стор. 3.: Jazz: Марк Токар розповідає про музику, потяги і контрабас. стор. 5.: Cinema: Два режисери розповідають про кіно, вино і доміно. стор. 9.: Random: Ітогі подвєдьом! ТОР-5 культурних подій осені-зими 2009. стор. 17.: Literature: Ми поговорили з поетами про поезію. Як би дивно це не звучало. стор. 21.: Offtopic: Тебе дурять! Третя світова вже почалася! Шди на фронт!
марк токар: “В потязі доводиться винаймати окрему полицю для контрабасу!” Марк Токар - один з найвідоміших джазових музикантів в Україні. За його участі відбулося безліч міжнародних джазових проектів, він грає разом зі світовими зірками джазу, а також є арт-директором українсько-польського фестивалю “Jazz Bez”. Незважаючи на щільний графік концертів, Марк знайшов час, щоб поговорити про життя, джазз, і життя у джазі.
Р
озкажи свою власну історію у джазі? З чого все починалося особисто для тебе?
В мене Все починалося з бальних танців, якими я займався з 83 року і класичної гітари, якою я займався з 89 року.
А як відбувся перехід від гітари о контрабасу?
Миттєво. От так раз і відбувся.
А хто вчителі? Вчителів пару перших моментів взагалі не було. Правда в тому, що танці і гітара привели до джазу. І я не знаю, як грати джаз на класичній гітарі, натомість дуже ясно уявляв, як це має
3 . Jazzzzz
відбуватися з контрабасом. Отже, у 2000 році мій друг - львівський саксофоніст Мартин Твердун повернувся з Кракова, і створив свою першу музичну формацію. Там грав він і барабанщик Андрій Надольський. І я випадково на весіллі Мартина грав на басгітарі. Хлопцям сподобалося, вони дозволили мені, граючи з ними, вчитися на контрабасі. Все дуже швидко пішло. Вперше я взяв інструмент 7 грудня 2000 року, ми репетирували шалено, кожен день по кілька годин, а 23-го січня Мартин вже влаштував перший концерт.
Розкажи про «гучні»
проекти, в яких ти брав участь. По гучності, в прямому і переносному сенсі, «Резонанс» є, напевно, номер один. Десять музикантів з усього світу. Це є проект амбітний і потужний, така кількість дуже відомих музикантів у одному проекті є рідкістю, його складно організувати. Я там єдиний українець. І в духовному сенсі проект так добре зорганізований, що в духовному сенсі всі грають з 200 % віддачею, і ми бачимо, що в кожному місті по кілька «бісів», і відгуки у пресі.
Чи має український джаз власне «обличчя», тобто
Знімаєш - показуй! Ганна Руда Олекса Ярошенко
Документальне кіно, так звані „фестивальні” неігрові стрічки є дуже популяр-ним у Європі. Пострадянський простір в останні роки починає наздоганяти західних сусідів, проявляючи все більшу зацікавленість культурно-мистецькими віяннями. Якою насправді є перспектива некомерційних документалок у нас на Батьківщині? Про Мінкульт і дятлів, про „хеппі енди” і спонсорські гроші, про обивательську свідомість і неконструйовану реальність ми розмовляли з двома режисерами-документалістами - монстрами сучасного українського і російського кіновиробництва Нікітою Сутиріним й Валентином Васяновичем. SW: Побутує думка, що документальне кіно є занадто інтелектуальним для масового глядача. В.В.: Для того, щоб глядач цікавився документальним кіно його треба підготувати до сприйняття цього виду мистецтва, а це не просто. Глядач звикає до вербальної
5. Cinema
інформації (новини та інше) й потім йому складно сприймати образну мову кіно, а хороше документальне кіно саме на цьому і тримається. На телебачення так званому фестивальному кіно шлях закритий, бо воно в нашій країні не є комерційним, під нього неможливо „назбирати” багато реклами. Єдина
можливість, якщо буде якась дірка в ефірі, туди можуть запхати фільм, або у спеціалізовані програми, що йдуть після 12 ночі. Тому таке кіно залишається доступним лише маленькому сегменту аудиторії. Н.С.: В обивательській свідомості досі живе стереотип, що власне кінематограф – це кіно ігрове, в
