Клекіт бузька: Буський історико-краєзнавчий альманах №2 by Bogdan Lytvyn

Товариство “Бужани”

Клекіт бузька Буський історикокраєзнавчий альманах Число 2

Львів Растр-7 2018

Клекіт бузька УДК 908:930.1 К - 48 Видання присвячено 100-річчю Листопадового Чину та 150-літтю з часу створення Товариства “Просвіта” у Львові

Клекіт бузька: Буський історико-краєзнавчий альманах №2. – Львів: Растр-7, 2018. – 296 с., іл. ISBN 978-617-7726-16-5 Редакційна колегія: Відповідальний редактор: М. Зозуля – краєзнавець, автор 4 книг з історії Бузеччини і багатьох історико-краєзнавчих статей тел.: 096-212-88-89; e-mail: zozul.busk@ukr.net Редактор: І. Ціхоцький – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови ЛНУ імені Івана Франка тел.: 067-713-13-73; e-mail: ivan1510@ukr.net Редактор: І. Гаєвська – член Національної спілки журналістів України, відповідальний секретар районного часопису «Воля народу» П. Довгань – науковий співробітник Інституту археології ЛНУ ім. Івана Франка Н. Стеблій – кандидат історичних наук, в. о. директора Інституту археології ЛНУ ім. Івана Франка Редакція не несе відповідальності за зміст матеріалів Тексти подано в авторській редакції Засновники видання: Громадська організація Товариство “Бужани” Буська районна державна адміністрація Буська районна рада Буська міська рада © Товариство «Бужани», 2018 © Видавництво «Растр-7», 2018 ISBN 978-617-7726-16-5 2

Клекіт бузька Зміст Слово від редакції ........................................................................................................... 5 Сторінки історії Бузеччини: Іван Ціхоцький. Нарис історії Товариства «Просвіта» в Буську ............... 7 Іван Ціхоцький. Нариси історії сокільського руху в Буську ....................... 22 Іван Савчин. Буськ. У вирі століть (фрагмент) ....................................... 34 Марія Смолінська. Історія Товариства «Просвіта» села Ракобовти .... 36 Михайло Зозуля. З історії Яблунівки ............................................................. 42 Василь Лаба. Штрихи з історії читальні «Просвіти» в Кізлові ............... 56 Михайло Дацьків. Матеріали по діяльності «Просвіти» в с. Гумниська . 60 Марія Чайківська (Чучман). Село (З історії села Чучмани Гумниські) (фрагмент) ...................................................................................................... 63 Василь Лаба. Історія села Закомар’я (фрагмент) .................................... 71 З історії Топорова (витяги) .......................................................................... 86 Ярослав Стецишин. Історія Красного (витяги) ......................................... 87 Василь Лаба. Спогади сучасника ................................................................ 111 Ярослав Книш. Красненська трагедія ........................................................ 112 о. Остап Фарйон. Утішків – історія села (витяги) .................................. 113 Василь Лаба. Читальня в Балучині ........................................................... 120 Василь Слободян. Балучин під владою Польщі (витяги) ......................... 122 Роман Коритко.З історії села Полтва (витяги) ...................................... 124 Іван Савчин. Історія села Задвір’я (витяги)............................................... 139 Ірина Потирай (Гаєвська). Просвітницький центр ................................. 150 Василь Стецюк. З історії «Просвіти» в Олеську ..................................... 152 о. Володимир Кепич. Товариство «Сільський господар» ........................ 155 Василь Лаба. Історія села Ожидів (витяги) ............................................. 161 Борис Дупелич, Мартин Заставний. Просвітницькі товариства села Юськовичі (Йосипівки) ............................................................................... 171 Марія Стирська. З історії Товариства «Просвіта» с. Соколівка ......... 193 Наталія Дубенська. З історії товариства «Сокіл» в с. Соколівка ......... 206 Григорій Сірський. Переволочна до і після 1939 року (витяги) ................ 213 Степан Куриляк. Моє село (Тур’є Буського району на Львівщині) (фрагмент) .................................................................................................... 219

Клекіт бузька Люди Надбужжя: Юрій Киричук. Євген Петрушевич – президент ЗУНР ........................... 221 Андрій Курчаба. Родина Петрушевичів і національно-культурне життя в Галичині ..................................................................................................... 228 Роман Горак. Ад’ютант Вітовського та його брати ............................. 233 Микола Іванців. Біля джерел ОУН (про Сидора Чучмана) ...................... 249 Микола Іванців. Теодор Ваньо і ЗУНР ......................................................... 253 Єфрем Гасай. Ілько Цьокан – герой Листопадового Зриву ..................... 255 Оксана Геряк. Українські Січові Стрільці – вихідці з с. Сторонибаби . 260 Ярослав Стецишин. Іван Тиктор ............................................................... 266 Роман Горак. Софія Монджейовська. Одна із сотні тисяч безіменних 275 Андрусяк Никола (Микола) Григорович ...................................................... 282 Марія Чебан. Микола Андрусяк. Історія історика .................................... 283 Михайло Сусол. Стрілець УГА Мартин Сусол .......................................... 288 Марія Смолінська. Василь Лиско ............................................................... 290 Марія Смолінська. Микола Струтинський ............................................... 291

Як ілюстрації використано світлини з архіву Товариства «Бужани». На титульній сторінці видання вміщено світлину сучасного герба Буська з пам’ятника Ангелу-охоронцю. На обкладинці використано фото Івана Ціхоцького (церква Св. Параскеви) і художні фото Сергія Андреєва (церква Св. Миколая і костел Св. Станіслава). Дизайн обкладинки Івана Ціхоцького і Михайла Зозулі

Клекіт бузька

СЛОВО ВІД РЕДАКЦІЇ Рівно 150 років тому, у грудні 1868 р., представники молодого крила галицьких народовців заснували у Львові Товариство “Просвіта”, якому невдовзі судилося стати наймасовішою національною громадською організацією русинів Галичини. Низову ланку Товариства – читальню “Просвіти” – українська громада Буська спромоглася створити тільки через 18 років – у серпні 1886 р., а повноцінну філію організації – аж у 1911. Вже на зламі ХІХ-ХХ ст. читальні “Просвіти” функціонували у більшості українських сільських громад Буської округи, а діяльність Товариства через освіту, плекання національних цінностей і моральноетичне виховання населення підготувало умови та необхідне ідейне підгрунтя для найбільшого національного здвигу українців Галичини – Листопадового чину 1918 року. Чимало уродженців Буська і округи долучилися до подій національного відродження 1917-20 рр. Знаковими постатями української революції є представники буських родів: Петрушевичів (сини буського пароха Омеляна Петрушевича) Євген (1863 – 1940) – український громадсько-політичний діяч, правник, депутат австрійського парламенту (1907-18) і Галицького сейму (191014), Президент і Диктатор Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), Степан (1855 – 1920) – член УНДП, делегат УНРади ЗУНР (1919), голова повітової УНРади Радехова (1918-19), військовий капелан УГА та Роман (1872 – 1940) – член УНДП та Українського Громадського комітету, суддя та повітовий комісар ЗУНР у Кам'янці-Струмиловій (1918-19); Чучманів (брати Юліан (1895 – 1919) – старшина (чотар) УГА, ад’ютант військового міністра ЗУНР Дмитра Вітовського та Ізидор (1889 – 1942) – сотник УГА, член УВО, співорганізатор УСС і ОУН, член Проводу організації, однокласник і товариш Є. Коновальця); Ванів (Теодор Ваньо (1880 – 1959) – член земельної, фінансової та законодавчої комісій УНРади ЗУНР, начальник (міністр) Харчового Уряду ЗУНР (січень-травень 1919 р.), учасник Надзвичайного з'їзду УНДП у Станиславові (1919), урядовець Міністерства господарства УНР у Кам'янці-Подільському) та Гачкевичів (Осип Гачкевич (1893 – 1920) – старшина УСС і УГА, член редколегії газети “Червоний Стрілець” і керівник Бюро пропаганди І-го Корпусу УГА). 5

Клекіт бузька Бойовий вишкіл у ранзі старшин УСС і УГА пройшли уродженці Бузеччини Василь Вороновський (1895 – 1977) – просвітник, педагог і краєзнавець, Іван Тиктор (1896 – 1982) – український підприємець, видавець і редактор, Ілько Цьокан (1887 – 1940) – комендант тилового округу Золочівської округи (1918-19) та військової округи Тернополя, начальний інтендант УГА, комендант 18-ї Тернопільської бригади УГА (1919), Петро Постолюк (1894 – 1978) – ад'ютант команданта Легіону УСС сотника Осипа Микитки (1917), ініціатор, засновник і директор українського видавничого товариства “Червона калина”, Пилип Деркач (1893 – 1957) – український мовознавець і лексикограф. У другому числі “Буського історико-краєзнавчого альманаху”, що виходить з посвятою до 100-річчя Листопадового чину та 150-ліття з часу створення Товариства “Просвіта” у Львові, вміщено тематичні матеріали з історії просвітницького, спортового та національнопатріотичного руху на території Бузеччини у міжвоєнний період і біографічні відомості про учасників Листопадового здвигу, що мають відношення до Буська та околиць. Більша частина матеріалів вже публікувалася у краєзнавчих брошурах та монографіях місцевих краєзнавців, на сторінках регіональної преси або ж була уміщена у тематичних краєзнавчих збірниках. Частину статей опубліковано вперше. Для зручності матеріали Альманаху об'єднано у дві тематичні рубрики: 1. Сторінки історії Бузеччини та 2. Люди Надбужжя. Сподіваємося, інформація, уміщена у книзі, буде цікавою для людей, які цікавляться історією рідного краю та пам'ятають про звитяги своїх предків. Приємного читання!

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Іван Ціхоцький НАРИСИ ІСТОРІЇ ТОВАРИСТВА“ПРОСВІТА” В БУСЬКУ 8 грудня 1868 року представники молодої генерації української інтелігенції, що стояли у жорсткій опозиції до москвофільської течії галицького русинства і домагалися відмови від штучного ―язичія‖ та переходу на живу розмовну мову і фонетичний принцип правопису, заснували у Львові Товариство ―Просвіта‖, яке невдовзі перетворилося на наймасовішу національну громадську організацію русинів Галичини. 11 лютого 1869 р. виділ Товариства звернувся зі спеціальною відозвою до народу, у якій роз’яснював мету своєї діяльності: ―поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися‖. Статут Товариства 1870 р. надавав можливість засновувати філії ―Просвіти‖ у повітах. До 1914 р. тільки на території Галичини діяло 75 філій та 2944 читальні ―Просвіти‖. Товариство відкривало бібліотеки (читальні), книгарні, народні театри, організовувало вистави, фестини, публічні виступи і лекторії, проводило святкування ювілеїв відомих українських діячів та визначних подій української історії, упорядковувало українські школи. Організаційна структура Товариства на початках діяльності передбачала створення низових ланок організації на місцях – т. зв. читалень, що підпорядковувалися матірній організації у Львові. Офіційна діяльність Буської Читальні розпочалась 30 серпня 1886 року після затвердження цісарсько-королівським рескриптом намісництва у Львові першого статуту організації. Хоч неофіційно Читальня в Буську функціонувала вже з 1883 р. Засновниками ланки були буські міщани і заможні господарі Омелян Ваньо, Юліан Домбровський, Іван Туркевич та Стефан Капій. У статуті Читальні зазначалось, що основною метою товариства було поширення любові до читання книг і просвіта міщан Буська та околиць, а основними завданнями – закладення та утримування читальних домів у Буську, читання та обговорення книг і часописів, проведення відкритих лекторіїв для української громадськості міста. Читальня використовувала назву матірного товариства і мала можливість придбання щомісячних його видань на правах асоційованого члена. При 7

Клекіт бузька Читальні організовували курси неписьменних, проводили ―відчити‖, вечорниці, ставили п’єси, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ощадні каси. До складу Читальні входили дійсні члени, стати якими могли особи, що сплачували обов’язковий річний членський внесок, та члени почесні, які мали особливі заслуги перед товариством чи українською громадою міста. Виділ організації складався з 5 членів та двох заступників, які обирали поміж себе голову, його заступника, секретаря, бібліотекаря та касієра. Щорічно відбувалися загальні збори для виборів старшинського виділу. З 1893 р. очільником організації став місцевий священиксотрудник о. Олександр Рошко, на прохання якого у 1895 р. львівська централя подарувала буській філії книгозбірню із 55 книжок вартістю 8,72 корони. У 1895 р. Читальня проходила чергову державну реєстрацію, у списку її засновників вказано О. Рошка, І. Туркевича, С. Чучмана, П. Карашкевича, С. Давидовського, П. Подоляка, Г. Домковича, П. Зілінського, М. П’ятницю. Осідок Читальні розташовувався в орендованій за 15 зл. ринських кімнаті. У 1895 р. керівництво домоглося у Крайової шкільної ради дозволу на використання у вільний від навчання час зали у тривіальній (початковій) школі на Довгій Стороні, де й проводила збори, концерти та вистави. 15 листопада 1898 р. при Читальні організували касу позичкову з початковим капіталом у 100 корон. У 1901 р. у касі вже було вкладок на 2725 корон з процентною ставкою у 4,5 % і позичок на 2927 корон зі ставкою у 6 %. Загальний оборот каси складав 13,5 тис. корон, а фінансовими справами займався місцевий учитель Тимотей Ваньо. У 1895 р. очільником Читальні став священик Василь Лиско. Члени товариства сплачували 50 крейцарів внеску, якщо мали самостійні прибутки, або 25 крейцарів, якщо прибутків не мали. Бібліотека Читальні на той час нараховувала 350 книг. Серед періодичних видань були часописи ―Свобода‖, ―Сільський господар‖, ―Основа‖, ―Народний голос‖, ―Народне слово‖, газета ―Діло‖, яку передплачував місцевий парох о. Омелян Петрушевич. З 1895 р. при Читальні діяв змішаний хор, організований Олександром Яворським (згодом його діяльність курував дяк Петро Постолюк) та аматорський драматичний гурток. 8

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

У жовтні 1900 р. управа Читальні придбала у місцевого єврея глинобитну хату з двох кімнат поблизу площі Ринок та церкви Св. Миколая. Потрібну суму (1500 корон) частково назбирали із членських внесків та пожертв, а частково (1000 корон) покрили через безвідсоткову трирічну державну позику. 1 листопада 1900 р. відбулося урочисте посвячення будинку організації. У одній з кімнат виділ Читальні організував українську крамницю, яка на початку 1901 р. давала чистого прибутку 50 корон у місяць і мала товару на 1000 корон. Діяльністю магазину опікувалась о. Василь Лиско – голова читальні комісія у складі В. Лиска, Р. «Просвіти» в Буську в 1895-1902 рр. Петрушевича, І. Ваня, Т. Чучмана і С. (світлина 1937 року) Давидовського. У 1908 р. крамницю під фірмою Читальні провадив Іларій Домкович. У 1910 році частину приміщення здавали в оренду українській торгівельній спілці ―Єдність‖. У 1908-10 рр. виділ Читальні планував розпочати будівництво нової мурованої кам’яниці на місці старого будинку біля церкви Св. Миколая, але конфігурація земельного наділу не давала можливості повністю реалізувати архітектурний проект. Керівництво виділу прийняло рішення придбати декілька прилеглих до ділянки земельних парцель, за які власники-євреї просили 4 тис. корон. У 1914 р. з початком першої світової війни Читальня припинила роботу. З усього її майна зберігся лише будинок, бібліотека була знищена повністю. У 1909 році в Буську виникла ініціативна група, яка почала робити перші кроки для організаці повноцінної Буської філії Товариства “Просвіта” на взірець тих, що існували у більших повітових містечках Галичини. При цьому низова ланка організації – Буська Читальня – зберігала свій автономний статус і окреме від філії керівництво. 9

Клекіт бузька Офіційного статусу Буська філія набула у 1911 р. перед черговими виборами посла до австрійського парламенту. Її засновниками стали С. Зельський, Г. Словіцький, С. Демидчук, І. Ваньо, І. Давидовський, В. Гуменюк, Т. Ваньо, М. Войтків, В. Демидчук, А. Шмата, П. Баран, Т. Білевич, С. Калиневич, О. Гвоздевич, С. Береза, І. Дудич, Т. Чучман, М. Кравчук, Й. Лада, В. Жовнірчук, П. Михайлів. 5 травня 1911 року в Буську відбулися установчі збори філії, на яких обрали керівний склад на чолі з Буським деканом зі Старого Милятина о. Сидором Зельським (голова управи), управителем (директором) Буської української приватної гімназії ім. Шашкевича Миколою Вациком, вчителем із Ракобовтів Йосифом Мулькевичем, священиками з Буська Теодором Білевичем і Сильвестром Калиневичем, судовим урядником Євгеном Яремою та міщанином Іларієм Ваньом. При виділі працювала канцелярія, яка провадила книгу Буський священик Сильвестр членів філії та читалень, касову книгу, Калиневич (світлина початку ХХ ст.) книгу регулямін та програму діяльності. Членами Товариства стали 92 жителі округу. Вже 7 травня 1911 року філія організувала у Буську тисячне віче, на якому підтримала свого висуванця у посли до австрійського парламенту від Золочівського виборчого округу – повітового суддю зі Золочева, члена УНДП В. Сінгалевича. За 1911-12 рр. Товариство провело 6 засідань (по 3 за кожен рік). На виборах до крайового галицького сейму у 1913 році Товариство офіційно виступало проти кандидатури Генрика Бадені, який у підсумку переміг у виборах. У 1914 р. філія припинила роботу через початок першої світової війни. До 1914 р. у підпорядкуванні Товариства були 19 читалень, 3 аматорські гуртки і 3 хорові колективи. Діяльність Буської філії відновили тільки 23 липня 1922 р. На загальних зборах обрали новий виділ установи: Сидора Зельського (голова), Сильвестра Калиневича 10

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

(заступник) та Василя Вороновського (секретар). Повноваження управи підтверджено на зібранні 16 січня 1923 року. У 1923 році повітове староство заборонило діяльність філії та читальні ―Просвіти‖ у Буську, але вже 25 серпня 1924 р. тернопільське воєводство спеціальним рескриптом дозволило відновити роботу українських організацій. У жовтні 1924 р. керівництво філією перебрав на себе о. С. Калиневич. Діяльність Товариства поширювалась на межі Буського судового округу, який поділявся на 5 кущових районів: Буськ, Грабова, Гумниська, Дідилів і Милятин. У 1926 році членами Буської ―Просвіти‖ були 60 осіб. У 1924-26 рр. філія домоглась відновлення роботи 19 старих читалень та заснувала 2 нові, взяла під опіку художню самодіяльність, сприяла створенню аматорських гуртків та хорових колективів. При філії працювали секції поборювання неписьменності (О. Гвоздович, Т. Ваньо, А. Залінський), просвітно-організаційна (О. Бай, В. Вороновський, В. Домкович), театральна (М. Кравчук, М. Хамула, В. Бойко), відчитова (Є. Ярема, В. Вовк, М. Чучман). У 1928 р. кількість членів філії збільшилася до 137 осіб (24 у Буську і 113 в окрузі). У 1930 р. керівником ―Просвіти‖ став правник Маркіян Процик, а після його виїзду із міста у грудні 1934 р. очільником став адвокат Довголітній секретар Буської Микола Струтинський. Членами управи філії «Просвіти» Василь були Марія Лиско, Григорій Пришляк з Вороновський Новосілок та Кость Мацюк з Кізлова. У лютому 1935 р. у структурі філії виокремили 5 секцій: І. Організаційну (В. Вороновський), ІІ. Відчитову (К. Мацюк), ІІІ. Театральну (П. Туркевич), ІV. Бібліотечну (М. Лиско) і V. Будівничу, що опікувалася процесом спорудження нового дому Товариства у Буську (М. Струтинський). 11

Клекіт бузька У 1936 р. при філії функціонував хор з 28 членів (керівник Ярослав Колодій). Філіальна канцелярія у першій половині 1930-их рр. розміщувалась у домі Товариства ―Рідна школа‖ на вул. Турчина, 44 (колишня Бурса на Греблі). У 1937 році канцелярію перенесли у дім Читальні на вул. Миколая. У квітні 1937 р. зі складу Товариства через особистий конфлікт із керівництвом філії вийшов В. Вороновський. У 1938 р. філія мала два кущі: Буський (опікун Я. Олексів: Печатка Буської філії Т-ва Буськ, Кізлів, Кудирявці, Ріпнів, Ракобовти, «Просвіта» в 1930-х рр.. Купче, Побужани, Полонична, Яблунівка, Мірочин, Вербляни, Чучмани, Гумниська) і Дідилівський (опікун І. Гірний: Дідилів, Хренів, Банюнин, Убині, Неслухів, Лісок, Новосілки, Старий Милятин). У 1939 р. після початку радянської окупації Буська діяльність філії припинилась. 22 грудня 1921 року з ініціативи пароха церкви Св. Параскеви отцякрилошанина Сильвестра Калиневича відновила діяльність Буська Читальня. Загальні збори української громади Буська обрали її керівний орган: головою став Михайло Лопатинський. До відновленої Читальні у перший рік записалися 102 особи. Право на легальну діяльність установа здобула лише у липні 1922 р. У бібліотечному фонді установи налічувалося 110 книжок. 15 лютого 1923 р. управу переобрали як не надто ефективну: головою обрали Володимира Демидчука, заступником – Олександра Курія, а секретарем – Миколу Туркевича. Польська влада різними способами заважала діяльності Буської Читальні Так, 27 лютого 1923 р. Кам’янка-Струмилівське староство відмовило виділу у дозволі на проведення постійних щонедільних зібрань у локалі Читальні і зобов’язало попереджати про зібрання за три дні до його проведення. 10 грудня 1924 року керівники Буської ―Просвіти‖ С. Калиневич, Є. Дигдала та В. Вороновський внесли до Тернопільського староства клопотання про дозвіл на перереєстрацію Читальні, що було задоволене у лютому 1925 р. На загальних зборах організації головою обрано 12

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Олександра Курія. У кінці 1925 року на посаді його змінив Володимир Демидчук. Через залякування і репресії з боку польської адміністрації серед активних членів читальні у Буську у 1927 р. залишалось тільки 30 осіб. Керівники Читальні, виділові, заступники і ревізійна комісія були водночас членами матірної філії Товариства у Львові з річною вкладкою у 2 злотих. При Читальні діяв театральний гурток з 20 членів (керівник В. Домкович) та дитячий садок для дошкільної і шкільної молоді на Волянах (захоронка), яким опікувалося згромадження сестер-йосафаток. Адміністрація вела власну документацію: книгу чинностей, касову, протоколів засідань виділу, книгу членів, обліку книжок та позичальників. У власності Читальні було два будинки вартістю 1000 доларів та два морги поля. Частину одного з домів займав український кооператив ―Віра‖. З кінця 1920-их частину приміщення Читальні орендували Микола Туркевич і Микола Чучман під крамницю мішаних товарів та Марія Жовтанецька під масарну (ковбасну) крамницю. Від орендарів Читальня отримувала 150 і 96 злотих чиншу відповідно. У 1928 році місцева філія ―Просвіти‖ заснувала у Буську ще дві читальні: імені князя Давида на Волянах та імені єпископа Боцяна на Довгій Стороні. Поява двох нових передміських відділень негативно позначилася на діяльності матірної буської Читальні, бо зумовила відтік кадрів від неї, тому скоро організатори відмовились від ідеї створення філіалів. На початку 30-их рр. діяльністю Читальні опікувався Іларій Чучман, а бібліотекарем був Іван Жовтанецький. У 1930 р. бібліотечний фонд об’єднали із книгозбірнею гуртка ―Рідна школа‖ (Українське педагогічне товариство), що дозволило збільшити кількість книг до 350 одиниць. На початку 1930-их Читальня передплачувала часописи ―Новий час‖, ―Український голос‖, ―Емігрант‖, ―Дзвіночок‖, ―Літопис Червоної калини‖, ―Життя і знання‖, ―Неділя‖, ―Нове село‖, ―Народна справа‖, ―Назустріч‖. При Читальні діяв хор з 18 осіб (керівник Р. Туркевич, а згодом І. Дідик) і театральний гурток, яким опікувався колишній актор українського театру ―Заграва‖ Б. Максимишин. У 1933 р. у власності Читальні був дім у Старому Місті і реальність на 3 морги на Волянах. У 1932-35 рр. виділ провадив судовий процес із 13

Клекіт бузька монастирем йосафаток щодо прав на посідання 3 моргів городу та сіножаті, житлового будинку, стайні і шпихліру на Волянах (вул. Волоська), якими користувалося згромадження. З 19 серпня 1912 року уся реальність була власністю Читальні, але у часі першої світової війни документи на землю було втрачено, а у будинок заселилися сестрийосафатки, які співпрацювали із організацією і провадили тут руську дитячу захоронку. У 1935 році Читальня програла судовий процес і змушена була підписати акт дарування земельної ділянки у власність фундації Анастасії Домкович для Руської захоронки. 5 березня 1939 р. на загальних зборах обрали нове керівництво: очільником став Володимир Леось, заступником – Іларій Чучман, секретарем – Осип Короляк. У вересні 1939 року з початком ІІ-ї світової війни діяльність Читальні у Буську припинилася. Структура керівного Проводу Буської філії Товариства “Просвіта” Голова: Зельський Сидір 1911-14 Заступник голови: Вацик Микола Секретар: Калиневич Сильвестр, Войтків Микола (1912) Скарбник: Білевич Теодор Члени виділу: Ярема Євген, Мулькевич Йосип, Калиневич Сильвестр (1912) Заступник виділу: Калиневич Сильвестр Бібліотекар: Ваньо Іларій У 1914-1922 рр. філія у Буську не функціонувала Голова: Зельський Сидір 1922-24 Містоголова: Калиневич Сильвестр Секретар: Вороновський Василь Касієр: Швайкун Яків Заступники виділу: Пелехатий Петро, Максимів Бібліотекар: Гвоздович Олександр Голова: Калиневич Сильвестр 1924-28 Містоголова: Ярема Євген (1924-27), Бай Олекса (1927-28) Секретар: Вороновський Василь Касієр: Струтинський Микола (1924), Кравчук Микола (1925-28) Заступники виділу: Гуньовський Микола (1924), 14

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Демидчук Петро (1925-26), Парубочий Мирон (192426), Романів Василь (1926-28), Шевчук Андрій (192628), Курій Олександр (1926-28) Бібліотекар: Жовтанецький Роман (1924-26), Чучман Маріян (1927-28) Члени виділу: Кравчук Микола (1924), Семчук Лука (1924), Демидчук Володимир (1925-28), Гвоздович Олександр (1925-26), Залінський Анатоль (1927-28) Контрольна комісія: Матвієйко Василь (1924-26), Сорока Василь (1924), Швайкун Яків (1924-26), Романишин Григорій (1925), Ярема Євген (1927-28), Вовк Василь (1927-28), Михалюк Семен (1927-28) Голова: Васильківський Ілля 1928-29 Містоголова: Чучман Маріян Секретар: Вороновський Василь Касієр: Курій Олександр Бібліотекар: Мороз Микола Члени виділу: Калиневич Сильвестр, Ярема Євген Заступники виділу: Ваньо Володимир, Війтович Іван, Гавлюк Антон Контрольна комісія: Жигаль Іван, Бай Олекса, Парубочий Мирон Голова: Калиневич Сильвестр 1929-30 Містоголова: Процик Маркіян Секретар: Вороновський Василь Скарбник: Курій Олександр Бібліотекар: Мороз Микола Контролер: Ярема Євген Член виділу: Васильківский Ілля Заступники: Ваньо Володимир, Війтович Іван, Гавлюк Антон Голова: Процик Маркіян 1930-34 Містоголова: Калиневич Сильвестр Секретар: Вороновський Василь Касієр: Ваньо Теодор Юрій Господар: Демидчук Володимир Бібліотекар: Кусий Лютослав (1930), Мороз Микола (1930), Ванчицький Юрій (1931), Туркевич Микола (1932), Лиско Марія (1933) 15

Клекіт бузька Контролер: Ванчицький Юрій (1930), Чучман Іларій (1931), Леось Осип (1932), Демидчук Володимир (1933) Член виділу: Іванів Максим (1930-31), Мороз Микола (1932), Васильківський Ілля (1933) Заступники: Курій Олександр (1930-32), Швагуляк Василь, Матвіїв Петро, Івашків Олекса (1931), Бойко Василь (1932), Антонів Теодор (1933), Заліпський Анатоль (1933), Леось Володимир (1933) Ревізійна комісія: Жигаль Іван, Лиско Василь, Бойко Михайло, Чучман Іларій, Туркевич Роман (1932), Курій Олександр (1932), Короляк Корнило (1932-33), Вовк Василь (1933), Струтинський Микола (1933) Голова: Cтрутинський Микола 1934-39 Містоголова: Мацюк Кость, Жигаль Іван (1937), Туркевич Микола (1937), Демидчук Володимир (1938) Секретар: Вороновський Василь, Олексів Ярослав (1937) Касієр: Лиско Марія Господар: Борачок Петро, Олексів Ярослав (1935), Фалінський Омелян (1937), Пришляк Григорій (1938) Бібліотекар: Калиневич Сильвестр, Війтович Іван (1935-37), Короляк Корнило (1937), Чучман Микола (1938) Член виділу: Пришляк Григорій, Ваньо Теодор Юрій (1935), Короляк Корнило (1937), Шевчук Михайло (1937), Фалінський Омелян (1938) Заступники: Короляк Корнило, Прокуда Микита, Руський Іван, Туркевич Микола (1935), Чучман Іларій (1935), Шевчук Михайло (1935), Фалінський Омелян (1937), Шевчук Михайло (1937), Вовк Олекса (1937), Чучман Магдалена (1938), Леось Володимир (1938), Гірний Іван (1938) Контрольна комісія: Лишак Михайло, Ваньо Ярослав-Микола, Бойко Михайло, Кащак Теодор (1937-38), Гірний Ілля (1935-38), Леось Володимир (1937), Ваньо Теодор Юрій (1938)

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

1912 1924 1925 1926 1927

Кількість членів Товариства 92 1929 57 1930 60 1931 40 1933 137 1934

43 67 70 75 55

Структура керівного проводу Читальні Товариства “Просвіта” Засновники: Ваньо Омелян, Домбровський Юліан, 1886 Туркевич Іван, Капій Стефан Голова: Рошко Олександр 1893-95 Секретар: Ваньо Василій Члени виділу: Туркевич Іван, Чучман Семен, Карашкевич Павло, Давидовський Стефан, Подоляк Петро, Домкович Гринько, Зілінський Пилип, П’ятниця Микола Голова: Лиско Василь 1895-1902 Заступник: Чучман Семен; з 1900: Чучман Іван Секретар: Карашкевич Павло Скарбник: Ваньо Тимотей; з 1900: Чучман Семен Бібліотекар: Ваньо Іван; з 1900: Домкович Гринько Заступники виділових: Домкович Гринько, П’ятниця Миколай; з 1900: Туркевич Йосип, Чучман Антоній Голова: Словіцький Григорій 1902-10 Містоголова: Чучман Теодор Писар: Демидчук Семен, з 1908: Зінкевич Михайло, Виділові: Ваньо Тимотей, Зілінський Пилип Заступники виділових: Демидчук Семен, Капій Данило У 1914-21 рр. Читальня не функціонувала Голова: Лопатинський Михайло 1921-23 Заступник: Демидчук Володимир Писар: Ваньо Теодор Юрій Касієр: Жовтанецький Іларій Бібліотекар: Чучман Серафина Господар: Туз Петро Виділовий: Чучман Теодор 17

Клекіт бузька Заступники виділового: Дигдала Євген, Патерів Іван, Салецька Ольга Голова: Демидчук Володимир Заступник: Курій Олександр Секретар: Туркевич Микола Скарбник: Чучман Теодор Бібліотекар: Чучман Софія Ревізійна комісія: Калиневич Сильвестр, Дигдала Євген, Капій Федір Голова: Курій Олександр Заступник: П’ятниця Кость Секретар: Леось Володимир Касієр: Чучман Лев Бібліотекар: Капій Теодор Члени виділу: Білецька Анна, Хамула Галина Заступники виділових: Чучман Теодор, Чучман Лука, Сарабон Петро Контрольна комісія: Дигдала Євген, Чучман Іван, Демидчук Петро Голова: Демидчук Володимир Містоголова: Демидчук Петро, з 1926: Туркевич Микола Писар: Леось Володимир Господар: Чучман Лев, з 1926: Білецька Анна Скарбник: Чучман Маріян, Чучман Лев Бібліотекар: Жовтанецька Антоніна Заступники: Білецька Анна, Туз Микола; 1926: Капій Аксентій, Чучман Іларій, Маркевич Іван Члени виділу: Капій Теодор, Кушарецький Лев, Туркевич Сидір Контрольна комісія: Курій Олександр, Ваньо Тимотей, Ваньо Теодор Юрій; 1926: Демидчук Петро, Давидовський Іван Голова: Стеців Микита Містоголова: Леось Іван Секретар: Леось Володимир Скарбник: Білецька Анна Бібліотекар: Чучман Микола Господар: Капій Аксентій 18

1923-24

1925

1925-27

1927-28

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Член виділу: Чучман Лука Заступники: П’ятниця Кость, Жовтанецька Марія, Сарабон Петро Ревізійна комісія: Калиневич Сильвестр, Заліпський Анатоль, Чучман Теодор Голова: Кусий Лютослав 1928-30 Містоголова: Стеців Микита Секретар: Леось Володимир Скарбник: Зубик Семен Бібліотекар: Туркевич Микола Господар: Леось Іван Член виділу: Білецька Анна Заступники: Курій Олександр, Чучман Микола, Капій Олександр Ревізійна комісія: Процик Маркіян, Ваньо Теодор Юрій, Демидчук Володимир Голова: Чучман Іларій 1930-39 Містоголова: Демидчук Володимир; з 1936: Леось Осип; з 1937: Чучман Микола Секретар: Леось Володимир, з 1932: Ваньо Емануїл; з 1936: Туркевич Роман; з 1937: Давидовський Антін Скарбник: Зубик Семен, з 1932: Чучман Микола; з 1937: Короляк Осип Бібліотекар: Войтків Юліан, з 1931: Жовтанецький Іван; з 1935: Капій Іван; з 1937: Давидовський Осип Господар: Чучман Микола, з 1933: Леось Іван; з 1936: Фалінський Еміль Член виділу: Чучман Семен, з 1931: Чучман Теодор, з 1932: Леось Володимир, з 1934: Леось Осип; з 1937: Давидовський Іван Заступники: Давидовський Григорій, з 1931: Курій Олександр, Чучман Семен, з 1932: Білецька Анна, Давидовський Григорій, з 1933: Леось Осип; з 1935: Фалінський Еміль, Туркевич Роман; з 1936: Ковалик 19

Клекіт бузька Михайло, Чигир Осип; з 1937: Демидчук Володимир, Лиско Марія Ревізійна комісія: Процик Маркіян, Ваньо Теодор Юрій, з 1931: Давидовський Іван, з 1932: Білецька Анна, з 1933: Курій Олександр, з 1934: Леось Володимир; з 1935: Капій Маріян; з 1936: Демидчук Володимир; з 1937: Леось Іван, Туркевич Іван Голова: Леось Володимир 1939 Містоголова: Чучман Іларій Секретар: Короляк Осип Бібліотекар: Войтків Ярослава Касієр: Ковалик Ольга Господар: Фалінський Еміль Член виділу: Жовтанецький Євген Заступники: Давидовський Іван, Туркевич Іван, Капій Аксентій Контрольна комісія: Ваньо Теодор Юрій, Вовк Василь, Капій Осип Рік 1895 1898 1900 1908 1910 1921 1927 1928 1930 1932 1933 1934 1935 1936

Кількість членів Всього Чол. 89 123 84 298 114 94 74 102 30 24 12 11 32 30 39 37 49 46 56 50 85 67 90 71 20

Жін. 39

20 6 1 2 2 3 6 18 19

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

1939 Рік 1886 1895 1898 1900 1908 1910 1927 1928

121 Кількість книг у бібліотеці Читальні Примірників Рік Примірників 55 1930 130 352 1931 350 343 1932 450 400 1933 480 300 1934 499 451 1935 530 136 1936 592 150 1939 605

Література: Давидовський С. ―Просвіта‖ вчора і сьогодні // Воля народу. – № 133 (185). – 7 листопада 1991; Жовтанецький І. ‖Просвіта‖ у Буську // Воля народу. – № 69 (784). – 3 вересня 1997; Звіти, протоколи, листування та інші матеріали про діяльність Читальні в м. Буську // ЦДІАУЛ. – Ф. 348. – Оп. 1. – Сп. 1361; Іванців М. З життя ―Просвіти‖ // Воля народу. – № 110 (162). – 14 вересня 1991; Листування з філіалами в м. Буськ про заснування читалень, скликання зборів та інших організаційних питань // ЦДІАУЛ. – Ф. 348. – Оп. 1. – Сп. 1366; Протоколи засідань та зборів членів Буської філії Товариства ―Просвіта‖ // ЦДІАУЛ. – Ф. 348. – Оп. 1. – Сп. 1363; Савчин І. Буськ у вирі століть. – Львів, 1996; Савчин І. Перша Буська читальня (З історії читальні ―Просвіти‖ у нашому місті) // Прапор Жовтня. – № 128 (4898). – 24 жовтня 1989; Чучман В. Буськ. Історико-краєзнавчий нарис. – Львів, 1993.

Клекіт бузька

Іван Ціхоцький НАРИСИ ІСТОРІЇ СОКІЛЬСЬКОГО РУХУ В БУСЬКУ На початку ХХ ст. в Буську пожвавилася діяльність місцевих національно-патріотичних угрупувань (польських, українських і жидівських), що спрямовували зусилля не тільки на культурнопросвітницьку роботу у громадах, а й на спортивно-військову підготовку молоді і юнацтва. У середині 1910-их рр. у місті самоорганізувались два сокільські гнізда, що підпорядковувались матірним крайовим осередкам у Львові: спочатку (7 лютого 1904 р.) належна до V округу філія однойменного крайового польського патріотично-гімнастичного спортивного товариства ―Sоkol‖ (Polskie Towarzystwo Gimnastyczne ―Sokół‖), а двома роками пізніше (17 червня 1906 р.) – секція пожарнича українського Товариства ―Сокіл‖. Подібний за функціями і структурою спортивно-молодіжний відділ діяв і при місцевій філії жидівського товариства ―Syon‖. Обидва буські сокільські осередки опиралися на базові принципи загальнослов'янського сокільства, що зародилося у другій половині ХІХ ст. у Чехії (1862) і мало на меті протидію чужоземному поневоленню, насамперед германізації. Перший осідок Гімнастичного товариства ―Сокіл‖ заснували у Львові у 1867 р., а вже у 1884 р. він стає матірною організацією і поширює свою діяльність на всю Галичину. До початку 1890-их рр. ―Сокіл‖ залишався переважно польським за етнічним складом об'єднанням, хоч його учасниками було й чимало українців. З кінця 1880-их рр. діячі русинського руху вели активну роботу з організації українського підрозділу ―Сокола‖. 26 липня 1893 р. міністерство внутрішніх справ Австро-Угорщини затвердило Статут новоствореного українського товариства, а вже 11 лютого 1894 у Львові відбулися перші його загальні збори. До початку І Світової війни український ―Сокіл‖ налічував у Галичині та Буковині 974 осередки, натомість польських осідків Товариства в усій Австро-Угорщині налічувалося лише 261. Провідні завдання Товариства були відображені вже у першому Статуті 1893 р.: "Цілею т-ва є виобразувати членів в гімнастиці через спільні вправи, спільні прогульки і відчити. В т-ві уряджуються також вправи сторожі пожарної, стріляння до цілі, їзда на коні, їзда на скороходах [велосипедах], плавання, веслування, 22

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

фехтування, співи й музика. Для оживлення духа т-ва служать відчити і розправи о річах гімнастичних, як також товариські забави, гімнастичні продукції на боєвищах і аматорські представлення". Польське та українське сокільські гнізда у Буську хоч і не перебували в ідеологічній конфронтації, але й особливо не контактували поміж собою і не взаємодіяли. Польський ―Sоkol‖ мав фінансову і адміністративну підтримку з боку Буського магістрату, дідицтва і римокатолицького пробоства. Його членами були міські урядники та бургомістри, духовенство та польська інтелігенція. У власності Товариства був власний локаль (Сокольня) на Німецькому Боці. Українська громада могла покладатися лише на власні сили та ентузіазм. Основу українського ―Сокола‖ складали представники духовенства, українські вчителі та заможніші міські господарі. Вже на початках діяльності членами польського ―Sоkolа‖ були 125 осіб – як правило, шкільна і студентська молодь польського походження. При Товаристві діяла гімнастична та легкоатлетична секції, бібліотека та читальня, аматорський драматичний гурток. 16 вересня 1909 р. львівський єпископ Владислав Бандурський освятив наріжний камінь під будівництво нового дому ―Sоkolа‖ на передмісті Німецький Бік. Парцеля, Будинок польського «Сокола» до 1919 року

Клекіт бузька на якій зводили Сокольню, належала покійному буському нотаріусу Яну Шумпетеру (у довоєнні роки цю ділянку Німецького Боку її мешканці традиційно називали Шумпетерівкою). У освяченні взяли участь ксьондз Казимир Актиль, посол до австрійського парламенту Владислав Дембіцький, бурмистр Владислав Рослановський, міський лікар Броніслав Заорський, власники Буського дідицтва Марія Бадені, Людвік Бадені, Ванда Бадені-Красіцька та ін. 300 тис. штук цегли на будівництво Сокольні безкоштовно офірувала Марія Бадені. Керівником будівництва був Монсіґ, очільником комітету будови – А. Тулє. В одноповерховій будівлі була гімнастична зала, актова зала зі сценою для проведення вистав і театральних дійств, приміщення бібліотеки. Однак вже невдовзі споруда Сокольні стала затісною через збільшення членів та активну культурно-спортивну діяльність Товариства. 18 вересня 1910 р. за участі представників матірної організації зі Львова та делегацій сусідніх сокольських кущів відбулося урочисте посвячення сокольського стяга-штандарта. У 1914 р. після початку І світової війни діяльність Товариства припинилася, будинок Сокольні і бібліотеку розграбували окупаційні російські війська. У березні 1919 р. під час польсько-української війни будинок спалили українські війська. Відновлення Сокольні розпочали у 1921 р. з ініціативи і коштом польської громади Буська. Спочатку відбудовано задню частину Штандарт польського т-ва споруди, де містилася гімнастична “Sоkol” в Буську зала, сцена для концертів та вистав, бібліотека, кімнати для інструкторів, директора та персоналу. 26 квітня 1925 р. новозбудовану Сокольню освятив о. Войцех Стуглік. При Товаристві діяла жіноча та чоловіча гімнастичні команди, проводилися легкоатлетичні змагання, патріотично-спортивні зібрання. Президентом буської філії у 30-ті рр. був місцевий адвокат Маріян Соболь, заступником – Маріян Вахович, секретарем і бібліотекарем – Мар’ян Лацак, відповідальним за спорт – Лонгин Малий. 24

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ Будівля польської Сокольні в 1920-х – 1930-х роках

Члени Товариства брали участь у загальнопольських та регіональних сокольських зльотах і фестинах: у Познаню, Катовіцах, Львові, Задвір’ї, Вистава в польській Сокольні «Черевички щастя». Буськ, 14.06. 1936 р.

Золочеві, Тернополі. У 1930-их рр. кількість дорослих членів, які сплачували членські внески, коливалася на рівні 60-80 осіб. Членів молодіжного крила Товариства, які не сплачували грошових внесків, було 60-65 осіб (з них юнаків – 35-38, дівчат – 22-25). При філії діяла польська організація військового типу ―Стрільці імені Юзефа Пілсудського‖, що проводила стройові та стрілецькі виправи, автомобільні і атлетичні курси, організовувала туристичні екскурсії краєм. 25

Клекіт бузька У 1933 р. офіційно організовано водну секцію Товариства, що проводила тренування і змагання з перегонів на човнах-каяках на Бузі. Фінансування Товариства здійснювалось через сплату обов’язкових членських внесків з боку дорослих членів. Додатковими джерелами прибутків були оренда глядацької зали (локалю) у Сокольні (єдиної у Буську) і організація прибуткових забав, вистав, фестин чи дійств. Бібліотека філії працювала раз на тиждень, усі її прибутки спрямовували на закупівлю нових книжок. У вересні 1939 р. Товариство припинило діяльність через початок ІІ світової війни, а у його приміщеннях розмістилися військові казарми. Стяг-штандарт польських Соколів з Буська та журнал-хроніка організації зараз зберігаються у Архіві Архідієцезії Львівської у Любачові (Польща).

Одна із забав в польській Сокольні. Буськ, 8.02.1936 р.

Структура старшинського проводу “Sоkolа” Президент: Заорський Броніслав 1904-14 Заступник: Актиль Казимир Члени управи: Горницький Юзеф, Гронський Юзеф, 26

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Писарський Юзеф, Ратайський Владислав, Крачковський Маріан, Добровольський Юзеф, Ротляндер Владислав, Рослановський Владислав, Щетина Владислав У 1914-1921 рр. Товариство не функціонувало Президент: Жебровський Тадеуш 1925 Господар: Баліцький Казимир-Ян Президент: Соболь Маріян 1930-39 Заступник: Вахович Маріян Секретар і бібліотекар: Лацак Маріан Господар: Баліцький Казимир-Ян Начальник спортовий і гімнастичний: Малий Лонгин Члени управи: Стуглік Войцех, Шуль Ян, Габер Станіслав, Берка Ізидор, Клер Владислав, Сурма Ян. Інструктори гімнастичні: Францискевич С., Масло З. Українська філія ―Сокола‖ ставила за мету виховувати в українців єдність й почуття честі через плекання фізкультури, витривалості, рухливості, дисципліни. Додатком до тіловиховної діяльності було виховання любові до співу, музики, аматорського театру, пожежної справи, мандрівництва (туризму), фехтування, наколесництва (велосипедного спорту), стрільби. До 1914 р. Товариство позиціонувало себе як Пожежну секцію (філію) Львівської матірної організації БатькаСокола. Після відновлення діяльності у 1926 р. Буська філія стала іменувати себе пожежно-руханковим (гімнастично-спортивним), а з 1929 року – руханковим товариством. Перші установчі збори організації відбулися 17 червня 1906 р. До складу керівного виділу увійшли Мелетій Бирчак (голова), Олександр Курій, Еміль Капій, Йосиф Салецький, Кость П’ятниця, Еміль Ваньо, Антін Домкович, Микола Прокуда. Після М. Бирчака філію очолювали правник Семен Демидчук (1907-08), священик Павло Штокало (1908-09), учитель Микола Вацик (1910-12) та міщанин Іван Домкович (1912-14). Крім чоловічого, існував ще й жіночий виділ із власною програмою. У 1908 р. члени філії брали участь у параді ―Сокола-Батька‖ у Львові. У вересні 1912 року Товариство організувало руханкові фестини у 27

Клекіт бузька Буську на Греблі. У залах в українській бурсі на Греблі та готелі Гольдберга у Старому Місті періодично проводили вистави, прибуток із яких поповнював скарбницю організації. У 1909 р. на рахунку Товариства в українській кредитногосподарській спілці ―Віра‖ лежало 198 корон. Перед першою світовою війною Буська філія, окрім Буська (45 соколів і 18 соколок), мала гнізда у Кізлові (60 соколів і 6 соколок), Купчі (30 соколів і 15 соколок), Верблянах (20 соколів і 3 соколки), Ракобовтах (30 соколів і 4 соколки) і Побужанах (дружня організація ―Січ‖). На 1914 р. планували реєстрацію гнізда у Гумниськах. Після початку першої світової війни (1914) діяльність філії припинилася аж до 1926 р. 6 представників українського ―Сокола‖ загинули у лавах австрійської армії (1914-17), 5 – у складі українських збройних формувань під час польсько-української та українськоросійської війни (1918-20). У 1927 р. у власності Товариства були 2 пожежні одноколісні помпи (сикавки), 8 метрів шлангів (вужів), 2 вози, 8 відерець, 4 висувні драбини, 2 складні, 6 звичайних, 4 гакові віконні, 2 дахові, 4 гаки, 2 пари ношів для транспортування поранених. У членів філії було 10 сокільських кашкетів, 15 пар розпізнавальних сокільських стрічок, 20 пар металевих відзнак з символікою організації. Впродовж 1927 р. українські соколи 41 раз відбували пожежні вправи і 43 – руханкові. Товариство поділялось на 3 відділи: чоловічий, жіночий та підлітковий., мало власний штандарт – прапор жовто-синього кольору, однострої двох типів – святочні та руханкові (спортивні) та власну бібліотеку з підшивок ―Сокільських вістей‖. Члени старшинського проводу вели офіційну документацію: списи членів організації, видатково-прибуткову бухгалтерію, книгу протоколів засідань старшини і загальних зборів. Річний членський внесок у 1929 р. складав 1 злотий, у 1930 р. зріс до 1 злотого 20 грошів. Прибутки філії за 1930 р. склали 117 злотих, видатки – 62 злотих. Річна членська квота до централі Львівського Сокола-Батька у 1931 р. складала 18,6 злотих. Збори Товариства проводили у приміщенні читальні ―Просвіти‖ у святкові та недільні дні. У 1931 р. Буська філія планувала закупити руханкові прилади для проведення спортивних виправ і тренувань. Окрім Буська, Товариство мало гнізда у Красному, Кізлові, 28

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Купчі, Гумниськах, Сторонибабах, Скваряві, Ферлеївці, Утішкові, Сторонибабах, Яблунівці, Утішкові, Побужанах, Ракобовтах, Ліску. У 1939 р. діяльність філії припинилася. Кількість членів Рік 18-30 років 14-18 років Всіх Чоловіків Жінок Хлопців Дівчат 1909 25 25 1914 45 18 63 1927 35 26 12 73 1930 35 25 60 1931 30 10 10 50 1933 35 1934 50 4 54 1935 40 14 54 1936 50 Структура старшинського проводу Голова: Бирчак Мелетій Начальник: Курій Олександр Містоначальник: Капій Еміліян Скарбник: П’ятниця Кость Справник: Салецький Йосип Виділовий: Ваньо Еміліян Заступники виділового: І. Домкович Антон ІІ. Прокуда Микола Інструктор: Демидчук Семен Голова: Демидчук Семен Начальник стягу: Короляк Онуфрій Господар: Чучман Іван Голова: Штокалко Павло Секретар: Домкович Антон Начальник стягу: Короляк Онуфрій 29

1906-07

1907-08

1908-09

Клекіт бузька Заступник начальника стягу: Капій Федько Голова: Вацик Микола 1910-12 Начальник: Войтків Микола Містоначальник: Домкович Іван Господар: Капій Филимон Секретар: Капій Еміліян Скарбник: Домкович Іван Заступники: І. Чучман Емануїл ІІ. Свєнціцький Іван Контрольна комісія: Капій Данило, Чучман Іван, Стадник Лука Голова: Домкович Іван 1912-14 Начальник: Войтків Микола У 1914-1926 рр. філія у Буську не функціонувала Голова: Ваньо Теодор Юрій 1927-28 Начальник: Туркевич Микола Містоначальник: Войтків Юліан Справник: Туркевич Роман Господар: Демидчук Микола Скарбник: Давидовський Євген Провідники: І. Чучман Микола ІІ. Чучман Григорій ІІІ. Давидовський Маріян Провірна комісія: Вороновський Василь, Леось Осип, Каранець Микола Жіночий виділ, провідники: І. Беднарчук Марія ІІ. Гачкевич Стефа ІІІ. Старосольська Анна

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Голова: Процик Маркіян 1928-34 Начальник (справник): Туркевич Микола (1928-29), Леось Осип (1930-33), Туркевич Роман (1934) Містоначальник (містосправник): Леось Осип (1929, 1934), Чучман Микола (1930-33) Справник (писар): Войтків Юліан (1929-33), Литвин Зенон (1934) Скарбник (касієр): Капій Іван (1929), Фалінський Іван (1930-32), Бойко Марія (1932-33), Чучман Микола (1934) Господар: Демидчук Микола (1929), Жовтанецький Євген (1930, 1934), Капій Йосип (1931-33) Провідники: І. Вороновський Василь (1929), Давидовський Микола (1930), Чучман Роман (1934) ІІ. Демидчук Володимир (1929), Фтимович Ілярій (193032), Чучман Ярослав (1934) ІІІ. Каранець Маріян (1929-33) Четарі (заступники старшини): Фтимович Ілярій (1929), Ричель Лев (1929), Кучинський Микола (1929), Давидовський Євген (1930), Домбровський Євген (1930), Давидовський Маріян (1931), Каранець Маріян (1931), Фтимович Ілярій (1931) Контролери (провірна комісія): Ваньо Теодор (1930-34), Вороновський Василь (1930-31), Туркевич Микола (1930), Демидчук Володимир (1931-34), Чучман Ілярій (1931-34). Провідник вправ: Чучман Роман (1934), Чучман Михайло (1934) Жіноча секція: Леось Рома (1934) Голова: Бай Олексій 1934-35 Містоголова і начальник: Леось Осип Справник: Короляк Осип Виховник: Ваньо Емануїл Скарбник: Чучман Микола Господар: Чигир Осип (1934), Чучман Магдалина (1935) 31

Клекіт бузька Четар: Войтків Юліан (1934), Капій Маріян (1935) Член проводу: Давидовський Євген Провірна комісія: Ваньо Теодор Юрій, Демидчук Володимир (1934), Туркевич Роман (1935) Голова: Демидчук Володимир 1936 Начальник: Туркевич Роман Справник: Короляк Осип Заступники: Туркевич Роман, Бойко Ярослава Виховник: Капій Осип Скарбник: Войтків Юліян Господар: Чигир Осип Член проводу: Давидовський Євген Провірна комісія: Ваньо Юрій Теодор, Леось Осип, Дідик Микола Голова: Леось Осип 1937-39 Заступник і начальник: Давидовський Євген Справник: Короляк Осип Виховник: Капій Осип Скарбник: Войтків Юліян Господар: Чигир Осип Член проводу: Туркевич Роман Провірна комісія: Фалінський Омелян, Чучман Роман, Демидчук Володимир Література: Звіти, протоколи, листування та інші матеріали про заснування і діяльність філії Товариства ―Сокіл‖ у Буську // ЦДІАУЛ. – Ф. 312. – Оп. 1. – Спр. 205; Лях-Породько О. Сокільський гімнастичний рух в Україні на межі ХІХ-ХХ століть. – К., 2011; Савчин І. Буськ у вирі століть. – Львів, 1996; Serba J. Sztandar Sokoła z Buska czyli O niektórych ważniejszych wydarzeniach z historii gniazda sokolego w Busku oraz losach sztandaru i jego bohaterki pani Heleny Jasińskiej podczas drugiej wojny światowej i ostatniego półwiecza. – Poznań, 1993; 32

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Tomkewicz-Dimter M. Królowskie wolne miasto Busk, jego dzieje. – Tarnów, 1988; Trojan-Krzynowa M. BUSK. – Racibórz, 2005. Активісти Товариства «Сокіл» в Буську в 1920-1930 рр.

Юрій-Теодор Ваньо

Олексій Бай

Теодор Ваньо

Еміліян Ваньо

Осип Короляк Магдалина Чучман

Клекіт бузька

Іван Савчин БУСЬК У ВИРІ СТОЛІТЬ (фрагмент) Короткий час в кінці двадцятих років у Буську діяла міська організація «Пласту», керівником якої був Василь Вороновський. Та у зв’язку з забороною її в 1930 році польським урядом частина пластунів продовжувала проходити спортивно-патріотичний вишкіл у відділі «підросту» місцевої філії «Сокола». В першій половині тридцятих років у місті діяла жіноча організація Союз українок. Значне місце в її діяльності відводилося патріотичному вихованню. В цій справі вона спиралася на підтримку «Просвіти». Провідниця місцевого Союзу українок Марія Лиско входила одночасно, як уже зазначалось, до виділу Буської філії «Просвіти». Товариства просвітницького напрямку і в час польської окупації, як і раніше, тісно співпрацювали з господарськими та кооперативними організаціями. Ще у вересні 1922 року в бурсі ―На Греблі‖ відбулися збори товариства «Сільський Господар», які започаткували відродження його в Буську. Вів їх керівник філії з довоєнних часів Сидір Зельський. На цьому посту він і залишився, ставши одночасно головою філії «Просвіти». Пізніше, в тридцятих роках керівником «Сільського Господаря» в Буську став Василь Жовнірчук, агроном за освітою. Як і в довоєнний період, філія працювала над впровадженням нових продуктивних сортів різних культур, передусім пшениці, над підвищенням загальної культури землеробства. В галузі тваринництва вона сприяла розведенню в Буську корів чорно-білої породи і розвитку конярства. Багато цінних господарських порад члени філії почерпували з «Календаря Сільського Господаря», який був популярним серед них. При «Сільському Господарі» в Буську діяла секція домашніх господинь. В ній жінки навчалися шити, пекти, варити. З кінця двадцятих і в тридцяті роки в місті працювала філія «Маслосоюзу», В будинку, що належав родині громадського активіста Осипа Короляка, вона заклала молочарню, де з молока, що поступало від населення, відбиралась сметана, яку далі відправляли до Львова. Членами «Маслосоюзу» ставали бущани, які були зацікавлені в збуті молока із своїх господарств. 34

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Курси крою і шиття для української молоді в Буську, 1936 рік

Широко розгорнулася діяльність і споживчої кооперації. На початку тридцятих років адвокат Микола Струтинський (про якого уже згадувалось як про голову філії «Просвіти») став ініціатором заснування кооперативної гуртівні (бази) в місті. Спираючись на допомогу повітової кооперативної організації в Кам'янці Струмиловій, він домовився з двома українськими коммерсантами Миколою Туркевичем і Володимиром Леосем, про об'єднання їхніх крамниць в одну. До справи підключився ще Василь Бойко, який взяв на себе бухгалтерський облік. Так в центральній частині міста, на Ринку, в приміщенні, яке належало В. Леосю, на основі початкових капіталів останнього і М. Туркевича постала кооперативна гуртівня. В ній нагромаджувалися товари, якими забезпечувалися всі навколишні сільські кооперативні крамниці. Цей торговий заклад дуже успішно розвивався. Українські крамниці Буська об'єдналися в кооператив «Повітова торгівля», який допомагав їм вистояти у конкурентній боротьбі з єврейськими комерсантами. Перед Другою світовою війною в місті нараховувалось вісім крамниць (причому половина їх у центральній частині його), власниками яких були українці. Більшість із них не була пасивними й у громадсько-політичному житті міста. З книги: Савчин І. П. Буськ у вирі століть. – Львів: Львівські новини, 1996. – С. 107 – 109.

Клекіт бузька

Марія Смолінська ІСТОРІЯ ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» СЕЛА РАКОБОВТИ Товариство „Просвіта‖ у селі Ракобовти було засноване 19 червня 1898 року. З нагоди цієї події в селі відбулися великі урочистості, на які запросили гостей та інтелігенцію з сусідніх сіл Купче, Побужани, Милятин, Кізлів. У цей же день відкрили читальню товариства, де відбувся великий концерт, на якому, зокрема, Текля Мацюк читала вірш „Думка‖, а Панько Панасюк – „Люби, брате, свою Вітчизну‖. Декламувала вірші також молодь та інтелігенція з Побужан, Купча, Милятина та Кізлова. Вступне слово мав парох с. Ракобовти о. Іван Дорош. У цей день членами Товариства стали 56 осіб, головою обрали о. Івана Дороша, заступником Данка Печатка Товариства Олійника, «Просвіта» с. Ракобовти секретарембібліотекарем читальні – Андрія Шеремету. Читальня розгорнула широку просвітницьку роботу. Пожвавилась діяльність аматорських гуртків (хорового, драматичного). Організовувались в ній народні вечорниці, популяризувалось вивчення поезій Т. Шевченка, М. Шашкевича, І. Франка. Прищеплювалась любов і пошана до рідної мови. Читальня Перший голова Товариства «Просвіта» стала важливим осередком с. Ракобовти о. І. Дорош з дружиною національно-патріотичного та дітьми, 1905 р. виховання жителів села, передусім 36

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

молоді. 1 січня 1900 року біля читальні розпочали будівництво склепу (магазину) мішаних товарів, яким пізніше завідував Демко Олійник. В 1905 році бібліотекарем і контролером склепу обрали Василя Романкова. Із заробітку склепу, а також від збору з концертів, вистав, членських внесків та пожертв читальня нагромадила частину коштів для придбання власного будинку. У 1910 році, завдяки діяльності „Просвіти‖, вихідці з села Ракобовти брати Яків та Кость Мацюки стали народними учителями. У червні 1912 року розпочали спорудження будинку читальні Товариства „Просвіта‖. Крім коштів, зібраних читальнею, ще було виділено 1000 корон з церковних грошей. Цю суму треба було повернути в церковну касу із заробітку склепу. Тепер він вже називався церковночитальним. Під час Першої світової війни у вересні 1914 року в Галичині закрили всі українські школи, періодичні видання, а емісар царського уряду граф Бобринський вів рішучу боротьбу з усім українським. Влада чинила тоді усілякі перешкоди в роботі „Просвіти‖, діяльність якої була паралізована. Окупаційна царська армія вбачала у ній прояв „мазепинства", а її членів забирали до війська. Але, незважаючи на важкі умови роботи, Товариство вижило. Читальня „Просвіти" частково відновила роботу у 1922 році. Але невдовзі повітове староство заборонило діяльність не тільки читальні, а й філії Товариства в Буську. Та просвітяни не склали рук. Вони звертались у вищі державні інстанції, аж до Тернопільського воєводства, доводили незаконність цих заборон. Проте це не дало бажаних результатів. І тільки в 1925 році було повністю відновлено діяльність читальні „Просвіта". З другої половини двадцятих років починається піднесення читальні „Просвіта‖. Її члени сходилися вечорами на голосні читання часопису „Свобода‖, газети „Діло‖, які передплачував місцевий парох о. І. Дорош. У недільні та святкові дні відбувалися репетиції вистав, вечорниць, читання художніх творів українських письменників-класиків. Молодь готувала концерти та вистави, бо при читальні працював хор та аматорський гурток. Доходи з вистав і концертів йшли на придбання книг 37

Клекіт бузька для бібліотеки, книжковий фонд якої зріс до 200 примірників. Основу книгозбірні складала патріотична література. Читальня пропагувала поширення загальної і фахової освіти, просвітяни роз'яснювали населенню, що без освічених людей народ не матиме майбутнього. Читальня „Просвіти‖ була також заслоном проти проникнення в село москвофільства, яке вже тоді укорінялося в селі Ріпнів. Це був період найбільшого піднесення діяльності читальні „Просвіти‖, яка набула великої популярності та стала осередком громадського життя усіх жителів села. Всі заходи „Просвіти‖ серед населення підтримувала церква, бо ж мета у них була спільною. Головне місце у роботі просвітян посідало виховання молоді та юнацтва. В літній період читальня утримувала „захоронку‖ – дитячий садок. Діти в ньому в пору найбільшої зайнятості батьків польовими роботами, передусім у жнива, на які припадали і шкільні канікули, перебували під наглядом виховательок. Батьки були спокійні за їхню безпеку. Діти одержували там також добре виховання.

За участю активістів „Просвіти‖ організовували фестини, на яких проводилися різні ігри, атракціони, спортивні змагання. Був створений духовий оркестр, який організував Левко Луців. Учасниками духового 38

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

оркестру були Костянтин Луців, Іван Мусій, Андрій Запруцький, Микола Лісовець. Ракобовтівський сільський духовий оркестр, друга половина 1930-х рр.

