Ваше здоров'я № 25-26

НА ЗАХИСТІ ІНТЕРЕСІВ ЛІКАРІВ

№25-26 (1465-1466) 02.07.2018

ЧИТАЙТЕ ЕЛЕКТРОННУ ВЕРСІЮ ГАЗЕТИ НА НАШОМУ САЙТІ WWW.VZ.KIEV.UA

НОВИНИ В УКРАЇНІ ПЛАНУЮТЬ ВВЕСТИ ПРОФЕСІЙНЕ ЛІЦЕНЗУВАННЯ ЛІКАРІВ ОСНАЩЕННЯ СІЛЬСЬКИХ АМБУЛАТОРІЙ — ЗОНА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ УРЯДУ ТА МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ ЗАТВЕРДЖЕНО ДОКУМЕНТИ ДЛЯ РОЗРАХУНКУ ПОТРЕБИ У ВАКЦИНАХ ВЕРХОВНИЙ СУД ПОСТАВИВ КРАПКУ У СПРАВІ ЩОДО ЗМОВИ ТОВ «СЕРВ’Є УКРАЇНА» З ДИСТРИБ’ЮТОРАМИ

2-5 СТОР.

СКІЛЬКИ КОШТУЄ ЗДОРОВ‘Я УКРАЇНЦІВ?

МЕДИЧНЕ СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ:

ФАНТОМ ЗАМІСТЬ РЕАЛЬНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ? Після щорічних порожніх обіцянок збільшити бюд­жетне фінансування системи охорони здоров’я та мовчазних спроб знайти клондайк для медицини в кишенях пересічних українців суспільство дедалі більшу надію покладає на запровадження обов’язкового медичного страхування. Хтось заперечує таку можливість через економічні негаразди, інші доводять, що нинішні реформи і є «класикою жанру». СТОР. Кому вірити й чого очікувати?

8

Якщо родина витрачає на послуги охорони здоров’я щонайменше 10% свого бюджету, такий стан речей у світі визнається «катастрофічним». Загальне охоп­лення послугами охорони здоров’я може бути забезпечене, але тільки за умови сильної політичної волі та конСТОР. солідації зусиль усіх зацікавлених сторін.

12

ЯК ВИВЕСТИ З ДЕПРЕСІЇ ПСИХІАТРИЧНУ СЛУЖБУ? За висновками ВООЗ, Україна посідає перше місце в Європі за кількістю психічних розладів, і цей показник із кожним роком зростає, зокрема й у зв’язку з військовими діями на Сході країни. Кожен третій українець потребує спеціалізованої психіатричної допомоги. Однак наразі галузь психіат­ричної допомоги залишається поза увагою як реформаторів МОЗ, так і, здеСТОР. більшого, влади всіх рівнів.

16

СПЕЦПРОЕКТ: ПАЛІАТИВНА ДОПОМОГА У СВІТІ ТА В УКРАЇНІ 14 СТОР.

НОВИНИ ШАНС ВИЖИТИ

СПІВФІН А НСУ ВА ННЯ

ОСНАЩЕННЯ СІЛЬСЬКИХ АМБУЛАТОРІЙ — ЗОНА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ УРЯДУ ТА МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ

К

абінет Міністрів 20 червня підтримав внесення змін до Постанови «Деякі питання надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення заходів, спрямованих на розвиток системи охорони здоров’я у сільській місцевості». Завдяки цьому регіони додатково отримають 1 млрд грн субвенції на розбудову інфраструктури первинної медичної допомоги — закупівлю обладнання та службових автомобілів. Кошти розподілятимуться між областями пропорційно до чисельності сільського населення, яке проживає у відповідному регіоні. Умовою надання держдопомоги є фінансова участь у процесі місцевої влади, що

зобов’язана взяти на себе не менше 20% від загальної суми витрат. За словами Віце-прем’єр-міністра — Міністра регіонального розвит­ ку, будівництва та ЖКГ України Геннадія Зубка, з областями вже погоджена і затверджена проектна спроможна мережа медичних закладів первинної допомоги. Вона складається із 3992 амбулаторій і центрів первинної медико-санітарної допомоги. Крім інфраструктури амбулаторії також будуть забезпечені необхідним сучасним обладнанням, що здійснюватиме не лише аналіз даних, а й записуватиме та передаватиме їх за допомогою телемедицини. «Нам потрібна не лише інша якість приміщень, а в першу

чергу — якісне надання первинної допомоги у сільській місцевості», — наголосив Геннадій Зубко. Станом на кінець червня 2018 року субвенція на розвиток медицини у сільській місцевості становить 5 млрд грн. Зокрема, ще в грудні 2017 року Уряд схвалив рішення про спрямування 4 млрд грн на розбудову інфраструктури первинної медичної допомоги на селі. За словами Президента України Петра Порошенка, до кінця року у сільській місцевості мають розпочати роботу майже 500 амбулаторій сучасного типу. За матеріалами єдиного веб-порталу органів виконавчої влади України «Урядовий портал»

ОБГОВОРЕННЯ

МОЗ ГОТУЄТЬСЯ ДО ВПРОВАДЖЕННЯ СИСТЕМИ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я

М

іністерство охорони здоров’я 19 червня винесло на громадське обговорення проект Закону «Про систему громадського здоров’я», прийняття і реалізація якого має наблизити Україну до створення єдиної системи профілактичної медицини. Законопроект розроблено на виконання Розпорядження КМУ №1002-р «Про схвалення Концепції розвитку системи громадського здоров’я». Концепцію заплановано реалізувати до 2021 року. У пояснювальній записці до законопроекту вказується, що його прийняття має сприяти усуненню неузгодженості, яка виникла після ліквідації Державної санітарно-епідеміологічної служби, та наблизити українське законодавство до європейських норм. Крім того, документ визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади функціонування системи громадського здоров’я в Україні, а саме: на законодавчому рівні вводить поняття «громадське здоров’я» — сфера знань й організована діяльність суб’єктів у системі громадського здоров’я щодо зміцнення здоров’я, запобігання хворобам та збільшення тривалості життя; визначає суб’єктів відносин у системі громадського здоров’я; передбачає створення Національної ради з питань громадського здоров’я — постійного консультативно-дорадчого органу КМУ щодо питань громадського здоров’я;

визначає і розмежовує повноваження КМУ, МОЗ, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування в системі громадського здоров’я; визначає статус і функції Національного центру громадського здоров’я та регіональних центрів громадського здоров’я у системі громадського здоров’я; визначає оперативні функції громадського здоров’я — основні напрямки діяльності, які здійснюються в державі для забезпечення максимально високих показників здоров’я і благополуччя населення, а також найповнішого дотримання принципу справедливості щодо здоров’я; визначає основні засади здійснення оперативної функції епідеміологічного нагляду, у тому числі формування інформаційного фонду громадського здоров’я як державного інформаційного ресурсу, що містить дані про стан здоров’я, благополуччя населення і показники середовища життєдіяльності; визначає основні засади здійснення оперативної функції моніторингу, готовності та реагування на небезпечні чинники і надзвичайні ситуації у сфері громадського здоров’я, у тому числі положення щодо виконання Міжнародних медико-санітарних правил; визначає основні засади кадрового, наукового та фінансового забезпечення системи громадського здоров’я.

Відповідно до законопроекта, обслуговувати людей у сфері громадського здоров’я мають регіональні центри. У МОЗ очікують, що завдяки його ухваленню вищі ланки керування будуть додатковими або другорядними під час вирішення завдань, котрі виникають на нижчих щаблях. «У кожній області функціонуватиме регіональний центр громадського здоров’я, який опікуватиметься питаннями збереження здоров’я населення, проведення епідеміологічного нагляду, профілактикою хвороб і здійснюватиме заходи боротьби з епідеміями», — зазначають у Міністерстві. Зокрема, передбачається, що саме в регіональних центрах розраховуватимуть, скільки ресурсів треба для того, аби дбати про населення на певній території, а в разі надзвичайних ситуацій звертатимуться до Національного центру громадського здоров’я по підтримку та звітуватимуть йому про результати. Окрім того, у прикінцевих положеннях законопроекту в новій редакції викладено Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». У такий спосіб законотворці планують врегулювати контрольні функції різних органів у тих сферах, які можуть бути небезпечними для санітарного й епідемічного благополуччя населення. За матеріалами офіційного веб-сайту МОЗ України

Надавачам першої допомоги — «імунітет від відповідальності»

М

іністерство охорони здоров’я України винесло на громадське обговорення законопроект «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення надання першої допомоги», метою якого є створення законодавчої бази для стимулювання пересічних громадян надавати першу допомогу в екстрених ситуаціях. Зокрема, документом пропонується внести зміни до Закону України «Про екстрену медичну допомогу» та Основ законодавства України про охорону здоров’я, а саме: розширити поняття «перша допомога» та впровадити термін «імунітет від відповідальності». Задля узгодження з термінологією ВООЗ також пропонується замінити термін «домедична допомога» на «перша допомога». В обґрунтуванні необхідності прийняття законопроекту зазначається: клітини мозку людини можуть прожити без кисню всього кілька хвилин. В умовах міста навіть найшвидшій бригаді медиків потрібно 10-15 хвилин, щоб дістатися до місця події. Проте, якщо протягом цього часу хтось буде наповнювати легені постраждалого повітрям і ритмічно стискати грудну клітку, шанси людини дожити до прибуття реаніматорів суттєво зростають. На сьогодні в Україні перша допомога до прибуття машини невідкладної допомоги практично не надається. Основні причини –– відсутність медичної освіти та базових знань із рятування людей, а також страх юридичних наслідків і майбутньої відповідальності в разі негативних результатів докладених зусиль. Натомість у більшості штатів Америки, Канаді й Австралії існує законодавча база, що регулює право на надання першої допомоги та правовий стан особи, яка її надає. Головна умова — постраждалий не може подати позов за неадекватну першу допомогу, якщо вона надавалася сумлінно, з найкращих міркувань та без очікування можливої компенсації. Крім того, Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує звільняти від відповідальності осіб, котрі надають допомогу постраждалому, аби збільшити мотивацію до початку і проведення невідкладних заходів. «З метою стимулювання осіб, котрі можуть брати участь у наданні першої допомоги, Україна також потребує створення законодавчої бази, здатної захистити людину, що надає допомогу, від можливого покарання», — говориться в пояснювальній записці до законопроекту. За матеріалами офіційного веб-сайту МОЗ України

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ПЕТРО ПОРОШЕНКО 19 ЧЕРВНЯ ПІДПИСАВ ЗАКОН «ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ДЕЯКИХ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ ЩОДО ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ОРГАНІВ ТА ІНШИХ АНАТОМІЧНИХ МАТЕРІАЛІВ ЛЮДИНІ», ЗА ЯКИЙ ДЕПУТАТИ ВРУ ПРОГОЛОСУВАЛИ 17 ТРАВНЯ. ДОКУМЕНТ НАБУВАЄ ЧИННОСТІ З 1 СІЧНЯ 2019 РОКУ. За матеріалами офіційного інтернет-представництва Президента України

2

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

НОВИНИ

2 липня 2018 року

ВЧАСНО

МЕ Х А НІЗМ КОН Т РОЛЮ

В УКРАЇНІ ПЛАНУЮТЬ ВВЕСТИ ПРОФЕСІЙНЕ ЛІЦЕНЗУВАННЯ ЛІКАРІВ

М

іністерство охорони здоров’я України 12 червня винесло на громадське обговорення проект Концепції професійного ліцензування лікарів, прийняття якої дасть змогу на законодавчому рівні ввести професійне ліцензування лікарів. «Сьогодні діє система атестації, яка підтверджує стаж, але не професіоналізм і якість роботи. Держава має монополію на послуги з підвищення кваліфікації. При цьому фактично відсутній дієвий механізм персональної відповідальності перед пацієнтом за якість наданої медичної допомоги», — пояснюють причини своєї ініціативи у МОЗ. За результатами аналізу чинної системи атестації лікарів Міністерство виокремило основні недоліки системи охорони здоров’я, що пов’язані з медичним персоналом, а саме: низька мотивація для медичного персоналу надавати якісні медичні послуги, що обумовлена відсутністю економічної зацікавленості, занадто тривалим навчанням, понаднормовою роботою та професійним вигоранням. Це пов’язане з тим, що офіційний дохід лікаря не залежить від якості його роботи й оцінки пацієнта. Вирішення проблеми МОЗ бачить у реалізації медичної реформи. Зокрема, завдяки запровадженню принципу «Гроші йдуть за пацієнтом» лікар буде мотивований надавати якісну медичну допомогу кожному хворому. Однак для того, аби пацієнт міг зробити поінформований вибір на користь висококваліфікованого спеціаліста, разом із ліцензуванням слід запровадити портал з інформацією про актуальний стан кваліфікації лікарів; низький професійний рівень певної частини медичного персоналу, оскільки оцінка ква ліфікації лікарів д у же суб’єктивна і передбачає значну дискрецію (коли рішення приймає чиновник), що дає змогу некваліфікованим лікарям продовжувати медичну практику. Для того щоб подолати цю проблему, Міністерство пропонує замість системи атестації впровадити систему ліцензування лікарів, яка ґрунтуватиметься на безперервному професійному розвитку; безвідповідальність медичного персоналу за завдану шкоду внаслідок надання неякісної медичної допомоги, яка породжена недосконалістю законодавства, що регулює лікарську професію, відсутністю ефективного механізму виведення некомпетентного персоналу з ринку медичних послуг та відсутністю незалежного органу,

котрий може оцінити питання компетентності лікаря. Недолік чинної системи, на думку МОЗ, полягає в тому, що система не має ефективного механізму реагування на випадки некомпетентності лікаря. Рішення щодо притягнення до відповідальності приймають «свої». У рамках системи ліцензування ж буде запроваджено механізми виведення з ринку медичних послуг некомпетентних лікарів шляхом зупинення дії або позбавлення їх ліцензії. На думку МОЗ, запровадження системи ліцензування дасть змогу забезпечити надання пацієнтам якісних послуг, а також посилити відповідальність лікаря. «Лікар не повинен догоджати або когось переконувати, він повинен показати ліцензію про те, що має право здійснювати свою діяльність», — повідомила в. о. Міністра охорони Уляна Супрун на брифінгу 15 червня. Ліцензію потрібно буде підтверджувати кожні 3 роки. При цьому враховуватимуться особисте освітнє портфоліо й історія медичної практики. У випадку недбалості чи суттєвих помилок лікаря ліцензію буде призупинено або анульовано. Головним органом у сфері ліцензування лікарів буде Ліцензійна рада, яка складатиметься із 30 членів — лікарів, котрих обиратимуть за жорсткими критеріями. Саме до компетенції Ліцензійної ради входитиме продовження дії ліцензії на новий термін і застосування санкцій (позбавлення або зупинення дії ліцензії). Крім того, Ліцензійна рада розглядатиме скарги на лікарів та прийматиме рішення про застосування санкцій у якості вищої ланки. Процедура розгляду скарг буде прозорою: лікар матиме гарантоване право на належне і справедливе вивчення його справи, зокрема на представлення своєї позиції, залучення свідків. Інформація про дійсність ліцензії, наявні скарги та результати їх розгляду Ліцензійною радою будуть доступними для громадськості в онлайн-режимі. Робота Ліцензійної ради регулюватиметься Законом, а не наказами МОЗ. У перспективі вона повинна стати органом єдиної саморегульованої організації лікарів, для чого має об’єднувати всіх лікарів, що мають ліцензії. Крім того, членство в такій організації повинне бути умовою здійснення лікарської практики в Україні. Реформа складатиметься з двох основ­ них етапів: І — впровадження безперервного професійного розвитку лікарів, ІІ — перехід до системи ліцензування.

І етап розрахований на два роки — 2018-2019-й. На цьому етапі для випускників вищих медичних навчальних закладів впроваджується єдиний кваліфікаційний іспит, а для лікарів — система атестації, що продовжуватиме існувати як платформа для встановлення кваліфікаційних категорій (зокрема для визначення розміру заробітної плати). Натомість передатестаційні цикли перестануть бути способом проходження атестації, а бали, отримані в процесі безперервного професійного розвитку, враховуватимуть під час атестації. Крім того, бали нараховуватимуть не лише за формальну освіту, а й за інформальну освіту (самоосвіту) та за неформальну освіту (навчання за освітніми програмами без присудження освітніх кваліфікацій). Лікар отримує право самостійно формувати свою індивідуальну освітню траєкторію, результати якої будуть відображені у його особистому освітньому портфоліо. «Фактично, протягом І етапу реформи створюються передумови для переходу від системи атестації до системи ліцензування, де визначальними підставами для продовження ліцензії стануть бали безперервного професійного розвитку. Протягом цього етапу зберігається система атестації. Це зумовлено, зокрема, необхідністю повної реалізації принципу «Гроші йдуть за пацієнтом», згідно з яким заробітна плата лікаря залежатиме не від його категорії, а від кількості пацієнтів (отже, від його фактичної компетентності). До цього моменту дохід лікаря визначатиметься за кваліфікаційною категорією, встановлення якої здійснює система атестації», — говориться у проекті Концепції професійного ліцензування лікарів. Реалізація ІІ етапу включає в себе два підперіоди: друге півріччя 2018 року-2019 рік— розробка та прийняття необхідної нормативно-правої бази; 2020-2024 роки — перехідний пе­ ріод, протягом якого лікарям необхідно буде скласти іспит для отримання ліцензії. ІІ етап завершиться повним переходом до системи ліцензування. Медики, котрі не складуть іспит протягом перехідного періоду, втратять право на провадження лікарської практики. За матеріалами офіційного веб-сайту МОЗ України та онлайн-видання «24 канал»

НАЦІОНАЛЬНА СЛУЖБА ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ ОГОЛОСИТЬ ДРУГУ ХВИЛЮ УКЛАДАННЯ УГОД З ЛІКУВАЛЬНИМИ ЗАКЛАДАМИ ПЕРВИННОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ 25 ЛИПНЯ. ПРИ ЦЬОМУ ДОГОВОРИ МАЮТЬ БУТИ ПІДПИСАНІ ДО 15 СЕРПНЯ. ДЛЯ ЗАКЛАДІВ ПЕРВИНКИ, ЩО ДОЛУЧАТЬСЯ ДО МЕДРЕФОРМИ У СЕРПНІ, «ГРОШІ ХОДИТИМУТЬ ЗА ПАЦІЄНТОМ» ІЗ ЖОВТНЯ 2018 РОКУ. За матеріалами офіційного веб-сайту МОЗ України

Медиків навчатимуть ефективно працювати з підлітками

У

червні у Львові та Полтаві розпочався навчальний курс для сімейних лікарів і педіатрів. Упродовж 2 місяців 300 фахівців опановуватимуть методики ефективного спілкування з підлітками та вчитимуться використовувати нетипові прийоми для вивчення потенційних заг­ роз здоров’ю пацієнтів цієї категорії. Після завершення навчання в обов’язок лікаря первинної ланки входитиме моніторинг репродуктивного і психічного здоров’я підлітків, ризику інфекцій, що передаються статевим шляхом, ВІЛ-інфекції, а також профілактика вживання психоактивних речовин, куріння та інших залежностей. Крім того, медики вивчатимуть харчові звички підлітків і даватимуть поради щодо здорового харчування. Як повідомляють у МОЗ, майже у 40% українських підлітків віком 15-17 років наявне щонайменше одне хронічне захворювання. До лікарів вони звертаються нечасто, а на прийомах зосереджуються на вже існуючих проблемах і вкрай рідко — на виявленні можливих ризиків. Враховуючи цю не надто втішну статистику, на основі американської та британської моделей медицини були розроблені програма навчання для українських лікарів, скринінгова форма і скринінгова анкета для закладів первинки. Це допомагатиме контролювати здоров’я підлітків і відстежувати зміни, а також будувати довірчі стосунки між лікарями та їх неповнолітніми пацієнтами. За матеріалами офіційного веб-сайту МОЗ України

