Кутовенка Олена - диплом, 2010

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”

кафедра соціальних наук і соціальних технологій Могилянська Школа Журналістики

Інструменти впливу на журналістів під час передвиборчої президентської кампанії в Україні 2009-2010 року Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістр зі спеціальності „Журналістика”

Кутовенко Олени Василівни

Науковий керівник – старший викладач Губенко Д.В., асистент – старший викладач Гринько А.М.

Київ-2010

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. Українська журналістика: від спадку Радянського союзу до реалій сьогодення 1.1Радянський досвід українських ЗМІ: 1991 – 2003 роки 1.2. Новий етап розвитку - Помаранчевий період в історії українських ЗМІ 1.3. 2006 – 19 жовтня 2009 року.: період невиправданості для ЗМІ як незалежної інституції Висновок до першого розділу РОЗДІЛ 2. Види тисків на журналістів та свобода слова в Україні 2.1. Свобода слова у контексті журналістської діяльності 2.2. Те, що заважає ЗМІ бути вільними 2.3. Формальне регулювання тисків в етичних кодексах Висновок до другого розділу РОЗДІЛ 3. Методи впливу на українських журналістів під час передвиборчої президентської кампанії 2009-2010 року: чи змінилося щось на краще?

3.1. Моніторинг діяльності ЗМІ різними інституціями в період президентської кампанії в Україні 2009-2010р.

3.2. Методологія 3.3. Українські ЗМІ після президентських виборів 2009-2010р. (квітеньтравень 2010 року): нова доба залежності? ВИСНОВКИ ДОДАТКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

2

ВСТУП Мас-медіа – це не просто рупор політики, а політика – не просто постачальник сюжетів для мас-медіа [89;126] Правдивість,

неупередженість

думки,

об’єктивна

оцінка

та

актуальність новини – це основні фактори, які визначають принципи роботи журналістів та забезпечують довіру до медій.Якщо хоча б один із цих принципів порушується, то суспільство має знати, які були на це причини [7;3]. Тема методів впливу на журналістів та прозорості ЗМІ є актуальною, їй присвячуються багато статей, наукових робіт та соціологічних досліджень у всьому світі. Багато вчених, наприклад, стурбовані таким явищем, як замовні проплачені матеріали, які мають прихований підтекст – здебільшого реклами чи пропаганди (у сленговій мові використовується термін «джинса»), тому що це явище підриває репутацію історичної функції медіа у суспільстві – відбору інформації відповідно до принципів правдивості, об’єктивності, неупередженості та важливості [20;3]. Воно перетворило ЗМІ на великий бізнес, засобами якого стало висвітлення тієї реалії, яку хоче бачити власник, замовник чи спонсор того чи іншого мас-медіа. Прикладами журналістам

чи

непрозорості редакторам

ЗМІ давали

можна готівку

назвати чи

випадки, якісь

коли

подарунки

(безпосередній вплив), та методи непрямого тиску – редакційна політика, вказівки, як висвітлювати новини, подавати матеріал. Останніми роками дослідження щодо таких феноменів широко проводяться в Польщі, Естонії, США, Китаї, Росії та Україні [20], [9].

3

Г.Штромайєр німецький доктор політичних наук зазаначає, що використання

засобів

масової

інформації

політичними

діячами

як

інструменту може відбуватися трьома різними способами: - через вплив загальних політичних умов на систему ЗМІ; - у межах існуючої системи ЗМІ через вплив на мас-медіа на рівні видавців та головних редакторів; - у межах повноважень видавців та головних редакторів через вплив на масмедіа на рівні редакції [89;127]. На думку Максвела Макомбса та Дональда Шоу американських професорів журналістики університету Чепл Хілл Північної Кароліни, масмедіа безпосередньо впливають на перебіг політичних кампаній, і саме вони встановлюють правила та форму висвітлення подій. Вони виконують функцію маніпуляції. Однак слід враховувати також емоційний фактор аудиторії, яка «споживає»інформацію. Відповідно до нього,у будь-якому суспільстві існує та категорія людей, які завжди будуть підтримувати певну політичну силу чи якогось кандидата, незалежно від того, що говоритимуть про нього чи показуватимуть у ЗМІ [14;8-10]. Особливу роль медіа відіграють під час передвиборчих кампаній – президентських чи парламентських. Згідно із висновком, оприлюдненим Інститутом соціології НАН України 24 лютого 2010 року в Українському національному Інформаційному агентстві «Укрінформ», на президентських виборах 2010 року ЗМІ виконували функцію маніпуляції, а не фальсифікації, як це було під час президентської кампанії 2004 року. У цьому їм допомагала велика кількість проплачених матеріалів та соціологічні рейтинги. Соціологічні

рейтинги

також

впливають

на

виборців.

Якщо

враховувати той факт, що їх оприлюднюють мас-медіа, і те, що не завжди вони відображають реальну картину, яка складається під час передвиборчої кампанії, то ЗМІ виявляються заручниками тих, хто хоче донести до виборців власну позицію.

4

В Україні тематика впливу на ЗМІ, особливо під час передвиборчих кампаній, є дуже важливою і актуальною наразі. З одного боку, після подій Помаранчевої революції 2004 року журналісти заговорили про те, що період темників, запроваджений другим українським президентом Л.Кучмою та його

адміністрацією,

завершився.

З’явився

певний

оптимізм

серед

журналістів щодо того, що вони почнуть працювати поза будь-яким тиском та вказівками. З іншого боку, певна свобода слова у ЗМІ принесла елемент вседозволеності, який порушує усі етичні засади та обов’язки роботи журналіста та право громадян отримувати достовірну інформацію. Ті журналісти, які відмовляються виконувати роботу за вказівкою чи замовленням, змушені звільнятися. Президентська українському

кампанія

телеканалі

2010

року

довела,

«Інтер» непрозорість

що,

зокрема,

висвітлення

подій

на та

редакційний тиск на журналістів сприяв тому, що менше ніж за півроку переважна більшість журналістського складу каналу залишила своє місце роботи. Такі приклади, на жаль, стали журналістською реалією переважної більшості українських мас-медій. Ірирна Бекешкіна науковий керівник фонду «Демократичні ініціативи», старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України зазначає, що у 2010 році під час президенстької кампанії оприлюднення рейтингів опитування серед населення було вигідне лише одній політичній силі – «Партії регіонів». Експерти «Телекритики» пояснюють це тим, що саме ця політична сила встигла охопити та «завоювати» більший інформаційний простір і мала «своїх» людей на усіх місцях, за допомогою яких відбувається маніпуляція громадською думкою. Цікавим є той фактор, що думка населення щодо прихильності того чи іншого кандидата у президенти з’ясовувалася лише у великих містах України зі зміщенням на Схід та Південь. У порівнянні із 2004 роком, кількість

5

опитувань була дуже малою – 20 публічних і 23 непублічних. Така обмеженість у вибірці та частота проведених соціологічних опитування теж зіграла свою роль у висвітленні перебігу передвиборчої кампанії. Важливим є той факт, що коли у ЗМІ оприлюднювали результати проведених опитувань, то не завжди надавали інформацію, хто їх замовив. Проблема прозорості ЗМІ та методів тиску на журналістів є постійним об’єктом дослідження та аналізу на професійному інтернет-видання про ЗМІ в Україні – «Телекритиці» (http://www.telekritika.ua), де відстежуються зміни, які відбуваються у цьому напрямку. Анастасія Гринько докторантка та викладач Могилянської школи журналістики вивчає грунтовно цю тему. Інститут масової інформації України також проводить свої дослідження з теми свободи слова в Україні та проблеми замовних матеріалів («джинси»), яка існує у вітчизняних ЗМІ і особливо «процвітає» напередодні та під час президентських чи парламентських виборів [20]. На жаль, цими двома джерелами обмежується вивчення цієї теми. Тому актуальність даної роботи полягає в тому, що ця проблема, хоча і відома багатьом, однак має багато невисвітлених та нерозкритих аспектів. Мета дипломної роботи – дослідити та проаналізувати роботу журналістів під час президентської кампанії в Україні 2009-2010 року. Завдання, які ставилися у процесі дослідження цієї теми, з’ясовували наступні птання: - чи змінилося щось на краще в умовах роботи журналістів та редакційній політиці ЗМІ під час президентської передвиборчої кампанії у 2010 році в Україні у порівнянні з попереднім досвідом; - яким чином і хто чинив тиск на українські мас-медіа; - як самі журналісти оцінюють свою роботу у період передвиборчої президентської кампанії; - чим

президентська

кампанія

2010

президентської кампанії 2004 року.

6

року

відрізнялась

від

Об’єктом

дослідження

цієї

роботи

є

період

передвиборчої

президентської кампанії 2010 року в Україні (жовтень 2009 року – лютий 2010 року) та три місяці після обрання нового президента України (березеньтравень 2010 року) . Предмет дослідження – тиски, які застосовувалися до журналісиів під час президентської кампанії в Україні 2009-2010 року. Дослідження проводилося з використанням наступних методів: п’ять глибинних інтерв’ю та дві фокус-групи (одна – проведена автором цієї роботи, під час іншої автор був спостерігачем та помічником). Глибинні інтерв’ю були проведені з п’ятьма журналістами, які працюють чи працювали у сфері ЗМІ (телебачення, інтернет-видання та друкрвані ЗМІ) та представляють різні регіони України. Тривалість їхнього опитування була від 45 до 75 хвилин. Дві фокус-групи були проведені з журналістами, які працюють на Заході та Сході нашої країни. Метою цих інтерв’ю та двох фокус-груп було з’ясувати, який досвід роботи мають різні за віком та статтю журналісти, чи відчували вони колинебудь прямий чи опосередкований тиск під час написання своїх матеріалів, особливо – в період передвиборчих президентських кампаній, яке їхнє ставлення та уявлення про замовні матеріали та українську журналістику зокрема. Робота складається зі змісту, вступу, трьох розділів, двох висновків до першого і другого розділу, загальних висновків, списку використаної літератури та додатків. Перший розділ присвячений історичним передумовам та умовам розвитку українських ЗМІ, історії «становлення» свободи слова в Україні та причинам появи замовних матеріалів в українській журналістиці. Другий – законодавчій базі та етичним засадам діяльності українських засобів масової інформації. Останній – попереднім дослідженням щодо теми прозорості ЗМІ та методів тисків на українських журналістів і власним результатам, які були

7

отримані за допомогою контент-аналізу, глибинних інтерв’ю та фокус-груп щодо теми впливу на журналістів під час передвиборчої президентської кампанії 2009-2010 року в Україні. Ключові поняття даної роботи: цензура, самоцензура, підкупи журналістів, замовні матеріали («джинса»), законодавство України у сфері ЗМІ, передвиборча президентська кампанія, політика, редакційна політика, журналістська етика.

8

РОЗДІЛ

1.

Українська

журналістика:

від

спадку

Радянського союзу до реалій сьогодення Цей розділ присвячено 18-літній історії української журналістики (1991-1-ша половина 2010 рр.). У хронологічному викладі ми розглянемо два важливі аспекти нашого дослідження: 1)які тиски і чому відбувалися за вказаний період на журналістів та 2) яким чином працівники мас-медій боролися і продовжують боротися з цим явищем. Також ми проаналізуємо три важливі історичні періоди для нашої країни

у журналістському

контексті – початок 1990-х-2003 рр.; період Помаранчевої революції (2004/2005 рр.);післяпомаранчевий період( 2006р.) - початок передвиборчої президентської кампанії 2009-2010р (19 жовтня 2009 р.). Наприкінці цієї частини дипломної роботи з’ясуємо, чому у певний історичний час тиск на ЗМІ збільшувався, а за певних обставин – зменшувався.

1.1Радянський досвід українських ЗМІ: 1991 – 2003 роки. Українська журналістика аж до кінця 80-х років 20 століття була органічною частиною радянської журналістики. Ситуація почала змінюється на початку 90-х, коли починає розпадатися велика над-держава з її ідеологією. Інформаційний простір звільняється від жорсткого контролю та цензури з боку колишньої влади. Але це аж ніяк не означає, що сфера журналістики повністю позбувається контролю [65;2]. У цей час отримують можливість легально друкуватися публіцисти з кола колишніх дисидентів, поширюються зразки самвидавної журналістики. До складу редакцій починає приходити нове покоління журналістів, яке було позапартійне. Вони нерідко не мали навіть спеціальної освіти, однак були вільними

від

ідеологічних

настанов

орієнтованої журналістики.

9

та

кліше

радянської

партійно

Пріод кінця 80-х- початку 90-х років 20 століття характерний ще й тим, що держава продовжувала матеріально утримувати пресу та телебачення, однак в той самий час посилюючи свій колишній ідеологічний контроль за змістом їхніх програм та матеріалів. Така тенденція сприяла розквіту як політичної, так і соціальної журналістики. Різка інфляція у вже незалежній Україні поставила практично всі національні мас-медіа на межу виживання, але в той самий час стимулювала пошук джерел для фінансування. Окрім нашої держави фінансувати сферу ЗМІ могли західні організації та вітчизняні фінансово-політичні угрупування. За допомогою грошей із Заходу було створено, наприклад, продакшн-студію «СТБ», до якої увійшло чимало талановитих журналістів, які і сьогодні залишаються одними із кращих в українській журналістиці та топменеджменті. Після завершення терміну використання грантів для багатьох подібних проектів постало питання подальшого фінансування, бо на рівень самоокупності у той час не вийшов жоден з каналів. За період «ранньої незалежності України» (1991-1995 рр.), коли офіційна цензура з боку держави та самоцензура журналістів, які виховувалися за правилами Радянського Союзу, фактично зникла, стрімко зріс наклад українських газет (тираж від 800.000 до 1. 000.000). Серед них слід назвати: «Комсомольське Знамя», «Сільські Вісті», «Вечірній Київ», «Правда України» тощо. Ці друковані видання дісталися новій ері української журналістики у спадок від радянського режиму – ними ще володіли державна чи міська влада і вони фінансувалися з державного бюджету [8;5]. У той самий час починають з’являтися перші комерційні видання – «Київські відомості», «Всеукраїнсьві відомості», які намагалия застосовувати різні

види

менеджменту

та

фінансової

підтримки.

Однак

свобода

критикувати вільно посадовців та будь-яку відому і впливову в українському суспільстві людину, право досліджувати, розкривати і говорити вголос про

10

резонансні справи не були здобуті українськими ЗМІ внаслідок надмірних зусиль з боку останніх. Усе це стало можливим завдяки послабленню державного радянського апарату влади та його впливу. Однак відразу ж після розпаду

СРСР,

коли

радянсько

спрямована

влада

України

почала

перелаштовуватись на власне українську і незалежну, наша преса не відмовилася від її звичайної пропагандистської моделі поведінки. З 1998 року в Україні остаточно була сформована система олігархізації ЗМІ. Окрім держави та її чиновників різних рівнів на журналістів почали здійснювати тиск власники тих ЗМІ, де вони працювали. ЗМІ знову стали інструментом впливу з метою досягнення певних політичних цілей. Напередодні парламентських виборів 1998 року (мажоритарнопропорційна система) фінансово-політичний тиск на мас-медіа став набагато відчутним.

Для

фінансово-політичних

проектів

доступ

до

загальнонаціональних ЗМІ був надзвичайно важливим: адже так можна було вплинути на аудиторію та завоювати якомога більше прихильності з боку виборців. Деякі політичні сили за підтримки ТБ змогли подолати 4%-ий бар’єр та увійти до парламенту. Наприклад, партія СДПУ(о) користувалася допомогою каналу «Інтер», а «Партію Зелених» взяв під своє крило Вадим Рабинович, який на той час був співвласником каналу «1+1». Президентські вибори 1999 року стали надзвичайно важливою подією для журналістського середовища України: ресурс ЗМІ (в першу чергу електронний) використали для пермоги кандидата і майбутнього другого президента нашої держави Леоніда Кучми. На відміну від попередніх виборчих кампаній, став очевидним суттєвий вплив на поведінку та рішення виборців. Такий результат досягався за допомогою новинних програм на телебаченні. Значних протетсів проти контролю за їх змістом з боку журналістів не було. Однак на проблему свободи слова і преси в Україні дедалі більше починали звертати увагу міжнародні інституції, активізували свою діяльність у сфері медіа й неурядові організації.

11

Наставав в історії українських ЗМІ той момент, коли останні були готові публічно захищати свої професійні права і відкрито вказувати на проблеми та перешкоди у своїй діяльності. Зосередимось на тих акціях протесту та відкритих зустрічах, які сприяли деякому вивільненню ЗМІ від провладного тиску. Навесні 2000 року за ініціативи багатьох журналістів відбулася акція на захист свободи слова – «Хвиля свободи» – невдовзі після квітневого референдуму щодо внесення змін до Конституції України. Вона проводилася у вигляді маршів протесту проти політичного тиску на ЗМІ в регіонах та столиці України. Активну участь у ній брав покійний журналіст Георгій Гонгадзе – засновник інтернет-видання «Українська правда». Фактично, ця акція супротиву проти провладного режиму стала першою подією в Україні, коли самі журналісти виступили у ролі «ньюзмейкерів». В умовах посилення позицій президентської влади акція стала вдалим піар-приводом для привернення уваги міжнародних організацій та журналістів до стану свободи слова в Україні. Таємниче зникнення Георгія Гонгадзе 16 вересня 2000 року та пов’язаний з цією справою касетний скандал стали наступним суттєвим етапом у становленні журналістського середовища в Україні. Резонансності цієї справи сприяли наступні чинники: - попри те, що ім’я журналіста не було відомим широкій громадській аудиторії, у колі колег його популярність була дуже високою; - протягом 1999-2000 років проекти та публікації Гонгадзе були чи не єдиними, котрі виступали проти чинного Президента та його оточення не з позиції певної політичної сили, а від імені об’єктивності та правдивості (наприклад, прямі ефіри першого

та другого

туру

на радіо «Континент» у день

президентських

виборів 1999 року,

референдум щодо внесення змін до основного закону України 16 квітня 2000 року);

12

- восени 2000 року в інформаційному просторі країни відчувався «інформаційний голод», не було значних тем для поширення і обговорення [65;9]. Гострі політичні події, які відбулися після справи Гонгадзе – касетний скандал (28 листопада 2000 року Олександр Мороз у Верховній Раді України включив запис однієї з аудіокасет, які йому надав колишній охоронець Леоніда Кучми Микола Мельниченко, де другий президент України обговорює зі співрозмовниками те, як необхідно розправитися із Георгієм Гонгадзе), акції протесту політичної опозиції та громадських організацій, які за чотири дні оформилися у довгострокову кампанію «Україна без Кучми» стали ще одним стимулом для обговорення журналістами власних професійних стандартів роботи, їх легітимації.

16 вересня 2001 року сто українських журналістів поставили свої підписи під зверненням «Журналісти – за чисті вибори», до складу якого увійшли основні положення Кодексу журналістської етики. Того ж дня було утворено Комісію з журналістської етики, основним завданням якої є сприяти культурі чесної і професійної роботи журналістів.

2002 року одне з перших місць в Україні посіла проблема свободи слова, а точніше — проблема встановлення в Україні політичної цензури. З приходом нової команди в президентську адміністрацію вплив влади на ЗМІ став організованим, централізованим, системним, методичним, результативним. Але цілі цього впливу й засоби для їх досягнення не мали нічого спільного з демократією, законом і мораллю. Журналісти заговорили про те, що в Україні відродилася політична цензура, яку влада здійснює через вплив на власників ЗМІ, їх керівників та колектив. А особи, яких безпосередньо звинувачували у здійсненні тієї самої цензури, заявляли, що політичної цензури немає, оскільки, по-перше, вона заборонена Конституцією, по-друге, немає Головліту й цензора з печаткою, по-третє, поняття цензури не визначене в законодавстві.

13

Восени 2002 року була чергова хвиля проблематизації питання свободи слова в Україні, стосунків преси і влади, а відтак –

створення

корпоративного медіа-середовища. У цей час відбулося протистояння політичній цензурі з боку ЗМІ, яка остаточно інституціоналізувалась – у липні 2002 року було створено Головне управління Інформаційної політики в структурі Адміністрації Президента України. Перед виборами до Верховної Ради 2002 року на презентації оновленого сайту СДПУ(о) її члени відкрито пообіцяли створити загальний «соціал-демократичний інформаційний» простір. Наступні два з половиною роки стали реалізацією цього амбітного плану – Україна познайомилася з універсальним засобом цензури під назвою "темники" і інтернет-проектами, що їх відмивали. Із приходом В.Медведчука на керівну посаду в Адміністрацію Президента

України

подібний

стиль

управління

ЗМІ

став

загальнодержавним, і практично всі шість загальнонаціональних каналів опинилися під контролем політичної партії СДПУ(о). Вперше поняття «темник» потрапило до вітчизняного політичного лексикону ще наприкінці березня 2002 року –

за кілька днів до

парламентських виборів інтернет-газета «Українська правда» оприлюднила текст деяких з них. [66;34]. Темники – це вордівські файли російською або українською мовами, зазвичай збережені у форматі rtf – такий спосіб гарантує читабельність документа практично будь-якими версіями програми Word, були декількох типів: наприклад, вони могли іменуватися "аналітичними записками" або виглядати як "блискавки" (починалися зі слова "УВАГА!"). Іноді до них додавався довідковий матеріал щодо якогось актуального питання або статті, що рекомендувався для читання/розміщення. До їхньої появи були причетні Банкова, Віктор Медведчук, «Цент ефективної політики» (ЦЕП), Марат Гельман,

Михайло

Погребинський,

14

Сергій

Васильєв

та

російський

політтехнолог Ігор Шувалов. Однак тривалий час усі ці факти, розкриті та доведені журналістами, заперечувалися. Політолог Михайло Погребинський у коментарі «Українській правді» наприкінці 2002 року заявив: "У ЦЕП не готуються інтерпретації поточних подій, які можуть бути інтерпретовані як темники" [77;1-3].

4 веренся цього ж року під час круглого столу у Центрі Разумкова Микола Томенко голова парламентського комітету з питань свободи слова та інформації та за підтримки депутатів з партії «Наша Україна» оприлюднив тексти деяких «темників», яким цілком відповідав зміст новинних програм центральних українських телеканалів. На думку С.Тарана директора Міжнародного інституту демократії , 2002 рік увійшов в історію української цензури як спроба запровадження контролю

над

особистою

творчістю

журналістів

[81;4].

«Темники»

зобов’язували журналістів дотримуватися певної затвердженої «нагорі» схеми опису перебігу політичних подій, розставляючи акценти на потрібних владі місцях. Наталя Лігачова шеф-редактор «Телекритики» у 2002 році так висловлювалася про ситуацію, яка склалася у сфері ЗМІ: «Журналісти, з якими довелося розмовляти, не просто пригнічені тими умовами, у які їх затисло нове керівництво Адміністрації на Банковій. Вони не бачать виходу із ситуації...Те, що відбувається зараз, для них суцільний шок » [56;4]. Запровадження нової схеми управління мас-медіа викликало природне відторгнення вже налагодженої за останні роки системи управління інформаційним простором. В результаті відбулося не закриття окремих видань, а відхід журналістів від ЗМІ. Наприклад, 16 вересня 2002 року у день масових акцій протесту, які були організовані опозиційними до влади партіями, Андрій Шевченко журналіст «Нового каналу» залишив своє місце роботи. Невдовзі так само зробив Роман Скрипін ведучий на телеканалі «СТБ». Свою солідарність з колегами висловили переважно у формі статей та

15

публічних висловлювань тодішні журналісти телеканалу «1+1» - Вахтанг Кіпіані, Євген Глібовицький, Андрій Тичина, «Інтеру» - Володимир Ар’єв. Звільнився з роботи Віктор Шлінчак редактор відділу політики газети «Сегодня». «Телекритика» та «Українська правда» виступили із рядом статей, в яких закликали до організації спротиву серед журналістського кола. «Телекритика», підцензурні

зокрема,

новини

піддавала

телеканалів,

гострій

також

критиці

закликаючи

маніпулятивні журналістів

до

невиконання темників.

1 жовтня 2002 року учасники зборів українських журналістів – представники різних мас-медій та журналістського середовища, громадських організацій оприлюднили заяву, в якій стверджувалося, що в Україні існує політична цензура, перш за все – з боку Адміністрації Президента, органів виконавчої влади, а також фінансово-підприємницьких структур, які їх підтримують. З метою захисту прав працівників ЗМІ учасники зборів ухвалили рішення щодо створення Незалежної профспілки працівників ЗМІ, яка покликана

була

захищати

можливість

належного

виконання

своїх

професійних обов’язків та права всіх тих, хто підписався або приєднався до підписів під «Маніфестом українських журналістів з приводу політичної цензури», або увійшов до списку учасників зборів «Політична цензура в Україні». До організаційного комітету журналістської профспілки увійшли відомі журналісти та експерти: Євген Глібовицький, Борис Гривачевський, Сергій Гузь, Олест Ковальчук, Ігор Куляс, Наталія Лігачова, Роман Скрипін, Альбіна Трубенкова, Віктор Уколов, Андрій Шевченко та Данило Яневський. Іншою ухвалою зборів було створення Страйкому журналістів, який було наділено обов’язками та правом висувати вимоги учасників установчих зборів Незалежної профспілки працівників ЗМІ (НПП ЗМІ) до влади та інших

16

суб’єктів політичних відносин в країні, вести переговори, а також за згодою більшості ініціювати акції громадянської непокори журналістів [65;12]. Під час цієї кампанії ряд окремих ЗМІ виступили із заявою про політичний тиск,який чинився на них. Наприклад, журналістський колектив новинної агенції УНІАН 10 жовтня вступив у публічний конфлікт із новопризначеним керівником інформаційної служби Василем Юричком, який впроваджував у редакційній політиці інтереси влади. Останнього незабаром було відсторонено від керівної посади. До Верховної Ради України учасники ініціативи зверталися з вимогою провести протягом календарного місяця парламентські слухання стосовно проблеми політичної цензури за участю народних депутатів, Президента України,

представників

виконавчої

влади,

Адміністрації

Президента,

громадських організацій та журналістів, у тому числі НПП ЗМІ. Профільний комітет ВР з питань свободи слова та інформації пропонувалося законодавчо врегулювати поняття «політична цензура» та встановити відповідальність за її застосування. Були також встановлені і вимоги до Генеральної Прокуратури України – порушити кримінальні справи за ознакою порушення ст.171 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за умисне перешкоджання законній діяльності журналістів, та покарати реальних винуватців та замовників у справі загибелі журналістів Георгія Гонгадзе та Ігоря Александрова.

4 грудня 2002 року на вимогу українських журналістів відбулися парламентські слухання на тему «Суспільство, ЗМІ, влада: свобода слова і цензура в Україн. Для консолідації медіа-середовища ці парламентські слухання стали значним кроком з таких причин: 1.

Вперше

за

період

незалежності

України

були

ініційовані

парламентські слухання саме журналістською спільнотою. Також порядок їх

17

проведення, тема та прізвища тих, хто мав виступати, були значною мірою сформовані за пропозиціями журналістів. Співдоповідачем був Андрій Шевченко, на той час незалежний журналіст, із заключним до учасників словом виступив Роман Скрипін. Під час дискусії з парламентської трибуни мали змогу говорити Євген Глібовицький, Лілія Буджурова (голова Спілки Вільних Журналістів Криму), редактори незалежних регіональних ЗМІ. Андрій Шевченко під час свого виступу наголосив на існування цензури «не де-юре, а де-факто», запропонував декілька шляхів виходу із цієї ситуації. Серед них були названі, зокрема, розширення визначення поняття перешкоджання журналістській діяльності і посилення відповідальності за нього, обмеження судових позовів проти ЗМІ та журналістів, у перспективі – створення суспільного телебачення.

2. Обговорення теми політичної цензури у парламенті нашої держави (під час засідання відбувалася пряма трансляція по національному радіо і телебаченню) стало вагомим кроком до публічної дискусії щодо політичної цензури. Журналістська спільнота, у тому числі і регіональні журналісти, котрі до цього не були включені до дискусії, на цей раз мали змогу її спостерігати. При цьому О.Зінченко тодішній віце-спікер парламенту, який вів парламентське засідання, та С.Піскун на той час Генеральний Прокурор України, який доповідав щодо розслідування резонансних злочинів, скоєних проти журналістів, не навели впевнених аргументів на захист позиції влади з питань політичної цензури. Отже, моральна перемога залишилася за опозиційними до владної стратегії поведінки зі ЗМІ журналістами.

3. Результатом парламентських слухань стало ухвалення Верховною Радою України спеціального Закону, котрий встановив прогресивну шкалу державного мита щодо позовів про відшкодування морльної шкоди, чітко розмежував поняття «фактів» та «оціночних суджень» (за вживання останніх

18

журналісти та ЗМІ звільнялися від відповідальності), визначив поняття політичної цензури. Однак подібні кроки не покращили ситуацію зі свободою слова в Україні та не зменшили тиску та цензури, які продовжували практикуватися у багатьох ЗМІ. Як результат, у січні 2003 року після декількох зустрічей журналістів із представниками Парламентської асамблеї Ради Європи, остання винесла резолюцію, в якій йшлося про наявність тиску на українські ЗМІ з боку Адміністрації президента України.

17 червня цього року Олександр Зінченко тодішній віце-спікер та фундатор і почесний президент телеканалу «Інтер» повідомив, що більше не має до нього жодного стосунку. Своє рішення він обгрунтував тим, що йому не вдалося відстояти ті зміни, які відбувалися в інформаційному мовленні каналу. Пізніше О.Зінченко повідомив СДПУ(о), що виходить з її лав, оскільки не розділяє позиції керівництва партії у багатьох суспільнополітичних питаннях і має «значні розбіжності у розумінні моральних та етичних норм життя». Незабаром він почав співпрацювати з опозиційними силами

й

очолив

виборчий

штаб

Віктора

Ющенка

напередодні

президентських виборів [8;8].

1 вересня 2003 року телеканал «Експрес-інформ» та НБМ розпочали синхронне мовлення під одним логотипом – «5 канал», власником якого став Петро Порошенко. Раніше, 6 червня цього ж року, вперше в історії вітчизняних

ЗМІ,

відбулося

підписання

політичної

угоди

про

взаєморозуміння між власниками та журналістським колективом «Експресінформу» відповідно до публічних засад редакційної політики. Відповідно до тексту угоди, власники «Експрес-інформу» виявили довіру журналістам щодо їхніх професійних якостей і гарантували невтручання у виробництво інформаційних програм. На жаль, у 2003 році українським журналістам не вдалося масштабно і системно консолідуватися для радикальних форм протесту проти цензури.

19

Страйком згодом був розпущений, а редакційна політика каналів знову набула тотально-темниківського характеру [65;6]. «Темники» продовжували існувати аж до 2004 року. І такий «нагляд за творчістю кожного журналіста» можна назвати відродженням старого радянського принципу партійного керівництва пресою, коли висвітлюючи політичні події, радянські журналісти мали відштовхуватися від настанов останнього

пленуму

партії

або

від

рішень

місцевого

райкому.

«Наставниками» темників стали політичні інтереси та бізнесові структури, які на них працювали. Якщо в першу половину десятиліття Кучма був утіленням влади та владних утисків свободи слова, то в наступні роки відбулася консервація кучмівських стратегій. Запропонована за часів його правління в країні модель ручного керування журналістами виявилася надзвичайно зручною як для можновладців, так і для власників ЗМІ та їхніх менеджерів [65;1]. В останні роки президентського правління Л.Кучми інтернет став єдиним джерелом свободи слова в Україні, об’єктивної інформації. Усі інші основні ЗМІ були під наглядом державної адміністрації Президента України та

контролювалися певними особами, які надавали менеджерам медій

вказівки, як висвітлювати політичні новини в Україні. Пік популярності інтернет-видань припадає на період президентської кампанії 2004 року, яка закінчилася Помаранчевою революцією. Тоді рейтинги інтернет-видань перевищили усі очікування. Однак не лише цим відзначився наступний період в історії українських ЗМІ – 2004/2005рр. Він був надією, що українські ЗМІ стануть вільними і не зазнаватимуть будьякого тиску. Але ми побачимо, що відпрацьована система «темників» хоча і була знищена , однак тиск на мас-медіа продовжував існувати.

20

1.2. Новий етап розвитку - Помаранчевий період в історії українських ЗМІ Напередодні другого туру президентських виборів 2004 року тиск на ЗМІ та журналістів посилився. Так, наприклад, 24 жовтня було показано в ефірі програми «Епіцентр» сюжет Лесі Сакади журналістки «1+1» про біографію Віктора Януковича, в якому жодного слова не було сказано про судимості кандидата в президенти. Пізніше в інтерв’ю «Телекритиці» Сакада зізналася, що зробити такий сюжет вона була змушена, бо отримала на це вказівки. Такий крок журналістки був сприйнятий її колегами як приклад професійної мужності.

