вв.: Дис. канд. филол. наук. – Волгоград, 1999. – 199 с. 53. Основы творческой деятельности журналиста: Учебник для студ. вузов по спец. «Журналистика» / Ред.-сост. С.Г. Корконосенко. – СПб.: Знание, СПбИВЭСЭП, 2000. – 272 с.

54. Саїд Е. Орієнталізм: Пер. з англ. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 511 с. 55. Тертычный А.А. Жанры периодической печати: Учебное пособие. – М.: Аспект-Пресс, 2000. – 312 с. 56. Техніка репортажу. – К.: Інститут масової інформації (Київ); Центр підготовки й вдосконалення журналістів (Париж), 2000. – 60 с. 57. Тичер С., Мейер М., Водак Р., Веттер Е. Методы анализа текста и дискурса: Пер. с англ. – X.: изд-во Гуманитарный Центр, 2009. – 356 с. 58. Филлипс Л., Йоргенсен М. В. Дискурс-анализ: теория и метод: Пер. с англ. – Х.: Гуманитарный центр, 2004. – 354 с. 59. Хабермас. Ю. Вовлечение Другого. Очерки политической теории: Пер. с нем. – СПб.: Наука, 2001. – 417 с. 60. Хітрова Т. В. Тенденції трансформації класичних жанрових моделей (на прикладі "Репортажних текстових форм") // Журналістика. – 2010. – №9. – С. 89–95. 61. Шачкова В. А. Путешествие как жанр художественной литературы: вопросы теории // Вестник Нижегородского университета им. Н.И. Лобачевского. – 2008. – № 3. – С. 277–281. 62. Ядов В. А. Социологическое исследование: методология, программа, методы. – М.: Наука, 1995. – 332 с. 63. Ядов В. А. Стратегия социологического исследования. Описание,объяснение, понимание социальной реальности. – М.: Омега-Л, 2007. – 567 с. 64. [Електронний ресурс] // http://tyzhden.ua/ 65. [Електронний ресурс] // http://gazeta.ua/kraina

ДОДАТОК Таблиця №1 «Розподіл матеріалів за аспектами у «Країні» за 2011 рік» Місяць Січень

Березень

Квітень

Червень

Номер журналу, назва матеріалу, автор №55 «Попросили міліціонера показати дорогу…» Олена Каїнська №63 «Кустуріца весь час відставляв руку зі шматком хліба із салом» Іван Столярчук №66 «Якщо в машині їде білий, поліція її не зупинить» Валерія Радзієвська №68 «Дев’ять улюблених місць Марії Матіос" Валерія Радзієвська №74 «Терористом я міг би стати, а бандитом – ні. 10 пригод мандрівника Миколи Хрієнка» Світлана Корженко №75 «Дев'ятеро людей живуть у селі Магдин на Житомирщині. Троє з них – рідні брати-алкоголіки» Наталя Павленко №76 «За якістю доріг і туалетів Румунія перевершує Польщу й Угорщину» Антон Приходько №77 «Геннадій Солейко обклеїв купюрами стіну офісу» Мирослава Соколова

Аспекти Поведінковий, сімейнопобутовий, «опис зовнішності», ландшафтний Поведінковий, ландшафтний

Поведінковий, суспільнополітичний, «опис зовнішності» Поведінковий, архітектурний, ландшафтний Поведінковий, сімейнопобутовий, «опис зовнішності» Сімейно-побутовий, ландшафтний, суспільнополітичний, «опис зовнішності», поведінковий Сімейно-побутовий, архітектурний, суспільнополітичний, «опис зовнішності» Історично-довідковий, сімейно-побутовий, поведінковий

Липень

Серпень

Вересень

№78 «Ви з України? О, то ваша Тимошенко – вірменка» Ірина Сахно №82 «Час у Японії випереджає світовий – вісім улюблених місць Георгія Делієва» Галина Остаповець №85 «Вихідних нема, жінки чотири місяці не бачу. Та звик уже» Наталя Павленко, Іван Столярчук №86 «Пісок у єгипетських дюнах дрібненький і чистий. Дев'ять речей, які Максим Кідрук не привіз із подорожей» Андрій Янович №87 «Електрику в містах Непалу вмикають на три години зранку й на три ввечері» Андрій Янович №88 «Ми подумали, що почалася війна. Нас заспокоїли – це бедуїнське весілля» Олена Каїнська №89 «Як минає день мешканців мертвого селища Орбіта» Любов Карнарук №90 «У Болгарії «ні» означає «так», а «направо» - «прямо» Ірина Сахно №91 «Шок у кубинця в Україні був від сметани» Оксана Худояр

