Навольнєва Ірина - диплом, 2007

Національний університет

"КИЄВО–МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ" Могилянська Школа Журналістики

"Метаетика" та "мовний консенсус" як герменевтичні рецепти розв´язання проблеми глобальної комунікації Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістр зі спеціальності "Журналістика"

Навольнєвої Ірини Олександрівни

Науковий керівник: професор, доктор філологічних наук С. М. Квіт

КИЇВ-2007

Зміст Вступ.........................................................................................................................3 І. Глобалізація як тенденція: процес, характеристики, впливи..........................7 І.1. Зміни в журналістиці, зумовлені глобалізацією................................18 І.2. Глобалізація та журналістика: взаємний вплив. Журналістська етика в умовах глобалізації. Стереотипізація...........................................23 ІІ. Герменевтика та комунікативна філософія: пошуки шляхів розв´язання проблеми. Теорії Карла-Отто Апеля та Юргена Габермаса..............................31 ІІІ. "Метаетика" та "мовний консенсус" - можливі рецепти вирішення проблеми глобальної комунікації........................................................................43 ІІІ.1. Нова глобальна журналістська етика...............................................48 Висновки................................................................................................................53 Список літератури та джерел...............................................................................56 Додаток (словник термінів)..................................................................................60

Вступ

Сучасна людина має все менше і менше можливостей ігнорувати таке протирічиве та розмаїте у своїх проявах явище, як глобалізація. Сьогодні глобалізація зв’ язала у тугий вузол майже всі сфери існування мешканців планети – від політики і використання природних ресурсів до системи функціонування ЗМІ та принципів інтерпретації дійсності. Це явище нівелює та перетворює на вчорашній день такі категорії як час та простір, які із давніх-давен вважалися основоутворюючими для людської екзистенції та такими, на яких тримався світ. Перетворення сучасного світу на „глобальне село” (global village, за Маршалом Маклюеном) тягне за собою та створює нові актуальності й проблеми: пришвидшення міжнародних технологічних перегонів; зміна орієнтування з сили на інформацію у веденні війн; виникнення антиглобалістських рухів; надзвичайно різке розмежування між класами (поступове знищення „середнього” класу та збільшення нічим не заповненої прірви між „найбагатішими” та „найбіднішими”) тощо. Але одна з найголовніших проблем полягає у тому, що технологічне та економічне об´єднання міжнародних спільнот у єдину світову спільноту не передбачає автоматичного вирішення проблеми порозуміння, а наявність однієї визнаної міжнародної мови не передбачає однозначного трактування тексту – як письмового, так і тексту подій та явищ. Ще німецький дослідник Вільгельм фон Гумбольдт, батько порівняльного мовознавства, зазначав, що одне й те саме слово, перекадене різними мовами – це не просто переклади, а абсолютно різні світобачення, різні філософії, і вони у будь-якому випадку не зможуть привести до порозуміння двох різномовних людей. [24, 50] Тож зрозуміло, що звичайний переклад не вирішує потреби у певному глобальному консенсусі. Потрібні інші шляхи та інші підходи. Через це все більше і більше дослідників та сучасних мислителів звертаються по допомогу до філософії та різноманітних її відгалуджень, а зокрема – до так званої

комунікативної філософії представників Франкфуртської школи – КарлаОтто Апеля та Юргена Габермаса, наукові здобутки яких спираються, в свою чергу, на досвід та досягнення філософської герменевтики та роботи представників цього напряму Мартіна Хайдеггера та Ганса-Георга Гадамера. К.-О. Апель підіймає проблему відповідальності – усі учасники комунікативного процесу мають нести відповідальність за цей процес та один за одного, роблячи його свідомим, осягаючи усі наслідки, що він може спричинити.

Таким чином німецький дослідник підводить нас до ідеї

„ідеального комунікативного суспільства”, що буде розвинена детально в даній роботі. Ідучи далі, зазначимо, що невід´ємним та необхідним фактором поступу глобалізації є діяльність ЗМІ. Вона є своєрідним цементом, який зліплює

та

тримає

як

єдине

ціле

глобальну

спільноту,

слугуючи

перманентним та циклічним комунікатором та медіатором інформації. Інформаційний процес існує у симбіозі із глобалізаційним, забезпечуючи міцність єдиного глобального соціуму та підтримуючи міжнародний зв´язок. Яскравими прикладами таких комунікаторів є міжнародні інформаційні агенції (Reuters, Associated Press та ін.) Сучасний французький філософ та соціальний мислитель

Жан

Бодрійяр так само, як і К.-О. Апель, наголошує на відповідальності як на одному з найважливіших факторів зв´язку між будь-якою спільнотою та інформацією. На думку Бодрійяра функціонування ЗМІ позбавляють соціальні процеси балансу, як наслідок перед суспільством постає проблема дискурсу безвідповідальності, оскільки до того, хто подає інформацію, неможливо апелювати. Тобто немає зворотнього зв´язку. Результатом цього дисбалансу є „мовчання більшості” (мається на увазі вимушена медійна пасивність населення). Такий стан речей унеможливлює повноцінний комунікативний процес, якого, власне, прагнули згадані вище представники Франкфуртської школи.

Мета роботи. Метою даної роботи є детальний аналіз та спроба практичного застосування теоретичних надбань комунікативної філософії, головним чином – основних понять філософії К.- О. Апеля („метаетика”, „мовний консенсус”, „мовна гра”, „ідеальна комунікативна спільнота” тощо). Тож, в даній роботі головна увага надається тісному взаємовпливу між глобалізаційним

та

мас-медійним

процесами,

проблемі

глобального

порозуміння та, відповідно, пошуку шляхів розв´язання даної проблеми. Новизна роботи. Ступінь розробленості теми. На жаль, незважаючи на все більший вплив глобалізації на життя країн всього світу, наукових робіт, які б пов´язували журналістику, глобальну проблему розуміння тексту та кожну людину як таку – чи то реципієнт інформації, чи той, хто її транслює, - майже немає. Саме тому дана робота та її проблематика є певним чином інноваційними, а також мають цілком практичний та прикладний характер, суміщаючи в собі шари знань як класиків герменевтичної та філософської думки, так і сучаних науковців – вітчизняних та зарубіжних. Через невисокий ступінь розробленості даної тематики (особливо – на пострадянському просторі) у роботі використано здебільшого наукові доробки західних авторів, зокрема таких, як Ж. Бодрійяр, М. Маклюен, Н. Луман, С. Жижек, З. Бауман та ін. Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатку. У першому розділі розглянуто основні характеристики, тенденції та сфери впливу глобалізації, проаналізовано зміни в глобальній журналістиці, спричинені глобалізаційним процесом, а також взаємний вплив між глобалізацією та журналістикою. Особливої уваги приділено явищу стереотипізації, яке породжене діяльністю ЗМІ - насадження глибинних та поверхневих стереотипів із урахуванням нової глобальної спільноти. Другий розділ присвячено детальному аналізу теоретичних доробків представників комунікативної та герменевтичної філософії К-О. Апеля, Ю.

Габермаса та інших, надано характеристики таких явищ, як „метаетика”, „мовний консенсус”, „ідеальна та реальна комунікативні спільноти” та ін. У третьому розділі втілена спроба екстраполювати теоретичні здобутки герменевтики на сучасні реалії, що виливається

в ідею створення нової

глобальної журналістської етики. Надано детальний опис та характеристика нової журналістської етики. Задля більшої та чіткішої зрозумілості даної роботи автор пропонує додаток у вигляді невеликого словника спеціальних герменевтичних та філософських термінів.

І. Глобалізація як тенденція: процес, характеристики, впливи Поняття

„глобалізація”

на

сьогодні

є

надзвичайно

широкорозповсюдженим та загальновживаним, але теорій його походження та запровадження існує певна кількість. Однією з найбільш валідних та грунтовних є думка про те, що термін „глобалізація” закріпився як один із стереотипів у другій половині 90-х років і, що в активне вживання його стали

вводити із 1996 року – своєрідним сигналом до цього прислужилася 25-а сесія Всесвітнього економічного форуму в Давосі, де дискусія була організована (за пропозицією засновника та президента Давоського форуму Клауса Шваба) навколо теми „Глобалізація основних процесів на планеті”. Давоський форум – відомий законодавець інтелектуальної моди в сфері економіки, і термін „глобалізація” зусиллями ЗМІ швидко перестав здаватися екзотичним. Зараз існує дуже небагато аналітичних матеріалів, що стосуються світової ситуації, автори яких не використовували б згадування про глобалізацію як про „основний зміст нашої епохи”.

Що ж таке

глобалзація? Вважається, що вперше термін „глобалізація” вжив у 1983 році Т. Левітт у статті „Гарвардський бізнесовий огляд” („Harvard Business Review”), характеризуючи за допомогою цього неологізму процес злиття ринків окремих продуктів, що виробляються транснаціональними корпораціями (нині всім відомими ТНК). На нововведення Левітта не звернули тоді особливої уваги, але Давоський форум 1996 року надав терміну широко розголосу та популярності. В 1997 році московський щотижневик „Експерт” відмічав: „Глобалізація” – світовий технологічний хіт цього року, що переспівується всіма мовами на всі лади: точне загальноприйняте визначення ще не опрацьоване„ [36] Того ж 1997 року вашингтонський журнал „The National Interest” писав, що „термін „глобалізація” став свого роду кліше: він слугує задля пояснення чого завгодно, починаючи з падіння німецької вугільної промисловості і закінчуючи сексуальними звичаями японських тінейджерів.”

[37, 121] До 1998 року риторична фігура „глобалізація” впевнено увійшла до нормативної лексики вищого ешелону міжнародної бюрократії і, власне, перестала бути риторичною фігурою, а стала так чи інакше зрозумілим терміном та теоретичним інструментом.

„Для багатьох, - говорив Кофі

Аннан, передбачаючи певною мірою глобальну комунікаційну проблему, -

наша епоха відрізняється від усіх попередніх явищем глобалізації. Глобалізація перебудовує не лише наші способи освоєння світу, але й способи нашого спілкування один з одним”. [46, 52] Тоді ж в економічній літературі терміном „глобалізація” стали означати перетворення

світової

економіки

з

суми

пов´язаних

товарообігом

національних економік у єдину виробничу зону та „єдиний глобальний ринок” (Джефрі Сакс), де обіг товарів, послуг, капіталів та людей є необмеженим. 1998 року Дж. Сакс охарактеризував глобалізацію як „справжню економічну революцію”, яка, з його точки зору, вже здійснилася, причому лише за 15 років. Слід підкреслити, що термін „глобалізація” як означення переходу до „єдиного глобального ринку” (що відкидає економічну роль державних кордонів та передбачає їх поступове знищення) з´явився одразу ж після сторення 1995 року Всесвітньої торгівельної організації, що „виросла” з Уругвайського раунду ГАТТ (Генеральної угоди по тарифах та торгівлі). Ключовим гаслом ГАТТ був вираз „One World, One Market” (“Єдиний світ, єдиний ринок”). В свою чергу, One World – це емблема майже 50-тирічної (набагато більш закритої, ніж Давоський форум) діяльності Більдербергської групи – вузького та жорстко керованого клубу світової еліти, членів якої британський

журналіст

Тоні

Гослінг

назвав

„верховними

жерцями

глобалізації”. Інакше кажучи, слово „глобалізація”, хоча й прийняте до вживання не так давно, - не просто термінологічна новинка другої половини 90-х років. В нього є глибоке ідеологічне коріння. Разом з тим глобалізація розвивається на основі реальних матеріальнотехнічних та суспільно-екномічних процесів, що поступово захоплюють планетарний простір та організацію всього міжнародного життя. Треба зазначити, що однією з „цілей” процесу глобалізаціїї є не тільки створення

глобального

ринку

та

знищення

міжнаціональних

та

міждержавнпих кордонів, але й створення певного „бездержавного” ладу –

моделі існування влади у світовому масштабі, „нового світового ладу”. В глобалістській ідеології „новий світовий лад” – це і є бездержавний порядок, або керуюча надбудова над „єдиним глобальним ринком”. Інше означення для „нового світового ладу”, більш популярне в академічній спільноті, „глобальне управління”. Під такою назвою („Global Governance”) з 1995 року навіть виходить спеціалізований журнал. Як писав один з американських теоретиків даної тематики Лоуренс Фінкельштейн, „Функції глобального управління в міжнародному масштабі ті ж, що й в урядів окремих держав у себе вдома; тому оформлення глобалізації потребує послідовних кроків по створенню світового правління/уряду (global government)”. [40, 76] Як відмічають дослідники, характерним стало те, що із другої половини 90-х років вимога знищити світову різноманітність національнодержавних видів влади та заснувати замість них єдине та неконтрольоване в смислі всевладдя „глобальне управління” висувається вже від імені „історичної

необхідності”;

гасла

„Глобалізація

невідворотна!”,

„Альтернативи глоабалізації немає!” почали лунати все частіше й частіше. Все це, як відмічають фахівці, надає ситуації нашого часу риси, притаманні тоталітарним режимам минулого. Як зазначає відомий індійський соціолог Вандана Шива: „Глобалізація – це новий тоталітаризм”. [36] Є й інші, подібні історичні аналогії. Наприклад, глобалізацію намагаються порівнювати із новим етапом перерозподілу світу, згадуючи при цьому виголошення „нового світового порядку” Дж. Бушем-старшим під час війни проти Іраку у 1991 році. Однак, є принципова відмінність нинішнього етапу організації господарчих, фінансових, політичних, інформаційних та інших світових зв´язків від розвитку цього процесу на попередніх етапах (наприклад, коли засновник британської геополітики Х. Д. Маккіндер писав про виникнення „закритої політичної системи глобальних розмірів”). Відмінність настільки значна, що вона не дозволяє довго затримуватись на історичних аналогіях при розгляді явища глобалізації.