25 жовтня 2004-го ряд працівників 5-го каналу оголосили про голодовку. Приводом для цього стало те, що банківські рахунки мовника були заморожені через позов народного депутата Володимира Сівковича, який вимагав від каналу та його влансика Петра Порошенка вибачень за поширену інформацію щодо участі Сівковича в парламентській комісії з розслідувуання отруєння Віктора Ющенка. Водночас ліцензія 5-го на мовлення в Києві була анульована в суді за позовом «ТВ-Табачук»: суд визнав, що 5 канал раніше отримав її незаконно, через що «ТВ-Табачук» утратила частоту мовлення в столиці. Однак незабаром в ефірі каналу «Інтер» Сівкович оголосив про те, що забирає позов із суду, а частота мовлення залишається зп 5-им. Ці події були розцінені як спроба владної розправи з єдиним опозиційним каналом в Україні.

28 жовтня цього ж року журналісти п’яти національних телеканалів – «Інтера», Нового, НТН, ТОНІС та ICTV – заявили про політичний тиск на їхні медіа, особливо під час президентської кампанії та президентських виборів, й своє небажання виконувати темники. За кілька днів під заявою, яка була опублікована «Телекритикою», стояли підписи 346 журналістів з усієї країни. Цього ж дня семеро журналістів служби новин «Плюсів» - Наталка

21

Фіцич, Юлія Бориско, Віктор Заблоцький, Ігор Скляревський, Федір Сидорук, Галина Бецко та Мар’яна Воронович – на знак протесту проти цензури звільнилися з каналу. Ця дата вважається офіційним початком журналістської революції, що передувала революції Помаранчевій [65;10]. На початку листопада ТРК «Ера» перестала керуватися темниками у процесі підготовки новин. Таким чином, глядачі Першого національного каналу, на якому виходить «Ера», вперше побачили новинні сюжети, не цензуровані Адміністрацією президента Кучми.

9 листопада ведучий новин Першого національного Володимир Голосняк був звільнений з роботи за відмову читати темник про Віктора Януковича. Двоє ведучих на «1+1»- Олесь Терещенко та Андрій Тичина – відмовилися вести виборчий марафон на каналі 21 листопада через темники.

23 листопада КНМП і «Телекритика» провели акцію «Ми не брешемо!», звернувшись до журналістів із закликом припинити брехати у вирішальний для країни час. Це звернення прочитав в ефірі ТРК «Ера» ведучий «Плюсів» Анатолій Борсюк. Того ж дня почала діяти ініціатива громадських організацій «Правда переможе». Журналісти, які брали у цьому участь,

розповсюджували

підготовлені

ними

тексти

всім

ЗМІ

для

безкоштовної публікації. Був створений сайт «За правду», а також двосторінкова газета «Правда переможе», яка виходила кілька разів на день накладом 900 екземплярів та розповсюджувалася безкоштовно серед учасників акції протесту на Майдані. Над цим проектом працювали Єгор Соболєв, Євген Глібовицький та журналістка «Телекритики» Наталія Данькова.

25

листопада

сурдоперекладач

Першого

національного

Наталя

Дмитрук під час новин проігнорувала основний текст і повідомила своїм глядачам: «Результати ЦВК є сфальсифікованими. Не вірте. Наш президент –

22

Ющенко. Мені дуже прикро, що до цього доводилося перекладати неправду. Більше я цього не робитиму...» [65;11]. Після початку Помаранчевої революції 22 листопада 2004 року керівництво

українських

каналів

почало

реагувати

на

хвилю

журналістських протестів. Так, 25 листопада «1+1» у прямому ефірі попросив вибачення перед глядачами за упередженість інформації, яка досі поширювалася під тиском і за директивами різних політичних сил. 29 листопада Дмитра Кисельова було усунуто від керівництва новинами телекомпанії ICTV через те, що більшість журналістів цього каналу висловили йому недовіру.Інші національні канали також значно скорегували подачу інформації про масштабні акції протесту в Києві у більш об’єктивніший бік. На думку Людмили Гуменюк виконавчого директора центру Медіа Реформ в Україні, досвід масових протестів з метою захисту свободи слова у грудні 2000 року в Чехії та виступів у підтримку телекомпанії «НТВ» в Росії у квітні 2001 року був неможливим в Україні аж до 2004 року через наступні фактори [8;9]: По-перше, переважна більшість українців на той час не пов’язувала свободу бути об’єктивно поінформованим із рівнем власного життя. Саме тому їм не потрібна була свобода слова. На психологічному рівні преса для багатьох людей, які виросли в Радянському Союзі, залишалась посередником між державою та суспільством. Ще однією причиною було те, що представники влади, які уособлювали собою кадри ще радянського загартування, залишалися об’єктивно зацікавленими у збереженні старих правил гри – «преса-влада». Відповідно, ідея Леніна стосовно того, що преса повинна пояснювати людям наміри та бажання їхніх керівників, використовувалась протягом чи не всього періоду нашої незалежності. Владна «еліта» розуміла добре, що її

23

спокійне життя та посади залежать від преси, яку можна тримати під своїм контролем, та «слухняних» редакторів. До трагедії зникнення та вбивства відомого українського журналіста Георгія Гонгадзе («Українська правда») у вересні 2000 року, журналістам не вдалося створити спілку із захисту корпорвтивних журналістських інтересів. Навпаки, більшість так званих «звичайних» журналістів пов’язували якість свого життя із надійними щедрими спонсорами чи власниками медій, на яких ті працювали. Винятки були, звичайно, однак у незначній кількості. Журналісти як національних, так і регіональних мас-медій хотіли, щоб «до них прихильно ставились ті, хто їх годує». У такому разі це гарантувало їм постійну роботу та хороші заробітні плати. Рівень їхнього життя залежав не від того, наскільки критичними, цікавими та неупередженими були їхні історії,

а

скоріше

від

якісного

виконання

найбільш

важливих

пропагандистських завдань. Вахтанг Кіпіані зазаначає, що ««Помаранчева революція», що прокотилася Україною після сфальсифікованого виконавчою владою другого туру президентських перегонів, стала початком кінця технології Темників. Власники, редактори та журналісти...взяли на себе зобов’язання більше не виконувтаи незаконні вказівки владних інституцій. Ми стаємо свідками, по суті, другого народження української журналістики» [25;6]. Такі сподівання мали на той час чи не всі працівники галузі мас-медіа. Дійсно, вони і не могли мислити по-іншому, тому що краще майбутнє для них обіцяв сам гарант конституції, третій новообраний президент України Віктор Ющенко. Він запевнив, що журналіст в Україні буде захищеним, усі резонансні справи, що накопичилися за останні роки, будуть розкриті, а його уряд

забезпечить

прозорість,

чесність

та

конкурентноспроможність

інформаційного простору України. Основним у цей період журналістської революції стало те, що українським ЗМІ після десятиліть недовіри повірили громадяни. Усе

24

суспільство змінилося за час Помаранчевої революції, люди прагнули позитивних змін і впевнено очікували на їхнє втілення у життя. В першу чергу, сподівалися на виконання трьох основних обіцянок влади: знищити державну

цензуру, створити

громадське мовлення та

покінчити

із

роздержавленням майна країни. Однак виконана була перша обіцянка, та й то частково: втручання держави у справи ЗМІ було зведено до мінімуму, але залишалась цензура власника і редакційна політика, яка цій цензурі підпорядковувалася [65;13].

1.3. 2006 – 19 жовтня 2009 року: період невиправданості для ЗМІ як незалежної інституції Ще у 2004 році Україна, згідно з Індексом міжнародної організації «Репортери без кордонів»,

знаходилася у групі країн, де ситуація зі

свободою засобів масової інформації була поганою, і займала 139 місце зі 168. Після Помаранчевої революції свобода ЗМІ в Україні поліпшилася, і у 2005 році Україна була вже на 112 місці, а у 2006 – на 106-му [59;1]. Однак чи насправді все так стрімко покращилось у наших вітчизняних

ЗМІ у

післяпомаранчевий період? Після інагурації у січні 2005 року Віктор Ющенко екс-президент України пообіцяв впровадити реформи у сфері мас-медіа. Його уряд, в принципі, відразу ж почав робити якісь рухи у цьому напрямку: припинилося постачання редакторів ЗМІ дерективами («темниками»). Також тодішній новообраний президент запевняв, що усі посадовці, які були причетні до справи вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, будуть нести відповідальність перед українським судочинством і отримають покарання відповідно до букви закону. З часом, коли у парламенті було заслухано звіт щодо результатів слідства у справі Гонгадзе і встановлено, що другий президент України Леонід Кучма безпосередньо був причетний до вбивства

25

журналіста, В.Ющенко намагався уникати конкретних заяв щодо перебігу справи. Процес розслідування та покарання призупинився [65;15]. Резонансною подією у цій справі стало затримання напередодні передвиборчої президентської кампанії 21 липня 2010 року на Житомирщині Олексія Пукача голову департаменту контролю міністерства Внутрішніх справ України часів президентства Л.Кучми. Багато хто розцінював такий збіг обставин напередодні виборів як спланований політичний піар-хід. Ще

однією

невиконаною

обіцянкою

Ющенка

залишилася

трансформація Першого Національного каналу України, який є державним каналом пострадянського типу, у незалежний канал громадського мовлення.

19 лютого 2010 року Андрій Шевченко представник БЮТ згадав, що «у 2005му був більш ніж реальний шанс перезапустити НТКУ в суспільне мовлення. Його профукав президент Ющенко, який поставив перед держтелебаченням інше завдання - стати українським каналом «Росія». Саме тому я залишив НТКУ»[85;10]. Хоча ЗМІ позбулися такого ганебного явища як темники, та набагато вільнішими вони не стали. Журналісти зазанавали тиск з боку міліції, прокурорів та судів, які є абсолютно політизованими [8;10]. На перший погляд, вже можна було писати і показувати матеріал на ті теми, які за часів Кучми були заборонені. Та з іншого, неочікувані позови та такі ж неочікувані результати могли бути застосовані проти журналістів у судовому порядку. Конфлікти ЗМІ із владою почалися за півроку після обрання нового президента України Віктора Ющенка. 25 липня під час прес-конференції президент звернувся до журналіста «Української правди» Сергія Лещенка виразами: «кілер найнятий», «морда», «журналіст, який не працював і хвилини свого життя на свободу преси» [65;12]. Цей випадок став кульмінацією першого великого конфлікту нової влади й журналістів, який було ініційовано скандальними публікаціями

26

Лещенка про зухвалий спосіб життя сина президента, Андрія, що виходили під заголовком «Син бога». 26 липня велика група журналістів звернулася до Ющенка з відкритим листом, вимагаючи від нього вибачень перед Лещенком і відповідей щодо доходів і витрат його родини. За кілька днів Ющенко зателефонував Лещенку та пояснив обставини свого емоційного виступу. Демократична влада, якою вона себе позиціонувала, прекрасно розуміла, що і завдяки ЗМІ вона отримала свою перемогу, а тому іти з журналістами на відкриті конфлікти не хотіла. Однак це ніяк не означає того, що тиск на журналістів не продовжував існувати: з 2005 року він закріпив себе у якості «бізнесових інтересів», «певної редакційної політики» та самоцензури. І коаліціанти, і тодішні опозиціонери почали створювати атмосферу довіри та співпраці з вітчизняними мас-медіа. Наприклад, напередодні парламентських виборів 2006 року найпопулярніші партії залучили до своїх виборчих списків журналістів: 3 грудня Ганна Герман була оголошена № 105 у списку Партії регіонів, 7 грудня Андрій Шевченко виявився членом першої п’ятірки БЮТ, а 18 грудня Ольга Герасим’юк увійшла до першої п'ятірки «Нашої України». За підсумком 2005-го року американська правозахисна організація Freedom House перенесла Україна з категорії країн, де існує частково вільна преса, до таких, де преса є вільною повністю [65;14]. Однак це не гарантувало, що журналісти не зазанаватимуть впливу, фізичних травм та не будуть робити замовні матеріали. Щодо фізичних зазіхань та перешкод у журналістській роботі, то 2006 рік запам’ятався наступним. Олег Калашніков представник ПРУ та член парламенту 12 липня напав на двох журналістів з каналу «СТБ» - Маргариту Ситник та Володимира Новосада, які, за словами першого, знімали його без дозволу (що суперечить нашому законодавству – публічних осіб дозволено знімати будь-де, якщо це не стосується приватної сфери життя, хоча і останнє має сенс у разі резонансності справи для усього суспільства). Володимира

27

Новосада Калашніков зі своїми помічниками побили, телевізійну камеру пошкодили, а касету з відзнятим матеріалом забрали собі. Правоохоронці, які в цей час стояли по периметру будівлі Верховної Ради, ніяк не відреагували на інцидент і не допомогли журналістам, що просили про допомогу. У липні 2007 році київський суд постановив, що у цій справі бракує доказів, а тому ані покарання, ані стягнень у якості грошової компенсації за вчинення фізичної та моральної шкоди не може бути застосовано.

26 березня відбулися вибори до Верховної Ради України. Згідно моніторингу теленовин, який проводила “Телекритика” й інші громадські організації, рівень роботи більшості інформаційних служб національних каналів був далеким від стандартів безсторонності й збалансованості - через велике число сюжетів з ознаками замовних. Ситуація повторилася на позачергових

парламентських

виборах

2007-го

й

під

час

виборчої

президентської кампанії 2009-10 років. Тому стверджувати, що чесній роботі журналіста загрожували і загрожують зараз лише вказівки «згори» чи редакційна політика, не варто. При невисоких у переважної більшості працівників цієї сфери зарплатах спокуса підзаробити додатково не поступається справжнім моральним принципам та етиці. Навпаки. Темники навчили журналістів, яким чином робити із правдивої інформації потрібну, і згодом вони самі вже могли спокійно пропонувати свої послуги. Не є секретом і той факт, що «слухняні люди» є у будь-якій структурі ЗМІ, і всі знають, кому і за скільки вони готують матеріали. Власники масмедій платять багато лише обраним зіркам, які тим чи іншим шляхом створили своє власне журналістське ім’я (наприклад,Савік Шустер, Дмитро Кісєльов тощо), а всім іншим журналістам тримають невисокі планки задля того, аби змусити їх виконувати ті завдання, які є бажаними для власника чи рекламодавця. А це –

економічна залежність – основний тиск на

журналістів, який існує сьогодні.

28

Як супротив проти такої ситуації, 13 вересня 2006 року журналістами було оголошено про початок ініціативи «Краще не брехати». Кампанія передбачала

проведення

в

журналістських вищих

навчальних

закладах спеціальних тренінгів, на яких провідні українські журналісти вчили студентів, як не стати слугами цензури або виконавцями замовних матеріалів, коли молоді кадри прийдуть працювати до медіа. Ця ініціатива була організована громадською організацією «За професійну журналістику» спільно з Незалежною медіапрофспілкою України, Комісією з журналістської етики, «Телекритикою» й Національною асоціацією мовників. Фінансування проекту забезпечував Фонд «Відродження». Скандал на одному з провідних ТБ України – «Інтер» – став яскравим доказом того, що керівництво каналу може впроваджувати свої зухвалі рішення в журналістському колективу та чинити прямий чи прихований тиск на своїх робітників. Призначений в грудні 2006-го новий топ-менджмент каналу «Інтер» в особі генерального продюсера Ганни Безлюдної і голови правління Сергія Созановського 24 січня 2007 року оголосили про те, що колектив каналу не отримає зарплатню в повному обсязі, а лише 60% офіційної ставки (40% за договором виплачувались як премія) через низькі інтерівські показники в грудні. Також було неофіційно повідомлено, що канал чекатиме масштабна реорганізація, включно із закриттям проектів і звільненнями. Це стало причиною масштабного трудового конфлікту, в ході якого працівники «Інтера» вступили в переговори з менеджментом, залучивши наспіх створену профспілку. Отримавши всю зарплатню після зустрічі з Валерієм Хорошковським 31 січня, багато хто із працівників «Інтера» або пішов з каналу за згодою сторін, не маючи довіри до нового керівництва, або був звільнений пізніше. Велику роль у захисті трудових прав журналістів відіграло також висвітлення цього конфлікту «Телекритикою». А от колеги з інших каналів не підтримали інтерівців, пояснивши це тим, що на «Інтері»відбувався

29

господарчий корпоративний конфлікт. Це дало підстави говорити про те, що журналісти з певних причин боялися підтримати один одного. Власники ж ЗМІ в Україні пересвідчилися в тому, що консолідованого спротиву порушенням своїх прав українські телевізійники чинити вже нездатні. І хоча конкретні журналісти «Інтера» перемогли з точки зору примушення керівництва каналу задовольнити їхні соціальні та фінансові права, в цілому журналістська корпорація видалася безсилою проти тиску власників. Залишалося констатувати, що журналістська революція 2004 року з її райдужними перспективами на майбутнє вичерпала свій потенціал остаточно. Згодом історія з «Інтером» розв'язала руки й власникам «Плюсів», які 2009 року звільнили велику кількість журналістів. Ще одним показовим прикладом втручання влади у журналістську роботу можна згадати справу київського мера Леоніда Черновецького. 23 січня він призначив журналіста Дмитра Джангірова головним редактором київської муніципальної газети «Хрещатик». За два місяці стало відомо, що неформальним розпорядником столичних муніципальних ЗМІ став шурин Джангірова

Казбек

Бектурсунов,

колишній

гендиректор

видавництва

«КоммерсантЪ-Украина». Ці особи привнесли в роботу скандали, масові звільнення, плинність кадрів і продовжили традицію ангажованості медіа місцевою владою. Ще один крок вбік владного тиску на ЗМІ у 2007 році був зроблений Партією регіонів України (ПРУ). Уряд тодішнього прем’єр-міністра України Віктора Януковича призначив Едуарда Прутника – свою людину – головою Державного комітету ТБ та радіомовлення. Таким чином регіонали намагалися отримати «прихильність» державного ЗМІ для власних інтересів.

20 березня цього ж

року на державному каналі УТ-1 за

розпорядженням президента НТКУ Віталія Докаленка було заборонено єдине політичне ток-шоу цього каналу, де відбувалися дебати щодо поточних подій всередині країни – «Толока». Її ведучим був Віктор Павлюк. Приводом до

30

такого вчинку став ефір 19 березня, під час якого пан Докаленко увійшов до апаратної та розпорядився зняти інтерактивне голосування глядачів, за яким співвідношення прибічників та противників урядової опозиції (яку в цей час складали

БЮТ

та

НУНС)

було

5:1,

а

сам

пан

Павлюк

нібито

продемонстрував навмисний ухил у бік Блока Тимошенко. Боротьба тодішньої влади з «небезпечними» для неї журналістами стала очевидною. Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при президенті України заявила про стурбованість зняттям програми «Толока» з ефіру й заявами про тиск на журналістів і перевищення службових повноважень керівництвом НТКУ. Втім, Віктора Павлюка було не лише відсторонено від ефіру, але й від виконання обов'язків першого віце-президента НТКУ. Наступні відчутні методи впливу з боку провідної політсили відбулися у квітні 2007 року. Тоді ПРУ намагалася, але безуспішно, звільнити Андрія Шевченка (професійний юрист у галузі мас-медіа, союзник Юлії Тимошенко) з посади голови парламентського Комітету Свободи слова та інформації. Власне, Андрій Шевченко завжди був прихильником того, що реформи у сфері ЗМІ потрібно впроваджувати якомога швидше, та критиком будь-яких спроб з боку будь-кого обмежувати незалежність журналістів. Цього ж місяця деякі представники ПРУ виштовхали з потягу телевізійників з «НТН» та «Нового каналу», які хотіли зазаняти, як кримські регіонали їдуть до Києва на з’їзд своєї політичної партії. Слабка та політизована судова система України залишила журналістів без захисту перед політиками, бізнесменами та кримінальними групами. Погане ставлення до роботи журналістів зросло. Наприклад, третина журналістів, які брали участь у медіа конференції в Донецьку у квітні 2007го, повідомили, що їм погрожували, а половина заявила, що до них застосовували інші засоби тиску та впливу [65;9].

31

2008 рік відзначився певними негативними наслідками, які значно погіршили роботу українських ЗМІ. 14 лютого президент НТКУ Віталій Докаленко подав заяву на звільнення за власним бажанням на ім’я президента Ющенка. Мотиви цього вчинку публіці залишилися невідомими.

22 лютого колективу НТКУ був представлений виконувач обов’язків президента телекомпанії Василь Ілащук, в минулому - диктор телекомпанії. Незабаром виявилося, що кожну свою дію новий в.о. узгоджував із Секретаріатом президента, яким у той час керував Віктор Балога. У справі вбивства журналіста Георгія Гонгадзе відбулися певні зрушення з місця, однак остаточних відповідей на ключові питання вони не дали. 15 березня Апеляційний суд Києва виніс вирок колишнім офіцерам міліції, звинуваченим у вбивстві журналіста Георгія Ґонґадзе та затриманим на початку 2005 року. Один із підозрюваних у вбивстві журналіста Микола Протасов був засуджений до 13 років, інші – Олександр Попович і Валерій Костенко – до 12 років позбавлення волі. Усі підсудні визнали свою провину частково. Вони стверджували, що діяли за вказівкою свого керівника, на той час начальника Департаменту зовнішнього спостереження МВС України Олексія Пукача. У жовтні 2008-го всесвітня економічна криза добралася і до України, де продемонструвала весь свій деструктивний потенціал, зокрема й у царині мас-медіа. Компанії розпочали масштабні скорочення, багато проектів, особливо друкованих, упродовж півроку було закрито. Серед них журнали «Деловой», «Чистая прибыль», Gallery, Hello!, Autocar, PC World Ukraine; газети «24», «Обзор», «15 минут», «Пульс Киева». За підрахунками Всеукраїнської рекламної коаліції, впродовж року обсяг ринку медіареклами в Україні знизився на 22% (1,5 млрд гривень). За результатами моніторингу у 2008 році організація Freedom House понизила рейтинг України та віднесли її до країн з частково вільними ЗМІ. Причиною була велика кількість прихованої політичної реклами,

32

нездатність судової влади захистити журналістів від влади, власників та кримінальних угруповань, та непрозорість медіавласності [67;1]. У відкриту конфронтацію у 2009 році вступили канал «Інтер» і тодішній прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко. Причиною була чергова «газова війна» з Росією та компанією «РосУкрЕнерго», голова якої Дмитро Фірташ начебто мав прямий стосунок до власності «Інтера» (як пояснював Валерій Хорошковський, Фірташ мав опціон на купівлю 50% його групи каналів). Канал зайнявся планомірним цькуванням уряду, і робив це такими методами і з такою затятістю, які нагадали його власний ефір напередодні виборів 2004 року. Конфлікт скінчився у несподіваний спосіб. 6 вересня було оголошено про звільнення генерального продюсера «Інтера» Ганни Безлюдної, яка за майже три роки роботи чимало зробила для популярності каналу та подекуди жорстокої розправи з конкурентами шляхом контрпрограмування. Її відсторонення було розцінено як символічну жертву в боротьбі з Тимошенко, після чого інформаційний ефір значно змінив акценти в бік більш зваженого висвітлення діяльності уряду, а розслідування обставин продажу «Інтера» було зупинено. Разом із Безлюдною пішли багато менеджерів і журналістів каналу, які складали кістяк її команди з 2007 року.

2009 року знову постало питання щодо застосування фізичної сили стосовно журналістів народними депутатами України. 2 вересня голова Київської

незалежної

медіапрофспілки

Юрій

Луканов

закликав

парламентський Комітет із свободи слова та інформації розглянути усі випадки насильства проти журналістів, яких цього року стало особливо багато. Так, 28 липня під час акції протесту вкладників банків чоловік у цивільному вирвав у редактора хмельницького видання «Моя газета+» Людмили Луніної диктофон і зламав його, причому колеги журналістки твердять, що нападником був один із керівників обласної міліції. 25 червня 2009 року під час виконання службових обов'язків було здійснено напад на

33

журналістів телеканалу СТБ і «Закритої зони», причому з камери СТБ було вирвано мікрофон, але міліція кримінальну справу порушувати не захотіла. А 1 вересня нардеп Олександр Ткаченко під час інтерв’ю вихопив мікрофон у журналістки СТБ Ольги Червакової та кинув його на підлогу. Напередодні цьогорічної передвиборчої кампанії журналісти зазнавали дещо слабший, ніж напередодні президентських виборів 2004 року, але прямий тиск з боку менеджерів своїх ЗМІ. Наприклад, у червні 2009 року на «Новому каналі» звільнили Володимира Павлюка редактора новинної програми «Репортери». Причина полягала в тому, що у прямий ефір потрапило відео, яке побачила вся країна і яке було викладене в інтернет: текст промови Юлії Тимошенко екс прем’єр-міністра України зник із підкажчиків і вона закричала «Всьо пропало!». Цей ролик став сенсаційним, тому що в ньому побачили метафору політичної кризи України. Керівництво цього каналу заявило, що редактора було звільнено не через політичні утиски, а через те, що кліп з’явився в інтернеті. Результат є очевидним: не зважаючи на те, чи була вказівка «згори», чи рішення стосовно звільнення журналіста приймало власне керівництво каналу, все це відбувалося з порушенням чинного законодавства у сфері ЗМІ. Представництво «Нового каналу» не навело переконливих аргументів, яку статтю відповідного закону чи виробничого статуту було порушено журналістом і чому саме таке покарання було застосовано.

25 вересня стався знаковий скандал у студії «Шустер live». В ефір, анонсований як спілкування Юлії Тимошенко із журналістами, втрутилися непрохані народні депутати від Партії регіонів: Ганна Герман, Микола Азаров та Ірина Акімова. Програма перетворилася на суцільний гамір, і Шустер заявив, що участь «регіоналів» була нав’язана йому Борисом Колесниковим - керівником виборчого штабу Віктора Януковича.

19 жовтня 2009 року офіційно стартувала президентська виборча кампанія в Україні. Моніторинг «Телекритики» та Інституту масової

34

інформації показав, що випуски новин телеканалів містили багато матеріалів з ознаками політичного замовлення [58;1-7], [70;1-9]. Для багатьох журналістів та ЗМІ такий режим роботи став абсолютно нормальним. Свої темники вони почали створювати власноруч на місцях: через редакторів, власників ЗМІ, рекламодавців та політичних спонсорів, які готові були витрачати великі суми на замовні матеріали.

Висновок до першого розділу Розглянувши історію української журналістики за її майже 18-річний період, можна стверджувати, що певні позитивні зміни на шляху її становлення відбулися успішно: вона позбулася тиску радянської влади і

35

звільнилася від радянських «стандартів», за якими була зобов’язана працювати (1991р.); журналісти почали впроваджувати новітні технології у свою роботу і покращувати виклад свого матеріалу, вони заговорили про тиски, які на них чинилися за період президентства Л.Д.Кучми, та спільними зусиллями знищили «темники» (2002-2004 рр.). Однак абсолютно вільними від будь-якого втручання у свою роботу після подій Помаранчевої революції українські медіа не стали: їхні ресурси з кожним роком все більше (парламентських (2009/2010),

2006-го

практично

залучалися та

усі

2007-го власники

до і

передвиборчих

цьогорічної ЗМІ

кампаній

президентської

виявилися

політично

заангажованими і мали та мають свої методи впливу на встановлення «потрібної» редакційної політики, журналісти все більше почали відчувати на собі економічну залежність від роботодавця та його правил гри, і багато хто із них втратив свою роботу. Тиск влади хоча і послабився після Помаранчевої революції (20042005), однак система співпраці та покарання за неслухняність продовжувала застосовуватися з боку влади на журналістів (2006-2009) – фізичні розправи, побиття та усілякі перешкоджання журналістській роботі мали місце. Окрім того, економічна ситуація в Україні та відсутність альтернативи для пошуку нового місця роботи змусили журналістів погодитися на непрозорі умови роботи під час президентської передвиборчої кампанії 2009-2010 року. Три визначні історичні періоди в історії журналістики, які ми розглянули в першому розділі,

по-різному впливали на становлення

незалежності українських ЗМІ та відзначалися різними методами тиску на них з боку влади. За період 1991-2003 рр., коли Україна стала незалежною і почала будувати свій шлях демократії, українські ЗМІ почали стрімко розвиватися: з’явилися перші комерційні видання, збільшилась кількість друкованих ЗМІ

36

різного спрямування, почали створюватися нові телеканали. Однак усе це відбувалося за рахунок коштів олігархів чи іноземних інвестицій, які мали на меті досягти певні політичні цілі. Відповідно, власники мас-медій почали встановлювати власні тиски на журналістів. Окрім того, певні ЗМІ почали укладати угоди з політичними силами і надавати свої послуги так, як цього вимагали останні (наприклад, під час парламентських виборів 1998 року канал «Інтер» підтримував СДПУ (о), а «1+1» - «Партію Зелених»). У1999 році під час президентських виборів практично увесь ресурс ЗМІ було використано для перемоги другого президента України Л.Д.Кучми, а з його перемогою були впроваджені «темники» - універсальні засоби політичної цензури, які містили вказівки, у якому ключі подавати виклад інформації та надсилалися усім ЗМІ за допомогою інтернет-розсилки з Адміністрації Президента. Перші спільні акції протестів журналістів різних українських ЗМІ щодо захисту свободи слова в Україні у 2000 році довели, що незалежними та вільними мас-медіа в нашій державі не можна було називати. Загострився конфлікт недовіри ЗМІ до влади. Резонансною подією цього ж року стало вбивство відомого українського журналіста Георгія Гонгадзе, справа якого ще досі не розкрита. Під час президентської виборчої кампанії 2004 року

тиск на

журналістів посилився, і усі намагання останніх протягом 2000-2004 років позбутися методів впливу виявилися марними: журналістську роботу 2004 року називали виключно пропагандистською, тому що усі ЗМІ працювали на Адміністрацію Президента та подавали неправдиву інформацію. З 1991 року по кінець 2004-ий політичний тиск на українських журналістів зростав, і українські ЗМІ ставали абсолютно контрольованими з боку оточення президента Кучми та виконували роль ретрансляторів темників. Помаранчевий

час

(кінець

2004-го-2005

рр.)

можна

охарактеризувати періодом найвищої солідарності журналістів та їхнього єднання навколо спільної мети – позбутися політичного тиску та розказати

37

людям правду про події, які насправді відбувалися під час президентських виборів 2004 року. Вже у жовтні 2004-го почалися журналістські акції протесту (25 жовтня 2004 року 5-ий канал оголосив про голодовку, 28 жовтня журналісти п’яти національних телеканалів – «Інтера», Нового, НТН , ТОНІСу та ICTV – заявили про політичний тиск на їхні медіа). На початку листопада

2004-го ТРК «Ера» вперше видала в ефір нецензуровані

Адміністрацією Кучми сюжети. Двоє ведучих на «1+1» - Олесь Терещенко та Андрій Тичина – відмовилися вести виборчий марафон на каналі 21 листопада через темники, а вже через два дні «Телекритика» провела акцію протесту під назвою «Ми не брешемо», у якій вони закликали журналістів не брехати. Цю ініціативу почало підтримувати все більше журналістів – в ефірі Першого Національного сурдоперекладач Наталя Дмитрук не прочитала текст темників і повідомила, що до цього моменту вона перекладала неправду. До неї із такими ж зізнаннями приєднався канал «1+1». Журналістська спільнота, яка оголосила відкриту боротьбу державній цензурі, була потужною підтримкою під час Помаранчевої революції та зробила свій вагомий внесок у здобуття перемоги на президентських виборах 2004-го року В.А.Ющенка. Останній пообіцяв українським ЗМІ, що, в першу чергу, буде знищена державна цензура і будь-яке втручання влади у роботу мас-медій. Дійсно, на початку правління нової влади цього вдалося досягти, і ЗМІ стали почувати себе вільнішими, однак вже починаючи з 2006 року ситуація почала знову погіршуватися. З 2006-го і тодішня влада (Помаранчева коаліція), і опозиціонери (Партія регіонів) почали налагоджувати контакти із журналістами і тісно співпрацювати з ними. Стало зрозумілим, що впливати на ЗМІ шляхом прямого тиску, як це робила попередня влада завдяки темникам, жодна з політичних сил вже не зможе. Отже, почалася тісніша співпраця із редакторами, власниками ЗМІ, які в будь-якому випадку підтримували якусь із політичних сторін, окремими журналістами на основі домовленостей. Це

38

давало

змогу

журналістам

значно

покращити

свій

рівень

життя,

виготовляючи замовні матеріали. Звичайно, не всі на це погоджувалися. І в останньому випадку люди або звільнялися за власним бажанням, або їх звільняли за вказівками власників. Економічна залежність стала основним тиском на журналістів, який продовжує існувати і на сьогоднішній день. Фізичні розправи, погрози та перешкоджання роботі журналіста потихеньку поновлювалися після подій Помаранчевої революції, а журналістська спільнота вже на так активно і не так масштабно реагувала на тиски з боку політиків, власників ЗМІ, редакторів та рекламодавців. Журналістську боротьбу за прозору роботу ЗМІ призупинила економічна криза та загроза залишитись без роботи. Хоча міжнародні організації, такі як Freedom House та Репортери без кордонів, а також вітчизняне інтернет-видання «Телекритика»

вказували

на

погіршення

ситуації

в

мас-медіа,

президентська кампанія 2009-2010 розпочалася з великої кількості замовних матеріалів.

РОЗДІЛ 2. Види тисків на журналістів та свобода слова в Україні У цьому розділі ми розглянемо види тисків на українських журналістів та методи, за допомогою яких вони здійснюються. З’ясуємо,особливості

39

законодавчого регулювання, визначеня дозволених та недозволених практик в етичних кодексах, представимо досягнення світової практики.

