Ваше здоров'я № 15-16

НА ЗАХИСТІ ІНТЕРЕСІВ ЛІКАРІВ

№15-16 (1455-1456) 20.04.2018

ЧИТАЙТЕ ЕЛЕКТРОННУ ВЕРСІЮ ГАЗЕТИ НА НАШОМУ САЙТІ WWW.VZ.KIEV.UA

«РОЗБУДОВА СІЛЬСЬКОЇ МЕДИЦИНИ — АВАРІЙНИЙ ВИХІД ДЛЯ НЕВДАЛИХ РЕФОРМ? Приблизно 14 млн українців мешкають у сільській місцевості, де первинну ланку потрібно не реформувати, а реанімувати. Зрозуміло, що зробити це за кошти, які «прийдуть» за пацієнтами, та ще й з тим кадровим ресурсом галузі, котрий ледь животіє у глибинці, неможливо. Розраховувати на фінансову підтримку громад, які часто самі заледве зводять кінці з кінцями, також недоречно. Тому нова ініціатива розбудови спроможних мереж первинної ланки, підкріплена фінансуванням у 5 млрд грн, стала реальною надією на друге дихання первинки. Але чи варто очікуваСТОР. ти на золотий дощ для сільської сімейної медицини?

8

НОВИНИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ОБЛАШТУВАННЯ МЕДЗАКЛАДІВ ПОКЛАДЕНО НА МІСЦЕВУ ВЛАДУ ЛИШЕ 11 ОБЛАСТЕЙ ЗАТВЕРДИЛИ МЕРЕЖІ НАДАВАЧІВ ПЕРВИННОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ГОЛОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ СЛУЖБИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ: «З 2020 РОКУ МЕДИЧНИХ СУБВЕНЦІЙ НЕ БУДЕ» ОТРИМАТИ ЗНИЖКИ У 50-70% НА ІННОВАЦІЙНІ ЛІКИ УКРАЇНІ ЗАВАЖАЮТЬ БЮРОКРАТИЧНІ БАР’ЄРИ

2-5 СТОР.

ТУБЕРКУЛЬОЗ В УКРАЇНІ: ІЛЮЗІЯ БЛАГОПОЛУЧЧЯ НЕ ВРЯТУЄ ВІД КАТАСТРОФИ Нині МОЗ пропонує взагалі відмінити флюорографічні обстеження населення. Мовляв, це пережиток радянської системи — дослідження не дає змоги виявити туберкульоз на ранній стадії. Якщо вже говорити про високу інформативність обстеження (до 95%), то саме комп’ютерна томографія прирівнюється до гістологічного дослідження. Тому якби в МОЗ говорили, що відміняють флюорографію як неефективну для виявлення ранніх стадій хвороби і запровад­ж ують скринінгове КТ-обстеження — це можна було б тільки вітати. Але МОЗ робить інші ставки: відміняє єдиний метод активного виявлення хвороби і натомість рекомендує такий «об’єктивний» метод, як скринінг-анке­т ування (тобто флюорографія СТОР.

— «застарілий» метод, а анкета — надсучасний?).

6

ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА ВПРОВАДЖЕННЯ E-HEALTH — НЕДОСТАТНЯ КОМП’ЮТЕРИЗАЦІЯ Реформа первинного рівня системи охорони здоров’я в Україні стартувала разом із впровадженням MVP (мінімального життєздатного продукту) Національної електрон­ної системи охорони здоров’я e-Health. Вона передбачає поетапне введення в усіх установах охорони здоров’я первинного рівня чотирьох основних параметрів: електронних реєстратури і медичної картки пацієнта, електронного рецепта і, зрештою, електронної системи управління лікувальними закладами. Що із цього переліку вже працює, а що лише на етапі впровадження? І що СТОР. гальмує нововведення в українській медицині?

18

СПЕЦПРОЕКТ: ПАЛІАТИВНА ДОПОМОГА У СВІТІ ТА В УКРАЇНІ

11 СТОР.

НОВИНИ Д ЕЦ ЕН Т РА ЛІЗА ЦІЯ В ДІЇ

ПРОФСПІЛКА

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ОБЛАШТУВАННЯ МЕДЗАКЛАДІВ ПОКЛАДЕНО НА МІСЦЕВУ ВЛАДУ

П

рем’єр-міністр України Володимир Гройсман повідомив: формування й облаштування регіональних закладів охорони здоров’я (від ФАПів до профільних клінік) — відповідальність районів і громад. «Лікарні належать районам та муніципалітетам. У цих районах завдяки децентралізації є мільярди. Я вимагаю від керівників районів і муніципалітетів діяти в інтересах громадян. Лікарні

й ФАПи мають бути відремонтовані та забезпечені, а люди повин­ні отримувати нормальні умови лікування», — заявив Голова Уряду. Прем’єр-міністр також звернув увагу на те, що подібну інформацію потрібно проговорювати і доносити до людей, оскільки не всі розуміють принципи медичної реформи. «Зараз ми переходимо на договірні засади в медицині. Фактично це перший крок на шля-

ху до страхової медицини. Ми прописали законопроект, прийняли його у Парламенті, документ набув чинності. Сьогодні є можливість укласти договір з лікарем, який надаватиме вам якісні послуги. І за цим договором держава заплатить конкретному лікарю не за стіни чи ліжка, а за послуги», — стверджує Володимир Гройсман. За матеріалами «Урядового порталу»

ПОЗИЦІЯ РЕГ УЛЯ ТОРА

АМКУ ВИМАГАЄ РОЗІБРАТИСЯ ІЗ ЗАКУПІВЛЯМИ ЛІКІВ

А

нтимонопольний комітет України має намір врегулювати проблему необґрунтованого об’єднання в один лот лікарських засобів під час проведення закупівель за кошти бюджету. Зокрема, 30 березня 2018 року на засіданні АМКУ були прийняті обов’язкові для розгляду рекомендації Міністерству охорони здоров’я України й Міністерству економічного розвитку та торгівлі України щодо здійснення заходів, спрямованих на розвиток конкуренції, запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції. Як повідомляє прес-служба АМКУ, з метою формування конкурентного середовища на ринку лікарських засобів регулятор рекомендував МОЗ та МЕРТ вжити заходів із вдосконалення порядку визначення предмета закупівлі лікарських засобів,

зокрема, але не винятково, шляхом розробки спільних методичних рекомендацій/методологічних роз’яснень та/або внесення змін до Порядку визначення предмета закупівлі. За словами державного уповноваженого АМКУ Світлани Панаіотіді, підставами для надання рекомендацій є велика кількість скарг, котрі надходять до Постійно діючої адміністративної колегії АМКУ з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель як до органу оскарження стосовно дискримінаційних умов тендерної документації відносно об’єднання в одному лоті великої кількості лікарських засобів, а також звернення Американської торговельної палати в Україні та ГО «Центр протидії корупції». Світлана Панаіотіді уточнила: скарга обумовлена саме необґрунтованим об’єднанням в один лот лікарських

засобів, що не дає змоги брати участь у торгах виробникам. «Про жодну економію не йдеться, оскільки на торги заходять лише дистриб’ютори. Якби зайшов виробник, то ціна на якісь позиції могла бути нижчою на 20%», — сказала вона. Водночас державний уповноважений зазначила, що необґрунтоване дроблення лотів може вивести закупівлі в категорію «допорогових», які можуть відбуватися поза системою ProZorro. Світлана Панаіотіді прогнозує: рішення про порядок визначення предмета закупівлі лікарських засобів може бути вдосконалене протягом кількох місяців. За матеріалами офіційного веб-сайту Антимонопольного комітету України та ІА «Інтерфакс-Україна»

ВИЗН А ННЯ

НАГОРОДИ — УКРАЇНСЬКИМ НАУКОВЦЯМ

М

іжнародна видавнича компанія Clarivate Analytics відзначила українських вчених премією Web of Science Award 2018. Зокрема, українські медики отримали нагороди в номінаціях «Українські дослідники з найбільшою кількістю наукових робіт, опублікованих у 2008-2017 роках» та «Українські організації з найкращими публікаційними стратегіями за відсотком наукових праць, опублікованих у журналах Q1 у 2008-2017 роках».

Міжнародну відзнаку в номінації «Українські дослідники з найбільшою кількістю наукових робіт, опублікованих у 2008-2017 роках» здобули такі науковці: Бондаренко Ігор Миколайович, Дніп­ ропетровська державна медична академія; Винниченко Ігор Олександрович, Сумський державний університет; Лісовий Володимир Миколайович, Харківський націона льний медичний університет;

Пархоменко Олександр Миколайович, Інститут кардіології ім. академіка М. Д. Стражеска; Шпарик Ярослав Васильович, Львівський онкологічний регіональний лікувально-діагностичний центр. За матеріалами офіційного веб-сайту Міністерства освіти і науки України

«МИ ЗМІНЮЄМО ПЕРВИННУ, ВТОРИННУ, ТРЕТИННУ ЛАНКИ. І ЗМІНИ В ЕКСТРЕНІЙ МЕДИЦИНІ МАЮТЬ БУТИ ПЕРЕДОВИМИ ПО ЗАБЕЗПЕЧЕННЮ, ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ, ПЕРЕОСНАЩЕННЮ І ПІДГОТОВЦІ ФАХІВЦІВ», — СКАЗАВ ПРЕМ’ЄРМІНІСТР УКРАЇНИ ВОЛОДИМИР ГРОЙСМАН 14 КВІТНЯ. За матеріалами «Урядового порталу»

2

Підводні камені перетворення лікувального закладу в комунальне некомерційне підприємство

П

рофесійна спілка працівників охорони здоров’я України стверджує: заклади охорони здоров’я (далі — ЗОЗ) не підлягають ліквідації та реорганізації шляхом приєднання або злиття. Припинення ЗОЗ можливе лише в результаті реорганізації за процедурою, передбаченою законодавством, і за умови, що це не призведе до скорочення мережі лікувальних установ. «Відповідно до положень ч. 3 ст. 49 Конституції України держава створює умови для ефективного та доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена, — говориться у повідомленні Профспілки. — … Ст. 184 Кримінального кодексу України встановлено кримінальну відповідальність за незаконне скорочення мережі державних і комунальних ЗОЗ». У Профспілці наголошують, що на сьогодні в українському законодавстві відсутня норма, яка містить імперативний припис щодо необхідності перетворення комунальних установ охорони здоров’я в комунальні некомерційні підприємства. Тому рішення про зміну організаційно-правової форми власності медичного закладу залишається за органом місцевого самоврядування або керівником військово-цивільної адміністрації. У разі прийняття рішення про перетворення комунальної установи охорони здоров’я в комунальне некомерційне підприємство «сфера застосування контракту як особ­л ивої форми трудового договору все одно визначається лише законами України», а «норми трудового законодавства не передбачають укладання трудових договорів у формі контрактів з працівниками ЗОЗ — лікарями, адміністративним та медичним персоналом тощо». Профспілка також звертає увагу: у разі зміни власника підприємства чи його реорганізації дія трудових договорів працівників подовжується (окрім випадків скорочення штату). Тобто заклад продовжує здійснювати свою діяльність в новій організаційно-правовій формі з одночасним збереженням трудових відносин з найманими працівниками, а колективний договір зберігає чинність протягом терміну, на який його укладено. «Незважаючи на втрату ЗОЗ статусу бюджетної установи у зв’язку з перетворенням у комунальне некомерційне підприємство, попередні умови оплати праці підлягають збереженню як мінімальні гарантії в колективному договорі перетвореного ЗОЗ», — пояснюють у Профспілці. За матеріалами офіційного сайту Професійної спілки працівників охорони здоров’я України

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

НОВИНИ

20 квітня 2018 року

ПЕРЕБУДОВА СИСТ ЕМИ

ГОЛОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ СЛУЖБИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ: «З 2020 РОКУ МЕДИЧНИХ СУБВЕНЦІЙ НЕ БУДЕ»

Н

аціональна служба здоров’я України (НСЗУ) — новий орган, який керуватиме фінансовою системою медицини в Україні. На першому етапі реформи через НСЗУ держава оплачуватиме роботу сімейних лікарів, терапевтів і педіатрів. Надалі через службу фінансуватиметься вся система медицини в Україні. Видання Delo.ua зустрілося з Головою НСЗУ Олегом Петренком, щоб дізнатися, як «будуватимуть» нову службу, коли вона запрацює та як зміниться принцип розподілу коштів у медицині. Амбітні плани нового Голови — у його першому інтерв’ю. На якій стадії створення Національ­ ної служби здоров’я України? Якщо проводити аналогію з народженням дитини, то створення служби — на стадії внутрішньоутробного розвитку, але є «провісники пологів». Зачаття відбулося 19 жовтня 2017 року з прийняттям Закону №2168-VIII «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг і лікарських засобів». Згодом, 27 грудня, було прийнято Постанову про утворення нового центрального органу виконавчої влади, юрисдикція якого поширюється на всю територію України. Місяць тому на відкритому конкурсі обрали Голову. Ми «виносили» цю дитину, і момент мого призначення можна назвати її народженням. Що відбуватиметься далі? Переді мною покладуть білий аркуш і скажуть: «Малюй». З одного боку, це добре, тому що можна сформувати, на мій погляд, організацію нової культури. З іншого — існує велика кількість ризиків. Сьогодні в нас уже є загальне бачення основних процесів, цільова організаційна структура, описані процедури. Проте ще немає людей і приміщення. Тоді як ви сформуєте команду? Спочатку це будуть тимчасові переведення з МОЗ, інших міністерств та центральних органів виконавчої влади. Чому? Для того щоб найняти перших державних службовців, працівників відповідно до Закону «Про державну службу», мені потрібно провести конкурс, а це займе щонайменше 45 днів. Я гадаю, що конкурси ми розпочнемо з кінця квітня, коли сформуємо відповідну комісію у НСЗУ. Уже із червня НСЗУ повинна розпочати контрактувати заклади первинної ланки, а в липні плануються перші виплати надавачам. Поки відбуватимуться конкурси на посади державної служби, доречно паралельно здійснити підготовчі роботи. Адже для того щоб орган почав працювати, мені потрібно провести тендери на закупівлю всього необхідного: олівців, ручок, паперу, комп’ютерів, стільців тощо, щоб забезпечити команду всім необхідним. Я вже не кажу про нормативну базу, яку самотужки не підготую. Саме з цією метою я скористаюся ресурсами відомства. А з приміщенням уже визначилися? На початку ми базуватимемося у МОЗ, а далі переїдемо до власного приміщення. Наразі складно сказати, куди саме, але уявляю, що це буде світле офісне приміщення відкритого типу. Воно своїм виглядом по-

винне декларувати, що реформа системи фінансування медичного обслуговування населення повністю прозора. На організацію роботи НСЗУ в бюд­ жеті закладено 211 млн грн. На що підуть ці кошти? Більша частина — на оплату праці. А яка зарплата у вас? Мій посадовий оклад становитиме 18 тис. грн. Ще будуть передбачені законом надбавка, премія, виплати за ранг. Не зовсім адекватно, як на мене, з огляду на рівень посади й відповідальності, але вистачить, оскільки маю скромні вимоги в побуті. Більше мене турбує, як знайти фахівців, коли не можеш забезпечити хоча б наближений до ринкового рівень оплати праці. Ви сказали, що вже сформували структуру нового органу... Це складна структура, але основними будуть функції договірної роботи з надавачами медичних послуг та відділи медичних експертів, економістів й аналітиків, які займатимуться розробкою тарифів та програми медичних гарантій. А також великий підрозділ комунікацій, тому що згідно із законом ми повинні забезпечувати інформування населення про обсяг програми державних гарантій. Кожен має знати, що йому гарантує держава, у якому обсязі, як це реалізується. Це також покладається на НСЗУ. В апараті є різні департаменти, які стосуються фінансів, бухгалтерії, казначейства. Усе, що потрібно для виконання функцій держави. Також із часом в управління НСЗУ перейде державне підприємство «Електрон­ не здоров’я», оскільки вся робота НСЗУ побудована на електронній медицині. Як ми знаємо, лікарі первинної медичної допомоги укладатимуть декларацію з пацієнтами й заноситимуть інформацію до системи електронної медицини. Також система містить реєстри закладів, лікарів і пацієнтів «первинки». Отже, на основі цих даних ми формуватимемо бюджети закладів і перераховуватимемо їм кошти на підставі подушної ставки. Це основа нашої роботи в другій половині 2018 року. Паралельно триватиме підготовка до 2019 року, й основна — до 2020-го, коли всі послуги, надані пацієнтам медичними закладами не тільки первинного рівня, а й вузькими спеціалістами, фінансуватимуться через НСЗУ в рамках програми медичних гарантій. Передбачається також формування територіальних підрозділів, офісів у кожній області. Це будуть не юридичні особи, а відділення НСЗУ з певними спеціалізованими функціями. Нацслужба здоров’я виконуватиме й контролюючу функцію… Саме так. Ми контролюємо надавача послуг, тобто заклад і лікаря. Як це відбувається? Лікарні звітують нам через електронну систему охорони здоров’я, але не так, як звик­ ли на папері, а просто тим, що заносять до системи інформацію про свою роботу. Ось веде сімейний лікар, скажімо, 2 тис. пацієнтів і заносить усі дані про них у систему. Ця інформація консолідується в нас. І як ця інформація допоможе вам контролювати лікарів у разі, якщо

вони дописуватимуть собі пацієнтів чи іншим способом фальсифікувати­ муть дані? Знеособлені дані з’являються на порталі охорони здоров’я, де можна побачити, хто які договори має і які послуги надає. І лікар, котрий уже знає, що за ведення дітей чи пенсіонерів він отримає більшу платню, може спокуситися й домалювати декларації чи внести недостовірні дані в систему. Проте ми розуміємо, що коли брати загальну статистику по Україні, то пенсіонерів в одного лікаря може бути не більше 40% або дітей не більше 30%. Наразі я наводжу приклади, точної інформації поки що немає. Тобто система сама себе аналізуватиме. У НСЗУ буде спеціальний відділ, який займатиметься симуляційним моделюванням. Тільки-но в лікарні виникнуть відхилення від статистично прийнятних показників, це стане приводом для перевірки. До речі, оскільки ви заговорили про тарифну сітку, давайте обговоримо її? Базовий тариф за річне ведення лікарем «первинки» одного пацієнта у 2018 році — 370 грн. Коли ми говоримо про цей тариф, то маємо на увазі здорову, працездатну людину віком від 18 до 39 років. Далі йдуть коефіцієнти. Дитина від 0 до 5 років рахується з коефіцієнтом 4. Від 6 до 17 років — коефіцієнт 2,2. Від 40 до 64 років — 1,2. І понад 65 років — 2. До речі, щороку базова ставка підвищуватиметься. Наступного року становитиме орієнтовно 450, а не 370 грн. Коефіцієнти також дещо змінять свою вагу. Ми зберемо певну інформацію, отримаємо реальний зріз і тоді підкоригуємо їх відповідно до структури населення України та потреби в медичних послугах. На скільки зросте зарплатня лікаря «первинки» з уведенням нового меха­ нізму фінансування? Моделювання показує, що за умов правильного господарювання лікар може розраховувати на зарплатню від 15 до 30 тис. грн. А тарифи після переходу на нову систему ви не знизите? Ні, спеціально ніхто таким не займатиметься. Проте це все залежить від стану економіки країни. Ми постійно говоримо про те, що лікарі укладатимуть договори. Однак для цього вони повинні відповідати умовам, які ви до них висуваєте. На­ гадайте, що це за умови? Нічого складного й екстраординарного. Центр первинної медичної служби чи амбулаторія повинні автономізуватися. Тобто стати комунальним некомерційним підприємством, яке зможе відкрити розрахунковий рахунок у банку. У них повинні бути комп’ютери, підключені до електронної системи охорони здоров’я через одну з медичних інформаційних систем (МІС), яка пройшла сертифікацію. Їх перелік можна подивитися на сайті «Електронного здоров’я». Щодо матеріально-технічного оснащення, то його перелік визначений Наказом МОЗ №148, який уже прийнятий. Знову ж таки, він цілком реальний для виконання. У лікаря має бути кабінет, набір простого медоблад-

нання для обстеження, перелік необхідних ліків тощо. Який відсоток «первинки» ви споді­ ваєтеся перевести на новий механізм фінансування до кінця 2018 року? Знаєте, є закон поширення інновацій. Інноватори — це лише 2-3%. Ми так і розраховуємо, що спочатку на нову систему фінансування перейде близько 3% закладів «первинки». У другій половині року, у третьому кварталі, можна очікувати на 15% закладів первинки, це так звані ранні послідовники. Ті, хто сумнівався, але тільки-но побачив, що все працює, приєднався. Потім піде основна маса. Це ті, хто хоче переконатися, що все гаразд. Ну й останніми — пізні послідовники, які відкладатимуть до останнього. Це ті заклади й лікарі, які будуть до кінця сидіти на медичних субвенціях. І такий розвиток подій абсолютно прогнозований. Проте з 2020 року субвенцій не буде — тільки програма медичних гарантій через НСЗУ. Що станеться з тими закладами чи лікарями «первинки», які не пере­ йдуть на нову систему фінансування до 2020 року? Ми не фінансуватимемо їх. У нас на це не буде підстав. Який механізм? Сімейний лікар набирає необхідну кількість пацієнтів, за медичне обслуговування яких ми йому платимо, це якщо зовсім спрощено пояснювати. Ми як розпорядник коштів укладаємо договір або з лікарем-ФОПом, або із закладом, де працює обраний лікар «первинки». І на підставі цих даних за договором із НСЗУ оплачуємо його річну роботу. Коли таких договорів не буде, як ми повинні йому заплатити? Проговорю ще раз, що перехідний період для «первинки» діє до кінця 2018 року, тобто саме до цього часу вони можуть розраховувати на субвенції, на старий механізм фінансування. З 2019 року «первинка» працюватиме за новим механізмом. Можна сказати, що ті заклади, які не встигнуть перейти на нову систему фінансування, будуть зачинені? Особисто я зачиняти заклади не збираюся. Вони просто не отримуватимуть фінансування, якщо вирішать не укладати договір із нами. Проте це рішення — вибір їх та місцевої влади. Надалі вони зможуть перекваліфікуватися або піти працювати в приватний сектор. Якщо рухатися далі, то потрібно розпочинати підготовку до реформи вторинної медичної допомоги. Є вже якісь напрацювання? Зараз ми зібрали первинні дані, на підставі яких розраховуватимемо вартість одного пролікованого випадку у стаціонарі. Ми використаємо один з варіантів DRG — Diagnostic Related Group, діагностичноспоріднені групи. Це спосіб, який визначає середній тариф на подібні між собою випадки. Він розраховується в кількох так званих реферсних лікарнях по всій Україні, тобто визначається середній тариф, який діє для всієї України. Він платиться з певними коефіцієнтами складності. Ось такий механізм розрахунку для «вторинки». З приводу системи реімбурсації — коли вона до вас перейде? Швидше за все, реімбурсація — у 2019 році. Бо частина, яка стосується амбулаторних ліків, згідно із Законом, повинна бути реалізована через НСЗУ. Ця робота ще чекає на нас. Узагалі, робота над реформою системи фінансування медицини тільки розпочинається, ще працювати й працювати. І над «вторинкою», і над «третинкою». За матеріалами онлайн-видання Delo.ua

3

НОВИНИ МІНІСТ ЕРСЬК І ЗАОЩ А Д Ж ЕННЯ

ВИСНОВКИ

БІЛЬШІСТЬ АКТИВІВ ПОДРУЖЖЯ СУПРУН ЗБЕРІГАЄТЬСЯ ЗА КОРДОНОМ

Отримати знижки у 50-70% на інноваційні ліки Україні заважають бюрократичні бар’єри

В

иконувачка обов’язки Міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун задекларувала 357,4 тис. грн доходів за 2017 рік. Так, 348,3 тис. грн становить заробітна плата за основним місцем роботи (у середньому — 29 тис. грн у місяць), 9 тис. грн — відсотки за вкладом в АБ «Укргазбанк». Крім того, Уляна Супрун та її чоловік Марко Супрун мають кілька грошових активів як в українських, так і закордонних банках. Зокрема: внески до неприбуткової установи, що містяться на

рахунках Fidelity Brokerage Services LLC, — 3,7 млн дол. (спільна власність подружжя Супрун); банківський вклад у Citibank NA — 8 тис. дол. (спільна власність подружжя Супрун); пенсійний рахунок Уляни Супрун у Fidelity Brokerage Services LLC — 555,7 тис. дол.; банківський вклад Марка Супруна у ПАТ КБ «Приватбанк» — 12,7 тис. грн; банківський вклад Уляни Супрун у ПАТ «Кредобанк» — 0,9 тис. грн;

банківський вклад Уляни Супрун у АБ «Укргазбанк» — 140 тис. грн. У декларації також зазначено: подружжя Супрун користується квартирою в Києві загальною площею 128,7 кв. м. Крім того, у 2017 році в. о. Міністра охорони здоров’я витрати ла май же 2 тис. дол. на добровільне страхування за кордоном. За матеріалами сайту declarations.com.ua

ПРОЗОРИЙ ВІД БІР

УРЯД ЗАТВЕРДИВ МЕХАНІЗМ СТВОРЕННЯ РАДИ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ПРИ НАЦІОНАЛЬНІЙ СЛУЖБІ ЗДОРОВ’Я

З

Затверджено Постанову КМУ від 28.03.2018 р. №271 «Деякі питання Ради громадського контролю при Національній службі здоров’я». Як повідомляють на офіційному веб-сайті Уряду, Рада створюватиметься на засадах відкритого та прозорого конкурсу. Він відбуватиметься шляхом рейтингового інтернет-голосування протягом 24 годин через офіційний веб-сайт НСЗУ. Метод інтернет-голосування відносно прогресивний, але, враховуючи не надто успішний досвід обрання членів Громадської ради при МОЗ через інтернет у квітні 2017 року, не зовсім досконалий. Зокрема, тоді після опублікування протоколу голосування виявилося, що за переможців конкурсу голоси віддавалися «пакетами», більше того, йшлося про ідентичні комбінації номерів. Через це в інших учасників голосування з’явилися сумніви щодо захищеності системи електронного голосування від зовнішнього втручання. Незважаючи на це МОЗ не здається і намагається встановити громадський контроль сумнівним методом. Крім «інноваційного» інтернет-голосування Рада громадського контролю формуватиметься за такими принципами: для проведення конкурсу з формування Ради Голова НСЗУ розміщує на офіційному веб-сайті НСЗУ оголошення, у якому зазна-