Принципова новизна глобалізації в тому вигляді, як вона трактується із другої половини 90-х років , пов´язана із новим етапом інформаційної (телекомунікаційною, електронною, цифровою) революції. У 1996 році Клаус Шваб говорив: „Тут, в Давосі, ми розглядаємо питання про „електронну революцію” не в абстрактній, а в найпрактичнішій полщині: ми створюємо Всесвітню Електронну Спілку (the World Electronic Community), скорочено – WELCOM”. [44, 51] Тоді ж, 1996 року, міністерством оборони США були остаточно, на доктринному рівні, визначені можливості „інформаційної війни” (прийнята Пентагоном „Доктрина боротьби із системами контролю та управління”) та розпчата серія досліджень корпорації РЕНД, що були завершені до 1999 – 2000 рокам появою концепцій „ноополітики”, „інформаційної стратегії” та „мережевої війни”. Ці події можна назвати певним початком формування нового інформаційного простору. Але не треба забувати і про інші грані та особливості глобалізації. Говорячи про специфіку сучасних глобалізаційних процесів, варто зазначити, що основою їх розвитку є не тільки формування нового інформаційного простору, що спричинює „світ без меж”, нового бездержавного ладу та єдиного світового ринку, але й соціокультурна дифузія, до якої нині залучені широкі шари населення. Якщо згадати, то саме поняття „глобалізація” пов´язане в першу чергу із осмисленням специфіки тих сучасних економічних та політичних процесів, які торкаються інтересів всього світового суспільства в цілому. „Глобалізація – це процес, що відображає розвиток економічного та політичного взаємозв´язку країн та регіонів до такого рівня, на якому стає можливою та необхідною поставновка питання про створення єдиного світового правового поля та світових органів економічного та політичного управління. ” [36] Виділяючи домінантні ознаки та мотиви сучасних глобалізаційних процесів, дослідники зазначають, що „визначальною технологією світу ще

недавно була ядерна зброя. Сьогодні визначальними технологіями є комунікаційні системи.” [37, 15] Нові транспортні технології надали нових можливостей справжнього пересування людей у просторі і в часі. Високошвидкісні засоби пересування зробили можливим для будь-якої людини освоєння нових територій та просторів (туризм, бізнес, особисті контакти). Мобільність, соціальна динамічність стала однією з найважливіших характеристик особистості у визначенні її адаптованості до сучасного життя. В той самий час, доступність найрізноманітніших форм спілкування та необхідність міжособистісного розуміння на психологічному, морально-етичному, правовому, економічному та інших рівнях вимагає створення деяких загальноприйнятих соціальнопсихологічних норм спілкування. процеси, якими характеризується сучасна

Надзвичайно сильні міграційні суспільно-соціальна ситуація,

пов´язані не стільки із економічними, скільки з психолгічними факторами. Пошук себе, своєї ідентичності в „омасовівшому” світі призводить до гострої необхідності набути, знайти свій, ідентичний собі життєвий простір. Разом із глобалізацією виникає проблема ідентичності, національної та індивідуальної, і одночасно проблема мультикультуралізму у співвідношенні із полікультурністю. З огляду на те, що процес глобалізації досить розпливчасто визначений та досі продовжує формуватися в теоретичному сенсі, велика кількість дослідників цього явища вважають глобалізацію логічною та такою, що є об´єктивною тенденцією розвитку всього світового суспільства, що виникла в умовах транскультурних, транснаціональних та трансконтинентальних зв´язків. Але й така думка є досить спірною. Сучасні мислителі, зокрема, відомий публіцист та філософ Зигмунт Бауман, а також Жан Бодрійяр, Славой Жижек та інші видатні діячі від філософії, ставляться до глобалізації радше скептично, ніж позитивно.

Бауман називає “новий світовий лад” „новим світовим безладом” і вважає головною характеристикою глобалізації повне обезцінювання ладу як такого.

Він вказує на те, що будь-які зусилля по встановленню ладу – це

тенденція до самознищення. [7, 15] Думки Баумана можна розуміти наступним чином. У світі, що так активно

глобалізується,

лад,

порядок,

стає

справжнім

індикатором

безпорадності та підпорядкованості. Нова структура глобальної влади діє, протиставляючи мобільність та непорушність, випадковість та рутину, виключність або масовий характер примусу. Стратегія

боротьби

за

владу

передбачає

взаємну

залежність

„правителів” та „підлеглих”, а нав´язування ззовні норм та виконання нормативних

приписів

зв´язує

тих,

хто

контролює

так

тих,

кого

контролюють, роблячи їх невіддільними один від одного. Обидві сторони прив´язані до одного місця: виробництво ієрархії влади вимагало їх постійної присутності та конфронтації. Саме цю взаємозалежність, цей зв´язок зробила зайвим нова технологія влади, що висунулася на передній план в епоху глобалізації. Еліта нової ієрархії характеризується перш за все властивістю до пересування – швидко й за першою ж необхідністю, тоді як нижчі рівні – відсутністю можливості навіть сповільнити, не те щоб зупинити, такі рухи і власною нерухливістю. Втеча та вислизання, легкість та мінливість прийшли на зміну зловісній присутності як головним прийомам господарства. Нормативне врегулювання більш не є необхідним інструментом домінування. Ті, хто прагнуть влади можуть нині бути спокійними – нормативне врегулювання було громіздким, складним та високовартісним механізмом,

примітивним,

мірками. Його подолання

економічно

нераціональним

за

сучасними

відчувається як емансіпація та сприймається

глобальною елітою як вимога розуму та свідоцтво прогресу. Зникнення обмежень, дерегулювання та гнучкість здаються гігантським стрибком вперед у порівнянні

із дорогими та надзвичайно складними методами

дисциплінуючого натаскування попередньої епохи.

Завдяки новим прийомам роз´єднання, заперечення відповідальності, що з´явилися у розпорядженні еліт, населення можна утримувати в покорі лише в силу його крайної слабкості та вразливості, а також нестійкого стану; тепер для цього навіть не треба регулювати поведінку людей нормативним чином.

Робітники виробничих закладів, організованих за зразком

фордівських заводів, могли демонструвати свою силу та змушувати менеджерів обговорювати нормальні умови праці, йти на компроміси до тих пір, поки обидві сторони, що збиралися за столом переговорів, розуміли, що вони не можуть існувати окремо і тому їм потрібно було довести „торги” до кінця. Доходи власників залежали від доброї волі працівників так само, як і засоби існування, що отримували самі робітники, залежали від створюваних работодавцем місць. Сьогодні ситуація зовсім інша. Одна з сторін усвідомлює, що її партнери з переговорів може встати з-за столу переговорів у будь-який момент, так, що розмовляти буде ні з ким. Для тих, хто потрапляє в таку ситуацію, єдиним способом утримати таких мобілних менеджерів та акціонерів лишається вмовити їх прийти та залишитися, продемонструвавши тим самим свою слабкість. Невизначеність, до якої

нова мобільність глобальної еліти загнала

маси людей, що залежать від готовності цієї еліти інвестувати, здатна до самоувіковічення та самозбільшення. Раціоналні стратегії, породженні цим типом невизначенності, лише поглиблюють небезпечність становища, замість того, щоб боротися із нею, та прискорюють дезинтеграцію ладу, що регулюється нормативно. Окрім зазначених вище в цілому негативних наслідків та впливів глобалізації, існують також глоабльні наслідки у вигляді інформаційних та мережевих війн, які майже повністю забезпечуються та підтримуються за допомогою ЗМІ. Розповсюдження по каналах масової культури ідеології глобалізації та спекулятивний інтернет-бум в галузі „нової економіки” виявилися тісним чином пов´язаними із новими розробками „інформаційної зброї„ та

підготовкою США до ведення інформаційної війни не лише в традиційних театрах військових дій, але й у кіберпросторі. Вперше інформаційні технології як засіб ведення бойових дій були використані у війні проти Іраку 1991 року. Сам термін „інформаційна війна”, за думкою певних дослідників, був офіційно введений у документи міністерства оборони США директивою міністра оборони від 21 грудня 1992 року. Інформаційна

зброя

розглядається

як

арсенал

засобів

несанкціонованого доступу до інформації та виведення з ладу електронних систем управління. Ефективне застосування інформаційної зброї передбачає використання космічних засобів. По мірі масового та швидкісного збільшення кількості користувачів інтернету можливості засобів ведення інформаційної війни зростають. Таке явище називають „мережевою війною”. „Мережева війна” будується на досягненні інформаційної переваги, яка перетворюється на гнітючу бойову міць шляхом зв´язування інтелектуальних об´єктів

в

єдиний

інформаційний

простір

театру

бойових

дій.

Трансформуючи поняття „поле бою” в поняття „бойовий простір”, концепція мережевої війни виділяє, окрім традиційних цілей, для ураження віртуальні цілі, в тому числі емоції людей, людську психіку тощо. Підбиваючи підсумки до осмислення та осягнення явища глобалізації, можемо використати своєрідні логічні викладки Зигмунта Баумана. За його думкою, глобалізація роз´єднує не менше, ніж об´єднує, швидше, вона роз´єднує, об´єднуюючи – розколи відбуваються через ті самі причини, що й підсилення однорідності світу. Паралельно тому процесу планетарного масштабу, що виник у бізнесі, фінансах, торгівлі та потоках інформації, іде й процес локалізації, закріплення простору. У сукупності ці два тісно взаємопов´язаних процеси призводять до різкої дифференціації умов існування населення цілих країн, регіонів та різних сегментів цього

населення. Те, що для одних здається глобалізацією, для інших виявляється локалізацією; для одних – це передвісник нової свободи, для інших – неочікуваний та жорстокий удар долі. На перше місце серед жаданих цінностей висувається моюільність, тобто свобода пересування, цей завжди дефіцитний та нерівномірно розподілений товар швидко перетворюється на головний фактор розщеплення нашої піздньосучасної або пострадянської епохи. Всі ми так чи інакше, усвідомлено чи неусвідомлено, знаходимося у русі.

Ми

рухаємось,

навіть

якщо

фізично

залишаємось

на

місці:

непорушність просто неможлива у постійно мінливому світі. Наслідком цього нового стану є жорстока нерівність. Деякі перетворються на справжніх глобалістів, інші лишаються прив´язаними до своєї місцевості – таке становище неприйнятне та важке в світі, де глобалісти задають тон та визначають правила гри нашого життя. Локальність у світі, що так стрімко глобалізується, - це знак соціальної обездоленості

та

деградації.

Незручність

локалізованого

існування

посилюється тим, що в умовах, коли суспільні простори відсунулись далеко за

межі

локального

життя,

поняття

„локальність”

втрачає

свій

смисловутворюючий потенціал, все більше потрапляючи в залежність від дій, що направляють та пояснюють, які на локальному рівні взагалі не піддаються контролю. Невід´ємною частиною процесів глобалізації є зростаюча просторова сегрегація,

відділення

та

відчуження.

Неотрайбалістські

та

фундаменталістські тенденції, що відображають та виражають досвід людей, що відчувать на собі дію глобалізації, - такі ж наслідки останньої, що й так звана гібридизація „вершинної” культури – культури на глобалізованій вершині соціальної піраміди. Особливе занепокоєння викликає зростаюче порушення зв´язку між все більш глобалізованими екстерриторіальними елітами та рештою населення, локалізація якого постійно посилююється. Центри, де виробляються смисли

та формуються цінності, сьогодні екстерриторіальні та вільні від місцевих обмежень, але це, власне, не стосується стану людини, яку ці ідеї та цінності мають „наповнювати змістом.” [8, 154] Хоча саме ця людина і має стати у центрі глобальної комунікації та глобалізаційних процесів як таких. Ситуація ж наразі прямопртилежна – глобальні інформаційні потоки нібити спрямовані на людину, але насправді вони є однобічними, як зазначає Жан Бодрійяр, бо до інформаційних агенцій та ЗМІ неможливо апелювати – цей потік спрямований в один бік. [11] Відповідальність

має

стати

смислоутворюючим

поняттям

глобальної

комунікації як певний символ порозуміння – сенсом комунікаційного кола має бути взаємна відповідальність між тим, хто надає інформацію та тим, хто її отримує. В цьому сенсі ідея громадського мовлення є свого роду еталоном та, на жаль, на пострадянському просторі поки що – утопією. Розглянемо

у

двох

наступних

підрозділах

взаємовплив

між

глобалізаційними процесами та діяльністю ЗМІ, оскільки реципієнтом обох цих явищ формально також є людина, громадянин – учасник світової спільноти.

