Зозуля Михайло Бучко Роман Яблунівка крізь віки by Bogdan Lytvyn

Зозуля Михайло, Бучко Роман

Яблунівка крізь віки

Буськ Товариство «Бужани» 2016

Видання присвячене 270-річчю зі заснування с. Яблунівка буським старостою Йосифом Олександром Яблоновським

З - 78 Зозуля Михайло, Бучко Роман. Яблунівка крізь віки. Буськ: Товариство «Бужани», 2016. – 312с., іл.

В книзі детально відображена історія села Яблунівка Буського району, що на Львівщині, - від найдавніших часів і до наших днів (до кінця 2014 року). Вона написана на основі опрацьованих авторами архівних джерел, документів, давніх і сучасних історичних, етнографічних та археологічних досліджень, газетних публікацій, в яких згадується Яблунівка, а також усних оповідей та спогадів старожилів. Книга в першу чергу розрахована на жителів та вихідців села, учнів місцевих шкіл, студентів, а також всіх, кого цікавить історія рідного краю. Видання ілюстроване великою кількістю світлин та копіями деяких документів.

Пісня про Яблунівку Слова Романа Бучка, музика Івана Бака

Хоч село й невелике, та давнє, Воно має обличчя своє, І в окремих роках було славне, І згадати чимало що є. Приспів: Яблунівка – село наше рідне, Розцвітай, як травневий цвіт. Хай любов і добро звеселяє, І не спинить до щастя політ. Кращі люди боролись за волю, Й помирали в нелегкім бою, І за кращу українську долю Протоптали сибірську тайгу. Приспів. Переслідував ворог всіх тих, Хто Шевченка любив і пісні, Не зумів подолати любові у них, Хоч і муки знесли не одні. Приспів. Ти і далі кріпися в єднанні, Хай панує любов й благодать, Будьмо добрі, і мудрі, і сильні, І від Бога нам радості ждать. Приспів. 3

Моє село На західній частині України, Де скрізь ліси, поля, річки, Розкинулась моя маленька Батьківщина — Моє село, мій дім, мої сади. Моє село назвали Яблунівка, Співають тут пташки, цвітуть сади, Гойдається калини гілка — Моя це Батьківщина назавжди. Я тут живу, бо тут я народилась І знаю тут я всі стежки. Я тут зростаю, тут я веселюся, І про село усі мої думки. В нас є дві церкви Дмитрія святого, Куди в неділю все село гуртом Іде, аби віддати шану Богу І помолитись разом із Христом. За церквою є школа наша рідна, Де ми навчаємося всі. Навчання для всіх нас - це необхідність: Знання ж потрібні у житті. Народний Дім є також у нас, У ньому ми танцюєм і співаєм. Там виступали ми не раз, Тому й віршів багато знаєм. Моє село! Воно хоч невеличке, Люблю його всім серцем я. Хоч моря тут нема, а тільки річка, Та тут мій край і тут моя земля. Тут радощі мої й мої тривоги, Моє дитинство і моя сім'я. Але куди б не йшли мої дороги, Село своє ніколи не забуду я. Бо це той край, де все для мене рідне, Де щастя, радості і долі оберіг, Бо тільки тут душа моя знов квітне І тільки тут мій батьківський поріг. Вовк Юлія, випускниця Яблунівської ЗОШ І-ІІ ст. 4

Село Яблунівка - розміщення, клімат і грунти, археологічні дослідження околиць Сучасне село Яблунівка знаходиться на відстані 50 км від обласного центру м. Львова та 6 км від районного центру м. Буська. Воно межує з такими давніми селами як Грабово, Побужани, Ланерівка, Волиця. Через село проходить асфальтована дорога, яка з’єднує Буськ з Радеховом та Кам’янкою - Бузькою. До залізничної станції Красне -12 км. Село розташоване на Буго-Стирській рівнині. Від села треба йти два кілометри на захід до річки Буг. Через село протікають два потоки - один із північного сходу, а другий із південного сходу. Вони течуть в західній частині села і впадають у річку Буг. Інколи в затяжні дощі окремі поля заливаються водою, яка шкодить урожайності. В напрямку Адамів є кілька високих горбів. Тут люди часто беруть пісок для будівництва. Також, на так званому «Кам’яному Замітка про Яблунівку в полі», є велика кількість різної польському «Словнику королівства величини та форми каміння. Люди польського та інших країв збирають їх та використовують для слов`янських». Варшава: 1882. індивідуального будівництва. «За Т.ІІІ, стор.351 горбами», так називають люди місцевість у лісі, є декілька невеличких озер. Виглядають вони досить пейзажно. Літом тут плаває чимало диких качок, лебедів, гусей. Близько озер є невеликі поклади торфу. За природним районуванням територія Яблунівської сільської ради знаходиться в зоні Західного Полісся у Кам`янсько-Бузькому природносільсько-господарському районі і за кліматичними умовами відноситься до Мало-Поліського агрокліматичного району, який характеризується атлантико-

континен-тальним кліматом, з високою зволоженістю, м`якими зимами та помірно теплим літом. За багаторічними даними середньорічна температура повітря становить +7,7 С. Тривалість вегетаційного періоду з температурою вище 5ОС становить 210 – 215 днів, а з температурою понад 10ОС – 155-160 днів. Середньорічна сума атмосферних опадів становить 641мм, проте в окремі роки спостерігається значне відхилення від середньої багаторічної і становить 610-680мм. Протягом періоду з температурою понад 10ОС випадає 320-380мм опадів, що забезпечує нормальний ріст і розвиток сільськогосподарських культур. Відносна вологість повітря висока (70-80%) і досить стала протягом року. О

Сучасна карта с. Яблунівки і околиць. М 1 : 50000 На формування рельєфу території мали вплив тектонічні рухи, літологічний склад порід, льдовикові води максимального (Дністровського) зледеніння в четвертинний період та діяльність людини. Територія Яблунівської сільської Ради розміщена в межах Буго-Стирської межирічної хвилястої рівнини Малого Полісся. Вона характеризується типовим 6

поліським ландшафтом, для якого характерне чергування слабопідвищених помірнодренованих ділянок з широкими долинами. На підвищеннях утворились дерново-підзолисті грунти зв`язно-піщаного і супіщаного механічного складу. Пониження і западини зайняті дерновими, лучними і торфово-болотними грунтами, які сформувались в результаті недостатнього природного дренажу території в минулому(1). Грунти в напрямку Буська чорноземні і добре родючі. А ті, що близько лісів дерново-підзолисті, сірі та піщані. При умілому догляді на них збирали високі врожаї зернових та технічних культур. Сільські поля були зайняті посівами пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, картоплі, цукрових та кормових буряків. В замітці про с.Яблунівку в польському «Словнику…» від 1882 року читаємо, що територія села «являє собою - з південної сторони низинний, трохи болотистий обшар, званий “на дубині” і піднесений тут найвище до 228 м над рівнем моря; з північної сторони – лісиста місцевість, що розміщена тут до 231м н. рівн. моря. До села належить присілок Шльонзаки - на північній границі, присілок Ниви - на південно-східній границі і Яблунівський фільварок на південній границі. Сільські будівлі розташовані в південно-західній стороні обшару. В південно-західній стороні села є цегельня»(2).

Австрійська карта (план) меж земель с. Яблунівки 1845 року 7

Розкопки, які проводились нещодавно на яблунівських полях, свідчать, що на теренах теперішнього села і сусідніх були поселення ще у стародавні дослов`янські часи. На території села виявлено три мiсцезнаходження стародавніх поселень, одне з яких пов'язане з багатошаровою пам'яткою, що була вiдкрита вчителем Яблунівської школи Р.Бучком і мiсцевим жителем Б. Тупицею. Вони впродовж певного періоду зiбрали з її території рiзночасовi крем'янi артефакти. Поселення знаходилося приблизно за 0,5 км на захiд вiд села в урочищі «Кам`яне поле», займаючи незначно нахилений до пiвдня схил першої надзаплавної тераси правого берега р. Рокитни (правостороннiй доплив Полтви), i тягнулося вiдносно широкою смугою берегової лiнiї щонайменше до 1км. Наприкiнцi 2009 р. тут провела короткотривалi розвiдки експедицiя Iнституту археології JIНУ ім. Івана Франка, очолювана Н. Стеблій. 3 огляду на несприятливi для пошукових робiт умови (орне поле було вкрите густими сходами озимого рiпаку) бiльш точно окреслити площу пам'ятки не вдалося, а ті поодинокi знахiдки з кременю та уламки посуду XI-XII ст., що трапились в процесi обстежень, вдалось зафiксувати на невеликих за розмiрами дiлянках, де ця сiльськогосподарська культура не проросла.

Вироби з кременю, знайдені Р.Бучком і Б.Тупицею на «Кам`яному полі» біля c. Яблунівка. Про iншi два мiсцезнаходження в с. Яблунiвка свiдчать окремі артефакти з кременю, випадково виявленi тутешнiм мешканцем І. Нагорним. Перше з них зафiксовано на пiвдень вiд села, праворуч вiд дороги, що веде в м. Буськ (приблизно за 0,1 км на схiд вiд неї), не доходячи до шосейного мосту. Два крем'янi вироби трапились цьому шанувальнику минулого рiдного краю на надзаплавнiй терасі правого берега р. Рокитни, якраз навпроти розміщеної на протилежному березi рiчки цегельнi. Одну iз знахiдок репрезентує уламок наконечника списа з вiдбитим кiнчиком та, значною мірою, насадом. Розмiри уцiлiлої частини предмета озброєння становлять 77х40х8 мм (предмет 1). Наступна знахiдка - це безсистемний вiдщеп з ретушованим поперечним кiнцем - 26х35х4 мм, пiдправленим зi сторони черевця дрiбнофасетковою лускоподiбною ретушшю (предмет 2). На iснування третього мiсцезнаходження вказує випадково виявлена на пiвденно-схiднiй околицi села двобiчно ретушована первинна пластина 76х29х5 мм (предмет 3). Попередньо її можна датувати періодом енеолiту.

Артефакти з кременю, знайдені І. Нагорним на околицях Яблунівки Зараз уже достеменно відомо, що первісне заселення території, на якій розташоване село Яблунівка, місто Буськ та інші довколишні села, відбулося близько 12 – 15 тисяч років тому. Слід сказати, що в Буську та околицях ще у міжвоєнний час були виявлені археологічні знахідки дослов`янського періоду. Так, у 1933р. в Археологічний музей Наукового Товариства ім. Шевченка був переданий, випадково виявлений на полі «Рокитна» (що знаходиться на межі з яблунівськими полями) наконечник списа, датований періодом доби бронзи (предмет 1). Нині знахідка зберігається у фондах Львівського історичного музею, де, крім неї, перебувають знайдені в Буську кам`яні свердлені сокири: одна ціла (предмет 2) і лезова частина іншої (предмет 3), а також прямокутна у поперечному перетині крем`яна сокира із дбайливо зашліфованими поверхнями, що притаманна культурі кулястих амфор. У 1938 році під час земляних робіт у Буську випадково знайшли три тілопокладні поховання цієї ж культури, предмети з яких знаходяться в Археологічному музеї ЛНУ ім. Івана Франка.(3)

Археологічні знахідки дослав янського періоду, виявлені в Буську і околицях у ,

міжвоєнний період: 1 – крем’яний наконечник списа, 2-3 – кам яні сокири

З 2000 року в нашому краю веде планомірні археологічні дослідження Буська археологічна експедиція Інституту археології ЛНУ ім. Івана Франка під керівництвом П.Довганя. Ці дослідження кардинально змінили наше уявлення про заселення надбужанського краю в дослав`янський час. Вказаною експедицією, а також жителями міста (З.Павликом, З.Ференцом та ін.), відкрито низку дослов`янських старожитностей, як в місті (вул. Воляни, Підзамче, Довбуша, П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, Є.Петрушевича, подвір’я палацу

Бадені), так і на околицях (біля с.Сторонибаби). Виявлені знахідки, здобуті під час розкопок літописного Бужська та розвідковими роботами, дає підставу вважати, що близько 12 тисяч років тому тут існували короткочасні стоянки общин свідерської культури – мисливців на оленів. Приналежний до них кількісно незначний матеріал знайдено на передмісті Воляни, на вул. Є.

Петрушевича та в с.Яблунівці. 13

Інтенсивне заселення надбужанських теренів продовжувалось в наступні культурно-хронологічні періоди: культури лінійно-стрічкової кераміки (остання чверть V тисячоліття до н. е.), маліцької та волинсько-люблінської культур (1-ї та 2-ї полов. ІV тисячоліття до н. е.), лежницької культури ранньоскіфського часу (VІІ – VІ ст. до н. е.) і черняхівської культури (ІІІ – ІV ст. н. е.). Знайдені пам’ятки становлять дослов`янську частину єдиного культурно-історичного безперервного процесу на території давнього Буська та його околиць, який триває тут з пізнього палеоліту і до наших днів, що є унікальним явищем.(4) На території села Ланерівка, що знаходиться 3 км від Яблунівки, збереглись остатки поселення епохи ранньої бронзи (ІІІ тисячоліття до н.е.). Крім артефактів дослов`янського періоду археологами виявлені сліди трьох городищ у Буську, що 6 км від села Яблунівки, які відносяться до слов'янської доби. Поля, ліси, луги включались до складу Буського князівства. Буський князь Давид Ігорович був одним з найдіяльніших давньоруських удільних князів кінця XI - початку XII століть. Річка Рокитна, що тече через поля сучасної Яблунівки, часто слугувала для князя і його воїнів місцем відпочинку. Тут ловили рибу, здійснювалось полювання, випасались коні. Князь Давид Ігорович дбав про розбудову, заселяв і розширював границі своєї нової столиці, намагався стягнути до неї не тільки своїх підданих, але й людей, непідвладних йому. Під час татаро-монгольської навали давньоруські замки і городища згоріли, в т.ч. і буський замок. На окраїнах сьогоднішньої Яблунівки археологи виявили гончарний посуд, наконечники стріл, бойові сокири, ножі. Давид Ігорович проявляв велику активність не тільки в князівських міжусобицях, а й у боротьбі з найнебезпечнішими на той час ворогами всієї Русі - половцями. Ліси, що навкруг оточували поселення, давали можливість воїнам робити засідки на ворогів, а населенню - скриватися від нападників. -----------------------------------------------------(1). – Проект роздержавлення і приватизації земель НААГ «Побужани» та ім.

Шевченка Яблунівської сільської Ради народних депутатів Буського району Львівської обл. - Українська академія аграрних наук, інститут землеустрою, Львівський філіал, - Львів,1994; стор. 12, 13 (2). – Словник королівства польського та інших країв слов’янських, т. ІІІ. – Варшава, 1882; стор. 351 (3). – Конопля В.М., Довгань П.М., Стеблій Н.Я. Пам’ятки доісторичного часу Буська та його околиць. // Вісник інституту археології. Вип. 5, - Львів, 2010; стор. 107-110, 114, 118, 120, 132, 133 14

(4). – Там же; стор. 111 - 113.

Назва села, його засновник, розвиток в часи Польського королівства Назва села Яблунівки походить від його засновника Йосифа Олександра Яблоновського, який був дідичем Буського староства з 1723 по 16.06.1750р. По-польськи назва села писалась Yablonowka. Йосиф Яблоновський заклав село Яблоновка (тепер Яблунівка) в 1746 році. В одному із старих записів значиться перша назва села «Яблоново». Від 1411 року центр староства – місто Буськ функціонувало відповідно до магдебурзького права, де найвищою міською Йосиф Олександр Яблоновський – буський владою була управа, а виконавчим органом староста в 1723-1750рр.. міський уряд званий магістратом. При такій Малюнок Філіпа Наконця, організаційній структурі шефом магістрату був ХVІІІ ст. війт, а не староста, але буські старости протиправно підпорядкували собі також і магістрат та утримували в місті неподільну владу. Особливо далеко в тій сваволі зайшов староста Йосиф Яблоновський. Повністю ігнорував міське самоврядування, не визнавав жодного королівського привілею, наданого мешканцям. Довів місто до підлеглого приватного становища. Це викликало активність бужчан у збереженні і відновленні своїх давніх прав. Було делеговано посольство до Варшави зі скаргою на старосту. Після розгляду скарги новий король Польщі Август ІІІ Сас 7 вересня 1746 року видав у Варшаві декрет, який голосив, що король зберігає для міста давні вільності та привілеї. Він назавжди звільнив бущан від всіляких панщизняних повинностей і підтвердив: – право вільної реалізації напитків різного ґатунку, – право вилову риби в ставах, – виключення євреїв від права оренди пропінації (виключне право виготовлення та реалізації напитків), – виселення євреїв із ділянок, неправомірно перед тим зайнятих, під страхом баніції (вигнання з краю і втрати всіх прав). 15

Тим декретом староста Йосиф Яблоновський особливо не перейнявся. Мав на те свої плани. Накладав на городян щораз важчі повинності, що змусило бущан оголосити йому судовий процес. Цей процес перетривав старостування Йосифа Яблоновського і протягнувся навіть на кількадесят літ довше, а гноблення жителів старостою не переставало. Тоді було поновлено скаргу до королівського трону і після цього буські посли отримали з королівської ласки глейт («залізний лист»), виданий у Варшаві 8 серпня 1754 року. Даний глейт убезпечував місто перед надужиттями і тиранією старости аж до закінчення процесу. Під час старостування Йосифа Яблоновського Буськ значно розширився територіально. Поряд з монастирськими землями виникло нове окремо окопане місто, яке було названо Яблоновим, пізніше Мури. В 1735 році внаслідок триваючої кілька тижнів зливи в Буську настала величезна повінь, яка спричинила несамовито велику шкоду. Знищила греблі, рештки давньої папірні і пошкодила замок. Це руйнування воскресило в старості думку нового укріплення міста згідно зі старим планом Станіслава Яблоновського. Було викопано нові та поглиблено давні перекопи, насипано нові греблі та вали. До тих робіт міщан примушували так часто, що це відривало їх від необхідних і пильних польових робіт. Використовувалась надмірна праця і гроші на речі, які, як пізніше виявилось, ні на що не були придатні, а пожирало це величезні кошти і трудові затрати. Староста планував перетворити Буськ на сильну фортецю, що при новій техніці ведення воєн уже не було потрібно. Хліборобські господарства бущан почали занепадати, тому що були обтяжені високими податками і занедбані із-за браку робочих рук. Староста задарма відбирав у господарів землю та використовував її під різні об’єкти. Жителі міста були безсилими проти несумісної з правом сваволі Яблоновського і з нетерпінням очікували на вирок суду, який відтягувався та перекладався на щораз пізніший термін.

Герб Йосифа Олександра 16

Під час свого урядування цей староста …… Яблоновського гарно відреставрував замок і впорядкував міський архів. Гродські книги оправив у багаті саф’янові обкладинки (з козиної шкіри, рослинного дублення, забарвленої в яскраві кольори), з позолоченими корінцями, на яких викарбував герби Яблоновських. Ті книги стали предметом гордості старости і прикладом для інших. В 1746 році Йосиф Яблоновський відбудував монастир отців-домініканців разом з монастирським костелом на місці закладеного ще в 1608 році і зруйнованого в 1655 році військами Богдана Хмельницького. До відбудованого монастирського костелу Внебовзяття Діви Марії повернув чудотворну ікону Діви Марії Святого Розарію. Ця дорогоцінна ікона залишилася чудом врятована з козацької пожежі. Всі буські старости з родини Яблоновських відзначалися великими амбіціями, жадали почестів та слави. Хотіли за всяку ціну увічнити в історії свої постаті, для чого новозасновані міста і села називали Яблоновим, Яблунівкою чи Яблонним. Староста Йосиф Яблоновський, крім села Яблунівка, заклав у Буську новий квартал - окремо окопане місто Яблонов. Ця назва, на прикрість амбіціям та гонору старости, довго не утрималась, проіснувала кілька літ, а потім на цей квартал говорили «Мури». Йосиф Олександр Натомість село Яблунівка існує і понині. Яблоновський. Портрет робоБатько Йосифа - Олександр Яблоновський, ти невідомого автора школи писав родинну хроніку, де підкреслював Луї де Сільвестре, ХVІІІ ст. значну роль у великій політиці свого батька Станіслава, а також свою, братів та інших родичів. В 1755 році Йосиф Яблоновський відступив свої права на буське староство своєму кузинові (батьки були братами) Антонію Яблоновському познанському воєводі, князю римської імперії. Антоній влаштував Йосифові при віденському дворі, де мав певні впливи, титул князя римської імперії. За вирішення даної справи Йосиф дав Антонію річний дохід буського староства, або 35 тис. польських злотих. Це була значна сума грошей. 1 березня 1777 року Князь Антоній Барнаба 17 Яблоновський. Мал. Йосифа Пешки, 1792 р.

князь Йосиф Яблоновський - староста Буська, помер у Ліпську і був там похоронений в прикостельній каплиці. Осиротив двох дочок від першого шлюбу - Теофілу та Анну і сина від другої жінки - Августа.(1) Незважаючи на різні утиски та нещастя, місто Буськ розбудовувалось і зростало його населення. На опустілих раніше християнських земельних ділянках поселяли різних людей, створювались нові підданчі осади переселенців. Від цих новоосілих на передмістях поселенців почали вимагати відбування панщини та інших данин. Переселялись в основному люди з околиць Польщі. Будувались і утворювали свої села: Шльонзаки, Мазярня, Йосипівка, Адами і ін. З 1763 р. буським старостою став Йосиф Мієр. Будучи вже спадковим власником Радехова і Холоєва (с. Вузлове Радехівського району), та іменуючись графом і паном цих земель, для розширення своїх господарських задумів доклав багато старань для придбання ним Буського староства, тому що безмірна кількість тутешніх розлогих лісів у безпосередній близькості до сплавної ріки подавала надію на надзвичайні прибутки. Користуючись правом старости надавати в оренду землю, він роздавав численні концесії на землі за відповідну оплату комірного, чи виконання інших замкових повинностей, а також для більшого залюднення. Фірмовий товарний знак графів Мієр для До тодішнього староства, крім товарів, що ішли на експорт (на щиті Яблунівки, входили села: герб Мієрів). Ракобовти, Побужани, Соколя, Волиця – Деревлянська, Гумнисько, Вербляни, Грабово, Незнанів, Полонична, Чаниж.(2) Врожайна тутешня земля (чорнозем і піскова) давала можливість мешканцям з великим успіхом її обробляти і забезпечувати продуктами харчування майже на цілий рік. -----------------------------------------------(1). – Мечислава Троян-Кшинова. Буськ. // Зозуля М. Історія Буська в дослідженнях польських авторів. – Буськ, 2011; стор. 77-80 18

(2). – Антоній Шнайдер. Місто Буськ Венеція польська. // Зозуля М. Історія

Буська в дослідженнях польських авторів. – Буськ, 2011; стор. 27, 28.

Яблунівка у складі Австрійської імперії В 1772 році відбувся перший поділ Польщі між сусідніми державами. Бущина опинилася в складі Австрійської імперії на довгі 146 років. Австрійська імператриця Марія Тереза універсалом від 16 жовтня 1772 року ліквідувала всі давні польські уряди, конституцію і народне самоврядування, ліквідувала староства, а на їх місці утворила повіти. Староство, яке було королівською власністю, перейшло на власність старости за символічну оплату. Воєводства замінили на округи. Офіційно повіт називався дистрикт, а округ – циркуль. Від того часу граф Йосиф Мієр залишився дожиттєвим паном міста і колишнього буського староства, він уже бачив себе необмеженим власником цих багатств, яких здавна прагнув. Видячи неорганізованість у підпорядкованих володіннях, він приступив до розвитку промисловості в краю, експлуатуючи природні багатства. В ті часи Буськ мав три стави зі спусканням води. В одному з них (на Остапківцях) знаходилася болотяна руда, з якої випалювали залізо. При видобуванні руди і випалюванні заліза працювали селяни з Грабової і, частково, Яблунівки в рахунок відробляння примусової панщини. В другому ставу (на околиці папірні) також видобували болотяну руду і випалювали залізо. Ця рудня (гута) називалась «Папірницька». До неї були приписані два села: Гумнисько і Вербляни, але тамтешні селяни відробляли панщину на фільварку. Після закриття цієї гути обладнання перенесли до гути на Остапківцях. Селяни з Яблунівки зобов’язані були, в якості примусової панщини, давати старості щорічно 465 мір («оплетених возів») деревного вугілля для потреб рудні. Окрім такого обов’язку, яблунівські господарі, які мали у власності землю для рільництва, відробляли панщину два дні в тиждень, натомість орендарі таких земель – чотири дні. Крім того, як одні так і другі, мусіли обов’язково відробляти 8 літніх днів при жнивах і сінокосах. Селяни були зобов’язані приходити на примусову панщину зі своїм рільничим спорядженням, тобто з кінним плугом, боронами, возом, косою, серпом, 19

мотикою. Такого роду панщина називалась упряжна. А якщо селянин не мав реманенту і приходив на працю з голими руками, то така панщина називалась піша. При відроблянні панщини не було чітко окреслених годин праці – чим був довший день, тим довша була панщина. Окрім примусової дармової роботи на панщині потрібно було працювати на своєму полі та пильнувати домашнє господарство, тому що селянин мусів з чогось жити. Староста нічого не дав, а ще хотів би щось забрати. То був період великого утиску і визиску селян поміщиками. Селяни були зобов’язані також виплачувати десятину від дрібноти, що знаходилась в хліву: курей, знесених ними яєць і т.п. Крім панщини, десятини, чиншу і податку вони мусіли ремонтувати греблі на ріках і ставах для запобігання їх пошкодженню. Іще були інші повинності перед старостою – медова данина від селян, які жили біля лісів, рясніючих бортями з медом, а також гостинцева оплата від мешканців сіл, через які проходили торгівельні шляхи. Староста Йосиф Мієр розвивав промисли в місті та околицях і збагачувався. Основою промислу в краю був ліс. В «Чорному Лісі» була фабрика поташу. В семи мазярнях виробляли деревне вугілля і дьоготь. В той час було засновано село з назвою «Мазярня» , де продукували деревну мазь. Інші мазярні розміщалися біля с. Яблунівки і постачали деревне вугілля Остапківській гуті по виплавці заліза. Там також виготовляли гонти для покриття дахів. З буського дерева будували будівлі у Львові, продавали його і на дрова. Дерево було великим багатством і слугувало людям для нормального життя. З нього будували будинки, мости, кладки, викладали узбіччя доріг (тротуари). Також виготовляли предмети щоденного вжитку: цебри, шафлики, бочки, діжки, тарілки, ополоники, ложки, горнята, човни, байдарки, меблі. Було би трудно уявити собі людське життя без дерева. Саме лісові багатства і спокусили Йосифа Мієра до купівлі буського староства. То була «золота криниця» без дна. Мієр наново відкрив водний шлях з Буська до Гданська. Почав сплавляти Бугом, Віслою, Нарвою найцінніше дерево, на яке був великий попит в прибалтійських краях. І знову, як колись, почали плотами вивозити буські багатства у світ. Новий староста використовував повністю все, не дозволив змарнувати навіть таких деревних відходів як кора, вона служила для дублення шкур. Мієр у місті та довколишніх селах (в т.ч. і Яблунівці) закладав тартаки (пилорами), на яких випускали балки, дошки, клепки, лати і т.п. Нововивільнені місця по лісах залюдняв так званими «будниками», переселеними з під Ніска і Лежайська. Вони на викорчуваних місцях в лісах будувались бараки, які з 20

часом утворювали нові села і присілки. Переселенці займалися, крім землеробства, видобуванням деревного вугілля для ковалів, дьогтю та смоли, а також випалювали вапно. Копали буру і залізну руду, поклади якої знаходились в окремих місцях.(1) У багатьох місцях графом також будувались і млини. Один з таких млинів був побудований в Яблунівці. Люди довго користувались ним (ліквідували його уже в часи більшовицької влади). Резюмуючи починання Йосифа Мієра можна беззаперечно стверджувати, що він був спритним, завбачливим і підприємливим. Досягав поставлених перед собою цілей. Вмів збагачуватися і підніматися вгору в політичній кар’єрі. Показав себе в усьому: на ниві господарчого, політичного і культурного розвитку краю. В своїх маєтках проводив інтенсивну колонізаційну політику. 2 серпня 1796 року у Львові Йосиф Мієр передав буське дідицтво своєму сину – Войцеху. Войцех Мієр народився 19 квітня 1759 року в Радехові. Після закінчення студій у Варшаві отримав від батька Буськ, Сілець і Холоїв зі всіма до цих маєтків прилеглостями та ужитками. 13 лютого 1795 року померла мати Войцеха – Анастасія зі Зембіц Богуш-Тарновська-Мієр. В 1798 році Йосиф Мієр створив у Львові новий акт дарування для Войцеха, в якому було зменшено розмір даровизни. Переказав йому тільки добра в Буську і кілька сіл у золочівському округу, із застереженням одержання від них доходів до кінця свого життя. Натомість взяв на себе синові борги. 24 червня 1807 року батько Войцеха написав у Радехові заповіт, в якому підтверджував наданий синові в 1798 році акт дарування на буські маєтки, тільки з погляду на його дороге навчання, вояжі, та на значні суми, затрачені на покриття його боргів, віддалив його від домагання решти своєї спадщини, як рухомої, так і нерухомої. Понад те призначив його опікуном своїх малолітніх дітей – Антонія і Агнешки. В 1810 році Войцех став таємним радником австрійського цісарства і вибудував гарний палац у Буську. Войцех Мієр часто виїжджав до Відня, був лояльним до австріяків, через що став підкоморним радником цісарства, був відзначений орденом св. Стефана і ввійшов до складу депутації Галицьких Станів у Відні. В 1820 році вибрався з Буська до Лежайська, де купив собі гарний маєток. 12 серпня 1831 року Войцех Мієр виїхав до Відня, бо в лежайських маєтках почала ширитися епідемія холери. По дорозі затримався у Вадовіцах. Починаючи з 13.08.1831р. мав відбути 20-денний карантин у Контах. 22 серпня 1831 року нагло помер від холери в корчмі при віденському гостинці в Контах. Місце поховання Войцеха Мієра невідоме. Не залишив заповіту. Буські маєтки по смерті Войцеха, оцінені в 633691 ринських злотих, були конфісковані австрійським урядом по причині величезних боргів. У 1833 році 21

відбувся публічний аукціон по продажу тих маєтків. Купив їх Фелікс Мір – стриєчний брат і одночасно шваґер Войцеха. Після виплати численних Войцехових боргів у 1835 році Фелікс Мієр став дідичем Буська з прилеглостями. Новий дідич Буська граф Фелікс Мієр, гербу власного (17761857), був австрійським дипломатом і галицьким сановником. Своєю блискучою політичною кар’єрою завдячував поводженню у впливових дам. Був шамбеляном, таємним радником, надзвичайним послом, повноважним міністром, підчашим, ловчим, підкоморним, комісаром галицького сейму, кавалером ордену Леопольда. Вдало одружився з кузиною Агнешкою Мієр, яка успадкувала величезний маєток по батькові і братах та внесла його як придане. Жив у маєтку жінки в Радехові, де культивувались родинні традиції, нагромаджуючи велику книгозбірню на французькій та італійській мовах. Помер 5 грудня 1857 р. в Львові. Похоронений у підземеллі костелу в Радехові. Осиротив дочку Сесілію – дружину Владислава Бадені, а також трьох синів: Фелікса, Генріха і Кароля, на яких загасла в Польщі родина Мієрів по чоловічій лінії. Фелікс Мієр заволодів буським маєтком в тяжкому історичному часі, тому що в 1848 році вибухла європейська революція, названа «Весною народів», яка широким відлунням відбилася в Галичині у Львові, де була придушена австрійським урядом. Революція супроводжувалась голодуванням і зубожінням простого люду. Рясні дощі в 1847 році стали причиною неврожаю і дорожнечі споживчих товарів. Під час передновку 1848 року люди не мали що їсти і за що купити дорогої їжі. Розбивали вітрини продуктових магазинів і забирали продукти, жалілися на недолугість влади та домагалися змін на краще. В травні 1848 року цісарський уряд ліквідував панщину і впровадив конституцію, яка надала права і свободи простим людям, в т.ч. право бути обраним до влади. Уряд зніс панщину, а місцеві пани цьому чинили спротив. Вони позбавили своїх підданих права користування луками та пасовиськами. Могли ними користуватися тільки при умові , що будуть відбувати примусову працю на фільварку. Фелікс Мієр оголосив, що свою власність вилучає зі спільного хлопського вжитку. Міщани і довколишні селяни з тим не погодились і далі користувалися зі свого давнього привілею, випасаючи худобу і коні на спільних пасовиськах. Справа потрапила до суду, який вирішив її на користь дідича. Фелікс Мієр знову отримав перевагу над міщанами, які не могли обійтися без луків та пасовиськ, віддавна вживаних ними по праву, наданому їхнім предкам королівським привілеєм. Тепер за дозвіл косити сіно на луках і випасати худобу на пасовиськах хлопи далі були змушені відробляти панщину на панському фільварку. Тобто закон казав одне, а життя доводило інше. Офіційно панщина урядовою постановою була відмінена, а в дійсності далі відроблялася.(2) 22

Згідно австрійського земельного опису села 1845 року в Яблунівці налічувалось 74 господарств, в т.ч. 64 - в самій Яблунівці та 10 – в присілку Шльонзаки, який в той час належав до Яблунівки. Список господарств з прізвищами та іменами власників подаємо нижче:

№ Прізвище та ім’я господаря госп. 1

№ Прізвище та ім’я господаря госп.

с. Яблунівка

21.

Беднарчук Михайло

Прихітка Данило

22.

Гнатим Петро

Козуб Стефан

23.

Семенів Тимко

Прихітка Іван

25.

Костюк Кирило

Мазан Іван

26.

Чайковський Дмитро

4а.

Мазан Микита

27.

Вовк Пилип

Вовк Микита

28.

Вовк Гриць

Надала Проць

29.

Ковалик Іван

Бербека Івась

30.

Маселко Ясько

7а.

Бербека Федько

31.

Гаврилішин Ясько

Чучман Василь

32.

Мазан Микола

Вовк Панько

33.

Вовк Олекса

10.

Бербека Данило

34.

Паробочий Федько

11.

Вовк Гриньо Смагів

35.

Луців Ясько

12.

Паробочий Петро

36.

Ковалик Тимко

13.

Єзерський Олекса

36а.

Ковалик Семко

14.

Дмитрук Харко

37.

Поцалуйко Ясько

15.

Вовк Василь Олексів

40.

Єзерський Тимко

16.

Поцалуйко Федько

41.

Лось чи Маселко Ясько

17.

Вовк Федько

41а.

Смага Іван

18.

Єзерський Антон

42.

Вовк Василь Гнатів

20.

Вовк Михайло

43.

Куп’як Сафат

44.

Смага Луць

60.

Ковалик (?)

45.

Ковальчук Федько

61.

Куп’як Пилип

46.

Бербека Іван Новосад

47.

Поцалуйко Михайло

48.

Ковалик Данило

79.

Ковалюк Стефан

49.

Паробочий Іван Старий

80.

Кіланський Войтко

50.

Вовк Марко

80а.

Кісінський Філіп

51.

Диба Іван

81.

Кіланський Каспер

52.

Костюк Гринь

81а.

Юнік Ясько

53.

Прихітько Федько

83.

Шльонзак чи Гугало Войтек

55.

Паробочий Іван

87.

Троян Михайло

57.

Поцалуйко Ясько Молодший

87а.

Троян Юрій

58.

Вовк Прокіп

128.

Подановський Войтко

59.

Романюк Платон

141.

Подановський Петро

Присілок Шльонзаки

Примітка: По селу Яблунівка пропущено номера господарств і прізвища власників – осіб іноземного походження, прізвища яких неможливо було розібрати. В основному вони володіли великими земельними наділами. На території села земельними ділянками володіли також господарі з сусідніх населених пунктів. Так, власниками земель в Яблунівці були сім’ї: Міконовичів, Малкєвичів, Гачкевичів, Висоцьких, Жовтанецьких, Білецьких, Ходзякевичів з Буська; Лісовців, Мацькових, Прокоповичів, Прокудів, Семчуків, Тарабанів – з Побужан; Бербеків, Політилів, Мартинюків – з Грабово; Озімків, Ландвовків, Яворських – з Ленарівки.(3) Найбільші за площею землі на території села Яблунівка належали буському дідичу – графу Феліксу Мієру. Ця земля була розташована зі сторони 24

Буська, на південній околиці села, де був закладений панський фільварок. Пізніше (після 1922 р.) на ній, після розпарцеляції графських земель і заселення польських колоністів, утворилось поселення, яке назвали Яблунівка Польська. В 1856 році буські володіння успадкував син Фелікса Мієра – Генріх Мієр (1829-1879), який був австрійським шамбеляном і постійно мешкав у Буську. Часто виїжджав у Відень, де познайомився зі своєю майбутньою жінкою Анною В`єрер та привіз її до Львова. Там вона працювала акторкою в театрі. Після шлюбу з Генріхом красива Анна оселилася в палаці у Буську. користувалася симпатією в бужчан. Дуже любила дітей, запрошувала їх до палацу на гостинне частування. Фінансово допомагала багатодітним і убогим родинам. Була гарною, милою, симпатичною і доброю жінкою. Це подружжя було бездітне. Граф Генріх Мієр безмежно кохав свою дружину. Цілий буський маєток записав їй в довічне володіння, подаючи тим приклад великої безкорисливості та любові. Анна Мієр після смерті чоловіка (1879р.) довго не потішилася його подарунком, бо сини сестри Генріха почали юридично добиватися права на буські маєтності. Їм в тому допомагав знаменитий краківський адвокат, їх однокровний брат (позашлюбний син Владислава Бадені). Вдова Мієра не боролася за свої маєтки і всі успадковані по чоловікові володіння добровільно віддала його племінникам – Казимиру та Станіславу Бадені, синам Сесілії з Мієрів і Владислава Бадені. Для себе залишила тільки скромну ренту з тих багатств. Буськ з кількома фільварками: Адами, Грабово, Гумнисько, Яблунівка, Ланерівка, Купче, Побужани, Вербляни, Журатин отримав Казимир Бадені – похресник Генріха Мієра. У 1867 році австрійський уряд впровадив у Галичині нові адміністративні зміни – по новому поділив терен на повіти та округи. Тим разом Буськ був приділений до Кам`янко-Струмилівського повіту і Золочівського округу. І так від 1772 року Буськ того разу належав уже до четвертого по рахунку повіту і до другого округу. Перший раз він належав до повіту Бережани, потім до Бродів, пізніше до Золочева - округ Львів. До нового Кам`янкоСтрумилівського повіту ввійшли також села, що колись належали до буського староства, а саме: Вербляни, Гумнисько, Чучмани Гумниські, Чаниж, Побужани, Ракобовти, Волиця Деревлянська, Соколя, Яблунівка, Незнанів, Полонична.(4) В 1869 році греко-католицькою громадою с. Яблунівки була побудована дерев’яна церква, якій було надано за патрона Святого Дмитрія. Церкву було

застраховано в банку «Дністер» у Львові. Вона була дочірною церквою від парафіяльної церкви в с. Грабово і відправляв у ній грабівський священик. Подаємо список священиків церкви с. Грабово, які служили одночасно і в Яблунівці (від побудови церкви Св. Дмитрія до І-ї світової війни): 1. Іван Левицький 1863 – 1876; 4. Василь Терлецький 1904 – 1910; 2. Віктор Гарух

1876 – 1904; 5. Михайло Мриглодович від 1910 і далі.

3. Теодор Гураль 1904; Також подаємо кількість парафіян греко-католиків яблунівської церкви у ті часи: 1874р. – 392, 1881 – 429, 1884 – 444, 1894 – 607, 1904 – 554, 1914 – 938.(5) У 1881 році в с. Яблунівка селяни мали у власності: орної землі – 562 морги, городів і луків – 1028 моргів, пасовиськ – 114 моргів, лісу – 4 морги. Натомість граф Бадені в Яблунівці мав у власності в той час наступні наділи: орної землі – 445 моргів, городів і луків – 196 моргів, пасовиськ – 364 морги, лісу – 1445 моргів.(6) (морг - міра землі, що дорівнювала 0,56 га). Багато цінних статистичних, етнографічних і, частково, історичних даних про Яблунівку можна почерпнути з книги Якова Миколаєвича «Опис географічно-статистичний повіта Камянецького», виданої у Львові в 1894 році. Так, з цієї книги про тутешнє населення дізнаємось: «Прикмети тілесні: Корінне населення є середнього росту, шкіру на тілі має біляву, голову середньо видовжену, лице овально заокруглене, очі яснокоричневого, або синього кольору, тіло ніколи не товсте, зате правильно і сильно збудоване. Погані харчі, які вживає змалечку, є причиною, що при праці не має витривалості, а фізична сила не дорівнює його правильній тілесній будові. В Яблунівці є два господарі з типовими татарськими лицями. Одяг: Літом на будень селяни на грубу сорочку, защеплену шпилькою або застіжкою, вбирають полотняний кабат, або полотняну довгу, сягаючу колін, одежу, що зветься «гунькою». Полотняні білі, або на чорно мальовані штани, підперізують в поясі ремінцем, або крайкою, а в долині обв’язують «клешні» тісно до ноги шнурочками. Солом’яний капелюх, найчастіше купований, завершує стрій, бо літом селяни ходять босоніж. Зимою одягають довгі свити, котрі також «семрягами» і «сукманами» звуть, або білі кожухи, а на них зверху ще зодягають сукмани, або полотняні гуньки. На голові носять круглі баранячі шапки. На ноги в околицях Буська назувають шкіряні ходаки. 26

Дівчата і жінки в південній частині повіту (Бузеччині) вбираються ще в одежу домашнього виготовлення. На грубу сорочку і таку саму спідницю, або «мальованку» (димку) приперізують куповану запаску, одягають полотняний кабат, або гуньку, а голову зав’язують різнокольоровою хусткою. Тут лиш зрідка, і то в свято, видно куповані кацабайки (короткі кафтани) і спідниці. Жінки вбираються подібно до дівчат, а вся різниця полягає в тому, що замужні жінки мусять мати на голові білий чіпець (так «закон» велить) і тільки поверх нього вив’язують хустку різними способами. На жінках видно частіше семряги, кожухи і з домашнього сукна кабати. Сукмани, які тут носять, стародавнього походження, примітні цілковитим кроєм плечей, браком збирів і коміра, а також нескладно скроєними рукавами. Це є стрій найстарішого крою, який зберігся з давнини, доказом чого є поєдинчий не дуже складний крій, брак всяких прикрас, навіть ґудзиків, одже таку одежу треба конче підперізувати поясом або ремінцем, і те, що кожухи шиють зовсім на таку ж саму подобу, лиш з додатком коміра. У дівчат примітний є звичай старанно зав’язувати голову хусткою, так що тільки на весіллі «молода» і дружки мусять мати голови заквітчані і відкриті. У жінок можна завважити різні способи вив’язування хустки на голові. Найчастіше зав’язують хустку на голові так, що на плечі звисає два кінці (які звуться ворочком), а двома другими вив’язується подобу турецького тюрбана. Прикмети душевні: Тутешнього селянина характеризують ті ж самі властивості, якими відзначаються всі галицькі Русини. Тихий, повільний і задумливий, не дбаючий про завтрашній день. При кожній нагоді повторює любиму поговірку – колись давно було ліпше, і нею хоче сам перед собою і перед світом виправдати свою біду. Не знає долі ані свого народу, ані вітчизни, і зовсім на те рівнодушний; байдуже глядить на зміни, що кругом нього діються, всякі реформування – чи то правові, чи адміністрацій ні, видаються йому «панськими вибаганками». А жидам, з котрими найчастіше стикається, довіряє безмежно. З природи має хороші душевні спосібності, але нерозвинені, і до того ж приголомшені щоденними клопотами. Тому, на перший погляд, часто видається обмеженим, але при ближчім і уважнішім спостереженні можна запримітити добру пам'ять, ясний розум, бистрий суд, але при тому почуття є несталі, а воля дуже слабка. Щиро побожний, приділяє велику увагу величавим відправам і любить їх, стримується від роботи навіть в свята римського обряду, досить легко дається керувати собою духовенству, до котрого відноситься з особливою повагою. Відзначається непохитною вірністю і прив’язаністю до пануючої 27

династії, прихильний просвіті, радо вступає в розмову з освіченими людьми, хоча й не дуже їм довіряє. Але ці гарні моральні прикмети затіняє дуже поширений і загальний порок, а саме непошана чужої власності. Селянин не почувається винним, коли його худоба зробить шкоду, бо каже: «а що, я її там посилав» і опирається добровільному відшкодуванню збитків. Так само може без дозволу в панському лісі збирати дрова, ягоди, косити траву, або може бездіяльно простояти день на роботі. Інтелігентні верстви цураються хлопа, спілкуються з ним тільки у випадках конечної потреби. Тож він, щоб задовольнити вроджену потребу спілкування з людьми, іде на ярмарки, або до корчми. А вже тут жид, котрий освітою і проворністю його багато переважає, нав’язується йому на порадника, вірителя і спільника, будить в нім найнижчі і найгірші інстинкти як: любов до дармування, крадіжки, пиятики і з часом стає божищем, у котрого шукає, собі на погибель, поради і відради, та котрому розкаже все, навіть що єгомость у церкві мовили. Тож не дивно, що пиятика шириться із застрашаючою швидкістю. Селянин все: працю, чи забаву, а навіть те, що з Богом зачинає, кінчить келишком, топить в горілці. Давніх звичаїв і традицій придержується свято – постить так щиро, що дістає «курячу сліпоту», вірить в силу «вилятого» яйця, віддирає на весні захудалій худобі шкіру на хребті і «знімає паскудника», щоб скоріше поправилась, і ніякі пояснення і докази не в силі його переконати, що робить зле. Він їх терпеливо слухає, навіть часами потакує, а своє думає і робить по старому».(7) В названій книзі автор по селу Яблунівка подає (станом на 1890 рік) наступні статистичні дані: а) по населенню(8) К-сть будин - ків

108

К-сть населення національності)

(по К-сть населення віросповіданню)

русини поляки євреї (україн.) 697

грекокатол.

римокатол.

647

(згідно К-сть населення євангел. ізраел. (всього) 1

767

б) по площах земель(9) поля

сіно- горо- пасожаті ди виськ

ліси

площа (в моргах) 28

стави і неу – Ра- Грунтов. мочар. житки зом податок ринськ. злотих

Двірська власність

475

210

320

1215

2327

611,73

Вл. селян

673

997

230

2022

958,23

Всього

1148

1207

550

1275

4349

земель

Яблунівка і околиці на австрійській карті 1870-х років

Граф Казимир Бадені, гербу Боньча, народився 14 жовтня 1846 року в Сурохові Ярославського повіту. По освіті був доктором права Ягелонського Університету в Кракові, а за професією – політиком. 29

Граф Казимир Бадені

Працював почергово в: Делегатурі намісництва у Кракові, Міністерстві Внутрішніх Справ у Відні, Повітовому Старостві в Жешуві, Делегатурі Міністерства у Кракові. В 1886 році пішов з державної служби і замешкав у Буську, а в 1888 році став намісником Галичини. На тій посаді урядував пружно, енергійно і запобігливо. Всього доглядав особисто, вмів командувати і вимагав послуху.

В 1894 році Бадені організував прибуття до Львова на 8 днів цісаря Франца Йосифа І разом з цілим австрійським міністерством на знамениту в той час крайову виставу, яку сам влаштував і особисто всього допильновував. Цісар не міг надивуватися, так йому то сподобалось, набрав до Бадені іще більшої довіри і 29.ІХ.1895 року покликав його до Відня на посаду прем’єрміністра. Від тої пори і до 25.ХІ.1897 року Австрією управляв поляк з Буська – Казимир Бадені. Коли Бадені після прем’єрства повертався до краю, то його вітали оваціями юрби людей. Приїхав прем’єр до свого Буська і з захопленням віддався рільничому господарству. Але з політикою цілковито не порвав, оскільки довгий час був послом до Крайового Сейму в Львові і виконував у ньому функцію голови бюджетної комісії. Після прибуття до Буська Бадені ретельно зайнявся господарюванням, не пропустив жодної можливості витягнення Герб роду Бадені якнайбільшого зиску зі свого маєтку. Наймав постійних і сезонних працівників, а за виконувану тяжку роботу, без визначених годин праці від світанку до ночі, платив дуже мало. Цих грошей людям не вистачало на елементарні речі, такі як харчі та одяг, тому в 1902 році в підпорядкованих Бадені фільварках почали вибухати страйки. Вимагали права на гідне людське життя, передусім вищої зарплати за працю. Родина Бадені почала впадати у збитки, але не зважаючи на це, володіючи резиденціями у Відні та Львові, влаштовувала гучні бали, виїжджала в коштовні далекі подорожі. На ті всі забаганки тяжко працювали низькооплачувані бужчани і жителі довколишніх сіл, які не хотіли погоджуватись з такою політикою господарювання, називаючи її між собою «баденізмом». 30

Під кінець ХІХ ст. побудовано тверду дорогу «Буськ – Яблунівка», довжиною 6,5 км, яка починалася біля костелу в Буську і доходила до Яблунівки. В 1893 році останню дорогу було продовжено з Яблунівки через Грабово до Холоєва. То був транспортний тракт, яким через Буськ до залізниці, спрямовувався потік товарів з північних теренів Кам’янецького повіту на початку ХХ століття. На схід і північ від села Яблунівка тягнулися ліси графа Бадені. На південь від села, аж до міста Буська, тягнулися панські поля того ж самого графа. Вичерпуюча фізично і виснажуюча психічно праця призвела до того, що Казимир Бадені нагло помер у віці 63 роки в залізничному вагоні у Куткорі, за одну станцію до Красного. Це сталося 9 липня 1909 року, коли він із дружиною поверталися з лікування в Карлсбаді. Був похований в підземеллі родинної гробової каплиці поряд зі своїм дядьком – хресним батьком Генріхом Мієром, в парку при палаці на Середньому Місті, в якому останнім часом проживав. Похорон Бадені перетворився у велику маніфестацію, прибула величезна кількість люду мало не з цілої Галичини, Австрії та Чехії. Стільки людей нараз в Буську іще ніколи не було.

Світлина з похорону Казимира Бадені

Добра буського маєтку після смерті Казимира Бадені успадкував його син Людвіг Бадені, народжений в Жовкві 21 січня 1873 року. Господарював на 7980га 31

Граф Людвіг Бадені

землі в маєтках: Адами, Буськ, Грабово, Гумнисько, Ланерівка, Яблунівка, Купче, Побужани, Вербляни і Журатин. Дідич Буська Людвіг Бадені був цісарсько-королівським шамбеляном, секретарем австрійського посольства при Ватікані та підпоручиком резерву 11 полку іспанських драгунів, відзначений Орденом Кароля ІІІ і турецьким Орденом Османа 3-го ступеня.(10) Із закінченням ХІХ століття почала пробуджуватись національна свідомість яблунівчан. В цей час в Яблунівці вперше декілька ініціативних селян під керівництвом греко-католицького пароха з Грабово Віктора Гаруха вирішують заснувати в селі читальню «Просвіти».

Лист

керівництва 32

яблунівської

читальні

Вони 27 грудня «Просвіти» до Головного Управління т-ва у Львові 1899 р. збирають про заснування читальні в с.Яблунівка від засновчі збори і в 10.04.1900р. квітні 1900 року подають документи на реєстрацію читальні «Просвіти» в с. Яблунівка до Намісництва і Головного Виділу товариства «Просвіта» у Львові, після чого читальня була зареєстрована. Її засновниками були наступні яблунівчани: Кость Вовк, Іван Вовк, Іван Федорук, Андрій Парубочий, Григорій Парубочий, Мирон Парубочий, Онуфрій Парамуйко, Андрій Семенів, Йосиф Здражель, Лука Якимів, Григорій Бучковський, Стефан Дмитрук. Головою читальні було обрано о. Гаруха, секретарем Івана Вовка, писарем Костю Вовка. Як довідуємося із річного звіту діяльності яблунівської читальні за 1900-й рік, ця читальня знаходилася в хаті господаря Луки Якиміва. В ній налічувалось 52 читачів, з них: 16 мужчин, 7 жінок, 17 парубків і 12 дівчат. В бібліотеці читальні було 83 книги, передплачували часопис «Свободу», а «Діло» отримували безплатно для читання від отця Гаруха. Щонеділі члени читальні збиралися на спільні читання, проводились аматорські вечори, на яких декламували вірші та розігрували різні сценки. Також був організований хор, який вів церковний дяк. Головний виділ (управління) товариства «Просвіта» у Львові надавав сільським читальням, в т.ч. і яблунівській, допомогу в комплектації їх книгами, календарями, часописами, а також формулярами і методичною літературою. Так, наприклад, в лютому 1913 року львівське товариство «Просвіта» надіслало 33

яблунівській читальні безкоштовно літератури і членських книжок на загальну суму понад 22 корони, що на той час було досить суттєвою підмогою. При читальні «Просвіти» 17 червня 1901 року було організовано також і українську крамницю зі засновчим капіталом в 100 корон, якою опікувалося керівництво читальні.(11)

Список літератури, безкоштовно надісланої Львівським товариством «Просвіта» яблунівській читальні 19.02.1913р. Перша читальня «Просвіти» в Яблунівці активно функціонувала до початку Першої світової війни (1914р.), а потім, з вибухом війни, її діяльність практично припинилась і відновилась лише через 10 років (у жовтні 1924р.). Згідно «Шематизму» 1902 року в с. Яблунівка налічувалось прихожан греко-католицького обряду (українців) 554 чол., латинян (поляків) – 38 чол., євреїв – 20 чол. В селі в той час діяла однокласна школа з руською 34

(українською) мовою викладання, в якій навчалося 92 дітей греко-католицького віросповідання.(12 -----------------------------------------------------------------------------(1). - Мечислава Троян-Кшинова. Буськ. // Зозуля М. Історія Буська в

дослідженнях польських авторів. – Буськ, 2011; стор. 81-83 (2). – Там же; стор. 87, 93, 94 (3). – Журнал учета земельных участков, занятых постройками, указатель их владельцев и описание границ села Яблоновки, 1845г. // ЦДІА у Львові, ф. № 186, опис 1, спр. № 2882 (4). - Мечислава Троян-Кшинова. Буськ. // Зозуля М. Історія Буська в дослідженнях польських авторів. – Буськ, 2011; стор. 96,97 (5). – Блажейовський Д. Історичний шематизм Львівської архієпархії (1832 – 1944), т.1. – К.: «КМ Академія», 2004; стор.278 Шематизми греко-католицького духовенства Львівської архієпархії на 1874, 1881, 1884, 1894, 1904 і 1914 роки. (6). – Словник королівства польського та інших країв слов’янських, т. ІІІ. – Варшава, 1882; стор. 351 (7). - Миколаєвич Я. Опис географічно-статистичний повіта Камянецького. – Львів, 1894; стор. 27 – 30 (8). – Там же; стор. 32 (9). – Там же; стор. 43, 47, 51 (10). – Мечислава Троян-Кшинова. Буськ. // Зозуля М. Історія Буська в дослідженнях польських авторів. – Буськ, 2011; стор. 99, 100, 105 (11). – Протоколи засідань і зборів членів читальні «Просвіти» с. Яблунівки, 1899-1938 рр. // ЦДІА у Львові, ф.№ 348, опис 1, спр. № 6131 (12). - Звіти про діяльність читальні «Просвіти» с. Яблунівки, 1927-1938 рр. // ЦДІА у Львові, ф. № 348, опис 1, спр. № 6132.

Яблунівка в роки І-ї світової війни і національновизвольних змагань 1914-1920 років Найбільшого лиха українському народові, зокрема галичанам, на початку ХХ століття завдала Перша світова війна. Будь-яка війна, а тим паче світова, в якій воює багато країн світу - Європи, Америки, Азії, приносить людям велике 35

горе, бо гинуть чи стають каліками їхні рідні, діти стають сиротами, а батьки втрачають дітей. Причина Першої світової війни зводилася до того, що великі держави, які й без того вже загарбали чимало територій інших народів, не могли вгамувати свого агресивного апетиту i хижим оком зазирали на своїх сусідів, чекаючи сприятливого моменту, щоб силою своєї армії поневолити їх. Власне такою на початку ХХ ст. була міжнародна політична ситуація. Окремі держави укладали таємні військові союзи між собою, створюючи могутні у військовому розумінні блоки, щоб мати впевненість у перемозі в майбутній війні. Але, якби довго не готувалися держави до війни, як правило, вона вибухає зненацька. Так трапилося у 1914 році, коли із хмар, що грозовими клубами висіли на політичному небозводі Європи, прогриміла перша запальна блискавка: у Сараєві, столиці Боснії, яку Австрія перетворила на свою провінцію, було вбито австрійського престолонаслідника - архикнязя Фердинанда i його дружину Софію. То й послужило приводом до початку воєнних дій між Австрією i Сербією. Через місяць після терористичного акту, який вчинили серби, Австрія 28 липня 1914 року виповіла Сербії війну. Росія тут же заступилася за Сербію, але Австро-Угорській імперії на допомогу поквапилася Німеччина, а далі пішло-поїхало: у конфлікт утрутилася Франція, Чорногорія, Японія, Туреччина, Болгарія, а згодом США. До них приєдналися й інші менш потужні держави , таким чином у воєнні конфлікти було втягнуто понад 40 держав із усіх світових континентів. У військові дії було залучено 70 млн. чоловік, з яких 10 млн. загинуло. Близько 3 млн. українців воювали у складі російської армії, а 250 тисяч – у складі австрійської. Але попри велике лихоліття, яке принесла війна, численні руїни, гори трупів i море крові, вона водночас розбудила потяг поневолених народів до свободи, до визволення з цупких пазурів завойовників і серед них з колін піднялася Україна, а її сини, взявши до рук зброю, вступили у боротьбу за свою самостійну суверенну державу.(1) У серпні 1914 року російські війська вступили в Галичину і розгорнули наступ на львівському напрямку. Австрійці в цей час стояли гарнізоном в селі Спас, що знаходиться за 15км від Яблунівки. По лінії Бугу австрійські війська вистроїли лінію оборони. 25 серпня 1914 року російська армія Брудермана вийшла на лінію Кам’янка Струмилова – Дідилів, а наступного дня її 11 корпус рушив на Буськ. За кілька днів опір австрійського війська було зламано і 28 серпня Буськ опинився в руках росіян, а вже 5 вересня царська армія зайняла Львів. Після приходу росіян в краю були закриті практично всі українські установи, бібліотеки, школи, а польські працювали. Були заборонені українські громадсько-політичні організації, вчинялись обшуки, переслідувалась місцева 36

інтелігенція. В цей час розгорталася русифікаторська робота. Завдяки тому, що москвофіли в нас не мали великої сили, русифікація на Бузеччині не мала успіху. Російські солдати пограбували людські двори, позабирали коней, корів, телят, овець, не кажучи вже про домашню птицю, яку порізали на харчі. В Буську і околицях росіяни розгромили і розграбували читальні «Просвіти», спортивні організації «Сокіл» та «Січ». Про утворення першого українського військового формування під егідою Австрії – легіону Українських Січових Стрільців у збірнику «Українські Січові Стрільці 1914- 1920» (виданого у Львові 1935 р.) написано: «Після першого грому звівся світовий буревій, що струснув в основах усіма європейськими державами й народами. Одні з них змів з лиця землі, інші воскресив. Одним народам кинув золоте яблуко свободи, в інших роздув іскру бажання волі. Розділена кордоном на дві половини стрепенулась від буревійного подуву війни й Українська земля. На її заході, на галицькому небозводі, рука українського народу огненними буквами писала три величні слова: Українські Січові Стрільці! Українські Січові Стрільці - це витвір i завершення першої доби галицько-українського відродження…»(2) Керівний орган львівських стрілецьких організацій - Бойова Управа разом з Головною Українською Радою 6 серпня 1914 р. звернулася до українських юнаків, щоб добровільно зголошувалися в ряди Січових Стрільців. Першим місцем збору було проголошено Львів, але через стрімке наближення російсько-австрійського фронту його перенесли до Стрия. На цей заклик відгукнувся весь народ. До Стрия подалися десятки тисяч добровольців. Це перелякало австрійське командування, i воно обмежило кількість вояків у легіоні - не більше двох тисяч стрільців. Це - доказ, що Австрія завше вела стосовно українців двояку політику, говорили одне, а на практиці чинили зовсім інше. Якщо врахувати, що до українського війська у Галичині зголосилося понад 28 тисяч добровольців, а до Стрия через те, що фронтова лінія підсунулася аж до Львова, прибуло 10 тисяч, то виходило, що 18 тисяч повинні повернутися додому. Через те між українськими старшинами i австрійськими генералами виник конфлікт. Навіть прозвучала відмова присягати на вірність Австрії. Щоб згладити непорозуміння, командарм Легіону УСС Михайло Галущинський зумів виторгувати у генералів дозвіл на збільшення рядів українського війська ще на 500 стрільців. Таким чином Легіон Українських Січових Стрільців у кількості 2500 осіб склав необхідну присягу. Очевидці складання присяги розповідали, що українські вояки зовсім не повторювали текст присяги, а лише гмикали щось незрозуміле собі під ніс. Так вони висловили свій протест, що сім з половиною тисяч добровольців змушені 37

були зі Стрия повертатися додому. Для багатьох то було небезпечно, бо їхні села вже перебували під окупацією царського війська. Січові Стрільці, відбувши короткий військовий вишкіл на Закарпатті, вже у вересні 1914 р. зійшлися у бою з росіянами. А далі відбулося багато кровопролитних боїв, у яких Січові Стрільці проявили мужність i відвагу, завдавши ворогові чимало відчутних втрат. Гучною славою вкрило себе українське військо у бою на горі Маківці у Карпатах у квітні-травні 1915 року. Якщо вести мову про уродженців Яблунівки, то в числі перших добровольців Легіону УСС у 8-ій сотні 1-го полку служив вістуном яблунівчанин Василь Вовк, 1896 року народження.(3) Царська армія наступала взимку і весною 1915 року. Знеможена тривалою облогою, здалася внаслідок голоду фортеця Перемишль. Але далі наступ російської армії був зупинений і опісля вона почала відступати з Галичини. З 5 липня по 28 серпня 1915 р. лінія фронту між військами противників встановилася по лінії ріки Західний Буг. Внаслідок військових дій було спалене село Спас, з якого залишилося тільки 8 хат, а сусідні Побужани згоріли до половини.(4) Яблунівка в той час постраждала менше, оскільки вона знаходилося трохи далі від лінії основних бойових дій. На ріці Золота Липа, неподалік Бережан, російське військо спробувало призупинити наступ австріяків i їх союзників. Жорстокі бої відбулися над рікою Стрипою, У селі Семикiвцях на Тернопільщині, особливо героїчно січовики билися на горі Лисоня, що за Бережанами. Бої на Лисонi відбулися в 1916 році. Після Лисоні ряди стрілецького війська поповнилися новими добровольцями. Бої точилися на Тернопіллі, найкривавіші відбулися в 1917 р. під Куропатниками та в Конюхові. Поки точилися фронтові бої, в Росії назріла революційна ситуація i в лютому 1917 року було повалено самодержавство, до влади прийшов тимчасовий уряд на чолі з Олександром Керенським. Не проминуло революційне завзяття й Україну: 17 березня 1917 р. у Києві постала Центральна Рада, яку очолив історик Михайло Грушевський. Далі події розгорталися блискавично: 23 червня Центральна Рада видала свій Перший Універсал, згідно з яким проголошувалася автономія України. Було сформовано уряд - Генеральний Секретаріат на чолі з Володимиром Винниченком. Тимчасовий уряд Росії відразу своїм рішенням обмежив повноваження українського уряду.

Проголошення автономії України у Києві викликало в Галичині емоційне збудження, скрізь лунали вимоги створення незалежної Української держави. Але воєнні дії продовжувалися. Проте в Росії у листопаді 1917 року відбувся військовий переворот, який згодом більшовики назвали Великою Жовтневою (за старим стилем) революцією. Владу в Росії захопила більшовицька партія на чолі з Володимиром Леніним i Львом Троцьким. Це спонукало Центральну Раду в Києві видати Третій Універсал i проголосити Українську державу Українську Народну Республіку (УНР). Своєї Української держави, яку згодом можна було б об'єднати з УНР, вимагали й галичани. Їх дуже підбадьорила заява президента США Вудро Вільсона, який заявив, що поневолені Австрією народи мають право після закінчення війни на вільне самовизначення. Проте, ні австрійський ціcар, ні його уряд нічого не хотіли чути про якесь державотворення у 3ахiднiй Україні. Вони охочіше прислухалися до поляків, які вже розпочали відновлення свого державного організму, отримавши від австрійського уряду Президент ЗУНР Євген дозвіл па державну автономію. Петрушевич Тому українці вдалися до рішучих дій. 18 жовтня 1918 року у Львові відбулися Установчі збори, які обрали з відповідними повноваженнями парламенту Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Євген Петрушевич - видатний український політичний діяч, Президент 3УНР (3О УНР), народився 3 червня 1863 року в м. Буську в родині священика. Закінчив у Львові університет, за фахом - юристадвокат. Ще з молодих років розпочав активну діяльність, був членом, а згодом одним із лідерів Української Національної Демократичної партії, усе життя боровся за створення окремої Української держави. Обирався послом до австрійського парламенту. Ще перед війною доклав чимало зусиль, щоб був створений на українських землях Австрії окремий коронний край з українською адміністрацією. Коли його домагання залишилися глухими перед австрійським урядом, 18.10.1918р. очолив Українську Національну Раду, яка проголосила на українських землях Австро-Угорщини створення незалежної держави 3УНР, i був обраний її Президентом. Помер Євген Петрушевич 29 серпня 1940 року в Берліні, там i був похований. Але за часів незалежної України останки Євгена Петрушевича перевезли до Львова i з почестями перепоховали у величній, 39

капличного типу, усипальниці на Личаківському цвинтарі, поруч з могилами українських героїв, які віддали своє життя за визволення України.(5) На перешкоді створення української держави на західноукраїнських землях стала Польща, яка хотіла мати Галичину в своєму складі, як це було до 1772 року. Для протидії полякам полковником УСС Дмитром Вітовським до Львова негайно 6уло стягнуто загони Січових Стрільців, які вночі з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. захопили владу в Львові. Цей державний переворот було названо Листопадовим Чином. Над міською ратушею Львова 17-річний юнак Степан Паньківський з групою стрільців вивісив синьо-жовтий національний прапор. Подi6нi акції відбулися у багатьох містах Галичини. Так, уже 2.11.1918р. в Золочеві відбувся український державний переворот, котрий пройшов успішно під керівництвом сотника австрійського полку Гната Стефаніва. Комендантом Золочівської військової округи, до якої входив і Буськ, став сотник Ілько Цьокан, родом зі Сторонибаб, а його заступником відомий адвокат Теодор Ваньо, родом з Буська. Для захисту ЗУНР із Золочева у Львів був направлений 35-й полк стрільців, котрий вів наступ на Головний двірець (залізничний вокзал) від вулиці Кульпарківської. Ця підмога прибула вже 2 листопада.(6) У Кам’янці-Струмиловій Український Громадянський Комітет роззброїв старшинську школу. Під керівництвом старшин Ю.Шепаровича, В.Назаркевича, О.Косаревича 70 українських курсантів та близько 300 селян, робітників і гімназистів захопили владу в повіті. Українське населення міст i сіл не могло натішитися встановленням рідної Української держави – Західно-Української Народної Республіки, скорочено ЗУНР, офіційно проголошеної у Львові 9 листопада 1918 року. До складу ЗУНР увійшли землі Східної Галичини, Північної Буковини i 3акарпаття. Було сформовано уряд ЗУНРу, який називався Державним Секретаріатом, а міністерства - державними секретарствами. Вже наступного дня уряд ЗУНРу присягнув на вірність українському народові. У повітових центрах скликалися віча й обиралися Повітові національні Ради i повітові комісари. Вже першого грудня 1918 р. Державний Секретаріат 3УНРу заключив з Директорією Української Національної Ради в Києві «передвступний договір» про майбутню злуку обох українських держав в одну самостійну державу на всіх українських землях. А 22 січня 1919 року в Києві на Софійському Майдані відбулася злука Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Між державними керманичами панувало романтично40

емоційне піднесення, будувалися мрійливі плани про створення єдиної самостійної i соборної держави. На жаль, через інтервенцію як східнопівнічних, так i західних ворогів не судилося ... Державні процесотворення на Великій Україні та в Галичині перервав наступ російсько-більшовицької та польської армій. Дуже швидко розпочалися бої за Львів, столицю ЗУНРу. Визріла доволі тяжка ситуація, пов'язана з тим, що більшість населення Львова становили поляки, i вони відразу розпочали антиукраїнські терористичні акції. Тому столицю ЗУНРУ було перенесено до Тернополя, а відтак до Станіслава. Розуміючи, що українсько-польської війни не оминути, уряд 3УНРу та її Президент Євген Петрушевич взялися за формування своїх військових сил Української Галицької Армії (УГА), базою якої стали Січові Стрільці. По всій Галичині піднімається свідома і патріотична молодь на оборону рідної держави. З військового комісаріату Золочева поступив наказ про загальну мобілізацію чоловіків 1883-1900 років народження до УГА. В той час її ряди поповнились багатьма нашими земляками - українцями. Головна причини війни -- поляки вважали, що Галичина їхня територія, бо протягом кількох століть панували над нею. Польська окупація Галичини практично розпочалася одразу після проголошення ЗУНР. Протягом трьох тижнів точилися бої у Львові, в яких брали участь загони УСС, а також багато добровольців з нашого краю. Українські сили мусіли відступити зі Львова і взяли його в облогу зі всіх сторін. Польські війська мали доступ до Львова тільки із заходу вздовж залізниці Львів-Перемишль. Українська облога Львова тривала до середини травня 1919 року. На допомогу полякам прийшли країни Антанти. У Франції була створена з поляків, які попали в полон як вояки німецької та австрійської армії, 80-тисячна армія (названа, за кольором мундирів її вояків, блакитною), яка під командуванням генерала Юзефа Галлєра була перекинута в Польщу. Поляки прорвали фронт і УГА з боями мусіла відступати з рідної землі. В цей час на Волині проти більшовиків, які Польський генерал Юзеф вели наступ зі сходу, Галлєр боролася Дієва Армія Української Народної Республіки 41

(ДАУНР). З 14 травня 1919 року на неї зі заходу почали наступ війська польського Галицько-Волинського фронту, підсиленого «галлєрчиками». Вже 16 травня, із втратою Луцька, західний фронт ДАУНР фактично припинив існування. Тил і операційна база військ, що готувалися до наступу проти червоних в районі Проскурова (тепер Хмельницький), виявилися відкритими до удару блакитних. Щоб не капітулювати перед одним із ворогів, слід було діяти швидко і неординарно. Штаб ДАУНР вирішив розгорнути наступ з Волині на Поділля, заволодіти районом Проскурів – Кам’янець-Подільський і встановити безпосередній зв'язок з Румунією, звідки сподівалися налагодити постачання озброєння та іншого спорядження. Численні ешелони тилової бази армії, у яких знаходилося вартісне військове майно й які зосереджувалися на лінії Рівне – Броди, планувалось перекинути через вузлову станцію Красне на лінію Тернопіль – Підволочиськ і далі у звільнений від більшовиків район. Тилову базу слід було рятувати негайно, а сил, щоб затримати просування поляків, у ДАУНР не було. Допомогти в цьому могли лише галичани, утримавши власними силами вузлову станцію Красне. Адже лише там поїзди можна було скерувати з однієї лінії на іншу. Чим довше Красне залишалося б в українських руках, тим більше ешелонів можна було врятувати і, водночас, надати їм можливість від’їхати якнайдалі. Завдання прикривати станцію Красне припало І-му корпусу УГА під командуванням підполковника Осипа Микитки. Він добре розумів, що для того, щоб ворожа польова артилерія не перешкоджала нормальній роботі Колишній командир І-го залізничників, то позиції для оборони корпусу УГА генерал-четар потрібно обирати на віддалі не ближче 10 Осип Микитка км від станції Красне. Чим далі, тим безпечніше, але, водночас, тим більше розтягуватиметься фронт. У пошуках компромісу між цими факторами підполковник Микитка обрав лінію Яблунівка – Ракобовти – Ріпнів – Милятин – Неслухів, на якій 20 травня 1919 року розташувалися дві бригади І-го корпусу УГА.

