Станкевич Наталія - диплом, 2004 by ukma journalist

Національний університет “ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ” Могилянська школа журналістики

Створення телевізійного продукту, використовуючи аналіз і культуру телебачення Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістра журналістики

СТАНКЕВИЧ Наталії Сергіївни

Науковий керівник – доцент Яковець Анатолій Володимирович

Київ - 2004

ЗМІСТ: Вступ ........................................................................................................ 3 - 9 Розділ 1. Аналітичне походження телевізійного продукту §1. Зовнішня структура телевиробництва: прагматичні підстави розробки

телевізійного проекту ..................................................................................... 10 - 16 §2. Передумови втілення концепції у конкретне виробництво .................. 17 - 23 §3. Реальний результат виходу телепродукту в ефір (заперечення гонитви за

рейтингом) ....................................................................................................... 24 - 32

Розділ 2. Культура телебачення: прагнення відповідати найвищим взірцям §1. Традиція радянського телебачення – “штампована правильність”...... 33 - 38 §2. Телевізійний професіоналізм: розуміння публічно-інтимної специфіки

телебачення ...................................................................................................... 38 - 45 §3. Мова телеканалу як засіб комунікативного впливу ............................... 45 - 52

Розділ 3. Природа телевізійного продукту §1. Формування матеріалу сітки мовлення каналу ...................................... 53 - 61 §2.

Особистість

журналіста

(ведучого)

здійсненні

комунікативного

впливу................................................................................................................ 61 - 68

Висновки .............................................................................................. 69 - 72 Список використаної літератури ........................................... 73 - 78

3 ВСТУП Актуальність теми дослідження. Телевізійна комунікація стає невід‘ємною складовою загальносвітової системи глобалізації, обміну інформацією, взаємопроникнення культур і тому подібне. І, зокрема, вона перетворилася на засіб політичних технологій, що використовується задля досягнення конкретних бажаних результатів. Виходячи з цього можна впевнено стверджувати, що ця частина електронних ЗМІ, тобто телебачення, на сьогоднішній день займає одне із ключових місць у всесвітній структурі політико-інформаційної галузі. Простіше кажучи, телебачення є знаряддям потужного впливу й можливістю скористатися своїм правом на висловлення власної думки. Як вже було зазначено, телебачення, зокрема, але обов‘язково залучається для поширення ідей певних політичних сил, які володіють ЗМІ. У цьому зв‘язку варто відмітити, що в самій структурі телевізійних програм відображені всі можливі методи впливу на маси. Але у цьому дослідженні буде розглянуто саме те, яку роль відіграє аналітика й культура у творенні телевізійного продукту. А ще - яким чином аналітика, як практична методологія

запровадження

конкретних

ідей

водночас

як

спосіб

накопичення, обробки, відстеження й подання інформації, використовується на телебаченні. Автор спирається на те, що аналітика сама по собі є також технологією і, як свідчить практичний досвід, її завданням є не тільки зрозуміти суспільні процеси, але і дати їм точну оцінку. Оцінку, яка відповідає задачам тих сил, які володіють ЗМІ. Тому аналітика у структурі телебачення є фундаментом і основою побудови всього цього конкретного електронного простору. Але, оскільки аналітика не може бути відстороненою й відірваною від мас, оскільки пересічний глядач повинен “правильно”, тобто таким чином, як це заплановано конкретним ЗМІ, сприйняти запропонований йому “продукт”, то аналітика повинна опиратись на певні реалії, однією з яких є культура у найширшому розумінні. Тому що треба чітко уявляти, до кого ти звертаєшся,

4 і яким чином подати матеріал професійно й правильно, щоб із найбільшою вірогідністю прогнозувати результат. І тут варто було б залучити телевізійну традицію, яка існувала на українському телебаченні в радянські часи. На цій традиції можна і треба, на мою думку, базувати роботу телеканалу, відкинувши, звичайно, її ідеологічну заполітизованість та пристосувавши цю традицію до сучасних реалій. Отже, аналітика й культура фахівцями, які формують телевізійний простір, повинна складатися в певний дієздатний алгоритм. Ті люди, які не просто працюють на телебаченні, а володіють цими засобами, обов‘язково повинні володіти і методами запровадження свого “телевізійного продукту”1, його поширення й прогнозування відповідного результату. Наукова розробка теми. Оскільки для аналітики й культури телебачення є галуззю прикладною, то весь науковий апарат знаходиться в межах історії, психології, культурології, філософії, етики і права. І, зокрема, базується на декількох мистецьких галузях, таких як операторська майстерність, акторство, режисура, журналістика. Тому наукові джерела і мистецький аспект висвітлення теми опираються на абсолютно конкретну ситуацію у просторі й часі. Тобто велике значення має становище конкретної держави у світовій структурі, контекст її стосунків з іншими країнами, які завдання ця держава ставить перед собою - як внутрішні, так і зовнішні, та багато інших важливих нюансів, які є предметом окремого політологічного дослідження. Варто зазначити, що сьогоднішній стан українських ЗМІ, у тому числі й телебачення, наштовхує на думку, що і керівники, і виконавці роблять не те, що конче потрібно, а те, що можливо. І оця відстань між необхідністю та можливість є так само, до певної міри, теоретичною і навіть науковою проблемою. 1

- Телевізійним продуктом ми називаємо все, що спроможне видати телебачення як

кінцевий результат.

5 В даному разі не йдеться про економіку, яка теж відіграє дуже важливу роль. І характер цієї ролі безумовно, може впливати на науковий погляд щодо проголошеної теми дослідження. Крім того, буває, що люди вкладають гроші в телебачення для отримання суто фінансових дивідендів. Тобто, приоритетною

задачею

матеріальні

прибутки.

Тоді

необхідність

поступитися певною частиною політичних інтересів призводить до зміни всієї наукової структури й обґрунтування конкретної теми. Зовсім інший випадок, коли приорітеними є політико-ідеологічні сфери. Тоді, опираючись на владні, правові, філософські і навіть математичні теорії, можна пристосувати економічні інтереси до приорітету політичних завдань. Бувають ситуації перманентні, коли, наприклад, короткотерміновою задачею є така, де домінує суто економічний інтерес, накопичення, так би мовити, матеріального капіталу для того, щоби потім перейти на якісно нову позицію, де можна буде просувати вже чітко визначені політичні завдання. За будь-яких обставин, основним “капіталом” ЗМІ є довіра аудиторії. Уся конкретизована на сьогоднішній день наукова база з цього питання міститься очевидно у спеціальних проектах і привертає особливий інтерес спецслужб різних країн. Тому що будь-яка можливість впливати на мільйони людей завжди, безумовно і в першу чергу розглядається як зброя. При чому слово “зброя” тут треба розуміти в усьому можливому діапазоні його сприйняття: від “зброї” – знаряддя насильства і до, скажімо, озброєності знаннями, інформацією, фаховими навичками тощо. Отже, для того, щоби абсолютно точно, аргументовано і авторитетно говорити про наукові джерела, треба гіпотетично уявити собі якісь моделі телевізійних каналів, пов‘язаних із певними політичними силами. Задачі, які вони ставлять перед собою. Їхні можливості: наукові, фінансові, владні. Іншими словами, наукова база, якою можна користуватися для розробки даної теми, ситуаційна: від Канта до Фрейда, від Леніна до Ніцше. Тема цього дослідження, до певної міри, є піонерською. І тому неможливо говорити про універсальний рецепт. Це - спроба змоделювати

6 гіпотетично, що може вийти з тієї ситуації, яка склалася в Україні, якщо поставити собі за мету створення конкретного телевізійного продукту

конкретних умовах під конкретні задачі. Щодо конкретних умов, то вони характеризуються тим, що при розмаїтті партійного життя відсутня не те, що панівна, але й узагалі будь-яка зрозуміла загальнонаціональна ідеологія. Проте є начерки, приоритетні тенденції. Такі як прагнення в Європу при стратегічному партнерстві з Росією і найкращими стосунками з Америкою. Так от, дати подібній задачі сьогодні хоч якесь наукове обґрунтування, на мою думку, позбавлене перспективи. Але можна одну із цих тез взяти за гіпотетичну основу і під неї моделювати, яким, наприклад, повинен бути україномовний канал, що бачить свої економічні, політичні та інші інтереси в розвитку стосунків із Росією. Маю на увазі реальний вплив на перебіг цих стосунків із боку України, коли наша держава відіграє роль не статиста в боротьбі регіональних лідерів, а пробує нав‘язувати свої інтереси, формувати дух інтервенції, використовуючи при цьому телебачення. Отже, метою цієї роботи є теоретична розробка на базі заявленої теми диплому створення телевізійного каналу, який би консолідував основні українські сили в Україні - це перша стадія. А наступна – це інтервенція українських ідей та інтересів у медіа-простір Росії. Ідеологічною основою тут може виступити гасло києвоцентризму з акцентом на те, що Київ був і повинен бути збирачем руських земель. Завдання дослідження. Завданням дипломної роботи, відповідно до поставленої мети, є вивчення

аналітичного походження телевізійного

продукту та культури телебачення як прагнення відповідати найвищим взірцям та природи телевізійного продукту. Головна увага зосереджується в такому разі на зовнішній структурі телевиробництва, тобто на прагматичних підставах розробки телевізійного проекту, далі втіленні концепції у конкретну форму та визначенні правильного реального результату виходу телепродукту в ефір. Крім того, досліджується традиція радянського телебачення,

яку

можна

назвати

“штампованою

правильністю”,

7 визначаються ознаки телевізійного професіоналізму, який розуміє публічноінтимну специфіку телебачення і зважає на неї при створенні телепродукту. Розглядається і така річ як мова телеканалу у розумінні засобу комунікаційного впливу. А також зроблено акцент на доборі матеріалу сітки мовлення каналу, характеризуються її основні складові та особистість журналіста (ведучого). Джерельна база дослідження. Для розкриття теми та обґрунтування своїх думок автором було використано досить широку джерельну базу, яка включає й історичні, і філологічні, і філософські праці. А також навчальні посібники з економіки, паблік рилейшнз, політології, соціології та психології. До використаних джерел також треба віднести енциклопедичні словники з історії та журналістики, монографії на пов‘язані із предметом дослідження теми. Крім того, автором було використано багато статей та інтерв‘ю, опублікованих у пресі або розміщених у мережі Інтернет. Говорячи про джерельну базу дослідження треба зазначити, що всі науки стоять, так би мовити, на трьох китах. Перше – це те, що не потребує доказів, тобто система аксіом. Друге – те, про що всі домовились, тобто система спільного бачення. І третє – те заради чого все робиться, напрямок розвитку, з одного боку, і можливість використання даної науки, з іншого. Система аксіом, певних умовностей виникає з такого відчутного явища, яке називається досвідом. Особистий чи суспільний досвід є основним критерієм, основним мірилом, яке випробовує більшість ідей. І нові, екстравагантні ідеї, які рішуче відрізняються від суспільного досвіду, завжди прагнуть стати його складовою. Як, наприклад, теорія Ейнштейна, коли вона з‘явилася у фізиці. Тепер навіть люди, які не те, що не знають фізику, а й не уявляють, що вона вивчає, час від часу кажуть: “Все на світі відносно”. Ця ідея стала відомою всім, стала частиною суспільного досвіду. І смішно вимагати від людини, яка таке каже, знання релятивістських законів. Існує багато екстравагантних ідей, які так і залишилися спірними, не стали причетними до загальнолюдського досвіду. Це – ідеї для внутрішнього

8 використання тією чи іншою науковою школою. А от загальновідомі речі нерідко називають банальними - не тому, що вони спрощені чи втратили силу своєї ефективності, свою, сказати б, базову мудрість, а тому, що про них знають всі. Як писав Пьотр Чаадаєв, «кожна людина має свою частку загальної спадщини, без труднощів, без напруження підбирає в житті розсіяні в суспільстві знання і користається ними... Відмітьте при цьому, що йдеться тут не про вченість, не про читання, не про щось літературне чи наукове, а просто про зіткнення свідомостей...»2 [45, 288] Така “база загальновідомих речей” є початковим критерієм апробації всіх нових, та й старих ідей. Ця система, звичайно, не ідеальна і не безпомилкова. Але рівно настільки, наскільки неідеальна й небезпомилкова будь-яка інша, протилежна їй, наукова система. І тому при зверненні до постулатів загальновідомих, або таких, що є частиною життєвого чи творчого досвіду багатьох людей, гадаю, посилання на

конкретних

авторів

загальносуспільний

зайве.

досвід,

Бо ті

тут чи

автором інші

виступає

вже

висловлювання

загальнозрозумілими попри всю свою суперечливість і критичний погляд на них окремих науковців. Так, загальновідомо, що Андрій Первозванний благословив київські кручі; загальновідомо, що Ромула і Рема вигодувала вовчиця; загальновідомо, що світло розкладається на спектр і т.д. і т.д. На кого треба посилатися, щоб підтвердити чи спростувати ці факти? Вважаю дуже корисним і ефективним використовувати загальновідомий досвід у науковій праці нарівні, а можливо, у деяких випадках, і з перевагою над думками, за якими стоїть конкретне наукове ім‘я. Адже будь-які авторські думки

мають

своїм

витоком

ствердження

або

заперечення

речей

загальновідомих. Об‘єктом дослідження є комунікаційні стосунки між телебаченням та його аудиторією в україно-російському медіа-просторі. А предметом є телевізійний продукт гіпотетично створеного українського каналу, його 2

- всі цитати з російськомовних джерел подані у роботі в перекладі автора

9 технічні засоби, програми, журналісти. При цьому проводитимуться порівняння з існуючими каналами та їхніми реальними програмами. Методологічна основа дослідження. Методологічну основу дипломного дослідження

складають

загальноприйняті

гуманітарній

науці

методи

дослідження, а також окремі методи наукового пізнання: системного аналізу явищ та подій; порівняльного аналізу телевізійних програм, роботи журналістів та інших питань і понять; формально-логічного, історичного аналізу відповідних категорій; прогнозування та ін. Структура диплома. Диплом складається зі вступу, трьох розділів, які мають загалом вісім підрозділів та списку використаних джерел, який складає 75 найменувань. Загальний обсяг роботи 78 аркушів.

РОЗДІЛ 1. Аналітичне походження телевізійного продукту §1. Зовнішня структура телевиробництва: прагматичні підстави розробки телевізійного проекту Чим відрізняється регіональний лідер від держави-аутсайдера? Дехто вважає, що економічним станом, рівнем життя, військовими та іншими показниками. Це суттєві прикмети, але не визначальні для лідерства. [42, 408] Треба чітко усвідомлювати, що є держави, які беруть на себе оце лідерство і вправляються з конкретними задачами, а є держави, наприклад, Швеція, Нідерланди, які навіть не намагаються взяти такий тягар, але рівень економіки, рівень життя у них може бути вищим, ніж у регіональних лідерів. Так от, якщо керівництво держави, державна еліта основною задачею і головним результатом вважає добробут, економічне зростання і більш нічого, то ми маємо справу з державою, яка не планує бути лідером. [1] Громадян цієї держави така ситуація може цілком улаштовувати. Люди часто йдуть шляхом найменшого спротиву. Виконав справу, отримав, використав. А от політики повинні бути амбітними, бажати стати лідером, особливо у країнах, які тільки визначаються зі своїм місцем на політичній арені і відвойовують собі якийсь шматок прав та повноважень. Бо інакше завтра ці політики виконуватимуть обов‘язки чиїхось референтів, охоронців або секретарів. Головна задача, яку повинне ставити перед собою керівництво держави, її політична провідна верства – це працювати на те, щоби громадяни держави пишалися своїм громадянством і своєю приналежністю до цієї держави. Не може бути ніякої національної ідеї, якщо не стоїть такої стратегічної задачі. Не можна збудувати міцну державу-лідера, якщо таке завдання не реалізується. Більшість радянських людей пишалися тим, що вони радянські люди. І саме тому, саме через це, маючи неповоротку відсталу економіку і народне господарство, Радянський Союз час від часу проявляв себе як світовий лідер [5, 56].

11 Сьогоднішнє українське керівництво не тільки не ставить перед собою подібних завдань. Воно, здається, і не чуло про такі закономірності. Елліни пишалися тим, що вони елліни і захоплювали світове лідерство через свої сильні, притаманні еллінам, природні властивості. До них так само діяли перси, а після них – римляни. [6] Наполеона били російські партизани, у лавах яких навіть кріпаки пишалися тим, що вони російські кріпаки. Чим найбільше гонорує американець? Тим, що він американець. А британець – приналежністю до Великої британської імперії. Це концепція, яку послідовно й упевнено проводить свідома національна еліта. І коли досягається мета, тоді відбуваються дивовижні речі.

Маленька острівна держава стає

могутньою всесвітньою імперією. А, як негативний приклад, велика українська нація на сотні років позбавляється державності і стає нацією рабів. До тих пір, доки, образно кажучи, реєстрові козаки будуть мати за честь служити польському королю і воювати за нього, за його інтереси, ні про яку державність в Україні мови не буде. Російська аудиторія, мабуть, більше за будь-яку іншу підготовлена для сприйняття патріотичних ідей. І саме тому їхній національний організм має потужну відпорність щодо будь-яких державоруйнівних заходів. Вони пишаються

“нємитой

Росієй”,

обдертим

військом,

необлаштованими

напівдикими “просторамі”, які росіяни безмежно люблять і називають Батьківщиною. І в цьому немає нічого несподіваного, нічого унікального. Це прикмета лідера. Він пишається тим, що він такий, яким він є. А якщо сьогодні наш уряд, звітуючи, говорить про невпинне зростання у нас ВВП, пенсій і зарплат, але при цьому українці не хочуть говорити рідною мовою, не радіють із своєї національної приналежності і за кордоном соромляться називатися українцями, а здебільшого говорять, що вони росіяни, то це означає, що наша політична еліта не зовсім розуміє, як і що їм треба робити. Пишатися будь-чим – це значить сприймати конкретну ідею або ідеї, прагнути стати причетними до них. Варто зауважити, що ідеї мають своїх

12 натхненників,

своїх

теоретиків,

народ

сприймає

ці

ідеї

через

посередництво, комунікацію, ідеологічну пропаганду тощо. Потужним чинником у процесі руху від ідеї до її сприйняття масами на сьогоднішній день є телебачення [64], [19, 13]. І оскільки телебачення звертається до десятків тисяч, а то й мільйонів людей, то природно, через нього можливо й необхідно запроваджувати в маси корисні, амбітні, державотворчі ідеї. Телебачення у глобальному розумінні – це не серіали, реклама й прогноз

погоди.