І.1. Зміни в журналістиці, зумовлені глобалізацією. Немає жодних сумнівів в тому, що глобалізація здійснює значний вплив на засоби масової комунікації та, відповідно, на засоби масової інформації – нові досягнення та технології у виробництві друкованих ЗМІ, устаткуванні теле- та радіо-установ та комп´ютеризація комунікаційних процесів формують нове інформаційне суспільство. Такі зміни, спричинені глобалізацією, зумовили появу такого явища як глобалізація інформаційного простору (Михайлов), який, перш за все, пов´язаний із

оновленням та

змінами технологій в сфері комунікації. Сьогодні процес донесення інформації про якусь подію до глядачів, слухачів або користувачів інтернету займає навіть не хвилини, а секунди, що певним чином передбачає факт своєрідної участі в цій події.

Подібний стан речей не може не мати

наслідків. Вторгнення науково-технічного прогресу в журналістику та видавничу справу призвело до незворотніх процесів, широке використання електроннообчислювальної техніки, миттєва передача данних, формування глобальної комп´ютерної мережі – все це передбачає нову технологію та значення журналістської справи, нові тенденції збирання, аналізу та розповсюдження інформації. Глобалізаційні процеси мають і соціальні наслідки. Нині існує думка, що з´явилася ще 1981 року

на конференції в Таллуарі (Михайлов) –

розповсюджує інформацію той, хто має її та гроші на її розповсюдження. На сьогоднішній

день

актуальність

загостреною,

оскільки

дійсно

цієї на

тлі

формули

стала

монополізації

надзвичайно міжнародного

інформаційного простору великими інформагенціями, регіональним та місцевим агенціям доводиться використовувати або досить дорогі послуги великих агенцій, або „недоїдки” зі столу більш крупних місцевих інформаційних закладів.

За словами Санкт-Петербургського професора С. М. Виноградової, серед багатьох досліджень в галузі інформації особлива роль належить доповіді Комісії Шона Макбрайда „Багато голосів – один світ”, що був опублікований ще 1980 року. Ця доповідь отримала глобальний резонанс. В ній була представлена інформаційно-комунікаційна картина, що склалася в 1970. На початку 90-х років багатьох авторів знов зацікавило те, наскільки „спрацювали” висновки та прогнози, що містилися у доповіді Макбрайда, у контексті подій, що характерні для масово-комунікаційних процесів, що почали розгортатися у 80-х роках ХХ століття. Досліджуючи „рух Макбрайда”, Л. Зассман (США) розглядає притаманну цьому руху „гегелівську діалектику”. Відповідно до діалектики самого Засмана, протилежності „старий лад” із притаманною для нього гегемонією Заходу та „новий лад”, що відобразив устремління „третього світу” та тоді ще СРСР, знімаються у новому „новому ладу”, в межах якого умови гри диктує техніка, що об´єднала телефон, телефакс, ПК із супутниковими та комп´ютерними мережами.

Виникає

своєрідний

механізм

саморегуляції;

держава

та

конкуренція стримують часні комерційні інтереси, а індивідуальні „малі” засоби інформації, в свою чергу, запобігають формуванню державної монополії; комунікаційні технології відкривають всім і кожному доступ до інформації, розширюють можливості крос-культурної взаємодії у світовому масштабі. С. Бім (США) наводить великий об´єм статистичних даних, що дозволяють вияснити, чи зберіглася інформаційна нерівність, зафіксована доповіддю Макбрайда. Дослідження демонструє, що в цілому інформаційнокомунікаційна

насиченість

раніше

відсталих

регіонів

покращилася:

збільшилась, хоча й незначним чином, кількість газет, зросла чисельність радіоприймачів

та

телевізорів.

Але

ці

зсуви

носять,

як

правило,

наздоганяючий характер: індустріальні держави лишаються далеко попереду.

[37, 81]

Свого часу засновники ЮНЕСКО запропонували вважати „вільне розповсюдження ідей за допомогою слова та зображення” суттєвим фактором розвитку співпраці між народами. У зв´язку зі змінами на міжнародній арені, що відбулися у 1980-х роках, ЮНЕСКО був вироблений новий підхід до засобів масової інформації, який відповідає потребам сучасного устрою світу і нових демократичних держав. У листопаді 1989 року на сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО була одностайно прийнята „нова стратегія комунікації”, ціль якої полягає у „забезпеченні вільного потоку інформації на мужнародному, а також національних

рівнях

та

її

більш

широкого

та

збалансованого

розповсюдження без будь-яких перепонів свободі слова.” ЮНЕСКО активно підтримаує дії міжурядових та неурядових організацій, що займаються захистом основних свобод: свободи слова та свободи друку. Але не все так просто. Разом з тим, на шляху повного та всебічного забезпечення свободи слова та друку стоять перепони, що викликані сучасними політичними реаліями. Виникає ще одна науково-практична задача – врегулювання інформаційних потоків. Це врегулювання іноді підмінюється наданням інформації певного ідеологічного та політичного характеру, що відбувається завжди, коли вищим імперативом є інтерес не до істини, а до окремих політичних утворень, держав, блоків та груп держав, інтереси яких подаються як інтерес ніби то всієї міжнародної спільноти. А таке явище нині є надзвичайно розповсюдженим. Взагалі, вплив глобалізації на журналістику має велику кількість різноманітних наслідків. В тому числі і соціальні. А серед соціальних наслідків необхідно брати до уваги і такий. Радіо та телебачення, газети та журнали можуть або надзвичайно політизувати населення та зробити його покірно-слухняним волі ведучих політичних діячів, або увести його в світ нереального, відірвавши від життєво важливих та нагальних потреб. В цих умовах етика журналіста з абстрактної категорії перейшла у площину

практичних інтересів вчених, політиків, всіх учасників комунікаційних процесів. Оскільки доступ до інформації у будь-якій точці землі став однаково простим, то світові новини почали доповнюватись в регіонах місцевими новинами. Так виник феномен регіоналізації інформації при наявності глобального інформаційного простору. Цьому сприяє бум „малої преси”, який став можливим завдяки появі лазерних друкуючих пристроїв та стільникових видавничих систем. Звісно, говорячи про впливи глобалізації на ЗМІ, неможливо оминути глобальну мережу інтернет. Комп´ютерні мережі та бази даних стають одним з найважливіших каналів розповсюдження інформації. Ними активно користуються не тільки підприємства та організації, але й приватні особи. Використання можливостей глобальної інформаційної інфраструктури дозволило розвиненим країнам Заходу та США перейти до так званої мережевої економіки, коли обгирна система сучасних ліній зв´язку забезпечує швидкий пошук ділових партнерів, покупців та продавців, заключення угод без посередників, проведення електроних обчислювань і т. ін. Керівництва США та країн Євроспільноти прагнуть поставити під контроль держави глобальну мережу. Відома концепція „однополюсового світу”, роль лідера мають грати саме США, вдало вписується у сучасний стан світових комунікаційних процесів. Сполучені Штати зараз є єдиною країною, яка може диктувати свої умови іншим країнам в галузі розповсюдження інформації. І не тільки тому, що США виробляють основну долю інформаційного продукту. Саме ця країна зайняла ключові позиції на інформаційних магістралях, саме вона цілеспрямовано просуває в життя ідею глобальної інформаційної інфраструктури, де сподівається взяти під свій контроль розповсюдження інформації в світовому масштабі. Хоча й, справедливості заради, треба сказати, що деякі дослідники вважають, що США є таким самим об´єктом глобалізації, як і решта світу.

Але наразі через таку незбалансованість інформаційних сил та можливостей перед іншими країнами постає питання про їх інформаційну безпеку. Транскордонна передача інформації (супутниковий зв´язок, пряме телевізійне мовлення, комп´ютерні мережі тощо) зводить майже до нуля юрисдикцію держав навіть в межах власного інформаційного простору. Дійсно, важко заборонити перегляд телепередач супутниковго телебачення або користуватися інтернетом. Разом з тим, збільшились спроби окремих держав знову відгородитися „залізною завісою” [40, 77]. Це здається досить виправданим: формування суспільної

думки

неможна

віддавати

іноземцям.

Неузгодженість

національних законодавств щодо ЗМІ може призвести до парадоксальних явищ. Наприклад, при транскордонній передачі даних, які запросив громадянин іншої держави, журналіст або власник інформації може випадково стати злочинцем, бо те, що дозволене в одній країні, може бути забороненим в іншій. Потрібна гармонізація національних законів про ЗМІ, інформацію та інформування. Інформаційна безпека – поняття багатогранне. Воно включає в себе інформаційну безпеку особистості, суспільства та планети в цілому. Інформаційна безпека також є складовою частиною інформаційного забезпечення. Коли ми говоримо про право на інформацію, то маємо пам´ятати і про безпеку. На жаль, багато питань стосовно виробництва, обробки, зберігання та розповсюдження інформації поки що не отримали не лише своєї юридичної регламентації, але й не мають достатньо чітких визначень. Отже, бачимо, що глобалізаційні процеси справляють досить великий вплив на діяльність ЗМІ та її особливості. З´явилися нові проблеми та вимоги – фінансова та інформаціна нерівність (нерівність у можливості отримувати та

розпоряджатися

інформаційними

потоками),

вплив

політики

та

геополітики на журналістику, тотальна політизація та зануреність в обіг

інформації населення, недосконалість врегулювання інформаційних потоків тощо. Але це – лише один бік. Не лише глобалізація справляє вплив на діяльність ЗМІ, а й навпаки. Тут ми стикаємось із взаємною пов´язаністю та впливом, які в свою чергу породжують нові проблеми – зовсім іншого характеру.

І.2. Глобалізація та журналістика: взаємний вплив. Журналістська етика в умовах глобалізації. Стереотипізація. По суті, вплив глобалізації на жуналістику та навпаки є замкненим колом та носить циклічний характер, оскільки сучасний стан глобальної спільноти передбачає постійний обмін інформацією та значний вплив цієї інформації

на

існування

суспільства,

його

стереотипізацію

та

функціонування як таке. Але оцінки результатів діяльності ЗМІ мають досить дуалістичний характер. В ідеалі, журналістика, у найкращому її прояві, - це один з видів демократії. Журналісти надають новини та аналіз, сприяючи комунікації всередині

суспільства

і

деякою

мірою

визначаючи

самоуправління.

Суспільство отримує щоденну порцію новинних образів, які із плином часу допомагають індивідам осмислювати та визначати власне місце у суспільстві, а також у суспільстві глобальному, оскільки будь-які новинні потоки інформацї передбачають певний ступінь співучасті у висвітлюваних подіях. Новини демонструють несправедливість, метушню, боротьбу за владу, катастрофи, досягнення та приватні інтереси. Громадяни, передивляючись головні новини у прессі та інтернеті, усвідомлюють їх спільні або конкуруючі цінності. Через журналістику суспільство обговорює реформування своїх інститутів та своє майбутнє. Рішуча журналістика є суттєво важливою для демократії. Але не все так просто. Журналістика у її найгіршому прояві – це вид демагогії та деспотизму. Це зброя пропаганди інтересів влади, яка знищує суспільне самоуправління та взгалі цінностні орієнтири, маніпулюючи інформаційними каналами. Журналістика знецінюється, якщо потрапляє, образно кажучи, до рук деморалізованих власників та журналістів або якщо редакторські ресурси розтрачуються на розважальні історії. На жаль, сучасні реалії такі, що журналістика втрачає свою впевненість та чіткість дискурсу, коли мова йдеться про тих, хто має владу. Журналістика деградує , коли бізнес в цій сфері пригнічує її демократичну функцію, намагаючись отримати прибуток з кожного дешевого трюка, через шовінізм, сенсуалізм або нагнітання страхів. В таких умовах дана діяльність перетворюється на різновид антидемократичного інструменту – навіть не самостійне явище. П´ять сторіч після того, як вийшла перша періодична газета, журналістика

все ще бореться за свою головну характеристику - діяти у відповідності до свого демократичного обов´язку. Новинні ЗМІ мають нести відповідальність, допомагаючи громадянам контролювати збройні сили та визначати політику безпеки. На даний момент ЗМІ довели методику маніпулятивної політики до ступіня абсолюту, так само вони опанували функцію симуляції – велика кількість подій, особистостей та новин є деякою мірою симулякрами, оскільки за істину видають зовсім інші, відмінні від поданих, явища. Важливою

характеристикою

діяльності

журналістів

в

умовах

глобальної комунікації є масове створення стереотипів – стереотипізація, а також перехід до схематичності та символічності у висвітленні подій міжнародними та локальними інформагенціями – зокрема у висвітленні військових конфліктів. Іноді ЗМІ можуть слугуватися конкретним цілям влади, навіть створюючи та поширюючи інформацію про привід та причини воєн. Так, прикладом може служити війна в Іраці, яка й досі триває. Описуючи причини цієї війни відомий соціолог та філософ Славой Жижек, наводить історію про „хічкоковський „МакГаффін” – пустий привід, з якого починається розвиток подій у розповіді, але який сам по собі не має жодної цінності: „В поїзді їдуть дві людини. Одна питає: „Що це на полці для багажу?”