чаються строк подання пропозицій щодо кандидатур для участі у конкурсі та необхідних документів (не менше ніж 5 робочих днів з дня опублікування оголошення), адреса електронної пошти, дата і час проведення рейтингового інтернет-голосування; пропозиції щодо кандидатур для участі у конкурсі подаються громадськими об’єднаннями, статутна діяльність яких пов’язана із задоволенням та захистом прав і свобод пацієнтів, сприянням розвитку медицини, наданням медичних послуг, обігом лікарських засобів та іншими суспільними відносинами щодо надання медичних послуг; громадське об’єднання може подати не більше трьох кандидатур для участі у конкурсі; громадські об’єднання мають надіслати на зазначену в оголошенні адресу елект­ ронної пошти низку документів (рішення керівного органу громадського об’єднання про висування кандидатур для участі в конкурсі; копію статуту громадського об’єднання; копію свідоцтва про реєстрацію громадського об’єднання; заяву кандидата про участь у конкурсі; копію документа, що посвідчує особу кандидата; автобіографію кандидата (прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, відомості про громадянство, освіту, трудову діяльність, посаду (занят-

тя), місце роботи, громадську роботу (у тому числі й на виборних посадах), довідку про наявність чи відсутність судимості; мотиваційний лист кандидата; контактний номер телефону та адресу електронної пош­т и кандидата; письмову згоду на обробку персональних даних, а також на оприлюднення копій документів, які надаються для участі у конкурсі); відповідальність за достовірність даних несуть громадське об’єднання і кандидат. Порядком також передбачається, що обраними до складу Ради вважаються 15 кандидатів, які набрали найбільшу кількість голосів. Якщо для участі у конкурсі заявлено менше 15 кандидатур, Голова НСЗУ має право продовжити строк подання пропозицій і необхідних документів, а також змінити дату й час проведення рейтингового інтернет-голосування. За результатами конкурсу Голова НСЗУ розміщує на офіційному веб-сайті органу оголошення про підсумки рейтингового голосування із зазначенням кількості голосів, поданих за кожного кандидата, а також надсилає до КМУ для затвердження персональний склад Ради. За матеріалами «Урядового порталу»

В УКРАЇНІ ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ КІЛЬКІСТЬ ВИПАДКІВ ЗАХВОРЮВАННЯ НА КІР. ЗОКРЕМА, НА ЗАКАРПАТТІ ЗА ТИЖДЕНЬ ЗАФІКСОВАНО 89 ВИПАДКІВ НЕДУГИ, У ДНІПРІ ЗА ДВА ТИЖНІ — 80, А У ХАРКОВІ З ПОЧАТКУ РОКУ — 22 (ПРИ ЦЬОМУ ЛИШЕ У КВІТНІ ЗАРЕЄСТРОВАНО 10 ЕПІЗОДІВ СПАЛАХУ ЗАХВОРЮВАННЯ). КРІМ ТОГО, 12 КВІТНЯ У ЛЬВОВІ ВІД КОРУ ПОМЕРЛА 3-РІЧНА ДИТИНА. За матеріалами видань РБК-Україна, «Новини Харкова» та ІА «УНІАН»

4

З

а результатами першого комплексного дослідження ситуації з гемофілією в Україні ГО «Всеукраїнське товарист­ во гемофілії» заявляє про підвищення рівня інвалідизації серед пацієнтів. Основна причина невтішної статистики — неможливість отримати повний курс лікування через недостатнє бюджетне фінансування закупівлі якісних препаратів. За словами Голови правління ГО «Всеукраїнське товариство гемофілії» Олександра Шміло, в Україні 99% хворих на гемофілію є особами з інвалідністю. Крім того, він повідомив, що для лікування гемофілії й досі використовуються антигемофільна плазма і кріопреципітат. Ці препарати малоефективні, а їх застосування супроводжується високим ризиком інфікування пацієнтів гепатитом С та ВІЛ. «Незважаючи на те що останнім часом ситуація із закупівлею препаратів істотно покращилася, люди з гемофілією й досі не мають доступу до багатьох інноваційних препаратів, які не несуть ризику інфікування, зручніші у застосуванні, не вимагають внутрішньовенного введення та мають триваліший ефект», — стверджує Олександр Шміло. Своєю чергою представники фармвиробників заявили про готовність вести діалог з державою для того, аби зробити інноваційні препарати доступними для українців. «Механізми, що дають змогу надавати знижку на інноваційні препарати у розмірі 50% і навіть 70%, існують. Вони вже давно відпрацьовані в інших країнах. Для того щоб вони запрацювали в Україні, необхідно налагодити конструктивний діалог між виробниками і державою, а також прибрати деякі бюрократичні бар’єри. Ми готові обговорювати це на всіх рівнях», — заявив генеральний директор компанії «Рош Україна» Деян Нешич. Наразі ефективність лікування гемофілії в Україні, за даними дослідження, далека від європейських показників. За словами генерального директора українського офісу німецької дослідницької групи IFAK Institut Сергія Говорухи, 90% хворих на гемофілію, які були опитані інститутом, повідомили: їх стан порівняно з минулим роком не покращився або й навіть погіршився. «Ми бачимо, що з точки зору пацієнтів не вирішені ключові проблеми, пов’язані з перебігом і лікуванням цього захворювання, — це недостатня кількість препаратів, їх низька якість і високий ризик інфікування. Так, за даними дослід­ ження, 85% опитаних хворих вказали, що протягом останнього року вони не були забезпечені необхідною кількістю препаратів для проходження повного курсу лікування в межах державної програми», — наголошує Сергій Говоруха. Натомість представник Європейського консорціуму гемофілії Деклан Нун зазначив, що в процесі вирішення проблем з гемофілією у кожній країні важлива позиція держави. Однак представники Міністерства охорони здоров’я України не знайшли можливості взяти участь в обговоренні результатів першого комплексного дослідження ситуації з гемофілією, проведеного за ініціативи пацієнтських організацій. За матеріалами ІА «Українські новини»

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

НОВИНИ

20 квітня 2018 року

Н А ВЧ А ННЯ

В ОЧІК У ВА ННІ ЗМІН

ЛИШЕ 11 ОБЛАСТЕЙ ЗАТВЕРДИЛИ МЕРЕЖІ НАДАВАЧІВ ПЕРВИННОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Р

озбудова мережі закладів первинної медичної допомоги у сільській місцевості — ключове завдання Уряду на 2018 рік. Як повідомив Віце-прем’єр-міністр — Міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України Геннадій Зубко, на початок квітня лише 11 областей розробили і затвердили мережі установ первинної медичної допомоги. «Наша кінцева мета — зменшити кількість звернень людей до вторинної медичної ланки та подолати 65% серцево-судинних захворювань», — повідомив Генна-

дій Зубко на розширеній урядовій нараді з питань децентралізації та регіонального розвитку. За його с ловами, розроблена Мінрегіоном і МОЗ методика формування спроможної мережі надавачів первинної медичної допомоги вже доведена до регіонів. Основні критерії документа: повне задоволення запитів від населення щодо первинної медичної допомоги, транспортна доступність до закладів первинки, гранична потужність, яка у середньому становить 4 візити до закладу 1 мешканця

визначеної території, фінансова стійкість. «Регіони вже формують проекти спроможних мереж. 11 областей мають затверджені мережі надавачів первинної медичної допомоги. До 13 квітня очікуємо від усіх інших. Після затвердження табеля оснащення, порядку медичних послуг та переліку необхідного обладнання ми зможемо впроваджувати конкретні проекти в регіонах», — наголосив Геннадій Зубко. За матеріалами «Урядового порталу»

Н А РОЗСУД ГРОМ А ДСЬКО СТ І

МІНІСТЕРСТВО ПОВТОРНО ВИНЕСЛО НА ОБГОВОРЕННЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ЕЛЕКТРОННОГО РЕЦЕПТА

М

іністерство охорони здоров’я України 4 квітня повідомило, що з травня 2018 року в пілотному режимі буде запроваджено електронний рецепт у Вінницькій, Івано-Франківській, Дніпропетровській, Черкаській областях та м. Бахмут (Донецька область). Незважаючи на те що старт пілотного проекту вже незабаром, 11 квітня МОЗ повторно винесло на громадське обговорення проект Наказу «Про внесення змін до наказу МОЗ України від 19.07.2005 р. №360», у якому враховані зауваження й пропозиції Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації й Державної регуляторної служби щодо впровадження компонентів електронної системи обміну медінформацією і електронного рецепта (вперше проект пропонувався для громадського обговорення наприкінці січня 2018 року). Зокрема, проектом документа передбачено: запровадження електронного рецепта форми №1 (ф-1) та визначення вимог до нього; врегулювання питань виписування рецептів на лікарські засоби лікарями суб’єктів господарювання, які провадять господарську діяльність з медичної практики (фізичними особами-підприємцями); приведення у відповідність до норм Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо викорис-

тання печаток юридичними особами та фізичними особами-підприємцями» у частині обов’язкового реквізиту — печатки суб’єкта господарювання на рецептурних бланках ф-1; затвердження нової форми рецептурного бланка ф-1. Оновленим проек том Наказу МОЗ пропонується: внести зміни до Правил виписування рецептів на лікарські засоби і вироби медичного призначення; затвердити зміни до Порядку відпуску лікарських засобів і виробів медичного призначення з аптек та їх структурних підрозділів; затвердити зміни до Інструкції про порядок зберігання, обліку та знищення рецептурних бланків. Як повідомляється в проекті Наказу, електронний рецепт ф-1 створюватиметься, зберігатиметься та передаватиметься через інформаційно-телекомунікаційну систему. Дос­туп до неї надаватиметься уповноваженим особам суб’єкта господарювання, що здійснюють виписування електронного рецепта, та упов­ новаженим особам суб’єкта господарювання, котрі відпускають лікарський засіб за електронним рецептом відповідно до вимог чинного законодавства у сфері електронного документообігу, електронного цифрового підпису та захисту інформації в інформаційно-

телекомунікаційних системах. Електронний рецепт виписуватиметься уповноваженою на це особою в інформаційно-телекомунікаційній системі й підписуватиметься електронним цифровим підписом з використанням посиленого сертифіката відкритого ключа за допомогою електронного цифрового підпису. Суб’єкт господарювання самостійно прийматиме рішення про запровадження виписування електронних рецептів. Винятками є встановлені нормативно-правовими актами вимоги щодо обов’язкового виписування елект­ронного рецепта на лікарські засоби, медичні вироби, які відпускаються на пільгових умовах, безоплатно чи з доплатою або вартість яких підлягає державному відшкодуванню. Крім того, для виписування електронного рецепта в базу даних інформаційної (інформаційно-телекомунікаційної) системи суб’єктом господарювання вноситиметься інформація про лікаря та пацієнта, яка відповідає інформації, що зазначається на рецептурному бланку ф-1. Також електронний рецепт для пацієнта може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму, яка відтворює інформацію, що зазначається на рецептурному бланку форми №1. За матеріалами офіційного веб-сайту МОЗ України

НА ЧАС ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ГЕНЕРАЛЬНОГО ДИРЕКТОРА ДП «УКРВАКЦИНА» АНДРІЯ МАКАРЕНКА, ЯКОГО ПІДОЗРЮЮТЬ У РОЗТРАТІ 1,5 МЛН ГРН, ВІДСТОРОНЕНО ВІД ПОСАДИ. КРІМ ТОГО, МІНІСТЕРСТВО УТВОРИЛО Й ЗАТВЕРДИЛО СКЛАД КОМІСІЇ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖПІДПРИЄМСТВА. За матеріалами сторінки МОЗ України на Facebook

МОЗ «роздало» 7,2 млн дол. на проведення тренінгів

У

ProZorro повідомляється: 27 березня ДУ «Центр громадського здоров’я МОЗ України» уклала угоди про послуги з організації заходів до кінця 2018 року на загальну суму 7,21 млн грн. Послуги оплачуватимуться коштом міжнародної технічної допомоги за проектом «Підтримка системи епідеміологічного нагляду за ВІЛ і системи управління/поліпшення якості лабораторій МОЗ, покращення використання стратегічної інформації та розбудова потенціалу громадської охорони здоров’я в рамках Надзвичайної ініціативи Президента США з надання допомоги у боротьбі з ВІЛ/СНІД (PEPFAR)». Заходи відбуватимуться в готелях або комплексах Києва чи області. В усіх випадках передбачені: компенсація проїзду, кава-перерви для тренерів і учасників, харчування й проживання в одномісних номерах зі сніданком, канцелярія, вода, флешки, друк матеріалів і сертифікатів, оренда обладнання та конференц-залів. Стандартна кава-перерва коштує 41 грн за особу, посилена кава-перерва — 69 грн, обід — 150 грн, вечеря — 180 грн. Легкове таксі невідомого класу обійдеться у 250 грн за годину, що дорожче від інших тендерів на тривалі послуги. Чотиригодинний трансфер для 27 осіб коштуватиме 2800 грн. Компанії-переможці: ТОВ «Євромедіа Компані», сума замовлення — 5,09 млн грн (3,79 млн грн буде витрачено на 733 тренінги, робочі зустрічі та моніторингові візити до закладів охорони здоров’я в регіонах, а 1,30 млн грн — на 30 тренінгів та робочих зустрічей для впровадження системи управління/поліпшення якості лабораторій щодо діагностики ВІЛ, клінічного моніторингу з визначенням вірусного навантаження, тестування на CD4 і виявлення опортуністичних інфекцій). У переліку запропонованих виконавцем місць проведення заходів — готель «Турист» і ТОВ «Рейкартц Хотел Менеджмент» у Києві та «Джинтама Бриз» і «Сієста Хотел» в області. Фірму «Євромедіа Україна» заснували Валентин Шостак і Павло Грицак, раніше відомий як бізнес-партнер Олександра Ксенофонтова (ТОВ «Шоутайм») — чоловіка і продюсера співачки Руслани Лижичко. Павло Грицак як віце-президент НТКУ у 2005 році також опікувався проведенням дорослого «Євробачення» в Україні. Тоді Україна отримала право на проведення цього конкурсу, оскільки роком раніше Руслана здобула в ньому перемогу; ТОВ «Кашт Івент Сервіс», сума замовлення — 2,12 млн грн. За ці кошти фірма організує 22 тренінги та робочі зуст­річі для сприяння зміцненню і використання стратегічної інформації, створення національної системи епіднагляду за ВІЛінфекцією. Засновником «Кашт Івент Сервіс» є Ілімдар Едемович Ходжаметов із Києва, а директором — Агабалаєв Ельман Наріман Огли. Раніше власником був Гасімов Мікель Лятіф Огли. За матеріалами онлайн-видання «Наші гроші»

5

ДЕРЖАВНЕ ПИТАННЯ

ТУБЕРКУЛЬОЗ В УКРАЇНІ:

ІЛЮЗІЯ БЛАГОПОЛУЧЧЯ НЕ ВРЯТУЄ ВІД КАТАСТРОФИ

Ключ до ефективного лікування

Чиновники від медицини запевняють суспільство, що захворюваність на туберкульоз в Україні зменшується, й обіцяють відмінити «застарілі» методи діагностики хвороби. Чи відповідають такі заяви дійсності та до чого призведуть «далекоглядні» плани реформаторів?

Микола ЛИННИК, провідний науковий співробітник ДУ «Національний інститут фтизіатрії та пульмонології ім. Ф. Г. Яновського НАМН України», доктор медичних наук

Спокій чи тільки сниться? В 1995 році в Україні було оголошено епідемію туберкульозу, адже рівень захворюваності на цю недугу та смертності від неї тоді вразив не тільки благополучну Європу, а й українських чиновників, які зазвичай не люблять «сіяти паніку». До 2005 року відбувалося подальше зростання захворюваності на туберкульоз та смертності від нього (відповідні показники перевищили 84 і 25 випадків на 100 тис. населення), потім крива пішла на спад, і в Україні почали говорити про стабілізацію ситуації, хоча навіть до сьогодні не вдалося досягти доепідемічного рівня. За даними МОЗ України, у 2017 році захворюваність на туберкульоз і смертність від цієї недуги серед дорослого населення України дещо знизилася, але серед дитячого все-таки зросла, і це дуже поганий симптом. Утім, за лаштунками офіційної статистики приховується чимало аспектів, які не дають підстав для заспокоєння, а навпаки, свідчать про те, що держава має приділяти цій проблемі особливу увагу. По-перше, на сьогодні Україні загрожує ще й епідемія хіміо-резистентного туберкульозу (серед країн Європи наша держава — у трійці лідерів з його поширеності, до того ж кількість таких хворих невпинно зростає). По-друге, ще одним важливим компонентом епідемії є подальше збільшення кількості випадків ко­інфекції ТБ/

6

ВІЛ (таких хворих на сьогодні близько 50%) — офіційні дані 2017 року підт­ верджують це. Зрештою, на яку статистику ми нині орієнтуємося, якщо, наприклад, у Луганській та Донецькій областях дані збирали лише на неокупованих територіях, унаслідок чого там одразу на 70% «знизилася» захворюваність на туберкульоз! Та й переселенці з окупованих територій практично не обстежені. З 2014 року показник захворюваності на туберкульоз в Україні тримається на рівні 60 випадків на 100 тис. населення. Однак цим даним не можна повністю довіряти, оскільки вони не зовсім коректно перераховуються. До того ж таке відносне «благополуччя» можна пояснити значним зменшенням кількості профоглядів населення по всій Україні — із 70 до 50% за останні 5 років. Недовиявлення хворих на туберкульоз — проблема з проблем. Тож чи можна говорити про те, що епідемічна ситуація з туберкульозу стабілізувалася? Може, комусь просто вигідно ховати голову в пісок «зручної» статистики?

Долаємо проблеми наосліп? Особливе занепокоєння викликає зах­ворюваність на активний туберкульоз дітей віком від 0 до 14 років, яка впродовж 2001-2015 років зросла на понад 16% і нині, за даними офіційної статистики, становить близько 9 випадків на 100 тис. дитячого населення. Однак знову ж таки маємо недостовірну картину, оскільки, наприклад, у 2014 році туберкулінодіагностику виконано тільки 30% українських дітей, а від рівня охоплення таким дослідженням безпосередньо залежить і показник захворюваності цієї категорії. Факт на підтвердження: у 2015 році охоплення туберкулінодіагностикою зросло із 42 до 51%, відповідно й показник захворюваності — із 7,5 до 8,8 випадків на 100 тис. дитячого населення. Натомість у 2017 році (за низьких показників туберкулінодіагностики) захворюваність на активний туберкульоз дітей віком 0-14 років зросла ще більше — до 9,1 випадку на 100 тис.

Яку статистику отримали б за повного охоплення цієї категорії туберкулінодіагностикою? Вочевидь, у 2-3 рази гіршу, ніж маємо нині від МОЗ! Однак таке «порушення спокою» нашому суспільству найближчим часом не загрожує, адже у планах реформаторів відмінити туберкулінодіагностику для дітей взагалі, хоча вона набагато інформативніша, ніж флюорографічне обстеження для дорослих, проста у використанні й доступна, якщо держава вчасно подбає про достатнє забезпечення медичних закладів туберкуліном. Але його закупівлі починаючи з 2013 року невпинно скорочуються. Надалі всім дали зрозуміти, що туберкулінодіагностику взагалі проводити не будуть! З такими планами і такими темпами до «ідеальної» статистики рукою подати, як і до реальної катастрофи. Напруженість ситуації посилюється ще й зростанням показника летальності хворих на туберкульоз до 1 року спос­тереження, що свідчить про пізнє виявлення. Це стосується всіх категорій пацієнтів. Наприклад, у 2005 році згаданий показник становив 13 на 100 тис. населення, у 2015 році — 22, тобто зріс майже вдвічі! У 2017 процес продовжився — до 25 на 100 тис. населення. Це дуже тривожний сигнал. Але найгірше, що такі інформативні показники взагалі зникають зі статистичних довідників, тільки-но прослідковується їх зростання. Так сталося і цього разу. У 2016 році МОЗ вирішило не «лоскотати» нерви суспільству і медичній громадськості: показник летальності від туберкульозу до 1 року зник зі статистичних довідників, тож бажаючі можуть вважати, що все у нас добре. Опісля зі статистики МОЗ зник і такий об’єктивний показник, як відсоток закриття порожнини деструкції, котрий десятиліттями використовувався для оцінки динаміки вилікування. Натомість запровадили когортний аналіз, але настільки замасковано, що виявити кінцеву ефективність лікування неможливо.

Щодо лікування туберкульозу, то всі розуміють, наскільки важливо мати достатню кількість ефективних антимікобактеріальних препаратів. Адже ми вже проходили етап, коли в Україні після розпаду Радянського Союзу таких ліків узагалі не було, хворих лікували, чим могли, що й призвело до поширення хіміорезистентного туберкульозу. Лише починаючи з 2005 року антимікобактеріальні препарати почали закуповувати централізовано. На сьогодні найбільша проблема виникає з лікуванням саме цієї форми недуги (на неї припадає близько 30% уперше виявлених випадків, а рецидивів іще більше). Адже його вартість порівняно з терапією чутливих форм туберкульозу завжди була приблизно в 20-30 разів вищою, а якщо говорити про сучасні ефективні препарати, які використовують у розвинених країнах, то й більше. На жаль, деякі з них в Україні навіть не зареєстровано, хоча всі пострадянські країни вже давно їх застосовують. До того ж таким хворим потрібні препарати другого ряду, яких нині в регіонах взагалі немає. Тому варто очікувати на подальше поширення хіміорезистетного туберкульозу в Україні. На сьогодні планується перегляд стандартів лікування цієї недуги. Фахівці нашого закладу завжди брали активну участь у їх розробці, однак нині до наших пропозицій і висновків у МОЗ не дослухаються. Мабуть, тому, що фахівці ніколи не пристануть на пропозиції лікувати хіміорезистентний туберкульоз амбулаторно. Це нонсенс, адже такі хворі в разі бактеріовиділення інфікуватимуть пацієнтів, які одночасно прийдуть на прийом до сімейного лікаря (а серед них будуть і діти). Та й як лікар первинної ланки може відповідати за їх стан, коли він не впевнений в тому, що вони вчасно приймають призначені ліки. Так, у розвинених країнах (Данії, Нідерландах) існує практика, коли хворий з бактеріовиділенням лікується вдома, але прийом антимікобактеріальних препаратів він щодня демонструє лікарю по скайпу. Чи можливо таке в Україні, особливо враховуючи контингент наших хворих? За статистикою 50% з них — особи працездатного віку (25-35 років), які не мають роботи, тобто практично позбавлені засобів до існування, на другому місці — представники робітничих професій, а останнім часом зростає частка осіб пенсійного віку. На жаль, одними ліками ми дійсно не зможемо подолати епідемію — хворим потрібні хороші умови життя, пов­ ноцінне харчування, психологічний комфорт тощо. Тому сьогодні актуально звучать слова одного відомого

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

ДЕРЖАВНЕ ПИТАННЯ

20 квітня 2018 року

фтизіатра: «Нагодуйте голодних, і туберкульозу не буде». Повертаючись до ефективності амбулаторного лікування, потрібно врахувати ще й психологічний чинник, адже хворі на туберкульоз до певного часу почуваються більш-менш нормально, тому часто не бажають «труїти» себе ліками. Саме з цієї причини й до лікаря з ранніми формами туберкульозу вони не поспішають, тож у разі відміни профілактичних оглядів частка задавнених випадків тільки зростатиме.

