Семенченко Марія - диплом, 2010 by ukma journalist

Національний університет «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»

Могилянська школа журналістики Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістра журналістики

Висвітлення теми громадського мовлення на сторінках друкованої преси (1997 і 2005 роки)

Семенченко Марії Борисівни

Науковий керівник – доцент, кандидат філологічних наук Д.Р. Дуцик

Київ-2010

ЗМІСТ

ВСТУП............................................................................................................................................3 РОЗДІЛ 1. Огляд літератури.........................................................................................................8 1.1 Визначення термінології.........................................................................................................8 1.2 Громадське мовлення як явище............................................................................................16 1.2.1

Специфіка та основні принципи громадського мовлення...............................16

1.2.2

Програмне наповнення........................................................................................18

1.2.3

Фінансування........................................................................................................21

1.2.4

Громадське мовлення vs комерційне мовлення................................................24

1.2.5

Громадське мовлення vs державне мовлення....................................................27

1.3 Передумови створення громадського мовлення в Україні................................................28 1.3.1

Запозичення та адаптація зарубіжного досвіду розвитку та функціонування

громадського мовлення...................................................................................................28 1.3.2

Передумови створення громадського мовлення в Україні..............................49

1.3.3

Оцінка проблем та перспектив впровадження громадського мовлення в

Україні..............................................................................................................................53 РОЗДІЛ 2. Методологія дослідження .......................................................................................57 2.1 Контент-аналіз..............................................................................................................57 2.2 Опитування...................................................................................................................63 2.3 Використання методологій в даному дослідженні...................................................75 РОЗДІЛ 3. Результати дослідження..........................................................................................79 3.1 Аналіз даних досліджуваних газет за 1997 рік........................................................79 3.2 Аналіз даних досліджуваних газет за 2005 рік.........................................................87 3.3 Результати опитування...............................................................................................94 3.4.Результати комп’ютерного семантичного аналізу текстів.....................................101 3.4 Порівняння результатів. Застосування отриманих даних до теорії інновацій Е. Роджерса........................................................................................................................102 ВИСНОВКИ...............................................................................................................................105 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ...........................................................................................................110 ДОДАТКИ..................................................................................................................................119

ВСТУП Україна - одна з перших посткомуністичних країн, в якій ще в 1997 році з’явився окремий закон про суспільне мовлення - Закон України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України». Тим не менш, громадське (суспільне) мовлення в нашій державі досі не впроваджено. Починаючи з 1997 року ця тема періодично обговорюється. Взимку 2005 року різні громадські організації та медіа-експерти розпочали інтенсивну дискусію щодо провадження громадського мовлення в Україні. Було запропоновано кілька концепцій мовлення та джерел фінансування. Складалося враження, що президент, а також близькі до уряду партії в цей час були позитивно налаштовані щодо створення суспільного мовлення. Та все ж вважається, що згадані вище політики у зв’язку з нестабільною політичною ситуацією та високою складністю такої реформи надали їй низький пріоритет і обмежилися тільки (певною) демократизацією НТКУ. Дискусія притихла після відхилення відповідного законопроекту 22 грудня 2005 року у другому читанні [49, 9]. Загалом, після Помаранчевої революції була популярною ідея перетворення НТКУ на громадського мовника, одним із ідеологів якої виступав Андрій Шевченко. Створення нового мовника мало відбуватися за певними принципами. По-перше, суспільство є власником громадського мовника, він в жодному разі не може бути приватизований. По-друге, фінансується мовник виключно суспільством. І по-третє, хто фінансує, той і контролює: програмну політику громадського мовника мало б контролювати суспільство [32, 145]. Проект не був реалізований, бо мінімально була відсутня політична воля держави впровадити проект в життя. І це незважаючи на те, що риторика Помаранчевої революції включала в себе обіцянку створити громадське мовлення.

Крім того, колектив НТКУ об’єднався проти цієї ідеї. Все це демонструє, що серед політикуму, який маніпулює темою впровадження громадського мовлення, немає єдності стосовно цього питання і єдиного програмного, детально пропрацьованого плану роботи. До цього варто додати неготовність суспільства до впровадження громадського мовлення. Так як одним з основних джерел фінансування планується зробити абонентську плату, населення повинно бути достатньо обізнаним щодо того, за що вони будуть платити і що отримають навзамін. На сьогодні, як відзначають експерти, люди ще не готові платити за громадське мовлення, не розуміючи самої суті явища. Окрім цього, свій внесок в низький рівень обізнаності населення з явищем громадського мовлення внесла понятійна плутанина з термінами „громадське мовлення” і „суспільне мовлення”. Тим часом провідні журналісти та експерти сперечаються не щодо слушності створення в Україні громадського мовлення, а щодо провідних принципів його роботи, правового забезпечення та фінансування [52, 133]. Суспільне телерадіомовлення має будуватися на принципово інших засадах, ніж державні чи комерційні телерадіоорганізації. Враховуючи найкращий досвід інших країн, Україна повинна створити адаптовану до власних реалій модель. Всебічне сприяння заснуванню в Україні системи громадського мовлення та забезпечення прозорого громадського контролю за цим процесом було метою створення „Суспільне

мовлення”.

До

неї

коаліції громадських організацій увійшли

Незалежна

асоціація

телерадіомовників України, Громадська рада з питань свобод слова та інформації, громадська організація „Телекритика”, Інститут політики, Академія української преси, Київська незалежна медіа профспілка. Сьогодні з приходом до влади нового Президента – Віктора Януковича, дискусії щодо впровадження громадського мовлення в Україні знову пожвавились. Президент вже робив кілька кроків у цій сфері. Кроки досить суперечливі, як-то ліквідація робочої групи з опрацювання та супроводження

вирішення питань щодо створення системи суспільного телебачення і радіомовлення України [89]. Українські ЗМІ активно висвітлюють тему громадського мовлення, адже тема громадського мовлення знаходиться в політичній площині. Відповідно, з пожвавленням політичного життя в країні, пожвавлюються і розмови про громадське мовлення, а отже пожвавлюється висвітлення цієї теми на шпальтах ЗМІ та в телеефірі. Проте постає питання, в якому саме ключі тема громадського мовлення висвітлюється в ЗМІ, які моменти акцентуються, про що найчастіше говорять в контексті впровадження такого мовника в Україні і, відповідно, від цього залежить рівень обізнаності громадськості з явищем громадського мовлення, позаяк мас-медіа є основним джерелом інформації. Мета роботи обумовлена необхідністю визначити спосіб та форму висвітлення засобами масової комунікації явища громадського мовлення в 1997 році, коли в Україні вперше заговорили про створення громадського мовлення, і в 2005 році, коли відбулося пожвавлення теми після Помаранчевої революції і збільшення потоку інформації стосовно даної теми, в контексті обізнаності населення з явищем громадського мовлення. Для досягнення дослідницької мети поставлено такі завдання: Визначити,

якому

ракурсі

щоденні

українські

газети

висвітлювали тему громадського мовлення в 1997 році. Визначити,

якому

ракурсі

щоденні

українські

газети

висвітлювали тему громадського мовлення в 2005 році. Порівняти отримані результати. Провести опитування населення з метою визначення ступеня обізнаності з явищем громадського мовлення та його основними рисами та принципами діяльності. Проаналізувати отримані результати і проаналізувати з’вязок між основними акцентами висвітлення теми громадського мовлення в

медіа

основними

знаннями

населення

щодо

питання

громадського мовлення. Предмет дослідження: акценти, розставлені в матеріалах, присвячених громадському мовленню, та їхня зміна в 2005 році в порівнянні з 1997 роком. А також рівень обізнаності населення з явищем громадського мовлення у зв’язку з тим, як саме ця тема висвітлюється в ЗМІ. Об’єкт

дослідження:

публікації

українських

ЗМІ

на

тему

громадського мовлення. Для дослідження було обрано чотири всеукраїнські щоденні газети: дві україномовні – „День” і „Україна Молода”, і дві російськомовні – „Киевские ведомости ” і „Факты и комментарии”. Часові рамки дослідження: липень 1997 року - січень 1998 року, та весь 2005 рік. Наукова новизна даного дослідження полягає у його компаративному характері. Порівняння статей на одну тематику, опублікованих в різних ЗМІ і в чітко окреслених часових рамках, та дослідження зміщення акцентів. Також науковою новизною є дослідження зв’язку між тим, як медіа висвітлюють тему громадського мовлення та рівнем обізнаності населення з основними принципами громадського мовлення. Практичне значення: Результати даної роботи мають практичне значення, як для журналістів, що висвітлюють тему громадського мовлення, так і для ініціаторів впровадження такого мовлення в Україні. Ця робота може стати основою для подальших наукових розробок щодо впровадження інновацій в Україні на прикладі громадського мовлення. Ефективне інформування населення в питанні впровадження конкретної інновації має вагоме значення для подальшої долі інновації. Рівень обізнаності населення може як посприяти дифузії інновації, так і перешкодити прийняттю чогось нового. В інформуванні населення важливу роль відіграють медіа, які повинні вміти правильно розставити акценти. Наша робота наочно демонструє взаємозв’язок акцентів у висвітленні теми громадського

мовлення в ЗМІ і обізнаності населення, а тому має важливе практичне значення для подальшого впровадження громадського мовлення. Основні методи дослідження: Для аналізу медіа текстів було обрано один з найефективніших та практичних методів дослідження - контентаналіз. За допомогою кількісного та якісного контент-аналізу ми дослідили, в якому ракурсі медіа висвітлюють питання громадського мовлення, на чому ставлять акценти. Також ми використали метод комп’ютерного аналізу текстів для того, щоб дізнатися, які слова найчастіше фігурують в статтях, присвячених громадському мовленню. Також в дослідженні використано метод опитування (анонімне анкетування) з випадковою вибіркою. Структура роботи: Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків з таблицями та графіками, де представлені результати проведеного нами контент-аналізу та опитування методом анкетування. В першому розділі розглядаються питання визначення термінології щодо явища громадське мовлення, специфіка та основні принципи функціонування громадського мовлення. Також в цьому розділі проаналізовано передумови створення громадського мовлення в Україні, висвітлено проблеми та перспективи його впровадження в нашій державі, а також проаналізовано досвід інших країн у цій сфері та обрано найбільш прийнятні для запозичення та адаптації моделі громадського мовлення. В другому розділі представлено методологію нашого дослідження. В третьому – результати досліджень.

РОЗДІЛ І. Огляд літератури 1.1 Визначення термінології. Громадське мовлення. Суспільне мовлення. Громадське мовлення як явище виникло і функціонує в країнах усталеної демократії. Адже така форма мовлення визнана одним із стандартів демократичного розвитку. Відповідно, для України як однієї з посткомуністичних країн, для яких характерною була пропагандистська модель преси, громадське мовлення не є оригінальним явищем, відповідно, не існує і оригінального терміну, який би означав це явище. Термін «Public Service Broadcasting» не має українського відповідника, який

би

окреслював

основні

принципи

та

засади

функціонування

громадського мовлення. Термін для позначення громадського мовлення є запозиченим, а отже перекладним. Питання, наскільки точним і коректним є переклад, має дискусійний характер. На сьогодні існує два терміни, які широко використовуються в наукових та публіцистичних працях, в законодавстві та на побутовому рівні – «громадське мовлення» і «суспільне мовлення», а також їхні похідні «громадсько-правове» та «суспільно-правове» мовлення. Значно рідше зустрічається термін «публічне мовлення» та, відповідно, «публічноправове». Для дефініції термінології ми візьмемо лише перші два терміни, які на сьогодні викликають низку дискусій та певну понятійну плутанину. Таке різноманіття наукових термінів, які по суті означають одне явище, виникло внаслідок дослівного перекладу терміну з англійського оригіналу «Public Service Broadcasting» та синонімічності української мови, яка вплинула на добір українських відповідників до англійського терміну. Директор інституту медіа права Тарас Шевченко у своїй статті «Public Service Broadcasting” – труднощі перекладу» веде мову про вирішальну роль

точного відбору значень того чи іншого слова в перекладі на українську. В англійській мові вживається термін: "public service broadcasting". У нас його перекладають по-різному, наприклад, як громадське мовлення – в офіційних перекладах документів Ради Європи, або як суспільне мовлення – в законах України. Однак слово "public" можна також перекласти і як "публічне", і навіть як "державне" [93]. Недбалий переклад веде до термінологічної плутанини. Наприклад, «дослівний переклад "public service broadcasting" звучить як "мовлення в інтересах громадськості" або "мовлення, яке служить громадянам". Тобто, жоден із українських термінів не є точним відповідником і не відображає суті особливої форми телерадіомовлення» [52,130]. Одним з творців вітчизняної термінології у сфері громадського мовлення виступає законодавство. Дослідники цієї теми схильні називати законодавство одним з джерел несформованого понятійного апарату в цій сфері. В законах прописано кілька визначень терміна «суспільне мовлення», які не є тотожними, та терміну «громадське мовлення», яке за своєю суттю має спільне з «суспільним мовленням» означуване. Дослідник Іван Мащенко підкреслює, що вперше термін «суспільне мовлення» як синонім до вже існуючого «громадського мовлення» з’явився у Законі України “Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про телебачення і радіомовлення ” від 2 червня 1995 року і був сформований так [81]: «Суспільне мовлення — мовлення на одному каналі за єдиною програмною концепцією, що фінансується за рахунок держави (з правом на контрольний пакет акцій) та громадських об’єднань, телерадіоорганізацій, приватних осіб, частка участі кожного з яких не може перевищувати десяти відсотків.

Управління

суспільним

каналом

мовлення

здійснюється

Громадською радою через уповноважений нею орган» [46]. Наступним Законом, в якому прописувався термін «суспільне мовлення», але вже видозмінений, сформульований в інакший спосіб, ніж в

згаданому вище, був Закон України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України»: - Суспільне телерадіомовленн –- це телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об'єктом права власності Українського народу і діє згідно з єдиною програмною концепцією [48]. Відповідно, після появи Закону України "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення» були внесені відповідні зміни до Закону України «Про засоби масової інформації» і визначення терміну «суспільне мовлення» звелось до такого: - Суспільне телерадіомовлення - система неприбуткового єдиного загальнонаціонального телебачення і радіомовлення, що має єдину програмну концепцію, створюється та діє згідно із Законом України "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення" [46]. У Закон “Про внесення змін до Закону України “Про телебачення і радіомовлення” (від 22 жовтня 1997 року) парламентарії ввели поняття громадського телерадіомовлення, яке відтепер було офіційно прописаним законодавчо, на рівні з терміном «суспільне мовлення» -

Громадське

неприбуткового

телерадіомовлення

загальнонаціонального,

система

регіонального

позабюджетного або

місцевого

телерадіомовлення, що створюється засновниками - юридичними та/або фізичними особами [47]; Раніше, до внесення цього терміну в перелік законодавчих термінів, в Законі був прописаний інший термін, частково співзвучний «громадському мовленню» та, відповідно, терміну «громадське телебачення». - Громадські телерадіоорганізації - телерадіоорганізації, які відповідно до закону є неприбутковими організаціями, створеними з метою задоволення інформаційних потреб територіальних громад;

На чисельних круглий столах можна почути що "громадське телебачення – це телебачення громадських організацій" або, що "громадське телебачення – це телебачення територіальних громад" [93]. Можна припустити, що термінологія різних редакцій Закону «Про ЗМІ» є однією з причин плутанини термінів та підміна терміну «громадське мовлення» терміном «громадські телерадіоорганізації». На законодавчому рівні ці два терміни – „суспільне мовле6ння” і „громадське мовлення” – не є синонімічними, адже мають окремі нетотожні, хоча і схожі, визначення. Отже, в законодавстві України маємо прописані і затверджені два абсолютно різні терміни, що означають собою два різні явища, які сприймаються як тотожні і синонімічні і вносять певну плутанину в дискусію щодо шляхів впровадження в Україні громадського мовлення. Маючи окремий Закон «Про суспільне мовлення» та низку змін, внесених до українського законодавства щодо засобів масової інформації, понятійний апарат в цій сфері залишається невизначеним і плутаним. Дискусійним є питання появи в законодавстві терміну «суспільне мовлення», адже на той момент для означення громадського мовлення вже вживався власне термін «громадське мовлення». В усіх офіційних перекладах документів Ради Європи вживається єдиний термін – «громадське мовлення» [29, 252]. В «Стандартах Ради Європи у сфері медіа» чітко прописано, що система громадського мовлення – це система мовлення на службі в громадськості,

яка

призначена

для

громадськості,

фінансується

та

контролюється громадськістю [44]. Навесні 1997-го, тобто за півроку до появи Закону «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення» з’явилася телерадіоорганізація “Громадське Українське радіо і телебачення” (ГУРТ). Його засновниками виступили шістнадцять різних структур - газети, громадські організації, НТКУ, НАРТ і “TV-Табачук”.

Депутати, які лобіювали ГУРТ, сподівалися, що він згодом стане представляти вітчизняне суспільне телебачення. Але інша група народних депутатів в згаданий вище закон 1997 року заклали інше формулювання суспільного мовлення, ніж воно було в аналогічному документі 1995 року, а в Закон “Про внесення змін до Закону України “Про телебачення і радіомовлення” (від 22 жовтня 1997 року) ввели поняття громадського телерадіомовлення [81]. На державному рівні має місце певний парадокс вживання і розуміння цих двох термінів. Хаотичність законодавчого понятійного апарату призвела до того, що попри законодавчо закріплені нетотожні визначення, на державному рівні ці два терміни прийнято вважати тотожними - їх «необхідно розуміти як тотожні, оскільки сьогодні не існує одностайного застосування вказаних термінів з урахуванням їх етимології» [69]. В той же час, поняття «суспільне телебачення» та «громадське телебачення» за своєю природою не є тотожними, оскільки поняття «суспільне телебачення» містить ознаки власності суспільства, тобто власності, яку раніше було віднесено до державної, а «громадське телебачення» – власності громади, тобто – до комунальної форми власності» [70]. Цікаво, що і перша і друга цитата з різницею в кілька років належать одному автору - головному спеціалісту відділу з питань законодавства про інформацію

Департаменту

соціального,

трудового

та

гуманітарного

законодавства Ганні Красноступ. Терміни «громадське мовлення» і «суспільне мовлення» набувають синонімічності і у вживанні в наукових колах і в ЗМІ, і, відповідно, в повсякденному житті громадян, для яких ЗМІ є джерелом інформації. В інтерв’ю БіБіСі президент Національної радіокомпанії України Віктор Набруско говорить про ініціативу створення громадського мовлення: «Дійсно, цьому були присвячені окремі парламентські слухання, були прийняті окремі законодавчі акти щодо створення суспільного мовлення. Але

виявилося не все так швидко, і є на це серйозні причини. Я так само причетний до цих дискусій. Моя позиція полягає в тому, що громадське мовлення повинно забезпечувати інтереси всієї громади України» [72]. Два терміни як рівнозначні синоніми використовує і один з ініціаторів створення громадського телебачення Олександр Ткаченко: «Громадське телебачення ґрунтується на трьох принципах: суспільний контроль, суспільне фінансування й обстоювання інтересів суспільства. Дехто говорить, що суспільне телебачення не потрібне, достатньо якісного державного, але державне телебачення має певні вади» [92]. Попри те, що вони є лексичними синонімами [31], як це вказано в «Практичному словнику синонімів української мови», з наукової точки зору синонімія в даному випадку є небажаною. Співіснування двох різних термінів, які претендують на тотожність значень, ускладнює розуміння самого явища та викликає певну плутанину не лише серед населення країни, яке є потенційним джерелом фінансування громадського мовлення, а й серед експертів та тих, хто ініціює створення такого мовлення. Для наукових термінів явище синонімії є нетиповим і небажаним, тому уніфікація та унормування термінологічного апарату є першочерговою задачею дослідників будь-якої галузі. У своїй статті «Суспільне мовлення чи громадське? (до питання виникнення та унормування журналістикознавчих термінів)» Н.Орлова говорить про небажаність такого явища як термінологічна синонімія, адже однією з основних вимог до наукового терміну є «обов'язкова відповідність одного знака одному поняттю». Хоча термінологічна синонімія об'єктивно існує на початковому етапі функціонування термінів-синонімів, пізніше все рівно вибирається більш точний і влучний варіант, той, що відповідатиме суті номінованого поняття. Дослідниця спирається на праці науковців, що вивчали проблеми уніфікації термінів: «…необхідність вибору найточнішого варіанта серед синонімічних, навіть про заборону синонімів у словах-термінах пишуть у

багатьох дослідженнях, присвячених проблемам уніфікації термінології. Це питання

порушували

своїх

працях

Б.

Михайлишина,

І.

Кочан,

А.Крижанівська, Г. Мацюк, Т. Панько, Л. Симоненко та ін.» [75] Тому, якщо спочатку термінологічна синонімія була виправданою в даному випадку, то на сьогодні доречним було б зупинитися на одному, більш доречному, терміні. В наукових та публіцистичних колах точаться дискусії, в яких кожна сторона висуває вагомі pro i contra стосовно кожного з двох термінів. Н.Орлова в своїй роботі чітко і аргументовано доводить думку, що термін «суспільне мовлення» є більш доречним. Загалом ця тема є досить маніпулятивною, адже залежно від відібраних значень тих чи інших понять, можна довести переваги як одного терміну, так і другого. Наприклад, Н. Орлова наводить так трактує ці два поняття: громадське мовлення створюється громадою (певною групою людей), яка і визначає його редакційну політику; суспільне ж мовлення покликане працювати в інтересах усього суспільства, а не окремих громад, приватних осіб чи владних структур [75]. Таким чином науковець підкреслює недоречність використання терміну «громадське мовлення». Протилежної думки у своїй статті дотримується К.Лукаренко, підкреслюючи, що коли йдеться про мовлення, то термін «громадський» є більш доречним. У даному випадку громадський означає приналежність громаді, щось колективне, зв’язане з обслуговуванням громади. Громада – це об’єднання людей, це населення країни. В той же час, Лукаренко не заперечує, що термін суспільство є близьким, проте «виходить на інший пласт осмислення». Суспільство – це комплекс інституцій, це організована громада, яка вирішує спільні завдання. Тут мова йде не просто про фіксацію факту присутності маси людей, «це уже пояснення, уявлення і трактування». Прикметник “суспільний” веде до соціальної філософії, до уявлення про структуру суспільства, його складові тощо [71].

В. Різун вважає, що громадські ЗМІ це ті, які утворені громадою. Він не ототожнює терміни громадського і суспільного мовлення, наголошуючи, що громадські ЗМІ – це абсолютно інше явище і тому цей термін недоречно використовувати для позначення явища громадського мовлення. Натомість щодо означення явища громадського мовлення В. Різун використовує термін суспільного

мовлення:

радіомовленням

ми

«поряд

повинні

із

суспільним

законодавчо

телебаченням

передбачити

чи

створення

громадських засобів масової інформації" [76]. Таким чином він повністю відкидає прикметник «громадський» з контексту

громадського

мовлення,

залишаю

як

єдиновірний

термін

«суспільне мовлення». Лукаренко ділить ці два поняття ще за одним критерієм – за критерієм добровільності. «Громадський» за цим поділом означає послугу громаді, громад ж в свою чергу є незалежною від цієї послуги. Свою думку він підкріплює прикладами – громадські організації, громадське харчування, громадський транспорт. В цьому випадку використовується саме прикметник «громадський», який означає зручність і послуги, а не обов’язок і залежність, як це означає прикметник «суспільний» в трактуванні Лукаренка. «Суспільний», на його думку, несе в собі відтінок послуги, від якої неможливо відмовитись. «З філософського або соціологічного погляду таке мовлення є елементом суспільства, однак націлено воно на громаду і існує на основі своєрідного контракту з громадою. За свої гроші громада має право отримати потрібну їй послугу, і не більше. Якщо ми стоїмо на засадах обмеженого втручання держави в особисте життя громадян, то нам варто говорити про громадське, а не суспільне мовлення» [76]. Аргумент Орлової про те, що «поняття громадське мовлення і відповідний журналістикознавчий термін виникли у професійному мовленні набагато раніше за триєдину Європейську концепцію public-мовлення "призначене для суспільства; фінансується суспільством; контролюється суспільством" видається недостатньо переконливим [75].

Адже, хоча термін «суспільне мовлення» і виник раніше, він не мав єдиного, чітко сформульованого визначення, прикладом чого є вітчизняне законодавство де значення терміна «суспільне мовлення» неодноразово змінювалось. Таким чином, хоч цей термін і виник раніше, це не є аргументом на користь його влучності і точності, адже стільки різних формулюваннями не говорять на користь того, що цей термін сутнісно означає саме оригінальне явище громадського мовлення. Та ж термінологія, що прописана у вітчизняному законодавстві, на думку О. Бухтатого, не відповідає загальноприйнятим європейським нормам у цій сфері і потребує уточнення [29, 252]. Проаналізувавши все вищевикладене, ми дійшли висновку, що термін «громадське мовлення» є більш влучним і точним для означення явища громадського мовлення як такого, що максимально охоплює основні принципи та цілі, прописані в міжнародних документах. Саме тому в даній роботі перевага як основному і найбільш влучному терміну надається саме «громадському мовленню». В той же час при цитуванні експертів, наукових праць та документів буде вживатися термін «суспільне мовлення», якщо саме такий термін там фігуруватиме. Проте в жодному випадку ці два терміни в даній роботі не використовуються як синонімічні, а використовується виключно з тієї причини, що до сьогодні в Україні не існує єдино визнаного терміна для позначення явища громадського мовлення, а тому в різних джерелах фігурують різні терміни. 1.2. Громадське мовлення як явище 1.2.1.Специфіка та основні принципи громадського мовлення В світі не існує єдиного загальноприйнятого визначення явища громадського мовлення. Існує певна варіативність визначень. Шведська дослідниця Тріне Сівертсен, проаналізувавши більш як двадцять визначень суспільного мовлення, запропонованих протягом 1980-х

років, 1992 року вказала, що може додати ще біля тридцяти характеристик. А сім років потому вона зазначила, що окремі визначення суспільного мовлення не тільки різняться між собою, а нерідко суперечать одне одному, результатом чого є певна „еластичність”, щоб не сказати „аморфність” концепції суспільного мовлення [45]. Коли говорять про класичне громадське мовлення, то в цьому контексті завжди згадують БіБіСі (BBC, Велика Британія). Саме британський громадський мовник заклав основи функціонування громадського мовлення як явища, розробив правила, визначив можливі джерела фінансування, заклав підвалини програмування тощо. Як найстаріший та найбільш авторитетний громадський мовник, БіБіСі також бралося за проблему окреслення визначення громадського явища. Проте спроби ці виявились не достатньо успішними. Рада незалежних оглядачів, створена задля визначення майбутніх принципів фінансування БіБіСі не змогла чітко окреслити визначення громадського мовлення: „Нам так і не вдалося відшукати спільного знаменника в процесі обговорення громадського мовлення. Ми не маємо визначення, яке б претендувало на єдину правильність. Коли ми кожен намагалися словами передати сутність цього поняття, на гадку спадали синоніми

–

інформування,

навчання,

розширення

світогляду,

неупередженість, незалежність, узагальнений підхід, рупор меншин, низька комерціалізація та ін. Ми зійшлися на тому, що не можемо дати такого однозначного визначення, однак ми знаємо, що це, - коли його бачимо.” [55] Засади громадського мовлення як такого базуються на документах БіБіСі. Корпорація, маючи неабияку довіру громадськості, робить наголос на серйозних освітніх та культурних програмах, покликаних підняти рівень інтелектуальних та естетичних смаків авдиторії. Концепцію було задумано і розвинуто суспільства.

виходячи з ідеалу культурної та інтелектуальної просвіти

Тому, говорячи про громадське мовлення, дослідники в першу чергу говорять про його визначальні риси, основні принципи функціонування тощо. Отже, громадське мовлення базується на принципах універсальності послуг, різноманітності програм, забезпечення авдиторії меншин, включно з тими, які перебувають у невигідному становищі, інформаційної підтримки електорату та культурно-освітнього збагачення [32, 147]. Ключовими елементами громадського мовлення згідно з принципами «Світової ради радіо та телебачення» є: 1) в

універсальне спрямування програм, тобто для всіх громадян

однаковій

мірі,

незалежно

від

розміру

їхніх

доходів

або

приналежності до якоїсь суспільної групи; 2)

різноманітність і виваженість змісту, жанрів, груп

глядачів та слухачів; 3)

дистинктивність – програми суспільно-правових мовників

відрізняються від програм інших мовників кращою якістю, культурнозбагачуючим змістом та високим рівнем новацій тощо; 4)

незалежність мовників від політичного та ринкового тиску.