– друга відповідає „О, це МакГаффін”. – „А що таке МакГаффін?” – „Ну як же, це пристрій для полювання на левів у Гірській Шотландії”. – „Але ж у Гірській Шотландії не водяться леви.” – „Ну, значить, і МакГаффіна ніякого немає!” [26, 20] Так само ті, хто займається виробництвом потрібної політичної та державної ідеології та символів, використовують МакГаффін як інструмент створення приводів, а ЗМІ – як засіб поширення та насадження в свідомості громадян цього МакГаффіна. Стосовно війни в Іраці, то МакГаффіном в даному випадку прислужилася „іракська зброя масового ураження”, яку

врешті-решт так і не знайшли, але саме вона стала причиною початку війни. Якби не участь ЗМІ у поширенні цього маніпулятивного образу та вкорінення його в умах громадян, війну підтримала бі мінімальна частка населення США та світової спільноти. Як ми вже говорили, ЗМІ створюють та розповсюджують стереотипи, в тому числі – стереотипи глобальні, тобто світового масштабу. Торкнемося проблеми стереотипів детальніше. Поняття

„стереотип”

вперше

було

введене

у

використання

американським журналістом Уолтером Ліппманом у 1922 р. в книзі „Суспільна думка”, де він визначає стереотип як спрощене, заздалегідь прийняте уявлення, що не витікає із особистого досвіду людини. Він виникає на основі опосередкованого сприйняття об´єкту: „Нам говорять про світ ще до того, як ми познаємо його на досвіді.” Стереотипи, за Ліппманом, спочатку виникаютьспонтанно, в силу потреби в економії уваги. Вони сприяють формуванню традицій та звичаїв. „Вони - фортеця, що стоїть на захисті наших власних традицій, і під її прикриттям ми можемо почуватися безпечно у тому положенні, яке ми займаємо.” [38] Стереотипи впливають на формування нового емпіричного досвіду: „Вони наповнюють свіже бачення старими образами та накладаються на той світ, що ми сприймаємо в своїй пам´яті.” Хоча степінь їх адекватності надзвичайно лабільний, стереотипи – переважно неадекватні образи об´єктивної реальності, засновані на помилці людини, яка за звичкою приймає упередження за бачення. „Стереотип є однозначним; він ділить світ на дві категорії – на „знайоме” та „незнайоме”. Знайоме стає синонімом „добре”, а незнайоме – синонімом „погано”. Стереотип містить в собі оціночний елемент. Ліппман вважав, що стереотип нейтральний. Оціночний елемент виступає у вигляді установки, емоціонального спілкування. Стереотип – не просто спрощення. Він „у вищому степені заряджений почуттями”. Оціночний елемент стереотипу

(установка) завжди свідомо детермінований, оскільки стереотип, виражаючи почуття особистості, її систему цінностей, завжди співвіднесений із групповими відчуттями та групповими діями. Звідси слідував висновок про можливу єдність стереотипів у тих або інших соціальних інститутів та соціальних

систем.

Стереотип

неадекватний.

Стереотипи

ефективно

управляють всім процесом сприйняття, являючись еталоном оцінки та відповідно захисту особистості , що входить в дану групу. Стереотипи сприяють процесу трактування соціально-політичної єдності групи. У початковий період дослідження слідом за Ліппманом проблеми стереотипу розглядалися як несправедливі, алогічні та неідеальні утворення або упереджені думки: „картинки в голові”, „емоціональний символ”, „фіксований образ”. Пізніше стереотипізація

стала розглядатися як

необхідний та важливий когнітивний процес, який опосередковує поведінку людини, допомагає її орієнтації. Стереотип стали вважати атрибутом реальної людської психіки, а „стереотипізовані” поняття, оцінки, категорії – як закріплені у суспільній свідомості „скупчення” суспільного досвіду, як властивості та явища, що постійно повторюються. [38] Більшість дослідників єдині у думці, що стереотипи можна нав´язувати через засоби масової інформації. При цьому формування стереотипу проходить три етапи, в результаті чого складний об´єкт зводиться до схеми і добре відомим ознакам. Ці етапи: перший -

„вирівнювання”

(leveling),

другий – „підсилення” (sparpening), третій – „асиміляція” (assimilation). Спочатку складний диференційований об´єкт зводиться до декількох готових,

добре

відомим

формам

(ознакам),

а

потім

виділеним

характеристикам об´єкту надається особлива значимість у порівнянні з тієї, яку вони мали, будучи складовими елементами цілого.

Зрештою

вибираються „вирівняні” та „підсилені” риси об´єкту для побудови образу, близького та значимого для даного індивіда. Людина, що звикла до ситуації, реагує автоматично. Інтенсивність реакції залежить від інтенсивності емоційного впливу, від мистецтва маніпулювання стереотипами.

Знову ж таки, більшість дослідників вказують на безпосередній зв´язок стереотипів у свідомості людей із гігантським впливом засобів масової інформації, які формують ставлення до світу; на поведінку, що відтворює вчинки „героїв” преси, радіо, телебачення; на прив´язування певних принципів поведінки до тих місць життєдіяльності людини, на які вказують засоби комунікації. Вивчивши досвід західної пропаганди та реклами, дослідник В. Л. Артьомов визначив ефективні прийоми впливу на свідомість людей, що допомагають утворенню стереотипів. Це використання співпадіння інтересів, зовнішня схожість події із навіюваннями, прив´язування нових стереотипів до

старих;

прийом

підміни

стереотипів;

зміщення

фокусу

уваги;

вип´ячування почуттів окремих груп, стимулювання зіткнень. В цілому ж, задача спеціалістів в галузі пропаганди (власне, журналістів) зводиться не до створення в аудиторії новихї потреб та цінностей, а до пристосування настроїв мас до своїх цілей. Окремі дослідники вважають, що засоби масової інформації мають спрощувати дійсність. Через обмеження часу та простору комунікатор має зводити більшу частину інформації до її найпростіших елементів. Аудиторія також не має достатньо часу та енергії, щоб „перетравити” все в деталях , тому вона потребує спрощеної версії. Просте рішення якоїнебудь

повсякденної

проблеми

складається

зі

стандартної

дії,

сконструйованої за допомогою деякого „ключа”, який отримується в результаті соціального навчання, особливо через систему засобів масової інформації. [12] Так, наприклад, якщо раніше в офіційній пресі нав´язувався стереотип патерналістської держави як гаранта матеріального становища людей та мали ходження стереотипи політичної системи як ідеї тоталітарної рівності та непорушності і правильності формули „соціалістичний вибір” (у побутовій свідомості за допомогою ЗМІ закріплювались поняття „планово-ринкова економіка”, „соціалістичний ринок”, „демократи – винуватці економічної

розрухи” і т. д.), то сьогодні насаджується стереотип „альтернативи капіталізму немає”, „приватна власність – гарант процвітання суспільства” та ін. Ті ж самі прийоми використовуються і при висвітленні сучасних віфськових подій. інформація

Наприклад, у Чечні. Протягом довгого часу офіційна

обходила мовчанкою факт

занурення великих російських

формувань на територію Чечні (доти, доки не почались широкомасштабні дії армії, і це вже неможна було приховати). Велика проблема початково була перенесена на маленьку – обговорення суми, яку отримали російські офіцери-„найманці” за „добровільну” участь у військових діях на території Чечні. У Західній пропаганді використовуються такі самі засоби, наприклад, у висвітленні військових подій і Югославії: обирається другорядна ознака, використовуються вирази „захисна реакція”, „обмежений повітряний удар”, використовуються неправдиві означення: „моральний обов´язок США”, „програма об´єднаних сил демократії”. Часто із пропагандистською метою вживають ефект смислових ножиць, коли у повідомленні називається ім´я, але не вказується смисл. Реципієнт сам надає йому емоційного забарвлення. Тут використовуються соціолінгвістичні прийоми. При класифікації дій супротивника використовуються вирази „банди найманців”, „бойовики”, „екстремісти”, „насильство”, „хвилювання”. Опозиція асоціюється із словом „незаконний”. Використовуються різні види апеляцій до суспільних потреб, норм, ідеалів. Будь-які акції пояснюються бажанням народу: „все від імені народу”, „все для народу”. [38] Тож, бачимо, що глобалізаційний процес спричиняє потребу у глобальному

контролі

(ми

вже

говорили

про

явище

„глобального

управління”, а будь-яке управління потребує контролю над підлеглими). Таким

чином

глобалізацією

викристалізовується та

журналістикою:

цей

колоподібний

корпорації

та

зв´язок

глобальна

між еліта

використовують ЗМІ як засоби досягнення власних цілей та засіб глобальної пропаганди (за допомогою створення та поширення потрібних стереотипів та символів), а ЗМІ, відповідно, використовують можливості сучасних глобальних комунікаційних технологій задля власного функціонування, яке, зрозуміло, приносять несумірні із локальним функціонуванням прибутки. Таким чином поступово знищується сам сенс та зміст комунікації – замість того, щоб об´єнувати та надавати інформацію, глобальна комунікація роз´єднує та симулює надання інформації, уникаючи комунікаційної відповідальності. Ці проблеми намагаються вирішити представники так званої комунікативної філософії, яка має безпосереднє відношення до герменевтики. ІІ.

Герменевтика та

комунікативна

філософія:

пошуки

шляхів

розв´язання проблеми. Теорії Карла-Отто Апеля та Юргена Габермаса. У намаганні вирішити проблеми глобальної комунікації, окреслені в попередньому розділі, ключовим має стати поняття „розуміння”. Це поняття і лежить в основі герменевтики. Розберемося із теоретичною базою. Якщо намагатися дати визначення герменевтиці, можна швидко заплутатись у масі різних поглядів та підходів. Тому ми використаємо підхід одного з класиків герменевтичної думки – Поля Рікера. Рікер вказує, що під герменевтикою мається на увазі теорія операцій розуміння у їх співвідношенні до інтерперетації текстів, саме слово „герменевтика” означає ніщо інше, як послідовне здійснення інтерпретації [43, 12]. За думкою Рікера, розуміння – це мистецтво осягнення значення знаків, що передається однієї свідомістю та сприймається іншими свідомостями через їх зовнішні прояви. Метою ж розуміння є здійснення переходу від цього прояву до того, що є основною інтенцією знаку, і вийти назовні через прояв.

Згідно із Дільтеєм, операція розуміння стає можливою завдяки

здатності, якою наділена кожна свідомість, проникати в іншу свідомість не

неопосередковано, шляхом „переживання”, а опосередковано, шляхом відтворення творчого процесу виходячи із зовнішнього вираження. Одним з ключових моментів у герменевтичній практиці є процедура герменевтичного кола, запропонованої Ф. Шлаєрмахером. Вона полягає в тому, що процес розуміння відбувається через рух думки по колу – від частини до цілого та в зворотному напрямку, від цілого до частини. Перше не можна зрозуміти без другого та навпаки. [29] В цій процедурі присутній елемент невизначеності, який і залишає простір для інтерпретації. Як зазначає С. М. Квіт у своїй статті „Глобальне порозуміння”, ГансГеорг Гадамер розвиває ідею герменевтичного кола як продуктивну процедуру філософської герменевтики, яку можна використовувати для практичного розуіння конкретних явищ та феноменів. У процесі розуміння через перед-судження ми втягнені у формулювання запитань, а тому і у відповіді на них. Таким чином діалог змінює нас самих. Гадамер у своїй праці „Істина і метод” пише, що співбесідники, починаючи розмову, зрештою втрачають контроль

над

нею

–

навпаки,

течія

діалогу

набуває

влади

над

співрозмовниками, підкоряючись власним законам, змінюючи смисли та напрямки, незалежно від бажання тих, хто веде бесіду. Бесіда відривається від тих, хто її почав на зразок Бартівської „смерті автора”. Ролан Барт у своїй знаменитій лекції „Смерть автора” пише, що текст, вийшовши з-під пера автора, стає абсолютно самостійною одиницею і, що його смисл та наповнення відтоді залежать не від першопочаткового задуму автора, а від тих, хто надалі буде його інтерпретувати, таким чином, смисл розбивається на тисячі різних ракурсів – кількість їх буди залежати від кількості інтерпретаторів та читачів як таких. [22, 197] Так само і слова розмови, злетівши з губ співрозмовників, стають самостійними одиницями і змінюються в долі секунд – за той час, доки повідомлення потрапляє від речника до реципієнта.