інтерв’ю в героя – він сидить перед камерою і відповідає на твої питання, грає за твоїми правилами – це вже постановка. Навіть, якщо ти знімаєш живу сцену з героями не факт, що вона б розвивалася так само, якби тебе не було поруч із камерою. Виходить, можна знімати тільки прихованою камерою і, боже збав, використовувати в документалці ігрові вставки, реконструції, закадровий голос – так можна дійти до абсурду. Тому для себе я пов’язую питання постановки з режисерською етикою.Якщо ти не брешеш своєму герою, якщо тобі не соромно його запросити на прем’єру, показати йому завершенийфільм – значить, ти не фальсифікував реальність. І, скоріше за все, глядач оцінить це. Власне, на жаль, і ця схема не є універсальною. В.В: Ну, в мене все приблизно так і відбувається. Не завжди, правда. Найуспішніші фрагменти були написані на папері, вигадані. Просто ти дуже добре знаєш свого героя, його біографію. Знаєш, чим він горить, чого бажає. Ти просто прописуєш цю історію, узгоджуєш з героєм, і, якщо вона його влаштовує, починаєш знімати. Є героїімпровізатори, які самі можуть вирулити на будь-яку ноту без прописаної історії, але таких героїв піди пошукай. SW: Вважається, що після розпаду СРСР школа документального кіно на пострадянському просторі померла. Яка Ваша думка? В.В: Що таке школа? Це 1-10 людей. Поки вони живі, поки в них є учні – кіно не померло. Я вчився в Коваля Валентина Івановича. Є відомі люди, які після себе залишають учнів. Мінкульт зобов’язаний підтримувати цих людей, цю школу. У нас скоріше за все великі проблеми більше з акторською школою, ніж зі школою документального кіно. За совка найкращі режисери, актори змушені були переїхати до Москви, щоб реалізуватися, засвітитися. І ця система, на жаль, працює досі.
Валентин Васянович режисер, м. Київ SW: А на Захід нам шлях закритий? В.В: Чому? Система „pitching”форумів відкрита для документалістів. Якщо в тебе хороший продюсер, він бере твій проект і тебе, і ви їдете кудись на Балтійський форум чи на краківський фестиваль, чи ще кудись. Там збираються ЗМІ, продюсери. Ти розповідаєш, про що фільм, показуєш трейлер, який відзняв. Вони сидять в залі, дивляться і кажуть: „О! Класна тема!” й кажуть: Я підтримую!”. Скидаються по 3-5 тисяч євро, ти збираєш гроші й знімаєш кіно. На тих форумах всім раді, були б хороші ідеї. Але краще б, звісно, Мінкульт грошей дав. SW: Це не загрожує цензурою? В.В: Ніякої цензури. Звісно, якщо якийсь дятел приніс якусь байду, то йому скажуть: „Хлопче, шо то ти таке написав?”. Якщо він справді дятел, то почне кричати, що його гноблять і не люблять. Таких придурків дуже багато. А нормальні люди самі все розуміють й поганого не запропонують. SW: Це правда, що режисери
“Що таке школа? Це 1-10 людей. Поки вони живі, поки в них є учні – кіно не померло”, - В.В. 7. Cinema
багато заробляють? Н.С.: Досвідчений режисер, що має „Оскар” чи „Золоту Пальмову Гілку” може розраховувати на більший гонорар, ніж випускник кіношколи, перший повнометражний фільм якого ще попереду. Однак, це не унікальна ситація. В будь-якій галузі співробітник, що вже встиг себе зарекомендувати, коштує дорожче. При виборі режисера багато залежить від його досвіду в кіно, стилю роботи з кадром. Героєм, знімальною групою, акторами, тобто, важливі саме індивідуальні якості, ідеї, воля до експерименту, напрацювання – все це дозволяєрежисеру вимагати за свою роботу певних грошей. Решта ж,предмет домовленості з продюсером. В.В: Ні, неправда. Режисери, які займаються фестивальним кіно взагалі не заробляють і змушені шукати якийсь інший заробіток. А фестивальні призи – то як спортлото. SW: А чи не намагалися Ви створити навколо себе штучні скандали? В.В.: А навіщо? Це грошей не приносить. Можна, звісно, розвести бучу, і на показ прийде на двісті людей більше. Але то не є рішенням проблеми. За кордоном, наприклад, крутиться документальне кіно, в них є ця культура, їм за це гроші платять. В нас же це нереально.
TOP
Мультурних по осенi - зими 2
5 фото: Руда Ганна
1.Форум Видавців 9-13 вересня весь Львів перетворився на суцільний читацький карнавал. Читали вголос, голосно, напам’ять, читали улюблене і щойно побачене, читали давно забуте і видане за пару днів до Форуму. Сотні презентацій, десятки виступів молодих і не дуже літераторів, тисячі гостей з усього світу, безкінечний алкоголь, літри кави, небувала щільність друзів на метр квадратний міського простору – ось що являв собою цьогорічний Форум. Ніхто, звісно, не рахував, але із запланованих 450 презентацій, здається, відбулася ціла тисяча. Цього року українських книголюбів своїм візитом порадував сам Юстейн Гордер, книги якого протягом багатьох років є культовими у всьому світі. Зустріч із письменником стала справжньою подією, і пробитися у „Італійський дворик”, де Гордер чемно спілкувався з прихильниками і щедро роздавав автографи, було практично неможливо. Це були чотири дні гульні, пияцтва, божевілля і забуття. Дивно було спостерігати
11. Random
за перехожими, які ніби загубилися у часі і просторі, дивно було відчувати, що кожен тут тобі друг, товариш і брат, що, варто лише підійти до першої пересічної людини, і ви вже ставали кращими друзями на цілий день, дивно було блукати вуличками в компанії кращих друзів і людей, з якими познайомився щойно, і не бачити різниці між днем і ніччю, між кавою і коньяком, між справжнім мистецтвом і повним абсурдом. За відчуттями весь Форум вилився в один день, граючись хвильками настрою і втоми, перекочуючи перехожих з одного каменя бруківки на інший, з одної кав’ярні в другу, від ранку до вечора, від поезії до прози, від готелю „Супутник” до клубу „Дзиґа” і у зворотному напрямку. Всі літератори країни були загнані у кут своїми читачами – то тут, то там доводилося декламувати вголос на першу вимогу й підписувати книжечки з побажаннями усього найкращого. Остання ніч „Форуму” вибила з сил навіть найзавзятіших прихильників слему: після 12 годин поезії і джазу під ранок у „Дзизі” люди спали, просто поклавши голови на столи. У Львові було настільки добре, що всі, хто там побували, могли б вважати його
головною подією осені 2009. Власне, його можна вважати головною тусовкою року за межами Києва. Але в столиці друга половина року видалася теж на диво захоплюючою.
2.ГогольFEST Фестиваль фестивалів – це найкраща характеристика для „Гогольфесту”. Хаос, народжений мистецтвом і мистецтво, народжене хаосом, ніс Гоголя, що ховається в одній з мандруючих шинелей, таємничі зали Мистецького Арсеналу, сотні об’єктів і учасників фестивалю, додають дійству особливої ваги. Аналогів фестивалю в Україні немає і, напевно, найближчим часом не буде, адже наповнити майже три тижні часу (1127 вересня) безперервними подіями абсолютно різноманітного характеру – задача надскладна. Кожен день проводилися майстер-класи з театрального мистецтва, живопису, співів, працював дитячий майданчик і чайна, куди всі охочі могли потрапити безкоштовно. А увечері починалася основна програма, яка часто перевищувала будьякі очікування.
