Зоріна Олена - диплом, 2007

Національний університет „КИЕВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ” Могилянська школа журналістики

Свобода слова в Україні у світлі рішень Європейського Суду Кваліфікаційна робота на здобуття академічного звання магістра журналістики ЗОРІНОЇ Олени Олександрівни

Науковий керівник – адвокат, заступник Голови Київської міської колегії адвокатів, радник і експерт з медіа права у проектах IREX Promedia (USAID), TOP Media (TACIS), по запрошенню Ради Європи, ОБСЄ, Інституту відкритого суспільства (Будапешт), ООН та ЮНІСЕФ Н. Петрова

Київ - 2007

2

План Вступ ……………………………………………………………………..…. 3 Розділ І Історія свободи слова в Україні ………………………………………...…. 8 1.

Початки свободи слова в українському медіа-просторі ......... 9

2.

Перші спроби цензурування .................................................... 13

3.

Придушення свободи слова та постановка проблеми на

міжнародному рівні ………………………………………………………... 18 4.

Новий

етап

у

розвитку

свободи

слова

в

Україні:

„помаранчевий” та „постпомаранчевий” періоди ………………….....… 22 Розділ ІІ Вплив Європейського судочинства на українську свободу слова ……… 24 1.

Аналіз справ Прес-Групи, Салова та Ляшка ………..…….... 28

2.

Дослідження процесу виконання рішень Європейського суду

на території України ………………………………………………...….…. 42 3.

Перспективи розвитку свободи слова в Україні на основі

запровадження Європейського судочинства ………………………….…. 45 Висновки …………………………………………………………………… 49 Список використаної літератури ……………………………….………… 54 Додатки ……………………………………………………………………... 57 Додаток 1. Розшифровка інтерв’ю зі Станіславом Шевчуком, експертом з європейського права з прав людини .…………………………….……….. 57 Додаток 2. Показові рішення Європейського Суду, що стосуються порушення 10 статті Європейської Конвенції …………………………… 60

3

Вступ Свобода слова завжди була актуальним питанням для України, починаючи із часу набуття незалежності і до нинішнього часу. Її шукали, її втрачали, її знову здобували. Із моменту ратифікації Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (11 вересня 1997 року) питання свободи слова виходить на інший рівень. Це поняття стає ще більш значущим в Україні, бо за буквою і за духом Конвенції для занять журналістикою немає жодних обмежень, ані з боку отримання спеціальної освіти, ані з боку видачі посвідчень чи дозволів на цю діяльність. З приєднанням до Конвенції Україна визнала на своїх теренах легітимність європейського права, а також зобов’язалася виконувати рішення Європейського Суду. Сподівання на те, що із підписанням Конвенції європейське право на свободу слова стане чинним в Україні були марними. У спадок від радянських часів Україна запозичила не тільки законсервовану судову систему, але й консервативних суддів, які працювали за іншими, кардинально відмінними стандартами, аніж європейські. Відповідно виходить так, що через „совковість” судової системи та звичку діяти в інтересах певної ідеології, питання свободи слова за європейськими стандартами якось ігнорувалося. Згідно

висновків

міжнародних

експертів,

українським

органам

правосуддя не вистачає правової культури, заснованої на верховенстві права, незалежності, які страждають від кадрових та матеріальних проблем, фактично добре зорганізовані для однієї мети – ретельного розгляду справ із звинувачувальним нахилом, особливо у тих випадках, коли їм ззовні задають фарватер розслідування [8]. Тож, через недовіру до українського судочинства, дискредитацію судових інститутів, ігнорування основ права у пошуках справедливості українці все

4 частіше звертаються до Європейського Суду. І що примітно, не останнє місце у цих зверненнях, займають ті справи, що так чи інакше торкаються інтересів ЗМІ. А якщо точніше – питання свободи слова. Але через законодавчі прогалини та недосконалість судової системи, винесені рішення Європейського Суду зазвичай гальмуються у виконанні в Україні. Тож, виходить двояка ситуація: з одного боку ми начебто визнаємо наявність свободи слова, дію європейських стандартів у галузі свободи слова, а з іншого – відмовляємося це бачити. В цьому і полягає актуальність даної кваліфікаційної роботи. Відсутність ґрунтовних наукових досліджень про межі припустимості та обов’язковості врахування прецедентного права Європейського Суду з прав людини українськими судами, зокрема й у сфері ЗМІ, складають наукове значення даної роботи. Щодо практичного значення, то робота буде корисна не лише журналістам і правникам, але й людям із іншими професіями. Поперше, робота поетапно викриває розвиток свободи слова в Україні. По-друге, зазначає основні закони, що регламентують діяльність ЗМІ. По-третє, досліджує європейські стандарти, що стосуються ЗМІ і свободи вираження поглядів, і відокремлює основні тенденції. І найголовніше – досліджує резонансні справи, що стосуються ЗМІ, і, зокрема, втручання у свободу слова в Україні, розглянуті Європейським Судом, визначає вузькі місця у правовому полі, на які треба звертати увагу, працюючи журналістом, а також досліджує тенденцію виконання судових рішень, винесених Європейським Судом. Головна мета даного дослідження -

простежити вплив зобов’язань

України за Європейською Конвенцією на розвиток свободи слова в Україні на прикладі конкретних рішень, винесених Європейським Судом проти України. Наразі існує дуже багато робіт, які досліджують проблему свободи слова в Україні, а також проблему впровадження європейського права. Усі основні

5 джерела можна розділити на три категорії: суто журналістські, суто юридичні і журналістсько-правничі. У працях Владимирова В.М. [2], Карпенка В.[7], Костилевої С.О. [10] досліджується історичний аспект української журналістики, її розвиток. Дослідники розподіляють його на кілька періодів, серед яких відзначаються період розвитку українських ЗМІ, період занепаду, період відходу від державної власності до приватної. Кожен історичний період розвитку українських ЗМІ обов’язково пов’язаний із періодичністю розвитку свободи слова. Це простежується у роботах Коноваленко Н.В. [9], Захарова Є. [4], Дослідники відокремлюють пострадянський період; коли в українській пресі можна було писати про все; період тотального контролю, який запам’ятався появою темників, зокрема, цю проблему яскраво відображує дослідження Кіпіані В. [1], напруги та тиску на ЗМІ (цю проблему порушує інтернет-видання „Телекритика” у збірці „Журналістська осінь-2002” [3]); період послаблення і, нарешті, період відновлення свободи слова, що пов’язують із помаранчевою революцією. Крім того, в контексті свободи слова дослідники окремо виділяють такі аспекти, як діяльність ЗМІ в період виборів. Аналізують українське законодавство, проблеми реалізації європейського права в Україні та їх вплив на українські реалії такі дослідники, як: Шевчук С.В. [18], [19], Іванов В.Ф. [6], Опришко Л. [12]. А також визначають перспективи запровадження свободи слова відповідно до європейських норм, зокрема, до норм 10 статті Європейської Конвенції дослідники Речицький В.

[15] і Петрова Н. [14]. Крім того, стосовно діяльності українських судів по відношенню до ЗМІ і їхній вплив на розвиток свободи слова можна простежити у роботі дослідників Місьо М. і Петрової Н. [11]. Основою для написання даної роботи також послужили такі законодавчі акти, як: Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод

6 [23], Конституція України [28], Закон України “ Про інформацію” [24], Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу)” [25], Закон України “Про телебачення і радіомовлення” [26], Закон України “Про про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” [27], Кримінальний Кодекс України [29]. А також низка публікацій-коментарів, що тлумачать статті Європейської Конвенції, які торкаються питання свободи слова і фігурують у справах, що стосуються України і українських ЗМІ. Крім того, у даній кваліфікаційній роботі використовуються рішення у справах, що стосуються України, а саме, „Українська Прес-група проти України” (рішення від 29 березня 2005 року) [21], „Салов проти України” (рішення від 6 вересня 2005 року) [22], „Ляшко проти України” (рішення від 10 серпня 2006 року) [20]. Саме ці справи та їх рішення і є предметом дослідження. На їх прикладі вивчаються проблеми застосування європейського права, зокрема тих принципів, що торкаються свободи слова і впливають на українські реалії. Крім того, відстежується тенденція виконання рішень Європейського Суду в Україні, а

також

визначається

взаємозв’язок

свободи

слова

із

європейським

законодавством. Дослідження у даній роботі передбачає два методи: контент-аналіз та експертне інтерв’ю. Перший метод застосовується до рішень Європейського Суду у справах „Українська Прес-група проти України” (рішення від 29 березня 2005 року), „Салов проти України” (рішення від 6 вересня 2005 року), „Ляшко проти України” (рішення від 10 серпня 2006 року).

Контент-аналіз здійснюється за

такими категоріями: суть справ, встановлення втручання у свободу вираження поглядів держави Україна, перелік та аналіз статей Європейської Конвенції, які фігурують у справах і які так чи інакше зачіпають інтереси свободи слова, визначення того, чи таке втручання передбачено в українському законодавстві,

7 чи воно має легітимну мету, а також чи було це втручання необхідним у вищезазначені українські справи. За допомогою експертного інтерв’ю встановлюється ставлення України до рішень Європейського Суду, стадія їх виконання, а також взаємозв’язок свободи

слова

в

Україні

із

Європейським

судом

та

європейським

законодавством. В цілому, аби в повній мірі розібратися у суті проблеми свободи слова в Україні і її зв’язку із європейським законодавством за досліджуваний період обрано час від набуття Україною незалежності і до сьогодення. Втім, зважаючи на те, що першу справу, що стосувалася України, Європейський Суд розглянув у 2001-му році, обрані за предмет дослідження судові рішення зачіпають лише 2000-ні роки. Дане дослідження має на меті визначення впливу зобов’язань України за Європейскою Конвенцією на розвиток свободи слова в Україні.

8

Розділ І Історія свободи слова в Україні Час набуття Україною незалежності співпав із часом, коли українські журналісти одержали можливість писати правду про те, що відбувалося в країні і в світі. Але так званий „рожевий” період тривав не довго. З середини 90-х років, коли до влади прийшов Леонід Кучма, почався процес згортання демократичних свобод, який торкнувся, звичайно ж, і ЗМІ. Заяви керівників держави про "реформи" і "свободи" були звернені, в першу чергу, до західних демократичних режимів і міжнародних фінансових інституцій, від яких залежав процес одержання коштів на підтримку національної валюти. У той самий час розроблялися механізми придушення інакомислення, були істотно збільшені штати і повноваження силових відомств - Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ, податкової адміністрації. В цей період незаконне втручання державних органів у діяльність ЗМІ стало звичайною справою, відроджується практика

попередньої

темники, суди

цензури

журналістських

матеріалів,

з’являються

переобтяжені позовами державних органів і чиновників до

недержавних ЗМІ, судова влада, так і не здобувши незалежності, по суті залишається інструментом виконавчої влади. Друге дихання українська свобода слова набуває після помаранчевої революції. Із приходом до влади Президента України Віктора Ющенка, який зобов’язався відродити свободу слова, захистити журналістів, розкрити усі резонансні

справи,

які

накопичилися

за

часи

попередньої

влади,

розпочинається новий етап розвитку ЗМІ. Це основні етапи розвитку свободи слова в Україні, які виділяють дослідники. В цілому ж, вони по-різному трактують періодизацію свободи слова в Україні. Тож, розглянемо докладніше основні з них.

