Колодійчик Ірина - диплом, 2010

Національний університет «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»

Могилянська школа журналістики Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістра журналістики

КОНСТРУЮВАННЯ ОБРАЗУ НАЦІОНАЛЬНОГО ГЕРОЯ У ТЕЛЕШОУ «ВЕЛИКІ УКРАЇНЦІ»

КОЛОДІЙЧИК Ірини Василівни

Науковий керівник – старший викладач Максим Буткевич Науковий консультант – Дарія Орлова

Київ-2010

План Вступ…………………………………………………………………………….3 Розділ 1. Конструювання образу національного героя нетелевізійними шляхом:…………………………………………………………………………7 1.1 Визначення поля досліджень, пов’язаних з творенням національного героя…………………………………………………………………………7 1.2 Попередні рейтинги національних героїв в Україні…………………….10 Розділ 2. Процес творення національного героя у телешоу «Великі українці»……………………………………………………………………….14 2.1 «Великі українці» - спроба виробництва якісного масштабного національного телепродукту в контексті подібних телешоу у інших країнах…… 14 2.2 Виробничий процес: досягнення і недопрацювання…………………….. 23 2.3 Процес обрання переможця: зацікавлені сторони і реальний результат...34 2.4 «Великі українці» і суспільний резонанс: успіх чи провал?.......................41 Розділ 3 Медійний розголос «Великих українців» на прикладі публікацій українських газет.

3.1 Метод контент-аналізу: використання та його результати…………….50 3.2. Метод глибинного інтерв’ю та його результати……………………...…62 Висновки………………………………………………………………………..69 Використана література……………………………………………………....73 Додаток 1………………………………………………………………………..78 Додаток 2………………………………………………………………………..80 Додаток 3………………………………………………………………………. 82

2

Вступ «Проект «Великі українці» - принципово новий для українського телебачення проект, який поєднує у собі ток-шоу із інтерактивними опитуваннями телеглядачів, а в міжпрограмний період – усіх громадян України щодо місця і ролі видатних державних діячів, військових художників, учених, спортсменів, релігійних діячів тощо у національній і світовій історії…І в Україні програма має стати резонансною подією загальнонаціонального масштабу та викликати чимало гострих дискусій із приводу того, кого саме слід вважати «великим українцем» та й українцями взагалі» - таким є запис на веб-сайті проекту у рубриці «Концепція». Ліцензію куплено у британської Вritish Вrodcasting Сompany (BBC), яка 2002 року реалізувала цей проект. Згодом успішність формату цього проекту підтвердилась аналогічними проектами, реалізованими у Німеччині, Франції, США, Португалії, Іспанії, Чехії, Аргентині та інших країнах. На час виходу проекту Україна була 23 країною, яка реалізувала проект. Отже, бажання реалізувати подібне шоу в України, базувалось на успішному досвіді європейських країн, проте передбачити з якими нюансами проект пройде в Україні було неможливо, бо кожна нація - це власна історія, власний менталітет й своє власне бачення національних героїв. Незаперечним фактом залишається те, що «Великі українці» - це один із наймасштабніших проектів за всю історію українського телебачення. Проте, цікавим він є не лише з погляду масштабності і кількості залученої авдиторії, а й тим, що мав справу із такими хисткими речами як націонанальна ідентичність чи національна самосвідомість. Безперечно, раніше ці теми теж епізодично з’являлась у деяких телевізійних програмах, проте перевести їх у площину телевізійного ток-шоу із залученням експертів та політиків різних за світоглядом і позиціями, залучивши також елемент інтерактивного голосування телеглядачів, змогла лише програма «Великі українці» на каналі «Інтер».

Вперше історична дискусія набула такої 3

публічності і залученості телеглядачів до перегляду, яку раніше мали лише розважальні програми. Перебіг проекту «Великі українці» та його результати, включно з усіма недоліками,

фальсифікаціями

і

маніпуляціями

є

репрезентативним

соціологічним матеріалом, набагато кращим за численні опитування громадської думки. Це джерело для дослідження не лише для соціологів чи істориків, а для дослідників медіа, бо завдяки проекту «Великі українці» можна побачити ті недуги, якими страждає українське комерційне телебачення – надмірна заполітизованість, залежність від політичної кон’юнкнури, надмагання малим ресурсом організувати масштабний проект, невміння телевізійників при підготовці телепродукту співпрацювати з експертами з-поза телевійної сфери та ще ряд інших факторів, які досліджені у цій дипломній роботі. Метою цієї роботи є з’ясувати медійне і суспільне значення телепроекту «Великі українці». Це дослідження має на меті з’ясувати, наскільки широким був медійний розголос і чи дійсно відповідали заявлені авторами проекту масштаби його реальному впливові на професійне медійне середовище. Метою роботи також є з’ясувати суспільне значення проекту, оскільки авторами шоу ставилось завдання сформувати образи національних героїв українців за посередництвом телебачення. Метою роботи є з’ясувати професійність українського телешоу у порівнянні з іншими такими шоу у світі, зроблених за форматом BBB «100 Greatest Britons». Предметом цього дослідження є саме телешоу «Великі українці» та його похідні: документальні фільми про національних героїв, інтернет-сайт проекту, методи роботи команди творців шоу над проектом. Об’єктом дослідження є медійний та суспільний розголос щодо проекту «Великі українці» в Україні та світі його вплив на бачення українцями власних історичних героїв. Новизна роботи полягає у намаганні осягнути і проаналізувати вплив цього проекту на український телевізійний простір, а також зведення до 4

єдиного знаменника і опрацювання існуючої інформації по «Великих українцях» як під час проведення, так і після його завершення. Актуальність теми. Якщо раніше конструювання образу національних героїв

відбувалось

з

допомогою

освітньої

діяльності,

друкованої

публіцистики, народної творчості, кіноматографу та літератури, то завдяки телешоу «Великі українці» дискусія про те, хто повинен вважатись національним героєм перейшла у більш пеблічну площину, оскільки до цього було залучено найвпливовіше і наймасовіше з медій – телебачення. Тому результати цього дослідження є актуальними, особливо для дискурсу масштабних телевізійних проектів, які мають справу з історичною складовою. Джерельною базою цієї роботи є друковані і он-лайн публікації у фаховому медійному виданні «Телекритика», публікації у провідних тижневих виданнях - журналах «Кореспондент», «Главред», «Український тиждень» та газеті «Дзеркало тижня», а також у щоденних газетах «День», «Сегодня», «Газета по-українськи», «Україна молода», матеріали інтернетресурсу «Українська правда», а також телепрограми, документальні фільми та інтернет-сайт проекту «Великі українці». Серед дослідників і науковців, на праці яких спиралось дослідження – американські дослідники медіа Дж.Гербнер, А.Віммер, провідні теоретики націоналізму Бенедикт Андерсон, Сетон-Вотсон, Е.Сміт, серед українців – дослідник контент-аналізу Богдан Юськів, а також дослідники проекту «Великі українці» - Олександр Гриценко, Надія Гончаренко та Євгенія Кононенко. Структура роботи. Робота складається із трьох розділів, вступу, висновків і бібліографії, а також додатків. Перший розділ «Конструювання образу національного героя нетелевізійними шляхом» коротко намагається з’ясувати наскільки важливим є поняття національного героя і як воно твориться, а також яку роль у цьому відіграє телебачення. Подаються й аналізуються також попередні рейтинги націонанальних героїв та відомих 5

українців, які створювались різним шляхом і різними установами, як соціологічними, так і медійними. У другому розділі поданий розгорнутий аналіз перебігу і результатів телешоу «Великі українці» і процесу конструювання образу національного героя через телешоу. Третій розділ – це дослідження методом контент-аналізу висвітлення проекту у пресі на прикладі двох українських щоденних газет «День» і «Сегодня», а також глибинне експертне інтерв’ю із одним з членів команди творців «Великих українців». У додатках подано спін-офи програми «Great Britons», порівняння соціологічного та телевізійного рейтингів «Великих українців», а повну розшифровку глибинного інтерв’ю з експертом.

6

Розділ 1. Конструювання образу національного героя не телевізійними шляхом 1.1. Визначення поля досліджень пов’язаних з творенням національного героя. Поняття нації, національності, національної свідомості, а також ряд понять, які з ними пов’язані, а це в тому числі поняття «національний герой», яке безпоседньо стосується теми роботи досі залишаються поняттями, які важко однозначно окреслити. Хью Сетон-Вотсон, автор однієї з найкращих і найповніших англомовних праць з націоналізму і спадкоємець поширеної традиції ліберальної історіографії й соціології з сумoм зазначає: «Таким чином я змушений прийти до висновку, що неможливо виробити «наукову дефініцію» нації; а втім, сам цей феномен існував і існує» [13, 19] Відомий теоретик націоналізму Бенедикт Андерсон у вступі до своєї книги «Уявлені спільноти: міркування щодо походження і поширення націоналізму» пише: «Національна приналежність, так само як і націоналізм є

культурними

визначення

артефактами

особливого

роду.

Пропоную

наступне

нації: це уявлена політична спільнота, при тому уявлена як

генетично обмежена і суверенна. Вона уявлена тому, що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного житеме образ співпричетності» [13,23]. У примітці до цього висловлювання автор посилається на згадуваного вже Сетон-Вотсона і наводить його висловлювання: «Я (Сетон-Вотсон) можу лише сказати, що нація існує, коли значна кількість людей певної спільноти вважає, що формує націю, або ж поводять себе так, ніби вже її сформували»[13, 20]. Б.Андерсон стверджує, що передумовами зародження сучасних націй як уявлених спільнот із їх власною самоідентифікацією та іншими властивими атрибутами, в тому числі героями, які вважаються найкращими представниками цієї спільноти, 7

було поширення друкарства, розвиток комерційних відносин та історично успадкована строкатість людських мов. Потужним інструментарієм, який здатен творити і зміцнювати уявлені спільноти в сучасний час, безперечно, є мас-медії і найбільш впливове та наймасовіше з них – телебачення. Тому творення різноманітних образів через телебачення, в тому числі тих, що мають справу з національною свідомістю, є якнайбільш ефективним і показовим. Телебачення є одним з головних інформаційних каналів і найбільш масовим, що спричиняється до створення і культивування певних образів у свідомості глядачів. Ці образи переважно збігаються із реальними, проте можуть і суттєво відрізнятись від них. Цей факт наприкінці 60-тих років ХХ століття, знайшов своє відбиття у теорії культивації, яку обгрунтував Джордж Гербнер [32]. Ця теорія передбачає, що телебачення є оптовим постачальником образів. Дослідницька група Дж. Гербнера регулярно аналізувала контент телепередач, які транслювались у кращий ефірний час, на наявність сцен насильства Дослідження показали, що у людей, які дивились телевізор, створювалось таке ж спотворене бачення світу, яким воно є на екрані. Було досліджено образи людей похилого віку й злочинчів, які показувались на телебаченні й виявлено, що телеглядачі схильні перебільшувати справжню їх кількість. В рамках цієї теорії виділяють два ключові поняття – мейнстрімінг та резонанс. Мейнстрімінг – провідна, панівна тенденція, одне з головних понять культиваційного аналізу передбачає, що у рамках різних культур існують, домінантні комплекси переконань, поглядів, цінностей та звичаїв. Ці моделі, згідно теорії культивації,

у більшості формуються телебаченням, а їх

сукупність формує світогляд. У мейнстрімінгу існує поняття резонансу, коли досвід телеглядача і образ, отриманий з телебачення, підтверджується реальністю, тоді він резонує, тобто зміцнюється, посилює ефект культивації. Вплив цього ефекту на глядачів залежить від: - сили особистості; 8

- особливостей соціального середовища; - сили культурних традицій; - часу впливу телебачення. [32] Сила впливу телебачення є дієвою під час залучення речей, які визначають національну приналежність і ідентифікацію. Тому, у цьому ракурсі, навіть не бачачи програми, а лише прикидаючи теоретично, який вплив на глядача може мати телевізійна програми, у якій замішана вибухова суміш із дискурсу національної приналежності й ідентичності із конкретними образами живих людей, які в одних середовищах мають гордий титул герой, а в інших – зрадник, та ще й із принципом від найбільш важливого до найменш важливого, стає зрозуміло, що тут отримаємо не лише миттєве зацікавлення авдиторії, а власне особистий інтерес кожного глядача. Ця особиста складова, коли глядач залучається глибше і, головне, має шанс особисто вплинути на результат додає не мало переваг до арсеналу програми. Відіграє роль також факт попередньої очікуваності, коли глядачі вже чекають на медійний продукт і мають до нього підігрітий інтерес, через те, що він уже був реалізований чи функціонує у інших країнах. Така ситуація наприклад із світовими журнальними брендами. Наприклад, журнал «Cosmopolitan» вже гарантовано має потенційну аудиторію серед тих, хто не просто читав, а хоча би знає про існування і позицію подібного бренду у інших країнах.

9

1.2. Попередні рейтинги національних героїв в Україні Спроби створити рейтинги найзначніших українців були як зі сторони медійних установ, так і суто соціологічних. Прикметним є те, що у цих списках, як у тих соціологічно вірогдних, так і в тих не дуже, справді «великі» ділять призові місця із рок-зірками та зірками спорту. Науковці, письменники та есеїсти висувають власнів версії аналізу, чому ті чи інші особистості потрапили до списку національних героїв. Письменниця Оксана Забужко, яка сама регулярно проривається до списків, якщо не великих, то знаменитих, так аналізує топ-десятку

національних героїв України,

отриманих в результаті опитування журналу «Кореспондент» у 2003 році. Авторка із притаманною їй категоричністю заявляє, що ця десятка є настільки репрезентативною, що варта детального культурологічного розгляду [36]. Ось десятка визначена журналом «Кореспондент» у 2003 році: 1. Тарас Шевченко 2. Богдан Хмельницький 3. Брати Клички 4. Леся Українка 5. Михайло Грушевський 6. Іван Мазепа 7. Андрій Шевченко 8. Іван Франко 9. Леонід Кучма 10. Леонід Кравчук Оксана Забужко звертає увагу на виразне переважання у цьому переліку постатей, які у той чи інший спосіб персоніфікують «культ сили»: брутально-фізичної – спортсмени, військової або владнодержавної – Богдан Хмельницький, яка приховано чи явно володіє силою та кулаками. У десятці присутні персоналії осіб, які своїм статусом уособлюють «велич». Дослідниця підкріплює свої думки 10

цитатами із праць теоретика постколоніалізму Франца Фанона: «Схильність вбачати репрезентацію національної величі, насамперед, у найочевидніших, найбуквальніших формах силового переважання, органічно пов’язаних із насильством – у спортивних і державновладчих персоналіях – доводиться розцінювати як недвозначний прояв національного безсилля, як пряму проекцію назовні нашої прихованої безвихідно накопичуваної колоніальної агресії. Десятка від журналу «Кореспондент» дуже схожа на ту, яка була визначена у телешоу «Великі українці», кілька постатей прийшли із другої десятки програми. За час тривання проекту «Великі українці» (з листопада 2007 до травня 2008) було зроблено кілька рейтингів, проте варто зупититись на

двох

з

соціологічною

них.

Перший

установою

рейтинг

Київським

проведений міжнародним

професійною інститутом

соціології (КМІС) у період з 7 до 16 грудня 2007, другий – 19-27 січня 2008 року громадською організацією «Українське демократичне коло» на замовлення

іншої громадської організації «Інституту політики»,

заснованого Миколою Томенком. Було опитано 1206 респондентів віком від 18 років. Щодо останнього рейтингу, то експерти, які формували анкети, дійшли до висновку, що до списку претендентів на звання «Великих українців» некоректно включати сучасних політичних діячів. В опитуванні респондентам пропонувався готовий список, до якого були включені вчені, державні та культурні діячі різних історичних епох, а з наших сучасників - лише ті, хто вже завершив свою державотворчу чи культурологічну місію на благо українського народу. В списку, розташованому за абеткою, респондент мав обрати не більше трьох прізвищ. В результаті перша десятка лідерів рейтингу «Інституту політики» виглядала так:

11

Тарас Шевченко 43,4% Леся Українка

23,8%

Богдан Хмельницький 17,6% Iван Франко

13,9%

Микола Гоголь

11,8%

Михайло Грушевський 11,3% Леонiд Биков

11,1%

Ярослав Мудрий

10,9%

Олександр Довженко 10,6% Григорiй Сковорода

10,2%

КМІС пішов дещо іншим шляхом, поставивши відкрите запитання, де респонденти мали запропонувати свого кандидата на звання великого українця. У період з 7 по 16 грудня 2007 року було опитано 2039 респондентів, що мешкають у різних областях України за вибіркою, репрезентативною для населення України віком від 18-ти років. У результаті виявилося, що 41% опитаних взагалі не змогли нікого назвати. Стосовно решти, то їхні голоси розподілилися таким чином (перша десятка): Тарас Шевченко

24,0%

Юлія Тимошенко

3,1%

Леся Українка

3,0%

Богдан Хмельницький 2,4% Віктор Ющенко

2,2%

Микола Амосов

2,0%

Михайло Грушевський 1,3% Іван Мазепа

1,2%

Віктор Янукович

1,1%

Іван Франко

0,9% 12

Якщо у випадку дослідження „Українського демократичного кола” з вибором визначилася абсолютна більшість респондентів (більше 90%), то у випадку із КМІСом – лише 59% опитаних. Якщо

порівнювати

обидва

опитування

та

виключити

з

дослідження КМІСу сучасних політиків, то, очевидно, що найбільш авторитетними громадськими та державними діячами, що найбільше сприймаються в Україні, в обох випадках є Тарас Шевченко (в обох опитуваннях він на першому місці), Леся Українка (в обох – на другому місці) та Богдан Хмельницький (на третьому місці). Причому перевага у сприйнятті суспільством Тараса Шевченка є абсолютною і безперечною: в опитуванні „Українського демократичного кола” 43,4%, КМІСу – 24%. Прізвище Миколи Амосова, який зайняв друге місце у рейтингу телешоу «Великі українці» не було внесено до анкети дослідження „Українського демократичного кола”. Але якщо зважати на те, що серед доданих респондентами до запропонованого списку близько двох десятків відомих прізвищ найчастіше згадувався саме хірург Микола Амосов, то можна припустити, що це прізвище також потрапило би до першої десятки лідерів. У дослідженні КМІСу Микола Амосов опинився на 6-му місці. Цікаво, що сприйняття «бронзового призера» інтерівських «Великих українців» Степана Бандери в обох дослідженнях є надзвичайно

низьким:

КМІС

-

0,7%

(14

місце),

«Українське

демократичне коло» – 5,6% (17 місце). Переможець „Великих українців” Ярослав Мудрий у дослідженні „Українського демократичного кола” опинився на 8 місці, а у дослідженні КМІСу він взагалі не згадувався. Докладніше порівняння рейтингу КМІСу і «Великих українців» подано у таблиці у додатку 2.

13

Розділ 2. Процес творення національного героя у телешоу «Великі українці» 2.1 «Великі українці» - спроба виробництва якісного масштабного національного телепродукту в контексті подібних телешоу у інших країнах «Великі українці» — проект українського телебачення, який поєднав у собі ток-шоу з голосуваванням телеглядачів за найвидатніших державних і політичних діячів, військових, художників, учених, спортсменів, релігійних діячів, яке здійснювалось задопомогою СМС-повідомлень, телефонних дзвінків та інтернет-голосування. Проект стартував 16 листопада 2007 на телеканалі «Інтер», а закінчився 17 травня 2008 року. Вів проект журналіст Савік Шустер, відомий своїми програмами на «Радіо Свобода», на телеканалах у Росії та України, та обличчя телеканалу «Інтер» Ганна Гомонай. За словами Ганни: «Для мене участь у цьому проекті — це місія. Дуже приємно, що я маю честь бути його ведучою. Адже мета програми — створити загальнонародну дискусію про наших великих, відповісти на одвічні питання: хто ми, звідки ми і кого вважаємо своїми героями. Я впевнена, що, коли у фіналі стануть відомі імена Великих Українців, ми прокинемося іншими людьми». Програма закінчилась перемогою постаті Ярослава Мудрого, хоча для багатьох телеглядачів це стало несподіванкою. Протягом останнього дня голосування за кандидатуру київського князя надійшло 550 тисяч голосів, хоча за увесь попередній місяць — лише 60 тисяч. Шеф-редактор проекту Вахтанг Кіпіані після закінчення програми визнав, що підсумок не відображає правдивого голосування глядачів і ці голоси є «вкинутими», а результат сфальсифікованим. У підсумку сприйняття «Великих українців» в українському суспільстві пов’язані із нечесним вибором переможця.

