Войтко Олександр - диплом, 2009 by ukma journalist

Національний університет „КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ” Магістерська програма „ЖУРНАЛІСТИКА”

Особливості роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістра журналістики Войтка Олександра Володимировича

Науковий керівник – доцент, кандидат філологічних наук Яковець Анатолій Володимирович

Київ – 2009

ПЛАН ВСТУП......................................................................................................................... 3 РОЗДІЛ 1. Міжнародний досвід роботи журналістів у зоні воєнного конфлікту……………………………………………………………………………. 7 1.1. Поняття „воєнний конфлікт”. Юридичні аспекти та загальні ризики професійної діяльності журналістів у його зоні...................................................... 7 1.2. Правила та рекомендації щодо безпечної роботи журналіста в зоні воєнного конфлікту, вироблені міжнародними організаціями............................................. 11 1.3. Основні відомості щодо ведення бойових дій................................................ 30 РОЗДІЛ 2. Глибинне інтерв’ю................................................................................ 40 2.1. Типи інтерв’ю.................................................................................................... 40 2.2. Схема проведення сфокусованого глибинного інтерв’ю.............................. 45 2.3. Найпоширеніші підходи до аналізу матеріалу, зібраного методом інтерв’ю..................................................................................................................... 48 РОЗДІЛ 3. Аналіз досвіду роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту................................................................................................................... 51 3.1.

Особливості

роботи

українських

журналістів

зоні

воєнного

конфлікту................................................................................................................... 52 3.2. Додаткові поради українським журналістам для безпечної та ефективної роботи у зоні воєнного конфлікту.......................................................................... 59 ВИСНОВКИ.............................................................................................................. 61 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.......................................................... 63 ДОДАТКИ Інтерв’ю з журналістами, котрі неодноразово працювали в різноманітних зонах воєнних конфліктів, представляючи українські медіа: 1. З Артемом Шевченком......................................................................................... 66 2. З Михайлом Дворянчуком……………………………………………………... 72 3. З Костянтином Стогнієм……………………………………………………….. 78

Вступ З 1991 року українські журналісти висвітлюють воєнні конфлікти в різних куточках нашої планети. Спершу вітчизняні медіа у „гарячих точках” представляли всього один-два кореспонденти, але їхня кількість постійно зростала. Останнім часом, щороку більш як 10 українських журналістів, телеоператорів, фотокореспондентів виїжджають у „гарячі точки” або на території „заморожених конфліктів” [36]. Під час активної фази збройного конфлікту між Росією та Грузією, що тривала з 7 до 12 серпня 2008 року, загинули 5 та отримали поранення більше 10 працівників медіа. Українців серед них, на щастя, не було [10]. Хоча, судячи з прямих включень у новинних випусках вітчизняних телеканалів, радіостанцій та численних репортажів на газетних шпальтах, українські кореспонденти досить активно висвітлювали дану війну на Кавказі. Проте це, на думку продюсера київського бюро Thomson Reuters Сергія Каразія, швидше, щасливий випадок, ніж обґрунтована закономірність, тому що українські журналісти, здебільшого, через недостатнє фінансування погано оснащені технічно, а головне – до сьогодні не мають спеціалізованих рекомендацій щодо доречної поведінки працівника вітчизняного засобу масової інформації під час висвітлення бойових дій, користуються ж указівками для репортерів міжнародних інформаційних агенцій (Reuters, AP тощо). Київська незалежна медіапрофспілка відпрацювала лише декілька несистематизованих порад для журналістів, які виїжджають у зони воєнних конфліктів. Зокрема, рекомендується застрахувати своє життя і майно; взяти в оренду куленепробивні жилети, аварійний радіомаяк; взяти з собою аптечку для надання першої допомоги; вивчити міжнародні закони, якими регулюється діяльність журналістів у зоні воєнних дій; пройти медичне обстеження, рентген, зробити щеплення від хвороб, які розповсюджені в країні перебування, та інше [36]. Проте ці вказівки є надто загальними і не відображають специфіки роботи саме українських журналістів у зоні воєнного конфлікту. Також не

вказано наукову основу, на якій вони були зроблені, не наведено методології дослідження, котре привело до даних висновків. Отже, їхня змістовна складова перебуває під великим сумнівом. У такій ситуації надзвичайно важливо об’єктивно, на основі матеріалу, котрий можна верифікувати, із застосуванням чіткої методології встановити особливості роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту та визначити правила безпечної та ефективної роботи працівників вітчизняних медіа за вказаних умов. Спеціалізовані поради були б надзвичайно корисними вітчизняним кореспондентам і допомогли б убезпечитися від багатьох ризиків, так як вони, за словами голови Київської незалежної медіапрофспілки Михайлини Скорик, регулярно стикаються на війні з погрозами з боку військових, включно до погроз фізичного знищення (переважно, Чечня); спробами вилучити або вилученням відзнятого матеріалу (Чечня, Ірак, Придністров’я, Туреччина); заборонами на зйомку певних об’єктів (Грузія, Придністров’я, Ліван, Ірак, Туреччина); тиском з боку спецслужб (РФ, Ізраїль); арештами на кілька діб (Чечня, Кот д’Івуар, Афганістан); а також стають свідками загибелі своїх колег (Чечня, Ірак). При цьому у більшості випадків обмеження в роботі були пов’язані з воєнною обстановкою, але дуже часто спрацьовували суб’єктивні чинники: небажання бачити представників ЗМІ на місці конфлікту; недовіра або упереджене ставлення до представників України як держави, незнання мови на логотипі мікрофону або телекамери; підозра у шпигунстві та інше. Також важливим фактором є те, що більшість українських журналістів виїжджали у „гарячі точки” з власної ініціативи, і редакції не брали на себе відповідальність за наслідки поїздки, тому безпека репортерів залежала від організаторів поїздки. Останні чинники не є характерними для міжнародних інформаційних агенцій і потребують спеціалізованого дослідження крізь призму саме українського досвіду.

Об’єкт та предмет дослідження Практичні навички українських журналістів, які працюють у зоні воєнного конфлікту є об’єктом даної роботи. В той же час досвід представників українських медіа, котрі висвітлювали подібні конфлікти, є предметом дослідження. Наукове та практичне значення Дане дослідження буде корисним для редакторів, журналістів та інших працівників українських медіа, які регулярно висвітлюють або будуть висвітлювати воєнні конфлікти у різних куточках нашої планети, оскільки, в більшості випадків, перед відрядженням вони не проходять необхідної підготовки. Мета дослідження Дана робота має на меті надати вітчизняним кореспондентам якісну практичну інформацію у формі порад і настанов щодо особливостей та безпеки роботи працівників українських медіа у зоні ведення бойових дій. Методологія Основним методом проведення даного дослідження є метод „глибинного сфокусованого інтерв’ю”. Завдання роботи Здійснення

аналізу

стосовно

ефективної

та

безпечної

роботи

представника українського медіа в зоні воєнного конфлікту, зважаючи на присутність великої долі ризику у цій сфері. Формулювання спеціалізованосистематизованих

порад

настанов

вітчизняним

кореспондентам,

які

висвітлюють ведення бойових дій. Вводиться поняття „вільної кооперації (free cooperation)” як одного з різновидів військової журналістики. Ступінь розробленості теми Практичні поради та настанови стосовно роботи журналістів у „гарячих точках” дають різноманітні недержавні організації (Institute for War & Piece, Reporters Without Borders, The Committee to Protect Journalists) та редакції

найбільших світових медіа (Reuters, AP, BBC, AFP, CNN). Також російський Центр екстремальної журналістики має велику електронну бібліотеку, котра містить літературу з вказаної проблематики. Щодо теми даного дослідження, то вона, практично, є нерозробленою. Ця робота стане першою в галузі вивчення досвіду роботи вітчизняних журналістів у зоні воєнного конфлікту, та буде цінним джерелом знань для тих українських кореспондентів, хто працюватиме в „гарячих точках”. Структура роботи Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. В першому розділі ми подали практичні поради та настанови різноманітних недержавних організацій та найбільших світових медіа щодо безпечної та ефективної роботи журналістів у зоні воєнного конфлікту, проаналізовано міжнародний досвід з даного питання. Другий розділ містить опис методології дослідження. Пояснюється дослідницький метод, особливості аналізу даних та встановлюються межі дослідження. У третьому розділі ми детально проаналізували особистий досвід журналістів українських медіа, котрі працювали в різноманітних „гарячих” точках. Сформулювали систематизовані спеціалізовані поради щодо безпечної та ефективної роботи вітчизняного кореспондента в зоні воєнного конфлікту та встановили її особливості. Додатки містять розшифровки інтерв’ю респондентів, які брали участь у даному дослідженні.

Розділ 1. Міжнародний досвід роботи журналістів у зоні воєнного конфлікту Так як в Україні ще не проводилося ґрунтовних досліджень з теми даної кваліфікаційної роботи, то в цьому розділі ми оглянемо розвідки закордонних організацій щодо безпечної та ефективної роботи журналістів у зоні воєнного конфлікту. Додаткову інформацію з цього питання можна знайти в [32]. 1.1. Поняття „воєнний конфлікт”. Юридичні аспекти та загальні ризики професійної діяльності журналістів у зоні воєнного конфлікту „Воєнний конфлікт” – досить поширене поняття, котре використовується як у повсякденні, так і в офіційних документах, наукових працях, публіцистичній літературі. В широкому розумінні воєнний конфлікт є гострою формою зіткнення сторін щодо розв’язання суттєвих протиріч в процесі соціальної взаємодії із застосуванням збройної сили [38]. У вузькому розумінні – це одна з форм збройних сутичок із застосуванням регулярних та іррегулярних збройних формувань, які не переходять у війну [28]. „Воєнний конфлікт – сутичка, протиборство, форма вирішення протиріч між державами, соціальними групами із застосуванням збройної сили” [30]. А. Клименко воєнний конфлікт визначає як будь-яке збройне зіткнення, форму вирішення протиріч між державами, різними соціальними групами із застосуванням воєнної сили [31]. У Воєнній доктрині України (редакція 2004 року) воєнний конфлікт визначається як спосіб розв’язання суперечностей між державами з двостороннім застосуванням зброї або у разі збройного зіткнення всередині держави. Він може відбуватися у формі: регіональної війни (конфлікт середньої інтенсивності); війни між державами (коаліціями держав), які для досягнення своїх політичних цілей використовують усі наявні сили та засоби, не виключаючи застосування зброї масового ураження; локальної війни (конфлікт середньої інтенсивності) – війни між державами, що ведеться з обмеженими цілями, для досягнення яких використовуються звичайні засоби збройної

боротьби з обмеженням масштабу і району їх застосування; збройного конфлікту (конфлікт низької інтенсивності) – обмеженого збройного зіткнення між двома державами чи збройного зіткнення всередині держави, яке є сукупністю воєнних (бойових) дій і не переходить у війну (коли немає правового акта про оголошення стану війни) [29]. Протягом останніх десяти років більше, ніж 350 журналісти загинули, виконуючи професійні обов’язки у різноманітних зонах воєнних конфліктів [1, 241-249; 5, 6]. У 2003 році лише під час активної фази війни в Іраку були вбиті 37 кореспондентів, які перебували в зоні воєнного конфлікту. Це свідчить про підвищені ризики професійної діяльності журналістів у зоні воєнного конфлікту. Міжнародні закони, прийняті у другій половині ХХ століття, котрі обумовлюють права та обов’язки воюючих сторін, надають представникам медіа особливого статусу. Проте даний факт мало впливає на реальну безпеку журналістів: так само, як це часто траплялося століття тому, у 1998 році бійці Талібану стратили іранського журналіста за обвинуваченням у шпигунстві. Хоча зараз порушники міжнародного законодавства, теоретично, можуть бути покарані в органах, яким світова спільнота делегувала відповідні функції. Дух і буква міжнародного гуманітарного права чіткі: коли журналісти офіційно акредитовані при армійських з’єднаннях, вони є їхньою повноцінною частиною, незалежно від власної думки кореспондентів. Така практика поширилася в юриспруденції ще з початку дев’ятнадцятого століття. Якщо журналісти, за згаданих умов, потраплять у полон іншої воюючої сторони, то їм має бути наданий статус військовополонених. Женевські конвенції зрівнюють у правах військових кореспондентів з „цивільними працівниками авіації”, або іншими штатськими групами армії воюючої сторони. Вони не можуть бути притягнутими до відповідальності за законами мирного часу, наприклад, за шпіонаж. Їхні табори мають розташовуватися на безпечній відстані від зони бойових дій, їм повинні надавати достатнє харчування та медичну допомогу,

також військовополонені користуються правом відсилати та отримувати листи [17]. Разом з тим Додатковий протокол І до Женевських конвенцій, прийнятий 1977 року [20], надає журналістам право не бути прикріпленим до регулярної армії, а вважатися мирною особою в зоні бойових дій, до того ж, мати деякі додаткові права, наприклад, солдати можуть заарештувати кореспондента зі вказаним статусом лише у випадку „явної загрози безпеці”. Тоді йому не надається статус військовополоненого, хоча репортер і в цьому випадку продовжує користуватися широким набором прав, включно з правом не відповідати на допиті (проте записи, фото- і відеоматеріали можуть легально конфісковуватися військовими). Також у даному випадку кореспондент підпадає під дію законів мирного часу: може бути висланим з країни, якщо у нього немає відповідної візи і т.п. [3]. Слід зазначити, що Женевські конвенції 1949 року та Додаткові протоколи 1977 року складалися спеціально для гарантування безпеки журналістам, які висвітлюють війну між регулярними арміями незалежних визнаних держав. Протягом багатьох років дані правові норми захищали працівників медіа, надаючи їм статусу військовополоненого або мирного учасника бойових дій. Проте зараз, у локальних воєнних конфліктах, не всі воюючі сторони можуть виконувати чи, банально, знати норми міжнародного права [18]. Та й далеко не всі журналісти акредитовуються при регулярних арміях, зважаючи на численні обмеження з боку військових. Бути захопленим повстанцями в будьякій частині світу сьогодні набагато небезпечніше для журналіста, ніж потрапити в полон під час Другої світової війни. Останні ж випадки в „гарячих точках” показують, що польові командири ставляться до працівників медіа дуже неоднозначно, проявляється залежність від багатьох факторів: політичної культури в даній частині світу, традиційних взаємин із журналістами (при тому – багато важать стосунки з країною, з якої ті

прибули чи навіть назва окремого медіа). За таких умов, найкращим захистом для кореспондента є його навички, досвід і чесність (наприклад, принцип „тримати в руках лише камеру – не зброю”) [2]. Отже,

відповідно

до

міжнародного

гуманітарного

законодавства,

журналісти у зоні воєнного конфлікту мають право обирати з-поміж двох статусів. Вони можуть акредитуватися при одній з армій та вважатися військовими кореспондентами. Проте, в такому випадку, репортери ризикують бути сприйнятими як ціль іншою воюючою стороною. Хоча, якщо вони потраплять у полон, то матимуть статус військовополоненого. Журналісти, згідно з Додатковими протоколами 1977 року, також можуть висвітлювати бойові дії в статусі цивільного кореспондента. Тоді солдати жодної зі сторін не мають права їх атакувати. Однак, репортерам з таким статусом у випадку ув’язнення не надається й статус військовополоненого, а, отже, їх можуть судити за шпигунство. Описані ризики та специфіка перебування журналістів у зоні воєнного конфлікту свідчать про важливість усебічного вивчення й висвітлення правил безпечної та ефективної роботи працівника медіа за вказаних умов.

