журнал історичних розслідувань лютий 2011 (№ 2)
2
лютий 2011
3
ВIД Комплекс Каменяра - ст.. 4. Що ти знаєш про манери? - ст.. 8. ТЕМА КЛІО:
Французький синдром Франція: антологія тероризму ст..12. Прокляті поети- ст.. 16. Родина Романових: у пошуках живих - ст.. 20.
Редактор: Галина Корба Контакти: “Могилянська школа журналістики“ Україна, Київ, 04655, вул. Волоська, буд. 8/5, корпус 4, офіс 404 http://j-school.kiev.ua/
4
УКРАЇНА
лютий 2011
5
Комплекс Каменяра Іван Франко належить до тих письменників, яких після смерті заквітчали лаврами до такої степені, що справжнє, обличчя людини зі своїми пристрастями, занепокоєннями, страхами та комплексами годі відшукати. Нарівні з Тарасом Шевченком Франка вже давно «заклеймили» пророком, каменярем, генієм, вічним революціонером і ще нескінченною кількістю пафосних дефініцій, які неначебто мали б ком-пенсувати Франкові той комплекс неповноцінності, що він постійно відчував за життя. Комплекс перед поетом, якого прийнято вважати польським, Адамом Міцкевичем.
6
УКРАЇНА
http://www.liveinternet.ru/users/ishtar-serenity/
Деякі дослідники вважають, що на Франка великий вплив мав Зігмунд Фройд. Зокрема, йдеться про повість „Великий шум”, де фігурує лист дочки пана Суботи, в якому героїня в подробицях описує батькові свою першу шлюбну ніч, що радше нагадує жорстоке садистське згвалтування.
Франкові годі було жалітися на брак авторитету. Його вважали передовиком громадської та літературної думки ще за життя, і не лише в Західній Україні. Його різностороння літературна творчість – від поезії до монументальної прози отримувала схвальні відгуки по обидва боки Дніпра, його суспільнополітичні виступи були предметом прискіпливої уваги та літературних дискусій, до його думки прислухалися, на нього посилалися, він став одним із головних рушіїв видавничої справи в Україні, його часописи увійшли в історію української журналістики. Але чи потрібні були йому ці лаври? Франко народився і жив на теренах тієї України, що входила до складу Австро-Угорщини.
В своїх найамбіційніших забаганках він ніколи не обмежувався Львовом, він хотів зайняти почесне місце серед науковців, мислителів і літераторів не лише українського рівня, але також польського та австрійського. Комплекс австріяка Він пильно стежив за настроями і ідейними напрямами у Австрії. Деякі дослідники вважають, що на Франка великий вплив мав Зігмунд Фройд. Зокрема, йдеться про повість „Великий шум”, де фігурує лист дочки пана Суботи, в якому героїня в подробицях описує батькові свою першу шлюбну ніч, що радше нагадує жорстоке садистське згвалтування. Прояви садизму зустрічаємо і у так званих дитячих оповіданях Франка („Отецьгуморист”, „Оловець”), а також в романі „Перехресні стежки”, де інструктор Стальський жорстоко знуща-
ється над котом, а через багато років – над своєю дружиною. Знущання учителів над дітьми в гімназіях описано у Франка в подробицях і деталях. Це не може не пригадати нам відому працю Фройда „Дитину б’ють. До питання про походження статевих збочень”. Цікаво те, що коли дитячі оповідання з’явилися в російському перекладі з біографією їх автора, де зазначалося, що очевидно у Франка було важке дитинство, письменник рішуче заперечив це. Він зазначав, що його твори мають „попри автобіографічну основу всетаки переважно психологічне та літературне, а не історичне та автобіографічне значення”. З одного боку, таку позицію можна було б назвати фройдівським терміном „запирання”, „заперечення”, коли особа заперечує певні значення, які надаються подіям. Бо ж в опові-
данні „Отець-гуморист” Франко писав дослівно таке: „...я нікому не жалувався, нікому не говорив про те, що діялося в класі, але пам’ять тих огидних сцен, що тяглися день по день цілий рік, врізались дуже глибоко в мою душу”. Комплекс Міцкевича Одним з перших про комплекс Франка перед Адамом Міцкевичем заговорив літературознавець Григорій Грабович. На його думку, Франко заздрив фактично своєму сучаснику, творчість якого мала в собі співзвучні з Франком мотиви, але який став відомим не лише в Польщі. Його слава, його доля, його лаври не давали Франкові спокою. Так у 1897 році Франко публікує статтю «Поет зради», яку літературознавець Степан Кость назвав «зневажливою і злосливою». У цій статті Франко нещадно критикує поетичні твори
лютий 2011 Міцкевича, зокрема, поему «Конрад Валленрод», за те, що поет оспівує зраду як героїзм перед своїм народом. Насправді, у творі йдеться про звичайну військову хитрість, коли обдурюючи ворожий табір Валленрод забезпечує перемогу своєму народові. В такому разі поетом зради можна вважати і Гомера, який в «Одиссеї» оспівав ідею Одіссея із Троянським конем. Згідно із Франком – це було звичайнісінькою підлістю. Стаття була такою неполіткоректною, що її не внесли до 50-томника, боячись кинути тінь на україно-польські взаємини. Степан Кость вважає, що появу статті можна пояснити важкими обставинами, в які тоді потрапив Франко – це і невдала спроба посісти доцентську посаду, і постійна полеміка з партійними однодумцями, і невдача на виборах до сейму.
