Vidiot by ukma journalist

VIDIOT

№ 1 (1) 1 квітня 2012

Дмитро КРАСНИЙ: “Слід мати достатньо мужності, щоб повісити мою роботу в себе вдома”

ВЗЯЛИ ПІД КРИЛО Галереї відкривають двері вуличному мистецтву

АКАДЕМІЧ

Латентні художники є вс тягне малювати. Але вон система навчила, що худ реалістично малює натю інших що – руки не так р і знаходить місце, де не о щоб малювати.

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

*ill // мазня

ЧНИЙ НЕСТАНДАРТ

сюди. Їх розпирає від ідей, їх ни стримують себе. Шкільна дожником є лише той, хто юрморти з кубом і глечиком. А в ростуть? Дехто руки не опускає обов’язково вміти малювати, текст і фото: Катерина Горностай

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

У студії «Антресоля» правила демократичні: прийшов – малюй. Приходять «різношерсті» люди, але переважно студенти КиєвоМогилянської академії, їм близько. За десять років кого тут тільки не було: і юристи, і біологи, і філологи з інформатиками. «Майбутня професія ніяк не впливає на рішення займатися в студії, накопичений досвід різних спеціальностей тільки допомагає у складних творчих задачах. Правда, культурологів, чомусь було мало, – сміються в студії, – певно що вони занадто соромляться, їм-бо доводиться професіонально знатися із «справжнім» мистецтвом. Вони працюють Майстерня «Антресолі» простора й світла, з високою стелею, що не завадило позавішувати стіни полотнами аж до самого верху. Тут переважно картини керівника студії Ігоря Цикури, але достатньо багато й робіт його учнів, повноформатних й маленьких, серйозних і зі стьобом. Ще більше заховано в запасниках. Там зберігають також роботи з виставок та проектів студії. А було їх ні мало ні багато, 22. Хто трохи знається на виставках, щиро здивується, почувши таку грандіозну цифру. Антресолівці мають одну щорічну виставку – осінні «Граблі». Плюс кілька виставкових тижнів взимку. До того всього виїзні проекти. Вони розписували реабілітаційну кімнату в Охматдиті, робили сценографію харківського фестивалю «Акумулятор» та всеукраїнського фесту «АртПоле». Звісно, дивідендів в грошовому еквіваленті такі речі не особливо приносять. «Роблячи такі штуки, ти стріляєш навмання і не знаєш, що з цього може вийти, – каже

*ill // мазня вчитель антресолівців Цикура. Я не шкодую, що я туди ходила. – Наші виставки та проекти – це Але переваги нашої студії в тому, грандіозна піар-кампанія». Свої що ти можеш малювати все, що ти слова Ігор підтверджує прикладом: хочеш. Жодних обмежень». В «Ан«Років з 6 тому двоє моїх студенток тресолі», як каже Юля, дають щось свої роботи прямо з виставки пробільше за розвиток практичних надали, причому вичок малювання – за пристойні це осмислення світу на той час і себе в цьому світі. гроші». Одна Політика керівника реба вчитися із студенток «Антресолі» полягає справлятися зі «Антресолі», в тому, що «неважсвободою, цим ми Маша Павленливо, чи ви вмієте ко, вже стала відрізняємося від інших малювати, головне, визнаною укращоб у вас була ідея». худшкіл” їнською хуКожна людина, вміє дожницею (як вона малювати, чи раз нещодавно не вміє, може знайти завершився її засоби щоб втілити проект «Місто снігу»). Інша стусвою ідею. «Я малюю давно, ходидентка, Настя Яровенко, зараз ла в художню школу з 9 років. Але навчається у Віденській Академії це зовсім не те, що тут, – говорить Мистецтв. Галя, – Я не вміла череп малювати, а це був випускний клас, тому Техніка доженеться художню школу я і не закінчила. З Серед антресолівців багато випустехнічної точки зору я була повний кників художніх шкіл. Юля закінчинуль». Цього року Галя вже бере ла таку школу ще до університету: участь у другому проекті «Антре«Я знаю класичну художку. Наприсолі», а техніку набуває по дорозі. клад, ставлять нам натюрморт й Саме такий підхід і у Ігоря: «Техусі малюють оцей один натюрморт. ніка – не основне. Просто у нас Були свої переваги й свої недоліки. часто виникають такі екстремальні

“Т

ситуації, в яких треба робити, як умієш. Нема часу «рассуждать». Робиш як робиш: якось не так, криво. Це людині дає відчуття «оце я не вмію». В таких ситуаціях, як стверджує Ігор, якщо у людини є якісь амбіції, вона буде над цим працювати. З рештою, робити юні художники можуть усе що завгодно: «нам дають свободу, і якщо ми з цією свободою не справляємось – це вже наші проблеми. – говорить Настя, – Треба вчитися справлятися зі свободою, цим ми відрізняємося від інших худшкіл». Працюють антресолівці у всіх можливих і неможливих техніках – олія, графічні роботи, офорти, лінорити. Під час проектів їм доводилося майструвати велетенську рибу з паперу та дроту, корову, обшиту тканинними клаптиками, 3-метрові паперові полотнища з графікою. Одним з проектів була трансформація простого могилянського смітника в предмет мистецтва шляхом зварювання металобрухту та його розпису. Одним з проектів студії “Антресоля” був розпис могилянських смітників

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

Юля Огаренко 1985 року народження, 9 років в художці. Член екоклубу «Зелена хвиля», двічі бувала в Тайланді й тікала від лісової пожежі, на свята готує сирне фондю

Ігор Цикура 1965 року народження, керівник художки. За життя збудував два будинки, посадив два десятки дерев. Кар’єра художника почалась в армії, де Ігор малював Ленінів. В 10 років перечитав збірку творів Флобера. Має чорний пояс з айкідо

«Одна з найбільших переваг – студія притягує цікавих людей, тобто є певна тусовка, свій дух, творча атмосфера, в якій просто приємно бути присутнім, незалежно від того, який у тебе настрій. Пам’ятаю, ще тоді на перших курсах я приходила кожну вільну годину, між парами. Ігор ще намагався давати якісь зайняття, щоб формалізувати цей процес – включити думалку, так би мовити. Хоча я випустилася з Могилянки, я все одно не хочу зовсім відходити. Якось я не можу відійти, я все сподіваюся, що я ще буду там щось робити. Але кожного разу як я приходжу на відкриття, з людьми спілкуюся, то відчуваю, що я теж частинка цього».

«Художня студія – вона як правило яка? Техніка ставиться. А в нас художня студія вийшла така, яка є, тому що я такий, який я є. Мені техніку ставити нецікаво. Навряд чи такі студії ще є в Києві. Просто у інших художників, які закінчували академію – в них інше мислення. Вони дають, те, що вони вміють. Я роблю те, що мені цікаво. По суті, в ідеалі мені б хотілося, щоб люди, які сюди приходили, почали шукати те, чого я не знаю».

Настя Сідельнік 1988 року народження, 5 років в художці. Закінчує магістратуру в Естонії за спеціальністю «семіотика» (не плутати з семантикою), знає різницю між поняттями «наратив» і «дискурс», пече смачні штруделі, сідає в поперечний шпагат

Галя Осадча 1993 року народження, 1,5 років в художці. Студіює інформатику в Могилянці, захоплюється фільмами Ларса фон Трієра

«Антресоля – це дуже модерністське явище. Чому? Тому що в сучасному світі є багато людей, які вважають, що якщо вони будуть робити якусь фігню, якийсь трешняк, але подавати це під правильним дискурсивним соусом, то вони зможуть завоювати собі ім’я художників, фотографів, режисерів і так далі. Але Антресоля трошки не така. В Антресолі є певні вимоги. І ці вимоги досить високі. І є люди, які просто не витримують психологічного тиску, бо вони просто звикли, що у житті все дуже легко дається, вони не готові до певних дзенських випробувань. А є люди, які до них готові і у них навіть мазохістичне задоволення від цього є. Ну і такі люди складають основний масив, основний контингент нашої майстерні. В кінці кінців ми всі просто дзеномазохісти».

«До недавнього часу я думала про художку, як людина, яка досі недавно прийшла, хоча пройшло вже півтора року. І я дивилась на це як на маленьке суспільство, частиною якого я ще не є. І тому це все бачилось збоку і дуже ідеалізовано. Зараз я вже бачу трохи глибше. Це одне з тих місць, де я розумію, що вкотре в житті я знайшла щось справді моє і це по суті справді випадковість. Може я ще не маю «статусу», або «привілеїв», але це маленький дім» •

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

*ill // тема

Дмитро КРАСНИЙ:

“У мене є дві руки і вільний час, чому б не стати художником?”

текст і фото: Катерина Горностай

Ми прийшли в «Антресолю» з рішучим наміром зробити інтерв’ю з талановитим художником. «Треба робити з Дмитром Червоним», - подумали ми, оцінивши підписані роботи на стінах. Дмитро сказав, що він працює в інтернет-компанії і що йому 26 років. Ми не повірили, і попросили показати паспорт. У паспорті було написано «Дмитро Красний, 1985 року народження». «Гм, - подумали ми, - тут Красний, а там Червоний, цікаво…».

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

*ill // тема Ви взагалі хто такий? - менеджер середньої ланки, чи дрібної, не знаю напевне.

Чому ви не називаєте себе художником? Я - художник (усміхається). То ви менеджер чи художник? Ну, я багатогранна натура. Ви сам собі більше подобаєтесь художником, чи менеджером? Зрозуміло, що художником, тому що не хотілося б витратити усе життя, вирішуючи якісь проблемки на посаді менеджера. У вас є вища освіта? Я інженер-транспортник. Точніше, моя спеціальність називається «інженер транспортних систем міста». Закінчив Національний Транспортний університет. Чому ви почали малювати?

“В

и не думайте, нічого такого - це я бороду голив”

У мене є дві руки і вільний час, чому б не стати художником. “В этом весь я”, як кажуть. Ну, а якщо серйозно, я не пам’ятаю, чому почав малювати. Знаю тільки, що зараз без цього вже важко. Якщо довго не роблю щось руками - починається ніби якась сверблячка.

малювали аквареллю білочок, але акварель мені не сподобалась.

Як батьки ставляться до вашої творчості? Ну, вони хочуть, щоб я займався рАботою, «работа» - це мабуть від слова «рабство». Творчість не дуже-то й сприймають. Мабуть Вам подобалися сприймали б краще, артина на стіні якби я малював і уроки - це статусна річ, малювання в отримував за це вона показує, який школі? якісь гроші. Тобто Насправді не продавав роботи ти. Рожевий живіт – дуже. Я щось собі і міг за це жити. це, звісно, кумедно, малював. Нам Але поки-що це не але люди зазвичай ставили якісь канає. Мої роботи вішають щось п’ятірки-четвірки - це аж ніяк не «красіве». по-дефолту. Я комерційна справа. був відмінником Деякі з них могли б в школі і мати з вписатись в інтер’єр малювання якісь погані оцінки з натяжкою, зійти за дизайнерські, це було б западло. Фактично, в але загалом вони занадто нахабні. школі малювання цим і скінчилось. Наприклад оця (показує картину: Щоправда, я був раз ходив великий яскраво-рожевий живіт на гурток малювання, ми там в золотій старовинній рамі). Слід мати достатньо мужності, щоб повісити мою роботу в себе вдома. Картина на стіні - це статусна річ, вона показує, який ти. Рожевий живіт – це, звісно, кумедно, але люди зазвичай вішають щось «красіве».

“К

Бути художником – це дорого? Недорого, головне мати якусь там мінімальну голову на плечах. Я не витрачаюся на матеріали - працюю з тими, що є під рукою. Наприклад дошки, які валяються десь там на смітнику, віконні рами. Нещодавно приволік в художку бильце від ліжка, хтось у нас в дворі залишив біля смітника. Тяжко було їхати з ним в транспорті, але я не міг його так залишити. На ринку полотно розміром метр на півтора

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

“я

був раз ходив на гурток малювання, ми там малювали аквареллю білочок, але акварель мені не сподобалась”

коштує більше сотні, напевно. Сам не знаю, не купував ніколи. Для підрамників використовую фанеру й старі простирадла - дешево й сердито, такий собі ресайклінг [англ. recycling – вторинне використання сировини]. Просто клею тканину до фанери й фарбую фасадною білою емульсією - от тобі й полотно. На справжньому полотні працюєте? Це трохи складніше з точки зору

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

підготовки, адже треба льон натягувати й дивитись, щоб було рівненько. Я люблю скоріше працювати. До того ж, льон, навіть на секунді – це не зовсім дешево. У вас є роботи з досить екстремальних матеріалів… Ну... я працював зі своїм волоссям. Не знаю, чи можна назвати це екстремальним. Колаж, зроблений з жорстких чорних волосинок?

Ви не думайте, нічого такого - це я бороду голив. Яка техніка вам найближча? Найбільше подобається малювати олією, але за допомогою мастихіна, не пензля. Мастихін - це такий маленький шпательок, яким розмішують фарбник з льняною олією й розчинником, але мені до вподоби накладати ним колір й будувати форму. Він створює неповторну фактуру - таке пензлем не підробиш.

Картина - це частина душі? Частина душі - ні, навряд. Але це якийсь внутрішній світ, якесь переживання. Пласт підсвідомого, який давить і проситься назовні. Коли легше малюється - коли весело, чи сумно? Малюється по-різному. Малюється, тоді коли пре, або не пре. Інколи можна просто щось взяти, і з цього може щось вийти. А інколи, маючи навіть цілу картину в голові, відтворити її на полотні не можеш. Не знаю, від чого це залежить, від ліхтаря, якщо хочете. У Вас є страх перед чистим полотном? Напевно є, так. Іноді страшно братись за якісь великі об’єми. Просто потім довго доведеться замальовувати, якщо раптом не сподобається. Часто замальовуєте полотна? Ні, не часто. Частіше я їх дарую. Берете участь як художник у проектах для молодих митців? Так, беру. Наприклад, роки два тому я незаконно виставляв пару своїх полотен в Мистецькому Арсеналі під час Гогольфесту. «Незаконно»? Ну, я прийшов, приніс їх на двосторонньому скотчі, повісив і пішов.

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

Чи були у Вас соціальні проекти? Ми ось буквально цього літа розмальовували кімнату реабілітації в Охматдиті. Малювали різні етнічні мотиви: коників, корів, мандали, коловрати, свастики. Працювали два дні не покладаючи рук. Вийшло, правда у стилі “наїв”. З рівними лініями в мене проблема, ніколи не прагнув ідеалу. Але, думаю, дітям сподобалось. Бажаєте стати відомим? В яких масштабах? В масштабах світу. Ні. Чому? Тому що це зайва увага до моєї персони. “Залиште мою душу в спокої”, як казав Єрофєєв. Про що Ви мрієте як художник? Мені б хотілось мати свою майстерню й вільний час, щоб в ній працювати. Це було б дуже добре •

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

ХИМЕРИ естонської анімації текст: Аня Дацюк

фото з http://www.joonisfilm.ee

бсурдні сюжети та трагікомічні ситуації, порушення законів гравітації та здорового глузду, історії, повідані персонажами-страшилками мовою метафор, все це — естонська анімація — світ, в якому одного дня генеральний менеджер перетворюється на рослину, підстаркуватий супермен закохується в лелеку, а молоду жінку зваблює муха.

Тим, хто не знайомий з естетикою анімаційного кіно Естонії, воно може здатися не зовсім зрозумілим та абсурдним. Графіка здебільшого різка, карикатурна, навмисно не охайна, проте, цим вона і запам’ятовується, а в пострадянські часи вона навіть була об’єктом наслідування для європейських аніматорів. Естонська незалежна анімаційна студія «Joonisfilm» займається виробництвом анімації з 1971 року. Саме там продукувались роботи відомих режисерів Прійта

П’ярна, Хейкі Ернітса та Янно Пилдма. Естонська анімація має специфічну репутацію за рахунок своєї сюрреалістичності та абсурдності серед європейської кінематографічної спільноти. Проте «специфічна» зовсім не означає погана, навпаки, численні нагороди з анімаційних фестивалів Німеччини, Японії, Чехії, Італії, Великобританії, Сербії, Польщі, Іспанії, Швейцарії і багатьох інших країн говорять самі за себе. З України «Joonisfilm» також привіз кілька нагород: міжнародний фестиваль анімації КРОК відзначив роботи естонських аніматорів цієї

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

*avi // культпросвєт студії в 1995, 1997, 2002 та в 2011 році.

в стінах «Joonisfilm» за останні 15 років.

Свою популярність естонська «Студія “Joonisfilm” нещодавно анімація здобула випустила на не лише збірниках DVD завдяки графіці, колекції робіт а й завдяки цих трьох стонська сюжетному та аніматорів. Це анімація — світ, в смисловому молоде покоління наповненню. Як естонських якому одного дня висловлювались генеральний менеджер режисерів, які самі естонські працюють в сфері перетворюється на режисери, короткометражної рослину, підстаркуватий анімації, але фільм для них супермен закохується в також задіяні є перш за все «інтелектуальним в роботі над лелеку, а молоду жінку конструктом». повнометражними зваблює муха. Тобто всі фільмами, моменти анімації і отримали є прорахованим визнання в світі ходами, навіть ті, за свої фільми», які, на перший погляд, здаються — пояснила такий вибір куратор абсолютно ірраціональними, програми. логічно не вмотивованими. І справді, деякі сцени важко пояснити, а персонажі не підлягають осмисленню. равітація”

“е

Найперша робота режисера Прійта Тендера, стрічка «Гравітація» — це історія про молодого хлопця який мріє літати. Удо намагається осягнути закон гравітації, який у фільмі переосмислюється не в зовсім традиційному ключі. Теми самопізнання режисер торкається і в «Повідомленні для сусідів», де головний герой, що все життя ремонтував телевізори, приходить до висновку, що весь світ потребує ремонту. В одній з останніх робіт під назвою «Рослинний директор» втілений такий собі кафкіанський сюжет перетворення, де одного дня головний менеджер з’ясовує, що він став рослиною. Як і літературний прототип, герой намагається виконувати свої зобов’язання, не зважаючи на такі трансформації. «Віола» настроєво песимістичніша за інші стрічки

“Г

Аніматори таку «незрозумілість» вважають спеціальним методом, що дозволяє створювати фільми, які відзначаються особливою структурною складністю. Як результат, така поліфонія образів та смислів може потребувати багаторазового перегляду. Наше видання хотіло би відмітини трьох «передовиків» «Joonisfilm». Це покоління тридцятилітніх режисерів, формування яких відбувалось вже за часів незалежної Естонії — Прійт Тендер, Юло Пікков і Каспар Яансіс, саме вони , за оцінками світових анімаційних студій, долучилися до найкращого та найцікавішого, що було намальовано і анімовано

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

— це історія про молодого хлопця який мріє літати

“К

рокодил” — це трагікомедія про колишнього оперного тенора, який змушений працювати на нікчемній роботі у костюмі крокодила, розважаючи дітлахів у місцевому супермаркеті.

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

Тендера. Анімація в стилі нуар, де універсум представлений у вигляді ізольованого острову зі страхітливим скрипалем у ролі його правителя, що сам створює для себе глядачів: його творіння — це люди-стільці. Юло Пікков — один з найнеординарніших режисеріваніматорів Естонії. Його «Суперлюбов» — романтична історія про нерозділене кохання. Супермен на старості літ вирішує знайти собі коханку, але таку, яка теж би вміла літати. Мотив гри з соціумом у Піккова набуває абсолютно абсурдистського забарвлення — у «Році мавпи» режисер моделює ситуацію, в якій мавпу в зоопарку плутають з п’яним Санта Клаусом, забирають до клініки з лікування алкоголізму. Там її голять, миють і роблять схожою на справжню людину. Таким чином, мавпа стає повноцінним членом суспільства і навіть громадським діячем, поважною особистістю серед громади. Остання робота режисера «Діалоги» — це суцільний експеримент, адже весь візуальний ряд анімації намальований безпосередньо на плівці. Тема анімації — сучасне високотехнічне суспільство, в якому зіштовхується безліч різноспрямованих знакових систем. Єдиним способом для їхньої взаємодії є діалог. Каспар Яансіс у своїх роботах тяжіє до урбаністичних історій кохання. В центрі подій — стосунки, що

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

розгортаються між жінкою та чоловіком на тлі міських пейзажів. Так у «Вулиці Вайтценберг» чоловік намагається привернути увагу жінки, але та піддається на зваблення мухи, натомість чоловік, втративши надію, знаходить новий об’єкт захоплення. Ним виявляється акваріумна рибка, що живе у будинку навпроти. «Крокодил» — це трагікомедія про колишнього оперного тенора, який змушений працювати на нікчемній роботі у костюмі крокодила, розважаючи дітлахів у місцевому супермаркеті. Чоловік замикається в собі, стає грубим та різким, але згодом його життя змінить жінка... і крокодил. Головним героєм анімації «Марафон» є місто. Невеличке містечко пожвавлюється на передодні щорічного марафону. На головній площі вибухає бомба, проте всі думають що це стартовий постріл до марафону, таким чином важіль натиснуто і механізм приведений у дію. Свій «марафон» розпочинають не лише бігуни, а й інспектор поліції, скульптор, банда шахраїв і трубач міського оркестру. Історії естонської анімації іноді видаються холодними та статичними, які здавалося б, не викликають відголоску, однак ставка тут зроблена на інтелектуалізм та філософічність за рахунок «трешової» стилістики. Насправді ж фантастичні сюжети відсилають глядача до реальних соціальних проблем, таких, як кохання та самотність, людина та соціум, індивід та система •

ілюстрації: http://www.joonisfilm.ee

Ханна МАКДЖИЛ:

«Хороший фільм – це різновид чуда» Британська письменниця і кінокритик Ханна МакДжил (Hannah McGill) відома тим, що чотири роки поспіль керувала Единбурзьким кінофестивалем – найбільшим і найстарішим у Великобританії. В інтерв’ю журналу «Vidiot» Ханна розповіла, чому їй було складно працювати директором, і чому вона проміняла цю почесну справу на роботу кінокритика-фрілансера. Текст і фото: Катерина Возниця

– Ви працювали арт-директором Единбурзького кінофестивалю з 2006 по 2010 рік. Більшість ваших колег погоджується, що в історії фестивалю це був успішний і плідний період. Яким він був особисто для вас? – Я була директором Единбурзького фестивалю протягом чотирьох років. Перед цим я п’ять років керувала програмою цього фестивалю. Дуже швидко я зрозуміла, що неможливо отримати усе, чого бажаєш. Потрібно боротися за фільми, яких ти хочеш, потрібно переглянути величезну кількість поганих фільмів, щоб знайти кілька хороших. Зрештою, скласти перелік фільмів, які ти хочеш показати людям – не так складно. Найскладніше визначитися з датами прем’єр, вирішити, кого запросити, а кого не запрошувати, і яких людей не можна садити поряд, бо вони ненавидять одне одного. У цій справі багато політики. У кінокритиці,

якою я займалася до того, як стала директором Единбурзького фестивалю, було значно більше приватного: ти дивишся фільм, думаєш, пишеш, надсилаєш і все. Коли ти працюєш кінокритиком, то звикаєш говорити про роботу інших, критикувати. А потім ти робиш кінофестиваль – і говорити починають про тебе. – Що змусило вас піти? – Я пішла, тому що ці чотири роки я дуже інтенсивно працювала і просто втомилася. Це дуже публічна робота, у ній багато подорожей, інтерв’ю, спілкування. Я не кажу, що втомилася від розмов. Насправді, затверджувати програму і говорити з режисерами було найприємнішою стороною цієї роботи. Значно менше радості приносила необхідність вирішувати бюрократичні питання. Завжди були проблеми із залученням коштів. Часто виникали труднощі з перевезеннями. Це, звісно, не

приносило мені великого задоволення. – Здається, фестиваль довго не міг знайти нову людину на вашу посаду? – Так, їм було важко знайти мені заміну (сміється). Але це не тому, що не було такої людини. Просто їм заважало інше погане рішення. У них був жахливий виконавчий продюсер. Я можу сказати про це тепер, бо він вже звільнився. Це завжди проблема, коли за фінансовий бік справи відповідає не та людина. Гроші є дуже важливою складовою, особливо коли йдеться про подію з певним статусом. Нам завжди бракувало грошей і тому робити фестиваль могли лише люди, закохані у свою справу. Зараз Единбурзький фестиваль очолює новий директор, Джеймс Маліган. Гадаю, він добре впорається зі своєю роботою. – Статус фестивалю великою мірою формує його програма. Ви

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

*txt // герменевтична розмова п’ять років відбирали фільми для показів. Як вам у цьому допоміг ваш попередній досвід кінокритика? – Коли я працювала програмним директором, мені доводилося переглядати дуже багато поганих фільмів. Фестиваль – це фільтр від поганих фільмів. Я завжди кажу, що люди й гадки не мають про те, що таке насправді погані фільми. Такі фільми просто не доходять до глядача. Але вони існують. З іншого боку, не треба забувати, що кіновиробництво – це неймовірно складний процес. Зробити фільм дуже складно. Настільки, що навіть зробивши поганий фільм, людина заслуговує на аплодисменти. Як критик, ти іноді забуваєш про реальних людей, що стоять за фільмом. Забуваєш, неймовірне досягнення, зробити фільм, навіть якщо він вийшов поганий. Хороший фільм – це різновид чуда. Недостатньо мати талант чи гроші, або зняти добре кіно. Потрібне поєднання неймовірної кількості речей, щоб фільм вийшов вдалим. – Чим є кінокритика зараз? Критик може бути посередником між автором фільму і глядачем. Одного разу мені довелося написати листа режисеру, щоб зрозуміти, що сталося в кінці його фільму. Я подивилася фільм двічі. Я поговорила з людьми, які теж його подивилися. Це не допомогло. Тому що в кінці фільму двоє людей помирають, і неможливо визначити, хто кого вбив. І кого б я не спитала, всі казали: «Чесно кажучи, я не розумію». Але фільм мені сподобався, це була така заплутана стрічка в жанрі нуар. Зрештою я написала режисеру: «Вибачте, у вас чудовий фільм, але допоможіть мені, будь-ласка, розібратися, хто кого вбив у кінці?». Режисер виявився дуже милий, він написав: «Та все гаразд, цей момент взагалі ніхто не зрозумів». – Деякі люди вважають, що кінокритик – це легка і приємна робота. Ти дивишся фільми, а тобі за це ще й платять. Чи це справді