9 1. Початки свободи слова в українському медіа-просторі Початок 90-х років деякі дослідники називають періодом „рожевої” демократії Кравчука. Цей час, 1991-1994 роки, пов’язують із початком розвитку свободи слова в Україні. Але водночас багато дослідників визнають, що цей розвиток був у „напівфабрикатному” стані. Крім, того, що ЗМІ не розуміли, що робити із отриманою свободою слова, їх спіткали економічні проблеми та тиск, що залишився від колишньої комуністичної системи. З одного боку із набуттям Україною незалежності, забороняється цензура у будь-яких проявах, українські ЗМІ буцімто позбавляються комуністичної ідеології і отримують можливість писати про те що хочуть і як хочуть. Активізуються процеси щодо прийняття законів, що захищають інтереси засобів масової інформації. Зокрема, саме на початок 90-х припадає ухвалення закону про друковані ЗМІ, „Про інформацію”, „Про державну таємницю”, тощо. Крім того, виникають нові інформаційні агенції, такі як УНІАР, УНІАН, газети, журнали. Кількість, приміром, газет та журналів, за якихось два роки зростає вдвічі: навесні 1993 року їх було зафіксовано вже близько трьох з половиною

тисяч.

Усі

ці

факти

свідчили

про

початок

формування

інформаційного ринку. А з іншого - не все було так райдужно, як здавалося б. Отримавши довгоочікувану свободу слова, українська преса дещо розгубилася: нікому давати вказівки, нікому здійснювати цензуру, і головне, нікому займатися поліграфічною та матеріально-технічною базою редакцій [7,143]. Причина була не тільки в цьому, а у тому, що на початковій стадії української незалежності в державі комунізм все ще був непереможений. Та й українське суспільство було дещо неготове сприймати свободу слова як таку. Українське суспільство, послаблене масовими політичними репресіями, розколоте на „східняків” і „західняків” і духовно не готове до незалежності, не змогло провести заміну політичних еліт. Частково це можна пояснити загальною консервативністю українського суспільства й тим, що українцям, з одного боку, притаманні

10 відстороненість від політики й індивідуалізм, а з другого – конформізм, „слухняність” [2,154]. Ще однією причиною, чому Україна на змогла розвинути паростки свободи слова була залежність від „загальносоюзних” видань, які намагалися будь-що зберегти сферу свого поширення на теренах колишніх республік. До того ж, незважаючи на прийняття низки законів, які захищають інтереси ЗМІ, в 1991-1997 роках не впорядковували відносин між загальносоюзними і регіональними виданнями [9,3]. Як наслідок, на початку свого розвитку український ринок ЗМІ, а разом із ним і свобода слова, не були до кінця сформовані. В той же час в Україні назріває економічна криза, яка призводить до шаленої гіперінфляції. Державні ЗМІ могли існувати тільки за рахунок фінансування з бюджету, незалежні – або закривалися (як це, наприклад, сталося з „Республікою”, однією з найкращих тогочасних газет), або продавалися: знайти приватного інвестора, який утримуватиме ЗМІ в обмін на підтримку його фінансовополітичних

інтересів

[4].

Тобто

ЗМІ,

позбавившись

номенклатурної,

потрапляють у нову залежність: державні – від держави, а комерційні – відповідно у залежність від власників. Уже восени 1991 року переважна більшість колишніх компартійних газет і журналів змінили своїх засновників. Ряд газет, таких, як „Робітнича газета”, „Сільські вісті”,

перетворилися на

видання органів влади й трудових колективів, інші стали газетами певних політичних партій або обрали своїми засновниками комерційні структури, приміром, як „Правда Украины”, деякі набули статус незалежних видань, приміром – „Комсомольское знамя” - „Коза” - „Независимость”, „Молодь України” [10,94]. Попри це, українські журналісти усіляко намагаються виборювати свої права, лобіюючи свої інтереси на державному рівні, протестуючи на шпальтах своїх видань. Приміром, вже у вересні 1991 року редактори провідних

11 республіканських газет „Голос України”, „Молодь України”, „Робітнича газета”, „Радянська Україна”, „Сільські вісті”, „Спортивна газета” звертаються із відкритим листом до тодішньої влади із закликом вжити негайних заходів для рятування національної преси [10,99]. Влада йшла на зустріч. І тодішній Президент Леонід Кравчук, і тодішній голова Верховної Ради Іван Плющ не раз підкреслювали, що необхідно підтримувати періодичні видання Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, й газети, засновниками яких є місцеві ради народних депутатів. На нормативному рівні це було фактично закріплено низкою урядових постанов і розпоряджень Президента. У постанові уряду від 3 березня 1994 року вперше було опубліковано список дотаційних видань і вилучено з числа пільговиків видання, серед засновників яких були приватні особи та комерційні підприємства й організації [4]. Але в той же час, держава діяла виключно у своїх інтересах, міцно пов’язуючи підтримку творчих спілок, преси та видавничої справи з можливістю контролювати їхню діяльність, удаючись до старої політики батога та пряника, скасовуючи пільги в оподаткуванні прибутку творчих спілок журналістів,

фотохудожників,

архітекторів,

письменників,

художників,

композиторів та інших, вводячи в перелік об’єктів, що не підлягають приватизації, провідні видавництва та поліграфічні підприємства під приводом захисту інформаційного суверенітету (цілком безглузде, зауважмо принагідно, поняття), держава позбавила надії на вихід із кризи цілу галузь, заклавши відставання країни у видавничому бізнесі. Але, поглядаючи на тогочасну ситуацію нині, здається, що справді свобода слова на початку незалежності розквітала: розглядалися важливі і нагальні проблеми, про них писали без усіляких „темників” (про їх появу нижче) і „цінних вказівок”. Приміром, на початку 90-х ще можна було дивитися УТ-1 (національний державний канал, який зараз перетворився на безпорадно заангажований), а державні видання – читати, державний контроль не був таким жорстким, оргвисновки робилися зрідка [4]. Незалежні журналісти

12 намагалися проводити журналістські розслідування. Саме ці факти не можуть не радувати і водночас свідчать про наявність свободи слова. Цей „рожевий” період тривав із 1991 до 1994 року, тобто доти, поки до влади не прийшов новоспечений Президент України Леонід Кучма.

13 2. Перші спроби цензурування Процес зміцнення контролю над ЗМІ починає йти жорсткіше і швидше із початком президентства Леоніда Кучми. Незважаючи на те, що Кучма продовжує курс Кравчука, спрямований на вироблення чітких орієнтирів державної політики в інформаційній сфері і на начебто підтримку ЗМІ, саме з 1994 року журналісти, та й не тільки вони, починають відкрито говорити про наявність цензури в Україні. А згодом – про тотальний контроль над ЗМІ і появу вищезгаданих „темників” (про це у наступному підрозділі). Саме на той 1994 припадає зняття з цензурних міркувань з ефіру державного телебачення популярної молодіжної програми „Гарт”. Унаслідок позову головного редактора молодіжних програм тодішньої державної телерадіомовної компанії (більш відомої, як УТ-1) Віктора Павлюка український суд вперше офіційно визнає існування політичної цензури на державному телебаченні. Цензура на УТ-1 торкнулася не тільки програми „Гарт”, зазнали її й випуски новин. З цього приводу журналісти каналу пишуть: „Навіть за радянської влади, за радянської цензури на телебаченні було більше сенсу та порядку. А сьогодні… Коли керівник телекомпанії приїжджає й повністю міняє вже підготовлений випуск „УТН” на свої матеріали… Не пригадую такого навіть у „совкові часи” [7,265]. Крім того, наприкінці 1994 року під прикриттям регуляторних створюються

так

звані

контролюючі

органи

державної

влади,

які

відстежуватимуть діяльність ЗМІ. Так було створено Міністерство у справах преси й інформації, в обов’язки якого входило здійснення державної реєстрації друкованих ЗМІ, провадження обліку видавництв і видавничих організацій, поліграфічних

підприємств

і

книгорозповсюдження,

забезпечення

інформаційної безпеки в пресі, охорона від розголошення відомостей, поширення яких може зашкодити державі, розгляд спірні питання, пов'язані з наданням і використанням інформації, здійснення контролю за змістом реклами, розгляд призначених для переміщення за кордон матеріалів, що

14 можуть містити в собі державну таємницю, тощо [4]. Але на практиці – це був один із органів цензури. Крім того, із появою у 1995 році розпорядження Президента „Про координацію роботи прес-служб і інформаційно-аналітичних підрозділів органів державної виконавчої влади” фактично вибудовується вертикаль пресслужб усіх органів виконавчої влади. Тобто про все, що має відбувається усі прес-служби мають доповідати прес-службі Президента, з нею ж вирішувати, яку інформацію давати ЗМІ, а яку ні. Здавалося б подібні дії та рішення були спрямовані на збільшення можливостей доступу до інформації. Але насправді призвели до обмеження свободи інформації, до жорсткого державного регулювання її отримання і ще більшого контролю над ЗМІ. Попри появу нових телеканалів і радіостанцій, коло свободи ЗМІ звужувалося.

Фактично

перестають

існувати

незалежні

інформаційно-

аналітичні програми. Приміром, якщо на початку 90-х років українські телеканали транслювали випуски новин CNN та інших західних інформаційних служб, то в середині 90-х таких випусків уже не показували, а інформацію про події в країні і світі просіювали відповідно до бажань перших осіб країни [4]. Опозиційна думка в Україні поступово стає так би мовити „персоною нон-грата”. Висловлювати її відверто стає все важче й важче. Виконавча влада закручує усі „гвинтики” свободи слова, виробляючи великий арсенал засобів, які змушують опозиціонерів замовкнути, який із часом урізноманітнюється. Найпростішим засобом і певно найзвичнішим стає закриття програм. Так сталося, приміром, з „Новинами УНІАР” на телеканалі ЮТАР у зв’язку з похороном патріарха Володимира, із програмою „Післямова” на телеканалі „1+1” [7,306]. Крім того, в Україні утворюється така ситуація, коли „хто платить, той і замовляє музику”. Себто можливість вільно висловлюватися підпадає під пряму залежність від власників ЗМІ, а точніше від їх політичних поглядів, інтересів і

15 можливостей. У цьому випадку буде зайвим нагадування про тих людей, які утримують в Україні найвідоміші медіа-холдинги і те, від яких політичних сил вони залежали. Тому фактично у кожному ЗМІ були (і напевно є донині) дозволені теми для критики і ті, яких не можна торкатися. За непокору ЗМІ платилися закриттям, приміром, як у випадку із газетою „Правда України”, позбавленням ліцензій, перерозподілом частот, численними перевірками різних контрольних органів – КРУ, податкової адміністрації, пожежних та інших (причому об’єктами перевірки були не тільки ЗМІ, а й ті бізнес-структури, які їх фінансували), блокуванням рахунків у банку, відмовою типографій друкувати наклади і навіть вилученням готових накладів [10,120]. Серед найбільш жорстокіших каральних засобів були залякування та побиття журналістів, а також судові позови чиновників про захист честі і гідності з безглуздо величезними сумами відшкодування моральних збитків. Причому, вигравали, як не парадоксально, чиновники. Приміром, 1995 року газета „Вечірній Київ” водночас була відповідачем одразу у 9 судових процесах за такими позовами і жодного з них не виграла [7,242]. Ще один приклад – газета „Всеукраинские Ведомости”, яка припинила виходити через задоволення безглуздого позову про захист честі та гідності з величезною сумою виплати за моральну шкоду – 3,5 млн. гривень [4]. Загалом, саме на середину дев’яностих зростає кількість судових справ проти засобів масової інформації, зокрема проти друкованої преси. Офіційна загальнонаціональна статистика щодо цього відсутня, однак отримана Верховним Судом України інформація свідчить, що лише в колишньому Радянському районному суді міста Києва, де слухається більшість справ проти загальнонаціональних газет, кількість таких справ зростає з 47 у 1996 році до 83 у 1997 та 103 у 1998 році. Переважна більшість судових позовів до ЗМІ виникає внаслідок того, що вони поширюють інформацію, яка, за твердженнями позивачів, була неправдивою та завдала шкоди честі, гідності та діловій репутації. Дещо менша

16 кількість позовів містить претензії щодо того, що ЗМІ втручалися в приватне життя позивачів (справи про „приватність”). Хоча дані цифри не можуть претендувати на статистичну точність, вони добре ілюструють тенденції в країні. Зростання кількості таких судових справ з одного боку є позитивним показником і свідчить про зміцнення двох фундаментальних засад молодої демократії в Україні: - ЗМІ спроможні використовувати свободу слова та забезпечувати право громадян на інформацію; - приватні особи, які цінують свою репутацію і приватне життя, активно реалізують своє право захищатися у суді [11,1]. А з іншого – свідчать про черговий інструмент тиску, якого тодішня влада вбачала у обличчі національних судів. Ще одним прикладом вишуканості засобів тиску на ЗМІ можна простежити на прикладі телекомпанії СТБ. Тут тодішній владний режим застосовував не лише адміністративні важелі впливу, але й перейшов до більш кардинальних дій – нападів на журналістів, таких, як побиття, пограбування квартир, вилучення касет, тощо. В цілому, після парламентських виборів 1998 року контроль виконавчої влади над ЗМІ зробився ще жорсткішим. До переслідування опозиційних видань долучали навіть Службу безпеки. Саме з 1998 року влада стає ще нахабнішою у намаганнях розчавити свободу слова. Свідченням того є дані Нью-Йоркського Комітету захисту журналістів, які цього ж року оприлюднюють список найзавзятіших ворогів преси.