Чи є альтернатива масовій «флюорографізації»? Нині МОЗ пропонує взагалі відмінити флюорографічні обстеження населення. Мовляв, це пережиток радянської системи — дослідження не дає змоги виявити туберкульоз на ранній стадії. Так от, за радянських часів цифрових флюорографів не було, а саме такі використовують нині, тож об’єктивність згаданого дослідження значно зросла. Утім, тотальна флюорографія дійсно є економічно необґрунтованою, тому потрібно обстежувати лише групи ризику. Навіть рентген не є «великим проривом» у питанні діагностики туберкульозу. Фахівці нашого інституту проводили спеціальне дослідження, під час якого виявили, що майже у 40% хворих, яким на підставі рентгенобстеження було встановлено діаг­ноз туберкульозу, насправді були врод­жені патології легень, рубцеві зміни тощо. У частини пацієнтів, навпаки, за допомогою рентгену не вдалося виявити

туберкульоз. Якщо вже говорити про високу інформативність обстеження (до 95%), то саме комп’ютерна томографія прирівнюється до гістологічного дослідження. Тому якби в МОЗ говорили, що відміняють флюорографію як неефективну для виявлення ранніх стадій хвороби і запровад­ жують скринінгове КТ-обстеження — це можна було б тільки вітати. Тим більше, що нині в медичних закладах достатньо комп’ютерних томографів (наприклад, у Києві їх значно більше, ніж у Берліні чи Римі). Але МОЗ робить інші ставки: відміняє єдиний метод активного виявлення хвороби, не пропонуючи нічого взамін. Тобто якщо раніше за допомогою флюорографії можна було виявити бодай частину хворих, то тепер вони взагалі випадуть з поля зору діагностики. Адже в якості альтернативи МОЗ рекомендує такий «об’єктивний» метод, як скринінг-анке­тування (тобто флюорографія — «застарілий» метод, а анкета — надсучасний?). Також йдеться про необхідність дослідження мокротиння на наявність мікобактерій туберкульозу, хоча якщо оперувати термінами реформаторів, це такий самий недосконалий метод діагностики, як і «затаврована» ними флюорографія, оскільки виявляє лише задавнені тяжкі випадки хвороби, коли вже розвинулися деструктивні процеси. До речі, захворюваність на туберкульоз легень з бактеріовиділенням в Україні пос­ тійно зростає, у 2015 році вказаний показник збільшився на 14,2%. Тобто

це буде не робота на випередження, а фіксація невтішних наслідків. Та і як сімейний лікар може запідозрити туберкульоз на підставі скринінг-анкети, де пропонується запитати пацієнта, чи контактував він із хворим на туберкульоз (а якщо контактував, але про це не знає, бо такий пацієнт не є його знайомим чи родичем?), чи кашляє (але ж кашель не є обов’язковим симптомом туберкульозу, та й узагалі хворий може почуватися добре, тож «відмахнеться» від відповідей на подібні запитання). Отже, складається враження, що мета подібної «революції» — не досягнення раннього виявлення туберкульозу у дорослих і дітей, а економія коштів. Тоді як заощаджувати можна й потрібно зовсім на іншому. Наприклад, варто зменшити кількість стаціонарних ліжок у протитуберкульозних закладах, але з урахуванням достовірних показників захворюваності в регіонах. Зазвичай вони нижчі у західних областях України, тож подекуди там нераціонально використовують ліжковий фонд, утримуючи 2-3 хворих на рік на одному ліжку. Крім того, доцільно зменшити терміни перебування пацієнтів у стаціонарі не за рахунок їх «виштовхування» в амбулаторний простір, а через оптимізацію лікувального процесу. І таки потрібно вдосконалювати діагностику, впроваджуючи нові технічні та молекулярно-генетичні методи, зокрема комп’ютерну томографію (скринінг),

яка у світі вже застосовується понад 20 років, але у стандарти вітчизняної фтизіатрії не впроваджена, хоча без неї неможливо діагностувати туберкульоз на ранніх стадіях. Також це найдієвіший метод контролю ефективності лікування. Яка ж перспектива розвитку подій в Україні, коли реальна захворюваність населення на туберкульоз значно вища від офіційної (а дітей — щонайменше вдвічі), смертність хворих до 1 року спостереження зростає, туберкулінодіагностика та флюорографія оголошуються непотрібними, соціальні негаразди у суспільстві посилюються (а це впливовий фактор ризику виникнення туберкульозу), а екологічна ситуація залишається напруженою? Адже високі показники захворюваності на туберкульоз фіксуються саме в екологічно несприятливих регіонах, зокрема в південно-східних областях України. Одеська область, яка належить до найзабрудненіших, лідирує в цьому плані — відповідний показник становить 109 випадків на 100 тис. населення (за середнього по Україні 60). На жаль, за таких умов найближчим часом на Україну чекає ще більша проб­лема — епідемія хіміорезистентного туберкульозу. Тож замість прикриватися фіктивними цифрами статистики і руйнувати те, що хоч якось працює, варто визнати реальний стан речей і запропонувати щось краще. Адже ми, здається, останнім часом орієнтуємося винятково на кращі міжнародні стандарти, чи не так?

27 Міжнародна медична виставка

PUBLIC HEALTH 2-4

ЖОВТНЯ

2018

Київ, МВЦ, Броварський пр-т, 15 м Лівобережна

Білет на сайті www.publichealth.com.ua Ваш промокод LNNN

У рамках виставки відбудеться: Організатори:

Проходить одночасно: VI Міжнародна виставка та конференція медичного туризму MTEC.Kiev 2018

Всеукраїнська відзнака

«ГОЛОВНИЙ ЛІКАР РОКУ – 2018»

7

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ

РОЗБУДОВА СІЛЬСЬКОЇ МЕДИЦИНИ —

АВАРІЙНИЙ ВИХІД ДЛЯ НЕВДАЛИХ РЕФОРМ? Приблизно 14 млн українців мешкають у сільській місцевості, де первинну ланку потрібно не реформувати, а реанімувати. Зрозуміло, що зробити це за кошти, які «прийдуть» за пацієнтами, та ще й з тим кадровим ресурсом галузі, котрий ледь животіє у глибинці, неможливо. Розраховувати на фінансову підтримку громад, які часто самі заледве зводять кінці з кінцями, також недоречно. Тому нова ініціатива розбудови спроможних мереж первинної ланки, підкріплена фінансуванням у 5 млрд грн, стала реальною надією на друге дихання первинки. Але чи варто очікувати на золотий дощ для сільської сімейної медицини?

Оксана ЛОГВИНЧУК, заступник головного лікаря КЗ «Чернігівський районний центр ПМСД» з медичного обслуговування населення

У

весь 2017 рік ми прожили в очікуванні суттєвих змін на первинній ланці охорони здоров’я, але її реформування було відтерміноване. Нині нам знову обіцяють великі зміни, зок­рема у фінансуванні, яке первинка отримуватиме через Національну службу здоров’я України (НСЗУ). Медики ставляться до такого нововведення з пересторогою, адже невідомо, як це позначить-

8

ся на цій ланці охорони здоров’я. Одна справа отримувати кошти через субвенцію і покладатися на підтримку місцевих бюджетів, у тому числі й сприяння об’єднаних територіальних громад, які можуть підставити своє плече на випадок форсмажору, інша ж — сподіватися на фінансування безпосередньо через НСЗУ. Така централізація фінансових потоків — недобра новина. Хоча лікарю однаково, хто і як оплачуватиме його роботу, головне, аби ця оплата була гідною. Однак на сьогодні не зрозуміло, як саме відбуватиметься фінансування первинки «по-новому». З одного боку, існує Закон України від 19.10.2017 р. №2168VIII «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», з іншого — Закон України від 14.11.2017 р. №2206-VIII «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості» (так званий

Закон про сільську медицину), а ще є спільний Наказ МОЗ і Мінрегіонбуду «Про зат­вердження Порядку формування спроможних мереж надання первинної медичної допомоги», однак ці документи на сьогодні не узгоджені між собою, а іноді й суперечать один одному. Зокрема, Закон №2168-VIII зобов’язує лікарів первинної ланки укладати декларації з пацієнтами й отримувати фінансування за їх обслуговування від НСЗУ. Однак до цього часу немає роз’яснень щодо подальшого розподілу вказаних коштів. Наразі відсутні документи, де було б чітко прописано, звідки фінансуватиметься зарплата фельдшера, медичної сестри, санітарки, водія, інших працівників, за які кош­ти ремонтувати санітарний автотранспорт, закуповувати бензин, оплачувати комунальні послуги. Це все із 370 грн на кожного пацієнта чи ще бу-

дуть додаткові статті доходів? Якщо всі кошти, отримані від НСЗУ, йтимуть тільки на зарплату лікаря, а витратні статті (оплата комунальних послуг, зарплата водіїв, утримання бухгалтерської служби, технічних працівників, закупівля бензину, амортизація транспорту тощо) покриватимуться за рахунок дотації з бюджету, то лікарі дійсно могли б розраховувати на гідну зарплату. А інакше що із цієї суми залишиться? Коли ми порахували фінансування «по-новому», то вийшло, що воно буде практично таким самим, як і раніше, утім пацієнтам обіцяють якісну безкоштовну медичну допомогу, а медикам — зростання зарплат й істотне покращення матеріально-технічної бази. Тільки от незрозуміло, за рахунок чого настане таке покращення. Якщо ж лікарю первинної ланки доведеться працювати з перевантаженням, він не зможе приділяти достатньо уваги своїм пацієнтам, і це погрішить рівень надання медичної допомоги населенню. Та й узагалі я вважаю безглуздям вимагати від лікаря цілодобової роботи 7 днів на тиждень 365 днів на рік. Існують Трудовий кодекс, профспілкова угода та ще безліч документів, де чітко регламентовано, що лікар має право на відпустку, оплату лікарняних, вихідні дні. Ніхто не в праві порушувати законодавст­во. Тож не зрозуміло, із яких коштів оплачуватиметься період непрацездатності, взаємозамінність лікарів тощо. Інше питання, яке нас непокоїть, стосується створення спроможних мереж первинної ланки, про які йдеться у проекті спільного Наказу МОЗ та Мінрегіонбуду. Це добре, що згідно із Законом України «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості» у державному бюджеті передбачено 5 млрд грн на будівництво нових амбулаторій, житла для лікарів, придбання медичного обладнання та службового транс­п орту. Зокрема, у рамках згаданого проекту Чернігівщина має отримати 111 млн грн, а наш район — 11 млн грн. Ми подали документи до МОЗ України, де просимо побудувати та дооснастити кілька нових амбулаторій, які на сьогодні непридатні для ведення групової практики. Мінрегіонбуд і МОЗ України пояснюють, що кошти виділятимуться саме на перспективні амбулаторії, де є лікарі та достатньо пацієнтів. Тобто ніхто не будуватиме амбулаторії в «порожніх» селах. Водночас нас непокоїть, що буде із фельдшерськими пунктами? У нашому районі їх дуже багато, у тому числі й у віддалених та маленьких селах. Чернігівський район має свої особливості: велика площа з низькою щільністю населення, хуторський тип заселення (багато хуторів і невеличких сіл). Проте ані у згаданому проекті, ані в міністерських наказах про реформування первинної ланки немає таких понять, як «фельдшер» і «фельдшерський пункт». Тож досі не зрозуміло, чи надалі залишаться ФАПи, а якщо так, то за рахунок чого їх фінансуватимуть? Особисто в мене та моїх колег із центрів ПМСД виникає недобре передчуття: ФАПи просто хочуть передати на фінансування ОТГ або сільським і селищним громадам. Але ж чи здатні вони їх утримувати за власні кошти? І на яку медичну допомогу тоді зможуть розраховувати мешканці віддалених хуторів і сіл, серед яких переважають особи похилого віку, адже єдиним порятунком для них

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ

20 квітня 2018 року

був саме фельдшер! Лікар, котрий прийматиме кілька днів на тиждень у пункті здоров’я, — це добре (якщо він ще туди зможе дістатися), але величезний обсяг роботи з надання медичної допомоги на селі на сьогодні припадає саме на фельдшерів. І без них лікарю буде складно забезпечувати вчасну та якісну медичну допомогу — через велику територію обслуговування, знач­ні відстані між сімейною амбулаторією та віддаленими селами тощо. Натомість проект спроможних мереж передбачає лише лікарську допомогу в амбулаторіях та пунктах здоров’я. Залишається тільки сподіватися, що справа не дійде до закриття ФАПів, вони працюватимуть надалі і входитимуть до структури комунальних некомерційних підприємств, у які зараз реорганізуються центри ПМСД. На жаль, проект розбудови спроможних мереж, що передбачає доступність до сільських амбулаторій близько 7 км, не враховує особливостей різних регіонів. Наприклад, у нашому районі не кожен населений пункт перебуває в такій зоні доступності, адже щільність населення тут майже у 2,5 разу менша, ніж у середньому по Україні! До того ж у районі є села, до яких немає не те що доріг з твердим покриттям, а й взагалі можливості доїзду (навесні, коли територію затоплює, людям доводиться діставатися «до цивілізації» на човнах!). Тож, на мою думку, згаданий проект дуже узагальнений, і стандартизувати спроможні мережі первинної ланки в такий спосіб — це хибний шлях. Отже, виникає дуже багато запитань, на які немає відповідей, оскільки не розроблено відповідного пакета документів. Можливо, саме ця невизначеність й стримує медиків від того, аби стрімголов кинутися у нововведення. Наприклад, усі наші лікарі залишаються працювати у складі центру ПМСД, і ніхто з них не виявив бажання набути статусу ФОП.

Геннадій ГОРБЕНКО, головний лікар Центру первинної медико-санітарної допомоги Житомирської районної ради

У

Законі України «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості» прописано чимало позитивних аспектів. Зокрема, це стосується й перспектив підключення первинної ланки до електронної системи охорони здоров’я. Адже це унікальна можливість як для пацієнтів, котрі зможуть швидко отримати необхідну їм інформацію, так і для лікарів, що матимуть можливість бачити пов­ну картину здоров’я пацієнта, де б він не перебував. До того ж така система замінить паперові медичні картки і довідки, лікарі виписуватимуть елект­ронні рецепти, які неможливо підробити. Зміниться й медична статистика: стане об’єктивнішою й повнішою, тож на її підставі можна буде робити певні прогнози щодо захворюваності населення, стану здоров’я популяції тощо. Однак поки для сільської медицини такий прогрес не завжди доступний. Якщо в містах уже повсюдно запроваджують електрон­ ний запис до лікаря (це зручно і доступно для багатьох пацієнтів), то в глибинці часто не те що немає швидкісного інтернету, іноді навіть з мобільним зв’язком виникають проблеми. Це потрібно враховувати в процесі розробки проектів реформування сільської медицини, і перед тим, як їх запроваджувати, держава мала б об’єктивно оцінити реальний стан речей й узяти на себе вирішення глобальних проблем, не перекладаючи реалізацію нововведень на плечі місцевої влади. На сьогодні громади не зможуть провести широкосмуговий інтернет у віддалені та малонаселені села — це дуже дорого. Тому така ініціатива з боку держави має бути оплачена з її ж бюджету. Ще одне питання — доступність лікарської допомоги. Навіть якщо амбулаторії будуть доб­

ре укомплектовані (і кадрами, й обладнанням), пацієнти можуть не скористатися таким «подарунком», якщо відстань до них буде значною, а транспортне сполучення залишиться без змін. Коли між населеними пунктами існує бодай хороша ґрунтова дорога, тоді 7 км доїзду до амбулаторії — не проблема. Хоча в нашому районі у деякі села автобус ходить тільки двічі на день: уранці та ввечері. А є й такі розбиті шляхи, що хоч на тракторі хворого вези! До того ж існує ризик того, що в малонаселених пунктах зникнуть ФАПи (місцева влада їх не зможе утримувати заради 200-300 мешканців). Розробляючи план спроможної мережі первинної ланки нашого району, ми все-таки намагалися максимально зберегти ФАПи, але вже у вигляді пунктів здоров’я — бодай для нерегулярного надання медичної допомоги. Бо як тоді дивитися у вічі людям, котрі там мешкають? Однак як буде далі — покажуть життя і передусім матеріальна спроможність місцевих бюджетів. Бо вже на сьогодні нам довелося дещо скоротити мережу: практично всі ФАПи стануть пунктами здоров’я, а кілька амбулаторій, які донедавна зберігали свій статус, але за кількістю обслуговуваного населення не «дотягують» до нього (згідно з рекомендаціями МОЗ та Мінрегіонбуду щодо формування спроможних мереж), також перетворено на пункти здоров’я. При цьому на базі одного з них відкрито амбулаторію групової практики. У реформуванні охорони здоров’я немає дрібниць — потрібно врахувати щонайменші нюанси. Наприк­лад, незабаром зміниться система фінансування первинної ланки: замість медичної субвенції кошти приходитимуть «за пацієнтом». Ми приб­лизно порахували, скільки їх буде, і побачили, що з урахуванням вікових коефіцієнтів прикріплених пацієнтів маємо вийти на дещо більшу суму, ніж мали раніше. Однак наш район розташований біля обласного центру, тому частині пацієнтів зручніше обслуговуватися в Житомирі. Тож очікуємо, що запланованої суми коштів можемо й не отримати — коли порахуємо декларації, тоді й бачитимемо точну картину того, як далі існуватиме наше комунальне некомерційне підприємст­во. Є побоювання, що доведеться скоротити і штати, і навіть деякі заклади. Усе залежить від того, які кошти «зайдуть» на нашу первинку. Існує також глобальна проблема — кадровий голод. Зрозуміло, що лікарям легше працювати в місті — населення проживає компактно, не пот­ рібно ходити на великі відстані в мороз і в роздоріжжя. Як принадити випускників медичних вишів у село і скільки потрібно заплатити молодому лікарю, аби його там втримати? Із коштів «за пацієнтами» такої суми не «викроїш». Тобто цей стимул знову лягає на плечі місцевої влади. Для спроможних громад, можливо, це й не проблема, а для інших? А в проблемні громади молодь і пільгами не дуже заманиш! Та навіть якщо наші лікарі підпишуть рекомендовану кількість декларацій, із цих коштів амбулаторії не зможуть самотужки придбати авто­мобіль для обслуговування населення, обладнання. Адже на первинці потрібні й аналізатори (вартість одного такого приладу сягає 50-60 тис. грн), і кардіографи (18-20 тис. грн), не кажу вже про більш дороговартісне обладнання.

Аби витрати на Табель оснащення амбулаторій взяла на себе держава, це було б гарантією однакового забезпечення всіх закладів первинки. А якщо його забезпечення залежатиме від спроможності місцевих громад, то обслуговування населення країни буде неоднаковим. Наприклад, нашому центру пощастило з підтримкою місцевої влади: минулого року зав­дяки співфінансуванню райдержадміністрації та сільських рад вдалося придбати для структурних підрозділів 3 автомобілі. Але ж чи скрізь є така можливість? Тому для успішної реалізації реформи сільської медицини держава неодмінно має взяти на себе значну частину її матеріально-технічного забезпечення. До того ж вона повинна гарантувати виконання важливих зобов’язань, наприк­ лад, щодо оплати діагностичних послуг на вторинному рівні. Адже сьогодні ми укладаємо договори з лабораторією райлікарні, проводимо взяття матеріалів для аналізів, які там виконують безкоштовно. Надалі держава так само має за це сплачувати, інакше сімейний лікар просто не зможе працювати. Утримувати лабораторію в амбулаторії неможливо, а хворого потрібно обстежувати відповідно до протоколів. Тож такі дослідження вочевидь має оплачувати НСЗУ, як це й було обіцяно на початку реформування. Хоча якщо говорити про реформу в цілому, то вона суперечить Основному Закону України, де чітко прописано обов’язок держави дбати про збереження здоров’я громадян. Нині ж вона прос­ то вирішила хитро перекласти свої обов’язки на самих громадян та місцеві органи самоврядування. Зміна організаційно-правової форми зак­ладів охорони здоров’я, які надають первинну медичну допомогу, не відміняє ст. 49 Конституції України і вводить в оману пацієнтів та медичних працівників. Cьогодні чинне законодавство у медичній галузі починає саме собі суперечити: формування спроможних мереж первинної ланки відповідно до методичних рекомендацій, затверджених МОЗ України, передбачає оптимізацію (читай скорочення) мережі закладів охорони здоров я, що не узгоджується ані з Конституцією України (ст. 49), ані з Основами законодавства охорони здоров’я України (розділ ІІІ, ст. 16, абз. 3). Є питання й щодо затвердженого Табеля оснащення первинної ланки, де передбачено обов’язковий і додатковий перелік оснащення. Про що мова? Якщо МОЗ України визначило обсяг медичної допомоги на первинному рівні, її цілі та завдання (затверджено Порядок надання первинної медичної допомоги), то й Табель оснащення мусить містити відповідний перелік обладнання, необхідного для виконання цих завдань. Адже Міністерство запевняє: пацієнти гарантовано мають отримати однаково якісну та своєчасну первинну допомогу по всій території України. Насправді ж виходить, що залежно від спроможності громад деякі з них зможуть забезпечити лише основний перелік, а деякі, можливо, «дотягнуть» до додаткового. Декларація лікаря з пацієнтом, яку нині пропонують до підписання, також «роздулася» на кілька сторінок тексту і містить значний обсяг інформації, розпорядником якої не може й не повинен бути лікар. Такі непорозуміння й суперечності насторожують і медиків, і пацієнтів.

Віталій КІМАК, Голова Самбірської районної ради, заступник Голови Асоціації органів місцевого самоврядування «Ради Львівщини»

Я

цілком погоджуюсь із тим, що неприпустимо залишати медичне забезпечення первинки в такому стані, у якому воно перебувало впродовж останніх десятиліть. Адже дійшло до того, що немає коштів на ремонт, оснащення, пальне, засоби невідкладної допомоги, багато ФАПів і амбулаторій взагалі відключені від енергоносіїв, тож там неможливо навіть елементарно оглянути пацієнтів (особливо дітей). Тому орієнтири на розбудову сільської медицини, яка відповідала б європейським стандартам, обрано правильно. Однак шлях до них склад­ний, а деякі кроки взагалі можуть призвести до колапсу. Тому на Самбірщині намагалися працювати на випередження реформ, оскільки розуміли: медичні заклади опинилися під загрозою. У районі створено 10 ОТГ, тобто 80% громад об’єднані, що відповідає середньостатистичному показникові по Україні. Вдалося налагодити дієву співпрацю з головами об’єднаних громад, завчасно розпочати зміни в медичній галузі. Дві із 6 дільничних лікарень, розміщених на території району, реорганізували в амбулаторії з денним стаціонаром, ще одну передали в обласне підпорядкування, створивши на її базі заклад для реабілітації та відновного лікування, одне відділення перепрофілювали у хоспіс. Районний центр ПМСД реорганізували в некомерційний комунальний заклад первинної медичної допомоги. Нині стартував процес підписання декларацій лікарів з пацієнтами, хоча тут ми очікуємо на проблеми, принайм­ні, цей процес затягнеться в часі, а на лікарів первинної ланки лягає велике навантаження (у сільській місцевості практично в кожному районі бракує сімейних лікарів і педіатрів). До того ж їм доведеться оплачувати із кош­тів, які «прийдуть за пацієнтами», комунальні послуги, зарплату медсестрам, обслуговування інформаційної системи, пальне, оренду. Нині всі комунальні заклади сплачують за неї 1 грн на рік, а після зміни статусу неприбутковим комунальним підприємствам доведеться платити за оренду приміщень щонайменше 1% від оцінки майна. Ще одна проблема — аналізи в амбулаторіях мають проводитися безкоштовно, виходить, що лікар за свої кошти повинен придбати реагенти, медичні аналізатори. Тож скільки матиме лікар «у залишку»? І чи зможе такий дохід привабити молодь у сільську медицину? Нині вона туди не поспішає, тож виникає інше побоювання: чи впораються лікарі перед- і пенсійного віку, яких на сільській первинці близько 90%, із додатковим навантаженням? Наприклад, чи зможуть вони самостійно керувати автомобілем, розібратися в нюансах телемедицини, взяти на себе не лише відповідальність за здоров’я пацієнтів, а й функції адміністраторів. Бо вже зараз медики пенсійного віку говорять, що коли все це перекладуть на їх плечі, вони звільняться. Та й (Продовження на стор. 10)

ЯК ПРИНАДИТИ ВИПУСКНИКІВ МЕДИЧНИХ ВИШІВ У СЕЛО І СКІЛЬКИ ПОТРІБНО ЗАПЛАТИТИ МОЛОДОМУ ЛІКАРЮ, АБИ ЙОГО ТАМ ВТРИМАТИ? ІЗ КОШТІВ «ЗА ПАЦІЄНТАМИ» ТАКОЇ СУМИ НЕ «ВИКРОЇШ». ТОБТО ЦЕЙ СТИМУЛ ЗНОВУ ЛЯГАЄ НА ПЛЕЧІ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ. ДЛЯ СПРОМОЖНИХ ГРОМАД, МОЖЛИВО, ЦЕ Й НЕ ПРОБЛЕМА, А ДЛЯ ІНШИХ? А В ПРОБЛЕМНІ ГРОМАДИ МОЛОДЬ І ПІЛЬГАМИ НЕ ДУЖЕ ЗАМАНИШ!

9

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ (Початок на стор. 8) інші лікарі взагалі не розуміють, які умови праці їм буде забезпечено, як враховуватимуться стаж, категорії. Досі не затверджено жодних методик нарахування зарплат «по-новому», існує багато інших тривожних невизначеностей. Коли говорити про реформи в контексті створення НСЗУ, то це виглядає спробою централізувати фінанси медицини, зробити автономні заклади залежними. Для фінансової ж підтримки сільської медицини з боку місцевої влади пот­рібні не тільки добрі стосунки сімейних лікарів з головами ОТГ, які добре розуміють, що медики стануть постійними «прохачами», а й матеріальна спроможність «кураторів медицини». Багато питань формування обговорюваних мереж також покладено на плечі місцевого самоврядування, громад. Зокрема, це стосується співфінансування будівництва нових лікарських амбулаторій. Узагалі ж я вважаю, що переважно на місцях немає потреби споруджувати амбулаторії «з нуля», доцільніше було б покращити існуючу інфраструктуру. Адже в процесі створення ОТГ вивільняється багато добротних приміщень, які можна задіяти для потреб охорони здоров’я. Їх легше й раціональніше реконструювати та модернізувати, аби вони відповідали належним стандартам медицини. Існують й інші суперечності. Зокрема, проект формування спроможних мереж передбачає створення пунктів здоров’я, де лікар прийматиме пацієнтів щонайменше 2 повні робочі дні на тиждень. Однак коли на закріпленій за ним території розташовані 6-7 ФАПів (тепер уже пунктів здоров’я), лікар фізично не зможе їх «охопити»: робочих днів у тижні не вистачить. Така невідповідність задумки й реалій обумовить проблематичність надання медичної допомоги населенню. На місцеві бюджети ляже й створення інформаційних медичних систем. Нині багато фірм пропонують таку послугу (зазвичай просять 10 грн за кожного мешканця), але її доведеться оплатити органам місцевого самоврядування, вишукавши немалі кошти всередині бюджетного року. А далі місто, район чи ОТГ самостійно обслуговуватимуть таку систему, що також влетить у копієчку. Не кажу вже про те, що за кошти місцевих бюджетів має бути придбано комп’ютери для сімейних лікарів, аби запрацювала так звана телемедицина. Чи на це знову витрачати кошти, які «прийдуть за пацієнтами»? Але ж їх іще навіть немає! Тобто за найоптимістичнішими прогнозами реформа зможе запрацювати тільки в спроможних громадах, решту очікує повне фіаско. Тож краще було б апробувати нову модель у кількох районах різних регіонів, а потім поширювати на територію всієї держави, бо за нинішніх нерівних умов це призведе до хаосу, який стартує разом із реформою 1 липня, а далі може набрати катастрофічних обертів.