1.2. Правила та рекомендації щодо безпечної роботи журналіста в зоні воєнного конфлікту, вироблені міжнародними організаціями Сьогодні безпека журналістів не завжди гарантується воюючими сторонами, навіть тоді, коли це обумовлено міжнародним законодавством, тому що багато радикальних угрупувань та й деякі країни відкрито зневажають подібні домовленості. Так як кореспонденти і їхні помічники, виконуючи свій професійний обов’язок інформувати суспільство, постійно підпадають під дію численних ризиків у зоні бойових дій, то їхні роботодавці повинні надавити їм усіляку підтримку, включно зі страхуванням, додатковими виплатами та гарантіями і контактами з місцевою владою та військовими. Проте, природно, що найбільша відповідальність за свою безпеку лягає на самих працівників медіа. Щоб залишатися живими та неушкодженими, ефективно працювати у зоні воєнного конфлікту, вони повинні дотримуватися цілого ряду правил, вироблених міжнародними організаціями. Основними з них є [1, 241-249]: 1) Бути підготовленим: у термінах професійного тренування, надання першої допомоги та необхідного технічного устаткування; 2) Бути поінформованим: знати територію перебування, досконало вивчити її перед виїздом; 3) Бути спокійним: переконатися, що перебуваєш у гарному фізичному та моральному стані; 4) Надавати пріоритету своєму життю: в жодному випадку не ставити історію вище персональної безпеки – жодна історія не варта людського життя, та й, як це не цинічно звучить, але мертвий журналіст усе одно не зможе її передати. Але навіть дотримуючись даних рекомендацій, не можливо повністю виключити ризик із журналістської роботи під час висвітлення бойових дій, можливо лише зменшити рівень ризику. Потрібно пам’ятати, що кожна історія у зоні воєнного конфлікту несе в собі певну небезпеку. Багато людей за таких

умов підозріло, а інколи й відверто вороже, ставляться до репортерів, тому що вони можуть щось приховувати або просто недолюблювати країну чи медіа, котрі представляє певний кореспондент. Тож завжди варто обдумати можливі загрози перед тим, як вирушати на завдання. Секретом уникнення більшості ризиків у зоні воєнного конфлікту є планування наперед вірогідного розвитку ситуації та використання при цьому здорового глузду. Далі у дослідженні [1] чотири основних правила розширюються та пояснюються: 1) В жодному разі не можна бездумно повторювати дії солдатів чи інших журналістів на фронті. Завжди робіть власні висновки, обдумуючи, що може піти не так і що в такому випадку робити. Задумайтеся над запитанням: „Як зробити історію, без того, щоб самому стати нею”; 2) Під час бою дуже легко підпасти під уплив адреналіну. Не соромтеся того, що, начебто, подумають про Вас інші. Це – Ваше життя, тож Вам належить й ухвалювати рішення. Не соромтеся страху. Він є гарним сигналом небезпеки; 3) Якщо група солдат висувається на фронт, і вони запрошують Вас поїхати з собою – не приймайте рішення в термінах того, що вони подумають про Вас. Краще зважте всі „за” і „проти”: які ризики? чи буде там про що написати історію або відзняти матеріал? що зміниться, якщо Ви не поїдете? 4) Завжди намагайтеся мінімізувати ризики при висвітленні бойових дій. Пам’ятайте: робота журналіста відрізняється від роботи солдата. Його завдання – воювати й, можливо, загинути в бою, Ваше – залишатися живим та інформувати громадськість з місця подій; 5) Багато інформації можна зібрати в тилу, в командному пункті. На фронті забагато руху і шуму, тож задумайтеся, де саме Вам краще перебувати. Для фотографів та телеоператорів, звичайно, потрібно отримати матеріал з безпосередньої зони воєнного конфлікту. Але для них гарним девізом може бути: „Відзняти плівку й забиратися геть”. Журналіст не повинен жодній

людині демонструвати свою відвагу при тому, що ухвалювати власні рішення є набагато хоробрішим, ніж бездумно подорожувати гуртом; 6) Камера з відстані може виглядати, як гранатомет, або снайперська гвинтівка. Якщо Ви перебуваєте безпосередньо на лінії фронту, то зніміть її з плеча та покажіть супротивникам, щоб вони могли розгледіти, що це не зброя. Підсвітка для телекамера привертає увагу на великій відстані, особливо, вночі. Спалах від фотоапарату може сприйнятися як спалах від зброї. Будь-яка оптика дає такий самий відблиск на сонці як і відблиск оптичного прицілу [14]. Навіть запалена цигарка інколи робить людину об’єктом атаки снайпера; 7) Журналістам краще не користуватися транспортом військових. Він – першочергова ціль для іншої сторони конфлікту; 8) Як свідчить статистика, протягом воєнного конфлікту набагато більше людей помирають від ран та захворювань, ніж, власне, під час відкритого бою. Після серйозного пошкодження перші п’ять хвилин часто вирішують подальшу долю постраждалого. Тож дуже важливим є володіти основами надання першої допомоги: вміти швидко та ефективно діяти при кровотечі, вогнепальних пораненнях, переломах, опіках та інших травм. Це буде значити, що Ви, в першу чергу, зможете допомогти за потреби собі, а також станете в нагоді іншим людям; 9) Журналісти часто палять, а іноді, особливо громадяни західних країн, уживають алкогольні напої, деякі навіть перебувають у наркотичній залежності. Будь-яка робота приносить професійну напругу, і те, як людина справляється з нею – її особиста справа. Проте для декотрих працівників медіа культура журналістики видається настільки схильною до шкідливих звичок, що це в значній мірі починає впливати на їхню поведінку, а деколи й на життя. Тим не менше, зона воєнного конфлікту – це постійний поспіх, складні умови проживання та відсутність доступу до багатьох речей, котрими люди насолоджуються у звичайному житті. За таких обставин особливо важливим стає берегти енергію, гострий розум та ясне мислення. Після повернення з

фронту важкі емоції можуть ще певний час залишатися з журналістом, але тікати від них за допомогою пляшки – далеко не найкращий вихід. Окрім цього, варто пам’ятати, що в деяких культурах вживання алкоголю заборонене і вважається кримінальним злочином. Право вільно інформувати та бути поінформованим є абсолютним. Стаття 19 Універсальної декларації з прав людини гарантує право на свободу думки й висловлювань, яке включає в себе право не бути покараним за свої погляди і „шукати, отримувати та поширювати” інформацію й ідеї незалежно від державних кордонів. Але на сьогоднішній день ця норма є однією з найбільш проблемних для дотримання у світі. Майже всі уряди офіційно декларують повну підтримку її, проте не дотримуються даних зобов’язань на практиці. Історія показує, що дуже часто свобода слова нехтується при авторитарному, диктаторському чи тоталітарному режимі в певній країні. Майже половина зі 189 членів Організації Об’єднаних Націй не забезпечують повного дотримання Статті 19 Універсальної декларації з прав людини [21]. Здебільшого, воєнні конфлікти виникають саме у таких „проблемних” державах. Тож, працівники медіа, котрі їдуть туди висвітлювати ведення бойових дій повинні двічі обдумувати кожен свій крок, оскільки навіть протягом мирного часу свобода слова там не гарантувалася. За таких умов, у процесі дотримання безпеки репортера „в полі” надзвичайно зростає роль редактора „вдома”. У [21] наводяться поради та рекомендації

стосовно

оптимальної

співпраці

між

кореспондентом

редактором: 1) Співпраця: редактори медіа, влада та журналісти повинні постійно контактувати між собою, обмінюватися думками і побажаннями, лише таким чином можна зменшити наявні ризики; 2) Вільне бажання: кореспондент повинен мати право відмовитися від виконання певного завдання, котре йому дає керівництво, у зоні воєнного

конфлікту без пояснення причин та підозр у браку професіоналізму. До роботи журналіст має приступати лише після повного узгодження з редактором можливої небезпеки та наступної відповідальності. Редактори не можуть чинити тиск на репортера, щоб той взяв на себе додаткові ризики; 3) Досвід: робота в зоні бойових дій потребує спеціальних умінь та навичок, тож редактор має обирати для такої роботи лише досвідчених співробітників, які звикли до подібних завдань. Якщо журналіст висвітлює воєнний конфлікт уперше в житті, то його повинен супроводжувати досвідченіший

напарник.

Редактори

зобов'язані

всіляко

підтримувати

співпрацю журналістів „у полі” та регулярно опитувати кореспондентів, коли ті повертаються із завдання, щоб використати отриманий досвід; 4) Страхування: репортери та їхні помічники мають бути застрахованими на випадки хвороби, інвалідності та втрати життя; 5) Психологічне консультування: кожного разу після повернення із зони бойових дій журналіст повинен проходити психологічну реабілітацію; 6) Юридична підтримка: керівництво медіа має забезпечувати необхідний захист кореспондентів від порушення їхніх прав та свобод, які гарантуються Женевськими конвенціями 1949 року та Додатковими протоколами 1977 року. Журналіст, який потрапляє у небезпечну ситуацію має знову і знову переоцінювати можливі ризики, вносити уточнення до плану своєї поведінки, а головне – знати, коли вчасно відмовитися від виконання завдання. Колишній голова бюро Associated Press у Бейруті Terry Anderson, який пробув заручником у полоні сім років, коментує це так [5, 4]: „Завжди, постійно, постійно, кожну хвилину зважуйте небезпеку проти користі. І як тільки Ви відчуєте себе від цього порівняння некомфортно – відразу ж забирайтеся геть, від’їжджайте, покидайте те місце. Це того не вартує. Жодна історія не вартує бути вбитим за неї”. Джерело [5, 35-52] ще розширює правила безпечної роботи працівників медіа у зоні воєнного конфлікту, а також додає нові:

1) Перебування на зв’язку: перебувати на зв’язку означає бути живим. Редактори в „домашньому” офісі мають знати детальний розклад роботи журналіста, а також, принаймні, одна перевірена людина „в полі”. Тоді в разі раптового зникнення репортера, колеги зможуть відреагувати швидко; 2) Одяг та культура: кореспонденти повинні з обережністю підходити до вибору повсякденного одягу при висвітленні бойових дій. Працівникам медіа рекомендується робити написи на бронежилетах і шоломах, які б чітко ідентифікували їх з пресою. Журналісти, котрі пересуваються з бійцями воюючої сторони, мають думати як їхній одяг виглядатиме з відстані: чи не сприйме їх супротивник за солдатів. Яскравий чи світлий кольори вбрання, що відбивають багато світла, роблять репортерів надто помітними. Разом з тим, хакі або камуфляж можуть зробити з них першочергові мішені для ворога. В залежності від навколишнього середовища, краще обирати темно-синій або темно-коричневий кольори. Фотожурналісти часто віддають перевагу чорному одягу, тому що він не відбиває світла, проте чорний є кольором багатьох повстанських угруповань. Також кореспонденти зобов’язані зважати на особливості місцевої культури вбрання так, щоб їхні елементи та стиль одягу не ображали представників певного народу; 3) Крадіжки: репортери працюють з коштовним обладнанням – камерами, комп’ютерами, засобами зв’язку, котре може стати об’єктом уваги грабіжників, тож потрібно дуже уважно слідкувати за своїм майном. Гроші та кредитні картки краще розділити по різним кишеням; 4) Зброя: журналісти в жодному разі не повинні мати при собі зброї чи подорожувати з колегами, котрі перевозять її. Наявність зброї перетворює репортера з нейтрального спостерігача на повноцінного учасника воєнного конфлікту з усіма можливими наслідками; 5) Охорона: деякі медіа використовували озброєних бійців для охорони своїх кореспондентів у зоні бойових дій. Така практика була поширена в Сомалі, де журналістів почасти грабували повстанці. Проте іракський досвід

CNN примусив відмовитися від даного прийому: хоча їхні машини і мали напис „Press”, але там перебували озброєні люди, тож бойовики неодноразово відкривали по них вогонь. Інші кореспонденти також засудили CNN, тому що американська компанія ставила під удар працівників інших медіа, котрі не використовували озброєну охорону. Зараз військові працюють з журналістами лише на стадії попереднього тренування, до відправлення у зону воєнного конфлікту; 6) Документи: репортери зобов’язані постійно носити при собі всі необхідні документи – ідентифікаційну картку, акредитаційний мандат, а також пропуски, що видаються військовими; 7) Мовні навички: журналіст повинен упевнитися, що може порозумітися з місцевими мешканцями у зоні бойових дій. В іншому випадку, він має брати з собою досвідченого перекладача, котрий також допоможе йому не порушувати їхні звичаї. Також корисним при вивченні даних рекомендацій буде ознайомитися з особистим досвідом кореспондента Stephen Franklin. Він робив репортажі з місць ведення бойових дій для газети Chicago Tribune у багатьох країнах Близького Сходу (декілька років очолював там регіональне бюро), Центральній та Латинській Америках. На основі вивчення його спогадів про висвітлення різноманітних воєнних конфліктів можна виокремити такі поради [7]: 1) Підстраховка: завжди потрібно перевіряти маршрут пересування зоною бойових дій, обирати дорогу, котрою користуються інші кореспонденти. Краще їздити на двох автомобілях: якщо один вийде з ладу, другий стане в пригоді. Обов’язково потрібно слідкувати за рівнем бензину, води та наявністю аптечки в машині. Під час спеки допоможуть головні убори, лосьйон для засмаги та вода. У холоднечу в нагоді стануть рукавички з обрізаними пальцями, вони дозволять користуватися апаратурою. Краще взяти їжу з собою, тому що на місці може не виявитися безпечних для вживання харчів, також почасти просто не має часу на їх пошуки. Якщо журналісти їдуть до зони, котра контролюється

військовими, вони мають отримати всі необхідні пропуски та переконатися, що їх там чекають. Знервовані солдати – найбільш небезпечні. Дуже важливим є слідкувати за зарядом акумуляторів комп’ютера та мобільного телефону. Потрібно мати адаптори для підзарядки їх від автомобільної запальнички. Обов’язково носити мобільний при собі: один швидкий дзвінок може врятувати від багатьох небезпек; 2) Хвороба вище переконань: у жодному разі не можна займатися самолікуванням. Не потрібно безцільно страждати. Журналісти за потреби мають приймати будь-яку медичну допомогу від дипломатів чи своїх колег. Якщо в зоні ведення бойових дій не можна отримати відповідного лікування – потрібно покинути її та звернутися за допомогою до кваліфікованих лікарів у іншому місці чи навіть країні; 3) Шлях порятунку: коли починається перехресний вогонь, треба обов’язково пам’ятати, що куля, навіть після рикошету, має значну дистанцію ураження, тож необхідно постійно триматися на безпечній відстані від бою. Якщо ситуація виходить з-під контролю, журналіст повинен якомога швидше залишити поле бою наперед визначеним вільним від перешкод маршрутом. При цьому в нагоді може стати припаркований в безпечному місці автомобіль. Не всі бронежилети ефективно захищають під час обстрілу, проте модифікації з броньованими пластинами на грудях та спині допоможуть уникнути вогнепального поранення. Великі написи „Преса” англійською та місцевою мовами іноді рятують від пострілів снайпера. Необхідні пропуски протягом відходу потрібно тримати під рукою: під час бою солдати стають дуже нервовими, й у такі моменти з ними складно порозумітися. В деяких випадках у нагоді може стати стандартний військовий шолом. Але його, як і бронежилет, краще не вдягати без потреби – дане вбрання робить працівника медіа надто схожим на армійця. Ліхтарик потрібен на випадок, коли доведеться відступати в темряві, а компас при цьому допоможе відшукати правильний напрямок руху.

Війна та жорстокість далеко не у всіх випадках здатні вирішити кризову ситуацію в певному регіоні, проте, коли вони вже розпочалися, журналістам належить дуже відповідальна роль об’єктивно інформувати суспільство про якомога більшу кількість подій у зоні воєнного конфлікту, спростовуючи пропаганду, що її обов’язково поширюватимуть воюючі сторони [12]. Їхнім основним завданням є показати вплив конфлікту на життя мирного населення. Виконуючи його, репортери наражають своє життя і здоров’я на величезну небезпеку. Щоб краще підготувати кореспондентів до професійної діяльності за таких умов, Міжнародна федерація журналістів (IFJ), що базується в Брюсселі, у своєму ґрунтовному дослідженні [15, 135] основних правил безпечної та ефективної роботи працівників медіа в зоні воєнного конфлікту подає такі рекомендації: 1) Журналісти та інші працівники медіа повинні бути забезпеченими всім необхідним для виконання професійного обов’язку, уключно із засобами надання першої допомоги, зв’язку, необхідним транспортом і, в разі потреби, захисним спорядженням; 2) Медіакомпанії та, за можливістю, уряди мають проводити регулярні тренінги з виживання в зоні воєнного конфлікту для репортерів, які планують висвітлювати бойові дії; 3) Представники влади всіх країн повинні поважати статус журналістів та гарантувати їм фізичну недоторканість; 4) Медіакомпанії зобов’язані надавати посилений соціальний захист репортерам, які працюють у зоні воєнного конфлікту, включно з необхідним страхуванням; 5) Медіакомпанії мають безкоштовно лікувати та гарантувати достатні виплати за втрату працездатності або інвалідність кореспондентам, що постраждали, виконуючи професійний обов’язок;

6) Медіакомпанії повинні дбати про фрілансерів і стрингерів, яких вони наймають для висвітлення ведення бойових дій, так само, як і про штатних працівників. Для українських журналістів при встановленні основних правил безпечної та ефективної роботи у зоні воєнного конфлікту, без сумніву, надзвичайно корисним буде ознайомитися з досвідом їхніх російських колег. Почасти вітчизняні кореспонденти висвітлюють ведення бойових дій саме на території Російської Федерації (РФ) або в сусідніх з нею країнах. Тож даний розділ органічно доповнять рекомендації репортерам, які можна виокремити з медіадослідження [34]. У ньому автори, зокрема, зазначають, що протягом першої воєнної кампанії в Чечні (1994-1996 роки): - загинули 20 журналістів, з них 11 – жителі Чеченської республіки; - 9 журналістів зникли безвісті; - 36 кореспондентів були поранені; - були побитими – 26, затриманими – 174; - 117 репортерів були обстріляні, в тому числі й зумисне; - 34 журналістам погрожували; - у 37 кореспондентів військовослужбовцями російської армії незаконно вилучалися відео-, аудіо- та фотоапаратура. В більшості випадків (понад 90%) ініціаторами порушень прав репортерів були

саме

російські

військові.