Прагматичними

підставами

створення

телевізійного

продукту є просування певних ідей. Саме такою повинна бути стратегія телебачення. А вже потім мова йде про отримання прибутків, як тактичне завдання. Якщо канал не має стратегічної ідеї, не вважає своєю метою утвердження цієї ідеї, значить він просто бореться за виживання. І скоріш за все не виживе, якщо все ж таки не визначить свою ідею, не сформулює її. [20]; [69] Для гіпотетичного каналу, що про нього мова, ми обрали ідею києвоцентризму як таку, на основі якої буде розроблено концепцію і почнеться робота. Це ідея з‘єднання, спочатку духовного, всіх земель, на яких переважає східнослов‘янський елемент. Простіше кажучи українців, білорусів і росіян. Історично за домінуюче положення на цих територіях змагалися три міста: Київ, Новгород і Москва. Кожне з них мало свої підстави вважати себе лідером. Москва почала змагання за лідерство у той час, коли по Русі пройшла пошесть розділень і дроблення досягло критичної точки. Щоб ствердити себе лідером, Москва висунула на той час не тільки дивовижну, але і абсурдну ідею об‘єднання земель Русі: “Москва – третій Рим.” Цю ідею з іронією й скепсисом сприймав цивілізований світ. А походила вона від святителя XV століття Зосими, якого називають “провозвєстніком нарождавшегося самодєржавія” [36, 386]. «У «Ізложеніі пасхаліі»…Зосима порівнював самодержця Івана ІІІ з іншим стовпом православ'я – візантійським імператором Костянтином і обґрунтовував думку про те, що Москва перетворилася в другий Константинополь – «новий

13 Єрусалим»...Твір Зосими незабаром було перероблено в Троїце-Сергієвім монастирі. У переробленому варіанті Москву порівнювали з «новим Римом». Згодом ця ідея лягла в основу теорії «Москва – третій Рим» [37, 288]; [55]3. І ще донині культурно-релігійна свідомість московітів сприймає цю ідею як фундаментальну. Вони навіть стверджують, що Московське православне царство характеризується провідною роллю Вічного Риму, Риму Третього й Останнього.[15, 397] Отже, нам потрібно обґрунтовувати єдність слов‘ян через Київ. Ствердити, що саме він є духовним ґрунтом для всіх східних слов‘ян, що давньокиївська, давньоруська традиція - це основний генетичний код на всьому слов‘янському просторі, зокрема, в межах колишнього СРСР. “Духовне первородство” Києва й України відзначено такими факторами, як споконвічність православ'я і православного чернецтва у східних слов'ян; утворення навколо Києва древньої держави; Києво-Печерська Лавра; мощі православних святих; храм Св. Софії; міфологема “Вічного Граду” (Київ як Другий Єрусалим), а також наявність історичного досвіду ведення релігійних війн; наявність есхатологічно-орієнтованої ідеології; ключова роль на стратегічній карті Східної Європи.” [67]. Таким чином у програмах нового каналу слід через історію, лінгвістику, давньоруську теорію держави і права поступово

проводити

Києво-Українську

домінанту,

поширювати

як

популярні, так і наукові ідеї, які б заохочували російський елемент (про вихід на білоруський медіа-простір у даній роботі не йдеться, але у стратегічних планах це повинно бути) до ототожнення себе з Київською Руссю. Це мусить бути їхня головна корінна, культурна, етнічна, психологічна прикмета. А титульну українську націю привчити дивитись на себе як на найбільш 3

- “Думка про особливий шлях Росії, відмінний від західних і східних країн, була сформульована на рубежі XV-XVI вв. старцем Єлеазарового монастиря Філофеєм - це було вчення "Москва - Третій Рим". Відповідно до цього вчення, Перший Рим - Римська імперія - упав у результаті того, що його жителі впали в єресь, відмовилися від істиного благочестя. Другий Рим - Візантія - упав під ударами турків. "Два Рима упали, а третій стоїть, четвертому не бувати", - писав старець Філофей.” [55]

14 повного й ґрунтовного носія сукупності всіх давньокиївських ознак: духовних, культурних, мовних і усіх інших. Показати, що неефективність найбільшої світової імперії - Російської і СРСР, насамперед, пов‘язана з утратою важливої частини корінних ознак через нехтування природним культурним лідерством українців. І як наслідок такого нехтування – запозичення чужинських західних рис, активно привнесених у часи будівництва Російської імперії, починаючи з доби Петра І. В цій корінній задачі треба наголошувати на тому, що три споріднені народи – Україна, Росія й Білорусь – залишаючись у межах державних суверенітетів, повинні будувати передусім спільний культурно-духовний простір, у якому єдиним і незаперечним лідером мусить бути Київ. У цьому контексті треба настійливо наголошувати, що це лідерство є незаперечним, але воно не порушує національний суверенітет інших двох держав. Варто зазначити, що фундаментальною працею, із якої бере витоки ідеологія

києвоцентризму

яка

донині

залишається

одним

із

найавторитетніших історичних джерел, є “Повість минулих літ” монаха Нестора-літописця. Не лише зміст літопису дає підстави це стверджувати, але і форма його укладення, яка вочевидь говорить про те, що Київ апріорі трактується як містичний і духовний центр східних слов‘ян. Я маю на увазі, перш за все, той родовід, із якого починається “Повість”[24, 1]. Це уселенський родовід, що прямо виводить на наших предків. Літописець вказує на наш народ і його духовний центр – Київ, як на суб‘єкт всесвітніх, вселенських

процесів.

По-друге,

літописець

однозначно

вказує

на

виключність Києва серед інших міст тодішньої Київської Русі, посилаючись на апостольське благословення. І щоб ні в кого не виникало сумнівів у цій виключності, він наводить іронічне порівняння Києва з Новгородом – містом-суперником. Київ, пише Нестор, Андрій Первозванний благословив і провістив йому видатне духовне місце у контексті священної історії [24, 3] . А, проходячи через Новгород, апостол нібито лише здивувався тому, як його мешканці користуються лазнями, сказавши відому донині фразу: “Ніхто їх не

15 мучить, а самі вони себе мучать”. Ми лише “забуваємо” сказане апостолом Андрієм далі: “І творять не миття собі, а мучення” [24, 4]. Такий спосіб історичної іронії повинен би назавжди позбавити будь-яких претендентів навіть думок, не те що можливостей, змагатися за місце, яке історично і духовно назавжди відведене Києву. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що витоки нашої писемності, духовності, базові основи нашої культури беруть свій початок з ідеї києвоцентризму. Саме така постановка питання є не тільки ключовою, але й очевидною. Можна сміливо стверджувати, що вона аж ніяк не гіпотетична, а цілком реальна. Спромоглася ж колись Візантія перебрати на себе вселенські повноваження і вселенську місію Рима, завдячуючи суто візантійським поглядам, якими користується і Нестор у літописі “Повість минулих літ”. Я маю на увазі те, що ми споріднені з Візантією не тільки культурно й духовно. У нас один благословляючий апостол – Андрій Первозванний. Благословивши Візантію, святий Андрій благословив і нашу землю. Такого апостольського благословення було досить для Візантії, щоб перебрати лідерство, зокрема, духовне лідерство у Рима. Постановою ІІ, ІV та VI Вселенських соборів єпископ Риму і єпископ Константинополя були зрівняні в правах [18]. А рівність у правах для вчорашнього лідера означає втрату своєї першості, це очевидно. Отже, Константинополь на підставі канонічного права стає Другим Римом. І не тільки як політичний центр нової імперії, але і як духовний. Варто зазначити, що Третій Рим, яким вважає себе Москва не порівняний з Римом Першим. У Москві ніколи не відбувалися події вселенського значення, що були б визначальними для Священної історії 4. Тут ніколи не проповідували апостоли. І Московська єпископська кафедра є похідною від найдавніших, в першу чергу від Київської [36, 14]. Тому Києву претендувати на духовний приорітет перед Москвою в теоретичному плані 4

- Під Священною історією автор має на увазі події, описані в Біблії та події, пов‘язані з церковним осмисленням будь-яких історичних фактів

16 набагато простіше, ніж було Візантії перед Римом. Єдиним аргументом Москви за свою приорітетність виявились політико-імперські заяви, в контекст яких вони вписують свій парадоксальний світогляд 5. Слід зазначити, що ідеологію киевоцентризму як альтернативний московському варіант збирання слов‘янських земель (у тому числі тих російських регіонів, які відпали від Москви) навколо древньої столиці пропагує сьогодні народний депутат, керівник і головний ідеолог УНАУНСО, редактор журналу “Націоналіст” Андрій Шкіль. Зокрема, у своїй праці “Вiтер Імперії. Збiрка статей з геополiтики.” він зазначає, що саме Київ здатен забезпечити соціально-економічну “модернізацію без вестернізації” [66]. Лідер партії “Нова сила” Юрій Збітнєв, говорячи про “участь України в створенні єдиного економічного простору в границях нашої держави плюс Бєларусь, РФ і Казахстан, а також реалізація проекту, проанонсованого як Організація Регіональної Інтеграції (ОРІ)”, зазначає, що “влада України повинна виходити з принципу базування керівних органів ОРІ у Києві. Відповідно

поступово

може

впроваджуватися

життя

доктрина

киевоцентризму як альтернатива до західного лібералізму в границях Європи Націй, а не Об'єднаної Європи.” [75]. Активно ідеї києвоцентризму та позицію, що “Київський Патріархат — уособлення християнства Київської традиції, а отже — важлива складова української культурної ідентичності й історичного надбання українського народу” пропагує Глава УПЦ КП Патріарх Київський та всієї Руси-України Філарет та духовенство цієї Церкви.[51], [54]. Російські політичні сили також знайомі з ідеями києвоцентризму і навіть висловлюють занепокоєння з приводу реальності такої ситуації, коли “москвоцентризм” заміниться на “києвоцентризм” на фоні сонливої бездіяльності Центру (йдеться про їхній центр - Москву – прим. автора).”[47].

- Про парадоксальність мислення росіян детальніше йтиметься далі

17 §2.

Передумови

втілення

концепції

конкретне

виробництво Задля того, щоб запропонована концептуальна ідея києвоцентризму, на основі якої розроблятимуться концепції всіх програм нашого каналу, отримала втілення у конкретному телевиробництві, потрібно, в першу чергу, створити ефективну аналітичну групу телевізійних професіоналів. Членами такої групи повинні бути не просто фахівці, а люди, яким притаманні дві основні якості: уміння придумати й розробити та вміння “пробити” матеріал, зацікавити ним.

Не кожна людина, яка генерує якісні ідеї, здатна їх

відповідно подати, тобто достойно представити й продати на ринку ідей. І тому, створення аналітичної групи є наріжним каменем подальшого розвитку виробництва. Аналітичний алгоритм створення і діяльності, як каналу взагалі, так і окремої програми на цьому каналі починається з оцінки двох факторів: можливостей творчих груп – практичних і фінансових, та рівня їх, амбітності. Наші продюсери-менеджери повинні бути людьми амбітними, досить молодими,

добре професійно підготовленими, спроможними

підпорядкувати свій бізнес та особисті інтереси певній ідеї. Бо втілення цієї ідеї дасть їм змогу увійти у світову професійну еліту телевізійників. Їхньою метою мусить бути “членство” у світовій телевізійній еліті. Якщо цю планку понизити до рівня заробляння грошей, займання своєї шпарини на ринку телепродукції, то тоді члени аналітичної групи приречені ходити в колі банальних і другорядних думок та пропозицій. Це треба чітко усвідомлювати – без амбітного бажання стати телеелітою не варто створювати власний канал. [68]6 Можна просто влаштуватися до когось з існуючих лідерів на

- Канал “1+1”, наприклад, створювався з такою амбітною ідеєю: “Ми, виходячи з природно сформованого і настільки успішного в Східній Європі принципу моделювання незалежної держави, припускали, що телебачення під назвою «1+1» стане необхідним елементом нового проекту під назвою «Україна» — незалежної, європейської, ринкової, ліберальної, із західною системою цінностей держави, чимось схожої на Польщу, а чимось

18 роботу і якісно виконувати свої обов‘язки. Якщо не маєш ідеї, яку прагнеш поширити й досягти мети – працюй на того, в кого така ідея є, хто намагається увійти в коло вибраних. За відсутності подібних амбіцій, ніяка політична підтримка не допоможе і жодні гроші. Не витримаєш конкуренції, загубишся і зникнеш, або тебе дуже швидко куплять, і змусять працювати “на замовника”. Отже, створена амбітна група телевізійників-засновників наступним кроком повинна співвіднести проаналізований матеріал із характером медіапростору, в якому канал планує існувати. Після окреслення фінансових, правових, технічних і творчих можливостей, у їхніх межах необхідно створити, а точніше змоделювати виробництво, виходячи з ідей, на які воно буде спиратися. Наприклад,

ми

проаналізували

змагальні

можливості

реальних

політичних і фінансових груп в Україні і визначили для себе, що така політична сила, як, умовно кажучи, “Наш дім – Україна” – Головна задача, яку повинне ставити перед собою керівництво держави, її політична провідна верства – це працювати на те, щоби громадяни держави пишалися своїм громадянством і своєю приналежністю до цієї держави. Сьогоднішнє українське керівництво не тільки не ставить перед собою подібних завдань. Воно, здається, і не чуло про такі закономірності. Пишатися будь-чим – це значить сприймати конкретну ідею або ідеї, прагнути стати причетними до них. Варто зауважити, що ідеї мають своїх натхненників, своїх теоретиків, а народ сприймає ці ідеї через посередництво, комунікацію, ідеологічну пропаганду тощо. Потужним чинником у процесі руху від ідеї до її сприйняття масами на сьогоднішній день є телебачення Прагматичними підставами створення телевізійного продукту є

просування певних ідей.

Саме такою повинна бути стратегія телебачення. А вже потім мова йде про отримання прибутків, як тактичне завдання. Якщо канал не має стратегічної — на Чехію чи Німеччину. Держави з популярним власним телебаченням, власними журналістами, новинами, шоу і серіалами всіх жанрів”[68].

19 ідеї, не вважає своєю метою утвердження цієї ідеї, значить він просто бореться за виживання. І скоріш за все не виживе, якщо все ж таки не визначить свою ідею, не сформулює її. Для гіпотетичного каналу, що про нього мова, ми обрали ідею києвоцентризму як таку, на основі якої буде розроблено концепцію і почнеться робота. Це ідея з‘єднання, спочатку духовного, всіх земель, на яких переважає східнослов‘янський елемент. Отже, нам потрібно обґрунтовувати єдність слов‘ян через Київ. Таким чином у програмах нового каналу слід через історію, лінгвістику, давньоруську теорію держави і права поступово проводити Києво-Українську домінанту, поширювати як популярні, так і наукові ідеї, які б заохочували російський елемент (про вихід на білоруський медіа-простір у даній роботі не йдеться, але у стратегічних планах це повинно бути) до ототожнення себе з Київською Руссю. Задля того, щоб запропонована концептуальна ідея києвоцентризму, на основі якої розроблятимуться концепції всіх програм нашого каналу, отримала втілення у конкретному телевиробництві, потрібно, в першу чергу, створити

ефективну

аналітичну

групу

телевізійних

професіоналів.

Аналітичний алгоритм створення і діяльності, як каналу взагалі, так і окремої програми на цьому каналі починається з оцінки двох факторів: можливостей творчих груп – практичних і фінансових, та рівня їх, амбітності. Отже, створена амбітна група телевізійників-засновників наступним кроком повинна співвіднести проаналізований матеріал із характером медіапростору, в якому канал планує існувати. А це спрацює, якщо обрана нами політична сила свідома того, що “Україна має навчитися своєчасно реагувати на виклики інформаційної революції, зважаючи також на національні інтереси й проблеми власної національної безпеки. Наша країна поки що не втратила шанс, сконцентрувавши державну та недержавну політику на ключових галузях інформаційних технологій, скоротити відставання від розвинених країн. Але для цього слід активно прискорити випуск та споживання такого специфічного національного продукту як інформація.” [65]

20 Не секрет, що кожна політична сила в Україні прагне мати, скажімо так, високий європейський і міжнародний рейтинг, бути, наприклад, членом Соцінтерну, коли йдеться про соціалістів. Кожна українська політична сила бажає зміцнювати й поширювати свій політичний вплив, при цьому розвиваючи свої фінансові структури. А оскільки природа будь-якої партії полягає у тому, щоби засобами ідеології, використовуючи фінансовоматеріальні резерви, впливати на правову та усі інші ситуації, як у своїй державі, так і у світі [5, 115], і оскільки у кожної політичної сили є природна потреба використовувати телебачення як інструмент для досягнення своїх цілей [43, 17], то, якщо ми не помилились з вибором політичної сили і спромоглись переконати її функціонерів у доцільності наших ідей, значить нами зроблено перший і найважливіший крок. Крок, який стане основою виникнення предмету нашого дослідження, тобто каналу, його програм і всього, пов‘язаного з його діяльністю, виробництва. Наступний наш крок, який робитиме вже згадана аналітична група – це аналіз нашого майбутнього замовника. Наприклад, як часто лідери тих сил, до яких ми вирішили звернутися, з‘являються на екрані. Чи люблять вони це, чи їм подобається подібний спосіб популяризації себе. Чи мають вони особисті сайти в Інтернеті, яка структура тих сайтів. Варто також оцінити ті медіа-структури, якими вони володіють. Пильно придивитися і фахово оцінити провідних спеціалістів їхніх медіа. А головне оцінити рівень ефективності підпорядкованих даній політичній силі ЗМІ. Якщо цей рівень, умовно кажучи вище середнього, це означає, що медіа не “провисли” у боротьбі за виживання, а знаходяться на стадії пошуку творчих ідей і проектів. Тоді нам треба в притаманному їм форматі, властивою їм мовою, послуговуючись тими категоріями, якими вони користуються, почати поволі просувати свої пропозиції. Для просування своїх пропозицій не варто опиратися на підтримку як перших персон політичної сили, так і чиновників нижчого рангу. Перші особи будь-якої структури, як правило, глобалізують питання і тому не

21 завжди можуть помітити ту родзинку, яку їм пропонують у тій чи іншій ідеї. Та й дотягнутися до них буває досить складно. Чиновники нижчого рангу, як правило, не мають реальної можливості просувати сходинками ієрархії серйозні проекти. Тому дуже важливо, стратегічно важливо визначити центр. Саме те місцеположення на ієрархічній драбині, де чиновник, функціонер є амбітним,