Оборону на правому крилі бойового порядку стрільців І-го корпусу в с. Яблунiвка тримав III курінь V-ї Сокальської бригади під командуванням поручника Івана Чайки. У разі потреби йому на допомогу можна було швидко перекинути артилерію бригади з-під Буська та курінь з Ракобовтiв. Тут «блакитні» появились у середині дня 22 травня 1919 р. і ця поява не застала українців зненацька. Атаку авангарду «галлєрчиків» вдалося легко відбити. Справжній бій розпочався тоді, коли до наступу розгорнувся перший з черги польський батальйон. Стрільці поручника Чайки захищалися впевнено. Польська кавалерія спробувала лісовою дорогою атакувати українські позиції з правого флангу. Однак командир куреня заздалегідь передбачив можливість такого маневру, i під прицільним стрілецьким вогнем кавалеристи змушені були повернути назад. Тим часом з лісу від Грабово висувалися все нові «блакитні» підрозділи. Незабаром атакували вже обидва батальйони, а Командир ІІІ куреня V Сокаль- коли заговорила й ворожа артилерія, IIIської бригади поручник Іван Чайка й курінь почав відступати. Офіцери i вояки польської 2-ї дивізії стрільців бачили, як перевага у чисельності, озброєнні й вишколі раз у раз дозволяла їм здобувати українські позиції. Якщо їх не могли стримати в обороні, то у наступі чисельно слабші й гірше озброєні українці взагалі не мали на що розраховувати. Справді, до цього дня «блакитних» ніхто й не пробував атакувати. Втративши позицію, українські підрозділи завжди виходили з бою. Годі дивуватися, що у Яблунівку вступили вояки, які вже вважали себе переможцями. Вони негайно розбрелися між садибами. Офіцерам потрібен був час, щоб зібрати й привести до ладу свої 43

підрозділи. Польські артилеристи, вважаючи бій переможно завершеним, теж поспішали дістатися до села й злагоджено взялися перевозити гармати. На якусь мить «блакитні» цілком втратили боєздатність. У день бою під Яблунівкою командир куреня V Сокальської бригади, уродженець села Стрільче на Городенківщині, поручник Іван Чайка відзначав своє 27-рiччя. Досвідчений ветеран Першої світової війни, який у рядах 24-го коломийського полку піхоти пройшов чимало випробувань на сербському та італійському фронтах, під час відступу зумів втримати курінь у руках. Невідомо, досвід чи інтуїція допомогли поручнику Чайці відчути мить слабкості ворога. Він ризикнув i повів стрільців у контратаку на щонайменше вдвічі чисельнішого i краще озброєного супротивника. Безлад серед «блакитних», помножений на раптовість українського удару, справив вражаючий ефект. Курінь галичан в одну мить неначе вимів ворога зі села. До рук переможців дісталися два французькі кулемети з чималою кількістю набоїв. У запалі бою втрати ворога оцінили у 600 чоловік. Польські джерела значно скромніше оцінюють власні втрати у бою за Яблунівку. Автор історії 5-го полку підгалянських стрільців свідчить про 2 убитих, 15 поранених i 5 зниклих безвісти вояків, щоправда лише з ІІІ батальйону. Загальні втрати обох «блакитних» дивізій на українському фронті за період з 9 до 24 травня 1919 року шеф санітарної служби корпусу оцінив у 11 убитих i 74 поранених військовослужбовців. Не піддаючи сумніву офіційну статистику легко підрахувати, що практично четверта частина втрат усього польського корпусу припадає на бій під Яблунiвкою. Відзначивши феєричною контратакою день народження свого командира, стрільці поручника Чайки ще не раз вславляться під час Чортківської офензиви. На їx рахунку - здобуття Копичинців, бій під Сухоставом, геройські штурми ворожих позицій під Теребовлею i Тернополем. За ці подвиги 23 червня 1919 року наказом ч.49 поручнику Чайці присвоєно звання сотника. Іван Чайка перебув з Галицькою Армією усю її хресну дорогу. Подальша доля закинула його до Канади, де він помер 19 грудня 1960 року. Вранці 23.05.1919р. українське командування мало усі підстави розраховувати на подальшу оборону станції Красне, але оскільки майже всі поїзди з майном ДАУНР до того часу були перенаправлені в тернопільському напрямку за Зборів і в підполковника Микитки не було ані резервів, ані зайвих набоїв, щоб вступати у бій з переважаючою силою всієї 2-гої дивізії «галлєрчиків», то командування вирішило перервати битву під Буськом. Під прикриттям ар’єргардів галицькі бригади почали швидко відходити на південний схід. Противник, попікшись попереднього дня на гарячому, не 44

натискав, займаючи позиції тільки тоді, коли українці їх залишали. Щойно о 14 годині 23 травня «галлєрчики» подолали відстань у 6 км, яка відокремлює Яблунівку від Буська. У цей час українські ар’єргарди займали лінію ОжидівСторонибаби-Куткір. Незабаром злетів у повітря залізничний міст через Зах. Буг поблизу Красного. Запалали спорожнілий вокзал ст. Красне та три поїзди, які не змогли евакуювати. І лише 24 травня 1919 року польські вояки зайняли Красне.(7) Після того, як польські полки витіснили вояків УГА аж до Чорткова, майже впритул до ріки Збруч, поляки тріумфували, раділи та тішилися, що поставили на коліна українських вояків. Але у червні 1919 р. командування УГА, яке мало підлеглих всього-навсього 19000 старшин i вояків, несподівано розпочало контрнаступ, відомий в історії як «Чортківська офензива». Вояки УГА Спалений поїзд на станції намагалися відкинути польське військо за Красне, травень 1919 року ріку Золоту Липу, щоб здобути плацдарм для дальшого наступу на захід. Перші бої принесли українцям успіх: УГА, розбивши велике польське військове з'єднання, визволило Чортків i змусила «галлєрчиків» відступити на 120км - аж до лінії Гологори-Перемишляни-Букачiвцi. Але поляки боляче огризалися, намагаючись призупинити наступ українського війська. Криваві бої відбулися під Бучачем, Підгайцями, Нижнивом. Поляки вперто обороняли Тернопіль, Бережани. Здавалося. що ось-ось УГА, йдучи переможним кроком на захід, визволить Львів i прожене із рідної землі польських окупантів. Але брак зброї і патронів не дозволив використати свої перші бойові успіхи. Уряд ЗУНРу i президент Євген Петрушевич сподівалися на допомогу УНРади, але через погану для українців фронтову ситуацію сталося навпаки: УГА змушена була воювати на боці військ УНРади, зокрема, з денікінцями та Червоною армією. УГА у боях з ворогом на Великій Україні покрила себе безсмертною славою, разом з братами наддніпрянцями визволили Київ, хотіли воювати й надалі, але через страшну епідемію тифу втратили свою боєздатність. Хвороба смертельною косою косила вояків, дійшло до того, що в листопаді 1919 року тільки 7% військовиків УГА могли утримувати фронт, решта були прикуті до ліжка i немало з них уже більше ніколи не звелися на ноги. 45

Командування УГА з огляду на те, що практично не було кому воювати, змушене було укласти перемир'я - спочатку з російською армією генерала Денікіна, а невдовзі з Червоною армією. УГА відразу перейменували на ЧУГА Червону Українську Галицьку Армію. У квітні 1920 р. ЧУГА покинула Червону армію i об'єдналася з армією УНР, яка перебувала у союзі з поляками. Національно-визвольні змагання українців за створення своєї держави закінчилися невдачею. Частина старшин УГА потрапила у полон до більшовиків, у тому числі - останній головнокомандувач генерал Осип Микитка, якого в 1920 році більшовики розстріляли. Чимало вояків УГА та їхніх старшин було інтерновано поляками.(8) Нам невідомо скільки чоловіків-яблунівчан було мобілізовано в ряди УГА, але з книги Д. Куп’яка «Спогади нерозстріляного» довідуємося, принаймі про двох чоловіків з Яблунівки, які воювали в УГА. Це його батько – Юрій Куп’як і батько братів Коваликів – Ковалик Назар. Юрій Куп’як служив у відділі Василя Вороновського – старшини УГА з Буська. Під час Чортківської офензиви він був тяжко поранений в груди. Назар Ковалик після повернення з фронту довго не прожив отримані рани дали про себе знати і він помер ще в досить молодому віці, залишивши сиротами трьох своїх дітей.(9)

Також в УГА в чині стрільця проходив службу і загинув Поцілуйко Антін з Яблунівки, 1887 р. народження.(10) В Українській Галицькій Армії у відділі Василя Вороновського воював Колодка Максим Степанович, ще один яблунівчанин – Колодка Максим Степанович (*1888 - +1979). Під час Першої світлина 1918 року світової війни він був офіцером в австрійській армії, під Перемишлем попав в російський полон, де пробув до розвалу Російської імперії. Пізніше повернувся додому і незабаром знову пішов на фронт боротися за незалежну українську державу. Але військові дії в Україні i зокрема в Галичині на тому не закінчилися. Дійшло до протистояння Червоної армії i поляків. На перших порах перевагу мали червоноармійці. Влітку 1920 р. кавалерія генерала Семена Будьонного дійшла майже до Львова. Зрозуміло, що Буськ i навколишні села опинилися під червоноармійцями. Зокрема, Перша кінна армія у Буськ вступила 15 серпня 1920 року. А в першій декаді вересня Буськ і околиці, в т.ч. Яблунівка, стали ареною жорстоких боїв між Червоною армією і польським військом, про що свідчить поданий нижче оперативний звіт штабу 45-ї червоної дивізії під командуванням Якіра про бойові дії в районі Буська.(11)

Більшовики на окупованій території навіть розпочали організацію радянської влади, але поразка у бою під Львовом від поляків змусила їх до двох місяців забратися геть. 1 жовтня 1920 року більшовицька армія відійшла з Галичини, поляки відтіснили їх за Збруч. З того часу в Галичині було встановлено польське панування, яке не гребувало жодними методами, що6 знищити потяг українців до свого визволення. Поляки i їхні політичні лідери гадали, що після захоплення Східної Галичини, яку вони називали «східними кресами», із введенням жорстокого поліцейського нагляду, українці більше не зможуть мобілізуватися задля свого визволення. Але, як показали наступні події, то була їхня помилка. Адже програш національно-визвольної війни не може означати припинення подальшої 6оротьби, а навпаки загартовує бойовий свободолюбивий дух молодого покоління, яке повинно зробити правильні висновки i оцінити причини невдач старших українських патріотів i бути готовими здійснити те, що виявилося не під силу попередникам. Програш у визвольній війні ніколи не може означати, що неможливо перемогти у наступній національно-визвольній боротьбі. Адже ніколи надаремно не поливають кров'ю свою землю її визволителі, а навпаки – доказують наступним поколінням, що кожна визвольна війна урешті-решт закінчується перемогою. Головне не втратити своєї віри, свого завзяття, сили духу i продовжувати боротьбу. Це наочно доказали 20-ЗО-тi роки минулого століття, коли добре організоване підпілля зуміло високо підняти прапор боротьби за самостійну, суверенну неподільну Українську державу. Той прапор підхопили борці за волю України у 40-50-их роках i під кінець ХХ ст. таки постала самостійна наша держава, ім'я якої – Україна. Але за неї ще довелося пролити цілі ріки крові i могилами героїв покрити свою рідну святу землю ... ---------------------------------------------------------------------(1). - Коритко Р. Ф. Полтва – село над однойменною рікою. – Львів: «Тріада плюс», 2011; стор. 66, 67 (2). – Українські січові стрільці, 1914 – 1920. Репринт. відтворення з видан. 1935р. – Львів: Слово, 1991; стор. 7 (3). – Там же; стор. 154 (4). – Затхей А. Історія села Побужани. – Львів, 2002; стор. 24 (5). - Коритко Р. Ф. Полтва…; стор. 83-85 (6). – о. Остап Фарйон. Утішків. Історія села. – Львів: Ліга-Прес, 2006; стор.24 (7). – Алекс Злич. Битва під Буськом 21-23 травня 1919 року. // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. 2010, частина 1(3); стор. 22-25, 32, 33. (8). – Коритко Р. Ф. Полтва …; стор. 91, 92 48

(9). – Куп’як Д. Спогади нерозстріляного. – Львів: Каменяр, 1993; стор. 18 (10) – Ми йдемо в бій, земля гуде… Поминальний список. // Золочівщина. Минуле

і сучасне: Друге видання. Львів: «Мс», 2006; стор.179 (11). – Гражданская война на Украине (1918 – 1920), т. ІІІ. – К.: Наукова думка, 1967; стор. 460.

Знову під польською займанщиною (20 – 30-ті рр. ХХ ст.) Після закінчення Першої світової війни Галичина на підставі рішень Паризької мирної конференції 1919 року і договору між Польщею, РРФСР та УРСР від 18 березня 1921 року знову потрапила у цупкі пазурі Польщі, яка обіцяла надати їй автономію, але обіцянки так і не виконала. Поляки зразу ж закріпилися в краї і почали його ще більше полонізувати, ніж за часів Речі Посполитої. Відразу були прийняті антиукраїнські жорстокі закони, поліція переслідувала колишніх вояків УГА, ув’язнювали їх, поляки навіть не визнавали української нації, іменуючи галичан «русинами». Українці не тільки не допускалися до державних посад, але навіть витіснялися з постійної праці, як наймана робоча сила у фільварках. Земельна реформа, яку впровадили поляки, забороняла українцям купувати землю, польські чиновники перешкоджали українській людині здобувати освіту. Та як відомо, терор завжди викликає зворотну реакцію, то українське населення, вже посмакувавши свободою, не злякалося репресій, а навпаки ще тісніше почало гуртуватися. В селі Яблунівка свідоме національне життя почало нуртувати одразу ж після І-ї світової війни. Так як в селі не було інтелігенції, ініціативу перебрали здібні селяни з допомогою кількох патріотів з м. Буська. Вони проводили виховну роботу серед селян. Піонерами села були спочатку одиниці – Федір і Микола Вовки, церковний дяк Юрій Вовк, Станіслав Семенів, Луць Парубочий, Ілля Дмитрук. Після закінчення війни в Яблунівці сільські активісти вперше організували споживчий кооператив. Кілька років цей кооператив розміщувався в хаті Івана Вовка (Янця), яка була вигідно розташована в центрі села. Головою кооперативу в селі був Ілля Дмитрук, а крамарем – Микола Вовк.(1) В 1924 році в селі було відновлено читальню «Просвіти», робота якої була призупинена від початку І-ї світової війни. 19 жовтня 1924 року в громадському домі села відбулися загальні збори членів читальні при участі секретаря буського філіалу «Просвіти» Василя Вороновського. На цих зборах обрали нове керівництво читальні (виділ) і встановили розмір членських внесків. До нового виділу читальні увійшли: 1. - Вовк Федір – голова,

2. – Ілля Дмитрук – заступник голови, 49

3. – Василь Парубочий – секретар, 4. – Андрій Поцалуйко – касир, 5. – Петро Зерський – бібліотекар, 6. – Мирон Парубочий – член виділу, 7. – Станіслав Семенів – член виділу. Заступниками виділових обрали Собашека Йосифа і Вовка Григорія. Також була обрана контрольна комісія, до якої увійшли: Монджейовський Данило – управитель школи, Вовк Андрій і Війтович Василь. Було встановлено розмір щомісячних внесків для членів читальні – для чоловіків 20 грошів, для жінок – 10 грошів. Також при читальні був організований аматорський гурток. На зборах було вирішено розпочати будову будинку читальні «Просвіта» в Яблунівці, для чого утворили спеціальний комітет, в склад якого увійшли: о. Микола Мриглодович – парох в Грабово, Монджейовський Данило – управитель Яблунівської школи, Семенів Станіслав, Ковалик Дмитро, Війтович Євгенія, Ковалик Марія, Дмитрук Анна і Бербека Дарія.(2) В середині 20-х років цей будинок уже був побудований, в ньому, крім кімнати читальні «Просвіти», також розмістився і сільськогосподарський споживчий кооператив, який називався «Єдність». Оскільки місцева польська влада чинила різні перепони діяльності читальні «Просвіти» в селі і не визнавала самого факту її існування, то в 1927 році, за порадою львівського керівництва «Просвіти», було перереєстровано її статут у Тернопільському воєводстві, а також, для активізації її діяльності, 21 серпня 1927 року на загальних зборах членів читальні було обрано новий склад її виділу. Членами нового виділу читальні стали: Ковальчук Євстахій – голова, Сосновський Лука – заступник, Маселко Мирон – секретар, Семенів Матвій – скарбник, Габа Йосиф – бібліотекар, Боднарчук Семен – господар, Поцалуйко Андрій – член виділу. Заступниками виділового обрали Миколу Вовка, Івана Семеніва та Василя Війтовича.(3) У звіті яблунівської читальні «Просвіти» за період з 1.07.1927 по 30.06.1928 р. вказано, що в селі в той час проживало 865 мешканців, в т.ч. 850 українців. В цьому ж звіті («звідомленні») згадується, що в читальні мав лекцію по ветеринарії Мороз Микола, про якого ми розповімо дещо пізніше. (4) В 1927 році в Галичині пройшли вибори керівництва місцевих гмін. До гміни с. Яблунівка було обрано 32 радних (з них 20 греко-католиків і 12 римо-католиків) і 6 лавничих (4 грекокатол., 2 римо-катол.). Війта та його

Печатка гміни с. Яблунівка і автограф тодішнього війта – Іллі 50 Дмитрука. Яблунівка, 22.02.1934 р.

заступника було обрано із греко-католиків, тобто українців.(5) При наступних виборах у 1933 році яблунівським війтом знову було обрано українця – Іллю Дмитрука. В кінці 20-х рр. ХХ ст. молодь все більше почала цікавитися подіями не тільки свого села, але також і долею своєї батьківщини. В осінньому чи зимовому сезоні два рази на тиждень у читальні відбувалося читання газети, проводились різні дискусії, які були дуже корисними для розвитку національної свідомості. На початку 1930-х років яблунівська молодь бере ініціативу в свої руки і без спеціального тиску ззовні серйозно береться до самоосвітньої праці. Щоб не збагачувати польської каси з продажу алкоголю і тютюну, українська молодь перестає пити і курити. У зв'язку з цим бойкотом власник корчми єврей Шмiла, не маючи Будівля корчми Шміли, світлина прибутку з продажу алкоголю, мусів корчму продати, а вся родина Шмiлiв початку 30-х рр. ХХ ст. виїхала до Палестини. Громада корчму розібрала, а матеріал використала для будови Народного Дому, який було скоро побудовано. Восени 1932 року Народний Дім, був урочисто посвячений о. Мриглодовичем. У тому будинку розмістився кооператив, читальня «Просвіти» із театральним залом на 250 осіб, бібліотека. Цей дім був найкращим будинком на всю околицю і був предметом Печатка греко-католицького (6) парохіального уряду в Грабово гордості яблунівчан. і резолюція з підписом пароха М. Мриглодовича. Грабово, 23 лютого 1934 року

Після смерті Людвіга Бадені (у 1916 році) власницею його маєтків, в тому числі яблунівського фільварку, стала його вдова Аліція. В 1920 році вона вийшла заміж за австрійського архикнязя Кароля Ольбрахта Габсбурга, який був полковником польської армії і пройшов з нею всіма дорогами війни. Цей сполячений німець, як і його попередники, абсолютно не дбав про сільськогосподарських робітників у своїх маєтках, які тяжко працювали для і на нього від світання до смеркання і були від нього залежні. І хоч після звільнення селян в Галичині вони не мусіли примусово

працювати на користь двору, але багато людей наймалося до різних послуг у фільварку в зв’язку з тим, що не мали власної землі, або мали її недостатньо. Панство за працю на користь двору платило так мало, що людям не вистачало на утримання родини, навчання дітей, лікарську допомогу. На довколишніх фільварках, що належали до маєтку Баденів, серед рільничих робітників панувала страшна біда, злидні, темнота, висока смертність. Аліція Бадені-Габсбург дуже дивувалася, що застала велику нужду серед фільварочних працівників, але сама нічого не робила, щоб поправити ту ситуацію, а вистачало зовсім небагато – тільки чесно, більше платити за ретельну, тяжку людську працю.(7) Аліція Бадені і Кароль Ольбрахт Габсбург, 1920р. Коли в 1922 році Варшавський уряд видав закон про колонізації українських земель, то землі графів Бадені на території села були роздані полякам з центральної Польщі (аж 60 польських родин ). Після того, десь біля 1931 року, урядові польські чиновники дали селу ще додаткову назву Яблоновка Руська, а частину заселену колоністами назвали Яблоновкою Польською. Згідно перепису 1931 року в Яблунівці налічувалось: 2506 км2 землі, 270 житлових будинків, в яких проживало 1325 чол., з них 761 греко-католиків, 546 римо-католиків, 17 іудеїв і 1 іншого віросповідання. Після поділу села в 1934 році кількість населення становила: Громади

Загальна кі- Греколькість (чол.) католиків

Римокатоликів

Інших

Яблоновка Руська

908

754

136

Яблоновка Польська

417

410

Поляки-осадники у 1926 р. в Яблунівці Польській побудували громадський будинок, де розташовувалась однокласна польська школа, а також Світлиця Стрілецького Союзу – велика зала зі сценою.(8)

В кінці 1920-х – початку 1930-х рр. яблунівська гміна була одна з багатших серед околишніх прибуських гмін. Для підтвердження наводимо бюджет гміни в тих роках(9): 1929/30р. план (зл.) 7220

1933/34р.

факт (зл.) 4750

план (зл.)

факт (зл.)

3474

3760

Одним із основпих джерел наповнення бюджету гміни була оплата земельного податку яблунівськими землевласниками.

Книжка оплати земельного податку - титульна і перша сторінки На північній околиці Яблунівки розташовувався млин, до якого привозили молоти зерно селяни із довколишніх сіл. Був у селі і свій тартак. В кінці 1920-х рр. яблунівська громада мала в наявності 2505,25 га землі, в т.ч. 663,32 га полів, 690,9 луків, 8,81 га городів, 316,79 пасовиськ, 734, 83 га лісів, 56,28 га мочарів, 8,55 га землі під будівлями, 18,13 га неужитків та 7,63 га інших земель; з цих земель 1895,53 га належало селянам і 609,72 га двору графів Бадені. В основному, землею в селі володіли дрібні землевласники (до 50 га), яких налічувалось 331 господарство, що мали 1032,8 га землі. Великих землевласників у Яблунівці було лише 3, володіли 859, 51 га землі.(10)

Поляки, щоб змусити український народ впасти на коліна і приневолити до рабського послуху та покори, вдалися восени 1930 року до дикого погрому українського населення, називаючи цей злочинний акт «пацифікацією» Східної Галичини. Це був найбільш ганебний вчинок, доконаний варшавським урядом над українцями між двома світовими війнами. Для каральних акцій в Галичині, в зоні найактивнішого проведення українцями саботажів – по лінії Львів-Тернопіль, були організовані збройні загони поліції та ескадрон кавалерії польської армії. Також активну участь брали "стшельци". Їхнім завданням було пройти по тих селах, де, за повідомленням місцевих поліційних агентів, нуртувало українське свідоме і культуpне життя. В умовах широкого наступу потерпіли також села і люди, які зовсім не були задіяні в якихось акціях ОУH. У результаті польська влада, "заагітувала" собі ще нових борців і ненависників режиму. Польські каральні загони оточували село, пильнували, щоб з нього ніхто не вийшов, а потім влаштовували загальну "ревізію", тобто нищення культурних і матеріальних надбань українських селян. Плюндpували читальні "Пpосвіти", коопеpативні кpамниці з метою до основ зpуйнувати соціальнокультуpну інфpастpуктуpу села, залякати населення. У кооперативах найперше забирають товар задарма, який їм подобається. Під приводом пошуку зброї експедиція трощить всю обстановку кооперативу, розбиває вікна, рубає підлоги, двері, вивіски. У той спосіб знищено дощенту тисячі українських кооператив читалень «Просвіти» з бібліотеками, театральними інструментами. Влаштовувалися масові екзекуції – покаpання селян пpилюдно нагаями. Били до нестями, коли людина падала, відливали водою і били далі. Все це пpоходило в садистських фоpмах, під знущальні вигуки: "Hєх жиє Польска" (хай живе Польща). Часто тpаплялися смеpтельні випадки. Особливо теpпіли сільські інтелігенти і свідомі селяни. В них pежим бачив свого головного воpога.(11) На катуванні людей «праця» експедиції не кінчалася. Інші уланські загони, чи відділи поліції, ходили по хатах і під приводом розшукування зброї, розшивали стріхи, розбивали вікна, портрети українських діячів, пороли кожухи, подушки, били посуд. Все це супpоводжувалося масовим гpабежем. Великі "контpибуції", накладені на село, пpосто підpивали його економічно. Фактично укpаїнські села були віддані на розкрадання під наглядом поліції різним злочинним елементам. Внаслідок тих погромів помирали масово люди, матеріальної шкоди було завдано на багато мільйонів доларів. Заарештовано тисячі невинних людей. Про цей нелюдський злочин «пацифікацію» проти українського населення в 54

Західній Україні польських окупантів заговорила дуже голосно преса всього світу.(12) При «пацифікації» читальня «Просвіти» в Яблунівці, напевно, не дуже постраждала, оскільки після 1930 року продовжувалась її активна діяльність, як бачимо з її звітів. 15 лютого 1932 року на загальних зборах членів читальні був обраний новий склад керівництва, до якого, в основному, увійшли молоді яблунівчани. Головою читальні був обраний Максим Колодка, заступником Михайло Вовк, секретарем Ярослав Собашек, скарбником Григорій Вовк, бібліотекарем Іван Вовк, господарем Андрій Вовк, членом виділу Михайло Поцалуйко; заступниками виділового: 1-й заступник Анна Куса, 2-й – Еміль Ковалик, 3-й – Микола Вовк. З новообраного складу керівництва тільки Максим Колодка і Григорій Вовк мали поза 40 років, а всі решта були молодими людьми до 30 років, а секретар Ярослав Собашек мав лише 19 років. Членами ревізійної комісії були обрані Андрій Поцалуйко, Василь Олійник і Михайло Петришин. В той час читальня налічувала 45 членів, з них 10 жінок. Членський внесок за рік становив 1 ринський злотий - для старших і 50 сотиків - для молоді. Бібліотека читальні мала 50 книжок і виписувала часопис «Народна справа». Читачів найбільше цікавила література на історичну тематику. При читальні діяв театральний гурток, яким керував відданий сцені заступник голови Михайло Вовк і в якому займалося 10 яблунівчан. Під керівництвом дяка церкви св. Дмитрія тут також був організований хор, який одночасно співав у церкві і складався з 14 хористів.(13) Через два роки (в 1934 р.) керівництво яблунівської читальні «Просвіти» знову було переобрано. Тепер її виділ склався так: Безкоровайник Гаврило – голова, Вовк Михайло Костянтинович – заступник голови, Вовк Андрій Іванович – секретар, Вовк Микола – скарбник, Вовк Михайло Григорович – бібліотекар, Семенів Олекса – господар, Бербека Василь Данилович – член виділу, Прихітько Микола – 1-й заступник виділового, Яремкевич Йосиф – 2-й заступник і Ковалик Тома Томкович – 3-й заступник. З цього виділу самим старшим був Безкоровайник Гаврило – 35 років, а самими молодшими: Вовк Михайло Г. і Ковалик Тома Т. – 21 рік. На наступних загальних зборах читальні, які відбулися 15 грудня 1935 року, головою був обраний Ковальчук Євстахій, а Безкоровайник Гаврило став його заступником. Як видно зі звіту яблунівська читальня в той час особливою активністю не виділялася.(14) З листів яблунівської читальні до Головного Виділу «Просвіти» у Львові від 26.06 і 12.08.1936р. бачимо, що головою читальні знову є Безкоровайник Гаврило, за секретаря листи підписав Собашек Ярослав. З першого листа 55

довідуємось, що при читальні активно діє аматорський драматичний гурток, який приготовив для постановки виставу «Там де воля кривавим цвітом зацвіла», а з другого дізнаємось які книги замовлялись для своїх читачів. Це були, в основному, книги українських авторів, а саме: «Земля» В.Стефаника, «Бурлаки» - І.Карпенка-Карого, «Земля» - О.Кобилянської, «Кудеяр» - М.Костомарова, «Слово про похід Ігоря» - В.Щурата, «Зимовий похід 1920 року» - Ю.Тютюнника.(15)

Звіт читальні «Просвіти» с. Яблунівка від 2.01.1936 року: зліва – 1-ша сторінка, справа – остання сторінка звіту У 30-х роках в Яблунівці, крім « Просвіти», було організовано товариство «Сільський Господар» і гурток « Рідної Школи». В селі були курси для дівчат: крою і шиття, кухарства, ручних робіт. Проводила їх учителька Аполонія Монджейовська, з допомогою своєї родички Тосі Монджейовської. Великий вплив на розвиток національної свідомості серед яблунівчан мала українська преса. Найбільш популярними часописами були «Народна Справа» і «Сільський Господар». Деякі заможніші господарі передплачували щоденники «Новий Час», або «Діло».

Листи яблунівської читальні «Просвіти» до Головного Виділу у Львові від 26.06.1936 (зліва) і 12.08.1936р. (справа) Читальня «Просвіти» отримувала «Загально-науковий журнал», що його видавало товариство «Просвіта», часописи «Життя і Знання» і «Літопис Червоної Калини», в якому друкувалось багато матеріалів про недавні визвольні змагання та інші. Найбільший попит на газети був тоді, коли там описувались політичні процеси над українцями – членами ОУН, а тих процесів в кінці 30-х рр. ХХ ст. було багато. Ці газетні повідомлення люди ретельно перечитували від першого до останнього абзацу, щоб не пропустити відомостей про національних патріотів, що не склали зброї, а далі ведуть боротьбу з польськими окупантами. Національна свідомість українців у той час сягнула високого рівня. Це був період, в якому ідейне формування обличчя української молоді вже було завершене. Вона свідомо перебрала від старшого покоління - своїх батьків роль провідників у боротьбі за визволення українського народу. Сільська молодь, що ще вчора вдовольнялась хоровими чи танцювальними виступами на Святі жнив чи концерті, присвяченому Шевченківським дням, шукала чогось іншого, шукала акції, щоб можна було завдати шкоди окупантові.(16)

З приходом в яблунівську «Просвіту» свідомих молодих людей, таких як Ярослав Собашек, брати Дмитро і Михайло Куп`яки, робота в читальні значно активізувалась. Посилив свою роботу аматорський драматичний гурток, який в 1930-х роках очолював відданий сцені Михайло Вовк. Ось як згадує про роботу сіль-ської читальні «Просвіти» в той час Дмитро Куп`як: «При читальні „Просвіти" було зорганізовано „гурток доросту” з позашкільної Вид на Яблунівку з південної сторони. Світлина 1930-х рр. молоді. Один раз на тиждень члени гуртка сходилися до читальні на лекції українознавства. У тому часі, коли я належав до гуртка доросту, лекції провадив студент золочі-вської гімназії Ярослав Соба-шек. Він викладав нам історію і географію України та дещо з літератури, особливо про найбільш визначних письменників таких, як Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко. В більшості ми вивчали на пам'ять їхні автобіографії та вірші. Закінчивши гімназію, Славко не 58

мав змоги йти на дальші студії й залишився при батьках на селі. Для села це було велике духове підсилення, бо він був єдиний, хто мав середню освіту. Тут варто згадати про Я. Собашека та його родину. Його батько був поляком, римо-католиком, а мати — українка-патріотка. У них було п'ятеро дітей — чотири сини і одна донька Міля. Всі хрещені в церкві. Коли польський режим з допомогою політичного терору почав акцію полонізації українців, батько Славка хотів перенести їхні метрики до костьола. З огляду на краще майбутнє! Але це був даремний труд, бо не тільки мати-патріотка не погодилась на таке, а також і сини категорично відмовились від польського легкого хліба. Три сини загинули від рук кровожадних московських хижаків. Яблунівські актори-аматори після вистави. 1-й ряд (зліва направо) Ольга Куп`як, Анна Ковалик, Ольга Мазан, Текля Романюк; 2-й ряд – Михайло Куп`як, Дмитро Куп`як, Томко Зєрський і Андрій Семенів. Світлина 1938 року. Літом Славко організовував різні прогулянки з молоддю. Весною 1933 р. Славко зорганізував біля 30 молодих хлопців і дівчат. І в товаристві кількох старших опікунів ми вибралися пішки до Львова на маніфестацію під гаслом “Українська Молодь Христові”. Цей імпозантний, багатолюдний здвиг української молоді у Львові, з християнсько-українським змістом був для нас, сільської молоді, великим духовним піднесенням. Особливо зворушливим був момент, коли біля ста тисяч української молоді складали присягу на вірність Христові, яку відібрав у нас на площі Батька Сокола єпископ Іван Бучко. А потім відбулася дефіляда на горі Св. Юра перед митрополитом А.Шептицьким, щоби одержати від нього благословення. Ці радісні й зворушливі моменти з приреченням на вірність Христові і Українській Церкві та Батьківщині, благословення голови нашої Святої Церкви митр. Андрея, ще й сьогодні стоять перед моїми очима, неначе це діялось вчора.»(17)

Яблунівська громада споконвіку відзначалася глибокою релігійністю і свято шанувала релігійні традиції. Це особливо проявлялося під час великих релігійних свят: Різдва, Водохреща, Паски, Трійці, Спаса та інших. Хресний хід в селі на Зелені свята. Світлина 30-х рр. ХХ ст.

Обхід полів на Зелені свята. Яблунівка, 30-ті рр. ХХ ст.

На початку 1938 року знову помінялося керівництво яблунівської читальні «Просвіти». В неділю, 13 лютого 1938 р., в будинку кооперативу «Єдність» відбулися загальні збори членів читальні, на яких було заслухано звіт керівництва про діяльність у попередньому 1937 році і вибрано новий виділ читальні. До складу нового виділу увійшли: 1) голова: Безкоровайник Гавриїл - 36 років, 2) місто голова: Семенів Олекса – 34 роки, 3) секретар: Вовк Михайло Григорович – 23 роки, 4) скарбник: Вовк Олекса Григорович – 27 років, 5) бібліотекар: Куп`як Дмитро – 21 рік, 6) господар читальні: Ковалик Стефан – 23 роки, 7) член: Вовк Микола – 28 років. 8) Заступники виділу: а) Прихідько Олекса – 27 років, б) Прихідько Петро Томкович – 22 роки, в) Дмитрук Іван – 32 роки. Збори вів попередній голова читальні «Просвіта» Андрій Поцалуйко, функції секретаря виконував Ярослав Собашек. На зборах був присутній секретар філії «Просвіти» з Буська Ярослав Олексів.(18) 9 жовтня 1938 року в Яблунівці відбулася велична подія, а саме святкування 70-ліття заснування «Просвіти» у м. Львові. Участь в цьому заході на базі яблунівської читальні взяли члени читалень «Просвіти» сусідніх Побужан і Верблян. Програма святкування була наступною: 60

1. Просвітянський гімн. 2. Відкриття свята. 3. Учітеся брати мої – хор. 4. Просвіті – матері моїй – декламування. 5. Праця єднала – хор. 6. Учітеся брати мої – декл. 7. Не хиляйте в діл прапора – декл. 8. Лицарям - юнакам _ декл. 9. І я знаю за «Просвіту». 10. Привіти. 11. Станьмо сестри, станьмо дружно – декл. 12. Де тії струни – декл. 13. Ой на горі василечки – хор. 14. Казка про Великих – декл. 15. Ой три шляхи - хор. 16. Піду в поле – декл. 17. Тече вода – хор. 18. Вправи дівчат і національні танки. 19. Закінчення. Повітове староство зачеркнуло пункт 8: «Лицарям – юнакам». Подаємо деякі видержки зі звіту буської філії «Просвіти» про цю подію:

«Дня 9.10.1938р. неділя – вже зраня святочний настрій. Виділові не знеохочені непевною погодою докінчують приготування. Не відбудеться свято на площі – відбудеться в залі – добре що є своє. О годині 11-тій почалася Служба Божа. Відправляв о. Мриглодович. Відповідну проповідь проголосив о. Байкуш, парох Чанижа. Співав хор Верблян під керівництвом п. Капія Маріяна з Буська. Відтак відправлено панахиду за померлих членів. 61

По півторагодинній перерві почалася в просторій залі читальні “Просвіти” академія. Просвітянський гімн і реферат делегата філії започаткували отсю другу частину свята. Відтак хорові точки, декламації, рецитації, привіти делегатів читальні “Просвіти” Вербляни, Побужани і організатора філії “Просвіти” - рецитація дітей, а потім знов декламації, рецитації, хорові точки і вправи дівчат. За кожною точкою спадала завіса, а зала гуділа від оплесків публіки. А коли діти віддекламували: «І я знаю за “Просвіту”», коли говорили своїми дитячими устами «в читальню йде батько, в читальню йде мати» - були в залі такі, що їм в очах сльози стали. Може дійсно не одного батька, не одну маму спонукає частіше зайти в читальню – книжку позичити прочитати… Може не одну дівчину збудить з байдужості зазив декламаторок: «станьмо сестри, станьмо дружно у безмежні ті ряди, йдім з “Просвітою” нестримно до високої мети». Може і між хлопцями знайдеться більше активних. Давби Бог, Яблунівка могла б стати одним з кращих сіл. Дуже гарні вправи дівчат з Верблян, переривані гучними оплесками публіки, та живий образ і національний гімн закінчили це гарне ювілейне свято. Всім від імені читальні “Просвіти” дякував п. Куп’як Дмитро. Ще довго потім молодь Яблунівки перебувала в домівці читальні. В товариські забави, спеціально в Яблунівці віддавна заховані, грались і згадували та хвалили виступ верблянців – хору і дівчат з вправами, якто все гарненько вони виконували. А в другій кімнаті радив виділ читальні з організатором філії – що зробити, щоби оту молодь повчити, як хор свій створити; що робити, щоби Яблунівка кращою була. Важливо, що є добра воля, і хоч тяжка праця на яблунівськім полі, віримо що горстка завзятців село поведе до кращого. Так їм, Боже, в цьому допоможи.»(19) І вже невдовзі молоді яблунівчани, виховані на традиціях «Просвіти» в національному дусі, влилися в ряди ОУН і стали на шлях боротьби з поневолючами українського народу. Багато з них поклали свої молоді життя за свободу та незалежність своєї Вітчизни, а ще більшій кількості сельчан за свою участь в боротьбі з окупантами прийшлося багато років топтати Сибірську тайгу.

На закінчення цього розділу хочемо подати декілька світлин з видами села Яблунівки описуваного періоду, а також жителів села:

Яблунівські музики: (зліва направо) 1-й ряд – Бєляк Й. (Мазярня), Свєнс Й.Г. (Яблунівка), Лукасєвич П. (Грабово); 2-й ряд – Бербека М. (Яблунівка), Н.Н. Світлина другої половини 1930-х років

Свєнс Йосиф Григорович – яблунівський господар. Світлина середини 1930х років

Свєнс Йосиф Григорович – поляк, народився в 1901 р. на прис. Мазярня, рільник. У 1928 році одружився на українці-яблунівчанці Грищук Олені Олексіївні 1912 р. народження, після чого проживав зі сім’єю в Яблунівці. Мали двох дітей: Леонію і Емануїла. Під час війни з Німеччиною воював в польській армії Андерса. Після закінчення війни і масового переселення польського населення на польські землі залишився в Польщі, де й помер у 1971 році.

Яблунівка середини 1930-х (виїзд зі села “на Семенах”). На возі Свєнс Йосиф (зліва) і Король Юліан – гайовий з Верблян

Типова хатина в Яблунівці початку ХХ Колодка Олександр Михайлович ст. (хата Свєнс Йосифа Григоровича) в польському війську Колодка Олександр Михайлович – українець, народився в Яблунівці у 1917 році. Служив у польській кавалерії. Під час війни перебував в діючій армії Андерса. Після війни, побоюючись переслідувань радянської влади, виїхав до Польщі. Проживав у м. Радомско, помер в 2005 році.

--------------------------------------------------------------------(1). – Куп’як Д. Спогади нерозстріляного. Львів: Каменяр,1993; стор.36, 37 (2). – Протоколи засідань і зборів членів читальні «Просвіти» с. Яблунівки,

1899-1938 рр. // ЦДІА у Львові, ф.№ 348, опис 1, спр. № 6131, арк. 41 (3). – Там же; арк. 43, 44 (4). - Звіти про діяльність читальні «Просвіти» с. Яблунівки, 1927-1938 рр. // ЦДІА у Львові, ф.№ 348, опис 1, спр. № 6132, арк. 2, 4 (5). – Фалінський Броніслав. Повіт Кам’янка Струмилова. Кам’янка Струмилова: 1935; стор. 139 (6). – Куп’як Д. Спогади нерозстріляного; стор. 38 (7). – Мечислава Троян-Кшинова. Буськ. // Зозуля М. Історія Буська в дослідженнях польських авторів. – Буськ, 2011; стор. (8). – Фалінський Броніслав. Повіт Кам’янка Струмилова. Кам’янка Струмилова: 1935; стор. 69, 72 (9). – Там же; стор. 151 (10). – Там же; стор. 161, 166 (11). - "Пацифікація" і відповідь на неї ОУH. www.history.vn.ua/ article/167.html (12). – Куп’як Д. Спогади нерозстріляного; стор. 27, 28 (13). - Звіти про діяльність читальні «Просвіти» с. Яблунівки, 1927-1938 рр. // ЦДІА у Львові, ф.№ 348, опис 1, спр. № 6132, арк. 5-7 (14). – Там же; арк. 13 (15). – Протоколи засідань і зборів членів читальні «Просвіти» с. Яблунівки, 1899-1938 рр. // ЦДІА у Львові, ф.№ 348, опис 1, спр. № 6131, арк. 46, 47 (16). – Куп’як Д. Спогади нерозстріляного; стор. 39 (17). – Там же; стор. 40, 41 (18). – Протоколи засідань і зборів членів читальні «Просвіти» с. Яблунівки, 1899-1938 рр. // ЦДІА у Львові, ф.№ 348, опис 1, спр. № 6131, арк. 27 (19). – Там же; арк. 52, 53.

З історії шкільництва Яблунiвки В найдавнiшi часи освіта на наших землях починалася вiд науки дяка, в якого дiти навчалися рахувати, молитися, а також читати церковнi книги. Вся освіта простого люду починалася і закінчувалася вивченням у церкві катехізису. Лише в окремих селах дяки і священики організовували школи, в яких крім азбуки і лічби вивчали Псалтир та Апостол. Невiдомо, коли саме постала така перша дякiвка в с.Яблунiвцi. Практично до кiнця панування на наших землях польських королiв, яке закiнчилося у 1772 роцi, загальної системи народної освiти не iснувало. ЇЇ впровадила вже австрiйська адмiнiстрацiя. Так, щоб поліпшити становище, цісарський уряд Австрії запровадив у 1774 році систему шкіл трьох типів: 1) однокласні парафіяльні; 2) трикласні (тривіальні) з німецькою та польською мовами навчання; 3) чотирикласні з німецькою мовою навчання, для підготовки учнів до вступу у середні школи (гімназії). Ці, та всі інші державні школи Галичини, проектовані й запроваджувані цісарською Австрією, були не українськими національними навчальними закладами, а німецького (австрійського) зразка, чужинськими, розрахованими на онімечення української молоді. Нагляд за школами здійснювала Крайова шкільна комісія. У повітах наглядацьку функцію виконували декани (старші духовні особи), а в селах – місцеві парохи (священики). Мова навчання скрізь була німецька. У цей час, завдяки зусиллям Петра Білянського, єпископа Львівського, у Галичині почала розширюватися мережа шкіл при церквах. У 1774 р. імператриця Марія Терезія видала розпорядження про прискорену організацію початкових шкіл. Дозволялося Єпископ Білянський державних перекладати німецькі шкільні підручники Петро (*1736 - +1798) українською та польською мовами. Мовою перших підручників, створюваних для шкіл /"Читанка" (1786 р.), "Катехізис" (1788 р.), "Буквар" (1790 р.)/, була "словено-руська". Ще завзятішим реформатором виявився син Марії Терезії – Йосиф ІІ, який вступив на австрійський престол у 1780 р. Як прихильник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він намірявся зробити свою державу взірцем освіченого абсолютизму. Увагу було зосереджено насамперед на поліпшенні долі селян, пожвавленні занепалої економіки, 66

підвищенні ефективності правління, вдосконаленні освіти. За цісарським наказом 1781 р. проголошувалася обов'язковість початкової освіти. На жаль, український народ повною мірою не скористався з цих цісарських ухвал. На перешкоді стояли великі магнати й дідичі, які мали владу над селянами; наступники цісаря після його смерті (1790 р.) відхилили під тиском польської шляхти чимало корисних проектів. Українське шкільництво знову почало занепадати, а навчання українською мовою – всіляко обмежуватись. Українські тривіальні школи можна було відкривати тільки там, де не було шкіл польських або німецьких. Єдиними початковими школами, в яких не заборонялося навчати українською мовою, були парафіяльні (хоч їх рівень вважався дуже низьким). Галичина боролася за українську школу, за її національний характер. У 1774 р. в Австрійській імперії було проведено шкільну реформу, якою визначалася державна система освіти. Установлювалося два типи початкових шкіл – тривіальні та повні, функціонували також і однорічні парафіяльні школи.(1) У тривіальних школах були підготовчий, перший і другий класи, діти навчалися читанню, письму, лічбі, деяким практичним вправам. Головним предметом вважався Закон Божий. У 1805 році в Австрії було видано т.зв. шкільний політичний закон (Politische Schulverfassung), згідно якого до 1873 року зобов’язувалося в кожному селі відкрити народні школи, нагляд над якими доручався духовенству (парохам).(2) За вказаний цим законом термін в Кам`янецькому повіті, до якого входила Яблунівка, було утворено 64 школи, в яких наприкінці того періоду навчалося біля 2500 дітей.

Приміщення старої школи Яблунівці, світлина 20-х рр. ХХст.

З 1838 року в с.Яблунiвцi вже діяла така парохiальна школа, яку підтримувала громада. Вiдомо, що вже в середині XIX ст. недалеко вiд церкви стояла будiвля школи. Там мiстився клас та помешкання для вчителя. 23 травня 1866 року за рiшенням намiсництва у с. Яблунiвцi була створена тривiальна

(початкова) школа. Значні можливості для розвитку українського шкільництва сформувались після реформи 1869 року, яка проголосила обов’язковість і безплатність 67

початкової 6 – річної освіти, право навчатися українською мовою, а також дозволила різним товариствам і релігійним організаціям утворювати приватні школи. Згідно з цією реформою, всі початкові школи, що раніше підпорядковувалися церкві, переходили під нагляд світських органів. Формально вводилося обов'язкове навчання всіх дітей віком 6 - 14 років. Це був крок вперед в організації освіти. Отже, починаючи з 1869 року, шкільництво в нашому краю перейшло від церковного у державне відання. За статистичним документом 1890 року в Яблунiвцi iснувала однокласна школа з руською (українською) мовою навчання, в якій навчалося 99 дітей зі 114, що мали обов’язково відвідувати школу, крім того 29 дітей ходили на доповняюче навчання (недільна школа).(3) В 1914 році, перед Першою світовою війною школа вже була двохкласною. Громада села підтримувала існування школи, сплачуючи державі податки. Вчителі одержували зарплату з державного шкільного фонду. Після закінчення початкових класів здібні діти могли продовжити навчання у чоловічій i жіночій шестикласних школах у м. Буську.

На подвір`ї старої школи, спе- Вчителька А.Монджейовська з реду шкільна городня ділянка, дітьми перед старою школою, світлина початку 30-х рр. ХХст. світлина кінця 20-х рр. ХХст. Дітей посилали до школи як було тепло, а взимку із-за відсутності відповід-ного взуття деякі діти (з бідних, багатодітних родин) в школу не ходили. Зошитом була дощечка, на якій писали і зразу ж стирали. Книжки мали тільки діти заможніших господарів. Можна було, і навіть належало, ходити до 6-класної (пізніше 7-класної) школи в Буськ, але не всім було під силу, щоб посилати дітей в школу до міста. Особливо взимку. Сполучення не було жодного. Єдиним засобом пересування був віз і коні, а зимою сани, або ноги. Заможніші господарі посилали своїх дітей до школи в Буську, але таких в Яблунівці Руській було мало. Найбільше було малоземельних господарів (із-за поділу земельних ділянок між дітьми), які мали по 2 – 5 моргів поля (морг = 51 арів). При родині із 6-ти, 7-ми чоловік цього ледве вистачало на їжу і вбрання. Так що таким родинам було не до продовження навчання 68

своїх дітей після закінчення ними початкової школи. У 1932 році громада села почала будувати нову двоповерхову школу, яку побудували у 1934 році на північ від церкви, на місці, де колись стояла корчма. Школою громада, в ті роки дуже пишалася, бо це була найкраща двоповерхова будівля на всю околицю. Нова школа в с. Яблунівка Руська, Будівництво нової школи. На збудована за кошти громади села в передньому плані: 1- сільський війт 1932 – 1934 рр. Ілько Дмитрук, 2- Данило і 3Аполонія Монджейовські

Учителями в селі, аж до 1944 року, було подружжя Данило і Аполонія Монджейовські. Хоча прізвища учителів звучали як польські, вони були не лише українцями, але й справжніми українськими патріотами. Данило Монджейовський (* 24.11.1988р. с. Кизлів – +22.07.1969р. м. Стрий) – закінчив учительську семінарію в Сокалі перед 1914 роком. В Першу світову війну служив у австрійській армії, а з 1918 року був в українських січових стрільцях (УСС). Аполонія Монджейовська з роду Вознякевич (*5.10.1885р. м. Буськ – +28.02.1965р. м. Стрий) – закінчила учительську семінарію у Львові. Під час Першої світової війни працювала в школі для дітей евакуйованих українців зі східних околиць в м. Гмінд – Австрія.

Аполонія Вознякевич А.Вознякевич на уроці (стоїть в центрі) в школі (Відень, 1916 рік) для евакуйовах українців (Гмінд - Австрія, 1916р.) 69

Через постiйний тиск польської влади на українських вчителiв вони не могли вiдкрито проводити культурно- освiтню працю серед громади села. У них було двоє дiтей – Роман (1923 р.н.) та Ірина (1925 р.н.). Батьки виховували їх у патрiотичному українському дусi. В учителiв була гарна бiблiотека, якою користувалося багато селян. Свої обов'язки виконували з душею, щоб рівень знань української дитини був на висоті. Вчителька Аполонія Монджейовська з учнями, світлини 30-х рр. ХХ ст.

Управитель школи був людиною дуже помiркованою. Вiд учнiв вимагав дисциплiни, але за провини не мстився i з учнiв не знущався. На дозвiллi займався городом, своїм садом i пасікою. Весною виводив хлопцiв у сад i вчив щепити дички. Осiнню під керівництвом вчителів здiйснювалися прогулянки до лiсу. Старшi учнi в лiсi шукали цiкавi речi - мох, гриби, старі гнiзда та iн. i приносили їх до табору для обговорення. Вчитель навчав дiтей пізнавати напрям в лісі по деревах, навіть і тоді, коли нема сонця.

Данило Монджейовський. Стрий, 1950-ті рр.

Аполонія і Данило Аполонія і Данило Монджейовські, .Монджейовські з внуком, Стрий, 1950-ті рр. 1950-ті рр.

Дуже важливою в школi була пiдготовка до Рiздвяних свят. Ще задовго перед святами учнi починали виготовляти рiзнi прикраси на ялинку. На цi прикраси використовувалось дуже багато рiзного матеріалу, що був під руками - потятi соломки, видута шкаралупа з яйця, рiзнокольоровий папiр та інше. В цей час під керівництвом Toci Монджейовської дiти готували дві вистави одну на св. Миколая, а другу, вертеп - на Рiздво. Це були найцiкавiшi днi для всіх школярiв i їхніх батькiв. При школі діяв курс крою і шиття, вела Тося Шкільне свідоцтво Яблунівської 2-х який Бажання класної школи, видане Чучман Анні 31 Монджейовська. січня 1929 року вчитися мали не тiльки старшi дiвчата, а й дорослi жiнки, якi приходили на заняття, щоб здобути навички крою i шиття.(4) Люди старшого покоління, які жили в ХХ ст., довго згадували Монджейовських добрим словом. Власне вони заклали фундамент для виховання молодого поколiння села, переконували всіх, що треба вчитися. В школi вивчали народнi пiснi, танцi, ставили вистави. Серед навчальних предметiв були такі як релiгiя, читання, письмо, українська та польська мови, рахунки, основи історії та природознавства, малювання, спiви, ручнi роботи, гiмнастика. В свiдоцтво також виставлялися оцiнки з поведiнки, старанності, 71

загальної успiшностi, калiграфiї. Проставлялося також кількість пропущених днів навчання. Успiхи в навчаннi оцiнювалися словами: «Дуже добре», «Добре», «Достатньо», «Недостатньо», а поведiнка словами: «Похвальна», «Добра», «Досить добра», «Погана». В 1930/31 навчальному році на території села було дві школи: перша – двокласна в Яблунівці Руській і друга – однокласна польська школа в Яблунівці Польській (на Колонії). В першій школі навчалось 120 дітей, з них 108 дітей греко-католиків (українців) і 12 дітей римо-католиків, в другій – 63 дітей, з яких 61 дитина римо-католиків (поляків) і 2 греко-католиків.(5)

Курси крою і шиття в с.Яблунівка 1936-1937 рр.. На світлині зліва стоять: перший зліва Данило Монджейовський, біля дошки Тося Монджейовська, перша справа Аполонія Монджейовська; на світлині справа сидять: (зліва направо) 1-Тося, 2-Аполонія і 3-Данило Монджейовські З 1932 до 1939 року в Яблунiвцi Руській дiяла шестикласна школа, пiсля закінчення якої учнi могли продовжувати навчання у Золочiвськiй гiмназiї, але не всі - у кого були здiбностi та грошi. В нiй навчалися з села Яблунiвки Євген Ковалик, Іларiон та Ярослав Собашеки, а з 1939 року i Соня Мороз.(6) Велике бажання вчитися в Золочiвськiй гiмназiї мав i Дмитро Куп'як. Він вiдзначався серед однокласникiв великими здiбностями до наук - як до гуманiтарних, так і до точних. Директор школи Монджейовський наполягав, щоб він обов'язково поступав у гiмназiю. Але це були тiльки мрії. Сiм'я не мала коштiв, щоб син продовжив навчання у гімназії. Пiзнiше, вже в Канадi, Д. Купяк опише своє нелегке життя i свою полiтичну дiяльнiсть в рядах ОУН у книзi «Спогади нерозстрiляного». Із приходом радянської влади в 1939 році мiсцева школа iз шестирічної була реорганiзована в семирiчну з денною i вечiрньою формами навчання. Під час німецької окупації школа була трьохкласною з українською мовою навчання. В ній учителями працювала знову ж та сама родина Монджейовських. В 1944 році, зі страху бути репресованими радянською 72

владою, Монджейовські покинули Яблунівку і хотіли виїхати на Захід. Однак їм це не вдалося і вони були змушені повернутися під владу більшовиків. Осіли вони у Стрию, де купили собі хату і проживали там до своєї смерті.

---------------------------------------------------------------(1) - Коваленко О.А. Загальна характеристика розвитку початкової освіти у

Західних регіонах України з ХVІІІ до початку ХХ століття. www.nbuv.gov.ua/portal/soc.../12.html (2) - Система шкільної освіти Галичини другої половини XIX століття як фактор становлення української національної свідомості. Український науковий журнал №1, 2012. studentam.net.ua/content/view/2262/85/ (3) – Миколаєвич Я. Опис географічно-статистичний повіта Камянецького. Львів, 1894; стор.68 (4) – Куп`як Дмитро. Спогади нерозстріляного. Львів: Каменяр, 1993; стор.25 (5) – Броніслав Фалінський. Повіт Кам’янка Струмилова. Кам’янкаСтрумилова, 1935; стор. 98 (6) – Куп`як Дмитро. Спогади нерозстріляного; стор.40,41.

Яблунівка в часи визвольних змагань 1938 – 1951 рр. (згідно спогадів Дмитра Куп`яка і інших яблунівчан, звітів провідників ОУН і командирів УПА з надбужанських теренів, а також інших документальних джерел). Влітку 1938 року яблунівчанин Дмитро Куп`як – активний член «Просвіти», національно-свідомий українськой юнак, прийняв присягу українського націоналіста і став членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). Незабаром після цього, за дорученням провідника Буського РП ОУН «Скиби» (Осипа Капія), він організовує першу п’ятірку ОУН в своєму селі.(1) Після проголошення Карпатської України в жовтні 1938 року, з ініціативи районного проводу ОУН, до якого входив Д. Куп`як, в Буську 30 жовтня була проведена багатолюдна демонстрація на її підтримку. Це була перша велика протипольська акція на теренах Бузеччини. В ній взяла активну участь практично вся українська національно свідома яблунівська молодь. Ось що згадує про цю подію сам Дмитро Куп`як: «У неділю ЗО жовтня погода, як на щастя, була чудова. Уже зрання, ще перед Службою Божою до церкви св. Миколая в Буську почали сходотися маси українського народу з довколишніх сіл. Після Богослуження, яке відправляли отці Калиневич і Дигдала в каплиці, бо велика церква ще не була викінчена. Біля церкви і на вулиці зібралися учасники маніфестації, аби вислухати коротку патріотичну промову, яку виголосив Гриць Пришляк. Після промови і національного гімну біля тисячі народу рушило у напрямку ринку, а відтак попри костьол на постерунок поліції з гаслами „Геть з мадярами! Геть з ляхами! Закарпаття не дамо!" Світлина з демонстрації в підтримку Карпатської України. Буськ, 30 .. жовтня 1938 року

Поляки, вважаючи Бузеччину спокійним тереном, в якому досі не було особливих протипольських акцій, були заскочені появою великої кількості українських демонстрантів з гаслами „Геть з ляхами!". Не зустрінувши зудару з поліцією біля ринку, чого ми сподівалися, похід рушив на постерунок поліції, сподіваючись, що там напевно прийде до зудару з поліцією. Але поліцаї розуміли, що зупинити розлючену юрбу, яка нараховувала кілька сотень демонстрантів жменькою жандармів було б самогубством, і вирішили не показуватися демонстрантам на очі. Демонстранти проспівали кілька революційних пісень біля постерунку поліції, і поділилися на дві групи, — одна пішла головною дорогою на схід, а друга — на захід через Воляни до Ланерівки, і там розійшлися. Група з села Яблунівка мусіла вертатися додому через село Побужани і польську колонію, де вдень „стшельци" відбували свої вправи. Вже було темно, як біля 60 демонстрантів з піснею „Не дамо землі мазурам" військовим порядком вмарширували головною дорогою в польську колонію і наткнулись на кільканадцять войовничих „стшельцуф". Комендант Габель наказав демонстрантам перестати співати і — розійтися. У відповідь посипалось на мазурів каміння, яке демонстранти мали з собою, а також для більшого ефекту пролунало кілька пострілів з бойової зброї. Після рукопашної „дискусії" напасників було усунено з дороги. І, залишаючи кільком полякам „червоні китайки" на спомин, ми рушили далі. Не обійшлось без жертв і з нашої сторони. Мій брат Михайло, який йшов у першій четвірці, вертав з розбитою головою та з кількома синяками. Демонстрація в Буську ще більше зрушила народ на терені Бузеччини. Організатори демонстрації були свідомі, що цього їм поляки не пробачуть».(2) На відповідь польської влади довго чекати не довелося. Через тиждень після демонстрації 8 листопада 1938 року в день св. Дмитрія (сільського церковного празника) в Яблунівці польською поліцією було заарештовано 13 осіб, а саме: Куп`яка Михайла Юрійовича - брата Дмитра, Куп`яка Михайла Миколайовича – провідника ОУН села, його сестру Ольгу, Ковалика Михайла – члена ОУН, Парубочого Євгена – члена ОУН, Семеніва Олексу, Бербеку Василя, Вовка Тараса і його брата Федора, Романюка Миколу, Вовка Олексу, Вовка Василя і Поцілуйка Дем`яна. Самого ж Куп`яка Дмитра Юрійовича арештували в Буську 12 листопада 1938 року. Всіх 14 заарештованих яблунівчан помістили в Буську тюрму, де їх допитували і при тому немилосердно били. Найбільше старалися польські поліцаї Левандовський і 75

Сцінський. Через декілька днів всіх затриманих, після оформлення протоколів, відвезли до окружної тюрми в Золочеві. В листопаді 1938 року, вже після арешту учасників демонстрації, в селі Яблунівці був убитий польський активіст, провідник «стрільців» Броніслав Баберецький. За підозрою в цьому вбивстві був заарештований Василь Бербека (другий) з Яблунівки. Але із-за відсутності доказів і підтвердження його алібі авторитетними свідками він, після 6-ти місячного сидіння під слідством, був звільнений. В золочівській тюрмі у слідчому акті всім учасникам буської жовтневої демонстрації слідство приписало «Порушення публічного спокою» і «Виголошування протидержавних кличів», а Д. Куп`яка, крім того, звинуватили у підготовці і провадженні маніфестації в Буську та в підбурюванні до бійки із «стрільцями» в побужанській колонії. 16 лютого 1939 року над арештованими яблунівчанами в приміщенні Золочівського суду відбулося судилище, на якому Дмитра Куп`яка засудили до 3 років тюрми; Куп`яка Михайла Юрійовича, Куп`яка Михайла Миколайовича, Куп`як Ольгу Миколаївну, Семеніва Олексія, Бербеку Василя, Парубочого Євгена, Вовка Тараса і Романюка Миколу – по 2 роки ув’язнення; Вовка Олексія – на 18 місяців. Решта четверо були звільнені. В середині липня 1939 року польська влада багатьох політичних в’язнів, в т.ч. майже всіх в’язнів-яблунівчан, із Золочева вивезла до тюрми в Білостоку. Тут вони пробули по початку німецько-польської війни і вийшли на волю 15 вересня 1939р., коли обслуга білостоцької тюрми втекла перед вступом німецького війська. Дмитро Куп`як разом з братом та іншими в’язнями білостоцької тюрми – односельчанами повернулись додому 29 вересня 1939 року, коли в Бузеччині уже господарювали «совєти».(3) 17 вересня 1939 року на основі договору між Москвою і Берліном – «пакту Молотова – Рібентропа» Червона Армія перейшла Збруч і ступила на територію Західної України. А вже 20 вересня 1939р. її частини зайняли терен Буського району. В м. Буську розташувався 82 стрілецький полк 41 стрілецької дивізії, влада в місті перейшла до Тимчасового управління, яке було сформоване, в основному, з політпрацівників-українців зі східно-українських земель, що прибули в обозі військових частин. В селах повіту, в т.ч. і Яблунівці, при допомозі політпрацівників і тимчасового управління були утворені селянські комітети, які повинні були розподілити поміщицькі землі серед бідняцько-середняцького прошарку селянства.