Частина

працівників

медіа

загинули,

перебуваючи в зоні воєнного конфлікту, під час авіаційних бомбардувань або обстрілів артилерією [39]. На тілах декількох з них були знайдені кульові поранення, котрі можуть свідчити про умисні вбивства. Відомі обставини загибелі від рук російських солдатів, принаймні, двох кореспондентів [37]. Але жоден злочин проти журналістів так і не був офіційно покараний. Автори дослідження вказують, що протягом першої воєнної кампанії в Чечні влада запропонувала репортерам неоголошений компроміс: ми (влада) вас не

обмежуємо, не запроваджуємо цензуру, не забороняємо відвідувати Чечню, а ви (журналісти) виплутуйтеся самі, знаходьте з військовими спільну мову і не майте до нас претензій. Друга воєнна кампанія в Чечні, котра розпочалася у 1999 році, а режим антитерористичної операції був скасований лише в 2009-ому, відзначилася ще більшою кількістю порушень прав працівників медіа. Протягом її аналізу ми перейдемо від статистики до конкретних історій різних журналістів, що зазнали утисків. Автори дослідження [34] зібрали досить велику їх кількість. Після того, як влада Росії – військова та цивільна – пішла на жорсткі кроки для обмеження роботи журналістів на території Чечні, репортери, перш за все іноземні, як і раніше намагалися приїжджати на територію республіки. Достатньою підставою для вільної роботи вони вважали акредитацію Міністерства закордонних справ Російської Федерації (МЗС РФ), а також положення діючого Закону „Про засоби масової інформації”, котрий дозволяв вільно працювати на всій території Росії, крім територій, на яких діють обмеження надзвичайного стану. Проте російські військові, порушуючи чинне законодавство, затримували журналістів, пред’являючи їм різні звинувачення, насамперед, у відсутності акредитації прес-центру групи російських військ на Північному Кавказі. 28 жовтня 1999 року на блок-посту федеральних сил в районі адміністративного кордону Чечні й Інгушетії були затримані кореспонденти газети „Times” Ентоні Лойд і журналіст газети „New-York Times” Тайлер Хікс. Представники федеральних військ пояснили затримання тим, що журналісти не мали акредитації при прес-центрі федеральних сил на Північному Кавказі. За твердженням військових, тільки наявність такої акредитації давала журналістам право на в’їзд до Чечні. 29 грудня 1999 року недалеко від чеченської столиці міста Грозний російськими військовими були затримані журналісти Денієль Вільямс („Washington Post”), Девід Філіпом („Boston Globe”), Маркус Уоррен („Daily

Telegraph”), Родріго Фернандес („El Pais”), Ріккардо Ортега і Теймураз Габашвілі (іспанська телекомпанія „Antenna 3”), а також британський незалежний фоторепортер Майкл Яссуловіч. Журналістів звинуватили в порушенні порядку роботи на території РФ, оскільки вони не мали дозволу перебувати в зоні воєнних дій. На гелікоптері кореспондентів доставили в Моздок і після дев’ятигодинного уточнення деталей відпустили на свободу. 2 лютого 2000 року в центрі Грозного був затриманий директор московського бюро британської газети „Times” Джайлс Уїттелл. За словами помічника Президента РФ Сергія Ястржембського, журналіст „набрів на групу російських військових на чолі з командуючим Північнокавказьким округом генералом Віктором Казанцевим”, після чого його затримали і відправили на гелікоптері в Моздок. Офіційною причиною затримання Уїттелла стала відсутність у нього акредитації тимчасового прес-центру федерального угрупування російських військ. 7 лютого 2000 року співробітники Федеральної служби безпеки (ФСБ) вилучили супутниковий телефон, фотоапарат, записник і блокнот із записами у кореспондентки французьких газет „Liberasion” і „West France” Анн Ніва. Журналістка мала акредитацію МЗС РФ. Ніва була доставлена в Моздок, де її допитали

співробітники

Генеральної

прокуратури

ФСБ,

після

чого

журналістці повернули техніку, копії робочих матеріалів і відправили до Москви. 4 серпня 2000 року на блокпосту поблизу околиці Грозного були затримані кореспондент російського Інформаційного центру „ГласностьСеверный Кавказ” Хеда Саратова і японський журналіст Масаакі Хаясі. Журналістів направили в комендатуру Побединського району. 5 серпня Саратова була відпущена з Побединської комендатури і поїхала в Грозний, а потім у Гудермес добиватися звільнення японського журналіста. Через декілька годин Хаясі звільнили. Помічник Президента РФ Сергій Ястржембський

спробував пояснити затримання журналістів відсутністю у них спеціальної акредитації. 7 вересня 2000 року московське бюро американського інформаційного агентства АР заявило, що в Чечні російські військові побили і пограбували кореспондента агентства, етнічного чеченця, Руслана Мусаєва. Журналіст був затриманий на ринку Грозного після перевірки документів та доставлений на військову базу в Ханкалі. За словами кореспондента, після затримання його побили й разом з іншими затриманими посадили до ями недалеко від аеродрому Ханкали, а наступного дня російський офіцер забрав у нього золотий годинник і 600 доларів, які були заховані під одягом. Комендант Ханкали Георгій Серопян заявив, що у нього „подібних затримань не було”. В апараті помічника президента Сергія Ястржембського інформацію про інцидент з кореспондентом АР також спростували, повідомивши, що „за останній час на базу жодну людину не доставляли, не били, і вже тим більше журналістів”. 17 вересня на базі об’єднаного угрупування військ у Ханкалі троє солдатів, озброєних автоматами, силою вклали на землю кореспондента Вадима Фефілова, оператора Олексія Передельського з російської телекомпанії НТВ і заборонили їм продовжувати зйомку. Перший заступник начальника генштабу Валерій Манілов заявив, що з приводу події із знімальною групою НТВ розпочато

службове

спровокований

розслідування.

самими

На

журналістами.

його

думку,

Помічник

інцидент

президента

був

Сергій

Ястржембський визнав необхідним вибачитися перед глядачами НТВ за „несанкціоновані дії одного із співробітників військового прес-центру, що намагався перешкодити прямому ефіру з Ханкали” і назвав їх „м’яко кажучи, нерозумними”. 2

березня

2001

року

на

військовій

базі

Ханкалі

двоє

військовослужбовців, що перебували в стані алкогольного сп’яніння, жорстоко побили спеціального кореспондента РІА-„Новости” Олександра Степанова.

П’яні солдати вимагали від нього надати їм „для особистих потреб” супутниковий телефон. Отримавши відмову, вони побили журналіста [33]. Згідно з моніторингом порушень прав журналістів на території Чечні, дії військових стосовно журналістів діляться на дві категорії: іноземні журналісти піддавалися моральному тиску, їм загрожували позбавленням акредитації та скасуванням візи; російські репортери ж зазнавали фізичного насильства. Рікардо Ортега, кореспондент телеканалу „Antenn 3” (Іспанія), розповів 31 грудня 1999 року кореспонденту Радіо „Свобода” про деталі свого затримання: „Наше затримання відбулося за досить дивних обставин. Ми доїхали до Старої Сунжі, проїхали через усі блок-пости, на кожному блок-пості показували наші акредитації, не виникало жодних проблем. А коли доїхали до крайнього поста в Старій Сунжі, з’явився співробітник ФСБ, котрий надав нам супровід і охорону, щоб проїхати далі, в особі чеченських (промосковських) ополченців. Ми проїхали Стару Сунжу, почали знімати, з’явилися офіцери, полковник внутрішніх військ, він поговорив з нами. По радіо передавали, що ми там перебуваємо, і ми чули, як він отримав наказ нас затримати. Потім з’явився генерал Міністерства внутрішніх справ (МВС), який повідомив нас, що ми затримані, тому що порушили російські закони. Нас на вантажній машині у супроводі БМП відвезли до аеропорту Ханкали, а звідти гелікоптером до Моздока. Там нас відвели в приміщення ФСБ, де відбувся багатогодинний допит”. Надзвичайно показовими щодо роботи журналістів у Чечні є також історії Андрія Бабицького та Анни Політковської. Кореспондент Радіо „Свобода” Андрій Бабицький був затриманий військовослужбовцями російської армії. 27 січня 2000 року радіостанція оголосила, що Бабицький не виходить на зв’язок з 15 січня, і його місцеперебування не відоме. Того ж дня помічник президента Росії Сергій Ястржембський заявив, що йому нічого не відомо про місцеперебування журналіста. Лише наступного дня, після того, як керівник служби моніторингу

Фундації захисту гласності Олег Панфілов оголосив, з посиланням на чеченські джерела, що Бабицького затримано, анонімне джерело з російських спецслужб підтвердило агентству „Інтерфакс”, що Бабицький дійсно заарештований. „Прокуратура Чеченської республіки винесла ухвалу про арешт кореспондента радіостанції „Свобода”, йому пред’явлене звинувачення за ст. 208, частина 2 (участь у збройному формуванні) Кримінального кодексу РФ”, - повідомив „Інтерфакс”. Пізніше стало відомо, що Бабицький перебуває в слідчому ізоляторі на території Чечні, та, за словами російського прокурора Володимира Устінова, буде звільнений через 10 днів. 2 лютого було оголошено, що з Бабицького взята підписка про невиїзд, але його місцеперебування керівництву радіостанції, як і раніше, залишалося невідомим. 3 лютого Сергій Ястржембський заявив, що Бабицький, нібито за його згодою, обміняний на трьох російських військовослужбовців, хоча кримінальна справа проти нього не була закрита. Адвокат Бабицького Генрі Рєзнік заявив „Інтерфаксу”, що „ці дії є дикістю. Це – єзуїтський хід влади. Подібного в моїй практиці ще ніколи не було”. Всі керівники чеченського опору спростували свою причетність до обміну. Пізніше один із „звільнених солдатів” – Микола Заварзін – в інтерв’ю кореспонденту агентства „Інтерфакс” спростував інформацію про те, що він був обміняний на Бабицького, заявивши, що його обміняли на „якогось чеченця”. Після численних протестів міжнародних організацій, а також урядів багатьох західних країн, у тому числі і міжнародних організацій – ОБСЄ та ЄС, представники російської влади почали інформаційну кампанію з дискредитації Бабицького. 7 лютого агентство „Інтерфакс” передало повідомлення: „В керівництві російських силових структур – Міноборони, Генштабу, МВС, ФСБ – вважають, що повідомлення кореспондента радіо „Свобода” Андрія Бабицького про хід контртерористичної операції в Чечні мали тенденційний та односторонній характер”. 9 лютого один з солдатів, якого нібито обміняли на Бабицького, заявив „Інтерфаксу”, що його обміняли „на якогось чеченця”,

обличчя котрого він не бачив. Солдат

відзначив, що його не міняли на

кореспондента Радіо „Свобода” Андрія Бабицького, в усякому разі, так сказали працівники ФСБ, яким він зобов’язаний своїм звільненням. 6 березня міністр юстиції Росії Юрій Чайка в інтерв’ю французькій газеті „Figaro”, ігноруючи статтю 49 Конституції Російської Федерації („Кожний обвинувачений в здійсненні злочину вважається невинним, поки його вину не буде доведено в передбаченому федеральним законом порядку і встановлено судом вирок, який вступив в законну силу”) заявив, що „його (Бабицького) інформації не можна вірити, бо він сам злочинець, він не тільки підробив свій паспорт, але й допомагав бойовикам”. Побоювання в тому, що російська влада застосує жорсткі заходи до Андрія, стали вкрай значними після 27 грудня 1999 року, коли телекомпанія НТВ показала в ефірі зйомку розгрому бронетанкової колони Російської армії після невдалої спроби взяти під контроль Грозний. Офіційні російські особи – цивільні й військові – заперечували повідомлення журналістів про значні втрати. 27 грудня 1999 року Російський інформаційний центр (РІЦ) виступив з різкою критикою матеріалів про Чечню, котрі передавав Бабицький. В заяві РІЦ зняті Бабицьким кадри названі „фальшивкою”. „Все зняте є інсценуванням, зробленим під заступництвом ідеолога чеченських бандитів і работорговців Удугова”, - було написано в заяві РІЦ. 25 лютого 2000 року Бабицького затримали в Махачкалі (столиці південної російської республіки Дагестан). Йому пред’явили звинувачення у використанні фальшивого паспорта. Проте несподівано 29 лютого Бабицькому змінюють запобіжний захід, звільняють і на літаку міністра внутрішніх справ Володимира Рушайла відправляють до Москви. З 2 по 6 жовтня 2000 року в Махачкалі йшов судовий процес, на якому Андрій Бабицький був засуджений до грошового штрафу та амністований. Адвокати подали касаційну скаргу, котру друга судова інстанція – Верховний суд Дагестану відхилив. Адвокат Генрі Рєзнік заявив, що вважає свого

підзахисного невинним і має намір добиватися його повного виправдання. Сам Бабицький заявив, що звинувачення у використанні підробленого паспорта було „інспіровано спецслужбами РФ”. Кореспондент московської „Нової газети” Анна Політковська почала активно працювати на території Чечні з початку другої війни в 1999 році [19]. „Нова газета” –

єдине московське видання, котре ухвалило рішення

розказувати своїм читачам про іншу сторону війни – про проблеми біженців і життя мирного населення, що страждає від воєнного протистояння. Практично, в кожному номері газети, що видавалася двічі в тиждень – по понеділках і четвергах, публікувалися статті Політковської, котрі викликали широкий резонанс, як в російському суспільстві, так і в структурах влади, перш за все, військових. В 2001 році Політковська написала статтю про загибель жителя Чечні, котрого співробітники російського МВС намагалися схилити до співпраці як таємного агента. Коли чеченець відмовився, його убили. Політковська провела розслідування й опублікувала статтю, в якій назвала ім’я офіцера міліції Лапіна, причетного до вбивства [35]. Через деякий час в редакцію газети електронною поштою прийшов лист, підписаний „Кадет”, в якому були висловлені погрози вбити Політковську. В 2002 році проти офіцера Лапіна було порушено кримінальну справу, проте, за свідченням адвоката Політковської Станіслава Маркєлова, слідство навмисно затягувало розслідування для передачі справи до суду. 20 лютого 2002 року представник прес-служби групи російських військ в Чечні полковник ФСБ Шабалкін представив заяву регіонального оперативного штабу з проведення антитерористичної операції, в якому затверджувалося, що „Нова газета” та її співробітниця Ганна Політковська використовують поїздки до Чечні „для вирішення своїх фінансових проблем і розбіжностей з деякими фундаціями”. За його словами, Політковська їздила до Чечні, щоб викликати скандали і примусити Фундацію Сороса списати 55 тисяч доларів – грант,

нібито виділений фундацією редакції на проект „Гарячі точки”. За твердженням Шабалкіна, газета не могла відзвітувати за перший транш (14 тисяч доларів) з цих грошей і хотіла за допомогою ажіотажу навколо Політковської відвернути увагу фундації від цього факту. У відповідь „Нова газета” заявила, що подає на Шабалкіна до суду. Того ж дня, 20 лютого, на території Веденського району Чечні російськими військовослужбовцями була затримана сама Політковська. За словами

начальника

прес-служби

Об’єднаного

угрупування

військ

на

Північному Кавказі Костянтина Кухаренка, Політковську затримано, оскільки у неї була відсутня акредитація, вона пересувалася республікою без відповідного дозволу і прибула до Чечні незаконно. Кухаренко відзначив, що Політковську затримали в селищі Хатуні. Журналістка, за її власними словами, прямувала до Чечні для перевірки заяви жителів Махкети з проханням про переселення їх у повному складі на територію Росії. 21 лютого головний військовий комендант Чечні Іван Бабічев заявив, що комендатура Чечні не має жодного стосунку до затримання Політковської, і що її звільнять найближчим часом. За заявою Бабічева, у журналістки були „відсутні відповідні документи, й машина, на якій вона пересувалася, мала номери іншого регіону”. Спілка журналістів Росії (СЖР) звернулася до командуючого Північнокавказьким військовим округом Геннадія Трошева з проханням роз’яснити, які конкретно правила роботи журналіста порушила Політковська і чи є перешкоджання професійній діяльності журналіста адекватною мірою реагування на прохання кореспондента про допомогу. СЖР нагадала, що Політковська акредитована при апараті помічника президента Росії Сергія Ястржембського, а відсутня в її документах „реєстрація” при пресцентрі російської групи військ положенням апарату не передбачена. В апараті Ястржембського повідомили, що з Політковською, котра перебувала в розташуванні десантного підрозділу, добре поводяться, її нагодували. Апарат помічника президента РФ порахував на цьому інцидент вичерпаним.

Військовий оглядач „Нової газети” Вячеслав Ізмайлов заявив, що редакція побоюється псувати відносини з владою, поки не знайдена Політковська. Російський Пен-центр зажадав негайного звільнення журналістки, назвавши її арешт „явним порушенням прав журналіста під час виконання ним свого професійного обов’язку всупереч Конституції РФ і закону про ЗМІ”. Тоді Анну Політковську звільнили, проте ми знаємо, що її вбили 7 жовтня 2006 року в Москві. Одним із мотивів убивць влада називає її професійну діяльність. Отже, на прикладі двох воєнних кампаній у Чечні, ми побачили наскільки небезпечним для журналістів є кавказький регіон. Висвітлюючи бойові дії на його території потрібно особливо ретельно дотримуватися правил безпечної та ефективної роботи репортера в зоні воєнного конфлікту. В даному розділі ми розглянули та компактно зібрали 35 правил безпечної та ефективної роботи журналіста в зоні воєнного конфлікту, котрі випрацювали провідні міжнародні організації. Ознайомилися з досвідом роботи кореспондентів протягом двох воєнних кампаній у Чечні. Ця інформація, безперечно, стане в нагоді українським репортерам, які планують висвітлювати ведення бойових дій. Проте наведені рекомендації краще доповнити практичними навичками поведінки журналіста протягом висвітлення бойових дій. Основні їхні аспекти ми й дослідимо в наступному розділі.

1.3. Основні відомості щодо ведення бойових дій В зоні воєнного конфлікту репортеру іноді корисно мислити у військовому руслі. Розуміння декількох простих особливостей сучасної зброї та ведення бойових дій допоможе працівникам медіа правильно оцінювати різні ситуації. Найкраще ознайомитися з правилами роботи на лінії фронту та у прифронтових зонах можна, пройшовши спеціальний вишкіл, протягом якого працівників медіа тренують колишні військові. Однією з найважливіших навичок, які журналісти отримують протягом проходження даних курсів, є те, як захистити себе та інших у польових умовах. Декілька західних компаній проводять тренування для кореспондентів в умовах „ворожого середовища”; сотні працівників різних видів медіа вже пройшли їх, і більшість говорять про надзвичайну корисність таких занять [5, 8-14]. Навіть репортери з багаторічним досвідом, які регулярно висвітлюють ведення бойових дій у різних частинах світу, засвідчили, що дізналися в ході тренувань багато нового. Проте хоч би й найкраще тренування ще не гарантує повної безпеки. В цьому можна пересвідчитися на прикладі одного з найдраматичніших, щодо перебування журналістів у зоні воєнного конфлікту, випадків. У травні 2000 року кореспонденти всього світу були шоковані загибеллю Kurt Schork з Reuters та Miguel Gil Moreno de Mora з Associated Press Television News у Сьєра Леоне [13]. Їх застрелили, коли вони їхали на двох вантажівках разом із солдатами регулярної армії. Повстанці раптово атакували конвой і, в перші ж секунди бою, вбили журналістів разом з декількома військовими. Schork і Moreno, за словами їхніх колег, були одними з найдосвідченіших професіоналів, завжди обачними та обережними в небезпечних ситуаціях. Перший навіть пройшов спеціальні курси виживання для репортерів. Але блискавична атака просто не залишила часу кореспондентам, щоб застосувати свої знання. Вони загинули миттєво.

З ними були два інших журналісти з Reuters, й обидва вижили. Також дуже досвідчені фотограф та оператор Yannis Behrakis і Mark Chisholm уникнули першого вогню, непомітно вилізли з машин і втекли у кущі. „Behrakis обсипав себе багном і опалим листям, щоб злитися з місцевістю. Повстанці були у 15 футах від нього і нічого не помітили”, - написав після Peter Maas у спеціалізованому медійному журналі Brill’s Content. Behrakis перед тим, як стати репортером, два роки відслужив у грецькій армії, проте він також високо оцінив унесок у свій порятунок спеціальних курсів для журналістів, які він пройшов у Британії. Безперечно, реальний досвід роботи у зоні воєнного конфлікту жодна інша річ не замінить, проте тренування може відчутно допомогти. Учасники таких курсів половину занять проводять в аудиторіях, половину – в полі, застосовуючи набуті знання на практиці. Вправи вони проходять у групах, перевіряючи

таким

чином

свою

здатність

працювати

команді

за

екстремальних умов. Центральним фокусом даних тренувань є розвиток навичок обережності. Наприклад, журналістів учать, як вслухатися в звуки пострілів, щоб правильно визначити траєкторії польоту куль; оцінювати товщину та матеріал стіни сховку (а, отже, й її здатність протистояти певному виду вогню); очищувати для пиття воду та ін. Також у програму включене надання першої допомоги. Курси „виживання” для журналістів, зазвичай, тривають близько п’ятьох діб. Повторювати їх рекомендується раз на три роки. Експерти-тренери радять журналістам перед відправленням у певну зону ведення бойових дій зробити всі необхідні медичні процедури та щеплення. Для всіх мандрівників бажаним є, принаймні, 10-річне щеплення від стовбняку. Також не завадить убезпечитися від малярії, поліомієліту, гепатитів А і В, жовтої гарячки та тифу. Щеплення проти гепатиту В має плануватися за півроку до поїздки, оскільки передбачає три вприскування протягом 6 місяців.

За порадами тренерів, у аптечці першої допомоги мають обов’язково бути такі речі: 1. Стерильні перев’язочні матеріали кількох форм і розмірів; 2. Одноразові рукавички з латексу; 3. Компактний пристрій для відновлення дихання; 4. Ножиці; 5. Англійські булавки; 6. Целофанові пакети; 7. Ручний ліхтарик; 8. Клейка стрічка; 9. Пориста стрічка; 10. Необхідний набір антибіотиків. Колишні військові ще рекомендують журналістам постійно носити з собою картку з групою крові та іншими медичними параметрами (інформацією про наявні алергії, захворювання серця і т.п.). У зоні воєнного конфлікту репортери мають звертати особливу увагу на місця, де їм у разі потреби можуть надати певний вид медичної допомоги, та відповідно до них визначати маршрут імовірного відходу. Медіа повинні забезпечувати евакуацію своїх працівників у випадку серйозного поранення із зони ведення бойових дій гелікоптером, або, в крайньому випадку, спеціальним автомобілем. У дослідженні [1, 249-253; 15, 25-26] наводиться короткий перелік тактико-технічних характеристик основних видів озброєння, ознайомитися з котрим має кожен, хто планує перебувати в зоні воєнного конфлікту: 1. Гармати. Захисне вбрання допоможе і тут, проте гармати завжди небезпечні. Спочатку потрібно встановити тип гармат: артилерія чи міномети. Артилерійські постріли мають низьку лінійну траєкторію польоту снаряду, тож від них можна заховатися з іншої сторони наявного поблизу узвишшя. Міномети стріляють на меншу відстань, але висока траєкторія польоту їхніх снарядів робить неможливим попередній спосіб укриття.

Також корисно визначити чи гармати ведуть прямий вогонь – у межах прямого бачення, чи використовують непряме наведення. В другому випадку перехід до специфічних цілей ураження буде повільнішим. Без складних систем наведення точність гармат складає близько 100 метрів. Це означає, що снаряд може прямо влучити в об’єкт, який перебуває у вказаному радіусі від обраної цілі. Гармати танків б’ють на відстань 2-4 кілометри, протягом перебування поблизу стріляючих танків конче потрібні навушники. Дальність вогню легкої артилерії – 17 кілометрів, середньої – 24, важкої – 30. Ракетні комплекси вражають цілі на відстані до 30 кілометрів і здатні видати 8000 зарядів на площу рівну футбольному полю. Радіус ураження осколками від більшості снарядів сягає 500 метрів. Потрібно звертати увагу на зміну точності гарматних залпів. Перший снаряд може впасти далеко від обраної цілі тому, що він був пристрілочним. Якщо наступний влучив ближче, то варто негайно забиратися звідти поки третій не вразить ціль. Ефективність вогню важких гармат змінюється в залежності від типу місцевості. Він найбільш ефективний на рівному просторі. В даному випадку найкращою дією буде лягти на землю, тому що осколки від снарядів розлітатимуться знизу вгору. Якщо Ви перебуваєте далеко від надійного укриття, то оптимальним місцем для сховку від наступного залпу важких гармат є воронки від попереднього. Першим інстинктом буде втікати, проте, як показує практика, в зоні артилерійського обстрілу набагато краще нерухомо лежати на землі, ніж бігати. В багатоповерхових будівлях найбезпечніше перечікувати вогонь важких гармат під сходами. Також варто триматися подалі від вікон. Завжди краще вибити з них скло перед обстрілом, щоб потім уникнути небезпечних скалок. При пересуванні в колоні автомобілів потрібно уникати першого та останнього. Класичною тактикою артилерії та авіації є підбити їх у першу

чергу, щоб заблокувати всі інші. Якщо колону заблоковано, краще не залишатися в машині, а втікати подалі від дороги, проте варто зважати на можливу присутність мін на узбіччях; 2. Стрілецька зброя. За розрахунками, на кожного вбитого під час Другої світової війни солдата припадає близько мільйона набоїв гвинтівок, автоматів і кулеметів. Отже, шанси постраждати від стрілецької зброї протягом бойових дій є не такими й високими. Більшість куль летять мимо. Солдати регулярних армій, як правило, краще стріляють, ніж бійці нерегулярних збройних формувань. Стандартом для війська більшості західних країн є прицільна стрільба з напівавтоматичної зброї на відстані до 70-100 метрів, з автоматичної (наприклад, АК-47, М-16) – до 200-300 метрів, з пістолетів – до 20 метрів. Інші армії чи загони повстанців можуть бути менш вправними зі стрілецькою зброєю. Найбільш розповсюдженим видом стрілецької зброє на сьогодні є автомат Калашникова (АК-47 та пізніші моделі), тому що він є надійним та простим в експлуатації. Проте автомат Калашникова є зброєю для ближнього бою, неточною на великих відстанях. Хоча навіть пролетівши 1000 метрів, його кулі здатні пробити сталевий армійський шолом, а, подолавши відстань у 1500 метрів, усе ще можуть завдати значного поранення або й смерті. Їхня швидкість є більшою за швидкість звуку тому, якщо Ви вже почули постріли, то це означає, що в даному разі у Вас не влучили. Коли вони лунають, як різкі окремі удари, – значить кулі влучають дуже близько від слухача. Треновані солдати з автоматичної зброї стріляють чергами по 2-3 набої, якщо лунають довші – швидше за все, вони належать бійцям нерегулярних формувань. Тоді тримайтеся ближче до землі, кулі підуть угору. Запобіжник у автомата Калашникова розташований з правої сторони (так як більшість людей – правші). Знаючи це, можна побачити, в якому саме положенні він перебуває на даний момент, та оцінити небезпеку. Коли запобіжник піднятий вгору – зброя не вистрілить, перша позиція вниз означає,

що Калашников перебуває у автоматичному режимі, друга позиція вниз призначена для стрільби одиночними пострілами. Прицільна стрільба снайперської гвинтівки сягає 600 метрів. Снайпери часто працюють у парах і використовують таку тактику: влучають у першу ціль, а потім ведуть вогонь по тим, хто прийде їй на допомогу. Від вогню зі стрілецької зброї не варто критися там, звідки щойно, у свою чергу, велася стрільба – дана зона все ще залишатиметься першочерговою мішенню. Для ефективного захисту укриття повинно мати здатність зупиняти кулі, а не лише ховати з лінії прямого бачення. Маленьке дерево, дерев’яний паркан або навіть машина не перешкода для них. Лише в серіалах про поліцейських кулі не пробивають автомобільні дверцята. Земля найкраще захищає від куль, ось чому нею часто наповнюють мішки для будівництва оборонних позицій. Достатнє заглиблення в землі добре ховає й від куль, і забирає з лінії прямого бачення. Якщо є броньований автомобіль, то можна перечекати стрілянину за ним. Коли вже трапилося укриватися від вогню за звичайною машиною, то краще робити це за блоком двигуна, уникати бензобаку. Цегляні стіни можуть захищати від куль з невеликою швидкістю, проте неефективні проти вогню із сучасної автоматичної зброї. У будівлях варто ховатися в кімнатах, які не мають зовнішніх стін – ванна в готелі надасть найкращий захист. У жодному разі не можна виставляти голову зі сховку. Якщо потрібно оглядітися по сторонах, то краще виглянути збоку укриття настільки близько до землі, наскільки це взагалі можливо. Навіть коли Ви ховаєтеся за стіною, варто лягти на землю, щоб зменшити площу ураження до мінімуму. Перебуваючи в укритті, не втрачайте часу марно – плануйте маршрут відходу. Протягом відступу рухайтеся швидко й пригинайтеся якомога нижче до землі. Якщо група складається з декількох людей, то залишати зону ведення вогню треба з непередбачуваними інтервалами. Не можна виходити зі сховку всім разом водночас. Маршрут відступу не має перетинатися з лінією прямого вогню, між

Вами та стрілком повинні бути хоч якісь перешкоди. Варто берегти сили: якщо є важке обладнання, то краще залишити його, щоб урятувати власне життя. Від ураження стрілецькою зброєю при правильному їх використанні з гарною ефективністю убезпечують бронежилети [5, 15-21]. Проте варто пам’ятати, що „куленепробивні жилети” не є куленепробивними. Даний вид броні справді здатен зупинити деякі кулі, але інші можуть викликати серйозні травми або навіть смерть унаслідок закритого ураження внутрішніх органів через високий калібр або значну швидкість набоїв. Тож журналісти мають подумати заздалегідь перед виїздом до зони воєнного конфлікту чи взагалі їм потрібні бронежилети, а, якщо потрібні, то якого саме рівня захисту. Рівнів захисту, за стандартом U.S. National Institute of Justice, існує 6. Більшість виробників послуговується саме ним. Варто пам’ятати, що захисне спорядження має правильно та обережно експлуатуватися. Захисні керамічні пластини можуть пошкодитися при падінні. Кевларові жилети повинні зберігатися сухими. Натільна броня є важкою, а тому, особливо при жаркому кліматі, помітно вповільнює її носія. Бронежилети варто використовувати у Секторі Ґаза, Афганістані, Іраку, там, де журналісти зазвичай потрапляють під перехресний вогонь або уражаються осколками. Не рекомендується вдягати їх у Колумбії, тому що там людей у даному виді захисного спорядження, почасти сприймають бійцями однієї з воюючих сторін. Кожен тип натільної броні має певне призначення [22]. Деякі добре захищають від ножових поранень, їх треба вдягати при роботі у значних скупченнях людей. Інші жилети спроектовані для протидії вогню з короткої відстані. Вони будуть корисними журналістам, яким загрожує ціленаправлений напад. Також такий тип захисту вбезпечує від осколків ручних гранат і фугасів. Лише керамічні чи металеві пластини, вставлені в бронежилет, захистять від ураження з автоматичної зброї. Проте варто знати, що є спеціальні типи

куль, які створені для пробивання таких пластин. До того ж, пластинами захищені тільки живіт і спина – боки залишаються відкритими. Ціни на натільну броню залежать від рівня захисту, ваги та терміну експлуатації. Журналісти, котрі висвітлюють бойові дії, мають користуватися бронежилетами не нижче 3 рівня захисту за класифікацією U.S. National Institute of Justice. Репортерам у зоні воєнного конфлікту також рекомендується носити захисні шоломи. Вони гарно захищають від різноманітних типів скалок, але, все ж, не зупиняють прямого вогню з автоматичної зброї. Рівень безпеки, безсумнівно, підвищить й пересування у броньованих автомобілях. Даний тип машин убезпечить від куль, але може бути враженим з реактивних протитанкових гранатометів, легких протитанкових гармат і протитанкових мін. Для захисту від таких видів зброї існують спеціальні модифікації броньованих автомобілів. Адреси та контакти фірм, у яких можна придбати згадане захисне спорядження, містяться в Додатку 2 роботи [32]. 3. Міни. Цей вид озброєння завжди становить одну з найбільших небезпек у зоні воєнного конфлікту, тому що почасти сторони, поспішаючи, не відмічають їх на своїх картах. Але завжди корисно бути уважним, спостерігати за вірогідними позначками мінних полів та просто логічно оцінювати, де вони можуть бути. Характерні плями на дорогах у більшості випадків досить легко помітити, набагато складніше це зробити, скажімо, в полі. В будь-якому випадку, пересуваючись зоною ведення бойових дій, краще не торкатися до жодної підозрілої речі. Найчастіше мінні поля розташовані навколо оборонних і покинутих позицій. Ділянка, котра залишилася необробленою, посеред засіяного лану відразу видає мінне поле, проте протипіхотні мінні пастки можуть добре маскуватися на будь-якій місцевості.

Є два основних види мін: протипіхотні та протитанкові. Протитанкові зазвичай великі та налаштовані детонувати лише під значним тиском. Але вони часто захищені протипіхотними мінами, котрі вибухають навіть від легкого дотику. Важливо пам’ятати, що більшість мін з часом не виходять з ладу та залишаються небезпечними протягом багатьох років після завершення конфлікту. Правильна взаємодія з військовими у зоні воєнного конфлікту для журналіста часто стає питанням життя і смерті. У [15, 27-30] подано рекомендації щодо оптимальної поведінки працівника медіа протягом зустрічі з солдатами. Автор зазначає, що одним з небезпечних місць є пункти пропуску та контролю. Вони можуть встановлюватися нерегулярними загонами або кадровими арміями. Проте і в тому, й в іншому випадках існує загроза, що бійці, котрі їх контролюють, є здеморалізованими внаслідок ведення бойових дій, а, отже, ослабла і їхня дисципліна. Завжди потрібно пам’ятати, що головним завданням журналіста є безпечно пройти через такі пункти, тож варто постійно бути ввічливим та уникати конфронтації. Наближатися до пункту пропуску та контролю краще з порожніми руками, тримати лише необхідні папери. Відразу ж потрібно ідентифікувати себе як журналіста. Якщо це звичайний контрольний пункт, то варто бути доброзичливим, але без потреби не відкривати більше інформації про себе, ніж вимагають військові, при цьому не видаватися й самому надто допитливим. У жодному разі не треба намагатися знімати без дозволу. Якщо виникли проблеми, і солдати стають недоброзичливими, варто спробувати заспокоїти ситуацію, запропонувати цигарку або солодощі. Коли Ви можете порозумітися з військовими, потрібно розпочати розмову про щось інше, ніж війна, наприклад, про спорт чи сім’ю, назвати своє ім’я. Солдати мають вірити, що Ви знаєте, де перебуваєте, а також, що про це знають інші.

Особливу небезпеку становлять бійці нетренованих і недисциплінованих загонів ополчення [25]. Насторожіться, якщо вони не слухають Вас, не дивляться Вам у обличчя, не виказують жодних емоцій. Бійці таких з’єднань можуть більше не відчувати ціни людського життя. Коли їхні зіниці незвично маленькі, значить вони вживають наркотики, а наркотики притлумлюють відчуття. Під час перевірки документів, Ви можете показати солдатам світлину чоловіка чи дружини, або дитини – щось, що олюднить Вас у їхніх очах. Запевніть військових: Вас чекають, знають, де Ви перебуваєте, та будуть шукати, якщо Ви не повернетеся. Журналіст повинен запевнити солдатів, що він не становить загрози для них, але в той же час має певні права, а, отже, за шкоду, нанесену працівнику медіа, їх чекатиме відповідальність. Хоча найголовнішим правилом протягом спілкування з військовими залишається бути ввічливим [9]. Наведені у даному розділі відомості пояснюють журналісту військовий бік перебування у зоні воєнного конфлікту, що дає змогу більш безпечно та ефективно висвітлювати бойові дії.

Розділ 2. Глибинне інтерв’ю Інтерв’ю є найпоширенішим методом дослідження. Коли людина стикається з чимось незнайомим, то інстинктивно починає ставити запитання, щоб прояснити ситуацію. Тож за таких обставин й не дивно, що інтерв’ю має багато форм. У цьому розділі будуть описані дослідницький метод глибинного інтерв’ю та його застосування в даній кваліфікаційній роботі. 2.1. Типи інтерв’ю Зазвичай

тип

інтерв’ю

визначають

відповідно

до

ступеню

структурованості його формату. В стандартизованому, або структурованому різновиді запитання, їхній порядок та навіть упорядкованість слів у конкретному запитанні є чітко визначеними і незмінними від одного респондента до іншого [26]. Інтерв’юер повинен виписати й постійно дотримуватися „розпорядку інтерв’ю”, і слово „розпорядок” передає весь формалізм даного типу. Він є найпоширенішим методом дослідження ринку, більшість людей хоча б раз у житті стикалися з інтерв’юером, який тримав у руках „розпорядок” інтерв’ю й згідно з відповідями респондента проставляв позначки

спеціальних

квадратиках

навпроти

запитань.

Цей

метод,

здебільшого, використовується при роботі з чітко окресленою проблемою і великою вибіркою респондентів. Наступний

тип

інтерв’ю

називається

напівстандартизованим;

тут

інтерв’юер визначає перелік лише основних запитань, але разом з цим може ставити додаткові та змінювати їхній порядок. Тож інтерв’юер має змогу адаптувати

дослідницький

інструмент

під

особливості

конкретного

респондента. Останнім типом є нестандартизоване інтерв’ю. Також його називають неструктурованим, або сфокусованим. Тут дослідник обирає тільки набір приблизних тем, на які він хоче поговорити з опитуваним, є вільним у формулюванні запитань, задає їх у будь-якому порядку, котрий видається

доречним у певному конкретному випадку, та навіть висловлює свою думку про предмет розмови. В цьому разі інтерв’юер повинен визначити тільки „напрямок” інтерв’ю, і слово „напрямок” передає зміст стилю даного методу, за якого дослідник кожного разу обирає власний шлях проведення глибинного інтерв’ю з-поміж декількох альтернатив. Так само, як й інші якісні методи, нестандартизоване глибинне інтерв’ю виступає

досить

ефективною

стратегією

первинного

дослідження.

Стандартизованим типом доцільно послуговуватися лише тоді, коли дослідник до початку експерименту вже має деяке уявлення про те, які результати він може одержати вкінці, та відсутня загроза втрати змісту через застосування чіткого переліку запитань. Якщо область дослідження є новою, то, безперечно, краще застосовувати більш гнучкий метод. У [11, 76] основним завданням нестандартизованого інтерв’ю визначається „збір багатого на деталі матеріалу, котрий якнайкраще придається для якісного аналізу. Його завдання – визначити що саме відбувається в певній сфері, а не частоту попередньо визначених подій.” Даний дослідницький інструмент використовується при початкових розвідках певної розлогої теми й роботі з невеликою вибіркою респондентів. Саме цей, третій, тип інтерв’ю й застосовувався нами в даній кваліфікаційній роботі, тому що вона є першим дослідженням в царині особливостей роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту, а кількість працівників вітчизняних медіа, котрі володіють достатнім досвідом у цій сфері, все ще залишається незначною. Після обговорення даних аспектів дослідження з науковим керівником кваліфікаційної роботи, нами були обрані для проведення сфокусованих глибинних інтерв’ю 3 журналістів, які представляли вітчизняні медіа, мінімум, у двох зонах різних воєнних конфліктів. Далі ми наведемо загальні правила та методики проведення глибинного нестандартизованого інтерв’ю. Згідно з ними й застосовувався згаданий дослідницький інструмент у даній кваліфікаційній роботі.

При проведенні неструктурованого інтерв’ю потрібно дотримуватися двох принципів. По-перше, запитання мають бути настільки відкритими, наскільки це взагалі можливо, це дасть змогу отримати спонтанну правдиву інформацію з обраної теми, а не встійнену позицію. По-друге, техніка опитування зобов'язана заохочувати респондента до детальної розмови, а не до оприлюднення простих відповідей. Вона повинна бути настільки щира, наскільки це можливо. Проте існують декілька проблем, які, зазвичай, заважають налагодити щиру бесіду [6, 138-141]. Не виключені й спроби раціоналізації: респонденти можуть називати тільки логічні причини їхньої поведінки, опускаючи оціночні або емоційні судження, котрі, й дають більш правдивий погляд на ситуацію. Багато людей не звикли говорити про свої почуття. Вони часто уникають опису поведінки та ставлення до певних речей, котрі не узгоджуються з усталеними зразками. Респонденти також можуть боятися „відкритися”. Вони почасти прагнуть бути надввічливими з інтерв’юером. Надмірна сором’язливість так само викривляє відгук на запитання, як і нестриманість. Проблемою ще й виступає те, що деякі респонденти дають такі відповіді на запитання, котрі, на їхню думку, хоче почути дослідник. Це – гарна причина, щоб дуже обережно пояснювати опитуваним фокус інтерв’ю. Соціологами розроблено декілька прийомів, які, в більшості випадків, допомагають налагодити щиру розмову. Важливою при цьому є поведінка інтерв’юера. Розслаблена манера опитування розслабляє й респондента також. Наукові праці з ефектів інтерв’ю стверджують, що дослідник не повинен займати будь-яку з крайніх поведінкових позицій, він має виглядати зацікавленим у темі інтерв’ю, проте не здаватися при цьому нахабним. Іншою поширеною тактикою для виявлення прихованих думок є персоналізація обговорення. Наприклад, не слід говорити абстрактно про міліцію, а запитати респондента саме про його власний досвід спілкування з правоохоронцями.

Інколи

протягом

неструктурованого

інтерв’ю

більше

інформації

допомагають отримати підказки. Підказка передбачає заохочення респондента до продукування відповіді. Протягом стандартизованого інтерв’ю дослідник повинен ретельно слідкувати за тим, щоб не вкладати таким чином свої слова у вуста опитуваного. Під час непорозуміння найкращим виходом є просто повторити запитання. Якщо це не дає результату, то інтерв’юер може трохи перефразувати запитання; даний тип інтерв’ю тоді має передбачати декілька можливих варіантів запитань. Тут головним є те, щоб кожен респондент відповідав на чітко визначене запитання, а не те, щоб інтерв’юер імпровізував на власний розсуд з метою отримання більш повної відповіді. Коли опитуваний не розуміє запитання в стандартизованому інтерв’ю, то це тягне за собою втрату даних. У нестандартизованому інтерв’ю такої проблеми немає, дослідник може вести дискусію будь-яким чином, головне – отримати найбільш повну інформацію з обраної теми. Протягом ведення даного типу інтерв’ю також корисно постійно зондувати досвід респондента підвідними запитаннями [8]. Такий прийом, у принципі, може застосовуватися і в стандартизованому інтерв’ю, проте підвідні запитання тоді виписуються заздалегідь. Під час нестандартизованого інтерв’ю згадана тактика повинна застосовуватися якнайширше. Проте підвідні запитання мають бути настільки нейтральними за своїм змістом, наскільки це взагалі реально. Вони в жодному випадку не можуть підштовхувати респондента до певної конкретної відповіді. Чим менш стандартизований формат опитування, тим менш суворі вимоги до підвідних запитань. У неструктурованому інтерв’ю дослідник може дозволити собі такі їх різновиди, котрі в стандартизованому вважалися б відвертою єрессю. Інтерв’юеру навіть не забороняється самому повідомляти респонденту певні відомості й запитувати потім його ставлення до них. Іноді дослідник висловлює власну думку з теми розмови й ділиться, таким чином, уже своїм досвідом з опитуваним. Нестандартизоване інтерв’ю повинно бути

взаємною грою інтерв’юера та респондента, протягом якої вони ще й декілька разів міняються ролями. Проте, звичайно, дослідник має сам визначати формат даного методу з огляду на окреслені ним наукові цілі для певного конкретного дослідження. Таке

зондування

однією

ключових

навичок

проведення

неструктурованого глибинного інтерв’ю. Воно дає можливість заохотити опитуваного

до

надання

найбільш

повної

інформації.

Інколи

можна

запропонувати респонденту вибирати з-поміж декількох варіантів відповідей. Підвідні запитання дуже вдало доповнюють і конкретизують запитання відкриті, й навіть стандартизовані інтерв’ю іноді неможливі без них. Протягом глибинного інтерв’ю важливо пам’ятати, що дослідник не повинен оцінювати відповіді опитуваного. Фраза, котра схвилювала б його в повсякденному житті, почута під час інтерв’ю, має становити виключно науковий інтерес. Завдання інтерв’юера – залишатися нейтральним, виказуючи при

цьому

щиру

зацікавленість

темі

дискусії.

Потрібно

постійно

практикуватися в такому зондуванні досвіду респондента, тому що його неправильне використання може легко призвести до значного викривлення змісту відповідей, коли досвід опитуваного з певного питання заміщається досвідом дослідника. Стандартизований та нестандартизований методи інтерв’ю кардинально різняться за роллю взаємодії інтерв’юера з респондентом. Існують багато досліджень, у котрих обговорюються взаємовпливи, що містять обидва типи. В одних з них обґрунтовується позитивний внесок активної позиції інтерв’юера у неструктуроване глибинне інтерв’ю, що дає змогу отримати повнішу інформацію, в інших – вона називається „небажаною” та ставиться наголос на більшій об’єктивності структурованого різновиду [23; 27]. Проте об’єктивним фактом є те, що кожному новому респонденту просто неможливо точно повторити весь комплекс умов та впливів, а, отже, кожне стандартизоване глибинне інтерв’ю містить у собі елементи нестандартизованого.

2.2. Схема проведення неструктурованого глибинного інтерв’ю Як визначати „напрямок” інтерв’ю детально описано в [11, 75-84]. Спочатку потрібно обрати тему дослідження. Першим кроком після цього є пошук проблемних або цікавих її сторін. Темою дослідження, котре проводилося в рамках даної кваліфікаційної роботи, ми обрали особливості роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту. В результаті попереднього аналізу визначили такі цікаві її сторони: відмінності між діяльністю українських журналістів та працівників міжнародних інформаційних агенцій і західних медіакомпаній (як виразників загальновизнаного професійного стандарту) в зоні воєнного конфлікту (матеріально-технічний аспект, співпраця з редакціями); рівень співпраці вітчизняних репортерів з українськими силовими відомствами; обсяг допомоги, котру надають журналістам службовці різного рівня Міністерства закордонних справ України; вплив особливостей української культури на ставлення до кореспондентів збоку місцевого населення та представників офіційної влади різних країн; властивості сприйняття вітчизняними медіакомпаніями матеріалу, зібраного в зоні воєнного конфлікту. Потім слід сформулювати приблизні запитання, котрі б найкращим чином розкривали кожну цікаву сторону обраної теми. Корисним також видається попередньо опитати колег, що саме, на їхню думку, є інтригуючим у певній темі дослідження. Це дасть змогу окреслити феномен у термінах конкретного культурного середовища. Дослідник перебуває в певному соціальному контексті, і він має виходити у своєму експерименті з відповідної культурної перспективи.

Після цього етапу запитання групуються за принципом спорідненості. Кожна група аналізується окремо, протягом даної процедури дослідник відсікає зайві запитання та вносить нові. На їхній основі інтерв’юер й установлює „напрямок” інтерв’ю. Останнім кроком є визначення можливих місць для підвідних запитань. У неструктурованому інтерв’ю вони можуть мати довільну конфігурацію. Потрібно пам’ятати, що підвідні запитання є не менш важливими, ніж основні. В рамках даної кваліфікаційної роботи були реалізовані всі згадані етапи підготовки глибинного сфокусованого інтерв’ю. Протягом ведення самої розмови постає питання: робити аудіозапис чи нотатки. Нотатки краще використовувати при стандартизованому інтерв’ю, коли в наявності є чіткий перелік запитань. Протягом нестандартизованого ж дослідник іноді сам вступає до обговорення, тож без аудіозапису частина інформації обов’язково втратиться. Також при нотуванні виникатимуть постійні паузи, що призведе до зниження темпу й руйнування специфічної атмосфери

проведення

неструктурованого

інтерв’ю.

Отже,

протягом

сфокусованої дискусії для отримання адекватних даних обов’язково потрібно користуватися диктофоном. Варто

згадати,

що

при

аудіозаписі

розмови

деякі

респонденти

почуваються скуто, а тому дослідник отримує в результаті дещо викривлену інформацію. Проте в даному експерименті ними виступали журналісти з багаторічним досвідом, які звикли до такої форми роботи, тож жодних негативних ефектів, викликаних аудіозаписом інтерв’ю, не спостерігалося. В рамках цієї кваліфікаційної роботи під час збору інформації методом неструктурованого глибинного інтерв’ю нами робився аудіозапис розмови та, додатково, нотатки для позначення вірогідних ключових моментів дискусії та підкреслення найбільш важливих фактів. Після проведення нестандартизованого глибинного інтерв’ю постає питання розшифрування інформації. Воно може відбуватися декількома

способами. Головне рішення, котре при цьому потрібно прийняти, - чи розписувати абсолютно все, що говорить респондент. Це вибір між повним та вибірковим розшифруванням. Повне дає змогу побачити всі можливі способи подальшого

аналізу

інформації.

Дослідник

може

не

знати

під

час

транскрибування, які саме точки в інтерв’ю потім виявляться ключовими. Повне розшифрування не призведе до втрати інформації, котра відтак виявиться важливою. Вадою повного транскрибування є те, що воно потребує концентрації уваги дослідника протягом значного відтинку часу. Проте навіть, коли

немає

змоги

розшифровувати

повністю

всі

інтерв’ю,

потрібно

розшифрувати хоча б декілька з них, щоб осягнути загальну картину та намітити шляхи подальшого аналізу отриманої інформації. Науковці вважають, що методологічно правильним є, при кількості респондентів менше 20, транскрибувати всі інтерв’ю повністю [6, 146]. Так як у експерименті даної кваліфікаційної роботи брали участь 3 респондентів, то їхні інтерв’ю розшифровувалися повністю [Додаток 1].

2.3. Найпоширеніші підходи до аналізу матеріалу, зібраного методом інтерв’ю Соціологи не мають одностайності у своїх судженнях щодо статусу даних, отриманих за допомогою інтерв’ю. Цей підрозділ огляне три головних напрямки їх аналізу. В основному, він базуватиметься на [24]. Перший напрямок – позитивізм. Він є найстаршим і поки що домінуючим ракурсом трактування даних, отриманих методом інтерв’ю. Ця філософська школа сприймає їх крізь логіку статистики, що головно базується на оглядовому дослідженні. Інтерв’ю інтерпретується нею як ключ до фактів соціального

світу.

Відповіді

вважаються

коректно

співвідносними

об’єктивною реальністю. Вводиться система похибок. Для позитивістів ідея, що відповіді можуть бути артефактом умов проведення інтерв’ю, є неприйнятною. незалежні

від

суб’єктивних

обставин

Їхня задача – отримати повністю дані.

Тож

вони,

здебільшого,

користуються методом стандартизованого інтерв’ю, а не сфокусованого. Кожне інтерв’ю має проходити у суворій відповідності до протоколу, запитання задаватися одним і тим самим способом та в одному порядку. Інтерв’юерам категорично забороняється виявляти здивування та інші емоції, розлого пояснювати сенс запитань, обговорювати ймовірні відповіді чи пропускати запитання. Якщо все відбувається згідно з чітко визначеною процедурою, то позитивісти вважають, що такі інтерв’ю дають надійний та достовірний базис для подальших висновків. Символічний інтеракціонізм є другим напрямком трактування даних, отриманих методом інтерв’ю. Для інтеракціоністів, інтерв’ю – це соціальна подія, котра базується на взаємоспостереженні його учасників. Контекст, що в ньому відбувається продукування інформації, є вбудованим у процес її розуміння. Ця філософська школа не відмежовує дослідницькі інтерв’ю від інших форм соціальної взаємодії.

Для

інтеракціоністів

отримані

дані

достовірними,

коли

між

інтерв’юером і респондентом досягається глибоке взаєморозуміння [16]. На практиці це відображається в тому, що більшість інтеракціоністів не користуються стандартизованим інтерв’ю як інструментом своїх досліджень, надаючи перевагу сфокусованому. Даний підхід не передбачає встановлення фіксованих запитань і дозволяє респондентам описувати світ у власних суб’єктивних термінах, піднімати теми, про котрі сам експериментатор міг і не думати перед розмовою. Не зважаючи на те, що інтеракціонізм передбачає відносний характер сприйняття даних, отриманих протягом інтерв’ю (констатуючи залежність значення соціального акту від впливу дослідника на нього), він постулює негативний вплив на здобуту інформацію збоку тих самих факторів, які вважаються шкідливими й при позитивістському підході. Наприклад, у [4] перераховуються такі з них: проблема „саморепрезентації”, можливість фабрикації даних, відносні статуси інтерв’юера та респондента, контекст інтерв’ю. Хоча згадані фактори можна вважати загрозами об’єктивності дослідження тільки, якщо припустити існування такої категорії як „правда” і фактів, які не входять до неї. Це є типом плюс-позитивізму, де плюс – це сприйняття контексту інтерв’ю формою взаємодії. Проте є й такі дослідники, котрі настільки вагаються щодо оцінки статусу даних, отриманих методом інтерв’ю, що відмовляються від трактування його змісту, на користь усебічного вивчення форми. Для етнометодологів інтерв’ю не є виразником об’єктивних фактів зовнішнього світу, а репрезентує виключно внутрішнє ставлення до них респондента. Вони сприймають інформацію, отриману протягом інтерв’ю як розповідь, а не як джерело знань. Тим самим етнометодологічний підхід знімає проблему „правдивості” зібраних фактів. Повсякденний досвід згадана філософська школа не ідентифікує з поняттям правди, і це є логічним, оскільки дане поняття властиве саме змісту, а не формі.

Згадані три підходи до аналізу інформації, отриманої методом інтерв’ю, є найбільш поширеними, проте не єдиними. Варто зазначити, що вони не є чітко розмежованими, й можна знайти експерименти, в яких використовується більш, ніж один підхід. Станом на сьогодні, вчені також не довели якихось переваг однієї над іншими. У

даній

інформація

кваліфікаційній

сприймалася

та

роботі

зібрана

аналізувалася

протягом

експерименту

позиції

символічного

інтеракціонізму з елементами етнометодології. Результати аналізу подано в наступному розділі.