«Стереотипні уявлення», сімейно-побутовий, поведінковий Ландшафтний, архітектурний

Поведінковий, сімейнопобутовий, ландшафтний, соціально-політичний, «опис зовнішності» Поведінковий, «стереотипні уявлення», архітектурний

Соціально-політичний, «опис зовнішності», архітектурний, міфічний, поведінковий Архітектурний, соціальнополітичний, поведінковий, «опис зовнішності» Архітектурний, поведінковий, сімейнопобутовий, міфічний, «опис зовнішності» Поведінковий, міфічний, сімейно-побутовий Поведінковий, сімейнопобутовий

Жовтень

Листопад

№92 «Естонці люблять їжу чорного кольору» Світлана Корженко, Валерія Радзієвська №92 «У найвисокогірнішому в Україні селі живуть три родини й самотній 83-річний чоловік» Наталя Павленко, Іван Столярчук №93 «Ні костра розпалити не можуть, ні картошку зварити» Надія Штупун №93 «В ізраїльських маршрутках не можна їхати стоячи» Таша Карлюка №94 «На першому поверсі живуть корови та яки» Наталя Павленко №96 «Дороги в Іспанії тричі на тиждень миють із шампунем» Анна Усік №98 «Китайці починають почуватися великою нацією» Мирослава Соколова №101 «Собачатніки! Панаєхалі паразіти на нашу шию!» Надія Штупун

Грудень №102 «У Вільнюсі п’ють білоруську горілку й пиво» Андрій Мовчан

Сімейно-побутовий, поведінковий, соціальнополітичний, архітектурний, міфічний Поведінковий, сімейнопобутовий, «опис зовнішності», ландшафтний

Поведінковий, соціальнополітичний, сімейнопобутовий, «опис зовнішності» Поведінковий, соціальнополітичний Поведінковий, соціальнополітичний, сімейнопобутовий, «опис зовнішності» Сімейно-побутовий, соціально-політичний, поведінковий, «опис зовнішності» Поведінковий, соціальнополітичний, сімейнопобутовий, міфічний Сімейно-побутовий, поведінковий, історичнодовідковий, «стереотипні уявлення», «опис зовнішності» Соціально-політичний, сімейно-побутовий, поведінковий, «стереотипні уявлення»

Таблиця №2 «Розподіл матеріалів за аспектами в «Українському тижні» за 2011 рік» Місяць Січень

Лютий

Березень

Квітень

Травень

Номер журналу, назва матеріалу, автор №3 «Дивовид» Міла Тєшаєва №5 «Нью-Вавилон» Міла Тєшаєва №7 «7 культурних чудес Тбілісі» Ігор Кручик №9 «Страхітливий симпатяга» Вадим Куликов №10 «Цинамоновий Дрогобич» Ірина КОлодійчик №11 «Африканський вирій» Андрій Котлярчук №12 «Відьми й прогрес» Ігор Петренко №16 «7 фактів про Коломию» Ігор Петренко №17 «Увічливість королів» Ігор Потоцький №18 «Усупереч топоніміці» Дмитро Стаховський №19 «Рожева пустеля» Максим Кідрук №20 «У гості до Богдана» Андрій Панчишин

Аспекти Архітектурний, ландшафтний, «опис зовнішності» «Опис зовнішності», історично-довідковий, архітектурний Історично-довідковий, ландшафтний, архітектурний Історично-довідковий, ландшафтний, архітектурний Історично-довідковий, архітектурний Історично-довідковий, архітектурний, сімейнопобутовий, ландшафтний Історично-довідковий, архітектурний Історично-довідковий, архітектурний, соціальнополітичний Історично-довідковий, архітектурний, сімейнопобутовий, ландшафтний Історично-довідковий, архітектурний, міфічний Ландшафтний, сімейнопобутовий, «опис зовнішності» Історично-довідковий, архітектурний, соціальнополітичний

Червень

Липень

Серпень

№21 «Авіаносець під пальмами (СанДієго)» Олена Мукосій №23 «У пошуках саудадеш» Міла Тєшаєва №24 «Соло Соломії» Марина Гнатенко №25-26 «Нафтовий пульс» Олена Мукосій №27 «Місця сили» Катерина Липа №28 «Реактивний смарагд» Жанна Безпятчук №29 «Під крилом грифона» Роман Кабачій №30 «Бумеранг повертається» Олександр Карпенко № 31 «9 кроків на Говерлу» Ігор Петренко № 32 «Молитовні мавпи» Ірина Набитович №34 «Неначе справді рай» Станіслав Бондаренко, Наталія Лизогуб №35 «Кольори Чукотки» Сергій Саканський № 36 «Біля змієвих валів» Аліса Ліпольц

Історично-довідковий, ландшафтний Історично-довідковий, архітектурний, ландшафтний, «опис зовнішності» Архітектурний, історичнодовідковий Поведінковий, соціальнополітичний, «стереотипні уявлення» Архітектурний, історичнодовідковий Архітектурний, ландшафтний, «опис зовнішності» Історично-довідковий, архітектурний, ландшафтний, соціально-політичний Історично-довідковий, архітектурний, ландшафтний Ландшафтний, «опис зовнішності», поведінковий Архітектурний, ландшафтний, сімейно-побутовий Історично-довідковий, архітектурний, ландшафтний, поведінковий Історично-довідковий, архітектурний, ландшафтний, поведінковий, сімейнопобутовий Історично-довідковий, архітектурний, міфічний

Вересень

№37 «Король вулканів» Максим Кідрук №38 «Шепіт Карпат» Дмитро Стаховський №39 «Військово-грузинська дорога» Ігор Кручик

№40 «Танки й іграшки: для створення Яворівського полігону ліквідували 128 сіл і хуторів» Олександр Сирцов №41 «Айсберги атакують!» Наталія Ксьондзик №42 «Місто на кордоні» Жовтень Олена Максименко №43 «Слід жовтого лелеки» Маргарита Ормоцадзе № 44 «У пошуках живого пива» Олександр Ярмола №45 «Хазяї Тайги та степу» Олена Максименко №46 «Місто гріхів» Листопад Олена Мукосій №48 «Тріада Тюрингії» Ольга Мелих, Олег Розвадовський №49 «Місто з подвійним дном» Світлана Самохіна

Ландшафтний, сімейнопобутовий, «опис зовнішності» Ландшафтний, сімейнопобутовий, «опис зовнішності» Історично-довідковий, ландшафтний, міфічний, «опис зовнішності», поведінковий Історично-довідковий, поведінковий, ландшафтний

Ландшафтний, архітектурний, сімейно-побутовий Історично-довідковий, архітектурний Поведінковий, ландшафтний, сімейно-побутовий Історично-довідковий, архітектурний Історично-довідковий, ландшафтний, міфічний, Ландшафтний, архітектурний, «стереотипні уявлення», міфічний Історично-довідковий, архітектурний, ландшафтний, «стереотипні уявлення», «опис зовнішності» Історично-довідковий, архітектурний, ландшафтний, соціально-політичний, «опис зовнішності»

Грудень

№51 «Джаз із солоним присмаком» Володислав Журба №52 «Сім чудес Мексики» Анастасія Мельниченко

Історично-довідковий, архітектурний, ландшафтний, міфічний Ландшафтний, архітектурний, «опис зовнішності», «стереотипні уявлення», міфічний

Історично-довідковий Архітектурний Ландшафтний Міфічний «Стереотипні уявлення» «Опис зовнішності» Сімейно-побутовий Соціально-політичний Поведінковий

2 8 7 5 4 14 18 13 24

7,7% 30,8% 26,95% 19,25% 15,4% 53,9% 69,3% 50,05% 92,4%

27 29 27 7 4 12 9 5 7

Відсоток від кількості проаналізованих матеріалів в «Українському тижні»

Кількість матеріалів в «Українському тижні»

Відсоток від кількості проаналізованих матеріалів в «Країні»

Кількість матеріалів у «Країна»

Аспекти

Таблиця №3 «Аспекти представлення образу Іншого

69,12% 74,24% 69,12% 17,92% 10,24% 30,72% 23,04% 12,8% 17,92%

Таблиця графіків №4 «Порівняння результатів контен-аналізу»

Дані у відсотках наявності аспектів у проаналізованих матеріалах 100% 90% 80% 70% 60% 50% 40% 30% 20% 10% 0%

Країна

Поведінковий

Соціально‐ політичний

Сімейно‐ побутовий

"Опис зовнішності"

"Стереотипні уявлення"

Міфічний

Ландшафтний

Архітектурний

Історично‐ довідковий

Український тиждень

Дані у відсотках наявності аспектів на основі обох видань 100% 90% 80% 70% 55,5%

60% 50%

51%

46,5%

43,5%

39%

40,5%

40% 27%

30% 18%

20%

12%

10%

Поведінковий

Соціально‐ політичний

Сімейно‐ побутовий

«Опис зовнішності»

«Стереотипні уявлення»

Міфічний

Ландшафтний

Архітектурний

Історично‐ довідковий