Talker Іра Аня Лана Даша Аліна Килина Альона
Про що говорять мої жінки...
Тут має бути реклама чи то дорогих шуб, чи то розумних книжок
Головний редактор, артдиректор, випусковий редакторАльона Чернецька Ілюстратор: Сніжана Чернецька Мої жінки: Лана Іра Аня Килина Аліна Даша
Килина. На роздоріжжі З усіх моїх талантів найвища впертість. Найдотепніше, що вона спадкова, а тому батьки лише зітхають, коментуючи гени. Татко впевнений, що це від мами, а мама, що від свекрухи… Все в споконвічній українській традиції. Впертості я часто вдячна за життєві пригоди та круті стрибки у невідомість. Досі всі мої піруети завершувались актуальним досвідом. Тепер – в’язкою депресією. Так ось, щодо талантів… Я творча. Це у наш час діагноз. Наче і приємний, а все одно із плачевними наслідками. Маючи фармацевтичну освіту, шукаю пригод у PRі, організації подій та ще менш прибуткових сферах. Остання моя хвороба – літературний менеджмент. Влаштуватися нескладно, та працювати треба задарма. Тобто знову лише досвід. Однак реалії великого міста диктують свої правила. Я ненавиджу білі халати. Водночас поважаю людей, котрі у них працюють. Знаю, що у сфері фармацевтичній, я цінний працівник, перспективний. Проте відмахуюсь від стабільності. Мені здається, що у таких реаліях поволі уподібнююсь до гербарію. Наче і квітка, а суха і зі зморшками. Фе! Комічність ситуації ще й у тому, що для моїх батьків – це справді велика трагедія. Мій нелогічний вибір вкрай псує наші стосунки. «Йшла б ти
в аптеку!» - вкотре повторює мама. «І тобі приємних снів», - ввічливо, але з гіркою усмішкою відповідаю я. Пам’ятаю, навіть уявити не могла, ким же мені стати у майбутньому. Модельєром? – Намалювала колекцію одягу. Акторкою? – красувалась перед дзеркалом, повторюючи монологи із улюблених фільмів. Щось там ще пропонувала. І раптом: журналістом! «О, ні!» - враз заперечили батьки. І саме в цьому місці моя впертість лукаво прикусила губу. І ніякі червоні дипломи не стерли ось цього дещо дитячого спогаду. А тепер я відмовляюсь і від журналістики. Знайшла! Ось першопричина депресії. Колись я мріяла, що стану впливовим журналістом. Тоді наївно сподівалася, що газетні публікації можуть вплинути на криві в історії, що, власне, хтось мою писанину не лише прочитає, а й осмислить… Тепер я з жахом усвідомлюю, що навіть гучні сенсації не мають очікуваного продовження. Затухають або ж їх завбачливо тушать. Інтерв’ю – це мистецтво, що досі мене інтригує. Сьогодні я вперше зважилась розпитати свою підсвідомість. І попередні рядки з’являлись так швидко і невимушено, що я аж розгубилась. Зазвичай довго підбираю потрібні слова, перечитую знову й
знову, щоб відчути ритм написаного. І ось тобі словесний карнавал! Ловлю себе на думці, що вдосталь вже сміття назбиралось. Пам’ятаю декотрі мрії досить чітко. І мови не було, щоб красуватися у білосніжній сукні і фаті до 25. Ця цифра навіть була обґрунтована. До цього часу я сподівалася знайти себе, досягти вершини і щасливо піти у декрет. Продовжувати не буду, бо життя вже давно скорегувало мої графіки. І єдине, що я зробила правильно – це вийшла заміж у 20. Душа терпне від такого зізнання, але мій коханий і є найвагоміше досягнення. Коли мені кажуть давні знайомі, що я тепер геть інша, - відповідаю каверзно: «Дружина є відображенням любові свого чоловіка». Щиро бажаю взаємності у стосунках і Вам. Однак… «Кому багато дано, - з того багато спитають», - наче молитву і настанову повторюю щовечора. Серце терпне, бо вже не хочу стрибати у невідомість. Де я зможу відчувати себе справді потрібною? Де виростуть крила у моїх талантів? Чим я буду корисна Україні? Сподіваюсь, відповідь прийде не у білому халаті. Бо й так смішно до сліз…
Зима. Я хочу говорити про зиму, бо я не люблю говорити про чоловіків і любов (принаймні, коли твереза і не нервую), ненавиджу говорити про шмотки і вечірки (бо що я про це знаю), ненавиджу говорити про книжки і фільми (звичайно ж, це неправда, але я люблю вживати слово “ненавиджу” трохи недоречно). Зиму я не то, що б люблю, але її і не треба любити. Їй байдуже, чесно, Мені - ні, хоч я і роблю вигляд, що так. Мене любити треба. Тільки я ще не знаю як. І, певно, ніхто не знає навіщо. Так от. Зима. Це період, коли у тебе тече туш, тече з носа, та все, здається, кудись тече. Час. Цей Новий рік, потім День народження. Старіє цей світ, старієш і ти. Так, здається осьось ти перейдеш ту грань, коли вже почнеш не дорослішати, а старіти. Та поки що про це рано думати, поки що треба вирішити, де, як і з ким зустрічати Новий рік. Питання “з ким” - найактуальніше. Бо хочеться із кимось провести рік наступний, а навіть якщо не вірити у прикмети, просто хочеться із кимось. На Новий рік. А потім придумати, кого запросити на День народження, куди себе взагалі подіти і як цього року не дуже нервувати, поки нестримно чекатимеш привітання
від когось конкретного, когось, кого потім, напевно, захочеться послати на хуй після того привітання. Або ні. Або просто захочеться. А поки ти думаєш, загострюються всі хвороби, загострюється алкоголізм, здається, ідиіотизм теж загостюється, бо ти все менше розумієш, що відбувається в цьому світі. Не знаєш, що одягнути, як встати вранці, нащо іти на роботу, що сказати йому, коли він подивиться на тебе так, що кине в жар. Нічого, взагалі не знаєш. І постійно кидає то в жар, то в холод, то мерзнеш, то задихаєшся. Зима. Обіцяєш собі, що будеш носити шапку, що питимеш чай з лимоном, що лягатимеш спати раніше. Ага. Принаймні, спромоглася купити зручне взуття і не вбиваєшся на льоду. Що ще ти спомоглася зробити? Що? Коли всі навколо, блядь, пишуть книжки, одружуються, народжують дітей, змінюють роботу, переїжджають у нову квартиру, мутять власні проекти, подорожують по світу. Живуть. Ти теж живеш. Як виходить. Ненавидиш себе за свої грьобані страхи, бо то ж лише вони, лише вони заважають тобі, такії геніальній, такій особливій, що куди там братися. Отож. Куди. Зима. Так часто відчуваєш себе ідіоткою, що починаєш у це вірити. Так часто
відчуваєш несправедливість цього світу, так часто взагалі щось відчуваєш, що аж страшно. Знову страшно. Але ж ти вмієш робити так, щоб ніхто не бачив, як тремтять коліна, руки. Сука, як інколи тремтить все всередині. Ти вмієш стільки непотрібних речей. І це все знов про зиму. Ти таки зраджуш своїй улюбленій каві з гарячим чаєм, ти вже втомлюєшся писати ночами, взагалі втомлюєшся писати. Дуже злишся, коли відчуваєш себе слабкою та беззахисною, але і сильною бути вже не хочеш. Ні, не хочеться тупо тепла, а багато чого насправді хочеться.
Іра. Деколи находить на кожну
Грошей, бо ти вже в тому віці, коли без них вже якось несолідно, незручно. Ну і чорт із ним, хочеться, щоб тебе любили, от тупо любили без всяких там “але”. І ще спати постійно хочеться. Але то все зима, все вона. Болегше звинувачувати все на світі, ніж себе. Бо леше ні на чому не зосереджуватись і з’їзджати, постійно з’їзджати... Ти обманюєш всіх навколо, бо хочеш об манути себе. А коли тобі страшенно хочеться сказати правду, нікому її не треба. У тебе є відповіді лише на ті питання, які собі, і задихаєшся, і горять вони у тобі. І зима тут, блядь, таки ні до чого.
І річ не у віці. А в тому, що ти вже п’ять хвилин без матюків поговорити не можеш, що тобі не сила заснути, навіть коли дуже втомлена, від шаленого рою думок, у тому, що тобі замість вечірньго чаю хочеться вина, у тому, що на звичайний комплімент ти не здатна відповісти інакше, ніж сарказмом. Певно, річ у тому, як роявляється твоя їбану тість, бо інакше це не назвеш. І не те, щоб тебе це сильно напрягало, бо так воно вже є. Бо то ти, а себе любити треба, а в тому, що ніхто в тобі цього любити особливо і не хоче. Все на світі губиш,псуєш, забуваєш,провтикуєш.
Ну, не все - на все ти ніколи не претендувала. І чим розумнішою ти стаєш, тим дурнішими тобі здаються твої минулі вчинки. І вони - це лише ще один привід посміятися з подругами, а не вбити собі в голову, що так робити більше не треба. Ніколи. Ти не знаєш слово “ніколи”. Може, воно й на краще. Ти знаєш тільки про граблі, з яких просто не сходиш, і про “колись”, яке може настати... ніколи. Блядь, де той Дід Мороз, де та я, якою я хочу бути, де та зима, якої я хочу,а не ця, яку я відчуваю лише кінчиками пальців?! Чи ти колись навчишся ставити правильні питання?
Аня. Проблема - багатогранна креативність Припустимо, у мене є подруга. Вона любить публічно виступати, влучно висловлюватись та гостро писати більше в риму, аніж в тему. Займається соціальною рекламою та громадською діяльністю. Додає у кадр родзинку, залишаючи поза кадром виноградну лозу. І самовпевнено називає це “креативом”. Пакує формальні речі у сценічну обгортку та навмисно драматизує факти. Проводить аналогії, шукає паралелі, створює образи. Зокрема власний. Власне, подруга моя у образах своїх дещо заблукала. Часом одягає червону сукенку та виходить на театральну сцену грати роль епатажної телеведучої з проникливим поглядом, котрий направлений на свіжу кров поетичних тусовок – дівчину, котра читає під ритми рок-бенду, який так любить слухати дорогою до рекламного агентства молода копірайтер з татухою на лівій нозі, і та ж нога разом і з правою розтинає простори світового
атласу, подорожуючи іншими містами та країнами та збираючи там нових людей, думок, ідей у свій блог, фоловером якого вже давно є жінка з-за кадру – сценарист скандального реалітішоу, учасницею якою, до речі, виявилась ідеолог та майстриня «креативних студій», котра свого часу навчала і молоду перспективну режисерку, котра зараз сидить у 3-му ряду на прем’єрі вистави “Моя подруга» у театрі одного актора… точніше - акторки, котра номінована на Каннського Льва, і не лише за акторську гру… Гра. Я вже казала, що подруга моя іще з дитинства. Пам’ятаю, як малі і безтурботні ми грали у «зіпсований телефон». Цікава така гра. Поки до тебе дійде черга, слово прийме безліч значень. Знаєте, з тих пір нічого не змінилось. Звісно, я не граю у дитячі ігри і звісно, я не граюсь у життя. Справа не в цьому. Справа у «зіпсованому телефоні». Поки до тебе дійде черга, ти вже не впевнена в значимості
значення цього слова. Допоки черга дійде, у вирії думок з*явиться безліч нових слів – трендових, сучасних, зухвалих. І кожне з цих слів, напевно, тобі личитиме. На швидкоруч можна навіть спробувати. Спроба Ко-пі-ра-й-тера. Цьому слову пасує допитливість, креатив, нестандартність, позарамковість, дивність, красномовність, влучність, асоціативність, рок,тату, кава, цигарки, частка «не» і прийменник «тільки», драйв, енергія, кіно, лев, концептуальний - «прикметник» мистецтво, ідеї, образи, слогани, слова, в кінці кінців… В кінці кінців, словами описувати усі спроби занадто банально. Тож залишу цю справу на когось іншого. Припустимо, у мене не одна подруга…
Чоловіки. І знову вони. А куди ж без них? Трохи навіть набридло, що не набридло. Тому буду набридати вам. Вони… ті чоловіки. Ніколи язик не болить про них говорити. Але ж для того він і без кісток, щоб перемивати іншим кісточки – кісточки чоловікам. Будьте певні в цьому. Повторювати те саме, відкривати відкриті відкриття ще раз, з кожною подругою окремо та обов’яково з усіма разом доводити свої відкриття. Доводити по-різному: у шопінг-турі, дрінктурі, кінотурі, дискотурі та телефонному турі. Так от, в біології, математиці, хімії існують класифікації. Але, в першу чергу, класифікації існують в чоловікології, чоловікографії та чоловікознавстві. Хоча ні, останнє, то надто складно, тому що, коли тобі здається, що ти ось така відмінниця в знавстві чоловіків, виявляється, що ти рівно нічого не знаєш. Тож просто повертаємось до класифікацій без коментарів. Бо це якось простіше буде. Пропоную загальностатистичні класифікації.
Хлопчики і чоловіки; блондини і брюнети; забезпечені і ті-з-кимрай-і-в-«шалаше»; старші-вони-ж –і-зрілі, й молодшівони-ж-і-не-знаю-якмене-на-ньогопотягнуло-але-це-востаннє-та-чесно-вамкажу-в-останнє;
для-душі та длядосягнення-цілей; двометрові і простовищі-за-мене-колия-на-підборах (про інших краще забути); чоловіки-друзі (поняття обмежене в часі, проте до пори, до часу майже з кожною буває) і чоловіки-емоції (теж до пори, до часу буває); ті-
які-для-стосунків і тіякі-твій-випадковийзабіг-у-макдональдс (швидко і одноразово, але потім ще раз хочеться, тому ще раз забіжиш, але нікому не розкажеш, ми ж за здорове харчування); чоловіки-коли-ти-підградусом- і на-тверезу (ті самі чоловіки, коли ти пригубиш декілька склянок, о, вони абсолютно інші, коли ти «ні в адном глазу»); чоловік-щоб-позлитиіншого-чоловіка, чоловік-щоб-позлитиіншу-жінку і чоловікщоб-нікого-не-позлити (але то рідкість, бо все одно хтось дратується, тому краще вони, ніж ти); чоловікибрутали (мурашки по шкірі і смачне засмажене м’яско)і чоловіки-романтики (занадто солодкі цукерки, хочеться, коли депресія, але після них вже прагнеш котлетку); чоловікиякі-обманюють і чоловіки-якимпудриш-мізки-ти (є ще якась золота середина); чоловіки-сексуальнийголос-який-нехайпросто-лунає-байдужепро-що-він-каже і чоловіки-я-виговорюсяа-ти-помовчи; чоловіки-красиві-руки
Альона. Про чоловіків. Ніхто ж не читатиме, якщо не буде про чоловіків
та чоловіки-кому-потрібні-йогоруки-ноги-та-він-сам. Чоловікиз-обручками та чоловіки—ойглянь-він-неодружений. А ще чоловіки-на-яких-можнапокластися і не можна. Останнє те, що зараз наболіло, тому це дуже важливо. І найважливіше: твої-чоловіки і не-твої (частогусто від не твоїх також щось треба), чоловіки-перехідний-етап та чоловік-на-все-життя-абохотілось-би-вірити-що-на-всежиття. Але чоловіки чоловіками. Одними чоловіками ситим не будеш. Ви чули, вийшла нова книжка «Червона стріла»? Кажуть, класна штука…
Ажиотаж вокруг Конца света растет с каждым днем, многие люди во всем мире искренне верят, что уже 21 декабря 2012 года планеты Земля не станет. По всему свету люди надеются, что смогут себе обеспечить дальнейшую жизнь и с небывалым размахом не жалеют ни средств, ни сил, ни времени для этого. Одни строят и покупают бункера, вторые молятся о пощаде, третьи тратят все свои деньги, наслаждаясь последними днями жизни, а четвертые
пытаются успеть сделать все то, до чего не доходили руки раньше. По всей Америке расставлены огромные доски с надписью «BeforeIdie …» с целью запечатлеть в памяти все происходящее. Не удивительно, что их с рвением заполняют, ведь всем хочется лишний раз рассказать о своих целях, поделиться с окружающими желаниями или просто поучаствовать в интересной акции. Жаль, вот только, что после того, как места на доске совсем не остается все
написанное смывается, и на смену одним мечтам приходят другие. Однако, некоторые предусмотрительные товарищи все же находят способ задокументировать свои планы до Конца света и составляют списки дел, которые непременно должны выполнить до 21.12. 2012 года. В этом случае люди делятся на две категории: те, кто верит и те, кто не верит, но в обоих вариантах списки составляются для тех, кто верит в неизбежность, которая должна вот-вот случиться,
Лана. Before I die список не более чем ежедневник или домашнее задание в школе. Это люди, которые ждут Конца света и хотят успеть сделать побольше, пока они живы и у них есть возможность. Боюсь, что тут все очень просто и никакого двойного дна не наблюдается. А вот во втором случае все намного сложнее, запутаннее и загадочней. Возможно, такие люди и не верят в приближение Апокалипсиса, но все же,
это еще один лишний повод вспомнить о своих детских мечтаниях, обратить внимание на мелочи жизни или наоборот совершить чтонибудь грандиозное. Ктото спешит признаться в любви и сделать предложение руки и сердца любимому человеку, кто-то отправляется в другие города к друзьям и близким людям, ктото хочет покататься на мотоцикле, а кто-то лепит снеговиков.
Быть может это прост о шанс для того, что бы сделать то чего так долго боялся, быть может, тем самым люди хотят показать окружающим, что надо беречь каждую прожитую минуту и не важно, умрешь ты через месяц или через двадцать лет. Список дел, составленный человеком под впечатлением приближающегося Апокалипсиса, дает ему надежду на их скорое воплощение. Таким образом, люди визуализируют свои цели и подгоняют себя к их скорейшей реализации. И все же, стоит четко ставить цели перед собой и вспоминать о своих воздушных замках не только перед приближающимся Концом света, а и на протяжении всей жизни. Стоит успевать делать, то, что хочется, можется и во что вериться.
Чего хотят женщины? Этим вопросом хоть раз в жизни задавалась каждая из нас, а наши прекрасные мужчины так вообще голову ломают, скорее всего, ежедневно. А если посмотреть с другой стороны, точнее, на другой вопрос.Чего хотят женщины от мужчин? Как по мне, над этим стоит задуматься, особенно женщинам. Как-то раз, бороздя просторы интернета, я попала на одно довольно забавное видео, где некая барышня рассказывала о том, как должен выглядеть идеальный мужчина, попросту говоря, она подробно объяснила, какими именно техническими характеристиками должен обладать некий идеал. Все бы ничего, если бы не финальная фраза барышни: «..и чтобы он умел летать!» Вот она, наша главная ошибка. На самом деле, все мы, я имею в виду всевозможных представительниц, так называемого, слабого пола, прекрасно знаем, чего, когда и самое главное от кого мы хотим. Вопрос в ином, а не слишком ли высока планка, особенно когда сами мы далеки от идеала? Вот, вспомните, судьба преподносит
вам симпатичного молодого человека, можно сказать, вполне сформировавшуюся самостоятельную личность, он не ругается, разговоры его нескучные и совсем не сводятся к рассказам о вчерашней бане с ребятами, или куда хуже, о том, как выглядела, как вела себя, да и вообще, что из себя представляла
его бывшая пассия, цветы дарит, рестораны – да, пожалуйста, все вроде бы хорошо, но тут в вашей голове рождается гениальная мысль, из серии : «не должно быть все так хорошо,
Алина. Хочу чего-то, а что за «чего-то», не знаю дай как я в нем покопаюсь, или, куда хуже, поищу какие-то недостатки» , а самое забавное, что находишь, как минимум, то, что он уж слишком правильный, а как максимум, начинаешь вспоминать предыдущее увлечение, которое было наглым, хамоватым и, вообще, заставляло часто
понервничать. После чего начинаешь ныть, возмущаться, хамить и, в конечном итоге, набравшись немалой наглости и смелости, выдаешь ему что-то вроде : «..нам, наверное,
следует сделать паузу и, вообще, я тебе не я тебе не нужна!», что само собой значит, что не нужен он Вам, просто необходимо же напоследок его виноватым сделать. В конечном итоге, через год, в разгар последующих отношений, сидя с подругой на кухне за чашкой кофе, в процессе очередного обсуждения вашей личной жизни, до Вас неожиданно доходит, что он не тот, что в нем чего-то не хватает, что цветы теперь только по праздникам, а рестораны по выходным. И какой бы он не был понимающий и удобный в быту, Вы с легкостью нашли к чему в нем придраться. Может, тогда не в них проблема, а в нас. Мы ведь всегда хотим не того, что у нас уже есть. В каждом находим недостатки, хотим, чтобы он был идеальным, но не слишком, чтобы смешил, но не часто, чтобы зарабатывал много, но не ходил с телефоном возле уха. Так может, стоит поискать средину в своих желаниях? К тому же, много ли идеальных барышень с такими запросами? В общем, сугубо мое, но все же женское мнение, хотим мы уж слишком многого, к сожалению, еще и не всегда возможного.
Зараз ти спиш. А я пишу нам листа. В майбутнє. Звичайно, зараз, коли нашій сім’ї рік - це мало, але для мене - вічність! Думаю, коли ми будемо це читати, з висоти нашого “сімейного віку” - це лише початок. Я знаю. Ще стільки всього попереду. Дітки, мрії, поїздки, життя вирує... Але і за цей час вже немало пережили. За рік вже вивчили звички, можемо поведінку передбачити. Ти знаєш, що мене треба покормити спочатку, а потім вже серйозні теми підіймати. Я знаю,що коли ти злишся, то треба з тобою говорити, а то гірше буде :) Також ти дозволяєш мені бути собою: купувати
помаранчеві сукні, їсти мандарини, довго читати та капризувати. Раніше підіймаєшся зробити чай/каву, лише б я декілька хвилин більше подрімала. Балуєш мене. Хоч сам так не вважаєш і не помічаєш. А я...а я..щаслива! Віриш? Тепер я знаю, що це! Це коли спиш, а тебе вкривають. Це коли романтично-милі фрази не банальність, а необхідність. Це коли прокидаєшся від ніжного поцілунок в плече. Це коли горить кухня, квартира в полоні диму, а я щаслива, бо готую для тебе! І знаю точно, ти будеш хвалити! Адже це ж для тебе! Це коли руки опускаються, не ладиться
скрізь...а твої обійми надають мені крила! Декілька хвилин, і твої сильно-ніжні руки роблять дива! Це коли ми робили ремонт і жодного разу не посварились через вибір шпалер, кольору фарби або стилю нанесення клею... це щастя! Маленьке,але справжнє. Робити ЩОСЬ, що залишиться, як досвід, на майбутнє! А ще вночі. Це теж щастя. Шукати світло очей, знаходити і мовчати. Адже слів іноді може забракнути, або навпаки, хотітимеш видати почуття всі на-гора. Але дивитися в очі і відчувати душу... це зі стелі не береться! Це щастя! Зараз пишу, клавіші
Даша. Це вже вищий рівень відбивають такт, ти крутишся уві сні. Тобі щось сниться. Я милуюсь. І мрію, щоб це ніколи не закінчувалось. Щоб це тривало все наше життя. Хочу, щоб наші дітлахи нами пишалися, для інших ми були взірцем. Ні, щоб заздрили не хочу...хочу, щоб приклад брали. А ми,щоб ніколи не сумували вдвох. А відкривали все нові горизонти один в одного. Ще хочу, щоб на десяту річницю нашого весілля, коли ми читатимемо цього листа, нам хотілось бути вдвох. Хотілось вночі в солодкій павутині постільних простирадл шукати теплі і ніжні долоні, терпкосолодкі поцілунки та прості міцні обійми,від яких живеться легше. Ми подарували один одному щастя і любов. Це доля. Я певна. А ще ти подарував мені мрію. Мрії. Я знаю, що хочу поїхати з тобою в далекудалеку автоподорож Європою, щоб лиш вдвох. Хочу бавити діток, вчити їх читати та писати, проводжати до школи, зустрічати з перших побачень, витирати сльози розбитих сердець, справляти їм гучні весілля...а потім...а потім ходити на “утрєнніки” до онуків. І все з тобою. Розумієш в чому справа? Хоч може мрії в мене банальні, але я вже розумію, що до всього треба дійти самим. І сім’я - це велика робота для двох. Вміти пробачати, робити кроки на зустріч, йти на компроміси, приймати людину і не боятись любити її без намагань змінити - це не важко, але треба це
вміти. Як пише Ліна Костенко, “Життя йде, і все без коректур”, в цьому і є правда того самого життя. Кохання-пристрасть може перегоріти, вичерпати саме себе. Тут треба розуміти, що пристрасті ми залишимо для сюжетів у кіно, нам варто подумати про майбутнє родини і завести для себе коханця/
коханку, друга, брата/сестру та другу половинку в одному обличчі. Щоб не хотілось нікого ніким замінити. І все ж любов може все пробачити, може все побороти і це найкраще, що є у нашому житті. Без перебільшень!