РОЗДІЛ 3. Аналіз досвіду роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту Як уже зазначалося в попередньому розділі, для участі в експерименті були відібрані 3 українських журналістів, кожен з яких працював, щонайменше, у двох різних зонах воєнних конфліктів. Ними стали Артем Шевченко, Михайло Дворянчук і Костянтин Стогній. В результаті проведення з вказаними респондентами глибинних сфокусованих інтерв’ю ми отримали інформацію, котра відображає їх персональний досвід роботи у зонах воєнних конфліктів і може слугувати надійним базисом для узагальнення та встановлення особливостей роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту вцілому. Згідно з описаною методологією дослідження, в цьому розділі ми встановлюватимемо дані особливості за 5 напрямками: 1. Відмінності між діяльністю українських журналістів та працівників міжнародних інформаційних агенцій і західних медіакомпаній (як виразників

загальновизнаного

професійного

стандарту)

зоні

воєнного конфлікту; 2. Рівень співпраці вітчизняних репортерів з українськими силовими відомствами; 3. Обсяг допомоги, котру надають журналістам службовці різного рівня Міністерства закордонних справ України; 4. Вплив

особливостей

української

культури

на

ставлення

до

кореспондентів збоку місцевого населення та представників офіційної влади різних країн; 5. Властивості сприйняття вітчизняними медіакомпаніями матеріалу, зібраного в зоні воєнного конфлікту. Вкінці розділу на основі зібраних протягом інтерв’ю даних також будуть виокремлені додаткові поради українським журналістам для безпечної та ефективної роботи у зоні воєнного конфлікту.

3.1. Особливості роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту 1)

Відмінності

між

діяльністю

українських

журналістів

та

працівників міжнародних інформаційних агенцій і західних медіакомпаній в зоні воєнного конфлікту. Основною відмінністю у цьому аспекті, як нескладно було передбачити, стало недостатнє матеріально-технічне забезпечення українських журналістів. Усі троє респондентів у той чи інший спосіб відмітили дану особливість. Наприклад, Михайло Дворянчук зазначив: „Західні медіа витрачають на одне відрядження десятки тисяч доларів, на спорядження знімальної групи. З ними їздять і звукорежисер, і помічник оператора, і сам оператор, і охорона, і режисер, і, власне, журналіст. Тобто, склад групи налічує 6-7 чоловік. Вони використовують надсучасне обладнання. Знімальна група ж наших журналістів, як правило, нараховує не більше 3 людей. Вони забезпечені також непогано, проте це – найнеобхідніша техніка, котра дає змогу вчасно і в гарній якості передавати інформацію”. Костянтин Стогній розповів, що західні колеги декілька разів надавали їхній знімальний групі необхідну техніку та час на супутнику, тому що вітчизняний телеканал не зміг цього дозволити собі фінансово. Також, за словами Артема Шевченка, існує значний розрив у оплаті праці українських журналістів та їхніх колег із західних країн. Але всі троє респондентів зазначили при цьому, що дана особливість лише опосередковано впливає на якість й оперативність роботи вітчизняних репортерів у зоні воєнного конфлікту. Українським журналістам часто вдавалося отримати кращий матеріал завдяки „наполегливості та фаховій роботі” (Артем Шевченко). Особливо, на думку цього ж респондента, це було помітно протягом висвітлення війни в Грузії у серпні 2008 року, оскільки західні журналісти, здебільшого, звикли працювати на теренах Близького Сходу, а Кавказький регіон є зрозумілішим саме вітчизняним кореспондентам.

Костянтин

Стогній

навів

інтерв’ю

випадок,

коли

американський телеканал, маючи всі технічні можливості для об’єктивного висвітлення бойових дій в Іраку, вдався до фальсифікації матеріалу. Другою особливістю роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту можна назвати більшу схильність до ризику протягом збору інформації. Показовою тут є розмова між вітчизняними та польськими репортерами в Кабулі у 2007 році, наведена в інтерв’ю Михайлом Дворянчуком: „Одного разу ми приїхали на військову базу до поляків, вони запитали, на якій базі поселилися ми. Відповіли, що зупинилися в готелі. Вони сказали: розуміємо, що в готелі, але на якій саме базі? Там на території баз і готелів дуже багато є. Ми розповіли, що наш готель у центрі міста розташовується. Вони розсміялися, подумали, що пожартували, продовжили далі розмову. Потім ми згадали про те, як гуляли містом. Поляки вигукнули: „Ви що хворі?! У нас категорично заборонено за межі бази виходити”. Тому що дуже велика кількість людей зникли безвісті, а потім за них просили викуп. І справді, ми після цього почали самі звертати увагу на те, що іноземця в Кабулі так просто не побачиш.” У такому ж стилі знімальна група пана Михайла працювала й протягом висвітлення звільнення українських моряків з піратського полону у Сомалі в 2008-2009 роках. За його словами, їм це приносило виключно позитивні дивіденди: перебуваючи серед місцевого населення, а не з офіційними делегаціями, українські журналісти зібрали ексклюзивний матеріал, якого не змогли отримати навіть міжнародні інформаційні агенції та західні телеканали. Проте дана особливість, звичайно, не сприяє підвищенню рівня безпеки журналіста, сам Михайло Дворянчук у інтерв’ю зазначив, що одного разу на їхній готель у центрі Кабула напали терористи, й лише щасливий випадок тоді урятував їхню знімальну групу. Польські кореспонденти ж таких проблем не мали, тому що військова база, на котрій вони жили, охоронялася набагато краще, ніж звичайний готель. 2) Рівень співпраці вітчизняних репортерів з українськими силовими відомствами. Українські збройні сили протягом своєї військової присутності в

Іраку пропонували вітчизняним журналістам досить своєрідний стиль співробітництва, котрий є відмінним від поширеної в арміях західних країн практики “embedded journalist”. Артем Шевченко так описав досвід кооперації з українським контингентом: „... в Іраку ми не були „embedded” де юре, проте були „embedded” де факто. Могли скільки завгодно часу проводити з військовими. В кооперації з прес-офіцерами, вони координували нашу діяльність там, записували інтерв’ю, виїжджали на місця. ... Тобто, ми були, начебто, „embedded” з ними, проте могли вільно пересуватися, куди хотіли, але й відповідальності за нас наші військові не несли. ... Ось такі ми були „embedded”: захотіли приїхали, захотіли поїхали. Контактували з пресофіцерами.” Таким чином, можемо ввести термін на позначення методу співпраці українських журналістів з військовими – „вільна кооперація (free cooperation)”. Щодо вітчизняних спецслужб, то вони вкрай неохоче діляться інформацією з журналістами у зоні воєнного конфлікту. Проте, за словами Михайла Дворянчука, в неофіційній ситуації деякі їхні співробітники коментують репортерам певні факти, якщо їм надаються гарантії повної анонімності. Костянтин Стогній зазначив, що найкраще встановлювати контакти з працівниками силових відомств до від’їзду в зону воєнного конфлікту, а не на місці. 3) Обсяг допомоги, котру надають журналістам службовці різного рівня Міністерства закордонних справ України. Черговою особливістю роботи вітчизняних репортерів у зонах воєнних конфліктів є вкрай неоднорідна, в залежності від конкретної країни перебування, підтримка збоку представників МЗС. Так, наприклад, Костянтин Стогній досить високо оцінив професійні якості працівників посольства у Сирії, з якими він контактував, коли їхав висвітлювати останню іракську кампанію. А от про посла в Кенії, котрий, теоретично, мав підтримувати журналістів у Сомалі протягом висвітлення звільнення українських моряків, розповів таке: „... українського

посла мені в готелі показав консьєрж, той навіть привітатися не підійшов, я його запитав, чому він так поводиться – посол відповів: не маю часу. Отак МЗС ставився до групи українських журналістів, які перебувають в епіцентрі конфлікту.” Михайло Дворянчук про роботу амбасади в Кенії висловився майже ідентично, вказав, що посол узагалі не надавав жодної інформації, та узагальнив такий стан справ до всієї Африки: „... Це просто так трапилося, що „Фаїну” захопили. А в інший час, я так розумію, вони загоряють, купаються, їздять на сафарі. Це – їхня основна робота там.” Позитивно він оцінив співпрацю з українським посольством у Афганістані: „... Якщо нам потрібен був якийсь напівсекретний об’єкт, то вони самі дзвонили уповноваженим людям, а не просто давали номери телефонів. Від себе просили, щоб ми туди приїхали, постійно їздили разом з нами. На додачу викликали високопосадовців афганського уряду, щоб у нас жодних проблем не було ні з місцевими жителями, ні з військовими. Ми були там, немов за камінною стіною.” Даний респондент навіть спробував обґрунтувати описану різницю у ставленні до журналістів: „... Можливо, чим складніша країна, тим кращих людей туди посилають. Принаймні, у мене таке враження склалося. Тому що в Африці нашим послам узагалі робити немає чого. ... Ну що в Африці робити? А в Афганістані – щоденний постійний ризик. Там працівники посольства навіть у неброньованих автомобілях їздять.” Вцілому ж стиль співпраці та ставлення до Міністерства закордонних справ збоку репортерів, які регулярно працюють у зонах воєнних конфліктів, описав Костянтин Стогній: „У недорозвиненій країні все базується на особистих контактах. ... Якщо я перебуваю в країні, де вони зараз працюють, то телефоную, вони вірять мені, я вірю, їм і отримую певну неофіційну інформацію. Проте Міністерство закордонних справ не відповідає тій функції, котру воно повинно виконувати для журналістів.”

4) Вплив особливостей української культури на ставлення до кореспондентів збоку місцевого населення та представників офіційної влади різних країн держави. Основною у цьому аспекті дослідження стала заувага Костянтина Стогнія, що українські журналісти почасти не надто вникають у звичаї місцевого населення зони воєнного конфлікту. Як свідчить наведений ним у інтерв’ю приклад, це може мати негативні наслідки, особливо, у східних країнах.

Тож

для

уникнення

небезпеки

конфронтації

автохтонами,

вітчизняним репортерам слід ретельніше вивчати культуру обраного регіону. Артем Шевченко відмітив, що більшості українських журналістів досить складно працювати на Близькому Сході, з огляду на велику кількість відмінностей у традиціях. Природно, що там перевагу мають кореспонденти з арабських країн. А от у специфіці Кавказу краще орієнтуються репортери з країн колишнього СРСР. До журналістів з України добре ставиться місцеве населення деяких країн Балканського регіону (наприклад, Македонії), тому що під час воєнних конфліктів їм наша держава надавала гуманітарну допомогу. Проте, за словами даного респондента, стосунки вітчизняних репортерів з посадовими особами мало відрізняються у різних країнах і є, повсякчас, напруженими, тому що „... доступ до регіону, в якому ведуться бойові дії, є досить обмеженим, незалежно від тієї країни, з якої приїхав журналіст. Усе залежить від конкретної ситуації.” Михайло Дворянчук, у свою чергу, засвідчив, що місцеве населення зон воєнних конфліктів, у яких йому довелося працювати, здебільшого, добре ставиться до українських журналістів: „... Більшість політичних і військових конфліктів зараз розпочинають західні країни, а оскільки нас зараховують до східних, то ставляться краще.” Також він навів цікаве пояснення гарних стосунків з сомалійцями: „... Там до західних журналістів ставляться дуже категорично. Як нам пояснювали пірати, вони висвітлюють конфлікт з точки зору буржуазії: вони багаті, їх зачіпають і їм це не подобається. А з того, що ми маємо, приблизно, такий самий рівень життя, як і вони, й з наших

запитань, пірати зрозуміли, що ми приїхали показати саме їхнє життя.” На думку даного респондента, відмінності у культурі можуть відігравати не лише негативну, а й позитивну роль, просто потрібно правильно їх подавати: „... Коли місцеві дізнавалися, що ми з України, часто запитували про сніг, як ми взимку живемо, що їмо. Це відразу всіх розслабляло. Розповідали, показували світлини, тобто, працювали на людяності. Й це мало свій результат – нам жодного разу не відмовили в коментарі.” 5)

Властивості

сприйняття

вітчизняними

медіакомпаніями

матеріалу, зібраного в зоні воєнного конфлікту. Артем Шевченко та Михайло Дворянчук зазначили, що вітчизняні телеканали жодного разу не цензурували чи забороняли до показу їхні матеріали, відзняті в зонах воєнних конфліктів. За їхніми словами, таке питання навіть не виникало. Костянтин Стогній вказав, що у їхньої студії є спеціальна домовленість з телеканалом про неможливість цензурування їхнього продукту. Проте даному респонденту відомо про випадки утисків інших журналістів: „... думаю, що якби наша студія була менш впливовою, то такі проблеми могли б виникнути. У нас просто чиновники, коли відбувається витік інформації, намагаються зробити крайніми журналістів. З нами це вчинити складно, проте подібні факти з іншими журналістами трапляються. І я не поділяю слів Президента, що після Помаранчевої революції нормалізувався стан зі свободою слова. Силові спецслужби, наприклад, кореспондентів Інтернет-видань не хочуть навіть пускати до себе на прес-конференції. То де свобода слова?” Секрет впевненого становища власної студії Костянтин Стогній пояснив так: „... ми свій продукт не лише в Україні продаємо, а й на Захід, у Росію. Документальні фільми, сюжети новинні. У нас склалися гарні стосунки з багатьма народними депутатами, людьми, котрі впливають на політику. Тому зараз забороняти наші матеріали – це собі на шкоду.” Тож, уцілому, можна вважати, що українські медіа подають об’єктивну інформацію з зон воєнних конфліктів. І це не є наслідком відсутності

зацікавленості у даних темах вітчизняної політичної та економічної еліт, оскільки, як відмітив Михайло Дворянчук, їхній документальний фільм про звільнення моряків суховантажу „Фаїна” з полону сомалійських піратів також не був цензурований українським телеканалом.

3.2. Додаткові поради українським журналістам для безпечної та ефективної роботи у зоні воєнного конфлікту З інформації, котру надали у своїх інтерв’ю 3 респондентів даного дослідження, також можна виокремити декілька додаткових порад для безпечної та ефективної роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту. Артем Шевченко: 1. Власноруч потурбуйтеся про необхідні засоби індивідуальної безпеки: „... Якщо ти сам не потурбувався про це – ніхто не потурбувався.”; 2. Тримайте постійний телефонний зв’язок з домашньою редакцією. Остання, у свою чергу, повинна правильно орієнтувати журналістів; 3. У жодному разі не беріть до рук зброї, навіть, якщо її пропонують українські військові; 4. Їдьте в зону воєнного конфлікту лише за повної впевненості у належному фінансуванні відрядження; 5. Детально плануйте власні дії; 6. Починайте висвітлювати бойові дії з регіонів, які були конфліктними у минулому, або прифронтових зон; 7. Постійно прислухайтеся до внутрішнього відчуття: якщо воно підказує, що певну річ робити не треба, - не робіть її. Михайло Дворянчук: 8. Детально пояснюйте місцевому населенню та військовим мету свого перебування у певному регіоні – незнання часто викликає агресію; 9. Доброзичливо ставтеся до людей, „... працюйте на людяності”; 10. Обмірковуйте заздалегідь можливий план відходу (наприклад, з готелю, на котрий можуть напасти терористи).

Костянтин Стогній: 11. Налагоджуйте необхідні контакти (з працівниками Міністерства закордонних справ, силових відомств тощо) перед відрядженням до зони воєнного конфлікту; 12. Заздалегідь ознайомтеся з культурними особливостями регіону; 13. Не геройствуйте, постійно думайте, яким саме чином можна принести більше користі суспільству; 14. Підходьте до висвітлення бойових дій поступово, „... розвивайтеся еволюційно, ... а не революційно”. Дані поради відображають специфіку та особливості роботи українських журналістів у зоні воєнних конфліктів, указують на основні вади в їхній діяльності. Вони органічно доповнять рекомендації міжнародних організацій щодо безпечної та ефективної роботи працівників медіа протягом висвітлення бойових дій, котрі викладені в Розділі І.