На початку окупації нова більшовицька адміністрація старалась усіма силами здобути довір`я місцевих українців. На кожному кроці проводилась українізація. Всюди застосовувалась українська мова: у школі, в урядових установах, на вулиці. Зразу навіть тверді росіяни старались говорити поукраїнськи. До місцевої адміністрації приймали українців, які за Польщі не мали доступу до урядової праці. Аби здобути прихильність місцевого українського консервативного селянина, агітатори обіцяли йому панську землю. Хоча в Яблунівці вже панської землі не було, бо її ще в 1923 році поляки роздали колоністам мазурам, все одно агітатори говорили про розподіл землі. Але ця лагідна пропаганда, прикрашена українізацією і демократією, довго не тривала. Твердо захопивши владу в свої руки, більшовики відкрили своє справжнє обличчя. Вони позакривали усі наші традиційні культурноосвітні товариства – «Рідну Школу», «Просвіту», «Сільський Господар» та ін. і розпочали планомірне нищення всього українського. Наших інтелігентів і урядників, які радо пішли на працю до установ та шкіл, змушували виконувати роль рупора більшовицької пропаганди. Рівночасно розпочалась атеїстична компанія проти греко-католицької церкви та священиків. В той час була закрита читальня «Просвіти» в селі. Люди в Яблунівці, як і в цілому краї, жили у вічному страху. Нова влада шукала явних і уявних ворогів, до яких зараховано й усіх активістів українських національних інституцій, організацій і товариств. Незабаром почався наступ на приватну власність. Одною із перших груп власників, земля якої при нових господарях підлягала розподілу, стали польські осадники. Питання про землю осадників повинні були вирішувати селянські комітети, але вони самі тут таких питань не розглядали. Тож осадники залишилися зі землею. Але, як далі побачимо, ненадовго. 4 грудня 1939р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову про облік і виселення осадників. Другою постановою, від 22 грудня того ж року, він визначив, як слід розпорядитися майном виселених осадників. Зокрема, зазначалося: «Всю землю осадників, за вирахуванням тієї частини землі, яка уже розпреділена між селянами, передати в земельний фонд облвиконкомів для наділення нею радгоспів і колгоспів; коней, продуктивну худобу і сільськогосподарський реманент передати заново організовуваним колгоспам і радгоспам». Наприкінці грудня 1939 року Кам`янко-Струмилівський повітовий відділ НКВС закінчив облік посадників і виявив в повіті 2327 осадників та 1212 членів їх сімей. 22 січня 1940р. обласна «тройка» НКВС до виселення в повіті 77

включила 167 господарств осадників, 917 членів їх сімей, зокрема з Яблунівки Польської – 50 господарств, 250 членів сімей.(4) Вивезення населення розпочали на світанку 10 лютого 1940р. Дмитро Купяк в своїй книзі «Спогади нерозстріляного» пише: “У районі сталася небуденна подія, яка своїм трагізмом наводила жах" на багатьох людей. В ніч на 10-те лютого 1940 року в моє село вночі наїхало багато енкаведистів і наказали десятникам зігнати до сільради 60 підвід. У селі почалася паніка і багато селян, в поспіху, приготовлялись в далеку дорогу, на Сибір. Та доля того разу лише пожартувала з українців. Біля другої години вночі цілий транспорт саней рушив у напрямі польської колонії. До сходу сонця в колонії не залишилося жодної живої душі. Біля шестидесяти польських родин були брутально вигнані зі своїх хат та насильно вивезені на станцію Красне, а далі на Сибір. Не пожаліли ані старих, ані хворих, немічних (а були й такі), ані дітей. Хто чинив супротив, того прикладами рушниць виганяли майже голого, хоч надворі була сувора зима”.(5) З часом змінилася також політика більшовицької влади і щодо малоземельних селян та «середняків». Офіційна пропаганда дедалі частіше зверталася до обох цих груп з пропозицією створення й організації колгоспів. Згадує Д. Куп`як: “Цікава подія відбулась у нашій родині на Різдвяні свята 1940 року. Це був час, що до кожного села був призначений з Райземвідділу (Районовий Земельний Відділ) представник із завданням організувати в селі колгосп. До нашого села призначили молодого агронома українця Віктора. Тому, що нас зачисляли до малоземельних селян, він часто бував у нас і переконував тата записатись до колгоспу. Хоча тато відмовився вступати до колгоспу, Віктор був приязний до тата і часто нас відвідував”.(6) Зимою 1940 року нова влада в Яблунівці на колишніх землях польських колоністів, вивезених в Сибір, таки організувала колгосп. Головою колгоспу був призначений Іван Зєрський, який активно співпрацював з НКВД і був пострахом для багатьох заможних яблунівчан.(7) Відповідно до закону СРСР про с/г податок від 1.09.1939р.,згідно з постановою Совнаркому СРСР від 19.03.1940р. в західних областях УРСР запроваджено нові податки із землі селянських господарств. Нові ставки в особливий спосіб надавали привілеї присадибним господарствам колгоспників. 5 квітня 1940 р. постановою Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б) України впроваджено, починаючи з урожаю 1940 р., обов'язкову поставку зерна державі з колгоспів та індивідуальних господарств західних областей України. Найменше покладено, звичайно, на колгоспи, а для індивідуальних господарств 78

ці узаконені побори росли разом з розмірами господарства. Власники індивідуальних господарств, які не виконали своїх зобов'язань по здачі зерна державі в установлені цією постановою календарні строки, підлягають, через суд, грошовому штрафу в розмірі ринкової вартості недовиконаної частини зобов'язань і одночасним дострочним стягненням у безспірному порядку всієї недовиконаної частини річного зобов'язання по здачі зерна державі. При наявності обтяжуючих обставин (зговору, протидії при безспірному стягненні недовиконаної частини зобов'язань і т. ін.) винні притягуються до відповідальності по ст.58 і 58' К. К. Української РСР. Тобто, репресували селян за антирадянську діяльність. Одночасно й на подібних засадах упроваджено обов'язкові поставки картоплі, м'яса й вовни для індивідуальних господарств. Колгоспи в 1940 р. були звільнені від обов'язкових поставок м'яса й вовни. У такий спосіб фактично створено довкола індивідуальних господарств систему репресій та економічного примусу, яка мала схилити власників до вступу в колгосп.(8) Весною 1941 р. в лісах біля Яблунівки переховувалось кількадесят людей, яким загрожував арешт московськими опричниками. Щоб ці люди не спричиняли хаосу в терені, не знаючи засад конспірації, з них було зорганізовано військовий відділ, де панувала сувора дисципліна, хоча не всі були членами ОУН. В ньому перебували багато підпільників з Яблунівки, в т. ч. Михайло Куп`як (брат Дмитра) і Михайло Ковалик, які мали попередню військову підготовку. В той час відділи НКВД також посилили свою активність у терені. І великими групами ночами їхали на села ловити нові жертви.(9) Тоді ж в лісах Буського району ховалися малими групами молоді хлопці, щоб уникнути арештів і мобілізації до Червоної Армії. За дорученням окружного провідника ОУН «Ворона» (Миколи Свистуна) їх також залучили до військового вишколу. З вибухом німецько-совєтської, війни з тих груп створено один відділ - чоту, 34 особи, під проводом військовика М. Куп`яка.(10) 22 травня 1941 року в Яблунівці більшовицька влада провела першу вивозку на Сибір українських національно-свідомих сімей. В цей день були вивезені: сім’я Дмитра і Михайла Куп’яків – батьки і дружина Михайла; сім’я Ковалика Миколи – господар, дружина і четверо синів; Ковалик Томко із трьома дітьми, його сімнадцятилітнього сина заарештували і він пропав безвісті; Вовк Григорій з жінкою і одним сином, бо два його сини Михайло і Тарас вже були в підпіллі; Семенів Стах з двома дітьми.(11)

У травні й червні 1941 року проводилася мобілізація в Червону Армію приписаного складу. В 41-й стрілецькій дивізії, яка базувалась на території району, поповнення становило 1 тис. осіб. В основному це були вихідці з тутешнього краю.(12) Як тільки місто Буськ було звільнене від московських окупантів, провідник «Лютий», що на той час був у Бузеччині, разом з провідником р-ну «Богуном» (Григорієм Макаром) стягнули всіх підпільників у село Яблунівку, доповнили їх людьми з села і повели, приблизно 50 людей, з українськими прапорами та синьо-жовтими опасками на руках до Буська, щоб там вдержувати лад і порядок. Біля ринку Григорій Макар групу затримав відділ СС-сів – усіх роззброїли і під (13) «Богун». Світлина конвоєм повели на фільварок. періоду німецької Восени 1943 року в Яблунівських лісах з окупації місцевих підпільників, які попередньо пройшли військовий вишкіл, було створено відділ УНС (Української Національної Самооборони). Відділ очолив Михайло Ковалик – «Соловій», військовим виховником став Михайло Куп`як – “Генерал», брат Дмитра Куп`яка.(14) «Головна увага німців в терені звернена на стягання збіжевих контингентів. Збіжжя масово вивозять до Рейху. Крім збіжжя вивозять також колійові рейки. У праці помітний поспіх. До створення УНС-у ляндкомісаріат ставиться негативно, заявляючи, що німці є сильні і не знаходять потреби вживати якоїсь місцевої самооборони.»(15) «19.04.1944р. у ранніх годинах німецьке військо спалило польський присілок Шльонзаки. Причиною спалення були постріли з того села, які впали на німецьку колону, що переїжджала через цей присілок. В цьому присілку квартирувала польська банда, що перенеслася до Адамів, у яких заквартирували німці. Після ліквідації села далися чути детонації замагазинованої поляками амуніції. Всіх молодих поляків в цьому присілку забрали до лагеру. Зараз на терені німецькими військовами частинами переводяться реквізиції рогатої худоби. В деяких селах внаслідок цієї операції вже немає ні одної корови. Стаціонуючі німецька війська в терені дальше продовжують свою роботу – грабежі українського села. Граблять все, що попаде їм під руки – що потрібне, або й до нічого не придатне. 80

Німецькі військові частини слідкують за «українськими партизанами». Німецькі вояки під прикриттям жебрання – «сир, масло, яйка», заходять до українських хат, в дійсності контролюють помешкання та шукають за партизанами.»(16) Дня 30.04.1944р. в с. Яблунівка, де квартирувало військо (німецьке), більшовицькі літаки скинули около 30 бомб, з чого згоріло 5 господарств, вбито одного німця, одну жінку і ранено двох цивільних людей.(17) «Зараз переведено в цілому терені протипольську акцію у формі ультиматумів, зобов’язуючи до повного речинця вибратись полякам із ЗУЗ (Західно-Українських земель). Ультиматуми були дані помимо того, що в селах стаціонувало військо (німецьке). Це викликало страшну паніку серед поляків і вони почали масово виїжджати на Захід. Всіма цими подіями поляки сильно пригноблені, однак де лише можугь шкодять нам головно доносами до німців, та погрозами, що коли прийдуть більшовики, то вони відплатяться. Українська суспільність приголомшена подіями перед приходом більшовиків. Загал бажає кінця війни, але загалом висловлює думку, що життя для українців є можливе лише в українській державі. Селяни, що пережили бодай кілька днів більшовицьку окупацію, говорять, що вже тепер від часу відвороту німців ніяк не лишаться під більшовиками. Багато молоді з цих околиць голоситься до СС-ів. На це також вплинули лапанки німців. Протипольські акції сприймаються з вдоволенням.»(18) «Ворожі чинники: Німці: ставляться зараз до українського населення неприхильно, числячи рівночасно на це, що невідповідним поступуванням, чи терором не поставити проти себе всього громадянства. Зараз майже в цілому терені німці забирають мужчин від 15-45 років життя до прифронтових робіт. Цю мобілізацію проводить німецьке військо, часто підступом (скликають на мітинг, або наказують виходити на направи дороги). Звідсіля забирають та вивозять автами куди слід. Старші мужчини і жіноцтво працюють на місцях: копають окопи коло кожного села. Копають стрілецькі рови, скорострільні гнізда, миють військові вози, тереблять бульбу на військовій кухні, направляють дороги, будують телефонічні сполучення і т. д. Поляки: дальше вибираються на Захід, хоча й можна запримітити, що частина думає таки тут зіставлятися, це з огляду на те, що тепер не можна їх

присилувати до сього. Боротьбу проти нас ведуть поки що доносами до німців на нас. Українське суспільство: Боїться дуже поновної більшовицької окупації. Вістки про жахливу долю населення в залишених німцями теренах демобілізували загал, можна було почути фрази “під німцями можна ще жити”. Частина молоді була схильна голоситись до СС-Дивізії, але зараз, коли німці мобілізують весь молодий, боєздатний елемент до СС-ів та до різних прифронтових робіт, німецька орієнтація зникла цілком. Самі німці переконали наших людей, що в них ми лише робоча сила, яка має лиш працювати. Наше становище в очах загалу скріпив факт утечі поляків з наших земель. Всі переконані, що в деяких випадках вороги безсильні супроти нас. Тверда постанова боротися з більшовиками активною самообороною є лише в деяких та політично-зрілих одиниць. Решта загалу пасивно приймає всякі події, не знаходячи в самому собі рятунку. Треба надзвичайно багато праці, щоб загал українського суспільства психічно приготовити на прихід більшовиків.»(19) На початку червня м-ця 1944р. військо німецького Вермахту силою зганяло всіх людей під церкву і здорових мужчин мобілізували до війська і робіт. Деяких випустили, що викупились горілкою чи грішми.(20) Після вступу ЧА до Буська (18 липня 1944р.) командир яблунівського СКВ (Самооборонного Кущового Відділу) «Соловій» скликав відділ і повідомив усіх його людей, що, хто бажає, може повертатися додому, до рідні. Його поради із 68 членів відділу послухалось лише троє, що хотіли повернутися в село. Всі решта залишились при відділі Самооборони, хоча не всі були психологічно готові до складного життя підпільника-борця. Із зміною окупанта настала потреба змінити і тактику боротьби. Під час німецької окупації ОУН і її симпатики розконспірували себе в акціях проти німців, большевицьких банд та їхньої агентури, що діяли на українських землях. З початком повторної московської окупації виникла потреба в нових засадах конспірації. З огляду на це, усі ті люди, що вже були у відділі Самооборони в лісі, вдень ніколи не показувалися у селах. Ця сувора конспірація була потрібна для виправдання рідних в очах нового окупанта. Мовляв, член родини, якого нема вдома, був забраний німцями на роботу до Німеччини. На довгий час це було безперспективним, але для тимчасового окозамилювання, такі відомості про тих, що в партизанах, себе оправдовували.(21)

Першими з установ в окупованих районах, створювалися відділи НКВД і військомати та відділи заготівлі продуктів. Ці установи, з перших днів урядування, терором наводили порядок на окупованих теренах. Як тільки була впорядкована адміністрація військомату, почалася мобілізація до Червоної Армії. До війська забирали всіх чоловіків, хто лише міг носити зброю. Дуже часто без будь-якого вишколу й без належного забезпечення зброєю, одежею й харчами, комісари гнали тих новомобілізованих як гарматне м'ясо проти німецьких танків і скорострілів. Мобілізація і відсилка на фронт українців без бойового вишколу були заплановані московськими окупантами, щоб винищити фізично здорову частину українського народу й таким чином спаралізувати самостійницькі змагання. На теренах, де було добре зорганізоване підпілля, діяли відділи УПА, там майже всі чоловіки ховалися в лісах, або криївках, щоб уникнути мобілізації. Після проголошення військоматами мобілізації, бажаючих зголоситися до Червоної Армії і вмирати за імперію було дуже мало. У селах, де мобілізації підлягало 200-300 чоловіків, у військомати з'являлося всього 15-20 осіб, а решта — хто-куди. Члени ОУН негайно переходили в підпілля. Усі інші ховалися на власний розсуд, де попало, а таких було тисячі. У селі Яблунівка з 205 чоловіків, які підлягали мобілізації, зголосилося лише 8 (вісім) осіб. Уже по кількох тижнях після мобілізації родини одержали повідомлення з військомату, що сім з тих, що зголосилися до Червоної Армії, згинуло в бою з фашистами за „родіну".(22) Так, зокрема, з призваних з Яблунівки у 1944 році, загинули чи пропали безвісти: Бужинський Іван, Валько Микола, Зарічний Олексій, Клінгер Іван, Політило Микола, Шеремета Василь, Якимишин Юрій, Башинський Іван та Башинський Микола з Рокитного.(23) Коли перша фаза мобілізації ганебно провалилася, тоді органи НКВД вдалися до дуже суворих репресій супроти непокірного населення. Для постраху вже в першій половині серпня 1944 р. з Буського і суміжних районів вивозили по кільканадцять родин із кожного села на Схід. В той час окупанти не мали ще списків національно свідомих родин в селі і вивозили кого попало, без плану. Часто вивозили людей зовсім непричетних до руху спротиву. В Яблунівці, у той час вивезли 13 родин. Між ними дві родини старших віком людей Бабіїв і Парубочих, які із своїми дітьми, крім праці на ріллі, нічим більше не цікавилися. Коли і вивезення населення на Сибір не дало бажаних наслідків, тоді комісари з військомату в супроводі енкаведистів виїжджали на села і займалися полюванням на чоловіків, яких під сильною охороною відвозили до 83

військомату в район. В районі їх ретельно обшукували і висилали на фронт. Але терор не був одиноким засобом вербування чоловіків до війська. Уже у вересні більшовики оголосили звернення до тих, хто переховувався від мобілізації. Звернення розповсюджувалося під назвою „Прощення обдуреним". І обіцювали прощення усім, хто добровільно зголоситься до військомату. Але цей заклик також не допоміг, бо була літня пора й легко було де-небудь переховуватися. А вже зимою почали зголошуватися до військомату більшість із тих, які відмовились від мобілізації літом, їх, без найменшого військового вишколу, направляли в „штрафнi батальйони” і висилали як гарматне м'ясо на фронт. До військомату голосилися переважно ті, що ховались від мобілізації не з патріотичних переконань, а для того, щоб зберегти собі життя. І з ними була певна проблема. Переважно то були люди, які жили поза організаційним рухом спротиву. З технічних причин не можна було їх всіх прийняти до УПА чи в підпілля. Вони ж, не маючи підпільного досвіду, не витримували поневірянь і по кількох місяцях переховування, від страху за себе і за життя рідні зголошувалися „з повинною" до військомату. Цю психологічну слабинку дуже вміло використовували органи НКВД. Для того, щоб залякати населення, одних відразу судили й висилали на каторжні роботи на Сибір, других — направляли до „штрафних батальйонів" і відразу ж на фронт, а людей із слабким характером намовляли до співпраці з ними і творили з них „істребітельні загони", яких люди називали „стрибками". Щоб викупити себе, ці люди мусіли платити високу ціну, платити своєю совістю. Поскільки вони знали жителів села, їх змушували здавати звіти про все, що вони знали. Хто є провідником організації в селі, хто допомагає підпіллю, де знаходяться магазини з харчами, бункери для підпільників і т. д. З часом, дехто з тих людей, зі страху за своє життя, ставав дуже небезпечною людиною для підпільного руху спротиву. Ця порода людей була більш небезпечна, ніж НКВД. Із ними підпілля мусіло розправлятись. Окрім органів НКВД та військомату, по районах діяли ще відділи заготівлі продуктів, завдання яких було стягати з населення якнайбільше харчів, щоб нагодувати зголоднілу на фронті армію. Вони, незважаючи на жахливий економічний стан внаслідок воєнного спустошення українських земель, накладали на селян непомірно високі контингенти хліба і м'яса. Хлібні чи м'ясні податки з допомогою терору стягалися з кожного селянина. Для багатьох людей ці контингенти були такі високі, що тяжко було їх виконати. Але, аби оминути жорстоких репресій і не попасти на список,,ворогів народу", багато хто витрясали останню зернину й здавали державі. Тих, що не могли здати державі повністю визначеного приділу, відвідували апаратчики 84

заготівлі з району у супроводі енкаведистів і забирали усе, що було на господарстві. Після цього багато людей залишалося без куска хліба. Але тим, що український селянин буде вмирати з голоду, нові “визволителі” зовсім не журилися. їхнім завданням було — доставити імперії потрібний хліб. У той саме час, коли районні апаратчики заготівлі харчів витрушували останню зернину в селян, вишколені пропагандиста із фінансових відділів в районах роз`їзджали по селах і з допомогою пропаганди і терору, закликали населення до ,,добровільних позичок" державі. Для тих цілей була розписана імперією ,,Воєнна Позика", яку кожен громадянин „добровільно" мусів підписати. Найменшою була позика на сто рублів. Горе було тим, що відмовлялися таку позичку підписувати. Впертих арештовували й тільки після підписання позики звільняли з тюрми. Але на цьому контрибуції не кінчалися. На кожного власника індивідуального господарства власті накидали від двох до п'яти тисяч рублів податку.(24) 2 серпня 1944 року голова Кам`янко-Буського райвиконкому П. Губа повідомляв, що «район був одним із центрів ОУН-УПА… На даний час є крупні загони (повстанців), як на терені району, так і в сусідніх районах, зокрема Буському. Так, у селах Соколя і Яблунівка до приходу совєтських військ розташовувалися частини УПА з штабами в кількості до трьох тисяч бійців». На початку серпня у районі було до тисячі членів УПА. В середині місяця у Буських лісах діяло потужне угрупування УПА в кількості до 3 тис. бійців, яке було озброєне кулеметами, мінометами та іншою автоматичною зброєю.(25) Про тогочасну тактику національно-визвольного руху можна судити на підставі "Тимчасових інструкцій організаційної референтури крайового проводу ОУН на західноукраїнських землях низовим організаціям про ставлення до національних меншин і політико-виховну роботу серед вояків УПА", датованих 7 вересня 1944 р. Зокрема, в них зазначено: "На мобілізацію у ЧА не йдуть члени ОУН. Юнаки та розконспіровані симпатики, цебто ті, що повинні опинитись в існуючих і новоорганізованих відділах УПА, кущових самооборонних відділах чи в самооборонному підпіллі. Інші повинні шляхом мобілізації йти в ЧА... Наші всі акції мають самооборонний характер, тому не слід противника провокувати, треба натомість відбивати його удари. Найбільш активна на протиукраїнєькому відтинку є поліція. Найгрізніші для нас сексоти, як ті, що діють серед нас, знають терен і людей. Тому сексотів треба бити негайно і поголовно і то навіть явно, це значить, можна повісити серед села та ще й таблицю почепити. Сексотам виповідаємо безоглядну боротьбу. До акції приступити негайно. Звернути увагу на те, що большевики найчастіше 85

організовують сексотів із-поміж своїх працівників (урядовців): учителі, працівники господарських і фінансових інституцій, у містах - сторожі, трамваярі, залізничники й інші. Другим небезпечним для нас противником є польська поліція (знає терен і людей, робить найбільше доносів, бере участь у протиукраїнських акціях большевицької міліції). Ту польську міліцію, яка явно співпрацює з большевиками проти нас, б'ємо. Але удари по ній мусять бути настільки сильні, щоб поляки мусили застановитися, чи це їм рентується. Дальше відповідаємо на всі удари по нас. Не провокуємо їх, не робимо нападів на райони (хіба за окремим дозволом), але відбиваємо всі удари по нас, нищимо їх висланників на села, зокрема організаторів... Властивої адміністрації не зачіпати, хіба що хтось надто агресивно виступає проти нас (сексот. активіст). Розпорядження адміністрації населення виконує отягаючись. без запалу. Коли йдеться про поставку харчів, то треба давати, але пиняво. Тут-то-там УПА може конфіскувати транспорти харчів".(26) Для посилення боротьби проти повстанських загонів на теренах Бузеччини секретар Буського райкому партії Ступата 16 серпня 1944 р. звертався до обласного начальства: "Є потреба в додатковій збройній силі військових частин, так як гарнізон м. Буська через свою малочисельність не може зробити прочісування лісів, а прочісування сіл не дає позитивних успіхів, бандерівці більше сидять у лісах і звідтіля роблять наскоки на села, чому не можуть протидіяти ні місцеві органи влади, ані окремі групи військових частин, що проходили через район. Просимо терміново надати допомогу збройною силою військових частин, з тим щоб можливо було розправитися з цими угрупованнями банд".(27) І така допомога не забарилася. На терен Бузеччини, як в один з «найбільш уражених» районів, було передислоковано підрозділи 17-ї і 25-ї стрілецьких бригад каральних військ НКВС, зокрема, в Буську розмістились: 207 особливий батальйон 17-ї бригади (171 військовик, з них 25 офіцерів) та штаб 25 бригади і відділ боротьби з бандитизмом (265 військовиків, з них 62 офіцери).(28) Після цього одразу ж війська НКВС розпочали проводити облави на довколишні села і ліси. У звітах провідників місцевих структур ОУН-УПА читаємо: 22.08.1944 відділи НКВД робили облаву на с. Яблунівка і Грабову. В часі облави вбито одного чоловіка і одного поранено.(29) Від дня 23.08.44р. до 25.08.44р. провели відділи НКВД акцію на села і ліси. Під час акції стали розпорошені кілька кущів (самооборони). В часі акції

впало кількадесят людей, головно старших в селах Грабова, Соколя, Яблунівка…(30) Більшовики стягнули в терен Кам`янеччини около 3000 війська для ліквідації бандерівців. Від 7-10.10.1944р. перевели облаву в терен лісів: Яблунівка, Побужани, Грабова, Соколя. Дня 26.10.1944р. НКВД з поляками приїхало до села Яблунівки. Робили ревізію в хаті Ковалика Івана, пограбувавши хату, від`їхали.(31) 28 жовтня 1944 року начальник Управління НКВД по Львівській обл. повідомляв секретарю Львівського обкому КП(б)У: «СОВ. СЕКРЕТНО. СЕКРЕТАРЮ ЛЬВОВСКОГО ОБКОМА КП(б)У тов. ГРУШЕЦКОМУ --СПЕЦСООБЩЕНИЕ-Последнее время от разных источников в Управление НКГБ по Львовской области поступают сообщения о том, что в «Организации украинских националистов» идут разговоры о намечаемом в ближайшие дни вооруженном восстании ОУН—УПА против советской власти в западных областях Украины. Из поступивших материалов дату восстания точно определить нельзя, однако оно должно, якобы, произойти в период с 27 октября по 1-ое ноября с. г… Бусский райотдел НКГБ сообщил о том, что жителям села Яблуновки этого района Колещуку, братьям Дмитрию и Степану Смага активний участник ОУН—УПА нелегал Куняк (Купяк) говорил: «... 27-го октября будет переворот. Красная Армия отсюда убежит. Бандера поехал к Рузвельту». В это же селе в дом к Смаге Луцю и его сыновьям Стефану и Дмитрию по вечерам приходят вооруженные автоматами и винтовками бандиты, одетые в немецкую форму по два—три человека, а иногда по 8—10 человек, среди них бывает и Куняк (уличное прозвище «Тук»), носящий немецкие офицерские погоны… Также приняты меры к поимке нелегала Куняк и ведется подготовка к изъятию его пособников. Начальник Управления НКГБ по Львовской области № 0896 28 октября 1944 г. гор. Львов.»(32)

(ВОРОНИН)

Дня 25.11.1944 р. війська ЧА перевели облаву на Грабівський і Сокільський ліси. Військо в Яблунівській колонії перейшло облавою простір від Адамського гостинця та перевело ревізію в с. Яблунівці. В часі облави більшовики вбили двох стрільців з відділу УПА. Незважаючи на численні акції, проведені большевиками влітку й восени 1944 року, бажаних наслідків вони не досягнули. 87

Дня 8.12.1944р. НКВД організувало в Яблунівці мітинг, на якому прочитали населенню «звернення». Після мітингу вивезли одну родину. Дня 9.12.1944р. НКВД провело облаву на с. Яблунівку, де арештувало 5 дівчат, яких по кількаденному переслуханню звільнили.(33) 10 січня 1945 року Політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову про посилення боротьби з українськими повстанцями в західних областях УРСР. Було поставлено завдання «всемірно і рішуче посилити боротьбу з українськими націоналістами, використати зимовий період для остаточного розгрому і ліквідації українсько-німецьких націоналістів». Цією постановою було передбачено «до 15 лютого провести в сільських місцевостях західних областей УРСР облік жителів віком 15 років і вище… При проведенні обліку населення точно встановити, де перебувають той чи інший громадянин, або громадянка. Родичів тих осіб, яких не буде встановлено точне місце перебування, попередити під розписку, що якщо ці особи не з`являться в органи совєтської влади, то їх вважатимуть учасниками банд, і до їх родичів будуть застосовані репресії, аж до арешту й виселення. У наказах також вказати, що громадянин, який знає, де переховуються бандитські групи або окремі бандити, або знає, що в когось із громадян ночував, чи ховався бандит, зобов’язаний повідомити про це органам совєтської влади, інакше він вважатиметься співучасником бандитів з усіма наслідками, які звідсіля випливають… Призначити в селах і селищах уповноважених дільниць і десятихацьких, обов’язком яких є слідкувати, а також повідомляти органам совєтської влади, хто з населення куди відлучається, хто надає ночівлю бандитам, постачає їм харчі і надає інші послуги».(34) У другій половині лютого 1945 р. облави, під загальною назвою „Червона Мітла", охопили Буський, Олеський, Кам`янко – Бузький та інші сусідні райони. Терен облоги нагадував фронтову смугу. У кожному селі була залога із 100-150 червоних бійців усіх родів військ. На стратегічних пунктах були застави з кулеметами, а лісисті терени об'їжджали важкі танки. Довкола сіл і в лісах постійно діяли патрульні підрозділи. У господарствах розшукували криївки, магазини зброї, харчів чи бункери з підпільниками. Якщо в господарстві знаходили криївку, навіть порожню, господарів вивозили на Сибір. Над заарештованими немилосердно знущалися. Для підпілля настав досить критичний час. Пережити цей період блокади було дуже важко. Багато відданих патріотів-революціонерів загинуло смертю хоробрих під час тих облав. 88

На той час склався критичний стан на терені діяльності СКВ “Соловія”. Більшовицькі загони безупинно тероризували довколищні села. Багато людей арештували, переважно тих, що скривались від мобілізації, а також запідозрених у зв'язках з підпіллям. Над заарештованими по-звірськи знущалися, щоб тортурами вимусити інформації про підпілля. Якщо часом знаходили криївку, навіть порожню, арештували цілу родину. Коли в криївці були повстанці і не здавалися, їх закидали гранатами, а господарство палили. В п'яному стані вони вдавалися до найбільш ганебних актів насильства. Ґвалтували жінок, а то й малолітніх дівчат. В с. Яблунівка майор знасилував 9річну дівчину, доньку Анни Савкової, на очах матері. Після сваволі в селах, московські карателі зосередили свою увагу на ліси. Щоб легше маневрувати в час облави, “Соловій” поділив відділ Самооборони (78 осіб) на три групи. На один відділ, який очолював „Крілик" (Євген Парубочий), налізли більшовики і він був змушений прийняти бій. Залігши в смерековому лісі з відділом, “Крілик” чекав на ворога. Підпустивши більшовиків на кількадесят кроків, відділ пішов у лобову атаку на прорив, засіваючи ворога вогнем з автоматів. Хоч удар був раптовий, ворог був готовий і на вогонь відповів вогнем. Лісову тишу перервав барабанний вогонь автоматів, вибухи гранат, впереміш з окликами „Слава!". На білому снігу корчились у смертних судорогах тіла як північних московських наїзників, так і славних оборонців своєї батьківщини, синів Бузеччини. В тому бою загинули: Євген Парубочний — „Крілик", Степан Ковалик, Микола Вовк (син Кирила), Василь Вовк, Василь Поцілуйко — „Близнюк", було також кілька ранених. Більшовики втратили сімох вбитих і мали кількох ранених.(35) 26 лютого 1945 року ЦК КП(б)У приймає нову постанову, в якій встановлює термін остаточної ліквідації УПА в західних областях УРСР 15 березня 1945 року. У райцентрах і деяких селах створюють винищувальні загони (“істрєбітєльні батальйони”) з місцевих жителів за участю совєтських партизанів. В той час був створений загін “істребків” і в Буську. З 20 березня розпочалася нова велика акція більшовиків проти УПА на Львівщині. П’ять лав одна за одною, з підтримкою усіх родів зброї, проходили Кам`янеччину, Бузеччину, Радехівщину, аж до Сокальщини. До тієї акції повстанці добре приготувалися, про неї знали, і на той час вони зникли з лісів і сіл, не чинячи опору переважаючим силам противника. А тим часом 9 травня 1945 року закінчилася війна в Європі, нацистський режим був переможений, народи світу полегшено зітхнули. Німеччина капітулювала. Більшовики несподівано закінчили свою велику акцію і повернули війська до міст. 89

Після закінчення війни московські окупанти виступили з новим зверненням до УПА і підпілля – зголоситися добровільно до органів совєтської влади. Новий термін був визначений до 20 липня. Це звернення частково досягло своєї мети.(36) Після цього «звернення» з лісу повиходили ті, які переховувались там від мобілізації до ЧА, а також в той час явилися з повинною деякі з повстанців. З Яблунівки тоді зголосилися: Вовк Василь Іванович, Вовк Євген Йосифович і Левків Антон Іванович.(37) Але основна маса повстанців і далі залишалася в лісах та продовжувала боротьбу з ненависним їм більшовицьким режимом. Ця боротьба в околицях Яблунівки тривала аж до початку 1950-х рр., що підтверджується повстанськими документами і звітами-рапортами окупаційної «совєтської» влади. 17 серпня 1945 року на Яблунівську колонію (місцевість «За Рокитною») прийшло троє місцевих хлопців з кущової самооборони: Андрій Думас – чотовий і два бойовики – Олекса Башинський, 1920(21) р. нар., який перед тим служив в дивізії СС «Галичина», і Григорій Світлик, 1920 р. нар.. Вони прийшли за харчами, можливо хотіли передягтися. Але там їх застала облава. Правдиво, що облавники мали чіткі відомості про хлопців, бо Башинського відразу ж вбили в бункері на батьківській садибі. А Світлик і Думас ховались на горищі в стайні Христини Думас, матері Андрія, за подвійною стіною і знайти їх було не просто. Але облавники якось і про це взнали. Оточені хлопці були змушені покінчити з життям – Думас вистрілив собі в скроню з пістолета, а Світлик приставив гвинтівку до підборіддя і натиснув на гачок. Це були дуже відважні бійці, переконані українці. Тим часом Христина Думас втекла до фоси і сховалась в зарослях, але місцевий яничар – істребок Ізидор Палига з Верблян, знайшов її і чергою з автомата вбив на місці. Вночі родина і сусідка Ганна Миляновська викрали і заховали тіла убитих від облавників, збили з дошок пачки-домовини і поховали їх у саду покинутої польської садиби. При незалежній Україні, в жовтні 1995 року, тіла всіх чотирьох з почестями перезахоронено на новому цвинтарі в Буську.(38) При тій же облаві 17.08.1945р. в с. Яблунівка на горищі власної стодоли облавниками був застрелений повстанець Бербека Михайло 1920 р.н., псевдо «Сірий». Після загибелі йому садисти-НКВДисти викололи очі вилами.

18 сентября 1945г. … в ночь в селе Яблуновка [Буский район Львовской области] бандеровцами похищен младший сержант 871 отдельного зенитного дивизиона Попов.(39) Дня 6.12.[1945р.] районова боївка СБ Бузецького району знищила молочарню в с. Яблунівці…(40) В Бузеччині в половині грудня [1945р.] відбулася облава на ліси в тому районі. В лісі коло Яблунівки впало 3 повстанців. В селі була проведена облава без висліду.(41) Для ефективнішої боротьби з повстанцями більшовицькі каральні органи будь-якими методами старалися створити у селах агентурну мережу сексотів (секретних співробітників) і донощиків з місцевого населення. Теренові органи Служби Безпеки повстанців старалися вичислити таких людей і знищити. Такі факти були і в Яблунівці. Наведемо один кричущий факт зради своїх товаришів – повстанців. Після смерті Михайла Бербеки явився з повинною його брат - Бербека Володимир, який пішов на співпрацю з більшовиками. Він разом з НКВДистами ходив по селу, підходив до батьків тих повстанців, які переховувались по бункерах в селі, і переконував їх в тому, що їх синам немає сенсу переховуватись, тому що «батько Сталін» їх всіх «простив», так як і його, і вони спокійно можуть виходити. Після того, як повстанці виходили, їх відразу ж розстрілювали на місці. Так 25 грудня 1945 року в Яблунівці загинули: Вовк Василь Йосипович, Куп`як Михайло Семенович, Поцілуйко Дем`ян і Чучман Григорій. За зраду своїх товаришів Володимир Бербека дуже скоро поплатився. Після такої ганебної зради більшовицька влада його прийняла в ряди НКВД і призначила участковим в своє рідне село. Але довго на цьому посту він не прослужив. Одного разу, весною чи літом 1946 року, він гуляв на весіллі свого знайомого в Яблунівці, будучи повністю озброєним, оскільки остерігався помсти повстанців. До нього наблизився місцевий бойовик СБ ОУН Надала Михайло, переодягнений в жіночий одяг, і застрелив його на очах у всіх весільних гостей.(42) 14 січня 1946 року в Яблунівці знову загинули повстанці, а саме: Вовк Тарас, Романюк Микола і Смага Микола. З початку березня 1946 року для боротьби з підпіллям в Яблунівці більшовицька влада організувала «істребітєльний батальйон», про що довідуємося з протоколу допиту СБ одного з його бійців:

Протокол допиту жителя с. Яблунівка Йосифа Дмитрука Р. 31.

Почато 17/VIIІ 1946 р.

Справа ч. 5

Закінчено 17/VIIІ [19]46 р.

Дмитрук Йосиф Нач[альник] ітр[ибітєльного] бат[альйону] ПРОТОКОЛ ДМИТРУК ЙОСИФ, ур[оджений] 7/V 1914 р. в с. Яблунівці, р[айо]ну

Буськ[ого], національ[ність]

українець, освіта 4 кл[аси] поч[аткової] шк[оли], рільник, вільний. Зізнає: …

Дня 9/ХІ 1945 р. мій річник демобілізували. На місце

проживання я приїхав 21 с[ього] м[ісяця] і замешкав в своєї сестри Мартинюк Марії. На воєнкоматі я зголосився 27 вересня [1945 р.]. Протягом зими я занимався кравецтвом. З початком березня 1946 р. Давидовський Юліян (він родом з Буська) ур[оджений] 1906 р., українець (середнього росту, повнотварий, чорнявий, ніс плоский, чорна зачіска до гори), з приходом більшевиків пішов в стрибки, а тепер є при міліції участковим на с[ела] Яблонівка, Грабова (почав організувати істребітєльний батальйон в мойому селі). В половині березня [1946 р.] (дня не знаю) він викликав мене до сіль[ської] ради. Тут було трьох більшевиків: 1) Самсонов нач[альник] штаба, 2) Дороговцев і Яковлєв з МВД, зі села були: Яремкевич Йосиф - сек[ретар] с[ільської] р[ади], Лось Володимир, Крамар Микола, Войтович Микола, Мельник Петро, Вовк Василь, Бербека Микола, Дячок Василь, Поцілуйко Семен – голова с[ільської] р[ади]. Дороговцев сказав мені, від сьогодні я буду бійцем іст[ребітельного] бат[альйону], на роботу нігде не піду, вдень буду робити вдома, а вночі повнити службу та всі разом будемо пильнувати села перед бандитами. Я при[й]няв кріса і підписав заяву правдоподібно такого змісту: «Я, Дмитрук Йосиф, вступаю в істребітельний батальйон, буду хоронити Сов[єтського] Союзу і буду боротися проти українсько92

німецьких націоналістів і буду вірний своїм командирам. Зброю, якою маю послуговуватися, не віддам хоч би грозила мені смерть». Самсонов, Дороговцев і Яковлєв поучили нас як боротися з бандитами, зверталися до нас демобілізованих, говорячи, що ми знищили німецький імперіялізм, а тепер мусимо знищити українсько-німецьких націоналістів. Радянський Союз хоче справжнього миру, а в тому перешкоджають українськонімецькі націоналісти. Начальником істр[ебітєльного] бат[альйону] був Яремкевич Йосиф. Після цего, за тиждень, ми пішли на МВД. Там були стрибки зі всіх сіл району. З большевиків були: капітан МВД з области, Самсонов, Дороговцев, Яковлєв і 7 міліціянтів участкових. Перший говорив Самсонов. В своїй як звичайно поучаючій промові згадував між іншим про те, щоби надармо не стріляти та не давати стрілами знаків бандитам, як це є в Чанижі. Дальше виступав капітан МВД з области. Свою промову базував рівнож на тих основах і вичитував бандитів з району (адм[іністративно]боль[шевицького]), яких мав на списку 72. Дальше виступали участкові Колісник, Білецький і Давидовский з зажаленням на неслухняних стрибків, на що обласний ком[андир] пог[р]ожував терором. Того дня Яремкевич Йосиф вніс заяву про звільнення з нач[альника] істр[ебітєльного] бат[альйону] на підставі того, що він є секретарем сіль[ської] ради і має їхати на курси до Львова. Його заяву узгляднили, а на нач[альника] він висунув мене. Я погодився. Мені замінили кріса на автомат і дали 90 набоїв. На останку Самсонов пок[л]икав всіх начальників до своєї канцеляриї в істр[ебітєльний] бат[альйон]. Мені говорив, як я повинен працювати, що ночі повинен ходити на застави головно від ліса, коло церкви і млина, йти на гавкання собак, та перевіряти документи чужих проходжаючих людей. Питав мене, чи тепер хто не приходить до села, я відповів, що не бачив та коли побачу то скажу. Дальше питався мене чи бандитів, які ще є в нас пізнаю з облича, я відповів, що ні, бо 6 років не був вдома. Всі відомості я мав йому подавати через Поцілуйка Семена - голови сіль[ської] ради або телефоном. Клички мені не дав. Пересічно щотижня ми ходили один або два рази на застави. З 19/20 травня [1946 р.] в вечір 93

прийшов голова с[ільської] p[ади] Поцілуйко Семен до істр[ебітєльного] бат[альйону] і сказав, що в тамтому відтинку села, на Мазанах, був пістольний стріл. Давидовский негайно взяв двох більшовиків котрі були в Бербеки Лікерії (они кватирували за селом в бункрови, в той час були в селі), голова с[ільської] p[ади] рівнож взяв кріса і я з чотирома стрибками: Крамар Миколай, Вовк Василь, Лось Володимир, Мельник Петро, пішли в тому напрямі. Коли ми підійшли під хатки, я зі стрибками лишився на заставі, а Давидовский з большевиками і головою с[ільської] р[ади] провірували хати: Лівіцького Миколая, Вовка Андрія, Семенового Луки і Мазана Григорія. По провірці голова с[ільської] р[ади] говорив около п’ять хвилин на боці з Давидовским, який по окінченню тої розмови сказав мені, що з своїми бійцями можу вертати. Я пішов на станицю, а Давидовский з іншими вернув за пів години. Тиждень після того в вечір прийшов другий раз голова с[ільської] р[ади] на станицю і сказав мені, що на відтинку села Мазанах був вибух з гранати. Я з стрибками пішов в тому напрямі. Також ходив з нами Давидовський та нічого не завважили ми вернули назад. Дня 5/V сего року всіх стрибків з сіл p[айо]ну викликали на МВД. Тут виступав з поучуючою промовою капітан з обл[асного] МВД та з особливою заввагою підкреслював скріпити чуйність в день перемоги, та покласти

край

українсько-німецким

націоналіста

відсвяткувати

перемогу. Тогож дня в вечір я стрінувся в селі коло станиці з Вовком Василем (стрибок), де він сказав мені, що тих двох, які є в нас треба знищити. Я це підтвердив. Нач[альником] істр[ебітельного] бат[альйону] я був більше двох місяців. Протягом того часу ми були 10 разів на «совещаниях», які відбувалися раз в тиждень для усіх стрибків з p[айо]ну. Кожний раз начальний штаба істр[ебітєльного] бат[альйону] Самсонов говорив мені про українсько-німецьких націоналістів, охарактеризував їх, як бандитів, ворогів українського народа і т[аке] п[одібне]. Я поширював це в місцевому селі між населенням, говорив що українсько-німецькі 94

націоналісти бандити, вороги українського народу, в них руки по лікті в крові, та шукав середників які б допомагали мені їх знищити. Вище сказані слова говорив перед населенням: Мартинюком Іваном, Поцілуйком Михайлом,

Безкоровайним

Григо[р]і[й]ом,

Бербекою

Лікерією

та

Олійником Павлом і Дмитрук Анастазією з с. Побужани. Дня 28 травня [1946 р.] Самсонов викликав нас до р[айо]ну і сказав, що бандити вже знищені і істр[ебітєльного] бат[альйону] не треба, а тих двох, які в нашому селі є полапайте живими, а коли б навіть ще прийшли бандити і вас знищили, то ваша провина, бо ви не хочете берегтись. Говорив також, що кілька днів тому пропав без вісті нач[альник] істр[ебітєльного] бат[альйону] в Гумниськах. Відтак забрав від нас зброю і розпустив домів, сказав, що будемо ще робити службу в р[айо]ні. Дня 10 червня [1946 р.] я був в селі Побужанах в вище згаданого Олійника П. Тут був Олійник Василь з Яблунівки. Я викликав його на двір і питав, чи приходить до тебе Надала Михаїл. Він відповів, що нікого не бачив. Я дальше говорив йому, що він мусить до тебе приходити хочби перебратися в білля. Він дальше відмовлявся, я йому твердив, що він таки до тебе приходить, бо віддав тобі свою землю, і ти уважай, бо я мушу їх знищити. На сказані ним слова, що їх є більше ніж двох та скоро трудно знищити я відповів, що тих більше мене не обходят, а тих двох треба знищити. Він дальше відмовлявся, що нічого не знає і що нічого його не обходить й на тому закінчили розмову та розійшлись… Зізнав:

Допитав:

Дмитрук Йосиф

Чорнота(43)

«Чорнота» - Діжак Іван Семенович (*1922 с. Гумниська – +5.11.1947) – член ОУН, з липня 1944р. в сотні «Шума», потім командир місцевого СКВ, з 20.09.1945р. референт СБ районного проводу ОУН, командир буської районної боївки СБ; заг. при облаві у с. Чучмани Заболітні. Звіти керівників структур ОУН, що діяли на наших теренах являються надзвичайно цінним джерелом для дослідження подій тих часів. Із цих звітів 95

можна не тільки взнати хроніку подій на терені, а й про суспільно-політичне становище в конкретному часі, настрої місцевого населення, про податки, контингенти, позики та інші стягнення зі селян і методи їх вибивання. Нижче подаємо деякі видержки з вказаних звітів. «8.10.1946р. в с. Яблунівка під час облави большевики арештували гром. Пудляка, Башинську Катерину і Хуцишин Григора, закидаючи їм зв'язок з повстанцями. Наше середовище: Большевики стараються перевиховати українського селянина. Хочуть з нього зробити радянського, тобто такого, який під терором як автомат робив би все, що йому прикажуть, як сліпий і глухий… Часто говорять про війну між англо-саксонським блоком та т.зв. “союзом слав`янських народів”… Статті про невдачі радянської дипломатії на тій чи іншій конференції тішать та підносять українське населення на дусі. Багато є ще таких, які живуть настроями хвилини. Зате досить велике число зневірених, які не вірять в можливість політичних змін. Це елемент досить хиткий, з якого рекрутуються сексоти. Політично-моральний стан населення не дуже світлий. В постійному залякуванні, теророві й насильстві воно дуже часто затрачує почуття національної гідності й вартості чоловіка, і в тремтінні перед вивозом чи арештом він склонений зробити все, що тільки прикаже йому московський сатрап. Нас любить, а заразом і боїться, бо через нас дуже часто т[ер]пить. Допомагати не відмовляється, але страшенно боїться зради та провокації. В майбутнє вірить тому, бо страшно ненавидить большевиків. До колгоспів, та взагалі до кожного радянського зарядження, ставиться крайньо вороже, одначе зі страху перед терором майже все виконує. “Плачуть але дають, стогнуть але вірять”. листопад 1946р.

/-/

Скоб»(44)

«Скоб» - Квас Богдан «Блакитний»(*1912/14/ с.Почапи Золочів. р-ну +5/6/.07.1950 с.Бонишин Золочів. р-ну) – окружний організаційний референт ОУН Золочівщини (1944-1945), заступник окружного референта СБ ОУН Золочівщини (1944), окружний провідник ОУН Золочівщини (весна 1945-1947, літо 1949 – 6.07.1950), окружний провідник ОУН Городоччини (весна 1948 – літо 1949). Дня 24.10.[1946р.] гарнізони з Чанижа, Грабової в силі 80 бійців робили облаву на Яблунівку протягом двох днів. Навколо села були застави і засідки, нікого не випускали. По всипаних місцях переводили дуже точні ревізії, рівнож 96

переслухували декотрих людей. Рівночасно була облава на ліс к[оло] Яблунівки. Облава скінчилася 26.10 вечером, не дала жодного висліду.(45) «В звітовому часі (30.11-30.12.1946р.) большевики зменшили в терені облави і застави в порівнянні з попередніми місяцями, одначе вживати терору не перестали. Вживають його, лише в менших розмірах. Більші свої акції заперестали в зв’язку з тим, що війська МВД-МГБ, погранвійська та гарнізони, які квартирували на нашому терені, стягнули до Львова і в район Новий Яричів, де переводили кількаденні вишколи і від’їжджали в Польщу на виборчу кампанію. Тоді райцентри були змушені проводити терористичну роботу власними силами. Помимо того, що райцентри були досить активні, одначе не були в силі доконати того, що доконували війська, які стаціонували в попередні місяці. Також натискали подекуди на організування істребітєльних батальйонів… МВД-МГБ: МВД-МГБ в світовому часі змінили дещо свою тактику. В зв’язку з тим, що гарнізони опустили села і райцентри та виїхали в Польщу, МВД в кожному райцентрі потворило групи вроді боївок в числі від 8-12 осіб, які очолили участкові МВД – лейтенанти, або старші лейтенанти. Такі боївки діяли по участках. На більш підозрілих селах оперувало більше таких боївок. На менш підозрілих селах одна боївка була призначена на 5-6 сіл. Такі боївки квартирували в райцентрі і несподівано робили випади на призначений їм участок щоденно, або що другий, чи що третій день. В участку бувають день, або два, і знову від’їжджають до району, або вдають що відїхали, а відтак ніччю вертають і наскакують на підозрілі хати. Такі боївки не завжди однаково поводилися в селі. По більшій части приходили в село ніччю і квартирували в першій ліпшій хаті, де найменше їх можно було сподіватися. Заходили до хати досить конспіративно і квартирували цілий день. Хто приходив із сусідів до господаря, того придержували цілий день в хаті, а випускали щойно вечером. Стійка була в хаті у вікнах. На квартирі старалися розвідувати від селян про наш рух, про настрої населення, про сусідів та запізнавалися докладно з родиною даного господаря. Коли вечером відходили, наказували господареві, щоби він нікому не говорив про те, що вони тут квартирували. Такі квартири змінювали щоденно. Вечером, коли відійшли від господаря, то йшли на засідки в підозрілі місця. Різно ж ходили по підозрілих їм господарствах і підслуховували, чи хто там ніччю не заходить. Такі боївки заходили ніччю до сексотів і збирали від них матеріали. Рівночасно такі боївки часто робили ревізії по підозрілих будинках, переводили арештування людей, засновували собі ширшу агентурну сітку. 97

Коли випав перший сніг, то вищеподані боївки ходили по лініях в лісі і попід ліс, та шукали за слідами. Крім цих боївок були ще деякі запасні війська НКВД в районі, які переводили облави та йшли на допомогу цим боївкам. По більшій части МВД-МГБ працювали над розбудовою агентурної сітки та частково на неї опиралися в зимових акціях проти нашого руху. Коли агент всипав місце постою наших людей, то большевики проводили арештування, під час якого арештовували кількох добрих громадян, а між ними і агента. Відтак арештованих звільняли і тоді впадали на подані агентом всипи. Такі арештування переводили в зв’язку з тим, щоби маскувати агента. Рівнож большевики доручували своїм агентам копати криївки для повстанців, а опісля казали їх повідомляти. Українське громадянство. Українське населення ставиться до большевиків скрайно вороже і їхні доручення виконує лише під терором, або зі страху. Бойкотує їхні мітинги, комсомол, колгоспи, істребітєльні батальйони, піонерські організації, не вірить в большевицьку пропаганду, яка в очах нашого населення являється найбільш реакційною та зненавидженою і взагалі ненавидить все те, що большевицьке. Населення живе настроями хвилини. До нашого руху українське громадянство ставиться прихильно та помагає нам розвідкою, харчами і інформаціями. Рівнож радо виконує доручені нами роботи. Населення хоче часто з нами стрічатися, одержувати від нас літературу, інформації, поради, а головно інформувати його про міжнародне становище. Наші акції (бойові чи пропагандивні) викликують широкий відгук та підйом духа серед населення, помимо того, що за такі акції воно в багатьох випадків невинно терпить, приймає побої, тюрми та насильства, а часом і платить своїм життям. Одначе бажанням населення є робити якнайбільше акцій. Населення старається само здемасковувати агентів, до яких ставиться дуже ворожо. Великий вплив на населення має наша література, а крім того шептана пропаганда та різні вістки про скорий конфлікт між аліянтами і СССР, пущені з міста Львова. Населення вірить, що ми добре орієнтуємося в політичній ситуації, що ми знаємо коли буде війна і вірить в нашу перемогу. Населення говорить між собою, що ми ці справи приховуємо в тайні. В цьому звітовому часі на нашому терені появилося багато українців із СУЗ (східноукраїнських земель), які ходять за прошеним хлібом. Населення по вмові дає їм допомогу та передає їм нашу літературу. Українці із СУЗ задовільно читають нашу літературу та домагаються її в більшій кількості. 98

Постій, 30.12.1946р.»(46) 15.04.1947р. в Яблунівській колонії арештували більшовики двох молодих хлопців: їх приловили з крісами.(47) «Наше середовище. Постава мас до ворога скрайньо ворожа. Ненависть ця викликана побоями, грабунковими акціями, крадіжкою хатніх речей бійцями, нахабністю в поступуванні з жінками, насильством у виборах, застрашуванням вивозом на Сибір та арештами. Постава мас до нашого руху прихильна. Помимо терору, арештів, побоїв, вивозок на Сибір, провокацій допомога села повстанцям не устає. Хоча бояться, однак допомагають, забезпечуючись перед провокаціями фразами: “хто ви, я не знаю, але даю, бо ви озброєні”. Кожний селянин, за виїмком запроданців, остереже, повідомить та принесе, якщо цього потрібно. Ліквідацію знаних сексотів населення одобрює. Наші листівки робітники, селяни та інтелігенція читають залюбки. В нашій ситуації, на підставі нашої пропаганди та літератури, орієнтуються дещо краще. Сьогодні вже ніде не почуєте, що наша боротьба це непотрібна витрата сил. Знають програму нашої боротьби та годяться, що інакше не може бути. Наша література не вспіла ще зайти у всі закутки, тому що не всі її читають, а ті що читають бояться з конспіративних причин ділитись з іншими. Однак можна твердити, що ця література має доступ до 60% українського населення. Багато говорять про Грецію, Туреччину, Англію та Америку. Навколо них створюють багато поголосок про утворення різних загрозливих ситуацій, які в найкоротшому часі мали б привести до війни між ними і Рад. Союзом. Населення свято вірить в переміну, яку має викликати ця нова війна. Коли вона вибухне цього не знають, однак надії не тратять. Національні меншини. З них залишились тільки деякі поляки та жиди (найбільше в райцентрах). Ті, що залишились, ставляться до нашого руху лояльно, крім деяких стрибків. До більшовиків ставляться так само вороже, як і українці. Крім поляків та жидів є багато москвинів, що приїхали сюди як урядовці та поліція. Мешкають вони переважно в райцентрах, їх є дуже багато. Травень, 1947р. / - / Скоб»(48) «7.05.1947р. В с. Яблунівку майже щодня приходять більшовики та провіряють підозрілі хати. Ночами часто уряджують засідки. 99

18.05.1947р. вечером до помешкання участкового в с. Яблунівка кинено гранати, які вибухли, однак не заподіяли жодної шкоди нікому. У зв’язку з тим другого дня арештували ок[оло] 20 селян, 15 з яких випустили, інших держать в тюрмі. Хто кинув гранати - невідомо. В Буському районі провели більшовики облави з основними трусами в сс. Яблунівка, Гумниська, Вербляни, на Яблунівській колонії, Ланерівці і в Буську. Ночами в дні перед облавами стояли довкола вище названих сіл на чатах і нікого з них не випускали. червень 1947р. / - / Скоб»(49) «6.06.1947р. в с. Яблунівці прийшло 6 перебраних большевиків та під маркою повстанців забрали з собою зголошеного підпільника «Заяця» (зголосився на весну). Рідня думала, що його справді взяли повстанці, однак як пізніше виявилося большевики його хотіли спровокувати на якусь всипу (зраду), але після того, як це їм не вдалося, його арештували. Кілька днів пізніше він дав про себе знати з тюрми. Цього ж дня в тому самому селі інша група большевиків арештувала зголошеного підпільника «Журбу», який зараз таки на місті всипав одну дівчину, в якої мала б бути машинка до писання. Дівчина ця на допитах сказала, що машинку взяв від неї один хлопець з Побужанської колонії (він був скоріше арештований за злодійство). Після його арештування большевики згубили слід за машинкою. Останній до нічого не признався. 8.06.1947р. в Яблунівській колонії квартирувало 5-ть провокаторів та ніби допитували одну донощицю. В час допиту біля хати, в якій допитували, зчинилася стрілянина, «повстанці» її покинули та повтікали. Залишили також багато військових речей (набої від автоматів, торби). По кількох хвилинах до хати ввійшов участковий та питав, хто стріляв і хто був у хаті. Опісля вивели арештовану в поле і так били, аж ця аж стратила притомність. 13.06.1947р. під час облави в с. Яблунівка арештували большевики одного господаря і під закидом співпраці (з повстанцями) забрали в район.»(50) «12.08.1947р. в с. Яблунівка арештували більшовики за співпрацю з нашим рухом Мазан Марію (літ 21). Всипала її подруга Луцик Віра, яку більшовики арештували кілька днів скоріше. Арештованих держать в районній тюрмі. 20.08.1947р. арештували більшовики гр. Ковалик А[нну] за те, що не виплатила східнячці, що була в неї на роботі, жаданої кількості збіжжя. Після арештовання більшовики вимолотили все збіжжя гр. Ковалик, виплатили 100

східнячці, решту забрали в район. По кількох днях, як вже була на господарці голо теча, арештовану звільнили. (До зараз не повернули їй нічого).»(51) «В звітному місяці (вересні 1947року) в усіх селах, де священики не переписались на московське православ’я, зачинено церкви, в 5-ти днях навіть забрано до району ключі та віддано під опіку МВД. Засідок і ревізій в поодиноких селян не подаю тому, що їх назбирується таке велике число, що годі було б списати. Постій, 17.10.1947р. Мар» (52) «Мар» - Якимець Кирило «Бескид», «Луговий», «Риба» (*1921 с.Соколівка Буського рну - +14.01.1949 Львівська обл.) – повітовий провідник ОУН Брідщини (1944), член окружного проводу ОУН Золочівщини, окружний провідник Золочівщини (11.1947 – Якимець Кирило 14.01.1949). В той час було закрито і Яблунівську церкву св. Дмитрія, оскільки священик з Грабової, який в ній відправляв, на московську православну віру так і не перейшов. Більшовицька влада за допомогою каральних органів будь-що старалась загнати місцевих селян в новостворювані колгоспи, так в Яблунівці «21.08.1948р. мгбисти арештували Безкоровайник Марію, дві дочки – Меланію, Ярославу, та сина Зенка за те, що вони не вписалися до колгоспу, коли її чоловік є членом колгоспу і ходить на роботу туда.»(53) 21 жовтня 1947 року МВД, при допомозі місцевої влади, провело акцію по масовому вивозу на Сибір яблунівських сімей (18 родин), що були пов’язані з повстанським визвольним рухом. В цей день були виселені слідуючі родини: 1. Башинського Олексія Григоровича, 2. Світлик Олени Андріанівни, 3. Куніцького Івана Тимофійовича, 4.Безкоровайник Парасковії Назарівни, 5. Вовк Марії Іванівни, 6. Вовк Палажки Іванівни, 7. Вовк Меланії Миронівни, 8. Дацків Софії Сидорівни, 9. Демчишин Онуфрія Івановича, 10. Івасько Олексія Івановича, 11. Ковалик Анни Андріївни, 12. Ковалика Якима, 13. Кошли Парасковії Василівни, 14. Поцілуйко Софії, 15. Поцілуйко Агафії Миколаївни, 16. Сажениці Марти Федорівни, 17. Смаги Магди, 18. Парубочого Теодора. Нижче подаємо акти опису і оцінки реквізованого майна декількох вивезених в той час яблунівських родин.(54)

101

Акт опису конфіскованого майна Дацків Акт опису конфіскованого Софії Сидорівни Поцілуйко Агафії Миколаївни

майна

Акт опису і оцінки конфіскованого майна Вовк Палажки Іванівни від 21.10.1947р.

102

В 1948 році більшовицьким режимом продовжилось вивезення яблунівських родин на Сибір. Так, зокрема, були виселені родини Журби Марії Савівни, Луцика Захара Гавриловича і Поцілуйка Теодора Дем`яновича.(55) На тутешніх теренах організований спротив підпілля ОУН продовжувався до початку 1950-х років, про що свідчать наведені нижче видержки зі звіту одного з місцевих провідників ОУН: «Ворожі акції. …За час зими большевики перевели кілька менших облав на грабівський ліс (р-н Буськ). Облави переводили районові війська. Большевики підготовляючи населення до виборів у т.зв. Верховну раду УССР, які відбулися 25 лютого, як це вони всюди роблять так і тут робили за загально відомим методом. До цієї передвиборчої кампанії на розгортання агітаційно-пропагандивної і масово-політичної роботи по селах заставили весь сільський актив. Населення, ігноруючи большевицькі агітаційні збори чи мітинги, участі в них не брало. Тоді по селах з райцентрів роз`їхався весь партійний актив, а вслід за ними червонопогонники. Коли з партійних панків хтось заповідав мітинг, червонопогонники йшли по хатах виганяти людей. Як вдалось їм пригнати кількох людей, то вже мітинг був відкритий. За кілька днів перед виборами до сіл прибули по кілька гарнізонів, які в день виборів виганяли людей голосувати. Вони також ходили з урною по хатах, а то і самі кидали бюлетені до урн, так що до 10 год. ранку і скоріше рапортували зі сіл до районів, що голосування пройшло в 100%. В звітному часі МГБ проводило вивізки родин на Сибір. Вивозять людей різних, як родини підпільників, «куркулів», так і тих, які мають когось за кордоном. Постій, дня 10.07.1951 р.

/підпис/»(56)

Про те, як проходили вказані у звіті вибори в с. Яблунівка, розповідав один із членів виборчої комісії, директор школи: «В останній день перед виборами до нас на виборчу дільницю приїхав уповноважений по виборах з району. Вибори почалися з 6-ї години ранку. Ми дільницю відкрили і чекаєм, що люди прийдуть голосувати. Щогодини мали давати інформацію до району, як проходять вибори і скільки виборців проголосувало. Пройшла година, друга, а люди голосувати не йдуть. Ми подаємо фальшиву інформацію до районної комісії про кількість проголосувавших в надії, що люди прийдуть до 10-ї години і проголосують. Підійшла 10-а година, а яблунівчани голосувати не йдуть. Ми почали переживати, що ці вибори закінчаться для нас арештом, або висилкою в Сибір. 103

Уповноважений сказав, що “яблунівські бандьори” напевно голосувати не прийдуть і заставив нас повкидати бюлетені до урни. Після цього яблунівська виборча комісія прозвітувала до районної про майже 100-процентну явку місцевого електорату на вибори. Аж тут, десь біля 12-ї години дня, після того, як люди повернулися з церкви, всі масово прийшли на дільницю проголосувати. А бюлетенів для голосування вже нема. Уповноважений з району почав гукати, що “голосніков нєту” і вигнав людей з дільниці. Люди, плюючись, розійшлись по домівках. Після цього ми, члени виборчої комісії, настрахались не на жарт – а, раптом, хтось із яблунівчан пожаліється в район. Але пройшло декілька годин, а реакції на такий крикучий факт “демократичного голосування” ніякої нема. Тоді ми, добре заливши стрес горілкою, взялися до оформлення результатів голосування. Оформивши відповідні папери, після 6-ї години вечора ми на санях повезли документацію і урну з бюлетенями до Буська, для здавання у районну виборчу комісію. Підїхавши на початок міста ми зауважили, що на санях відсутня урна з бюлетенями. Тут у нас зразу вивітрився хміль з наших голів і ми почали думати, де ми могли загубити урну. Розвернувши сани ми підїхали до ярочка, що розділяв яблунівські і буські землі, і на щастя виявили нашу урну. Оберігаючи її як зіницю ока ми, нарешті, довезли результати нашої “тяжкої” праці по яблунівських виборах до райвиконкому і здали в районну виборчу комісію». Більшовицькою владою в 1940-41 і 1944-45 рр. до Червоної Армії було мобілізовано біля 50 яблунівчан, з яких майже третина не повернулась з тієї московсько-німецької бійні. Нижче подаємо список тих, що загинули в рядах ЧА:

Загинули в Червоній Армії зі с. Яблунівки 1. Береза Василь Павлович, 1914 р., українець, мобiлiзоваиий у 1941 р., рядовий. Пропав безвiсти 15.08.1942 р. 2. Бужинський Іван Миколайович, 1909 р., українець, мобiлiзоваиий у 1944 р., рядовий. Пропав безвiсти у липнi 1944 р. 3. Бужинський Микола Михайлович, 1903 р., українець, мобiлiзований у 1945 р., рядовий. Загинув 1.05.1945 р.. Похований у Нiмеччинi. 4. Валько Микола Миколайович, 1916 р., українець, мобiлiзований у 1944 р., рядовий. Загинув 22.01.1945 р. 5. 3арiчний Олексiй Iванович, 1909 р., українець, мобiлiзований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у квітні 1945 р. 6. Клiнгер Іван Карлович, 1904 р., українець, мобiлiзований у 1944 р., рядовий. Загинув 19.04.1945 р. Похований у Калiнiнградськiй обл., Росiйська Федерація. 7. Кучкин Андрiй Андрiйович, 1926 р., yкpaїнeць, мобiлiзований у 1945 р., рядовий. Загинув 15.04.1945 р.. Похований у Польщi. 104

8. Політило Микола Петрович, 1912 р., українець, мобiлiзований у 1944 р., рядовий. Пропав безвiсти 19.02.1945 р. 9. Процик Іван Миколайович, 1919 р., українець, мобiлiзований у 1940 р., рядовий. Пропав безвiсти у червнi 1941 р. 10. Свiтлик Олексiй Степанович, 1913 р., українець, мобiлiзований у 1941 р., рядовий. Пропав безвicти у серпнi 1941 р. 11. Шабат Петро Михайлович, 1910 р., українець, мобілізований у 1945 р., рядовий. Загинув 26.04.1945 р.. Похований у м.Берлiнi, Німеччина. 12. Шеремета Василь Миколайович, 1909 р., українець, мобiлiзоваиий у 1944 р., рядовий. Загинув 18.02.1945 р.. Похований у Краківському в-ві, Польща, 13. Якимишин Юрiй Iванович, 1906 р., українець, мобiлiзоваиий у 1944 р., рядовий. Загинув у 1944 р.

Присілок Рокитне (Яблунівська колонія) 14. Башинський Іван Михайлович, 1904 р., українець, мобiлiзоваиий у 1944 р., рядовий. Загинув у 1944 р. 15. Башинський Микола Йосипович, 1908 р., мобiлiзоваиий у 1944 р., рядовий. Загинув у 1945 р.(57) Після закінчення війни з лав Червоної Армії в село повернулись наступні яблунівчани: Бербека Василь Олексійович, Бербека Василь Тимофійович, Вовк Василь Миколайович, Вовк Дмитро Микитович, Мазан Василь Дем’янович,

105

Мазан Дмитро Антонович, Політило Микола Петрович, Поцілуйко Петро Степанович, Семенів Василь Андрійович, Шкраба Олексій Данилович. Село Яблунівка – одне із сіл Буського району, в якому населення ставило активний спротив окупаційному більшовицькому режиму. Під час боротьби з загарбниками багато жителів села загинуло, або були засуджені на довгі роки каторжної праці в сталінських таборах. А ще більше яблунівчан за участь у визвольному русі, чи сприяння повстанцям, були вивезені на довгі роки цілими сім’ями в Сибірську тайгу, чи степи Казахстану. Така доля спіткала в Яблунівці чи не найбільше родин зі всіх сіл Бузеччини. Нижче подаємо списки жертв сталінського режиму по с. Яблунівка з проекту «Книги пам’яті Буського р-ну», яку готує «Товариство “Бужани”»: І. Загинули під час першої більшовицької окупації 1. Баліцький Ян-Казимир (*? с. Яблунівка - +24-27.06.1941 м. Буськ) – поляк, судовий писар, віце–бургомістр Буська; арештов. в червні 1941р., загинув від рук НКВД при ліквідації буської тюрми 2. Вовк Василь (*? с.Яблунівка – +06.1941) – член управи філії і читальні «Просвіти», крамар в Буську; пропав безвісті в перші дні війни, інша версія - загинув при переході радянсько-німецького кордону 3. Ковалик Євген Назарович (15.02.1910 с.Яблунівка -+24- Вовк Василь 27.06.1941 м. Буськ) – інженер-електрик, працював на електростанції в Буську; арештов. в червні 1941р., загинув від рук НКВД при ліквідації буської тюрми 4. Ковалик Володимир Тимофійович (*1924/3/ с.Яблунівка - +24-27.06.1941 м. Буськ) – арештов. в червні 1941р., загинув від рук НКВД при ліквідації буської тюрми 5. Куп`як Михайло Миколайович (*?с.Яблунівка - +2427.06.1941) – член ОУН з 1938р., з осені 1938р. керівник ланки ОУН с.Яблунівки, в 1940р. член Буського районного проводу ОУН; арештов. в червні 1941р., загинув від рук НКВД при ліквідації буської тюрми 6. Маселко Мирон Іванович (*1898, с.Яблунівка - + Куп`як Михайло 26.06.1941) - освіта початкова, секретар сільради; Миколайович 31.01.1941 заарештований УНКВС у Львівській обл.,

106

обвинувачувався по ст. 54-13 КК УРСР, утримувався у внутрішній тюрмі УНКВС м. Львова. Розстріляний у тюрмі. Реабіліт. у 1992р. Р-8274. 7. Собашек Іларій Йосипович («Байда», «Скет», «Тур») (*1917 с.Яблунівка – +06.1941) – студент Львівського ун-ту (спеціальність – укр. філологія); член ОУН з 1931р., її активний організатор у Буському р-ні. У 1937-1939 рр. інструктор Юнацтва у м.Львові, від 03.1939 – керівник львівського Юнацтва, від 10.1939 – референт розвідки Крайової Екзекутиви ОУН. Заарештований 02.1940р., засуджений Львівським обласним судом на «Процесі 39-х» 1213.05.1941 за ст. 54 п. 2 та 11 КК УРСР до вищої міри покарання (розстрілу) з конфіскацією майна на користь держави; страчений, ймовірно, при тотальному знищенні українських політв’язнів в кінці червня 1941р., місце поховання невідоме 8. Собашек Лонгин Йосипович /брат Іларія/ (*1924 с.Яблунівка - +кінець 06.1941 ) – арештований в 1941р.; розстріляний у Золочівській тюрмі 9. Собашек Ярослав Йосифович /брат Іларія/ (*1912/3/ с.Яблунівка +кінець06.1941) – закінчив Золочівську гімназію, активний член «Просвіти», читав лекції позашкільній молоді села з українознавства при читальні «Просвіти»; арештов. 21.02.1941р., загинув від рук НКВД при ліквідації Золочівської тюрми. ІІ. Загинули в 1944 – 1950 рр. у боротьбі проти окупаційного режиму 1. Башинський Олексій Олексійович (*1920/21/с.Вишенька на Яворівщині, переселений на прис. Рокитне - +17.08.1945) – воїн дивізії «Галичина», пізніше в місцевому СКВ; заг. у криївці на прис. Рокитне, перепохований на новому кладовищі м. Буська 2. Бербека Григорій «Бурмило» (*? с.Яблунівка +9.01.1945) – ветеран Фінської війни, охоронець з боївки СБ Д.Куп`яка «Клея»; загин. в (?) 3. Бербека Михайло «Сірий» (*1920 с.Яблунівка +17.08.1945) – повстанець, з боївки «Клея»?; загин. в с.Яблунівка, застрелений НКВД при облаві на горищі власної стодоли 4. «Борис» (*1925 с. Яблунівка - +26.11.1948) – Бербека Михайло українець, рільник; восени 1944 р. пішов у повітову боївку, потім був у відділі УПА к-ра «Беркута», пізніше перейшов в місцевий СКВ; загинув в с. Гумниська під час нападу на хату, в якій переховувався, відбиваючись убив 3-х більшовиків (лейтенанта, старшину і бійця) та одного поранив 107

5. Вовк Василь Йосипович (*1911 с.Яблунівка - +25.12.1945) – повстанець з боївки районної СБ Б.Чучмана «Крука»; загин. в с. Яблунівка, виданий зрадником Бербекою Володимиром 6. Вовк Григорій Микитович (*? с.Яблунівка - +??) – повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?; загинув в (?) 7. Вовк Микола Кирилович (*? с.Яблунівка - +зима 1945) – повстанець, у СКВ М.Ковалика «Соловія»; загин. при облаві військ НКВД разом з «Кріликом» - Є. Парубочим 8. Вовк Михайло Григорович (*1914 с.Яблунівка - + кінець 1940-х с.Яблунівка) – рільник, член ОУН, воїн УПА з місцевого СКВ, після 1946 р. переховувався в рідному селі, помер на сухоти 8. Вовк Тарас Григорович (*1920 с.Яблунівка – +14.01.1946) – член ОУН, в 1939р. після приходу ЧА перейшов на нелегальне становище і згодом емігрував до Німеччини, повернувся в 1941р., воїн УПА - в СКВ М.Ковалика «Соловія»; загин. в криївці біля прис. Верхоли разом з іще двома повстанцями (підірвали себе гранатами), похований на цвинтарі с.Яблунівка 9. Гродзевич Іларіон Степанович (*? прис. Рокитне - +після 1945/?/ с. Гумниська) – повстанець, з місцев. СКВ, Гродзевич Михайло С. переховувався з товаришом в с. Гумниська; оточений підірвав себе гранатою (можливо «Борис»?) 10. Гродзевич Михайло Степанович (*? прис. Рокитне +1945/?/) – воїн УПА; загинув на Волині 11. Груба Софія Олексіївна (*1929 прис. Рокитне +1947) – заарештована в 1947р., звинувачена за ст. 2054-1«а»; загинула під час слідства у тюрмі; реабілітована посмертно в 1991р. Спр. П-7628 12. Дмитрук Олексій Павлович (*1905 с.Яблунівка +27.02.1945) – освіта початкова, повстанець, функції невідомі; 6.02.1945 заарештований Буським РВ НКДБ, обвинувачувався за ст. 20 і 54-1а КК УРСР. Помер 27.02.1945 під час слідства у тюрмі. Реабіліт. в 1993р. Р-30272. 13. Думас Андрій (*? с.Вишенька на Яворівщині, переселений на прис. Рокитне – + 17.08.1945) – чотовий місцевого СКВ; застрелився при облаві на прис. Рокитне на горищі стайні, перепохований на новому кладовищі м. Буська 14. Думас Христина Михайлівна (*? с.Вишенька на Яворівщині, переселена на прис. Рокитне – +17.08.1945) – мати повстанця Андрія Думаса; застрелена істребком при облаві на прис. Рокитне, перепохована на новому кладовищі м. Буська 15. Ковалик Михайло Назарович «Соловій» (*1914 с.Яблунівка - +1945) – член ОУН з 1938р., служив у польській армії у Львові, з 1939р. в еміграції у Німеччині, де відбув вишкіл. В 1941р. повернувся додому і восени того ж року 108

додатково пройшов вишкіл у Великих Мостах. Восени 1943 року організував відділ Української Народної Самооборони, командир СКВ, що базувався в лісі біля с.Яблунівки і налічував біля 70 чол.; загин. в (?) 16. Ковалик Степан (*? с.Яблунівка - +зима 1945) – член ОУН з 1938р., повстанець, у СКВ М.Ковалика «Соловія»; загин. при облаві військ НКВД разом з «Кріликом» - Є.Парубочим 17. Кравчук Василь Данилович (*?с.Яблунівка - +1945) – повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?; загин. в (?) 18. Куп`як Михайло Семенович (*1923 с.Яблунівка – 25.12.1945) - повстанець, з боївки районної СБ «Крука»; загин. під час зимових облав військ НКВД в с.Яблунівка, виданий зрадником 19. Куп`як Михайло Юрійович «Генерал» (*1912 с.Яблунівка - +07.05.1945) – брат Д.Куп`яка, військовик відділу УНС – СКВ «Соловія», потім в боївці Крайової СБ під керівництвом Д.Куп`яка «Клея», тяжко поранений 1.05.1945р. в лісі біля с. Грабово в бою з НКВД; помер від ран 7.05.1945р., похований на цвинтарі в с. Яблунівка 20. Мазан Дмитро /Левко?/ Антонович (*? с.Яблунівка - +??) – повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?; загин. в (?) 21. Мороз Клим Миколайович (*1918 с. Яблунівка Польська (прис. Рокитне) +?) – син волосного голови Бузеччини М.Мороза; арештований 1939р. і вивезений на Урал, під час ІІ-ї світової війни зголосився до польського війська Андерса. Пройшов війну і залишився в Польщі, згодом загинув від рук польської партизанки біля Замостя 22. Надала Михайло Томкович (*? с.Яблунівка - +8.11.1946) – повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?; загин. в с. Яблунівка, потрапивши в засідку 23. Парубочий Євген «Крілик» (*? с.Яблунівка - +зима 1945) – член ОУН з 1938р., в 1940р. член Буського районного проводу ОУН, командир підвідділу в СКВ «Соловія»; тяжко пораненого при облаві НКВДисти привезли його під село і кинули в яму, де він у муках помер на очах односельчан 24. Парубочий Микола (*? с.Яблунівка - +1944/5/?) – повстанець, функції невідомі 25. Поцілуйко Василь «Близнюк» (*? с.Яблунівка - +зима 1945) – повстанець, у СКВ М.Ковалика «Соловія»; загин. при облаві військ НКВД разом з «Кріликом» - Є.Парубочим 26. Поцілуйко Дем`ян (*1916 с.Яблунівка - +25.12.1945) – повстанець, з боївки районної СБ «Крука»; загин. під час зимових облав військ НКВД в с.Яблунівка, виданий зрадником 27. Поцілуйко Петро Костянтинович (*1922/3/ с. Яблунівка - +25.08.1947) освіта початкова, повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?; 12.07.1946 ВТ військ МВС засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 109

5 р. за ст. 54-1а КК УРСР. Відбував покарання в Кузбаському ВТТ, ст. Іжморська, Кемеровська обл. Помер у таборі. Реабіліт. в 1996р. Р-37534. 28. Прихідько Микола Стефанович(*8.05.1905 с.Яблунівка – +29.04.1945) – лісоруб, зв'язок з УПА; загин. в (?) 29. Приходько Михайло Тимофійович (*1920 с.Яблунівка - +18.10.1946) освіта початкова, повстанець, функції невідомі. 12.07.1946 ВТ військ МВС засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. по ст. 54-1а КК УРСР). Помер у таборі. Реабіліт. в 1996р. Р-37534. 30. Романюк Микола (*1914 - +14.01.1946) – повстанець, функції невідомі; загин. під час зимових облав військ НКВД в криївці біля прис. Верхоли (разом з Вовк Тарасом), похований на цвинтарі с.Яблунівка 31. Світлик Григорій (*1920 с. Вишенька на Яворівщині, переселений на прис. Рокитне – +17.08.1945) – повстанець з місцевого СКВ; застрелився при облаві на прис. Рокитне на горищі стайні, перепохований на новому кладовищі м. Буська. 32. Семенів Микола (*?? - +??) – повстанець?, функції невідомі 33. Смага Микола (*1926 с.Яблунівка - +14.01.1946) – повстанець, функції невідомі; загин. під час зимових облав військ НКВД в криївці біля прис. Верхоли (разом з Вовк Тарасом), похований на цвинтарі с.Яблунівка 34. Чучман Григорій (*? – +25.12.1945 с.Яблунівка) – повстанець; загин. під час зимових облав військ НКВД , виданий зрадником ІІІ. Засуджені окупаційною владою за участь у визвольному русі 1. Бака Михайло Андрійович (*1907 с.Волиця-Деревлянська, мешк. с. Яблунівка - +? c.Яблунівка) – освіта початкова; із СБ?; затриманий 08.1945р., засуджений 3.02.1949р. ВТ військ МВС на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР. Відбував покарання в Ангарському ВТТ, ст. Ангарськ, Іркутська обл. Звільнений 10.10.1955. Реабіліт. в 1992р. Р-26176 2. Баранець Іван Ількович (*1925 с.Яблунівка - +??) – ухилявся від Червоної Армії; затрим. 08.1945р. 3. Бербека Василь Дмитрович «Морква» (*1901 с. Яблунівка - +1996 Волинська обл., Ковельський р-н, с. Погиньки) – проживав на прис. Будиголош, робітник лісництва, виконував функції господарчого боївки Крайової СБ Д. Куп’яка «Клея»; арешт. 21.01.1946 р., вироком ВТ військ МВС Львівської обл. 12.07.1946р. засуджений за ст. ст. 20-54–1«а» і 54-11 КК УРСР до 10 років ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Звільнений Бербека Василь з дружиною 110 Красноярський край, 1956 р.