2.1. Свобода слова у контексті журналістської діяльності За три роки після журналістської революції 2004 року у звіті Міжнародної правозахисної організації Freedom House про стан свободи слова в світі за 2007 рік наголошувалося, що Україна за рівнем свободи слова знаходилася на 109 місці зі 195 позицій разом з Гвінеєю-Бісау, Нігерією та Угандою, перебуваючи в категорії країн з частково вільною пресою. Тоді Україна межувала з категорією країн, де свобода слова взагалі була відсутня. У наступні роки рейтинг української свободи слова продовжував падати: у 2008 році наша країна посіла 110 місце, а у 2009 — 115 місце в рейтингу "Свобода преси". Медіа-експерт Наталія Лігачова називає таку ситуацію заслуженою для вітчизняних ЗМІ. На її думку, «цивілізовані стосунки між олігархами, власниками ЗМІ та редакційними колективами не склалися. Власники повністю контролюють редакційну політику. І, на жаль, ми це бачимо і в ефірі дуже великих загальнонаціональних каналів. Профспілки журналістів слабкі, випадки подання до суду на журналістів не скорочуються, а журналісти не відстоюють свої права (не подають до суду), коли їм не надають інформацію або на них тиснуть... Дуже багато медійних законів, які пропонуються, ВРУ не приймає. Зокрема, і стосовно прозорості медіа-власності»[50;2]. Усі ці проблеми пов’язані зі свободою слова та як цю свободу уявляють не лише журналісти, а й ті, хто має безпосереднє відношення до них (власники, рекламодавці, редактори, українська влада, представники бізнесу, громадяни країни). Трактування свободи слова виписане у низці міжнародних і українських документів, які перегукуються між собою головним меседжем, який в них вкладено:

40

1. Ст.19, п.1 «Загальної декларації прав людини» зазаначає: « кожна людина має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіо-, теле– або кінопідприємств» [37;3].

2. Ст.10, п.1 «Конвенції про захист прав людини і основних свобод» перегукується із попередньою статтею Декларації: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. дотримуватися

своїх

поглядів,

Це право включає одержувати

інформацію та ідеї без втручання органів незалежно від кордонів. Ця стаття не

державної

перешкоджає

вимагати ліцензування діяльності радіомовних,

свободу

і передавати влади

і

державам

телевізійних

або кінематографічних підприємств» [51;2].

3. Конституція України у ст.34 встановлює: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір» [52;10]. Отже, свободу слова як поняття можна розділити на кілька аспектів. Поперше, це свобода публічних висловлювань незалежно від їхнього політичного змісту. По-друге, це гарантії для громадян на безперешкодне отримання повної та неупередженої інформації. Україна, яка перебуває у процесі розбудови демократичного суспільства, законодавчо гарантує і перше, і друге. Однак якщо зі свободою публічних висловлювань у нас більш-менш усе гаразд, то одержання неупередженої інформації здебільшого залежить від конкретного політика, державного діяча або власника ЗМІ. Слід виділити деякі чинники, які гальмують процес розвитку свободи слова в Україні [26;8]:

41

По-перше, українські ЗМІ залишаються неприбутковими, тому вони не можуть бути економічно незалежними. Фінансові та юридичні санкції встановлені для того, аби надати можливість тим, хто цього захоче, чинити тиск на медіа. Наприклад, у жовтні 2000 року випуск газети «Сільські Вісті» було призупинено: Державна податкова служба оштрафувала її редакторів на суму більше ніж 2 мільйони гривень. Було заборонено продавати та випускати цю газету. Такі заходи були результатом політичної орієнтації цієї газети (вона була в опозиції до тогочасних державних діячів). По-друге, вбивства, побиття та залякування журналістів мають місце

в

українській

журналістиці.

Політичний

екстремізм

проти

журналістів переріс у звичайнісіньке насилля. Декілька вбивств чи напади, які були скоєні на журналістів (випадок із Георгієм Гонгадзе та Ігорем Александровим найбільш відомі у цьому контексті), які мали сміливість ставити «небажані» питання політикам або ж їхній «свиті» чи розслідувати їхні корупційні вчинки, були скоєні «невідомими та невстановленими особами» (за «офіційною» версією). Очевидно, нейтральна позиція міліції та Служби безпеки України дали підстави вважати, що вбивці знаходяться під прикриттям високопосадовців та досить впливових людей. По-третє, в нашій країні

присутня велика кількість звинувачень у

судовому порядку засобів масової інформації щодо порушення честі та гідності. Як правило, зі ЗМІ стягуються великі суми як компенсація за «моральну шкоду». У 1999 році, наприклад, 2258 скарг було ухвалено на користь позивачів проти медій, і останні змушені були заплатити їм відшкодування у розмірі 90 більйонів гривень (для порівняння, ця сума у декілька разів перевищує державний бюджет України). До 2009 року кількість позовів проти ЗМІ на користь позивачів та суми штрафів понизились у два рази, однак у нашому законодавстві ще й досі не вказано чіткого визначення терміну «моральна шкода», а тому суди можуть трактувати цю категорію у справах проти мас-медій по-різному.

42

Останнє. Не можна забувати про адміністративний пресинг на ЗМІ (податкові служби тощо). Такий тиск збільшується в будь-якій установі, яка має відношення до ЗМІ, що критикує державних діячів. Як приклад такого тиску можна навести цитату із щорічного звіту незалежної американської неприбуткової організації CPJ у 2002 році (The Committee to Protect Journalists – Комітет із Захисту Журналістів): «тиск на журналістів...продовжувався після переобрання Кучми на другий термін президентом України у 1999 році. Траплялося, що застосовувався аудит з перевірки сплати податків та інші недешеві тактики для того, щоб залякати спонсорів, рекламодавців тощо задля того, щоб відкликати їхній бізнес зі сфери медіа» [13;2]. Така практика утисків журналістів продовжує застосовуватися і до сьогоднішнього дня. Протягом

майже

19

років

незалежності

України

міжнародні

спостерігачі з Ради Європи, ОБСЄ, Міжнародна амністія та Європейський інститут мас-медій систематично засуджували залякування з боку держави ЗМІ у формі податків, інспекцій із заходів безпеки та судових клопотань, також домінування олігархів, які є власниками багатьох мас-медій та використовують їх у власних політичних намірах. Ситуація дещо покращилася наприкінці Помаранчевої революції (2004р.) та протягом першої половини 2005 року, однак потім все знову стало на свої місця. На жаль, багато українських журналістів через надмірне втручання держави і їхнього контролю медій обирали самоцензуру як можливість залишитися в медійному бізнесі. У цьому випадку з’являлиль замовні матеріали. Ті ж, хто намагалися бути виключно об’єктивними у викладі своїх матеріалів, наражалися на величезний ризик: їх або звільняли, або створювали несприятливі умови для праці. Окрім того, державна цензура в Україні була замінена цензурою власників у той час, як держава й досі продовжує «впливати» на сферу масмедій через державні та муніципальні ЗМІ.

43

Після президентських виборів 2004 року та парламентських 2006го з’явилися нові загрози свободі слова – численні звільнення редакторів місцевих газет, ТБ та радіостанцій. Приміром, в Черкаській області було звільнено редакторів газет «Понад Тікич» та «Шполянські Вісті» за те, що протягом передвиборої кампанії вони підтримували кандидата, який тоді програв. Ще одним методом тиску на журналістів можна назвати прийняття закону України «Про телекомунікації» у липні 2003 року, який розширив права Служби безпеки України у сфері захисту державних секретів. Ций закон обмежив доступ журналістів до певної інформації. Наприклад, ЗМІ було заборонено використовувати інформацію, яка підлягала під категорію «конфіденційна» та стосувалася державних спец-справ. Станом на 2009початок 2010 рр. (президентська кампанія України), Служба безпеки України мала право затримувати журналістів для допиту у разі виявлення нею такої інформації. Ситуація зі свободою слова у регіональних та центральних ЗМІ суттєво відрізняється: в регіональних ЗМІ вона більш обмежена, ніж у центральних мас-медіа. Журналісти із регіонів більше залежать від місцевих політиків чи фінансових груп, які пов’язані між собою. Саме тому перші щодня відчувають на собі вплив тих, кому вони належать. Єдиним варіантом для журналістів із регіонів працювати професійно відповідно до норм об’єктивного та неупередженого викладу матеріалу залишається укладання корпоративного договору між журналістами та власниками їхніх ЗМІ з чітко прописаними правилами роботи. Але і це не завжди спрацьовує, з одного боку, а з іншого, корпоративні угоди в регіональних ЗМІ мають суто формальний характер, і при трудових конфліктах все вирішує останнє слово власника [8;6]. Валерій

Гастинщиков

завідувач

відділенням

моніторингу

ЗМІ

Книжкової палати України вважає, що проблему свободи слова в Україні

44

можна розглядати в двох аспектах. З одного боку, це проблема стратегічного вибору України:

керівництво нашої держави визначило

ключовим зовнішньополітичним пріоритетом інтеграцію до європейських і євроатлантичних структур. А це вимагає приведення рівня забезпечення свободи слова в Україні до стандартів провідних країн Європи, в яких саме рівень свободи слова є одним з головних критеріїв розвинутої демократії, цивільного суспільства, правової держави. З іншого боку, проблема свободи слова має внутрішнє вимірювання, оскільки є, зокрема, необхідною передумовою проведення прозорих і чесних виборів [26;5]. І те, й інше в Україні прописано в законах, однак на практиці ці демократичні принципи не виконуються. Свобода слова для журналістів нині означає, хто є їхнім власником, спонсором, редактором, і які правила ними встановлюються. Отже, свобода слова в Україні, хоча і вітчизняним, і міжнародними законами визначається як пріоритетне право людини і журналіста зокрема, зазнає суттєвих утисків. Звичайно, певні рамки обмеження потрібні для того, аби ця свобода не стала нечесним засобом для досягнення чиїхось власних амбітних цілей. Але якщо свободу слова стримують і обмежують безпідставно, то за це мають нести відповідальність у судовому порядку ті, хто причетні до цього.

2.2. Те, що заважає ЗМІ бути вільними Відповідно до ст.17 Конституції України, однією із найважливіших функцій нашої держави є забезпечити інформаційну безпеку України [52;4]. Проте система механізмів її реалізації залишається невідпрацьованою.

45

Соціологічна служба Центру Разумкова за сприяння Національної спілки журналістів України, громадської організації «Хартія-4» та інтернетвидання «Телекритика» з 12 по 26 листопада 2002 року опитала 727 журналістів, які представляли друковані та електронні, державні й недержавні ЗМІ, центральні, обласні, районні та місцеві, включно з «багатотиражками» підприємств у всіх 27 регіонах України. Ось що засвідчили результати опитування [64;1-5]: Відповідно

до

результатів

дослідження,

переважна

більшість

журналістів (86,2%) визнала наявність політичної цензури в Україні. Не визнали чи швидше не визнали — 9,2%, решта вагалася з відповіддю. Особисто зіштовхувалися з проявами цензури майже дві третини опитаних (61,6%), не зіштовхувалися — 38,4%. Журналісти засвідчили, що політична цензура в Україні на той період існувала, вона була повсякденною реальністю журналістської діяльності. Однак здійснювала її влада переважно «чужими руками» — створивши систему, в якій журналіст сам боявся писати на «заборонені теми» і вдавався до самоцензури, а редактор з тієї ж самої причини, або підпорядковуючись прямій вказівці органів влади, змінював політичні акценти авторського матеріалу, давав журналістам «інструкції» про те, як, про що й про кого говорити (писати). Найчастіше журналісти, які зіштовхувалися з цензурою, відзначали такі її прояви, як «самоцензура, викликана побоюванням негативних наслідків публікації тих чи інших матеріалів» (57,3%), «вилучення редактором небажаних, із політичної точки зору, фрагментів з авторського тексту, редагування,

що

істотно

змінює

його

політичні

акценти»

(54,8%),

«проведення керівництвом «роз’яснювальних розмов» із журналістами, в яких висловлюється побажання щодо потрібного характеру висвітлення тих чи інших політичних подій, діяльності державних і політичних діячів»

46

(54,5%). Понад половину опитаних (50,8%) зіштовхувалися з «прямою вказівкою керівнику ЗМІ чи журналісту з державного органу» [64;2]. Журналісти визначили цензуру як «смерть демократії», «насильство над правдою», «зашморг на шиї демократії», «редагування життя», «те, що робить адміністрація Президента», або «коли влада гвалтує совість журналістів, змушує хвалити саму себе й обливати брудом опозицію» [64;3]. Законодавством України визначено поняття "цензура" як вимогу до журналіста,головного редактора організації, що випускає ЗМІ, його засновника,

співзасновника,

видавця,

розповсюджувача

попередньо

узгоджувати розповсюджувану інформацію (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації або іншого суб’єкта авторського і суміжного права на неї), або накладати заборони (крім випадків, коли така заборона накладається

судом),

або

перешкоджати

у

будь-якій

іншій

формі

тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування і їхніх посадових осіб [71;34]. Усі ці види цензури в Україні заборонені. Окрім того, органам державної і місцевої влади, їхнім посадовим особам забороняється втручатися у професійну діяльність журналістів, контролювати зміст інформації в ЗМІ з метою, зокрема, поширення або нерозповсюдження певної інформації, замовчування громадсько значимої інформації, заборони на показ або згадування інформації про окремих осіб, заборони критикувати органи державної і місцевої влади або їх посадових осіб. Однак на практиці все відбувається по-іншому: цензура існує, перешкоди на шляху збору, отримання та розповсюдження інформації існують, до чого дуже часто причетні владні структури та їх представники.

26 листопада 2009 року Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі висловила своє занепокоєння щодо ситуації,

яка

відбувалася

в

українському

47

інформаційному

просторі

напередодні

президентських

перегонів.

На

думку

комісії,

засобами

політичної боротьби стали замовні партійні матеріали (партійна «джинса»),

договірно-корумповані

взаємини

політиків

та

ЗМІ,

перешкоджання журналістській діяльності, безпідставне звільнення журналістів, впровадження редакційної цензури і нових форм темників, заборона на критику, економічна залежність [80;5]. Обмеження прав журналістів під час передвиборчої президентської кампанії 2009-2010 відбулося також шляхом ухвалення нових законів. Наприклад, 17 листопада 2009 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до статті 23 Цивільного кодексу України щодо відшкодування моральної

шкоди»,

запропонований

народними

депутатами

України

А.Портновим (БЮТ) та О.Лавриновичем (ПР). Він пропонує враховувати при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди «статус особи», якій була завдана така шкода. Автори закону вважають, що у випадку нанесення шкоди депутату або міністру, зокрема шляхом поширення недостовірної інформації, така особа повинна отримати більше відшкодування, ніж пересічна

особа.

Безсумнівно,

що

ця

дискримінаційна

норма

була

використана для тиску на засоби масової інформації та журналістів. У зв'язку з ухваленням цих змін в медіасередовищі поширилися думки, що вони спрямовані проти журналістів і що необхідно домогтися вето Президента. Про це писали і журналісти, і медіаюристи. Зокрема, Тарас Шевченко директор Інституту медіа права прокоментував такий крок наступним чином: «Депутати чинять спробу нажитися на журналістах. За цим

законом

посадовці

зможуть

претендувати

на

більший

розмір

відшкодування моральної шкоди у справах проти журналістів, посилаючись на свій особливий статус» [43;13-14]. Очевидно, що умови для безпечної роботи журналістів під час президентської кампанії 2009-2010 р. створені не були, навпаки, журналісти зрозуміли, що можуть за будь-яку статтю чи сюжет отримати судовий позов і, як показує практика, його програти.

48

Національна комісія рекомендувала Президентові України застосувати право вето та повернути цей Закон до парламенту з пропозицією про його скасування, томущо він порушує міжнародні стандарти свободи слова, які передбачають, що політики та публічні посадові особи не повинні користуватися жодними перевагами щодо захисту їх честі та гідності порівняно з іншими

громадянами. Закон також порушує статтю 24

Конституції України, відповідно до якої громадяни є рівними перед законом [52;6]. Та ніяких заходів у цьому напрямку не було вжито з боку тодішньої влади.

26 листопада 2009 року Національна комісія з утвердження свободи слова

та

розвитку

інформаційної

галузі

наголошувала,

інформаційного простору країни ще раз доводить запровадження

що

стан

гостру необхідність

незалежного суспільного мовлення і закликала Уряд,

Верховну Раду, всіх кандидатів в президенти чітко задекларувати шляхи і терміни впровадження системи Суспільного мовлення в Україні. Однак своє бачення інформаційного майбутнього України декларували лише четверо із вісімнадцяти претендентів на пост глави держави, а саме: Сергій Тігіпко, Олег Тягнибок, Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко. Решта або ж не мали свого власного погляду на інформаційну політику, або ж вважали це питання другорядним. У травні 2009 року Кабінет Міністрів України доручив центральним і місцевим органам виконавчої влади, підприємствам, установам і організаціям не поширювати

адміністративні дані, дані фінансової і митної

статистики, методологія і звітна документація яких не погоджена в органах державної статистики. Такі урядові рішення дозволили суб’єктам, яких вони стосуються, не надавати інформацію по запитах правоохоронних і контролюючих органів. А це не що інше, як перешкоджання роботі журналіста та порушення права громадян отримувати інформацію.

49

Однак трохи раніше екс-президент України В. Ющенко видав власний указ про розроблення законодавчих норм для видалення "небажаної інформації" з українського інтернету, в якому уряду спільно з СБУ було доручено за три місяці розробити правові механізми виявлення, фіксації, кваліфікації, блокування і видалення з українського сегменту мережі

інтернет

інформації,

розповсюдження

якої

заборонено

законодавством України. Якщо уважно читати наше законодавство, то під категорію «заборонена інформація» може потрапити все, що завгодно. Очевидно, що такі заходи робилися для того, аби не псувати образ одного з кандидатів у президенти та мати змогу контролювати інформацію про інших учасників президентських перегонів 2009-2010. Це практично повернуло Україну на декілька років назад, коли цензура була повсякденною реальністю. Ще одним підтвердженням кроку назад проти свободи слова стало введення Радою національної безпеки і оборони цензури в ЗМІ. Ця ситуація була безпрецедентною в історії України. Ще ніколи Рада національної безпеки не зобов’язувала органи виконавчої влади контролювати ЗМІ на предмет того, чи поширюють вони недостовірну, неповну або упереджену інформацію. Рішення Ради національної безпеки і оборони України і Указ Президента про заходи щодо забезпечення конституційних виборчих прав громадян України під час проведення позачергових виборів у Верховну Раду України містили також пряму вказівку на здійснення цензури в засобах масової інформації. Цікаво, що вищезазначені органи, згідно чинного законодавства, не мають ніяких повноважень щодо контролю над ЗМІ. Основні прогалини в українському законодавстві, які стосуються сфери ЗМІ, наступні: - стаття 23 закону «Про інформацію» забороняє збирати відомості про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених

50

законом [41;6]. Рішення Конституційного суду України від 30.10.97 №5-зп (по справі Костянтина Устименка) уточнило цю норму: «Частину четверту статті 23 Закону України "Про інформацію" треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані)» [43;9]. Дуже вигідне уточнення для кандидатів у президенти чи депутати, наприклад, яке діє і по сьогодні. В нашій країні були випадки, коли журналісти у своїх розслідуваннях доводили про недійсність диплому про вищу освіту політиків та тих осіб, які займали впливові посади в державному апараті. А такий фактор має велике значення, тому що людина, яка очолює певну структуру і не має належної освіти у цій сфері, не є компетентною та не має права перебувати на своїй посаді. Заборона оприлюднювати інформацію про стан здоров’я публічної людини також не є правильною. Адже однією з умов, наприклад, коли президент країни може і мусить подати у відставку, є проблеми з його здоров’ям. Не менш важливим фактором для виборців є оприлюднення даних про майновий стан кандидата. Пересічна людина має право знати, яким чином той, хто агітує її віддати свій голос, досяг певних матеріальних благ. Тому як мінімум три категорії із розділу «конфіденційна інформація», яка була уточнена Конституційним судом України, не є правомірними з точки зору українського законодавства. Окрім того, багато суперечок виникає навколо категорії «інші персональні дані». При бажанні, в нашій країні їх завжди можна застосувати проти журналістської діяльності.

51

- стаття 47 Закону «Про інформацію» передбачає відповідальність за використання

і

поширення

інформації

стосовно

особистого

життя

громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків [35;41]. Цю статтю використовували у своїх інтересах та у судових процесах особи, які брали участь у президентських та парламентських виборах України з метою непоширення інформації про своє життя. З боку останніх були погрози тим особам, які щось розповідали журналістам таке, що могло зашкодити створеному образу політика і негативно вплинути на думку виборця. Однак публічні особи займають високі посади, а тому суспільство має право знати про їхнє життя у тому разі, якщо це є важливим для нього. У даному випадку для виборців є важливим, за яку людину вони збираються голосувати, і чи співпадає її образ з нею самою.

- стаття 3 закону «Про пресу» прямо забороняє використання друкованих ЗМІ для «втручання в особисте життя громадян» [40;1]. Правда, закон не встановлює межі щодо останньої категорії та не враховує можливої важливості інформації для усього суспільства. Окрім того, багато жовтої преси тільки і живе за рахунок того, що втручається в особисте життя людей. Для останнього випадку ця стаття має резон, але покарання за її порушення чомусь часто застосовують не до працівників жовтої преси, а тих журналістів, які працюють над журналістськими розслідуваннями щодо державних посадовців і знаходять ту інформацію, про яку виборець чи пересічний громадянин має право знати.

-

закон

«Про

телебачення

і

радіомовлення»

зобов'язує

телерадіоорганізації не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, якщо ця інформація не є суспільно необхідною [42]. Однак поняття «суспільно необхідної інформації» закон не визначає, і суперечки,

чи

є

розповсюджена

інформація

52

суспільно

необхідною,

вирішуються в судовому порядку. І дуже часто висновки суду бувають не на користь журналістській роботі.

- відповідно до 182 статті Кримінального кодексу передбачається покарання до трьох років обмеження волі за незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, або поширення цієї інформації в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в ЗМІ [53;23]. Знову ж таки, що є чітким поняттям «конфіденційна інформація» і чи варто її оприлюднювати, зважаючи на рівень її важливості для суспільства, залишається не до кінця прописаним в українському законодавстві. А це створює чимало проблем журналістам, в першу чергу. Раніше ЦВК вважала конфіденційними дані з декларації про майно і доходи кандидата, членів його сім'ї та автобіографії, яка подається до ЦВК разом з іншими документами для реєстрації, хоча, очевидно, що ця інформація необхідна для суспільства. У 2006-2007 році ЦВК обмежувала допуск до цих даних. Хоча стаття 50 Закону «Про вибори Президента України» зобов'язує ЦВК опублікувати декларації про майно та доходи кандидатів на пост Президента України та членів їх сімей в газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр» та розмістити на офіційному сайті ЦВК. А от персональні дані із анкет та автобіографій, які особисто заповнюють кандидати, і які містять дані про освіту, трудову діяльність, громадську роботу, партійність, відомості про судимість, не погашену і не зняту у встановленому законом порядку, тощо залишаються конфіденційними. Для порівняння, на Заході цю колізію частіше вирішують на користь доступу до інформації про персональні дані публічних політиків. Наприклад, доступ до інформації про стан здоров'я Президента США є вільним. На Міжнародному конгресі кардіологів, наприклад, ще десять років тому вченим показали на великому напівкруглому екрані томографію серця Президента США Білла

53

Клінтона і Президента США Джорджа Буша молодшого, пояснюючи, чому серце Клінтона в гіршому стані, ніж Буша, і як це пов'язане з образом їхнього життя [43;11]. У нас не оприлюднюються публічно дані про наявність судимості у кандидатів або про їхнє перебування під слідством. А коли засоби масової інформації повідомляють про такі речі, то вони ризикують отримати позови з вимогою їхнього закриття до кінця виборів. Особливо це проявилося у конфліктах навколо оприлюднення міліцією інформації про фігурантів кримінальних справ у виборчих списках під час парламентських виборів 2008 року. Журналісти Ігор Радзієвський та Богдан Червак висловлювали свою думку щодо того, що на відміну від попередніх виборчих кампаній, коли питанням свободи слова, інформаційної безпеки надавалося особливої уваги, під час президентських перегонів 2009-2010 проблеми інформаційної політики опинилися на маргінесі. [73;1] Більше того, журналісти зрозуміли, що будь-яка влада буде чинити свій тиск на їхню роботу, а тому першим залишається лише боротися проти цього за допомогою власних професійних стандартів. Варто зробити висновок, що українське законодавство і те, як воно реалізується на практиці, не відповідає європейським стандартам та процесам, які мають відбуватися у демократичному суспільстві.

2.3. Формальне регулювання тисків в етичних кодексах Журналістика як інструмент демократії повинна володіти певною сумою якостей, які мають визначатися професійною етикою журналіста.

54

Задаватися етичними питаннями конче важливо для всiх працiвникiв ЗМІ та їх керiвникiв. Це заохочує журналiстiв прискiпливо дивитися на свої основоположнi моральнi та полiтичнi принципи [48;5]. Однак журналістська етика – це не обов’язково кодекси чи інші закріплені на папері правила. Насамперед, це внутрішні переконання тих, хто займається журналістським ремеслом, їхнє розуміння того, що можна і чого не можна робити [45;16]. Перші етичні кодекси журналістської діяльності на початку 20 століття виникли завдяки прагненню працівників ЗМІ протистояти монополіям преси. «Хартію професійних обов’язків французьких журналістів», яку прийняли 1918 року у Франції, прийнято вважати першим писаним кодексом етики преси. Також у 20-х роках 20 століття Національні кодекси журналістської етики з’явилися у Фінляндії, Бразилії, Швеції та інших країнах. У 1950 році ООН схвалила Кодекс журналістської етики, який містить такі етичні приписи:

надання

достовірної

інформації,

точність

інформації,

неприпустимість використання журналістики в особистих інтересах тощо.

[29;147-148] Декларація принципів поведінки журналістів, прийнята на 2-му Всесвітньому конгресі Міжнародної федерації журналістів (МФЖ) у 1954 році та доповнена змінами у 1986 році, є одним із найперших орієнтирів зі стандартів професійної поведінки журналістів у всьому світі.

Її перший

пункт говорить, що «повага до правди i до права громадськості знати правду є першим обов’язком журналiста» [49;30]. Важливим міжнародним документом з етики журналістської діяльності є «Міжнародні принципи журналістської етики», яка була прийнята у 1983 році в Празі. Її десять правил стали основою для багатьох інших етичних кодексів: - право людей на отримання правдивої інформації; - вірність журналіста об’єктивній реальності; - соціальна відповідальність журналіста; -

55

професійна чесність журналіста; - загальнодоступність ЗМІ та участь громадськості в їхній роботі; - повага до приватного життя та людської гідності; - повага до громадських інтересів; - повага до загальнолюдських цінностей та розмаїття культур; - усунення війн та іншого зла; - сприяння новому міжнародному порядку в галузі інформації [12;79]. Однак ці принципи свого часу не зосереджувалися на проблемах, які нерідко виникають між власником ЗМІ, його редактором та рештою журналісті. Тому з настанням таких проблем етичні кодекси та журналістські правила роботи доповнювалися та змінювалися. Наприклад, у Голандii компанiї-видавцi газет зробили частиною своїх колективних трудових договорiв спецiальнi статути, що вiдокремлюють iнтереси

редактора

та

менеджменту.

Тобто,

якщо

журналiсти

не

погоджуються з якимось конкретним завданням, вони можуть пiдняти це питання перед редакцiйною радою. У Нiмеччині деякі газети мають зi своiми колективами узгодженi стосунки, де спiвробiтники мають право впливати на редакцiйнi рiшення та на обрання головного редактора. Норвезький кодекс дає редакторам право на «вiльне i незалежне управлiння редакцiйною полiтикою та роботою редакцii, а також повну свободу у формуваннi поглядiв газети, навiть якщо вони з окремих питань не спiвпадають з точкою зору видавця чи ради редакторiв» [49;32]. А у Кодексі професійної етики Спілки професійних журналістів США говориться про те, що «журналісти повинні бути вільними від будь-яких зобов’язань,

окрім

права

громадськості

на

отримання

достовірної

інформації» [80;8]. У більшості етичних кодексів, які діють у західних країнах, вважається, що неприпустимою є апріорна заангажованість журналіста якимись ідеологічними, політичними, релігійними, комерційними або іншими доктринами, окрім тих випадків, коли журналіст працює у партійних виданнях або коли медіа видає відповідні матеріали під рубриками

56

«реклама» чи «політична реклама». В нашій практиці дуже часто ці принципи зневажаються. Більше того, для більшості українських ЗМІ стало звичкою не називати «рекламою» те, що є нею насправді. Боротися з подібними непрофесійними явищами в журналістському середовищі покликані вітчизняні кодекси. В Україні їх є два, і вони регулюють етичні правила поведінки журналістів: Етичний кодекс українського журналіста (прийнятий Комісією з журналістської етики у вересні 2001 року) та Кодекс професійної етики українського журналіста (прийнятий на Х з'їзді Національної спілки журналістів України у квітні 2002 року). Етичний кодекс українського журналіста містить 18 пунктів, які регулюють роботу, визначають правила та обов’язки працівника ЗМІ. Зокрема, 2 пункт цього кодексу вказує, що «служіння інтересам влади, а не суспільства, є порушенням етики журналіста», а 16 пункт застерігає, що «журналіста не можна службовим порядком зобов’язати писати чи виконувати будь-що, якщо це суперечить його власним переконанням чи принципам»[33;1-2] (див. додаток №8). Головне завдання цього етичного кодексу – захищати журналістів від тиску з боку влади, регулювати між редакційні відносини та формувати у журналіста серйозне і чесне ставлення до того ремесла, яким він займається. Однак це не дуже продуктивно виходить робити, тому що власники та редактори українських ЗМІ зазвичай створюють власні правила гри неписаних «етичних» кодексів. Другий

Кодекс

професійної

етики

українського

журналіста

складається із 11 пунктів та визначає основні морально-етичні орієнтири, яких журналіст має дотримуватися при виконанні своїх професійних обов'язків. Зокрема, у пункті 3 говориться, що «журналіст має право відмовитися від виконання завдання редакції з підготовки та поширення

57

власної інформації, якщо її зміст після редакційної правки зазнав істотних змін, що суперечать його переконанням або пов'язані з порушенням норм професійної етики», а пункт 7 наголошує, що «замовчування

чи

поширення

журналістом

інформації

шляхом

одержання незаконних винагород або подання її як такої, що містить наклеп, упередженість, необгрунтовані звинувачення, – неприпустимі» [51;1-2] (див. додаток №9).Тобто, неприйнятним для журналіста є ні самоцензура, ні цензура з боку будь-кого. Отже, два українські етичні кодекси чітко вказують на основні правила поведінки журналіста та загрози та застерігають, що замовні чи редаговані кимось журналістські матеріали є неприйнятними для стандартів професійної етики працівників ЗМІ. Однак наше законодавство не визначає покарання для тих, хто провокує і примушує журналістів працювати за непрозорими схемами, і тих журналістів, які свою роботу прирівнюють до бізнесу і не соромляться

отримувати

«додаткові

бонуси»

за

свою

роботу.

Загальновизнаним є правило у світовій практиці журналіста, відповідно до якого не можна приймати від джерела інформації якоїсь грошової винагороди, а також цінних подарунків і послуг. В Україні ж, беручи до уваги низький рівень журналістських зарплат, порівняно із Заходом, практика підкупу журналістів є розповсюдженою. Однак ні перший, ні другий українські етичні кодекси не прописують, що робити журналісту у ситуації, коли при відмові подавати редагований матеріал журналіста можуть звільнити. Справді, основним орієнтиром для журналіста мають бути етичні норми, які прописані в кодексах, однак їх важко дотримуватися, коли практично на всіх ЗМІ існують тиски і цензура, а на місце чесного журналіста завжди найдеться не одна людина, яка захоче виконувати ту роботу, від якої перший відмовився.

58

Які ж заходи можна вжити для покращення ситуації? На нашу думку, слід на законодавчому рівні встановити жорсткі покарання не лише за допомогою значної суми штрафу за схиляння до виробництва замовних матеріалів чи за особистісне рішення це робити, а й карати за такі кроки шляхом позбавлення волі мінімум на рік (залежно від ступеню завданої шкоди, яка, в першу чергу, асоціюється зі шкодою, яку зазнає суспільство, що цю інформацію споживає). У журналістській спільноті варто створити ще один Кодекс, який би визначав покарання для тих журналістів, які порушують етичні норми професійної діяльності. Наприклад, якщо стає відомо, що якийсь журналіст виконує додаткову роботу шляхом нечесних методів, то у всіх ЗМІ варто повідомляти про це громадськість і засуджувати такі дії. Людина буде знати, що цьому журналісту не можна довіряти, і це буде

справедливо.