Діаспора передала в Україну медичне обладнання майже на мільйон доларів

У

рамках гуманітарного проекту Support Hospitals in Ukraine в Україну доставлено медичне обладнання — рентгенапарати, апарати УЗД, хірургічні набори, спеціальні ліжка інтенсивної терапії — на загальну суму 740 тис. дол. Цього разу отримувачами допомоги стали КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І. І. Мечникова», КЗ «Запорізький обласний клінічний онкологічний диспансер» та дві київські лікарні. Проект Support Hospitals in Ukraine («Підтримка лікарень України») заснований українцями, що проживають у США, влітку 2014 року. Відтоді до українських лікарень доставлено медичного вантажу (сучасного обладнання, інструментів, витратних матеріалів і медикаментів) на суму понад 2,4 млн дол. Окрім підтримки медичних закладів, які працюють з пораненими учасниками АТО, проект планує охопити нові сфери медичних послуг: ней­рохірургію, онкологію, дитячу хірургію та реабілітацію ветеранів. За матеріалами сторінки Support Hospitals in Ukraine у Facebook

3

НОВИНИ П ОЛ Е Г Ш Е Н Н Я

У ЗА КОНОД А ВЧОМ У ПОЛІ

ЗАТВЕРДЖЕНО ДОКУМЕНТИ ДЛЯ РОЗРАХУНКУ ПОТРЕБИ У ВАКЦИНАХ

М

іністерство охорони здоров’я затвердило й оприлюднило Методику розрахунку потреби в медичних імунобіологічних препаратах (вакцинах) та медичних виробах, які використовують для профілактичних щеплень, і Порядок визначення потреби в медичних імунобіологічних препаратах (вакцинах) та медичних виробах, які використовують для профілактичних щеплень. Розрахунок річної потреби у фармацевтичній продукції, котра приз­начена для профілактичних щеплень, передбачає: включення до річної потреби 25% резервного запасу за всіма най­менуваннями фармацевтичної продукції, яку використовують для профілактичних щеплень; визначення й урахування залишків фармацевтичної продукції, котру використовують для профілактичних щеплень, в адміністративно-територіальних одиницях станом на 1 січня року, для якого здійснюють розрахунки; урахування гарантованих на час проведення розрахунків надходжень фармацевтичної продукції, яку використовують для профілактичних щеплень, до адміністративнотериторіальних одиниць у поточному році; урахування надходжень фармацевтичної продукції, котру використовують для профілактичних щеплень, до адміністративно-територіальних одиниць за рахунок гуманітарної/благодійної допомоги. Відповідно до Методики визначення вихідних даних для розрахунку потреби у фармацевтичній продукції, котру використовують для профілактичних щеплень, здійснюється за допомогою електронних ресурсів. Так, для розрахунку 3-річної потреби у фармацевтичній продукції для проведення планових профілактичних щеплень та її щорічної верифікації на національному рівні використовують інструмент багаторічного планування заходів з імунізації, розроблений Всесвітньою організацією охорони здоров’я та Дитячим фондом ООН «Керівництво ВООЗ–ЮНІСЕФ з комплексного багаторічного планування імунізації». Своєю чергою, Порядок визначає механізм формування потреби у фармацевтичній продукції, яку використовують для профілактич-

них щеплень, передбачених для закупівель МОЗ на 3-річний період за рахунок бюджетних коштів для забезпечення медичних заходів окремих державних програм і комплексних заходів програмного характеру для їх ефективного та раціонального використання. Зазначається, що сформована потреба у фармацевтичній продукції стане основою для формування бюджетного запиту на відповідний рік (роки) для централізованих закупівель за певним напрямком державної програми, а також здійснення відповідного розподілу бюджетних коштів, проект якого формується Департаментом економіки і фінансової політики МОЗ на підставі інформації, наданої Управлінням громадського здоров’я МОЗ. Потреба у фармацевтичній продукції формується за розрахунками, здійсненими за Методикою. Забезпечення багаторічного (3-річного) планування щодо відповідних товарів для вакцинації та їх безперервного постачання, визначення потреби на національному рівні здійснюється не пізніше першого кварталу року, із якого розпочинається період багаторічного (3-річного) планування. Вихідними даними для визначення потреби є: затверджена номенклатура за всіма найменуваннями товарів; розрахована 3-річна потреба в товарах на відповідні роки, що включає планову вакцинацію і (за необхідності) додаткові заходи з охоплення щепленнями; потреба 25% резервного запасу за всіма найменуваннями товарів; графік поставок за всіма найменуваннями товарів на поточний рік за договорами закупівель тощо. Технічне забезпечення розрахунків на підставі цих даних здійснює Центр громадського здоров’я, який у термін не пізніше 20 березня року, у якому розраховують потреби у фармацевтичній продукції, подає до МОЗ сформовану потребу відповідно до затвердженої номенклатури на національному рівні, а також окремо в розрізі кожної адміністративно-територіальної одиниці. У разі потреби внесення змін до номенклатури Міністерство розглядатиме пропозицію на засіданні постійної робочої групи МОЗ з питань профільного супроводу державних закупівель із залученням відповід-

ної групи технічного супроводу та групи експертів. За результатами розгляду прийматиметься відповідне рішення щодо номенклатури, яке обов’язкове до виконання й урахування під час формування потреби у фармацевтичній продукції. За дорученням МОЗ Центр громадського здоров’я розробляє проект розрахунку бюджетних коштів для закупівлі сформованої потреби за наданими Міністерством індикативними цінами для кожної позиції фармацевтичної продукції, яку використовують для профілактичних щеплень. За результатами розрахунків Центр громадського здоров’я надаватиме зазначену інформацію Департаменту й Управлінню для врахування та подальшого формування бюджетного запиту і паспорта бюджетної програми за відповідним напрямком державних закупівель, а також для відповідного розподілу між адміністративно-територіальними одиницями. Після цього разом зі сформованою потребою у відповідній фармацевтичній продукції Центр громадського здоров’я подає до МОЗ пропозиції щодо орієнтовно прогнозованого графіка поставок за всіма найменуваннями фармацевтичної продукції на розрахунковий 3-річний період у розрізі кожного планового року. Запропонований графік поставок розглядається на засіданні робочої групи МОЗ з питань профільного суп­роводу державних закупівель і на підставі її рішення використовується Міністерством як основа під час розгляду питання щодо поставок відповідних товарів під час опрацювання договорів закупівель. Залишок фармацевтичної продукції, закупленої за рахунок бюджетних коштів у попередні роки, використовуватиметься в поточному році для заходів з імунопрофілактики за епідемічними показаннями (у разі виникнення несприятливої епідемічної ситуації за умови можливого ризику інфікування у випадку контакту особи з джерелом інфекції) шляхом введення в дію Наказом Міністра охорони здоров’я відповідного рішення оперативного штабу з реагування на ситуацію із поширення інфекційної хвороби, якій можна запобігти шляхом вакцинації. За матеріалами офіційного веб-сайту МОЗ України

Ініційовано зміни до Закону України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори»

М

іністерство економічного розвит­к у і торгівлі України 14 червня винесло на громадське обговорення проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку ліцензування господарської діяльності». «Практичне застосування положень Закону про ліцензування не тільки виявило низк у проблем, пов’язаних з його імплементацією, а й підтвердило недосконалість використаних у ньому норм та застосованих процедур», — говориться в обґрунтуванні необхідності прийняття законопроекту. Зокрема, документом пропонується внести зміни до Закону України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори», а саме: виключити з підстав для анулювання ліцензії норму про порушення ліцензійних умов. Також з переліку документів, які суб’єкти господарювання повинні подавати для отримання ліцензії на здійснення діяльності з обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (далі — підконтрольні речовини), запропоновано виключити: довідку Міністерства внутрішніх справ України про відсутність у працівників, які за своїми службовими обов’язками отримають (чи мають) доступ безпосередньо до наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, не знятої чи не погашеної в установленому порядку судимості за вчинення середньої тяжкості, тяжких й особливо тяжких злочинів або злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, у тому числі вчинених за межами України; дозвіл Національної поліції на використання об’єктів і приміщень, призначених для здійснення діяльності з обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. При цьому мати такий дозвіл суб’єкт господарювання зобов’язаний. За матеріалами офіційного веб-сайту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України

НАЦІОНАЛЬНА СЛУЖБА ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ ПІДПИСАЛА ПЕРШІ 12 ДОГОВОРІВ З ПРИВАТНИМИ ЗАКЛАДАМИ З КИЄВА, ХАРКОВА, ЖИТОМИРА, ДНІПРА, НОВОЇ КАХОВКИ (ХЕРСОНЩИНА), КРОЛЕВЦЯ (СУМЩИНА), МИРНОГРАДА (ДОНЕЧЧИНА), СВІТЛОВОДСЬКА (КІРОВОГРАДЩИНА), ХРИСТИНІВКИ (ЧЕРКАЩИНА), БЕРШАДІ (ВІННИЧЧИНА). За матеріалами офіційної сторінки Павла Ковтонюка у Facebook

4

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

НОВИНИ

2 липня 2018 року

ЗА ЛЕ Ж НІСТ Ь

НОВОВВЕ Д ЕННЯ

В УКРАЇНІ ЗАПРОВАДЯТЬ GMDNКЛАСИФІКАТОР МЕДИЧНИХ ВИРОБІВ

М

іністерство охорони здоров’я України планує інтегрувати GMDN-класифікатор до електронної системи закупівель ProZorro. Це дасть змогу оптимізувати закупівлі виробів медичного призначення закладами охорони здоров’я та запобігти можливим маніпуляціям щодо назви і призначення вказаних виробів. Класифікатор допоможе лікарям краще орієнтуватися в медичному обладнанні та матеріалах, а також полегшить їх діалог із закордонними колегами, адже вони розмовлятимуть однією мовою й послуговуватимуться однаковими назвами для кожного інструменту чи інноваційної технології. Крім того, єдиний класифікатор допоможе імпортерам

правильно заповнювати необхідну документацію, щоб ввезти свою продукцію на територію України, та унеможливить подвійне трактування призначення виробів митним контролем. МОЗ уже отримало дос­ туп до міжнародного класифікатора від Агентства GMDN і почало перекладати базу даних українською мовою. Міжнародна номенклатура GMDN — це масштабна база даних, яка містить інформацію про всю продукцію, що є медичними виробами. Серед таких продуктів — вироби, котрі використовують для діагностики, профілактики, моніторингу, лікування або полегшення стану людини в разі хвороби чи травми. Кожен медичний виріб у системі GMDN має

короткий пошуковий код (5 цифр), конкретну назву та детальний опис: властивості, призначення й технічні характеристики. Нині в системі — близько 7,5 тис. виробників з усього світу та понад 1 млн медичних виробів. GMDNкласифікатор використовують у понад 70 країнах світу, зокрема в усіх європейських та в США. Номенклатура GMDN рекомендована до застосування Міжнародним форумом регуляторів медичних виробів (IMDRF) і фактично є єдиною платформою ідентифікації медичних виробів та міжнародного галузевого обміну інформацією. За матеріалами офіційного веб-сайту МОЗ України

Н А РОЗСУД ФЕМІД И

«АПТЕКА ДОБРОГО ДНЯ» У СУДОВОМУ ПОРЯДКУ ВІДВОЙОВУЄ КОМПЕНСАЦІЮ «ДОСТУПНИХ ЛІКІВ»

Г

осподарський суд міста Києва 13 червня 2018 року прийняв до розгля­ ду позовну заяву ТОВ «Фармастор» (аптечна мережа «Аптека Доброго Дня») і постановив відкрити провадження щодо відшкодування витрат, пов’язаних з відпус­ ком аптечною мережею лікарських засобів, вартість яких повністю або частково від­ шкодовується (державна програма «Дос­ тупні ліки»). Відповідачем у справі виступає

управління охорони здоров’я Дарницької рай­онної в місті Києві державної адміністра­ ції, що заборгувало дистриб’ютору майже 354 тис. грн. В обґрунтуванні позовних вимог ТОВ «Фармастор» посилається на неналеж­ не виконання відповідачем зобов’язань за договором про відшкодування витрат, пов’язаних з відпуском аптеками лікарських засобів, вартість яких повністю або частково

відшкодовується. Тому крім основної суми боргу — майже 299 тис. грн — позивач ви­ магає стягнути 35 тис. грн пені, 3 тис. грн відсотків і 17 тис. грн втрат від інфляції. Сторони зобов’язані подати свої заяви по суті справи до 27 липня 2018 року. Рішення суду оскарженню не підлягає. За матеріалами Єдиного державного реєстру судових рішень

О СТАТОЧНЕ РІШЕННЯ

ВЕРХОВНИЙ СУД ПОСТАВИВ КРАПКУ У СПРАВІ ЩОДО ЗМОВИ ТОВ «СЕРВ’Є УКРАЇНА» З ДИСТРИБ’ЮТОРАМИ

К

асаційний суд у складі Верховного Суду України 20 червня підтримав Антимоно­ польний комітет України, не задоволь­ нивши касаційну скаргу одного з найбільших дистриб’юторів фармацевтичних товарів в Україні ТОВ «БаДМ». Постанова Київського апеляційного господарського суду та рішення Господарського суду міста Києва залиша­ ються в силі: компанія зобов’язана сплатити до держбюджету 902,66 тис. грн штрафу за порушення законодавства про захист еконо­ мічної конкуренції. У вересні 2016 року Антимонопольний комі­ тет України встановив: умови угоди про дист­ рибуцію між ТОВ «Серв’є Україна» та низкою інших українських фармацевтичних компаній призвели до штучного завищення цін на ліки групи компаній Servier, які реалізовувалися через тендерні процедури у 2011-2012 роках. Зокрема, ТОВ «Серв’є Україна» — єдиний в Україні імпортер ліків зі складу групи Servier — надає знижки, котрі вираховує з кожного виданого інвойсу. Це додатково захищає то­ вариство від паралельного імпорту іншими учасниками ринку. Контрагентами «Серв’є Україна» і дистриб’юторами препаратів Servier в Україні були ТОВ СП «Оптіма-Фарм, ЛТД», ПрАТ «Аль­

ба-Україна», ТОВ «БаДМ» «Вента», «А’СТА», «Фармако» та «Людмила-Фарм». Договірні відносини між ними ґрунтувалися на практич­ но однакових угодах, розроблених ТОВ «Серв’є Україна». Протягом 2011-2012 років компанія імпортувала 24 оригінальні лікарські засоби, 22 з яких в Україні купують лише за рецептами лікарів. Також 10 з них запатентовані та не ма­ ють замінників за діючою речовиною. Розслідування Антимонопольного комі­ тету довело: у результаті такого формату імпорту та дистрибуції ліків Servier їх обсяги й ціни стали повністю контрольованими і за­ безпечили можливість проведення учасни­ ками узгоджених дій — перевірки, обліку й нагляду за товарними потоками, ціновими тенденціями тощо. Зокрема, антимонополь­ ники зафіксували завищення цін на препара­ ти Servier на державних закупівлях порівняно із середніми цінами їх реалізації на ринку. Різниця в ціні стала можливою за рахунок того, що під час реалізації ліків бюджетним установам дистриб’ютори не використовува­ ли наданих контрагентом знижок. Тому Анти­ монопольний комітет визнав, що ТОВ «Серв’є Україна» і ТОВ СП «Оптіма-Фарм, ЛТД», ПрАТ «Альба-Україна», ТОВ «БаДМ», ТОВ «А’СТА», ТОВ «Людмила-Фарм», уклавши відповідні

угоди про дистрибуцію, вчинили антиконку­ рентні узгоджені дії. За даними АМКУ, умови зазначених угод у 2011-2012 роках призвели до необґрунтованого підвищення вартості лі­ карських засобів, що реалізуються через про­ цедури державних закупівель. З огляду на це у вересні 2017 року АМКУ оштрафував фран­ цузьку фармкомпанію Servier і українських дистриб’юторів на загальну суму 3,6 млн грн. Зокрема, ТОВ «Серв’є Україна» виставлено штраф на 1,7 млн грн, ТОВ СП «Оптіма-Фарм, ЛТД» — на 179 тис. грн, ТОВ «БаДМ» — на 902,6 тис. грн, ТОВ «А’СТА» — на 423,5 тис. грн, ПрАТ «Альба Україна» — на 399,9 тис. грн, а ТОВ «Людмила-Фарм» — на 25,7 тис. грн. Крім того, згідно з матеріалами справи ТОВ «БаДМ» під час реалізації лікарських засо­ бів групи компаній Servier через процедури державних закупівель застосовувало ціни, вищі від середніх цін реалізації групи компа­ ній Servier цього дистриб’ютора. У 2011 році таке перевищення становило 11,9%, у 2012му — 19,2%. За матеріалами офіційного веб-сайту Антимонопольного комітету України та видання «Наші гроші»

У США схвалено перші генерики для подолання опіоїдної кризи

У

правління із санітарного нагляду за якістю харчових продуктів та медикаментів США (Food and Drug Administration — FDA) схвалило перші генеричні сублінгвальні версії Suboxone (бупренорфін і налоксон) для лікування опіоїдної залежності. Mylan Technologies Inc. і Dr. Reddy’s Laboratories SA вже отри­ мали дозвіл на продаж сублігнвальної вер­ сії бупренорфіну й налоксону. Препарати застосовуватимуть як складову терапії, що включає також консультування і пси­ хосоціальну підтримку. Ліки призначати­ муть лише пацієнтам, які зареєстровані в програмі, що діє відповідно до Закону про лікування наркозалежності (Drug Addiction Treatment Act). До побічних реакцій, які заз­ вичай спостерігають під час використання бупренорфіну і налоксону, належать пер­ оральна гіпестезія (оніміння), глосалгія (печіння), еритема слизової оболонки по­ рожнини рота (почервоніння), головний біль, нудота, блювання, гіпергідроз (над­ мірне потовиділення), закреп, безсоння, біль і наб­ряки. За словами комісара FDA Скотта Гот­ тліба, Управління робить усе можливе для ініціювання розробки поліпшених ме­ тодів лікування зловживання опіоїдами і забезпечення доступності цих методів для пацієнтів.