ВИСНОВКИ В межах даної кваліфікаційної роботи ми провели дослідження особливостей роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту. Через небезпеку для життя та здоров’я протягом виконання професійних обов’язків цей вид журналістики є більш вимогливим до практичних навичок. Тому в цій роботі ми зробили наголос саме на практичні поради та висвітлили найбільш важливі моменти теорії. Детально проаналізувавши рекомендації міжнародних організацій та вивчивши досвід відомих воєнних репортерів, у Розділі І ми сформулювали 35 правил безпечної та ефективної роботи журналіста в зоні воєнного конфлікту. Навели найбільш важливі моменти професійної діяльності російських та іноземних кореспондентів протягом двох війн у Чечні. Також у даному розділі ми описали юридичний бік перебування працівника медіа в „гарячі точці” та подали деякі відомості щодо основних властивостей ведення сучасного бою. За результатами проведеного експерименту в Розділі ІІІ ми встановили 9 особливостей роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту: 1. Недостатнє матеріально-технічне забезпечення; 2. Схильність до ризику протягом збору інформації; 3. Співпраця зі Збройними силами України у формі вільної кооперації (free cooperation); 4. Можливість неофіційного отримання інформації від співробітників спецслужб; 5. Неоднорідна, в залежності від конкретного регіону, допомога збоку працівників Міністерства закордонних справ (наприклад, ефективна й достатня у Афганістані та на Близькому Сході, й майже повна її відсутність в африканських країнах); 6. Недостатня увага до особливостей культури місцевого населення зони воєнного конфлікту;

7. Добре розуміння специфіки Кавказького регіону, що в більшості випадків дає професійну перевагу протягом висвітлення конфліктних ситуацій у його країнах; 8. Доброзичливе ставлення збоку місцевого населення „країн Півдня” як до представників держави, що перебуває на подібному щаблі розвитку; 9. Відсутність цензури матеріалів, які висвітлюють воєнні конфлікти, у вітчизняних медіа. Також з інформації, отриманої методом глибинного сфокусованого інтерв’ю, ми виокремили 14 додаткових порад, що відображають українську специфіку, для безпечної та ефективної роботи журналістів у зоні воєнного конфлікту. Якщо

вітчизняні

кореспонденти

дотримуватимуться

наведених

рекомендацій та діятимуть відповідно до встановлених особливостей їхньої роботи, то шанси на виживання значно зростуть. На додачу, зросте й ефективність роботи, тобто ймовірність зібрати у зоні воєнного конфлікту більше якісної інформації. Дана кваліфікаційна робота є логічним продовженням попередніх досліджень, які проводилися студентами Могилянської школи журналістики, з екстремальної журналістики та започатковує напрямок вивчення особливостей роботи саме українських репортерів у зонах воєнних конфліктів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 1. Bickler C., Borden A., Chazan Y., Davis A., Jukes S., MacLeod J., Stroehlein A., Sullivan S., Vultee J., West J. Reporting for Change: A Handbook for Local Journalists in Crisis Areas. – Institute for War & Peace Reporting, Washington, 2004. – 241-249 р. 2. Convention (III) relative to the Treatment of Prisoners of War. Geneva, 12 August 1949. 3. Convention (IV) relative to the Protection of Civilian Persons in Time of War. Geneva, 12 August 1949. 4. Denzin N. The research act in sociology: A theoretical introduction to sociological methods. – London, 1970. – 133-138 p. 5. Ellingwood S., Watson-Boles A. On Assignment: A Guide to Report in Dangerous Situations. – Committee to Protect Journalists, New York, 2004. – 6 p. 6. Fielding N. Interviewing. – London, 2002. 7. Franklin S. Staying alive and other tips. – Columbia Journalism Review, 2002: http://www.journalistsatrisk.org/?article=18#Articles 8. Gorden R. Interviewing: Strategy, techniques, and tactics. – Georgetown, 1980. – 297 p. 9. Ignatieff M. Charlie Johnson in the Flames. – London, 2003. – 56 p. 10. International News Safety Institute. INSI appeals for restraint as news casualties mount in Georgia. – Brussels, 12 August 2008: http://www.newssafety.org/index.php?view=article&catid=314:press-roomnews-release&id=6862:insi-appeals-for-restraint-as-news-casualties-mount-ingeorgia&option=com_content&Itemid=100077 11. Lofland J. Analyzing social settings: A guide to qualitative observation and analysis. – Belmont, 1971. 12. Loyd A. My War Gone By, I Miss It So. – New York, 1999. – 107 p.

13. Maas P. Deadly Competition. – 2000: www.petermaass.com/core.cfm?p=1&mag=1&magtype 14. Marinovich Gr., Silva J. The Bang-Bang Club: Snapshots from a Hidden War. – New York, 2000. – 37 p. 15. McIntyre P. Live News – A survival guide for journalists. – International Federation of Journalists, Brussels, 2003. 16. Mishler E. Research Interviewing: Context and Narrative. – Cambridge, 1986. – 119 p. 17. Orme W. Journalists, Protection of. – Crimes of War Project, Washington, 2007: http://www.crimesofwar.org/thebook/book.html 18. Parks M. In the Danger Zone: Weighing Risks. – Columbia Journalism Review, May/June 2002. 19. Politkovskaya A. A Dirty War. A Russian reporter in Chechnya. – London, 2001 – 90 p. 20. Protocol Additional to the Geneva Conventions of 12 August 1949, and relating to the Protection of Victims of International Armed Conflicts (Protocol I), 8 June 1977. 21. Reporters Without Borders. Practical guide for journalists. – Paris, 2002. – 90-92 p. 22. Ricchiardi Sh. Preparing for Battle. – American Journalism Review, July/August 2002. 23. Shapiro S., Eberhart J. Interview differences in an intensive survey. – International Journal of Opinion and Attitude, Mexico, 1947. 24. Silverman B. Density Estimation for Statistics and Data Analysis. – Chapman and Hall, Dordrecht, 1986. 25. Smyth F. Out on a Limb: The Use and Abuse of Stringers in the Combat Zone. – Columbia Journalism Review, March/April 1992.

26. Smith M. Interviewing in market and social research. – London, 1972. – 19 p. 27. Sudman S., Bradburn N. Response Effects in Surveys: A Review and Synthesis. – Chicago, 1974. 28. Барынькин В. Локальные войны на современном этапе (характер, содержание, классификация). – Военная мисль, 1994. – №6, 7 стор. 29. Воєнна доктрина України. – Вартові неба, 2004. – №61, 6 стор. 30. Золотарев В. Россия (СССР) в локальних войнах и военных конфликтах второй половины XX века. – Москва, 2000. – 54 стор. 31. Клименко А. К вопросу о теории военных конфликтов. Военная мисль, 1992. – №10, 29 стор. 32. Кравчук C. Особливості роботи тележурналіста при висвітленні екстремальних ситуацій (на прикладі інформаційної агенції Reuters). – Київ, 2007. 33. Маркелов М. Война за кадром. Профессия – русский журналист. – Москва, 2004. – 87 стр. 34. Панфілов O., Пантелеев Б. Пресса и военный конфликт в Чечне. – Москва, 2003. 35. Политковская А. Вторая чеченская. – Москва, 2002. – 281 стр. 36. Скорик М. Прес-конференція 1 листопада 2007 року голови Київської незалежної медіапрофспілки: http://human-rights.unian.net/ukr/detail/186092 37. Сумеркин Н. „Горячие точки” России. – Москва, 1999. – 153 стр. 38. Толубко В., Бут Ю., Косевцов В. Основні закономірності сучасних локальних війн та збройних конфліктів. – Київ, НАОУ, 2002. – 6-7 стор. 39. Хохлов А. На той войне - незнаменитой. – Москва, 2001. – 149 стр.

ДОДАТОК 1 Інтерв’ю

журналістами,

котрі

неодноразово

працювали

різноманітних зонах воєнних конфліктів, представляючи українські медіа 1. Інтерв’ю з Артемом Шевченком: - В яких країнах Ви висвітлювали бойові дії? - У 2001 році працював у Македонії, тоді македонські албанці підняли повстання й обстрілювали місто Тетово, це був внутрішній конфлікт. Потім робив прифронтові репортажі про ситуацію в Грузії під час чеченського конфлікту, про Панкіську ущелину, де проживає багато етнічних чеченців, а, отже, переховувалися бойовики. Найбільшою за кількістю, періодом і досвідом була операція в Іраку. Тоді протягом декількох відряджень ми висвітлювали, зокрема, українську участь у тих подіях, але не тільки її. Потім працювали з боку Ізраїлю під час ізраїльсько-ліванського конфлікту в серпні 2006 року. Висвітлювали декілька епізодів у Афганістані протягом лютого 2007-ого. Потім це була остання війна в Грузії на території Південної Осетії у серпні 2008 року. - Які відмінності Ви помітили між Вашою роботою і діяльністю журналістів із західних медіа та міжнародних інформаційних агенцій? - Відмінності очевидні. Західні медіа задають моду, тон у воєнній журналістиці. Чому? Тому що це для них професія. Ми ж тільки починаємо нею займатися.

Школа

воєнної

журналістики

західних

медіа

набагато

розвиненіша, ніж у наших, як і взагалі журналістики. Але це не значить, що в деяких епізодах наші медіа не можуть бути провідними і десь на крок або на два випереджати західних колег за інформацією, ексклюзивністю, за якимись кадрами, даними і все таке інше. Тобто, все залежить від конкретної ситуації, від наполегливості та фахової роботи у журналістиці такого роду.

Як

Ви

оцінюєте

співвідношення

технічного

та

фінансового

забезпечення українських і західних медіа? - Тут складно оцінювати. Західна потужна телекомпанія, типу Sky News або CNN, розгортає в такому регіоні як Ірак великий офіс, де робить постійні прямі включення, працюють кілька груп репортерів. Усе це коштує дорого. По суті, вони створюють маленьку телекомпанію на території, де є конфлікт, який має велике значення для їхньої країни або для західних країн уцілому. Так, наприклад, Ірак, Афганістан – це ключові регіони для Європи та Сполучених Штатів на даний момент. Тому вони дуже сильно там присутні. Якщо мова йде про якісь конфлікти, де більше залучена наша країна, наприклад, останній конфлікт у Грузії, то ми дійсно можемо випереджати західних колег. Але в тих регіонах, у яких інтереси західних держав, у тому числі й медійні, значні, як в Іраку, тому що там є американські війська, тому що взагалі вся ця кампанія виникла через американські інтереси й американську ідею, відповідно, й американські медіа присутні там якнайповніше. - Як гарантується безпека українських журналістів у зоні воєнного конфлікту, і яких стандартів у цьому дотримуються західні компанії? - Безпека журналістів – це справа самих журналістів. Хто може собі дозволити, купує броньовані автомобілі, наприклад, агенція Reuters. Засоби індивідуального захисту кожен на свій розсуд має використовувати, проте телекомпанія повинна потурбуватися, щоб створити певний запас хоча б якісних касок та бронежилетів. От і все. Якщо ти сам не потурбувався про це – ніхто не потурбувався. - Яким є рівень співпраці між „домашнім” офісом і журналістом „у полі” в українських та західних медіа? - Телефонний зв’язок має бути постійним, щоб можна було спланувати роботу, Інтернет. Але, як правило, і українські, і західні журналісти, все вирішують на місці. З відстані дуже складно щось підказати. Більше того, люди на відстані мало розуміють логіку розвитку подій. Вони можуть, у випадку

чогось надзвичайного, дзвонити в посольство країни і вимагати щось. Але дипломати, ті регіони, в яких бувають військові журналісти, відвідують чи не в останню чергу. І дипломат надає певний політичний рівень підтримки, просто якісь питання може порушувати. Насправді, офіс з Батьківщини дуже мало може впливати на продюсування ситуації. Його завдання – тримати постійний зв’язок з людьми, вчасно отримувати інформацію, правильно їх орієнтувати, що саме від них потрібно. - Який рівень співпраці вітчизняних журналістів із українською армією? Чи пропонують військові щось на зразок статусу „embedded journalist”? - Співпраця є. Наприклад, в Іраку ми не були „embedded” де юре, проте були „embedded” де факто. Могли скільки завгодно часу проводити з нашими військовими. В кооперації з прес-офіцерами, вони координували нашу діяльність там, записували інтерв’ю, виїжджали на місця. Що дав західним журналістам статус „embedded” в американській армії? Вони постійно перебували на передньому краї, просувалися на нові території разом з військовими підрозділами, котрі захоплювали міста та займали рубежі. Ось і все. Тобто, функції „embedded journalist” передбачали те, що глядач побачить з переднього краю, як діє армія. Ніхто ж не знав, скільки триматиметься Ірак, ніхто не знав, що все це розвалиться так швидко. А коли в операції почали брати участь країни Коаліції, серед них і Україна, то вони просто контролювали свої зони. Тобто, ми були, начебто, „embedded” з ними, проте могли вільно пересуватися, куди хотіли, але й відповідальності за нас наші військові не несли. Один генерал якось сказав нам: „Хлопці, я вам хоч по автомату дам”. Ми відповіли, що не треба нам автоматів, що журналістам зброї не можна, вона тільки нещастя приносить. Ось такі ми були „embedded”: захотіли приїхали, захотіли поїхали. Контактували з прес-офіцерами. Статус „embedded journalist” поки що не зовсім юридично прописаний. Фактично, це просто надання можливості журналісту жити разом з підрозділом. Так само і ми інколи жили.

- Чи впливали на Вашу роботу в різних країнах спорідненість або відмінність української та місцевої культур? - В арабомовному світі легше журналістам з арабських країн, тому що, фактично, це є їхня територія. В грузинському конфлікті нам доволі легко було, а не нашим західним колегам, бо ми розуміли грузинів, росіян, осетинів, якщо вони говорили російською. Нам доводилося пояснювати, що відбувається на тій території, куди не могли потрапити наші західні колеги. А ми звідти виходили й розповідали, що там, як там, хто там. Усе залежить від регіону, сторін конфлікту та його особливостей. Є логічний зв’язок: хто відчуває себе більш, як риба у воді, з місцевим населенням, зі сторонами конфлікту, хто може краще домовитися, той, відповідно, має більше шансів зробити власний ексклюзивний репортаж або ще щось. - А яким було ставлення до Вас як українського журналіста з боку місцевого населення та чиновників різного рівня у Македонії? Я чув, що наша держава під час того конфлікту надавала цій країні певну допомогу. - Так деяка допомога справді була. У Македонії місцеве населення ставилося до нас доволі приязно. Офіційні органи влади, в залежності від позиції, могли йти на контакт або – ні. Проте „в полі”, коли тобі треба кудись поїхати, це не мало абсолютно жодного значення. Тому що доступ до регіону, в якому ведуться бойові дії, є досить обмеженим, незалежно від тієї країни, з якої приїхав журналіст. Усе залежить від конкретної ситуації. - Щось із відзнятого Вами матеріалу заборонялося для показу українськими медіа? - Я не пригадую, щоб щось заборонялося. - Які поради Ви дасте журналістам, що планують висвітлювати бойові дії? - Перше, що потрібно пам’ятати: робота в зоні воєнного конфлікту – це коштовна річ. Тому редактори перед тим, як відрядити у певний регіон свого кореспондента, мають упевнитися, що їхня компанія зможе це оплатити. По-

друге, варто потурбуватися про індивідуальні засоби захисту, належне страхування. Все це теж видатки, все це теж коштує чималих грошей. Абсолютно незрівнянна оплата праці журналістів західних і наших на таких територіях. У нас це – доволі умовні гроші, фактично, підвищені добові та й усе. Наші ж західні та й навіть російські колеги отримують зовсім інші гроші за роботу в зоні воєнного конфлікту. Починаючи від добових і закінчуючи „бойовими” якимись. Ретельно треба все прорахувати, запланувати. По-третє, не остання стаття витрат – доставка інформації звідти. Якщо мова йде про телебачення, то замовлення каналу зв’язку з якоїсь далекої території коштує солідних грошей. Мова йде про перегони і прямі включення. І останнє, треба мати фаховий персонал, досвідчених людей, котрі знають, як там треба працювати, бо там дуже складно працювати іноді. Абсолютно не спрацьовують нормальні медійні закони, коли тобі хтось щось дає, коментує і поважає твій статус. Інколи події розгортаються зовсім непередбачуваним чином, почасти буває так, що туди, куди ти їздив учора, сьогодні ти вже поїхати не можеш. За незалежних абсолютно причин, от не можеш і все. Відповідно до цього потрібно планувати роботу: що ми показуємо завтра, що ми показуємо сьогодні, куди ми їдемо, інтерв’ю з ким записуємо. Так що це – надзвичайно серйозна, коштовна, фахова, проте й дуже цікава робота. - А для журналістів „у полі”? - Є цілі курси, котрі цьому вчать. Порада людям, які тільки починають висвітлювати бойові дії, спершу попрацювати в прифронтових зонах чи зонах конфліктів колишніх, де вже все відшуміло, відгриміло. Тоді ти починаєш розуміти логіку конфлікту, хто за кого, хто проти кого, як розвиваються події в таких регіонах. Після цього можна наближатися до висвітлення конфліктних подій, котрі розвиваються. Життям треба дорожити. Треба мати інтуїцію, здоровий глузд, набір якостей, котрі допоможуть прийняти правильне рішення. Правильне рішення і доля, тому що доля дуже багато важить. Є випадки, коли майже немає жодного логічного пояснення чому відбулося так, а не по-іншому,

чому ця людина постраждала, а інша – ні. Починаючи від загибелі Тараса Процюка: там усі стояли на тих балконах і всі знімали ті танки, проте танк вистрілив та влучив снарядом саме між поверхом, на якому стояв Тарас, і поверхом, на якому стояв іспанець, убивши і того й іншого. - Можливо, Ви щось додасте до цього інтерв’ю? - Після останньої поїздки в Південну Осетію я вирішив трішечки призупинити такого роду відрядження, саме тому, що іноді, знаєте, підказує якесь відчуття: все, варто зупинитися. Поки що мені вистачає, я поки що не хочу. В нас там було декілька доволі серйозних епізодів... Тому інтуїція дуже важлива, інтуїція з відчуття інформації: з ким поговорити, з ким увійти в контакт. Іноді вдаються просто неймовірні речі на якихось особистих контактах. Буває, познайомишся з людиною, поїдеш і знімеш абсолютно ексклюзивний матеріал. Буває, що це може тебе ледь не в могилу звести. Тому треба намагатися все це відчувати. Співвідносити цінність інформації з вірогідними зусиллями, витраченими на її отримання. Інколи „овчинка выделки не стоит”, а інколи досить прикласти невеликі зусилля, не полінуватися, і бути з професійної точки зору дуже віддяченим. І, звісно, треба просто намагатися жити в мирі та не воювати. Але, як це вдасться... Подивимося.

2. Інтерв’ю з Михайлом Дворянчуком: - В яких зонах воєнних конфліктів Вам доводилося працювати? - У Афганістані в 2007 році та в Сомалі у 2008-2009 роках. - Які відмінності між Вашою роботою та роботою представників західних медіа й міжнародних інформаційних агенцій Ви помітили? - По-перше, оснащення. Західні медіа витрачають на одне відрядження десятки тисяч доларів, на спорядження знімальної групи. З ними їздять і звукорежисер, і помічник оператора, і сам оператор, і охорона, і режисер, і, власне,

журналіст.

Тобто,

склад

групи

налічує

6-7

чоловік.