Окрім

того,

шляхом

ігнорування

журналістської

спільноти, для якої етичні професійні норми важливі, тих, хто їх не дотримується, можна також досягти позитивного результату. Якщо з порушником відмовляться мати справу усі інші, то це буде показовим прикладом і стимулом виконувати свою роботу чесно. Однак ця проблема стосується не лише журналістів, а й власників ЗМІ, на яких вони працюють, та їхніх топ-менеджерів. Потрібно надати право журналістам шляхом відкритого голосування та публічного обговорення ставити питання про неадекватні дії когось із керівництва, якщо ті порушують їхні права та етичні приписи журналістської діяльності. Зрозуміло, що власником ЗМІ стає той, хто вкладає великі гроші на їхнє створення чи викуповує їх, але не тільки гроші повинні мати значення у подібних питаннях. На законодавчому рівні мають бути прописані чітко усі вимоги, права та обов’язки тих, хто збирається купити чи створити певне ЗМІ. І якщо виявиться, що власник ЗМІ намагається донести до глядачів/читачів/слухачів лише те, що відповідає його інтересам, то у

59

судовому порядку його потрібно карати і позбавляти права володіти тим чи іншим ЗМІ. Важливо відзначити, що усі сфери нашого життя взаємопов’язані, і прогалина в якійсь із них відображається на всіх інших. Якби у нашому суспільстві дійсно працювало верховенство права, не існували схеми підкупу та продажності, то журналістика би теж розвивалася за іншими принципами.

Висновок до другого розділу У цьому розділі дипломної роботи ми розглянули види та методи тисків на журналістів у контексті: - свободи слова; - законодавства та умов, які створюються для працівників ЗМІ; - етичних приписів вітчизняної та світової практики. Основними видами тисків на журналістів можна назвати наступні:

60

1. Тиски з боку власників, які контролюють редакційну політику. На жаль, в Україні ще не прийнятий закон, який би регулював прозорість медіа-власності та визначав чіткі правила та покарання за їх недотримання у стосунках між власником, топ-менеджерами та журналістами.

2. Економічні тиски. Українські ЗМІ залишаються неприбутковими, тому вони не можуть бути економічно незалежними. Це означає, що журналісти змушені враховувати точку зору власника та редактора стосовно стилю та способу висвітлення інформації, бо перші залежать від тих зарплат, які їм платять. Окрім того, більшість журналістів бояться втратити свою роботу, особливо під час кризи, а тому вони змушені триматися за своє місце.

3. Фізичні тиски. Залякування, побиття, загроза життю – розповсюджена практика нав’язування своєї точки зору українським журналістам з боку політиків та представників бізнесу.

4. Тиски з боку українських судів. В Україні присутня велика кількість звинувачень у судовому порядку проти ЗМІ щодо порушення честі та гідності. У вітчизняному законодавстві немає чіткого розмежування між тим, коли журналіст когось ображає, та ситуацією, коли він оприлюднює суспільно-важливу інформацію. Також великі суми стягуються із журналістів за завдану ними моральну шкоду.

5. Адміністративний тиск. Він здійснюється за допомогою впровадження державної цензури, яка в Україні заборонена законодавством, однак це не заважає їй існувати. За допомогою розпоряджень президента дозволяється Податковій службі України та Службі безпеки України втручатися у роботу ЗМІ та відслідковувати і призупиняти потік небажаної інформації.

6. Законодавчий тиск. Під цією категорією розуміється прийняття законів, які перешкоджають вільному доступу журналіста до інформації.

61

Яскравим прикладом варто назвати закон 2009 року «Про внесення змін до статті 23 Цивільного кодексу України щодо відшкодування моральної шкоди», який пропонує збільшувати розмір відшкодування журналістом постраждалій особі відповідно до того, яку посаду займає остання. Закон «Про інформацію» значно обмежує доступ журналістів до

інформації

про

особу

та

розширює

визначення

категорії

«конфіденційна інформація».

7. Редакційний тиск. Редактори на місцях, зазвичай, призначаються ті, які будуть виконувати вказівки власника. Відповідно, вони мають вплив на журналістів та можуть звільняти їх за непокору виконувати ті чи інші завдання.

8. Самоцензура як спосіб тиску. Переважна більшість журналістів, враховуючи усі вищезазначені види впливу, обирають самоцензуру як можливість залишитися у медійному бізнесі. Методи боротьби із видами тиску визначаємо такі: По-перше, хорошим засобом протистояння різноманітним тискам на журналістів є прийняті міжнародні та вітчизняні кодекси. Вони містять чіткі правила, за якими має працювати той, хто обрав професію журналіста, наприклад: «неприпустимим є використання журналістики в особистих інтересах» (Кодекс журналістської етики, схвалений ООН у 1950 році), «право громадян знати правду є першим обов’язком журналіста» (Декларація принципів

поведінки

заангажованість

журналістів),

«неприпустимим

журналіста

якимись

ідеологічними,

комерційними…доктринами»

(Кодекс

професійної

вважається

політичними…, етики

Спілки

професійних журналістів США), «служінням інтересам влади, а не суспільству, є порушенням етики журналіста» (Етичний кодекс українського журналіста) та «журналіст має право відмовитися від виконання завдання редакції з підготовки та поширення власної інформації, якщо її зміст після редакційної правки зазнав істотних змін, що суперечать його переконанням

62

або пов'язані з порушенням норм професійної етики» (Кодекс професійної етики українського журналіста) тощо. Також

розповсюдженою

практикою

у

світі

є

запровадження

редакційних статутів як частини колективного трудового договору, в яких відокремлюються інтереси редактора від топ-менеджменту та журналістів (Голандія, Німеччина та інші). Якщо в українській журналістиці існують два етичні кодекси, то з редакційними статутами у нас ситуація складніша та невизначеніша. На думку автора цієї роботи, можливими методами покращення ситуації в галузі ЗМІ можуть бути: - Впровадження на законодавчому рівні не лише великих сум штрафів за схиляння до виробництва та виготовлення замовних матеріалів, а й встановлення мінімального річного терміну позбавлення волі тих, хто причетний до подібних порушень.

- Створення у журналістській спільноті Кодексу, який би визначав покарання для тих журналістів, які порушують етичні норми професійної діяльності, та впровадив систему розповсюдження усіма іншими ЗМІ інформацію щодо порушника.

- Надання права журналістам шляхом відкритого голосування та публічного обговорення ставити питання про неадекватні дії когось із керівництва ЗМІ, якщо ті порушують їхні права та етичні приписи журналістської діяльності. Якщо виявиться, що власник ЗМІ намагається донести до глядачів/читачів/слухачів лише те, що відповідає його інтересам, то у судовому порядку його слід карати і позбавляти права володіти тим чи іншим ЗМІ.

63

РОЗДІЛ 3. Методи впливу на українських журналістів під час передвиборчої президентської кампанії 2009-2010 року: чи змінилося щось на краще? Для демократичного суспільства правда є необхідною умовою [3;84] 3.1. Моніторинг діяльності ЗМІ різними інституціями в період президентської кампанії в Україні 2009-2010р.

64

Вільні та незалежні медіа – невід’ємна частина процесу демократичних виборів. Влада повинна сприяти і забезпечити право доступу ЗМІ до інформації – отримувати та оприлюднювати її вільно без будь-якого стороннього впливу, залякування чи перешкод, а також бути гарантом і слідкувати за тим, щоб у сфері мас-медіа не було цензури з боку власників медіа чи кого-небудь з кандидатів під час виборів. Такі зобов’язання поставили перед собою країни, які належать до ОБСЄ. Також усі учасники цієї організації закликають до вільного доступу до ЗМІ на безaкредитаційній основі усіх політичних груп чи окремих кандидатів, які беруть участь у виборчому процесі. Мас-медіа мають відповідальність щодо постачання збалансованої та достовірної інформації задля того, аби дати можливість виборцям зробити вибір, який був добре та правдиво обізнаним. Якщо реклама, проплачена кандидатом в президенти, дозволена на приватному чи державному ЗМІ, тоді ціни та умови її надання повинні бути виправданими та рівномірно застосовані до усіх кандидатів у президенти [5;48]. Країни-учасники Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) на Ліссабонському саміті 1996 року підписали декларацію, в якій зазаначалося, що «серед гострих проблем, які стосуються порушення прав людини, махінації та маніпуляції під час виборів продовжують піддавати сумніву ситуацію стабільності в регіонах ОБСЄ» [5;7]. В Україні усі ці норми порушуються, хоча наша держава є рівноправним партнером ОБСЄ. Сторонній вплив на медіа, створення усіляких перешкод, в першу чергу – обмежений доступ до інформації був присутній 2010 року на президентських виборах в Україні (існував «чорний список» журналістів, яким було заборонено з’являтися на певних програмах,

прес-конференціях,

політичних

зустрічах

тощо).

Також

нерівномірне висвітлення новин про різних кандидатів у президенти України мало місце під час президентської кампанії 2009-2010 року.

65

5 листопада 2009 року на «Телекритиці» медіаекспкрт Ігор Куляс підбив

підсумки

першого

етапу

моніторингу

професійної

якості

українських новин на восьми основних українських каналах: «Інтер», ICTV, «1+1», 5 канал, СТБ, Новий канал, «Україна», Перший канал [55;1-17]. Цей моніторинг починався улітку 2009 року, а закінчився восени цього ж року, напередодні старту президентської кампанії. За якістю викладу новин на першому місці опинився канал «Інтер», друге отримав канал «СТБ», третє посів «Перший канал», четверте – «1+1», п’яте – 5 канал, шосте – ICTV, сьоме дісталося Новому каналу, а останнє – каналу «Україна». Щодо якості сюжетів, то перше місце залишилось за «Інтером», друге дісталося ICTV, третє – «1+1», четверте – 5 каналу, п’яте посів канал СТБ, шосте – Новий канал, сьоме – «Україна», останнє – Перший канал. Однак загальна якість випусків та сюжетів була низькою: максимальна оцінка цього дослідження за випуск була 25, а для сюжетів – 34, а перші місця цих категорій отримали оцінки 13,9 та 23, 1 відповідно. Основні вади випусків медіаексперт навів такі: - канали якісно не відстежували розвитку тем своїх попередніх випусків; - вважалося нормальним явищем повторювати без змін матеріали попередніх випусків; - випуски хибували на складну, «нелюдську» мову студійних текстів; - вважалося нормальним явищем журналістські висновки й оцінки в новинах; - вважалося можливим подавати факти без посилань на компетентні джерела. Експерт Куляс виділив лише три критерії якості випусків, які більшменш дотримувалися цими вісьмома каналами: - інтерв'юйовані були компетентними в темах, з яких їх запитували; - у випусках було дотримано баланс негативної й позитивної інформації; - у випусках не було матеріалів, які могли шокувати глядача.

66

Основні системні помилки, які були присутні на всіх аналізованих каналах, наступні: - журналісти часто не вміли повноцінно розкрити тему, тобто дати відповіді на основні питання (що сталося, де, коли і як - для репортажу; журналістські розслідування були надзвичайно далекі від досконалості, тобто від повноцінного розкриття досліджуваної теми); - часто не дотримувавя баланс думок; - журналісти дозволяли собі робити висновки й давати оцінки, подеколи неадекватні [55;3-9]. Та ці помилки журналістів були незначними у порівнянні з тим, скільки замовних матеріалів (джинси)з’являлося в період cамої президентської кампанії 2009-2010 р. Директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар

підкреслює,

що

напередодні

виборів

машина

«джинси»

запрацювала на повну потужність, і лише деякі ЗМІ намагалися відійти від неї [65;23]. Один з топ-менеджерів великого українського ЗМІ розповів, що 90% друкованих видань продаються, а радіоефір у новинах продається майже весь. Не стала виключенням і президентська кампанія 2009-2010.Замовний сюжет на популярному каналі, наприклад, коштував близько 10 тисяч доларів, на недуже – 1,5-2 тисячі відповідної умовної одиниці [28;1]. Для багатьох журналістів період виборчих кампаній, за їхніми ж словами, – час гарних жнив, адже суми, які пропонуються за джинсу, в декілька разів перевищують їхні зарплати. Напередодні президентських виборів член парламентського комітету зі свободи слова, депутат-регіонал Олена Бондаренко повідомила, що будь-яке рекламне агентство знає, що, наприклад, в одній із всеукраїнських щоденних газет «замовна» полоса коштує 15-18 тисяч доларів. На птання, чи Партія регіонів займається розміщенням замовних матеріалів, пані Бондаренко відповіла негативно. Зважаючи на те, що один з кандидатів на

67

посаду президента України належав до ПР і був у першій трійці лідерів, про яких систематично робилися замовні матеріали, можна лише здогадуватися, звідки пані Бондаренко володіла такою інформацією. Інна Кузнецова ведуча на «Радіо Свобода» 8 жовтня 2009 року у бесіді з Тарасом Шевченком, директором Інституту медіаправа, Тарасом Петрів, головою Національної комісії з утвердження свободи слова й розвитку інформаційної галузі, Наталією Лігачовою, шеф-редактором видань проекту «Телекритика» на тему свободи слова в Україні навела приклади української свободи слова, яка перетворилася у свободу «джинси». Як приклад було наведено твердження однієї журналістки з державної телерадіокомпанії однієї з областей України, що їм при зарплаті 1400 гривень пропонували принести комерційних замовлень на 6000 гривень (йдеться не про пряму рекламу, а про замовні сюжети). Шеф-редактор «Телекритики» Наталя Лігачова у цій бесіді висловила думку, що медіа громадськість бореться із «джинсою», однак їй це важко зробити без допомоги держави. Ні президент України (на той час - Віктор Ющенко), ні його оточення не звертали увагу на сотні публікацій на цю тему. Також вона сказала, що питання свободи слова під час президентських виборів

2009-2010

використовувалося

тільки

задля

того,

щоб

пропіаритись або антипіарити когось. Тарас Петрів підтримав думку Наталії Лігачової і додав, що в Україні існує дуже багато проблем в інформаційному мовленні саме тому, що у нас немає суспільного мовлення. Самі ж журналісти найчастіше у власній діяльності під час президентської кампанії 2009-2010 зустрічалися з багатьма перешкодами (інформація, отримана під час приватних розмов): були чіткі вимоги з боку влади ознайомлюватися з журналістськими матеріалами до їхньої публікації, не обходилося без систематичних прямих вказівок керівнику ЗМІ від влади щодо характеру висвітлення подій, а також частішали вилучення редактором

68

небажаної з його точки зору інформації з авторського тексту журналіста. Журналісти також стверджували, що в Україні немає власників, які були б зацікавлені у створенні незалежних медіа, тому що ЗМІ стали бізнесом, а не впливовим і правдивим джерелом постачання інформації.

30 вересня 2009 року Фонд «Демократичні ініціативи» розпочав проект «Україна

у

фокусі:

український

демократичний

барометр».

Він був

побудований за принципом і методологією словацького проекту „IVO Barometer”, що його розробила громадська організація „Інститут громадських справ”. Основний метод виконання проекту – метод експертних оцінок. Групи, що складалися з відомих фахівців, на підставі детальної методології оцінювали головні тренди розвитку у п’яти ключових сферах: демократичні інституції та демократичний процес; законодавство; захист та дотримання прав людини; медіа та міжнародна політика в євроінтеграційному та трансатлантичному аспекті [84;1]. У цьому проекті нас цікавитиме сфера, яку ми досліджуємо – мас-медіа та тенденції, які у ній відбуваються. Автори основного аналізу українських мас-медій – Діана Дуцик, Наталя Лігачова, Вікторія Сюмар. Експерти за період січень-червень 2009 року у царині українських ЗМІ відзначили певні зміни поставили загальну рейтингову оцінку 3 з 5 балів. Цю сферу дослідження було поділено на декілька категорій. Перша - щодо законодавчого забезпечення свободи слова і незалежності ЗМІ, отримала середню експертну оцінку 3,35 з 5. На думку експертів,

які

досліджували

мас-меді,

законодавча

база

є

доволі

прогресивною та забезпечує основні права ЗМІ та журналістів на збір та подачу інформації, а суспільства – на її отримання. Втім, у законодавстві щодо медіа є низка законодавчих прогалин, які мають негативний вплив на розвиток інформаційної сфери та мас-медіа. Зокрема, це - відсутність законодавства

для

створення

системи

роздержавлення українських ЗМІ.

69

суспільного

мовлення

та

Ще одна проблема – відсутність прозорості у справі медіа власності, що має бути затверджено законодавчо. Нині ця перешкода породжує нерозуміння щодо зв’язку власників з редакційною політикою видань та створює можливості монополізації на медіа-ринку. Потрібна адаптація чинного українського законодавства до нових реалій, з урахуванням швидкого розвитку нових медіа (on-line-видань, Інтернет ТБ, Інтернет-радіо тощо). Такої адаптації потребують навіть основоположні закони, як: «Про інформацію», «Про друковані ЗМІ», «Про авторське право» і т.д. [84;6]. До позитивних змін у законодавчій галузі ЗМІ експерти зарахували ухвалену Верховною Радою наприкінці травня 2009 року постанову «Про забезпечення безперешкодної діяльності засобів масової інформації у передвиборний період 2009 року». Згідно з цією постановою, Кабмін мав вжити заходів щодо припинення перевірок відповідними службами органів виконавчої влади і державними установами ЗМІ на період проведення передвиборної президентської кампанії. Водночас потребують законодавчого коректування норми закону «Про вибори» у частині регулювання діяльності ЗМІ. Оскільки норма щодо можливості закриття медіа за порушення правил агітації не є демократичною. Окрім того, усі матеріали про вибори при бажанні можна витлумачити як «виборчу агітацію», а, значить, вимагати гроші за будь-який матеріал про вибори. До негативних тенденцій слід віднести спроби обмежити свободу слова шляхом внесення змін до Конституції. Такі пропозиції були в проекті Конституції (начебто написаному спільно БЮТ та ПР, що згодом обидві сили заперечували), опублікованому у травні 2009 року в газеті «Дзеркало тижня». Зокрема, в статті 34-1 цього проекту йшлося про те, що «використання засобів

масової

інформації

для

дезінформації

суспільства

та

в

антиконституційних цілях не допускається та карається згідно з законом; засоби масової інформації, які поширюють таку інформацію, за рішенням суду позбавляються ліцензії (дозволу, свідоцтва) без права

70

поновлення». Що таке «дезінформація суспільства» та «антиконституційні цілі», документ не визначав. Те, що цей проект не був реалізований, ще нічого не означає. Має значення те, що політики почали думати про те, щоб так чи інакше обмежити свободу слова, а це створює небезпеку до повернення схожих ініціатив часів правління Л.Кучми. Наступна категорія у розділі медіа

- існування цензури. Середня

експертна оцінка становила 3,5 з 5 балів. Д.Дуцик зазначила, що централізованої державної цензури не існує у тому вигляді, у якому вона була за часів Кучми. Однак існують зловживання з боку чиновників на різних рівнях, які, користуючись своїм службовим становищем, можуть вимагати у ЗМІ висвітлення тих чи інших тем у певному ключі. Колишня державна цензура

трансформувалася

у

«редакційну

політику»,

яка

диктує

журналісту спосіб висвітлення різних тем. Третя категорія щодо наявності репресій та фізичного насильства по відношенню до медіа та журналістів отримала середню експертну оцінку 3 з 5 балів. Медіаексперти відзначили, що систематичних репресій чи насильств стосовно журналістів не було. Водночас у 2009 році почастішали випадки побиття, нападів та залякування журналістів, а також факти нерозкриття таких справ правоохоронними органами України. До найгучніших випадків Д.Дуцик, Н.Лігачова та В.Сюмар відносять наступні. На початку січня 2009 року колишньому власнику львівської газети «Суботня пошта» Рустаму Курбанову підпалили двері, за декілька тижнів до цього невідомі його побили. 16 лютого був підірваний автомобіль черкаського

журналіста

та власника

медіагрупи

«Антена»

Валерія

Воротника. 16 березня біля київського оперного театру було побито журналіста і арт-критика, головного редактора сайту «Проза» Анатолія Ульянова (у той час він активно критикував діяльність Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі). 24 квітня невідомі стріляли у вікно кабінету ведучого одеського телеканалу АТВ Григорія

71

Кваснюка

(ведучий

аналітичної

програми

«Правда»,

в

якій

часто

критикується міська та центральна влада) (84;7). Четверта категорія, що стосується доступу журналістів до джерел інформації в органах влади та державних інституціях, була оцінена експертами в 3,10 з 5 балів. ЇЇ недоліками експерти назвали той факт, що у роботі зі ЗМІ чиновники не враховують фактору часу, що особливо актуально для телебачення, щоденних газет та online-видань, і на журналістські запити можуть відповідати декілька тижнів. Відсутній також прямий доступ до спеціалістів різних відомств, які могли б детальніше роз’яснити ту чи іншу інформацію. Нерідко чиновники відмовляються коментувати конфліктні чи резонансні ситуації або це за них роблять пресслужби. За серпень-листопад 2009 року зросла кількість документів з грифом «секретно» та «для службового користування». Умови акредитації ЗМІ не завжди були демократичні, особливо – для «нелояльних» ЗМІ та у регіонах. Певні складнощі існували під час отримання

інформації бізнесового

характеру. Як правило, такі питання вирішуються не на рівні закону, а через особисті зв’язки та контакти. Серед позитивних моментів

відзначалася

достатньо демократична система акредитації у Секретаріаті Президента. Категорія щодо відсутності перешкод у здійсненні журналістської діяльності отримала середню експертну оцінку 2,90 з 5. Як зазначалося, журналістам частіше створювали перешкоди у їхній професійній діяльності не лише чиновники чи політики, а й представники приватних структур. Найгучніший випадок, який широко обговорювався – це застосування охороною КП «Київська фармація» сльозогінного газу проти оператора знімальної групи програми «Закрита зона» (24 червня 2009 р.), коли журналісти

хотіли

записати

стенд-ап

на

фоні

адмінбудівлі

цього

підприємства. Того ж дня представниця Пасажирської річкової агенції

72

пошкодила камеру журналістам телеканалу СТБ, які знімали корабель, з палуби якого випав та потонув юнак. Ніякого відшкодування чи публічних вибачень постраждалі журналісти не отримали. Шоста категорія щодо можливості медіа та окремих журналістів обстоювати свої права у суді була оцінена у 3,50 з 5 балів. Судові можливості для журналістів нівелювала корумпованість судів або їх політична заангажованість. Деякі справи так і не доходили до суду. Наприклад, у січні 2009 року була закрита справа, відкрита ще у 2006 році, за фактом порушення недоторканості приватного життя донецької журналістки Альони Кочкіної (у 2006 році незнайомі вели відео нагляд за цією журналісткою, також пізніше був напад на її квартиру). Проте слідство не змогло знайти винних і справу закрили. У травні 2009 року Печерський районний суд міста Києва відмовив колишнім ведучим телеканалу «1+1» Анні Безулик, Людмилі Добровольській та Олесю Терещенку у задоволенні їхнього позову, які оскаржували наказ про

своє

скорочення,

підписаний

генеральним

директором

каналу

Олександром Ткаченком. Ведучі вважали, що зміна редакційної політики каналу являла собою зміну умов роботи, що давало їм право на звільнення із відповідною мотивацією. Проте суд не став на їхній бік. Після помаранчевої революції журналістські розслідування щодо діяльності перших осіб держави стали звичним явищем. Це свідчить про достатньо високий рівень свободи. Проте держава може здійснювати непрямий тиск на медіа через різні органи, які мають контрольні функції у сфері медіа, зокрема йдеться про Національну комісію з питань моралі під керівництвом

Василя

Костицького,

Національну

раду

з

питань

телебачення та радіомовлення, Держтелерадіо, в підпорядкуванні якого знаходяться державні регіональні телерадіокомпанії.

73

Окрім того, були факти здійснення тиску на медіа місцевими чиновниками. Зокрема, у березні 2009 року розгорівся конфлікт довкола Дніпропетровської ОДТРК. Творчий колектив цієї компанії заявив, що зазнає тиску з боку голови обладміністрації Віктора Бондара та інших чиновників ОДА, які начебто «диктують їм умови подачі того чи іншого сюжету, в телефонному режимі перевіряють тексти». За результатами, отриманими експертами, від політичних партій медіа фактично не зазнають прямого тиску. Водночас більшість медіавласників в Україні має політичні інтереси і частково реалізовує їх і за допомогою медіа. Яскравий приклад – конфлікт довкола телеканалу «Інтер», який з новою силою розгорівся у квітні 2009 року. В основному політичний вплив реалізувався через «редакційну політику», яка жорстко визначалася політичною доцільністю. Залежність діяльності журналістів від тиску власників медіа була і залишається

сьогодні

головним

видом

залежності

та

тиску

на

журналістів. Власники або їх представники мають визначальне слово у коригуванні як редакційної політики, так і кадрової політики у ЗМІ. Журналісти беззастережно виконують вказівки власників ЗМІ та менеджерів через страх втратити роботу. Тиск власників на журналістів 2009 року зріс. Він проявлявся через редакційну політику, роботу топ-менеджерів, створення корпоративної атмосфери лояльності. У 2009 році продовжився конфлікт, який розгорівся ще у 2008 році між частиною творчої редакції журналу «Український тиждень», топ-менеджментом та представниками інвестора. Такі конфлікти періодично мають місце у багатьох редакціях. Очевидно, причиною цьому є, особливо в друкованих медіа, відсутність чіткого розмежування повноважень між власне редакцією (журналістами) та виробничою і

74

адміністративною частиною. Також відмічається той факт, що система економічного тиску на ЗМІ посилилася через такий інструмент, як «прихована реклама» («джинса»), яка у 2009 році досягла найвищого рівня [21;16]. Категорія щодо дотримання журналістами професійних стандартів та професійної етики була оцінена експертами в 2,90 з 5 балів. Цінності журналістського середовища деградували ще більше, ніж у 2002-2004 рр. ЗМІ знаходяться усе ближче до межі, коли в медіа буде багато піарників, рекламістів, пропагандистів, однак не буде журналістів у тому сенсі, у якому існує ця професія у демократичних суспільствах. Усі ці фактори та умови існування української журналістики, оприлюднені медіаекспертами Д.Дуцик, Н.Лігачовою та В.Сюмар, призвели до того, що під час передвиборчої президентської кампанії 2009-2010 р. довіра у громадян до ЗМІ значно знизилась. Відповідно до результатів дослідження, які проводилися соціологічною службою Центра Разумкова з 19 по 26 жовтня 2009 року, лише 8% опитаних (зі 100 %) повністю довіряють мас-медіа, у той час як 13,4% повністю їм не довіряють. Для порівняння: у жовтні 2006 року (рік, коли відбулися парламентські вибори) кількість тих, хто довіряв українським ЗМІ, була значно вищою – 11,5%, а тих, хто повністю не довіряв їм – меншою: 8,3 % [87;1-3]. На жаль, ситуація на краще за останні роки не змінилася. Протягом 2007 та 2008 років показники у категоріях довіри та недовіри до ЗМІ дещо змінювалися, однак тенденція залишалася і зберігається по сьогодні незмінною: відсоток тих, хто повністю довіряє українським ЗМІ, нижчий за тий, хто повністю не довіряє їм ( у межах 3-4%).

75

Міжнародна місія зі спостереження за виборами, до складу якої входила делегація ОБСЄ, Європейського парламенту, Парламентських асамблей Ради Європи і НАТО у своїй заяві 8 лютого щодо другого туру президентських виборів 2010 року зазначили, що вибори в Україні відповідали більшості стандартам ОБСЄ та Ради Європи. Спостерігачі міжнародної місії

ENEMO у свою чергу відзначили, що повторне

голосування на президентських виборах в Україні відбулося без системних порушень, фальсифікацій та застосування адміністративного ресурсу [23;12]. Така оцінка Міжнародної місії викликає здивування: адже умови роботи журналістів були низькими через тиск з боку тієї ж влади, великої кількості замовних проплачених матеріалів та неможливості громадян України отримувати достовірну інформацію. Окрім того, політиками підкуповувалися не лише ЗМІ та ті, хто в них працює, а й виборці. Новим явищем цьогорічної президентської кампанії стали «чорні списки» журналістів, яким не дозволяли брати участь у публічних дискусіях та ток-шоу з лідерами виборчих перегонів. Про це повідомив Олег Рибачук, директор Євроатлантичного університету, глава наглядової ради Фундації «Суспільність», керівник кампанії «Новий громадянин» під час круглого столу «Українські медіа: вибори 2010 та життя після них», організованого 18 лютого 2010 року Інститутом масової інфомрації в агенції «Укрінформ». Першим, хто заговорив про це, був журналіст Сергій Лещенко, який 18 грудня 2009 року у своєму блозі написав, що його разом з іншими журналістами не допускали до участі у програмі «Шустер live»: «Пресслужба уряду рекомендувала не включати моє прізвище в список журналістів, запрошених на ефір з нею, а "Савік Шустер Студія" не наважився суперечити цьому»[88;1]. Народний депутат Андрій Шевченко зазначив, що існування «чорних списків» журналістів на совісті у ведучих та продюсерів телепрограм [88;1-2].

Однак ведучі та продюсери каналів

76

залежали на той момент і від тієї влади, прихильником якої є сам А.Шевченко. Окрім «чорних списків» існувала ще категорія «небажаної критики», яку влада не хотіла бачити в ефірах, чути по радіо та читати на шпальтах газет. Загальновідомим був факт, що під час президентської передвиборчої кампанії 2009-2010 року екс прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко зусиллями своєї команди через суд намагалася обмежити критику своєї власної особи (відносно реклам, які були чи не на всіх ЗМІ із меседжом – «Вона працює»). Хоча суд не задовільнив вимоги тимошенківців та відхилив їх, тим не менше, такий підхід до ЗМІ насторожує. Як і той факт, коли вказівки «згори», цензура і самоцензура існують, а їх як політики, чиновники, власники та редактори ЗМІ вдало заперечують і переконують у протилежному. Про те, що прес-служби кандидатів у президенти Тимошенко, Ющенка та Януковича узгоджували з каналами персони запрошених журналістів, в інтерв'ю «Телекритиці» сказав і сам Савік Шустер [65;23]. В результаті, у цій ситуації ніхто не розібрався і не довів переконливих аргументів, чому таке ганебне явище мало місце під час президентської кампанії 2009-2010 р. Вікторія Сюмар директор Інституту масової інформації назвала кілька негативних тенденцій, що стали помітними у роботі ЗМІ під час президентських виборів 2009-2010: виразно «інструментальний» характер українських

ЗМІ,

роздрібленість

журналістської

спільноти,

монополізація левової частки медіа в руках кількох олігархів [80;5]. Тарас Петрів президент Фундації «Суспільність», голова Нацкомісії з утвердження свободи слова при президентові України додав, що хоча стан свободи слова в Україні значно покращився у порівнянні з минулими

77

виборами президента 2004 року, проте політики схиляли пресу до ретрансляції власних меседжів [32;1]. Ще однією помітною традиційною «хворобою» українських ЗМІ в період передвиборчих баталій цього та попередніх років варто назвати замовчування про «непопулярних» кандидатів, які балотуються на посаду президента нашої держави. Наприклад, напередодні Нового 2010 року Національне радіо повідомило, що розрив між Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко скорочується (за даними якоїсь соціологічної агенції, назву якої не було вказано). Про інших кандидатів президентських перегонів у повідомленні не було жодної згадки [22;1].У даному випадку, ЗМІ свідомо обмежували права громадян мати рівний доступ до інформації про усіх кандидатів у президенти України. Адже таким чином мас-медіа самі створюють реальність, в якій обирати можна і варто лише між двома кандидатами. Президентська виборча кампанія 2010-го, як і попередня, відзначалася значним обсягом матеріалів, схожих на замовні, і ще більшою кількістю, які насправді такими були. Наприклад, новинні повідомлення, які стосувалися деяких кандидатів, часто мали вигадані приводи, а прив'язування до подій кандидатів у президенти часто видавалося штучним. Причому акценти нерідко було зміщено з самих подій на особистості кандидатів у прнезиденти. Приміром, майже щоденною практикою Першого каналу Національного радіо було раптове переривання программ словами: «Ми перериваємо програму. Як відомо, Віктор Ющенко здійснює робочу поїздку...» (далі голос, що не називався, зазначав область, яку відвідав президент, і лунав некороткий виступ самого Ющенка, звісно ж, суто агітаційного характеру) [22;2]. Не назвати це використанням адмінресурсу аж ніяк не можна.

78

2 грудня 2009 під час парламентських слухань "Про стан свободи слова у регіональних засобах масової інформації" [68;1-3] екс-заступник Голови ВРУ Микола Томенко зазаначив, що протиправне втручання засновників ЗМІ у редакційну політику мало місце, а також були створені небезпечні умови для журналістської діяльності [68;1]. Перший заступник голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України Олег Наливайко додав, що слабкою стороною залишалося недостатнє правове забезпечення діяльності ЗМІ: Верховна Рада Україна

не прийняла Закон щодо забезпечення прозорості відносин

власності стосовно засобів масової інформації, а також Закон "Про доступ до публічної інформації" [68;1]. Володимир Курінний, головний редактор газети «Юг», голова Фонду свободи та демократії наголосив на проблемі беззахисності журналістів і творчих

колективів

ЗМІ

від

власникі

і

додав,

що

якщо

у

загальнонаціональних ЗМІ, що контролюються великими фінансовими структурами, хоча б вдається створити видимість об'єктивної подачі інформації, то регіональні ЗМІ точно можна назвати "кишеньковими" [68;3].