«FDA також здійснює нові кроки для усунення упередженого ставлення, яке іноді асоціюється із застосуванням опіоїдної замісної терапії в якості засо­ бу для успішного лікування залежності. Опіоїднозалежні пацієнти, які перейшли, наприк­лад, на бупренорфін, не змінюють одну залежність на іншу. Навпаки, вони мають можливість відновити контроль над своїм життям і покласти край руйнів­ ним наслідкам пристрасті до опіоїдів. У поєднанні з іншими соціальними, медич­ ними та психологічними послугами ліку­ вання опіоїдної залежності за допомогою медичних препаратів часто є найефектив­ нішим способом», — зазначив він. Медикаментозне лікування (мedication-assisted treatment) — це комп­ лексний підхід, який поєднує застосу­ вання схвалених FDA лікарських засобів (на сьогодні — метадону, бупренорфіну або налтрексону) із консультуванням та іншими видами поведінкової терапії для усунення розладів прийому опіоїдів. Регулярне дотримання медикаментоз­ ної терапії з бупренорфіном зменшує вираженість симптомів відміни опіоїдів та бажання їх вживати. При цьому та­ кий вид лікування не спричиняє циклу передозувань і недостатності доз, що пов’язані зі зловживанням або некорект­ ним застосуванням опіоїдів. У належних дозах бупренорфін знижує ефект «кай­ фу» від інших опіоїдів, зменшуючи при­ вабливість подальшого зловживання наркотиками. Крім того, у пацієнтів, які отримують замісну терапію для лікування опіоїдної залежності, удвічі знижується ризик смерті. За матеріалами Food and Drug Administration USA

5

ДЕРЖАВНЕ ПИТАННЯ

РОЗДОРІЖЖЯ ЛІКАРСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ В уяві медичної громадськості лікарське самоврядування — справжній богатир, який здатний її захистити і «зрушити гори» в політиці охорони здоров’я. Однак нині він зупинився на роздоріжжі трьох законопроектів, які прагнуть визначити його подальшу долю.

Сергій МАЛОВИЧКО, заступник Голови з правової роботи Донецької обласної організації Профспілки працівників охорони здоров’я України, адвокат

Л

ікарське самоврядування в Україні існує давно, однак у статусі громадських організацій, діяльність яких регулюється Законом України від 22.03.2012 р. «Про громадські об’єднання». Цей Закон, втілюючи конституційні та міжнародні права громадян на свободу об’єднання, визначає правові й організаційні засади реалізації таких прав, а також регулює порядок утворення, реєстрації, діяльності ГО та її припинення. Утім, останнім часом на політичному рівні дедалі частіше ініціюється переведення самоврядних ГО лікарів в окреме правове поле шляхом прийняття спеціального закону та суттєвого розширення їх повноважень.

Парад ініціатив Привертає увагу той факт, що у Верховній Раді України зареєстровано аж 3 законопроекти з цього питання: «Про лікарське самоврядування» (від 06.04.2018 р. №8250), «Про професійне самоврядування медичних професій в Україні» (від 24.04.2018 р. №8250-1) та «Про основи професійного самоврядування у сфері охорони здоров’я» (від 24.04.2018 р. №8250-2). У пояснювальних записках до законопроектів їх автори вка-

6

зують на позитивні цілі та соціально-економічні прогнози прийняття вказаних документів (подальша децентралізація та прозорість управління сферою охорони здоров’я, захист прав і безпеки пацієнтів через захист права медичних працівників на належні умови професійної діяльності, участь самоврядних організацій у регулюванні лікарської діяльності та контролю професійної відповідальності тощо). Однак аби досягнути вказаних цілей, потрібно врегулювати багато питань, які не відображено в усіх законопроектах, а іноді у їх змісті проглядає порушення конституційних прав лікарів на свободу об’єднання тощо. Хоча в законопроектах йдеться про утворення нових організацій, в окремих випадках, як то кажуть, між рядками простежується намір переформатувати деякі з тих, що вже існують. Зокрема, попри наявність чисельних професійних ГО лікарів, зокрема і з багаторічним дос­відом, нові законодавчі ініціативи передбачають утворення інших організацій самоврядування лікарів, які не підпадуть під правове регулювання чинних законів України «Про громадські об’єднання» та «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Хоча при цьому метою нових організацій (як і переважної частини діючих ГО) є захист своїх членів. Виняток становить законопроект №8250-1, який не передбачає таких обов’язків, однак серед завдань органу самоврядування вказує «захист від незаконного втручання у здійснення... професійної діяльності». Законопроект №8250 був зареєстрований у Верховній Раді найпершим. Слід зазначити, що він є наймасштабнішим за намаганнями охопити своїм регулюванням відносини, які пов’язані або виникають у процесі лікарської діяльності. Ознайомлення з ним навіть наштовхує на думку про розробку та прийняття в Україні Медичного кодексу — варто

було б перейняти із законопроекту низку напрацювань його авторів. Окремі зауваження виникають до організаційних пропозицій законопроекту. Так, відповідно до п. 2 розділу ІХ «Перехідних положень» обов’язок щодо організаційно-технічного забезпечення проведення виборчих конференцій і Установчого з’їзду лікарів покладається на національний та регіональні організаційні комітети, які формуються правлінням Всеукраїнського лікарського товариства та його представництвами в регіонах з урахуванням пропозицій Національної лікарської ради України. Безперечно, хтось має взяти на себе цю функцію, однак відповідно до ч. 2 ст. 3 законопроекту дія Закону не поширюється на громадські об’єднання.

Як ви яхту назвете… Законопроект №8250-1 викликає багато запитань, причому починаючи від самої назви — «Про професійне самоврядування медичних професій». Адже відповідно до абзацу 14 п. 2 Методики розроблення професійних стандартів (затвердженої Наказом Міністерства соціальної політики України від 22.01.2018 р. №74) «професія» — це сукупність подібних видів робіт/занять, що передбачає відповідну підготовку та здобуття певних кваліфікацій. А згідно з абзацом 5 розділу 3 «Основні положення» Класифікатора професій ДК 003:2010 «професія» — це здатність виконувати подібні роботи, які вимагають від особи певної кваліфікації. Таким чином, «професія» (навіть з уточненням «медична») сама по собі не може бути суб’єктом самоврядування. Тому дискусійними є і назва законопроекту №8250-1, і ті дефініції, які він запроваджує. Наприклад, у ст. 1 законопроекту вказано, що «медичні професії — це професії, діяльність представників яких безпосередньо пов’язана з охороною здоров’я в усіх

формах з метою збереження та відновлення фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини за максимально біологічно можливої індивідуальної тривалості її життя; а в ч. 1 ст. 2 визначено, що «професійне самоврядування медичних професій — це особливий вид професійного самоврядування, яке гарантується та забезпечується державою і надає кожному представнику медичних професій право управляти діяльністю професії, самостійно виконувати завдання та здійснювати повноваження в межах і порядку, встановлених цим Законом». Якщо ж автори все-таки мали на увазі створення «суб’єктів» самоврядування, тоді незрозумілим є «нововведення», передбачене ч. 1 ст. 5 вказаного законопроекту: «Відповідно до цього Закону професійне самоврядування здійснюється представниками таких медичних професій: лікарі загальної практики; сімейні лікарі; лікарі-стоматологи; фармацевти». Адже в Україні офіційно встановлена професія «Лікар загальної практики-сімейний лікар» (п. 20 підрозділу «Професіонали з лікувальної справи» розділу «Професіонали» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників. Випуск 78. «Охорона здоров’я», затвердженого Наказом МОЗ України від 29.03.2002 р. №117). Така сама назва міститься і в Класифікаторі професій ДК 003:2010, код КП 2221.2. До того ж вказаний законопроект відносить до органів «професійного самоврядування» палати медичних професій (ст. 14). Відповідно ж до пп. 2 та 3 Розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» законопроекту №8250-1 такі палати створюються рішенням установчих конференцій представників медичної професії України. Але найцікавіше, що подібні конференції проводяться «координаційною радою», яку має створити «центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я», тобто МОЗ України! Дискусійним є й змістове навантаження одного з принципів формування згаданої ради — з «представників всеукраїнських професійних громадських організацій представників медичної професії, що отримали статус всеукраїнських не пізніше ніж за 1 рік до дня офіційного опублікування цього Закону — по 2 особи від кожної організації». Зауважте: від кожної організації! Більше того, на мою думку, період перебування в статусі Всеукраїнської організації «не пізніше ніж за 1 рік до дня офіційного опублікування» є занадто малим для представницької участі в координаційній раді.

Дубляж із суперечностями? Проект Закону України «Про основи професійного самоврядування у сфері охорони здоров’я» (№8250-2) майже ідентичний законопроекту №8250-1, оскільки він так само закладає норму, відповідно до якої професійне самоврядування планується реалізувати через професійні палати та їх органи (ч. 1 ст. 9).

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

ДЕРЖАВНЕ ПИТАННЯ

2 липня 2018 року

Організацію установчої конференції покладено на Координаційну раду з питань запровадження професійного самоврядування, яку відповідно до ч. 3 ст. 10 створюють при центральному органі виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я (знову МОЗ?!). При цьому в законопроекті взагалі відсутні вимоги до стажу «всеукраїнського громадського об’єднання за відповідною професійною ознакою, що подає письмове звернення про організацію проведення установчої конференції», представників яких планується залучити до складу Координаційної ради (підабзац 3 абзацу 3 ч. 3 ст. 10). Не кажу вже про те, що згаданий законопроект підготовлено з порушеннями правил юридичної техніки. Наприклад, деякі його частини містять нумерацію, а деякі — ні. Далі — п. 1 ч. 12 планується, що регіональна конференція обирає одного представника регіону до складу «Ради», але про яку саме Раду йдеться, з контексту не зрозуміло (лише у ч. 1 ст. 16 умовна скорочена назва «Рада» присвоюється «Раді професійної палати»). Суперечливими є ч. 4 та 5 ст. 10 законопроекту №8250-2. Так, ч. 4 встановлює, що «з метою організації проведення регіональних конференцій Координаційна рада може створювати регіональні організаційні комітети», тобто йдеться про право Координаційної ради визначитися в цьому питанні. Водночас ч. 5 закріплює імперативну норму: «Протягом 90 днів після затвердження персонального складу Координаційної ради проводяться регіональні конференції...» Хоча очевидним є той факт, що регіональні конференції мають організовуватися «регіональними організаційними комітетами». Пропозиція трьох законопроектів з одного питання, можливо, й свідчить про наявність широкого вибору шляхів його вирішення, однак хотілося б бачити максимальну єдність авторів та професійного

ПІЛЬГОВИЙ

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ДЛЯ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ: ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ДЛЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ПЕРЕДПЛАТНИКІВ:

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ДЛЯ ПІДПРИЄМСТВ І ОРГАНІЗАЦІЙ:

товариства у баченні єдиної мети. Цього можна досягнути за «круглим столом» щодо узгодження позицій. Бо, наприклад, дивною виглядає ситуація, коли один і той самий автор зазначений у двох законопроектах (№8250-1 та № 8259-2, які до всього ще й зареєстровані в один день). Тоді яка доцільність їх прийняття у запропонованих редакціях?

Знайди відмінності Окремо варто наголосити на тому, що відповідно до ч. 1 ст. 36 Конституції України громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних й інших інтересів (за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей). На ві дмін у ві д цього, зга дані законопроекти передбачають обов’язкову участь у створюваних на їх підставі «самоврядних організаціях» з обов’язковою сплатою «членських внесків» (передбачених законопроектом №8250) чи «професійного збору» (№8250-1) або ж «професійного збору» та «добровільних внесків суб’єктів професійної діяльності» (законопроект №8250-2). Аналіз законопроектів засвідчує, що автори багато запозичили з європейського досвіду. Наприклад, Німецьке лікарське товариство також передбачає обов’язкове членство в одній із лікарських палат та сплату членського внеску. Однак у намаганнях запозичити досвід країн Європи варто пам’ятати про Основний закон — Конституцію України, відповідно до ч. 3 ст. 22 якої під час прий­н яття нових законів або внесення змін до чинних не допускається звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Наступне питання. Усі згадані законопроекти закладають можливість притягнення лікарів до дис-

циплінарної відповідальності. Зокрема, ст. 32 законопроекту №8250 передбачає, що за вчинення професійного проступку до лікаря може бути застосоване одне з професійних стягнень: попередження; догана; зупинення права на здійснення лікарської практики на строк від 1 місяця до 1 року зі встановленням вимог щодо відновлення права на здійснення лікарської практики; припинення права на здійснення лікарської практики. Лікар може бути притягнутий до професійної відповідальності протягом 3 років з дня вчинення професійного проступку. Натомість ст. 31 законопроекту №8250-1 містить положення про те, що до представника медичної професії можуть бути застосовані стягнення у вигляді попередження про неповну професійну відповідність; тимчасове зупинення дії свідоцтва про допуск до професійної діяльності на строк до 3 місяців; тимчасове зупинення дії свідоцтва про допуск до професійної діяльності на строк від 3 місяців до 1 року; позбавлення права на заняття професійною діяльністю та припинення дії свідоцтва про допуск до професійної діяльності. Стаття 24 законопроекту №8250-2 вказує на те, що до суб’єкта професійної діяльності можуть бути застосовані такі стягнення, як попередження; тимчасове зупинення професійної діяльності на строк до 3 місяців; тимчасове зупинення професійної діяльності на строк від 3 місяців до 1 року; позбавлення права на заняття професійною діяльністю.

Однак право притягати до дисцип-­ лінарної відповідальності лікарів та фармацевтів, які перебувають у трудових відносинах, надається роботодавцю. Тому, якщо вже запроваджувати дисциплінарну відповідальність, то доцільно робити це стосовно осіб, які не перебувають у трудових відносинах, а здійснюють приватну медичну практику. Більше того, згідно з вимогами ч. 2 ст. 148 Кодексу законів про працю України встановлено 6-місячне безумовне обмеження в часі притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності у межах трудових правовідносин. Відтак запрова д женн я дисцип лінарної відповідальності за 6 місяців після вчинення проступку є дискусійним. Тож, не заперечуючи важливості та актуальності завдань, які визначили ініціатори законопроектів, доцільно суттєво доопрацювати ці документи. По-перше, обов’язкове членство лікарів у неурядових самоврядних організаціях не може встановлюватися законами. Це є і має бути винятково їх правом. Так само допуск до професії не мусить бу ти пов’язаним з обов’язковим членством у таких організаціях. По-друге, на законодавчому рівні доцільно запровадити єдині вимоги до громадських об’єднань лікарів за їх професійною ознакою — з урахуванням репрезентативності таких ГО для надання їм права визначати допуск лікарів до професії лікарів, підтверджувати їх ква ліфікацію тощо.

ПОСИЛАННЯ НА ЗАКОНОПРОЕКТИ

№8250

№8250-1

№8250-2

ТРИВАЄ ПЕРЕДПЛАТА НА ГАЗЕТУ «ВАШЕ ЗДОРОВ’Я» НА 2018 РІК!

28,94 144,70 86,82 86181 42,44 212,20 127,32 08198 50,44 252,20 151,32 60965 1 міс.

грн

3 міс.

грн

5 міс.

грн

1 міс.

грн

3 міс.

грн

5 міс.

грн

1 міс.

грн

3 міс.

грн

5 міс.

грн

• Передплату приймають усі відділення зв’язку «Укрпошти» • Онлайн-передплату можна здійснити на сайті ДП «Преса» за адресою: www.presa.ua

ЗА БІЛЬШ ДЕТАЛЬНОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ ЗВЕРТАЙТЕСЯ В РЕДАКЦІЮ ГАЗЕТИ ТЕЛ./ФАКС: (044) 428 02 20 E-MAIL: VZS24@UKR.NET

7

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ

МЕДИЧНЕ СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ:

ФАНТОМ ЗАМІСТЬ РЕАЛЬНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ?

Після щорічних порожніх обіцянок збільшити бюджетне фінансування системи охорони здоров’я та мовчаз-­­­­ них спроб знайти клондайк для медицини в кишенях пересічних українців суспільство дедалі більшу надію покладає на запровадження обов’язкового медичного страхування. Хтось заперечує таку можливість через економічні негаразди, інші доводять, що нинішні реформи і є «класикою жанру». Кому вірити й чого очікувати?

8

Валерія ЛЕХАН, завідувачка кафедри соціальної медицини, організації та управління охороною здоров’я ДЗ «Дніпропетровська медична академія», доктор медичних наук, професор

ВЗ На сьогодні у свідомості громадськос­ ті існують певні «гойдалки» в розумінні ролі обов’язкового медичного страхуван­ ня. Одні вважають його панацеєю, інші — зайвим податковим навантаженням.

— Упродовж тривалого часу страхова модель охорони здоров’я дійсно сприймалася як панацея, оскільки саме цей варіант давав змогу перейти від механізму фінансування/ утримання медичних установ до ук ла дання договірних ві дносин між надавачами медичних послуг і посередником, який спонукатиме до досягнення певних результатів, зок­р ема високої якості надання медичної допомоги тощо. Однак страхування саме по собі не є панацеєю. За його класичною моделлю згідно зі спеціальним законом збираються страхові внески від роботодавців та найманих працівників і з цих коштів оплачуються медичні послуги на солідарній основі. Тобто, по-перше, має бути прийнято спеціальний закон — не просто про медичне страхування, яке може бути і добровільним, а про соціальне медичне страхування. Термін «соціальне» точніший, ніж «обов’язкове», оскільки обов’язковість не завжди означає соціальне спрямування, наприклад, обов’язкове страхування власників автомобілів не виконує соціальної ролі. Тому у світі переважно використовують поняття social health insurance — соціальне медичне страхування. Рамковою умовою для прийняття згаданого Закону є Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, де чітко визначено види страхування (пенсійне, для людей з інвалідністю, на випадок безробіття, медичне тощо). Так от по 4 видах у нашій державі вже прийняті спеціальні закони, «сиротою» залишилося лише медичне страхування. А без такого документа ми не матимемо перспективи в цьому напрямку. По-друге, аби така модель реально працювала, потрібно забезпечити дві обов’язкові умови: відсутність несприятливого рівня епідемічної захворюваності населення (тобто більшість громадян країни мають бути здоровими, інакше солідарна система не витримає фінансового навантаження оплати лікування переважаючої частини застрахованих осіб) і стабільність економіки. З першою умовою в Україні не все гаразд: спостерігаємо епідемію туберкульозу, ВІЛ-інфекції/СНІДу (не кажу вже про високу поширеність хронічних неінфекційних хвороб), тому окрім страхування потрібно буде запровад­

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ

2 липня 2018 року

жувати ще й державні програми за окремими найпроблемнішими напрямками. Однак усе вищеперераховане впливає на ситуацію не так критично, як нестабільність вітчизняної економіки. Тому Закон про соціальне медичне страхування можна було приймати і вчора, і сьогодні, або хоч завтра, але реалізувати його до стабілізації економіки в Україні нереально. У нинішніх умовах, коли підприємства раптово стають банкрутами, неможливо передбачити, який обсяг коштів надійде до відповідного фонду. До речі, причиною банкрутства соціального медичного страхування в нашій країні на початку минулого століття стало якраз те, що після революції та громадянської війни підприємства переходили «із рук у руки», а значна їх частина взагалі призупинила роботу. Зрештою, можна навести не такий давній приклад впливу нестабільності економіки: глобальна фінансово-економічна криза 2008-2009 років. Тоді багато країн, де була запроваджена страхова модель, почали скаржитися на реальну загрозу для неї. Зокрема, у 2009 році на конференції ВООЗ Кіпр (який не уявляв себе без страхової медицини) заявив, що не може її реалізовувати через банкрутство різних фінансових організацій та промислових підприємств. На додачу по плачевного стану вітчизняної економіки, вона ще й тіньова (деякі експерти стверджують, що ці масштаби перевищують 50%). Як взяти внески з «тіні»? Тож зрозуміло, що фонд медичного страхування накопичить мало коштів. Наступний аспект. Згідно з відомим рішенням Конституційного суду України від 2002 року фонди соціального медичного страхування можуть наповнюватися тільки за рахунок внесків роботодавців. Стягнення таких внесків з працівників визнано неконституційним. Хоча подібний «захист» працюючих виглядає дивно, адже, як то кажуть, з миру по нитці: легше зробити невеликий внесок і мати гарантії на лікування, ніж не платити нічого й нічого не отримати або платити сповна неофіційно. Тож в Україні не витримано паритету класичної моделі соціального медичного страхування, коли платять і працівник, і роботодавець. Водночас економічне обґрунтування такого паритету існіє ще з часів Бісмарка, оскільки будь-який працівник «амортизує» своє здоров’я не тільки на виробництві, а й у побуті. Ще один нюанс: у к ласичному варіанті внески на соціальне медичне страхування, які роботодавець сплачує за своїх працівників, входять у собівартість продукції (як собівартість робочої сили), котра за рахунок цього зростає. Це означає, що й без того не дуже конкурентоспроможна продукція вітчизняних підприємств втрачатиме ще більше. Тобто висновок очевидний: на нинішньому етапі соціально-медичне страхування в Україні можна прийняти лише на перспективу. Через який проміжок часу його вдасться запровадити — мають «прорахувати» економісти, хоча їм, мабуть, це також складно зробити, оскільки у світі дедалі активніше говорять про загрозу нової хвилі глобальної економічної кризи.