Одна з місій громадського мовлення - залучати широку аудиторії у політичні процеси. Основною метою громадського телебачення має бути збагачувати, розважати та розширювати права і можливості аудиторії шляхом створення дискусії і активної позиції у громадській сфері. Громадське телебачення може зробити політичний процес прозорим, діючи в якості сторожового пса; надання доступу до творення політичних процесів та стимулювання участі громадськості та обговорення їх [21, 711712]. 1.2.2. Програмне наповнення

Протягом десятиліть існування громадського мовлення все ще помітна відсутність єдиною згоди про те, що громадські мовники повинні робити для своїх глядачів [21, 711-712]. Головною

продукцією

суспільного

мовлення,

принаймні

на

початковому етапі існування, були навчальні програми для школярів, а також для дорослих. Зараз суспільне телебачення має навіть ширший тематичний спектр, ніж той, який пропонують комерційні станції. Йому притаманні, наприклад, показ документальних фільмів про новітні технології, трансляції театральних

вистав,

концертів

класичної

музики,

годинні

дискусії

спеціалістів зі світових проблем. Цього практично не можна побачити на комерційних каналах мовлення, які змушені, маючи на меті отримання прибутків від реклами, робити ставку у програмній політиці на більш широкий загал. Ці програми в силу певної елітарності не цікаві комерційним мовникам, а тому не збирають масової аудиторії. Сьогодні суспільним каналам притаманні такі підходи: не нехтуючи блоками високорейтингового спрямування, послідовно заохочувати глядачів дивитися програми високого інтелектуального рівня [82]. Програмне наповнення громадських компаній телерадіомовлення має внутрішньо плюралістичну структуру. Це означає, що публічно-правові компанії телерадіомовлення повинні надавати різноманітну та гармонійну програму. Тобто, громадські мовники мають гарантувати змістовну збалансованість, об’єктивність та взаємну повагу.[50, 206-208]. Крім того, громадське мовлення відображає образи і точки поглядів тих груп, які, як правило, не висвітлюються на комерційних канал – це літні люди, представники регіональних культур, етнічні, культурні та гендерні меншини [10, 255].

Проте в даному випадку потрібно бути дуже обережними, щоб не перетворити громадський мовник на вузькоспеціалізований мовник, що концентрує свою увагу на роботі з мало чисельними групами глядачів [85]. Якщо спиратися на концепцію системи суспільного мовлення в Україні, яку розробив Олександр Ткаченко, то громадське телебачення має пропонувати інформаційні, розважальні та пізнавальні програми для глядачів всіх вікових та соціальних груп та в різноманітних форматах. Програмування має включати як продукти масової популярності, так і продукти, спрямовані на вузькі аудиторії. У жодному разі громадське телебачення не повинно бути створено за залишковим принципом, компенсуючи нестачі тих чи інших категорій програмних продуктів на сучасному телепросторі [85]. Гард

Штромайєр

пише,

що

основним

завданням

громадських

телерадіомовних компаній є інформаційне забезпечення суспільства. І хоча він говорить про неможливість чітко визначити основне завдання з інформаційного забезпечення суспільства, дослідник відзначає декілька основних напрямків: 1) Загальне

поширення

«забезпечення

та

фактична

телерадіоприйому

для

доступність, кожного

тобто завдяки

обладнанню для передачі; 2) Забезпечення збалансованої свободи слова або плюралізму думок, тобто «різноманіття

представленні існуючих думок і

поглядів»; 3) Забезпечення широкого і гармонійного змісту програми. Сюди належить «змістове наповнення програми з урахуванням. Отже,

програмне

наповнення

характеризується

плюралістичним

підходом і є невід’ємною частиною основного завдання з інформаційного забезпечення суспільства.

В ФНР, наприклад, конкретне завдання щодо програмного наповнення громадських мовників, зафіксоване законодавчими органами земель у законах земель щодо телерадіомовлення. У цьому завданні, окрім обов’язку організації та поширення телерадіопрограм, містяться також детальні вимоги щодо змісту програми. Вони стосуються галузей інформації, освіти, культури і розваг. В цих рамках громадські мовники мають право самостійно визначати вид, обсяг та форму своєї програми [50, 205-206]. 1.2.3. Фінансування Парламентська асамблея Ради Європи відмічає, що служби суспільного мовлення

існують

атмосфері,

що

характеризується

одночасною

пропозицією багатьма приватними каналами безкоштовних, створених на замовлення

медіа

послуг

матеріалів,

доступних

та

швидким

Інтернеті.

поширенням

Таке

зростання

аудіовізуальних конкуренції

аудіовізуальному медіа секторі викликало політичні дебати стосовно фінансування суспільного мовлення в Європі [90]. Якщо дивитися на фінансування громадського мовлення в світі, то найбільш поширеним

джерелом фінансування є абонентська плата. Гер

Штромайєр говорить про систему фінансування громадських мовників в Німеччині:

«Публічно-правові

компанії

фінансуються

переважно

абонентської плати за користування їхніми послугами і незначною мірою за рахунок доходів від реклами та інших надходжень, у тому числі із реалізації ліцензійних прав» [50, 207]. Власне, абонплата і реклама – два найпоширеніші і найбільш ефективні джерела фінансування громадського мовлення в світі. В деяких країнах основу надходжень становить саме абонплата, а на другому місці стоїть реклама, в інших – навпаки, основним джерелом є реклама, а на другому місці абонентська плата.

Наприклад, бюджет Суспільного телебачення в Польщі на 60 % складається з рекламних надходжень, 30 % – абонплата, решта – з інших джерел фінансування. Абонплата в Польщі існувала і раніше, отже, польський глядач звик сплачувати за телебачення і радіомовлення [62]. В Німеччині «реклама як джерело доходу публічно-правового телерадіомовлення, безумовно, є другорядною після абонплати за послуги публічно-правових телерадіомовних компаній і чітко регламентована» [50, 210]. Хоча і вважається, що класичним прикладом успішного фінансування громадського мовника за допомогою абонентської плати є БіБіСі (BBC, Велика

Британія),

втім

БіБіСІ

частково

залежить

від

державного

фінансування. Стовідсоткове фінансування громадського мовлення самими суспільством на сьогодні існує лише в Японії, де така модель сформувалася нещодавно. Близькі до цього Норвегія, де фінансування через абонентську плату складає 99%, Швеція - 98%, Данія - 91%, Німеччина 82%, і вже потім іде Велика Британія - 80%. Кошти, яких бракує, поповнюються за рахунок спонсорів або меценатів, а також суспільних фондів, як це відбувається в США [32, 148]. Найчастіше система фінансування — комбінована. Десь дозволена реклама, десь телекомпанії можуть приймати благодійну допомогу. В Естонії, наприклад, існує така система, що комерційні телекомпанії платять щорічний внесок, свого роду додатковий податок, і на ці гроші існує суспільне ТБ. Але це логічно в тому разі, якщо на суспільному каналі не буде реклами. Тоді комерційні компанії розуміють, за що вони платять: існує мовник, який не конкурує з ними на рекламному ринку [84]. Малопоширеним є державне фінансування, але воно теж є , приміром, в Австрії [88]. З державного бюджету фінансується Суспільне мовлення у Литві. Сам бюджет затверджується парламентом, а саме проурядовою більшістю. Попри матеріальну залежність від владних структур, суспільний мовник країни

намагається ставитися до влади критично, як того прагне громадянське суспільство [62]. У Бельгії громадське телебачення має право заробляти собі на життя завдяки рекламі чи спонсорству. А також практично усюди існує таке джерело прибутків, як продаж програм іншим компаніям. І ось в Європі виникла проблема: щойно громадське мовлення починає активніше «підзаробляти», одразу ж воно починає зближуватися з мовленням комерційним. У такому разі громадськість — щойно помічаючи подібний процес — виявляє усе менше бажання платити ліцензійні збори [88]. Парламентська асамблея Ради Європи нагадує, що служби суспільного мовлення мають бути незалежні від уряду і мають бути в спромозі функціонувати без політичного втручання урядом, Асамблея підкреслює, що їхня модель фінансування має відображати цю незалежність [90]. Загалом існує ціла низка шляхів фінансування засобів суспільного мовлення: фіксований ліцензійний платіж за трансляцію, податок, державні дотації, абонентську плату та спонсорський дохід, спеціалізовані послуги з оплатою за перегляд та послуги на замовлення, продаж суміжної продукції, такої як книги, відео та фільми, та використання своїх аудіовізуальних архівів. У такому випадку, засоби суспільного мовлення можуть мати змішане фінансування, схоже до того, яке існує в інших публічних культурних інституціях, таких, як оркестри, театри чи музеї. Кожна з цих форм має надавати службам суспільного мовлення можливість відповідати вимогам зрозумілої та доступної для громадськості в цілому публічної служби. Однак державним службам суспільного мовлення слід уникати конкуренції та деформації таким чином комерційних ринків [90]. Також додатковими джерелами фінансування громадських мовників в світі є спонсорство та добровільні пожертвування. Ці джерела притаманні країнам сталої демократії з високим рівнем доходів населення, потужної

матеріально-технічної та творчої бази телерадіоорганізацій і не менш високим рівнем свідомості як бізнесових кіл, котрі без мотивації отримати реальний прибуток від спонсорських дій можуть внести певні пожертвування на громадське мовлення, так і пересічних громадян, які готові сплачувати абонплату і не вважають її черговим завуальованим здирництвом з боку держави [52, 146]. Втім, великих сподівань на приватні пожертви громадським мовникам покладати не потрібно, адже цей тип фінансування передбачає, як вже було сказано, альтруїзм. Аналізуючи іноземний досвід цього джерела доходів, можна прийти до висновку, що він є одним з найменш ефективних: у США, наприклад, лише 10% глядачів і слухачів добровільно дають гроші на потреби громадського мовлення [33]. Ще одне джерело фінансових надходжень - продаж ефірного часу приватним фірмам для комерційних оголошень. Це один найпопулярніших зпоміж альтернативних способів заробляти гроші. Проте він також має свої недоліки: що більше фінансових засобів надходитиме до такого роду організацій-мовників, то гірше вони виконуватимуть свою унікальну соціальну роль і, відповідно, менше виправдовуватимуть особливе ставлення до себе як до громадського мовника. 1.2.4. Громадське мовлення vs комерційне мовлення Теоретично громадське мовлення функціонує за протилежними до комерційного мовлення принципами. Мета, принципи функціонування, основні риси громадських мовників не перетинаються з метою, принципами функціонування та основними рисами комерційних мовників. Проте на практиці часто межа між громадським і комерційним мовником стає досить умовною. У деяких країнах громадське мовлення піддалося тиску конкурентів і зайняло все більш комерційні позиції. В той

час як ця стратегія розширення бази "прибутковості" громадського мовлення, боляче б’є по його авторитету як суспільної установи [16]. Дослідники кажуть, що у деяких країнах Західної Європи громадське мовлення з погляду змісту і подачі програм перетворилася на аналог комерційного телебачення, але існують за рахунок податків і тарифів. А щоб зменшити витрати — повторюють фільми, програми чи просто задешево купують чужий продукт [88]. В інших країнах, громадське мовлення навпаки "виросло" з метою забезпечення якості продукту і для того, щоб суттєво відрізнятися від своїх суто комерційних суперників. Це безсумнівно найбільш доречна стратегія для громадського мовлення - дотримуватися своєї головної мети, надаючи якісний продукт, який захищає громадські інтереси, тим самим кидаючи виклик комерційним мовним компаніям [16]. Одним з ключових викликів для громадського мовлення в усьому світі сьогодні є віднайдення балансу між комерційною цінністю та громадськими інтересами. Кожного разу, коли комерційна основа і питання прибутку розглядається керівництвом громадського мовника на порядку денному, це призводить до розмивання основних функцій мовника. Для того, щоб витримати конкуренцію, громадське радіо має бути професійнішим

за

комерційне.

Це

підтверджує

досвід

формування

суспільного мовлення в Литві [62]. Справжньому громадському мовленню не можна очікувати, щоб вдасться успішно служити інтересам суспільства і в той же час конкурувати з комерційними організаціями мовлення

у сфері рекламних доходів

прибутковості бізнесу. Для громадського мовлення важливо прийняти - або не переходити до більш комерційно орієнтованого програмуванням, або відмовитись від своєї місії. Це було не раз доведено на практиці, що, коли громадське мовлення присвячує

себе виробництво справді якісного

програмування, вони працюють краще, за найсильніших своїх комерційних суперників.

Тим не автономією

менш,

з найрізноманітнішими

програмування,

фінансування

громадське

участю

політичними

громадськості

телебачення

має

та

потенціал,

намірами,

доступністю щоб

жити

відповідності з обіцянкою виконувати розважальну функцію медіа, але в першу чергу так, щоб це інформувало, навчало і збагачувало аудиторію, враховуючи

суспільні

інтереси.

Крім

того,

епоху

панування

транснаціональних корпорацій і занепаду нації потужної національної держави, громадське мовлення має можливість виступати в якості суспільного «сторожового пса» і забезпечити громадську активність на різних рівнях – глобальному, національному, локальному [16]. Цікавим є той факт, що багато жанрів, які вперше були широко використані

програмуванні

саме

громадських

мовників,

такі

як

документальні телефільми, були успішно запозичені комерційними каналами і перетворені в одні з найпопулярніших і успішних жанрів. Навіть новини стали

досить

популярним

жанром

низка

комерційних

мовників

сконцентрувались виключно на новинному контенті і роблять це досить успішно. Ніша освітнього та інформаційного програмування залишається прерогативою громадського мовлення, в той час, як комерційні мовники присвятили себе переважно розважальному контенту [16]. Йдеться, по суті, про свого роду симбіоз комерційного та суспільного мовлення, а не про конкуренцію між ними. Тому що суспільне мовлення за тематикою, за цільовою аудиторією — зовсім інше. Чи може сьогодні комерційна компанія дозволити собі, приміром, трансляцію опери чи концерту симфонічної музики? Напевно, ні. Але навіть якщо 5% аудиторії зацікавлені дивитися це, має бути канал, на якому вони це одержать. Одержать ті самі культурологічні, серйозні програми. Чи дитячі програми, що двічі економічно невигідні: по-перше, вони витратні, а по-друге, відповідно до чинного законодавства, у них заборонено рекламу. А от для суспільного ТБ діти — дуже важлива аудиторія, адже йдеться про вкладення

в майбутнє країни та в моральну атмосферу в державi. І це не високі слова. У суспільства має бути хоч якась альтернатива російським кримінальним серіалам [84]. 1.2.5. Громадське мовлення vs державне мовлення Головною відмінністю громадського мовлення від державного є його незалежність від органів влади та діяльність в інтересах всього суспільства. Громадське мовлення створюється замість державного, на його базі [32, 146]. Наводячи за приклад ситуацію в Україні, що склалася довкола створення

громадського

мовлення,

Андрій

Шевченко

говорить,

що

однозначно, суспільне мовлення повинне бути створене на базі нинішньої системи телебачення і радіо. По-перше, гріх не використати ресурс, який є, а це і люди, і техніка і частоти. А по-друге - це запорука, що не буде двох паралельних систем – державного і суспільного телебачення, бо це абсурдно, і попередня влада цього не могла зрозуміти [56]. В той же час, існує і інша думка, що державне і суспільне мовлення виконують абсолютно різні функції, а тому повинні існувати паралельно: «Державне телебачення має не говорити про те, що хвилює пересічного громадянина, а висвітлювати позицію держави з тих питань, які для неї є актуальними в цей конкретний час. У

суспільного

телебачення

зовсім

інші

завдання.

Воно

має

висвітлювати всі питання, що хвилюють суспільство, і, мабуть, насамперед соціальні, культурні тощо, тобто ті аспекти життя суспільства, які не дуже турбують комерційні канали. Якщо суспільство хвилює питання, чи є життя на Марсі, то суспільне телебачення, зокрема, має висвітлювати і це питання. Якість телепродукту – це сфера відповідальність керівників каналу, як державного, так і суспільного» [63].

1.3. Передумови створення громадського мовлення в Україні 1.3.1. Запозичення та адаптація зарубіжного досвіду розвитку та функціонування громадського мовлення Засоби масової інформації і комунікації посідають особливе місце у системі інститутів громадянського суспільства. Вони інформують про події в світі та в державі, про політичне і громадське життя, впливають на формування поглядів людей і громадської думки, яка є важливим інститутом демократичного устрою і ознакою «сфери відкритості» [52, 131]. Україна є однією з посткомуністичних країн. Довгий час панівне місце тут займала централізована система ЗМІ з пропагандистською функцією як основною. Тобто, згідно з чотирма теоріями преси Ф.Зіберта, В.Шрамма та Т.Пітерсона, в Україні функціонувала тоталітарна пресова макроструктура. Відповідно, радянська (тоталітарна) преса повністю підпорядковувалась державі та ідеології марксизму-ленінізму, а свобода слова і професійна незалежність тут не розглядаються взагалі [32, 49] Спираючись в своїх аргументах на те, що в Україні довгий час тоталітарна теорія преси була основною, можна стверджувати, що Україна не має власного досвіду створення медіа політики на основі демократичних засад, яка відповідала б запитам сучасного інформаційного ринку, враховувала специфіку українських реалій та охоплювала б загальні світові принципи успішного функціонування новітніх медіа політик. Громадське мовлення – є одним з важливих елементів медіа політики будь-якої демократичної країни [52, 132]. Створення громадського мовлення поза контекстом загальної медіа політики є неможливим. Відповідно, приступаючи до розробки власної медіа політики, посткомуністичні країни спершу повинні обрати одну конкретну модель системи ЗМІ, яка міститиме основні нормативні медіа теорії і концепції ролі ЗМІ і журналістики в житті суспільства.

Процес впровадження громадського мовлення в пост-комуністичних країнах

безпосередньо

пов’язаний

внутрішньополітичними

та

економічними процесами. Кароль Якубович в своїй праці підкреслює, що, «щоб зрозуміти, що відбувається в сфері суспільно-правового мовлення в посткомуністичних країнах, в першу чергу, потрібно зрозуміти, що відбувається з цими країнами» [6]. Хоча посткомуністичні країни пов’язані спільним досвідом, є не менш важливі відмінності у їхніх точках зору щодо політичної, економічної і культурної позиції. Важко робити певні узагальнення на основі тенденцій в розвитку преси та мовлення протягом останніх 10 років у різних країнах, як, наприклад, в Росії та Чеської Республіки, або в Румунії і Словенії [19, 33]. В кожному окремому випадку модель медіа політики формується в контексті історичного досвіду країни, її політичної і економічної систем, її місця в міжнародній медіа політиці. За Карлом Якубовичем, існує три основні напрямки медіа політики: Ідеалістична (радикальні концепції прямої участі комунікативної демократії); Мімікрична (пряма трансплантація загальної Західної медіа системи з вільною пресою, і подвійна система мовлення), яка розвивається

дусі

«більше

жодних

експериментів»

«повернення до Європи». Атавістична - (небажання нових провладних еліт відмовитися від повного контролю, або від здатності впливати на засоби масової інформації). У випадку з посткомуністичними країнами, Якубович говорить про можливість вдалого поєднання мімікричної та атавістичної моделей. Ідеалістична медіа політику, основні положення якої розробили дисиденти ще при комуністичній системі, була одразу відкинута [6].

Кароль Якубович говорить, що ідеалістичну модель можна назвати «жертвою двох інших моделей». По-перше, впровадження такої моделі щонайбільше стало би благородним експериментом, до якого більше би ніхто не мав бажання повертатися в майбутньому. А по-друге, така модель передбачає позбавлення провладної правлячої еліти будь-якого контролю над ЗМІ, а цього б не допустили ці ж таки еліти. Відповідно, залишається мімікрична та атавістичні моделі, поєднання яких могло би дати певні позитивні результати для медіа систем посткомуністичних країн [6]. Славко Спліхал говорить, що і досі в ряді посткомуністичних країн, таких як Україна чи Білорусь, старі політичні еліти продовжують контролювати медіа. В своїй більшості в країнах Центрально-Східної Європи новообраним консервативним урядам вдалося взяти контроль над ЗМІ та перерозподілити їх за допомогою державних коштів чи законодавчим шляхом [19, 47]. Про те, що провладна правляча еліта не готова відмовитись від контролю над ЗМІ, говорить і Сергій Квіт, називаючи це однією з причин затягування процесу впровадження громадського мовлення в Україні. Ті політичні сили, які приходять до влади в сучасній Україні, а в разі зміни ситуації також їхні опоненти, не можуть відмовитись від погляду на медіа як на певний ресурс для впливу на масову свідомість. Політики конкурують не просто за впливи, а за повний контроль над ЗМК. Однак політична боротьба не повинна заперечувати медіаторську роль та незалежність медій. Такі речі належать до царини політичної культури, їх важко регламентувати законодавчими нормами насамперед через загрозу фактичного недотримання [32, 143]. Приклад недотримання регламентованих законодавчих норм має місце в низці країн, які запозичили певну модель громадського мовлення, проте не змогли її грамотно адаптувати до своїх специфічних реалій. Таким чином, законодавчі норми хоч і є чітко регламентованими, на практиці вони не є дієвими. Наприклад, Марина Басенко наводить приклад запозичення деякими

країнами європейської моделі громадського мовлення, яка не була адаптована до специфіки медіа політики тих країн і, відповідно, не могла повноцінно функціонувати. Європейська модель громадського мовлення, функціональна на власних територіях, зазвичай виявляється

недієвою в

інших регіонах. Яскравим прикладом є досвід спроб запозичення цієї моделі колишніми колоніями європейських країн, що виявилися неуспішними у зв’язку з особливостями місцевого досвіду та відсутністю закріплених законодавчо гарантій. У результаті, у постколоніальний період громадські ЗМІ стали для нових незалежних урядів просто засобом пропаганди [28, 24]. Моделі і концепції громадського мовлення. Класифікація моделей і концепцій громадського мовлення у світі є досить широкою і розгалуженою. За основу класифікації беруть конкретну рису, притаманну громадському мовленню - це можуть бути специфічні умови виникнення громадського мовлення в тій чи іншій країні, джерела фінансування чи певні правові аспекти функціонування. Однією з найвідоміших класифікацій громадського мовлення є класифікація, в основі якої закладено шляхи виникнення громадського мовлення. За Каролем Якубовичем, є три основні моделі виникнення громадського мовлення: Патерналістська (батьківська) модель – як у Великій Британії, де громадське мовлення зародилося в 1926 році у формі БіБіСі незалежної громадської корпорації, і відігравало чітку нормативну роль в культурному, політичному та моральному житті країни. Демократично-визвольна модель - як в деяких країнах Західної Європи, де державне ефірне мовлення було трансформовано в служби громадського мовлення ще в 1960-1970-х роки, коли державний (урядовий)

контроль

над

монополією

мовлення

вже

не

міг

претендувати на легітимність або бути виправданим. Єдиним виходом

стала більш тісна взаємодія з громадянським суспільством і перетворення

державного

мовлення

на

автономні

організації

громадського мовлення. Систематична модель - як у Західній Німеччині після Другої світової війни, Іспанії, Португалії та Греції в 1970-і роки і в Центральній та Східній Європі після 1989 року, коли зміни системи мовлення є невід’ємною частиною більш широких політичних змін, як правило, перехід до демократії після авторитарної чи тоталітарної системи [6]. Більш ніж одна модель може, з часом, працювати в одній країні. Одним з прикладів цього є розвиток системи громадського мовлення у відповідь на більш великих змін у суспільстві. У групі країн, які представляють систематичну модель впровадження громадського мовлення, можна виділити в окрему групу ті випадки, коли система громадського мовлення була введена з боку зовнішніх сил. Сюди входить Німеччина, а також, в деякій мірі, Японія. Сполучені Штати Америки і Нова Зеландія представляють собою окремий випадок створення громадського мовлення, або, якщо точніше, відтворення. Громадське мовлення в цих країнах виникло з інших причин, ніж просто прогрес в області демократизації (як у демократично-визвольній моделі) або втрата легітимності державних засобів масової інформації (як у демократично-визвольній або систематичній моделях). Тут причиною виникнення саме такої моделі громадського мовлення є в певній мірі збій ринкового механізму щодо обґрунтування впровадження громадського мовлення: переконання, що комерційного мовлення недостатньо, тому що воно не відповідає всім потребам суспільства [6]. Саме тому, що вони є державними органами, громадські системи мовлення та регулюючі органи, відповідальні за здійснення контролю над комерційними мовниками, мають очевидне відношення до політичної

системи. Ці відносини істотно розрізняються за формою, oднак, можна сказати, що всі вони відображають різні ступені і форми політичного паралелізму. За типологією ЗМІ, розробленою Холлін і Манчіні, можна виділити чотири основні моделі управління громадським мовленням. В більшості країн регулюючі органи, як правило, дотримуються цих або схожих моделей. 1) Державна (урядова модель) – модель, згідно якої громадське мовлення – що в данному випадку ідентичне державному мовленню – напряму контролюється урядом або політичною більшістю. Класичним випадком саме такої моделі є Французьке мовлення під контролем Шарля Де Голля, яке формально підпадало під контроль Міністерства з питань інформації лише до 1964 року. На практиці ж, державний контроль мав місце під час призначення в раду формально незалежного Управління телета радіо мовлення з 1964 до 1980-х років. Багато європейських країн застосовували цю модель на ранніх етапах становлення громадського мовлення. Але в результаті, в більшості з них були розроблені альтернативні інституційні форми, які в значній мірі ізолюють суспільне мовлення від контролю політичної більшості. Ця модель і досі існує в більш або менш модифікованій формі, наприклад, вона має місце в країнах нової демократії в Західній Європі, Іспанії, Греції та Португалії. Пізніше голів громадського мовлення почав назначати Парламент, а не уряд напряму, але це, врешті-решт, дало політичній більшості ефективний контроль над мовленням. 2) Професійна модель – модель, яскравим прикладом якої є БіБіСі, яке своїми сильними традиціями у сфері мовлення довело, що мовлення потрібно ізолювати від політичного впливу, довіривши

його функціонування фахівцям. До цієї моделі також відносяться канадське

та

ірландське

громадське

мовлення,

також

громадське мовлення деяких скандинавських країн та США. 3) Парламентська

модель,

або

модель

пропорційного

представництва. В даному випадку контроль над громадськими мовниками пропорційно поділений між політичними партіями. Класичним прикладом такої моделі є Італійське Радіо та Телебачення – RAI у 1980-х роках, коли не лише Рада директорів призначалася за принципом пропорційного представництва, а й три канали були поділені між політичними партіями: RAI 1 знаходився під контролем Християнсько-Демократичної партії, RAI 2 - під контролем так званих «світських» партій, а RAI 3 контролювалася

Комуністичною

партією.

мажоритарній

політичній системі, навіть якщо громадське мовлення формально знаходиться під керівництвом парламенту, а не безпосередньо під керівництвом уряду, призначення правління за пропорційним представництвом має результатом контроль з боку політичної більшості, як це відбувається в Іспанії. 4) «громадянська» або «корпоративістська» модель. Ця модель має спільні риси з парламентською моделлю в тому сенсі, що контроль

над

різноманітними

громадським

мовленням

соціальними

розподілений

політичними

групами,

між але

відрізняється тим, що окрім політичних партій, тут присутні також інші «соціально релевантні групи» - профспілки, бізнесасоціації, релігійні організації, етнічні асоціації тощо. Ця модель може також розглядатися в контексті політичного тиску з боку уряду [5, 31-32].

В умовах плюралістичної політичної системи, всі моделі повинні мати механізми для реагування на потреби різних соціальних і політичних груп. Зокрема, важливо чітко визначити, яким чином ці моделі об'єднані, однак, не менш важливо знати, чим саме вони відрізняються. Слід також відзначити, що розмежування між цими моделями вимагає пошуку за межами офіційних структур - у нормах і практиках, які керують їхньою фактичною роботою в якості певних інституцій. Хороший приклад цьому – діяльність БіБіСі. Генерального

директора

БіБіСі

назначає

прем’єр-міністр.

За

своєю

офіційною структурою БіБіСі мало чим відрізняється від мовників, що знаходяться під державним контролем. Відмінні риси цих моделей, як ми побачимо, сягають своїм корінням в неофіційні очікування норм, які визначають вибір генерального директора, його або її ставлення до влади і опозиції, і роль журналістів та інших працівників мовлення в рамках організації. Демократизація суспільства як основна умова впровадження громадського мовлення. Питання зв’язку між рівнем демократизації суспільства і швидкістю впровадження громадського мовлення є досить суперечливим. Озираючись на досвід Великої Британії, США та Франції, посткомуністичні країни могли зробити висновок, що громадське мовлення апріорі з’являється там, де відбувається демократизація суспільств. І хоча громадське мовлення є одним з основних елементів демократичного суспільства, становлення демократичного суспільства ще не є гарантією успішного впровадження громадського мовлення. Відповідно, низка країн з тоталітарним досвідом повинна була пережити період розчарування. Розчарування діяльністю громадського мовлення в посткомуністичних країнах є ще одним відображенням великих, але і в деякій мірі нереальних очікувань, породжених процесом посткомуністичної трансформації, зокрема, це стосується темпів змін і успіху перетворень.