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

так? Роберта Олтмана дуже давно, він його – Я вважаю, в суспільстві поширене палкий прихильник. І от я кажу йому: хибне уявлення, що кіно – це роз«Слухай, ти ж не вдаватимеш, що вага. Якось я пішла на фільм «Слон» це був гарний фільм?» А він мені: «Я Гас Ван Сента (Знятий за реальними впевнений, що він намагався зробити подіями фільм про масове вбивство гарний фільм». Це небезпечно. в американській школі «Колумбайн», коли двоє старшокласників принесли – За останній рік вийшло кілька у школу вогнепальну зброю і почали гучних фільмів про кінець світу: стріляти в учнів і вчителів, внаслідок «Меланхолія» Ларса фон Трієра, чого загинуло 13 лю«Туринський кінь» дей. – vidiot). Критики Бели Тарра. Вас не мають таку привілегію, лякає цей апокаліпіноді можна прийти на тичний настрій серед юди й гадки фільм, гадки не маючи, європейських режине мають про те, що про що він. Я знала серів? таке насправді погані лише, що це фільм – Іноді справді помічафільми. Такі фільми Гас Ван Сента, що він єш тенденції. Пам’ятаю, просто не доходять до називається «Слон» і одного разу на Единглядача. Але вони ісщо дія відбувається у бурзькому фестивалі, нують” школі. Я не знала, що ще до того, як я стала там має трапитись. його директором, я Після фільму у мене говорила з одним крибула призначена зустріч, але я мусила тиком, і він сказав: «Тобі не здається, скасувати її, щоб побути на самоті і що тут всі фільми про інцест?». «Так, подумати. складається враження, ніби це фестиваль фільмів про інцест, жах». Справді, – Який був останній фільм, що зараз є багато фільмів про кінець світу, змусив вас заплакати? а коли починаєш звертати на це увагу, – Це був фільм про собаку, він назито складається враження, що крім них вався «Марлі та я» (Marley & Me). Ви немає нічого взагалі. З іншого боку, його бачили? цієї теми не уникнути, коли навколо тільки й говорять про крах економі– Це та мелодрама з Дженіфер ки, природні катастрофи і таке інше. Еністон? Режисери беруть найбільші колективні – Так, у ньому Оуен Уілсон і Дженістрахи і перетворюють їх на міфи. фер Еністон заводять собаку. Це був Великі режисери завжди беруться за жахливий фільм, неймовірно жахливий великі теми. Я гадаю, це прекрасно, фільм. Але мабуть я втомилася… Герощо Ларс фон Трієр приготувався до їня Дженіфер Еністон втратила дитину, кінця світу. В той же час, видатний і я не могла стримати сліз. Як бачите, режисер може взяти дуже маленьку сльози – це не показник якості фільму. особисту історію і зробити так, щоб у Іноді погані фільми точно знають, як ній вмістився всесвіт. пробити на сльозу. Це дешева маніпуляція, але вона працює. Ще, іноді я Ханна МакДжил прийшла на плачу, коли в фільмі забагато насилля. інтерв’ю з англійською точністю. Кілька годин як з з літака, вона – Чи важко критикувати фільм, була вдягнена в пожмаканий коли ви особисто знаєте режисесветр і мала під очима кола розра, який його робив? тертої туші. “У мене загубилась – Колись я подивилася один дужеваліза” - сказала вона, - але я дуже поганий фільм Роберта Олтмана готова поспілкуватися”. Наступну (Robert Altman) на Берлінському кіногодину вона була уособленням дофестивалі. У мене є друг, який знає тепності - VIDIOT •

“Л

ВЗЯЛИ ПІД КРИЛО Все частіше офіційні художні установи відчиняють свої двері вуличному мистецтву. Стріт-артистам, які раніше змушені були втікати від міліціонерів і приховувати свої імена, тепер пропонують славу і можливість легальної творчості. Погоджуються не всі. Текст: Оля Дацюк

24-річний хлопчина, що ховаєть-

ся за псевдонімом Psyfox, починав як більшість стріт-артистів – нелегально бомбив стіни будинків своїми фірмовими картинками. Це були вухасто-зубасті голови з крильцями, яких сам Psyfox описує як «трішки їбануті птички». Одного разу графітчик побачив картини відомого художника Іллі Чічкана, відчув творчу спорідненість і вирішив оселити фірмових мавп Чічкана зі своїми фірмовими птичками на одній стіні, бажано у галерейному просторі. Митці познайомились, обговорили ідею і Чічкан по старій дружбі за-

пропонував зробити виставку в PinchukArtCentre, де він вже тричі демонтсрував свої творіння. В результаті, мавпи і вухасто-зубасті мордочки у компанії оленят Бембі, кислотних Пікачу, японських киць «hello Kitti» та інших постмодерністичних монстрів розмістилися на стінах найсоліднішої мистецької інституції Києва. Проект назвали «Back entrance to the museum», буквально «Задній прохід до музею», що має вказувати на неоднозначність творчого досвіду, мовляв це і є мистецтво, але нетипове для галерейного духу. І хоча така виставка – цілком легальний

захід, та показати своє обличчя чи назвати справжнє ім’я Psyfox не може: занадто багато малюнків із його тегами-підписами досі лишаються на стінах будинків українських міст, а значить існує ризик потрапити у міліцейський відділок. Штраф за талант До речі, закону, що забороняє графіті, не існує. Міліціонери застосовують статтю Конституції про псування державної та приватної власності, фактично приривнюючи малюнки до вандалізму. Графітчиків найчастіше притягують до відповідальності за статтею 152 адміністра-

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

*ill // тенденція тивного кодексу України – порушення державних стандартів, норм і правил у сфері благоустрою. Максимальна сума штрафу сягає до тисячі гривень, або ж «митців» відсилають на виправні роботи. Графітчик SIC ONE малює вже 8 років, і про такі санкції знає з власного досвіду. «Якщо зловлять по дріб’язку (невеликі малюнки діаметром до 1 метру - vidiot), то можна дати міліціонеру якогось хабаря, віддати мобільний телефон, наприклад. А якщо зловили за великі форми чи за малювання на потягах, тоді вже забирають у віділок, заводять справу» , – розповідає художник. Спроби легалізувати графіті на муніципальному рівні вже 3 роки поспіль зазнають поразки. У 2009 та 2010 років київська влада ініціювала відведення спеціальних будівель для стріт арту, проте виконати обіцянку так і не спромоглася. У 2011 році Олександр Попов розпорядився розмалювати графіті трамвайні зупинки. Мовляв, вб’ємо одразу двох зайців: і місто прикрасимо і на ремонті переходів зекономимо. Графітчики раділи, проте недовго. Зупинки розмалювали, і на цьому графіті втратило статус «дозволеного». Сьогодні між міліцією та вуличними художниками знову ворожнеча. «У всьому винні батьки, вони не приділяють уваги належному вихованню, тому діти і виходять на вулицю і малюють всякі матюки, весь центр розмалювали. Це адмістративне правопорушення, а більшість «художників» – повнолітні, значить відповідатимуть. До нас же скоро туристи з усього світу приїдуть, соромно», - скаржиться голова Деснянського райвідділку міліції Віктор Сак. Донедавна, щоб малювати не озираючись, графіт-

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

чики намагалися «вибити» згоду у власників будівель. Однак нещодавно на горизонті з’явився простіший і перспективніший спосіб – мистецькі галереї.