Але у даному дослідженні для нас найбільшу цінність мають доробки та досягнення представників так званої комунікативної філософії, яка спирається

на

досягнення

філософської

герменевтики.

Головними

теоретичними доробками в даному випадку та даному дискурсі є доробки представників Франкфуртської школи – К. –О. Апеля та Ю. Габермаса. Один з найбілш значущих німецьких філософів ХХ ст. Карл – Отто Апель у своєму філософському становленні зазнав впливу цілого ряду течій як німецької, так і англо-американської філософської думки. Філософія Апеля після Другої світової війни відіграла певну роль у розвитку німецької філософії в цілому і зокрема у трансформації поглядів Ю. Габермаса. Зосередженням

концептуальних

взаємодій

аналітичної

та

герменевтичної традицій стала для Апеля характерна для сучасної філософії антиномія пояснення та розуміння. Філософія Апеля пройшла у своєму розвитку ряд етапів, послідовність яких пов´язана із орієнтацією, зокрема на філософські вчення Канта та Фіхте. Це показує, що філософська доктрина Апеля є закономірним результатом розвитку світової філософської думки. Серед філософів, що здійснили безпосередній вплив на Апеля, слід назвати М. Гайдеггера та Л. Вітгенштайна, робти яких, присвячені філософським проблемам мови з точки зору інтерсуб´єктивності, антисоліпсистський

пафос

були сприйняті Апелем в першу чергу – це філософії

Гайдеггера

та

основний

тезис

Вітгенштайна про неможливість приватної мови. Також на формування філософських поглядів Апеля суттєвий вплив спричнив американський прагматизм Чарльза Пірса – перш за все, його консенсусна теорія істини та пов´язане з нею поняття спільноти вчених як ідеальної

„спільноти”,

втягненої

у

процес

теоретичного

та

експериментального дослідження і для якої згода з приводу кінцевої істини є регулятивною ідеєю. Апель розвинув вчення Пірса в аспекті трансцендентальної семіотики. На основі критичного аналізу досліджень попередників і

з метою

застосування

методології

трансценденталізму

Апель

створив

власну

філософію мови, яка слугує основою осмислення соціуму, історії та етики дискурсу. Серед праць Апеля слід відмітити „Трансформацію філософії” та „Дискурс і відповідальність”, в яких він виступає як захисник принципів універсалізму. Найважливішим постулатом теоретичних побудов Апеля є положення про два образи комунікативної спільноти – реальну та ідеальну спільноти. Реальна спільнота – така, членом якої індивід стає в процесі соціалізації. Ідеальна комунікативна спільнота – уявний конструкт такої спільноти, у якій міг би бути адекватно зрозумілий смисл будь-якого аргументу і могла б бути визанчена його правильність. Антиципацію ідеальної комунікативної спільноти в ході аргументації та нетотожність реальної та ідеальної комунікативних спільнот Апель називає апріорі комунікації (антиципація – уявлення про результат того чи іншого процесу, що виникає до його реального досягнення і що слугує засобом зворотнього звя´язку при побудові дії – авт.). [5, 115] Із співвідношення реальної та ідеальної комунікативної спільнот Апель виводить два регулятивних принципи етики. Перший з них каже, що в кожному вчинку та припущенні має враховуватись імператив виживання людського роду як реальної комунікативної спільноти. Другий каже, що в реальній комунікативній спільноті треба прагнути того, щоб втілювати в ній риси ідеальної комунікативної спільноти. Перша мета є неодмінною умовою другої, а друга робить першу усвідомленою, надає їй смисл та зміст. Такими є

апріорні принципи дискурсивної етики Апеля. Будучи

апріорними, вони мають характер процедурних норм, матеріальні норми, за думкою Апеля, мають бути вироблені в реальній дискусії із урахуванням вищевказаних процедурних норм та соціокультурної специфіки того чи іншого конкретного суспільства як реальної комунікативної спільноти. Ідеальна комунікативна спільнота розгладається Апелем як мета, але мета особлива – вона вже присутня в реальному комунікативному просторі

як реальна можливість. В ході процесу аргументації, її учасники реалізують структури цієї спільноти в реальній комунікативній спільноті. Однак нетотожність реальної та ідеальної комунікативної спільноти визначає існуюче

між

ними

відношення

напруженості.

Історичний

процес

сприймається Апелем як прогрес у зближенні реальної та ідеальної комунікативних спільнот, тобто прогрес у міжлюдському розумінні та саморозумінні. [4, 65] Функціонально

диференційоване

розуміння

мови

відкриває

можливість прокладання „місточка” із семіотики в етику, оскільки поле напруження між реальної та ідеальною комунікативними спільнотами може бути розглянуто як поле напруження між тим, що є та тим, що має бути. По відношенні до ідеальної комунікативної спільноти виконуються всі норми комунікативної етики, які відіграють роль ідеального апріорі комунікації. Історично сформовані життєві форми реальної спільноти предстають як фактичне апріорі комунікації. Якщо виходити з того, що існує тільки ситуативне розуміння, то в такому випадку треба говорити про різні можливості, тобто відсутні критерії, що дозволяють відрізнити розуміння від нерозуміння. Співвіднесеність реальної спільноти учасників комунікації із ідеальною комунікативною спільнотою знімає це протиріччя у процесі аргументації. Апель

звертається

до

історії

людського

взаємопорозуміння.

Незважаючи на існуючі сьогодні, як тисячоліття тому, відмінності мовних ігор як форм життя, можна говорити про зростаючу комунікативну єдність людства, яка багато в чому зумовлена мовною грою науки. Безумовно, наука та техніка значно ускладнили людську культуру та структуру суспільства, так само як і людський образ світу. Семантичний компонент людських мов, незважаючи на відмінність мовних систем, не залишився незануреним у процес уніфікації єдиної людської мовної гри. Сьогоді, вважає Апель, східноазіатські та європейскі мови, з їх значними системними відмінностями все ж можуть виражати у практично еквівлентній за своїм значенням мовній формі

суттєві ідеї науково-технічної цивілізації. Це дає основу вважати досить можливим, що відмінність культури чи форми життя завдяки поглибленному знанню зможуть взаємним чином інтерпретуватися, хоча б, в смислі практичного, наприклад, етичного та політичного взаєморозуміння. Однак центральними для нас із теоретичного доробку Апеля є поняття „метаетики” та „глобального мовного консенсусу”. Прагнення глобальної етики не є лише побічним продуктом нинішнього процесу глобалізації. Це прагнення так чи інакше завжди було присутнім в традиційних релігіях та філософських вченнях. І все ж саме ХХ століття, коли різні типи культур та цивілілзацій увійшли у контакт одне з одним у беспрецендентних масштабах, максимально виявив „глобалізуючі” тенденції в усіх сферах соціального космосу. Не випадково, що останнім часом дослідники ріних країн та регіонів все наполегливіше починають говорити про „єдину філософську традицію землян”, „планетарній культурі”, „кроскультурній

літературі”,

„всесвітній

філософії

майбутнього”,

„глобальній відповідальності” і т. ін. У сучасних етико-філософських концепціях чітко виокремлюються універсалістська тенденція („лінія Платона – Канта”) та артикуляристська („лінія Аристотеля – Гегеля”). Власне К.-О. Апелем та Ю. Хабермасом і використовується

принцип

універсалізації,

сумірний

та

співзвучний

сучасним глобалізаційним процесам. Міжнародний макроетичний проект „глобальна етика” Г. Кюнга – так само використовує принцип універсалізації. Мета проекту – актуалізація діалогу між релігійними діячами та вченими західноєєвропейських та азіатських культур з питань цінностей та норм. Мабуть, точкою відліку сучасного макроетичного руху є прийняття „Декларації глобальної етики” Другим Парламентом релігій світу у 1993 році (Чикаго). Цей документ був покликаний доповнити та дати етичне обгрунтування „Загальній декларації прав людини”. Початковий текст „Декларації” був складений знаменитим німецько-швейцарським теологом

Гансом Кюнгом [49]. Зокрема, Кюнг був відомий як автор важливих публікацій, присвячених етичному глобалізмові. Для подолання так званої „кризи Заходу” Кюнг пропонує стратегію морального відродження, яка в нашу епоху глобальних процесів має бути націлена на формулювання глобально значимих та глобально прийнятних нормативних стандартів [49]. За його думкою, така „базова етика”, не претендуючи на людську поведінку в усіх деталях, має виходити із деякого „мінімального базовго консесусу” між людьми всього світу з питань цінностей та норм. Тут Г. Кюнг робить головний висновок, а саме: глобалізація не може бути обмежена сферами політики, економіки та культури, але має втілюватись перш за все в сфері цінностей та норм: „Якщо мета етики – благо для всіх, то вона має бути неподільною. Неподільний світ все більше потребує неподільної етики.” [49] Головну ідею “Декларації” можна сформулювати наступним чином: без нової глобальної етики неможливий новий світовий лад. К. –О. Апель висловив своє ставлення до проблеми „глобальної етики” у своїй доповіді „Необхідність, очевидна складність та кінцева можливість планетарної макроетики для людства”[2, 23]. Аргументуючи необхідність загальнолюдської етики, яка власне і є означеною метаетикою, один з лідерів Франкуртської школи звернув свою особливу увагу на ті моменти, які свідчать про те, що раніше існуючі конвенційні мікро- та мезоетичні системи (які є тотжними із клановою та державною мораллю) не в стані більше регулювати відносини людей. Так, Апель заявляє: „Вперше за всю історію ми живемо в планетарній цивілізації, яка хоча б з точки зору найбільш важливих аспектів культури (таких, як наука, техніка та економіка) настільки уніфікувалися, що ми стали членами реальної спільноти, членами однієї команди, що знаходится на одному й тому самому кораблі” [5, 56]. Нова ситуація, за думкою Апеля, диктує необхідність усвідомлення „колективної відповідальності” та вироблення „універсально значимої етики

для всього людства”, яка б, з одного боку, визнавала б та захищала культурний плюралізм, а з іншого боку, не протирічила б інтересам людства в цілому. Тут важливо відмітити, що німецький філософ говорив здебільшого про значення постійного діалогу та аргументованого обговорювання проблем. Дійсно, дана проблема може бути вирішена, перш за все, за допомогою діалогу між різними етичними вченнями та практиками, причому проблема „Захід - Схід” тут є центральною. Таким чином, генеральною лінією розвитку стає, з одного боку, виявлення деякого „спільного знаменника” – основного етичного фонду людства, з іншого – порівняння різних „великих” теорій моралі, а також філософсько-етичних категорій та понять. І лише у віддаленому майбутньому при повному подоланні всіх центризмів (європоцентризму, сходо-центризму і т. д.), до кінця усвідомивши історичну необхідність та об´єктивну закономірність макроетичного руху, можна побудувати кінцевий варіант „глобальної етики” в ході міжнародного обговорення, з урахуванням всіх сторін та голосів, в дусі рівноправності та справжньої взаємоповаги; при цьому необхідно зберігати повну готовність до трансформації власних традицій в ім´я кінцевої мети. І тільки в цьому випадку „глобальна етика” може розглядатися нами не лише як найвищий зразок органічного поєднання філософсько-етичних принципів Сходу та Заходу та ширше – західних та незахідних філософських традицій, - але і як маніфест „нового світового ладу”, здатного на нових засадах організовувати та структурувати соціальний космос. [4, 34] Окрім теорій Апеля, треба також звернути увагу і на доробки в сфері комунікативної етики іншого представника Франфуртської школи – Юргена Габермаса. Він так само, як і Апель займався дослідженням етики дискурсу та питаннями комунікативної філософії та глоабльного порозуміння. Для відповіді на питання про те, що означає етика дискурсу, Габермас пропонує спочатку замислитись над тим, в чому полягали особливості етики

Канта. Тому що вся сучасна етика є почасти наслідуванням Канту, а ще радше – конструктивний діалог із ним. [20, 12] Згідно із Габермасом, етика Канта носить деонтологічний, когнітивний, формалістський та універсалістський характер. Будучи деонтологічною, етика Канта висуває на передній план принцип обов´язку. Когнітивізм її полягає в тому, що нормативна правильність розуміється по аналогії з істинністю.

Етичні

норми

інтерпретуються

у

Канта

як

чисті

та

загальнозначимі форми. „В етиці дискурсу місце категоричного імперативу займає досвід моральної аргументації”. [20, 13] Це означає, що на загальну значимість можуть претендувати лише ті норми, які здатні були б знайти підтримку всіх, кого вони стосуються, - якби вони могли стати учасниками практичного

дискурсу.