У 1937 році в селі Ракобовти розпочали спорудження церкви. Для її будівництва були виділені кошти і від сільського Товариства „Просвіта‖. За ініціативою „Просвіти‖ побудовано нове приміщення школи. В 1937 році за виручені від концертів гроші читальня придбала радіо. Щонеділі тут відбувалися виховні, кооперативні, господарські та інші лекції, прослуховували радіопередачі. За користування радіо платили 1 грош. Було організовано гурток самоосвіти, де молодь вивчала історію України та розмірковувала над тодішньою політичною ситуацією. Створено футбольну та волейбольну команди, організаторами яких були сини священика Зеновій та Костянтин Лиски. У волейбол грали в саду священика, а в футбол – на вигоні за селом, на так званій «Вільшині». Восени 1939 року радянська влада ліквідувала Товариство „Просвіта‖ як „буржуазно-націоналістичну‖ організацію. При Товаристві „Просвіта‖ функціонували товариства „Сокіл‖, „Сільський господар‖, „Рідна школа‖. Кожне з них спричинилося до того, що мешканці Ракобовтів та навколишніх сіл знаходили тут свої зацікавлення: хто в духовому оркестрі, хто у футбольній команді, хто на курсах крою і шиття, куховарства чи виховання дітей. У 1926 році в Ракобовтах створено Товариство „Сокіл‖, головою якого обрано Василя Сороку. Через „Сокіл‖ у молодих людей виховували 39

Клекіт бузька почуття патріотизму, схильність до дисципліни. Соколи одержували початковий стрілецький вишкіл, їм читали лекції з історії України в цілому і українського війська зокрема. В Товариство „Сокіл‖ вступали не тільки юнаки, а й дівчата. Вони створили окремий жіночий відділ, мали свою гімнастичну програму. 4 червня 1928 року в місті Буську відбулося велике свято „соколів‖. В ньому взяла участь і сокільська організація з Ракобовтів. В сокільських одностроях вони зібралися біля церкви Св. Миколая, де відбулася відправа Служби Божої, під час якої співав зведений хор з Новосілок, Стрептова, Купча та Ракобовтів. Згодом „соколи‖ у супроводі оркестру Ракобовтівської „Просвіти‖ при великій масі народу здійснили похід через усе місто. Того ж року добре організоване свято „соколів‖ відбулося і в Ракобовтах, куди приїхали „соколи‖ з Купча та Побужан. Керівник „соколів‖ Василь Сорока закликав молодь вступати у товариство. Продемонстрували свій гімнастичний вишкіл ракобовтівські юнаки, а дівчата виконували вправи з рушниками. Завершилось свято національним гімном „Ще не вмерла Україна‖. Спортивне товариство „Сокіл‖ виконувало також функції протипожежної команди, що мало велике практичне значення для села. Товариство „Сільський господар‖ відкривало перед селянами можливість краще впроваджувати новітні методи господарювання. І головним завданням новоствореного товариства було навчити людей цих нових методів. Та воно не залишалось в одному руслі, а працювало разом з іншими громадськими організаціями і над підвищенням національної свідомості українців. Членами виділу (управи) її стали хлібороби Юліан Гавлюк, Панько Панасюк, Панько Луців, Михайло Боднарчук, Михайло Новосад, Василь Ковалик, Григорій Шеремета та ін. Всього в це товариство вступило 23 особи. Багато цінних господарських порад члени почерпували з „Календаря сільського господаря‖. З „Просвітою‖ та іншими громадськими організаціями тісно співпрацював гурток „Рідна школа‖, яким керували дочки місцевого священика Марія та Ярослава Лиски. У 1930 році головою Товариства „Просвіта‖ обрано Миколу Мацюка, заступником – Дмитра Сеника, касиром – Василя Ковалика. Бібліотекарем тоді був Микита Литвин. 40

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

З початку тридцятих років, коли по всій Західній Україні прокотилася кривава хвиля «пацифікації» (упокорення), під час якої польська вояччина вдавалася до погромів українських закладів і жорстоких розправ над національно-свідомими українцями, членство у „Просвіті‖ скоротилося наполовину. Та вже у 1933 році ,,Просвіта‖ знову пожвавила свою роботу. У 1933 році фонд бібліотеки становив 234 примірники, а членами Товариства „Просвіта‖ було вже 60 осіб. Бібліотекарем обрано Микиту Прокуду, головою товариства став Панько Панасюк. Активістами товариства були Панько Панасюк, Юліан Гавлюк, Василь Сорока, Ілько Мусій, Михайло Лісовець, Михайло Боднарчук, Михайло Луців, Іван Луців, Михайло Остап, Михайло Сорочинський, Іванна Матвіїв, Параскевія Луців та інші. З кінця 20-х і в 30-ті роки в селі працювала філія ,,Маслосоюзу‖. В будинку читальні „Просвіта‖ заклали молочарню, де з молока, що поступало від населення, відбиралась сметана, виготовлялось масло, яке далі відправлялось до Львова. Головою молочарні був Іван Катрун, бухгалтером – Дмитро Сеник, касиром – Григорій Шеремета. Членами молочарні ставали жителі села і навколишніх сіл, які були зацікавлені в збуті молока із своїх господарств. В 1940 році молочарню в селі закрили, а голова ракобовтівської молочарні Іван Катрун став директором філії „Маслосоюзу‖ у м. Буськ. У 1936 році при товаристві „Сільський господар‖ створено жіночі курси господарок. Організаторами і керівниками курсів були дочки священика о. Василя Лиска – Марія, Ольга та Ярослава В цьому ж році головою Товариства „Просвіта‖ знову обрано священика Василя Лиска, якого просвітяни називали душею товариства. З книги: Смолінська М. Історія Товариства “Проcвіта” села Ракобовти. – Буськ: Редакційно-видавниче підприємство газети «Воля народу». – С. 5 - 12.

Клекіт бузька

Михайло Зозуля З ІСТОРІЇ ЯБЛУНІВКИ Із закінченням ХІХ століття почала пробуджуватись національна свідомість яблунівчан. В цей час в Яблунівці вперше декілька ініціативних селян під керівництвом греко-католицького пароха з Грабово Віктора Гаруха вирішують заснувати в селі читальню «Просвіти». Вони 27 грудня 1899 р. збирають засновчі збори і в квітні 1900 року подають документи на реєстрацію читальні «Просвіти» в с. Яблунівка до Намісництва і Головного Виділу товариства «Просвіта» у Львові, після чого читальня була зареєстрована. Її засновниками були наступні яблунівчани: Кость Вовк, Іван Вовк, Іван Федорук, Андрій Парубочий, Григорій Парубочий, Мирон Парубочий, Онуфрій Парамуйко, Андрій Семенів, Йосиф Здражель, Лука Якимів, Григорій Бучковський, Лист керівництва яблунівської Стефан Дмитрук. Головою читальні читальні «Просвіти» до Головного Управління т-ва у було обрано о. Гаруха, секретарем Івана Львові про заснування читальні в Вовка, писарем Костю Вовка. Як с.Яблунівка від 10.04.1900р. довідуємося із річного звіту діяльності яблунівської читальні за 1900-й рік, ця читальня знаходилася в хаті господаря Луки Якиміва. В ній налічувалось 52 читачів, з них: 16 мужчин, 7 жінок, 17 парубків і 12 дівчат. В бібліотеці читальні було 83 книги, передплачували часопис «Свободу», а «Діло» отримували безплатно для читання від отця Гаруха. Щонеділі члени читальні збиралися на спільні читання, проводились аматорські вечори, на яких декламували вірші та розігрували різні сценки. Також був організований хор, який вів церковний дяк. 42

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Головний виділ (управління) товариства «Просвіта» у Львові надавав сільським читальням, в т.ч. і яблунівській, допомогу в комплектації їх книгами, календарями, часописами, а також формулярами і методичною літературою. Так, наприклад, в лютому 1913 року львівське товариство «Просвіта» надіслало яблунівській читальні безкоштовно літератури і членських книжок на загальну суму понад 22 корони, що на той час було досить суттєвою підмогою. При читальні «Просвіти» Список літератури, безкоштовно надісланої Львівським товариством «Просвіта» 17 червня 1901 року було яблунівській читальні 19.02.1913р. організовано також і українську крамницю зі засновчим капіталом в 100 корон, якою опікувалося керівництво читальні. Перша читальня «Просвіти» в Яблунівці активно функціонувала до початку Першої світової війни (1914р.), а потім, з вибухом війни, її діяльність практично припинилась і відновилась лише через 10 років (у жовтні 1924 року). Згідно «Шематизму» 1902 року в с. Яблунівка налічувалось прихожан греко-католицького обряду (українців) 554 чол., латинян (поляків) – 38 чол., євреїв – 20 чол. В селі в той час діяла однокласна школа з руською (українською) мовою викладання, в якій навчалося 92 дітей греко-католицького віросповідання. Якщо вести мову про уродженців Яблунівки, то в числі перших добровольців Легіону УСС у 8-ій сотні 1-го полку служив вістуном яблунівчанин Василь Вовк, 1896 року народження. 43

Клекіт бузька Невідомо, скільки чоловіків-яблунівчан згодом було мобілізовано в ряди УГА, але з книги Д. Куп’яка «Спогади нерозстріляного» довідуємося, принаймі про двох уродженців Яблунівки, які воювали в УГА. Це його батько – Юрій Куп’як і батько братів Коваликів – Ковалик Назар. Юрій Куп’як служив у відділі Василя Вороновського – старшини УГА з Буська. Під час Чортківської офензиви зазнав важкого поранення у груди. Назар Ковалик після повернення з фронту довго не прожив отримані рани дали про себе знати, і він помер ще в досить молодому віці, залишивши сиротами трьох дітей. Також в УГА в чині стрільця проходив службу і загинув Поцілуйко Антін з Яблунівки, 1887 р. народження. В Українській Галицькій Армії у відділі Василя Вороновського воював ще один яблунівчанин – Колодка Максим Степанович (*1888 - +1979). Під час Першої світової війни він був офіцером в австрійській армії, під Перемишлем попав в російський полон, де пробув до розвалу Російської імперії. Пізніше повернувся додому і незабаром знову пішов на фронт боротися за незалежну українську державу. Але військові дії в Україні i зокрема в Галичині на тому не закінчилися. Дійшло до протистояння Червоної армії i поляків. На перших порах перевагу мали червоноармійці. Влітку 1920 р. кавалерія генерала Колодка Максим Степанович, Семена Будьонного дійшла майже до світлина 1918 року Львова. Зрозуміло, що Буськ i навколишні села опинилися під червоноармійцями. Зокрема, Перша кінна армія у Буськ вступила 15 серпня 1920 року. А в першій декаді вересня Буськ і околиці, в т.ч. Яблунівка, стали ареною жорстоких боїв між Червоною армією і польським військом, про що свідчить поданий нижче 44

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

оперативний звіт штабу 45-ї червоної дивізії під командуванням Якіра про бойові дії в районі Буська.

Більшовики на окупованій території навіть розпочали організацію радянської влади, але поразка у бою під Львовом від поляків змусила їх до двох місяців забратися геть. 1 жовтня 1920 року більшовицька армія відійшла з Галичини, поляки відтіснили їх за Збруч. З того часу в Галичині встановлено польське панування, яке не гребувало жодними методами, щоб знищити потяг українців до визволення. Поляки i їхні політичні лідери гадали, що після захоплення 45

Клекіт бузька Східної Галичини, яку вони називали «східними кресами», із введенням жорстокого поліцейського нагляду українці більше не зможуть мобілізуватися задля свого визволення. Але, як показали наступні події, то була їхня помилка. В селі Яблунівка свідоме національне життя почало нуртувати одразу ж після І-ї світової війни. Так як в селі не було інтелігенції, ініціативу перебрали здібні селяни з допомогою кількох патріотів з м. Буська. Вони проводили виховну роботу серед селян. Піонерами села були спочатку одиниці – Федір і Микола Вовки, церковний дяк Юрій Вовк, Станіслав Семенів, Луць Парубочий, Ілля Дмитрук. Після закінчення війни в Яблунівці сільські активісти вперше організували споживчий кооператив. Кілька років цей кооператив розміщувався в хаті Івана Вовка (Янця), яка була вигідно розташована в центрі села. Головою кооперативу в селі був Ілля Дмитрук, а крамарем – Микола Вовк. В 1924 році в селі було відновлено читальню «Просвіти», робота якої була призупинена від початку І-ї світової війни. 19 жовтня 1924 року в громадському домі села відбулися загальні збори членів читальні при участі секретаря буського філіалу «Просвіти» Василя Вороновського. На цих зборах обрали нове керівництво читальні (виділ) і встановили розмір членських внесків. До нового виділу читальні увійшли: 1. - Вовк Федір – голова, 2. – Ілля Дмитрук – заступник голови, 3. – Василь Парубочий – секретар, 4. – Андрій Поцалуйко – касир, 5. – Петро Зерський – бібліотекар, 6. – Мирон Парубочий – член виділу, 7. – Станіслав Семенів – член виділу. Заступниками виділових обрали Собашека Йосифа і Вовка Григорія. Також обрано контрольну комісію, до якої увійшли: Монджейовський Данило – управитель школи, Вовк Андрій і Війтович Василь. Встановлено розмір щомісячних внесків для членів читальні – для чоловіків 20 грошів, для жінок – 10 грошів. Також при читальні організовано аматорський гурток. На зборах вирішили розпочати спорудження будинку читальні «Просвіта» в Яблунівці, для чого утворили спеціальний комітет, в склад якого увійшли: о. Микола Мриглодович – парох в Грабовій, Монджейовський Данило – управитель Яблунівської школи, Семенів 46

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Станіслав, Ковалик Дмитро, Війтович Євгенія, Ковалик Марія, Дмитрук Анна і Бербека Дарія. В середині 20-х років цей будинок уже збудували, в ньому, крім кімнати читальні «Просвіти», також розмістився і сільськогосподарський споживчий кооператив «Єдність». Оскільки місцева польська влада чинила різні перепони діяльності читальні «Просвіти» в селі і не визнавала самого факту її існування, то в 1927 році, за порадою львівського керівництва «Просвіти», перереєстровано її статут у Тернопільському воєводстві, а для активізації її діяльності 21 серпня 1927 року на загальних зборах членів читальні обрано новий склад її виділу. Членами нового виділу читальні стали: Ковальчук Євстахій – голова, Сосновський Лука – заступник, Маселко Мирон – секретар, Семенів Матвій – скарбник, Габа Йосиф – бібліотекар, Боднарчук Семен – господар, Поцалуйко Андрій – член виділу. Заступниками виділового обрали Миколу Вовка, Івана Семеніва та Василя Війтовича. У звіті яблунівської читальні «Просвіти» за період з 1.07.1927 до 30.06.1928 р. вказано, що в селі в той час проживало 865 мешканців, в т.ч. 850 українців. В цьому ж звіті («звідомленні») згадується, що в читальні мав лекцію з ветеринарії Мороз Микола. В кінці 20-х рр. ХХ ст. молодь все більше почала цікавитися подіями не тільки свого села, але також і долею своєї батьківщини. В осінньому чи зимовому сезоні два рази на тиждень у читальні відбувалося читання газети, проводились різні дискусії, які були дуже корисними для розвитку національної свідомості. На початку 1930-х років яблунівська молодь бере ініціативу в свої руки і без спеціального тиску ззовні серйозно береться до самоосвітньої праці. Щоб не збагачувати польської каси з продажу алкоголю і тютюну, українська молодь перестає пити і курити. У зв'язку з цим бойкотом власник корчми єврей Шмiла, не маючи прибутку з продажу алкоголю, мусив корчму продати, а вся родина Шмiлiв виїхала до Палестини. Громада корчму розібрала, а матеріал використала для будови Народного Дому. Восени 1932 року Народний Дім урочисто посвятив о. Мриглодович. У тому будинку розмістився кооператив, читальня «Просвіти» із театральним залом на 250 осіб, бібліотека. Цей 47

Клекіт бузька дім був найкращим будинком на всю околицю і став предметом гордості яблунівчан. 15 лютого 1932 року на загальних зборах членів читальні обрано новий склад керівництва, до якого в основному увійшли молоді яблунівчани. Головою читальні став Максим Колодка, заступником Михайло Вовк, секретарем Ярослав Собашек, скарбником Григорій Вовк, бібліотекарем Іван Вовк, господарем Андрій Вовк, членом виділу Михайло Поцалуйко; заступниками виділового: 1-й заступник Анна Куса, 2-й – Еміль Ковалик, 3-й – Микола Вовк. З новообраного складу керівництва тільки Максим Колодка і Григорій Вовк мали поза 40 років, решта були молодими людьми до 30 років, а секретар Ярослав Собашек мав лише 19 років. Членами ревізійної комісії обрано Андрія Поцалуйка, Василя Олійника і Михайла Петришина. В той час читальня налічувала 45 членів, з них 10 жінок. Членський внесок за рік становив 1 ринський злотий – для старших і 50 сотиків – для молоді. Бібліотека читальні мала 50 книжок і виписувала часопис «Народна справа». Читачів найбільше цікавила література на історичну тематику. При читальні діяв театральний гурток, яким керував відданий сцені заступник голови Михайло Вовк і в якому займалося 10 яблунівчан. Під керівництвом дяка церкви св. Дмитрія тут також був організований хор, який одночасно співав у церкві і складався з 14 хористів. Через два роки (в 1934 році) керівництво яблунівської читальні «Просвіти» знову переобрано. Тепер її виділ склався так: Безкоровайник Гаврило – голова, Вовк Михайло Костянтинович – заступник голови, Будівля корчми Шміли, світлина початку 30-х рр. ХХ ст.

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Вовк Андрій Іванович – секретар, Вовк Микола – скарбник, Вовк Михайло Григорович – бібліотекар, Семенів Олекса – господар, Бербека Василь Данилович – член виділу, Прихітько Микола – 1-й заступник виділового, Яремкевич Йосиф – 2-й заступник і Ковалик Тома Томкович – 3-й заступник. З цього виділу найстаршим був Безкоровайник Гаврило – 35 років, а наймолодшими: Вовк Михайло Г. і Ковалик Тома Т. – по 21 року. На наступних загальних зборах читальні, які відбулися 15 грудня 1935 року, головою обрано Ковальчука Євстахія, а Безкоровайник Гаврило став його заступником. Як видно зі звіту, яблунівська читальня в той час особливою активністю не виділялася. З листів яблунівської читальні до Головного Виділу «Просвіти» у Львові від 26.06 і 12.08.1936р. бачимо, що головою читальні знову є Безкоровайник Гаврило, за секретаря листи підписав Собашек Ярослав. З першого листа довідуємось, що при читальні активно діяв аматорський драматичний гурток, який підготував для постановки виставу «Там де воля кривавим цвітом зацвіла», а з другого дізнаємось, які книги замовляли для своїх читачів. Це були, в основному, книги українських авторів, а саме: «Земля» В. Стефаника, «Бурлаки» І. Карпенка-Карого, «Земля» О. Кобилянської, «Кудеяр» М. Костомарова, «Слово про похід Ігоря» В. Щурата, «Зимовий похід 1920 року» Ю. Тютюнника. У 30-х роках в Яблунівці, крім «Просвіти», організовано товариство «Сільський Господар» і гурток «Рідної Школи». В селі були курси для дівчат: крою і шиття, кухарства, ручних робіт. Проводила їх учителька Аполонія Монджейовська, якій допомагала Тося Монджейовська. Великий вплив на розвиток національної свідомості серед яблунівчан мала українська преса. Найбільш популярними часописами були «Народна Справа» і «Сільський Господар». Деякі заможніші господарі передплачували щоденники «Новий Час» або «Діло».

Клекіт бузька

Звіт читальні «Просвіти» с. Яблунівка від 2.01.1936 року: зліва – 1-ша сторінка, справа – остання сторінка звіту

Читальня «Просвіти» отримувала «Загально-науковий журнал», що його видавало товариство «Просвіта», часописи «Життя і Знання» і «Літопис Червоної Калини», в якому друкували багато матеріалів про недавні визвольні змагання та інші. Найбільший попит на газети був тоді, коли там описували політичні процеси над українцями – членами ОУН, а тих процесів в кінці 30-х рр. ХХ ст. було багато. Ці газетні повідомлення люди ретельно перечитували від першого до останнього абзацу, щоб не пропустити відомостей про національних патріотів, що не склали зброї, а далі ведуть боротьбу з польськими окупантами.

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Листи яблунівської читальні «Просвіти» до Головного Виділу у Львові від 26.06.1936 (зліва) і 12.08.1936р. (справа)

Національна свідомість українців у той час сягнула високого рівня. Це був період, в якому ідейне формування обличчя української молоді вже було завершене. Вона свідомо перебрала від старшого покоління своїх батьків роль провідників у боротьбі за визволення українського народу. Сільська молодь, що ще вчора вдовольнялась хоровими чи танцювальними виступами на Святі жнив чи концерті, присвяченому Шевченківським дням, шукала чогось іншого, шукала акції, щоб можна було завдати шкоди окупантові. З приходом в яблунівську «Просвіту» свідомих молодих людей, таких як Ярослав Собашек, брати Дмитро і Михайло Куп`яки, робота в читальні значно активізувалась. Посилив свою роботу аматорський драматичний гурток, який в 1930-х роках очолював відданий сцені Михайло Вовк.

Клекіт бузька

Ось як згадує про роботу сільської читальні «Просвіти» в той час Дмитро Куп`як: «При читальні „Просвіти" було зорганізовано „гурток доросту‖ з позашкільної молоді. Один раз на тиждень члени гуртка сходилися до читальні на лекції українознавства. У тому часі, коли я належав до гуртка доросту, лекції провадив студент золочівської гімназії Ярослав Собашек. Він викладав нам історію і географію України та дещо з літератури, особливо про найбільш визначних письменників таких, як Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко. В більшості ми вивчали на пам'ять їхні автобіографії та вірші. Закінчивши гімназію, Славко не мав змоги йти на дальші студії й залишився при батьках на селі. Для села це було велике духове підсилення, бо він був єдиний, хто мав середню освіту. Тут варто згадати про Я. Собашека та його родину. Його батько був поляком, римо-католиком, а мати — українка-патріотка. У них було п'ятеро дітей — чотири сини і одна донька Міля. Всі хрещені в церкві. 52

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Коли польський режим з допомогою політичного терору почав акцію полонізації українців, батько Славка хотів перенести їхні метрики до костьола. З огляду на краще майбутнє! Але це був даремний труд, бо не тільки мати-патріотка не погодилась на таке, а також і сини категорично відмовились від польського легкого хліба. Три сини загинули від рук кровожадних московських хижаків. Яблунівські актори-аматори після вистави. 1-й ряд (зліва направо) Ольга Куп`як, Анна Ковалик, Ольга Мазан, Текля Романюк; 2-й ряд – Михайло Куп`як, Дмитро Куп`як, Томко Зєрський і Андрій Семенів. Світлина 1938 року.

Літом Славко організовував різні прогулянки з молоддю. Весною 1933 р. Славко зорганізував біля 30 молодих хлопців і дівчат. І в товаристві кількох старших опікунів ми вибралися пішки до Львова на маніфестацію під гаслом ―Українська Молодь Христові‖. Цей імпозантний, багатолюдний здвиг української молоді у Львові, з християнсько-українським змістом був для нас, сільської молоді, великим духовним піднесенням. Особливо зворушливим був момент, коли біля ста тисяч української молоді складали присягу на вірність Христові, яку відібрав у нас на площі Батька Сокола єпископ Іван Бучко. А потім відбулася дефіляда на горі Св. Юра перед митрополитом А. Шептицьким, щоби одержати від нього благословення. Ці радісні й зворушливі моменти з приреченням на вірність Христові і Українській Церкві та Батьківщині, благословення 53

Клекіт бузька голови нашої Святої Церкви митр. Андрея, ще й сьогодні стоять перед моїми очима, неначе це діялось вчора.» На початку 1938 року знову змінилося керівництво яблунівської читальні «Просвіти». В неділю 13 лютого 1938 р. в будинку кооперативу «Єдність» відбулися загальні збори членів читальні, на яких заслухано звіт керівництва про діяльність у попередньому 1937 році і вибрано новий виділ читальні. До складу нового виділу увійшли: 1) голова: Безкоровайник Гавриїл - 36 років, 2) містоголова: Семенів Олекса – 34 роки, 3) секретар: Вовк Михайло Григорович – 23 роки, 4) скарбник: Вовк Олекса Григорович – 27 років, 5) бібліотекар: Куп`як Дмитро – 21 рік, 6) господар читальні: Ковалик Стефан – 23 роки, 7) член: Вовк Микола – 28 років. 8) Заступники виділу: а) Прихідько Олекса – 27 років, б) Прихідько Петро Томкович – 22 роки, в) Дмитрук Іван – 32 роки. Збори вів попередній голова читальні «Просвіта» Андрій Поцалуйко, функції секретаря виконував Ярослав Собашек. На зборах був присутній секретар філії «Просвіти» з Буська Ярослав Олексів. 9 жовтня 1938 року в Яблунівці відбулася велична подія – святкування 70-ліття заснування «Просвіти» у м. Львові. Участь в цьому заході на базі яблунівської читальні взяли члени читалень «Просвіти» сусідніх Побужан і Верблян. Програма святкування була наступною: 1. Просвітянський гімн. 2. Відкриття свята. 3. Учітеся брати мої – хор. 4. Просвіті – матері моїй – декламування. 5. Праця єднала – хор. 6. Учітеся брати мої – декл. 7. Не хиляйте в діл прапора – декл. 8. Лицарям - юнакам _ декл. 9. І я знаю за «Просвіту». 10. Привіти. 54

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

11. Станьмо сестри, станьмо дружно – декл. 12. Де тії струни – декл. 13. Ой на горі василечки – хор. 14. Казка про Великих – декл. 15. Ой три шляхи - хор. 16. Піду в поле – декл. 17. Тече вода – хор. 18. Вправи дівчат і національні танки. 19. Закінчення. Повітове староство закреслило пункт 8: «Лицарям – юнакам». Подаємо витяги зі звіту буської філії «Просвіти» про цю подію: «Дня 9.10.1938р. неділя – вже зраня святочний настрій. Виділові не знеохочені непевною погодою докінчують приготування. Не відбудеться свято на площі – відбудеться в залі – добре що є своє. О годині 11-тій почалася Служба Божа. Відправляв о. Мриглодович. Відповідну проповідь проголосив о. Байкуш, парох Чанижа. Співав хор Верблян під керівництвом п. Капія Маріяна з Буська. Відтак відправлено панахиду за померлих членів. По півторагодинній перерві почалася в просторій залі читальні ―Просвіти‖ академія. Просвітянський гімн і реферат делегата філії започаткували отсю другу частину свята. Відтак хорові точки, декламації, рецитації, привіти делегатів читальні ―Просвіти‖ Вербляни, Побужани і організатора філії ―Просвіти‖ - рецитація дітей, а потім знов декламації, рецитації, хорові точки і вправи дівчат. За кожною точкою спадала завіса, а зала гуділа від оплесків публіки. А коли діти віддекламували: «І я знаю за ―Просвіту‖», коли говорили своїми дитячими устами «в читальню йде батько, в читальню йде мати» - були в залі такі, що їм в очах сльози стали. Може дійсно не одного батька, не одну маму спонукає частіше зайти в читальню – книжку позичити прочитати… Може, не одну дівчину збудить з байдужості зазив декламаторок: «станьмо сестри, станьмо дружно у безмежні ті ряди, йдім з ―Просвітою‖ нестримно до високої мети». Може, і між хлопцями 55

Клекіт бузька знайдеться більше активних. Дав би Бог, Яблунівка могла б стати одним з кращих сіл. Дуже гарні вправи дівчат з Верблян, переривані гучними оплесками публіки, та живий образ і національний гімн закінчили це гарне ювілейне свято. Всім від імені читальні ―Просвіти‖ дякував п. Куп’як Дмитро. Ще довго потім молодь Яблунівки перебувала в домівці читальні. В товариські забави, спеціально в Яблунівці віддавна заховані, грались і згадували та хвалили виступ верблянців – хору і дівчат з вправами, якто все гарненько вони виконували. А в другій кімнаті радив виділ читальні з організатором філії – що зробити, щоби оту молодь повчити, як хор свій створити; що робити, щоби Яблунівка кращою була. Важливо, що є добра воля, і хоч тяжка праця на яблунівськім полі, віримо що горстка завзятців село поведе до кращого. Так їм, Боже, в цьому допоможи.» І вже невдовзі молоді яблунівчани, виховані на традиціях «Просвіти» в національному дусі, влилися в ряди ОУН і стали на шлях боротьби з поневолючами українського народу. Багато з них поклали свої молоді життя за свободу та незалежність своєї Вітчизни, а ще більшій кількості сельчан за свою участь в боротьбі з окупантами прийшлося багато років топтати Сибірську тайгу. З книги: Зозуля М., Бучко Р. Яблунівка крізь віки. – Буськ: Товариство «Бужани», 2016. – С. 30-32, 35, 43-48, 52-59.

Василь Лаба

Нариси з історії читальні «Просвіти» в Кізлові Читальню «Просвіти» в Кізлові засновано біля 1907 року. У 1908 році на ділянці Теодора Матвіїва збудовано будинок читальні. В сільській бібліотеці зібрано інформацію про читальню. З неї випливає, що будинок читальні купили в людей, які виїжджали до Америки. Він був невеликий (5 x 11 м), і в ньому донедавна містилася сільська молочарня.

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

20.2.1923 року о. Жигаль вислав звіт про діяльність читальні Василю Вороновському, секретареві Буської філії. 22.7.1923 року місцева молодь зробила в читальні виставу «Бурлака», але коли 27 липня хотіла влаштувати в читальні забаву з танцями, староство не дало дозволу. Після того о. Жигаль скерував до староства прохання влаштувати виставу «Маркіранти» (епізоди з часів І світової війни) та «Сватання на Гончарівці» на 12 та 19 серпня. 31.10.1923 року на вимогу староства вислано в Кам'янку-Струмилову список членів «Просвіти». На 4.12.1924 року були заплановані загальні збори читальні. 27.7.1925 року було подане прохання до староства дозволити виставу «Наймичка» два рази. Два рази тому, що приміщення не змогло змістити всіх бажаючих. В грудні 1925 року о. Жигаль висилав 50,15 злотих видавництву «Добра книжка» за куплені читальнею книжки, 20 злотих оо. василіянам в Жовкві за журнал «Місіонар», 5,50 злотих до філії «Просвіти» в Буську за «Календар «Просвіти», а також 6 злотих на передплату трьох примірників дитячого журналу «Наш приятель». 7.3.1926 року були загальні збори читальні, на які прибув В.Вороновський з Буська. Після звітів про діяльність у попередньому році обрано новий виділ. До нього увійшли о. Жигаль, Іван Кондюх, Михайло Бойко (дяк), Василь Романів, Теодор Демків, Михайло Хома Степан Дзюба (с. Луки), Марія Петришин, Текля Козуб. Членами контрольної комісії вибрані Василь Макар, Михайло Бойко та Юстин Попович. У 1926 році читальня за 61 злотих купила кусник землі Т. Матвіїву як компенсацію за парцелю, на якій він дозволив збудувати 18 років тому читальню. 2.10.1927 року відбулися загальні збори «Просвіти». До складу нового виділу обрані: о. Жигаль, Петришин Григорій, Новосад Григорій, Полович Діонісій, Бойко Максим, Матвіїв Павло, Паробчишин Володимир, їх заступниками Демків Павло, Гуменний Михайло, Хома Петро. До контрольної комісії увійшли Михайло Бойко (прізвисько Улан), Макар Василь, Полович Теодор. 9.1.1928 року парох через Г.Новосада, який чогось їхав до староства, передав прохання читальні відіграти 14 та 19 січня виставу у 5 діях 57

Клекіт бузька А.Козир-Уланської. Назву вистави забув вписати в свій журнал вихідної документації. Теж записав, що такі дозволи звільнені від збору державного мита згідно з розпорядженням міністерства фінансів з 24.4.1923 року. На це розпорядження місцева влада не зважала і поповнювала свій бюджет за рахунок українських селян і культурних установ. 17.5.1928 року о. Жигаль вислав львівському видавництву «Ластівка» 1,45 злотих за збірник коляд і щедрівок. 5.6.1928 року він просив у староства дозволу на влаштування Шевченківського концерту на 10 або 17 червня. Такий дозвіл отримали за умови звіту, на що підуть зібрані на концерті кошти. Відповів, що було зібрано 30 зл. і за них зроблено огорожу навколо читальні вартістю 40 зл. Матеріал купили в п. Михальського. Отже читальня мала ще 10 зл. боргу. 26.3.1929 року о. Жигаль попросив у староства дозволу провести 31 березня Шевченківське свято. Дозвіл отримав на 7 квітня. 21.10.1930 року парох повідомив староство, що при читальні створено комітет духового оркестру під проводом Творила, вчителя музики з Глинян. До комітету входили о. Жигаль, Василь Бойко, Володимир Паробчишин, Михайло Бойко (дяк), Василь Романів. Хлопці вже місяць навчалися грати. 29.12.1931 року парох просив священика з Великої Вільшаниці надіслати йому збірник нот до коляд та нові українські марші для духового оркестру.

24.11.1930 року парох просив видавництво газети «Нова зоря» 58

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

розділити борг 60 зл. на 3 частки для сплати протягом З місяців. Отже, в читальні було туго з грішми. 1.12.1930 року сестри-йосафатки просили у староства дозволу влаштувати в читальні виставу «Св. Миколай у 1920 році» (на 19 грудня). У Квітну неділю 5.4.1931 року в селі відбулися загальні збори товариства «Сільський господар». На них прибули як делегати інженер Жовнірчук, о. Куссий, д-р Ваньо (адвокат). На зборах керівниками товариства обрані Василь Романів, Василь Бойко (с. Степана), Григорій Процко та інші (всіх 7 осіб). Невідомо, коли закінчили добудову читальні, але в добудованій частині вже у 1931 р. містилася сільська кооперативна крамниця і молочарня. 31.8.1931 року о. Жигаль захворів і сумно про це записав у свій день народження. Але громадської праці не полишав. 1 вересня повідомив поліцію в Н. Милятині, що в селі створено «Кружок Рідної школи» (керівники о. Жигаль, Василь Романів, Діонісій Полович, Михайло Хома, Марія Петришин, Михайло Олексів, Теодор Полович, Григорій Матвіїв, Павло Хома, Андрій Подолюк), хоч загальних зборів ще не було. Повідомляти мусив, щоб 8 листопада відбулися збори без заборони поліцією. На них вибрані керівниками о. Жигаль, Павло Хома, Михайло Бойко (дяк), Михайло Олексів, Василь Романів, Діонісій Половин, Марія Петришин, Андрій Подоляк, Теодор Половин, Григорій Матвіїв, Михайло Бойко (с. Василя), Павло Матвіїв, Тимко Діхтяр. У 1935 році місцеві поляки організували свою читальню і збудували для неї домівку. З книги: Лаба В. Історія села Кізлів. – Львів, 2016. – С. 81-85.

Клекіт бузька

Михайло Дацьків Матеріали про діяльності «Просвіти» в с. Гумниська Звідомлення читальні "Просвіти" з 31 липня 1925 р. до 31 липня 1926 року Час заснування – 1902 р., відновлення після війни –1922 р. Урядуючий відділ в адміністративному році: Голова - о. Василь Матвієйко М.голова - Вороновський Теодор Касир - Чучман Іван Скарбник - Романишин Григорій Бібліотекар - Івашків Нестор Господар - Чучман Павло Член Виділу - Діжак Олекса І-й заступник - Литвин Михайло ІІ-й заступник - Гураль Юлія ІІІ-й заступник - Гураль Анастазія Ревізійна комісія: О. Василь Матвієйко І-й член - Чучман Михайло (зі світлини 1939 р.) ІІ-й член - Гураль Юрко ІІІ-й член - Думінський Андрій Число членів читальні – 55, мужчин - 10, Хлопців - 20, дівчат - 25. Стан бібліотеки - невідрадний. Число книжок - 87. Закуплено в останньому році – 3. Одержано Аматорський гурток «Просвіти» с. Гумниська, кінець 1930 рр. даром - 8 від 60

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Нестора Івашкова. Випозичено книжок впродовж року - 8. Передплачували "Народну Просвіту", "Свободу" і "Сільський господар". Зорганізовано 22 вистави: "Мартин Боруля", "Заручини по смерті" та інші. Звідомлення за 1927 рік Місцевість Гумниська, Почта Буськ, залізнична станція Красне Число мешканців в Громаді - 1060, в тому українців - 1030. Склад "Просвіти": 1. Голова о. Матвієйко Василь, 44 р. 2. М-голова- Вороновський Теодор, господар, 43 р. З. Секретар - Чучман Іван, парубок, 25 р. 4. Скарбник- Романишин Григорій, рільник, 38 р. Бібліотекар - Івашків Нестор, рільник, 37 р. Господар - Гураль Юлія, дівчина, 30 р. Член Виділу - Литвин Михайло, рільник, 29 р. І-й заступник - Литвин Дмитро, парубок, 21 р. ІІ-й заступник - Вороновська Анна, дівчина, 20 р. ІІІ-й заступник - Короляк Іван, тесля, 31р. Ревізійна комісія: І-й член - Івашків Михайло, дяк, 62 р. ІІ-й член - Дацків Гавриїл, рільник, 37 р. ІІІ-й член - Гураль Андрій, рільник, 26 р. "Просвіта" -1937 рік. Новий склад "Просвіти" у Гумниськах Голова - о. Матвієйко Василь М-голова - Гураль Юрко Секретар - Вороновський Йосиф Скарбник - Романишин Григорій Бібліотекар - Малицький Іван Господар - Когут Петро Член виділу - Чучман Михайло 61

Яськів Дмитро – активіст «Просвіти» с. Гумниська в середині 1930-х рр. (з фото кінця 1930-х рр.)

Клекіт бузька Заступники Виділу: Член - Яськів Дмитро Член - Заулична Ірина Член - Вороновський Яким Провірна комісія: І-й член - Калиневич Стефан ІІ-й член - Діжак Йосиф ІІІ-й член - Добровольський Іван Членська вкладка: для старших - 1.00 золот. для молодих - 0,50 золот. для молодої "Просвіти" - 0,25 золот. Голова о. Матвієйко на засіданні поставив питання про побудову народного дому (дерев'яного чи мурованого). Справу відклали. 12.02.1937 р. Матеріали взято в ЦДІАУЛ. – Фонд 348. – Оп. 1-2. З книги: Дацьків М.З. Гумниська. Нарис історії села від найдавніших часів і до сьогодення. – Львів, 2010. – С. 24-25, 28-29. Молодь с. Гумниська на Святі матері. Світлина 1943 року

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Марія Чайківська (Чучман)

СЕЛО (З історії села Чучмани Гумниські) Десь від І927-го року молодь села гуртувалася в товаристві «Сокіл». «Соколи» в міру своїх сил і спроможностей старалися про піднесення національної свідомости села. Це вони створили драматичний гурток, який час від часу ставив сценічні постановки, влаштовували фестини, які зацікавлювали не тільки молодь, але і все суспільство, а також приваблювали молодь сусідніх сіл. Хлопці-«соколи» мали дерев'яні гарно виготовлені мальовані списи (роботи Чучмана Юліана-«сокола»), якими вони робили на фестинах гарні вправи. Та не довго довелося «соколам» вправлятися зі списами. Марія Чайківська (фото 1980 р.) Польська поліція заборонила такі вправи, а провідників «соколів» заарештувала. Відсидів дві доби в тюрмі в містечку Буську і Чучман Юліан, з якої прийшов з чорними від синяків плечима. Дівчата на фестинах пописувалися вправами з вишиваними рушниками, віночками з польових квітів і прямо рухами рук (цих вправ пізніше навчила багато панна Магдуся Чучман). Після скасування Дівчата с. Чучмани Гумниські на фестинах «Соколів» створили това- (світлина початку 1940-х рр.) 63

Клекіт бузька риство «Луг». Воно проіснувало, здається, до вибуху війни в 1939-му році. Аматорському гуртку тільки зимовою порою вдавалося ставити який-небудь сценічний показ, бо влітку на це ніхто часу не находив. Здається, що при кожній читальні „Просвіти‖ в кожному селі існували аматорські гуртки, які щороку ставили якусь виставу. Ролі розписували пером, бо в цілому селі ніхто не мав друкарської машинки. До 1935 року проби робили у приватних хатах, бо іншого приміщення не мали. Вистави грали в просторій стодолі господаря. Сцену робили з дощок, яких в селі не бракувало, бо завжди хтось приготовляв якусь будову, а стіни (занавіси) завішували веретами. Яка ж була розпука, коли віддані в свої ідеї аматори-актори витратили на проби кілька місяців і дещо грошей на декорації та одяг, а у відповідь на прохання про позволення із повіту повідомили (поляки), що виставу забороняють ставити нібито через те, що стодола для вистави не надається, бо вже траплялися пожежі в стодолах під час вистав. Нібито глядачі курили і запалили стодолу. Тоді молодь скликала громаду і, порадившись, вирішила купити дім. А що село невелике, близько 150 дворів, при тому небагате, неможливо було придбати щось колосальне, нове, а в недалекому селі трапилася готова будівля, то її і купили. Там на місці розібрали і місцеві ґазди привезли своїми фірами на громадське пасовисько і на середині села поставили „Читальню „Просвіти‖. І не вільно було просити в повіті про позволення, заки вчилися ролей, а тільки тоді, моли вже все було майже готове. Яке ж вдоволення і приємність відчували аматори-актори і глядачі-селяни, Магда Чучман (з коли виставу поставлено. фото 1939 р.) Ніколи власник обширної стодоли не відмовив її для постановки. Селяни – немов велика родина. Безперечно, траплялися міжусобиці, сварки, а то і бійки і в родині, і поміж сусідами за курку, гуску чи за межу, та це були винятки. Запал жив в любові і кожний кожному в потребі допомагав. 64

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Драматичний гурток щороку ставив якусь нову виставу. Грали: «На перші гулі», «Захотіла пана – втратила Івана», «Захар Беркут», «Украдене щастя», «Ой, не ходи, Грицю, та на вечорниці», «Для ближних», «Мати-наймичка» та інші. «Вертеп» також ставили на сцені, а раніше ходили з ним по хатах. В драматичному гуртку найбільше попрацювали Антін Короляк – як режисер і його сестра та брат, Анна та Ілярій Красіцькі – як виконавці різних ролей). Часами запрошували драматичні гуртки із сусідніх сіл, якщо знали, що ці мають щось, чого в нашому селі ще не грали. Тим, що вчащали на вистави, завжди подобалася праця, творчість молоді, хоч не бракувало і пасивних, які казали, що вистави — це просто «видригріш». Очевидно, гріш на селі не розсипався ні в кого, але як треба було, то якось призбирали на конечне. Трошки з яєць, трошки з пробу, а раз чи два до року (як у кого) вдалося підгодувати свинку, то тоді можна було полатати деякі «діри». Після першої світової війни в селі було дуже мале число молоді, яка вчилася в гімназії. Село убоге, а за науку в місті треба було платити. Лише кілька господарів спромоглися післати синів до міста на науку. Одначе потреба вищої освіти відчувалася селянами дошкульно і, хоч важко доводилося пов'язувати кінці в господарстві, число гімназистів із села щорічно зростало. До 1939-го року було їх біля десяти, між ними три дівчини. Одна з них, на тоді вже старшенька, згадана повище Магдалина Чучман, найбільше напрацювалася для національної справи в селі для піднесення національної свідомости серед людей. На допомогу їй з часом прийшов студент (тепер вже покійний, проживав у США) Василь Яськів. У час літньої відпустки гімназисти і студенти університетів (а вже і такі були) займалися весь час культурною роботою із сільською молоддю і дітьми. Молодь радо приходила на заняття, попри те, що літні місяці на селі зайняті важкою і конечною працею на ріллі. І тут у великій пригоді ставала якраз панна Магдуся. Вона нашвидкоруч створила «Садочок», і матері віддали під її опіку своїх малят, що розв'язували їм руки до навалу праці. Дошкільна дітвора тішилася, що може побавитися в більшому гуртку з ровесниками, родичі раділи, що діти під певною і дбайливою опікою, а молоденька «садівничка» тішилася в свою чергу, що навчила 65

Клекіт бузька діточок різних ігор, багато пісень, віршів, з чим вони перед початком шкільного року пописувалися на сцені, перед родичами, селянами. Багато радости приносили такі пописи малят. Раділи з цього приводу всі, хто розумів наявний зріст національної свідомости придушеного села, його підневільного існування. Відколи набуто власну домівку читальні «Просвіти», значно пожвавилося культурно - освітнє життя громади. Молодь збиралася майже кожної неділі в домівці. Якщо тут не відбувалося якесь свято, вистава, то Члени Товариства «Просвіта» с. Чучмани Гумниські: сходилася на (зліва направо) 2-й ряд – 2–Чучиан Павліна, 3-Чучман звичайні товариські Ірина, 4-вчителька, 5-Чучман Магдалина, 6-Гавлюк ігри і забави, де при Іванна, 7-Дендура Ганна; 3-й ряд – 4-Гавлюк Гілярій співі пісень, взявшися за руки, в колі, в приязній атмосфері проводили різні ігри, або, а це вже рідше, коли замовляли музиків і танцювали. Але ж музики вимагали платні, то радше задовольнялися співами і забавами без оплати. Зимовою порою в домі "Просвіти", якщо не відбувались ігри, то влаштовували річниці: "Крут", "Базару", "Лисоні", "Ольги Бесараб", "Лесі Українки", "Тараса Шевченка", "22-го січня", що називали "Академіями". Розучували ролі для вистав. Першим зимовим святом-розвагою влаштовували "Андрія" (13 грудня), де "ворожили", чи котрась дівчина вийде невдовзі заміж. 19 грудня приготовляла свято Св. Миколая, котрий приносив для чемних дітей, а часом і для дорослих подарунки. Приготовляли і "Вертеп" на Різдво Господа і Спаса нашого Ісуса Христа та вивчали "коляди", з якими на Свят-Вечір по вечері ходили хата в хату колядувати. На початках важко доводилося культурникам працювати на народній ниві. Ролі для вистав розписували охочі, а то і кожний аматор – 66

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

актор писав сам собі, бо одному часу бракувало. Також кожний старався сам про все потрібне. Декорації виготовляли спільними силами. Хоча маляра в селі ніхто не знав, цим фахом ніхто не хвалився, та, коли потріб вимагала, знаходилися відповідні знавці, які бездоганно виконували покладене на них завдання. Строї, убрання відповідне до ролей якось піднаходили. Хоч здавалося, що національна свідомість селян у міжвоєнні роки і дещо в повоєнний час не проявлялася достатньо, проте вистави притягали поважне число глядачів. З перспективи років можна твердити, що власне оці сценічні вистави у великій мірі усвідомлювали селян, бо після кожної велися розмови, дискусії на цю тему, а це мало свій вплив. Але не можна твердити, що всі селяни вповні позбулися національної байдужості вже в пізніх, міжвоєнних роках. І тоді знаходилися одиниці, що бойкотували довгий час читальню «Просвіти», обминали її. Ті, що спочатку бойкотували читальню «Просвіти», збиралися деякий час у приватній хаті (в одних бездітних людей), наймали музик і танцювали. Та це не потривало довго. Всі скоро побачили, що в читальні проводиться культурна робота і «зхацка» (згірдливе слово на неповажні сходини) не вдержалася і одного року. Прийшли всі до читальні, влилися в одно русло і пропонували свою поміч і підтримку в усіх починах культурної роботи — будь то національні свята, різні річниці чи навіть розвагові забави, сходини. Тепер вже і найбільше зацофані не вередували, не противилися, коли їхні хухані-дмухані (вельми бережені) донечкисиночки ходили до читальні. Очевидно, на це треба була часу, жертовности і посвяти та терпеливости. Молодь багато співала. Пісень знала також немало. Здається, за недільне пополуднє ніколи не співала повторно якусь пісню. І як тільки з’явився хтось в селі (з молоді), що знав і міг заспівати незнану досі нову пісню, то мусив навчити її хоч «слухача» (хлопця чи дівчину), а вже при найближчій зустрічі вся молодь співала з захопленням новенької. В домі читальні «Просвіти», крім більшої салі на сходини, було ще кілька менших кімнат. В них примістили зараз же кооперативну крамницю і молочарню. До цього часу молочарня знаходилася в приватній хаті поляків і була польською. Коли влаштували молочарню в 67

Клекіт бузька домі читальні «Просвіти», це була молочарня «Маслосоюзу», українська, і все змінило свій вигляд. Молочарем став українець, молоко до міста відвозив також українець (зглядно, сметану). Одначе із цього приводу ані непорозуміння, ані неприємности не було. Поляки тепер носили молоко до української молочарні, ніби нічого і не сталося. В селі було три хати самих поляків, щось коло десятка мішаних подруж. Тільки в одній хаті говорили польською мовою, бо це були корінні поляки-кольоністи. Всі інші говорили тільки по-українськи. Вони навіть самі з себе сміялися, що по-польськи говорять тільки «Ойче наш» і «Здровась Марйо» («Отче наш» і «Богородице Діво»). Щоби заповнити довгі зимові вечори, всі члени родини, челядь завсігди плянували ще в день, що робити ввечері. Часу не марнував ніхто. Хоч невелике число господарів передплачувало деякі часописи чи журнали, та досить поважна кількість цікавилася ними. Читали «Діло», «Народню справу», «Сільського господаря», календар «Червона калина», діточі «Наш приятель», «Дзвіночок», жіночі «Жіноча доля», «Жіноча воля», релігійний «Місіонер». Після вечері, коли поробили все надворі і принесли відро води до хати на ніч, як кожний примостився за своїм заняттям, один член родини сідав біля лампи і читав голосно для всіх. Крім згаданих повище, читали також «Дешеву книжку». Книжки і журнали переходили з рук до рук, бо друковане слово для селян було цінне, як і багато дечого, та не кожний міг собі позволити його купити. Отож, міжвоєнна молодь в Галичині зробила досить багато для піднесення національної свідомости між українцями, мимо цього, що поляки часто перешкоджали і переслідували українських патріотів, особливо молодь, яку саджала до тюрем за будь-що. Якщо не помиляюся, то, здається, у 1933-му році, на деякі села наїхала польська поліція з військом і провела дику "пацифікацію". Господарів-українців били до крові. З будинків зривали покриття. З6іжжя мішали з пір’ям і нафтою і тим доказували, як "арцикатолікі" потрафлять повестися із своїми ближніми, котрі люблять свою мову, народ, Україну, свої традиції і культуру. Не одному селянину здичавілі "стшельци" вкоротили віку, а хто вижив, то пам’ятав це звірство до смерти. Здається, це звірство "панскей Польскі" помстилося на поляках в 1939 році, коли Польщу зайняли большевики. Перепало їм від "чубариків" немало. 68

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Не раювали українці за Польщі. Та, коли прийшли большевики, визволили всіх від найконечнішого. Зайнявши Галичину в 1939 році, большевики негайно брали: худобу, дріб /птицю/, яйця, масло, молоко, а свідоміших українців виарештовували, вивозили в Сибір. Вивезли також нашого старенького о. Василя Матвієйка з Гумниськ з дружиною і наймолодшою дочкою Богданкою. В селі говорили, що до вивозу о. Матвієйка з ріднею причинився його зять, чоловік Орисі, яких жив також в тому часі на плебанії в Гумниськах з тестем, маляр Левицький, котрий, здавалося, не дуже вірив в Бога. А як було насправді - не знаю. Отця Матвієйка вивезли в травні 1940 року. Люди сумували, зачувши цю страшну новину, бо перервали "Маївку" - Молебень до Пресвятої Богородиці, на яку в травні до вечора вчащало значне число селян, а особливо молодь. Ціла парохія стала приголомшеною. Не стало священика, не відправлялися Богослужіння в неділі. Знівечили антихристи людям єдину розраду, поставили чобіт на душі. Перед вибухом німецько-большевицької війни в Галичині почався голод. Бідніші селяни їздили в заможніші села за совєтсько-німецький кордон і вимінювали одежу на збіжжя і все, що вдавалося виміняти, щоби вижити. А німці зараз же перехоплювали нещасних ―міняйлів‖ і відбирали все, що знаходили в голодних, не звертаючи уваги на те, що вдома на батька-матір чекали голодні діточки. І так на зміну азійській прийшла європейська "юберменшівська" культура. А українці так чекали на перемогу культурної Європи над азіятськими большевиками! Показали, яка вона. Після зайняття німцями Галичини ми, мої покійні мама, Василько і я, довідалися, що у вівторок (два дні після збомблення Адамів), більшовики мали нас вивезти на Сибір, бо брати Юлько і Григорій буди у Франції (на роботі), а Стефко (Степан) втік до Німеччини, коли прийшли більшовики в 1939 році. Отже, хто мав родину за границею, той "ворог народу" і такого треба покарати Сибірською каторгою. За панування більшовиків (від осені 1939 до червня 1941 р.) майже нічого не можна було купити в крамницях, бо вони спорожніли. Більшовики вигорнули з них все, що застали. Ба, навіть крамниці "зникли". Люди ходили майже поголовно обдерті, бо одежа, а ще на селі, 69

Клекіт бузька зношувалася легко. А найгірше бракувало взуття, бо ані готового, ані шкіри не можна було ніде дістати. Настав, як поляк каже: "Образ нендзи і розпачи". Коли в неділю вдосвіта в червні задрижали у вікнах шибки, люди думали, що це – землетрус. А скоро рано рознеслася вістка, що німці збомбували большевицьке летовище на Адамах. «Слава Богу!, - говорили селяни, - скінчилося». Однак радість виявилася передчасною. Нові завойовники по-новому почали знущатися над завойованим народом. Вже весною 1942 року зарядили вивіз молоді і малоземельних працездатних на різні роботи до Німеччини ("Райху"). Велике число людей вивезли до Львова останнього тижня перед Великоднем, між ними 16-тилітнього мого брата Василька. Та йому якось вдалося втекти із збірного пункту, і він на сам Великдень прийшов додому пішки зі Львова. Та на цьому не скінчилося: німці старалися вислати до Німеччини якнайбільш робочих рук на місце молодих німців, котрі воювали на кількох фронтах. Були слухи (шептана пропаганда), що нібито, хто охотно запишеться до Німеччини, матиме кращу працю там, хоч в це ніхто не вірив. І правильно: ніхто з чужинців у Німеччині не вибирав собі праці. Яку німці призначали, таку слід було виконувати без спротиву і ремствування. Хоч дехто записався на виїзд "охотно" (між ними і я), проте невдовзі після мого виїзду німецькі військові загони робили "облави" на людей і забирали всіх молодших, лишаючи літніх, немічних для обробки землі і на господарствах, бо боялися обуреного народу, який чекав на німців, як на визволителів з-під більшовицького варвара. Новий наїздник виявився не менш брутальним, чим попередні. А що нарід швидко зорієнтувався, то вже в 1942 році почалася українська "партизанка", котра ставала на прю з німцями і навіть старалась не допустити вивозу молоді з Галичини, з України. Тоді хлопці йшли до лісу, включалися в Українську повстанську Армію УПА. Про УПА говорити багато не можу, бо в час її творення я знаходилася в Німеччині. Спогади упорядкував Михайло Зозуля

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Василь Лаба ІСТОРІЯ СЕЛА ЗАКОМАР’Я Читальня "Просвіти" в Закомар'ї Читальні товариства "Просвіта" були тими рушіями, які вели наше селянство по шляху національного відродження. Саме тут вони через і газети та книги знайомилися з політичними ідеями, тут навчалися основ самоврядування. В читальнях формувалася політична та національна свідомість, руйнувалася заскорузлість селянського загумінкового мислення. Де виникали і розвивалися читальні, там зникали бійки, пияцтво та інші антигромадські або й дикунські вчинки. Для селянської молоді були вікном у світ поїздки з аматорськими виставами в сусідні села, фестини та інші форми відпочинку, які гуртували молодь в народ. У 1884 році з нагоди шевченківських свят місцева читальня надіслала вітального листа до газети "Батьківщина". Не маю жодного сумніву в тому, що заснував її о. Танячкевич і власною енергією утримував. Документів про її діяльність не вдалося знайти. Може, що й було в парафіяльних актах, але є підозра, що їх спалили в селі вже на початку державної незалежності України нерозважні люди. У церковному звіті 1901 року о. Танячкевич зазначив, що в селі є читальня "Наука і забава". Вона не належала до жодного товариства. В бібліотеці були місійні книжки, видання "Просвіти", йшла газета "Свобода". Читальнею керував парох. 15 січня 1906 року до матірного товариства "Просвіта" у Львові надійшли підписані статути читальні "Просвіта" в Закомар'ї. Засновниками були о. Д. Танячкевич, Семен Шумінський, Ілько Баландюк, Кость Нестер, Дмитро Романюк, Дмитро Діжак, Йосип Габа, Юрко Іськів, Василь Ільчишин та Іван Іванів. У 1908 році читальня мала 25 членів, невеличку бібліотеку. Крамниця була спільною для членів читальні, "Сокола" та товариства "Правда". Хору вже не було, бо не було грамотного диригента для його ведення. Головою читальні був о. Рудакевич. В серпні 1908 року львівська "Просвіта" надіслала до читальні в Закомар'ї пакунок вагою 5 кг. В ньому було 69 книжок загальною вартістю 26,8 корон. Але 71

Клекіт бузька виявилося, що в читальні більшість надісланих книг вже була, а деяких було навіть по 2-3 примірники. Тому о. Рудакевич відіслав зайве назад, а залишив тільки частину книг на суму 12,5 корон, подякувавши за подарунок. У 1909 році читальня мала 40 членів, які мали сплачувати щорічні членські внески по 60 сотиків. Про дальшу діяльність читальні в архівній справі жодної інформації нема. Також не зазначено, коли саме вона відновила діяльність після війни. Лише наприкінці 1926 року читальня звернулася до матірного товариства з проханням надати допомогу, бо в неї виникли проблеми з польською владою у зв'язку зі зміною статуту. Золочівське староство, не маючи жодної інформації про діяльність в попередні роки, було здивоване, звідки вона взялася. Керівники читальні в зв'язку з цим писали, що у 1923-26 роках не було зміни керівників читальні. Якщо це правда, то можна вважати, що читальня відновила діяльність не пізніше 1923 року. У 1926 році вона мала 30 членів, а бібліотека сягала 80 книжок. Головою читальні був С. Шумінський, секретарем Семен Нестер. Невідомо, як завершилася справа з реєстрацією читальні, бо в архівній справі бракує відповідних документів. Зате є детальні звіти про її працю в 1930-39 роках. 15 січня 1933 року відбулися загальні збори читальні. Виступав делегат філії студент Осип Безпалько. Головою обрано о. Василя Давидовича. Закінчено збори співом "Ще не вмерла..". Того місяця церква зібрала тут 10 зл. на дар "Рідній школі". В 1933 році місцева читальня "Просвіти" мала 150 членів та 340 книжок в бібліотеці. В Ожидові було 176 членів та 294 книги. Виходило, що люди в Закомар'ї були набагато свідомішими, ніж в більшому сусідньому селі. Ярослав Литвин (Патлатий) був одним з організаторів вистав, малював декорації для сцени (куртини). Одного року при читальні організовано куховарсько-трикотарський курс. Із Золочева приїжджала Анна Цапей, яка навчала дітей варити різні страви, пекти, а також в'язати. На такі обіди, які готували дівчата, запрошували священика та керівників читальні, щоб показати їм практичні наслідки навчання. Члени читальні влаштовували вистави в стодолі о. Давидовича. Аматори їздили в Золочів і там в "Народному домі" показували старовинне весілля. Народу було стільки, що стіни ледве вміщали. Село 72

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

славилося своїми вишивками, і місцевий хор в народних строях радо приймали в чужих селах. У 1937 році взялися до будівництва "Народного дому". Господарі жертвували з своїх лісів дерево. Дім був дерев'яний. Будівничі (Пилип Шаків та Кашуба) були з Підлисся. Перед посвяченням у травні 1939 року дівчата впорядковували площу перед будинком, розбили клумби для квітів. Цю роботу виконували вечорами при світлі місяця, після домашньої праці та традиційних маївок у церкві. Панував особливий піднесений настрій. На посвяченні у 1939 році перед "Народним домом" зібралася маса людей. Дівчата по черзі прибирали в "Народному домі". На зборах читальні бував представник золочівської філії Іван Видрівський. Він походив з Соколівки. Поет Роман Завадович у своїх спогадах назвав Закомар'я одним з чотирьох найсвідоміших сіл Золочівщини (троє інших - Переволочна, Кути та Утішків). Діяльність бібліотеки "Просвіти " Бібліотека була головним елементом читальні. В 1931 році вона мала 197 книг (106 художніх, 20 господарського змісту, 20 словників та порадників, 25 дитячих, 41 театральна). За рік докуплено 57 книг за 21,3 зл. Протягом року 95 читачів разом прочитали 1110 книг. У 1932 році бібліотека працювала кожного вечора. Мала 339 книг. Читачі разом протягом року прочитали 1535 книг (серед читачів було 359 чоловіків та 128 жінок). Найбільше читали історичні повісті та оповідання історичного змісту. Діти того року разом прочитали 1048 книг. Того року з 248 зл. доходу читальня витратила 80 зл. на купівлю книг та передплату 73

Клекіт бузька газет. У 1933 році бібліотека налічувала 340 книг. З них 180 мали обкладинки, 206 - ні. Читали книги 138 членів читальні, а 25 не читали. Разом прочитано 1568 книг. До кінця 1934 року бібліотека зросла до 460 книг і вартувала 300 зл. В ній зберігалися також річні підшивки періодичних видань: "Молода Україна" за 1923-26 роки, "Ми молоді" за 1926 рік (протиалкогольне видання), "Відродження" за 1930 рік (протиалкогольне видання), "Народна Просвіта" за 1927-28 роки, "Кооперативна республіка" та "Неділя" за 1929-30 роки. У 1934 році до бібліотеки надходили видання "Вісті", "Пробоєм", "Наш прапор", "Наш приятель", "Комар" (гумористичне видання), "Український бескид", "Юні друзі", "Відродження". У 1934 році 96 читачів разом прочитали 981 книгу. Серед читачів було 15 чоловіків, 53 хлопці, 10 жінок, 18 дівчат. У 1935 році бібліотека зросла до 536 книг. 101 читач за рік прочитав 1234 книги. Найбільшою популярністю користувалися видання Івана Тиктора видавництва "Червона калина", книги Андрія Чайковського та Богдана Лепкого. В читальні також регулярно проводилося голосне читання книг та газет. Переважно відбувалося воно у недільні та святкові вечори. Читали в основному керівники читальні. У 1931 році було проведено 120 годин голосних читань (переважно з історії України, козацтва та визвольних змагань). У 1933 році було 127 годин голосних читань. Читали "Кобзар", "Історію України", газети "Неділя", "Діло", "Новий час", журнали "Дзвіночок", "Комар", "Дума". В 1934 році було 62 голосні читання. Прочитали книги "Святоіванські вогні" (І. Керницького), "Холодний Яр" (Юрченка), "Ясні зорі", "Якими ми повинні бути", "Махнівська попівна" та майже всю пресу. В середньому на одному читанні було 17 слухачів. В 1935 році було 43 голосні читання (в середньому по 19 осіб). Очевидно, що з часом кількість голосних читань мусила зменшуватися, бо головне своє призначення - розбудити інтерес до книжки, вони виконали. Також щорічно в читальні проводилося свята книги, на яких пропагувалися новинки книжного світу, проводився збір коштів на купівлю книг. 74

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Хор "Просвіти" Мішаний хор існував з 1929 року. Ним постійно керував Кирило Туркало. У 1931 році він складався з 25 членів (порівно чоловіків і жінок). Виконували народні, церковні та патріотичні пісні. В 1931 році хор дав один концерт. В 1932 році хор мав 26 членів, дав один Шевченківський концерт. В 1933 році кількість членів незмінна. Мав 6 партитур. У 1935 році хор брав участь у святі стрілецької пісні в Олеську, влаштував у селі Шевченківський концерт. У 1938 році хор мав 43 учасники, які протягом року зробили в читальні 60 проб (всі вечорами). Хористи співали на двох академіях в честь Т. Шевченка та кілька разів у церкві. Багато концертів польська влада забороняла проводити, хоч хористи їх готували. Шевченківський концерт 1939 року був запланований на 2 квітня. Та чи був проведений - невідомо. Аматорський гурток "Просвіти " У 1931 році гуртком керували Роман Литвин і Семен Нестер. Влаштували дві вистави: "Свідки" (комедія), та "Орендар в клопоті" (протиалкогольного змісту). Аматори мали плащі, козацькі шаровари, дерев'яні шаблі, рушниці, пістолі, корони короля Данила та князя Володимира Великого. Від пароха навіть отримали священичий одяг. У 1932 році аматори влаштували дві вистави: "Маруся Богуславка" та "Новітні чорти". З останньою також виступили в Розважі. В 1933 році гуртком керували Іван Іванів та Ярослав Шумінський. Влаштували на сцені 5 вистав: "Без горілки", "Які хворі - такі й доктори", "Святий Миколай" та ще дві. У 1934 році аматори мали в своїй бібліотеці 42 драматичні твори (окремими брошурами). В 1935 році в час літніх та зимових канікул керували аматорським колективом з 27 осіб Іван Назар та Володимир Слимаковський.

Клекіт бузька За рік вони влаштували сім вистав: "Бондарівна", "Пан інспектор", "Їхав стрілець..", "Жидівка-вихрестка", "Страшна помста", "Невільник", "Новітні чорти". 4 вересня 1938 року керівники аматорського гуртка мали засідання з приводу розподілу ролей на виставу "Кара совісті" Григорія Цегельського. Ролі отримали Іван Король, Іван Коржан, Марія Кондюх, Йосип Застріжний, Марія Габа, Марія Кіндратів, Андрій Романюк, Степанія Максимів, Юрій Іванів, Михайло Чорній, Петро Іськів, Іван Іськів, Мирослав Паливода, Ярослав Іванів, Семен Чорній, Дмитро Максимів. На Різдво 1939 року керівники читальні вирішили поставити "Орендар в клопоті". Місцеві аматори також ставили на сцені виставу-оперу "Запорожець за Дунаєм". Сольні арії виконувала Єва Романюк. Жіноча секція в читальні В 1935 році жіночий гурток мав 47 членкинь. Керувала дружина пароха Марія Давидович. Всі доходи давали на будівництво "Народного дому". Влаштували спільну вечерю 18 січня, свято героїв Крут, свято Матері. Жіноча секція допомагала організовувати роботу дитячого садка в літні місяці. Першими виховательками були Марія Омелюх та Марія Литвин. У 1939 році в селі вже працював гурток "Союзу українок". "Молода Просвіта"…………………………….. При читальні також у 1930-х роках працювала група молоді "Молода Просвіта", яку в побуті називали доростом. Це були хлопці та дівчата, з якими проводили цілеспрямовану виховну роботу, щоб вони згодом стали свідомими членами "Просвіти" і патріотами України. Товариство призначало для доросту опікуна, який займався виховною 76

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

працею. Збереглося декілька протоколів у цій справі. У 1938 році "Молода Просвіта" мала 68 членів, але на сходини приходила половина з них.

… На засіданні керівників читальні 3 вересня 1938 року було відзначено, що за період жнив не було жодних сходин доросту. Було ухвалено попередити опікуна, а він попросив зняти з нього обов'язки (невідомо, хто був тим опікуном). 11 листопада відбулися сходини доросту (11 дівчат, 14 хлопців). Опікун Михайло Нестер розповідав про Закарпатську Україну, а після нього Ярослав Особа говорив далі про ситуацію в Карпатській Україні. Також з ―Календаря "Червоної Калини"‖ 77

Клекіт бузька було прочитано статтю з стрілецького побуту в роки визвольних змагань. Сходини завершились співом патріотичної пісні "О, Україно". 16 листопада на сходини прибули 21 хлопець та 8 дівчат. Їм було прочитано (і, напевно обговорено) дві статті з ―Календаря "Червоної Калини"‖, а потім Ярослав Особа розповів про значення преси для розвитку людини. На завершення зустрічі співали "Там, у лузі червона калина...". Аналогічно проходило заняття 1 грудня в присутності 19 підлітків. 22 січня 1939 року до 34 зібраних підлітків прибув голова читальні Іван Баландюк і повідомив, що їхнім опікуном буде Йосип Коржан. Того дня було обрано виділ "Молодої Просвіти": Семен Чорній (голова), Ольга Особа (секретар), Марія Кіндратів (зв'язкова з бібліотекою). Було вирішено, що сходини відбуватимуться двічі в тиждень. Керівники читальні у 1930-х роках 28.6.1931 - о. В. Давидович, Іван Баландюк (с. Ілька), Роман Литвин, Кирило Туркало, Йосип Коржак, Кіндрат Яськів, Семен Нестер, Іван Чорній, Василь Герасимів, Юстина Туркало. Контрольна комісія - Іван Романюк, Юрій Іськів, Андрій Туркало. 24.1.1932 - о. В. Давидович, Іван Баландюк, Семен Нестер, Кирило Туркало, Ярослав Шумінський, Кіндрат Іськів, Іван Омелюх, Олена Литвин (д. Семена), Меланія Клепас, Юстина Туркало. Контрольна комісія - Йосип Коржан, Юрій Іськів, Михайло Нестер. 15.1.1933 - о. В. Давидович, Йосип Коржан, Іван Омелюх, Іван Баландюк, Кіндрат Іськів, Іван Іванів, Іван Омелюх, Кіндрат Іськів, Марія Литвин, Михайло Нестер (с. Якова). Контрольна комісія – Семен Нестер, Юрій Іськів, Михайло Нестер (с. Романа). 9.1.1934 - о. В. Давидович, Йосип Коржан, Ярослав Литвин, Василь Герасимів, Олекса Чекальський, Іван Коржан, Іван Король, Олена Литвин (ж. Семена), Йосип Туркало, Матвій Діжак. Контрольна комісія - Семен Нестер, Іван Баландюк, Кирило Туркало. 14.1.1935 - о. В. Давидович, Ярослав Литвин, Іван Туркало, Василь Герасимів, Олекса Чекальський, Марія Литвин, Іван Король, Іван Омелюх, Йосип Туркало, Ілько Туркало. Контрольна комісія – Семен Нестер, Микола Шумінський, Пилип Туркало. 14.1.1939 - Іван Баландюк, Іван Король, Олекса Чекальський, Іван Коржан, Павло Кіндратів, Йосип Коржан, Іван Іванів, Йосип Застріжний, 78

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Василь Герасимів, Меланія Клепас. Контрольна комісія - Семен Нестер, Ярослав Литвин, Олена Литвин. З цього спису видно, що навколо читальні сформувалося міцне керівне ядро, в якому працювали досвідчені люди. Кількість членів читальні у роках: 1908 - 25, 1909 - 40, 1926 - 30, 1930 - 120, 1932 - 150 (98 чоловіків, 52 жінки), 1933 - 163, 1934 - 160, 1935 - 142 (74 чоловіки, 36 жінок, 19 хлопців, 13 дівчат). Товариство "Рідна школа " в селі Також потрібно зазначити, що 25 червня 1933 року в селі сформувався гурток товариства "Рідна школа" ім. о. Д. Танячкевича. В архівних фондах він помилково зазначений як гурток ім. Б. Грінченка. Члени цього гуртка своїми внесками допомагали розбудовувати систему національної освіти в Галичині. Тому й завдання ставилося включити до товариства якнайбільше членів. В червні 1935 року почав формуватися доріст "Рідної школи", до якого записували молодь. В архівній справі нема звітів про діяльність цього гуртка. Є довідка, що в 1938 році гурток під час Різдвяних свят зібрав 30 зл., у 1939 році - 5 зл. Сокіл в Закомар'ї Молодіжне товариство "Сокіл" виникло у Львові наприкінці XIX ст і швидко розбудувало свою мережу в Галичині. Селяни охоче засновували в селах осередки цього товариства, бо вони мали практичне значення. "Соколи" гуртували молодь, давали їй фізичне та національне виховання, але найголовніша привабливість цього товариства полягала в тому, що воно виконувало роль протипожежної сторожі. 17 січня 1903 року о. Данило Танячкевич звернувся до "СоколаБатька" з проханням надіслати в село необхідні інструкції та статути для заснування протипожежної філії товариства "Сокіл". Ті статути були підписані і вислані до Львова. З травня (на свято Свободи) зібралися установчі збори товариства. Про перші роки праці товариства майже не збереглося документів. Звичайно, що воно працювало дуже слабо, бо 1906 року помер о.Танячкевич.

Клекіт бузька Про цей період і умови праці добре свідчить лист о. Петра Рудакевича, надісланий до "Сокола-Батька" 22 січня 1909 року, який хочу тут навести повністю. "Високоповажна старшино! Маю честь донести Вам від себе, що наш "Сокіл" в Закомар'ю формально не перестав істнувати, бо не оголосив ся розвязаним і між єго членами нема нікого, котрий думав би, що в Закомар'ю "Сокола" вже нема. Кілько однак є членів місцевих, того ніхто не вміє сказати. З цілого інвентаря сокільського є лише печатка і трубка сигналова. Є і голова Сокола, є і члени, котрі на випадок пожару в своїм або сусіднім селі сповняють щиро свою задачу при помочи громадської сикавки, як се сталося було на початку 1907 року, коли то занявся був в селі двірок панський, обезпечений в товаристві краківськім, за що закомарський "Сокіл" дістав був надгороду 30 кор. Нема однак списку членів, ні виділу Товариства, ні вкладок, одним словом не має товариство ніякого маєтку, ні річей, ні книжок. З тої причини товариство не проявляє ніякого життя, то ж годі яке-небудь справозданя з своєї діяльности зложити. Є в нім кількох членів (до котрих і голова належить), котрі раді з щирої душі видіти наше товариство відмолодженим і цвитучим, та не вміють до сего взятись. Я також в тім ділі не фаховий, однак не жалував би я з своєї сторони помочи матеріальної, тілько правду сказати, не розуміюсь на тім, ані не маю стільки часу. Поперед всього мусів я занятись читальнею "Просвіти", котра була підупала, та тепер поволи підноситься она наново на моїх очах і під моїм проводом. А хотяй я вже два роки ту єсьм на парохії, то за той час мусів я зводити борбу з декотрими амбітними киринниками, доки в кінци не утихомирились. Тепер приходить мені черга занятись місцевим "Соколом". Однак для того потрібно мені доконче якоїсь допомоги з сторони матірного товариства. Та зимова пора, здається, до того найменше пригожа. З весною думаю скликати загальні збори і запросити на них відпоручників з львівського "Сокола". А якби мені прийшлося спроваджуватись на иншу парохію на весні, то не знаю, як тоді дальше було би з нашим "Соколом". 80

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Щодо часописи "Свобода", то й се бажання львівського "Сокола" годі нам сповнити, доки товариство наше наново не зорганізується. Оден примірник "Свободи" приходить до місцевої читальні, а кілька примірників (в р. 1908 було 10) поміж поодиноких членів, котрі діставали "Свободу" по зниженій пренумерації по 2 к 40 сот річно. Сего року передплатники заняли резерву, ждуть знова на зниженя передплати і в сім році. З чисел "Свободи" минувшого року повигинав я "Сокільські вісти", щоби дати почин до бібліотеки "Сокола", однак бракує мені чисел 1, 2, 4, 5, 9, 10, 11, 13 і 16 "Сокільських вістей", котрі дуже прошу прислати, а я готовий редакції "Свободи" дотичні числа сплатити по звичайній ціні за поодиноке число. В кінци прошу о пораду, що зарядити, щоби наше місцеве товариство "Сокіл" привернути до нового життя". Більше як через місяць (13 березня) зі Львова надійшла відповідь. Пароха просили якнайшвидше провести загальні збори товариства і надіслали йому статут товариства та виписки зі звіту 1906 року. Обіцяли влітку прислати село свого інструктора. Невідомо, чи такі збори відбулися. Аж 17 червня 1911 року голова "Сокола" Семко Шумінський послав до Львова листівку (за 5 сотиків - щоб якнайдешевше) з проханням прислати йому з "СоколаБатька" по примірнику всіх бланків, які має мати товариство. Через тиждень в село була послана сурма та деякі інструктивні матеріали (загальною вартістю 8,5 корон). А ще через місяць на адресу о. Рудакевича надіслані зі Львова 40 членських квитків, книги "На сокільських крилах", "Пожарництво" та "Сокільські вправи". Мабуть, активізація "Сокола" не подобалася владі і вона ставила палки в колеса. Вже у вересні С. Шумінський просив надіслати йому зі Львова дату заснування "Сокола" в селі, бо цього домагалася в нього дирекція скарбу в Бродах. 11 вересня 1922 року Іван Псюрський з Ожидова написав до Львова, що 17 вересня відбудуться установчі збори "Сокола" в Закомар'ї і просив надіслати статут, бо давній загубився. Зазначив, що самі товариства нічого не стараються, бо бояться польської влади. Відновлення товариства відбулося 17 грудня 1922 року. Як працювало товариство в перші роки - невідомо, бо нема звітів. 81

Клекіт бузька Відомо, що в квітні 1927 року товариство біля хреста Свободи посеред села посадило дуба в честь 10-річчя здобуття Україною незалежності. Фактично біля хреста росте ясен. У 1927 році воно мало 112 членів (66 чоловіків, 46 хлопців). Вони були об'єднані у трьох відділах: сикавковому, водяному та рятунковому. Кожним відділом керував четар. Сходини відбувалися в неділі та свята в громадському будинку. Той будинок був після війни поправлений силами товариства, але в ньому було замало місця для вистав. Тому протягом зими відбулося тільки дві вистави. Хлопці зробили собі списи для вправ. Товариство користувалося громадською 2-колісною сикавкою (в селі деколи називали її "шпріцою"). Члени мали 20 лент, 25 зелених кашкетів, 25 металевих значків. За гасіння пожежі у Соколівці товариство отримало від тернопільської влади 12 м пожежного шлангу. Також гасили пожежу в Підлиссі 23 червня. Товариство мало власну бібліотеку з 48 книжок, передплачувало газету "Український голос". Мало свій аматорський гурток, який протягом року влаштував 3 вистави. Також товариство виступало на святі в Підлиссі на святі М. Шашкевича. Влаштувало фестин в Закомар'ї 4 вересня. У звіті записали, що староство інколи не відповідало на заявки товариства про проведення вистав, але аматори їх все-таки влаштовували. 29 квітня 1928 року товариство брало участь в сокільському святі (фестині) в Гумниськах. А 16 травня соколи в одностроях колоною по 4 зробили похід з церкви до хреста Свободи. 24 червня 1928 року на сокільське свято до Львова прибула делегація з 4 осіб з села. Товариство передплачувало газету "Сокільські вісті", в якій час від часу зринали якісь повідомлення про життя товариства. В своїй бібліотеці мало 20 дитячих книжок та 28 книжок для дорослих. 10 червня 1928 року товариство брало участь в районовому святі в Ожидові, але з якихось місцевих причин не могло взяти участі в повітовому святі в Золочеві. Делегація брала участь у крайовому святі у Львові. 15 липня товариство влаштувало в селі фестин. На нього прибули "соколи" з Ожидова, Підлисся, Утішкова, Гумниськ та Чучманів. На ньому виступали з вільними вправами дівчата і хлопці. Хлопці також робили вправи з списами, а 8-14-річна молодь протанцювала танок "Аркан". 29 липня товариство брало участь у святі о. Кальби в Соколівці, 82

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

5 серпня - у святі М. Шашкевича в Підлиссі, 28 серпня - в сокільському фестині в Утішкові. Члени товариства також працювали в читальні, ставили вистави, заохочуючи старших до праці. Члени платили членські внески по 60 гр. в рік. Разом за рік "соколи" зробили 50 спортивних тренувань та 12 пожарничих. На сокільське свято до Львова у вересні 1929 року збиралися 23 члени товариства. До Львова мали йти пішки і там готувалися взяти участь у спортивних змаганнях. Назад мали їхати потягом. Тепер жодна людина з села не погодиться йти пішки до Львова. Нема того запалу і духу! А тоді з села молодь пішки ходила і до Почаєва, і до Унева, і в інші місця. Звичайно, що при такій пішій мандрівці молодь краще пізнавала свій край, розводила поміж собою патріотичні розмови та дискусії. Тепер, на жаль, часто-густо видно як молодь в потягах займається грою в карти, марнуючи час. 1929 року товариство об'єднувало 115 членів. Керівники товариства за рік провели 12 засідань. Кирило Туркало керував хором, Семен Нестер працював з аматорським гуртком, Йосип Коржан навчав спортивних вправ, а Іван Іванів викладав основи пожарництва. Соколи брали участь у спортивних змаганнях в сусідніх селах: 26.5 та 13.10 в Чучманах Гумниських, 2.6 та 23.6 - в Утішкові, 14.7 - в Ожидові, 28.7 - в Соколівці, 23.3 - в Гумниськах, 11.8 - на горі в Підлиссі, 13.6- в Закомар'ї. Переважно в змаганнях і виступах брали участь 20 хлопців з списами. Найкращим бігуном на 100 м в районових змаганнях виявився Іван Смик, другим був Павло Кіндратів. А Кирило Туркало переміг в їзді ровером до Львова. Ще один ровер в селі мав Семен Нестер. Старий Свирида також хотів мати такий транспорт і зробив собі ровер з дерев'яними колесами, який після першої чи другої поїздки розвалився. А К. Туркало у 1940 році на спортивних змаганнях у Львові виграв радіоприймач, але вже його не отримав, бо незабаром був арештований разом з іншими сільськими активістами. ………………………………………………………………….. У 1930 році товариство мало 56 хлопців та 20 дівчат. Вони виступили три рази в селі, раз в Ожидові та раз в Кадлубиськах. Цей рік був важким. Восени в селі пройшла пацифікація, влада заборонила вивіску на будинку, проводила часті слідства та обшуки в членів товариства. За тиждень до виборів у польський парламент поліція 83

Клекіт бузька провела слідство в селі, при цьому погрожувала голові товариства і наказувала його добровільно розпустити. 15 листопада 1930 року відбулися поліційні ревізії в о. Давидовича, Олени Цегельської, Семена Нестера, Йосипа Коржана та в приміщенні "Сокола". Поліція при цьому поводилася брутально і знищувала багато речей, які вважала непотрібними. Також було побито Семена Нестера та Івана Коржана, частково знищено бібліотеку "Сокола", забрано книжку "Сурмові сигнали і ігри". Після цієї ревізії зі всіма членами виділу було проведене слідство. Поліція розпитувала про всі виступи товариства, приписуючи йому характер військової організації та закидаючи бездіяльність у протипожежній сфері. В січні 1931 року поліція списала всіх членів товариства. Нарешті 21 квітня 1931 року золочівський староста Плахта видав розпорядження про розпуск товариства, на основі поліційних свідчень. Товариство подало скаргу на необґрунтованість цих звинувачень. Справа ще тягнулася протягом року, а 24 травня 1932 року староство видало остаточне розпорядження керівникам "Сокола" - до 20 червня зліквідувати товариство. 20 червня були скликані ліквідаційні збори, на які прибуло 70 членів "Сокола" і товариство було оголошене неіснуючим. Його майно (шафа, 2 трубки, 12 списів, 15 шапок, 45 книжок, драбина, гак та 10 метрів водяного шлангу) переходили у власність "Сокола-Батька". Львівське керівництво призначило розпорядниками цього майна Кирила Туркала та Михайла Вороновського аж до часу відновлення "Сокола" в Закомар'ї . Керівники товариства "Сокіл" (вказана дата обрання) 3.5.1903 - Шумінський Семко, Романюк Дмитро, Діжак Дмитро, Баландюк Ілько, Іськів Юрко, Литвин Панько, Іськів Мартин, Діжак Гаврило. 9.1.1906 - Шумінський Семко, Романюк Дмитро, Діжак Дмитро, Баландюк Ілько, Баландюк Гнат, Іськів Юрко, Нестер Кость, Нестер Яцко. Контрольна комісія - о. Танячкевич Данило, Свирида Федір, Габа Йосип. 22.11.1927 - Литвин Григорій, Туркало Андрій, Баландюк Іван (с. Ілька), Коржан Йосип, Наконечний Корнило, Вороновський Михайло, Чекальський Степан, Баландюк Іван (с. Василя). Контрольна комісія - о. Давидович Василь, Іськів Юрко, Кондюх Кіндрат. 84

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

30.12.1928 - Литвин Григорій, Литвин Іван (с. Федора), Коржан Йосип, Литвин Ярослав, Туркало Пилип, Іськів Григорій, Король Іван, Баландюк Юрко. Контрольна комісія Кондюх Кіндрат, Туркало Кирило, Баландюк Іван. 1929 (?) - Нестер Семен, Коржан Йосиф, Туркало Кирило, Литвин Ярослав, Туркало Пилип, Гарасимів Василь, Вороновський Михайло, Туркало Юрко, Контрольна комісія - Баландюк Іван (с. Ілька), Кондюх Кіндрат, Чорній Іван (с. Павла). 1.3.1931 - Туркало Кирило, Коржан Йосип, Іванів Іван, Вороновський Михайло, Гарасимів Василь, Нестер Михайло (с. Романа), Туркало Юрко, Рудий Дмитро. Контрольна комісія – Слимаковський Володимир, Нестер Семен, Туркало Пилип. …… З книги: Лаба В. Історія села Закомар’я. – Львів, 2003. – С. 49 – 63, 99 – 100.

Клекіт бузька

Михайло Сусол, Мирослав Бардахівський З ІСТОРІЇ ТОПОРОВА (витяги) Живучи під гнітом чужинців, топорівчани все ж дбали про розвиток освіти та культури. У 1902 році у місті відкрито хату-читальню "Просвіти". Засновниками були: Володимир Матушевський, Павло Ковальчук, Панько Горбач, Іван Олійник, Іван Горбач, Іван Гриза - всього 13 чоловік. У той час в хаті-читальні було 135 книжок. Це "Веснянка", "Читаночка", дещо про здоров'я, про історію України, твори Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Шашкевича та інших. Головою "Просвіти" у Топорові був топорівський священик отець Михаїл Дзеревич, син о. Климентія Дзеревича (1825-1887), що похований на старому цвинтарі. Заступником був війт Павло Мельник, секретарем Теодор Литвин, касиром - Омелян Процик, а бібліотекарем - Клим Олійник. Тоді при "Просвіті" була створена українська приватна крамниця, українська каса взаємопомочі. Активно діяли український аматорський драматичний гурток та хор. У 1909 році бібліотекарем був Гринь Столярчук. Читальня мала печатку, копія її зберігається у шкільному музеї. Із звітів хати-читальні за 1912 рік відомо, що у Топорові працювала громадська рада, в яку входило "8 русинів, 8 поляків і 8 жидів". У 1921 році на початок польської окупації населення містечка Топорова мало 3420 осіб. У тому числі: 1735 поляків, 1467 українців, 218 жидів. У 1931 році населення зросло до 3831 жителя. Із звітів за 1926 рік відомо, що справами читальні займався отець Остап Скоморовський, а завідувачем був Микола Чучман, 1893 року народження. Він закінчив гімназію у Львові, був на фронті у першу світову війну, був офіцером. Якийсь час працював у ґміні писарем і війтом. У 1939 році загинув від рук червоних "визволителів". Із звіту за 1928 рік. У місті числилось 4000 мешканців, з яких -2800 українців. Створено споживчу кооперативну спілку та касу взаємної помочі. У 1932 році створено товариство "Сокіл". У 1935 році було проведено фестини та дві вечорниці. З книги: Топорів за волю України / Упор.: М. Сусол, М. Бардахівський. – Львів-Топорів, 2013. – С. 16-17. 86

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Ярослав Стецишин ІСТОРІЯ КРАСНОГО (витяги) Кінець XIX - початок XX ст. був періодом бурхливого відродження української нації. Надзвичайний вплив на цей процес мала діяльність товариств „Просвіта", прогресивних політичних партїй, зокрема створеної Іваном Франком радикальної, численних патріотичних книг та журналів, що виходили українською мовою. Напередодні Першої світової війни в Красному працювали читальня «Просвіти», спортивно-пожежне товариство «Сокіл» і гурток «Сільський господар». Читальню „Просвіти" засновано 28 травня 1897 року за ініціативою пароха о. Степана Височанського, який прийшов на Красненську парохію восени 1886 року. Крім нього, статут підписали: Дмитро Вовк, Дмитро Дітчук, Василь Микитюк, Теодор Грипа, Лука Біскуп, Григорій Грипа, Данило Цьокан, Василь Ласка, Тимко Пронишин. Приміщення читальні знаходилося у громадській глинобитній хаті біля кузні на Ямниськах (район теперішнього майдану Т. Шевченка). Хата складалася з двох світлиць: в одній мешкав коваль Туркевич, а другу громада віддала читальні «Просвіти». У неділю після вечірні сивочолі селяни та молодші за них залізничники приходили сюди, щоб почитати газети, погомоніти про найновіші події. Улюбленим періодичним виданням селян була газета „Вперед‖, яку видавала радикальна партія. З кожним роком зростав їх патріотичний рівень. Матірне товариство «Просвіта» у Львові передало для красненської читальні у серпні 1897 року 44 примірники книжок і 6 портретів. Через рік у читальняній бібліотеці було вже 97 книжок. Найбільшою популярністю користувалися твори Маркіяна Шашкевича, Степана Руданського, „Кобзар‖ Тараса Шевченка, „Історія України-Руси‖ Михайла Грушевського, часописи „Свобода" і „Посланник‖, газета „Діло‖. У 1902 році читальня «Просвіти» нараховувала 68 членів, а в її бібліотеці було вже 130 книжок. Через шість років кількість книжок зросла до 245 примірників. З першого грудня при читальні працювали 4місячні курси для неграмотних.

Клекіт бузька У 1910 році почало діяти товариство „Сільський господар‖. Його правління завозило сортове насіння жита, пшениці, картоплі, а також каїніт для удобрення сіножатей. Насіння продавали селянам з метою сортооновлення. За ініціативою „Сільського господаря‖, з метою відведення води й осушення грунтів, в мочарах урочища Загостинець було викопано рови. На осушених землях потім висівалися бобові, вика, сочевиця, так як ці культури були добрими попередниками перед посівом пшениці. При сільській управі працювала каса взаємодопомоги та шпихлір. У роки неврожаю чи в разі знищення посівів градом селяни позичали там то гроші, то зерно - таким чином мали чим засіяти свої ниви. Засновні збори спортивно-пожежного товариства „Сокіл‖ у Красному відбулися 8 серпня 1909 року. Організатором „Сокола‖ був студент юридичного факультету Львівського університету Ілько Цьокан зі Сторонибаб. Заяву до намісництва з проханням зареєструвати статут підписали о. Ілля Андрущишин, Василь Ласка, Степан Вороновський, Петро Сосновський, Микита Тиктор, Михайло Горбач, Степан Максимишин, Іван Букеда та Михайло Цьокан. При допомозі сільської управи для „Сокола‖ придбано насос, побудовано відповідне приміщення. Страхове товариство „Дністер‖ виділило гроші на проведення у Красному курсів пожежництва. Товариство „Сокіл‖ почало розгортати свою роботу. До нього вступали не тільки хлопці, але й дівчата. Юнаки, окрім набуття навиків боротьби з вогнем, вдосконалювали себе на заняттях з фізкультури. Своє вміння вони демонстрували на Ритмічні вправи красненських сокілок на фестині проведеному у Красному у 1928 році в 1914 році фестині. Сокілки на цьому загальносільському святі виступали з ритмічними 88

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

вправами, використовуючи прапорці та хусточки. Всі вони були одягнуті в українські національні однострої, і це видовище було настільки зворушливим і красномовним, що в людей старшого покоління при згадці про нього не раз робилося бентежно у грудях. Згодом товариство „Сокіл‖ за ініціативи залізничника Андрія Андрушка придбало комплект духових інструментів і організувало духовий оркестр. Хлопці набували навиків володіння музичними інструментами, вивчали нотну грамоту. Навчання проводив один із членів Львівського військового оркестру, що приїжджав з цією метою у Красне (чех за національністю). 29 вересня 1912 року красненські музики грали на великому фестині, який підготувала і провела в Буську місцева філія „Сокола‖. Напередодні Першої світової війни на заклик Ілька Цьокана, який був активним організатором стрілецького руху в сокільських товариствах на Золочівщині, до лав Українських Січових Стрільців вступило 15 красненських хлопців. Серед них були Ілярій Вороновський, Іван Дітчук, Артем Кучер, Аксентій Постолюк, Кость Падковський, Іван Кучер, Михайло Миляновський, Василь Яворський, Петро Коверко, Степан Яворський, Іван Тиктор, Андрій Букеда, Іван Лада, Дмитро Букеда (загинув 3 вересня 1916 року в бою на горі Лисоні біля Бережан). При читальні „Просвіти‖ за ініціативи учня Рогатинської гімназії Івана Тиктора було організовано драматичний гурток. Члени гуртка підготували вистави „Назар Стодоля" і „Сватання на Гончарівні". Ставили їх в пожежній ремізі (будинку пожежників, що розміщувався біля теперішньої селищної ради), так як іншого відповідного приміщення, яке би могло вмістити велику кількість глядачів, у селі на той час не було. Шопу, в якій зберігалося пожежне приладдя, переобладнували в „театральний зал". Для цього з позичених у сусідів дощок будували тимчасову сцену і приносили лавки. Вистави проходили з успіхом і давали глядачам велике задоволення. Із „Шематизму всечестного клира Митрополітальної архідієцезії греко-католицької Львівської‖ на 1914 рік дізнаємося, що у Красному напередодні Першої світової війни проживало 1227 греко-католиків, 343 римо-католики, 7 протестантів і 142 жиди. Читальня „Просвіти‖ в той час 89

Клекіт бузька нараховувала 130 членів, товариство „Сокіл‖ - 110, гурток „Сільського господаря‖ - 30, товариство „Рідна школа‖ - 20. 28 липня 1914 року почалася Перша світова війна. Австрія і Росія опинилися по різні сторони фронту, а українські землі стали полем битви між двома великими угрупованнями імперіалістичних держав. Так як Галичина перебувала у складі Австрійської імперії, багато наших земляків воювало на фронтах Першої світової війни проти царської Росії. Красне з його вузловою станцією неодноразово ставало ареною кровопролитних боїв. З початком війни із села виїхали всі жидівські сім'ї, завідувач школи Ян Андрушевський і декілька сімей поляківзалізничників. Уже в перші місяці війни австрійські війська під ударами російської армії швидко відступали на захід. У кінці серпня, намагаючись утримати в своїх руках Красне, вони укріпилися на підступах до нього. Протягом двох днів тривав бій за станцію, в якому загинуло близько 300 і було поранено понад 600 солдатів. Загиблих поховали у декількох могилах, в тому числі на козацькому кургані. По правій стороні дороги було захоронено австрійських солдатів, а по лівій - російських. На Припарках навпроти дороги до Ферлеївки було поховано понад 40 чоловік. Після запеклих боїв на лівому березі річки Гологірки, де тепер вулиці Симоненка і Зелена, згоріли будинки. Австрійська армія змушена була відступити. Зима 1914-1915 рр. для населення Красного була дуже важкою. У селі розташувалися російські війська. Майже у всіх селян хати були однокімнатні, а на нічліг до них приходило по 10-12 солдатів. На теперішній вулиці Золочівській (від теперішнього гастроному до господарського магазину) було встановлено 20 великих котлів, у яких кип'ятили воду для солдатів. У домі Грубера (де донедавна знаходився універмаг) розмістили військову пекарню. Будинок церковного склепу росіяни використовували під конюшню. Влітку 1915 року російська армія внаслідок невдач на фронті почала відступати. 30 червня фронт зупинився у Красному по річці Гологірці. На цей раз бої тривали вісім тижнів. Під час боїв згоріла друга частина села (та, де нині вулиці Тиктора, Надбережна, Привокзальна), а також поміщицький палац, конюшня, корівник, ґуральня, млин, корчма, 90

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

фабрика бетонів і дахівок. Після відступу російських військ 28 серпня в Красному знову відновилася австрійська влада. У вересні на правому боці теперішньої вулиці Івана Франка було побудовано аеродром та 6 бараків-ангарів для зберігання літаків (по два в кожному). Лівий бік вулиці (від Рутки до Космачихи) став місцем розташування бараків-майстерень і квартир солдатів-робітників цих майстерень. Навпроти вокзалу (де зараз сільгоспзбут і комбінат хлібопродуктів) побудовано декілька бараків для зберігання боєприпасів для крісів, скорострілів та гармат. Перша світова війна принесла Красному великі руйнування. Майже все село було спалене під час воєнних дій. Із „Шематизму‖ за 1918 рік дізнаємося: „Бляшані дахи на церкві, на приходстві і господарських будинках подірявлені кулями. Також подірявлені образи в церкві. Вікна в церкві від куль повибивані. Дзвони всі забрано. Весь запас товарів у церковній крамниці на кілька тисяч корон зграбовано. Загороди всі понищено. 7 парохіян застрелено через необережність в часі битви, 36 вмерло на дизентерію, 5 - на холеру. ‖ Чотирирічна війна і пов'язані з нею труднощі з прохарчуванням, застій у промисловості і всі інші тягарі та нещастя, а особливо запальні революційні кличі, що плили зі сходу, створили смертельну атмосферу для Австро-Угорської імперії. Кожний народ, що був тоді в складі австрійського цісарства, мислив власними державницькими категоріями. Усюди йшла підпільна підготовча праця до остаточного повалення австрійської влади. Активізувалося й українське громадянство Галичини. Воно одержало можливість здійснити віковічні мрії про звільнення з-під соціального і національного гніту. Але у себе в хаті українці мали шовіністично налаштованого активного і смертельного ворога - поляків. Їх правляча верхівка, що була при владі на нашій рідній землі, спроваджувала до наших сіл переселенців-мазурів і давала їм повсякчасну підтримку і допомогу. Польща прагнула захопити Галичину у свої руки. У таких обставинах українцям доводилося здобувати владу силою. Кожен необдуманий крок міг спричинити небажану поразку. 91

Клекіт бузька Ці міркування призвели до того, що ще за два тижні до 1 листопада 1918 року в центрі нашого повіту – Золочеві, в будинку адвоката Ваня відбулися таємні наради. Військових репрезентували сотник Гнат Стефанів та поручники Вовк і Рубінгер. До реалізації перевороту треба було негайно підготувати підстаршин і стрільців 35 стрілецького полку, що дислокувався у Золочеві. Було прийнято оперативний план дій, що передбачав наступне: сотник Стефанів очолюватиме команду міста, поручник Вовк захопить залізничну станцію і приготує поїзд для транспортування війська до Красного, а поручник Рубінгер із кулеметною сотнею і однією чотою займе Красне, роззброїть мадярські частини, що були там для охорони цього важливого залізничного вузла, і після захоплення станції роззброюватиме всі військові частини, які приїжджатимуть з України, та спрямовуватиме їх не в напрямку Львова, а на Тернопіль. 1 листопада 1918 року розпочалася українсько-польська війна. Того ж дня сотник Стефанів захопив владу над Золочевом, його війська роззброїли жандармерію і зайняли усі найважливіші об'єкти міста. Поручник Вовк виконав поставлене перед ним завдання: захопив залізничну станцію і приготував для військовиків поручника Рубінгера поїзд до Красного. Після приїзду до Красного Лев Рубінгер перебрав команду над вокзалом, а потім за всіма правилами військової обережності підійшов зі своєю стрілецькою частиною до центру села, в якому квартирували мадяри. Довідавшись, де є штаб частини і хто є її командувачем, він оточив будинок, а тоді з кількома стрільцями увійшов досередини. Рубінгер зголосився командирові як поручник 35-го полку і командувач кулеметної сотні, поінформував його про те, що українці перебирають владу в Галичині, і просив командира дати наказ мадярським частинам скласти зброю. Спершу мадярський командир вагався, але, побачивши озброєних стрільців довкола будинку і в його ж таки кімнаті, не мав шансів чинити опір, а тому погодився дати наказ своїм воякам скласти зброю. У перші дні листопада через Красне проходив основний потік вояків, звільнених з російського полону, що поверталися додому у різні частини колишньої Австро-Угорської імперії. Багато з них, очікуючи поїздів, проживало в спеціально збудованих бараках. Рубінгер наказав 92

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

змінити варту біля табору колишніх військовополонених, а в наступні дні посприяв їх вивезенню з Красного. Позбувшись у селі мадярів, поручник встановив кулеметні гнізда для роззброєння всіх військових частин, що проїжджатимуть через станцію зі сходу України. Найбільше клопоту він мав з польськими відділами, які не тільки відмовлялися складати зброю, але й викрикували: „Сьвінє руске, мисьліцє же ми вам бронь оддами!‖. Але погроза Рубінгера щодо відкриття вогню по вагонах в разі непокори була кухлем холодної води на гарячі голови поляків. Вони бачили, що кулемети готові до стрільби, тому без спротиву складали зброю. Тоді поїзди спрямовували на Тернопіль, а не на Львів. Тим часом у Львові три тижні тривали бої за місто. Українські війська змушені були 22 листопада залишити Львів, взявши його в облогу зі всіх сторін; тільки від заходу, вздовж залізниці Львів-Перемишль, мали доступ до Львова польські війська. У боях за місто відзначився старшина січових стрільців Ілько Цьокан зі Сторонибаб, який разом з підлеглими відбив у поляків ряд захоплених ними вулиць в центрі Львова, довго втримував їх, проявляючи велику військову кмітливість і особистий героїзм. Цим він надихав на подвиги підлеглих йому стрільців. Галицька Армія, що утворилася в цих боях, не допустила вторгнення польських військ і утворила трьохсоткілометровий фронт від Угнева до Турки. Українська облога Львова тривала до половини травня 1919 року. Розвиток подій змусив українське командування - Державний секретаріат військових справ (ДСВС), що був військовим відомством ЗУНР, - зайнятися створенням власних військово-повітряних сил. Вирішено було творити летунство (авіацію) УГА на базі залишків авіації австро-угорської армії. Але зразу ж виняткової гостроти набула проблема забезпечення підрозділів справними літаками. Річ у тім, що австро угорська авіація станом на листопад 1918 року зосереджувалася на італійському фронті, у Галичині ж знаходилося небагато застарілих і несправних літаків. Тому в середині листопада військове командування УГА вислало до Києва з відповідними повноваженнями поручника Дмитра Кренжаловського, який звернувся до гетьмана П. Скоропадського з проханням посприяти формуванню галицької військової авіації. Гетьман сприйняв прохання галицького уряду прихильно, але запропонував 93

Клекіт бузька власний план військової допомоги. На його думку, доцільним було передислокувати до колишнього австрійського кордону одну з наддніпрянських авіаційних частин, яка б увійшла до складу УГА. У той час, коли українське галицьке військо залишило Львів, при ДСВС було створено авіаційний відділ, який очолив випускник Сараєвської авіаційної школи поручник УСС Петро Франко - син Великого Каменяра. Вибір був не випадковий. На початку Першої світової війни Петро добровольцем вступив до легіону Січових Стрільців. Оскільки мав диплом інженера, бо закінчив «Львівську політехніку» і взагалі був схильний до техніки, отримав Петро Франко у формі поручика УГА, скерування до авіаційної школи в 1920 рік Сараєво. Відтак служив в авіаційній частині австрійської армії. Очоливши авіаційний відділ ДСВС, водночас відповідно до наказу сотника Стефаніва став командиром летунського відділу УГА з найширшими повноваженнями щодо збору авіаційного майна, прийому на службу фахівців з авіаційної справи та пілотів, а також ведення переговорів з будь-якими представниками української влади з метою отримання потрібної для функціонування ВПС УГА допомоги. Петро Франко зразу ж зайнявся пошуком аеродрому, який відповідав би вимогам військового летовища під час бойових дій, безпосередньо авіаційної техніки, летунів, фахівців та відповідного обладнання та обладунків. Найбільші австрійські військові аеродроми в Галичині, крім Львова, були розташовані в Рогатині, Стрию, Тернополі, Станіславові (тепер 94

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Івано-Франківськ) та Красному. Петро Франко особисто здійснив декілька поїздок краєм, аби визначити найпридатніше місце дислокації літаків. Після інспекції було вирішено експлуатувати летунську базу в Красному, що існувала ще з 1915 року, бо саме вона найкраще збереглася і мала стратегічні переваги у веденні бойових дій. Аеродромне господарство займало площу понад один квадратний кілометр. Місце було вигідне тим, що знаходилося на перехресті залізничних та автомобільних доріг, що з'єднували Львів з Бродами, Золочевом, Тернополем. Тож була можливість як для маневрів, так і для транспортування машин, які вийшли з ладу. Крім того, важливий залізничний вузол Красне знаходився на віддалі менш як 50 км від Львова; у містечку був досить сильний гарнізон, який можна було використати для оборони аеродрому на випадок несподіваного ворожого нападу. Відповідно до розпорядження Держсекретаря військових справ полковника Д. Вітовського від 1 грудня 1918 р., виданого у Тернополі, де перебував уряд ЗУНР, та за підписом його заступника сотника В. Бубели, наголошувалося, що всі українські війська мають всіляко сприяти комплектації авіаційної сотні, підбору летунського і обслуговуючого персоналу, проходженню медичної комісії. Тимчасовим центром збору авіаційного майна та матеріалів став Тернопіль. За наказом військового секретаря УГА полковника Гната Стефаніва ще дві збірні станції авіаційного майна було створено у Бродах і Підволочиську. На залізничних станціях цих міст у відступаючих з України німецьких та австрійських підрозділів українські військові конфісковували зброю та спорядження. Зібрані матеріали переправлялися залізницею до Тернополя, де у будинку промислової школи їх чистили й сортували. Роботами тут керували поручник В. Томенко та десятник М. Захаріяш, під командуванням яких перебувало 20 стрільців. Водночас ця ж група збирала фахівців авіаційної справи. На середину грудня 1918 р. загін Василя Томенка вже налічував 3 підстаршини і 67 стрільців. Підрозділ поручника В. Томенка 19 грудня було переведено до Красного, де він став основою для створення 95

Клекіт бузька „Технічної летунської сотні". Окремий пункт вербування бажаючих служити в українській авіації було відкрито в Золочеві. Посприяв у формуванні галицької військової авіації і гетьман Скоропадський. За його наказом авіаційна сотня (рота) під командуванням полковника Бориса Губера, яка налічувала 6 пілотів, 6 техніків підофіцерського складу та 9 чоловік аеродромної обслуги і охорони, перелетіла з аеродрому під Одесою на покинутий австрійцями військовий аеродром у Шатаві під Кам'янцем-Подільським. На озброєнні цього підрозділу було 3 французьких літаки „Ньюпор‖ ліцензійного російського виробництва. Звідси авіатори зв'язалися з представництвом Начальної команди УГА в Бережанах та отримали наказ про передислокування до Красного під Львовом, де Петро Франко вже на той час розгорнув свою діяльність зі створення військової авіації. Виконуючи наказ, 16 грудня 1918 р. авіасотня Б. Губера прибула до Красного. Серед бойових і розвідчих старшин були полковники Борис Губер, Джамбулат Кануков, сотники Сергій Євський, Василь Булатів, поручник Аркадій Шеремецінський і хорунжий Хазбулат Кануков (брат полковника). Дізнавшись про виникнення національних повітряних сил, до них почали зголошуватися українці, які мали досвід служби в авіації АвстроУгорщини. Серед них виявилися пілоти поручники М. Савчук, О. Заславський, хорунжі С. Кузьмович, Є. Жарський, десятник Р. Кавута; льотчики-спостерігачі сотник Є. Пуза, поручники Р. Земик, О. Гумецький, О. Басан, І. Огар, І. Фостаковський, І. Лупул, четар Ф. Шепарович, хорунжі М. Нестор і О. Швець. Енергійна діяльність організаторів галицького летунства дала позитивні результати. У 20-х числах грудня в Красному була сформована авіаційна сотня в складі 14 старшин та 140 підстаршин і стрільців. Вона нараховувала 7 придатних до бойового використання літаків - 4 розвідники типів „Альбатрос‖ і „Бранденбург‖, а також 3 винищувачі „Ньюпор‖. Командиром авіасотні було призначено одного із прибулих з Одеси старшин - полковника Джамбулата Канукова, осетина за національністю. Петро Франко залишався референтом авіації при ДСВС. Після прибуття 19 грудня 1918 року технічної секції з Тернополя у Красному були зосереджені всі авіаційні підрозділи УГА. 96

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Летунська база у Красному розташовувалася в межах теперішнього мікрорайону селища, що охоплює вулиці І. Франка, Залізничну, Бічну Залізничну, Проектну, територію Красненського КХП аж до залізниці на Броди. Між вулицею Залізничною та бродівською залізничною віткою знаходилися ангари для літаків, бараки, де жили летуни, склади, бомбо- і бензосховища, їдальня. На місці, де у травні 2003 року встановлено тимчасовий пам'ятний знак летунам УГА, розташовувалася злітна смуга, яка тягнулася від теперішнього КХП по правий бік вулиці Залізничної до перетину з вулицею Івана Франка. У північно-західній частині летовища зліва від автодороги КраснеБуськ, що проходить по вулиці І. Франка, були майстерні, якими опікувався невгамовний помічник Петра Франка - поручник Степан Слєзак. Під його керівництвом злагоджено працювали ремонтники у слюсарній та столярній майстернях на австрійських верстатах з обробки металу і дерева, у ковальському цеху. Поручник вживав заходів для комплектування ремонтної бази інструментом та іншим обладнанням. Степан Слєзак був до цього фахівцем-техніком, конструктором австрійських гідропланів. Йому вдалося залучити до роботи в красненських летунських майстернях фахівців-механіків, навіть з Відня, які ремонтували і комплектували летунські машини, що їх в ушкодженому стані доставляли сюди збірні станиці, а також потім з Наддніпрянщини, коли армія УНР під натиском Червоної Армії відступила аж на Східну Галичину. Поруч з майстернями проходила вузькоколійка, побудована ще графом Бадені для перевезення буського пива і пиломатеріалів, деревини з грабівського тартака до залізниці у Красному. Команда Слєзака привела її до належного стану. Два вагончики швидко котилися вузькоколійкою, іноді, щоправда, сходили з рейок. Проте їх легко встановлювали на місце, і вони продовжували перевозити вантажі. У другій половині травня 1919 року через відступ УГА бойова діяльність авіаційних сотень знизилась. 2-га авіаційна сотня декілька днів стояла в Красному, готова до евакуації. У ці дні прилітали польські літаки, щоб розбомбити авіаційну базу, але атаковані українськими літаками, відлітали назад. Лише одного разу скинули на залізничний 97

Клекіт бузька вокзал бомби. 21 травня 1919 року 2-га авіаційна сотня вже під польським обстрілом евакуювалася з Красного. Відступаючи, спалили аеродромне містечко з невідремонтованими літаками та цінними матеріалами. Під час перельоту до Озерної біля Тернополя у пошуках терену для розміщення нового аеродрому авіаційного полку в авіакатастрофі загинув командир полку Джамбулат Кануков. Злетівши з двома механіками на борту, літак полковника несподівано почав падати з висоти 500 м і розбився, 24 травня 1919 року польська армія зайняла Красне. Під час її наступу на Буськ згоріли майстерні та ангари для літаків поблизу летовища. Усіх військовозобов'язаних чоловіків віком від 18 до 40 років було запроторено у концтабір Домб'є, де шаленів тиф, і не один з них там помер. На залізниці і пошті звільнили з роботи всіх українців. Наприкінці травня наші війська змушені були відійти до Дністра, де зайняли кругову оборону в трикутнику між річками Збруч, Дністер і залізницею ГусятинЧортків. 8 червня, несподівано для поляків, що святкували вже перемогу, Галицька Армія перейшла у контрнаступ. 15 червня було визволено Тернопіль, 22 червня - Золочів, а 24 червня наші війська вийшли на лінію Ожидів-Скварява-Гологори. У цей час поляки з'явилися у Красному. Як розповідали старожили, під пекарнею (біля повороту на Золочів) лежало понад 100 поламаних польських велосипедів, а на повороті стояв майор і кричав: „Жовніри, не тікайте, українці не мають патронів!‖. Двадцять днів безперервних боїв виснажили стрільців УГА, які до того ж залишалися без боєприпасів. І вони не встояли перед новими ударами чотирьох свіжих дивізій Пілсудського. Під тиском поляків 16-18 липня 1919 року частини УГА відійшли за Збруч на Велику Україну. Тут зійшлися обидві українські армії, об'єдналися і рушили переможним походом на Київ. 31 серпня вони здобули його. Здавалося, що Україна перемогла. Та ворогів було надто багато: поляки, Червона Армія, денікінці. Воювати з усіма було не під силу. Гинула армія, гинула й держава. 12 жовтня 1920 року Росія і Польща уклали перемир'я, а 18 березня 1921 року був підписаний Ризький мирний договір, згідно якого західноукраїнські землі, в тому числі і Красне відійшли до Польщі. 14 березня 1923 року рада послів країн Антанти юридично „узаконила‖ це загарбання. 98

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Такі сумні підсумки мала боротьба українців на початку 20-х років XX століття, за свою незалежну державу. Тернистий щлях у боях за Україну пройшли вихідці з Красного Ілярій Вороновський, Іван Дітчук, Артем Кучер, Аксентій Постолюк, Кость Падковський, Іван Кучер, Михайло Миляновський, Василь та Степан Яворські, Петро Коверко, Іван Тиктор, Андрій Букеда та Іван Лада. Всі вони потрапили в польський полон і опинилися в концтаборі у Тухолі. До звання четарів у лавах УГА дослужилися Іван Тиктор та Андрій Букеда. Загинули у боях за Україну Дмитро Букеда, Матвій Мотилевич, Петро Рудник. Польська окупаційна влада не допускала українців до державних посад. Вона вживала різних способів, щоб роз'єднати галичан, збудити недовіру до їхніх провідників. Але їй не вдалося зламати українців, їхньої національної свідомості. На початку 1921 року з концтабору у Тухлі повернулися до Красного колишні воїни УГА, а серед них четарі Андрій Букеда та Іван Тиктор. За ініціативою останнього молодь села капітально відремонтувала церковну крамницю, перетворену в роки Першої світової війни російськими військовими в конюшню. Допоміг власник тартака Андрій Білик, який виділив дошки на виготовлення трьох дверей, одного довгого стола, десятьох лавок для читальні та Четар УСС, УГА Андрій офірував 10 тисяч польських марок. Букеда У світлиці від сходу розташувалася кооператива „Сила‖, а від заходу - читальня „Просвіти‖ з невеличкою сценою і залом на 50 осіб. Головою відновленої „Просвіти‖ став місцевий парох о. Роман Височанський, секретарем обрали Андрія Букеду. Згодом у цьому приміщенні розмістилися гуртки „Сільський господар‖, „Рідна школа‖, „Союз українок‖, а також кредитна кооператива „Українська каса‖ і товариство „Сокіл‖.

Клекіт бузька Відновлено діяльність духового оркестру, драматичного гуртка і бібліотеки, організовано хор. Найбільший внесок у відновлення читальні „Просвіти‖ зробили, окрім вищезгаданих, Степан Кук, Іван Майба та Іван Лада. Отець Роман Височанський проявив великі здібності в місійній діяльності та в справі відбудови церкви в Красному. Саме з проханням відзначити красненського Будинок, у якому в 1920-х -- 30-х рр. пароха звертався у датованому розташовувалась кооператива "Сила" 21 березням 1925 року листі до (зліва) і читальня "Просвіти" (справа) Митрополичого Ординаріату декан Буського деканального уряду о. Іван Жигаль. Парох Красного не боявся докорити старшим сільським господарям за те, що вони часто усувалися від культурно-просвітницької праці і своєю пасивністю остуджували енергію молоді, яка могла б значно більше докласти праці і старань у побудові своєї держави. Він не раз закликав усіх без різниці віку, статі і стану горнутися до книжки і науки, бо лиш це спроможне дати добробут і створити міцні підвалини для побудови Української держави. 8 серпня 1921 року аматорський драматичний гурток читальні, головою якого було обрано Івана Тиктора, заступником - Івана Ладу, режисером - Андрія Букеду, вперше виступив перед односельчанами. У програмі „Свята в честь Т. Шевченка‖ була розповідь Івана Тиктора про життя поета, декламування його віршів: „Розрита могила‖ (прочитала Олена Длугош), „Учітеся... ‖ (Стефа Кравчук), „Любіть Україну‖ (Славка Кобилюх), „Гамалія‖ (Петро Миляновський), та вистава на одну дію „Дядько Тарас‖ (автор п'єси П. Полинський). Свято завершилося хоровим виконанням гімну „Боже великий, єдиний‖ у супроводі місцевого оркестру колишнього товариства „Сокіл‖. Успіх надихнув аматорів на нові вистави. 14 серпня вони поставили невелику п'єсу „Перший голова ревкому‖, 25 вересня і 13 листопада виставу Г. Квітки-Основ'яненка „Сватання на Гончарівці‖, 19 грудня 100

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

виставу для дітей „Суд святого Миколая‖. Драматичний гурток у січні 1922 року нараховував 39 учасників. Декорації до вистав малював Андрій Коверко, а сценічні костюми запозичували у жителів села. На початок 1922 року читальня „Просвіти‖ налічувала 141 члена (в тому числі 47 жінок і 94 чоловіка), кожен з яких сплачував щомісячний членський внесок у розмірі 15 польських марок, а відтак у її розпорядженні було 38970 марок готівкою. До виділу (керівництва) читальні входили: о. Роман Височанський - голова, Степан Вовк заступник голови, Іван Лада - секретар, Андрій Білик - господар, Михайло Падковський - бібліотеккар, Іван Тиктор - член виділу, Андрій Букеда, Онуфрій Дітчук і Яцко Дітчук - заступники, Іван Дітчук скарбник, Тимко Букеда, Василь Дітчук, Данило Ласка - члени контрольної комісії. Бібліотечний фонд відродженої читальні становили книги, збережені громадою Красного - з раніше розібраної (на період польської окупації 1919 року) бібліотеки, а також подаровані 17 липня 1921 року Іваном Тиктором, Андрієм Букедою та Іваном Ладою зі своїх приватних книгозбірень. Духовий оркестр станом на серпень 1921 року мав у своєму розпорядженні 6 духових інструментів, що раніше належали Красненському товариству „Сокіл‖, загальною вартістю 103000 польських марок. Музичні інструменти зберігалися в Ілярка Вороновського. Було вирішено, що оркестранти вноситимуть до каси читальні 10% від свого доходу з весіль та забав, а під час фестинів гратимуть задарма. Члени „Просвіти‖ в селі збирали кошти на доброчинні цілі, а саме: на допомогу „Рідній школі‖ у Золочеві - 14339 п.м., „Рідній школі‖ у Львові - 4000 п.м., Українському Університету у Львові - 4000 п.м.. Крім цього, переведено частину врожаю зернових на „Рідну школу‖ в Золочеві - 200 кг жита, 73 кг пшениці, 75 кг ячненю, двічі переведено допомогу в продуктах харчування для сирітського захисту у Львові, яким опікувалися сестри милосердя. 4 вересня 1921 року відбувся перший фестин на лузі о. пароха біля церкви. Чистий дохід з фестину склав 62291 п.м. Проведено фантову лотерею (фанти збиралися по селі, а також були закуплені предмети щоденного ужитку у Львові). Особливо краснянам запам'яталися конкурси „Колесо щастя‖, „Перегони в мішках‖, „Летюча 101

Клекіт бузька пошта‖. З Буська на фестин привезли 300 літрів пива, 2 літри спирту, 10 кг ковбаси, 730 булок. Читальня „Просвіти‖ одержала змогу користуватися часописами „Місіонар‖, який випускали оо. Василіяни в Жовкві, і „Вперед‖ - друкованим органом Радикальної партії. Виділ читальні вирішив залишити оправлені в гарні рами фантові портрети Т.Г. Шевченка і І.Я. Франка роботи А. Коверка для прикраси вітальні „Просвіти‖. У період з 27 вересня по 29 жовтня 1921 року читальня не працювала, бо внаслідок обвинувачення у поширенні агітації проти перепису населення була опечатана при допомозі місцевої поліції війтом, поляком-шовіністом Яном Андрушевським. Приводом до цього стала знайдена українська відозва, що закликала до протидії перепису населення, яку хтось підкинув у незачинене приміщення читальні в ніч з 26 на 27 вересня. Більше того, були арештовані студенти Іван Тиктор, Іван Лада та Андрій Букеда, яких під вартою доставили до „криміналу‖ в королівський замок у Золочеві і протримали в його застінках аж до 15 жовтня. 30 жовтня староство дозволило читальні продовжити свою роботу. У цей день відбулися загальні збори, на яких головував Сильвестр Цьокан, людина, яка найдовше страждала як інтернована (засуджена) за українську справу в польських таборах. Писарем обрали Івана Ладу, бо А. Букеда відбув до Львова на студії (навчання). Участь у загальних зборах „Просвіти‖ у Львові 1 листопада року взяли Андрій Білик та Андрій Букеда. Взимку 1921- 1922 рр. при читальні були організовані тримісячні курси для неграмотних. У програму навчання входили релігія, українська мова, „рахунки‖ (елементарна математика), історія рідного краю і географія в загальних нарисах. Староста дозволив вести курси тільки о. Височанському та Івану Ладі, Івану ж Тиктору та Андрію Букеді було відмовлено як політично неблагонадійним. Курси відвідувало 19 дітей (з них - 6 дівчат). Навчання було безкоштовним. У двох існуючих на той час у Красному школах (українській та польській) викладали чотири вчителі-поляки і не було жодного вчителя-українця. Навчальний процес в українській школі був у неймовірно занедбаному стані, а відтак побоювання батьків, що їхні діти 102

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

вийдуть з такого освітнього закладу неписьменними, були далеко небезпідставними. При читальні було Хор читальні «Просвіти». 1937р. Диригент – організовано хор. Майба Василь. Зліва направо: 1-й ряд: Кучер Диригентом його, а також Параня, Длугош Галина, Майба Марія, Вовк духового Василина, Дзюбина Катерина, Падковська красненського Ольга; 2-й ряд: Пасочник Степан, Майба оркестру став випускник Софія, Вовк Петро, Чорній Марія, лежить торговельної школи Майба Михайло і Андрушко Теодозій товариства „Просвіта‖ у Львові, працівник адміністрації видавництва „Новий час‖ Петро Миляновський. У 19241925 рр. правління читальні і „Сокола‖ спільно провели двоє фестинів, закупили нові і відремонтували старі духові інструменти. До складу оркестру в той час входили: Володимир Грипа (корнет), Василь Кравчук, Олександр Горбач, Василь Максимів (S-труби), Микола Букеда, Оркестр "Сокола" у Красному. 1929 рік Михайло Грипа, Тимко Грипа (кларнети), Олекса Букеда, Андрій Тиктор (альти), Мар'ян Грипа, Григорій Кравчук (тенори), Лев Кравчук (баритон), Михайло Майба, Ілярій Вороновський (баси). Можна лише по-доброму позаздрити сильній волі, ентузіазмові диригента колективу. Петро Миляновський впродовж більше десяти 103

Клекіт бузька років, приїжджаючи з роботи о 10 годині вечора, поспішав до читальні на пробу (репетицію) хору, а не додому на вечерю. Заняття часто тривали і за північ, а вже о 5 годині ранку диригентові потрібно було поспішати у Львів на роботу. За всі роки плідної праці, виступи на концертах та в церкві керівник колективу не отримав жодної копійки. Виснаживши свій організм, Петро Миляновський, який захворів і не зміг більше переносити щоденні переїзди, змушений був змінити місце проживання на Львів. Хором читальні почав керувати Василь Майба. Новий диригент з допомогою попередника отримав елементарні знання з музичної грамоти, освоїв гру на скрипці і успішно працював з колективом аж до 1940 року. У жовтні того року його викликали у Красненський районний відділ культури і наказали підготувати з хором пісні, що славили б „батька всіх народів" (Й.В. Сталіна) для виступу у концерті, приуроченому роковинам Великої Жовтневої соціалістичної революції. Василь Майба не знав навіть, де взяти подібний репертуар, нова влада ж, в свою чергу, у ньому побачила „ворога народу‖. Наслідки не забарилися, й життя цього самородка трагічно обірвалося в Золочівському замку у 1941 році. Після переїзду до Львова Петра Миляновського духовим оркестром став керувати Ілярій Вороновський, а згодом — Михайло Миляновський. Оркестр займав значне місце в культурному відродженні села. Він виступав на фестинах, щорічних торжествах на честь Маркіяна Шашкевича на Білій горі, у відзначеннях Т. Шевченка, І. Франка, героїв Крут. У 30-х роках драматичним гуртком керував Афанасій Ласка. Під його керівництвом було поставлено п'єси „Наталка Полтавка‖, ,,0й не ходи, Грицю‖, „Дай серцю волю‖, „Чорноморці‖, „Невольник‖. Осередок „Союзу українок‖ у Красному свою діяльність розпочав у грудні 1929 року з організації чотиримісячних курсів крою та шиття. Курси, які вела Зеновія Максимович зі Львова, відвідувало 18 дівчат. Серед них Оксана Тиктор, Анна Черевко, Анна Борейко (з дому Дітчук), Анна Яськів, Марія Рипчинська, Ярослава Момот, Леонтина Майба, Марія Миляновська (з дому Кіт), Оксана Ласка з Острова, Антоніна Братейко і Михайлина Папроцька з Ферлеївки. Закінчилося навчання великою виставкою робіт самих випускниць. 104

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Кожна з них мала представити певну річ. Оксана Тиктор пошила аж шість, бо у її родині, окрім неї, було ще четверо сестер і два брати. Отож вона подбала про обновку для кожного з них: осіннє пальто, спідницю, блузку, сорочки. Трохи пізніше кравецьку гімназію у Львові закінчили Ольга Ласка, Ольга Курси крою і шиття організовані Союзом Українок Падковська (з дому веде учитель Максимович Зеновія. В центрі парох Тиктор), Єва Кук, а о. Василь Навроцький, справа біля нього керівник Софія Кравчук стала курсів Максимович Зеновія, далі – Постолюк відомою майстринею з Аксентій, зліва Тиктор Іван. 1935-39рр. пошиття церковних фелонів. Мистецтво пошиття фелонів курсантки осягали, вивчаючи зразки, люб'язно надані о. Василем Навроцьким (1864 р.н., ординований у 1888 р., носив крилошанські відзнаки /церковні відзнаки/, довгий час працював шкільним інспектором у Долині і Станіславові; вийшовши на пенсію, в 1929 році одержав парафію у Красному й з головою поринув у проблеми села). „Союз українок‖ опікувався і дошкільнятами. Анастасія Цьокан віддала для цього своє подвір'я. Під час жнив сюди з усього Кутка батьки приводили своїх дітей. Тут з ними займалися дівчата, що мали педагогічну освіту, але не змогли отримати роботу в школі. Догляд дітей і заняття з ними оплачували батьки та „Союз українок‖. Також дівчата організовували вечори відпочинку під назвами „Маланчин вечір‖, „Чайний‖, „Свячене‖. На цих вечорах всі смакували приготовленими їхніми руками пампушками, хрустами, чаєм з цілющих трав, але жодного разу не було спиртного. Товариство „Відродження‖, в яке входили юнаки, теж вело відповідну роботу в руслі відмежування від вживання спиртного. Досить сказати, що свої весілля члени вищеназваних товариств Степан Миляновський та Софія Букеда, Григорій Кравчук і Оксана Тиктор 105

Клекіт бузька влаштували безалкогольними. Задовго до Великодня члени „Союзу українок‖ організували вечір під назвою „Свячене‖. Кожна дівчина приносила з дому певну страву з тих, що споживають на Великдень. Парох о. Навроцький освячував продукти, як це робиться на Паску, і всі присутні пригощалися свяченим. На подібні заходи запрошувалися всі бажаючі, вони мали змогу придбати щось із приготовленого. Виторговані кошти йшли на розвиток товариства. Активними учасницями драматичного гуртка були Софія Букеда, Стефанія Кравчук, Оксана Тиктор, Катерина Падковська. Хлопці з товариства „Відродження‖ були членами сільського духового оркестру, часто організовували змагання з бігу (наприклад, від повороту на Золочів до урочища Могила і назад). У селі працював кооператив „Сила‖, що існував на пайових внесках й заготовляв лишки сільськогосподарських продуктів з подальшою їх реалізацією. Заготовачем у ньому працював Теодозій Андрушко. Багато зробили для жителів села й члени гуртка „Сільський господар‖. Вони організували місячні курси, на яких вивчали основи агро- і зоотехніки. Заняття відвідувала не тільки молодь, але й статечні господарі. З 1924 року в Галичині стала розвиватися молочарська кооперація. Молочарні закуповували молоко з 6-10 сіл і об'єднувалися у „Маслосоюзи‖. їх продукція (масло, сир) вдало конкурувала й на європейському ринку. Члени читальні „Просвіти‖ і товариства „Сокіл‖ кожного літа на лузі біля річки організовували фестини - народні гуляння, на які приходила молодь із сусідніх сіл і Буська, щоб повеселитися і потанцювати. Дорослі поспішали сюди, щоб випити склянку пива, але всіх незалежно від віку, найбільше приваблювали спортивні змагання: перегони в мішках, побудова веж, ритмічні вправи дітей та сокілок з рушниками, вінками та стрічками. Змагання з побудови веж проводилося між двома групами юнаків. Умовою конкурсу було якнайшвидше спорудження „живої‖ двоярусної піраміди з прапороносцем на вершині. Як правило, з кожної сторони приймало участь одинадцять парубків атлетичної статури. Музичним супроводом до виконання ритмічних вправ були пісні „Там, на горі, сніг біленький‖, „Ніч така, Господи‖, „Заграй ми, цигане старий‖, „Чуєш, брате мій‖. Постановку вправ здійснював випускник Львівського 106

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

вчительського семінару Василь Ласка. Особливо всі відзначали інсценування пісні Богдана Лепкого „Чуєш, брате мій‖ під час фестину в день св. Пророка Іллі, на храмове свято. Виконання було настільки зворушливим, що люди були не стримували сліз. Може, їм справді жаль було журавлів, котрі, аби вижити, змушені холодною осінню покидати рідну домівку, а може, птахи асоціювалися з галичанами, котрі також у ті роки, щоб врятуватися від злиднів, шукали щастя в заморських краях. Цікавим було змагання у метанні кілець на вбиті вертикально у стовбур колоди ножі. Для того, щоб одержати приз (ніж), достатньо було хоча б раз влучно закинути кільце. Потрібно відзначити, що протягом багатьох років, незважаючи на масовість заходів, в жодному із них не було навіть найменших проявів бешкетництва. Організовували також лотереї. Кожен фант мав свій номер. Учасники фестину отримували пронумеровані квитки, кожен десятий з яких був виграшним. Провід читальні і товариства „Сокіл‖ збирав фанти перед фестином по селу. Всі старалися щось дати: хто горнятко, хто краватку, хто кроля тощо. Крім вищезгаданих конкурсів, були й такі: „Стовп з ковбасою‖ (треба було вилізти на стовп, на вершині якого прикріплювали ковбасу, що була призом для найспритнішого); „Колесо щастя‖ (пристрій для конкурсу являв собою колесо з пронумерованими секторами, яке потрібно було покрутити так, щоб нерухома стрілка вказала на виграш); „Криниця щастя‖ (один із організаторів конкурсу продавав бажаючим випробувати долю талони, які кожен учасник чіпляв на вудку і опускав до імпровізованої криниці (чотирьох вкопаних вертикально в землю стовпів, обтягнутих по периметру покривалами); інший, що сидів усередині „криниці‖, час від часу прикріпляв до гачка приз); „Конкурс краси‖ (кожен хлопець чи дівчина, учасники конкурсу, мали номерки; спочатку хлопці підходили до дівчат і занотовували номерок тої, що „припала до ока‖, подавали інформацію до журі, яке після підрахунку голосів визначало переможницю - „красуню‖; „красенів‖ дівчата вибирали аналогічно); „Летюча пошта‖ (вся молодь, що перебувала на фестині, отримувала номерки, які для „листоноші‖ були своєрідними адресами для доставлення любовних послань). У разі бажання провести фестин, 107

Клекіт бузька організатори зобов'язані були подати старості заяву з приклеєним на ній „стемпелем‖ вартістю 5 злотих (без „стемпеля‖ заява навіть не розглядалася). У бібліотеці читальні на початку 20-х рр. було понад 400 книжок, що були розподілені між відділами дитячим, господарським і класичної української літератури. Молодь і старші віддавали перевагу історичним повістям. Фонди дитячого відділу поповнювали за рахунок збору і здачі кооперативові „Сила‖ порожніх коробок з-під пасти для взуття. Кооператив платив здавачам по 3 гроша за кожну коробку. Порожню тару відправляли до Львова на фабрику „Елегант‖, де її знову наповнювали пастою. За сто зібраних коробок можна було придбати одну книжку для дорослих або декілька для дітей. У 1933 році Золочівське староство закрило читальню, мотивуючи це тим, що поліція знайшла в бібліотеці 26 нелегальних книжок і брошур. Майно читальні 1932 р. На могилі летунів УГА відправляє о. Василь Навроцький

передали гуртку „Рідна школа‖, що продовжив просвітницьку роботу в селі. До складу керівництва гуртка входили: о. Ва-силь Навроцький - голова, Аксентій Постолюк – заступник голови, Роман Падковський - секретар, Ілярій Вороновський - скарбник, Василь Майба, Петро Пулик та Ілько Черевко - члени. Однією із доброчинних справ, здійснених гуртком, був збір грошей на утримання приватних гімназій, закладів, які в той час, як ніякі інші, згуртовували прогресивну молодь. З книги: Стецишин Я. Історія Красного. – Буськ, 2007. – С. 25-38, 52-55, 57-59, 61-68.

108

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Воля народу. – №80. – 16 жовтня 1993 року

109

Клекіт бузька

Воля народу. – № 70. – 11 вересня 1993 року

110

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Василь Ласка СПОГАДИ СУЧАСНИКА Першого листопада батько прийшов з роботи і приніс газету з відозвою Української Національної Ради про проголошення ЗахідноУкраїнської Народної Республіки. А в неділю після богослуження народ вщерть заповнив приміщення сільської громади. Мало людей могло поміститися у двох невеликих кімнатах, тож відкрили вікна - більшість стояла надворі. Черговий по вокзалу Красненської станції добродій Телішевський зачитав відозву. Народ спонтанно заспівав: «Ще не вмерла...» і на слова Івана Франка «Не пора, не пора». З Золочева повітова Національна Рада прислала коменданта залізничної станції з декількома жовнірами, їх було замало, щоб взяти під охорону військові склади боєприпасів (тепер територія комбікормового заводу), пральню і швейну майстерню в депо та приміщення ремонтних майстерень, які займали всю площу по лівому боці теперішньої вулиці Івана Франка аж до пекарні. На третій день (напроти теперішнього ресторану) став працювати етап - військова комендатура. Вона мала досить роботи. Хоч комендатура позакривала бараки-склади, але не мала змоги виставити охорону. «Добрі люди» порозтягали не одне військове добро. Через декілька тижнів, як була потрібна для армії зброя і боєприпаси, на привеликий жаль, склади виявились порожніми. 20 листопада 1918 року з Великої України підходив з Тернополя поїзд з озброєним мадярським полком, який на попередніх станціях не хотів здати зброї. Військова комендатура дала розпорядження стримувати поїзд на станціях між Тернополем і Красним, щоб мадяри прибули в Красне вже ввечері. Довкола погасили світло, на вокзалі зі слухових вікон під дахом висунули куски дерева - якби то кріси, а комендатура попросила, щоб з села чоловіки підійшли на станцію. Вдалося роззброїти мадярський полк і передати так необхідну зброю і боєприпаси військовим частинам, що стояли під Львовом. ...Під кінець листопада 1918 р. війтом у Красному обрано Тиктора Микиту. З того часу і в Буській чоловічій семирічній школі наступила зміна клімату – зазвучала українська мова, вчителі зорганізували 111

Клекіт бузька шкільний хор, вивчали ми народні пісні. Я тоді вчився у п’ятому класі. По сьогоднішній день вдячний тим господарям з Красного, Ферлеївки, Русилова, які, їдучи по дрова до Грабової, підбирали нас на свої підводи, коли ми дибали щодня пішечком з Красного до Буська до школи. Воля народу. – № 84. – 30 жовтня 1993 року

Ярослав Книш КРАСНЕНСЬКА ТРАГЕДІЯ У епоху ЗУНР у Золочеві виходила газета «Золочівське слово». Перший номер цієї газети вийшов 23 листопада 1918 року, а останній, який пощастило виявити, 21 травня 1919 р. Всього відомо 49 номерів. Гортаючи її пожовклі від часу сторінки, можна знайти багато цікавого матеріалу, що стосується нашої території. Цінною для нас є стаття, опублікована у цій газеті за 8 лютого 1919 року (ч. 11). Називається вона «Страшна катастрофа в Краснім». У зв'язку з тим, що в кінці минулого року в Красному відбулася панахида на могилі загиблих воїнів і враховуючи велике зацікавлення громадськості цією подією, доцільним є навести тут цю статтю повністю. «Дня 5 цього місяця пролетіла телефонічним дротом страшна вістка про нещастя, яке з одного маху позбавило нас цілого ряду многонадійних людей, офіцерів, яких дожидало сповнення многоважного обов'язку на фронті. При навчанні обходження з бомбами, одна з демонстративних бомб взірвалась і поклала на місці трупом сімох офіцерів, а трьох важко поранила. Імена убитих: полковник Губер, хорунжий Швець, хорунжий Нестор, хорунжий Какунов, поручик Гумецькнй, поручик Томенко та поручик Басан. Ранені четарі Остаховський, Заславський і Шепарович. Вчора відбувся похорон жертв нещасливого випадку, жертв тим більш болючих, що пропавших без найменшої користі для справи». Зараз важко судити, що було справжньою причиною трагедії: справді необережне поводження з бомбою чи непомітний заводський дефект, а навіть, можливо, що це була вміло продумана ворожа диверсія. На війні ніхто не застрахований від випадковостей. Імена загиблих воїнів назавжди залишаться в нашій пам'яті. Прапор Жовтня. – № 39. – 31 березня 1990 року

112

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

о. Остап Фарйон УТІШКІВ – ІСТОРІЯ СЕЛА (витяги) Одними з перших з с. Утішків до усусів були мобілізовані ще в 1915 році Іванців Петро, по-вуличному Шинкар, із ним до війська пішов Іван Цимбала, муж Михайлини Морди. Воювали в Боснії обидва, там і попали в російський полон, в якому перебували 3,5 роки. В 1918 році верталися додому. Іван Цимбала заслаб на іспанку в поїзді і через чотири дні помер. Цей випадок засвідчив Петро Іванців протоколом від 19 жовтня 1920 року при свідках: протокол засвідчили Викрикач Іван і Коропатніцкий Антін при священику Євгену Чубатому. Про цю подію свідчить краєвий адвокат в Золочеві М. Балтарович, котрий 2 листопада 1920 року приймав присягу про смерть Івана Цимбала від Іванціва Петра. 14 травня 1917 року в бою вбито стрільця Дендюка Андрія родом з с. Соколівки, який мешкав в с. Сторонибаби, мужа Гели Варвари. Про цю подію засвідчив Григорій Куцький при свідках Микитюку Василеві і Гелеві Авксентієві протоколом від 9 лютого 1921 року, чим свідчить відповідь з Золочівського повітового суду на ім'я засідателя с Утішків о. Романа Височанського, настоятеля с. Красного. Призвані на службу були рідні брати Дмитрів Василь і Григорій, останній пізніше був викладачем у Львівському університеті. Повуличному їх кликали Праси, а Григорія, коли приїзджав в село і був у церкві, священик завжди приймав з повагою. В 1918 році віддали своє життя за ЗУНР: Квасниця Андрій, Постолюк Пилип, Диба Василь. А також в УСС були майбутні зяті утішківські: Іванців Григорій Михайлович, 1901 року народження, родом з с. Сторонибаби, з цього ж села Рибінський Володимир Іванович, 1899 року народженння, котрого в 1920 році в Києві роззброїли і вивезли в Росію, де він два роки відпрацював. Перша світова війна призвела до розвалу двох великих держав, що поневолювали Україну - царської Росії та Австро-Угорщини. Виникають натомість дві українські держави - УНР і ЗУНР, котрі 22 січня 1918 року возз'єдналися. Але доля не була їм привітна. 80-ти тисячна армія з 36 дивізій польського генерала Галлера у 1919 році окупувала Галичину. 113

Клекіт бузька У 1920 році більшовицька Росія встановила радянсько-комуністичну владу по ріку Збруч на більшій частині України. 12 жовтня 1920 року відбулася фактична втрата Україною своєї незалежності. В цей день між урядом Польщі і урядом більшовицької Росії підписано договір про кордон по р. Збруч. Отже, Галичина, Лемківщина, Холмщина і Волинь стають польською колонією. Здавалося, це повна втрата українцями надій на визволення з колоніального гніту, що приведе до занепаду ідеї боротьби за свою незалежність. На щастя, так не сталося. Уже в кінці 20-х років XX ст. в містах і селах західноукраїнських земель поновлюють свою діяльність довоєнні патріотичні товариства: "Просвіта", "Сокіл", "Січ", "Рідна школа", "Сільський господар", кооперація. В селі була вже своя гміна - управа уряду на чолі з війтом чи солтисом. Активісти цих товариств розгортають серед молоді значну патріотично-просвітницьку роботу. В с. Утішків, як і в сусідніх селах, в 1927 році стараннями адвоката Павлика з Золочева і братів Іванцівих Михайла і Володимира засновано "Просвіту", яка з приходом в село в 1930 році вчителькиукраїнки Волошинівни Стефанії Василівни стала центром українства. У 1930 році поляки "подякували" за таку ініціативу українства і підпалили село від хати Іванціва Михайла Петровича, в котрого згоріла стайня з худобою. Вогонь Вчителька Волошинівна С.В. понищив хати аж до церкви. Співзасновниками "Просвіти" були: Іванців Володимир - повуличному Шинкар, Дмитрів Василь - Прас, Дмитрів Василь - Місюрко, Іванців Степан - Галівовк, Дмитрів Володимир і Іван - Візирі, Гела Дмитро - Юрдич. Перша "Просвіта" була в хаті Іванціва Петра, де тепер стоять хати Щура Василя і Квасниці Василя. Але батько Петро і його син Михайло забажали з одної хати поставити дві, на тім самім місці. При розібранні хати, Іванців Михайло в 1938 році закладає фундамент під нову читальню 114

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

за магазином Павука Михайла. Камінь на фундамент возили фірами з с. Митулин біля с. Словіта, вапно було загашене і закопане біля Іванціва Степана, але війна перешкодила, і люди все розібрали по дворах фундамент і вапно. Засновники «Просвіти в с.Утішків. Зліва направо: сидять – Дмитрів В., Дмитрів В., Війтович В., Гонтар С., Крит І. стоять – Іванців С., Юзьків І., Квасниця Г., Гулка Д., Ференц М.

При "Просвіті" працював хоровий гурток під керівництвом Цимбали Михайла, який жив між хатами Прокуди Я. і Сітника Е., ставилися вистави, проводились вечорниці, концерти до видатних національних дат, чайні вечори, святкування Свяченого яйця, а для дітей - до свята Миколая. Також при "Просвіті" організовано курси "Домашнього господарства", на яких вчили варити, Печатка читальні в'язати і вести господарку. На курсах викладали: о. «Просвіти» с. УтіВільгельм Белкут, вчительки Волошинівна С. В. та шків Бойцунівна Стефанія, агроном з Золочева Коропецький Іван. Збереглася фотографія випуску 1938 року і посвідка про слухання курсу "Домашнього господарства" видана Юзьків Анні. Девіз курсів гласив: "Якщо хочеш краще вбратись Чи піти у гості, Мусиш краще вбратися, 115

Клекіт бузька Як в Великім пості. Сама того ти не втнеш, Бо часи химерні, Тому сукню дай ушити, В трудовій майстерні." Утішківці біля «Просвіти» - хата Іванціва М., 1938 рік

Церковний хор в «Просвіті» під керівництвом Цимбала Михайла

При читальні була бібліотека, котра мала на той час історичного, пізнавального, художнього змісту книги, котрі мали велику популярність серед утішківців. Також при "Просвіті" зорганізовали дитячий садок, котрим керувала п. Дарія Меджівна родом з с. Сасів Золочівського району. Вона жила на квартирі в Ференца Миколи. Садок був в хаті Шинкарів. 116

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Слухачі курсів «Домашнього господарства», 1938 рік

Зі спогадів Гулки (з дому Юзьків) Ганни Матвіївни, 1923 року народження: "Під керівництвом вчительки п. Блюмської діти ставили вистави, пам'ятаю "Івась і Гануся", "Івасик Телесик", шила сама дітям костюми паперові: "Ми яблучка рум'яненькі, пишним цвітом цвіли, коли всі вкраїнські діти весело раділи". Також згадує, що Дмитрів Василь Васильович - кооператор вчив вистави. Сцену поставив біля Іванціва Степана і там відбувалось дійство. Хто брав участь у виставі, мав напис на грудях "кооперація". Молоді хлопці і ті, що тільки поженилися, під керівництвом о. Вільгельма Белкота склали гурток "Відродження". Члени цього товариства зрікалися пити горілку і курити, а ті, що зламали присягу, були вигнані із товариства і "Просвіти". Товариство "Просвіта" щорічно один або два рази в рік проводило сільські фестини - на вигоні, де зараз недобудований клуб. На ці фестини запрошували смичкову музику під керівництвом Навалюка Володимира. Це були різні ігри, змагання, конкурси. Молодь грала в ігри: лапали рибу, з певного об'єму тягнули записки, або якісь речі; кидали кільця на ножі, котрі приносили з дому і вбивали в колоду, лазили по намащеному шміром стовпі за певним призом, тягнули льоси, котрі польською владою 117

Клекіт бузька були заборонені, тому що з них збирали гроші на побудову нової Читальні. В час фестин продавались цукерки, морозиво, лимонад. Ніколи ніхто не був п'яний. Панував дух любові, поваги, українства. Спогад про фестини учасниці цих дійств Долішин Стсфанії: "Це вже було перед війною 1939 року, мій батько Іванців Михайло Петрович, на цей час голова "Просвіти", мав судовий позив від влади за те, що молодь тягнула льоси і його замельдували до Золочева в суд повітовий. На його захист зголосились четверо щирих українських адвокатів: Гулка зі Сторонибаб, Ваньо з Буська, Павлик з Золочева, а четвертого не пригадує. По настійливому проханню прокурора - поляка, батькові за порушення закону дали півроку тюрми. Але захист адвокатів збив термін до трьох місяців і штраф. Всі боялися нести цей штраф - я виконала цю місію. Гроші були зібрані громадою, допомогли й адвокати, але коли я принесла гроші, розпитували, де взяла, хто давав, де лежали? І на це почули тверду відповідь: "Дала мати, витягла їх зі скрині" (це була річ, яка заміняла теперішню шафу, там лежав одяг і це був сейф родинного достатку)". В 1927 році в селі організовується друге товариство: "Кооператив". Організували його брати Іванціви Михайло і Володимир, за порадою адвоката з Золочева Павлика, і Коропатницький Константин повуличному Кость, Юськів Матвій - Мандій, Квасниця Григорій - Шабат. Збудовано магазин на городі від вулички між заїздом на подвір'я Ференца Зеновія і старою школою. Першим продавцем був Кульчицький Семен, після нього продавала Гулка Катерина, а після неї Юськів Ілько і Парасковія - брат і сестра. Цей "Кооператив" існував ще й при німцях в 1941-44 роках, а продавала в нім Долішин Стефанія, яка при цьому готувала повстанцям їжу і носила естафети. Ще був приватний кооператив-магазин господаря Дідуха Михайла, котрий був між хатами, де зараз живе Надала Роман і Палагін Петро. В 1930 році Іванців Володимир Петрович організовує для молоді товариство "Сокіл". Члени товариства займалися показом фізичних вправ під музику і співали.

118

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

При цьому товаристві були різні спортивні команди одна з них - це волейбольна команда 1936 року. Волейбольна команда с. Утішків, 1938 р. Зліва направо: Квасниця Омелян, Постолюк Василь, Гулка Володимир, Гулка Андрій, Гела Омелян, Сербай Володимир, Дідух Ярослав, Юськів Андрій

У 1936 році в селі організовано для юнацтва спортивно-руханкова організація "Луг", де збиралися пластуни під керівництвом "Соколів". Члени "Лугу" мали однострій зеленого кольору, і ходили на вишкіл в похід по лісах, на Шашкевичеву Лису гору. На устах в час походу була пластунська пісня:

…Німці на відміну від більшовиків не втручались до політичного і просвітницького життя села. В часи німецької окупації молодь с. Утішків відновила роботу читальні "Просвіта". З ентузіазмом насипали в центрі села високу, символічну могилу Українським Січовим Стрільцям, що віддали життя за волю України. Вечорами молодь вільно і вголос співала патріотичних пісень. І лунала пісня ця на все село. З приходом в кінці липня 1944 року більшовиків в село ця могила була зруйнована. З книги: Фарйон О. Утішків. Історія села. – Львів: Ліга-Прес, 2006. – С. 22-23, 26-35, 42, 124.

119

Клекіт бузька

Василь Лаба ЧИТАЛЬНЯ В БАЛУЧИНІ На жаль, співвідношення українського та польського населення в селі Балучині наприкінці XIX ст, коли поляки займали ключові позиції в місцевій владі Галичини, не дозволяло балучинським українцям розгорнути якусь більшу агітацію задля об'єднання своїх сил на ниві розвитку національної культури. А ще люди звикли до того, що кожний розумніший та письменний чоловік, якщо приходить до них в село, то лише з єдиною метою - щось видерти в них, наразити їх на якісь непотрібні витрати. І навіть пропаганда читальні змушувала сиві голови сільських ґаздів кивати: "Так то воно так, але ж треба на ту читальню крейцери давати. А де їх взяти?". З заробітками в селі було сутужно. Тому українська громада, як то кажуть, «пасла задніх». Але спроба заснувати читальню тут таки була. 16.2.1897 року подання до намісництва про заснування читальні підписали Теодор Стойка, Адам Кравець, Іван Пастущак, Микола Босий, Ілько Болик, Михайло Мазур, Клим Ковальчук, Олекса Фургала, Григорій Кузьма, Тома Пастущак, Тома Паращук та Franciszek Ritter. Але до заснування читальні справа не дійшла. Хочу навести повністю лист у цій справі Павла Баландюка з Замістя коло Глинян до матірного товариства «Просвіта», написаний 15.11.1897 року: «Світлий виділе Просвіти у Львові! Понеже по одержаню от Вашого Товариства Просвіта поданя о статут до основаня читальні в Балучині повіта Золочівського не мож було з'єднати людей, бо одні хотіли читальню під іменем Товариства Общества Качковского, а одні під іменем Товариства Просвіти, а понеже я хотів перевести все на сторону Просвіти, то мусів-єм так довго працювати, аж з'єднавшись всі, а маючи надію в Бозі, що в Балучині читальня буде добре розвиватися, то посилаю на Ваші руки поданя до Ц.к. Намісництва, заосмотрене маркою на 50 кр і посилаю 5 марок по 15 кр на 5 примірників статуте з донесенєм, що вкладки членські мають бути по 50 кр річно. Прошу усердно подане зараз вислати до намісництва і мене о том повідомити під адресою: Павло 120

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Баландюк, секретар громади в Замістю п. Глиняни, щоби міг справу здати моїм членам-основателям в Балучині і приготовляти до урочистого створення читальні, на которое уже 4 роки працюю». У жовтні 1903 року зі Львова були надіслані листи до о.Стефана Височанського, пароха Прогноєва, та Андрія Балтаровича, податківця з Глинян, із проханням з'ясувати, чому в Балучині від 1897 року не заснована читальня. Львів'яни просили розслідити і донести, який дух там панує і хто його поширює. 18.12.1903 року відповів прогноївський парох: «Я цікавився в о.Миколи Макуха, чоловіка старшого, належного до старої партії, але нашій справі прихильного. Каже, що нічого не чув про читальню. Хіба би зробив її його син Теофіль Макух, народовець, зять надсовітника Григорія Кузьми, який приїжджає сюди до тата з Старої Солі, де є начальником суду. В селі є 12 осіб, яких парох вже давніше вписав до Общества Качковского і за яких досі сам вкладки оплачує. Решта мало цікавляться рухом народним, чого найкращим доказом є те, що минулого року кругом страйк був, а в Балучині не було, а сього року застрайкували проти пароха, мимо того, що багато добра для них зробив і є там біля 40 літ, заложив позикову касу, громадський шпихлір, поставив церкву і плебанію без конкуренції і для парафіян услужний за винагороду, яку йому самі дають. Він багатий і від них не залежить - хіба з зависті страйк». У справі лежить аркуш без дати. Це подання до Тернопільського воєводства. Отець Євген Костишин, Іван Стойко, Олекса Паращук, Єремій Паращукта інші заявили, що хочуть заснувати в Балучині читальню «Просвіти». З книги: Лаба В. Історія села Балучин від найдавніших часів до 1939 року. – Львів, 2014. – С. 58 – 60.

121

Клекіт бузька

Василь Слободян БАЛУЧИН ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ (витяги) Питання про створення осередку Товариства "Просвіта" в с. Балучин постало щойно після Першої світової війни. З ініціятиви нового пароха о. Євгена Костишина мешканці села Іван Стойко, Олекса Паращук, Єремій Паращук та інші подали до Тернопільського воєводського управління прохання про дозвіл на заснування в Балучині читальні «Просвіти». Але постала вона щойно у 1935 році. Зі спогадів Ольги Дмитришин випливає, що перед Другою світовою війною в Булучині функціонували три читальні: українська, польська та юдейська. Читальня «Просвіти» містилася в хаті Семена Яйка. Інтер'єр читальні відзначався спартанською строгістю: стіл, лавки, на стінах вишивані рушники і синьо-жовта фана. В хаті збиралась молодь, а саме: Павло Фургало, Євгенія Фургало, Павло Босий, Данило Булка. Вони співали пісні, танцювали. Музикантами були: Микола Паращук, Іван Федишин. Частим гостем був також о. Євген Костишин. Старші хлопці та дівчата читали книжки й обговорювали їх. Книжки, за які кидали до в'язниці, не приносили. Польська влада не перешкоджала жителям села збиратися у читальні. Марійський гурток містився у хаті Галини Сотник. Тут навчали колядок, гаївок, церковних пісень. Будинок «Просвіти» знаходився в центрі села. Він мав велику простору залу для бібліотеки. Частим гостем у будинку-читальні були хористи із сусіднього села Полтви. У неділю в будинку збиралися і поляки, і українці. Молодь розважалася, старші за ними спостерігали. Кожного року в будинку «Просвіти» збиралися діти, щоб промовляти молитви та вірші до Св. Миколая, за що отримували подарунки. Надзвичайною подією для села став концерт, присвячений Митрополиту кир Андрею, який відбувався у Балучині 27. 02. 1938 і 6. 03. 1938. Він був таким гарний, що автор статті під псевдо Очевидець звів його до рангу найкращих імпрез цілої округи. Організатором концерту став місцевий парох о. Євген Костишин, керівник місцевої читальні, заснованої три роки тому і диригент хору. В концерті взяли участь всі

122

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

громадяни села, без різниці у віросповіданнях та конфесій. На імпрезу приїхав декан о. Василь Терещук. Програма концерту була цікавою. Цей концерт, як пише автор, «був великим під'ємом духа у місцевих селян: створив їм очі на велику стать і заслуги нашого Єрарха і звернув їм серця до свого многостраждального владики». Окремо автор статті відзначив велику працю, проведену отцем Костишиним, який за незначний проміжок часу досягнув таких великих успіхів.

З книги: Слободян В. Балучин: історія села від найдавніших часів до 1939 року. – Львів, 2014. – С. 137 – 139. 123

Клекіт бузька

Роман Коритко З ІСТОРІЇ СЕЛА ПОЛТВА (витяги) Якщо вести мову про уродженців Полтви, то їх до 1 червня 1916 р. у стрілецьких сотнях не числилося. Можливо, тому, що вони якраз і потрапили у ту групу семи з половиною тисяч добровольців, яких відправили додому. І через те їхні прізвища відсутні у фотоальбомі «Українські Січові Стрільці 1914-1920», який було видано у Львові в 1935 р. У 1991 р. у Львівському видавництві «Слово» здійснено репринтне відтворення видання фотоальбома 1935 р. Але то не означає, що із Полтви ніхто не служив у рядах Усусів. Бо поіменний список бойових відділів і полку Українських Січових Стрільців злагоджений згідно зі списком Стрільців, які числилися до 1 червня 1916 р. Як відомо, до українського війська чимало зголосилося юнаків у другій половині 1916 і в 1917 рр. Власне тоді полтв'янські юнаки узяли до рук зброю воювати за Українську державу. Згідно з відомостями, які вдалося зібрати учителям Полтвівської школи, у Січових Стрільцях в Українській Галицькій Армії служило вісім осіб. Цілком можливо, що список неповний, бо інформацію вчителі запозичили від дітей та внуків колишніх стрільців, головним чином тих, які повернулися з війни додому, одружилися і народили нащадків. Але ж із фронту повертаються не всі, і ті, що поклали за волю України свої буйні голови і неодруженими залишилися навічно лежати десь у братських могилах, могли призабутися. Разом з тим треба зауважити, що невідомі прізвища жовнірів, які воювали під час Першої світової війни у рядах суто австрійської армії. А їх, напевно, було чимало, бо ж відомо, що напередодні війни австрійський цісар провів мобілізацію галицьких чоловіків та юнаків віком від 21 до 42 років, головним чином тих, хто вже відбув армійську службу і мав відповідний військовий вишкіл. Але через рік, коли російське військо відступило, на фронт було відправлено всіх представників чоловічої статі від 18 до 50 років. Якщо молодших було кинуто безпосередньо у фронтові баталії, то старших змушували форшпанити, возити амуніцію, харчі, лагодити дороги, мости, залізничні колії. 124

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Та перш ніж розповісти про початок бойових дій на російськоавстрійському фронті, назвемо імена відомих полтв'янських юнаків, які служили в рядах Українських Січових Стрільців, а згодом - Української Галицької Армії і боролися за незалежну Українську державу: Галай Павло Степанович, 1895 р. н., спочатку був мобілізований до австрійської армії, воював на Італійському фронті, навіть потрапив у полон, але зумів звільнитися і відразу зголосився до УГА. Воював проти поляків і ще раз потрапив до полону, захворів на тиф, одужав і повернувся додому. Помер у рідному селі. Такі відомості сповістила його донька Коверко Є. П. Кравець Юліан Павлович народився у Полтві в 1898 р. Був січовим стрільцем, потім вояком УГА. Після поразки національно-визвольних змагань інтернований до польського табору в Ланцуті. Повернувся додому, де й помер. Такі відомості подав його син Кравець М. ІО. Крохмальний Григорій Юркович народився в 1898 р. у селі Розворяни Золочівського повіту. Зовсім юним добровільно зголосився до Січових Стрільців, згодом став вояком УГА і в її рядах боровся проти польської армії генерала ІОзефа Галлєра, яку було вишколено і озброєно у Франції. Григорій Крохмальний теж побував у польському полоні. Коли повернувся в Галичину, очевидно, пристав за зятя до Полтви, де й проживав аж до смерті. Ось що зміг розповісти його син Крохмальний В. П. Ліниця Прокіп Олексійович, 1896 р. н., теж на перших порах служив в австрійській армії, воював, як Павло Галай, на італійському фронті і так само потрапив в полон, звільнився і став вояком українського війська. 125

Клекіт бузька Повернувся з війни додому, де спочив вічним сном. Дані про свого діда розповів онук Ліниця Б. В. Ліниця Степан Олексійович, 1898 р. н., воював у рядах як австрійської, так і української армії, з війни не повернувся. Лозинець Захарій Захарович, найстаріший учасник Першої світової війни, бо народився ще в 1876 році. Доля дуже подібна до долі інших односельчан, яких австрійський цісар мобілізував на фронт. Бої з італійцями, полон, повернення, служба в УГА. Після війни проживав у с. Полтві, де й помер. Запозичено з розповіді онука Фещина М. Миськів Михайло Федорович, 1886 р. н., був Січовим Стрільцем, вояком УГА, боронив від нападу поляків Львів. Після війни і перебування у польському таборі для полонених пощастило повернутися додому. Про батька розповіла донька Степанія Миськів. Пелех Олекса Онуфрійович, 1882 р.н., у 1914 р. його мобілізували на війну. На відміну від односельців, що воювали на італійському фронті, він брав участь у боях із москалями. І теж потрапив у полон. Повернувся у рідне село і в 1967 р. помер. …Особливе значення для розвитку культурно-просвітницької громадської праці у селі Полтві мав факт відновлення просвітянського осередку. Незважаючи на те, що поляки, окупувавши українські землі Галичини після Першої світової війни, заборонили діяльність «Просвіти», українці не схилили покірно голів і почали боротьбу за право її відновлення. Головний козир - Товариство «Просвіта» заснувалося ще до війни, в часи, коли галицькі землі належали до Австрійської імперії. По кількох роках спротиву польський уряд змушений погодитись на відновлення просвітянського руху. Таким чином «Просвіта» у Полтві відновила свою діяльність у 1923 році. Нагадаємо, що ще в 1918 р., за часів уряду ЗУНР, читальня «Просвіти» у Полтві активно відродила свою працю. Власне сільські збори «Просвіти» у 1918 р. вважалися останніми читальняними зборами. Зацитуємо надісланого 12 червня 1923 р. листа сільського просвітянського виділу до «Світлого Виділу Т-ва «Просвіта» у Львові: «По майже цілорічних заходах вдалося нам вихлопотати дозвіл на відновлення діяльності читальні «Просвіта» в нашій громаді. На основі дозволу староства у Перемишлянах, 2 січня 1923 р. ч. 11395 розпочала тут читальня свою діяльність скликанням звичайних загальних зборів, які 126

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

відбулися дня 8 червня 1923 р. при численній участи свідомих громадян та відпоручників філії в Глинянах - пп. д-ра Миколи Рибака, Михайла Хамули і Івана Мойсея...» Про сільську владу за польських часів ще поговоримо, а поки що повернемося до вже розпочатого питання про відновлення діяльності «Просвіти», про бажання сільської громади відновити просвітницький осередок у Полтві. Перші повоєнні просвітянські збори відкрив священик о. Василь Терещук, який вважався номінальним головою управи. Він покликав на секретаря представника з Глинян Івана Мойсея. Відтак відчитав протокол останніх загальних зборів, які відбулися ще 16 червня 1918 р., та здав звіт з діяльності читальні. Діяльність ця була дуже скупа, обмежена двома аматорськими виставами - «Зла мачуха» і «Вихованці», які зіграв аматорський кружок при читальні під проводом Стефана Галая, місцевого студента права. За гроші з цих вистав закуплено прапор для читальні за 325 крон. Бібліотека ще перед світовою війною числила понад 80 книжок. З приходом москалів у Галичину в 1914 році Полтв'янська читальня та бібліотека були практично знищені. У ній залишилася лише одна книжка. Але вже на 1928 р. бібліотека нараховувала 40 нових книжок, які подарувала Марія Терещукова, Стефан Галай, і Трофим Пелех. Вписалося до «Просвіти» на загальних зборах 62 члени, здебільшого молоді люди, бо старші, серед яких ще були москвофіли, поки що сторонилися від української читальні, немало було й таких, які боялися нових арештів. Відтак вибрано новий виділ читальні, до якого ввійшли: 1) о. Василь Терещук - голова; 2) Семен Балух - містоголова (заступник), 3) Трофим Пелех - секретар; 4) Павло Галай - бібліотекар; 5) Павло Михалюк касієр. Заступники; 1) Антін Петрів і 2) Павло Пелех. Членську вкладку схвалено на місяць липень: 5 гр. для багатих і 2 гр. для бідніших, а на наступні місяці, ціни - 1 кг пшениці для багатших і 1 кг жита для бідніших. Далі забрав голос п. д-р М. Рибак, адвокат з Глинян, і висловив радість з причини відновлення тут читальні, бо другі громади в судовому повіті Глинянськім не є в цім ощасливому положенні тому, що теперішня 127

Клекіт бузька влада ставиться неприхильно до просвітняащького руху та робить різні перешкоди при відкритті читалень. Взивав до праці на полі освіти та заохочував селян, щоби йшли рука в руку з українською інтелігенцією, яка кров від крові, кість від кості походить із селян або міщан. Потім попросив слова п. Михайло Хамула, голова Глинянської філії та у приступний спосіб пояснив ціль та завдання читальні в громаді та якою дорогою дійти до цієї діли. Відтак заохочував дівчат, щоби вчилися виробляти килими, а спеціальності такої можуть навчатися безплатно у його власній фабриці килимів, з чого можуть мати красний заробіток. На кінець мав усний реферат п. Іван Мойсей про кооперативи, що з увагою вислухали присутні. Збори закінчилися співом народного гімну та нашими українськими піснями, після чого піднесені духовно люди розійшлися до домів. Лист підписали о. В. Терещук і Т. Пелех. Перше Звідомлення про роботу просвітянського виділу с. Полтви, що збереглося у Львівському історичному архіві, припадає на час від 8 липня 1923 до 30 квітня 1925 рр. На початку звіту зафіксовано, що читальня «Просвіти» діє у Полтві, пошта у Задвір'ї, філія «Просвіти» у Глинянах Перемишлянського повіту. У звідомленні поіменно названо виділ сільського просвітянського осередку: Голова - о. Василь Терещук, парох; Заступник голови - Семен Бабух, господар; Писар - Михайло Ліниця, академік; Скарбник - Антін Петрів, незакінчений гімназист; Бібліотекар - Матвій Михалюк, залізничник без служби; Господар - Михайло Сендега, парубок; Член виділу - Михайло Галай, господар; 1 заступник - Василь Бурбан, парубок; 2 заступник - Михайло Паньків, парубок; 3 заступник - Павло Чирка (хто такий - не повідомлено). Склад ревізійної комісії: 1 член - Трофим Пелех, 2 член - Михайло Грицай, 3 член - Павло Галай, всі - господарі. Протягом звітного періоду виділ читальні у Полтві провів 12 засідань, але протоколів до Львова не було надіслано жодного. Причина полягала в тому, що «Просвіта» в селі практично змогла розпочати свою діяльність лише першого березня 1925 року. У звіті повідомлялося, що 128

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

сільський осередок налічує 55 членів, з них 10 - чоловіки, 30 — хлопці і 15 - дівчата. Схід членів товариства відбувався переважно у неділю та у дні релігійних свят. При читальні працювала бібліотека, яка мала 116 книжок, 10 з яких закуплено останнім часом. Частину книжок подарували: Марія Терещукова, Стефан Галай, Трофим Пелех, Юліан Жуковський, Матвій Михалюк, від гуртка «Сільський господар» у Полтві. Книги всі пронумеровані, протягом року прочитано 100 книг. Читачі найбільше цікавляться історичними літературними творами. Дитячої бібліотеки в селі не відкрито. Читальня передплачує часописи: «Свобода», «Новий Час», «Народна Просвіта». При читальні діє драматичний гурток з 20 аматорів, його керівники - Антін Петрів і Трофим Пелех. На сільській сцені зіграно 7 вистав: «Наталка Полтавка», «Парляменти», «Пан Писар», «Ой, не ходи, Грицю», «Хто винен?», «Сатана у бочці», «На перші гулі». На кожній виставі було присутніх понад 50 глядачів. Також при церкві організовано хор, його диригенти - Іван Сотний (прізвище написано нечітко) і Петро Кравець. Свого приміщення читальня не має, винаймає хату Михайла Грицая, але вже є задум збудувати власний будинок. Серед недоліків у діяльності «Просвіти» у Полтві відзначено, що не проводилися свята на честь Тараса Шевченка, Івана Франка, Товариства «Просвіта», свято книжки, не створено курсів крою та шиття. Турбує те, що сільська громада до «Просвіти» проявляє байдужість. Хвилює також те, що місцеві кацапи (москвофіли) хочуть створити свою читальню ім. Качковського. У кінці зазначено, що працювати просвітянам тяжко, бо рухаються кацапи, а поляки постійно творять свої перешкоди. Звідомлення підписав голова виділу о. Василь Терещук. У другому післявоєнному звідомленні (від 1 липня 1927 р. до 30 червня 1928 р.) є інформація, що у с. Полтва налічується 1250 мешканців, з них - 950 українців. Традиційно згадується дата останніх просвітянських зборів, у Полтві вони відбулися 13 лютого 1927 р. Далі про склад виділу: Голова - о. Василь Терещук, парох; Заступник голови - Степан Грицай, селянин, 30 років; Секретар — Трофим Пелех, селянин, 29 років; 129

Клекіт бузька Скарбник - Антін Петрів, селянин, 29 років; Бібліотекар - Теодор Чирка, селянин; Господар - Михайло Сендега, селянин, 26 років; Член виділу - Василь Сендега, селянин; 1 заступник - Василь Шкарада; 2 заступник — Михайло Грицай; 3 заступник - Михайло Ліниця. Як видно із списку, про окремих членів виділу не зазначено їхнього роду занять і вікового цензу. Ревізійна комісія складалася з трьох членів: Гринька Паньківа, Іллі Дулиби та Семка Бабуха. Усі вважалися селянами. Як видно із списків складу виділу та ревізійної комісії, серед їхніх членів відбулися деякі зміни, зокрема колишній заступник голови виділу Семен Бабух став членом ревкомісії, змінився керівник бібліотеки замість Матвія Михайлюка став Теодор Чирка, також нового обрали секретаря (писаря); Трофим Пелех зайняв місце Михайла Ліниці, помінялися члени виділу та їхні заступники. Таке відбулося й серед членів ревізійної комісії. Зміни засвідчили, що в селі кількість просвітянських активістів зростала. До позитивного рахунку просвітянського виділу слід віднести ріст кількості членів Товариства, яких налічувалося 90 осіб - 66 чоловіків і 24 жінки. Майже удвоє збільшилася кількість бібліотечних книжок - до 200 примірників. Продовжували діяти театральний гурток (5 вистав) і церковний хор, що (спромігся виступити з концертом на читальняній сцені. Осередок сільської «Просвіти» разом з читальнею й надалі винаймав сільську хату, господинею якої була Марія Ільчишин. Разом з читальнею у її хаті знайшла свій притулок кооператива «Самопоміч». Виділ протягом звітного періоду провів п'ять засідань, з відчитами (лекціями) перед селянами виступала Михайлина Тимяківна з Глинян. Її тема - «Пре життя і творчість Івана Франка». Є повідомлення, що у гімназії із села навчається двоє дітей. Школа й надалі вважалася польською. Суттєвим недоліком було те, що у Полтві ніяк не могли організувати інших українських товариств. Форма просвітянського звідомлення привертає увагу тим, що її марґінеси заповнені культурно-освітніми гаслами, які не лише закликали 130

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

українців до активного громадсько-політичного життя, але й були водночас змістовим завданням діяльності сільських читальняних товариств. Процитуємо окремі з них: «Просвіта виводить нас з темряви на дорогу до кращого життя. Тому обов'язком нашим - допомогти її змаганням. А допоможемо, коли всі станемо її членами й зложимо належну членську вкладку, яка виносить на рік усього два зол. Нехай ні одного не буде поміж вами, який би не був членом т-ства «Просвіта». Ставайте в її ряди й других взивайте. Всі під прапор «Просвіти»! Хто не в рядах «Просвіти» - цей дезертир!». «Читальня буде тільки тоді добре розвиватися, - коли буде мати добре зорганізовану й багату в добірні книжкову бібліотеку. На книжку гроша не жалійте... Дім, в якому нема книжки, подібний до чоловіка, який не має душі. Поширюйте книжку серед українських родин. Гріш обернений на закупівлю книжки, поверне у свій час стократно побільшеним. У кожній читальні повинні знаходитись літературні твори українських письменників...» «Організовуйте при читальнях курси для неписьменних і курси для мало письменних. Всю молодь організуйте в осібних гуртках при читальні. Життя любить сильних і сильним віддається радо. А сильним можна стати тільки через освіту і знання. Тож до роботи невпинно, сильної роботи в читальнях «Просвіти» над собою, над товаришем і над усіма знайомими». «Просвіта» - це найкращий вартовий українського духа! Що зуміємо збудувати власними зусиллями і власними жертвами - те й буде справді наше! Ми освітою і культурою та найбільше вихованням здобудемо кращу долю. Духом українське друковане слово - це міцна й певна зброя у руках народу!..» Наступне виділове звідомлення із Полтви до Матірного Товариства у Львові припадає на липень 1929 р. - березень 1930 р. Останні збори сільського осередку полтв'янської «Просвіти» відбулися ще у червні 1929 року. То був тяжкий для українців період, бо в Галичині на державному рівні розпалилася так звана пацифікація, про яку повідомимо трохи 131

Клекіт бузька згодом. У березні 1930 р. кількість мешканців у Полтві зросла до 1350 1200 були українцями. Далі коротко розповімо про тодішній склад виділу та ревізійної комісії сільського осередку «Просвіти». Члени виділу: Голова - Степан Грицай, столяр, 33 роки; Заступник голови - Михайло Сорока, рільник, 40 років; Секретар - Трофим Пелех, рільник, 32 роки; Скарбник - Антін Петрів, крамар, 31 рік; Бібліотекар - Михайло Куник. студент, 19 років; Господар - Михайло Сендега, рільник, 27 років; Член виділу - Іван Трохим, рільник, 40 років; 1 заступник - Василь Сендега, 45 років; 2 заступник - Михайло Ліниця, рільник, 25 років; 3 заступник - Павло Михайлюк, рільник, 33 роки. Ревізійна комісія: Павло Шевців, рільник, 27 років; Михайло Грицай, рільник, 40 років; Семко Бабух, рільник, 45 років. З найсуттєвіших змін, які відбулися у складі виділу - відсутність сільського пароха, який у попередні роки очолював читальняну «Просвіту» у Полтві. А тенденція щодо кількісного зростання сільського просвітянського осередку сягнула цифри 300 її членів, серед яких було 200 чоловіків та юнаків і 100 жінок та дівчат. Організатором свята Товариства «Просвіта» була Анна Пелех, яку зазвичай величали Пелехівною. Уперше є повідомлення про власний мурований будинок читальні, в якому також свій офіс мала кооператива «Самопоміч». При читальні й надалі творчо працював театральний гурток, який під режисурою Т. Пелеха та А. Петріва зіграв на сцені шість вистав. Кількість членів аматорського гуртка - 30 артистів. На запитання анкетного звідомлення, чи є в селі високосвідомі, які здатні активно вплинути на культурно-громадське життя, люди, названо дві особи - Анну Пелех і Михайла Ліницю. На початку 30-х років минулого століття праця сільського т-ва «Просвіти» проходила в умовах посиленої антиукраїнської політики під назвою пацифікація, що означало «умиротворення народу». Якщо в роки пацифікації у більшості сіл польська влада позачиняла читальні, заборонила діяльність «Просвіти», то у Полтві її праця 132

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

продовжувалася, про що свідчать надіслані до Львова Звідомлення за 1931 і 1932 роки. Лише за 1933 р. такої інформації не поступило, мабуть, з причини пацифікаційних проявів. Якщо проаналізувати звіти сільського просвітянського осередку, склад її керівного органу - виділу, то привертає увагу те, що на зборах 20 березня 1932 р. його знову очолив священик о. Василь Терещук, на той час церковний декан, якому виповнилося 57 років. Його заступником просвітяни обрали Миколу Сидорака, а секретарем уперше стала жінка - Анна Пелех, яка організувала для дівчат торгові курси. Викликає деякий подив, що господарем став молодий 20річний юнак Равський Михайло, римо-католицької віри. Зрештою, то якогось вирішального значення не мало, головне активно працював і якоюсь мірою був перешкодою для поліції, що боролася з просвітянським рухом. Як-не-як поліцію не могла не стримати приналежність члена виділу «Просвіти» до римо-католицької церкви. Крім нього, у складі виділу ще з'явилося кілька нових прізвищ: 2-й заступник члена виділу Кульчицький М., член ревкомісії - Дмитро Фургало, . Членів «Просвіти» було 150, серед них 74 чоловіки і 76 жінок, таким чином кількість жінок випередила представників міцної статі. У звіті зафіксовано, що в селі є власний мурований з цегли просвітянський будинок, себто читальня, при ньому продовжує діяти аматорський гурток, його режисер Антін Петрів поставив на сцені шість вистав. Продовжувала активно діяти споживча кооперація під керівництвом Семена Бабуха. Уперше зазначено, що у селі організовано товариство «Сільський господар». Названо імена інтелігенції села: священика о. декана Василя Терещука, його дружини Марії, їхніх двох дочок - Галі і Дарки, а також учительки Марії Сохоцької. У звідомленні за період з 1 січня по 31 грудневе число 1932 р. названо новообраний виділ читальні «Просвіти». Порівняно із попереднім складом є деякі зміни, перш за все, що головою було обрано не священика, а 52-річного селянина Івана Пелеха. Про інших членів виділу: Заступник головиг - Михайло Ліниця, рільник, 30 років; Секретар - Трохим Пелех, рільник, 34 роки; Скарбник - Антін Петрів, рільник, вік не зазначений; Бібліотекар - Степан Ільчишин, рільник, 31 рік; 133

Клекіт бузька Господар - Михайло Равський, рільник, 21 рік; Член виділу - Михайло Миськів, рільник, 47 років; 1-й заступник - М. Кульчицький, рільник, 40 років; 2-й заступник - Михайло Кравець, рільник, 38 років. Ревізійна комісія: Анна Пелех, 35 років, Михайло Сендега, 31 рік, Степан Яйко, 40 років. Протягом року виділ провів п'ять засідань. Про діяльність читальні повідомлено, що виготовлено сценічну декорацію, придбано шість шабель. Крім української кооперативи «Самопоміч» (керівник Михайло Сорока), появилося польське «Кулко рольниче», його головою був Юзеф Равський, мабуть, родич Михайла Равського, що двічі підряд обирався до просвітянського виділу. У звідомленні також сказано, що в селі є церква Св. Покрови, польська каплиця, польська утраквістична школа, якою завідує Марія Гжибова (Грибова). Наступне звідомлення виділу читальняної «Просвіти» з Полтви теж охоплює один рік - з 1 січня до кінця грудня 1934 р. Відразу про виділ: Голова - Михайло Миськів, рільник, 45 років; Заступник голови - Михайло Ліниця, рільник, 30 років; Секретар - Михайло Галай, рільник, 24 роки; Скарбник - Степан Ільчишин, рільник, 30 років; Бібліотекар - Трохим Пелех, рільник, 35 років; Господар - Прокіп Сорока, рільник, 32 роки; Член виділу - Михайло Кравець, рільник, Степан Ільчишин, активіст «Просвіти» в 42 роки; середині 1930-х рр. 1 заступник - Стефан Дулиба, рільник, 26 років; 2 заступник - Михайло Кусий, рільник, 22 роки. Контрольна комісія: Адам Сорока, Степанія Яйко, Михайло Фургало, їм відповідно було - 40, 40 і 22 роки, за фахом усі — рільники. Протягом звітного року виділ провів 12 засідань. У звіті зазначено, що на кінець року бібліотечний книжковий фонд скоротився на 15 книг, 134

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

які конфіскувала поліція, бо за своїм змістом були патріотичними і відстоювали право України на свою самостійну незалежну державу. Є також інформація про створення у Полтві гуртка «Рідної школи» ім. Лесі Українки. І ще про звідомлення від 1 січня 1935 року, в якому подано адміністративного характеру інформацію, зокрема, що місцева влада зосереджена у Полтві, збірна громада у Задвір'ю, пошта у Глинянах, повітовий суд у Глинянах, але політичний повіт - у Перемишлянах, філія товариства «Просвіти» теж у Глинянах. Число сільських дворів - 240, українських - 185, польських - 40 і жидівських - 9. Решта належали дідичу села, священикові і сільській громаді. Як у кожному звідомленні, названо склад виділу і ревізійної комісії просвітянського осередку у с. Полтві. Спершу про виділ: Голова - Антін Петрів, крамар, 37 років; заступник голови - Михайло Сендега, рільник, 32 роки; секретар - Володимир Ліниця, рільник, 24 роки; скарбник - Степан Ільчишин, рільник, 33 роки; бібліотекар - Трохим Пелех, рільник, 36 років; господар - Ярослав Ліниця, рільник, 22 роки; член виділу - Теодор Грицай, рільник, 44 роки; 1 заступник - Теодор Галай, рільник, 41 рік; 2 заступник - Павло Михайлюк, рільник, 38 років. Контрольна чи, як її називали, провірочна комісія, традиційно мала три члени і перший член вважався головою: Михайло Михаськів, Семен Бабух, Михайло Ліниця - всі рільники, їхній вік відповідно: 49, 48 і 31 рр. Сільська «Просвіта» налічувала 128 членів: 95 чоловіків і 33 жінки. Менш, ніж 18 років, мав один хлопець і 5 дівчат. Мужем довір'я названо сільського крамаря Антона Петріва. Збільшилася кількість книжок у бібліотеці: на початку року було 228, а під кінець - 393. Куплено було 165 книжок. Бібліотека передплачувала часопис «Наш прапор». При читальні продовжували працювати гуртки - хоровий - 22 учасники (диригент Юліан Грицай) і аматорський - 18 осіб (режисер Антін Петрів). На свято на честь Тараса Шевченка відбувся концерт. У селі продовжували діяти товариства та гуртки: кооператива «Самопоміч», гурток «Рідної школи» ім. Лесі Українки, спортивне товариство «Луг» і польські формації школа, «Кулко Рольниче», мілітарна організація «Стшельци». 135

Клекіт бузька Про діяльність «Просвіти» у Полтві протягом 1936-1938 рр. жодних документів не збереглося, але з якої причини - невідомо. Цілком можливо, що просвітянський осередок заборонила польська влада. Такі її прояви спостерігалися дуже часто. Але, як не дивно, зберігся в історичному архіві, надісланий до Львова, до Виділу Матірної «Просвіти» протокол читальняного осередку з Полтви від 26 лютого 1939 р. То був час, коли з сільських просвітницьких осередків та з філій документи до Львова надходили рідко. Отже збори, які відбулися у приміщенні читальні або, як названо у протоколі, у власній домівці у лютому 1939 р. о годині 15.30, свідчать, що у Полтві таки існувала сільська «Просвіта», хоч польська поліція жорстоко поборювала будь-яку культурнопросвітницьку працю в українських селах та містах. Оскільки протокол просвітянських зборів у Полтві є важливим документом, то переповімо його зміст. У протоколі зазначено, що збори відкрив голова виділу місцевої «Просвіти» Павло Галай і сповістив, що до читальні зійшлося 88 членів товариства. На зборах був присутній представник філії «Просвіти» з Глинян проф. Вороновський (ім'я невідоме). Він у своєму виступі сповістив, що глинянська філія вирішила кожен місяць року присвятити важливій події в історії України, що практично було для просвітянських осередків своєрідною програмою діяльності. Січень було присвячено пам'яті героїв у бою під Крутами, лютий - пам'яті Київського князя Ярослава Мудрого, березень - відзначення свята Тараса Шевченка, квітень - місяць української мови, травень - свято Матері, червень пам'яті гетьмана Івана Мазепи, липень - місяць князя Володимира Великого, серпень - Маркіяна Шашкевича, вересень - гетьмана Богдана Хмельницького, жовтень - української книжки, листопад - історика Михайла Грушевського і головного командира УГА, генерала Мирона Тарнавського, грудень - місяць «Просвіти». Справді цікавим був задум, хоч реалізувати його не вдалося, бо у вересні почалася Друга світова війна і Галичину окупували більшовики й відразу вдалися до жорстоких репресій місцевого населення. Тому, на превеликий жаль, корисне намагання втілити в життя не вдавалося. Адже радянська влада зовсім заборонила діяльність сільських читалень. 136

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

На тих останніх в історії полтв'янських просвітянських зборах було багато виступаючих, спалахували дискусії про форми й методи поліпшення культурно-просвітницького життя в селі, але невдовзі довелося від усього того відмовитися, бо легко можна було потрапити за ґрати. На закінчення ще сповістимо про склад читальняного виділу та ревкомісії, які звітувалися про свою працю на березневих зборах 1939 р. Голова - Михайло Ліниця, заступник - Михайло Кульчицький, секретар - Юліан Грицай, скарбник - Михайло Сендега, бібліотекар Адам Сорока, господар - Михайло Михасенько, член виділу - Матвій Михайлюк, заступники - Зенон Дембіцький, Володимир Ліниця, Василь Фургало. Членами контрольної комісії було обрано: Петра Яйка, Володимира Чмолу, Михайла Михаськіва. І нарешті про останній новообраний виділ та ревкомісію сільської «Просвіти» в 1939 р.: Голова - Михайло Ліниця, заступник - Архип Грицай, секретар - Михайло Фургало, скарбник - Михайло Кусий, бібліотекар - Адам Сорока, член виділу - Матвій Михайлюк, заступники Володимир Ліниця, Зенон Дембіцький, Василь Фургало, господар Михайло Михасенько. Ревізійна комісія: Іван Трохим, Володимир Чмола, Михайло Миськів. І ще кілька авторських суджень про цінність та позитивізм діяльності «Просвіти» в українських містах та селах у 20-30-их роках минулого століття, в період між двома найкривавішими світовими війнами. Діяльність «Просвіти» позитивно впливала на свідомість селян, гартувала їхню патріотичну волю, породжувала в душах розуміння необхідності боротьби за свою незалежну державу, щоб навічно позбутися окупаційних кайданів з боку своїх сусідів, у першу чергу, Радянського Союзу і Польщі. Діяльність сільської «Просвіти» позитивно впливала на розвиток культурно-просвітницького життя, аматори ставили для глядачів вистави, на перших порах, поки не збудували читальню, у людських стодолах, відтак уже на читальняній сцені. Активними учасниками художньої самодіяльності були: Марія Фургало та Архип Грицай. Марія Фургало, крім чудового виконання драматичних ролей, з-поміж яких найтепліше 137

Клекіт бузька сприймали глядачі роль Палазі з вистави Мартин Боруля, володіла прекрасним голосом, її ніжне сопрано зворушувало людські серця. Архип Грицай запам'ятався дотепним гумористом, коли він веселив публіку, то зал не міг стримати гучного сміху. Таким веселуном був і на сцені, і в житті. Разом з тим не цурався політики. Великим досягненням у духовно-творчому зростанні села була організація церковного хору, яким керував Петро Кравець. Йому особисто допомагав священик о. Володимир Терещук. Солісткою хору була Марія Фургало. Може виникнути запитання, чому автор книги «Полтва - село над однойменною рікою» назвав так багато активістів сільського осередку «Просвіти», аде таке запитання звучатиме чисто риторично, бо, як відомо, історію творять люди. Тож члени просвітянських виділів та ревізійних комісій усіх років своєю невсипущою працею відроджували у жителів села національну свідомість, впливали на виховання молодого покоління і тим самим заслужили право, щоб про ннх знали і пам'ятали, віддавали їм належну шану всі прийдешні покоління села Полтви. Наша біда, що мало знаємо про отих велетнів духа, бо архівні документи дуже скупо проливають світло на їхню діяльність, а серед живих свідків тих подій залишилися одиниці і не всі можуть поділитися цінними спогадами. Заслуга колишніх просвітянських діячів також полягає у тому, що вони разом з політичними партіями вплинули на зародження в умовах польського окупаційного режиму підпільно-визвольного руху, який з кожним роком у період поневолення країни Радянським Союзом, Німеччиною і повторно СРСР, набирав сили, могутності, звитяги і врешті-решт боротьба закінчилася проголошенням самостійної Української держави. З книги: Коритко Р. Ф. Полтва – село над однойменною рікою. – Львів: Тріада плюс, 2011. – С. 79–81, 100-108, 124, 126-132.

138

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Іван Савчин ІСТОРІЯ СЕЛА ЗАДВІР’Я (витяги) У Задвір'ї читальню "Просвіти" засновано ще в 1884 році. Можна припустити, що виникнення її зумовлене усвідомленням провідними людьми села необхідності оборони української ідентичності в той час, коли навіть священик С. Пітушевський послуговувався лише польською мовою (крім відправи в церкві). Та в 1885 році він вибрався з села і парафію в Задвір'ї обійняв о. Тимофій Кульчицький, який залишив після себе пам'ятний слід і в церковному, і в громадському житті села. Священик Т. Кульчицький знаходив час для різних корисних справ. При церкві діяло Братство тверезості, до якого особливо активно залучалась молодь. Це давало позитивні результати у боротьбі з пияцтвом. Парох також брав участь в діяльності "Просвіти". В 1901 р. він очолював читальню. Документів про її діяльність в цей період виявити не пощастило. Мабуть, вони пропали у вирі Першої світової війни, нищівні вали якої не раз перекочувалися через село. Це ж стосується і товариства "Сокіл", яке було засноване в Задвір'ї у 1908 р. Відомо, що створення його ініціювали Михайло Андрущишин, Михайло Білінський, Іван і Олександр Гавронські, Олександр Зацерковний, Олекса Іванців, Іван та Ілько Колтуни, Семен Кришталь, Іван Савчин, Михайло Хруставка. Офіційно "Сокіл" вважався спортивнопожежним товариством, головним завданням якого було набуття його членами вміння гасити пожежі. Фактично воно займалося більше спортивним вишколом молоді, навчанням різних ритмічних вправ, які демонструвались на фестинах і, що найважливіше - не менше, ніж читальня "Просвіти", виховувало у своїх членів та й в усій українській громаді села почуття патріотизму. В 1914 р. для задвір'янців, як і для всіх галичан, настав час великих випробувань. Наприкінці липня розпочалась Перша світова війна, а вже на початку вересня село окупувала російська царська армія. Як і всюди в Галичині, громадські товариства були закриті, їхнє майно розграбовано. Церковною парафією на той час завідував священик Василь Сірко. Він був лояльним до московських окупантів і, коли в червні 1915 р. вони 139

Клекіт бузька відступили, втік із села разом з ними. Мадяри, які в складі австроугорської армії увійшли до Задвір'я, розстріляли кількох селян за їхню нібито співпрацю з москалями, хоч це не відповідало дійсності. Так знущалися над українцями всі окупанти. Більшість задвір'янців з симпатією поставилися до формування у складі австрійської армії легіону Українських Січових стрільців. Свідченням цього є не тільки участь в ньому кількох хлопців із села. Коли після відступу з Галичини москалів поширилась відозва добровільно складати пожертви на допомогу пораненим Січовим стрільцям, багато мешканців села відгукнулись на неї. Найбільший внесок - по шість корон - офірували священик Михайло Осадца, Іван Савчин, Софія Бондаровська. Дуже недовгий час служив на парафії у Задвір'ї о. Осадца, бо незабаром був переведений на іншу парафію, проте залишив у селі про себе добру пам'ять і як сумлінний душпастир, і як правдивий український патріот, за що пізніше був репресований большевиками і загинув у Воркутинському концтаборі. По чотири-три корони жертвували на усусів Валерія Савчин, Марія Удуд, Ганна Кришталь, Катерина Чмола, Катерина Нарепеха, Марія Савчин, Марія Салабай, Текля Гнида, Костянтин Савчин, Марія Пецух, Тома Буряк, Анна Стахів. Більшість жертводавців жінки, чоловіків яких забрала з дому війна. Після Листопадового Чину 1918 р. Задвір'я пережило коротку пору українського державного відродження. Серед тих, які пішли захищати Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР) від польської навали, відомі Михайло Струтинський, Стефан Шевців, Григорій Щур, Михайло і Олексій Савчини, Михайло Вічорик. Активну участь у розбудові Української держави брав задвір'янець Стефан Гнида. Його нащадки зберегли спогади про те, що він був особисто знайомий з Іваном Франком, мав ораторський хист, нерідко публічно виступав на різних народних вічах і не тільки в рідному селі. За пропозицією міністра закордонних справ ЗУНР Льонгина Цегельського С. Гнида був зарахований до складу делегації, яка їздила до Києва на проголошення злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою 22 січня 1919 р. Та вдома його чекала сумна звістка: від тифу померла улюблена 17-річна дочка Олександра. Епідемія безмилосердно косила 140

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

людей в Задвір'ї. Через два тижні після повернення з Києва помер і сам С. Гнида. …Попри всі утиски, яких зазнавали українці, в Польщі допускалася деяка політична свобода. І задвір'янці поступово стали виходити з громадсько-політичної депресії, яка охопила їх після втрати української державності. Патріотично налаштовані люди насамперед взялися за відродження читальні "Просвіти". Перші збори ініціаторів відбулися у вересні 1922 року. Головою читальні вони обрали місцевого пароха о. Іллю Андрущишина, який на парафію у Задвір'я прийшов з Красного. Проте цей священик, на відміну від свого попередника о. М. Осадци, не проявив високої активності в громадських справах. Вже через кілька місяців його головування член управи читальні Дмитро Колтун 5 лютого 1923 р. в листі до матірного товариства у Львові нарікає на священика, що той самоусунувся від керівництва читальні і просить поради, як краще організувати роботу. Відповідь зі Львова не забарилася: вже 14 лютого вона прийшла до Задвір'я. Матірне товариство прислало типову інструкцію "для ведення культурно-освітньої праці" в місцевих осередках, а в справу керівництва читальнею не стало вмішуватися. 23 лютого відбулися збори читальні, та вони знову головою її обрали о. І. Андрущишина. Взято до уваги не так саму особу, як її сан. До управи читальні увійшли Семен Кришталь, Степан і Михайло Гниди, Михайло Колтун, Ілля Бойко, Олександр Мурський, Стах Салабай, Тома Олійник, Клим Сенів. До читальні вписалося багато людей - понад двісті. Громада взялась за спорудження будинку для неї. І незабаром він виріс у центрі села поблизу української школи, хоч довелося влізти у борги. Та з часом вони були покриті. Кошти нагромаджувались від членських внесків, від вистав, концертів, а також добровільних датків окремих людей. Гроші були потрібні й для придбання літератури. Якусь частину книжок, мабуть, вдалося зберегти з передвоєнного часу. Кілька їх подарував бібліотеці депутат сейму Хома Приступа. Передплачувала читальня й періодичні видання. З перших років вона отримувала часописи "Новий час", "Свободу", "Світ" й інші популярні видання. На спільні читання їх селяни сходились у недільні й святкові дні, а в зимову пору 141

Клекіт бузька вечорами й в будні. Бібліотекар працював на громадських засадах. Книжки читачам він видавав пополудню у неділі та свята. Найбільший попит мала література на історичні теми.

Кількість членів читальні не була постійною. Майже кожного року вона мінялася. Після початкового масового залучення людей почався їх відплив. При керівництві читальні о. І. Андрущишин таки довго не втримався. В 1925 р. його замінив Іван Сенів, який працював на цьому посту до 1927 р. Священик ще залишався у складі управи читальні, поки між ним і іншими її членами не виник новий конфлікт, про який на зборах, що відбулися 8 листопада 1927 р., Іван Сенів пропонував написати до газети "Новий час". Проте цю пропозицію збори не підтримали. Було вирішено сміття з хати не виносити, а постаратись полагодити справу на місці. Священик на примирення пішов, та незабаром з читальні виписався і зовсім вибрався з Задвір'я. Після о. І. Андрущишина селові не щастило на священиків. У березні 1928 р. на парафію прийшов о. Йосип Филипович. Та встиг він відслужити тут дуже мало, бо 12 жовтня того ж року у віці 55 літ помер. Обслуговувати парафію став о. Масюк з Полонич. Та велике село потребувало свого пароха. З клопотанням про це задвір'янці зверталися 142

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

до консисторії і незабаром на парафію прийшов священик з монахів Михайло Мартинюк. Але й він довго не втримався в селі. В жовтні 1929 року його замінив о. Степан Стець, який до того служив у різних парафіях на Тернопільщині. Новий священик швидко зжився з громадою, увійшов у контакт з просвітянами і вже 9 лютого 1930 р. вони обрали його керівником читальні. Але і його перебування в селі виявилося недовготривалим. На початку листопада 1932 р. парафію в Задвір'ї посів о. Михайло Сенів. Він, як і його попередник, відразу активно включився в громадське життя. А воно концентрувалося навколо читальні. Велику просвітницьку роботу читальня проводила через гуртки художньої самодіяльності. З самого початку при ній був організований хоровий гурток. Він охоплював велику кількість співаків. В часи піднесення в ньому нараховувалось більше сорока осіб. Брати участь у хорі могли не тільки просвітяни. Читальняний хор співав ще й у церкві.

143

Клекіт бузька Високого мистецького рівня він досягнув у 1927-1928 роках, коли ним керував Петро Миляновський. Сам диригент був з Красного, працював у Львові в адміністрації видавництва "Новий час", а вечорами, приїжджаючи додому, поспішав на проби духового оркестру і хору, якими керував у рідному селі. Та в окремі дні приїздив до Задвір'я, щоб і тут навчати місцевих хористів. Від великого перевантаження П. Миляновський почав хворіти і працю в Задвір'ї залишив. Його замінив місцевий учитель Андрій Юрчак. В 1930 р. він підготував гарний концерт до Шевченківських свят, за що отримав від читальні грошову винагороду. Та під керівництвом нового диригента хор протримався недовго. В 1931 р. він розпався і відновив свою роботу аж в 1934р. під опікою Тараса Яськіва. В 1935 р. диригентську паличку від нього перебрав Василь Гриців, який повернув хорові колишню славу і керував ним до кінця існування читальні. Якщо хоровий гурток працював з деякими перервами, то драматичний (самі просвітяни називали його театральним) діяв постійно, починаючи з 1922 р. Першим керувати ним почав Олекса Сенів. Він підготував такі вистави, як "Сватання на Гончарівці", "Дай серцю волю заведе в неволю", "Ой, не ходи, Грицю" й інші. На початках, коли читальня не мала ще власного приміщення, їх ставили в селянських стодолах. Проте глядачів ніколи не бракувало. Потім драмгуртком керували Михайло Колтун (1927 р.), вже згадуваний Андрій Юрчак (1929 р.), Ілля Бойко, який протягом 1932 р. підготував п'ять вистав, Євген Іванців (з 1934 р.). Просвітянські аматори поставили такі спектаклі, як "Ой, Морозе-Морозенку", "Вифлеємська ніч", "Чумаки", "Їхав стрілець на війноньку". З ними вони не раз виїздили в інші села. П'єси, а також концерти влаштовувалися не тільки в приміщеннях, а й під відкритим небом на фестинах, які проводились на площі поряд з читальнею і були для Задвір'я традиційними ще від австрійських часів. Гуртки художньої самодіяльності готувались до відзначення Різдва, Нового року, свята Свободи (скасування панщини), днів Шевченка і Франка, "Просвіти". Інколи організовувались лекції на найактуальніші теми. 144

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Просвітяни разом з Товариством тверезості, яке діяло при церкві, боролись з пияцтвом, вчили селян правил культурної поведінки в громадських місцях. На зборах, які проходили 8 листопада 1927 р., одноголосно була підтримана пропозиція голови читальні Івана Сеніва, щоб п'яному квиток на виставу не продавати і навіть відбирати, якщо він виявиться у нього. В 1929 році просвітяни ухвалили заборонити куріння в залі під час вистав. При читальні діяли й інші українські громадські організації. Для опору полонізації українських дітей засновується гурток "Рідної школи". Він, підтримуючи зв'язок з Педагогічним товариством "Рідна школа" у Львові, займався організацією дитячого садка, в якому дошкільнята вчилися пізнавати і любити рідний край, збором коштів для підтримки матірного товариства, а також патріотичним вихованням самих батьків. В архівних документах читальні зафіксовано, що дитячий садок при ній працював улітку 1929 р. і провадила його вчителька Козловська. А Богдана Пилипчук, дитинство якої проходило в Задвір'ї, у збірнику спогадів "Непохитні" (Л., 2005) пише, що вже в 1927 р. відвідувала садок при читальні і зазначає, що потім вчилась в "Рідній школі", яка недовго таємно функціонувала в селі. Помітні сліди в історії села залишили й організації економічного спрямування. Майже одночасно з читальнею відновлюється в Задвір'ї й сільськогосподарська споживча кооператива "Власна поміч", яка працює під опікою першої. Люди могли на вигідних

145

Клекіт бузька умовах купувати найнеобхідніші для них товари і збувати свою продукцію. Назва кооперативи дуже відповідала змісту її діяльності. Вигоду задвір'янці мали й від закладеної молочарні в системі "Маслосоюзу". Дбайливі господарі об'єдналися в гурток "Сільський господар", який діяв також при читальні. В ньому активно працювали Іван Стахів, Петро Савчин (Серафини), Павло Пилипчук, Петро та Іван Базиляки, Іван Сенів, Гнат Кришталь. В гуртку селяни вчилися краще господарювати. В селі запроваджувались нові сорти сільськогосподарських культур і передові технології їх вирощування. За пропозицією Петра Савчина в 1934 році при читальні засновано гурток "Союзу українок", передплачено газету "Жіноча доля". До громадської роботи залучено більше жіноцтва. Активістками жіночого руху були Текля Щур, Марія Салабай, Марія Нарепеха. Всі українські громадські організації в Задвір'ї зосереджувались в будинку читальні. Діяв навіть графік, за яким кожне з них мало визначені дні і години роботи в її приміщенні. В 1929 р. ставилось питання, щоб ті організації, які постійно займали частину будівлі і від своєї діяльності мали прибуток, в касу власне читальні сплачували відповідний чинш. Це стосувалося кооперативи "Власна поміч" і молочарні. Читальня потребувала коштів на різні витрати, пов'язані з її діяльністю. Вони потрібні були, зокрема, на придбання літератури. В тридцяті роки в бібліотеці читальні нараховувалось у середньому 450 книжок. Там вони не залежувались. В 1935 р., наприклад, на руки читачам їх було видано 878 разів. Інтенсивно працювала бібліотека в 1931-1934 роках, коли нею завідував відомий тоді в селі книголюб Павло Колтун (Тодорчин). В Задвір'ї не бракувало людей, які працювали на громаду, не розраховуючи на винагороду. Колишній воїн Української Галицької Армії Іван Савчин (Шифронків), добрий тесля і столяр, споруджував будівлю читальні, поробив для неї усі меблі, а також полиці і шухляди для кооперативної крамниці. Багато сил в організацію різних заходів читальні безкорисливо вклали Ілля Бойко, який упродовж 1923-1933 років постійно обирався членом її управи і одночасно заопікувався гуртком "Рідної школи", Михайло Гнида, Павло Пилипчук та ін. На прохання управи матірної "Просвіти" у Львові подати імена чесних, ідейних своїх 146

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

членів, задвір'янська читальня в 1934 р. назвала Івана Стеціва, Івана Удуда (Яцкового), Михайла Карпина (Кльовдиного). На громадське життя помітним був вплив нового священика Михайла Сеніва. Він мав талант проповідника і застосовував його як для релігійного, так і для національно-патріотичного виховання парафіян, особливо підростаючого покоління. Підтримував о. М. Сенів тісні контакти й з читальнею. В 1933 р. він очолив її ревізійну комісію. Та при великій і різнобічній роботі, яку проводила читальня, членство її за своєю ідейно-політичною орієнтацією не було однорідним. Домінували серед нього національно-патріотичні переконання. Та з початку 30-х років в середовищі просвітян заявляють про себе деякі особи з лівими поглядами. В 1931 р. в склад управи читальні обирається Євген Іванців. Він вчився в університеті і, мабуть, там зійшовся з комуністами та примкнув до них. Цього не афішував ніде і закріплював свої позиції в читальні. Його захопленням був театр, він і сам пробував своє перо в драматургії, тому з головою поринув у роботу драматичного гуртка і на цьому поприщі досяг значних успіхів, чим здобув популярність і авторитет серед молоді. Створив коло себе своєрідну "групу підтримки". До неї увійшли люди, що були під впливом большевицької пропаганди. Але загальний політичний напрямок роботи читальні зали-шився націона-льно-патріо-тичним. У 1936 році була спроба усунути Є. Іванціва з "Просвіти". Степан Гнида (Сенишин), який раніше навчався в господарськосадівничій школі "Просвіти" в Милованні написав у газету "Батьківщина" і до "Просвіти" у Львові, що Є. Іванців, як комуніст, зсередини розкладає 147

Клекіт бузька читальню та гуртки, які діють при ній. І в цьому зазнав повного фіаско. Управа читальні осудила писання С. Гниди як наклеп і позбавила його членства в читальні.

Особливе місце серед гуртків, що працювали при ній у Задвір'ї, належало "Соколу". До нього наприкінці 20-х років масово потягнулась патріотично налаштована молодь. Юнаків захоплювала стройова підготовка, яку вони проходили в ньому. Та головним був ідеологічний вишкіл, який вівся через вивчення історії України, географії, літератури. В цьому напрямі робота "Сокола" і читальні тісно переплітались. Його керівниками були члени читальні: згаданий вище Степан Гнида (1929 р.), Петро Гнида (1931 р.) й інші. У 30-х роках при "Соколі" в Задвір'ї засновано дівочу секцію, а також групи підросту. Активну участь в роботі гуртка брав Ярослав Сенів, син священика, студент Львівської політехніки. Не менш діяльним був Гнат Турка, який тривалий час очолював гурток. З ентузіазмом працювали в ньому Павло Струтинській (Зелінський), Степан Колтун, Михайло Колтун, а серед дівчат - Ганна Сенів, Стефанія Кінах. 148

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

На "Сокіл" мала найбільший вплив Організація Українських Націоналістів (ОУН). В ньому працювали глибоко законспіровані перші в Задвір'ї її члени. Польська влада жорстоко переслідувала ОУН. Сама приналежність до Організації каралась тюремним ув'язненням. Та це не лякало таких патріотів, як Гриць Сенів, згадувані вище Ярослав Сенів, Гнат Турка. Й інші члени "Сокола", хоч формально не належали до ОУН, за переконаннями були націоналістами. Майже всі вони потім увіллються в лави УПА. З книги: Савчин І. П. Задвір’я. Нариси історії села. – Львів: СПОЛОМ, 2009. – С. 25, 27-29, 35-42. Цю фотографію зроблено на цвинтарі села Задвір'я. В могилі спочиває Іван Слющинський, один із тих, хто любив Україну, хотів її бачити вільною і щасливою — український січовий стрілець. Біля Задвір'я ворожа куля перервала його шлях. Відтоді спить стрілець вічним сном на цьому цвинтарі. В післявоєнні роки цей сон був потривожений: сталініст сокирою зрубав надпис на могилі січовика. Сліди цього вандалізму добре видно на фотографії ще й досі. Було знищено і хрест, котрим вивершувався надгробник. Та не могли вандали вирубати в людській пам'яті імені полеглого, як і не могли закреслити в ній подій, зв'язаних з боротьбою українського народу за свою волю, котра немислима без самостійної України. Силами задвір'янців пам'ятник поновлено. Отак і наша Україна: скільки її не нищили різні вандали, але вона живе і жити буде. Фото Б. Ружила. 149

Клекіт бузька

Ірина Потирай (Гаєвська) ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ЦЕНТР Вмілим, витонченим співом, глибоко відчутою піснею, осмисленою книгою, щирим словом і доброчинною справою можна цілком оволодіти людьми, і прищепити їм таку гарячу любов до своєї рідної мови, віри й обряду, що тих найдорожчих скарбів ніяка сила не зможе видерти з душі. Розуміють це сьогодні, у добу національного відродження. Розуміли і в далекі тридцяті роки. Саме тоді, всупереч ополяченню нашого народу, в багатьох містах і селах західноукраїнських земель створювались національнопросвітницькі центри. Вони об'єднували у єдине ціле різноманітні українські товариства, гуртки, спілки, надаючи їх роботі цілеспрямованості, вільного духу. Діяли такі центри і в нашому Надбужжі. А серед них одним із активніших була читальня «Просвіти» в селищі Олеську. Про неї розповідає колишня соколиця С. П. Ганачівська: «Щовечора після важкої роботи на полі приходили в читальню люди. Збирались, щоб у широкому колі односельчан обговорити питання, які хвилювали, повеселитись, прочитати нову книжку, почути цікаві новини, подарувати радість іншим. Адже саме тут вони мали можливість розкрити свої вміння, здібності і хист. У читальні «Просвіти» всі - і старші, і зовсім юні - знаходили справу для душі. Тут діяли різноманітні товариства, хор, аматорський гурток. Самодіяльні актори з захопленням вивчали і відтворювали на сцені українські вистави, відкриваючи поряд із цим для себе новий світ книги, літератури. У читальні знаходилась велика бібліотека, в котрій міг позичити книжку кожен бажаючий. Окрім цього, розповсюджували книги українського видавництва «Просвіта», зокрема історичну літературу, поезії видатних митців. Важливим орієнтиром були твори Маркіяна Шашкевича. Чималим був у читальні хор. Хлопці і дівчата виступали в національних костюмах, виконуючи пісні на слова Тараса Шевченка, українські народні. Часто дзвінкі, юні голоси розливались по селу. Щороку 150

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

на Різдво Христове хористи виступали з концертами, вносячи свою лепту на утримання «Рідної школи» в Золочеві, для вчителів-українців. Мали і духовий оркестр. А на забавах грали молоді музикимандоліністи. Ось тоді веселий сміх і радість не втихали до ранку. Молоді співали, танцювали гопак, лянс'єр, танго. Старші гомоніли між собою. Такими святковими були неділі. Діяв при читальні «Просвіти» і Союз українок, членами якого були і дівчата, і заміжні жінки. Тут їм розкривали секрети рукоділля: вишивання, в'язання та інші. Вивчали вони, читаючи книги, реферати, історію рідної місцевості, України в цілому. Поряд з Союзом українок в читальні працювало товариство Сільського господаря. Тут збиралися чоловіки, радилися, як вести господарство, як подолати труднощі, що виникали. Та найбільш активним, енергійним було молодіжне товариство «Соколи». Щонеділі, після служби Божої, соколи і соколиці звітувались, що зроблено ними за тиждень. І знову - до роботи. Пізніше при читальні «Просвіти» організувалась Марійська дружина. До неї входили молоденькі дівчатка, яких священик навчав слова Божого, молитв, пісень і законів. Крім цього, юнки ознайомлювались з правилами першої медичної допомоги хворому, що було важливим у ці давні часи». Читальня «Просвіти», як усі просвітницькі центри, об'єднувала людей, дарувала радість спілкування, виховувала в своїх відвідувачів національну гордість. Як мало ми знаємо про їх діяльність. Коли це було, - дехто закине. Зараз зовсім інший час, інші люди, інші вимоги. Безперечно, час не той. Та саме він, що приніс зі собою подих національного відродження, відродження духу і культури, потребує створення справжніх народних домів. Адже вони вестимуть просвітницьку роботу, виховуватимуть почуття національної самосвідомості. І найголовніше — виховуватимуть українців. Воля народу. – № 137. – 15 листопада 1990 року

151

Клекіт бузька

Василь Стецюк З ІСТОРІЇ «ПРОСВІТИ» В ОЛЕСЬКУ В межах сучасного Буського району найбільш змістовну роботу «Просвіта» проводила в містечках Соколівці, Олеську і навколишніх селах. Коли в 1911 році почалася підготовка до відкриття і посвячення хреста-пам'ятника Маркіяну Шашкевичу на Білій горі біля Підлисся, Олещина вже булла вкрита діючими читальнями «Просвіти», а співочі гуртки цих читалень (в багатьох випадках це були і церковні хори) стали базою для створення великого, небувалого на той час збірного хору. Цей хор нараховував 256 співаків і складався з 12 читальних хорів Олеська, Соколівки, Білого Каменя, Ожидова, Розважа, Бужка, Кутів, Підгірців, Ушні, Чішок (Цішок) та Йосипівки (Юськовичів). Організувати такий великий хор і керувати ним було доручено вчителю народної школи з Кутів Федору Заєцю (родом з Ожидова). Станіслав Людкевич умисне для цієї нагоди написав до слів Маркіяна Шашкевича дві кантати: «Підлисся» і «Дайте руки, юні други». У самому Олеську читальню товариства «Просвіта» було створено в 1899 році і вона поміщалася в «Руському народному домі» (друга половина парафіяльної канцелярії). Біля її джерел стояв парох отецьдекан Олександр Левицький. Велику допомогу в цій справі йому подав отець В. Кальба з Соколівки, перший священик організатор Товариства «Просвіта» Олеської округи. Їхня праця була надзвичайно утруднена москвофільським рухом в прикордонній смузі Галичини. Вже в багатьох селах Олещини діяли читальні Общества ім. Качковського (москвофільські), яким значну матеріальну допомогу надавала Росія. Для плідної роботи «Просвіти» українці в Олеську не мали ні одного залу на збори чи театральні вистави. І тому, коли молоді гімназисти вищих класів Р. Дробенко, В. Пньовський, Є. Веселовський, А. Радомський зорганізували аматорський гурток і вивчили сценічну виставу «Верховинці», місце для показу вистави мусили випрошувати в дідички С. Уєйської - у «Товаристві школи людової». Зумів випросити польський зал Р. Дробенко. Це була велика подія в Олеську. Зал був переповнений. Виставу показали лише раз, бо більше поляки не дали 152

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

можливості. Тому молодь в теплу пору влаштовувала «фестини» з різноманітними програмами, а народ дуже радо приходив і горнувся, бо це було своє, рідне, Для поліпшення роботи «Просвіти» громада Олеська за ініціативою О. Левицького вирішила побудувати новий церковний дім з залом. Закупила будівельний матеріал. План дому безплатно склав будівничий Дівановський, а олеські мулярі у 1910 р. збудували Народний Дім, що став осередком місцевого українського культурного життя. В новозбудованому домі з фронтальної сторони було 4 великі кімнати, дві з яких надано читальні «Просвіта», «Сільському господарю» і товариству «Сокіл». В читальні відбувалися часто проби хору під диригентурою С. Гриневича і Г. Созанського, репетиція п'єс. Молодь упорядкувала (в другій половині дому від саду) власними руками зал, побудувала сцену. А. Радомський намалював декорації. Національна свідомість в Олеську міцніла, розвивалося народне мистецтво, обряди.

Олеські просвітяни на сцені залу «Просвіти», 29.07.1934 р. (Перший зліва в першому ряду Євстахій Потирай) 153

Клекіт бузька При олеській «Просвіті» працювали, крім читальні, театрального і хорового гуртків, також танцювальний і духової музики. Олеський духовий оркестр (кер. Володимир Веселовський) брав участь в «СічовоСокольських Здвигах» у Львові, українських товариствах у Бродах. У 30-х роках просвітницький хор з Олеська був дуже добре вишколений Михайлом Сумиком і багато їздив з концертними програмами по селах Золочівського повіту. В Золочеві, де щорічно відбувалися повітові свята «Просвіти», хор, танцювальний і театральний гуртки здобували переважно перші місця. В середині 30-х років в Олеську велику роль в культурно - національному житті відігравали студенти, які навчалися у Львові в Академічній гімназії, університеті. Вони зорганізували свій хор (25 чол.), яким вправно керував П. Олеські дівчата-просвітянки під час святкування Оришкевич. Досить часто Шашкевичевих днів на Підлисецькій горі (перша студенти організовували зліва Марія Гачкевич). Середина 1930-х рр. забави, вечорниці, генераторіями яких були о. А. Шуневич, д-р Ф. Мучій, пані М. Галькевич, М. Дозорська. Воля народу. – № 89. – 17 листопада 1993 року

154

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

о. Володимир Кепич ТОВАРИСТВО «СІЛЬСЬКИЙ ГОСПОДАР» Доповідь на урочистій академії присвяченій 100-річчю заснування 1. Передумови заснування Олесько – сьогоднішнє селище міського типу, а колись містечко із Магдебурзьким правом – стало колискою багатьох великих починань в релігійно-суспільно-господарському житті нашого народу. В Олеську у 1725 році на прохання «славетних граждан і блюстителей храму» єпископ Йосип Виговський дав дозвіл на створення при Успенській Церкві «Союзу Крестоносного Братства». Братчики були зобов'язані відзначатися прикладним християнським життям, піклуватися про свій храм, та допомагати вдовицям і сиротам. Це був перший приклад організованого Олеською церквою товариства, яке відроджувало в нашому народі ті найперші цінності «Завжди дбайте про добро один для одного й для всіх!» (1 зп. Павла до Солунян 5.15). В кінці XIX - на початку XX століть Олесько стає центром духовного і суспільного життя на північно-східній околиці Галичини. Осередком цього життя була Церква Успення Пресвятої Богородиці, в якій душпастирював від 1895 по 1945 рр. о. декан Олександр Левицький. Цей священик став рушійною силою в Олещині в часі національного пробудження українського народу. Він разом із своєю парафією подбали про те, щоб у 1898 році в Олеську було засновано чоловічий монастир, що дав початок відновленню давнього чину св. Т. Студита. Брати цього монастиря, заробляли собі на прожиття в основному працюючи у великому саді і в полі. Також о. Левицьким в Олеську було засноване жіноче товариство св. Ольги. Це товариство дбало про навчання наших жінок і дівчат новим методам ведення господарства, несло просвіту у наш народ, а також навчало основ санітарно-гігієнічної культури. Це товариство охопило своєю працею не тільки Олещину, а й цілу Галичину. Тому згодом його Управа була перенесена з Олеська до Львова.

155

Клекіт бузька 2. Заснування товариства в Олеську (1899 р.) Говорячи про заснування товариства «Сільський господар» в Олеську, мусимо відкрити суспільно-історичні передумови його заснування. Як уже згадувалось раніше, містечко Олесько з давніх-давен мало «Магдебурзьке право», яке відкривало великі можливості для ремісничої праці. В містечку в певних часах існувало від трьох до п'яти різних ремісничих цехів. Ці цехи були добре зорганізовані. Люди, які жили із ріллі, бачили, що цехові братчики, об'єднані в певні товариства, є більш згуртовані, допомагають один одному, їм легше збувати свою продукцію, утримувати стабільну ціну на неї. Крім того, цехи мали братську касу для фінансового забезпечення ведення своєї справи. Та головним фактором, який став причиною створення в містечку своєрідного сільськогосподарського цеху, був вкрай незадовільний життєвий рівень українського населення, що жило із плодів землі. Після неврожаїв і голоду в 1879-1880 рр., в часі якого народ втратив майже все своє господарство, поодиноким господарям тяжко було самотужки вийти із нужди. Втративши майже всю худобу і зайшовши у великі борги перед лихварями, бідний народ із страхом очікував переджнивків. Великі панські господарства давали більше сільськогосподарської продукції, аніж прості селяни, і ця продукція була кращою від їхньої. Неконкурентноспроможність селянського продукту надзвичайно здешевлювала його. Перекупники за безцінь скуповували збіжжя, худобу, молоко, яйця, і сільський люд ледве животів. Потрібно також згадати, що в ці часи закінчилось інтенсивне ведення господарства. Вільної землі вже не було та й вона виснажувалась. Було необхідно переходити до екстенсивного господарювання, підвищувати рівень агрономічної культури. Цікавою передумовою виникнення Товариства був також і географічний фактор. Саме містечко Олесько знаходиться на границі двох етнічних і природних частин Західної України. Дивлячись на гори Вороняки, вершини яких сприкрашені самими східними буковими лісами, а схили садами і овочевими грядками, ми пізнаємо Галичину.

156

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

3. Розвиток цього товариства і його перша праця на терені Олещини Дивлячись в сторону старовинного Одеського замку, на величезні болота із озерами і ставами та піщані грунти, які заліснені сосною, споглядаючи за річечкою Лібертцею, що впадає у Стир, а далі аж в Дніпро, бачимо Мале Полісся, тобто Волинь. Між цими горами та болотами знайдемо маленький прошарок доброї землі, яка місцями сягає ширини від 8 до 2 кілометрів і дає широкий спектр для господарювання: садівництва, бджільництва, рільництва, розведення худоби і риби. Природа з Божої ласки була щедрою для місцевих жителів, але, маючи такі добра народ, через вищевказані причини, бідував. Церква в особі тогочасного духовенства не могла стояти осторонь від проблем народу і шукала засобів побудови кращої долі для нього. Найбільш національно свідомі священики, збираючись на деканальних соборчиках в Олеську, обговорювали тяжке становище народу і думали, як покращити життя місцевих селян. У 1899 році в о. декана Олександра Левицького зібрались його найкращі товариші і співбрати в священичому служінні: о. Данило Танячкевич — парох із Закомар'я, о. Тома Дуткевич — парох із Чішок, о. Тома Кузьмів — сотрудник в Олеську. На тому зібранні ці отці заснували товариство, якому дали назву «Сільський господар». Це товариство за їхнім задумом мало охопити своєю працею Олеський деканат і по своїй структурі чимось нагадувало інші ремісничі цехи, які ще існували в містечку. Величезну підтримку для праці на ниві духовного і національного відродження о. декан Олександр Левицький отримав від тогочасного Святійшого Отця Лева XIII, Папи Римського. Цей папа ніколи не був в Олеську, але його ім'я відоме всім олещанам. Прекрасні ікони, різні християнські реліквії, які знаходяться в Успенській церкві, подарував він олещанам. Різні поздоровлення по телеграфу і Його Папське благословення для Олеської парохії були міцною опорою для праці. Всі знали, що на кожне своє починання о. Левицький обов'язково отримує Благословення Святійшого Отця. Тому новостворене товариство «Сільський господар» мало великий авторитет серед духовенства. 157

Клекіт бузька Найширшу працю товариство розгорнуло в Олеську. Навколо містечка знаходились сотні гектарів торфових багнищ, які не давали ніякої користі. З ініціативи о. Левицькоґо і о. Танячкевича було викуплено ці грунти, на яких посаджено деревця - шкілку фруктових дерев, а інженер Корнель осушив сотні гектарів торфовищ, перетворивши їх на гарні сіножаті і пасовиська. Він зрегулював річку Стир, прокопавши новий рівний канал для неї. Другий канал було викопано між Олеськом і с. Кути. Ці канали існують і по сьогоднішній день, а плодами праці товариства «Сільський господар» вдячні олещани користуються дотепер. Безсумнівно, що, прийшовши на будь-який ринок у Львові, ми знайдемо яблука, груші, черешні, сливи, горіхи, які виросли на цій садовій шкілці, посадженій руками о. Танячкевича і о. Левицькоґо. Душею цього товариства став о. Данило Танячкевич. Він найбільше доклав праці для його поширення по цілій Олещині. 4. Поширення товариства по Золочівському повіту і централізація його проводу у Золочеві Напевно, не могли собі тоді і уявити отці, що це товариство своєю працею охопить в короткому часі цілий Галицький край, що це товариство дасть початок існуванню багатьох інших товариств: «Хлібороб», «Союз купців і підприємців», «Молочарня» та ін. Вже у 1904 році в Золочеві засновано філію цього товариства. Її засновниками були о. Володимир Кальба - парох с. Соколівка, о. Віктор Цебровський - парох із Кутів, о. Юліан Дуткевич і о. Тома Дуткевич. Велику працю до поширення товариства на Бродівщині провів о. Андрій Іздрик, колишній олеський сотрудник, а потім парох в Підкамені. Пізніше до поширення цього товариства по цілому Золочівському повіті підключився о. шамбелян д-р С. Юрик. В скорому часі із 90 сіл Золочівського повіту 84 села мали філії товариства «Сільський господар». До праці були залучені найкращі фахівці. Вже в 1912 році головою філії «Сільського господаря» був адвокат д-р Теодор Ваньо. Працювали в цьому товаристві д-р Михайло Балтарович — повітовий староста, інженер Роман Мамчин, інженер-агроном Іван Калинович - бібліограф, бувший член уряду ЗУНР, редактор журналу «Сільський господар», інженер Іван Друнович, Іван Мисик із Наддніпрянщини, інженер Іван Коропецький та інші. 158

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

о. Юліан Дуткевич

о. Віктор Цебровський

о. Тома Дуткевич

Особливо велику працю по піднесенню агрономічної культури в Олеському краї провадив інженер Іван Калинович (в часі змагань за свободу був офіцером в армії Української Народної Республіки, а після війни закінчив Українську Господарську Академію в Подєбрадах, що в Чехії). Адвокат Теодор Ваньо – голова Товариство росло і міцніло завдяки товариства «Сільський мудрому проводу і великій жертовній господар» на Золочівщині праці всіх його членів від селянина до голови. Золочівська інтелігенція на прохання о. шамбеля-на д-ра Юрика також активно допомагала в праці «Сільського Господаря». Адвокати д-р Ваньо, д-р Герета, д-р Дольницький, д-р Безпалко і радник суду Ю. Грицак щопонеділка безплатно по черзі консультували селян із юридичних питань. Вчителі масово поширювали ідеї товариства серед шкільної молоді. Як згадував д-р Ваньо, «Сільський господар» став «державою в державі». Ані переслідування тогочасної Польської влади: арешт і побиття о. 159

Клекіт бузька шамбеляна д-ра Юрика, арешт і побиття Івана Піліга, створення на спротив українцям польської «Кулка Рольнічого» не могли спинити твердого поступу українського селянства до кращого життя. Створивши для фінансової підтримки товариства кілька фінансових кас «Руська каса» і «Українбанк» (до речі перша «Руська каса» в Олеську заснована о. Левицьким), тісно працюючи із Союзом Українських Кооперативів і маючи в особі духовенства і «Просвіти» велику ідеологічну підтримку товариство «Сільский господар» стало недосяжне для своїх конкурентів на ринку сільськогосподарської продукції. 5. Заборона товариства в 1939 році і розстріл його провідників у 1941 р. в Золочівській тюрмі Друга світова війна в 1939 році перервала цю титанічну працю. Спочатку заборона Товариства, а потім розстріл його провідників - Івана Мисика, сина д-ра Ваньо Романа, д-ра Казимира та інших в Золочівській тюрмі в 1941 році, на кілька десятків років спинили правильний розвиток українського села. Сьогодні настав час згадати цей славний період з життя Галицького селянства і продовжити його працю. Закінчити своє слово до шановної громади хочу девізом, який був вишитий на прапорі Олеського товариства «Сільський господар»: «Тобі, Рідна Земле, любов наша і труд наш!» о. Кепич В. Олеська парохія. – Львів, 2001. – С. 87-94.

160

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Василь Лаба ІСТОРІЯ СЕЛА ОЖИДІВ (витяги) …Відомо, що десь перед 7-8 листопада 1918 року з Ожидова привезли до Львова 22 вози амуніції для української артилерії. В перші дні боїв артилерією на Високому Замку керував якийсь десятник з Ременова. Кажуть, що в селі стояла сотня УГА В. В. Семенюка, 1896 р.н, який походив з Кристинополя. Під час українсько-польської війни в Ожидові знаходився військовий шпиталь УГА. У зимові місяці 1919 року тут лікувалося понад 120 вояків. В Ожидові для лікування вояків було зібрано 965 яєць, 3 кг круп, 36 кг пшона, 3 кг масла, 9 кг сиру, 19 л молока, 31 кг солонини, 40 кг муки, 33 буханці хліба. Товариство "Сокіл" дало 40 корон, молодь з коляди 160 корон. Це тільки одне з повідомлень у пресі. Багато вояків помирали від ран та браку медикаментів. На військовому цвинтарі біля залізничної станції є понад 100 поховань вояків УГА. Вони Памятник на військовому цвинтарі лікувалися у шпиталі на тартаку. Цвинтар згодом був обсаджений вояків УГА в с. Ожидів смереками. Зараз від них залишилося тільки 7. У 1997 році з ініціативи Б. Нестера і 3. Коваля на цвинтарі встановлено пам'ятник, за яким доглядає 78-річний Ярослав Маркович Москва. Ще видно насипи на окремих могилах, а у 1960-х роках на Зелені свята ще приїжджали сюди якісь люди з Тернопільщини відвідати могили своїх рідних. Цікаво, що керував цим шпиталем поручник Павло Лущанець. В роки війни він служив у Відні. Як офіцер, мав більшу платню і при 161

Клекіт бузька потребі видавав себе за підприємця (хоч походив з багатодітної селянської родини з Ожидова). Його син Ізидор згадує, що музиканти з ресторану грали батькові мелодію гімну "Ще не вмерла Україна", коли він заходив туди пообідати. Після розпаду Австро-Угорщини П. Лущанець повернувся додому і перейшов на службу в частини УСС. Був принциповий і чесний. Не хотів навіть своїй майбутній дружині Галині взяти кусня марлі зі шпиталю, бо "нема чим перев'язувати поранених". В родині зберігається його світлина з підписом "На пам'ятку любій Гели. Павло. Ожидів, дня 10.5.1919". Отже, ще тоді Ожидів перебував в руках українців. Після цього поляки розгорнули наступ і до середини липня відтиснули УГА до Збруча. Павло був поранений в час Чортківської офензиви, а потім разом з братом Степаном, який теж служив в УГА, воював проти більшовиків на сході України. Степан загинув у боях, а Павло повернувся і в 1923-47 роках вчителював у Юськовичах. Виховав там не одне покоління свідомих українців. Воювали на фронтах багато мешканців села, деякі повернулися каліками. Наприклад, 1925 року в читальні працювали Петро Яцків та Йосафат Остапів. Останній був інвалідом УГА і займався кравецтвом. Теж з того часу в селі залишилося три могили вояків УСС, які були належно доглянуті у 1920-х роках.

162

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

На цвинтарі у братській могилі поховані 18-річні хлопці-вояки Іван Дацків та Олекса Іванків. З ними лежить і 34-річний Кіндрат Градишин. Поруч з могилою похований ще один вояк УГА із Золочівщини. Його поховали окремо, бо думали, що родина захоче його перепоховати в рідному селі, але цього не сталося. У книжці "Українська Галицька Армія", яку видав Д. Микитюк з нагоди 50-річчя визвольних змагань, згадано таких вояків УГА з Ожидова, які полягли у боротьбі: 1. Гавришків Ярослав, 1900, 2. Заєць Петро, 3. Король Василь. Варто зазначити, що в 1948 році енкаведисти зірвали хрест на могилі вояків УГА і він був відновлений лише в 1991 році з ініціативи Б. Нестера. Верхня частина старого хреста встановлена збоку від могили. За даними перепису населення 1921 року, тут було 2339 мешканців (1916 греко-католиків, 340 римо-католиків, 83 інших). За розмовною мовою переписні комісари записали 1898 осіб українцями, 227 поляками, 210 іншими). Очевидно, що до складу громади була врахована і колонія Ангелівка. 29 березня 1923 року в село прибула польська каральна експедиція. Жовніри виловлювали по селах рекрутів, які не хотіли йти до війська. Експедиція прибула сюди з Олеська, але запізнилася на поїзд і мусила ночувати в фільварку. Наступного дня комендант поліції Тимбурський вирішив залякати найсвідоміших господарів військом. Він прислав 10 жовнірів до Василя Псюрського, 10 до Івана Гудими, 10 до В. Москви та 25 до Юрка Вороновського, щоб нібито шукати за рекрутами. При цьому вояки поводили себе нахабно. Після того поліцай Вархол постійно переслідував Івана Псюрського, шукав приводу до арешту. 163

Клекіт бузька Стефанія Янович, внучка В. Псюрського, згадує, що чула від дідуся про ті жахіття. Поляки, "шукаючи зброї" вимішували муку з попелом, били свиней і домашню птицю, сипали збіжжя у гній, пороли подушки та перини, діда побили, баба кричала "ґвалт", щоб заспокоїти нахаб. Тоді був арештований 16річний Іван, її батько, який відсидів у львівських Бригідках якийсь час. Аж священик їздив до Львова його визволяти. У 1924 році в Ожидові мешкали 2113 українців. За даними місцевого "Сокола", у 1927 році в селі було 411 хат та 2300 мешканців. У звіті 1928 року зазначено, що в селі було 425 хат. У 1927 році тут було понад 400 хат (серед них кільканадцять поляків та кілька німців). "Заходами Івана Псюрського тут було засновано "Просвіту", відновлено "Сокіл". Заходами о. Давидовича засновано кооперативу, але мала небагато членів. Перед війною був "Народний дім", який пропав у війну. Нині є новий "Народний дім"… Донедавна наказним війтом був Іван Ганин, який дбав лише про себе… Тепер війтом обраний Яким Дмитрів, заступником Іван Коваль - обидва свідомі українці". Так писала тогочасна газета. Тому не можу стверджувати, чи справді Дмитрів і Коваль були "свідомими українцями". СОКІЛ В ОЖИДОВІ Ініціатива заснування товариства "Сокіл" в Ожидові могла належати о.Д.Танячкевичу з Закомар'я. Саме йому були надіслані зі Львова у 1904 році бланки статутів товариства та інші речі для заснування товариства в селі. Парох вже був старенький і помер 21 квітня 1906 року. Очевидно, що на його прохання статути були надіслані о. Якову Гутковському в 164

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Ожидів. 11 серпня 1904 року до намісництва були подані підписані статути. 23 серпня о. Танячкевич надіслав до львівського "Сокола" поштову листівку з написом: "Що то має значити, що статути філії пожарничої в Ожидові доси ще не затверджені. Се не гаразд. Але робіть щось, щоб було гаразд". Через три дні він послав нагадування. "І се не гаразд, що в Ожидові нема, а в Закомар'ю в мене "Сокіл" 1,5 року існує, ... а з Ожидова вислали і статути, і штемплі більш як два місяці. Се сталося за моєю ініціативою. Треба скоріше все занедбане поправити. Гаразд!". Писав о. Танячкевич дуже нерозбірливо, розмашистим почерком. Можливо, що вже недобачав. Як видно зі звіту місцевого "Сокола" з 1927 року, товариство було засноване 16 серпня 1904 року. Це є дата затвердження статуту намісництвом. 6 жовтня 1904 року Пилип Заяць від імені товаришів вислав до львівського "Сокола" 6 корон для приїзду делегата на відкриття товариства. Але делегат восени не міг приїхати, бо в селі панувала слабість (епідемія). Опісля Заяць писав, що в Ожидові є понад 100 господарів, які застрахували свої господарства від нещасних випадків у товаристві "Дністер", тому варто тут заснувати протипожежну філію "Сокола". 7 травня 1905 року Пилип Заяць з Ожидова повідомив до Львова, що 16 травня відбудуться установчі збори "Сокола". Фактично загальні збори відбулися 20 червня. На них прибули два делегати зі Львова: Володимир Горинович та Іван Флюнт. Збори відбувалися в домівці "Просвіти". Оскільки це був робочий день, то на збори прибули тільки 30 осіб. Збори завершилися співом гімну "Ще не вмерла Україна". В "Сокіл" до кінця дня записалися 110 членів. Ввечері хлопці робили вправи з сикавкою та драбиною, а вкінці робили пожежну тривогу. Теж навчилися співати маршову пісню "Гей, там на горі "Січ" іде". Виходить, що в рамках "Сокола" розвивалися більш радикальні "січові" ідеї. Керівниками товариства були обрані Пилип Заяць, Михайло Лущанець, Василь Москва, Петро Заяць, Василь Погорецький, Іван Ганин. Громада дала в користування товариства 2-колісну сикавку, 12 метрів водяних шлангів (вужів), драбину та два гаки. 165

Клекіт бузька Діяльність товариства, особливо в справі піднесення національної свідомості, не подобалася владі. Староство 3 листопада 1910 року надіслало листа, яким не рекомендувало вживання сокільської символіки в час виступів. П. Заяць відразу звернувся за виясненнями до Львова. На зборах 22 січня 1911 року ухвалено, що члени платитимуть членські внески по 10 кр в місяць. Теж було вирішено поставити одну з двох громадських сикавок в іншому кінці села в колишнього війта Якима Ганина, щоб можна було при пожежі ефективно рятувати цю частину села. На зборах до товариства записалися ще 46 членів. Було вирішено купити синьої і жовтої тканини, з якої виготовити для товариства один великий та 4 менші прапори. В кінці зборів співали "Соколи, соколи, ставаймо в ряди" та "Ще не вмерла Україна", а в кінці "Многая літа" цісареві. Також до Львова було вислано 2 корони на підготовку до сокільського здвигу, який мав відбутися влітку. Сільська молодь хотіла взяти участь у цьому святі. 21 жовтня 1911 року місцеві "соколи" брали участь у відкритті пам'ятника о. М. Шашкевичу в Підлиссі. Загальна його висота сягала 25 м. Ділянку під пам'ятник подарували місцеві господарі брати Василь і Антін Стефаніви. На свято прибули понад 15000 людей, представники 15 читалень і 20 інших українських товариств. Було 13 священиків. Пам'ятник, який спроектував архітектор Лушпинський, посвячував о. Є. Шухевич, парох підльвівських Підберізців. Це був час, коли українські студенти у Львові наполегливо боролися за рідну мову навчання в університеті, і молодіжний рух в селах був для них надійною опорою. Не завжди робота товариства була ефективною. Наприклад, запрошення до Львова прислати делегатів на свято посвячення прапора в Ожидів прибуло 7 жовтня 1912 року, а свято було призначене на 5 жовтня. Що з того, що керівники прагнули, щоб свято відбулося величаво, бо "Сокіл" є одним з найстарших в повіті. Запізно послали запрошення!.. 16 червня 1922 року роботу "Сокола" було відновлено. 25 березня 1923 року в селі відбулися збори "Сокола". Іван Псюрський здав на них звіт з крайової анкети у Львові, на яку він їздив, і звіт за попередній період. Були обрані нові керівники товариства. 166

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Члени товариства ходили на Білу Гору у дні національних свят. Майже завжди поліція після тих свят утримувала І. Псюрського по 2 тижні в Олеській тюрмі. Так оповідала його дочка.

12 червня 1927 року в селі відбулися надзвичайні збори "Сокола". Причиною їх стало те, що товариство почало занепадати, його члени перестали ходити на вправи. 15 травня два члени прийшли до хати колишнього голови товариства В. Псюрського і хотіли взяти ключ від "Народного дому", щоб там влаштувати музику. Голова сказав, що дасть, якщо хлопці виконають годину спортивних або пожарничих вправ. Хлопці відмовилися і наробили скандалу, вимагаючи обрати нову старшину товариства. 6 червня на зборах В. Псюрський відмовився від посади, а при виборі нової старшини почалася така колотнеча, що головуючий припинив, збори. 12 червня збори пройшли у повному порядку. 18 грудня 1927 року відбулися наступні збори "Сокола" в присутності 54 членів, які відкрив голова Пилип Москва, а вів о. 167

Клекіт бузька Давидович. На зборах було відзначено, що товариство брало участь у святі М.Шашкевича в Підлиссі 7 серпня (48 членів), в повітовому сокільському святі в Золочеві 11 вересня (23 члени), виступили з вправами на фестині в Юськовичах 18 вересня (38 членів), теж товариство організовувало свій фестин в Ожидові 28 серпня. Товариство у 1927 році мало 415 зол доходу та 312 зол витрат. Серед доходів були нагороди за дворазове гасіння пожежі на тартаку (400 зол), 26 доларів отримали від земляка з Америки. 27 травня 1928 року районовий керівник Псюрський організовував у селі сокільський фестин для цілої околиці (району). До цього району входили села Переволочна, Юськовичі, Чішки, Підлисся, Закомар'я та можливо інші. Відомо, що Псюрський активно працював для створення нових сокільських організацій. Товариство мало тоді 111 членів, передплачувало газети "Свобода", "Новий час", "Сокільські вісті". Звичайно, що на зборах проводилися голосні читання найцікавіших газетних повідомлень та подальше обговорення прочитаної інформації. Кращої форми політичного і і національного виховання годі придумати. Адже кожен міг висловити свою думку, а малограмотні завжди прислухалися до думки розумніших. На загальних зборах товариства 27 січня 1929 року Іван Псюрський зазначив, що мало членів працює в товаристві, відчувається загальне збайдужіння. Бюджет товариства сягнув за минулий рік 919 зол. Ці гроші пішли, мабуть, на спорудження "Народного дому". На зборах було ухвалено, щоб "Народний дім" належав всім сільським товариствам ("Соколові", "Просвіті" та "Самопомочі"), бо польська влада в цей час вже припиняла діяльність "Соколів" у навколишніх місцевостях. Тому потрібно було передбачити, щоб майно товариства завжди залишалося в руках української громади села. Одноголосно було ухвалено іменувати почесним членом "Сокола" Михайла Мамчура за його заслуги при будівництві "Народного дому". Також було вирішено виключити з "Сокола" членів, які мали неморальну поведінку (можливо, пиячили чи грали карти - В.Л). 9 червня 1929 року "Сокіл" влаштував у селі фестин з спортивними вправами. 21 липня Іван Псюрський, як делегат "Сокола-Батька", їздив на установчі збори "Сокола" в село Боложинів. 25 серпня 1929 року в селі відбулися надзвичайні збори "Сокола". На них замість двох вибулих 168

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

членів старшини (П. Москви і П. Федорківа, який поїхав на заробітки), були обрані двоє нових - Йосип Заяць та Йосип Петрів.

14 лютого 1930 року місцеві керівники надіслали до "СоколаБатька" у Львові копію розпорядження золочівського старости про заснування в громадах протипожежних сторож і запитували, чи не варто вступити їхньому "Соколові" до польської "Стражі вогневої", щоб таким чином пом'якшити стосунки з польською владою і продовжити існування "Сокола". Просили поради в цій справі. Невідомо, що відповіли зі Львова. 5 травня 1930 року І. Псюрський хотів провести в Ожидові районове сокільське свято. На ньому соколи хотіли влаштувати змагання з волейболу (відбиванки). Волейбольний м'яч тоді вартував 18 зол. То треба було зібрати гроші, щоб його купити. Свято відбулося тільки на початку червня. На ньому були влаштовані змагання з виконання спортивних вправ, бігу на 100м, стрибків у висоту та в довжину, будування гімнастичних "веж". Після того теж були розваги: "столик щастя", гойдалка, "колесо 169

Клекіт бузька щастя", "летюча пошта", "американська лотерея". Завершували свято танці та забави . Цього староству було забагато, і воно 26 липня 1930 року видало постанову про розпуск товариства. Мотивувало тим, що члени "Сокола" виконують вправи в одностроях (тим самим підкреслюючи військовий характер товариства), вшановують могили вояків УГА, співають пісні, які викликають ненависть до поляків. 11 серпня товариство внесло протест до міністерства у цій справі, але його ніхто не розглядав. 8 лютого 1931 року вдруге рішення староства було доручено І. Псюрському і він знову подав протест у Міністерство юстиції. Списки керівників ожидівського "Сокола" (вказані дати обрання) 20.6.1905 - Пилип Заяць, Михайло Лущинець, Василь Москва, Петро Заяць, Василь Погорецький, Іван Ганин. 22.1.1911 - Пилип Заяць, Василь Псюрський, Михайло Король, Іван Коваль, Михайло Чучман, Іван Заяць, Іван Гарасимів, Іван Коваль, Іван Осташків. Контрольна комісія: Михайло Лущанець, Іван Ганин, Іван Коваль. 25.3.1923 - Василь Псюрський, Федь Коваль, Микола Чучман, Микита Гудима, Андрій Заяць, Пилип Сень, Микола Лущанець, Микола Заяць. Контрольна комісія: Йосафат Остапів, Андрій Романишин, Василь Заяць. 18.12.1927 - Павло Заяць (с. Семена), Тимко Гудима (с. Василя), Гнат Подолянка, Іван Псюрський, Павло Москва (с. Семена), Михайло Федорків, Микола Галянт, Василь Карпій. Контрольна комісія: о. Давидович, Михайло Сень, Пилип Москва (с. Василя). Керівники жіночої чети: Софія Лабінська, Марія Федорків. 27.1.1929 - Іван Псюрський, Пилип Москва, Петро Федорків, Микола Галянт, Павло Москва, Микита Яцків, Микита Яцків, Павло Сень, Кузьма Запотоцький. Контрольна комісія: о.Давидович, Пилип Заяць, Яким Дмитрів. З книги: Лаба В. Історія села Ожидів – від найдавніших часів до 1939 року. – Львів, 2005. – С. 31-36, 95-104.

170

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Борис Дупелич, Мартин Заставний ПРОСВІТНИЦЬКІ ТОВАРИСТВА СЕЛА ЮСЬКОВИЧІ (ЙОСИПІВКИ) «ПРОСВІТА» На кожному витку національного духовного відродження виникає особлива потреба повернутися до джерел. Нинішній виток - давно очікуваний і тому мусить бути дорогий усім, хто дбає про вогонь отчості. Нині мусимо заново осмислити уроки початків, врахувати досвід, розвинути національну ідею. Коли ще не всі розуміли й усвідомлювали ідею пробудження народу, в історію національного і культурного відродження, як пророк, увійшов Маркіян Шашкевич, член «Руської Трійці» - поет, основоположник української літературної мови в Галичині. Його постать визначила дороговказ цілим поколінням. Ідеї «Руської Трійці» знайшли своє продовження в діяльності «Просвіти». 1911 року по сусідству з Юськовичами на вершині Білої Гори було споруджено пам'ятник Маркіянові Шашкевичу — до 100-річчя від дня його народження. Ініціатором й організатором цього заходу був громадський діяч Галичини - о. Володимир Кальба, парох села Соколівки. Відтоді біля пам'ятника традиційно в першу неділю серпня відзначають день пам'яті поета (окрім років більшовицької і німецької окупації), в якому громада Юськович бере активну участь. На захист духовного, культурного, національного, соціального й економічного відродження Галицького краю стає духовенство Української Греко-Католицької церкви. Гурт патріотично налаштованих студентів теології та духовенства 8 грудня 1868 року організовує у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта». Галицька Україна вкрилася численними школами, читальнями, культурними інституціями. Не оминула революційна Весна народів і нашого села Юськович. Першу читальню засновано в 1886 році, але до 1899 року вона не розвивалася з причини недогляду. З січня 1899 року засновники читальні надіслали листа до Високого Українського Намісництва у Львові з проханням дозволити заложити 171

Клекіт бузька читальню «Просвіта». Дозвіл Намісництва має реєстраційне число 9138/899. Список перших членів-засновників читальні «Просвіта» в с. Юськовичі Золочівського повіту в 1899 році: 1. Михайло Дупелич 2. Луць Мартинович 3. Максим Габа 4. Михайло Малий 5. Гаврило Яцків 6. Андрій Бідюк 7. Василь Геречко 8. Василь Дупелич 9. Василь Бідюк 10. Михайло Павлик 11. Грицько Вольчак 12. Грицько Дупелич 13. Василь Гаврилюк 14. Павло Дупелич 15. Іван Яцків. Читальня розмістилася в громадській хаті, ч. 18 від вихідної сторони, побіч громадської канцелярії (без оплати). Перші загальні збори відбулися 9 березня 1899 р. На перших зборах були присутні: чоловіків - 38 осіб; жінок - 6 осіб; парубків - 6 осіб; дівчат - 6 осіб; разом - 60 осіб; із них письменних - 40; неписьменних - 20. Суму членської вкладки встановили 1 золотий. Загальний річний прихід становив — 21 золотий, розхід — 14 золотих. Залишалося готівки в касі — 7 золотих. На 14 золотих купили штемпель, зложили вкладку до матірного товариства, передплатили газети «Свобода» і «Господар». 172

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Головний виділ «Просвіти» через Михайла Дупелина видав безоплатно для бібліотеки на початок 38 різних книжок і видань. Серед них були такі: - «Старий Єфрем» Устияновича, - «Розкази про небо і землю», - «Розкази про сили природи», - «Оповідання про життя Бориса і Гліба», - вірші Т. Шевченка, - «Гайдамаки» Т. Шевченка, - байки Павла Свого, - «Відкриття Америки», - «Нива», - «Оповідання про рослини» (О. Степовик), - «Порадник лікаря» (І. Селюх), - «Серед ледового моря» В. Чайченка, - твори Григорія Квітки, - «Вексель і лихва - наша біда», - карта Галичини, - «Календар на 1899 рік» та інші. Також були вислані для роботи «Просвіти» книжки касові, вписові книжки членів, книжки для ведення читальні й інші документи, потрібні для функціювання організації. По закінченні року складали звіт (звідомлення), який відправляли в матірну «Просвіту» до Львова. На бланку звіту було до найменших подробиць зафіксовано роботу читальні за рік. 18 березня 1899 року за уділом членів «Просвіти» засновано крамницю з капіталом 85 золотих і розміщено її в тому ж таки громадському домі, ч. 18. Товар отримували у філії Народної торгівлі в Золочеві. Для отримання кредиту для торгівлі треба було заручитися за покредитований товар у когось із газдів, котрий мав маєток. Звіти товариства «Просвіта» за 1900 рік підписує вже голова о. Александер Левицький і писар Михайло Малий.

173

Клекіт бузька Кількість членів за рік збільшилася до 74 осіб, в т. ч. письменних було 50, неписьменних — 24. Просвітянська крамниця отримала чистого прибутку за рік 600 корон. Бібліотека збільшилася до 90 книжок. За період від 1901 до 1903 року звідомлень про роботу «Просвіти» в архіві не знайдено, крім листування Івана Луцишина про умови закладення власної крамниці і паро-кінного млина з дерев'яним колесом і пасом. За 1904-1905-і роки у звітах зазначено, що кількість неписьменних людей зменшується. Із 80-х членів «Просвіти» неписьменних є 8 осіб. Читальня «Просвіти» передплачує часописи «Свобода», «Гайдамаки», «Господар», а Кіндрат Почапський - учитель і містоголова читальні - за свої кошти передплачує «Місіонер», «Діло», «Дзвінок», «Комар». Читальня поповнюється 72 книжками (серед них значна кількість видань на сільськогосподарські теми). Для власних потреб «Просвіта» тримає крамницю (директор - Іван Луцишин). Під час Першої світової війни праця в читальні занепала, статут загубився. 174

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

5 червня 1922 року ініціативна група в складі Андрія Геречки, Василя Цяпки, Івана Гнідя пише прохання до матірної «Просвіти» у Львові про відновлення «Просвіти» в Юськовичах, «бо без читальні село загине» - було сказано в «прошенні». 20 грудня 1926 року надіслано листа матірному виділу до Львова, у якому «Просвіта» села просить допомоги на будівництво домучитальні. Лист підписали Іван Гнідь (голова) та Петро Дупелич Павло Лущанець – голова Роман Дудик – скарбник (секретар). З цього «Просвіти» в 1927-1928 рр. «Просвіти» в 1927-1928 рр.

часу починається збирання коштів і закупівля матеріалів на будівництво Народного Дому. У звідомленнях «Просвіти» бачимо, що в 1933 році на будову

175

Клекіт бузька Народного Дому зібрано 142 золотих, у 1934р. — 359 золотих, а в 1935 р. - 350. Будівельні матеріали (камінь, соснина, дубина) складали на громадській площі. Наші односельці з Канади вислали на будівництво Народного Дому 34 доляри. Будівельні роботи розпочалися в 1933 році в центрі села на клаптику землі, що його подарував Юліан Юрчак. Перший камінь у фундамент читальні доручили закласти мулярові Івану Гриневичу. З допомогою інших просвітян він вимурував весь фундамент. Стіни вибивав обрізками Андрій Стефанюк, за що йому заплачено 18 золотих. Виправляв читальню Євстахій Вольчак, що коштувало громаді 50 золотих. Посвячення читальняної домівки відбулося 13 червня 1938 року. Щоб уявити, як працювала «Просвіта», мусимо вдатися до документальних свідчень. План роботи на тиждень у Народному Домі в 1932 році: * понеділок для дітей: читання дитячих часописів і навчання співів; * вівторок проба хору

176

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

читальняного; * середа - проба аматорських вистав; * четвер - жіноча секція. Читання вголос часописів «Жіноча доля», «Нова хата»; * п'ятниця — господарська секція; * субота — загальне читання часописів для всіх секцій; * неділя — загальне читання книжок. Того ж 1932 року висипано могилу полеглим стрільцям УГА (Української Галицької Армії). Селяни тягнулися до науки. Серед них: Кіндрат Яцків, Анна Литвин, Теодора Бідюк, Іван Яцків, Надія Бідюк та ін., а Михайла Яцкова, як обдарованого хлопця, митрополит Андрей Шептицький на власний кошт послав до Риму студіювати мистецтво церковного різьбярства, але там юнак захворів і помер. Похований у Римі. У 1933 році в бібліотеці «Просвіти» були такі видання: - книжок красного письменства 250 примірників; господарського змісту 45 примірників; - попу177

Клекіт бузька лярно-наукових - 20 примірників; - порадник - 1 примірник; - дитячих - 30 примірників; - театральних - 28 примірників. Аматорським гуртком керував Михайло Скрига, режисер — Юрій Дупелич. Читальня мала такі декорації: «Вільна околиця», «Хата», завіси, козацьку одежу й інше. До закінчення будови Народного Дому вистави відбувалися у стодолі господаря Павли Павлика (Мостовикового). Сільський хор провадив також Михайло Скрига. У хорі було 13 співаків і 12 співачок. Він мав свій правильник і ноти. Просвітянський хор співав і в церкві. Хор у селі існував від 1924 року. Окрасою аматорів сцени ставали національні вишивані строї. В Юськовичах були, є і будуть свої місцеві Козловські, Гмирі, Крушельницькі та Заньковецькі. Це: Євген, Павло та Іван Дупеличі, Мирон Гаврилюк, Степан Кіпран, Степан Янович, Григорій Шунь, Василь Стрілак, Василь Луцишин, Павло Гнідь, Олекса і Ярослав Гаврилюки, Михайло Габа, Антон Мартишок, Іван Гаврилюк, Юліан Юрчак, Михайло Скрига, Іван Стриковський, Йосип і Пилип Гніді, Сільвестр Мартинович, Михайло Максимів, Мирон Сумик, Текля Макаровська, Емілія Янович, Марія Семів, Гелена Дупелич, Ірина Буран, Анна Габа, Євдокія Заставна, Єлизавета Павлик, Михайлина Габа, Катерина Худа, Катерина Вольчак, Марія Мартинович, Галина і Люба Павлик, Софія Литвин, Анна Лущанець, Марія Заставна, Стефанія Дупелич, Марія Наконечна, Марія Сисун, Катерина Чучман, Любов Гнідь. Набуті культурницькі традиції продовжувалися і в повоєнних часах. На сцену вийшли послідовники своїх батьків, серед них: Стефанія Гнідь, Ірина Яцків, Любов Заставна, Емілія Заставна, Христина Гаврилюк, Катерина Бідюк, Катерина Карпій, Катерина Опанасюк, Стефанія Орищин, Тереса Яцків, Ольга Біль, Марія Михайлюк, Ольга Арделан, Богданна Заставна, Євгенія і Марія Войтини, Надія Бідюк, Северина Сайко, Ірина Туркало, Тереса Самійло, Ірина Гнідь, Ірина Андрухів, Софія Шах, Анна Мінусора, Ольга Петрів, Надія Шах, Софія Заставна, Надія Яцків, Сидонія Заставна, Ольга Осташевська, Йосип Луцишин, Іван 178

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Скрига, Степан Медух, Роман і Зеновій Заставні, Богдан Заставний, Мар'ян Бідюк, Володимир Дупелич, Августин Турчиняк, Роман Павлик, Тарас Гнідь, Богдан Гнідь, Роман Гнідь, Іван Дупелич, Іван Мостовик і ще багато інших. Рухоме й нерухоме майно читальні в 1933 році становило 876,65 золотих. Прихід каси — 432,98 золотих, розхід — 295,89 золотих. У1934 році відбувалася чергова збірка «Дару Просвіти». Для цього треба було вибрати з цілої громади трьох господарів - чесних, ідейних найкращих. Громада Юськович вибрала Івана Стриковського, Юрія Дупелича і Петра Вольчака. Від 1934 року почали діяти фахові курси: - сільського господарства; - городництва; - скотарства. Курси провадив Павло Гаврилюк. Термін навчання — три місяці. Праця в читальні з кожним роком розвивалася інтенсивніше, якісніше, систематизованіше. Для впорядкування всіх справ велось діловодство: - книга членів; - книга протоколів зборів; - книга протоколів виділу; - касова книга; - юкстова книга (квітар); - спис книжок бібліотеки; - книга позичальника; - протокол входячих і виходячих писем; - хроніка читальні. У 1935 році майно читальні становило 1169 золотих, а прихід каси 622,65 золотих. Бюджет на 1938 рік планували вже на 920 золотих. Число домів в осідку читальні було 276. Серед них: українських — 257; польських — 18; жидівських — 1. Працю планували поквартально і тижнево. Для прикладу: 179

Клекіт бузька І квартал 1938 року: - відсвяткувати 29.01 «Свято Крут»; - підготувати 3 вистави; - уладнити 2 членські забави; - провести свято мови; - прослухати реферат про Берестейський мир. II квартал 1938 року: - підготувати 4 вистави; - відсвяткувати річницю І. Франка; - прослухати реферат про С. Петлюру; - провести свято Українського моря; - уладнити 2 фестини; - провести свято «Перепоховання Т. Шевченка». Тижнева праця в читальні: - понеділок — вишкіл хліборобської молоді; - вівторок — самоосвітній гурток; - середа — проба хору; - четвер — проба вистав; - п'ятниця — сходини старших членів; - субота — «Сокільські сходини»; - неділя - загальні сходини членів і голосне читання часописів і книжок. Протягом 1-го кварталу 1938 року Кіндрат Яцків відчитав такі реферати: - «20 років бою під Кругами», - «Берестейський мир», - «Хто такий Микола Міхновський?». Селяни традиційно вшановували релігійні й національні свята. Гуртківці виїздили з виставами в навколишні села, до Юськович приїздили аматори з Ожидова, які поставили виставу «Верховинці», з Білого Каменя та інші. Наші аматори ставили вистави «За друзів своїх», «Дума про Нечая», «Верховинці», також за творами Т. Шевченка, І. Котляревського, братів Тобілевичів. Провадили фестини, обжинки, обходили ювілейні свята «Просвіти», шевченківські концерти. 180

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Слід зазначити, що фінансові збори з кожної вистави, фестину чи членських вечірок записували в касову книгу, вони становили від 27 до 50 і більше золотих за один вечір.

181

Клекіт бузька 2 лютого 1939 року відбулися загальні збори читальні «Просвіти» (читальня нарахувала 215 членів), які прийняли бюджет на 1939/40 роки в сумі 905 золотих. Голова «Просвіти» Михайло Скрига 4 лютого 1939 року запрошує на спільну нараду усі товариства у Юськовичах: - «Сокіл»; - Управу і Надзірну Раду; - кооператив «Батько»; - товариство «Орли»; - товариство «Сільський Господар». Можемо лише здогадуватися, чому терміново збиралася нарада, наближалася війна. Подальших документів праці «Просвіти» в архіві не знайдено. У Додатку 1 бачимо список членів виділу «Просвіти» від 1924 до 1939 року. «Визволителі» в 1939 році «Просвіту» ліквідували, а цінну бібліотеку знищили. Членами «Просвіти» ставали ті, хто хотів вчитися і працювати, самовдосконалюватися й допомагати вдосконалюватися іншим. Крім членів «Просвіти», на освітянській ниві працювали вчителі: п.п. Кіндрат Почапський, Ольга Почапська, Роман Дудик, Ольга Дроздовська, Павло Лущанець. Дітей навчали в селянських хатах, а тим часом будували приміщення школи, яке прийняло учнів у 1922 році і функціонує до сьогодні. Будували школу майстри: Микола Бідюк, Данило Бідюк, Григорій Козел, Олекса Янович, Яким Шах, Іван Іващишин та інші. Війтом у той час був Василь Дупелич. За згодою Івана Мартиновича в його хаті відкрили дитячий садок. ІНШІ ТОВАРИСТВА «БРАТСТВО ТВЕРЕЗОСТИ» Львівський Митрополит УГКІД Йосиф Сембратович у 1874 році під гаслом «Молися, тверезися і трудися» організував «Братство тверезости», чим здійснив акцію самооборони українського селянства проти пияцтва, яке організували чужинецькі землевласники та корчмарі-орендатори. 182

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

На ті часи в Юськовичах (Йосипівці) було три корчми: - коло сучасної церкви; - в урочищі «Горби», біля шляху Олесько -Білий Камінь; - на хуторі Березина. У корчмах встановлювали примусову видачу селянам горілки в кредит, за яку треба було відробляти, або свавільно, за безцінь скуповували землю. У 1900 році Михайло Малий, член виділу «Просвіти», писав у листі до часопису «Свобода»: «Молодь ходить до корчми, а не до читальні, як не покається, то буде розписана в часописі поіменно, щоб знала вся округа про пияків села». У 1908 році із 1500 людей, що мешкали в Юськовичах, три частини пристало до братства тверезости (лист І. Луцишина до «Просвіти» у Львові від 11.08.1908 р.). Діяла юнацька організація «Відродження», що спрямовувала свою роботу в русло національного виховання на засадах тверезого способу життя. Юнаки утримувалися від куріння, горілки, бойкотували польські та жидівські торгові точки під гаслом «Свій до свого по своє». Товариство тверезости також підтримував о. Александер Левицький. За короткий час корчми були ліквідовані, а селяни врятовані від матеріального знищення і духовної руїни. Пияцтво було усунуте як головна перешкода на шляху села до духовно-культурного та економічного відродження. «СІЛЬСЬКИЙ ГОСПОДАР» Після ліквідації панщини в Галичині в 1848 році в селі формуються дрібні господарства на основі приватної власності. Селяни обробляли землю, займалися скотарством, бджільництвом, дрібними ремеслами: шевством, кравецтвом, столярством, ткацтвом та ін. Але скоро те все почало занепадати. Як занедбано працю на родючих землях, показує приклад: при кінці XIX ст. хрін спроваджують з Угрів, огірки з Кракова, цибулю - з-за моря. Яблука, грушки, сливи, черешні - сушені і повидло - спроваджують гендлярі з чужих країв. Все в упадку - бо так було вигідно гендлярам. Йшло щораз до гіршого. Бо коли не було врожаю на хліб і картоплю, то виникала загроза голоду. Тоді 183

Клекіт бузька знову селяни витягали руку за позичкою до жида, що спричиняло зубожіння їхніх господарств. Коли ще недавно селянин оплачував податки медом і воском, то тепер мусив купувати їх у жидів. А багато селян не знали й смаку меду. Свідомі селяни розуміли, що поміч треба шукати в самих собі, щоб кожен господар не лякався недороду. Крім тото, господарство мусить бути так упоряджене, щоб при хліборобстві можна було мати побічні галузі: городництво, садівництво, пасічництво тощо. Тож мешканці Олеська - брати-священики Тома і Юліан Дуткевичі задумали заложити товариство, котре назвали «Сільський Господар». Оголосили про збори в Олеську і про участь у них всіх довколишніх сіл. 23 березня 1899 року в парафіяльній церкві відслужено Службу Божу за щасливий початок і розвій товариства. Опісля у великій шкільній залі розпочалися загальні збори товариства з таким порядком денним: 1) відчитання і пояснення статуту товариства, затвердженого в Намісництві; 2) вибори виділу товариства, а саме: Тома Дуткевич, Александер Левицький, Віктор Цебровський, Андрей Дольницький, Юліан Дуткевич; 3) вписи членів у товариство «Сільський Господар». Завдання, поставлене в статуті, виглядало так: - піднести рільництво; - добирати раси худоби; - учити плекати садовину і огородину; - добирати благородні гатунки дерева і добре насіння; - множити пасіку і вчити коло неї ходити; - ширити книжки для піднесення всіх галузей сільського господарства; - посередничати при закупці машин і знарядь господарювання; - вчити, як зменшувати видатки і діставати дохід від господарки. Вкладка членська — 50 корон. Вписувалися до товариства церкви, братства, громади, шкільні ради, читальні, крамниці й поодинокі господарі. Був заклик до всіх: «Вписуйтеся в члени! Переконаєтеся, що гроші, вложені в касу товариства, виплатяться потрійно, і будете мати науку 184

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

котра колись стане капіталом Вам і Вашим дітям» (Львівський історичний архів. Справа 302, опис 1 09-3б.-33), У Юськовичах членами товариства «Сільський Господар» стали господарі: Микола Яцків (Греків), Гринь Яцків (Греків), Михайло Дупелич (Юрків), Іван Луцишин (Яджин), Степан Гаврилюк (Шведак) та інші в пізніших часах. Селяни почали запроваджувати європейські методи господарювання, застосовувати штучні погної, осушення мокляків, ротацію полів, щоб збільшити врожайність землі та поширити земельну площу. У вересні 1939 року, з приходом більшовиків, товариство «Сільський Господар», як і всі інші, розпустили. 24 жовтня 1941 року - під час німецької окупації, члени колишнього товариства звертаються до виділу сільського господарства д-ра Гарася у Львові з клопотанням про відновлення роботи товариства. Постанову про відновлення роботи товариства підписав директор хліборобської палати І. Шепарович. Дистрикт Галичина повідомив німецьку та місцеву управи про надання підтримки на місцях у розвої гуртової праці хліборобів, у розбудові сільськогосподарської текніки. Праця товариства підлягала наглядові ляндвірта. Після приходу «других москалів» товариства не стало (Львівський історичний архів. Справа 302, опис 1 09-79). 23 вересня 1888 року в Юськовичах засновано самостійний шпихлір де селяни в скрутний час могли позичати зерно. На початок було засипано 784 кг всіх видів зерна, а до кінця року початкового існування шпихліру було позичено 2295 кг, а повернено 3628 кг. На кінець року залишилося в шпихлірі — 4590 кг зерна. У подальші роки позички зерна збільшувалися. Склад виділу шпихліру був такий: 1. священик — о. Александер Левицький; 2. учитель — Кіндрат Почапський; 3. господар — Михайло Дупелич; 4. господар — Григорій Вольчак; 185

Клекіт бузька 5. господар — Василь Гаврилюк; 6. господар — Максим Юрчук; 7. господар — Василь Дупелич. «СОКІЛ» У 1907 році виникла велика пожежа, яка знищила понад 50 господарств. У 1913—1914 роках у селі організовується пожежно-руханкове товариство «Сокіл», котре відновило свою діяльність після війни.

Дещо про його роботу довідуємося із листа Петра Дупелина до редакції «Сокільських Вістей», який наводимо повністю: «Пане Редактор «Сокільських Вістей» Прошу оту допись помістити в вашому часопису «Сокільські Вісті». Юськовичі. Повіт Золочів.

186

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Загальні збори пожарно-руханкового товариства «Сокіл» відбулися в неділю дня 11.ХІІ.1927 р. в громадському домі. Загальні збори відкрив голова Андрей Геречко короткою промовою. Провід обняв яко предсідник п. Псюрський з Ожидова, секретарював Петро Дупелич. Записалось в члени 40 хлопців і 20 дівчат. Ухвалено річну вкладку 1 золотий. Вибрано комісію-матку для уложення нового складу Старшини. Загальний збір членів одноголосно вибрав старшину в такому складі: голова - Василь Заставний; начальник - Пилип Гнідь; містоначальник - Василь Стефанюк; справник - Петро Дупелич; скарбник - Василь Бідюк; господар - Лука Габа. При кінці зборів районовий делегат виголосив реферат про дисципліну товариства та згадав про здвиг «Соколів», котрий має відбутися в червні 1928 року у Львові. До жіночої чети вибрано Катрусю Габівну, а містоначальником Аназтазію Мартинович. По вичеркненню дневного порядку збори закінчено, відспівано гімн «Ще не вмерла Україна» та «Україно, ти наша ненько». Треба додати, що замітною рисою зборів була велика присутність молодежи. Товариство мало перший виступ з вправами на фестині в сусіднім селі Ожидові. Це був іспит, який виказав, що гідні бути членами цієї організації. Численність учасників та живий перебіг свідчать, що в нашому «Соколі» йде до що раз кращого. Товариство брало участь в Народнім святі М. Шашкевича в Підлиссю, уладжувало фестин з вправами в Юськовичах, тай вправляло на фестині товариства «Сокіл» в Ожидові. В випадку пожару на тартаку в Ожидові товариство зі своєю сикавкою прибуло до пожару тай багато врятувало. Управа тартаку зложила на ціли товариства 150 золотих. 187

Клекіт бузька В ночи дня 31.1.28 р. в годині 23.45 в господаря Михайла Дрозда в Ожидові появився огень-пожар. В тім менті приїхало й було при пожарі зі своєю сикавкою т-во «Сокіл» з Юськович, та в тім випадку доказало, що гідно до сокільства розуміє свої обов'язки. Вогонь вдалося загасити. В нагороду за порятунок одержало т-во з «Дністра» 10 золотих. т. Петро Дупелич — справник. Пожарно-руханкове т-во «Сокіл» в Юськовичах». У 1922 році Юлія Заставна (Микитин), родом із Жовкви, організувала в селі філію «Союзу Українок». Вона зуміла об'єднати жінок навколо національної ідеї, а також у справі виховання доброї господині, свідомої громадянки, високосвідомої матері. КООПЕРАТИВ «БАТЬКО» Щоб подолати бідність, потрібно було допомогти зубожілому, малограмотному й неорганізованому селянству згуртуватися проти чужинецької владної монопольної визискної земельно-орендної системи. Засобом самооборони народних інтересів обрано європейський кооперативний рух. На початку століття в Юськовичах засновано кооператив «Батько», який стає засобом боротьби за новий суспільний лад, допомагає об'єднувати селян на подолання проблем особистого, родинного та суспільного життя. Село поступово відроджується, створюються виборні органи самоврядування, виразником яких є гміна на чолі з війтом. Війтом вибирали того, кого шанувала громада. До 1939 року війтами села були Юрій Дупелич, Василь Дупелич, Михайло Дупелич, Микола Яцків та інші. На секретарів обирали Павла Дупелича, Івана Гнідя тощо. Така потужна праця «Просвіти» та інших товариств за недовгий відтинок часу підняла рівень свідомості селян до державницького мислення, стала Юрій Дупелич (з підмурівком для організації спротиву окупантам усіх фото періоду мастей. служби в польському війську)

188

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

189

Клекіт бузька ЮСЬКІВЧАНИ - СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ (У лавах УСС) Перша світова війна та розпад Австро-Угорської імперії дали поштовх до самоствердження української нації — створення самостійної Української держави. Реальною силою для виборювання незалежності стали Українські Січові Стрільці (УСС) — як витвір і завершення першої доби галицько-українського відродження. У лавах УСС, а пізніше в УГА з Юськович воювало понад 50 стрільців, із них 6 загинуло (дивись Додаток № 2). На старому цвинтарі поховані УСС-и: В. Заставний, І. Стецюк, М. Чекальський. Там само в 1932 році висипано могилу і встановлено залізний хрест, де на мармуровій таблиці викарбувано: «Поляглим борцям за волю України 28.06.1919 в Юськовичах». У могилі захоронено 3 воїни УГА, яких вбили польські жовніри. Одного, мертвого воїна знайшли в центрі села на узбіччі дороги біля «лози», а два інші були тяжко поранені в живіт розривними карабінерськими кулями і лежали на західній околиці села. Федір Гнідь надав пораненим посильну медичну допомогу, односельці перенесли їх до стодоли Івана Гнідя. Там у тяжких муках вони закінчили життя 18 червня 1919 року. Зі свідчень очевидців відомо, що вони були родом зі села Переймилова Гусятинськогр району Тернопільської області. У 1946 році місцеві перевертні вчинили наругу над могилою, зламали хрест і заштукатурили напис. Згодом селяни відновили хрест і напис. 1 листопада 1918 р. в Галичині проголошено Західну Українську Народну Республіку (ЗУНР). Цю історичну подіїо селяни сприйняли з великим піднесенням - встановили в селі українську владу. Війтом обрали Миколу Яцкова. Від 1919 року Галичина знову потрапила під владу Польської держави. Поляки побили М. Яцкова й усунули його від влади. Вартий уваги й пошани наш односелець Андрій Буран, родом зі села Денисова Тернопільської області. Він у 10-х роках працював в Олеську урядовцем. У часи відновлення української державності в 1918—1919 рр. активно її утверджував. Із втратою української державності поляки засудили його до страти. Підкуплений апеляційний «справедливий» 190

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

польський суд замінив кару смерті на 75 буків. Після вироку п. Бурана вигнали з роботи. Ним заопікувався митрополит Андрей Шептицький, надавши йому лікування й роботу. Однак вилікувати покараного не вдалося, після затяжної хвороби він помер 1925 року на 58 році життя.

191

Клекіт бузька Юськівчани в рядах УСС

Андрій 1920-х рр.

Буран,

початок Пилип 1916 р.

Гаврилюк, Михайло Дупелич, 1914 р.

З книги: Дупелич Б., Заставний М. Йосипівка у ХХ столітті. – Львів, 2004. – С. 19-37, 106-108.

192

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Марія Стирська З ІСТОРІЇ ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» С. СОКОЛІВКА Товариство «Просвіта» засновано у Соколівці в кінці ХІХ ст., але зразу йому доводилось переборювати москвофільство, особливо коли парохом в селі став о. І. Топольницький, діяльність якого не принесла ніякої користі ні греко-католицькій церкві, ні освіті молоді. Коли на місце о. І. Топольницького в село прибув о. Володимир Кальба, то він своєю кипучою діяльністю розворушив застій, посприяв розбудові українських інституцій, підвищенню культурного, освітнього і духовного рівнів дорученої його опіці нації. Пам'ять про цю віддану своїй справі людину збереглася до сьогоднішніх днів. Його ім'я присвоєно місцевій школі. Кожного року 28 липня село вшановує його пам'ять, а на могилі височить десятиметровий хрест, зведений спільними силами соколівчан і жителів ближніх сіл в честь п'ятнадцятої річниці смерті о. Володимира Кальби в 1927 році. Минуле бібліотеки села Соколівка тісно пов'язане з товариством «Просвіта», яке в свій час відіграло велику роль в житті соколівчан. Одним із засновників соколівської «Просвіти» був священик Володимир Кальба. Парафія Соколівки була велика, налічувала понад три тисячі чоловік, але не відзначалась національною свідомістю. Неграмотність, злидні панували серед населення. Відсутність порядку і безлад в громаді глибоко запали в душу молодого священика. Повний сил та енергії, бажання зробити людям добро, о. Володимир взявся за створення читальні «Просвіта». Невдовзі в Соколівці і навколишніх селах запрацювало п'ять читалень (1904 рік). Ці заклади стали кузнями національної свідомості: при кожній з них діяли курси для неграмотних, аматорські гуртки, товариства, хори. Праця була надзвичайно важкою, бо на перешкоді ставали священики-москвофіли і австрійські урядники з поляків. Навчання грамоти, дискусії на різні теми, участь в художній самодіяльності глибоко зацікавили сільську молодь і вона охоче горнулася до «Просвіти», черпаючи від неї велике світло знань. Село відроджувалося, бо в усіх 193

Клекіт бузька починаннях була тверда воля пароха Володимира. Він стає постійним членом товариства «Просвіта» у Львові і на одному із засідань цього товариства дає пропозицію піднести культ Маркіяна Шашкевича на всенародний п'єдестал. Будучи головою будівельного фонду він причетний до будівництва пам'ятника Маркіяну Шашкевичу на Підлиській горі. Багато сил і здоров'я віддає священик «Просвіті», але на цьому його громадська діяльність не обмежується. В 1910 році о. В. Кальба заснував у Соколівці два класи приватної гімназії. Учні були здібні, але походили в основному з бідних сімей, тому за їхні науки парох сплачував сам. А пізніше в 1912 році з його ініціативи ці два класи були з'єднані з гімназією у м. Буську. Святковий акт поєднання гімназій, на якому з промовою виступав о. Володимир, був причиною його простуди і хвороби (гальопове запалення легень). 4 листопада 1912 року о. Володимир Кальба помер. Також з ініціативи о. Володимира Кальби при соколівській «Просвіті» було створено товариство «Сокіл», яке діяло до 1939 року. Ще при «Просвіті» діяло товариство «Сільський господар», головою якого був Антон Гнот. До товариства входили кращі ґазди того часу. На своїх зібраннях вони ділилися досвідом господарювання, вивчали нове. Для дівчат при товаристві були організовані курси в'язання, вишивання, куховарства, печива. Навчання проводила інструктор із Золочева пані Стефанія Бойцунівна. По закінченні курсів отримували свідоцтва, а навчання було платне і становило два злотих на місяць. Цікавий спогад від старожилів записав Петро Зробок: «Соколівські юнаки і дівчата, яким довелося жити при панській Польщі, часто мріяли про те, щоб подивитись виставу на сцені сільського клубу. Це їм не вдавалося, бо свого клубу українці не мали, а в центрі було тоді «Кулко рольніче» лише для поляків. Любителі сцени, розучивши виставу, просили багатого жителя села відпустити на вечір стодолу, щоб перетворити її на імпровізовану сцену. Та й це рідко коли вдавалося: на той чи інший захід треба було мати дозвіл від старости, з повіту. А за нього (дозвіл), крім всього іншого, треба було платити 15 злотих. 194

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Був такий випадок. Соколівчани підготували виставу «Давно це діялось» - про козаків, що мужньо бились проти турецьких яничарів, вірність товариському слову. Виставу, як завжди, ставили в стодолі одного з соколівчан. Глядачів зійшлося чимало. Минула перша дія, друга, коли раптом нагрянула поліція. Зчинився шум, глум. Під великими погрозами довелось припинити дальшу гру. Глядачі і аматори сцени розійшлися.» Під час вистави «Свекруха» молодь підготувала саморобну сцену під відкритим небом за короткий час. Підлога сцени була зроблена з круглих різаних колодок однакової висоти, кожну з яких приносив гой, хто не був байдужий до культурного життя села. Стіни сцени були з домотканого полотна і вишитих ряден. Для старших глядачів були зроблені дерев'яні лавки, а молодь і діти дивилися виставу стоячи. Костюми в артистів-аматорів були з гофрованого паперу. Було бідно, але був ентузіазм молоді і було весело. Хати-читальні своєї українці села довгий час не мали. На якийсь важливий захід, наприклад, відзначення Шевченківських свят, змушені були винаймати приміщення у поляків в «Кулку рольнічім». Власники приміщення не завжди були задоволені цим (сцена прибиралась в український стиль, висіли тризуб, синьо-жовтий прапор) і диктували свої умови. Одного разу виник конфлікт між учасниками і господарями приміщення, де вони в черговий раз ставили свої вимоги. На це просвітянці відповіли так «Як не буде по-нашому, то не буде ніяк» і покинули приміщення. Після того випадку просвітянці вирішили будувати власну читальню, але на це потрібні були кошти. Так влітку 1922 року вони виступили з виставою «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці» в сусідньому селі Переволочно. Керував гуртком студент Яків Козловський, який на той час вчився у Львові. Роль Марусі виконувала Катерина Видрівська (Зробок). По закінченні вистави Яків Козловський висловив надію, що переволочненська молодь піде шляхом соколівської. Мрії просвітян збулися і в тридцятих роках розпочалося будівництво хати-читальні. Головою просвіти на той час був Микола Куляба. 195

Клекіт бузька

196

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Збудована громадою хата-читальня знаходилася на вулиці Бродській (навпроти дитячого садка). З північної сторони, від вулиці, був магазин, а з південної читальня. У читальні проводилися масові заходи: свято Миколая, Різдвяні вистави, Шевченківські вечори, читання художньої літератури, періодики (альманах «Нова хата»).

Михайло Козловський організував при читальні хор. Саме тоді він закінчив диригентські курси в Олеську і з великою охотою взявся за 197

Клекіт бузька роботу. Заняття з хористами проводив починаючи з вивчення нотної

грамоти. Кожен учасник хору за диригентською паличкою в руці керівника по вивчених нотах мусів правильно проспівати слова пісні гімну «Просвіти»: «Сонце з високого неба хліб нам дає, дає квіти. Волі шукати нам треба в ясного сонця «Просвіти». Світло знання і науки скрізь ми по селах розкинем, Братові брат подасть руки, вже ми в неволі не згинем. Виженем темряву з хати, ворог укритись не зможе, Видрем у нього всі втрати, ти допоможеш нам, Боже! Прапор «Просвіти» - це знак. Наших найкращих надій. Чи ти старий, чи юнак - Прапору цьому радій!» Хор був чотириголосим, виступав у національному одязі, брав участь у фестивалях і місцями не поступався навіть Олеському. Так в 1937 році чоловічий хор під керівництвом Михайла Козловського у Золочеві на огляді зайняв перше місце. Перед нашими співаками 198

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

виступали господарі сцени, колектив їхній був набагато більший. І коли соколівчани вийшли на сцену, їх зустріли свистом, але коли почали співати, то глядачі, затаївши подих, уважно слухали. По закінченню пісні зал викликав їх «на біс», але наші учасники принципово відмовилися.

Перелічимо і учасників чоловічого хору: Орський Василь, Колодка Микола, Паляниця Віктор, Бручковський Микола, Видрівський Михайло, Козловський Михайло, Гогоша Яким, Почапський Матвій, Лех Володимир, Дяків Михайло, Костишин Володимир, Гриценко Степан, Кісь Василь. У читальні проводилися масові заходи, актуальні на той час: свято Миколая, Різдвяні вистави, Шевченківські вечори, читання художньої літератури, періодики (альманах «Нова хата», журнали «Дзвіночок», «Малі друзі», «Рідна школа»). Окрім М. Козловського хором при читальні у свій час керували Іван Почапський, Іван Сірий, Ярослав Кузик, Іван Видрівський, які закінчили 199

Клекіт бузька диригентські курси в Золочеві. 1934 року соколівчани урочисто відзначали 30-літній ювілей «Просвіти» (1904-1934 р.р.), в якому крім молоді брали активну участь і статечні господарі. В ті часи молодь на селі багато співала і пісень знала немало. В неділі чи інші святкові дні на кожному кутку (так звали частини села) лунали пісні. М. Бручковський та М. Козловський організовували любителів музики і навчали гри на духових інструментах.

Духовий оркестр був основною окрасою соколівської «Просвіти». Інструменти були придбані на гроші, які прислали наші односельчани, що в той час емігрували до Канади. Керівниками оркестру були: Михайло Козловський, Іван Почапський, Володимир Почапський. Всі урочистості (спеціальні свята, сокільські забави, весілля і похорони) не обходилися без духового оркестру. Ця традиція продовжувалася до недавнього часу. 200

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

У 2030-х роках в Галичині, в тому числі і в Соколівці, проводилось досить цікаве свято свято українсь201

Клекіт бузька кої книжки. Читальні «Просвіти» запрошували дорослих і малих на святкові декламації, зустрічі, а батьки дарували дітям книжки. «Жовтень місяць книжки» — під таким гаслом працювала «Просвіта» у ті далекі осінні дні. А зимовими вечорами та в недільні чи святкові дні приходили до читальні люди, особливо молодь і вголос читали твори українських письменників. Літніми ж часами відбувались різні фестини, обжинки, вистави, що їх влаштовувала молодь власними силами з ініціативи «Просвіти». Ходили соколівські просвітянці на гору Маківку, відвідували Пліснисько та інші визначні місця. Дуже масовими і діяльними були в 30-ті роки читальні «Просвіти» на хуторах Підсокіл та Грабина. Підсокільською «Просвітою» тоді керував Сірий Михайло, а Грабинською - Микола Кузик.

202

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Як згадують старожили, дуже цікаво проводилися фестини. Хлопці і дівчата в барвистих українських строях виконували різні фізичні вправи та співали прекрасні національно-патріотичні пісні, що вселяли віру в перемогу нашого народу над ворогами.

Була в читальні «Просвіти» своя печатка, яка мала овальну форму з написом по краях: «Читальня «Просвіта» в Соколівці», а в центрі розкрита книга. Соколівська «Просвіта» належала до Олеської філії, а та до повітової в м. Золочеві. До Першої світової війни в селі було дуже мало молоді, яка вчилася в гімназії, бо за науку в місті треба було платити. Лише кілька господарів спромоглися післати синів на науку. А в тридцятих роках число гімназистів зросло. Були вже й такі, що навчалися в університеті. 203

Клекіт бузька В час літньої відпустки гімназисти і студенти університету займалися весь час культурною роботою із сільською молоддю і дітьми. Тому що в літні місяці люди на селі зайняті важкою працею на ріллі, активісти «Просвіти» створили «Садочок», куди матері віддавали під опіку своїх малят, що розв'язувало їм руки до термінової праці на полі. Студенти і кваліфіковані працівники вели виховну культурнонаціональну працю. Дітвора вчилася любити і поважати своїх батьків, свою церкву, свій народ, свої рідні традиції.

В будні дні всі працювали, а в святкові горнулися до читальні. Кожної неділі чи свята після вечірньої відправи в церкві тут збиралися як старі, так і молодь почитати книжки і часописи, погомоніти про політику, обговорити всі новини в країні і в своїй громаді. Немаловажними були і господарські питання. Відбувались часто і репетиції церковного хору, влаштовувались вечорниці, на яких фліртували (на жаль цих ігор сучасна молодь не знає). 204

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

В 30-тих роках періодично в читальні відбувалися відчити, тобто виступи з рефератами. У свій час і о. В. Кальба їздив на такі відчити до Білого Каменя від філії товариства «Просвіта» Олеська. Чимало родин, особливо багатодітних (а їх в селі було немало) читали часописи чи журнали («Діло», «Сільський господар», «Наш приятель», календар «Сільський господар», «Дзвіночок») вдома. Ними обмінювалися або позичали в читальні, бо друковане слово для селян було цінне, але не кожний міг собі дозволити його купити. Пізніми зимовими вечорами, коли поробили все надворі і принесли відро води до хати на ніч, як кожний примостився за своїм заняттям (шили, пряли, вишивали, лущили квасолю, кукурудзу), а один член родини сідав біля лампи і читав голосно для всіх. До читання заставляли молодь або навіть дітей, бо не всі старші тоді були грамотні. Пошана до старших на селі була загальноприйнятою, то ж відмовлятися від їх повелінь ніхто не смів, хоча часом не обходилося і без батькового паса. З приходом радянської влади в 1939 році «Просвіта» була заборонена, але зерна, посіяні просвітянцями 20-30-тих років, проростали серед нашої молоді. Важливу роль в житті соколівчан відіграла і книгозбірня при хатічитальні. Адже не кожен селянин міг придбати собі книжку і не кожен вмів її прочитати. Книгозбірня була не чисельна, багато книжок свідоміші просвітяни приносили з дому і читали всі. Після Другої світової війни книгозбірня при хаті-читальні стає бібліотекою і поміщається в одній з кімнат сільського клубу. З книги: Соколівка. Нариси про історію села та його жителів з глибин віків до наших днів. – Львів: ЗУКЦ, 2011. – С. 183 - 191, 747 757.

205

Клекіт бузька

Наталія Дубенська З ІСТОРІЇ ТОВАРИСТВА «СОКІЛ» В С. СОКОЛІВКА Товариство «Сокіл» у Соколівці було засноване у 1904 році з ініціативи отця Володимира Кальби. Першими його активістами були п. Скоробогатий, В. Заєць, Федь Колодка, Микола Андрухів, Лука Бартіш, Гриць Левко, Гриць Дендюк, Семко Куляба, Лесь Лех, Яким Якимець. Отець Володимир Кальба був і опікуном товариства, і порадником та помічником у переписці з «Соколом-Батьком». У ці роки «СокілБатько» застерігає о. Володимира в забороні носити національного прапора та знаків розрізнення на одежі, бо можуть бути проблеми з карними органами. Парох дбає про придбання для товариства «сикавки» (протипожежного пристрою) для тренувань та потреби (адже товариство вважалось пожежно-руханкове). «13 серпня 1911 року, у неділю, в першій годині по полудню, коло церкви на цвинтарі в Білому Камені відбувся окружний здвиг соколів. Він почався з посвячення свого прапора, при якому о. В. Кальба із Соколівки сказав зворушливу проповідь, котра запам'яталася всім надовго. Через рік о. В. Кальба помер і окружний «Сокіл» вирішує вшанувати пам'ять священика, бо «щиро патріотичну промову виголосив при посвяченні нашого прапора, що її враження не затреться у нікого, хто її чув». Досить цікава переписка за 1927 рік. У відповідь на скарження на о. Володимир Кальба сільського голову «Сокіл-Батько» відповідає: «Коли держава не передасть Вам сикавки Ви не можете брати відповідальності за успішне несення рятунку в случаю пожару... Коли староство до Вашої просьби не прихилиться, то й що ж. Статут попри вправи пожарничі дозволяє уряджувати забави, фестини, 206

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

аматорські представлення, спортивні змагання. І тим товариство нехай займається. А війт нехай собі сикавку сховає і сам гасить у разі вогню». [Документ від 24.02.1927 р.] У тому році головою товариства «Сокіл» у Соколівці стає Іван Видрівський і переписка з «Соколом-Батьком» стає ще більш впорядкованішою і цікавою. Членів товариства тоді було 85 осіб: 48 мужчин, 12 жінок, 15 хлопців, 10 дівчат. Збирались по середах та неділях, а також у свята в хаті-читальні «Просвіти». Серед них найактивнішими були: Іван, Лука, Михайло Видрівські, Михайло Левко, Петро Шах, Михайло Бачинський, Іван Збанок, Кирило Левко, Мирон Дендюк, Василь Шах, Василь Збанок, Іван Кузик, Федір Колодка. Вони влаштовували фестини на Білій горі, ставили вистави. Головна управа товариства «Сокіл-Батько» старалася допомогти соколівчанам у придбанні методичної літератури: «як заложити дуту оркестру», «рядові справи (муштра)», допомагала в організації свят. На честь 15-ої річниці смерті отця Володимира Кальби громадськість села з ініціативи товариств «Сокіл» та «Просвіта» побудувала пам'ятний знак на його могилі. Члени товариства «Сокіл» збирались видати біографію о. Володимира, планували, що з'явиться вона у світ 1928 року. Тому звертались до всіх українських установ, щоб допомогли у коштах. [Документ «Звіт товариства «Сокіл» за 1927 рік]. На жаль, більше в архівних документах відомостей про це видання немає: чи було видано, чи цей задум їм не вдався - констатувати не можна. У 1929 році товариство «Сокіл» робить спробу влаштувати «Велике Народне Свято» 28 липня, а в разі негоди - 4 серпня. Вже 6 червня 1929 року подали до староства письмову просьбу про дозвіл, а відповідь прийшла аж 27 липня. Перша частина свята дозволена під суворим наглядом поліції. Відділ «Соколів» не допущено до свята, а хто прибув, має бути зареєстрованим у поліцейських протоколах. На свято прибуло 56 тисяч людей, сім священиків, посол А. Вислоцький. Не розгубились соколівські «соколи», коли в присілку Підсокіл біля Соколівки виникла пожежа. Це сталось 27 червня 1930 року. Горіло обійстя Сірого Данила, як згадують старожили, він працював на панському фільварку «Березники» польовим і дуже погано ставився до 207

Клекіт бузька своїх односельчан, які там працювали... Першою прибула «сикавка» (пожежна машина) з фільварку «Березники» під керуванням п. Васюковського, потім «Соколи» зі Соколівки. «Страшна спекота, хати соломою криті, гуща - завдяки «Соколам» Соколівки та Переволочної, а осібно п. Васюковському, який по-геройськи дав примір, як бранець за рятунок і дав своїх три пари коней, бочки на воду, людей всіх, хто працював на фільварку. З прикрістю зазначаємо, що сусіди зовсім не брали участі в рятунку, а то й ховались за кущі. Пожар вдалось погасити за одну годину». З записів до товариства «Сокіл-Батько» від Кузика Данила довідуємось, що «Сокіл» з Соколівки має борг перед Управою з вини І. Видрівського і пропонує нагадати йому про цей борг, що становить 58зл. 46гр. «Цей борг тягнувся за соколівчанами до 1935 року. Аж тоді Микола Бручковський, який став старшиною «Сокола», надав внесок для погашення боргу, а секретар товариства Михайло Козловський дає внесок для передплати часопису «Сокільські вісті». 1936 рік був також багатий на події: це прогулянка до Ожидова, участь в окружному святі в Олеську, прощання з активним членом товариства Володимиром Левком, що знайшов собі смерть 23 квітня 1936 року в допливі Стару. У тому ж 1936 році під час походу соколівських «соколів» на Підлиську гору до пам'ятника Маркіяну Шашкевичу (а це від відбувалося щорічно!) польська поліція хотіла зірвати організацію свята. Кінець лісу на Куцькій дорозі жандарми засіли в засідці і повинні були завернути процесію назад у Соколівку. Та син польського жандарма Пенделя, Станіслав, попередив одну з українських дівчат-соколів, свою однокласницю, якій він симпатизував, але під дуже великим секретом, щоб про це не довідався його батько. Дівчина, а це була Коваль Стефанія, повідомила старшину «Сокола» Бручковського - і соколівські «соколи» перехитрили жандармів. Процесія змінила маршрут - пішла «колійкою», якою вивозили ліс і без перешкод дійшла на Підлиську гору. Мали «Соколи» свою пісню-гімн: «Соколи, соколи ставаймо в ряди! Наш поклик до бою взиває: В здоровому тілі - здорова душа, 208

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Де сила - там воля витає. Як славно, бувало, козацькі сини Боролись до смерті-загину. Боротися будем, соколи, всі ми За нашу святу Україну. Гей, хлопці- молодці, як мур всі тверді, Погляньте на стяг наш угорі: «Усі за одного - один за усіх!» Сіяє на нашім прапорі. Лети ж ти, соколе, в далекі степи; У гори, ліси та лимани. Прапор наш сокільський високо неси, Під ним наш народ вільний стане. Як славно, бувало, козацькі сини Боролись до смерті - загину. Боротися будем, соколи, всі ми За нашу святу Україну. Форма одягу соколівських соколів була така: для дівчат - вишивані чорними і вишневими нитками блузки з короткими рукавами (до ліктя) і вишневі у складки спіднички; для хлопців - зеленого, як трава, кольору сорочки і такого ж кольору штани і шапки (у формі пілотки). Ціна однострою «Соколів» (без чобіт) - 50 злотих. Вправи з членами товариства «Сокіл» готував Микола Бручковський. У нього був спеціальний підручник. Всі вправи виконувались під музику і супроводжувались співом. Репетиції робили на пасовиську, тому що кількість виступаючих була численна. Соколи брали участь у фестинах, які відбувались кожного року. Сокільська організація молоді особливо жваво працювала в тридцятих роках XX століття. А ще треба додати, що на території громади працювали товариство «Просвіта», «Віра», «Рідна школа», «Сільський господар». Усі соколи були і членами «Просвіти». До активістів товариства «Сокіл» передвоєнних років можна віднести Іванну Якимець, Кіся Василя, Ференца Федора, Збанок Параню, 209

Клекіт бузька Паламара Івана, Паца Івана, Сірську Варвару, Зробок Степана, Белея Дмитра. Ровесником «Сокола» був Кирило Якимець, який навчався у Львівському університеті, і, приїжджаючи додому на літні канікули, брав активну участь у житті сільської молоді. Він розучував з ровесниками національно — визвольні пісні: «Смерть, смерть, ляхам смерть, смерть московсько-жидівській комуні...» «Нам братів на очах катували, І над нами знущались кати. Кирило Якимець (світлина Ми повстали з-під удару навали, періоду німецької окупації) Та не встане вже ворог лихий»... «Зоріла золота заграва, Здригнувся світ від звуків сурм, Широко залунала слава, Що нам воскресла вже держава, Що Україна встала з тюрм»... Влітку соколівська молодь організовувала фестини, тобто забави на лоні природи. У програмі фестин були танці, спортивні ігри. Як звичайно на фестинах був безалкогольний буфет від кооперативи. Членкині товариства «Сокіл» під час вправ на Молодь поголовно околиці Соколівки, 1938 р. перестала пити не лише алкоголь, але й пиво. Хлопці перестали й курити. Весілля чи інші забави в селі теж відбувалися без краплі алкоголю. 210

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

У 30-х роках XX століття поряд з товариством «Сокіл» діяло ще й товариство «Рідна школа», ініціаторами й організаторами яких були о. Артемій Авдикович, Осип Моравецький, Михайло Миджин. На жаль, Друга світова війна перервала діяльність усіх цих товариств, пішли в небуття плани, мрії, сподівання юнаків і юнок зі Соколівки і всієї України. Війна внесла свої корективи у розвиток національного руху і національної ідеї. Серед жителів села проводило велику роботу і товариство «Сільський господар»: завозило сортове насіння зернових і картоплі та продавало селянам з метою сортооновлення. За ініціативою членів товариства викопували рови на мочарах для осушення їх. Гурток «Сільський господар» також організовував місячні курси, на яких вивчалися основи агротехніки та зоотехніки. Ці курси відвідувала не лише юнь, але й статечні ґазди та ґаздині. 211

Клекіт бузька Соколівські посестри і побратими (так називали себе члени товариства «Сокіл») були добре організовані і гарно виховані. Під час Різдвяних свят ходили колядувати на народні цілі, відзначали всі інші свята року (Миколая, Маланки). Незважаючи на утиски і контроль жандармів, дозвілля сільської молоді дзвеніло піснями, вирувало завзяттям. Хлопці та дівчата, що були учасниками товариства «Сокіл», всі в українських національних одностроях, на загальнонаціональних святах виступали з ритмічними вправами з прапорцями, хусточками чи кетягами калини. Масову участь в діяльності товариств брала сільська інтелігенція, вчителі, священики, а також самоуки. Всі вони працювали на громадських засадах, безоплатно. Керували роботою хорових і драматичних гуртків, були головами чи членами правлінь товариств, виконували обов'язки бібліотекарів, доставляли кооперативам товар, читали людям газети і журнали. Тримаючи тісний зв'язок з народом, члени товариства «Сокіл» працювали над піднесенням його національної свідомості. ……………… З книги: Соколівка. Нариси про історію села та його жителів з глибин віків до наших днів. – Львів: ЗУКЦ, 2011. – С. 174-180, 736737, 740. 212

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

Григорій Сірський ПЕРЕВОЛОЧНА ДО І ПІСЛЯ 1939 РОКУ (витяги) Ініціаторами заснування товариства "Сокіл" в Переволочній у 1911 році були Артін Романюк та Петро Фабіянський. Члени товариства "Сокіл" виховувались на засадах християнської моралі – любові до Бога, до рідного краю. За установленою програмою соколи одержували добрий спортивний та початковий стрілецький вишколи. Досвідчені лектори читали їм лекції з історії України, українського війська. Товариство передплачувало часопис "Сокілські вісті". У 1912 р. комітет буського "Сокола" (заснованого в 1906 р.) підготував великий фестиваль, який відбувся 29 вересня. На майдані при в’їзді до м. Буська після показових гімнастичних вправ буського "Сокола" в складі сільських команд виступили наші соколи. В 1914 році мав відбутися у Львові Сокільський здвиг в честь сторіччя з дня народження Т. Шевченка. Не дивлячись на те, що від Переволочної до Львова досить далеко, група молоді подалася пішки до Львова, щоби взяти участь у святкуванні. Як потім розповідала учасниця походу Ганна Сірська (Мартинівська), зібралося дуже багато молодих людей. Та не веліли розпочати свято, як надійшла звістка, що в Сараєві вбито австрійського престолонаслідника. Було вивішено чорні прапори, а учасникам здвигу запропоновано розходитися до домівок. Патріотизмові тодішньої молоді можна позаздрити - вони пройшли близько 200 км босими, бо черевиків в дорозі не взували. Крім того, кожний учасник ніс з собою харчі на кілька днів. У складі "Сокола" діяв окремий жіночий відділ, який мав свою фізкультурно-спортивну програму. Під керівництвом досвідченої наставниці Параскевії Андрусяк дівчата і жінки вчились куховарити, в'язати трикотажні вироби. За роки діяльності товариства "Сокіл" його членами були: Антін Романюк, Петро Фабіянський (голова), Петро Андрухів, Андрій Колещук, Петро Сахно, Іван Костів (голова), Василь Литвин (голова), Петро Івахів. Степан Фабіянський, Павло Юськів, Дмитро Литвин, Михайло Щуровський, Іван Литвин, Юрій Логин (голова). 213

Клекіт бузька Жіночий відділ: Ганна Сірська, Параскевія Андрусяк, Параскевія Сахно, Тетяна Сахно, Катерина Коваль, Марія Коваль, Ольга Андрусяк, Стефанія Сахно, Софія Сахно, Софія Литвин, Параскевія Фабіянська, Маланка Стефанюк.

Члени читальні "Просвіта". Зліва направо: І ряд - І.Рудко Олена, 2.Рудко Стефанія, 3.Завалій Катерина, 4.Процишин Анна (?), 5.Ковалишин Лінка, 6.Сахно Параска, 7.Литвин Юстина (тепер в США), 8.Стефанюк Тетяна, 9.Фабіянська Ярослава, 10.Лагола Тетяна, 11.Андрухів Катерина, 12.Сахно Тетяна; II ряд – 3.Андрусяк Параска (дячиха), 4.Фабіянський Юрій, 5.Мисак Тимофій, 6.Костів Іван, 8.Андрухів Михайло, 10.Рудко Петро (дяк), 11.Лагола Ілько. 214

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

В 1914 р. діяльність товариства припинилась у зв’язку з Першою світовою війною. Не дивлячись на те, що війна забрала багатьох свідомих людей села, в тому числі і кількох гімназистів, з кожним роком появлялися молоді вісімнадцяти- і двадцятирічні люди, готові продовжувати боротьбу за українську державність. 1922 року в селі відновило працю товариство "Просвіта", а за ним молодіжне товариство "Сокіл". Тон у просвітянському житті задавали гімназисти Микола Андрусяк, Василь Рудко, Василь Івахів. Із тих, які керували справами "Просвіти" та "Сокола", треба відзначити братів Івана і Василя Литвинів, Івана Костіва, Юрія Логина. Тоді ще в гімназіях працювало немало учасників визвольних змагань в армії УГА, які просили своїх вихованців під час літніх канікул включатися в життя молоді, сприяти відродженню села. Так Микола Андрусяк (доктор філософії, дійсний член НТШ, професор УВУ /Мюнхен/ і Гарвардського університетів) згадує: «Літом 1924 р. я перебував у час вакацій в селі й зміг підготувати дві вистави, з яких першу поставлено під голим небом на вигоні біля школи. Цього ж літа скликав в читальні збори з громадянами в справі заснування кооперативи». 215

Клекіт бузька Насамперед було визнано, що горілка є ворогом людства, а тому, коли царські московські солдати спалили корчму, люди не дали Янкелю побудувати нову і змусили його забратися з села. Горілку перестали вживати на весіллях. Весілля в ті часи не відбувалися з участю великої кількості гостей: тридцять, сорок гостей було нормально, а з участю п'ятдесяти гостей це вже було велике весілля. На весільному столі ставили літрову пляшку з горілкою і коло неї один келишок. Пляшка з келишком пересувалася по столу цілий день і деколи так і не була випорожнена до дна, бо більшість людей горілки не пили зовсім. Крім горілки, купували ще бочку пива, яке в ті часи було замінником горілки.

Аматорський гурток 1929 року. Зліва направо: І ряд - 1.Литвин Карпо-Іван (?), 2.Щуровський Михайло, 3.Костів Іван; II ряд - 1.Коваль Петро, 2.Коваль Марія, 3.Андрусяк Ольга, 4.Сахно Степан, 5.Сахно Стефанія, 6.Сахно Софія, 7.Івахів Василь; III ряд - 1.Литвин Василь, 2.Литвин Софія, 3.Логин Іван, 4.Стефанюк Маланка, 5.Андрухів Михайло, 6.Фабіянська Параска

Члени "Просвіти" влаштовували в читальні так звані "чайні вечори", під час яких перед присутніми виступали з рефератами на різні теми історичного напрямку підготовлені промовці, а потім пили чай, співали, танцювали. 216

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

З приходом до села директора школи М. Кудрича засновано мішаний хор, котрий співав в церкві і на концертах в читальні. Дуже велику користь приносив драматичний гурток, заснований ще гімназистами. Потім багато років ним керував Іван Сахно. Вистави, які влаштовувалися на сільській сцені, мали пропагандистський характер.

Вистави частково були на побутові теми з народного життя, та більше ставилися вистави історичного змісту, як "Степовий гість", "Отаман Хмара", "Київ наш" та інші. Старші кажуть, що коли ще не було читальні, то вистави влаштовували у чиїйсь стодолі. На току робили сцену, глядачі стояли коло стодоли і крізь відчинені двері спостерігали події на сцені. Хочеться зупинитися на одній виставі, яку І. Сахно поставив вже при 217

Клекіт бузька першій більшовицькій окупації. Звичайно, аматорський гурт сільської молоді не можна зрівняти з професійними артистами, та все ж вистава "Сватання на Гончарівці" вдалася нашим односельчанам краще інших, завдяки щирому виконанню ролей, так як написано в книжці, без будьяких перекручень. Я багато разів бачив цю виставу на сцені і на телебачені у виконанні різних колективів і кожний раз мені хотілося сказати: "а в Переволочній 1940 року виставу було поставлено краще".

Дівчата і жінки, які брали участь у куховарсько-трикотарських курсах. Зліва направо: І ряд - 1.Логин Стефанія, 2.Фабіянська Стефанія, 3.Стефанюк Катерина, 4.Лагола Стефанія, 5.Лагола Тетяна, 6.Рудко Стефанія, 7.Рудко Оленка, 8.Ґудз Параска, 9.МисакАнна; II ряд - 1.РудкоАнна, 2.Литвин Софія, 3.Процишин Маланка, 4.Процишин Катерина, 5.Андрусяк Параска, 6.Коропецька Марія, 7.АндрухівАнна, 8.Івахів Параска, 9.Сахно Софія, 10.Сахно Ольга; III ряд - 1.Андрусяк Катерина, 2.Коваль Павлина, З.Литвин Анна, 4.Ґудз Ярослава, 5.СахноМарія, 6.Логин Текля; IV ряд - 1.Разік Ярослава, 2.Москалевська Тетяна, 3.Левків Ольга, 4.Мадяриха Марія, 5.Березяк Стефанія, 6.Левків Марія, 7.Андрусяк Катерина, 8.Андрухів Параска, 9.Сахно Параска, 10.Фабіянська Ярослава, 11.Щербевич Анна; V ряд - 1.Фабіянська Параска, 2.МисакМарія, 3.Домарецька Стефанія, 4.Мисак Варвара, 5.Логин Анна, 6.Лесик Софія, 7.Стефанюк Тетяна, 8.Ковалишин Анна. В курсах брали участь 46 осіб.

Наведу імена виконавців головних ролей: Прокіп - Іван Сірський, Одарка - Марія Левків, Уляна - Марія Сахно-Івахів, Олексій - Петро Литвин, Кандзюба -Петро Івахів, Стецько - Петро Логин, Скорик - Роман Мисак. В останні роки польської окупації просвітянська праця підлягала 218

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ БУЗЕЧЧИНИ

жорстокій цензурі. Перед тим, як поставити на сцені виставу, треба було написати прохання старості, і якщо староста або його посіпаки вбачали там щось антипольського, то з'являлася резолюція "заборонено". Не корчма єврея Янкеля, а читальня «Просвіти» стала у вечірній час чи в святкові дні центром громадського життя села Переволочна. З книги: Андрусяк М., Сірський Г. Нариси до історії села Переволочна. – Львів, 2003. – С. 26-27, 35, 44-49.

Степан Куриляк МОЄ СЕЛО (ТУР’Є БУСЬКОГО РАЙОНУ НА ЛЬВІВЩИНІ) (фрагмент) Великої ваги подією в Тур’ї була побудова на початку 30-х років Народного дому - філії Товариства "Просвіта". Стояв той будинок на колишньому роздоріжжі, навпроти нинішньої сільради (тепер там заасфальтована дорога). У Народному домі була глядацька зала зі сценою, де доволі часто відбувалися вистави, концерти, танці тощо. Влітку активістами-просвітянами організовувалися фестини, які відбувалися в ліску Бачка чи у гаю на Лісових, що біля Троців, де дуже цікаво забавлялася молодь не лише з нашого, але й із сусідніх сіл. Була у Народному домі невеличка бібліотека української художньо-історичної літератури, яка дуже сприяла просвіті тур'ян, формувала їхню національну свідомість. Згодом при Народному домі засновано філію Товариства "Сільський Господар", члени якої мали можливість знайомитися там, на своєрідних курсах, з передовими методами господарювання. В кінці 30-х рр. у Тур'ї засновано спортивні Товариства "Орли", а "Луг" - в Гутиську, де сільська молодь мала можливість гуртуватися і виховуватися у військово-патріотичному дусі. Вже перед самою Другою світовою війною при Народному домі засновано молочарню - філію "Маслосоюзу", організації, що теж була підопічною того ж таки Товариства "Просвіта" і яка торгувала українським маслом навіть за межами тодішньої польської держави. Виручений прибуток від тієї торгівлі йшов на добробут українського народу: 219

Клекіт бузька розширення самого Т-ва "Просвіта", заснування "Народних шкіл", національних бібліотек, стипендій незаможним українським гімназистам і студентам. З книги: Куриляк С. Моє село (Тур’є Буського району на Львівщині). – Львів, 2010. – С. 30 - 31.

Вправи членів товариства «Луг» в с. Гутисько, кінець 1930-х рр.

220

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Юрій Киричук ЄВГЕН ПЕТРУШЕВИЧ – ПРЕЗИДЕНТ ЗУНР Євген Петрушевич (1863—1940) — найтрагічніша постать новітньої української історії. Він був одним з організаторів і керівників Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Його ім'я широко відоме на міжнародній політичній арені. По невдачі українських визвольних змагань 1917-1920 рр. українське суспільство поступово забуло Є. Петрушевича. Лише тепер ця постать знову повертається до українського народу. Громадська діяльність Є. Петрушевича стала об'єктом різноманітних наукових і політичних суперечок в Україні. У даній розвідці зроблена спроба висвітлити життєвий шлях і громадськополітичну діяльність цього неординарного українського політика. Євген Петрушевич народився 3 червня 1863 р. у м. Буськ, де його батько Омелян був священиком. Крім Євгена, у сім'ї було ще двоє синів і три доньки. В домі Петрушевичів панувала атмосфера глибокої релігійності і сильного національного почуття. Євген здобув початкову освіту в Буську, а потім навчався в українській академічній гімназії у Львові. По закінченні гімназії став студентом юридичного факультету Львівського університету. Брав активну участь в українському студентському русі. Здобувши ступінь доктора права, проходив адвокатську практику у Львові, в канцелярії відомого галицького юриста і громадського діяча С. Федака. По завершенні практики Є. Петрушевич відкрив власну адвокатську канцелярію у Сокалі. Тоді це був москвофільський повіт. Молодий адвокат із запалом взявся до активної політичної праці, очолив місцеву філію «Просвіти», заснував Повітову касу ощадности, виголошував доповіді, скликав віча. На Сокальщині вперше виявилися такі риси характеру Петрушевича-політика, як великі організаційні здібності і значний ораторський дар. Водночас він брав участь і в крайовій політиці. Є. Петрушевич - один із засновників у 1899 році Української національно-демократичної партії (УНДП). Ця партія була найсильнішою у громадському житті українського народу в Галичині. В її лавах переважали духовенство і світська інтелігенція, а також була 221

Клекіт бузька значна частина селянства. У 1900 р. національні демократи визнали за остаточну мету своїх змагань утворення Української держави. На перших виборах на основі загального виборчого права 1907 року Є. Петрушевича обирають послом до австрійського парламенту із переважно москофільської округи (Сокаль - Радехів - Броди). Після цього він переїхав у Сколе. Та Сокальщина не забула свого уособлення і в 1911 р. вдруге обрала його послом до парламенту. Крім цього, з 1910 р. Є. Петрушевич - також посол Галицького сейму від Стрийського повіту. Українські посли до австрійського парламенту об'єдналися в Українську парламентарну репрезентацію (УПР). У неї не було єдиної політичної лінії: одні депутати схилялися до поміркованих форм боротьби, інші наполягали на веденні рішучої парламентської боротьби, щоб зломити польську перевагу у Галичині. Є. Петрушевич був виразником другого напряму. З 1907 р. він став заступником голови УПР. Влітку 1914 року вибухнула перша світова війна. 2 серпня українські політичні партії об’єднались у Головну Українську Раду, яка звернулася до галичан з відозвою. У ній, зокрема, зазначалося, що Росія є «історичним ворогом України», і війна «кличе український народ стати одностайно проти царської імперії… Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України». Позиція галицько-українських політиків зумовлювалася тим, що вони розуміли: перемога Росії означає приєднання до неї українських земель Австро-Угорщини. Це несло українським землям таке ж поневолення, в якому знаходилася Наддніпрянська Україна. В часи війни Євген Петрушевич був членом ГУР, а пізніше входив до складу Загальної Української Ради (ЗУР). 12 травня 1915 р. ЗУР оголосила заяву, в якій домагалась «уконституювання австрійської України як окремого автономного краю Австрії й утворення самостійної Української держави з українських територій, відвойованих центральними державами від Росії». Та її заходи зазнали поразки, 23 жовтня 1916 р. з’явився маніфест австрійського і німецького імператорів про створення Польської держави. Франц-Йосиф також проголосив відокремлення та широку автономію Галичини в складі Австро-Угорської монархії. Практично це означало крах попередньої української політики, 222

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

узаконювалося польське панування у Галичині. Збанкрутіла ЗУР фактично перестала існувати. Керівництво українською політикою знову перейшло до УПР, яку очолив Є. Петрушевич. 30 травня 1917 р. Є. Петрушевич оголосив у парламенті заяву, у якій домагався відновлення ГалицькоВолинської держави, рішуче застеріг проти злуки західноукраїнської території з Польщею, бо ця територія належить до українських земель, та заявив, що будь-які спроби у цьому напрямі український народ буде вважати за акт насилля над принципом самовизначення. Щоб забезпечити австрійське українство від усяких несподіванок, він намагався у безперервних конференціях з урядовими чинниками довести до перебудови АвстроУгорщини на федерацію народів. Йому допомогла у цих заходах укладена 9 лютого 1918 р. Брестська Євген Петрушевич (фото біля 1918р.) угода між Центральними державами і УНР. У таємному додатку до цієї угоди австрійський уряд зобов'язався створити до 31 липня 1918 р. зі Східної Галичини та Північної Буковини окремий український коронний край в Австрії. Євген Петрушевич отримав юридичну основу для своїх домагань. Та через неконспіративність членів української мирної делегації про цей таємний додаток довідалися польські політики. Вони порозумілися з угорськими політичними колами і спільно вжили, заходів, щоб не допустити до реалізації таємного протоколу. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Буріян не визнав секретного додатку і довів до того, що Австро-Угорщина (єдина з чотирьох держав, що уклали мир з Україною) не ратифікувала Брестської угоди аж до свого розпаду. Восени 1918 р. поразка Австро-Угорщини у війні стала неминучою. У країні різко загострився національно-визвольний рух. Рятуючи ситуацію, цісар Карл видав маніфест, оголосивши: «Австрія по волі своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем'я області, яку 223

Клекіт бузька воно заселяє, творить власний державний організм». Однак цісарський маніфест з'явився запізно. Є. Петрушевич, докладно проінформований про ситуацію, заздалегідь підготував скликання Української Конституанти. 18 жовтня вона зібралась у Львові. Були запрошені члени обох палат австрійського парламенту, посли до галицького і буковинського сеймів та по три делегати від кожної партії. Так виникла Українська Національна Рада (УНРада), що обрала своїм президентом Петрушевича. Він одразу виїхав до Відня, щоб бути в курсі поточних політичних подій. Тим часом польські політичні кола готувалися до захоплення влади у Галичині. Є. Петрушевич домігся того, що глава австрійського уряду професор Дямету вислав до намісника Галичини телеграфний наказ передати владу українцям. Та поляки перехопили телеграму у Кракові і до Львова її не передали. Переговори делегатів Унради з намісником не принесли жодних позитивних для галичан результатів, тоді під тиском військових Унрада дала санкцію на збройне повстання. Ранком 1 листопада 1918 р. українські частини захопили Львів. Через кілька днів Унрада контролювала майже всю територію Східної Галичини. 13 листопада проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). В ніч з 21 на 22 листопада 1918 р. під тиском польських військ українські частини залишили Львів. Столицею ЗУНР став Тернопіль, пізніше Станіслав. Тут Є. Петрушевич скликав 3 січня 1919 р. першу сесію УНРади, доповнену в грудні делегатами від повітів і більших міст Галичини. Цей сейм західноукраїнських земель (налічував близько 160 членів) обрав вдруге майже одностайно Є. Петрушевича своїм президентом. Найважливішим рішенням новоскликаної УНРади було ухвалення угоди про «єднання ЗУНР з УНР». Євген Петрушевич заявив: «Ухвалений закон полишиться в нашій історії одною з найкращих карт... від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка...». 22 січня 1919 року в Києві відбулося святкове проголошення акту злуки ЗУНР і УНР. Проголошення об'єднання мало велике політичне значення як вияв волі цілого українського народу творити одну державу. Петрушевич - представник західних земель - став членом Директорії. 224

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Значну роль відіграв Є. Петрушевич у налагодженні державного життя на Східній Галичині. УНРада під його керівництвом працювала чітко та ухвалила ряд законів, зокрема, про земельну реформу й виборчий закон до галицького сейму. Було створено місцеву адміністрацію, налагоджено діяльність пошти і телеграфу, організовано суддівську владу, шкільництво, забезпечено поділ землі. Уряд швидко організував збройні сили республіки. До зброї покликано чоловіків віком від 18 до 35 років, використано бойовий десвід легіону Українських Січових Стрільців. Так виникла дисциплінована та ідейна Галицька армія (ГА) найкраще військо новітньої української історії . Молода українська державність будувалась у складних умовах українсько-польської війни. Євген Петрушевич покладав веливі надії на прихильне ставлення до української справи Антанти. Однак польська дипломатія робила все можливе, щоб в очах Антанти скомпрометувати українські визвольні змагання у Галичині. Євген Петрушевич з урядовцями та офіцерами УГА в саду Галицьким Єпископського палацу в Камянці-Подільському, 1919 р. лідерам поляки «навішували» більшовицькі ярлики. Об'єднання ЗУНР і УНР в одну державу не мало великого практичного значення для боротьби галичан, бо глава Директорії С. Петлюра став зондувати політичний грунт, аби укласти союз з Польщею проти Радянської Росії. У квітні 1919 р. поляки дістали з Франції добре вимуштрувану і прекрасно озброєну армію генерала Галлєра. Вона з'явилась у Галичині під приводом боротьби з більшовиками. Однак Галлєр і його солдати не збиралися воювати з Червоною армією, їх кинули на фронт проти галицьких українців. Водночас поляки намовили Румунію атакувати ЗУНР зі сходу. Румуни окупували Покуття і примусили уряд ЗУНР залишити свою столицю Станіслав та переїхати на Поділля. 225

Клекіт бузька Опинившись на невеличкому трикутнику галицької землі поміж Дністром і Збручем, ГА ще змогла вчинити свій знаменитий контрнаступ, який увійшов в історію під назвою «чортківська офензива». Значну роль відіграло у цьому те, що 9 червня Є. Петрушевича було призначено Диктатором. В його руках зосереджувалась уся повнота військової та цивільної влади. Галичани відкинули чисельно сильніші і краще озброєні польські війська на південь - за Дністер і далеко на захід, визволивши територію від Ходорова на півдні, аж до Золочева і Бродів на півночі. На окремих відтинках стрільці ГА дійшли навіть до Миколаєва і Бібрки. Але загалом наступ завершився трагічно, бо українським військам забракло амуніції й довелося відступи на схід. 25 червня 1919 р. Антанта, дозволила полякам тимчасово окупувати Галичину аж по р. Збруч, «щоб охоронити особисту безпеку і майно мирного населення Східної Галичини від звірств більшовицьких банд» та запровадити там цивільну адміністрацію. 16 липня 1919 р. під тиском переважаючих сил ворога ГА перейшла р. Збруч. ЗУНР припинила своя існування. Симон Петлюра з радістю прийняв 40-тисячну армію, бо надіявся з її допомогою виправити своє безнадійне становище і повернути Київ. Було кинуто клич: «Через Київ на Львів». Так зазначалося і в наказі командуючого ГА: «Вирвати матір українських городів столицю Київ, а звідти рушити переможно на галицьку столицю - Львів». Таким чином, галичани поринули у вир громадянської війни на Великій УкДиктатор зі своїми племінниками Левом Петрушевичем та Яросла- раїні. У силу відомих обставин у вом Селезінкою листопаді 1919 р. командування ГА підписало угоду з О. І. Денікіним, а в лютому 1920 р. галичани перейшли на бік Червоної армії. Ще трохи раніше Євген Петрушевич виїхав з України за кордон. Зупинившись у Відні, він сформував закордонний галицький уряд, так 226

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

званий «Уряд Диктатора». Є. Петрушевич та його прихильники протестували проти польської окупації Східної Галичини, розгорнули широку діяльність на міжнародній арені - через свої дипломатичні представництва і місії, а також висилаючи ноти протесту до країн Антанти і урядів європейських країн. Водночас Є. Петрушевич та емігрантський уряд ЗУНР намагався підтримувати тісні контакти з українським національно-визвольним рухом у Галичині, головною ударною силою якої була тоді Українська Військова Організація (УВО). 16 квітня 1923 р. Антанта остаточно розв'язала питання про Східну Галичину. Згідно з цим рішенням Ради амбасадорів східногалицькі землі стали вважатися польською територією. Еміграційний уряд ЗУНР припинив своє існування. Під тиском польської дипломатії австрійський уряд заборонив Є. Петрушевичу проживати у Відні. Те ж саме незабаром вчинила чехословацька влада. Є. Петрушевич виїхав до Німеччини, осів у Берліні і продовжував свою працю. У середині 20-х років Є. Петрушевич намагався орієнтуватися на Радянську Україну. Його прихильники в Галичині створили радянофільську Українську партію праці. Однак, коли у Радянській Україні закінчилася політика «українізації», розпочалися перші сталінські репресії, ця організація швидко припинила своє існування. Перед другою світовою війною мало хто вже із галичан пам'ятав Є. Петрушевича. Лише восени 1939 р. серед львів'ян почала ходити вперта чутка про те, що німецький уряд передав колишнього Диктатора ЗУНР радянським властям. Євген Петрушевич деякий час буцімто проживав у одному із міських готелів. Боячись ускладнень у міжнародній політиці через входження Західної України до складу УРСР, Москва планувала використати ім'я колишнього лідера ЗУНР у своїх інтересах. Пізніше Є. Петрушевич знову повернувся до Німеччини. Однак ця версія поки що не підтверджена надійними документальними свідченнями. Євген Петрушевич помер 29 серпня 1940 р. на 77 році життя у Берліні. Там він і був похований. З книги: Буськ в історії України: Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю від дня народження Є. Петрушевича. -- Буськ, 2001. -- С. 3 - 5. 227

Клекіт бузька

Андрій Курчаба РОДИНА ПЕТРУШЕВИЧІВ І НАЦІОНАЛЬНОКУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В ГАЛИЧИНІ Починаючи з ХVІІІ ст., в історії західноукраїнських земель нема мабуть більш відомої, знаної і шанованої родини, аніж родина Петрушевичів. Як ніхто, члени цієї дружньої сім'ї дуже багато зробили для розвитку найрізноманітніших галузей Галичини. Вони працювали в освіті і культурі, літературі, живописі, театральному мистецтві. Значна частина була членами ОУН, переслідувалась властями. Чоловіки брали участь у збройній боротьбі. Багато членів цієї знаменитої родини зміцнювали українське життя в еміграції, працювали на благо тих країв, де спинилися волею долі. Ось лише деякі приклади: Михайло Коцюба (нар. 1855 р.) доктор філософії і медицини; о. Омелян Петрушевич парох м. Буська і бузецький декан; Лев Петрушевич - парох с. Дідилова; Степан Охримович - учасник конгресу націоналістів у Відні в 1929 р.; Олена Залізняк (1886) - помітна постать українського жіночого руху, співредактор журналу «Мета», голова Українського Жіночого Союзу на еміграції у Відні, а згодом очолила Світову Федерацію Українських Жіночих Організацій у Філадельфії; її син Юліян - доктор економічних наук; Юліян Охримович - активний діяч студентського руху, організатор ІІ Студенського З'їзду 1913 р. у Львові, автор праці «Нарис розвитку української політичної думки в ХІХ ст.»; о. Дам'ян Константин (1866— 1952 рр.) катехит, а згодом адміністратор Успенської Церкви у Львові директор друкарні газети «Діло». Перелічити всіх, звичайно, неможливо. Слід лише зазначити, що були в родині лікарі, відомі вчені, актори і театральні автори, письменники і, звичайно, правники. І серед них окремо стоїть постать визначного політика першої половини XX ст. першого Президента і Диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича. Ось в якому середовищі справжніх українських патріотів виховувався майбутній Президент. Звідки ж пішов цей знаменитий рід і хто був його зачинателем? Як вважають вчені-дослідники найдавнішим первоначальником галицької вітки роду Петрушевичів був о. Микола Петрушевич, парох с. Цитулі в Яворівському повіті. Досі не відомі докладні особисті дані о. Миколи, 228

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

зокрема, де й коли народився, хто його батьки, яку освіту, крім богословія, мав, де навчався, де й коли помер і похований. Відомо лише, що в Галичину примандрував із Литви, був першим із свого роду, хто прийшов сюди ще до австрійського панування. Кілька десятків років він жив і працював у Галичині, про що свідчать написи над дверима цитульської церкви, викарбувані в дереві кирилицею. І ще про одного представника роду Петрушевичів необхідно згадати. Це крилошанин і кустош Митрополичої Консисторії у Львові о. Антоній Петрушевич. Довгий час він був найближчим приятелем і порадником митрополита Михайла Левицького, капеланом і нотарієм митрополичого уряду. Молодий о. Антоній був навіть при акті присяги митрополита, коли той отримав кардинальський чин. З великим піднесенням зустрів о. Антоній о. Антоній Петрушевич «весну народів» 1848 року. Тоді з'явилася його перша наукова праця, в якій говориться, що він визнає себе сином народу і вважає своїм обов'язком боронити права малоруської народності, історія якої є цілком окремою від московської. У зв’язку з 40-річчям літературної діяльності о. Антонія Петрушевича відзначалося, що його ім'я загальновідоме не тільки в Галичині, але й у цілому слов'янському світі. Як знаменитий і заслужений учений о. Антоній повинен зайняти своє почесне і заслужене місце в історії української науки. Особливий вплив на формування особистості Євгена Петрушевича мав його батько о. Омелян Петрушевич. У 1860 році о. Омелян іменований парохом у м. Буську при міській церкві Св. Миколая, а поселився у резиденції на передмісті Довга сторона. На просторому подвір’ї росла стара липа, довкола неї широкий стіл, на якому о. Омелян впорядковував зібрані ним старовинні експонати і різьбив по дереву. Тут також проводилися жваві дискусії та розмови з гістьми на церковно229

Клекіт бузька політичні та громадські теми. Це мало значний вплив на політичне виховання його синів. В 1863 р. о. Омелян став бузецьким деканом, а також був обраний віце-маршалом Повітової Ради в Кам'янці-Струмиловій. З того часу і аж до 1898 р. був головою місцевої бузецької Шкільної ради, яка охоплювала 6 громад і 7 шкіл. Завдяки його впливу на Довгій Стороні відкрито двокласну народну школу з українською мовою навчання. Згодом цю школу перенесено до приватного дому, а потім об’єднано з міською 6-ти класною школою. О. Омелян був свідомим українцем-народовцем і дуже діяльним у духовному, суспільному і політичному житті Галичини. Своїм о. Омелян Петрушевич з дружиною талантом, широтою громадських зацікавлень та культурною діяльністю вибився на передове місце серед нашого духовенства. Зокрема, о. Омелян цікавився літературною історією, археологією, мав велику бібліотеку, де були українські видання Котляревського, Шевченка, Шашкевича та багато інших цінних і рідкісних книг. Частим гостем в бібліотеці був ще один вихованець сім'ї Петрушевичів - о. д-р Йосип Боцян, майбутній ректор Духовної семінарії у Львові та луцький єпископ. Перебував у домі о. Омеляна його шурин Юліян Романчук, тодішній провідник українського руху в Галичині, посол до галицького сейму та віденського парламенту. Усе своє життя о. Омелян наполегливо збирав ікони і різні пам'ятки старовини по церквах і приватних домах, придбав дуже гарну бібліотеку, нумізматичну збірку. Все це о. Омелян заповів передати українському науковому товариству, як доказ, що рід Петрушевичів ніколи не забуває свого походження і трудиться в інтересах свого народу. Великий інтерес о. Омелян проявив до археологічних розшуків. У книзі відомого історика Миколи Голубця «Белз-Буськ-Звенигород» є 230

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

розповідь про те, що музеї НТШ у Львові зберігається кам'яний молоток, 5 крем'яних ножів, крем'яне долотце, глиняне начиння, численні уламки кам'яного знаряддя, і все це зібране о. Омеляном Петрушевичем. Він досліджував передмістя Воляни, де існувала фабрика заліза і мав зразки руди, з якої виплавляли залізо, а також Ліпибоки, де була папірня, якою володів українець Чучман. Помер о. Омелян на початку XX ст., і після смерті родина передала всі його збірки до НТШ та Українського Національного музею. Важливе значення для вивчення історії Бузеччини мають архів о. Омеляна та його спілкування і спогади про участь бузецьких поляків у повстанні 1863 року. Крім того, о. Омелян Петрушевич вів вибіркову хроніку подій в Буську, а також записки, що стосувалися дітей. Цікаві для історії записи вів о. Омелян на сторінках церковної книжки. Це безцінний матеріал, який дає важливу інформацію і над яким необхідно працювати нам, на що дуже сподівався о. Омелян Петрушевич. Сучасникам добре відоме ім'я Президента ЗУНР, уродженця м. Буська Євгена Петрушевича. І зовсім мало ми знаємо про ще двох синів о. Омеляна Петрушевича. Хто ж вони? Яка їх роль в історії України, чи були вони її творцями? О. Степан Петрушевич працював у складі Духівник УГА о. Степан УГА, користувався повагою та авторитетом Петрушевич серед місцевого населення. Разом з відступаючою армією перейшов р. Збруч і працював інструктором позашкільної освіти при Повітовій Управі у Староконстянтинові. В часи польської окупації Волині о. Степан став духівником УГА. Помер на тиф 14.01.1920 р. недалеко Бірзули в залізничному вагоні одного з ешелонів УГА, яка прямувала на південь для відпочинку і реорганізації. Наймолодший син о. Омеляна Роман народився 15.06.1872 р. в Буську. В 1894 р. покликаний до військової служби, закінчив старшинську та інтендатську школи у Відні. У 1900 році закінчив правничі студії у Львові і був суддею Повітового Суду в Кам'янці 231

Клекіт бузька Струмиловій. У 1915 році потрапив в оточення в Перемишлі і разом з іншими старшинами був вивезений до табору полонених в Сибіру. Звідти він повернувся у 1918 році. В часи ЗУНР був повітовим комісаром Української Держави в Кам'янці Струмиловій. Разом з М. Цегельським та д-ром Яцівим вони вели всю національну працю в повіті. Саме завдяки їх заходам збудовано в Кам'янці-Струмиловій великий Народний дім, у якому були приміщення для всіх українських товариств, бурса для учнів гімназії, а в партері - крамниці. За польських часів Роман Петрушевич переховувався більше двох років у Львові, опісля був урядовцем Земельного гіпотетичного банку і приблизно в 1930-х роках відкрив адвокатську канцелярію у Повітовий комісар ЗУНР у Кам'янці-Струмиловій. У 1939 році Кам’янці Струмиловій більшовицька окупація застала його в місті. Роман Петрушевич Навесні 1940 р. Роман Петрушевич потрапив до рук НКВД, його заарештували і вивезли невідомо куди. В Казахстан вивезено дружину і двох синів Юрія та Степана. Степан та мати померли, а Юрій зумів влітку 1941 р. виїхати на захід. По-різному склалася доля членів великої родини Петрушевичів. Але вклад їх в розвиток української державності, історії, мистецтва, літератури та інших галузей людської діяльності є воістину безцінним. Тоталітарний режим протягом десятиріч намагався стерти з пам'яті людської імена Пертушевичів. Та пам'ять нетлінна і нам, землякам та нащадкам першого Президента ЗУНР, потрібно зробити все, щоб ім'я його жило в назвах вулиць і шкіл, площ і скверів по всій Україні - бо пам'ять, то найцінніший дар серця людського. З книги: Буськ в історії України: Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю від дня народження Є. Петрушевича. -- Буськ, 2001. -- С. 6 - 8.

232

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Роман Горак АД’ЮТАНТ ВІТОВСЬКОГО ТА ЙОГО БРАТИ Як доносять старі хроніки, у 1683 році турки оточили столицю Австрії Відень. Австрійський імператор Леопольд І змушений був кликати на допомогу володарів сусідніх держав. На поклик відгукнулося багато держав. Приспіли й численні загони українських козаків, котрі билися поруч із військами польського короля Яна III Собєського. Серед них були й два брати-сироти, старший із яких серед козаків мав прізвисько Чуч. Хоч мужність та відвагу кожного козака гідно оцінив австрійський імператор, брати Чучі були відзначені особливо. За мужність австрійський імператор дав братам своєрідний шляхетський нобілітаційний титул, долучивши до їх прізвиська типове німецьке закінчення «ман», і стали брати-сироти з Чучів Чучманами. Польський король теж нагородив братів, подарувавши їм декілька ланів землі зі своїх маєтностей, і вручив охоронну грамоту, згідно з якою не тільки брати, але й їх нащадки звільнялися від кріпосних повинностей. Не дуже охоче прийняли ці дари брати, бо не хотіли міняти шаблю на плуг, але їх переконали старші козаки. Брати послухались і поселилися на дарованих землях поблизу Буська в Галичині. Невдовзі на цих землях виросли типово козацькі два хутори, один із яких стали звати Чучманами Заболотними, а другий - Чучманами Гумниськими. Як свідчать тогочасні документи, обидва поселення справді були вільними, належними за польських часів до королівської скарбниці, а за часів австрійської займанщини - до цісарської. Жодних кріпосних повинностей села не виконували, окрім шарваркових робіт, до того ж мали право вільного млива та викурювати горілку для своїх потреб. Так було чи інакше, але ця легенда про появу в околицях Буська Чучманів передавалася з роду в рід і справді здавалась би легендою, якби їй не було віднайдено справжнього історичного опертя. На початку нашого століття Василь Щурат серед древніх актів натрапив на дарчу землі братамсиротам, а також пізніше їх підтвердження польськими королями. Як окремі поселення Чучмани Заболотні та Чучмани Гумниські при польських люстаціях не виділялись. Очевидно, з тієї причини, що то були 233

Клекіт бузька маленькі села, а скоріше хуторці, які не мали самостійного адміністративного значення. Не мали вони того значення і при Австрії, яка проводила ретельний опис своїх земель у Галичині. Обидва хутори були адміністративно закріплені за селом Вербляни, що було неподалік. Нащадків у братів Чучманів було багато, і прадідівську землю довелося ділити на дрібніші шматки. Вже при Австрії даровані Яном Собєським лани стали затісними для Чучманів, і окремі з них почали кидати родинне гніздо та осідати по навколишніх селах, у тому числі й у Буську. Якось так уже повелося, що осідали Чучмани на околиці Буська, котра звалася Довгою Стороною. Чучмани з Довгої Сторони вже не могли похвалитися своїм багатством, як їх родичі, що залишилися на осілих місцевостях. Заприязнились з ремеслами та торгівлею, дітей своїх віддавали на науку до найближчих гімназій. Не стояли осторонь життя громади, а найчастіше самі виступали зачинателями добрих справ. Їх обирали радниками міста, поручителями від громади, правиборцями при старій куріальній системі виборів до віденського парламенту і галицького сейму. Вони обиралися війтами, не онімечувались і не ополячувались, а твердо трималися свого українського кореня, шанували звичаї батьків, уміли постояти за свою честь і в цьому ж дусі виховували своїх дітей. Не вміли та й не любили чимось виділятися з громади, скромність була притаманною рисою всього їхнього роду. Найчастіше про заслуги Чучманів перед громадою люди довідувалися з некрологів. Так трапилося і тоді, коли загинув Юліан Чучман, четар УГА, особистий ад'ютант Дмитра Вітовського. Йому було лише 24 роки. Вістка про загибель Юліана Чучмана надійшла у рідне місто аж на Другу Богородицю. І зібралось у стареньку церкву, де хрестили Юліана, все місто. Прийшла рідня з сіл поблизьких Четар УГА Юліан Чучман

234

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

і подальших, і відправив заупокійну Службу Божу старенький парох, а опісля зафіксував цю подію у метричній книзі церкви (Львівський історичний архів, далі - ЛІАУ, фонд 201, опис 4-а, справа 6305 аркуш 158). Це була жахлива загибель, трагедія. Четар Юліан Чучман супроводжував Дмитра Вітовського з Паризької мирової конференції, на котрій вирішувалася доля Галичини. Від усієї Української Народної Республіки залишався лише маленький острівець із центром у Кам'янці. З усіх сторін пнулися вороги. Ще тепліла надія, що європейські держави допоможуть вистояти і зберегти завойовану державність. Але всі вони, як вогню, боялися більшовиків і їх експансії на Захід, а тому в Парижі радили раду за радою. Французи наполягали, щоб у Галичині поставити могутню загату проти більшовизму. Справа ускладнювалася українськопольськими стосунками. Поляки затято твердили, що Галичина належить їм. З тим не могли примиритись українці. Суперечкам не було видно кінця, більшовизм наступав, попяки й українці воювали між собою. Розрахунок Франції на те, щоб українців і поляків кинути разом проти більшовиків, провалювався. Тоді Франція, оцінивши ситуацію і турбуючись передусім про себе, взяла сторону поляків, які всюди, де тільки могли, запевняли, що довірити таку відповідальну місію, як боротьбу з більшовизмом, українцям не можна, бо кожен українець по своїй суті гайдамака і може зрадити в будь-яку хвилину. З цією метою Франція створюс з еміграційних поляків могутню армію, на чолі Транспорт вояків польської «блакитної» армії Галлєра якої стояв дорогою на фронт 235

Клекіт бузька генерал Галлєр. Українці розуміли, що армія Галлєра буде воювати не проти більшовиків, а проти українців. Так і сталось. Як військовий міністр Дмитро Вітовський намагався досягнути хоча б тимчасового перемир'я з поляками і при підтримці Європи спільними силами виступити проти більшовиків. Час і подальші події показали, що це був би найкращий крок, однак Дмитро Вітовський не знайшов підтримки від нашого уряду, який узяв курс на війну з поляками. Досягнуте величезним зусиллям перемир'я було порушено, армія Галлєра вступила в Галичину, дні української державності були лічені. На знак протесту проти дій уряду Дмитро Вітовський подав у відставку. Пізніше, коли над Галичиною нависла небезпека, Дмитра Вітовського, як найбільшого авторитета на міжнародній арені було відправлено до Парижа, аби заручитися підтримкою центральних європейських держав. Проте події вже розгорталися таким чином, що на них не могли вплинути ці держави. Доля України була вирішена. Повертатися додому можна було тільки літаком. З цією метою Дмитро Вітовський прибув до Бреслау, де українським урядом був зафрактований німецький літак, який мав везти скрині з українськими грошима, друкованими у Німеччині, та цінними паперами у Кам'янець. Літак був дуже надійний, про нього говорили, що це взагалі чудо техніки, її останнє слово. Четвертого серпня 1919 р., десь близько дев'ятої години ранку, коли літак з повним екіпажем, Дмитром Вітовським та Юліаном Чучманом, які везли цінні папери для уряду УНР, перелітав річку Руду неподалік Ратібора у Долішній Шлезії на німецько-польському кордоні Дмитро Вітовський – Державний трапилася аварія. Багато очевидців секретар військових справ ЗУНР 236

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

опісля стверджувало, що саме тоді з літака вистрибнув парашутист і тут же донісся могутній вибух. Літак з чорним шлейфом диму почав падати. Про катастрофу було негайно повідомлено німецьку сторону, і на місце події виїхала комісія, яка застала уламки літака, дотліваючі папери та обвуглені трупи людей. Прізвища тих, хто загинув, було повідомлено пізніше. Серед загиблих був Дмитро Вітовський та його ад'ютант. Свідчення людей, які бачили катастрофу, не були прийняті комісією до уваги. Більше того, комісія навіть не зафіксувала цих свідчень у протокол. Висновок комісії звучав по-іншому: літак був збитий, коли пролітав над річкою. Українську сторону до розслідувань не допустили. Пощо? Україну в Парижі вже стерли з мапи світу. Не стало Вітовського, який міг би переплутати карти і Москві, і Парижу, то для чого зайвий клопіт! Намагання українського уряду розслідувати обставини катастрофи постійно знаходили рішучий супротив німецької сторони. Тільки значно пізніше стало зрозуміло, що Вітовського та його ад'ютанта вбито. Це було перше політичне вбивство лідерів українського визвольного руху, дуже вигідне центральним державам та Москві. Згодом подібні вбивства стануть буденною справою... Тіла погиблих відвезли до моргу в Бреслау, а відтак їх забрала делегація українського консульства в Берліні, щоб захоронити з усіма почестями. Німеччина навіть розщедрилася й відпустила на ті похорони військовополонених українців, які воювали на російській стороні. Хоронили Світлина з похорону Д. Вітовського і Ю. Чучмана. Берлін, 14 серпня 1919 р.

237

Клекіт бузька вбитих із церкви святої Гедвіги. На трунах, покритих національним прапором та червоними козацькими китайками, лежали криві козацькі шаблі, смушеві шапки, а в голові Д. Вітовського ще й полковницька булава... Вітовський і Чучман були поховані на старому цвинтарі у винайнятій могилі. Стараннями львівського крайового Товариства охорони військових могил прах героїв у 1928 р. було перенесено у збудований гробівець. Ад'ютантом Вітовського Юліан Чучман став у ті дні, коли той очолив Листопадовий зрив у Львові. У створеному уряді ЗУНР Дмитро Вітовський зайняв пост військового міністра і його було возведено в чин полковника. Розпочалася грандіозна робота по Могила Д. Вітовського і Ю. Чучмана на створенню Української цвинтарі Гугенотів у Берліні Галицької Армії. У пригоді став молодий ад'ютант. Умів дотримувати слова, був організований та відданий своєму командирові. Не покинув Юліан Чучман Дмитра Вітовського навіть післв його демісії з поста військового міністра. Перед виїздом до Парижа Вітовський подарував Юліану золотий годинник. На пам'ятку про себе. Після його смерті годинник довго зберігався у родині Чучманів, поки не став жертвою мародерства «освободителей». Походив Юліан Чучман саме з тих Чучманів, які поселились на Довгій Стороні в Буську. Хто з них поселився там першим, сказати важко, бо вже в метриці батька Юліана, Василя Чучмана, зазначено, що 238

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

він народився 11 січня 1858 р. і був сином Теодора Чучмана підміщанина з Довгої Сторони (ЛІАУ, фонд 201, опис 4-а, справа 6808, арк. 44). 22 листопада 1881 року, як свідчить інший актовий запис (Там же, справа 6304, арк. 122), Василь Чучман одружився з Анною, дочкою Василя П'ятниці та Катерини Яремкевич, також підміщан із Довгої Сторони. Нареченій було тоді 17 літ, тобто, згідно з австрійськими законами була вона ще неповнолітня, а тому батько її мусив давати дозвіл на шлюб. Зрештою, неповнолітнім був і сам Василь Чучман, наречений, хоч у метриці одруження йому й записано 24 повнолітніх роки. Зажили молоді в батьківській хаті, котра мала переписний номер 169 і під дахом якої жила ще й сім'я стрийка Стефана. Керував ладом у хаті та в усьому господарстві, як велить старий патріархальний звичай, дід Теодор Чучман. Юліан Чучман народився 2 квітня 1895 року (ЛІАУ, там же, справа 6305, арк. 158). У 1905 р. став учнем першої кляси Золочівської гімназії, а в 1914 р. на заклик Української Національної Ради пішов у Січові Стрільці. Подальший його шлях був зв'язаний з долею січовиків. Бої у Карпатах, рейди у тил ворога, перемога на Маківці, звільнення Галича та ряду міст Великої України, опісля Великий Листопад, утворення Української держави. Для українського бійця він став прикладом високого морального духу та відданості загальній справі. В сім'ї Василя і Анни Чучманів Юліан Чучман був шостою дитиною. Первістком-сином, який прийшов на світ 2 вересня, якраз під осіннього Івана, 1883 року, був Іван, брат Юліана Чучмана. Як стверджує метрика, хрестив та миропомазав новонародженого тамтешній парох Омелян Петрушевич з відомого роду Петрушевичів, а хресними батьками при хрещенні були Гаврило Капій та Меланія Давидовська (ЛІАУ, там же, справа 6306, арк. 55). Батьки вирішили, що буде краще, коли син здобуде освіту, і в 1899 р. віддали Івана до Золочівської гімназії. Після закінчення університету 1911 року був запрошений на педагогічну роботу у Львівську академічну гімназію, в якій, до речі, вчителювали вже давно визнані авторитети як в українській, так і світовій науці та культурі: О. Роздольський, І. Крип'якевнч, Ф. Колесса, М. Тершаковець, Д. Лукіянович, С. Кархут... 239

Клекіт бузька Директором гімназії був Ілля Кукурудз - еталон громадських чеснот, відомий педагог та організатор українського шкільництва. Професором гімназій Іван Чучман працював аж до самої смерті, яка сталась 5 листопада 1941 року, про що сповістили Учитель Іван Чучман зі студентками гімназії громадськість короткими некрологами «Львівські вісті» від 7 листопада 1941 року та «Краківські вісті» від 20 листопада цього ж року. Як повідомляли газети, похорон відбувся 7 листопада з каплиці Реформаторів на Янівське кладовище. Наскільки щасливо склалася доля батька, настільки нещасливо склалася доля у його дітей. Олег-Теодор, студент Львівського медичного інституту, включився в боротьбу проти більшовизму. В 1950 році його, сестру та маму було засуджено по статті 58 1-а на 25 років тюрми. Сестрі Феломені до арешту вдалося закінчити Львівський політехнічний інститут, вона була співавтором багатьох споруд у Львові та області. Зокрема, будинку вичислювального центру у Львові, цілого комплексу санаторіїв у Трускавці. За санаторій для інвалідів Великої Вітчизняної війни була висунута на здобуття Державної премії СРСР. На закритому партійному засіданні її ім'я було викреслено зі списку кандидатів, оскільки вона «не підходила» своїми біографічними даними иа такий «гонор». У Москві, зваживши на таку несправедливість і вклад Ф. Чучман-Дужинської, вирішили нікому не давати премії, оскільки дехто а «висунених» на здобуття її не мали жодного відношення до даного об'єкта. Іронією долі був той факт, що Ф. Чучман-Дужинська була співавтором будинку, що на теперішній вулиці Дмитра Вітовського, ко240

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

лишній Дзержинського, навпроти сумнозвісного КДБ для працівників даної установи...

Олег-Теодор Чучман – воїн дивізії СС Феломена Чучман – учениця «Галичина» гімназії

Другим сином пісня Івана в сім'ї Чучманів був Семен, який народився 14 лютого 1886 року (ЛІАУ, фонд 201, опис 4-а, справа 6306, арк. 131). Після закінчення початкової школи було вирішено послати Семена слідами старшого брата Івана, але сталось непередбачене: нагло захворів, а відтак і помер батько, залишивши на маминих руках десятеро дітей та господарство, яке вимагало догляду. Про дальшу освіту вже не могло бути мови. 1910 року він одружився а Параскевією Маєвською і загосподарив, даючи можливість учитися молодшим братам. 1914

Семен Чучман (з фото кінця 1950-х рр.)

241

Клекіт бузька року змушений був кинути все. Його мобілізували і забрали на війну. Воював у Сербії та Хорватії, а після розвалу Австро-Угорщини та закінчення війни, повернувся додому, аби підняти з руїн господарство. Молодші брати вже в той час пішли воювати за Україну. Мав великий пошанівок у громадян міста, на декілька каденцій обирався радником міста, вперто й послідовно захищав перед окупантами права українців. З приводом більшовиків його було розкуркулено і сім'ю вивезено в Казахстан. Після повернення жив у Львові і помер тут 5 березня 1961 року. Похоронений на Личаківському цвинтарі в одній могилі з молодшим братом Сидором. Його син Теодозій є викладачем иа кафедрі Чучман Теодозій Семенович промислової автоматики Львівського (з фото кінця 1950-х рр.) політехнічного інституту, а дочка Надія проживає в Буську. 1 травня 1888 року (ЛІАУ, там же, справа 6306, арк. 80) у Чучманів народилася дочка, яку охрестили Іванкою. Мала б мама помічницю, однак втіха була недовгою. Іванка вже гуси пасла, як ввірвалась у місто «задавлячка», і вона стала її жертвою. Після Іванки 10 червня 1889 року (ЛІАУ, там же, справа 6306, арк. 170) народився син, якого священик у метриці охрестив Ізидором, а вдома звали Сидірком. З усіх Чучманів він мав найбурхливішу та найімпозантнішу біографію. Його ім'я занесено в низку українських енциклопедій та довідників (звичайно, не більшовицьких). Після закінчення початкових шкіл у Буську був відданий батьками до Львівської академічної гімназії, в якій учився з 1901 по 1909. Вже у гімназії активно включився в суспільно-громадське життя, за що не раз мав сутички з властями; навчався в одному класі і сидів за одною лавкою з пізнішим лідером національно-визвольного руху Євгеном Коновальцем. Ця дружба, започаткована ще в гімназії, тягнулась довгі роки, аж до трагічної загибелі Коновальця. 242

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Після закінчення гімназії записався на правовий факультет Львівського університету (Львівський обласний архів, далі - ЛОА, фонд 26, опис 15, справа 128, арк. 399). Активно включився у студентський рух за створення у Львові українського університету. За участь у забороненому студентському вічі, на якому було вбито українського студента Адама Коцка, його заарештовано і засуджено на так званому «Процесі 101» (саме стільки українських студентів притягалось до відповідальності) до одного місяця тюрми. Відбував покарання разом із Євгеном Коновальцем та Дмитром Вітовським. Сенат Львівського університету заборонив Сидорові Чучману далі навчатися на правовому факультеті, тому він записався на студії до Краківського університету. Навчання на правовому факультеті давало багато вільного від занять часу, а тому Сидір Чучман використовує його для активної громадської та політичної роботи. Мав прекрасні ораторські здібності, вмів запалювати молодь і служив для неї взірцем громадської активності. У Львівському університеті його поновили наприкіці 1911 року (ЛОА, там само, справа 134, арк. 253), але вже в наступному семестрі був забраний до війська і служив при першому артилерійському полку фортечних оборон. Університет Сидір Чучман закінчив якраз перед початком війни (ЛОА, там же, справа 161, арк. 367) і відразу був мобілізований в діючу австрійську армію, в боях під Перемишлем потрапив у російський полон, звідки втікає і разом із Євгеном Коновальцем у Києві організовує Корпус Січових Стрільців. Сидір Чучман один із учасників розгрому більшовицького заколоту на заводі «Арсенал». Події в Галичині при розвалі Австро-УгорськоТ імперії кличуть Сидора Чучмана додому. У Сидір Чучман – військовий аташе листопадові дні 1918 р. входить до ЗУНР в Угорщині 243

Клекіт бузька штабу Дмитра Вітовського, а з проголошенням ЗУНР стає військовим аташе молодої української республіки в Будапешті. Бере активну участь в організації оборони Львова при наступі поляків. З падінням ЗУНР деякий час змушений переховуватися від польських властей, а опісля працює як правник. Стає одним із організаторів ОУН та членом його проводу. За свою політичну активність був арештований польськими окупаційними властями. 1925 року разом із Є. Коновальцем утікає на Захід. У Берліні був редактором газети «ОстЕвропеіше Кореспонденц». Залишив помітний слід у нашій журналістиці, представляючи змагання українського народу до своєї державності в умовах окупаційного режиму. Його статті можна часто надибати в тодішній українській періодиці як у краю, так і за кордоном. Як член проводу ОУН представляв дану організацію в країнах Прибалтики та Скандинавії. Мав незаперечний авторитет серед товаришів по організації. З початком Другої світової війни хворим повертається у Львів... Надії на українську державність втрачено. Німці розстріляли або арештували провідних діячів ОУН та членів уряду Ярослава Стецька. Не мав обминути розстріл і Сидора Чучмана. За ним, хворим, у лікарню приходить гестапо. Від розстрілу його врятовує смерть, яка сталась 18 серпня 1942 року (ЛОА, ЗАГС, справа 364, арк. 123). Про смерть провідного діяча ОУН повідомили всі тодішні українські газети: «Львівські вісті» |№ 187) від 20 серпня 1942 року надрукували некрологи за підписами «Товариші по зброї» та «Проводу українських націоналістів». Саме з цих некрологів стало відомо, яку велику роль відігравав Сидор Чучман у змаганнях за українську державність. Як повідомляли «Краківські вістів» (№ 185 та № 187) з приводу тяжкої і сумної втрати в Кракові, в тамтешній греко-католицькій церкві 24 серпня відбулася панахида на інтенцію великого сина українського народу Сидора Чучмана. Відгукнулися на його смерть також мистецькі газети, зокрема «Наші дні» (Ч. 10, вересень 1942 р.). Хоронили Сидора Чучмана з анатомічної каплиці, що на вулиці Пекарській, спочив на Личаківському цвинтарі у Львові. Похорон провідного діяча ОУН перетворився у справжню маніфестацію українців... 244

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

У боях під Перемишлем у 1914 році загинув Іларіон Чучман, п'ята дитина в родині Чучманів. Він, як відомо з документів (ЛІАУ, фонд 201, опис 4-а, справа 6306, арк. 102), народився 29 травня 1892 року, закінчив початкову школу, навчався у гімназії, а відтак був забраний у військо. Після Іларіона йшов Юліан, а за ним - 4 березня 1899 року (Там же, справа 6306, арк. 147) народилася дочка, яку, як і попередню, назвали Іванкою. Вона залишилася жити в Буську, вийшла заміж за Василя Давидовського і була ніби охоронницею звичаїв великої родини. До неї на свята поспішали брати, де б вони не були. Померла 1955 року, залишивши по собі дочку Клавдію. Після Іванки на світ прийшов у родині Чучманів син Лев. Він народився 16 лютого 1902 року (ЛІАУ, там же, справа 6303, арк. 160). Був восьмою дитиною у сім'ї. Закінчив нижчі класи Львівської академічної гімназії, а відтак учительський семінар. Став учителювати, правда, не у своїх краях, як мріяв, а в далекій Сандомирщині. Так розпорядилась Львівська шкільна кураторія. Мала для цього підстави. У свої рідні сторони Лев зміг повернутись тільки з початком Другої світової війни. Працював у Куликові, а в 1944 році виїхав на Захід, а відтак у Сполучені Штати Америки, де активно включився в життя української еміграції. Помер у Детройті 1984 року. Дев'ятою дитиною в сім'ї був син Микола, який народився 2 травня 1904 року (ЛІАУ, там же, справа 6306, арк. 189). Проявив неабиякі здібності до торгівлі. Добру торгівельну практику він дістав у відомого українського купця Хамули. А незабаром у себе вдома засновує філіал української кооперації «Маслосоюз», продукція якого у передвоєнні роки йшла у багато країн Європи. З приходом більшовиків він як «купец» був заарештований. При панічній утечі совітів Микола Чучман у власній крамниці із Галичини на початку війни його (світлина кінця 1930-х рр. звіряче замордували разом з його 245

Клекіт бузька родичами та односельцями в катівнях НКВД у Буську. Серед замордованих Миколу Чучмана розпізнала сестра Іванка. Про це вбивство опісля розкажуть львівські газети. Разом із ним було замордовано 30 осіб, серед них лікар Ярослав Ваньо з Буська, Євген Ковалик, Володимир Ковалик, Михайло Куп'як, син Миколи Куп'яка з Яблунівки, учитель Степан Кужіль, Петро Шеремета, Павло і Панько Герасимчуки. Останньою дитиною в сім'ї Анни та Василя Чучманів був син Роман, який народився 1907 року. Батьки невдовзі померли, Романом заопікувались старші брати. Закінчив Львівську академічну гімназію (в час навчання у ній жив у найстаршого брата Івана Чучмана), став активним учасником ОУН, був одним із тих, хто в Буську втілював у життя ідею проголошення української державності в 1941 р. У час німецької окупації був директором пивзаводу, активно допомагав матеріально українським повстанцям, а потім емігрував на Захід і після блукань по Європі у 1949 році прибув у Торонто, де став одним із організаторів УНО (Українське Національне Об'єднання). Завдяки жертовній праці Романа Чучмана та багатьох українців у Торонто було збудовано «Дім Української Молоді ім. ген. т. Шухевича-Чупринки». З іменем Романа Чучмана в'яжеться також голосна справа Дмитра Куп'яка, якому Московська Імперія 1964 року оголосила, як писав Василь Барладяну, «Третю Світову Війну». Саме тоді уряд СРСР розпочав інтенсивну кампанію проти нього, вимагаючи від Канади видачі Дмитра Куп'яка як воєнного злочинця. Уряд Канади рішуче відкинув домагання більшовиків, заявивши, що не бачить у діях Дмитра Куп'яка того, що йому закидають. В обороні Дмитра Куп'яка стала канадська преса. Діставши «по носі» і трохи Дмитро Куп’як (фото 1954 р.) отямившись, у червні 1965 року Москва надіслала другу ноту урядові Канади з вимогою видати Дмитра Куп'яка як одного з організаторів та керівників УПА на Бусьчині. Проти Д. 246

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Куп'яка (псевдо «Клей») розпочалася шалена війна. Друкувалися масовими тиражами книжки, які насильно вручали туристам, котрі приїздили на Україну, не вгавало вірнопіддане радіо, обпльовувала героя визвольної боротьби преса, були «задіяні» до цієї акції різні діячі української культури, писались фейлетони, поети складали гнівні вірші. Агентура КДБ у Канаді почала розпускати серед громадянства Канади найрізноманітніші чутки, щоб скомпрометувати Дмитра Куп'яка, мовляв, що він - не національний борець, а звичайнісінький мародер, який на Україні награбастав майна і прибув у Канаду, щоб провадити свій бізнес. Фото з судилища 1969 р. над соратниками Д. Куп’яка (з книги «Розплата»)

Агентура навіть робила спроби підкупити Романа Чучмана, аби і той склав свої свідчення проти Дмитра Куп'яка. Водночас розшукувалися інші члени ОУН-УПА, які б могли підтвердити сфабриковані у Москві проти Куп'яка документи. КДБ знайшло шість осіб, яких ще не встигло закатувати в концтаборах. Вдруге було заарештовано Володимира Олійника, Степана Чучмана, Павла Чучмана, Андрія Мороза, Левка Поцілуйка і Петра Смагу. Їх піддали звірячим катуванням і після вісімнадцятимісячного ув'язнення поставили перед судом, який тривав з 27 жовтня по 2 грудня 1969 року в палаці культури цукрового заводу селища Красного Буського району, що на Львівщині. Задля ефекту, який полюбляли більшовики, на процес було зігнано кореспондентів із усісї імперії, а також її сателітних держав, так званого табору країн соціалістичної співдружності. За свідків було покликано 154 чоловік, 11 із них з Польщі, аби показати світові, що дії Дмитра Куп'яка мали не тільки локальний, а й міжнародний характер. Судова колегія 247

Клекіт бузька ухвалила, що кожен з підсудних учинив ряд тяжких, небезпечних державних злочинів, і покарала «винних» від 13 до 15 роківі позбавлення волі, додавши до цього ще й п'ять років заслання. У Львові було випущено тиражем 10 тис. примірників книжку «Розплата», а документи з судилища відправили до Канади як «юридично» підтверджені, але уряд Канади відкинув їх. Намагання КДБ залучити до справи Романа Чучмана закінчились невдачею. Він витримав тиск, шантаж і довів, що залишається вірним українській ідеї. Як і Дмитро Куп'як, був бійцем, котрий захищав український народ від геноциду, який принесло «звільнення» московським більшовизмом. Там, де діяв Д. Куп'як, був осідок братів Чучманів у роки польської, німецької та, особливо, більшовицької окупації - діяли народні повстанці. Аби дискредитувати їхню боротьбу, закидали спеціально вишколені «боївки», у тому числі відому провокаційну «Волинську сотню УПА» та провокаційну групу «Народна гвардія ім. I. Франка», складену на 90 відсотків польських шовіністів, які своїми діями накликували на українців жорстокі розправи німецьких окупантів. Тут діяла банда більшовицького горлоріза Н. К. Кундіуса, про якого героїчно і патетично оповідала «Історія міст і сіл УРСР, Львівська область» (Київ, 1968 р.) З листопада 1941 р. по 22 липня 1944 р. їй удалось знищити понад 400 «місцевих поліцаїв та інших запроданців Вітчизни». Під останніми слід розуміти українських патріотів - селян та інтелігентів, які стали на боротьбу з окупантами... Отак вимітала український дух «червона мітла» більшовицького окупаційного режиму. Чучмани, попри все, не стали на коліна. Вони воліли гинути, ніж здаватися ворогові. Під час зимових облав 1945 року, через зраду в Буську, на Довгій Стороні була викрита криївка, де переховувалися члени районного проводу ОУН. У бункері загинули Мар'ян, Степан, Олег Чучмани, Михайло Бойко, Роман Карий, Теодозій Маркевич. Придушення національно-визвольного руху порозкидало нащадків братів Чучманів по світу. Та всюди, де б не закинула їх доля, навіть у мордовські чи воркутинські табори, вони завше залишались нащадками 248

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

тих, про яких у національному гімні співаємо: «І докажем, що ми, браття, козацького роду». Літопис Червоної Калини. – 1993. – Ч. 3/4. – С. 12 - 16.

Микола Іванців БІЛЯ ДЖЕРЕЛ ОУН (про Сидора Чучмана) …Після розпаду ЗУНР Сидір Чучман у 1925 році разом з Є. Коновальцем емігрує на Захід. У Берліні він редагує газету "ОстЕвропеіше Кореспондент (ОЕК). Його статті можна було часто зустріти в тодішній українській періодиці як в краю, так і за його межами. До речі, ОЕК, яка була організована у 1924 році формально Комітетом Меншин, зацікавлених в справедливому розв'язанні східноєвропейьких політичних питань, спиралася, з одного боку, на Українську Військову Організацію (саме від неї в редакції працював сотник С. Чучман), а з другого, - на представників нашої парламентської делегації, яку. як відомо, у цей час очолював Є. Петрушевич. Редакція ОЕК була довший час, особливо в 1926-1929 рр., важливим громадянським осередком, на якому вирішувались загальноукраїнські справи. Тут знайшли прихисток багато українських комітетів, товариств, організацій. Це був єдиний український орган на території і Німеччини. Крім співробітництва в ОЕК С. Чучман дописував до відомих журналів "Сурма" та „Розбудова нації". Звичайно, основна його діяльність була в УВО. С. Чучман як політичний пресовий референт входив дл керівництва т. зв. ЗАДВОРД - закордонної делегації військової організації, куди, окрім Сотник УСС Чучман Сидір, коменданта УВО Є. Коновальця, належали 1928 р. Урбан - Омелян Сеник, Рихард Яри та Горський. 249

Клекіт бузька Навіть ті, хто не виявляли прихильності до Чучмана, зокрема В. Мартинець, не мали сумнівів, що С. Чучман був розумною, працьовитою, чесною, доброю, добродушною людиною. Навіть більше. Саме В. Мартинець визнає, що сам полковникк Є. Коновалець мав "слабкість" до Чучмана. І не дивно: вони були шкільними товаришами ще в гімназії, потім разом студіювали в університеті. Коновалець в особі Чучмана мав біля себе людину, в якій був впевнений, і яка може його застерегти перед можливою небезпекою. Чучман був до певної міри "оком і вухом" Віри (псевцо Конональця). Він жив в націоналістичному оточенні, був його складовою частиною і віддано працював для націоналізму. Псевдонім Чучмана був "Степняк". Але він служив тільки для внутрішнього вжитку, бо назовні Чучман виступав завжди під своїм прізвищем. І ніде правди діти, пише В. Мартинець, - "коли треба було полагодити якесь діло чи то з чужинцями (а саме на зв'язках з ними він спеціалізувався - Ред.), чи з українцями, як не випадало йти полковникові, не хотів йти Канцлер (конспірація), і не було бажане це Ярому (його німецькість), там ішов Чучман".

Нині варто нагадати, що С. Чучман стояв при витоках ОУН. Саме він брав участь у першій Конференції Українських Націоналістів, яка 250

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

відбулася 3-7 листопада 1927 р. в Берліні. Саме сюди з'їхалися представники розрізнених українських організацій (УВО, УНМ, ЛУН та ін.), щоб вирішити кардинальне питання: чи є підстави і потреба створити єдину націоналістичну організацію? Таке рішення було прийняте. Було ухвалено скликати Конгрес Українських Націоналістів, що мав би покликати до життя Організацію Українських Націоналістів. Для його підготовки було сформовано Провід Українських Націоналістів (ПУН), який очолив Є. Коновалець, та вирішено видавати офіційний орган журнал «Розбудова нації». Проведення Конгресу відкладалося через нез'ясованість питань щодо об'єднання деяких націоналістичних організаціїй. Навесні 1928 р. пройшла II Конференція, яка й зайнялася вирішенням цих проблем. Полковник Р. Сушко і сотник С. Чучман, 1935 р. Згодом, тепер через арешт націоналістів на українських землях (було арештовано майже весь актив, що мав взяти участь в Конгресі), початок Конгресу перенесли на грудень 1928 року. Відбулася ця історична подія, як відомо, 28 січня 1928 р. у Відні. На Конгрес прибуло 30 учасників - по 15 наддніпрянців та західняків. Було подано 39 рефератів з проектами резолюцій. Серед них одним з авторів був і С. Чучман, який виголосив доповідь на тему „Політичне становище в Західній Україні". Конгрес, що тривав до 3 лютого, ухвалив засади українського націоналізму, прийняв устрій ОУН, обрав керівний склад. Головою Проводу став Є. Коновалець. 251

Клекіт бузька Опісля С. Чучман, який довший час, ще в період роботи в УВО спеціалізувався на зв'язках з прибалтійськими країнами, представляв ОУН в Прибалтиці та Скандинавії. З початком Другої світової війни вже важко хворим він повертається до Львова. Після арешту німцями провідних діячів ОУН та членів уряду Я. Стецька від розстрілу гестапівцями С. Чучмана (під неусипним наглядом яких він перебував) врятувала смерть, яка сталася 18 серпня 1942 року. Похоронили провідного діяча ОУН Сидора Чучмана на Личаківському цвинтарі. Сидір Чучман, кінець 1930-х рр.

Рідня біля могили Сидора Чучмана на Личаківському цвинтарі, 1942 р.

Воля народу. – № 45. – 8 червня 1999 року (подано зі скороченням)

252

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Микола Іванців

ТЕОДОР ВАНЬО І ЗУНР 1 листопада 1918 року у Львові раптовим ударом нечислених військових сил на чолі з сотником Д. Вітовським влада перейшла до рук українців. Це повстання започаткувало створення Західно-Українеької Народної Республіки — першої після століть чужоземного поневолення самостійної держави західної гілки українського народу. 14 листопада Українська Національна Рада затвердила Тимчасовий Основний Закон і обрала першим президентом ЗУНР нашого земляка Євгена Нетрушевича. У подіях цих далеких часів брали активну участь наші земляки І. Цьокан та брати Чучмани. Про них ми вже повідомляли на сторінках «ВН» кілька років тому. У державних справах тодішнього уряду помітну роль відігравав і член Української Національної Ради бущанин Теодор Ваньо, який очолював Державний Харчовий Уряд. Організація у тому часі заготівлі продуктів харчування, як для армії, так і для цивільного населення, носила надзвичайно важливу роль. Ось авторитетне свідчення генерала О. Удовиченка: «Праця по організації Української Галицької Армії велася в надзвичайно тяжких умовах. Бракувало досвідчених штабових та муштрових старшин, підстаршинських кадрів, зброї, амуніції, одягу. Відчувався великий брак у харчах, бо Галичина, під час великої світової війни, була головним тереном війни, завдяки чому цілі села і міста та великі господарства були знищені, а поля зриті окопами. Населення напів голодувало». Багато допомогло на місцях в організації заготівлі харчів створення при повітових комісаріатах харчових управ, які обирались місцевими громадськими і господарськими установами, наприклад «Сільський господар». Вони перебрали нагляд над поміщицькими землями, запасами зерна та інвентарем. Ці запаси вдалося зберегти від пограбування у початковій фазі постання держави, потім вони стали постійним і надійним джерелом забезпечення армії харчовими продуктами. Як громадські чинники, харчові управи також добре вели справедливий поділ харчів між населенням. Проте при існуючій тоді 253

Клекіт бузька системі розподілу через Головноуповноваженого уряду Директорії (багато харчів поступало в Галичину зі Східної України) не можна було вести цю роботу планово, бо кожен розподіляв на власний розсуд. Навіть траплялись випадки недогляду чи надужиття. Ось чому було прийняте термінове рішення про створення Державного Харчового Уряду, якому були перепідпорядковані всі повітові харчові управи і який перебрав на себе усі справи харчування, полишаючи для Головноуповноваженого функцію доставки товарів у кредит. У цей період у Станіславові Теодор Ваньо, як голова Державного Харчового Уряду, виявив надзвичайну рішучість і твердість, взявши все керівництво і відповідальність на себе. Його гострі заходи тоді не всім були до вподоби, але так, напевно, треба було поступати, маючи на увазі тодішню військово-політичну ситуацію, у якій опинилася ЗУНР. Завдяки допомозі зі Східної України за сприяння Державного Харчового Уряду під орудою Т. Ваня до середини травня 1919 року в Галичину з Великої України надійшло понад 1000 вагонів з різноманітними харчами, цукром, кормами для худоби. Воля народу. – № 86. – 1 листопада 1995 року

Представники української військово-цивільної адміністрації в Золочеві (4 – Ілько Цьокан, 5 – Теодор Ваньо), кінець 1918 р. 254

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Єфрем Гасай ІЛЬКО ЦЬОКАН – ГЕРОЙ ЛИСТОПАДОВОГО ЗРИВУ Серед українських постатей, які прославились в роки національновизвольної боротьби за вюлю і незалежність нашого краю, був і безпідставно репресований в лихі роки сталінських беззаконь уродженець села Сторонибаби Ілько Іларіонович Цьокан. Ілько народився 1887 року найстаршим в небагатій восьмидітній селянській сім'ї. Хлопець змалку виявив хист до науки, і після сільської школи продовжував навчання в стінах Львівської української гімназії, пізніше навчався на юридичному факультеті Львівського університету, продовжував здобувати освіту у Відні, де в 1914 році отримав диплом доктора права. Водночас при Еспортовій академії закінчив спеціальні комерційні курси. Про подальшу свою життєву дорогу засвідчує відповідь підсудного Ілька Цьокана слідчому в 1931 році: «Зараз після закінчення університету в серпні 1914 року мене мобілізували до армії, і на моє прохання приділили до легіону Українських Січових Стрільців, що формувались під гаслом боротьби проти царського ярма. В цій армії я пройшов всі ступені звання до поручника. В армії я виконував різні обов'язки...». Про маловідомі факти з історії стрілецтва колишній воїн свідчив: "Коли під осінь 1918 року видно було, що Австрія розпадається, в нашому легіоні утворився комітет, що взяв на себе завдання зробити в Східній Галичині політичний переворот пооголосити самостійну ЗахідноУкраїнську Народну Республіку. Члени комітету повинні зібратись у Львові, а для цього потрібно було мати відпустку від командування УСС". Таке право в Ілька було на час «складання екзаменів для докторату». Коли УСС з Херсонщини переведено на Буковину, «через місяць у вересні 1918 року мені треба було знову поїхати до Львова на засідання тодішнього комітету, і так як Вишиваний не хотів мені дати дозволу на виїзд, я поїхав нелегально з підробленим документом, що мені його дав сотник Вітовський. В половині жовтня я приїхав до Львова. Тут зібралося нас військових-українців декілька десятків... Ми вирішили в ніч з 31 жовтня на 1 листопада виступити збройно, захопити владу, виарештувати австрійське командування і проголосити УНР в Галичині. 255

Клекіт бузька Це було зроблено, при чому мені особисто було доручено піти до касарень, де поміщалися два резервні мадярські батальйони і заявити їм, що ми захоплюємо владу у свої руки та пропонувати скласти зброю, за що ми дали їм вільний виїзд в Угорщину. З проголошенням УНР в Галичині почалася війна між Галицькою армією та польською. Вже з листопада поляки виступали збройною боротьбою проти української влади, захопивши вокзал у Львові. Мені було доручено організувати оборону т. зв. дільниці «сойм», де польські війська захопили важливі стратегічні пункти... Я здобув район «сойму», за це мене було піднесено до ступеня сотника...». Про участь тридцятиоднорічного сотника у львівських подіях читаємо в сучасному дослідженні М. Р. Литвина і К. Є. Науменка «Історія Галицького стрілецтва (Львів, «Каменяр», 1991). У розділі «Чи волю здобудеш, чи згинеш...» названий І. Цьокан, який був серед членів військового перевороту у Львові 1 листопада 1918 року і своєю участю вписав своє ім'я в хроніку боїв за місто. Повстання розпочалося, коли на ратушевій вежі пробило 4:00. Невдовзі Д. Вітовський приймав перші рапорти. І. Цьокан домовився про нейтралітет німецьких і угорських частин. У той день (4 листопада Є. Г.) поручник І. Цьокан - комендант сейму - енергійним наступом двох сотень догори по Городецькій відкинув поляків до Собору св. Юра, чистив район між вулицями Городецькою та Янівською. Про бойові успіхи стрільців в запеклих боях свідчать бойові зведення Української Генеральної команди: «7-го листопада. Залога касарні Фердинанда при Городецькій вулиці зводить щоденно великі бої від 4-ої ранку. Сьогоднішній наступ коштував противнику багато вбитих і ранених, які покрили подвір'я касарні і вулицю Городецьку. Ворог розпочинав тричі наступ, але кожен наступ відбила залога касарні. 9 листопада. Група поручника доктора Цьокана виконала сьогодні знову кілька видатних операцій». У бойових досягненнях, зведеннях тих днів є згадки про героїчні подвиги багатьох старшин і стрільців, серед яких були досвідчені 256

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

фронтовики: сотник Ілько Цьокан і четар Тарас Франко, поручник Роман Купчинський... В боях за Львів та пізнішої його оборони виявилася відсутність тилової бази, зокрема харчів. І сотнику Цьокану доручили організувати Золочівський військовий округ. Його призначено комендантом тилового округу, а з лютого 1919 року переведено комендантом Тернопільського військового округу. Посада була незавидною, адже з відступом Галицької армії за Збруч під натиском поляків евакуйовувалося військове майно на Поділля. Ілько Цьокан досвідчено і сумлінно виконував свої обов'язки, адже на Великій Україні його Сотник УГА Ілько Цьокан призначено начальником інтендантів Галицької армії. Незавидною була її доля, адже галичан паралізувала епідемія плямистого тифу. Захворів і активний учасник, один з провідних діячів Галицького стрілецтва Ілько Цьокан, який свідчив: «Я не пам'ятаю, яким чином я опинився в Жмеринці. Коли я перейшов кризу в хворобі, мене відправлено до Одеси, де я лікувався аж до приходу Червоної армії... Залишився в Одесі, де дістав посаду вчителя німецької мови в українській школі ім. Стешенка на Молдаванці. Сидів тихо, ніде не показуючись аж до червня 1920 року... Через одного галицького єврея я довідався, що мого батька поляки заарештували, господарство спалили. Я вирішив втекти з Одеси до Чехословаччини, бо від знайомого чеха довідався, що галичанам дають можливість працювати на Закарпатській Україні. Я на ринку в Одесі знайшов селянина з-над Дністра і з ним поїхав в село, де перейшов Дністер і ночами дійшов до Кишинева. Відтіля залізницею до Чернівців, а 257

Клекіт бузька звідти до Чехословаччини. В Празі знайшов знайомих, які допомогли згодом включитися в соціально-політичне життя галичан, залишитись українським патріотом». Там же в еміграції в 1921 році він одружився з Мариною Терпило, колишньою артисткою української капели під керівництвом О. Кошиця, яка співала в новоутвореному українському театрі в Ужгороді. На Закарпатті Ілько Цьокан влаштувався працювати в банку, а згодом йому запропонували посаду викладача комерційних дисциплін новоствореної Ужгородської торгової академії. Галичанин поринув в педагогічну роботу. Лише протягом 1922-1925 років написав два підручники і дві брошури, які були надруковані і затверджені офіційними підручниками для торгових академій. Водночас друкувалися його статті в «Карпатській правді», в яких виступав на захист бідного населення, яке експлуатувалося чеськими окупантами. Це привернуло увагу місцевої влади до особи української національності. Про це він пізніше писав: «Влітку 1926 року появилася в місцевій газеті стаття, де мене названо... більшовицьким агентом і на слідуючий день мене попередили, щоб до 24х годин я залишив територію Чехословаччини. Загрожувало ув'язнення, адже поліції було відомо про діяльність військового коменданта. Я таємно втік до Праги, там звернувся до Радянського представництва і за його дозволом я приїхав в травні 1926 року до Харкова, де я отримав працю економіста-фінансиста». Восени 1928 року згідно з оголошеним конкурсом Ілька Цьокана обрано професором торгово-промислового права Одеського юридичного інституту, де був деканом юридичного факультету. Після закриття цього навчального закладу галичанин не мав можливості залишитися в Одесі, а в Києві відкрився інститут обліку та розподілу. Професор Цьокан в золотоверхому місті викладав економіку зовнішньої торгівлі. Водночас з успіхами на освітянській ниві І. Цьокан був свідком суспільно-політичних змін в радянській країні, «великих перегибів», примусової колективізації, голодомору, масових переслідувань, арештів та політичних процесів. Була спроба скомпроментувати його, колишнього політемігранта, наведенням письмового зв'язку із закордонним керівництвом Української військової організації — «УВО», зокрема Є. 258

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Коновальцем. Однак галичанин вчасно зрозумів, що над ним вже повис «караючий меч» вартових революційних завоювань. Та знайшли іншу провину. Про це він свідчив: «Для мене великою неприємністю був арешт брата моєї дружини професора Терпила. Тому що ми обидва дуже щиро дружили між собою, і я вважав його за так само лояльного громадянина УРСР, як і себе, тому я турбувався його арештом і старався про його звільнення. На слідстві підсудний Ілько Цьокан намагався пояснити, що «багато питань соціальної революції і класової боротьби не розумів, арешт визнав за «трагічне непорозуміння», винним себе не визнав. Проте для слідства було відоме і його минуле. Про наслідки радянського судочинства свідчить відповідь з управління Служби безпеки України по Одеській області про те, що «до арешту професор інституту» обліку і розподілу 21 березня 1932 року постановою трійки ГПУ УРСР згідно статей 54-4 І 5411 Кримінального кодексу УРСР за нібито участь в контрреволюційній організації, яка ставила своїм завданням повалення радянської влади, був засуджений в концтабір строком на 3 роки. Подальша доля невідома». Та ім'я галичанина є у списку осіб, що фігурують у кримінальній справі за звинуваченням в причетності до так званої Української військової організації: «Цьокан І. І., 1887 р. уродженець м. Золочів Львівської області, професор Київського інституту обліку і розміщення, безпартійний». На жаль, документальні відомості на цьому обриваються. Життєвий шлях в'язня розчинився в невідомості. Куди ж вела його загратована арештантська дорога? Мабуть, надіявся невеликий строк витримати, вижити та повернутись в Україну. На пошуки рідних чи близьких в родинному селі, щоб повідомили долю призабутого сотника УГА Ілька Цьокана, відгукнувся племінник Ілярій Іванців, який повідомив, що ув'язнений помер в 1940 році у Семипалатинському гулазі Казахстану. У незвіданності розчинився шлях нашого земляка вдалині від отчого краю. Відомо лише, що через шість десятиліть висновком прокуратури Одеської області від 28 червня 1994 року посмертно реабілітовано І. Цьокана. Йому повернуто чесне ім'я. 259

Клекіт бузька Його, одного з представників знищеного суцвіття української інтелігенції, поховала у своєму лоні холодна казахська земля, в яку забрав з собою любов до України, глибокі тайни і роздуми, незавершені справи. Нині в друкованому слові повертається призабутий до нас в Україну, за незалежність якої боровся на її просторах. Хай же слово рідною мовою буде нев'янучою квіткою на його невідому могилу, сліди якої замів холодний вітер казахських степів. Тернопільська газета «Заграва», червень 2004 року

Оксана Геряк УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ – ВИХІДЦІ З С. СТОРОНИБАБИ В історії кожного народу є сторінки світлі і чорні, героїчні і трагічні. Та, мабуть, важко знайти ще десь у світі народ, з історії якого б насильницьки виривали, викреслювали не просто окремі сторінки, а цілі розділи, цілі періоди. Одним із них є період боротьби Українських Січових Стрільців (УСС) і створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вже майже не залишилось живих учасників тих військових змагань за волю і незалежність України. Але без ЗУНР, без січових стрільців, без Української Галицької армії не було б зараз незалежної Української держави. В свідомості народу, в його історичній пам'яті, в ментальності залишилась ЗУНР невмирущим символом прагнення українців до своєї державності. Ті далекі події стають для нас тим ближчими, чим більше дізнаємося про їх учасників, особливо, якщо ці люди є нашими земляками уродженцями нашого села. З подивом пізнаємо постаті, котрі здавалися непоміченими в житті, але які для історії нації залишили слід, гідний подиву. Бо, незважаючи на шляхи, важкі та тернисті, творили українську історію та культуру. Хто ж ці люди? Як склалася їхня доля? Петро Постолюк народився в селі Сторонибаби 10 липня 1894 року. Гімназійну освіту здобув у Золочеві. З вибухом війни зголосився до 260

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Легіону УСС, сотні Василя Дідушка. Згодом став підхорунжим Булавного (тобто керівного) відділу УСС. У цьому відділі було всього двоє вихідців з одного села, і були ними саме наші земляки І. Цьокан та П. Постолюк, що є свідченням їхнього визнання. Під час війни П. Постолюк взяв участь у боях з російською армією в Карпатах і на Поділлі. У січні 1917 р. став ад'ютантом команданта Легіону УСС сотника Осипа Микитки. В ході Листопадового Зриву поранений у боях за Кадетську школу у Львові. За Збручем пройшов страхіття Чотирикутника смерті і жахливої спустошливої пошесті - тифу. Повернувшись із Наддніпрянщини у 1920 році, став ініціатором, засновником і директором відомого товариства "Червона калина". В 192239 рр. видавництво видрукувало багато цінних праць, в тому числі 18 історичних календарів і "Літопис Червоної калини", в якому відображено бойовий шлях звитяжних побратимів П. Постолюка. Працював він також у видавництві Івана Тиктора, колишнього січового стрільця, Чотар Петро Постолюк вихідця із сусіднього селища Красне. Під час Другої світової війни працював в українському видавництві в Кракові. Переїхавши до США, відновив товариство '"Червона калина". Крім цього, був головою книговидавництва "Свобода". Помер П. Постолюк у поважному віці на 85-му році життя 27 вересня 1978 року. Пилип Максимович Деркач народився в селі Сторонибаби в 1893 році у трудовій селянській родині. Початкову освіту здобув у рідному селі, а навчатись в українській гімназії національно настроєні батьки відвезли його аж до Перемишля. Там юний Пилип і здобув українську середню освіту. В 1914 році був мобілізований та служив у Українських Січових Стрільцях. 1917 року попав у полон і вивезений аж до Самари, в якій промучився цілий рік. У 1918 року повернувся на Батьківщину і знову в свою військову частину, яка стояла у Вижниці на Буковині. Після розпаду Австрійської монархії брав участь в польськоукраїнській війні за Львів як хорунжий Української Галицької Армії. 261

Клекіт бузька Тяжке поранення в бою за український Львів коштувало йому лівої ноги. Як інвалід УГА перебував в таборі для полонених в Стшалково на Познанщині, звідки щойно 1919 року був звільнений і виїхав до Відня для дальшого лікування. Після одужання розпочав студії на філософському факультеті Віденського університету, де вивчав філософію та німецьку мову. Продовжив навчання в Карловому університеті Праги, який закінчив 19 червня 1925 року, одержав звання доктора філософії та німецької мови. У Празі Пилип Максимович познайомився з Марією Фуртак, яка стала його дружиною і вірним другом. Молоде подружжя повернулося у рідні краї, до Львова, сповнене мрій, маючи найкращі наміри займатися науковою працею. На жаль, в умовах тогочасної Польщі це для них було нереально. Від українців вимагали праць польською мовою та роботи в польських наукових установах. Як інваліда війни П. Деркача не приймали у середні навчальні заклади на викладацьку роботу, і тому він був змушений працювати в українській приватній школі для ремісничої молоді, в якій викладав з Деркач Пилип Максимович 1926 до 1939 року. З 1939 року тяжко хворів і якийсь час виконував лише перекладацьку роботу вдома, зокрема, українською перекладав твори І. Франка, писані німецькою та польською мовами. Коли у Львові з'явилися наукові установи Академії наук, П. Деркач також працював над укладанням "Польсько-українського словника" у відділі мовознавства Інституту суспільних наук АН УРСР під керівництвом професора І. Свєнціцького. Одна думка - зайнятися 262

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

самостійною науковою працею - ніколи не покидала Пилипа Максимовича. І ось 1948 року, здається, щастя ніби прихилилося до нього. 25 березня 1948 року Пилип Максимович обґрунтував актуальність індивідуальної теми "Словник синонімів української мови". Над нею і почав працювати дослідник, виконуючи одночасно колективну роботу "Польсько-український словник", який вийшов у двох томах і трьох частинах 1959-1960 рр. Серед видатних українських лексикографів та вчених Інституту суспільних наук, які працювали над цим словником - Л. Гумецької, А. Генсьорського, І. Керницького, У. Єдлінської - стоїть прізвище і П. Деркача. Цей словник став помітним явищем в українській лексикографії. Словник синонімів української мови - окремий витвір Пилипа Максимовича, над яким він трудився до кінця своїх днів, але не зміг дочекатися виходу у світ свого дослідження. З'явилося воно друком завдяки старанням дружини. Збереглися скупі документальні відомості ще про чотирьох УСС із Сторонибаб: Ладику Степана, 1894 р.н., старшого стрільця 1 сотні; Іванціва Василя, 1893 р.н., підхорунжого 7 сотні, який загинув у бою з москалями в селі Конюхи на Бережанщині 1 липня 1917 року; Цьокана Григорія, вістуна обозної сотні; Гулку Івана, вістуна, пораненого на горі Маківка 1 травня 1915 року. Спогадами про Івана Гулку поділилися жителі с. Острівчик-Пільний. Іван Гулка народився в селі Сторонибаби. Одружився з Софією, дочкою священника Лева Василь Іванців (з фото 1916 р.) Карпінського, що обіймав парохію в Острівчику-Пільному. Жив у цій сім'ї до травня 1940-го. 263

Клекіт бузька Іван Гулка брав участь у битві на Маківці. Людина освічена, національно свідома, він не міг, не мав права не бути там, де вирішувалася доля рідного краю. На Маківці під час рішучого штурму російських військ Іван Гулка був поранений розривною кулею. В розмовах з дружиною про ці події він часто просив її на могильному пам'ятнику зробити напис, що там спочиває січовий стрілець. Звичайно, він не думав так скоро залишати білий світ, багато мав недовершених справ і головну з них - навчити сільську дітвору любові до неньки України. Був травень 1940-го. Нові завойовники, що прийшли на Галичину, витравлювали з пам'яті людей все те, що було пов'язане з визвольною боротьбою українського народу в час першої світової війни. Вони перекручували історію галицького стрілецтва, паплюжили її і часто-густо вдавалися до того, що заставляли робити це тих, хто сам був у лавах славних УСС. Хто такий директор ОстрівчикПільненської школи Іван Гулка радянській владі було добре відомо. І ось на першотравневому мітингу, влаштованому в селі, за наказом з району він мав зректися своїх ідейних переконань, мав привселюдно сказати, що Січові стрільці були не що інше, як синки українських буржуазних націоналістів і що уряд Австро-Угорщини їх використав як гарматне м'ясо проти росіян, пообіцявши їм за те нібито самостійну Україну. Люди зібралися біля школи одні з цікавості, інші з примусу. Прийшов і директор школи. Можна тільки здогадатися, що творилося в душі вчителя. Може, згадував своє Іван Гулка, світлина 1915 р. 264

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

дитинство, вітцеву науку про Всевишнього, може, про бойових побратимів, полеглих в боротьбі з росіянами на Маківці. Він, Іван Гулка, також міг лежати разом з ними, якби осколок розривної кулі потрапив не в бороду, а трохи нижче чи вище. Адже й голову осколком зачепило. Та він живий. Вони не зрадили свій нарід і він так само повинен зробити. Стояли за одне - Україну. Вірними запишуться до кінця життя. Потім Софія Львівна Гулка говорила знайомим, що чоловік не спав усю ніч, а потім скаржився на біль в серці, говорив, що він цієї ганьби не витримає. Починався мітинг. Директор школи привів на нього своїх учнів, вийшов на видне місце, обвів їх сумним поглядом і сказав: "На ліво..." і впав. Люди, котрі стояли ближче, підбігли, щоб підняти, хтось подав горня води. Поїли, відтрясали, навіть робили штучне дихання - не допомогло. Ніщо вже не могло врятувати колишнього січового стрільця Івана Гулку. Померк його живий погляд, як і тих побратимів, з котрими клявся бути вірним Україні до останнього подиху. Тільки вони лежали хто в Бескидах, хто на Маківці, хто під Бережанами, а він в своєму селі. Рівно через двадцять п'ять років після тих героїчних подій. Дехто навіть твердить, що перед тим, як йти на мітинг він прийняв отруту. Хоронили всім селом. Спочатку за могилою доглядали рідні, а коли їх не стало, то опікуватися нею почала його колишня учениця, Олександра Костюк. Одного не дотрималася родина: на надгробній плиті немає напису, що там спочиває січовий стрілець. Бо на цвинтарі є сімейний гробівець отця Лева Карпінського і в ньому лежить прах Івана Гулки, людини, відданої Україні до останнього. Будьмо гідними світлої пам'яті про наших земляків! У роботі використано: 1. Альбом "Українські Січові Стрільці 1914-1918". Видання Ювілейного Комітету, Львів, 1935 р. 2. Золочівщина. Канадське наукове товариство ім. Шевченка, Нью-Йорк Торонто -Канберра, 1982 р. 3. Публікації з газет 'Високий замок", Львів; "Воля народу", Буськ. 4. Спогади жителів с. Сторонибаби та с. Острівчик-Пільний Буського району. Подано зі скороченням 265

Клекіт бузька

Ярослав Стецишин ІВАН ТИКТОР Непересічним діячем на ниві національно-культурного відродження в довоєнній Галичині, який перед усім світом довів, що українці також здатні до таких великих звершень і досягнень на видавничому полі, як і інші народи, був Іван Тиктор. Він не шкодував часу і зусиль, щоб подарувати українському народові світло знань. Завжди і всюди, чи то на батьківській землі, чи то далеко за межами Батьківщини, І.Тиктор ставив перед собою завдання впливати на піднесення національної свідомості українського народу, прищеплювати любов до рідного краю, його мови, історії. Іван Тиктор народився 6 липня 1896 року в сім'ї заможних господарів Микити і Наталії Тикторів у селі Красне Золочівського повіту. Початкову освіту здобув у рідному селі. Потім навчався у гімназіях Львова і Рогатина. На той час Рогатинською гімназією керував відомий педагог, професор Михайло Галущинський. Серед вчителів тут працювали Никифор Гірняк, який потім, у часи ЗУНР, став разом з Дмитром Вітовським організатором УГА, відомий український письменник Гнат Маринець, який був товаришем Богдана Лепкого, знаменитий історик Іван Крип'якевич, відомий педагог та письменник Антін Лотоцький. При гімназії були три бурси, які утримувались за рахунок пожертвувань та внесків батьків учнів. Іван Тиктор знайшов притулок у бурсі „Шкільної помочі" під покровом Св. Богородиці. Окрім солідних знань, які давала гімназія, тут була добре поставлена національно-виховна робота, а тому не дивно, що саме ця українська гімназія в часи важливого для українського народу періоду боротьби за свою державність 1918-1921 рр. дала чи не найбільше молодих українських патріотів. У гімназії всіляко заохочувалася творча праця: були хори, на яких вчили церковного та світського співу, проводилися музично-декламаторські вечори, працювали драматичні та танцювальні гуртки. У 1911 році серед учнів гімназії, які поставили виставу Т. Г. Шевченка ,,Невольник", виділявся Іван Тиктор. Він був і співаком, і декоратором, і виконавцем головної ролі. Вистава була схвально 266

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

сприйнята не тільки в Рогатині, де її показували в час різних національних свят, а й у Стрию та Львові. У 1913 році наш земляк організував у Красному при читальні „Просвіти" драматичний гурток і поставив його силами першу виставу за п'єсою Шевченка „Назар Стодоля". Молодий гімназист виконував роль Назара, був також художником, хормейстером, постановником танців, диригентом, режисером та реквізитором, чим дуже здивував своїх товаришів та всіх жителів села. Про виставу ще довго говорили в Красному, і пізніше, коли виставу ставили вже без участі Івана Тиктора, поважні за віком люди твердили, що „теперішня вистава була доброю, але де-де їм до Йвана...". Коли на початку Першої світової війни почав формуватися легіон Українських Січових Стрільців, директор Рогатинської гімназії Михайло Галущинський став його першим командиром. Він прийняв добровольцями в ряди стрілецтва і всіх випускників свого гімназійного класу, у тому числі й Івана Тиктора. Наш земляк воював спочатку у сотні поручника Осипа Семенюка, а в 1916 році став четарем у званні підхорунжого у восьмій сотні УСС поручника Осипа Будзиновського. З 1 листопада 1918 року брав участь в українсько-польській війні в лавах Української Галицької армії. Воював проти поляків, більшовиків і білогвардійців, командував чотою. Після відступу УГА за Збруч перебував у так званому Чотирикутнику смерті", пережив тиф і в складі решток УГА повернувся в Галичину, де після падіння ЗУНРу був інтернований поляками в концтабір у Тухолі на Помор'ї. Про перебування сина в Підхорунжий УСС Іван Тиктор концентраційному таборі невдовзі дізнався батько. Він пішов до красненського війта Я. Андрушевського і переконав його, що син є вельми лояльним до нової влади, тому йому місце між людьми, а не в таборі. Одержавши свідоцтво лояльності, за яке 267

Клекіт бузька довелося заплатити Микиті Тиктору значну суму грошей, поїхав до Помор'я і повернувся додому з сином. Було це у 1921 році. Про закінчення гімназії та матуру не могло бути й мови. Для таких, як Іван Тиктор, дороги всюди були закриті. Почався розгул польського шовінізму на поневолених українських землях. З тих же причин невдало закінчилась спроба скласти екзамени на вчителя при Третій державній учительській семінарії у Львові, директором якої був о. Юліан Дзерович. На екзамені з історії Іван Тиктор зрізався з викладачем-шовіністом Тиховським. Уявлення про історію у колишнього четаря українського стрілецтва, а відтак УГА та поляка виявились діаметрально протилежними. Невдача, проте, не вибила з колії Івана Тиктора. Він успішно закінчує однорічні торговельні курси при „Просвіті" і дістає елементарні знання в галузі торгівлі, які потім, як виявилося, йому дуже пригодилися. Енергії Івана Тиктора можна було позаздрити. Організаторським здібностям ще більше. З його ініціативи у Красному відремонтували церковний дім, в якому розмістилися читальня „Просвіти" та кооператива „Сила", а при них - „Українська каса", „Сільський господар", Товариство „Сокіл", гуртки „Рідної школи" та „Союзу українок". Тиктор організував відновлення діяльності при читальні „Просвіти" драматичного гуртка, організував хор, а при „Соколі" - духовий оркестр. Він знаходив час на підготовку 3-4 вистав у рік, концертів на честь Т. Шевченка, І. Франка, свята Матері, організовував фестини з лотереями, різними забавами та атракціонами. Жителі сусідніх сіл від того тільки дивувалися. А у Львові роботи було ще більше. Водночас із навчанням на торговельних курсах, у 1921 році Тиктор стає студентом таємного Українського університету. Навчаючись на факультеті права, бере активну участь у житті студентства, стає адміністратором Студентського Академічного дому. За короткий час у важкі післявоєнні роки він зумів організувати студентську кухню, яка була найдешевшою серед аналогічних закладів у Львові. Мало того, ця кухня була ще й прибутковою. Тиктор закуповував для неї всі продукти і організовував блискучу їх доставку. Ніколи не було „збоїв" у постачанні, як і неякісних продуктів, поганої обслуги, хамства. 268

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Як колишній четар УГА, під час навчання у Львівському університеті наш земляк вступає до підпільної Української військової організації (УВО), яку створив полковник Євген Коновалець для боротьби з окупаційним режимом Польщі. За дорученням цієї організації і розуміючи, яку велику силу має друковане сдово, разом з колишніми товаришами по зброї у 1923 році Іван Тиктор організовує видавничу акціонерну спілку „Новий час". Першим виданням спілки став однойменний часопис „Новий час", який почав виходити у світ з 14 жовтня 1923 року. У ньому наш земляк зайняв посаду адміністратора. Для того, щоб стати акціонером (,,пайщиком"), треба було внести у фонд 2500 золотих. Для Тиктора це була фантастична сума, бо у той час добра корова коштувала 180-220 золотих. Вихід підказала дружина Марія Хом'як. Вона запропонувала продати у Бродах гарну кам'яницю, яку дістала у посаг від батьків, а гроші внести в акції „Нового часу". Молоде подружжя Тикторів залишилося у Красному, у хаті, яку вимурував у подарунок синові Микита Тиктор. Вкладати гроші у той час у якусь справу було вельми ризиковано. Але здібності, а також набутий на той час життєвий досвід Іванові Тиктору допомогли очолити спілку, стати її єдиним власником, а потім розбудувати. Спочатку часопис був тижневиком, невдовзі почав виходити тричі на тиждень, а з вересня 1926 року щоденно (редактор Дмитро Паліїв), У 1924 р. була започаткована „Бібліотека „Нового часу”, а першим книжковим виданням І. Тиктора стала праця М. Возняка „Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії" (згодом у двох серіях бібліотеки - науково-популярній і художній - з'явилося 33 видання). Часопис „Новий час" з'явився завдяки допомозі українців Канади і Америки, але спочатку він був збитковим. Тому у 1925 році за згодою УВО видання часопису повністю взяв на себе І. Тиктор: він продав свою частину поля в Красному, за вилучені кошти сплатив борги і почав створювати видавничий концерн „Українська преса"- справжній центр української журналістики і друкарства, який давав змогу у дуже складних умовах бездержавності України забезпечити систематичний випуск прекрасних, конкурентоздатних видань, гідно відстоювати національні пріоритети українського народу. „Новий час" почав набувати 269

Клекіт бузька популярності і досягнув тиражу 3500 примірників, випередивши у цьому найстарший галицький щоденник, Діло", що виходив тиражем 3000 - 3100 примірників. Часопис стали передплачувати на тільки в Галичині, а й далеко за її межами, в Америці та Канаді. У 1928 році І. Тиктор розпочав видавати тижневик для селян „Народня справа" (редактор Юра Шкрумеляк). Часопис здійснював широку культурно-просвітницьку роботу: знайомив читачів з історією України, давав поради щодо ведення господарства, викладав основи гігієни, першої медичної допомоги. Це видання ще жартома називали „коров'ячою газетою". Річ в тім, що кожен передплатник газети автоматично укладав страховий договір на корову з однією віденською страховою компанією „в сумі 120 злотих на випадок, коли котра-небудь штука рогатої худоби згине". За короткий час часопис досяг нечуваного для краю накладу - понад 40 тис. Примірників. За 10 років існування „Народньої справи" концерн виплатив своїм передплатникам зі страхових фондів 750 тис. злотих (150 тис. доларів) на відшкодування збитків від загиблої худоби. Не було в Галичині найглухішого села, де б не читали „Народньої справи", а деякі села передплачували понад 100 примірників тижневика. При часописі щомісяця виходила книжкова серія „Бібліотека „Народньої справи"- практичні порадники для селян, а також художні, публіцистично-світоглядні твори. Крім того, І. Тиктор займався меценатством та ініціював низку акцій „Просвіти", „Рідної школи" й інших українських громадських організацій. З 1930 року просвітницьку функцію „Народньої справи" підхопив календар „Золотий колос", що також був надзвичайно популярним серед селян (у 1938р. його наклад становив 100 тис. примірників). Помітним явищем української видавничої культури став дитячий щомісячник „Дзвіночок" (наклад 30 тис. примірників), що почав виходити у світ з 1 листопада 1931 року. Добре знаючись на дитячій психології та вміючи на неї вплинути, видавець (І. Тиктор) та редактор (Ю. Шкрумеляк) прагнули, аби кожна дитина - залежно від її віку та психологічного типу - знайшла у часописі щось для себе: від романтичних розповідей про легендарних героїв до практичних порад і мовно-літературних вправ. Дітям прищеплювали навички роботи з 270

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

текстами складної організації, заохочували до вивчення іноземних мов (за кращі переклади дітей нагороджували призами), розвивали спостережливість, прагнення всебічно пізнавати світ, підносити культуру мовлення. „Дзвіночок" не нехтував рекламою товарів і послуг для дітей (цукерок, спортивного спорядження, шкільного приладдя) і дитячих книжок і самого часопису („Кожний розумний школяр і кожна розумна школярка читає пильно „Дзвіночок"). При „Дзвіночку" виходила книжкова серія „Ранок". Від грудня 1932 р. І. Тикгор започаткував видання газети „Наш прапор" (10 тис. примірників наклад), що втілював кредо свого видавця: „Українська преса мусить бути українською не тільки мовою, а і національною програмою, вона мусить стати українською і духом". Виходив „Наш прапор" тричі на тиждень за редакцією д-ра Г. Стецюка. Газету передплачували майже всі читальні „Просвіти". Безкоштовним додатком до часопису виходили книжки „Української бібліотеки" (до початку війни вийшло близько 80 назв). У 1935 р. була закінчена квартальна „Бібліотека „Аматорського театру" „Нашого прапору" (до 1939 р. з'явилося 13 випусків), у 1937 р. - „Музична бібліотека „Нашого прапору" (її єдиний випуск - „Альбом стрілецьких пісень"). Маючи серед своїх працівників талановитого художникакарикатуриста Едварда Козака, з 1933 р. І. Тиктор розпочав видавати сатирично-гумористичний журнал „Комар" (редактор Лев Чубатий), а далі й щорічний „Календар „Комара”. Справедливо вважати, що „потребу сатири відчуває кожна здорова нація", видавці „Комара" не обмежувалися у виборі об'єктів для своїх „укусів" і знаходили у цьому повну підтримку читачів: з 1935 р. „Комар" став двотижневиком з накладом 7500 примірників. Десятиріччя діяльності концерну „Українська преса", яке відсвяткували у 1933 р., показало, що завдяки зусиллям І. Тиктора галичани мають потужну видавничу інституцію, яка послідовно відстоює національно-патріотичні позиції. Концерн мав свої філії чи представництва на західноукраїнських землях - у Перемишлі, Коломиї, Стрию, Станіславові, Кременці, Луцьку, Яворові, за кордоном - в Аргентині, Австрії, Бразилії, США, Канаді, Польщі, Румунії, 271

Клекіт бузька Чехословаччині і (іронія долі!) жодного - на території Наддніпрянщини, яка знемагала під сталінсько - еикаведистським терором. Навколо концерну згромадилися кращі сили творчої і наукової інтелігенції краю. Серед співробітників редакції на той час були Д. Паліїв, Ю. Шкрумеляк, д-р М. Коновалець, д-р Г. Стецюк, М. Голубець, С. Яворівський, Б. Козак, д-р І. Іванець, мгр Ярослав Шав'як, д-р Я.Рудницький та інші. Це був потужний мозковий центр, який мав великий вплив на формування свідомості суспільства. В умовах засилля польського шовінізму частина української інтелігенції в концерні І. Тиктора мала постійне місце праці у видавництві й друкарні. Концерн також виплачував гонорари письменникам за надруковані книжки, багатьом представникам творчої інтелігенції допомагав вижити в умовах польської окупації краю після поразки визвольних змагань 1918-1921 рр. Концерн „Українська преса" разом з „Просвітою", „Рідною школою", „Маслосоюзом", „Товариством купців і промисловців" та іншими українськими інституціями щоденно пропагував думки, які сприяли духовному розвиткові, зростанню освіченості українців, виховував у них патріотичні почуття, віру у власні сили, готував до боротьби за власну державу. У 1933 р. концерн набрав достатньої економічної потуги: на початку він перебував у скромному приміщенні при вул. Руській, 18, згодом розширився і перенісся на деякий час на вул. Боїмів, 4 (тепер вул. Староєврейська). Нарешті І. Тиктор винайняв цілу кам'яницю на вул. Костюшка, 1а. Це був будинок відомої „Народної гостинниці". На той час у концерні працювали близько 50 творчих осіб і приблизно стільки ж технічних виконавців експедиції, друкарні, адміністрації. Було складено програму подальшої розбудови видавничої справи в Галичині. Через те, що найзахіднішій гілці українських етнографічних земельЛемківпшні загрожувала тотальна асиміляція, І. Тиктор з 1934 р. розпочав видавати спеціально для них часопис „Наш лемко", редактором якого був уродженець Лемківшини Петро Смереканич. Польська влада докладала всіх зусиль, щоб не дати виданню можливості поширюватися на Лемківщині: систематично конфісковувала і нищила примірники. Але І. Тиктор не поступався і продовжував видавати часопис. Газета стала дуже 272

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

популярною серед лемків. Велику довіру читачів здобула також „Перша лемківська читанка", яка побачила світ у 1934 році. Сконцентрувавши навколо себе велику групу інтелігенції краю, І. Тиктор зумів так вести справи, що всі його задуми швидко реалізовувалися. На кожному кроці відчувався порядок, все працювало, наче добре відлагоджений годинник. І це все тому, що наш земляк дбав не тільки про матеріальне забезпечення видавництва, кошти для утримання штату, але й читав усі передові статті, головні матеріали, давав свої поради чи висновки. Він був Власник видавничого концерну Іван Тиктор винятково працездатний і ретельний у роботі, тому й заслужив велику повагу серед працівників. Увагу І. Тиктора ніколи не минало й видання релігійної літератури. Він надрукував «Св. Євангеліє» в перекладі О. М. Кравчука та молитовник „Вірую", який вийшов накладом у 100 тис. примірників і який конфіскувала під кінець розпродажу польська влада (всього 80 примірників). Досвід, нагромаджений при підготовці періодичних видань та книжкових сесій, допоміг І. Тикторові здійснити чотири великі проекти видати для українського читача фундаментальні і водночас популярні книги: „Велику історію України" (1934— 1935 рр.), „Історію українського війська" (1935-1936 рр.), „Історію української культури" (1936-1937 рр.), „Всесвітню історію" (1938-1939 рр., не закінчена). Видання серії „Історичної бібліотеки" вражало не тільки своїм масштабом, а й способом друку: щомісяця виходив зошит великого формату обсягом 48 сторінок друкованого тексту. Після виходу зшитків частину тиражу книжок оправляли в палітурці в художньо вартну обкладинку. Над „Великою історією України" працював Микола Голубець та Іван Крип'якевич, над „Історією українського війська" - I. Крип'якевич, Б. Гнаткевич, З. Стефанович, над „Історією української культури" та „Всесвітньою історією" - ІванКрип'якевич. 273

Клекіт бузька І. Тиктор дбайливо ставився до кожної виданої книжки, піклувався про оформлення та рекламу, пильнував, щоб книжки його численних видавничих серій виходили вчасно, чим здобув пошану і серед своїх читачів, і серед кіл інтелігенції Галичини. Наприкінці 30-х років концерн „Українська преса" розпочав видавати серії художніх святкових листівок. Ставши власником усіх видань концерну „Українська преса", Іван Тиктор уособлював фактично новий тип українського підприємця, який завдяки щоденній праці, розуму, організаторським здібностям досяг великого успіху у журналістиці та книговидавництві. У 1934 році наш земляк організував у своєму дворі в Красному фабрику ячмінної кави „Золота кава", яку радо замовляли повітові союзи та кооперативи. Це виробництво справді стало підвалиною видавництва і було справді „золотим" бізнесом. Всі приладдя та машини для виробництва «кави» виготовив майстер з Красного Онуфрій Дітчук. Цикорій вирощував для цієї кави один пан з Мостиського повіту. Рекламу виробу забезпечив Іван Тиктор. Ячмінь вирощували у Красному, де й була сама фабрика. У 1938 році львівські промисловці на своєму з'їзді одноголосно обирають Івана Тиктора головою свого товариства. Це було великим визнанням. З приходом більшовиків до Львова усі видання І. Тиктора були закриті, а сам він перебував в окупованому німцями Кракові, де заснував релігійне видавництво "Нове життя". Після захоплення Західної України німцями наш земляк організовує у Рівному видавництво журналів "Орленя" та" Український хлібороб". Під кінець Другої світової війни був заарештований гестапо, але, на щастя, йому вдалося втекти з концтабору. Емігрував до Австрії, а в 1948 році опинився в Канаді, у місті Торонто, де теж розгорнув видавничу діяльність. Перевидав "Історію України", "Історію українського війська", "Історію української культури". За час своєї видавничої діяльності всього випустив у світ близько 500 книжок. Помер Іван Тиктор 26 серпня 1982 року в Оттаві й похований у сімейному гробівці поруч з дружиною Марією у Торонто. З книги: Стецишин Я. Історія Красного. – Буськ, 2007. – С. 137 144 (подано зі скороченням) 274

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Роман Горак СОФІЯ МОНДЖЕЙОВСЬКА. ОДНА ІЗ СОТНІ ТИСЯЧ БЕЗІМЕННИХ… Кому тепер могла б оповісти, що перев'язувала колись рани Євгену Коновальцю, а сам Симон Петлюра під Білою Церквою вилаштував у стрій українських бійців і склав їй подяку від імені уряду Української Республіки за врятування життя сотням бійців. З тої нагоди навіть привіз з собою фотографа, який якраз і зафіксував цю сцену. Хто б тепер повірив, що виходжувала в «Захисті для Українських Січових Стрільців у Львові» Дмитра Вітовського, який приїхав на лікування після поранення над Стрипою. Вже й пам'ять затирала імена тих, хто був вдячний їй за врятоване життя і кого з-під куль ворожих виносила вона на своїх тендітних плечах. Вони ж ніколи не забували про неї. Порозкидала їх доля по світах, порозмітувала емігрантами, зігнала з рідної землі, а вони Софія Монджейовська через десяті руки, слали їй, своїй рятівниці, поклони та подяку. Їй було приємно за пам'ять і боляче водночас... Боліли старі рани, давалось узнаки пережите. Від цікавих прикривала свій глибокий шрам на чолі. Спочатку волоссям, а потім хустиною. Походження його пояснювала по-різному. Тільки найближчі знали, що це слід від московської шаблі. Пам'ятка. Робити хильцем не могла. Сильно боліла голова. Перенесений тиф не давав спокою серцю. Ніколи не мріяла про славу, не мала жалю на нікого. Ніхто не звав, чи живе вона, чи, може, десь спочиває від березовим хрестом. І вона не нагадувала про себе. 275

Клекіт бузька Жодного разу про неї не згадав «Літопис Червоної Калини», мовчали інші часописи. Зрештою, ким вона була, щоб про неї писати? Звичайна медична сестра, яка пішла в Українську армію від моменту її організації і була в ній аж до самого краху. Та й робила те, що належиться робити на полі бою медичній сестрі. Хіба, часом, коли було сутужно, сідала на коня, брала шаблю в руки і кидалася в атаку або ж хапалася за скоростріл і залягала в окопах, відбиваючись від ворога, а потім, знесилена боєм, бігла на побоєвище рятувати поранених, закривати очі вбитим. Всіляко доводилось і Софія Монджейовська – боєць УГА. (Велика всіляке бувало. На те й війна, Україна, 1920 р.) на те й фронт. В боротьбі за волю без цього не обійтись. Така вже українська доля. Люди в селі її шанували і часто рятували в біді. Охоронили від озвірілих польських патріотів-шовіністів. Не видали червоним «визволителям». Врятували від Сибіру. Ніколи їй легко не було, відколи повернулася додому. Приїхала не сама, а з нареченим, сотником Української армії Степаном Гончарем. Виходила його, хворого тифом, винесла на плечах, коли був порубаний у бою. Повернулись у рідні краї голі-босі. Батько нареченої Ярема Монджейовський був чоловіком старих правил. Відразу розпорядився взяти шлюб. Так і стояли під вівтарем у латаних-перелатаних одностроях. 276

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Бідували тяжко, але мусили все пережити і витерпіти. Сестри, ще незаміжні, жили при батьках. Праці не було. Рятувались, як могли. Степан Гончар зайнявся городництвом, жили з продажу ярини та садовини. Складали грошик до грошика, відмовляли собі в найнеобхіднішому, бо мріяли про свій клаптик землі. Та купити її не вдалося. Таким, як вона, українцям земля у Польщі не мала належати. Та світ не без добрих людей. Знайшовся один поляк, який купив землю собі, а віддав її Софії та Степану Гончарам. Зрештою, жодних проблем не було б, якби переписатися «на польське». Цього вимагала влада: як так, пані Монджейовська має таке гарне польське прізвище, а зараховує себе до тих «збуїв» і «кабанів»?.. Ніколи не переривали зв'язків з українським підпіллям, а опісля з УПА. Бог беріг, а люди не видали, то ж і залишились у селі. Дочки повиучувались і пороз'їздилися по світах. Старша, Христина, закінчила фармацію Львівського медичного інституту, вийшла заміж, стала матір'ю двох дітей. Молодша, Лідія, закінчила Львівський торгово-економічний інститут і разом із чоловіком осіла в Івано-Франківську. Дав Бог дочекатися Софії та Степанові Гончарам і внуків. Дочки часто відвідували батьків, писали листи і присилали на свята поздоровлення, а на літо Софія Монджейовська з дочками привозили онуків на свіже Христиною та Лідією (на колінах) молоко та «свої» яблука. Степан Гончар дослужився до становиська колгоспного бухгалтера, бо виявилося, що в селі не було грамотнішої від нього людини. Все-таки мав 277

Клекіт бузька гімназійну освіту. І от несподівано помер. Навіть не хворів. 3 липня 1962 року... Колишньому сотникові УГА не салютували гармати, не тарахкотіли скоростріли, навіть дзвони не дзвонили в церкві. Софія Монджейовська-Гончар залишилася вдовою. Діти забрали її до себе. Спочатку жила в старшої дочки у Львові, відтак - в ІваноФранківську. Тут і віднайшов її тодішній науковий працівник обласного музею П. Арсенич, а відтак приїхала до музею Івана Франка у Львові й сама Софія Монджейовська-Гончар. Її спогади були записані на магнітофонну плівку і зараз зберігаються у фондах. Зі своїми спогадами про Івана Франка виступила Софія Монджейовська і по радіо. З них стало відомо, що саме вона, Софія Гончар, колись Монджейовська, була тою сестрою милосердя, яка в «Захисті для Українських Січових Стрільців у Львові» опікувалась Іваном Франком, а відтак коли той пішов додому, продовжувала опікуватися ним до самої смерті. Так уже склалося, що залишився перед смертю Іван Франко сам. Дочку Ганну перед війною відправив до жінчиної родини у Київ, сини Петро і Тарас зі стрільцями воювали на фронтах, тяжко хвора дружина перебувала в лікарні. Українська громада, як не прикро, в такі важкі часи не могла йому багато чим зарадити. Бідував. Сусіди оповідали, що Франкові доводилося так сутужно, що навіть рудий кіт, яким у холоди зігрівав собі руки, і той утік з хати. Тоді й давній товариш Івана Франка Карло Бандрівський відвів його у «Захист». Управителька «Захисту» Ірена Домбчевська прийняла письменника зі щирою душею, особисто приготувала для нього окрему вигідну кімнату. Прибув І. Франко разом з братаничем. Для опіки над письменником управа «Захисту» виділила Софію Монджейовську. Родом походила Софія Монджейовська з села Кізлова біля Буська, де батько, Ярема Монджейовський, був городником при панському дворі. Двір той належав графові Дідушицькому. Ні Ярема Монджейовський, ні його батько, теж городник при дворі, вже не могли пояснити, чому в них, з діда-прадіда українців, було польське прізвище. Знали, що походять зі здрібнілої гонорової шляхти, нобілітованої у той ранг за воєнні заслуги ще за старих польських королів, а старі документи, в тому числі Йосифінська та Францисканська метрики іменували їх почесним титулом 278

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

«нобіліс». Грунтові книги села вказували, що ще на початку австрійської займанщини Монджейовським належало в Кізлові чимало землі. Та, очевидно, трапилося з ними те, що й з усіма: був багатий дід, а онуки та правнуки мали тої землі, що кіт наплакав. Яремі Монджейовському вже довелося йти на службу при панському дворі. Проте був чоловіком з гонором, працьовитим, вирощував городину, садовину та плекав бджоли. Софія була п'ятою дитиною у сім'ї. Народилася вона 18 лютого 1894 року. Дочки підростали, справно робили хатню роботу, зношували сукенки та взуття зі старших, виняньчували молодших. Так рік за роком і прийшла пора дівування. Це був знак, що батькам пора думати й про віно, та що могли вони вдіяти, коли не було землі. Прийшлося дітям самим дбати про себе. Бралися за кравецтво та всіляке жіноче рукоділля. Подалися між люди. Першою вибралася Михайлина. Поїхала до Львова шукати роботу. Надибала місце кравчині в капелюшковій майстерні якоїсь польки. Справи пішли добре, і Михайлина впрохала батьків, аби поїхала з нею і Софія. Часи у Львові були неспокійні, Львів бурлив. Українські студенти домагалися від уряду свого університету. Молодь організовувалась у «Січі». 1912 року у Львові відбувся великий здвиг українських січових товариств, такі події втягнули у свій вир молодих дівчат з капелюшкової майстерні. Приїжджаючи на село, сестри своїми розповідями запалювали молодь до боротьби за свою національну гідність. У капелюшковій майстерні дійшло до конфлікту. Власниця хотіла звільнити дівчат з роботи, мовляв, її клієнти не хочуть носити капелюшки, які виготовляли руки русинок. Дівчата заявили, що було б добре, якби ті клієнтки ще й перестали їсти хліб та сало, які беруться з української землі. Дівчата опинились би на вулиці, якби не Іван Крип'якевич, тодішній гімназійний учитель, їхній краянин з Кудрявців, що біля Кізлова. Запропонував Михайлині піти працювати експедієнткою до книгарні Наукового Товариства ім. Шевченка, яка містилась у будинку «Просвіти» на Ринку. Молода гарна експедієнтка зі своїм розкішним волоссям відразу звернула увагу покупців і справи в книгарні, як жартували, пішли вгору. Так уже склалося, що тут, у книгарні, познайомилася Михайлина 279

Клекіт бузька Монджейовська майже з усією духовною елітою Львова та Галичини. Для пана Івана Франка вела спеціальний рахунок продажу його книжок, а той з вдячності мав приємність дарувати молодій експедієнтці свої книжки з дедукаціями. Зрештою, цікавився не тільки тим, як розходяться його книжки, але й тим, звідки вона родом, «що чувати у селі». Світ часто виявляється несподівано тісним. Михайлина навіть тоді не знала, що з Кізлова походить Здіслав Зигмунтовський, чоловік Целіни Журовської. Тієї Целіни, що стала причиною написання збірки віршів «Зів'яле листя»... Інакше склалася доля Софії Монджейовської. Після того, як для неї не стало місця в капелюшковій майстерні, вона, прочитавши оголошення в «Ділі» про створення «Захисту Українських Січових Стрільців», пішла на курси медичних сестер, організованих Українською Самаритянською Поміччю. Успішно склавши екзамени, стала працювати в «Захисті», безпосередньо підпорядковуючись головному лікарю цієї установи Броніславу Овчарському. Тут і зустрілася з Іваном Франком, який переживав повну депресію. Був замкнутим, намагався уникати зустрічей з відвідувачами, страждав від болю. Неприємні вістки з фронтів добивали його. На Щедрий вечір 1916 року приїхав до «Захисту» Дмитро Вітовський. Був поранений у боях над Стрипою. Броніслав Іван Франко в «Захисті». Справа від Овчарський приділив до нього для нього - Софія Монджейовська, зліва – опіки Софію Монджейовську. На Ірена Домбчевька цьому вечорі так і сфотографувалися усі: Франко, Вітовськнй, Ірена Домбчевська, Броніслав Овчарський і вона - Софія Монджейовська. 280

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

Відчуваючи свою близьку кончину, на початку березня Іван Франко покинув «Захист» і пішов додому. Від того дня сестра Софія Монджейовська стала навідуватися до хворого щоденно. Часом приходила з Михайлиною, частіше з Броніславом Овчарським. Стала свідком багатьох моментів у житті Івана Франка з того часу. Запам'ятала і останній прихід Целіни Зигмунтовської, ім'я якої поет так старанно приховував від сторонніх. Разом з Ольгою Дучимінською обмила тіло Івана Франка і склала на вічний спочинок. Після смерті Івана Франка ще деякий час працювала у «Захисті», боронила Львів від польського наступу, а потім пішла медичною сестрою в УГА. Пройшла з нею аж до Києва. Пережила й її трагедію. Плакала і кусала кулаки, коли бачила, що часто, крім слова та дотику рук, нічим не може зарадити вмираючому бійцеві. Билася під Білою Церквою, оточена з усіх боків ворогами. Не було медикаментів, вати, бандажу, йодини. Не було найнеобхіднішого. Не було допомоги. До того ж кинувся тиф, який десяткував ряди бійців. Витягнула з поля бою свого майбутнього чоловіка, сотника Степана Гончара. Був з с. Соснівки, що біля Ярослава, де народився 1891 року. Вирятувала, виходила, а потім обоє захворіли на тиф. Вижили. Потім був рідний Кїзлів. Незадовго перед смертю Софія Монджейовська почала писати спогади про пережите. Робота посувалася пиняво, страшенно боліла колись порубана голова, давалася в знаки тахікардія. Боліли старі рани. Так і померла, не дописавши своїх спогадів. Смерть наступила 8 червня 1975 року на 81-му році життя. Заповіла поховати себе в Кізлові поруч з чоловіком. Лягла у рідну землю, щоб снити про волю і майбутнє України, якій на жертовник поклала свою молодість. І життя. Одна з сотні тисяч безіменних героїв у нашій історії... Без нарікань і скарг, з твердим переконанням, що ця воля прийде... Додаток до газети «Франкова криниця». – Трускавець, 1993 рік

281

Клекіт бузька

Андрусяк Никола (Микола) Григорович (20 лютого 1902, Переволочна — 25 січня 1985, Бостон) — історик, професор Українського вільного університету, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, педагог, літературний критик, есеїст, публіцист, громадський діяч. Народився у селі Переволочна Золочівського повіту в селянській родині. Вчився у народній школі та гімназіях Яворова, Бродів, Золочева. У 1919–1920 роках перебував у лавах Української Галицької армії та армії УНР, про що залишив спогади. У 1921 році закінчив Львівську академічну гімназію, у 1923 році вступив на філософський факультет Львівського університету. З 1926 року член (згодом - голова) новоствореної секції студентів-істориків при «Студентській громаді». З листопада 1927 року до кінця червня 1928 року працював у бібліотеці НТШ. Склавши у листопаді 1928 року учительські іспити з історії та німецької мови, став викладачем гуманітарної дівочої гімназії у Львові. В червні 1929 року був мобілізований до польської армії (школа підхорунжих у Замбруві, 30-й піхотний полк у Варшаві). У 1931 році здобув ступінь доктора філософії, активно співробітничав з НТШ і Українським науковим теологічним товариством, друкувався у львівській періодиці («Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Діло», «Нові шляхи», «Новий Час», «Літопис Червоної Калини» та інших). Опублікував велику кількість статей, розвідок, оглядів, рецензій на наукові і художні твори І. Борщака, М. Драгоманова, М. Костомарова, Т. Коструби, П. Чубинського, В. Щурата, польських вчених та літераторів. З 1944 року на еміграції в Німеччині. Викладав історію козаччини в УВУ (Мюнхен). З 1950 року жив у США, викладав російську історію, а також російську, німецьку, українську і польську мови в коледжах та університетах США (Західний університет Огайо; коледж святого Вінсента, Уолш коледж, Університет Акрон, Огайо). Вийшовши в 1983 році на пенсію, працював над історією Українських визвольних змагань 1917-1920 років. Досліджував історію Галицько-Волинського князівства, Гетьманщини, козаччини, української 282

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

церкви XVI—XVII століть, суспільно-політичних рухів у Галичині XIXХХ століть, українсько-польських взаємин, українську історіографію та геральдику. Автор близько 600 наукових праць українською, французькою, англійською, німецькою та польською мовами. Автобіографія Миколи Андрусяка (вересень 1932 року) зберігається у ЦДІА міста Львова. Помер 25 січня 1985 року у Бостоні. https://uk.wikipedia.org/wiki/Андрусяк_Микола_Григорович

Марія Чебан МИКОЛА АНДРУСЯК. ІСТОРІЯ ІСТОРИКА Вишкіл в Українській Галицькій армії й Армії Української Народної Республіки Фронтовому періоду життя, вишколу та вихованню стрілецтва М. Андрусяк присвятив декілька історико-мемуарних студій, опублікованих на сторінках "Літопису Червоної Калини". Командантом його вишкільного куреня Золочівської бригади призначено сотника Олександра Малиновського, командантом сотні гімназійного учителя, сотника Сологуба. Під час травневого відступу галицьких бригад курінь робив скорі марші через Поділля аж до села Щупарки в Зборівськім повіті, де набирали стрільців для граничної сторожі над Збручем. Сотник Сологуб радив гімназистам іти з ним, однак М. Андрусяк залишився вартувати. "Нам було ближче до Збруча в напрямі на Окопи, але ми рушили на північ. Виглядало, наче наші пішли вперед. Ми йшли вздовж Збруча на північ і над вечір зайшли до села, що звалося, здається, Вербівка і лежало мабуть недалеко Скали. Там ми заночували і зранку таки перейшли Збруч у селі, що лежало обабіч Збруча". Після блискавичного Чортківського пролому Галицької армії в червні 1919 р. варту знову об'єднали із сотнею вишкільного куреня О. Малиновського. Її командантом став чотар Петро Хабаровський, колишній зборівський повітовий комендант. На літній постій сотня затрималася в с. Бодачівці, де після жнив започатковано рекрутування 283

Клекіт бузька юнаків до війська. "Виявилося, що наші брати нічим не різняться від галичан, і можна було раніше провести мобілізацію", - зауважив М. Андрусяк. 31 серпня 1919 р. сотню перекинули до Жмеринки, де вояки з часописів довідалися про тимчасове здобуття об'єднаним українським військом Києва, а відтак захоплення його Добровольчою армією Антона Денікіна. Зі Жмеринки група передислокувалася до Вінниці й увійшла до 16-ї бригади. Наприкінці жовтня 8-й полк, в якому воював М. Андрусяк, відійшов із Вінниці до бараків цукроварні у Щедровій біля Летичева, де поповнився волинськими та подільськими новобранцями. У цей час галицькі бригади охопила епідемія тифу, яка змусила командування УГА 6 листопада укласти перемир'я з А. Денікіним і тимчасово перейти у стан Добровольчої армії. "Тяжко хорі лежали в такій кімнаті, де вже від самих трупів можна було згинути. Всі лежали на соломі, повній вошей так, що коли у мене минулася горячка, я злякався, коли побачив, який їхній рій загніздився у моїм кожусі", згадував М. Андрусяк. Переконавшись у небоєздатності галицьких корпусів, командування Добровольчої армії дозволило головнокомандувачеві УГА генералу М. Тарнавському зняти з фронту свої частини й відправити їх на лікування в місцеві шпиталі. Однак більшість стрілецтва прагнула якнайшвидшого розриву з Білою гвардією. Знаючи про настрої стрілецтва, створений наприкінці 1919 р. ревком УГА розпочав таємні переговори з представниками Червоної армії про можливість організації спільного антипольського фронту. 2 січня 1920 р. М. Андрусяк разом із напівхворими стрільцями вирушив на возах у дорогу в напрямку Бару та Станиславчика. Прибувши 6 січня до с. Мурахва, вояки відпочили і на другий день Різдвяних свят подалися в напрямку Томашполя, Комаргорода і Вапнярки. 20 січня стрільці зупинилися на постій у с. Ободівка на Вінничині, де за два тижні Микола Андрусяк

284

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

започатковано об'єднання знесилених галицьких частин із Червоною армією. У перших днях лютого серед стрільців поширювалися чутки про примирення УГА з Червоною армією, а 12 це стало безсумнівним фактом, бо до команди полку прийшли відозви та розпорядження Начального ревкому Червоної української галицької армії (ЧУГА) про передачу галицьких бригад 44-й, 45-й і 58-й стрілецьким дивізіям XII армії. Планувалося їх використати на польському фронті. Примирення спричинило реорганізацію галицьких бригад - із частин в Ободівці (8-й полк 4-ї Золочівської бригади, 3-тя і 7-ма бригади) створено самостійний курінь. Можна лише уявити, як боями та хворобами були знекровлені війська, коли із залишків трьох бригад створено один етаповий курінь. 10 березня в Ободівці відбулися курінні збори, на яких обирали делегатів до майбутньої Ради ЧУГА. Однак вже наступного дня курінь зліквідували, старшин приєднали до Коша ЧУГА, а стрільців розподілили до трьох куренів 1-ї бригади Червоних українських січових стрільців (ЧУСС) на чолі з Альфредом Шаманеком (2 березня його замінив Богдан Білинкевич). Вояків 4-ї Золочівської бригади скерували до бригади УСС Другого корпусу генерала М. Тарнавського. Її перший полк, у якому служив М. Андрусяк, стояв у с. Берлівці неподалік Бершаді. Після стройового огляду "товариша командуючого" ЧУГА Василя Порайка 13 березня перша бригада відмарширувала до Рудниці, звідки через Жмеринку, Вінницю, Бердичів прибула на станцію Демчин. Оскільки далі поїзд не їхав, то відділи пішки вирушили в район Чуднева, де дислокувалася 44-та стрілецька дивізія 301 армії. Місцеве населення зустрічало галичан прихильно. Селянин із Демчина, в якого М. Андрусяк тимчасово замешкав, висловився так: "Побачивши наших стрільців, зрадів, бо думав, що ми знову прогнали більшовиків...". Однак із перших днів перебування у складі Червоної армії стрільці й особливо старшини відчули ворожість і політичну недовіру з боку більшовицьких функціонерів. У цей час армійський ревком поступався місцем парткому Компартії Східної Галичини. Несподівано скасовано посади капеланів, а також старшинські звання і відзнаки (тризуб замінила зірка), замість синьо-жовтих прапорів впроваджено червоні. Усе це 285

Клекіт бузька спричинило обурення стрілецтва на фронті, а відтак виступ проти Червоної армії і приєднання 25-27 квітня двох бригад до частин Армії УНР, що воювали в союзі з польським військом. Проти ночі 27 квітня 1920 р. у Глубічку між Житомиром і Бердичевом розформовано 3-й курінь Першого полку бригади ЧУСС, який склав зброю польському війську. Старшини куреня, поручники Іваницький та Галушка, агітували стрільців вступити до Армії УНР. Однак на цю пропозицію пристало небагато галичан, серед них і М. Андрусяк, більшість прагнула повернутися додому. Відтак юний стрілець пробув майже тиждень у 6-й запасній бригаді Армії УНР у Бердичеві, потім зголосився до Кам'янецької пішої юнацької школи, яку очолював полковник Олександр Пучківський. Наприкінці травня 1920 р. з ініціативи полковника Миколи Лорченка та за підтримки ректора Кам'янецького університету Івана Огієнка (виділив приміщення й допомагав матеріально) сформовано Юнацьку школу. Вона складалася з однієї пішої сотні й кулеметної чоти, згодом сформовано 3-тю пішу, кінну та гарматну сотні. Основне завдання Юнацької школи - дати юнакам, поряд із середньою освітою, військовий вишкіл. Її діяльність здійснювалася в умовах постійної зміни місця дислокації, відриву від навчання, незадовільного матеріально-побутового забезпечення, спричиненого фронтовими умовами. М. Андрусяка скеровано до кулеметної сотні, командантом якої був сотник Ліханський, молодшим старшиною - хорунжий Созонті. 10 червня Юнацька школа відмарширувала з Вінниці в напрямку Кам'янця, а вже за місяць подалася через Жванець, Коломию, Станиславів, Ходорів, Стрий, Дрогобич, Самбір, Хирів, Перемишль, Ярослав, Ланцут, Ряшів аж до Ясла. У липні 1920 р. керівництво Юнацькою школою в Яслі перейшло від полковника Олександра Пучківського до Миколи Шаповала. Невдовзі її передислоковано до будинку станиславівської в'язниці на Дуброві, де в період ЗУНР стояв Кіш УСС. У недавній каплиці Коша створено бібліотеку школи, де також проводилися виховні лекції. Серед доповідачів були міністр уряду УНР, учений-металознавець Іван Фещенко-Чопівський (про економічні основи самостійної України), діяч ЗУНР і УНР Осип Безпалко (про український національний державний 286

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

світогляд) та ін. Цикл доповідей про українське національне державне будівництво виголосив і генерал М. Шаповал, наголосивши на неможливості розбудови Української держави без участі галичан: "Ми можемо зректися на якийсь час Волині, Чернігівщини, і це нам не перешкодить у будуванні української держави, але без Галичини ми української держави не збудуємо". Зі Станиславова Юнацьку школу перевели до Надвірної. Деякі з юнаків-галичан, що мали знайомих у тих прикарпатських околицях, залишили її. М. Андрусяк згадував: "У мене було бажання, щоби ми якнайскоріше відступили до чехословацької границі; там мігби я дістатися до своїх Галичан. Хоч до мене відносилися товариші наддніпрянці дуже ввічливо, то все таки душевно не чувся я добре". Тим часом у вересні 1920 р. Червону армію вибито з Придністров'я й юнаки знову повернулися до Станиславова, де Юнацьку школу розміщено в будинку "вселюдної школи" на вул. Липовій, а заняття проводилися неподалік в українській гімназії. Майже двомісячне перебування у недавній столиці ЗУНР дозволило відновити заняття з військової справи та українознавства. Викладали учителі гімназії, відомі діячі науки й культури: Кость Кисілевський (мову), Андрій Чайковський та Лев Лепкий (літературу), Степан Рудницький (географію України), професор Кам'янецького університету Василь Біднов (історію України). Щоправда, серед лекторів-військовиків (насамперед командирівнаддніпрянців) були й такі, "що з трудом говорили по українськи", згадував М. Андрусяк. У кінці жовтня юнакові вдалося відвідати родину в Переволочній. Дізнавшись, що зможе продовжити перерване в гімназії навчання, він, повернувшись із відпустки, навіть подав рапорт на звільнення з Армії УНР, однак розгляд його справи затягнувся, бо школа виїхала за Збруч. Уже в Кам'янці на звіті куреня сотник Володимир Немоловський заявив, що Андрусяка не затримують, одначе він не повинен звільнятися з української армії під час війни. Це вплинуло на юнака і він залишився на Великій Україні. 3 листопада 1920 р. частини Армії УНР перебралися зі Станиславова до Кам'янця. Найпізніше подалися на схід вагони з українською 287

Клекіт бузька державною скарбницею під охороною чоти кулеметної сотні Юнацької школи, до якої належав М. Андрусяк. Для підтримання зв'язку з фронтовими частинами вислано 1-шу пішу сотню та чоту кулеметників під проводом сотника В. Немоловського. Наближаючись до передкам'янецького села Мокші, вояки довідалися від селян, що Кам'янець захопили більшовики. Сотня, в якій воював М. Андрусяк, звернула на південь, вночі перейшла в с. Манівці р. Смотрич і подалася до Волочиська. 21 листопада вояки прибули на станцію Фридрихівку, де перебували частини Армії УНР та повстанські загони Станіслава БулакБалаховича (балаховичівці). "На Сході чимраз більше чутно постріли, говорили, що бій іде під Чорним Островом. Пізно ввечері прибув до сотні полковник Дилецький та забрав свого сина-юнака, очевидно ситуація була складна. На другий день прибула до Волочиська також Юнацька школа (тобто 2-га і 3-тя піші, кінна та гарматна сотні, решта кулеметників). Одначе іншого виходу, як перейти Збруч та зложити зброю в руки поляків, вже не було", - згадував М. Андрусяк. 22 листопада 1920 р. в околицях Підволочиська окремі частини Армії УНР склали зброю. М. Андрусяк, переодягнувшись у селянське вбрання, щоб уникнути інтернування в польські табори, подався до рідного села. Юнацьку школу інтернували в Ланцут, згодом перевели до Вадовиць, яку закінчили до 1923 р. три випуски хорунжих піхоти і кінноти. Служба у збройних силах ЗУНР та УНР, особливо на Великій Україні, ще більше загартувала юнака, посилила його державнособорницькі прагнення й актуалізувала необхідність подальшої наукової праці, насамперед в історичній галузі. З книги: Чебан М. Микола Андрусяк. Історія історика. – Львів, 2015. – С. 43 – 49.

Михайло Сусол СТРІЛЕЦЬ УГА МАРТИН СУСОЛ Під час Першої світової війни наш батько Сусол Мартин, 1891 р.н., служив у австрійській армії. В 1915 році потрапив у російський полон, в 288

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

якому перебував до жовтневого 1917 р. більшовицького перевороту. Додому повернувся на початку 1918 року, а в кінці того ж року пішов добровольцем в Українську Галицьку армію. Пізніше нам, дітям, багато розповідав про війну, про свій бойовий шлях у складі УГА. Його курінь базувався у Камінці-Струмиловій (тепер - Кам'янкаБузька). Були важкі бої з поляками, перемоги й поразки. Був і відступ через Буськ, Золочів і Чортків, де зупинились на короткий відпочинок, бо дуже вже роздратував стрільців запах свіжоспеченого хліба. То чортківські жиди приготувались зустрічати поляків. Командир обозу наказав зконфіскувати весь хліб, муку й інші продукти на користь УГА, що й було зроблено. Під вайкання жидків повантажили харчі на військові вози й обоз поїхав до річки Збруч. Міст обстрілювався польською артилерією, був пошкоджений, довелось шукати броду. Переправились під гарматним обстрілом, але без втрат. Так поволі бригади УГА посувалися в напрямі Києва, а в кінці серпня взяли й сам Київ. Проте довго там не були, бо у Київ вступили переважаючі сили білого російського генерала Денікіна. З ними не воювали, але відійшли в напрямку Вінниці. Не мали допомоги ззовні, бракувало боєприпасів, більша частина бійців хворіла на тиф. Не було Мартин Сусол (*1891 - кому командувати: батькова частина +1975) залишилась без командира. Пішли чутки, що треба складати зброю і здаватися в полон. Батько знав, що таке полон і переконав частину стрільців у полон не здаватися. Військовий одяг і зброю обміняли в селі на цивільний. Через два тижні батько був удома - пройшов пішки пів-України. Одружився, мав три сини й доньку. Виховав їх патріотами України. Старший син Василь служив в УПА з 1943 до 1947 р. За сина вивезли батька, колишнього стрільця УГА, до Сибіру. Повернувся в 1960 році, але у рідному Топорові на присілку Сусли для нього місця вже не було. Оселився у Дублянах. Мав тоді 69 років. Помер у 1975 році, похований на дублянському цвинтарі. .. …. З книги: Топорів за волю України. – Львів-Топорів, 2013. – С. 80. 289

Клекіт бузька

Марія Смолінська ВАСИЛЬ ЛИСКО Отець Василь Лиско народився в 1870 році в місті Кам'янкаСтрумилова в сім'ї заможних землевласників. Після закінчення теологічного факультету Львівського університету оженився із Стефанією Дорош, дочкою пароха з Ракобовтів о. Івана Дороша і Ігнатії з роду Сарницьких. Після висвячення о. Василь Лиско працював у Буську, одночасно завідуючи Буською філією Товариства „Просвіта”. Пізніше переїхав до Львова, де працював катехитом публічних шкіл. У сім'ї о. Василя Лиска виховувалось 5 дітей: Зеновій, Ольга, Костянтин, Марія та Ярослава. У 1914 році, після початку Першої світової війни, родина Лиска переїхала до Відня. Найстарший син Зеновій залишився в Ракобовтах із старшими вже о. І. Дорошем з дружиною. В 1917-1918 рр. Зеновій вступив до лав Січових Стрільців. Родина о. Василя Лиска у 1920 році повернулася до Львова. Молодший син Костянтин вступив у Галицьку армію. Опісля він працював головним бухгалтером центросоюзу в м. Львів. Був диригентом сільського хору читальні „Просвіта”, допомагав братові Зеновію у створенні та виконанні його творів. Коли закінчилася війна, жителі села Ракобовти просили, щоб о. Василь Лиско переїхав із Львова до Ракобовт, бо о. І. Дорош був вже 290

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

дуже старий. Відтоді аж до смерті о. Василь Лиско був парохом в с. Ракобовти. Похований на цвинтарі в с. Ракобовти.

Марія Смолінська МИКОЛА СТРУТИНСЬКИЙ Зять священика о. В. Лиска Микола Струтинський багато допомагав у роботі читальні „Просвіта". Народився він 3 жовтня 1898 року в США в місті Реймонт-Па у сім'ї українського священика. Ймовірно, що його батьки є вихідцями із Калуського повіту на Станіславщині і емігрували в Америку через політичні та релігійні мотиви. Початкову освіту М. Струтинський здобув в США. На початку 20-х років переїхав в Україну, навчався у Львівському університеті. У 26 років став доктором правознавства. В університеті зустрічався з Ольгою Лиско, дочкою пароха о. В. Лиска з Ракобовтів, яка була студенткою філософського факультету. В серпні 1924 року вони одружилися і переїхали в Ракобовти. Тут народилися їхні син Юрій і дочка Леся. У 20-х роках адміністративний статус Буська залишився таким, яким був під Австрією. У Буську зберігся повітовий суд. При суді постійно працювало кілька адвокатів. Серед них і М. Струтинський, який брав активну участь у громадському житті як Буська, так і Ракобовтів. Після виїзду з Буська голови філії «Просвіта» Маркіяна Процика товариство з грудня 1934 року очолив М. Струтинський. До складу останнього її керівництва, крім голови М. Струтинського, увійшла жителька с. Ракобовти і рідна сестра його дружини - Марія Лиско, яка була провідницею місцевого Союзу українок. На податку 30-х років адвокат М. Струтинський став ініціатором заснування кооперативної гуртівні в Буську. За його Микола Струтинський (з сприяння та родини в Ракобовтах була фото 1937 р.) створена молочарня, до якої належало п'ять 291

Клекіт бузька сіл: Купче, Кізлів, Ріпнів, Деревляни і Ракобовти. Молочарня виробляла масло, сир та сметану. Ці товари на підводі відвозили у Львів. Наприкінці 30-х років М. Струтинський був заарештований і ув'язнений в концтабір Береза Картузька, який знаходився у Брестській області. В'язнями концтабору були в основному діячі «Просвіт», «Лугів» і «Соколів». Разом із Миколою Струтинським у цій тюрмі були ув'язнені його родичі - етнограф і композитор Зеновій Лиско та головний бухгалтер «Центросоюзу» Костянтин Лиско. Режим у тюрмі був суворим. За будь-яку провину поліціянти били палками. В камерах, крім дощок, нічого не було. Годували в'язнів два рази на день о 10 годині ранку і о 4 годині вечора. На добу давали мисочку води, де плавала жменька крупи, і 50 грамів хліба. Поліція знущалася над в'язнями. Часто їх примушували виконувати різні безглузді команди аж до повного знесилення. Але, на щастя, це тривало недовго. 1 вересня 1939 року розпочалась Друга світова війна, і Польща, як держава, перестала існувати. 17 вересня 1939 року німці зайняли Березу Картузьку. В цей день поляки планували розстріляти в'язнів табору. Але налетіли німецькі літаки і скинули бомби на табір. Враз все змішалось. Охорона тюрми втекла і в'язні стали вільними. Микола Струтинський повернувся в Ракобовти, де ще цілий тиждень переховувався у свого сусіда Михайла Боднарчука. Він був настільки виснажений, що цілий тиждень протягом дня випивав лише горнятко кип'яченого молока і з'їдав три кісточки рафінованого цукру. Після встановлення більшовицького режиму на території Західної України щораз більшого розмаху набирали полювання за «буржуазними націоналістами», до числа яких міг потрапити кожен національносвідомий українець. Жертвами переслідувань ставали в першу чергу активісти колишніх легальних громадських організацій. Миколі Струтинському вдалося врятуватись від цих переслідувань. Він перебрався у німецьку окупаційну зону у Грубешів. Це була Холмщина - давня українська земля. У цьому містечку М. Струтинський очолював Український Допомоговий Комітет, який опікувався українським населенням, шкільною освітою і дрібною економічною 292

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

діяльністю. Це була єдина українська організація, дозволена німецькою владою. Він і далі проводив адвокатську практику, захищаючи українців. З розповіді його сина Юрія, який декілька років тому приїжджав із США у Ракобовти, адвоката М. Струтинського було тяжко поранено чергою із автомата через двері власного помешкання. Дружина і діти викликали польського лікаря, який "посприяв" його швидкій смерті. Це сталося 19 березня 1943 року у містечку Грубешів. У ці дні на Холмщині були вбиті й інші українські діячі. У чому ж причина такої «діяльності» польського підпілля? На початку 1943 року успішно для Сталіна завершилася Сталінградська битва. Вже тоді стало зрозуміло про перспективи розгрому тодішньої фашистської коаліції. В окупованих країнах активізувався рух Опору. Тому польське підпілля винищувало українців, вело нещадну боротьбу за землі для майбутньої Польської держави, щоб цим завадити консолідації українського національно-визвольного руху. Коли домовину з тілом Миколи Струтинського на підводі перевозили із Грубешова до Буська, від села до села під спів хорів її супроводжувала велика кількість люду. Звістка про смерть М. Струтинського швидко розлетілась по всій Бузеччині і дуже засмутила українців. Некролог опублікувала газета «Львівські вісті». Багато людей прибуло на похорон із Холмшини. По селах плели вінки з колючого дроту у вигляді тризуба, а також тернові. Біля домовини стояла почесна варта, яка змінювалася щогодини. Молоді хлопці із різних сіл спішили, аби віддати йому останню шану. Заупокійна Служба Божа у церкві св. Миколая відбулася за участю великого числа духовенства і великого мішаного хору. Лунали похоронні пісні. Похоронна процесія рушила до центру міста, де була виголошена промова. Тіло з домовиною було встановлене на катафалку, за яким ішла родина і всі друзі, які його знали. Далі йшла українська поліція у складі п'ятдесяти чоловік, за нею таке ж число німецької жандармерії і, нарешті, сотні народу. На цвинтарі була відправлена панахида. На могилі М. Струтинського було поставлено залізний хрест і металевий вінок із зображенням листя і тернини. Через тиждень після похорону на його могилі ріднею та жителями села Ракобовти М. М. 293

Клекіт бузька Боднарчуком та В. В. Сорокою було посаджено дві берези і дві калини. За радянської влади дерева і хрест знищили, а могилу розкидали. За незалежної України могилу М. Струтинського віднайдено. Вона знаходиться в Буську на цвинтарі неподалік могили закатованих енкаведистами у червні 1941 року. Після похорону родини Струтинських та Лисків емігрували в Чехословаччину, а пізніше в США.

Світлини з похорону Миколи Струтинського (перші дві – прощання в Грубешові, інші – в Буську)

294

ЛЮДИ НАДБУЖЖЯ

З книги: Смолінська М. Історія Товариства “Проcвіта” села Ракобовти. – Буськ. – С. 12 – 16.

295

É&#x2021;É&#x161;ÉÉ¤É¨É&#x153;É¨-ÉŠÉ¨ÉŠÉÉĽÉšÉŞÉ§É&#x; É&#x153;É˘É&#x17E;É&#x161;É§É§Éš

É&#x201E;ÉĽÉ&#x;É¤ÉżÉŹ É&#x203A;ÉÉĄÉśÉ¤É&#x161; ČťÉÉŤÉśÉ¤É˘ÉŁ ÉżÉŤÉŹÉ¨ÉŞÉ˘É¤É¨-É¤ÉŞÉ&#x161;É˝ÉĄÉ§É&#x161;É&#x153;ÉąÉ˘ÉŁ É&#x161;ÉĽÉśÉŚÉ&#x161;É§É&#x161;ÉŻ Ę&#x2039; 2 ČźÉżÉ&#x17E;ÉŠÉ¨É&#x153;ÉżÉ&#x17E;É&#x161;ÉĽÉśÉ§É˘ÉŁ ÉŞÉ&#x;É&#x17E;É&#x161;É¤ÉŹÉ¨ÉŞ É&#x2020; É É¨ÉĄÉÉĽÉš É&#x152;É&#x;É¤ÉŤÉŹÉ˘ ÉŠÉ¨É&#x17E;É&#x161;É§É¨ É&#x153; É&#x161;É&#x153;ÉŹÉ¨ÉŞÉŤÉśÉ¤ÉżÉŁ ÉŞÉ&#x;É&#x17E;É&#x161;É¤É°ÉżĘ&#x20AC;

É&#x201E;É¨ÉŚÉŠÂśÉ¸ÉŹÉ&#x;ÉŞÉ§É˘ÉŁ É§É&#x161;É&#x203A;ÉżÉŞ ÉŹÉ&#x161; ÉŚÉ&#x161;É¤É&#x;ÉŹÉÉ&#x153;É&#x161;É§É§Éš É&#x2020;É˘ÉŻÉ&#x161;ÉŁÉĽÉ&#x161; É É¨ÉĄÉÉĽÉż

É&#x2030;ÉżÉ&#x17E;ÉŠÉ˘ÉŤÉ&#x161;É§É¨ É&#x17E;É¨ É&#x17E;ÉŞÉÉ¤É 16.10.2018. É&#x17D;É¨ÉŞÉŚÉ&#x161;ÉŹ 60x84/16. É&#x2030;É&#x161;ÉŠÉżÉŞ É¨ÉŽÉŤÉ&#x;ÉŹÉ§É˘ÉŁ ČžÉŞÉÉ¤ É°É˘ÉŽÉŞÉ¨É&#x153;É˘ÉŁ É?ÉŚÉ¨É&#x153;É§ É&#x17E;ÉŞÉÉ¤ É&#x161;ÉŞÉ¤ 17,21. É&#x2C6;É&#x203A;ÉĽ -É&#x153;É˘É&#x17E; É&#x161;ÉŞÉ¤ 16,47. É&#x2021;É&#x161;É¤ÉĽÉ&#x161;É&#x17E; 200 ÉŠÉŞÉ˘ÉŚ

ČźÉ˘É&#x17E;É&#x161;É&#x153;É&#x;É°Éś É&#x152;ÉĄÉ&#x2C6;Čź ÂŠÉ&#x160;É&#x161;ÉŤÉŹÉŞ- ÂŞ 79005, ÉŚ É&#x2026;ÉśÉ&#x153;ÉżÉ&#x153; É&#x153;ÉÉĽ É&#x201E;É§ É&#x160;É¨ÉŚÉ&#x161;É§É&#x161; 9/1 ÉŹÉ&#x;ÉĽ ÉŽÉ&#x161;É¤ÉŤ 032 235 52 05, 235 72 13 É&#x;-mÉ&#x161;Éżl É?É&#x161;str.sim@gmÉ&#x161;Éżl ÉŤÉ¨m www É?É&#x161;str-7 ÉŤÉ¨m.uÉ&#x161; É&#x2039;É&#x153;ÉżÉ&#x17E;É¨É°ÉŹÉ&#x153;É¨ ÉŤÉÉ&#x203A; É˝É¤ÉŹÉ&#x161; É&#x153;É˘É&#x17E;É&#x161;É&#x153;É§É˘ÉąÉ¨Ę&#x20AC; ÉŤÉŠÉŞÉ&#x161;É&#x153;É˘ É&#x2026; Čź Ę&#x2039; É&#x153; Éż É&#x17E; 19.11.2002 ÉŞ