Восени до Києва завітали музиканти, актори, режисери і художники з усього світу. Вперше у Києві виступили довгоочікувані чарівники з білоруського гурту „Серебряная свадьба”, чий концерт виглядав наче театралізована казочка на ніч для дітей від 18 років. Безліч саморобних атрибутів, перевдягань, костюмів, червоні трусики солістки, що цнотливо виглядають з-під коротенького платтячка, а таокж щирі відверті наївні пісні - це те, що робить виступи “Серебрянной Свадьбы” абсолютно неповторними. Варто відзначити, що українські прихильники очікували на приїзд цього гурту кілька довгих років, і всі пісні зал співав напам’ять. Поляки „Karbido” вразили виставою „Столик”, а актори пермського театру „У моста” два дні поспіль після своїх виступів не могли зійти зі сцени, оскільки оплески глядачів не вщухали дуже довго. „ГогольFEST” навіть організував одноденну поїздку у Черкаси на виставу
13. Random
А. Жолдака. Якщо дивитися поглядом стороннього спостерігача, а не фаната „ГогольFEST’у”, то можна помітити, що за час свого існування (а вперше він проходив навесні 2007 року), фестиваль значно змінився, „подорослішав”, відкинув багато зайвого. Вже не побачити відверто притягнутих за вуха перформансів, вже
не видно картин, що ніби писалися в останню ніч перед відкриттям виставки, а список гостів наганяє священне тремтіння.
3.Молодість Історія Київського міжнародного кінофестивалю „Молодість” починалася
у 1970 році з дводенного показу студентських робіт. Цього ж року на розсуд глядачів представлено більше 250 стрічок з усього світу у конкурсній та позаконкурсній програмах. 39-а „Молодість” зібрала у кінотеатрі „Київ” як починаючих режисерів, так і світових зірок кіно – Катрін Деньов і Жана Клода ван Дамма. Неймовірну кількість нагород отримав Райнер Фріммель, режисер фільму “Дівчинка”. З українських документалістів відмітився випускник Інституту ім. КарпенкаКарого Максим Касянович. Його фільм „Мама померла в суботу на кухні” отримав нагороду одразу у двох номінаціях. Протягом фестивалю проводилися численні майстеркласи, на яких починаючі кінематографісти мали можливість поспілкуватися із відомими режисерами і перейняти досвід „з рук в руки”.
Найбільш очікуваною подією “Балканфесту” був виступ гурту Emir Kusturica & The No Smoking Orchestra.
фото: Руда Ганна
Сучукрпоети про сучукрліт Розмірковувати про поезію - улюблена справа всіх українських ботанів, інтелегентів і самих поетів. Як не дивно, віпшики пишуться не тільки заради замулювання очей протилежнй статі, а й заради іскуйства як такого . Не вірите? Поетеса Ірина Шувалова і її колега Павло Коробчук - молоді, але вже доволі відомі поети, спробують переконати вас. к ти можеш охарактеризувати сучасну українську поезію? Яка вона?
Я
І.Ш.: Сучукрпоезія – як тусівка, як навколопоетичний процес – на диво динамічна. Це чи не найбільша її перевага. Коли відбувається так багато всього, принаймні хтось і щось не минеться безслідно для історії літератури. Якщо ж говорити
17. Literature
про сучукрпоезію як корпус текстів, вона доволі розмаїта – з помітним переважанням двох основних тенденцій, неокласичної поетики та максимально (сказати б навіть „демонстративно”) осучасненого верлібру. П.К.: Сучасна українська поезія розхлябана еклектичністю, відсутністю цілісного. Це і плюс і мінус, оскільки у неї є багато
невиправданої критики. Критики багато ще й тому, що, з розвитком інтернету, часто стирається грань між прозаїком і блогером. Літератори стали людьми, за це їх ненавидить рафіновані критики.