мішої української галереї, та ще й заручився підтримкою «найпросунутішого» українського художника. Нова тенденція? «В часи зародження телебачення, – говоПритулок чи клітрить Ілля Чічкан, ка? – існував такий Від самої появи вельми психографіті в Україні, кщо зловили за вели- травматичний вже майже 10 років жанр «Театральні кі форми чи за малювання на митці-графітчики потягах, тоді вже забирають у телепостановки». шукають майданОсь і мені в цьому віділок, заводять справу” чики у галереях та проекті хотілося студіях. Багато з них б вивернути стіни знаходять клаптик музеїв навиворіт, «дозволеної» стіни створити ситуау приміщенні, проте цію, в якій глядач зазвичай ці виставки залишаються буде актором серед декорацій. Або кулуарними і не знаходять широкої ж 25-м кадром. Не виключено що, аудиторії. Вищезгаданий проект в майбутньому графіті з вулиць Psyfox’а – унікальне явище, адже прийде на такі вивернуті галерейні розмістився він на стінах найвідостіни». Для когось перспектива

“Я

Грфітчика Psyfox’а надихнули на галерейну виставку мавпи Іллі Чічкана

фото: PinchukArtCentre

*ill // тенденція

речі, проблеми із правоохоронцями отримати легалиний клаптик стіни знайомі графітчікам у всьому світі. Ті, – справжнє щастя, а для когось – хто стоїть на варті закону і порядку, золота клітка. Стріт-райтер Broll зі твердять одне: розпис муніципальЛьвова запевняє: вуличне мисного майна, при всій його естетичтецтво – виключно для вулиць. ній цінності, являє серйозну загрозу «Створення легального графіті не суспільству. Нотаціями справа не приносить великого задоволення. обмежується. Чимало американських Інша справа – нелегальний бомбінг граффітчиків поплатилися (малюнок за свою творчість значними великих штрафами, дехто потрапив розмірів редставники амери- за грати. У багатьох мегапона стіні). канського штату Нью-Гемпшир лісах під графіті свого часу Ось тут відвели так звані «законні у 2009 році виступили в справжній стіни і двори». Але офіКонгресі з дещо дивною проекстрим, ційно дозволених площ на відчуття за- позицією: карати спійманих на всіх бажаючих не вистачає. гарячому графітчиків «биттям бороненосКілька років тому переодягдерев’яною палицею по голоті. Як може нена лос-анжелеська поліція му заду” графіті у організувала спецоперацію. галереї пеПід виглядом британської редати справжній вуличний дух?». знімальної групи, що робить фільм

“П

Бенксі в рамочці Закордонний досвід галерейного графіті давно відомий. Ще у 80-х, за часів розквіту культури графіті у США, діяльністю райтерів зацікавилися галеристи, визнавши художній і комерційний потенціал протесаного мистецтва. Відразу виникло питання про експонування граффіті в закритому просторі галереї. Для артдилерів, у свою чергу, гостро стояло питання реалізації робіт райтерів на ринку, тому рішення прийшло само собою, і прийшло воно у формі полотна або ж малюнку на стіні галереї. У 2001 році в Парижі відкрилася галерея «Speerstra», профілем якої стало виключно пост-графіті. Роботи вуличних художників сьогодні можна побачити в Британському музеї, Нью-Йоркскому музеї сучасного мистецтва, музеї Метрополітен, у Бруклінському музеї, Музей сучасного мистецтва в Чикаго і т.д. До

мий український райтер Apl 315, на рахунку в якого майже 40 експозицій, у тому числі і за кордоном, досі приховує обличчя шаликом та окулярами на всіх своїх фото. Те саме стосується і всесвітньо відомого англійця Бенксі. В кінці 90-х він став займатися граффіті, і з часом його малюнки ставали масштабнішими, а ховатися від поліції ставало все складніше. Одного дня Бенксі вирішив користуватися трафаретами, щоб економити час. Талант і гостросоціальна тематика

про графіті, вони орендували студію і розклеїли всюди оголошення, що запрошують вуличних художників взяти участь у зйомках. Відгукнулося більше шістдесяти чоловік, що і забезпечило поліцейським список «правопорушників», докладну інформацію про «улюблені об’єкти для малювання» і навіть імена постачальників фарби. Представники американського штату Нью-Гемпшир у 2009 році виступили в Конгресі з дещо дивною пропозицією: карати спійманих на гарячому графітчиків «биттям дерев’яною палицею по голому заду». Але поки, на радість художників, биття як міру покарання не ввели. Ярмарка марнославства Всі ці негаразди, що випадають на долю вуличного митця, часом дуже довго не дають змоги відкривати свої імена тим, хто «переїхав» у галереї. Так, відо-

“Леніна на роликах” привезли в Пінчукартцентр разом зі шматком стіни

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

*ill // тенденція малюнків швидко зробили Бенксі популярним спочатку в Англії, а потім і у всьому світі. Найдивніше, що він досі зберігає анонімність і ховається від поліції. У 2010 році Бенксі взяв участь в Берлінському міжнародному кінофестивалі зі своїм фільмом «Вихід через сувенірну крамницю»/«Exit Through the Gift Shop» – псевдодокументальною історією про вуличних художників. На своєму сайті Бенксі шокував прихильників – виявляється, він пройшов інкогніто по червоній доріжці фестивалю. Фільм також був номінований Американською кіноакадемією на премію «Оскар» в категорії «Кращий документальний повнометражний фільм», однак статуетку так і не отримав. Пліткують, що на церемонію Оскару Бенксі також прийшов, і навіть сидів у глядацькій залі. Київські фанати англійця споглядали його творчість «впритул» аж півроку. З жовтня по травень 2011 року шматок стіни з малюнком Бенксі «Ленін на роликах» стояв у приміщенні PinchukArtCentre у рамках проекту «Колекційна платформа». Ходили чутки, що художник приїздив в Україну, аби намалювати на одній із стін по вулиці Прорізній портрет Тимошенко за гратами. Однак пізніше Бенксі заявив: не дивлячись на ідентичний тег-підпис, ця робота належить не йому. Стихійність як принцип «Звісно, для таких як Бенксі завжди буде місце серед галерейних стін, він підтвердив свою комерційну вигідність, – говорить новоспечений галерейний художник

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

Бенксі відхрестився від графіті, виконаного в його стилі на Прорізній

Psyfox. – Я ж мусив доводити, що вартий того, аби показати свої роботи на вищому рівні. Якщо ти справді пишаєшся своєю роботою, тобі хочеться, щоб її побачили якомога більше людей. Тобі хочеться поєднати її з якимось іншим видом мистецтва, синтезувати з нього щось нове. Я радий, що маю змогу відчувати вуличний дух малюнку, але моя мета – перенести цей дух туди, де його не будуть замальовувати, де перед ним зупиняться, проходячи повз». На відміну від Psyfox’а, київський стріт-артист Lodek, що також має досвід галерейних проектів, не вірить в те, що дух вулиці можна перенести в галерею. Для нього вулиця і комерційно опосередкований мистецький простір – обидва привабливі, але

фото: Іван Дебелий не взаємозамінні середовища: «Ми принципово не розписуємо стін у галереях. Графіті залишається в зоні стихійності, в галереї ж – документація та малюнки. Здерте з вулиці графіті є свого роду лише трофеєм. Проте, існує ж цінність в оленячих рогах і без «решти» оленя. Просто не варто називати роги оленя, що висять на стіні, «цілим оленем». От і все. Графіті як явищу нічого не загрожує. Воно в тій чи іншій формі завжди було і завжди буде. Можуть лише морально «постраждати» якісь вуличні художники, може здеградувати і розпастися субкультура райтерів, але зупинити графіті, мені здається, не під силу нікому» •

Амбітна і зухвала напівтатарка, художниця Каріна Мухамадієва за один день стала сенсацією. Однак не вдома, в Україні. Дівчина виграла престижний грант “GAUDE POLONIA” від польського міністерства культури. Тепер вона півроку буде вчитися в найкращих художніх студіях Польщі, а найближчим часом у Варшаві відкриється перша виставка її робіт.

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

*ill // цитата

Каріна МУХАМАДІЄВА текст: Оля Дацюк фото: Павло Максимов

оя виставка у Варшаві – це потреба комунікації. Бажання щось сказати і почути у відповідь. Я заговорила у Києві, але почули мене у Польщі.

Я завжди просто малювала. Малювала те, що бачила. Як і більшість дітей, я вкривала малюнками кожен клаптик паперу, який траплявся під руку. Нічого видатного, просто намагання зафіксувати величезний світ довкола себе. Моє натхнення – це гарні чоловіки. Чим гарніше чоловік, тим більший мій потяг. Лібідо тут ні до чого. Це творчий потяг. Мені подобається, коли мене обожнюють. Іноді я роблю це у відповідь. Вся штука в тому, щоб закінчити картину. Іноді скінчується натхнення чи думка. Чи бажання говорити. Я пишу дипломну роботу, копирсаючись в інтернеті у пошуку гарних чоловіків для споглядання. Єдине, що може бути кращим від вродливого чоловіка – це маленькі діти. Усі. Коли діти хворіють, я не розумію, де тут справедливість. Я категорично проти. Багато матерів готові зробити все заради своїх дітей, тільки не дозволити їм бути самими собою. Мрію стати однодумцем для своїх дітей. Мистецтво – найбільш вічна категорія з усього невічного. Ніколи не намагаюсь пояснити картини. У кожного є своя рамка, в яку він поставить мною намальоване. Я не сприймаю жінок, які кажуть, що їм не пасує макіяж. Вони просто не вміють його робити. Або впевнені, що вони і без нього красиві. Це неправда. Спочатку народилися сарказм і критика, потім я. Правда б’є боляче. Люблю її казати. Коли чую її, страждаю, але загартовуюсь. Я танцюю до втрати свідомості лише на самоті. Ніхто не має бачити цих надприродніх конвульсій. Після кожної картини сподіваєшся, що всі галереї захочуть тебе. Я вірю в Бога. Сподіваюсь, він знає про мене. В тиші вражає звук легенів, що наповнюються повітрям. Послухайте. Це тиша. У душі я флегма. Але моє тіло холера. Почуття гумору дозволяє пережити все. Навіть правду. Ніщо не вічне. Абсолютне ніщо. Особливо кохання. Мене іноді дратують люди, бо відчуваю свою перевагу. Але це тільки в метро. Якщо ти починаєш проводити цілі дні в очікуванні кількох слів від якоїсь людини - ти пропав.

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012

*ill // цитата

У пошуках прекрасного я вчу японську мову. Японський устрій світу, світогляд, культура - це моє до електричних розрядів у шлунку. Якщо тільки країна не зруйнована і батьки не померли, немає інших причин, щоб жінка не займалась своєю зачіскою, інакше вона не жінка. Найшвидший спосіб заробити грошей за допомогою фотоапарату - продати його Це помилкова думка, що всі прихильники японської культури говорять японською мовою, люблять суші, перечитали всього Муракамі і володіють бойовими мистецтвами. Навіть японці такого не роблять. Хто не страждав від безсоння, той не знає своєї біографії, це вже точно. Корейських хлопчиків придумав Диявол. Для спокуси. Дівчина без почуття гумору - це полотно без фарб. Людей без здібностей не існує. Існують ледачі кретини.

VIDIOT № 1, 1 квітня 2012