14

«Великі українці» - це не власний авторський проект телеканалу «Інтер», а створений за форматом British Brodcasting Company (BBC). Україна була не першою і не єдиною країною, яка взялась його реалізовувати. Німеччина, США, Франція, Канада, Фінляндія, Нідерланди, Португалія, Чехія, Болгарія, Південна Африка – це ті країні, які перед Україною зробили у себе програму, яка визначала найвідоміших кожної нації, причому у кожній країні проект продемонстрував певні особливості суспільства й мислення націй. Формат програми, створеної телекомпанією BBC, в оригіналі має назву 100 Greatest Britons («100 Великих Британців»). Його трансляцію ВВС почало у 2002 році. У британському варіанті, як і зрештою пізніше в українській та багатьох інших варіантах цієї програми у інших країнах телевізійний проект складався з попередніх телешоу та 10-ти просвітницьких програм про осіб, як ввійшли до першої десятки. Десятку обрали методом телефонного та інтернет голосування зі сотні найвидатніших людей країни, яку у більшості з національних варіантів програм визначали експерти [9]. Перед тим як український варіант проекту «Great Britons» з’явився в Україні його реалізувало 28 країн. Тож, «Великі Українці» слід вважати дочірним шоу від британської першопрограми. У медіаіндустрії дочірні шоу, або так звані шоу-клони отримали назву спін-офи ( від анлійської spin-off, spin – шпилька, скріплювати) [4]. Меdia spin-off (медіа спін-оф) – це процес створення нової телевізійної, радіопрограми чи книги на основі вже існуючого зразка. Доля спін-офів (новостворених програм чи творів) може бути полярно різною: деякі стають дуже популярними і мають продовження у кілька сезонів, інші отримують популярність через те, що на їх появу у своїй країні вже чекають потенційні глядачі, інші з’являються і швидко зникають зі свідомості їх реципієнтів. Цей феномен прийшов із радіо і з’явився ще перед появою комерційного телебачення.

Одним із перших спін-офів можна вважати

комедійну програму «The Great Gildersleeve», яка транслювалась у США на 15

каналі NBC у 1955-56 рр. [10] Ця програма запозичила свій формат із популярного радійного комедійного шоу «Fibber McGee and Molly», яке транслювалось на американському радіо з 1935 до 1959 року [3]. Обидва шоу вважаються знаковими в історії розвитку американських медіа. Феномен спін-офів стосується не тільки телевізійних програм, а також серіалів, фільмів, комп’ютерних ігор, художніх фільмів. Програма «Great Britons» – це один із найуспішніших проектів, який отримав свої програми-спін-офи у 28 країнах світу. «Великі українці» – український спін-оф британської програми, придуманої телекомпанією ВВС та один з останніх, які були створені. Останнім можна вважати програму «Имя России», реалізацію якого телеканал «Россия» закінчив у грудні 2008 року

і результат якого виявився одним з найбільш контроверсійних.

Докладніше про спін-офи «Great Britons» подано у додатку 1. Після Великої Британії проект запозичили інші провідні європейські країни. Німеччина була першою країною, яка адаптувала проект. «Unsere Besten» (“Наші найкращі”) називалась німецька версія, яку розпочало у листопаді 2003 року німецьке громадське телебачення, канал ZDF [11]. Глядачам було запропоновано віддавати свої голоси на підтримку певного з кандидатів шляхом висилання СМС, поштівок або голосувати за допомогою ресурсів інтернет із 300 визначених кандидатів. Цей заздалегідь визначений список було створено з двох причин. По-перше, для того, щоб уникнути появи контроверсійних постатей, таких як Адольф Гітлер або Еріх Хонекер, по-друге, щоб окреслити, хто найперше може називатись «великим німцем», оскільки факт того, що в історії Німеччини часто відбувалась зміна кордонів, що могло виключити кандидатуру композитора Моцарта та актриси Ромі Шнайдер (обоє народжені в Австрії) та науковця Альберта Швайца. Включення до списку найславетніших німців астронома Миколая Коперника, який писав німецькою, але вважається поляками їхнім національним героєм, викликало обурення у Польщі і навіть спеціальна постанова польського сенату визначила його як «великого поляка». Австрія також була обурена 16

включенням Моцарта та Фройда до списку «великих німців». У десятку потрапили Мартін Лютер, Карл Маркс, Йоганн Гете, Йоганн Себастьян Бах, проте особистості, які відносно недавно стали зірками, все одно потрапили на почесніші місця, ніж заслужені національні герої. Переміг Конрад Аденауер, канцлер Західної Німеччини у повоєнні роки. Німецьке шоу було успішним, у голосуванні взяло участь близько 3,5 млн німців і спричинилось до створення наступних рейтингів – найкращих німецьких книг, місць, піснь акторів, спортсменів. У Франції шоу за форматом BBC називалось «Le Plus Grand Français de tous les temps» («Найбільш великі французи всіх часів») й транслювалось на початку 2005 року на каналі “France 2” [8]. Фінальна програма, у якій оголосили перемогу Шарля де Голя, навіть ретранслювалась у французькому сенаті. Проте, французькі історики критикували програму за те, що незважаючи на назву, було приділено більшу увагу діячам останніх десятиліть, обділивши увагою такі історичні постаті як Жанна Д’арк, королі Філіп ІІ Август, Людовик ІХ Святий, Людовік ХІV чи Наполеон Бонапарт. Проте, з медійного погляду, французьке шоу також виявилось успішним. У своєму дослідженні про проект «Великі українці» під назвою «Великі люди – універсальне і національне: огляд аналогічних телепроектів в інших країнах» письменниця Євгенія Кононенко стверджує: «Постмодерна культурна ситуація характерна тим, що в процесі укладання численних рейтингів плутаються минущі й «вічні» ієрархії. До списку потрапляють не лише оті великі люди й герої, а й топ-моделі, футболісти та діючі політики. За потраплянням тих чи інших історичних особистостей на перші місця ієрархій «на всі часи», до числа героїв-державників чи національних поетів, також свого часу стояли «земні» обставини, які сьогодні забулись. Тим хто не сприйняв остаточно постмодерної культурної ситуації, наявність «позачасових» ієрархій сприймається чимось самозрозумілим, вищим за сьогоденні медійні рейтинги. А пересічним споживачам культурного медіа продукту подобаються проекти, де в складанні рейтингів беруть участь вони 17

самі. Головне, щоб режисери шоу викликали в учасників необхідний азарт, бажання бачити «свого» кандидата в числі переможців. І тому сусідство в популярних рейтингах постатей, які наступне поколінння забуде, із тими, кого в тій чи іншій формі пам’ятатиме, є ознакою сучасного культурного простору». [36] В одну купу змішалися різні особистості й різні епохи. Мабуть, доречно було би розподілити питання за категоріями, як це було зроблено в аналогічній програмі El ArGENtino («Аргентинець»). «У ній телеглядачі голосували окремо за діячів Х1Х і ХХ століть, у категоріях попкультури і журналістики, мистецтва і науки, спорту. Як на мене, українці багато в чому схожі на латиноамериканців» - коментує Є.Кононенко [36]. Одним із найцікавіших став проект, який відбувся у Нідерландах у 2004 році. У програмі «De Grootste Nederlander» («Великі нідерландці») за перше місце у списку змагались політик, який не приховував своєї гомосексуальної орієнтації Пім Фортайн і герцог Вільгельм Оранський, який вважається батьком нації, оскільки за його правління були визначені сучасні кордони Нідерландів [36]. Спочатку голосування проходило досить мляво й увага до програми з боку глядачів і мас-медіа була невеликою, але саме фінальний телевізійний «двобій» 15 листопада 2004 року нідернландського героя всіх часів із політиком, що був нашим сучасником й загинув від рук політичного терориста, додав програмі скандальності. Атмосферу останньої програми підігріло вбивство два тижні напередодні режисера та журналіста Тео ван Ґоґа (праправнук рідного брата художника Вінсента ван Ґоґа), який у своєму останньому фільмі, закінченому кілька тижнів перед смертю, розповів історію вбивства Піма Фортайна. Вбивство було здійснене голандським мусульманином

мароканського

походження

Мохаммедом

Боувері

(Mohammed Bouyeri), оскільки Тео ван Ґоґ був прихильником ліберальних свобод й часто звинувачув іслам у надмірному релігійному фундаменталізмі. Це спричинилось до того, що голандці у голосуванні на найвеличнішого співвітчизника віддали перевагу політику, який радикально висловлювався проти мусульман в Нідерландах та відверто визнавав свою гомосексуальну 18

орієнтацію. В фінальному телевізійному ефірі проекту до останніх хвилин не було відомо хто перемагає, бо за правилами голосування припинялось не напередодні, а вже в самому ефірі. Таким чином, чимало голосів на користь обох ключових постатей залишались непорахованими. Переможцем прямого ефіру визнано політика Піма Фортайна. Проте, за підрахованими пізніше голосами переможцем визнано герцога Вільгельма Оранського. У 2005 році відразу кілька країн здійснили проект – США, Канада і Бельгія. Американський проект на каналі Discovery для призвичаєних до різноманітних

телевізійних

проектів

мешканців

США

особливих

несподіванок не приніс. Найвизначнішим американцем став Рональд Рейган. Вслід за США, того року шоу було реалізовано в Канаді, де дискусії точились навколо того, що у рейтинг потрапила більшість англомовних канадців, залишивши поза увагою франкомовний Квебек із його постатями. Натомість дискусивним проект виявився у Бельгії, де було здійснено три паралельних рейтинги «Великих» – валлонський, фламандський та примирливий. Кожен із рейтингів йшов на окремому каналі при активній підтримці радіо. Якщо порівняти список «великих» двох федеральних частин Бельгії, то слід відзначити, що у фламандському рейтингу передові позиції займали постаті, які утверджували самостійність, своєрідність і окремішність культури фламандської Бельгії – протестанський пастор Адольф Денс кінця ХІХ сторіччя на території фламандської Бельгії та класик письменства Хендрік Консьянс [2]. Щодо валлонського рейтингу, який відобразав позицію французької культури в Бельгії, то тут першість дісталась митцям, які належать двом культурам – французькій та бельгійській. Це відомі франкомовні митці, які популярності досягли у Франції, але народиились в Бельгії. Це, зокрема переможець співак і композитор Жак Брель. [7] Однією із найрезонансніших виявивилася програма «Имя Россия». Назва відрізнялась від першооригіналу ВВС. Редактори вважали, що назва «Великі росіяни» спричинила б значні дискусії, тому було вирішено обмежитись назвою «Имя России». Проте, це не єдина зміна, якої зазнав 19

британський формат у Росії. Автори проекту вирішили надати глядачам список для голосування не зі сотні, а з п’ятисот імен, які обирав телеканал «Россия», що транслював проект та інститут історії Російській Академії Наук. Проте, потім виявилось, що до підбору п’яти сотень кандидатів ця академічна установа жодного стосунку не мала, про це публічно заявив її директор [29]. Окрім того, обурення професійних знавців історії викликав факт численних недопрацювань біографій. Перших кілька тижнів російську дванадцятку (а не десятку, як в інших країнах) «великих» за результатами СМС та інтернет голосування очолювали контроверсійні символи радянської епохи: перше місце – Володимир Ленін, друге місце – Юрій Гагарін, третє – Йосиф Сталін (результати масового голосування станом на 2 серпня 2008). Те, що саме ці імена вважаються найславетнішими для багатьох в Росії свідчили записи інтернет-блогерів, які також стверджували, що керівництво програми применшувало кількість поданих на Сталіна і Леніна голосів, просуваючи тим самим менш контроверсійні постаті й ствержували, що результати програми визначені наперед. Один із записів підписаний доктором історичних наук Владиславом Гросулом [30]. В середині перебігу програми, за три місяці до початку телевізійного представлення фінальної дванадцятки

автори, щоб

уникнути

фальсифікації,

змінили

систему

голосування на кваліфіковану із використанням програм-антиботів (тобто програм,

які

перешкоджають

автоматичним

програмам

виконувати

запрограмовані дії). У інтерв’ю керівник та ведучий проекту Александр Любімов зазначив, що скандал із применшування голосів за Леніна лише підігрів інтерес більшої авдиторії й що така ситуація лише чергова несуттєва історія із інтернету. Тому він дякує спамерам і хакерам, які долучились до цього [29]. Насуваються гіпотези, що викид голосів за Леніна та Сталіна й блогерська відповідь на це могли бути спланованими акціями каналу, щоб підігріти інтерес до програми, проте достовірних аргументів, які б могли це підтвердити, на жаль немає. Західні медіа, зокрема телекомпанія BBC, 20

власник ліцензії на програму, у коментарях подала фактаж про репресії та вбивства, які здійснював Сталін, а американська газета

«The Wall Sreet

Journal» писала, що трансляція програми і її результати – це частина масштабної акції в Росії по прищепленню російського великодержавного патріотизму в контексті із відновленням демонстраційних військових парадів, переписування підручників історії, спрямованих на пробудження «великого російського» патріотизму [47]. Порівнюючи списки «великих» у різних країнах складені завдяки шоу, слід сказати, що у Великій Британі, Німеччині, Франції проект транслювався некомерційними громадськими каналами, а в Україні шоу проходило на комерційному каналі «Інтер», де рекламі віддавали значне місце ефірного часу.

Всюди

перший

етап

шоу

йшов

досить

мляво:

пристрасті

пожвавлювались із визначенням першої десятки, що додавало програмі вищого рейтингу. У більшості шоу мали місце якщо не фальсифікація, то елементи маніпуляції або агітації, організація спланованого голосування силою тієї чи іншої спільноти. Наприклад, у Великій Британії студенти вузів масово голосували за того вченого, під чиїм іменем вуз. Проте, незважаючи на незадоволенння результатом своїх списків «великих» з боку деяких дослідників, вказуючи на бездуховність й втрату національних цінностей, що прослідковувалось у багатьох країнах, все ж таки результати відбивають стан суспільства і традиції культури. За словами шеф-редактора українського проекту Вахтанга Кіпіані, сотня і десятка «Великих українців» формувалась без фальсифікацій, які мали місце вже при розстановці місць у самій десятці. У всіх європейських десятках на призових місцях здебільшого знаходяться політики-державники різних епох. Вінстон Черчіль у британців, Шарль де Голь у французів, Стефан Великий (Штефан чель Маре) у румунів, Карл VI у чехів, генерал Манейгейм у фінів. «З цього погляду, навіть і сфальсифікована постать Ярослава Мудрого вписується у європейський контекст. Ярослав Мудрий не знав української мови, але навряд чи знав фламандську князь ебуронів Амбіорикс, якого ідеологи ХІХ століття зробили 21

бельгійським національним героєм як полководця, який виграв битви в самого Юлія Цезаря» - пише у своєму дослідження про «Великих українців» письменниця Євгенія Кононенко [36]. Отже, у цьому разі варто зазначити, що попри не чесне визначення переможця, все ж таки результати програми відображають погляди українського суспільства початку ХХІ століття.

22

2.2. Виробничий процес: досягнення й недопрацювання Підготовка до такого масштабного проекту, яким задумувалися «Великі Українці», мала би тривати досить довго, і вимагала поглинання великої кількості розумових та матеріальних ресурсів. Натомість в українських умовах навпаки – керівництво «Інтера» поставило мету меншими

силами

досягнення

якнайвищого

результату

рейтингу

та

зароблених з допомогою реклами та СМС коштів. Це відобразилося на якості продукту уже на початкових етапах його розкрутки. Йдеться про формування першої сотні «великих» (обговорення в студії та розробка відповідного сайту), та про зовнішню рекламу проекту. Почнемо з останньої. Виражалася вона у лайтбоксах на вулицях українських міст та в метро. Портрети з короткими фразами – «Америка обрала Елвіса Преслі, кого ж обере Україна?» «Франція обрала Едит Піаф, кого ж обере Україна? »; «Британія обрала принцесу Діану, кого ж обере Україна?».

Як

зазначає

директор

Українського

центру

культурних

досліджень та Інституту культурної політики Олександр Гриценко, «це мало навіяти споживачеві, що в цих трьох країнах перемогли саме ці «великі». Але хто

цікавився

результатами

тамтешніх

голосувань

в

аналогічних

телепроектах, знає, що насправді в американському переміг Рональд Рейґан, у британському – Вінстон Черчилль, у французькому – генерал де Голь» [26, 2]. Гриценко називає подібний підхід маніпулюванням, скерованим на те, щоб обійти увагою факт надання в названих країнах переваги політикам консервативного напрямку, тож обрано знаменитостей поп-культури. Ймовірно, провокуючи потенційних глядачів, автори проекту розуміли, що привернути увагу до «Великих українців» буде досить важко, оскільки зі школи було закладено певні стереотипи, щодо найбільш знаних українців, як-от Тарас Шевченко чи Леся Українка. Савік Шустер визнавав, що коли він розпочинав проект, то чимало людей як в Україні, так і за її межами, дивувалися: у чому його сенс, якщо без варіантів переможе Тарас 23

Шевченко?! [22]. До слова, чимало відомих селебріті виказували саме такий стиль мислення. Приміром, кінорежисер Юрій Іллєнко у коментарі для «Газети по-українськи» заявив: «Аморально було б назвати найвидатнішим українцем когось іншого, крім Тараса Шевченка. Він – батько нації, ідеолог, конструктор і менеджер національної ідеї. Шевченко дав класичне визначення українців: це духовна спільнота «і мертвих, і живих, і ненароджених...» Лише завдяки йому, його громадянській позиції й ”Кобзареві” наш народ себе усвідомив» [48]. Привідкривала кухню проекту Жанна Сабурова (головний редактор служби анонсування «Інтера»), «ми від початку усвідомлювали, що на відміну від британців, ми, українці, переважною більшістю погано знаємо власну історію, тож спершу хотіли робити короткі відеоролики про видатних людей, що мали стосунок до України» [15, 24]. Зрештою, більшість цих видатних «обійшлася» біографічними довідками на сайті. Якщо говорити про сайт, його розробку, обрані категорії, то у його відвідувачів складалося враження про те, що зроблено його було за залишковим принципом, настільки неякісною та безконцепційною виявилася його реалізація. Вперше інтернет-сторінку www.greatukrainians.com було удоступнено у листопаді 2007 року, тоді її біографічна база нараховувала 158 довідок. До кінця квітня 2008 року вона розрослася до майже 500 біограм, натомість їх смислове наповнення, у зв’язку із відомою вже на той момент десяткою лідерів, і тим що решта «великих» нібито «утратили актуальність», вимагало бути кращим. Як вказує дослідниця проблеми Надія Гончаренко, уже сама типологія «великих» вимагає багатьох пояснень: «Варто зазначити деяку сумнівність такої типології» [20]. Нагадаємо, що розподілено претендентів по таких категоріях: «Політика та управління», «Гетьмани та козацькі ватажки», «Військова справа», «Промисловість і підприємництво», «Література і журналістика», «Наука і освіта», «Образотворче мистецтво», «Театр і кіно», «Музика», «Дисиденти», «Релігія», «Хореографія», «Спорт», «Меценати».