Які тенденції спостерігаються в українському літературному середовищі? І.Ш: На рівні спілкування –
проганяють, збайдужіли якось). Основні переваги такого „стояння”, безперечно, будуть помітні в царині розвитку словесної культури. Якщо підсумувати сказане вище, роль поета у суспільстві – у кращому разі, пам’ятник собі (і всьому тому, що зумів – собою – сказати), у гіршому разі, пам’ятник людському глупству. Але в кожному разі, поетові краще саме роллю поета і обмежитись, бо цього і так забагато.
Ти вважаєш себе хорошим поетом? Чи, може, навіть генієм?)) Чому? І.Ш.: Вважаю себе хорошим поетом, тому що пишу переважно хороші вірші. П.К.: Я вважаю себе хорошим поетом, бо схиляюся до думки мого оточення, навіть якщо воно мені єхидно лестить. Генієм себе не вважаю, бо геній - це хвилинне розумове відхилення.
На твою думку, чи може українська сучасна поезія конкурувати зі світовою? Чи, може. Вона навіть краща? І.Ш.: Українська поезія не має конкурувати зі світовою – адже сама є її частиною. Інша справа, що вона повинна заявити про себе у світовому літературному просторі, та це вже справа не самої поезії, а поетів, що її творять. Між тим, як і в інших царинах нашої культури, відчуття такої належності бракує – як переважно бракує, вочевидь, і бажання щось у цьому напрямку робити. Потрібно налагоджувати творчі зв’язки, активно просувати свої тексти для перекладу іншими мовами, друкувати їх у іноземних виданнях. Проблеми, насправді, більше технічні – а той факт, що існує чимало українських творів, достойних уваги читачів з інших країн світу, у мене, особисто, заперечень не викликає. П.К.: Сучукрпоезія не може конкурувати зі світовою, бо українська поезія поза конкуренцією. Світова поезія стара і нежива (принаймні європейська), вона сама себе переконкурувала.
Кого можеш порадити почитати з молодих поетів? П.К.: З молодших за мене - насамперед Владіка Волочая, Андрія Любку і Грицька Семенчука. Це обов’язково тому, що вони поети, а тому, що це той орієнтир, який, на мою думку скоро щось буде рішать. І.Ш.: Остапа
19. Literature
Сливинського, Павла Коробчука, Альбіну Позднякову, Юлію Мусаковську, Світлану Богдан, Ларису Радченко, інших – це справа смаку.
Чи важко в Україні стати відомим поетом, „розкрутитися”? І як це зробити? І.Ш.: Ні, в межах України це не так і важко зробити. Потрібні хороші тексти (хоча багатьом і без цього вдається обійтися), цілеспрямованість (знати, що хочеш) і бодай трохи вільного часу. Розкручуватися – це означає постійно знайомитися з колегами по перу, людьми, що мають стосунок до видавничого бізнесу, брати участь у різноманітних заходах (від „камерних” читань до фестивалів), публікуватися в періодичних виданнях та антологіях, бути помітним у навкололітературному просторі (сьогодні така можливість є практично у кожного, хто має доступ до мережі Інтернет). П.К.: В мене інша точка зору. Розкрутитися в Україні у поезії ЕЛЕМЕНТАРНО. Якщо вже й мене дехто вважає розкрученим, то по собі скажу (вибачте за скромність), що треба тільки талант (ще раз вибачте)), і навіть напору особливого не треба. Поле неоране, хоч греблю гати.
Поет – це діагноз, покликання чи стиль життя? Чому? І.Ш.: Звісно, поет – це і перше, і друге, і третє: та синхронність цих проявів зовсім не обов’язкова. Можна мати очевидний „поетичний діагноз” – і не розпізнати його в собі. Можна розпізнати – і не реалізувати. Певно, поет у повному сенсі слова – це той, хто в собі поета розпізнав, і далі щоденно звітував перед своїм голосом. П.К.: Поет це стиль життя. Досить і такого жарту.
Третя свiтова автор: Ганна Грабарська
Кілька років тому у світі розгорнулася безпрецедентна за своїми масштабами боротьба – війна з тютюнокурінням.