Володимир БОГАЙЧУК, начальник управління охорони здоров’я Тернопільської ОДА

Щ

е з листопада минулого року ми разом з представниками кожного району й ОТГ обговорювали і відпрацьовували схему спроможних мереж первинної ланки на території Тернопільщини. Враховували всі найважливіші чинники, необхідні для ефективного надання медичної допомоги населенню (розташування амбулаторій та пунктів здоров’я, необхідність будівництва нових закладів залежно від кількості мешканців, особливості різних територій та транспортного сполучення, щільність проживання і природний приріст населення тощо). Нам виділили 170 млн грн, і ми маємо ефективно розподілити ці кошти, прорахувавши доцільність витрат, наприк­лад, відремонтувати старі амбулаторії чи спорудити нові. Якщо вибір 50 на 50, віддаємо перевагу будівницт­

10

ву. Враховували й наявність сімейного лікаря, тобто шукали кандидатуру, під яку зводитимемо амбулаторію разом із житлом з усіма зручностями. Кожен район презентував свою мережу й обґрунтовував своє рішення, так само ми відстоювали своє бачення в МОЗ та Мінрегіонбуді. Тернопільщина — один з небагатьох регіонів, де первинка досить добре укомплектована кадрами (на 73%), однак і надалі заохочуємо молодих спеціалістів до роботи у сільській місцевості. Думаю: цьогоріч, коли розпочнеться впровадження нового проекту, кількість бажаючих працювати сімейними лікарями значно зросте. До того ж минулого року ми на 100% забезпечили сімейних лікарів комп’ютерами, які придбали за кошти громад, місцевих бюджетів, з інших надходжень. Обласна рада виділила 500 тис. грн на створення електронного реєстру пацієнтів області, нині плануємо профінансувати (за рахунок субвенції, що надійде на створення спроможних мереж) проведення широкосмугового інтернету до кожного населеного пункту, де функціонує заклад сімейної медицини (третина з них уже має такий зв’язок). Адже потрібно забезпечити можливість оперативної передачі інформації з найвіддаленішого пункту здоров’я до амбулаторії сімейного лікаря. Щодо того, чи потрібно зберегти фельдшера на первинній ланці сільської медицини, я вважаю: кожен сімейний лікар має вирішувати це питання самостійно. Доки не підписані декларації між лікарем і пацієнтами, ми не маємо об’єктивної картини того, наскільки буде затребуваний у цьому процесі фельдшер. Найгострішою ж проблемою вважаю питання доїзду до амбулаторій, адже всі знають, які дороги і транспортне сполучення в Україні. Нині лікарі не зобов’язані обслуговувати виклики хворих удома, однак вони мають виїздити на прийом у пункти здоров’я. Розглядається й інший варіант, за якого лікар даватиме пацієнтові кошти на транс­портні витрати. Якщо нині робота одного ФАПу обходиться приблизно в 1 млн грн на рік, то, на мою думку, лікар зможе оплачувати пацієнтам проїзд до амбулаторії із тих коштів, котрі він отримає від НСЗУ. Можливий інший варіант, коли хворих доправлятимуть до амбулаторій окремим транспортом, який винайматиметься знову ж таки із тих кош­ тів, що прийдуть на амбулаторію «за пацієнтом». Нині чомусь усі вважають, що за новими правилами гри лікар не зможе бути самостійним. Це не так: він не залежатиме від жодного керівника, начальника управління охорони здоров’я, Голови об’єднаної громади — тільки від пацієнта та НСЗУ. Також усі чомусь переконані, що керувати амбулаторією й надалі буде об’єднана громада, насправді ж це робитиме НСЗУ. Тому варто зупинитися на деяких організаційних аспектах. Наприклад, вартість медичної послуги обраховуватиме єдина компанія НСЗУ у Києві. Така модель прийнятна для невеликих країн з кількістю населення у 2-4 млн осіб, але важко передбачити, як вона працюватиме в багатомільйонній Україні. Хоча теоретично цей варіант життєздатний, бо сучасні інтернет-ресурси та технології дають великі можливості, однак у практичній площині можуть виникнути непередбачувані проблеми. Ще один аспект, який наразі не зов-сім врахований, — контроль за якістю медичних послуг. Поки що невідомо, хто виконуватиме цю функцію. На мою думку, потрібно створити окрему структуру, яка контролювала б якість надання медичної допомоги на первинній ланці. Нині обласне управління охорони здоров’я разом із головними спеціалістами стежить за дотриманням протоколів, виконанням наказів, якістю роботи фахівців, розслідує проблемні випадки. За нових умов роботи хтось має здійснювати ці функції на рівні регіонів замість обласних управлінь. Не можна віддавати таку важливу ділянку роботи ОТГ. У Польщі розвинене лікарське самоврядування — Палата лікарська взяла на себе згадані функції і є суворішим контролером, ніж правоохоронні органи. Не менш важливо продумати, як у цей процес має вписатися ст. 49 Конституції України, що гарантує всім громадянам безкоштовну медичну допомогу. Вочевидь її потрібно змінити, бо вона

суперечить новим правилам відшкодування оплати медичних пос­луг через НСЗУ, а, керуючись Основним Законом, пацієнт має повне право вимагати безкоштовного їх надання.

Ігор МЕЛЬНИК, головний лікар Жашківської ЦРЛ, депутат Черкаської обласної ради

Ц

ього року в нашому районі вже функціонують 3 об’єднані ОТГ, які охоплюють більшість його території. Тому медична субвенція спрямовується на 4 окремі органи самоврядування. Відповідно та частка, яка припадала на утримання районної лікарні, виявилася недостатньою. Адже структура і функції закладу залишилися такими, як були: він надає вторинну медичну допомогу всім мешканцям району. Тому лікарні не вистачає знач­ної суми коштів — тільки на зарплати дефіцит становить 6,5 млн грн. Із таким значним браком коштів, коли не має змоги покрити навіть захищені статті, ми стикаємося вперше, тому опинилися перед складним вибором: або привести штат лікарні у відповідність до наявних коштів (тоді потрібно скоротити майже 80 осіб), або випрошувати гроші у громад, які продовжують користуватися послугами лікарні. Ми вже й без того значно «урізали» штат (за останні 3 роки скоротили більше 30 ставок), мобілізували всі внутрішні резерви, зменшили показник забезпеченості ліжками нижче встановленого нормативу (до 42 ліжок на 10 тис. населення), об’єднали відділення хірургії та травматології, більшість «вузьких» спеціалістів представлені однією фізичною особою, економимо на енерговитратах, перейшли на альтернативне паливо, власну систему водопостачання. Що ще вигадати? Тим більше, що помітили неприємну тенденцію: чим більше економимо, тим більше з кожним роком нам урізають фінансування. Тому залишається сподіватися тільки на добру волю депутатів об’єднаних громад, які виділили б кошти на утримання лікарні хоча б із розрахунку на те, скільки їх мешканців отримують медичну допомогу вторинного рівня. Ми такий розрахунок зробили для кожної громади (половина пролікованих у нашому закладі хворих мешкають у сільських населених пунктах). Хотілося б, щоб очільники громад перерахували частину медичної субвенції за своїх пацієнтів, тоді б коштів вистачило на утримання районної лікарні до кінця року. Однак на сьогодні ми отримали стільки, що «протягнемо» без заборгованості лише до липня. А далі — повна невизначеність, бо чіткого графіка надходження коштів не розроблено, та й ніхто не може змусити громади його дотримуватися. За такого фінансування неможливо говорити про розвиток лікарні чи якісь плани на перспективу, тим більше про модернізацію — живемо одним днем і працюємо в борг. Нам пояснюють, що це проблеми перехідного періоду реформи, але ж ми мусимо надавати послуги вже сьогодні! На жаль, впровадження реформи не враховує всіх нюансів, а вони досить серйозні та позначаються як на пацієнтах, так і на медичних працівниках. Не можна так ставитися до спеціалістів: або звільняйтеся, або виживайте як можете. Як виживати, коли в медичній галузі не дотримуються соціальні гарантії, не розрахована вартість медичної послуги для бюджетних закладів, а з дозволених платних послуг — лише зубне протезування та медичні огляди? Та й формула розрахунку медичної субвенції настільки заплутана, що ніхто, окрім тих, хто її вигадав, не зрозуміє. А громади не можуть виступити замовниками медичних послуг, бо на законодавчому рівні ця процедура не прописана. Тому не можна говорити про надання медичної допомоги високого рівня, наявність для цього всього необхідного в медичному закладі,

можливість використовувати різні джерела надходження коштів (місцевих підприємств, спонсорів чи пацієнта), адже відповідної законодавчої бази не існує. Навіть з благодійними внесками, які нам нібито дозволено використовувати, більше клопоту, аніж користі. Тому передусім має бути розрахована вартість медичних послуг і вказані джерела її покриття. Поки що це лише розмови, за якими неможливо зрозуміти, наскільки затягнеться перехідний період і як нам лікувати пацієнтів до того часу, коли він закінчиться. Чи варто сьогодні говорити про відкриття лікарями приватних кабінетів на районному рівні? Вони можуть надавати лише консультативні послуги. Адже для повноцінної роботи в приватному кабінеті будь-якого профілю потрібні кваліфікований персонал, відповідне обладнання, технічна служба (сьогодні в райцентрі досить складно знайти медтехніка, інженера, технічний персонал, який належним чином може обслуговувати обладнання). І важко уявити, як лікар зможе власними силами організувати й утримувати, скажімо, приватну хірургічну службу, де не просто робитимуть перев’язки, а виконуватимуть бодай мінімальні оперативні втручання. Та головне тут — украй низька платоспроможність населення, яке не зможе оплачувати такі послуги з власної кишені. У кого є кошти, той давно вже лікується у столичних клініках чи й за кордоном. Але більшість хворих користуватимуться послугами закладів вторинного рівня. Чи їх вважають людьми другого сорту? Не можна займатися самодіяльністю у галузі надання медичних послуг, усі повинні діяти в межах законодавст­ва України і згідно з бюд­ жетним кодексом. Тому зміни в цій царині конче потрібні. Районним лікарням навряд чи варто очікувати достатньої фінансової допомоги від ОТГ — більше розраховуємо на зміни в бюджетному кодексі, або ж на збільшення субвенції чи дотації на утримання таких закладів у перехідний період. Звичайно, ми працюємо з кожною громадою, із кожним селом, пояснюємо ситуацію, але їх бюджети також обмежені та й утримувати потрібно не тільки медицину. Реальна ситуація дуже складна — стан районних лікарень катастрофічний. Бо врешті постає питання: для чого утримувати такі неповноцінні заклади? Але коли їх не стане, що тоді робити хворим, яких не можна пролікувати на первинному рівні, скільки його не оснащуй і не розбудовуй? Чи гострий апендицит і перфорацію виразки вже не лікуватимуть у стаціонарних умовах? Нині не всі заклади вторинного рівня готові перейти на хірургію одного дня та повсюдне впровадження малоінвазивних методів лікування — для цього потрібен час, навчені кадри (а 50% наших лікарів — пенсійного віку!) і, знову ж таки, кош­ти, яких нині бракує навіть на елементарні речі. Якщо районні лікарні втратять рівень багатопрофільних установ інтенсивного лікування, вони просто перетворяться на терапевтичні заклади. Реформа — це передусім якісні зміни, а не «перетасовування карт у колоді» (у нашому випадку — перепрофілювання закладів на основі зниження їх статусу). Інакше годі чекати ефективності від будь-яких ініціатив, якими привабливими вони не виглядали б.

Н А С Т У ПН А Т Е М А Шановні читачі! Відкриваючи «Дискусійний клуб», ми ставили за мету дати кожному лікарю можливість висловитися з приводу наболілого. Тема нашого наступного обговорення:

«Невідкладна медична допомога: усе на плечі сімейного лікаря?»

Чекаємо ваших листів на адресу: 04211, м. Київ, а/с 138, редакція газети «Ваше здоров’я» або на e-mail: vz@vz.kiev.ua

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

20 квітня 2018 року

СПЕ Ц ПРОЕ К Т: П А ЛІ АТ ИВН А Д ОПОМОГА У СВІ Т І ТА В У К РА ЇНІ

ПАЛІАТИВНИЙ ЗАКЛАД У… ТЕРМІНАЛЬНІЙ СТАДІЇ ЗАНЕПАДУ Хоча на Запоріжжі дуже невтішна статистика щодо пощиреності тяжких захворювань, в області існує тільки один хоспіс, та й той нині майже приречений на зникнення. Директор закладу Володимир Гальчанський розповідає, як колись успішну установу довели до термінального стану.

Володимир ГАЛЬЧАНСЬКИЙ, директор благодійного закладу «Хоспіс Архангела Михаїла»

Перспективний початок У 2001 році в області реєтрували велику кількість хворих з IV стадією раку, тому за ініціативи управління соцзахисту Запорізької міськради відкрили благодійний заклад «Хоспіс Архангела Михаїла». Засновниками стали три громадські організації: Обласне Товариство Червоного Хреста, Обласний фонд милосердя та здоров’я й УПЦ КП. На той час в Україні були тільки два благодійні хоспіси: у місті Коростень (Житомирська область) та в нас. Річ у тому, що представники влади їздили за кордон і бачили, як працює подібна система. Там благодійна допомога надається на дуже високому рівні, зокрема заохочується державою. Ось і наші можновладці вирішили створити хоспіс за системою фінансування 50/50, поєднавши благодійність і бюджетні кошти. Спочатку ми дійсно працювали за планом. Запорізька міськрада прийняла програму паліативно-хоспісної допомоги, яка передбачала фінансування 12 ліжок для пацієнтів з термінальною стадією захворювання, ще 13 ліжок утримували за рахунок залучення благодійних внесків, частково їх оплачували родичі пацієнтів. Але в основному державних грошей вистачало. Наприклад, у 2013 році наш річний бюджет становив 700 тис. грн. Усі питання — придбання ліків, засобів індивідуального догляду, харчування — без проблем вирішувалися. Та й для мешканців міста вартість перебування їх хворих родичів у закладі була цілком доступною. Червоний Хрест забезпечував роботу 4 медсестер зі своєї патронажної служби, котрі працювали в нас. Загалом, усе було добре.

«Покращення» як смертельний вирок Але настав 2013 рік, коли державне фінансування раптово припинилося. Відтоді ми почали отримувати лише 4% необхідних нам коштів замість обіцяних програмою 50%. Річ у тому, що Кабмін прийняв постанову, котрою зобов’язував усі соціальні програми з фінансуванням у понад 100 тис. грн брати участь у торгах (раніше ці питання могла

вирішувати міська влада). Тендеру так і не провели: хто захоче фінансувати хоспіс? Відтоді ми виживаємо, як можемо. Програми, що зобов’язувала соцслужби нап­равляти до нас хворих, також уже немає. Є тільки адресна допомога. Але в цьому році в нас немає жодного соціального пацієнта, тому що до вказаної категорії потрапляють тільки самотні та малозабезпечені люди. А ті, у кого є родичі, навіть далекі, уже не мають на це права. Буває, бабуся живе сама, а квартиру переписала на онука, якому 4 роки і який мешкає за кордоном. І все — вона вже не може отримати хоспісну безкоштовну допомогу. Іншій бабусі відмовили, тому що в неї є чоловік, а те, що йому понад 80 років і він сам ледве ноги пересуває, нікого не хвилює… У таких випадках я переймаю на себе роль матері Терези й часто беру таких хворих до закладу. Постійно наступаю на одні й ті самі граблі. Ось у мене зараз лежить бабуся з когнітивними порушеннями, а родичі живуть у Росії. Племінник привіз її до мене без паспорта. Уже кілька місяців він оформляє опікунство, її документи, тому що без цього бабусю офіційно нікуди не візьмуть. Іншу стареньку теж нікуди не приймали, бо вона неадекватна через судинну деменцію, сусіди привели — забувала вимикати газ. Теж чекаємо, поки пасербиця оформить опікунство. Але доки бюрократична машина скрипить своїми неповороткими коліщатами, страждають люди.

Увага є — грошей немає Беремо пацієнтів на утримання, бо потрібно гроші заробляти — на зарплати, комунальні платежі, годування хворих. Наприклад, за опалення нині нараховується близько 30 тис. грн у місяць, а ще ж вода, світло, пральня, вивезення сміття (яке, до речі, не вивозять уже тиждень, і ми зберігаємо його всередині, аби собаки не розтягли) тощо. Ми самі готуємо їжу — на електричній плиті, але, за великим рахунком, це неправильно, бо в такий спосіб порушуємо санітарні норми. Проте після ліквідації санітарної служби, контролюючих органів на це вже ніхто не звертає уваги. Тричі на тиждень нас годують волонтери: привозять гарячі обіди, але, по суті, це теж порушення, адже умови приготування ніхто не перевіряє. Замовляти їжу в їдальні нам не по кишені — це мінімум 50 грн на хворого на добу, тобто близько 400 тис. грн на рік. Де мені їх узяти? Аби вижити, нам зараз дуже потрібно, щоб у закладі перебувало щонайменше 22 пацієнти і кожен платив 6 тис. грн у місяць — по 200 грн на добу. А в цьому місяці ми отримали всього 47 тис., бо не всі родичі можуть внести всю суму. Народ зубожів, але не виганяти ж хворих? Нехай хоч щось платять... Сподіваємося лише на допомогу небайдужих людей. Так, студенти Запорізького державного медичного університету в лютому-березні цього

року зібрали близько 40 тис. грн. Коли ми звернулися з проханням про допомогу через інтернет, нам почали привозити дуже багато продуктів — у цьому плані ми увагою не обділені. Але це ж не вихід із ситуації.

Хто винен і що робити? Директором хоспісу працюю 17 років, аж раптом дізнаюся, що наш благодійний заклад більше не вважається ані медичним, ані соціальним. І стаж у мене та моїх співробітників за всі ці роки — не медичний, а загальний. Знову — зміни, і знову — на гірше. Тож тепер, аби заклад отримав ліцензію, а медики могли підвищувати кваліфікацію, треба переводити його в комунальну власність. Хоспіс розташований на території КУ «Запорізька міська клінічна лікарня №10», тож ідеальний варіант — стати частиною її структури. Навіть головний лікар закладу підтримує це, у них є вільні посади у штатному розписі, фінанси, які допомогли б утримати на плаву наше відділення, їдальня, де могли б готувати. Але міська влада чомусь не поспішає вирішувати це питання. Без сторонньої допомоги наш заклад точно не виживе. За минулий рік через хоспіс пройшло 75 пацієнтів, із них 48 померли. Практично щодня лунають дзвінки з проханням когось взяти. Перше питання, яке нам ставлять: скільки коштує перебування? І коли люди чують про суму у 200 грн на добу, то мусять добре подумати. У 2016 році ця цифра становила 135 грн, але якщо в травні знову підвищать мінімальну зарплату, то вона зросте майже до 300 грн. Мені, звісно, хотілося б, аби рідні хворих сплачували якусь частину вартості перебування пацієнта в нашому закладі, а інше доплачувала держава або місто (хоча б за комуналку — 100-150 тис. грн на рік, для Запоріжжя це не надто великі гроші), однак.... Тож упевнений, що варто розширювати показання до перебування у хоспісі. Обмеження мають бути не тільки за соціальним, а й фінансовим станом пацієнта, адже достаток у всіх різний. Нещодавно я підрахував, що у середньому в нас перебуває 18 пацієнтів на рік. Зараз у нас — 19 хворих, за яких платять здебільшого родичі — від 3 до 6 тис. грн. Але вони не вирішать проблем хоспісу. Я неодноразово звертався до міської влади з проханням допомогти фінансово, завжди акцентував увагу на тому, що пацієнти — мешканці нашого міста, які працювали на його благо, а зараз потрапили у скрутну ситуацію. Однак позитивної відповіді поки що не дочекався.

«Вигорання білого халата» За 17 років існування хоспісу штат співробітників пов­н істю змінювався разів 5-6. Так склалося, що я — єдина людина, котра працює тут усі ці роки. У таких установах важко. Є, звісно, медсестри, стаж роботи яких у нашому закладі по 10 років, а є ті, хто прий-

шов з великим досвідом, однак не витримав... У мене вже нема ніяких емоцій — я просто констатую факти. Не дарма ж вираз «вигорання білого халата» з’явився саме у хоспісах. Це психологічно дуже важко — коли на твоїх очах страждають хворі, а потім помирають. Приблизно 40% людей взагалі не сприймають подібних установ. Тема паліативно-хоспісної допомоги майже не обговорюється на екранах телевізорів, у ЗМІ, навіть в університетах медиків до надання паліативної допомоги не готують. Коли я закінчував медичний виш, нас не вчили, як розмовляти з умираючими хворими, навіть безнадійних ми обнадіювали. Проте невиліковно хворому важливо знати, скільки часу йому залишилося, що він повинен встигнути зробити, і сказати йому про це має лікар.

SOS Якщо нам не допоможуть, хоспіс просто припинить своє існування, і на цьому наша місія закінчиться. Ми — дуже маленька установа, яка допомагає людям гідно закінчити життя, і такі заклади повинні бути в пріоритеті у держави, місцевої влади. Система співфінансування благодійниками та державою — перспективна, але її має підтримувати влада, а не забезпечувати окремо взятий директор окремо взятого хоспісу. У нашій країні функціонує Асоціація паліативної та хоспісної допомоги, розроблена Національна стратегія розвитку системи паліативної та хоспісної допомоги до 2022 року. Але фактично реальної стратегії немає, хоча це один з пріоритетних напрямків медицини. Я переконаний: так само, як і екстрена допомога, паліативна має бути доступною і безкоштовною для хворих. Може, досить «іти в Європу» лише на словах, а час починати робити реальні кроки? Анастасія ПОЙДА, спеціально для «ВЗ»

МОВОЮ ЦИФР У благодійному закладі «Хоспіс Архангела Михаїла» фукціонують 25 ліжок. У хоспісі працюють 1 лікар — він же директор, 4 медсестри, 5 санітарок, 2 буфетниці. Вартість одного ліжко-дня становить у середньому 320 грн. Харчування наразі відбувається за допомогою волонтерів, а взагалі закладається щонайменше 50 грн на добу для людини. Заклад розміщений в окремій одноповерховій будівлі площею 400 кв. м, що була споруджена у 1952-1953 роках.

11

С П Е Ц П Р О Е К Т: П А Л І АТ И В Н А Д О П О М О ГА У С В І Т І ТА В У К РА Ї Н І

ПАЛІАТИВНА ДОПОМОГА МАЄ НАДАВАТИСЯ З МОМЕНТУ ВСТАНОВЛЕННЯ ДІАГНОЗУ НЕВИЛІКОВНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ Що б не говорили про паліативну допомогу в Україні, але останніми роками певні зрушення все-таки відбулися, зокрема розроблено проект Стратегії паліативної допомоги на період до 2027 року, відкрито хоспіси та відділення практично в усіх регіонах України. На Тернопільщині, незважаючи на численні поразки, півтора року тому також вдалося реалізувати давній задум і відкрити хоспіс. Нині тут надають медичну допомогу 30 пацієнтам. Утім, протягом цього короткого часу в закладі зуміли не тільки налагодити роботу стаціонару, а й закласти основи для розвитку нової ланки надання медичної допомоги регіону — паліативної служби.

Андрій ПАЛАМАРЧУК, головний лікар Тернопільської обласної лікарні «Хоспіс», Голова Тернопільського осередку ВГО «Ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги»

ВЗ Про потребу у хоспісі на Тернопільщині говорили давно. Чому саме зараз вдалося її задовольнити?

— У нашому краї майже 5 тис. осіб щорічно пот­р ебують паліативно-хоспісної допомоги, тому необхідність у такому закладі виникла

давно. Неодноразово були й намагання організувати хоспіс, остання спроба — розміщення кількох ліжок паліативної допомоги в одній із міських лікарень. Проте проіснували вони недовго через обмежене фінансування. Узагалі ж ідея відкрити хоспіс на Тернопільщині довго «блукала» офіційними коридорами, й ось півтора року тому на базі колишньої лікарні позалегеневих форм туберкульозу нарешті шляхом перепрофілювання вдалося створити медичну установу паліативної допомоги «Тернопільська обласна лікарня «Хоспіс». За модель взяли стаціонарний заклад з амбулаторно-виїзною службою паліативної допомоги та мультидисциплінарною командою. Наша лікарня розрахована на 30 ліжкомісць. Серед пацієнтів переважають хворі у тяжкому стані з онкологічними та загальносоматичними недугами в стадії прогресування захворювання і декомпенсації з усієї області. ВЗ Чому виникла ідея створити саме окремий заклад, а не, скажімо, палі-

ативне відділення чи кілька ліжок у складі якоїсь медичної установи?

— Обидві форми діяльності, безсумнівно, мають право на існування, але ми віддали перевагу саме хоспісу, а не відділенню, аби в майбутньому він став базовим центром для надання цього виду меддопомоги мешканцям усього регіону. У процесі реформування та створення госпітальних округів, яких на Тернопільщині має бути чотири, у структурі кожного з них передбачено хоспіс стаціонарного типу. Коли ж на Тернопільщині тривала інформаційна кампанія щодо створення госпітальних округів, то разом із фахівцями управління охорони здоров’я ОДА ми проводили зустрічі з депутатами обласної ради, представниками громад, аби роз’яснити, чому в кожному окрузі необхідний заклад паліативно-хоспісної допомоги. Я не назвав би це особливими труднощами, але часто ми натикалися на нерозуміння колег, громадськості, котрі чомусь вважали хоспіс відділенням геріатрії. Та й у владних структу-

СПОДІВАЄМОСЯ, ЩО ВЖЕ ЦЬОГО РОКУ ЗАПРАЦЮЄ ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ПАЛІАТИВНУ ДОПОМОГУ», КОТРИЙ ЧІТКО ОКРЕСЛИТЬ СИСТЕМУ ТАКОЇ ДОПОМОГИ, ВИЗНАЧИТЬ ПОРЯДОК ЇЇ НАДАННЯ, ПИТАННЯ МІЖВІДОМЧОЇ КООРДИНАЦІЇ У ЦІЙ ГАЛУЗІ ТОЩО. МАЄМО НАДІЮ: ПАЛІАТИВНА ДОПОМОГА, ЯКА ПОТРАПИЛА ДО «ЗЕЛЕНОГО ПАКЕТА» МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ, ПОСЯДЕ НАЛЕЖНЕ МІСЦЕ В СИСТЕМІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я, А ДЕРЖАВА СТОВІДСОТКОВО ПРОФІНАНСУЄ ЦЕЙ НАПРЯМОК, ЯК ЗАЯВЛЯЄ ПРОФІЛЬНЕ МІНІСТЕРСТВО

12

рах не завжди розуміли, чому є потреба саме в такому закладі. Доволі часто мені доводилося розтлумачувати, що пацієнти з обмеженим прогнозом життя мають право на комфортну територію у суспільстві. Створюючи установу паліативної допомоги, ми до того ж мали на меті привернути увагу медиків, громадськості, суспільства до проблем невиліковно хворих. ВЗ Як вдалося вирішити питання фінансування закладу, адже навіть утримувати кілька стаціонарних ліжок непросто, а тут — ціла медустанова з укомплектованим штатом працівників, витратами на побутові послуги, медпрепарати?