16 лютого 2010 року Комітет із захисту журналістів в своєму щорічному звіті заявив, що в Україні у 2009 році теле- та радіокомпанії зазнали потужного політичного тиску. Хаос та іноді небезпечні умови, в яких працювали журналісти, посилили поширення самоцезури [62;1-2]. Національна рада 5 лютого 2010 року надіслала

до Центральної

виборчої комісії України листа з інформацією про результати моніторингу телерадіоорганізацій за період з 25 січня по 1 лютого 2010 року [74;1-5]. Юрій Плаксюк, заступник голови Національної ради відмічтив, що для зазначеного періоду характерним було збільшення в ефірі ТБ-компаній

79

виступів депутатів України усіх рівнів, науковців та політологів, представників громадських організацій, які були учасниками інформаційноаналітичних передач, ток-шоу тощо [74;6]. Львівська кореспондентка Радіо «Свобода» Галина Терещук вважає, що політична заангажованість і проплачені матеріали («джинса») стали звичним явищем для регіональної преси. Під час кризи, коли відчутно скоротилося фінансування місцевої преси, журналісти у такий спосіб намагалися «прогодуватися» [50;1].

26 січня 2010 року «Телекритика» у рамках проекту «У-Медіа» «Моніторинг

дотримання

журналістських

стандартів

та

підвищення

медіаграмотності широкого кола українських громадян» опублікувала результати власних досліджень щодо наявності замовних матеріалів у ЗМІ від початку передвиборчої президентської кампанії до початку першого туру українських виборів (19 жовтня 2009 – 16 січня 2010). Виявилось,

що

загальна

кількість

матеріалів

із

порушеннями

журналістських стандартів постійно зростала від початку виборчої кампанії до кінця 2009 року: за перший тиждень передвиборчої президентської кампанії (19-24.10.10) на «Першому», «Новому», «ICTV» було зареєстровано по 7 замовних матеріалів, на «1+1» - 4, «Інтер» видав в ефір 3, СТБ – 2, канал «Україна» - 1, а 5 канал – 0 замовних матеріалів; наприкінці 2009 року (21-26.12.10) кількість джинси зросла приблизно у 4 рази: «Перший» канал видав 19 замовних матеріалів, «1+1» - 18, «Інтер» - 32, на СТБ було помічено 10 відповідних матеріалів, на «Новому» - 21, на «ICTV» - 30, 5 канал пустив в ефір 7, а канал «Україна» - 9 замовних матеріалів (див.додаток №1 та №2). Деяке зниження кількості подібних матеріалів спостерігалося у тиждень різдвяних свят (04-09.01.10) та їхнє зростання в перший робочий тиждень 2010 року (11-16.01.10). Загальний підсумок замовних матеріалів на вищезгаданих ТБ України: 835 замовних

80

матеріалів за 60 робочих днів (в середньому, українці мали змогу побачити щодня по 14 замовних матеріалів). Найбільше матеріалів із порушенням професійних стандартів було виявлено «Телекритикою» на «ICTV» - 217 матеріалів за 60 робочих днів, друге місце отримав «Інтер» 194, на третьому опинився «Новий» - 123, а найменшу кількість підозрілих матеріалів за 60 днів продемонстрував 5 канал [50;1-2]. Здебільшого матеріали, що мали ознаки замовності, було створено в інтересах шести кандидатів у президенти - Юлії Тимошенко, Віктора Януковича, Володимира Литвина, Віктора Ющенка, Сергія Тігіпка та Арсенія Яценюка. Траплялись також поодинокі матеріали на користь Василя Противсіх, Михайла Бродського, Людмили Супрун, Олега Тягнибока та Інни Богословської. Інших кандидатів згадували в телевізійних новинах значно рідше або не згадували взагалі (див.додаток №3) [50;3-4].

25 лютого 2010 року «Телекритика» надала свій черговий звіт щодо наявності замовних матеріалів на українських ТБ протягом трьох тижнів між першим та другим туром президентських виборів (18.0106.02.10). Результати довели, що кількість підозрілих матеріалі у новинах за цей період постійно знижувалася. За тиждень до першого туру президентських виборів в Україні кількість підозрілих матеріалів становила 132, а наперредодні другого туру виборів – 34 (див.додаток №4). Якщо порівняти результати, які «Телекритика» отримала за період від 19.10.09 по 16.01.10 з тими, які виявилися протягом 15 робочих днів між першим та другим турами президентських виборів, то перші два місця лідерів щодо наявності підозрілих матеріалів залишились за каналом «ICTV» та «Інтером» (38 та 33 замовні матеріали відовідно). Третє місце «Новий» віддав «Першому» каналу, різниця між якими становила лише 1 підозрілий матеріал. «1+1» залишився на своєму 5 місці з кількістю 20 замовних сюжетів, а СТБ віддав свою позицію каналу «Україна» - 18 та 7 відповідно

81

підозрілих матеріалів. [70;1-2]. 5 канал отримав найкращий результат, маючи очевидну тенденцію до зникнення подібних матеріалів взагалі – лише 2 замовні матеріали за 15 робочих днів між першим та другим туром виборів президента України (див.додаток №5) [70;1-3]. Однак пояснити таке зниження кількості замовних матеріалів можна не тим, що канали відмовилися від неї, а тим, що певні зміни відбулися у складі політиків, для яких було важливим такі матеріали «просунути» в ефір: якщо до першого туру президентських виборів була чітко сформована шістка лідерів (Ю.Тимошенко, В.Янукович, В.Литвин, В.Ющенко, С.Тігіпко та А.Яценюк), то після голосування лишилося двоє лідерів – Юлія Тимошенко та Віктор Янукович. Перше місце з помітним відривом посів В.Янукович – 67 замовних матеріалів проти 58, які були показані на користь Ю.Тимошенко (див.додаток №6) [70;3]. Отже, наявність великої кількості замовних матеріалів за період президентської кампанії 2009-2010 року можна пояснити наявністю попиту з боку політиків на неї та небажанням журналістів боротися з такою ситуацією.

3.2. Методологія Дослідження з теми щодо методів тиску на журналістів під час передвиборчої президентської кампанії в Україні 2009-2010 р. були проведені автором цієї дипломної роботи за допомогою глибинних інтерв’ю та фокус-груп з листопада 2009 по лютий 2010 року. Пять інтерв’ю та одна фокус-група записувалися на диктофон, друга фокус група, модератором якої була керівник цієї дипломної роботи Анастасія Гринько, записувалися на відеокамеру. Прикладом для дипломної роботи було дослідження Анастасії Гринько, яке вона робила у 2007 році стосовно теми прозорості українських ЗМІ [7].

82

Глибинні інтерв’ю були проведені з п’ятьма журналістами, які працюють чи працювали у сфері ЗМІ (телебачення, інтернет-видання та друкрвані ЗМІ) та представляють різні регіони України. Тривалість їхнього опитування була від 45 до 75 хвилин. Дві фокус-групи тривалістю 45 та 70 хвилин були проведені з журналістами, які представляють різні регіони нашої країни: у першій фокус-групі брало участь дев’ятеро журналістів, у другій – семеро. Обгрунтування методології По-перше, тема роботи стосувалася безпосередньо журналістів, їхнього досвіду та умов, в яких вони працюють. Важливим було безпосередньо поспілкуватися з представниками ЗМІ, почути їхню розгорнуту відповідь на те чи інше питання, отримати пояснення тих чи інших моментів і проблем, які наразі існують в українських ЗМІ. Так як тема стосувалася методів тиску на журналістів, і була, відповідно, сензетивною, респондентам гарантувалася конфіденційність, то всі дані роботі подаються без прізвищ та імен тих, хто брав у них участь. Переваги глибинних інтерв’ю та фокус-груп полягають в тому, що відповіді на поставлені питання не обмежуються коротким варіантом вибору, а дають змогу уточнити деталі і конкретніше зрозуміти, чому, наприклад, в Україні існує тиск на працівників ЗМІ, і як останні ставляться до цього, які фактори впливають на їхнє рішення робити чи не робити замовні матеріали тощо. Крім того, первагою було поєднання методів інтерв’ю і фокус-групи. Інтерв’ю дозволило зібрати відповіді на сензетивні теми, які могли бути озвучені при індивідульній розмові та глибше вивчити досвід кожного респондента. Тоді як фокус-групи допомогли отримати цінні дані щодо сприйняття та оцінки практик пливу в журналістському середовищі, які були спровоковані дискусією між учасниками груп.

83

Загалом, використання якісної методології було доцільним для поставленої мети дослідження та дозволило глибше вивчити виначену проблему. Обмеженнями обраних методів можна назвати те, що вивчався досвід окремих, залучених до участі в дослідженні респондентів. Також авторка дипломної вперше проводила глибинні інтерв’ю на таку серйозну і важливу для українських ЗМІ тему. Фокус-група, яку було проведено самостійно, була першою практикою для автора, а під час другої

фокус-групи, яку

проводила науковий керівник цієї роботи Анастасія Гринько, авторка була лише спостерігачем і використав її результати у своєму дослідженні. Тому проведену методологію дослідження можна назвати пілотною, однак такою, яка дала можливість автору цієї роботи зрозуміти помилки і прогалини під час проведення глибинних інтерв’ю та фокус-груп. Основними прогалинами в проведених інтерв’ю було те, що автор був не дуже хорошим модератором, а тому деякі питання за обмежений час залишалися не до кінця розкритими. Однак основні результати, які відображають непрозорість українських ЗМІ та існування тисків на журналістів, особливо під час цьогорічної президентської кампанії, були отримані і співпадали з попередніми дослідженнями, на які автор посилався при написанні та дослідженні теми своєї дипломної роботи. Метою цих інтерв’ю та двох фокус-груп було з’ясувати, який досвід роботи мають різні за віком та статтю журналісти, чи відчували вони колинебудь прямий чи опосередкований тиск під час написання своїх матеріалів, особливо – в період передвиборчих президентських кампаній, яке їхнє ставлення та уявлення про замовні матеріали та українську журналістику зокрема. Запропоновані питання, які ставилися журналістам, розподілялися на два блоки: власний журналістський досвід та загальне розуміння

84

журналістом ситуації, яка існує в медійному просторі. Перший блок питань був використаний для того, аби познайомитись з журналістом та налагодити з ним контакт. Другий блок питань був зосереджений безпосередньо на дослідженні теми прозорості українських ЗМІ та методів тиску на українських журналістів. Питання і відповіді на них, які цікавили нас при дослідженні і були отримані в процесі спілкування із журналістами, подаються за списком: Питання перше: ЗМІ в Україні. Що можна сказати про них, чи стали вони кращими за роки незалежності нашої держави?

Журналісти у своїх відповідях виділили найголовніші проблеми, які, на їхню думку, дають привід говорити про те, що певне покращення ситуації щодо тисків на ЗМІ після Помаранчевої революції закінчилося ще у 2006 році, і зараз журналісти продовжують працювати під наглядом цензури. На їхню думку, причини цього наступні: «ЗМІ напряму пов’язані із політиками та політичними процесами, тому висвітлювати об’єктивно новини вони не можуть» (журналіст, Львівська область, фокус-група 1). «Існує проблема медіа-ринку. Його регулювання за 15 років незалежності України так і не почало працювати» (журналіст, Київ, фокусгрупа 2). «Існує державна підтримка певних ЗМІ» (журналіст, Полтава, фокусгрупа 2). « Мені здається, що дуже велику роль тут відіграє те, що кожне ЗМІ має свого інвестора. Як кажуть, хто платить, той і замовляє музику. Вони

85

створюють певну редакційну політику, від якої відійти просто неможливо» (журналіст, Київ, фокус-група 2). «Власник і рекламодавець диктують свої певні акценти у політиці ЗМІ» (журналіст, Київ, фокус-група 2 ). «Важливо вибудовувати правильну політику з рекламодавцем…Не можна

сконцентровувати

бюджет

газети

на

одному

якомусь

рекламодавцю. Були проблеми, конфлікти» (журналіст, Полтава, фокусгрупа 2). «Ситуація змінилась за останні 10 років. Спочатку рекламодавці були зацікавлені, щоб про них писали, вони налагоджували зв’язки з пресою. На сьогоднішній день… вони намагаються контролювати усе» (K, фокусгрупа 2). «ЗМІ перебувають під сильним пресингом власників, політиків, які

є

наближеними

трапляється

так,

що

до

власників,

позиція

рекламодавців…

журналіста

визначається

Дуже тим,

часто хто

є

рекламодавець, власник. Те, що ми зараз бачимо у ЗМІ – це абсолютне прислужництво інтересам політиків, бізнесу, виконання всіх приватних , а не соціальних замовлень» (журналіст, Львів, 2-ге глибинне інтерв’ю). «У нас скомпрометована журналістика, і деякі журналісти, які не мають сумління, намагаються у цій брудній воді «спіймати рибину»: адже якщо він цього не зробить, то це зробить його сусід. А якби журналіст знав, що ніхто цього не робить, і що якщо він це зробить, то на нього очікуватиме остракізм, то він би не написав джинсовий матеріал … Зараз журналістика не виконує своїх соціальних функцій і не є четвертою владою взагалі. Журналістика – це просто бізнес. Щоб ситуація змінилась на краще, повинно змінитися саме суспільство. Воно має

бути здоровим, тоді і

журналістика виконуватиме здорові соціальні функції» (журналіст, Київ, 4-е глибинне інтерв’ю).

86

Питання друге: чи існують якісь додаткові фінансові винагороди для журналістів в Україні? Усі журналісти відповіли, що така практика існує в українських ЗМІ. Все залежить від журналіста безпосередньо, яку роботу він виконує додатково, і хто і скільки йому за це платить. Переважна більшість із опитаних додаткові фінансові винагороди асоціює із грошима, які платять за замовні матеріали. Хтось вважає це нормальною практикою, для когось це – неприпустиме явище. «Додаткові фінансові винагороди стають розповсюдженим явищем у журналістиці напередодні і під час передвиборчої кампанії – створюється група людей, які виконують спецзамовлення і отримують за це гроші. Для когось із журналістів передвиборчий період – це можливість відремонтувати квартирку, купити нове авто» (журналіст, Київ, 1-ше глибинне інтерв’ю). «У мене є знайомі журналісти, які регулярно таким чином заробляють собі гроші. Вони проводять реальні журналістські розслідування, тільки їм не вигідно продавати це пресі, саме тому вони продають це зацікавленим компаніям» (журналіст, Київ, фокус-група 2). «Журналісту дають можливість заробляти додатково, незалежно від зарплати – конференції політичні, чат-конференції»(журналіст, Львів, фокус-група 1). «У мене було 4 випадки, коли мені намагалися дати гроші. Одного разу один львівський депутат намагався мені дати сто доларів. Я не взяв» (журналіст, Бориспіль, фокус-група 2). Питання третє: чи достатньо платять журналістам? Їм вистачає цих грошей?

87

Відповіді на це питання дали змогу довести, що журналісти, які виконують замовні матеріали, роблять це, здебільшого, через низький рівень заробітних плат. Це є прикладом економічного тиску. Також рівень заробітних плат значно відрізняється від того, яке це ЗМІ і де воно знаходиться: журналісти стверджують, що в регіонах зарплати значно нижчі, ніж в Києві та на Всеукраїнських ЗМІ. «Зарплата залежить від регіонів і ЗМІ. Всеукраїнським виданням і каналам зазвичай вистачає, регіональним і більш паперовим виданням – фінансове забезпечення дуже посереднє. Там, де я працював, була велика різниця між каналами першого ешелону і каналами менш популярними, між «зірками» і людьми за кадром» (журналіст, Київ, 1-ше глибинне інтерв’ю). «Наскільки я знаю, то в інформаційних агентствах Львівщини платять мало – 1200 гривень. Журналістам приходиться додатково заробляти гроші, навіть не за спеціальністю» (власник ЗМІ, Коломия, фокус-група 1). «Дуже по-різному. Кілька років тому ми шукали журналіста за 1000 доларів без великого досвіду роботи, то за такі гроші мало хто хотів працювати. Зараз криза поставила все на свої місця – зарплати дещо впали. Хоча київські журналісти отримують достатньо. У регіонах зарплати низькі – і в державних, і в комерційних медіа» (журналіст, Львів, 2-ге глибинне інтерв’ю). «Вище середнього, і це дозволяє мені не робити замовних матеріалів» (Київ, 3-ій). «Ні, недостатньо. Наприклад, в моїй сім’ї існує проблема житла... Це нормальна ситуація для чесної людини в Україні. 10 років ми з дружиною винаймали житло, це при тому, що я досить непогано заробляв. Але купити собі власне житло ми не могли, ціни на нього зростали швидше за наші статки» (журналіст, Київ,4-е глибинне інтерв’ю).

88

Питання четверте: чи існує журналістський етичний кодекс чи якісь інші нормативно-правові акти, які регулюють етичні стосунки між журналістом та суспільством, державою? Це питання ставилося з метою, щоб дізнатися, яке значення в роботі журналіста відіграють етичні принципи, чи орієнтуються вони на приписи етичних кодексів України і чи створюються в українських ЗМІ редакційні статути. «Існує ціла низка етичних приписів, але інша справа – наскільки вони дотримуються. Після 2004 на деяких каналах укладалися редакційні статути – були покликані регулювати відносини між журналістами, редакторами і власниками ЗМІ, щоб завадити подальшому розвитку цензури. Однак з цього мало що хорошого вийшло. Наразі ці статути і кодекси здебільшого не виконуються. Є неписані правила, які відрізняються між виданнями; попри конкуренцію між ЗМІ існує солідарність журналістська – взаємодопомога. Неетично робити заказухи самому журналісту – брати гроші за синхрон, але всі знають, що це робиться » (журналіст, Київ, 1-ше глибинне інтерв’ю). «Етичний кодекс – як Божі заповіді, кожен до цього має прагнути. Але якщо ти живеш серед вовків, то мусиш зважати на це, чи ти готовий попхатися руками, чи відійти назад. У кожного свій вибір» (журналіст, Львів, 2-ге глибинне інтерв’ю). «Якщо ти від початку підпорядковуєшся іншим умовам, то ти вже ніколи не зможеш працювати по-чесному і чекати того моменту, коли для цього будуть сприятливі умови. Треба не йти на нечесний компроміс із самого початку своєї роботи» (журналістка, Kиїв, 5-е глибинне інтерв’ю). Питання п’яте: що таке замовні матеріали («джинса»)? Чи є вони розповсюдженим явищем в Україні?

89

Опитані

журналісти

визнають

замовні

матеріали

(«джинсу»)

розповсюдженим явищем в Україні та виділяють наступні фактори та умови, які сприяють їхньому існуванню. «Джинса – це неспіввідносність інформаційного приводу і самого змісту матеріалу, тобто незбалансованість тону і змісту; однобокість подачі матеріалу» (журналіст, Київ, 1-ше глибинне інтерв’ю). «Замовні матеріали є практично на всіх українських ЗМІ, замовні матеріали – наслідок тієї ситуації, яка існує в нашій країні у всіх сферах: економічні, законодавчі тощо» (журналіст, Одеса, фокус-група 1). «Замовні матеріали – матеріали, які не мають формальних ознак реклами, як це має бути за законом…Джинсу зараз можуть так оформити красиво, що не кожен це побачить. І що цікаво, що за такі вчинки ніхто серед українських журналістів не несе відповідальність» (журналіст, Київ, 4-е глибинне інтерв’ю). «На появу замовних матеріалів

впливає економічна залежність,

редакційне завдання (наказ) – все зводиться до грошей, можливості працювати або втратити роботу» (журналіст, Київ, 1-е глибинне інтерв’ю). Питання шосте: чи чули ви що-небудь про тиски на журналістів? Які вони бувають? Кожен журналіст, який брав участь у глибинних інтерв’ю та фокусгрупах, що були проведені в рамках написання цієї дипломної роботи, стикався чи стикається із професійними тисками. Зазвичай, це відбувається з боку влади та політичних діячів, всередині колективу – редакційний тиск та тиск власника, тиск в обмеженні прав та встановленні чітких та обґрунтованих

редакційних правил – шляхом небажання створювати

редакційні статути і через самоцензуру.

90

«Все залежить від власного вибору журналіста – давати чи не давати приводу чинити над собою тиск. Багато журналістів одразу дають це зрозуміти: готові вони іти на додаткову співпрацю за додаткові гроші, чи ні. Розповсюдженим є редакційний тиск: навіть на БіБіСі мені доводилося коригувати сюжет згідно з думкою редактора, або доводити свою точку зору. Однак це виправданий тиск, скоріше не тиск, а правила. А коли тобі вказують, що робити, бо твоє ЗМІ отримує гроші від певної політичної партії чи представника якогось бізнесу, то це вже тиск чистої води.Так склалося в українській журналістиці» (журналіст, Київ, 1-е глибинне інтерв’ю). «Все, що може бути назване тиском, пов’язане із редакційною політикою і само цензурою» (журналіст, Львів, фокус-група 1). «За історію української журналістики є певна різниця, як і за яких умов ці тиски відбувалися…Я думаю, можна точно ділити до 2004 року і все, що було після, тому що до 2004, зрозуміло, був абсолютно чіткий державний тиск, передусім – на власників каналів, або ж тиск власників каналів, які були політичними особами, на шеф-редакторів, чиє завдання було цей тиск якимось чином реалізувати в конкретні матеріали… Тиск на журналістів був абсолютно прямий (темники). Другий метод тиску - прямі розмови, прямі пояснення з боку редакторів чи керівництва, які переконували чи намагалися це робити журналістів в правильності тих чи інших позицій, або застерігали проти неправильності тих чи інших позицій. Також присутній економічний тиск, коли пропонується велика кількість грошей, заплачених кимось із кандидатів в президенти, або різними політиками, які надають певну перевагу комусь, власникам каналів для того, щоб ті певним чином висвітлювали все, що стосується певного кандидата в новинах, різноманітних програмах. Небажання створювати редакційні статути – це також своєрідний тиск на журналіста, обмеження його прав, точніше повне невстановлення їх і обов’язків, які на нього покладає суспільство, в першу чергу. Медіа не є першопричиною такої складної

91

ситуації, яка склалася протягом останніх 19 років, а прямим відображенням тих проблем, які існують у суспільстві. Непрозорість ЗМІ – це проблема усього суспільства, механізму, за яким в Україні люди звикли співіснувати і вирішувати власні проблеми»(журналістка, Київ, 5-е глибинне інтерв’ю). Питання

сьоме:

чи

існує

тиск

на

журналістів

під

час

передвиборчих кампаній? Чи почалися якісь тиски зараз? Результати, отримані під час відповідей на це питання, дали змогу зрозуміти ситуацію, яка склалася для ЗМІ в період та під час президентської кампанії в Україні 2009-2010 року. Відчутних покращень для роботи журналіста у порівнянні з попередніми президентськими виборами 2004 року не спостерігалось. Навпаки, з’явилися нові нововведення з боку влади – «чорні» списки журналістів. «Заказухи на ТБ стало більше рівномірно до збільшення свободи слова. Журналісти стали більше вільніше поводитися і стали більше лицемірити» (журналіст, Львівська область, фокус-група 1). «Політичних сюжетів стає більше, але вже не в одному руслі, як це було до 2004-го – існує багато різних підходів про різних політиків» (журналіст, Львів, фокус група 1).

«5 років тому, коли відбулася журналістська революція, то позиція самих журналістів вплинула, власники їх забоялись, ніхто нікого не нагнув. Зараз ці журналісти, які робили цю ревролюцію, або не працюють в медіа взагалі, або працюють в маргінальних медіа. На їхньому місці працюють менш професійні, але більш слухняні менеджери або ті журналісти, які менш досвідчені, але слухняні і готові на все… Місія журналіста іде за новим поколінням, для яких ЗМІ- бізнес, в якому треба слухати власника, бо він платить їм зарплату» (журналіст, Львів, 2-е глибинне інтерв’ю).

92

«Виникла нова економічна модель існування ЗМІ. 5 років тому джинси практично не було… Зараз в кожного медіа – свій власник, своя політична група за ними… Методи контролю також інші. Тоді були журналісти, які боролися за те, щоб сказати в ефірі правду, а були власники, які не давали їм цього робити. Зараз є журналісти, які ні за що не борються, які переконані, що і журналістика, і політика – це брудна справа, а всі кандидати – козли, і свята справа медіа – збирати передвиборчі жнива» (журналіст, Львів, 2-е глибинне інтерв’ю). «Зараз багато видань заключають свої угоди зі штабами… журналісти посилюють важливість інформації, привертають увагу до якихось аспектів, накручують якусь проблему… Якщо раніше ЗМІ могли вибирати, від кого брати замовні матеріали, а від кого – ні, то зараз вони намагаються якомога більше взяти таких пропозицій. Через фінансовий стан» (журналіст, Київ, 3-є глибинне інтерв’ю). «Нова погана тенденція – створення чорних списків журналістів і контроль політиками тих людей, які могли ставити їм запитання. Також обмежувався доступ до інформації, якщо якийсь журналіст починав бути занадто критичним до когось із кандидатів у президенти» (журналістка, Київ, 5-е глибинне інтерв’ю). Опрацьовані дані власного дослідження співпали із дослідженнями, на які автор цієї роботи посилався у своїй роботі. Отже, тиски на українських журналістів продовжують існувати у такій формі: - державний тиск; - тиск з боку власника; - редакційний тиск; - економічний тиск; - небажання ЗМІ створити редакційні статути; - самоцензура.

93

3.3. Українські ЗМІ після президентських виборів 2009-2010р. (квітеньтравень 2010 року): нова доба залежності?

16 квітня 2010 року Міжнародна організація "Репортери без кордонів" у своєму прес-релізі заявила, що занепокоєна погіршенням свободи слова в Україні після приходу до влади президента Віктора Януковича: "В останні три місяці відбулось серйозне повернення до залякування та фізичних нападів на журналістів, а також перевищення повноважень щодо мас-медіа" [76;1]. У відповідь на відкритий лист цієї організації, який вона надіслала президенту Укарїни В.Януковичу 28 квітня 2010 року, заступник глави адміністрації президента Ганна Герман 29 квітня 2010 року заявила, що подібні висновки – передчасні і запросила генсека "Репортерів без кордонів" Жана-Франсуа Жюйара в Україну. "Я дуже сподіваюся на об'єктивність і незаангажованість цієї авторитетної організації, яку я глибоко шаную і з якою свого часу мала дуже тісні контакти", - заявила Герман [27;1]. А 30 квітня свою думку щодо ситуації, яка складається зі свободою преси, висловили представники Європейського союзу під час ради ОБСЄ: "Ми стурбовані останніми випадками насильства та утисків проти журналістів в Україні" [35;1].

3 травня, з нагоди Всесвітнього дня свободи преси, Інститут масової інформації та Київська незалежна медіа-профспілка підбили підсумки всеукраїнського антирейтингу «Вороги преси – 2009» [24;1-4]. Перше місце отримав генеральний прокурор Олександр Медведько (зокрема за те, що ним не було розкрито жодного резонансного злочину проти журналістів), друге - народний депутат України від партії Комуністів Олександр Ткаченко (01.09.2009 напав на журналістку СТБ Ольгу Червакову), третє – екс-прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко (через ролик «Всьо пропало»

94

та небажання бачити на програмі Євгена Кисельова 03.12.09 журналістів Олександра Чаленка (газета «Сегодня»), Сергія Лещенка («Українська правда») та телеведучого Романа Скрипіна (ТВі) ), четверте – тодішня голова комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ганна Герман (24 листопада 2009 р. виступила за повернення Калашникова, який побив журналістів СТБ, до лав Партії регіонів; 24 вересня 2009 - безпреценденте втручання депутатів

Герман в програму Шустер.Live, яку вона та ще декілька від

ПР

фактично

зірвали;

зі

списків

виступаючих

на

парламентських слуханнях «Про стан свободи слова в регіональних засобах масової інформації» 2 грудня 2009 року викреслили голову Національного союзу журналістів Ігоря Лубченка, голову Незалежного медіапрофсоюзу Романа Скрипіна, голову Київського незалежного медіапрофсоюзу Юрія Луканова, а також представників Незалежної асоціації телерадіовіщателів, індустріального

телевізійного

комітету,

Інституту

медіаправа.

оприлюднення цієї інформації їх все-таки включили ), п’яте –

Після голова

райради у місті Житомирі Сергій Крутій (9 листопада 2009 року побив редактора газети «Сільське життя» Валерія Івановського), шосте – суддя Автозаводського районного суду міста Кременчука Сергій Несторенко (27 січня 2010 року заборонив присутність на відкритому процесі журналіста Миколи Фельдмана, виштовхавши його за двері), сьоме – міський голова Трускавця Лев Грицак (16 жовтня 2010 року своєю постановою заборонив журналістам газети «Джерела Трускавця» відвідувати наради в мерії), восьме – екс-голова Секретаріату Президента України Віктор Балога (8 квітня 2009 року подав позови на журналістів), дев’яте – екс-голова Львівського апеляційного адміністративного суду Ігор Зварич (19 серпня 2009 року позивався з газетою «Високий замок», а 20 серпня подавав позови на львівську газету «Експрес», та київські «Сегодня» і «Факти» ), десяте – Віктор Янукович, на той момент лідер Партії регіонів (перед прес-

95

конференціями вимагав від журналістів погодження запитань; погрожував журналісту Сергію Лещенку). Випадки тисків на ЗМІ після завершення президентської кампанії 2009-2010 р. (квітень-травень 2010 року): 1. Спроба СБУ поставити під свій контроль телеканал ТВі, про що на початку квітня 2010 року журналісти цього каналу у відкритому листі

написали президенту України В.Януковичу. Журналісти

наголосили, що СБУ при цьому забезпечує особисті та корпоративні інтереси голови служби - Валерія Хорошковського. Окрім цього випадку, редакцію газети тричі обстрілювали.

2. Начальник Головного управління житлового господарства КМДА Володимир Стороженко 8 квітня 2010 року відмовився давати коментар журналісту каналу СТБ, вихопив у першого мікрофон і жбурнув його до смітника.

3. Інцидент

між

директором

львівської

газети

«Експрес»

та

працівниками міліції 13 квітня 2010 року. Останнього було незаконно затримано у власній квартирі та доставлено на допит до відділу

міліції.

Журналісти

цієї

газети

вимагали

покарати

кривдників, однак 15 квітня комітетом Верховної Ради з питань свободи слова та інформації було прийняте рішення, що працівники МВС не були причетні до нападу на журналістів цієї газети. Комітет також звернувся до газети «Експрес» із проханням спростувати недостовірну інформацію. За словами представників газети, за період з 13 квітня по 25 травня 2010 року не відбулося жодних подій, які засвідчували би, що тиск на "Експрес" припинено чи послаблено.

96

4. Незаконне затримання журналістів І.Мірошниченка та А.Мохника з газети свобода і знімальної групи «Нового каналу» під час пресконференції в «Українському домі» 8 квітня 2010 року.

5. На зустріч українського та російського президента 21 квітня 2010 року були допущені окремі журналісти. Адміністрація президента визначала самостійно, хто мА вправо бути присутнім на зустрічі, а хто – ні.

6. 6 травня 2010 року журналісти «ТСН» у відкритому листі заявили про запровадження цензури на каналі «1+1»: "Нам заборонили висвітлювати певні теми і події. Наші сюжети, у яких присутня критика чинної влади, з політичних міркувань знімають з ефіру. Остаточне рішення щодо виходу матеріалу в ефір приймається не редактором

випуску,

і

навіть

не

шеф-редактором

ТСН,

а

Гендиректором 1+1" » [36;1]. Останній факти тиску на журналістів і прояви цензури зі свого боку спростував. Київська незалежна медіапрофспілка підтримала звернення колективу ТСН і у своїй офіційній заяві висловилася так: «Ми вважаємо, що відновлення цензури загрожує свободі слова в нашій країні і відкине нас у ганебні минулі часи,

коли

журналістам

брутально

затикали

рота».