з ув’язнення 16.04.1955р. і направлений на спецпоселення у Красноярський край (Нижньо-Інгарський р-н, с-ще Южно-Тунгуськ), де проживав разом зі сім’єю (дружиною Марією Микитівною /*1905/ і дочками – Євгенією /*1932/, та Емілією /*1937/), які були вивезені туди на спецпоселення 29.03.1946 р. за його нелегальну діяльність. На Україну повернувся в 1971 році, спочатку проживав на Донбасі, а потім біля сім’ї у Волинській обл. Реабілітований у 1990 році. Р-20364 4. Бербека Теодора Олексіївна (*1905 с.Яблунівка - +??) - освіта початкова, селянка. 4.10.1947 ОН при МДБ засуджена на 8 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 20-54-1а КК УРСР. Відбувала покарання в Дубравному ВТТ, ст. Потьма, Мордовська АРСР. Звільнена 17.01.1955. Реабіліт. в 1991р. Р-21246 5. Ві[й]тович Микола Томкович (*? с.Яблунівка - +??) – повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?; доля нез’ясована 6. Ві[й]тович Михайло Васильович (*? с.Яблунівка - +??) – повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?, з кінця 1945р. легалізувався у Львові під фіктивними документами; арешт. 01.04.1946р. 7. Вовк Василь Іванович (1913 с.Яблунівка - +??) – повстанець?; зголосився 08.1945р., доля нез’ясована 8. Вовк Григорій Микитович «Гжинь» (*? с.Яблунівка - +??) – повстанець з яблунівського СКВ «Соловія», з кінця 1945р. легалізувався у Львові за фіктивними документами; арештов. 1.04.1946р. 9. Вовк Євген Йосифович (*1922 с.Яблунівка - +??) – повстанець?, зголосився 18.08.1945р., доля нез’ясована 10. Вовк Іван Йосафатович (*1908 с.Яблунівка, мешк. с.Задвір’я – +??) – освіта початкова, селянин. 27.06.1945 ВТ Львівського ВО засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 20-54-1а КК УРСР. Відбував покарання в Печорському ВТТ, ст. Печора, Комі АРСР. Реабіліт. в 1993р. Р-29832 11. Вовк Іван Іванович (*1918 – +??) – освіта початкова, селянин. 5.11.1944 заарештований Буським РВ НКВС, обвинувачувався за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР. 26.03.1945 етапований у спецтабір НКВС для фільтрації. Звільнений 20.07.1945. Реабіліт. в 1992р. Р-5508. 12. Вовк Тимофій Йосифович (1903 с.Яблунівка - +??) – повстанець?; затриманий 08.1945р., доля нез’ясована 13. Вовк (Прихідько) Віра Лук`янівна (*1931 c.Яблунівка) – освіта початкова; за зв'язок з УПА заарештов. у 1949р.; засуджена 3.06.1950 Особливою Нарадою при МГБ СРСР за ст. 54 – 1«а», 54-11 КК УРСР на 10 років таборів з обмеженням у правах на 5 р. Перебувала в ув’язненні в Вовк (Прихідько) Віра Лук`янівна, Дубравному ВТТ, ст. Потьма, Мордовська АРСР з серпень 1957р. 111

30.11.1949 по 30.06.1956р. Реабілітована в 1991 році. Р-20427 14. Вольська Марта Тимофіївна (*1891/1901/ – +??) - освіта початкова, селянка. 29.05.1948р. ОН при МДБ засуджена на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-12 КК УРСР. Відбувала покарання в Дубравному ВТТ, ст. Потьма, Мордовська АРСР. Звільнена 25.04.1953. Реабіліт. в 1992р. Р-26603 15. Герус Іван Михайлович (*1925 с.Гутисько-Тур’янське, мешк. с. Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянин. 28.01.1945р. ВТ Львівського гарнізону засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-1а КК УРСР. Відбував покарання в Норильському ВТТ, ст. Норильськ, Красноярський край. Звільнений 26.08.1954 з табору і залишений на спецпоселення. Звільнений 10.04.1956. Реабіліт. в 1992р. 16. Гродзевич Іван Семенович (*1914 с. Яблунівка, мешк. с. Грабина – +??) – освіта початкова, селянин. 15.05.1949р. ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 20-54-1а; 54-11 КК УРСР. Відбував покарання в Північно-Східному ВТТ, Магаданська обл. Звільнений 2.05.1954. Реабіліт. в 1993р. Р-2519 17. Дацьків Ірина Миколаївна (*1927 – +??) – освіта неповна середня, селянка. 18.01.1946р. ВТ військ НКВС засуджена на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. за ст. 54-1а КК УРСР. Відбувала покарання в Дубравному ВТТ, ст. Потьма, Мордовська АРСР. Звільнена 2.07.1954. Реабіліт. в 1992р. Р-25393 18. Демчишин Микола Онуфрійович (*1929 с.Крехів мешк. с. Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянин. 10.09.1946р. ВТ військ МВС засуджений на 5 р. ВТТ без обмеження у правах за ст. 54-12 КК УРСР. Відбував покарання в Красноярському ВТТ, м. Канськ, Красноярський край. Звільнений у 1950 р. з табору і направлений на спецпоселення. Звільнений 5.06.1954. Реабіліт. в 1993р. Р-28973 19. Демчишин Павло Онуфрійович (*1928 с.Крехів мешк. с. Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянин. 8.07.1945р. ВТ Львівського гарнізону засуджений на 10 р. ВТТ без обмеження у правах за ст. 54-1а КК УРСР. Відбував покарання в Степовому ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнений 3.04.1954 з табору і залишений на спецпоселення. Звільнений 2.04.1956. Реабіліт. в 1992р. 20. Дмитрук Ганна Іллівна (*1929 с.Яблунівка – +??) – освіта неповна середня, селянка. 4.10.1950р. ОН при МДБ засуджена на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР. Відбувала покарання в Луговому ВТТ, с-ще Долинка, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнена 16.05.1955. Реабіліт. в 1992р. Р-4893 21. Дмитрук Ганна Степанівна (*1906/8?/ - +? с. Яблунівка) – освіта початкова, селянка. 17.06.1946р. ВТ військ МВС засуджена на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-1а КК УРСР. Перебувала в ув’язненні Карагандинському ВТТ (Карагандинська обл., Казахська РСР) по 20.12.1955р. Після звільнення проживала в Яблунівці. Реабіліт. в 1992р. Р-23846 112

22. Дячок Василь Іванович (*1906 с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянин. 3.06.1950р. ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 20-54-1а; 54-11 КК УРСР. Відбував покарання в Степовому ВТТ № 4, ст. Джезказган-Рудник, Казахська РСР. Звільнений 11.01.1956. Реабіліт. в 1994р. Р-34362 23. Жук Іван Михайлович (*1929/6?/ х. Провали (Жовківський р-н) мешк. с. Яблунівка - +? с.Яблунівка) – освіта початкова, селянин; переховувався від ЧА, арештов. у 1947 р. 29.05.1948р. ОН при МДБ засуджений на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-12 КК УРСР. Відбував покарання в Дубравному ВТТ, ст. Потьма, Мордовська АРСР. Звільнений 15.11.1952 з табору і направлений на спецпоселення у Кустанайську обл., Казахська РСР. Звільнений 29.05.1954р. Повернувся в Яблунівку. Реабілітований в 1992р. Р26603 24. Жук Йосип Михайлович (*1916 - +? с.Яблунівка) – переховувався від ЧА, вивезений під слідством на Воркуту, через рік був відпущений хворим додому 25. Журба Михайло Тимофійович (*1911 с.Чаниж, мешк. с. Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянин. 4.10.1947р. ОН при МДБ засуджений на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-12 КК УРСР. Відбував покарання у ВТТ в Красноярському краї. Звільнений 1.07.1954. Реабіліт.в 1991р. Р-21246 26. Івасько Ганна Олексіївна (*1920 с.Вишенька-Велика (Яворівський р-н) мешк. с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянка. 10.09.1946р. ВТ військ МВС засуджена на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). Звільнена 18.04.1951 з табору і направлена на спецпоселення у Красноярський край. Звільнена 31.05.1954. Реабіліт. в 1993р. Р-28973 27. Ковалик Ганна Іванівна (*1919 с. Яблунівка - +??) - освіта початкова, селянка. 12.03.1945р. заарештована Буським РВ НКДБ, обвинувачувалася по ст. 54-1а КК УРСР. Звільнена 2.10.1945 за відсутністю доказів. Реабіліт. в 1992 році. Р-1616 28. Ковалик Ганна Якимівна (*1927 с. Яблунівка - +??) - освіта початкова, селянка. 5.01.1950/46/р. ВТ військ НКВС засуджена на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 20-54-1а КК УРСР. Відбувала покарання у ВТТ: с-ще Інта, Комі АРСР. Звільнена 18.06.1954 з табору і направлена на спецпоселення у м. Прокоп’євськ, Кемеровська обл. Звільнена 14.02.1961. Реабіліт. в 1991р. Р20231 29. Ковалик Емілія Юріївна (*1930 с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянка. 4.10.1950р. ОН при МДБ засуджена на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 20-54-1а; 54-11 КК УРСР. Відбувала покарання у Мінеральному ВТТ, ст. Інта, Комі АРСР. Звільнена 16.05.1955 з табору і направлена на спецпоселення. Реабіліт. в 1992р. Р-4893 30. Ковалик Михайло Андрійович (*1927 с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянин. 11.02.1946 заарештований Буським РВ НКВС, обвинувачувався по ст. 113

54-1а, 54-11 КК УРСР. 27.04.1946р. етапований у Воркутинський ВТТ, Комі АРСР для продовження слідства. Звільнений 12.07.1946 за відсутністю доказів. Реабіліт. в 1991р. Р-20466 31. Ковалик Петро Олексійович (*1912/08/ с.Яблунівка - +??) – освіта початкова, селянин; повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?; 24.04.1946р. ВТ військ МВС засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР. Звільнений. Реабіліт. в 1993р. Р-28321 32. Ковальчук Емілія Євстахівна (*1926 с.Яблунівка – +??) – освіта середня, селянка. 14.03.1945р. ВТ військ НКВС засуджена на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-1а КК УРСР. Відбувала покарання у Воркутинському ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена 18.09.1954 з табору і залишена на спецпоселення. Звільнена 5.05.1956. Реабіліт. в 1991р. Р-20965 33. Ковальчук Євстахій Михайлович (*1893 с.Яблунівка – +??) – освіта середня, бухгалтер. 27.01.1951р. ВТ військ МВС засуджений на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР. Відбував покарання у ВТТ м. Запоріжжя і м. Микитівка, Сталінська обл. 14.04.1955р. ВТ ПрикВО термін зменшений до 10 р. ВТТ. Звільнений у 1957 р. Реабіліт. в 1992р. Р-27580 34. Колодка Степан Михайлович (*1913 с.Яблунівка - +1965 с.Яблунівка) – в 1944р. призваний в ЧА і незабаром був арештований за сприяння повстанцям (по доносу двох односельчан); засуджений на 10 років ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 57 КК УРСР. Відбував покарання в таборах Воркути; звільнений у 1954 р., жив у Яблунівці. Реабілітований в 1962 р. 35. Костюк Микола Савович (*? с.Яблунівка - +??) – повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?, заховався у Львові; арешт. 01.04.1946р., доля нез’ясована 36. Кошла Ксенія Стефанівна (*1922 с. ВишенькаСтепан Велика (Яворівський р-н) мешк. с. Яблунівка – +??) – Колодка освіта початкова, селянка. 19.12.1945р. ВТ військ НКВС М., фото 1954р. засуджена на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР. Звільнена 10.04.1955. Реабіліт. в 1994р. Р-33975 37. Куп`як Андрій Матвійович (*? с.Яблунівка - +??) – засуджений, перебував під вартою з 22.01.1949 по 25.05.1956р. Повернувся в Яблунівку 38. Куп’як Тимофій Матвійович (*1922 с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянин. 29.11.1944р. заарештований Буським РВ НКВС, обвинувачувався по ст. 54-1а КК УРСР. Етапований у Воркутинський ВТТ, Комі АРСР для продовження слідства. 12.07.1946р. ВТ військ МВС при комбінаті «Воркутвугілля» засуджений на 6 р. примусових робіт у Печорському вугільному басейні, Комі АРСР. Звільнений 19.05.1952. Реабіліт. в 1995р. Р29005 114

39. Левків Антон Іванович (*1908 с.Яблунівка - +??) – повстанець?; зголосився 08.1945, доля нез’ясована 40. Лісовець Василь Андрійович (*1913 с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянин. 4.12.1946р. ОН при МДБ засуджений на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-12 КК УРСР. Відбував покарання у ВТТ Красноярського краю. Звільнений 15.06.1954 з табору і направлений на спецпоселення. Реабіліт. в 1994р. Р-34223 41. Луцик Богдан Захарович (*1928 с.Грабова мешк. с.Яблунівка – +??) – освіта середня, робітник. 10.10.1947р. ВТ військ МВС засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 20-54-1а КК УРСР. Відбував покарання у ТВ № 11, м. Омськ. Звільнений 6.09.1955 з табору і направлений на спецпоселення у Хабаровський край. Звільнений 25.09.1956. Реабіліт. в 1994р. Р-32026 42. Луцик Віра Захарівна (*1927 с.Грабова мешк. с.Яблунівка – +??) – освіта неповна середня, селянка. 10.10.1947р. ВТ прикордонних військ МВС засуджена на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. за ст. 20-54-1а КК УРСР. Відбувала покарання у Печорському ВТТ, ст. Печора, Комі АРСР. Звільнена 4.11.1954 з табору і направлена на спецпоселення. Звільнена 25.09.1956. Реабіліт. в 1994р. Р-32026 43. Олійник Василь Петрович (*1902 с.Побужани мешк. с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянин. 14.02.1945р. заарештований Буським РВ НКДБ, обвинувачувався по ст. 20-54-1а КК УРСР. Утримувався в тюрмі НКВС № 2, м. Львів. Звільнений 7.07.1945 за відсутністю доказів. Реабіліт. в 1992р. Р-2435 44. Олійник Софія Йосипівна (*1903 с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянка. 14.02.1945р. заарештована Буським РВ НКДБ, обвинувачувалась по ст. 20-54-1а КК УРСР. Утримувалась в тюрмі НКВС № 2, м. Львів. Звільнена 20.07.1945 за відсутністю доказів. Реабіліт. в 1992р. Р-2435 45. Парубочий (?) Тимофійович (*1914 с.Яблунівка - +??) – повстанець, функції невідомі; затриманий 08.1945р., доля нез’ясована 46. Поцілуйко Марія Кирилівна (*1916/13/ с.Яблунівка - +? с.Яблунівка) освіта початкова, селянка. 29.03.1946 виселена як член сім’ї учасника ОУНУПА в Ярцевський р-н Красноярського краю. Утекла зі спец-поселення. Була затримана. 30.09.1946 року ОН при МДБ засуджена на 3 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. за ст. 82 ч. 2 КК РРФСР. Відбувала покарання в Єнісейському ВТТ, Красноярський край. Звільнена 5.03.1957р. Реабіліт. в 1991році. Р-24852. 47. Поцілуйко Марія Микитівна (*1927/8/ с.Яблунівка – +? Донецька обл.) – освіта початкова, селянка. 1.01.1946р. ВТ військ НКВС засуджена на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР. Відбувала покарання у Мінеральному ВТТ, ст. Інта, Комі АРСР. Звільнена 28.08.1954 з табору і направлена на спецпоселення у Хабаровський край. Звільнена 23.08.1958. Р-20231 115

48. Поцілуйко Леонтій /Лев/ Костянтинович («Левко», «Яструб») (*1922 с.Яблунівка - +??) – повстанець, з початку 1942 року зв’язковий місцевої сітки ОУН, потім пройшов «юнацький» вишкіл, з літа 1944р. в СКВ «Соловія», з кінця 1945р. легалізувався у Львові за фіктивними документами Гориняка; арешт. 1.04.1946р., засуджений двічі – перший раз після арешту, а другий – на показовому процесі над помічниками Д.Куп`яка в кінці 1969р. (за ст. 56-1 і ст. 64 на 14 років виправно-трудової колонії суворого режиму з конфіскацією майна, без заслання). 49. Поцілуйко Олексій Степанович (*? с.Яблунівка Леонтій Поцілуйко +??) – повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?; доля нез’ясована 50. Прихі/о/дько Михайло Томкович (*7.05.1925/1926?/ с. Яблунівка - +??) – освіта початкова, селянин. 14.10.1950р. ОН при МДБ засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР. Відбував покарання у Піщаному ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнений 29.04.1955. Заарештований удруге. 18.03.1957 Львівським обл-судом засуджений на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. (ст. 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР). Покарання відбував у Дубравному ВТТ, ст. Потьма, Мордовська АРСР. Звільнений 2.01.1967. Реабіліт. в 1991р. Р-27697 51. Приходько Ярослав Пилипович (*1928 с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянин. 9.01.1945р. заарештований Буським РВ НКВС, обвинувачувався по ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР. Етапований у Воркутинський ВТТ, Комі АРСР для продовження слідства. 3.03.1946 ВТ військ НКВС при комбінаті «Воркутвугілля» засуджений на 6 р. примусових робіт у Печорському вугільному басейні, Комі АРСР. Звільнений 1.11.1954. Реабіліт. в 1996р. Р-38510 52. Пудляк Ганна Іванівна (+1925 с.Вишенька (Мостиський р-н) мешк. прис. Рокитне с.Яблунівка – +2004 с.Яблунівка) - освіта початкова, селянка. 3.12.1944р. заарештована Буським РВ НКДБ, обвинувачувалась по ст. 54-1а КК УРСР. Звільнена 29.07.1946р. за відсутністю доказів. Реабіліт. в 1994р. Р-2290 53. Са/д/жениця Ілля Іванович (*1921 с.Яблунівка +??) - повстанець, функції невідомі; затриманий Пудляк Ганна І. 08.1945р. 54. Світлик Євстахій Олексійович (*1876 с.Вишенька-Велика (Яворівський р-н) мешк. прис. Рокитне с. Яблунівка – +??) – неписьменний, селянин. 10.09.1946р. 116

ВТ військ МВС засуджений на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 3 р. за ст. 5412 КК УРСР. Реабіліт. в 1993р. Р-28973 55. Свищ Ірина Федорівна (*1929 с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянка. 5.07.1945р. ВТ Львівського гарнізону засуджена на 7 р. ВТТ без обмеження у правах за ст. 20-54-1а КК УРСР. Звільнена 3.12.1951р. Реабіліт. в 1993р. Р-29942 56. Семенів Олексій Андрійович (*1903 с.Яблунівка +08.1962 с.Яблунівка) – з липня 1944р. в УПА, господарчий, заховався у Львові, працював санітаром у 3-й робочій поліклініці; арешт. 06.04.1946р., вироком ВТ військ МВС Львівської обл. 14.08.1946р. засуджений за ст. 54 – 1«а» КК УРСР до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Звільнений з ув’язнення 23.03.1955р., проживав на Донбасі, помер і похований в Семенів Олексій А.,(з фото поч.1960-х рр.) Яблунівці. Реабілітований 12.09.1996. 57. Семенів Олексій Якович (*?с.Яблунівка - +??) – повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?; заховався у Львові, арештов. 5.04.1946р. 58. Семенів Станіслав Янович (*1889 с. Грабова, мешк. с. Яблунівка – +??) – поляк, освіта початкова, селянин. 10.02.1941р. ОН при НКВС засуджений на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 54-13 КК УРСР. Відбував покарання у Карагандинському ВТТ, м. Караганда, Казахська РСР. Звільнений у 1946 р. і виїхав з родиною у Польщу. Реабіліт. в 1989р. Р-14180 59. Семенів Ярослав Петрович (*?с.Яблунівка - +??) – повстанець, станом на 20.08.1945р. у боївці СБ «Клея»?; доля нез’ясована 60. Смага Марія Тимофіївна (*1894/1900?/ с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянка. 27.01.1945р. заарештована Буським РВ НКДБ, обвинувачувалась по ст.54-1а, 54-11 КК УРСР. Утримувалась у внутрішній тюрма УНКДБ, м. Львів. Звільнена 5.09.1945 за відсутністю доказів. 29.03.1946р. виселена як член сім’ї учасника ОУН-УПА у Красноярський край. Звільнена 1.08.1956. Реабіліт. в 1992р. Р-2380 61. Смага Михайло Васильович (*? С. Яблунівка - +??) – повстанець?, засудж., доля нез’ясована 62. Смага Петро Андрійович «Заєць» (*?с.Яблунівка - +??) – повстанець, член боївки СБ «Клея», з кінця 1945р. легалізувався у Львові за фіктивними документами; був засуджений і відбув покарання 63. Смага Томко Лукич (*?с.Яблунівка - +??) – повстанець-одинак; зголосився 18.02.1947р., доля нез’ясована 64. Шкраба Марія Данилівна (*1928 с.Яблунівка -+??) – освіта початкова, селянка. 23.05.1946р. ВТ військ МВС засуджена на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. за ст. 20-54-1«а» і ст. 54-11 КК УРСР. Відбувала покарання у Піщаному ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнена 4.12.1954 з 117

табору і направлена на спецпоселення. Звільнена 20.04.1956. Реабіліт. в 1992р. Спр. П-24018 Документи із архівів НКГБ – МВД на репресовану родину Вовк Григорія Миколайовича (надані Вовк Михайлом Федоровичем)

118

119

Вовк Марія Романівна

Сім’я Вовк М.Р. на висилці: (зліва направо) Леонія Олексіївна, Марія Романівна, Роман Романович, на руках – Михайло, син Леонії, народж. 15.08. 1955р. на Тюменщині. Зі світлини 1956 року 120

Смаги Петро (1) і Василь (2) Андрійовичі зі Семенів Олексій Андрійосім’єю і сусідами на висилці в Красноярському вич з сином Романом, краю, друга половина 1950-х років середина 1950-х рр.

Бербека Василь з дружиною Марією (зліва) і дочкою Емілією на висилці в Красноярському краю, 1956 рік с. Южно-Тунгуськ

Весілля Бербеки Євгенії – 1-й ряд (зліва направо) Бербека Марія, Бербека Василь, Бербека Емілія, Бербека Євгенія, Баранчук Калістрат, 1956 р.

(Зліва направо) Поцілуйко Леонтій, Поцілуйко Євген і їх батько – Поцілуйко Кость [Костянтин] Ількович після висилки, Яблунівка –1960-ті роки 121

ІV. Список вивезених на заслання яблунівських родин В 1940 році (в ніч з 9 на 10 лютого) 1. Мороз Микола (*18.05.1874 - +1961 Польща) – агроном, колишній економ на Яблунівському фільварку графа Бадені, волосний голова Бузеччини. Мороз Марія (*1880 - +? Польща) – дружина. Мороз Марія-Віра Миколаївна (*1920 – проживала в Польщі) – дочка. Мороз Роман Миколайович (*1932 - +1940/41/ Урал) – син. Сім’я виселена на Урал при вивезенні з Яблунівки Польської (тепер прис. Рокитне) сімей польських колоністів. Звільнені в 1946 році і виїхали на проживання до Польщі. В 1941 році (20 травня 1941 р.) 2. Куп’як Юрій Ізидорович (*1886 с.Яблунівка - +03.1942 Томська обл.) – освіта початкова, селянин. Реабіліт. в 1991р. Куп’як Ганна Йосипівна (*1888 с.Яблунівка – +1947 Томська обл.) – дружина - освіта початкова, селянка. Реабіліт. в 1991р. Куп’як (Поцілуйко) Олена Степанівна (*1918 с.Яблунівка +??) – невістка (дружина Михайла Куп’яка) - освіта початкова, селянка. Виселені у Наримський р-н Томської обл. за співпрацю сім’ї з ОУН (за участь в боротьбі проти більшовицького режиму Дмитра і Михайла Куп’яків). 3. Куп’як Текля Йосипівна (*1920 с.Яблунівка - +??) – освіта початкова, селянка. Виселена у Наримський р-н Томської обл. Звільнена у серпні 1946 р. Реабілітована в 1991 році. 4. Вовк Григорій Миколайович (*1878 с.Яблунівка - +1941 Тюменська обл.) - неписьменний, селянин. Помер на другий день після приїзду на місце заслання. Вовк Єва Павлівна (*1878 с.Яблунівка - +1943 Тюменська обл.) – дружина - неписьменна, селянка. Вовк Федір Григорович (*1912 с.Яблунівка – +?) – син - освіта початкова, селянин. У 1947 р. звільнений зі спецпоселення. 4.04.1950р. повторно затриманий і етапований на спецпоселення. Звільнений 29.12.1954р. Повернувся в Яблунівку. Реабіліт. в 1991р. Вовк Олексій Григорович (*1910 с.Яблунівка – +1946 м.Свердловськ ) син – освіта початкова, селянин. Звільнений зі спецпоселення і 20.12.1942 мобілізований на фронт. Помер від отриманих на фронті поранень. 122

Вовк Марія Романівна (*1918 с.Яблунівка – +?) – дружина Олексія - освіта початкова, селянка. У 1947 р. звільнена зі спецпоселення. 4.04.1950р. повторно затримана і етапована на спецпоселення. Звільнена 30.04.1956. Повернулась зі сім’єю в Яблунівку. Вовк Леонія Олексіївна (*1935 с.Яблунівка ) – внучка, дочка Олексія і Марії. У 1947 р. звільнена зі спецпоселення. 4.04.1950 повторно затримана і етапована на спецпоселення. Звільнена 30.04.1956. Повернулась в Яблунівку. Вовк Ганна Олексіївна (*1941 с.Яблунівка – +1942 Тюменська обл.) – внучка, дочка Марії. Померла у віці 8 місяців. Вовк Роман Романович (* 1948 ) – внук, син Марії. 4.04.1950р. у складі сім’ї вивезений на спецпоселення. Після 30.04.1956р. повернувся зі сім’єю в Яблунівку. Виселені у Веліжанський р-н Тюменської обл. за співпрацю сім’ї з ОУН (два сини і брати – Михайло і Тарас, перебували в підпіллі). Реабілітовані в 1991 році. 5. Ковалик Микола (*? с.Яблунівка - +??) Ковалик Софія (*? с.Яблунівка - +??) - дружина Ковалик Олекса (*? с.Яблунівка - +??) - син Ковалик Михайло (*? с.Яблунівка - +??) - син Ковалик Тарас (*? с.Яблунівка - +??) - син Ковалик Федір (*? с.Яблунівка - +??) - син 6. Ковалик Тимофій Петрович (*1885 с.Яблунівка – +?) – освіта початкова, селянин. Ковалик Ганна Йосифівна (*1894 с.Яблунівка – +?) – дружина - освіта початкова, селянка. Ковалик Юліан Тимофійович (*1929 с.Яблунівка – ?) – син – освіта початкова, селянин. Ковалик Мар’ян Тимофійович (*1931 с.Яблунівка – ?) - син – учень. Виселені за співпрацю сім’ї з ОУН в Омську обл. - їх 17-літній син і брат Володимир був заарештов. НКВД (пізніше був розстріляний в Буській тюрмі при відступі більшовиків). Звільнені 1.01.1946р. Реабіліт. в 1991 році. 7. Семенів Євстахій з трьома дітьми. 8. Харко Михайло Іванович (*? прис. Маращанка - +? с. Яблунівка) – селянин Харко Настасія (*с. Яблунівка - +? с. Яблунівка) – дружина, селянка. Виселені в Уварський р-н Тюменської обл. за брата Михайла – Степана, який перебував у підпіллі та був застрелений НКВД. Повернулись в Яблунівку в 1973 році. 123

В 1944 році: 9. Вовк Ганна Євгенівна (*1895 с.Яблунівка – +??) – 31.03.1944 р. – освіта початкова, селянка. 31.03.1944р. виселена як член сім’ї учасника ОУН-УПА у Красноярський край. Реабіліт. в 1991р. Вовк Ганна Павлівна (*1895 с.Яблунівка - + 27.04.1954 Красноярський край) - освіта початкова, селянка. Вовк Євген Йосипович (1922 с.Яблунівка - +??) - освіта неповна середня, селянин. Звільнений 15.03.1960р. 29.03.1946р. виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у Красноярський край. Реабілітовані в 1991р. 10. Гулевич Юстина Оріонівна/Онисимівна/ (*1896 с. Боложинів мешк. с.Яблунівка – +??) - освіта початкова, селянка. Звільнена 27.04.1956. Гулевич Ярослава Петрівна (*1931 с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянка. Звільнена 13.03.1956р. 21.09.1944 р. виселені як член сім’ї учасника ОУН-УПА у Черемховський р-н Іркутської обл. Реабілітовані в 1991 році. (28 вересня 1944 р.) 11. Бербека Іван Васильович (*1873 с.Яблунівка – +25.02.1945 Іркутська обл.) – неписьменний, селянин. Виселений як член сім’ї учасника ОУН-УПА в Іркутську обл. Реабілітований в 1991 році 12. Ковалик Іван Петрович (*1876 с.Яблунівка – +??) – неписьменний, селянин. Звільнений 10.09.1955 року. Ковалик Анастасія Кіндратівна (*1888 с.Побужани мешк. с.Яблунівка – +??) – дружина - неписьменна, селянка. Звільнена 12.10.1949 року. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА в Іркутську обл. Реабіліт. в 1991 році. 13. Лісовець Андрій Прокопович (*1869 с.Яблунівка – +??) – неписьменний, селянин. виселений як член сім’ї учасника ОУН-УПА в Іркутську обл. Реабілітований в 1991 році. 14. Лось Текля Юзефівна (*1897 с.Грабова мешк. с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянка. Звільнена 25.02.1960 року. Лось Ганна Миколаївна (*1927 с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянка. Звільнена 27.03.1956 року. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Черемхово, Іркутської обл. Реабілітовані в 1991 році. 124

15. Поцілуйко Андрій Дем’янович (*1874 с.Яблунівка – +1955 Іркутська обл.) – неписьменний, селянин. Поцілуйко Євдокія (Єва) Данилівна (*1884 – +??) – дружина – неписьменна, селянка. Звільнена 27.04.1956р. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у Тайшетський р-н Іркутської обл. Реабілітовані в 1991 році. 16. Чучман Катерина Миронівна (*1900 с. Побужани мешк. с. Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянка. Виселена як член сім’ї учасника ОУН-УПА у Черемховський р-н, Іркутська обл. Звільнена 9.12.1957р. Реабілітована в 1991 році. В 1945 році: 17 – 29. Було вивезено 13 родин, в тому числі: 17. Бабії – старші люди з дітьми 18. Бербека Василь з родиною (за те що зробив труну для поховання Михайла Куп’яка) 19. Вовк Іван Степанович (*1874 с. Яблунівка – +15.04.1945 Архангельська обл.) – неписьменний, селянин. Вовк Ганна Іванівна (*1900 с. Яблунівка – +14.03.1946 Архангельська обл.) – освіта початкова, селянка. Вовк Марія Андріївна (*1933 с. Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянка. Звільнена 23.08.1947р. Вовк Мар’ян Андрійович (*1941 с. Яблунівка – +??) – Звільнений 23.08.1947р. 15.02.1945 року виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у Холмогорський р-н Архангельської обл. Реабілітовані в 1991 році. 20. Куп’як Михайло Лукич (*1925 с. Яблунівка - +? Комі АРСР) - в 1945р. засудж. ОСО при НКГБ, висланий на спец. поселення в Комі АРСР в складі сім’ї 21. Парубочий Степан Максимович (*5.05.1883 с.Яблунівка – + 22.06.1945 Іркутська обл.) – неписьменний, селянин. Парубоча Марія Йосипівна (*4.06.1883 с.Яблунівка – +22.08.1950 Іркутська обл.) – дружина – неписьменна, селянка. 22.06.1945 виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у Тайшетський р-н Іркутської обл. Реабілітовані в 1991 році. 22. Поцілуйко Костянтин Ількович (*1884 с. Яблунівка – +? с.Яблунівка) – 3.04.1945 року виселений як член сім’ї учасника ОУН-УПА у Череповецький р-н Вологодської обл. (за участь в СКВ «Соловія» 125

його сина - Поцілуйка Леона Костянтиновича). Звільнений 3.01.1960р. Реабілітований в 1991р. 23. Приходько Пилип Романович (*1903/2/ с.Яблунівка - +? с. Яблунівка) - освіта початкова, селянин. Звільнений 20.11.1954. Приходько Варвара Ільківна (*1901/3/ с.Яблунівка - +? с. Яблунівка) – дружина - освіта початкова, селянка. Звільнена 20.11.1954. Приходько Ярослав Пилипович (*1929 с.Яблунівка - +? Архангельська обл.) - освіта початкова, селянин. 3.04.1945р. виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА в Архангельську обл. Реабілітовані в 1991 році. В 1946 році: (12 січня 1946 р.) 30. Ковалик Анна Андріївна (*1909 - +? м. Буськ) Ковалик Богдан Петрович (*1938 – проживав в Буську) - син Ковалик Степан Петрович (*1941 - ???) - син Виселені як члени сім’ї учасника УПА (за чоловіка і батька Ковалика Петра Олексійовича – повстанця). (21 січня 1946 р.) 31. Костюк Сава Миколайович (*1888/1/ с. Яблунівка – ??) – неписьменний, селянин. Костюк Ганна Олексіївна (*1887/3/ с. Яблунівка – ??) – дружина – неписьменна, селянка. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА (за зятя повстанця – Журбу Михайла Тимофійовича) в Ірбейський р-н Красноярського краю. Звільнені 8.03.1960 року. Реабілітовані в 1991 році. (29 березня 1946 р.) 32. Вовк Ганна Павлівна (*1895 с.Яблунівка - +27.04.1954 Красноярський край) - освіта початкова, селянка. Вовк Євген Йосипович (*1922 с.Яблунівка - +??) - освіта неповна середня, селянин. Звільнений 15.03.1960. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у Красноярський край. Реабілітовані в 1991 році. 33. Войтович Василь Кирилович (*1896 с.Яблунівка – +??) – освіта початкова, селянин. Войтович Олена Олексіївна (*1895 с.Яблунівка – +??) – дружина, освіта початкова, селянка. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у Красноярський край. Звільнені 31.07.1956р. Реабілітовані в 1991 році. 126

34. Куп’як Семен Ізидорович (*10.05.1880 с. Яблунівка - +1946 Красноярський край) – освіта початкова, селянин. Куп’як Наталія Павлівна (*1.06.1881 с.Яблунівка - +??) – дружина – освіта початкова, селянка. Звільнена 30.12.1956р. Куп’як Марія Семенівна (*3.06.1921 с.Яблунівка – +??) - дочка - освіта неповна середня, селянка. Звільнена 24.09.1956р. Куп’як Ганна Семенівна (*10.05.1924 с.Яблунівка - +10.05.1951 Красноярський край) -– дочка – освіта неповна середня, селянка. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у Красноярський край (за перебування в СБ ОУН Куп’яка Михайла Семеновича, їх сина і брата). Реабілітовані в 1991 році. 35. Смага Василь Андрійович (*1931/4/ с.Яблунівка - ???) – освіта початкова, селянин. Виселений як член сім’ї учасника ОУН-УПА у Красноярський край. Звільнений 5.08.1956р. Реабілітований в 1991р. 36. Війтович Василь Кирилович (*1932 - ???) В 1947 році : (11 березня1947 р.) 37. Прихідько Тимофій Михайлович (*?? - +??) Прихідько Михайло Тимофійович (*?? - ???) (21 жовтня 1947 р.) 38. Башинський Олекса Гаврилович (*1885 с.Яблунівка - *??) – неписьменний, селянин. Башинська Ганна Миколаївна (*1888 с.Яблунівка - *??) – дружина – неписьменна, селянка. Башинська Катерина Олексіївна (*1929 с.Яблунівка - *??) – дочка – освіта початкова, селянка. Башинський Іван Олексійович (*1930 с.Яблунівка мешк. с.Ниви - *??) – син, освіта початкова, селянин. Виселений 16.12.1947 без адмін. рішення. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА (за сина і брата Башинського Олексу Олексійовича, бойовика місцевого СКВ) у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Реабілітовані в 1991 році. 39. Безкоровайник Парасковія Назарівна (*15.02.1907 с. Яблунівка - +1990 с. Петричі Буського р-ну) – освіта початкова, селянка. Ковалик Марія Григорівна (*1882 с.Яблунівка - +1966 с. Петричі Буського р-ну) – освіта початкова, селянка. 127

Виселені у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. як члени сім’ї учасника УПА ( Ковалика Михайла Назаровича «Соловія» - його сестра і мати). Звільнені 19.03.1956, реабілітовані в 1991р., 40. Вовк Марія Іванівна (*1909 с.Яблунівка - +? с.Яблунівка) – освіта початкова, селянка. Звільнена 3.03.1960р. Бербека Євген Васильович (*1933/5/ с.Яблунівка – – син - освіта початкова. Звільнений 22.05.1958 р. Вовк Орест Миколайович (*1944 с.Яблунівка ) – син, після звільнення проживав в Червонограді. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровська обл. (за чоловіка, вітчима і батька Вовка Миколу Кириловича, повстанця з СКВ «Соловія»). Реабіліт. в 1991 р. Бербека Єген В., 41. Вовк Меланія Миронівна (*1887/2/ с.Яблунівка – +??) 22.12.1943р. – неписьменна, селянка. Звільнена 1.03.1960р. Ковалик (Вовк) Ганна Юріївна (*1920 с.Яблунівка - +??) – дочка – освіта початкова, селянка. Звільнена 1.03.1960р. Ковалик Ярема Степанович (*1942/3/ с.Яблунівка - ???) – внук. Звільнений 12.08.1954р. Виселені за співпрацю з ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Реабілітовані в 1991році. 42. Вовк Пелагея Іванівна (*1888 с.Яблунівка - +??) – неписьменна, селянка. Вовк Дмитро Микитович (*1920 с.Яблунівка – +??) – освіта неповна середня, селянин. Учасник Другої світової війни у рядах ЧА. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Звільнені 18.02.1950р. Реабілітовані в 1991р. 43. Дацків Софія Сидорівна (*1887 с.Яблунівка - +??) – неписьменна, селянка. Дацків Степан Миколайович (*1932 с.Яблунівка - +??) – освіта неповна середня, селянин. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Звільнені 23.07.1956. Реабіліт. в 1991 році. 44. Демчишин Онуфрій Іванович (*1874/3/ с. Крехів (Жовківський р-н) мешк. с. Яблунівка - +13.01.1956 м. Прокоп’євськ, Кемеровська обл.) – неписьменний, селянин. Демчишин Ганна Теодорівна (*1884 с.Яблунівка - +7.01.1950 м. Прокоп’євськ, Кемеровська обл.) – освіта початкова, селянка. 128

Демчишин Микола Онуфрійович (*1929 с.Яблунівка - +??) Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Реабілітовані в 1991 році. 45. Івасько Олексій Іванович (*1913/7/ с. Вишенька-Велика (Яворівський р-н) мешк. с. Яблунівка - +??) – освіта початкова, селянин. Звільнений 27.11.1959 року. Івасько Ярослава Олексіївна (*1944 с.Яблунівка - ???) - дочка – селянка. Кужениця Варвара Олексіївна (*1884 с.Яблунівка - +1958 м. Прокоп’євськ, Кемеровська обл.) – освіта початкова, селянка. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ, Кемеровської обл. Реабілітовані в 1991 році. 46. Ковалик Ганна Андріївна (*1909 с.Яблунівка - +??) – освіта початкова, селянка. Звільнена 20.08.1956р. Ковалик Степан Петрович (*1941 с.Яблунівка – ???) – син – учень. Звільнений 18.08.1954р. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Реабілітовані в 1991 році. 47. Ковалик Яким Семенович (*1888/92/ с.Яблунівка - +??) – освіта початкова, селянин. Звільнений 3.03.1960р. Ковалик Анастасія Лук’янівна (*1860 с.Яблунівка - +? м.Прокоп’євськ) - мати - неписьменна, селянка. Ковалик Анастасія Якимівна (*1924/31/ с.Яблунівка - +??) – дочка – освіта початкова, селянка. Звільнена 25.10.1956р. Ковалик Марія Якимівна (*1927 с.Яблунівка - +??) – дочка – освіта початкова, селянка. Звільнена 3.03.1960р. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Реабілітовані в 1991 році. 48. Коваль Марія Григорівна (*1882 с. Баранівці (Самбірський р-н), мешк. с. Яблунівка – +?) – освіта початкова, селянка. виселена як член сім’ї учасника ОУН-УПА у Кемеровську обл. Звільнена 19.03.1956р. Реабілітована в 1991 році. 49. Кошла Парасковія Василівна (*1902/00/ 1910 с.Вишенька Велика (Яворівський р-н) мешк. прис.Рокитне - +??) – освіта початкова, селянка. Василькевич Катерина Стефанівна (*1910 с.Вишенька Велика (Яворівський р-н) мешк. прис.Рокитне – +?) – мати - неписьменна, селянка. Кошла Василь Стефанович (*1932/28/ с.Вишенька Велика (Яворів129

ський р-н) мешк. прис.Рокитне - ???) – син - освіта початкова, селянин. Кошла Михайло Стефанович (*1938/4/ с.Вишенька Велика (Яворівський р-н) мешк. прис.Рокитне - ???) – син - освіта початкова, селянин. Кошла Катерина Стефанівна (*1940 с.Вишенька Велика (Яворівський р-н) мешк. прис.Рокитне -???) – дочка. Кошла Стефанія Стефанівна (*1945 прис.Рокитне с.Яблунівка –???) – дочка. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Звільнені 15.08.1956р. Реабілітов. в 1991 році. 50. Курніцький Іван Гнатович /Тимофійович?/ (*1883 с.Вишенька Велика (Яворівський р-н) мешк. прис.Рокитне - +? м.Прокоп’євськ) – освіта початкова, селянин. Курніцький Дмитро Іванович (*1931 с.Вишенька Велика (Яворівський р-н) мешк. прис.Рокитне - ???) – син - освіта початкова, селянин. Звільнений 6.03.1960р. Курніцька Христина Іванівна (*1930 с.Вишенька Велика (Яворівський р-н) мешк. прис.Рокитне - ???) – дочка – освіта початкова, селянка. Звільнена 12.11.1956р. Курніцький Олексій Іванович (*1934/3/ с.Вишенька Велика (Яворівський р-н) мешк. прис.Рокитне - ???) – освіта початкова, селянин. Звільнений 22.05.1958р. Курніцька Текля Іванівна (*?? - ???) – дочка. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Реабілітовані в 1991 році. 51. Парубоча Теодора Андріївна (*1888/6/ с.Яблунівка - +??) – освіта початкова, селянка. Парубоча Ганна Олексіївна (*1921/5/ с.Яблунівка - +??) – освіта неповна середня, селянка. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Звільнені 3.03.1960р. Реабілітовані в 1991 році. 52. Поцілуйко Агафія Миколаївна (*1890/3/ с.Яблунівка - +? с.Яблунівка) – освіта початкова, селянка. Поцілуйко Євген Костянтинович (*1928/30/ с.Яблунівка - +? с.Яблунівка) – син - освіта початкова, селянин. Виселені як члени сім’ї учасника УПА (за участь в СКВ «Соловія» Поцілуйка Леона Костянтиновича – їх сина і брата) у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Звільнені 3.03.1960р. Реабілітовані в 1991 році. 53. Поцілуйко Софія Степанівна (*1898/02/ с.Яблунівка - +? с.Яблунівка) – освіта початкова, селянка. Звільнена 27.07.1956. 130

Смага (Поцілуйко) Олена Степанівна (*1909/10/ с.Яблунівка - +? с. Яблунівка) - освіта початкова, селянка. Звільнена 3.03.1960р. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Реабілітовані в 1991 році. 54. Саджениця Марта /Марія?/ Теодорівна (*1923 х.Провали (Жовківський р-н) мешк. с.Яблунівка - +??) – освіта початкова, селянка. Саджениця Ольга Іллівна (*1945 – ???) – дочка. Вольська Єва Петрівна (*1883 х.Провали (Жовківський р-н) мешк. с. Яблунівка – +??) – мати - неписьменна, селянка. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Звільнені 11.09.1956р. Реабілітовані в 1991 році. 55. Світлик Олена Андріянівна /Андріївна?/ (*1912 с.Вишенька Велика (Яворівський р-н) мешк. с.Яблунівка - +??) – освіта початкова, селянка. Світлик Євстахій Олексійович (*1936 с.Вишенька Велика (Яворівський р-н) мешк. с.Яблунівка - ???) – син. Світлик Григорій Олексійович (*1938 с.Вишенька Велика (Яворівський р-н) мешк. с.Яблунівка – ???) – син - учень. Світлик Василь Олексійович (*1941 с.Лани (Перемишлянський р-н) мешк. с. Яблунівка – ???) – син. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Звільнені 19.09.1950р. Реабілітовані в 1991 році. 56. Смага Магдалина Дмитрівна (*1895/1/ с.Яблунівка - +??) – освіта початкова, селянка. Звільнена 22.03.1960р. Смага Євген /Андрій?/ Антонович (*1934 с.Яблунівка - +??) – освіта початкова, селянин. Звільнений 12.05.1958р. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Реабілітовані в 1991 році. 57. Смага Марія Томківна / Паньківна/ (*1894 с.Яблунівка - +??)– селянка. Виселена як член сім’ї учасника ОУН-УПА у м. Прокоп’євськ Кемеровської обл. Реабілітована в 1991 році. В 1948 році : 58. Куп’як Кость Лук’янович (*/1862?/ с.Яблунівка - + ??) Ковалик Анастасія Лук’янівна(*/1862?/ с.Яблунівка - + ??) (4.12.1948): 59. Журба (Костюк) Марія Савівна (*1914/10/ с.Яблунівка - +??) - освіта початкова, селянка. 131

Журба Роман Михайлович (*1946 с.Яблунівка – ???) – син. Журба Ярослав Михайлович (*1941 с.Яблунівка – ???) – син. Виселені як члени сім’ї учасника УПА (за чоловіка і батька Журбу Михайла Тимофійовича – повстанця) у Хабаровський край. Звільнені 8.03.1958р. Реабілітовані в 1991 році. 60. Луцик Захар Гаврилович (*1893/2/ с.Городиславичі (Пустомитівський р-н) мешк. с. Яблунівка - +??) - освіта початкова, селянин. Звільнений 25.09.1956р. Луцик Марія Костянтинівна (*1906/7/ с.Яблунівка - +??) – дружина – освіта початкова, селянка. Звільнена 25.09.1956р. Луцик Надія Захарівна (*1933 с.Яблунівка – ???) – дочка - освіта початкова, селянка. Звільнена 6.06.1956р. Луцик Галина Захарівна (*1938 с.Яблунівка - ???) – дочка. Звільнена 18.08.1954р. Луцик Роман Захарович (*1940 с.Яблунівка – ???) – син. Звільнений 18.08.1954р. Луцик Олег Захарович (*1944 с.Яблунівка - ???) – син. Звільнений 18.08.1954р. Луцик Ганна Захарівна (*1949 Хабаровський край - ???) – дочка, народилась на висилці. Звільнена 18.08.1954р. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у Хабаровський край. Реабілітовані в 1991 році. 61. Поцілуйко Теодора Дем’янівна (*1890/3/ с.Яблунівка - +?с.Яблунівка) – освіта початкова, селянка. Звільнена 23.08.1958р. Поцілуйко Ганна Микитівна (*1931/3/ с.Яблунівка – проживала в Донецькій обл.) – дочка - освіта початкова, селянка. Звільнена 3.02.1958р. Поцілуйко Степан Микитович (*1935 с.Яблунівка - ???) – син – освіта початкова, селянин. Звільнений 5.05.1958р. Виселені як члени сім’ї учасника ОУН-УПА у Хабаровський край. Реабілітовані в 1991 році. Цей список не є вичерпним, як і попередніх три списки. Вони складені «Товариством “ Бужани”», до якого входять обидва автори, на основі знайдених ними документальних джерел, спогадів, свідчень очевидців, а також «Списку репресованих по Яблунівській сільській раді», поданого 1999 року в Буську районну раду виконкомом Яблунівської сільради.(58)

132

У вказаному «Списку …» є зафіксовано ще ряд осіб, про яких автори цієї книги не змогли нічого вияснити при її написанні – чи були дані люди вивезені на поселення, чи засуджені, і за що? Нижче подаємо список цих людей: 1. Баранець Тетяна Юріївна 2. Бербека Павло 3. Вовк Томко Федорович (*1922) 4. Дячок Олексій Іванович 5. Дячок Анна Ільківна 6. Кавецький Микола Іванович (*1909) 7. Калитовський Петро Іванович 8. Ковалик Анастасія Кіндратівна 9. Кусеняк Іван Франкович 10. Кутиняк Варвара (*1884) 11. Лісовець Андрій Прокопович 12. Лозинський Кость Михайлович 13. Світлик Микола Григорович 14. Томкович Йосип Антонович 15. Бенаш Іван 16. Бик Микола Олексійович 17. Бонько Іван В. 18. Боярський Михайло Степанович 19. Валько Михайло 20. Возниця Бартошка 21. Вугляр Михайло 22. Недоядло Яна Іванівна 23. Пилипчук Блашка 24. Струсь Микола 25. Шарамага Юрій Васильович. Долі репресованих яблунівчан склалися по-різному: одні загинули, чи померли на висилці і назавжди залишились лежати в могилах в чужій землі; другі – повернулись на Україну, але не змогли із-за заборони проживати в рідному селі; треті – правдами і неправдами повернулись в Яблунівку та жили, працювали і померли на своїй малій батьківщині. Про одну з таких родин (Харків) писав один із авторів книги – Роман Бучко, в районній газеті «Прапор Жовтня» від 4.08.1990 року в статті, яку подаємо нижче: « ПОВЕРНЕННЯ З СИБІРУ

133

Старенький, дуже привітний господар запросив до хати. Ми присіли за акуратно прибраний столик, накритий білим обрусом. Господиня вийшла на подвір'я, щоб не перешкоджати нашій розмові. — Так що, хоч на старості живете спокійно? — Ніби спокійно, — усміхнувся Михайло Іванович Харко. — А було гірше? — Ой було, було... Я прошу розповісти, Хоч коротко про себе. Що запам'яталось з дитинства і юнацтва, про Сибір, про повернення в рідний край. -- Що можу вам сказати? Народився в селі Волиця, точніше, на хуторі Маращанка. Батьки мали коло 13 моргів землі. Тримали корови, коні, вівці. Було нас у сім'ї семеро. Працювали від ранку до вечора. Бо, щоб жити, треба працювати. І хто знає, як би склалося наше життя, коли б не 1939 рік. А найбільше потерпіли за брата Степана, хоч і був ні в чому не винний. Просто був здібний і сам кував науку. Сільська вчителька так любила його, то в усьому допомагала, щоб став освіченим. Та та наука скоро завела його в могилу, а нас в Сибір. — Розкажіть, будь ласка, більше про нього. -- Коли закінчив п'ять класів, то багато читав. Знали про нього в селі. Якось приїхав до нас Вороновський. Це була відома і поважна людина. Був сотником і керував «Просвітою». Він організовував кооператив. Братові тоді було16 років. Вороновський хотів його взяти до себе. Але Степан важко захворів. Був би помер. Та лікував його відомий на Львівщині лікар родом із Стрептова Лемішко (потім йото енкаведисти розстріляли). Йому так сподобався Степан, що лікував його безплатно. Настав 1939 рік. Прийшли руські. І зараз же почали набирати хлопців у міліцію. І старшим зробили Степана. Не пройшло і двох тижнів, як Степана арештовують і скоро відпускають. Та при одній умові: доносити про все, що діється в селі. Раз на тиждень, в п'ятницю, має приїздити в органи. Стати донощиком? Степан прекрасно розумів все. І ні на кого не доносив. Тоді його заарештовують вдруге. Він втікає з тюрми. Ховається по лісах. Одного разу ночував у нас в стодолі. І ніхто не знав. Тільки я. Ніч була тиха. Собака не гавкала. І подумайте: вночі його забрали енкаведисти. Хтось так уважно слідкував. Потім вияснилось, що доносив Федь, син першостриєчної сестри. — Дивіться! А як він знав? — перебиваю співбесідника. -- Це довго розповідати. А брата мені було шкода дуже. Ви знаєте, де не кидала мене доля, та брат не сходив з уяви. Ну, а що було далі? Далі... Я Вам розповім ще таке. У сусідньому селі був поляк, який по руці все відгадував. І те,

134

що говорив, нам усім справдилось. Я не раз дивувався, як так людина все знати може наперед. — Є такі люди, — стверджую я. Брата везли бричкою. Охороняло двоє, їхали через Воляни. Коло церкви почало розвиднятися. Брат, вдав, що спить. Охоронці глянули і сказали: «Заснув пес. Давай перекуримо». Зіскочили з брички, закурили. Степан вмить з брички — в кукурудзу. Пролунали постріли. Та кулі минали. Степан без верхнього одягу добрався до лісу. Через кілька днів один з пастухів повідомив мене, щоб там-то і там в такій годині виніс одяг. Ми зустрілася і швидко розійшлись. Брат був сумний. Кілька днів він переховувався в Деревлянах, та за ним, як виявилось пізніше, слідкували по всіх селах. Степан передчував смерть. Одного вечора йшов у Соколю, щоб висповідатися. По дорозі зустрівся з близьким чоловіком і сказав: «Знаєш, мені лишається жити дуже мало. Може останні години». Два нічні постріли пролунали на світанку. Їх чув я. І подумалося: це постріли в Степана. Так і було. Труп ранком завезли до Буська. На другий день викликали в НКВС і, показуючи п'ять трупів, питали: «Пізнаєш?». — Ні, не пізнаю, — відповів впевнено, хоч Степана впізнав. Був окровавлений, лице пошрамоване, одяг заболочений. Пізніше довідалися про місце, де був закопаний на буському цвинтарі. Поставили дубовий хрест. — 1941 рік. Всю сім'ю вивозили в Сибір на вічне заслання. Тоді звозили в Красне багато таких інших з різних сіл. Звідси їхали у тягарових вагонах. Приїхали до Тюменя 22 травня. Зелені свята. А ми так далеко. Всі плакали. І думалося, що звідси вже ніколи не повернемося. У Тюмені почалося формування. Сильніших вивозили далеко. Уявіть, що плили ми річкою Туртас човнами місяць. Приїхали в поселення Петраков Уварського району. 22 червня повідомили, що почалася війна. Стало ще важче. Особливо зимою. Мороз 40 градусів. А валянок і кожухів немає. Кожен повідморожував ноги, лице, їсти давали так, щоб не вмерти. Допитували, погрожували, били. Одним словом, йшло до знищення нас. Кому пожалієшся? Чекали смерті. А гинуло скільки! — І як ви витримали? - запитую співчутливо. -- Людину оберігає віра в Бога, сила волі та праця, - відповідає. Так. Це не рік і не два, а тридцять один рік. Повернулися з жінкою в 1973 році. І не віриться, що ми живі. Видно, мало так бути. Між іншим, це передбачав полякворожбит, - задумано відповідає старенький господар. -- А зараз як живете, ніхто вас не переслідує? – запитую. -- Одержую пенсію 100 крб, тримаємо корову, свиню, домашню птицю. Доживаємо віку. 135

-- А як ви ставитесь до наших сьогоднішніх перемін? -- Був на відправі у церкві в пам'ять січових стрільців. Плакав. Так хочеться вільної України. Хай наші страждання відродять краще майбутнє. Дай Боже! Я залишав добрих і мудрих господарів, побажав їм всього найкращого. І ми розійшлися. Р. Бучко, позаштатний кореспондент “Прапора Жовтня”».(59) -------------------------------------------------------------(1) - Куп`як Дмитро. Спогади нерозстріляного. Львів: Каменяр, 1993; стор.61 (2) – Там же; стор.70, 71. (3) - Там же; стор.72 - 74, 77, 80 - 82, 86, 91 (4) – Ковалюк Роман. Під трьома окупаціями: Кам`янеччина в Другій світовій війні. Львів: Ін-тут українознавства ім. Крипякевича, 2002; стор.10, 23, 41 (5) - Куп`як Дмитро. Спогади нерозстріляного; стор. 104 (6) - Там же; стор. 100. (7) - Там же; стор. 152 (8) – Ковалюк Роман. Під трьома окупаціями …; стор. 26, 27 (9) - Куп`як Дмитро. Спогади нерозстріляного; стор. 150 (10) - Там же; стор. 136 (11) – Там же; стор. 131; Спогади Поцілуйка Петра Степановича - жителя с. Яблунівка 1919 р. народж. (12) – Ковалюк Роман. Під трьома окупаціями …; стор. 32 (13) - Куп`як Дмитро. Спогади нерозстріляного; стор. 136 (14) - Там же; стор. 208, 209 (15) - Звіти керівників територіальних структур ОУН. // Вісті з Львівщини (від 15.ІХ до 30.ІХ,1943р.). http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat (16) - Звіти керівників …// Вісті з терену (від 15.ІV до 30.V.1944р.). Кам`янеччина, 9.05.1944р. http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat (17) - Звіти керівників …// Політичні вістки (за час від 1.ІV до 15.V.1944р.). Кам`янеччина, 15.05.1944р. http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat (18) - Літопис УПА. Нова серія, т. 24 (Золочівська округа ОУН: Організаційні документи. 1941-1952). Київ-Торонто: Вид-во «Літопис УПА», 2014; стор. 77, 79. (19) - Там же; стор. 82-84 (20) – Літопис УПА. Нова серія, т. 13 (Воєнна округа УПА «Буг»: Документи і матеріали, кн.2). Київ-Торонто: Вид-во «Літопис УПА», 2009; стор. 434 (21) - Куп`як Дмитро. Спогади нерозстріляного; стор. 210, 211 136

(22) - Там же; стор. 212, 213 (23) - Книга пам’яті України, т.1: Львівська область. Львів, «Пам’ять», стор.

190, 207, 208 (24) - Куп`як Дмитро. Спогади нерозстріляного; стор. 213, 214 (25) – Ковалюк Роман. Під трьома окупаціями …; стор. 107 (26) – Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Кн.2. Львів: «Галицька Видавнича Спілка», 1997; стор. 153, 154 (27) – Ковалюк Роман. Під трьома окупаціями …; стор. 108 (28) – Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: Документи і матеріали. К., 1994; стор. 480 (29) – Літопис УПА. Нова серія, т. 13; стор. 84 (30) – Там же; стор.73. (31) – Там же; стор. 109, 111 (32) – ДАЛО, ф.П-3,оп.1, спр. 67; арк. 135 - 137 (33) – Звіти керівників …// Вісті з терену (за грудень). Львівщина, січень 1945р. http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat (34) – Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953рр.: Нові документи і матеріали. К., 1998; стор. 198 (35) – Куп`як Дмитро. Спогади нерозстріляного; стор. 224 - 226 (36) – Ковалюк Роман. Під трьома окупаціями …; стор. 125 - 127 (37) – Довідник – пошуківець: Реєстр осіб, пов’язаних з визвольною боротьбою на теренах Львівщини 1944-1947 (за архівними документами). Літопис УПА, Бібліотека - том 5. Торонто-Львів, 2003; стор. 33, 35 (38) – Газета «Воля народу» №82, 18.10.1995р.; газета «Поклик сумління» №31, жовтень 1995р. (39) – «Бойова діяльність УПА в 1945 році». Архивная служба ВС РФ, ф.141, оп.244822, д. 2, л. 102 - 104. http:// oun-upa.forumy.eu/t99-topic (40) - Літопис УПА. Нова серія, т. 23 (Золочівська округа ОУН: Документи і матеріали референтури СБ. 1944-1951). Київ-Торонто: Вид-во «Літопис УПА», 2013; стор. 996 (41) – Там же; стор. 990. (42) – Спогади Поцілуйка Петра Степановича –жителя с.Яблунівка 1919р. народ. (43) – Літопис УПА. Нова серія, т. 23…; стор. 436 - 441 (44) - Літопис УПА. Нова серія, т. 24…; стор. 170, 171 (45) – Літопис УПА. Нова серія, т. 23…; стор. 1028 (46) – Звіти керівників …// Політичний звіт (за час 30.11 – 31.12.1946р.). Терен Кам`янеччина, 30.12.1946р. http://avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat (47) - Літопис УПА. Нова серія, т. 24…; стор. 212 (48) – Там же; стор. 204–206, 209, 210. (49) – Там же; стор. 243, 244 137

(50) – Там же; стор. 267, 268. (51) – Там же; стор. 303 (52) – Там же; стор. 326, 327 (53) – Там же; стор. 694 (54) – Акти опису і оцінки конфіскованого майна по Буському району. 1947- 48

рр. ДАЛО, ф. Р-1795, оп. 1, спр. 31 (55) – Список вивезених господарств по Буському району за 1948 рік. ДАЛО, ф. Р-1795, оп. 1, спр. 30, арк. 67 (56) - Літопис УПА. Нова серія, т. 24…; стор. 775-777 (57) Книга пам’яті України, т.1: Львівська область. Львів, «Пам’ять», стор. 190, 207, 208 (58) - Список репресованих по Яблунівській сільській Раді (поданий в Буську районну Раду виконкомом Яблунівської с/Ради. Вих. №14, 23.03.1999 р.) (59) – Газета «Прапор Жовтня» №93, 4.08.1990 р., стор. 2

138

Знані яблунівські родини в часи боротьби з окупантами Згадуючи знані родини Яблунівки, насамперед треба згадати про сім`ю Миколи Мороза. Народився 18.05.1874 року. За фахом був агрономом і ветеринаром. Його дружина Марія, з родини Пашковських, її дідо о. Анатасій був довголітнім парохом Олеська. Довгі роки Мороз був економом на Яблунівському фільварку, що належав графові Бадені. Негайно після Першої світової війни цей фільварок був розпарцельований між поляків-мазурів. За його вірну службу графу Бадені Морозові дозволили закупити сто моргів поля, де розміщувалися фільваркові будівлі. Як агроном, він провадив свою господарку взірцево. Щоденні роботи на господарстві виконували наймані робітники, які працювали у нього постійно. Родина була дуже релігійна. Майже кожної неділі всі приїжджали до церкви св. Миколая в Буську. На відбудову церкви він пожертвував дуже багато грошей. Його одноразова пожертва при посвячені дзвона була 1000 золотих. Довгі роки він був членом управи філії «Сільський господар» у Буську. Вводив нові ідеї як раціонально провадити сільське господарство. Дуже настоював, щоб господарі розмножували молочно – расову худобу. З його довголітнього досвіду, як агронома, багато скористалися гуртки Християнського Виховання Молоді на різних вишколах, якими він особисто був дуже зацікавлений. У 1933 році коли польський уряд скасував Галичині права самостійних сільських громад і створив збірні громади – волості, Мороз був першим волосним головою – Головою Збірних Громад. Як голова волості він дуже багато допомагав своїми порадами українським Микола Мороз, волосний забував голова Бузеччини до 1939р. громадам, окремим людям, не яблунівців, за що був шанований усією українською спільнотою. Потім такі люди разом з родиною знищувались московськими окупантами в першу чергу.(1) У 1939 році першою жертвою насильства у родині Морозів був син Клим 1918 р. народження. Його заарештували і вивезли на Урал. Під час війни зголосився до польського війська Андерса, пройшов війну і залишився в Польщі, де згодом загинув від рук польської партизанки біля Замосця. 139

Зимою 1940р. до Сибіру вивезли батька, матір, старшу доньку МаріюВіру і наймолодшого сина Романа-Маркіяна, якому було 10 років і який помер по кількох місяцях з голоду і холоду. Молодша донька Соня-Люба в той час перебувала у школі в Золочеві і уникнула вивозу на Сибір, пізніше виїхала до Америки.

Молодші з родини Морозів: (зліва направо) Мороз Марія-Віра Марія, Роман і Соня (друга полов. 1930-х рр.) Миколаївна. Світлина кінця 1940-х років Микола Мороз після 1946 року, разом із дружиною і старшою дочкою, із Сибіру виїхали до Польщі в м. Козьлє, де у 1961 році помер.(2) Соня Мороз після еміграції до США, одружилась і мала свою сім’ю. Померла СоняЛюба на чужині 16 лютого 2005 року. За її заповітом син привіз урну з прахом Соні на батьківщину, де захоронив урну біля відновленого в часи незалежності України хреста, що стоїть на колишнього подвір’ї Морозів на присілку Рокитне (до 1939 року Яблунівка Польська). Відновлений хрест на прис. Марія-Віра Мороз, після виїзду до Рокитне. Фото 2.12.2012 р. Польщі, проживала разом з батьками в містечку Козьлє. Обидві доньки Морозів до кінця життя залишались патріотками України і свій патріотизм старались прищепити молодшому поколінню українців. Як приклад цього наведемо 140

видержки з листа Марії Мороз, написаного 30.08.2005 року до родини Колодки Романа в с. Яблунівку:

Така була доля родини Миколи Мороза, як і багатьох інших свідомих галицьких родин, нищених колишнім комуністичним режимом.

141

Родина Собашеків Голова родини Йосиф Собашек (*1888 - +1945) був поляком, римокатоликом, а його дружина українка – патріотка. В них було п’ятеро дітей – чотири сини і одна донька Міля. Всі діти були хрещені в греко-католицькій церкві. Коли польська влада з допомогою політичного терору почала активну полонізацію українців, Йосиф, з огляду на краще майбутнє дітей, хотів перенести їхні метрики до костелу. Але мати-патріотка і діти категорично від цього відмовились, не захотіли легкого польського хліба. Всі вони були національносвідомими українськими патріотами і троє синів Собашек Міля (зі незадовго згинули від рук московських завойовників.(3) світлини 1937 року) Собашек Іларіон Йосифович: (псевд. «Байда», «Скет», «Тур»); народився 1917 року в с. Яблунівці Кам`янко-Струмилівського повіту, закінчив Золочівську гімназію, де вступив у ряди ОУН. Потім навчався в гімназії у Львові. До навчання завжди відносився відповідально, отримуючи завжди найкращі оцінки. Після приходу «совєтів» в 1939 році поступив у Львівський університет на спеціальність українська філологія. Іларіон вже в середній школі пристав до юнацьких гуртків. Вісім років у гімназії — це неповторна типова для українського заходу епопея селянського хлопця «у школах» в місті. Нові друзі, несподівані враження, розкритий, зовсім інший від села світ, а над тим усім тяжка хмара злиднів. Бракувало на книжки й зошити, на взуття й убрання, та найбільше докучав голод. Він був добрим спортсменом, що завзято боронив кольори “Сокола IV" на Личакові, переконливий промовець, за яким часто заїздили представники підльвівських сіл.(4) Член ОУН з 1931 року, її активний організатор у Буському районі. В 1937-39 рр. інструктор Юнацтва у Львові, з березня 1939р. його керівник. Член крайової екзекутиви ОУН у Львові (1939-1940рр.), від жовтня 1939р. – референт розвідки КЕ ОУН. Заарештований при переході кордону разом із В. Гасиним 12.02.1940 року, йому було висунуто обвинувачення за ст.54 п.2 та п.11 КК УРСР. Під час слідства перебував у в’язниці №1 м. Львова. На «Процесі 39-х» 12-13.05.1941р. Львівський обласний суд, засідання якого відбувалося в приміщенні УНКВД Львівської області засудив його до вищої міри покарання – 142

розстрілу, з конфіскацією майна на користь держави; страчений, ймовірно, при тотальному знищенні українських політв’язнів в кінці червня 1941 року.(5) Собашек Ярослав Йосифович: один із небагатьох яблунівчан, які за Польщі отримали середню освіту – закінчив Золочівську гімназію. Учився дуже добре, але дальше продовжити навчання не зміг із-за фінансового стану в родині, залишився при батьках в селі. Активний член яблунівської читальні «Просвіти», в другій половині 1930-х рр. декілька років був її секретарем. Проводив лекції з українознавства при читальні, викладав українську літературу, історію і географію України.(6) Арештований більшовицьким режимом 21.02.1941 року, поміщений в Золочівську тюрму, Ярослав Собашек (зі світлини 1937 р.)

розстріляний НКВД при її ліквідації в кінці червня 1941 року.

Собашек Лонгин Йосипович – арештований московським режимом в 1941 році; розстріляний в Золочівській тюрмі в кінці червня 1941 року.(7)

143

Брати Куп`яки Куп'як Дмитро Юрійович: (псевд. «Славко Весляр», «Тятива», «Клей»); народився 6 листопада 1918 р. в селі Яблунiвцi Кам`янко-Струмилівського повіту, в ciм`ї незаможних селян - Юрiя i Анни з роду Здражель. У своїй книзі «Спогади нерозстріляного» Д. Куп`як так згадує про свою родину: «Мої батьки були малоземельними. Хлiба нам вистачало, але вже на взуття чи убрання треба було заробляти, де попадало. Перед вiйною 1914 р. мої рiднi постiйно виїжджали на сезонові роботи до Дмитро Куп`як (зі Нiмеччини. За зароблені грошi купили трiшки землi світлини 1938 року) i поставили нову хату за селом. Батько Юрiй, крім праці на господарстві, ще ткав. І ця робота давала невеличкий прибуток. Батько пiд час Першої світової вiйни був чотири роки на фронтi в австрiйськiй армії, а потiм сім мiсяцiв в УГА. Пiд час Чортківської офензиви в мiсяцi червнi 1919 р. його було тяжко поранено в груди, вiд чого потiм терпiв цiле життя. Вживав дуже мало алкоголю, але багато курив. Був вiруючою людиною, та до церкви ходив мало. Вiд нас, дітей, вимагав дисциплiни i порядку. Нацiональнi почуття, як на той час, були в нього дуже патрiотичнi. Моя мама Ганна походила з мішаної родини: бабуся була українка, а дiдо латинник, хоча до костьолу нiколи не ходив i в хаті розмовляв лише поукраїнськи. Він походив iз Золочівщини, з села Віцинє. Називався Йосиф Здражель. Мав неповну середню освіту i тому виконував функцiю секретаря громади».(8) Початкову школу Дмитро закінчив у рідному селі. З 1937 року працював у філіалі Повітового Союзу Кооператив у м. Буську. Того ж року вступив до ОУН. Від районного провідника ОУН Осипа Капія – «Скиби» дістав завдання організувати в рідному селі п’ятірку ОУН, з чим успішно справився, і після цього зайнявся створенням подібних осередків у сусідніх селах – Побужанах і Верблянах. Ці три села утворювали підрайон і Д. Куп`як, відповідно, був призначений провідником цього підрайону ОУН та входив у керівництво районного проводу ОУН. 12 листопада 1938 року був заарештований польською поліцією за маніфестацію в Буську, проведену під керівництвом РП ОУН 30 жовтня 1938р. в зв'язку з проголошенням Закарпатської України. 16 лютого 1939 р. його засуджено окружним судом у Золочевi на три роки тюрми. Влітку того ж року 144

його вивезли до тюрми в Білостоку разом зі старшим братом Михайлом та іншими засудженими учасниками маніфестації. За першої окупації Західної України більшовиками 1939-41 рр. Дмитро працював у Райбазі м. Буська. Уникнувши ув’язнення під час масових арештів наприкінці квітня 1940р., перейшов у глибоке підпілля та був організаційним референтом ОУН Кам`янко-Струмилівського повіту, під псевдонiмом "Славко Весляр". 22-го травня 1941 р. НКВД вивезло всю його родину на Сибiр. Ось як цю подію описує сам Дмитро Куп`як: «Ранком того дня я отримав вiд брата записку, в якiй він описував про брутальне насильство московських людоловiв над нашою родиною. У нiч на 22-го травня енкаведисти з допомогою сiльських десятникiв - Гершка Каравана та Івана Зєрського обступили наше господарство, а чотири з них вдерлися до хати, розбивши двері. Стероризованi таким брутальним вломом садистів, батьки з панiкою почали збиратись та виносити найцiннiшi речi на двiр, де вже чекала на них тягарова машина. Побачивши кiлька клункiв бiля машини, командир наказав; "Досить, час виїжджати!" Мама в розпуці вертаєтъся в хату, щоб взяти з собою образ Матері Божої неустаючої помочі, яким дуже дорожила. Це був той образ, яким її мама благословила моїх батькiв до шлюбу. Вийшовши на подвiр'я з образом, мама впала на колiна, просячи свого чоловiка i невістку зробити те саме, щоб востаннє помолитись Боговi на своїй рiднiй землi. Побачивши, може вперше, вiками усталений звичай в Україні (прощання з рiдною землею), незнаний на хамськiй i суворій Московщинi, енкаведист спересердя прикладом рушницi вибиває образ з рук мами i сильним ударом чобота копає клячучу маму вбiк. Тато з yciєї сили відштовхнув садиста вiд мами, проказуючи: "За що б'єш немiчну жiнку, гаде?" Кiлька ударів прикладами по головi - й тато упав непритомний на землю. Облитого кров'ю, садисти кинули непритомного тата у вантажне авто, а потiм братову i маму, яка за той час все ж таки встигла вхопити розбитий, лежачий на землi образ Богоматері. До сусiдiв, якi спостерігали цю невимовну трагедiю брутальности iз-за паркану , мама при гуркоті мотору закричала: "Перекажiть нашим дiтям, що ви бачили. Молiться Богу за нас!" Це були її останні слова. Так попрощалися мої батьки з рідною хатою, яку в потi чола самі побудували в 1912 році. Тато замерз при вирубуванні дерева зимою в 1942 році, а мама вмерла в 1947 році на Сибiрi. В 1944 році, на початку другої окупації ЗУЗ совєтами, мамина сестра Параня одержала від мами листа. Мама писала: "Тут дуже багато наших односельчан разом з дітьми. Але я радію, що мої голуби там, де їм потрібно ...