Враховуючи, що створення громадського мовлення є одним з найважчих випробувань в успіху загального процесу політичних і медійних змін, сумнівно, що це реально, що більшість посткомуністичних країн могла б цього досягти з 1989 року. Звичайно, є ціна, яку треба заплатити за розчарування в очікуваннях. Мімічна стратегія трансформації була заснована у великій мірі на надії, що з часом, будуть додані культурні і ціннісні основи трансплантованих інститутів громадського мовлення з тим, щоб ці установи запрацювали в нових реаліях, як передбачалося [6]. Зміни в засобах масової інформації, особливо в громадському мовленні, можуть відставати від більш загального процесу демократизації. Через це швидко зростає розчарування у тому, як інститут здійснює свою діяльність. Таке розчарування може бути небезпечним, бо громадська думка може виявитись неготовою прийняти існування недоліків інституту громадського мовлення, що не принести очікуваних вигод. Це може призвести до поглиблення розчарування з боку громадянського суспільства та

зростання

цинізму

щодо

інституту

громадського

мовлення,

перетворюючись на нескінченне порочне коло [6]. Існують три основні моделі впровадження громадського мовлення, що виникли в різних соціально-політичних обставинах, пов’язаних з історією політичного розвитку конкретних країн. Існує явний взаємозв’язок між цим процесом і рівнем демократичної консолідації в конкретному суспільстві. Відповідно, може бути запропонована сильна кореляція між окремими моделями і трьома «хвилями демократизації», визначених Хантінгтона: 1828-1926 роки Ісландії,

Ірландії,

- демократизація Австралії, Канади, Фінляндії, Нової

Зеландії,

Швеції,

США,

Швейцарії,

Великобританії, Австрії, Бельгії, Данії, Франції, Нідерландів, Норвегії (а

також

інших

країн,

які,

недемократичного правління);

однак,

пізніше

повернулися

до

1943-1964 роки - коли окупаційні союзники допомагали насадити демократію в деяких країнах (Німеччина, Японія, Італія, Австрія, Південна Корея), коли в інших країнах (Греція, Туреччина, Бразилія, Аргентина, Перу, Еквадор, Венесуела і Колумбія) відбувалося розширення демократії і коли почалася деколонізація, яка також сприяла цьому процесу. Час після 1974 року -

коли відбувся розпад Радянського Союзу і

заключний етап деколонізації, що і стало основною рушійною силою цього процесу [6]. Втім, Хангтінгтона говорить, що три «хвилі демократизації» не є достатньою підставою для перспектив виникнення та розвитку громадського мовлення. Це пояснюється тим, що недостатньо мати форми і процедури визначення демократії, щоб створити сприятливі умови для незалежності громадського мовлення. Пояснення, чому після розпаду Радянського Союзу в деяких посткомуністичних країнах і досі не функціонує громадське мовлення, хоча теоретично суспільства в цих державах є демократичними, на думку Славка Спліхала, полягає в тому, що відмова від тоталітарних методів правління ще не є ознакою зростання демократизації суспільства. Він заперечує ідею, що «поховання» авторитарних методів правління в колишніх соціалістичних країнах, автоматично призведе до зростання демократичних політичної та інформаційної систем [19, 33]. Всі посткомуністичні країни переживали важливі зміни в різних сферах (політичних, економічних, культурних). Деякі країни досягли значного прогресу в процесі розробки демократичних політичних систем, а інші ледь досягли мінімального прогресу. В той же час деякі з них на виході отримали регрес. У всіх з них, проте, зміни в системі ЗМІ являють собою важливе політичне питання.

Суспільства Центрально-Східної Європи були захоплені наслідуванням Західноєвропейського досвіду в сфері економіки і суспільства, і майже не приділяли увагу вивченню можливого внеску західних систем засобів масової інформації в конкретну ситуацію в Центрально-Східній Європі, які б докорінно відрізнялися від попередніх, недемократичних медіа-систем в рамках соціалістичних режимів. В принципі, перші кроки на шляху до демократизації сфери мас-медіа були зроблені досить оперативно: майже в усіх колишніх соціалістичних країнах були прийняті закони у сфері мовлення, що передбачають демонополізацію і впровадження приватного сектора. В той же час на початку 1990-х років повністю зникло явище вторинного регулювання сфери мас-медіа, яке вважалося однією з форм державного втручання, як це практикувалося в колишній соціалістичній системі. Тоді комуністична система засобів масової інформації базувалася на вторинному регулюванні змісту, який повинен був обмежити недоліки і "побічний ефект" медіаринків, хоча і не існувало справжнього медійного ринку. Проте, на практиці ці зрушення мали інакший вигляд, ніж вони були задекларовані. Демонополізація сама по собі не є ідентичною диференціації засобів масової інформації та демократизації сфери комунікації. І правляча коаліція, і опозиційні партії, а також інші політичні суб'єкти, такі як католицька церква, як і раніше, схильні бачити засоби масової інформації (зокрема, і громадське мовлення) в якості корпоративного "демократичного" органу нової "плюралістичної" партійної держави, тобто у тому ж ключі, як вони сприймалися колишньою владою [19, 31]. Крім того, мас-медіа, залишаючись, як і раніше, вразливими для маніпуляцій з боку політичних сил, додатково ще стали залежними від комерційних корпорацій, які обмежують ресурси і медійну автономію. Очевидно, що засоби масової інформації не є вагомим інструментом демократії, більше того, вони

досить ефективні в якості інструменту

маніпуляції.

Недорозвинена

економіка

стримує

впровадження

нових

інформаційних та комунікаційних технологій як в приватні, так і в суспільні сфери. Навіть роздержавлення мовлення - що призвело до подвійної системи мовлення - перетворювалася у парадоксальне заперечення розвитку громадського мовлення [19, 34]. Запозичення

та

адаптація

досвіду

інших

країн

сфері

громадського мовлення. У країнах усталеної демократії ЗМІ і влада створили прийнятну для обох сторін систему стримувань і противаг. Класичними моделями функціонування громадського мовлення вважаються Велика Британія, Франція та Німеччина. Під час круглого столу на тему «Європейські журналістські стандарти: які уроки для України?”, що відбувся під час 7-ої Міністерської Конференції з питань інформаційної політики 10 березня 2005 року у Києві директор Інституту медіа права Тарас Шевченко наголосив, що при створенні громадського мовлення в Україні найкращим досвідом, який Україна може використати, буде саме досвід європейських країн. Досвід як негативний, так і позитивний: «Ми можемо дещо прочитати, взяти модель Франції чи Німеччини, але надзвичайно важливо бачити і чути експертів, які одразу зможуть сказати: так, це в нас є, але ми цим незадоволені, не будуйте те, що ми робимо, врахуйте наші помилки. В першу чергу, ми маємо багато бажання і натхнення зробити реформи тут, і досвід – це найбільше, що може дати нам Європа» [94]. Про європейську модель громадського мовлення як найбільш вдалу модель для запозичення в Україні говорить і А.Яковець. Велика Британія та Франція вважаються класичними моделями функціонування громадського мовлення, де з посиленням ролі парламенту і появою політичної опозиції найперше з’явилася незалежна, критично налаштована до дій влади журналістика [52, 147].

Для англо-французької моделі визначальним є те, що вона складалася за взаємодії держави і ЗМІ в умовах громадянського суспільства. Це обумовлює стиль поводження обох сторін і сьогодні. Саме тому, наприклад, поняття «державне» і «громадське» телебачення у Франції – це, по суті, синоніми Держава Фінансує його на 25% (інші 75% надходять з абонентської плати), а для забезпечення його автономності створила Вищу аудіовізуальну раду, незалежну від інших органів влади [52, 149]. Марина Басенко у своїй праці говорить про неможливість механічного відтворення в Україні якоїсь конкретної моделі громадського мовлення – британської, німецької, французької чи американської - без відповідної її адаптації до сучасних реалій в нашій державі. Потрібно шукати найбільш вдалу і найбільш придатну до вітчизняних реалій комбінацію, і в такий спосіб створити власну українську модель громадського мовлення [28, 55]. Дослідниця говорить, що брати за зразок лише BBC, ZDF канал FRANCE чи PBS сьогодні не є найвдалішим рішенням, оскільки потрібно брати до уваги, що України і країни Західної Європи мають суттєву різницю в розвитку суспільства і медіа політики. Басенко підкреслює, що «це ті країни, в яких не треба формувати елементарні правила, а тому в нашому незрілому трансформаційному суспільстві намагатися впровадити їхню модель суспільного мовлення проблематично» [28, 57]. Отже, знаючи основні поворотні моменти історії тієї чи іншої країни, можна підібрати кілька моделей громадського мовлення, чий досвід створення виявився б корисним для України. Задля цього варто враховувати особливості розвитку демократичного суспільства в тих країнах, які вже мають громадське мовлення, та в Україні, а також спільний досвід функціонування медіа в тоталітарному суспільстві. Ми обрали для розгляду дві системи громадського мовлення – німецьку і польську. Пояснити цей вибір просто. Приклад Польщі цікавий Україні з тієї точки зору, що вона створила громадське мовлення, маючи відразу після

розпаду Радянського Союзу фактично такі ж самі умови, що і Україна. Натомість, Україна і досі не має жодного громадського мовника, а в Польщі їх вже 19. Німецьку модель громадського мовлення ми розглядаємо як класичну модель громадського мовлення, адже створювалася вона за стандартами БіБіСі – громадського мовника, який є прикладом вдалого і ефективного функціонування [50,196]. Проте, на відміну від Великої Британії, чиє суспільство розвивалося зовсім іншими шляхами, ніж українське, і мало абсолютно відмінні відправні точки у розвитку медіа політики, досвід створення громадського мовлення в НДР може бути корисним для України. І НДР, і Україна мають досвід функціонування медіа в тоталітарному суспільстві, де медіа виконують роль пропаганди, агітації та колективного організатора. БіБіСі ж варто розглядати як приклад успішного громадського мовника з ефективними принципами роботи, до рівня якого варто прагнути. Власне, ініціатори створення громадського мовлення в Україні часто наводять приклад БіБіСі, як такий, що є найбільш вдалим і дієвим, не вказуючи конкретних шляхів, як можна впровадити щось подібне в Україні. Таким чином, вважатимемо досвід Великої Британії канонічним прикладом успішного функціонування громадських мовників, втім, неможливого для впровадження в українських реаліях. Звичайно, можна було б взяти для розгляду громадське мовлення в Росії. Визначальним тут мав би бути знову ж таки спільний досвід функціонування меді в умовах тоталітарного режиму. Проте, як пише Сергій Квіт у своїй книзі «Масові комунікації»: «Громадське російське телебачення (ГРТ, тепер «Перший канал») було громадським лише за назвою. Це типовий приклад підміни понять». У випадку з Росією, контрольний пакет акцій громадського мовника зберігала держава, усі інші акції зосереджувались в руках трьох приватних власників. Таким чином, не можна було говорити про незалежність від державних та приватних структур, що є головною ознакою

громадського мовлення. Громадський контроль за ГРТ був відсутній. Наглядова рада, яку очолював президент Росії, жодного разу не збиралася. Політику ГРТ визначала Рада директорів, до складу якої входили найвищі держчиновники та банкіри. Джерелом фінансування були кошти акціонерів [32, 151].

Німеччина. Герд Штромайєр у своїй праці «Політика і мас-медіа» говорить,

що

за

часів

Третього

рейху

мас-медіа

не

відзначалися

незалежністю. Вони були не вільними дійовими особами в умовах плюралістичної

демократії,

інструментами

маніпуляції

умовах

тоталітарної диктатури:рупорами можновладців. Після Другої світової війни західні союзні країни тимчасово використовували існуючі телерадіокомпанії, аби контролювати політичне та економічне становище у (Західній) Німеччині. Потім вони заклали основу для суспільного (публічно-правового) телерадіомовлення: «Публічно-правові телерадіокомпанії є правоздатними установами публічного права, які мають право

на

самоврядування».

Зразком

стала

модель

Британської

телерадіомовної компанії BBC: «Британська модель публічно-правового телерадіомовлення, здавалося, найбільше гарантувала відсутність нового хибного розвитку» [50, 197]. Згодом

вже

на

рівні

земель

розвинулись

публічно-правові

телерадіокомпанії. Для ФРН створення телерадіомовлення, яке існує цілком вільно від державних та економічних впливів, було основною метою політики телерадіомовлення. Як у Німеччині за часів націонал-соціалізму зловживали засобами масової інформації як інструментами для побудови та забезпечення тоталітарної диктатури, так само їх потім використовували у Західній Німеччині як інструмент для побудови та забезпечення плюралістичної демократії [50, 188-189].

Зовсім інша політика домінувала у сфері медіа в (Східній) Німеччині. Мас-медіа в НДР (Німецькій Демократичній Республіці) до 1990 року функціонували за принципами марксистсько-ленінської преси. Тим часом як Карл Маркс спочатку був прихильником ліберальної ідеї вільної народної преси і лише пізніше визнав за пресою завдання «підривати всі основи існуючого устрою», Ленін став творцем соціалістичної концепції преси в чистому вигляді. Відповідно до його класичного формулювання, преса є колективним пропагандистом ,агітатором і колективним організатором. Прямо або опосередковано мас-медіа в НДР підпорядковувалися вказівкам і контролю з боку державного і партійного апарату [40, 371]. Тут телерадіомовлення використовувалось для того, щоб повідомляти політику СЄПН (Соціалістичної єдиної партії Німеччини) та виховувати «людей соціалізму». Юрґен Вільке вважає, що хоча розділ історії медіа в НДР завершено, але й сьогодні він усе ж заслуговує на увагу як парадигматичний комплекс досвіду ролі мас-медіа в політиці і тоталітарних устроях двадцятого століття [40, 372]. Після возз’єднання

Німеччини 3 жовтня 1990 року НДР, яка

утворилась 1949 року як самостійна держава з Радянської зони окупації, припинила своє існування. Так завершився більш як 40-річний період історії німецьких мас-медіа, який принципово відрізнявся від розвитку у ФРН (Федеративній Республіці Німеччина). Ця суттєва різниця пояснюється тим взаємозв’язком, що існував в обох випадках між відповідним політичним устроєм і медіа-системою. З ліквідацією державного соціалістичного устрою у (колишній) НДР розпочалися радикальні зміни медіа-системи. Внаслідок входження

до

складу

ФРН

медійна

система

НДР

повинна

була

пристосовуватись до пануючих у ФРН правил. У

рамках

створення

нової

структури

східнонімецького

телерадіомовлення після возз’єднання Німеччини було засновано дві нові східнонімецькі публічно-правові телерадіомовні компанії. Метою постанови

Народної палати НДР «Про забезпечення свободи слова, інформації та ЗМІ» було передусім створити в НДР незалежне від держави, публічне телерадіомовлення. Після возз’єднання Німеччини на підставі статті 36 Договору про обєднання Німеччини Радіомовлення НДР та Німецьке телебачення були спочатку передані до громадської, незалежної від держави установи п’яти федеральних земель, а також Східного Берліна [50, 199]. Об’єднання публічно-правових телерадіокомпаній ФРН (ARD) – це обєднання

публічно-правових

телерадіомовних

компаній

федеральних

земель. Це обєднання відбулося 1950 року з метою економії витрат. Крім того, публічно-правові телерадіомовні компанії федеральних земель хотіли запобігти втручанням, яких вони побоювалися з боку держави в їхні повноваження, а також досягнути мінімуму єдності. Друге

Німецьке

телебачення

(ZDF)

–

це,

на

відміну

від

федералістичного каналу ARD, який діє як об’єднання публічно-правових телерадіомовних компаній федеральних земель, центральний канал, який транслюється в усіх федеральних землях [50, 202]. Виник канал у 196і році. Існує на свою частку прибутків з абонентської плати, прибутки від реклами, з інших джерел, наприклад прибутки з процентів за використання прав [32, 149]. З початку 1980-х років у Німеччині була введена дуальна система телерадіомовлення,

тобто

поряд

публічно-правовими

телерадіоорганізаціями почали діяти приватні. Але на функції та структуру публічно-правових компаній це майже не вплинуло. Основна відмінність між публічно-правовими і приватними телерадіокомпаніями – це різниця в їх фінансуванні. Приватні компанії фінансуються за рахунок прибутків від реклами. Публічно-правові – за рахунок прибутків і від реклами, і від частини зборів за користування телерадіоприймачами [52, 139-141]. У

грудні

1990

року

канал

Об’єднання

публічно-правових

телерадіокомпаній ФРН (ARD) зайняв частоту Німецького телебачення 1

(DFF1). Тим часом Друге Німецьке телебачення (ZDF) почало виходити на незайнятих доти частотах [50, 201]. Всі громадські телерадіокомпанії є публічно-правовими організаціями, створеними на основі земельних законів та державних договорів, завдання та структура цих організацій визначається законодавством земель [52, 141]. Структура громадських телерадіомовників відповідає одній усталеній схемі. На чолі стоїть інтендант, на якому лежить відповідальність за всі програми, що виходять в ефір. Його діяльність ,в свою чергу, контролюється двома органами: адміністративною радою, яка наглядає за адміністративними та фінансовими справами, і телерадіомовною радою, яка контролює зміст програм. Остання служить гарантією «внутрішнього» плюралізму думок, бо складається з представників

різних партій, профспілок, церкви, інших

громадських об’єднань. Завдання телерадіомовної ради – не цензурувати зміст повідомлень ,а стежити за тим, щоб програми не висловлювали точку зору лише однієї групи населення чи партії [32, 150]. Система

громадського

мовлення

Німеччині

постійно

вдосконалюється – останні поправки були внесені Третім Державним договором про зміни у Державному договором про телебачення і радіомовлення і набрали чинності з 1 січня 1997 року [52, 141].

Польща. Як вже було зазначено вище, Польща викликає особливий інтерес в питанні створення системи громадського мовлення, адже вона має спільний з Україною досвід комуністичної медіа-системи. Проте на сьогодні в Польщі існує 19 громадських мовників: два –на національному рівні (громадське ТБ – TVP і громадське радіо – PR) і 17 регіональних громадських радіостанцій на регіональному рівні. Не зважаючи, на їхній формальний статус державних компаній, громадські мовники в Польщі в дійсності

не

контролюються

ані

парламентом,

ані

урядом.

Кожен

громадський мовник має Наглядову раду, Раду директорів і Ради з питань програмування (це консультативний орган, що не має виконавчих функцій.

Він складається з 10 осіб, що представляють парламентські партії, а також ще з

осіб,

офіційно

призначених

Національною

Радою

питань

телерадіомовлення [6]. У Польщі перші недержавні радіостанції були створені у 1990 році за рішенням Римсько-католицького костьолу. Переломний же момент в системі польського телерадіомовлення настав у грудні 1992 року, коли Сейм ухвалив закон про радіомовлення і телебачення, який врегульовував діяльність комерційного та передбачав створення громадського мовлення. Згідно з цим законом державне об’єднання «Польське радіо і телебачення» було перетворено на одне загальнонаціональне і 17 регіональних акціонерних товариств для радіомовлення, а також одне – для телебачення. Наступним кроком стало законодавче врегулювання ліцензування цієї діяльності. Після подальших послідовних перетворень органи громадського мовлення було захищено від втручання держави закріпленням низки гарантій: 1) Громадські телебачення і радіо є акціонерними товариствами (акції

належать

державі,

проте

вона

не

може

ними

розпоряджатися) 2) Кадрову політику громадських ЗМІ здійснює Громадська рада з питань телебачення і радіомовлення, яку спільно формують Сенат, Сейм і президент, причому членів Ради відкликати неможливо, а розпустити можна лише за спільною згодою Сенату, Сейму і президента, що практично досить складно. 3) Громадські медіа є фінансово незалежними від державного бюджету ,це навіть заборонено законом; основними джерелами є громадське (абонентське) фінансування і реклама [32, 151]. Ці законодавчо закріплені гарантії вважаються досить продуманими і ефективними. Саме вони гарантують незалежність і невтручання ззовні, яке може порушити неупередженість медіа, натомість політичні орієнтації і амбіції

керівництва

деяких

громадських

мовників

призвели

до

підпорядкування програмування громадських мовників досягненню певних політичних цілей [11, 120]. Дослідники сходяться на думці, що польський досвід в створенні громадського мовлення є досить цікавим для дослідження з української перспективи. І найперше, що Україні варто запозичити з цього досвіду, це послідовність впровадження громадських мовників. Перший крок – врегулювання законодавства та забезпечення гарантій. Потрібно детально розробити закон, який би регламентував визначення, гарантії діяльності, механізми функціонування, джерела фінансування, незалежність діяльності й необхідні переваги громадських ЗМІ перед «ангажованими» [28, 26]. Втім, пори те, що громадське мовлення в Польщі функціонує вже достатньо тривалий час, існує низка ризиків і криз, під які воно потрапляє. Кароль Якубович у своїй праці перераховує основні кризи, які сьогодні в Польщі підривають основи громадського мовлення і заважають польським мовниками дорівнятися до рівня громадських мовників країн Західної Європи. Кароль Якубович говорить про суперечливий характер дуальної державної політики, яка, з одного боку, визначає правильні цілі громадського мовлення, а також розробляє системи заходів із захисту своєї формальної незалежності, а з іншого боку, робить спроби перетворити громадських мовників в "ідеологічні державні апарати", де це можливо, і нічого не робить для

запобігання

далекосяжних

наслідків

комерціалізації,

зокрема

комерціалізації громадського телебачення. Польські громадські мовники потерпають від кризи ідентичності. Ця криза ідентичності з боку організацій громадського мовлення та їх співробітників є природним результатом їхнього змішаного характеру, що створює

конфлікт

між

неминуче

слабких

духом

громадського

обслуговування, політичними пристрастями і комерційної вартості в результаті сильної залежності - особливо це стосується громадського телебачення - від рекламних доходів. Все це призводить до когнітивного

дисонансу, який зменшує у співробітників впевненість щодо того, що вони повинні насправді робити. Вклад в кризу ідентичності польського громадського мовлення робить і те, що в їхньому програмуванні присутня значно більша кількість розважальних програм, ніж це є в програмуванні інших громадських мовників. Це в свою чергу призводить безпосередньо до кризи легітимності, так як організації громадського мовлення не можуть виконати обіцянку політичної неупередженості, амбітних програм високої якості, і культурно-освітнього контенту. Криза менеджменту або криза управління - це той ризик, який цілком може бути і в Україні. І це стосується не лише сфери громадського мовлення. Криза менеджменту є результатом політичних методів призначення керівних органів, а це означає, що організації, як правило, знаходяться під керівництвом аматорів з невеликим досвідом роботи з ефірним мовленням або без досвіду управління [6]. Криза фінансування стосується не стільки відсутності грошей, скільки того факту, що ліцензійний збір є високим, а дохід польського телебачення на 70% залежить від реклами. Це призводить до зростання програмної конвергенції між громадськими мовниками і комерційними ЗМІ, посилюючи кризи ідентифікації і легітимності. Криза затримки технологічних перетворень і зміни відносин з громадськістю стосується того факту, що польські організації громадського мовлення як і раніше, в основному є традиційними організаціями ефірного мовлення з незначною активністю в сфері он-лайн або на інших платформах. Таким чином, в той час, як студія та інше обладнання може бути сучасним, поступовий перехід на нові платформи, здійснюваний іншими організаціями громадського мовлення, ще не сталося. Було докладено мало зусиль для використання нових технологій, щоб створити абсолютно нові партнерські відносини з громадськістю, які є необхідними в епоху цифрових технологій [6].

1.3.2. Передумови створення громадського мовлення в Україні Ідея створення в Україні громадського мовника виникла ще в 1995 році. З того часу дискусії щодо впровадження в нашій державі громадського мовника і то якнайшвидше тривають вже 15 років. Дискусії то пожвавлюються, то вщухають. Можна провести логічні паралелі, що пожвавлюються дискусії щодо громадського мовлення саме тоді, як в країні пожвавлюються політичні процеси. Історія виникнення та реалізації ідеї створення в Україні системи громадського мовлення, що триває вже 15 років, свідчить про її надзвичайну заполітизованість. Про Суспільне ТБ згадують, переважно, на піках політичної активності у передвиборні періоди. Не надто багатьом питанням Верховна Рада приділяла стільки уваги протягом кількох років поспіль. Кожного разу Суспільне ТБ ставало об’єктом бурхливих політичних пристрастей та надзвичайної активності зацікавлених осіб [82]. У 2005 році процес розробки системи громадського мовлення пожвавився. В суспільстві з’явились активні дискусії і експерти вже навіть називали конкретні дати появи в Україні громадського мовника. Причиною цьому стали суспільно-політичні зміни у державі, перемога українського народу у виборюванні свободи і обрання нової української влади. Тоді ж виникло питання закріплення здобутків демократії і свободи слова. Реалізація проекту громадського мовлення в Україні стала б однією з надійних гарантій остаточного припинення практики закритого прийняття суспільно значущих рішень державною владою та нав’язування народу викривленої чи дозованої інформації [52, 130]. Олексій Хаб’юк у своїй праці говорить, що в 2005 році громадське мовлення так і не виникло, тому що однією з основних перешкод стала відсутність розуміння ідеї суспільно-правового мовлення, а також відсутність справжньої підтримки західних суспільно-правових мовників [49, 8].

Тоді було запропоновано «широкий спектр різноманітних концепцій українського суспільно-правового мовлення (від близько-комерційного до альтернативно-державного), а також шляхів його фінансування (державні доходи із грального бізнесу, абонентська плата, реклама, спонсорства та кошти із державного бюджету)». Саме ці концепції і стали підтвердженням того, що в Україні рівень обізнаності з основними принципами громадського мовлення навіть серед тих, хто його ініціює, впроваджує чи лобіює. Хаб’юк говорить, що «складається враження, що президент, а також близькі до уряду партії в цей час були позитивно налаштовані щодо створення суспільного мовлення. Та все ж вважається, що згадані вище політики у зв’язку з нестабільною політичною ситуацією та високою складністю такої реформи надали їй низький пріоритет і обмежилися тільки (певною) демократизацією НТКУ» [49, 9]. Розглядаючи Українське телебачення в контексті роздержавлення і створення громадського мовлення, слід визнати, що цей процес треба прискорити, бо вже нині спостерігається превалювання приватного над публічним у телевізійному просторі, яке набуває загрозливого характеру. Комерційні ЗМІ не віддзеркалюють громадську думку, а відіграють роль рупора тих груп і осіб, які володіють приватними каналами [73]. Втім впровадження громадського мовлення може не лише не виправити ситуацію, яка склалася сьогодні в сфері телебачення та радіомовлення, а й ускладнити її в певному сенсі. Про ризики невизначеної орієнтації української політичної еліти говорили ще в 2000 році: «Суттєвим аргументом щодо некомплексності системи передумов для започаткування громадського

телерадіомовлення

Україні

неструктурованість

невизначена орієнтація нашої політичної еліти». Цілком ймовірно, що суспільний канал не зможе ефективно управлятися через те, що керівництво каналу, відчуваючи на собі тиск протилежних політичних фракцій, представлених у наглядовій раді, не зможе формувати незаполітизовану програмну політику, а саме на це націлює світова практика діяльності

суспільного мовлення. Є побоювання, що воно, йдучи на поводі у найбільш впливових політичних патронів каналу, буде забезпечувати трибуну тій чи іншій потужній фракції, перетворивши суспільний канал на арену політичних баталій [82]. Саме тому, запровадження в Україні проектів громадського мовлення вимагає комплексного підходу до вирішення проблем. На думку А.Яковця, доцільними можуть стати такі кроки: Комплексний аналіз щодо можливості запозичення успішного закордонного

досвіду

(як

відомо

практики

Чеської

республіки, моделі законодавств західноєвропейських країн не завжди є прийнятними в країнах Нової Європи) Послаблення надмірного залучення ЗМІ у політичний процес, яке перетворило їх з інструменту демократії на інструмент політики (у Франції, скажімо, цю проблему було вирішено шляхом заборони передвиборної реклами та інших форм агітації

на

телебаченні

за

винятком

дебатів

між

претендентами на посаду Президента) Дослідження різних додаткових можливостей забезпечення фінансової незалежності громадських ЗМІК(якщо населення не платить за користування телебаченням, то реальним джерелом фінансування залишається держава і комерційна реклама, а це означає загрозу втручання приватного інтересу в діяльність громадських ЗМІК та імовірність витіснення соціально важливих та просвітницьких програм рекламою. Щоб уникнути такої загрози, наприклад, акції польських громадських радіо і телебачення є державними. Але держава не

має

права

ними

розпоряджатися,

тобто

не

може

здійснювати економічний тиск. Водночас роздержавлені друковані ЗМІ успішно практикують залучення прямих

інвестицій,

що

стало

можливим

завдяки

вдалому

законодавчому регулюванню) Дослідження можливостей і гарантій прямих іноземних інвестицій Детальна розробка закону, що регламентував би визначення, гарантії діяльності, механізми функціонування, джерела фінансування, незалежність діяльності й необхідні переваги громадських ЗМІК перед «ангажованими» [52, 123-125]. Основними принципами роботи громадського мовлення мають бути незалежність від парламенту, уряду та будь-яких інших політичних сил, орієнтація програмної складової на розвиток суспільства та на захист інтересів усіх вікових, етнічних та соціальних груп, точність, об’єктивність та неупередженість інформаційної складової, високий рівень аналітичних матеріалів. Найважливішим критерієм незалежності громадського телебачення є процес призначення (та звільнення) його менеджменту, а також визначення повноважень керівників каналів [60]. Саме тут можуть бути важелі тиску. Тому важливо прописати розробити основні принципи контролю та управління громадським мовником так, щоб він не відчував на собі тиску, ані створював можливостей для корупційних схем. Згідно з Концепцією системи суспільного мовлення України, розробленої Олександром Ткаченком, структура управління громадського мовника складається з Громадської ради, Адміністративної ради та Президента. Громадська рада складається з 15 осіб – представників політичних партій,

які

призначаються

за

квотами

пропорційно

представленню

політичних партій у ВРУ та 15 осіб –представників громадських організацій,

які

обираються

шляхом

публічного

жеребкування

на

конференції

громадських організацій. Адміністративна

рада

складається

осіб.