7 В останні роки ситуація погіршилася. Почасти це було пов’язано з бідністю, складними сімейними обставинами та станом здоров’я. Вонапотрапляєвбожевільню, доведена до відчаю ворожим до неї ставленням в галицькому суспільстві, як до чужинки (вона походила з Харківщини) та негараздами з чоловіком, якого важко було назвати порядним сім’янином і вірним чоловіком. Манія переслідування Щодо стану здоров’я, наприкінці життя у Франка виявили цілий букет різноманітних хворіб. Серед діагнозів були параліч, запущена пневмонія, крововилив у мозок, набуте недоумство, синдром Рейтера, сифіліс головного і спинного мозку, загальний артеріосклероз, міокардит та нефрит. Через розумові розлади Франка переслідували галю-
цинації. За розповідями сина: «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його по руках». Постійними завсідниками кошмарів Франка були Міцкевич, Костомаров та Михайло Драгоманов, з яким Франко вів активну переписку, плідно співпрацював, полемізував тощо. «Цей Драгоманов щодня приходить до мене і скручує мені пальці, щоб я нічого не писав», - жалівся він близьким. У видіннях-галюцинаціях, які оповідав хворий поет, Драгоманов наказував йому “повіситися”.Фрнкоописував, як у церкві “Драгоманов вийняв з-під престолу золотий молот, казав положити мені руки на ковадло і так довго бив молотом по руках, поки не зробив ось що, дивіться!” — показував він спаралізовані руки. В останні роки життя тяжка хвороба – історик Ярослав Грицак припускає, що це був
сифіліс – дуже на ньому позначилася. Франко придбав рукопис польської графоманської поеми 1830 року і надрукував її як вінайдений шедевр Міцкевича. 1914го опублікував книжку під назвою “Велика втрата“ польською мовою. Франко дооводив, що це саме Міцкевич, бо йому нібито це повідомили духи. Про що він майже буквально написав у передмові. Здійнявся великий скандал, друзі Франка скупили наклад і знищили його. В “Історії моєї хвороби” І.Франко писав, що уяві саме Драгоманов і Міцкевич накликали на нього демонів, які довгими дротами скрутили йому руки, і засудили його на страшні пекельні муки на довгі роки. АВТОР: Галина КОРБА
В останні роки до у Франка розвинулася манія переслідування, у хворобливі Франкові галюцинації приходять люди: Михайло Драгоманов, Микола Костомаров і все той же Адам Міцкевич. Михайло Драгоманов. Історик, публіцист, громадський діяч.
Адам Міцкевич. Польський поет литовського походження
О ЧАСИ О ЗВИЧАЇ
8
http://kolbasa.nikportal.net/news/3256/
Що ти знаєш про манери?
Нас не перестають переконувати, що кожне наступне покоління гірше від поперднього. Ми живемо у вірі, що в добу Середньовіччя і культу прекрасної дами та галантного лицарства світ відрізнявся манерами, яким можуть лише позаздрити новітні олігархи та псевдосвітські левиці. Втім, переконайтесь, що все було не зовсім так. Вірніше зовсім не так. У кінці ХІ століття, візантійська принцеса прибула до Венеції для шлюбу з дожем, виявилось, що вона їсть золотою виделкою. Єпископ дорікнув їй за поведінку, яка суперечить громадським звичаям. Адже на середньовічному Заході люди їли м’ясо руками із загальної тарілки. Виделка стала загальновживаною лише за Ренесансу, нею брали тільки шматочки з власної тарілки.
Столовий прибор з ножа, виделки й ложки – новація XVIII століття. Європейські манери можна докладно вивчити за потоком писаних настанов, які мали навчити людей поводитись. Найдавніший такий посібник – “De institutione novitarum” (“Нові настанови”) Гуґо СенВікторського (помер 1141 р.) – призначався для кліриків. Баварські “Hofzucht” (“Двірські манери”) ХІІІ
століття, приписувані Тангейзерові, призначались для неотесаних придворних, так само як і “Book of Courtesye” (“Книга ґречності”) Джона Расела (XV ст.). Найвпливовіший твір цього жанру – “De civilitate morum puerilium” (“Про чемність дитячих звичаїв”, 1530 р.) Еразма Ротердамського – витримав 130 видань. Через двісті років, коли Петро І намагався “цивілізувати” свій двір, його видано в Росії. “Il Cortegiano” (“Придвор-
ний”, 1528 р.) Бальдасаре Кастильйоне і подібний до нього латинський трактат (1566 р.) Лукаша Ґурницького мали тривалу міжнародну славу. Після того численні підручники поведінки у “високому товаристві”, надто на французький штиб, розповсюджувано задля прищеплення добрих манер у дедалі ширші суспільні кола. Колись історики трактували манери як минущу моду, проте поважні аналітики довели,
лютий 2011 що манери становлять зовнішнє свідчення глибоких соціально-психологічних змін. Можна простежити розвиток ставлення до будь-яких особливостей поведінки і при цьому добачити певні тенденції. Скажімо, розвиток заборон, пов’язаних з плюванням, засвідчує кілька визначальних змін. З’ясовується, що в потребі плювати ніхто не сумнівався аж до XVIII століття, хоч обмеження, де, коли і як плювати, ставали дедалі суворіші. В ХІХ столітті плювання вже засуджували, можливо, через страх перед сухотами. Проте певне лицемірство відокремлювало правила добрих манер від поширеного використання плювальниці – посуду, якого вимагала звичка жувати табак. Лиш у ХХ ст. стала ефективною повна заборона плювати. Таблички “Не плювати” висіли в лондонських автобусах аж до 1960-х років. На той час деякі рок-гурти заохочували своїх фанів плювати на знак соціального виклику. Плювання ще може знову набути респектабельності.
9
ДОБРІ ТРАДИЦІЇ. ЕВОЛЮЦІЯ ЦІННОСТЕЙ Не плюй через стіл або на стіл (англійська, бл. 1463 р.). Не плюй через стіл, як то роблять мисливці (німецька, XIV ст.). Обертайся, коли плюєш, щоб твоя слина нікого не заляпала. Коли випльовуєш на підлогу якийсь гній, його слід затоптати (Еразм, 1530 р.). Давніше можна було плювати на підлогу перед високими особами... Сьогодні це непристойність (французька, 1572 р.). Часте плювання неприємне. У будинках значних осіб треба спльовувати в хусточку... Не плюй так далеко, щоб треба було шукати слину, аби затоптати її (Льєж, 1714 р.). Дуже погана манера – ковтати те, що треба виплюнути... Сплюнувши в хусточку, її одразу слід скласти, не дивлячись на неї, й покласти до кишені (Ласаль, 1729 р.). Плювання – завжди огидна звичка. Крім того, що вульґарна й мерзенна, вона ще й дуже небезпечна для здоров’я (англійська, 1859 р.).
http://www.wikigirl.ru/readarticle.php?article_id=112
О ЧАСИ О ЗВИЧАЇ
http://yuka.org.ua/category/poleznye-sovety
10
Як “цивілізаційний процес” поступово прищеплює самообмеження суспільству загалом, так і виховання дітей прищеплює самообмеження дорослим: “Отже, кількасотрічний соціально-історичний процес повільного формування нормативного уявлення про те, що є ганебним і образливим, повторюється в скороченій формі в житті кожної окремої людини... Провівши паралель з біогенетичними законами, тут можна говорити про фундаментальний закон соціогенезу і психогенезу”. [4] Критики цієї “цивілізаційної” теорії можуть дорікнути за таке вузьке визначення цивілізації. Дехто подумає, ніби це суто німецька теорія – щоб усі мали охайні звички й порожні голови. Усі погодяться, що існує прірва між так званою “цивілізованою західною людиною” і середньовічними манерами поведінки, коли сучасні уявлення про гігієну, повагу до особистості, право на приватне життя і “особистий простір” були взагалі незнані.
ДОБРІ ТРАДИЦІЇ. ЕВОЛЮЦІЯ ЦІННОСТЕЙ Погана манера – бути в шоломі, коли прислужуєш дамам. Не висякуй носа тими пальцями, якими береш м’ясо. Якщо треба почухати потилицю, роби це ввічливо з допомогою коміра верхнього одягу. Коли пердиш, звуки можна приховати кашлем. Перше ніж сідати, подивися, чи твій стілець не загиджений. Нечемно вітатися з кимсь, якщо він випускає сечу або випорожнюється. Коли їсиш, не забувай про бідних. Господь дивиться на тебе.
лютий 2011
ТЕМА
Французький синдром
11
http://gazeta.ua/ru/articles/np/381132
12
ТЕМА КЛІО
Франція: антологія терроризму
Франція – батьківщина мислителів та прогресивних інтелектуалів, колиска лібералізму, країна, що першою сказала «ні» абсолютизму та тиранії, країна кохання, зрештою… а також один з найпотужніших генераторів саморепресій та терористичного механізму. Від тамплієрів до Великої французької революції До одного з перших питомо французьких виявів такого тероризму можна віднести переслідування Лицарів Храму – тамплієрів. У боротьбі за одноосібну владу король Франції Філіп IV Красивий та папа Климент V вирішили позбутись багатого і надзвичайно впливового лицарського ордену. Їх звинуватили в чаклунстві, єресі, содомії і почали планомірно нищити. 1314 році був спалений великий магістр ордену тамплієрів Жак де Моле. Слідом за ним вибухнула ціла хвиля репресій. Однак, більшість тамплієрів разом із цінностями втекли до Шотландії, де правив відлучений від церкви Роберт Брюс, а отже було безпечно для релігійних вигнанців. Не можна обійти увагою і знамениту Варфоло-
міївську ніч. Прецедентів у світовій історії такого масштабу і «чистоти» організації годі і шукати. Це була масова різня представників протестантського релігійного напряму у Франції – гугенотів, що відбулася в ніч на 24 серпня 1572 року, тоді, за різними оцінкамизагинуло від 5 до 30 тисяч осіб. Саме в цей час, за підступним планом королевиматері Катерини Медічі та її соратників, з нагоди одруження протестанта Генріха Наваррського (майбутнього короля Франції Генріха IV з королівською сестрою Маргаритою, більш відомою як королева Марго) у Парижі зібрався весь цвіт гугентоцтва. Велика французька революція – свобода бути убитим «Свобода, рівність і братерство» - ці оспівані принципи Великої фран-цузької революції входили в дивний дисонанс із механізмами, які практикували
лютий 2011
13
Загалом, з початку 1793 року близько 16-17 тисяч осіб були гільйотиновані, 25 тисяч загинули в результаті самосудів, збройних зіткнень тощо. 4 з 5 осуджених інкримінували бунт чи зраду, економічні злочини складали лише 1%. Що цікаво 80% осуджених належали до нижчої верстви населення – селяни, ремісники, торговці, а не аристократи.
Страта на гільйотині в роки та після Великої французької революції
тогочасні носії ліберальних цінностей. Дантон, Робеспьєр та Марат – які першими виступали проти деспотії монархії та абсолютизму за недовгий час свого перебування при владі знищили більше людей ніж за всю історію інквізиції. Репресивний апарат працював злагоджено, як годинник. Починаючи з так званої «поліції чесних людей» і закінчуючи
законодавчими ініціативами сумнівної гуманності. Так, 10 червня 1794 року на затвердження Конвенту було внесено «Занок про реорганізацію Революційного трибуналу», згідно із яким пропонувалося відмінити інститути захисту і попереднього слідства, а єдиною карою для «ворогів народу» була смертна кара. Прийняття цього закону стало початком Ве-
Саме Франція була головним натхненником основних положень Версальського мирного договору 1919 року, який, як вважається, зіграв не останню роль у розв’язанні Другої світової війни.
Підписання Версальського мирного договору 1919 року, Франція.
ликого Терору, за півтори місяці було вбито 1455 осіб. Втім, не можна покладати відповідальність за ситуацію в країні лише на владу,4 та 5 вересня 1793 року французький народ взяв участь у масових виступах під лозунгом «Хліба і Терору!». На вимогу громадськості Конвент прийняв Закон про підозрілих, що власне і поклало початок терору.
В Вандеї з січня по травень 1794 року було знищено від 20 тисяч до 40 тисяч осіб, в Ліоні були гільйотиновані і розстріляні близько 2 тисяч осіб. За червень 1794 року в Парижі було вбито 2 тисячі чоловік, при чому страти продовжувались по 6 годин на день. Загалом, з початку 1793 року близько 16-
14
ТЕМА КЛІО
17 тисяч осіб були гільйотиновані, 25 тисяч загинули в результаті самосудів, збройних зіткнень тощо. 4 з 5 осуджених інкримінували бунт чи зраду, економічні злочини складали лише 1%. Що цікаво 80% осуджених належали до нижчої верстви населення – селяни, ремісники, торговці, а не аристократи. Версальський мирний договір – перемир’я на 20 років Саме Франція була головним натхненником основних положень Версальського мирного договору 1919 року, який, як вважається, зіграв не останню роль у розв’язанні Другої світової війни. Коли у Німеччини забрали її європейські території, в тому числі Ельзас та Лотарингію, які завжди оспорювала у німців Франція, були переділені всі німецькі колонії та сфери впливу поза межами Європи, на країну були накладені непомірні репарації та суттєві обмеження військових активів. Про Версальський договір маршал Франції Фердинад Фош сказав: «Це не мир, це перемир’я на 20 років». Він помилився лише на 10 років. ІНФЛЯЦІЯ У НІМЕЧЧИНІ У 20-х 1.01.1920 1.01.1921 1.01.1922 1.07.1922 1.01.1923 1.06.1923 1.09.1923 10.10.1923 25.10.1923 15.11.1923
В червні 1941 року було створено легіон добровольців чисельністю 2,5 тисяч осіб для боротьби з радянською армією. З 1942 по 1944 рік цей легіон вів боротьбу з радянськими партизанами в тилу, влітку 1944-го брав участь у боях проти Радянського союзу безпосередньо на лінії фронту. У вересні 1944 року легіон було розформовано, а замість нього було створено французьку бригаду військ СС, що налічував понад 7 тисяч осіб. У цій війні 3 французів були нагороджені німецькими Лицарськими хрестами. Втім, Франція воювала не лише проти Радянського Союзу – 1941 року її війська билися проти Британії в Лівані, Сирії, на Мадагаскарі, в Сенегалі і Конго, в 1942 році – воювали в Марокко та Алжирі проти британськоамериканських військ. При чому в усіх цих боях французи зазнавали поразки. Під час церемонії підписання капітуляції Німеччини 8 травня 1945 року глава німецької делегації фельдмаршал Кейтель побачив серед присутніх французів, не зміг стримати здивування: «Як?! І ці теж нас перемогли чи що?!». Попри сумнівність свого внеску в перемогу над нацизмом, Франція отримала зону окупації в Німеччині та місце постійного представника в Раді Безпеки ООН.
50 марок 75 марок 190 марок 400 марок 9 тисяч марок 100 тисяч марок 10 мільйонів марок 10 мільярдів марок 1 трильйон марок 4,2 трильйони (4.200.000.000.000)
Друга світова війна Україні нерідко закидають співпрацю з Нацистською Німеччиною в часи Другої світової війни, втім за цими закидами поза увагою чомусь залишають той факт, що Франція сама практикувала подвійні стандарти, коли йшлося про сфери впливу на виживання. На імідж України працює той факт, що вона намагалась вибороти свою незалежність у боротьбі між двох вогнів. Натомість, Францію не виправдовує ніщо. Після капітуляції Франції під час Другої світової війни місцевому уряду було дозволено керувати приблизно третиною території країни, мати там 100-тисячну армію та керувати колоніями в Африці, Азії та Південній Америці.
Французькі коллабораціоністи. Франція. 1942 рік
У вересні 1944 року легіон було розформовано, а замість нього було створено французьку бригаду військ СС, що налічував понад 7 тисяч осіб. У цій війні 3 французів були нагороджені німецькими Лицарськими хрестами.
Та варто зазначити, що на відміну від Німеччини, яка під час окупації Франції не дозволяла собі і дещиці того, що було зроблено в Польщі чи на теренах колишнього Радянського Союзу, Франція не стримувала своїх антинімецьких настроїв. У той час знову відродився лозунг 1919 року «За все повинні платити боші (авт. «німці»)!». Глава окупаційної комісії Кьонінг, що був відвертим германофобом, заборонив використовувати в офіційних документах слово «рейх», замінюючи його усьому на «дойч». Французька окупаційна політика була погано скоординованою з політикою інших окупантів. Німці згадували, що окупація була суворою та не в рівних межах, при чому найбільш жорстокою, на їхню думку, вона була зі сторони радянської та французької окупації. За що боролись.. Як і будь-яка колоніальна держава зараз Франція зіткнулась з проблемами міграції та врегулювання міжетнічних конфліктів. При чому саме тут ці конфлікти носять настільки яскраво виражений характер. У суспільстві переважають відверто праві настрої, наслідком чого стало обрання у 2007 році Президентом правого консерватора Ніколя Саркозі. У Франції проживають 4-5 мільйонів мусульман за загальної кількості населення у 60 мільйонів. Близько 60% французьких мусульман має громадянство, більшість із них емігрували з Північної Африки – Алжиру та Марокко. Попри видимі спроби інтегрувати
15 цих людей у французьке суспі-льство тертя жодним чином не зникають. Лише за півроку на зламі 2003-2004 років Фрацузька асоціація проти ісламофобії за-реєструвала понад 101 випадок расової дискримінації. Після терактів в Лондоні було розроблено «Антитерористичний пакет», який передбачає посилення контролю телефонних дзвінків та електронної пошти. Президент Саркозі заявив, що в країні починається «широкомасштабна операція боротьби з екстремізмом, в рамках якої буде застосовуватись процедура позбавлення громадянства проти імамів, що ведуть пропаганду насильства та фундаменталізму». В свою чергу, глава МВС Франції заявив «хто не поважає французькі цінності, той не громадянин
http://econo.com.ua/2011/01/wikileaks-po-russki-francuzskij-islamizm-
лютий 2011
Франції». Загалом, у Франції боротьбою з тероризмом займаються – в національній поліції дивізія боротьби з тероризмом, центральне управління загальною розвідкою, центральне управління суддівської поліції, контррозвідка та жандармерія. В травні 2002 року згідно з указом Ради Міністрів Франції було створено Раду внутрішньої безпеки. У Франції діє унікальний механізм, коли головним в боротьбі з тероризмом є не глава контррозвідки і не міністр оборони, а спеціальний суддя з питань боротьби з тероризмом, який суміщає функції прокурора і судді. Таким чином розслідування терактів, звинувачення, допити і суд знаходяться в юрисдикції одного відомства. АВТОР: Галина КОРБА
ТЕМА КЛІО
http://www.stihi.ru/2009/02/17/2725
16
Прокляті поети «Проклятими поетами» величав Поль Верлен себе, Артюра Рембо та інших представників покоління французького символізму у книзі, яку так і назвав «Прокляті поети». Моторошно? Грубо? Відверто? Цинічно? «Ми – клоуни з розбитими серцями. Ви можете вважати що це цинічно; але ви не можете заперечити що це досконало, а досконалість – це те, чого ми, художники, і прагнемо досягти» – хіба міг з таким гумором висловити психологічне і трагічне прокляття творця хтось інший, окрім епатажного Оскара Уайльда?! Тим не менше, символісти були проклятими страшніше за інших, бо саме вони так вперто прагли дошукатися такої солодкої романтично-ідеалістичної істини, яку ще наче щойно тримали в руках їх попередники поети-романтики, але за законом демонічних противоріч, вони шукали її у прірві падіння власних ідеалів, моральних засад та на самому дні суспільства… Як літературна течія у французькій поезії символізм сформувався у 70-80ті роки ХІХ століття і розвивався до початку ХХ століття. Його найхарактернішими та найвідомішими представниками були: Стефан Маларме, Шарль Бодлер, Артюр Рембо та Поль Верлен. У 1886 році була опублікована стаття Жана
Мореаса «Літературний маніфест. Символізм», яка містила програму нової течії в ліриці. Французькі символісти проголосили існування кількох світів: реального (об’єктивного), духовного (суб’єктивного) та ідеального (світу вічних ідей). На їхню думку, матеріальна природа – лише оболонка для духовної субстанції, яку має звільнити поет, щоб спрямувати її на пошук вічної Ідеї, Краси та Гармонії. Символістична поезія потребує зо-браження не речі чи явища, а їх сутності. Так осінь – це передовсім її втілення: дощ, вітер, холод, завмирання всього живого. Одним з найважливіших принципів символістської поезії є сугестія (лат. suggestio – натяк, навіювання). Французькі символісти започаткували створення таких
лютий 2011 образів і символів, які навіювали певні настрої, асоціації та аналогії читачам. Поети не виказували своєї думки безпосередньо, нічого не з’ясовували до кінця, не робили висновків і тим більше не повчали. Вони давали змогу читачам самим домислити і завершити написане. Домінуючою ознакою символізму Жан Мореас вважав вияв «прихованої близькості первісним ідеям». Однак водночас підкреслював, що мистецтво прагне втілитися в чуттєву форму, перетворити первинні емоції на лінії, кольорові плями, звуки, яким надати символічного значення. На думку Мореаса, художник-символіст повинен малювати не предмет, а ефект, який той створює, а поет – описувати не об’єкт, а свої враження й почуття від нього. Отже, можна стверджувати, що поети як ніхто інший наближалися до суті речей, що існують в ідеальному світі, що притаманний також їхній свідомості, намагаючись відтворити їх настільки ідеально, наскільки це можна зробити, користуючись недосконалими художніми засобами, що існують у світі реальному. Безмежно багато написано про так званий «верленівський» символізм та імпресіонізм, про усі суперечливі питання довкола термінології та її виправданості, тоді як сам поет не вважав себе приналежним до жодних літературних напрямків і течій. Він постійно запе-
17 речував свій зв’язок із символістами, сповідуючи своєрідний символістський атеїзм, тоді як для еволюції цієї течії він виступав наче богом і своєю творчістю визначив подальший розвиток лірики не тільки Франції, а й усієї Європи. У постаті поета Анатоль Франс вбачав «найбільш оригінального, грішного, містичного, найбільш натхненного і справжнього серед сучасних поетів». Верлен ніколи не творив згідно з абстрактними естетичними принципами, теоріями, на першому місці для нього завше була нова поетична емоція, невідкритагрань,невипробуване втілення почуттів і ось чому його нерідко називають одним із батьків символізму, ось чому в 1891-му, в сорокасемирічному віці, його було обрано «королем поетів», до нього прийшла слава, визнання, честь бути кумиром нового поетичного покоління, та, на жаль, це сталося вже тоді, коли «від Верлена не залишилося нічого, крім культу Верлена...» Варто зауважити, що Артюр Рембо – називав королем поетів, справжнім богом не Верлена, а Шарля Бодлера, для Верлена в свою чергу довгий час богом був Рембо..
Божественне начало, пошуки бога поезії та почуття, як і власне релігійного бога, посідали чільне місце у творчості та житті поетів, що в той же час часто оспівували ниці та навіть огидні прояви людської натури, настільки відверто, а жили так вульгарно, що започаткували нову еру культури слова та візуалізації негативної складової позитивної чуттєвості. Що справді ненавидить Верлен – так це жити в чеканні, і хоча сам він характеризує втечу, як жорстоку, найважче все ж визнати намагання втекти від себе, найболючіше усвідомлювати нереальність такої втечі. Верлен наодинці з нудьгою та відчаєм. Життя відвернулося від нього, чи то пак він відвернувся від життя. Перше надломлення його світогляду відбувається ще в молодому віці: після смерті близької йому кузини Елізи, Поль намагається втопити свій жаль і розпач в алкоголі, отак, п’яний, вчиняє
замах на життя своєї матері. Чутливість і неврівноваженість ходять пліч-о-пліч, межа занадто тонка, процес занепаду занадто стрімкий. Правда, одруження у двадцять шість з шістнадцятилітньою Матильдою Моте вселило у Поля віру в краще життя, в теплий сімейний затишок і світле щастя. Поет навіть видав сповнену ідилій збірку «Добра пісня». Усвідомлення потреби повернення до теми добра в цьому світі, душевний поклик навернутися в католицизм Верлен відчув і після ув’язнення, невдач в особистому житті, фатальних спроб «жити вдвох» з Артюром Рембо (в одній із своїх останніх збірок «Пісні для неї» поет так і пише: «Я не мав щастя в жінках»). І все ж побожність і спокута у Верленових творах безперестанку чергуються з богозневагою і блюзнірством, високі почу-
18
ТЕМА КЛІО
ття з плотським коханням. Зрештою, поет теж не веде праведного та цнотливого життя. Навіть в намаганні очиститися він, як завше, бурхливий, пристрасний і неймовірно непослідовний. Трагедія дисонансу внутрішнього ідеалізму та поклоніння гармонії з недосконалим та брудним реальним світом відбиваються у
віршах Верлена, роблячи музичну досконалість надривною. Але читачу важко до кінця усвідомити цю жахливу і жорстоку трагедію живої людини та соціальної істоти – поезія сприймається перш за все поезією – неземним душевним творінням, втіленням чистого мистецтва, а не реального життя. Поезія – це музика, ридання та усмішка. Те, що
там всередині у цей самий момент рветься на волю – треба випускати, часом, навіть не розуміючи самого себе. Артюр Рембо відіграв далеко не останню роль в житті Верлена, якщо не сказати більше: тоді двадцятивосьмилітній Верлен повністю підпав під вплив вісімнадцятирічного Рембо, що нетрадиційно дивився на життя у всіх проявах і
сферах. «Ангелом і демоном» називав Рембо сам Верлен, захоплюючись «стрімким польотом його поетичної фантазії, яка ширяла в різних, подекуди суперечливих сферах людського духу». Артюр був для поета єдиноликим втіленням бодлерівських жінок. Сам Рембо вважав себе бунтівником, бо спромігся піднятися над своєю епохою і зазирнути
Молодий Артюр гостро переживав себе і, власне, творчість, якось так моторошно і тремтливо, він з легкістю міг вийти за межі людського тіла і свідомості: «Я усвідомив себе поетом. Це не моя провина. Помилкою було б говорити: я думаю. Слід радше казати: мене думає… Я є хтось інший. Тим гірше шматкові дерева, як він зрозуміє, що він – скрипка...» Критики ж влучно та афористично охрестили його «Ікаром, що одного разу подумав, наче він Прометей».
Поет Артюр Рембо
лютий 2011 «в небачені глибини особистого світу, з яким ніколи не може бути згоди, як і з людством». Молодий Артюр гостро переживав себе і, власне, творчість, якось так моторошно і тремтливо, він з легкістю міг вийти за межі людського тіла і свідомості: «Я усвідомив себе поетом. Це не моя провина. Помилкою було б говорити: я думаю. Слід радше казати:
19 мене думає… Я є хтось інший. Тим гірше шматкові дерева, як він зрозуміє, що він – скрипка...» Критики ж влучно та афористично охрестили його «Ікаром, що одного разу подумав, наче він Прометей». І це не просто красиві та трагічні слова. Чи не найважче витримати і пережити глибоке розуміння. Усвідомлення себе Такого: складного і розпачливого,
чужого банальному, а тому сліпо щасливому світу, і ще більше: усвідомлення неможливості хоч колись стати іншим. Риторичними залишаються виплюснуті згустки Верленових чи може одвічних верленівських питань: «Я народився занадто рано чи занадто пізно? Що я роблю в цьому світі?» Поль Верлен помер 8 січня 1896 року від крово-
течі легенів в одній із найгірших лікарень Парижу – вимучений, немічний, жалюгідний... Ще 1885 року Поль написав заповіт, що згодом був надрукований у книзі «Нотатки вдівця»: «...Я нічого не залишаю злидарям, оскільки й сам злидарюю. Я вірю в Бога». АВТОР: Олена УРБАН
Верлен завжди стверджував, що йому видається огидною так звана здорова поезія: «Та й справді, мета поезії – то Прекрасне, тільки Прекрасне, чисте Прекрасне, без жодної домішки Корисності, Правди та Справедливості». Саме про це говорив Еміль Золя, коли характеризував творчість Верлена: «Якщо поезія – це не що інше як живе джерело, що нуртує в душі, якщо вона –цемузика,риданнячиусмішка,вільнафантазія,тоВерлен–найпрекрасніший поет цього століття».
Поет Поль Верлен
20
ХХ
лютий 2011
21
Родина Романових: в пошуках живих Більшовики побоювалися, що з дня на день в Єкатеринбург (Росія) можуть вступити війська противника: для опору у Червоної Армії не вистачало сил. У зв’язку з цим було прийнято рішення розстріляти царську родину Романових, не чекаючи суду над ними. 16 липня люди, призначені для виконання вироку, прийшли в будинок Іпатьєва, де під найсуворим наглядом перебувала царська сім’я. Ближче до півночі всіх перевели в намічену для виконання вироку кімнату, яка знаходилася на нижньому поверсі. Там після оголошення ухвали Уральського обласної ради імператор Микола II, імператриця Олександра Федорівна, їхні діти: Ольга (22 роки), Тетяна (20 років), Марія (18 років), Анастасія (16 років), Олексій (14 років), а також лікар Боткін, кухар Харитонов, ще один кухар (його ім’я невідоме), лакей Труп і кімнатна дівчина Ганна Демидова були розстріляні. Та чи були? За повідомленнями очевидців, тієї ж ночі трупи перенесли в ковдрах у двір будинку і поклали у вантажний автомобіль, який виїхав з міста на дорогу, що веде в село Коптяки. Верст за вісім від Єкатеринбурга машина звернула вліво на лісову доріжку і доїхала до покинутих шахт в районі під назвою Ганіна яма. Трупи скинули в одну з шахт, а на наступний день витягли їх і
22
ХХ
Родина Романових. Цар Микола ІІ, його доньки князівни Ольга, Тетяна, Марія та Анастасія, син Олексій та дружина імператриця Олександра .
Тієї ж ночі, за свідченнями очевидців,трупиперенесли в ковдрах у двір будинку і поклали у вантажний автомобіль, який виїхав з міста на дорогу, що веде в село Коптяки. Верст за вісім від Єкатеринбурга машина звернула вліво на лісову доріжку і доїхала до покинутих шахт в районі під назвою Ганіна яма. Трупи скинули в одну з шахт, а на наступний день витягли їх і знищили. Обставини розстрілу Романових в Єкатеринбурзі в ніч з 16 на 17 липня 1918
року були розслідувані ще в 1919-1921 роках. Була опублікувана повна добірка матеріалів справи у книзі «Вбивство царської сім’ї» (Берлін, 1925). Більшовики зробили все можливе, щоб приховати інформацію, що стосується страти і точного місця поховання решток. Спочатку вони невідступно дотримувалися версії, що з Олександрою та її дітьми все в порядку. Навіть в кінці 1922 року Чичерін заявляв про те, щодочкиМиколиIIзнаходяться в Америці і вони в цілковитій безпеці. Монархісти вчепилися за цю брехню, що стало однією
з причин, з якої досі йдуть суперечки про те, чи вдалося комусь із членів царської сім’ї уникнути трагічної долі. Майже двадцять років займався розслідуванням загибелі царської сім’ї доктор геологомінералогічних наук Авдодін. У 1979 році він разом з письменником-кінодраматургом Гелієм Рябовим, встановивши місце передбачуваного поховання решток, відкопав їх частину на Коптяківській дорозі. Результати досліджень російських і американських вчених були заслухані та обговорені 27-28 липня 1992 року в місті
Єкатеринбург. Висновки, до яких незалежно один від одного прийшли вчені двох країн, виявилися практично однаковими і з великою часткою ймовірності вказували на приналежність виявлених решток царській сім’ї та її оточенню. За словами експерта Плакасіна, результати досліджень російських і американських вчених збіглися по восьми скелетам (з дев’яти знайдених), і лише один виявився спірним. Деякі дослідники до цих пір рішуче спростовують офіційний висновок урядової комісії. Вони
лютий 2011 стверджують, що «записка Юровського» - фальшивка, сфабрикована в НКВС. З цього приводу один з членів урядової комісії, відомий історик Едвард Радзінський, висловив свою думку: «Отже, є якась записка Юровського. Припустимо, ми не знаємо, про що вона. Ми знаємо тільки те, що вона є і що в ній йдеться про якісь трупи, які автор оголошує трупами царської сім’ї. У записці вказано місце, де трупи знаходяться ... Поховання, про яку йдеться в записці, розкривається, і там знаходимо стільки трупів, скільки вказано у записці, - дев’ять. Що це означає? .. » До сьогоднішнього дня в пресі час від часу з’являються повідомлення про людей, які вважають себе нащадками членів царського дому. Так, деякі дослідники висловили припущення, що в 1918 році смерть оминула одну з дочок Миколи II Анастасію. Тут же стали оголошуватися її спадкоємці. Наприклад, до їх числа відносить себе червоноуфімец Афанасій Фомін. Він стверджує, що в 1932 році, коли його родина жила в Салехарді, до них приїхали двоє військових і стали допитувати всіх членів сім’ї по черзі. По-звірячому мучили дітей. Мати не витримала і зізналася, що вона царівна Анастасія. Її виволокли на вулицю, зав’язали очі і зарубали шашками. Хлопчика здали в дитячий будинок. Сам Афанасій дізнався про свою приналежність до царської сім’ї від жінки на ім’я Феня. Вона сказала, що служила Анастасії. Крім усього, Фомін розповів в місцевій газеті невідомі факти з життя царської сім’ї і представив свої фотографії. Висловлювалося також припущення, що вірні царя люди допомогли переправитися закордон (до Німеччини) Олександру Федорівну, і вона прожила там ще не один рік. Згідно з іншою версією, в
23
Доктор геолого-мінералогічних наук А. Н. Авдодін у 1979 році разом з письменником-кінодраматургом Гелієм Рябовим, встановивши місце передбачуваного поховання рештків царської родини, відкопав їх частину на Коптяківській дорозі. За словами експерта В. О. Плакасіна, результати досліджень російських і американських вчених збіглися по восьми скелетам (з дев’яти знайдених), і лише один виявився спірним. живих залишився цесаревич Олексій. «Нащадків» у нього налічується цілих вісім десятків. Але тільки один із них попросив ідентифікаційної експертизи і судового розгляду. Ця людина - Олег Філатов. Він народився в Тюменській області в 1953 році. Вперше про цесаревича Олексія восьмирічний Олег почув від батька на риболовлі. Василь Філатов розповів історію, яка починалася з того, що Олексій прокинувся вночі на купі мертвих тіл у вантажівці. Тоді він чудом врятувався. Хлопчика витягла жінка. Вона доставила Олексія на дрезині на станцію, покликала хірурга. Лікар хотів ампутувати ступню хлопчика, але той не дався. З Єкатеринбурга Олексія переправили в Шадринськ.Там його поселили у шевця Філатова, поклали на піч разом з хазяйським сином, який мав
гарячку. З двох вижив Олексій. Йому дали ім’я і прізвище померлого. Крім того, Олег зазначив, що вдома у них ніколи не переводилися гематоген, кагор (цесаревич хворів на гемофілію). Все життя батько пив настій бичачої крові, приймав вітаміни Е і С, глюконат кальцію, гліцерофосфат. Він завжди боявся ударів і порізів. Контактів з офіційною медициною уникав, а зуби лікував тільки у приватних стоматологів. Діти задавалися питанням: звідки у радянського вчителя географії глибока релігійність, знання молитов? А іноземні мови? Він знав німецьку, французьку, грецьку та латину. Коли діти питали, звідки батько знає мови, той відповідав, що вивчив на робітфаку. А ще батько чудово грав на клавішних інструментах і співав. Своїх
дітей він теж навчив музичній грамоті. Коли Олег надходив у вокальний клас Миколи Охотнікова, педагог не повірив, що юнака вчили вдома - настільки кваліфіковано були викладено ази. Олег говорив, що батько навчав нотної грамоти цифровим методом. Вже після смерті батька, в 1988 році, Філатов-молодший дізнався, що такий метод був надбанням імператорської сім’ї і передавався у спадок. У Науково-дослідному центрі права при Санкт-Петербурзькому держуніверситеті провели суміщення портретів цесаревича Олексія у віці від півтора до 14 років і Василя Філатова. Всього досліджувався 42 фотографії.Проведені дослідження з високим ступенем достовірності дозволяють вважати, що на даних фотографіях підлітка і чоловіка зображена одина і та ж людина в різні вікові періоди його життя. Графологи проаналізували шість листів 1916-1918 років, 5 сторінок щоденника цесаревича Олексія та 13 записок Василя Філатова. Висновок був таким: з повною впевненістю можна говорити про те, що досліджені запису виконані одним і тим же особою. Докторант кафедри судової медицини Військовомедичної академії Андрій Ковальов порівняв результати дослідження екатеринбурзьких решток з особливостями будови хребтів Олега Філатова і його сестер. На думку експерта, кровна спорідненість Філатова з членами родини Романових не виключається. Для остаточного виведення необхідні додаткові дослідження, зокрема ДНК.