24

Гончаренко не бачить логіки у такій підбірці, оскільки «якщо одні рубрики відображають саме певні роди чи сфери діяльності (наприклад Політика, Підприємництво, Наука, Спорт), то інші – не зовсім, як-от Релігія (а не, скажімо, Церковні діячі), чи Гетьмани (адже всі вони, за родом діяльності, мали б потрапити до рубрик Військова справа і Політика та управління)». Переходячи до смислового навантаження біографій претентентів на «Великого

Українця»,

можна

погодитися

із

досить

радикальним

окресленням, що його застосував Олександр Гриценко: шизофренія. «Симптомом такої шизофренії мені задається те, - пише Гриценко, що творці бази персоналій, як можна судити за дискурсивними особливостями вміщених біографічних довідок «кандидатів у великі», без помітного осмислення й редакторського опрацювання вміщували фрагменти зі світоглядно супротивних джерел: дещо – з емігрантських «бандерівських» видань, дещо – зі старих радянських енциклопедій, дещо – з нинішніх російських видань з імперською позицією» [19, 3]. Як приклад останньої Гриценко наводить біографію Миколи Амосова, у якій практично не згадано про Україну (навіть після того як Амосов увійшов у десятку лідерів, біографія на сайті не зазнала змін, більше того закінчується на 1963 році, при смерті лікаря у 2002-му). Продовжує тему Надія Гончаренко. За її спостереженнями, «зв’язок з Україною деяких осіб доволі специфічний. Скажімо, І.Бабушкін – «військовий діяч, один з учнів та соратників Леніна […]. Самовіддану революційну діяльність Бабушкіна високо цінив Ленін, назвавши згодом після смерті Бабушкіна «Народним героєм»» [20]. Те, що до списку вносилися досить контроверсійні особи, було одним із методів підвищення напруги, і як результат – інтересу до проекту. Хоч, як написав публіцист сайту «Обозреватель» Гурген Григорян, це була спроба «запрягти до одного воза до лебедя, рака і щуки ще й коня із тремтливою ланню» [22]. Як відомо, уперше взявся за гібридизацію кількох варіантів української історії режим Леоніда Кучми. За словами історика Ярослава Грицака, «він 25

[режим], як добрий аптекар, старанно змішував між собою два дуже їдкі та взаємозаперечні реактиви, щоб одержати ліки на національну недугу роз’єднаності […]. Доброю ілюстрацією такої маніпуляції є передвиборчий плакат Кучми «Знай наших!», випущений під час президентської кампанії 1999 року» [24]. На ньому були присутні поруч Іван Мазепа, Петро Шелест, Петро Сагайдачний, Іван Кожедуб, Павло Рибалка, Нестор Махно, Данило Галицький, Андрій Шевченко. Грицак вважає, що цей плакат дійсно відображає спосіб думання значної, якщо не більшої частини українського суспільства. Подібну шизофренію в дії глядачі Інтера спостерігатимуть під час спровокованого авторами проекту обговорення постаті Леніна як «великого українця», натомість ми повернемося до решти біографій. «З якого дива зустрічаємо у списку Михаїла Булгакова та Анну Ахматову і не знаходимо Корнія Чуковського та Олександру Екстер? [...] Десь на початку ХХ ст. молодий Чуковський записав у своєму щоденнику: «Я раптом спіймав себе на тому, що мислю і викладаю свої думки українською мовою, а потім уже перекладаю їх російською», - обурюється Сергій Грабовський. Олександра Екстер, уроджена Богданович, одна з фундаторок Української академії мистецтв у 1918 році, першовідкривачка народної художниці Ганни Собачко, колежанка Леже, Матісса, Пікассо, запам’яталася пізніше своїм паризьким учням нескінченними розповідями про якусь загадкову і невідому нікому Україну» [21]. «Коли знайдена біографія була для розробників задовгою, - пише Олександр Гриценко, - вони не редагували її задля скорочення, а просто «обрізали» наполовину чи на третину й уміщували в базу те, що залишилося. Так сталося, зокрема, з Климом Ворошиловим та Андреєм Шептицьким» [26, 3]. У рубриці Наука і освіта вміщено біографію М. Драгоманова, у котрій не згадані альманах «Громада», діяльність на еміграції, навідоміші наукові праці, тобто власне, все те, за що Драгоманова можна вважати великим українцем.

26

Приклади можна множити, і основний висновок, який напрошується, і з цим можна погодитися з Надією Гончаренко, «головна увага авторів проекту зосереджувалася на телешоу, а біографії видатних осіб на веб-сторінці розглядалися, вочевидь, як додатковий і не надто важливий інформаційний супровід». І далі: «Спосіб представлення біографій явно суперечить задекларованій суспільній важливості проекту […] І хоча до політичних та культурних стереотипів і штампів, успадкованих з радянського періоду, укладачі механічно додавали фрагменти «національного нарративу» і героїв націєтворення, однак жодного синтезу не спостерігаємо» [20]. У тому, що для виробників «Великих українців» були дійсно важливішими деталі «шоу для самого шоу», можна переконатися, почитавши підсумковий звіт видання «Телекритика» у авторстві оглядача Марини Баранівської та шеф-редактора «Телекритики» Наталії Лігачової. Вони, дещо іронізуючи, розкривають замисли інтерівських креативників. Процитовано слова режисера дійства Ірини Іонової-Пілат щодо студії: «Треба було знайти простір, який би надавав можливість абстрагуватися від часового відрізку […]. За основу було взято ультрасучасний сферичний холл, стелею якого є небо, а основним елементом внутрішнього декору – об’ємне лого проекту у самому центрі холу» [15, 24]. Натомість ось як описує місцезнаходження студії, проводячи відповідні асоціації, один із експертів проекту історик Ярослав Грицак: «Павільйон кіностудії імені Довженка нагадує декорації до знімання «Сталкера»: подвір’я з високою некошеною травою, цементний басейн без води, старі будинки з полупленої цегли зовні, а зсередини – то тут, то там купи виколупаних плиток з підлоги. У самому осередку цього павільйону, на третьому поверсі, зроблено гламурну телевізійну студію […]. Павільйон студії імені Довженка – добра метафора для опису стану української історичної пам’яті: обоє перебувають у стані напівруїни» [23]. Ще одна деталь, яка викликала іронію оглядачів, це розповідь інтерівців про стиль одягу ведучих проекту – Ганни Гомонай та Савіка Шустера. Над їх іміджем працювала арт-директор проекту Ольга Невська, 27

котра вирішила «гармонізувати» образ Савіка із «неприземленим» образом Ганни з допомогою комірців його сорочок, більш широких – «наскільки це дозволяє чоловіча форма» - читаємо у спеціальному прес-релізі каналу. «Шануючи таку глибоку концептуалізацію іміджу ведучих аж до форми комірців,

залишається

шкодувати,

що

аналогічний

педантизм

у

нематеріальному, смисловому аспекті проекту не було реалізовано», пишуть авторки «Телекритики» [15, 24]. Підкреслює своє неприємне враження й Олександр Гриценко: «У порівнянні з неохайною інтернет-базою турбота про манжети й комірці особливо зворушлива» [26]. Перший, ввідний ефір «Великих українців» відбувся 16 листопада 2007 року. Під час цього шоу автори, експерти та телеглядачі визначали критерії «українськості» та «величі». Фактично, і це показала база даних біограм, критерії для «українськості» залишили якнайширші. Як написала через день газета «Сегодня», «запропоновані критерії вибору «великих українців» «земля» (чи народилася людина на території сучасної України), «кров» (чи була вона етнічним українцем) та «мова» ( чи володіла вона українською) на думку присутньої аудиторії та гарантів не виявилися вирішальними. Врешті, як пояснили на Інтері, громадяни України можуть проголосувати за будьякого «великого», не сприраючись на будь-які критерії» [39]. Таким чином, у сотні «великих» з’явився не лише Михайло Булгаков, котрий не просто не вважав себе українцем, а й демонстративно дистанціювався від усього українського, але й В. Ленін, котрий жодного разу не був на нашій землі [17]. Це обурило не лише Олександра Гриценка, який, зауваживши, що про «врахування системи ознак навіть не згадували», був переконаний у тому, що від початку інтерівці намагалися «створювати у просторі телегри певні «зони без правил», де виграє той, хто «здає карти» - завдяки наявності вже звичних для нашого телебачення закулісних «ручних» механізмів управління» [26]. Прем’єрний ефір «Українців» засвідчив відверту гонитву творців проекту за рейтингом. Ярослав Грицак, консультант проекту, як приклад «рейтинговості» наводить спіч Петра Симоненка щодо Леніна як «великого 28

українця», показаний також і в наступній програмі, 21 грудня, бо ж «для високого рейтингу потрібен скандал у студії, а за відсутності інших скандалістів у студії треба скористатися з Симоненка […], а оскільки Симоненко ні про що інше, окрім про Леніна, говорити не може, то нехай говорить про те, що може» [23, 82]. Більш радикальний у своїй оцінці використання постаті Симоненка як «експерта» Олександр Гриценко. «Чим можна пояснити терплячість ведучих у першій передачі проекту, які не зупинили 25-хвилинне (за підрахунками журналістів) просторікування «гаранта» Петра Симоненка? - запитує культуролог. І відповідає: - Творці проекту прагнули «проїхатись по рейтингу» популярного скандального політичного шоу «Свобода слова»: мовляв, побачивши, крім самого Шустера, знайомі обличчя політиків і почувши ті самі скандальні політичні «розборки», глядач вирішить: я дивився це раніше, дивитимуся ще» [26]. До слова, із використанням заїжджених політичних облич перше шоу «Великих Українців» явно переборщило. Рейтинг, на думку оглядачів «Телекритики», піднімався за рахунок «не лише соціальної відповідальності (у якості моральних авторитетів нації нам представили «рейтинготворчі» обличчя політичних персонажів, знайомих до болю з зовсім іншої програми Савіка Шустера), але й за рахунок здорового глузду» [15, 25]. Як вказує один із авторів «Української правди» Роман Черніга, «викликає здивування сам принцип відбору експертів. Якщо пан Шустер вважав необхідною участь в програмі

лідера

комуністів

Петра

Симоненка,

тобто

традиційної

антиукраїнської політичної сили, чому він не запросив представника крайніх правих партій, скажімо, пана Тягнибока?» [49] Черніга не лише здивований засиллям політиків у студії, він ставить під сумнів професійні якості як експертів-істориків політичний дует Володимира Литвина та Дмитра Табачника. Останній, за спостереженням Олександра Гриценка, договорився до того, що якби не Ярослав Мудрий, ми б усі говорили по-татарському чи по-турецькому, хоч не треба великої пам’яті для того, щоб пригадати, коли жив київський князь, а коли тут з’явилися татари з турками.

29

Інша справа, що експертів як таких було досить важко відшукати, тож і траплялися такі курйози, як присутність у ролі «гаранта» коміка «95-го Кварталу» Володимира Зеленського. Ярослав Грицак так пояснює своє бажання допомогти проектові: «Програма «Великі Українці» відкривала інший шанс: вона переводила історичні події у формат телевізійного шоу, до того ж шоу з високим рейтингом, а отже, неминуче надавала їм публічності. Як історикові мені гріх було б втратити нагоду взяти у них участь» [23, 81]. Віддаючи

належне

Савіку

Шустеру

у

справі

залучення

селебріті,

«Телекритика» зазначає: «У цій ситуації дісно треба було виявити максимум дипломатії, оскільки із майбутніми «адвокатами» канал, ризикуючи, не укладав жодних контрактів, а значить їх участь у проекті трималася на джентльменській умові та толерантності команди вцілому» [15, 25]. У другій програмі шоу 21 грудня 2007 року було замкнено процес голосування, яке визначало десятку переможців. Голосування відбувалося з допомогою СМС, анкет у газетах та філіях банку-спонсора, телефонних дзвінків, палаток на вулицях та на сайті «Великих Українців». Уже в середині січня автори знали десятку, натомість оголосили про неї лише 11 квітня, у третій програмі шоу, коли уже було підібрано «адвокатів» до кожного переможця. Натомість про тих, хто переможцем не став, було знято короткі відеоролики. За три місяці без відриву від основної роботи журналісти новин «Інтера» зняли 90 роликів. Як зауважила оглядач Телекритики Марина Баранівська, не дивлячись на мучеництво глядачів, які мусили всі ці ролики передивитися до другої ночі, подвиг журналістів все ж не до порівняння [14]. Втім, як і в випадку з інтернет-базою, зі смисловим навантаженням роликів було не все гаразд. Найповнішим чином їх проаналізував Борис Бахтєєв, котрий виловив кільканадцять «ляпів» - на кшталт окреслень «маленьке містечко» Торез (входить у двадцятку найбільших в Україні), а рідного міста Василя Сухомлинського Павлиш селом; називання претендентів штампами-

30

покручами

–

Анатолія

Солов’яненка

«Шахтарським

герцогом»,

Крушельницької «Залізною Salomea», а княгині Ольги «Леді О» [16]. За сценарієм, із завуальованих портретів спадали штори, і країна дізналася про тих, із кого їй тепер було призначено обирати «головного великого». До десятки увійшли князь Ярослав Мудрий (представляв історик Дмитро Табачник), лікар Микола Амосов (представляв журналіст Віктор Коротич), філософ Григорій Сковорода (предсталяв актор Остап Ступка), гетьман Богдан Хмельницький (політик Дмитро Корчинський), поет Тарас Шевченко (актор Богдан Ступка), футбольний тренер Валерій Лобановський (перший президент України Леонід Кравчук), засновник Руху В’ячеслав Чорновіл (син Тарас Чорновіл), поет Іван Франко (співак Святослав Вакарчук), лідер ОУН Степан Бандера (журналіст Вахтанг Кіпіані) та поетка Леся Українка (театральний режисер Роман Віктюк). Усім адвокатам було запропоновано не лише захищати гідність свого кандидата в студії, але й бути ведучими документальних фільмів. Олександр Гриценко сумнівається, чи треба було узагалі брати адвокатів, посилаючись на англійський досвід, коли вистачило лишень добротності відзнятого відеоматеріалу. Савік Шустер запропонував концепцію виробництва фільмів через маловідомі біографічні факти того чи іншого героя, обравши значимий, а проте короткий період його життя. У випадку Лесі Українки таким періодом стали її кілька передсмертних грузинських років (допомагала Романові Віктюку у представленні поетеси акторка Ада Роговцева); фільм вийшов незвичайним і динамічним. У випадку Степана Бандери було представлено період засудження лідера ОУН на Варшавському процесі 1934 року; таким чином Бандера позбавився асоціації виключно із часами ІІ світової війни. За рейтингами оглядальності саме фільм про Степана Бандеру зібрав найвищий показник 5,03 для аудиторії 18+ і 3,74 у аудиторії 14-49 років. Натомість

майбутній

переможець

Ярослав

Мудрий

за

глядацькими

рейтингами зайняв передостаннє місце (2,63 та 1,86 відповідно). Невисокі рейтинги звичних представників українського пантеону – поетів Шевченка, 31

Франка та Лесі Українки Олександр Гриценко пояснює їх хрестоматійністю ще зі школи: «Хоча в репрезентативних соціологічних опитуваннях щодо «найвеличнішого українця» неодмінно з великим відривом перемагає Тарас Шевченко, але це не означає, що так званий «маленький українець» зацікавлено кинеться до телевізора слухати оповіді про те, як тринадцятий йому минало, він пас ягнята за селом», - іронізує Гриценко [26, 5]. При виробництві фільмів основною проблемою, як виявилося, був компроміс поміж історичною правдою та елементами шоу. Як зазначає Ярослав Грицак, який консультував фільм про Івана Франка, фільм «народився у суперечках і конфліктах – настільки, що і сценарист, і ведучий погрожували вийти з проекту. Головна суперечка тривала навколо того, наскільки і чи варто узагалі говорити правду про минуле. Врешті-решт, переміг принцип «тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман»». [23, 82] Подібні проблеми виникли й при створенні фільмів про Ярослава Мудрого та Григорія Сковороду. Сценарист останнього фільму Олексій Бобровников пожалівся «Телекритиці», що «найбільш, видавалося б, невинні версії життя Сковороди можуть довести деяких експертівсковородологів до шалених суперечок з піною в роті. ...Практика показує, що немає більш невдячного заняття, ніж подавати щось на узгодження. Вип’ють увесь мозок та скажуть, що так і було» [15, 27]. При формуванні концепції фільму про Ярослава Мудрого (єдиного, зробленого демонстративно, попри задекларовані рівні умови, російською мовою) також виникли проблеми. Його сценарист Андрій Цаплієнко волів «найменше враховувати позицію істориків, бо вони зосереджені на фактах, а не на особистості». Культуролог Гриценко з цього приводу іронізує: «Мабуть, фахівці-історики намагалися завадити Цаплієнкові створювати псевдоісторичне «фентезі» про Ярослава Мудрого» [26, 3]. Під неназваними «істориками» прихований консультант Олександр Зінченко, котрий теж визнавав існування суперечок не лише між ним на Цаплієнком, але й між ним та Дмитром Табачником, як теж режисером фільму Олегом Карнасюком.

32

Найбільші труднощі виникли на етапі узгодження образу «великого». Допомогло те, що було прийнято рішення звернення до всіх можливих джерел включно з ісландськими сагами, як також бажання показати Реймське Євангеліє, подароване Ярославом своїй дочці Анні [15, 27]. Так чи інакше, але, на переконання Ярослава Грицака, «за винятком Амосова і Бандери, решту «великих» фіналістів, за словами їх адвокатів і людей із груп підтримки) було перетворено на густо забронзовілих ідолів. Ми почули, що Ярослав Мудрий був діячем справді європейського масштабу (це коли ще Європи не існувало!), що Шевченко вищий за буль-якого святого (і це говорять про автора «Марії»!), що Хмельницького поважали поляки та євреї…» [23, 83] Надія Гончаренко зазначає: «Не можу поділяти оптимізму головного режисера каналу «Інтер» Ірини Іонової-Пілат: «этот проект вытащил наших людей из плена стереотипов, заставил подумать и вспомнить». Просте додавання навих штампів до старих не може підважити вкорінені стереотипи, що формувалися упродовж десятків, а часом – сотень років» [20]. Переможцем голосування визнано Ярослава Мудрого. Яким чином сталося так, що аутсайдер перегонів очолив рейтинг, розглянемо у наступному підрозділі, натомість навіть на думку Ярослава Грицака, те, що вибір стався саме таким чином, київський князь із «русько-російськоправославно-імперського символу» перетворився на центральний символ українства й європейського вибору [23, 85-86]. Актриса ж Ольга Сумська оцінила перемогу Ярослава Мудрого як «шанс нації на виздоровлення» [54].