ВЗ А як же надія на те, що бодай страхові фонди змусять надавачів медичних пос­ луг працювати ефективніше?

— Досвід спростовує віру в «невидиму руку ринку», котра сама по собі наведе лад. До переходу на страхову модель потрібно оптимізувати саму систему охорони здоров’я, аби підвищити її продуктивність. Якби реформи системи охорони здоров’я в нашій країні відбувалася як слід, цього можна було б досягти, і в такий спосіб підготуватися до запровадження соціального медичного страхування. Тобто воно має «накладатися» на ефективну систему, а не робити її ефективною сама по собі. Це лише інст­румент фінансування. А оптимізація мережі, інтенсифікація роботи медичних закладів, їх орієнтація на якість наданих послуг, впровадження договірних відносин у галузі зроблять її гнучкішою. Узагалі ж фінансова база страхової моделі у світі розхитується. Тому країни зі страховими моделями вже зараз задумуються над тим, як і за рахунок чого зменшувати обсяги гарантій. Річ у тому, що населення світу старішає, тому кількість людей, які працюють і сплачують страхові внески, зменшується. Це відбувається також і через зростання чисельності самозайнятих працівників. Наприклад, якщо людина працює на кількох роботах, такий внесок стягнути дуже складно (адже класична страхова модель передбачає стягнення внесків тільки із фонду оплати праці, на відміну від загального оподаткування). Хоча дуже цікавий варіант реалізований у Франції, де також існує страхова модель, але внески на медичне обслуговування стягуються з усіх виплат населенню, тобто зі стипендій, пенсій, депозитів, акцій, земельної ренти тощо. За такої моделі дійсно збільшується «страхова» частина фінансування системи охорони здоров’я, попри те що держава не усувається від своїх зобов’язань. Існують небезпідставні побоювання, що впровадження страхової моделі в Україні переслідуватиме приховану мету зменшити обсяги бюджетного фінансування галузі. До того ж, коли у французькому варіанті виходить, що страховий фонд напов­нюють усі без винятку громадяни (наприклад, дружини заможних бізнесменів, які взагалі ніде не працюють, тощо), то українські законопроекти щодо медичного страхування передбачають, що за непрацю-

ючих чи пенсіонерів сплачуватиме держава. А доходи застрахованих при цьому враховувати не обов’язково? Тоді за рахунок чого очікуємо нових «потоків коштів» на систему охорони здоров’я? Пам’ятаєте, як в Україні провалили законопроект, котрий ініціював запровадження податку «на розкіш»? Хоча й не передбачалося, що бодай частина цього податку піде на медицину. Не спрямовуються туди й інші додаткові джерела надход­жень, наприклад, акцизи на тютюн і алкоголь, хоча у світі вони (принайм-ні значна їх частина) також ідуть на формування бюджету охорони здоров’я. Тобто в нашій державі зов-сім не думають над тим, як сформувати стійку й пристойну фінансову базу охорони здоров’я, навіть якщо така можливість існує. Натомість пропонується урізана модель медичного страхування «від роботодавця». До того ж для її запровадження потрібно буде створити страховий фонд, який вже на початковому етапі «відтягне» на себе чималу частину й без того невеликих коштів — на утримання й обслуговування офісів, оплату праці тощо. І це в той час, коли стан здоров’я населення України вкрай незадовільний, а перспективи доступності медичної допомоги з кожним днем погіршуються. ВЗ Яку страхову модель у світі вважають найкращою?

— Усі їх варіанти можна згрупувати у дві основні групи: неконкурентні та конкурентні моделі. Перші передбачають наявність або єдиного страховика (національний страховий фонд), або одночасне існування багатьох страховиків (їх кількість може бути різною). Неконкурентні моделі простіші у своєму використанні, але коли створюється багато фондів, медичний простір фрагментується (частину його охоплює один фонд, частину — інший, і вони не можуть передати кошти один одному, оскільки є автономними). Це ніщо інше, як новий варіант фінансового бар’єра, що аж ніяк не на користь застрахованій особі. Тому єдиним позитивом нинішніх реформ вітчизняної охорони здоров’я вважаю створення єдиного національного пулу коштів, хоча багато залежить від того, як ним розпоряджатимуться. Конкурентні моделі (першу з них розробили наприкінці 80-х років минулого століття в Нідерландах, потім впровадили в Люксембурзі, Німеччині) передбачають змагання стра-

ховиків за клієнта, що начебто має зменшити витрати на страхування. В Україні такий варіант цілком вірогідний, оскільки багато приватних страховиків один поперед одного вже заявляють про свою готовність взяти на себе «частину» ноші. Так от розібрати на частини «страхове поле» вони дійсно зможуть, а конкурувати на користь загальної справи навряд чи захочуть, оскільки це — зразок регульованої конкуренції страхових посередників, і вона відрізняється від моделі керованої конкуренції (між установами охорони здоров’я, яка має бути постійною). Ця система дуже складна, до того ж таким фондам вигідно страхувати в себе осіб, не особливо обтяжених хворобами, для цього вони використовують різні прийоми, наприклад, безоплатний нагляд за здоров’ям пацієнта впродовж певного періоду «в подарунок» тощо. Ще заплутанішою буде така страхова конструкція в Україні, де не напрацьовано традицій практичного використання подібних фінансовоекономічних інструментів. Та навіть ті країни, які вже застосовують конкурентні моделі, проаналізувавши результати досліджень, переконалися у відсутності переваг подібного страхування. Німеччина у 2009 році взагалі відмовилася від цієї моделі, створила загальний фонд, а вже потім розділила його між кількома страховиками. Узагалі страхові моделі більше підходять економічно розвиненим країнам. Однак сьогодні вони стали модними серед держав Східної Європи, пострадянських країн, тоді як у Західній Європі занепокоєні обмеженістю фінансової бази страхових моделей. Це не означає, що завтра там відмовляться від них: традиції мають значний вплив на суспільну думку, однак уникнути зменшення обсягів безкоштовних гарантій не вдасться. В Україні також не обійтися без визначення гарантованого мінімуму надання медичної допомоги, навіть якщо в державі не збираються запроваджувати страхову модель, а оберуть щось на зразок британської бюджетної моделі. Хоча політики чомусь постійно «втішають» наших громадян, мовляв, ось реалізуємо реформи, потім запровадимо медичне страхування, і буде всім щастя. А в чому воно полягатиме? Залучення приватних страховиків небезпечне, тим паче в країнах з «особливою ментальністю» прошарку, який (Продовження на стор. 10)

ФІНАНСОВА БАЗА СТРАХОВОЇ МОДЕЛІ У СВІТІ ПІДРИВАЄТЬСЯ. ТОМУ КРАЇНИ ЗІ СТРАХОВИМИ МОДЕЛЯМИ ВЖЕ ЗАРАЗ ЗАДУМУЮТЬСЯ НАД ТИМ, ЯК І ЗА РАХУНОК ЧОГО ЗМЕНШУВАТИ ОБСЯГИ ГАРАНТІЙ. РІЧ У ТОМУ, ЩО НАСЕЛЕННЯ СВІТУ СТАРІШАЄ, ТОМУ КІЛЬКІСТЬ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПРАЦЮЮТЬ І СПЛАЧУЮТЬ СТРАХОВІ ВНЕСКИ, ЗМЕНШУЄТЬСЯ. ЦЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ТАКОЖ І ЧЕРЕЗ ЗРОСТАННЯ ЧИСЕЛЬНОСТІ САМОЗАЙНЯТИХ ПРАЦІВНИКІВ

9

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ (Початок на стор. 8) ухвалює рішення. Адже приватний страховик передусім орієнтований на одержання прибутку. І для нього це нормальне явище. Тоді як соціальне медичне страхування орієнтоване на задоволення потреб населення в медичній допомозі з метою поліпшення здоров’я та якості життя. До того ж в Україні немає жодного страховика, який займався б винятково медичним страхуванням, бо воно не є рентабельним, тож приватні страховики готові тільки «знімати вершки», відтак очікувати від них високої ефективності не варто. ВЗ Можливо, населення України хапаєть­ ся за перспективу страхової медицини, бо не бачить порятунку в тих гарантіях, які

нині пропонує держава для безоплатного медичного обслуговування?

— Я вважаю, що такі гарантії мають бути прописані комплексно, а не так, що ось цей аналіз крові вам буде зроб­лено безкоштовно. Співоплату не впровадили, бо це супере­ чить Конституції України. При цьому затвердження переліку гарантованих послуг також не вписується у вимоги чинного законодавства (хоч зі співоплатою, хоч без неї). Тому на першому етапі реформування вся первинна допомога має надаватися населенню безоплатно. Узагалі у світі не укладають детальних переліків гарантованих послуг, зазвичай вказують ті з них, які не покриваються страховкою чи державою. До того ж

ніхто не розділяє оплату: мовляв, 50% вартості послуги — за рахунок держави, решта — коштом пацієнта. Співоплату встановлюють, наприклад, за відвідування, ліжко-день. Тоді все чітко, зрозуміло й прозоро. Тобто не потрібно каламутити воду — у світі нагромаджено великий масив досвіду, аби скористатися ним на користь справи, якщо є таке бажання. Крім того, кожна країна, орієнтуючись на якусь напрацьовану у світі модель організації охорони здоров’я, не копіює її, а враховує національні особливості. Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»

Н А С Т У ПН А Т Е М А Шановні читачі! Відкриваючи «Дискусійний клуб», ми ставили за мету дати кожному лікарю можливість висловитися з приводу наболілого. Тема нашого наступного обговорення:

«Реформа служби крові — стратегічний розвиток чи переливання з пустого в порожнє?» Чекаємо ваших листів на адресу: 04211, м. Київ, а/с 138, редакція газети «Ваше здоров’я» або на e-mail: vz@vz.kiev.ua

ТОЧКИ ЗОРУ

Оксана СОЛДАТЕНКО, експерт з фінансового права Української медичної експертної спільноти (УМЕС), доктор юридичних наук, професор

Д

ержава встановлює обов’язкове страхування в тому випадку, коли захист тих чи інших об’єктів пов’язаний з інтересами не лише окремих страховиків, а й усього суспільства, тобто за наявності публічного інтересу (у цьому разі — з боку держави щодо здоров’я населення). Як правило, страхування здійснюється на основі відповідного спеціального законодавчого акта, де передбачено перелік об’єктів, що підлягають страхуванню, обсяг страхової відповідальності, основні права й обов’язки сторін, які беруть участь у цьому процесі, порядок встановлення ставок страхових платежів тощо. На сьогодні в Україні такого документа немає. Медичне страхування — це спеціальний самостійний вид страхування, цілями якого є гарантування громадянам отримання медичних послуг (медичної допомоги) у разі настання страхового випадку за рахунок коштів, накопичених у централізованих фондах, а також фінансування профілактичних заходів. Існують дві основні ознаки зага ль­ нообов’язкового соціального медичного страхування. По-перше, застраховані особи зобов’язані сплачувати регулярні внески залежно від розміру одержуваного ними доходу. По-друге, функції основних управлінських органів системи обов’язкового соціального медичного страхування виконують відповідні страхові фонди. Оскільки на сьогодні в Україні обидві ознаки відсутні, ми не можемо говорити про те, що нинішні зміни у сфері охорони здоров’я України є запровадженням медстрахування. Якщо звернутися до досвіду країн Цент­ ральної Європи, то, наприклад, в Угорщині запроваджено страхові поліси для працю­ючих громадян і роботодавців, котрі сплачують відповідні щомісячні внески залежно від розміру доходу. У Литві внески встановлено як частину прибуткового податку з однієї особи. Внески за дітей, пенсіонерів, безробітних та інші соціально незахищені категорії населення в цій країні сплачує держава за рахунок бюджетних коштів. Оскільки наразі в Україні нічого подіб­ного не спостерігається, то не можна навіть вважати, що нинішня

10

зміна принципів фінансування сфери охорони здоров’я нагадує запровадження медичного страхування. Однак ті ідеї, які команда МОЗ України нині активно реалізує на практиці, не нові. Зокрема, ще в законопроекті від 12.02.2007 р. №3155-1 «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» було закладено підхід: фінансування медичних закладів має здійснюватися за конкретно виконану роботу певних обсягу та якості. Зрештою, ще у 2003 році було зареєстровано законопроект №3370 «Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування», у якому передбачалося, що в державних і комунальних закладах охорони здоров’я усім громадянам безоплатно надаватимуться медичні послуги (роботи, товари), визначені Державною програмою медичного забезпечення. За нормами вказаного законопроекту, управління відповідними фінансовими ресурсами мав здійснювати Центр медичного страхування, а до його створення — Державна медична страхова організація, що, в принципі, й відбувається сьогодні, тільки установа називається Національною службою здоров’я України. Законопроектом від 19.09.2006 р. №2192 «Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування» передбачалося збереження державного фінансування сфери охорони здоров’я на існуючому рівні, яке повинне забезпечити реалізацію загальнодержавних стратегічних медичних програм, профілактичних заходів, надання медичної допомоги на рівні життєзабезпечення. Таким чином, ідеї Закону України від 19.10.2017 р. №2168-VIII «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» є своєрідним збірним документом попередніх законодавчих ініціатив, про які вже всі забули, проте він не містить головної ідеї — запровадження власне загальнообов’язкового соціального медичного страхування у його класичному розумінні. В Україні давно говорять про необхідність запровадження обов’язкового медичного страхування, але до діла справа так і не дійшла. На те є свої причини. По-перше, впровадження страхової медицини доцільне лише за умови забезпечення достатніх гарантій щодо належного соціального ефекту, якості та дос­ тупності медичної допомоги. Таких гарантій в Україні ніхто не може дати, і на сьогодні в державі немає політичної сили, здатної на це. По-друге, в усіх законопроектах щодо страхової медицини, зареєстрованих у Верховній Раді України, не простежувалося перспективи щодо забезпечення конституційного права громадян на безоплатну охорону здоров’я.

По-третє, у жодному з них не містилося обґрунтування правових підстав для досягнення балансу між обсягом фінансування сфери охорони здоров’я та обсягом державних гарантій щодо надання безоплатної медичної допомоги. По-четверте, жодний із законопроектів не був підтриманий Міністерством фінансів України через неможливість їх реалізації в межах наявних фінансових ресурсів. Ще однією причиною було те, що в законопроектах пропонувалися стислі терміни набрання чинності відповідними законами за невизначеного комплексного поетапного механізму запровадження системи загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, що також могло спричинити порушення конституційного права громадян на охорону здоров’я. На мою думку, в Україні такі процеси відбуваються й нині. Безперечно, запровадження медичного страхування розширить джерела видатків на охорону здоров’я, але перехід від бюджетної моделі фінансування медицини до страхової зумовить порушення існуючої системи фінансування медичних закладів різних рівнів. Проте це зовсім не означає, що воно неодмінно сприятиме підвищенню якості медичних послуг та скасуванню нелегальних видів їх оплати. Крім того, важливо враховувати, що адміністрування соціального медичного страхування є значно дорожчим від існуючої системи бюджетного фінансування сфери охорони здоров’я. У тому, що медичне страхування — не панацея, переконує і досвід європейських держав, адже майже жодна з країн Центральної Європи не відмовилася від фінансування видатків на охорону здоров’я за рахунок бюджетних коштів. Тому в цих країнах більшість лікувально-профілактичних закладів одержують одну частину коштів із системи обов’язкового медичного страхування, другу — за рахунок традиційного бюджетного фінансування і третю — від реалізації платних послуг. Наприклад, у Німеччині капітальні видатки покриваються урядом землі, і тільки поточні — лікарняними касами. Міністерство охорони здоров’я Республіки Польща повністю або частково здійснює фінансування видатків на надання високоспеціалізованих медичних послуг (зокрема, на хірургічні втручання) з коштів державного бюджету, а видатки на всі інші медичні послуги покриваються за рахунок обов’язкового медичного страхування. У Литві за кошти державного бюджету фінансуються програми щодо медицини катастроф; переливання крові та донорства; банку тканин для

трансплантацій; проблем психіатрії та примусового лікування. Водночас треба мати на увазі, що у тих країнах, де фінансування сфери охорони здоров’я є недостатнім через низький національний дохід (як приклад — Україна), запровадження соціального медичного страхування може й не забезпечити додаткових ресурсів. Тож українська система охорони здоров’я має шанс «виплутатися» з проблем і без подібного кроку. Однак для цього потрібно перестати красти бюджетні кошти! Україну врятує кримінальна відповідальність у вигляді довічного позбавлення волі з повною конфіскацією всього майна за будь-яке розкрадання бюджетних коштів чи так звані відкати. І це стосується не тільки галузі охорони здоров’я, а й усіх сфер життєдіяльності нашого суспільства. Важливо й те, аби суспільство переконалося в наявності реально покараних за такі злочини, бо досі такого в нашій державі не траплялося. У якості ж аргументів «проти» запровадження медичного страхування найчастіше називають бідність населення, яке не зможе оплачувати страховку, слабкість економіки, через що держава не підтримає страхуванням пільгові категорії, та тінізацію роботодавців, які не хочуть сплачувати податки за працівників. Так от саме з огляду на бідність населення, через яку воно відповідно не може отримати лікування на належному рівні, якраз і потрібне медичного страхування. Дійсно серйозними перешкодами у запровадженні страхової медицини в Україні є наявність тіньової економіки та високі нарахування на заробітну плату до вже існуючих фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, чим і пояснюється небажання роботодавців сплачувати ще й додаткові «медичні» страхові внески. З огляду на новий механізм фінансування галузі навряд чи в найближчій перспективі можливе запровадження в Україні медичного страхування. Водночас медичне страхування має шанси на життя за умови, якщо воно буде впровад­ жене без порушення Конституції України, Бюд­жетного кодексу України та інших законів. Зокрема, коли запровадження медичного страхування не суперечитиме конституційному припису про безоплатність надання медичної допомоги, тобто якщо платниками страхових внесків будуть організації, установи, підприємства, інші господарюючі суб’єкти, які займаються підприємницькою діяльністю, державні фонди тощо. Крім того, необхідними умовами є: налагодження вза-

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

ДИСКУСІЙНИЙ КЛУБ

2 липня 2018 року

ємодії центральних і місцевих органів влади, а також органів місцевого самоврядування у забезпеченні ефективного функціонування сфери охорони здоров’я та вирішенні наявних проблем; удосконалення порядку надання медичної допомоги за кошти державного та місцевих бюджетів; обґрунтування правових підстав для досягнення балансу між обсягом фінансування сфери охорони здоров’я та обсягом державних гарантій надання безоплатної медичної допомоги. Також у разі запровадження медстрахування виникне потреба в ухваленні Парламентом взаємопов’язаних законів (про Державний бюд­жет, про збір на загальнообов’язкове медичне страхування) і низки нормативно-правових актів Уряду на виконання такого закону. Найважливіше у цьому процесі — розроблення комплексного поетапного механізму запровадження системи загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування зі встановленням конкретних очікуваних показників (як економічних, технічних, так і соціальних) по кожному етапу. На мою думку, для запровадження медичного страхування потрібен буде перехідний період — не менше 3 років. При цьому важливо забезпечити баланс між видатками на охорону здоров’я з державного та місцевих бюджетів і видатками щодо надання медичної допомоги у рамках загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування. Але знову ж таки спочатку потрібно розробити комплекс­ ний поетапний механізм запровадження системи загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування із зазначенням конкретних очікуваних показників. Окремі пропозиції щодо цих процесів містяться в документах, розроблених УМЕС. Звичайно, у виборі страхової моделі для України потрібно максимально прагнути розробити власний варіант, який врахував би вітчизняні реалії, чинне законодавство та економічні показники в державі, хоча особисто мені найбільше імпонує досвід страхової медицини країн Балтії. Маємо врахувати й «рідні» ризики на шляху запровадження медичного страхування. Найбільший з них — відсутність гарантій ефективного та цільового використання коштів Фонду загальнообов’язкового медичного страхування з метою забезпечення балансу між обсягом фінансування сфери охорони здоров’я й обсягом надання державою громадянам безоплатної медичної допомоги. Микола ДЕЙКУН, головний лікар КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер», Заслужений лікар України, кандидат медичних наук, професор Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т. Г. Шевченка

Н

а мою думку, для України найприйнятнішою є солідарна система обов’язкового медичного страхування. Страховку за працююче населення має сплачувати роботодавець. Не виключено, що й сам працівник може вносити певну суму коштів, якщо хоче отримати розширений пакет послуг. Ті ж кошти, які держава виділятиме на НСЗУ, потрібно спрямувати на соціально-незахищені верстви населення (дітей, пенсіонерів, інвалідів, безробітних тощо). Оскільки нині більшість населення України не має достатніх коштів, та й роботодавці не можуть похвалитися особливими статками, а економіка держави слабка, доцільно запроваджувати страхування поетапно, наприклад, починати з 5% податку на заробітну плату (внески платить роботодавець), поступово

його підвищуючи. Наприклад, в Естонії ставка податку на медичне страхування спочатку становила 11%, нині — 13%. Медичне страхування як додаткове джерело фінансування галузі «закрило» б ті проблеми медичного забезпечення, які в Україні не вирішувалися десятиріччями (підвищення заробітної плати медичних працівників, покращення технічного оснащення лікувальних закладів тощо). Без цього джерела система охорони здоров’я, як і раніше, фінансуватиметься вкрай недостатньо і не буде розвиватися на тих засадах, котрі сьогодні пропонує МОЗ України. Тим більше, що нині реформи впроваджуються тільки на первинній ланці, а коли справа дійде до вторинного і третинного рівнів, держава буде неспроможна забезпечити гарантоване фінансування. Можливо, класична модель медичного страхування, яка довела свою ефективність в економічно розвинених країнах, для нас зараз не зовсім підходить (знову ж таки через фінансову неспроможність усіх учасників цього процесу). Однак в Україні існує багато державних та недержавних фондів, які могли б допомогти окремим категоріям пацієнтів. Наприклад, Пенсійний фонд міг би внести за кожного свого підопічного бодай по 10 грн до медичного страхового фонду, і ці 1,4 млрд грн на рік можна було б спрямувати на надання якіснішої медичної допомоги людям пенсійного віку. Для бюджету пенсіонерів такі витрати непомітні, а загальна сума відрахованих кош­ тів стане значною підмогою медичній галузі. Усього в Україні існує близько 30 державних фондів (а ще ж є й приватні!), які опікуються різними категоріями населення (дітьми, інвалідами, чорнобильцями, ветеранами тощо), отримують фінансування з різних джерел, і всі вони могли б взяти посильну участь у медичному страхуванні своїх членів. Тому не потрібно зациклюватися на класичній моделі обов’язкового медичного страхування, варто помізкувати над додатковими можливостями, принаймні на перехідний період, після якого маємо поетапно переходити до класичної системи. На мою думку, для України найбільше підходить естонська система обов’язкового медичного страхування. По-перше, це також пострадянська країна з ідентичними системою медичної допомоги, економікою й ментальністю населення в минулому. По друге, Естонія однією з перших пострадянських держав у прискореному темпі провела медичну реформу і спромоглася створити економічно ефективну систему медичного страхування. Нині в цій країні діє солідарна система медичного страхування: у разі хвороби вартість оплачених лікарняною касою (так називається фонд медичного страхування) медичних послуг не залежить від того, скільки соціального податку сплатила конкретна людина і чи працює

вона в цей час узагалі. 97% населення країни мають медичну страховку. Коштом держави застраховані діти (до 19 років), безробітні, студенти, пенсіонери, вагітні, люди з інвалідністю. За працюючих громадян внески до державного фонду медичного страхування сплачують роботодавці. Медичне страхування повністю покриває надання первинної та невідкладної допомоги дорослому населенню, а також медичну допомогу під час вагітності та пологів. За стаціонарне лікування естонці доплачують 2,5 Євро за добу, але не більше 25 Євро за весь період лікування, за візит до лікаря-спеціаліста за направленням сімейного лікаря — 5 Євро. Це невеликі кошти, враховуючи, що середня заробітна плата в Естонії становить приблизно 1,5 тис. Євро. Але при цьому всі медичні втручання, у тому числі й складні операції, проводяться безкоштовно. Дітям уся медична допомога надається безкоштовно. Естонці опрацювали дуже цікаву систему пільгового отримання медикаментів. Наше Міністерство до цього часу «заграє» з громадянами, стверджуючи, що в Україні десять чи й двадцять категорій населення мають право на безплатні ліки (а чи вони його реалізують?). Натомість в Естонії немає жодної категорії, яка користується стовідсотковими пільгами на придбання медикаментів в умовах амбулаторного лікування. Хоча ніхто з хворих там не оплачує повну вартість ліків — відсоток доплати передусім залежить від нозології та стану хворого, а вже потім — від його заслуг перед країною тощо. Протягом певного часу система медичного страхування в Естонії удосконалювалася. Наприклад, на початку лікарняні каси були створені у кожному повіті, місті (їх було 20), пізніше ж вирішили, що на 1,5 млн жителів країни достатньо й 5 (південь, північ, захід, схід, центр). Також було напрацьовано цілісну систему надання медичних послуг застрахованим особам, зокрема запроваджено чергу на планові види надання допомоги, про яку в Україні навіть бояться говорити, хоча цього не уникнути — таке явище існує в усіх країнах світу, де є обов’язкове медичне страхування (планову медичну допомогу розподіляють на певний період). Наприклад, в Естонії протезування кульшового суглоба виконують за кошти лікарняної каси, але черга на цю процедуру — майже 9 місяців. Хто бажає зробити операцію без черги, платить за неї сам. Також в Естонії розробили своєрідну модель маршрутизації пацієнта на спеціалізовану ланку. Якщо в Україні наполягають на тому, щоб усі пацієнти отримували направлення сімейного лікаря на консультації вузьких спеціалістів, то в Естонії свого часу вже спробували такий варіант і відмовилися від нього, виокремивши спеціалістів, до яких пацієнт може потрапити «напряму»: офтальмолог, дерматовенеролог, гінеколог, психіатр, сто-

матолог, а у випадку травми — травматолог і хірург. Бо перевантажувати сімейного лікаря також недоцільно, інакше справа може дійти до курйозу: з 20 пацієнтів, що прийшли на прийом, 17 потребуватимуть лише направлення, а 3 чекатимуть у черзі, аби лікар їх оглянув. На мою думку, ми могли б скористатися дос­відом естонців і багато чого запозичити для себе. Німецька або шведська моделі медичного страхування «далекі» від наших реалій, тож маємо скористатися тим, що «ближче». Часто лікарі не розуміють, чому МОЗ не хоче запроваджувати медичне страхування. На мою думку, для цього має бути передусім політична воля. Далі — оптимальний законопроект, узгоджений з усіма зацікавленими сторонами і підтриманий різними політичними силами. Ключові питання: ставка страхового внеску, джерела фінансування і хто буде розпорядником коштів. Наразі у Верховній Раді України лежать чотири відповідні законопроекти від різних авторів, і кожний з них вважає, що його «дітище» — найкраще, хоча насправді ці документи мало чим відрізняються один від одного. Тож швидше за все найближчим часом жоден із законопроектів не набере необхідної кількості голосів, бо за кожним із них стоять «поважні люди» та чималі кошти. І доки не буде політичної волі до пошуку консолідованої позиції, ми блукатимемо між чотирьох сосен. До того ж в Україні багато приватних страхових компаній, які рвуться на цей ринок. Натомість держава створила Національну службу здоров’я України, яка розпоряджатиметься значними «медичними» коштами, то чому б їй не передати ще й кошти від медичного страхування? Однак медична спільнота стурбована тим, що НСЗУ одноосібно розпоряджатиметься грошами і водночас сама себе контролюватиме. Тож сподіваємося, що в регіонах будуть створені її представництва, де працюватимуть комісії, які контролюватимуть якість надання медичної допомоги та її обґрунтованість. Якщо це не просто обіцянки, то контроль за раціональним використанням коштів буде забезпечено. Коли ж ні — ми створюємо «нову-стару» радянську систему, тільки під іншої назвою. Обов’язкове медичне страхування передбачає своєрідний «трикутник»: надавач, отримувач та замовник медичних послуг. У ролі останнього й виступатиме НСЗУ. Коли служба розпочне свою діяльність, роль МОЗ певною мірою зміниться, не виключено, що саме на нього покладуть функції контролю якості надання медичної допомоги. Але поки чіткого розуміння перспектив немає. Погано, що починаємо реформування і не знаємо, чим закінчимо. Аби існував поетапний план, і медики, і пересічні громадяни, і представники влади чітко розуміли б свої місце, роль, завдання і головне — що кожен отримає «на виході».

БЕЗПЕРЕЧНО, ЗАПРОВАДЖЕННЯ МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ РОЗШИРИТЬ ДЖЕРЕЛА ВИДАТКІВ НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я, АЛЕ ПЕРЕХІД ВІД БЮДЖЕТНОЇ МОДЕЛІ ФІНАНСУВАННЯ МЕДИЦИНИ ДО СТРАХОВОЇ ЗУМОВИТЬ ПОРУШЕННЯ ІСНУЮЧОЇ СИСТЕМИ ФІНАНСУВАННЯ МЕДИЧНИХ ЗАКЛАДІВ РІЗНИХ РІВНІВ. ПРОТЕ ЦЕ ЗОВСІМ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВОНО НЕОДМІННО СПРИЯТИМЕ ПІДВИЩЕННЮ ЯКОСТІ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ ТА СКАСУВАННЮ НЕЛЕГАЛЬНИХ ВИДІВ ЇХ ОПЛАТИ

11

СИСТЕМА ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

СКІЛЬКИ КОШТУЄ ЗДОРОВ‘Я УКРАЇНЦІВ?

реалізація політики для захисту вразливих груп населення. Своєю чергою регулярний моніторинг витрат домогосподарств на охорону здоров’я допоможе отримати об’єктивну картину щодо універсального доступу до медичних послуг. Адже офіційні або неофіційні платежі за «медичний товар» навряд чи становлять проблему, якщо вони Темою Всесвітнього дня здоров’я 2018 року оголошено загальне охоплення послунезначні або сплачуються людьми гами охорони здоров’я всіх і всюди. Чи реалізують це гасло українські медичні резі статками, чого не можна сказати про малозабезпечені категорії наформи? селення, які вимушені витрачати на це кошти, призначені на інші основ­ ні потреби (їжа, житло й опалення), що в довгостроковій перспективі також може призвести до погіршення здоров’я. Значного удару по справедливому ня систем охорони здоров’я на 2015 новітні «проривні» технології доступу до медичної допомоги завдає 2020 роки, у Європейській політиці (великі обсяги даних, мобільні сис- фінансово-економічна криза в окре«Здоров’я-2020», зобов’язаннях Тал- теми, геноміка). мій державі чи у більш глобальному ліннської хартії «Системи охорони Безперечно, усе це призводить до масштабі. Адже зростання рівня безздоров’я для здоров’я і благополуччя». того, що медицина стає «дорогим робіття та бідності саме по собі може На нараді експертів ВООЗ «Пере- задоволенням». Так, за даними 2015 привести до збільшення потреб насетворення системи охорони здоров’я: року глобальні витрати на охорону лення в медичній допомозі й ускладпрактика реалізації» (Мадрид, 17-18 здоров’я сягнули 7,3 трлн дол., або нює можливість приватного фінангрудня 2015 року) одним із пріори- близько 10% світового ВВП (у Єв- сування послуг. Це особливо болісно тетних завдань посилення систем ропейському регіоні — 7,9%). «Еко- для країн, де громадяни й без того охорони здоров’я визнано трансфор- номіка охорони здоров’я» зростала потерпали від надмірних особистих мацію системи надання послуг і пе- швидше, ніж світова, та й витрати платежів на медичну допомогу. Якщо рехід до універсального охоплення розподілялися нерівномірно: 4% держава не вдається до своєчасних і Марина ШЕВЧЕНКО, доцент Школи ними через управління змінами й — річний темп приросту витрат на ефективних стратегічних дій, спряохорони здоров’я Національного інноваціями. охорону здоров’я, 2,8% — темп еко- мованих на скорочення розриву в університету «Києво-Могилянська академія», доктор медичних наук Це питання стає дедалі актуаль- номічного зростання (за підсумка- охопленні населення медичними нішим з огляду на те, що до тради- ми 2000-2015 років). Існують й інші пос­л угами, ситуація ускладнюється ційних викликів для систем охоро- перекоси розподілу, зокрема понад ще більше. агальне охоплення медико-са- ни здоров’я (постаріння населення, 80% населення світу мешкають у Своєрідною відповіддю на кризу нітарними послугами визнано поширеність хронічних захворю- країнах з низьким і середнім рівнями може бути скорочення витрат на охоосновою реалізації Цілей стало- вань та їх поліморбідність, дедалі доходів, проте на них припадає лише рону здоров’я (особливо якщо вони го розвитку. Хоча універсальне охоп- більша фрагментація в наданні ме- близько 20% глобальних витрат на були значними або стійкими), однак лення не передбачає безкоштовного дичної допомоги, орієнтація на гос- охорону здоров’я. Середньорічні вит­ воно не може бути вибірковим. Утім, забезпечення всіма можливими ме- піталізацію, слабкий сектор ПМСД рати у розрахунку на одного жителя деякі країни «під пресом» фінансоводико-санітарними заходами, неза- і системи громадського здоров’я, у світі становлять 1011 дол., однак у економічної кризи 2008-2009 років лежно від їх вартості (оскільки цього підвищення складності клінічних майже 50% країн цей показник не до- вжили певних заходів, спрямованих не зможе гарантувати жодна держа- процесів, соціальна нерівність, не- сягає 366 дол. (за даними 2016 року на вирішення давньої проблеми нева), однак воно стосується всіх без ви- вирішені проблеми якості та без- у Європейському регіоні він стано- справедливості у джерелах фінансунятку компонентів системи охорони печності медичної допомоги, сплеск вив 2192 дол., в Україні — 167 дол.). вання медичних послуг. Наприклад, здоров’я: медичного обслуговування, технологічних новацій і стрімкий У приб­л изно 50 країнах із населен- у Данії, Ірландії, Португалії скасуватрудових ресурсів галузі, медичних розвиток медицини на тлі еконо- ням 2,7 млрд осіб на охорону здоров’я ли або обмежили податкові субсидії закладів і комунікаційних мереж, мічних обмежень тощо) останнім одного жителя витрачають менше на особисті платежі громадян. Болгатехнологій, інформаційних систем, часом дода лися нові, які значно 100 дол. на рік. рія, Нідерланди, Словаччина, Чехія механізмів забезпечення якості, а впливають на універсальний доспідвищили або скасували верхню також управління та законодавства. туп до медичних послуг. Зокрема, Фінансова парасолька межу заробітної плати для внесення Міжнародне співтовариство схвали- страхових внесків. В Ірландії, МолДо того ж воно передбачає не тіль- такими викликами стали: ки забезпечення мінімального пере посилення міграційних про- ло використання як джерела фінан- дові, Хорватії, Чорногорії цілеспряліку медичних послуг, а й поступове цесі в, збі льшенн я чисе льнос т і сування охорони здоров’я податків, мовано змінили рівні страхових його розширення та посилення фі- біженців; внесків від соціального медичного внесків, щоб уникнути зростання нансового захисту з надходженням нова архітектура системи охо- страхування та приватного медич- фінансового тягаря на малозабезпедодаткових ресурсів і стосується не рони здоров’я: орієнтована на паці- ного страхування. Однак найна- чене населення. У Словаччині ставку тільки послуг, що надаються окре- єнта, непатерналістична, заснована дійнішою опорою є забезпечення страхового внеску поширили зокремим пацієнтам, а й охоплення на на командній роботі професійна адекватного та стабільного фінан- ма й на нерегулярні доходи. рівні всього населення, наприклад, культура; сування, яке не потребує прямих виЄ кілька індикаторів для виміпроведення кампаній у сфері охоро складність потреб, пов’язаних з трат «з кишені» пацієнта (офіційних рювання фінансового захисту щодо ни здоров’я, фторування води тощо. охороною здоров’я; чи неформальних). Своєю чергою універсального доступу до послуг надмірне використання медич- ВООЗ рекомендує поєднувати різні охорони здоров’я в державі. Це поняття включає в себе набагаджерела фінансування системи охото більше, ніж забезпечення здоров’я, них послуг; На національному рівні це частпо суті, воно означає просування до недоліки управління; рони здоров’я. Доцільним визнано й ка приватних витрат на охорону справедливості у суспільстві та виз тиск, пов’язаний з приватизацією; перехід від пасивного бюджетування здоров’я від загальних. Згідно з ре спрямування на стримування до стратегічних закупівель шляхом комендаціями ВООЗ вона не має нання пріоритетів у галузі соціальної інтеграції й згуртованості. витрат на охорону здоров’я; реалізації наступних реформ: перевищувати 15-20%, інакше буде політична турбулентність, від розмежування функцій замов- порушена вимога щодо фінансового сутність наступності в реалізації ре- ника і постачальника послуг охорони захисту. Основне мірило Фінансовий захист визнано ви- форм і довіри до них; здоров’я; На рівні домогосподарства це частка міром універсального доступу до тиск окремих галузей економі децентралізація і створення від- тих із них, які витрачають на охорону пос­л уг системи охорони здоров’я у ки (тютюнова індустрія, виробницт­ повідних агентств; здоров’я понад 40% споживчих виСтратегічних пріоритетах Європей- во продуктів харчування і напоїв, акцентування уваги на резуль- трат або 10% від загальних витрат татах і цільових групах споживачів; домогосподарств. ського бюро ВООЗ у сфері зміцнен- фармкомпанії);

З

12

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

СИСТЕМА ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

2 липня 2018 року

Також ВООЗ використовує як показники рівня та справедливості охоплення медичними послугами 4 категорії основних медико-санітарних послуг: репрод у к тивне здоров’я та здоров’я матерів, новонароджених і дітей (планування сім’ї; допологове спостереження і допомога під час пологів; загальна імунізація дітей; звернення по медичну допомогу у зв’язку з дитячими хворобами); інфекційні хвороби (лікування туберкульозу; проведення антиретровірусної терапії; належна гігієна); неінфекційні захворювання (профілактика і лікування підвищеного артеріального тиску, підвищеного вмісту глюкози в крові; скринінг на рак шийки матки; вживання/невживання тютюну); потенціал служб і доступ до них (базовий доступ до лікарень; «щільність» розміщення працівників охорони здоров’я; доступ до основних лікарських засобів; безпека охорони здоров’я: дотримання міжнародних медико-санітарних правил).