Членом

Адміністративної ради може бути будь-який громадянин України, що має досвід роботи на керівних посадах ЗМІ не менше 5 років протягом останніх 15 років до моменту висунення своєї кандидатури. Президент призначається Адміністративною радою з числа осіб ,які мають досвід роботи керівником телерадіоорганізації не менше 10 років протягом останніх 15 років до моменту призначення [85]. Ця концепція є однією з багатьох. Експерти пропонують брати готові концепції інших держав у сфері громадського мовлення і адаптовувати їх до українських реалій. 1.3.3. Оцінка проблем та перспектив впровадження громадського мовлення в Україні Сьогодні з приходом до влади нового Президента Віктора Януковича дискусії щодо створення громадського мовлення традиційно пожвавились. Після 15 років активних дискусій, численних концепцій та варіантів вирішення проблеми впровадження такого мовника в Україні, новий Президент робить чергові кроки в цій сфері, які є досить суперечливими і дискусійними. Президент Віктор Янукович назвав суспільне мовлення одним з пріоритетів в інформаційній політиці: «Розвиток цифрового телебачення і, зокрема, якісне просування національного телеканалу "Культура" і створення нового

державно-інформаційного

каналу,

робота

над

суспільним

телебаченням - один з ключових напрямів такої роботи» [95]. Проте це не завадило йому вже через тиждень після цієї заяви ліквідувати робочу група з опрацювання та супроводження вирішення питань

щодо створення системи суспільного телебачення і радіомовлення України [89]. Це стало ще одним підтвердженням тез експертів про те, що громадського мовлення досі не існує в Україні не тому, що немає фінансування та є недопрацьованими певні моменти, а тому що відсутня політична воля створити таке мовлення. На

думку

Петра

Провалова,

більшість

проблемних

питань

функціонування суспільного мовлення, як-от механізми фінансування, формування наглядової ради, забезпечення незалежної редакційної політики, віднесено ними до категорії тактичних і таких, що суттєво не заважають процесу утворення суспільного каналу. А єдиним значущим чинником, що гальмує утворення справжнього суспільного каналу, визначається відсутність політичної волі та бездіяльність чиновників [79]. Важливим для становлення і дієвого функціонування громадянського суспільства в Україні є створення громадських рухів і організацій, на зразок британських журналістських профспілок, які є важливим для діяльності громадських ЗМІ [52, 152]. Ще однією суттєвою перешкодою на шляху до створення в Україні громадського мовлення є питання фінансування. Прийнята і найбільш дієва в усьому світі практика абонентської плати, на думку експертів, в Україні не приживеться. На думку Тєтяни Лєбєдєвої, «значна частина населення України не платить сьогодні за квартиру, за електроенергію тощо», а тому виступити зараз з ідеєю збирання абонплати — означає угробити ідею суспільного мовлення. Хоча б тому, що відразу хтось захоче спекулювати на цій темі й кричати, що от раніше, мовляв, у вас було безкоштовне державне ТБ, а тепер з вас хочуть збирати гроші. Не можна із цього починати»1.

Тетяна ЛЕБЕДЄВА: «Суспільне ТБ має компенсувати все те, що глядач недоодержує на комерційних

телеканалах». Розмовляв Михайло МАЗУРІН - №9, п'ятниця, 21 січня 2005, http://www.day.kiev.ua/130894/

Олександр Ткаченко, ініціатор розроблення Концепції суспільного мовлення України, говорить про можливість фінансування громадського мовлення шляхом абонплати як про неперспективне для початкового етапу існування такого мовника. Він приводить досвід Польщі, де абонплату платять щонайбільше 50-60% людей. «Але там колишнє державне телебачення користується популярністю і довірою. У нас державне телебачення часто навіть у кабельну мережу не хочуть підключати. Уявіть, що хтось прийде і скаже, що за нього ще й платити треба. Тож закликати зараз громадян платити за створення Суспільного телебачення — я вважаю — несправедливо» [39]. Небажання платити за громадське мовлення у себе вдома можна пояснити кількома причинами. Перша з них - низький рівень життя українців. Олексій Хаб’юк говорить що на суспільне визнання абонентської плати негативно впливає той факт, що «більше половини громадян живуть за межею бідності» [49, 10]. На думку експертів, на сьогодні досить вдалим можна вважати варіант з рекламою. Є рекламний ринок, він зацікавлений у новому гравці, тож використовувати його потенціал цілком логічно. Крім того, важливо розуміти, що суспільне мовлення — це не тільки телебачення, а й радіо і, цілком можливо, Інтернет. Тому найоптимальніше джерело фінансування — це спеціального виду податок чи то з реклами, чи то з приватних ТРК, вважає Ткаченко [39]. Найчастіше використовують комбіновану систему фінансування. Десь дозволена реклама, десь телекомпанії можуть приймати благодійну допомогу. В Естонії, наприклад, існує така система, що комерційні телекомпанії платять щорічний внесок, свого роду додатковий податок, і на ці гроші існує суспільне ТБ. Чудова система, я вважаю. Але це логічно в тому разі, якщо на суспільному каналі не буде реклами. Тоді комерційні компанії розуміють, за що вони платять: існує мовник, який не конкурує з ними на рекламному ринку.

Одним iз можливих варіантів для України може стати фінансування суспільного ТБ за рахунок грошей, отриманих за ліцензування комерційних телекомпаній [84].

РОЗДІЛ 2. Методологія дослідження 2.1 Контент-аналіз. Контент-аналіз є методом наукового дослідження повідомлень у процесі комунікації. Перші правила цього методу були розроблені у 30-х та 40-х роках 20 століття у США під час проведення емпіричних досліджень мас-медіа. На той момент ці правила не були систематизовані і узагальнені як основоположні та універсальні. У 1952 році Бернард Берельсон проаналізував ці правила та об’єднав їх у своїй праці «Контент-аналіз у дослідженнях комунікації» [40, 347]. Берельсон «об’єктивного,

визначає

контент-аналіз

систематичного

та

як

кількісного

метод опису

дослідження явного

змісту

комунікації». Акцент ставиться саме на явний зміст комунікації як на основний складовий елемент методу. Таким чином дослідники намагалися відмежувати метод контент-аналізу від методу герменевтичної інтерпретації тексту. У своїй праці Берельсон вказує, що основоположні елементи контентаналізу - це синтаксис і семантика. Тобто, йдеться про: об'єктивність (точне визначення термінів і категорій), систематичність, призначену для захисту даних, що мають відношення до наукової проблеми або гіпотези, і квантифікацію, призначену для чисельних значень аналітичних категорій [1, 16]. Берельсон підкреслює: «Контент-аналіз зазвичай обмежується явним змістом повідомлення і не базується безпосередньо на термінах прихованих намірів. Тобто, аналіз діє з точки зору того, що сказано, а не в плані того, чому сказане саме це (мотиви), і не в плані того, як люди реагують (заклики або відповіді)» [1, 16-18]. Серед дослідників контент-аналізу існує певного типу дилема на тему, чи варто зосереджувати увагу на явному змісти чи на прихованому? Оле

Холсті у своїй праці говорить, що варто робити наголос не на описі, а на умовиводі (висновку) як меті дослідження. На етапі кодування стадія, яка відповідає за визначення термінів і тем, розміщених у тексті, а також за їхній розподіл на категорії, обмежується лише перекодуванням тих пунктів, які дійсно з’являються в документі. «Читання між рядками» повинно бути залишене для етапу інтерпретації, під час якого інтерпретатор вільний використовувати всю силу уяви і інтуїції для окреслення багатозначного і виразного висновку, основаного на отриманій інформації [13, 12-13]. У сучасних дефініціях цього методу дослідження характеристики, наведені Берельсоном, згадуються лише частково, або взагалі не згадуються. Обмеження методу лише «явними» змістами або метою опису вважається сьогодні застарілим [40, 348]. У зв’язку з цим час від часу в наукових колах виникають суперечки щодо назви методу – контент-аналіз, адже часто досліджуються не тільки змістові, а й «формальні» (синтаксичні, стилістичні, художні) ознаки повідомлень. Поставивши за мету врахувати ці аспекти, деякі дослідники робили спроби впровадити в термінологічну базу нові назви

методу,

наприклад, «аналіз висловлювань». Однак на даний момент термін «контентаналіз» є усталеним терміном теорії комунікації в усьому світі. Класичний контент-аналіз активно критикується як опонентами цього методу, так і його прихильниками. Основні характеристики методу за Берельсоном

–

об’єктивність,

систематичність,

кількісний

характер,

дослідження змісту винятково явних комунікацій – на думку деяких науковців, є недостатніми для проведення повноцінного релевантного дослідження. Основна претензія – метод досліджує явно виражені ознаки\параметри в тексті, а це звужує пізнавальні можливості методу і фактично зводить його до описового рівня. Багато дослідників розділяє думку, що завдання контент-аналізу має полягати в спробах розкрити

латентний зміст комунікації через вивчення проявів цього змісту в структурі тексту [51, 81]. Не меншої критики в наукових колах зазнає і той факт, що класичний контент-аналіз ніби-то втратив істинний контекст і, як наслідок, це призвело до принципової неможливості кількісно виміряти роль комунікації в ньому. Цей недолік, на думку критиків, лежить у самих методологічних засадах методу [51, 82-83]. Юськів Б.М. в своїй монографії «Контент-аналіз. Історія розвитку і світовий досвід» говорить, що

«в результаті контент-аналізу текст як

система руйнується і перетворюється в сукупність окремих складових, у ролі яких виступають категорії та підкатегорії аналізу. Подальша методика зводиться до виділення тих понять, які домінують у словнику, також домінують і в контексті» [51, 83-85]. З твердженням, що класичний контент-аналіз тяжіє до описового методу і характеризується вузькими пізнавальними можливостями, не погоджується Вінфрід Шульц. Спираючись на основні характеристики даного методу, розроблені і систематизовані Берельсоном, Шульц говорить про релевантність результатів, отриманих методом контент-аналізу. У своїй праці Берельсон, зробивши акцент на аналізі явного змісту, розвинув уявлення про певний континуум між двома протилежними полюсами: явний та латентний [1, 19]. Вінфрід

Шульц

говорить,

що

різні

типи

комунікації

можна

розташувати на різних позиціях між цими двома крайніми точками, причому провести достовірний аналіз стає тим складніше, чим ближче до екстремуму «латентний». В принципі, за допомогою контент-аналізу можна досліджувати «нюанси» змісту – наприклад конотативного або іронічного ґатунку, якщо вдасться експлікувати їхнє значення за допомогою правил кодування так, щоб,

виходячи

із

цих

відслідковувати їх [40, 366].

правил,

кодувальники

могли

одностайно

На підтвердження вищесказаного, дослідники приводять приклад використання

контент-аналізу

при

дослідженні

картин,

фільмів

та

телебачення, а також інших невербальних знакових систем. Тривалий час в науковій сфері панувала думка, що вони зовсім не піддаються контентаналізу або ж піддаються в дуже обмеженому обсязі. Категорії.

Застосування

контент-аналізу

потребує

поряд

традиційними процедурами для всіх методів дослідження (розробка програми дослідження: визначення проблеми, об'єкта, предмета, мети, завдань

дослідження,

формування

гіпотез;

формування

вибіркової

сукупності; вибір типу вибірки; проведення необхідних розрахунків тощо), використання спеціальних прийомів, техніки. Методика контент-аналізу передбачає насамперед визначення категорій аналізу, які повинні бути адекватно відображеними у змісті [43]. Берельсон підкреслював, що «сила та слабкість контент-аналізу в його категоріях» [1]. Категорії є ключовим моментом контент-аналітичного дослідження. Вони слугують для того, щоб виокремити в реальності, яка переживається цілісно, тобто в повідомленні і процесі комунікації, окремі аспекти і перевести їх у кількісні дані. Категорії визначають ,які ознаки повідомлень досліджуються і як це має відбуватися [40, 360]. Збирання даних у соціологічних науках складається з двох операцій: визначення одиниць та реєстрація ознак цих одиниць. Часто вживаними одиницями аналізу в контент-аналітичних дослідженнях є, наприклад, примірник газети, стаття, передача, слово, речення тощо. Ці одиниці досліджуються на наявність певних змістових, формальних або художніх ознак. Городяненко В.Г. класифікував можливі одиниці аналізу (смислові одиниці) таким чином:

1. Окремі слова, словосполучення, терміни. Наприклад, економічні поняття: ринок, зайнятість, приватизація, управління тощо; політичні: демократія, референдум, вибори, влада тощо; моральні, правові поняття: закон, соціальні відхилення, норми, цінності тощо; соціальні: соціальний захист, соціальне самопочуття, бідність тощо. 2. Теми, повідомлення, висловлені у смислових образах, статтях, частинах тексту, які забезпечують повнішу характеристику змісту документа, ніж попередні одиниці аналізу. Так, теми, в яких розглядаються міжнародне становище

України,

перехід

до

ринкових

відносин, боротьба зі злочинністю, спосіб життя та здоров'я нації, її окремих спільнот, освіта, спорт, сімейні стосунки тощо, надають багатий матеріал для аналізу і подальших висновків відносно реальної соціальної ситуації, що склалася в Україні та окремих її регіонах. 3. Прізвища історичних діячів, політиків, видатних учених і діячів мистецтва, представників різноманітних соціальних спільнот, що є певним узагальненим типом діяча, якому притаманні певні соціальні риси. їх аналіз дає досліднику важливу інформацію про досліджувану історичну епоху, домінування конкретних політичних, соціально-економічних ідей, впливу певних діячів на формування громадської думки тощо. До цієї групи можна також

віднести

згадування

організацій,

закладів,

інших

соціальних

інститутів. 4. Судження, закінчена думка, логічний ланцюг. Це найбільш складні одиниці аналізу, оскільки мають великий ступінь конструктивності. Їх структура є більш диференційованою, ніж в інших одиницях аналізу, і містить кілька елементів [43]. Вираженість ознак зазвичай кодується за допомогою цифрового коду, так що його потім можна внести в систему електронної обробки даних. З огляду на ці технічні аспекти, процес аналізу та збирання даних у контентаналізі називають кодуванням [40, 360].

Під час формування категорій можна керуватися більшою мірою або теорією, або практикою. У першому випадку питання або, відповідно, гіпотези дослідження утворюють відправну точку для формування категорій, у другому – категорії розробляються на підставі імпресіоністичного перегляду аналізованого матеріалу. У практичній діяльності обидва методи з різними акцентами – майже завжди комбінуються [40, 360]. Інтерпретація. Роберт Вебер головним завданням цього методу називає незворотні або односпрямовані трансформації, внаслідок яких зміст текстів трансформується структури.

Для

у більш абстрактні, як правило, теоретичні

контент-аналізу

цим

спеціалізованим

інструментом

трансформації, як правило, є теорія соціальної науки, яка використовується дослідником для інтерпретації тексту і пояснення субстантивних результатів. Тут трансформація іде від багатьох слів у тексті до меншою кількості більш абстрактних категорій, запропонованих теорією [24, 79]. Навіть якщо певне контент-аналітичне дослідження не має експліцитно вираженої діагностичної або прогностичної функції, а відбувається нібито в суто дескриптивному ключі, із застосуванням цього методу завжди пов’язана широка інтерпретація. Вона необхідна для того, щоб реконструювати значення аналізованої знакової системи. Оскільки при цьому йдеться про мову, дослідники та кодувальники застосовують свої, пов’язані з природною мовною компетенцією, навички інтерпретування та умовиводів, однак при цьому здебільшого ці навички не усвідомлюються повністю або навіть не стають цілком експліцитними [40, 368-370]. Чи є отримані висновки обґрунтованими і точними - питання чинності (валідності) контент-аналітичного дослідження. У цілому певне дослідження вважається чинним тоді, коли воно справді вимірює те, про що стверджує, що вимірює його. Підтвердити чинність певного дослідження складно, тому що надто рідко є однозначні зовнішні критерії, на підставі яких можна було б

перевірити ту інтерпретацію, яка є метою контент-аналізу, а також тому що зовнішні критерії, своєю чергою, знову викликають проблеми щодо їхньої чинності [43]. 2.2. Опитування як метод отримання первинної інформації. Опитування - метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт під час безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога і респондента шляхом реєстрації відповідей респондентів на сформульовані запитання. За допомогою опитування можна одержати інформацію, яка не завжди відображена

документальних

джерелах

чи

доступна

прямому

спостереженню. До опитування вдаються, коли необхідним, а часто і єдиним, джерелом інформації є людина — безпосередній учасник, представник, носій досліджуваних явища чи процесу. Вербальна (словесна) інформація, одержана завдяки цьому методу, значно багатша, ніж невербальна. Вона легше піддається кількісному опрацюванню та аналізу, що дає змогу широко використовувати для цього обчислювальну техніку. На користь цьому методу служить і його універсальність, оскільки під час опитування реєструють мотиви діяльності індивідів, результати цієї діяльності. Усе це забезпечує опитуванню переваги щодо методу спостереження або методу аналізу документів [43]. Історія методу. Про американця доктора Джорджа Геллапа часто говорять як про винахідника «дослідження громадської думки», «вибіркового опитування». Профессор, доктор філософії та економіки Елізабет НоельНойман в своїй праці не погоджується з твердженням, що саме Джордж Геллапа є тим науковцем, який запровадив метод опитування та започаткував численні дослідження на тему громадської думки. Елізабет Ноель-Нойман говорить про поступовий розвиток методу репрезентативного опитування,

починаючи з кінця 18 століття. Геллап же просто привернув загальну увагу до досліджень громадської думки і добивався довіри до вибіркового методу. Особливе значення мала його драматична боротьба в 1936 році з американським журналом «Literary Digest», коли Геллап проводив вибіркові опитування з кількома тисячами інтерв’ю, а його противники підготували невірний прогноз на підставі колосального дослідження з розсилкою 10 млн.анкет. Порівняно невелика помилка у прогнозі Геллапа в 1948 році - 5% відхилення від дійсних результатів голосування, але перш за все вибір для опитування «не тих» людей - знову оживила всі сумніви. До того ж виникла теорія про придатність вибіркового методу тільки для суспільств з яскраво вираженою соціальною інтегрованістю, як, наприклад, американське. Стверджувалося, що в Німеччині вибірковий метод є непридатним. Ця точка зору знову була переконливо відкинута прогнозами виборів у ФРН. Імовірнісні розрахунки, на яких базується вибірковий метод і які пояснюють ступінь точності прогнозів виборів, робилися вже в 17 столітті. Але лише на початку 20 століття був знайдений зв’язок між математикою, що лежить в основі «закону великих чисел», і опитуваннями населення [37,95]. Американські дослідники комунікації Ротман і Ліхтер на початку 1980-х розробили модель, відповідно до якої з наукових проблем, які були предметом гострих дискусій, за уніфікованою анкетою проводились опитування наукових експертів у цих сферах, з одного боку, а з іншого боку наукових журналістів, журналістів провідних американських медіа, як, наприклад, «Нью-Йорк Таймс» або «Вашингтон пост», і населення. Ця модель широко застосовувалась в Німеччині з початку 1980-х років [40, 425]. Опитування як метод збору первинної інформації є важливим методологічним

інструментом

дослідженням

присвячених

компаративістиці різних народів або культур. Ілюстрацією можуть слугувати опитування серед журналістів щодо професійних мотивів і професійних

норм, які проводилися в 1980-1981 роках з однаковою анкетою у ФНР та Великій Британії, а пізніше і в інших країнах, наприклад, на Тайвані. Вибірка. Це частина населення, яка бере участь в опитуванні, результати якого будуть узагальнені та представлятимуть думку всього населення. Вибірку слід вважати приблизним відображенням цілого, а не самим цілим [58] Одним з питань, над яким задумуються дослідники, є розмір вибірки, яка б найкращим чином представляла населення. Розмір вибірки зазвичай залежить від кількості населення та мети дослідження. Однак для статистичного аналізу похибка вибірки зменшується лише незначно, якщо вибірка перевищує 400 чоловік. Якщо вибірка становить 400 чоловік, то незалежно від кількості населення похибка вибірки не перевищуватиме 5%, що є цілком прийнятним [58]. Поряд з опитуваннями, у яких вибірка утворюється з окремих осіб, є також дослідження, у ході яких здійснюється опитування всіх дорослих, які живуть в одному домогосподарстві, тобто так званий аналіз осередків. Аналогічним чином можна формувати вибірки з місцевостей, організацій або робочих груп [ 40, 407]. Для утворення репрезентативної вибірки діє принцип, згідно з яким кожна одиниця генеральної сукупності повинна мати однаковий або доступний обчислюванню шанс потрапити до вибірки [37,95]. Якщо діяти за цим принципом, то можна застосовувати теорію ймовірності («закон великих чисел») для того, щоб оцінити, в межах яких допустимих відхилень можна узагальнити отриманий результат для генеральної сукупності. Формула S p =

p⋅q N −n ⋅ , n N −1

Де S = стандартне відхилення, p = отримане для вибірки процентне значення, q = 100 – p, n = обсяг вибірки, N = обсяг генеральної сукупності, з

поправочним коефіцієнтом для величини частки вибірки, показує, що вже у випадку генеральної сукупності в розмірі 100 000 одиниць точність результатів визначає насамперед абсолютна кількість інтерв’ю, а не те, яка відносна частка генеральної сукупності була залучена до дослідження: поправочний коефіцієнт дорівнює майже 1 [40, 408]. Таким чином, для того, щоб отримати одну й ту саму точність +/- 3%, потрібно у Швеції з населенням 6,7 мільйонів осіб, у Німеччині з населенням майже у 80 мільйонів осіб і в США з майже 250 мільйонами населення опитати однакова кількість осіб, припустімо 1000. Плануючи опитування, необхідно включати до вибірки більше респондентів, ніж потрібно, виходячи з того, що деякі респонденти відмовляться відповідати на запитання або повернуть незаповнені чи неправильно заповнені опитувальники. Також, формуючи вибірку, корисно запросити професійного соціолога, оскільки цей процес вимагає досвіду і може бути складним та заплутаним [58]. Для формування репрезентативних вибірок існують два способи. Перший – це метод довільної вибірки, яка формується з генеральної сукупності за «принципом лотереї», щоб виконати умови для розрахунку меж статистичних похибок. Для здійснення такого відбору потрібно, щоб генеральна сукупність у фізичному чи символічному відношенні була повністю досяжною

- наприклад, файли абонентів, довідники рекламних

агентств, телефонні довідники тощо. Це певною мірою породжує основний недолік методу довільної вибірки. Внаслідок вибору адрес зникає анонімність, але насамперед обмежується можливість оцінки меж похибки через (на практиці) завжди неповне вичерпання вибірки, а це означає, що не виконується принцип, згідно з яким кожна одиниця генеральної сукупності повинна мати однаковий шанс потрапити до вибірки [40, 408]. Другий метод формування репрезентативних вибірок – це метод квот, який передбачає, що про генеральну сукупність відомі деякі важливі

пропорції, наприклад, розподіл за віковими групами, професійними групами, величиною міст. Відповідно до цих даних і розраховуються «квоти», які розподіляються між інтерв’юерів, які, зі свого боку, на підставі наданих їм квот здійснюють відбір осіб, яких треба опитати [40, 409]. Метод квот, який на практиці відіграє дуже важливу роль, часто неправильно розуміють. Репрезентативність вибірки, сформованої методом квот, не є вже гарантованою лише тим, що певні «квотовані» ознаки (стать, вік тощо) розподіляються так само, як і в генеральній сукупності. Справжня функція квот полягає в тому, що вони повинні спонукати інтерв’юера до справді довільного відбору в межах заданої для нього квоти, коли кожен член генеральної сукупності має практично однакові шанси потрапити до вибірки [37, 95]. Без

залучення

такого

механізму

випадковості

утворення

репрезентативної вибірки неможливе. За умови врахування ознак, які в основному визначають установки і поведінку, квоти також діють як «стратифікація» при застосуванні методу довільних вибірок, оскільки вони забезпечують збіжність між вибіркою і генеральною сукупністю щодо певних ознак. Підготовка до опитування. У першій половині репрезентативного статистичного

дослідження

основне

завдання

дослідника

полягає

розкладанні деякої цілісності на складові її елементи, в другій половині дослідження необхідно знову об'єднати елементи в єдине ціле. Спочатку завдання дослідження (питання програми) повинно бути виражене за допомогою анкети, а це завжди означає формулювання завдання (за винятком найпростіших, які зустрічаються досить рідко) у вигляді декількох питань анкети. Зрозуміло, що якість дослідження в значній мірі залежить від точності і повноти вираження завдання дослідження в питаннях анкети, від якості формулювання запитань.

Плануючи збір інформації методом опитування, слід брати до уваги й умови, які можуть впливати на її якість. Однак зважити на всі обставини практично неможливо. Тому умови, не взяті до уваги, належать до випадкових чинників. Ними, наприклад, можуть бути місце і обставини проведення опитування. Ступінь незалежності інформації від впливу випадкових чинників, тобто її стійкість, називається надійністю інформації. Вона залежить від здатності суб'єкта давати одні й ті ж відповіді на одні й ті самі запитання, визначається незмінністю цих запитань і варіантів відповідей на них для всієї обраної сукупності респондентів або кожної з її груп. Для підвищення надійності інформації слід дбати про незмінність якомога більшої кількості умов збору інформації: місцевих обставин опитування, порядку формулювання запитань і відповідей на них, впливів дослідників на респондентів у процесі спілкування. Для одержання достовірної інформації необхідно, щоб опитуваний: а) сприйняв потрібну інформацію; б) правильно зрозумів її; в) зміг згадати, за необхідності, події минулого; г) обрав достеменну відповідь на поставлене запитання; ґ) зміг адекватно висловитися. Важливо також, щоб опитуваний не тільки міг, а й хотів щиро відповісти на запитання. Якість первинної соціологічної інформації значною мірою залежить від вимірювального інструменту — соціологічного питальника (бланк інтерв'ю, анкета). Критеріями їх оцінки є стійкість і обґрунтованість. Стійкість

інструменту

вимірювання

—

ступінь

відтворення

результатів вимірювання за повторного використання цього інструменту на одній і тій самій групі і за тих самих умов. Обґрунтованість інструменту вимірювання — ступінь відповідності зареєстрованих у процесі вимірювання характеристик і характеристик, які

планувалося виміряти.Обґрунтований інструмент вимірювання повинен бути стабільним. Перевірка

якості

вимірювального

інструменту

складною,

трудомісткою, але необхідною процедурою. Без неї не можливо визначити наукову значущість одержаних результатів. Метод опитування для вищого рівня ефективності доречно у комплексі з кількома іншими методами збору інформації [4, 63]. Письмове опитування. Анкетування. Анкета – це форма, що містить низку пов’язаних питань, яка призначена для збору статистичних даних по вибірці населення, використовується для анкетування [ 25, 929]. Анкета – це набір друкованих питань, написаних для анкетування [23, 735]. Метод анкетування - дослідження думок і досвіду групи людей на основі серії питань [ 23, 917]. При ньому вплив інтерв’юера на респондента мінімальний, що підвищує об’єктивність, якість і надійність дослідження. Використовуючи роздаткову, поштову чи надруковану у пресі анкету, дослідник з мінімальною технічною допомогою за короткий час може зібрати первинну інформацію від сотень респондентів. Забезпечуючи повну анонімність, метод анкетування

дає

змогу

ефективніше

досліджувати

морально-етичні

проблеми. Його найчастіше використовують для збирання інформації про масові соціальні явища [ 77]. Стандартом для опитування є порядкова нумерація всіх питань. Це дає змогу респонденту чітко орієнтуватися в питаннях. Якщо респондент відповів на Питання №2 і відразу перейшов до Питання №4, він чітко усвідомлює, що пропустив саме Питання №3, і зможе потім легко до нього повернутися [2]. Підготовчий етап, над яким дослідник працює ще до початку розробки опитувальника, має включати в себе шість основних кроків:

Визначення проблеми (і мети);

Ознайомлення з попередніми дослідженнями на дану тему,

а також розгляд досліджень, опосередковано пов’язаних з даною темою, вивчення думки і рекомендацій експертів тощо; 3)

Розробка гіпотези вирішення проблеми (або хоча б

визначити дослідні питання, відповіді на які проливають деяке світло на проблему); 4)

Визначити інформацію, необхідну для перевірки гіпотези.