П
ершою заборону на куріння в громадських місцях ввела Ірландія у 2004 році. Ось вже чотири роки законослухняні ірландці змушені виходити на вулиці з розважальних закладів, щоб уникнути штрафу у розмірі 3 000 євро, не зрадивши своїй шкідливій звичці.
21. Offtopic
«Я помітив, що після вступу закону в дію, в мене з’явилася можливість познайомитися з більшою кількістю людей. В барі ми просто сидимо за столиками з компанією, а, виходячи покурити, знайомимося з іншими відвідувачами кафе. Я навіть чув, що некурящі засмучені
необхідністю залишатися в барі, поки їх друзі курять і спілкуються на вулиці», - розповідає тридцятирічний Кеннет Мак Гріл, інженер з ірландського міста Каслбар. Слідом за Ірландією, у різні роки влада Німеччини, Франції, Японію, Китаю, Великобританії, Норвегії та
Про невдоволення компанійвиробників тютюнової продукції годі й казати. Тютюновий гігант Philip Morris оголосив про випуск міні-цигарок довжиною 7,2 см, що містять стільки ж нікотину, як і звичайна сигарета. «Marlboro Intense» допоможе скоротити час перекуру, коли погода не сприяє довгому перебуванню на вулиці. А бельгійська компанія «Supersmoker» у 2007 році випустила на ринок багаторазову сигарету з пониженим вмістом нікотину. Спеціальна рідина, залита в 4 змінні мундштуки, замінює тютюн. Виробники стверджують, що її пари не містять шкідливих хімічних речовин є абсолютно
23. Offtopic
безпечними. Але способи обходу закону про заборону куріння у громадських місцях часто бувають ще більш ефективними, ніж сама заборона. Мешканці Німеччини, де закон вступив у силу 1 вересня 2007 року, захопилися так званим «тютюновим туризмом». З вступом
винахідливого німця розвивається надзвичайно успішно. Власник пабу Wellington Arms в Саутхемптоні Боб Річ вирішив домогтися для свого закладу статусу посольства невеличкого острову у Карибському морі. Після цього паб буде вважатися іноземною
Польщі у Шенгенську зону, курящі німці почали часто виїжджати у сусідню країну. Їх приваблює можливість подимити у польських ресторанах або кафе. Майкл Віндиш, власник бару Maltermeister Turm у місті Гослар, Нижня Саксонія, винайшов оригінальний спосіб не виганяти своїх клієнтів курити на вулицю. Він прорубав по три дірки біля кожного столику. Бажаючи покурити, відвідувач висовує голову у велику дірку, і руки у дірки менші, таким чином, він вже знаходиться за межами приміщення, і, значить, не порушує закон. Ідея Майкла дуже сподобалася відвідувачам його закладу, тому бізнес
територією. Едвард Елдер, 72-річний кардинал острову Рендон, часто відвідує Wellington Arms під час візитів у Англію, і всіма способами сприяє власнику «пивнушки». Варто також відзначити, що авторів законів, що тим чи іншим чином стосуються куріння, хвилює не лише шкода, яку наносить організму тютюновий дим. Так, у 2009-2010 роках Європейська комісія має намір повністю заборонити на території ЄС звичайні цигарки, замінивши їх «протипожежними». На «Fire-Safe Cigarettes» нанесені спеціальні смужки з непористого паперу. Варто курцю відірватися від улюбленої справи на дві хвилини, і захисні смужки самостійно загасять сигарету. Таке нововведення вже розповсюджене в дев’яти американських штатах. Крім більш високої ціни, «безпечні» цигарки нічим не поступаються звичайним, але допомагають уникнути нещасних випадків. Відомо, що в Європі щорічно гине близько двох тисяч людей, і 7,5 тисяч отримують опіки і поранення при пожежах, спровокованих необережним курінням.
Фантазія активістів антитютюнового руху не знає меж. По вулицях Австрії упродовж року їздив лімузин, що наочно демонстрував курцям, яку машину вони могли б купити, не витрачаючи грошей на дим від цигарок.