перспективним,

шукає

можливості

просування

прагне

створювати сам і під себе [25, 107]. Одним словом, постать динамічна й реальна. Як правило, саме люди в центрі ієрархії час від часу поглядають у ті сфери, в яких сьогодні намагаємося діяти ми. [25, 120] В кожному конкретному випадку схема дій специфічна. Головне, методика повинна бути спрямована таким чином, щоби людина, якій пропонується щось, від початку із симпатією ставилася до особи, яка пропонує [30, 99]. Саме із симпатією, цього почуття на початку досить. А симпатію може викликати те, що з кимсь із дітей чи родичів училися в одній школі, займалися одним видом спорту і т.п. Це не робить своїм і ще до кінця не надає отого повноцінного авансу довіри, але викликає необхідну приязнь. В подачі ідей мусить бути якомога менше романтизму. [30, 68] Зоряний простір треба залишити для творчості, а виклад повинен бути сухим, чітким і доказовим. Родзинка, перчинка також повинна бути обов‘язково присутньою, але треба подбати, щоб вона не виглядала аж надто парадоксально. Таке треба залишити у своїх чернетках і подати лише тоді, коли прийде слушний час. Для того щоб діловій, конкретній і аж занадто тверезій людині запропонувати, скажімо, ідею києвоцентризму, як базову, на підставі якої працюватиме канал і все, що з тим пов‘язано, варто почати з обґрунтування того, що обрана нами аудиторія готова сприйняти таку ідею [33, 185]7, що є реальний ґрунт для неї і т.п. Для початку можна навести, наприклад, такий анекдот, який сьогодні справді розповідають у Москві: “Після уроку історії московський хлопчик питає у батька: “Папа, а що ми - хохли?” “Чому це ми 7

- “Чітке визначення своєї аудиторії – застава успішного ведення коммунікативної кампанії. Воно захищає від даремного витрачання грошей” [33, 185]

22 хохли?”, - здивовано відповідає батько. “Ну, все ж від Києва пішло, і наша держава теж”. Батько знічев‘я замислюється, а потім каже: “Ні, синку, це скоріше вони москалі.” Сила цього анекдоту полягає в тому, що київське походження, особливо в сучасній ситуації – сепарації через державні суверенітети, час від часу хвилює і навіть досить сильно росіян. І хай дуже анекдотично виглядає те, що російський хлопчик не знає, чи не хохол він часом? Але це ґрунт і вповні реальний. У нього можна сіяти й чекати врожаю. Одним словом, треба спрямовано, спокійно доводити свою правоту. Приміром, дати статистику, скільки разів на РТР чи каналі “Культура” у різних солідних історикокультурологічних програмах росіяни не змогли обговорювати важливі для свого народу теми, оминувши зв‘язок із Києвом. Варто згадати і приклад, який свідчить про парадоксальність історичної самосвідомості росіян, бо саме такий стан, стан парадоксальності, є базовим для усіляких карколомних перемін - від абсолютної монархії до комунізму, від повного заперечення до шаленої любові. І навпаки. Так от, приклад парадоксальності. В той час, коли на початку і в середині 90-их років точилася надзвичайно напружена боротьба довкола питання про статус Криму, на російському телебаченні було створено безліч різних програм, присвячених цій тематиці. Там точилися дискусії, наводилися історичні аргументи, давалися інтерв‘ю, які стверджували “незаперечну” російську приналежність Криму. І ось вислів одного старшого офіцера Чорноморського флоту, що прозвучав з екрану в запалі полеміки: “Територія Криму належить Росії й Москві ще й духовно. І це найбільший доказ. Тому що наш Великий князь Володимир, як стверджують авторитетні історики, сам прийняв хрещення в Криму, а вже після того хрестив Русь.” Яскравий взірець парадоксального мислення росіянина. Київський Великий князь Володимир Великий прийняв хрещення в Криму і саме тому Крим належить не Києву, а Москві. Аналізуючи подібні реалії, можна з абсолютною достовірністю

23 стверджувати, що Україна – це саме той камінь спотикання для росіян, на якому вони і випробовуються, і самоідентифікуються. Один із сучасних російських демократів сказав: “Російський демократ випробовується українським питанням.” Отака реальність наших стосунків дає підстави говорити, що мислення росіян по відношенню до України й Києва є парадоксальним. А парадокс легко переходить в інший парадокс, оскільки він не підпорядкований логічним схемам. Наша задача лише знайти шляхи цього переходу. Шляхи не прості, не однозначні, такі, що потребують напруженої праці та спрямування досить великих ресурсів. Але все це окупиться сторицею. Росія по своїй природі є лідером [42, 408]. А слабке місце лідера - це шалена любов до сили [1]. Лідера захоплюють прояви сили, як жінок прикраси. Чому з такою легкістю слов‘янські хлопчики одягають кімоно, починають вигукувати щось незрозумілою їм мовою і робити рухи непритаманні їхній пластиці? Тому що ці хлопчики є лідерами, і їхня слабкість – у потягу до сили. Якщо ми створимо і реалізуємо, скажімо, міф про українських козаків-характерників8, якщо ми представимо його належним чином, то російські хлопчики будуть грати в українських козаків із більшим запалом, ніж у д‘артаньянів, самураїв і ковбоїв. А ми з великим ентузіазмом упізнаємо своє, і нам воно дуже сподобається, адже комплекс меншовартості змушує українців любити все, чим захоплюються росіяни. Сила мистецтва, сила войовничості духу, сила таланту – це “слабкість” лідерів. Треба просто вміти зацікавити їх певною силою. Вони привласнять її собі, а сила привласнить їх.

- цей міф буде описано далі в підпункті про мову каналу

24 §3.

Реальний

результат

виходу

телепродукту

ефір

(заперечення гонитви за рейтингом) Сьогодні дуже часто у комерціалізованій свідомості виникає така думка, що найважливішим результатом телевізійного продукту є рейтинг. Навіть професіонали нерідко стали посилатися на нібито визначальний покажчик рейтингу. Потужні компанії змагаються за те, хто буде підраховувати рейтинг того чи іншого каналу [29]. І все це відбувається, не зважаючи на діючі закономірності й історичну практику. Оскільки рушієм прогресу, розвитку цивілізації завжди було ефективне запровадження не рейтингових, а елітарних ідей. Хліба і видовищ – це для утримання або керування

пристрастями

рабів.

Проте,

коли

еліта

знаходиться

напівжебрацькому стані, то вона психологічно опускається до “рабських” гасел. І тому виникає зовсім нелогічне твердження: чим більше людей дивиться програму, тим кращою є її якість. Питання зовсім не риторичне, як може видатись на перший погляд, оскільки якість сама по собі – це потужна зброя. І чим вище рівень якості, тим вища її самодостатність. Якість завойовує собі ім‘я і користується цим іменем, як незаперечним авторитетом навіть у сфері профанів, котрі не мають жодного уявлення про суть, про механізми, про те, чому одна річ краща за іншу. І чим менше маси розуміють, чому певний рівень якості називають високим, тим менше вони здатні його критикувати і тим незаперечнішим є авторитет такої якості. Варто сказати: “швейцарський годинник”, “місячна соната”, “автомат Калашникова” тощо і виникають стійкі, майже незаперечні шаблони мислення в більшості людей. А що сьогодні зробили з японською якістю? Та її просто обожнили! Натомість інтенсивне виробництво Китаю якраз страждає від відсутності гучного імені. Ми тут щоправда для наочності увійшли у сферу реклами, але вона в даному разі просто найбільш ілюстративна. Що ж до телевізійного продукту, то він повинен мати таке ядро, таку одну-дві чи п‘ять-шість програм, залежно від обсягів самого каналу, які

25 привертатимуть увагу або навіть стануть клубними для серйозних, елітарномислячих людей України і Росії [60]. Адже саме в надрах елітарних клубів націй визначається, що є класичним, що належить до певного рівня, а що - ні. Це - як укладання шкільної програми для Міністерства освіти. А потім на базі цієї ідеології побудова принципу вищої освіти. Це - як будь-який концептуальний погляд на наукові проблеми. Елітарними науковими клубами, на зразок Академій наук, обираються приорітетні, але далеко не незаперечні ідеї і проголошуються базовими. І вже на їхній основі будується вся система наукових поглядів. А приналежність до такого клубу майже дає індульгенцію. Зверніть увагу, як діє психологічно така система. Журналіст запросив двох опонентів. Один із них представлений як Сидоров Василь Семенович, пенсіонер, а другий - нобелевський лауреат, академік. Ми спеціально пересмикуємо різницю вагових категорій для того, щоб показати, який вплив мають елітні клуби. До речі, багато наших відомих політиків, депутатів та й митців із великим ентузіазмом стають сьогодні академіками різноманітних академій

(можливість

вибору

сьогодні

досить

широка!),

почесними

президентами і почесними ректорами. Таке звання вводить у межі клубу, а це в колах, де вони обертаються, дуже важливо. Так от, створення телевізійного продукту повинне бути від імені, в інтересах або, якщо хочете, на здивування чи може навіть задля створення певних елітних клубів. Саме через них маси народу на більшість питань будуть дивитися їхніми очима. “Телебачення безпосередньо є постановником тієї реальності, у якій ми всі перебуваємо. Дуже невелика кількість людей — не більш як 4% — здатна відрізнити реальність справжню від реальності телевізійної. Велика частина аудиторії живе, якщо хочете, у телеемпіричній реальності. Це означає, якщо телебачення не говорить про певні процеси чи факти, то вони просто не існують. Тут доречна фраза одного з моїх друзів: «Якщо ми не повідомили, що Сомалі бомбили, отже, Сомалі не бомбили». Якщо ми не кажемо, що країна Сомалі є, як така, на карті, то для телеглядачів

26 в Україні її немає. Інакше кажучи, телебачення відповідає, як за моделювання того типу реальності, який буде надзвичайно комфортним для суспільства, так і за рефлекс реальності існуючої.” [20] “І в росіян, і в українців сильне бажання бачити телебачення об'єктом культури, мистецтва, якщо хочете. Це не зовсім відповідає телебаченню як ремеслу, зате дозволяє нашим телевізійникам робити трохи більше, ніж колегам в інших країнах.” [60] “Телебачення конструює версії реальності, транслює соціокультурні норми й стилі життя, створює свою аудиторію, уніфікує культурні розходження та легітимізує маргіналії і так далі.” [12, 11] Отже, головний результат виходу телевізійної програми – це її елітарність. Але елітарність не відсторонена, а ефективна, яку сприймає еліта. Для цього, безумовно, сама еліта повинна брати участь у створенні цих програм. Звичайно, у тій мірі, в якій її авторитетне слово може бути висловлене засобами телебачення. Скільки людей, які не мали фізико-технічної освіти, але зараховували себе

до

еліти,

полюбляли

дивитися

програму

Капіци

“Очєвідноє

нєвєроятноє”. У цьому контексті можна назвати і такі програми радянського телебачення, як “Мір музикі”, “Клуб кінопутєшєствій”, “У мірє животних”, “Музикальний кіоск”, “Здоров‘є”. Сьогоднішнім взірцем можуть бути звичайно, спеціалізовані канали “Discovery”. Саме на прикладі циклів програм “Discovery channel”: “Детективи на полі битви”, “Великі битви”, “Нацистське Гран-Прі”, які постійно “крутять” на цьому каналі, можна проілюструвати результат виходу в ефір сучасного телебачення певного взірця, який в даному випадку намагається змінити усталені погляди й моделі у свідомості глядачів. Це, як для нас, негативний приклад, але він дуже показовий. Ще років 15-20 тому у більшості європейців, вже не говорячи про радянських людей, було абсолютно непохитне уявлення про підсумки ІІ світової війни та внесок держав-союзниць у загальну перемогу. Безсумнівне лідерство, хоч і, згнітивши серце, усі віддавали Червоній армії. Це виглядало

27 очевидним, а не просто доказовим. Саме Червона армія звільнила більшу частину окупованих Німеччиною територій і розгромила фашистів у їхньому лігвищі, першою увійшовши у Берлін. Радянський солдат-визволитель був не просто рівним серед союзників антигітлерівської коаліції. На нього дивилися, як на найбільш славетного серед достойних переможців. Сьогодні

на

“Discovery

channel”

дуже

тонко,

із

підступною

делікатністю намагаються переосмислити, а точніше змінити колись незаперечні погляди. Відомо, що пересічні американці вже сьогодні взагалі не знають, на чиєму боці воював Радянський Союз у ІІ світовій війні: за Гітлера чи за союзників. А тепер проаналізуймо: для тих, хто все ж таки знає - в Америці, Європі чи ще деінде - на чиєму боці воювали радянські війська, створено цикл програм. У ньому історики, аналітики, інші фахівці пропонують свої схеми і свою систему поглядів, як на ІІ світову війну, так і на її наслідки. Виходить, що німці розпочали війну з СРСР, маючи суттєву перевагу в організації, вишколі армії, стратегічному розумінні й використанні своїх технічних та інших можливостей. І уже в перші тижні досягли карколомних результатів. Але, просуваючись все далі і далі, німецькі війська зустрічалися із труднощами, які не врахували. Третину своєї бойової техніки вони втратили не в боях, а через розбиті й необладнані дороги Росії. Танкові двигуни глохли й виходили з ладу через величезну кількість пилюки, яку вони всмоктували від куряви бездоріжжя. Техніки не могли впоратись, щоб надолужити втрати. І як наслідок: більш досвідчена, елітарно-вибудована німецька армія поволі втратила всі свої переваги. А там ще й, на лихо, трапилася сувора зима... Отже, спонтанні, імпульсивні, непродумані, але відчайдушні дії радянської армії, майже поза її волею, здебільшого опираючись на прорахунки гітлерівського командування, починають бути ефективними. Напівнатяки або прямі інсинуації врешті-решт підштовхують глядача до висновку, що німецький “Бліцкриг” захлинувся від того, що гітлерівці аж

28 занадто покладалися на свої сили. Тільки і всього. Ну, а як же бути з подальшими подіями? Виявляється, за думкою творців програми, що весь стратегічний тягар війни, а отже, і визначальна роль у перемозі – це заслуга американців і британців. Це їхні героїчні морські конвої постійно підтримували боєздатність Радянського Союзу. Це вони своїми авіанападами руйнували військово-економічний потенціал німців. І саме тому Німеччина не могла швидко відновлюватися, ув‘язнувши у бездоріжжі й морозах Росії. Тонка стратегія американських і британських військових начальників була побудована якраз на тому, щоби вщент зруйнувати воєнну машину німців. І це дало можливість радянським військам гнати гітлерівців до своїх кордонів, а потім - через пів Європи. І коли прийшов час у 44-му, після відкриття 2-го фронту, бравий солдат Райян, поставив останню крапку у підсумку ІІ світової війни. Ті величезні жертви, людські, в першу чергу, які поніс СРСР у тій війні, викликають сум і жаль у іноземних аналітиків, але не визнаються визначальними, оскільки талантом полководця є досягати перемоги при найменших утратах. Результатом споживання такого телевізійного продукту, зрештою, може стати повне переінакшення історії, що очевидно і мають за мету автори програми і ті, хто за ними стоїть. А відтак, Всесвітня історія визначить місце Радянського Союзу у ІІ світовій війні, як місце мужнього статиста під орудою мудрих англосаксів. Лукавство й підступність подібних програм – в тому, що пропаговані в них ідеї подаються не у вигляді “попси”, а в науковоелітарному форматі. Уже сьогодні колишні наші побратими із соцтабору кардинально переосмислили своє ставлення до радянського солдатавизволителя, назвавши його солдатом-загарбником. У Чехії, зокрема, цьому сильно прислужилося телебачення. Наприклад, 9-ого травня тут показують фільми та програми не про визволення чеських земель у 45-ому, а про те, як радянські війська у 1968-ому входили в цю країну й танками давили транспорт на вулицях.

29 Але повернімось до рейтингу. На початку цього пункту завважувалося, що суттєвою помилкою було б вважати рейтинг сам по собі визначальним результатом виходу програми в ефір. Шеф-редактор новин “П'ятого каналу” Андрій Шевченко, наприклад, теж саме говорить про інформаційні програми: “Для оцінки успішності інформаційного блоку рейтинг не є ключовим показником. І аргументом є те, що на жодному каналі інформаційні програми не є рейтинговими. Вони робляться для іншого. Саме інформаційні програми створюють обличчя каналу.” [23, 10] Рейтинг заради рейтингу – це не здобування аудиторії, а її втрачання. Адже, якщо на меті один лише рейтинг, то з‘являються програми на зразок “Моя сємья”, “Дєвічьї сльози”, “Окна” і т.п. Як каже Олександр Роднянський, програми, які “не є предметом культурного українського побуту, та й просто культурного побуту. Але, мабуть, відповідають глядацьким запитам” [20] Приклади можна наводити ще й ще, але головний висновок: елітарний глядач не буде дивитися таке. У протилежному випадку, він деградуватиме, втрачаючи свою елітарність. А попсовий глядач спочатку дасть відчутний - і дуже відчутний! - рейтинг, але для того, щоб тримати відповідну напругу, рівень адреналіну в крові, треба в програму “Про ето” вгвинчувати все більше й більше, м‘яко кажучи, непристойних подробиць. А це неухильно призведе до руйнації, як самої програми, так і її сприйняття глядачем. Є два види аудиторії. Один – це категорія розумних, вдумливих людей. ЇЇ можна порівняти з аудиторією університетською. Входить професор, починає читати лекцію... Є певний характер стосунків, енергетика спілкування, ієрархія у відносинах і співдії. Другий вид – це натовп на відкритому майданчику або на стадіоні під час рекламного шоу якоїсь із марок пива тощо. Тут зовсім інша форма стосунків, інша енергетика. А шоумен, який пропонує найкраще пиво та чіпси до нього – зовсім інша постать. Він “рейтингер” і не може читати лекції та користуватися авторитетом. Перед ним стоять інші задачі. У кожної з цих аудиторій своє

30 бачення, яким повинен бути позитивний, з їхньої точки зору, результат виходу програми. Але ми орієнтуємося на перших. Зрозуміло, ми не можемо відразу увійти у телепростір в образі університетського професора “на кшталт шанованого дядечки або дорогого друга”, як британські телевізійні ведучі [53], і зібрати аудиторію ідеальних слухачів. Але наші прагнення скеровані саме у цьому напрямку. Наші взірці, образи, які ми творимо, саме з цієї групи стосунків. А найбажаніший результат програми – примусити глядача замислитися і дати відповідь [12, 19]9. Ми ж за собою залишаємо право цю відповідь оцінити, дати слушні коментарі. У “рейтингерів” все навпаки. Це їм аудиторія ставить оцінки за їхнє пиво й чіпси. Їх “обожнюють” чи опльовують. “За епатажними журналістами, безумовно, цікаво спостерігати, але – не більше. Не буду сперечатися: на певний час вони піднімають рейтинг каналу, але – лише на певний час. Який закінчується, оскільки пересичений глядач швидко зрозуміє, що перед ним -“обгортка”, “епатаж”, не більше.” [61] Якщо ще не так давно у заідеологізованій державі, в якій ми жили, журналіст був майже безпосереднім представником влади, до нього зверталися, йому довіряли, його слухали як голос правди та істини, то тепер деяких журналістів або шоуменів публіка розглядає прискіпливо-експертним поглядом. “За ці 10 років ми дуже багато втратили, у першу чергу, довіру суспільства до журналістики. Зникає журналістика як основа формування здорової суспільної думки”, - каже голова Союзу журналістів Російської Федерації Валерій Богданов [48]. І навіть любов та повага до такого доброго всенародного “тамади”, як Якубович, викликає у більшості ті самі почуття, які викликає у дитини Дід Мороз. Він може вам подарувати цукерку і навіть кухонний комбайн, але це робиться завдяки фірмі такій-то, при сприянні спонсора такого-то. За теорією, спонсорство підвищує ефективність реклами 9

- на російському телебаченні є ряд передач, які визначають себе в якості «інтелектуальних», таких, що відносяться до «високої культури», що будуються навколо бесіди експертів, професіоналів. Їх ціль - навчити глядачів думати, передавати знання в його «гуманітарній» версії [12, 19] .

31 “за рахунок приєднання продукту, що просувається, до позитивного іміджу програми”[56]. А насправді? Для нас стали звичними слова ведучих телепрограм: “Наш спонсор...” або “ці призи надані спонсором...” або “висловлюємо подяку нашим спонсорам...” Ми звикли, що в рекламних блоках ідуть анонси телепрограм каналу і велика частина анонсу складається з переліку спонсорів. Це все – реклама, з одного боку. А з іншого? А з іншого зворотна сторона реклами. Діти досить швидко починають розуміти, що за цукерки, які дістає з мішка добрий дідусь, заплатили цілком реальні, неказкові гроші їхні батьки. Гадаю, що й дорослі, хоч і полюбляють подібні ігри, та все одно здогадуються, що призи, які дарує Якубович, – це лишень маленька частина тих грошей, на які той чи інший спонсор у той чи інший спосіб “кинув” цю саму масу глядачів. А щоб вони не дуже ремствували, влаштував їм ілюзію свята. Це ж як повинна зрадіти не дуже сита людина, скажімо, мікрохвильовій пічці! Гірка іронія середини 90-их. Гонитва за рейтингом – це втрата аудиторії у буквальному розумінні. “Приміром, в один із вихідних днів у програмі “Першого каналу” і “Росії” “зійшлися” прем'єрні покази “Зозулі” і фільму “Небо, дівчина, літак”. У результаті глядач утратив можливість “побувати” на одній з гучних кінопрем‘єр, а канали недобрали аудиторію потенційно хітового продукту. У програші залишилися абсолютно всі, тому що амбіції узяли верх над нормальною бізнес-логікою. За образним висловом генерального директора групи компаній “Відео Інтернешнл” Сергія Васильєва, “перший і другий канали, як слони, витоптують усе навколо себе”. Яскравіше всього це виявляється в контрпрограмуванні, коли, прагнучи “убити” конкурента, канали ставлять у сітку один і той самий час рівноцінні формати [59].” Гонитва за рейтингом – це втрата аудиторії і в переносному сенсі: бо ця аудиторія опиняється над тобою. Вона вимагає, диктує, капризує й примушує робити не лише те, чого вона пристрасно бажає, але й чого просто хочеться. Таким виявляється закон рейтингу заради рейтингу. Як каже Тетяна Цимбал: “У радянський час багато яскравих ідей придушувала цензура, зараз -

32 рейтинг.” [32, 47] І остання межа – це коли ведучому разом із гостями вже треба роздягатися в кадрі, щоб зацікавити глядачів. Грань між стриптизом політичним, моральним та фізичним набагато тонша, ніж дехто думає. “Рейтингер” у ролі стриптизера – останній козир для здобуття найбільш “витонченого” рейтингу.

РОЗДІЛ 2. Культура телебачення: прагнення відповідати найвищим взірцям §1. Традиція радянського

телебачення – “штампована

правильність” У

телевізійному

просторі,

де

ми

збираємося

діяти,

сьогодні

відбуваються процеси не просто бурхливі, а такі, що до певної міри заперечують десятилітні традиції нашого телевізійного мовлення. “За ці 10 років ми дуже багато втратили, у першу чергу, довіру суспільства до журналістики. Зникає журналістика як основа формування здорової суспільної думки. І це погано не стільки для журналістів, скільки для нашого майбутнього.” [48]. “Є дещо, що, безумовно, вирізняє те особливе покоління телевізійників від генерації конформістів нинішнього, новітнього непростого часу. Те, старе покоління, попри все, залишалося поколінням професіоналівентузіастів. Новітнє ж ризикує залишитись для нащадків тимчасовим угрупуванням халтурників-пофігістів.” [31] Скажімо так, від початку основною ідеєю телебачення, основним гаслом була взірцева правильність. І тому основна персона радянського телебачення - це диктор, обличчя якого знала вся держава. Так телебачення починалось. Правильна, чітка мова, імідж майже повної непомильності – ось вигляд класичного радянського телебачення. Не те, що про легковажність, не йшлося навіть про зміну встановленої стилістики хоча б на йоту. Диктори пишалися тим, що вони є дикторами саме такого телебачення, і радянський народ пишався тим, що вони мають саме таке телебачення. А втім, щодо радянського народу, можливо, сказано з перебільшенням. Однак, що стосується дикторів, то подібне самоусвідомлення – цілковита реальність кінця 50-их – початку 70-их років. Інформацію про це сьогодні можна отримати з ностальгічних програм “Пьострая лєнта”, що виходять на російському каналі “ГРТ”.

34 У 70-і роки на телебаченні з‘являються потужні тенденції розширення, а точніше посилення традиційної правильності. Постать диктора починають затіняти політичні оглядачі рівня професора Зоріна й Боввіна. Їхні політичні, аналітичні програми стають ледь не офіційним “урядовим кур‘єром”. Якщо диктор самою назвою своєї професії свідчив про те, що він лише переказує добре поставленим голосом кимсь правильно укладену інформацію, то політичний оглядач вже творив ілюзію особистої думки, теж правильної й рафінованої. Образ політичних оглядачів був надзвичайно органічним із тим, про що вони говорили. Якщо весь радянський народ обурювався агресивними діями Ізраїлю проти дружніх нам арабських держав, то обурення це формулював і обґрунтовував із місця “злочинів” агресора політичний оглядач Фарид Сейфуль Мулюков. Якщо мова йшла про іншого світового агресора – Сполучені Штати Америки, то респектабельний, надзвичайно імпозантний Зорін, який на вигляд мало чим відрізнявся від американського конгресмена, у своїх колись відомих програмах “Владики без масок” правильно і суворо викривав усю підступну сутність акул імперіалізму. Радянське телебачення у своїй традиції було телебаченням штампів. Навіть у програмах, які по своїй суті повинні бути легкими, розважальними, а може й легковажними – ця штампованість давалася взнаки. Наприклад, схема концерту була такою: пісня про партію, балет, хор кубанських казаків, потім хор “Березка” і в кінці Хазанов. Класика, Шостакович – обов‘язкові. Ідеологія – обов‘язкова. Навіть новорічний “Голубой огоньок” без офіційних штампів – переможців соцзмагання, капітана атомного криголама, героя соцпраці і провідної “швеї-мотористки країни” – в ефір вийти не міг. Деякі аномалії, на зразок “КВН”-ів, були, але вони справді, виглядали аномальними на фоні усіх інших програм. Отже, традиція нашого телебачення – це штампована правильність. І варто зазначити, що в цій штампованій правильності був не прояв фендфебельської обмеженості або цензорського свавілля, а досить ефективна

35 ідеологічна схема. І ця схема створювала стійку психологічну асоціацію: все, що говориться з телевізійного екрана, є правдивим і вірним. Ідеологи не дуже переймались методами яскравої стилістики. Головна їхня задача полягала в тому, щоб кожна радянська людина апріорі знала: все, що вона почує з екрану телевізора, має велику вагу й авторитет, бо саме так є насправді. “Тексти вивірялися до крапки. Нам часто доводилося йти на “розборки” в ЦК, бо анонімних кляузників вистачало” – згадує Тетяна Цимбал. [32] Тому, говорячи про традицію, ми, в першу чергу, повинні зауважити її глибинні основи. Адже все телебачення працювало під єдину задачу: ідеологічно впливати на маси людей, які переконані в істинності всього, що говорять по телевізору [43, 17]. Недаремно телебачення в Радянському Союзі називали “окном в мір”. І Сенкевич із його “Клубом кінопутєшествій” ніби засвідчував, що радянські люди мають реальну можливість побачити світ. А ракурс цього погляду був дуже точним і правильним. У той же час на Заході телебачення розглядали не як вікно у світ, а як спосіб комунікації, спосіб спілкування. Та предмет нашого дослідження не пов‘язаний із західним телебаченням. Тому підведемо

риску:

телевізійна

традиція,

якої

походимо

ми

–

психоідеологічна й псевдокомунікативна [43, 21]. Адже основна задача телебачення в СРСР і напевно, вона була єдиною - це підтримання в радянських

людях

методами,

притаманними

цьому

ЗМІ,

певного

ідеологічного рівня. Саме заідеологізованість радянського телебачення нівелювала його сильні й позитивні риси [2, 3]. Однією з таких рис була оця висока планка правильності. “У ті часи не було такого душевного стриптизу, як сьогодні. Гості у студії були застібнуті на всі ґудзики, бородатих, волосатих і надто розкутих керівництво не любило і в ефір не допускало. Проте, була потреба у людині-співрозмовнику, потреба слухати, говорити, думати разом із кимсь, відчувати, що ти не один.” [31] Глядач, вихований на програмах 60-их, 70-их, 80-их років, тяжко сприймає косноязикість, наприклад, ведучого “Большой стирки”. Уявити

36 собі, що на екрані радянського телебачення з‘являється ведучий - про дикторів взагалі мови нема! - який у реченні з чотирьох слів скаже шість раз “е-е-е-е-е” та п‘ять раз “м-м-да-а-а-а”, було просто неможливо. Так у прямому ефірі не дозволяли говорити навіть головам колгоспів. А шокуюча екстравагантність Валдіса Пельша в “Угадай мєлодію” не могла наснитися навіть у кошмарному сні телеглядачеві 70-их. І ці приклади, на превеликий жаль, не є найгіршими у сьогоднішньому телеефірі. Вони взагалі вже мало не класика свого жанру. Найгірші навіть не хочеться описувати. Якщо зануритися у телевиробництво, яким чином років 30-40 назад приймалися програми, як писали сценарії, працювали режисери, оператори, відеоінженери [31], [32], то більшість співробітників сучасного телебачення важко порівняти із представниками відповідних професій тих років. Але варто зазначити, що тим каналам, які збираються працювати, не втрачаючи самоідентифікації, доведеться переосмислити традицію, про яку ми говоримо, традицію правильного штампа. І спробувати подавати її у позитивному варіанті. Початок правильності – це ретельність, точність, високий рівень уваги під час виготовлення телевізійного продукту. Традиція є певним каноном, а життя дає можливість цьому канону знайти своє місце. Ми не можемо йти вперед із головою, поверненою назад. Але той шлях, який телебачення пройшло, повинен стати нашим надбанням, а не тим, про що варто забути або згадувати лишень із критичних позицій. Там безперечно є багато доброго й корисного, що варто розвивати. “Хочеться пригадати, що “На добраніч, діти!”, програма, яку дивиться вже п'яте покоління малюків, була придумана у дитячій редакції нашого рідного (тоді ще Київського) телебачення. Раніше ніж у Москві! Славі тодішнього оповідача казок Діда Панаса у виконанні Петра Весклярова можуть позаздрити і сьогодні. Байки про нього швидко стали класикою серед телевізійників, мами завзято надсилали йому подарунки у вигляді банок із варенням, а діти засипали малюнками та листами” [31].

37 “Дикторів підбирали за певними якостями, люди потрібні були заради них самих. Творчу людину можна вбити однією фразою. Тоді за це вболівали. Той, хто вивів диктора з рівноваги перед ефіром, міг бути навіть покараний. У нас існував особливий родинний зв'язок, який робив нас не просто колегами, а тими, хто був об'єднаним за «єдиною групою крові».”[32] “Описуючи нинішній стан справ, глядачі часто відзначають, що “телевізор став нудним”, що “дивитися по ньому немає що”, і згадують радянський анекдот про з'їзд, який транслювався по всіх каналах, і про людину в цивільному, що грозила пальцем на останній “кнопці”: “допереключаєшся”.

Дійсно,

екранів

практично

зникли

незалежні

аналітичні й інформаційні програми, і багаторазово збільшилися розважальні передачі: поп-концерти, “вечори гумору”, серіали. Усе це, у сполученні з ностальгією по знаках радянської культури зразка 1975 року, посиленої самим телебаченням, накладається на недообліковану аналітиками медіа “прагнення до ненового”, до перевірених зразків.” [12, 13] Тому, я особисто вважаю, що наше телебачення має традицію. Ця традиція є виваженою, скрупульозною, точною, правильною і має перспективу. Вона повинна подаватися природно і з легкістю. І це буде спадковість, це буде по-нашому, це буде певний стиль. Неправильно, коли ведучий має різнокольорове волосся, одягнений у подерту майку, а про його стать можна здогадатися лише з імені (якщо можна!). Неправильно, якщо монтаж програми відсторонений від ідеї й ритму передачі, музика заглушає текст за кадром

, а спец-ефекти існують

самі по собі. Неправильно, коли вгорі й унизу кадру біжить різнокольоровий текст, посередині постійно скачуть ведучі, а позаду них на моніторі демонструється музичний кліп. І про такі сумні реалії сьогоднішнього дня можна говорити, на жаль, довго. Тому наш канал, який є предметом дослідження даної роботи, повинен спиратися на українську телевізійну традицію і виходити з неї. З отієї 10

- є перелік критеріїв, якими керуються при використанні музики у передачах [12, 40]

38 традиції правильного штампа. Але ці поняття правильності і штампу повинні перейти у позитивну сферу. Відтак, ми будемо викликати довіру, працювати для глядача, поважати загальноприйняті у суспільстві норми і правила. І робити це будемо щиро. Таким є наше кредо. §2.

Телевізійний

професіоналізм:

розуміння

публічно-

інтимної специфіки телебачення Сучасне телебачення у своїй структурі має шість основних творчих професій. Перш за все, це – журналіст, ведучий або диктор. Кожен із них може бути ще й автором, що є окремим фахом. Далі: режисер, оператор, відеоінженер та звукорежисер. Особливість фахової майстерності кожного з них - у додатку “телевізійний”. Тобто тележурналіст, телережисер, телеоператор і т.д. Телебачення надає своєї специфіки тим творчим професіям, які існують, як відомо, і за його межами. Так у чому ж ця професійна своєрідність? Чим вона вирізняє телебачення від, наприклад, кіно чи театру, або радіо, преси та Інтернету? Для того щоб точніше це вияснити, треба знову звернутися до витоків телебачення. І ми помітимо, що найбільшою відмінністю “блакитного екрана”, скажімо, від радіо і від преси, був специфічний візуальний образ, через який здійснювалася комунікація між, власне, телебаченням і його аудиторією [19, 10]. Цю комунікацію умовно можна назвати публічно-інтимною, з наголосом на інтимність. Якщо всі інші засоби комунікації, окрім звичайно, Інтернету,

публічними,

мистецько-публічними,

інтелектуально-

публічними, як, скажімо, література, то телебачення є саме публічноінтимним. В публічний спосіб при відкритому зверненні до мас, воно планує досягти ефекту інтимного, індивідуального, родинного. Як казав Девід Фрост: “Телебачення – це винахід, який дозволяє порозважатися у твоїй спальні тим людям, яких ти ніколи не пустиш у свій дім” [53]. Це - у природі

39 самого телебачення, а не просто в його задумі. Радіопрограми тільки намагалися здаватися, або й бути публічно-інтимними, а насправді завжди залишалися публічними. Радіо слухали на майданах, та й узагалі в його природі є мовлення у простір, звертання до широкого загалу. А телебачення, переважно, зосереджене вдома у людини, там, де вона збирається з родиною, де вона відпочиває, де проходить її глибоко особисте, інтимне життя. Театр завжди, за своєю природою, також був публічним. І успіх тієї чи іншої вистави залежав від множини, глядацької множини.

Хай театр із

майданів поволі перейшов на імпозантні майданчики та сцени, де глядачі сидять в оксамитових кріслах, але все одно вони публічно оцінюють те, що запропонували автори. Зрозуміло, що преса навіть найсерйозніша – це суто публічний продукт. На відміну від театру, вона часто позбавлена тієї чарівності й урочистості “свята”. (Хоча сьогодні деякі театральні режисерські пошуки більше подібні на медичні експерименти психіатра, аніж на свято узяти хоча б постановки Андрія Жолдака). Що ж до літератури, то поза всяким сумнівом, літературні твори потребують значного інтелектуального зусилля від читача для того, щоб отримати інтимне спілкування. Новоявлена інтернет-комунікація працює в зворотному від телебачення напрямку. Вона є інтимно-публічною. Телебачення ми впускаємо у свій дім, а в Інтернет виходимо. І, перебуваючи у цій всесвітній мережі, своє інтимне, внутрішнє проектуємо у публічний простір. Якщо

зупинитися

на

специфічному

візуальному

образі,

який

притаманний телебаченню, то у порівнянні з усім тим, що було до нього, наприклад, документальним чи художнім кіно або театральною виставою, телебачення має одну фундаментальну відмінність. Візуальний телеобраз діє у теперішньому часі [2, 12 - 13]11 і звернений до глядачів, коли вони перебувають у побутовому, домашньому стані. Хоча колись телевізор міг 11

- “ Телеоб'єктиву потрібне нове життя. Життя в його неупередженому плині. Він незвичайно виявляє і робить для нас захоплюючим те, що відбувається, що народжується на наших очах...Телевізійний «теперішній час» - справжній, кінематографічний – ілюзорний...У кіно «панує минулий час, тоді як на телебаченні домінує безумовне сьогодення.” [2, 12 - 13]

40 бути один не те, що на будинок, але навіть на квартал, і на вогник телевізійного екрана сходилися сусіди звідусіль, проте, психологічно це все одно було щось зовсім інше, аніж похід у театр чи кінотеатр. Звичайно, у процесі розвитку телебачення намагається адаптувати театр і кіно під себе. Навіть деякі театрально-естрадні речі перейшли у суто телевізійний формат, такі як шоу куплетистів, вікторини і т.п. Але відмінності між кіно, театром і телебаченням, забарвлення, скажімо, театральної постановки телевізійною специфікою при спробі перевести її у телеформат стають ще більш помітними [4, 36]. Телебачення входить до вас у дім, воно спілкується з вами, коли ви знаходитесь на своїй території, у своєму оточенні [2, 21]. Телебачення завжди “грає на чужому полі”. І саме глядач у будь-який момент може перервати своє спілкування з ним або відновити його. Тому розвиток візуального образу, який несло телебачення мав і має свою мистецьку особливість [7, 6]. Звичайно, у телебачення є свої жанри, своя класика, але все це спрямоване на те, щоб увійти у ваш побут, стати частиною родинного дозвілля. Навіть тоді, коли телевізор установлено у барі, клубі або автомобілі, скоріше, цей клуб, бар або авто почнуть нагадувати умови власного дому, аніж зміниться специфіка телебачення. На підтвердження цієї думки наведу один приклад, про який дізналася з “Новин” на каналі RTVI. Сьогодні американці почали облаштовувати свої автомобілі

всілякими

чудернацькими

телевізійними

системами.

За

твердженням психологів, вони це роблять не для того, щоб у будь-який момент мати можливість переглянути улюблену телевізійну програму, а тому, що авто для американця все більше й більше стає не засобом пересування, а частиною його помешкання. Отже, якщо це помешкання, то в ньому повинен бути телевізор. От такий стереотип. Аналізуючи подібні явища, психологи провели дослідження, щоб з‘ясувати, як люди називають великий екран на площі, в метро чи деінде ще. Переважна більшість назвала його монітором або екраном, і майже ніхто не назвав телевізором. Бо

41 телевізор – це щось домашнє. І навіть у номері готелю він психологічно привносить щось із домашнього побуту. Усе сказане, безумовно, впливає на специфіку творчості тих людей, які роблять телебачення. Бо навіть тоді, коли в сітку мовлення в певний момент і у певній послідовності вставляють нетелевізійний продукт, а точніше не суто телевізійний продукт – художні

й документальні фільми, записи вистав,

трансляції концертів тощо, то вони набувають на разі абсолютно телевізійного характеру. Щоправда, треба враховувати такі речі, як час виходу в ефір, яка програма передувала, що “пішло” після тієї, про яку йдеться. Таким чином, ми визначили, що існує конкретна специфіка, і вона привносить відчутні корективи у творчий процес на телебаченні. Наприклад, хто головний у театрі чи кіно? Драматург, сценарист, актор, режисер? Якщо йдеться про кіно і театр, то, хоча звичайно там присутня командна гра – гарна драматургія, блискучий акторський ансамбль і т.д. – капітаном цієї команди завжди виступає режисер [2, 58]12. Його професійна уява, як основна творчоорганізуюча

сила,

будує

психологічний

образний

ряд,

що

реалізується через виконавців. Талановитий режисер театру і кіно – це диригент, завдяки якому злагоджено звучить весь оркестр або навпаки зазнає провалу твір, виконаний хорошими “музикантами” – акторами, операторами, художниками, гримерами, костюмерами і т.д. На жаль, нерідко трапляється, що посередня режисура “провалює” фільм, і не врятують його ані акторська майстерність, ані навіть цікавий сюжет. Усе стає невиразним і нудним. Взяти для прикладу хоча б російський серіал 2003-го року “Лічная жизнь офіциальних людєй”, який у кінці квітня – на початку травня цього року показував канал “1+1”. Хороші, відомі актори: Марина Могілевська та Євген Сідіхін, навіть Олександр Пономарьов додав цікавий нюанс своєю присутністю у фільмі в ролі відомого співака. Досить інтригуюча детективна 12

- “Режисер творець і перший глядач своєї картини… Він готує картину і “готує” її розуміння.”[2, 58]

42 історія. І кохання є, і негідник є, і герой, і пригоди, але не цікаво, схоже на постановку шкільного драмгуртка. Тому що режисер Віллен Новак не спрацював якісно і професійно. Актори грають погано, сюжет затягується, провисає, а іноді все взагалі виглядає комічно там, де мало б тримати у напруженні. На телебаченні режисура також відіграє важливу роль, адже треба цікаво й правильно вибудувати відеоряд. Але це відеоряд під певний текст, заради кращого й глибшого сприйняття матеріалу, поданого в ньому [7, 6]. Провідну роль на телебаченні відіграє журналіст [50]13, ведучий, рідко диктор. Саме тому, що домашня, а не урочисто-офіційна, атмосфера виводить на перші ролі безпосереднього носія літературного тексту, інформації, монологу, діалогу тощо. Така властивість психології сприйняття у домашніх, камерних умовах. Майстерність того, хто говорить, є на телебаченні домінуючою (у силу його специфіки, про яку ми говорили). “Кожен глядач – індивідуальність, який запрошує ведучого до свого помешкання. Ведучий – це гість, довірена особа, або навіть друг, і він запрошений додому, бо має що розповісти.” [53] “Я переконана - магія присутності

вдома

неординарної

людини

завжди

переважатиме над гіпнозом просто розважальності.” [31, 45] Цей феномен впливає на всю структуру телетворчості. Поза тим, безперечно, міцними фахівцями повинні бути і режисер, і автор, якщо ведучий не сам пише свої тексти, і оператор. Але саме той, хто говорить з екрана, є диригентом телевізійного оркестру. До речі, сучасні моноспектаклі – це, на мою думку, спроба театралів адаптувати під себе телебачення. Телебачення входить у дім, у найважливішу суспільну структуру і тому за певних обставин вплив його може і повинен бути стійким. До телебачення не можна ставитися легковажно, як до своєрідної забавки, чи-то байдуже, як 13

- “Зйомка сюжету вимагає певних зусиль, як репортера, так і оператора, але, у кінцевому рахунку, ви, як репортер, відповідаєте за правильність вашої розповіді і за вихід сюжету в ефір. Вас можуть або похвалити за репортаж, або звинуватити в непрофесіоналізмі.” [50]

43 до розмови у транспорті незнайомих людей. Телеімідж беззаперечно має сильний вплив на підсвідомість. І тому телебачення залишається потужнім знаряддям або просування ідей, або сприяння комерційному успіху його власників, або диверсійно-підривної діяльності, якщо хтось вирішив використовувати телебачення з такою метою. Список варіантів застосування телебачення можна продовжувати досить довго. Виходячи з усього вищесказаного, телепрофесіоналізм - це, передусім, розуміння зазначеної специфіки телебачення й уміння її позитивно використовувати. Телевізійний професіоналізм – тема глибока й широка. Вона потребує окремого ретельного аналізу. Магнетизм самого телебачення є незаперечним. Але з усього спектру, що складає цілісність телевізійного професіоналізму, ми обрали саме цей психологічний аспект. Про який і говорилось. Бо вважаємо його не тільки центральним, але й визначальним у контексті нашої тематики. Що ж до роботи каналу, який ми намагаємося уявно сформувати, то наш телевізійний професіоналізм проявиться у його побудові за принципом, що за ним знімається сімейне кіно. Ця побудова передбачатиме, як ми вже наголошували, елітарність батьків і вишукане виховання дітей. Програми будуть орієнтовані на перегляд усією родиною. Батьки не відчуватимуть сорому, вмикнувши нашу програму при дітях [68]14. А дітей, в дитячий час, коли вони гіпотетично можуть знаходитися біля екрана (до 21.00), мусить обов‘язково зацікавити програма, яка йде в даний момент по-телебаченню. Заявлена програма повинна початися у зазначений час, а не на 5 хвилин раніше, як практикує “Перший Національний” чи на 10-15 пізніше, як полюбляють робити багато каналів, зокрема, “Новий” та “1+1”. Це теж складова телепрофесіоналізму і телевізійної етики. “Культура телебачення містить у собі і культуру виконання сітки мовлення, дотримання якої вимагає 14

- “ “Вододіл 21-ї години” – це поворотний момент у вечірньому блоку телепрограм. До 21-ї години всі програми повинні бути придатні для загальної аудиторії, зокрема для дітей. Чим раніше вміщується програма у вечірньому блоку, тим більше вона має підходити для самостійного перегляду дітьми. Після “вододілу” відбувається поступовий перехід до матеріалів, призначених для дорослої аудиторії” [68]

44 не меншої строгості, ніж розклад потягів. На відміну від театру, де скасування спектаклю вважається подією надзвичайною, число “потерпілих” від телебачення обчислюється десятками мільйонів - аудиторією, що представляє собою населення всієї країни. От чому будь-яке, не обумовлене винятковими обставинами, порушення розкладу анонсованих програм, не говорячи вже про їхнє скасування чи заміну, повинне розглядатися як катастрофа.” [63]. Анонс має справді представляти продукт, якого він стосується. Щоб не було, як пожартували у КВК “Він – круглий як сама суть, вона – руда як Апокаліпсис. Дивіться на “Пєрвом каналє” блокбастер “Колобок”. “Про культуру відносин з аудиторією свідчать анонси майбутніх програм. Такі анонси не тільки оповіщають глядачів про намічені теми, але і попереджають про ступінь відвертості передбачуваної розмови й моментах, здатних покоробити деяких глядачів, захоплених зненацька.” [63]. Узагалі повага до глядача, його емоцій, самопочуття у вільний час є ознакою високого професійного рівня

. Тому, коли ви впустили у свою

кімнату телеканал, а він вам о 16-ій годині показує зустріч у студії з працівницею сексу по телефону та обговорює специфіку її роботи із прямими ілюстраціями, як-то розмови з клієнтами (я сама таке бачила на “Новому каналі” приблизно рік тому), або якщо ви дивитеся спокійно свій улюблений серіал, а в перерві з‘являється невибагливий ролик-заклик заплатити за газ із таким “сюжетом”: хлопець і дівчина, які відомо чим займаються у душі, а тут раптом закінчилася гаряча вода, бо за газ у газовій колонці молоді люди не заплатили. І великими літерами на екрані написано БЕЗ ОРГАЗМУ. Звичайно, виділена середина, слово “газ”, але ж гра слів, очевидно, що не для родинного перегляду (такий ролик довгий час крутили на популярних 15

- “ Кожний сюжет, який деякі глядачі чи слухачі можуть сприйняти як порушення правил пристойності чи людської гідності, слід випускати в ефір тільки після ретельного обміркування і його поява повинна бути виправдана загальним редакторським задумом. Контекст і час передачі – це все. Надзвичайно важливо пам‘ятати, що саме розраховують побачити глядачі в тій чи іншій програмі або в певний час. Аудиторію не можна захоплювати зненацька.” [51]

45 українських каналах в той час, коли біля екранів цілком реально могли бути діти. Знову ж таки, особисто я бачила його на каналах “1+1”, “Інтер” та “Новий”). Так от, коли стикаєшся з подібними речами, то відчуваєш себе ображеним саме тому, що ти довіряв каналу, ще раз підкреслю, впустив його у свій дім, а він там “натоптав брудними черевиками по килиму”. Звичайно, реклама – це окрема велика тема, і у нас рекламують те, що ми здатні купити. Але дівчинка не повинна на підлітковому сеансі покриватися червоними плямами в присутності брата, коли рекламують прокладки. А реклама пива перед дитячими фільмами -

це не просто

непрофесійно, а взагалі аморально 16. Згідно із редакційними принципами БіБі-Сі навіть “жодний анонс програми, яка передаватиметься після 21-ї години, не повинен уміщуватися безпосередньо поряд із програмою для дітей. Особливо обережного підходу потребує монтаж відеоматеріалів для випусків “Новин” та інформаційних програм, глядачами яких можуть бути такі вразливі групи населення як діти.” [68] Побудова сітки мовлення із врахуванням публічно-інтимної специфіки телебачення - є також ознакою телевізійного професіоналізму [63]. І наш канал буде на це зважати. §3. Мова телеканалу як засіб комунікативного впливу Мова, якою звертається до глядача канал, – це водночас і широка, і дуже точна характеристика. “Телебачення виховує не тільки коли виконує функцію вихователя. Воно впливає на аудиторію шляхом мови, що повсякденно звучить з екрана...” [63]. “Художня комунікація специфічна насамперед у силу тієї обставини, що ми одержуємо інформацію не тільки з повідомлення, але і з мови, що виявляється змістовною у тім же ступені, що і 16

- “Професійна реклама не ображає естетичний смак невимогливістю і вульгарністю, що заповнюють відсутність винахідливості і гумору, не травмує свідомість аудиторії (дитячої особливо) елементами трилерів чи еротичними моментами, коли глядачі відчувають незручність під час сімейних переглядів.” [63]

46 саме повідомлення.” [2, 18]. “Мова телебачення близька до мови кіно. Той же збіг чи розбіжність (по Д. Вєртову) баченого з почутим. Звукові кадри можуть збігатися чи монтажно не збігатися із зоровими. Особливості мови телебачення, на відміну від кіно, - інтимність, а також пряма спрямованість до глядача, можливість його участі в програмі. Драматургія передачі народжується в ході реальної дії, що і визначає характер, лад, емоційну насиченість мови телебачення.” [52] Частково ми окреслили, що мова нашого каналу характеризується елітарністю і родинною інтимністю. Тобто, входячи в атмосферу родини, ми повинні бути і поважними, і бажаними. Мати імідж доброго порадника, чиєї консультації чекають, до чиєї думки дослуховуються. Образ каналу повинен бути дружнім і привітним, який мають люди, що користуються довірою і яких спокійно можна запросити на будь-яку сімейну вечірку. А мова каналу – це одяг його телевізійного продукту. Як костюм мусить бути сучасним, вишуканим, від хорошого модельєра, а неохайність, недоречності і “не той” розмір вважаються непристойними, неприпустимими, такими ж повинні бути вимоги щодо мови. 17 У традиції українського телебачення з великою повагою ставитися до мови, яка лунає з екрана. “Нас учили екранній культурі. Грамотне українське слово плекалося так само, як і наша вимова”, - згадує Тетяна Цимбал. [32, 46] На жаль, сьогодні є цілий перелік негативних тенденцій, що стосуються мови телебачення. “Захоплення розмовною, а часом і жаргонною лексикою болючий синдром телебачення й радіо останніх років. Іншою серйозною вадою мови в ефірі є мовна недбалість. Серед інших - надмірна розкутість, прагнення до епатажності, захоплення іншомовною лексикою. ... Мовні помилки для багатьох програм і телеканалів стали майже нормою, причому їх роблять не тільки учасники передач, яким це до деякої міри пробачно, але і самі журналісти - це вже професійний брак. Брак, не здоланий, є професійна 17

- “Не допускається вживання на телебаченні певних лайливих виразів – головним чином, нецензурної лайки – без попереднього дозволу контролерів каналу...” [68]

47 непридатність.” [19, 61] Із такою профнепридатністю треба активно боротися і не допускати її розростання. Наш канал серйозно зважатиме на це. Якщо говорити про конкретну мову чи-то українську, чи російську, то варто зазначити, що тут мовна політика повинна бути мудрою, тонкою і дуже спрямованою. Виходячи з концепції нашого каналу, основна задача в цьому плані – увести в російськомовний простір українську мову. Якщо говорити про українців, які спілкуються російською в побуті, то тут усе просто: нам потрібна українізація російської мови в Україні. Український елемент здатний бути активним, оскільки він має тут природні переваги. Російськомовні українці в Україні вже сьогодні виразно відрізняються від російськомовних росіян Росії [21, 81]18 . Адже мова – це спосіб мислити, структуризувати, формулювати. Це не тільки слова, але й їхня побудова у речення та фрази. Наприклад, “Дай ножа”, - кажуть російськомовні інтелігенти у Києві. І можна знайти безліч інших українських зворотів та української побудови речень у розмові українців, що спілкуються російською мовою. Отже, ми стверджуватимемо, що не треба боротися з російською мовою і думати, як її обмежити в нашій державі. Треба змагатися за українську ідею, національну, самобутню, державну. Залишивши українську державною мовою з усіма притаманними їй сьогодні приорітетами, необхідно вкидати в російськомовний простір суто українські політичні та духовні ідеї. Розвивати на українському ґрунті таку російську мову й літературу та інші взірці мовного мистецтва, які б відверто і масовано агітували за українське. 18

- “Аналіз доводить, що в переважній більшості випадків як етнічні руські, так і в цілому російськомовне населення України ідентифікує себе з її повноправними громадянами, а зовсім не з російськими «співвітчизниками за кордоном» і, тим більше, не з представниками якоїсь «російської діаспори». ... Практично будь-яка людина, яка прожила більш-менш тривалий час в іншому етносоціальному середовищі, не кажучи вже про народжену і виховану в його рамках, внутрішньо «перевтілюється» кардинальним чином. Причому, це «благополучно» відбувається і у випадках, коли йдеться про віддалені, нерідко, відверто чужі одна одній (згідно з етносоціокультурною специфікою) «аури»!” [21, 81]

48 Нам потрібно сьогодні просто відмовитись від позиції, що в Україні взагалі хтось із її громадян, які постійно тут проживають і мають українське коріння, говорить російською мовою. Росіяни, як тільки хтось із нас відкриває рот, одразу визначають: “Хохол”. Вони нас росіянами не вважають і навіть б‘ють на сполох з приводу того, що російська мова перестає бути справді російською, зокрема, в Білорусі та Україні, що вона втрачає свою самобутність і свої властивості. Нам потрібно це використати. Українські вчені повинні методично довести й ствердити, що в Україні частина громадян говорить асимільованою російською мовою, яка, в силу цієї своєї асиміляції, є одним із діалектів української мови. На підставі цього українські парламентарі мусили би прийняти відповідний законодавчий акт про підтримку всіх українських діалектів в нашій державі (як підтримують кубанський діалект у Росії). І тоді виникає культурна ситуація, коли людина, приїхавши з місця, де поширений один із діалектів, наприклад, харківський, буде намагатися опанувати літературну українську мову для того, щоб працювати в державному органі і т.п. [22, 50]19 Але ж ми обрали стратегію просування ідей києвоцентризму на теренах і України, і Росії. А тому будемо, використовуючи комунікативний вплив телебачення та особливості телевізійної мови у її широкому розумінні [52], намагатися вводити українську мову і в суто російський простір, власне, простір Росії. Не треба вважати це неможливим і нереальним у силу російського імперського снобізму або презирства до нашої мови. Треба просто обрати правильну тактику. І якщо це робити в межах ідей києвоцентризму, то все стане реальним і логічним. (Для парадоксальної свідомості росіян, про яку ми вже говорили, логіка не обов‘язкова, але вона потрібна нам, щоб ствердитися у необхідності й можливості просування наших ідей.) 19

- “Факти вказують на те, що нині народ України стихійно консолідується і починає поступово усвідомлювати себе як єдине відносно цілісне соціокультурне утворення, етнічні відмінності між основними складовими якого мають непринциповий і неконфронтаційний характер.” [22, 50]

49 Сьогодні в Росії достатньо росіян неукраїнського походження, які прихильно ставляться до української пісні. Усередині самої Росії є потужні осередки такої пісенної експансії, наприклад, хор кубанських казаків. Але така фольклоризація українського впливу не може призвести до бажаних нами результатів. Найбільше, на що вона спроможеться – так це, що врядигоди хтось на Уралі чи у Вологді під чарку, викривляючи українські слова, щось таке заспіває. Але це не додасть Україні серйозного іміджу, а її мова, так і називатиметься росіянами “хохляцкім язиком”. Люди говорять тією мовою, якщо йдеться про іноземну, яка дає певні переваги, вирішує серйозні проблеми, проблеми життєвоважливі. Іноземну мову вчать при еміграції в іншомовну державу, її вчать для входження в елітарні кола, задля реалізації своїх амбітних планів, для бізнесу, наукових досліджень, духовних чи інших потреб. Так яким же чином в окресленому колі у росіянина може з‘явитись необхідність або хоча б цікавість вивчати українську мову? На сьогоднішній день наша пропозиція може здатися утопічною. Але утопії реалізуються через поширення ідей, які втілюються в реальність. В таких випадках дуже часто посередниками стають символічні казки й легенди [34, 485]. Уявімо собі, що автор “Володаря кілець” поставив за мету досягнути того, щоб усі толкіністи у своїх ритуальних зібраннях та забавах використовували, наприклад, одну зі скандинавських мов. Майже немає сумніву, що в усьому світі шанувальники Толкієна заговорили б фразами, окремими ритуальними слоганами тієї мови, яку запропонував їм кумир. А якщо б у самому творі був розроблений ритуал входження в братство і запропонований алгоритм: мова, зрозуміла людям лицарського рівня, ельфам і гномам, то це неоесперанто поширилося б через гуртки толкіністів по всьому світу – і швидше, ніж ми можемо собі уявити. “У ті ж далекі часи вони, мабуть, освоїли і писемність – на манер дунаданців, що колись давнимдавно перейняли її в ельфів. Незабаром вони позабували колишні говірки і

50 стали говорити загальною мовою, що розповсюдилася скрізь – від Арнора до Гондора і на всім морськім узбережжі, від Золотавого Узмор'я до Блакитних гір.” [41, 8] Сюди варто лише додати придуману мову, розробити її. Хіба дуже тяжко сьогодні організувати в тій же Україні дитячий відпочинковий табір, використовуючи мотиви із книжок про Гаррі Поттера? (У світі таке вже роблять.) Запровадити таку гру було б цікаво і великій кількості дорослих. Хіба телевізійні екстрім-шоу не відправляють людей на острови чи у фортеці, де вони, граючись, випробовують себе і навіть ризикують здоров‘ям? Потрібна вміло виписана легенда або звернення до вже існуючої відомої легенди і багато з того, що здавалося неможливим, стане легко досяжним. Отже, для того, щоб утопічну або навіть абсурдну ідею зробити реальністю, їй потрібна красива легенда. Славетне боротьби

із

військо сильною,

Святослава, хитрою

повертаючись підступною

після

звитяжної

Візантією,

зраджене

переможеними греками, потрапляє у пастку до печенігів. Князя вбито, військо розпорошене. Але жоден із лицарів не повернувся до Києва. У Дніпровських плавнях вони присяглися помститися за князя. Там лицарі зустрілися з волхвами, які з прадавніх часів мешкали

на Дніпровських

островах у хащах. Такі витоки мав таємний давньорусько-український орден козаків-характерників. Подібну легенду можна зробити крутішою за будь-яких ніндзя. А на слов‘янську свідомість вона впливатиме більше, ніж шукачі Чаші Грааля. Череп руського князя, обкладений золотом, є козацьким Граалем. Тільки з його поверненням у військовий осередок русинів-українців повернеться гідність великої переможної держави. Спливатимуть роки, а до волхвівсько-військового ордену будуть приходити хлопці й чоловіки, щоб стати його таємними і явними учнями. Тільки

через

віки

Хортиця

зі

своїми

нерозгаданими

перетворилася на видимий осередок містерії, яким є і донині.

таємницями

51 Хортиця. Чи є відповідне слово в російській мові, чи може росіянин-не філолог зрозуміти й перекласти його? Хортиця – мисливський пес жіночої статі. Ця назва має прямий стосунок до одного з підрозділів характерників – хортів. Хортиця – їхня мати, земля, де вони відпочивали, молилися богам, де був їхній Шао-Лінь. Хортиця – мати мисливських псів. Вони самі себе колись назвали псами, бо було вбито лева – їхнього князя. І до тих пір, доки вони не повернуть той український

Грааль,

лицарі-хорти

будуть

мисливськими

псами,

що

заганяють ворогів, полюючи на них. Саме характерники дали українській мові знакові і таємні слова. Живучи у союзі і постійному змаганні зі стихіями, володіючи таємницями природи й чарами, вони здобували силу, могутню, містичну силу, невідому їхнім ворогам. Стихійні духи, духи вогню, такі як Цур, Пек, брали участь у ритуалі. З‘явилися слова “відцуратися” – позбавитися Цура,” убезпечити” – позбутися Пека. Сучасна російська мова, штучно відшліфована літераторами, не знає таких прадавніх слів, які вводять у коло слов‘янської героїки, її розуміння, її натхнення. Українська мова законсервувала в собі оте прадавнє, слов‘янське духовне життя, його образи й знаки [46, 44]. Олітературена російська втратила багато з того, що зберегла й донесла до сучасності українська [19, 134]. Я змоделювала легенду й форму її подання аудиторії. Але сама ця легенда опирається, з одного боку, на достеменні історичні факти

, а, з

іншого, на гіпотетичність, аналіз і поставлену задачу. Якщо залучити лінгвістику, історичні припущення і т.ін., то можна закласти вагомі підстави для вживання українських слів і мови в цілому з повагою та трепетом. Бо, як 20

- “Характерник (химородник) – назва віщуна, чаклуна на Запорізькій Січі. Вважався ясновидцем, лікував поранених козаків методами психотерапії та психофізичною підготовкою. Характерник – своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорізького козацтва. За переказами, кошовий запорожців І. Сірко, якого обирали на цю посаду протягом 24 років, був відомим козацьким характерником.”

52 уже зазначалося, слабкість лідера – у шаленій любові до сили, до переможного змагання. Головне, що нас не можна буде звинуватити у брехні, бо ми вдаємося лишень до історичної, досить обґрунтованої гіпотези. Адже, насправді, звідки взялася Січ Запорізька? Чого це раптом саме в тих місцях вона виникнула? Хто вони такі, оті козаки-характерники чи “невмираки”? Звідки їхній дух лицарства, незбагненної звитяги? А для поширення засобами телебачення наших легендарних ідей можливості, ну, майже безмежні! Можна досягти кардинальних змін у свідомості, як російського народу, так і українців, відживляючи паростки києвоцентризму, запроваджуючи експансію українського. Мова телебачення – це реальність втілених ідей. А там, де ідеї парадоксальні, потрібні гарні легенди. Якщо, у зв‘язку з цим, звернутися до телевізійного професіоналізму, спуститися із зоряних вершин у суто виробничу сферу, то треба сказати про композиційне співвідношення між мовою і відеорядом, між словом, зображенням і світлом. Використовуючи характерні й притаманні телебаченню ознаки, на їхньому мистецькопсихологічному ґрунті з чітко проявленим професійним смаком, можна наполегливо наближатися до досягнення поставлених задач.

РОЗДІЛ 3. Природа телевізійного продукту §1. Формування матеріалу сітки мовлення каналу Формування матеріалу програми напряму залежить від ідеології бюджету нашого замовника. Ідеологією бюджету,

в даному випадку,

називаємо комплексну оцінку можливостей і задач, які ставить перед собою у економічній, політичній чи культурній галузі держава або партія. Бюджет формується під задачі. Задачі вирішуються через бюджет. Тобто конкретні ресурси направляються у певному напрямку й у певному обсязі задля досягнення

визначеної

мети

[69].21

Чому,

наприклад,

на

оборону

витрачається стільки-то, на культуру й освіту стільки-то, а на сільське господарство стільки-то? Є два чинники. По-перше, можливість, а, по-друге – необхідність. Баланс між можливістю та необхідністю творить ідеологію бюджету. І от у контексті цієї ідеології обов‘язково мусять бути ті задачі, які безпосередньо виконує телебачення своїми специфічними методами. Якщо діяльність нашого каналу вписана окремим рядком у бюджет держави чи політичної сили, то матеріали, із яких формується конкретна програма, можна назвати, довгостроковим пакетом замовлень, що надається фахівцям для виконання. Так само, як в економічній сфері відстежуються тенденції ринку, організовується під це виробництво, зважуються внутрішні потреби, котрі узгоджуються з реаліями кон‘юнктури, напрацьовується певна стратегія [13]. І через усе це формується пакет замовлень, який реалізують виконавці. Така ж природа повинна бути й у матеріалів телевізійних програм. Поєднання планової й ринкової моделей у сучасній економіці є прикладом того, як можна формувати замовлення для телевізійного каналу, довіряючи конкретним фахівцям створення певного продукту. Іншими словами, всіляка 21

- Олександр Роднянський, генеральний директор СТС: “Ми зараз розглядаємо СТС не просто як розважальний канал для молоді, а як цілий світ позитивних емоцій. І програми, відповідно, повинні бути не просто комедійними чи гумористичними, вони повинні бути повними життя і енергії” [69].

54 спонтанність, творчий анархізм і т.п. не можуть бути фундаментальною базою для центральної програми каналу. А ми такою обрали політикоаналітичну. У нас є замовник, якому ми підпорядковані в силу усіх тих обставин, про які говорилося вище. Наші аналітики разом із представниками замовника формують завдання під можливі варіанти розвитку подій, для того щоб завжди тримати руку на пульсі і керувати ситуацією, пов‘язаною з початком роботи нашого каналу та запровадженням пропагованих ним ідей. Так, як під вибори, наприклад, розробляють різні ПР-моделі [33, 414]. Скажімо, наша політико-аналітична програма отримала замовлення: увійти в російсько-український медіа-простір і на першому етапі проявити себе солідним гравцем у політико-аналітичній частині даного простору. Ґрунтовні, в міру іронічні і незалежні, ми повинні дати той інформаційний струм, завдяки якому надалі напруга нашого впливу буде зростати. Попри всю гіпотетичність цих міркувань, все ж таки ми стверджуємо, що вони мають під собою реальний ґрунт і при належному використанні можуть бути втілені. Головним опонентом ідеї “Київ – Єрусалим східних слов‘ян” є ідея “Москва – третій Рим”, про що вже було сказано. Якщо довіряти Бжезинському [1, 39], то євразійський простір, де зараз домінують східні слов‘яни, є ледь не основною ареною зіткнення світових приорітетів. І кожен світовий та регіональний лідер саме тут шукає можливостей впливу, або співпраці, або інших відповідних контактів. І тому ідеї подібні до: “Київ – Єрусалим східних слов‘ян” чи “Москва – третій Рим”, є далеко не іграшковими. Вони достатньо серйозні й ґрунтовні для просування як наших, так і російських інтересів у євразійському просторі. Такі ідеї справді обговорюються. “Активно декларована ідея Москви - Третього Рима в її сучасній редакції не зможе бути глибоко і всерйоз сприйнята як у Білорусі, так і на Україні, на відміну від її половинчатого і суперечливого варіанта комунізму, зустрінутого в цьому регіоні скоріше, як форма каргокульту, ніж як однозначна геополітична теорема... У сфері ідейно-інформаційної

55 міфотворчості буде потрібна орієнтація на образ Київської Русі як Золотого Століття. Але Києва не як чисто слов'янської держави, а як задатку континентальної

східноєвропейської,

євразійської,

імперії, яким він і був на останніх етапах.” [49].

слов'яно-тюркської Але це вже питання

політологів, а ми мусимо сказати, що саме в цьому просторі наша концепція має місце для своєї реалізації. Тому, коли ми вийдемо з нею в ефір, то відразу відчуємо протидію опонентів, які добре випробували свою майстерність, коли діяли від імені потужної держави. Вони накидали свою волю іншим і примушували сприймати її не тільки як позитивну, але й як єдино можливу та необхідну. Протягом століть всі виграшні історичні факти, які підтримували б києвоцентризм, московською ідеологією були перетлумачені. І

це

перетлумачення

стало

хрестоматійним,

навіть фундаментально

науковим. Якщо почати згадувати приклади такого перетлумачення, вийде інше окреме дослідження, тому наведу лише одну цитату. “Київ у російській історії був столицею національної Держави східних слов'ян. Київська Русь у цілому вписувалася в розряд звичайних східноєвропейських Держав, що знаходяться на периферії Візантійської Імперії. Тому києвоцентризм у російській історії — аж до теперішнього часу — відіграє символічну роль національно-слов'янського, східноєвропейського принципу. Це — столиця Малоросії не тільки в етнічному, але й у геополітичному значенні. Київ символізує російську ідею в її малому, досить скромному вираженні.” [10]. Саме тому найменша спроба ревізії промосковський ідей безумовно, зустріне потужний супротив. Проте, як у будь-якій ідеологічній боротьбі або у боротьбі ідей, головним для перемоги є наполегливе ствердження одного і того ж самого обраного факту. Перший принцип – ми не повинні бути крикливими і виглядати шукачами сенсації [8, 54]22. Усе, про що ми говоримо, повинно мати ґрунтовну експертну базу, сформовану під наше замовлення. 22

- “ Невиправдано сенсаційним є таке висвітлення в якому людина стає об‘єктом і принижується до ролі засобу створення сенсації. ” [8, 54]

56 Тактична задача - не образити, а здивувати опонента, використовуючи в міру необхідності його ж таки аргументи й погляди собі на користь. Наприклад, якщо опонент твердить, що розвал радянської імперії – це шкідливо, ми можемо з ним погодитись. Якщо його крайні ідеї полягають у тому, щоб в економічному плані повернутися до інтеграції, ми повинні взяти його ж таки аргументи, повністю поділяючи їх, але запропонувати варіант об‘єднання за межами старих метрополій, за межами Москви. Сьогодні в Україні і в Росії є досить несподівана аналітична база, яка може прислужитися при такому повороті подій. [47] З

опонентами

не

слід

сперечатися

принципах.

Треба

не

погоджуватися в принципових нюансах. Для початку наші пропозиції повинні виглядати як побиття ворога його ж зброєю. Це дуже тонка аналітична гра, мета якої – аж ніяк не переконати у своїй правоті. На першому і навіть на другому етапі це не завжди можливо, а може і неможливо взагалі. Треба розмити, зняти напруження, гостроту, знівелювати сильні аргументи своїх опонентів. Майстерність у цій галузі є вищим пілотажем для політиків [39, 328]23, але засоби телевізійної програми можуть полегшити задачу. В політичній журналістиці принцип змагання абсолютно адекватний принципу змагання в боксерському рингу, де є свої правила і норми, де схвалюють нанесення тяжких ударів і водночас з повагою ставляться до життя і особистості суперника. Існують чіткі критерії, які відрізняють бокс від брутальної бійки, а політичну журналістику від телевізійного кілерства. Тобто треба в політичному рингу виглядати серйозно підготовленим боксером, але не дозволяти собі удари нижче пояса й інші непристойні порушення. 23

- згадати хоча б Леніна, який задля перемоги більшовиків в Україні у 1919 році намагався надати радянській владі на Україні українського забарвлення, і гасла більшовиків “знову постає з мертвих вільна і незалежна Українська соціалістична радянська республіка” та “основна мета комуністів України – захист незалежності і неподільності Української соціалістичної радянської республіки”[39, 328].

57 На українському телебаченні є досить поважна спроба красиво полупцювати опонента, не позбавляючи його можливості захищатись. Це програма “Четверта влада”, що виходить на “Першому Національному”. В одній з таких програм, коли торкнулися болючої теми державної мови на телебаченні, опонент, що говорив добірною українською мовою, потужно протестував проти, як він вважає, нав‘язування української мови іномовним українцям. У відповідь російськомовний хірург-академік Шалімов виступав “за” ідею українізації і всією своєю поведінкою та висловлюваннями підтримував український бік. Але головне – це тонка позиція автора і ведучого Олександра Савенка, який демонстрував повагу до думки опонента взагалі як до факту і наполегливо підкреслював конкретні сильні сторони тієї позиції, провідником якої він є сам. Іншими словами, виходить: ми дослухаємося до вашої думки, але ті ідеї, на які опираємося ми, більш ґрунтовні, доказові, природні й справедливі. А вас ми поважаємо в силу того, що ви люди і маєте право на повагу до своєї позиції. Це один взірець. А є інший – у програмах “Проте”(“1+1”) та “Епіцентр”(“1+1”), де опоненту не дають можливості висловитися, а коли наводять його цитати, то вони так подані і з них вибрані ті шматки, які працюють відверто проти нього. На російському телебаченні, зрозуміло, також існують різні програми. Як позитивний взірець назву програму “Врємєна”(“Пєрвий канал”), як негативний - програму “Однако”(“Пєрвий канал”). Можна навести і такий приклад. Журналіст запрошує до студії людину, яка є опонентом тих ідей, яких дотримується канал і автори програми. З цією людиною він спілкується, дає їй можливість висловитися. До речі, програма не йде у прямому ефірі. Так от, журналіст, зокрема, так робив відомий Олександр Любімов, свого гостя /читай – опонента/ змушує постійно відповідати на різні невигідні запитання. На початку він дає досить багато часу на відповідь, приберігаючи найсуттєвіше запитання насамкінець. Чим ближче до завершення програми, тим гостріші запитання і менше часу на відповідь. Любімов, зокрема, доводив до того, що на найпринциповіше запитання практично не лишалося

58 можливості відповісти. І складалося враження втрати будь-якої серйозної аргументації з боку опонента. Більше того, в кінці програми підмонтовували роздуми ведучого з експертом, який дотримується протилежних із гостем позицій. Зрозуміло, що підсумок був аж ніяк не на користь гостя студії. Цілком очевидно, що подібна програма не може довго існувати в ефірі – на неї відмовляться ходити серйозні люди, зрозумівши, що їх просто майстерно підставляють. Але на деякий час вибити з обойми когось із своїх опонентів можна, запам‘ятається. Наприклад, мало хто згадає, що то була за передача, але більшість пам‘ятає кадри, як Жириновський жбурляв папери в обличчя Нємцова, а потім хлюпнув водою. І славнозвісний вигук лідера ЛДПР “Подонок!”, адресований Нємцову, став політичним гаслом, яке час від часу використовується у Держдумі Росії. Наприклад, нещодавно депутат Сергій Мітрофанов, що було показано в блоці “Новин” на каналі RTVI, оцінюючи діяльність грузинського президента, сказав, що той “конкретний подонок”. Так прямо і сказав. Що ж до програми, в якій брали участь Нємцов і Жириновський, то враження у тих, хто її бачив, склалося досить стійке: Жириновський – епатажний політик, який спромігся з клоунади і брутальної лайки створити стійкий політичний імідж, а Нємцов – імпульсивний інтелігент, котрий може відігравати лише другорядні ролі, до речі, не дуже вміє витримувати тиск. Насправді, можливо все зовсім не так, але телевізійний імідж – річ потужна. Тому програми, в яких розвінчується, але прийнятними методами, імідж опонента, для захоплення лідерства у сфері ідей, часто бувають просто необхідні. Головне: розуміти різницю між боксом і вуличною бійкою. А вишколену совість мати за рефері. Узагалі треба віддавати собі звіт у тому, що існування у телевізійному просторі – це кожного дня напружене змагання і часто силове, де перемагають і силою розуму, і силою поставленої задачі і силою виконавської майстерності. В цьому матеріалі використана вже розроблена ідея києвоцентризму. Залишається розробити методи запровадження й опертя, як уже було сказано,

59 на дуже конкретну політичну силу, яка повинна бути зацікавленим замовником і яка вимагає якісного результату. А крім того, розглядає наш канал не тільки і не стільки як фінансовий підрозділ, а як частину своєї політичної боротьби, точніше, як один з інструментів цієї боротьби. Є ще один важливий момент при формуванні нашого телевізійного продукту, при виконанні конкретного замовлення. Це зважати на те, що на території Росії є досить велика кількість асимільованих українців. І тому канал час від часу повинен у своїй програмі робити їм подарунки. Це можуть бути різноманітні конкурси на зразок: “Чи знаєш ти батьківщину своїх предків?” Треба проводити історичні, мистецькі, етнографічні вікторини для етнічних українців та українознавців Росії. І ці шоу мають бути легкими, небанальними, непретензійними і яскравими. Щось середнє між помпезним “Что? Гдє? Когда?” і домашньою “Страной совєтов” [12]. Нам потрібно поволі вичленити в російському просторі український елемент і дати йому певні привілеї, підкреслюючи його українськість. Можна спонукати різні клуби в Росії створювати фанклуби програм нашого каналу. Періодично робити безкоштовні екскурсії в Україну з участю гостей з Росії у різних наших програмах і т. ін. Треба зауважити, що шоу, яке є сьогодні телевізійним лідером, відібрало в нас можливість спостерігати, як люди глибоко щось обговорюють. Шоу стримить до поверховості та банальності. Там навіть серйозні люди стають знаряддями у грі шоумена і починають йому підігрувати. А у науково-філософських програмах, у дискусіях, серйозних інтерв‘ю є оця необхідна для справжнього спілкування передумова: перевага доповідача перед аудиторією. Ця перевага не відбирає свободи, не принижує аудиторії. Навпаки, піднімає її на якісно інший, вищий рівень вирішення проблеми. Усі мають свободу думати, робити висновки і приймати відповідні рішення. Програмам такого рівня слід приділяти особливу увагу. Ми не даватимемо характеристику всім програмам нашого каналу, але відзначимо, що дуже важливим є виробництво власних серіалів. “Багаті”

60 канали давно вже зробили ставку на серіали. Переважно вітчизняного виробництва. Західний серіальний продукт не може скласти конкуренцію нашим “мєнтам” і “бідним Настям”. Яскравий приклад — “провал” найдорожчого й успішного європейського серіалу “Наполеон” на каналі “Росія”... Вітчизняні серіали дивляться 65 % російської аудиторії. Закордонні — усього лише 36 %.” [59]. Наші серіали повинні відрізнятися від латиноамериканських чи Північно-Американських, передусім, тим, що в їхній основі - серйозна літературна база. Сюжет і режисура повинні бути досить високого рівня. Залучати треба впізнаваних зірок російського й українського кіно, театру, телебачення. Стандарти якості слід зорієнтувати на кращі європейські взірці. Але це мусить бути наше кіно й смак нашого кіно відчуватися, якщо не домінувати. Елементи казки і життєвих реалій повинні доповнювати один одного, переплітатися у єдине мистецьке мереживо. Не треба боятися відбраковувати кінцевий результат і викидати серіал не те, що з виробництва, але й з показу, більше того - викреслювати з пам‘яті, якщо він не відповідає поставленим задачам і вимогам якості. Тому що, наприклад, помилки, допущені при виробництві такого серіалу, як “Роксолана”, чи такого українського фільму, як “Мазепа”, призвели до того, що всі виграшні ідеї, закладені в основу їхнього виробництва, безнадійно втрачені на довгий час. А помилка номер один, наприклад, “Роксолани” - у тому, що режисеру не вдалося створити у фільмі “казкову реальність”. І тому ніхто з нас не пишається приналежністю до історії, описаної у цьому фільмі, ані не бачить себе у контексті цих історичних подій. Не вийшло зробити такий фільм, щоб українські дівчата, “дивлячись на приклад великої Українки, що блистіла умом і веселістю, безоглядністю й милосердям, кров‘ю й перлами,.. навіть у найтяжчих хвилях свого народу і своїх не тратили бадьорості духу і були підпорою своїх мужів і синів та діяльними одиницями свого народу, передовсім опанувавши якусь працю і полюбивши її” [28, 297]. А такою була мета написання історичної повісті про Роксоляну у Осипа Назарчука.

61 Про “Бідну Настю” говорити не будемо, це окрема тема. Але візьмімо, наприклад, висмоктаний з пальця сюжет російського радянського фільму “Гардемарини, вперед”. Завдяки вмілій режисурі, яскравій акторській грі, майстерно вибудуваному сюжету та талановитому музичному оформленню цей фільм став культовим. І хлопчики Росії не тільки дізналися, хто такі були гардемарини, але з радістю хотіли відповідати тим стандартам, які заклали ідеологи фільму в характери головних героїв. Наші серіали повинні нести дух романтики, романтики переможної і проповідувати реальність таких понять, як чоловіча дружба, вірне кохання, честь і відданість Батьківщині. Якщо ми не впевнені у тому, що українські режисери зможуть створити потрібний нам продукт, адже вони часто самі закомплексовані і спроможні тільки на більш-менш майстерний лубок або голосний “плач Ярославни”, то треба запрошувати росіян, поляків, німців, французів, щоб вони робили українське кіно. Китайці знімали в Києві для свого глядача “Как закалялась сталь”, оскільки

постать

Корчагіна

ідеологічно

точною

для

визначення

революціонера-героя, чий образ пропагується в Китаї. Я не бачила їхнього фільму, але принцип мені зрозумілий. Візьмемо все краще, що нам потрібно, із чужого і зробимо його неповторно своїм. §2.

Особистість

журналіста

(ведучого)

ведучого

це

здійсненні

комунікативного впливу Зайве

говорити,

що

особистість

–

сукупність

професіоналізму й таланту. Щодо професіоналізму, то існують реальні можливості підвищити його рівень. Талант можна шукати, можна розвивати, але не в людській компетенції його створити. Тому, зазначивши талановитість, як необхідність, зупинімося більше на професіоналізмі.

62 Оскільки професіоналізм є похідним від таланту, але працює під задачу, то дуже важливо для професіонала засвоїти ті основні прийоми, які він обере для себе і які стануть його унікальним почерком. Професіонала мусять впізнавати за обраним, викрісталізованим і відпрацьованим стилем. Цей стиль до певної міри є обличчям програми, або й каналу, з родзинкою яскравої особистості, яка презентує цю програму чи-то канал у цілому [53]. Тобто, якщо ми говоримо про серйозну, ґрунтовну програму, то так само серйозними й ґрунтовними повинні бути її ведучі. Інтонації легковажності,

кокетування очевидно

недоречні. Натомість

повинна бути присутня чарівність свідомої себе неповторної особистості, що позбавляє сухості й прісності, надає колориту, примушує слухати. Як, скажімо, характеризують Аллу Мазур: “Професіонал, який привертає увагу всіх і, що нині буває не так вже й часто, якому довіряє пересічний українець, здавалося б, зневірений уже в усьому. Чарівна жінка, яка свідомо обмежує себе в зайвих емоціях і водночас у міру сентиментальна. Вона перевертає уявлення глядачів про амплуа телевізійників, що їх у Новому Світі з деяким цинізмом іменують “talking heads”.” [61] Особистість журналіста в кадрі повинна діяти магнетично. Діапазон таких ведучих досить широкий - від Володимира Познера до Сергія Доренка. І яка б не була позиція одного й другого, кожному з них не можна відмовити в наявності особистого магнетизму, професіонально поставленого вміння тримати увагу. Ми можемо не погоджуватися з ними, можемо навіть обурюватися тими чи іншими їхніми твердженнями. Єдине чого ми

не

можемо, це, почавши слухати, відмовитись від продовження. Оцей магнетизм, вміння прикувати до себе увагу повинні бути основною центральною рисою справжнього фахівця. І тому підбір ведучих, їхня підготовка – це цілий комплекс методик, дуже часто пов‘язаних із досвідом спецслужб, коли людині прищеплювали вміння завойовувати аудиторію, примушувати звертати на себе увагу.

63 “Об‘єктив телекамери є маленьким скляним оком у залізній оправі, який згодом стає твоєю довіреною особою. Тобі не вдасться спілкуватися з ним, як із другом, але ти не повинен розмовляти з ним, як із лінзами. Говори з телекамерою! Ти їй подобаєшся! Вона – на твоєму боці! Але для того, щоб із нею заговорити і дохідливо заговорити, для цього потрібна харизма і вправність донести слово до глядача по той бік лінз. Це – так званий “xfactor”, який характеризує гарного телеведучого. Він ще називається – presence. В українській мові найближчим відповідником цьому можна вважати термін – енергетика. Телевізійні тренери Бі-Бі-Сі пропонують наступну формулу успіху: Інформація + Енергетика = Комунікація Успішна комунікація залежить не тільки від енергетики. Тут грає роль, як написаний сценарій і як він прочитаний. Гарний ведучий – той, хто встановлює контакт із своєю аудиторією. Як це пояснити – немає точних слів. Коли це є, обидва задоволені – і ведучий, і аудиторія. Тренери Бі-Бі-Сі по-різному це визначають: “вдумливо говорити”, “дати почути радіо без приймача”, “оживити сценарій”, “відірвати слова від паперу”, “проявити індивідуальність”, або користуються англійським терміном “up-front”. Що треба, так це сфокусована енергія, помножена на індивідуальність, і спрямована прямо на аудиторію.”[53] Уміння бути помітним, для ведучого – це унікальна здібність. Але напевне

існують

унікальні

технології

набуття

такого

вміння

професіональними методами. Є одна дуже важлива закономірність. Людина, яка вміє пропускати світ через своє внутрішнє “я”, яка вміє цікаво спілкуватися сама із собою, зі своїми думками, яка здатна концентрувати внутрішню увагу, така людина, як правило, може легко оволодіти увагою інших. Велика внутрішня робота примушує зовнішніх спостерігачів цікавитися тими, в кому вони її помічають. І тому вправами для досягнення оцього мистецтва особистого магнетизму є повсякденні глибокі роздуми, внутрішнє моделювання тих чи інших серйозних задач, зосередження на

64 своєму світі. Тоді виникає особливий погляд, особлива енергетика. А якщо до цього ще додати акторську майстерність, режисуру, імідж, косметику й костюм від хорошого модельєра, то можна без вагань очікувати якісного, гарного результату. Отже, особистість ведучого – це ювелірна робота ідеологів каналу, а поведінка ведучого, його професійне функціонування є чи не найвагомішим аргументом у медіа-змаганнях і у ствердженні каналом своєї позиції. “На відміну від важкої праці репортерів, продюсерів, редакторів та інших обдарованих членів команди новин, репутація телеканалу може підвищитися чи нівелюватися, в залежності від манер і поведінки цих небагатьох “людей першої величини”. Чудовий ведучий може шалено збільшити рейтинги каналу, тоді як поганий ведучий – суттєво зменшити.” [53] У психологічному плані ведучий повинен завжди виглядати людиною свобідною і розкутою. Його думка мусить звучати як особистий погляд на те чи інше питання. Він повинен цінувати ту довіру, із якою до нього ставиться аудиторія. Цінувати, не граючись, а реально. Це означає, що у своєму повсякденному житті і особливо тоді, коли він знаходиться, так би мовити, на очах, провідний фахівець не може робити того, проти чого виступає, або діяти не у відповідності з тим, до чого закликає. “Телеведучим доводиться жити в промінні слави. Якщо публіка на їхньому боці - це тішить. Але й випробовує на міцність їхнє самолюбство. Однак, так само спритно публіка готова засудити ведучого не тільки за хиби й помилки, але й за покрій піджака або колір краватки. Простіше кажучи, манери ведучого можуть час від часу перебирати більше уваги глядачів, ніж сама новина. Нахил уперед чи назад, коливання з боку на бік, чухання носа, торкання до губ, часте кліпання віями, розмахування руками – це ті речі, які ведучий може відшліфувати або яких позбутися наполегливими вправами перед дзеркалом чи відеокамерою перед тим, як ризикнути своєю репутацією перед аудиторією.”[53]

65 Із чим найбільше треба боротися, так це банальність і фальш. [27, 139]24 Чим природніше виглядає постать, тим легше вона переходить на “ти” з аудиторією. Але це “ти” не повинне бути панібратським, оскільки більшість глядачів мусять сприймати ведучого, як людину, котра знає й уміє трошечки більше за них. Образ - на зразок старшого колеги. Коли йдеться про аудиторію іноземну, про аудиторію, зокрема, російську, то ведучих варто підбирати, ще й за естетичними ознаками. Це повинні бути люди не просто солідні, а із приємною, імпозантною зовнішністю.

Такі,

яких

колись

підбирали

для

дипломатичної

представницької роботи в іноземних державах. Гарна жінка або привабливий мужній чоловік апріорі викликають зацікавленість та симпатію. І вже на базі їхньої зовнішності можна розвивати й укорінювати ті ідеї, які канал намагається поширювати. Однак, звичайно, треба пам‘ятати, що ведучий - це набагато більше, ніж гарне обличчя. “Я не особливо зацікавлена у приємних обличчях чи гарних голосах. Я більше зацікавлена в компетентності. Ведучий повинен пропрацювати певний час репортером і знати, що таке сюжет.” Джудіт Мелбі, мережевий продюсер. Канадська телерадіокорпорація. “Авторитетність, це не те, як звучить твій голос. Авторитетність, це – розуміння того, про що ти розповідаєш, і здатність переказати своїми словами це будь-кому”. Девід Данхілл, колишній ведучий новин BBC.” [53] Компетентність і авторитетність – риси, яких потребує кожен ведучий – залежать в основному від персональних якостей. Те, що він знає, про що розповідає, не повинне викликати жодних сумнівів. Компетентність ведучого швидко розчиняється у повітрі, якщо в ефірі з‘являються елементи вагання, сумнівів. Це те ж саме, як репутація в бізнесі, коли слід цінувати й берегти хоча б мінімальні принципові речі і якості. Професіоналізм ґрунтується на “холодній голові”, на вмінні без емоцій оцінити ситуацію, на достатньому 24

- “Домашний экран — великий изобличитель (особенность, которую так чутко уловил и так тонко исследовал В. Саппак). ...Ничто так не противопоказано телевизионной дистанции общения, как бутафория чувств.” [27, 139]

66 досвіді. Але це не означає залишатися непорушним стовпом тоді, коли навколо тебе все кипить. Звісно, ключовим моментом є чисто людське вміння тримати себе в руках, не зважаючи на те, із якої ноги ти встав сьогодні, або й узагалі не спав усю ніч, що від тебе вранці пішла дружина, або в дитини неприємності в школі... “Професіонали залишають своє приватне життя за дверима офісу і повертаються до приватних проблем тільки, коли виконають свою безпосередню роботу. Ніхто не застрахований від життєвих негараздів, але обов‘язок професіонала не переносити їх на роботу. Таке досягається через розуміння того, що твої особисті уподобання, думки, судження не є істинами в останній інстанції й у новинах треба бути скрупульозно точними у передачі інших точок зору.” [53] Дуже важливо, щоб жінка на екрані не перемудрила зі своєю зовнішністю, виглядала відповідно до свого віку. А також і стверджувала те, що природно для її віку [30, 13]. Тому жінка скоріше мудро й тонко запитує, якщо їй на вигляд не більше 30-ти. А от старша вже може вести дискусію, проявляючи свою обізнаність і компетентність. “Коли мова йде про жінокведучих, телеканалам завжди доводиться зважати на їхню сексуальність. Ведуча новин ITN Джулія Соммервіл (Велика Британія) не вбачає жодної причини, чому жінки середнього віку повинні триматися подалі від телекамер: “На цей момент переважна більшість жінок виглядають посучасному молодими. Не надто молодими і не надто старими. І якщо ми показуємо на телеекранах середнього віку чоловіків-ведучих, чому ми не повинні показувати середнього віку жінок? Телебачення не потребує еротичних розповідей про новини. Що набагато важливіше для людей, так це – довіра до ведучого” До речі, сама Соммервілл у юності була моделлю.” [53] Чоловік-ведучий повинен на вигляд мати не менше 30-ти років. Тому що в кадрі він мусить випромінювати чоловічу фундаментальність, а не хлопчаківський запал [30, 12]. Старші чоловіки-ведучі повинні мати професорський шарм, про який ми говорили вище. Усі кращі людські якості

67 плюс авторитет мудрості й сила знання, зосереджена в конкретній особі, – ось образ серйозного, цікавого і дотепного вченого, який багато раз створювала література. Діапазон таких персонажів простягається від Жака Паганеля Жуля Верна до професора Преображенського Олександра Булгакова. Ці постаті викликають ту гаму почуттів, яку ми б хотіли, щоб викликали наші ведучі науково-пізнавальних і аналітичних програм. З офіційними особами, які переважно є чоловіками, найкраще, щоб спілкувались ведучі-жінки. Адже, підтримуючи свій імідж, всі офіційні особи європейського виховання, або принаймні такі, що прагнуть відповідати європейським взірцям, повинні бути поблажливими, в хорошому розумінні, і підкреслено ввічливими з жінками. А це піднімає рівень будь-якої дискусії і дає можливість точніше висловлювати аргументацію і виявляти слабкі місця опонента. Серйозні чиновники, несучи постійно тягар відповідальності, зазвичай ставляться до журналістів зверхньо, як до дітей, і не вважають їх рівними собі співрозмовниками, скоріше повчають, ніж спілкуються. Тому “поблажливе” ставлення до жінки, розриваючи оцю дистанцію відчуженості, наближає гостя до журналіста. Формою захисту чиновника є підкреслення його чиновницького походження. А для того, щоб він розкрився, треба примусити його, образно кажучи, змінити свою бойову стійку на зручне розташування у кріслі. Дуже добре, коли йдеться про розмову з офіційними особами, які представляють думку опонента, щоб інтерв‘ю брали водночас дві особи, чоловік і жінка. Вони звертаються із запитаннями по-черзі. При чому жінка ставить найгостріші - у стилі спокійному, майже домашньому, а чоловік пропонує найбільш складні запитання. (Різниця між гостротою й складністю визначається ідеологами інтерв‘ю, а моделі інтерв‘ю відпрацьовуються з журналістами на спеціальних тренінгах. [33, 160]) Прагнення

до

досконалості

іноді

призводить

до

болючого

самокритицизму. Але якщо не впадати у відчай, а працювати, то, можливо, саме такі переживання і перетворюють телевізійника у справжнього

68 професіонала. Мистецтво володіти собою - це бути готовим до всякої несподіванки. Коли в ефірі щось не так, ведучий повинен залишатися спокійним. Для ведучого у кадрі дуже важливо чітко розуміти, що його фах – це не еквілібристика, не підкидання вгору яскравих кульок-слів. Тут присутнє мистецтво філігранного фехтування. Якщо ми в цілому порівнювали боротьбу у медіа-просторі з боксом, то роботу ведучих можна порівняти з фехтуванням. При чому фехтуванням не на мечах, не на шаблях, а на дуже делікатній зброї, яка настільки ж витончена, наскільки й грізна – шпага.

69 ВИСНОВКИ Для створення телевізійного проекту потрібні три основні чинники. Базова ідея, на основі якої розробляється концепція і від якої будується весь алгоритм ідей та поглядів. Аналітична група, що займається власне створенням проекту. І досить потужна політична сила (або державна влада), якій буде запропоновано проект.

Завдяки їм у майбутньому створений телевізійний

продукт діятиме у конкретному медіа-просторі. Для гіпотетичного телевізійного каналу було обрано як базову ідею києвоцентризму – з‘єднання всіх земель, на яких переважає східнослов‘янський елемент, обґрунтувавши їхню єдність через Київ. Для того щоб запропонована концептуальна ідея києвоцентризму отримала втілення у конкретному телевиробництві, потрібно, в першу чергу, створити ефективну аналітичну групу телевізійних професіоналів. Це мусять бути амбітні, досить молоді, фахово підготовлені люди, які підпорядковують свої бізнес-інтереси певній ідеї, бо її втілення дасть їм змогу увійти у світову професійну ТБ-еліту. Далі потрібний точний правильний вибір політичної сили, за допомогою якої ця ідея буде реалізовуватись. Треба, щоб ця політична сила належним чином сприйняла запропоновану ідею, а це можливо, якщо вона усвідомлює, що російських пресинг відбирає у наших потенціал лідерства на їхній же власній території. І тому саме такий проект українські політичні сили повинен зацікавити. Тільки елітарний рівень всіх зазначених чинників: провідних ідей, аналітичної групи і політичної сили може призвести до конкретного й ефективного результату. Елітарність аж ніяк не тотожна низькому рейтингу. Бо, зрештою, високий рейтинг нерідко свідчить лишень про вміння вправно балансувати між матеріальними задачами і кримінальним кодексом. Про етику тут навіть не йдеться. Телевізійні папарацці, скандальні ведучі, пошук “смажених” фактів – це та стихія дешевого рейтингу, через який фах журналіста масами його ж таки глядачів починає прирівнюватися до першої найдавнішої професії.

70 Тому справжній ґрунтовний, позитивний результат створення програми визначається не розміром аудиторії, яка її переглянула, а кількістю людей, що перейнялися запропонованими в ній ідеями, сприйняли їх, як ідеї елітні, а не, скажімо, дотепні, і почали зважувати для себе всі “за” і “проти”.

Навіть

опоненти повинні визнати слушність такої постановки питання, або якихось його нюансів. Телебачення рейтингове на зразок стриптиз-шоу, потрібне в тому економічно-соціальному просторі, який використовується

як дешевий

сировинний чи працеспроможний додаток. Або там, де стоїть конкретна задача розтління мас заради легшого маніпулювання ними. Гонитва за рейтингом – це втрата аудиторії і в прямому, і в переносному сенсі. Канал, про який ідеться, буде зорієнтований на розумних, вдумливих людей. Той шлях, який пройшло українське телебачення від часів свого створення, повинен стати надбанням нашого каналу. Ці традиції є виваженими, скрупульозними, точними, правильними і вони мають перспективу. Тому наш гіпотетичний канал повинен спиратися на усталену українську телевізійну традицію і розвивати її, включаючи традицію правильного штампа. Але ці поняття правильності і штампу повинні перейти у позитивну сферу. Це означає, що ми будемо викликати довіру, працювати для глядача, поважати загальноприйняті у суспільстві норми і правила. Телепрофесіоналізм, насамперед, характеризується розумінням публічноінтимної специфіки телебачення й умінням її позитивно використовувати. Візуальний телеобраз діє у теперішньому часі і звертається до своєї аудиторії, коли вона перебуває у побутовому, домашньому стані.

Телевізійний

професіоналізм нашого каналу проявиться у його побудові за принципом, за яким знімається сімейне кіно. Програми будуть орієнтовані на перегляд усією родиною. Ми взагалі звертатимемо особливу увагу на повагу до глядача, його емоцій, почуттів. Телевізійна мова, якою спілкується із глядачем канал, безпосередньо впливає на нього. В цій роботі окреслено, що мові нашого каналу будуть притаманні

водночас

елітарність

родинна

інтимність.

Виходячи

71 концептуальних задач каналу, однією з яких є органічно ввести в російськомовний простір українську мову, ми будемо використовувати комунікативний вплив телебачення та особливості телевізійної мови у її широкому

розумінні для дій у цьому напрямку. Якщо говорити про

російськомовних українців, їх треба переконати, що вони спілкуються одним із діалектів української мови, і відмовитись від позиції, що в Україні взагалі хтось із її громадян, які постійно тут проживають і мають українське коріння, говорить оригінальною російською мовою. А задля введення нашої мови в суто російський простір, власне простір Росії, необхідна допомога вміло виписаної легенди або розробка вже існуючої історичної легенди. А далі, задіявши характерні і притаманні телебаченню фахові прикмети, використавши їхній мистецько-психологічний

ґрунт

із

чітко

проявленим

телевізійним

забарвленням, можна наполегливо наближатися до досягнення поставлених задач. Пакет замовлень, сітка мовлення, сформована на бюджетний рік, повинні бути

практичним

продовженням

усіх

наших

ідеологічних

постулатів.

Неможливо припускати відхилення від визначеного курсу. Ми чітко бачимо кінцевий результат і притаманною нам мовою, прийнятними принциповими і творчими можливостями досягаємо поставленої мети. Центральною програмою каналу буде політико-аналітична. Зважаючи на велику кількість асимільованих українців

на

території

Росії

будемо

проводити

історичні,

мистецькі,

етнографічні конкурси й вікторини для етнічних українців та українознавців Росії. Дуже важливим є виробництво власних серіалів. Стиль журналіста, ведучого, який повинен бути ним відпрацьований і за яким його мусять впізнавати, цей стиль до певної міри є обличчям програми, або й каналу, з родзинкою яскравої особистості, що презентує цю програму чито канал у цілому. Ідеальний набір якостей для ведучого можна перелічити так: авторитетність, компетентність, здатність ясно висловлюватися, душевність, харизма, професійність, гарний голос, приваблива зовнішність. Крім того, ведучий повинен постійно працювати над своїм внутрішнім світом, дуже

72 уважно ставитися до свого життя, відповідати конкретним вимогам, які перед ним ставлять ідеологи каналу, володіти мистецтвом магнетизму, блискавично мислити. А головне, бути відданим справі, яку він робить. Це, звичайно, ідеальний образ. Але вкрай важливо знати, до чого мусиш прагнути і яким є взірець. Підводячи підсумки свого дослідження, насамкінець хочу навести думку Олександра Потебні, висловлену близько 1867 р., із якою я повністю погоджуюсь: “Якщо дослідник робить хибні висновки із засновків, недостатньо повних не через його недбальство, то й сам він має слушність і наука від цього може мати тільки зиски. Навпаки, шкідливо відкладати працю до часу нагромадження матеріалів із тим, щоб коли їх буде досить, будувати без помилок одразу й начисто.” [46,7]

СПИСОК ВИКОРИСТАНOЇ ЛІТЕРАТУРИ: 1.

Бжезінський З. Велика шахівниця. – Львів – Івано-Франківськ:

Лілея –НВ, 2000. – 236 с. 2.

Богомолов

Ю.А.

Проблемы

времени

художественном

телевидении (опыт сравнительного анализа). – М., Искусство, 1977. – 127 с. 3.

Бушков А. А. Россия, которой не было: загадки, версии, гипотезы. –

М.: ОЛМА-ПРЕСС; СПб.: НЕВА; Красноярск: Бонус, 2001. – 608 с. 4.

Валдес Д. Альтернативное телевидение.//ТелеКритика. – 2004. –

№2, березень 2004р. – С. 35-37 5.

Гаєвський Б.А. Українська політологія (концептуальні засади):

Навчальний посібник. – К.: МАУП, 1994. – 144 с. 6.

Геродот История. В 9-ти кн.: Пер. Г.А. Стратановского. – М.:

Ладомир, ООО “Фирма “ Издательство АСТ”, 1999. – 752 с. 7.

Десмонд Девис Азбука телевидения: Пер. с англ. Л. Бороздина/

Под. ред. И.Гуровой. - М.: Искусство, 1962. – 55 с. 8.

До дискусії про журналістську етику: збірка статей/ І.О. Чемерис,

Н.Л.Лігачова, Б.І. Глуховський. – К.: ІЕСП “Республіка”, 2002. – 80 с. 9.

Довідник з історії України (А - Я): Посібн. для загальноосв. навч.

закл./ За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К.: Генеза, 2001 – 1136с. 10.

Дугин А. Третья столица// Завтра. – 2000. - №21(338)

11.

Етичні

критерії

створення

радіо-

телевізійних

програм/

Оформлювач А.Чернявський – К.: Лайт-прінт, 1998. – 72 с. 12.

Зверева В. Дискурсы «знания» на российском телевидении.//

Неприкосновенный запас. – 2003. – № 6 (32). – С. 11-20 13.

Калина А.В., Осокина В.В. Экономическая теория и практика

хозяйствования: Учебное пособие. – 2-е издание. – К.: МАУП, 1998. – 308 с. 14.

Карась А. Культура як об‘єкт і чинник геополітики.// Українські

проблеми. – 2001. – №21. – С. 177- 191

74 15.

Карташев А.В. Очерки по истории Русской церкви. Том І

Репринтное воспроизведение. YMCA – PRESS. Париж. 1959. – М.: Наука, 1991. – 704 с. 16.

Кінан Ед. Російські історичні міфи: Пер з англ. В. Шовкун. – К.:

Критика, 2001. – 274 с. 17.

Кісь Р. Фінал третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть). –

Львів: Місіонер, 1998. – 745 с. 18.

Книга правил святых апостол, святых соборовъ вселенских и

поместныхъ и святыхъ отецъ. – Репринтное издание. – Издание СвятоТроицкой Сергиевой Лавры, 1992. – 408 с. 19.

Князев А. Основы тележурналистики

и телерепортажа. – М.:

КРСУ, 2001. – 180 с. 20.

Короткова С. Олександр Роднянський “Українське ТБ буде

частиною міжнародних індустріальних контекстів”// Дзеркало тижня. – 2004. – № 16 (491) Субота, 24 - 29 Квiтня 21.

Лановенко Олег. Вихід один – етносоціокультурна інтеграція. –

Віче, 1998, № 12 (81). – С. 74-84. 22.

Лановенко

О.П.,

Швабс

Ю.М.,

Кубеліус

О.А.

Мовні

та

соціокультурні чинники консолідації українського суспільства // Українськоросійські відносини: гуманітарний вимір: Науковий збірник. - К., 1998. - розділ І, с. 46 - 54. 23.

Лігачова Н. Андрій Шевченко: “Багато хто навколо намагається з

робити з нас бронепоїзд”.// ТелеКритика. – 2004. – №1, березень 2004р. – С. 611 24.

Літопис Руський/ Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця; Відп ред. О.В.

Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. – ХVI+591 с. 25.

Лукашевич М.П., Туленков М.В. Социология: Учебное пособие/

Под общ. ред. М.В. Туленкова. – К.: МАУП, 1998. – 276 с. 26.

Маленький І. Руйнацієтворення націєохлократії у “Майн-Кайфі”

Володимира

Цибулька

та

сьогоднішній

Руїно-Україні

(потрактування

75 новолітаризму, або “нових” словес толкованіє).// Українські проблеми. – 2001. – №21. – С. 236-240 27.

Муратов С.А. Диалог: Телевизионное общение в кадре и за кадром.

– М.: Искусство, 1983. – 160 с. 28.

Назарук О. Роксоляна жінка халіфа і падишаха / Сулеймана

Великого/ завойовника і законодавця (історична повість з 16-го століття). – Репринтне видання. – Львів: Нова зоря, 1930. – 302 с. 29.

Новосвітній В. Наступного року рейтинг каналів визначатимуть два

конкуруючих оператори//Хрещатик. – 2002. - №183(2204), 5 грудня 30.

Обозов Н.Н., Щекин Г.В. Психология работы с людьми. – 4-е изд.,

перераб. – К.: МАУП, 1998. – 136 с. 31.

Панасьєва

Т.

Тамара

Щербатюк:

“Я

не

залежу

від

минулого”.//ТелеКритика. – 2004. – №2, березень – С. 45-46 32.

Панасьєва Т. Тетяна Цимбал: “У радянський час багато яскравих

ідей задавлювала цензура. Зараз – рейтинг”.//ТелеКритика. – 2004. – №4, квітень – С. 45-48 33.

Почепцов Г.Г. Психологические войны. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер,

2000. – 528 с. 34.

Почепцов Г.Г. Русская семиотика. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2001.

– 768 с. 35.

Прохасько Т. Купи цеглину!//ТелеКритика. – 2004. – №2, березень

2004р. – С.47 36.

Скрынников Р.Г. Государство и церковь на Руси ХIV - XVI вв.:

Подвижники Русской церкви. – Новосибирск: Наука. Сиб.отд-ние, 1991. – 397с. 37.

Скрынников Р.Г. Опричный террор. – Л., 1969. - С. 288

38.

Соболевська Г. «Буржуй» - один удома// Джеркало тижня. – 2001. –

№ 18 (342), 5 - 18 Травня 39.

Субтельний О. Україна: історія/ Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст.

С.В. Кульчицького. – К.: Либідь, 1991. – 512 с.

76 40.

Телевізійний репортаж: практичний посібник для професіоналів/

Оформлювач А.Чернявський – К.: Лайт-прінт, 1998. – 55 с. 41.

Толкиен Дж. Р.Р. Властелин колец: Трилогия: Пер. с англ. В.

Муравьев, А.Кистяковский. - М.: Єксмо, Яуза, 2002. – 992 с. 42.

Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы. – М.: Рефл-

бук, К.: Ваклер, 2002. – 480 с. 43.

Хелемендик В.А. Союз пера, микрофона и телекамеры (опыт

системного исследования). – М., Мысль ,1977. – 316 с. 44.

Хорунженко

О.

Геополітичний

вимір

України.//

Українські

проблеми. – 2001. – №21. – С. 192-203 45.

Чаадаев П.Я. Философские письма. Письмо первое.//П.Я. Чаадаев

Избр. соч. и письма. – М.:Правда, 1991. – С.28 46.

Шевельов Ю. Історична фонологія української мови: Пер. з англ. С.

Вакуленко. – Харків: Акта, 2002. – 1054 с. 47.

Битва за кавказ.//Школа целостного анализа. Выпуск 4 (1998). -

http://www.kurginyan.ru/publ.shtml?cmd=sch&cat=302&vip=19 48.

Богданов В.Л. Кризис журналистики на современном этапе

становления

демократического

общества.

http://www.pressclub.host.ru/ID/ID_materials.shtml 49.

Горный В. Золотой и железный век Борисфена// Еженедельный

сетевой журнал “Полярная звезда”. - http://zvezda.ru/2000/03/30/boris.shtml 50.

Делахей

Майкл.

Советы

тележурналисту.

http://www.cjes.ru/lib/content.php?content_id=1327&category_id=3 51. свободе

Друзенко Г. Аналитический комментрарий на законопроекты о вероисповедания

религиозных

организациях

Украине.

http://www.rlinfo.ru/projects/seminar-10-et/druzenko.html 52. понятия

Егоров В. Терминологический словарь телевидения: Основные и

комментарии.

http://www.cjes.ru/lib/content.php?content_id=23438&category_id=3

77 53.

Ендрю Бойд Телерадіожурналістика: техніка новин (5 видання,

Лондон, 2000) Фрагменти з посібника. Розділ 14. Ведучі новин. http://www.telekritika.kiev.ua 54.

Зуев П. От мировой схимы – к экклезиологической ереси. -

http://www.rusk.ru/News/99/10/new_02_10h1.htm 55.

История

России

возможности

изучения.

http://www.russia.rin.ru/cgi-bin/guide.pl?id_cat=2 56.

Кашпур

А.

Телеспонсорів

поки

що

цікавить

кількість.

НТВ.

http://www.kontrakty.com.ua/ukr/gc/nomer/2001/31/22.html 57.

Кисилев

Е.

Как

создавалось

http://www.cjes.ru/lib/content.php?content_id=3746&category_id=4 58.

Кузнецов И.Н. Учебник по информационно-аналитической работе.

Информация:

сбор,

защита,

анализ.

http://www.cjes.ru/lib/content.php?content_id=1947&category_id=3 59.

Ланкина Е. «Россия» побеждает.//Московские новости. – 2003. -

http://www.tv.net.ua/?pid=56423 60.

Любимов А. Свежий взгляд зрителям не нужен// Киевский

телеграф. - http://www.k-telegraph.kiev.ua/N62/profil.htm 61.

Мазур А.: “Новини – це фабрика із виробництва неприємностей”. -

http://www.imi.org.ua/?id=print&n=16:&cy=2002&m= 62. СМИ.

Мельников М. Основные механизмы регулирование деятельности Общественное

этическое

регулирование.

http://www.cjes.ru/lib/content.php?content_id=4546&category_id=4 63. Библиотека

Муратов С.А. Нравственные принципы тележурналистики. – Центра

экстремальной

журналистики.

http://www.cjes.ru/lib/?category_id=3&book_id=117С.А. 64.

Науменко Т.В. Функции журналистики и функции СМИ. -

http://www.cjes.ru/lib/content.php?content_id=3&book_id=375 65.

Ожеван М. Фронти й тили великих інформаційних війн. –

http://www.niisp.gov.ua/publication.php?razdel=info&doc=ozhevan1

78 66.

Окара А. Киевоцентризм как новая редакция «русской идеи». -

http://www.exlibris.ng.ru/printed/politics/1999-10-14/kievocentrizm.html 67.

Окара А. Современная Украина в поисках геополитической

идентичности - http://ok.archipelag.ru/part1/sovremennaya.htm 68.

Редакційні принципи Бі-Бі-Сі для авторів випусків новин та

інформаційних програм.- http://www.bbc.co.uk/info/bbc/ 69.

Роднянский А. “На телевидении кризис форматных жанров”. -

http://www.izvestia.ru/media/article35777 70.

Словарь терминов и определений для сферы средств массовой

информации. - http://www.cjes.ru/lib/content.php?content_id=1678&category_id=3 71.

Творческий

телевизионный

менеджмент.

http://www.internews.ru/books/creative/index.html 72.

Фихтелиус

Э.

Десять

заповедей

журналистики.

http://molvar.narod.ru/lib.htm 73.

Цвик В. Л. Введение в журналистику. Учебное пособие. –

http://www.cjes.ru/lib/content.php?content_id=2992&category_id=3 74.

Шостак

М.И.

Репортёр:

профессионализм

этика.

http://www.cjes.ru/lib/content.php?content_id=2057&category_id=3 75.

Збитнев Ю. Экономическое процветание и политический вес

Украины находятся в плоскости восстановления статуса великого государства// Народный Обозреватель. - http://www.observer.sd.org.ua/prn_rnews.php?id=434