Президент України Кучма посів у цьому списку шосте місце.

У

Комітеті тоді зазначають: Леонід Кучма несе особисту відповідальність за те різке звуження свободи, що сталося в Україні за роки його президентства. Протягом трьох років Комітет тримає його у своїх списках [4]. Крім того, саме на період середини дев’яностих припадає збільшення

17 випадків вбивств небажаних журналістів. Серед тих, що досі на слуху: Борис Деревянко, головний редактор газети „Вечірня Одеса”, – розстріляний 11 серпня 1996; Петро Шевченко, поет і журналіст газети „Київські відомості”, – знайдений повішеним 13 березня 1997 року; Микола Ракшанов, репортер черкаської газети „Факти”, - помер 4 вересня 1998 року в лікарні в результаті побоїв, отриманих на ґрунті помсти за написані ним статті; Мар’яна Чорна (Мирослава Майорчук), журналіст телеканала „СТБ”, - знайдена повішеною в липні 1999 року, тощо. Ця тенденція продовжується і посилюється і в 2000-х роках, разом із тим з’являються „темники” – це вже наступний етап розвитку свободи слова в Україні.

18 3. Придушення свободи слова та постановка проблеми на міжнародному рівні Цей період припадає на початок XXI століття, себто на 2000-2004 роки. В цей час при владі продовжує перебувати Леонід Кучма. Після його другої перемоги на президентських виборах можна було побачити зовсім нового Президента, який, анітрохи не соромлячись, остаточно прагнув придушити опозицію. В цей час Адміністрація Президента повністю бере під свій контроль всі інформаційні потоки в Україні . У ЗМІ, наче в себе вдома, почувають себе „темники”, відповідно ЗМІ стають схожими один на одного по наповненню і викладу подій, немов близнята, а із незгодними продовжують боротися за допомогою жорстоких нападів і вбивств. Усього вищезазначений період було зафіксовано 85 нападів на журналістів у зв'язку з їхньою професійною діяльністю. Серед гучних вбивств пригадуються такі: керівник проекту „Українська правда” Георгій Гонгазде, безвісти зниклий 16 вересня 2000 року; відомий донецький журналіст Ігор Александров, який 7 липня 2001 року помер у лікарні через побиття; кореспондент газети „Донецкие Новости” Олександр Паніч, знайдений розтинений у річці Кальміус, що у Донецьку, у листопаді 2002 року... Але в той же час, проблема із свободою слова в Україні, точніше її відсутність виходить за межі

держави і постає на міжнародному рівні.

Президента Кучму міжнародна спільнота починає соромити, журити і просто ігнорувати. Втім, це не допомагає. Приміром, стурбованість у справі Гонгадзе продемонстрували багато шановних державних і неурядових організацій - Рада Європи, ОБСЄ, ЮНЕСКО, Держдепартамент США, посольства Сполучених Штатів і Великобританії в Україні, „Репортери без кордонів” та інші. Між тим, справа досі не завершена . Широко поширеною практикою протягом цього періоду стає розсилка Адміністрацією Президента, очолюваною Віктором Медведчуком, неофіційних

19 вказівок щодо того, висвітлювати чи ні ті чи інші події та у якій тональності подавати ту чи іншу інформацію, часом із вказівкою конкретних цитат та певних подій, на яких слід наголосити, і про події та конкретних осіб, про яких слід промовчати (так звані „темники”). Ці вказівки в другий період президентства Кучми не були формальними, їхнє невиконання призводило до посилення тиску на ці ЗМІ та їхніх власників, наприклад, з боку правоохоронних і контролюючих органів. Інформаційні програми, приміром, державного каналу УТ-1 стали типовими п'ятихвилинками ненависті. Інформаційна війна в електронних і друкованих ЗМІ проти першого успішного уряду викликала призабуті процеси 20-х років проти шкідників. Майже всіх колишніх любителів свободи слова, здавалося, вже приручено, кожний грає призначену йому роль, а з рештою, схоже, цяцькатися не збиралися, всупереч усім погрозам Ради Європи [4]. „Ситуація на центральних телевізійних каналах схожа із Великою Депресією, - відзначають 2002 року журналісти „Телекритики” Наталя Лігачова і Оксана Лисенко, - журналісти, з якими довелося розмовляти, не просто пригнічені тими умовами, у які їх затисло нове керівництво Адміністрації на Банковій. Вони не бачать виходу із ситуації. Причому, це стосується не тільки журналістів СТБ та Нового, які завжди користувалися більшим простором для „свободи слова”, аніж „1+1”, „Інтер”, „УТ-1”. Те, що відбувається зараз, для них суцільний шок. Але стогнуть і колеги з національних мовників, характеризуючи ситуацію єдиною фразою: великий тиск” [3,13]. Саме з 2002 рік увійшов історію української журналістики, як особливий: журналісти насмілюються відкрито заявити про тиск на ЗМІ і про знищення свободи слова в Україні. Так починається рух українських журналістів за право на професію, якому перешкоджають спроби будь-кого узалежнити медіа від держави, політиків і бізнесу [3,3].

20 І, як не парадоксально, ситуація раптом змінюється на краще. Це стає можливим

завдяки

двом

чинникам.

По-перше,

поява

непідцензурних

мережевих видань заскочила державні органи, покликані контролювати пресу. Створення в 2000 році чималої (для України) кількості новинних сайтів – korrespondent.net, pro_ua, UKROP, forum, „Українська правда”, тощо – доситьтаки істотно пожвавило інформаційний простір України. Мережеві видання відтягнули чимало досвідчених журналістів із друкованих ЗМІ. Багато які випробувані владою засоби контролю тут не спрацьовують. По-друге, зникнення Георгія Гонгадзе та касетний скандал дали сильний імпульс опозиції та змусили Президента захищатися. Причетність когось із найвищої політичної еліти до зникнення Гонгадзе та інших злочинів не доведено, але й звинувачення з них громадськість поки що не знімає. Ця похмура й тяжка проблема не може не впливати на дальший перебіг подій. Журналісти відразу скористалися з можливості розширити коло порушуваних тем і зробити обговорення набагато гострішими. До позитиву можна зарахувати також декриміналізацію наклепу і образи в новому Кримінальному кодексі України, розсекречування в березні 2001 року Службою безпеки України „Зводу відомостей, що становлять державну таємницю”, ухвалення Верховною Радою прогресивних змін в інформаційному законодавстві (щоправда, Президент наклав на них вето) й постанову Пленуму Верховного Суду України від 25 травня „Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, яка рекомендує судам застосовувати Європейську конвенцію захисту прав людини й основних свобод. Уже було кілька прецедентів застосування Конвенції судами України у справах за позовами проти ЗМІ, де відмову позивачеві обґрунтовано посиланнями на рішення Європейського суду з прав людини. Загалом можна сказати, що почастішали завершення справ про захист честі й гідності на користь журналістів у тих випадках, коли журналісти були сумлінні [4].

21 Остаточний прорив свобода слова в Україні набуває під час Помаранчевої революції, зорганізованої у листопаді 2004 року.

22 4.

Новий етап у розвитку свободи слова в Україні:

„помаранчевий” та „постпомаранчевий” періоди Багато журналістів і дослідників відзначають, що саме в період з кінця 2004 року починається справжня свобода преси, а з нею і розвиток демократії в Україні. Ці процеси стають можливими після приходу до влади Президента Віктора Ющенка. Свою діяльність новообраний Президент розпочав зі слів: „В цій країні журналіст буде захищеним, всі резонансні справи, що накопичились останніми роками, будуть розкриті”. Ющенко пообіцяв, що він та його уряд забезпечать прозорість, чесність та конкурентоспроможність інформаційного простору України. Помаранчева революція, що прокотилася майданами українських міст і душ, стала початком кінця технології „темників”. Власники, редактори, журналісти вперше за останні роки відчули себе вільними. Вони припинили виконувати незаконні і аморальні вказівки державних і партійних органів. Та й ці „коментарі” вже ніхто не розсилає. І найголовніше, чому хотілося б вірити, що більше ці вказівки ніхто не виконуватиме [1,7]. Українським ЗМІ, вперше після десятиліть недовіри й зневаги, повірили громадяни. Це стало досягненням не стільки влади, скільки суспільства, яке поза сумнівом, змінилося під впливом подій Помаранчевої революції. Надзавданням постпамаранчевого періоду стало утримання тієї свободи слова, яку тяжкими стражданнями вдалося здобути журналістам. Між тим, українське співтовариство очікувало і на виконання трьох обіцянок влади: знищення державної цензури, роздержавлення та створення суспільного телерадіомовлення. Проте виконана була лише перша обіцянка: втручання держави було зведено до мінімуму, але залишала цензура власника й, зокрема, щодо державних і комунальних медіа. Утім,

процеси

створення

суспільного

телерадіомовлення

і

роздержавлення були загальмовані. Замість роздержавлення був взятий курс на

23 підвищення авторитету державних мас-медіа. Аргументи нової влади можна було зрозуміти: більшість медіа знаходилися в руках її опонентів. Але в цьому провина не журналістів, а самої влади. Адже сама вона нічого не зробила для наведення порядку в медіа-просторі, тобто для того, щоб зробити медіавласність

прозорою,

а

це

нарешті

могло

б

дати

початок

роботі

антимонопольного законодавства [13,11]. Таким чином, помаранчевий і постпомаранчевий періоди позначилися на розвитку свободи слова тим, що журналісти нарешті змогли отримати

і

утримати свободу слова. Водночас вони не змогли до кінця нею скористатися. Дехто навіть повернувся до старих методів роботи, методів потурання вже нинішній владі і нинішнім політичним силам. Із боку влади теж не було все зроблено так, як про це мріялося. Їй вдалося усунути цензуру, а от що стосується інших проблем, які спіткають ЗМІ та свободу слова в Україні, так і лишилися на папері і декларативному рівні.