Вони

використовують надсучасне обладнання. Знімальна група ж наших журналістів, як правило, нараховує не більше 3 людей. Вони забезпечені також непогано, проте це – найнеобхідніша техніка, котра дає змогу вчасно і в гарній якості передавати інформацію. Такий ось чисто технічний нюанс. Другий нюанс полягає в тому, що українські журналісти більш розважливі. От, наприклад, ми, коли приїхали до Кабулу, заселилися в готель, а потім просто вийшли погуляти містом. Погуляли по вулицях, походили, подивилися. Зустрічали на собі дуже багато здивованих поглядів. Ми розуміли, що перебуваємо в тій країні, де викрадають іноземних громадян, де за них вимагають викуп, де іноземець, тим паче, білий – це ходяча мішень, ходячий мішок грошей. Але до нас підходили люди, питали: „Русі?”, тобто, чи ми росіяни, ми пояснювали їм звідки приїхали, і вони все розуміли та йшли далі. А західні журналісти та західні офіційні представники просто так на вулицю не виходять. Вони їздять на броньованих джипах, у супроводі броньовиків. Колонами. Наприклад, американці завжди їздять на швидкості 100 кілометрів за годину по місту, попереду їде машина, котра розганяє всіх людей і всі автомобілі. Якщо ненароком якась машина заблокує проїзд або хтось вибіжить до кортежу, то відразу ж – розстріл на місці. Афганці навіть скаржилися в ООН стосовно такої схеми пересування кортежів, але Сполучені Штати та інші країни, котрі там перебувають, пояснюють це боротьбою з тероризмом, перестраховуються. В місто західні

люди не виходять узагалі. Живуть вони на території військових частин, де є магазини, бутікі, ресторани, гральні майданчики, це – їхнє місто. Якщо якомусь екстремалу хочеться вийти в місто, то його керівництво каже, що поки він на території військової частини, воно за нього відповідає, коли вийде в місто – відповідальність знімається. Одного разу ми приїхали на базу до поляків, вони запитали, на якій базі поселилися ми. Відповіли, що зупинилися в готелі. Вони сказали: розуміємо, що в готелі, але на якій саме базі? Там на території баз і готелів дуже багато є. Ми розповіли, що наш готель у центрі міста розташовується. Вони розсміялися, подумали, що пожартували, продовжили далі розмову. Потім ми згадали про те, як гуляли містом. Поляки вигукнули: „Ви що хворі?! У нас категорично заборонено за межі бази виходити”. Тому що дуже велика кількість людей зникли безвісті, а потім за них просили викуп. І справді, ми після цього почали самі звертати увагу на те, що іноземця в Кабулі так просто не побачиш. Оце друга така відмінність. Не знаю, можна холоднокровністю назвати, можна – нерозсудливістю, проте поганого нічого не трапилося. Знімали побут, заходили в єдиний у Афганістані гольф-клуб, там мали б грати у гольф, але ось уже сорок років ніхто не грає. Вивіски, охорона – все є. Поле підтримується у більш-менш придатному стані. Така наша українська простота дозволяла спілкуватися з людьми. - А в Сомалі? - Те ж саме було і в Сомалі. Там до західних журналістів ставляться дуже категорично. Як нам пояснювали пірати, вони висвітлюють конфлікт з точки зору буржуазії: вони багаті, їх зачіпають і їм це не подобається. А з того, що ми маємо, приблизно, такий самий рівень життя, як і вони, й з наших запитань, пірати зрозуміли, що ми приїхали показати саме їхнє життя. Вони ж пірати не тому, що хочуть бути піратами, а тому, що хочуть просто жити. Це єдина можливість у них якось вижити. При цьому самі розуміють, що мільйони доларів отримують їхні лідери. А їм дають 600-700 доларів, добре, якщо на місяць. Вони вчать своїх дітей, не хочуть, щоб ті були піратами. Відправляють

у сусідню Кенію гроші на рахунки в банк, щоб їх прогодувати і вивчити в якихось престижних, за їхніми мірками, вишах. Так що тонка специфіка у цьому є. В Сомалі ми у західних колег не попросили жодної допомоги. Гарно підготувалися до відрядження. Коли прилетіли, нас там уже зустрічали. Був повністю розпланований графік, куди ми їдемо, коли зустрічаємося з піратами. Тому ще в аеропорту до нас підійшла знімальна група від Reuters, ми обмінялися телефонами і домовилися ділитися інформацією. Але так вийшло, що нам їхнія допомога не знадобилася. Гучне ім’я Reuters говорить саме за себе, ми думали, що саме в них буде більше контактів, можливостей кудись потрапити, проте вийшло навпаки. Вони ж дзвонили до нас щодня, просили повідомити ту чи іншу інформацію, бо самі не змогли її роздобути. Ніхто їм нічого не повідомляв. Ми для них стали основною базою повідомлень: де перебуває суховантаж „Фаїна”, в якому стані екіпаж, коли він вирушає, чому йде повільно. Ми, в свою чергу, отримували інформацію від нашої розвідки, від кенійських спецслужб, від самих піратів, зрештою. Так само ми й російській „РТР-Планеті” допомагали. Вони якось знайшли наші кенійські номери телефонів і часто дзвонили. Тож не завжди головну роль відіграє технічне оснащення, кількість людей у групі. Головну роль почасти відіграє підготовка до відрядження, пошук контактів. - Вам якось допомагали у зонах воєнних конфліктів українські державні службовці? - Посольство в Кенії не давало жодної інформації. Посол узагалі категорично не спілкувався з журналістами. Спецслужби само собою відмовлялися щось коментувати. Лише в неофіційній обстановці, за чаркою горілки, можна було щось від їхніх представників дізнатися. Звичайно, це оприлюднювалося потім без посилань. - А у Афганістані? - В Афганістані допомагали. Можливо, чим складніша країна, тим кращих людей туди посилають. Принаймні, у мене таке враження склалося. Тому що в

Африці нашим послам узагалі робити немає чого. Це просто так трапилося, що „Фаїну” захопили. А в інший час, я так розумію, вони загоряють, купаються, їздять на сафарі. Це – їхня основна робота там. Ну що в Африці робити? А в Афганістані – щоденний постійний ризик. Там працівники посольства навіть у неброньованих автомобілях їздять. Ми дуже вдячні тим людям. Якщо нам потрібен був якийсь напівсекретний об’єкт, то

вони самі дзвонили

уповноваженим людям, а не просто давали номери телефонів. Від себе просили, щоб ми туди приїхали, постійно їздили разом з нами. На додачу викликали високопосадовців афганського уряду, щоб у нас жодних проблем не було ні з місцевими жителями, ні з військовими. Ми були там, немов за камінною стіною. Напротивагу Сомалі. В Сомалі ми працювали самі, взагалі самі. Посол не те, що допомагати нам чи цікавитися нашими справами, він навіть на звернення відповідати відмовився. Коли ми підійшли до нього в готелі й запитали, які плани на завтра, то посол почервонів, просто розвернувся і пішов геть. От уявіть собі, на відстані шести тисяч кілометрів від України таке ставлення до громадян, до журналістів, яким він зобов’язаний надавати інформацію. Це, звичайно, ускладнило нам роботу, тому що ми сподівалися на хоча б якесь розуміння збоку українських чиновників. Дипломатична служба там дуже погано працювала, всі журналісти жалілися. - Як впливали на Вашу роботу особливості української культури та її сприйняття місцевим населенням? - Більшість політичних і військових конфліктів зараз розпочинають західні країни, а оскільки нас зараховують до східних, то ставляться краще. У Кабулі підходили люди, афганці, тиснули нам руки, що ми з України. Вони поважають радянських солдат, тому що радянські солдати не дозволяли собі того, що дозволяють союзники, НАТО і Америка. Ми зустрічали тільки усмішки, дружелюбні фрази. Це допомагало нам у зборі матеріалу, котрого не могли отримати західні колеги. В Сомалі ми нікого не боялися також. Спокійно ходили по Найробі, Момбасі. У центрах цих міст, зазвичай, ходять самі негри, і

там є певні прояви расизму щодо білих. Орендували машину, їздили різними селищами. Коли місцеві дізнавалися, що ми з України, часто запитували про сніг, як ми взимку живемо, що їмо. Це відразу всіх розслабляло. Розповідали, показували світлини, тобто, працювали на людяності. Й це мало свій результат – нам жодного разу не відмовили в коментарі. - Чи забороняли Вам в Україні оприлюднювати певні матеріали? - Ні. Ні з Афганістану, ні з Сомалі нічого не забороняли. Єдине, що в самій Кенії були проблеми. Коли прийшла „Фаїна”, ми проникли крізь поліцейські кордони і почали знімати сам корабель. І це було офіційно дозволено, у нас була акредитація, в порту ми також усе владнали. Проте некоректно себе повів судновласник. Він сказав поліцейському, щоб той нас прогнав. Правоохоронець ледь не розбив нам камеру кийком. А тут в Україні нічого не забороняли показувати. При тому, що ми розповіли відверто, як усе було. Фільм про „Фаїну”, до речі, отримав гран-прі міжнародного фестивалю документального кіно в Росії. - Які поради Ви дасте журналістам, які планують працювати в зоні воєнного конфлікту? - Можливо, корисним буде такий досвід: коли ми жили в готелі у центрі Кабула, туди вдерлися кілька терористів, почали бігати по поверхам, стріляти. Всіх, хто їм траплявся просто розстрілювали. Ми забарикадувалися в номері. І вже готувалися втікати через вікно. Проте жили на дев’ятому поверсі, й до нас нападники просто не встигли добігти. В таких відрядженнях завжди є певний ризик. От у Афганістані війна триває вже тридцять років, тобто, три покоління виросли на війні. Є фанатики, котрі можуть просто побачити білого і розстріляти його. А взагалі тут складно давати якісь поради. Можеш надіти бронежилет, а тебе підірвуть на міні, поїдеш у бронетранспортері – влучать з гранатомета. Обережність є обережність. Обережним завжди треба бути. Якоїсь конкретної поради не існує. Наприклад, загибель Тараса Процюка. Йому ж пропонували піти в підвал разом з іншими журналістами, а він вирішив ще

познімати. Туди влучив снаряд. Чи був постріл спровокований бліком від камери, вже ніхто не дізнається, проте, коли б він пішов у підвал, то залишився б живим. Головна порада: якщо можеш, не їдь у небезпечне місце, більше шансів вижити.

3. Інтерв’ю з Костянтином Стогнієм: - Які воєнні конфлікти Ви висвітлювали? - У 2002 році – конфлікт у Панкіській ущелині в Грузії. Далі було вторгнення американців у Ірак. Потім у грудні минулого року ми мали відрядження до Афганістану. Ця країна досі є конфліктним регіоном. Висвітлювали вкінці 2008 початку 2009 року звільнення українців з полону в Сомалі. Тоді пірати захопили суховантаж „Фаїна”. - Які відмінності Ви помітили між Вашою роботою та роботою західних журналістів? - Особливих відмінностей я не помічав. Хоча, наприклад, в Іраку західні журналісти, в кого були там сильні корпункти, допомагали нам, надавали необхідну техніку. Інші – навіть надавали свій час на супутнику, за їхній рахунок ми передавали свої матеріали. Тобто, панувало нормальне сприйняття та взаємодопомога. Єдине, що мене насторожує – це подача канонів західної журналістики як ідеальних. Так, у них є етичні норми, вони намагаються їх дотримуватися, проте, якщо уважніше придивитися, то можна знайти речі, котрі вони, зазвичай, закидають нам, які є необ’єктивними та неправильними. Наприклад, протягом іракської кампанії один з американських телеканалів показував сюжет про обстріл Багдада ракетами. Потім виявилося, що це зовсім не Багдад, а навчання на американській базі. Нам на різних конференціях вони закидають, коли відео про одне, начитка – про інше, кажуть: у вас дуже сира журналістика й погані кадри. Я їм тоді цей приклад наводжу, та компанія, до речі, на 50 тисяч доларів потім була оштрафована. І це ще не придивлялися. Тож говорити, що вони дуже далеко від нас пішли, не доводиться. Інша справа – на Заході працюють суспільні інститути контролю. Мені в цьому плані дуже подобається Швейцарія, там журналістика, фактично, виконує функції прокуратури. Я вважаю це добре, коли є функція суспільного контролю. Якщо в Швейцарії публікується якийсь критичний матеріал про певну подію чи чиновника, то там є лише два виходи з даної ситуації: садять або того, про кого

написали, що він порушив закон, або того, хто написав. Ведеться розслідування, й іншого виходу просто немає. А у нас позвинувачували, позвинувачували і пішли собі далі. Такого немає в нормальній країні західній. Я вважаю, цьому нам треба вчитися. Журналістика – це єдиний суспільний інститут, який може контролювати владу. І повинен контролювати. Інша справа, що нам не вдається цього зробити, бо у нас немає суспільного мовлення, та й саме суспільство ще не готове контролювати владу. Це влада у нас настільки корумпована, що контролює все суспільство. Проте нам потрібно до цьому вчитися й до цього йти. - А у технічному аспекті західні журналісти все-таки краще почуваються? - Звичайно, там зовсім інші гроші. Та й не тільки західні, я можу сказати, що й східні також. Я був у Китаї – нам до Китаю ще дуже далеко. Російська журналістика перебуває на більш високому щаблі розвитку. І це дійсно так. Там просто більші гроші, а де більші гроші, туди йдуть люди, котрі варті цих грошей. Дуже багато наших журналістів я зустрічаю в Росії. Був у Москві місяць тому – зустрів там топ-10 наших кращих медійників. - Чи надавали Вам у зонах воєнних конфліктів допомогу українські посадові особи? - У недорозвиненій країні все базується на особистих контактах. Наприклад, до Іраку ми їхали через Сирію, там були дуже розумні працівники посольства. Якщо я перебуваю в країні, де вони зараз працюють, то телефоную, вони вірять мені, я вірю, їм і отримую певну неофіційну інформацію. Проте Міністерство закордонних справ не відповідає тій функції, котру воно повинно виконувати для журналістів. Взяти приклад з „Фаїною” – їхня інформація була неправдива, неточна, некоректна. Всі, хто брав реальну участь у звільненні моряків, потім були на задньому плані. Але спеціальним рейсом на один день у Кенію прилетіли 30 посадовців і потім усе коментували, отримали нагороди. А українського посла мені в готелі показав консьєрж, той навіть привітатися не

підійшов, я його запитав, чому він так поводиться – посол відповів: не маю часу. Отак МЗС ставився до групи українських журналістів, які перебувають в епіцентрі конфлікту. Тож особливо розраховувати на державу в подібних місцях не доводиться. - Яку роль відігравали культурна спільність або відмінність у зонах воєнних конфліктів? - Потрібно знати особливості місцевої культури. Наприклад, одного разу у нас зірвався візит на Сході через те, що не знали одного обряду. Там, коли частують гостя чаєм, то наливають трішки, щоб частіше звертати на нього увагу. Проте пити дуже швидко також не можна, бо, якщо у гостя чашка постійна порожня, то господиня такої оселі вважається нечемною. І при нас господар почав її бити дрючком, а коли ми вступилися, то й самі дещо отримали. Довелося швидко забиратися геть. Тобто, цей обряд був відмінний від слов’янської традиції: ми ж повний кухоль завжди гостю наливаємо. - Чи забороняли якісь Ваші матеріали до показу в Україні? - У нашої студії домовленість з телеканалом така, щоб не забороняли. Ці проблеми могли б виникнути, коли я тільки починав журналістикою займатися. Проте тоді моя програма „15 хвилин” не викликала якогось резонансу. А зараз ми свій продукт не лише в Україні продаємо, а й на Захід, у Росію. Документальні фільми, сюжети новинні. У нас склалися гарні стосунки з багатьма народними депутатами, людьми, котрі впливають на політику. Тому зараз забороняти наші матеріали – це собі на шкоду. Я, по-перше, не сприйму такого тиску. Але думаю, що якби наша студія була менш впливовою, то такі проблеми могли б виникнути. У нас просто чиновники, коли відбувається витік інформації, намагаються зробити крайніми журналістів. З нами це вчинити складно, проте подібні факти з іншими журналістами трапляються. І я не поділяю слів Президента, що після Помаранчевої революції нормалізувався стан зі свободою слова. Силові спецслужби, наприклад, кореспондентів Інтернет-видань не хочуть навіть пускати до себе на прес-конференції. То де

свобода слова? Я мав значні сподівання, що їх буде захищати Спілка журналістів, але вона абсолютно не переймається цим, не відстоює права українських журналістів, які мали проблеми у певних країнах або з нашими силовими відомствами. П’ять років тому, мені б, напевно, не дозволили робити деякі матеріали, і деякі речі не були б у ефірі, тому що я був ще слабким, не міг захистити ні журналістів, ні свою студію, ні власну програму. - Які поради Ви дасте журналістам, які планують працювати у зонах воєнних конфліктів? - Все повинно, як у природі, розвиватися еволюційно. Є еволюційний шлях розвитку і революційний. От еволюційний – це правильний шлях. Він більш розтягнутий у часі, проте він нормальний. Революційний же може призводити до значних потрясінь. Так і в журналістиці: треба набиратися матеріалу й не робити якихось гучних ривків. Є така китайська крилата фраза: крок за кроком досягнеш цілі. Тож я вважаю, що потрібно розвиватися поступово, набиратися знань, займати свій щабель і на цьому щаблі визначати, що можливо, а що – ні. Коли ти вже відчуваєш, що можеш зробити певну річ, тільки тоді її потрібно робити. Таке правило у мене ще з Афганістану виробилося, що самозахист не полягає у тому, щоб вибігти і бути вбитим, самозахист полягає у тому, що ти повинен принести користь своєму підрозділу та своїй державі. А користь ти можеш принести, якщо станеш сильним, якщо твої матеріали будуть поважати. Тому треба набиратися сили, й зі зміцненням власної сили, з підвищенням статусу, робити вже серйозніші матеріали. Не потрібно думати: мої колеги роблять важливі матеріали, а я дрібничками займаюся. Спочатку маєш ними займатися. У першому класі треба робити уроки для першого класу, а не брати за дев’ятий клас підручник і намагатися його розв’язати. Потрібно прагнути швидше опанувати ці щаблі, проте не лізти вперед. Тому що це призводить до різних розчарувань і поганих наслідків.