33

2.3 Процес обрання переможця: зацікавлені сторони і реальний результат Скандал, яким закінчився вибір «великого українця», приховати було неможливо, як шила у мішку – досить багато було осіб, котрі були залучені у виробничу таємницю, а саме до даних по голосуванню на момент ранку 13 травня 2008 року – три дні перед фіналом. Як заявив пізніше шеф-редактор проекту Вахтанг Кіпіані, його було відсторонено від надходження даних «під знущальним приводом, без доказів, що інформація про точну кількість голосів «блукає по Києву»» [15, 26]. Ймовірно, топ-менеджмент каналу та ведучий шоу Савік Шустер заздалегідь знали, ким буде переможець рейтингу. Про це свідчать кілька факторів, що мали місце як до основного голосування, так і після нього. Передусім це, власне, різниця у даних, з якої випливає, що коли за Ярослава Мудрого протягом місяця проголосувало 60 тисяч людей, і він знаходився на 4-му місці, то за один день фіналу Ярослав доотримав 550 тис. голосів, що, за словами Кіпіані, відповідає набагато меншій кількості громадян, що голосували реально. Щоправда, алібі маніпуляції було підготовлено також і підігрівом суспільної думки на Сході та Півдні України. Для цього було використано місцеві ЗМІ та смс-розсилки. «Газета покиевски» після фіналу провела опитування, і, для прикладу, донечанин Владислав Беваник розповів, що «пішли чутки, що буцімто Бандера набирає більше голосів, і це прозвучало мов заклик «Наших б’ють!»» [26, 4]. Про те, що цих голосів однаково б не вистачило, свідчить кардинальна різниця даних: Ім’я претендента

Дані на 13.05.08

Фінальні

дані Різниця голосів

16.05.08 Микола Амосов

124 938

322 321

+ 197 383

Степан Бандера

208 926

261 247

+ 52 321

51 564

- 2 617

Валерій Лобановський 54 181

34

Григорій Сковорода

31 050

28 090

- 2 960

Леся Українка

23 295

26 590

+ 3 295

Іван Франко

22 205

24 247

+ 2 042

Богдан Хмельницький

52 127

64 931

+12 804

Вячеслав Чорновіл

36 661

42 743

+6 082

Тарас Шевченко

93 354

150 873

+ 57 519

Ярослав Мудрий

63 442

648 443

+585 021

Те, що у цій таблиці присутній навіть такий парадокс як зменшення кількості голосів по Сковороді і Лобановському, означає, що на сервері «Великих українців» відбувалися внутрішні пересипання голосів, не кажучи вже про зовнішні вливання. Останні, за підрахунками дочірнього сайту «Телекритики» - «Дусі», у швидкості 130 смс на хвилину із 80 номерів вивели Ярослава Мудрого з четвертої позиції на перше місце [53]. Вочевидь, «Інтеру» не довелося б вживати таких кардинальних заходів, якби задумка протиставити Схід і Захід вдалася. Проте, Ярослав Мудрий не був аж такий виразно імперський, а Бандера не зовсім прийнятний для тверезо мислячих українців, щоб їх з максимальною силою зіштовхнути. Уже після «півфіналу» Борис Бахтєєв підмітив: «Наступного дня у рекламних блоках на «Інтері» з’явилися сюжети: «Ярослав Мудрий чи Степан Бандера – хтось із них стане першим!». У них теж роз’яснювали, як голосувати й за того, й за того. Першою реакцією було: це ж відверта неправда, бо насправді першим стане хтось із десяти» [16]. Щоправда, потім з’явилися й інші пари, але Бандера та Ярослав не випадково з’явилися саме першими, і Бахтєєв правий, стверджуючи, що «багато хто міг не знати, що насправді вибір є набагато ширшим, аніж між Ярославом та Бандерою. Багато хто міг подумати, що саме Ярослав та Бандера є лідерами голосування станом на 12 квітня. Бандера – постать, що сприймається в суспільстві неоднозначно, тоді як Ярослав є постаттю нейтральною» [16].

35

Нейтральність Ярослава зіграла з «Інтером» злий жарт, оскільки мобілізованість південно-східного електорату була занизькою. За словами донецького журналіста Євгена Ясєнєва, серед десятки виявилося «мало людей, привабливих для Донецька. Народ голосуватиме, певно, все-таки за Богдана Хмельницького. Можливо, за Лобановського. Хоч Лобановський – фігура для Донецька неоднозначна. Приємних Східній Україні людей в десятці справді мало» [26, 4]. Тому спершу апробовано метод поширення інформації через газети, ФМ-станції та смс (навіть газета «Сегодня», нібито інформуючи про те, що «на Південному Сході пролунав заклик: не хочеш, щоб переміг Бандера – голосуй за Ярослава Мудрого» [26, 4], тим самим провадила агітацію поміж подібного електорату), а згодом застосовано й пряму фальсифікацію. Те, із якою впертістю вже після закінчення щоу генерельний продюсер «Інтера» Ганна Безлюдна та ведучий шоу Савік Шустер обстоювали кінцеві результати, показувало, наскільки важливим є для них маргіналізувати скандал і лишити Ярослава Мудрого у переможцях. Приміром, Безлюдна заявила в інтерв’ю «Дзеркалу тижня»: ««Фальсифікації», про які дехто каже, не мають нічого спільного з результатами програми. Так, можливо, певна група уболівальників, скажемо так, і проявила велику активність та організованість – і підтримала так свого «кандидата». Прихильники іншого «великого» – виявилися менш активними...» [19]. Савік Шустер у своєму коментарі

для

«Української

правди»

намагався

відвернути

увагу

акцентуванням на тому, що це «всього-на-всього» шоу: «якщо після парламентських виборів ви одержуєте 6-7 партій, які стверджують, що були фальсифікації, то уявіть собі – хіба після такого шоу, де можна голосувати за того самого "кандидата" скільки хочеш разів, не буде розмов про фальсифікації? Але ми ж не вибирали президента України!» [41]. Чого в кінцевому результаті шоу було більше – політичної чи комерційної складової? «Ярослав Мудрий, звісно, ні в чому не винен» [17], заявляють дослідниці Українського центру культурних досліджень. Ба 36

більше, - слушно підмітила Євгенія Кононенко, «геральдичним знаком Ярослава був той самий тризуб, яким намагалися знищити серп із молотом та який ледь терпить двоголовий орел» [36]. Ярослава Мудрого використали як символ єдності східних слов’ян – навіть опозиційні білоруси зраділи факту, що «великим українцем обрано сина Рогніди Полоцької», не кажучи вже про Росію, де у проекті «Имя России» кандидатура Ярослава Мудрого називалася від початку серед фаворитів. Проте, постає питання, чи виконав він цю об’єднуючу (для почуття слов’янської спільноти) функцію в Україні? Навряд. На думку Олександра Гриценка, замість історичної постаті Ярослава Мудрого ми побачили вимислену піктограму: «Він став «символом єдиної Русі», ба навіть «символом нинішньої боротьби з націоналізмом»! - цитує Гриценко газету «Сегодня», продовжуючи: - На мій погляд, чи не більшість людей, котрі за нього голосували [...], не тільки не відчували особливої любові до славетного київського князя, а й узагалі не збиралися витрачати грошей на смс, доки не зчинився галас, що «націоналісти протягують фашистського прихвостня Бандеру»» [26, 7]. Ганна Безлюдна політичний фактор заперечує: «Якщо в деяких людей надто хвора уява, то я ніяк не можу на це вплинути. І ніяк не збираюся таке коментувати!» [19], хоч і так для чималої кількості оглядачів було очевидним, що ідейна близькість каналу та його спонсорів до Партії регіонів зіграли свою роль, інша справа, що зроблено це було неоковирно, тож збоку склался враження, що «Інтер» не витримав випробування Бандерою» [53]. Натомість щодо «об’єднуючої» ролі постаті Ярослава Мудрого всередині країни, то перемозі Ярослава могли щиро порадіти хіба що ті інтелектуали, які усвідомлювали, що так насправді втягнення доби Київської Русі в український дискурс може принести, можливо, не відразу, протилежний ефект від того, що намагалися показати канал «Інтер» та Дмитро Табачник особисто.

37

Натомість люди із простішим мисленням, як приміром на спеціально створеному у Вікіпедії форумі-обговеренні «Великих українців», оцінювали безпосередніше: «Перша десятка виглядає кумедно. Ярослав – руський князь з варязької династії, Амосов – радянський вчений російського походження, Богдан Хмельницький – козацький гетьман з корінням з Мазовії... і всі вони українці»; і як висновок: «Критерій простий – догодити росіянам» [38]. На сайті «Обозреватель» Гурген Григорян дивувася: «Чому великим українцем назначили Ярослава Володимировича? Мабуть, його фігура видалася організаторам шоу, з приводу історичної віддаленості, найбільш політично нейтральною. Але, як казав знаменитий кавказький товариш Саахов, до чого ці дрібні жертви? Чому б не записати в українці та не проголосувати за Адама та Єву? Те, що в часи Мудрого не було не лише України, але й самого поняття українці, практично нікого не смутило» [22]. Як зазначено у прикінцевому звіті «Телекритики», «неважко було передбачити, що в умовах суспільства, котре вже давно розшарпують політики та політтехнологи, як теж фактор «великого сусіда», проект реально країну не об’єднуватиме, а роз’єднуватиме» [15, 30]. Перемога Ярослава Мудрого, попри всю повагу до його особи, засвідчила ідеологічне зґвалтування вибору нації. «Не можна так відверто фальсифікувати голоси на очах у людей, не можна за народ робити вибір, не можна перетворювати еліту в ефірі в маріонеток... Не можна повертати ківалівщину на телебачення», - зазначила після фіналу шоу народний депутат і телеведуча в одній особі Ольга Герасим’юк [37]. Окрім

теоретичного

введення

образу

Ярослава

Мудрого

до

українського історичного поняттєвого дискурсу, творці «Великих українців» зробили іншу справу: штучно політизуючи напругу поміж Заходом і Сходом, вони піднесли роль тривалого лідера, так насправді нерепрезентативних перегонів – Степана Бандери. Спершу інтрига, як передбачували ідейні противники проекту, як приміром поет та колумніст «України молодої» Володмир Цибулько, мала поточитися між «головним українцем» усіх часів і 38

народів – Тарасом Шевченком та Степаном Бандерою як образом «нового» українства. Зрештою, як зазначає Олександр Гриценко, «замість дихотомії українських ідентичностей, «тарасівської» та «бандерівської» ми побачили протистояння власне-української та уересерівської ідентичностей» [26, 6]. Як резюмує Гриценко, можливо, «випробування Бандерою» не пройшли саме ті, хто на нього поставили, вони ж бо «голосували за ватажка політичнотерористичної організації з авторитарною ідеологією» [26, 6]. Звісно, така ситуація виникла через протиставлення власне Бандери, а не Шевченка обранцеві Табачника. До слова, нібито «провал» Шевченка «гідно» був оцінений рупором синьо-білих в Україні газетою «Сегодня» й «головним шевченкознавцем» Олесем Бузиною. Назвавши свій матеріал промовисто – «Победа русского князя», Бузина написав, що українців Шевченком «перегодували й тим самим викликали відторження від офіціозного «божка»» [18]. Самі того не бажаючи, лідери «Інтера» вперше вивели Степана Бандеру на загальноукраїнський рівень та спричинилися до його популяризації. Ганна Безлюдна, намагаючись вочевидь обілити свою позицію після фальсифікації, зазначала: «Візьмімо фігуру Степана Бандери – безсумнівно, це особлива сторінка в українській історії. Та хіба ви будете заперечувати, що саме ця особистість не викликає суперечок і розбіжностей? І якщо Шевченко чи Леся Українка – більшою мірою гуманітарна сфера [у тому, що вірші Шевченка є безсумнівно політичними, переконався він сам, відбуваючи 10 років заслання], то Бандера – насамперед політична» [19]. У її словах прочитується інше: хто був би більш контроверсійним для підйому рейтингу, якщо не Бандера? У результаті та «чернь»1, яка голосувала своїми кровними гривнями за лідера ОУН, була морально підготовлена телеканалом «Інтер» до 100літнього ювілею Бандери у 2009 році (з відкриттям кількох пам’ятників) та виведенням у Герої України у 2010-му.

1

За означенням Отара Довженка, для керівників «Інтерa» український народ та телеглядачі зокрема «це «чернь», яка з нерозумінням і нудьгою слухає представників еліти (на жаль – завжди тих самих декількох), що змагаються у називанні маловідомих, але гідних велетнів духу української нації» [31].

39

Степан Бандера став одним із брендів Західної України. Створений 2007 року у Львові ресторан «Криївка» цей факт лише підтверджує. Один із елементів декору кнайпи – фото Степана Бандери із фотоапаратом у руках та дітьми, які годують голубів. Причому сам творець «Криївки» Юрій Назарук є противником того, аби історію експлуатували політики: «Для мене образливо, що бренд УПА починають використовувати у політиці. За це треба повідбивати руки. Наші депутати, що отримують гроші за відданий голос, не варті навіть того, щоб дискутувати на тему УПА» [27, 48]. Перемога Ярослава Мудрого та драстичне для шанувальників відсунення від лідерства Степана Бандери на третє місце зафіксували, на думку Олександра Гриценка, прокладення ідейних барикад не за лініями «Європа vs Просвіта», «модерність vs етнічність» або ж «духовна національна

ідентифікація

vs

ідентифікація

чином»,

а

вздовж

уже

традиційних в останні роки партійних і регіональних поділів [26, 7]. Зважаючи на те, що «перемогли» не конкретні Ярослав Мудрий у поєдинку із Степаном Бандерою, а їх «піктограми», знаковим є потрапляння певних осіб у десятку переможців, котра є, в принципі, успішною та репрезентативною [36]. Як відзначив один із активних суспільних промоторів особи Степана Бандери, депутат від НУНС Тарас Стецьків, «це справді об’єктивна, консолідована точка зору українського народу від Сходу до Заходу. Ці десятеро – найбільш шановані й великі українці в уявленні наших сучасників» [24]. Найближчий, зрештою, до правди є таки Олександр Гриценко, котрий визначив переможцями тих, котрі «не стали втягуватися в малопривабливі псевдоісторичні перегони» [26, 7].

40

2.4 «Великі українці» і суспільний резонанс: успіх чи провал? Медіальний супровід «Великих українців» був супутником проекту від ініціативи його проведення до моменту скандального закінчення. Причому оцінки нерідко були кардинально протилежними до заявлених творцями проекту цілей. Йдеться передусім про благородну, на перший погляд, мету ментального об’єднання країни. Генеральний продюсер «Інтера» Ганна Безлюдна охарактеризувала проект як «безпрецедентний» в Україні і проголосила його головною метою «об’єднання нації». Цю ідею постійно просували й інші члени команди Інтера, ближче зав’язані на реалізації «Великих Українців». На сайті проекту було подано відповідь на запитання, чи не сприятеме він розколу України: «Переконані, що ні. [...] під час виборів 100 Великих ми знайдемо те, що робить Луганськ і Закарпаття, Полісся і Слобожанщину, Полтавщину та Галичину частиною одного цілого; те, що спонукає мешканців різних регіонів, прихильників різних політичних партій та віруючих різних конфесій називати себе одним іменем – українці» [28]. Що малося на увазі під упевненим «знайдемо те, що робить частиною одного цілого», глядачі дізналися під час вибору Ярослава Мудрого. Натомість від започаткування «Великих Українців» критика навколо ідеї проекту снувалася навколо іншого, мовляв це «олігархічний (або й чужинецький) маніпулятивний проект, створений, аби запудрити мізки народові» (слова Володимира Цибулька зі шпальт «України молодої») [26, 2]. Після перших «млинців» критика націонал-демократів тільки посилювалася. Приміром, Сергій Грабовський, уживаючи досить радикального окреслення «технологія розколу», стверджував, що «проект «Великі українці» здатен тільки віддалити країну від об’єктивного знання про себе саму» [21]. Михайло Бриних схарактеризував інтерівське шоу як «медійний злочин проти українського народу» [15, 28]. Критика з протилежного боку також не забарилася. Найбільш прикметно вона виражалася у Криму, де коментатори узагалі пропонували 41

відсепаратизуватися від того, кого «там у Києві» хочуть вибирати. Член президії Верховної Ради АРК Світлана Савченко заявила: «Знаєте, з великим українцем у мене великі сумніви. Тут треба, певно, справді вибирати етнічного українця. Тому нехай український народ сам визначає свого великого українця» [19, 2]. Цікаво, що на першому етапі у Криму, не підозрюючи про те, кого буде обрано за основного супротивника «помаранчевих», обурювалися з приводу появи серед претендентів Ярослава Мудрого, який «започаткував феодальну роздробленість Київської Русі, а не Володимир, який увів її в лоно тогочасних цивілізованих держав» [26, 2]. Деякі оглядачі відкидали ідею «Великих українців» як таку, що в українських реаліях не спрацює, оскільки «у нас дуже заполітизоване суспільство, а сам список великих українців ділить людей» (історик Станіслав Кульчицький [17]), або ж що «не можна навіювати тітці Клаві, що їй уже все під силу… Достатньо того, що вона може обирати до парламенту свою Юлечку або Раєчку. Немає нічого менш демократичного, аніж думка некомпетентної більшості» (публіцист Анатолій Стріляний [26, 2]). Газета «Слово Просвіти» заявила, що коли «для Британії чи для багатьох європейських країн ідея «Great Britons» була шоу-розвагою для одних і способом набивання кишень для інших, то для України з її сьогоднішніми політичними проблемами – це непристойна політична провокація» [17]. Натомість ті з спостерігачів, які симпатизували проекту, або мали більший чи менший стосунок до його появи, небезпідставно зауважували, що рано чи пізно такого роду історична дискусія мала б відбутися. Автор «Української правди» Роман Черніга, приміром, навіть шкодує, «що цей проект також не було проведено, скажімо, 10 років тому. Тоді можна було би у значній мірі зрозуміти, в який бік іде відновлення національної ідентичності українців» [49]. Історик Ярослав Грицак, зауважуючи, що до «Великих Українців» такого масштабу дискусія відбулася лише 2003 року щодо Волинської різанини (та й то, додамо – вона була спровокована ззовні), тож інтерівський проект мав цілковите право на існування [23, 81].

42

Мериторичну цінність у «Великих Українцях» бачить і Аркадій Сидорук, який переконаний, що: «тележурналістика в Україні не зможе подолати комплекс «малоросійства», не опанувавши величезний досвід західного телебачення і не збагативши його національними традиціями» [45]. Творці проекту зосереджуються на твердженні, що – які б не були результати, добре що узагалі був час і бажання залучити телевізійні ресурси для історичного обговорення. Так, редактор «Великих українців» Остап Кривдик наголошує, що «ми на топ-каналі країни заговорили про нашу, українську, спадщину у цілком іншому дусі. Дискусія відбувалася у новій інтонації – ствердній, творчій, а не диструктивній. І навіть 23-тє місце Леніна у сотні – один із знакових висновків проекту: український комунізм не має українського обличчя» [15, 30]. Марина Баранівська називає шоу «уроком українознавства, такою собі відеоенциклопедією, посібником «Великі українці» за 4 години» [14], а інші втішалися, що врешті у прайм-таймі замість російських фільмів про НКВД йде програма про українців та їх великі здобутки. Ярослав Грицак зауважив, що десятка переможців є такою, «за яких не соромно перед сусідами», причому зі списку десятьох випали імперські та радянські постаті-символи, такі як Петро І, Ленін і Брежнєв, присутні в попередніх рейтингах, проведених на тариторії України [23, 8486]. Зрештою, «пізнавальне значення телепроекту «Великі українці» очевидне», - резюмував у матеріалі для «Телекритики» Аркадій Сидорук [45]. Пізнавальність ця виражалася, між тим, у декларованій репрезентативності суспільного зрізу історичних преференцій пересічних українців, на який претендував проект. Слід пам’ятати, і про це небезпідставно натякнула після визначення основної десятки Марина Баранівська, що опираючись на подані цифри (800 тис. осіб, які взяли участь у «півфіналі» проекту, складають усього 1,7% населення України), і не є жодною поважною репрезентацією. Проте, із думок певних авторів проекту, які звучали під час та після закінчення його продукування, можна зробити висновок, даний суспільний 43

зріз ніби був запрограмований. Так, вслухаючись у слова Вахтанга Кіпіані, котрий характеризував власне дітище як ««фотографічний знімок» України у даний конкретний момент, побачивши який можна зрозуміти, як сприймають та як оцінюють українці свою батьківщину» [15, 28], напрошується питання: чи ж не таку ціль переслідував Інтер, оголосивши про власний похід за «об’єднанням країни»? Знаючи, що Микола Амосов та Ярослав Мудрий неприроднім чином посіли перше та друге місце, (за означенням Юрія Рибчинського, «ми дійсно хвора нація, коли на перших двох місцях цього національного рейтингу опинилися не українці – русич і росіянин» [22]), той же Ярослав Грицак, вочевидь підозрюючи, що й до десятки їм «допомогли добратися», пише: «Відрадною є поява Миколи Амосова у фінальній десятці. Його постать – добрий символ, який дає змогу російськомовній спільноті вписатися в український історичний простір» [23, 85]. «Ми отримали достатньо виважену символічну картину сучасної України», - оголошує Остап Кривдик [15, 30]. І знову Грицак: «Це той спосіб мислення, який робить можливим одночасне існування у Лондоні пам’ятника Оліверові Кромвелю й пам’ятника Карлові І, якого він убив» [23, 86]. Обидва дотичні до виробництва проекту шановані автори фактично погоджуються із накиненим керівництвом каналу образом суспільного історичного зрізу, його лігітимізуючи. Так само фактично погодився із фальсифікацією Вахтанг Кіпіані, заявляючи про неї не під час, а ПІСЛЯ кінцевого шоу, на чому наголошує редакційна стаття «Телекритики» [15, 30-31]. Себто, даний «об’єднуючий» зріз для оглядачів ЗМІ є сумнівним. Другою темою дискусій, котра розгорілася навколо проекту у ЗМІ, були особистості, котрі виступили на першому етапі в ролі «гарантів», на кінцевому – у ролі «адвокатів» конкретних історичних осіб. Про політизованість проекту уже говорилося, і навіть самі творці «Великих Українців» це визнавали. Приміром, редактор шоу Остап Кривдик визнав, що через участь політиків відповідно самоусувалися інтелектуали [15, 30]. Варто підкреслити, що сам фактор участі політиків не був би таким прикрим для 44

глядачів, якби не система їх добору. Нерідко складалося враження, що канал абсолютно не шанує тих, кому шоу було адресоване. На думку Отара Довженка, «для них [керівництва каналу] це «чернь», яка з нерозумінням і нудьгою слухає представників еліти (на жаль – завжди тих самих декількох)» [28]. Найбільше дісталося Інтеру за експлуатацію Петра Симоненка у якості «гаранта». «Чи доречно було запрошувати до участі у програмі «Великі українці» (до того ж не раз) політичного горлодера, котрий публічно обзиває зрадниками тих, кого телеглядачі обрали своїми героями, ображаючи тим самим і мертвих, і живих?» - запитував дописувач «Телекритики» [45]. Не «зрозуміла гумору» й сама «Телекритика»: «Невже, - рузюмували Наталка Лігачова

та

Марина

Баранівська,

-

публічна

дискусія

про

наших

співвітчизників була кардинально неможлива без його участі? На відміну від рейтингу, гарантованого

присутністю

Петра

Миколайовича

та

його

войовничою манерою дискутувати, що й показав лідер компартії, ігноруючи інший формат проекту у порівнянні із політичними ток-шоу. Ігноруючи – хочеться підкреслити – за запрошенням і, так би мовити, творчому задуму редакторської команди проекту» [15, 28]. Ідея Симоненка висунути в «великі українці» Леніна може, й була варта підйому оглядальності у першій програмі, проте витягати її назовні у другій програмі було вже надмірним: «Те, що пропозиція Симоненка була фігурою політичної демагогії, штампомагіткою, усвідомлює і сам Петро Миколайович, і ведучі програми, і всі глядачі. Навіщо ж було експлуатувати цю, скажімо прямо, не найрозумнішу і не найдотепнішу ідею?» (Отар Довженко [28]). Не кажучи уже про третю програму: «Всякий раз, коли в розмову вступав Петро Симоненко, у присутніх помітно сумнішали обличчя та псувався настрій: усі відразу розуміли, що зараз почнеться…» (Марина Баранівська [14]). Обороняючись, Вахтанг Кіпіані пояснив, що редакція надала шанс Симоненку ледве не… реабілітуватися в очах тих, хто не є його безпосереднім електоратом [15, 29].

45

Не менш одіозною виглядала постать Дмитра Табачника. «Яке моральне право мав брати участь у програмі відомий українофоб Дмитро Табачник, - запитував Аркадій Сидорук? – І чи пасує поза великого історика тому, чию докторську дисертацію неможливо відшукати навіть зі свічкою серед білого дня?» [45] Подібно, як зазначає Олександр Гриценко, «чому адвокатом Шевченка не було обрано, наприклад, Олеся Бузину? Це б, мабуть, допомогло підняти рейтинг програми» [26, 4]. Політик-історик Табачник не підняв ані рейтинг програми, ані свого кандидата Ярослава Мудрого, вдаючись до фальсифікацій. Як зазначає письменниця Євгенія Кононенко, «сказані в кулуарах слова «адвоката» Ярослава Мудрого, мовляв, він «трахнув» Бандеру Ярославом Мудрим, не несуть того глибокого навантаження, яке відомий політтик у цю ненормативну лексику вкладав. Російська Україна не має своїх героїв і позичає їх в української» [36]. Неоднозначно медіями було сприйнято вибір в коментатори, а згодом у «адвокати» Тараса Чорновола, який тоді був членом Партїі регіонів, причому, як підмітив Роман Черніга, не завжди висловлював погляди, збіжні з партійними [49]. Участь Тараса у шоу деякими була сприйнята як наруга над пам’яттю його батька: «Добре знаючи однокурсника В’ячеслава протягом університетських років, не можу навіть уявити собі, щоб він приєднався до Партії регіонів і став прихильником ПІСУАРу» (Аркадій Сидорук). Деякі политики свою участь у програмі відверто використовували для самопіару. Так, Інна Богословська висуваючи у великі українці Івана Котляревського,

промимрила:

«автора

“Энеиды”,…

как

его?».

За

спостереженнями Марини Баранівської, Володимир Литвин постійно й безвиразно зачитував домашні заготовки, Тарас Чорновіл декламував рядки із Шевченка, Стуса, Лін Костенко, та по-школярськи тягнув руку, аби показати, що він знає відповіді на всі питання. Дмитро Корчинський іронічно шевелив вусами та епатував публіку заявами на кшалт «Великі – це ті, хто за межами добра і зла!» [14].

46

Словом, політики сприймалися якщо не смішними у ролі експертів програми «Великі українці», то як мінімум не на своєму місці. Пояснюючи саме такий, а не інший кадровий склад експертів, Вахтанг Кіпіані звинуватив також ЗМІ у тому, що своїм снобізмом, деструктивною критикою сприяли деморалізації зацікавлених та збільшенню кількості тих інтелектуалів, котрі неохоче беруть участь у подібних проектах. Передусім, це звинувачення стосувалося

інтернет-версії

«Телекритики»,

яка

найбільш

активно

обговорювала шоу. Остання в особі головного редактора зауважила, що при цьому творці «Великих українців» могли б все-таки утриматись від «експлуатації нездорової заполітизованості українського соціуму» [15, 29]. Оцінки, став чи не став телепроект «Великі українці» успішним, розійшлися у залежності від того, хто і що вважав за потрібне оцінювати як мету для успіху. Приміром, для Ярослава Грицака такою метою, вочевидь, була актуалізація та популяризація історичних знань в Україні. Відповідно до цього він завуальовано хвалить проект: «Телешоу «Великі Українці»… дуже українське: воно було добрим, але змарнованим шансом на першу велику публічну дискусію про українську історію. Це, однак, не перекреслює вартості самого проекту. Він занапастив цей шанс, але він витворив іншу нагоду: шанс на новий спосіб мислення про свою історію» [23, 87]. Для авторів Українського центру культурних досліджень – Олександра Гриценка, Євгенії Кононенко, Наталки Білоцерківець, Людмили Таран, Надії Гончаренко скандальність проекту не означала його провальності. «Великі українці» були «цікавим і масштабним загальнокультурним явищем, отже – важливим об’єктом культурного дослідження» [26, 2]. Кожен із авторів зробив свої певні висновки, серед них навіть такі неочікувані, як прикінцевий вердикт Євгенії Кононенко: «Проросійська Україна виявилася беззбройною і ідеологічній боротьбі з проукраїнською» [36]. Позитив в телешоу «Великі українці» як підґрунті подальших досліджень добачає також Аркадій Сидорук. Він, зокрема, пише: «Підсумки голосування – це унікальний матеріал для досліджень соціологів та істориків, що ґрунтується на значно 47

ширшій базовій основі, ніж численні ординарні опитування громадської думки» [45]. Найбільш критично оцінили проект оглядачі «Телекритики». Уже після другої передачі Отар Довженко у підзаголовку до власного матеріалу зазначає: «Намір зробити «Великих українців» соціальним проектом провалився. Побоювання, що без звичного протистояння «сходу» і «заходу» публіка залишиться байдужою до програми, визначило її долю» [28]. Отар був переконаний, щоб досягти бажаних рейтингових результатів, творці проекту свідомо пішли на провокування «маленької вітчизняної війни». Причому від бажання зробити проект саме рейтинговим ніхто із інтерівців і не приховував, а засоби для досягнення цієї мети були різноманітні. Як написав Сергій Грабовський, «скандал – річ неминуча в імперії Савіка Шустера, де межі свободи (а відповідно, й істини) визначають не правила, для всіх однакові, а Шустер, і ті, хто стоїть за ним» [26, 7]. У кінцевому звіті «Телекритики» «головну подію телесезону» названо «найбільшим

провалом

в

історії

телебачення

незалежної

України».

Розділяючи певні аргументи творців, мовляв, усі ми замислилися над історією, і це добре, авторки звіту, опираючись передусім на відомості про найбільшу махінацію операції «Ярослав» резонно запитують: «Формуванню чого саме буде сприяти даний проект у перспективі на рівні колективних цінностей українського суспільства»? [15, 32] У результаті скандалу, котрим завершився проект, інформація про зловживання під час основного голосування докотилася батьківщини проекту – Британії. Із особливостями «шоу по-українськи», підкріпленого зверненням українських парламентаріїв (фракція НУНС) до ВВС з проханням переглянути результати голосування в Україні, ознайомилися публіцисти газети «The Times». На їхню думку, «проект не тільки не об’єднав українців у любові до власної історії, але і поглибив у цій колишній республіці СРСР розкол між проросійським сходом і націоналістичним заходом» [44].

48

Тож, підсумовуючи, можна засвідчити великий інтерес преси до проекту «Великі українці». Деякі оглядачі апріорі відмовляли проектові у праві на існування, інші ж – очікували поліпшення якості шоу. Більшість дослідників проекту переконані, що, хоч «Великі українці» й створили велике поле для соціальних дискусій, вони не виконали поставленого перед собою завдання «об’єднання країни». Серед причин цього – як завищений рівень вимог до проекту, неготовність українського суспільства до сприйняття такого телешоу як власне шоу, так і, передусім, намагання команди «Інтера» підвищити інтерес до програми сумнівними методами – політизацією, частинами

провокуванням

аудиторії,

врешті

розколу

між

масштабної

різними

електоральними

фальсифікації

основного

голосування.

49

Розділ 3. Медійний розголос «Великих українців» на прикладі публікацій українських газет.

3.1. Метод контент-аналізу: використання і результати У роботі буде використано два методи дослідження, oдин з яких кількісний метод контент-аналізу, інший – якісний метод глибинного інтерв’ю. Зупинимось на означенні першого: Контент-аналіз (з анг. contests – зміст, вміст) – це один із основних методів, що застосовуються для якісно-кількісного аналізу змісту текстових документів.

Його

часто

використовують

у

дослідження

з

масових

комунікацій. Об’єктом дослідження методом контент-аналізу є повідомлення преси, радіо, телебачення, інтернет-порталів. Перші застосування контентаналізу датуються кінцем XIX початком XX століття: у 1893 році американський дослідник Джордж Спід у своїй статті «Чи дають тепер газети новини?», опублікованій на сторінках журналу «Форум», дослідив зміни тематики недільних випусків нью-йоркських газет з 1881 до 1893. Дж. Спід зробив тематичну класифікацію та виміряв у дюймах обсях газетних колонок для кожної теми [52]. Таким чином, він визначив, що газети більше місця почали віддавати описам скандалів та чуток, за рахунок скорочення кількості та обсягу публікацій про політику, літературу, мистецтво. Розрізняють два основних види контент-аналізу: кількісний та якісний. Кількісний полягає у статистичній перевірці визначених дослідником гіпотез. Іншими

словами,

за

допомогою

кількісного

контент-аналізу

можна

дослідити, що говориться, а за допомогою якісного – як це говориться. Український дослідник Богдан Юськів у праці «Контент аналіз: історія розвитку та світовий досвід» стверджує, що основна мета застосування цього методу – розкриття прихованого змісту комунікації шляхом дослідження його проявів у структурі тексту [52]. Проте, контент-аналіз також може використовуватись для опису змісту повідомлення, перевірки гіпотези, 50

порівняння медіа-контенту і реального світу, для дослідження медіа-ефектів, а також для вивчення висвітлення образу певних груп у суспільстві й емоційної заангажованості повідомлення. Дослідницьке

питання,

яке

ми

хочемо

з’ясувати:

наскільки

телевізійний проект «Великі українці» був резонансним для преси і якими за тональністю були ці повідомлення? Розробка та застосування методу здійснюється у кілька етапів: 1) формулювання мети, завдань, гіпотези дослідження 2) визначення категорії аналізу, тобто ключових понять, які відповідають дослідницьким завданням. Найчастіше застосовуються такі категорії як автор, жанр, тема, герой, цілі тощо.

3) вибір одиниці аналізу – лінгвістична одиниця чи елемент змісту, що є індикатором

явищ,

які

цікавлять

дослідника.

Найчастіше

застосовуються такі одиниці аналізу як слово, речення, судження, тема, автор, герой, соціальна ситуація, повідомлення загалом тощо. Одиниці аналізу варто розглядати не ізольовано, а в контексті ширших змістових чи лінгвістичних структур – контекстуальних одиниць. Для одиниці аналізу «слово» контекстуальною одиницею виступатиме «речення».

4) Визначення одиниці підрахунку – кількісну міру текстових та позатекстових

явищ.

Найчастіше

застосовуються

такі

одиниці

підрахунку час-простір, кількість рядків, площа в сантиметрах квадратних хвилини. Важливим є вибір необхідних джерел, що підлягають контентаналізу. Питання вибірки складається з вибору джерела, кількості повідомлень, дати повідомлення і досліджуваного змісту. Ці параметри вибірки визначаються завданнями та масштабом дослідження. Найчастіше при контент-аналізі застосовується річна вибірка. Для систематизації одиниць аналізу використовується кодувальна матриця, або кодувальний

51

листок. Кодувальна матриця цього дослідження виглдає наступним чином: 1. Назва публікації, автор.

2. Дата виходу публікації.

3. Жанр публікації (стаття, інтерв’ю, замітка новини, розширене повідомлення).

4. Місце у газеті.

5. Тема, аспект, кут подачі матеріалу.

6. Короткий зміст подідомлення.

7. Експерти.

8. Оцінна лексика.

9. Тональність повідомлення.

10. Присутність різних точок зору. Об’єкт дослідження Для контент-аналізу взято два видання – газета «День» та «Сегодня», оскільки ці видання належать до різних медіа-холдингів і розраховані на різну читацьку авдиторію. Щоденна всеукраїнська газета «День» з’явилась на ринку друкованої преси України у вересні 1996 року. Вона належить закритому акціонерному товариству «Українська прес-група». Видання є тримовним. Газета виходить українською і російською мовами 5 разів на тиждень із заявленим щоденним тиражем 65 400. Щовівторка видається англомовний дайджест

«The

Day»,

накладом

7025

примірків,

який

включає

інформаційно-аналітичні матеріали про події в Києві, Україні та світі, за тематикою це політика, економіка, соціальні проблеми, культура, спорт і світська хроніка. З 1999 року газета «День» стала членом газетної асоціації «Синдикат» - об’єднання видань по всьому світу, до якого теж входять французькі «Le Figaro», «Le Monde», австрійська «Der Standart», німецькі «Die Welt», «Handelsblatt», британська «Guardian» та італійська «Сorriere della Sera». Членство у «Синдикаті», на думку керівників газети 52

є своєрідним знаком якості, що свідчить про відповідність рівня газети світовим тенденція у подачі інформації, її причетності до глобального політико-аналітичного дискурсу. За рейтингом відвідування веб-сайтів ЗМІ на сервері «Bigmir» електронна версія газети входить до 60-ти перших сайтів з понад двох тисяч, які знаходяться у рейтингу. «За час роботи на ринку друкованих видань «День» став яскравим представником якісної преси і має стійкий високий рейтинг в Україні і за кордоном. Адже це щоденна всеукраїнська респектабельна

газета

з

глибокою

аналітичною

й

об’єктивною

інформацією про політичне та економічне життя України та світу», зазначається на сайті газети. Газету «День» було визнано «Газетою року» загальнонаціональної програми «Людина року-97». Друге видання, яке було обране для контент-аналізу газета «Сегодня» - одна з найпополярніших київських російськомовних газет суспільнополітичних газет із декларованим щоденним тиражем близько 130 тисяч примірників. Друкується у Києві у власній друкарні. За даними компанії Taylor Nelson Ukraine, кожен номер прочитує близько 502 тисячі киян, а це близько 24% читацької авдиторії Києва віком від 12 до 65 років. З 26 серпня 2006 року ЗАТ компанією «Ceгодня Мультимедиа» керує генеральний директор аргентинець Гільєрмо Шмідт. До цього він керував великою аргентинською газетою «La Nacion», яка входила в 10 найвпливовіших газет світу у 1997 році. З 10 квітня 2007 року функціонує інформаційний портал www.segodnya.ua, що поновлюється цілодобово кожного дня. За згаданим рейтингом bigmir, сайт газети посідає 12-те місце. Часовий проміжок дослідження обрано відносно часу тривалості проекту «Великі Українці», оскільки дослідження стосується медійного розголосу навколо цього телешоу. Отже досліджуваний період, охоплює період тривання телевізійного проекту «Великі українці» - від листопада 2007 року до травня 2008.

53

Результати контект-аналізу Газета «День». За час тривання телепроекту «Великі українці» від 16 листопада 2007р. до 17 травня 2008 у газеті «День» з’явилось 10 публікацій, пов’язаних із цим телепроектом. Всі публікації з’являються у спеціальному тижневому додатку «Телебачення і ТБ програма», який міститься у номері газети, яка виходить у п’ятницю і випуском «на вихідні». Ця рубрика, окрім програми телеканалів на наступий тиждень, містить статті і новини щодо різноманітних телевізійних проектів, інтерв’ю з зірками українського телебачення, аналітичні матеріали щодо присутності програм певного жанру на українському телебаченні. Перша із усього циклу публікацій з’являється 23 листопада 2007 року. Вихід в ефір першої програми телешоу «Великі українці» відбувся

у

п’ятницю 16 листопада, а перша інформаційна згадка у газеті «День» була у номері із телевізійним додатком додатком, що виходить щоп’ятниці, тобто 23 листопада 2007. Невелика стаття під назвою «Великі українці» приречені на успіх» Віталія Абліцова не містить коментарів, ані якихось серйозних оцінок, а написана у новинному світлі. Одна з тез повідомлення стосується критеріїв, за яким мають визначатись «Великі українці»: роль землі як місця народження, крові як етнічної приналежності та мови як самоідентифікації. Наступна публікація вийшла через тиждень 30 листопада під назвою «Які українці – великі?» авторства С. Стефанко і теж написана в жанрі інформаційної замітки. У матеріалі також порушується питання кого визначати великим українцем із наступним твердженням: «Ядром, стрижнем політичної нації, рушійною силою державотворення є етнічна нація, у нас це етнічні українці, а представники інших національностей в кращому випадку допомагають. Якщо претендентом є людина іншої національності, то треба з’ясувати, що визначного вона зробила для

54

української держави. Якщо засобом праці була мова, то чи творила вона українською». У публікації за 7 грудня 2007 року вміщено два матеріали читачів газети. Перший із них - стаття з елементами аналітичних роздумів Віталія Стечкевича, доктора історичних наук із Кривого Рогу під назвою «Телепроект як дзеркало нашої ментальності, або які ми є й кого оберемо». Тут висунуто думки фахівця-історика: «Дійти консенсусу (злагоди, згоди) у виборі великого Українця, а тим паче знайти таку постать, яка б усіх об’єднала буде проблематично. Це пов’язано із затянутим процесом самоідентифікації в Україні і до певної міри болючим процесом, а також із протистояннями на політико-ідеологічному грунті». Як аналогію автор наводить останні парламентські вибори, які були позначені яскравими

регіональними розбіжностями, а також

висуває

тезу, що при виборі національного героя слід вибирати того, без кого Україна не була б Україною, а тим паче українською Україною. Інша публікація читачки

із с.Кути

на Франківщині

стосується

більш

практичного боку страви і порушує важливе питання додзвону з обласного номера 8-9-306-00-00. Виявляється Укртелеком не підключив безплатних номерів додзвону 8-900. Мешканка Франківщини жаліється на неможливість скористатись анкетами для поштового голосування, які друкуються у таких російськомовних виданнях як «Комсомольська правда», «Аргументи і факти», які не розповсюджуються у місці її проживання. Важливим і показовим є коментар, який помістила редакція поряд із цими двома публікаціями: «Маємо надію, що відгук на цей телевізійний проект активізує читачів і змусить їх більш зважено підійти до пошуків кандидатів на найвищий щабель українського п’єдисталу і не перетворить проект на звичайнісівньку «попсу». Газета «День» пильно відслідковує проект і знову через тиждень 14 грудня подає невелике інформаційне повідомлення Ірини Кононенко про

55

перенесення голосування за 90 великих до 21 грудня, подає точний час закінчення голосування за 90 великих. В останньому за 2007 рік номері «Дня» із додатком «Телебачення» розміщено матеріал

під назвою «Історія – це політика в минулому»

авторства згадуваної Ірини Кононенко та редактора відділу «ЗМІ» газети Маші Томак. Це розлога стаття із коментарями, яка присвячена радше висвітленню історичної тематики, а не проекту «Великі українці», проте він цікавим є з того погляду, що експертами є Наталка Фіцич, головний редактор продюсерського центру «Закрита зона»

на каналі «Інтер»,

тележурналіст Юрій Макаров, Аліна Семерякова, керівник проекту «У пошуках істини» та Вахтанг Кіпіані, шеф-редактор проекту «Великі українці». Найбільш контроверсійним з усіх є висловлювання В.Кіпіані: «Історичні програми у прайм-тайм показувати не варто. Політику каналу щодо висвітлення історичних подій на каналі повинні формувати менеджери. Істориків до цього краще не долучати, адже менеджери телеканалу не розповідають історикам як їм писати наукові публікації». Виходячи з цього твердження В.Кіпіані, фактаж і професійність для історичних програм на телебаченні чинник неважливий й треба оминути об’єктивність і неупередженість у підготовці матеріалів на історичну тематику. Звичайно, дивно це звучить з вуст людини, яка є керівником наймасштабнішого історичного проекту за всю історію українського телебачення. Після відбору фінальної десятки героїв, тобто після 21 грудня 2007 і аж до часу визначення переможця 17 травня 2008 року, «День» обмежився поданням лише у номері за 8 лютого 2008 року результатів рейтингу, проведеного на замовлення Інституту політики. Про це дослідження ми вже згадували у розділі 1.2. Останні дві публікації, подані «Днем», вийшли після оголошення результатів проекту. У номері газети за 21 травня 2008 року вже поза шпальтами додатку «Телебачення», з’явилось редакційне розширене 56

новинне повідомлення про те, що результатами зацівились депутати Верховної Ради. У повідомленні йдеться про те, що Ольга Герасим’юк, народний депутат із парламентської фракції «Наша Україна-Народна самооборона» вимагає від Верховної Ради створити тимчасову слідчу комісію для розслідування маніпуляцій з голосами телеглядачів у проекті «Великі українці». Зацитовано слова О. Герасим’юк: «Це питання не просто банального телепроекту. Цей проект викликав у суспільстві великий інтерес, тому що був анонсований як проект, який повинен об’єднати всю країну». Також подано коментарі щодо фільсифікації результатів

філософа

Мирослава

Поповича

та

кінознавця

Сергія

Тримбача. В останньому матеріалі, присвяченому «Великим українцям» у газеті «День», авторка Маша Томак торкається питань фальсифікації результів шоу. Вона посилається на публікацію Вахтанга Кіпіані в інтернет-виданні www.pravda.com.ua (18 травня 2008р.) [34]. Цитата В.Кіпіані на початку задає тон усій публікації: «Укргазбанк» виділив

телефонні номери

клієнтів і без їх відома було надіслано 550 тисяч СМС. Як опозицію авторка подає висловлювання одного з продюсерів телеканалу «Інтер» Егора Бенкендорфа: «Ніяких маніпуляцій і фальсифікацій у голосуванні не було. Це просто велика фантазія В.Кіпіані». Підсумовуючи, варто зазначити доволі фаховий підхід газети «День» до висвітлення проекту «Великі українці» й відсутність спекуляцій над почуттями читачів щодо того, хто має стати найбільш величним українцем: Амосов чи Бандера, як це робила інша щоденна газета «Сегодня». Своїми публікаціями у перші тижні запуску проекту видання намагалось стимулювати інтерес глядачів до його результатів. Не вистачало фахових матеріалів із коментарями серйозних експертів у період другої половини проекту. Загалом, газета висвітлювала перебіг телешоу об’єктивно, хоч аналітичних матеріалів було недостатньо, особливо наприкінці, коли визначалась десятка «Великих українців».

57

Газета «Сегодня» не мала чіткості і послідовності у висвітлюванні телевізійного проекту «Великі українці». Сім публікацій з’явилось в газеті щодо проекту й вони починаються уже з квітня 2008 року, тобто фактично при його самому завершенні. З цього насувається висновок, що газету не особливо цікавить контекст і бекґраунд того, кого вибирають «Великим українцем», хто може на нього претендувати і за які заслуги. У публікаціях газети немає аналітичних матеріалів на цю тему, ані розлогих коментарів експертів. Все обмежується сухим подання без контексту, а подекуди й емоційно накрученим тоном у публікаціях. У

інформаційній

замітці

«Второй

старт

программы

«Великие

украинцы», автор Максим Петрук подає інформацію про те, що саме з 11 квітня рушає фінальний етап програми. Подаються короткі коментарі деяких осіб із команди - Вахтанга Кіпіані та Савіка Шустера. Матеріал, хоч і новинний, проте у ньому немає навіть натяку на глибший коонтекст програми і дискусію про хто може, а хто не може бути українцем, на відміну від газети «День», яка вже в перших розширених повідомленнях подавала такі речі у матеріалі. У інформаційному повідомленні Катерини Ермакової за 14 квітня 2008 року у назві вже прослідковується штамп, накинений самим телеканалом «Інтер». Матеріал називається «Амосов или Бандера». Ще гірше виглядає лід матеріалу, у якому згадуються імена Ленана і Хрущова, які «просочились» у «Великі українці». Авторка не особливо замислюється над тим чи потрібно їй використовувати заяложені штампи, накинені самим телеканалом для привернення скандальної уваги і зростання рейтингів. У замітці використано один коментар дисидента Левка Лук’яненка щодо його потрапляння у тридцятку найвідоміших українців. Публікації 15 квітня 2008 року стосуються on-line відповідей читачів. Газета подала 6 невеликих висловлювань розміром у абзац. У першому з них 58

нівелюється протистояння „Бандера-Ярослав Мудрий” й згадується, що воно абсурдне. У другому висловлюванні прослідковується думка, що розквіт України був лише за князівських часів й лише хтось із когорти князів гідний титулу „Великий українець”, а серед наших сучасників нікого гідного немає. У третьому висловлюванні йдеться про те, що неможливо поєднувати діячів минулого і сучасників й говориться про абсурдність списку, у якому сусідами є Роксолана, Бандера, Петлюра і Брежнєв. У останньому з коментарів висувається гіпотеза про ймовірного переможця – Ярослава Мудрого, бо лише тоді був розквіт України-Русі. Судячи із коментарів, які були розміщені на сайті редактори розділу „Мнения читателя”

свідомо

оминули коменти, у яких дискусія йшла щодо С.Бандери, щоб не привертати зайвої уваги до цієї постаті. У цьому ж номері газети, поруч з телепрограмою, поданий анонс на програму „Великі українці”, де є коротке повідомлення про те, що ведучим документальних фільмів є хтось з відомих особистостей. Новинна замітка Ксенії Грішиної під назвою «Юля и два Вити» за 21 квітня 2008 стосується соціологічного дослідження Київського міжнародного інституту соціології КМІС. Авторка коротко розповідає про відмінність між рейтингом „Великих українців”, створених через теле-шоу й рейтингом, який є результатом кваліфікованого соціологічного опитування, у якому брало участь все населення нашої країни, а також порівняла хто ввійшов в обидва рейтинги й став лідером у кожному з них. Рейтинг «Великі українці» зроблений КМІС був проаналізований у розділі 1.2, а також його порівння з рейтингом «Великих українців» подано у додатку 2. Новинна замітка Олександра Чаленка у випуску „Сегодня” відразу напередодні виходу фінальної програми телешоу „Великі українці” 16 травня 2008 року. Автор подає інформацію про накручування рейтингу Степана Бандери, а також накручування рейтингу тренеру Валерію Лобановському, який здійснюється завдяки фан-клубам. Автор також додає інформацію про розсилку, яка з’явилась за кілька днів до виходу фінальної програми.

59

Присутній коментар шеф-редактора проекту Вахтанга Кіпіані з приводу можливості повторного голосування та представника української служби ВВС Ірени Таранюк, яка розповідає про те, як студенти Інституту імені відомого інженера Ізамбарда Брюнеля в Англії розгорнули активне голосування за основоположника їхньої alma mater й частина голосів була анульована. У випуску за 19 травня 2008 року інформація про „Великі українці” зайняла цілу другу штальту. Газета „Сегодня” подала окрім статті Володимира Абрамова та Олександра Матросова під назвою „Ярослав низверг Бандеру”, авторську колонку Олеся Бузини під назвою „Победа русского князя” [18]. Емоційна заангажованість статті відчувається з першої фрази:

„Результаты

вряд

ли

могут

обрадовать

ревнителей

националистических идей”. Далі автори розповідають про „накрутки” при голосуванні за Степана Бандеру, за якого голосували цілі групи-фанатів. Причому, немає жодної інформації про накрутки із голосами князя Ярослава і жодних пояснень щодо його неймовірної перемоги. Автори не гребують фразами, які можна вважати тими, які розпалюють внутрішньоетнічну ворожнечу: „Так или иначе, но именно древнерусский князь стал символом нынешней борьбы с украинским национализмом и в етом качестве, собственно, и победил”. Подається також висловлювання донечанки Олени Бондаренко, звичайної телеглядачки, про те як вона чесно голосувала СМСками за Ярослава Мудрого. Причому її думка подається як протилежна до експертного висловлювання Вахтанга Кіпіані про фальсифікацію із обранням Ярослава. Це показує нефаховий підхід авторів до матеріалу, оскільки подані коментарі

не

рівноважні

між

собою.

Думці

експерта

повинна

протиставлятись думка іншого експерта, або людини того ж соціального статусу і рангу. Автори статті не бажаючи розкрити справжню ситуацію прикриваються коментярями невідомих нікому осіб, які не є фахівцями. Недалеко від статті у настроях і зангажованості відбігає авторська колонка Олеся Бузини. Відомий провокатор і противник

української 60

культури про результат телешоу „Великі українці” висловлюється так: „ С одной сторони етот результат может означать, что идеи восточнословянского единства для большинства граждан Украини по-прежнему важнее „героев-отщепенцев” вроде Мазепы или Грушевського. С другой, ето может быть и признаком успеха новой государственной пропаганды, стремящейся украинизировать прошлое от трипольского горшка до трьох богатирей и монополизировать древнерусское наследие” [18]. У колонці звучать також докори про перегодування Катеринами, Кобзарями і тому подібні штампи. У цих двох матеріалах чітко відчувається незаангажованості та об’єктивності

брак

й прослідковується те, що автори

займають навіть де в чому ксенофобну позицію, особливо у висловлюваннях про мешканців західних регіонів. Узагальнюючи думку про публікації в газеті „Сегодня”, слід зазначити що перші статті, що стосувались проекту „Великі українці” були новинного характеру, проте заключні матеріали, які мали б містити найбільше аналітики, були позначені заангажованістю авторів.

61

3.2 Метод глибинного інтерв’ю та його результати Другий метод, який використовується в роботі – глибинне інтерв’ю, яке належить до якісних методів дослідження. Глибинне інтерв’ю (intensive або in-deth interview) як метод - невимушена розмова двох людей, під час якої один із учасників - інтерв’юер є повноправним

співрозмовником

і

дослідником

водночас.

Виділяють

наративне, напівструктуроване інтерв’ю та вільну бесіду. Наративне (narrative – розповідь, оповідання) є вільною розповіддю оповідача без втручання інтерв’юера. Вважається, що під час такої бесіди із пам’яті респондента асоціативно виринають ті епізоди та моменти, які мають для нього мають найбільшу суб’єктивну цінність. Це дозволяє виявити найбільш „смислоутворюючі” фрагменти, які конструюють його розповідь. Напівструктуроване інтерв’ю – це інтерв’ю із готовим загальним планом розмови та перечисленими тематичними блоками, які цікавлять дослідника, а також виділенням аспектів щодо яких має бути отримана більш детальна інформація. Формулювання окремих питань та можливих форм відповідей залишаються вільними, відкритими й конкретно формулюються під час самого інтерв’ю. Слід дотримуватись вільного ходу бесіди, а питання, які цікавлять інтерв’юера мають були задані у руслі розмовного характеру, не порушуючи ритму розмови. Питання повинні органічно вписатись у розмову, бути доповненням. Напівструктуровані інтерв’ю поділяються на біографічні, лейтмотивні та фокусовані. Останнє передбачає максимальне розкриття обговорюваної теми. Діалогове інтерв’ю, або вільна бесіда відрізняється від двох попередніх співвідношенням дослідника і респондента. У наративному і напівструктурованому інтерв’ю дослідник уважно вислуховує із мінімумом власних коментарів. У вільній бесіді і учасник, і дослідник займають однаково активні позиції. Вони у формі рівноправного діалогу обговорюють

62

досліджувану тему. Відмінна думка дослідника іноді допомагає респонденту уточнити свою позицію. Глибинні інтерв’ю мають тривати від 1 до 2 годин, тому саме при такому інтерв’ю легше розмовляти на важкі й чутливі теми. На проведення глибинного інтерв’ю можуть впливати умови, при яких воно проводиться, тому треба забезпечити такі умови, в яких респондент почуватиметься комфортно. Це дозволить йому більше розкритись. Однією з переваг цього методу є багатство деталей, а недоліками – нестандартизованість. Оскільки глибинні інтерв’ю передбачають особисте спілкування з респондентом, під час його проведення і структурування отриманих даних, може виникнути особистий вплив респондента на інтерв’юера. За таких умов, дослідник аналізуватиме дані крізь призму його ставлення до респондента. Р.Віммер виділяє ще один недолік цього методу. У глибинному інтерв’ю можуть виникнути проблеми при інтерпретації отриманих даних. Різні дослідники, отримавши результати одного і того ж інтерв’ю, можуть інтерпретувати його по-різному [12]. На підбір експертів для глибинного інтерв’ю повинен впливати такий фактор: максимальна обізнаність у темі глибинного інтерв’ю. Для експертного інтерв’ю було взято Олександра Зінченка, історика, журналіста, наукового консультанта та сценариста проекту „Великі українці”, зокрема документальних фільмів про Шевченка, Ярослава Мудрого, Хмельницького. Було використано глибинне напівструктуроване інтерв’ю, приблизний план питань якого виглядає таким чином: 1. Якими були бютжети документальних фільмів, які знімались про десятку „Великих українців”?

2. Наскільки

фільми для проекту „Великі українці” вкладалось більше

грошей у порівнянні з фільмами, які робляться для ефіру телеканалу „Інтер”? Наскільки вони були зроблені професійніше, ніж документальні фільми для звичайного ефіру?

63

3. З кого складалась команда людей, які знімали фільми про десятку „Великих”? За яким принципом підбирались ці команди?

4. Чи були конфлікти між людьми в команді?

5. Чи канал «Інтер» контактував продюсерами з BBC? Чи вони вас консультували?

6.

Коли

стало

відомо

якою

стане

фінальна

десятка?

Наскільки

передбачуваною вона виявилась?

7. Як тобі працювалось із людьми, які презентували постаті із фінальної десятки, зокрема з Дмитром Табачником?

8. Чиїм було рішення, що фільм про Ярослава Мудрого буде російською?

9. Проект виявився надмірно політизованим.Чи можна було цього уникнути?

10. Як історик і журналіст як ви оцінюєте проект: це більше шоу чи пізнавальна програма, яка мала формувати світогляд й ідентичність? Результати глибинного інтерв’ю Глибинне інтерв’ю із Олександром Зінченком, членом команди проекту «Великі українці», зокрема консультантом фільмів про Т.Шевченка, Ярослава Мудрого та Богдана Хмельницького дало зрозуміти якою була закулісна підготовка програми. Його розшифровка подана у додатку 3. Узагальнюючи тенденції, які були під час підготовки програми, треба відзначити такі: 1. Безсистемність, відсутність чіткої структуроваї схеми прийняння рішень, кілька центрів прийняття рішень, що приводило команду до певної розгубленості. Олександр Зінченко стверджує: «Проблема була у тому, що не зовсім чітко були розділені повноваження. І я, власне, до кінця січня 2008-го не міг до кінця зрозуміти, що власне відбувається через це. Один центр прийняття рішень теоретично мав бути Кіпіані, але по-суті його обеззброїли ще на початковому етапі. Він відповідав за сайт й готував різні питання для шоу.

64

Він займався тактичними речами, стратегічні ж речі вирішував здебільшого Шустер, але під чітким контролем А.Безлюдної. Велика кількість питань, що стосувались виробництва зав’язувались на Ірині Пілат-Іоновій, головному режисерові програми. Була певна неузгодженість, бо творча група мала розриватись, бо були кілька центрів прийняття рішень, як Шустер, Іонова, Безлюдна. Тому фільми перероблялись».

2. Відсутність об’єктивних пояснень,

того чому фільм повинен бути

змінений. При підготовці деяких фільмів з боку керівництва каналу не було жодних об’єктивних пояснень чому той чи інший фільм повинен були змінений, у чому власне помилка, як у випадку з фільмом про Тараса Шевченка: «Абсолютно дивною була ситуація з фільмом про Шевченка, який вийшов без закадрового тексту і це єдиний фільм без тексту – там тільки інтерв’ю Ступки, концептуальне відео від режисера Далбілова. Буквально за три-чотири дні до ефіру А.Безлюдна подивилась цей фільм і сказала вирізати весь текст. Фільм просто їй не сподобався. Оскільки переробляти вже було ніколи, викручувались як могли. Інга Галицька, яка була автором сценарію, вирішила після цього звільнятись, просто не робила із цього великого скандалу, щоб репутацію собі не псувати тавром скандалістки й без абсолютних пояснень дала команду нищити той текст», - коментує О.Зінченко.

3. Відсутність консультацій із продюсерами BBC, небажання керівництва каналу удоступнити Production Bible членам творчої групи «Великих українців». О. Зінченко стверджує, що попри його бажання ознайомитись з нею, доступними були тільки готові британські та американські програми: «Скажу чесно, я дуже просив, щоб мені дали прочитати Production Bible, за якою все це робилось. Вахтанг Кіпіані зміг потриматись за неї якийсь більш-менш нетривалий час, Безлюдна встигла прочитати, але більшість працівників цієї Production Bible не бачили, тобто ми отримували вже безпосередні вказівки 65

від керівництва каналу. Я, наприклад, окрім кількох серій британського варіанту нічого не бачив».