До

рівня

універсального

смислоутворюючого

принципу можуть дорости лише ті норми, які відіграють у дискурсі роль правила аргументації. Як бачимо, підхід Апеля є співзвучний даному. В етиці дискурсу Габермас намагаєтья синтезувати найбліьш цінні ідеї традиційної етики, та етичних вчень сучасності. Він пише: „Моральними” я хотів би називати всі ті інституції, які інформують нас про те, як ми повинні себе поводити найкращим чином, щоб завдяки помірній поведінці та обачливості запобігти крайній вразливості особистості. З антропологічної точки зору мораль може бути зрозуміла як захисна інституція, яка компенсує вбудовану у соціокультурні форми вразливість.”

[21, 34] І не випадково спосіб життя людських індивідів пов´язаний із тим, що вони зароджуються і виростають у якості суб´єктів, здатних до дії та мовлення, причому відбувається це в „інтерсуб´єктивому життєвому світі”. „У комунікативному процесі освіти формування та зберігання ідентичності індивіда та колективу рівнопочаткові... Чим дальше прогресує індивідуація життєвого світу, тим дальший окремий суб´єкт вплітається у все більш густу та разом з тим все більш тонку мережу взаємної беззахисності і явній потребі до захисту.” [20, 43]

Звідси подвійне завдання і реального життя, і соціальної філософії разом з етикою: необхідно “відстояти значимість недоторканості індивіда, вимагаючи рівної поваги до гідності будь-якої людини; але в рівній мірі вони мають обгрунтовувати інтерсуб´єктивні стосунки взаємного визнання, завдяки

яким індивіди зберігаються як члени суспільства. Обидва

взаємопов´язаних аспекти відповідають принципам справедливості та солідарності.” [18, 135] Але розходження думок Апеля та Габермаса стосовно етики дискурсу доволі суттєві. Викладаючи та інтерпретуючи концепцію Апеля, Габермас із схваленням приймає апеляцію до сфер комунікації та дискурсу. Апель писав: „Коли вважають, що відповіді на питання „Навіщо бути моральним?” або „Навіщо бути логічним?” або „Навіщо бути раціональним?” мають бути дані у смислі дедуктивного обгрунтування та ірраціонального рішення, то виходять із неправильних передумов. В дійсності така уявна ситуація взагалі не існує: суть ситуації в тому, що ми ще до рішення на рахунок буття розумного, логічного та морального можемо наводити аргументи – або хоча б ставити ці питання „Навіщо?”... І той, хто серйозно ставить такі питання, найпізніше в момент їх постановки вступає на ниву аргументативного дискурсу. А це означає: він може – завдяки рефлексії на смисл своєї дії – бути переконаним у тому, що він вже необхідним чином визнав правила кооперативної

аргументації

і

разом

з

цим

норми

комунікативного

суспільства.” [5, 120] Погоджуючись із таким підходом в принципі, Габермас вважає, що „теоретична

архітектоніка”

Апеля

грунтується

на

двох

спірних

основоположеннях. Перша посилка, що забезпечує загальнофілософський статус

етики

дискурсу,

„куплена

в

Апеля

ціною

ототожнювання

комунікативного та практичного розуму”. Друга посилка – забезпечення привілейованого положення дискурсу обгрунтування, а разом з тим вирішальна

„трансформація

філософії”

на

шляху

передачі

їй

„фундаменталістських функцій”: філософії знову, як і раніше, віддається

місія здійснювати трансцендентальну рефлексію „на

умови об´єктивного

значимого досвіду та аргументації взагалі” і тим самим формувати „сферу справжнього філософського пізнання”, що дає останнє обгрунтування всього знання. Обидва основних припущення Апеля і ніби витікаючу з них ідею останнього обгрунтування Габермас не сприймає. Він ввжає їх свідоцтвом „остаточного фундаменталізму” у філософії Апеля, що протирічить найважливішим змінам, які в даний час вже відбулися із філософією. Отже, незважаючи на певні протиріччя, які є неуникними для пізнавально-філософського процесу, ми визначили основні шляхи намагання розв´язати проблему глобальної комунікації та глобального порозуміння. Ідеями, які визнають та до яких схиляється велика кількість дослідників та мислителів, є ідеї глобальної етики (або „метаетики”) та комунікативної відповідальності, які широко розвинені в працях К. –О. Апеля та поінтерпретовані

й

розкладені

іншими

дослідниками.

Однією

із

грунтоутворюючих концепцій Апеля також є концепція аргументативності, а також

концепти

ідеальної

та

реальної

комунікативних

спільнот

і

протистояння між ними. Таким чином, від чистої теорії спробуємо перейти до екстраполяції цього теоретичнго базису на сучасну ситуацію глобалізації та проблем, що виникають в наслідок цього явища, описаних у попередньому розділі.

ІІІ. "Метаетика" та "мовний консенсус" - можливі рецепти вирішення проблеми глобальної комунікації. Отже, у попередніх розділах ми з´ясували, що таке глобалізація, характеристики цього явища, тенденції та її тісний зв´язок із засобами масової інформації, а також описали та проаналізували основні теорії комунікативної філософії, що стосуються проблем глобальної комунікації та глобального порозуміння – зокрема, поняття з теоретичного доробку КарлаОтто Апеля – „метаетика” та „мовний консенсус”. За великим рахунком, метаетика Апеля дещо відрізняється від класичного розуміння цього терміну. Якщо класичний підхід передбачає розуміння метаетики як певної критики етики як такої, то в Апеля вона набуває нових характеристик – його метаетика має характер глобального регуляторного фактору, норми. Це те, про що вже сьогодні говорять

аналітики – про необхідність нової комунікативної етики, а також про нову глобальну журналістську етику, та нагальність потреби у нових нормах глобальної комунікації. Якщо ми говоримо про глобальну комунікацію та глобалізацію як таку, то ми, як вже відмічалося, маємо враховувати ту величезну роль, яку в цих процесах відіграють засоби масової комунікації – вони, власне, є певним підгрунтям, яке живить їх – глобалізація навряд чи могла би існувати без глобальної журналістики, і так само діяльність ЗМІ є неод´ємною частиною глобальної комунікації. Тому, говорячи про глобальне порозуміння та вирішення проблем глобальної комунікації, ми маємо говорити і про вироблення нових етичних норм у глобальній журналістиці. Осмислюючи праці Апеля та Габермаса, присвячені глобальному порозумінню, доходимо висновку: „...зазначимо, по-перше, що герменевтичний принцип організації глобальної комунікації у насвітленні К.-О.Апеля та Ю.Габермаса є найбільш продуктивним за теперішніх умов через пропонування раціональнонезаангажованих форм взаєморозуміння. По-друге, важливим є сам факт висування морально-етичних категорій як запоруки загального консенсусу (порозуміння). По-третє, нам залишає надію звернення до філософії як такого способу мислення, що спроможний забезпечити необхідний універсалізм. По-четверте, за цією ж методологією, ми можемо висунути наступне твердження:

оскільки

медійні

проблеми

також

мають

глобально-

комунікативний характер, вони можуть бути зрозумілими для всіх, а відтак повинні вирішуватися спільними зусиллями.” [29] Говорячи про глобальний мовний консенсус, Апель наполягає на такому явищі, як глобальна відповідальність, що має стати однією з основ глобального

порозуміння,

коли

кожен

має

усвідомлювати

свою

відповідальність за спільний дикурс та за процес комунікації. Він стверджує, що групова мораль вже не може бути компенсуючим та регуляторним

фактором для сучасного людства, тому потреба в універсалізації етики все більше зростає. „Уводячи

розрізнення

стосовно

можливих

наслідків

людської

діяльності між мікросферою (сім'я, шлюб, сусідство), мезосферою (царина національної політики) та макросферою (доля людства), можна легко показати, що чинні для всіх народів моральні норми концентруються переважно в інтимній сфері (особливо в регулюванні сексуальних відносин). У мезосфері національної політики вони значною мірою зводяться вже до архаїчних імпульсів групового егоїзму та групової ідентифікації, а власне політичні

рішення

набувають

значущості

як

проблеми

морально

нейтрального "політичного розуму" (Staatsrason)', а тому, як впливає на життєві інтереси людини макросфера, приділяється порівняно менше уваги. Цій ситуації, що має місце в консервативному моральному секторі, віднедавна протистоїть інша тенденція: враховуючи результати планетарної експансії та інтернаціональне сплетіння науково-технічної цивілізації, локалізувати наслідки людської діяльності й особливо її ризику (скажімо, в самому індустріальному виробництві) в макросфері загальних життєвих інтересів людства.” [4, 50] Шляхом до глобального порозуміння та подолання комунікативних проблем, спричинених глобалізацією, за Апелем, є досягнення мовного консенсусу

–

узгодженого

розуміння

смислу

в

необмеженому

комунікативному співтоваристві. Мовного ж консенсусу можна досягти за допомогою мовної гри, до якої апелюють майже всі представники комунікативної філософії, зокрема – самі К.-О. Апель та Ю. Габермас. За Габермасом, комунікативна дія відбувається у живій та нормативно забезпеченій мовній грі, в ході якої висловлювання утворюються не за правилами, але й є пов´язаними між собою за правилом доповнення і підстановки. Консенсус, що супроводжує діяльність людей, стосується як

запропонованого

змісту

висловлювань,

так

і

думок,

намірів;

як

інтерсуб´єктивно значущих взаємно очікуваних вчинків, що супроводжують наші висловлювання, так і норм. Прийняті в процесі комунікативної дії спільні сенси можна поділити на чотири сфери. А мовна гра відбувається нормально, коли діючий та промовляючий суб´єкт будує свої висловлювання так, що він: а) може інтенціонально повідомляти і відповідно розуміти прагматичний сенс міжособових відносин (які можна вербалізувати у мовних актах); б) може інтенціонально повідомляти і, відповідно, розуміти значення, сенс об'єктивованих у реченнях змістів висловлювань; в) не ставить під сумнів претензії на значущість тих думок, що перебувають у процесі комунікації; г) може визнавати претензії на значущість кожної норми дії, що виникає залежно від обставин. Щоправда, у процесі взаємодії люди створюють заходи проти можливих проблемних

ситуацій,

адже

за

відносно

високої

сприйнятливості

повсякденної комунікації до її порушень запитання та відносні у пізнавальному

сенсі

відповіді

є

нормальною

складовою

частиною

комунікативної практики. За умови прагматичного порушення консенсусу у сфері (а) чи (б) виникають запитання типу: Що ти маєш на увазі? Як я повинен це розуміти? Відповіді на ці запитання ми називаємо тлумаченнями, поясненнями. Порушення консенсусу у сфері (г) може, зрештою, призвести до запитань типу: Чому ти це зробив? Чому ти не вчинив інакше? На ці запитання ми відповідаємо, виправдовуючись. Запитання та відповіді належать тут до передумов не проблематизованих претензій на наївно припущену значущість. Щоправда, кожне з цих, не сутнісно істотних у пізнавальному аспекті запитань, може призвести до сумнівів щодо існуючого

контексту діяльності, якщо на нього не буде знайдено відповіді. Тлумачення, твердження, пояснення та виправдання, що супроводжують взаємодію людей, несуть ту чи іншу інформацію; вони відповідають на запитання, з їхньою допомогою можна про щось дізнатися. Але це не стосується тих запитань, які висловлюють сумнів стосовно внутрішніх претензій на значущість самих висловлювань; такі запитання вимагають вказівки на підставу. Іншими словами, лише в дискурсі можна дістати відповідь на запитання про те, що саме стоїть на заваді взаємодії. Дискурсивне обгрунтування перетворює тлумачення на інтерпретацію, твердження на пропозицію, пояснення на теоретичне пояснення і виправдання на теоретичне виправдання. З цією метою ми мусимо перейти від мови, яка є комунікативною дією, до мови як дискурсу. [20, 33] Отже, філософська герменевтика та комунікативна філософія вказують нам досить чіткий теоретичний шлях до подолання проблем глобальної комунікації. Наше ж завдання втілити теорію у життя, спираючись на досягнення попередників. Поняття „мовний консенсус”, „метаетика”, „мовна гра” мають бути усвідомлені сьогодні як засадничі основи для створення апелевої „ідеальної комунікативної спільноти” за допомогою нової етики. Мають бути досягнені глобальні домовленості задля читстоти та зрозумілості мовного дискурсу, аби стала можливою поява нової глобальної та журналістської етики. Роль ЗМІ та журналістики в даній ситуації неможливо переоцінити. Саме ЗМІ і є медіатором між вищими глобальними інституціями (міжнародними самітами, форумами тощо) та світовою спільнотою – тобто, людьми. ЗМІ мають усвідомлювати свій надзвичайний вплив та відповідальність за свою діяльність, яка, в більшості випадків, породжує комунікативні норми, правила, моральність, стереотипи, шаблони поведінки та інші засадничі для існування соціуму схеми. Так само ЗМІ має належати головна роль у врегулюванні глобальних комунікативних проблем та у створенні нової глобальної етики.