Цей крок повинен включати визначення аспектів, які будуть розглянуті в контексті даної проблеми, і також завчасне планування презентації й аналізу даних. Рішення щодо того, яким саме шляхом дані будуть організовані, презентовані і проаналізовані, можуть мати значний вплив на те, які типи даних повинні бути зібрані. Також на цьому етапі варто

побудувати

так

звані

"фіктивні

таблиці"

або

таблиці

представлення важливих змінних з гіпотетичною цінністю, щоб допомогти виявити можливі проблеми, пов'язані з майбутніми презентацією та аналізом; 5)

Визначення потенційних респондентів чи суб’єктів. На

цьому етапі варто працювати над практичними питаннями: Чи потенційні респонденти є доступними? Наскільки ймовірно, що вони візьмуть участь в анкетуванні? 6)

Визначення найкращої в даному випадку або найбільш

прийнятної техніки збору необхідної інформації. На цьому етапі дослідник визначає релевантність переваг і недоліків питальника, працює над інтерв’ю, спостереженням та іншими методами, які будуть використані паралельно з анкетуванням в контексті загального дослідження теми [ 15, 90]. Рональд Пауелл у своїй праці окреслює низку переваг опитування на основі анкетування, зокрема і Інтернет-опитування:

Анкетування, особливо Інтернет-опитування,

на

відміну від методу інтерв’ю, сприяє більш відвертим відповідям. Це у великій мірі залежить від того, що в цьому випадку досліднику легше гарантувати анонімність респондентам. Крім того, респондент самостійно заповнює анкету без безпосередньої присутності дослідника. Таким чином анкетування є досить ефективним методом у дослідження ставлення людей до досліджуваного предмету або проблеми. 2) досягти

Ті характеристики анкетування, які допомагають більш

щирих

відповідей,

також

допомагають

максимально виключити упередження дослідника. Це, звичайно, виключає, що питання можуть бути розроблені дослідником в упередженій формі, проте стиль вербальної презентації питань не може вплинути на відповіді респондента. 3)

Фіксований формат анкетування сприяє виключенню

варіативності питань. В питальнику зафіксовано остаточний варіант розроблених дослідником питань. Таким чином їхній зміст і структура вже не будуть змінюватися після того, як респонденти дадуть відповіді. Однак, це не дає стовідсоткової гарантії, що респонденти не інтерпретують питання кожен посвоєму. 4)

Наприклад,

опитування

поштою

Інтренет-

опитування дає достатньо багато часу респондентам для добре продуманих і точних відповідей. Проте якщо дослідник більше зацікавлений в спонтанних відповідях або миттєвій реакції людей на певні питання, то велика кількість часу в цьому випадку буде вже недоліком, а не перевагою. 5)

Грамотно розроблений питальник сприяє легкому і

точному збору і аналізу кількісних даних.

Анкетування дозволяє зібрати велику кількість даних

у відносно короткий період часу. Опитування на основі анкетування кількох тисяч людей не є чимось незвичним і відповіді у такому випадку готові через один-два тижні. 7)

Анкетування завжди дешевше у фінансовому плані,

ніж інтерв’ю [15, 91-92]. Проте, як і інші методи збору інформації, опитування на основі анкетування має і свої недоліки. Так, Рональд Пауелл говорить про відсутність особистого контакту між респондентом і дослідником. Ще один недолік –анкетування може бути заскладним для людей з низьким рівнем освіченості, в той час як особисте опитування для таких людей є більш прийнятним і, відповідно, ефективнішим для дослідника. В той же час, цей ризик можна мінімілізувати, якщо враховувати ще під час розробки питальника рівень освіченості потенційних респондентів. Інтернет-опитування за своєю інформативністю і межами можна порівняти з письмовими опитуваннями. Щоправда, попередній досвід показує, що опитування за допомогою електронної пошти забезпечують вищу квоту відповідей, ніж опитування, які здійснюються з використанням традиційної пошти. З принципової точки зору лише ті Інтернет-опитування можуть вважатися адекватним інструментом соціальних досліджень, у яких особам, відібраним за принципом випадковості, надсилається лист електронною поштою з проханням зайти на певну Інтернет-сторінку, де розміщується анкета. Передумовою цього є наявність списків дійсних адрес електронної пошти для формування вибірки, що, однак, має місце лише для певних груп, наприклад,

співробітників

університету.

Інтернет-опитування,

які

рекрутують респондентів за допомогою оголошень через рекламні банери, мають квоту вичерпання менше одного відсотка і не дають можливості

узагальнювати

результати

через

яскраво

виражену

само

вибірку

респондентів. Також вагомими недоліком Інтернет-опитування в порівнянні з особистим опитуванням – це необхідність мати хорошу базу електронних адрес [3, 74]. Ще однією проблемою, яка часто виникає при використанні методу анкетування, є великий відсоток неповернення анкет, тобто, низька мотивація потенційних респондентів брати участь в опитуванні. Дослідник повинен приділити достатньо уваги розробці певних мотиваційних заходів для респондентів, щоб гарантувати вищий відсоток надходження відповідей. У разі письмових опитування, коли, як правило, анкети пересилаються поштою, проблема полягає передусім у тому, щоб отримати назад достатньо великий відсоток заповнених анкет. Загальне емпіричне правило: якщо значно менше за 50 відсотків респондентів повернули заповнені анкети, не можна говорити про «репрезентативне опитування», не можна узагальнювати такі результати відносно всієї групи, настанови і поведінка якої повинні були досліджуватись – населення, абоненти, певні професійні групи [40, 415-420]. Щоб відсоток повернення анкет був високим, потрібно враховувати низку моментів і дотримуватися певних правил. Респондента потрібно вмотивувати

темою

опитування,

відправником,

супровідним

листом,

обіцянкою невеликого подарунка чи обіцянкою пізніше надати інформацію про результати опитування [40, 415]. Не менш важливим моментом у вмотивуванні респондентів є зовнішній вигляд, анкети: якість паперу, чіткість шрифту. Текст запитання і варіанти відповідей доцільно друкувати різними шрифтами. Це стосується також нумерації запитань і відповідей, різноманітних пояснень. Значну роль у графічному оформленні відіграють ілюстративні матеріали, вказівні стрілки. Вони знімають втому, дають змогу адекватно сприйняти зміст запитання, вказують

на

перехід

до

нової

теми

тощо

[43].

Так само важливо розробити анкету за всіма правилами дизайну анкет, які є протокольними для опитуванні як соціологічному методі збору первинної інформації. Анкета має бути короткою, респондент повинен мати змогу заповнити її протягом 10-15 хвилин, при цьому вона повинна вимагати від респондентів якомога менше зусиль. Побудова і формулювання запитань мають бути цікавими. Анкета повинна пройти численні попередні тестування і відповідним чином доопрацьовуватись, спершу в ході особистого інтерв’ю, а потім письмового. Спочатку можна вислати анкети невеликій пробній вибірці респондентів, для того, щоб перевірити, яким буде відсоток відповідей, і після цього, в разі потреби, ще раз переробити анкету. Проте і нагадування, прохання про повернення заповненої анкети до певної дати. Оскільки, як правило, необхідно гарантувати анонімність також у разі використання письмових анкет (відсутність маркування анкет номерами, які збігаються з номерами списку респондентів), добре зарекомендував себе спосіб, який дає змогу дізнатися, хто ще не повернув заповнену анкету, а тому повинен отримати нагадування: можна попросити респондентів окремо від заповненої анкети відправити листівку з прізвищем і інформацією, що заповнена анкета була відправлена. Опитувальники (анкети) містять пронумерований список запитань у письмовій формі, на які респонденти дають відповіді без сторонньої допомоги. Їх вручають або надсилають безпосередньо респондентам. Перед тим, як включити те чи інше запитання, слід обдумати, як його будуть аналізувати і як будуть представлені/опубліковані дані. Питання можуть бути закритими або відкритими. Закриті питання пропонують набір конкретних відповідей, з яких респондент може обирати одне або декілька (вкажіть це в анкеті!). Відкриті питання дають респонденту можливість

написати

власну

відповідь.

використовувати обидва типи запитань [2, 74].

Можливо,

буде

корисно

2.3 Використання методологій в даному дослідженні Для нашого дослідження ми обрали чотири щоденні всеукраїнські газети: дві україномовні – «День» і «Україна Молода», і дві російськомовні – «Киевские ведомости» і «Факты и комментарии». Видання розраховані на різну аудиторію, мають різні принципи роботи, створення контенту та стиль викладу інформації. Щоденна всеукраїнська газета «День» була заснована у вересні 1996 року. Вона належить закритому акціонерному товариству «Українська пресгрупа», виходить українською та російською мовами п’ять разів на тиждень. Наклад – 62,500. Також щовівторка виходить англомовний дайджест The Day накладом 7025. За тематикою – це інформаційно-аналітичні матеріали про події в Києві, Україні, світі; політика, економіка, соціальні проблеми, культура, спорт, світське життя. Щоденна українська інформаційно-політична газета „Україна Молода” була заснована у липні 1991 року як молодіжне видання ЦК Коппартії України, проте вже у серпні1991 року газета стала незалежною, підтримавши незалежність України. Після цього нетривалий час мала засновником Міністерство у справах молоді та спорту. Зараз існує у формі приватного підприємства. Власник і директор – Михайло Дорошенко. Газета виходить щодня, крім неділі і понеділка. Наклад – 105 тисяч примірників. Всеукраїнська політична „Киевские ведомости призупинила вихід в лютому 2010 року, що жодним чином не впливає на наше дослідження, позаяк для нашої роботи ми обрали інші часові рамки -1997 і 2005 роки. Газета виходила шість разів на тиждень. Тираж: понеділок – 148 тисяч, п’ятниця - 162 тисячі, всі інші дні – 130 тисяч Газета «Факты и комментарии» - російськомовна всеукраїнська газета. Виходить щодня, крім неділі і понеділка. Головнй редактор – Олександр Швець. Траж газети складає 761,219 примірнків. Видається з кінця 1997 року.

Згідно з метою роботи, обумовленою необхідністю визначити спосіб та форму висвітлення засобами масової комунікації явища громадського мовлення в 1997 році, коли в Україні вперше заговорили про створення громадського явища, і в 2005 році, коли відбулося пожвавлення теми після Помаранчевої революції і збільшення потоку інформації стосовно даної теми, в контексті обізнаності населення з явищем громадського мовлення, ми використовуємо метод якісного та кількісного контент-аналізу, метод опитування (анонімне анкетування) та метод комп’ютерного аналізу тексту, користуючись програмою семантичного аналізу тексту. Для контент-аналізу ми розробили дефініції категорій: 1. Суспільне мовлення Усі висловлювання, в яких ця тема згадується в позитивному або негативному ключі. Категорія вважається наявною тільки тоді, коли однозначно говориться саме про явище суспільного мовлення, а також при наявності в тексті словосполучення в тому вигляді, в якому воно зазначено як дефініція категорії. 2. Громадське мовлення. Усі висловлювання, в яких ця тема згадується в позитивному або негативному ключі. Категорія вважається наявною тільки тоді, коли однозначно говориться саме про явище суспільного мовлення, а також при наявності в тексті словосполучення в тому вигляді, в якому воно зазначено як дефініція категорії. 3. ГУРТ, Голос Америки, БіБіСі та інші назви, що мають відношення до теми громадського мовлення. 4. Джерела фінансування громадського мовлення.

Усі висловлювання, темою яких є можливі джерела фінансування громадського мовлення. 5. Слова, що несуть емоційне навантаження у висвітленні тем громадського мовлення. Ці слова допоможуть нам визначити настрій матеріалу, його мету, а також ставлення автора (редакції) до цієї теми. 6. Перспективи впровадження громадського мовлення в Україні. Всі висловлювання, темою яких є наявні або можливі перспективи впровадження громадського мовника в Україні. 7. Проблеми впровадження громадського мовлення. Всі висловлювання, в яких мова йде безпосередньо про речі, які перешкоджають впровадженню громадського мовника в Україні. Також методом контент-аналізу ми досліджуємо жанрову палітру матеріалів, що висвітлюють тему нашого дослідження, визначаємо, в яких матеріалах тема громадського мовлення є основною, а в яких згадується побіжно, аналізуємо використання термінів «громадське мовлення» і «суспільне мовлення», аналізуємо інформаційні приводи та акценти в матеріалах. В нашому дослідженні ми також користувалися методом опитування. Для цього ми розробили анкету (див. дод.), в яку включили питання, що допоможуть нам дізнатися про стереотипи та вже наявний образ громадського мовлення серед населення, а також допоможуть виявити інформаційні «дірки» у висвітленні громадського мовлення в ЗМІ за допомогою дослідження рівня обізнаності населення з різними рисами та принципами функціонування громадського мовлення.

Наше опитування має важливе практичне значення. Одним з питань, яке має основоположне значення в передумовах впровадження в Україні суспільно-правового мовлення, є готовність громадян сплачувати абонплату. Для того, щоб сплата абонплати відбувалася добровільно і свідомо, без примусу з боку держави, потрібно, щоб громадяни мали високий рівень обізнаності з терміном громадське (суспільне) мовлення та розуміли його основні принципи та переваги особисто для них. Відповідно, згідно з отриманими результатами, можна говорити про майбутні розробки політики впровадження інновації, яка включає і інформування населення.

Маючи

наочні результати щодо того, що людям відомо, а що ні у питанні громадського

мовлення,

можна

побудувати

грамотну

стратегію

інформування населення. Також отримані результати ми співставляємо

з «Теорією дифузії

інновацій» Е.Роджерса. Застосовуючи її до сьогоднішніх українських реалій, ми визначаємо, яких помилок допустились ті, хто впроваджує громадське мовлення. Зокрема, варто подивитися в якому ключі ЗМІ висвітлюють питання впровадження суспільно-правового мовлення, наскільки регулярно, компетентно та зрозуміло для читача. Використовуючи комп’ютерну програму семіотичного аналізу текстів, ми отримуємо результати щодо того, які слова найчастіше вживаються в матеріалах, присвячених громадському мовленню. Таким чином, ми робимо висновки щодо основних акцентів та настроїв, що переважають в цих матеріалах.

РОЗДІЛ 3. Результати дослідження 3.1 Аналіз даних досліджуваних газет за 1997 рік В ході нашого дослідження ми дослідили чотири всеукраїнські щоденні газети – дві україномовні і дві російськомовні - на предмет висвітлення теми громадського мовлення в Україні: газети «День», «Україна молода», «Киевские ведомости» і «Факты и комментарии». Був використаний метод якісного контент-аналізу. Дослідження було обмежене чіткими хронологічними рамками. Перший етап дослідження – контент-аналіз публікацій за липень-грудень 1997року.

Такий вибір

обумовлений тим, що саме в 1997 році в Україні вперше заговорили про громадське мовлення -

18 липня 1997 року було ухвалено Закон про

суспільно-правове мовлення в Україні, а 21 листопада того ж року Верховна Рада прийняла Постанову «Про створення телерадіоорганізації суспільного мовлення України», що включала в себе також «Програмну концепцію Суспільного телерадіомовлення». Юридичної чинності цей документ набув 3 грудня 1997 р., причому зберігає її й досі [64]. Другий етап – якісний контент-аналіз публікацій в даних газетах за весь 2005 рік. Такий вибір обумовлено тим, що в цей рік розмови про громадське мовлення різко пожвавились внаслідок Помаранчевої революції, і, відповідно, зростання демократизації українського суспільства. Газети були обрані так, щоб час їхнього виходу охоплював ці два періоди. На жаль, дуже важко було знайти дві російськомовні газети, які б виходили в ці часи, тому друга російськомовна газета «Факты и комментарии» охоплює лише 2005 рік. Втім, на основі отриманих результатів аналізу інших трьох газет за 1997 рік, можна зробити певні гіпотетичні висновки, що якби «Факты и комментарии» виходили в 1997 році, навряд чи б їхній контент стосовно питання громадського мовлення в Україні відрізнявся від того, що було опубліковано в інших газетах.

В 1997 році в Україні вперше заговорили про громадське мовлення та можливість його впровадження. Явище це було зовсі нове і для пересічного глядача малозрозуміле. З’явився Закону «Про систему

Суспільного

телебачення і радіомовлення», були внесені відповідні зміни до Закону України «Про засоби масової інформації» і визначення на законодавчому рівні

терміну

«суспільне

мовлення».

Втім,

всі

ці

події

пройшли

непоміченими в пресі. Можливо, це можна пояснити новизною теми та мінімальною обізнаністю самих журналістів з цим явищем. Крім того, не було зацікавлення цією темою, мас-медіа пройшли повз неї, не дізнавшись про основні принципи роботи, переваги та недоліки громадського мовлення. Відповідно, що проходить повз увагу медій - те проходить і повз увагу широкої громадськості. Саме в 1997 році була можливість правильно розставити

акценти,

визначитися

єдиним

терміном,

зацікавити

громадськість. Але цього не сталося. З-поміж проаналізованих нами газет за 1997 рік, ми не зустріли жодного матеріалу, присвяченого темі суспільного мовлення як такого. З цього можна зробити висновок, що на той момент були відсутні так звані інформаційні лідери, авторитети, які мали б взяти на себе завдання поінформувати пресу і, відповідно, все суспільство. Цього зроблено не було, тому не можна виключати думку, що в цьому не було зацікавленості. Питання громадського мовлення з самого початку зі сфери суспільства перейшло в політичну площину і залишається в ній по сьогодні. Навесні 1997-го, тобто за півроку до появи Закону «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення», з’явилася телерадіоорганізація “Громадське Українське радіо і телебачення ” (ГУРТ). Його засновниками виступили шістнадцять різних структур - газети, громадські організації, НТУ, НАРТ і “TV-Табачук”. Депутати, які лобіювали ГУРТ, сподівалися, що він згодом стане представляти вітчизняне суспільне телебачення. Але інша група народних депутатів в згаданий вище закон 1997 року заклали інше формулювання суспільного мовлення, ніж воно було в аналогічному документі 1995 року, а

в Закон “Про внесення змін до Закону України “Про телебачення і радіомовлення” (від 22 жовтня 1997 року) ввели поняття громадського телерадіомовлення [48]. Власне, всі публікації в досліджуваних нами ЗМІ в 1997 році згадували термін громадського мовлення виключно в контексті питання «ГУРТу». «ГУРТ» був сприйнятий неоднозначно, піддавався критиці і згідно зроблених нами висновків на основі аналізу публікацій, на той момент узагальнював собою ідею громадського мовлення, яка, відповідно, теж піддавалась критиці. Так, в великому матеріалі на 1\2 шпальти «Жнива скорботи національного ТБ» за 26 липня 1997 року в «Україні Молодій», Вахтанг Кіпіані серед інших питань, згадує і лобіювання керівництвом Верховної Ради ідеї створення Громадського українського радіо і телебачення (ГУРТ). Автор говорить, що з «ГУРТом» носиться небезвідомий голова Української телеспілки Володимир Цендровський, і все це підштовхує до сприйняття «ГУРТу» як майбутнього «теледаху» для парламентських політиків різної політичної фарби. Також автор говорить, що загальний рівень продукції батьків-засновників телепроекту («Нарт», ТБ-Табачук, Народне ТБ України) – не потіснить з ринку ЗМІ «грандів сьогодення». Тобто, буквально через тиждень після появи Закону «Про систему

Суспільного телебачення і

радіомовлення», в ЗМІ піддається критиці «ГУРТ», який позиціонує себе як громадський мовник, що не додає переваг для проекту впровадження дійсного громадського мовлення в Україні, створюючи образ громадського мовника на основі образу «ГУРТа», який згідно з публікаціями є заангажованим і не дотримується принципів громадського мовника як такого. Щоденна всеукраїнська газета «Україна Молода» в 1997 році опублікувала 5 матеріалів, дотичних до теми громадського мовлення. Чотири з них – в рубриці «Новини плюс», тобто матеріали були невеликі за обсягом і

лише інформували про конкретний факт. Три публікацій з цих чотирьох новин стосувалися безпосередньо «ГУРТа» та ситуації, що склалася довкола. В замітці від 27 листопада 1997 року йшлося про те, що «постанова Верховної Ради щодо забезпечення мовлення громадського ТБ «ГУРТ» продиктована бажанням перебрати на себе управління телебаченням на час передвиборчої кампанії» [36]. Саме про це заявляв Президент України Леонід Кучма, називаючи це «спробою перебрати на себе функції виконавчої влади». Варто відмітити для прояснення ситуації, що в 1997 році було кілька інших інформаційних подій, які і задали тон більшості новин – це зміни і доповнення до Конституції та новий виборчий Закон. Відповідно законопроекти

стосовно суспільного

мовлення лишалися в тіні цих подій. Крім того, Верховна Рада 21 листопада внесла доповнення до Закону «Про

телебачення

радіомовлення»,

заборонивши

використання

передвиборній агітації іноземних телерадіоорганізацій або їх філіалів і представництв в Україні Особи без громадянства й іноземні фізичні особи, згідно

доповненнями,

не

можуть

займати

керівних

посад

телерадіоорганізаціях України [59]. А таких каналів була достатня кількість. Тобто, таким чином парламент усунув від участі у передвиборній гонці велику кількість телерадіокомпаній, поступившись «полем бою» державному віщанню. Так зробивши подарунок виконавчій владі. Саме вона тепер має переважне право агітувати за своїх кандидатів і ігнорувати кандидатів незалежних [80]. Натомість «ГУРТ» позиціонувався як суто український канал, підзвітний ВР а отже він мав право транслювати агітаційні матеріали. Це і викликало низку питань і зауважень. Наступний матеріал за 29 листопада 1997 року стосувався конфлікту між громадським ТБ «ГУРТ» та студією «1+1». Справа в тому, що парламентарі передали АТЗТ «ГУРТ» 10 годин мовлення на каналі УТ-2 у збиток студії «1+1». Президент студії Роднянський обурений і хоче

відстоювати права в суді в Гаазі. Він говорить про те, що інтереси «ГУРТу» відстоюють в парламенті ліві на чолі з Аксьоновим, «який проти всього іноземного», а студія «1+1» має іноземну частку в установчому фонді [34]. Таким чином, завдяки «ГУРТу», ліві партії та рухи, позбавлені доступу до загальнонаціональних каналів, лобіюючи інтереси «ГУРТу» мають доступ до інформаційного простору, що є значною перевагою в передвиборчий період. Замітка від 9 грудня стосується іншої теми, втім, в ній одним реченням побіжно згадується, що канал «1+1» закидає спікерові ВР Олександру Морозу відверте протегування створеній парламентом телекомпанії «ГУРТ» [35]. І остання в 1997 році замітка від 7 серпня має досить опосередковане відношення до нашої теми, втім за обраним кодуванням перед дослідженням, ми включили цей матеріал до переліку. Тут мова йде про телеміст України з Америкою

згадується

громадський

мовник

«Голос

Америки»

як

співорганізатор події [41]. Газета «День» протягом 1997 року опублікувала чотири матеріали, дотичні до теми громадського мовлення. В даному ЗМІ так само тема громадського мовлення зосереджена довкола «ГУРТу», матеріали несуть в собі схожий с вищезгаданими матеріалами «України Молодої» меседж і настрої. «ГУРТ» піддається критиці. В матеріалі Анатолія Лемиша та Наталі Лігачової «Закритий ГУРТ – ще не «Громадське телебачення» за 28 листопада 1997 року «ГУРТ» згадується в контексті «контролю над національним

ефіром».

Крім

того,

ГУРТ

згадується

там

як

неконкурентоспроможний проект з відкритим питанням фінансування, який до того ж ще не показав, що здатен створити якісний продукт. Цікавою є опосередкована згадка в тексті про те, що «Нацрада ухвалила рішення про проведення експерименту: на УТ-2 виділяється дві

години для формування нового Суспільного телебачення». Це єдина згадка про цей проект. Надалі він ніде не згадується [ 53]. Про заангажованість «ГУРТу,» яка є природною для каналу, що повністю є підконтрольним і підзвітним Верховній Раді, побіжно згадується і в інтерв’ю, яке Наталія Лігачова взяла у міністра інформації України Зиновія Кулика 25 липня 1997 року. Негативний відтінок у ставленні Зіновія Кулика до новоствореного «ГУРТу» виказує таке формулювання думки: «Тут же створюють так зване Громадське телебачення…» [65]. Так само, як і «Україна Молода», газета «День» в матеріалі Анатолія Лемиша і Вячеслава Якубенка від 25 листопада 1997 року «Свободі слова зробили «обрізання» пише про поправки до закону «Про телебачення і радіомовлення»,

відповідно

передвиборній

агітації

представництв.

отже

до

яких

іноземних на

забороняється

телерадіорганізаций,

сцену

виходить

використання їх

державне

філіалів

мовлення

новостворений «ГУРТ». Цікаво також, як абсолютно нейтральний на перший погляд матеріал може створити негативне враження в читачів про щось, в даному випадку про все той же «ГУРТ». Замітка Анатолія Лемиша від 1 серпня 1997 року «Чи виживе студія "TV Табачук"? пише про те, що керівництво телестудії влаштувало грандіозний капітальний ремонт у будівлі на Дігтярівській вулиці. Цей студійний комплекс планувався як основний при формуванні майбутнього закритого акціонерного товариства "ГУРТ", адже "TV Табачук" є одним із співзасновників «ГУРТу», але у травні «знову виникли проблеми з фінансами, і ремонт довелося призупинити. Залишившись без зарплати, телевізійники, народ нетерплячий і дефіцитний, знову почали розбігатися. У колективі виникли конфлікти» [ 91]. Нічого негативного про сам «ГУРТ» не сказано, але в той же час, враження залишається негативне, адже важко довіряти громадському мовнику, створеному каналом, який має фінансові труднощі і конфліктний колектив.

Загалом аналізуючи матеріали «Дня» і «України Молодої» можна відмітити нейтральний підхід до теми. Журналісти намагаються бути об’єктивними, подаючи факти і коментарі. Мова викладу публіцистична, без емоційних вкраплень чи суб’єктивної думки журналістів. Переважає жанр «Факт і коментар», замітка та розширена замітка, а також інтерв’ю. Журналісти активно використовують в статтях цитуванням експертів, документів тощо. Абсолютно за інакшими принципами побудовані матеріали, присвячені громадському мовленню, в газеті «Киевские ведомости».

Газета в своїх

публікаціях, присвячених темі громадського мовлення, дотримується єдиної агресивно-іронічної

лінії.