4. Відсутність відкритого, структурованого і жорсткого менеджменту коштів на виробництво фільмів для фінальної десятки. За словами О.Зінченка, «для кожного фільму створювався власний кошторис». «Я не думаю, що ця інформація є доступною і хтось крім тодішніх очільників каналу „Інтер” Сергія Созановського, члена правління «Інтера» і Ганни Безлюдної, генерального продюсера, може компетентно відповісти на ці запитання». Підтвердженням несистемного використання коштів, є приклад із фільмом про Г.Сковороду: «Який бюджет був Сковороди сказати складно, оскільки бюджетів було два, бо фільми знімались два». За словами Зінченка, для репрезентера доцільно було брати Мирослава Поповича, оскільки він написав монографію про цього українського філософа. З ним був відзнятий «Дуже

класний

фільм

для

фестивалів

будь-якого

європейського

документального кіно, проте, не для аудиторії телеканалу «Інтер» (О.Зінченко)». В результаті в ефір пішов другий фільм, який було відзнято із репрезентером актором Остапом Ступкою, який, на відміну від М.Поповича, не міг похвалитись великою обізнаністю щодо постаті Г.Сковороди, тому за словами О.Зінченка «читав написаний для нього сценарій, тобто ні більше, ні менше – він зіграв те, що йому сказали».

5. Незрозумілий принцип підбору осіб, які презентували національних героїв у фільмах. Попри вичерпне глибинного інтерв’ю нашого респондента, важко стверджувати, за яким принципом підбирались репрезентери для десятки героїв. З одного боку, О.Зінченко наголошує на вільному виборі цих осіб: «Як з’являлись репрезентери? Була дискусія між членами команди, Шустер, Кіпіані і інші щодо вибору репрезентерів». Як приклад він наводить ситуацію із репрезентером Миколи Амосова: «Ми, вся шустурівська бригада і вся кіпіанівська бригада були якийсь момент у повному нерозумінні що робити.

66

Тоді мені спав на думку Коротич - сучасник, ще й прекрасний журналіст й лікар за освітою врешті-решт. Але він не хотів презентувати Амосова, він хотів презентувати Шевченка. Його дуже переконував Шустер і переконав, незнаю, правда яким чином». О.Зінченко заперечує закидам дослідника Олександра Гриценка, що місця репрезентерів були продані. Проте, тут зіграли сильніші фактори – особистих зв’язків, як у випадку із Д.Табачником: «Анна Безлюдна хотіла, щоб когось презентував Дмитро Табачник і коли Ярослав трапився у якості відповідного персонажа, то вона власне й запропонувала, щоб він це робив. Дуже сумніваюсь, що Дмитро Табачник платив Ганні Безлюдній за можливість стати репрезентером, оскільки вони з ним у особистих дружніх стосунках» Проте, щодо репрезентерів, ми схильні вважати, що верх брали не об’єктивні

чинники

фахової

обізнаності

у

біографії

і

діяльності

національного героя, а впізнаваність і слава самого презентера, як у випадку із Мирославом Поповичем і фільмом про Сковороду. Мирослав Попович як ніхто інший міг фахово розказати про мандрівного українського філософа і фільм уже навіть відзняли, але телеканал «Інтер» повважав його непідходящим для своїх глядачів. В результаті Сковороду презентував актор Остап Ступка, для якого текст було повністю написано. «Інтер» пожертвував фахівцем на користь селебриті, чим власне знижував інтелектуальний рівень своїх глядачів. Спрацювала концепція – «Краще шоу, ніж об’єктивна пізнавальна програма» і глядачі , які не думають, а лише реагуюють на відомі обличчя. Це, звичайно, спрацювало на рейтинги програми, але не додало їй професійності і об’єктивності. Власне цей фактор пов’язаний із тим, що «Інтер» комерційний телеканал, який працює лише на свої рейтинги. І у цьому принципова різниця між BBC, яке могло собі дозволити поставити пізнавальність за перший принцип у підготовці «Great Britons». «Те, що громадського телебачення, схожого BBC, в Україні

немає – це не проблема А.Безлюдної. Деякі 67

дослідники, зокрема Надія Гончаренко говорить, що «Інтеру» треба було тягнутись до стандартів BBC, робити сайт, співпрацювати з науковими інституціями. Добре, але це не функція комерційного телебачення. Це функція Інституту літератури чи інституту біографічних досліджень – він існує, але чи хтось знає про його існування чи бачив результати його діяльності. Всі претензії від нашої інтелектуальної спільноти були до телеканалу «Інтер», який не зробив те, що мали зробити Інститут історії, Інститут біографічних досліджень та Інститут літератури – три інституції разом взяті. Канал „Інтер” просто немає грошей, щоб все це фінансовувати»коментує ситуацію О.Зінченко. Попри всі недоліки, проект «Великі українці» - це дзеркало українського суспільства із усіма його болючими і непереослисленими історичними питаннями. Експерт залучений до цього глибинного інтерв’ю вважає, що проект з усіма його недотягненнями, недоліками і дискусіями є яскравим документом епохи початку ХХІ століття в Україні.

68

Висновки Незаперечним є факт, що проект «Великі українці» був одним з найбільш дискусивних і найбільш масових телевізійних проектів із історичною

складовою

часів

українського

телебачення.

Це

підтверджується медійним розголосом, який отримав проект. Майже всі провідні друковані та інтернет-видання писали про проект, як щоденні газети «День» чи «Сегодня», які були дослідженні методом контент-аналізу. Газета «День» висвітлювала процес об’єктивно, частими новинними матеріалами та кількома велики аналітичними статтями із коментарями експертів. Натомість,

газета «Сегодня»

обмежилась кількома публікаціями в кінці проекту, апофеозом яких можна вважати, публікацію із негативно заангажованою лексикою про українських націоналістів і їх героя С.Бандеру та колонку провокатора Олеся Бузини про «Победу русского князя». Факт, що український телеканал взявся реалізувати масштабний проект, який успішно відбувся у провідних країнах Європи та світу мав би стати свідченням, що наше телебачення виросло у професійності, готове до таких викликів і втілить його достойно. Проте, телеканал не зміг правильно реалізувати цей виклик, або як сказав один із оглядачів «не витримав випробування Бандерою». Можливо проблема криється у відсутності традиції робити такі публічні програми, де залучена широка авдиторія. Це можна пояснити об’єктивним фактором: телебачення, яке майже всю історію було пропагандистським інструментом однієї партії не перетвориться миттєво у громадське медіа, яке працюватиме за законами найкращих світових зразків. З іншого боку, є суб’єктивні чинники, якими телеканал «Інтер» свідомо намагався підвищити інтерес до програми – надмірною

політизацією,

провокуванням

розколу

між

різними

електоральними частинами аудиторії й масштабною фальсифікацією 69

основного

голосування.

Керівництво

«Інтера»

поставило

мету

меншими силами досягти якнайвищого результату рейтингу та якнайбільше заробити за допомогою реклами та СМС коштів. Це відобразилося на якості продукту уже на початкових етапах його розкрутки. Зовсім недопрацьований інтернет-сайт: понад півтори сотні біографії

великих

українців

частково

взяті

із

еміграційних,

«бандерівських» видань, частково з радянських енциклопедій, а частково із нових російських джерел імперського типу. Навіть біографія другого місця рейтингу Миколи Амосова закінчується 1963 роком, далі в біографії лише смерть лікаря у 2002 р. При виробництві документальних фільмів про фінальну десятку основною проблемою, як виявилося, був компроміс поміж історичною правдою та елементами шоу. За свідченнями респондента глибинного інтерв’ю, наукового консультанта телешоу Олександра Зінченка, члени команди підпорядковувались кільком центрам прийняття рішень: «Проблема була у тому, що не зовсім чітко були розділені повноваження. Була певна неузгодженість, бо творча група мала розриватись, бо були кілька центрів прийняття рішень, як Шустер, Іонова, Безлюдна. Тому фільми перероблялись». Він також розповів, що керівництвом каналу без конкретних пояснень відкидались вже готові фільми, як у випадку із фільмами про Г.Сковороду і Т.Шевченка. Запропоновані критерії вибору «великих українців» - «земля» (чи народилася людина на території сучасної України), «кров» (чи була вона етнічним українцем) та «мова» ( чи володіла вона українською) на думку присутньої аудиторії та гарантів не виявилися вирішальними, як наслідок в рейтинг потрапляли особи, які в Україні ніколи не були, як Ленін, або свідомо дистанціювали себе від українців, як Михайло Булгаков.

Загалом,

результати

телепроекту

„Великі

українці”

відрізняються від вибору громадян України. Завдяки вправній фальсифікації з боку певних політичних структур сталося так, що 70

аутсайдер перегонів очолив рейтинг. Переможцем голосування визнано Ярослава Мудрого, який жив і правив тоді, коли ще поняття Україна не існувало. На думку Ярослава Грицака, сталось так, що київський князь із «русько-російсько-православно-імперського символу» перетворився на центральний символ українства й європейського вибору. Зрозуміло, що такий результат був вигідний політичній силі із власне такими політичними позиціями. Зважаючи на надмірну політизацію та непродуману концепцію цього проекту, його фінал перетворився на протистояння політичних структур. Про це свідчить і

запущена на східних радіостанціях

інформація про боротьбу між руським князем і провідником ОУН, і масштабна маніпуляція громадською думкою та інші фальсифікації під час фінального голосування, про які публічно зізнався екс-шефредактор проекту „Великі українці” Вахтанг Кіпіані. Незважаючи, на декларації керівництва каналу щодо виключної важливості цього „суспільно-просвітницького проекту, який має об’єднати

українців,

підвищити

рівень

їхньої

національної

самоідентифікації та гордості за свою країну”, ця програма тільки призвела до розчарування та недовіри суспільства до подібних „загальнонаціональних” конкурсів. Порівнюючи списки «великих» у різних країнах складені завдяки шоу, слід сказати, що у Великій Британі, Німеччині, Франції проект транслювався некомерційними громадськими каналами, а в Україні шоу проходило на комерційному каналі «Інтер», що потягло на себе відповідні наслідки – політичну кон’юнктуру і залилля реклами під час ефіру. У всіх європейських десятках на призових місцях здебільшого знаходяться політики-державники різних епох. «З цього погляду, навіть і

сфальсифікована

постать

Ярослава

Мудрого

вписується

у

європейський контекст» - резюмує Євгенія Конаненко.

71

Сам перебіг і результати проекту «Великі українці» - це все ж таки дзеркало історичної і національної свідомості українців початку ХХІ століття.

72

Бібліографія 1. Castello Enric. The Nation as a Political Stage: A Theoretical Approach to Television Fiction and National Identities // International Communication Gazette, 2009, [Доступ до документа до 1 червня 2010 через http://gaz.sagepub.com/cgi/content/abstract/71/4/303 ] 2. «De Grootste Belg» // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://en.wikipedia.org/wiki/De_Grootste_Belg ] 3. «Fibber McGee and Molly» // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://en.wikipedia.org/wiki/Fibber_McGee_and_Molly#cite_ref-1 ] 4. «Greatest Britons spin-offs» // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://en.wikipedia.org/wiki/Greatest_Britons_spin-offs- ] 5. Kabachiy R. Stepan Bandera: a divisive national icon, 2 March 2010 // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.opendemocracy.net/od-russia/roman-kabachiy/stepan-banderadivisive-national-icon ] 6. Karen A. Cerulo. Identity Constructions: New Issues, New Directions // Annual Review of Sociology, Vol. 23 (1997), pp. 385-409, [Електронний доступ до документа 1 червня 2010 http://www.jstor.org/stable/2952557 ] 7. «Le plus grand Belge» // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://en.wikipedia.org/wiki/Le_plus_grand_Belge ] 8. «Le Plus Grandes Français» // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://en.wikipedia.org/wiki/Le_Plus_Grand_Français ] 9. Ten greatest Britons chosen // BBC News article, 20 October 2002 // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://news.bbc.co.uk/2/hi/entertainment/2341661.stm ] 10. «The Great Gildersleeve» // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://en.wikipedia.org/wiki/The_Great_Gildersleeve ]

73

11. Unsere Besten // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://web.archive.org/web/20031002110056/www.zdf.de/ZDFde/inhalt/31/ 0,1872,2051839,00.html ] 12. Wimmer R.D., Dominick J.R. Mass media research: an introduction. – Belmont, CA, Wadsworth Publishing Company. – 1997 13. Андерсон Бенедикт, Уявлені спільноти: міркування щодо походження й поширення націоналізму; пер. В. Морозов. К.: Критика, 2001. - 270 с.

14. Барановская Марина. Полуфинал «Великих Украинцев»: урок занимательного украиноведения // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.telekritika.ua/mediacontinent/authorcolumn/baranivska/2008-04-13/37814 ] 15. Барановская Марина, Лигачева Наталья. Логика производства проекта «Великие украинцы»: смысл VS рейтинг // ТелеКритика, 2008, №5, травень. – С. 22-32.

16. Бахтєєв Борис. Маленькі маніпуляції «Великих українців» (15.04.2008) // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.telekritika.ua/teleprogram/2008-04-15/37849 ] 17. Білоцерківець Наталка, Таран Людмила. Телепроект «Великі Українці» у дзеркалі преси // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.culturalstudies.in.ua/knigi_9_5.php ] 18. Бузина Олесь. Победа русского князя // Сегодня, 2008, 19 мая. – С. 2.

19. Вергеліс Олег. Генпродюсер «Інтеру» Ганна Безлюдна: «Будь-який результат «Великих українців» однаково б комусь не сподобався» // Дзеркало тижня, 2008, №19, 24-30 травня.

20. Гончаренко Надія. Біографічна база даних проекту «Великі Українці»: репрезентативність, повнота і якість матеріалів // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.culturalstudies.in.ua/knigi_9_4.php ] 21. Грабовський Сергій. А про українців забули… (20.12.2007) // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.telekritika.ua/mediacontinent/kritika/column/2007-12-20/35645 ] 74

22. Григорян Гурген. Как еврей и грузин великого украинца определяли // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://obozrevatel.com/news/2008/5/19/237930.htm ] 23. Грицак Ярослав. Великі Українці // Життя, смерть та інші неприємності. – К.: Грані-Т, 2008. – С. 79-87.

24. Грицак Ярослав. Пам’ять // Життя, смерть та інші неприємності. – К.: Грані-Т, 2008. – С. 64-78.

25. Грицак Ярослав. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. К.: Критика, 2004. – 344 с.

26. Гриценко Олександр. Величання реґіонального масштабу // Критика, 2008, Грудень. – С. 2-7.

27. Громов Дмитрий. БандЭра. Бандера, Шухевич и УПА – теперь не только ум, честь и совесть Западной Украины, но и успешно продаваемые бренды // Кореспондент, 2008, №41, 25 октября. – С. 46-48.

28. Довженко Отар. Маленька вітчизняна війна. (24.12.2007) // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.telekritika.ua/teleprogram/2007-12-24/35683 ] 29. «Имя Россия». Интерв’ю А.Любимова, ведущего программы // [Доступ до документа 1 червня 2010 [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.nameofrussia.ru/interview.html?id=141 ] 30. «Имя Россия» - блог проекту // [Доступ до документа 1 червня 2010 http://community.livejournal.com/nameofrussia_ru/43173.html ] 31. Іванов В.Ф. Соціологія масової комунікації: навчальний посібник. – К.: Київський університет, 2000 32. Квіт. Масові комунікації. – К.: Києво-Могилянська Академія. - 2008 33. Контент-анализ // Почепцов Г.Г. Теория комуникациии. – К.: Ваклер. – 2001 34. Кіпіані Вахтанг: Ярослав Мудрий переміг у «Великих українцях» завдяки маніпуляціям // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.telekritika.ua/news/2008-05-18/38443 ] 75

35. Кіпіані Вахтанг. Як вкрали «Великого українця», 28 травня 2008 р. // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.pravda.com.ua/articles/2008/05/20/3442506/ ] 36. Кононенко Євгенія. Великі люди – універсальне й національне: огляд аналогічних телепроектів в інших країнах // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.culturalstudies.in.ua/knigi_9_3.php - ] 37. НУНС хоче переглянути "Великих українців" (21.05.2008) // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.pravda.com.ua/news/2008/05/21/3444315/ ] 38. Обговорення: Великі українці // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://uk.wikipedia.org/wiki/Обговорення:Великі_українці ] 39. Петрук Максим. «Великих украинцев» выберут без правил // Сегодня, 18 ноября, 2007.

40. Приоритети России – Интернет-опрос программи «Имя Россия» [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://priorities.nameofrussia.su/results.html ] 41. Савік Шустер про "Великих українців": "Я не сумнівався, що так буде" (23.05.2008) // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.pravda.com.ua/articles/2008/05/23/3447402/ ] 42. Cеменова В. Качественное исследование в социологии. – М.:1999 43. Семотюк О. Застосування контент-аналізу в дослідженнях преси як масового джерела // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. – 2007, Вип. 30. с.68-73.

44. Скандал з підтасуванням "Великих українців" докотився до Англії (12.06.2008) // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.pravda.com.ua/news/2008/06/12/3465806/ ] 45. Сидорук Аркадій. «Великі українці» як дзеркало української ментальності (16.04.2008) // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.telekritika.ua/teleprogram/2008-04-16/37871 ] 46. Сміт E.Д. Національна ідентичність. – К.: Основи.- 1994 76

47. Телеголосование: что если «именем России» окажется Сталин? перевод статьи «The Wall Street Journal» // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.inosmi.ru/inrussia/20080613/241963.html ] 48. Хто стане найвидатнішим українцем? Опитування. (17.04.2008) // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://gazeta.ua/index.php?id=222266&eid=595 ] 49. Черніга Роман. Декілька думок «проти течії» щодо проекту «Великі Українці» // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.pravda.com.ua/articles/2008/04/16/3418652/ ] 50. Эко У. Как написать дипломною работу. – Гуманитарние науки: учебно-методическое пособие / Перевод с итал. – М.: Книжний дом «Университет», 2003 51. Эхо Москвы (радиостанция). В центре громкого скандала оказался телеканал «Россия» // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://www.echo.msk.ru/news/513797-echo.html ] 52. Юськів Б.М. Контент-анализ: історія розвитку і світовий досвід. – Рівне: Перспектива, 2006 53. Ярославу Мудрому помогли стать «Великим украинцем №1» // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://dusia.telekritika.ua/Podsidelki/10995 ] 54. Ярослав Мудрый стал «Великим Украинцем» // [Доступ до документа 1 червня 2010 через http://obozrevatel.com/news/2008/5/16/237714.htm ]

77

Додаток 1. Спін-офи британського шоу «100 Greatest Britons» (станом на 1 червня 2010) Країна

Телеканал

Назва

Австралія

ABC

Greatest Australian

Арабський світ Middle

East

Переклад назви

Переможець

Великі австралійці

Ґовард Волтер Флорі

Великі араби

триває

Broadcasting Center Арґентина

Telefe

El Gen Argentino

Аргентинець

Хосе де сан Мартін

Бельгія

Het Nieuwsblad

Belg der Belgen

Бельги Бельгії

Отець Дам’ян

Бельгія

VRT

De Grootste Belg

Великі

Отець Дам’ян

Фламандська Бельгія

RTBF

(Голандською)

бельгійці

Le plus grand belge

Великі бельгійці

Жак Брель

(французькою)

Валлонська Болгарія

BNT Channel 1

Velikite Balgari

Великі болгари

Василь Левський

Греція

Skai TV

Μεγάλοι Έλληνες

Великі греки

Олександр Великий

Європа

Он-лайн

Europe's 100 Most 100 найвпливовіших продовжується Influential

європейців Великі індійці

Індія

Outlook India

Greatest Indians

Італія

RAI

Il più grande italiano Великі італійці всіх Леонардо да Вінчі di tutti i tempi

Іспанія

Antena 3

Мати Тереза

часів

El Español De La Іспанці в історії

Король Хуан Карлос I

Historia Каталонія

TV3

El Favorit

Улюблені

Jaume I

Канада

СВС

The Greatest

Великі канадці

Томі Дуґлас

Великі нідерландці

Пім Фортун (під час

Canadian Нідерланди

KRO

De Grootste Nederlander

трансляції) Віліям

Оранський

(після

перерахунку

голосів) Німеччина

ZDF

Unsere Besten

Нова Зеландія

TVNZ

New Zealand's Top 100 провідних 100 History Makers

Наші кращі

Конрад Аденауер Ернст Разерфорд

творців новозеландської історії 78

Південна Африка

SABC

Great South Africans

Великі

Нельсон Мандела

південноафриканці

Португалія

RTP

Os Grandes

Великі люди

Антоніо де Олівейра

Portugueses

Португалії

Салазар

Румунія

TVR

Mari Români

Великі румуни

Стефан цель Маре

Росія

Телеканал

Имя России

Ім’я Росія

Св.Олександр

«Россия» США

Discovery

Невський The Greatest

Великі американці

Рональд Рейган

American Україна

«Інтер»

Великі українці

Фінляндія

YLE

Suuret Suomalaiset

Ярослав Мудрий Великі фіни

Карл

Ґюстав

Еміль

Манґейм Франція Чехія

France 2 ČT

Le

Plus

Grand Найвеличніші

Français

французи

Největší Čech

Великі чехи

Шарль де Голль Карл

IV,

римський

імператор Чилі

TVN

Grandes Chilenos

Великі чилійці

Японія

Nippon

人が好きな偉人

100

Television

Сальвадор Альєнде

найвідоміших Ода Нобунаґа

історичних осіб в

ベスト100発表

Японії

79

Додаток 2. Порівняння результатів рейтингу Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) та телешоу «Великі українці» Червоним позначені прізвища, що потрапили в обидва рейтинги, синім позначені прізвища, що є і в тому й томусписку, але в різних десятках (наприклад, Степан Бандера у голосуванні проекту «ВеликіУкраїнці» попав у першу десятку, а за даними опитування КМІС – у другу), а курсивом – прізвища, що не співпали у першій двадцятці.

ПЕРША ДЕСЯТКА Опитування КМІС Тарас Шевченко Юлія Тимошенко Леся Українка Богдан Хмельницький Віктор Ющенко Микола Амосов Михайло Грушевський Іван Мазепа Віктор Янукович Іван Франко

Програма "Великі українці" Тарас Шевченко Степан Бандера Леся Українка Богдан Хмельницький Григорій Сковорода Микола Амосов Валерій Лобановський В'ячеслав Чорновіл Ярослав Мудрий Іван Франко

ДРУГА ДЕСЯТКА Опитування КМІС Віталій та Володимир Кличко Григорій Сковорода Микола Гоголь Степан Бандера Тарас Чорновіл Валерій Лобановський Михайло Коцюбинський А. Шевченко –футболіст Леонід Брежнєв Нестор Махно

Програма "Великі українці" Віталій та Володимир Кличко Роман Шухевич Микола Гоголь Михайло Грушевський Іван Мазепа Володимир Великий Сергій Корольов Василь Стус Андрей Шептицький Віктор Ющенко

Таким чином, максимальне співпадіння за третиною списку (7 прізвищ, 4 з них письменники та поети) - Тарас Шевченко, Леся Українка, Богдан Хмельницький, Микола Амосов, Іван Франко, брати Кличко, Микола Гоголь.

80

За виключенням братів Кличко це, мабуть, найбільш відомі і безсумнівні постаті нашої історії і культури. Ще шість прізвищ - Віктор Ющенко, Михайло Грушевський, Іван Мазепа, Григорій Сковорода, Степан Бандера, Валерій Лобановський – менш повне співпадіння. Цікавими є неспівпадіння. Прізвища, які є у першій двадцятці опитування КМІС, але яких немає у першій двадцатці голосування програми каналу «Інтер»: Юлія Тимошенко, Віктор Янукович, Тарас Чорновіл, Михайло Коцюбинський, А. Шевченко – футболіст, Леонід Брежнєв, Нестор Махно. Цей список, що відображає більше думку населення в цілому, містить прізвища, що частіше згадуються у ЗМІ. Серед них частіше зустрічаються українські політичні діячі - В. Ющенко, Ю.Тимошенко, Т.Чорновіл, В.Янукович, що можна пояснити загальною політизованістю українського суспільства. Прізвища ж, які є у двадцятці голосування програми каналу «Інтер» і яких немає у двадцатці КМІС, більше відображають думку активного населення: Ярослав Мудрий, Володимир Великий, Сергій Корольов, Василь Стус, Андрей Шептицький, Роман Шухевич, В'ячеслав Чорновіл.

81

Додаток 3. Розшифровка глибинного інтерв’ю з Олександром Зінченком Інтерв’ю з Олександром Зінченком - Якими були бюджети документальних фільмів, які знімались для десятки „Великих українців”?

- Кожний конкретний фільм мав свій конкретний бюджет, бо одна справа поїхати знімати фільм про Лесю Українку в Грузію, а інша справа знімати фільм про Сковороду тільки в Україні, ще інша ситуація поїхати у Відень знімати про Франка, а про Бандеру – з’їздити в Варшаву. Фільм про Хмельницького був з виїздом у Туреччину, а при фільмі про Ярослава Мудрого була поїздка журналістів до Франції. Для кожного фільму створювався власний кошторис. Я не думаю, що ця інформація є доступною і хтось крім тодішніх очільників каналу „Інтер” Сергія Созановського, члена правління «Інтера» і Ганни Безлюдної, генерального продюсера, може компетентно відповісти на ці запитання.

- Наскільки у фільми для проекту „Великі українці” вкладалось більше грошей у порівнянні з фільмами, які робляться для ефіру телеканалу „Інтер”? Наскільки вони були зроблені професійніше, ніж документальні фільми для звичайного ефіру?

- Зараз ситуація така, що у каналу грошей менше з об’єктивних причин, тоді грошей було трошки більше, тому бютжет тих фільмів був трохи більшим. Я прийшов на канал якраз під цей проект, властиво, я в нього напросився. Що відбувалось до того - я не знаю, що відбувалось після того, то були проекти в які вкладались і більше грошей з розрахунку на одну серію. Просто витратна частина того чи іншого фільму може бути більшою залежно від очікуваних рейтингів, але це не завжди. Наприклад, ми коли робили фільм про окупацію Києва, то зробили ми його малою кров’ю, бо половина матеріалів були українськими архівними матеріалами, які відносно недорого коштують. Всі роз’їзди були по Києву. Хоч цей фільм був з невеличким бюджетом, він отримав для каналу хороший фінансовий результат і мав хороший рейтинг. Це з різних причин: по-перше, фільм був хороший, по-друге, тема була, як з’ясувалась мало розвіданою у кінематографічному сенсі, по-третє фільм транслювався у листопаді, а це завжди багато людей перед телеекранами, на відміну від травня, коли закінчувався проект „Великі українці”. Погода – це великий рейтингоутворюючий чинник по Україні. Якщо йде дощ, то рейтинги збільшуються. Тому для телебачення вигідно, коли йде дощ.

- З кого складалась команда людей, які знімали фільми про десятку „Великих”?

- Кожен фільм робила окрема команда, причому у деяких випадках команда змінювалась. Наприклад, із фільмом про Сковороду трапилась прикра історія. Головним спікером чи репрезентером, або адвокатом виправдано мав бути Мирослав Попович, оскільки якраз 82

тоді вийшла його монографія про Сковороду. З ним було записано велике інтерв’ю, відзнятий фільм з режиссером та автором сценарію Столяровим. І в результаті, як на мене, вийшов дуже класний фільм для фестивалів будь-якого європейського документального кіно, проте, не для аудиторії телеканалу „Інтер” і Сковороду перезнімали. Який бюджет був Сковороди сказати складно, оскільки бюджетів було два, бо фільми знімались два. Другий

фільм

був

знятий

з

Іларіоном

Павлюком,

Олексій

Дубровніков

був

співсценаристом, а режисером був Олексій Небо. Репрезентером був Остап Ступкамолодший. Він, по-суті, читав написаний для нього сценарій, тобто ні більше, ні менше – він зіграв те, що йому сказали. У випадку з Мирославом Поповичем, то він говорив від себе, від свого імені. Отже, абсолютно два різні підходи були в цих двох фільмах.

- Як підбирались члени команди для фільмів? Чи були конфлікти між людьми в команді?

- Щодо підбору команд, то концепція змінювалась протягом створення проекту. Десь 1213 червня 2007 року Анна Безлюдна із Савіком Шустером роблять прес-конференцію, про те, що вони збираються робити це й проект. 25-26 червня я видзвонюю шустерівську команду з бажання працювати над цим. У вересні у мене була співбесіда із В.Кіпіані і членами Шустерівської команди і з жовтня починається моя безпосередня співпраця. Я був одним з перших людей, які прийшли до команди, яка створювалась спеціально під цей проект. Була команда сайту, яка створювалась під Вахтанга Кіпіані. Проблема була у тому, що не зовсім чітко були розділені повноваження. І я, власне, до кінця січня 2008-го не міг до кінця зрозуміти, що власне відбувається через це. Один центр прийняття рішень теоретично мав бути Кіпіані, але по-суті його обеззброїли ще на початковому етапі. Він відповідав за сайт й готував різні питання для шоу. Він займався тактичними речами, стратегічні ж речі вирішував здебільшого Шустер, але під чітким контролем А.Безлюдної. Велика кількість питань, що стосувались виробництва зав’язувались на Ірині ПілатІоновій, головного режисера програми. Була певна неузгодженість, бо творча група мала розриватись, бо були кілька центрів прийняття рішень, як Шустер, Іонова, Безлюдна. Тому фільми перероблялись. Абсолютно дивною була ситуація з фільмом про Шевченка, який вийшов без закадрового тексту і це єдиний фільм без тексту – там тільки інтерв’ю Ступки, концептуальне відео від режисера Далбілова. Буквально за три-чотири дні до ефіру А.Безлюдна подивилась цей фільм і сказала вирізати весь текст.

- А що було в цьому тексті?

- Нічого особливого. Фільм просто їй не сподобався. Оскільки переробляти вже було ніколи, викручувались як могли. Інга Галицька, яка була автором сценарію вирішила після

83

цього звільнятись, просто не робила із цього великого скандалу, щоб репутацію собі не псувати тавром скандалістки й без абсолютних пояснень дала команду нищити той текст.

- Як частими були контакти з BBC чи вони вас консультували?

- Мене особисто ніхто з BBC не консультував. Скажу чесно, я дуже просив, щоб мені дали прочитати Production Bible, за якою все це робилось. Вахтанг Кіпіані зміг потриматись за неї якийсь більш-менш нетривалий час, Безлюдна встигла прочитати, але більшість працівників цієї Production Bible не бачили, тобто ми отримували вже безпосередні вказівки від керівництва каналу. Можливо, керівництво каналу консультувалось, можливо просто дивилось варіант англійський чи американський чи бельгійський. Я, наприклад, окрім кількох серій британського варіанту

нічого не бачив. Production Bible досить

широко трактує багато моментів. В будь-якому разі ця франшиза передбачала дуже широке поле для діяльності і це не означає „шаг влево шаг вправо ровняется розстрел” - Чи десятка виявилась передбачуваною? Наскільки команда проекту виявилась до неї готовою?

- Десятка для нас була абсолютно несподіваною, бо я, наприклад, вболівав за Грушевського і робив вже сценарій під нього, оскільки він був на сьомому місці по результатах першого туру голосування. Щодо десятки Україні була проведена фокусгрупа у студентських авдиторіях, тобто щодо молодіжної аудиторії. Молодь Грушевського знає і в десятку його в ключила. Ми, команда проекту, були впевнені, що він ввійде в десятку (є на грошах і підручники хтось з історії з глядачів читав). Я вже написав сценарій, знайшли репрезентера Леонід Кравчук – перший президент про першого президента. До останньої хвилини голосування в десятці йшла боротьба між Чорноволом і Мазепою і в результаті різниця у голосах – всього вісім. Розглядалась навіть можливість зробити 11 фільмів. Спочатку Кравчук мав репрезентувати Грушевського, але потім він презентував Лобановського, оскільки, як виявилось, він футбольний фанат і з ним вже було домовлено те, що він когось репрезентуватиме. Несподівано для всіх в десятці з’явився Амосов. Виникло питання: “Що з ним робити? Хто має говорити про нього?”. Спочатку була думка, що про лікаря має говорити лікар і до того ж рівний за розміром своєї величі. Академіка Шалімова, кардіолога, вже не має, він один з тих людей, які могла б щось про нього сказати. Брали до уваги Ольгу Богомолець, але все ж таки це дуже специфічно. Ми, вся шустурівська бригада і вся кіпіанівська бригада були якийсь момент у повному нерозумінні що робити. Тоді мені спав на думку Коротич - сучасник, ще й прекрасний журналіст й лікар за освітою, врешті-решт. Але він не хотів презентувати Амосова, він хотів презентувати Шевченка. Його дуже переконував Шустер і переконав, незнаю, правда яким чином. Анна Безлюдна хотіла, що б когось презентував Дмитро 84

Табачник і коли Ярослав трапився у якості відповідного персонажа, то вона власне й запропонувала, щоб він це робив. Дуже сумніваюсь, що Дмитро Табачник платив Ганні Безлюдній за можливість стати репрезентером, оскільки вони з ним у особистих дружніх стосунках. В тих ситуаціях, до яких я був причетний про продаж місць репрезентерів не йшлося.

- Як тобі працювалось із людьми, які презентували постаті із фінальної десятки, зокрема з Дмитром Табачником?

- Я працював не з Табачником і не тільки з Табачником. Я працював з репрезентером, а це зовсім інша історія. Мені було байдуже кого мені поставлять репрезентером. Дослідник Олександр Гриценко під час публічної дискусії у червні 2008 намагався

звинувавти

організаторів у тому, що всі місця репрезентерів продавались, проте ця людина просто не знає про що говорить. Як з’являлись репрезентери? Була дискусія між членами команди, Шустер, Кіпіані і інші щодо вибору репрезентерів. Коли мені дістався Дмитро Табачник в якості репрезентера Ярослава Мудрого і Дмитро Корчинський в якості репрезентера Богдана Хмельницького, у мене був звичайно період розгубленості, бо ці люди - не мої герої. Корчинський прийшов з пістолетом на канал, він ходив зі зброєю. Коли на якомусь етапі він почав мене у чомусь переконувати, я сказав йому: «Пане Дмитре, скажіть мені будь ласка, Вам редактор потрібний? Бо мені здається, що ні». Дмитро затих після цього, навіть обеззброювати його не довелось (сміється). Я сказав йому: «Там де ви в кадрі, то ви можете казати від себе, бо ви репрезентер, а в закадровий текст йдуть лише перевірені наукові факти». Отак ми з ним домовились. Вийшло так, що там де він в говорив в кадрі, то з’являлись речі надто довільні з точки зору наукового трактування.

- Але ж синхрони людини, які йдуть з вуст живої людини мають набагато більшу вагу, ніж закадровий текст?

- З одного боку так, з іншого – це його відповідальність, а не моя як редактора. Спроба маніпулювати інформацією чи змінювати її на користь якоїсь з істин і відхід від історичної дійсності, визнаної істориками це теж є явищем свого часу. Все одно, колись виникнуть питання чому це маніпулювання робилось саме в цей час і тією людиною. З мого боку був елемент цензури – я просто викреслював дурниці і нісенітниці. Щодо Дмитра Табачника – це мій найкращий студент, слухав уважно, запам’ятовував добре. Коли ми з ним пропрацьовували логіку його інтерв’ю, то ми сиділи і записували півтори години без зупинок, без телесуфлеру, це була його півторагодинна імпровізація, тобто півторагодинна лекція про Ярослава Мудрого. А ще у Дмитра Табачника феноменальна пам’ять на дати, він їх запам’ятовував на слуху.

85

- Чиїм було рішення, що фільм про Ярослава Мудрого має йти російською?

- Дмитра Табачника. Він попросив. Я сказав, що краще українською, але остаточне рішення було за Шустером і він з ним з’ясував.

- Проект виявився надмірно політизованим. Чи можна було цього уникнути?

- Ні, бо суспільство надмірно політизоване. Хіба телебачення існує в якійсь окремій колбі, відмінній від суспільства? Чому Безлюдна наполягала на участі більшої кількості політиків, бо це просто результати рейтингу по першому шоу. Це простий графік, тому коли хтось говорить із політиків в цей момент відбувається зростання на графіку. Там де говорять політики, той глядач, якого заміряє GFK Ukraine, дивиться більше. Це комерційне телебачення, а не BBC. Те, що громадського телебачення, схожого BBC, в Україні

немає – це не проблема А.Безлюдної. Деякі дослідники, зокрема Надія

Гончаренко говорить, що «Інтеру» треба було тягнутись до стандартів BBC, робити сайт, співпрацювати з науковими інституціями. Добре, але це не функція комерційного телебачення. Це функція Інституту літератури чи інституту біографічних досліджень – він існує, але чи хтось знає про його існування чи бачив результати його діяльності. Всі претензії від нашої інтелектуальної спільноти були до телеканалу «Інтер», який не зробив те, що мали зробити Інститут історії, Інститут біографічних досліджень та Інститут літератури – три інституції разом взяті. Канал „Інтер” просто немає грошей, щоб все це фінансовувати.

- Ти як історик і журналіст як оцінюєш проект? Це більше шоу чи пізнавальна програма, яка мала формувати світогляд й ідентичність?

- Проблема в тому, що українське супільство має пам’ять на три-чотири дні, потім воно все забуває. Те, що відбувалось два роки тому – це вже давнє минуле, те що відбувалось 5 років – це мезозой, а те що відбувалось у минулому столітті – це як порівння з царем Горохом чи часами створення всесвіту. Виникає питання до чого тут телеканал «Інтер» і шоу «Великі українці»? Можливо, завдяки проекту хтось згадав хто такий Грушевський, Лисенко, українські художники чи кібернетик академік Лєбєдєв, або хтось подискутував про питання ідентичності і хто може бути українцем. Як пригадуємо, у першій програмі з’ясувалось, що українцем може бути людина, яка не розмовляє українською, яка ніколи не жила на Україні і не має ані краплі української крові. Тоді за цією формулою, можна сказати, що Адам і Єва, Христос українці, але ж це нонсенс, а водночас таким є vox populi, тобто люди сиділи в студії за пультами і таким був їх вибір. Проект „Великі українці” - це дзеркало з усіма відповідними наслідками. Було б цікаво років повторити проект через 20 років і подивитись, кого б тоді українці назвали великими українцями. Це питання пам’яті: кого пам’ятають, а кого ні і скільки тих, хто 86

пам’ятає. Цікаве співвідношення ліриків, фізиків, поетів, художників, державних діячів серед найвидатніших українців. У цьому сенсі українська десятка шоу «Великі українці» схожа на німецьку. Думаю, таким чином можна порівнювати українців з іншими народами. Наша десятка дуже красива,

якщо порівняти з іспанською, де в десятці

з’явився диктатор генерал Франко. У Німеччині Гітлера винесли за дужки, але не виключено, що якщо б була можливість його обрати, то якась частина проголосувала б за нього і був би скандал. Іспанці проголосували за диктатора Франко і нікого особливо це в Європі не здивувало. Українська десятка вийшла дуже красива: на першому місці – один із засновників української держави, на другому – лікар, на третьому місці – борець, на четвертому місці поет. Цей проект своєрідний рефрешинг, і збурення яким завершився цей проект теж зіграло свою роль. Це свідчення часу, його документ. В історичному джерелознавстві є таке поняття суб’єктивно-об’єктивна сутність історичного джерела, тобто джерело, наприклад, спіч Корчинського у цьому фільмі про Хмельницького – це документ, який показує уявлення про Хмельницького на початку ХХІ століття в Україні. Його позиція, очевидно, є суб’єктивна і реальність є дещо іншою, але ці його уявлення про Хмельницького є репрезентативними по відношенню до свого часу і певної групи населення. З цього погляду це є об’єктивно існуючим історичним фактом, бо ці уявлення вони є цей час і в цій соціальній групі.

87