24

Розділ ІІ Вплив Європейського судочинства на українську свободу слова Разом із утисками і розвитком свободи слова ЗМІ відчували на собі й правову неврегульованість значного кола суспільних відносин з питань інформаційного суспільства та інформаційно-комунікативних технологій, невідповідність між українською нормативно-правовою базою та європейським законодавством, що створюють системні перешкоди на шляху розбудови інформаційного суспільства. Право на свободу слова в Україні затверджує низка законодавчих актів. А саме: статті 15, 23, 28, 29, 32 та 34 Конституції України, в яких акцентується на тому, що в Україні заборонена цензура, а також визначається право свободу висловлювань, а також на розповсюдження та зберігання інформації [28]; стаття 6 „Заборона втручання у творчу діяльність телерадіоорганізацій” Закону України „Про телебачення і радіомовлення”, якою забороняється цензура і контроль за ідеологічним змістом передач [26]; стаття 2 „Свобода діяльності друкованих засобів масової інформації” Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” забороняє створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації, а також не допускається вимога попереднього погодження повідомлень та матеріалів, а фактично забороняє „темники” [25]; стаття 5 і 45 Закону України “Про інформацію”, перша, зокрема, викриває основні принципи інформаційних відносин у державі: „гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації”, а друга знову ж таки забороняє цензуру [24]; стаття 17 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” законодавчо

25 закріплює відповідальність за посягання на життя і здоров’я журналіста та інші дії проти нього [27]; статті 176 та 182 Кримінального Кодексу України, в яких йдеться про покарання за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, переслідування журналістів за виконання професійних обов’язків, а також про покарання за незаконне збирання та розповсюдження і використання конфіденційної інформації. Україна посідає одне з перших місць в СНД за кількістю законів. присвячених діяльності мас-медіа. Але рівень їх використання на практиці, нажаль, залишає бажати кращого. Перш за все це обумовлюється тим, що ці закони працюють проти самих ЗМІ. Часто справи із захисту честі та гідності носять недобросовісний характер. За даними Фонду захисту гласності на території СНД 70% необґрунтованих скарг, тобто позовів, спрямованих не на захист честі та гідності, а: 1. на приборкання преси шляхом її фінансового придушення; 2. на отримання грошей; 3. з „ідейних” міркувань [6,7]. Із вступом до Ради Європи країн Східної, Центральної та Південної Європи з комуністичним минулим збільшується кількість позовів на захист честі й гідності та свободи вираження поглядів до Європейського Суду. Ми розглянемо лише один – Європейську Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. В основі справ, що розглядаються у дослідженні, є порушення статті 10 Європейської Конвенції, яка безпосередньо стосується права на свободу слова і має назву „Право на свободу висловлювань”. Вона проголошує: „1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватись своїх поглядів, одержувати та передавати інформацію та ідеї без вручання органів державної влади незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державі вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних та кінематографічних підприємств.

26 2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язано із обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони громадського порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві” [23]. Таким чином, система захисту свободи вираження, що встановлена 10 статтею Конвенції визначає такі права, що підлягають захисту: - свобода дотримування поглядів; - свобода розповсюдження інформації та ідей; - право на одержання інформації [19,431]. Застосування цієї статті здійснюється у разі, якщо уряд намагається контролювати

спроби

поширення

інформації

шляхом

безпосереднього

обмеження змісту такої інформації або шляхом обмеження форми висловлення, що пов’язана з її змістом. І навіть якщо метою уряду не було безпосередньо обмеження свободи вираження, позивач (або заявник) все ж таки має змогу оскаржувати результати діяльності державних органів, що обмежують свободу слова [18,297]. Загалом справ щодо ЗМІ і України, які розглядаються у Європейському Суді і зачіпають 10 статтю Конвенції, не так вже й багато, порівняно із загальною кількістю справ. На даний момент Суд виніс чотири рішення стосовно України за ст. 10 Європейської Конвенції. Це справи - „Українська Прес-Група проти України” (ця справа стосувалася деяких критичних публікацій у газеті „День”, пов’язаних із політичною діяльністю пані Вітренко та пана Симоненка). Цікавою є справа Салова стосовно поширення та обговорення інформації, котра містилася у фальшивій копії газети „Голос України” перед виборами Президента України 1999 року. Нещодавно, шляхом

27 визнання заяви неприйнятною, було розглянуто справу „Мельник проти України” (йдеться про право відповіді особи на критичні газетні публікації), а також справу „Ляшко проти України” (стосовно права на вираження поглядів у публікаціях з критичними зауваженнями посадових зловживань). Це досить незначна кількість рішень, порівняно із рішеннями стосовно ЗМІ, винесеними Судом проти інших країн у 2005 році (66 рішень по суті) та другому півріччі 2006 року (41 рішення по суті), що стосувалися порушення ст.

10 Конвенції. У цьому розділі аналізуватимуться такі рішення Європейського Суду: „Українська Прес-група проти України” (рішення від 29 березня 2005 року), „Салов проти України” (рішення від 6 вересня 2005 року), „Ляшко проти України” (рішення від 10 серпня 2006 року). визначатиметься

взаємозв’язок

між

свободою

На основі цих справ слова

та

Європейською

Конвенцією, а також вплив зобов’язань України за Євроконвенцією на розвиток свободи слова в державі. Крім того, на основі вищезазначених рішень визначатимуться перспективи розвитку свободи слова в Україні.

28 1. Аналіз справ Прес-групи, Салова та Ляшка Розглядаючи конкретну справу, Європейський Суд перш за все визначає чи було обмеження на свободу вираження поглядів „встановлено законом”. Але, з точки зору Євросуду, цей нормативний акт повинен бути законом не тільки по формі, але й за змістом, тобто мати певний якісний рівень [12,19]. Перш ніж аналізувати визначені за предмет дослідження рішення Європейського Суду, розглянемо обставини цих справ. Взірцем і водночас основою для діяльності ЗМІ, на думку деяких експертів [див. додаток 1], є рішення Європейського Суду по справі „Українська Прес-Група проти України” (рішення від 29 березня 2005 року). Розглянемо суть справи „Українська Прес-Група проти України”. Заявником до Європейського Суду по справі „Українська Прес-Група проти України” є ЗАТ „Українська Прес-Група”, яка володіє щоденною газетою „День”. Предметом розгляду стали статті Тетяни Коробової під назвами „Другий Юрік для бідних Йориків чи Українська модифікація Лебедя?” (21 серпня 1999 року, газета „День”), а також „Про священную корову и воробышка: лидер КПУ как последняя надежда Кучмы” (14 вересня 1999 року, газета „День”). У них йдеться про лідерів Прогресивної Соціалістичної партії Наталію Вітренко та Комуністичної партії Петра Симоненка. Приводом позовів проти газети „День” став власне сам зміст цих статей. Наведемо їх уривки, мовою оригіналу. Зокрема, у статті „Другий Юрік для бідних Йориків чи Українська модифікація Лебедя?” йдеться: „ …Первый вариант был обозначен еще весной и строился на положении, что Петр Симоненко, по мнению Банковой, недостаточно “красив и ярок” для исполнения роли “страшилки” в предвыборном сценарии “а ля рюс” – “реформатор против красной угрозы”. Наталия Витренко с ее “урановыми рудниками” и Владимиром Марченко гораздо более впечатляюща. И потому

29 лучшие политологи и социологи вдруг стали нам рассказывать, что она единственная способна победить Кучму во втором туре с 33 процентами… … Но, скорее всего, радость и триумф нашей Наташи мы в полном объеме не увидим, поскольку “настолько буйных” на Банковой все таки мало. И в результате, очевидно, тупо будет реализовываться разработка российского штаба – калька с российского же сценария. И здесь нас ждет большая новость, так как, наконец, определилось, кто в нашей стране может претендовать на роль российского Лебедя, между турами получившего назначение в Совбез, сдавшегося действующему президенту и в немалой степени определившего его победу

на

новых

выборах.

Сценарный

график

нарождения

нашей

“доморощенной Лебеди” уже до 1 – тура , по сообщению информисточника, таков…” [21]. А от короткий вміст другої статті під назвою „Про священную корову и воробышка: лидер КПУ как последняя надежда Кучмы”: „ ...Петр Николаевич опять, наверное, на газету “День”обидится. Зря. Тут притча одна на ум пришла и не уходит. Лютой стужею замерз на лету воробышек и упал. Идет мимо корова – плюх лепешку прямо на воробышка. Он отогрелся, головку высунул, чирик-чирик, радостный такой. А тут кошка – подкралась, цап-царап и нет воробышка. Мораль: попал в дерьмо – сиди и не чирикай. И помни: не всяк тот враг, кто на тебя кладет, и не всяк тот друг, кто тебя из дерма вытаскивает... Извините. За прямоту…” [21]. Судова тяганина у національних судах між газетою „День” і лідерами ПСПУ і КПУ почалася одразу після виходу у друк цих статей. Вітренко і Симоненко позивалися до Мінського районного суду Києва, із вимогою моральної і матеріальної компенсації за надруковані статті, які, на думку позивачів, шкодили їхній честі, гідності й репутації як членів Верховної Ради. У 2000 році за обома справами Мінський райсуд виносить рішення на користь Вітренко й Симоненка і визнає, інформація, яка містилися у статтях

30 була неправдивою і містила оціночні судження, що, у свою чергу, є наклепом на честь, гідність та ділову репутацію позивачів. Влітку того ж року Київський міський суд, розглянувши ці справи, лишає рішення Мінського районного суду без змін. Саме тому ЗАТ „Українська Прес-Група”, як представник газети „День”, вирішило оскаржувати рішення національних судів вище, за межами України.

12 грудня 2000 підприємство (далі - заявник) звернулося до Європейського Суду. Основним обґрунтуванням заявника було те, що національні суди при аналізі оціночних суджень не врахували практику Європейського Суду, зокрема статті 10 Конвенції. Крім того, посилаючись на ту саму статтю Конвенції, заявник також стверджував, що рішення судів становили втручання в його право вільно поширення інформації. Чи мало місце втручання Уряд погодився, що у цій справі мало місце втручання у права заявника, передбачені статтею 10 Конвенції. Проте він стверджував, що це втручання було виправданим. Чи було втручання виправданим: а) Чи було втручання передбачене законом Заявник стверджував, що втручання, яке є предметом спору, не було передбачене законом. У цій справі українські суди кваліфікували твердження, висловлені в оскаржуваних статтях, як факти, хоча, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, вони мали б кваліфікувати їх як оціночні судження. Уряд, у свою чергу, наполягав на тому, що національні суди діяли у відповідності з практикою Конвенції, розглядаючи питання пропорційності втручання у свободу вираження поглядів, та збалансовуючи його з захистом честі, гідності та репутації осіб у публічному житті. б) Чи переслідувало втручання законну мету

31 Заявник стверджував, що він критикував пана Симоненка та пані Вітренко як публічних осіб і не зачіпав їхнього приватного життя. На думку ж Уряду, законна мета існувала, тобто йшлося про захист репутації та прав інших осіб. Суд встановив, що це втручання переслідувало законну мету - захист репутації та прав інших осіб, тобто п. Симоненка та п. Вітренко. Однак залишається питання, чи було воно необхідним. Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним законним цілям, яке воно переслідувало На думку Європейського Суду, на момент оскаржуваних подій українське законодавство з дифамації не проводило різниці між оціночними судженнями та фактами. Суд зазначив, що загалом національні суди сприйняли підхід практики за Конвенцією, що „критична оцінка фактів... не може слугувати підставою для задоволення позовів щодо моральної шкоди” [21]. Таким чином, на думку Європейського Суду, національне право та практика містили негнучкі елементи, які в разі їх застосування могли стати причиною прийняття рішень, що не узгоджуються зі статтею 10 Конвенції. Суд зазначає, що обидві оскаржувані статті містили критичні твердження про Наталію Вітренко та Петра Симоненка (позивачів), лідерів Прогресивної соціалістичної та Комуністичної партій відповідно. Він зазначив, що твердження, зроблені у статтях „Второй Юрик...” і „Про священну корову..”, є оціночними судженнями, використаними в ході політичної риторики, і не підлягають доведенню. Беручи до уваги відповідні тексти в цілому і зважуючи на конфліктні інтереси, Суд знаходить, що українські суди перейшли межу розсуду, надану національним органам Конвенцією. Рішення Європейського Суду Таким чином, Європейський Суд одностайно визнав, що у справі „Українська Прес-Група проти України” мало місце порушення статті 10 (свободи висловлювання) Європейської конвенції з прав людини. Таке рішення

32 прийнято, зважаючи на рекомендації, звіти та резолюції міжнародних органів та неурядових організацій, що висловлювали своє глибоке занепокоєння ситуацією, що склалася з дотриманням прав людини в Україні. Суд підтвердив, що критика обох політиків була сильною, полемічною, та написана саркастичною мовою. Безперечно, що обидва політики мали причини вважати себе ображеними. Однак, обираючи свою професію, вони повинні були бути готовими до того, що їх будуть критикувати; саме такий тягар мають брати на себе політики в демократичному суспільстві. На відміну від попереднього рішення, вердикт Європейського Суду по справі „Салов проти України” (рішення від 6 вересня 2005 року) зачіпає не лише 10 статтю Європейської Конвенції, але й 5 та 6. Але є у цих справах і спільне, а саме те, що обидві вони так чи інакше пов’язані із президентськими виборами-99. Отже, розглянемо докладніше суть справи „Салов проти України”. Справу „Салов проти України” (рішення від 6 вересня 2005 року) Європейським Судом було порушено 26 січня 2000 року. Заявником виступив юрист, що займається адвокатською діяльністю Сергій Салов. Він наполягав на порушенні його прав, у зв’язку із притягненням його до кримінальної відповідальності за буцімто перешкоджання здійсненню громадянами України їх виборчих прав, і з метою впливу на результати президентських виборів. Сергій Салов стверджував, що було порушено три статті Європейської Конвенції: 1. стаття 5 – Порушення права на свободу та особисту недоторканість, яка проголошує: „Кожен має право на свободу та особисту недоторканість”; 2. стаття 6 – Право на справедливий судовий розгляд, у якій йдеться: „Кожен у випадку спору про його громадянські права і обов’язки чи при пред’явленні

йому

будь-якого

карного

обвинувачення,

має

право

на

33 справедливий і публічний розгляд справи в розумний термін незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону”; 3. стаття 10 – Право на свободу висловлювань, текст якої наведено вище [23]. Щодо обставин справи. На президентських виборах 1999 року Сергій Салов був представником кандидата у Президенти Олександра Мороза.

31-го жовтня 1999 року, у день першого туру виборів, Сергія Салова було заарештовано

через розповсюдження хибної інформації про буцімто

наявну смерть кандидата у Президенти Леоніда Кучми. Стверджувалося, що Салов розповсюджував її у формі заяви спікера Верховної Ради Олександра Ткаченка, яку було надруковано у спеціальному загально національному виданні ВР „Голос України”. У статті, зокрема йшлося про таке: „…Нас обманюють! Людина, яка з’являлася на телебаченні і роз’їжджала країною минулого тижня в якості нібито Президента України Л.Д.Кучми, зовсім не та, за яку вона себе видає. Він — лише двійник Президента, якого кримінальне оточення пана Кучми використовує для обману людей у ході президентських виборів, щоби удержати владу у своїх руках. Справжній Президент України Леонід Кучма помер 24 жовтня 1999 р. у Києві від гострої серцевої

недостатності,

викликаної

міокардіодистрофією,

внаслідок

алкогольної інтоксикації… …Людей залякують, змушуючи голосувати за несправжнього Кучму. Відносно опозиційних кандидатів розгорнуто найжорстокішу інформаційну блокаду. Верховна Рада України повідомляє, що вона бере на себе контроль над президентськими виборами… …Могутня пропагандистська машина, націлена на обтісування людей, почала свою роботу. Владу в Україні узурповано …” [22] Майже за рік Куйбишевський районний суд Донецька, відповідно до 2 ч. ст. 127 Карного кодексу України (1960 року) – перешкоджання здійсненню

34 громадянами України їх виборчих прав, засудив Салова, як посадову особу, до п’яти років позбавлення волі і з відтермінуванням вироку на два роки („у зв’язку із тим, що фактично його дії не мали під собою серйозних наслідків”), а також до грошового стягнення. Згодом

Донецький

обласний

суд

і

Верховний

Суд

України,

проігнорувавши скарги Салова і його прохання про наглядовий перегляд його засудження, не змінили рішення районного суду. Додатково

Салова позбавили адвокатської ліцензії, яку він міг

відновити лише після анулювання судимості. Накладені на нього українським судом кілька покарань за один його вчинок пан Салов вирішив оскаржити у Європейському Суді. Чи мало місце втручання Уряд визнав, що засудження і покарання Салова було втручанням у його свободу висловлювань за пунктом 2 статті 10 Європейської Конвенції. а) Чи було втручання передбачене законом Європейський Суд відзначив, що втручання у права заявника було передбачене законом про заборону агітації у день виборів і охоплено пунктом 2 статті 10 Конвенції. б) Чи переслідувало втручання законну мету Суд погодився переслідувало

із Урядом

правомірну

мету

у тому, що втручання, що розглядалося, –

забезпечення

виборців

правдивою

інформацією у ході президентської кампанії 1999 року. Але, залишається питанням, чи було воно необхідним і пропорційним переслідуваній правомірній меті. Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним законним цілям, яке воно переслідувало Європейський Суд відзначив, що національні суди України кваліфікували те, що міститься у вищезгаданій статті, як твердження про факт, тобто факт про

35 смерть пана Кучми і підміні його схожим на нього чоловіком, що перешкоджає виборцям обирати його Президентом. Втім Суд зауважив, що ця стаття була визнана хибним твердження про факт. В той ж час, національні суди не довели, що Салов навмисно намагався ввести в оману інших виборців та завадити їм у здійсненні виборчих прав на виборах-99, як і те, що саме заявник сам зробив і надрукував заяву спікера. Більше того, сама по собі стаття 10 Європейської Конвенції не забороняє обговорення чи розповсюдження отриманої інформації, навіть, якщо виникають серйозні сумніви щодо її вірогідності. Стверджувати протилежне, стверджує Європейський Суд, значило б позбавляти людей права висловлювати свої погляди і думки про заяви, зроблені у ЗМІ. Суд врахував, що вплив від інформації, що містилася у газеті, був незначним, оскільки в заявника було лише 8 примірників сфальсифікованої газети і він встиг розповісти про неї тільки обмеженому колу осіб. У справі заявника, на думку Суду, було використано дуже суворе покарання: 5 років позбавлення волі із відтермінуванням вироку на два роки, штраф у розмірі 170 гривень і анулювання адвокатської ліцензії. Європейський Суд, зокрема, зазначає: „Рішення покарати заявника за обговорення змісту відомостей про смерть Президента Кучми у сфабрикованому

примірнику газети явно було не

пропорційним правовій меті” [22]. Рішення Європейського Суду 6 вересня 2005 року Європейський Суд визнав порушення 10 статті Конвенції, так само, як і порушення її 5 та 6 статей: „Заявник зазнав і моральної шкоди – такої як страждання і нервування через те, що його негайно не доставили до судді для розгляду питання про законність його утримання (пункт 3 статті 5 Конвенції), через відсутність справедливого судового розгляду за його справою (пункт 1 статті 6 Конвенції), і через засудження і покарання його за обговорення політично значимої інформації під час виборів (стаття 10 Конвенції) – це не може бути достатньою

36 мірою компенсуватися лише встановленням факту порушення Конвенції” [22], - йдеться у рішенні. У наступній справі „Ляшко проти України” (рішення від 10 серпня 2006 року) також було порушено статтю 10 Європейської Конвенції. Отже, розглянемо суть справи „Ляшко проти України”. Заявником по цій справі виступив київський журналіст Олег Ляшко, тодішній редактор газети „Політика”, яка вже не існує (вона припинила свою діяльність у 1997 році), а нині – народний депутат України від БЮТу. Приводом для звернення стало те, що у 2001 році Ляшка, як редактора газети „Політика” за необачні висловлювання у бік тодішнього прем’єрміністра Василя Дурдинця, було засуджено до двох років умовно. Олег Ляшко, заявник, у Європейському Суді стверджував, що українська влада порушила його право як журналіста на свободу висловлювань, себто наполягав на порушенні 10 статті Європейської Конвенції. Приводом для

конфлікту між Олегом Ляшком та Василем Дурдинцем

стали 4 статті, які критикували прем’єра, надруковані тодішнім редактором газети „Політика” Ляшком. Перша така стаття з’явилася у світ 2 липня 1997 року. Вона мала назву „Дурдинцовщина”.

У

статті

розповідалося

про

звільнення

Дурдинцем

президента Чорноморського морського пароплавства Строжиненка через його причетність до фінансування видання „Політика”. Зокрема, у статті йшлося: „Хто б міг уявити те, що нинішній комсомольський бюрократ, поліцейський чиновник і майже політичний інтриган зможе обійняти один із найвищих постів в уряді? Преса – це те, що найбільше ненавидить прем’єр, оскільки він боїться громадської думки. Він забув, що у березні цього року газета звинуватила його у заколоті проти прем’єр-міністра Лазаренка. І щойно отримавши шанс, він почав застосовувати каральні механізми, аби придушити незалежні медіа. Приміром, він звинувачував Олександра Строжиненка,

37 президента Чорноморського пароплавства у фінансуванні газети „Політика” [20]. За 5 днів після першої публікації голова Парламентського Комітету з питань законності надала на розгляд письмовий

запит Генеральному

прокурору, який поставив запитання стосовно публікацій Ляшка, які начебто порочили діючого прем’єра Дурдинця. Генеральна прокуратура звинуватила Ляшка у навмисному наклепі, необґрунтованих звинуваченнях у здійсненні серйозного злочину та зловживанні владою. За два тижні Ляшко публікує ще один матеріал під назвою „Заощаджуйте колючий дріт, пане Дурдинець”, де заявляє про те, що прем’єр Дурдинець особисто проінструктував Генерального прокурора про заведення кримінальної справи проти нього, тобто проти Ляшка. У статті йдеться: „Наскільки нам відомо, одразу після друку статті „Дурдинцовщина”, Дурдинець викликав Генерального прокурора Григорія Ворсинова до свого кабінету і, показуючи йому газету, вимагав завести кримінальну справу на автора статті за наклеп… Будь-яка людина, яка вважає, що його образили, пішла би до суду, відповідно до норм законодавства, аби зробити свою справу публічною. Але Дурдинець не має ніякого відношення до громадянських прав, оскільки намагається використати свої повноваження високопосадового урядового чиновника. Таким чином, напевно й не варто згадувати, що він зловживає наданою йому владою, оскільки ані я, ані будь-який наш читач не можемо

викликати

до

себе

Ворсинова

до

свого

кабінету,

вимагати

кримінального переслідування супротивника. Чинний прем’єр-міністр вважає, що він може робити замовлення Генеральному прокурору (хоча закон передбачає незалежність останнього), і він це робить” [20]. Наступна публікація із критикою побачила світ у листопаді того ж року. Вона мала назву „Аферист і генерал”. У ній йшлося про стосунки між генералом Г., тоді керівником Одеського обласного міліцейського управління і якогось пана С., який, як відомо, займався злочинною діяльністю. Газета

38 „Політика” також опублікувала кілько фотографій, на яких визначений генерал Г. та пан С. були зображені разом. Ці фото мали приватний характер і пізніше вони були оприлюднені, як у друкованих ЗМІ, так і на телебаченні. У статті йшлося: „Запит показав те… що С. ніколи не працював у податковій інспекції. Людина, яка займалася шантажем (місцевих бізнесменів), працювала діючим міліціонером, С. і фото (яка показує його вплив) зображає його із високим чиновником Одеського обласного міліцейського управління” [20]. Ця історія у статті свідчить про наявність корупції в Одеському обласному міліцейському управлінні, про який ми писали раніше”. В тому ж листопаді Ляшко пише ще один матеріал, який має назву „Аферист і генерал виявилися

родичами”. У ньому журналіст наводить

інтерв’ю якоїсь пані К., дане на місцевому телебаченні, в якому йдеться про те, що начальник міліції та пан С. є далекими родичами: „Скандал,

зосереджений

навколо

голови

Одеського

обласного

міліцейського управління, генерала Г., продовжується. Коли ми друкували статтю під назвою „Аферист і генерал”, ми не знали, що С. і Григоренко були шуряками. … Незаконна діяльність С. має благословення генерала Г. …”.

9 грудня 1999 року Печерський районний суд Києва виправдав Олега Ляшка через відсутність складу злочину. Втім, у листопаді 2000 року Київський міський суд на прокурорське звернення відповів анулюванням рішення Печерського суду і розпочав нове впровадження. У червні 2001 року Мінський районний суд Києва визнав журналіста винним у раніше висунутих звинуваченнях у навмисному наклепі, зловживанні владою, а також у необґрунтованому звинуваченні у здійсненні серйозного злочину і . Суд визнав, що статті Ляшка є наклепницькими і розповсюджують хибні факти і зазначив, що Олег Ляшко, як головний редактор видання „Політика”, має нести особисту відповідальність за будь-який образливий

39 матеріал, що друкується у газеті. Ляшка було засуджено до двох років позбавлення волі, а також протягом двох років йому заборонялося займатися журналістською діяльністю та займати високі посади у сфері управління ЗМІ. У жовтні того ж року Київський міський апеляційний суд залишив рішення Мінського суду без змін.

23 липня 2002 року Верховний Суд підтримав рішення Київського міського апеляційного суду. Саме такі дії національних судів спонукали Олега Ляшка звернутися до Європейського Суду. Чи мало місце втручання Європейський Суд визнає, що засудження Ляшка безперечно становить втручання у свободу слова. Чи було втручання виправданим: а) Чи було втручання передбачене законом Заявник Ляшко заявив, що судове переслідування було надмірним і необґрунтованим, оскільки було розпочато Генеральною прокуратурою не за фактами опублікованих зловживань, а проти автора публікацій. б) Чи переслідувало втручання законну мету Суд відзначає, що національні суди базували своє рішення відносно статей 125 та 165 Кримінального Кодексу. Суд каже про те, що випадки „спеціального суспільного інтересу” могли залучити до судового розгляду і владу. Зважаючи на те, що заявник не коментує наявність такого „спеціального суспільного інтересу” у цьому випадку, то його твердження стосовно можливості жертв злочинів не мають доказуватися і підпадають під 2 частину 10 статті Європейської Конвенції. Себто Європейський Суд визнає, що втручання переслідувало законну мету. Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним законним цілям, яке воно переслідувало

40 Суд визнає, що втручання у демократичне суспільство

не було

необхідним. В той же час, Суд зауважує на непропорційності звинувачень і правовій меті. На думку Європейського Суду, засудження Ляшка до двох років позбавлення волі і заборона займатися професійною діяльністю та займати високі посади у сфері управління ЗМІ, можливо мали „залякуючий ефект” на свободу вираження заявника. Рішення Європейського Суду Зважаючи, на усе вищезазначене, Європейський Суд визнав наявність порушення Україною 10 статті Європейської Конвенції по цій справі. Таким чином, ми бачимо, що усі вищерозглянуті справи: „Українська Прес-Група проти України” (рішення від 29 березня 2005 року), „Салов проти України” (рішення від 6 вересня 2005 року) і „Ляшко проти України” (рішення від 10 серпня 2006 року), мають багато спільного: позивачами по всіх справах виступають журналісти (крім справи „Салов проти України”, де позивач є юристом), які побачили несправедливість рішень національних судів, а відповідачами – політики, тобто державні діячі. В усіх справах приводом для позову стали критичні статті, крім справи „Салов проти України”, де в сфабрикованому номері розповсюджено завчасно неправдиву інформацію. Розглядаючи позови проти журналістів, національні суди плутають поняття факту і оціночного судження і вимагають доказів навіть там, де це непотрібно. У трьох розглянутих справах Європейський Суд визнає порушення 10 статті Конвенції і тим самим втручання у свободу слова. Крім того, по кожній із цих

справ

Європейський

Суд

фактично

зауважує

на

недосконалості

національної судової системи України, невмінні суддів трактувати закони і працювати за європейськими стандартами, а також на непропорційності покарань за критичні публікації переслідуваній меті. Що примітно, що усі обставини розглянутих у роботі справ відбуваються саме за часів Кучми, коли відсудити щось у національних судах було марним і заявники по цих справах досягають справедливості і відновлення їх прав лише

41 за часів Помаранчевої революції. Це свідчить про те, що дійсно питання свободи слова в цей час набуло трошки більшої поваги і значення. Разом із порушенням 10 статті Європейської Конвенції по розглянутих справах Європейський Суд встановив такі фактори, що так чи інакше впливають на судову практику і стан свободи слова в цілому в Україні: 1.

існує різниця між оціночними судженнями і фактами: перші, на відміну від других, не потребують доказу. Європейський Суд нагадує визначення факту і оціночного судження (рішення по справах „Українська Прес-Група проти України” і „Салов проти України”);

2.

якщо людина стала політиком, вона не має ображатися на критику, бо свідомо обрала публічне життя (рішення по справі „Українська Прес-Група проти України”);

3.

за критичні матеріали журналіст не має потрапляти за грати або позбавлятися права на журналістську діяльність протягом терміну, визначеного судом (рішення по справах „Салов проти України” і „Ляшко проти України”);

4.

необхідність подання правдивої інформації попри все. Це є запорука існування демократичного суспільства (рішення по справі „Салов проти України”).

По усіх справах Суд виносить безпрецедентні рішення, на які пізніше посилається не тільки він сам, але й національні суди інших країн, в тому числі і України. Європейський Суд, на відміну від національних судів України, наводить кардинально протилежне трактування свободи слова, аніж як звикли її сприймали українські судді. Тому залишається великим питанням, як ці рішення, винесені Європейським Судом, виконуються у країнах-відповідачах. Отже, розглянемо процедуру виконання рішень Суду на території України.

42 2. Дослідження процесу виконання рішень Європейського суду на території України Із початку свого існування Європейський Суд розглянув близько 6 тисяч справ. І ця кількість постійно збільшується. Стосовно України у Європейському Суді щороку розглядається більше сотні справ [див. додаток 1]. Із них рішень, що пов’язані зі свободою слова та порушенням 10 статті Європейської Конвенції, як вже йшлося вище, винесено усього чотири. І усі вони, як свідчать експерти, виконані. Загалом, виконання рішень Європейського Суду є обов’язком державиучасника Європейської Конвенції. А Україна, нагадаємо, є таким із 1997 року. Нагляд за виконанням судових рішень Європейського Суду належить до кола завдань Комітету міністрів Ради Європи, який перевіряє, чи держави вжили належних заходів з тим, щоб уникнути нових подібних порушень (внесли зміни до законодавства, до судової практики, до нормативних документів чи до практики їх застосування; збудували нові в’язниці чи призначили додатково суддів і т. ін.). Комітет міністрів повинен також переконатись, щоб заявникові було виплачене призначене Судом відповідне відшкодування та, в окремих випадках, були вжиті інші додаткові заходи, які б забезпечували повне відшкодування (здійснено перегляд справи, скасовано судову постанову про накладення арешту на майно або його конфіскацію, знято судимість, надано дозвіл перебувати на території держави і т.п.). Виконання рішення Суду є складним процесом, оскільки власне процедура

стосується

застосування

заходів

„індивідуального”

(виплата

компенсації, відновлення порушеного права тощо) та „загального характеру” (зміни в законодавстві, судовій практиці певної країни тощо) [див. додаток 1]. Щодо процедури виконання цих рішень, то після їхнього винесення має пройти три місяці (цей час дається для того, аби не згодні змогли оскаржити рішення у Великій Палаті Суду).

43 Між тим, лишаються випадки, як відзначають експерти, коли дуже важко виконати рішення Суду, оскільки Європейський Суд покладається на національну правову систему, а суди, наприклад, можуть відкрити нове судове впровадження [див. додаток 1]. У разі невиконання рішення Суду країною-учасницею Європейської Конвенції, Комітет Міністрів має можливість звернутися до Європейського Суду зі скаргою на порушення статті 46 Конвенції, яка передбачає обов’язковість дотримання рішень Суду для держави-відповідача. В Україні розроблений спеціальний Закон „Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини”, де розписане спеціально всі заходи, які мають бути вжиті. Із прийняттям цього закону, якого, до речі, схвально оцінили у Європі, процедура виконання рішень Суду значно прискорилася [5]. Крім того, в Україні існує Національне бюро у справах дотримання Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини, яке представляє інтереси держави в Європейському Суді. За посередництва цього бюро

затверджуються

мирові угоди між урядом України та деякими

заявниками, що спрощує відносини

і сприяє вилученню багатьох заяв з

реєстру Суду. Наведемо статистику надходження і виконання рішень Євросуду в Україні. За даними Міністерства юстиції, в період 1998-2004 років на комунікацію з урядом України надійшло понад 300 справ. Приміром, лише протягом 2003 Національним бюро за 25 справами були здійснені виїзди на місце для перевірки фактів, викладених у відповідних заявах до Європейського Суду з прав людини, та направлено близько 200 запитів головам регіональних відділень Національного бюро та до центральних органів виконавчої влади і державних органів зі спеціальним статусом з метою збору та опрацювання

44 фактів у конкретних справах. Результати досліджень були використані у підготовці зауважень уряду України щодо прийнятності та суті цих справ Упродовж 2003 року було прийнято 6 рішень проти України. За 2004 рік їх було вже 14; а в 2005 році ця цифра сягнула 120 рішень (119 із визнанням хоча б одного порушення Конвенції чи протоколів до неї, 1 – без такого визнання). У 2006 році збереглася тенденція до зростання кількості винесених рішень. У першому півріччі 2006 році проти України було винесено понад 60 рішень по суті та 15 ухвал [16]. Здавалося

б у сфері виконання рішень Євросуду в Україні ведеться

плідна і копітка робота. Але, в той час як Міністерство юстиції заявляє про відсутність особливих проблем із виплатами справедливих сатисфакцій по рішеннях Європейського Суду, Парламентська Асамблея Ради Європи розробляє низку заходів відносно України у зв’язку із неналежним виконанням нею рішень Європейського Суду [8]. Свідченням того є прийнята 2 жовтня 2006 року резолюція ПАРЄ, у якій розкритиковано Україну за неприйнятну затримку у процесі виконання рішень Європейського Суду. Причиною тому є те, що країна досі не може реалізувати повною мірою реформу судоустрою, до цього додається нездатність суддів працювати за європейськими нормами, а також те, що судова система в Україні є вкрай залежною від влади і її політики. „В нас немає суддів, є судові чиновники. Як тільки питання стосується держави і громадянина, приблизно 90% випадків рішення – на користь держави, і це зовсім не тому, що громадянин не правий. Тобто суди захищають не громадянина. Судді внаслідок тиску на них голів суду, прокурорів, міліцейських керівників, вдаються до порушень закону”, - зазначає суддя Юрій Василенко [8].

45 3.

Перспективи розвитку свободи слова в Україні

на основі запровадження Європейського судочинства Вільна преса – це складова демократичного процесу. Такої думки дотримуються більшість дослідників. Вони відзначають, що свобода слова перш за все стосується, з одного боку, незалежності мас-медіа і їхньої структури

у

суспільстві,

з

іншого

–

велике

значення

має

також

самоусвідомлення журналістами метаморфоз культурно-політичного процесу і їхнє ставлення до його трансформації. Втім, свобода слова в Україні залежить не лише від журналістів та самих ЗМІ, але й від їхніх власників та держави . В цьому і полягає переважна більшість проблем із розвитком свободи слова, і не тільки в Україні [див. додаток 2]. У судовій практиці Європейського Суду свобода вираження із самого початку посіла окреме і доволі помітне місце, оскільки вона, за висловом Суду, становить „суттєве підґрунтя демократичного суспільства” та „основну умову його прогресу та розвитку кожної особистості”. Свобода слова і, зокрема, право на свободу критики державних органів та їх представників розглядається судами переважної більшості країн світу як одна з найважливіших свобод, що і знайшла своє втілення у 10 статті Європейської Конвенції [18, 294], яка у свою чергу вимагає збалансування, з одного боку, важливості свободи слова як демократичної цінності, з іншого боку, суспільного інтересу в обмеженні цього права по кожній конкретній справі [11, 7]. Свобода слова і демократія – це нероз’єднуванні два поняття. Так вважає експерт з європейського права Станіслав Шевчук. Без існування свободи слова не може бути демократії і навпаки [див. додаток 1]. Вільні ЗМІ фактично будують демократію, створюючи розмаїття думок і поглядів, ініціюючи дискусії й публічні дебати, в ході яких громадяни отримують сукупність інформації, потрібної для формування власної думки і свідомої участі у вирішенні суспільно важливих питань.

46 Втім, історія розвитку демократії, а з нею і свободи слова свідчить про те, що право на вільне висловлювання досягається не за один рік. В той же час, із ратифікацією Європейської Конвенції нашою державою сприйняття свободи слова дещо видозмінюється, так би мовити трансформується. Але це пов’язано не лише із духом Конвенції, а із тим, що політики нарешті взяли чіткий курс на розбудову і розвиток демократії в державі. Втім, на цей шлях Україна вступила лише у ХХІ столітті. Наприкінці 90-х, як відзначають дослідники, цьому заважала майже тоталітарна політика тодішнього Президента Кучми. Саме на 2000-ні роки припадає розгляд Європейським Судом перших справ, що стосуються України, ЗМІ і порушення 10 статті Конвенції. Крім того, на думку Станіслава Шевчука, разом із взяттям курсу на демократію і розвиток свободи слова із ратифікацією Європейської Конвенції пов’язане і вдосконалення українських законів, що стосуються регулювання діяльності ЗМІ. Зокрема, пом’якшуються покарання за необережні і неточні висловлювання журналістів [див. додаток 1]. Приміром,

із

проголошенням

незалежності

кримінальний злочин за наклеп і образу. А це

в

Україні

існував

суперечило принципам

Конвенції, яка максимальним поранням за порушення 10 статті передбачає виключно штрафні санкції. Із часом поняття наклеп взагалі зникає із українського законодавства. В той же час, незважаючи на те, що закони України втілюють в собі європейські норми, залишається проблемою застосування судами цих норм в справах проти ЗМІ лише в інтересах позивачів — особливо в контексті посадових осіб і суспільних інтересів. З певністю можна ствердити, що такий підхід не відповідає європейським нормам і його аналіз Європейським судом з великою ймовірністю мав би результатом рішення про те, що Україна порушує 10 статтю Конвенції з усіма відомими правовими наслідками для держави [11, 5].

47 До того ж, проблема втілення свободи слова в Україні загострюється недосконалістю законодавства. Та й для стану ЗМІ в Україні характерними залишаються такі риси: - недостатність історичних і політичних традицій, що склалися, і зразків вільної, незалежної преси; - домінуюча роль держави та окремих політичних угруповань, що містить

у

собі небезпеку

однобічної

політико-ідеологічної та

комерційної інструменталізації; - відсутність

комплексу

відповідних

правових,

політичних

та

економічних рамочних умов; - недоліки в сфері професіоналізму журналістського корпусу країни [17, 95]. Між тим, при з’ясуванні наскільки є вільною преса в тій чи іншій країні одним із чинників є такий: чи має держава закони, які надають особливий захист пресі та журналістам. З точки зору міжнародних стандартів українська норма однозначно сприймається як форма залежності журналістів від влади, бо, дійсно, годі й сподіватися на професійну об’єктивність нагороджених в інформуванні суспільства. І не тому, що журналісти не професійні. Нагорода мотивує до лояльності, що не зовсім узгоджується з роллю преси при демократії [14,5]. Але попри усі ці недоліки, як відзначає Шевчук, серед правоохоронних органів і судів закріплюється думка про те, що рішення Європейського Суду є найавторитетнішими. Національні суди, перш ніж прийняти рішення все частіше озираються у бік Страсбургу. Ратифікація Конвенції стабілізувала судову практику України [див. додаток 1]. Крім того, як відзначають дослідники, за інформаційними відносинами стоїть міжнародний інтерес, тобто їм притаманний глобальний характер. Це, у свою чергу, означає, що інформаційне право тяжіє до того, щоб стати всесвітнім правом. Принаймні, воно має тенденцію стати правом світових

48 регіонів, наприклад, європейським чи євроатлантичним публічним правом. І по суті, інформаційна революція означає не ускладнення, а спрощення керування суспільством у тому смислі, що в умовах інформаційної відкритості суспільство насправді перетворюються на систему, самоорганізується. [15,12], [15,16]. І чи зможе Україна приєднатися до цієї системи, розвинувши свободу слова відповідно до норм європейського судочинства залежить від: - самих журналістів, які вміють працювати в умовах свободи слова; - власників ЗМІ, які не утискатимуть права журналістів на вільне висловлювання; - влади, яка не втручатиметься в політику ЗМІ; - судів і суддів, які б діяли відповідно до норм європейського судочинства; - вдосконалення

і

регулювання

українського

законодавства,

що

стосується ЗМІ. І, як ми бачимо, усе це взаємопов’язане. І разі якщо ці пункти будуть виконані синхронно і відповідно до норм європейського законодавства, в Україні можна буде сміливо заявити про те, що в нас існує по-справжньому європейська свобода слова. І навіть, якщо матеріали журналістів, як і раніше, шукатимуть захисту у Європейському Суді, це свідчитиме лише про те, що демократія і вільне слово тільки розвивається.

49

Висновки Із ратифікацію Європейської Конвенції Україна перейшла на зовсім новий етап побудови демократії, а з і на новий виток розвитку свободи слова. Конвенція трактує цю свободу, як найвищу цінність. Україна поступово долучається до цього трактування. Незважаючи на те, що розвиток свободи слова в Україні зазнавав різних перепонів, починаючи від зазіхання на її обмеження, закінчуючи придушенням і спробою остаточного викорінення, свобода слова в українській журналістиці залишилася. Зараз можна впевнено констатувати, що в Україні існує свобода висловлювань, плюралізм, різноманіття думок і дискусій. Наразі журналісти, незважаючи на політичну симпатію господарів їхніх ЗМІ, відкрито заявляють про усі державні процеси, які відбуваються, сміливо і безперешкодно критикують,

об’єктивно

намагаються

висвітлювати

події,

подаючи

щонайменше дві різні точки зору. Отже еволюція свободи слова наочна. Серед основних періодів розвитку можна назвати такі: 1.

період „рожевої” демократії Кравчука – преса звільняється від ідеологічних кайданів комунізму, набуває значення „четвертої влади” і довіри серед людей. Але в той же час, стикається із проблемою фінансування, залежності від засновників та недостатнім

законодавчим

регулюванням

журналістської

діяльності; 2.

перші спроби цензурування – із приходом до влади нового Президента Кучми, загальмовується розвиток свободи слова, з’являються перші спроби утиску журналістської діяльності і відновлюється,

здавалося

номенклатурної

ідеології,

б

поховане

цензурування

матеріалів і контроль за діяльністю журналістів;

із

знищенням

журналістських

50 3.

придушення

свободи

слова

і

постановка

проблеми

на

міжнародному рівні – характеризується посиленням тиску на ЗМІ, як морального, так і перехід на фізичний, поява „темників” так званих цінних вказівок про те, що треба говорити і як треба це говорити, тотальний контроль Секретаріату і Адміністрації Президента за діяльністю журналістів і ЗМІ в цілому, судові утиски, тощо. Саме в цей період, період другого президентства Кучми, глава держави потрапляє до списку найстрашніших ворогів преси. Водночас, на проблему фактичного знищення свободи слова в Україні починає звертати увагу міжнародна громадськість, вимагаючи припинення утисків ЗМІ із боку влади. На цей же час припадає ратифікація Європейської Конвенції, але не звернення українців до найавторитетнішого органу судової влади – Європейського Суду; 4.

помаранчевий і постпомаранчевий періоди розвитку свободи слова – характеризується зміною влади та взяттям курсу на розвиток демократії і свободи слова. Принаймні, новоспечений Президент Ющенко після свого обрання, це обіцяє. В той же час, ці обіцянки до дій не доходять. Але зрушення у розвитку свободи слова спостерігаються. Як вже зазначалося, ЗМІ знову вільно

можуть

говорити

і

висловлювати

думки.

А

у

Європейському Суді починають розгляд справ, що стосуються порушення 10 статті Європейської Конвенції, тобто порушення права на свободу слова. Винесені рішення Європейського Суду проти України та їх виконання свідчать про відкритість нашої держави до вступу у міжнародні інформаційні відносини, які визначають свободу слова кардинально відмінно, аніж до цього її розуміли в Україні.

51 Приміром, Європейський Суд оціночні судження журналістів стосовно політиків визначає такими, які не треба доказувати і спростовувати. „Якщо політики йдуть займатися цією діяльністю, вони мають бути готовими до того, що їх оцінюватимуть і критикуватимуть. І вони не мають права ображатися за це на журналістів”, - зазначається у рішенні по справі „Українська Прес-Група проти України” (рішення від 29 березня 2005 року). Із цього трактування помітно, наскільки європейські норми впливають на розвиток свободи слова в Україні, бо, як зазначалося, рішення Європейського Суду загальнообов’язкове для виконання для держави-відповідачки і воно є безпрецедентним, тобто зразковим для винесення національними судами подальших рішень за схожою проблемою. Дана

робота визначає

фактори

впливу

зобов’язань України

за

Європейською Конвенцією на розвиток свободи слова в державі. Із розглянутих справ можна виділити наступні фактори: 1.

існує різниця між оціночними судженнями і фактами: перші, на відміну від других, не потребують доказу. Європейський Суд нагадує визначення факту і оціночного судження (рішення по справах „Українська Прес-Група проти України” і „Салов проти України”);

2.

якщо людина стала політиком, вона не має ображатися на критику, бо свідомо обрала публічне життя (рішення по справі „Українська Прес-Група проти України”);

3.

за критичні матеріали журналіст не має потрапляти за грати або позбавлятися права на журналістську діяльність протягом терміну, визначеного судом (рішення по справах „Салов проти України” і „Ляшко проти України”);

4.

необхідність подання правдивої інформації попри все. Це є запорука існування демократичного суспільства (рішення по справі „Салов проти України”).

52 Досліджуючи історичний аспект розвитку свободи слова в Україні, законодавчу базу, яка регулює діяльність ЗМІ, основні справи, розглянуті Європейським Судом, в яких зафіксовано порушення права на свободу висловлювань, а також взаємозв’язок між свободою слова і європейським судочинством, можна виділити такі фактори впливу: - поліпшується законодавче регулювання діяльності ЗМІ в Україні та здійснюється його „підгін” під європейські норми; - укріплюється розуміння національних судів європейських стандартів, що стосується свободи слова; - зводиться нанівець втручання державної влади у діяльність ЗМІ; - знімається заборона та відповідальність за критику журналістами поточних подій і їхніх учасників; - посилюється

вага

вільного

слова

у

суспільстві

і

розуміння

відповідальності журналістів за те, що вони роблять; - набуває свіжого розвитку демократія, плюралізм і вільнодумство. В представленому дослідженні автор спробував надати повну картину розвитку свободи слова в Україні у світлі рішень Європейського Суду. І за допомогою контент-аналізу існуючих справ Європейського Суду відносно України і порушення 10 статті Конвенції, а також експертного інтерв’ю із спеціалістом з європейського права, дійшов висновку, що цей розвиток не був би повноцінним без врахування європейського досвіду побудови демократії, а з нею і свободи слова. Цей досвід відносно новий для України, але держава методом спроб і помилок вчиться жити за європейськими правилами. І сподіваймося цю роботу згодом виконає на відмінно. Із запропонованих тем для подальших досліджень можна виділити, приміром, такі: „Еволюція журналістського сприйняття свободи слова в Україні у світлі Європейської Конвенції”, „Порівняльний аналіз розвитку свободи слова в

53 Україні і Європі на основі рішень Європейського Суду”, „10 стаття Європейської Конвенції і її порушення в Україні на прикладі рішень Європейського Суду”. Наразі дана робота відповідає новітності і покликанню часу, бо, як відомо, Україна взяла курс на європейську інтеграцію, а відповідно на виконання усіх вимог Європи, зокрема, у розвитку свободи слова. Як відзначають більшість експертів, останнім часом спостерігається тенденція до збільшення звернень українців до Європейського Суду. Але це однак, не свідчить про черговий утиск із боку влади. Навпаки, це є доказом, що демократія в Україні розвивається, а значить розвивається свобода слова. Аналіз рішень Європейського Суду стосовно України і порушення 10 статті

Конвенції

в

Україні

показує

принципи

трактування

свободи

висловлювань, а значить вчить державу і журналістів самовдосконалюватися. І зрештою, будь-який досвід ще нікому не шкодив, лише приносив користь. І ця користь наявна. Лишається тільки питанням чи зможе Україна вправно і як слід скористатися цим досвідом, не втративши свого обличчя і не вдавшись до нових важелів тиску на ЗМІ, накликавши на себе гнів і засудження європейської спільноти.

54 Список використаних джерел 1.

Влада Тьми і Темників. Хрестоматія з політичної цензури в Україні.

2001-2004/ Упорядник В. Кіпіані; Худож.-оформлювач Я. Зень, 2005.

2.

Владимиров В.М. Історія української журналістики (1917-1997 роки).

Навч. посібник. – Луганськ: Вид-во Східноукр. держ. ун-ту, 1998.

3.

Журналістська осінь – 2002. Дискусія про політичний тиск та

цензуру в українських медіа: Зб. статей „Телекритики” / Лігачова Н. (над зб.працювали). — К. : Фонд медіа-ініціатив, 2003.

4.

Захаров

Євген.

Свобода

слова

по-українськи:

Хоч

якась

є…//Інформаційний портал Харківської правозахисної групи - Available HTTP: http://www.khpg.org – запит 4.12.2001 р.

5.

Європейський суд схвально оцінює зусилля України щодо організації

виконання рішень Євросуду на державному рівні//Українська Гельсінська спілка з прав людини. –

Available HTTP: http://www.helsinki.org.ua – запит

4.12.2006 р.

6.

Іванов

В.Ф.

Законодавство

про

засоби

масової

інформації:

український та зарубіжний досвід/За ред. А.З. Москаленка. – К., 1999.

7.

Карпенко, Віталій. Преса і незалежність України: Практика медіа-

політики 1988-1998 рр. Навч. посіб.- К.: Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, Нора-Друк, 2003.

8.

Ковальская Людмила. Украинский суд глазами европейского.//

Зеркало Недели. – 2006. – 13 листопада//Зеркало недели - Available HTTP: http://www.zn.ua 9.

Коноваленко Н.В. Свобода слова в Україні в період становлення

державності (1991-1997 роки). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук/Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. Інститут журналістики. – К., 2000.

55 10. Костилева С.О. Друковані засоби масової комунікації України, 19862000: Історія становлення, тенденції розвитку. – К.: Інститут історії України НАН України, 2001.

11. Місьо

М.,

Петрова

Н.

Українське

законодавство

і

захист

преси//Інформаційний портал Харківської правозахисної групи - Available HTTP: http://www.khpg.org – запит 03.06.2000 р.

12. Опришко Людмила. Критерії терміна „встановлено законом” в практиці Європейського Суду//Свобода слова та вільні вибори. Законодавчий бюлетень – К.: IREX U-Медіа, вересень 2004.

13. Парламентські вибори – 2006 в новинах, рекламі, пресі: моніторинг матеріалів ЗМІ//Костенко Н., Іванов В., Макєєв С. – К.: Академія Української Преси, Інститут соціології НАН України, Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, 2006.

14. Петрова Н. Про моніторинг, імідж та українські реалії//Телекритика Available HTTP: http://telekritika.kiev.ua – запит 07.08.2003 р.

15. Речицький

В.

Відкритість

інформації

як

універсальна

вимога//Інформаційний портал Харківської правозахисної групи - Available HTTP: http://www.khpg.org – запит 04.12.2003 р.

16. Cтан справ, що розглядаються Європейським Судом з прав людини//Міністерство

юстиції

України

-

Available

HTTP:

http://www.minjust.gov.ua 17. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра (За заг. ред. проф. В.І. Шкляра) – К., 1998.

18. Шевчук С.В. Порівняльне прецедентне право з прав людини. - К.: Реферат, 2002.

19. Шевчук С.В. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції – К.: Реферат, 2007.

20. Справа Салов проти України//Міністерство юстиції України Available HTTP: http://www.minjust.gov.ua

56 21. Справа Прес-Група проти України//Міністерство юстиції України Available HTTP: http://www.minjust.gov.ua 22. Справа Ляшко проти України 23. Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод 24. Закон України “ Про інформацію” 25. Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу)” 26. Закон України “ Про телебачення і радіомовлення” 27. Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” 28. Конституція України 29. Кримінальний Кодекс України

57 Додаток 1. Розшифровка інтерв’ю зі Станіславом Шевчуком, експертом з європейського права з прав людини.

1. Як вплинула ратифікація Україною Європейської Конвенції на розвиток свободи слова в державі? Ситуація змінилася кардинально, оскільки с початком незалежності навіть існував кримінальний злочин за наклеп і образу. Стосовно цього позивались на газети, які не могли підтвердити певні факти. Але поступово набуває думка, в тому числі і в правоохоронних органів і у судів, якщо буде винесено рішення усупереч практики Страсбургу, справа буде там обов’язково і у них виникнуть певні проблеми. І тому, з цієї точки зору, це за стабілізувало судову практику. Суди зараз все більше і більше звертають увагу на позицію Європейського Суду.

2. Чи багато справ, що стосуються 10 статті Європейської Конвенції, розглядається Європейським Судом проти України? За період існування Європейський Суд розглянув близько 6 тисяч справ. І ця кількість постійно збільшується. Стосовно України – щорічно Європейським Судом розглядається більше 100 справ. В основному вони стосуються виконання рішень і затягування судового впровадження. Справ, що зачіпають інтереси свободи слова, нажаль, тільки декілька. Якщо бути точним, усього чотири. Але вже є серйозний прецедент – це „Українська Медіа-група проти України”. Там, де статтю журналіста Коробової оскаржили Вітренко і Симоненко за оціночні судження. І звичайно, це рішення має бути взірцем, основою для журналістської діяльності в Україні.

58 3. Чи існує визначена процедура виконання цих рішень в нашій державі? Рішення має набути остаточний характер. Тобто, якщо Палата Європейського Суду винесла рішення, має пройти три місяці, бо сторони мають сказати, що вони оскаржують це рішення в Велику Палату Суду (це по-нашому, як Апеляційний чи Верховний суд). Після

цього,

як

рішення

набуло

остаточного

характеру,

воно

відправляється в Україну для того, щоб воно було виконано і контролюється Комітетом Міністрів Ради Європи. Наразі в Україні існує спеціальний Закон щодо виконання рішень застосування практики Європейського Суду з прав людини, де спеціально розписані всі заходи, які мають бути вжиті. Вони, як правило, поділяються на загальний і індивідуальний характер. Загальний характер - це зміни в законодавстві, зміни в практиці застосування, усунення системних порушень для всіх. А індивідуальні, що стосуються конкретної сторони, проти якої винесено рішення. В

цілому,

звичайно,

важко

сказати

щодо

виконання

рішень

Європейського Суду, але, як правило, держава намагається виконати ці рішення, оскільки їх не так багато і це міжнародний імідж країни. Але, з іншого боку, тут є специфіка національної правової системи і міжправової системи. Міжнаціональну правову систему іноді дуже важко виконати, оскільки Європейський Суд покладається на національну правову систему. Суди, наприклад, можуть відкрити нове судове впровадження, там є суттєві моменти. В цілому, тут специфіка, вона як сандвіч. Є міжнародне правосуддя, є національне правосуддя. Європейський Суд завжди покладається на національну систему правосуддя, на систему виконання рішень і вони один без одного не можуть. Це така система. Але держава має усунути системні порушення, які мають аналогічний характер. Трапляються із скажімо 100 або 1000 осіб, які хочуть звернутися до

59 Суду із схожими справами. Тому тут із боку держави на цьому рівні триває процес унеможливлення звернення до Європейського Суду.

4. На вашу думку, як взаємопов’язана свобода слова в Україні із Європейською Конвенцією і рішеннями Європейського Суду стосовно України? Нас безумовно хвилює рішення Європейського Суду і Європейської Конвенції. Це зміцнило захист свободи слова в Україні, саме те, що є Європейський Суд, куди можна оскаржити будь-які рішення органів державної влади. Сам цей факт слугує такою стабілізацією в Україні, оскільки всі розуміють, що якщо будуть прийняті протилежні рішення, вони будуть оскаржені у Європейському Суді. І це, безумовно, потужний чинник. Якщо б цього не було, то ніхто б навіть і не узнав у нас в Україні, наскільки широко трактує Суд Конвенцію і наскільки

в

західних

європейських

країнах

широкі

гарантії

захисту

журналістських джерел, свободи слова і свободи здійснення журналістської діяльності. Це має першочергове значення для демократії, для демократичного суспільства. А що таке демократія? Вона керується суспільною думкою в окремих питаннях і наскільки вона вільно ця суспільна думка циркулює через журналістські джерела, це впливає саме на результати цієї демократії. Оскільки, якщо б не було свободи слова, то демократія стала номінальною. Однозначно, свобода слова живить демократію, якщо немає цього, то немає демократії. І саме тому Європейський Суд приділяє велику увагу значенню свободи слова.

60 Додаток 2. Показові рішення Європейського Суду, що стосуються порушення 10 статті Європейської Конвенції: „Лінгенс проти Австрії” (рішення від 8 липня 1986 року) „Інститут Отто-Премінгер проти Австрії” (рішення від 20 вересня 1994 року) „Де Хес і ДеГізельс проти Бельгії” (рішення від 24 лютого 1997 року) „Ворм проти Австрії” (рішення від 29 серпня 1997 року) „Йерсилд проти Данії” (рішення від 24 вересня 1994 року) „Радіо “АВС” проти Австрії” (рішення від 18 жовтня 1995 року) „Уінгроу проти Сполученого Королівства” (рішення від 25 листопада 1996 року) „Гудвін проти Сполученого Королівства” (рішення від 27 березня 1996 року) „Фрессоз і Руар проти Франції” (рішення від 21 січня 1999 року) „Яновський проти Польщі” (рішення від 21 січня 1999 року) „Бладет Тромс проти Норвегії” (рішення від 20 травня 1999 року) „Таммер проти Естонії” (рішення від 6 лютого 2001 року) „Гавенда проти Польщі” (рішення від 14 березня 2002 року) „Роумен і Шмідт проти Люксембургу” (рішення від 25 лютого 2003 року) „Принцеса Гановерська проти Франції” (рішення від 24 червня 2004 року).