Відчутно,

що

ця

газета

противником

громадського мовлення як такого. В своїх публікацій автори допускають вільний оповідальний тон, власні міркування, суб’єктивізми, різноманітні метафори, епітети і алюзії. Коментарі експертів не подаються, а те, що цитується за іншими виданнями, видається підібраним спеціально під зміст статті. Публікації займають пів шпальти – шпальту. Виникає враження, що видання переслідує конкретну ціль і йому вигідно друкувати великі матеріали негативного забарвлення на тему громадського мовлення. Часто автори виглядають некомпетентними і непрофесійними. Більшість матеріалів точно підходять під рубрику «Особиста думка», «Авторська колонка» тощо, натомість друкуються ці матеріали в рубриках «Політика», «Резонанс» і «Останні новини». Єлена Кириченко у матеріалі «Что будем слушать по радио: театральне постановки или пердвыборные агитки?» від 31 липня 1997 року говорить про впровадження мовлення «ГУРТу» на основы УР-3: «зачем уподобляться тем «монтерам», которые сразу во всех домах «откусят» последнюю радиосвязь с культурным миром?». Авторка дуже переймається тим, що на зміну культурному і прогрессивному мовленню прийде незрозуміле і вороже налаштоване до культури громадське радіо і телебачення. В авторки є низка

аргументів, які підкріплюють її точку зору і мають переконати читачів, що громадське мовлення (в даному випадку йдеться конкретно про ГУРТ, але так, як авторка вживає в матеріалі просто термін громадське радіо і телебачення, то і образ в читачів може скластися загалом ,а не конкретно про ГУРТ) є непотрібним і навіть негативним явищем: «В очередной раз мы становимся заложниками жестких политических игр. Снова в жертву чимто амбициям приносится духовность нации..». Авторка свідомо чи несвідомо використовує слова, яка мають явний емоційний вплив на читача ,проводить емоційні паралелі, використовуючи фактор страху та тривоги: «Представьте себе, что однажды утром, включив радиоприемник, вы услышите…зловещую тишину. О чем, цепенея от ужаса, подумаете вы прежде всего? Правильно: в стране политический переворот, война ГКЧП или все одновременно (…) Тьфу, тьфу, подобных ужасов пока не предвидится. Но тревога – и не безосновательная –не покидает радиослушателей. А появилась она после сообщений о том, что на УТ-2 и УР-з будут транслироваться программы общественного радио и телевидения». Автор фактично переконує читачів, що їм тривожно, і їхня тривога є небезпідставною. Всі ці слова – страх, тривога, жахи, зловіща тиша автор використовує в одному смисловому звязку зі словосполученням «програми громадського радіо і телебачення». Це певного роду маніпуляціє, автор вказує читачав, що сааме овни повинні відчувати і, відповідно, як саме ставитися, до громадського мовника. І цей момент є негативним в контексті подальшихрозмов в країні стосовно впровадження громадського мовлення. Адже ці матеріали відносяться до 97 року, тобто часу, коли тільки закладалися поняття громадського мовлення, а стратегія інформування громадськості ще не була розроблена. Отже, як бачимо, в 1997 році аудиторія складала власне уявлення про явище громадського мовлення на основі публікацій про «ГУРТ». Відповідно, завдяки контексту, в якому згадувався «ГУРТ» - а це конфлікти, звинувачення мовника в заангажованості, звинувачення в потенційному

нецікавому програмуванні тощо – створює не найкращий образ громадського мовлення. А якщо додати, що інших матеріалів, що стосуються теми громадського мовлення в 1997 році не було, то в аудиторії не було інакшого виходу, як формувати власну думку стосовно цього явища на власних міркуваннях та здогадках, спираючись виключно на ці публікації. Звідси можна зробити висновок, що це скоріше негативні враження, ніж позитивні. Найбільш ймовірно, що негативні враження щодо громадського мовлення переважають в постійної аудиторії газети «Киевские ведомости», не в останню чергу тому, що пріоритетним у висвітлення громадського явища тут був емоційний фон: гучні слова обурення, іронія, різноманітні літературні прийоми – епітети, алюзії, метафори, цитати з літературних творів. Коментарям експертів, цитуванню компетентних джерел тут уваги не приділялось взагалі. Відповідно, можна сказати, що емоційність тексту і яскраво виражена суб’єктивність автора у висвітленні питання, демонстрація особистої думки автора сприяє певній маніпуляції у питанні формування власної думки серед читачів. Всього в 1997 році в досліджуваних нами газетах було опубліковано 12 матеріалів. 17% опублікованих матеріалів складали інтерв’ю, 58% - замітки і розширені замітки і 25% - статті (див.дод.). Кількість публікацій, в яких тема громадського мовлення була основною дорівнювала кількості публікацій, в яких вона згадується побіжно (по 6 матеріалів). 3.2. Аналіз даних досліджуваних газет за 2005 рік

Після 1997

році публікацію на тему

громадського

мовлення

продовжували з’являлися в ЗМІ, проте нерегулярно. В 2001 році з’явилося єдине спеціалізоване видання в Україні про медіа

«Телекритика»,

яке

активно

висвітлювало

тему

громадського

мовлення. Спочатку це було лише Інтернет-видання, яке «розкуто та

незаангажовано аналізує тенденції медіа простору в контексті політичних, соціальних, економічних та культурних подій» [78]. А вже в 2004 році світ побачив друкований журнал «Телекритика». І хоча «інформація цікава не тільки медійникам, але й пересічним споживачам телевізійної та друкованої продукції», як окреслює свою аудиторію видання, все ж таки, видання має риси професійного видання для медіа працівників. Саме тому ми не включили його до переліку аналізованих нами джерел. Що стосується загальнонаціональних ЗМІ, то в 2005 році відбулося помітне пожвавлення в процесі висвітлення громадського мовлення в українських ЗМІ і причиною цьому стала «Помаранчева революція та прихід на її хвилі до керівництва державою колишньої опозиції, які створили всі умови для реальної демократизації суспільства, заміни, образно кажучи, “влади-батька” на “владу-партнера” Крім того, під час „помаранчевої” революції 2004 року Віктор Ющенко давав обіцянку забезпечити появу в Україні суспільного мовлення. Саме ці обставини і послужили поштовхом спочатку до активної дискусії про Cуспільне ТБ і радіо, а згодом і до практичних дій: створення Наглядової Ради НРКУ та ухвалення її перших рішень. До речі, дуже важливих рішень, які стосуються і програмної концепції каналів, і необхідності технічної модернізації, і перегляду частотного ресурсу, і гіпотетичного запровадження єдиної системи оплати праці співробітників Національного радіо... [87]. Зміни

на

українському

політичному

олімпі

створили

вельми

сприятливий клімат для організації суспільного телебачення. І виявилося, що до його створення хотіли б долучитися чимало людей. За останній період про власне бачення цієї проблеми заявили, зокрема, Коаліція громадських організацій «Суспільне мовлення», незалежний телепродюсер та режисерпостановник Олександр Зирін, команда спеціалістів під керівництвом відомого журналіста, екс-керівника «Нового каналу» Олександра Ткаченка [74].

До НТКУ прийшла команди Тараса Стецьківа та Андрія Шевченка. Був напрацьований пакет законодавчих та організаційних пропозицій. Пожвавлення самого процесу впровадження громадського мовлення в Україні і, відповідно, пожвавлення висвітлення цієї теми в українських ЗМІ тривав аж до 22 грудня 2005, коли рух затих після відхилення Верховною Радою відповідного законопроекту у другому читанні. Про пожвавлення процесу висвітлення теми громадського мовлення в загальнонаціональних щоденних виданнях можна говорити на основі того, наскільки збільшила кількість матеріалів в порівнянні з 1997 роком, коли в Україні вперше заговорили про громадське мовлення. Крім того, цікаво порівняти обсяги матеріалів, різноманіття жанрів тощо. Газета «День», наприклад, за 2005 рік опублікувала 14 матеріалів присвячених даній теми, на відміну від 4 публікацій в 1997 році. Варто відмітити, що в 2005 році мова йде вже конкретно про громадське мовлення як явище, в той час як в 1997 році мова йшли виключно про «ГУРТ». Збільшився обсяг публікацій та жанрова палітра, розширилось коло експертів в даній темі тощо. З’явилися матеріали спрямовані на те, щоб аудиторія отримала якнайширші знання щодо явища громадського мовлення. Вищий рівень інформативності. В матеріалах піднімаються дискусії щодо того, який шлях фінансування обрати, за яким принципом створювати Наглядову Раду тощо. Наприклад, в інтерв’ю газеті «День» від 21 січня 2005 член Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення й голові правління Незалежної асоціації телерадіомовників, що є одним iз ініціаторів створення в Україні суспільного ТБ і радіо Тетяна Лєбєдєва дає визначення явищу громадського мовлення, говорячи про те, що суспільне мовлення за своєю суттю є антагоністичною системі державного мовлення, адже в державному

мовленні

«превалює

одна

точку

зору-офіційна»,

громадському мовленні має бути «плюралізм думок, там мають бути представлені всі точки зору, весь спектр суспільних настроїв тощо». Тетяна

Лєбєдєва структуровано і чітко описує визначальні риси громадського мовлення: «Суспільне ТБ має компенсувати все те, що глядач недоодержує на комерційних телеканалах, для яких усе-таки головний замовник — рекламодавець і головний принцип роботи — одержання прибутку». Однією з основних ознак суспільного телебачення називають зважену й збалансовану інформацію в новинах. Мається на увазі, що останні відображають реальні події й дають усі можливі погляди на них». Друге, про що говориться в статті, «усі соціальні, вікові групи, національні меншини, релігійні групи повинні мати можливість одержувати ту інформацію, яка їх цікавить. Там повинні бути просвітительські програми, культурологічні програми тощо — усе те, що, в принципі, є витратним, не приносить прибутку і чим комерційні канали найчастіше жертвують на користь серіалів, розважальних програм, шоу і т.д» [84]. В іншому інтерв’ю газеті «День» за 4 лютого 2005 року журналіст і один з розробників Концепції системи суспільного мовлення України Олександр Ткаченко говорить, що «суспільне телебачення повинно бути незалежним і слугувати не президенту чи уряду, а суспільству. І має бути наглядова рада, яка контролюватиме діяльність менеджменту каналу» [74]. Серед матеріалів переважає жанр інтерв’ю. Газета намагається опитати експертів: відомих журналістів, державних діячів та інших, дотичних до сфери телебачення, людей стосовно явища громадського мовлення. Все це створює видимість активного діалогу та дискусії на шпальтах видання. Кожен висловлює свої міркування щодо найбільш доречних форм фінансування та основ програмування, щодо створення Наглядової ради тощо. Втім, єдиного чіткого рішення стосовно всіх цих нюансів не проглядається. Газета показує думки і позиції різних людей, не аналізуючи отриману інформацію, хоча часто вона відмінна чи навіть протилежна за значенням. Регулярно читаючи газету, аудиторія може заплутатися щодо питання фінансування, скажімо: дехто говорить про абонплату, а хтось про державні субсидії чи рекламу.

Влад Ряшин, голова правління телеканалу «Інтер» в інтерв’ю газеті «День» від 18 лютого 2005 сказав, що «на жаль, тема суспільного ТБ з русла професійного обговорення перейшла в русло модної теми, і тому про це так багато говорять» [61]. Газета «Україна молода» в 2005 році опублікувала 7 матеріалів, присвячених або дотичних до теми громадського мовлення. Як і в 1997 році контент «України Молодої» є схожим з контентом «Дня», тобто, обидні газети реагували на одні й ті самі інформаційні приводи. Тут так само було опубліковано інтерв’ю з Олександром Ткаченком, присвячене його концепції громадського мовлення і взагалі явищу громадського мовлення як такого. Кілька матеріалів про НТКУ та його ставлення до ідеї створення громадського мовлення на основі Першого національного, і про закриття «Громадського радіо», про що так само писала газета «День». Газета

«Киевские

ведомсти»

свого

стилю

висвітлення

теми

громадського мовлення з 1997 року не змінила. Як і не збільшила кількість публікацій: 3 в 1997 році і 3 в 2005 році. Зате матеріали - великого обсягу і іронічного

змісту.

Газета

так

само

відстоює

позицію

неприйняття

громадського мовлення, а також жорсткої критики інновації. Тут так само превалюють авторські точки зору, відсутність коментарів експертів, довільний стиль викладу з використанням численних епітетів, алюзії і метафор. Матеріали великого обсягу – на шпальту. Наприклад, в статті Евгена Якунова «Общий телевизор. Дискуссии о том, каким ему быть, порою далеки от зрителей», автор вже відпочатку використовує числені прийоми, щоб показати своє іронічне ставлення до теми: «И вот забрезжила новая надежда с красивым названием – Общественное телевидение. Общественное – значит, наше общее, умное, доброе,

вечное.

Прикрыв

сладкой

истоме

глаза,

22%

наших

соотечественников, по прикидам социологов, шепчут «да» на вопрос «Нужно ли заменить Государственное телевидение общественным?»

Журналіст

перераховує

основні

риси

громадського

мовлення,

супроводжуючи їх власними коментарями. Наприклад, на пункт, що «всі національні, релігійні, вікові групи повинні мати можливість отримувати ту інформацію, яка їх цікавить», автор задає риторичне питання читачам: «Если говорить о всех религиозных группах, то входит ли в этот круг общество «Красный кумар» или какое-нибудь «Белое братство»?. Щодо освітніх программ, автор також сумнівається в їхній доцільності та ефективності: «Просветительские программы – это великолепно, но кто и чем будет меня просвещать? Хочется, чтобы это были дроздовы, сенкевичи, капицы…» Піддається

критиці

концепція

«правильного»

програмування

громадського мовлення. Тут автор посилається на концепцію Олександра Ткаченка, де мова йде про те, що в рамках громадського мовлення немає місця відвертим сценам насилля, сексу, грубій лайці, тому, що пропагує нездоровий спосіб життя і антисоціальну поведінку. Евген Якунов робить власні висновки і прогнози, явно надаючи громадському мовленню негативних рис, більше того, перекручуючи та нівеллюючи основні риси та принципи функціонування громадського мовника: «Вполне возможно, на новом ОТ мы не увидим кадров издевательств британских военных над иракскими пленными (это попадает под сцены насилия), депутатских разборок с кулаками и плевками в сессионном зале (антисоциальное поведение). О жертвах цунами (негативная информация) будут рассказывать столько же времени, сколько об утреннике в детском саду, где воспитывается внук директора ОТ (позитивная иформация). Гладко. Паркетно. Скучно» [38]. Таким чином журналіст створює в читачів уявлення про майбутнє громадське мовлення, як про щось нудне і нецікаве, яке нічого не дасть, натомість багато чого забере. Тобто, часом торкаючись направду важливих і суперечливих моментів концепції громадського мовлення, журналіст своїм стилем викладу робить з серйозного матеріалу особисту іронічну колонку, не шукаючи відповіді на поставленні питання, не запитуючи про це в експертів,

а висміюючи, тим самим створюючи негативний образ громадського мовлення на сторінках свого видання. Що стосується газети «Факты и комментарии», то з усіх чотирьох досліджуваних нами газет вона приділили громадському

мовленню

найменше уваги. Певною мірою це пов’язано з концепцією видання та його редакційною політикою, контентом. За 2005 рік на видання опублікувало 4 матеріали. Кількісно це на одну публікацію більше, ніж в «Киевских ведомостях», але натомість в газеті «Факты и комментарии» публікації досить невеликого обсягу і лише в двох з них громадське мовлення є основною темою. Знов уж таки, інтерв’ю з Олександром Ткаченком та публікація, присвячена тому, що НТКУ проти ідеї створення суспільного мовлення на базі Першого національного, а також замітка про закриття «Громадського радіо». Через те, що тем громадського мовлення лежить все-таки в політичній площині, то і політичний клімат створює клімат для виникнення громадського мовлення в Україні, так само, як і дискусій щодо нього в ЗМІ. Підтвердженням цьому стало пожвавлення висвітлення громадського мовлення

після

Помаранчевої

революції

та

обіцянок

нової

влади

щонайшвидше створити громадське мовлення. В україномовних ЗМІ матеріалів,

присвячених

громадському

мовленню

біле,

ніж

російськомовних, що можна пояснити лояльністю україномовних газет до нового

уряду,

відповідно

широкого

висвітлення

його

ініціатив.

Російськомовні газети акцентували увагу негативних рисах громадського мовлення та на нереальності його створення в Україні, в принципі. Крім того, активне політичне життя в країні породжує велику кількість популістських заяв, які в реальності майже нічим не підкріплені, а медіа ретранслюють це, не пробуючи проаналізувати чи глибше дослідити тему. Поспішаючи за заявами та обіцянками політиків та громадських діячів, ЗМІ не встигають проаналізувати отриману інформацію, порівняти з реальними умовами тощо.

Прикладом цьому є те, що в 2005 році журналісти найактивніше використовували жанр інтерв’ю – інформаційний, а не аналітичний жанр. Звичайно, рівень інформації, що стосується громадського мовлення виріс в рази в порівнянні з 1997 роком. Про нього заговорили, спробували пояснити його суть та запропонувати низку можливих рішень. Проте все носить загальний характер, адже конкретики в матеріалах не так вже і багато. Читач знає, які є можливі джерела фінансування, в принципі, але при цьому не має уявлення про те, яке саме з цих джерел буде впроваджено в Україні тощо. Аналізуючи дані газети, можна прослідкувати, що в більшості випадків, теми матеріалів співпадають, а отже приводом до написання були одні й ті самі інформаційні події. Відповідно, це знову ж таки говорить про інформаційний характер, а не аналітичність матеріалів. Журналісти рідко з власної ініціативи бралися досліджувати тему громадського мовлення і це мінус. Не вистачає аналітики, аналізу і порівнянь з світовим досвідом, а також з українськими реаліями всього сказаного експертами, політиками тощо. Проте очевидно, що рівень суспільного розуміння того, що собою представляє таке мовлення, зростає. Всього в 2005 році в досліджуваних нами газетах було опубліковано 28 матеріалів. 39% опублікованих матеріалів складали інтерв’ю, 32% - замітки і розширені замітки і 21% - статті, а також в порівнянні з 1997 роком до жанрової палітри додалось опитування - 2% (див.дод.). Кількість публікацій, в яких тема громадського мовлення була основною - 11 (39%). Публікації, в яких тема громадського мовлення згадується побіжно – 17 (61%). 3.4. Результати опитування Для дослідження обізнаності людей з явищем громадського мовлення, існуючими стереотипами та з метою визначення очевидних інформаційних „прогалин” а даній темі ми використали метод опитування - анонімне

анкетування з використанням довільної вибірки. Всього було опитано 118 осіб. З них 67% склали жінки, а 33% – чоловіки. Вік респондентів варіювався від 18 років до 45+, хоча було кілька респондентів молодшх за 18 років. Переважну більшість опитаних склали люди віком від 18 до 24 років – 54%, тобто активна молодь, яка користується медіа. Респонденти 25-34 років склали 34%, однакову кількість склали респонденти віком від 35 до 44 років і віком 45+ - по 5%, а опитувані віком до 18 – 2%. Нашим основним завданням було дізнатися, чи обізнані люди з основними принципами функціонування громадського мовлення та його визначальними рисами, чи розуміють вони принципову різницю між громадським мовленням та комерційним, яким є їхнє загальне уявлення щодо громадського мовлення, які образи і стереотипи існують серед потенційної аудиторії і потенційних платників абонентської плати (одного з основних джерел фінансування). Також ми ставили за мету дізнатися, чи впливає понятійна невизначеність даного явища на впровадження мовлення в Україні. До отриманих результатів ми застосували деякі принципи теорії дифузії інновацій. Гіпотеза:

відсутність

єдиного,

загальноприйнятого

терміну

для

позначення явища громадського мовлення, має негативні наслідки для впровадження громадського мовлення в Україні. Згідно теорії дифузії інновацій Роджерса, процес прийняття рішення щодо використання інновації, включає п’ять стадій: знання, переконання, прийняття рішення, апробація (імплементація), підтвердження [18]. Все відбувається саме в такому порядку –послідовно. Відповідно, поки не відбудеться перший крок – знання, не будуть успішними і всі наступні кроки. Як показало наше опитування, аудиторія – потенційні платники абонплати – завдяки понятійній невизначеності плутаються не лише в термінах, а в самій сутті явища громадського мовлення. Це впливає на рівень обізнаності громадян з новим для них явищем та перешкоджає поглибленню

знань щодо нього. Це відбувається через те, що основним джерелом інформації про громадське мовлення для населення є мас-медіа, які нарівні використовують

своїх

публікаціях

обидва

терміни.

Як

показало

опитування, 26% респондентів вважають, що мова йде про два різні явища, ще 24% не змогли відповісти на питання, чи громадське мовлення це те ж саме явище, що і суспільне, обравши за відповідь варіант «не знаю». Лише 50% відповіли, що ці два явища є ідентичними. Це важлива інформація для ініціаторів впровадження інновації в українське суспільство. Вона наочно показує, що існування нарівні двох термінів, що позначають одне нове явище, явно знижує ефективність дифузії інновації, адже сприймаються людьми як два різних явища, а отже рівень обізнаності з новою технологією падає. Недостатня

кількість

інформації

стосовно

явища

громадського

мовлення, його суті, основних принципів і засад функціонування, призводить до виникнення певних стереотипів серед населення та до формування образу громадського мовлення, який не відповідає дійсності. Часто основою для виникнення

таких

образів

саме

лише

слово

громадський,

яке

інтерпретується респондентами відповідно до їхніх знань та вже відомих термінів, які включають в себе це слово. Наприклад, громадські організації, місцеві громади тощо. Опитування показало, що 31% респондентів впевнені, що громадське мовлення – це телебачення або радіо громадськх організацій, 18% не впевнені, а тому не кажуть ні так, ні ні, і 52 % відповідають, що це абсолютно різні речі. В той же час, 38% респондентів думають, що громадське мовлення – це телебачення або радіо територіальних громад, 44% так не думають, а ще 18% не знаючь, чи це ідентичні речі, чи ні. З усіх опитаних людей ніколи не стикалися з терміном «громадське мовлення» або «суспільне мовлення» - 19%, втім вони вирішили продовжити відповідати на питання, керуючись власними міркуваннями. Цікаво, що така сама кількість респондентів – 19% не знають, чи існує сьогодні в Україні

громадське мовлення. В той же час 17% опитаних впевнені, що громадське мовлення в Україні вже функціонує. А от що воно потрібне в Україні вважають 83% опитаних, 4% впевнені, що громадське мовлення Україні не потрібне, 13% не знають відповіді на це питання. Респондентам було запропоновано обрати зі списку ті канали, які на їхню думки є громадськими мовниками (з можливістю обрання кількох варіантів). 42% респондентів зазначили, що БіБіСі (BBC, Велика Британія) точно є громадським мовником, 26% обрали Німецьку хвилю (Німеччина), 22% - Голос Америки (США), 8% впевнені, що Перший національний і є тим громадським мовником, про який точаться дискусії в пресі, таку ж кількість голосів набрав і французький канал Франс-2. Українські канали «1+1» та Україна набрали по 4%, а канал Інтер - 1%. Цікаво, що 42% (така сама кількість, що обрала БіБіСі) вважає, що жоден з цих каналів не є прикладом громадського мовника. Такий високий відсоток обізнаності щодо того, що БіБіСі є громадським мовником можна пояснити тривалою історією каналу, а також його «розкрученістю». Маючи перевірені принципи роботи, БіБіСі створило собі солідну репутацію, а тому на нього часто посилаються в своїй роботі інші ЗМІ. Крім того, його часто згадують в контексті створення в Україні громадського мовлення як класичний приклад успішної моделі, цитуючи його основні принципи роботи та професійний кодекс. Грамотна редакційна політика сприяє поширенню інформації щодо БіБіСі та його діяльності по всьому світу, а тому люди знають цей канал. Він вважається «ідеальним прикладом громадського мовлення» [60]. Те ж саме можна сказати і про Німецьку хвилю, яка є знаним громадським мовником. Щодо стосується зарахування українських каналів до громадських мовників, то цьому є логічне пояснення. Щоб чітко визначити, які мовники є

громадськими, а які ні, потрібно знати і орієнтуватися в основних принципах діяльності громадських мовників. Що стосується даного опитування, то, загалом, респонденти знають основні принципи громадського мовлення, які є в своїй більшості декларативними і часто згадуються в ЗМІ, їх легко можна вирахувати інтуїтивно, спираючись на мінімальні знання в цій галузі та обираючи загальні твердження, щось позитивне, що нам пропонується, щось, що сьогодні важко застосувати для більшості каналів. Спираючись на те, що сьогодні про громадське мовлення говорять, як про «мовлення в інтересах громадськості», то неважко обрати варіанти, найбільш прийнятні для глядача. Таким чином, 81% опитаних вважає, що однією з основних ознак громадського мовлення є незалежність від політичного та ринкового тиску, 71% вважає, що це максимальна незалежність від держави, в той час як 19% вважають навпаки – громадське мовлення є залежним від держави, а 8% дотримуються думки, що громадське мовлення є приватним, тобто комерційним.

61%

респондентів

вважає,

що

обов’язковою

ознакою

громадського мовника є пріоритетність документальних фільмів та освітніх програм, в той же час 4% впевнені, що громадське мовлення має пропонувати глядачам велику кількість розважальних програм, а 1% респондентів взагалі впевнений, що новинам на громадському мовленні не місце. За універсальне спрямування програм говорять 31% респондентів, ще 28% впевнені, що саме громадське мовлення має відображати смаки аудиторії, а 21% впевнений, що мовлення повинно задовольняти смаки місцевих громад. Цікаво, що 41% опитаних впевнений, що громадське мовлення – безкоштовне. На питання, чи готові вони платити за громадське мовлення у себе вдома, 18% сказали так, 18% сказали – ні, ще 3% не знають, чи платили б, а 62% говорять, що це залежить від того, що їм як глядачам буде запропоновано. Тобто, у випадку, якщо контент не припаде до смаку цим

62%, то вони з легкістю приєднаються до тих 18%, що не хочуть платити ,а якщо припаде до смаку – то до тих, що готові. Цим частково можна пояснити, яким чином деякі українські канали потрапили до списку громадських мовників: Перший національний як державний з освітніми програмами в пріоритеті, Інтер, «1+1», Україна як комерційні канали, що «в однаковій мірі спрямовані на всіх громадян, відображають смаки аудиторії» та мають в структурі програмування велику кількість розважальних шоу. Що стосується людей, які обрали варіант «Жоден», а їх, як вже згадувалось, великий відсоток, то тут можна зробити висновок, що респонденти не мають чітких уявлень, яким має бути громадський мовник, а тому серед списку каналів їм важко визначити саме громадський мовник через відсутність чітких критеріїв, або ж опитані мають свої власні уявлення щодо основних принципів діяльності та рис громадського мовлення, під які не підпадає жоден із зазначених в списку каналів. В цьому питанні ми спеціально не вписали варіант відповіді «Не знаю», так, щоб респонденти, проаналізувавши власні знання про громадське мовлення, визначились, або громадські мовники в списку зазначені, або вони відсутні. Також варто брати до уваги, що 20% респондентів вказали, що вони взагалі не дивляться телебачення, а отже можуть лише поверхнево судити про телевізійні канали та їхнє програмне наповнення, базуючи свою відповідь на власних здогадах. Ті ж респонденти, що дивляться телевізор, а це 10% тих, хто робить це регулярно, 10% - хто часто дивиться телевізор і 59%, які вмикають його лише інколи, надають перевагу перегляду новин (70%), художніх фільмів (63%), документальним фільмам (52%), програмам культурологічного спрямування (36%), освітнім програмам (30%). І лише 20% люблять розважальні шоу та 9% полюбляють переглядати серіали. В той же час, на питання як часто ви дивитесь документальні та освітні програми, лише 1% відповів, що постійно це робить, 25% роблять це часто,

100

44% роблять це час від часу (це найбільший відсоток), 15% дивляться їх рідко, 8% - майже ніколи, а 6% взагалі не дивляться програми такого типу. Цікаво, що так само 6% респондентів відповіли, що їх цілком задовольняє кількість освітніх і документальних програм на телебаченні, 1% виступає за зменшення їхньої кількості, аргументуючи це тим, що їх все рівно ніхто не дивиться, 24% вважає, що сьогодні на українському телебаченні їх взагалі немає, а 69% респондентів хотіли б, аби таких програм було більше. Отже, практичне значення нашого дослідження методом опитування полягає в тому, що ми змогли окреслити загальну картину знань населення стосовно явища громадського мовлення, виявити окремі стереотипи та вже сформовані образи, дізнатися про смаки аудиторії, та зрозуміти, чи готові люди платити за інновацію і в якому випадку. Також, важливою для дослідження є така частина респондентів, які відповідали «не знаю». За Роджерсом

„приріст

кількості

прихильників

інновації

пропорційний

кількості зустрічей між прихильниками новини та тими, хто сумнівається у доцільності її застосування” [18]. Відповідно до цього твердження, всі респондентии, які обрали в нашій анкеті як відповідь варіант „Не знаю”, за теорією Роджерса є потенційними прихильнкиами ідеї, адже людей, які сумніваються, ще можна переконати, на відміну від тих, які мають свою чітку позицію стосовно чогось. Відповідно, люди, які не знають, чи потрібне Україні громадське мовлення, чи готові вони платити за нього тощо, ще можуть стати тими, хто виступатиме за його впровадження, натомість людей, що вважають, що Україні не потрібне громадське мовлення і платити за нього вони не збираються, переконати буде в рази складніше. Ці відповіді мають вагоме практичне значення для ініціаторів впровадження громадського мовлення в Україні. Результати опитування демонструють, що значна кількість людей не має чіткого уявлення та знань щодо громадського мовлення і це може допомогти тим, хто буде впроваджувати дану інновацію в життя. Всі ці відповіді варто проаналізувати

101

врахувати

при

побудові

стратегії

інформування

населення

щодо

громадського мовлення загалом, та щодо доцільності впровадження його в Україні. В цьому випадку, Роджерс радить пам’ятати про «важливість міжособистісних зв’язків». Сьогодні і сфера мас-медій, і експерти в галузі громадського мовлення занадто багато уваги приділяють власне громадському мовленню, забуваючи про необхідність інформувати громадськість, для якої власне створення цього мовлення і декларується. В своїй теорії Роджерс називає це орієнтованістю на інновацію, а не на клієнта [18]. 3.4. Результати комп’ютерного семантичного аналізу текстів Для дослідження текстів даним методом, ми обрали лише матеріали за 2005 рік, тому що в 1997 році переважна більшість матеріалів прсвячена створенню „ГУРТу” та ситуації, що склалася довколо нього. Крім того, для досліджень були обрані лише ті матеріали, де тема громадського мовлення була основною, адже в тих статтях, де вона згадувалася побіжно, акценти були розставлені стосовно основної теми, а не побіжної. Це 11 матеріалів. Отже, за результатами комп’ютерного семантичного аналізу, в статтях, присвячених громадському мовленню найчастіше вживаються такі слова і словосполучення: мовлення, суспільне мовлення, громадське мовлення, телебачення, НТКУ, влада, президент, державний, створення. Також відносно часто згадуються Ткаченко та Докаленко. Аналізуючи отримані дані, можна зробити висновок, що переважна більшість матеріалів написані в новнно-публіцистичному стилі, в якому перевадає вживання термінів. Також можна зробити висновок, що акценти в цих матеріалах розставлені на питанні утворення та впровадження громадського мовлення.

102

Проаналізувавши ці матеріали ми попередньо зробили всновки, що акценти в них розставлені на кількох основних моментах та темах. Зокрема, в багатьох матеріалах мова йде про створення громадського мовлення на основі НТКУ, відповідно в статтях використовуються коментарі автора Концепції системи суспільного мовлення України Олександр Ткаченко та на той час директора НТКУ Віталій Докаленко. Мова йде про необхідність створення в країні громадського мовника та відмови від державного мовлення як явища. Наші дослідження підтверджуються результатами комп’ютерного семантичного аналізу текстів. Найбільш вжвані слова в матеріалах підкріплюють наші попередні висновки стосовно медійних акцентів. Середній обсяг матеріалів – 7769 знаків з пробілами. Якщо порівнювати вживання термінів „суспільне мовлення” і „громадське мовлення”, то

„суспільне мовлення” вживається в 6 разів

частіше.

3.5. Порівняння результатів. Застосування отриманих даних до теорії інновацій Е. Роджерса Згідно «Теорії дифузії інновацій» Роджерса швидкість дифузії інновації, в нашому випадку громадського мовлення, зумовлюється п’ятьма чинниками: 1.

Відносними

перевагами

інновації

порівнянні

взаємозамінними технологіями, що виражається економічними та соціальними показниками. 2.

Сумісністю інновацій, тобто її відповідності існуючій

системі цінностей (визначається культурними нормами соціальної системи), минулому досвіду та потребам реципієнта.

103

Складністю

інновації,

яка

характеризується

рівнем

простоти та легкості для розуміння, використання та пристосування до інновації. 4.

Простотою апробації інновації, тобто можливістю її

впровадження в обмежених масштабах. Цю характеристику інновації ототожнюють з можливістю етапності, подільності інновації на окремі частини. 5.

Комунікативністю

інновації,

яка

характеризується

можливістю її розповсюдження між іншими реципієнтами. Згідно

результатів

контент-аналізу,

найактивніше

висвітлюється

другий чинник – сумісність інновації минулому досвіду та потребам реципієнта – утвердження демократчних цінностей, які були відсутні під час тоталітарного

режиму,

також

потреба

людей

програмах

культурологічного спрямування на противагу засиллю комерційних шоу та фільмів. Також досить широко висвітлюється перший чинник – переваги інновації. В

досліджуваних медіа актвно обговорювалось створення

громадського мовлення на основі державного телебачення, яке себе віджило. Четвертому та п’ятому чинникам уваги приділялась недостатньо. Небагато матеріалів висвітлювали питання впровадження громадського мовлення на конкретних прикладах. Про поетапність мова не йшла в жодному з матеріалів. В багатьох статтях піднімається питання, що сучасне українське суспільство не готове платити за громадське мовлення, в той час як переважну більшість комерційних каналів можна дивитися абсолютно безкоштовно. Не в останню чергу це зумовлено тим, на якому рівні населення Україні зараз знаходиться за теорією Роджерса. За Роджерсом, процес прийняття рішення щодо використання інновації, включає п’ять стадій: 1.

Знання

104

Переконання

Прийняття рішення

Апробація (імплементація)

Підтвердження

Без них дифузія не відбудеться. Судячи з нашого опитування та за результатами контент-аналізу, можна зробити висновок, що наше суспільство знаходиться на першому рівні –знання. Знову ж таки, щоб перейти на наступний рівень – переконання, в потенційної аудиторії громадського мовлення ще не вистачає знань, обізнаності з громадським мовлення як явищем. Власне, воно не готове платити, бо не розуміє за що саме. Щоб люди зрозуміли, що громадське мовлення може їм запропонувати такого, чого не можуть дати комерційні канали, потрібно підвищувати рівень обізнаності людей щодо цієї інновації. Застосовуючи її до сьогоднішніх українських реалій, визначити, яких помилок допустились ті, хто впроваджує громадське мовлення. Зокрема, варто подивитися в якому ключі ЗМІ висвітлюють питання впровадження суспільно-правового зрозуміло для читача.

мовлення,

наскільки

регулярно,

компетентно

та

105 ВИСНОВКИ

Ми проаналізували 28 матеріалів, надрукованих протягом липня 1997 – січня

1998

року

та

протягом

2005

року

чотирьох

щоденних

загальноукраїнських газетах на тему громадського мовлення. Отже, ми отримали такі результати: 1. В 1997 році, коли вперше заговорили про впровадження громадського мовлення в Україні, і, відповідно, було ухвалено Закон України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», медіа залишили цю тему поза увагою. Проаналізувавши матеріали за той період, ми дійшли висновку, що на той момент активно висвітлювались дві теми – внесення змін до Конституції, а також новий виборчий закон. Відповідно тема про ухвалення Закону України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» залишилася поза медіаконтекстом. 2. Єдиний контекст, в якому терміни „громадське мовлення” , „громадське телебачення” і „громадське радіомовлення” фігурували на шпальтах всіх чотирьох газет – це створення “Громадського Українського радіо і телебачення” (ГУРТ). В жодному іншому контексті ці терміни в 1997 році в друкованій пресі не фігурували. 3. Всі публікації стосовно створення „ГУРТу” в досліджуваних нами газетах мали критичне спрямування і формували негативний образ „ГУРТу”. Так як це був єдиний контекст, в якому згадувалось громадське мовлення взагалі, то створюючи негативний образ „ГУРТу”, медіа створили на той момент негативний образ громадському мовленню загалом. Негативний образ було сформовано за допомогою медіа акцентів. Основні медіа акценти в рамках теми створення „ГУРТу” – громадське мовлення

провладним,

його

лобіює

ВРУ,

основним

програмним

наповненням є політична агітація. Також висвітлювалися конфлікти між „ГУРТом” і Студією „1+1”. Тобто, відпочатку громадському мовленню

106

приписувалися нехарактері для нього риси та принципи, створювався хибний образ. 4. В 1997 році переважає жанр замітки. Журналісти не орієнтують в терміні „громадське мовлення”, не звертаються до експертів, обмежуючись напсианням факту. 5. В 2005 році тема громадського мовлення висвітлювалася активно. Обсяги матеріалів збільшилися. Тема розширилася. Основні медіа акценти – доцільність впровадження громадського мовлення в Україні, Концепція системи суспільного мовлення, розроблена Олександром Ткаченком, питання створення громадського мовника на основі НТКУ, питання джерела фінансування та конкретних строків впровадження громадського мовника в Україні. 6. Невелика кількість медіа акцентів розставлені в текстах на саму суть явща, основні риси та принципи функціонування громадського мовника. Автори переважної більшості публікацій не ставила за мету доступно поінформувати населення стосовно явища громадського мовлення. З усіх публікацій, лише в кількох було дане визначення суспільного мовлення та в загальних рисах окреслено принципи функціонування. Згідно „Теорії дифузії інновацій” Е. Роджерса, медіа у висвітленні інновації були спрямовані більше на інновацію, а не на її потенційних споживачів. 7. Журналісти активно звертаються за коментарями до експертів. Втім, всі досліджувані нами газети зверталися за коментарями до одних і тих самих експертів (Олександр Ткаченко, Тетяна Лєбєдєва, Микола Томенко, Віталій Докаленко), писали матеріали на основі один і тих самих інформаційних приводів. 8. Матеріали за 2005 рік, присвячені темі громадського мовлення в своїй більшості носять інформаційний характер. Аналітка займає значно менш місця серед опублікорваних матеріалів. 9. На відміну від 1997 року, в 2005 року медіа в своїй більшості створюють позитивний образ громадського мовлення, підкреслююси його

107

необхідність та доцільність, а також низку переваг, які не мають комерційні мовники. 10. Україномовні видання активніше висвітлювали тему громадського мовлення, використовували ширшу жанрову палітру. Публікації мали інформаційнй характер, використовувалася нейтральна лексика та коментарі експертів. Російськомовні видання висвітлювали тему громадського мовлення в рази

менше.

Багато

матеріалів

носили

негативний

характер,

використовувалась розмовна лексика, експресивний стиль подачі матеріалу, перважала суб’єктивна точка зору автора, використання в журналістському творі метафор, епітетів, алюзій. Використання емоційно забарвлених слів. Мета деяких публікацій – викликати в читача неприйняття інновації на емоційному рівні (наприклад, матеріали газети „Киевские ведомости”). 11. Порівнявши результати контент-аналізу та опитування, ми дійшли висновку, що населення отримує недостатньо інформації стосовно явища громадського мовлення і, як наслідок, плутається в термінах, не може визначити різницю між громадськими і комерційними мовниками, має стереотипи і вже сформовані образи громадського мовника, які не відповідають дійсності. 12. Вживання медіями двох термінів для позначення одного явища викликають плутанину, і, згідно з „Теорією дифузії інновацій”, гальмують процес впровадження інновації, адже люди спрямають їх як два різні явища: більше ніж чверть опитаних впевнені, що ці два поняття позначають різні явища, ще чверть опитаних не знають відповіді на це питання. 13. Опитування показало, що люди не мають достатньо базових знань щодо громадського мовлення. Певна частина опитаних впевнені, що громадське мовлення – це телебачення або радіо територіальних громад, інші думають, що це телебачення або радіо громадськх організацій. Так само, значна кількість респондентів не знають, чи громадські мовники вже є в Україні, чи їх ще немає. Так само думки розділяються щодо джерел

108

фінансування та власника громадського мовника. Дехто з респондентів впевнений, що це державний тип мовника або приватний мовник, який має власника. 14. Проте більшість з опитаних знають ту інформацію, яку найчастіше висвітлюють медіа, тобто медійні акценти є визначальними в рівні обізнаності

населення

інновацією.

Респонденти

знають,

що

програмування громадського мовника повинні переважати документальні фільми, освітні та культурологічні програми, програми для дітей тощо. Знають респонденти і основне джерело фінансування – абоненстька плата (саме вона найчастіше фігурувала в публікаціях, проте в контексті неможлвості впровадити її в Україні на початкових етапах функціонування громадського мовлення), а також про універсальне спрямування програм. 15. В усіх матеріалах побіжно згадуються громадські мовники інших країн, проте не висвітлюються основні риси та принципи їхнього функціонування. Це призводить до низькохї обізнаності респондентів з світовими прикладами громадських мовників. Як показало опитування, респонденти не завжди можуть серед списку запропонованих каналів, як українських, так і іноземних, визначити саме громадські мовники. Відповідно, згадування іноземних громадських мовників як приклад для впровадження відповідних в Україні, мають низьку ефективність – населення не має повного уявлення про них. І переконати населення в необхідності такого мовника в Україні на прикладі інших мовників, може не мати очікуваного ефекту. 16. Для успішного впровадження інновації, в даному випадку громадського мовлення, необхідно, згідно з теорією Е. Роджерса, потетапно пройти п’ять кроків: Знання, Переконання, Прийняття рішення, Апробація (імплементація), Підтвердження. На даному етапі українське суспільство знаходться на першій стадії – знання. Знань про громадське мовлення ще недостатньо, щоб перейти на другу стадію – переконання, та на третю – прийняття рішення. Це, зокрема підтверджують результати опитування, які

109

містять хибні образи громадького мовлення, стереотипи, а також великий відсоток людей, які обрали в якості відповіді на численні питання варіант „Не знаю”. Населення не готове платити абонплату, бо не має достатньо інформації для мотивації. 17. Згідно теорії Е. Роджерса, людей, які ще не визначилися з позицією щодо конкретної інновації, або мають недостатньо знань, ще можна переконати в доцільності впровадження такої інновації, тих же, хто вже має сформовану точку зору або стереотипи, переконати буде в рази важче. Враховуючи наші результати контент-аналізу і опитування, можна зробити висновок, що при правильній стратегії інформування аудиторії щодо доцільності даної інновації, можна досягти позитивних результатів, в тому числі і в питанні доцільності абонплати. Головне – розробити чітку і грамотну стратегію інформування, адже від медіаакцентів в даній темі, у великій мірі залежить рівень обізнаності населення, а отже і подальша доля інновації.

110

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Berelson, Bernard. Content Analysis in Communication Research. Glencoe, Ill: Free Press 1971 (first edition from 1952) 2. Bradburn, Norman M. Asking questions: the definitive guide to questionnaire design – for market research, political polls, and social and health questionnaires/ Norman M. Bradburn, Brian Wansink, Seymour Sudman. – Rev. ed. p. em. – 2004. (283 p.) 3. Fowler, Floyd J. Survey research methods/ by Floyd J. Fowler – 3rd ed. p. cm. – (Applied social research methods; v.1) – 2002. 4. Gillham, Bill. Developing a questionnaire. – 2000. 5. Hallin Daniel C., Mancini Paolo. Comparing Media Systems: three models of Media and Politics. – Cambridge, United Kingdom. – 2004 6. Jakubowicz, Karol., "Public Service Broadcasting in Post-Communist Countries: Finding the Right Place on the Map", The 2007 Spry Memorial Lecture. 7. Jukubowicz K. Public Service broadcasting: definitions, descriptions and policy dilemmas, // www.alboro.ac.uk 8. Kostenko N.V., Ivanov V.F. Experience of Content Nalysis: Models and Practices: Monograph. – K.: Centre for free Press, 2005. – 234p. 9. Krippendorff, Klaus. Content analysis: an introduction to its methodology – 2nd ed. – Sage Publications. Inc., - 2004. 10. Mass media and society/ Alan Wells, Ernest A.Hakanen, editors. – Ablex Publishing Corporation. – 1997, - 390 p. 11. Monroe Edwin Price, Marc Raboy. Public service broadcasting in transition: a documentary reader. - Kluwer Law International, 2003. – 201p. 12. Neuendorf, Kimberly A. The content analysis guidebook. – 2002. 13. Ole R. Holsti. Content Analysis for the Social Sciences and Humanities. Reading, MA: Addison-Wesley. 1969

111

14. Perry, David K. Theory and research in mass communication: contexts and consequences. – 2nd ed. – (LEA’s communication series). – 2002 15. Powell, Ronald R. Basic research methods for Librarians: Ronald R. Powell. – 3rd ed. – 1997 16. Public Service Broadcasting in the Age of Globalization| Edited by Indrajit Banerjee, Kalinga Seneviratne. – Asian Media Information and Communication Centre. – 2006. - 345p. 17. Riffe, Daniel. Analyzing media messages: using quantitative content analysis in research/ Daniel Riffe, Stephen Lasy, Frederick G. Fico. – 2nd ed. p.cm. – (LEA communication series). – 2008. 18. Rogers, Everett M. Diffusión of innovations. Social Science. - Free Press, 2003 – 551p. 19. Splichal, Slavko. Imitative revolutions changes in the media and journalism in East-Central Europe. Javnost – The Public. Vol. 8 (2001), 4, 31-58. 20. Sterling, Christopher H.,1943 – Stay turned: a history of American broadcasting/ Christopher H. Sterling, John Michael Kittross. – 3rd ed. 711-712 p. 21. Sterling, Christopher H.,1943 – Stay turned: a history of American broadcasting/ Christopher H. Sterling, John Michael Kittross. – 3rd ed. - 711712 p. 22. Text analysis for the social sciences: methods for drawing statistical inferences from texts and transcripts/ edited by Carl W. Roberts. – Lawrence Erlbaum Associates, Inc. – 1997. 23. The Oxford Dictionary of Current English. – 3rd ed./Edited by Catherine Soanes. Oxford University Press, Inc., New York. – 2001 24. Weber, Robert Philip. Basic Content Analysis. – 2nd ed. – a Sage University Paper. Series: Quantitative Applications in the Social Sciences. – 1990. - 97p. 25. Webster’s two new college dictionary. – 3rd ed. – 2005. 26. Williams, Raymond. Television:Technology and Cultural Form. – Routledge, 3rd ed., 2003 – 192p.

112

27. Wimmer R.D., Dominick J.R. Mass Media Research: An Introduction. Belmont, CA: Wadsworth Publishing Company, 1994. 28. Басенко, Марина. Моделі громадського мовлення в демократичних країнах: український контекст. Кваліфікаційна робота на здобуття звання магістр зі спеціальності «Журналістика». – К., 2006. 29. Бухтатий О., Перспективи створення і розвитку системи громадського телерадіомовлення в Україні. – Збірник наукових праць «Ефективність державного управління». – 2008., вип.14/15 30. Гуревич К.М. Психологическая диагностика. Учебное пособие. М., 1997. 31. Караванський С., Практичний словник синонімів української мови. Друге видання доповнене й опрацьоване – К.: «Українська книга», 2004. 448 стор. 32. Квіт, Сергій. Масові комунікації: Підручник. – К.:Вид. дім «КиєвоМогилянська академія», 2008. – 206 с. 33. Маньян Н. США: досвід альтернативного телебачення // Кур‘єр ЮНЕСКО. – 1992. 34. Медіа для мас. “Україна молода» - №221 (802), субота, 29 листопада 1997 року 35. Медіа для мас. «Україна Молода», – №227 (808), вівторок, 9 грудня 1997 рік. 36. Новини плюс. «Україна Молода» – № 219 (780), четвер, 27 листопада 1997 року 37. Ноэль, Элизабет. Массовые опросы: введение в методику демоскопии/ пер. с нем. Доктора философских наук С.Н. Масурова. – М.: «Прогресс». – 1978. 38. Общий телевизор. Дискуссии о том, каким ему быть, порою далеки от зрителей. Евгений Якунов, «Киевские ведомости».– 4 февраля, пятница, 2005 года. 39. Олександр Ткаченко: Рекламний ринок зацікавлений у новому гравці. Ткаченко – пропонує, НТКУ – панікує, коаліція – зважує. Телеглядачам не

113

залишається іншого вибору, як, сидячи перед телевізорами, розучувати «новиє п’єсні о главком». Вікторія Стах. - № 021 за 4 лютого 2005 року. 40. Публіцистика. Масова комунікація: медіа-енциклопедія / За загал. ред. В.Ф. Іванова. – К.: Академія Української Преси, Центр Вільної Преси, 2007. – 780с. 41. Слухай уважно, Америко. І відповідай. «Україна Молода», - №142 (723), четвер, 7 серпня 1997 року 42. Соціологія. Навчальний посібник/за ред. С. Макеєва. – К.:Інститут соціології НАН України, 2006. – 372 с.ф 43. Соціологія: Підруч. для студентів вищих навч. закладів / За ред. В.Г. Городяненка. –К.: ВЦ “Академія”, 2005. – 560 с. 44. Стандарти Ради Європи. Законодавчий бюлетень. – К.: IREXY – Медіа, 2005. – 86с. 45. Суспільне мовлення: стандарти Ради Європи (стаття надрукована в матеріалах Міжнародної наукової конференції „Методологічне забезпечення підготовки журналістських кадрів у процесі роздержавлення мас-медіа та створення системи суспільних та громадських ЗМІ”, яка проходила в Києві 24-25 травня 2007 року). - Приходько Оксана Дмитрівна, Могилянська школа журналістики 46. Українське законодавство: засоби масової інформації. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» зі змінами від 21.01.2001 47. Українське законодавство: засоби масової інформації. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.93 48. Українське законодавство: засоби масової інформації: Закон України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 45, ст.284 ) 49. Хаб’юк, Олексій.Передумови впровадження суспільно-правового мовлення в Україні. – Наукові публікації Інституту економіки телерадіомовлення Кьольнського університету. – 2007., номер 227u.

114

50. Штромайєр, Герд. Політика і мас-медіа/ Пер. з нім. А. Орган. – К.:Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 303с. 51. Юськів Б.М. Контент-аналіз. Історія розвитку і світовий досвід.: Монографія. – Рівне.: «Перспектива», 2006. – 302с. 52. Яковець А.В. Телевізійна журналістика: теорія і практик: Підручник – К.:Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 240с. 53. [Електронний ресурс]: "Закритий" ГУРТ - ще не "Громадське телебачення".Анатолій ЛЕМИШ, Наталя ЛІГАЧОВА, «День» - №215, п'ятниця, 28 листопада 1997, http://www.day.kiev.ua/287741/ 54. [Електронний ресурс]: Council of Europe: Recommendation Rec(2007) 2 of the Committee of Ministers to member states on the remit of public service media in the information society, adopted on 31 January 2007, https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=1089759&BackColorInternet=9999CC&B ackColorIntranet=FFBB55&BackColorLogged=FFAC75, Stand: 15.03. 2007 55. [Електронний ресурс]: Jukubowicz K. Public Service broadcasting: definitions, descriptions and policy dilemmas, // www.alboro.ac.uk 56. [Електронний ресурс]: Андрій Шевченко: Є загроза, що влада поміняє вивіску „державного телебачення” на суспільне мовлення”. Галина Стадник . Німецька хвиля, 05.06.2010, http://www.dwworld.de/dw/article/06/0,,5652805,00.html 57. [Електронний ресурс]: Бецко, Галина. Роль громадського мовлення у демократичних суспільствах.. Центр Медіареформ (Могилянська школа журналістики), http://www.mediareform.com.ua/docs/becs.doc 58. [Електронний ресурс]: Бюлетень «Поради при проведенні опитування населення», http://www.ednannia.kiev.ua/bulletin/social_ques_poradnyk.doc 59. [Електронний ресурс]: Верховна Рада 21 листопада внесла доповнення до Закону «Про телебачення і радіомовлення»… «День» №211, субота, 22 листопада 1997, http://www.day.kiev.ua/287635/ 60. [Електронний ресурс]: Від державного до громадського телебачення (досвід країн Центрально-Східної Європи). Аліна Мунгіу-Піппіді (Alina

115

Mungiu-Pippidi).–ДІАЛОГ.ua,12.04.2007, http://dialogs.org.ua/crossroad_full.php?m_id=10102 61. [Електронний ресурс]: Влад РЯШИН: «Життя телеканалу — як на ескалаторі. Тільки-но зупинився, і ти вже внизу». Розмовляв Михайло МАЗУРІН, «День» - №29, п'ятниця, 18 лютого 2005, http://www.day.kiev.ua/132595/ 62. [Електронний ресурс]: Громадське (суспільне) мовлення: світовий контекст. Гресько О.В. – Електронна бібліотека інституту журналістики, http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=2127 63. [Електронний ресурс]: Думка: в Україні має бути і державне, і суспільне телебачення. Інна Гончарова для «Телекритики». - 24-01-2008, http://www.telekritika.ua/suspilne-movlennya/2008-01-24/36102 64. [Електронний ресурс]: Здіорук Сергій, Гнатюк Сергій. Суспільне мовлення: український варіант. – Стратегічні пріоритети, №4(9), 2008р., http://www.niss.gov.ua/book/StrPryor/9/11.pdf 65. [Електронний ресурс]: Зиновій КУЛИК: "Я не політично безхребетний. Я - професіонал". Наталія ЛИГАЧОВА, «День», - №129, п'ятниця, 25 липня 1997, http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=285796&mainlang=ukr 66. [Електронний ресурс]: Комп’ютерний семантичний аналіз www.advego.ru/text/seo 67. [Електронний ресурс]: Комп’ютерний семантичний аналіз текста, http://advego.ru/text/seo/а http://advego.ru/text/seo/ 68. [Електронний ресурс]: Конетент-аналіз публікацій ЗМІ, http://www.ecro.ru/monitor_smi/analiz_smi/ 69. [Електронний ресурс]: Красноступ Г., Організаційно-правове забезпечення створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України. – Міністерство юстиції України. - 2006. http://www.minjust.gov.ua/0/7444

116

70. [Електронний ресурс]: Красноступ Г., Правове забезпечення створення суспільного та громадського телебачення в Україні, Юридичний журнал (1’2009), http://www.justinian.com.ua/article.php?id=3120 71. [Електронний ресурс]: Лукаренко К., Про терміни, «Телекритика», 28.01.2005, http://www.telekritika.ua/media-suspilstvo/suspilnemovlennya/2005-01-28/5551 72. [Електронний ресурс]: Набруско, В., Наша місія – формувати нові цінності. – BBC Ukrainian. – 30.05.2009. http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/story/2009/05/090530_nabrusko _interactive_is.shtml 73. [Електронний ресурс]: Обласне телебачення в контексті роздержавлення ЗМІ та створення системи суспільних медіа. Головчук О. В. - Електронної бібліотеки Інституту журналістики, http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1820 74. [Електронний ресурс]: Олександр ТКАЧЕНКО: «Суспільне телебачення — історичний виклик вітчизняній журналістиці». Розмовляв Володимир ДЕНИСЕНКО, «День»– №19, п’ятниця, 4 лютого 2005, http://www.day.kiev.ua/131737/ 75. [Електронний ресурс]: Орлова Н., Суспільне мовлення чи громадське? (до питання виникнення та унормування журналістикознавчих термінів), УДК [001: 070]: 94 (477), http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1682 76. [Електронний ресурс]: Різун В. Про перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні. - Виступ на парламентських слуханнях Верховної Ради України від 13.04.2005 р. http://portal.rada.gov.ua/control/uk/publish/article/news_left?art_id=59032&cat _id=46666 77. [Електронний ресурс]: Савченко Б.Г., Даниленко А.В. Использование анкетирования как метода социологического исследования для анализа

117

потребностей по повышению квалификации управленческих кадров., http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/DeBu/2006-1/doc/3/03.pdf 78. [Електронний ресурс]: Сайт «Телекритика», http://www.telekritika.ua/page/about/ 79. [Електронний ресурс]: Самообман суспільного мовлення.Петро Провалов, - для «Телекритики», 25-03-2010, http://telekritika.kiev.ua/suspilnemovlennya/2010-03-25/51872 80. [Електронний ресурс]: Свободі слова зробили «обрізання». Анатолій ЛЄМИШ, Вячеслав ЯКУБЕНКО, «День» - №212, вівторок, 25 листопада 1997, http://www.day.kiev.ua/287681/ 81. [Електронний ресурс]: Слухання про громадське мовлення, Хрещатик №4 (2603), 13.01.2005, http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/2603/art/23254.html 82. [Електронний ресурс]: Суспільне телебачення. Як його розуміють у світі і в Україні. Віктор Пвлюк. – «День», №233, вівторок, 19 грудня 2000, http://www.day.kiev.ua/53681/ 83. [Електронний ресурс]: Тетяна ЛЕБЕДЄВА: «Суспільне ТБ має компенсувати все те, що глядач недоодержує на комерційних телеканалах». Розмовляв Михайло МАЗУРІН - №9, п'ятниця, 21 січня 2005, http://www.day.kiev.ua/130894/ 84. [Електронний ресурс]: Тетяна ЛЕБЕДЄВА: «Суспільне ТБ має компенсувати все те, що глядач недоодержує на комерційних телеканалах». Розмовляв Михайло МАЗУРІН - №9, п'ятниця, 21 січня 2005, http://www.day.kiev.ua/130894/ 85. [Електронний ресурс]: Ткаченко, Олександр. Концепція системи суспільного мовлення в Україні. – Київ 2005, http://www.telekritika.ua/doc/images/news/45506/presresults.ppt#280,25,1. 86. [Електронний ресурс]: У суспільне мовлення треба вірити. Василь Самохвалов, для «Телекритики» 25-03-2010, http://telekritika.kiev.ua/mediasuspilstvo/suspilne-movlennya/2010-03-25/51871

118

87. [Електронний ресурс]: Українське радіо: спокуси і реалії… президент Національної радіокомпанії України, спеціально для „Телекритики” 03-082005, http://www.telekritika.ua 88. [Електронний ресурс]: УРОКИ ЄВРОПИ. ТЕМА 28. Громадське телебачення, - Медіа Центр «Розмай», http://rozmai.com.ua/tema28.php 89. [Електронний ресурс]: Уряд ліквідував робочу групу з питань суспільного мовлення. - «Телекритика»,08-06-2010, http://www.telekritika.ua/news/2010-06-08/53509 90. [Електронний ресурс]: Фінансування суспільного мовлення (неофіційний переклад). Рекомендація 1878 (2009). Парламентська асамблея Ради Європи., офіційний сайт Верховної Ради України, http://gska2.rada.gov.ua/pls/mpz/docs/1014_rec_1878.htm 91. [Електронний ресурс]: Чи виживе студія "TV Табачук"? Анатолій ЛЕМИШ. «День», - №134, п'ятниця, 1 серпня 1997, http://www.day.kiev.ua/285941/ 92. [Електронний ресурс]: Чи потрібне громадське телебачення?. – Український діловий тижневик «Контракти» №10 від 7.03.2005, http://www.kontrakty.com.ua/show/ukr/article/32/1020054970.html 93. [Електронний ресурс]: Шевченко Т., "Public Service Broadcasting" трудности перевода, Українська правда, 12.04.2005, http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2005/04/12/4387330/ 94. [Електронний ресурс]: Що справді має значення, це те чи відчуватиме себе український уряд під постійним контролем своїх громадян. Пильнуйте його, мов яструби! Ви думаєте, що битву виграно – вона тільки-но розпочалася. Розшифровка стенографії круглого столу “Європейські журналістські стандарти: які уроки для України?”. 31.03.2005, http://www.mediareform.com.ua/old/article.php?articleID=415 95. [Електронний ресурс]: Янукович хоче створити державний інформаційний канал. – «Телекритика», 03-06-2010, http://www.telekritika.ua/news/2010-0603/53397

119 ДОДАТОК І. Графіки жанрового різноманіття публікацій за 1997 та 2005 роки Статистика публікацій за 1997 рік: 1. Загальна кількість статей, що торкаються теми громадського мовлення в усіх 4 досліджуваних нами газетах – 12 Інтерв’ю 17%

2. Жанрове різноманіття: a) Інтерв’ю – 2 (17%) b) Замітка – 7 (58%)

Стаття 25%

c) Стаття -3 (25%) Замітка 58%

3.Публікація, в яких тема громадського мовлення є основною – 6 (50%) 4. Публікації, в яких тема громадського мовлення згадується побіжно – 6 (50%) Статистика публікацій за 2005 рік: 1. Загальна кількість статей, що торкаються теми громадського мовлення в усіх 4 досліджуваних нами газетах – 28 Опитування 7%

2. Жанрове різноманіття: a) Інтерв’ю – 11 (39%) b) Замітка – 9 (32%)

Інтерв’ю 39%

Стаття 21%

c) Стаття -6 (21%) d) Опитування - 2 (7%) 3. Публікація, в яких тема громадського

Замітка 32%

мовлення є основною – 11 (39%) 4. Публікації, в яких тема громадського мовлення згадується побіжно – 17 (61%)

120 ДОДАТОК 2. Досліджувані публікації в газеті „День” за 1997 і 2005 роки

Газета «День» за 1997 рік: 1. "Закритий" ГУРТ - ще не "Громадське телебачення".Анатолій ЛЕМИШ, Наталя ЛІГАЧОВА, - №215, п'ятниця, 28 листопада 1997, http://www.day.kiev.ua/287741/ 2. Зиновій КУЛИК: "Я не політично безхребетний. Я - професіонал". Наталія ЛИГАЧОВА - №129, п'ятниця, 25 липня 1997, http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=285796&mainlang=ukr 3. Свободі слова зробили «обрізання». Анатолій ЛЄМИШ, Вячеслав ЯКУБЕНКО, - №212, вівторок, 25 листопада 1997, http://www.day.kiev.ua/287681/ 4. Чи виживе студія "TV Табачук"?Анатолій ЛЕМИШ - №134, п'ятниця, 1 серпня 1997, http://www.day.kiev.ua/285941/ Газета «День» за 2005 рік: 1. Від національного до суспільного — один рік? Ольга Василевська. №207, четвер, 10 листопада 2005, http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=152266&mainlang=ukr 2. Влад РЯШИН: «Життя телеканалу — як на ескалаторі. Тільки-но зупинився, і ти вже внизу». Розмовляв Михайло МАЗУРІН - №29, п'ятниця, 18 лютого 2005, http://www.day.kiev.ua/132595/ 3. Грант свою справу зробив, але «Громадське радіо» може залишитися. Підготувала Ольга ВАСИЛЕВСЬКА - №32, середа, 23 лютого 2005, http://www.day.kiev.ua/132867/ 4. Єгор СОБОЛЄВ: Коли були журналісти, які на все погоджувались, то не були потрібні ті, які все вміли... Розмовляла Ольга ВАСИЛЕВСЬКА - №193, п'ятниця, 21 жовтня 2005, http://www.day.kiev.ua/151000/

121

5. На УТ-1 затверджено засади редакційної політики. - №86, середа, 18 травня 2005, http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=137175&mainlang=ukr 6. Олександр ТКАЧЕНКО: «Суспільне телебачення — історичний виклик вітчизняній журналістиці». Розмовляв Володимир ДЕНИСЕНКО – №19, п’ятниця, 4 лютого 2005, http://www.day.kiev.ua/131737/ 7. Призначено президента НТКУ. Ольга ВАСИЛЕВСЬКА - №198, п'ятниця, 28 жовтня 2005, http://www.day.kiev.ua/151423/ 8. Про «беззубість», лояльність та об’єктивність. Українські ЗМІ у постреволюційний період. Підготували Ірина ЄГОРОВА, Ганна ХРИПУНКОВА, Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День», Юрій НОЖЕНКО, Луганськ, Марина ГОЛІНА, Харків, Андрій РЕБРИК, Ужгород, Юлія КАЦУН, Тетяна ФІСЕНКО - №39, п'ятниця, 4 березня 2005, http://www.day.kiev.ua/133408/ 9. Прості умови правди. Лариса ІВШИНА, Олег ІВАНЦОВ, Анна ШЕРЕМЕТ, Наталія ТРОФІМОВА, Ольга ВАСИЛЕВСЬКА, «День», Ігор ШМИНДРУК, Максим КОСТЮК, Ольга РЕШЕТИЛОВА, Ольга БЄЛОКУРОВА. - №125, п'ятниця, 15 липня 2005, http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=145049&mainlang=ukr 10. Реальні проблеми й «жовта» аналітика. Підготував Михайло МАЗУРІН, - №14, п'ятниця, 28 січня 2005, http://www.day.kiev.ua/131301/ 11. Тетяна ЛЕБЕДЄВА: «Суспільне ТБ має компенсувати все те, що глядач недоодержує на комерційних телеканалах». Розмовляв Михайло МАЗУРІН - №9, п'ятниця, 21 січня 2005, http://www.day.kiev.ua/130894/ 12. Україна — США: стратегічне партнерство, інтереси та цінності. Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України - №58, субота, 2 квітня 2005, http://www.day.kiev.ua/134960/

122

13. Шпигунські пристрасті. «Російський фактор» на тлі польських виборів. Віктор ЗАМ’ЯТІН, - №43, субота, 12 березня 2005, http://www.day.kiev.ua/133707/ 14. Лариса Ившина: “Журналистика, безусловно, ответственна за создание искаженной системы координат”. Сергій Черненко, "Телекритика" (На языке оригинала). - №98, среда, 9 июня 2010, http://www.day.kiev.ua/150146/

123 ДОДАТОК 3. Досліджувані публікації в газеті „Україна Молода” за 1997 і

2005 роки Газета «Україна Молода» за 1997 рік: 1. Новини плюс. – № 219 (780), четвер, 27 листопада 1997 року 2. Медіа для мас. - №221 (802), субота, 29 листопада 1997 року 3. Медіа для мас. – №227 (808), вівторок, 9 грудня 1997 рік. 4. Жива скорбота національного ТБ. Вахтанг Кіпіані. - №134 (715), 26 липня 1997 року 5. Слухай уважно, Америко. І відповідай. - №142 (723), четвер, 7 серпня 1997 року Газета «Україна Молода» за 2005 рік: 1. Євген Глібовицький: Ми повинні давати не рибу, а вудку. Вікторія Стах. - № 031 за 18 лютого 2005 року 2. Тихо! Йде останній ефір… Наталя Дмитренко - №032 за 19 лютого 2005 року 3. Обіцянка-цяцянка…Колектив НТКУ просить не чіпати УТ-1 і обіцяє нарешті робити якісні програми. Вікторія Стах. – за 19 лютого 2005 року 4. Геннадій Татарченко: Справжній мюзикл не потребує зірок. Вікторія Стах. - №006 за 14 січня 2005 року. 5. Олександр Ткаченко: Рекламний ринок зацікавлений у новому гравці. Ткаченко – пропонує, НТКУ – панікує, коаліція – зважує. Телеглядачам не залишається іншого вибору, як, сидячи перед телевізорами, розучувати «новиє п’єсні о главком». Вікторія Стах. - № 021 за 4 лютого 2005 року.

124

6. Чи відродиться Фенікс на пательні громадського телебачення? Вікторія Стах. - № 011 за 21 січня 2005 року. 7. «Я вірю в те, що Олег Рибачук може ухвалити справді корисне і для держави ,і для Президента рішення. Але ж треба його ухвалити!». Леся Шовкун. – за 06 жовтня 2005 року

125

ДОДАТОК 4. Досліджувані публікації в газеті „Киевские ведомости” за 1997 і 2005 роки Газета «Киевские ведомости» за 1997 рік: 1. Что будем слушать по радио: театральные постановки или предвыборные агитки? Елена Кириченко. - 31 июля, четверг, 1997 года 2. Александр Роднянский: Кулик и Табачник имеют большее отношенее к журналистике, чем Цендровский и Аксененко. Сергей Рахманин. - 27 ноября, четверг, 1997 года 3. «Гурт», кажется, намерен возглавить нацию в борьбе с «папуасами»…Ольга Бест. – декабрь 1997.

Газета «Киевские ведомости» за 2005 рік: 1. Частотный дефицит. На нашей телевизионной карте есть черные дыры. Ирина Гринева – 11 марта, пятница, 2005 года 2. Кусок пирога. Общественное ТВ: будущее светло и туманно. Олег Вергелис. – 28 января, пятница, 2005 года. 3. Общий телевизор. Дискуссии о том, каким ему быть, порою далеки от зрителей. Евгений Якунов. – 4 февраля, пятница, 2005 года.

126

ДОДАТОК 5. Досліджувані публікації в газеті „Факты и комментарии” за 1997 та 2005 роки Газета «Факты и комментарии» за 1997 рік:

----------------------------

Газета “Факты и комментарии» за 2005 рік: 1. Известный журналист Александр Ткаченко: «Если будет общественное телевидение, то я, возможно, появлюсь в одном из проектов». Таисия БАХАРЕВА. – 21 января 2005 года. http://www.facts.kiev.ua/archive/2005-01-21/19996/index.html 2. «Громадське радіо» прекращает свое вещание. 19 февраля 2005 года, http://www.facts.kiev.ua/archive/2005-02-19/1434/index.html 3. Новый президент НТКУ Виталий Докаленко категорически не приемлет идею создания общественного телевидения?Александр АРТАЗЕЙ . – 29 октября 2005 года, http://www.facts.kiev.ua/archive/2005-10-29/803/index.html 4. У канала КРТ «Киевская Русь» отобрали право вещать в 36 регионах Украины. Инна ГОРЯЕВА. – 19 июля 2005 года, http://www.facts.kiev.ua/archive/2005-07-19/6950/index.html

127

ДОДАТОК 6. Анкета для визначення рівня обізнаності населення з явищем громадського мовлення, а також для виявлення інформаційних «дірок» в структурі знань людей щодо даної теми. Опитування на тему громадського мовлення в Україні Добрий день, Мене звати Марія СЕМЕНЧЕНКО і я пишу дипломну роботу на тему громадського мовлення в Україні. Це невелике опитування, яке потрібне для моєї дипломної роботи. Воно анонімне. На заповнення анкети Вам знадобиться щонайбільше три хвилини. Тому, якщо Вам їх не шкода, заповніть будь ласка дану анкету і розішліть лінк на неї своїм друзям, адже чим більше людей заповнять її, тим вища валідність результатів. Відповідайте так, як Ви вважаєте за правильне в даний момент і не користуйтесь пошуковими системами в Інтернеті. Дякую, Марія Семенченко, Могилянська школа журналістки 1. Чи стикалися Ви коли-небудь з терміном "громадське мовлення" чи "суспільне мовлення"? * a) Так b) Ні 2. Громадське мовлення = Суспільне мовлення * a) Так b) Ні c) Не знаю 3. Громадське мовлення = Державне мовлення * a) Так b) Ні c) Не знаю 4. Громадське мовлення = Телебачення або радіо громадських організацій * a) Так b) Ні

128

c) Не знаю 5. Громадське мовлення = Телебачення або радіо територіальних громад * a) Так b) Ні c) Не знаю 6. На сьогодні в Україні існує громадське мовлення * a) Так b) Ні c) Не знаю 7. Виберіть ознаки, притаманні, на Вашу думку, громадському мовленню * a) Відсутність комерційної реклами b) Документальні фільми і освітні програми – в пріоритеті c) Велика кількість розважальних програм d) Відсутність новин e) Максимально незалежне від держави f) Є приватним g) Є комерційним h) Є залежним від держави i) Безкоштовне j) Регіональне k) Має відображати смаки аудиторії l) Спрямоване в однаковій мірі на всіх громадян m) Незалежне від політичного та ринкового тиску n) Універсальне спрямування програм o) Має задовільняти смаки місцевих громад 8. Джерело фінансування громадського мовлення - це ... (можливі кілька варіантів відповідей) * a) b) c) d)

Абонентська плата Державні субсидії Спонсорство Продаж власних програмних продуктів та послуг (програми, фільми тощо) e) Податок з власників теле– та радіоприймачів f) Реклама g) З кишені власника

129

h) Іноземні гранти 9. Чи готові Ви платити за громадське мовлення у себе вдома? * a) b) c) d)

Так Ні Залежно від того, що мені буде запропоновано як глядачу Не знаю

10. Чи потрібне Україні громадське мовлення? * a) Так b) Ні c) Не знаю 11. Які з названих каналів є, на Вашу думку, прикладом громадського мовлення? (можливі кілька варіантів) * a) b) c) d) e) f) g) h) i)

Перший національний (Україна) Інтер (Україна) Бі-Бі-Сі (Велика Британія) Франс-2 (Франція) Німецька хвиля (Німеччина) Україна (Україна) Студія 1+1 (Україна) Голос Америки (США) Жоден

12. Як часто Ви дивитесь телевізор? * a) b) c) d)

Регулярно Часто Інколи Не дивлюсь

13. Яким програмам надаєте перевагу (можливі кілька варіантів) * a) b) c) d) e) f) g)

Розважальні шоу Новини Серіали Документальні фільми Художні фільми Освітні програми Програми культурологічного спрямування

130

14. Як часто Ви дивитесь документальні та освітні програми? * a) b) c) d) e) f)

Постійно Часто Інколи Рідко Майже ніколи Не дивлюсь

15. Чи задовольняє Вас кількість документальних та освітніх програм на українському ТБ? * a) b) c) d) e)

Так, цілком Могло б бути і більше Забагато Краще зменшити їхню кількість, їх все рівно ніхто не дивиться Їх взагалі немає

16. Ваша стать * a) Жіноча b) Чоловіча 17. Ваш вік * a) b) c) d) e)

до 18 18 - 24 25 - 34 35 - 44 45 +

131

ДОДАТОК 7. Результати опитування Таблиця 1 1. Чи стикалися Ви коли-небудь з терміном "громадське мовлення" чи "суспільне мовлення"? % всіх опитаних, N = 108

Ні 19%

Так 81%

Таблиця 2.

2. Громадське мовлення = Суспільне мовлення

Не знаю 24%

Так 50%

Ні 26%

132

Таблиця 3. 3. Громадське мовлення = Державне мовлення

Не знаю 7%

Так 13%

Ні 80%

Таблиця 4. 4. Громадське мовлення = Телебачення або радіо громадських організацій % всіх опитаних, N = 108

Не знаю 18% Так 31%

Ні 52%

133

Таблиця 5. 5. Громадське мовлення = Телебачення або радіо територіальних громад % всіх опитаних, N = 108

Не знаю 18% Так 38%

Ні 44%

Таблиця 6. 6. На сьогодні в Україні існує громадське мовлення % всіх опитаних, N = 108

Так 17%

Не знаю 19%

Ні 65%

134

Таблиця 7. 7. Ознаки, притаманні громадському мовленню % всіх опитаних, N = 108 Незалежне від політичного та ринкового тиску

81 71

Максимально незалежне від держави Документальні фільми і освітні програми – в пріоритеті

61 58

Спрямоване в однаковій мірі на всіх громадян

Відсутність комерційної реклами

Безкоштовне

Універсальне спрямування програм

Має відображати смаки аудиторії

Має задовільняти смаки місцевих громад

Є залежним від держави

Регіональне

Є приватним Велика кількість розважальних програм

Є комерційним

Відсутність новин

Таблиця 8. 8. Джерело фінансування громадського мовлення % всіх опитаних, N = 108 53

Абонентська плата

Державні субсидії

Спонсорство

Іноземні гранти Податок з власників теле– та радіоприймачів З кишені власника

135

Таблиця 9. 9. Чи готові Ви платити за громадське мовлення у себе вдома

% всіх опитаних, N = 108

Не знаю 3%

Ні 18%

Так 18%

Залежно від того, що мені буде запропоновано як глядачу 62%

Таблиця 10. 10. Чи потрібне Україні громадське мовлення

% всіх опитаних, N = 108

Не знаю 13% Ні 4%

Так 83%

136

Таблиця 11. 11. Які з названих каналів є, на Вашу думку, прикладом громадського мовлення? % всіх опитаних, N = 108 Бі-Бі-Сі (Велика Британія)

Жоден

Німецька хвиля (Німеччина)

Голос Америки (США) Перший національний (Україна)

Франс-2 (Франція)

Україна (Україна)

1+1 (Україна)

Інтер (Україна)

Таблиця 12. 12. Як часто Ви дивитесь телевізор? % всіх опитаних, N = 108

Регулярно 10% Не дивлюсь 20% Часто 10%

Інколи 59%

137

Таблиця 13. 13. Яким програмам надаєте перевагу % всіх опитаних, N = 108 70

Новини

Художні фільми

Документальні фільми

Програми культурологічного спрямування

Освітні програми

Розважальні шоу

Серіали

Таблиця 14. 14. Як часто Ви дивитесь документальні та освітні програми? % всіх опитаних, N = 108 Постійно

Часто

Інколи

Рідко

Майже ніколи

Не дивлюсь

138

Таблиця 15. 15. Чи задовольняє Вас кількість документальних та освітніх програм на українському ТБ? % всіх опитаних, N = 108 Краще зменшити їхню кількість, їх все рівно ніхто не дивиться 1%

Так, цілком 6%

Їх взагалі немає 24% Могло б бути і більше 69%

Таблиця 16. Стать та вік респондентів % всіх опитаних, N = 108

35 - 44 років 5%

25 - 34 років 34%

45 + 5%

Чоловіча 33%

до 18 років 2%

Жіноча 67%

18 - 24 років 54%

139

ДОДАТОК 8. Результати комп’ютерного семантичного аналізу текстів 1. ГАЗЕТА «Факты и комментарии». 1. Известный журналист Александр Ткаченко: «Если будет общественное телевидение, то я, возможно, появлюсь в одном из проектов». Таисия БАХАРЕВА. – 21 января 2005 года Таблиця 1. Найменування показника

Значення

Кількість символів

6134

Кількість символів без пробілів

5203

Кількість слів

858

Кількість унікальних слів

433

Кількість значимих слів

203

Таблиця 2. Фраза/слово

Кількість

Частота %

телевидение

1.63

общественное телевидение

1.40 / 2.80

общественный

1.40

канал

1.17

появиться

0.58

страна

0.58

ощущение

0.47

ткаченко

0.47

140

идея

0.35

команда

0.35

месяц

0.35

несколько

0.35

новом канале

0.35 / 0.70

общество

0.35

материал

0.23

может реализована

0.23 / 0.47

момент

0.23

нашей стране

0.23 / 0.47

2. ГАЗЕТА «Факты и комментарии». 1. Новый президент НТКУ Виталий Докаленко категорически не приемлет идею создания общественного телевидения?Александр АРТАЗЕЙ . – 29 октября 2005 года Таблиця 1. Найменування показника

Значення

Кількість символів

3044

Кількість символів без пробілів

2628

Кількість слів

405

Кількість унікальних слів

241

Кількість значимих слів

139

141

Таблиця 2. Фраза/слово

Кількість

Частота %

президент

1.48

виталий докаленко

1.23 / 2.47

руководитель

1.23

глава

0.99

новое

0.99

общественный

0.99

один

0.99

виктора ющенко

0.74 / 1.48

влияние

0.74

интервью

0.74

общественного телевидения

0.74 / 1.48

президента нтку

0.74 / 1.48

средства влияния

0.74 / 1.48

телевидение

0.74

телекомпания

0.74

политика

0.49

политический

0.49

пост

0.49

приемлет

0.49

работа

0.49

развитие

0.49

режиссер

0.49

рекламный

0.49

142

создание

0.49

созданием общественного

0.49 / 0.99

созданием общественного телевидения

0.49 / 1.48

страна

0.49

3. ГАЗЕТА «Україна Молода». 1. Олександр Ткаченко: Рекламний ринок зацікавлений у новому гравці. Ткаченко – пропонує, НТКУ – панікує, коаліція – зважує. Телеглядачам не залишається іншого вибору, як, сидячи перед телевізорами, розучувати «новиє п’єсні о главком». Вікторія Стах. - № 021 за 4 лютого 2005 року. Таблиця 1. Найменування показника

Значення

Кількість символів

9612

Кількість символів без пробілів

8262

Кількість слів

1279

Кількість унікальних слів

736

Кількість значимих слів

939

Таблиця 2. Фраза/слово

Кількість

Частота %

телебачення

1.49

нтка

1.25

суспільного

1.17

143

мовлення

1.02

державный

0.55

колектив

0.55

суспільне

0.55

буде

0.47

осіб

0.47

суспільного мовлення

0.47 / 0.94

цілком

0.47

створення

0.39

суспільного телебачення

0.39 / 0.78

суспільне телебачення

0.31 / 0.63

фінансування

0.31

влада

0.23

державне телебачення

0.23 / 0.47

дискусії

0.23

зараза

0.23

коаліція

0.23

колектив нтку

0.23 / 0.47

контроль

0.23

концепція

0.23

суспільне мовлення

0.23 / 0.47

телерадіокомпанії

0.23

ткаченко

0.23

том

0.23

ут-1

0.23

144

функціонування

0.23

активний

0.16

багато

0.16

4. ГАЗЕТА «Україна Молода». 1. Олександр Ткаченко: Рекламний ринок зацікавлений у новому гравці. Ткаченко – пропонує, НТКУ – панікує, коаліція – зважує. Телеглядачам не залишається іншого вибору, як, сидячи перед телевізорами, розучувати «новиє п’єсні о главком». Вікторія Стах. - № 021 за 4 лютого 2005 року. Таблиця 1. Найменування показника

Значення

Кількість символів

9612

Кількість символів без пробілів

8262

Кількість слів

1279

Кількість унікальних слів

736

Кількість значимих слів

939

Таблиця 2. Фраза/слово

Кількість

Частота %

телебачення

1.49

нтка

1.25

суспільного

1.17

мовлення

1.02

державный

0.55

145

колектив

0.55

суспільне

0.55

буде

0.47

осіб

0.47

суспільного мовлення

0.47 / 0.94

цілком

0.47

створення

0.39

суспільного телебачення

0.39 / 0.78

суспільне телебачення

0.31 / 0.63

фінансування

0.31

влада

0.23

державне телебачення

0.23 / 0.47

дискусії

0.23

зараза

0.23

коаліція

0.23

колектив нтку

0.23 / 0.47

контроль

0.23

концепція

0.23

суспільне мовлення

0.23 / 0.47

телерадіокомпанії

0.23

ткаченко

0.23

том

0.23

ут-1

0.23

функціонування

0.23

активний

0.16

146

багато

0.16

5. ГАЗЕТА «Україна Молода». 3. Євген Глібовицький: Ми повинні давати не рибу, а вудку. Вікторія Стах. № 031 за 18 лютого 2005 року Таблиця 1. Найменування показника

Значення

Кількість символів

8006

Кількість символів без пробілів

6843

Кількість слів

1101

Кількість унікальних слів

660

Кількість значимих слів

738

Таблиця 2. Фраза/слово

Кількість

Частота %

мовлення

0.82

коаліції

0.73

створення

0.64

суспільне

0.54

телебачення

0.54

якщо

0.54

хто

0.36

громадський

0.27

коаліцію

0.27

Олександр ткаченко

0.27 / 0.54

147

створення суспільного мовлення

0.27 / 0.82

структура

0.27

телебаченні

0.27

6. ГАЗЕТА «Україна Молода». 4. «Я вірю в те, що Олег Рибачук може ухвалити справді корисне і для держави, і для Президента рішення. Але ж треба його ухвалити!». Леся Шовкун. – за 06 жовтня 2005 року Таблиця 1. Найменування показника

Значення

Кількість символів

6097

Кількість символів без пробілів

5121

Кількість слів

936

Кількість унікальних слів

450

Кількість значимих слів

566

Таблиця 2. Фраза/слово

Кількість

Частота %

президент

3.31

нтку

1.28

телебачення

0.96

треба

0.64

влада

0.53

керівника

0.43

148

суспільне

0.43

суспільного

0.43

державний

0.32

стецьків

0.32

суспільного телебачення

0.32 / 0.64

ющенка

0.32

7. ГАЗЕТА «День». 3. Про «беззубість», лояльність та об’єктивність. Українські ЗМІ у постреволюційний період. Підготували Ірина ЄГОРОВА, Ганна ХРИПУНКОВА, Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ, «День», Юрій НОЖЕНКО, Луганськ, Марина ГОЛІНА, Харків, Андрій РЕБРИК, Ужгород, Юлія КАЦУН, Тетяна ФІСЕНКО - №39, п'ятниця, 4 березня 2005, Таблиця 1. Показник

Значення

Кількість символів

14400

Кількість символів без пробілів

12313

Кількість слів

2071

Кількість унікальних слів

1057

Кількість значимих слів

1419

Таблиця 2. ФРАЗА/СЛОВО змі

КІЛЬКІСТЬ 24

ЧАСТОТА % 1.16

149

влади

0.72

влада

0.53

редактор

0.34

журналіст

0.29

владі

0.24

власник

0.24

зміни

0.24

новиний

0.24

проблема

0.24

революції

0.24

газета

0.19

головний

0.19

журналісти

0.19

журналістів

0.19

медіа

0.19

можливості

0.19

помаранчевої

0.19

читачів

0.19

видання

0.14

загал

0.14

змінилася

0.14

новина

0.14

свобода

0.14

тихий

0.14

україни

0.14

150

умови

0.14

важко

0.10

великий

0.10

виборів

0.10

випуск

0.10

висловлювання

0.10

втратить

0.10

відзначити

0.10

відновити

0.10

директор

0.10

добро

0.10

донецький

0.10

друкований

0.10

друковані

0.10

електронні

0.10

журналістики

0.10

журналістської

0.10

лояльність

0.10

мас-медіа

0.10

національный

0.10

опозиційний

0.10

парламентський

0.10

позитивні

0.10

позиція

0.10

політичної

0.10

151

політичні

0.10

правда

0.10

право

0.10

працювати

0.10

президент

0.10

принцип

0.10

серйозні

0.10

ситуацію

0.10

сприятливими

0.10

телеканал

0.10

тиск

0.10

8. ГАЗЕТА «День». 4. Від національного до суспільного — один рік? Ольга Василевська. №207, четвер, 10 листопада 2005 Таблиця 1. Найменування показника

Значення

Кількість символів

3043

Кількість символів без пробілів

2628

Кількість слів

389

Кількість унікальних слів

268

Кількість значимих слів

279

152

Таблиця 2. Фрази/слова

Кількість

Частота %

нтку

1.29

наразі

1.03

план

1.03

мовлення

0.77

створення

0.77

суспільне

0.77

суспільного

0.77

влади

0.51

все-таки

0.51

віталій докаленко

0.51 / 1.03

глядача

0.51

після виборів

0.51 / 1.03

реально

0.51

реформування

0.51

стан

0.51

суспільне мовлення

0.51 / 1.03

телебачення

0.51

терміни

0.51

точно реально після виборів

0.51 / 2.06

фінансування

0.51

час

153

9. ГАЗЕТА «День». 1. Олександр ТКАЧЕНКО: «Суспільне телебачення — історичний виклик вітчизняній журналістиці». Розмовляв Володимир ДЕНИСЕНКО – №19, п’ятниця, 4 лютого 2005 Таблиця 1. Показник

Значення

Кількість символів

13574

Кількість символів без пробілів

11634

Кількість слів

1904

Кількість унікальних слів

894

Кількість значимих слів

1285

Таблиця 2. ФРАЗА/СЛОВО мовлення суспільного телебачення суспільне створення суспільного мовлення громадський наглядової наглядової ради створення суспільного суспільне мовлення суспільного телебачення організацій проблема суспільне телебачення громадських організацій політики президент різних

КІЛЬКІСТЬ 25 24 18 15 13 12 8 7 7 7 7 7 6 6 6 5 5 5 5

ЧАСТОТА % 1.31 1.26 0.95 0.79 0.68 0.63 / 1.26 0.42 0.37 0.37 / 0.74 0.37 / 0.74 0.37 / 0.74 0.37 / 0.74 0.32 0.32 0.32 / 0.63 0.26 / 0.53 0.26 0.26 0.26