145

"Ці слова не йдуть з моєї голови. Я сумую за батьками. І в душi воздвигаю їм пам'ятник за те, що вони жертвували мною i братом в iм'я свободи України».(9) 22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. ОУН вбачала в ній шанс створити незалежну Українську державу, можливо, навіть під протекторатом Німеччини, на зразок Словаччини чи Хорватії. Після проголошення Самостійності України 30 червня 1941р. у Львові Д. Куп’як брав участь у оголошенні Акту населенню в різних селах Львівщини. В той час Дмитро Куп`як став працювати в Українському Допомоговому Комітеті Кам`янки Струмилової, не покидаючи своїх підпільних обов`язків оргреферента мережі революційної ОУН у повіті. Однак невдовзі виявилося, що німці не мали наміру підтримувати українські державотворчі прагнення. Невдовзі розпочалися масові арешти учасників ОУН. Після арешту німцями керівників ОУН Я. Стецька та С. Бандери, Д. Куп’як на декілька місяців заховався у глибоке підпілля, але при цьому продовжував приховану національну роботу. Під кінець 1941 р. працював у книгарні в Буську, яка 6ула в руках організації. На початку 1942 року він переїхав до Львова, де вступив на навчання на шестимісячних бухгалтерських курсів в торгівельній школі, а згодом – на однорічний курс вищого ступеня в цій же школі (на вул. Курковiй у Львовi). Проживаючи у Львові, Д. Куп’як продовжував виконувати різноманітну роботу в організаційній мережі ОУН, працював з молоддю, утримував конспіративну квартиру тощо.

Григорій Пришляк «Мікушка»

Влітку 1943 р. брав активну участь у підготовці та в успішному проведенні плану визволення Групою СБ двох провiдних членiв ОУН - Ярослава Старуха-"Стяга" i Дмитра Грицая-"Перебийноса" з львiвської тюрми по вул. Лонцького. Пiсля цієї успішної акції йому довелося перейти в цiлковите пiдпiлля. За наказом одного з керівників Крайового проводу ОУН Григорія Пришляка – «Мікушки» займається впорядкуванням Крайового Архіву ОУН.

146

Зимою 1944р. в Буську: (зліва направо) Макар Григорій «Богун», Свєнціцька Ірина, Куп`як Дмитро, Чучман Павліна, Чучман Мар’ян. Світлина з книги Д. Куп’яка «Спогади нерозстріляного», стор.193

Зимою 1944 р., на доручення Проводу, організовує бойову групу – боївку Крайової СБ (служби безпеки), яка налічувала біля 20-ти осіб, та очолював її до жовтня 1945 року під псевдом «Клей». Завданням групи була охорона керівників підпілля на зв’язкових лініях. Разом зі своєю боївкою Д. Куп’як супроводжував керівника УПА-Захід В. Сидора – “Шелеста”, військового референта УПА по Львівській області Володимира Рудого –“Аркаса” та інших. Він був свідком розстрілу командира сотні УПА Володимира Олійника – “Орла”, засудженого військовим трибуналом УПА за співпрацю з німцями. Судячи з усього, в той час його боївка також виконувала і каральні функції. Після приходу Червоної армії влітку 1944 року Д. Куп’як знову зібрав свою боївку і перевів її на нелегальне становище у ліси. В той час в Західних областях України укріплювалася радянська влада, причому в першу чергу створювалися військкомати, районні відділи НКВС та відділи заготівлі продуктів. Також активно діяла УПА, яка намагалася проводити боротьбу проти комуністичного режиму, вважаючи його головним ворогом українського народу.

147

Боївка Дмита Куп’яка, перебуваючи на передньому краї боротьби з червоними окупантами, провела низку боїв проти відділів НКВД i взяла активну участь у визвольнiй акцiї на районний центр Радехів навесні 1945 року. Внаслідок цього нападу, за даними Куп’яка, було вбито 24 працівника радянських органів, та звільнено з в’язниці понад 200 українців. Московські окупанти, крім регулярних відділів НКВД, проти ОУН і УПА організували цілу агентурнопровокативну мережу, серед якої не бракувало своїх юд, зрадників українського народу. Ні один з народів світу, що боролися за свою незалежність, не нагороджував зрадників, тільки їх карав. Так зі зрадниками поступало й українське революційне підпілля – судило і карало.

Молоді борці з більшовицьким режимом на околиці лісу біля с.Чучмани Заболітні (зліва направо): 1-й ряд – Яськів Павло, Колещук Михайло, Москва Андрій (Нуник), Бродзяк Кароль, Н.Н., Н.Н.; 2-й ряд – Н.Н., Куп`як Дмитро-«Клей», Москва Павло (Нуник), сидить на плечах в Луціва ПавлаСаме таким судовим і «Панка», Н.Н., Хом`як Михайло, Петриця Іван. Світлина 1943(4)? року каральним органом в структурі ОУН являлась Служба Безпеки, командиром однієї з боївок якої був Дмитро Куп’як.

Варто зауважити, що діяльність боївки СБ ОУН Львівського крайового проводу ОУН – це лише один з епізодів боротьби між ОУН і УПА та радянською владою, яка тривала і у 1939 – 1941 рр., і після завершення Другої світової війни. Як тепер відомо, це протистояння відзначалося особливою жорстокістю, причому у нього постраждало багато мирного населення. Зважаючи на репресивно-каральну політику радянської влади, важко було очікувати від підпільників гуманності щодо представників радянської адміністрації. Тому не дивно, що після остаточного розгрому організаційної мережі ОУН в середині 1950-х років комуністична влада СРСР з усіх сил 148

намагалася обілити власну діяльність у західноукраїнському регіоні і звалити всю провину за кровопролиття на “українсько-німецьких буржуазних націоналістів”. Між тим видання наукові останніх років яскраво засвідчують, що саме радянська влада вчинила найбільші злочини проти українського народу.(10) Протягом боїв з НКВД-НКГБ Д. Куп’як був двічі поранений: перший раз у бою під час зимової блокади 27 лютого 1945 року (після чого перебував у бункерному партизанському шпиталі до 5 квітня 1945р.), а другий раз 6iля с. Радванця (28 квітня 1945 р.). У той час його брат зазнав важкого поранення i через тиждень помер від ран. У листопаді 1945 року, за наказом керівництва ОУН перейшов совєтсько-польський кордон, а через рік перебрався до Чехословаччини. Звідси, перейшовши ще один кордон, опинився у Баварії, де перебував певний час у таборі для переміщених осіб. Згодом переїхав до Великобританiї, а в червні 1948 році переселився на постійне проживання в Канаді. У 1953 році одружився i став власником малого підприємства в Едмонтоні, пров. Альберта, але вже через два роки опiсля переїхав до Торонто, де розвинув власне підприємство - готель та вів його з успiхом до 1976 року. Його вибрана - Стефанія, дочка українських емігрантів, яка, хоч народилася на чужині, була вихована свідомою українкою. За його безкомпромiсну визвольну боротьбу на рiдних землях та рiшучу Д. Куп’як, Едмонтон 1954 р. антикомунiстичну дiяльнiсть у Канаді, Москва починає гоніння на Дмитра Куп`яка і вимагає від канадського уряду видати його, щоб могти судити його за т.зв."зраду Батькiвщини", тобто Радянсьського Союзу. Про ці перипетії свого життя незламний борець згадує: «Для цiєї мети /засудження Д. Куп’яка/ їм потрiбно було членiв ОУН і УПА, які в минулому безпосередньо чи опосередковано були пов'язані з моєю групою. Розшукуючи по всiй iмперiї, знайшли шiсть осіб, яких ще не встигли закатувати в концтаборах Сибiру. Тодi знову арештували Володимира Олiйника, Степана Чучмана, Андрія Мороза, Павла Чучмана, Леонтія 149

Поцiлуйка і Петра Смагу. Розшук за ще вцiлiлими особами тривав 4 мiсяцi. Зазнавши протягом 16 мicяцiв нелюдських тортур, арештованi "визнали" себе винними, як оскаржувано. Маючи готові зiзнання підсудних, ставлять їх перед судом, щоб привселюдно засудити боротьбу ОУН і УПА, мовляв, та боротьба не мала жодного патріотичного та iдейно-нацiонального підгрунтя, а велась вона виключно для власної наживи і розбишацтва. Вiдnовiдальним за всі злочини є Д. Куп'як, який з награбованими грiшми виїxав до Канади. Як бачимо, цiла справа була запланована КГБ i доведена до осудного кiнця. Невдовзi пiсля того Москва пересилає Канадi третю ноту з усіма судовими матерiялами та вимогою видати мене Совєтському Союзовi як воєнного злочинця, покликаючись водночас на ряд мiжнародних угод, включаючи рішення ООН від 26 листопада 1968 року».(11) Судова показуха, над повторно затриманими українськими патріотами – членами ОУН-УПА, відбувалася з 27.10 по 2.12.1969 р. в будинку культури Красненського цукрового заводу, який уміщував більше 500 людей. Владою було розроблено заходи, щоб зала була вщерть заповнена глядачами. Для більшого галасу кагебісти наслали кореспондентів з усієї московської імперії та країн-сателітів. За заздалегідь визначеним присудом лава суддів визнала винними всіх пiдсудних у "вчиненні ряду тяжких державних злочинів, особливо небезпечних для радянської влади". На підставі КК УРСР колегія суддів засудила Володимира Олiйника на 15 років концтаборів i п'ять років заслання, Андрiя Мороза - на 13 років концтабору, Павла Чучмана - 15 років концтаборів i три роки заслання, Степана Чучмана - 15 років концтаборів, а Леонтiя Поцiлуйка – 14 років позбавлення волі.(12) Після вказаного показового процесу в СРСР у 1970 р. у видавництві “Каменяр” у Львові було видано збірник матеріалів про судовий процес над учасниками боївки СБ Львівського крайового проводу ОУН накладом у 10.000 примірників. Книга мала на меті продемонструвати те, що Д. Куп’як був головним організатором винищення мирного населення Львівщини боївкою СБ крайового проводу ОУН. Згодом ця книжка була видана у Києві англійською мовою та розповсюджувалася в Канаді. В англомовній пресі аж кишіло від наклепів на Куп’яка. Для Радянського Союзу, на той час, він був найбільш ненависною людиною в Канаді. Однак жодні Комісії, створені на запити СРСР до канадського уряду по питанню видачі Д. Куп’яка, не знайшли причини, щоб депортувати його за “скоєні ним воєнні злочини”. Сам Д. Куп’як намагався відкинути всі ці обвинувачення, постійно спілкувався з канадськими журналістами і пояснював їм справжні причини 150

боротьби ОУН проти радянської влади, становище українського народу під час радянської та німецької окупації. Друзі вмовили його написати спогади, щоб його згадували не лише за матеріалами, виданими в СРСР. Його книга “Спогади нерозстріляного” була опублікована у 1991 р. в Торонто, а у 1993 р. була перевидана у львівському видавництві “Каменяр”. Книжка здобула велику популярність у діаспорі, а ще більшу в Україні. Після виходу книги в світ багато земляків Д. Куп’яка змогло ознайомитись з правдою про його життя і його бойовим шляхом. Учитель школи, в якій він навчався, Роман Бучко, під враженням від цієї книги, написав про його боротьбу вірш: ВОЇНУ УПА Прожито багато Тобою, Із смертю боровся не раз, Та з вірою й ласкою Божою Виходило завжди гаразд. Хотів Ти добра для народу, Усе віддавав боротьбі, Страшенна навала зі Сходу – Валилась на наші землі. А з Заходу німець проклятий, Дротами наш край омотав; І клич за Вкраїну піднятий, Тебе патріота до бою позвав. А був ти ще юний хлопчина, Учитись, та мріями жить, Та мусів про все забувати, Найважче для всіх пережить. Батька і матір зіслали на каторгу, Брат старший від кулі поліг, А Ти з побратимами в бою – Свою Україну любовно беріг. Це пам’ятають ліси і поля, Це пам’ятають і села й міста, Про мужні завзяті бої, Розкаже могила з хрестом не одна. Потім дорога важка за кордон, Без України приходилось жити, І може не раз через сон, Мусів з сльозами усе пережити. 151

Цей вірш Куп`як прочитав в Канаді уже на лікарняному ліжку. Мріяв допомогти своїй Батьківщині, але не судилося. Життя, повне небезпек, спричинило передчасну смерть. Дмитро Куп’як помер у Канаді після тривалої важкої хвороби 13 червня 1995 року. Його особиста бібліотека була передана з Канади до м. Буська та с. Яблунівки. Про смерть Куп’яка канадська газета «Горнятко» в статті «Відійшла людина, любов якої Україна» написала: «13 червня 1995 року - день у якому українська діяспора попрощалася ще з одним із своїх борців-героїв. Цього дня, точно о годині 12-ій упокоївся у Бозі, на руках своєї дружини один з бойовиків українських визвольних змагань Дмитро Куп'як. Ціле своє життя він віддав боротьбі за свою улюблену Батьківщину. І навіть тоді, коли давно вже прогриміли гарматні постріли, коли кулеметні черги проривали тишину лісу, коли червона зараза "освободжувала" Україну від брунатної зарази, - для сл. п. Дмитра Куп'яка боротьба не закінчилася. Пройшов він довгий бойовий шлях. Ставши у своїх молодечих роках членом Організації Українських Націоналістів, він став на правильний шлях боротьби за волю свого народу. Не легко приходилося Йому переборювати труднощі. Виростав у невеличкому галицькому селі Яблунівці, переживав разом з родиною важкі моменти, як економічного так і політичного характерів. Кинувшися у вир організаційної праці в ОУН Він присвятив себе цілковито боротьбі за Україну… Свою війну з Москвою Він виграв. Він здобув те, про що мріяв. І як згадував нераз в розмові зі мною - "Я є гордий, що виконав свої завдання найкраще, як міг. Боровся за народ і буду боротися доки буду жити..." Він не шукав шумної хвальби, ніколи не перся в перші ряди, не доказував, що він найкращий. Він не мусив це робити. Він був одним з найкращих, і за те Його будуть пам'ятати на Рідній землі, за яку проливав свою кров. Він об'єднався зі своїми друзями, які полягли у цей трагічний воєнний час. "їм дзвони не грали..." але вони назавжди залишаться у серці кожного українця, який любить свій народ. Сьогодні, коли ми прощаємося з цією скромною, тихою, людиною-героєм, задумаймося над собою. Що ми дали від себе? Так, ми не мусимо проливати свою кров. Дякуймо за це Богові. Але може є якісь інші методи і способи щоб ми могли допомогти закріпити волю нашої Батьківщини, за яку мільйони пролили свою кров. Зробім це в пам'ять таких героїв-бойовиків, яким був св. п. Дмитро Куп'як. Вічна Йому пам'ять!» (

14)

152

Світлини з похорону Дмитра Куп’яка. На лівій світлині на передньому плані зліва від труни Стефанія Куп’як

В пошану свого знаменитого земляка 21 червня 1998 року жителі села Яблунівка на місці його родинного двору встановили Пам`ятний знак, а школі, в якій навчався молодий Дмитро, присвоєно його ім’я. Дружина Д. Куп’яка – Стефанія, хоч канадійка за походженням, але гідна його патріотка й дуже енергійна. Їздила в Україну до родини чоловіка. Привезла грудку землі з могили чоловіка і поклала на могилу його брата Михайла, що загинув у 1945 року після поранення в бою з енкаведистами. В такий спосіб вона назавжди зв'язала чоловіка з рідною землею. На початках створення України надрукувала і безкоштовно розповсюдила в районі і Києві між студенством спомини Д. Куп`яка (“Спогади нерозстріляного”), молитовники.

153

Пам’ятний знак Дмитру Куп’яку на місці його родинного будинку

На фото: Стефанія Куп`як виступає перед жителями Яблунівки на мітингу при відкритті пам’ятного знака на місці родинного двору Куп`яків, 21 червня 1998 р.

Фото з відкриття пам’ятного знаку Д. Купяку, зліва - на мітингу виступає сільський голова Яблунівки Роман Колодка; 21.06.1998 р.

На відкритті пам’ятного знаку Дмитру Куп’яку в Яблунівці був і його товариш по безкомпромісній боротьбі за волю України Григорій Пришляк,який пізніше написав: «І повернувся Дмитро Куп'як з чужини в батьківське і своє рідне село Яблунівка, що біля Буська (Львівська область, Україна), в граніті і пам'ятником став перед місцем-землею батьківської зруйнованої хати, перед пам'яттю батьків, що згинули в Сибірі, вивезені москосько-большевицькими окупантами, перед пам'яттю рідного брата Михайла, що спочивав на яблунівському цвинтарі, закатований большевицькими чекістами, перед пам'яттю друзів, що полягли в боротьбі за державністьУкраїни, перед живими громадянами села й сусідніх сіл і міста Буськ. 154

На відкритті пам’ятного знака Д. Купяку виступає Г. Пришляк Народився Дмитро на початку листопада 1918 року у воскреслій Українській державі — Західно-Українській Народній Республіці. Ріс, вчився, працював, творчо мріяв, боровся за українську державність під час нового поневолення поляками, москалями, гітлерівцями і знову москалями. Карався в польській тюрмі, в совітському підпіллі і на чужині. Опинився в Канаді, там з'єднався зі Стефанією, українкою, яка народилася в Канаді. І вона, його дружина, після його смерті патріотично продовжує його боротьбу, зараз їх спільна справа — за скріплення української державності. Її знають в Яблунівці, де вона відвідує рідних Дмитра, її знають в Буську, де вона допомогла гімназії в створенні "Пласту", закуповуючи для пластунів однострої, пластові шатранамети та інше, подарувала для Буська і Яблунівки майже цілу бібліотеку мужа, надрукувала і безкоштовно розповсюдила його спомини по Україні і навіть в Києві, роздала ним надруковані молитовники. Багато нашкодила совітська окупація в українському суспільному житті, школі, церкві, всюди. Розв'язала "Просвіту", "Сільський Господар", "Кооперацію", старалась знищити і українську церкву. В Яблунівці "постала" нова церковна конфесія московського патріархату. Але нове воскресіння української державності поволі заліковує усі рани, і посвячували пам'ятник Дмитрові Куп'якові обидві конфесії, але вже українські, спільно і об’єднано. При посвяченні пам’ятника були спільні Богослужіння, пластовий концерт та релігійні і патріотичні співи, патріотичні промови священиків і мирян. Патріотично-релігійна Бузеччина живе і будує Українську державність разом з українською діаспорою.»(15) Стефанія Куп'як зробила те, чого не встиг зробити їй чоловік: відкрила меморіальну таблицю для пошани розстріляних невинних в'язнів у Буській 155

в'язниці, запровадила грошові стипендії двом кращим учням гімназії. Відтак, кращі вихованці Буської гімназії отримують стипендію ім. Д. Куп’яка. В гімназії створено музей імені їхнього славного краянина, в чому їм допомогла пані Стефанія. В 2004 році Стефанія Куп`як знову відвідала село свого чоловіка і взяла участь у відкритті меморіальної дошки з його іменем у сільській школі. На ній написано: «У цій школі навчався Дмитро Куп`як – борець за волю України». Фундатором встановлення меморіальної дошки виступив Володимир Кожан, Президент Благодійного фонду «Земляки». Стефанія Куп’як зі стипендіатами Буської гімназії Тарасом Тимчуком і Ольгою Рудько, та ветеранами УПА Степаном Давидовським (зліва) і Григорієм Пришляком (справа). Буська гімназія, 21 червня 1996 року Ще до цієї події пані Стефанія підтримувала школу, як могла, матеріально. У 2004 році її підтримка дала можливість оновити фасад школи. В тому ж році благодійниця вручила чергові грошові винагороди кращим вихованцям Буської гімназії на святкуванні 10-річчя з дня заснування закладу, яке відбулося на день Покрови.(16) Купяк Михайло Юрійович: народився 1912 року в с. Яблунівка, старший брат Д. Куп`яка. Про його дитинство Дмитро згадує: «У мене був лише один брат Михайло, старший за мене на шiсть років. У 1913 р. мої рiднi поїхали до Нiмеччини на заробiтки i взяли з собою малого Михайла. Тата покликали до австрiйського вiйська, а мама залишилась у Нiмеччинi до 1916 року. Коли повернулись додому, то малий Михайло не розумiв жодного слова по-українськи, говорив лише по-німецьки. Де б він не пiшов, що б він не робив, то завжди за ним росли «золоті верби» . Тато не раз його так бив, що він днями ходив синiй, але нiчого не допомагало. Як йому сповнилося 16 років – він змінив свою натуру і став нормальним хлопцем.»(17) Михайло Куп’як ріс свідомим українцем, активним в громадському житті, нетерпимим до будь-якого насильства зі сторони антиукраїнської влади. 156

30 жовтня 1938 року він, разом з іншими патріотично налаштованими яблунівчанами, взяв участь в маніфестації на підтримку Карпатської України, яка була організована районним Проводом ОУН. 7 листопада його було заарештовано польською поліцією і запроторено до Золочівської в’язниці. 16 лютого 1939 р. польський суд за “участь в протидержавній демонстрації” і “порушення публічного спокою”, а також за бійку із “стшельцами” в Побужанській колонії, засудив Михайла на 2 роки в’язниці. Згодом його разом з іншими засудженими односельчанами перевезли з Золочева до Білостоцької в’язниці. Однак довго сидіти у польській в’язниці яблунівчанам не довелося. 1 вересня 1939 року розпочалася німецько-польська війна, і вже 6 вересня брати Куп’яки разом з іншими в’язнями зуміли втекти з в’язниці і повернулися додому, де вже господарювала радянська влада. Навесні 1940 року Михайло Куп’як одружився на односельчанці Поцілуйко Олені Степанівній (1918 р. народж.). Але щасливе сімейне життя їм не судилося. Михайло вступив у ряди ОУН і став на стежу підпільної боротьби з новими окупантами – московськими опричниками. А вже на початку червня 1940 р. він був арештований органами НКВД. Чотири тижні його піддавали фізичним тортурам в буській і львівській катівнях, домагаючись видачі даних про підпілля ОУН в районі. Мужньо переносячи тортури він ні в чім не признавався і, зрештою, його відпустили на волю, після фіктивного підписання ним заяви про співпрацю. Кати наївно надіялись, що Михайло видасть їм свого брата Дмитра, який очолював районний Провід ОУН і перебував на нелегальному становищі. Вийшовши з в’язниці, Михайло зразу ж про все розповів братові. Незабаром він також пішов у підпілля і влився в ряди борців проти більшовицьких загарбників. Московський режим не забарився з помстою братам Куп’якам за їх безкомпромісну боротьбу – вже 22 травня 1941 року НКВД були вивезені на Сибір їх батьки, а також дружина Михайла - Олена.

Куп’як Михайло Юрійович

Як ми уже згадували, на початку німецько-совєтської війни Михайло Куп’як очолив чоту (кількістю 34 чол.), утворену 157

з кількох розрізнених вишкільних груп молодих патріотів, що перебували в довколишніх лісах. Одного дня ця чота роззброїла групу біля 60-ти червоноармійців, які переходили з боку села Незнанів в сторону Буська.(18) Пізніше (в 1943 р.) чота М. Куп’яка стала основним ядром кущового відділу самооборони (СКВ) під командуванням Михайла Ковалика («Соловія»). Цей віділ в основному був створений із яблунівчан та жителів сусідніх сіл і базувався в яблунівських лісах. Військовим виховником відділу був Михайло Куп’як, якому дали псевдо «Генерал». Під час німецької окупації, наряду з підпільними функціями в СКВ, Михайло служив в українській поліції спочатку в Желехові Великому, а потім в Буську. Коли українська поліція перед відступом німецьких військ виїхала на Захід він залишився на Батьківщині, щоб продовжити боротьбу за незалежність України. При формуванні братом Михайла Дмитром Куп’яком бойової групи Крайової СБ на теренах Бузеччини він входить в постійний склад боївки і виконує в ній функції військовика. Михайло Куп’як, як член цієї бойової групи, взяв участь у значній кількості акцій, спрямованих проти комуністичної влади. Він був одним із найактивніших в бойових діях проти радянських військ і військ НКВД. Під час збройного нападу підрозділів УПА і ОУН на районний центр Радехів Львівської області в кінці квітня 1945 року «Генерал» від теренового проводу ОУН отримав завдання скоординувати дії місцевих відділів Самооборони, для перекриття шляху можливого підходу підкріплення “совєтам” зі сторони Буська. З цим завданням М. Куп’як успішно справився, хоч і ціною власного життя. Ось як описав останній бій брата Дмитро Куп’як у своїй книзі спогадів: «Під час акції в Радехові Самооборонні відділи в лісистих теренах одержали доручення від теренового проводу ОУН творити застави на головних шляхах, що ведуть на Радехівщину, щоб перешкодити підходові більшовицького підкріплення. Дуже вдалу акцію в той час провели відділи Самооборони із сіл Яблунівка і Побужани, Буського району, в лісі, що в околицях Грабова-Мазярня, через який іде дорога з Буська до Радехова. Біля 60ти повстанців з відділів Самооборони засіли в лісі неподалік дороги, щоб на випадок появи московських зайдів гідно іх привітати. Командири відділів „Крилатий", „Соловій" та член групи СБ ,,Клея" „Генерал" (він був призначений до відділу Самооборони на час тих акцій) знають своє діло, бо всі колишні вояки польської армії. Всією акцією керував „Генерал", який пройшов сувору школу підпілля, а також мав досвід боротьби з більшовицькими загонами. Другого дня, після акції в Радехові, з Буська виїхало 12 підвод з військом на допомогу більшовикам в околиці Радванець-Яструбичі. 158

В лісі, за селом Грабова більшовики, неначе сподівалися нападу, ішли біля возів, готові до оборони. Коли останній віз з більшовиками опинився на терені засідки, повстанці відкрили по них вогонь. Падають вбиті і поранені. Побиті коні переднього воза загороджують дорогу. Від кулеметного вогню загорівся віз із амуніцією. Вибухи ручних гранат та набоїв викликають нестерпну паніку. Більшовики, які вціліли від перших серій вогню, падають в придорожні рови і стріляють в сторону повстанців, але не завдають найменшої шкоди. Прийшовши до тями, більшовики пробують дістати з воза гранатомети, але даремно: „Генерал", який був близько від кулеметного гнізда, наказує бити з кулемета по возі і більшовиках. Кілька серій з МГ (німецький тяжкий скоростріл) і віз покрився клубами диму, а лісом трусонули безпереривні вибухи гранат. Запас більшовицької зброї був зліквідований. Але не обійшлось без жертв у лавах повстанців. Ворог, зазнавши втрат від кулеметного вогню, стріляє в повстанців і тяжко ранить кулеметника „Сойку". „Генерал", який був близько і побачив, як „Сойка" безладно опустив голову на рукоять кулемета, в розпалі хотів прийти йому на допомогу, але впав біля нього тяжко поранений. Через кілька днів він помер.»(19) Михайло Куп’як був поранений розривною кулею 1 травня 1945 року. Він помер 7.05.1945 р. по дорозі до Львівського госпіталю. Наступного дня його поховали на цвинтарі в Яблунівці. Однак через певний час комуністична адміністрація дізналась про місце його поховання, викопала труп та викинула на поїдання воронам. Через кілька днів місцеві жителі знову таємно перезахоронили тіло Михайла на тому ж кладовищі.

Односельчани біля могили Михайла Купяка на яблунівському цвинтарі. Світлина початку 1990х років

Брати Ковалики 159

Батько – Ковалик Назар, учасник визвольних змагань в УГА, повернувся поранений додому і скоро помер. Трьох дітей: Євгена, Михайла і Параскевію виховувала мама – Ковалик Марія, яка після смерті чоловіка заміж більше не вийшла і все своє життя присвятила дітям, виховавши їх національно-свідомими українськими патріотами. Незважаючи на тяжке фінансове сім’ї (про що свідчить свідоцтво бідності від 22.02.1934 р.) мати старалась надати дітям відповідну освіту, турбуючись про їх майбутню долю. Марія Ковалик (зі світлини 1938 року) Але їх подальше життя із-за зовнішніх чинників склалося трагічно два її сини загинули, а дочці разом з нею прийшлось пережити висилку в Сибірську тайгу.

Свідоцтво бідності, видане Ковалик Марії урядом гміни с. Яблунівка 22 лютого 1934 року

160

Ковалик Євген Назарович: народився 15.02.1910 року в с.Яблунівка, з успіхом навчався в Яблунівській початковій та Буській семирічній школах, після чого продовжив науку в Золочівській гімназії. Під час навчання в гімназії у вільний час Євген, разом з братами Собашеками – Іларієм та Ярославом, проводили культурно-освітню роботу серед сільської молоді.(20) Євген Ковалик (під час навчання в промисловій школі)

Після закінчення гімназійного курсу Євген

Диплом, виданий Євгену Ковалику закінчення школи електромонтерів

про

Ковалик з вересня 1926 по червень 1929 року навчався у Львові в публічній проми-словій школі. Крім того, в той же час (з 15 листопада 1926 по 27 листопада 1930 року) він закінчує курси електромон-терів при львівській фірмі Міхала Олексіна і отримує відповідний диплом. Євген був першим яблунівчанином котрий здобув технічну освіту. За Польщі українцям, які закінчили вищі школи, було дуже тяжко знайти роботу, яка б відповідала їх освіті. На всі провідні посади на підприємствах, установах, організаціях польська влада старалась поставити своїх одноплемінників. Але, 161

завдячуючи своїм здобутим професійним навичкам, Євгену Ковалику вдалося посісти посаду керівника Буської електростанції, яка в 1931 році була споруджена на Бузі з ініціативи графів Бадені. На цій посаді він пропрацював до вибуху німецько-совєтської війни. Після 22 червня 1941 року (початку німецько-совєтської війни) Євген Ковалик, разом з багатьма іншими національно-свідомими українцями, був заарештований НКВД, а через декілька днів замордований московськими опричниками при ліквідації буської тюрми. Після втечі з міста НКВД і партійного керівництва він був похований недалеко від дому в саду колишньої лікарні (тепер санепідемстанція). В жовтні 1941 року, вже при німецькій окупації, тіло Євгена Ковалика, разом з іншими помордованими НКВД бужчанами, було з почестями перезахоронене на буському кладовищі в загальній могилі. Євген Ковалик (зі світлини кінця 1930-х рр.)

Перезахоронення жертв, замордованих НКВД в буській тюрмі в кінці червня 1941р., жовтень 1941р.

162

Ковалик Михайло Назарович: народився в с.Яблунівка у 1914 році, молодший брат Євгена. До початку ІІ-ї світової війни відбув військову службу в піхоті у Львові. Член першої в селі п’ятірки ОУН, яку організував навесні 1938 року Дмитро Куп’як. Національно свідомий український патріот, нетерпимий до будь-якого насильства зі сторони окупаційної влади. Його реакцію на таке насильство Дмитро Куп’як описав в своїй книзі: «У Буську на пошті Михайло Ковалик з Яблунівки полагоджував якусь справу і звенувся до службовця по-українськи. Урядовець в нахабний спосіб заявив, що він „свинської мови не розуміє". І назвав Михайла хамом. Михайло не роздумуючи плюнув урядовцеві в очі — й хотів вийти. Але далеко не відійшов: урядовець негайно повідомив поліцію — і Михайло Михайло Ковалик (зі опинився в постерунку. Там його перетримали 24 світлини 1938р.) години за образу чести польського урядовця. Ну, і немилосердно побили, аби на другий раз він був покірним.»(21) 30 жовтня 1938 року Михайло Ковалик взяв участь в маніфестації на підтримку Карпатської України в Буську, за що 7.11.1938 р. був арештований польською поліцією і відправлений в Золочівську в’язницю. Але на судовому процесі, що відбувся 16 лютого 1939 року, його вину в організації маніфестації не було доказано і його було звільнено.(22) У 1939 році, після приходу Черваної Армії, переходить на еміграцію. Там перейшов військовий і політичний вишколи і влітку 1941 року повернувся додому. В тому ж році додатково пройшов військовий вишкіл у Великих Мостах. Восени 1943 року М. Ковалик разом з Михайлом Куп’яком в яблунівських лісах організував відділ Самооборони. Під псевдо «Соловій» він був беззмінним командиром відділу до своєї смерті від московської кулі в 1945 році. СКВ «Соловія», в якому перебувало біля 80 чол (в основному з Яблунівки і довколишніх сіл), був одним із самих бойових і взірцевих в повіті і наніс більшовицьким окупантам багатьох непоправимих втрат. Московська окупаційна влада, після загибелі обох братів Коваликів, помстилася і решті цієї національно-свідомої родини. 21 жовтня 1947 року їх матір – Ковалик Марію і сестру – Параскевію (по чоловіку Безкоровайник), разом із 19 іншими яблунівськими родинами були вивезені на Сибір. При цій акції в родини реквізували все їхнє майно, акт опису цього майна подається нижче. (23) 163

Ковалик (Безкоровайник)Параскевія Назарівна, 1938 р.

Акт опису реквізованого майна Бескоровайник Параскевії Н. від 21 жовтня 1947 року.

164

----------------------------------------------------------------(1) – Куп’як Дмитро. Спогади нерозстріляного. Львів: Каменяр, 1993; стор. 47,

48 (2) – Там же; стор. 48 (3) - Там же; стор. 40 (4) – Гайвас Ярослав. Воля ціни не має. Торонто: Срібна сурма, 1971; стор.

223, 224 (5) - Ігор Дерев’яний. Друга ліквідація органами НКВД УРСР Крайової екзекутиви ОУН у Львівській області в 1940-1941 рр.// Український визвольний рух. Збірник 15. Львів: 2011; стор. 144, 150 (6) - Куп’як Дмитро. Спогади нерозстріляного; стор. 40 (7) – Список закатованих в’язнів у Золочівському замку. // Золочівщина. Минуле і сучасне: Друге видання. Львів: «Мс», 2006; стор. 289 (8) - Куп’як Дмитро. Спогади нерозстріляного; стор. 18, 19 (9) – Там же; стор. 130 (10) - Олександр Іщук - ДА СБУ, Дарія Ніколаєва – Київський національний університет ім. Т. Шевченка. Дмитро Куп’як: Штрихи до біографії. http://shron.chtyvo.org.ua/Nikolaieva_N/Dmytro_Kupiak_Shtrykhy_do_biohraf ii.pdf (11) – Куп’як Дмитро. Засуд українських патріотів у Красному. // Золочівщина. Минуле і сучасне: Друге видання. Львів: «Мс», 2006; стор. 349 (12) – Розплата: Видання друге, доповнене. Львів: Каменяр, 1970; стор. 156, 157 (13) - Куп’як Дмитро. Спогади нерозстріляного; стор. 362 (14) – Газета «Горнятко». Торонто: червень-липень 1995, №22-23; стор. 2, 7 (15) – Пришляк Григорій. З когорти нерозстріляних. Коломия: «Вік», 2000; стор. 108, 109 (16) – Газета «Обрій». Буськ, 22 жовтня 2004 р. (17) - Куп’як Дмитро. Спогади нерозстріляного; стор. 19, 20 (18) – Там же; стор. 136 (19) – Там же; стор. 235, 236 (20) – Там же; стор. 18 (21) – Там же; стор. 51 (22) – Там же; стор. 73, 81 (23) – Акти опису і оцінки конфіскованого майна по Буському району. 1947- 48 рр. ДАЛО, ф. Р-1795, оп. 1, спр. 31

165

Яблунівка в роки радянського господарювання Після повернення більшовицької влади (липень 1944 року), одним із перших кроків її в селі, було створення сільської ради, як виконавчого інструменту по впровадженню на місцях своєї політики. Перший повоєнний склад Яблунівської с/Ради був таким: голова Поцілуйко Семен Ониськович (*1918р.), зам. голови Лось Степан Маркович (*1905р.), секретар Вовк Євгеній Йосифович (*1922); члени виконкому – Вовк Олекса Теодорович (*1907р.), Кавецький Микола Іванович (*1904р.), Здражіль Євгенія Іванівна (*1927р.), Свищ Федір Андрійович (*1894р.); депутати – Мазан Анна Ільківна (*1925р.), Безугла Наталія Семенівна (*1920р.), Вовк Михайло Костянтинович (*1902р.), Бербека Василь Панькович (*1903р.), Дмитрук Микола Гнатович і Лось Костянтин Маркович. З 15 вересня1944 р. по 15 січня1946 року головою с/Ради був Шеремета Василь П. (*15.09.1920р. с.Ракобовти), який до того працював секретарем Ракобовтівської сільради, з січня 1946р. переведений на посаду інструктора Буського райвиконкому. Після Шеремети В.П. функції голови Яблунівської сільської Ради короткотерміново виконували Поцілуйко Семен Ониськович і Го-лота Іван Григорович (*1891р.). В квітні 1946 року керівництво Ради знову помінялося – головою став Лось Степан Маркович, а секретарем Яремкевич Йосиф Антонович.

Лось Степан Маркович

В січні 1947 року був поданий на затвердження в Буську району Раду наступний склад Яблунівської сільради: Лось Степан Маркович – голова; Дмитрук Микола Гнатович – заступник голови; Михалейко Іван Йосифович – заступник голови Ради по прис. Рокитне; Яремкевич Йосиф Антонович – секретар; Вовк Олекса Федорович, Здражіль Євгенія Іванівна, Свищ Теодор Йосифович та Кавецький Микола Йосифович – члени виконкому.

166

Видержка з Постанови Буської райРади №14 від 21.01.1947р. про затвердження складу виконкому Яблунівської сільської Ради Довго утриматися на посаді керівництву сільради в той тяжкий час було дуже трудно, оскільки крім основного плану по м'ясо- і молокопоставках (що по Яблунівці в той час, практично, ніколи не виконувався), яких тільки обов’язків на них не покладали наприклад, на село доводився план вивозки ділової деревини з довколишніх лісів для забезпечення нею шахт Донбасу, за виконання якого голова с/Ради ніс персональну відповідальність (див. Постанови виконкому Буської райРади від 19.03.1946р. і 21.01.1947р.). Постанова виконкому Буської райРади від 19 березня 1946 року Отож і цей склад Яблунівської сільської Ради довго не проіснував, оскільки вже 18.04.1947 р. головою стає Конотоп Віктор Омелянович (1914 р.н.), який Поцілуйко Анна прибув зі Семенівна, 29.06.47 Східної 167

України після служби в ЧА. Секретарем сільради з листопада 1947 року призначають молоду місцеву дівчину Поцілуйко Анну Семенівну (1927 р.н.), комсомолку із закінченою 7-ми річною школою, яка пропрацювала на цій посаді до 1953 року. Голови ж сільської Ради далі продовжували мінятися, так вже з 10 квітня 1948 року Яблунівську сільраду очолює Мазан Василь Дем`янович (*1917 с.Яблунівка), який після служби в ЧА (1940 – 1946 рр.) працював в селі фельдшером. (1) Перше, що вчинила радянська влада після Постанова виконкому Буської райРади №16 повернення, - відразу на від 21 січня 1947 року людей наклала великі податки, контингент і кожного року після свого приходу в Галичину змушувала давати державі позики, якої ніхто ніколи не повертав. Основою щодо кількісної суми грошей і здачі зерна, картоплі, молока і м'яса служила кількість землі, яка поки що вважалася власністю селян. Чим більше було землі, тим більше зростала грошова сума і розмір контингенту. Терміни на здачу контингенту визначалися конкретні, а селянинові нелегко було вижати серпом жито чи пшеницю, змолотити снопи ціпом, провіяти зерно і вчасно здати державі. Жителі Яблунівки повинні були контингент возити на залізничну станцію у Красне. Тож не дивина, що люди часто не вкладалися у визначений державою термін. Тоді в селі з'являлася група районних уповноважених з озброєною охороною, вривалися до людських осель, заглядали до комор і забирали все, що там було: зерно, муку, городину. Непомірно великі податки і контингенти, і державне тероризування за їхню невчасну здачу таїли у собі психологічноморальну підготовку селян до майбутнього поголовного вступу у колгоспи, 168

підточувало в них стійкість духу, подовжувало зневіру у власні можливості давати собі раду. До того ж продовжувалися повальні арешти, вивози родин до Сибіру, що не могло негативно не впливати на стійкість людей. Методи вибивання більшовицькою владою від населення контингенту, податків, позики та інших поборів можна оцінити ознайомившись зі звітами провідників ОУН, які діяли на наших теренах. Подаємо лише деякі з них: «За звітуючий час (30.11-30.12.1946 р.) большевики звернули велику увагу на стягання контингенту, податків та збіжжя на т.зв. “держзакуп”. В цих справах були надані на кожне село їхні уповноважені, які при помочі військ НКВД, що квартирували в районі, всіма засобами стягали вище подані налоги. Таке стягання різних налогів відбувалося по більшій части в грабунковім характері, про що свідчать понижче подані точки. Рівночасно большевики зробили сильний натиск на організування комсомолу та піонерів по селах і школах… та старалися робити по селах мітинги, на яких захвалювали життя селянина в радянському колгоспі та робили заходи за всяку ціну затягнути селян до колгоспу. Побачивши, що їхні намагання є даремні, тимчасово справу колгоспів припинили. Рівно ж у всіх вище поданих справах брало активну участь і НКВД. За всі згадані справи наложили відповідальність на голів сільрад і на їхній силою організований актив, а крім цього виділили по всіх справах уповноважених партійців, заангажували учительство та брало активну участь МВД-МГБ. Стягання контингенту та різних драчок найбільше відчуло наше громадянство, головно т.зв. “держзакуп”, який большевики перевели в грабунковий спосіб. Цей “держзакуп” був наложений на громадян ще попереднього місяця. Громадяни не здавали свого призначеного зерна, бо після стягання попередніх контингентів і тому, що град вибив збіжжя, людям не вистачало зерна на прохарчування для себе. Большевики, не зважаючи на це, висилали уповноважених з бійцями НКВД, які ходили по селах і робили стислі ревізії за зерном. Найдене збіжжя большевики реквізували. Постій, 30.12.1946 р.»(2) «Податки. В Рад. Союзі є кілька родів податків: земельний (грунтовий), від поголів’я скоту, за пасіки, сади, бездітність, і т.п. За вживання 1га землі платиться 90 крб податку. За корову 80 крб, коня 75 крб, пень бджіл 4 крб, за 1ар саду 8 крб. інваліди 1-ї групи мають 50% знижки, а жінки погиблих на фронтах бійців ЧА, 169

що мають малі діти до семи років, не платять нічого. Жінки і чоловіки, що не мають зовсім дітей, платять річно по 150 крб; ті, що мають лише одну дитину, платять 50 крб, а ті, що в них двоє дітей, по 25 крб в рік. Такому податкові підлягають всі чоловіки роджені в літах від 1897 – 1926 рр., та жінки від 1902 – 1926 рр. Від кожного житлового будинку стягають асекурацію (страхівку) 28 крб 23 коп. Асекурації підлягає теж і скот. Від корови платиться 23 крб 23 коп, від коня 40 крб. Стягають теж податок від церков. Платиться відсоток (1% від висоти суми, на яку оцінено дану церковну будівлю). За церковну площу платиться земельна рента – 6 коп від 1 кв.м. Священники, що не мають дітей, платять усі податки: доходовий, від землі, скоту і від церковного доходу. Ходять слухи, що ще цього року введуть новий податок, т.зв. культ збір – податок від ярини, яєць, молока і т.д. Податки оплачують селяни в сільрадах. Хто в данім речинці не заплатить податку, до цього засилають фінагента, описують майно та загрожують, що якщо до 7-ох днів не вирівняє залеглості, сконфіскують усе описане, а “винуватця” віддадуть під суд. Описані речі суд продає по державній ціні, забирає належнy суму, решту, після розглядання справи, повертає власникові. Дуже часто такий експеримент проводять більшовики в інший, грубший спосіб. Приходять бійці гарнізону, чи МВДисти, грабують господарку і відходять. Позики. Останньо наложили більшовики позику на т.зв. ІV Стал. п’ятирічку. На поодинокі села наложено від 40-100 тис. крб. До стягання позики адміністративні чинники уживали війська. Стягали позику силою. До зараз стягнули майже в цілості. Відклику зі сторони населення на наложену суму не було. До поодиноких господарів приходили по кілька разів, кричали, сварили, грозили. А до того ще й те, що наш селянин взагалі не любить дивитися на большевика, змусило його віднести позику. Дуже важним чинником, що викликує ненависть населення до більшовицької влади, являються адміністративні зарядження більшовиків, звернені в сторону здачі контингентів збіжжя, молока тощо, реалізовані при помочі насильства, ґвалту та побоїв. Селяни тільки під терором, щоб охорони себе від цілковитого грабежу та арешту, здають назначену норму. Певний відсоток селян ще до сьогодні не здав повністю контингенту збіжжя, м’яса, молока і тому районна влада остаточно примушує населення вповні розрахуватись по здачі поставок державі. По тій справі більшовики організовують мітинги. Участь населення в тих мітингах дуже мала, коли брати до уваги, що їх темою являється заохочування до вступу в колгоспи, а ставлення населення до них добре відоме. Застрашене терором, грабежами, 170

вбивствами і провокаціями, населення, з одного боку, реагує пасивно, а з другого боку бувають випадки, де чинно реагує на більшовицькі залякування. Травень, 1947 р. / - / Скоб»(3) «Контингент. В половині травня стягали більшовики контингент бараболі ще за 1946р., контингенти молока, м`яса, ярини на 1947р. Наполягали, щоб молоко, м`ясо й ярину здавали за цілий 1947 рік. Молоко дуже низько процентують так, що щоб виносити належний процент жиру в молоці, треба виносити його майже в два рази більше, скільки дало б жиру молоко нормально дома. Тому селяни часто, щоб збутись клопоту дають в заміну за молоко певну кількість масла, купленого на базарі. Здачу молока можна теж заміни, здаючи солонину. Цього місяця, за нездачу молока, забрали більшовики багато штук корів. Під час збирання налеглості контингенту бараболі більшовики ходили хата в хату, не оминаючи ані одного селянина, навіть того, що вже раніше розрахувався з ними і де найшли навіть найменші запаси бульби, забирали її, а господареві залишали дуже маленьку частину із знайденого. Позики. Нова позика на відбудову сільського господарства сталась страшним тягарем для населення. Висота позик, наложених на села, була немислимо велика так, що після її зреалізування не лишилось в селі ані одної копійки. Всі гроші, збирані в насильницький спосіб, попливли в скарбницю «рідної держави». Позику на села накладали пани в районі в залежності від кількості поля в поодиноких громадян,від заможності, або від висоти зарплати. Найнижчою ставкою в цій позиці була сума в 150 крб. Її платили ті, що майже нічого не мали. У заможніших громадян вона сягала двох, а той більше тисяч крб. Позика ця по формі добровільна, на практиці переводилася під терором. Збирали її збройні відділи з районів та їм подібні, наслані спеціально в райони урядом. Під час збирання стало квартирували по селах. До сіл, в яких не було сталих залог, кожного дня доїжджали бійці зі сусідніх сіл. Збирали позику, приміняючи майже всі засоби терору, відомі в Рад. Союзі. Залякували, арештовували, а то й побивали. Селян, чи робітників, що робили заходи на зниження даних їм ставок, називали більшовики саботажниками державних обов’язків (говорили, що це була добровільна невимушена пожертва, а не обов’язок), «бандьорами», куркулями і т.п. Хто не спішить зі здачею наложеної суми (попросту не мав), того арештовували та саджали в тюрму. Часто побивали. Адміністративні зарядження. В головній мірі відносилися вони до посівної кампанії. В тому напрямі працювали всі більшовицькі установи. Стало зобов’язували земельні громади давати різного роду звіти з виконання плану

171

посіву та інших польових робіт. Десятники мали списувати кілько й чого хто посіяв. Інші зарядження відносились до алярмової реалізації збірки наложеної позики. Вони зобов’язували голів сільрад, сільську управу та десятників подбати про те, щоби позика в якнайкоротшому часі була в цілості зібрана. Десятники мали, на підставі розпоряджень згори, безнастанно ходити по хатах та принаглювати людей здавати гроші і звітувати щоденно з переходу своєї роботи. При кінці травня вийшло розпорядження, яке накладає на селян невідкладний обов’язок до 31.V здати норму молокопоставок та м’ясопоставок за першу половину 1947р. Останньо почали так збирати податки. В цьому напрямку дістали голови сільрад зарядження цю справу припильновувати та спеціальним натиском приневолювати селян до якнайскорішого його вирішення. Спеціальним зарядженням підвищено молоко- та м’ясопоставки. В молокопоставці підвищено з 240 на 300 літрів від однієї корови в рік. Щодо м’ясопоставки залучую окрему більшовицьку інструкцію під назвою “Закон по молокопоставці на 1947 рік”. червень 1947 р. / - / Скоб»(4) «В цілому терені (Бузеччині) почали большевики збирати новий контингент, вже другий з черги, так називаємий «зверх план». Кожний селянин зобов’язаний здати 30% з висоти попередньо зданого контингенту. Його збирають такими самими методами і засобами, як і попередній. В збиранні цьому помічається нагальність. Постій, 17.10.1947 р. Мар» (5) Для того, щоб швидше загнати селян до колгоспу, у кожному галицькому селі після війни було заведено спеціальні господарські книги виконавчих комітетів сільських рад депутатів трудящих, в яких фіксувалися основні виробничі показники кожного господарства. Такі книги Радянська влада спершу практикувала на Великій Україні в 30-х роках, коли там проводилася тотальна організація колгоспів. У книгах було відведене місце для кожного господаря, туди вписували всіх членів сім'ї, із зазначення статі, року народження, освіти, кількості землі, сільськогосподарського реманенту, загальної посівної площі. В окремих графах селянин змушений був записувати про посіви жита, пшениці, ячменю, гречки, проса, кукурудзи, вівса, конопель, квасолі, цукрових, червоних та пашних буряків, картоплі, садових дерев. Обліковувалася кількість тварин; коней, старших трьох років, і від 2 до 3 років; корів, нетелів і телиць; свиней, ягнят, овець, кіз. В окремій графі фіксувалися дані про будівлі - як житлові, так і господарські, навпроти кожної було вказано рік її побудови. Були ще графи про сільськогосподарський і промисловий реманент, в яких обліковували окремо плуги залізні однолемішні, дволемішні і 172

більше, сохи, борони залізні, борони дерев'яні із залізними зубами, сівалки, сінокосарки, жниварки, снопов'язалки, молотарки, кінні молотарки, ручні віялки, сортувалки, трієри, вози на дерев'яному ходу, вози залізні, однокінні чи парокінні. Особливі вимоги стосувалися землі: господар мусив назвати її загальний розмір, у тому числі й присадибної ділянки - під будівлями, під городом, садом, ріллею орною, сіножаттю, пасовищем тощо. Господарські книги служили радянській владі цінним джерелом для визначення селян - хто багатий, хто бідний, себто провести соціальний поділ сільського населення. Важливо було скласти список куркулів, на яких відразу й розпочалося гоніння. Разом з тим, на основі господарських книг визначали для кожного господаря розмір контингентів, податків, норм здачі державі молока, м'яса, яєць, шерсті, шкіри тощо. В книгах чорним по білому було враховано всю робочу силу для майбутніх колгоспів. У 1945 – на початку 1946 року така книга була заведена і в Яблунівській сільській раді. Тоді в Яблунівці нараховувалось 207 господарств, а на присілку Рокитне - 62.(6) Щодо колгоспу в Яблунівці, то ми вже згадували, що колгосп в селі (під назвою «Шлях Леніна») вперше організували ще при першій радянській окупації у 1940 році. Першим головою колгоспу був призначений Зєрський Іван. Після повернення «совєтів» і закінчення ІІ-ї світової війни колгосп у Яблунівці формально було відновлено. Відновлений колгосп почав проявляти певну активність тільки з весни 1947 року. Тоді в колишній панський фільварок на Яблунівській колонії стягнули реманент, який залишився з господарки сім`ї Морозів, а також с/г інвентар і власну рогату худобу та коні від господарів, які записалися в колгосп. Тваринницьку ферму розташували в готовому великому цегляному приміщенні господарства Морозів, яке розміщалося напроти старої польської школи. Колгоспним господарством керував син пана Леха — довоєнного управляючого фільварком. Однак довгий час він не покерував – однієї ночі до колгоспної господарки завітали «хлопці з лісу», які спалили господарку, побили худобу і застрелили Леха-молодшого. Тіло його знайшли енкаведисти в спаленій фермі серед згорілих останків худоби. Сторожі колгоспного майна – «істребки», пересиділи ці події в кукурудзі у страху за своє життя. 29 жовтня 1947 року головою колгоспу було обрано Ков(альсь)кого М., але вже 20 листопада того ж року на загальних зборах колгоспників с. Яблунівки його звільняють з посади, як “явного бандитського пособника, котрий заарештований за підпал колгоспу”, і на його місце обирають Дмитрука Миколу Гнатовича, а його заступником і одночасно бригадиром – Бербеку Василя Паньковича. 173

Протокол засідання загальних зборів колгоспу «Шлях Леніна» від 20 листопада 1947 року (арк. 1-4)

174

Чи був попередній голова винуватий у підпалі невідомо, скоріше всього що ні, але НКВД потрібно було конче найти винуватців. Тоді ж (20.11.1947р.), виноситься рішення про офіційне відновлення колгоспу «Шлях Леніна» і подається на затвердження його статут. На цих зборах було прийняте рішення для відновлення колгоспної стайні, що згоріла, розібрати стодоли вивезених яблунівчан: Ковалика Якима, Вовк Меланки і Демчишина Онуфрія. Збори також просили райвиконком передати колгоспу дві громадські молотарки і двох бугаїв, що утримувались в господарствах Вовк Олекси Теодоровича та Луцишин Насті. Виконком Буської райради, своєю постановою від 13 грудня 1947 року, затвердив рішення вказаних вище загальних зборів колгоспників і закріпив за колгоспом «Шлях Леніна» 232 га орної землі, якою колгосп користувався до 1941 року, і виділив 160 га сіножаті та 30 га пасовиськ. На той час в колгосп увійшло 30 селянських дворів. В них налічувалось 48 чол. старших 16 років, з яких 17 працювало в держпідприємствах і установах і 1 чол. був непрацездатний. Тобто в колгоспі реально працювало лише 30 чол. – 15 чоловіків, віком від 16 до 60 років і 15 жінок - від 16 до 55 років. Станом на 1 січня 1948 року в колгоспі «Шлях Леніна» було в наявності 15 голів ВРХ (в т.ч. 6 корів, з них тільки 3 дійних), 7 свиней (в т.ч. 2 свиноматки), 19 коней (з них 17 робочих) і 3 бджолосім`ї. Від тих 3ох дійних корів за 1948 рік надоїли «аж» по 590 літрів молока на 1 корову. Господарством у 1948 році Дмитрук Микола Гнатович – перший оброблялося 76га орної землі, в т.ч. повоєнний голова яблунівського було посіяно 70га зернових і бобових культур (20га – жита, по колгоспу «Шлях Леніна» 15га – ячменю і вівса, 7га – озимої пшениці, 5га – гречки, 2га – проса, 1га – кукурудзи, 3,1га бобових); 2га цукрових буряків, 3га картоплі і біля 0,5га овочевих культур. Урожай зібрали мізерний. Із зернових саме краще вродило жито і овес (зібрали по 10,3цнт/га жита і по 11,1цнт/га вівса). Цукрового буряка зібрали по 62,3цнт/га і картоплі – по 75,7цнт/га.(7)

175

От таке було господарювання в «Шляху Ілліча» за перший рік його повоєнної діяльності. Та і в наступному, 1949 році, якихось значних зрушень в артілі не відбулося. Яблунівчани записуватись в колгосп не спішили. За 1949 р. в колгосп вступило лише 15 сімей, незважаючи на всі потуги в цьому напрямку місцевої влади. На кінець 1949 року в господарстві рахувалось 69 колгоспників, з них працездатних – 53 чол. Та і з тих працездатних 10 осіб за 1949 рік не виробили в колгоспі жодного трудодня, а 31 з них відпрацювали трудоднів менше обов’язкового мінімуму. Це яскраво показує відношення яблунівських селян до роботи в колгоспі. Про наявну кількість землі, господарських будівель в артілі, а також стан розвитку тваринництва (на 1.01.1950 р.) можемо довідатися з таблиць річного звіту за 1949 рік, які подаємо нижче:

176

177

Результати господарювання артілі «Шлях Леніна» в 1949 році в галузі рослинництва можна оцінити скористувавшись «Висновком про наслідки перевірки річного звіту», який склав податковий інспектор Прокуда. Подаємо видержки з вказаного «висновку»: «За бездіяльністю правління колгоспу правильна організація праці в колгоспі була відсутня, внаслідок чого колгоспом понесено такі втрати: з посіву 8 га гречки, 3 га кукурудзи, 2 га вики на зерно, 2,7 га сочевиці, 0,5 га картоплі, 0,22 га огірків, 0,1 га столових буряків, 0,05 га цибулі, 1 га кормових буряків не зібрано нічого не зібрано і всі перечислені культури загинули на корню і цим самим занижена урожайність культур відносно планової на 50 – 75%. Так, пшениці при плані 15 цнт/га зібрали по 9,4 цнт/га, жита – при плані 15 цнт/га зібрано по 7 цнт/га, ячменю – при плані 15 цнт/га зібрали по 3,2 цнт/га, вівса при плані 14,5 цнт/га зібрано по 4,8 цнт/га. В 1949 р. колгоспом проведено розбазарювання природніх сінокосів. Причиною цього розбазарювання послужило те, що колгоспом вся укісна площа сіножаті більш як на 75% здавалась для викосу одноосібним господарствам, а контролю зі сторони правління колгоспу за правильністю обліку за скошеним і звезеним сіном не було. Колгоспом не виконано зобов’язань перед державою за 1949 рік по здачі продукції, а саме: по зернових – план 237 цнт, здано 111,6 цнт; по картоплі – план 118 цнт, здано 46,2 цнт; овочі – план 15 цнт, здано 2,5 цнт».(8) От так господарила с/г артіль «Шлях Леніна» в перших два роки свого повоєнного існування. А тепер про керівників яблунівського колгоспу. Річний звіт за 1948 рік 25 лютого 1949 р. підписаний головою колгоспу Нищим Іваном Івановичем, а вже 24 січня 1950 року в річному звіті артілі «Шлях Леніна» за 1949 рік за голову колгоспу підписався Безкоровайник Гаврило Тимкович. Можливо, Безкоровайник Г.Т. тимчасово виконував функції голови господарства, тому що вже 10 березня 1950 р. на загальних зборах перед працівниками артілі в якості голови знову виступає Нищий Іван Іванович.(9) У 1950 році, завдячуючи жорсткому пресингу яблунівчан зі сторони владних структур, а також приєднанню до колгоспу «Шлях Леніна» бригади с. Ленарівка, кількість працівників яблунівського господарства значно зросла: станом на 1.01.1951 р. в колгоспі налічувалось 248 дворів і 557 колгоспників працездатного віку, тобто за 1950 рік кількість колгоспних дворів збільшилась на 211, а колгоспників на 854 особи (разом із перестарілими і підлітками). Відповідно в 1950 р. збільшилась і площа землі, закріпленої за колгоспом «Шлях Леніна»:(10) 178

Селяни, які вступали до колгоспу, крім землі, що їм належала, мусіли здати для потреб господарства весь сільськогосподарський реманент, тяглову силу та посівний матеріал для засіву зданої ними землі. Для власних потреб їм залишалась лише присадибна ділянка біля хати. Кожен член колгоспу мусів відробити в колгоспі певний мінімум трудоднів на рік. За невиконання даного пункту в нього могли обрізати присадибну ділянку, чи повністю її відібрати, а то і віддати під суд. У 1951 році в Яблунівці розпочали будівництво колгоспного двору, для чого влада вирішила використати на матеріал 15 «усуспільнених» стодол. Розібрати передбачалось стодоли наступних господарств: 1. Прихідько Пилипа Романовича, 2. Вовка Теодора Лук’яновича, 3. Семеніва Олекси Яцковича, 4. Масло Івана Семеновича, 5. Прихідько Петра Тимофійовича, 6. Бербеки Петра Тимофійовича, 7. Лісовця Василя Юрійовича, 8. Вовк Варвари Сильвестрівни, 9. Ковалик Єви Яцківни, 10. Бербеки Дмитра Йосиповича, 11. Поцілуйко Олекси Степановича, 12. Ковалика Василя Івановича, 13. Собашек Парасковії Ігнатівни, 14. Вовка Данила Федоровича, (11) 15. Дмитрук Парасковії Данилівни. 1 березня 1951 року відбулися загальні звітно-виборчі збори колгоспників к-пу «Шлях Ілліча», на яких було висловлено ряд суттєвих зауважень до роботи правління господарства. Зокрема, була відмічена неефективна робота у розвитку тваринництва, непідготовленість колгоспу до проведення веснянопольових робіт, незадовільна трудова дисципліна (із 560 трудоспосібних колгоспників у 1950 році 221 взагалі жодного дня не виходив на роботу). Загальні збори визнали роботу правління колгоспу в 1950 році незадовільною і переобрали керівництво. Головою колгоспу «Шлях Леніна» 179

було обрано Мазана Василя Дем’яновича, який до того працював головою Яблунівської сільської ради.(12) Мазан В. Д. головою колгоспу в Яблунівці пропрацював лише один рік і вже на наступних звітних зборах колгоспників 17 березня 1952 року на його місце було обрано Яремкевича Йосифа Антоновича. Однак цей голова на своїй посаді протримався менше двох місяців, вже 14.05.1952 р. його звільняють за відсутність в колгоспі трудової дисципліни і незадовільне проведення весняної сівби. Мазан Василь Дем’янович На посаду голови колгоспу «Шлях Леніна» райкомом компартії було запропоновано жителя села Соколя Богуцького Івана Ільковича.(13) Однак зміною керівників господарства в Яблунівці якихось певних успіхів у виробництві с/г продукції досягнути не вдавалось і всі наступні голови колгоспу «Шлях Леніна» покерували господарством не довше двох років: Богуцький І.І. - до 7.02.1953 р., Щур І.І. – до 22.01.1955 р., Блашковський С.М. – до 1.02.1956 р. і Степанченко Ф.К. – до січня м-ця 1957 року.(14) При такій частій ротації голів колгоспу в Яблунівці дивує постійність бухгалтерів, чи як тоді було в штатному розписі – рахівників колгоспу. Після утворення колгоспу «Шлях Леніна» до 1950 року рахівником був Коробка Василь Андрійович, з 1950 по 15.07.1952 р. – Колодка Степан Максимович, а з липня 1952 року, аж до свого виходу на пенсію в 1990 році, незмінним бухгалтером яблунівського колгоспу працював Костів Михайло Іванович.

Колодка Степан Максимович, фото кінця 1950-х

Костів Михайло Іванович, 1956 р.

180

В січні 1957 року відбулося об'єднання колгоспу „Шлях Леніна" села Яблунівка та колгоспу

імені Леніна села Побужани. Центральна садиба об’єднаного колгоспу була в Побужанах. Таким чином колгосп в Яблунівці перетворився, практично, в окрему колгоспну бригаду. Головою правління укрупненого колгоспу був обраний Д.Ф. Калішенко. До складу правління увійшли 11 осіб. Видавали свою газету „Ленінський шлях", періодичністю два рази в місяць. В газеті висвітлювалися успіхи і недоліки господарювання в колгоспі, критикували відстаючих та ставили в приклад передовиків. Тепер повернемося знову до кадрового складу Яблунівської сільської Ради в 1950 - 1980-х роках. Оскільки Мазана В.Д. на загальних зборах колгоспників 1.03.1951р. обирають головою правління колгоспу «Шлях Леніна», то з липня місяця 1951 року головою сільської Ради стає Бербека Василь Панькович (1924 р.н.), секретарем продовжує працювати Поцілуйко А.С. Депутатами Яблунівської с/Ради станом на 1 січня 1952 року були: Лось Степан Маркович, Мазан Микита Павлович, Безкоровайник Григорій Тимкович, Безкоровайник Гаврило Тимкович, Дячок Олекса Іванович, Горбач Тетяна Василівна, Клінгер Анна Федорівна, Мазан Василь Дем`янович, Нищий Іван Іванович, Солдатова Олександра Степанівна, Соснівський Дмитро Іванович. Бербека В.П. головою сільради пропрацював до березня 1957 року. А секретарі с/Ради при ньому мінялися: станом на 1.01.1954р. секретарем була Мазан О.Ф., пізніше на цій посаді працювала Щербак Любов Гаврилівна (1928 р.н.). В 1957 році до Яблунівської сільської Ради приєднали Побужанську, чим набагато збільшили завантаження її працівників. Після виборів місцевих Рад народних депутатів у березні 1957 року на посаду голови повернувся Мазан Василь Дем’янович, а секретарем (з жовтня 1955 р.) стала Жук (Вовк) Ольга Михайлівна (1936 р.н.). Такий склад керівництва Яблунівської сільської Ради протримався уже довго: Мазан В.Д. склав свої повноваження в березні 1985 року, а Вовк О.М. пропрацювала секретарем сільради аж до виходу на пенсію в 1994 році (за виключенням 1961-1966 рр., коли вона була завідуючою Яблунівської сільської бібліотеки).

Вовк Ольга Михайлівна

З Ольгою Михайлівною Вовк багато пов’язано подій із суспільного життя яблунівчан. Вона, разом з довголітнім головним бухгалтером 181

колгоспу М.І. Костівим, була тією опорою, на якій багато років трималося громадське життя в селі. У 1955 році, ще молодою дівчиною, її було обрано депутатом Яблунівської сільської Ради і з того часу розпочалося її безкомпромісне служіння односельцям. Майже 35 років була незмінним секретарем сільської ради, з гідністю виконувала обов’язки урядового старости села – урочисто реєструвала акти одруження молодих яблунівчан. Відзначалася високою професійністю, вимогливістю та добротою. Народила і виховала 5 дітей, яким допомогла одержати відповідну освіту. За чесну і самовіддану працю нагороджена медаллю «Ветеран праці», а за виховання дітей - медаллю «Материнська слава». 24 лютого 1985 року були проведені вибори до місцевих Рад народних депутатів. До Яблунівської сільської Ради було обрано 35 депутатів, які на своїй першій сесії 5.03.1985 р. обрали новий склад виконкому. Головою виконкому с/Ради обрали Рудака Володимира Теодоровича, колишнього інструктора Буського райкому КПУ. Його заступником став Свищ Володимир Іванович, секретарем виконкому знову було переобрано Вовк Ольгу Михайлівну.(15) Якщо за Австрії і Польщі центром сільської культури була читальня і осередок сільської «Просвіти», то в радянські часи - клуб і пов'язана з ним культурно-масова робота, діяльність аматорських гуртків та проведення різного роду політичних заходів. Оскільки клуб був ідеологічною установою, то постійно його діяльність перевіряли працівники районного відділу культури, комсомольські та партійні функціонери. За клубну роботу відповідали завідуючі клубом. Після закінчення 2-ї світової війни у Яблунівці клубом завідували: 1 – в 1944-46-х рр. Поцілуйко Анна Семківна, 2 – з 1946 по 1949 р. – Сосновський Іларій Степанович, 2 – з кінця 1949 до середини 1953 року – Канюка Володимир, 3 – зі середини 1953 по листопад 1972 – Кульніс (Вовк) Ванда Вінцентівна, 4 – з листопада 1972 по лютий 1974 – Лісовець Любомир Васильович, 5 – з лютого 1974 десь по 1976 рік – Барабаш Ярослав. З 1982 року, після закінчення Львівського культурноКульніс Ванда В. Мацьків Теодозій Г. освітнього училища, 182

найдовше пропрацював на посаді завідуючого яблунівським клубом (Будинком культури, Народним домом) Мацьків Теодозій Григорович – до 21.07.2011 року (майже 30 років). Працювалося їм нелегко, бо крім клубної роботи, мусили відповідати за наочну агітацію в селі, писати на полотнищах й вивішувати на сільських вулицях плакати і закличні партійні лозунги. А зарплата невеличка - як кіт наплакав, до того ж, коли в село часто приїжджали уповноважені з району, то завше на горіхи діставалося завідуючому клубом. При клубі традиційно діяли драматичний та хоровий гуртки. Пріоритетним був драматичний гурток, він мав свої усталені традиції ще з часів передвоєнної «Просвіти», а з хоровим було багато мороки - він то працював, то розпадався. Яблунівський драматичний гурток набув у селі великої популярності, в ньому радо приймала участь талановита місцева молодь. Акторський самодіяльний склад після війни підсилився також за рахунок деяких молодих переселенців (наприклад, Дишканта Петра Андрійовича, який часто грав провідні чоловічі ролі). Яблунівські артисти виступали з п’єсами відомих українських письменників: Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Кропивницького, Карпенка-Карого.

Яблунівські артисти після вистави «Сватання на Гончарівці» (зліва) та «Назар Стодоля»(справа): 1- Дишкант Петро, 2- Зерський Йосиф, 3- Н.Н., 4- Поцілуйко Марія, 5- Вовк Зіновій, 6- Дзензелюк Михайло. Кінець 1940-х рр. Крім драматичного гуртка в Яблунівці у різні роки функціонували різні музичні колективи. Так, наприклад, в 1950-х рр. це були «троїсті музики», а в 1960-70-х рр. – духовий оркестр.

183

«Троїсті музики» с. Яблунівка: 1- Дмитрук Зіновій, 2- Прихідько Григорій, 3- Вовк Мар’ян, 4Свенс Еммануїл, 5- Бескоровайник Михайло, 6- Вовк Зіновій, 7- Н.Н. ( практикант колгоспу) Також в різні часи в селі створювались і успішно виступали самодіяльні вокальні колективи, Духовий оркестр с. Яблунівка: 1- Семенів Ярослав, 2- Вовк Степан, 3- Вовк Микола, 4- Михайлів Іван (керівник оркестру), 5- Караськевич Михайло, 6Вовк Мар’ян. Фото 1960-х рр. як жіночі, так і чоловічі. Вони виступали на різних культурних заходах, що проводились в Яблунівці, чи в сусідніх селах. Часто яблунівчан запрошували на виступи до Буська. Яблунівчани після виступу в Буському БК: 1- Дячок Іван, 2Колодка Роман, 3- Дячок Йосип, 4 - Вовк Олег Багато молодих жінок і дівчат з Яблунівки працювали в Грабів-ському лісництві і брали участь в хорі лісовиків, який часто займав очільні місця в різних оглядах–конкурсах на районному і обласному рівнях. В цьому колективі яблунівчан була основна маса. Піднесенню активності яблунівчан в розвитку художньої самодіяльності сильно посприяло будівництво в 1960 році нового сільського клубу. Ця будова пройшла при великій підтримці молоді села 1940-45 рр. народження, які багато приклали до цього зусиль, а пізніше приймали активну участь в різного роду сільських аматорських колективах. В літню пору року в колгоспі часто створювались агіткультбригади, які виступали перед працівниками на їх робочих місцях – на току, в полі, на фермі. 184

Яблунівчанки в складі хору Грабівського лісництва: 1- Шляхтич Станіслава, 2Ковалик Марія, 3- Бучковська Стефанія, 4- Дмитрук Іванна Я., 5- Дмитрук Іванна І., 6- Ковалик Емілія, 7- Бербека Стефанія, 8- Вовк Параскевія, 9- Смага Євгенія, 10Петришин Марія, 11- Війтович Олена, 12- Колодка Ольга, 13Бербека Ярослава. Травень 1957 р. – підготовка до обласного фестивалю В них залюбки виступали молоді культ-працівники і самодіяльні артисти зі с. Яблунівки. Один з таких виступів описала завідуюча яблунівською бібліотекою В. Вовк у статті «З піснею до людей» в районній газеті від 8 липня 1972 року. Подаємо видержки з даної Агіткультбригада с. Яблунівки: (зліва направо) публікації: 1. Зеленюк Марія, 2. Сікора Ярослава, 3. “Культпрацівники Колодка Роман (з баяном), 4. Мазан Василь Д. – Яблунівки голова сільради, 5. Кульніс Ванда – завклубом, села 6. Н.Н., 7. Вовк Олеся. Початок 1960-х рр. розуміють, що жнива — справа не тільки для хліборобів, але й для них. Детально проаналізувавши наказ Міністра культури УРСР «Про роботу закладів культури в період підготовки і збирання врожаю 1972 року», ми старанно почали готуватись до цієї важливої кампанії в житті села. Перш за все звернули увагу на створення агіткультбригади, так як їй належить провідна роль як в мобілізації трудівників села на успішне виконання завдань, так і в їх культурному відпочинку. В неї ввійшли молоді, 185

ініціативні аматори сцени—люди, які люблять поле, працю хлібороба і пісню, прагнуть скрасити нею свій і інших побут. Підібрали репертуар стосовно до аудиторії, перед якою має виступати ця бригада, до теми, яку прагнули розкрити мовою пісні і поетичного слова. Днями ми зробили свій перший виступ, принісши трудівникам полів і ферм змістовні хвилини відпочинку… І ось сценою заволоділи самодіяльні аматори. Вони привітали колгоспників, побажали їм успіхів у праці на користь Вітчизни. Потім Володимир Війтович та Марія Бербека назвали кращих передовиків колгоспу ім. Шевченка, таких як ланкові Ганна Вовк та Леонія Магеровська, котрі найскоріше доглянули цукрові буряки, доярки Стефанія Вовк та Ярослава Вовк, в яких найвищі надої молока. Христина Ільчина та Ганна Прокопович зайняли перші місця на ввірених їм ділянках роботи. В однієї найвищі прирости молодняка великої рогатої худоби, в другої—найвищий вихід поросят від свиноматки. В їх адресу агіткультбригадівці також сказали чимало теплих слів, як і в адресу трактористів Михайла Поцілуйка та Миколи Мурського. Кожен спомин про передовиків колгоспного виробництва присутні зустрічали оплесками. До речі, на концерт були запрошені й ті, кому він присвячувався, — кращі люди села, хто прикрашає землю, примножує її здобутки. Потім зі сцени полились пісні «Гарно нам на полях», «Синові» та інші. В супроводі бандури М. Семенів та Г. Прихідько виконали «Коломийки» про життя, побут сьогоднішнього Закарпаття. Танцюристи О. Зерська та Г. Прихідько подарували глядачам чудові хвилини насолоди танцем, їм, як вмілим виконавцям, припала значна доля оплесків. Потім учасники агіткультбригади влучним словом сатири висміяли тих, хто не хоче жити чесною працею, ганьбить ім'я хлібороба. Олегу Мазану та Василю Війтовичу перепало в цей день найбільше. Ось коротка програма виступу нашої агіткультбригади. З нею ми будемо виступати на токах колгоспу під час жнив, побуваємо і в сусідніх селах — Побужани, Ланерівка”.(16) За керівництва яблунівським сільським клубом Мацьківа Теодозія у 1980-х роках в селі значно оживилася культосвітня робота. Інтенсивніше запрацювали гуртки: хоровий, танцювальний, драматичний. Цікаво проходили вечори 186

відпочинку, відновилися постановки п’єс на клубній сцені. Клуб ожив, став значно багатолюднішим. Тепер повернемося до історії яблунівського колгоспу. Оскільки масовим об'єднанням колгоспів не вдалося підняти сільськогосподарського виробництва, а в багатьох випадках трапилося навпаки, мудре керівництво СРСР, йдучи ленінським заповітом: «два кроки вперед - один назад», вирішило здійснити отой задній крок. Поступила команда на роз'єднання колгоспів. Таким чином у квітні 1965 р. в Яблунівці знову створився свій окремий колгосп, який назвали іменем знаменитого українського поета Тараса Шевченка. До яблунівського колгоспу увійшла також бригада с. Грабово. Головою колгоспу був обраний керівник грабівської бригади Роман Данилович Семенів, а в 1970 році його замінив Борис Васильович Іванов. У 1966 році село було електрифіковане, що відразу покращило побутові умови яблунівчан. У 1969 році в честь назви артілі ім. Шевченка в Яблунівці біля сільського клубу за кошти колгоспу був поставлений пам’ятник нашому пророку і вчителю, видатному поету та художнику Т.Г. Шевченку. Погруддя пам’ятника із мармурової крихти створив відомий скульптор Володимир Сколоздра. Про стан справ у колгоспі імені Шевченка в ті часи можна судити із статті Івана Савчина «Для загального добра», надрукованої в районній газеті «Прапор Жовтня» від 8.01.1972 р. Наводимо тут її майже повністю: “Минулий рік рільники і тваринники колгоспу ім. Шевченка завершили з порівняно непоганими показниками. І голова правління Б. В. Іванов на звітних зборах зможе доповісти колгоспникам, що план валового виробництва майже всіх видів сільськогосподарської продукції виконано. Добре зародили зернові, цукрові буряки. Та молока й м'яса одержано і продано державі більше ніж планувалося. А це значить, що й прибутки господарства зросли. При плані 579,5 тисячі у касу господарства за реалізовану продукцію поступило 642,5 тисячі карбованців. Проте в господарстві не бракувало недоробок, які гальмували виробництво продукції. Якби в колгоспі інтенсивніше використовувалась техніка, в кращі строки виконувались польові роботи, то в минулому, дуже сприятливому за погодними умовами, році можна було зібрати ще багатші врожаї.

187

В найбільшій мірі це стосується льону. Враховуючи особливості грунтів, для господарства він може стати провідним джерелом прибутків. Сусіди шевченківців — побужанці з кожного гектара зайнятої ним площі одержують понад 2,6 тисячі карбованців. А в колгоспі ім. Шевченка не гірші умови для розвитку льонарства. Проте в цій галузі у минулому році там не досягнуто бажаних результатів. І це повинно стати темою для ділової розмови на звітних зборах. У своєму звіті правління не має права замовчувати й істотних недоліків у тваринництві. І тут необхідно показати як вони негативно позначаються на рентабельності галузі цілому. Найбільше прибутків ферми одержують від виробництва м'яса. Та яблунівці похвалитись цим не можуть. Через погану організацію відгодівлі на заготівельні пункти вони відправляли велику рогату худобу найнижчою в районі вагою, втрачаючи немалу суму грошових надбавок. Час їм задуматись й над таким фактом: з розрахунку на 100 гектарів сільськогосподарських угідь колгосп, якщо не рахувати відгодівельних господарств, виробляє у районі найменше молока. І хоч вал його в порівнянні з попереднім роком й зріс, але це не свідчить про усунення ряду недоробок на фермі. Особливо багато їх появилось з початком стійлового утримання худоби. Вже у жовтні надої різко впали. Становища не виправлено й досі. Зараз продуктивність корів там знову ж таки найнижча у районі. В Яблунівці для виправдання знаходять різні причини. Звичайно, ніхто не заперечуватиме, що деякі ветзаходи з метою оздоровлення стада зумовили в окремі періоди зменшення надоїв. Та головне не в цьому, а в організаційних неполадках, які зустрічаються буквально на кожному кроці. Досі не працює добре обладнаний кормоцех. Тепер, як і на початку зимівлі, із запарювальних камер вигрібається для худоби суха січка. До згодовування не підготовляються ніякі корми. А запаси їх там дуже обмежені. І про це потрібно відверто поговорити на зборах і вирішити, чи можна так господарювати. Успіхи на фермі починаються з кормовиробництва. І до цієї справи правління колгоспу повинно поставитись, як до однієї з найактуальніших проблем. Вирішити її за рахунок орних земель там майже неможливо. І основний наголос, мабуть, треба робити на природні угіддя. В господарстві нараховується майже 1 тисяча гектарів природних пасовищ 188

та сіножатей. Приблизно стільки ж, як усієї ріллі. Освоєння, хоч би часткове окультурення цих величезних масивів могло б стати невичерпним джерелом виробництва кормів… Бракує людей? Хоч важко повірити, але частково доводиться. На фермі розповідають, що вже два місяці керівники господарства разом зі спеціалістами підшукують їздового для підвезення кормів і ніяк не можуть «знайти» охочого. В тракторній бригаді показують на трактор Т-74, який стоїть з підвішеним ще плугом. Виявляється. у нього щось поламалось. Механізатори притягнули його з поля і... відреклись. Інші трактори стоять без діла, а для вивезення добрив на поля залучено механізований загін із «Сільгосптехніки». А чи не пов'язана проблема кадрів із загальними порядками в колгоспі? З цього, мабуть, правлінню колгоспу і слід починати перебудовувати свою роботу. Більше працювати і радитися з людьми. Тоді вони не залишаться байдужими до загальногосподарських справ, не цуратимуться роботи в рідному колективі. І важливий, вирішальний крок в цьому напрямі має бути зроблений на перших в нинішньому році загальних зборах колгоспників.”(17) І все-ж, незважаючи на певні недоліки, після того, як колгосп у Яблунівці відокремили від Побужан, господарство потроху почало оклигувати. У колгоспі появилося декілька передових доярок, ланкових, трактористів, які допомогли господарству в подальшому відзначитися на районному рівні. Наведемо приклад двох із них, про яких писала районна газета «Прапор Жовтня» у 1972 році:(18)

189

У 1981 році районною владою, всупереч волі працівників артілі, була проведена чергова ліквідація яблунівського колгоспу Грабову приєднали до Соколі, а Яблунівку знову з’єднали з Побужанами в господарство «Заповіт Ілліча». Головою колгоспу був призначений Омелян Антонович Михайлів. В той час повсюдно почався занепад колгоспного виробництва. Для залучення колгоспників до праці у зимовий час в Яблунівці був створений цех, що виробляв паперові мішечки та поліетиленові пакети. В селі стало більше затримуватися молоді, яка раніше масово виїжджала на роботу до Львова. А в 1989 році об’єднаний колгосп «Заповіт Ілліча», по ініціативі яблунівчан, вкотре був розділений. Яблунівка стала самостійним господарством ім. Т. Шевченка, яке реорганізували в народне аграрне акціонерне господарство. Головою був обраний Йосип Петрович Сухар, а після його смерті НААГ очолив Володимир Сафатович Феджага. Буде зайвим будь-кого переконувати у значенні сільського медичного пункту, де хворі можуть дістати першу медичну допомогу. Першим повоєнним фельдшером в Яблунівці був Мазан Василь Дем’янович, який працював на цій посаді після повернення з ЧА у 1946 році. В 1948-1952 рр. здоров’ям яблунівчан опікувалась Ліда Калениківна Бойко, а зі середини 1950-х Василь Андрійович Наконечний. Перебуваючи на посаді ще молодим спеціалістом він проявив дійсно самовіддану роботу, опіку над людьми і їхнім здоров’ям. Фельдшер Наконечний не знав спокою ні вдень, ні вночі, бо його постійно викликали до хворих – як до дорослих, так і до дітей. В медпункті підтримував ідеальну чистоту, все в нього знаходилось на своєму

190

місці – медичне обладнання, ліки, медична література. Відчувалась у нього надзвичайна освіченість і культура. Лікар за покликанням, Василь Наконечний був шанований людьми за професійність і людяність. Мешканці села до цих пір залишаються вдячними йому за самовіддану працю і зберігають про нього добру пам'ять. Після Наконечного в медпункті с. Яблунівка Василь Андрійович Наконечний фельдшером працювала Когут (Вовк) Уляна Семенівна (з 1963 по 1971 р.), яка потім виїхала в м. Бібрку, де посьогодні працює в лікарні. Литвин Павліна В тому ж періоді (1967Павлівна 1968 рр.) акушером у ФАПі була Литвин (Колодка) Павліна Павлівна, яка була направлена на роботу після закінчення Золочівського медучилища. Когут Уляна Семенівна

Найдовше фельдшером в яблунівському ФАПі працювала Чеботар Емілія Паньківна, уродженка села Побужани (з 1972 по 1994 рік). Маючи відповідну медичну освіту та досвід чимало корисного зробила для оздоровлення яблунівчан. Перед роботою фельдшера певний час працювала в с. Гумниська вихователем учнівської молоді. Це допомогло їй, працюючи в медицині, глибше вникати в психологію людини, знаходити до хворого відповідний підхід, викликавши його на відвертість. Її усміхнене лице, оптимістичний погляд і щира розмова додавали людям енергії Чеботар Емілія Паньківна до оздоровлення. За таку вдачу жителі села її любили і поважали за професіоналізм. 191

А тепер про іншого лікаря - про того, який лікував в селі не людей, а домашню худобу. Довгий час в яблунівському колгоспі працював ветлікарем (з 1948 по 1970-ті рр.) Семенів Василь Ількович. Його справедливо в селі називали “ветеринаром”. Чи корова захворіє, чи кінь, чи свиня звертались до дядька Семена. Він усе знав про худобу. Навіть, коли вчений ветлікар з дипломом говорив, що худобину треба дорізати, люди ще радилися з ним. Візьме кількох сильних мужчин, перекинуть тварину, заллє “своїми лікарствами” – і хвороби як не було. Корова встає і здоровою повертається до стайні. Семенів Василь Важким було його дитинство. В 16 років Ількович залишився сиротою. Батько не повернувся з війни, а невдовзі померла і мати. Мусів проживати сам при бабі. Багато років був фірманом у відомого самоучки-ветеринара Яремкевича з Буська. Перебрав у нього досвід і став ветлікарем без диплому, що не помішало йому з успіхом лікувати сільську і колгоспну худобу. Крім ветеринарської роботи шив чоботи і бурки, перекривав дахи, робив огорожі. Старше покоління яблунівчан досі пам’ятає доброго та умілого Василя Семеніва. Після Василя Ільковича здоров’ям яблунівської худоби довгий час з успіхом опікувався професійний ветлікар Політило Михайло Миколайович. Він народився (1930 р.) і все життя прожив в Яблунівці, де в 1949 році закінчив місцеву восьмилітку. Пізніше 3-річна служба в армії і навчання в зооветтехнікумі (1966-1971 рр.) в містечку Судова Вишня. Після закінчення технікуму працює ветлікарем у Грабівській кущовій ветлікарні. Без відриву від виробництва закінчив Львівський зооветеринарний інститут. В любий час дня і ночі, на прохання земляків, приходив на допомогу домашній худобі, за що люди його щиро поважали. Вів активне суспільне життя, був головою церковного комітету УГКЦ с. Яблунівки. За його Політило Михайло М. ініціативою і безпосередньою участю була зроблена не одна добра громадська справа в духовному житті яблунівчан, про що буде сказано в розділі «Село після проголошення незалежної України». Помер в 1995 році після важкої хвороби. 192

Незважаючи на активну антирелігійну пропаганду, в радянські часи у Яблунівці до лютого м-ця 1961 року функціонувала церква, в якій, після ліквідації у 1947 році греко-католицької церкви, відправляли службу православні священики з Грабово. Біля церкви св. Дмитрія на Великодні свята 1948 р.: (зліва направо) 1-й ряд – Поцілуйко Василь, Порташ Мар’ян, Куп’як Мар’ян, Ковалик Петро, Куп’як Василь; 2-й ряд – Ковалик Михайло, Вовк Андрій, Мазан Ярослав, Караськевич Іларій, Н.Н., Вовк Зіновій, Вовк Мар’ян, Сосновський Іларій

Яблунівчани біля церкви св. Дмитрія: 1- Поцілуйко Надія, 2- Куп’як Марія, 3- Заліско Марія, 4- Семенів Михайло, 5- Дячок Емілія, 6- Боярська Меланія, 7- Семенів Ганна, 8- Заліско Ярослава, 9- Порташ Ганна, 10- Бербека Ярослав. Світлина 1956 року 193

Яблунівська молодь кінця 1940-х – початку 1950-х років:

Яблунівчани 1927-1930-х рр. народж. : (зліва направо) стоять – Магеровський Євген, Вовк Ярослав, Ковальчук Євген, Яремкевич Мар’ян; сидять – Війтович Григорій, Караськевич (?). Світлина другої полов. 1940-х років

Яблунівські дівчата 1931-1936-х рр. народж. : (зліва направо) стоять – Порташ Ганна, Дмитрук Текля, Дячок Євгенія; сидять – Дмитрук Іванна, Надала Марія. Світлина початку 1950-х років 194

Зліва направо – Мазан Ярослав Ількович, Зліва направо – Мазан Стефанія, Вовк Зіновій Михайлович, Куп’як Чайковська Стефанія, Дячок Леонія. Мар’ян Матвійович. Кінець 1940-х рр. Серпень 1947 р.

Зліва направо – Свенс Леонія, (?) Парас- Зліва направо – Бескоровайник кевія, Ковалик Анна, Луцик Віра, Михайло Григорович, Прихідько Мазан Марія. Світлина 1947 року Григорій Томкович, Бучковський Михайло Олексійович. 8.07.1952 р. 195

1 – Бербека Євген, 2 – Н.Н., 3 – Лось Михайло, 4 – Дишкант Петро, 5 – Н.Н., 6 – Н.Н., 7 – Сосновський Іларій, 8 – Яремкевич Мар’ян, 9 – Блащук Михайло, 10 – Пилипчук Павло, 11 – Вовк Ярослав, 12 - Вовк Мар’ян, 13 – Ковалик Михайло, 14 – Н.Н., 15 – Н.Н. Світлина 1947 року

1- 1- Таран (?), 2- Бескоровайник Зіновій, 3- Вовк Олег, 4- Колодка Степан, 5Прокопович Степан, 6- Прихідько Григорій, 7- Порташ Мар’ян, 8- Вовк Мар’ян, 9- Вовк Андрій, 10- Н.Н., 11- Сосновський Іларій, 12- (?) Василь. 2- Світлина 17.05.1952 року 196

Молодь Яблунівки в другій половині 1950-х років

Зліва направо – Ковалик Василь, Зліва направо – Ковалик Степанія, Вовк Мар’ян, Свенс Еммануїл. 1956 Колодка Ольга, Вовк Віра, Вовк Іванрік на, Семенів Меланія. Серпень 1957 р.

Зліва направо – Дмитрук Ольга Пет- Весілля Бербеки Зіновія і Лось рівна, Дмитрук Зіновій Ількович, Коло- Марії. Світлина зроблена біля цердка Ольга Михайлівна. Світлина 1957 р. кви св. Дмитрія, кінець 1950-х рр. 197

Молоді яблунівчани кінця 1950-х – початку 1960-х років

Зліва направо – 1-й ряд.: Поцілуйко Зліва направо – Бербека Леонія, Михайло, Дячок Мар’ян, Семенів Колодка Роман, Крамар Янка Роман, 2-й ряд: Дячок Євген, Прихідько Зіновій, Дячок Петро Брати-близнюки Бербеки Зіновій і Зліва направо – Поцілуйко Анна, Ярослав та Семенів Ярослав (посередині) Семенів Микола, Бербека Марія

198

Яблунівчани на початку 1980-х років

Яблунівські механізатори: Вовк Олег Васильович – бригадир тракторної бригади (справа) і Дячок Володимир Євгенович - тракторист

Яблунівські дівчата ловлять рибу в озерці під лісом «на торфах», 25.05.1980р. 199

Яблунівська школа в радянський період В 1939 році до основних територій України була приєднана Західна Україна і тут радянська влада почала інтенсивно запроваджувати свої порядки. У західноукраїнських школах вводились радянські навчальні плани, місце польської мови займала російська. Вивчення польської історії і культури знімалося, а натомість шкільні підручники наповнювалися антирелігійною пропагандою та статтями про діяльність більшовицьких вождів. Позитивним було те, що у школи Західної України (передусім сільські) прийшла рідна мова, освіта оголошувалася безкоштовною. Але перебудова школи на радянський манер супроводжувалася її русифікацією (всі команди на уроках фізичної культури подавалися російською мовою, у роботі з дітьми використовувалися російськомовні пісні, вірші, ігри тощо) та активним вилученням з неї "націоналістичних елементів". Замовчувалися невигідні центральному урядові українські культурні діячі і їх ідеї, одночасно оспівувалася керівна роль комуністичної партії. Атеїстична радянська школа не допускала церкву до пропагування української духовності. Все це виховувало у школярів байдужість до національних питань. 1944 року було видано ряд постанов, за якими вводились: п`ятибальна система оцінювання успішності, обов’язкові випускні екзамени, нагородження золотою і срібною медалями учнів-відмінників, які закінчували школу. Після звільнення територій Галичини від німецьких завойовників туди були надіслані учителі-добровольці, щоб піднімати народну освіту, яка була повністю зруйнована. Це пояснювалося тим, що, з однієї сторони, в Західній Україні бракувало вчителів (загинули, ще воювали, емігрували, пішли в УПА), з іншої сторони, радянська влада хотіла швидкими темпами запровадити на цій території комуністичну ідеологію і заволодіти душами галицької молоді. У школах використовувалися підручники шкіл Східної України, старались швидко створювати піонерські і комсомольські організації.(1)

Війтович Іван С. (післявоєнне фото)

Всі перераховані вище фактори мали місце і в Яблунівській НСШ. Після повернення радянської влади школа в Яблунівці знову стала семирiчною. Першим повоєнним директором в ній було призначено Війтовича Івана Степановича з Буська, який одночасно був викладачем математики і фізики. Разом з ним в Яблунівській школі стали працювати вчителі, які приїхали зі Східної України: 200

Голобородько Поліна Олександрівна – вчителька російської мови й літератури , а також іноземної мови; Мироненко Василь Корнилович – вчитель математики; Васенко Галина Андріївна – вчителька української мови й літератури; Кириченко Анастасія Іванівна – вчителька історії й географії; Чуприна Явдокія Людвігівна – вчителька російської мови й літератури; Московко Марія Володимирівна – вчителька математики з 27.08.1945р.; вчителями–класоводами працювали – Безугла Наталія Семенівна, Брушко Мотря Іванівна і Труш Лідія Тимофіївна. Поряд з вчителями – «східняками» в Яблунівці на той час працювало декілька місцевих учителів: Павлик Василь Кузьмич – викладач німецької мови, Кучинська (Дишкант) Анна Іванівна і Назар Дарія Андріївна – вчителікласоводи. Війтович І.С. в Яблунівці довго не попрацював оскільки вже 31.03.1945р. його переводять директором Буської НСШ, а на його місце тимчасово переводять Васенко Г.А.. Після неї, з 1 грудня 1945 року, директором школи став Василь Кузьмич Павлик, який пізніше працював завідувачем районним відділом освіти. Павлик Василь Кузьмич народився 22.02.1922р. в с.Купче Кам`янкоСтрумилівського повіту в селянській сім`ї. В рідному селі закінчив початкову школу, потім семирічну чоловічу школу в Буську за Польщі, і в 1940 році (за перших «совєтів») – 10-й клас Буської СШ. Навчався на курсах підготовки вчителів і з 15.08.1940р. розпочав свою учительську кар’єру на посаді вчителя Волицької початкової школи, де пропрацював до початку війни – 22 червня 1941 року. Під час німецької окупації і до 26.12.1944р. працював вчителем і завідувачем Ланерівської ПШ, після чого він пішов на навчання у Львівську теологічну академію. Закінчити академію Павлик не зміг, оскільки з 15 квітня 1945 року його призивають в ряди Радянської Армії, де він прослужив до 31 жовтня 1945 року. Після звільнення в запас був призначений директором Яблунівської семирічної школи, де пропрацював до 25.02.1947 року. Після цього короткий час (до 14.01.1948р.) працював на посаді завуча Купченської семилітки і з середини січня 1948 року переходить на роботу до Буська, де працює на різних посадах до виходу на пенсію. Спочатку викладає німецьку мову в Буській СШ, з лютого 1951 по серпень 1953 року працює директором Буської середньої школи робочої молоді, а з 8.08.1953р. переведений на посаду завідувача Буського районного 201

відділу народної освіти. На цій посаді він пропрацював 16 років (до квітня 1975 року) з невеликими перервами, а саме: з червня 1957 по лютий 1958 – директор Буської СШ; з лютого 1963 (після ліквідації Буського р-ну) по грудень 1966 – інспектор шкіл Кам`янко-Бугського райвно і директор Буської восьмирічної школи. Від 3.04.1975р. до виходу на пенсію за віком (червень 1983 року) працював директором школи-інтернату. Яку б посаду не займав В.Павлик, він завжди залишався людиною з великої букви. Василь Кузьмич проявив себе невтомним трудівником на освітянській ниві, вмілим і чуйним керівником. З-під його опіки вийшли в широкий світ тисячі вихованців, під його умілим керівництвом міцніли і утверджувалися педагогічні кадри району. Він був душею не одного покоління працівників освіти, захоплював своєю невгасаючою життєлюбністю, не стояв осторонь громадського життя м. Буська і району. Помер В.К. Павлик 6 грудня 1998 року на 77-му році життя. Світлу пам'ять про нього зберігають у своїх серцях тисячі вдячних надбужанців. В 1945/46 навчальному році Яблунiвська школа випустила своїх перших 18 вихованців з атестатами про неповну середню освіту. ………………………

Перед входом в Яблунівську школу стоять учителі (зліва направо): Н.Н., Кучинська А.І., Московко М.В., Голобородько П.А., Назар Д.А., Павлик В.К. директор, 25 травня 1946 р.

Перший випуск Яблунівської НСШ 1945/1946 навч. року: (зліва направо) сидять учителі Павлик В.К. - директор, Московко М.В., Голобородько П.А., Н.Н., учні стоять: Приходько М., Беднарська М., Лінгер Е., Бербека Е., Тішкало Є., Каранець Й., Якимів А., Н.Н., Грещук С., Смага М., Мартинюк О., Мудрик Є., Політило О., Вовк М., Грудзевич І., Мазан С., тримають таблицю: Бучковський І. та Зерський Є. Після переведення Павлика В.К. в розпорядження Буського райвно директором Яблунівської семирічки призначають Мироненка Василя 202

Корниловича, який до того працював у Яблунівській школі на посаді завпеда і викладача математики. Після того, як Мироненка В.К. перевели на посаду директора Топорівської школи на його місце з 1 вересня 1949 року призначають Тарана Олексія Михайловича, який перед тим один рік був викладачем історії і завпедом в Яблунівській школі. 5 листопада 1950 року Тарана О.М. переводять завідувачем райвно і на його місце приходить Жаріков Іван Іванович, який пропрацював директором Яблунівської НСШ по кінець квітня 1952 року. Згідно рішення бюро Буського РК КП(б)У від 30.04.1952р., за «істотні недоліки в керівництві школою» Жарікова І.І. звільняють з посади директора, а тимчасово виконуючим обов’язки директора призначають Горбач Тетяну Василівну, яка до того вже працювала в Яблунівській семилітці на посаді завуча.

Вчителі на подвір`ї Яблунівської НСШ: (зліва направо) Таран О.М. – директор, Таран Н.А. –вчит. російської мови, Горбач Т.В. – хімії й біології, Мироненко К. – української мови, Мироненко В.К. – завпед і вчит. математики. Фото 1949 року Після цього протягом одного 1952/53 навчального року директором школи був Хілько Іван Кузьмич, якого 15.08.1953р. було звільнено в зв’язку з «відсутністю документів про освіту» і Горбач Т.В. знову обіймає посаду 203

директора школи, тепер уже надовго..

Учні Яблунівської школи з вчителями на вході в школу, справа сидить Горбач Тетяна Василівна. Червень 1950 року У післявоєнні роки школа не мала достатньої кількості підручників i учні засвоювали пройдений матеріал тільки на слух. Класи були переповнені дітьми різного віку, які навчалися одночасно, сидячи за великими, ще австрійськими, партами. Зошити робили з довоєнних бланків різних державних установ, які для цієї цілі директор отримував в райвно. Чорнило робили з червоного буряка, або ягід бузини. Діти були дуже дружні, ділилися шкільним приладдям, а до вчителів ставилися з пошаною. Молоді вчителі Яблунівської семирічної школи у повоєнні роки

Чучман Аделя Євстахівна- Горбач Тетяна Вас. - Кучинська (Дишкант) вчителька математики. директор школи в …Ганна Іванівна…– Фото 1950 року 1953-59рр. Фото 1950р класовод. Фото 1950 р. 204

Вчитель-класовод Наточій Галина Панасівна (в центрі) разом з учнями, 1949 рік.

Вчителі Яблунівської семирічки (зліва направо): 1-й ряд – Вненкова Ч.А. класовод, Наточій Г.В. -класовод, Таран Н.А. -вчит. російської мови, Н.Н. – піонервожата, Вишинська Ф.А. –німецької мови; 2-й ряд – Дишкант П.А. – класовод, Н.Н., Таран О.М. –директор, Горбач Т.В. – хімії й біології, Н.Н. – рахівник школи. Фото 1950р. 205

Поступово школа поповнювалася новими вчителями, в основному вихідцями зі Східної та Центральної України. В 1945-52рр. вчителями в Яблунівській семирічці працювали: Селянко Г.Ф., Запорожець К.Я., Калько С.М., Горбач Т.В., Задоянний Ф.Я., Чучман А.Є., Таран Н.А., Вишинська Ф.А., Авраменко Т.С., Ковальчук М.В.. В цей час були вчителями початкових класів (класоводами): Дишкант П.А., Кучинська (Дишкант) Г.І., Тисенко П.А., Сувач О.Я., Вненкова Ч.А., Кухаренко О.Я., Наточій Г.П., Бурова О.В., Спатар К.П., Гугало (Демидчук) І.А. Учні 7-го класу Яблунівсьої НСШ у 1949/50 навч. році разом з учителями: 3-й ряд (зліва направо) Вишинська Ф.А. – вчит. німецької мови, Горбач Т.В.– завпед, Таран О.М. - директор, Таран Н.А. -вчит. російської мови, Чучман А.Є. –вчит. математики

Після 1954 року директорами Яблунівської НСШ були: Бiлянський Iгop Всеволодович (15.08.1959 – 15.08.1961), Чайченко Віктор Миколайович (15.08.1961 – 1964р.). Великої пошани заслуговує Горбач Тетяна Василiвна, яка працювала на посаді директора школи зі серпня 1953р. по серпень 1959р. і одночасно навчала школярiв хімії та була класним керiвником. Вчителями у старших класах були: I.Ф. Крупа, Р.М. Бучко, З.І. Грудзевич, Б.П. Соснiвська, П.М. Рикунiч, Н.М. Коропецька, В.М. Чайченко, Т.В. Бiлянський, Є.А. Гой, Т.В. Тихомiрова. Класоводами у 1950-60 рр. були: Т.I. Дишкант, М.Ю. Гулiна, І.В. Гулiна, Л.Ф. Синиченко, Ч.П. Роненкова, Є.A. Koстів, Н.Ф. Дмитрук, Л.М. Олiйник, С.П. Зелененька, E.C. Соснівськa.

206

Випускники Яблунівської семирічки 1950 року з учителями спереду школи

На подвір`ї Яблунівської школи стоять (зліва направо): Горбач Т.В. – завуч школи, Самойлович Ю.Ю. – зав. педкабінетом райвно, Н.Н. – інспектор облвно, Таран О.М. – завід. райвно, Н.Н., Вненкова Ч.А. – класовод, Вишинська Ф.А. – вчит. німецької мови, Н.Н. Фото 1951 року 207

Учні 5-го класу Яблунівської школи з учителями: (зліва направо) 1-й ряд – Мазан А., Боднарчук М.; 2-й р. – Соснівська О., Політило Ю., Семенів О., Н.Н., Гродзевич Я., Семенів Н., Семепів І., Лілякевич С.; 3-й р. – Бучковська О., Колодка Р., Ковалик І., Березяк В., Бербека Р., Маліновський В., Семенів І., Політило Б., Семенів І.; 4-й р. (вчителі) – Зелененька Софія Петрівна, Горбач Тетяна Василівна, Тихомирова Тетяна Сергіївна, Крупа Ілько Федорович, Коропецька Ніна Михайлівна, … Лариса Петрівна. 1953рік

Костів Євгенія Андріївна із родини Дишкантів зі Сокальщини, яка була переселена в Яблунівку у 1946 році. Вона довгий час пропрацювала в Яблунівській школі вчителькою молодших класів. Особливу увагу приділяла вихованню в дітей духу глибокого патріотизму, збереженню українських народних традицій і звичаїв. В ті часи, наскільки це було можливо, оберігала душі дітей, та й колег-учителів, від комуністичної ідеології, твердо стоячи на позиціях нашого українського, релігійного. І на її уроках було приємно відчувати так потрібний тоді наш український дух. Дишкант (Костів) Є.А. Фото 1950р.

Класоводом в Яблунівській школі багато років судилося відпрацювати і Дмитрук Надії Федорівній. Прибувши з Бродівщини, вона швидко вписалася в умови житя і 208

праці на селі. Наполеглива і творча праця надавали їй віри та надії. Вийшла заміж за місцевого хлопця Зіновія. Створили гарну сім`ю. Учениці Яблунівської школи під час виступу в Буському БК зі своїм музичним керівником (зліва направо): 1-й ряд – М. Дмитрук, М.Ф. Дмитук –муз. керівник, Е. Поцілуйко; 2-й ряд – М. Войтович, Н. Безкоровайник, І. Прихідько, О. Яворська. Фото 1957р. У педагогічній праці була дуже вимогливою і категоричною. Вона знаходила час і уміння, щоб діточки одержували міцні звання та виховання. Володіла гарним голосом і була також вчителькою співів. Про роботу в ті роки в Яблунівській школі згадує Грузевич Зіновія Ільківна: «В 1955 році я була направлена в Яблунівку вчителем української мови та літератури. То були дуже важкі часи для учителів. Грудзевич З.І., 1964р. Крім роботи у школі необхідно було вести агітаційно-масову роботу серед колгоспників. Ми повинні були розповідати про щасливе життя в Радянському Союзі і переваги соціалістичного способу життя над капіталістичним. Нас, агітаторівучителів, часто збирали на засідання правління колгоспу і обвинувачували в усіх недоліках колгоспного виробництва – низьких надоях молока, поганих урожаях при вирощуванні с/г продукції і т.п.. Вчителі часто ходили в поле до колгоспників, де вели бесіди про вирощування і збирання різних сільськогосподарських культур. Ці ж «лекції на виробничу тему» не допомагали колгоспникам у роботі, а скоріше На колгоспному полі при обмолоті льону веде агітаційну роботу вчителька Грудзевич З.І. (на фото справа)

209

заважали, відриваючи їх від праці. Яблунівські діти біля церкви св. Дмитрія на Великдень, 1955 р. Церква у селі була закрита, але на Великдень діти, за народним звичаєм, йшли бавитися на церковному подвір`ї. Учителі повинні були чергувати біля церкви, тобто не допускати дітей до тих забав. У великі релігійні свята учні до школи не ходили (їх не пускали батьки), класи в школі були порожні. А в такі дні до школи часто приїздили з перевіркою уповноважені з райкому партії. Тоді вчителі йшли від хати до хати і просили батьків відпустити дітей, щоб хоч трохи посиділи за партами, поки не виїде з села уповноважений. Коли ж наставала весна, треба було і програму по навчанню виконати, і кілька гектарів колгоспного буряка з учнями обробити, звичайно безплатно. А восени копали буряки, збирали картоплю, ламали кукурудзу, чистили зерно на току і т.д.. З ідеологічної сторони в той час за кожним учителем ретельно стежило «правляче око». Ми дуже обережно висловлювали свої думки про «переваги радянського способу життя» і про події недавнього минулого. Але щастило нам на порядних вчителів. У 1961 році до нас прийшов директором Чайченко Віктор Миколайович - вихідець зі Східної України. Добрий організатор колективу, відзначався чесністю і справедливістю. Читав уроки історії, цікавився дуже Галичиною, мав свою оцінку багатьох суперечливих історичних фактів та подій. Був дуже доброю людиною, з розумінням ставився до того, як ведеться навчальний процес у школі і як працюється вчителям у селі. Він завжди захищав нас перед вищим керівництвом. Чайченко В.М. .. Фото 1964 року

Одного разу Віктор Миколайович довірливо розповів мені про голод на Східній Україні, який пережили його батьки і він сам. Я вперше почула про 210

те, як від голоду вимирали цілі села, як вимітали з хати всі харчі і не дозволяли людям виїхати за межі України, щоб привезти хліба. «Павлик Морозов, - сказав він, - це була підла дитина, яка видала свого батька на смерть. Ніколи не ставте його в приклад на своїх уроках. То спеціально такими «павликами» вчать нас бути донощиками». Випускний клас Яблунівської 8-річної школи. Фото 1964 року

Також вперше я почула від нього про «чорний ворон», який вночі роз’їжджав по вулицях українських міст і сіл, забираючи свідомих українців на вірну смерть. Ця розповідь справила на мене сильне враження і я зрозуміла, що українці, як на Західній Україні, так і на Східній, однаково ненавиділи остогидлий їм комуністичний режим». Є люди, які не мають вищої освіти, але в житті здобувають практичні навики і з роками стають професіоналами. Саме таким і був учитель трудового навчання Куп`як Микола Костянтинович, який працював у школі в 1960-х роках. Він завжди старався навчити дітей робити речі, що потрібні в повсякденному житті – чи-то ручку до лопати, чи стілець, чи саморобні лижі, чи коньки, кліточку для кролів. Він підказував, який матеріал вибрати, якого розміру, структури і кольору. 211

Куп`як М.К. Фото з табло 1964 року

вчителя – Костянтиновича.

Мабуть, не один його учень добрим словом згадує свого доброго Миколу

Урок праці в шкільній майстерні. На задньому плані вчитель трудового навчання М.К. Куп`як

Гордiстю школи був учитель англiйської мови - отець Володимир Степанович Чучман. Він пропрацював у Яблунівській школi протягом 19521980 років. Народився у 1914 роцi в місті Буську. В 1938 роцi поступив навчатися у Львiвську Духовну семiнарiю. У пiслявоєнні роки семiнарiю радянська влада закрила. Отець Володимир Чучман продовжив навчання у Львiвському унiверситетi, але незабаром був арештований енкаведистами i закiнчив англiйську фiлологiю лише в часи «хрущовської вiдлиги». Таємно висвятився на Володимир священика, виконував Чучман Фото обов'язки пастиря Степанович. «катакомбної» греко- 1964 року католицької церкви, часто наражаючись на небезпеку i переслiдування. В цей перiод він активно спiвпрацював з єпископом М.Чарнецьким та митрополитом В.Стернюком. В останні десятилiття присвятив себе працi у соборi Обкладинка книги святого Юра. Написав iсторико-краєзнавчий «Буськ», написаної ….о. В. нарис «Буськ», iсторико-релiгiйну повiсть Чучманом у.. 1988 році «Добрi дiла о. Вiнкеньтiя», «3 Ісусом Христом в життя». Кошти на видання цих книг він заощадив iз своїх власних. В серединi 90-х років минулого столiття о. В.Чучман з нагоди 35-рiччя 212

пастирської праці був нагороджений почесною грамотою кардиналом I.М. Любачiвським. У його скромнiй кiмнатцi в будинку на вулицi С.Петлюри був обладнаний домашній вівтар. Отець В.Чучман щорiчно вiдвiдував урочистості на Пiдлиськiй ropi, дбав про посилення релiгiйностi серед населення. У своїх газетних i журнальних публiкацiях старався пiдняти моральний дух народу, який занепав у десятилiття пригнiчення України тоталітарним режимом. 24 грудня 1958 року було видано закон "Про зміцнення зв’язку школи з життям та про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР". Цей закон визначав: – перехід до обов’язкової 8-річної освіти для дітей віком від 7 до 15-16 років; – організацію виробничого навчання і виробничої практики з метою поєднання навчання з продуктивною працею дітей (вся молодь віком 15-16 років повинна була включатися у посильну суспільно-корисну працю).(2) Відповідно до цього закону у 1960 році Яблунівська школа стала восьмирiчною. В 1964-1969 рр. керувала школою Ніна Михайлiвна Коропецька, одночасно працювала вчителем бiологiї. Вона була зразком дисциплiнованостi, рiшучостi та наполегливостi. В цi роки в школi дiяли такі гуртки: юних натуралiстiв (Н.М. Коропецька), юних техніків (Г.М. Степаненко), лiтературний (З.I. Грудзевич), хоровий (Н.Ф. Дмитрук), танцювальний (К.Ф. Сало), фiзкультурний (Р.М. Бучко). Коропецька Ніна Михайлівна – директор школи в 1964 – 1969 рр. Фото 1967 року

Вчительку Степаненко Галину Михайлівну в селі називали «східнячкою». Прибула в Яблунівку з Півдня України. У школі читала уроки математики та фізики. Любила техніку і прививала цю любов дітям. Була дуже енергійною, сміливою, займалася спортом. Із захопленням організовувала для дітей цікаві екскурсії, Степаненко Г.М. Фото ходила з ними в походи. Але сімейне життя у неї в селі з табло 1964 року не склалося і вона змушена була покинути Яблунівку і переїхати в іншу область. Залишила добру пам'ять про себе в душах дітей, яких навчала. 213

Новак Марія Лук’янівна, 1960р.

Олійник Михайлівна

Люба

Безкоровайник Степанівна

Емілія

Багато років учителями молодших класів Яблунівської школи працювали Олійник Люба Миколаївна, Новак Марія Лук’янівна та Безкоровайник Емілія Степанівна. Проживали вони в с. Грабово. Та, не зважаючи на не завжди зручне добирання на роботу, відзначались дисциплінованістю та акуратністю. Давали дітям добрі знання, виховували любов до рідного краю. Чимало їх вихованців успішно навчались у старших класах, закінчили вищі навчальні заклади і стали успішними людьми, досягнувши керівних посад в різних сферах народного господарства. Яблунівська школа вдячна їм за сумлінну працю в навчанні та вихованні. Вони залишаються у добрій пам’яті своїх випускників. У 1960-1970рр. держава надавала школі більше уваги. Сюди надходили пiдручники, карти та iншi наочнi посiбники. В школі працювали піонерська та комсомольська органiзацiї. 3а радянським сценарієм учнi святкували всі державнi свята. Водночас заборонялося святкування релiгiйних свят. 3а наказом партiйних органів вчителi мусiли контролювати учнiв, не допускати їх до церкви, особливо в час Рiздва та Великоднiх свят. Для того, щоб всі мешканці села мали середню освіту, в Яблунiвцi була утворена вечiрня школа. Та дорослi не завжди вiдвiдували заняття. Доводилося вчителям ходити по хатах i нагадувати, що вони записані у вечірню школу. У листопаді 1966 р. видано постанову, за якою у школах вводилися факультативні курси з окремих учбових предметів, починаючи з 7 класу, що вибиралися за бажанням учнів, визначався порядок організації диференційованого навчання – створення певної кількості шкіл і класів з поглибленим вивченням в 9-10 класах окремих навчальних предметів, встановлювалося викладання систематичних курсів з 4-го класу, а не з п’ятого. 214

Випускне табло учнів 8-го класу Яблунівської НСШ за 1967 рік

Розповідь про розвиток шкільництва Яблунівки буде неповною, якщо ми не згадаєм про Яблунівську початкову школу, яка була 4-класною і функціонувала на присілку Рокитне (колишня Яблунівка Польська). Тут іще за панської Польщі для дітей польських колоністів була створена школа з польською мовою навчання, яка спочатку була 2-річною, а перед ІІ-ю світовою війною тут польські діти навчались уже 4 роки. Після повернення «совєтів» в 1944 році уже для дітей українських переселенців, що замешкали на присілку, з початку навчального року була організована початкова школа, яку розмістили в добротному будинку брата колишнього власника яблунівського фільварку Мороза. Завідувачем……. Яблунівської ПШ з 1 серпня 1944 року була призначена Швайкун Станіслава Яківна. Вовк (Завалій) Л.В. Згідно книги наказів Фото 1983 року Буського райВНО бачимо, що з 1.09.1946р. завідувачем ПШ стає Куцька Ю.І., а класоводом Вовк Лідія Василівна. В 1948 році початкову школу очолює Пишна Євдокія Василівна, одночасно виконуючи функції класовода. Місцеві жителі згадують, що в кінці 1940-х рр. в цій школі певний час працювала вчителькою Куса Ірина. 215

Будинок, в якому знаходилася Яблунівська ПШ. Фото 2012 року З початком 1950-51 навчального року завідувачем Яблунівської ПШ назначають Полішка Ореста Володимировича, який разом зі сім`єю оселився у другій половині приміщення школи. До якого часу він пропрацював у початковій школі точно не встановлено, але відомо, що пізніше проживала в будівлі школи і була завідувачем Шишківська (Башенська) Оксана Іванівна. При ній, згідно наказу Буського райВНО №53 від 31.08.1962 року, початкову школу на Яблунівській Колонії було закрито, шкільне майно разом з учнями передали Яблунівській НСШ. В той час у початковій школі налічувалось 9 учнів. Шишківську О.І. було переведено на посаду вчителя І-ІV класів Нивської ПШ. На сходах шкільного будинку Шишківська (Башенська) О.І. зі своїм чоловіком. Світлина кінця 1950-х рр.

Постанова від 20 червня 1972 р. "Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та подальший розвиток загальноосвітньої школи", а також введені в дію з 1 січня 1974 року "Основи законодавства СРСР і союзних 216

республік про народну освіту" ставили перед школою завдання давати молоді глибокі і міцні знання основ наук і проголошували перехід країни до обов’язкової загальної середньої освіти.(3) Досi з вдячнiстю жителi села згадують подружжя Кравчишинів: Богдана Володимировича - директора школи у 1969-1992 роках i одночасно вчителя фiзики, та Євгенію Семенівну - вчительку бiологiї i xiмiї в 19691991 рр.. В цi роки разом з ними працювало нове поповнення вчителiв: Я.Я. Милiнський, К.В. Пинзин, О.С. Колосовська, I.I. Лiсовець, С.М. Домбровська, М.Л. Новак, Г.П. Здоровецька, Г.I. Феджага, Г.М. Запотоцька, М.К. Милiнська, I.В. Ковальчук, Н.С. Подановська. Коли перший раз в Яблунівську восьмилітку прийшла Катерина Василівна Пинзин, то в шкільного керівництва склалося враження, що ця маленька, худорлява, маломовна дівчинка хоче записатися в заочну школу. Але керівництво помилялося. Ця дівчина на відмінно закінчила Дрогобицький педінститут і направлялась в Яблунівську школу на роботу. Головною рисою молодого педагога було уміння зацікавити кожного учня, навчити, закласти любов до математики. Вчителі школи дивувалися, що Пинзин К.В. Фото з частину свого не дуже великого заробітку вона випуск. табло 1969р. жертвувала на навчання дітей математиці. Правий був її інститутський керівник, що вона – «учитель від Бога». Жаль, що Катерина Василівна, вийшовши заміж, змушена була залишити Яблунівку і переїхати до чоловіка. Кравчишин Богдан В. – Кравчишин Євгенія С.- Здоровецька Галина П.директор школи в 1969- вчителька біології та викладач математики. 1992 рр. Фото 1980р. хімії. Фото 1980р. Фото 1980р.

217

Милінський Ярослав Ярославович, уродженець с. Соколя Буського району. Закінчивши навчання в рідному селі, продовжив науку в Побужанській школі, де виявив більше схильності до математики, фізики і креслення. Після школи закінчив Бродівське педагогічне училище. В Яблунівській школі працював довго (з 1968р. аж до виходу на пенсію в 2011р.), на посаді вчителя трудового навчання і креслення. Він умів знайти підхід до кожного учня, зацікавити своїм предметом. Любив з дітьми займатися спортом, проводив цікаві екскурсії. Особливо любили діти піти з ним у похід до лісу – весною, чи в осінню пору. Він знав тут про все – і де найкращі грибні місця, і де у лісі знаходяться чудові озерця. На зустрічах випускників школи колишні учні з радістю згадують ці екскурсії і дорогого вчителя, Ярослава Милінський Я.Я. Фото з табло 1980 року Ярославовича.

Випускники Яблунівської НСШ 1976 року разом з вчителями (сидять у центрі в другому ряді зліва направо): Кравчишин Б.В.- директор, Здоровецька Г.П., Дмитрук Н.Ф., Крупа І.Ф. Фото Н.Ф. Дмитрук

218

Випускне табло учнів 8-го класу Яблунівської школи (випуск 1980 року)

Будівля Яблунівської НСШ в 1980 роках

219

В ті часи в Яблунівській НСШ вчителями школи організовувалось багато екскурсій по вивченню рідного краю, ознайомленню зі старовинним Львовом, мандрівки Карпатами, по Шевченківських місцях і т.п. Діти з великою радістю і зацікавленням приймали участь в цих екскурсіях, які сприяли розширенню їх кругозору і навчали любові до рідної природи, історії та в цілому країни. Учні 6 класу на екскурсії в Каневі: (зліва направо) 1-й ряд: Г.Саєвич, М.Ланько, Є.С.Кравчишин – класний керівник, О.Зерська, І.Лукасевич, 2-й ряд: Г.Безкоровайник, О.Шкраба, Л.Костів, спереду В.Вовк. Фото 1975р. В 70-х і на початку 80-х років було прийнято ще ряд документів, спрямованих на піднесення роботи системи народної освіти. Але вони не працювали і радянська школа, піддаючись застійним впливам, все більше входила у кризовий стан. 1984 року було накреслено і прийнято основні напрямки шкільної реформи, де передбачалося: підвищення якості освіти і виховання; поліпшення постановки трудового виховання і професійної орієнтації учнів; зміцнення навчальної дисципліни і розвиток учнівського самоуправління; підняття громадського престижу і авторитету учителя, покращення його теоретичної і практичної підготовки тощо. Вчителька початкових класів Н.Ф. Дмитрук з учнями першого класу, 5 грудня 1981 року – шкільне свято «Прощання з буквариком» Для реалізації поставлених завдань було видано ряд партійних постанов. Зокрема, на основі розробленого плану цими постановами у країні було проголошено перехід на навчання дітей з 6-річного віку та на 11-річний термін шкільного навчання; змінювалася структура загальноосвітньої школи (початкова 1-4 класи, неповна середня 1-9 класи, середня школа 1-11 класи), зменшувалась наповнюваність 1220

9 класів до 30 чоловік, 10-11 класів до 25 чоловік.(4) У 1986 році в Яблунівській школі почалося навчання дiтей шестирiчного віку. А в 2000р. школа була перетворена в дев'ятирiчку. 3мiнювались навчальні програми i ускладнювався навчальний матеріал. Школярі паралельно з навчанням залучалися до працi в колгоспному господарстві - обробляли буряки, а восени допомагали збирати вирощений урожай.

Випускне табло школи 1990 року 221

Вони навчались в Яблунівській школі КОВАЛЬЧУК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ професор кафедри вищої математики Львівського національного університету ім. Івана Франка, випускник Яблунівської школи 1949 року

СПОГАДИ ЗІ ШКІЛЬНИХ ЛІТ Переднє слово. До села Яблунівка я приїхав «верхи на коні» у 1946 році. Це був сумнозвісний рік переселення українських родин з етнічних українських земель Галицько-«Закерзонського» краю, який у 1939 році за більшовицько-нацистським зговором про розподіл Польщі опинився під німецькою окупацією. Ще під час Другої світової війни, після відступу німецьких військ з території Закерзоння (що за «лінією Керзона»), у вересні 1944 року між урядом Радянської України і тодішнім урядом Польщі було підписано угоду про взаємне переселення українців і поляків. Питання переселення українського населення в УРСР було заздалегідь вирішено в Москві. Згодом по колишній лінії Керзона був встановлений польськорадянський кордон, який рікою Західний Буг відрізав прадавні українські землі від матері-України. “Батько народів” Й. Сталін подарував полякам споконвічні українські землі, що по другий бік Західного Бугу. Для українців у Польщі створювалися нестерпні умови існування. Озброєні польські боївки разом з поліціянтами і військовиками при підтримці радянських прикордонників проводили планові акції антиукраїнського терору, спрямовані на насильницьке спонукання до виселення-депортації українців із теренів Польщі. Вони грабували, вирізали, розстрілювали людей, палили їхні оселі і цілі села (навіть з живими жінками та дітьми). Особливо жорстоким було польське свавілля на Холмщині, де українське населення найдовше чинило опір виселенню з рідної землі та своїх домівок. Тут створювали загони самооборони, які одержували збройну допомогу від українських партизанських угрупувань, а пізніше — від регулярних відділів Повстанської армії. Така польсько-українська ворожнеча завжди потуралася (інколи і провокувалася) сусідніми державами. Поляки і українці споконвіків знаходилися у центрі зіткнення чужих інтересів. Польсько-українські переселення 1944 – 1946 років дописали ще одну трагічну сторінку злочинів більшовицького режиму і стали продовженням політики геноциду українського народу. 222

Я народився 18 серпня 1935 року в селі Доброчині, тодішнього Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Свій життєвий шлях від порога батьківської хати пройшов звивистими стежинами у роки польського панування, німецької окупації, згодом владарювання “людової” Польщі і вимушеного переселення-виселення в Радянську Україну. Благодатна земля Бузеччини стала мені другою “малою” Батьківщиною. Тут я прожив важкі післявоєнні роки, зустрів доброзичливих людей, які мене підтримали і допомогли вийти з тодішнього тунелю земного буття на світлий шлях науки та освіти, по якому я крокую дотепер. У 1952 році я закінчив Буську середню школу і вступив до Львівського університету ім. І. Франка на фізико-математичний (згодом механікоматематичний) факультет. Після закінчення університету і аспірантури працював старшим викладачем кафедри вищої математики Львівського сільськогосподарського інституту, а в 1964 році (після захисту кандидатської дисертації) пройшов за конкурсом на посаду доцента кафедри математичного аналізу Львівського університету ім. І. Франка. Протягом 1978 – 2003 років працював завідувачем кафедри вищої математики і водночас (1980 – 1995 рр.) деканом механіко-математичного факультету. З 2003 року працюю на посаді професора кафедри вищої математики. До школи. У перший клас Доброчинської школи я пішов у шестирічному віці ще під час німецької окупації. Німецька адміністрація, як і пізніше польська влада тимчасового уряду, не дуже дбала, щоб українські діти здобували освіту. Однак у зв’язку із змінами на фронтах Другої світової війни ситуація змінилася на краще. На теренах Закерзоння відкривали українські школи, народні бібліотеки, читальні Просвіти. Безпосередню роботу серед населення щодо організування українського національного життя проводили учителі, священики, активісти товариства “Просвіта”. У Доброчинській школі тоді працювали знаючі та інтелігентні учителі, ентузіасти просвітянської роботи, справжні українські патріоти. Директор школи пан В. Іванець був освіченою людиною, вмілим організатором навчальної та виховної роботи. Він вільно володів польською і німецькою мовами, добре знав літературу та історію України. І хоч тоді було заборонено викладання географії та історії України, проте організований ним навчальновиховний процес сприяв зростанню національної свідомості учнів, вихованню їх в дусі християнської моралі. Кожного дня навчання у школі починалося молитвою “Отче наш”. Доброчинський священик отець М. Воробій (єгомосьць) мав у школі години релігії, де ми вивчали катехизм, заучували напам’ять молитви, співали церковні пісні. Отець Михайло готував нас до 223

першої сповіді. Пам’ятаю, як після сповіді у церкві діти повзли на колінах, відмолюючи покуту. Дружина священика, пані їмосьць, вчила нас у 1 – 2 класах “азів науки” — писати, читати і рахувати на пальцях та патичках. Вже у другому класі ми рахували і розв’язували задачі на великій рахівниці (вона стояла посеред класу), голосно читали дитячі оповідання та вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки та ін. Пані їмосьць разом із сестрами-василіянками (законницями) готували нас до національних свят, які відзначали у сільській читальні. Щороку тут святкували роковини Тараса Шевченка, День Матері, героїв Крут. У ці дні до читальні сходилося все село. Всі у вишиванках. Під час святкового концерту виступали й учні школи. Виступ нашого хору завжди починався піснею “Ще не вмерла Україна”. Мене одягали у стрій козака і я переважно читав вірші. Один з них дотепер пам’ятаю: Це я, козак Богдан,

Раненько вийду до воріт,

У мене шапка і жупан,

Погляну на доріжку, вслід

У мене самопал-рушниця

Ірже у стайні вірний коник,

І шабля рідная сестриця.

В копитах срібні стяги дзвонять.

Прощай, сестричко, і не плач, Ось бач: коня я осідлав, Поїду в похід, ... Це були щасливі і незабутні хвилини у моєму житті. Вони посіяли у моїй душі зерна любові до рідного краю, до України. За це я вдячний учителям школи, святій церкві і моїй родині, яка вірно зберігала відданість своїй нації та віру в Бога. У ті часи учителям-українцям працювати було дуже важко і небезпечно. Не можу спокійно згадувати, коли під час розправи над українцями (пацифікації) з приводу невідомої версії “Хто забіл ксєндза?” польські поліцаї так побили нашого вчителя Іванця, що він довго не міг встати з ліжка. Після того ми вже не ходили до школи. Про його дальшу долю мені невідомо. Знаю, що нашого священика о. Воробія у жовтні 1947 року разом з дружиною та сином арештували і заслали у Сибір. І лише у 1956 році їм дозволили повернутися в Україну. Сім’я переїхала до м. Бучача, що на Тернопільщині. Але важкі умови праці на шахтному загазованому териконі підірвали здоров’я отця Михайла і він помер 26 жовтня 1956 року.

224

Свою сторінку спогадів з історії рідного села я хочу закінчити уривками з вірша “Украдене дитинство”, який надруковано у книзі Богдана Пасічника “Добрачин — зозулине гніздо” (Брошнів, 2000 рік): Я ніби бачу ту картину

Коли ми з татом вдвох за руки

(Вона тепер чудна для нас),

Ішли з усмішкою в очах.

Коли я брав до рук торбину

Я вперше йшов вивчать науки

І йшов до школи в перший клас.

На пальцях і на патичках.

… І зараз мов перед очима Село за Бугом. З вишини: Луги, поля і даль незрима, І сум сільської тишини. До Яблунівки. У середині травня 1946 року товарний поїзд з доброчинськими родинами разом з худобою та господарським реманентом перетнув польсько-радянський кордон і прибув на територію Радянської України. Далі поїзди з переселенцями прямували на схід і південь України, де тільки появлялося зелене світло семафора. Наш поїзд зупинився за станцією Джурин, що на Тернопільщині, бо на його шляху був завалений ще від війни тунель. Після недовгої зупинки надійшла команда: “разгружаться”. Поїзд дав задній хід, а ми залишилися серед степу широкого, під відкритим небом. Тут ми прожили кілька тижнів в умовах повної антисанітарії. (Через декілька років, коли я вже вчився у восьмому класі, Буська газета напише, що мене, «сина колишнього бідняка, який поневірявся по куркульських наймах у злої мачухи шляхетської Польщі, у 1946 році прийняла у свої обійми рідна мати-Вітчизна – Союз радянських соціалістичних республік»). Такі були реалії радянського буття. Насправді, замість обіцяного нам «радянського раю» люди були кинуті напризволяще і вимушені самі шукати своєї дальшої долі. То був голодний повоєнний рік. Тутешні жителі не хотіли брати нас у прийми. Я чув з розмови старших, що вночі до сіл навідувалися “хлопці з лісу” і наказували забирати до себе переселенців з Польщі. Наша сім’я переїхала до села Полівці і ми “заквартирували” у стодолі Івашківих. Нам було там “комфортно”. Одну половину стодоли відвели під помешкання, а другу — під господарське майно, корову і двоє коней. Правда, одного коня тато відразу продав, обмінявши його на продукти харчування (зробив бартер). 225

Пройшло засушливе тоді літо. Настала осінь. Серед людей ходили слухи, що нас незаконно виселили і будуть повертати назад на рідні землі. Багато моїх односельчан вирішили переїжджати ближче до західного кордону. Тато продав частину майна, докупив другого коня і ми також зібралися їхати ближче своєї домівки. Але наш новий “тяговик”-гнідець не хотів йти у возі (у роки війни він носив верхи кіннотників). Мене посадили верхи на коня і наша “фіра” рушила на захід. Тато керував кіньми, а моя мама, сестра і два старші брати йшли пішки. За містом Буськом на дорозі до села Яблунівки наша фіра похилилася — поламалося заднє колесо. Їхати далі не було можливості. Жителі Яблунівської “колонії” (хутора, що належить до села Яблунівки) запропонували нам тимчасово поселитися у старій школі, яка в той час вже була закрита. Тут у великому класі цегляної школи ми пережили холодну зиму. Місцева влада не могла нам допомогти, бо ми приїхали як нелегали. Сім’я відчувала великі труднощі. До того ж, у той рік була якась епідемія на тварин, і ми залишилися без корови і коней. Щоб заробити на прожиття, мої брати освоїли “хлібні професії” — шевця, кравця, ткача, муляра. Батьки вирішили послати мене до школи. За віком я повинен був йти у шостий клас, але свідоцтва про закінчення п’ятого класу у мене не було. Директор Яблунівської школи, Мироненко Василь Корнійович*, віднісся до нас із зрозумінням. Він створив комісію, щоб перевірити мої знання за попередні п’ять класів. За оцінками радянської школи у мене були знання нижче посередніх. А окремих предметів (зокрема, російської мови) я не вивчав зовсім. Василь Корнійович викладав у школі математику і відразу задав запитання з арифметики. Це був для мене шок, бо арифметику нас вчили тільки в рамках цілих чисел. У складі комісії був вчитель німецької мови Павлик Василь Кузьмич (він тоді ще працював у Яблунівці, а потім вчив мене німецької мови у Буській СШ). Василь Кузьмич поклав переді мною книжку з німецької мови і сказав прочитати невеличкий текст. Німецьку мову я знав непогано. Василь Кузьмич звернувся до директора і каже: “може йти у шостий клас”. Тоді Василь Корнійович дав мені в руки глобус і попросив пояснити систему світу за Коперніком. Я покрутив глобус і пройшов навколо нього. Це справило добре враження на членів комісії і мене рекомендували в шостий клас. Мені приємно тут згадати мого вчителя В.К. Павлика, який згодом став відомим освітянином, керівником, пройшовши “школу” вчителя, директора школи, завідувача райвно. У 1946 році до школи я не пішов. Одержаний шок під час співбесіди змусив мене по-справжньому взятися за науку. Я почав самостійно вивчати математику. Тут мені допомагав старший брат Петро, який за німців закінчив торгівельну школу. З російської мови мені давала уроки вчителька початкової школи, яка тоді ще працювала на колонії. 226

Про Яблунівку. У той же час суспільно-політична ситуація на теренах Бузеччини, як і на всій Західній Україні, залишалася складною і напруженою. Українське підпілля продовжувало національно-визвольну боротьбу проти поневолювачів. Радянський режим проводив жорстокі репресії серед місцевого населення, якому він не довіряв ніколи. Усе, що відбувалося в Яблунівці і сусідніх селах, люди розповідали одні одним якось утаємничено, з острахом. Вони боялися уповноважених з Буська, “стрибків”, енкаведистів. Вдень село жило одним життям, а вночі іншим. Панічний страх передавався і дітям. Про те, що навкруги діється, мої ровесники говорили між собою пошепки і чомусь остерігалися мене “чужака” (приїжджого). Вже під весну 1947 року в Яблунівці у жорстоких умовах був організований колгосп. Тваринну ферму розмістили на колонії у фільварку (колишньому панському господарстві), що стояв напроти школи, де ми тоді проживали. Колгоспним господарством управляв син пана Леха — власника фільварку (він вчасно кудись виїхав). Пригадую, як однієї ночі нас розбудила стрілянина. Потім з вікна школи ми стривожено спостерігали за пожежею — горів фільварок разом з убитою худобою. “Нічні гості” зникли. Вранці приїхали з Буська енкаведисти. Серед згорілих останків худоби знайшли і згоріле тіло Леха-молодшого. Мого тата і ще кілька чоловіків із сусідніх хат енкаведисти забрали до Буська, але через декілька днів їх відпустили додому. Я добре пам’ятаю той важкий повоєнний рік, який ми прожили (і пережили) на Яблунівській колонії, і з вдячністю згадую наших близьких сусідів — Башенських, Гимерів, Курницьких, Свищів. До навчання в школі я приступив 1 вересня 1947 року. Нелегкі були мої “начала”. У шостому класі майже всі предмети я не вивчав, а заучував. Початки алгебри мені вдавалися легше, а з арифметикою були труднощі. Пригадую, коли Василь Корнійович зачитував річні оцінки з арифметики, то моє прізвище чомусь пропустив. Учні хором запитали: “А Ковальчук?”. Василь Корнійович на якусь мить застановився, а потім прочитав “чо-ти-ри”. Учні заплескали, а я розплакався. Не знаю, чи то з радості, чи від переживання. А на першому диктанті з російської мови зробив більше помилок, ніж було слів. На слух від прочитаного тексту я писав слова “тире”, “запятая” … Вчителі Яблуніської школи дуже гарно ставилися до мене. То були справжні фахівці, віддані своїй професії (хоч непрості були умови їхньої праці). У ті роки учительський колектив, в основному, був укомплектований спеціалістами, яких влада скерувала зі східних областей України (своїх кадрів тоді ще бракувало). Вони проживали в Буську і кожного дня добиралися до школи (як учні).

227

Сім’я Мироненків проживала у школі, на другому поверсі. Василь Корнійович добре знав свої завдання на посаді директора школи і в той же час розумів ту обстановку, в якій йому приходилося працювати. Йому довіряла радянська влада і водночас він користувався повагою у місцевого населення. У нього була хороша біографія: отримав добру педагогічну освіту (про це можна було судити з уроків, на яких він давав ґрунтовні пояснення); у роки війни був кадровим офіцером (це було видно з його витонченого військового вишколу, а також з “кітеля”, який він інколи одягав). Він спілкувався тільки українською мовою. Ніколи не підвищував голосу, але вимагав дисципліни і порядку, виважено і спокійно вирішував назрілі питання. Йому не можна було не повірити або не послухати його. Зрозуміло, що школа не могла бути осторонь подій, які відбувалися тоді в державі. Донині мені запам’ятався той день 1947 року, коли під час уроків до класу зайшов схвильований Василь Корнійович і, опустивши очі, оголосив, щоб на другий день ми не приходили до школи (але не сказав чому). А через день ми побачили на наших партах плями крові. Від учнів я почув, що вчора тут записували до колгоспу. Наближалася 30 річниця Жовтневої революції. Як подарунок до ювілею (очевидно, за вказівкою зверху), розпочалася кампанія зі вступу учнів у піонери. Директор школи зібрав учнів 4 – 6 класів, провів коротку бесіду і сказав підняти руки, хто бажає вступити в піонери. Руки ніхто не підняв. Василь Корнійович на мить застановився, а потім звернувся до учнів і оголосив: від нині ви всі є піонерами. У день 7 листопада на подвір’ї школи зібрали всіх учнів 5 – 7 класів і вистроїли в колону по два для проведення демонстрації. Директор школи виніс червоний прапор і подав його учневі, що стояв у першому ряду колони. Учень відмовився взяти прапор. Відмовився і другий учень, що стояв поряд. Тоді Василь Корнійович підійшов до мене, вивів наперед колони і дав мені в руки прапор. Ми колоною пройшли до сільської ради і назад до школи. Біля сільради стояли уповноважені з Буська і представники яблунівської влади. Не знаю, що переживав я у ці хвилини. Єдине можу сказати, що я не міг не послухати Василя Корнійовича. Тодішня суспільно-політична ситуація ставила багато запитань-сумнівів, на які не можна дати всебічної об’єктивної відповіді. До сьомого класу я ходив вже разом з сестрою Марією, яка у повоєнній Польщі вчилася у Христинопільській семирічній школі, але свідоцтва про закінчення сьомого класу також не отримала (потім вона закінчила Буську середню школу і працювала вчителькою німецької мови у Яблунівській школі, водночас навчаючись заочно у Львівському педінституті).

228

У той час наші домашні обставини змінилися і шкільничі справи дещо ускладнилися. Сім’я переїхала до села Грабово, де нам запропонували, колишнє польське помешкання на хуторі Будиголош. Звідси ми кожного дня разом з грабівськими дітьми долали п’ять кілометрів до Яблунівської школи. У сьомому класі вчитися мені стало легше, і особливо з На фото: Марія Ковальчук (у верхньому математики. Василь Корнійович ряду справа), Елеонора Лось, Ольга звернув увагу на мою Семенів, Емілія Сосновська, Ольга зацікавленість до вивчення Колодка математики і додатково давав мені додому задачі підвищеної трудності. Повернувшись додому, відразу брався за математику. Я не міг вчити інші предмети, поки не розв’язав задачі з математики. Завдяки наполегливій праці і допомозі учителів я закінчив Яблунівську школу на “відмінно” і отримав похвальну грамоту. Я добре запам’ятав нашу останню розмову з Василем Корнійовичем у 1949 році, коли ми йшли дорогою з Яблунівки до Буська. Василь Корнійович, знаючи мої незавидні домашні обставини, радив мені вступати у Бродівське педучилище (навіть обіцяв підтримку). Не знаю, звідки взялися у мене такі “замудрі” слова, якими я тоді йому відповів: Василю Корнійовичу, я піду вчитися у Буську середню школу і після її закінчення буду поступати до Львівського університету на фізико-математичний факультет. Очевидно, моя відповідь йому заімпонувала, бо відразу ми перейшли на іншу тему розмови. На все життя я зберіг добру пам’ять про В.К. Мироненка — мого першого учителя математики, хорошу і добру людину. Напевно, саме дякуючи йому, я полюбив математику і став математиком. Не знаю, як надалі склалася доля Василя Корнійовича. Чув тільки, що він разом з сім’єю, як і інші вчителі Яблунівської школи, повернувся у рідні краї, на “велику Україну”. Післяслово. До написання спогадів мене заохотив Роман Бучко — мій товариш з років навчання у Буській середній школі і у Львівському університеті ім. І. Франка. Він знає, що я вчився у Яблунівській школі у післявоєнні роки, і йому частково відомо про мій дальший життєвий шлях.

229

Коли я став споминати шкільні роки, у моїй пам’яті постали відкриті і незгладимі картини з мого “украденого дитинства” — безжурні і радісні, страшні і тривожні, веселі і сумні. У спогадах зі шкільних літ я не мав на меті описувати свою біографію (таке дитинство було у багатьох моїх ровесників). Я ставив іншу мету: на окремих уривках і фрагментах, торкнувшись пам’яті минулих літ, відтворити картину деяких подій більше як шістдесятирічної давнини, які наповнені різноманітними протиріччями, багатьма запитаннямисумнівами, і які донині тривожать моє серце. Мені, переселенцеві з Польщі, непросто розпанахуватися і розповідати про пережите минуле тутешніми людьми у ті важкі і неспокійні післявоєнні роки. Чи зрозуміють мене? Не осудять?... Історична доля українців Надбужжя і Забужжя, які перебували під окупацією польсько-німецько-радянських поневолювачів, однакова і спільна. Різниця лише в тому, хто і скільки часу владарював над нами, які чужинці нас гнобили. Я не виступаю тут у ролі звинувачувача. Я захисник. Я не користуюся офіційними документами, а лише з пам’яті минулих літ пишу, що я бачив і чув від тутешніх людей, які жили і працювали, боролися і вірили у прийдешню волю і національну незалежність. Про політично-соціальні події того періоду на фактичному матеріалі з особистого життя описано у книзі Дмитра Куп’яка “Спогади нерозстріляного” (Торонто – Нью-Йорк, 1991). * - Мироненко Василь Корнилович працював на посаді директора з 23 січня 1947 року до літа 1949 року (примітка авторів)

ВОВК МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ Народився 15 серпня 1955 року на Тюменщині в родині репресованих. 1959 року з родиною повернувся в Яблунівку, де навчався в місцевій школі, яку закінчив у 1970 році. Переїхавши у Львів, здобуває фахову освіту і повністю присвячує себе громадській роботі, вступивши в ряди нової ОУН. Ідеологія націоналізму стає для нього головною в житті та направляючою силою в боротьбі за українську незалежну державу. В 1994 році Михайла Федоровича виборці Красненського округу обирають депутатом Львівської обласної Ради, яким він пробув кілька каденцій, в загальній сумі 17 років. У 2000 році був обраним головою партії «Конгрес Українських Націоналістів» у Львівській області. Ця партія була сформована відомою жінкою-революціонеркою п. Ярославою Стецько. На посаді голови Львівського КУНу підтримував Віктора Ющенка, коли той у 2004 році

230

балотувався на посаду президента України і брав активну участь в подіях Помаранчевої революції. Після приходу Ющенка до влади, з березня 2005 по червень 2010 року Вовк М.Ф. керує Буською державною адміністрацією. Стає зрілим політиком. Має тверде переконання, що український народ поборе всі труднощі і вільно та багато заживе на своїй священній землі. Під час Помаранчевої революції – Михайло Вовк (справа) і Ярослава виступає Вовк М.Ф. Київ, 2004р. Стецько на з`їзді КУН

Виступає голова Львівського КУН На похороні Я.Стецько: (зліва Вовк М.Ф. Львів, пл. Ринок, 30.06.2002 направо) В.Ющенко, Я.Пітко, В.Вовк, Б.Тарасюк

231

Громадсько-політичні діячі Львівщини на вічі біля пам’ятника Тарасу Шевченку у Львові, в центрі Вовк М.Ф.

ІЛЬКІВ ОЛЕГ ІВАНОВИЧ Народився 2 вересня 1959 року в с. Грабово(хутір Водаї). Закінчивши Грабівську початкову школу поступає вчитися в Яблунівську 8-річну школу, яку успішно закінчує. Потім навчається в Буській СШ №1. При навчанні в школі виявив організаторські здібності, був ретельним у навчанні і принциповим. У 1981 році закінчив Львівський зооветеринарний інститут, де здобув спеціальність зооінженера. Після проходження служби в рядах Радянської Армії з 1983 по 2005 рік працює в Буському держлісгоспі на посаді заступника директора, начальника відділу збуту і постачання. З 22.03.2005р. по 5.07.2010р. – заступник голови Буської райдержадміністрації з питань АПК. За сумлінну працю на цій посаді нагороджений грамотою Верховної Ради України і багатьма грамотами Львівської обласної ради та адміністрації. Обирався депутатом Районної ради 4го і 5-го скликань. Захоплюється бджільництвом, являється головою Товариства пасічників Буського району з часу його створення і по нинішній день. За самовіддану роботу по розвитку бджолярства району відзначений багатьма дипломами і грамотами Товариства пасічників України, а також найвищими нагородами Польського Товариства бджільників – медаллю Дзєржоне і золотою відзнакою Товариства. СОСНОВСЬКИЙ ЙОСИП ЛУК`ЯНОВИЧ Уроженець села Грабово. Після закінчення Грабівської ПШ навчався в Яблунівській школі з 1957 по 1960 рік. З вдячністю згадує про вчительський колектив школи, особливо про вчителя біології Коропецьку Ніну Михайлівну, яка привила йому любов до свого предмету. Середню освіту здобув у Буській СШ №1, після чого поступив у Бродівське педагогічне училище, яке закінчив у 1967 році. Живучи біля лісу, ще з дитинства полюбив красу природи, яка його оточувала. Вихований в селянській сім`ї залишив у серці любов до сільської праці, звичаїв і традицій. Мабуть, не випадково обирав професію за покликанням – вчителя трудового навчання. Але згодом вирішив досягнути більшого. Поступає і закінчує біологічний факультет Львівського університету ім. І.Франка. 232

Сумлінна праця в школі допомагає набрати досвіду педагогічної та організаторської роботи і підвищити свій кваліфікаційний рівень. З часом стає заступником директора в Чанижській школі, далі – інспектором райВНО, заступником завідувача і завідувачем Буського районного відділу народної освіти. Завжди залишає гарні спогади про свою роботу на керівних посадах. Яблунівська школа гордиться колишнім своїм учнем. БРАТИ ЗЕЛІСКИ Брати Олександр та Микола Зеліски народилися в Яблунівці. Тут вчилися і закінчили школу. З дитинства любили слухати музику і співати пісні, це їх дуже захоплювало. Одночасно із закінченням восьмирічної школи вони закінчують Буську музичну і продовжують навчання. Старший, Олександр, поступає до Львівського музичного училища, а молодший, Микола – до Луцького державного Олександр Зеліско Микола Зеліско музичного. Успішно закінчивши навчання в училищах здобувають вищу музикальну освіту. Олександр навчається в педагогічному університеті ім. Драгоманова, а Микола – у Рівненському державному інституті культури. Після закінчення вузів працюють вчителями музики та співів у школах м. Буська. У 2005 році Олександр Григорович стає переможцем І-го туру конкурсу «Учитель року», одержує запрошення в духовно-естрадний гурт «Куди йдеш?», який носить звання народного. Соліст учительського хору «Освітянка». Микола Григорович, працюючи в Буській школі №1, організовує ансамблі в молодших та старших класах. Приймає активну участь в хорі. У вільний час пише музику. Брати вкладають багато праці у піднесення музичної культури Надбужжя, не забувають своєї рідної школи та села. Олександр Григорович виконує місію регента Свято-Дмитрівської церкви. Створив церковний хор, який є окрасою церкви. Такими є брати Зеліски. Завжди в творчому пошуку, залюблені в пісню та музику. 233

Село після проголошення незалежності України При кінці 1980-х – на початку 1990-х рр. на теренах Української РСР стрімко набрав сили процес національно-духовного відродження. Цей процес розвинувся, як тільки похитнувся довголітній тоталітарний комуністичний режим, коли його фальшива ошуканська державна ідеологія вже більше не змогла опиратися на репресивні органи, що значно послабило пресовий тиск на людський світогляд, тому можна було на повний голос заявити про свою національну суть і розпочати, хоч і поступово, боротьбу за духовне визволення свого народу, за право жити у своїй незалежній суверенній Україні… Стара комуністична система здаватися не хотіла. 19-21 серпня 1991 року в Москві комуністи зробили спробу збройного перевороту, але демократичні сили на чолі з Борисом Єльциним зірвали їхній намір. Оті події прискорили розвал СРСР як державного організму. Тож 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України проголосила Акт державної незалежності. Діяльність Компартії України та КПРС в Україні були заборонені. А першого грудня того ж року на Всеукраїнському референдумі громадяни України майже стовідсотково (взяло участь у голосуванні понад 90 %) висловилися за незалежність України. Серед тих, хто хотів, щоб Україна була незалежною жителі Яблунівки. Про голосування яблунівчан за підтвердження Акту проголошення незалежності України у районній газеті «Воля народу» від 5.12.1991р. була поміщена така замітка: « ОДНОСТАЙНІ СТЬ ЯБЛУНІ ВКИ О сьомій годині ранку минулої неділі на Яблунівській виборчій дільниці було багатолюдно. Кожному хотілося першими взяти участь у такому небувалому історичному акті, як голосування за самостійність України і вибори Президента. Роман Панькович Бербека так і казав, отримуючи бюлетень: «Голосую тільки за самостійну Україну». Його виступ продовжив Василь Петрович Олійник. Йому, треба сказати, вісімдесят вісім років, отож і всього зазнав на своєму віку. Щоб нам добре жилося, казав, а відтак заспівав пісню на слова Івана Франка «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить». Нам пора для України жить. Люди знали, за що їм голосувати, а тому цілком закономірним було те, що з 586 виборців, занесених у списки, Акт проголошення незалежної України власноручно підтвердили 584 жителі села. Так, власноручно, бо до тих людей, котрі самі не могли прийти на дільницю, члени виборчої комісії їздили зі скринькою. Побували вони цього дня у Євгенії Прокопович, Ганни Семенів, Луки Парубочого, Анастасії Семенів та інших добродіїв похилого віку, хворих. Але 234

кожен з цих виборців проявив жвавий інтерес до референдуму, дякував прибулим, що дали їм змогу взяти участь у цій події, що і їх голос матиме вагу в результаті на користь рідного краю».(1) У той же день відбулися вибори першого Президента України. На пост Президента претендували два кандидати – Леонід Кравчук і В’ячеслав Чорновіл. Переважна більшість жителів Яблунівки проголосували за народного кандидата, В’ячеслава Максимовича Чорновола – 476 чол., і лише 11 чол. – за Леоніда Макаровича Кравчука.(2) Але по Україні в цілому переміг Кравчук – за нього проголосував 61% виборців. Склад Яблунівської дільничної виборчої комісії по виборах Президента України був наступним(3):

А ще раніше, у 1990 р., відбулися перші демократичні вибори до місцевих рад. По Буському виборчому округу № 95 по виборах депутатів Львівської обласної Ради, до якого входило с. Яблунівка, переміг висуванець Народного Руху України Харко Іван Іванович, за якого проголосувало понад 52% виборців, що взяли участь у голосуванні.(4) До Буської районної Ради народних депутатів яблунівчани обрали (з великою перевагою в голосах – 404 проти 96) інженера колгоспу ім. Шевченка Феджагу Ярослава Сафатовича, його суперником був агроном колгоспу «Побужанський» Свищ Володимир Іванович.(5) До Яблунівської сільської Ради 4 березня 1990 року виборці обрали 10 депутатів. 235

Ще 5-х депутатів до сільської Ради було обрано на повторних виборах, що відбулися 24 квітня 1990 року. Обов’язки голови виборчої комісії по виборах депутатів Яблунівської с/Ради виконувала вчителька Побужанської середньої школи Прокопович Феодосія Степанівна. Керівників сільської ради в 1990 році обирали депутати сільради на своїй першій сесії 29 березня 1990 р.. Першим головою Яблунівської сільради таємним голосуванням на альтернативній основі було обрано Миколу Васильовича Лук'янчука, директора Побужанської середньої школи, заступником голови обирають депутата Ольгу Михайлівну Вовк, а головою виконкому — депутата Володимира Теодоровича Рудака. На тій же сесії було затверджено керівників установ села, що прямо, чи опосередковано, підпорядковувались сільській Раді: Мацьківа Теодозія Григоровича – завідуючим клубом с. Яблунівка, Чеботар Емілію Паньківну – завідуючою ФАПом, Легку Галину Михайлівну – завідуючою сільською бібліотекою.(6) Посада голови сільради, в той час, була чисто декларативна (на громадських засадах) – всю повноту влади мав голова виконкому. Тобто Рудак В.Т. залишився далі «при владі» в Яблунівці. А вже на своїй четвертій сесії 25.09.1990 р. Яблунівська сільська Рада, виконуючи ухвалу Львівської обласної Ради (згідно якої посада голови Ради і голови виконкому сільської Ради мають поєднуватись в одній особі), обирає Рудака Володимира Теодоровича повноважним головою сільської ради.(7) 29 серпня 1991 року депутати Яблунівської сільської Ради на своїй позачерговій сесії, на якій розглядалось питання «Про політичну ситуацію в Україні», вирішують вивісити на будинку ради національний український прапор.(8) У березні 1994 р. відбулася важлива подія в житті незалежної України вибори до Верховної Ради, яблунівські виборці своїм депутатом обрали Ігоря Коліушка, представника політичного угрупування «Нова хвиля». За нього по Буському виборчому округу № 272, до якого входило село Яблунівка, проголосувало 50,5% від виборців, що взяли участь у голосуванні. А з решти 15-ти претендентів по цьому округу жоден не набрав більше ніж 8,9% голосів виборців.(9) 26 червня 1994 р. відбулися другі демократичні вибори до місцевих рад. Якщо на попередніх виборах голів місцевих рад обирали депутати відповідних рад, то на других демократичних виборах – самі виборці. 236

Передвиборча агітаційна листівка на підтримку Ігоря Коліушка, 1994 р. 237

Яблунівчани 26.06.1994 р. проголосували за: Миколу Гориня – на пост голови Львівської обласної Ради, Василя Вовка, головного зоотехніка управління сільського господарства – на депутата обласної Ради, Володимира Квасницю, висуванця блоку національно-державницьких сил району – на посаду голови Буської районної Ради, а свого односельчанина Миколу Миколайчука, голову НААГ «Побужанське» – на депутата районної ради (1162 голоси із 1288, що взяли участь у голосуванні).(10) Посаду голови сільської ради на цей раз яблунівські виборці довірили Дацків Любові Григорівні, жительці с. Побужани, яка перед тим працювала в Побужанах завідуючою дитячою дошкільною установою. За неї проголосувало 53,4% виборців, а за Рудака Володимира Теодоровича, який був другим претендентом на цю посаду – лише 24,6%. Заступником голови Яблунівської с/Ради депутати на своїй сесії обрали Лук’янчука Миколу Васильовича, а секретарем – Романюк Надію Ігорівну, увільнивши від цих обов’язків попереднього довголітнього секретаря сільради Вовк Ольгу Михайлівну в зв’язку з виходом на заслужений відпочинок.(11) 26 червня і 10 липня 1994 року відбулося два тури голосування по других виборах Президента України. Яблунівка, як у першому, так і в другому турі голосування, майже одноголосно віддала свої голоси за Леоніда Кравчука, зрештою, як і вся Західна Україна. Але другим Президентом України, завдяки підтримці центру, сходу і півдня України, був обраний Леонід Кучма. Дацків Любов Григорівна на посаді голови Яблунівської сільради довго не пробула, оскільки згідно рішення Львівської обласної Ради від 11.05.1995 р. № 68 «Про внесення змін в адміністративно-територіальний устрій населених пунктів Львівської області» було утворено Побужанську сільську Раду народних депутатів і Дацків Л.Г. було обрано її головою. А головою Яблунівської сільської Ради 3 грудня 1995 року на позачергових виборах було обрано Колодку Романа Степановича, за якого проголосувало 84% яблунівчан, що взяли участь в голосуванні (488 чол. із 537 чол.). На тих же виборах було обрано депутатів Яблунівської сільради по семи новосформованих округах. На своїй сесії 8 грудня 1995 року новообраний склад сільської ради обрав свої керівні органи і затвердив регламент роботи ради. Заступником голови сільської ради депутати обрали Феджагу Володимира Сафатовича, а членами виконкому Грищука Йосифа Франковича і Мацьківа Теодозія Григоровича. До складу виконкому увійшла також секретар сільської ради Романюк Надія Григорівна, яка залишилась на своїй посаді з попереднього складу. При 238

сільській раді було утворено мандатну комісію (голова Шевців Р.В.) і комісію по питанню планування та фінансів (голова Вовк Б.М.). При виконкомі ради утворили також дві комісії – земельну (голова Мацьків Тетяна Андріївна) і адміністративну (голова Тлустяк Євген Олексійович).(12) Створення незалежної Української держави надало потужного імпульсу для відродження її духовної культури. Не стояло осторонь від цих процесів і село Яблунівка. В першу чергу це стосувалося релігійного життя. В Яблунівці, одній із перших в районі, ще у час розвалу СРСР в липні 1989 року, за вимогою сільської громади, було відновлено регулярні богослужіння у закритій з 1961 року церкві св. Дмитрія. З цього часу вона функціонує як православна автокефальна церква, дочірна від церкви с. Побужани. Першим священиком після відкриття церкви був отець Євстахій Дорош. З 1993 року і понині парафію обслуговує протоієрей Любомир Бурбела. Церква відразу з проголошенням незалежності Української держави стала головним духовним центром для мешканців села. Щонедільні та святкові Божі служби, спів церковного хору, зрештою сама святкова обстановка у Господньому храмі позитивно впливала на душі віруючих, вони ще більше потягнулись до Бога, відродили і загартували свої патріотичні почуття. Про це свідчить гарно виконана реставрація церкви, відновлення дзвіниці, виконана металева огорожа . У церкві збереглися стародавні церковні книги: «Служебник літургії Іоанна Златоустого», «Апостол» та інші. Організований і дуже добре функціонує церковний хор, регентом якого є Зеліско Олександр. Функції дяка незмінно виконує вчителька-пенсіонерка Дмитрук Надія. Апостола читають Караськевич Михайло і Лісовець Андрій. З початком 90-х років в Яблунівці було проведено чимало різних, спрямованих на духовне відродження і виховання патріотизму, плекання любові до України, її історії, народних традицій та звичаїв, заходів політичнонаціонального характеру. Так у 1992 році в центрі села була висипана висока символічна, увінчана хрестом могила, із написом: «Борцям за волю України», що символізує героїчну боротьбу за волю України уродженців Яблунівки. Організатором цієї благородної справи був Політило Михайло Миколайович. Землю для висипання могили привозили Вовк Олег, Заліско Василь, Караськевич Богдан, Боднарчук Богдан. Хрест був виготовлений за проектом Вовк Богдана. Матеріал на хрест дарунок від Вовк Миколи.

239

Церква св. Дмитрія з дзвіницею в с. Яблунівка. Фото 2012 року

Іконостас церкви св. Дмитрія с. Яблунівка

240

Церковний хор церкви св. Дмитрія, в центрі регент Олександр Зеліско Зварювальні роботи по влаштуванню хреста виконали Богдан Муц і Богдан Вовк. Обмурівку каменем зробив Михайло Склярський. Хрест був урочисто освячений отцями УГКЦ. Після освячення відбувся великий мітинг і концерт присвячені памяті борців за волю України. В той же час в селі (знову ж за ініціативи Політила Михайла) відновили пам’ятник на честь скасування кріпосного права в Австрійський імперії у 1848 році. Бетонну огорожу біля нього поставили сельчани Вовк Володимир і Кузіна Ігор.

Пам'ятний хрест борцям за волю України. Фото 2010 року

Пам'ятка скасування кріпосного права в 1848 р. Фото 2010 року 241

… В 1995 році грекокатолицька громада села (після кількох років відправ у шалаші, який був зведений громадою на подвір’ї церкви св. Дмитрія) розпочала будівництво окремої релігійної споруди – каплиці св. Дмитрія. Головним ініціатором цієї будови була Луців Ганна, яка продала корову і дала на будову каплиці перший внесок. На провідну неділю парохом о. Михайлом Дроздовським було освячено перший камінь фундаменту каплиці і громада активно взялася до роботи. Проект на церкву виготовив Богдан Вовк, його затвердив голова Греко-католицька калиця св. церковного комітету Михайло Політило. Дмитрія. Фото 2012 року Євген Павліковський привіз камінь на фундамент. Організаторами будівництва, крім Політила Михайла, стали Вовк Мар’ян і Вовк Микола. Останній дав підвалини для будови каплиці і покрівельну бляху. Головними майстрами були Війтович Степан, Семенів Василь, Вовк Мар’ян. Потім до них приєднались і багато вклали сил у будівництво каплиці: Луців Кость, Соснівський Дмитро, Семенів Ярослав, Склярський Михайло, Вовк Степан, Вовк Євген, Прихідько Григорій, Павліковський Євген, Вовк Богдан, Вовк Володимир, Лісовець Михайло, Лісовець Петро, Вовк Роман, Мазан Михайло, Капій Мар`ян, Зеліско Роман та ін. Луців Ганна вишила хоругви і рушники, які і по сьогоднішній день прикрашають каплицю. Спонсорами будівництва каплиці була грекокатолицька громада Яблунівки і довколишніх сіл.

о. Ярослав Лозовий

В 1996 році каплицю було побудовано і накрито (накривали церкву Микола Вовк і Михайло Кріса). Тоді ж було здійснено мале освячення каплиці. Спочатку душпастирем був о. Михайло Дроздовський, а з 1997 року парафією опікується о. Ярослав Лозовий, який також є душпастирем грекокатолицької громади с. Грабово. 242

В 2006 році за ініціативи і спонсорської допомоги братів Вовк Богдана і Володимира каплицю розмалювали всередині і, після цього, її освятив декан Буський о. Олег Макар. Отець Ярослав активно співпрацює з молоддю села, відвідує школу і проводить духовні науки. З обов’язками дяка добре справляється Кріса Ліда, «Апостола» читає Вовк Валерій. Отець Ярослав Лозовий надзвичайно обдарована і активна в суспільно-християнському житті людина. Ще перед закінченням Духовній семінарії він навчався в Внутрішнє убранство каплиці св. музичній школі, культосвітньому Дмитрія с. Яблунівка (фото 2015р.) училищі та інституті культури в Рівному. Тому музика, в першу чергу духовна, разом з обов’язками пароха стають кредом його життя.

Хористи греко-католицької громади каплиці св. Дмитрія (фото 2015 р.) 243

Пише він також і поезії на християнську тематику, які перекладає на Один із дисків гурту “QUO VADIS”. музику. Дуже популярним і серед християнської Зліва направо: о. Ярослав Лозовий, відомим Віктор Хом’якевич, Ігор Красіцький, громади району став створений ним Олександр Зеліско, Оксана Вовк гурт “QUO VADIS”. 6 листопада 2005 року в Буську музичнотеатралізованою, християнсько пізнавальною програмою «Щастя бажаю тобі» стартувала Всеукраїнська акція «Оновлення душі – відродження України». Акція охопила населені пункти Львівщини і вийшла далеко за межі області. Ініціатором проведення цієї акції і керівником проекту став о. Ярослав Лозовий зі своїм

християнським гуртом “QUO VADIS”.(13) В 2010 році гурту духовної пісні “QUO VADIS”, за високу тематичність та духовність, було присвоєне звання “народного”. Парафіяни сіл Грабово та Яблунівка гордяться своїм душпастирем отцем Ярославом, який багато сил та умінь віддає для їхнього духовного збагачення. Поряд з каплицею св. Дмитрія сільська громада збудувала капличку присвячену Матері Божій. Ініціатором і спонсором спорудження каплички була Луців Ганна Петрівна. Організацією самого будівництва займався Склярський Михайло, у роботах брали участь Вовк Капличка біля греко-католицької Володимир і Кузіна Ігор. церкви в Яблунівці. Фото 2011р.

244

Капличка біля садиби Коцупир Місійний хрест на початку села. Фото О.Т. Фото 2010 року 2012 року Священик УАПЦ о. Любомир У 2005 році яблунівська Бурбела. Фото 2014 року. православна громада встановила на початку села місійний хрест, який освятив отець Любомир Бурбела. А в 2009 р. біля садиби Коцупир О.Т., за ініціативи Коцупир Івана, було встановлено капличку з фігурою Божої Матері з малим Ісусом на руках. Цю капличку поставлено на місці давньої, знесеної комуністичною владою. У 2010 році в Яблунівці (в місцевості «На Кубах») була встановлена ще одна капличка на честь Божої Матері. Будівництво цієї Божої споруди знову ж таки проспонсорувала Луців Ганна, яка, на цей раз, стала ініціатором зведення каплички біля своєї садиби. 245

Дах каплиці виготовив Коцупир Петро Іванович - житель с Яблунівка. Будівельні і оздоблювальні роботи виконували: Дмитрук Роман (Буськ), Валько Віталій (Побужани), Туркевич Богдан, Міляновський Петро і Бербека Степан - з Яблунівки. Освячення каплички провів священик УГКЦ о. Ярослав Лозовий.

Загальний вигляд каплиці будинку Луців Ганни

біля Фігура Матері каплиці

Божої

всередині

Освячення каплиці 18.07.2010 року. На фото справа: Луців Ганна і о. Ярослав Лозовий

246

А тепер про колгоспну господарку в Яблунівці після розвалу останньої комуністичної імперії під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік. Яблунівчани в черговий раз, вже за своєю волею, зробили ще одну спробу якось поліпшити господарську діяльність своєї колгоспної бригади. 15 лютого 1990 року в Яблунівці колгоспники провели збори, категорично відділилися від побужанського колгоспу «Заповіт Ілліча» і на базі Яблунівської бригади № 2 створили свій колгосп – «ім. Тараса Шевченка». Головою колгоспу обрали Сухара Йосипа Петровича.(14) Щоб зрозуміти причини такого рішення людей подаємо дві публікації з районної газети «Прапор Жовтня». Перша з них мала назву «Сім раз відмір», наводимо її повністю:

«Сім раз відмір — один раз відріж, — ця народна мудрість прийшла в голову під час бригадних зборів, що відбулися минулої суботи в селі Яблунівці. А передувала їм заява колгоспників, котра поступила у виконком районної Ради народних депутатів, її підписали 59 чоловік. І в зв'язку з тим, що на бригадні збори прийшло значно більше людей, заступник голови правління АПО «Буг» В.І. Білобран ознайомив з нею всіх присутніх. У заяві селяни писали: «Ми жителі села Яблунівки просимо Вас дати дозвіл на роз'єднання колгоспу «Заповіт Ілліча», відокремити нашу бригаду села Яблунівки і на базі даної бригади створити окреме господарство. Так як воно було раніше до приєднання його в 1975 році до села Побужани. На що ставимо свої підписи». Відкинемо в сторону стилістичні погрішності. Суть справи полягає в тому, що колектив бригади хоче відокремитись і створити окремий колгосп. Отже на бригадних зборах слід було вияснити, чому яблунівські колгоспники не бажають дальше вести з своїми сусідами колективне господарство. А тому було запропоновано присутнім висловитись з цього приводу. Хто хоче виступити?— запитав у людей голові колгоспу О. А. Михайлів. Перш ніж виступати — сказав колгоспник М. П Семенів, — ми б хотіли задати голові колгоспу декілька запитань: «Що зроблено для нашого села за роки, коли колгосп очолює товариш Михайлів?». Семенів Г. М. — колгоспниця: — Чому в колгоспі допускається несправедливість в оплаті праці буряководів? Чому в селі немає дитячого садка, медпункту (старий по суті розвалюється)? Чому не будується школа, 247

немає належного будинку культури, а єдиний будинок житловий, хоч і планувався в Яблунівці, все одно опинився в Побужанах. Дерев'янко П. І. — механізатор: — Чому на тракторній бригаді людям не створено умов праці, навіть рук помити ніде. Понад два з половиною місяця стоїть поламаний трактор і нікого це не обходить. Головний інженер рідкий гість на бригаді, і за вісім років голова колгоспу нічого для нас, механізаторів, не постарався. Лось І. М.— тракторист: — Чому ми в останню чергу одержуємо запчастини і на бригаді практично не маємо нічого? Навіть, коли механізатор Туркевич одержував новий трактор і то з нього спочатку в Побужанах забрали інструмент, а потім віддали. Словом, нам завжди дають «недоноски». То як може бригада дальше жити, працювати? Галич М. В, — бригадир цеху: -- Чому при скороченні робітників підсобного цеху допущено несправедливість? І скоротили більше людей з Яблунівки, ніж з Побужан? Чому в цеху немає їдальні, та навіть води нема де напитися. І тих «чому» бралось дуже багато. Незадоволення люди виявляли з приводу несправедливого поділу сінокосів, оплати праці, як і того, що майже всі керівні пости в Яблунівській бригаді займають вихідці з Побужан. Часом емоції переливались через край. Тоді доводилось заспокоювати людей. Відповідаючи селянам, голова колгоспу О.А. Михайлів назвав дві цифри: з 1982 року, тобто з часу, коли він очолив господарство, на будівництво в Яблунівці затрачено 894 тис. карбованців, а в Побужанах — 1140 тисяч. — Була колись така тенденція, — говорив він, — що в першу чергу більша частина коштів затрачалась на розвиток центральних садиб. Не обминула вона і нашого колгоспу. Ось чому люди справедливо дорікають сьогодні правлінню колгоспу, що в Яблунівці нічого не зроблено для розвитку соціальної сфери. Чи могли ми зробити в цьому плані більше? Звичайно, могли. Але в останні роки колгоспу значно зменшили ліміти на будівельні матеріали, особливо ліс, цемент, цеглу. Так з чого було будувати і ким, коли в будівельній бригаді з Яблунівки працює лише 7 чоловік, в той час, коли в Побужанах — 22. Відносно оплати праці пояснення давала головний економіст О. С. Романюк, керувалась вона не емоціями, а конкретними розрахунками. Оплата праці здійснювалась за одержану продукцію. У яблунівській бригаді вона була нижчою. В Побужанах з кожного гектара цукрових буряків торік зібрали по 385 центнерів, а в Яблунівці – лише по 276 центнерів, в три рази нижчий 248

врожай зібрано картоплі. Але інші показники в рільництві, скажемо для справедливості, були однакові. І мабуть всі ці пояснення людям треба було давати раніше, тоді б не виникали вони зараз. До того ж, коли переглянути і розподіл техніки між бригадами, то й тут не все гаразд, особливо з розподілом тракторів, силосних комбайнів, жаток, косарок, навіть культиваторів та тракторних причепів. Адже по суті в обох бригадах кількість сільськогосподарських угідь однакова. І всіх тих «чому» було б значно менше, коли б ці питання піднімались раніше на зборах колгоспників, засіданнях правління колгоспу. Адже виникли вони не в один день і навіть не в один рік. Питання, що привели до вибуху обурення в людей щодо соціальної несправедливості (а що вона існує сумніватись не можна), нагромаджувались роками. Який же вихід із становища? На наш погляд, його запропонував заступник голови АПО «Буг» В.І. Білобран. Він рекомендував «заморозити» всяке будівництво на центральній садибі колгоспу з тим, щоб вирішити всі питання соціальної сфери в Яблунівці. Однак на це збори не погодились. Пропонувалась ще одна альтернатива: запросити спеціалістів і підрахувати, чи зможе колгосп існувати 1 нормально розвиватись на території однієї бригади. Але і ця пропозиція була відкинута. Наелектризований зал, який в даному випадку, мабуть, керувався не здоровим глуздом, а емоціями і власними амбіціями окремих осіб, більшістю голосів проголосував за від'єднання яблунівської бригади і створення окремого колгоспу. В цьому хорі десь потонув виступ механізатора Володимира Феджаги, який закликав своїх земляків подумати, не спішити, все добре зважити. Для створення нового господарства організовано ініціативну групу, в які ввійшли працівники підсобного цеху Олег Мазан, Емілія Прихітько, механізатори Богдан Олійник, Роман Шевців, Роман Туркевнч. Обліковець Ольга Шкраба та секретар парторганізації Володимир Свищ від участі в роботі ініціативної групи відмовились, перша — в зв'язку з відбуттям на навчальну сесію, другий в зв'язку з тим, що не вірить в дану затію. Тепер ініціативна груп: має скласти програму соціально-економічного розвитку новоствореного господарства, підібрати кадри і представити ці матеріали на збори уповноважених колгоспу, які відбудуться 9 лютого цього року, 249

Є ще час подумати усім. Особливо над тим, що новостворене господарство має в своєму розпорядженні 1433 гектари сільськогосподарськнх угідь, з яких 862 гектари орної землі, і 181 чоловік працездатного населення, яке працює в бригаді. Як жити, як працювати? Мабуть з організацією такого господарства ще надовго відтягнеться в сторону вирішення назрілих соціальних питань. Бо не до того, мабуть, буде. Варто тепер усім подумати. Є ще час. З. Палига

(15)

Друга стаття, написана кореспондентом «Прапора Жовтня» Марією Гарасимчук через 3,5 місяці після створення НААГ ім. Т. Шевченка, називалася «На що розраховували, відділяючись». Подаємо її також в повному обсязі:

«Ще

чотирьох місяців не проминуло з того лютневого дня, коли в

Надбужжі утворилося нове господарство імені Тараса Григоровича Шевченка. До його складу увійшло лише одне село Яблунівка. Раніше воно було у складі колгоспу «Заповіт Ілліча». Що ж привело до поділу існуючого господарства? Чому жителі Яблунівки так вперто відстоювали свою думку про те що, від'єднавшись від «Заповіту Ілліча», житиметься І працюватиметься їм краще? Чи коли вони рацію? Ці та інші запитання кореспондент газети поставила механізаторові новоствореного колгоспу Роману Шевціву. Чому саме йому? Та тому, що він, а разом з ним і сільський коваль Микола Вовк, механізатор Петро Деревлянко, робітниця підсобного цеху Емілія Прихітько та й інші були членами ініціативного комітету по створенню нового колгоспу. Вони, так би мовити, взяли весь організаційний процес на свої плечі, були «ходаками» до керівництва різних районних інстанцій. Тож кому, як не їм, знати про все найкраще. Отож співрозмовнику перше запитання. - Романе Володимировичу, які причини привела до виходу Яблунівки зі складу колгоспу «Заповіт Ілліча» і чи довго виношувалась ця ідея? - Причина не одна. Якщо так, двома словами, то набридло моїм односельцям бути пасинками. Хочемо, нарешті, працювати для себе, чогось доробитися і для свого села. Адже дуже давно в Яблунівці щось будували, прокладали, конструювали. Хіба що замінили дах на двох корівниках. Але я веду мову про соціальну сферу. Нині селу потрібен дитсадок, побутовий 250

заклад, медпункт. Слід терміново добудувати й школу. За клуб не говорю. Якось підламали його, потерпимо. - Хіба цього мало? Скільки років треба, щоб оновити село? - Змушений сказати й про те, як платнли нам у «Заповіті Ілліча» за нашу працю. Чомусь виходило так, що яблунівська бригада завжди «пасла задніх» у соціалістичному змаганні, а, відповідно, члени її й одержували нижчу зарплату. Це стало системою. Ми старались не раз вияснити в правлінні колгоспу, чому вона існує, але наші домагання були марними. Отак з роками і наростало невдоволення. Часто бували такі ситуації, коли доводилось думати, що наша праця колгоспу не потрібна взагалі. Наведу лише один приклад. Усі знають, яка нелегка праця тваринників. Але, напевно, не усі знають, які штучні перепони створювались їм у нас. Не раз бувало так, що викошувались кормові поля у нашій бригаді для побужанського громадського стада, а ми згодом змушені були з криком видирати звідти причеп—другий зеленої маси. Хіба молоко з яблунівської ферми ішло в «Прогрес», чи «Здобуток Жовтня», а не в «Заповіт Ілліча»? Таких, на перший погляд, дрібниць було немало. — Ви обмовились про те, що яблунівцям завжди відводились у «Заповіті Ілліча» не призові, так би мовити, місця, коли йшлося про результати праці. Маєте можливість тепер довести те, що сельчани працювали не гірше від побужанців? - Звичайно. За рослинництво говорити рано. А от за роботу тваринників дещо скажу. Нині вони від корови доять по 13,6 літра молока. До такого показника в «Заповіті Ілліча» далеко. Перевиконала ферма за 5 місяців й план продажу молока державі, Колгосп вже наближається й до виконання ще одного показника — продажу державі м'яса. За 5 місяців його відправлено 543 цент. — Не без того, Романе Володимировичу, щоб Ви не знали, яку матеріально-технічну базу залишив «Заповіт Ілліча» колгоспу ім. Т. Шевченка. — Про це краще б не згадувати. Особливо сутужно нам з технікою. Бо вона дісталась від «Заповіту Ілліча» така, що придатна не для роботи в полі, а на металобрухт. Вантажні машини 1976—78 рр. випуску, вже своє відпрацювали. Зернові комбайни трохи «молодші» — випуску 1984—86 років. Багато знарядь взагалі не віддав нам колгосп-сусід. Тому вже, ще не зіп'явшись добре на ноги, господарство змушене було потратити 115 тисяч карбованців на придбання сільськогосподарської техніки. Вже прийшли зернові сівалки, бу251

ряконавантажувач, культиватори, роторні косарки, прес-підбирачі, буряковий комбайн, автомашина. Жаль тільки, що усе це прийшло не з бази постачання ВТП, а від адресатів, яких ми самі шукали. - І, нарешті, чи не найголовніше питання. На що все-таки розраховували жителі села, створюючи нове господарство в Яблунівці? - Частково я уже говорив про це, даючи відповідь на перше запитання. Розраховували на нормальні умови праці, соціальні заклади в селі і на таку зарплату, яку заробили, Те, чого так довго чекали, поводі стає реальністю. Не так багато часу минуло, як ми господарюємо, а вже нову сучасну заправочну станцію своїми силами побудували. Зводяться й піднавіси для сільськогосподарської техніки, тут теж робимо усе своїми руками, як і на будівництві сінажної ями на 400 тонн. Правда, ПМК-183 допомагає нам виконувати окремі роботи тільки на будівництві силосної ями місткістю на 1500 тонн. Скоро приступатимемо й до зведення майстерні на тракторній бригаді, а також конюшні. - А якою бачите перспективу свого колгоспу? - Кажуть люди, що колгосп, та я відніс би це й до села, якщо не будується, то старіє. Отож як член правління знаю, що в найближчі роки будемо зводити медпункт, дитсадок, підводити в село газ, думатимемо й за добудову школи. А з господарських споруд обов'язково маємо збудувати цех сухостою, провести реконструкцію корівника та монтаж АВМ. - Романе Володимировичу, будучи у вашому селі, дізналась й ось про що. Нині з Яблунівки на підприємства Буська й Красного виїжджав 175 чоловік. Це майже стільки, скільки працює тепер у новоствореному колгоспі. Невже для них роботи немає? — Так. Ця статистика правдива. А відносно того, чи потрібні нашому молодому господарству працьовиті люди, то таки дуже потрібні. І механізатори, і будівельники, і слюсарі, і доярки. Нині вже три гусеничних трактори стоять через те, що немає кому сісти за кермо. Ще рік—два й постане проблема з кадрами доярок. Дуже потрібні колгоспові і місцеві, і до того ж кваліфіковані спеціалісти. «Кульгає» у нас, відверто про це кажу, й дисципліна праці. Люди ще не усвідомили того, що свій колгосп, який хотіли утворити, своєю працею й мають ставити на ноги. Від того, як будемо трудитися, такий матимемо й авторитет. А хотілося б, щоб він у нас був 252

такий, як у переволочненців. Та, на жаль, багато членів колгоспу працюють ще за інерцією так, як звикли у складі колгоспу «Заповіт Ілліча». Але, я думаю, треба реально глянути на життя, на те, що уже за короткий час зроблено для нас в селі. Радує те, що в колгоспі є багато людей, які з розумінням ставляться до своєї роботи. Насамперед, це тваринники ферми на чолі з її завідуючим Василем Романюком, механізатори Степан Вербена, Микола Мурський, Михайло Бербека, Василь Бербека, ще один Степан Бербека, водій Степан Вовк, пенсіонери Євген Магеровський та Ганна Пеньк. Покладаємо великі надії й на молодь, яка поволі починає вертатися до рідного села. Вже приступили до роботи молоді хлопці Ярослав Тлустяк, Василь Вовк, Євген Зерський. На закінчення скажу, що я вірю у наші успіхи, в те, що з часом багато моїх односельчан змінять своє ставлення до праці в колгоспі, зрозуміють, що варто було пережити труднощі, щоб стати господарями на своїй землі.»(16) Зі створенням в Яблунівці окремого господарства, в перший же рік його існування, почали покращуватись виробничі показники господарської діяльності. НААГ імені Тараса Шевченка вибився на одне з чільних місць серед аграрних господарств району. Для підтвердження цього подаємо кілька публікацій в районній пресі за 1990-1991 рр. Перша з них була надрукована в районній газеті «Воля народу» в рубриці «Як господарюємо». В ній ішлося про те, як завершили 1990 рік тваринники господарства, називалась замітка «Рік уже закінчили»:

«З

виробництвом тваринницької продукції справи в колгоспі ім. Шев-

ченка ідуть добре. Останню тонну запланованого для реалізації державі м'яса відправили ще в листопаді. Тепер ось підходимо до виконання завдання по продажу молока. Якщо по-правді, то його ми виконали ще 10 грудня. Якраз тоді з колгоспу пішли останні центнери молока з загальної кількості семи тисяч п'ятсот шестидесяти центнерів. Але поскільки в ці дні значний мінус в реалізації молока державі допустило село, ми змушені його перекривати. Отож, прозвітуватись про виконання держзамовлення на продаж молока зможемо десь 25 грудня. Про це знають тваринники, але в роботі не розслаблюються, працюють так, як і раніше. Взагалі від старання людей залежить дуже багато. А в нас доярки до своїх обов'язків ставляться серйозно, хоча нелегко їм, і навіть дуже, 253

бо працюють без підмінних. Правда, днями це питання буде розв'язане. Під час розмов з жінками села виявилось, що дві з них мають бажання працювати підмінними доярками на фермі. Скоро вже стануть до роботи. А поки щоденно спішать до своїх груп корів ті жінки, які працюють на фермі вже не один рік. Є серед них й пенсіонери. Маю на увазі Меланію Костянтинівну Боярську. Але і сьогодні ця жінка б числі тих, хто успішно виконує свої трудові зобов'язання. Доярка одержить від кожної корови цього року по 3300 літрів молока. Тритисячний рубіж по надоях молока перейдуть й Стефанія Костянтинівна Боднарчук, Ольга Ярославівна Семенів, Стефанія Олексіївна Бербека, Ганна Михайлівна Прокопович. Маємо на фермі й трьох доярок, які одержать молока від кожної з корів своїх груп більше як по 4 тисячі літрів. Так працюють Стефанія Василівна Бучковська, Леонія Василівна Дячок та Стефанія Олексіївна Михайлів. Поки що на фермі надій не падає, нижче 7,5 —7,6 літрів молока. Та й для цього, вважаю, немає причин. Кадри, що головне, кваліфіковані. Людей випадкових, які відбувають аби день до вечора, в колективі нема. І кормова база на зимово-стійловий період закладена, що кращої й бажати годі. Більше потреби є силосу з кукурудзи, в достатку, кормових, буряків, сіна, жому, інших кормів. Стільки всього для худоби на цій фермі ще ніколи не було припасено. Крім того, й приміщення до зими підготували вчасно і якісно. І все ж, коли відверто, 7,6 кілограма молока від корови для я0лунівської ферми — не межа. Є можливості цей показник збільшити. І насамперед за рахунок омолодження дійного стада. На фермі немало старих, низькопродуктивних корів, яких треба вибраковувати. Роботу цю вели нинішнього року, продовжимо й наступного. На другий рік плануємо ввести в стадо не менше 25 нетелів на 100 корів. Подумали й про інші аспекти, які немало вплинуть на продуктивність стада. Це, насамперед, пасовища. На 1991 рік площа під ними не лише збільшена, але й проведені на них необхідні операції, щоб дали належну віддачу. Адже плануємо ще й поголів'я корів збільшити. Це все тонкощі, так би мовити, виробничого характеру. До речі, вирішувати їх в умовах нашого, невеличкого господарства, не дуже й важко. Але маємо проблеми й іншого характеру, пов'язані із створенням побутових умов тваринникам. Здається, все необхідне є на фермі для нормальної роботи людей, а от торгової точки не вистачає. І вона, як кажуть доярки, вкрай тут потрібна, щоб мали змогу хоча б хліба без черг купити (не згадуватиму вже про товари промислової групи, які тваринникам майже не дістаються). 254

Отак з наших трудових успіхів перейшли й на побутові проблеми. А вони таки добряче впливають на результати роботи в будь-якій галузі, а в тваринництві особливо. В. РОМАНЮК, завідуючий фермою колгоспу ін. Т. Шевченка.»(17) Про результати роботи господарства і про життя колгоспниківяблунівчан написала і газета буських комуністів «За оновлення» в березні 1991 року:

«Село і серце відпочине Репортаж з колгоспу імені Тараса Шевченка Село і серце одпочине. Село на нашій Україні – Неначе писанка село, Зеленим гаєм поросло, Цвітуть сади; біліють хати... Тарас Шевченко У перші березневі дні сльотавить зима. То мокрим снігом припорошить землю, то вечорами морозцем скріпить. Але в повітрі вже відчутно наближення весни. Від Буська до Яблунівки — рукою подати. По обох сторонах дороги лежать запорошені снігом поля. Лише на гребенях борозен чорніє земля. Яблунівка — село звичайне. Немає в ньому нічого особливого. Хіба те, що недавно відзначали селяни рік. як створили знову свій колгосп, від'єднавшись від Побужан. Назвали його іменем славного Кобзаря. Як живеться у ньому селянам? Важко однозначно відповісти на це питання. На недавніх звітних колгоспних зборах голова правління Йосип Петрович Сухар, прожитий рік оцінював нормально. Попри всі труднощі періоду становлення господарства — колгосп імені Шевченка, здається, вибрався з біди, хоч до справжнього добра ще далеко. Запам'ятався ще один штрих із цих зборів. Аналізуючи діяльність господарства, Йосип Петрович більше говорив про людей, ніж про економічні показники. І мав він на це підстави. В тому, що шевченківці одержали на круг майже по 37 центнерів зернових, зібрали досить непоганий врожай цукрових буряків, картоплі і особливо, кормових культур, та в загальному отримали 255

майже 200 тисяч карбованців чистого прибутку — справа людських рук. Не випадково серед тих, хто повірив у власні сили, голова називав механізаторів Миколу Мурського, Степана Бербеку. Романа Шевціва, завідуючого фермою Василя Романюка, доярку Стефанію Бучковську та десятки інших колгоспників. Вміють любити вони землю, знають свою професію, а основне — чесно працюють. І от ми знову в Яблунівці. В обідню пору прямуємо, на одну з трудомістких ділянок виробництва — тваринницьку ферму. —У нас все» гаразд, — каже завідуючий фермою Василь Ількович Романюк. Працюємо нормально. Люди до праці ставляться сумлінно. За два місяці продали державі понад 1150 центнерів молока, при квартальному завданні — 1695 центнерів. —

Йдете із значним випередженням?

— Безумовно, — відповідає завідуючий. — Врешті, чому не йти. Кормів вистачає, тварини доглянуті, а все інше справа рук тваринників. А колектив підібрався працьовитий. Дійсно, завідуючому навіть важко було визначити когось із доярок. Дійшли до згоди назвати тих, хто має вищі надої. — По фермі зараз вони складають майже 10 кілограмів, — каже завідуючий — А от більше цього показника мають надої доярки Леонія Вовк, Стефанія Михайлів, Стефанія Бучковська, Стефанія Боднарчук. В інших дещо нижчі надої, але не від поганої праці. Просто в названих доярок дещо більше отелилось корів. На яблунівській фермі дійсно порядок. Але сказати, що життям своїм доярки задоволені не можна. — За останній час значно поліпшились умови праці, — говорили вони. — Стали більше заробляти. Та й правління колгоспу своєю увагою не обділяє. Можна працювати. Але як жити, коли практично немає що купити на зароблені гроші. Подивіться лише в наш магазин. — Не думайте, що в Буську. краще. -- Знаємо. Але це нас мало тішить, коли людині праці і для себе, і для дітей немає що придбати. А коли навіть в магазин і привезуть якісь товари, то всі

256

біжать, мов на пожежу. Та що з того, придбають потрібну річ не всі. Тоді сварки, невдоволеність виникає. -- Неможливо справедливо розподіляти те, чого немає, — кажу їм. -- Ми то знаємо. Але ж ми свої обов'язки перед людьми виконуємо. Чого ж інші за нас не думають. -- Що тут скажеш. Заперечення резонне. Все таки стараємось довідатись як живуть селяни. З цим питанням звертаємось до голови сільради Володимира Теодоровича Рудака. — Як усі, — з сумом каже той. — Селянам сьогодні мабуть найгірше. Куди не поткнешся всюди клин. — І все ж чого найбільше не вистачає? — Можна сказати всього, — говорить Володимир Теодорович. — Поки що розмови про пріоритетний розвиток села залишаються розмовами. Ось подивіться на наше село. В ньому 220 дворів. Половина хат — дерев'яні. Друга — цегляні будинки. Проте будують люди їх довго і дуже тяжко. Справді не всі в селі хати білі, як писав Тарас Шевченко. Є нові світлиці, в сучасній штукатурці, з великими вікнами до сонця. На жаль в минулому році в Яблунівці ніхто із селян не справив новосілля, хоч початих будівель немало. -- Невже так важко селянину будуватись? — питаємо в голови. -- А ви запитайте лишень у Володимира Сафатовича Феджаги. його світлиця найближча до завершення. Він досвід має, — жартує Володимир Рудак. Володимир Феджага працює в колгоспі завідуючим майстернею. Його дружина також працює в колгоспі. От і беремо в нього бліц-інтерв'ю: — Раніше люди будували будинки з дерева. Тепер перейшли на мурованки. Вони вигідніші своїм строком служби, та не тільки тим. Раніше цеглу можна було купиш дешевше. —

Тепер подорожчала?

-- Справа не тільки в цьому. Кошти можна і в колгоспі заробити, коли не лінуєшся, А де матеріали дістати, зокрема, цеглу, цемент, вапно, ліс, покрівлю. Словом цей перелік можна продовжити.

257

Тож роками будує селянин свій дім. Часто відриває від себе, від сім'ї, бо переплачує за все. Тож не кожен відважується братись за будівництво. Дійсно, ще не скоро відпочине в селі серце селянина, як пророкував наш славний Тарас. Але люди надіються, сподіваються на краще. В цьому сенс життя. Пам'ятають про великого Кобзаря, чиє ім'я носить їх колгосп. Напередодні його роковин в сільському клубі щовечора проходять репетиції. Сільські аматори сцени готують конверт. Готуються до Шевченківського свята і школярі. Село живе своїми нелегкими буднями. Село чекає перемін. Коли ж прийдуть вони? 3. ПАЛИГА.»(18) Та ж сама газета «За оновлення» в січні місяці 1991 р. у двох своїх номерах надрукувала нарис про голову НААГ ім. Т. Шевченка Сухара Й. П., видержки з якої подаємо нижче:

« ПОВЕРНЕННЯ Земля мусить мати господаря. В протилежному разі всі наші розмови про те, як нагодувати людей, залишаться розмовами. Ця істина прийшла на думку, коли напередодні нового року, в колгоспі імені Т. Шевченка проходила нарада спеціалістів тваринництва. Знайомлячи колег з господарством, голова колгоспу Й. П. Сухар сказав, що тваринники Яблунівки достроково виконали державне замовлення по продажу молока і м'яса… Як би там не було, а нинішні показники яблунівського колгоспу не можуть не радувати. Тим більш, що перспектива на майбутнє у нього має міцні підвалини. Про них розповідав колегам Йосип Петрович. І перш за все криються вони в міцній кормовій базі. Дійсно, на цьогорічну зимівлю кормів в колгоспі заготовлено більше ніж вдосталь. І, що особливо, усіх без винятку. Отож сидів і думав. Мабуть на кожній землі можна одержувати добрий врожай, якщо цього захотіти. Земля є земля. Віддячує вона лише господарю. Це аксіома…

258

Нова сторінка колгоспу імені Тараса Шевченка почалась 16 лютого 1990 року. Писалась вона розумом і працею як голови колгоспу, так і всіх селян. А роботи було ох як багато. Наближалась весна. Треба було готовити техніку. Трактор за трактором, сівалку за сівалкою, культиватор за культиватором витягували з болота. Очищали і лагодили. Шукали запасні частини, шукали людей. Не вистачало по суті всього: спеціалістів, техніки, грошей. Не вистачало на фермі кормів. Худоба, по суті, залишилась на соломі. А в людей і тієї не було. Бо приходили до голови колгоспу, просили, щоб допоміг дозимувати. Якось вирвались із скрути. Вийшли з прориву, бо працювали разом. Радились, допомагали один одному, часом і сварились, бо така вже доля селянська. При скруті кормів не лише зберегли стадо, а й значно підвищили його продуктивність. Весною обсіялись своєчасно, взялись за догляд полів. І знову все робилось не однобоко. У напружені весняні дні кипіла робота не лише на полях. Будувалась бензоколонка, споруджувались силосні траншеї, приводились до порядку ферми, зводився критий піднавіс для техніки, лагодився тік. І все це при скрутних запасах цементу, цегли, каменю, лісоматеріалів. Ось в такій круговерті буднів працювали всі... Згодом настав сінокіс, а за ним жнива. Нові клопоти несли вони голові, усім селянам. Не все вдавалось. Ламалась, як завжди, техніка, не вистачало запчастин. Запам'ятався перший день жнив. Косарки обкошували ярий ячмінь біля дороги, що веде у Яблунівку. Біля жаток застав голову колгоспу. Місцями збіжжя полягло, косарки його не брали. Декілька косарів допомагали механізаторам. Підійшов до гурту, привітався. Зустрів старого знайомого —- Ярослава Саєвича. — Знаєте, — Сказав мені селянин. — Давно вже я не бачив голови колгоспу на полі у перший день жнив. Не любили вони, видно, поля. Якби такі керівники, як Й. П. Сухар і раніше керували колгоспом,то ми не були б бідними. Що тут сказати. Словами селянина, мабуть, сказано все... 3. ПАЛИГА.»(19) 259

В лютому 1992 року на загальних зборах трудового колективу було прийняте рішення реорганізувати колгосп імені Шевченка в НААГ (Народне аграрно-акціонерне господарство) з аналогічною назвою.(20) В 1994 році НААГ ім. Т. Шевченка домігся добрих успіхів у рослинництві, виростив найвищий в районі врожай зернових. Про досягнення господарства і його працівників в той час не один раз описувалось в районній газеті «Воля народу». Подаємо декілька із таких заміток:(21)

260

Про сумлінну роботу механізатора Романа Шевціва газета «Воля народу» писала також і у 1996 році в рубриці «Твої люди, Надбужжя»:(22)

261

У вересні 1994 року в районній газеті також була опублікована стаття про підготовку в господарстві ім. Шевченка кормів для забезпечення зимівлі худоби. Подаємо видержки з цієї публікації:

« ЗАПАС НА ЗИМУ — Отака наша кукурудза. — В голосі Йосипа Петровича Сухара задоволення. Розуміємо його: в цьому році з врожаєм качанистої пощастило не всім народно-аграрним господарствам Бузеччини. НААГ ім. Т. Шевченка сіяв її рано і, як тепер кажуть в Яблунівці, якраз вчасно. Посіви встигли набратися сили ще до спекотних днів липня. Виходить по 200 з лишком центнерів маси з гектара. Безперечно, це не те, що в попередні роки, але все-таки силос буде. Закладають його вже декілька днів. Роботу довірили двом Бербекам — Володимиру та Ігорю. Перший косить комбайном КС-2,6 в зчепі з трактором Т-150 К, другий працює на комбайні німецького виробництва. Правду кажучи, Ігор тільки допомагає Володимиру, бо комбайн вже давно на ладан дише. Механізатор, як міг його підремонтував ї тепер по можливості використовує. Нема на полі затримки за транспортом. Ось тільки що від'їхали автомашини Василя Політила і Богдана Саєвича, як на їх місце до комбайнів прилаштувалися самоскиди Євгена Ковалика та Василя Бербеки. Чекає своєї черги автомашина Мар'яна Семеніва. Возять масу до місця силосування і трактори. Йосип Петрович перерахував нам людей, котрі за ними закріплені: — Михайло Бербека, Василь Вовк, Степан Бербека. — Видно, голова задоволений працею транспортників. Не байдикують, каже коротко.

262

Заготівля силосу під постійним контролем завідуючого фермою Василя Романюка: йому ж взимку згодовувати корм худобі, то хоче, щоб був він перш за все якісним. Щоб взимку було ближче доставляти готовий корм до ферм, силосують поблизу них. До подрібненої маси кукурудзи додають солому. Таким чином і кислотність нейтралізується, і корму буде більше. — Вже маємо в ямі поза півтори тисячі тонн такої маси, — веде далі голова правління. — Скосили тільки 143 гектари, а сіяли 203. Решту днями також зберемо. Звичайно, силосу з однієї кукурудзи громадськім худобі на зиму буде замало. Поповнити запас кормів тут збираються ще гичкою цукрових буряків. До неї також будуть додавати солому. Планують мати такого силосу тонн до чотирьохсот. Мало. Були роки, що до тисячі тонн мали силосу з гички. Але й гичка в цьому році не вродилася. Цікавимося, які ще запаси корму на зиму тут зробили. Сіна заготовили 3075 центнерів, — відповів добродій Сухар. — Є солома, але солому ми за корм не рахуємо. На МКЗ відвезли 450 тонн зерна, отже будуть комбікорми. Розраховуємо на добавки цукрового заводу за буряки. Звичайно, — додав він по хвилі, — ми могли би дещо взяти зі стернівок, але нам вигідніше їх тепер випасти худобою. Прибавляє молоко. Зараз маємо по 10 кілограмів його від кожної корови. Треба сказати, що НААГ ім. Т. Шевченка поставив перед собою завдання одержати в цьому році в середньому по 3150 кг молока від кожної корови. Підсумки за вісім місяців показують, що мети буде досягнуто. Але тут хочуть зробити і добрий старт для наступного року. Тому й дбають про корми на зиму, бо буде корм — то й молоко не забариться прибувати. Любов ПОКІНСЬКА. 263

На фото: голова НААГ ім. Т. Шевченка Йосип Сухар оглядає посіви кукурудзи. Фото Богдана Ружила.»(23) Сухар Йосип Петрович народився 1 січня 1933 року на Хмельниччині в селі Почапинці Чемеровецького району. Перед тим, як очолити колгосп ім. Т. Шевченка в Яблунівці, зі середини 1970 років Йосип Петрович працював на різних керівних посадах в сільськогосподарських підприємствах Буського р-ну: - директором птахорадгоспу «Буський» в с. Топорів - головою колгоспу «Іскра» в м. Буську (до 1986 р.) Сухар Й.П., фото - заступником голови к-пу «Прогрес» в с. початку 1980-х рр. Задвір’я В червні 1995 року Сухар Йосип Петрович тяжко захворів і невдовзі помер. На засіданні правління НААГ 21.06.1995 р. обов’язки голови доручили виконувати завідуючому майстернею Феджазі Володимиру Сафатовичу. А після смерті попереднього керівника яблунівчани на загальних зборах трудового колективу НААГ ім. Тараса Шевченка обирають Феджагу В.С. головою правління.(24) Працівники НААГ ім. Шевченка продовжували трудитися сумлінно і ефективно і в наступні роки, майже нічого не отримуючи за свою тяжку працю (це були часи гострої фінансово-економічної кризи). Господарство і далі займало передові місця в районі, як по вирощуванні зернових культур, цукрових буряків, так і в тваринництві. В підтвердження цього наведемо декілька газетних публікацій. Перша – подяка голови Буської держадміністрації:

«Головам

правлінь народних аграрно-акціонерних господарств ім. Т.

Шевченка д. В. Феджазі, «Побужанське» д. М. Миколайчуку, «Україна» д. М. Лавренюку, директору птахофабрики «Львівська» д. О. Ковальчуку, керівникам фермерських господарств «Первоцвіт» д. Л. Ромаці, «Дзвін» д. Є. Підвальному, усім трудівникам цих господарств. Щиро вітаю вас і очолювані вами колективи з успішним завершенням виконання державного контракту на продаж зерна. Завдяки вашій невтомній праці, високій професійній майстерності, вболіванню за долю суверенної України вирощено і зібрано високий врожай. 264

Особливо стосується НААГ «Побужанське» та ім. Т. Шевченка, де врожайність зернових склала відповідно 40,1 та 38,2 ц/га. Цим ви довели, що, незважаючи на економічну скруту, завдяки організованості, високому почуттю відповідальності за долю хліба, можна забезпечити ефективну роботу на жнивах, абсолютно все поставити на службу врожаєві, аби сформувати продовольчі та фуражні запаси, як для власних потреб, так і потреб держави, і успішно завершити збирання ранніх зернових, як це вже зроблено у фермерських господарях, НААГах ім. Т. Шевченка, «Побужанське», Вважаю що ваш трудовий дарунок напередодні річниці Незалежності України є яскравим свідченням вашого вболівання за долю нашої молодої української держави, вагомий внесок у її зміцнення. Тож бажаю вам і вашим родинам міцного здоров’я, щастя, нових трудових перемог на нелегкому шляху утвердження молодої Української держави…

Голова районної Ради, голова райдержадмі ні страції В. БІ ЛОБРАН» (25) Друга публікація, про те, як віджнивувала Яблунівка в 1996 році. Називається вона «Важке золото нинішніх жнив». Подаємо видержки з неї:

«Що

з нашим селянином не виробляють: і зарплати ще з весни не

видають, і за здану продукцію не розраховуються; а він усе терпеливо витримує і робить своє одвічне діло: вирощує хліб і годує усіх. Нині кожна золота зернина — символ одвічної хліборобської гордості, плід недоспаних ночей і сердечних болів людей, котрі несуть тягар відповідальності перед державою за те, чи наповняться засіки 1 чи буде чим нагодувати наших співгромадян до наступного врожаю, — стає що не день дорожчою. Хочемо ми того чи ні — але питання про цьогорічний врожай певною мірою цікавить шахтаря і промисловця, банкіра і бізнесмена, вчителя і митця. Хоча мало кого хвилює те, якою ціною той хліб дістається. З іншого боку, порізному ставляться до свого хліборобського ремесла і самі господарники: одні розуміють своє високе покликання і підтверджують його результатами праці на хлібній ниві. Інші — опускають руки перед труднощами не бачачи виходу, у всьому звинувачують погоду, ціни, державу...

265

Нині слово тим першим, які працюють, — двом молодим керівникам, які очолюють сусідні невеликі господарства, які ще недавно були окремими бригадами одного колгоспу... Володимир ФЕДЖАГА, голова НААГ ім. Т. Шевченка: — Цього року врожайність у нас трохи є меншою — з 44,6 впала до 38,2 ц/га. Але на це об'єктивні причини. Коли формувався колос, посуха не дозволила йому розвинутись. А так в цілому зернові у нас непогані, в чому треба завдячити головному агроному Б. Гороху. Не підвели і комбайнери. У нас екіпажі вже разом працюють б років, отож досвіду і взаєморозуміння не бракує. Навіть важко когось виділити. Ось посудіть самі. Роман Шевців намолотив 2577 цнт (і торік був найкращим) Михайло Бербека — 2320 цнт, Теодозій Мацьків — 2137 цнт, Ярослав Вовк — 2061 цнт. Добре працювали і водії, особливо досвідчений Мар'ян Семенів (перевіз 2728 цнт зерна — два роки підряд показує найкращі результати) та молодий водій Микола Бербека (2137 цнт). Розмову вів Микола ІВАНЦІВ.» (26) Третя, зовсім коротка замітка, про солодкі жнива. В них яблунівчани в 1996 р. вийшли по урожайності на друге місце в районі:(27)

В газетах «Воля народу» за 1996 рік також є замітки про людей, працівників НААГ ім. Т. Шевченка. Дві із них, про молодих яблунівчан, зі знімками Богдана Ружила, надаємо нижче:(28)

266

Про те, як жили яблунівчани у 1996 році, які у них були проблеми і які панували настрої можна зрозуміти із публікації у «Волі народу» під назвою «День районки в Яблунівці». Для вашого ознайомлення подаємо деякі видержки з неї:

«І ось він, цей перший день, день газети у Яблунівці відбувся. Без помпези, показовості, надуманості. Були просто зустрічі із людьми: на вулицях, подвір'ях, в магазині, в бібліотеці, школі, конторі місцевого господарства ім. Шевченка. Розмови — відверті, щирі, по-людськи зрозумілі як журналістам, так і сельчанам. Адже життя сьогодні таке, що часто об'єднує проблеми людей, різних за професіями, уподобаннями, характерами, віком… 267

Як і сподівалися ми, люди читають ”Волю народу", часто надають їй перевагу над іншими друкованими виданнями, хоча, на жаль, не всі мають змогу передплатити її — нема за що. Гроші, гроші — ця проблема, як і всюди, є проблемою номер один і для яблунівців. Затримується виплата пенсій, зарплата в місцевому господарстві, школі та ін. Але ось що кинулося у вічі: люд, що, здавалося, доведений до краю негараздами, тим не більше не впадає у відчай, розуміє у чому першопричини наших бід. Завжди багатостражденні селяни, праця яких ніколи не цінувалася так, як треба, вірять у те, що у своїй державі вони знайдуть розуміння і визнання, чекають того щасливого часу, коли Україна нарешті вийде із економічної кризи, і не тільки пасивно чекають, а й вкладають свої старання у це, прагнучи мати із своєї праці щось вагоме. Недаремно саме тому, мабуть, місцеве господарство ім. Шевченка серед кращих у районі, недаремно саме тому тут, у Яблунівці, міцні селянські, так звані індивідуальні господарства. Не один бущанин, до речі, смакує їхнім молоком, сиром, сметаною, купленими на продовольчому базарі в райцентрі...»(29) Але, незважаючи на всі старання керівництва і простих працівників НААГ ім. Т. Шевченка, після 1996 року розпочався занепад яблунівського аграрного господарства. Цей процес прискорило роздержавлення землі і майна колишнього колгоспу, яке розпочалося у 1996 році і закінчилось у 2001. В 1997- 1998 рр. відбулася остання реорганізація аграрного господарства в Яблунівці. 30 травня 1997 року працівниками аграрного господарства на загальних зборах трудового колективу було прийняте рішення про створення на базі НААГ Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю (СТзОВ) імені Шевченка. Директором СТзОВ ім. Шевченка був обраний попередній керівник НААГу Феджага Володимир Сафатович. Це товариство формально проіснувало до 2004 року, але із-за катастрофічного фінансового стану, нерентабельності виробництва сільськогосподарської продукції, його керівництвом було прийняте рішення про самоліквідацію підприємства (наказ № 4 від 21.05.2004 р.). Взагалі, аналізуючи саме існування колишньої колгоспної системи, можемо зробити висновок, що крім біди і горя вона нічого доброго не принесла українським селянам. І не лише в економічному розумінні, але й у моральноетичному плані, негативно вплинула на систему норм і принципів поведінки людей, посприяла розвитку пияцтва, байдужості до всього, що діялося навколо, найболючіше, що притлумила людську любов до землі. Можливо тому сільське господарство в українських селах, у тому числі й у Яблунівці, ніяк не могло набути належного прогресу. 268

29 березня 1998 року знову відбулися вибори до Верховної Ради України. Треті демократичні парламентські вибори вперше проводилися за новим виборчим законом – змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Половина депутатів Верховної Ради обиралися на пропорційній основі в загальнодержавному окрузі, іншу половину було обрано у 225 одномандатних округах. Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 4%. У мажоритарних округах діяла система відносної більшості. Важливою ознакою чинного на той час виборчого закону було те, що свою кандидатуру кандидат у народні депутати міг виставляти як в окрузі, так і у складі виборчого списку партії чи блоку. По Буському виборчому округу…. № 119 кандидатами в народні… депутати було зареєстровано 14 осіб. У виборчих перегонах, як ми бачимо з наведеної замітки, впевнено переміг кандидат від виборчого блоку Національний Фронт Олег Тягнибок, який набрав 39,5% голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Щодо партій то найбільшу симпатію в надбужанців завоював Народний Рух України – 33,7% голосів виборців, на другому місці Аграрна партія України – 12%, третьою була партія «Реформи і Порядок» - 9%. За комуністів в Буському районі проголосувало лише 542 виборці, по округу Компартія України набрала лише 2,5% голосів виборців.(30) Цього ж дня також відбулися вибори до місцевих рад народних депутатів. Депутатами Львівської обласної ради по Буському виборчому округу № 9, до якого входила Яблунівка, було обрано: - Вовка Михайла Федоровича – земляка яблунівчан, члена проводу Конгресу Українських Націоналістів, начальника цеху м’ясопереробного підприємства «Прикарпаття» (від блоку Національний Фронт); - Курія Зіновія Степановича – головного лікаря Буської ЦРЛ; - Максима Ярослава Васильовича – члена Аграрної партії України, директора Буського держлісгоспу.(31) За Михайла Вовка віддали свої голоси майже 100% яблунівських виборців. Депутатами Яблунівської сільської ради в березні 1998 р. було обрано вже 15 чоловік. Головою сільради на безальтернативній основі знову було обрано Колодку Романа Степановича, за якого віддали свої голоси 66% виборців села із 530 чол., які взяли участь у голосуванні. Всього на день виборів в Яблунівці нараховувався 581 виборець.

269

Передвиборча агітаційна листівка Олега Тягнибока

Агітаційна листівка Михайла Вовка, березень 1998 року 270

Про те, за кого проголосували яблунівчани 28 березня 1998 року до Буської районної ради бачимо із рішення Буської районної територіальної виборчої комісії, поданої в районній газеті «Воля народу»:(32)

На першій сесії Яблунівської сільської ради третього скликання, що відбулася 27 квітня 1998 року, депутати секретарем ради знову обрали Романюк Надію Ігорівну. До складу виконкому сільської ради, крім голови і секретаря, увійшло ще троє чоловік – заступник голови з питань роботи виконавчих органів ради Феджага Володимир Сафатович і двоє членів виконкому: Мацьків Теодозій Григорович - директор НД, та Грищук Йосиф Франкович, директор місцевої НСШ. При виконкомі сільради було утворено погоджувальну комісію для розгляду спорів громадян з приводу суміжного землекористування в складі 4 чол., голова Прокуда Світлана Степанівна.(33) 31 жовтня 1999 року відбулися вибори Президента України. Яблунівські виборці свої голоси віддали таким чином: за Кучму Л. – 499, за Марчука Є. – 54, за Вітренко Н. – 9, за Мороза О. – 3, за Удовенка Г. – 3, за Костенка Ю. – 1, за Симоненка П. – 0.(34) Як проголосували надбужанці у другому турі, який відбувся 14 листопада 1999 р., бачимо із наведеної нижче таблиці:(35)

271

Як відомо, Кучма Леонід Макарович був обраний Президентом України на свою другу каденцію. У 2002 році в Україні відбулося чергове перезавантаження влади. 31 березня 2002 р. пройшли вибори до Верховної Ради України і до місцевих рад народних депутатів. За кого голосували місцеві жителі і за які партії та блоки можна зрозуміти із поданих нижче протоколів і рішень відповідних виборчих комісій.(36)

272

На виборах 2002 року, як і на попередніх, яблунівчани, майже одноголосно, підтримали до Верховної Ради Тягнибока Олега Ярославовича, а до обласної ради – Вовка Михайла Федоровича. На посаду голови Яблунівської сільської ради претендувало двоє кандидатів: Колодка Роман Степанович – голова сільради і Яремчук Ольга Василівна – землевпорядник сільради. Головою сільської ради втретє було обрано Колодку Р.С. До сільської ради було обрано 15 депутатів. На своїй сесії 23.04.2002 р. новообрані депутати секретарем Яблунівської сільської ради вкотре обрали Романюк Надію Ігорівну.(37) Кілька слів про голову Яблунівської сільської ради, який три каденції керував сільрадою (з грудня 1995 по квітень 2006 року). Колодка Роман Степанович народився 12 лютого 1941 року в с. Яблунівка у родині колгоспників. З 1948 по 1955 рік навчався в Яблунівській семирічній школі. Після Колодка Роман закінчення школи до 1957 р. працював слюсарем Степанович автотракторного парку в місцевому колгоспі «Шлях Леніна». По рекомендації правління колгоспу навчався на шестимісячних 273

курсах художніх керівників при Львівському обласному домі народної творчості, після закінчення яких робив художнім керівником в клубах с. Яблунівки і Побужан. У 1959 році навчається в училищі механізації сільського господарства в с. Червоне Золочівського р-ну. Після закінчення училища екстерном, Міністерством трудових ресурсів був направлений в Кокчетавську область для підняття цілинних земель. Відпрацювавши там один рік повернувся додому і відразу ж був направлений Буським райвійськкоматом на курси водіїв при Буському ДТСААФ. Пізніше працював водієм в управлінні сільського господарства, одночасно навчаючись у вечірній школі № 2 м. Буська, після закінчення якої вчився у технікумі сільського господарства в Новоселищі. З 1964 р. по грудень 1995 року працював на птахофабриці «Львівська» на різних інженерних посадах. В 1970 році закінчив шестимісячні курси керівників колгоспів і радгоспів та перебував в кадровому резерві Буського управління сільського господарства. З 14 грудня 1995 року до виходу на пенсію (13 квітня 2006 року) працював головою Яблунівської сільської ради. За час керівництва Колодкою Р.С. Яблунівською сільською радою в селі були зроблені певні кроки для покращення соціально-економічного становища. За рахунок власних коштів громади і сільради вдалося терміново виготовити проектно-кошторисну документацію для газифікації села і замінити сталеві підвідні газові труби середнього тиску на довговічні поліетиленові та підвести газ до ГРП. В Яблунівській НСШ були капітально відремонтовані зовнішні стіни і перекрито дах школи оцинкованою бляхою. Також було проведено капітальний ремонт бібліотечного приміщення, вибірковий ремонт тротуарів і зроблено тротуар від центру села до школи та змонтовано металевий перехідний місток через канал, щоб діти могли ходити до школи не виходячи на проїзжу частину дороги. Для покращення наявних земельних ресурсів сільської ради було очищено магістральний меліоративний канал і змінено його русло до річки Рудки. Проводились роботи по очистці території цвинтаря від заростів, чагарників і великих дерев, які загрожували падінням на територію цвинтаря, а також дерев, що могли впасти на дорогу, чи огорожу. Яблунівська сільрада одна з перших в районі почала приватизацію і розпаювання сільськогосподарських угідь та формування території і встановлення меж сільської ради із виділенням 1 га землі під новий цвинтар. На початку 1994 року Львівським філіалом Інституту землеустрою Української академії аграрних наук був розроблений проект роздержавлення і приватизації земель НААГ «Побужанське» та ім. Шевченка Яблунівської сільської ради. Згідно цього проекту приватизації підлягали землі господарств і 274

присадибний фонд. Була визначена середня частка землі (розмір земельного паю). По Яблунівці вона становила 3,07 га, в тому числі 2,01 га ріллі і 1,06 та кормових угідь. Право на земельну частку мали працюючі члени господарства і колгоспні пенсіонери, а також працівники сфери обслуговування села, які проживали на території сільської ради.(38) В 1996 році розпочався процес розпаювання земель НААГ ім. Т. Шевченка, який закінчився у 2001 році. В результаті було виділено 346 паїв, загальною площею 922, 51 га. Яскравою подією початку XXI ст., що хвилею мирних акцій протесту протягом листопада — грудня 2004 р. прокотилася всією Україною, стала «Українська помаранчева революція», названа так за кольором символіки, яку використовував у виборчій кампанії один із претендентів на президентську посаду — В. Ющенко. Революція пробудила українців, змусила їх поважати себе, повернула мільйонам людей почуття національної гідності, гордості, само ототожнення з поняттям "громадянин України". У результаті цих подій наша країна постала перед світом сучасною європейською державою. Поштовхом до революції стали масові фальсифікації з боку влади під час президентської виборчої кампанії 2004 р., яка тривала з 3 липня 2004 р. до 20 січня 2005 р., тобто 201 день, і стала найбільш брудною і жорстокою за всю історію державної незалежності. Претендентами на президентську посаду було зареєстровано 24 особи: О. Базилюк, В. Бойко, М. Бродський, Н. Вітренко, В. Волга, М. Грабар, І. Душин, ІО. Збітнєв, А. Кінах, Р. Козак, С. Комісаренко, Д. Корчинський, В. Кривобоков, О. Мороз, В. Нечипорук, О. Омельченко, О. Ржавський, М. Рогожинський, П. Симоненко, Л. Черновецький, А. Чорновіл, В. Ющенко, О. Яковенко, В. Янукович. Така велика кількість претендентів свідчила про політичну роз'єднаність українського суспільства. Головні надії українське суспільство, втомлене від брехні та лицемірства влади, пов'язувало з лідером найбільшої парламентської фракції "Наша Україна" Віктором Ющенком. Важливим чинником, що істотно вплинув на перебіг президентської виборчої кампанії, стало підписання на початку липня 2004 р. угоди між блоком партій "Наша Україна" і Блоком Юлії Тимошенко про створення коаліції "Сила народу ". Вона передбачала об'єднання зусиль для перемоги на президентських виборах 2004 р. спільного кандидата В. Ющенка і мала на меті "відродження України, побудову демократичної правової справедливої держави". 31 жовтня 2004 р. відбувся перший тур президентських виборів, у якому, незважаючи на всі зусилля влади, переміг В. Ющенко, якого підтримали 39,87 % виборців. Другим став В. Янукович, який здобув 39,32 % голосів. Після 275

цього деякі колишні вже кандидати президентської гонки заявили про свої симпатії до учасників другого туру. Так, Прогресивна соціалістична партія Н. Вітренко висловила підтримку В. Януковичу, а Соціалістична партія О. Мороза та Партія промисловців і підприємців А. Кінаха — В. Ющенку. Під час підготовки та проведення другого туру виборів Президента України, що відбувся 21 листопада, посягання на конституційні права громадян були ще брутальнішими, ніж перед цим. Так, на підприємствах і установах Львівської, Івано-Франківської, Волинської, Тернопільської та інших "проблемних" для влади областей керівництво зобов'язувало своїх підлеглих під загрозою звільнення отримати на дільницях власні відкріпні посвідчення та посвідчення своїх близьких і здати їх до визначеного терміну. Як наслідок, кількість зловживань із використанням відкріпних талонів, що дало змогу багатьом особам проголосувати по кілька разів, порівняно з першим туром виборів значно зросла. Голосування організованих груп виборців за відкріпними посвідченнями, зокрема фальшивими, стало масовим. Поширеним було недопущення на виборчі дільниці спостерігачів від кандидата В. Ющенка, міжнародних спостерігачів, кореспондентів ЗМІ, яке автоматично збільшувало шанси для фальсифікації. Напередодні або в день виборів представників від опозиції було усунуто з багатьох дільничних виборчих комісій. Процес голосування, а в окремих випадках і підрахунок голосів характеризувались численними випадками кримінального втручання, насильства і залякування на виборчих дільницях. Органи внутрішніх справ не забезпечили підтримання порядку в день виборів, а в багатьох випадках спостерігалася їхня бездіяльність. За своєю суттю Помаранчева революція була революцією духу, кампанією загальнонаціональних протестів, мітингів, пікетів, страйків, інших акцій громадянської непокори мільйонів людей проти антидемократичного режиму, який, нахабно сфальсифікувавши вибори, відбирав у них останню надію на краще життя. Це була закономірна реакція суспільства на зневажання закову, цинічні утиски людської моралі та гідності, продовження національного приниження українського народу, злочинну філософію зрощення олігархічного капіталу з владою, тотальну корупцію, знущання влади над бізнесом, фізичні розправи, залякування перед виборами, спроби нав'язати суспільству на найвищу державну посаду кандидата з кримінальним минулим. Зрештою, це була реакція громадян, які усвідомили, що саме народ є джерелом влади. 22 листопада близько 14-ї години голова ЦВК С. Ківалов оголосив попередні результати другого туру виборів Президента У країни після підрахунку 99,38 % протоколів виборчих дільниць: В. Янукович набрав 49,42, а 276

В. Ющенко — 46,7 % голосів виборців. У відповідь люди масово почали збиратися на київському майдані Незалежності. До вечора їх кількість зросла до 300 тисяч, а на Хрещатику виросло справжнє наметове містечко. Усі присутні, занепокоєні підозрілими маніпуляціями влади, вимагали від лідерів опозиції рішучих дій. 24 листопада Центральна виборча комісія проголосила переможцем президентської кампанії В. Януковича. Згідно із затвердженим ЦВК протоколом, остаточні результати виборів були такими: за В. Януковича 49,46 %, за В. Ющенка — 46,61 % голосів. З 15 членів ЦВК із таким правовим безладдям не погодилися четверо: Я. Давидович, Р. Князевич, А. Магерай, О. Чупахін. Авантюрні дії ЦВК призвели до різкого зростання напруженості. Захід, який заявляв про грубі фальсифікації, що викривили результати народного волевиявлення, зреагував миттєво і гостро. Фактично єдиною офіційною інституцією в Україні, яка адекватно зреагувала на дії ЦВК, був Верховний Суд. Прийнявши до провадження скаргу довіреної особи В. Ющенка на постанову ЦВК від 24 листопада 2004 р. про оголошення обраним Президентом України В. Януковича, він своєю ухвалою заборонив Центральній виборчій комісії офіційне оприлюднення результатів виборів та вчинення будь-яких дій, пов'язаних із виконанням цієї постанови. Чи не вперше в історії незалежної України політичні акції набули справді всенародного характеру та безпрецедентної географічної репрезентативності: у вуличних акціях листопада — грудня 2004 р. брало участь близько п'яти мільйонів громадян. Символом свободи, демократії і нескореності духу українського народу став київський Майдан, який прикував до себе та України увагу всього світу. Пік приїзду з регіонів припав на суботу 27 листопада, коли загальна кількість учасників сягнула в столиці близько 1,5 млн осіб. Масштабні акції відбувались і в інших містах України. Під впливом Майдану демократичні зміни в суспільстві набирали лавиноподібного характеру. Ректори університетів дозволяли студентам брати участь у демонстраціях. Обласні ради оголошували, що не визнають результатів виборів. Дипломати за кордоном засуджували фальсифікації. Було послаблено адміністративний контроль над ЗМІ. Дії влади викликали величезне обурення. Комітет національного порятунку України заявив, що виходить із переговорного процесу з командою В. Януковича і поновлює жорстку блокаду приміщень Кабінету Міністрів, Верховної Ради та Адміністрації Президента. 277

Наче прагнучи реабілітуватися перед виборцями 1 грудня парламент ухвалив надзвичайно важливі рішення. З великими зусиллями забезпечивши кворум та перебуваючи в оточенні понад 100 тисяч пікетувальників, Верховна Рада в таємному режимі 228 голосами прийняла постанову "Про стабілізацію політичної і соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожує суверенітету і територіальній цілісності України", якою висловила недовіру Кабінету Міністрів, наслідком якої мала стати відставка уряду В. Януковича, та запропонувала Президентові України за участю голови Верховної Ради невідкладно на період до вступу на пост новообраного Президента України сформувати персональний склад уряду народної довіри з урахуванням пропозицій депутатських фракцій і груп. Верховний Суд України, виходячи з духу закону, логіки Конституції і верховенства права, визнав неправомірними підсумки другого туру президентських виборів, в якому ЦВК назвав переможцем В. Януковича, й у зв'язку з тим, що системні порушення закону не дали змоги достовірно встановити результати другого туру виборів, постановив відновити права кандидатів і провести повторне голосування в тритижневий термін, визначений законом, відраховуючи його від 5 грудня (тобто 26 грудня). Рішення було остаточним й оскарженню не підлягало. 26 грудня відбулося переголосування другого туру виборів, за результатами якого В. Ющенку віддали свої голоси 51,99 % виборців, В. Януковичу — 44,20 %; 1,45 % виборчих бюлетенів було визнано недійсними, 2,34 % виборців не підтримали жодного кандидата. Офіційна церемонія вступу Віктора Ющенка на посаду Президента відбулася 23 січня 2005 року.(39) Під час цих виборів Президента України яблунівчани в усіх трьох турах підтримали кандидата від демократичної коаліції Віктора Ющенка. В першому турі голоси жителів Яблунівки розподілились наступним чином: Кількість виборців, що взяли участь у голосуванні – 559, проголосувало за Віктора Ющенка – 516, або 92,3 %, за Віктора Януковича – 14, або 2,5 %, за Андрія Чорновола і Олександра Яковенка – по 4, за Олександра Мороза – 3, за Петра Симоненка і Наталію Вітренко – по 1, решта кандидатів не отримали жодного голосу.(40) У голосуванні в другому турі взяло участь 537 жителів села. З них за В. Ющенка віддали свій голос 508 чол., або 94,59 %, за В. Януковича – 19 чол., 2 278

чол. не підтримали жодного кандидата і 8 бюлетенів були визнані недійсними.(41) При переголосуванні в третьому турі за Януковича проголосувало лише четверо яблунівчан, тоді як Ющенко набрав 553 голоси із 566, тобто 97,7 %. По Буському територіальному виборчому округу № 121 за Віктора Андрійовича Ющенка проголосувало 151568 чол. (96,8 %), а за Віктора Федоровича Януковича лише 3181 чол. (2,03 % ).(42) Яблунівська сільська рада після сфальсифікованого другого туру на своїй сесії 24 листопада 2004 року прийняла рішення про невизнання результатів виборів і підтримку В. Ющенка, як обраного народом України Президента. Наводимо нижче вказане рішення:(43) Більшість керівників місцевих рад Буського району в час масових протестів листопада-грудня м-ця 2004 р. проявили свою прогресивну громадянську позицію – збирали кошти для київського Майдану, а також самі декілька раз їздили в Київ для участі в акціях протесту. Серед цих голів місцевих рад також був і яблунівський голова Роман Колодка.

Працівники місцевих рад народних депутатів Буського району під час «помаранчевої» революції 2004 р. в Києві: (1) – голова Яблунівської сільської ради Колодка Роман Степанович

Жителі Яблунівки активно підтримували «помаранчеву революцію». В доказ цього наводимо коротку замітку у «Волі народу» про відношення до тогочасних подій яблунівчанки Марії Грабінської.(44) Таку ж позицію займали практично всі жителі села. 279

Відрадно, що разом зі створенням незалежної української держави в Яблунівці відродилися традиції відзначення в Будинку культури свята Миколая, Дня матері, свята Родини, Андріївських вечорниць, ходіння на Різдво з колядою, з вертепом, гагілчані виводи біля церкви у Великодні свята. Також було запроваджено святкування Дня села. Наводимо приклад вшанування родини в липні 2005 року (спонсорами свята були Богдан і Володимир Вовк), яке описала газета «Воля народу» в рубриці «Наші традиції»:

«ЯБЛУНІВКА СЛАВИТЬ РОДИНУ Село моє рі дне у тихі м розмаю Я пі сню про тебе веселу спі ваю... Тут моя держава, тут моя родина, Тут моя маленька рі дна батькі вщина.

Родинне свято духовності і єднання, в основі якого прадавні українські звичаї, гімн матері, возвеличення сім'ї як основи держави, у Яблунівці стало доброю традицією впродовж останнього п'ятиліт280

тя. І відродили його завдяки ініціативі самих сельчан та підтримці місцевих підприємців, зокрема братів Богдана Володимира Вовків. «Але якщо раніше урочистості проходили не так широко, у стінах народного дому, — розповідає автор ідеї і сценарист Оксана Курчаба, — то останні два роки вони вилились широким життєдайним потоком на сільський вигін, під відкрите небо, перерісши з „легкого" концерту на загальносільське свято єднання.» З іншого боку, вони стали відродженням тих фестин, які проходили в селі до 1939 року. Про них зі щемом у серці ще й досі згадують старожили, а сьогоднішні урочистості, кажуть, переносять їх у ті їхні молоді роки. Радісно було бачити у своєму рідному селі отаке свято і Михайлу Вовку — депутату облради, голові РДА, який впродовж усіх більше 4 годин перебував серед односельчан, біля сцени, милуючись співом сестер, родичів, їхніх дітей. Згодом, виступаючи перед яблунівчанами, він назве це дійство святом великої любові і пошани до сім'ї, родини, держави. У цьому селі воно було якимось особливим, душевним. Це відчувалось навіть і у ставленні до самодіяльних артистів. Зрозуміло, що не всі номери були досконалі. Але ж їх виконували ваші сусіди, родичі, діти. Тому глядачі усіх підбадьорювали, щиро плескаючи у долоні. А дивуватись було чого. Ось хоча б такий факт: у програмі свята було аж 34 номери. Жодного запрошеного. Виступали церковний хор, жіночий, дівочий і чоловічий ансамблі, солісти, сімейні дуети, танцювальні колективи, гуморист. І все це — власні виконавці, свої сільські. 281

Тому так дякували родині Курчаб, котра згуртувала усіх, та братам Зеліскам, котрі забезпечили музичний супровід. Сільський голова Роман Колодка, акцентуючи увагу на духовному сегменті відроджених фестин, говорить і про інші позитивні моменти, вже як наслідок оцієї акції. Йдеться, перш за все про об'єднавчий фактор громади. Тут немає поділу на конфесії, тут усе роблять разом. "Єдиній родині, єдиній громаді, — каже він, — під силу багато що вирішити і в соціально-економічних проблемах. Завдяки нашим підприємцям у нас створено додаткові робочі місця. Люди задоволені,що працюють у рідному селі. Працюють, і там же відвідують репетиції, у Богдана Вовка. І хоч у нас колишнє господарство не функціонує, проте його приміщення збережені і ще довго служитимуть майбутнім власникам. Зараз плануємо провести до села газ, зробити тротуар, відремонтували школу, народний дім. Я вже 10 рік головую у Яблунівці і з оптимізмом дивлюсь у майбутнє цього села, в якому такі дружні та щирі люди. Хочу всім подякувати за організоване дійство — перш за все нашим сільським аматорам сцени, а також тим, хто допоміг його організувати". Отож, дай, Боже, кожній родині, у кожному надбужанському селі гарно так вітатися і ніколи не цуратися. Щоб кожному роду та не було переводу. Хай в кожній родині все ладиться, прибавляється, множиться і додається, усміхається і радіє. Хай чарує всіх ніжність і п'янить любов купальського літа! Микола ІВАНЦІВ. Знімки автора.»(45) 2006 році в Україні знову було переведено стрілки політичного годинника, а саме 26 березня відбулися чергові вибори до Верховної Ради і місцевих рад народних депутатів. Вибори до органів місцевого самоврядування вперше в історії незалежної України проводилися за пропорційною основою. Як і раніше, за мажоритарним принципом відносної більшості обирались депутати сільських та селищних рад, а також сільські, селищні та міські голови. У цьому випадку голосували за 282

персоналії, які балотувалися в одномандатних округах, а результати виборів визначалися за більшістю голосів. А вже до решти рад, починаючи з районної і закінчуючи Верховною Радою, вибори відбувалися за пропорційною системою за списками партій і виборчих блоків. Проведення в Україні місцевих виборів за новою виборчою системою мало деякі негативні сторони. Основна з них та, що голосування проходило за закритими партійними списками. По суті, це означало, що виборці голосували «наосліп»: їм була доступною тільки інформація про перших п’ять членів політичних сил. Така «закритість» дозволила практично всім політичним силам внести в свої списки так звані "грошові лантухи", прагненням яких було одержання разом з мандатом і депутатської недоторканності.(46) 21 березня 2006 року на виборах до Верховної Ради і Львівської обласної ради переважна більшість надбужанців підтримала «оранжеві» партії і блоки, а саме БЮТ, «Нашу Україну» та Блок Костенка і Плюща. На четверте місце в обласній раді вийшло ВО «Свобода» (5,62 % голосів виборців).(47) Аналогічно, в Буській районній раді перших три названих вище виборчі блоки зайняли чільні місця (проголосувало жителів Бузеччини за БЮТ 7314 чол., або 23,46 %, за «Нашу Україну» - 7283 чол., 23,34 %, за Блок Костенка і Плюща – 3583 чол., 11, 48 %). Четверте місце в районній раді зайняв «Народний блок Литвина», за якого проголосувало 2268 чол., або 7,27 %. Крім цих чотирьох блоків до районної ради увійшли представники ще чотирьох партій: «ЕКО + 25%) – 5 депутатів, Соціалістичної партії України – 4 депутати і по 3 депутати від Громадянської партії «ПОРА» і Партії промисловців і підприємців. Жоден із яблунівчан при цих виборах до Буської районної ради не потрапив.(48) Після виборів 2006 року помінялося керівництво Яблунівської сільради. Попередній голова після трьох своїх каденцій пішов на пенсію і своєї кандидатури на посаду сільського голови більше не виставляв. Головою сільської ради на березневих виборах 2006 р. на безальтернативній основі яблунівчани обрали Лісовець Марію Ілярівну, 1956 р. народж., безпартійну, жительку с. Яблунівка. Майже наполовину змінився склад депутатів сільської Ради (в 7ми округах із 15-ти). А от секретар сільської ради не помінявся, ним і далі залишилась Романюк Надія Ігорівна.(49) Лісовець Марія І. Тепер про газифікацію Яблунівки. Вона була розпочата в другій половині 1995 року і проводилась за допомогою 283

фінансування з районного бюджету та, у значній мірі, за кошти самої сільської громади.

Запалення газу на ГРП села: (зліва направо) Лісовець Марія – сільський голова, Вовк Михайло – голова РДА, Балонь Володимир – начальник Буського УЕГГ, Павліковський Євген – голова газового комітету села, працівники газового управління; 15.10.2006 року Велику роботу по газифікації села проводив у той час тодішній голова сільради Колодка Роман Степанович. Для прискорення процесу газифікації на сільському сході було обрано газовий комітет у складі: Павліковський Євген Степанович – голова газового комітету, Сосновська Віра Євгенівна – касир, Миколайчук Микола Фількович, Вовк Богдан Мар’янович, Гарасимів Галина Романівна, Вовк Валерій Євгенович, Кузіна Михайло – члени комітету. Особливо активну участь у вирішенні питань газифікації, крім керівництва комітету, приймали Миколайчук Микола – голова НААГ «Побужанське», житель Яблунівки, Вовк Богдан – місцевий підприємець, Кузіна Михайло і Вовк Валерій. При урядуванні Лісовець М.І. до 2008 року газифікація Яблунівки, в основному, була завершена і в будинках яблунівчан нарешті з’явилось голубе паливо.

284

27 лютого 2008 року Яблунівський сільський голова Марія Лісовець склала свої повноваження по стану здоров`я. Виконувати обов’язки голови депутати доручили секретарю сільської ради Романюк Надії Ігорівні. (50) 20.11.2008 р. в Яблунівці відбулися позачергові вибори сільського голови, на яких сільські виборці головою ради обрали Романюк Надію-Галину Ігорівну, довголітнього секретаря ради.(51) Секретарем сільради яблунівські депутати обрали Яремчук Ольгу Василівну, яка до того працювала в раді землевпорядником. Романюк Надія-Галина Ігорівна народилась 9.09.1962 р. в м. Буськ Львівської обл. З 1969 по 1977 рік навчалась в Яблунівській НСШ, а потім в середній школі у Побужанах. Після закінчення школи поступила на навчання в Кременецький лісотехнічний технікум, який закінчила у 1987 році і була направлена на роботу в Буський лісгоспзаг, де пропрацювала до свого обрання секретарем Яблунівської сільради (1.09.1994 Р.). На цій посаді беззмінно залишалася більше трьох каденцій, після чого односельчани довірили їй посаду сільського голови, на якій працює до нинішнього часу. Сільський голова Романюк Надія-Галина Ігорівна

Одружена, має двох дітей – сина Ігоря (1981 р.н. ) і дочку Мар’яну (1982 р.н.).

В 2010 році в Україні в черговий раз пройшла повна заміна влади: в січнілютому відбулися вибори Президента України, а 31 жовтня 2010 р. – депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів. Основними претендентами на посаду Президента були Юлія Тимошенко і Віктор Янукович. Президентські вибори 2010 року стали своєрідним продовженням виборів 2004 року, утвердивши яскравий соціополітичний поділ на територіальній основі в Україні. Як і в 2004 році більшість західних та центральних областей проголосували за прозахідного і національно-орієнтованого кандидата в Президенти Юлію Тимошенко, в той час як східні та південні області – за проросійського та прокомуністичного Віктора Януковича. Водночас перший тур президентських виборів показав зростання рівня підтримки так званих альтернативних кандидатів – представників «третьої сили», до числа яких можна зарахувати Сергія Тігіпка і Арсенія Яценюка. 285

Результати першого туру засвідчили, що значна кількість виборців умовно кажучи в «помаранчевому», а тепер «біло-сердешному» пасі регіонів та в «біло-голубому» пасі незадоволена кандидатурами двох головних претендентів на президентське крісло. Можна припустити, що вони трактувались як представники «старої» еліти , які мають нести відповідальність за незадовільні результати попереднього етапу розвитку України. Відповідно ці виборці під час першого туру надали перевагу кандидатам «нової» політики: С.Тигіпко, А. Яценюку та А. Гриценко. Їх кваліфікували як «альтернативних» кандидатів. Рівень підтримки цих кандидатів по Україні склав в «помаранчевому» та «біло-голубому пасі» майже ідентичний показник: 20,99 % та 20,3 %. В цьому контексті варто згадати, що відсоток громадян, які проголосували проти всіх, зріс з 2,34 % під час першого туру до 4,36 % під час другого, тобто трохи більше ніж на 2 відсотка ( в абсолютних цифрах, це трохи більше ніж 270 тисяч громадян додатково голосували проти всіх). Співставлення результатів першого і другого турів свідчить, що Ю. Тимошенко зуміла значно краще забезпечити додаткову мобілізацію електорату на свою підтримку після першого туру в регіонах «помаранчевого пасу». Ріст її підтримки становив майже 1,7 раз, що свідчить про готовність електорату до її підтримки за певних умов. В даному випадку такою умовою було не прийняття перемоги В. Януковича. Натомість резерви збільшення електорального результату у В. Януковича по всій країні – не значні. Водночас навіть активна мобілізаційна кампанія Юлії Тимошенко не забезпечила їй перемогу у другому турі президентських виборів, проте невеликий розрив між Тимошенко та Януковичем (менше мільйона голосів) поставили під сумнів легітимність обрання останнього.(52) Подивимось, кого підтримувала Яблунівка на виборах Президента України. В першому турі яблунівчани проголосували наступним чином: кількість виборців, які проголосували – 416, у тому числі: за Тимошенко – 140, за Ющенка – 193, за Яценюка – 42, за Тягнибока – 25, за Янюковича – 22, за Тігіпка – 11, за Гриценка – 6, за Литвина – 5, за Костенка – 2, за Мороза – 1, за Симоненка – 0, не підтримало жодного кандидата – 9, недійсних бюлетенів – 4. У другому турі президентських виборів 7 лютого 2010 р. жителі села надали абсолютну перевагу Юлії Тимошенко (видержки з протоколу окружної виборчої комісії подаємо нижче)(53):

286

У 2010 році в житті Яблунівки відбулися дві важливі події: 1-ша закінчення газифікації села – проведення газу до будинків на присілку Рокитне, 2га завершення реконструкції сільського Народного дому. Урочистість з нагоди запалення газу на присілку і освячення реконструйованого Народного дому відбулась 18 серпня 2010 р. Ось як описала цю імпрезу районна газета «Воля народу»:

«Недільної днини до Народного дому йшли дорослі, і молодь. Ще б пак, після довгих років відбудови на сцені з нагоди такого свята виступали районні таланти, які приїхали привітати усіх яблунівців з такою знаковою в галузі культури подією. А передували цьому традиційне освячення будівлі, яке провів о. Любомир Бурбела, та слова привітань від представників районної влади, відділу культури та будівельників. Місцевий клуб роками радше відлякував, а не запрошував до себе тутешніх мешканців. Адже стара будівля розвалювалась і підтримувати тут вогнище культури, м'яко кажучи, було проблематично. Тож коли виділили достатньо коштів, будинок переобладнали у народний дім та приміщення сільської ради. Як нам розповіла сільський голова Надія Романюк, у реконструйованому клубі, сподіваються яблунівці, згодом відкриють і дитячий садок. Кошти для реконструкції були виділені з обласного та районного бюджетів, а це близько 700 тисяч гривень. Запашними 287

короваями зустріли поважних гостей Уляна Мазан, Мар'яна Зеліско та Уляна Ковалик, а ведучими свята були Наталя Прокуда та Уляна Зерська. До слова запросили господиню села, війта. Вона відзначила, що Яблунівка молодіє, розвивається, оскільки завдяки районній владі вдалося відновити народний дім, у якому звучатиме рідне слова, лунатиме українська пісня. Слова вдячності від усіх яблунівців сільський війт висловила попередній і теперішній владі, газовій службі, і будівельній організації ПП "Базис-сервіс". Завдяки їм впродовж року вдалося завершити реконструкцію клубу. Привітав мешканців с. Яблунівка голова Буської райдержадміністрації Володимир Сай, який відзначив, що люди сьогодні отримали той дім, де вони, а особливо молодь, проводитимуть своє дозвілля. Також голова подарував Надії Романюк для нового будинку культури портрет Кобзаря. А заступник голови районної ради Богдана Сорочинська побажала, щоб у цьому гарному, святковому клубі лунала щира пісня, яка згуртує усі покоління людей та зробить цей дім воістину народним. Керівник відділу культури та туризму Людмила Ціхоцька, привітавши яблунівців з таким величним святом, вручила директору народного дому Теодозію Мацьківу ікону Божої Матері. Також надали слово районному обранцю Богдану Вовку та директору будівельної організації ПП Базис-сервіс Івану Луківському, які щиро подякували за підтримку від влади та розуміння від сельчан. Привітав своїх земляків і депутат обласної ради Михайло Вовк. На свято з нагоди відкриття Народного дому приїхали співаки Вікторія Підгірна, Христинка Шпинда, Оксана Підгорецька зі Львова та інші, щоб знову наповнити клуб співом, святковим настроєм. Ансамбль «Нові зірки» (кер. Мар'яна Зеленська) подарував глядачам насолоду від справжнього запального

288

та ліричного танків. До речі, вже невдовзі у Яблунівському Народному домі відбудеться заключний етап районного огляду сільських народних домів. Ірина КОРЧИНСЬКА»(54) 10 липня 2010 року було прийнято нову редакцію Закону України «Про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад, сільських, селищних, міських голів», яка внесла суттєві зміни до порядку формування місцевих рад. Було запроваджено змішану систему виборів на виборах депутатів міських, районних у місті, районних, обласних рад – пропорціонально-мажоритарну: 50% складу ради обираються за партійними списками, 50% - за одномандатними мажоритарними округами. У чистому вигляді мажоритарна система була збережена на виборах депутатів сільських і селищних рад. Проте, право висувати кандидатів у депутати і по мажоритарному одномандатному, і по багатомандатному окрузі, кандидатів у міські голови отримали лише місцеві організації політичних партій; інститут самовисування зберігався лише на виборах сільських, селищних голів та депутатів сільських, селищних рад. 31 жовтня 2010 року вибори до місцевих рад народних депутатів відбувалися згідно нового закону за пропорційно-мажоритарною системою. Нижче подаємо результати електорального партійного вибору яблунівчан (в чисельнику подається результат голосування за партію до обласної ради, а в знаменнику – до районної): УНП – 20/21, Наша Україна – 53/47, НРУ – 10/11, Партія регіонів – 19/35, Фронт Змін – 34/32, ВО «Батьківщина» - */39, Народна партія – 23/26, ПОРА – 15, ВО «Свобода» - 96/69, «УДАР» - 8/-, Сильна Україна – 4/8, КУН – 12/7, проти всіх – 58/48.(55) (* - ВО «Батьківщина» було знято з виборчих перегонів до обласної ради в ніч перед голосуванням). До Буської районної ради по Яблунівському одномандатному мажоритарному округу № 27 був обраний місцевий приватний підприємець Вовк Богдан Мар’янович, член ВО «Батьківщина».(56) 31 жовтня 2010 р. також відбулися вибори до складу Яблунівської сільської ради, на яких було обрано депутатів по 12 новостворених виборчих округах. Сільським головою вдруге була обрана Романюк Надія-Галина Ігорівна. На день голосування в Яблунівці числилось 566 виборців, з яких взяло участь у голосуванні 414 чол. На своїй першій сесії новообрані депутати одностайно проголосували на посаду секретаря сільської ради за Яремчук Ольгу Василівну.(57) Ольга Яремчук (дівоче прізвище Вовк) народилася в с. Яблунівка 10 лютого 1961 року. В рідному селі закінчила восьмирічну, а в сусідніх 289

Побужанах – середню школу. З 1978 по 1981 рік навчалася у Львівському технікумі радіоелектроніки, після закінчення якого працювала на ВО «Електрон». У 1985- 1991 рр. доглядала своїх двох малолітніх доньок 1984 і 1986 р. народження. Зі січня м-ця 1992 р. працювала соціальним працівником Буського територіального центру і на сезонних роботах в господарстві ім. Шевченка в Яблунівці. З лютого 2002 року по сьогоднішній день працює в Яблунівській сільській раді, спочатку землевпорядником, а з 21.01.2009 р. – секретарем сільради. 28 жовтня 2012 року в Україні знову відбулися вибори до Верховної Ради. Ці вибори проходили на основі Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 17.11.2011 р. Новим виборчим законом було встановлено п'ятивідсотковий прохідний бар'єр для партій і змішану систему: 225 депутатів обиралися в загальнодержавному багатомандатному окрузі за виборчими списками від політичних партій, а інші 225 — за мажоритарною системою в одномандатних округах, де людям надавалася можливість проголосувати за конкретного кандидата. По Буському виборчому округу № 119 переконливу перемогу отримала Сех Ірина Ігорівна, кандидат від ВО «Свобода», яка по Буському району отримала 65,17% голосів виборців. Серед партій таж «Свобода» в районі вийшла на друге місце і набрала 34,7% голосів, а на першому місці було ВО «Батьківщина», за яке проголосувало 41,59% виборців. В цілому по Україні ВО «Свобода» подолало 5-ти відсотковий бар’єр, завоювало прихильність 10,44% українських виборців і вперше увійшло до Верховної Ради, утворивши там свою фракцію. В Яблунівці люди проголосували наступним чином: із 418 виборців ВО «Батьківщина» підтримало 160 чол., ВО «Свобода» - 120 чол., партію «УДАР Віталія Кличка» - 63 чол., «Нашу Україну» - 26 чол., «Партію регіонів» - 20 чол., «Радикальну Партію Олега Ляшка» - 6 чол., партію «Україна Вперед» - 5 чол., за решту з партій не проголосувало навіть по 1 відсотку яблунівчан. Серед мажоритарних кандидатів жителі Яблунівки проголосували за: Сех Ірину Володимирівну – 194 чол., Кожана Володимира Дмитровича – 80 чол., Семчука Сергія Степановича – 32 чол., Щепанкевича Івана Станіславовича і Яремків Ольгу Михайлівну – по 29 чол., Андрущенка Андрія Олександровича – 11 чол., інші претенденти набрали не більше ніж по 4 голоси.(58)

290

Яблунівчани завжди були і дотепер залишаються талановитими людьми, особливо в музичній і художній сферах. Вони регулярно приймають участь в різних районних музичних, етнографічних та інших мистецьких заходах і конкурсах, на яких неодноразово виходили на передові місця. Так, наприклад, представники Яблунівки в серпні 2011 року презентабельно виступили на районному етнофестивалі «Олеський замок 2011». Подаємо нижче декілька світлин з даного фестивалю: Шатро Яблунівської сільської ради Представниці Яблунівки на на етнофестивалі «Олеський етнофестивалі: (зліва направо) Троцишин замок 2011», 28.08.2011 р. Х., Маєвська В., Романюк М., Грабінська Х., Вовк Ю., Вовк Г., Піджарко О., Мазан У., Маєвська Г.

На сцені етнофестивалю виступає Яблунівчанки з вишитим рушником від Уляна Мазан Яблугівської сільради (в центрі).

Яблунівчани свято дотримуються старих українських звичаїв. Постійно на різдвяні свята під егідою церков організовуються вертепи, які ходять від хати до хати, вітаючи господарів з тими величними святами, демонструючи при 291

тому різдвяну виставу. В цьому дійстві молоді сельчани завжди радо приймають участь. Яблунівський вертеп постійно приймає участь в районному конкурсі вертепів у Буську і не раз відзначався серед переможців.

Яблунівські вертепи під час виступу на конкурсі в Буську: зліва – 2012 р., справа – 2013 рік. Також у селі збереглася традиція української вишивки. З розповідей наших бабусь знаємо, що колись улюбленою справою, Емілія Дмитрук особливо зимою, було вишивання сорочок, рушників та скатертин. Яких тільки кольорів не набирали, щоб Сільський голова Надія Романюк з витвір був красивим і пам’ятним. І рушником, вишитим Е. Дмитрук сьогодні в селі є родини, які зберігають цей прекрасний давній звичай. Однією з найбільш відомих яблунівських вишивальниць являється місцева майстриня Емілія Дмитрук. В 2011 році вишитий нею рушник до Дня незалежності репрезентував Яблунівську сільську раду у великій загальнорайонній вишивці. Роботи пані Емілії прикрашають також школу, місцевий храм і приміщення сільради, до якої мисткиня передала з десяток своїх рушників, оздоблених старовинними візерунками. По них тепер ступають молодята, коли присягають один одному на вірність.(59) 292

Далі хочемо розповісти ще про одну обдаровану жінку – Галину МазанКісіль, яка проживає зараз в Буську, але корені її з Яблунівки. Вона наділена поетичним талантом, протягом багатьох років пише вірші, але надати їх на розсуд масового читача зважилась уже в зрілому віці. Видала дві поетичні збірки: в 2003 році – «Не ховаюся від долі» і в 2010 – «Ненаписані листи». В свої першій книзі віршів, яка вийшла друком у львівському видавництві «Каменяр», авторка написала про себе: «Я народилася 15 березня 1950 року в с. Яблунівці Львівської області. Коли виповнилося дев’ять років ми з мамою та братом переїхали в Казахстан… Закінчила школу, потім – училище. У 1970 році ми повернулися в Україну – в Одесу, до родини. Там я здобула торговельну освіту. З 1986 року проживаю у Буську. Це місто для мене – ніби маленька Венеція… Вірші пишу протягом всього життя – українською та російською мовами. Життєві злети і падіння, радощі й страждання, кохання, біль, сум – власні та чужі – ніби заново переживаю, описуючи у своїх віршах. Винести їх на суд людей і друкувати я зважилася лише після того, як у 2001 році перенесла інсульт. Вірші публікувалися в районній газеті «Воля народу». Люблю людей; сонце, квіти, музика, книги – це те, що єднає мене з Життям, що надихає на поетичне Слово…»(60)

Обкладинки книг Галини Мазан-Кісіль життєва сила, яка струменить із творів безпосередня її манера передавати своє взаємовідносин, різнобарвна палітра відтінків самі за себе. 293

Світ поезії Галини Мазан дуже яскраво охарактеризувала буська журналістка Алла Андреєва в передмові до першої збірки поетеси: «Поезія цієї жінки, з незгасною сонячною усмішкою, ніби зігріває усіх довкола. Тверда самобутньої поетеси, щира і бачення природи, людських її слова, епітетів промовляють

Присутні в її поезії духовне здоров’я, щедрість життєвих сил, цнотлива любов до життя, до всього, що народжується на землі, ріднять її з поетами, які пишуть за класичними канонами… Вірші Галини Мазан сміливо заявляють про себе і рвуться до світла розуміння, тягнуться до читача.»(61) Друга поетична збірка авторки, яку видано в Львові у видавництві «ЛігаПрес», також сповнена щирістю, добротою та глибоким розумінням взаємин людей. Про поезії з цієї книги в передмові Рудіон Людмили сказано: «У поетичних рядках звучать мотиви любові до рідної землі, але найбільше її хвилює внутрішній світ людини, її почуття, переживання. Її вірші часто сумні, але ніколи не звучать у них плачі, бо вона Галина Мазан-Кісіль. Фото з книги «Не безнадійні ховаюся від долі», 2003 рік нестримно вірить у життя, у величезну силу людської духовності. В її творах є образи,порівняння, строфи, які спалахують самоцвітами… І ще. Вона не хоче жити, як усі для себе, бо щедрість своєї душі звикла дарувати людям. »(62) А тепер про функціонування в селі оновленого Народного дому. З приходом в нього на посаду директора молодого організатора дозвілля – Оксани Піджарко, він став, по-справжньому, основним осередком культурного життя села, де воліють провести свій вільний час, як молоде покоління, так і старші його мешканці. І в не один святковий день яблунівчани поспішають до стін Народного дому, щоб можна було подивитися, що ж цього разу приготувала для них, його директор - Оксана Піджарко, чим здивує вона глядачів сьогодні. Сама вона і душею, і чарівним співом приворожує глядачів, які щоразу з бурхливими оплесками зустрічають її. Висока виконавська майстерність, вдало підібраний репертуар, зворушлива українська пісня, надають урочистості піднесення та святкового настрою.

294

На цій сцені можна побачити людей різник вікових категорій, які своїм талантом зачаровують душу сидячого в залі глядача. Уже багато років поспіль, радують нас своїм співом високо - майстерний чоловічий вокальний ансамбль, на чолі з Олександром Зеліском. Їхня пісня проникає до найглибших струн людського серця, несе із собою патріотичний заклик. Радує також своїм співом і жіночий вокальний ансамбль, керівником якого є Оксана Піджарко. Своєю невтомною працею, вони змогли донести до людей високу красу людської душі. Жодне свято не проходить без яскравих сольних номерів у виконанні Христини Грабінської, Уляни Мазан та Христини Троцишин, які своїм юним голосом причаровують, навіть, найвимогливішого критика - глядача. Саме ці люди своїм солов'їним співом завойовують багато відзнак і нагород різних конкурсах і фестивалях. Кожне свято проходить у теплому, дружньому, родинному колі. Чоловічий ансамбль с. Яблунівка: (зліва направо) Вовк Богдан, Караськевич Михайло, Зерський Михайло, Мацьків Теодозій, Вовк Валерій, Маєвський Михайло, Зеліско Олександр – художній керівник

Жіночий ансамбль: (зліва направо) Вовк Світлана, Піджарко Оксана – художній керівник, Грабінська Марія, Вовк Галина, Кріса Ліда, Саєвич Василина, Зерська Марія, Маєвська Галина

За останні роки в Яблунівці, поряд із святкуванням величних релігійних свят, також сформувались традиції відзначення нових українських свят, таких як : «День матері», «День села», а також річниць до «Дня народження Т. Шевченка», пам’ятник якому розташований біля сільської ради. Для того, щоб ви могли оцінити ці святкування наведемо декілька статей з районної газети «Воля народу» за 2012-2013 роки. В першій публікації описувалось святкування у 2012 році в Яблунівці «Дня села». Статтю написала Ганна Грушицька, директор Буського районного Народного дому, під егідою якої пройшла ця урочистість. Нижче наводимо видержки з вказаної замітки:

295

«ПІСНІ ДУШІ У неділю, 19 серпня, християни вшанували велике свято - Преображення Господнє, ще його називають Другий Спас. А в селі Яблунівка жителі відзначали День села. Сільський Народний дім переповнений шанувальниками української пісні, бо було на що подивитись і послухати. Висока виконавська майстерність, вдало підібраний репертуар і щира, зворушлива українська пісня надавали урочистості, піднесення та святкового настрою. Зі словами ведучих Христини Грабінської і Руслани Троцишин переливались дзвінкими голосами пісні учасників художньої самодіяльності села, яких підготувала до виступу справжній фахівець своєї справи, директор НД Оксана Піджарко. Сама вона і душею, і чарівним співом приворожила слухачів, які з вдячністю аплодували. Бо коли велика творча родина на сцені: мама, тато, донька (сама Оксана), її чоловік (за режисерським пультом) і навіть наймолодша учасниця свята - півторарічна донечка - це справді велика творча скарбниця. І не одна сім'я виступала того дня на сцені, їх тепло сприймали глядачі. Співоча родина Грабінських також зачарувала своїм талантом, а це мама з двома доньками, особливо Христина (вона й ведуча) вражала солов'їним співом земляків, навіть у її батька з'явились сльози радості за талановиту сім'ю. У різноманітній святковій програмі - чоловічий вокальний ансамбль у складі Михайла Караськевича, Валерія Вовка, Михайла Маєвського, Теодозія Мацьківа, Богдана Вовка, Олександра Зелізка - він і керівник; жіночий вокальний ансамбль у складі Галини Вовк, Ліди Кріси, Василини Саєвич, Марії Грабінської, Марії Зерської, Галини Маєвської, Світлани Вовк, Оксани Піджарко - вона і керівник ансамблю; вокальний ансамбль дівчат у складі Ганни Вовк, Ольги Зерської, Уляни Бабій, Христини Троцишин, Христини Грабінської, Уляни Мазан, Юлії Вовк, Уляни Бербеки, Мар'яни Бербеки. Яскраві сольні номери у виконанні Уляни Мазан, Христини Троцишин, Христини Грабінської, Олександра Зелізка, дуету Оксани Піджарко та Ірини Воїнської. Особливо відзначили глядачі своїх маленьких артистів, які вийшли на сцену з цікавим діалогом - Алінка Павліковська та Ігорчик Романюк. І кожен номер був пройнятий великою любов'ю до України, до родини і, звичайно, про любов. Зворушливою до сліз була пісня "Батько, ти мене навчив", яку виконав Назарчик Вовк, батько якого (колишній підприємець Володимир Вовк) молодим відійшов у вічність, глядачі не стримували сліз, і не тільки жінки, а й чоловіки, і сам Назарчик співав крізь сльози. "То ж треба яку силу волі мати, щоб виконувати таку пісню, зворушити болючу рану", - подумала я. 296

Ведучі відзначили сімейні родини, які прожили разом золотий вік. На завершення всі учасники виконали пісню Ігоря Білозора "Многая літа". З словами вдячності до виконавців і привітаннями до односельчан звернулась сільський голова Надія Романюк. Також подякувала тим, хто допоміг організувати таке чудове свято: Михайлу Кадиляку, Василю Троню, Богдану Вовку, Михайлу Давидку, Андрію Гарасиміву, котрий також підтримує футбольну команду, яка в цей день здобула перемогу у футбольному матчі. Велика подяка і Андрію Бабію за озвучення свята.»(63) Зі статті ми бачимо, що в селі також функціонує футбольна команда, яка досить успішно виступає на районному чемпіонаті. Команду створили брати Микола та Андрій Гарасиміви, які і являються її осноЯблунівські футболісти: (зліва направо) стоять – Лось вними спонсораВолодимир, Чучман Степан, Шкраба Олексій, Кучер ми. Місцевих футІгор, Татарин Василь, Романюк Михайло, Гарасимів болістів підтримуМикола; сидять – Ступніцький Андрій, Ковалик ють також Цинюх Василь, Кузіна Сергій, Паньків Микола. Фото 2012 року Олексій Петрович – лісничий Верблянського лісництва, фермер Кадиляк Михайло Степанович, приватний підприємець Давидко Михайло Іванович. Друга замітка надрукована у районній газеті від 28.03.2013 р., подаємо її повністю:(64)

297

Третя стаття присвячувалась відзначенню в селі «Дню матері», святкування якого також не обійшлось без активної участі в ньому молодого директора НД Оксани Піджарко: «Тобі низесенько вклонюсь! У неділю, 26 травня, в Народному домі с. Яблунівка відбувся святковий концерт «Мамо, тобі низесенько вклонюсь», який організувала директор Оксана Піджарко. У виконанні дівочого, чоловічого та жіночого вокальних ансамблів прозвучали безліч музичних композицій, поезії, віршів, присвячені найріднішій 298

людині, яка подарувала нам життя. Наймолодша учасниця дійства трирічна Вікторія Кріса розповіла віршик. Гаряче аплодували глядачі Алінці Павліковській, Камілці Сосновській, Алінці Поліш, Вікторії Ковалюк, Володі та Мар’янкові Колодкам, Назарам Вовку і Крісі, які поезією та піснею дякували матерям. Разом із своєю дворічною донечкою вийшла на сцену й Оксана Піджарко, виконавши пісню «Ластів'я». Звучали пісні у виконанні Христини Троцишин, Уляни Мазан, Василя Федоришина, чоловічого вокального ансамблю у складі Олександра Зеліска (кер.), Михайла Маєвського, Богдана Вовка, Михайла Зерського, Валерія Вовка та Михайла Караськевича . Зворушили глядачів музичні композиції у виконанні жіночого вокального ансамблю (Оксана Піджарко (кер.), Світлана Вовк, Марія Грабінська, Галина Вовк, Ліда Кріса, Василина Саєвич та Галина Маєвська). Бурхливими оплесками проводжали дівочий вокальний ансамбль (Уляна Мазан, Христина Троцишин, Юлія Вовк, Христина Грабінська, Уляна Бабій, Анна Вовк, Мар'яна Бербека та Оля Зерська). Василина САЄВИЧ»(65) В 2013 році у ще одній районній газеті «Воля народу» згадується директор НД с. Яблунівка Оксана Піджарко. 27 червня 2013 року в замітці «Номінуємо кращих» писалося, що до «Дня молоді» її відзначили як кращого молодого керівника в номінації «Працівник культури». В цій замітці вказувалося, що «в с. Яблунівка у гарному, затишному будинку культури кожного тижня лунають музика, співи і Оксана Піджарко, дзвінкі дитячі голоси – кипить, але фото з газети «Воля робота попереду ще багато народу» 27.06.2013р. (66) планів і гарних концертів». Станом на 1 січня 2014 року в селі Яблунівка нараховувалось 220 дворів, де проживало 865 жителів. На присілку Рокитне, який входить до складу Яблунівки, відповідно, 20 дворів і 39 жителів. В користуванні яблунівчан знаходилось 249,5 га землі на прибудинкових і городніх земельних ділянках. В особистих селянських господарствах утримувалось 126 голів ВРХ, 161 свиней і 50 коней. У приватній власності сільські господарі мали 9 тракторів та мотоблоків, 3 вантажні автомобілі і 3 зернозбиральні комбайни. 299

Із

922,5 га, які виділені жителям Яблунівки згідно земельних паїв,

298,6га орендував ТзОВ «Апогей агро»,

225,9га – ТзОВ «Лендком ЮА»,

102,9га – ТзОВ «Агрокультура Захід», 66га – ФГ «Апогей», на 10,6га господарювало 9 індивідуальних власників, 65га використовувались жителями села під сінокоси, біля 30га – для випасання худоби і близько 100га не використовувались із-за самозаліснення. Магазин-бар ПП «Гарасимів Г.Р.», За прилавком власного магафото 2014р. зину Галина Гарасимів

В селі функціонують дві крамниці:

магазин-бар

ПП

«Гарасимів Галина Романівна» та продовольчо-промисловий магазин

ПП

«Тронь

Василь

Михайлович», пилорама, приватні підприємства: Магазин ПП «Тронь В.М.», фото 2011р.

ПП

«Вовк»

(керівник Вовк Богдан Мар’янович), ПП

«Давидко

О.Я.»

(керівник

Давидко Орест Ярославович), ПП «Хмиз А.-М.В.». (керівник Хмиз АннаМарія Володимирівна), ПП «Бекар Б.І.» (керівник Бекар Богдан Іванович), ПП «Давидко М.І.» (керівник Давидко Михайло Іванович).

300

Приватне підприємство "Вовк" знаходиться майже в центрі села. Засноване воно у 2000 році братами Богданом і Володимиром Вовк завдяки власним зусиллям. Велика заслуга у цьому їх батька Мар’яна Степановича, який теж все своє життя займався виготовленням столярних виробів і привчав до цього своїх синів. На початку 90-х років, коли закривалися всі державні підприємства, брати збудували невеличкий цех вдома і почали виготовляти столярні вироби. Спочатку це були карнизи та рамки, оздоблені ручною різьбою, вікна, двері, сходи. а згодом — і меблі. Все виготовлялося з натуральної деревини. Згодом вирішили розширити свій меблевий потенціал. Взявши цех, який розформовувався на паї, і оплативши людям, власним коштом відремонтували і перекрили будівлю. Брати добре розумілися у своїй справі. Вони щораз вносили новинки у свої вироби, щоб вони були зручні і багатофункціональні. З року в рік їх виробництво зростало і розширювався асортимент. В 2011 році один з братів – Володимир, передчасно помер, але його брат – Богдан, виробництво Брати Богдан (зліва) і Володимир Вовк. Світлина 2010 року

не звернув і сьогодні це меблеве підприємство впевнено завойовує лідируючі позиції на ринку меблів. Меблі виготовляються з натурального дуба за передовою технологією на сучасному обладнанні. Зараз меблі ПП «Вовк» можна побачити в багатьох містах України, а також на різних виставках.

301

Школа Яблунівки в сучасній Україні Після проголошення незалежності України була зреформована вся система навчання i виховання в школі. У майже безвихідному становищі опинилися вчителі історії, географії, української мови та літератури, зарубіжної літератури. Нових підручників не мали не тільки учні, а й вчителі. Новий матеріал учні часто записували під диктовку вчителя. Але через кілька років ситуація стабілізувалася. В 1990-х роках школа поповнилася вчителями, які народилися і виросли в Яблунівці: Л.Є. Точек, Н.І. Квітко, Р.Р. Троцишин, М.О. Мазан, а також молодими вчителями з інших населених пунктів: І.М. Король, О.М. Курчаба, Г.М. Павлушок, П.І. Лукасевич, М.Г. Семчук, Л.В. Білинська, В.Я. Мерцало, Г.В. Солотва. Зразу ж після створення незалежної української держави в школі були відроджені традиції святкування релігійних та національних свят. Організувалися гуртки для вивчення історії рідного краю, народних традицій. Станом на 2014 рік в Яблунiвськiй школi навчаєтъся 88 дiтей, працюс 15 вчителiв. Один навчальний рік, протягом 1992-1993 рр. директором школи був Василь Михайлович Роїк, а вже з вересня 1993 року він призначений директором у своє рiдне село Чаниж. З 1993 року по сьогоднiшнiй час директором школи в Яблунiвцi є Йосиф Франкович Грещук, який одночасно навчає учнiв фiзики. З 1969 по 1973 рік навчався в Яблунiвськiй школi, а потiм продовжив навчання у Бродiвському педагогiчному училищi. Здобув вищу освіту в Тернопiльському педагогiчному iнститутi iм. Я.Галана. По скеруванню працював у Градiвськiй середнiй школi Городоцького району. Протягом 1979 - 1981 років проходив службу в рядах Радянської Армії. З 1981 по 1993 рік - вчитель фізики, а з 1990 року директор Соколянської школи.

Памятний знак на фасаді школи. Фото 2011 року

За час його роботи в Яблунiвськiй школi був виконаний ремонт фасаду школи (кошти на ремонт надала Стефанія Куп’як), замiнено ще польську покрiвлю на нову (за сприяння голови Буської адміністрації Вовк Михайла 302

Федоровича), обгороджено новим парканом подвiр'я школи. Також було встановлено пам'ятний знак на фасадi школи: «В цiй школi навчався Дмитро Куп'як - борець за волю України» - фундатором був Володимир Кожан. Заучем з 1992 р. i по сьогоднішній час (2014 p.) в Яблунiвськiй школі працює Запотоцька Ганна Михайлівна, яка одночасно є вчителем світової літератури. Ганна Михайлівна постійно в творчому пошуку, є мудрим порадником для молоді, надає методичну допомогу колегам. Велике щастя мати мудрого, талановитого вчителя, який уміло передає свої знання та вміння як учням, так i вчителям. Це якраз про Ганну Михайлівну. Народилася в 1957 року в селі Соколівка. Школу закінчила 1974 році, в цьому ж році почала навчатися в Дрогобицькому педагогічному інституті, який закінчила в 1978 р. Після цього її було скеровано в Яблунiвську неповну середню школу вчителем російської мови та літератури, а з 1992 року вона працює вчителем зарубіжної літератури. Вчителями української мови та літератури у школі вже не один десяток років працюють: I.I. Лiсовець (з 1969 р.) i Г.І. Феджага (з 1974р.). Вони вміють повести за собою в світ поезії Шевченка, прози Нечуя-Левицького, увійти в образи Катерини i Кайдашихи. Це мудрі, добрі, щирі порадники, які навчають молоде покоління бути справжніми людьми. Тепер про інших вчителів, які працюють в нинішній Яблунівській школі: 3 1986 по 2011 рік вчителем математики була Н.С. Подановська, а з 2011 рокуЛ.М. Маланюк; М.О. Мазан- вчитель історії та географії (з 1995 р.); О.М. Курчаба - вчитель хімії i біології (з 1993р.). Протягом 17 років учителем англійської мови був Ігор Васильович Ковальчук - з 1981 року по 1998 рік. Вчителi iноземних мов: Г.М. Павлушок - англiйська мова (з 2001р.), Г.В. Солотва - вчитель французької мови (з 2008 р.); Вчитель музики - П.І. Лукасевич (з 1995 р.); Педагог-органiзатор - І.М. Король (з 1994 р.); Вчитель християнської етики - М.Г. Семчук (з 2000 р.); Вчителями фізкультури за останні 20 років були: Б.Й. Стебницький, А.М. Гаврилюк, В.Р. Капiй, В.Я. Мерцало, М.В. Кнехт, Л.В. Бiлинська, Т.С. Романюк. Вчителями молодших класів є такі вчителi як: Н.І. Квітко (з 1994 р.), Р.Р. Троцишин (з 1992 р.), Л.В. Бiлинська (з 2012 р.). 3 1993 по 2012 рік працювала Л.Є.Точек, яка навчалася у Яблунiвськiй школi. У школі проводяться чимало заходів, які сприяють розвитку молодого 303

покоління - їх вмінь, знань, навичок i талантів, тощо.

Вчителі Яблунівської дев`ятирічної загальноосвітньої школи, 2010 рік Традиційними святами у молодших школярів є такі свята: «Ой хто, хто Миколая любить», «Свято Родини», «День матері», «Прощавай Букварику», та багато інших. Щорічно 14 жовтня, на свято Покрови, відбувається посвята третьокласників Яблунівської школи у козачата. Ця святкова подія проходить під девізом: «Їхня слава в Україні не вмре, не загине». На згадку про цей день молоді козачата висаджують біля школи кущі калини. 304

Свято «Прощавай Букварику» 2003р., «Свято Родини», 2005 рік. На фото учні (зліва направо): Сосз дітьми класовод Л.Є. Точек новська Т., Ковалик У., Прихідько Н., Мазан У., Боярська Л.

Щороку у школi проводяться рiзнi виховнi заходи на різноманітну тематику: нацiональну, патрiотичну, релiгiйну, правову та iн.. Традицiйними святами у старших класах є вiдзначення Шевченкiвських днiв, святку-вання

Молоді козачата при висадці кущів Учні 5 класу з класним керівником калини біля Яблунівської школи. Фото Білинською Л.В. на святі «Коза2014 року цькому роду нема переводу», 2006р. Нового року i Рiздва Христового, Великодніх свят, «Вечорниць на Андрія», вшановування пам'ятi жертв голодомору 1932-1933 рр. («Запали свічку пам'ятi»), тижнів української писемності та мови. Завжди дуже тепло в школі проходить святкування «Дня учителя», яке «Свято матері», 2012р. На сцені учні: Вовк Ю., Зерська О., в глибині Зеліско О. 305

організовують учні випускного 9-го класу (в першу неділю жовтня). В цей день вони запрошують на свято як учителів, що їх учили різним наукам протягом дев’яти років, так і педагогів-ветеранів, які все своє життя присвятили навчанню і вихованню молодих яблунівчан. «Вечорниці на Андрія», 2009 рік

«Запали свічку пам`яті», 2010 рік

Виступ яблунівських школярів в Буському НД до Шевченківських днів з керівником Л.В. Білинською

На «Андріївських вечорницях»: (зліва направо) М. Нос, І. Вовк, С. Войтович, М. Гаврилюк, О. Прихідько, А. Гуменна, 2014 р.

«День вчителя» - вчителі, ветеранипедагоги, учні 9-го класу. 2014 рік

Танцювальний колектив дівчат Яблунівської школи: (зліва направо) Г.Грабінська, І.Піджарко, Х.Троцишин, У.Зерська, О.Мазан. Фото 29.03.2004р. 306

На концерті до Дня села: Вовк Юля, Вовк Ганна, Зерська Оля, Вовк Оксана та танцювальний колектив «Арніка». 2008 рік Зелені Свята На високому рівні проходять «Останній дзвінок» та випускні вечори, вечори-зустрічі випускників, які започаткувала І.І. Лiсовець із своїми вихованцями у 1994 році. Цю традицію, святкування вечорів зустрічі з випускниками школа не змінює до сьогоднішнього дня, в них беруть участь учні 9-го класу разом зі своїм наставником - класним керівником.

Випускники 1964 р. і вчителі-ветерани: (зліва направо) Яремкевич Марія, БезкороВипускники 1985 року на святі вайник Ярослава, Петришин Марія, зустрічі випускників. Фото 2010 року Бучко Роман Михайлович – учитель, Вовк Марія, Дмитрук Надія Федорівна – вчителька, Чабановський Теодозій, Вовк Емілія, Сосновська Ганна. Фото 2014 року А в 2014 році в школі вирішили зустрітися і згадати свої шкільні роки випускники 1964 року, які закінчили Яблунівську школу 50 років тому. Спочатку вся дружня шкільна родина, разом із шанованими гостями, відслужили молебень до Матері Божої у місцевому храмі св. Дмитрія, де помолилися за здоров’я усіх учнів, вчителів, гостей та всіх присутніх. Після цього, гості мали змогу повернутися і зазирнути у безтурботні хвилини шкільного життя, подивившись організоване дійство під назвою «Від шкільного порога ви пішли у далекі світи», організаторами якого були учні 9 307

класу разом із своїм наставником Лісовець І.І. найповажніші місця у залі займали вчителі наших випускників, серед яких були: Надія Федорівна Дмитрук і Роман Михайлович Бучко. Після закінчення свята гості залишили зал із сльозами на очах, з позитивними емоціями, приємними спогадами. Також вони пообіцяли, що це не остання їхня зустріч в стінах рідної школи.

«Останній дзвінок» - випускники Випускники 2010 року на випускному 2008 р. разом з першою вчителькою балу разом з класним керівником Мазан Марією Олегівною Троцишин Русланою Романівною

Класний керівник 9 Випускники Яблунівської ЗОШ на останньому класу, вчителька дзвонику, травень 2014 р.: української мови та літератури Лісовець Іванна Ілярівна. Фото 2014 року Кожного року в Буську проходить учнівський пісенний конкурс «Сурми звитяг», у якому учні школи щоразу беруть участь. Ансамбль хлопців у складі: Я. Чучмана, В. Гринькiва, В. Вiхотя, Д. Вовка, Н. Вовка, А. Ковалика, Д. Вiхотя стали лауреатами цього конкурсу у 2011, 2012 роках, зайнявши ІІ і ІІІ місця. 308

Яблунiвська школа славиться своїми ерудованими учнями, випускниками, якi неодноразово брали участь у районних та обласних конкурсах, зокрема це: Х. Грабiнська, Х. Троцишин, Г. Вовк, В. Квітко. В конкурсі «I слово, i пiсня матусю тобі» Х. Грабiнська i В. Квітко Обкладинка книжечки отримали призові місця серед інших віршів Х. Грабінської учасників районних шкіл, а Х. Грабiнська стала призером серед учнів області. Вiршi Христини Грабiнської – випускниці Яблунівської школи 2010 року, друкувались в газетi «Кримська свiтлиця», а в 2012 році у с.м.т Івано-Франкове, де вона навчалася в художньому професійно-технічному училищі, вийшла в світ перша книжечка її поезії під назвою «Ескізи віршів». Про іншу талановиту ученицю Вікторію Квітко районна газета «Воля народу» 21 березня 2013 року написала: “Вікторія Квітко талановита дівчинка. Навчається у 8 класі Яблунівської школи. Свій перший вірш написала у 7 років, - це був дитячий віршик про котика. Зараз вона складає набагато серйозніші

яблунівську

поетичні твори, - у них її переживання, співчуття, Вікторія Квітко, фолюбов і радість. Її вірші різні за тематикою, та то з газети «Воля пишуться завжди легко. Вікторія неодноразово народу» від 21.03. брала участь у різних літературних конкурсах і 2013р. перемагала. Її поезія друкувалась на шпальтах “Волі народу” та “Кримської світлиці”, на фестивалі “Сурми звитяги” до 70-річчя УПА читала власну поезію. Дівчинка обдарована у всьому - пише оповідання, легенди, навчається гри на баяні та піаніно у Буській музичній школі, відвідує тут і клас вокалу, а також танцювальний гурток у сільській школі. Її поезію знає напам'ять і мама Надія, вчитель початкових класів. Вона ділиться: «Дитина щира і добре, вміє настрій підняти, розвеселити. Попри всі захоплення, які забирають трохи часу, встигає і мені допомогти»”. 309

А ось який вірш тоді ще п’ятикласниці Вікторії Квітко був розміщений в газеті «Воля народу» від 4 березня 2010 року: → Варто згадати ще про одну випускницю Яблунівської школи (2014 року), Вовк Юлію. Дівчина зарекомендувала себе здібною і талановитою ученицею. З 7 років почала займатися в танцювальному колективі «Арніка», володіє поетичним талантом. Пише вірші на різноманітну тематику: про Україну, рідну мову, село, в якому народилася і живе, але найбільше своїх поезій вона присвячує найдорожчій людині – своїй дорогій матусі. Диплом Ю. Вовк – учасниці творчого конкурсу “Слово рідне! Мово рідна!”

Юля Вовк, фото 2012 року

Справжнім порадником і наставником для дівчини стала її класний керівник, учителька мови та літератури Лісовець Іванна Ілярівна. 310

Юля приймала участь у різних творчих конкурсах, наприклад, «Слово рідне! Мово рідна!», присвяченому Міжнародному дню рідної мови. Друкувалася в газетах: «Воля народу», «Вісті краю», «Кримська світлиця». Школу закінчила з відзнакою, тепер навчається в Бродівському педагогічному коледжі ім. Маркіяна Шашкевича. Один вірш Юлії Вовк – «Моє село», ми вже подали на початку цієї книги і хочемо запропонувати читачам ще одну її сповнену великою теплотою і любов’ю поезію: «Матусі Немало написано слів про матусю, Про рідну, найкращу людину в житті. Тож я підійду, як колись, пригорнуся, Бо поруч з тобою так легко мені. І гляну в твої я замріяні очі, В них стільки любові, тепла, доброти. Вони, як дві зірки, що сяють щоночі. Вони найчарівніші завжди були! Її уста твої лагідні, милі та гожі, Які колискову співали мені. Вони на обличчі цвітуть, немов рожі, Й цілують у щічку, неначе у сні. Матуся... Звичайне, здавалось би, слово, А скільки в нім ніжності, ласки, тепла. І хочеться Бога, просити одного, Щоб мама на світі вічність жила! Для мене ти, мамо, одна і єдина! Для мене ти - сонечко ясне вгорі. Й куди б не вела мене рідна стежина, Я завжди повернусь на мамин поріг!» Милують своїм чарiвним голосом випускники школи О. Пiджарко (випускниця 2005 р.), Х. Троцишин i Х. Грабiнська (випускницi 2010 р.), У. Мазан (випускниця 2011 р.), якi неодноразово беруть участь у всіх сiльських i районних культурних заходах. Один iз таких районних заходiв є етнофестиваль «Олеський замок» (2011 р.), який зустрiв учасникiв i глядачiв приємними сюрпризами, незабутнiми враженнями i бурхливими оплесками. Талановита молодь села також брала участь у святi «Дня Незалежностi України» в м. 311

Буську та селі Яблунiвці, «Українських вечорницях» та багатьох iнших святах. Гордістю Яблунівської школи являється також і Сподарик Роман, який з 2006 року займається на секції кіокушинкай карате Буської ДЮСШ «Авангард», керівником якої є Крюков Віталій Миколайович. Під керівництвом свого досвідченого наставника молодий спортсмен досягнув значних успіхів. Він неодноразово ставав переможцем і призером різного рангу спортивних Сподарик Роман (другий зліва) на змаганнях змагань по кіокушинкай карате, як в Україні, так і в європейських країнах. Роман побував на турнірах у Болгарії, Словаччині, Угорщині, Швейцарії. В його арсеналі майже по 30 шт. кубків, грамот і медалей за перемоги в змаганнях по карате.

Дипломи Романа Сподарика, за перемоги у змаганнях по Кіокушинкай карате Учні школи люблять разом проводити вільний час, працювати, 312

розважатись, ходити в походи, їздити на екскурсії по історичних місцях рідного краю. Зокрема, проводились екскурсії по Шевченківському гаю, Золотій підкові Львівщини, історичних, культурних i духовних місцях м. Львова, екскурсії i походи в Карпати (м. Славськ, м. Сколе), по національному природному парку «Сколівські бескиди», поїздки на скелі Довбуша, в Берестечко - музейзаповідник «Козацькі могили» та багато інших.

Екскурсія в Берестечко, 2003р.

Поїздка на скелі Довбуша, 2007 рік

З 2013 року при Яблунівській ЗОШ І-ІІ ст. функціонує пластовий гурток. Керівником гуртка є вчитель християнської етики Запотоцька Анна Миколаївна. Заняття у пластовому гуртку є невичерпним джерелом збагачення особистості, адже мета Пласту – Поїздка в Карпати разом з учителями Курчабою сприяння патріотичному вихованню та самовиО.М. і Мазан М.О., 2005р. хованню української молоді. Завдяки систематичним зборам пластунів діти отримують теоретичні знання про Пласт і набувають практичних вмінь життя серед природи. В скаутській організації кожен учасник знаходить для себе щось цікаве і корисне. Окрім зібрань, пластуни беруть участь у різноманітних змаганнях, забавах, теренових іграх. Під час перебування у літніх таборах вони вирушають у мандрівки і живуть в гармонії з природою. 313

Яблунівські пластуни брали участь в акціях: «Повстанська ватра», «Листопадовий чин», «Вифлеємський вогонь миру». А в 2014 році члени гуртка вперше виступили у юнацькому змаганні з пішою мандрівкою – «Осінній рейд», під час якої подолали 25 км. Яблунівські пластуни під час акції «Листопадовий чин». Буськ, 2013 рік Багато кращих випускників Яблунівської школи отримали вищу освіту в різних навчальних закладах. Вищі педагогічні заклади закінчили: Й.Ф. Грещук, I.М. Король, М.Б. Романишин, Л.М. Маланюк, В.Є. Вовк, Л.Є. Точек, В.I. Ковалик, М.О. Мазан, О.М. Віхоть, М.В. Дика, Р.Й. Грещук, О.М. Гапiй, Л.Р. Політило, Б. Тупиця, Г. Грабiнська, Г. Пiджарко, Г. Гапiй. Львівський університет ім. I. Франка закінчили: Г.I. Феджага, Л.М. Маланюк, Р.Р. Троцишин, В.Є. Саєвич, О.М. Віхоть, О.Б. Пiджарко. Аграрний університет в Дублянах закінчили: Ольга Костів, Наталя Пилипчук, Василь i Андрій Феджаги, Ігор i Володимир Дячки, Ольга i Роман Королi, Віра Яремчук, Василина Маєвська та ін. Інші вищі навчальні заклади закінчили: О. Вовк, О. Феджага, І. Феджага, Т. Кузiна, В. Феджага, І. Вiйтович, О. Вовк, В. Вовк, В. Прокуда, М. Прокуда, М. Саєвич, І. Кузіна, М. Якимишин, А. Якимишин, Г. Левицька, М. Романюк, І. Романюк, В. Ковалик, В. Політило, У. Зерська, О. Мазан та багато інших яблунівчан. Для підтримування школи в належному стані багато зусиль приклали такі технічні працівники як: Г.І. Саєвич, П.Я. Лісовець, О.І. Війтович, О.Я. Собашек, Е.П. Дячок, Н.В. Ковалик, I.С. Ковалик, О.М. Якимишин, Т.В. Михайлiв, Я.М. Залiско, М.М. Саєвич, В.І. Саєвич, Я.О. Шкраба, Б.Я. Туркевич, Е.В. Беднарська, М.Р. Грабінська та інші. В шкільній їдальні в різні роки працювали: Г. Караськевич, М. Яремкевич, О. Караськевич, О. Сподарик, Н. Куп’як. 314

Зміст Пісня про Яблунівку --------------------------------------------------------------------- 3 Моє село -------------------------------------------------------------------------------------- 4 Село Яблунівка – розміщення, клімат і грунти, археологічні дослідження околиць ------------------------------------------------------------------ 5 Назва села, його засновник, розвиток в часи Польського королівства-13 Яблунівка у складі Австрійської імперії ------------------------------------------ 17 Яблунівка в роки І-ї світової війни і національно-визвольних змагань 1914-1920-х років -------------------------------------------------------------------------- 33 Знову під польською займанщиною (20 - 30-ті рр. ХХ ст.) ------------------ 46 З історії шкільництва Яблунівки ----------------------------------------------------- 63 Яблунівка в часи визвольних змагань 1938 – 1951 рр. ----------------------- 71 Знані яблунівські родини в часи боротьби з окупантами ------------------- 136 Яблунівка в роки радянського господарювання ------------------------------- 163 Яблунівська школа в радянський період ----------------------------------------- 197 Вони навчались в Яблунівській школі -------------------------------------------- 219 Село після проголошення незалежності України ------------------------------ 231 Школа Яблунівки в сучасній Україні ---------------------------------------------- 299 * * * * * * * * * * Автори висловлюють щиру подяку за допомогу у підготовці матеріалів до книги вчительському колективу Яблунівської ЗОШ і, в першу чергу, учителю історії Мазан Марії Олегівні, яка доклала чимало зусиль для збирання необхідної інформації, а також голові Яблунівської сільської ради Романюк Надії-Галині Ігорівні та колишньому голові Колодці Роману Степановичу (який надав багато матеріалів по історії села). Окрема подяка спонсорам, без яких поява книги в світ була б неможлива, а саме: знову ж таки колективу Яблунівської школи, приватним підприємцям Вовк Богдану, Гарасимів Галині і багатьом небайдужим до висвітлення історії села яблунівчанам.

* * * * * * * * * * * * Редагування і комп’ютерний набір Михайла Зозулі

315