ІІІ.1. Нова глобальна журналістська етика Терористичні атаки 11 вересня розбудили журналістику від сну. Серйозні та невідворотні наслідки існування у спільному, об´днанному та безкордонному світі стали очевидними. Громадяни та журналісти опинилися у складній ситуації, потребуючи безпеки та свободи. Останні опитування показують, що канадійці, наприклад, розділяють думку про те, що їх майбутнє є невизначеним. Вони відчувають, що світ став більш небезпечним і, відповідно, вони потребують посилених заходів безпеки. Опитування також показують, що деякі канадійці остерігаються обмежень свободи слова. Вони бояться того, що поліція та служби безпеки стануть зловживати своїми повноваженнями.

Але

найцікавішим

є

опитування,

яке

вказує

на

переконаність канадійців у тому, що сприйняття світу без кордонів – необхідна умова для нової реальності. [50] Що робити із проблемою конфлікту між прагненням відкритості ЗМІ та прагненням урядів під час війни або загрози – питання, яке хвилює багато країн. В США Патріотичний акт та загальна атмосфера страху серйозно нашкодили вільному руху інформації між держдепартаментом та новинними ЗМІ. Тільки коли американському плану реконструкції Іраку стали загрожувати атаки проти американських солдат та інші форми насильства,

суспільна думка змінилася не на користь президента Буша та надихнула новинні ЗМІ розробити більш критичний підхід до його політики та до його адміністрації. В Лондоні Хаттонське слідство та смерть експерта зі зброї Девіда Келлі призвели до напруги між ЗМІ та урядом, оскільки йшлося про втягнення Великобританії до війни з Іраком. Слідство піднімало питання, чи переступили деякі репортери та редактори ВВС журналістські стандарти, коли „напали” на уряд Блера з приводу його „збоченого” дос´є про можливу наявність в Іраку зброї масового ураження. Суворість, із якою уряд Блера відповів на ці нападки, підняла серйозні питання про майбутнє сміливих та вільних ЗМІ, які відчують себе вільними в контактах із урядом в майбутньому, коли мова зайде про тероризм та проблеми безпеки. Однак, з´явилося також питання, чи знаходяться навіть такі поважні ЗМІ, як ВВС, або такі репортери, як Ендрю Гілліган, під тиском настільки, щоб знизити свої журналістські стандарти та „ухилитися” від великих історій. Справа ж полягає в тому, що журналісти та новинні організації, виконуючи свої демократичні завдання, потребують адаптації до нової етики в своїй роботі. Радикальні зміни у суспільстві та діяльності новинних ЗМІ потребують грунтовного переформулювання журналістської етики, її стандартів та цілей. Журналісти, експерти ЗМІ тощо мають працювати у напрямку етики глобальної журналістики для створення глобального середовища ЗМІ. Журналістика має подолати своє багатовікове положення та прагнути космополітизму. Але якщо ми почнемо приймати перспективи етики глобальної журналістики, то загальні принципи журналістської етики, такі як об´єктивність та служіння суспільству, стануть недостатньо чіткими. В такому випадку можлива масова концептуальна революція. Прийняття нової

етики не створить само по собі нові умови для новинних ЗМІ, але стане великим кроком в цому напрямку. Під глобальною етикою журналістики треба розуміти підхід, який визначає первинну відповідальність ЗМІ за глобальні перспективи, що є співголосним із ідеями відповідальності Апеля та Габермаса. Важливими рисами такого підходу є: - глобальна діяльність. Журналісти мають сприймати себе як діячів у глобальній суспільній сфері із новою підвищенною відповідальністю. Мета їх колективної діяльності – змістовна, різноманітна та толерантна глобальна інформаційна сфера, яка спонукає громадян доторкнутися до актуальних

проблем

і

являє

собою

противагу

інформаційним

маніпуляторам; -

служіння світовій спільноті. Журналіст має слугуватися громадянам світу. Він не має вважати себе прив´язаним до певної групи, специфічним спільнотам чи навіть народу окремої держави. Служіння глобальній спільноті означає більше, ніж служіння місцевій аудиторії. Журналісти етично відповідальні за інформаційні потреби громадян світу;

- необмежене розуміння. Обов´язок журналіста інформувати передбачає глибоке розуміння проблеми із використанням різних джерел та означенням різних критичних перспектив. Метою є допомогти громадянам досягти точного, глибокого розуміння проблеми. Ця форма журналістики заперечує всі спроби визначити проблему у відповідності із вузьким етноцентризмом або патріотизмом. Глобальна журналістика допомагає скоротити владу заангажованої інформації та спрощенних заяв, які інколи можуть спричинити розповсюдження ідей ксенофобії та інших негавтивних суспільних явищ;

- нові міжнародні ініціативи. Журналісти мають розповсюджувати глобальну етику, створюючи нові міжнародні організації, ініціюючи навчальні

програми

та

враховуючи

нові

інтерактивні

форми

комунікації для укріплення системи ЗМІ та пробудження раціональної розсудливості у глобальній суспільній сфері. [45] Чому журналісти мають приймати досі точно невизначену глобальну етику? Тому що журналісти нині працюють у глобальному новинному середовищі, їх репортажі через супутники або інтернет стають доступними для людей в усьому світі та впливають на діяльність соціумів, урядів, військових, різноманітних організацій та конфліктних етнічних груп. Інформаційна журналістська діяльність допомагає визначити спосіб, у який громадяни бачать світ та своє місце в ньому. Сьогодні журналісти працюють для величезного віртуального суспільства, чия чисельність зростає з кожним днем. Вплив публікацій, покриття або електронних репортажів виходить за рамки окремої держави. З етичної точки зору різниця між локальним та нелокальним репортажем починає стиратися, коли новинні веб-сайти є доступними у будь-якій точці планети. По мірі зростання кількості та якості інформації приходить більш серйозна

відповідальність.

Журналістська

етика

змінюються

та

розповсюджується все ширше. Також журналісти мають усвідомлювати потенційний вплив своєї роботи на електронну діаспору читачів та користувачів інтернету. Якщо якісні глобальні ЗМІ можуть інформувати глоабльну спільноту, безвідповідальна та місцева журналістика можуть спричинити велику шкоду. Доки репортажі не стали чіткими та різноманітними, читачі Північної Америки не могли зрозуміти причин військових подій на Середньому Сході та засухи в Африці.

Шовіністські репортажі можуть змалювати жителів

іншої країни як потенційних агресорів, кровожерливих безумців або людей, що являють собою приховану невизначену загрозу. В період небезпеки ЗМІ можуть розширити погляди, обмежені чиновниками, що поширюють страхи, і що бажають змусити маси взятися за зброю або підтримати порушення громадянських прав меншин. Втім, не всі новинні організації мають нести однакову відповідальність за розповсюдження журналістської глобальної етики. Маленька газета в провінційній Британській Колумбії буде нести меншу відповідальність, ніж центральні ведучі інформагенції, такі як CNN, BBC, лідируючі газети та широкодоступні новинні веб-сайти. Більш того, ніхто не може бути однозначно переконаним в тому, що новинні організації будуть повністю виходити за рамки перспектив тієї країни, в якій живе більшість їх журналістів та репортерів. Є економічні, психологічні та культурні фактори, які змушують новинні організації фокусоватися на специфічній демографічній або географічній аудиторії. Однак журналісти не можуть уникнути потенційного чи глобального впливу на свою діяльність. Вони не мають ігнорувати свій внесок в менш толернатну та менш поінформавану глоабльне суспільне середовище. Етика глобальної журналістики вимагає, щоб такі організації зробили все можливе для розширення перспектив своїх репортажів та своєї аудиторії. В журналістиці термін „глобалізація” відноситься не тільки до розвитку глобальних комунікацій і глобальних корпорацій. Цей термін також набуває етичного значення, що стосується професійних стандартів, на які мають орієнтуватись новинні ЗМІ.

Висновки Глобальні реалії стрімко та невпинно змінюються, змінюється світ, суспільство, технології та умови комунікації. Ніщо не лишається осторонь цих змін – в тому числі і філософія. Сьогодні вчені та дослідники медіа, глобалізації, глобальних проблем та проблем комунікації змушені знову звертатися до філософії, як до джерела рецептів розв´язання сучасних проблем, спричинених новим, надзвичайно динамічним та розмаїтим характером життя. Відповідно до мети даного дослідження було проаналізоване явище глобалізації, його характеристики, впливи та тісні взаємодії зі ЗМІ, а також глобальні комунікаційні проблеми, які воно спричиняє. Термін „глобалізація” закріпився як один із стереотипів у другій половині 90-х років, в активне вживання його стали вводити із 1996 року – своєрідним сигналом до цього прислужилася 25-а сесія Всесвітнього економічного форуму в Давосі, де дискусія була організована (за пропозицією засновника та президента Давоського форуму Клауса Шваба) навколо теми „Глобалізація основних процесів на планеті”. Однією з „цілей” процесу глобалізаціїї є не тільки створення глобального ринку та знищення міжнаціональних та міждержавнпих

кордонів, але й створення певного „бездержавного” ладу – моделі існування влади у світовому масштабі, „нового світового ладу” Слово „глобалізація”, хоча й прийняте до вживання не так давно, - не просто термінологічна новинка другої половини 90-х років. В нього є глибоке ідеологічне коріння. Так само цей термін носить не лише соціальний та економічний характер, але й значною мірою – етичний та моральний. Оскільки глобалізація є невідривно пов´язаною із засобами масової інформації, які, по суті, є засобом існування та здійснення глобалізаційних процесів, то, відповідно, глобалізація здійснює значний вплив на ЗМІ. Зміни, спричинені глобалізацією, зумовили появу такого явища як глобілізація інформаційного простору, який, перш за все, пов´язаний із оновленням та змінами технологій в сфері комунікації. Сьогодні процес донесення інформації про якусь подію до глядачів, слухачів або користувачів інтернету займає навіть не хвилини, а секунди, що певним чином передбачає факт своєрідної участі в цій події Глобалізація і недосконалість та інколи заангажованість ЗМІ та великих новинних організацій породжують серйозні глобальні комунікативні проблеми, що полягають у дезорієнтації комунікативної спільноти

у

більшості зі сфер функціонування суспільства, складності орієнтації індивіда у соціумі, маніпулюванні масовою думкою, відсутності відповідальності дискурсу, стереотипізації суспільства на користь тих чи інших глоабльних сил. Шлях вирішення цих проблем закладений у роботах представників комунікативної та герменевтичної філософії К. –О. Апеля та Ю. Габермаса, які пропонують теоретичні схеми розв´язання проблеми глобального порозуміння. К.-О.

Апелем

універсалізації,

та

сумірний

Ю.

Габермасом

використовується

та

співзвучний

сучасним

принцип

глобалізаційним

процесам, вони вказують на досягнення глоабльного мовного консенсусу за допомогою так званої мовної гри та за допомогою нової глоабльної та

певною мірою універсальної етики, яку необхідно виробити та розвинути, а також розповсюдити. Із співвідношення реальної та ідеальної комунікативної спільнот (ці поняття детально розглянуті та розкриті у другому розділі дослідження) Апель виводить два регулятивних принципи етики. Перший з них каже, що в кожному вчинку та припущенні має враховуватись імператив виживання людського роду як реальної комунікативної спільноти. Другий каже, що в реальній комунікативній спільноті треба прагнути того, щоб втілювати в ній риси ідеальної комунікативної спільноти. Перша мета є неодмінною умовою другої, а друга робить першу усвідомленою, надає їй смисл та зміст. Логічним висновком дослідження є те, що, маючи теоретичні розробки комунікативної філософії та філософської герменевтики, ми маємо шукати шляхів застосування їх на практиці задля вирішення проблем глобальної комунікації. Таким практичним втіленням сьогодні постає так звана нова глобальна журналістська етика – явище, яке нині тільки зароджується, а тому ще немає чітких визнчень, але вже має конкретні цілі та завдання. Глобальна журналістська етика полягає в тому, що сучасний журналіст – особливо, такий, що працює на популярні та міжнародні новинні агенції, - має чітко усвідомлювати відповідальність за свою діяльність, а також розуміти, враховуючи сучасні глобальні тенденції, що він більше не має права працювати локально, послуговуватись інтересам одного конкретного, навіть національного, суспільства. Нині журналіст має послуговуватись глобальній спільноті, розуміти, що коріння глобалізації лежить не тільки у економічному розвитку та підлаштуванням засобів комунікації під нього, а й у знищенні кордонів – як географічних, так і просторових, часових та врешті-решт суспільних. Зрештою журналісти мають розповсюджувати глобальну етику, створюючи нові міжнародні організації, ініціюючи навчальні програми та враховуючи нові інтерактивні форми комунікації для укріплення системи

ЗМІ та пробудження раціональної розсудливості у глобальній суспільній сфері.

