КЛІО by ukma journalist

журнал історичних розслідувань грудень 2010 (№ 1)

грудень 2010

ВIД РЕДАКТОРА ВIДРЕДАКТОР

ВIД Чорні діри в історії або чи була Переяславська Рада московським полоном - ст.. 4. Великий Степ: право на життя - ст.. 8. ТЕМА КЛІО:

Релігія для народу - опіум чи ціаністий калій З хрестом або на хресті - ст..12. По той бік тіари - ст.. 16. Обернена сторона олімпійських медалей - ст.. 20.

Редактор: Галина Корба Контакти: “Могилянська школа журналістики“ Україна, Київ, 04655, вул. Волоська, буд. 8/5, корпус 4, офіс 404 http://j-school.kiev.ua/

Ми не будемо вчи вчити вас намагаісторії. Навіть не н тимемось. переписувати Ми не будемо перепи підручники і розповідати як у відомому році, відома людина здійснила відомий вчинок, що мало відомі наслідки. Ні. Ми покажемо вам історію так, як ви собі це навіть не уявляли. Найхитромудріші інтриги, найпотаємніші таємниці, найгучніші скандали, ви дізнаєтесь про все доступно, яскраво і нестандартно. Ми будемо говорити невідомі речі про відомі факти. Ми знаходитимемо суперечності і несподівані кути зору. Ми розвінчаємо міфи та зруйнуємо стереотипи. Ми перевернемо ваше уявлення про історію. Читайте „КЛІО” – журнал історичних розслідувань і ви дізнаєтесь ВСЕ!

УКРАЇНА

Чорні діри в історії

або чи була Переяславська московським полоном Був холодний зимовий ранок. Хмельницький вийшов на Переяславський майдан і промовив до зібраних там членів генеральної ради, що нетерпляче чекали на свого гетьмана. - Цей великий цар християнський, змилостившись над нестерпним бажанням православної церкви в Малій Русі, не зневажив наших шестирічних благань, схилив до нас своє милостиве царське серце і прислав близьких своїх людей з царською ласкою. Возлюбімо ж його щиро. Окрім царської руки, ми

не знайдемо благополучнішого притулку, а буде хто з нами тепер не в згоді, той — куди хоче — вільна дорога. Залунали вигуки: - Волимо під царя східного! Краще нам померти в нашій благочестивій вірі, ніж дістатися поганцям, ворогам Христовим. Тоді переяславський полковник почав обходити козаків і питати: - Чи всі так волите? - Усі!—відповідали козаки.

Так Михайло Грушевський та Микола Костомаров описували ранок 1 січня 1654 року, день, коли козацьким гетьманом Зиновієм-Богданом Хмельницьким була укладена відома Переяславська рада. Проте це укладення, мабуть, єдиний беззаперечний факт в усій цій історії. Вже 356 роки українські і російські історики б’ються над питанням: чим була Переяславська рада — прагненням українського народу до Росії, угодою двох суверенних держав, волею всієї України чи жахливим прорахунком одного чоловіка… Рідко яку історичну подію так часто і продуктивно використовували в своїх численних політичних махінаціях.

Однією з наймасштабніших було грандіозне святкування 300-річчя Переяславської ради як вираження віковічного прагнення українців до Росії. Лише цим і пояснюється популярність постаті Богдана Хмельницького за часів Радянського Союзу. Проте вже в незалежній Україні нащадки нерідко вибухають нещадною критикою, коли мова заходить про гетьмана. Націоналісти, розмахуючи руками, доводять, що вона зло в чистому вигляді, непростима помилка Хмельницького, яка перекреслює всі його заслуги, мовляв, краще з Польщею, ніж з Росією. Проросійські організації відповідають їм праведним гнівом, невтомно доводячи, що Рада була благословенним возз’єднанням і порятунком.

грудень 2010

Фотограф: Ксенія Буланова http://yellow-photo.com/

Рада Дослідники також розходяться в тому, чим саме була угода: мілітарним союзом двох держав, за Оглобліним, протекторатом, за Крип’якевичем і Дорошенком чи васалітетом, за Грушевським. Чи була Переяславська Рада бажаною? Слова самого гетьмана суперечать деяким фактам. Він говорить про «нестерпне бажання православної церкви в Малій Русі», проте, як бути з тим фактом, що тогочасний митрополит Сильвестр Косів і все вище українське духовенство першими категорично відмовились присягати і закликали до цього ж весь православний люд. Щодо «шестирічних бла-

гань», то перше офіційне звернення до Москви справді відбулося влітку 1648, проте воно, як і всі наступні, пропонували Росії вступити у війну з Річчю Посполитою і аж ніяк не «прийняти під високу царську руку». Хмельницький справді керувався релігійним питанням, визначаючи союзника і справді консультувався з козацькими старшинами. Проте її всенародність питання суперечливе: відомі випадки цілковитого несприйняття Ради. Відмовився присягати полковник Богун, козаки Кропив’янського, Полтавського, Уманського,Брацлавського полків, все населення міста Чорнобиль, не присягали жінки та селяни, а отже наймасовіші шари населення.

Дипломатично не продуманою? Хмельницькому закидали недипломатичність, депресивний стан, адже напередодні помер його улюблений син і надія Тиміш, а отже неспроможність приймати складні державні рішення. Проте чи мало це аж такий вплив на перебіг подій? Сучасники згадували його як дипломата надзвичайного таланту, людину неоднозначну. Заїжджий чужинець Альберто Вілліна, який особисто знав гетьмана, писав: “З одного боку стомлений, сонний, мрійливий, з другого діяльний, міцний, твердий, звик перемагати і наказувати. Хмельницький був талановитим актором, в разі по-

треби міг пустити сльозу, часто використовував це для політичної вигоди. Поляки порівнювали його з вовком — був ідеально ввічливим, але вони відчували в цій ввічливості насмішку і хижість. Применшувати дипломатичний хист Хмельницького щонайменше несправедливо. Він створив за життя 3 могутні коаліції: - українсько-татаротурецьку; українсько-московську; - українсько-шведськосемигородсько-молдововолоську. Його авторитет в запорізькому війську був настільки беззаперечний,

УКРАЇНА Поляки порівнювали його з вовком — був ідеально ввічливим, але вони відчували в цій ввічливості насмішку і хижість.

Картина: Переговори Богдана Хмельницького з Польським послом

що за часів його гетьманства жодного разу не скликали Генеральну козацьку раду. Чи була Рада односторонньою? Які моменти можна віднести до доказів того, що договір в Переяславі був помилкою чи погано Хмельницький писав польському послу Любовицькому: «Я став уже паном всієї Русі і не віддам її нікому».

Картина: Івасюк М. В’їзд Богдана Хмельницького в Київ

продуманим ходом. По-перше, він був одностороннім, присягали лише козаки, подруге, умови договору були дуже туманними, по-третє, ніякої конкретної вигоди Рада не принесла і, врешті, основний аргумент — саме Переяславська рада зумовила вхід України в склад Росії. Та чи так це було?

Найбільш неоднозначним моментом за весь час перебігу Ради була присяга. У відповідь на свою клятву у вірності козаки справедливо захотіли, аби посли також присягнули від імені царя. Від чого останні відмовились. Проте, коли козацькі старшини наполягли, боярин Бутурлін двічі повторив,

«царське слово перемінним не буває…», що, фактично, рівнозначно присязі. Варто зупинитися на самій вимозі. Якби Хмельницький хотів «стати під високу царську руку», навряд він ставив би таку вимогу. Вона вказувала швидше на недовіру до царя та рівність сторін, які укладали договір.

грудень 2010

Дослідники розходяться в тому, чим саме була угода: - міліарним союзом двох держав за Оглобліним, - протекторатом за Крип’якевичем і Дорошенком, - васалітетом за Грушевським.

Картина: Хмелько М. Переяславська Рада

Щодо туманності, доля правди в цьому є. Раду підписали в січні, а статті про співпрацю до Москви повезли лише в березні. З 23 статей, які доставили суддя Самуїл Зарудний та полковник Павло Тетеря, Москва затвердила лише 11, проте умови союзу були повністю обумовлені. Ми не в змозі точно сказати, чим була Рада, на яких умовах вона створювалась та який зміст вкладав у неї Богдан Хмельницький. Адже оригінали статей втрачені, копії дійшли до нас в зіпсутому вигляді. До того ж російський архіваріус Шафранов вважає, що ці копії були сфальсифіковані царськими переписувачами. Грушевський відзначає: «Увесь хід історії Європи пішов би в кращий бік, коли б Україна увійшла в унію з Москвою на початку боротьби, ще повна людності і сил». Рада стала приводом для Росії впродовж всієї подальшої історії стверджувати, що українці самі віддали себе в руки старшого брата. Та це твердження вкрай

сумнівне. Хмельницький був сильною, вольовою особистістю. Чи могла така людина власними руками віддати Москві своє творіння, державу, де його авторитет і влада були настільки беззаперечними, що сучасні українські посадовці цілком справедливо могли б йому позаздрити. Чи міг Хмельницький віддати Україну? Більше того, стверджувати, що Переяславської ради прагнула лише збідована війною Гетьманщина — абсурдно. Союз був потрібний тоді ще слабкій, а отже дуже нерішучій Московії. По-перше, він відкривав шлях до Чорного моря, по-друге, в разі небезпеки гарантував допомогу 300 тисяч найкращого в Європі війська (до речі, слід зазначити, що царю присягнули трохи більше 100 тисяч включно з міщанами). На час укладання Переяславської ради держава Хмельницького сприймалася як цілком суверенне утворення. Більше того, 1655 року, тобто після Ради,

Хмельницький написав польському послу Любовицькому: «Я став уже паном всієї Русі і не віддам її нікому». Одразу після договору шляхтич Олекшич сказав Богунові: «Хмельницький був вашим товаришем, тепер став вашим паном». Чи міг би він стверджувати подібне, якби Рада віддала Україну Москві? Окрім того, Переяславська рада вважалася дійсною лише за життя Хмельницького, угода поновлювалася з кожним наступним гетьманом, щоразу на інших умовах. І, врешті, найважливіше полягає в тому, що за життя Хмельницького Москва жодним чином не впливала на внутрішнє життя країни. Так, вона не надала обіцяної допомоги, більше того, підло зрадила Україну, уклавши перемир’я з Польщею. Це говорить лише про те, що військова угода не принесла бажаних результатів, тож Хмельницький уклав наступну угоду — зі Швецією. Про що говорять ці аргументи? Можливо, про те, що в постаті Богдана знай-

шли цапа відбивала, змусивши його розраховуватись за всі помилки наступників, а їх не бракувало. Гетьманів продавали і купували, вони чубилися між собою, неспроможні навіть визначити, кому бути головою держави. Йдеться про період Великої Руїни в Гетьманщині, а не про дрібні заворушення на півдні Росії. Звісно були і помилки — чому оригінали статей залишили в Москві? Чому не зберегли жодних копій? Втім, не слід перебільшувати роль “Березневих статей“. Хмельницький дав Україні шанс вести свою незалежність від 17 століття і не його провина, що спадкоємці не мали до булави нічого, окрім великих амбіцій і непомірних апетитів.

АВТОР: Галина КОРБА

http://sumno.com/article/tysyacholitnij-avangard/

О ЧАСИ О ЗВИЧАЇ

Великий Степ: право на життя “Померло з кожного десятка три людини, а з кожного десятка худоби пало п’ять голів... Земля стояла гола, трави і дерева всохли, люди і худоба голодували та хворіли, більшість з них померли або пали...”. Так китайські літописи повсякчас згадують голод серед степових племен. Життя аріїв комфортним назвати було важко. У величезному степу їжі було небагато. Землеробством займатись можна було лише в річкових долинах. Право на життя і право на якість життя виборювали не вибираючи засобів. Хто не вижив, той помер В суворих умовах життя диктувало свої суворі закони. Випробування починались з народження. Дитину кидали в сніг або в холодну воду. Якщо виживала – добре, якщо ні…. Що ж, така її доля. Діти відмалечку привчалися до полювання: “Хлопчики, які рано можуть сісти верхи на бара-

на, стріляють з лука пташок і звірят та вживають їх в їжу”. Ініціації були прості: у 15 років юнака оперізували поясом мужності і відправляли в набіг на сусідів. Якщо він повертався і приносив голову ворога, то ставав справжнім “двічінародженим” чоловіком, якщо не повертався - ніхто не згадував про нього. Життя людини було швидкоплинним, як хмарка на небі, і щоб утримати його,

треба було постійно вбивати інших: перенаселеність і голод примушували битися за худобу і пасовища. “У нас ведуться постійні війни, ми або самі нападаємо на інших, або витримуємо напади, або вступаємо в сутички через пасовища”, - говорив скіф Токсаріс, герой одного з древніх письменників. “Вони напали на людей, які не чекали їхнього приходу і змусили усіх тікати...

багатьох із здатних носити зброю вони убили, негайно ж почали зганяти здобич, збирати натовпом полонених, грабувати шатра і на наших очах ґвалтувати нашихдружиніналожниць...” Так розказує Токсаріс про звичайні події степового життя. Шукайте жінку... Звичка вбивати стала настільки природною для всіх, що в цих набігах брали участь і дівчата, які отри-

грудень 2010 мували таке ж виховання, як і юнаки. Греки називали їх амазонками, “добродіями чоловіків” або “чоловіковбивцями”. Грецький історик Геродот писав, що амазонки живуть за Доном, в арійському племені савроматів. “У савроматів, - свідчить Геродот, - дівчина не виходить заміж, поки не уб’є ворога”. Чоловік, який не добув в бою голову ворога, зазнавав ганьби і позбавлявся частки здобичі. Відважні й удачливі бійці, навпаки, були оточені пошаною. “Сильні їдять жирніше і краще, старі харчуються після них. Молодих і міцних поважають, старих і слабих шанують мало”, говорить китайський історик. “Коли скіф вбиває першого ворога, він п’є його кров, додає Геродот. - Череп ворога обтягують зовні сиром’ятною шкірою і викори-

стовують замість чаші, роблять із зідраної шкіри плащі...”. Життя аріїв цілком залежало від мужності й удачі. Кожний чоловік був воїном, і чим більше наложниць і рабів він захоплював в набігах, тим більшою була його сім’я і багатшим будинок. Жити, щоб без жалю померти Рабів осліплювали або перебивали їм кінцівки, щоб вони не могли втекти. Часто в рабах не було необхідності, і полонених приносили в жертву богам і померлим так винищувалися цілі роди і племена, лише молодих жінок залишали в живих і приєднували до свого роду. Наложниці були потрібні, щоб народжувати воїнів - адже сила сім’ї була в синах. При цьому було не дуже важ-

9 ливо, чиї це сини: “Кожний з них бере за дружину жінку, але живуть вони з цими жінками спільно, - писав Геродот про аріїв-массагетів. Коли массагет відчує потяг до якої-небудь жінки, він вішає свого сагайдака на її кибитку і потім спокійно злягається з цією жінкою”. Виходячи заміж, жінкиамазонки ставали домогосподарками, “пані будинку”, і лише в крайніх випадках поверталися до зброї. Зате вони панували над чоловіками в релігійних обрядах: жрицями-шаманами були переважно жінки, які передавали своїм дочкам шаманські і знахарські пізнання. З соку мухоморів вони готували “священну сому”, напій богів, що приводив в екстаз і богів, і смертних. Сому виливали у вогонь і пили на релігійних церемоніях. Воїни пили сому перед битвами.

Вони впадали в священне божевілля і були майже непереможні. “Буйні вітри понесли мене вгору, адже я напився соми, понесли мене вгору соки соми, і п’ять народів здалися мені піщинкою...” співається в гімнах індійської Рігведи. Під звуки цих гімнів шамани зверталися до богів, до неосяжного Неба і величезної Землі. Під ці гімни починався і закінчувався шлях аріїв. Старим тут не місце Життя воїнів не було довгим, слабкі гинули раніше, сильні - пізніше. У могилу з ними клали їхню зброю, їхніх слуг і в ноги - наймолодшу і найулюбленішу наложницю. Найсильнішим і найсміливішим ставили храми і

ДЛЯ ДОВІДКИ: Є кілька пояснень назви “арій”. За однією з версій вона означала “благородний” і була самоназвою пануючих родів у древньоіндійських і древньоіранських племінних союзах. За іншою - слово “арій” пов’язане не з “арі”, що означало “іноземець”, а “арій” - “той, хто пов’язаний із зайдами, прихильний до них”.

В степах України арії оселились в першій половині III тис. до н.е. і жили тут більше тисячі років. Саме вони залишили слов’янам звичай насипати кургани над похованнями та свій найвизначніший винахід – колесо. Вони перші в Євразії приручили дикого коня та пристосували його до верхової їзди.

http://www.valera.tr1.ru/pic-800/Amazonka.jpg

Згідно з археологічними і писемними джерелами, встановлено, що арії були пришельцями з Індії, де спершу займали невелику територію - область Пенджаб. З другої половини II тис. до н. е., проживали також на території сучасних Ірану та Афганістану. Втім, там їх теж вважають чужинцями. Хоча достеменно невідомо, звідки саме арійці прийшли туди.

О ЧАСИ О ЗВИЧАЇ

http://www.liveinternet.ru/users/2864003/rubric/1417962/page2.html

поклонялися їхнім духам. Якщо ж чоловік доживав до старості, то його приносили в жертву. “Якщо хто з них доживав до глибокої старості, - говорить Геродот, - то всі родичі збираються і приносять старого в жертву, а м’ясо варять разом з м’ясом жертовних тварин і поїдають. Так померти для них - найбільше блаженство”. Цей страшний звичай приховує глибоку трагедію степового життя. Знемагаючи у відчайдушній боротьбі за існування, арії не могли утримувати старих. Але ще більш трагічним був інший звичай: маленьких дітей закопували в могилу разом з рано померлою матір’ю. Такі поховання досить часто зустрічаються у Великому Степу.

Побратись за... їжу “Серед них трапляється ганебний звичай, що син бере іноді всіх дружин свого батька”, - з обуренням писав один середньовічний чернець. Тим часом цей звичай, так званий левірат, пояснюється усього лише прагненням врятувати жінок від голодної смерті, вижити у вічній боротьбі - так само, як пояснюються і всі інші звичаї аріїв. Дружин батька і його господарство успадковував молодший син. Старші сини відділялися заздалегідь і жили своїми сім’ями. Всі ці сім’ї братів, дядьків, племінників складали арійський рід. Ізольована сім’я неминуче гинула в степу, рід же міг постояти за себе, в нього входило кілька десятків сімей і близько сотні чоловіківвоїнів. Так само, як і в сиву давнину, чоловіки роду

сповідали закони братерства і дотримувалися знаменитого арійського звичаю спільних трапез - “сесітий”. Свобода, рівність, братерство Група родинних родів об’єднувалася в плем’я, а племена - в союзи племен. Вождь союзу “раджа”, або “рекс”, обирався зі старшого, “царського” роду. За переказами, ці вибори проходили на зборах біля річки Дон (на мові скіфів слово “дон” означало просто “ріка”). Цар не був одноосібним правителем, поруч з ним існували “рада найперших” і народні збори. Демократія була єдино можливим політичним устроєм в степу: примус і нерівність породжують невдоволення, а незадоволені можуть зрадити в хвилину небезпеки, - тому Свобода, Рівність, Братство були такими ж природними, як левірат.

Арійська свобода, звичаї амазонок і жертвопринесення старих - все це пояснювалося одним і тим же драматичним чинником: перенаселеністю Великого Степу, надмірним демографічним тиском. З давніхдавен населення степу намагалося вирватися на родючі рівнини - але без успіху. Околиці степу були густо заселені землеробами, і на кожного арійського берсерка там доводилося кілька десятків стрільців. Великий Степ нагадував казан з товстою чавунною оболонкою. Ця оболонка могла витримати будь-який тиск, а за ним, далеко на південь, тягнулися благодатні країни. Там панував Золотий Вік, і ніхто не міг навіть уявити собі, що в Північній Пустелі щодня гинуть цілі племена. АВТОР: Галина КОРБА

грудень 2010

ТЕМА

Релігія для народу - опіум чи ціаністий калій

ТЕМА КЛІО

З хрестом або на хресті Інквізиція. Пережиток похмурого середньовіччя, трибунал невдоволених, хтивих священиків, які самовільно відправляли на вогнище відьом, мислителів та інакодумців. Події давно минулих літ, скажете ви. Насправді, ні. Інквізиція досі серед нас. Не вірите? Тоді читайте. Перші десять століть після Різдва Христового – дивовижний період. Період становлення церкви, коли їй стало замало царства небесного та душ людських, вона запрагнула царства ще на зе-

млі, а замість душ вона вимагала тіл, часто навіть окроплених кров’ю. Все почалося з Хретових походів. Ініціатором першого походу був папа Урбан ІІ ще у 1095 році. Розширюючи межі свого „царства небесного” на

землі, він фактично узаконив грабунки та насильство у боротьбі за „Гріб Господній”. Саме хрестові походи навчили церкву не вибирати засобів у боротьбі за свою монополію. І саме з них інакодумство і всіляка єресь

почали вплітатись у свідомість праведних католиків, які, надивившись на чужоземний досвід, змінювали традиційний підхід до релігії. Так у Європі, як гриби, почали розростатись новітні секти. Катари, альбігойці, спіритуали – саме вони були

Саме хрестові походи навчили церкву не вибирати засобів у боротьбі за свою монополію. І саме з них інакодумство та всіляка єресь почали вплітатись у свідомість праведних католиків, які, надивившись на чужоземний досвід, змінювали традиційний підхід до релігії.

Графюра: Доре Г. Вожді першого хрестового походу

грудень 2010 зачинателями протестантизму ще у 12 столітті. Вони спростовували необхідність священика в діалозі з Богом, відкидали церковні пишноти, вважали ікони ідолопоклонством. Католицька церква, яка не мислила себе без збору податків, без видовищних, пафосних мес в сяйві смарагдів та золота, такий підхід сприйняла, як справжнє блюзнірство. Так у 1208 році на півдні Франції роз-

відрізнити катар від католиків, Альмарік відповів: „Бийте всіх! Господь своїх впізнає”. Фактично ця фраза стала негласним девізом подальшої боротьби з єретиками. Одними з найпристрасніших поплічників інквізиції стали домініканки. Це був орден вчених мандрівних монахів, заснований у 13 столітті. Саме вони легалізували тортури, розробили підвалини Святого трибуналу.

У боротьбі за одноосібну владу король Франції Філіп IV Красивий та папа Климент V вирішили позбутись багатого і надзвичайно впливового лицарського ордену. Їх звинуватили в чаклунстві, єресі, содомії і почали планомірно нищити. У 1314 році був спалений великий магістр ордену тамплієрів Жак де Моле. Слідом за ним вибухнула ціла хвиля репресій. Однак, більшість тамплієрів разом із цінно-

літті.Тоді королева Ізабелла Кастильська та король Фердинанд Арагонський побралися, щоб об’єднати свої маленькі міста-держави і возз’єднати іспанські землі, які на той час слабкі та роздрібнені перебували у владі турок. На нововозз’єднаних землях постало дві проблеми. По-перше, браку коштів через довгу і виснажливу війну, по-друге, велика кі-

Бернард Гі, до образу якого звертається Умберто Еко у відомому романі „Ім’я троянди”, був домініканцем. Менше ніж за 20 років цей кат осудив на смерть більше 600 осіб. Найбільш відомим процесом інквізиції в історії стало переслідування Лицарів Храму – тамплієрів.

стями втекли до Шотландії, де правив відлучений від церкви Роберт Брюс, а отже було безпечно для релігійних вигнанців. Втім, говорячи про інквізицію, ми, передусім, згадуємо Іспанську інквізицію. Її історія набуває справді кривавих барв у 15 сто-

лькість ненадійного населення – євреїв та турок, яких обертали на християн, але впевненості, що вони, за потреби, не зрадять, не було. Інквізиція, на чолі з Торквемадою, вирішила обидві проблеми одним ударом кресала.

У Іспанії почали практикувати масові спалення – аутодафе. Так церква тримала в покорі новоприєднані землі і невтомно поповнювала державну казну.

Гравюра: Люкейн Я. Спалення 18 відьм та чаклунів у Зальцбурзі в 1528 році.

почався похід проти „своїх”. На чолі війська поставили барона де Монфара та запеклого фанатика Арнольда Альмаріка, абата Сито. Перед взяттям Тулузи останній сказав одну з найкривавіших фраз історії. Коли його спитали, як

ТЕМА КЛІО

На вогнище! Усіх новонавернених так чи інакше підозрювали у відступництві, достатньо було одного наклепу, щоб знищити людину і всю її сім’ю, з конфіскацією майна, звіс-

но ж. Саме у Іспанії почали практикувати масові спалення – аутодафе. Щоб не марудитися з кожним окремо, людей палили гуртом. Так церква тримала в покорі новоприєднані землі і невтомно

поповнювала державну казну. Саме за правління королеви Ізабелли Колумб здійснив свою дуже дорогу мандрівку, коли по дорозі в Індію він відкрив Америку. Фактично, мандрівку оплатили з кишень

конвенсос – хрещених євреїв. Інквізиція існувала тут до 19 століття. Її заборонили лише в 1834 році. Жіноцтво церкватакож не жалувала ніколи. Тож хто, як не вони, знаряддя у

1486 році вийшов трактат-посібник для інквізиторів „Молот відьом”. Його автори – Генріх Інститоріс та Яків Шпренгер запропонували докладні поради для визначення відьом та способів катування із зазначенням найменших анатомічних деталей.

грудень 2010 руках Сатани. Голод, засуха, чума – все це можна списати на відьом. Цікаво, що до 15 століття чаклунство розглядали як фантазію, тож вірити в чаклунів вважалося єрессю, втратою віри. За 150 років було вбито 30 тисяч жінок. В 1486 році вийшов навіть трактат-посібник для інквізиторів „Молот відьом”. Його автори – Генріх Інститоріс та Яків Шпренгер запропонували докладні поради для визначення відьом та способів катування із зазначенням найменших анатомічних деталей. Сучасним поціновувачам садомазохізму було б надзвичайно цікаво почитати цей літературний твір. Більше за жінок церква не любила хіба що інакомислячих прогресистів. Томазо Кампанелла, Копернік, Галілей, Джордано Бруно – всі вони були більмом на оці всякого порядного священика. Хоча першим, принаймні, вдалося уникнути смерті. Загалом, всі книги, які церква так чи інакше вважала єретичними вносили до Індексу – переліку заборонених книг, які жоден поважний католик не мав права навіть брати до рук. Інквізиція назавзжди Все це історія. І більшість людей переконані, що обмежена вона щонайбільше 19 століттям. Насправді, інквізиція існує досі, але називається вона Конгрегація доктрини віри. Фемінізм вважається смертним гріхом. Будь-

Всі книги, які церква так чи інакше вважала єретичними вносили до Індексу – переліку заборонених книг, які жоден поважний католик не мав права навіть брати до рук.

“Index Librorum“- перелік заборонених католицькою церквою книг від 14 століття.

яка демократичність у поглядах неприпустима. Знаменитий Індекс Ліброрум – перелік заборонених церквою книг, створений ще у 16 столітті, діяв аж до 1966 року. Власне, чинний він і зараз, але церковники пом’якшили критерії включення до нього. До 1966 року жоден праведний католик не мав права навіть взяти до рук твори таких авторів як Жорж Санд, Флобер, Сартр, Даніель Дефо, Кант, Декарт тощо. Цікаво, що в переліку ніколи не було книги „Майн кампф” Адольфа Гітлера, більше того, католицьку церкву нещадно критикували за її співпрацю з нацистським та фашистським режимами. Методи інквізиції повсякчас застосовували в Радянському Союзі, США та Нацистській Німеччині у пошуках „ворогів народу”, комуністів та противників Великого Рейху. Досі священна канцелярія вишукує єретичні

тексти та відлучає від церкви. Серед останніх заборонених книг – всесвітньо відомий бестселер Дена Брауна „Код да Вінчі”.

А одне з найбільш гучних відлучень від цекви відбулось трохи більше 10 років тому. У 1996 році з цековної спільноти з ганьбою вигнали отця Тиссу Баласурію за його теологічне есе „ О Діві Марії і правах жінки в церкві”. Де він пише: „Немає жодної причини, чому ми не можемо мати жінки-папи з жовтим, коричневим чи білим кольором обличчя”. Тож стережіться, можливо, наступним, до кого інквізиція простягне свої святенницькі лапи будете ви.

ТЕМА КЛІО

По той бік тіари Папа Римський... Намісник Бога на землі, найвищий еталон для всіх католиків і не лише католиків. Праведний і непогрішимий, наділений правом відлучати від церкви, видавати індульгенції, продукувати найвищі релігійні догмати. Та ніщо людське йому не чуже. У боротьбі за владу засобів не вибирають. А моменти, коли вовк скидав овечу шкіру, справделиво викликають сумнів в моральних принципах духовного патрона усіх християн. Релігія – опіум для народу…. Ставити під сумнів це твердження чи звинувачувати старенького Маркса в упередженості можна хіба що на підставі незгоди з обраним наркотиком. Будь-яка менш-більш пристойна релігія передбачає певну структуровану, ієрархічну інституцію, яка визначає обсяг дози, необхідної для підтримання божественного одухотворення. Тож немає нічого

дивного, що така поважна і рейтингова релігія, як християнство має в наявності таку інституцію і не одну. Всі вони змагаються за впливи, за, так би мовити, ринок збуту, хоч попри всі жарти долі, католицька церква безперечно залишається фаворитом, хоч і не монополістом. І, звісно, особа, яка стоїть біля керма такої потужної організації не може жалітися на брак влади, сили, впливу і капіталу. Відтак, Папа Римський неабияка персона в нашому

суєтному світі. Свого часу у його владі було як завгодно впливати на внутрішню і зовнішню політику потужних світових держав. У владі такої людини оголосити будь-яке своє рішення найвищим моральним законом, то чому б не оголосити і себе найвищим моральним зразком, не здатним на помилку, на хибу, словом, непогрішним….

на I Ватиканському соборі часів Пія IХ. Папу офіційно проголосили непогрішимим в силу свого становища. Тобто фактично a-priori визнали його ідеалом святості ще за життя. Це враховуючи той незначний факт, що людське існування річ непередбачувана (а людськості папи ще ніхто не відміняв). Власне, хто такий папа? Це слово офіційно закріНепогрішимість папи пилося за римським єпиВласне знаменна подія скопом в V столітті. В VІ сталася 18 липня 1870 року столітті папа присвоїв собі

грудень 2010 право духовної влади в Римі і його околицях. Його вважали наступником апостола Петра, який створив єпископство в Римі за велінням Ісуса Христа. Історія нараховує більше 260 пап, точну кількість визначити складно, оскільки невідомо чи легітимно рахувати лжепап, які повсякчас намагалися заволодіти

заповітною тіарою. На жаль, писати про кожного з них не представляє жодної можливості. Як на мене, це процес довгий і безглуздий, але деякі особливо колоритні персонажі оминути увагою я просто не можу.

Хрестових Походів в 1095 році (всього їх було сім). Саме його прагнення розширити сферу впливу християнства, знайшовши такий благородний і поважний аргумент як порятунок Гробу Господнього з нечистих Святенні безбожники лап сарацин, призвело до смертей безглуздих і баПочну я, мабуть, з Урбана гаточисельних. II, сумнозвісного ініціатора

17 Цікавим, хоч і не вельми оригінальним персонажем був Інокентій III. Ніхто так щедро не роздавав індульгенції і не накладав епітимії, на його совісті IV Хрестовий Похід, нищення альбігойців – релігійної секти на півдні Франції. Власне з легкої руки Інокентія III було створено

Гравюра: Калленберг Я. ІСТОРІЯ ПАПЕСИ ІОАННИ Папесса Іоанна народжує Попри непримиренну позицію церкви щодо жіноцтва, історія знає випанемовля під час однієї з док, коли папою була жінка. Протягом двох з половиною років вона займапроцесій. ла престол під іменем папи Іоана VIII у ІХ столітті. За легендою, вона втекла з дому разом із монахом, перевдягнувшись чоловіком. Опинившись в Римі, вона стала спершу нотаріусом курії, потім кардиналом і, зрештою, Папою Римським. Під час однієї з релігійних процесій у неї почалися пологи і вона померла або ж її вбили обурені учасники дійства, щоб позбутись ганьби.

Щодо реальності цього персонажа існує багато суперечок, але факт залишається фактом. Кожний новообраний понтифік до 16 століття зобов’язаний був пройти процедуру встановлення статі. Для цього використовували прорізний стілець, відомомго під назвою sedes stercoraria - з латинської навозне крісло. Дотепні римляни поставили Папессі пам’ятник з написом “Папа - отець отців, папесса народила попеня“ (“Papa Pater Patrum Peperit Papissa Papellum“).

ТЕМА КЛІО

Стефан VI на догоду сполетанцям, аристократичній італійській сім’ї, яка недолюблювала його попередника Формозу. Для цієї шляхетної мети тіло покійного папи викопали з могили і влаштували над ним публічний суд. По завершенні цього фарсу мертвого Формозу визнали винним у цілий низці злочинів. Його винесли з церкви, позбавили одежі священика, відрубали три пальці і знов закопали. Проте Стефану цього видалось замало, тому труп вкотре викопали і викинули у води Тибру.

грудень 2010 великий трибунал католицької церкви під назвою «інквізиція» в 1215 році. Вона теж неабияк доклалася до творення іміджу непогрішимого Папи. Коли ж духовний пастир всього люду католицького помер, «доброзичливці» викрали з труни папські регалії і кардинали знайшли лише його оголені рештки. Можна лише уявити яким авторитетом користувався понтифік. А до яких вишуканих звірств доходили святі отці в боротьбі за святий престол. Сергій III задушив двох своїх попередників, Урбан VI наказав зашити в мішки і викинути в море п’ятьох неугодних кардиналів, Боніфацій VIII – закрив свого попередника в клітку і заморив голодом. Звісно, їх можна зрозуміти, якщо вірити догмату про безгрішність папи, варто комусь одягти папську тіару,

як всі його злодіяння автоматично ліквідуються. Заради такого щастя можна ризикнути, позбувшись конкурентів, і не вибираючи при цьому засобів. Але все це випадки доволі поширені. Вбивства, коханки, незаконно народжені діти (католицький догмат про целібат, до речі, начебто завжди зберігав свою силу). Загально відомий факт, що папи Пій ХI і Пій ХII відверто підтримували фашизм і нацизм, за що і отримали дозвіл від Муссоліні на створення власної держави в Ватикані. Моїм улюбленим, можна сказати унікальним в історії папства, залишається Стефан VI. Він вирішив догодити сполетанцям, аристократичній італійській сім’ї, яка недолюблювала його попередника папу Формозу. Для цієї шляхетної мети тіло покійного понтифіка вико-

пали з могили і влаштували над ним публічний суд. По завершенні цього фарсу мертвого Формозу визнали винним у цілий низці злочинів. Його винесли з церкви, позбавили одежі священика, відрубали три пальці і знов закопали. Проте Стефану цього видалось замало, тому труп вкотре викопали і викинули у води Тибру. Історія знає лише одного папу, який, принаймні, вибачився за Хрестові походи та діяння інквізиції. Це був покійний Іван Павло ІІ. Але це вийняток, правило набагато більше схоже на нинішнього Бенедикта XVI, який вже на початку свого папства втрапив у міжрелігійний скандал і спровокував конфлікт з мусульманами. АВТОР: Галина КОРБА

http://www.luchmir.com/Zhurnalistika/PhotoG807.htm

Картина: Лоран Ж.-П. Трупний синод

ХХ

Зворотня сторона олімпійських медалей «Один світ – одна мрія» - таким було гасло минулих Олімпійських ігор китайського виробництва. Проте спалахи протестів у Тибеті, що своїм полум’ям затьмарювали світло олімпійського вогню, перетворили оптимістичний настрій девізу в невдало створену утопію. Спортивні змагання світового рівня – часом єдиний шанс показати мільярдам очей, прикутим до екранів, свою правду. Ця правда кидає тінь на світлу мету інтеграції світу в одну мирну цілісність, проте сповна керується олімпійським принципом: Швидше, вище, сильніше… Чим сильніше ти про себе заявиш, тим вище тебе почують і швидше дадуть відповідь. Хоча інколи такою відповіддю ставало багаторічне старанне мовчання. Бойкот по-олімпійськи Про ілюзорність розмежування спорту і політики можна було говорити вже у 1920 році, коли підняти свій прапор над олімпійським стадіоном у Брюсселі заборонили Німеччині, Австрії, Угорщині, Болгарії та Туреччині. Саме таким чином тріумфатори Першої світової війни на практиці втілювали доречність вислову: Переможців не судять. Через чотири роки Франція вирішила ще раз поставити в «олімпійський куток» Веймарську республіку. Відтак, за гріхи минулого німецьким спортсменам довелось платити двічі.

Проте вже через дванадцять років Берлін дочекався власного спортивного тріумфу. Американські газети, зокрема New York Times, влаштували Німеччині овації за проведені Олімпійські ігри 1936 року і закликали повернути її у сім’ю націй. Публіцистка з США Енн Епплбаум вважає, що це був неймовірний успіх гітлерівської пропаганди. Вже тоді німецькі війська вступили в Рейнську область, а в концтаборі Дахау прощались з життям сотні в’язнів. Це був перший в олімпійській історії випадок, коли аплодисменти атлетам заглушили німий крик про допомогу. Наступними спорт у політику перетворили китайці.

грудень 2010

Олімпіада 1939 року в Німеччині Getty Images

Американські газети, зокрема New York Times, влаштували Німеччині овації за проведені Олімпійські ігри 1936 року. Вже тоді німецькі війська вступили в Рейнську область, а в концтаборі Дахау прощались з життям сотні в’язнів. Це був перший в олімпійській історії випадок, коли аплодисменти атлетам заглушили німий крик про допомогу.

В’язні Дахау 1945 рік.

У 1956 році під час урочистої церемонії відкриття Олімпіади в Мельбурні тайванські спортсмени вітали глядачів радісними усмішками, поки не побачили, що за їхніми спинами майоріє прапор Китайської Народної Республіки. Атлети під свист публіки підбігли до стяга і зірвали його з держака. У відповідь китайці відмовились від участі в змаганнях на 24 роки. Відтак, в КНР створили власну Псевдоолімпіаду – GANEFO (Games of the new emerging forces). Хоча псевдоолімпійський вогонь запалили лише раз - у Джакарті в 1963 році. Мода на олімпійські бойкоти тривала близько тридцяти сезонів. У 70-х роках ХХ століття чорна Африка бурхливо боролась за білі права. Традицію бойкоту підтримали на Олімпіаді в СРСР.

Тайванські спортсмени вітали глядачів радісними посмішками, поки не побачили, що за їхніми спинами розвіюється прапор Китайської Народної Республіки. Атлети під свист публіки підбігли до стяга і зірвали його з держака. У відповідь китайці відмовились від участі в змаганнях.

Протести Китаю проти участь тайванської збірної в Олімпіаді. Мельбурн 1956 рік. АР

ХХ

Змагання припали на час завершення війскових дій у В’єтнамі, після підписання договору між США і СРСР про обмеження стратегічних озброєнь. На горизонті промайнув натяк на мир, проте він миттєво зник у тіні Афганістану. Теоретично війська Демократичної Республіки (ДРА) воювали з опозиціонерамидушманами, на практиці - Радянський Союз зіткнувся із США. Ультиматум президента Картера з вимогою вивести радянські війська з ДРА в Союзі проігнорували. Аналогічно вчинили й 65 зі 148 держав, оголосивши бойкот, як ведмедику Міші, так і його батьківщині. Лише декілька західних країн дозволили обирати «бути чи не бути» на Олімпіаді самим спортсменам. Так бельгійці, французи, італійці, фіни та ірландці отримали змогу додати до своєї колекції медалі російського виробництва. Через чотири роки колишні господарі не забажали їхати у гості до США. Компанію СРСР у бойкоті склали ще 15 держав східного блоку. Чорна Олімпіада від «Чорного вересня» Цю сторінку в історії олімпійського руху любителі штучної гармонії прагнуть швидше перегорнути або навіть вирвати. Йдеться про Олімпіаду 1972 року у Мюнхені.

Група арабських терористів з організації «Чорний вересень» захоплює у заручники 11 членів збірної Ізраїлю. Їхні вимоги – звільнення 234 арабських терористів і кількох неарабських взамін на дев’ять людських життів, оскільки двоє заручників – тренер з боротьби Моше Вайнберг і штангіст ЙосефРоманобулирозстріляні одразу під час вторгнення.

Обкладинка журналу “Life“ за 15 вересня 1972 року

О 4.30 група арабських терористів з організації «Чорний вересень» захоплює у заручники 11 членів збірної Ізраїлю. Їхні вимоги – звільнення 234 арабських терористів і кількох неарабських в обмін на дев’ять людських життів. Двох – тренера з боротьби Моше Вайнберга і штангіста Йосефа Романо розстріляли одразу під час вторгнення. Вони намагалися чинити опір. Голда Меїр, тодішній прем’єр-міністр Ізраїлю, була категоричною: жоден арабський терорист не вийде на волю. Влада Німеччини почала одразу готувати операцію з врятування заручників. Два гелікоптери доправляли заручників і терористів до мюнхенського аеропорту, де їх, начебто, чекав

обіцяний літак. На злітній смузі було занадто мало світла, тому німецькі снайпери майже всліпу почали обстрілювати людей, що вийшли з гелікоптерів. Терористи виявились більш влучними: гранати кинуті у зв’язаних ізраїльтян поставили у цій історії крапку. Офіційно, як невеликий постскриптум зазначається: Олімпіаду призупинено лише на один день. Трьох терористів, які залишились живими, випустили на вимогу арабів, що через півтори місяці захопили літак «Люфтганзи». Цікаво що будинок, де жили ізраїльтяни не охоронявся. А спортсменам, щоб увійти на територію селища, не доводилось навіть показувати посвідчення, бо

вони, зазвичай, перелізали через паркан. Саме так потрапили на Коннолліштрассе терористи: перестрибнули через огорожу разом з представниками збірної США. Німецький експерт з психології злочинців Георг Сібер розробляв 26 можливих сценаріїв, які повинна була застосувати проти можливих нападників служба охорони. План, за яким діяв «Чорний вересень», у списку Сібера був під номером 21. Суперечливою є також реакція «Моссаду» у відповідь на терористичний акт. Вважається, що операцій помсти було дві: «Весна молодості» та «Гнів Божий». Лише протягом 1972 року «Моссад» відібрав життя 13 палестинців з «Чорного ве-

грудень 2010 ресня». Таку політику Ізраїлю пошепки називали державним тероризмом. Про вересневу трагедію згадали лише в 2005 році, коли Стівен Спілберг створив для світових кіноекранів «Мюнхен». У фільмі знайшли чимало недоліків як ізраїльтяни, так і палестинці.

Протести в Тибеті під час Олімпійських ігор 2008 року в Китаї. Getty Images

Олімпійська надія Тибету Закованих у наручники людей водили по вулицях тибетської столиці Лхаси. У березневих вуличних заворушеннях, як стверджували тибетці, вбили 80 чоловік. ВладаКитаюзаперечливо хитала головою: «Лише шістнадцять». Туристам забороняли відвідувати Тибет заради вла-

сної безпеки. Світова спільнота вкотре розривалася між підтримкою історично окремішнього народу у його праві на культуру, історію, самовизначення та традиційною олімпійською вірою в «мир у всьому світі». Лідер Тибету Далай-лама, вигнанець з рідної землі, сказав з цього приводу:

«Світова громадськість повинна нагадати владі, що країні, яка має намір приймати Олімпійські ігри, треба з совістю поставитись до такого питання, як порушення прав і свобод людини». А девіз Олімпіади залишався все тим же: «Один світ – одна мрія».

Закутих у наручники людей водили вулицями тибетської столиці Лхаси. У березневих вуличних заворушеннях, як стверджували тибетці, вбили 80 чоловік. Влада Китаю заперечливо хитала головою: «Лише шістнадцять».