Медіа-

профспілка застерегла власників і адміністрацію телеканалу "1+1" від репресій: "В протилежному випадку протести наших колег в Україні можуть набути масового характеру" [57;1]. Вищезазначені приклади стали приводом для проведення дискусії «Медіадіагноз 2010: вірус цензури» та установчих зборів громадського руху «Стоп цензурі!» за ініціативи близько 200 журналістів і громадських діячів України, які відбулися 20 травня 2010 року у Києво-Могилянській академії. На порядку денному були питання щодо наявності цензури та самоцензури в українських ЗМІ та шляхів подолання подібних тисків у журналістській

97

діяльності. Присутні наводили власні приклади тисків на них, говорили про медійний простір в Україні. Наталя Лігачова шеф-редактор «Телекритики» на початку дискусії сказала, що раніше в українських ЗМІ була прихована реклама, а після президентських виборів 2009-2010 до неї додалися спроби перешкоджання критикувати діючий уряд, виставляння опозиції клоунами та посилився самопіар політиків за рахунок ефіру. Телеведучий на «1+1» Віталій Гайдукевич відзначив, що власники продовжують втручатися в контент новин, особливо інтенсивніше це почало відбуватися після президентських виборів 2009-2010 р. За його словами, працює налагоджена схема: у телефонному режимі або тет-а-тет робиться ЦУ, яке передається до керівника новин, а той пояснює подібні кроки рішенням редакції. Сергій Андрушко журналіст з СТБ підтвердив таку практику та додав, що його колеги боролися проти подібного явища зі своїм головним редактором шляхом відмов, протесту і фіксування усіх випадків чи спроб цензури. Журналіст Вахтанг Кіпіані відмітив, що замість письмових темників до ЗМІ прийшли усники, коли настанови ідуть від власників, які прагнуть висловити свої інтереси за допомогою ресурсу ЗМІ. Однак на думку журналіста, боротися треба не лише проти тисків власників та цензури, а й за власний професіоналізм. Вікторія Сюмар наголосила на нездоровій тенденції втрачання позицій самими ж журналістами та закликала усіх журналістів

об’єднуватися для захисту власних професійних прав і

підтримувати один одного у конфліктних ситуаціях. Мустафа Наєм вважає ж, що системної цензури з боку теперішньої влади немає, і що проблема існує не в ній, а у самих журналістах: влада змінюється, а принципи журналіста залишаються. Однак на думку Сергія Лещенка журналіста з «Української правди», ТБ та журналісти доти будуть залишатися головними

98

інструментами впливу на громадську свідомість, доки власниками ЗМІ будуть політично зацікавлені особи. Наприкінці

дискусії

журналісти

оголосили

про

заснування

громадського Руху «Стоп цензурі» (тимчасовий координаційний орган щодо контролю свободи слова в Україні та протидії цензурі) та оприлюднили вимоги журналістів до влади : 1) Припинити тиск на журналістів.

2) Не допустити репресій та звільнень під приводом «масштабної реструктуризації» тих журналістів, які публічно заявили про цензуру та тиск, забезпечити дотримання їх законних прав.

3) Змінити правила формування та оновити склад редакційних рад телерадіоорганізацій (ТРО) із забезпеченням реальної ваги в них журналістів. Оприлюднити редакційні статути, які б відображали редакційну політику ТРО та ліцензійні вимоги до її діяльності.

4) Зафіксувати законодавчо, що телерадіомовлення - це суспільно відповідальний бізнес. Власники не мають права вимагати спотворювати новини, замовчувати інформацію, підігравати будь-якій політичній силі чи посадовій особі, а також лобіювати власні бізнес-інтереси.

5) У зв'язку з суспільною відповідальністю медіабізнесу, власники зобов'язані забезпечити створення власного інформаційного продукту телерадіоорганізації працівниками цієї телерадіоорганізації.

6) Забезпечити права на доступ до інформації. Депутатам ухвалити у Верховній Раді України, а Президенту підписати законопроект «Про доступ до публічної інформації».

99

7) Підтримати кандидатів до складу Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення, яких висунуто громадськими організаціями та підтримано журналістською спільнотою. [79;3] Отже,

цензура

та

тиски

на

журналістів

після

завершення

президентських виборів 2009-2010 р. все-таки продовжують існувати. І найголовніше для журналістів зараз – не мовчати, протестувати і доводити теперішній і будь-якій владі, що основна функція ЗМІ – правдиво та об’єктивно відображати реальність, ніяким чином не спотворюючи її. Найперший і найважливіший крок журналіста – зробити вибір в бік професіоналізму та прозорості.

100

ВИСНОВКИ Після опрацьованого матеріалу та проведеного дослідження стосовно методів тиску на журналістів та прозорості українських ЗМІ можна впевнено говорити про те, що одне з найбільших завоювань демократії — свобода слова — зазнає сьогодні в Україні все більше утисків. Президентська кампанія 2009-2010 року довела, що журналісти працюють в умовах тиску та цензури. Серед них за словами самих журналістів та медіа-експертів існують наступні: політичні — у вигляді прихованої цензури; економічні — у створенні всіляких фінансових проблем для існування; редакційні — в обмеженні доступу до інформації та тем, які не

варто

висвітлювати;

судові

—

у

притягненні

журналістів

до

відповідальності за образу честі та гідності, наклеп, надання «неправдивої» інформації тощо; незаконні методи впливу— у формі прямого фізичного насильства над журналістами і, звичайно ж, самоцензура як можливість для журналіста не втратити роботу . Головне, що тоді, що зараз журналістика в Україні залишається «привідним ремінцем» політики, займаючись переважно ретрансляцією політичного піару та популізму. Замість того, щоб виробляти власний «порядок денний», артикулюючи перш за все суспільні, а не владні й олігархічні інтереси.

В існуванні замовних матеріалів винні найбільші

101

медіакомпанії та телеканали України, що будь-які аномалії свого ефіру можуть пояснити необхідністю заробляти гроші [65;1]. Не можна не погодитися з думкою Наталі Петрової медіа-експерта стосовно того, що з одного боку, медіа покликані допомогти державі передати громадянам інформацію про виборчий процес, сприяти учасникам виборчого процесу в оприлюдненні їх платформ, висвітлювати хід виборчої кампанії, розміщувати політичну рекламу партій та виборчих блоків, які хочуть вплинути на виборців і отримати їх підтримку.Саме медіа можуть надати учасникам виборчого процесу рівні можливості бути почутими громадянами. З іншого боку, ЗМІ повинні бути на сторожі суспільного інтересу, проводячи об’єктивні розслідування нечесних методів ведення виборчої кампанії чи викриття корупційної практики для отримання певного результату [69;5-9]. Від кого передусім залежить свобода слова в Україні - від влади чи від самих ЗМІ? Коли йдеться про репресії, масові закриття ЗМІ, акції залякування та арешти журналістів, тоді все залежить від влади. А коли нічого цього немає, а є лише норма закону та етичні приписи? Тоді усе залежить від самих журналістів. І у цій ситуації можна стверджувати, що влада поводиться зі ЗМІ так, як вони дозволяють їй поводитися з собою [22;6]. Однак взаємовідносини між владою, власниками мас-медій, топменеджменту з одного боку та ЗМІ з іншого потрібно на законодавчому рівні чітко визначити, тому що в законах України, які стосуються ЗМІ, є багато прогалин. Окрім того, аби в кожному ЗМІ була чітко обґрунтована редакційна позиція, про яку би всі знали і мали право вибору, погоджуватися з нею чи шукати інше місце роботи, слід створити окремі редакційні статути. В Україні така практика не є непорозумінь

між

поширеною. А через це виникає багато

журналістами

та

власниками

ЗМІ.

Конфлікти

в

українських ЗМІ протягом президентської кампанії 2009-2010 р., особливо

102

після її завершення – у

квітні-травні 2010 року («1+1», СТБ) стали

підтвердженням цього: коли думки і позиції редакторів чи власників не співпадають із професійними стандартами роботи журналістів. Результати дипломної роботи на тему „Інструменти впливу на журналістів під час передвиборчої президентської кампанії в Україні 2009-2010 року” були наступні: 1.Був присутній сторонній вплив на медіа: були чіткі вимоги з боку влади ознайомлюватися з журналістськими матеріалами до їхньої публікації, не обходилося без систематичних прямих вказівок керівнику ЗМІ від влади щодо характеру висвітлення подій, а також частішали вилучення редактором небажаної з його точки зору інформації з авторського тексту журналіста.

2. Створювалися перешкоди в роботі журналіста: обмежувався доступ до інформації. Новим явищем у цій категорії стало нововведення цьогорічної президентської кампанії – впровадження «чорних» списків журналістів (перелік журналістів, яким було заборонено з’являтися на певних програмах, прес-конференціях, політичних зустрічах тощо.

3. Мало місце нерівномірне висвітлення новин про різних кандидатів у президенти України.

4.Велика кількість замовних матеріалів була визначена медіаекспертами практично у всіх українських ЗМІ. Два перші ТБ-лідери у цьому напрямку усю президентську кампанію залишалися незмінними: ICTV та Інтер.

5. Питання свободи слова під час президентських виборів 2009-2010 використовувалося тільки задля того, щоб пропіаритись або антипіарити когось.

6. Існувала категорія «небажаної критики», яку тодішня влада не хотіла бачити в ефірах, чути по радіо та читати на шпальтах газет. Політики схиляли пресу до ретрансляції власних меседжів.

103

7. Негативні тенденції, які були помітні у роботі ЗМІ під час президентських

виборів

«інструментальний»

2009-2010,

характер

були

українських

наступні: ЗМІ,

виразно

роздрібленість

журналістської спільноти, монополізація левової частки медіа в руках кількох олігархів [80;5].

8. Збільшення в ефірі ТБ-компаній виступів депутатів України усіх рівнів, науковців та політологів, представників громадських організацій, які були учасниками інформаційно-аналітичних передач, ток-шоу тощо.

9. Багато ЗМІ та журналістів вважають, що час передвиборчих кампаній – додатковий шлях підзаробити.

10. За даними, які були отримані під час глибинних інтервю та фокус груп, журналісти незадоволені станом свободи слова в Україні та умовами, в яких вони працюють. Тема цієї дипломної роботи є актуальною для подальших досліджень з кількох причин. По-перше, проблеми, які існують в ЗМІ, особливо під час виборчих кампаній, залишаються незмінними. По-друге, подібні дослідження сприяють тому, що фіксуються усі випадки порушень професійної діяльності працівників ЗМІ та тисків на журналістів. Це дає підстави для публічного обговорення порушуваних проблем та пошуків шляхів для їх вирішення. Для майбутніх дослідників цієї теми можна використати наступні методи дослідження: контент-аналіз, опитування та глибинні інтерв’ю в регіонах.

104

Додаток №1 («Телекритика», 26.01.2010)

Додаток №2

105

(«Телекритика», 26.01.2010) тиждень

Перший

«1+1»

«Інтер»

СТБ

Новий

ICTV

5

«Україна»

19-24.10

7

4

3

2

7

7

0

1

26-31.10

5

8

4

3

6

12

4

3

2-7.11

7

9

6

6

4

15

1

5

9-21.11

дані відсутні з технічних причин

23-29.11

7

9

18

5

9

17

0

8

30.11-5.12

11

13

27

5

13

28

0

14

7-12. 12

15

11

26

7

14

33

3

9

14-19.12

17

6

30

9

18

29

2

9

21-26.12

19

18

32

10

21

30

7

9

28.12-2.01

дані відсутні з технічних причин

4-9 .01.10

8

7

21

-

10

20

10

12

11-16.01.10

19

17

27

10

21

26

-

12

115

102

194

57

123

217

27

82

Додаток №3 («Телекритика», 26.01.2010)

Додаток №4

106

(«Телекритика», 25.02.2010)

Додаток №5 («Телекритика», 25.02.2010)

Додаток №6

107

(«Телекритика», 25.02.2010) 18 - 23 січня 25 - 31 січня 1 - 6 лютого Разом

Янукович 30 22 15 67

Тимошенко 22 26 10 58

Ющенко 13 4 17

Інші 9 7 5 21

Разом 74 55 34 163

Додаток №7 Питання для глибинних інтерв’ю та фокус-груп І блок питань: власний журналістський досвід: 1. Будь ласка, представтесь (яка галузь ЗМІ, посада, вік, освіта, тривалість досвіду роботи) 2. Ви самостійно обираєте тему для вашого матеріалу?

3. Вам пропонували коли-небудь робити матеріал для когось із політиків?

ІІ блок: загальне розуміння журналістом ситуації, яка існує в медійному просторі: 4. ЗМІ в Україні. Що можна сказати про них, чи стали вони кращими за роки незалежності нашої держави?

108

5. Як би ви могли охарактеризувати українського журналіста? Як вони зазвичай живуть?

6. З якими проблемами стикаються журналісти (фінансові, професійні...)?

7. Чи мають журналісти відповідний рівень освіти і знань для того, аби працювати журналістами?

8. Чи достатньо платять журналістам? Їм вистачає цих грошей?

9. Чи існує журналістський етичний кодекс чи якісь інші нормативноправові акти, які регулюють етичні стосунки між журналістом та суспільством, державою?

10. Чи довіряють українці ЗМІ?

11. Що і хто може вплинути на рішення журналіста висвітлювати ту чи іншу подію, тему?

12. Чи чули ви що-небудь про тиски на журналістів? Які вони бувають?

13. Яка відмінність між рекламним та редакційним матеріалом? Чи важливо читачам/глядачам/слухачам знати різницю між ними?

14. Чи існують якісь додаткові фінансові винагороди для журналістів в Україні? Як ви ставитесь до цього?

15. Чи існує тиск на журналістів під час передвиборчих кампаній? Чи почалися якісь тиски зараз?

16. На Вашу думку, чи існує свобода слова в Україні?

17. Чи

погоджуєтесь Ви з твердженням, що журналістика зараз стала

бізнесом?

18. Де можна дізнатися розцінки на замовні матеріали?

19. Що таке замовні матеріали («джинса»)? Чи є вони розповсюдженим явищем в Україні?

109

Додаток № 8 http://www.cje.org.ua/documents/47/

Етичний Кодекс українського журналіста 1.

2.

3.

4.

Свобода слова та висловлювань є невід’ємною складовою діяльності журналіста. Служіння інтересам влади, а не суспільства, є порушенням етики журналіста. Журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини. Висвітлення судових процесів має бути неупередженим щодо звинувачених. Журналіст не може називати людину злочинцем до відповідного рішення суду.

5. Журналіст не розкриває своїх джерел інформації окрім випадків, передбачених законодавством України.

6. Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста.

7. Інформаційні та аналітичні матеріали мають бути чітко відокремлені від реклами відповідною рубрикацією.

8. Редакційна обробка матеріалів, включаючи знімки, текстівки, заголовки, відповідність відеоряду та текстового супроводу, тощо не повинні фальсифікувати зміст.

9. Факти, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного.

10. Точки зору опонентів, в тому числі тих, хто став об’єктом журналістської критики, мають бути представлені збалансовано. Так само мають бути подані оцінки незалежних експертів.

11. Не допускається таке вибіркове цитування соціологічних досліджень, яке призводить до викривлення змісту. Журналістські опитування громадян не повинні фабрикуватися з метою отримання наперед визначеного результату.

110

12. Журналіст зобов’язаний зробити все можливе для виправлення будь-якої поширеної інформації, якщо виявилося, що вона не відповідає дійсності.

13. Журналіст не повинен використовувати незаконні методи отримання інформації. Журналіст при зборі інформації діє в правову полі України і може вдатися до будьяких законних, в тому числі судових, процедур проти осіб, які перешкоджають йому в зборі інформації.

14. Плагіат несумісний із званням журналіста.

15. Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання. Вказувати на відповідні ознаки особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу.

16. Журналіста не можна службовим порядком зобов’язати писати чи виконувати будь-що, якщо це суперечить його власним переконанням чи принципам.

17. Незаконне отримання журналістом матеріальної винагороди чи будь-яких пільг за виконаний чи невиконаний журналістський матеріал є несумісним із званням журналіста.

18. Журналіст має бути особливо обережним при висвітленні питань, пов’язаних із дітьми. Журналіст та редактор повинні мати обгрунтовані підстави для висвітлення приватного життя неповнолітньої особи (осіб) та дозвіл на це від її батьків чи опікунів. Неприпустимим є розкриття імен неповнолітніх (або вказування ознак, за якими їх можна розпізнати), які мали відношення до протизаконних дій, стали учасниками подій, пов’язаних із насильством.

Додаток №9 http://nsju.org/tabmenu/kodeks_etiki

Кодекс професійної етики українського журналіста

1. Головний обов'язок журналіста – сприяти забезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації. Це зобов'язує його у своїй діяльності завжди бути об'єктивним, коректним, відповідальним за свою справу. Журналіст поширює і коментує лише ту інформацію, у правдивості якої переконаний. Він уникає неповноти або неточностей чи викривлень інформації, які могли б завдати моральної шкоди честі та гідності людини, неприпустимі з його боку недостовірні повідомлення. Журналіст відповідальний перед читачем, слухачем та глядачем.

2. При виконанні професійних обов'язків журналіст не може вдаватися до протизаконних, некоректних способів одержання інформації, використовувати своє службове становище в особистих цілях. Як тяжкий злочин мають сприймаються факти одержання ним за будь-яких обставин платні (хабаря) за поширення брехливої або утаювання достовірної інформації. Журналіст поважає осіб, які надають йому інформацію, не розголошує її джерел.

3. Журналіст має право відмовитися від виконання завдання редакції з підготовки та поширення власної інформації, якщо її зміст після редакційної правки зазнав істотних змін, що суперечать його переконанням або пов'язані з порушенням норм

111

професійної етики. В усіх інших випадках, коли журналіст оприлюднює неправдиву інформацію, в якій перекручено факти або ж зведено наклеп чи завдано моральної образи людині, він зобов'язаний у тому ж самому засобі масової інформації визнати свою провину через вибачення і виправлення помилок.

4. Журналіст повинен уникати у своїх публікаціях та передачах образ з приводу національних, расових, етичних та релігійних поглядів і почуттів людей, протидіяти екстремізму та обмеженню громадянських прав за будь-якими ознаками. Він утримується від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, зобов'язаний уникати вживання образливих висловів, ненормативної лексики. Особливу чуйність і тактовність журналіст має виявляти щодо дітей та неповнолітніх. Водночас журналіст зобов’язаний сприяти зміцненню моральних та етичних засад суспільства, збереженню національних, культурних традицій, протистояти впливу культу насильства, жорстокості, порнографії.

5. Журналіст у своїх повідомленнях не втручається у судові справи, поки ведеться слідство, уникає характеристик людей, запідозрених у злочині, але вина яких не встановлена вироком суду, що набрав законної сили. Не виключається його право на журналістське розслідування, пов'язане з тими або іншими подіями і фактами, що мають громадське звучання і покликані захищати інтереси суспільства та особи.

6. Журналіст дорожить власним авторитетом та репутацією, несе не лише юридичну, а й моральну відповідальність перед суспільством за правильність повідомлень і справедливість суджень, поширених за власним підписом, під псевдонімом чи анонімно, але з його відома та згоди.

7. Журналіст у своїй професійній поведінці не має права ставити особисті інтереси понад усе. Замовчування чи поширення ним інформації шляхом одержання незаконних винагород або подання її як такої, що містить наклеп, упередженість, необгрунтовані звинувачення, – неприпустимі. Привласнення чужих думок і творів, матеріалів частково чи повністю (плагіат) суперечить професійній етиці журналіста, є підставою для осуду його з боку колег і оцінюється ними як ганебний вчинок.

8. Журналіст у практичній діяльності не піддається тискові владних структур, особливо в тих випадках, коли йому нав'язують чужу чи хибну думку, орієнтують на фальсифікацію фактів. Він вважає непристойним використовувати свою репутацію і службове становище для поширення матеріалів з метою наживи, самореклами, у кар'єристських цілях та керуючись прагненням догодити певним силам чи особам.

9. Журналіст покликаний постійно працювати над підвищенням власного фахового рівня, плекати свою основну зброю – слово, суворо дотримуватися конституційних норм функціонування української та інших мов в Україні, рішуче виступати проти фактів неповаги до державної мови, приниження її ролі та значення у житті суспільства.

10. Журналіст поважає і відстоює професійні права колег, дотримується норм і правил поведінки у редакційному колективі. Він повинен бути уособленням скромності, наполегливості і працелюбності. Його моральний обов'язок – допомога у фаховому становленні молодих журналістів на шляху до творчого визнання, виявляти професійну солідарність з колегами по інформаційній діяльності як в Україні, так і за її межами.

11. Порушення журналістом положень цього Кодексу піддається громадському осудові, розглядається на зборах редакційних колективів, у первинних організаціях

112

Національної спілки журналістів та радами професійної етики, що створюються при правліннях регіональних організацій НСЖУ.

Додаток № 10 – скрипти п’яти глибинних інтерв’ю та двох фокус-груп, які проводилися в рамках цієї дипломної роботи Перший журналіст, з яким проводилося глибинне інтерв’ю. м.Київ Стать - чоловіча, 32 роки Досвід роботи: телебачення – «Інтер»: міжнародний відділ, спецкор, «Плюси», Стб, БіБіСі. Наразі співпрацює з інет-виданнями, фрілансер. Освіта: філфак Шевченка, спеціаліст, магістр антропології Тривалість розмови – 45:06

О.К.: як би ви могли охарактеризувати українського журналіста? Чи мають журналісти відповідний рівень освіти і знань для того, аби працювати журналістами? М.Б.: категорично недостатній, те що називається журналістською освітою в Україні, надає дуже мало практичних навичок і багато зайвих знань. В укр. ЗМІ не розвинена система

спеціалізації, це призводить до поверхових,

113

неточних помилкових матеріалів. Взагалі,

низький відоток професійних

журн-ів в Україні.

О.К.:чи достатньо платять українським журналістам? М.Б.: залежить від регіонів і ЗМІ. Всеукраїнським

виданням і каналам

зазвичай вистачає, регіональним і більш паперовим виданням – фінансове забезпечення дуже посереднє. Там де я працював – велика різниця між каналами першого ешелону і каналами менш популярними, між «зірками» і людьми за кадром. Не прийнято говорити з друзями і колегами про зарплатню. Керівництво говорить з кожним індивідуально про заробітню плату. 9 років тому зарплата телевізійника була порівняно вискокю, зараз – середня.

О.К.:

чи

існує

журналістський

нормативно-правові

акти,

які

етичний регулюють

кодекс етичні

чи

якісь

інші

стосунки

між

журналістом та суспільством, державою? М.Б.: існує ціла низка етичних приписів, але інш справа – наскільки вони дотримуються. Після 2004 – на деяких каналах укладалися редакційні статути – були покликані регулювати відносини між журналістами, редакторами і власниками ЗМІ, щоб завадити подальшому розвитку цензури. Однак з цього мало що хорошого вийшло. Наразі ці статути і кодекси здебільшого не виконуються. Є неписані правила, які відрізняються між виданнями; попри конкуренцію між ЗМІ існує солідарність журналістська – взаємодопомога. Неетично

114

робити заказухи самому журналісту – брати гроші за синхрон, але всі знають, що це робиться. Прийнятним вважається тенденція останніх часів у журналістиці, коли вона переходить в піар, застосовуючи при цьому методи політтехнологій. О.К.: Яка відмінність між рекламним та редакційним матеріалом? Чи важливо читачам/глядачам/слухачам знати різницю між ними? М.Б.: Джинса – це неспіввідносність інформаційного приводу і самого змісту матеріалу, тобто незбалансованість тону і змісту; однобокість подачі матеріалу. В ТБ якщо мова про людину або бренд – невиправдано часте показуванння в кадрі О.К.: яка мотивація у журналіста робити джинсу? М.Б.: економічна залежність, редакційне завдання (наказ) – все зводиться до грошей, можливості працювати або втратити роботу. Професійний цинізм поширений в укр.журналістському середовищі. О.К.: чи існує тиск на журналістів в Україні? М.Б.: особисто я давно це відчував на собі, ще коли працював на «плюсах» в 2002 р. Однак тиск на журналістів тоді був обережний. Все залежить від власного вибору журналіста – давати чи не давати приводу чинити над собою тиск. Багато журналістів одразу дають це зрозуміти: готові вони іти на додаткову співпрацю за додаткові гроші, чи ні. Розповсюдженим є редакційний тиск: навіть на БіБіСі мені доводилося коригувати сюжет згідно з думкою редактора, або доводити свою точку зору. Однак це виправданий тиск, скоріше не тиск, а правила. А коли тобі вказують, що робити, бо твоє ЗМІ отримує гроші від певної політичної партії чи представника якогось бізнесу, то це вже тиск чистої води.Так склалося в укр. журналістиці. Що

115

відрізняє здорову редакційну політику від явної замовної редакційної політики, так це те, що у ситуації з останньою усі етичні правила порушуються і в ефірі чи на шпальті раптом зйявляються якісь дивні матеріали. А редакційну здорову політику обгрунтовують, затверджують раз і дотримуються її завжди.

О.К.: чи існує в українській журналістиці якась додаткова практика фінансових винагород окрім офіційної зарплати і за що, якщо так? М.Б.: наприкінці 90-х більшість зарплат йшла у конвертах, але достатньо швидко

стала

білою.

Додаткові

фінансові

винагороди

стають

розповсюдженим явищем у журналістиці напередодні і під час передвиборчої кампанії – створюється група людей, які виконують спецзамовлення і отримують за це гроші. Для когось із журналістів передвиборчий період – це можливість відремонтувати квартирку, купити нове авто…Комерційна джинса – тут все простіше, тут існують розцінки на матеріали завжди, незалежно від виборчих перегонів. Тиск з боку політичних сил існував, існує і, напевнее, буде існувати в Україні, принаймні ще довго: ужорсточується контроль, передусім в виборі тем, коментарів, але найбільш чутливі матеріали доручаютья вибраним людям. Мені такі пропозиції не надходили. Є люди, які готові то робити, а інші

–

просто

не

можуть

дозволити

собі

обманювати

своїх

глядачів/читачів/слухачів. Щоб ви знали, то для спецзамовлень є у кожній партії свій спецзагін, який над цим працює. О.К.: чи існує свобода слова в Україні?

116

М.Б.: - існує спектр видань, де можна вибирати, де працювати і що читати. Ширший контекст – свобода є, але дивна – це структурна хвороба ЗМІ. Деякі теми є табу, тому що вони вважаються нерейтинговими – частина соціалки або

правозахист.

Більше

ЗМІ

женуться

за

сенсацією,

смішними

висловлюваннями політиків тощо, що насправді не є новиною. Але свобода слова є – ніхто не потерпає системно від того, що висловлює певну точку зору. В регіонах – інакше, там існує свій тиск на місцях. Навіть фізичний.

Другий журналіст, з яким проводилося глибинне інтерв’ю. м.Львів. Чоловіча стать, 37 років. Журналістська освіта. Досвід роботи: громадський журналіст, публіцист, журналіст. Тривалість розмови – 51:16 О.К..: ЗМІ в Україні. Що можна сказати про них, чи стали вони кращими за роки незалежності нашої держави? О.Д.: немає повноцінного медіа-ринку. Медіа –

в основному дотаційні.

Практично немає прибуткових медій. Якщо вони є прибутковими, то не за рахунок якості.Тобто елемент довіри до аудиторії, роботи за стандартами до привернення уваги до західних рекламодавців – менш значущий. Наші

117

орієнтуються на рейтинг, який досягається різними методами. Я би сказав, що якість журналістики падає: ринок, який був перегрітий до початку кризи, виникало багато ЗМІ з нефаховими ж-ми з високими зарпл., нефахівці виставляли свою планку «неякості». Ті люди, які звільнилися – з власною думку, з власним уявленням про якість. Люди, якими нелегко маніпулювати, залишилися. ЗМІ перебувають під сильним пресингом власників, політиків, які є наближеними до власників, рекламодавців. Є багато замовних матеріалів. Дуже часто трапляється так, що позиція журналіста визначається тим, хто є рекламодавець, власник.Це не є позиція як на Заході – це прихована реклама, піар. Це руйнує економічну систему медіа. Медіа живуть за рахунок реклами. О.К.: все має залежати від власників, аби змінити ситуацію на краще? О.Д.: на даний момент все залежить від власників. 5 років тому , коли відбулася журналістська революція, то позиція самих журналістів вплинула, власники їх забоялись, ніхто нікого не нагнув. Зараз ці журналісти, які робили цю ревролюцію, або не працюють в медіа взагалі, або працюють в маргінальних медіа. На їхньому місці працюють менш професійні, але більш слухняні менеджери або ті журналісти, які менш досвідчені, але слухняні і готові на все. Все сходиться до відсутності волі до змін самих власників. О.К.: можливо, ситуація в журналістиці залежить не від власників, а від моральних цінностей журналістів? О.Д.: революція була можлива, бо працювали досвічені розумні люди. Вони, можливо, виконували темники, слухали, що їм диктують з Банкової, але у них була межа, за яку вони не могли переступати. А от коли перед виборами 2004 року ця межа постала, то вони сказали ні. Деякі були звільнені, деякі

118

звільнились сам.Тобто під час Помаранчевої революції медіа почали говорити правду, тобто подавати й іншу точку зору. «1+1», чистка на канал «Інтер». Ми солдати, будемо виконувати наказ. Друга така революція неможлива, бо ідеали, місія журналіста іде за новим поколінням, для яких ЗМІ- бізнес, в якому треба слухати власника, бо він платить їм зарплату. О.К.: як же змінити ситуацію на краще? О.Д.:складне питання, я думаю, що підстав для великого оптимізму найближчим часом немає. Те, що ми зараз бачимо у ЗМІ – це абсолютне прислужництво інтересам політиків, бізнесу, виконання всіх приватних , а не соціальних замовлень. Ігноруванння соц.замовлень. Організм медіа настільки отруєний цією гидотою, що якось так втрутитися, щоб приїхав принц на білому коні і все це змінив – такого не буде. Якщо революційним шляхом, то тут є кілька варіантів. Перший- прихід політично незаангажованих інвесторів. Поки це закінчувалося погано. Медіа-бізнесмени, які приходять в Україну, лякаються пресингу з боку держави, страшних умов медіа-ринку, конкуренції, того, що їхні медіа-активи готові у них купити за значно більшою ціною, аби використовувати їх у політичних силах. Тому багато хто пішов,або почали здавати свій ресурс для політиків (наприклад, канал «1+1» - америк.компанія, яка має свого співласника -Ігоря Коломойського). Другий – коли суспільство почне на рівні споживача відмовлятися від неякісної заангажованої інформації, з порушенням стандартів, прихованої реклами. Поки цього не відбувається. Найпопулярніші ЗМІ мають найбільше прихованої реклами, політичного піару. З одного боку, вони не перестають бути популярними ЗМІ, з іншого – вони не бояться втратити свою аудиторію за рахунок неякісних матеріалів.

119

О.К..: чи легко людям відрізнити замовні матеріали? Чи не впливають ЗМІ на їз світогляд? О.Д.: опитування показують, що люди впевнені, що вони відрізняють. Якщо політичний

піар і прихована реклама має такий вигляд, як зараз, коли

Литвин доїть козу, чи Тігіпко світить торсом перед літаком, то такий піар може відрізнити навть мала дитина. Інша справа, що не всі мають чітку с-му координат, за якою можна оцінити, чи добре це, чи погано... Або є зворотній ефект: коли людина надивившись цієї фігні скаже, що все, що говорять в медіа – брехня,мене дурять, все, що про політиків – піар. І далі як би ти не балансував свої матеріали, донести щось якісне до людей, то вони все рівно будуть казати, що ж-т продався. Ми довго вчили л-ей розрізняти джинсу, тепер .кожен мій текст,де є авторська думка, пишуть, що це джинса. Люди неправильно розуміють критерії джинси: вважається, що там,де написано про політиків, то це вже проплачено. Покладатися на відчуття аудиторії зараз не доводиться. Економічно в цій с-мі, де існує ж-ка, працювати легше – з’являються ліві гроші. О.К..: де можна дізнатися розцінки на замовні матеріали? О.Д.: раніше ще декілька років тому про це ніхто так відкрито не говорив.Це було десь собі в курилка за зачиненими дверима. А зараз цинізм дійшов уже до того, що говорять абсолютно вільно. Деяким редакціям можна подзвонити і попросити прислати прайсик, у деяких редакцій він висить на сайті. Наприклад, «ICTV”, «Стб», «Новий канал» розсилають всім охочим прайс на піар –новини, замовні сюжети. Це незаконно, але воно є. Відмазок дуже багато: треба за щось жити, люди все рівно все розуміють, я нікого не обманюю – знайти для себе виправдання дуже легко. Якщо декілька років тому це явище було непоширене, і якщо тебе ловили як заказушника, то ти міг втратити повагу, переставали подавати руку. А зараз багато журналістів

120

цим пишається, говорять про це вільно. Не всі знають про джинсу і не всі здатні оцінити її реальні масштаби. Все, що відбувається перед виборами, дуже складно розрізнити. З одного боку, людям потрібна інформація про кандидатів, а з іншого – те, що кандидати роблять агітаційні зустрічі, агітаційні поїздки, то це не є приводом для новини чи інформування. Це не входить в обовязки ж-та, але разом з тим редакція може вирішити, що це потрібно, і за це ніхто може і не заплатити. Тобто, це важко оцінити навіть професійним оком, а тим паче непрофесйним. Хтось може подумати, що це все джинса, хтось – що це від щирого серця, хтось неадикватно...Коли на «Інтері» ефір у Тимошенко, і ж-ти намагаються її просто розпинати питаннями, то можуть сказати, що все це було проплачано, ж-ів підмовили і вони ставили питання з папірця, а коли десь справді якесь платне ток-шоу, де тому кандидату ледь не цілують його ноги, а в залі сидять всі його експерти, ж-ти ставлять йому заготовлені питання, то аудиторія цілком може проектувати свою власну симпатію до свого кандидата і захоплюватися ним і захоплюватися. От якщо згадати «5 канал» 2004 року. Що, це було абсолютно об’єктивне ТБ? Ні, це було абсолютно заангажоване ТБ, просто в інший бік – опозиційний до того режиму. Але нам це було симпатичним, бо ми підтримували помаранчеву революцію. Наприклад, якщо хтось зараз підтримує Тимошенко, то замовний матеріал про неї він не осуджуватиме, а якщо це буде про Януковича, то буде. На особисті уявлення покладатися важко. О.К..:порівняти минулу передвиборчу президентську кампанію 2004 і теперішню, чи щось змінилося? О.Д.: абсолютно все по-іншому. Виникла нова економічна модель існування ЗМІ. 5 років тому джинси практично не було.Були темники, вказівки щодо загальної позиції, кого не можна було показувати. Кожен ж-т розумів, як і на

121

кого, і чи об’єктивно він працює. Найпопулярніші ЗМІ були контрольованіпросто на ключових посадах сиділи л-ди, котрі знали, кого можна любити. Зараз в кожного медіа – свій власник, своя політична група за ними. Є більша чи менша міра дозволеності щодо приймання від політ штабів роздрібних замовлень. В основних новинах: 1 сюжет – Тимошенко дура, бо власник любить Януковича, другий сюжет – Тимошенко знову дура. Далі – Литвин доїть козу...Оце те, що Литвин доїть козу –просто комерція: власник такимчиномпросто дозволяє заробити. Коли були вибори київського мера, то існувала домовленість із власниками основних каналів і сказали «піарте, кого хочете, можете не піарити Черновецького, але щоб про нього не було негативу». Ця відсутність негативу дозволила Черновецькому разом з його гречкою та іншими технологіями виграти. Зараз це відбувається так: поперше, виборча кампанія висвятл.юється як певний фарс,карнавал, а тоді відчувався конфлікт, і незаззомбовані канали та видання це висвітлювали. Зараз відчуття конфлікту немає – карнавальне бурюкання між кандидатами. Друге, набагато більше уваги саме подіям виборчої кампанії зараз, ніж 5 років тому, бо тоді було це не вигідно для контрольованих адміністрацією президента ЗМІ – прийшлося говорити б і про Ющенка. Зараз виборча кампанія у центрі уваги. Для суспільства не є це щоденною подією -є інші події, про які л-мварто знати. Методи контролю також інші. Тоді були журналісти, які боролися за те, щоб сказати в ефірі правду, а були власники, які не давали їм цього робити. Зараз є журналісти, які ні за що не борються, які переконані, що і журналістика, і політика – це брудна справа, а всі кандидати– козли, і свята справа медіа – збирати передвиборчі жнива. Є журналісти, які це роблять

і не думають, що це погано. Якщо тоді

суспільство бачило зміст конфлікту,бачили новини без Ющенка, то вони розуміли, що від них щось приховують. Зараз усе це перемішано як у блендері, і зорієнтуватися у цьому інформаційному просторі і схопитися за нитку достовірного повідомлення практично неможливо.

122

О.К..: яка різниця між регіональними та центральними ЗМІ? О.Д.: місцеві ЗМІ бідніші, більша залежність від нечисленних рекламодавців, джинца там цвіте. У громаді, де всі свої, це відбувається з меншим конфліктом. Їхня аудиторія є набагато терпиміша. О.К.: яким ЗМІ довіряти? О.Д.: перше правило – не користуватися одним джерелом. В пригоді стає інтернет, де можна порівняти інформацію і зрозуміти, хзто є хто. Якщо говорити про друковані ЗМІ, то тут окрім заангажованості є ще і непрофесіоналізм. Яскравий приклад – нещодавно (грудень, 2009) газети «Дело» та «Економіческіе ізвєстія» вийшли з інформацією про візит президента Бразилії до України як про такий, що вже відбувся. Саме у той день, коли це ще відбувалося. Тобто вони напередодні вже описали те, що відбулося, і навіть чим це закінчилося.Корли їх спитали, ну як це так, то вони вдповіли, що якось так вийшло, що нічого тут старвшного.Тобто, окрім зловмисної інформації є ще інформація з якихось власних причин, за яку ніхто не платить, але яка залишається дизінформацією. Тобто, треба шукати. Звичайно,

більше

покладатися

на

незалежні

джерела

–

матеріали

інформагенцій. Щодо ТБ – переглянути 2-3 випуски різних каналів. Менше замовних матеріалів на «першому національному», бо він фінансується із бюджету, бідний як церковна миша, але може дозволити собі не піарити політиків. Як не дивно, 5 канал, який змирився зі своєю бідністю,перебуває у стані стагнації, бо Порошенко його не розвиває, але тримає якусь свою марку. Звичайно, назвати це якісноюж-ою не можна, але принаймні там немає так багато відвертого піару. Ну і «СТБ» - це специфічно: вони можутьне розповідати про події дня, а про те, як вони подарували кошеня

123

Ющенку, і як Тимошенко розплела свою косу. Але, в принципі, воно може бути. Щодо і-ту – можна побачити багато джерел і порівняти, відокремити реальні коментарі від чогось іншого. А що стосується інформації щодо кандидатів у президенти, то ліпше не вірити нікому, а читати програми, біографії О.К..: чи достатня зарплата у журналістів? О.Д.: дуже по-різному. Кілька років тому ми шукали ж-та за 1000 доларів без великого досвіду роботи, то за такі гроші мало хто хотів працювати. Зараз криза поставила все на свої місця -зарплати дещо впали. Хоча київські ж-ти отримують достатньо. У регіонах зарплати низькі – і в державних, і в комерційних медіа. Усі тікають до Києва. О.К.: Чи існує журналістський етичний кодекс чи якісь інші нормативно-правові

акти,

які

регулюють

етичні

стосунки

між

журналістом та суспільством, державою? О.Д.: в усному вигляді – орієнтуємось на засади БіБіСі. Однак ми є реалістами, бо підтвердження фактів з трьох джерел фізично є неможливим. Деякі новини просто би не виходили. Це є поєднання здорового глузду і перфекціоналізму

- прагнення до кращих і розуміння того, що ми мусимо

задовільняти інформаційні потреби аудиторії. Етичний кодекс – як Божі заповіді, кожен до цього має прагнути. Але якщо ти живеш серед вовків, то мусиш зважати на це, чи ти готовий попхатися руками, чи відійти назад. У кожного свій вибір. Від цього втрачається ексклюзив, втрати на лічильнику. Коли люди почнуть розуміти прямий зв’язок між довірою аудиторії, якістю продукту і рейтингом, тоді все піде на краще. Поки цього нема. Питання також і в якості аудиторії – що їй цікаво і що їй потрібно.

124

О.К..: що робити молодим журналістам? О.Д.: в першу чергу, джинсу пишуть не всі. Очевидно, треба робити вибір між зручнішим місцем, кращою зарплатою і збереженням доброго імені. Якщо вибір на користь другого – то це інвестиція в майбутнє, колись це спрацює. Потрібно білше практики, не лізти на передову відомих каналів. Вони лізуть не на свій рівень - треба працювати над своїми навичками, своїм кругозором.

Третій журналіст, з яким проводилося глибинне інтерв’ю. Чоловіча стать, 25 років. Освіта – менеджмент організацій Досвід роботи – 6 років: журналіст в м.Суми, парламентський кореспондент, журналіст на політичному сайті. Тривалість розмови – 49:36

О.К..: чи мають журналісти відповідний рівень освіти і знань для того, аби працювати журналістами? О.П.: додаткові знання нічого поганого не роблять. Зараз освіта – не визначальна для журналіста.

125

О.К.: чи чули ви що-небудь про тиски на журналістів? Які вони бувають?

О.П:. звичайно. Є декілька варіантів, коли на тебе впливають. Людина навіть може спершу і не розуміти – вона виконує завдання, яке їй дали, а потім виявляється, що це – замовний матеріал. Друге – це коли ти усвідомлюєш, що береш і пишеш замовний матеріал. Я цього особисто не робив. Я не вважаю джинсою матеріал, який замовляє тобі якась партія і ти робиш для неї якийсь аналітичний текст: проаналізувати дії якогось політика і вказати, що там і там щось не так. Тим більше, якщо це публікується навіть не під твоїм імям. Багато хто з політичних журналістів співпрацює чи співпрацював з політиками, штабами, саме як копірайтер. Я не вважаю, що це дуже добре, але і не найгірше, що може бути. Для репутації журналіста це безпечніше. Ще один метод -коли якесь видання є лояльним до якогось з кандидатів на пост президента тощо. На цих виборах це дуже проявляється: якийсь штаб надсилає свої новини, свої матеріали, які ти мусиш розміщувати у своєму ЗМІ. О.К..: Ви працювали журналістом в період президентських виборів 2004 року. Чи змінилось щось зараз в умовах роботи журналіста? О.П.: Думаю,що ні. Тиску, може, стало менше. Хоча я не дуже розбираюсь у цьому, зважаючи на свій невеликий досвід. Скоріше,тиск є фінансовий, ніж моральний: зараз багато видань шукають спонсора через кризу, заключають свої угоди зі штабами. О.К..: висвітлення матеріалів в такому напрямку журналістами якось впливає на людей, які їх читають?

126

О.П.: звичайно, тому що вони не помічають, що це можуть бути замовні матеріали. Якщо взяти якесь видання, наприклад, «Кореспондент», а там буде на 10 новин чи 5 в день більше позитивних протимошенківських чи антиянуковичівських матеріалів, то звичайно, що це впливає. Мені продовжують надходити зі штабу БЮТ розсилки. О.К..: чи всі політичні партії застосовують метод розсилок, знаходять адреси журналістів? О.П.: ні, вони особисто виходять на власника, домовляються з ними, а ті вже виконують їхні завдання. Можна підписатися самому на розсилки партій, отримувати від них новини, моніторити. Але якщо заключається між кимось і кимось угода, і якісь матеріали надходять на адресу певного журналіста, то це означає, що він має розмістити цей матеріал. За це платять гроші. Про розцінки не скажу. Це – комерційні штуки. Ти не просто розміщуєш новини, а ще не розміщуєш якісь негативні новини про когось конкретно, що не можна когось критикувати. Одне видання може домовлятися і не з одним кандидатом. Хоча, зазвичай, мова іде про когось одного. О.К.: яка функція журналістики під час президентської виборчої кампанії? Чи подає журналіст об’єктивну правдиву інформацію? О.П.: інформація – правдива, але журналісти посилюють її важливість, привертають увагу до якихось аспектів, накручують якусь проблему. О.К..: чи відрізняється політика регіональних ЗМІ від центральних, особливо під час передвиборчої президентської кампанії?

127

О.П.: для регіональних видань: багато платних статей, але це – нормальна практика. Кожне видання виділєя якесь місце під рекламу, замовні матеріали і за рахунок зароблених грошей живе ще рік. Якщо раніше ЗМІ могли вибирати, від кого брати замовні матеріали, а від кого – ні, то зараз вони намагаються якомога більше взяти таких пропозицій. Через фінансовий стан. Якщо є плажка – то це не джинса, а рекламний матеріал.Якщо відсутня- то так. Я як журналіст бачу різницю в замовних матеріалах, а інші люди можуть цього не бачити. На совісті читачів залишаються, чи бачать вони, що там було зазначено «на правах реклами», тоді які можуть бути претензії до ЗМІ. О.К..: для ЗМІ вибори, за словами самих журналістів, час жнив. Але чи етично тоді вони поводяться по відношенню до своїх читачів, розміщуючи подібні матеріали? О.П.: я такого не роблю. Але ті, хто це робить – поводяться ненормально.Коли лікар бере гроші за свої послуги додатково, бо у нього маленька зарплата, то це не вина лікаря, а держави. А якщо журналіст бере гроші за свої статті, то він повинен розуміти, що це неетично по відношенню до своїх читачів. О.К..: можливо, це вигідно політикам, що вони таким чином тримають під контролем свій електорат? О.П.: я так не думаю. Якби ЗМІ могли комерційно себе нормально почувати, то вони би вели нормально свою діяльність, заробляли би самі на себе і забезпечували своїх працівників, то такого би не було. Це залежить від власника, не вважаю, що політики когось так вже сильно тримають під контролем. ЗМІ – це бізнес.

128

О.К.: що можете сказати про українську журналістику в цілому? О.П.: у процесі становлення, однак немає інститутів освіти, великої конкуренції. Мало спеціалістів дорослого віку, бо радянська школа ж-ої освіти віджила вже давно себе. О.К..чи відомо Вам про неофіційно дружні стосунки журналістів з політиками? О.П.: по-різному: хтось із кимось вчився, хтось товаришує. Та не думаю, що це дуже сильно впливає на висвітлення матеріалів. Однак у нас небагато хто із політиків дружить тісно із журналістами. Навіть ті,хто товаришують, то в їхніх матеріалах я не зустрічав якоїсь лояльності до політиків. О.К..: яким ЗМІ можна довіряти? О.П.: швидше треба говорити про певних журналістів (Лєщєнко, Мустафа). Однак я особисто уникаю великих політичних ток-шоу, бо вони, переважно, підлаштовані. Є чорні спики, яких журналістів не хочуть бачити. Цим займаються прес-служби. О.К..: Чи достатньо платять журналістам? Їм вистачає цих грошей? О.П.: ні, але у мене, наприклад, зарплата вище середнього, і це дозволяє мені не робити замовних матеріалів. Можна заробляти ще додатково. Я співпрацюю з фірмою, яка збирається виходити на ринок інтернет-піару. Пишу для них порівняльний аналіз наших кандидатів щодо їхнього піару в інеті та закордонний

досвід.

129

Четвертий журналіст, з яким проводилося глибинне інтерв’ю. м.Київ Стать – чоловіча, 35 років, працює зараз фрілансером. Досвід роботи – Перший Національний, «Інтер», фрілансер у інтернетвиданнях та на «Ройтерсі» (київське представництво), проходив практику в Інституті міжнародного телебачення у Швеції Освіта журналістська. Тривалість розмови – 45:03

О.К.: на Вашу думку, чи існує свобода слова в Україні? С.П.: журналіст в Україні має змогу висловлюватися вільно на будь-яку тему і казати будь-що. Головна проблема з українською свободою слова – це те, що багато журналістів забувають, що власна свобода обмежується кордонами свободи іншої людини. Зараз кожен журналіст має змогу вести блог, робити

130

записи на своєму сайті і писати там будь-що і у будь-якій формі. Але якщо людина пише на шпальтах тиражної чи не зовсім газети, журналу чи говорить по каналу ТБ неправдиві факти про життя інших, їхню роботу тощо, то тоді цю свободу треба обмежувати. О.К.: чи є замовні матеріали розповсюдженим явищем в Україні?

С.П.:Замовні матеріали, або джинса, в Україні існують. Замовні матеріали матеріали які не мають формальних ознак реклами як це має бути за законом. Я був свідком зародження такого явища в Україні як джинсова журналістика. Джинсу зараз можуть так оформити красиво, що не кожен це побачить. І що цікаво, що за такі вчинки ніхто серед українських журналістів не несе відповідальність. О.К.: як би ви могли охарактеризувати українського журналіста? Як вони зазвичай живуть? С.П.: журналіст – це та людина, яка працює із великим обсягом інформації і з великою кількістю людей. І кожен з нас знає, що там «нагорі» всі беруть хабарі, всі розкрадають нашу державу. Депутати, міністри – усі гілки влади брешуть, і їм за те нічого не буває, навпаки – вони багатіють. Це впливає на світогляд кожного журналіста. І велика чи маленька зарплата журналістів тут ні до чого.

О.К.: ЗМІ в Україні. Що можна сказати про них, чи стали вони кращими за роки незалежності нашої держави?

131

С.П.:зараз у нас скомпрометована журналістика, і деякі журналісти, які не мають сумління, намагаються у цій брудній воді «спіймати рибину»: адже якщо він цього не зробить, то це зробить його сусід. А якби журналіст знав, що ніхто цього не робить, і що якщо він це зробить, то на нього очікуватиме остракізм, то він би не написав джинсовий матеріал. Доки переважна більшість це робить, і це зумовлює і підтримує наше суспільство, доти «джинса» буде

вважатися нормою. У будь-якій ситуації людина може

шляхом вибору змінити свою долю. Тобто, наприклад, для журналіста: він може вибрати, чи писати йому замовні матеріали, чи не писати. Це – його вибір. Ніхто з журналістів не має права виправдовуватися, що він робив замовні матеріали, бо всі так робили О.К.: якою є журналістика в Україні? С.П.:зараз

журналістика не виконує своїх соціальних функцій і не є

четвертою владою взагалі. Журналістика – це просто бізнес. Щоб ситуація змінилась на краще, повинно змінитися саме суспільство. Воно має бути здоровим, тоді і журналістика виконуватиме здорові соціальні функції. Зараз ніхто не несе ніякої кари за джинсу. Існує загроза життю журналіста та його рідних. Зараз журналістика хвора, як і хворі усі гілки влади України. О.К.: чи достатньо платять журналістам? Їм вистачає цих грошей? С.П.: ні, недостатньо. Наприклад, в моїй сім’ї існує проблема житла... Це нормальна ситуація для чесної людини в Україні. 10 років ми з дружиною винаймали житло,це при тому, що я досить непогано заробляв. Але купити собі власне житло ми не могли, ціни на нього зростали швидше за наші статки.

132

П’ята журналістка, з якою проводилося глибинне інтерв’ю. м.Київ Стать - жіноча, 26 років, фрілансер. Освіта – навчалася в інституті журналістики, закінчила відділення міжнародної журналістики і магістратуру в університеті у Швеції з міжнародної журналістики. Досвід роботи – журналіст-міжнародник з 2001 року на різних українських каналах: Новий, 5-тий, ICTV, К1, Інтер. Тривалість розмови – 50:49. О.К.: чи чули ви що-небудь про тиски на журналістів? Які вони бувають? Н.Г.: не можна працювати журналістом і не чути, не знати про це. У будьякому випадку журналіст є невід’ємною частиною будь-якої редакції, і навіть якщо він не працює напряму з темами, до яких найбільш «уважно»

133

ставляться власники, редактори, все одно про це не можна не знати. Дійсно, за історію української журналістики є певна різниця, як і за яких умов ці тиски відбувалися. Я працювала в 2004 році під час виборчої президентської кампанії, кампаній парламентських, коли вони були – в 2006-му, 2008-му, ну і під час виборів в 2010-му. І це все – різні речі. Я думаю, можна точно ділити до 2004 року і все, що було після, тому що до 2004, зрозуміло, був абсолютно чіткий державний тиск, передусім – на власників каналів, або ж тиск власників каналів, які були політичними особами, на шеф-редакторів, чиє завдання було цей тиск якимось чином реалізувати в конкретні матеріали. Що стосуються на той час кандидата від влади, або будь-чого, що стосувалося влади, дій влади щодо опозиції, тиск на журналістів був абсолютно прямий. І ми всі знаємо про таке явище, як темники, які були написані, передані однаково для всіх каналів, в них містилися роз»яснення, що є важливим, які акценти потрібно робити. Вони стали

абсолютно

чіткими,

особливо

напередодні

першого

туру

президентських виборів і другого туру президентських виборів. Не всі їх бачили, чесно вам скажу. Ті, хто працював з політичними статтями у відділі політики, економіки над

темами, які що стосувалися влади,зазнавали

прямого тиску: вони або його виконували, або звільнялися. Однак на той час аж до Помаранчевої революції журналісти все це терпіли. Це один метод, дуже такий зорганізований, Другий метод тиску -

прямі розмови, прямі пояснення з боку

редакторів чи керівництва, які переконували чи намагалися це робити журналістів в правильності тих чи інших позицій, або застерігали проти неправильності тих чи інших позицій. Окрім того, ми

всі знаємо, що

існували різні люди, і вони завжди були готові поділяти ту певну точку зору, якої дотримувалися редактори, керівництво каналів, їхні власники тощо. Такі «переконування» відбувалися різними способами: на тих самих редакційних зборах, у приватних розмовах, під час неформальних бесід. Були, звичайно,

134

люди, які не хотіли цього робити, їх або змушували певними загрозами втратити роботу, або не чіпали – і це теж можна вважати методом впливу, тиску. Людей, які були спроможні висвітлювати певні теми, відсували для виконання інших неважливих на той момент завдань, і вони певним чином були такими внутрішніми дисидентами, це те, що було за часів президентства Л.Д.Кучми. Зрозуміло, що крім цього і тоді був такий метод впливу, як пристойні, дуже пристойні доплати для тих журналістів, які робили все «правильно». І зрозуміло, що багато людей погоджувалось робити певні програми. Згадаймо найяскравіші на той час програми Піховшика на 1+1, Кісєльова на ICTV… В принципі, було багато таких людей, які розуміли, що це робити соромно, але це робили, тому що вони мали можливість заробити дуже багато грошей на цьому. Потім ми всі знаємо, що сталося – цього тиску ми уникнули, державного, але цей тиск дійсно був, його джерелом була адміністрація президента. Зараз варто сказати, що 100-відсоткової перемоги над державним тиском не відбулося протягом останніх 6 років (з 2004 по 2010 рр.). Треба розуміти, що це був тиск певних людей, які знаходилися при владі, тому що держава в нас така була – хтось був прєм’єром, хтось був президентом, ці всі люди змінювались і мали певні позиції. Я напевно трошки пропущу парламентські вибори, тому що, хоча вони були важливими, цей тиск на журналістів не був тоді таким помітним, хоча він і був, тому що все одно там найгостріші теми не піднімалися. Я би одразу перейшла до тих президентських виборів, які ми пережили у 2010 році, але розглядала би це в контексті того, що ця ситуація не виникла там за півроку, а це, звісно, продовження тих попередніх виборів – просто в більшій пропорції ми це все побачили до 2004-го. За період президентської кампанії 2009-2010 рр. і самих виборів відбулося наступне. Перше – це тиск власників каналів на редакторі, точніше, тиск певних політичних груп на власників каналів, який потім

135

прямо дотувався на редакторів, і меншою мірою це відчувалося на журналістах, тому що якимось чином редактори брали цей удар на себе. Я не кажу, що це позитивно, я кажу як би по факту: вони просто виконували свою роботу, пряму роботу gatekeeper-ів, і багато журналістів, можливо,

не

помічали, що на них тиснули. Найважливіший серед усіх засобів тиску – економічний чинник. Давайте скажемо про економічний тиск, коли

пропонується велика

кількість грошей, заплачених кимось із кандидатів в президенти, або різними політиками, які надають певну перевагу комусь, власникам каналів для того, щоб ті певним чином висвітлювали все, що стосується певного кандидата в новинах,

різноманітних програмах. Тому дуже добре

«зорганізовані» журналісти мали певні контракти, і зрозуміло, що якщо ці гроші були заплачені, то ти не можеш цього не робити, тому що ти погоджуєшся робити певні обов’язки. В результаті це зв’язує власника, який пояснює редактору, який пояснює журналісту, що треба робити і як. Але друга частина, це дуже чітко, дуже просто і так воно і було – нам за це заплатили, і ми це маємо робити, тому що з певних причин ми підтримаємо того чи іншого кандидата, чи підтримуємо багатьох рівною мірою і отримуємо рівномірні суми від різних кандидатів. Але тут треба зачепити таку річ як певна непрозорість як метод впливу у відносинах між власником та редакцією. Власник не є в прямому розумінні власником, який дає гроші, власник дає гроші, а редакція повинна працювати в рамках цього бюджету, в рамках певної угоди. Але прописані редакційні норми, за якими повинно працювати будь-яке ЗМІ, або відсутні, або не дотримуються і порушуються в Україні. Коли редакція є незалежною від власника, який платить гроші не за те, щоб висвітлювати ту чи іншу точку зору( це вже викривлення інформації), а фінансує роботу того чи іншого ЗМІ заради прибутку чи з якоюсь іншою прозорою метою, то тоді про тиски на журналістів не йдеться. Таке трошки, я би сказала навіть жорстко,

136

рабське уявлення відносин власникa і того, хто працює на нього, бо навіть у свідомості журналіста закарбоване неправильне розуміння, що якщо він власник, то він замовляє, і що його бажання є законом. А це вже не демократія і не журналістика, я вважаю. Небажання створювати редакційні статути – це також своєрідний тиск

на

журналіста,

обмеження

його

прав,

точніше

повне

не

встановлення їх і обов’язків, які на нього покладає суспільство, в першу чергу. Є певні правила роботи на «5 каналі», Першому та СТБ, а інші навіть не захотіли робити якісь кроки у цьому напрямку. Я би сказала, що це перешкоджає нормальній роботі журналіста. Коли не існує паперу, в якому прописано, що журналіст може робити, а що для його професії непристойно і порушує права інших людей, то так простіше «схиляти» будь-яке ЗМІ на свій бік. А редакційний статут на словах ніколи не спрацьовує,тому що у такому випадку у суперечках між журналістом і редактором «перемагає» той, хто знаходиться ближче до інтересів власника. Найголовніше - економічний тиск напряму на журналістів: у разі, коли журналіст не погоджується з редактором, його звільняють чи поставлять в умови, коли йому доведеться звільнятися. Для мене говорити людям неправду на правах журналіста – це протизаконно, навіть якщо журналісту загрожує при цьому втрата місця роботи. Медіа не є першопричиною такої складної ситуації, яка склалася протягом останніх 19 років, а прямим відображенням тих проблем, які існують у суспільстві. Непрозорість ЗМІ – це проблема усього суспільства, механізму, за яким в Україні люди звикли співіснувати і вирішувати власні проблеми. Журналіст не може жити абстрактно: у нього є якась визначена зарплата і визначені умови, в яких він мусить жити. Він не може взяти кредит і виплачувати його абстрактними грошима у разі, якщо його залишать без роботи. Треба встановити

умови захищеності для журналіста.

137

Більшість журналістів виправдовують себе в тому, що вони виконують якусь роботу за додаткові гроші тим, що їм не вистачає грошей для нормального життя (треба годувати сім’ю, вчити дітей). Їх можна зрозуміти, але… Тут теж не можна звинувачувати журналістів лише. Тут варто згадати, що у них відсутня альтернатива вибору – медіа корупція панує на більшості медіа. Вони не бачать сенсу у протесті: журналіст з чесними правилами може піти, але на його місце прийде той, хто буде готовий виконувати брудну, але прибуткову роботу. Журналісти не можуть опиратися тиску через брак альтернативи вибору. Дезорієнтація і до кінця нерозуміння принципів, за якими повинні працювати комерційні медіа. У них незрозуміла редакційна політика, коли вони підтримують одного політика, а іншого виставляють у викривленому світлі. Це сплутування понять редакційна політика з волею власника. Якщо журналісту кажуть, що це у нас така редакційна політика, то не всі журналісти можуть оцінити різницю між редакційною політикою і політикою політики. А в такому випадку важко сперечатись з редактором. Протягом останніх років багато професіоналів були витіснені тими, хто виконували прямі вказівки. Перед виборами журналістів, які би протистояли тиску, залишилось дуже мало. Держава не робить нічого, щоб було створено громадське мовлення, і політики всіляко розбещували журналістів. Я би виділила: тиск грошей та нерозуміння відмінності понять між власністю та редакційною політикою ЗМІ в умовах складної економічної ситуації, коли люди бояться втратити роботу. О.К.: що тоді робити молодим кадрам, які випускаються, і чи можливо їм працювати за таких умов?

138

Н.Г.: працювати можна, але треба дотримуватися тих принципів роботи журналіста, яким нас вчили. Якщо ти від початку підпорядковуєшся іншим умовам, то ти вже ніколи не зможеш працювати по-чесному і чекати того моменту, коли для цього будуть сприятливі умови. Треба не йти на нечесний компроміс із самого початку своєї роботи. Це і моя власна позиція. В Україні є медіа, в яких можна нормально працювати. Треба не дозволяти себе використовувати, виходячи із власних орієнтирів. Але звідки ці орієнтири візьмуться - це вже інше питання. О.К.: а в яких медіа тоді можна працювати, щоб не бути в зоні ризику професійного тиску? Н.Г.: у нас не так все погано з пресою, погано те, що її не читають. У нас не дуже заангажовані журнали, наприклад. Західні ЗМІ, типу «Радіо свобода» та БіБіСі по-українські це – маргінальні речі, вони для одиниць. Питання в ТБ. НА ТВі немає тиску політичного, бо його дивиться невеличка кількість людей, і новини у них неповноцінні. «1+1» та ІСTV ще якось тримаються, хоча на останньому новини низької якості, якості 90-х років. На «Інтері» новини – заангажовані. Дуже важко переконати виборців з чіткими переконаннями, але за допомогою каналів можна консервувати їхні погляди, бо змінити їх – навряд чи можна. Якби люди були відрізані від ЗМІ, то вони би мали зовсім іншу думку, ніж вона у них складалася про кандидатів. О.К.: яким чином вкладається контракт між журналістами, редакцією та спонсорами щодо замовних матеріалах? Н.Г.: за допомогою великої готівки у процесі переговорів із топменеджерами,

фінансовим

директором

чи

певними

журналістами.

Рекламодавці роблять політичну рекламу, продають готові ролики партіями.

139

Той, хто має більше грошей, той і має більше ефіру. Але, наприклад, під час передвиборчих кампаній має бути чітко прописаний закон чи статті закону, в якому би обмежувалась сума, яку кандидат може витратити на рекламу. Це ставить кандидатів у нерівні умови. На кожному каналі є людина, яка відповідає за розміщення замовних матеріалів чи політичних роликів. О.К.: щось змінилося у цій президентській кампанії в Україні (2009-2010 рр.), порівняно з попередніми кампаніями? Н.Г.: не було залякувань, фізичних погроз. Хоча адмінресурс застосовувався колишнім президентом Ющенком наповну. Нова погана тенденція – створення чорних списків журналістів і контроль політиками тих людей, які могли ставити їм запитання. Також обмежувався доступ до інформації, якщо якийсь журналіст починав бути занадто критичним до когось із кандидатів у президенти. Фокус-група 1, м.Львів. Тривалість розмови – 45:27 Учасники фокус-групи №1: Василь, 1 -

м. Коломия, власник і директор телерадіокомпанії, медіа-

холдинг. Володимир, 1 - християнський сайт і львівський канал. Сергій - Львівська область, редактор газети. Олена – Луганська область, редактор в телекомпанії «Красний луч». Христина - Львів, журналіст. Володимир,2 – канал 24 і радіо «Люкс» - системний адміністратор. Зоряна – агенція журналістських розслідувань, м.Львів Василь, 2 – Львів, розробка сайтів. Петро – Одеська область, радіо та інтернет-видання.

140

О.К.:ЗМІ в Україні. Що можна сказати про них, чи стали вони кращими за роки незалежності нашої держави? Зоряна: вони напряму пов’язані із політиками та політичними процесами, тому висвітлювати об’єктивно новини не можуть. Все зводиться до влади. Василь,1 : – журналісти мають право за редакційними статутами чинити опір редакційній політиці. Хоча я як власник плачу їм гроші. За часі Кучми власники та журналісти більше залежали від політичної ситуації. У нас темників не було. О.К.: ви сказали, що не можете впливати на журналістів? Василь, 1: цим займається головний редактор. Я не втручаюсь в їхню справу. Моє завдання – знайти гроші, а що висвітлює студія – я не втручаюсь. О.К.: чи достатньо освічені теперішні журналісти і чи потрібна журналістська освіта для того, аби працювати журналістом? Зоряна: в принципі, освіта не дуже є важливою. Тут важливо, аби журналіст дотримувався правила золотої середини і об’єктивності у процесі викладу інформації своїм читачам чи глядачам. Василь, 1: освіта журналістська бажана, але це не є визначальним фактором. У нас є професійні журналісти, і ті,хто мають іншу освіту. Однак все залежить від людини,що вона хоче. Олена: головне спілкуватися із журналістами і вчитися журналістській справі. О.К.: що ви можете сказати про редакційну політику у ЗМІ?

141

Олена: ми не підтримуємо жодної політичної сили, хоча у новинах висвітлюємо політичні події. Намагаємося більше говорити про різні сфери життя. Якщо журналіст робить сюжет, то це повинен бути рівноцінний сюжет – коментарі обох сторін. Не усе іде в ефір – журналіст має знати більше. Також у нас не прийнято давати свою власну оцінку. Три точки зору: за, проти і якийсь експерт. О.К.: чи достатньо платять журналістам сьогодні? Василь: три роки тому достатньо платили. Петро: це постійна проблема. Постійно чогось не вистачає людині. Христина: журналісту дають можливість заробляти додатково, незалежно від зарплати – конференції політичні, чат-конференції. Володимир: наскільки я знаю, то в інформаційних агентствах Львівщини платять мало – 1200 гривень. Журналістам приходиться додатково заробляти гроші, навіть не за спеціальністю. О.К.: чи вважаєте ви нормальною практикою замовні сюжети чи статті? Чи існує така практика взагалі в Україні? Володимир, 2: журналіст може запропонувати сам свою програму чи концепцію, і це не називається замовним матеріалом. Такі креативні люди повинні бути. Наприклад, наш журналіст запровадила соціальну сферу про онкохворих дітей. Фінансувалося це за рахунок нашої компанії, жодної політики тут не було. Сергій: замовні матеріали є практично на всіх українських ЗМІ.

142

О.К.: як відрізнити замовний матеріал від редакційної політики ЗМІ? Чи бачить глядач/читач різницю між подібними матеріалами? Зоряна: залежить все від рівня людини, її розвитку, її освіти. Для тих людей, які дивляться серіали, немає різниці між правдивим і замовним матеріалом. Вони схавають усе. Сергій:замовні матеріали – наслідок тієї ситуації, яка існує в нашій країні у всіх сферах: економічні, законодавчі тощо. Володимир,2: були журналісти, які після розвалу СРСР зробили своє ім’я на правдивих матеріалах, але потім також продавалися і виготовляли замовні матеріали. Коли вони перегинали палку, населення це розуміло, і такі журналісти покидали свою сферу роботи. О.К.: чи впливає зарплата на рівень професійного ставлення журналіста до свого ремесла? Володимир,1: впливає, але все залежить від совісті журналіста. Василь, 1: в регіональних невідомих ЗМІ реклама коштує дешевше, ніж на відомих центральних каналах. Також відрізняється ціна на виготовлення рекламних роликів в регіональних і центральних ЗМІ. Тому, відповідно, за роботу в регіональних ЗМІ платять набагато менше, ніж, наприклад, в Києві. О.К.: як боротися журналістам із замовними матеріалами? Петро: бути поза політикою і дотримуватися балансу точок зору в подачі матеріалу. О.К.: якщо порівняти передвиборчу кампанію 2004 і теперішню, чи змінилось щось?

143

Сергій: суттєвих проблем немає. Все, що може бути назване тиском, пов’язане із редакційною політикою і самоцензурою. Також заказухи на ТБ стало більше рівномірно до збільшення свободи слова. Журналісти стали більше вільніше поводитися і стали більше лицемірити. Володимир, 2: політичних сюжетів стає більше, але вже не в одному руслі, як це було до 2004-го – існує багато різних підходів про різних політиків. Висвітлюємо про більшість кандидатів у президенти.

Фокус-група 2, м.Київ, Могилянська школа журналістики. Тривалість розмови – 70 хвилин. Модератор – Анастасія Гринько, науковий керівник цієї дипломної роботи. По часовій стрілці, починаючи від Насті (Н.): Блондинка в окулярах- Ілона (І.), з Полтави, керівник редакції, очолює два видання, Жінка у білому піджаку-Надя (Нд.), Київ, громадська організація, медіа представник, редактор сайту Жінка у темно-коричневій кофтині- Леся (Л.), заступник шеф-редактор новинного відділу «Телекритики» Жінка в білому светрі-Катя (К.) , Київ, журналіст інтернет-сайту «Форум», портал «точканет»

144

Чоловік у сірому светрі та окулярах- Бориспіль, ТБ Чоловік у светрі в червоно-біло-чорну полоску – Роман (Р.), регіональний щотижневик, Донецьк, журналіст та редактор сайту. Н.: Які проблеми у ЗМІ? Чи легко живеться журналістам ? Які є ускладнення? Нд.: основна проблема у медіа частково пов’язана з бідністю населення: зараз багато з тих, хто хотів би читати, не спроможний купити якесь видання. Виходячи з цього, ЗМІ повинні будувати свою економіку таким чином, щоб розраховувати або на бюджети державні, місцеві чи спонсорські. Я думаю, що з цього випливає багато інших проблем: обмеження свободи ЗМІ, проблема з тиражами... Велика кількість населення отримує основну інформацію з ТБ, а не друкованих видань. Л.: проблема медіа-ринку. Його регулювання за 15 років незалежності України так і не почало працювати. Наш медіа-ринок не здатний утримувати ту велику кількість медіа, яка у нас є. Відтак жодне медіа не може заробляти – комерційна система не працює. Має працювати якась інша схема. І.: плюс існує державна підтримка певних ЗМІ. Н.: які ще проблеми ринку, які тягнуть за собою складнощі? Що відчуває журналіст чи редактор у такій ситуації? К.: мені здається, що дуже велику роль тут відіграє те, що кожне ЗМІ має свого інвестора. Як кажуть, хто платить,той і замовляє музику.

Вони

створюють певну редакційну політику, від якої відійти просто неможливо. І ні про яку свободу слова тут говорити не можна. Я можу навести приклад,

145

який трапився буквально пару днів тому. У нас в редакції був виставлений матеріал через розсилку, який головний редактор дозволив виставити. Через дві години приходить до нас один із тих, хто дає гроші... Матеріал про одного з кандидатів у президенти...Я не буду говорити, хто це був... В принципі, нічого страшного у тому матеріаолі не було – це був просто одне із соціологічних опитувань. Були крики, істерика... – зняли цей матеріал. Наступного ранку ми приходимо на роботу, і нам говорять, що відтепер ми не пишемо, хто і про кого що сказав. Про сварки... А про що тоді писати? Людей же саме це і цікавить... Робота у нас пішла не дуже- до обіду матеріали буквально висмоктували із пальця, виїжджали хіба що за рахунок заголовків. Потім наш редактор поговорив із вищим керівництвом, і після обіду з нас цензуру зняли. Одним словом, хороший настрій у керівницва – можемо писати про все, що хочемо, поганий- забороняють. Також у мене є досвід з того ж таки інтернет-видання «Форум», це було у 2004 році, коли ми писали новину проЯнуковича, як його стукнули яйцем. Прикол був у тому, що ця новина з’явилася десь о 9 ранку. А на той час форум негласно фінансувавуся партiєю «Регіонів». Я не знала, ставити це, чи не ставити, чи це правда, дзвоню головному редактору, питаю в неї дозволу. А вона каже, що нiчого не знає, каже, ти дзвони далі, вищому керівництву. Такі рішення вона особисто не могла приймати. Я дзвоню вищому керівництву, а воно мені говорить, що ні в якому разі не можна цього робити. Через 10 хвилин дзвінок – ставте це.Змiнився настрій...Вони платятьгроші за це... Можна з ними якось домовитись, довести, що ця інфа потрібна, може, не в такій формі Нд: я мала досвід -5 років- роботи в одному державному виданні – «Голос України». Це газета, яку не читають журналісти. Вона не цікава для того, щоб принести її додому.Державна підтримка призвела до того, що ця газета втратила свого читача – того, хто визначає бюджет газети і впливає на бюджет.

146

І.: насправді, в регіонах майже у кожній області є успішний регіональний видавничий дім, який є самоокупним прибутковим бізнесом. Власник має кілька медій. Це бізнес, який грає за законами бізнесу. Ні в Києві, ні в Донецьку такого немає. Вінниця

-це взагалі монстр: вони охоплюють

Миколаїв, Тернопіль, Вінницю. Всі видавничi доми створили успішний бізнес, створили альтернативні інформаційні видання.Залучаютьрекламу. Л.: власник і рекламодавець диктують свої певні акценти у політиці ЗМІ. І.: дійсно, важливо вибудовувати правильну політику з рекламодавцем. Наприклад, моя газета має великого рекламодавця – «Приватбанк». Він декілька разів намагався тиснути на нас. Їхня доля в нашому рекламному бюджеті – ну дуже велика. Це помилка була. Всі це свого часу сприймали як велике щастя, хоча я не знаю, чому. Не можна сконцентровувати бюджет газети на одному якомусь рекламодавцю. Були проблеми, конфлікти. Н.: чи рекламодавці або власники вказують, які теми висвітлювати вашим ЗМІ? І.: два випадки: ми робили матеріал великий, де писали, в якому банку вигідніше брати іпотечний кредит (за часів, коли це ще можна було робити).У нас виходило, що «Приватбанк» - на 16 місці. Прибігла дівчинарекламний агент –яка співпрацює з «Приватбанком», впала навколішки і почала кричати «та ви що, як це може бути, що ми на 16 місці, це ж не можна подавати». А я кажу, що, Лена, ми ж не можемо зробити їх на першому місці: бачиш, ось розрахунки, це ось матеріал. Вона тоді почала питати, навіщо це взагалі потрібно було писати. Я прийняла рішення, що ми не будемо ставити 20 банків за їхнім рейтингом, а будемо ставити десятку.

147

Н.: коли дві організації подають свої новини, і одна з них є вашим рекламодавцем, а новина жодної з них не є для вас актуальною, чи збільшуються шанси у тієї, що є вашим рекламодавцем, що її матеріал ви опублікуєте? І.: звісно. Дуже часто бувають випадки, що журналісти не заповнюють усі шпальти, то у цьому випадку ми поставимо матеріал рекламодавця. Л.: у нас є планова прибутковість. Умовно кажучи, 26% прибутку видання мусить показати, інакше буде скорочення. Бюджет ще не підписаний. Краще тоді написати такий матеріал. Н.: як журналіст ставиться до цього? Чи все вирішує редактор? І.: журналісти не пишуть рекламних матеріалів взагалі.Якщо це матеріал за гроші, то журналісти не пишуть. Я особисто це забороняю. Такі матеріали ми просимо когось написати.У нас був копірайтер в штаті, але нам сатло невигідно його тримати, пов’язано з рекламодавцем

він працює на контрактній осонові. Якщо це і це є якась новина, то тоді журналісти це

напишуть.... Одного разу нам зателефонували з «Еко-маректу» і сказали, що є таке російське пиво, якому вийшов термін придатності. Стоїть велика партія, треба про це писати. Ми зателефонували у санепдемстанцію, домовились з ними, взяли спеціаліста, журналіста і поїхали. Купили там дві пляшки цього пива, з чеком. Давай звертатися до директора, що за це пиво. До людини, яка нам зателефонувала. І тут почався жах. Мені зателефонували шеф, жінка шефа, бо вона тримає мережу дистрибуцї газет, паралельно з нашою, прес служба міськвиконкому, директор магазину Полтавського представництва. Вони тиснули шалено на нас. Матеріал пішов, але у значно м’якшому

148

вигляді. Пізніше шеф визнав, що потрібно було писати так, як є, бо пізніше все-таки зняли наше видання у «Еко-маркеті» і до сих пір ми там не продаємся (1,5 роки). Я нікому нічогоне обіцяю. «Київстар» - теж наш великий рекламодавець. Ми планували-планували писати великий матеріал про базову станцію в тому місці, де вона там не має стояти. Ми думали, як підiйти до цього матеріалу. Тут нам телефонує представник «К-ру» і каже, що буде проводити прес-конференцiю в нашому місті з спеціалстами нашого міста про шкідливість чи нешкідливість цих станцій. Ми пішли туди, поспілкувались.Але це була одна сторона. Потім ми пішли до людей, вони нам розказали, як вони хвилюються, поспілкувались з екологами. Для «К-ру» це вийшов

такий собі матеріал, однак не дуже страшний. Потім нам

зателефонувала дівчина і попросила переслати матеріал. Потім вони були незадоволені, що ми про це написали. Л.: я спілкуюсь з представниками різних телеканалів. Звичайно, ситуація змінилась за останні 10 років. Спочатку рекламодавці були зацікавлені, щоб про них писали, вони налагоджували зв’язки зпресою. Прес-служба сама доплачувала журналістам, щоб вони самі писали такі матеріали. У ті часи там не було позначки «реклама». По суті, прес-секретарі чи арт-директори контролювали цей простір. Їм цього вистачало.Все інше йшло без їхнього контролю. На сьогоднішній день, як я це розумію, вони намагаються контролювати усе.Якщо раніше вони надавали інформацію, то тепер вони блокують інформацію. Я говорю про піар векликих телекомпаній. Н.: хто має досвід спілкування з піар-агенціями, політиками? Яка у вас думка про піар-фахівців? І.: вони дуже часто не знаються на законодавстві. Вони не розуміють, що таке редакційні ЗМІ, що таке рекламні матеріали.

149

Л.: вони маніпулюють поняттями. Дуже добре вони знають, що у того, в кого беруть інтервю, то той є твоїм співавтором, і що ти повинен узгодити з ними кожен написаний рядок. Однак забуваєтьсяте, що для новин ти не мусиш затверджувати з ними синхрони, що ти не мусиш цьогоробити. Дуже багато хто намагається подивитися увесь матеріал, включно з заголовком. Багато хто каже, що ми прокоментуємо вам, але хочемо подивитися контекст, в якому буде стояти цей коментар. Тобто, фактично потрібно висилати увесь матеріал для цього. Р.: мій досвід говорить мені про те, що від цих людей вимагають це робити,на них тиснуть, і вони просто шукають шляхи, як це зробити. Вони починають домовлятися. Так, до речі, вони не бачать різниці між рекламою та нерекламним матеріалом. З мого досвіду, легше з самого початку сказати, що давайте ми просто будемо працювати з вами на платній основі: ви оплатите працю нашого журналіста, а ми напишемо все,що завгодно. Звичайно, не все, що завгодно... Просто це – рекламна шпальта, рекламний текст...Це буде законно, нормально. Є проплатні итексти, або шматки з цих текстів. Є такий бізнес, і це вже стосується керівника (власника), його політики. У нас, наприклад, головний редактор є головним директором. Більше вирішує рекламний відділ. Рекламний відділ може прийти і сказати, що «нам треба написати рекламну статтю». І я кажу пробачте, що я не хочу чи не можу. Їм нічого не залишається, як шукати когось іншого. Один піарщик може дати свій текст і попросити його розмістити, а іноді вони приходять і просять, щоб ми прийшли на їхню прес-конференцію. .. Л.: роблять це для того, аби поставити «галочку» навпроти того ЗМІ, яке прийшло, проконтролювати, щоб було написано так, як вони хочуть, і щоб їм ще цей матеріал показали.

150

Р.:мені здається, що це сильно залежить від таланту піарника. Л.: є газети, які розміщують матеріали, а є і ті, які їх публікують. Н.: чи впливає на ціну розміщеного матеріалутой фактор, що інформація подається без позначки «реклама»? Р.: раз на раз не приходиться. Я вважаю, що так. Нд.: в київських виданнях матеріал без позначки коштує значно дорожче, ніж матеріал з позначкою. В регіональних виданнях, як не дивно, в бiльшості з них, матеріал без позначки коштує дешевше, ніж з позначкою. Я мушу захистити піарщиків. У мене є колега з піарвідділу одного моб.оператору. Вона розказала, що декілька років тому до них прийшли із газети «Вечірні Вісті», поклали на стіл два матерали і сказали: «ось 10 тисяч доларів, оце хороший матеріал, а це поганий. Який з двох ви хочете, щоб ми опублікували?». Тобто це шантаж, він також існує. Л.: у мене є знайомі журналісти,які регулярно таким чином заробляють собі гроші. Вони проводять реальні журналістські розслідування, тільки їм не вигідно продавати це пресі, саме тому вони продають це зацікавленим компаніям. Н.: що ви можете сказати щодо того, коли піарники дарують подарунки журналістам на свята? Чи існує взагалі така практика? К.: коли я була кореспондентом,скажу чесно, мені дуже подобалося на таких прес-конференціях бути. Всі знали, що цей матеріал проплачений, що треба

151

прийти, посидіти, побути на фуршеті, прийти, відписатися, щоб усім було добре. Найбільше, що запамяталося, коли я була на прес-конференції «Конті». Я принесла тоді в редакцію ось такий кульок – там, повірте, було всього... Н.: а чи є якась внутрішня політика, корпоративні кодекси, які в чомусь обмежують журналіста? К.: з мого досвіду,було таке, коли запрошували і не давали безпосередньо щось грандіозне, а якісьручки,блокноти, але потім накривали усім стіл. Вони ніби хочуть журналістів задобрити, але вони не думають про те, що це ніяким чином може і не вплинути на журналіста: він собі може по телефону подзвонити і викласти усю інформацію та піти собі гуляти. Нд.: моя

сестра-журналістка ходила на

прес-конференцію

у

Києві

«Червоного Хреста». То їм видали лише одноразові набори для бездомних. Л.: у мене був випадок, коли я брала інтерв’ю, матеріaл вийшов, а потім через декілька днів на імя редакції прийшла велика коробка з бізе. То, зрозуміла річ, що як ти будеш від цього відмовлятися. Н.: а більш дорогі подарунки – моб.телефони, машини? Чи були такі випадки? І.: у нас, на скільки я знаю, не було таких випадків.Але яможу і не знати, тому що якби я дізналась, то одразу б таку людину звільнила. Н.: якщо журналіст бере готівкою, то тоді що? Чи є взагалі така практика в Україні?

152

І.: це проблема видання, якщо вони не мають власних критеріїв розміщення матеріалів. Якщо є критерій щодо того, який матеріал може бути розміщений, який може бути топ-новиною, то як те, що не вписується в це, можна пропихнути? Я не розумію. К.: у нас взагалі це не обговорюється, у нас взагалі такого не існує. У нас рекламний вдділ займається не тим, який матеріал ставити на сайт, а тим, де розміщувати банери, як піднімати хостинг сайту. До матеріалів він ніякого відношення не має.У нас є декілька інформаційних агенцій, з яких ми беремо інформацію, все. Єдине, що нам не дозволяють - заходити на інші сайти – є тільки інформагенції, за які заплачено. Ми не можемо вкрасти з чужого сайту новину. Є авторське право. Нд.: у 90-х роках була поширена така тенденція, що журналісти брали гроші, а зараз все, скоріше за все, іде через редакторів. К.: у мене є знайомий, не буду називати видання, де головний редактор бере гроші за ту інформацію, яка іде від політичних партій. Воно виходить просто як звичайний матеріал, ніхто навіть в принципі не зрозуміє. .. Може прийти прес-реліз, який все одно потрібно буде переробити. Інколи журналісти не мають вибору і змушені писати, бо редактор так сказав. Прийшло тобi на пошту два-три листи – бери їх, переробляй і пиши. Редактор за це отримує гроші, а журналісту нічого за це не перепадає -це просто його робота. Н.: бувають такі журналісти, що відмовляються писати такі матеріали? К.: це залежить від самого журналіста і наскільки він залежний у цій ситуації. Чи боїться втратити своє місце чи ні.

153

Р.: у мене є знайома, яка займається журналістськими розслідуваннями і не ходить на фуршети принципово. А інша є журналістка, яка працює на «Уніан», то вона ходить туди, їй дарують часто дорогі речі. Вона їх просто бере і нічого нікому не обіцяє. І.: «Київстар» нам на 8 березня та Новий рік обов’язково приносять якісь цукерки. Мені рекламний відділ телефонує і каже, що вони до нас ідуть. А я їм кажу, що при чому тут я – ви з ним співпрацюєте, вам хай і дарують. Я кличу тоді усіх, пригощаю їх. Л.: у нас теж таким чином це відбувається. Подарунки дарують практично усі прес-служби. Зрозуміло, що всі такі подарунки ідуть через редакторів. То щоб врівноважити якось ситуацію, все солодке і цукерки ідуть на загальний стіл, а якісь прикольні подаруночки можна ще розігрувати. У нас є така практика. І.: у нас теж є така практика, коли нам дарують блокнотик, ручку чи якусь кепку – ми розігруємо це. Нд.: алкогольні бренди дуже щедрі на подарунки. Ч.в окулярах: у мене було 4 випадки, коли мені намагалися дати гроші. Одного разу один львівський депутат намагався мені дати сто доларів. Я не взяв....

154

СРИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: 1. Attacks on the Press 2007: Ukraine.[ Доступ до документа 23.02.2010 через http://cpj.org/2008/02/attacks-on-the-press-2007-ukraine.php] 2. Attacks on the Press 2009: Ukraine. [Доступ до документа 23.04.2010 через http://www.cpj.org/2010/02/attacks-on-the-press-2009-ukraine.php] 3. Christians. Media Ethics Cases and Moral Reasoning // Truthtelling pp.59-85 4. Code of Ethics of Association of Professional Journalists of the USA. [Доступ до документа 28.03.2010 через http://www.spj.org/ethics_code.asp] 5. Election Observation Handbook, Fifth edition. – ODIHR, Warsaw. – 89 p.

6. Freedman A.E, Freedmann P.E.The Psychology of Political Control. St. Martin’s Press, New York. – 1975. – 269 p.

7. Grynko A. Bribery for News Coverage: Research in Ukraine. [Доступ до документа 28.05.2010 через http://jschool.kiev.ua/images/uploads/Grynko_N_diplom2007.pdf]

155

8. Gumeniuk L., Ukrainian Media European Prospective Real but Distant. March, 2007. [Доступ до документа 27.11.2009 через http://www.niisp.org/ukr_media_eur/3213.html] 9. Klyueva A. An Exploratory Study of Media Transparency in the Urals Federal District of Russia. – Norman, Oklahoma, 2008. – 140 p.

10. Kornhauser W. The Politics of Mass Society. The Free Press, New York. – 1968. 256 p.

11. Louis A. Day. Ethics in media Communications // Economic Pressure and Social Responsibility. – pp.178-184 12.Louis A. Day. Ethics in media Communications// Truth in Media Communications. – pp. 68-95 13. Lupis A. Faded Colors: CPJ Special Report. [Доступ до документа 23.02.2010 через http://cpj.org/reports/2007/05/faded-colors.php] 14. McCombs M, Shaw D.The Agenda-Setting Function of Mass Media. [Доступ до документа 28.05.2010 через http://poq.oxfordjournals.org/cgi/content/abstract/36/2/176] 15. Media Sustainability Index (MSI) – Europe and Eurasia. [Доступ до документа 28.02.2010 через http://www.irex.org/programs/MSI_EUR/2009/ukraine.asp#panel] 16. Plaisance P.Lee. Media Ethics: Key Principles for Responsible Practice// Privacy. Sage. – 2008. – pp.168-199 17. Plaisance P.Lee. Media Ethics: Key Principles for Responsible Practice // Values in the Media. Sage. – 2008. – pp.26-35 18. Plaisance P.Lee. Media Ethics: Key Principles for Responsible Practice // Ethics Theory. Sage. – 2008. – pp.1-20 19. Timothy G. A, Timothy S. The Orange Revolution. March, 30,2005. [Доступ до документа 28.03.2010 через http://www.nybooks.com/articles/archives/2005/apr/28/the-orange-revolution/] 20.Tsetsura K., Grynko A. An Explorary Study of the Media Transparency in Ukraine. Public Relations Journal Vol.3, No.2, spring, 2009.

156

21. Барометр журналістського життя. Жовтень 2009. [Доступ до документа 23.02.2010 через http://nsju.org/blog/barometr_jitya/120.html] 22. Бахтеев Б. Про єдність ЗМІ та влади. [ Доступ до документа 26.04.2010 через http://www.telekritika.ua/media-suspilstvo/media-i-vlada/2010-0109/50294] 23. Вибори в Україні відповідали стандартам – місія міжнародних спостерігачів. [Доступ до документа 12.03.2010 через http//www.radiosvoboda.org/content/article/1952088.html] 24. «Вороги преси - 2009»: версія ІМІ та КНМП. [Доступ до документа 21.05.2010 через http://www.telekritika.ua/media-corp/prava/2010-05-03/52732] 25. Влада Тьми і Темників. Хрестоматія з політичної цензури в Україні. Упорядник В.Кіпіані. – Видавнича спілка «Просвіта», Львів, 2005. 307 с.

26. Гастинщиков. В. Цензура як елемент інформаційної війни. [Доступ до документа 14.03.2010 через http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/VKP/2009_9/V_9/st9.pdf.]

27.Герман вважає, що в обвинуваченнях «Репортерів без кордонів винна опозиція?» [Доступ до документа 28.05.2010 через http://www.pravda.com.ua/news/2010/04/29/4991567/] 28. Гомон Д., Рафал А. Почем «джинса» в Украине. [Доступ до документа 19.03.1010 через http://telekritika.ua/daidzhest/2009-10-12/48493] 29. Гриценко О., Шкляр В. Основи теорії міжнародної журналістики: К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2002. – 304 с.

30. Драч М. «Репортери безкордонів»: становище зі свободою слова в Україні погіршилося порівняно з 2005 роком. [Доступ до документа 11.02.2010 через http://www.radiosvoboda.org/content/article/958627.html] 31. Дуцик Д. Політична журналістика – дзеркало суспільних процесів.[ Доступ до документа 13.05.2010 через http: // journlib.univ.kiev.ua /uj/15.htm] 32. Експерти: під час останніх виборів зявились «чорні списки» журналістів. [Доступ до документа 22.03.2010 через http://www.telekritika.ua/news/2010-0219/51232]

157

33. Етичний кодекс діяльності українського журналіста . –[ Доступ до документа 22.03.2010 через http: //www. etika.iatp.org.ua] 34. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод. [Доступ до документа 22.03.2010 через http://helsinki.org.ua/index.php?id=1084656870 ] 35. ЄС стурбовані свободою слова в Україні. [Доступ до документа 29.05.2010 через http://www.pravda.com.ua/news/2010/04/30/4996470/] 36. Журналісти ТСН заявляють про цензуру.[ Доступ до документа 19.05.2010 через http://www.pravda.com.ua/news/2010/05/6/5013491/] 37. Загальна декларація прав людини. [Доступ до документа 28.03.2010 через http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015] 38. Закон «Про вибори президента України». [Доступ до документа 21.03.2010 через http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=163015] 39. Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». [Доступ до документа 22.03.2010 через // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=540%2F97-%E2%F0] 40. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу)». [Доступ до документа 25.03.2010 через http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=2782-12] 41. Закон України «Про інформацію». [Доступ до документа 25.03.2010 через http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2657-12] 42. Закон України «Про телебачення і радіомовлення». [Доступ до документа 25.03.2010 через http://alexradio.com.ua/lawdoc/zakon7.html] 43. Захаров Є. ЗМІ на виборах відведена роль статистів. [Доступ до документа 19.01.2010 через http://www.telekritika.ua/media-suspilstvo/svobodaslova/2009-12-07/49730] 44. З початком виборчої кампанії кримські ЗМІ подвоїли кількість джинси [Доступ до документа 15.12.2009 через http://www. telekritika.ua/news/200911-07/49096]

158

45. Іванов В.Ф., Сердюк В.Є. Журналістська етика: Підручник/ Передм. В.П.Мостового. – 2-ге вид., випр.. – К.: Вища шк.., 2007. – 231с 46. Іванов В.Ф. Законодавство про засоби масової інформації: український та зарубіжний досвід / За ред.А.З.Москаленка. – К., 1999. – l12 c.

47. Квашина Т. Етичний кодекс журналіста: закордонний досвід. [Доступ до документа 07.01.2010 через http: // www.ipc.kiev.ua/ukr/billetin/19/19_2.htm] 48. Кібл Р. Журналістська етика //Етичні дискусії сьогодення: загальний огляд ст.5-18 49. Кібл Р. Журналістська етика // Регулювання масових медіа: марнування часу? Ст.19-33 50. Коваленко Н., Лащенко О. «Ціна слова». Ситуація зі свободою слова в Україні погіршилася. [Доступ до документа 07.01.2010 через http://www.radiosvoboda.org/Content/Article/1745846.html] 51. Кодекс професійної етики українського журналіста. [Доступ до документа 17.02.2010 через http://nsju.org/tabmenu/kodeks_etiki] 52. Конституція України. [Доступ до документа 02.02.2010 через http:http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96%E2%F0] 53. Кримінальний Кодекс України. [Доступ до документа 02.02.2010 через http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2341-14] 54. Кузнецова І. Свобода слова в Україні. Є ризики? [Доступ до документа 15.03.2010 через http://telekritika.ua/daidzhest/2009-10-08/48418] 55. Куляс І.. Падаюча крива професійної якості [Доступ до документа 11.02.2010 через http://telekritika.ua/medialiteracy/2009-11-05/49043] 56. Лігачова Н. Журналістська осінь -2002. Дискусія про політичний тиск та цензуру в українських медіа: Зб.статей «Телекритики». – К.: Фонд медіаініціатив, 2003.

57. Медіа-профспілка закликає журналістів не мовчати. [Доступ до документа 27.05.2010 через http://www.pravda.com.ua/news/2010/05/6/5015183/]

159

58. Можливості доступу кандидатів до всеукраїнських телеканалів були неоднаковими. [Доступ до документа 19.05.2010 через http://telekritika.ua/medialiteracy/2010-01-26/50677] 59. Мигалисько М. «Репортери без кордонів»: свобода ЗМІ в Україні поліпшилася від Помаранчевої революції. [Доступ до документа 08.02.2010 через http://www.radiosvoboda.org/content/article/953357.html] 60. Міжнародні стандарти забезпечення свободи вираження поглядів. Збірник публікацій Артиклю 19 /За ред.Тараса Шевченка, Тетяни Олексіюк. – К., «Фенікс». – 2008. – 224 с.

61. Місьо М., Петрова Н. Українське законодавство і захист преси // Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. [Доступ до документа 15.05.2010 через http: //www.khpg.org] 62. Напади на пресу у 2009 році в Україні. [Доступ до документа 25.04.2010 через http://media.parlament.org.ua/ss_tg/action/article_detail/article_id/3099/] 63. Новини з фронтів медійних війн. [Доступ до документа 23.04.2010 через http://media.parlament.org.ua/Analitika/action/article_detail/article_id/2591/] 64. Опитування журналістів щодо стану свободи слова в Україні. 07 грудня 2002 року. [Доступ до документа 23.01.2010 через http://www.razumkov.org.ua/ukr/article.php?news_id=259] 65. Останнє десятиліття ЗМІ. Від Кучми до Ющенка: десятилітній марафон стояння на місці. [Доступ до документа 29.03.2010 через http://telekritika.ua/spec_tk/ukrainski_zmi/2010-01-19/50530] 66. Палій О., Макеєв С., Лячинський С. Та інші. Політична цензура в Україні: факти, тенденції, коментарі. – К., 2002. – 112 с.

67. ПАРЄ вимагає більше гарантій свободи ЗМІ. [Доступ до документа 21.05.2010 через http://media.parlament.org.ua/ss_tg/action/article_detail/article_id/3012/] 68. Парламентські слухання «Про стан свободи слова у регіональних засобах масової інформації».[Доступ до документа 16.01.2010 через http://media.parlament.org.ua/ss_tg/action/article_detail/article_id/2919/]

160

69. Петрова Н. Медіа у виборах: українська дійсність./04.11.2005 [Доступ до документа 27.03.2010 через http://www.telekritika.ua/media-/svobodaslova/2005-04-11/87358] 70. Політична джинса пішла, але обіцяла повернутися. [Доступ до документа 22.05.2010 через http://www.telekritika.ua/mediacontinent/monitoring/medialiteracy/2010-02-25/51308] 71. Правничі аспекти діяльності журналіста в Україні. – Київ, Сімферополь: IREX ProMedia Україна, 1998. – с.21-75.

72. Припинити тиск на журналістів, не допустити репресій. [Доступ до документа 27.05.2010 через http://www.telekritika.ua/news/2010-0521/53128] 73. Радзієвський І., Червак Б. Шпаргалка для президента.[ Доступ до документа 14.03.2010 через http://www.telekritika.ua/media-suspilstvo/svobodaslova/2009-12-04/49649] 74. Редакційні принципи БІ-Бі-Сі для авторів випусків новин та інформаційних програм. [Доступ до документа 28.04.2010 через http: //www.bbc.co.uk/info/editorial/progdl/contents.html] 75. Результати моніторингу телерадіоорганізацій Національною Радою з питань телебачення і радіомовлення за період з 25 лютого по 1 січня 2010 року. [Доступ до документа 23.03.2010 через http://media.parlament.org.ua/ss_tg/action/article_detail/article_id/3287] 76. «Репортери без кордонів» просять Януковича не утискати свободу слова. [Доступ до документа 23.05.2010 через http://www.pravda.com.ua/news/2010/04/16/4939836/] 77. Сєверов Н. Фабрика темників. [Доступ до документа 11.04.2010 через http://www.pravda.com.ua/news/2004/06/3/3000274/] 78. Ситуація в українських ЗМІ: чи ведуть політичні зміни до згортання свободи слова? [Доступ до документа 12.03.2010 через http://www.radiosvoboda.org/content/article/958634.html] 79. Смілка Р. Свобода слова і моральна відповідальність журналіста. [Доступ до документа 11.02.2010 через http://narodna.pravda.com.ua/discussions/48eb3920a8894/]

161

80. «Статус особи» як спосіб тиску на медіа. [Доступ до документа 16.04.2010 через http://telekritika.ua/prava/2009-11-26/49469] 81. Таран С. Тіньова цензура. [Доступ до документа 19.03.2010 через http:www.zn.kiev.ua/nn/show/429/37454] 82. Тернер Л. Україна: свободи під загрозою? [Доступ до документа 26.01.2010 через http://telekritika.ua/daidzhest/2009-12-02/49640] 83. Трипільський А.Три рівні неадекватності. [Доступ до документа 21.04.2010 через http://www.telekritika.ua/vibor2009/2009-12-03/49631] 84. Україна у фокусі: український демократичний барометр. [Доступ до документа 28.04.2010 через http://dif.org.ua/ua/press/dtyjt] 85. «Цінності нашої команди – медіа без цензури і джинси»/ [Доступ до документа 23.02.2010 http://www.telekritika.ua/vibor2009/2010-02-02/50855] 86. Чек політреклами: офіційні дані. [Доступ до документа 25.03.2010 http://www.telekritika.ua/vibor2009/2010-02-26/51341 87. Чи довіряють громадяни України вітчизням ЗМІ? [Доступ до документа 22.03.2010 http: www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=87] 88. Шевченко А.: існування «чорних списків» журналістів на совісті у телеведучих.[Доступ до документа 24.04.2010 через http://www.telekritika.ua/news/2010-02-03/50869] 89. Штромайєр.Г. Політика і мас-медіа /Пер.з нім.А.Орган. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 303 с.

162