Список літератури:

1. Антонов А. В. Информация: восприятие и понимание. - К., 1988. - 182 с.

2. Апель К.-О. Дискурсивна етика як політична етика відповідальності у ситуації сучасного світу // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. Підручник. - К.: Лібра, 1999. - 488 с.

3. Апель К. О. Екологічна криза як виклик дискурсивній етиці // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. Підручник. - К.: Лібра, 1999. - 488 с.

4. Апель К.-О. Ситуація людини як етична проблема // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. Підручник. - К.: Лібра, 1999. - 488 с.

5. Апель К.-О. Трансформация философии – М.: Логос, 2001 – 339 с.

6. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. - М., 1994 - 384-391 с.

7. Бауман З. Глобализация. Последствия для человека и общества / Пер. с англ. Коробочкина М. Л. — М.: Весь Мир, 2004 – 69 с.

8. Бауман З. Индивидуализированное общество. Пер. с англ. под ред В. Л. Иноземцева; Центр исслед. постиндустр. о-ва, журн. «Свободная мысль». — М.: Логос, 2002 – 235 с.

9. Бауман З. Свобода / Пер. с англ. Г. Дашевского, предисл. Ю. Левады. — М.: Новое издательство, 2006. - 132 с 10. Бек У. Что такое глобализация?/ пер. с нем. - М., 2001. - 456 c.

11. Бодрийяр Ж. Реквием по масс-медиа // Политика и поэтика. М., СПб. 1999 12. Бодрийяр Ж. Экстаз коммуникации. / Пер. с англ. Д. В. Михель.// Available HTTP: www.sociology.narod.ru 13. Бурдье П. О телевидении и журналистике – М.: Прагматика культуры, 2002 – 160 с.

14. Валлерстайн И. Анализ мировых сисетм и ситуация в современном мире.

– Спб.: Университетская книга, 2001 – 416 с.

15. Владимиров В. Теорія розуміння чи теорія читабельності? – Available HTTP: http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=292 16. Владимиров В. М. Герменевтика журналістики – Луганськ: Вид-во Східноукр. держ. ун-ту, 1999 – 136 с.

17. Владимиров В. Хаос, герменевтика, журналістика, або Світоглядницькі засади

творчості

у

мас-медіа

-

Available

HTTP:

http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=book.index&book=12 18. Габермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: Моск. лекции и интервью (Первые публикации в России). - М.: KAMI; ACADEMIA, 1995 245 с.

19. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. Підручник. - К.: Лібра, 1999. - 488 с.

20.

Габермас

Юрген.

Комунікативна

дія

і

дискурс//Першоджерела

комунікативної філософії. - К.: Либідь, 1996 21. Габермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. – СПб. : "Наука", 2000. – 379 с 22. Гадамер Х.-Г. Iстина i метод (фрагменти) //Читанка з iсторiї фiлософiї. Книга 6. Зарубiжна фiлософiя ХХ ст. - К., 1993. - С.196-201. .23 Гидденс Э. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизнь. Пер. с англ. – М.: Весь мир, 2004 - 116 с.

24. Гумбольдт Вильгельм фон. Избранные труды по языкознанию. /Пер. с нем./ - М.: Прогресс, 1984. - 395 с.

25. Даллмар. Глобальная этика: преодоление дихотомии «универсализм — партикуляризм» // Вопросы философии, 2003 — №3. — С. 13-29 26. Жижек С. Ирак : история про чайник. – М.: Праксис, 2004 – 224 с.

27. Жижек С. Добро пожаловать в пустыню Реального. – М.: Фонд «Прагматика культуры», 2002. — 160 с.

28. История философии: Запад-Россия-Восток (книга четвёртая. Философия XXв.).- М.:'Греко-латинский кабинет' Ю.А. Шичалина, 1999.- 448с.

29. Квіт С.М. "Активний читач" і проблема (по)розуміння // Визвольний шлях. - 2005. - № 11. - С. 48-71.

30. Квіт С. М. Герменевтика як непідвладність // Слово і час. - 2005. - № 12. С. 35-40 31. Квіт С. В межах, поза межами і на межі. - К.: Нова література, 1999. - 186 с.

32. Лайон Д. Інформаційне суспільство: проблеми та алюзії. Інформація, ідеологія та утопія. - Available HTTP: www.vesna.org.ua/txt/sxid/phil_2004.doc 33. Лакан Ж. Телевидение. – М.: Гнозис , 2000 – 82 с.

34. Луман Н. Реальность массмедиа. – М.: Праксис, 2005 – 256 с.

35. Маклюен М. Понимание медиа. – М.: Рипол Классик, 2003 – 450.

36. Максименко В. Глобализация: риторика, идеалогия, реальность. Available HTTP: http://www.lestvitsaorthodox.dp.ua/absolut/showarticle.php?id=65&ref=ap 37. Михайлов С.А. Современная зарубежная журналистика: правила и парадоксы. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2002 – 254 с.

38. Мельник Г.С. Стереотип, формирование стереотипов в процессе массовой

коммуникации

-

Available

HTTP:

psyfactor.org/lib/stereotype1.htm 39. Назарчук А. В.Этика глобализирующегося сообщества. - М., 2002. - 418 c.

40. Негри А., Хардт М. Империя. – М.: Праксис, 2004 – 440 с.

41.Почепцов Г.Г. Информационные войны. – М.: “Рефл-бук”, К.: “Ваклер”, 2000. – 576 с.

42. Рикер П. Герменевтика и метод социальных наук // П. Рикер. Герменевтика. Этика. Политика. М.: 1995 – 154 с.

43. Рикёр П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. М.:

Московский

философский

“МЕДИУМ”, 1995. - 416 с.

фонд,

“Асаdemia-центр”,

44. Стиглиц Дж. Глобализация: тревожные тенденции. – М.: Мысль, 2003 – 255 с.

45. Уард С. Дж. Принципы этики глобальной журналистики - Available HTTP: www.psylib.ukrweb.net/books/levit01/txt0788.htm 46. Удовик С. Л. Глобализация: семиотические подходы. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2002 – 480 с.

47. Хомський Н. Роздуми про мову / Пер. з англ. - Львів: Ініціатива, 2000. 352 с.

48. Хомский Н. Выгода над людьми - Available HTTP: www.fraza.com.ua/zametki/22.05.07/375801.html 49. A Global Ethic: The Deklaration of the Parliament of the World’s Religions / Ed. By H. Kueng and K.-J. Kuschel. — New York: Continuum, 1995 50. <http://www.ipsos-reid.com/media> 51. Mass Communications. Ed. by Wilbur Schramm. Second edition. - Urbana, Chicago, London. University of Illinois Press, 1960.- 695 p.

Додаток (словник термінів) Антиглобалізм – політичний рух, спрямований проти певних аспектів процесу глобалізації в її сучасній формі, зокрема проти домінування глобальних

транснаціональних

корпорацій

та

торгівельно-урядових

організацій, таких як Всесвітня торгівельна організація (ВТО). Антиномія – ситуація, в якій висловлювання про один і той самий об´єкт, що протирічать одне одному, мають логічно рівноправне підгрунтя, і їх істинність або хибність неможливо обгрунтувати в межах прийнятої парадигми, тобто протиріччя між двома положеннями, які визнані однаково правильними. Антиципація – уявлення про результат того чи іншого процесу, що виникає до його реального досягнення і що слугує засобом зворотнього звя´язку при побудові дії. Апель К.-О. (15. 03. 1922.) – німецький філософ. Філософські погляди Апеля склалися на основі американського прагматизму, німецької герменевтики та полеміки із Ю. Габермасом. Ввів поняття трансцедентальної прагматики, „онотологічної редукції” (коли суще визначається через інше суще). Стверджував первинність діалогу (інтерсуб´єктивної комунікації) перед індивідуальною свідомістю. Основою цього діалогу Апель вважає мову, зрозумілу по аналогії із кантівськими категоріями свідомості. Архітектоніка – побудова художнього твору. Частіше вживається у тому ж значенні „композиція”, причому у застосуванні не лише до твору в цілому, але й до окремих його елементів: композиції образу, сюжету, строфи і т. п.

Більдербергська група – одна з найбільш могутніх таємних організацій в світі, являє собою об´єднання найвпливовіших та найбагатших політиків, банкірів, фінансистів, керівників транснаціональних копорацій, медімагнатів. Габермас Ю. (18. 06. 1929.) – німецький філософ та соціолог. Почав свою діяльність як послідовник Макса Хоркхаймера та Теодора Адорно; найбільш помітний представник „другого покоління” теоретиків Франфуртської школи. У численних дискусіях виступав як противник позитивізму у суспільних науках і технократичній орієнтації. Основними компонентами філософії Габермаса є: неомарксизм, теорія мовних ігор Людвига Вітгенштайна, принцип „взаємного визнання”, що лежить в основі гегелівської концепціїї нравственності, герменевтика, психоаналіз Зигмунда Фройда. Герменевтичне коло – одне з основних понять філософії герменевтики. Поняття введене Шлайєрмахером. Г. К. – це принцип розуміння тексту, оснований на діалектиці частини та цілого: розуміння цілого складається з розуміння окремих його частин, а для розуміння частин потрібне попереднє розуміння цілого. Дискурс – соцільно обумовлена організація системи мови, а також певні принципи,

у

відповідності

з

якими

реальність

класифікується

та

репрезентується в ті чи інші періоди часу. Дискурсивна етика – 1) етика, яка будується на сприйнятті абсолюту іншої людини як істини, як “вартісної людини”; 2) це тип етики, що намагається встановити нормативну чи етичну правду шляхом перевірки передумов дискурсу.

Імператив – вимога, наказ, закон. Із появою кантівської „Критики чистого розуму” імператив – загальнозначимий моральний припис, на противагу особистому

принципу

(максимі);

правило,

що

означає

належність

(об´єктивний примус вчиняти так, а не інакше). Інтерсуб´єктивність – особлива спільність між суб´єктами, що пізнають, умова взаємодії та передачі знання (або – значимості досвіду пізнання) одного для іншого. Інформаційна

зброя

інформаційних,

програмних,

тимчасового

або

–

сукупність

спеціалізованих

радіоелектронних)

безповоротного

виводу

з

ладу

методів функцій

(фізичних, і

засобів і

служб

інформаційної інфраструктури в цілому або окремих її елементів Когнітивність – термін, що означає здатність до розумового сприйняття та переробки зовнішньої інформації. Особливо часто цей термін застосовується у контексті вивчення так званого „контекстного знання” (тобто абстрактизації та конкретизації), а також в тих галузях, де розглядаються такі поняття, як знання, вміння, навчання. Цей термін також використовується у більш широкому смислі, означаючи сам „акт” пізнання або саме знання Конструкт – оцінювальна система, що використовується індивідом для класифікації різних об´єктів його життєвого простору. Мовна гра – термін належить австрійському філософу Людвігу Вітгенштайну, в сучасній науці отримав двоякого значення. Під мовною грою розуміється усвідомлене порушення норми. При такому підході мовна гра протиставляється мовній помилці, яка виникає як наслідок неумисного порушення норми. При всій очевидності та логічності такого протиставлення у сучасній мовній ситуації не завжди легко провести межу між помилокою та грою.

Ноополітика – це метод реалізації зовнішньої політики в інформаційну епоху, що підкреслює першість ідей, духовних цінностей, моральних норм, законів та етики, заснованний на застосуванні “м´якої”, а не „грубої” сили. Особливо підкреслююється, що керівним мотивом ноополітики не можуть бути національні інтереси, визначені в термінах державности. Прагматизм – суб´єктивно-ідеалістичне філософське вчення. Виникло у 70-х рр. ХІХ ст. в США та отримало найбільшого розповсюдження в ХХ ст. в період 1939 – 45 рр., вчинивши сильний вплив на все духовне життя країни. Основні ідеї П. висловив Ч. Пірс, після нього цю доктрину розробляли У. Джемс, Дж, Д´юї, Дж. Г. Мід. Семіотика – наука, що вивчає властивості знаків та знакових систем (природніх та штучних мов). Соліпсизм – радикальний та спірний філософський підхід, антагоністичний як матеріалізму, так й ідеалізму. Його можна класифікувати як крайню форму суб´єктивного ідеалізму, в якій незаперечною реальністю визнається тільки мислячий суб´єкт, а все решта є існуюючим лише у свідомості індивіда. Франкфуртська школа – критична теорія сучасного суспільства, різновид неомарксизму. Основні представники: Теодор Адорно, Макс Хоркхаймер, Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Вальтер Беньямін, з „другого покоління” Юрген Габермас, Оскар Негт, Карл-Отто Апель. Термін „Ф. ш.” є збірною назвою, що застосовують

до мислителів, що пов´язані з Інститутом

соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні.