Мізай Ярослава - диплом, 2009 by ukma journalist

Національний університет „КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ” Могилянська школа журналістики

ВИСВІТЛЕННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗМІ ЗЛОЧИНІВ УЧИНЕНИХ НА РАСОВІЙ ПІДСТАВІ Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістра журналістики Мізай Ярослави Михайлівни

Науковий керівник – доцент, кандидат філологічних наук А.В.Яковець

Київ - 2009

Зміст Вступ…………………………………………………………..…...............................3 Розділ 1. Висвітлення злочинів вчинених на расовій підставі: історичний контекст………………................................................................................................8 1.1 Расизм – проблема поліетнічного суспільства...............................................8 1.2 „Злочини ненависті”........................................................................................13 1.3 Роль медіа у формування етнічних та расових стереотипів........................16 1.4 „Мова ворожнечі” як засіб поширення расизму.........................................24 Розділ 2. Боротьба з расизмом : міжнародний та український досвід.................28 2.1. Міжнародні та національні механізми боротьби з расизмом та іншими формами дискримінації.........................................................................................28 2.2.Міжнародні рекомендації українським ЗМІ.................................................44 2.3.Етичні норми журналіста щодо висвітлення теми расизму........................49 Розділ 3. Висвітлення в українських ЗМІ злочинів учинених на расовій підставі ……………………………………………………………………………..53 3.1.Методологія дослідження...............................................................................53 3.1.1.Контент-аналіз:історія та його теорія.................................................53 3.1.2.Визначення одиниць аналізу та одиниць кодування..........................58 3.2.Результати контент-аналізу............................................................................62 Висновки....................................................................................................................74 Перелік умовних скорочень.....................................................................................76 Список літератури.....................................................................................................77

Вступ Історично склалося, що в поняття „раси” було закладено більше ніж просто фізіологічну відмінність. За твердженням дослідників, воно виникло в XVIII ст. на території колоніальної Америки, як засіб для опису народів, що проживали на цих територіях – європейських переселенців, завойованих індіанців, завезених з Африки рабів)[34]. Таким чином „раса” стала певним ступенем в соціальній

ієрархії та нерівності.

Це поняття протягом XIX

століття досить гарно прижилося в Європі, особливо в європейських колоніях. Адже саме воно ідеально підходило для пояснення домінування одних народів над іншими та збереження рабства. Ідеологія нерівності сприяла тому, що європейці стали „вищою расою”, в той час, як „чорношкірі” та індіанці стали „нижчими”. Така ставлення було сформоване надуманими і необґрунтованими судженнями, подекуди абсурдного значення, за яким „білошкірі", африканці та індіанці належали до різних біологічних видів. Нерідко расові упередження виражалися в міфах про те, що цим біологічним видам притаманна певна поведінка. Так, конкретним расам приписувалася певна поведінка. На кінець XIX такий світогляд як „расизм”, отримав наукове підґрунтя і став інструментарієм для виправдання соціальної, економічної та політичної нерівності всередині країн. Під час Другої світової війни расизм став підґрунтям ідеології для звірств нацистів під керівництвом Адольфа Гітлера, що призвело до знищення понад 11 мільйонів людей, які належали до так званих „нижчих рас” (євреїв, ромів, греків і т.д. ) Але в

ХХ столітті людство переглянуло уроки історії. Європейські

країни прийняли ряд нормативно-правових документів, що мали стати на заваді поширенню расизму та сприяти гуманізації суспільства. Ряд країни провели конституційні реформи та врахували етнокультурне різноманіття, знищення колоніальних утворень і навіть створення Організації не представлених народів і націй (ОННН, англ. Unrepresented Nations and Peoples Organization, UNPO).

Здавалося, що для поширення расових упереджень створено достатньо перешкод, і це поняття зникло. Але соціологи переконують, що расизм й досі виражається, але вже в інших формах. Однією з них є повідомлення, що повсякчас з’являються в ЗМІ. Журналісти через власні переконання, іноді непрофесійність, формують образ кримінальних злочинців для представників певних етнічних спільнот. Цьому сприяє наголошення на національній приналежності осіб та вживання слів, що налають негативного забарвлення щодо цих осіб. Відповідно в суспільстві формується викривлене негативне уявлення щодо інших етносів та ксенофобію [15]. Психологи вважають, що расизм здебільшого породжується ксенофобією – страхом перед „чужим” та ворожість до „чужого”. Однак остання не має системного характеру і базується на сукупність певних поглядів. [16, 18, 9] Ксенофобія провокує та посилює соціальну напругу, слугує потужним фактором агресії, насилля, злочинності та міжетнічних конфліктів. Проблема расизму є темою для численних досліджень та публікацій в ЗМІ. Особливу увагу приділяється „злочинам ненависті” (англ. hate crime). До них відносять злочини, в яких жертви, об’єкт чи ціль обрані за ознакою їх реальної чи уявної належності до певної групи (вона може об’єднувати осіб за певними ознаками – раса, національність, релігія, мова, сексуальна орієнтація, фізична чи розумова неповноцінність, стать, інше розрізнення.) В свою чергу, злочини цієї групи знаходять свій вияв у найрізноманітнішому спектрі дій: від вербальних закликів, спрямованих на розпалювання ворожнечі та ненависті, приниження

честі

та

достоїнства

до

насильницьких

дій,

включаючи

пошкодження майна та вбивство[19]. В українському законодавстві, зокрема ст. 161 Кримінальному Кодексі України та в документах ратифікованих нашою державою, чітко встановлена відповідальність за такі дії [46]. Але на практиці

справи, що порушені

відповідно до ст.161 КК. України, рідко доходять до судового розгляду або ж взагалі винні отримують покарання за іншими статтями.

В 2003 році 55 держав-учасниць ОБСЄ, в тому числі й Україна, підтвердили своє зобов’язання заохочувати толерантність та боротись з дискримінацією, в тому числі з проявами агресивного націоналізму, расизму, шовінізму, антисемітизму та іншими проявами ксенофобії та нетерпимості. Рішення про толерантність та недискримінацію спонукає всіх держав-учасниць збирати та зберігати надійну інформацію та статистичні дані про злочини на ґрунті ненависті. На наступних конференціях в Берліні, Парижі, Брюсселі, Кордові. Окрім зобов’язань, держави-учасниці також зобов’язались робити таку інформацію доступною громадськості [46]. Головна мета даного дослідження полягає в тому, щоб на основі критичного аналізу матеріалів журналістів в українських друкованих та електронних ЗМІ виявити, яким чином журналісти висвітлюють тему расових злочинів. Також з вернути увагу на проблему формування негативного образу осіб залежно від расової приналежності, а також виявити типові помилки, які допускають журналісти при висвітленні таких тем. Об’єктом

дослідження є публікації на тему расових злочинів в

друкованих та інтернет-версіях щоденних інформаційних газет: «Факты и комментарии»,

«Сегодня»,

«Газета

по-киевски».

Період

видань,

що

аналізується у роботі: червень 2008 року – травень 2009 року. Ппредмет досліджень – комунікаційні потоки, що продукують ЗМІ: акценти, які розставлено в повідомленнях та як вони формують образ осіб іншої етнічної та расової приналежності. Методологія.

Для

аналізу

медіа-текстів

було

обрано

один

найефективніших та практичних методів дослідження – контент-аналіз. За допомогою кількісного аналізу вдалося встановити кількісні показники та частоту вживання некоректних висловлень та слів щодо осіб іншої національності та раси. Також метод допоміг встановити приналежність видання до поширення расистських поглядів : через недбалість журналістів чи політики видання.

Актуальність даної роботи полягає в кількох аспектах. Оскільки європейські країни прямують до гуманізації суспільства та налагоджені міжетнічних відносин. Враховуючи то й фактор, що сучасні ЗМІ є потужним джерелом впливу та формування суспільної дуки, вони можуть стати джерелом маніпуляцій і причиною міжетнічних конфліктів на міжнародному рівні. З іншого боку, ЗМІ висвітлюючи злочини пов’язані з расовою приналежністю об’єктів, стають джерелом поширення расизму. Це загострює порозуміння між етносами, що традиційно проживали всередині країни та приїжджими мігрантами та трудовими біженцями. Ступінь наукової розробки теми. В березні 2008 році ООН висловила стурбованість через непоодинокі випадки пропаганди в українських засобах масової інформації нетерпимості й ненависті на ґрунті расизму [4]. Відповідно до цих заяв посилився моніторинг українських медіа. Наприклад, міжкультурної просвіти

Центр

і толерантності з жовтня 2008 року проводить

моніторинг ЗМІ щодо використання ними «мови ворожнечі» в АРК. Управління моніторингу дотримання прав людини видало ряд публікацій а провело конференції, що стосуються теми расизму та її висвітлення в медіа. Однак комплексні дослідження потребують перегляду великої кількості матеріалів по регіонах та залучення значних коштів. На сьогодні проблема лишається відкритою, а міжнародні організації повсякчас нагадують Україні на недотримання своїх зобов’язань. Так, в квітні 2009 року ЄС відзначила присутність повідомлень, що сприяють поширенню расизму [26]. Тому дана робота спрямована на дослідження медіа-публікацій та з’ясування на скільки бачення Європи щодо ситуації в Україні є відповідними реаліям. Крім того у висновках даного дослідження зроблено важливий акцент на недоліки, яких слід уникати журналістам при висвітленні расових злочинів. В цьому й полягає практичне значення роботи. Структура роботи. Робота складається з трьох розділів.

У Розділі І висвітлюється теоретична база та попередні дослідження щодо висвітлення проблема расизму в українських ЗМІ. А також приділяється увага витокам расових злочинів які формують медіа. Розділі ІІ присвячений правовим аспектам протидії поширенню расизму в ЗМІ. Особливо міжнародному та українському законодавству в цій сфері. Розглядаються етичні засади висвітлення расизму в ЗМІ У Розділі ІІІ показано методологію та етапи проведені в дослідженні. Наведено графічне зображення отриманих даних та їхній аналіз. Наприкінці роботи зроблено комплексні висновки та рекомендації ЗМІ щодо висвітлення расових злочинів.

Розділ1. Висвітлення злочинів вчинених на расовій підставі: історичний контекст

1.1.Расизм – проблема поліетнічного суспільства На сучасному етапі розвитку українського суспільства надзвичайно гостро постала проблема етнонаціональних відносин. Сучасна глобалізація до якої долучилася й Україна не виключає економічного, соціального та культурного різноманіття її регіонів та народів. Проведений в 2001 році Всеукраїнський перепис населення показав, що Україна належить до поліетнічних країн. Згідно з документом, на її території проживають представники понад 130 національностей та народностей, з них 22,2 % становлять національні меншини. До найчисленніших меншин входять – етнічні росіяни (8,3 млн. осіб), білоруси (245 тис. осіб), молдавани (258 тисяч), кримські татари (248 тисяч), болгари (204 тисячі), угорці (156 тисяч), румуни (150 тисяч), поляки (144 тисячі), євреї (103 тисячі), вірмени (100 тисяч), греки (91 тисяча), татари (73 тисячі), роми (47 тисяч), азербайджанці (45 тисяч), грузини (34 тисячі). Вони мають різні матеріальні та духовні культури, а також традиції що протягом значного періоду формувалися на території України, тому певною мірою їх можна вважати корінними народами [49]. Однак багато іноземних громадян тимчасово перебувають на території України. Згідно з даними УВКБ ООН в 2008 році близько 2277 біженців перебували на території країни. Переважна більшість з них – вихідці з Афганістану, країн колишнього Радянського Союзу та Африки. Більшість з них мешкають в місті Києві, Київській обл., Харкові та Одесі[29]. Сьогодні ставлення до іноземців різне – від почуття глибокої підозри до „кольорових” біженців та іммігрантів, до більш-менш терпимого ставлення до „білих” біженців. Не кажучи вже про етнічних іммігрантів. Упереджене ставлення як до легальних (шукачів притулку і тимчасових біженців), так і, особливо, до „нелегалів-транзитників” породжує злочини на підставі ненависті.

Могутньою та руйнівною формою упередження є расизм – дискримінація особистостей, суспільних груп або частин населення, або ж груп людей, політика переслідувань, принижень, насильства, нагнітання ворожнечі та неприязню, завдання шкоди за ознакою кольору шкіри, етнічною, релігійною або національною приналежністю [14]. Причиною виникнення таких поглядів є ксенофобія – хворобливий стан, який виявляється у нав'язливому страху стосовно чужинців та чогось „чужого”,

іноземного. Расизм виникає під

впливом різноманітних факторів: економічних, історичних, соціальних, культурних та психологічних. У Доповненні (1981 р.) до Деклараці ЮНЕСКО „Про раси та расові забобони”

расизм визначається як найбільш розповсюджена зброя в руках

деяких груп, які намагаються затвердити свою економічну та політичну владу”. Також в документі стверджується,

що расизм полягає в „заперечинні за

деякими народами їх історії та невизнанні їх внеска в прогрес людства” [37]. Експерти із США відзначили, що його прояви в Україні є меншими, ніж в інших посттоталітарних країнах. Але американські спостерігачі вважали ситуацію в Україні менш загрозливою, на відміну від Росії, Румунії, Польщі, Угорщини чи Словаччини [31]. Це пояснюється тим, що більшість випадків обмежувалися тільки словесними образами та антисемітськими малюнками або графіті, вандалізмом, але не мали насильницького характеру. Проте міжнародні експерти відмічають кілька негативних тенденцій міжнаціональних відносин в українському суспільстві: збільшення кількості злочинів на підставі расової, етнічної та релігійної ненависті; мігрантофобія

суспільній

свідомості,

що

підсилюється

неграмотними та подекуди абсурдними повідомленнями в ЗМІ та заявами чиновників;

загострення взаємовідносин між „слов’янами” та кримськими татарами в АРК [6]. Але ні один з цих чинників поки що не становить реальної загрози для національної безпеки країни, та все ж кількість жертв расизму та ксенофобії зростає. Нерідко траплялися випадки насильства та вбивств росіян, євреїв, кримських татар, ромів та іммігрантів з Кавказу, Азії й Африки. Перших резонансним проявом ксенофобії став випадок в липні 2001 року, коли у Вінниці

поблизу власного помешкання було забито на смерть біженця з

Руанди. За даними моніторингу Конгресу національних общин України та Центру громадських свобод, в 2008 році в результаті нападів на підставі ненависті в Україні постраждали 83 людини (4 було вбито). Тому в лютому 2008 року на Глобальному форумі протидії антисемітизму та расизму в Єрусалимі Україну звинуватили

сильних

проявах

ксенофобії,

расової

нетерпимості

та

антисемітизму. Однак це не стало на заваді злочинності , в січні 2009 року було зафіксоване що одне вбивство на підставі ненависті [6]. Водночас згідно з даними Міністерства внутрішніх справ України (МВС) в 2007 р. кількість іноземців, проти яких вчинено злочини сягає 1203 особи, з них 100 особи загинули). Тоді, як в 2008 році кількість постраждалих іноземців була 1294 особи, але кількість загиблих, в результаті скоєного, майже не змінилася – 92 особи. Найбільш тяжка обстановка в цьому напрямку продовжує залишатися в місті Києві, Автономній республіці Крим, Донецькій та Одеській областях [28]. Ксенофобія набуває масового характеру та різноманітних форм, наприклад, етнофобій (кавказофобія, антисемітизм, русофобія, циганофобія тощо), реілгійних фобій або по відношенню до різних соціальних груп (ісламофобія, мігрантофобія)

Ксенофобія та расизм не є проблемою для етносів, що традиційно проживали протягом віків на території України. Однак і тут є винятки. До уразливих етнічних груп належать цигани. Вони до часто стають об'єктами дискримінації та злочинів на підставі ненависті. Щодо цієї етнічної групи в суспільстві давно сформувалися негативні стереотипи, уявлення про націю крадіїв, та наркоторгівців. Досить часто правоохоронні органи проводять профілактичні роботи з ромами, що дуже часто переростає в дискримінацію. Крім того досить складна ситуація виникла на півдні України. Кримські татари, що повернулися в Крим після депортації радянською владою потребують інтеграції в українське суспільство. Відтягування вирішення земельного питання сприяє поширенню радикальних настроїв, а також спекуляцію на проблемі різними політичним групами. Іншу уразливу етнічну групу становлять євреї. Представники цього етносу також стають жертвами нападів та дифамації в ЗМІ. Однак політолог Вячеслав Ліхачов у своїх дослідженнях переконує в стабілізації ситуації з євреями: зменшення юдофобських публікацій. Антисемітські акції „прямої дії” притаманні великим індустріальним містам з великими єврейськими громадами –

найбільше

Києві,

Одесі,

Дніпропетровську,

Харкові,

Житомирі,

Сімферополі [27]. Антисемітські акції „прямої дії” найчастіше скоюють люди молодого віку (18-25 років), мають груповий та організований характер. Насамперед йдеться про скінхедів. Проте в Україні „скінхедський” рух не має масового характеру, оскільки притаманна йому різноідеологійність течій (прихильники неонацизму, проросійські угруповання та радикальні українські) не сприяє їх консолідації. Ініціаторами антисемітських виявів, окрім скінхедів, є активісти нерелігійних груп, організації праворадикального спрямування, іноземні студенти-мусульмани, що навчаються в українських вищих навчальних закладах.

Дещо інша ситуація з представниками „нових менши” – мігрантами та біженцями з країни Африки, Центральної та Південно-Східної Азії, Близького Сходу, кавказьких

республік Російської Федерації, держав Закавказзя та

Латинської Америки. Жертвами нападів в основному стають „кольорові” студенти. Тож дані досліджень та моніторингів переконують в існуванні на території України такого явища як „расизм”. Тенденції зростання злочинів ненависті заставляють задуматися над тим, що сприяє таким негативним процесам.

Відповідно

державні

інститути

боротьби

расизмом

та

дискримінацією повинні розробити стратегію боротьби з расизмом стосовно іноземних громадян та етносів, які традиційно проживають на території України, оскільки держава ризикує втратити імідж країни, яка забезпечує високий рівень міжетнічної та міжконфесійної толерантності, а також свободи світогляду і віросповідання.

1.2. "Злочини ненависті". Одним з крайніх проявів ксенофобії є „злочин ненависті” (“hate crime”) – злочини в основою яких є приналежність потерплого до іншої (ніж біла) раси. Цей термін був придуманий американськими журналістами для визначення ксенофобських кримінальних дій. Поняття вперше з’явилося в США у 1985 році, в публікації “Hate Crime Statistics Act” ( Джон Коринс, Барбара Кенелі та Маріо Бьяджі ). З 90-х років термін “hate crime” отримав правовий характер в ряді європейських країн [11]. Дж. Джейкоб і К. Потттер в книзі „Hate Crimes. Criminal Law and Identity Politics” підкреслюють, що злочини ненависті – перш за все "злочини, що породжені упередженнями і стереотипами щодо осіб іншої раси, нації, кольору шкіри, релігії, сексуальної орієнтації". В українському законодавстві такого чіткого поняття немає, однак визначення цього типу злочинів правоохоронці та правозахисники виводять з диспозиції ст. 161 КК України: “расизм – порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії. під яким розуміються умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками” [46]. Діями, що спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі можуть бути публічні виступи, розповсюдження матеріалів у ЗМІ, їх поширення через комунікаційні канали, якими винний чи злочинець виявляє своє негативне ставлення, огиду, неприязнь, ворожість до певних етнічних,

релігійних чи расових груп, з метою викликати подібне ставлення в інших осіб. При цьому не має значення, чи вдалося досягнути винному своєї мети. Пряме чи непряме обмеження прав громадян стосується будь-яких прав громадян, якими вони наділені Конституцією України та Законами України [19]. Європейська комісія проти расизму та нетерпимості в лютому 2008 року в своїй „Третій доповіді по Україні" відмітила що до підстав для захисту людської гідності і почуттів до законодавства не були включені раса, колір шкіри, етнічне походження і мова [60]. Як відзначають фахівці та міжнародні організації, не всі справи, що порушуються за статтею 161 КК України доходять до судового порядку або покарання призначаються умовно, або взагалі змінюється кваліфікація на іншу статтю, наприклад, хуліганство. Відповідно статистика цих злочинів в державних органах є неточною. Самі жертви подекуди не зацікавлені у виявлення факту злочину у випадку нелегального перебування на території держави, проблемами з реєстрацією чи через страх бути депортованими, приниженим або помсти від злочинців. В певних випадках жертви бояться заявляти про інцидент через недовіру до правосуддя [60]. Державні органи надають нечітку картину тенденцій щодо злочинів ненависті, адже проводяться загальні підрахунки злочинів, що вчинені стосовно іноземців, але не виокремлюються інциденти спричинені расовою ненавистю. Найбільш адекватну статистичну картину можуть надати дослідження громадських організацій – Українська асоціація "Міжнародна амністія", Східно-Європейський інститут розвитку, Центр громадянських свобод, Конгрес національних громад України та інші. Наприклад, в щорічних доповідях по результатах моніторингу проявів ксенофобії КНГУ виявлено стрімке зростання кількості таких випадків. Так, за період від 2006 року до 2008 року кількість жертв злочинів ненависті зросла від 14 до 83 осіб. В цьому досліджені до уваги брали повідомлення про злочини, в яких жертва не виступала провокатором інциденту, мала яскраво виражену зовнішність, раптові напади було вчинено

группами осіб, озброєними ножами, напади було вчинено з расистськими викликами або без них, жертв били і т.д [13]. Важливу роль в моніторингу злочинів ненависті також

виконують

міжнародні організації, такі як Міжнародна організація міграції, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців та вимушених переселенців. Активно відслідковує ситуацію в Україні

американська правозахисна

організація Union of Councils (UCSJ) [27]. Отже, зважаючи на тенденцію зростанння злочинів ненависті, можна говорити про недосконалість реагування правоохоронних органів на цю проблему та потребу у визначенні джерел розповсюдження расизму, серед яких значну роль відіграють засоби масової комунікації.

1.3.Роль медіа у формування етнічних та расових стереотипів. „Стереотипом” називається спрощене, схематичне зображення, осіб, груп, суспільних відносин, сформоване на підставі неповних чи недостовірних знань, однак закріплене в традиції, через що його дуже важко змінювати. Стереотип може також трактуватися як уявлення про особистісні якості групи осіб, які, своєю

чергою,

можуть

бути

надзвичайно

узагальненими,

неточними,

резистентними до нової інформації. Явище стериотипізації в науковій літературі було зафіксоване в 1922 році в роботі відомого американського дослідника, есеїста

та журналіста

У.

Лімпмана "Public Opinion". Він визначає стереотип як впорядковані, детерміновані культурою "картинки світу" в голові людини, які по-перше, економлять його зусилля

при сприйнятті

складних соціальних об'єктів і,

по-друге, захищають його цінності, позицію та права [5,1]. Ліппман дійшов висновку, що суспільна думка за посередництвом ЗМІ формується шляхом утворення перцепртивного простору шляхом утворення негативних та позитивних стереотипів. У своїх роздумах автор проблематизує всю фактологічну основу журналістської діяльності. „Я стверджую, - пише дослідник, що система стереотипів, яка перебуває в центрі наших кодів, визначає, яку саме групу фактів, і в якому ракурсі ми побачимо. Тому, незважаючи на найкращі наміри, політика газети у віддзеркалюванні новин потрапляє під вплив політики редакції”. Тобто факти, що подають мас-медіа, є невід'ємними від селекції, кодифікації, ідеологізації тощо. Журналіст також відзначає неоднозначну позицію та сприйняття авдиторією наданих їй фактів : „Хоча люди готові припустити , що існують дві грані „питання” вони не вірять, що існують дві грані того, що вони вважають „фактом””[5]. Стереотипи мають тривалий характер, адже на думку автора здатні передаватися від покоління до покоління і зачасти сприймаються як даність , реальність чи генетичний факт. Тому медіа, які

забезпечують збереження

культурних традицій, можуть контролювати соціальну єдність або бути перешкодою для порозуміння між різними етнічними, релігійними та ідеологічними групами. На думку американського дослідника, складовою стереотипу є так звана „сліпа пляма” – автоматичний погляд людей на дійсність ,який не дозволяє сприймати те, що перешкоджає цілісному й стереотипному сприйняттю дійсності. Завдяки цій „сліпій зоні” ми однозначно засуджуємо ворожі нам групи на підставі загальноприйнятих уявлень, не звертаючи увагу на їхні індивідуальні якості та поведінку [5]. Створення стереотипу в медіа відбувається на 3 етапах: 1етап. Формування когнітивного базису стереотипу. На цьому етапі реалізується когнітивна діяльність журналістів в ході опрацювання значної кількості різнорідної інформації. В цих умовах спрацьовують такі операції мислення, як: генералізація, схематизація, редукція. А як моделі пояснень застосовуються казуальна атрибуція, селективна типізація тощо. Казуальна атрибуція – приписування соціальному об'єкту причин та мотивів,

також

цілей

поведінки.

Вона

визначається

необхідністю

добудовувати образи, оскільки та інформація, яка є доступна для суб'єкта сприйняття, виявляється недостатньою. Журналісти застосовують це тоді, коли, наприклад,

шукають

„раціональне”

пояснення

дій

злочинця.

тому

намагаються підвести дії людини під певний раціональний задум поведінки, під усвідомлену мету, що є не завжди справедливим й адекватним ситуації, оскільки дії людей часто є результатом неусвідомлених емоцій. Селективна типізація відбувається за довільно обраною ознакою. Неякісне опрацювання „сирої реальності” журналістом приводить до появи забобону стосовно того чи іншого об'єкта [ 1]. Результатом цього етапу є спрощені, схематичні уявлення з узагальненим змістом можуть, які можуть відзначатися надлишковою деталізацією й ігноруванням ознак об'єкта.

2-й етап. Утворення стереотипно-установочних комплексів. На

цьому

етапі

відбувається

своєрідне

посилення

„когнітивного

відхилення” створеного на попередньому етапі. Результатом етапу стають стереотипно-установочні комплекси, які містять спрощені й комунікативно адаптовані елементи та готову оцінку явищ об'єднаних межами категорій. 3-й етап. Медійна легітимація стереотипів. Легітимація стереотипів відбувається в процесі масової комунікації: коли мас-медіа надають авдиторії прецеденті поєднання смислообразів всередині категорій. Стереотипи активно споживаються авдиторією, яка переважно потребує

готових,

адаптованих

до

сприйняття

змістових

елементів.

Накопичення у масовій свідомості повторюваних – когнітивно-оціночних суджень призводить до утворення спільних для індивідів психолінгвістичних структур. Результатом етапу стають спрощені генералізовані, схематичні уявлення. В своїх повідомленнях ЗМІ санкціонують поляризацію групових стереотипних уявлень, штучно підсилюють конфліктність між різними національними, релігійним та ідеологічними групами [1]. Історично

склалося,

що

більшість

психологічних

та

соціально-

психологічних досліджень, присвячувалися етностеріотипам. Цей феномен характеризується специфічним способом утворення та значною впливовістю на соціум. Особлива увагу науковці звертають на зміст, процес формування та легітимізації етнорелігійних стереотипів у мас-медіа, адже це дозволить виявити та розв'язати складний комплекс міжетнічних відносин та запобігти політичній і соціальній напруженості [1,13]. В структурі етнічних стереотипів науковці виділяють автостеріотипи (власні уявлення народу про себе ) і гетеростеріотипи (розуміння народу в сприйнятті

іншими).

Здебільшого

автосетреотипи

несуть

позитивне

забарвлення, в той час, як гетеростереотипи – негативне. Етнічні стереотипи можуть більш-менш правильно й об'єктивно віддзеркалювати особливості

іншого етносу, але й може бути наслідком етнічної упередженості. Негативне ставлення людини щодо „іншого” формується здебільшого на чутках і може виявлятися у формі дискримінації за етнічним чи расовим принципом, коли члени однієї групи перешкоджають членам іншої групи скористатися з можливостей доступних іншим [30]. Існують

загальні

технологічні

схеми

реалізації

маніпулювання

негативними етностереотипами. Ключову роль в цьому відграють ЗМІ, адже вони

мають

вирішальне

значення

при

розгортанні

таких

соціально-

психологічних процесів, як формування національної ідентичності, реалізації міжгрупових відносин, виявлення толерантності або конфліктності. Особливо в умовах глобалізованого інформаційного середовища приводом для обговорення в медіа є етнорелігійні теми. Наприклад, будь-які обмеження,що накладаються однією релігією, можуть в будь-який момент слугувати точкою відліку для дискусій в іншому етнорелігійному середовищі. Оскільки в „інорелігійному” середовищі такі забобони неодмінно стають предметом культурної та соціальної рефлексії, що набуває особливо значущих форм у ЗМК („справа про хіджаб”, „карикатурний скандал” тощо). Соціокультурні відмінності стають найбільш помітними тоді, коли різні етнорелігійні групи вступають у взаємодію одна з іншою. Взаємодія двох чи кількох культур є завжди процесом створення, застосування чи руйнації стереотипів, оскільки у соціальній взаємодії люди керуються не адекватними уявленнями про носіїв іншої культури, а тими неповними, ізоморфними, або викривленими образами, які конструюють ся комунікантами з потрібних на поточний момент рис та компонентів[1]. Перше емпіричне дослідження етнічних стереотипів було проведено в 1933 році в США Д. Кацом і К. Брейлі [Katz, Braly, 1933]. Результати їхньої наукової роботи підтвердили одну з найважливіших рис етностеріотипів – узгодженість уявлень про певний етнос та їхню залежність від інтенсивності та впливовості комунікацій в соціальних спільнотах. Для цього науковці

запропонували

студентам Принстонського університету список із 84 особистих рис, із яких ті повинні були вибрати п'ять найбільш характерних для десяти груп: білих американців, афроамериканців, англійців, ірландців, німців, турків, євреїв, японців, китайців, італійців. Результати показали, що респонденти приписували певним етнічним групам схожі риси. Наприклад, 84 % опитуваних вважали, що афроамериканці марновірні, 74% - що німці здатні до наук тощо [15]. Методика „приписування якостей” була підтверджена повтореними дослідженнями в тому ж університеті в 1950-му та 1969-му роках., однак уявлення студентів щодо етнічних груп не змінилося, що підтвердило стійкість соціальних стереотипів та їхню ригідність до нової інформації. Однак сталість етнічного стереотипу аж ніяк не перетворює його на щось остаточне й незмінне. Утворенню

гетеростереотипів

медіа

призводить

некоректна

генералізація змісту матеріалів в заголовках, численні приклади якої можна знайти в заголовках у загальнонаціональній періодиці: „Українці більш розвинуті, аніж росіяни”(йдеться про перемог на ринку інтернет технологій) („Комсомольска правда в Україні” 2008, 11 ківтня), „Українців витісняють з Іраку”(йдеться про втрати контрактів на іракському ринку) („Деловая столица”, 2007, №22), „Бен Ладен нашкодив українцям” (йдеться про обмеження операцій в офшорних зонах з боку американців після подій 11 вересня) („Деловая столица”, 2001, №22). Таке недбале узагальнення змісту із застосуванням метафор та метонімій породжує стереотипи, адже подібні вислови є схематичними та ігнорують сутнісні ознаки соціальних об'єктів, про які ідеться в матеріалах. Авдиторія, якій властиве „причитування” газет по заголовках, матиме викривлене сприйняття змісту зазначених матеріалів. Окрім того при повному засвоюванні формул, які закладені в таких повідомленнях, можливе формування

деструктивних

наслідків

для

суспільства

та

загостренню

міжнаціональної напруги.

Іншим

приклад

негативними

утворення

смилообразами,

стереотипів

подання

їх

є у

поєднання зневажливих,

етнонімів

із

образливих

контекстах. Йдеться про часто вживані ЗМІ сполучення „чеченські бандити”, „чеченські бойовики”, ”афганські терористи” і безглузді з точки зору етнографії вирази

„особи

кавказької

національності”,

„особи

мусульманської

національності”. Етноніми здатні конденсувати уявлення про ту чи іншу етнічну групу, отримані

з різних джерел. Досить часто в ЗМІ вдаються до методу

стереотипізації – „наклеювання ярликів” („В Україні теж є своє потенційне Косово” – „Українська правда , 20. 02. 2008”, „У Криму може бути друга Чечня”, – "Газета по-українськи" 17.12.2007). Такого роду висловлювання допомагають читачам оцінити події, шляхом пригадування прецедентних фактів та явищ. Ярлики діють спрощуючи багатогранне поняття до однієї ознаки, таким чином програмуючи людську свідомість на певне сприйняття. Етнодиференціюючі матеріали в основному з'являються напередодні резонансних подій – на початку курортних сезонів акцій протесту чи приїзду посадових осіб. Наприклад, це можна помітити в кримській пресі. Не випадково Центр інформації та документації кримських татар, яких проводить моніторинг української преси, використовує поняття „кримські інформаційні війни”. В цьому випадку значну роль відіграють історичні передумови та проблеми відносин між „християнським заходом” та „мусульманським сходом”. ЗМІ подають інформацію апелюючи до історичних фактів та акцентую чи на непримиренності

етнічної та релігійних суперечках

між

слов'янською

більшістю та кримськими татарами. Поняття „ісламофобія” вперше з'явилося

в 1997 році в публікації

„Ісламофобія – виклик для всіх" британського дослідницького центру Runnymede Trust. Матеріали відзначали найтиповіші стереотипи в ЗМІ: „ісламська культура є відсталою, статичною, ворожою до інакомислення, фундаменталістською, агресивною”. [1].

У світовому „порядку денному” тема ісламофобії

затвердилася після

терактів 11 вересня 2001 року. Відлунням цих подій стала активізація висвітлення

кримського

страшилка”,

питання

Сформувалася

з'явилися негативні оцінки ісламу та

своєрідна

„ісламська

своєрідні смислові

зчеплення „терорист – мусульманин”, „ісламське – агресивне”, „східне – небезпечне”. Цікавим є творення стереотипів міжетнічні конфлікти

й воєнні дії

у воєнному медіа-дискурсі, адже є каталізатором мовного вираження

упереджень та установок, що існують в масовій свідомості. Через невелику кількість альтернативно орієнтованих джерел інформації при створенні новин про воєнні дії ЗМІ надають інформацію з перших рук. Водночас саме медіа надають перші характеристики події, які згодом можуть стати еталонними, пропонують ярлики для різних ситуацій та явищ дійсності, застосування яких може стати нормативним у журналістській практиці. Утворення стереотипів може бути наслідком звернення журналістів до думок та суджень „етнічних лідерів”, які не завжди представляють інтереси етнічних груп в цілому. Наприклад, „Главред”

14.01.08 „Буш назвав Іран

спонсором світового тероризму”[17]. Ще одним прикладом слугує використання псевдоетнічності для увиразнення негативно позначених персонажів або ситуацій. Існує досить багато прикладів, коли журналісти вдаються до наголошення на національній приналежності осіб, згадуваних в кримінальній хроніці, таким чином формуючи

образ

кримінальних злочинців для представників конкретних

етнічних спільнот. Все це загрожує формуванням викривленого уявлення про цих осіб та загостренню міжетнічних відносин. Така діяльність в усьому світі визнана некоректною та маніпулятивною. Наприклад, стаття: „Тепер, коли виявилося, що увесь кримінал

і Москві й Росії – особи кавказької

національності, а саме – грузини, стало зовсім смішно” (Мороз А., „Вокруг одни грузины”)

Вдале

вирішення

проблеми

було

запроваджене

Росії.

Там

правоохоронці відмовляються згадувати в своїх повідомленнях національності правопорушників, натомість вказують ”громадянин Росії” чи „не громадянин Росії”. Отже, засоби масової інформації можуть створювати негативні образи, переносити негативні факти на весь етнос, використовувати суб'єктивну оцінку та застосовувати подвійні стандарти. Таку дії можуть формувати негативні етнічні стереотипи в суспільстві, посилювати міжетнічну напругу, а в крайньому випадку навіть розпалювати міжетнічну ворожнечу.

1.4.

«Мова ворожнечі» як інструмент поширення расизму „Невже нашій країні так потрібні іноземні студенти для навчання, якщо

найкращим посібником для них є рекомендації щодо вирощування коноплі та її вживання?” – таке риторичне запитання можна прочитати в новинній замітці на сайті МВС України [32]. В статті описаний випадок, коли правоохоронці затримали громадянина Тунісу. Після соковитого опису затримання авторка статті своєю риторикою узагальнила що всі іноземці (зокрема тунісці) – наркомани

та

наркоторговці.

Журналіст

налаштовує

читача

проти

представників іншої раси чи національності, а й натякає на привілейованість українців над іноземцями.

Подібного роду оціночні судження

журналіста

щодо осіб іншої національності та раси є непоодинокими випадками в ЗМІ. В даному випадку ми маємо яскравий приклад застосування мови ворожнечі. За визначенням Міжнародної Амністії, „мова ворожнечі” – (англ. “hate speech” ) це будь-яке вираження з елементами заперечення принципу рівності всіх людей у правах. ЇЇ прояви прямо чи опосередковано засновані на ксенофобії. Мова ворожнечі описує, зіставляє особисті якості конкретних людей на підставі належності їх до тієї або іншої групи таким чином якості однієї особи переносять ся на всю групу в цілому[24]. Цікаво, що об'єктами мови ворожнечі можуть бути не тільки особи іншої раси чи етносу, а й носії різних мов, представники різних маргінальних груп (хворі на СНІД, наркоманію тощо, особи різної сексуальної орієнтації і т.д.) ЇЇ можна знайти її можна знайти в різних джерелах: повідомленнях в ЗМІ, документах, статтях, підручниках з історії, в правилах відвідування лікарень і т.д. Медійний простір досить часто використовується різними політичними силами або окремими особами для тиражування етнічних та расових упереджень. Використання „мови ворожнечі” є результатом невміння чи нездатності передчувати реакцію авдиторії. Це проявляється у вигляді

некоректних обмовках, висловах, застосування ярликів, що вже перетворилися на кліше („ісламський тероризм”, „особа кавказької національності”, „цигани – шахраї”, „нігерійці – наркоторговці” ). Іноді журналісти стають заручниками власних стереотипів та упереджень при підготовці матеріалів. Досить часто ЗМІ

користується матеріалами про злочини наданими

органами,

які

мають

злочинів”(наприклад,

усталені ромів,

стереотипи

татар

чи

щодо

кавказців

правоохоронними

існування

„етнічних

вважають

особами

призвичаєними до злочинів). Досить вдалий приклад подачі матеріалу з не толерантною етнічною інформацією подає в своїх публікаціях помічник Міністра МВС з прав людини Юрій Чумак. Він зауважує, що журналісти висвітлюючи події злочину подають незбалансовану інформацію: „Учасниками скандалу були "міліоцинер, шофер та циганка”. На перший погляд все сказано відповідно до реалій, але акцент на національності третьої сторони був недоречним. Краще було вказати замінити „циганка” на інше слово „безробітна” чи „продавець” або перелічити національності всіх трьох осіб. Тож читач отримуючи подібного роду розуміє , що всі роми – злочинці. Іноді журналіст сам підкреслює узагальнення застосовуючи фрази „всі вони крадії”, „всі вони так чинять” тощо [33]. Міжнародна Амністія розробила класифікацію мови ворожнечі. За якою мова ворожнечі буває прямою – мова, що відкрито називає об'єкт ненависті або непрямою –

підносить одну групу над рештою людства, заперечує

індивідуальні права й обстоює колективні, або виражає нерівність та нездоланні ментальні відмінності між групами людей під виглядом історичної чи культурологічної інформації. публічною – мова ворожнечі,що виходить від так званих публічних осіб(посадових та службових осіб органів влади, політиків тощо) або приватною – мова ворожнечі, вміщена у нормативних актах,

передана чи надрукована за допомогою засобів масової інформації, вміщена у рекламі тощо. До публічних осіб вимоги щодо недопущення мови ворожнечі є підвищеними. Наприклад, вимога кодексів журналістської етики полягає у відповідальному викладі матеріалу. Тобто, недопущення нейтрального або прихильного подання незаконної мови ворожнечі у цитатах. криміналізованою – мова ворожнечі, що утворює склад злочину, відповідальність за який передбачена законодавством відповідної держави.(погроза, заклик, підбурювання, схвалення, наклеп, образа, стигматизація, розголошення, заперечення фактів злочину проти людства, пропаганда винятковості) Мова ворожнечі може містити заклик до насильства, образу, наклеп, заперечення історичних злочинів проти людства, дискримінацію, стигматизацію; тощо. некриміналізованою – мовою, що не несе за собою злочин чи злочинне діяння [24]. В Україна свобода слова перебуває під захистом Конситтуції України стаття 34, однак у відповідності до пункту 2 статт10 Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації: „Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане

обов'язками

відповідальністю,

може

підлягати

таким

формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві” [47, 48]. Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації також забороняє такі види мови ворожнечі:

підбурювання до дискримінації чи актів дискримінації, зокрема, актів насильства, спрямованих проти будь-якої раси чи групи осіб іншого кольору шкіри або етнічного походження, поширення теорій переваги, основаної на расовій відмінності, поширення ідей, основаних на расовій перевазі або ненависті, пропаганда ідей або теорій переваги однієї раси чи групи осіб певного кольору шкіри або етнічного походження, виправдання расової дискримінації та расової ненависті, заохочення до расової дискримінації та расової ненависті [48]. Отже, „мова ворожнечі” може слугувати інструментом розпалювання міжетних конфліктів та закликати до насильства , однак її використання в ЗМІ є порушенням етичних стандартів та закнодавства країни .

Розділ 2. Боротьба з расизмом: міжнародний та український досвід

2.1. Міжнародні та національні механізми боротьби з расизмом та іншими формами дискримінації Україна, як європейська держава, підтримала значну міжнародних документів в сфері захисту національних меншини та протидії расизму і дискримінації. Однак українське законодавство певною мірою відрізняється від

законодавства європейських країн. Закон "Про національні меншини в

Україні" (чинний від 1992 року) значно застарів. З моменту його прийняття Україна підписала страсбурзьку Рамкову конвенцію "Про захист національних меншин"

та стала

членом Ради Європи. За цей період уявлення про

національні меншини та гарантії дотримання меншинами їхніх прав та свобод значно змінилися [50]. Окрім цього в країні не розроблена концепція державної ентонаціональної

політики,

немає

необхідних

законів,

узгоджених

міжнародним законодавством та необхідних для повноправної участі як члена Ради Європи. Наприклад,Україна не підписала Додатковий протокол

№12

Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, який розширює сферу використання статті 14 цієї конвенції та містить перелік підстав дискримінації. Це лише свідчить, що держава немає стратегії політики щодо національних меншин. Тож сьогодні законодавство України у сфері захисту прав національних меншин,

що

грунтується

на

загальноприйнятих

принципах

нормах

міжнародного права, включає: • Конституцію України (1996); • Декларацію про державний суверенітет України (1990); • Декларацію прав національностей України (1991); • Закон України «Про освіту» (1991); • Закон України «Про свободу совісті та релігійних організацій»

(1991); • Закон України «Про національні меншини України» (1992); • Закон України «Про інформацію» (1992); • Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992); • Закон України «Про громадянство України» (2001); • Закон України «Про правовий статус іноземців» (2001); • Кримінальний Кодекс України (2001); • Двусторонні угоди України з іншими державами і т.ін. Декларація прав національностей України (1991р.) передбачає, що держава бере на себе обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур (ст. 2) та гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання й розповсюдження інформації (ст. 3)[61]. Конституція України містить зобов’язання держави щодо забезпечення та дотримання прав національних меншин. Вже в преамбулі Основного закону України зазначається, що український народ – це громадяни України всіх національностей. Держава в ст. 11 Конституції України гарантує забезпечення права національних меншин на розвиток етнічної, культурної, мовної та релігіозної самобутності. У ст. 21 Конституції України міститься норма, яка проголошує рівність всіх людей: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». У статті 24 відмічається, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,

етнічного

та

соціального

походження,

майнового

стану,

місця

проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 26 Конституції України гарантує іноземцям та особам без громадянства, котрі перебувають в Україні на законних підставах, такі ж права та свободи, як і громадянам України. В статті 35 визнається право кожного на свободу світогляду та віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно здійснювати одноособово чи колективно ритуальні обряди ї релігійні культи, а також вести релігійну діяльність. У статті 37 прямо забороняється утворення та діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі [47]. У ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991р.) проголошується, що «громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом» [40]. Закон України «Про національні меншини в Україні» (1992р.) гарантує всім громадянам держави незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення (ст. 1). Держава гарантує всім національним меншинам права на національнокультурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства,

розвиток

національних

культурних

традицій,

використання

національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу

діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Пам’ятки історії

культури національних меншин на території України охороняються законом (ст. 6). При цьому будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом (ст. 18)[38]. Згідно Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992р.) друковані засоби масової інформації в Україні не можуть бути використані для пропаганди війни, насильства та жорстокості, а також розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі (ст. 3) [42 ]. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (1994р.) у ст. 2 встановлює, що «іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншимизаконами України, а також міжнародними договорами України. Iноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. У ст. 17 цього Закону забороняється розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, а також образа почуттів громадян України та іноземців та осіб без громадянства у зв’язку з їх релігійними переконаннями [43]. Українське національне законодавство закріплює норми, що стоять на захисті людини від проявів дискримінації та расизму. Зокрема, за «порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності або ставлення до релігії, передбачена кримінальна відповідальність, що закріплено» у ст. 161

Кримінального

Кодексу

України.

Кримінально

караними, а отже такими, що становлять найбільшу небезпеку для людини і суспільства, визнаються злочини, пов’язані з порушенням рівноправності

громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії [46]. Отже, у чинному українському законодавстві під «злочинами ненависті» розуміють умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. При цьому, особливокваліфікуючими ознаками є вчинення таких дій, якщо вони поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також їх вчинення службовою особою; вчинення їх групою осіб, або якщо такі дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки. Такі злочини караються штрафом, виправними роботами терміном до двох років або позбавленням волі терміном до п’яти років. У випадках, коли такі дії супроводжуються насильством, здійснюються групою осіб чи тягнуть за собою загибель жертви, вони караються позбавленням волі терміном до п’яти років. Кримінальний кодекс передбачає й додаткове покарання за расововмотивовані злочини, що вважається обтяжуючою обставиною. П. 3 ч. 1 ст. 67 ККУ включає до переліку обставин, які обтяжують покарання, «вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату»[46]. Значна частина міжнародних документів рекомендації, рішення, в тому числі рекомендації Ради Європи, Ради Міністрів та Постійної рад ОБСЄ, є важливими для національного законодавства, адже виконують роль орієнтирів припобудові національного законодавства. Рекомендації Ради Європи № R (97) з питань «розпалювання ненависті» (1997р.), Рекомендації Ради Європи № R (2000)4 «Про освіту дітей рома/циган Європи» (2000р.), Рішення Ради міністрів

ОБСЄ № 4/03 (яке присвячене виключно протидії расизму таксенофобії), Рекомендації ОБСЄ з питань поліцейської діяльності в багатонаціональному суспільстві (2006р.), Загальнополітична рекомендація № 11 Європейської комісії по боротьбі з расизмом та нетерпимістю «Про боротьбу із расизмом та расовою дискримінацією в роботі правоохоронних органів» тощо. З метою виконання покладених на Україну зобов’язань, ще у 2007 році МВС України розробило власний (єдиний у державі з даної тематики) «План заходів протидії расизму на період до 2009 року». Однак, якщо зважати на статистику, то правоохороннним органам не вдалося суттєво вплинути на розповсюдження расизму та ксенофобії. Україна підписала ряд міжнародних документів, що стосуються заборони чи

недопущення

расової

дискримінацї.

Але

через

неузгодженість

національним законодавством вони не завжди виконуються. Це такі міжнародні акти, як: Статут ООН 1945р., Загальна декларація ООН про права людини 1948р., Конвенція ООН про попередження злочинів геноциду і покарання за нього 1948р., Конвенція Ради Європи

про захист прав людини і основних свобод

1950р., Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1963р., Міжнародна

конвенція ООН про ліквідацію всіх форм расової

дискримінації 1965р., Міжнародний пакт ООН про громадянські і політичні права 1966р., Міжнародний пакт ООН про економічні, соціальні і культурні

права

1976р., Міжнародна конвенція ООН про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973р., Декларація ЮНЕСКО про расу расові забобони 1978р.,

Декларація ООН про ліквідацію усіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань 1981р., Декларація ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 р. Загальна декларація прав людини (1948р.)/ Можна відокремити наступні основні положення, які стосуються захисту від дискримінації та ксенофобії: • кожан людина повинна мати всі права і всі свободи,... незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища (ст. 2); • всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації (ст. 7)[44]. Міжнародна конвенція ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966р.), була ратифікована Українською РСР у 1969 році. Вона містить досить повний перелік зобов’язань держави (як

негативних, так і

позитивних) щодо протидії дискримінації за расовою, національною або етнічною ознаками. Слід зазначити, що, згідно зобов’язань, які взяла на себе Україна, всі положення цієї Конвенції повинні ефективно використовуватися у внутрішній політиці нашої держави. Серед основних вимог Конвенції слід виділити: • не чинити щодо осіб, груп та установ будь-яких актів чи дій, пов’язаних з расовою дискримінацією, і гарантувати, що всі

державні органи і

державні установи, як національні, так і місцеві, діятимуть відповідно до цього зобов’язання; • не заохочувати, не захищати і не підтримувати расову дискримінацію, здійснювану будь-якими особами чи організаціями;

• вжити

ефективних

заходів

для

перегляду

політики

уряду

національному і місцевому масштабі, а також для виправлення, скасування або анулювання будь-яких законів і постанов, що ведуть до виникнення або увічнення расової дискримінації всюди, де вона існує заборонити расову дискримінацію, яку проводять будь-які особи, групи чи організації (ст. 2 ); • вимога оголосити злочином, що карається за законом, всяке поширення ідей, основаних на расовій перевазі або ненависті, всяке підбурювання до расової дискримінації, а також усі акти насильства або підбурювання до таких актів, спрямованих проти будь-якої раси чи групи осіб іншого кольору шкіри або етнічного походження, а також подання будь-якої допомоги для проведення • расистської діяльності, включаючи її фінансування; • вимога оголосити протизаконними і заборонити організації, а

також

організаційну і всяку іншу пропагандистську діяльність, які заохочують расову дискримінацію та підбурюють до неї, і визнають участь у таких організаціях чи в такій діяльності злочином, що карається законом (ст. 4); • забезпечення кожній людині, на яку поширюється їх юрисдикція, ефективний захист і засоби захисту через компетентні національні суди та інші державні інститути в разі будь-яких актів расової дискримінації (ст. 6); • вжити негайних і ефективних заходів, зокрема в галузях викладання, виховання, культури та інформації, в цілях боротьби із забобонами, які ведуть до расової дискримінації, з метою заохочення взаєморозуміння, толерантності і дружби між націями та расовими або етнічними групами (ст. 7)[48]. Декларація

про

раси

расові

забобони

(1978р.)

висловлює

занепокоєння тим, що расизм, расова дискримінація все ще лютують у світі,

приймая все нові форми, які проявляються у структурах урядового

та

адміністративного апарату, а також у незмінності політичних та соціальних структур, які стоять на столпах несправедливості та

зневаги до людської

особистості. У ст..2 розкривається суть расизму як соціального явища, яке включає в себе, зокрема, расистську ідеологію, настанови, засновані забобонах,

дискримінаційну

поведінку,

структурну

на расових

організацію

та

інституціональну практику, що призводить до расової нерівності. Також зазначається, що расизм створює перепони на шляху

міжнародного

співробітництва і нагнітає політичну напруженність у відносинах між народами. Згідно ст. 5 Декларації, держава, а також всі компетентні органи і всі працівники освіти несуть відповідальність за те, щоб ресурси у сфері освіти всіх держав використовувалися для боротьби із расизмом,

зокрема, через

відведення науковим і етичним поняттям про єдність та відмінність людей місця в навчальних програмах та підручниках. На засоби масової інформації покладається обов’язок розвивати взаєморозуміння, терпимість та дружбу між окремими людьми й групами людей та сприяти ліквідації расизму, расової дискримінації

та расових забобонів, зокрема, уникати стереотипних,

фрагментарних,

однобічних або таких, що вводять в оману, уявлень про

окремих людей та різні групи (ст. 5). Дуже важливим є положення ст. 6 Декларації про те, що саме «держава в першу чергу несе відповідальність за здійснення всіма

людьми та всіма

групами прав людини та основних свобод на підставі повної рівності й гідності та правах». У ст. 9 відмічається, що «будь-яка форма расової дискримінації, яка проводиться державою, є порушенням міжнародного права, яке тягне за собою міжнародну відповідальність держави». У світлі

цього положення держава

повинна забезпечити можливість групам населення іноземного походження, в тому числі працівникам-мігрантам і їх сім’ям, користуватися заходами,

призначеними для забезпечення безпеки, поваги їх гідності та їх культурних цінностей з метою полегшення їх адаптації до умов держави-реципієнта [37]. З підписанням Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992р.) Україна взяла на себе зобов’язання захищати на своїх відповідних територіях існування та самобутність національних чи етнічних, культурних, релігійних та мовних меншин, заохочувати створення умов для розвитку їх самобутності. Для досягнення цих цілей держава повинна вживати належні законодавчі та інші кроки (ст. 1). Одночасно з цим Декларація містить перелік основних прав, якими наділені представники національних, етнічних, релігійних та мовних меншин, а саме: • право користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію та відправляти релігійні обряди, а також користуватися своєю мовою у приватному житті та публічно, вільно та без втручання чи дискримінації у будь-якій формі; • право активної участі в культурному, релігійному, громадському, економічному та державному житті; • право активної участі у прийнятті на національному і, де це необхідно, регіональному рівні рішень, стосовно тої меншини, до якої вони належать, або тих регіонів, у яких вони проживають, в порядку, що не суперечить національному законодавству; • право

створювати

свої

власні

асоціації

та

забезпечувати

їх

функціонування та підтримувати без будь-якої дискримінації вільні та мирні контакти з іншими членами своєї групи та з особами, що належать до інших меншин, а також контакти через кордони з громадянами інших держав, з якими вони пов’язані • національними, етнічними, релігійними або мовними зв’язками (ст. 2). • Окрім того, держава має забезпечити:

• умови, при яких представники меншин могли повною мірою та ефективно здійснювати свої права людини та основні свободи без будьякої дискримінації і на підставі повної рівності перед законом; • створення сприятливих умов, які дозволять особам, що належать до меншин, виражати свої особливості та розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції та звичаї; • створення можливості для вивчення своєї рідної мови або навчання своїй рідній мові; • вжиття заходів у галузі освіти з метою стимулювання вивчення історії, традицій, мови і культури меншин, що проживають на їхній території; • можливість для представників меншин повною мірою брати участь у забезпеченні економічного прогресу та розвитку своєї країни (ст. 5)[54]. Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (2001р.), яка була прийнята на Всесвітній конференції по боротьбі

проти

расизму, расової дискримінації, ксенофобії та пов’язаною з нею нетерпимістю, є документом, в якому відбулося узагальнення підходів до сприйняття расової дискримінації та протидії расизму і ксенофобії на рівні держав-підписантів. У приамбулі Декларації зазначається,

що держави-учасниці визнають, що

ксенофобія у її різноманітних проявах являє собою одне з основних сучасних джерел та одну з форм потребує термінової

дискримінації й конфліктів, що боротьба з нею

уваги та невідкладних дій з боку держав, а також

міжнародної спільноти. Декларація зобов’язує держав-учасниць здійснити заходи для викорення проявів ксенофобії та расової дискримінації: • провести огляд та при необхідності переглянути імміграційну політику, яка не узгоджується з міжнародними угодами щодо

прав людини, з

метою ліквідації дискримінаційної практики стосовно мігрантів (п. 38);

• заохочувати використання нових інформаційних та комунікаційних технологій, в тому числі, Інтернет, для сприяння боротьбі із расизмом, ксенофобією та нетерпимістю (п. 92); • визнати важливість засобів масової інформації, які надають можливість жертвам расизму та ксенофобії висловити власну точку зору (п. 93); • запровадити спеціальні заходи щодо рівноправної участі представників усіх расових, культурних, мовних та релігійних груп в усіх сферах життя суспільства. Такі заходи мають включати надання спеціальних квот у навчальних закладах, при забезпеченні житлом, у політичних партіях, парламентах, на ринку праці, особливо – у судових органах, поліції, армії та інших громадських структурах (п.108)[55]. У 1997 році Україна ратифікувала Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин (1995), відповідно до якої наша держава зобов’язується: • гарантувати особам, які належать до національних меншин, право рівності перед законом та право на рівний правовий захист. У цьому зв’язку будь-яка дискримінація на підставі

приналежності до

національної меншини забороняється; • вжити, у разі необхідності, належних заходів з метою досягнення у всіх сферах економічного, соціального, політичного та культурного життя повної та справжньої рівності між особами, які належать до національної меншини, та особами, які належать до більшості населення; • створити необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності,

свою

зокрема

релігію, мову, традиції та культурну спадщину; • заохочувати атмосферу терпимості та міжкультурного діалогу і вживати ефективних заходів для поглиблення взаємної поваги, взаєморозуміння та співробітництва між усіма особами, що проживають в межах їхньої

території, незалежно від їхньої етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності, зокрема в галузях освіти, культури та засобів масової інформації. • вживати належних заходів для захисту осіб, які можуть стати об’єктами погроз або актів дискримінації, ворожого ставлення чи насильства на підставі їхньої етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності; • поважати права кожної особи, яка належить до національної меншини, на свободу мирних зборів, свободу асоціації, свободу виявлення поглядів і свободу думки, совісті та релігії; • забезпечити в рамках своїх правових систем, щоб особи, які належать до національної меншини, не дискримінувалися у їхньому доступі до засобів масової інформації; • визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі; • вживати належних заходів для полегшення доступу осіб, які належать до національної меншини, до засобів масової інформації з метою сприяння поглибленню терпимості та розвитку культурного плюралізму; • визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі; • гарантувати кожній особі, яка належить до національної меншини, право бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту, про характер та причини будь-якого обвинувачення проти неї та право захищати себе цією мовою, у разі необхідності, з використанням безкоштовних послуг перекладача; • створити необхідні умови для ефективної участі осіб, які належать до національних меншин, у культурному, соціальному та економічному житті та у державних справах, зокрема тих, які їх стосуються; та ін.[57].

Важливим документом в царині забезпечення прав представників національних меншин виступає Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1992р.), яка була ратифікована Україною у 2005 році. У ст. 7 викладені цілі та принципи, на яких держави-учасниці повинні будувати свою політику, законодавство та практику. Це, зокрема, визнання регіональних мов або мов меншин як засобу відображення культурного багатства; забезпечення належних форм і засобів викладання і вивчення регіональних мов або мов меншин на всіх відповідних рівнях; зобов’язання щодо усунення будь-яких необгрунтованих розрізнень, виключень, обмежень або переваг, які стосуються використання регіональних мов або мов меншин та які мають на меті перешкодити чи створити загрозу її збереженню або розвиткові; сприяння вихованню поваги, розуміння і терпимості щодо регіональних мов або мов меншин як одній з цілей освіти і професійної підготовки, яка надається в їхніх країнах, а також заохочувати засоби масової інформації до досягнення такої цілі; та ін. У галузі освіти Хартія зобов’язує, окрім надання дошкільної, початкової,

середньої,

професійно-технічної,

університетської

освіти

відповідними регіональними мовами або мовами меншин, створити курси для навчання дорослих і безперервного навчання, а також вжити заходів для забезпечення викладання історії та кільтури, засобом відображення яких є відповідна регіональна мова або мова меншин (ст. 8). Також у ст. 9 та ст. 10 Хартія передбачається запровадження та використання регіональних мов у процедурах судочинства (наприклад, не заперечувати дійсність юридичних документів, складених в межах держави, виключно на тій підставі, що вони сформульовані регіональною мовою або мовою меншин), а також забезпечення використання регіональних мов або мов меншин адміністративними органами, в тому числі – при наданні публічних послуг (зокрема, дозволяти особам, які вживають регіональні мови або мови меншин, подавати заяви і отримувати відповідь на них цими мовами).Стосовно засобів масової інформації, Хартія визначає необхідність забезпечення

створення ЗМІ, які мають здійснювати мовлення регіональними мовами або мовами меншин (ст. 11). Також ст. 12 Хартії передбачає вжиття Україною заходів щодо заохочення та сприяння культурній діяльності, яка спрямована на збереження регіональних мов або мов меншин [59]. Одним із останніх міжнародних документів у галузі протидії расизму та ксенофобії є Додатковий протокол (2003р.) до Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність,

який

присвячений

расистським

та

ксенофобським

матеріалам, розміщеним в мережі Інтернет, та заходам, які застосовуються державами для боротьби з ними. Протокол у ст. 2 вводить поняття «расистські та ксенофобські

матеріали», під якими розуміється будь-який письмовий

матеріал, будь-яке зображення чи будь-яке інше представлення ідей або теорій, які пропагують, сприяють або заохочують до ненависті, дискримінації

або

насильства проти будь-якої особистості або групи осіб, якщо у якості приводу для цього використовуються фактори, основані на расі, кольорі шкіри, національному або етнічному походженні, а також релігії. Згідно зобов’язань, які прийняла на се6е Україна, у національному законодавстві повинні бути визнані злочинними такі умисні протиправні дії: • розповсюдження

расистського

та

ксенофобського

матеріалу

або

забезпечення доступу до нього громадськості через комп’ютерні системи (ст. 3); • погроза, зроблена через комп’ютерну систему, вичнення тяжкого кримінального злочину, передбаченого національним законодавством, проти осіб з причини їх належності до групи, яка відрізняється за ознаками

раси,кольору

шкіри,

національному

або

етнічному

походженню, а також релігії; або групи осіб, яка відрізняється за будьякою з цих ознак (ст. 4); • публічна образа через комп’ютерну систему осіб з причини їх належності до групи, яка відрізняється за ознаками раси, кольору шкіри,

національному або етнічному походженню, а також релігії; або групи осіб, яка відрізняється забудь-якою з цих ознак (ст. 5); • розповсюдження або забезпечення доступу для громадськості через комп’ютерну

систему

матеріалу,

який

повністю

заперечує

або

виправдовує дії, які є геноцидом або злочинами проти людства, як це визначено міжнародним правом (ст. 6) [62]. Отже, Україна потребує негайного запровадження дієвого механізму боротьби з расизмом відповідно до міжнародного законодавстата та узгодження вже запроваджених норм з європейськими нормами.

2.2. Міжнародні рекомендації українським ЗМІ

Міжнародні інститути , визначаючи основоположну роль засобів масової інформації в зміцненні мирі, демократизації, інститутів громадянського суспільства, дотриманні прав людини, а також етнічних

меншин, у своїх

документах нерідко прямо звертаються до журналістів. Зокрема прийнята 28-го листопада 1978 року Декларація ЮНЕСКО щодо основних принципів, що стосуються внеску засобів масової інформації у зміцненні миру і міжнародного порозуміння, у розвиток прав людини та боротьбу проти расизму і апартеїду та підбурюванням до війни зобов'язує : 1.” Засоби Масової інформації повинні розробити важливий внесок у зміцнення

миру і міжнародного порозуміння, і боротьбу з расизмом,

апартеїдом і підбурюванням до війни. 2 У боротьбі проти порушень

агресивних воєн, расизму, апартеїду й інших

прав людини, що є поряд з іншими, породженням забобонів і

невігластва, засоби масової інформації поширюючи

відомості про ідеали,

прагнення, культуру і потреби всіх народів, сприяють ліквідації невігластва і непорозуміння між народами, усвідомленню

громадянами однієї

країни

негараздів і прагнень інших, забезпеченню поваги прав та до гідності всіх націй, усіх народів і всіх осіб незалежно від раси, статі, сови, релігії чи національності і привернути увагу до таких великих бід людства, як убозтво, голод і хвороби, а відтак найбільш сприятливої для

стимулюють вироблення державної політики, послаблення міжнародної напруги і мирного та

справедливого врегулювання конфліктів”. (стаття 3) [37]. Звичайно, не оминає ці проблеми і більш близьке нам (з географічного погляду) європейське право. Так, в статті 6 Рамкової конвенції про захист національних меншин вказано: „сторони заохочують дух терпимості і діалог між культурами, а також уживають ефективні заходи для сприяння встановлення. взаємної поваги, порозуміння і співробітництва між усіма

особами, що живуть на їхній території, незалежно від

їхньої

етнічної,

культурної, мовної чи релігійної належності, особливо в області культури та засобів інформації” Стаття 9 цього ж документу регламентує : „1 Сторони зобов'язуються визнавати , що право на свободу вираження думки будь-якої особи , яка належить до національної меншини, передбачає свободу дотримуватися бід-якої думки і свободи отримувати й обмінюватися інформацією

або ідеями мовою меншини без втручання публічної влади і

незалежно від кордонів. У рамках своїх правових систем Сторони забезпечують умови, за яких особи, які належать до національних меншин, не зазнають дискримінації в доступі до засобів масової інформації… 3. Сторони не перешкоджають створенню і використанню друкованих засобів інформації особами, які належать до національних меншин. У рамках правових засад радіомовлення і телебачення вони забезпечують , на скільки належать

це можливо із урахуванням положення пункту 1, особам, що до

національних

меншин,

можливість

створювати

використовувати власні засоби інформації. 4 У рамках своїх правових систем Сторони вживають належні заходи для полегшення доступу засобів інформації для осі, що належать до національних меншин, з метою утвердження терпимості і забезпечення культурного плюралізму” [50]. В Резолюції №1 IV Європейської конференції міністрів політики у сфері засобів масової комунікації (Прага, 7 – 8 грудня 1994 року.) В розділі "Політичні підходи" до громадського телерадіомовлення" зафіксовано вимоги до суспільної інформації серед них такі : розвинути і сприяти розвиткові структурованої мережі програм і послуг, що цікавлять широкі кола громадськості, виявляючи за цього увагу до потреб меншинних груп; відображати

різні філософські ідеї і релігійні переконання, наявні в

суспільстві, з метою зміцнення порозуміння і толерантності, а також

сприяння відносин між спільнотами в суспільства , що характеризуються етнічною та культурною різноманітністю; через свої програми активно сприяти кращому пізнанню й оцінці різномастості національних та європейських надбань”[58]. Рекомендація

№R

97(20)

Ради

Європи

"Про

"наклепницькі

висловлювання ", ухвалена Комітетом міністрів 30 жовтня 1997 року, звертає увагу на необхідність контролю усіх форм висловлювань в ЗМІ, що підбурюють до расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму та всі форм нетерпимості, оскільки вони можуть руйнувати підвалини демократі, культурне єднання та плюралізм. А також в документі вказана необхідність розробити та дотримуватися чітких правових рамок, що охоплюють цивільну, кримінальну та адміністративну відповідальність. При цьому в національному законодавстві має чітко розмежовуватися відповідальність автора, який використовує наклепницькі висловлювання, та відповідальність ЗМІ та медіапрацівників, котрі сприяють поширенню таких висловлювань в рамках їхнього завдання передавати інформацію та ідеї що становлять їхній суспільний інтерес. (Принцип 6 Додатку до Рекомендації № R (97) 20) [58]. Комітет міністрів Ради Європи ухвалив Рекомендація № R (97) 21 "ЗМІ та сприяння культурі терпимості". наголошує на тому, що "ЗМІ можуть зробити позитивний внесок в боротьбу з нетерпимістю , заохочувати зокрема, культуру розуміння між різними етнічними, культурними та релігійними групами суспільства". В Пункті 2 зазначено питання на які ЗМІ під час своєї діяльності повинні зосередити найбільшу увагу: „подання достовірної і точної інформації про випадки расизму й нетерпимості; подання інформації про випадки напруги між громадами в делікатній формі;

уникнення

стереотипного,

яке

принижує

гідність,

зображення

представників культурних, етнічних або релігійних громад у публікаціях і передачах; обговорення поведінки якоїсь особи поза її належністю до громади, якщо це не позначається на змісті інформації; зважена й об'єктивна характеристика культурних, етнічних і релігійних громад, яка відображала б також їхні перспективи й світогляд; збудження громадської думки щодо бід, які несе нетерпимість; поглиблення в суспільстві розуміння й визнання розходжень; викриття ідей, що лежать в основі зауважень нетерпимого характеру, зроблених промовцями під час інтерв'ю, доповідей, дебатів; аналіз впливу джерела інформації на саму інформацію; різнорідність працівників в установах ЗМІ та ступінь їх відповідності багатоетнічному

мультикультурному

складу

читачів,

слухачів

або

глядачів"[51]. Рада Європи відзначає, що ЗМІ можуть бути джерелом поширення поширення плюралізму думок, надаючи різним групам суспільства (в тому числі

мовним,

соціальним,

економічним

або

політичним

меншинам)

можливість виявляти себе. Про це йдеться в Рекомендації №R (99) 1 Комітету міністрів Ради Європи „Про заходи щодо сприяння плюралізму в ЗМІ”. Для цього держави-учасниці повинні розробити законодавство, що не сприятиме концентрації ЗМІ у владі політичних сил чи груп та загрозі плюралізму. Для цього вони повинні забезпечувати: доступність громадськості різноманітного наповнення ЗМІ (пам'ятаючи про редакційну незалежність ЗМІ); збереження

плюралістичного

радіо-

телепростору

шляхом

запровадження угод "про поділ частоти";

доступність

достатньої

кількості

джерел

для

плюралістичного

наповнення ЗМІ; прийняття

статутів

редакцій

або

запровадження

інших

засобів

саморегулювання ЗМІ; фінансову підтримку та субсидії друкованим ЗМІ і телерадіокомпаніям, що працюють мовами меншин; підтримка наукових досліджень щодо концентрації та плюралізму ЗМІ [52]. Під час 7-ї Міністерської Конференції з питань інформаційної політики (Київ 10-11 березня 2005 року) „Інтеграція та багатоманітність: нові рамки європейської політики щодо медіа та комунікацій” прийняли Резолюцію „Культурне

різноманіття

та

плюралізм

медіа

період

глобалізації”.

Погодилися „визнати, захищати та сприяти культурній різноманітності, як загальній спадщині людства та наголошуючи на вадливості культурної різноманітності для реалізації фундаментальних прав та свобод зазначених в Європейській Конвенції з прав людини”[45]. Українські медіа та держава в своїй діяльності повинні зважати на рекомендації надані європейськими країнами, адже це сприятиме покращенню якості журналістської роботи та дотримання професійних стандартів.

2.3. Етичні норми журналіста щодо висвітлення теми расизму . У дослідженні „Засоби інформації та етнічний конфлікт” фахівці Російського інституту етнології та антропології стверджують, що „ЗМІ мають колосальну здатність створювати образи, визначати погляди на світ мільйонів людей”. Друковані та телерадіомовні ЗМІ можуть установлювати порядок денний для суспільних сил, зосереджуючи увагу на конкретних подіях , індивідуумах, та проблемах, драматизуючи їх. У демократичному суспільстві ЗМІ покликані виконувати ряд нормативних функцій, що виходять с за межі „простого повідомлення”.ЗМІ оперують низкою творчих можливостей, які можуть відігравати конструктивну роль – сприяти вирішенню міжнаціональних і етнічних конфліктів відповідно до міжнародних

стандартів та норм".

Кожен журналіст вирішує для себе, що є етичним та професійним для виконання професійного обов'язку. Однак здебільшого теми, що висвітлюють ЗМІ

залежать

від

політики

видання,

від

фінансових

та

політичних

угруповувань. Поява провокаційних матеріалів на етнічні чи расові теми майже завжди пов'язана із позицією якоїсь політичної групи, іноді це залежить від редактора, що вибирає між цікавим сенсаційним матеріалом та професійною етикою, жертвує останньою. Проте нерідко сам журналіст задає тон свого повідомлення. Але в усіх випадках, він єдиний відповідає перед читачами, глядачами та слухачами і надає паво довіри чи недовіри. Тож щодня журналіст має

відстоювати професійність своїх матеріалів та дотримуватися правил

етики, уникати стати знаряддям для розправ. В європейських країнах традиційним є дотримання етичних принципів журналістики Ради Європи прийнятих на 44-й сесії ПАРЕ в 1993 році (Резолюція №1003). Так, в розділі „Конфліктні ситуації та випадки спеціального захисту”, пункт33, вказано: „…в суспільстві під впливом таких факторів, як тероризм, дискримінація меншин, ксенофобія або війна. За таких обставин ЗМІ мають моральне зобов'язання захищати демократичні цінності

повага людської гідності, розв'язання проблем мирними засобами й у дусі терпимості

та, відповідно, протистояти насильству і мові ненависті й

конфронтації, а також знищувати всі форми дискримінації, що ґрунтуються на питаннях культури, статі або релігії”[ 58,37] Лілія Бужурова , голова Кримської асоціації вільних журналістів, в своїх дослідженнях з журналістської етики радить колегам досить простий вирішення проблеми – дотримання професійних принципів: об'єктивність, змалювання

повної

інформаційної

картинки,

збалансованість

думок

коментарів, обов'язковість послання кількох поглядів тощо. Для медіа, що працюють в поліетнічних суспільствах дослідниця виокремлює принципи, що ґрунтуються на декількох „не можна”. Журналіст не має права на: коментар , здатний спричиняти негативні процеси; перенесення негативного факту на весь етнос; використання стереотипів; образливі формулювання, небезпечну лексику; застосування подвійних стандартів. уникати групових узагальнень в описі тієї чи іншої події [2]. Журналістика, як жодна інша професія вимагає дотримання етичності, особливо під час роботи з темами,що зачіпають теми

міжнаціональних,

міжконфесійних та міжетнічних відносин. Кожне слово журналіста може бути сприйняте тою чи іншою групою як образа національного достоїнства і стати провокацією. Часто

повторюване

і підхоплене іншими ЗМІ неправомірне

узагальнення може стати

стійним негативним стереотипом. А

висвітленням

подробиць

кривавих

локальному

захоплення

конфлікті

може

трансформувати його у масштабніші. Щоб не вийти за рамки професійності крім законодавства України журналіст має керуватися „професійним законодавством” – кодексами етики. В більшості Європейських країн такі правила мітять положення про висвітлення теми етносу та раси. Однак для американських ЗМІ „етнічні” норми ніде не

зафіксовані. Тобто, в них немає посилань на необхідність журналістами

прав з погляду

дотримання

інтересів буд-яких рас чи етносів. Єдиний

документ, де це питання зачіпається побіжно – Етичний

кодекс Асоціації

журналістів електронних ЗМІ (RTNDA): „Члени Асоціації ... характеризуватимуть людей за расовою ознакою, віросповіданням, національністю і посадою, яку вони обіймають тільки в тих випадках, коли це стосується справи”[2]. Цей феномен

американської преси можна пояснити тим, що

загострювати увагу на цих проблемах вже немає необхідності, адже правила в їхньому суспільстві засвоєні на рівні інстинктів. Для українських медіа ця ситуація далеко відрізняється. Журналісти приймають безліч кодексів, однак тільки однин з них набув широкого розповсюдження. Документ був розроблений в 2002 році Комісією з журналістської етики , яку очолював Володимиром Мостовий. Іншим вдалим зразком систематизувати

та

узагальнити правила висвітлення етнічних тем стала Декларація основних принципів роботи журналістів в поліетнічних суспільствах. Документ немає найбільш

адекватні

моменти,

адже

ввібрав

матеріали

журналістських

конференцій організованих Міжнародним прес-центром „Irex ProMedia”. Пункт

третій

документу

вказує,

що

журналіст

має

уникати

„мимовільного провокування , дискримінації на сонові раси, мови, релігії, політичних та інших поглядів, етнічного походження та соціального статусу” Пункт п'ятий апелює до типових помилок, що роблять медіа при висвітлення расових злочинів: „Журналіст не має права акцентувати увагу на

расові, національній належності політичних і релігійних переконаннях

суб'єкта інформації . Винятки можуть становити тільки ті випадки, коли це має самостійне значення в рамках підготовленої інформації. Особливо цей принцип стосується матеріалів про злочини, коли згадування

належності

підозрюваного чи злочинця до певної релігійної, етнічної чи іншої меншини може викликати негативне ставлення до цих груп” [36]

своїй

діяльності

законодавчими нормами, а

журналіст й

повинен

керуватися

не

лише

кодексами етики, що доповнюють це

законодавство. Однак в певних випадках журналіст повинен покладатися на власну інтуїцію та здоровий глузд.

Розділ3 . Висвітлення злочинів учинених на расовій підставі в українських ЗМІ 3.1. Методологія дослідження (про переваги та недоліки методу) Сучасні інформаційних

українські

ЗМІ

повідомлень,

відтворюються в суспільстві.

продукують котрі

безліч

поширюються,

матеріальних

та

споживаються

та

Дослідження цих повідомлень є надзвичайно

цінним для розуміння явищ та змін в суспільстві. Саме тому основна мета даного дослідження визначити, яким чином журналісти висвітлюють тему расових злочинів, а також з вернути увагу на проблему формування негативного образу осіб залежно від расової приналежності, типові помилки, які допускають журналісти при висвітленні таких тем. Дослідження за допомого контент-аналізу складається з основних етапів: кількісний та якісний.

3.1.1.Контент-аналіз:історія та його теорія. Практика контент-аналітичних досліджень. Контент-аналіз, вперше був застосований використаний як повноцінна методика для аналізу текстових повідомлень в США в першій половині XX ст. Основні процедури методу були розроблені американськими соціологами Х. Лассуелом і Б Берелсоном.. Зокрема, Б.Берелсон в своїй книзі „Контент-аналіз в комунікаційних дослідженнях” першим дав визначення методу: „Контент-аналіз є об’єктивним , систематичним і кількісним описом справжнього змісту повідомлення”[12]. За часів першої світової війни метод активно використовувався для аналізу пропаганди в різних країнах світу З 90-х років зацікавленість у методах аналізу документів,і методі контент-аналізу зокрема, суттєво зросла, адже

подібні відносно недорогі інструменти дослідження дозволяли виявити зміни, що відбулися в суспільстві, виділяючи чи приховуючи зміст повідомлень. На сьогодні існує безліч технік, однак ці техніки мають узагальнену назву „контент-аналіз”, іноді його називають Data Mining, що означає видобування даних та відокремлення з них прихованого змісту, а також стислого викладу технік, які застосовувалися при викладенні [ 13]. Одне з найвичерпніших тлумачень контент-аналізу сформулювали в своїй праці „Досвід контент-аналзу : Моделі та практики” Констенко Н. та Іванов В. Вчені, розглянувши понад 40 визначень контент-аналізу, зробили спробу дати узагальнене визначення методу: „Контент-аналіз – це якіснокількісний метод вивчення документів, який характеризується об’єктивністю висновків і строгістю процедури та полягає у кавнтифікаційній обробці тексту з подальшою інтерпретацією результатів. Предметом

контент-аналізу як

проблеми соціальної дійсності, котрі висловлюються чи навпаки, приховуючи в документах, так і внутрішні закономірності самого об’єкта дослідження” [4]. Метод контент-аналізу широко застосовується як допоміжний засіб в психології, соціології та інших науках при аналізі відповідей на відкриті запитання анкет, матеріалів спостереження, для аналізу результатів в методі фокус-груп, дослідження значної частини документальних джерел. За допомогою контент-аналізу можна визначити ступінь відповідності повідомлення з намірами комунікатора та специфікою каналу, дослідити зв’язки між характеристиками повідомлення і установками авдиторії, а також її реальною і комунікативною поведінкою [26]. Об’єктами кількісно-якісного дослідження найчастіше можуть бути друковані повідомлення в друкованих ЗМІ, радіо, телебачення, протоколи подій, листи, накази, розпорядження, дані вільних інтерв’ю, та відкриті питання анкет.\19\ Найчастіше

об’єктами

контент-аналізу

повинні

відповідати

двом

принципам:

Принцип формалізації – досліджуваний зміст повинен дозволяти задати однозначне правило для надійної фіксації потрібних характеристик. Принцип статистичної значимості – елементи змісту, що цікавлять дослідника, повинні зустрічатися з достатньою частотою[13]. Метод контент-аналізу застосовують в кількох напрямках, основними з яких є : Виявлення того, що існувало до тексту і було відображене в тексті. В цьому випадку текст слугуватиме індикатором

визначених

сторін досліджуваного об’єкта – навколишньої дійсності, автора чи адресата. Визначення того, що існує тільки в тексті – мова, структура, жанр повідомлення, ритм, тон мови. Виявлення того, що буде існувати після тексту, тобто, його сприйняття адресатом [13]. Аналіз повідомлення здійснюється багатьма способами, що включають як кількісні, так і якісні методи. Кожен спосіб має особливий підхід, логіку та межі. Дослідник визначає цей метод відповідно до власних поглядів і вподобань . Та все ж, на основі

різних дослідницьких методологій, можна

виокремити основні етапи проведення даного контент -аналізу. 1.Встановлення теми, задачі та гіпотези. 2. Після цього дослідник має визначити категорії аналізу, одиниці аналізу та одиниці підрахунку. Категорії аналізу повинні співвідноситися з понятійною схемою дослідження в цілому. В якості категорій аналізу

розглядаються

коротке вираженні певної проблеми, відносно якої будуть класифікуватися компоненти змісту Одиниці аналізу – фрагмент змісту, який відповідає тій чи іншій категорії аналізу. Зазвичай цією категорією може бути тексти газет, радіо, телебачення .

За певних умов дослідження ними можуть бути: слово, вислів, заголовок, абзац, персонаж і т.д. Наприклад, оперуючи словом, як одиницею аналізу, дослідник підраховує, скільки слів припадає на той чи інший тип в обраній ним типології. В цьому випадку чим більше слів припадатиме на певний тип, тим більше уваги приділяє комунікатор саме сьому типу. Подібно буде проходити аналіз абзаців та фрагментів тексу як одиниць аналізу. Одиниці

аналізу

фіксують

підрахунком

кількості

згадувань

слів

(персонажів, суджень), підраховується кількість речень, абзаців, що містять слова, які шукає дослідник, підраховується сума площ (в газеті) чи ефірного часу (для радіо та телебачення), фрагментів тексту, що містять потрібне слово. Одиницями підрахунку є певна характеристика тексту, наявність чи присутність якої дозволяє виявляти особливості змісту. Найбільш поширений спосіб вимірювання характеристик змісту є підрахунок їхнього використання. Найбільш використовувані одиниці підрахунку – час-простір (число рядків, площа в квадратних сантиметрах,, хвилини мовлення іт.д.) та частота появи ознак в тексті, частота появи суджень (інтенсивність) [25,10] 2. Створення таблиці контент-аналізу – основного робочого документу. тип таблиці визначається етапом дослідження при виявленні категорій аналізу розробляється відповідна таблиця, що нагадує анкету: кожна категорія (питання) передбачає ряд ознак (відповідей), за якими кантується вміст тексту. Для реєстрації

одиниць аналізу складається інша таблиця – кодувальна

матриця. 4. Після цього дослідник розробляє інструкцію кодувальнику – схеми правил та пояснень для того, хто буде збирати емпіричну інформацію, кодуючи, реєструючи одиниці аналізу. В інструкції точно та однозначно викладається алгоритм дій кодувальника, дається операційне виділення категорій та одиниць аналізу,

правила їхнього кодування,

наводяться

конкретні приклади із текстів, обговорюється, як потрібно діяти в спірних випадках.

5. Аналіз даних, закодованих із застосуванням відповідних статистичних випробувань. Інтерпретація даних може відбуватися різними шляхами, залежно від поставленої мети. Аналізують не лише кількісні показники, а й емоційне забарвлення повідомлень (тон інформації, наявність оцінок, закликів, скджень, узагальнень). Іноді отримані числові дані порівнюють з даними інших каналів або з існуючими результатами дослідження чи то досліджуючи різні канали інформації. Можливе також порівняння характеристик текстів із завданнями чи політикою газети, радіо чи телебачення. Після цього дослідник формує висновки [21,23]. Сильні та слабкі сторони методу. Метод контент-аналізу має як слабкі так і сильні сторони застосування при дослідженні публікацій. Зважаючи на те, що метод об'єднує кількісний та якісний аналіз, варто відзначити такі сильні сторони: Кількісний аналіз

дозволяє чікто визначити досліджувані питання, дає

адекватні дані, коли досліджується велика кількість однопорядкових даних. Отримані дані досить легко можна підрахувати за допомогою стандартних офісних програм MS Office. Якісний аналіз дозволяє дослідити

джерела, що позиціонують себе як

незалежні та незаангажовані, оскільки ця техніка дозволяє перевірити подібність таких тверджень. Проведення контент-аналізу не потребує

значних коштів та людських

ресурсів. Слабкі сторони : При проведенні кількісної оцінки досліджуваного матеріалу автор може випускати дуже багато важливих елементів, що можуть бути цінними для отримання

адекватних

висновків.

Ще

одним

обмеженням

слугує

недоступність матеріалів, які становлять генеральну сукупність документів, що стосуються теми дослідження. Метод повинен мати достатню вибірку (100 -

600 текстів). Вибір окремих текстів має бути обґрунтованим та максимально випадковим. Проте в дійсності дослідник не має в розпорядженні всього обсягу матеріалів, що погіршує

метод. Недоліком може стати неповнота

тезуарів (списків слів, що стосуються однієї категорії чи одиниці аналізу; синонімів, якими може бути замінене слово; списків позитивно та негативно забарвлених слів, що стосуються певної теми.) Якісний аналіз може давати тривіальні результати і бути неефективним для розгляду дуже емоційних текстів. Ця частина дослідження може бути неточною через суб'єктивність дослідника. А у випадку масштабності дослідження не може призвести до значної похибки [25, 23]. Незважаючи на недоліки методу контент-аналіз має широке науковцями в різних сферах, в різних країнах.

3.1.2.Визначення одиниць аналізу та одиниць кодування. Об'єктом

даного

дослідження

друковані

та

електронні

версії

найпопулярніших серед авдиторії всеукраїнських щоденних газет: "Сегодня", "Факты и комментарии", "Газета по-киевски". Видання були обрані за рейтингом встановленим компанією TNS Ukraine – "Тенденції щоденних та щотижневих видань" (Таблиця №1). Період відібраних матеріалів червень 2008 – травень2009 року. Таблиця № 1. Аудиторія одного номеру щоденних видань № 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

2119,32 467,16

100,0 22,0

3063 675

2105,00 518,93

100,0 24,7

3 022 745

Динаміка 2009_1 2008_2, % -10

274,05 230,08

12,9 10,9

396 333

297,72 222,55

14,1 10,6

427 319

-8 3

199,86 121,74 86,86 81,64 62,70

9,4 5,7 4,1 3,9 3,0

289 176 126 118 91

199,87 114,59 76,10 90,47 72,73

9,5 5,4 3,6 4,3 3,5

287 165 109 130 104

0 6 14 -10 -14

50,11 44,27 36,96 35,39 9,78

2,4 2,1 1,7 1,7 0,5

72 64 53 51 14

45,94

2,2

34,91

1,7

Cover Total Сегодня Факты/Факты и комментарии Газета по-киевски Комсомольская правда Блик Коммерсантъ Експрес об'ява Команда Экономические известия Газета по-українськи Известия Дело Новая

NRS 2009/1 Cvr.% Unprj.Cvr.

Cover

NRS 2008/2 Cvr.% Unprj.Cvr.

*NRS-Київ 2009/1 – телефонне опитування мешканців Києва у віці 12-65 років. Вибірка – 3063 респондентів. Cover – охоплення видання у тисячах чоловік Сvr.% - охоплення видання у відсотках Unprj.Cvr. – кількість людей у вибірці

Характерним для досліджуваних видань є : значна кількість досліджуваного матеріалу (газети є щоденними) суспільно-політичне спрямування

специфічний виклад матеріалів, розрахований на освічену і до певної міри вимогливу читацьку аудиторію; висвітлення соціальної тематики , зокрема кримінальних подій використання різноманітних стильових прийомів; наявність гострих критичних матеріалів. Отже, для контент-аналізу нами обрано досить впливові газети, які мають авторитет і попит серед

читачів. У складний період соціальних зрушень,

політичної й економічної нестабільності вважаємо доцільним з'ясувати основну тональність названих видань шляхом проведення контент-аналізу повідомлень про злочини, в яких фігурували іноземці. Припускаємо, що на сучасному етапі розвитку ЗМІ використовують елементи “мови ворожнечі” при висвітленні кримінальної тематики пов'язаної з іноземцями. В цих повідомленнях медіа можуть займати позицію ворожу щодо іноземців і моделювати негативний образ представників іншого етносу, що в свою чергу може породжувати ксенофобію (етнофобію) серед авдиторії авдиторії та спонукати до расової агресії. Використовуючи випадкову репрезентативну вибірку, обираємо для контент-аналізу номери газет, що містять публікації про кримінал скоєний іноземцями та над іноземцями. Отже, питання які потрібно дослідити це: 1)Яку позицію по відношенню до представників іншого етносу та раси займає ЗМІ? Яким матеріалам надає перевагу видання: там де злочинцем є іноземець чи навпаки – злочин вчинили над іноземцем? Чи мітить ЗМІ збалансовану подачу інформації щодо таких типів злочинів? 2)Хто є джерелом конструювання негативного образу іноземців? Чи є видання джерелом „мови ворожнечі” або заручником некомпетентності журналістів? Чи є загроза поширенню ксенофобських та расистських настроїв через ЗМІ?

Процедура контент-аналізу 1. Серед журналістських матеріалів виділяємо публікації, які містять злочини скоєні щодо представників іншої раси та навпаки – злочини що вчинили іноземці. Порівнюємо отримані дані. 2. Відібрані медіа-тексти класифікуємо за такими ознаками: рубрика, в якій присутній матеріал; сторінка, на якій розміщене повідомлення; жанр повідомлення; національність злочинця/потерпілого; ім'я злочинця/потерпілого; присутність негативних синонімів; негативні узагальнення щодо етносу (перенесення образу однієї особи на весь етнос чи расу); присутність

повідомленні

точок

зору

(потерпілий,

злочинець,

правоохоронець або відсутні точки зору. 3 Визначаємо частоту появи цих ознак (у %) 4.Аналізуємо заголовки, присутність негативних образів щодо іноземця. 5. Простежуємо динаміку газетних текстів залежно від часу їх появи у пресі. Отже, наданому етапі дослідження встановлено основні етапи та критерії відбору одиниць аналізу потрібні для подальшого дослідження. Також з'ясовано основні питання, на які потрібно відповісти в ході дослідження.

3.2. Результати контент-аналізу 1)Яку позицію по відношенню до представників іншого етносу та раси займає ЗМІ? А) Збалансованість матеріалу щодо злочинів, в яких фігурували іноземці. Газета „Сегодня” за період : червень 2008 – травень 2009р. Рис1 . Відсотковий розподіл злочинів, в яких фігурували іноземці:

***Кількість злочинів, що учинили іноземці - 31(94%), над іноземцем -2(6"), разом - 38

Газета „Факты и комментарии” за період : червень 2008 – травень 2009р. Рис.2 Відсотковий розподіл злочинів, в яких фігурували іноземці

***Кількість злочинів, що учинили іноземці - 32(94%), над іноземцем -2(6), разом 34(100%)

Газета „Газета по-киевски” за період : червень 2008 – травень 2009р. Рис.3 Відсотковий розподіл злочинів, в яких фігурували іноземці

***Кількість злочинів, що учинили іноземці - 20(85%), над іноземцем -3(15), разом 23(100%)

Отже, в результаті підрахунку всіх типів злочинів в межах кожного видання було виявлено, що газета „Сегодня” найбільше висвітлює тему злочинів, в яких присутні іноземці, на другому місці "Газета по-киевски", а на третьому

„Факты и комментарии”. Однак „Газета по-киевски” відображає

найбільшу кількість злочинів, що були вчинені стосовне іноземців. Цікаво, що всі газети надають перевагу показувати злочини, де злочинцями є іноземці. В той час другою постраждалою стороною виступають українці. Таким чином газети сприяють поширенню стереотипу „іноземець-злочинець”.

Б) Динаміка висвітлення злочинів . Газета „Сегодня” за період : червень 2008 - травень2009 р. Рис.4. Кількість публікацій , що з'явилися протягом року.

Газета „Факты и комментарии” за період : червень 2008 – травень 2009р. Рис.5. Кількість публікацій , що з'явилися протягом року.

Газета „Газета по-киевски” за період : червень 2008 – травень 2009р. Рис.5. Кількість публікацій , що з'явилися протягом року.

За період від квітня 2009 до травня 2009 року суттєво знизилася кількість публікацій

на злочинну тематику. Однак,кількість злочинів вчинена проти

іноземців залишається стабільною. 2)Чи є видання джерелом „мови ворожнечі” або заручником некомпетентності журналістів? 2.1.Висвітлення злочинів вчинених іноземцями В публікаціях, в яких злочин скоїли іноземці визначено одиниці аналізу, які можуть свідчити про застосування досліджуваними ЗМІ „мови ворожнечі”: - акцент на національності ; - національність в негативних словосполученнях; - вказування національності в заголовках; - негативні синоніми щодо іноземців; - перенесення негативних узагальнень на етнос; Таблиця №2.Застосування елементів "мови ворожнечі " в повідомленнях Газета

Національність

Національніть

Національність в

Негативні

Перенесення

злочинця

в заголовках

негативних

синоніми

негативних

словосполучення

щодо

узагальнень на

іноземця

увесь етнос

"Сегодня"

"Факты и

комментари и"

"Газета по-

киевски"

А) За результатами підрахунку визначених одиниць журналісти газети "Факты и комментарии" найчастіше зазначають національність злочинця. Протягом року в 32 повідомленнях про злочини скоєні іноземцями 68 раз згадували національність іноземця. 30 раз журналісти використовували назву національності в заголовках. Таким чином газета формувала образ іноземця-злочинця, оскільки авдиторія найкраще сприймає і запамятовує інформацію в заголовках. Крім цього в 23 випадках використовували негативні синоніми щодо представників інших рас (наприклад, "вор в законе", "аферист", "злоумышленик"), так

журналісти

додавани негативних емоційних забарвлень своїм повідомленням, однак це лише підтверджує негативний вплив цих повідомлень на масову свідомість. В 5 випадках журналісти допустили узагальнення негативного образу однієї особи на весь етнос. Наприклад, в статті "Я загала старуху в угол между ванной и батареей и прижала к стенке пленом, чтобы не сбежала. Так и держала ее до приезда милиции", автор не лише наголошує на національності злодія – "цыганка", не зазначає її імені, а й робить узагальнення "кому, как говорится, на роду написано воровать и обманывать, – цыгане" ("Факты и комментарии", № 104 (2627), вівторок 8 липня 2008 року). Такі дії суперечать журналістській етиці, а в певних випадках говорять про непрофесійніть авторів. Всі повідомлення (крім однієї статті) за жанром належать до новинних заміток і розміщені в рубриках "Грани бытия" та "No comment". Матеріали містять лише думки правоохоронців або взагалі не містять коментарів коментарів, тому очевидно, що для написання повідомлень журналіст використовував звіти від правоохоронних органів. Журналіст в такому випадку переказує чужі помилки та не забезпечує збалансованість матеріалів, тобто однобоко висвітлює ситуацію.

Таблиця№3. Згадування національності в текстах повідомлень ("Факты и комментарии"):

Національність

Кількість

негативних Заміна

злочинця

згадуваннь

словсполученнях

негативниаи синонімани

національності злочинця роми

азербайжанці

грузини

росіяни

афганці

румуни

модавани

білоруси

поляки

індійці

Рис.6.Формування негативного образу злочинця ("Факты и комментарии"): 20 15 Кількість згадувань національності злочинця

індійці

поляки

білоруси

молдавани

румуни

афганці

Заміна негативними синонімами

росіяни

грузини

В негативних словосполученнях роми азербайджанці

Отже,

найбільш

уразливими

групами

щодо

яких

журналісти

даноговидання застосовують "мову неприязні" є роми, азербайжанці та грузини. Саме доних застосовують негативні словосполучення та синоніми. Б) За результатами підрахунків в газеті "Газета по-киевски" в текстах та заголовках повідомлень 15 разів вказується національність злочинців, 15 разів негативно забарвлені синоніми та 5 разів негативні словосполучення в яких звучить національність злочинця.

Наприкдад, негативне словосполучення

щодо ромів застосоване в заголовку статті "Цигане-рабовладельцы отделались испугом", "любители "пошуровать" в салонах машин" було вито як синоным до слова "грузини"("Мхаил караулил, Варлам крал" – "Газета по-киевски", №164 за 22.07.2008"). Однак позитивним є те, що в публікаціях пристнє тільки одне узагальнення

щодо

всього

етносу:

"примечательно,

что

охочие

до

содержимого чужих авто, это в основному кавказцы, так называемые – "барсеточники""("Михаил караулил, Варлам крал" – "Газета по-киевски №164 за 22.07.2008"). Матеріали, що стосуються злочинів в яких однією із сторін (злочинець або потерпілий) є іноземець розміщуються в рубриці "Проишествия". Важливим є те, що в матеріалі також відсутні коментарі всіх учасників злочинів. Тільки в 6 випадках присутні коментарі правоохоронців. Це означає, що журналіст не був очевидцем злочину чи затримання злочинця, а матеріали отримав зі звіту або зі слів правоохоронних органів. негативне емоційне забарвлення матеріалу створює сам журналіст. Відповідно матеріал відображає суб'єктивну позицію щодо іноземців і сприяє поширенню негативних етностеоріотипів в суспільстві.

Таблиця№4. Згадування національності в текстах повідомлень("Газета покиевски"):

Національність

Кількість

негативних Заміна

злочинця

згадуваннь

словсполученнях

негативниаи синонімани

національності злочинця роми

азербайджанці

грузини

росіяни

чеченці

литовці

італійці

китайці

Рис.7.Формування негативного образу злочинця ("Газета по-киевски")

аз ер ба ро й д ми жа гр нц уз і и ро ни сія че ни че ли нц і то іта вці лі ки йці та йц і

8 7 6 5 4 3 2 1 0

Кількість згадувань національності злочинця В негативних словосполученнях Заміна негативними синонімами

Отже , в матеріалах "Газети по-киїівськи" найчастіше домінує згадування в негативному світлі ромів, азербайджанців та грузин.

В) Газета „Сегодня”, на відміну від двох попередніх газет відрізняється жанром повідомлень на тему злочинів вчинених іноземцями. Майже всі матеріали мають збалансовану форму. Статті містять позиції всіх учасників злочину, і навіть коментарі очевидців. Статті розміщуються в рубриках "Україна","Київ"(в друкованій версії)та „Кримінал”(в інтернет-версії). Як і в попередніх газетах досить часто згадуються національності злочинців (45 разів), використовуються

негативні

синонімів (5разів) та негативні

словосполучення із зазначенням етносу (4рази). Однак це єдина з досліджуваних газет, в якій журналісти не дозволволяють собі негативних узагальнень на увесь етнос до якого належить злочинець, що свідчить про дотримання журналістських стандартів. Таблиця№5. Згадування національності в текстах повідомлень("Газета покиевски"):

Національність

Кількість

негативних Заміна

злочинця

згадуваннь

словсполученнях

негативниаи синонімани

національності злочинця роми

грузини/кавказці

афроамериканці

азербайджанці

євреї

росіяни

Рис.7.Формування негативного образу злочинця ("Сегодня")

10 8 6

Кількість згадувань національності злочинця

В негативних словосполученнях

2 0

гр уз ин ро ми аф и/к ро а вк ам аз аз ер ці ер ик ба ан й д ці жа нц і єв ре ї ро сія ни

Заміна негативними синонімами

газеті

„Сегодня”

найчастіше

негативному

тоні

згадуються

національності ромів, кавказців, азербайджанців та африканців. 2.2. Висвітлення злочинів вчинених над іноземцями: Досліджувані газети, окремі матеріалів про вчиненні злочинів над іноземцями висвітлюють ще й злочини вчинені над іноземцями. Кількість повідомлень опублікованих в газеті: "Сегодня" – 2 "Факты и комментарии" – 2 "Газета по-киевски" – 3 Тому оцінюючи позиці ЗМІ в цих публікаціях

виокремимо такі одиниці

аналізу : - національність потерпілого - наслідки злочину - твердження очевидців - мотив злочину озвучений правоохоронними органами - мотив злочину, що припускає журналіст - мотив злочину, зазначений потерпілим - затримані зловмисники

За цими критеріями жертвами злочинів, що описані в ЗМІ були : „Сегодня”

„Факты и комментарии”

„Газета по-киевски”

афроамериканець

єврей

афроамериканець

іранець

татарин палестинець

Наслідки злочинів „Сегодня”

„Факты и комментарии”

„Газета по-киевски”

загибель потерпілого

пошкодення майна

загибель потерпілого

пограбування

тілесні пошкодження загибель потерпілого

Із 7 злочинів за версією очевидців

лише два були визнані, як напад

скінхедів та расистів. За версіями правоохоронців : 1 випадок – природна смерть іноземця, 1 – випадковість,

3 – пограбування, 1 –

несправність автівки та лише 1 – умисне вбивство; За версіями самих жертв: 1 випадок – терор проти татар, 1 – несправність автівки; Затримано зловмисників в 4 випадках (всі підозрювані – громадяни України); Позицію, яку займає журналіст: в одному випадку він схиляється до версії, що це бува напад скінхедів, ще в одному, що це було сплановане вбивство, а щодо решти тримає нейтральну позицію. Характерним для цієї категорії злочинів, є те, що журналісти в своїх матеріалах намагаються дотримуватися нейтральної сторони та не висувати зайвих припущень. Варто відзначити, що всі матеріали є збалансованими і не містять оціночних суджень по відношенню до певних етнічних груп .

Отже, результати дослідження показали, що ЗМІ можуть стати джерелом розповсюдження негативних стереотипів по відношенню до різних етнічних груп та формувати негативний образ іноземців. Тож важливою для політики видань є збалансоване відтворення проблем суспільства.

Висновки В даній роботі ми з'ясували та проаналізувати методом контент-аналізу на прикладі української преси,

яку позицію займають ЗМІ при висвітленні

расових злочинів . У Розділі1. ми дослідили та виявили, що в суспільстві дедалі більшого розповсюдження набувають явище расизму та ксенофобії. В цьому процесі ЗМІ може відігравати роль каналу передачі негативних стереотипів за допомогою „мови ворожнечі”, в результаті формуються негативні стереотипи суспільства по відношенню до інших рас та етносів; зростає міжетнічна напруга в суспільстві та виникнення конфліктних ситуацій. Крайнім наслідком поширення етостеріотипів в суспільстві є поява „злочинів ненависті”. У Розділі 2. ми дослідили український та міжнародний механізм протидії расизму та встановили неузгодженість українського законодавства світовим стандартам. Окрім цього родглянули низку рекомендацій українським ЗМІ, що надали міжнародні організації, які не лише повинні стати нормами журналістських кодексів, а й законодавства в сфері медіа. В цьому розділі ми рвідобразили основні етичні засади, якими керуються ЗМІ при висвітленні етнічних та расових тем. У Розділі 3. ми

відобразили

методику та результати дослідження. За

допомогою контент-аналізу (якісний та кількісний аналіз) було проаналізовано матеріали трьох всеукраїнських щоденних газет: „Сегодня”, „Факты и комментарии” та „Газета по-киевски”. За результатами проведеного аналізу можна відповісти на наступні дослідницькі питання: 1)Яку позицію по відношенню до представників іншого етносу та раси займає ЗМІ? Як показали дослідження, друковані ЗМІ в своїй діяльності надають перевагу висвітленню злочинів, що вчинені іноземцями, аніж висвітлювати

проблему расових злочинів. Домінування образу „іноземець–злочинець” формує негативні етносереотипи в суспільстві. 2)Хто є джерелом конструювання негативного образу іноземців? В матеріалах, що стосуються цих типів злочинів досить часто, джерелом інформації є звіти та розповіді правоохоронних органів, про що засвідчує відсутність коментарів або незбалансований виклад матеріалів. В цих випадах журналісти показують чужі помилки та оціночні судження та наповнюють матеріал суб'єктивним ставленням щодо певних етносів (використання негативно забарвленої лексики та синонімії). Тож, за нашими підрахунками найбільш уразливими зі сторони медіа етносами є роми, грузини та азербайджанці. В результаті поширення подібного роду публікацій може сприяти зростанню

ксенофобії в суспільстві, міжетнічної напруги та конфліктів.

Емоційна мовна інформація впливає на поведінку адресата шляхом психічного „зараження”. Значну роль в цьому відіграє авторитетність джерела інформації та її автора. Тому, на наш погляд, журналісти в своїй діяльності повинні максимально уникати застосовувати елементи „мови ворожнечі” та притримуватися стандартів журналістської етики у висвітленні проблем, що стосуються расових та етнічних питань. А редакційна політика видання повинна бути спрямована на збалансованість матеріалів:

в однаковій мірі подавати матеріали про

злочини скоєні над іноземцями та злочини скоєні іноземцями. Окрім цього державні інституції повинні періодично проводити моніторинг ЗМІ, щоб не допустити поширення расизму.

Перелік умовних скорочень англ. – англійською ОННН– Організація не представлених народів і націй (Unrepresented Nations and Peoples Organization, UNPO) ООН– Організація Об'єднаних Націй ЄС– Європейський Союз МВС– Міністерство внутрішніх справ УВКБ ООН– Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців США – Сполучені Штати Америки АРК – Автономна Республіка Крим ПАРЕ – Парламентська асамблея Ради Європи КНГУ – Конгрес національних громад України

Список літератури 1.Бутиріна М.В. Стереотипи маової свідомості : особливості формування та функціонування у медіасередовищі: Монографія. – Дніпропетровськ : Видавництво "Слово" , 2009. - 368с. ISBN 978-966-334-274-0 2.Л. Бужурова. Сприяння поширення толерантності в поліетнічному суспільстві// Пре етичну журналістику: етнічні аспекти. –К.: Фонд "Європа XXI", 2002. – 312с.ISBN 966-813601-2 3. Бондар В.С. Допіра М.А. Наукові записки// ТОМ 70 // Соціологічні науки, 2007. 4. Костенко Н., Іванов В. Досвід контент-аналізу: Моделі та практики.– К.: Центр вільної преси, 2003. 5. Липпман У. Общественное мнение //пер. с англ. Т. В. Барчунова, под ред. К. А. Левинсон, К. В. Петренко. – М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2004. . – 384 с. 6. С.А. Пистрякова. Проблемы имиграции: толерантность против ксенофобии и дискриминации/ /Московское бюро по правам человека//. – М.:Academia, 2008 ISNB 5-87532-044-7 7. Річард Кібл. Журналістська етика //Переклад з англ. Смоляк . – 2001 . –188с. 6. Стефаненко Т.Г. . Этнопсихология. Практикум. — М., 2006 9. Социальная психология. (Словарь. под общей ред. Петровского А. В., редактор-составитель Карпенко Л. А., под ред. Венгер А. Л.)//Ксенофобия социальная. – М.: издательство ПЕР СЭ, 2005

10. Федотова Л.Н. Анализ содержания средств массовой коммуникации. 89176-137-8

социологический метод изучения

М.: Научный мир, 2001.

214с. ISBN 5-

11. Jacobs J., Potter K. Hate Crimes. Criminal Law and Identity Politics// Oxford University Press, 1998, – p. 4 12. Berelson B. Content Analysіs іn Communіcatіon Research. – Glencoe: Free Press, 1952. 13. Burrie Gunter Media research methods : Measuring Audiences, Reaction and Impact 2000 ISBN 0761956581 14. Масионис Дж. Социология - 9-е изд. СПб.: Питер, 2004. - С.475 15. Katz D., Braly K. W. Racial stereotypes of one hundred college students // Journal of Abnormal and Social Psychology. 1933. Vol. 28. P. 280-290. 16. http://uk.wikipedia.org/wiki/Расизм 17. Буш назвав Іран спонсором світового тероризму( "Главред" 14.01.08) http://ua.glavred.info/archive/2008/01/14/085343-12.html 18. Владимир Малахов. Скромное обаяние http://infoart.udm.ru/magazine/znamia/n6-20/malahov.htm

расизма//

19. Горбачова О. Злочини ненависті: аналіз поняття та проблеми виявлення //http://umdpl.info/index.php?id=1239658780. 20. Гилинский Я. Преступления ненависти": история, теория, реальность// http://www.index.org.ru/journal/25/gilins25.html " 21.Дмитриев И. Контент-анализ: http://www.psyfactor.org/lib//k-a.htm

сущность,

задачи,

процедуры//

22. Левченко К., Мартиненко О. (МВС України). Расизм та ксенофобія. Чия це проблема? // http://umdpl.info/index.php?id=1225561239

23. Манаев О. Т. Контент-анализ http://www.psyfactor.org/lib/kontent.htm

—

описание

метода

24. Мова ворожнечі // http://www.xenodocuments.org.ua/hate_speech 25. Назаров М. Контент-анализ http://www.psyfactor.org/lib/content-analysis2.htm

медиа

текстов//

26. Назаров. М. «Массовая коммуникация и общество» (М, 2004). http://www.psyfactor.org/lib/content-analysis2.htm 27. Преступления на почве ненависти в Украине // Доклад по результатам мониторинга проявлений ксенофобии в Украине (2008г.)//Редакторсоставитель– Вячеслав Лихачев // http://forumn.kiev.ua/2009-02-81/81-06.html 28.Стан та структура злочинності в Україні http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/170319

(2007-2008рр.)//

29. Статистика щодо біженців та шукачів притулку в Україні// http://www.unhcr.org.ua/unhcr_ukr/main.php?article_id=3&view=full&start=1&lang =u 30. Тищенко Ю. А. Українська поліетнісність та принципи толерантності// http://www.ciet.org.ua/docs/sbornik/209-214_tichenko.doc 31. Філоненко С. Расизм. http://www.viche.info/journal/1143/

Виклик

екстремістів

32. Холодна Я. Молодий тунісець вирощував коноплю у …шафі (28.06.2008 ) // http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/131169 33. Чумак Ю. Зазначення етнічного походження правопорушників як вияв мови ворожнечі // http://umdpl.info/index.php?id=1235568614 34. Content analysis: a flexible methodology Marsh, Emily E.// http://www.thefreelibrary.com/Contentanalysis:aflexiblemethodology-a0151440803

35. American Anthropological Association Statement (May 17, 1998) // http://www.aaanet.org/stmts/racepp.htm

"Race"

36. Декларація основних принципів поботи журналістів в поліетнічних суспільствах// Інформаційний портал Харківської правозахисної групи// http://www.khpg.org/index.php?id=1007460498 37. Декларация об основных принципах, касающихся вклада средств массовой информации в укрепление мира и международного взаимопонимания, в развитие прав человека и в борьбу против расизма и апартеида и подстрекательства к войне, 28 ноября 1978 года // http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_393 37. Декларация о расе и расовых предрассудках(г. Париж 27.11.78) // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_906 38. Закон Украъни «Про національні меншини в Україні» http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2494-12

від 25.06.92 //

40. Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991р.) вiд 23.12.1993// http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=988-12 41. Закон України «Про національні меншини в Україні» (1992р.) вiд 25.06.1992 № 2494-XII // http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=2494-12 42. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992р.) від 16.11.1992р. N 2782-XII.// http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=2783-12 43. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (1994р.) вiд 04.02.1994 № 3929-XII// http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=3929-12 44. Загальна декларація прав людини від10.12.1948 г. http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/alldocWWW/C62003E95FA60ACD4225647A 003584DF!OpenDocument 45. Інтеграція та багатоманітність: нові рамки європейської політики щодо медіа та комунікацій. Прийняті тексти. Політична декларація.// http://www.coe.int/t/dghl/standardsetting/media/doc/MCM(2005)005_ukr.pdf

46. Кримінальний Кодекс України (раедакція від 30.04.2009) //http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2341-14 47. Конституція України (Закон вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР ) // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96%2D%E2%F0 48. Міжнародна конвенція ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966р.)// http://mail.google.com/mail/?shva=1#inbox/121cc1beab29cb22 49. Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року //http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 50.Рамкова конвенція про захист національних меншин. Страсбург, 1 лютого 1995 року// http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_055 51. Рекомендація № R (97) 21 ЗМІ та сприяння культурі терпимості (Ухвалена Комітетом міністрів 30 жовтня 1997 року) //http://www.coe.kiev.ua/docs/km/r(97)21.htm 52. Рекомендація № R (99) 1 Про заходи щодо сприяння плюралізму в ЗМІ (Ухвалена Комітетом міністрів 19 січня 1999 року)// http://www.coe.kiev.ua/docs/km/r(99)1.htm 53. Декларація про раси і расові забобони http://www.uazakon.com/documents/date_5e/pg_ifwbse.htm

(1978р.)

54 Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин вiд 18.12.1992// http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_318 55. Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 07.09.2001 // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_b93

вiд

56. Резолюція 1346 (2003) Парламентської Асамблеї Ради Європи "Виконання обов'язків та зобов'язань Україною" //http://lawua.info/jurdata/dir216/dk216339.htm 57. Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин вiд 01.02.1995// http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_055 58. \Стандарти Ради Європи у сфері медіа (Законодавчий бюлетень) IREX UMedia 2005, Київ – 2005

59. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин вiд 05.11.1992// http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_014 60. Європейська комісія проти расизму та нетерпимості Третя доповідь по Україні Прийнята 29 червня 2007 року Strasbourg, 12 //www.coe.int/t/dghl/monitoring/ecri/Country-by-country/Ukraine/UKR-CbC-III2008-4-UKR.pdf 61. Декларація прав національностей України (1991р.) вiд 01.11.1991 № 1771XII// http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1771-12 62. Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність вiд 01.11.1991 № 1771-XII http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_575 В дослідженні використані матеріали друконаних та електронних версій газет:"Сегодня", "Факты и комментарии" та "Газета по-киевски"

АНОТАЦІЯ кваліфікаційної роботи на здобуття академічного ступеня магістра Тема: Висвітлення в українських ЗМІ злочинів учинених на расовій підставі Автор: Мізай Ярослава Михайлівна Науковий керівник: Яковець А.В. Захищена "15" червня 2009р. Короткий зміст праці: Метою роботи є визначити, яким чином ЗМІ висвітлюють тему расових злочинів та формують етностеріотипи в суспільстві. Також звернути увагу на проблему

формування

негативного

образу

осіб

залежно

приналежності, а також типові помилки, які допускають

від

расової

журналісти при

висвітленні таких тем. Для дослідження було обрано всеукраїнські щоденні газети, які мають найбільшу авдиторію: ”Сегодня”, „Факты и комментарии” та „Газета покиевски” (за період червень2008 – травень 2009). аналізу було проаналізовано публікації, які

Шляхом методу контент-

висвітлювали злочини скоєні

іноземцями та над іноземцям. На основі отриманих даних вдалося виявити основні риси та помилки журналістів при висвітленні расових та етнічних проблем, наявність в публікаціях елементів „мови ворожнечі”, а також незбалансованість матеріалів всередині газет.

______________________ підпис автора