— Заклад фінансується з обласного бюджету, яким передбачена оплата праці фахівців, енергоносіїв, медикаментозного забезпечення та інших потреб. Цих коштів, звісно, не вистачає, вони не покривають потреб закладу, адже пацієнти перебувають у нас фактично до останніх днів життя й окрім лікарських препаратів (наприклад, наркотичних знеболювальних, які коштують недешево) потребують медичного догляду, засобів особистої гігієни у великій кількості тощо. Тому ми радо приймаємо благодійну допомогу, зокрема налагодили співпрацю з благодійними міжнародними організаціями. З часу створення хоспісу саме зав­д яки такій співпраці оновили ліжковий фонд, отримали предмети індивідуального догляду, засоби пересування, постільну білизну, матраци. Це, здавалося б, прості речі, але вони вимагають значних капіталовкладень. До того ж є місцеві меценати, благодійники, із якими ми співпрацюємо, бо не так просто вижити на ті кошти, що виділяє держава. Дуже сподіваємося, що вже цього року запрацює Закон України «Про паліативну допомогу», котрий чітко окреслить систему такої допомоги, визначить порядок її надання, питання міжвідомчої координації у цій галузі тощо. Маємо надію: паліативна допомога, яка потрапила до «зеленого пакета» медичних послуг, посяде належне місце в системі охорони здоров’я, а держава стовідсотково профінансує цей напрямок, як заявляє профільне Міністерство. На мій погляд, модель хоспісу в нашій країні, обтяженій економічними негараздами, має ґрунтуватися на дещо інших, ніж за кордоном, засадах. Я маю на увазі, що держава мусить взяти на себе повноцінну опіку над соціально незахищеними верствами населення. Досить часто трапляються випадки, коли пацієнт і його родина після тривалого лікування в багатьох медзакладах фінансово та морально вис­ нажилися, а підтримати їх нікому. Більшість хворих потрапляє до нас на останніх стадіях недуги, коли офіційна медицина вже використала всі свої засоби, і пацієнт потребує лише симптоматичного лікування та знеболювання. Тому в питаннях паліативного супроводу держава повинна допомагати практично до

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

20 квітня 2018 року

СПЕ Ц ПРОЕ К Т: П А ЛІ АТ ИВН А Д ОПОМОГА У СВІ Т І ТА В У К РА ЇНІ

Будівля, у якій розміщена Тернопільська обласна лікарня «Хоспіс»

останніх днів життя таких хворих, аби людина не ламала голову, де взяти ліки, чим оплатити послуги доглядальниці тощо. Важко спрогнозувати, як в умовах нового законодавства визначатиметься вартість надання паліативної допомоги, але за попередніми підрахунками ліжко-день у такому медичному закладі коштуватиме 400-500 грн. Сюди входять забезпечення медикаментами, засобами догляду, оплата праці медперсоналу, енергоносіїв тощо. Проте наразі невідомо, які саме послуги включатиме гарантований державою пакет. Тому, аби наблизити цей вид допомоги до пацієнта й водночас здешевити його, запроваджуємо роботу виїзних бригад, які надаватимуть паліативну допомогу вдома чи за місцем перебування пацієнта. ВЗ У який спосіб вирішили організувати роботу виїзної бригади?

— Як засвідчує зарубіжний досвід, паліативну допомогу необхідно вводити до процесу курації інкурабельних хворих значно раніше, ніж пацієнт потрапить до хоспісу, й організувати її можна навіть у хірургічному відділенні онкодиспансеру чи в помешканні, де наразі перебуває людина. Надавати таку комплексну паліативно-хоспісну допомогу повинна мультидисциплінарна команда. Уже цього року плануємо розширити послуги нашого закладу, створивши виїзну службу. Для цього маємо намір налагодити співпрацю з центрами первинної медико-санітарної допомоги, онкодиспансером, закладами загальнолікарняної мережі. Розпочнемо з Тернопільського району та міста Тернопіль, а згодом розширюватимемо свої послуги до меж госпітального округу. Мультидисциплінарна бригада має самос­ тійно долучатися до процесу надання такого виду меддопомоги, а не чекати звернення родичів пацієнта. Український менталітет зумовлює те, що проблеми зі здоров’ям людина часто не хоче виносити за межі власного помешкання й останні дні життя воліє провести вдома, тобто в колі рідних і близьких. Тож наше завдання — допомогти родині та пацієнтові дожити відведені йому дні з достоїнством, без болю та страждань. Це й покликана здійснити виїзна бригада служби паліативної допомоги. Але для того, аби її дії були професійними, маємо перш за все добре підготувати персонал, і найкраще, на мій погляд, це вдасться зробити в структурі окремого закладу, де з роками вибудовується ціла філософія надання паліативної допомоги. Запровадивши діяльність виїзних бригад, ми також зможемо здійснювати диференційований відбір хворих для стаціонарного лікування під час медичного спостереження за ними вдома, отже, жоден пацієнт не залишиться поза увагою. Під час конференції «Паліативна допомога в Євроазійському регіоні», у роботі якої взяли участь представники не лише європейських країн, а й держав колишнього соцтабору, я

Фахівці хоспісу разом зі студентами та викладачами ТДМУ проводять інформаційну роботу з мешканцями Тернополя

КОЛИ ПОЧАЛИ ПОШУКИ ПЕРСОНАЛУ, ЗРОЗУМІЛИ: ЗНАЙТИ МЕДИКІВ, ГОТОВИХ ДО РОБОТИ ІЗ ХВОРИМИ В ТЕРМІНАЛЬНІЙ СТАДІЇ, НЕПРОСТО. ПІСЛЯ ПЕРЕПРОФІЛЮВАННЯ ЗАКЛАДУ МИ ЗІТКНУЛИСЯ З ПЛИННІСТЮ КАДРІВ — СПЕЦІАЛІСТИ, ЯКІ ДОБРЕ ЗАРЕКОМЕНДУВАЛИ СЕБЕ У ФТИЗІАТРІЇ, НЕ ЗМОГЛИ ПРАЦЮВАТИ В ПАЛІАТИВНІЙ МЕДИЦИНІ

спілкувався з молдовськими фахівцями, котрі обрали страхову модель медицини. З’ясувалося, що в Молдові доволі велика різниця між фінансуванням одного ліжко-дня в стаціонарі та витратами на виїзну бригаду. Тому вони й вирішили робити ставку на виїзну службу, адже оплата за послугу значно нижча, а ефекту вдається досягти не гіршого, ніж у стаціонарі. Запровадивши таку модель, молдовські фахівці мають можливість охопити більшу кількість пацієнтів й отримують фінансування від фонду державного страхування з медичної допомоги. Так працюють у багатьох країнах. Узагалі ж паліативна допомога повинна розпочинатися в момент встановлення діагнозу невиліковного прогресуючого захворювання, її можна надавати одночасно з лікуванням у закладах третинного рівня. Зрозуміло, що нині це видається дещо дивним, і не всі лікувальні установи та й медичні працівники готові до такої моделі, тому ми ведемо роз’яснювальну роботу. ВЗ Які ще проблеми окрім фінансової постали перед вами під час організації роботи хоспісу?

— Від самого початку ми прагнули організувати не просто хоспіс, а Центр організаційнометодичної та навчальної роботи для студентів Тернопільського державного медичного університету і фахівців з усіх медустанов у межах госпітальних округів Тернопільської області. Це була ще одна причина створення повноцінного закладу, бо досягти встановленої мети в межах окремого відділення виявилося важко. Однак, коли почали пошуки персоналу, зрозуміли: знайти медиків, готових до роботи із хворими в термінальній стадії, непросто. Після перепрофілювання закладу ми зіткнулися з плинністю кадрів — спеціалісти, які добре зарекомендували себе у фтизіатрії, не змогли працювати в паліативній медицині. Узагалі ж проблема кадрів багатовекторна. Це і низькі зарплати, і відсутність надбавок, але найголовніша перепона — психологічна. Про-

фесійне вигорання, постійний контакт з невиліковними пацієнтами негативно позначаються на психологічному стані медиків. І не дивно, адже лікар налаштований на одужання пацієнта. Тому психологічно важко допомагати людям, знаючи, що позитивного результату не буде. Зараз у медичних колах точаться дискусії з приводу того, чи варто в переліку лікарських спеціальностей виокремлювати паліативну допомогу. Це має бути окрема спеціальність, чи ж ліпше доповнити існуючі спеціальності паліативним статусом? На мою думку, було б краще до вже існуючих спеціалізацій додати розділ паліативної допомоги, адже тут дуже широкий спектр нозологій. Скажімо, до нас доправляють пацієнтів з різними формами онкологічних захворювань, тож один фахівець не може «охопити» всі локалізації. Навчити допомагати хворому за наявності певних симптомів — завдання післядипломної освіти, коли лікар певної спеціалізації може пройти одно- чи двомісячні курси, щоб вивчити всі ази паліативної допомоги і практично освоїти цей напрям. Також на початку організації хоспісу дуже непросто було налагодити роботу психотерапевтичної служби. Крім того, важливо, аби біля інкурабельного пацієнта міг цілодобово перебувати хтось із рідних, і такі умови ми створили. ВЗ Що плануєте на найближчу перс­- пективу?

— На мій погляд, ми повинні зробити більший акцент на виїзній службі, запровадивши пацієнторієнтовану модель паліативної допомоги. У такий спосіб вдасться охопити ширше коло осіб, здійснювати диференційований відбір пацієнтів і наблизити цей вид допомоги до місця перебування хворого. У планах також створення телефонної гарячої лінії, скайп-зв’язку, за якими можна було б отримати цілодобову консультативну допомогу, психологічну підтримку, професійні поради, відкоригувати стан пацієнта. Ми зараз над цим працюємо. Крім того, маємо намір організувати диспетчерську, так званий кол-центр.

Потреба суспільства у паліативній допомозі визріла давно, тож варто спільними зусиллями взятися за її розвиток. У тому, що цей вид меддопомоги нарешті вийшов із тіні, ба навіть потрапив до «зеленого пакета» медичних послуг, неабияка заслуга громадських організацій, котрі останні п’ять років лобіюють питання захисту невиліковно хворих. Проте без підтримки держави не обійтися. Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»

МОВОЮ ЦИФР Перший на Тернопільщині заклад паліативної допомоги — Тернопільська обласна лікарня «Хоспіс» — розпочав свою діяльність у жовтні 2016 року. Загалом паліативної допомоги потребують щонайменше 5 тис. жителів Тернопільської області. У структурі Тернопільської обласної лікарні «Хоспіс» розгорнуто 30 паліативних ліжок. За розрахунками фахівців реальна пот­ реба регіону становить 120-150 паліативних ліжок.

45% госпіталізованих до обласної лікарні «Хоспіс» — пацієнти з онкологічними захворюваннями, 55% — із загальносоматичними хворобами на стадії прогресування та декомпенсації. Торік на медикаменти для стаціонарного лікування пацієнтів з обласного бюджету було виділено 102,6 тис. грн.

119 тис. грн надійшло з обласної скарбниці на продукти харчування для пацієнтів обласної лікарні «Хоспіс» у 2017 році. Вартість одного ліжко-дня у хоспісі у середньому становить 39 грн, з них 20 грн витрачається на медикаменти, решта — на продукти харчування.

13

РЕПОРТАЖ З ГАРЯЧОЇ ТОЧКИ

КРІЗЬ ЗГАРИЩЕ ІЛОВАЙСЬКОГО КОТЛА Одна з найбільш гірких і болючих сторінок війни на Сході України — Іловайська трагедія, коли вихід кількох колон із оточення так званим зеленим коридором призвів до масової загибелі українських військових. Довго існував міф про те, що вцілілих і загиблих наших героїв вивозили представники Червоного Хреста. Насправді ж порятунок вояків ліг на плечі бійців 8-ї Полтавської окремої автомобільної санітарної роти. Тривалий час про їх подвиг не згадували, він залишався, так би мовити, поза кадром. І лише завдяки зусиллям рідних цих мужніх людей, громадськості, волонтерів правда про «ангелів Іловайська» відкрилася. Розівка — передостанній пункт української території

Анатолій ТОПОЛЯ, командир 8-ї Полтавської окремої автомобільної санітарної роти, капітан запасу

Санпідрозділ на колесах Буремний 2014 рік. На Донбасі вже палає війна, ворог нищить українську землю. Багато патріотів рвуться на фронт добровольцями. Фельдшер Олег Колісник (пізніше боєць 8-ї роти) мало не щодня телефонував до військкомату. І тільки в середині літа, коли за розпорядженням медичного Департаменту ЗСУ почала формуватися наша рота, патріоти-добровольці (вони становили 60% підрозділу) стали, нарешті, до її лав. За задумом організаторів ми мали пройти медичну підготовку й доправляти поранених із медрот до мобільних шпиталів і ЦРЛ. Уже згодом війна перекреслила ці плани: нам доводилося рятувати поранених прямо на передовій

або під вогнем ворога серед завалів будинків й оперативно доправляти їх до найближчого медпункту. Формування нового підрозділу почалося 1 серпня в селищі Вакуленці під Полтавою. Полтавська ОДА, її Департамент охорони здоров’я мали надати транспорт. Так до роти потрапило 45 «санітарок» та 12 вантажівок — із військових складів, що перебували на консервації, із гаражів управлінь охорони здоров’я, від деяких приватних фірм. Але, коли наші водії спробували завести ці машини, виявилося, що половина з них несправні. Тож хлопці взялися лагодити їх, допомогла й обл­держадміністрація — направила нам на підмогу бригаду механіків, а деякі санітарні машини, що не підлягали ремонту, замінили. Народний депутат Валерій Головко (нині — Голова ОДА) за власний кошт відремонтував кілька машин. Допоміг у справі й тодішній в. о. Голови облради Володимир Марченко. Майже 3 тижні пішло на те, аби зробити рухомий склад справді рухомим. А от медичну підготовку водіїв проводили поспіхом, нашвидкуруч. Фактично за кілька занять нам показали, як надавати першу медичну допомогу, правильно вкладати пораненого на ноші, доправляти до транспорту, розміщувати там. Усього підрозділ налічував 136 бійців, більшість — водії-санітари; у складі також були

3 фельдшери та кілька кухарів. Був серед нас і духівник, який не цурався ніякої роботи, по кілька днів міг не спати, працював навіть на кухні, а ще виконував обов’язки психолога. Зазначу, що дармоїдів у роті не було: усі працювали, не зважаючи на втому. Шкода, але штатний розпис автомобільної санітарної роти вочевидь робили за зразком Другої світової війни, бо сьогодні в армії НАТО екіпаж однієї такої машини складається із чотирьох осіб, а в нас — із двох, і це ускладнювало завдання з оперативного порятунку потерпілих.

Чотири дні, як ціле життя… Уже 26 серпня 2014 року нашу роту направили на передову в розпорядження командира 61-го мобільного військового шпиталю. О 3-й ночі прибули на місце. Доповіли по всій формі командиру. Нам наказали розбити намети в лісосмузі, а десять «санітарок» передати шпиталю (там була лише одна така машина). Ще в Полтаві, під час формування роти, кожному видали 33К (загальновійськовий захисний костюм) і каски (мабуть, ще зразка 1941 року). Респіратори, які пролежали на складах більше ніж півстоліття, тріскалися в руках… Добре, що волонтери області щедро наділили нас харчами, а Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір

ШКОДА, АЛЕ ШТАТНИЙ РОЗПИС АВТОМОБІЛЬНОЇ САНІТАРНОЇ РОТИ ВОЧЕВИДЬ РОБИЛИ ЗА ЗРАЗКОМ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ, БО СЬОГОДНІ В АРМІЇ НАТО ЕКІПАЖ ОДНІЄЇ ТАКОЇ МАШИНИ СКЛАДАЄТЬСЯ ІЗ ЧОТИРЬОХ ОСІБ, А В НАС — ІЗ ДВОХ, І ЦЕ УСКЛАДНЮВАЛО ЗАВДАННЯ З ОПЕРАТИВНОГО ПОРЯТУНКУ ПОТЕРПІЛИХ

14

(УПЦ Київського патріархату) забезпечив частину полтавців бронежилетами і благословив. (Чи не завдяки Всевишньому, усупереч обставинам, рота таки вціліла?) Шкода, але ні сьогоднішній міський Голова Полтави Олександр Мамай, ні тодішній Голова ОДА Віктор Бугайчук не потурбувалися про наше спорядження — якби не названі благодійники, поїхали б на війну голі й босі… Уже в обід того самого дня роті наказали знятися з місця й передислокуватися в Куйбишеве. Кажуть, щойно ми виїхали, ворожі «Гради» накрили вогнем лісосмугу. На душі було тривожно, усіх пригнічувало передчуття біди. І не випадково. Під ранок нас зібрали й повідомили: «Їхатимете в бік Старобешевого — це окупована територія. Потрібні добровольці, хто згодний, вийдіть...» Погодилися всі. Дорогою бачили потрощені снарядами дерева, понівечені машини, поранених бійців. Щойно призначений командир колони наказав робити з білих простирадл прапори і встановлювати на машини. Він сказав: «Доберетеся до останнього блокпоста — там перевозитимете поранених». Про те, що насправді сталося, нам ніхто не повідомляв. Ще раз подумки подякували полтавським волонтерам: у кожній машині була куплена ними рація, і ми могли тримати зв’язок один з одним. Уже на ходу колону поповнили кілька КАМАЗів. Одну групу медиків очолив лікар Юрій Ткач з Очакова — людина мужня, відповідальна, справжній професіонал. Потім приєднався мікроавтобус із розвідниками. Згодом переговори із сепаратистами вели саме вони. Аж тоді ми з інтернету дізналися страшну новину: під Іловайськом потрапили в котел українські військові, є багато поранених і загиблих. Ось і перший пост бойовиків. Там бійцям роти ворог наказав здати зброю й мобільні телефони. Поводилися найманці зухвало. Один із них цілився з автомата то в одну, то в іншу машину, провокуючи на відповідь. Піз-

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

РЕПОРТАЖ З ГАРЯЧОЇ ТОЧКИ

20 квітня 2018 року

Демобілізація! Попереду — рідні домівки

Рота заходить у зону Іловайського котла

ніше ми довідалися: то був сепаратист на прізвисько «Матвєй», що вирізнявся надзвичайною жорстокістю. Ще один неприємний інцидент стався у Старобешевому: група сепаратистів, очевидно, під дією наркотиків, накинулася на наших бійців, почала їх бити, виміщаючи свою лють. Лише через двадцять хвилин нападники вгамувалися: розвідники залагодили ситуацію з координаторами. Від початку нашого від’їзду з Полтави й до заходу в Старобешеве минуло лише чотири дні. Та вони здалися нам цілим життям…

Дорога смерті Від Старобешевого до Іловайська пролягла дорога завдовжки у 40 кілометрів. Саме нею виходили з оточення українські військові із 7 підрозділів, що потрапили в котел. Тут полягла більшість із них: найманці й кадрові російські військові розстріляли колону з важкої зброї. Гуманітарний коридор, обіцяний Путіним, виявився пасткою. Водіям-санітарам 8-ї роти було наказано вивезти поранених і загиблих із цієї території. Нас розділили на дві частини. Одна виїхала в напрямку села Горбатенко, інша — у бік Червоносільського. Коли перша доїхала до місця призначення, російські військові наказали бійцям зняти каски і бронежилети. Потім ми рушили на завдання групами по 5-6 машин. Згадує фельдшер Олег Колісник: «Коли ми потрапили в зону пошуків, перед нами постала жахлива картина: спалені машини з обгорілими тілами, підірвані разом з екіпажем танки, підбиті автобуси й мікроавтобуси з людьми, безліч трупів, фрагменти тіл. Рятувати було нікого! Але я розумів: ми повинні зібрати якомога більше останків. Рукавичок не було — брали голими руками. Страх пропав, натомість звідкись бралися сили: мабуть, то ненависть до загарбників додавала їх. Порахувати точно, скільки там було вбитих, неможливо. Особисто я тільки за день виніс не менше п’ятдесяти».

Водії-санітари роти

Екіпаж санітарної машини: Артур Мазилкін, Анатолій Власов, Олександр Тунік

Фронтова дружба непорушна. Полтава, березень 2018 року

КОЛИ ПОТРАПИЛИ В ЗОНУ ПОШУКІВ, ПЕРЕД НАМИ ПОСТАЛА ЖАХЛИВА КАРТИНА: СПАЛЕНІ МАШИНИ З ОБГОРІЛИМИ ТІЛАМИ, ПІДІРВАНІ РАЗОМ З ЕКІПАЖЕМ ТАНКИ, ПІДБИТІ АВТОБУСИ Й МІКРОАВТОБУСИ З ЛЮДЬМИ, БЕЗЛІЧ ТРУПІВ, ФРАГМЕНТИ ТІЛ. РЯТУВАТИ БУЛО НІКОГО!

Поринає в тяжкі спогади Олександр Таран: «У перший день пошуків було більше загиблих, ніж живих. Думати, страждати, осмислювати цю трагедію було ніколи — треба було діяти. Я брав із собою 10 флаконів одеколону, обливав ними вцілілих бійців, котрих знаходив, і це приводило їх до тями — нав­ коло стояв жахливий трупний сморід, від якого паморочилася голова. Натрапляли то тут, то там на фрагменти тіл: кисті рук, черепи, грудні клітки, пальці — збирали все. У хід ішли простирадла, ковдри, плащ-намети. Вантажили так, що тілами машини були заповнені вище бортів. А дехто із хлопців не витримував — у них від цього жаху «вибухали» мізки. Знаходили й роздягнених наших бійців зі слідами катувань. Невимовна радість охоплювала, коли вдавалося відшукати живих. Поранених виводили із шокового стану, надавали їм необхідну медичну допомогу. Дуже часто вибігали з посадок наші вояки, які переховувалися в кукурудзяному полі по 3-4 дні. А оскільки домовленість була вивозити тільки поранених і загиблих, доводилося йти на хитрощі: робили їм ножем неглибокі порізи на м’яких тканинах, бинтували, аби «поранення» здавалося правдоподібним. Ми постійно перебували на межі життя та смерті. Якось уночі опинилися в лісосмузі, де окопалися росій-

ські військові. А наш супроводжуючий кудись зник. Цієї миті по лісосмузі відкрив вогонь український танк. І чуємо розмову: «Якщо ще раз пальне, ми цих «укрів» грохнемо і все спишемо на їх танк…» На щастя, поруч зупинилася російська БМП, офіцер, який вийшов, запитав, хто ми і що робимо. Сказали, що, мовляв, заблукали. На диво, він нас не розстріляв, а вказав, куди йти. І таке буває на війні…» У Старобешевому рота пробула з 29 серпня до 2 вересня. За цей час бійці відшукали й вивезли з Іловайського котла 600 тіл полеглих українських бійців, евакуювали 200 поранених, врятували, надавши першу медичну допомогу, 400 полонених.

Від Слов’янська до Маріуполя За всіма військовими розкладами наша рота не повинна була повернутися. Ні ворогу, ні нашому військовому командуванню свідки, тим більше добровольці, були не потрібні. Ми не можемо це підтвердити документально, але, зіставляючи події, факти й відчуття, переконані у своїй правоті. Я впевнений, що колись правда про Іловайський котел (а таких у цій неоголошеній війні було сім!) відкриється. І про тих, хто віддавав бездарні військові накази, і про тих, хто довів українську армію до стану «нижче плінтуса», хто розкрадав роками її майно. Ми діз­наємося, чому було проігноровано прохання з передової під-

тримати наші підрозділи артилерійським вогнем, та багато іншого. Втрат під Іловайськом було набагато більше, ніж за офіційною статистикою, адже ніхто не рахував тих, кого не знайшли, хто безіменним ліг у донецьку землю. Я і мої побратими вважаємо: той котел був не просто помилкою генералів, а справжньою «підставою», і за ці прорахунки нікого з вищого військового керівництва досі не покарано. Після цих незабутніх гірких подій Полтавська 8-ма окрема автомобільна санітарна рота повернулася в Куйбишеве. Потім були Донецький аеропорт, Піски, Авдіївка (промзона), Маріуполь… Водії-санітари вже у складі медичних підрозділів надавали першу медичну допомогу і доправляли поранених до лікарень та шпиталів. Ми стали справжніми медиками і якоюсь мірою психологами. Навіть коли рана в потерпілого була смертельною, підбадьорювали: «До весілля доживеш!» Від Слов’янська до Маріуполя проліг бойовий шлях моїх побратимів. Ми трималися, бо так було треба — хто ж, як не ми?! А тепер втрачаємо друзів уже в мирному житті: уламки війни потрапили кожному в серце, і воно часом здає… Проте ніколи не шкодуємо, що поставили заслін ворогу, бо ми пішли туди, аби вони не прийшли до нас. Ніна КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ»

15

МЕДИЦИНА В РЕГІОНАХ Б У КО В И Н А

У ЧЕРНІВЦЯХ ПРАЦЮЮТЬ ЗА ЄВРОПЕЙСЬКИМИ СТАНДАРТАМИ В Україні щорічно реєструють понад 100 тис. нових випадків інсульту. Третина хворих — люди працездатного віку, близько 50% осіб, які перенесли інсульт, стають інвалідами. Аби ефективніше надавати медичну допомогу хворим, у Чернівцях на базі КМУ «Міська клінічна лікарня №3» відкрили інсультний центр, де почали виконувати тромболізис та впровадили ранню реабілітацію. Однак медики зізнаються: іноді врятувати хворого не вдається тільки тому, що він не має коштів на комп’ютерну томографію. А томограф у лікарні — приватний.

Рішенням сесії Чернівецької міської ради у 2017 році було затверджено програму «Охорона здоров’я», якою передбачалося відкриття міського інсультного центру. Тож з 1 квітня 2017 року на базі нашої лікарні запрацювало нове потужне відділення, створене за прикладом спеціалізованих інсультних та реабілітаційних центрів Європи.

Віктор ПРОЦ, головний лікар КМУ «Міська клінічна лікарня №3» м. Чернівці

ВЗ Чому виникла потреба у створенні міського інсультного центру?

— Цереброваскулярні захворювання посідають перше місце серед хвороб нервової системи і характеризуються одним із найвищих відсотків інвалідизації та смертності населення. У структурі судинних захворювань головного мозку превалюють гострі порушення мозкового кровообігу. Зокрема, у 2016 році поширеність мозкових інсультів у Чернівцях становила 210,2 випадку на 100 тис. населення, у 2015му — 182,7, у 2014-му — 203,4 випадку. До відкриття інсультного центру щороку в міській лікарні №3 медичну допомогу отримували 1100 хворих із гострими порушеннями мозкового кровообігу.

ВЗ Будь-яка реорганізація, нововведення — це ризик. До того ж в інсультному центрі мають працювати як висококваліфіковані спеціалісти, так і відповідне обладнання. Чи вдалося змінити не лише вивіску, а й внутрішнє наповнення?

— Насправді, довелося докорінно змінювати власне структуру лікарні. Неврологічне відділення розділили на 30 неврологічних ліжок й окремий інсультний центр на 40 ліжок. В одне відділення довелося об’єднати ревматологію і кардіологію, у друге — пульмонологію, гастроентерологію та терапію. Міський інсультний центр і неврологічні ліжка розміщені в новому корпусі лікарні. Окрім того, аби підвищити якість надання спеціалізованої медичної допомоги хворим із судинною патологією головного мозку, необхідно було забезпечити можливість цілодобового обстеження, тобто роботу клініко-діагностичної лабораторії, комп’ютерного томографа, посту лікарів-неврологів у режимі 24/7. Ще одна важлива умова — покращення умов перебування в лікарні. Раніше в одній палаті розташовувалися 8-10 лежачих хворих, бо

бракувало місця, а пацієнтів ставало все більше. Завдяки тому, що ми зменшили кількість ліжок в інших відділеннях, інсультний центр зайняв 2 поверхи. Так нам вдалося розмістити в палаті по 2-3 хворих. Також є палати поліпшеного перебування з окремим санвузлом. Подбали і про «зелений коридор» та зручний під’їзд для швидкої: обладнали критий пандус й автоматичні двері. Варто сказати, що спільна робота медиків інсультного центру й центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф дуже злагоджена. Запровадили спеціальний номер телефону, за яким бригада, що везе хворого з підозрою на інсульт, зв’язується із черговим лікарем-неврологом, і на швидку у повному складі чекає мультидисциплінарна бригада. Завдяки цьому ми не гаємо жодної хвилини «терапевтичного вікна». Інсультний центр має прак тично все необхідне обладнання: апарати ШВЛ, концентратори кисню, дефібрилятори, монітори пацієнта, шприцові інфузомати, функціональні ліжка для реанімації. На все це з міського бюджету було витрачено 2,8 млн грн. Окрім того, завдяки народним депутатам від Чернівців для нашого центру вдалося прид­б ати 5 сучасних каталок. Одна із них — рентген­п розора, тому дає змогу транспортувати хворого на комп’ютерний томограф, не відключаючи систем спостереження і підтримання життєдіяльності організму. Ще одна призначена для санітарної обробки хворого. Розумію, що подібні успіхи звучать

смішно, адже для Європи такі речі абсолютно звичні, проте для нашого медичного персоналу робота лише зараз значно полегшилася, бо ж для того, аби перевезти 150-кілограмового непритомного хворого на обс­т еження, збиралися медики ледь не всього відділення, щоб перекласти його з ліжка заввишки 55 см на каталку висотою 80 см. Нині ж, на щастя, маємо каталку з електроприводом, завдяки чому її легко опустити до рівня ліжка. ВЗ А яка ситуація із забезпеченням пацієнтів інсультного центру медикаментами?

— Вартість перебування хворого у відділенні інтенсивної терапії обходиться у середньому в 1,8-2 тис. грн на добу. Коли інсультний центр розпочав свою роботу, з бюджету міста було виділено 1,2 млн грн на медикаментозне забезпечення пацієнтів. Це дало можливість упродовж перших трьох діб безоплатно надавати хворим найнеобхідніші лікарські препарати. На 2018 рік нам знову виділили кошти на медикаменти, причому вже не на 3 доби, а на 12 днів! Загальна сума — 3,3 млн грн. Також маємо можливість забезпечити пацієнтів, котрі перебувають у відділенні інтенсивної терапії, виробами медичного призначення (підгузками, пелюшками тощо). Одна з головних новацій, яку нам вдалося впровадити у центрі, — тромболізис. Хочу зазначити, що пацієнт з ішемічним інсультом потребує введення 2 флаконів препарату «Актилізе®». Один флакон коштує 12,5 тис. грн, тобто вартість одного тромболізису — 25 тис. грн. Звісно, не кожен пацієнт може собі це дозволити. На 2018 рік з міського бюджету виділили кошти на 20 тромболізисів. За попередніми підрахунками, цього має вистачити. ВЗ За неповний рік справді вдалося багато зробити. Чого ще бракує?

— Щонайперше, нам якомога швидше слід вирішити питання безкоштовного обстеження чернівчан на комп’ютерному томографі. Це надзвичайно важливе дослідження при інсульті, і нам дуже прикро, коли пацієнт пот­р апляє у «терапевтичне вікно», має шанси на повне одужання, проте… йому бракує коштів, аби заплатити за нейровізуалізацію. Проблема в тому, що комп’ютерний томограф, який працює в нашій лікарні, — приватний, от же, обстеження платне. Вночі та у вихідні вартість дослідження сягає

КОМЕНТАР ФА Х ІВЦ Я

Віталій КІСІЛЮК, завідувач інсультним центром КМУ «Міська клінічна лікарня №3» м. Чернівці

С

творити міський інсультний центр нам допоміг європейський проект ESO EAST — Ініціатива Angels. З 2015 року Європейська органі-

16

зація інсульту (ESO) започатковувала у Східній Європі 5-річний проект, що ставить перед собою дві мети: підвищити якість надання допомоги у вже існуючих лікувальних закладах та створити нові відділення. Фахівці Ініціативи Angels включили до цього проекту інсультний центр Чернівців. Згідно з ним ми отримали комп’ютерну симуляційну програму, що дає змогу навчити лікарів швидко орієнтуватися в ситуації. Також наші лікарі взяли участь у майстеркласі для мультидисциплінарних інсультних

команд, який проводили на базі Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова, відвідали інсультний центр при Вінницькій обласній психоневрологічній лікарні ім. О. І. Ющенка. Однак, аби надати вчасну та високоякісну допомогу хворому, потрібні не лише новітня апаратура й навчені фахівці інсультного центру. Необхідні спільні зусилля та злагоджені дії. Так, «терапевтичне вікно» при інсульті становить 4,5 години. За цей час родич має розпізнати інсульт, викликати швидку, медики,

котрі приїдуть на виклик, повинні зорієнтуватися в ситуації, зв’язатися з лікарнею і попередити про те, що є потенційний кандидат на тромболізис. Фахівці медичного закладу мають бути готові оперативно провести необхідні діагностичні заходи і невідкладне лікування. Власне, наразі саме в такій системі ми й працюємо. Сподіваюся, що, набувши досвіду та поліпшивши забезпечення устаткуванням, ми станемо сучасним інсультним центром, який дійсно відповідатиме європейським стандартам.

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

МЕДИЦИНА В РЕГІОНАХ

20 квітня 2018 року

1,5 тис. грн. На жаль, непоодинокі випадки, коли родичі хворого не мають таких коштів і просять зачекати до ранку — тоді ціна трохи нижча. В такому разі ми втрачаємо дорогоцінний час і не можемо виконати тромболізис. Нині вже є розпорядження Чернівецького міського Голови Олексія Каспрука щодо вирішення цього питання. Розглядаються два варіанти: перший — оплачувати процедуру обстеження мешканців міста, які перебувають на лікуванні в лікарні №3, з міського бюджету, другий — придбання комп’ютерного томографа для комунальних закладів охорони здоров’я. Такий сучасний апарат кошт ує близько 30 млн грн. Клопочемо про те, аби це питання було включено в програму на 2019 рік. Також нам потрібно закупити 8 моніторів, які дають змогу спостерігати за вітальними функціями організму, й облашт увати комп’ютеризоване робоче місце лікаря-реаніматолога.

ВЗ Зважаючи на те, що в лікарні тепер є інсультний центр, а не просто відділення, чи не плануєте також реабілітацію хворих, які перенесли інсульт?

— Ранню реабілітацію пацієнтів ми почали впроваджувати одночасно із відкриттям центру. Власними силами створили невелику реабілітаційну кімнату, у якій навіть вдалося встановити навчальну кухню, бо зіштовхнулися з тим, що жінки просять допомогти навчитися обходити бодай самих себе. Тепер маємо можливість відпрацьовувати із хворими елементарні навички: відкривати кран, користуватися ножем, тримати ложку тощо. Минулого року ми перемогли у міській програмі «Бюджет ініціатив чернівчан», тож у квітні придбаємо вертикалізатор (на це виділено 300 тис. грн). Окрім цього, є потреба в ортопедичних приладах для розробки суглобів, системі локомоторної терапії тощо. Так, реабілітаційне обладнання дуже дороге. До того

ж існує ще одна проблема: немає фахівців-реабілітологів, кінезо-, ерготерапевтів — в Україні їх просто не готують. Намагаючись знайти вихід, ми уклали договір із Чернівецьким національним університетом ім. Ю. Федьковича про те, аби студенти факуль-­ тету фізичної культури та здоров’я людини проходили у нас практику за фахом «Фізична реабі­літація». Сподіваємося: такий пілотний проект стане стартом для підготовки кваліфікованих кадрів. На жаль, поки в рамках бюджетного кодексу ми не можемо самостійно збільшувати штат чи запроваджувати нові посади. Хіба що робити це в межах загальної чисельності: когось скоротити, а когось — додати. Але в таких умовах неможливо набрати необхідну кількість реабілітологів. У клініках Європи з кожним пацієнтом фахівець має працювати до 4 годин на день. Ми ж плануємо хоча б по годині занять, а в нас — близько 40 хворих.

Відповідно, потрібні не один-два спеціалісти, а значно більше. Змінити це ми зможемо тоді, коли запрацює медична реформа і всі лікувальні установи стануть підприємствами. За цієї умови керівник того чи іншого підприємства зможе самостійно вирішувати, скільки посад необхідно, яку заробітну плату отримуватимуть співробітники тощо. До того ж не матиме значення, звідки пацієнт: із Чернівців чи Києва. Хворого госпіталізували, пролікували, а лікарня за це отримала гроші. Головне, аби її рівень був достатньо високим. Для цього треба не лише вкладати кошти в обладнання, а й мати висококваліфікованих фахівців, адже майбутнє медицини — за кадрами. Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці

ЗАПОРІЖ Ж Я

СУДИТИМУТЬ ЗА ЗЛОВЖИВАННЯ Проти головного лікар Запорізької обласної клінічної лікарні, який організував незаконну закупівлю швидких, комплектація та технічні параметри котрих не відповідають державним стандартам, порушено судову справу. Завдані ним збитки сягають 13 млн грн.

О

бвинувальний акт стосовно головного лікаря КУ «Запорізька обласна клінічна лікарня» для розгляду по суті спрямувала до Комунарського районного суду міста Запоріжжя Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП). Підставою став

факт організації ним незаконної процедури закупівлі автомобілів швидкої допомоги у 2012 році. У матеріалах справи зазначається, що головного лікаря Запорізької обласної лікарні, колишнього начальника відділу матеріально-технічного забезпечення лікарні

та колишнього директора ТОВ «Торговельнофінансова компанія «ЛАЗ» обвинувачують у зловживанні службовим становищем, скоєним за попередньою змовою групою осіб, та службовому підробленні, тобто у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених

ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 366 КК України. Встановлено, що головний лікар за по­ собницт­в а керівника ТОВ «ТФК «ЛАЗ» та за участі секретаря комітету з конкурсних торгів лікарні організував проведення з порушенням визначеної законом процедури закупівлі автомобілів швидкої медичної допомоги типу «А» за рахунок субвенції з державного бюджету в одного учасника. За результатами тендеру 23 жовтня 2012 року між Запорізькою обласною лікарнею і вказаним підприємством було укладено договір, відповідно до якого медичним зак­ладом придбано 26 автомобілів, комплектація й технічні параметри яких не відповідають вимогам стандартів України, й експлуатація яких за прямим призначенням не можлива. За матеріалами УНІАН

СТОЛИЦЯ

У КИЄВІ З’ЯВИТЬСЯ ДРУГИЙ ПЕРИНАТАЛЬНИЙ ЦЕНТР На сучасний перинатальний центр третинного рівня незабаром перетвориться Київський міський пологовий будинок №5. Він стане одним із трьох сучасних перинатальних центрів, які заплановано створити у столиці.

У

же нині медичний заклад приймає вагітних високого ризику та роділь з ускладненнями з усього міста та України в цілому. Частина обладнання для нового перинатального центру вже закуплена. Зокрема, прид-

бано устаткування для відділення інтенсивної терапії та реанімації новонароджених, сучасний рентгенівської апарат, що дає змогу проводити обстеження дітей без шкоди для здоров’я, систему ультразвукової діагностики. Для екстрених

випадків закуплено апарат штучної вентиляції легень та систему інтенсивної терапії для новонароджених. На території пологового будинку вже побудували кисневу станцію для порятунку немовлят.

Перша черга реконструкції медустанови завершиться в цьому році, друга — у 2019-му. Перинатальний центр заплановано відкрити наприкінці наступного року. Торік також оновлено обладання діючого столичного перинатального центру — на це з бюджету міста було витрачено понад 20 млн грн. Заклад отримав прилади для штучної вентиляції легень високого класу з можливістю налаштовувати потіку суміші за об’ємом легень, апарати для неінвазивної вентиляції для підтримання власного дихання новонародженого, дихальний реаніматор, обігрівач для новонароджених, монітори пацієнта, мобільну рентгенівську систему для діагностики стану легень, травного тракту тощо. Також із метою раннього виявлення ретинопатії, профілактики сліпоти та своєчасної реабілітації недоношених дітей у грудні 2017 року для перинатального центру було закуплено ретинальну камеру вартістю близько 10 млн грн. Завдяки наявності сучасної апаратури з початку 2018 року за показаннями вже обстежено 12 дітей. П’ятеро з них одразу ж отримали допомогу: їм проведено лазерну коагуляцію сітківки. За матеріалами ІА «Українські новини»

17

МЕДИЦИНА В РЕГІОНАХ Х АРКІВЩИНА

ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА ВПРОВАДЖЕННЯ E-HEALTH — НЕДОСТАТНЯ КОМП’ЮТЕРИЗАЦІЯ Реформа первинного рівня системи охорони здоров’я в Україні стартувала разом із впровадженням MVP (мінімального життєздатного продукту) Національної електрон­ ної системи охорони здоров’я e-Health. Вона передбачає поетапне введення в усіх уста­ новах охорони здоров’я первинного рівня чотирьох основних параметрів: електронних реєстратури і медичної картки пацієнта, електронного рецепта і, зрештою, електронної системи управління лікувальними закладами. Що із цього переліку вже працює, а що лише на етапі впровадження? І що гальмує нововведення в українській медицині?

Валерій АЛЄКСЄЄВ, головний лікар Харківської міської поліклініки №26

Електронна реєстратура — перший крок на шляху реформи Спочатку у Харкові було реалізовано міський пілотний проект із впровадження електронної медичної системи. Зокрема, півтора року тому фахівці міської поліклініки №8 почали організо­ вувати електронну реєстратуру. Цей проект був ініційований і успішно реалізований Департамен­ том охорони здоров’я Харківської міської ради. Ми уважно стежили за тим, що відбувається в колег, спілкувалися з ними та їх пацієнтами, і коли набу­ тий досвід було узагальнено, нам, як і всім іншим поліклінікам, також запропонували організувати електронну реєстратуру. Ми із задоволенням піш­ ли протореним шляхом. У той час Харків почав працювати на перспек­ тиву: пацієнти вчилися записуватися на прийом до лікарів через інтернет, медики — вести електронні амбулаторні картки. Звичайно ж, нас усіх централізовано навчали, як це робити грамотно. Міська рада заснувала муніципальне підприємст­ во «Міський інформаційний центр», висококлас­ ні фахівці якого разом із медиками створювали пілотний проект з електронної медицини. Коли він себе виправдав, було проведено демонстра­ ційний показ роботи електронної реєстратури, а потім — навчання персоналу інших поліклінік Харкова. Міська влада створювала всі умови для цього, адже для переходу на електронний облік мало просто проявити ентузіазм, для цього потрібна серйозна матеріальна база.

18

Першим кроком до її створення стало оснащен­ ня реєстратур усіх міських поліклінік комп’ютерною технікою та спеціальними багатоканальними те­ лефонними апаратами, другим — запуск сайтів поліклінік і спеціальних програм. Завдяки цьому пацієнти могли самостійно з дому записатися до лікаря на прийом. Якщо ж у них не було доступу до інтернету, вони могли зателефонувати до поліклі­ ніки, і за них це робили співробітники реєстратури. На сайтах розмістили розклади прийому лікарів, номери кабінетів, вільний час прийому фахівців. Слід зазначити: програма створена так, аби при­ ховувати персональні дані пацієнтів. Зручність електронної реєстратури полягає в тому, що після внесення даних про пацієнта до електронної бази кожне його звернення в полі­ клініку зчитується з неї, і програма одразу видає інформацію про те, хто телефонує або відправ­ ляє повідомлення електронною поштою, причому ідентифікується вся сім’я, незалежно від прізви­ ща. Це дуже зручно, але потрібні швидкісний інтернет, постійно діюча електронна база і добре навчені реєстратори поліклінік. Загалом навчання нескладне, більшість із наших реєстраторів після короткого курсу змогли опанувати навички робо­ ти з програмою. Головне — зрозуміти, що час не стоїть на місці, і ми все одно прийдемо до цього, тому що модель Семашка, розроблена в минулому столітті, давно застаріла. З 1 квітня в Україні стартувала реформа системи охорони здоров’я, і наше місто активно готувалося до неї. Ми уважно вивчили законодавчі акти щодо реформування первинного рівня, які лягли в основу відомчих наказів. Зараз виконуємо Наказ МОЗ «Про затвердження Порядку вибору лікаря, який надає первинну медичну допомогу, та форми декларації про вибір лікаря, який надає первинну медичну до­ помогу», чекаємо інших важливих документів, що забезпечать надійну юридичну підтримку імпле­ ментації реформ, задіють новий механізм оплати медичних послуг.

Електронна декларація збентежила Ще торік в Україні запустили пілотний проект під­ писання декларацій, складених фахівцями МОЗ, текст яких був досить стислим і поміщався на од­

ній сторінці. Наші терапевти та сімейні лікарі пояс­ нювали пацієнтам, як співпрацюватимуть із ними в майбутньому, а реєстратори вносили попередні дані в комп’ютерні програми. Але МОЗ оприлюд­ нило другий варіант декларації — цього разу вона було досить розлогою і займала чотири аркуші. Це збентежило всіх медиків, адже тільки уявіть: 2 тис. пацієнтів в одного лікаря-терапевта, 1,8 тис. — у сімейного, 800 — у педіатра, і з кожним потрібно буде заповнити 4 сторінки тексту та ще й у двох примірниках. З урахуванням цих стосів паперу та витраченого часу на заповнення документів завдан­ ня видається непідйомним. Добре, що Міністерст­ві прислухалися до зауважень медиків, і тепер ми за­ повнюємо декларації, як і планувалося раніше, на одному аркуші. Вільний вибір лікаря пацієнтом — проблема кожної медустанови, не тільки нашої. Хоча свобода вибору декларативно на сьогодні й так існує: будьякий громадянин має право написати заяву на ім’я керівника лікувального закладу з проханням дозволити йому отримувати медичне обслуговування в конкретного лікаря. Це — формальність, тому що керівник не має права відмовити громадянину України. І новий Наказ, який дає старт реформі, залишає юридичні взаємовідносини лікаря з паці­ єнтом на тому самому рівні, адже декларація — це не договір, вона не має юридичної сили. Якщо в договорі прописано, із яких причин його можна розірвати, форс-мажорні обставини, юридична та фінансова відповідальність обох сторін тощо, то нову декларацію пацієнт має право з будь-якої причини та в будь-який час підписати з іншим лікарем, стара ж автоматично при цьому втрачає силу. А що буде з переведеними на рахунок лікаря коштами? Добре було б заздалегідь отримати від­ повіді на ці питання.

Електронний реєстр та електронний рецепт — безумовні плюси У Харкові електронні реєстри хворих за нозологія­ ми складені більше ніж рік тому і працюють чітко та злагоджено. Це добре видно на прикладі реєстру пацієнтів із цукровим діабетом — наша поліклініка обслуговує понад 300 таких осіб. Реєстр поліклі­ ніки постійно оновлюється і є частиною міського,

обласного та загальноукраїнського реєстру. Згід­ но з ним нараховуються кошти для забезпечення таких хворих інсулінами, ендокринолог бачить як призначення, так і наявність в аптечній мережі пот­ рібного препарату, виписує електронний рецепт через комп’ютерну програму, і пацієнт отримує інсулін в аптеці, з якою укладено договір. Усе дуже просто. Але цій простоті передувала копітка робота: більше року ми вчилися і пристосовува­ лися до нової системи, звикали до комп’ютерної техніки, опановували облік. Та всі ці труднощі ніщо порівняно з отриманим результатом.

Електронна медична картка — перспектива завтрашнього дня Медичну картку в електронному вигляді спо­ чатку було впроваджено в приватних медичних структурах нашого міста. У масштабах державної системи охорони здоров’я цей проект реально реалізувати лише тоді, коли в кожного лікаря на робочому місці стоятиме комп’ютер, підключений до швидкісного інтернету, і буде створено націо­ нальну базу даних пацієнтів. Департамент охорони здоров’я Харківської міської ради вже провів тендер із закупівлі комп’ютерів, і ми очікуємо на нову техніку. Але одразу підключити їх до мережі складно, оскіль­ ки пот­рібно в кожному кабінеті забезпечити доступ до інтернет-мережі, зокрема в нашому лікувальному закладі це вже виконано у понад 30 кабінетах, і робота триває. Міський інфор­ маційний центр також провів навчання лікарів. Лише після того, як всі ці підготовчі етапи будуть пройдені, можна говорити про впровадження як електронної картки пацієнта, так і повноцінної На­ ціональної електронної системи охорони здоров’я e-Health. А поки що, враховуючи всі перелічені проблеми, це перспектива завтрашнього дня. Попри те що реформа вже стартувала, нам, ме­ дикам, котрі повинні працювати по-новому, досі багато не зрозуміло. Крім того, є чітке відчуття, що не все із запропонованого MVP Національної електронної системи охорони здоров’я e-Health працюватиме. Але дорогу здолає той, хто йде! Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ», м. Харків

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ІМ. П. Л. ШУПИКА

ОГОЛОШУЄ КОНКУРС НА ЗАМІЩЕННЯ ТАКИХ ПОСАД: ЗАВІДУВАЧІВ КАФЕДР: акушерства і гінекології №1 (1 посада на 1 ст.), терапії та ревматології (1 посада на 1 ст.), стоматології (1 посада на 1 ст.); ПРОФЕСОРІВ КАФЕДР: анестезіології та інтенсивної терапії (1 посада на 0,25 ст.), фтизіатрії і пульмонології (1 посада на 0,25 ст.); ДОЦЕНТІВ КАФЕДР: організації і економіки фармації (1 посада на 1 ст., 2 посади по 0,25 ст.), щелепно-лицевої хірургії (1 посада на 0,25 ст.), ортопедії і травматології №1 (1 посада на 0,25 ст.), сімейної медицини та амбулаторно-поліклінічної допомоги (2 посади по 0,25 ст.); АСИСТЕНТА КАФЕДРИ ОРТОДОНТІЇ (1 посада на 1 ст.); ЗАВІДУВАЧА НАУКОВО-ДОСЛІДНОГО ЦЕНТРУ (1 посада на 1 ст.). ПРИЙОМ ДОКУМЕНТІВ — 30 днів з дня опублікування оголошення. АДРЕСА АКАДЕМІЇ: 04112, м. Київ, вул. Дорогожицька, 9

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

МЕДИЦИНА В РЕГІОНАХ

20 квітня 2018 року

І В А Н О - Ф РА Н К І В Щ И Н А

МІЛЬЙОННІ БОРГИ ІЗ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ Наприкінці березня сотні медиків та освітян вийшли на акцію протесту на площу перед адмінбудинком Івано-Франківської міської ради. Громада вирішила в такий спосіб достукатися до влади, адже за попередніми підрахунками на зарплатню івано-франківським медикам й освітянам не вистачає понад 150 млн грн.

Ц

ікаво, що громадську акцію анонсував міський Голова Івано-Франківська Руслан Марцінків. Попередньо в мерії обіцяли створити робочу групу, щоб сформувати резолюцію, з якою звернуться до державної

влади. Від міста до неї мали увійти керівники профільних структур — директор Департаменту освіти Ігор Смаль та начальник управління охорони здоров’я Марія Бойко. Тобто, по суті, ініціатором акції протесту проти влади в Києві

виступила влада Івано-Франківська. «Ми задекларували близько 3 тис. людей, медики прибули з усієї області, бо ситуація критична всюди. Нам не вистачає до кінця року 220 млн грн. Окрім недофінансування є й інші очевидні проб-

леми: рівень заробітної плати сміховинний, хоча ми і займаємося найціннішим — здоров’ям нації», — розповіла Голова Івано-Франківської обласної організації Профспілки працівників охорони здоров’я України Наталія Бирчак. Вона також зазначила: якщо до громади не прислухаються, то медики й освітяни готуватимуться до всеукраїнської акції протесту. «Якщо реакція буде негативною, то ми обдумуватимемо подальші дії, Уряд має бути готовий до того, що ми підемо на подальші кроки», — заз­начив керівник Івано-Франківської міської організації Профспілки працівників освіти і науки України Андрій Дем’янчук. За матеріалами офіційного сайту Професійної спілки працівників охорони здоров’я України

ОДЕЩИНА

ЄДИНИЙ ДИСПЕТЧЕРСЬКИЙ ЦЕНТР ЕМД В Одеській області запрацювала Єдина оперативна диспетчерська служба (ЄОДС) КУ «Одеський обласний центр екстреної медичної допомоги і медицини катастроф».

Н

аразі до Єдиного диспетчерського центру ЕМД підключені міста Одеса, Чорноморськ і Южне. Протягом доби на «103» надходить приблизно 6 тис. викликів, які приймаються автоматизовано. Забезпечено також електронний контроль усіх етапів надання швидкої допомоги,

використовується оптимізація управління ресурсами. Інформація автоматично обробляється та передається безпосередньо на мобільний пристрій бригади швидкої допомоги, тому завдяки роботі ЄОДС налагоджено вибір найближчої бригади для виконання заявки. Також завдяки

застосуванню GPS-навігації прокладається найкоротший маршрут її руху. Окрім сучасної диспетчерської ЄОДС обладнана кабінетом телемедицини, який дасть змогу надавати екстрену консультативну допомогу лікарям Одеської області й розшифровувати

понад 100 електрокардіографічних досліджень на добу. Загальна кількість працівників нової служби (з диспетчерськими постами, відділом медицини катастроф, виїзною консультативною допомогою, відділом телемедичних лікарських консультацій, цілодобовим технічним постом) становитиме понад 200 осіб. На базі Одеського обласного центру екстреної медичної допомоги і медицини катастроф створено також кабінет моніторингу якості надання медичної допомоги. Це перший такий кабінет в Україні. Його фахівці збиратимуть думки пацієнтів щодо якості отриманої ними медичної послуги. Кошти на реалізацію проекту в сумі 17,8 млн грн було виділено з обласного бюджету. За матеріалами ІА «Інтерфакс-Україна»

СУМЩИНА

ДЛЯ РОЗВИТКУ ПАЛІАТИВНОЇ ДОПОМОГИ Сумська облрада виділила майже 30 млн грн на реалізацію Обласної програми розвит­ ку паліативної допомоги в 2018-2020 рр. Ці кошти будуть спрямовані на створення та забезпечення паліативних закладів і відділень у Сумах й області.

М

ета Обласної програми розвитку паліативної допомоги в 2018-2020 рр. полягає у створенні й розвитку системи паліативної допомоги та догляду для забезпечення максимально можливої якості життя людей з невиліковними хворобами й обмеженим прогнозом життя шляхом раннього виявлення і контролю больового синдрому, інших проявів недуги, усунення розладів фізіологічних функцій організму, соціальної, духовної, психологічної підтримки

хворого та його рідних. «Програма є основою обласної політики з паліативної допомоги дорослим і дітям з онкологічними захворюваннями, хворим на СНІД, пацієнтам із тяжкими соматичними захворюваннями та людям літнього віку, іншим особам, які потребують паліативної допомоги», — йдеться у документі. Обласна рада зазначила, що згідно з міжнародними рекомендаціями і стандартами для 45 млн населення України необхідно забезпечити

4,5 тис. ліжок паліативної допомоги. У Сумській області потреба в таких ліжках становить понад 100 одиниць (для міста Суми — майже 30 ліжок). Паліативної допомоги в Сумській області потребують понад 12 тис. осіб, у тому числі понад 2 тис. пацієнтів зі злоякісними новоутвореннями, майже 10,7 тис. осіб із серцево-судинними захворюваннями та 133 хворих на СНІД і туберкульоз. «Серед очікуваних результатів виконання програми — забезпечення потреби громадян

Сумської області у паліативній допомозі на 90% завдяки створенню лікарні «Хоспіс» або відкриттю у багатопрофільних стаціонарних закладах міста Суми та в інших містах обласного значення (госпітальних округах) спеціалізованих відділень із надання паліативної допомоги, а також розвитку служби паліативної допомоги та догляду вдома», — зазначається у рішенні Сумської обласної ради. За попередньою оцінкою, видатки на фінансування заходів із виконання програми сягатимуть 29,6 млн грн, у тому числі з обласного бюджету — 42,9 тис. грн, із місцевих бюджетів — 28,76 млн грн, з інших джерел — 795 тис. грн. Ресурсне забезпечення у 2018 році становитиме 9,9 млн грн, а у 2019-му і 2020-му — по 9,85 млн грн. Також облрада рекомендувала міським і районним радам затвердити відповідні місцеві програми на 2018-2020 роки з урахуванням заходів, передбачених обласною програмою. За матеріалами УНІАН

19

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ

КОМПЛЕКСНІ ЗМІНИ СИСТЕМИ РЕАБІЛІТАЦІЇ:

З ЧОГО ПОЧИНАТИ?

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ

РЕАБІЛІТАЦІЯ:

ПОВНЕ ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ ЧИ ЗМІНА ДЕКОРАЦІЙ? Система реабілітації в Україні завжди перебувала на окремому острові — її обходили вітри нових світових тенденцій, потоки належного бюджетного фінансування і благодійництва, натомість у ній укоренилися підходи, які не забезпечували належного результату. Чого не торкнися — підготовки кадрів, принципів організаційної структури, законодавства у цій царині — усе потребує відновлення. Кому ж може допомогти система, яка сама перебуває в стані інвалідності? І чому при нагальній і зростаючій потребі в реабілітації це питання більше заговорюється, аніж вирішується?

Проблеми розвитку системи реабілітації в Україні накопичувалися десятиліттями, вирішувати ж їх доводиться у стислі терміни — таку вимогу висуває життя. Який має бути план дій?

Володимир ГОЛИК, лікар-невролог, радник офісу Уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників АТО, Голова Правління ГО «Всеукраїнське товариство нейрореабілітації», кандидат медичних наук

ВЗ Останнім часом в Україні дедалі частіше говорять про необхідність докорінних змін в організації реабілітаційної допомоги. Чинна система застаріла, чи потреба в її трансформації виникла через останні події в житті країни?

— Дійсно, воєнні дії на Сході України стали найпотужнішим поштовхом до розвитку системи реабілітації, а якщо точніше — до того, аби наздогнати світ у цьому напрямку. Наприклад, професія ерготерапевта, яку ми нині тільки намагаємося створити, у США була запроваджена 100 років тому, після Першої світової війни. І зроблено це було з метою надання допомоги бійцям, які постраждали внаслідок воєнних дій і потребували відновлення та повернення до соціуму. Друга світова війна також значно вплинула на розвиток реабілітації у світі. Радянський Союз не скористався цим викликом, бо тоді постраждалі воїни, котрі негативно впливали на образ «суспільства, яке будує комунізм», були фізично ізольовані від нього. Тож дотепер Україна має ту систему, яка залишилася їй у спадок від радянських часів, принципових змін у ній не відбулося, окрім хіба що деяких аспектів спрямування коштів на санаторно-курортне лікування чи фінансового забезпечення технічними засобами реабілітації. Усі глобальні зміни, що відбулися в реабілітації за часів незалежності нашої країни, пов’язані з прийняттям у 2005 році Закону «Про реабілітацію інвалідів в Україні», тобто вони стосуються осіб зі стійким обмеженням життєдіяльності, яким офіційно встановлено інвалідність, — йдеться про їх соціальну адаптацію, інтеграцію тощо. Натомість в Україні й досі немає законодавчого підґрунтя для запобігання виникненню незворотного обмеження життєдіяльності в людини через певну гостру проблему зі здоров’ям. А саме на цьому має вибудовуватися так звана стратегія відновлення особи, котре розпочинається в гострий період захворювання або травми ще на етапі перебування хворого в реанімаційному відділенні. ВЗ Що потрібно кардинально змінити і чи є бодай перші позитивні зрушення в цьому напрямку?

— Події останніх місяців свідчать про те, що певні зміни декларуються, однак фактично запровадити їх не вдається. Яскравий приклад: аби вибудувати систему координат, що працює в усьому світі, та сформувати систему реабілітації, яка реально може відновлювати здоров’я, потрібно законодавчо забезпечити можливість фізичного доступу пацієнта до фахівців мультидисциплінарної команди в закладах охорони здоров’я. Ця розбудова починається із затвердження відповідних назв професій фахівців, котрі надають реабілітаційну допомогу, шляхом внесення певних змін до Національного класифікатора професій. З 2016 року в Україні з’явилися нові назви професій «Лікар фізичної та реабілітаційної медицини», «Фізичний терапевт» й «Ерготерапевт» (зміна №5 до Класифікатора). Цьому передувала жвава дискусія (упродовж року!) з високопосадовцями різних державних і законодавчих структур, які мали усталене радянське розуміння терміноло-

Також погіршуються умови праці населення, збільшуються екологічні ризики. Відтак пріоритетного значення набуває медична реабілітація пацієнтів із хронічним перебігом зах­в орювань, після перенесених хвороб, інвалідів (у тому числі й дітей), осіб похилого та старечого віку.

Знову «не в ногу»? Ігор МИСУЛА, завідувач кафедри медичної реабілітації Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, Голова науково-методичної комісії МОН України з охорони здоров’я і соціального забезпечення

В

Україні згідно з даними статистики налічується близько 3 млн інвалідів і 12 млн пенсіонерів та пацієнтів із хронічним перебігом захворювання. Серцевосудинні й судинно-мозкові хвороби є причиною майже двох третин усіх випадків смерті та третини випадків інвалідності. Показник смертності при судинних захворюваннях головного мозку за останні 15 років збільшився на 18%. Зростає частота хвороб, які призводять до зменшення тривалості життя, смертності, інвалідності.

За останні двадцять років світові уявлення про відновлення, корекцію та підтримку рухової діяльності людини принципово змінилися, але, на жаль, не в Україні. Зокрема, це засвідчила місія з питань реабілітації ВООЗ, яка працювала в Україні у 2015 році й дійшла висновку: у нашій державі відсутня цілісна система реабілітації, а також система професійної підготовки відповідних фахівців. Було констатовано, що в Україні на відновному етапі застосовують надмірну кількість лікарських засобів, котрі не справляють еф е к т и вног о р еабі л іта ц і й ног о впливу, та фізичні вправи, які не забезпечують досягнення бажаної мети. Хворого передають з одного етапу реабілітації на інший, котрі фактично дублюють один одного. Крім того, комісія ВООЗ наголосила, що реабілітаційні послуги в Україні надають переважно на ку-

рортах, а вітчизняне законодавство, яке регулює питання реабілітації, є фрагментованим і не координує міжвідомчих аспектів. Зокрема, питанн ями реабі літації займаються два міністерства — охорони здоров’я та соціальної політики, але тісної взаємодії між ними на сьогодні не існує. Також комісія ВООЗ вказала на невідповідність кадрового забезпечення галузі світовим і європейським стандартам. Це саме стосується й підходів до реабілітації та визначення обмеження життєдіяльності пацієнтів. Зазначені виснов­ ки зарубіжних експертів особливо актуально звучать в умовах збройного конфлікту на Сході України, адже нині маємо 9 тис. поранених військових, 98% учасників АТО потребують психологічної допомоги, як і 100% населення, котре перебуває в зоні конфлікту. На тлі вказаних проблем особливо помітними стають недоліки відновного лікування в Україні. Але їх не вдасться вирішити, не змінивши систему реабілітації в цілому. На жаль, в Україні реабілітаційний процес не є пацієнторієнтованим. Коли у світі реабілітація здійснюється відповідно до міжнародної класифікації функціонування, то в Україні її не дотримуються. Як приклад: у хворого з травмою

У КАНАДІ НА 35 МЛН НАСЕЛЕННЯ ПРАЦЮЮТЬ 25 ТИС. ФІЗІОТЕРАПЕВТІВ І 9 ТИС. ЕРГОТЕРАПЕВТІВ, А В УКРАЇНІ — 160 ФІЗІОТЕРАПЕВТІВ І 2 ЕРГОТЕРАПЕВТИ! ЧИ Ж МОЖНА ШВИДКО НАДОЛУЖИТИ ЗГАЯНЕ? АДЖЕ КІЛЬКІСТЬ ПАЦІЄНТІВ, ЯКІ ПОТРЕБУЮТЬ ТЕРМІНОВОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ, ДЕДАЛІ ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ, І ВОНИ ЧЕКАТИ НЕ МОЖУТЬ!

20

6

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

хребта може бути не одна, а кілька проблем, зокрема порушення координації рухів чи діяльності серцево-судинної, дихальної систем, травного тракту тощо. Тож такому пацієнту потрібно надавати реабілітаційну допомогу не лише з приводу порушень хребта (тобто за одним основним діагнозом), а відповідно до його функціонального стану в цілому — така вимога міжнародної класифікації функціонування. До того ж почасти хворого треба вчити не лише рухатися, а й самостійно їсти, одягатися тощо. Лікар цього не зможе зробити сам — пот­рібні різні фахівці.

Проблема номер один Можна планувати багато змін, але всі вони впиратимуться у відсутність кадрів. У світі реабілітацією зай­м ається велика кількість фахівців, в Україні ж спеціальності «Медична реабілітація» узагалі не було, хоча відповідна наукова спеціальність існує. От і займаються реабілітацією фізіотерапевти, неврологи, травматологи й усі «дотичні» фахівці. Наприклад, у Канаді на 35 млн населення працюють 25 тис. фізіотерапевтів і 9 тис. ерготерапевтів, а в Україні — 160 фізіотерапевтів і 2 ерготерапевти! Чи ж можна швидко надолужити згаяне? Адже кількість пацієнтів, які потребують термінової реабілітації, дедалі збільшується, і вони чекати не можуть! Добре, що у серпні 2016 року в Національний класифікатор професій було внесено нові спеціа льності «Лікар фізичної та реабілітаційної медицини», «Фізичний терапевт» й «Ерготерапевт». А в листопаді 2016 року були затверджені кваліфікаційні характеристики цих фахівців, видано Наказ МОЗ щодо введення їх у штат лікарень. Раніше фахівці з

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ

20 квітня 2018 року

фізичної реабілітації працювали в медичних закладах лише на посадах інструктора з лікувальної фізкультури чи медсестри з лікувальної фізкультури і не могли реалізувати свої професійні навички сповна. Нині чинна нормативна база в цьому нап­рямку вдосконалюється, ініційовано запровадження міжнародної класифікації функціонування та перепрофілювання закладів охорони здоров’я в реабілітаційні центри. Такі кроки сприятимуть вирішенню кадрових питань у майбутньому. Утім, для досягнення успіху потрібні не лише окремі кроки, а й цілісні, комплексні зміни. Не менш важливо правильно спланувати їх послідовність. На мою думку, слід починати з формування єдиного органу державної влади, який координуватиме роботу всіх міністерств і відомств з питань реабілітації та реалізації державної програми реабілітації. Також на часі запровадження нових освітніх програм і навчальних планів, стандартів, визнаних міжнародною професійною спільнотою, а також нових моделей реабілітаційних послуг. Свого часу у МОЗ України було створено робочі групи для розробки освітніх стандартів з підготовки реабілітологів для галузі охорони здоров’я. Дещо пізніше, у 2016 році, МОН України створило науково-методичну комісію з охорони здоров’я і соціального забезпечення, серед підкомісій якої були й ті, що опікуються медичною та фізичною реабілітацією. Згадані підкомісії мали розробити нові стандарти освіти для фахівців, котрих навчають у сучасних умовах надання медичної допомоги. Наразі вже розроблено проекти стандартів для підготовки фахівців з фізичної реабілітації освітньо-ква ліфікаційного рівня «Бакалавр», «Магістр-фізичний терапевт», «Магістр-ерготерапевт», що відповідають міжнародним вимогам. Вони пройшли громадське обговорення й перебувають на затвердженні в МОН України. У разі їх затвердження підготовка магістра здійснюватиметься не за старою системою (4 роки бакалаврату і 1 рік магістратури), а за схемою 4+2, тобто 2 роки магістратури, як цього вимагає європейська практика. Адже нам потрібен не просто магістр з дипломом, а сформований фахівець з фізичної реабілітації, готовий до виконання своїх завдань. Тож передусім буде значно збільшено кількість годин, відведених на практичні заняття студентів. Інший напрям, за яким переорієнтовуватимуть систему навчання, — вивчення фізичної реабілітації при серцево-судинних захворюваннях, хворобах нервової та дихальної систем, адже на вказані недуги страждає найбільше людей. Щодо решти патологій, то кожен ВНЗ самостійно вирішуватиме, у якому обсязі викладати інші предмети, виходячи зі специфіки регіональних захворювань.

Знання без практики сумнівні Позитивним кроком є те, що МОН України передало підготовку фахівців з фізичної реабілітації із галузі знань «Освіта» у галузь знань «Охорона здоров’я» — це сприятиме

НАВЧАННЯ ЛІКАРЯ З ФІЗИЧНОЇ ТА РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ МЕДИЦИНИ ТРИВАТИМЕ 10 РОКІВ: 6 РОКІВ ДЛЯ ОТРИМАННЯ ДИПЛОМУ ЛІКАРЯ І 4 РОКИ В ІНТЕРНАТУРІ; ФІЗИЧНОГО ТЕРАПЕВТА ЧИ ЕРГОТЕРАПЕВТА — МІНІМУМ 4 РОКИ БАКАЛАВРАТУ. ТОМУ НА ПЕРЕХІДНОМУ ЕТАПІ, ПОКИ НЕ ПІДГОТУЄМО ДОСТАТНЬОЇ КІЛЬКОСТІ ТАКИХ ФАХІВЦІВ, КОМІСІЯ ВООЗ ПРОПОНУЄ ПЕРЕКВАЛІФІКОВУВАТИ ЛІКАРІВНЕВРОЛОГІВ І ЛІКАРІВ-ТРАВМАТОЛОГІВ НА ЛІКАРІВ З ФІЗИЧНОЇ ТА РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ МЕДИЦИНИ

поглибленню саме медичних знань, розумінню специфіки захворювань і реабілітації залежно від патології тощо. Тобто вже зараз їх цілеспрямовано готують для роботи з пацієнтами медичних закладів. Наші студенти з першого курсу мають можливість спілкуватися з хворими в клініках, а надалі під керівництвом наставників здобувати певні навички і самостійно практикувати — у цьому їх суттєва перевага. Водночас існують проблеми матеріально-технічного забезпечення клінічних баз для навчання студентів, зокрема вони мають бачити фізіотерапевтичні кабінети, оснащені сучасними засобами реабілітації, практикувати на тренажерах і обладнанні, які нині використовують в усьому світі. На жаль, на клінічних базах розміщені засоби, які вважаються реабілітаційними лише в Україні, а в розвинених країнах давно вже не використовуються через низьку ефективність. Тож ми вимушені або «водити екскурсії» студентів до приватних центрів, де працюють із сучасним обладнанням і за сучасними реабілітаційними методиками, або спрямовувати певну частину студентів на стажування за кордон, зокрема в Польщу. Але ж це не вихід, хоча ми намагаємося розширювати географічні межі стажування наших студентів (такий досвід їм лише на користь). Однак передусім потрібно подбати про оволодіння практичними навичками у навча льних зак ладах вітчизняного медичного простору. Та й узагалі, на часі розробити державну програму щодо забезпечення реабілітаційних відділень і лікарень відновного лікування сучасною фізіотерапевтичною апаратурою, тренажерами. Це вигідно і для пацієнтів, і для майбутніх фахівців-реабілітологів, які одразу опановуватимуть сучасні технології. Тоді не було б такого відриву теорії від практики, і ми випускали б фахівців, абсолютно готових до практичної роботи. Потреба в реабілітологах величезна, але часу на їх підготовку в нас немає. Наприклад, навчання лікаря з фізичної та реабілітаційної медицини триватиме 10 років: 6 років для отримання диплому лікаря і 4 роки в інтернатурі; фізичного терапевта чи ерготерапевта — мінімум 4 роки бакалаврату. Тому на перехідному етапі, поки не підготуємо достатньої кількості таких фахівців,

комісія ВООЗ пропонує перекваліфіковувати лікарів-неврологів і лікарів-травматологів на лікарів з фізичної та реабілітаційної медицини. Для цього їм потрібно пройти теоретичне навчання впродовж 6 місяців і практичну перепідготовку протягом 1 року. Так само пропонується перекваліфіковувати лікарів-фізіотерапевтів та лікарів з лікувальної фізкультури, тільки час практичної перепідготовки збільшується до 2 років. Одночасно комісія ВООЗ рекомендує перекваліфіковувати у фізіотерапевтів й ерготерапевтів медсестер, інструкторів з лікувальної фізкультури, масажу — упродовж 1 року практичної підготовки.

Хто в команді головний? Для досягнення максимально позитивного ефекту реабілітації зазначені фахівці повинні працювати не окремо, а в команді. Зокрема, зараз активно обговорюється саме така модель їх роботи. Тобто організатором реабілітаційних заходів має бути команда фахівців, яку очолюватиме лікар з фізичної та реабілітаційної медицини і до якої входитимуть лікарі вузьких спеціальностей відповідно до захворювання пацієнта (кардіолог, травматолог, нев­ ролог тощо), фахівець з фізичної терапії, фахівець з ерготерапії, а в разі потреби ще й соціолог, психолог, педагог, юрист. А ле для того аби мультидисциплінарна команда могла працювати в лікувальних і реабілітаційних закладах, необхідно визначити принципи її роботи, повноваження, місце й функції в системі реабілітації — це має бути один із ключових її суб’єктів. Також слід розробити чітку процедуру складання планів реабілітації пацієнта від етапу надання невідкладної медичної допомоги до амбулаторно-поліклінічного та санаторно-курортного етапів і тим самим змінити адміністрування системи реабілітації. Варто зазначити, що згідно з міжнародними принципами реабілітаційної медицини та відповідно до нової моделі реабілітації важливу роль у відновленні здоров’я пацієнтів відіграватимуть фахівці з фізичної реабілітації. Виконуючи призначення лікаря, вони добиратимуть засоби і форми лікувальної фізичної культури, розроблятимуть методику застосування фізичних вправ на ранніх етапах лікування, плануватимуть та виконуватимуть про-

граму подальшого функціонального відновлення і фізичної дієздатності хворого, виявлятимуть й розширюватимуть резервні можливості організму, тренуватимуть його і готуватимуть до фізичних навантажень, повертатимуть до активної участі в житті суспільства. У випадках інвалідизації пацієнта такий фахівець допомагатиме йому опанувати нові рухи і компенсаторні навички, нав­ чатиме його користуватися протезами та іншими технічними пристроями й апаратами, тренуватиме людину відновлювати робочі навички, допомагатиме оволодіти новою професією і загалом адаптуватиме людину до життя у змінених умовах існування. Хотілося б зупинитися ще на одному аспекті відновлення здоров’я пацієнта. На жаль, у цьому процесі приділяється недостатньо уваги сім’ї хворого. Натомість відновне лікування не може обмежуватися лише рамками лікувального закладу — воно має тривати і в родині пацієнта. Адже саме від розуміння членами сім’ї важливості їх ролі у виконанні медичних рекомендацій з відновного лікування, їх активності значною мірою залежать кінцеві результати лікування. Тому сімейні лікарі й інші фахівці поліклінік мають допомогти сім’ї стати помічником у цьому процесі, тобто поінформувати членів родини хворого про особливості перебігу його захворювання, навчити методикам виконання деяких лікувально-оздоровчих заходів (лікувальна фізкультура, масаж, загартовування). Крім того, ВООЗ рекомендує лікарю широкого профі лю опановувати знання, які стосуються психологічного, професійного й фізичного ведення таких хворих. Ці рекомендації особливо актуальні для лікарів, котрі працюють у регіонах, не охоплених на сьогодні системою поетапної медичної реабілітації. Лише вирішивши згадані питання, ми зможемо забезпечити конкурентоспроможність українських фахівців з реабілітації на вітчизняному і міжнародному ринках, а також високу якість надання реабілітаційних послуг населенню. Якщо держава і суспільство опікуватимуться цими питаннями не на словах, а на ділі, «перезавантаження» системи реабілітації в Україні відбуватиметься вже найближчим часом.

21

ОСОБИСТИЙ ФАКТОР

НАТАЛІЯ ДАНИЛКОВА: МЕДИЧНА РЕФОРМА БЕЗ ЕКОНОМІЧНОГО ПІДҐРУНТЯ НЕ ВИРІШИТЬ УСІХ ПРОБЛЕМ Шукаючи нові шляхи розвитку української системи охорони здоров’я, ми часто звертаємо увагу на досвід країн, де медична система, на наш погляд, функціонує ледь не ідеально. Але чи все те, що працює на чужині, приживеться та дасть паростки у нас? Це питання ми поставили колишній тернополянці, а нині успішному оперуючому офтальмологу у США Наталії Данилковій.

Наталія ДАНИЛКОВА, хірургофтальмолог Mankanto Clinic, штат Міннесота, США

ВЗ Ви обрали медицину, бо народилися в родині лікарів, чи це був ваш особистий вибір?

— Те, що стану лікарем, знала чи не з першого класу, бо в нашій сім’ї все оберталося навколо медицини: батьки, їх друзі, знайомі — усі були лікарями. Але мені подобалися й творчі заняття, зокрема я грала на скрипці, брала участь у різних культурних заходах, у мене й нині багато друзів серед митців. Проте в родині навіть не обговорювалася можливість того, що я можу обрати іншу спеціальність, окрім лікарської. На мій погляд, діти

не завжди усвідомлюють, що саме їм треба, тому батьки часто допомагають їм у прийнятті рішень відносно вибору професії. У моєму випадку це стало вирішальним чинником. Якби я сама обирала, то, можливо, намагалася реалізуватися навіть у кардинально протилежній сфері... Щоправда, варто зазначити: мене медицина захоплювала з дитячих років, там усе було знайомим. У дитинстві я багато часу проводила на роботі у мами в поліклініці. Пізніше, щоб заглибитися в майбутню спеціальність і здобути стаж, потрібний для вступу до медінституту, останні шкільні роки працювала молодшою медсестрою в обласній стоматологічній поліклініці. Вступити до мед­інституту з першого разу в той час було дуже складно, навіть при тому, що я закінчила школу зі срібною медаллю, а стаж допомагав подолати певні бар’єри. ВЗ Як минули ваші студентські роки?

— Тернопільський медичний інститут (нині —університет) я закінчила в 1996 році. Тобто моє студентство припало на знакові для нашої країни часи, коли творилася молода незалежна Українська держава. Пригадую 1990 рік — це був переломний момент

не лише для державотворення, а й загалом для суспільного життя. І саме студентство було тоді в перших лавах. У той час разом із моїми харизматичними побратимами з молодіжно-просвітницького товариства «Вертеп» я брала активну участь у молодіжному русі за незалежність України, студентському голодуванні та Революції на граніті. Мене й нині переповнюють почуття, коли згадую той час. Тодішня політична ситуація в країні позначилася й на роботі інституту. Багато викладачів не могли відверто продемонструвати власну позицію й не знали, як їм чинити, коли ми вперто їздили агітувати за незалежність на Східну Україну. Деякі з викладачів не дозволяли виходити на мітинги, тому що боялися — багато хто ще пам’ятав радянські політичні репресії. До того ж треба було відробляти пропущені заняття, бо ж навчання ніхто не відміняв. Це були непрості часи. Але студентські роки все одно — найкраща пора в житті чи не кожної людини, бо це молодість, про яку ти завжди згадуєш з особливим трепетом. Тоді в моєму житті було багато друзів, подій, які формували наші особистості. Звісно, багато часу забирало навчання, бо, незважаючи на те що від-

ВВАЖАЮ: БУЛО Б НЕДОРЕЧНО СКОПІЮВАТИ ТА ПЕРЕЛИЦЮВАТИ НА СВІЙ ЛАД СИСТЕМУ, ЯКА ІСНУЄ У США ЧИ В ЯКІЙСЬ ІНШІЙ БЛАГОПОЛУЧНІЙ КРАЇНІ, БО ЦЕ ЇХ МОДЕЛІ ОРГАНІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я, КОТРІ СТВОРЮВАЛИСЯ ДЕСЯТИЛІТТЯМИ І БІЛЬШЕ ПРИЛАШТОВАНІ ДО ТИХ УМОВ, У ЯКИХ ЖИВУТЬ АМЕРИКАНЦІ ЧИ ЄВРОПЕЙЦІ, ЗОРІЄНТОВАНІ НА ЕКОНОМІЧНИЙ СТАТУС ЦИХ ДЕРЖАВ

22

бувається за межами навчального зак­л аду, студент щонайперше повинен здобути добрі знання. Перші курси навчалася за усталеною програмою, а коли була на третьому, в інституті сформували експериментальну групу, де більшість предметів викладали англійською. Відтак скликали конкурсну комісію і з кожної групи відібрали кілька осіб, у тому числі й мене. У новоствореній групі навчалися нинішні доцент ТДМУ Андрій Господарський, викладач ТДМУ Андрій Вайда, відомий пластичний хірург Ростислав Валіхновський, кандидат медичних наук, лікар-хірург, директор центру «Паракліт» Олег П’ятничка, Мирослав Гаргула, який зараз також працює лікарем у Спол у чених Штата х, Віктор Осух, котрий тепер у Португалії зай­мається лікарською практикою, а також староста нашої групи Наталія Щербатюк. Це була не просто студентська група, я назвала б її командою людей, які мислили трошки інакше. Кожному хотілося відкрити якісь власні обрії та дізнатися, що ж там, за межами України, які новітні технології впроваджуються, що нового відбулося в медицині. Наша група слухала лекції разом із усіма українською мовою, а вдома, готуючись до практичних занять, ми перекладали матеріал англійською. Чимало клопоту виникло й з підручниками, які були написані російською, а деякі з них вийшли друком ще у 70-80-ті роки. На щастя, мали кілька англомовних посібників, які допомагали перекладати з англійської на українську, щоб забезпечити інститут новими навчальними матеріалами. З гордістю, особливою пошаною та теплотою нині згадую своїх викладачів. Які це були талановиті педагоги, вимогливі наставники та щирі, відверті люди! На першому курсі анатомію в нас викладав професор Український, який мав надзвичайне почуття гумору. Якось він приніс на залік макет дитячої щелепи з молочними та вже сформованими постійними зубами, і ми розгубилися, бо ніхто не міг зрозуміти, що це, нам здавалося, що це щелепа інопланетянина. Особ­ливу роль у виборі моєї майбутньої спеціальності відіграла колишня завідувачка кафедри офтальмології, професор Антуанетта Степанівна Сенякіна. На четвертому курсі я відвідувала науковий гурток з офтальмології, і саме вона надихнула мене обрати цей фах. Професор перша і чи не єдина побачила в мені ті якості, які в майбутньому допомогли досягнути вершин. Узагалі ж я мала можливість ознайомитися з основами різних спеціалізацій ще змалку, бо мій батько був неврологом, мама ЛОРом, а брат, коли я навчалася в інституті, уже розпочав

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

ОСОБИСТИЙ ФАКТОР

20 квітня 2018 року

лікарську практику в хірургії. Однак з-поміж того, чим займалися мої рідні, мені нічого не припало до вподоби. І саме Антуанетта Степанівна зуміла зацікавити мене офтальмологією. ВЗ Із чого розпочалася американська сторінка вашого життя?

— Це, можна сказати, трапилося випадково. Наміру працювати чи мешкати в Сполучених Штатах у мене не було. Прагнучи стати хорошим лікарем, розпочала практичну діяльність у Тернопільській обласній лікарні — з 1997 року, після закінчення інтернатури, працювала лікарем-офтальмологом в ен докринологічному диспансері. Але перші етапи становлення незалежної України були непростими, у країні панував економічний хаос, державні структури не фінансувалися, а приватних ще не існувало. Люди старшого покоління можуть розповісти, як зарплатню у кращому випадку видавали якимись продуктами або ж ящиком нікому не потрібного краму. Проблеми існували й у забезпеченні пацієнтів ліками — кожному з них ми видавали перелік необхідних медикаментів, бо в лікарняній скарбниці було порожньо. Пропрацювавши лікарем цього медзакладу рік, я жодного разу не отримала зарплатні. Але найбільша прикрість полягала в тому, що як молодому спеціалістові мені хотілося досягти більшого, краще лікувати, освоювати нові методики в офтальмології. А можливостей для цього не було. Крім того, було цікаво дізнатися, як живуть люди за кордоном, як там організована охорона здоров’я, адже залізна завіса, котра доти закривала обрії, уже впала, й до нас доходила інформація про інновації в медицині. Тоді в нашій країні не було приватної практики, а за кордоном успішно розвивалася мережа подіб­ них клінік. І коли з’явилася можливість за освітньою програмою поїхати вдос­коналювати англійську мову у США, я нею скористалася. У Штатах дізналася, що є такий напрям діяльності, як менеджмент медичних закладів, отож, уже там виникла ідея здобути освіту за цією спеціальністю. Я вступила до державного університету у штаті Міннесота (Metropolitan State University), провчилася там три роки і здобула ступінь магістра бізнес-адміністрування (магістра ділового адміністрування). А згодом почала првцювати медичним директором у цент­рі МРТ-діагностики. Так моїм місцем проживання стали Сполучені Штати Америки. Зрозуміло, нелегко було

зважитися на переїзд, та ще й за океан, усе старанно обмірковувала, але на руках мала диплом американського навчального закладу і хотіла спробувати себе в новій цікавій спеціальності. Згодом мій чоловік також приїхав до США, і ми вирішили будувати своє життя саме в цій країні. ВЗ Але ж це була не та спеціальність, про яку ви мріяли.

— Так. Тому, незважаючи на те що в мене була хороша робота, я все-таки плекала сподівання повернутися в лікарську практику та займатися справою, яка мені до душі. Проте для того щоб бути лікарем в США, потрібно підтвердити свій диплом, а це вимагає багато часу, сил i коштів. Отож, я працювала й водночас навчалася, багато годин просиджуючи в бібліотеці, штудіюючи літературу, й фактично заново отримала медичну освіту, бо тих знань, із якими приїхала, було недостатньо. Багато медичних технологій та методик лікування в ті часи були для нас недоступними, а деяких узагалі не існувало в Україні. Паралельно постійно шукала роботу, аби реалізувати себе в галузі офтальмології. Мені пощастило отримати посаду на кафедрі офтальмології Університету штату Міннесота, де 3 роки працювала молодшим науковим співробітником. Проводила дослідження в галузі нейроофтальмології, досліди на тваринах, виступала на конференціях, публікувана наукові статті. Водночас готувалася та складала іспити для підтвердження лікарського диплома. Потрапити в резидентуру з офтальмології у Сполучених Штатах дуже складно навіть випускникам американських медичних вишів, а іноземцям — майже неможливо. У мене також було кілька спроб, але всі виявилися невдалими, і тоді я вирішила піти у сімейну медицину. Спочатку навчалася 2 роки в 3-річній резидентурі за цією спеціальністю в Університеті штату Вісконсин, а згодом доля все-таки посміхнулася, й мене зарахували в резидентуру з офтальмології у Північнозахідному університеті Чикаго за доволі престижною програмою, де навчалася іще 3 роки. У такий спосіб повернула собі спеціальність, із якої починала в Україні. ВЗ Чим ви займаєтеся тепер?

— Працюю офтальмологічним хірургом у доволі відомій приватній клініці неподалік Міннеаполіса. Також я завідувачка п’яти відділень — офтальмологічного, oториноларингологічного, урологічного, алергологічного й від-

ділення стопи та гомілковостопного суглоба. Стати офтальмологом у США нелегко. Але я доклала всіх зусиль, і моє бажання наразі здійснилося, хоча йшла до нього довгих десять років. Увесь цей час дбала і про родину: під час резидентури з офтальмології народилися мої хлопчики-близнюки, а згодом доля подарувала донечку. Дуже вдячна своєму чоловікові, який усі турботи про сім’ю взяв на свої міцні плечі, опікувався дітьми, тому мої досягнення вважаю «колективною» заслугою. ВЗ Ви, напевно, стежите за новинами у медичній галузі України? Цікаво почути вашу думку щодо реформ, адже вже не перший рік працюєте у страховій медицині.

— Це непросте запитання. Реформування — доволі болісний процес, тим більше в медицині. Зрозуміло, що в нове життя реформованої охорони здоров’я варто взяти й ті напрацювання, які збереглися та прижилися в Україні ще з часів медицини Семашка, хоча ця система у сучасному світі вже не працює. Однак вважаю: було б недоречно скопіювати та перелицювати на свій лад систему, яка існує у США чи в якійсь іншій благополучній країні, бо це їх моделі організації охорони здоров’я, котрі створювалися десятиліттями і більше прилаштовані до тих умов, у яких живуть американці чи європейці, зорієнтовані на економічний статус цих держав. Щодо України, то вона, на мій погляд, нині перебуває в унікальній ситуації, бо має можливість створити навіть ефективнішу модель охорони здоров’я, ніж ті, які існують в США чи інших країнах. Однак нова система повинна бути сформована саме для України й спиратися на українські реалії. Знаю, що активно обговорюється впровадження страхової медицини, але спочатку потрібно прорахувати всі ризики, бо ця система, хоч і має очевидні переваги, не позбавлена недоліків. Скажімо, мені часто доводиться мати справу з пересічними американцями, котрі не в змозі придбати страховий поліс, а відтак відвідати лікаря, коли недуга ще на початкових етапах. Це спричиняє хронічні захворювання з ускладненим перебігом, лікувати які значно важче, а також суттєві вит­ рати. Багато американців не звертаються до лікарів, бо такі візити доволі дороговартісні. Крім того, й лікарі часто обмежені у своїх діях, приміром, у випадках, коли призначають хворому ліки, а страхова компанія не погоджується з рекомендацією спеціаліста — тоді предметом вибору стають дешев-

ші препарати, незважаючи на те, що вони часто менш ефективні. Нерідко страхові компанії не поступаються своєю позицією, ігноруючи права лікаря та хворого. Багато адміністративних витрат несе й лікувальний заклад, що змушений створювати цілі відділення, які працюють зі страховими компаніями, аби отримати оплату за послуги. Спостерігаю за медичними подіями в Україні й тішуся, що створена та розвивається сімейна медицина, адже це той місток, який поєднує лікаря первинки та вузького спеціаліста. Особливо це актуально для села. І тут потрібна колективна праця — і реформаторів, і фахівців на місцях, головне, щоб люди відкрилися для змін, хоча перетворення часто є болісними. Звісно, медична реформа без економічного підґрунтя не вирішить усіх проблем. Тож долучитися до цього процесу повинна держава, роблячи конкретні кроки для того, аби країна процвітала й люди прагнули жити й працювати вдома, а не шукати кращого життя за кордоном. ВЗ Чи є у вашому нинішньому житті місце для українства?

— Людина може не раз змінювати країну, у якій мешкає, але духовну сутність, генетичний код нації стерти ніхто не в змозі. І якщо в Україні в тебе були національні ідеали, то на чужині вони ще більше проявляться. Усі в нашій родині українці, й ми завж­ди ними будемо. Наші діти, хоча й народилися у США, знають, що вони українці, ми розмовляємо з ними рідною мовою. У Міннеаполісі є велика українська громада, ми часто зустрічаємося. Під час подій на Майдані члени діаспори створили організацію «Майдан Міннесота», й ми донині допомагаємо колишнім співвітчизникам. Нещодавно мій чоловік Роман брав активну участь в організації в Міннеаполісі зустрічі з творчою групою та перегляду стрічки «Міф» про соліста Паризької опери Василя Сліпака, який загинув у зоні АТО. Два роки тому ми сприяли показу фільму «Добровольці Божої чоти» — Роман допомагав із перекладом субтит­рів обох стрічок англійською мовою. Я дуже тішуся, що наші співвітчизники нині несуть українство по всьому світу, адже в нас є багато героїв, визначних особистостей, творчих і талановитих людей, яких варто позиціонувати. Від цього виграють усі: і ті, кого доля розкидала по світах, і ті, хто нині творить Україну. Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»

23

РЕТРОСПЕКТИВА

П’ЯТЬ ЩАСЛИВИХ ВИПАДКІВ Шлях до великих відкриттів — це години копіткої марудної праці. Принаймні так уявляє його собі людство, і з цим важко не погодитися, але іноді успіх приходить не звідти, де його шукали.

1. «Ці маленькі тварини…»

1676 рік: торговець тканинами Антоні ван Левенгук уперше побачив у мікроскоп, зроб­лений власноруч для перевірки якості одягу, бактерії. Про свою знахідку він повідомив листом найавторитетнішу наукову установу того часу — Лондонське королівське товариство. У листі він зазначав: «Ці маленькі тварини перед моїм оком були в десятки тисяч разів менші, ніж... водяна блоха (дафнія) чи водяний ослик (Asellus aquaticus), рух яких ви можете побачити у воді неозброєним оком». Хоча Левенгук сконструював мікроскоп з прагматичною метою, природна цікавість все ж змусила його розглядати не тільки шерсть із льоном — він почав активно вивчати інші субстанції: стоячу дощову воду, випорожнення, листки чаю, сім’яну рідину барана, зрізи свинячого язика, бліх тощо. Він описав коків («круглі»), бацил («у формі паличок») та спірохет («спіральної форми»). Випадкове відкриття Левенгука поклало початок мікробіології й протозоології. І, як згадують біографи, на момент смерті в 1723 році у видатного голландця було близько 500 мікроскопів з різними лінзами.

2. «Поглинало існування»

1799 рік: Гемфрі Деві, піонер у галузі електрохімії, експериментував з газами ще замолоду (і досить успішно — із часом винайшов безпечну шахтарську лампу). Уже зробивши неабияку кар’єру, він взявся винайти інгаляційний препарат від сухот. У процесі Деві провів на собі чимало експериментів, які ретельно описував, і це також допомогло йому здобути значний авторитет у колег. У пошуках ліків вчений вдихнув закис азоту й винайшов майбутню анестезію: «Приємне відчуття було спочатку локальним і сприймалося в губах і на щоках; однак воно поступово розливалося по всьому тілу й посеред експерименту на певний момент стало настільки інтенсивним і чистим, що поглинуло саме існування — й у цей момент я знепритомнів…» Деві передбачав, що закис азоту може зас­ тосовуватися для знеболювання: у нього N2O тамував, наприклад, біль у яснах. Але лікарі оцінили винахід лише в 1863 році завдяки

Джозефу Прістлі, а протягом півстоліття звеселяючий газ застосовували, як то кажуть, не за призначенням — це був модний на світських вечірках рекреаційний наркотик.

3. «Я не думав, я розслідував!»

1895 рік: Вільгельм Рентген вмикав і вимикав струм у вакуумній катодній трубці, вимірюючи в процесі різні параметри й автоматично записуючи отримані результати (коли він потому згадував про цей випадок, то зізнався: «Я не думав, я розслідував!»). Десь опівночі вчений відчув втому й почав збиратися додому. Професор погасив світло і… побачив таємниче зелене світіння. Поекспериментувавши зі струмом та обладнанням, Рентген зрозумів його природу. Так було відкрито раніше невідомий тип випромінювання, а трохи згодом лікарі отримали можливість візуалізувати внутрішню частину тіла пацієнтів без хірургічного втручання. Цікаво, що Рентген показав своє відкриття спершу не колегам, а дружині Берті. Знімок саме її руки з обручкою на пальці супровод­жував наукову статтю Рентгена «Про новий рід променів». Невдовзі вона вийшла друком у вигляді окремої брошури, і Вільгельм Рентген розіслав її провідним фізикам Європи — так знімок жіночої руки з обручкою став хрестоматійним. Відтоді почалася нова ера в історії медицини — епоха дослідження внутрішньої структури об’єкта за допомогою рентгенівських променів.

4. Наслідок бажання та… спроби суїциду

1916 рік: гепарин відкрив не сформований вчений, а зелений студент медичного факультету Балтиморського університету Джей Маклін. Утім, цей винахід лише почасти можна назвати випадковим: як заявив сам автор, «гепарин з’явився внаслідок мого бажання виконати щось, що відповідало б моїм власним можливостям». І, як описував Маклін у статті «Відкриття гепарину», він працював усупереч важкій долі й спротиву вітчима, який не підтримував пасинка. Проте відкриття гепарину було його лише «технічно». Вільям Ховелл, викладач Макліна, на той час другокурсника, займався дослідженням з

ГАЗЕТА ВИХОДИТЬ ІЗ 1990 РОКУ

08198 60965 86181

ІНДЕКС ПІЛЬГОВИЙ ДЛЯ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

СПІВЗАСНОВНИКИ ГАЗЕТИ: ПРОФСПІЛКА ПРАЦІВНИКІВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ ТОВ «РЕДАКЦІЯ ГАЗЕТИ «ВАШЕ ЗДОРОВ’Я» Свідоцтво про реєстрацію КВ №22709-12609ПР від 30 травня 2017 року

24

НА ЗАХИСТІ ІНТЕРЕСІВ ЛІКАРІВ

ІНДЕКС ДЛЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ПЕРЕДПЛАТНИКІВ ІНДЕКС ДЛЯ ПІДПРИЄМСТВ Й ОРГАНІЗАЦІЙ

очищення та визначення ефективності препаратів цефаліну, компонента клітинних мембран, наявного у великій кількості в клітинах мозку, та давав своїм студентам різні завдання на тему коагулянтів. Макліну, одному з-поміж інших, було доручено вилучати і досліджувати сполуки з властивостями коагулянтів, тобто завдання було абсолютно протилежне відкриттю. У процесі його виконання Маклін екстрагував із собачої печінки фосфатиди (зараз вони відомі нам як фосфоліпіди). In vitro ці жиророзчинні сполуки продемонстрували антикоагулянтні властивості й закономірно призвели до надмірної кровотечі у піддослідних тварин. Маклін не оцінив знахідку (все ж таки тривала Перша світова війна) й надалі продовжував пошуки дієвих коагулянтів під керівництвом вже іншого викладача в іншому університеті. При цьому робота з антикоагулянтами тривала і в лабораторіях Ховелла. Разом з іншим своїм студентом Ховелл виділив ще один жиророзчинний антикоагулянт, який дещо відрізнявся від ізольованого Макліном кілька років тому. Термін «гепарин», який натякав на походження речовини з печінки, також був запропонований Ховеллом. Крім того, він згодом розробив схему вилучення водної форми цієї сполуки та протокол її очищення. Проте минуло ще майже 10 років, перш ніж водорозчинну форму гепарину почали застосовувати в клінічній практиці. І, на жаль, це випадкове відкриття стало причиною суперечок між вчителем і учнем. Ще один славетний антикоагулянт, уже непрямої дії — варфарин — також важко назвати результатом чітких цілеспрямованих зусиль. Варфарин з’явився у 1940 році внаслідок серії подій, яка розпочалася із зустрічі молодого агро­хіміка Карла Пауля Лінка з фермером із Віс­ консину. Останній переймався серйозною проблемою: його породисті корови з биками масово гинули від кровотеч. Розслідування з’ясувало, що причиною геморагій були сполуки із зіпсованого корму для худоби на основі конюшини (Melilotus alba і Melilotus officinalis). Річ у тім, що грибки плісняви вкупі з бродінням перетворювали природні рослинні кумарини на дикумарол, котрий і спричиняв геморагії, втручаючись в

*

агрегатну дію вітаміна К як антагоніст. Загалом на досліди, які допомогли встановити істину, Лінк витратив 7 років й переважно проводив їх разом із Марком Стахманом. За цей час вони синтезували кілька варіантів молекул кумаринів, з яких Стахман згодом кристалізував і запатентував один, як… отруту для щурів. Оскільки останні роботи фінансувалися Вісконсинським дослідницьким фондом випускників (Wisconsin Alumni Research Foundation), то його абревіатура, WARF, лягла в основу назви запатентованого родентицида. Карл Лінк рекламував варфарин як отруту для щурів. А те, що це може бути препарат, ефективний у людей із ризиком тромбозів, виявили зовсім несподівано. Так, один моряк намагався покінчити життя самогубством, прийнявши високу дозу варфарину. Він залишився живим і здоровим, і після низки випробувань варфарин почали застосовувати як лікарський засіб під назвою «Кумадин». Порівняно з гепарином і дикумаролом він мав вагомі переваги, передусім, високу розчинність у воді та високу біодоступність при пероральному зас­ тосуванні. Так химерно й бурхливо почалася ера пероральних антикоагулянтів. Й варфарин досі очолює їх списки.

5. Задав темп

1958 рік: пейсмейкер. Американський інженер і професійний винахідник, автор близько 150 патентів Вільсон Грейтбатч намагався створити пристрій, який міг би записувати звук биття серця. Після того, як він неправильно зібрав прототип пристрою, Грейтбатч зауважив, що той видавав «пульсацію серця»: ритм, який генерував апарат, повністю відповідав нормі. На той час вже існували моделі кардіо­ стимуляторів, але вони були надто великими. Вільсон Грейтбатч через два роки вдосконалення свого винаходу та вивчення кардіології запропонував чудову альтернативу. У 1960 році його запатентований імплантований кардіостимулятор було схвалено для використання у людей. Того самого року пейсмейкер імплантували першому пацієнтові. Через десять років автор вдосконалив його, подовживши строк служби акумулятора. Так Вільсон Грейтбатч увійшов в історію саме як рятівник тисяч людей із порушеннями сердечного ритму. (Варте уваги те, що коло його наукових інтересів було надзвичайно широким; наприклад, у 80-ті та 90-ті роки минулого століття він зареєстрував три патенти на методи пригнічення реплікації ВІЛ та подібного вірусу у котів.)

Генеральний директор ТОВ «Редакція газети «Ваше здоров’я»............. ЮЛІЯ НОВГОРОДСЬКА Головний редактор...............МАРИНА БУРМАКА

* ТОВАРНИЙ ЗНАК ЗА ЛІЦЕНЗІЄЮ

ВИДАВЕЦЬ: ТОВ «Редакція газети «Ваше здоров’я»

Спеціальний кореспондент.......................СВІТЛАНА ТЕРНОВА Випусковий редактор...............ІРИНА ХОМЧУК

АДРЕСА: 04210, м. Київ, вул. Оболонська набережна, буд. 11, корп. 1

Редактор відділу оперативної інформації................................ТЕТЯНА КОЛІСНИК

ДЛЯ ЛИСТІВ: 04211, м. Київ, а/с 138

Літературне редагування та коректура..............................ЛАРИСА БОБРУЄНКО

ТЕЛ./ФАКС: (044) 428 02 20 E-MAIL: vz@vz.kiev.ua

Дизайн та верстка.................АННА ПЕРЕВЕРТЕНЬ

Підготувала Любомира ПРОТАСЮК, спеціально для «ВЗ»

Відповідальним за випуск номера є головний редактор. Редакція не завжди поділяє думку авторів публікацій. Редакція не несе відповідальності за зміст рекламних матеріалів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, прізвищ та імен, інших даних несуть автори публікацій. Листування з читачами ведеться тільки на сторінках газети, рукописи не рецензуються і не повертаються. Матеріали, що публікуються на правах реклами Друк офсетний. Умовних друк. арк. 2.

Загальний наклад 22 500 Замовлення №0510308 Віддруковано у ДВ «Преса України»: 03048, м. Київ, проспект Перемоги, буд. 50.

Відділ реклами........................ІРИНА ПАВЛЕНКО ...............................................СВІТЛАНА КУРЧЕНКО

Виходить один раз на два тижні у п’ятницю

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua