Ярослав Павлюк – сучасний письменник з Буська. Життя і творчість. Ярослав Олексійович Павлюк - український письменник і журналіст, народився 11 березня 1955 року в м. Буськ, Львівської області — помер 2 грудня 2008 року у Львові. Дитинство і юність письменника пройшло в нашому рідному місті. Його батько – Олексій Іванович, працював пивоваром на Буському пивзаводі, а мати – Ірина Іванівна, довгий час працювала нянечкою в дитячому садку. Ярослав з 1962 року по 1972 рік навчався в Буській середній школі по вул. Шкільній (тепер Буська СШ № 2). Навчання давалось йому легко, особливо він любив математику. Серед учнів класу він був справжнім Ярослав Павлюк – учень лідером: 7-го класу Буської СШ №2
Учні 9-тих класів з учителькою Самойло- Головні актори вистави: Оля вич Ю.Ю. після вистави “Лісова пісня”, в Андрущишин– “Мавка” і Ярослав центрі Ярослав Павлюк Павлюк – “Лукаш” активно займався спортом (легкою атлетикою, волейболом), радо приймав участь в культурно-просвітніх заходах (різних конкурсах і вікторинах, а також був активним учасником в учнівських аматорських виставах). Школу Ярослав закінчив на “відмінно” і, завдяки добрим знанням математики та фізики, того ж року поступив у Львівський політехнічний інститут на факультет автоматики, на який в той час був один із самих високих конкурсів серед інших факультетів.
Навчаючись в політехнічному інституті, продовжував серйозно займатися спортом. Почав займати високі місця серед професійних бігунів на короткі дистанції, за що був нагороджений багатьма дипломами, медалями і кубками.
На 5-тій біговій доріжці стартує Ярослав Павлюк. Фото з газети ЛПІ «Радянський студент» від 19.12.1972 р. Як бачимо, Ярослав Павлюк був всебічно розвинутою людиною. Закінчивши в 1977 році факультет автоматики ЛПІ по спеціальності АСУ (автоматизовані системи управління), працював молодшим науковим співробітником в НДІ метрології, стандартизації та якості. Професійно займався легкою атлетикою — спринтом. Майстер спорту на дистанціях 60 і 100 метрів. «Я вийшов на рівень олімпійської збірної, мене запрошували поїхати тренуватися у Москву, але я відмовився. Там потрібно було жерти хімію, а це дуже небезпечно для організму. І правильно Я. Павлюк – студент зробив - зараз багато моїх друзів-спортсменів політехніки, 1976 р. працюють на аптеку”, - розповідав Ярослав. Працював тренером з легкої атлетики.…………………………… Навчався заочно на факультеті журналістики Львівського університету, закінчив чотири курси.
Певний час працював кореспондентом районної газети «Серп і молот» в м. Городку Львівської області, пізніше директором Львівського міжобласного відділення Укрлітфонду. Автор восьми книг, серед яких і професійні та детальні вилазки у філософію, і ґрунтовні дослідження історичної та сучасної ситуації, і дитячі казки, і фантастика. Друкувався в обласній та республіканській періодиці, журналі «Жовтень», альманасі «Вітрила». Член Спілки журналістів СРСР. Дебютна книга «Фільмар» — збірка повістей та оповідань, появилась на світ в 1989 році у видавництві «Радянський письменник». Визначальною темою творів, що увійшли в першу книгу Я. Павлюка, являється людська пам'ять, духовна біографія молодої людини, яка в муках і розчаруваннях шукає своє місце в житті. Фантастична повість «Фільмар» переносить нас у далеке майбутнє, коли змінились умови життя людей, невпізнаною стала земля, але незмінними залишились моральні цінності – правда, доброта, любов. В серпні 1989 року в інтерв’ю для буської районної газети «Прапор Жовтня» про початок своєї літературної діяльності і свою першу видану книгу розповідав: «У 1975 році я здав літню сесію у Львівському політехнічному інституті, і зрозумів, що допустив помилку у виборі професії. Написав першу новелу, перечитав і заново відкрив для себе класику. В 1976 році почав вести щоденник, куди записував різного роду спостереження і враження. На останньому курсі інституту (інститут я все таки закінчив) написав першу повість «Наталі». Ясна річ, то була незріла, дитяча проза. У 1981 році закінчив перший варіант книги «Фільмар», був ним незадоволений, перестав писати, знову багато читав, цікавився живописом, кіно, готувався до вступу у ВГІК. Зняв перший фільм – «107й кілометр». У «Фільмарі» написано детально про нього. До речі, слово «фільмар» означає кінорежисер. «Фільмар» писався протягом 1985—1987 років, складається книга з чотирьох частин: «Алегро», «Кантата», «Адажіо» і «Рондо». Це симфонічна форма. Перша частина - пам'ять індивідуальна і народна; друга соціальний інфантилізм, що властивий герою; третя – усвідомлення невдалого життя, бунт проти обставин. Четверта частина не увійшла в книгу за браком місця.
Один мій знайомий, прочитавши книгу, сказав, що її тема – мрії про втрачене кохання. Зараз книга для мене вже в минулому. То була школа, етап становлення. Ясна річ, я вже інший і книгу зараз написав би іншу». Другою (у 1990 р.) вийшла збірка коротких повістей «Ракурс», яку видало львівське видавництво «Каменяр». Вміщені в ній повісті привернули увагу читача сміливою відвертістю, з якою автор брався за висвітлення морально-етичних проблем тогочасного Обкладинки перших книг Ярослава Павлюка життя – чи то писав він про великий спорт («Гладіатор»), чи про художника («Голова Іоанна»), чи розробляв фантастичний сюжет («Айлен»). В книзі описане світосприйняття людей молодого покоління, їх змагання за своє місце в суспільстві, зіткнення з поглядами і життєвою практикою, а також формування особистості, взаємодія і взаємозв’язок особи і суспільства. Перший твір збірки – повість «Гладіатор» поєднує Київ (спринт, легка атлетика) 1977 року після Христа і Рим (гладіаторські бої) семидесятих років до Христа. Поєднує чи розглядає – любов та смерть, вчора і сьогодні. У 2000 році вийшла друком збірка «Романи подружньої пари» (у Ярослав Павлюк. Фото 1990 р. з співавторстві зі своєю дружиною Ольгою Скоробогатько), до якої увійшли його книги «Ракурс»
роман «Нічний імператор», повісті «Сад п’яних вишень» та «Шевченкоманія». “Історичну поему” - роман «Нічний імператор» Ярослав Павлюк вважав найважливішим творчим доробком на своїй літературній ниві. Цей твір розкриває сторінки української та російської історії XVIII століття, пори післяпетровських двірцевих переворотів у Петербурзі, спалаху Гетьманщини, а потім, після утвердження на престолі Катерини ІІ, ліквідації Запорозької Січі, зокрема участь у цих процесах роду Розумовських – нащадків козацького роду Розумів. Про роман автор говорив: “Почав писати його, бо мене зачепило, що з Олексія Розумовського, брата останнього гетьмана України Кирила Розумовського та коханця російської цариці Єлизавети І, українські та російські історики зробили лакея, пияка і підлабузника. А я побачив зовсім іншого Обкладинка книги Я. Павлюка і чоловіка О. Скоробагатько «Романи із подружньої пари» широким філософським поглядом на життя та самодостойною поведінкою». Я. Павлюк пропонує тут не так власну версію подій, як шукає механізмів, що приводили в рух різні суспільні сили, під дією яких відбувався карнавал історичного дійства, передусім, як здійснювалося перетворення Московії у Російську імперію, її перехід із рангу провінційної, напівзалежної від татарських улусів країни на авансцену політичного театру Європи, а водночас як це перетворення супроводилося драмою України. Ярослав Павлюк і Ольга Скоро- Драмою тим більше болісною, бо богатько в костюмах головних піднесення північного сусіда відбувалося героїв роману «Нічний коштом – військовим, науковим, імператор» культурним – України, початок чому поклала Переяславська угода 1654 р., а потім поразка шведсько-козацьких
військ у Полтавській битві 1709 р, знищення гетьманської столиці Батурина, обмеження автономії Гетьманської держави і, нарешті, ліквідація Катериною ІІ Запорозької Січі. Події у «Нічному імператорі» розгортаються в основному з середини ХVIII століття і пов’язані з подіями в Росії після смерті Петра І, участі в державному житті Російської імперії кількох поколінь Розумовських: Олексія – сина козацького роду Розумів, що спершу співав у придворній капелі у Петербурзі, а потім став фаворитом імператриці Єлизавети Петрівни, взявши участь у двірцевому перевороті 1741 р., його брата Кирила, який став президентом імператорської Академії наук і був останнім гетьманом України, а в 1762 р. взяв участь у перевороті на користь Катерини ІІ, чим, власне, підписав смертний вирок Гетьманщині, та Андрія, Кирилового сина – графа, блискучого дипломата, посла Росії у Неаполітанському королівстві, Швеції, Австрії. Меценат мистецтва, знайомий Гайдна, Моцарта, він одним із перших оцінив і виконував (був добрим скрипалем) творчість Бетховена, який з його голосу записав і обробив кілька українських пісень. У романі відтворені перипетії змов і двірцевих переворотів, розправ із реальними та ймовірними суперниками й конкурентами на царський престол. Події твору базовані на різних історичних джерелах, що свідчить про велику підготовчу роботу письменника. Чому ж роман має назву «Нічний імператор» і жанрове окреслення «історична поема»? У четвертій частині цього твору автор зазначив, що це поляк Казимир Валішевський викопав десь у заморських архівах філософське псевдо Андрія Розумовського – «Нічний імператор», під яким той заховався від дурнів у дипломатичних депешах. Валішевський на основі цього факту зробив такий висновок: «Його особливе місце в історії фаворитизму… – як мені здається, у зв’язку з надзвичайною щирістю душі, з якою прожив дивовижне життя. Був він норову насмішливого, без найменшого натяку на лестощі, і володів власним, дуже широким філософським поглядом». Але найважливішим в романі «Нічний імператор» є не перебіг подій, а супровідний мотив поступової втрати родового козацького, власне українського патріотизму і трансформація його в імперську психологію. У романі «Нічний імператор» Кирило Розумовський, доживаючи віку у Батурині, при великих маєтностях та добрій пенсії, дорікає собі за підтримку Катерини, яка зруйнувала Січ. Натомість його син Андрій Кирилович довершує свій життєвий шлях уже як російський сановник, граф, для якого Україна вже лише родинна легенда, а її культура зосереджується на пісні «Їхав козак за Дунай», наспівуваній Бетховену, який глухне. Сюжетна частина «Нічного
імператора» завершується саме тією постаттю, яка демонструє і епогей роду Розумовських і його епілог. Князь Андрій Розумовський 22 роки перебував послом імператриці Катерини Другої у Відні. Він покровитель, меценат Бетховена. Андрієві присвячені, укупі зі свояком – князем Ліхновським, п’ята та шоста симфонії. Вершинні світові квартети – 7, 8, 9, де композитор використав українські та російські народні пісні, присвячені особисто Розумовському. У тому, що на батьківщині рід Розумовських згас, зате пустив пагіння поза межею рідної землі (третій син Кирила - Григорій, учений мінералог, одружився у Моравії, де діти від його другого шлюбу поклали початок австрійській гілці Розумовських, що існує й досі), є своя символіка і своя драма. Розкривається і завершується ця драма у третій, найкоротшій частині роману. Драматизм цей пов’язаний із постаттю того-таки Бетховена. Саме він, славетний композитор, чужинець, розбудив у душі російського сановника, князя, чи не більшу тривогу, аніж пожежа в його палаці, що знищила багато творів мистецтва та цінних документів. У творі Я. Павлюка описана конфліктна ситуація: розбіжність Бетховена і Розумовського у ставленні до Наполеона, який проголошує у Європі ідеї свободи, рівності і братерства. Бетховен не може збагнути, чому українці не шукають контакту з Наполеоном. З його допомогою, гадає композитор, Україна могла б звільнитися від російської залежності і здобути державну незалежність. В «Нічному імператорі» розмова між Андрієм Розумовським і Бетховеном «документована»: «Напевно, до них хтось підсів, і композитор написав питання виключно для князя, щоб ніхто більше не почув: «…Чому ви не зійшлися таємно з Наполеоном, як Мазепа з Карлом? Ви ж мали унікальний шанс стати гетьманом? Бонапарт брав Росію, як хлопчак! Йому треба було створити незалежну Україну, перезимувати, а весною рушити на Москву», – записав Бетховен. «Я завершив би на ешафоті», – відписав Розумовський. Андрія Розумовського є підстави віднести до типу «гоголівської людини», типу, що віддає свій розум і талант імперії, яка уярмила його власний народ, його батьківщину. Це навіть не найманство в сусідній державі, тут усе начебто твоє, хоч насправді все вороже. В 2008 році Ярослав Павлюк за роман «Нічний імператор» був удостоєний всеукраїнської літературної премії імені Ірини Вільде. Повість з міських настроїв «Сад п’яних вишень» - історія пошуку роману, від першого снігу до білих вишень на відстані десяти років. Це спроба
зрозуміти різницю між українською та російськими мовами, різницю між життям та смертю. У цій повісті Ярослав Павлюк блискуче показав, що стиль життя - це воістину стиль письма; його твір є сагою про безнадію і відчай покоління, що не відбулося, бо спалахнуло за часів застою. Уперше повість без зазначення жанру була опублікована у журналі «Дзвін», в номері 9 за 1994 рік. Цей твір називають то повістю, то коротким романом, тому що є два цілком відмінні два варіанти: журнальний і книжковий. Власне, перший і означують повістю, а другий – коротким романом. Якщо перший варіант «Саду п’яних вишень» тяжіє до класичної української прози, то останній є яскравим зразком пост модернової літератури. В 1993 році Ярослав Павлюк видав книгуказку «Будиночок, у якому ніхто не спав», а в 2003 році були надруковані три його казки в антології «Казки старого лева». Ярослав також являється автором сценаріїв документальних фільмів «Бойківська церква», «Батурин» та «Глухів». Останньою виданою прижиттєвою книгою Я. Павлюка є збірка вибраного під назвою «Нічний імператор», яка вийшла в світ у 2005 році у львівському видавництві «Проман». В цю збірку, крім однойменного роману, увійшов “просто роман” «Гладіатор», повість «Сад п’яних вишень» і повість-есе «Подвійне задзеркалля».
Обкладинка книги-казки Ярослава Павлюка
Літературний есей-диптих Ярослава Павлюка «Подвійне задзеркалля» присвячений Тарасові Шевченку та Миколі Гоголю. «Не розумію чому до них таке різне ставлення, обурювався прозаїк. – Нехай кожен сприймає Шевченка по-своєму, але робити з нього ікону – ганьба. На нього моляться, але його ж не знають Я. Павлюк, 2004 р. (фото з книги «Нічний імператор»)
і не читають. Шевченка треба об’єктивно сприймати – не занижувати і не звеличувати, а любити». Перша частина цього тексту має назву «Шевченко», друга – «Гоголь». Це не просто фіксація того, що випадково спало на думку, нотатки мають під собою фактографічну основу, своє витлумачення текстів письменників, роздуми над висловлюваннями про Шевченка і Гоголя вітчизняних та чужоземних авторів. Я. Павлюк не боявся залучати до своїх розважань і негативні відгуки, шукати в деяких із них свою логіку і свій глузд, але назагал волів перевіряти їх власним прочитанням текстів і винесенням власних вердиктів – перед нами суто суб’єктивний Обкладинка книги Ярослава підхід і суб’єктивні оцінки. У цих Павлюка «Нічний імперарозмірковуваннях переплелося усе: естетика, тор». Львів: «Проман», 2005 філософія, реальність і уява, тверезий підхід і містика, роздуми про еволюцію таланту тощо. Тільки одне слово з вірша «Ми вкупочці колись росли…»: «Слова дощем порозмивались… І не дощем і не слова…», на думку автора, досягли такої незбагненної глибини, яка доступна тільки геніям, та водночас зберегли національний лад висловлення. Павлюк бачив у цьому асоціативному спалаху еволюцію від прямого фольклоризму до тих можливостей слова, які принесло в поезію ХХ століття. Але основна проблема в іншому: чи обрані Гоголем і Шевченком життєві і творчі дороги були альтернативними, а чи передбачали зустріч у… задзеркаллі, позаяк ці два великі українці у житті так ніколи й не зустрілися, хоч і мешкали певний час недалеко один від одного, мали спільних друзів і прихильників. Самі Шевченко і Гоголь не дадуть на це питання однозначної і прямої відповіді, бо в різний час відповідали на нього по-різному. Маючи дві вищі освіти - автоматизовані системи управління та журналістику – Павлюк визначальною для себе вважав технічну. На своєму останньому літературному вечорі в листопаді 2008 року він зауважив: «Завдяки АСУ я маю системне мислення і широкий кругозір. Для вироблення мого літературного стилю вони дали набагато більше, ніж навчання на журналістиці».
В 2008 році Я. Павлюк підготовив до друку книгу «Імперія, на ім’я футбол». В короткій анотації до книги автор вказував: «Легка атлетика – королева спорту. Футбол – король спорту. Пропонована вам книга розрахована, в основному, на справжніх вболівальників футболу. Тут і сучасна гра в м’яч, і минуле цієї загадкової вистави футбольного дійства. Тут розмови з Ярослав Павлюк під час остан- легендою українського та світового футболу Олегом Лужним та інші нього інтерв’ю, листопад 2008 р. різнопланові роздуми». Так, коротко, можна передати зміст написаної книги. Але книга ця так і не була видана, хоч і була вже підписана до друку, автор просто не встиг її надрукувати. Ярослав Павлюк був щедрою, дуже щирою людиною. З великою теплотою про нього, в передмові до своєї «Книги лева», написав його колега, літератор Василь Габор: «Образ Ярослава Павлюка просто неможливо відтворити без згадки про його квартиру-пристань у центрі Львова, з вікнами на подвір'я, з дитячою фортецею і старими липами. У цьому гостинному помешканні, переповненому картинами та книгами, знаходили притулок багато письменників та митців, нинішній цвіт української літератури. Тут з великим задоволенням зустрічалися давні друзі та браталися щойно познайомлені люди. Цей дім бачив багато добрих і світлих людей. Тут говорилося про цікаві речі з Андрієм Содоморою і Віктором Небораком, Ігорем Римаруком, Олегом Лишегою, Петром Мідянкою, Олесем Ульяненком, Юрком Ґудзем та багатьма іншими. Траплялося, що тут за одним столом несподівано опинялися давні неприятелі, але аура помешкання так сильно впливала на них, що вони ставали прихильними один до одного. Того, хто потрапляв у цю квартиру вперше, господар частував поособливому: подавав йому старовинний, немов для причастя, мосяжний келішок - родинну реліквію. Нерідко він щиро дивував своїх гостей й іншими реліквіями. Міг показати оригінал листа Андрія Тарковського до Сергія Параджанова й автограф самого Параджанова та розповісти, як вони потрапили до нього. (Згодом усі ці історії
проросли в «Саду п'яних вишень».) Першим гостям він охоче показував картини Бориса Жданюка, героя «Саду п'яних вишень», чи «китайський» пейзаж Галини Пагутяк - калину під снігом, що нагадує ієрогліфи, чи слуп з батьківської хати Анатолія Щербатюка, який той привіз з рідного села з Вінниччини... Або ж включав магнітофон, щоб усі почули давні розмови та знайомі голоси і повернулися у минуле...». Ярослав дуже любив своє рідне місто Буськ, старався приїжджати до родини, як тільки випадала нагода. Планував написати книгу про Буськ, але не судилося. Його життєвий шлях обірвався на 54-му році, 2 грудня 2008 року. Смерть письменника настала із-за раку печінки, до лікування якої він віднісся дуже несерйозно. Похований в Буську на старому кладовищі рядом з могилами батьків.
Використані джерела: 1. Павлюк Я.О. Фільмар: Збірник. К.: «Радянський письменник», 1989 2. Павлюк Я.О. Ракурс: Збірник. Львів: «Каменяр», 1990 3. Павлюк Я.,Скоробагатько О. Романи подружньої пари: Збірник. Львів: «Класика», 2000 4. Павлюк Я.О. Нічний імператор: Збірник. Львів: «Проман», 2005 5. Павлюк Ярослав Олексійович: Матеріал з Вікіпедії. http://uk.wikipedia.org/ wiki/ Павлюк_Ярослав_Олексійович
6. Павлюк Ярослав Олексійович: Матеріал з http://archivsf.narod.ru/1955/ yaroslav pavlyuk/index.htm 7. Мрії про втрачене кохання, і не тільки… (Наші інтерв’ю). Газета «Прапор Жовтня» №104 (4874), 29.08.1989 р. 7. Зьобро Оксана. Останнє інтерв'ю: (Ярослав Павлюк «Література перетворюється на шоу-бізнес»). Газета "Високий Замок" №226 (3875), 01.12.2008 http://archivsf.narod.ru/ persona/pavlyuk/pavlyuk.htm 8. Ільницький Микола: У пошуках загубленого голосу, або «Постскриптум ненаписаного». http://litakcent.com/2011/09/14/u-poshukah-zahublenoho-holosuabo-postskryptum-nenapysanoho/ 9. Письменники Львівщини: Бібліографічний довідник. Львів: «Ліга – Прес», 2008; стор. 75, 76 10. Книга Лева: Львів як текст. Львівський прозовий андеграунд 70 – 80-х рр. ХХ ст.: Антологія прози та есеїстки. / Упорядник Василь Габор/. Львів: ЛА «Піраміда», 2014; стор. 16, 17.
Підготував Михайло Зозуля