На шляху до мети За даними дос лідження «Індекс здоров’я. Україна-2017», фінансовий тягар витрат на охорону здоров’я у нашій державі має не найкращий вигляд: сумарні витрати на останню госпіталізацію в стаціонар одного із членів домогосподарства становили 52,5% від їх загальних доходів; кожен четвертий респондент мав досвід відмови від госпіталізації через брак коштів; 53% з тих, хто платив за амбулаторну допомогу та/або лабораторнодіагностичні послуги, поскаржилися на те, що їм було складно знайти такі кошти, а 46% позичали їх; кожен третій респондент віком 60 років і старше відчував тягар вит­ рат на ліки. Однак багато країн світу можуть похвалитися успішним просуванням на шляху до загального охоплення медичними послугами. Хоча уряди держав, у яких медико-санітарні пос­ луги традиційно доступні та прийнятні за ціною, нарікають на те, що в умовах постійного збільшення їх вартості їм дедалі складніше задовольняти зростаючі потреби населення. Що ж потрібно для успішного просування до загального охоплення медичними послугами? Передусім — зміцнити систему охорони здоров’я в державі. Ключове значення мають надійні фінансові структури. Наприк­лад, об’єднані фонди обов’язкових джерел фінансування (таких як обов’язкові страхові внес­ ки) можуть розподілити серед населення фінансові ризики, обумовлені хворобами. Поліпшення охоплення медикосанітарними послугами та показників здоров’я залежить і від доступності працівників охорони здоров’я та їх здатності надавати якісну комплекс­ ну медичну допомогу. Тому інвестиції в трудові ресурси, передусім на рівні первинної медико-санітарної допомоги, є вкрай необхідними й ефективними (з точки зору витрат). Інші критично важливі компоненти — успішне керівництво галуззю, надійні системи закупівель і постачання лікарських засобів, а також

забезпечення належного функціонування системи медико-санітарної інформації. Крім того, необхідно докорінно змінити систему надання послуг, аби вони були комплексними й орієнтованими на потреби пацієнтів і громад. Зокрема, йдеться про переорієнтацію служб охорони здоров’я з тим, щоб медична допомога надавалася в належних умовах і було забезпечено правильне співвідношення між амбулаторною та стаціонарною допомогою. До того ж медико-санітарні послуги (у тому числі й народна та комплементарна медицина) мають враховувати всебічні потреби й очікування людей і громад, тоді вони братимуть активнішу участь у політиці здоров’я. Системи охорони здоров’я, які забезпечують високий ступінь фінансового захисту, зводять готівкові платежі до мінімуму, використовуючи комбінацію різних стратегій: забезпечення адекватного і стабільного державного фінансування; утвердження загального права громадян на доступ до широкого спектра послуг охорони здоров’я, що фінансуються державою, з обмеженою кількістю доплат (плати за користування); гарантування рівного і своєчасного доступу до послуг високої якості за найнижчою ціною; реалізація політики захисту вразливих груп населення. Оскільки значна частка готівкових платежів населення витрачається на придбання фармпрепаратів для амбулаторного лікування, життєво важливу роль у зміцненні фінансового захисту відіграє політика, спрямована на розширення переліку лікарських засобів, що фінансуються державою, а також зниження їх вартості та забезпечення малозатратних призначень, відпусків і використання ліків.

Дивитися правді в очі Країни ЄС мають чітке уявлення про те, наскільки ефективною є їх політика з точки зору доступу населення до послуг охорони здоров’я. Адже з 2005 року показники незадоволених потреб відслідковують у рамках щорічного Європейського опитування про рівень доходів і життєвих умов (EUSILC), який проводять у 28 державах — членах ЄС, а також в Ісландії, Нор-

вегії та Швейцарії. Отримані дані засвідчили, що рівень незадоволеності потреб у медико-санітарних послугах у згаданих державах не дуже високий: у середньому її відчувають менше 4% населення, хоча є і помітні відмінності як усередині згаданих країн, так і між ними. Найвагомішою причиною незадоволених потреб населення визнано вартість медичних послуг. Встановлено, що не всі країни з високим доходом забезпечують загальний доступ населення до широкого спектра медико-санітарних послуг, які фінансуються державою, — майже скрізь передбачається їх додаткова оплата. У багатьох країнах, навіть з високим рівнем доходів, широко використовують готівкову оплату послуг. Зокрема, у Європейському регіоні ВООЗ на такий вид оплати припадає понад 1/5 усіх витрат на медичні послуги (у 15 із 34 країн з високим рівнем доходу, за даними 2014 року). Однак забезпечення фінансового захисту визнано ключовим завданням системи охорони здоров’я і центральним компонентом в оцінці її ефективності в усіх без винятку країнах, незалежно від економічного стану, — усі вони взяли на себе зобов’язання досягнути Цілей сталого розвитку. Тому особливого значення набувають політичні рішення. Адже навіть країни з високим рівнем доходу відчувають бюджетні обмеження і змушені йти на компроміс під час розподілу ресурсів. Бо всі усвідомлюють, що неспроможність держави забезпечити захист вразливих груп населення (наприклад, шляхом звільнення від доплат) лише посилить фінансові труднощі. Утім, політичні досягнення можуть виявитися недовговічними. Тож варто передбачити надійніші важелі забезпечення універсального доступу до медичного обслуговування: інклюзивність: підвищення рівня охоплення послугами охорони здоров’я, їх доступності та фінансового захисту для кожного громадянина; інвестиції: обґрунтування необхідності вкладення ресурсів у систему охорони здоров’я; інновації: їх використання для задоволення потреб населення. Постійний моніторинг фінансового захисту, поєднаний з глибоким аналізом на національному рівні, допоможе краще зрозуміти рівень

фінансових труднощів, їх чинники і політичні аспекти, а також визначити конкретні кроки для поліпшення ситуації. Програми, спрямовані на пом’якшення фінансових труднощів, також, ймовірно, зменшать кількість незадоволених потреб.

Здоров’я — кожному Протягом останніх десятиліть загальне охоплення послугами охорони здоров’я стало ключовою стратегією для забезпечення прогресу в досягненні інших цілей, пов’язаних з розвитком суспільства. Адже доступ до основних якісних послуг і фінансовий захист не тільки поліпшують здоров’я населення та збільшують тривалість життя, а й убезпечують держави від епідемій, скорочують масштаби бідності й загрози голоду, сприяють створенню робочих місць, економічному зростанню та гендерній рівності у суспільстві. Тому у 2018 році гасло Всесвітнього дня здоров’я звучить так: «Здоров’я — для всіх», що означає: усі люди можуть отримувати якісні послуги охорони здоров’я там і тоді, де і коли вони їх потребують, при цьому не відчуваючи фінансових труднощів. Ніхто не повинен робити вибір між здоров’ям й іншими життєвими потребами, а універсальне охоплення стане ключем до здоров’я нації та благополуччя держави. Така мета цілком досяжна, і досвід багатьох успішних у цьому плані країн тому підтвердження. Універсального рецепта успіху, на жаль, не існує, і кожна країна має шукати і налягати на «власні весла». Хоча деякі орієнтири варто засвоїти. По -перше, д л я забезпеченн я дійс­но універсального медичного обслуговування в державі необхідно зорієнтувати систему охорони здоров’я не на хвороби і заклади, а на здоров’я і людей. По-друге, «загальний» означає «для всіх», а не для обраних чи внесених у певний перелік, навіть під приводом благих намірів. По-третє, якщо родина витрачає на послуги охорони здоров’я щонайменше 10% свого бюджету, такий стан речей у світі визнається «катастрофічним». І головний урок: загальне охоп­ лення послугами охорони здоров’я може бути забезпечене, але тільки за умови сильної політичної волі та консолідації зусиль усіх зацікавлених сторін.

ОСНОВНІ ТРЕНДИ ГЛОБАЛЬНИХ ВИТРАТ НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я Динаміка змін витрат з кишені (out-of-pocket), у % до ЗВОЗ

52,3 46

45 38

40

37

38,5

31 23

21

2000 2015 Країни з високим рівнем доходів

Країни з рівнем доходів вищим, ніж середній

Країни з рівнем доходів нижчим, ніж середній

Країни з низьким рівнем доходів

Україна (НРОЗ; 2003; 2016)

13

СПЕЦПРОЕК Т: П А ЛІ АТИВН А ДОПОМОГА У СВІТІ ТА В У КРА ЇНІ

ПАЛІАТИВНА ДОПОМОГА В УКРАЇНІ:

КУДИ РУХАТИСЯ ДАЛІ?

Узаконення нових механізмів фінансування системи охорони здоров’я неодмінно позначиться на всіх її напрямках. Чи наблизить цей крок паліативну допомогу до тих, хто її потребує, і які ще зміни потрібні для вирішення проблеми?

Галина МИРОНОВА, старший науковий співробітник НДІ приватного права та підприємництва ім. академ. Ф. Бурчака Національної академії правових наук України

Орієнтир — міжнародні стандарти Паліативна допомога має фундаментальне значення для здоров’я і людської гідності та є основним правом людини. Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав стверджує, що «країни зобов’язані поважати право на охорону здоров’я, зокрема, не відмовляючи або не обмежуючи рівний доступ усім особам... до профілактичних, лікувальних і паліативних послуг у сфері охорони здоров’я» (Загальний коментар Комітету з економічних, соціальних і культурних прав №14, E/C.12/2000/4, п. 34). Забезпечення реалізації прав паліативних хворих — дуже важливе питання, яке пов’язане з виконанням державою своїх зобов’язань, прописаних у Конституції та інших законах, у ключових угодах за участю України (Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенції про права дитини, Конвенції про права осіб з інвалідністю), а також із впровадженням в Україні європейських стандартів надання паліативної допомоги, рекомендованих Європейською асоціацією паліативної допомоги у Білій книзі стандартів та норм паліативної допомоги у Європі, рекомендацій Глобального атласу паліативної допомоги в кінці життя від 2014 року

та резолюцій ВООЗ з питань паліативної допомоги, зокрема Резолюції 67-ї сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я «Зміцнення системи надання паліативної допомоги як компонента комплексного лікування в системі догляду за хворими». Згідно з підходами ВООЗ паліативна допомога має надаватися з моменту діагностики відповідного клінічного стану та нарівні з основним лікуванням, бути адаптованою до потреб пацієнта в міру прогресування хвороби, включати психологічні, духовні послуги й іншу підтримку в підготовці до смерті. Також програми з паліативної допомоги повинні розглядати потреби сім’ї хворого, а деякі з них — включати надання юридичних послуг, пов’язаних із цією проблемою. Утім, згідно зі світовим досвідом програми паліативної допомоги є найефективнішими за умови їх інтеграції в систему охорони здоров’я та наявності на всіх рівнях надання медичної допомоги. Вони можуть розроблятися для надання послуг у лікарні, клініці, будинках догляду людей похилого віку, удома в пацієнта. В ідеалі, програми з паліативної допомоги повинні охопити всі рівні медичної допомоги (державний, і приватний сектор), і добре, якщо вони адаптовані до конкретних культурних, економічних й соціальних умов (Керівництво ВООЗ для розробки ефективних програм (2007).

Чи вірити написаному? У 2016 році на обговорення громадськості було винесено важливий стратегічний документ — проект Розпорядження КМУ «Про схвалення Стратегії розвитку паліативної допомоги в Україні на період до 2027 року» (далі — Стратегія). Текст Стратегії, а також План заходів щодо її реалізації було розміщено на сайті МОЗ, однак подальша доля документів досі не визначена, і коли вони будуть затверджені, наразі невідомо. Хоча Стратегія передбачає вирішення багатьох важливих питань. Зокрема, вона вказує на необ-

хідність визнати права важкохворих і створити умови для забезпечення максимальної якості життя паліативних пацієнтів усіх вікових категорій. Спеціальним обов’язком держави визнається забезпечення доступу до паліативної допомоги всім пацієнтам, незалежно від віку, нозологічної категорії захворювання, соціального статусу, національності, релігійних та політичних переконань, місця перебування тощо. Документ передбачає створення соціальномедичних центрів, які надаватимуть весь комплекс послуг паліативним пацієнтам і членам їх родин. Основними напрямками реалізації Стратегії визнано посилення поінформованості суспільства щодо згаданих питань паліативної допомоги, забезпечення пацієнт-сім’я-орієнтованого підходу в паліативній допомозі; удосконалення нормативно-правового регулювання вказаної сфери; здійснення планових розрахунків створення мережі закладів/установ паліативної допомоги на період 2017-2027 років; забезпечення фінансування напрямку з різних джерел; запровадження механізмів взаємодії між державними, місцевими органами влади та громадськими об’єднаннями, міжнародними благодійними організаціями і фондами. Також Стратегія пропонує системно врегулювати основи надання паліативної допомоги, зокрема розробити правові й організаційні механізми, що стимулюватимуть її до ефективної діяльності та забезпечуватимуть розвиток мережі паліативних установ охорони здоров’я. Документ передбачає розвиток кадрових ресурсів стаціонарних і виїзних служб паліативної допомоги, створення системи мотивації й заохочення кадрів галузі, затвердження нової спеціальності молодшого медичного працівника — «доглядальниця»; проведення наукових досліджень нозологічних, соціальних, психологічних та інших особливостей паліативного стану дітей і внесення відповідних змін у чинні

ЗГІДНО ЗІ СВІТОВИМ ДОСВІДОМ ПРОГРАМИ ПАЛІАТИВНОЇ ДОПОМОГИ Є НАЙЕФЕКТИВНІШИМИ ЗА УМОВИ ЇХ ІНТЕГРАЦІЇ В СИСТЕМУ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ТА НАЯВНОСТІ НА ВСІХ РІВНЯХ НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

14

медичні стандарти та клінічні протоколи й розробку нових. Загалом комплексна реалізація всіх напрямків Стратегії сприяла б впровадженню єдиної державної політики з розвитку паліативної допомоги в таких напрямках: створення доступної й ефективної системи надання паліативної допомоги завдяки застосуванню кращих світових практик, міжнародних стандартів і підходів, наукових розробок вітчизняних та зарубіжних фахівців з метою забезпечення відповідної якості життя паліативних пацієнтів і членів їх родин; створення оптимальної мережі установ та сервісів, що надають паліативну допомогу, різної форми власності, підпорядкування та організаційних форм; допомога і підтримка сім’ям, які опинилися у складних життєвих обставинах; координація надання паліативної допомоги закладами й установами охорони здоров’я, соціального захисту різного рівня та різних відомств, а також недержавної форми власності; взаємодія установ і закладів охорони здоров’я та соціального захисту населення; забезпечення комплексної системи до- та післядипломної підготовки фахівців, залучених до надання паліативної допомоги; впровадження системи мотивації та заохочення для залучення кадрів, які надають паліативну допомогу; забезпечення широкої участі благодійних, громадських, релігійних та інших неурядових організацій і об’єднань громадян у питаннях забезпечення та розвитку паліативної допомоги; реалізація цільових фінансових програм на різних рівнях фінансування паліативної допомоги і підвищення ефективності, раціонального та цільового використання бюджетних коштів; запровадження механізмів залучення позабюджетних коштів у систему паліативної допомоги. Оцінювати ефективність реалізації стратегії пропонують за певними критеріями, зокрема й з урахуванням показників кількості наданих опіоїдів за госпітальним та аптечним відпуском, а також отриманих опіоїдів на території адміністративної одиниці, чисельності аптек в області/місті, які мають ліцензію на здійснення діяльності, пов’язаної з обігом наркотичних, психотропних речовин і прекурсорів, показників летальності на лікарняному ліжку та відповідності призначень з лікування болю затвердженим клінічним протоколам. Тож у разі реалізації Стратегії можна було б очікувати на приведення згаданих показників у відповідність до реальних потреб і міжнародних стандартів. Також можна було б звірити «стрілки годинника» зі стандартами ВООЗ та інших міжнародних організацій щодо обсягу затверджених нормативно-правових актів, які регулюють сферу паліативної допомоги та відповідають світовому рівню, квот по Україні згідно з відомостями, наданими Міжнародним комітетом з контролю за наркотиками; кількості стаціонарних ліжок паліативної допомоги для дорослих і дітей, виїзних служб, денних центрів та їх укомплектованості посадами психологів, соціальних працівників. З’явилася б можливість провести моніторинг й оцінку якості надання паліативної допомоги за результатами стандартизованого дослідження, відстежити відповідність призначень щодо лікування болю затвердженим клінічним протоколам за участі незалежних експертів, представників Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, інших організацій тощо. Прикро, що всі ці можливості залишаються лише на папері, а паліативні хворі — наодинці зі своїми проблемами.

Порожня скарбниця — марні надії? Кількість людей, що потребують паліативної допомоги, відповідно до рекомендацій ВООЗ розраховують як 60-80% від кількості померлих хворих. Згідно з даними Human Rights Watch в Україні таких близько 500 тис., а з членами www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

2 липня 2018 року

СПЕЦПРОЕК Т: П А ЛІ АТИВН А ДОПОМОГА У СВІТІ ТА В У КРА ЇНІ

їх родин — 1,5-2 млн. Окремо слід зазначити, що впродовж 2014-2017 років чисельність інвалідів та інкурабельних хворих збільшилася за рахунок поранених у зоні проведення АТО, а також вимушених переселенців із Донецької та Луганської областей. Тобто загалом забезпечення державних гарантій у сфері надання паліативної допомоги щороку зачіпає права та важливі щоденні потреби майже 2 млн жителів країни (хворих і членів їх сімей). Значна кількість паліативних пацієнтів проводить останні хвилини життя у жахливих муках, не отримуючи належної підтримки, зокрема ефективного знеболювання. Згідно із даними МОЗ наявна в Україні мережа надання паліативної допомоги забезпечує доступ до 1500 стаціонарних паліативних ліжок при рекомендованій ВООЗ потребі у 3500 ліжок (8-10 ліжок на кожні 100 тис. населення). Крім того, у регіонах функціонує декілька виїзних служб надання паліативної допомоги вдома для дорослих і дітей. Однак, за оцінками експертів, потреба у паліативній допомозі в Україні задоволена лише на 15%. Основна перешкода на шляху її доступності — недостатнє фінансування, яке здійснюється з двох джерел: медичні субвенції та власні доходи місцевих бюджетів. Тож, коли держава декларує гарантованість послуг з паліативної допомоги, це означає, що відповідні кошти мають надійти з державного та місцевих бюджетів. Проте жоден із них цих потреб не задовольняє. На сьогодні програми фінансування допомоги невиліковно хворим існують лише в кількох областях України. Більшість регіонів, навіть столиця, таких не мають. Проектом Закону №6329 «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України» було запропоновано привести статті Бюджетного кодексу, що визначають розмежування видатків між бюджетами, у відповідність до нової моделі фінансування системи охорони здоров’я. Передбачалося, що ці зміни розширять спектр видатків, які можуть фінансуватися з державного бюджету, а також конк­ ретизують роль місцевих бюджетів у наданні медичної допомоги, яка згідно з Концепцією реформи полягатиме не у фінансуванні послуг, а у розвитку та підтримці відповідних медичних закладів, а також у фінансуванні місцевих програм громадського здоров’я. Однак через формальні причини проект було відхилено та знято з розгляду.

Прирівняно до тортур У світі особливу увагу приділяють доступності знеболювання, адже в разі його застосування відповідно до рекомендацій ВООЗ пацієнти навіть із ІV стадією онкозахворювання 80-90% часу не страждають від болю. Спеціальний доповідач ООН з питань катувань заявив, що «де-факто відмова в доступі до знеболювальних, якщо вона стає причиною сильного болю і страждань, є жорстоким, нелюдським або принижуючим гідність поводженням чи покаранням» (Комітет з прав людини. Доповідь з питань катувань, A/HRC/10/44, п. 72). Міжнародні договори з контролю за наркотиками визнають, що наркотичні засоби та психотропні речовини є незамінними для медичних і наукових цілей. Одне з положень Міжнародного комітету з контролю за наркотиками передбачає, що виробництво і доступ до контрольованих речовин з лікувальною метою не заборонено. Однак, незважаючи на численні зусилля Комітету, ВООЗ та неурядових організацій, доступність таких засобів для паліативних хворих у багатьох країнах залишається обмеженою. На жаль, до їх переліку належить і Україна, яка посідає перед­ останнє місце в Європі за обсягами споживання знеболювальних препаратів (на останньому місці — Македонія). За даними деяких опитувань, приблизно 70% лікарів працюють за старою процедурою забезпечення знеболювання, 86% послуговуються практикою призначення препаратів комісійно, що фактично гальмує їх застосування. Як наслідок — приблизно 85% пацієнтів, котрі перебувають поза стаціонаром, не можуть

ЗА ОЦІНКАМИ ЕКСПЕРТІВ, ПОТРЕБА У ПАЛІАТИВНІЙ ДОПОМОЗІ В УКРАЇНІ ЗАДОВОЛЕНА ЛИШЕ НА 15%. ОСНОВНА ПЕРЕШКОДА НА ШЛЯХУ ЇЇ ДОСТУПНОСТІ — НЕДОСТАТНЄ ФІНАНСУВАННЯ, ЯКЕ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ З ДВОХ ДЖЕРЕЛ: МЕДИЧНІ СУБВЕНЦІЇ ТА ВЛАСНІ ДОХОДИ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ. ТОЖ, КОЛИ ДЕРЖАВА ДЕКЛАРУЄ ГАРАНТОВАНІСТЬ ПОСЛУГ З ПАЛІАТИВНОЇ ДОПОМОГИ, ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВІДПОВІДНІ КОШТИ МАЮТЬ НАДІЙТИ З ДЕРЖАВНОГО ТА МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ. ПРОТЕ ЖОДЕН ІЗ НИХ ЦИХ ПОТРЕБ НЕ ЗАДОВОЛЬНЯЄ

отримати повноцінне знеболювання в домашніх умовах. Хоча сьогодні достатньо правових інструментів для забезпечення тяжкохворих пацієнтів ефективними знеболювальними засобами. Зокрема, Розпорядження Кабінету Міністрів від 28.08.2013 р. №735-р «Про схвалення Стратегії державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року» містить окремий розділ щодо сприяння розвитку паліативної допомоги, де наголошено на необхідності проведення національної оцінки потреб у паліативній допомозі, лікарських засобах, передусім для полегшення болю; розробки та прийняття стандартів і клінічних протоколів надання паліативної допомоги відповідно до принципів ВООЗ; сприяння вітчизняному виробництву таблетованого морфіну; створення системи державної підтримки виробників ліків і аптек, які мають ліцензії на обіг наркотиків, з метою розширення їх асортименту та доступності; забезпечення закладів охорони здоров’я й аптечної мережі таблетованими та пролонгованими формами опіоїдних анальгетиків; створення умов для безпечного використання наркотичних лікарських засобів у «стаціонарі на дому»; призначення лікарем наркотичних лікарських засобів для пацієнтів із хронічним больовим синдромом онкологічної та неонкологічної природи без додаткового погодження і комісійного перегляду; включення обов’язкового навчального курсу з паліативної допомоги в навчальні програми підготовки студентів і післядипломної перепідготовки лікарів, фельдшерів, медсестер, консультантів і соціальних працівників. Однак не всі поставлені зав­ дання реалізовано, незважаючи на наближення 2020 року, тобто кінцевого терміну виконання згаданого Розпорядження Уряду. Постанова Кабінету Міністрів України від 01.05.2013 р. №333 «Про затвердження порядку придбання, перевезення, зберігання, відпуску, використання та знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів у закладах охорони здоров’я» та прийнятий на її виконання Наказ МОЗ України від 07.08.2015 р. №494 «Про деякі питання придбання, перевезення, зберігання, відпуску, використання та знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів у закладах охорони здоров’я» значно спростили правові умови призначення знеболювальних препаратів паліативним хворим, зокрема: скасовано комісії з призначення наркотичних і психотропних лікарських препаратів, їх може та повинен призначати лікар одноосібно; до аптек не потрібно подавати зразки підписів лікарів, які мають «виняткове» право призначати знеболювальні засоби потужної дії — нині таке право має кожен лікар, виписавши рецепт форми №3 (ф-3); скасовано територіальну «прив’язку» пацієнта до місця придбання сильнодіючих знеболювальних засобів за власний кошт — він має право зробити це на всій території України; збільшено термін дії рецепта ф-3 до 10 днів;

пацієнтам дозволено виконувати призначення лікаря самостійно без медичного працівника; дозволено виписувати лікарські засоби для хронічно хворого пацієнта на одному рецептурному бланку із запасом на період від 10 до 15 днів (у тому числі й ін’єкційні форми знеболювальних засобів); скасовано правило обов’язкового контро­ льованого знищення порожніх ампул з-під ін’єкційної форми морфіну. Здавалося б, за умови існування зазначених норм чинного законодавства та відповідних лікарських засобів в українських пацієнтів не мало б виникати проблем із доступом до знеболювання. Але на практиці «працюють» старі норми, і ситуація для хворих особливо не змінилася. Основна проблема — побоювання лікарів первинної ланки спричинити наркозалежність чи ускладнення, їх недостатня обізнаність із законодавчими нововведеннями, а отже, і страх перед покаранням за «неправильний крок». Натомість в Україні не передбачено жодної відповідальності за непризначення хворому знеболювальних препаратів. Утім, ця проблема однозначно виходить за межі правового поля, оскільки в Україні має місце так звана аптечна недоступність сильнодіючих анальгетиків, дефіцит яких досі досить гост­ро відчувається. У багатьох областях України налічується не більше 4-10 ліцензованих аптек, які мають право на реалізацію наркотичних знеболювальних препаратів. Тому часто хворі чи їх родичі навіть за наявності відповідного рецепта змушені їхати за 40-50 км у пошуках такої аптеки. До того ж, за даними ГО «Українська ліга розвитку паліативної та хоспісної допомоги», на сьогодні на фармацевтичному ринку України — дуже обмежений перелік знеболювальних препаратів. Попри те що з’явилися анальгетики в різних формах: таб­ летовані, рідкі, пластирі для дітей, — більшість із них іноземного виробництва. Згаданим вище Розпорядженням Кабміну №735-р запропоновано провести оцінку потреб у наркотичних лікарських засобах, керуючись міжнародними методиками у цій сфері, із встановленням відповідних квот; з урахуванням світового досвіду розробити та впровадити стандартні схеми застосування наркотичних лікарських засобів для лікування; запровадити доступ до них через первинну ланку; реорганізувати та розширити мережу аптек, які мають право зберігати і продавати наркотичні лікарські засоби. На жаль, більшість паліативних хворих не можуть чекати реалізації правильних настанов роками.

Дефіцит кадрів і не тільки Суттєвим гальмом розвитку системи паліативної допомоги в Україні є критичний дефіцит кадрів галузі. Не кожен готовий до відповідальної й емоційно виснажливої роботи з невиліковно хворими, особливо за відсутності фінансової мотивації. На сьогодні в Україні за-

робітна плата, тривалість відпустки, пенсійні пільги працівників хоспісних закладів практично такі самі, як і у звичайних терапевтичних відділеннях, однак фізичне і морально-психологічне навантаження у них — у десятки разів більше. Окрім кількісного забезпечення кадрової ніші особливу увагу потрібно приділити кваліфікації медпрацівників, які надають паліативну та хоспісну допомогу. Наразі спеціалізація з паліативної та хоспісної медицини в Україні відсутня. Курси післядипломної освіти з надання паліативної допомоги невиліковним хворим практично проводять лише на кафед­рі паліативної та хоспісної медицини Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика та ще в Івано-Франківському національному медичному університеті здійс­ нюють цикли тематичного удосконалення. Крім того, бюд­жетом не передбачено безкош-­ товне навчання медсестер цього профілю, тож ті з них, хто виявить бажання працювати в паліативних відділеннях, мусять заплатити 1400 грн за проходження 1-місячного циклу удосконалення. Ще однією важливою проблемою є відсутність затверджених протоколів з паліативної допомоги. На сьогодні МОЗ рекомендує користуватися міжнародними протоколами, що суттєво ускладнює роботу медперсоналу. Фахівці ж наполягають на затвердженні протоколів профільними асоціаціями, аби ці документи можна було легалізувати і використовувати на практиці. До того ж до лікування паліативних хворих причетні фахівці багатьох спеціальностей, тож має бути розроблено спеціальні алгоритми та критерії переведення пацієнта у статус паліативного хворого з відповідним захворюванням. Їх повинні розробляти фахові асоціації, а МОЗ — лише затверджувати, тоді і медики, і хворі будуть юридично захищені. Зокрема, необхідно чітко визначити, хто такий «паліативний пацієнт», у чому відмінність цього терміну від поняття «інвалідність» та чим заходи паліативної допомоги й догляду відрізняються від заходів з медичної реабілітації як окремого виду медичної допомоги. Також суспільство очікує нових документів у цій царині, де мають бути визначені основні принципи надання паліативної допомоги та їх деталізація; напрацьовано блок положень щодо організації надання паліативної допомоги дітям; визначено організаційні типи закладів та структурних підрозділів з надання цього виду допомоги; сформовано перелік станів і діагнозів, за яких її мають надавати дорослим і дітям; розроблено положення щодо залучення волонтерів; затверджено форми індивідуального плану спостереження за паліативним пацієнтом, а також табелі матеріально-технічного оснащення відповідних закладів. Інакше всі розмови про опіку держави і суспільства над паліативними хворими та повагу до їх прав залишаться лише декларацією про добрі наміри.

15

МЕДИЦИНА В РЕГІОНАХ

ЯК ВИВЕСТИ З ДЕПРЕСІЇ ПСИХІАТРИЧНУ СЛУЖБУ? За висновками ВООЗ, Україна посідає перше місце в Європі за кількістю психічних розладів, і цей показник із кожним роком зростає, зокрема й у зв’язку з військовими діями на Сході країни. Кожен третій українець потребує спеціалізованої психіатричної допомоги, тому для вирішення проблеми психічного здоров’я населення необхідні об’єднання зусиль держави та суспільства, достатнє фінансування й узгодженість міжвідомчих нормативних документів. Однак наразі галузь психіат­ ричної допомоги залишається поза увагою як реформаторів МОЗ, так і, здебільшого, влади всіх рівнів.

ЧЕРНІГІВ Щ ИН А Володимир ЯЩЕНКО, головний лікар Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні, лікар вищої категорії з організації охорони здоров’я, головний позаштатний спеціаліст із паліативної допомоги управління охорони здоров’я Чернігівської ОДА

С

итуація із поширеністю психіатричних хвороб в області, як і в інших регіонах України та в цілому у світі, стабільно погіршується. На сьогодні на диспансерному обліку перебувають 32 226 осіб, зокрема в Чернігівській обласній психоневрологічній лікарні — майже 10 тис. пацієнтів. За минулий рік у стаціонарних закладах Чернігівщини проліковано 8462 особи, з них 7372 — у Чернігівській обласній психоневрологічній лікарні. Хоча в Міністерстві охорони здоров’я реформування спеціалізованих служб третинного рівня відтерміноване на 2019-2020 роки, психіатрична служба області вже зараз перебуває у стані реформування, зокрема відбувається об’єднання медичних закладів. Торік Чернігівська обласна рада ухвалила рішення щодо приєднання до Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні психіатричних лікарень з Левоньків і Валків та наркослужби (наркологічних диспансерів у Чернігові, Прилуках і Ніжині). Це буде єдиний в області лікувальний заклад, який надаватиме психоневрологічну та психонаркологічну допомогу в повному обсязі. Однією з найбільших проблем, із якими стикаємось у зв’язку з реформуванням медицини, звичайно, є недостатнє фінансування та незрозумілі його джерела в майбутньому. Серед інших проблем — обмежене інформування медичної спільноти про місце закладів третинного рівня в оновленій, реформованій

16

системі надання медичної допомоги. Варто було б звернути увагу і на майже повну відсутність медико-психологічної підтримки в ЦРЛ та центрах ПМСД. Існує проблема з кадрами: молодого лікаря складно підготувати, а ще складніше не втратити, бо з такою зарплатою, яку нині отримують молоді фахівці, мотивувати їх працювати в нас і будувати тут кар’єру непросто. Дуже не вистачає лікарів-психологів. Залучення до надання консультацій психологів з педагогічною освітою — це тимчасовий вихід, але на округ треба хоча б одного лікаря-психолога. А де його взяти? Звичайно, свої корективи в нашу роботу вносять і тривалі військові дії на Сході України та пов’язане із цим збільшення кількості психологічно травмованих осіб як серед учасників АТО, так і мирного населення (переселенців, що зараз мешкають у Чернігівській області, родин учасників АТО). Додають навантаження і 169-й навчальний центр Сухопутних військ ЗС України (селище Десна) та військовий полігон у селищі Гончарівське, де відбувається підготовка військовослужбовців з усієї України. Тому наш Центр медико-психологічної реабілітації воїнів АТО та служба соціально-психологічного відновлення, поштовхом для створення яких стали події на Сході України, працюють зі значним навантаженням. Так, служба психолого-соціального відновлення Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні надає допомогу учасникам АТО, переселенцям, родинам загиблих із грудня 2014 року. Центр допомоги воїнам розрахований лише на 20 ліжок, але якщо військовослужбовців і демобілізованих бійців звертається більше, знаходимо можливість госпіталізувати всіх. Допомогу надаємо комплексно: з перших годин із пацієнтами працюють психіатр, психолог, терапевт, якщо виявляємо соматичну патологію, залучаємо інших спеціалістів (хірургів, неврологів, стоматологів, кардіологів, пульмонологів тощо). Нам дуже допомагають військовий шпи-

таль, обласна лікарня, міські лікарні. Лікування проводимо повністю безкоштовно. Серед 992 уже пролікованих у центрі осіб — високий відсоток позитивних результатів і не було жодного випадку суїцидів. Окрім стаціонарного відділення відкрили в Чернігові 2 кабінети психологічної допомоги: індивідуального та сімейного консультування і дитячий (діагностика аутизму). Цілодобово в місті працює служба психологічної підтримки за телефоном довіри. Фокус-група для цих структур — військовослужбовці, їх родичі, переміщені особи, люди, які постраждали від надмірного негативного інформаційного навантаження від певних подій. У кабінеті працюють психолог, психотерапевт, за потреби підключається психіатр. Тільки за цей рік різними видами психологічної допомоги було охоплено близько 6 тис. пацієнтів. Усі фахівці, котрі працюють у рамках травмофокусованої психокорекції, мають практичний досвід і протягом останніх років пройшли навчання на різних міжнародних та загальноукраїнських семінарах. У роботі користуємося ізраїльськими й американськими протоколами, які суттєво відрізняються від колишніх. За старими протоколами психолога залучали через тиждень-два після початку лікування, першим із пацієнтом працював психіатр. Зараз психолог задіяний з перших годин. За протоколом активна реабілітація має тривати 6 місяців, а взагалі програма реабілітації розрахована на 2-3 роки. Досвід психологічного відновлення в межах Центру медико-психологічної реабілітації воїнів АТО свідчить, що перебування в стаціонарі й активна психокорекційна робота дають позитивний результат, який було б доцільно зберегти і закріпити в амбулаторній роботі за місцем проживання (від 3 до 6 місяців). Але наразі не існує чіткого маршрутного плану, де і як демобілізовані військовослужбовці могли б отримувати психологічну підтримку після відновлення в ста-

ціонарі. Дійсно, у місті діє кілька волонтерських організацій, куди ми рекомендуємо звертатися нашим пацієнтам для продовження відновного процесу (Центр сім’ї та молоді у м. Чернігів, ГО «Чернігівський осередок Асоціації фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій», ГО «Родина воїнів», ГО «Ресурс» тощо). У кожному із цих осередків є високопрофесійні фахівці, але наразі інтенсивність надання психологічної допомоги з боку волонтерів різко знижується. Реабілітаційні послуги учасникам АТО, сім’ям загиблих воїнів та вимушеним переселенцям оплачуються за рахунок бюджетних асигнувань, але на сьогодні відсутня цільова державна програма з надання допомоги вказаному контингенту. А для запобігання перетворенню психологічних проблем у психіатричні потрібні зусилля всього соціуму й передусім затвердження державної програми, яка об’єднувала б зусилля Мінсоцполітики, урядових установ, громадських організацій і МОЗ. До того ж медичну допомогу учасникам АТО, сім’ям загиб­ лих воїнів та вимушеним переселенцям треба надавати системно із залученням сімейного лікаря, психолога, фахівців зі спеціалізованої та високоспеціалізованої допомоги, тобто повинні бути задіяні всі структурні підрозділи Міністерства охорони здоров’я. І в першу чергу потрібно підвищувати кваліфікацію сімейних лікарів і психологів, бо події на Сході спричиняють дуже специфічні розлади адаптації, що до того ж модифікуються в часі. Тому, на мою думку, важливий постійний обмін досвідом, зокрема стажування лікарів за кордоном. Ці питання треба обов’язково включати в програму безперервної післядипломної освіти сімейних лікарів і психологів, бо невідомо, з якими викликами доведеться зіштовхнутися в майбутньому. На жаль, доводиться констатувати, що на сьогодні вся психологічна допомога сконцентрована у великих населених пунктах. Але в центрах госпітальних округів вона обов’язково повинна бути, зокрема ми передбачили там кабінети психологічної допомоги. Інше питання: як ці кабінети забезпечити відповідними спеціалістами? Щодо психіатричної допомоги, то в усіх медичних округах є спеціалізований кабінет або центр допомоги. Крім того, розглядаємо питання створення спеціалізованих відділень на базі ЦРЛ. Наразі вже відкриті невеликі відділення у Новгород-Сіверському та Семенівці, які обслуговуватимуть північні райони, плануємо створення такого відділення у Прилуках для обслуговування населення південного регіону. Це зручно людям, бо реально наближує спеціалізовану допомогу до населення не на словах, а на ділі. Але достеменно нині прог­нозувати подальшу структуру психіатричної служби в області не можна, бо Міністерство охорони здоров’я України ще не опрацювало концепції реформування спеціалізованих служб третинного рівня. Серед інших проблем, із якими ми стикаємося щодня, — престижність професії, умови оплати праці, надання соціальної підтримки молодим лікарям, приведення умов перебування пацієнтів у психіатричних закладах у відповідність до сучасних норм, зміна світогляду медиків і працівників соціальних закладів. На жаль, за матеріальним забезпеченням психіатрія посідає останнє місце з-поміж інших видів медичної діяльності, тобто фінансується за залишковим принципом. Та й суспільство до цієї галузі ставиться упереджено. З одного боку, є об’єктивні причини: психіатрія дійсно була свого часу каральною службою, і є багато прикладів використання її не за призначенням. Відтоді психіатрична допомога докорінно зміни-

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

МЕДИЦИНА В РЕГІОНАХ

2 липня 2018 року

лася, але стереотипи її сприйняття залишилися. І на сьогодні зміна світогляду населення — теж проблемне питання, яке потребує комплексного вирішення. Принципова зміна в питанні госпіталізації психічно хворих сталася у 2000 році. Згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» потрібна добровільна згода хворого на госпіталізацію і лікування, при цьому прописані випадки примусової госпіталізації (коли людина може заподіяти шкоду собі або оточуючим). На сьогодні не вирішене ще одне дуже серйозне питання — госпіталізація за рішенням суду. Якщо психічно хвора людина скоїла злочин, у в’язницю її не направляють, а примусово лікують у спеціалізованих закладах. Наприклад, відділення суворого нагляду було в Дніпрі, посиленого нагляду — у нас. Раніше діяв Наказ №35, де чітко було розписано територіальний розподіл, але його скасували, а новим Наказом МОЗ №516 визначено 6 лікарень для застосування примусових заходів медичного характеру. Проте на сьогодні суд не має права спрямувати туди психічно хворих осіб, що скоїли злочин, бо ці заклади ще не готові їх прийняти. Тож нині суд, прокуратура і ми загнані у глухий кут, оскільки ніхто не знає, що робити з такими особами. Ми зверталися до Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції, МОЗ України, але жодних пояснень поки не отримали. Д НІПР ОПЕ Т Р ОВ Щ ИН А

Ірина ПОКРОВА, головний спеціаліст відділу лікувальнопрофілактичної допомоги дорослому населенню Департаменту охорони здоров’я Дніпропетровської ОДА

У

Дніпропетровській області психолого-психіатрична допомога надається на всіх рівнях у державних закладах охорони здоров’я, які фінансуються з обласних і місцевих бюджетів. Фахівці первинного рівня протягом останніх 3 років пройшли повну підготовку з психіатрії на тренінгах, семінарах і переривчастих курсах, проведених провідними фахівцями і науковцями області й України. На вторинному рівні психолого-психіатричну допомогу надають фахівці з психіатрії та практичні психологи в амбулаторних і стаціонарних умовах у містах Кривий Ріг, Кам’янське й Павлоград. Третинний рівень надання психіатричної допомоги забезпечують стаціонарна мережа та консультативна служба в цілодобовому режимі в КЗ «Дніпропетровська клінічна психіатрична лікарня ДОР» та Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. І. І. Мечникова. У зв’язку із військовими діями на Сході України відбулися зміни у структурі психічних розладів і контингенту хворих, що обумовило потребу в розробці нового комплексного підходу до надання високоефективної психологопсихіатричної допомоги. Для цього в області проведено спеціальну підготовку лікарів-психіатрів і медичних психологів фахівцями з профільних кафедр Дніпра, інших міст України, а також Ізраїлю, Австрії, Литви. З метою зменшити кількість випадків психічного та психологічного травмування в КЗ «Дніп­ ропетровська клінічна психіатрична лікарня ДОР» з 2014 року працює телефон довіри. На сьогодні телефонне консультування та психологічну корекцію проведено 975 особам. Здебільшого психолого-психіатрична допомога за телефоном довіри полягала в корекції підвищеної емоційної напруги й особистісних проблем, пов’язаних із вирішенням інтерперсональних стосунків у сім’ях, на роботі, та можливостей соціального функціонування. Така робота спрямована на запобігання можливому перетворенню психологічних проблем у психіатричні.

У найскладніших випадках психолого-психіатрична допомога атовцям надається у відділенні для ветеранів війни, яке функціонує у складі Дніп­ропетровської клінічної психіатричної лікарні, де на основі досвіду і рекомендацій фахівців із Литви та Ізраїлю вперше в Україні для психосоціальної реабілітації пацієнтів впроваджено метод поліпрофесійного обслуговування (бригадного). До складу бригади входять лікар-психіатр, лікар-психотерапевт, медичний психолог, фахівець із соціальної роботи, ерготерапевт. Така форма ведення пацієнтів, які брали участь в АТО, є найефективнішою порівняно з іншими методами відновного лікування. Поліпрофесійна бригада дає змогу комплексно вирішити проблеми пацієнта за клінічними, психологічними та соціальними напрямками. Для хворих, які зловживають алкоголем і психоактивними речовинами, до складу бригади залучають лікаря-нарколога. У таких випадках психотерапевтичний вплив поширюється на членів родини. За статистичними даними всього в стаціонарі цього закладу психосоціальна реабілітація проведена 76 пацієнтам у 2014 році, 256 особам — у 2015 році, 233 — у 2016-му, 219 — торік і 82 пацієнтам протягом 5 місяців цього року. Загалом за вказаний період реабілітацію пройшли 866 осіб. Спеціальну психолого-психіатричну допомогу надано не лише мешканцям Дніпропетровщини, а й жителям Луганської, Донецької областей та переселенцям у випадку їх звернення. Переважно це були пацієнти з межовими станами та із залежностями (зловживання алкоголем і психоактивними речовинами). Слід зазначити, що результати психосоціальної реабілітації не стійкі, і з часом зазнають зворотного розвитку, у зв’язку із чим потребують повторних психосоціальних заходів. Психолого-психіатрична допомога пацієнтам, незалежно від їх соціального статусу, надається на всіх рівнях. Психологічну, психотерапевтичну реабілітаційну допомогу учасники АТО отримують у 9 лікувально-профілактичних закладах Дніпропетровської області, де за звітний період цього року її надано 688 воїнам, із них стаціонарно — 551 особі, амбулаторно — 137. Крім того, на базі Обласного наркологічного диспансеру організований реабілітаційний центр, де лікарі-наркологи спільно з волонтерами-психологами позбавляють атовців наркологічних розладів та надають амбулаторну психотерапевтичну допомогу їм і членам їх сімей, що прискорює повернення постраждалих до мирного життя. Також в області створено мобільну психологічну бригаду у складі психіатра, психотерапевта та психолога, яка здійснює виїзди в лікувальні заклади Кривого Рогу, Павлограда й у військовий госпіталь Дніпра та допомагає бійцям, котрі перебувають у стаціонарних відділеннях. А на базі Дніпропетровського обласного госпіталю ветеранів війни з грудня 2015 року функціонує центр реабілітації учасників АТО, де забезпечуються медикаментозне лікування, фізична, психологічна, психотерапевтична та психіатрична реабілітація. На сьогодні в центрі проліковано 2033 атовці, у 2018 році — 255.

В ОЛИНЬ

Людмила ЮРКО, головний лікар Волинської обласної психіатричної лікарні №1

С

фера психологічної і психіатричної допомоги в області не зазнала якихось негативних змін у зв’язку з початком медичної реформи, адже вона її не зачепила. У кожному районі є психіатр, який за потреби направляє хворих у стаціонар Волинської обласної психіатричної лікарні №1 і до Волинської обласної психіатричної лікарні №2 у селищі Олика. Наразі наша лікарня постійно заповнена і навіть переповнена пацієнтами. Що буде далі — поки невідомо. Так само невідомо, як вирішити ситуацію з кадрами, адже протягом останнього року почастішали випадки звільнення медсестер і санітарів. Особливо відчувається нестача персоналу в чоловічих відділеннях — там, де потрібний специфічний догляд. Директор Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України Ірина Пінчук пропонувала кілька варіантів розвитку психіатричної і психологічної допомоги. Перший — відкрити спеціалізовані відділення на базі госпітального округу та власними силами проводити і прийоми, і стаціонарне лікування пацієнтів. Другий варіант передбачає створення міжгоспітальних стаціонарів. Мені зараз важко сказати, як вирішуватимуть це питання на Волині, оскільки в нас є три госпітальні округи і дві великі спеціалізовані психіатричні лікарні.

23 лютого 2016 року набув чинності Наказ МОЗ №121 «Про затвердження та впровадження медико-технологічних документів зі стандартизації медичної допомоги при посттравматичному стресовому розладі». Згідно з ним, у кожному районі передбачалося відкрити кабінет амбулаторної допомоги постраждалим під час проведення АТО, у якому медичну допомогу надавала б мультидисциплінарна бригада. Це був би ідеальний варіант, адже до складу такої бригади мають входити психіатр, психолог або психотерапевт, представники громадської організації та соціальних служб і навіть волонтери й учасники АТО, які в змозі допомогти в проведенні реабілітації. Але така концепція виявилася недієздатною, оскільки психологи і психотерапевти на районному рівні в нас практично відсутні, маємо одного лікаря-психіатра, а цього недостатньо, бо один фахівець не в змозі водночас приймати хворих, відвідувати пацієнтів удома та двічі на рік працювати у військкоматі. Саме через нестачу кадрів пацієнти — учасники АТО не мають можливості отримати належну психологічну реабілітацію на місцевому рівні. Наразі в області не існує спеціальної прог­ рами психологічної реабілітації учасників АТО. Надаючи таку допомогу, кожен медичний заклад керується власними можливостями, фінансовим

і кадровим потенціалом. Основний реабілітаційний центр для атовців в області — Волинський обласний госпіталь для інвалідів війни. Також нещодавно відкрито Центр реабілітації учасників АТО у КЗ «Луцький центр первинної медикосанітарної допомоги». Тільки-но атовці почали надходити до Луцького гарнізонного військового госпіталю, Волинська обласна психіатрична лікарня відрядила туди своїх фахівців: 8 психіатрів, 8 психологів, 2 психотерапевтів. Роботу організували за графіком. Фактично всіх хлопців, яких було госпіталізовано до військового госпіталю у 2014 році (а це близько 600 осіб), наші фахівці оглянули, з усіма провели індивідуальні бесіди. В особливих випадках, що потребували невідкладної психіат­ ричної допомоги, пацієнтів переводили до Волинської психіатричної лікарні. Паралельно розпочав роботу Волинський обласний госпіталь для інвалідів війни, куди обласна психіатрична лікарня направила 6 психологів і 1 психотерапевта. Нам терміново потрібно було готувати персонал до роботи з нетиповими пацієнтами. Розпочалися тренінги, організовані кафедрою соціальної і медичної психології Східноєвропейського університету ім. Лесі Українки. Практично всі фахівці психіатричної служби області на них побували. У Волинську обласну психіатричну лікарню №1 перші пацієнти з бойовою травмою почали надходити у липні 2014 року, до кінця року було проліковано 59 таких хворих. У більшості з них були бойовий шок і психози. Для пацієнтів, які потрапляють до лікарні зараз, після чотирьох років війни, такі симптоми не характерні. Загалом у нашу лікарню у 2015 році госпіталізували 147 осіб, у 2016-му — 189, у 2017-му — 147. За 5 місяців цього року ми пролікували 155 осіб, які побували на Сході України. Варто наголосити: серед військовослужбовців, які брали участь в АТО, у поле зору психіатрів потрапив лише кожен десятий. За статистикою, тільки 11% усіх демобілізованих учасників російсько-української війни пройшли психологічний стаціонар в області. Але це не означає, що ті, хто не звернувся по допомогу до психологів і психіатрів, її не потребував. Великий недолік надання психіатричної допомоги атовцям — її відсутність на рівні первинної ланки медицини. Часто демобілізовані не звертаються до лікарів — і проблеми зі здоров’ям лягають на плечі їх родичів. Слід також враховувати психологічний стан тих, хто повертається з війни. Часто ці люди соціально дезадаптовані. Нерідко трапляється, що руйнуються сім’ї, а це — додаткова психологічна травма. Вважаю: області потрібно працювати за єдиною програмою, яка покроково розпише шлях вирішення проблеми, чітко визначить межі компетенції тих, хто надає психологічну допомогу, лікує атовців та займається їх соціально-психологічною реабілітацією, бо це різні речі, й не всі психічні розлади в тих, хто брав участь у воєнних діях, можна вилікувати без медикаментозної терапії та психотерапевтичного впливу за спеціальними методиками. (Продовження на стор. 18)

СЕРЕД ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ, ЯКІ БРАЛИ УЧАСТЬ В АТО, У ПОЛЕ ЗОРУ ПСИХІАТРІВ ПОТРАПИВ ЛИШЕ КОЖЕН ДЕСЯТИЙ. ЗА СТАТИСТИКОЮ, ТІЛЬКИ 11% УСІХ ДЕМОБІЛІЗОВАНИХ УЧАСНИКІВ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ПРОЙШЛИ ПСИХОЛОГІЧНИЙ СТАЦІОНАР В ОБЛАСТІ. АЛЕ ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ТІ, ХТО НЕ ЗВЕРНУВСЯ ПО ДОПОМОГУ ДО ПСИХОЛОГІВ І ПСИХІАТРІВ, ЇЇ НЕ ПОТРЕБУВАВ

17

МЕДИЦИНА В РЕГІОНАХ (Початок на стор. 16) Х А РК ІВ Щ ИН А

Борис МИХАЙЛОВ, завідувач кафедри психотерапії Харківської медичної академії післядипломної освіти, Заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор

Х

арківський регіон завжди відігравав провідну науково-методичну і практичну роль у розвитку психіатричної, психотерапевтичної та медико-психологічної служб системи охорони здоров’я України. У роки незалежності нам вдалося зберегти потужні науково-педагогічну та практичну школи. Крім НДІ неврології та психіатрії з клінікою, профільних кафедр у ХМАПО та 3 медичних вишів в області діє широка служба надання практичної допомоги: 3 стаціонарні профільні лікарні II-ІІІ рівнів, у тому числі й дитяча психоневрологічна, 2 диспансери, 2 реабілітаційні санаторно-курортні установи. Також Харків є мобільним центром як для всієї України, так і для найближчих регіонів із консультування профільних хворих та їх можливого подальшого лікування. Незважаючи на труднощі періоду реформування, діюча система нашої галузі без перебільшення залишається на високому рівні й забезпечує надання спеціалізованої психіатричної та психологічної допомоги населенню. А нормативні документи Харківського обласного управління охорони здоров’я зміцнюють цю ступеневу систему — від первинної ланки і до найвищого санаторного рівня. Проблеми, звичайно, є — передусім фінансові, а також деякі організаційні. На них хотілося б зупинитися детальніше, оскільки стосуються вони не тільки регіону, а й всієї України. Хоча в процесі реформування всі наші лікувальні та клінічні установи при навчальних закладах збереглися, однак оптимізація ліжкового фонду, що почалася з перших днів незалежності, далася взнаки. Враховуючи потужності колишньої міської лікарні, реформованої у Харківську обласну клінічну лікарню №3, де залишилося понад 1 тис. ліжок, й обласної клінічної психіатричної лікарні №1 у с. Стрілече, де понад 600 ліжок, стаціонарних місць нам вистачає. У принципі, це світовий і європейський тренд — скорочення стаціонарної психіатричної, психотерапевтичної та психологічної допомоги. Але організаційні труднощі в Україні полягають у непропорційному нарощуванні потужностей денних стаціонарів. У цьому плані ми поки що відстаємо від Європи, як і всі інші регіони. Друга проблема — стан медико-психологічної та психотерапевтичної служби в загальносоматичній мережі лікувальних закладів. У нас становище дещо краще, ніж в інших регіонах, однак у нинішніх умовах викликає занепокоєння. Служба діє як в усіх обласних і в міських лікарнях, так і в поліклініках, але потужність її недостатня. Наприклад, у районних поліклініках міста на 100 тис. населення, закріпленого в середньому за кожним таким закладом, працюють, як правило, двоє, а то й один психотерапевт і один психолог. Під час ведення країною вимушених бойових дій необхідно пріоритетно розвивати службу нашого профілю, тим більше, що медичні технології, пов’язані з психологічним консультуванням і психотерапією, не вимагають дорогої апаратури та значного медикаментозного забезпечення. У непростий час дефіциту фінансування зростають реальні професійні потреби, обумовлені зміною загального психологічного стану населення. Третя проблема пов’язана безпосередньо з реформуванням первинної ланки системи охорони здоров’я. Зараз триває активна кампанія підписання декларацій між сімейними лікарями та пацієнтами. А її нормативно-законодавча база, у тому числі адміністративно-фінансова, відстає від реальних потреб. Зокрема, не вирішені питання безперешкодного взаємного фінансування ліку-

18

вання людей у закладах різного підпорядкування, починаючи від сільських ФАПів, районних ЦПМД і закінчуючи клініками ІІ-ІІІ рівнів. Декларації, які сьогодні підписують по всій країні, законодавчо передбачають свободу пацієнта у виборі не тільки лікаря, а й лікувального закладу. Про те, як фінансувати медичне обслуговування пацієнта з області в міській лікарні, точно ніде не сказано, і для керівників вищої медичної ланки це пов’язано з фінансовим порушенням. Є нові завдання і в підготовці спеціалізованих кадрів. Медико-психологічні та психіатричні проблеми популяції мирного часу і воєнного істотно відрізняються і за характером психічних розладів, і за спектром захворювань. Тому зараз ситуація в системі освіти медиків змінилася. Передусім це зумовлено різким збільшенням кількості пацієнтів, які потребують допомоги наших фахівців. З лав Збройних сил України на сьогодні демобілізовано понад 360 тис. осіб, які брали участь у бойових діях. І приблизно стільки ж зараз на службі. Крім того, хоча ніхто не знає точних цифр, додайте сюди понад 1,5 млн переселенців. Це вже не багатотисячний, а мільйонний контингент, який потребує психокорекційних заходів. І дуже багато таких людей перебуває в нашому регіоні. Ці особливості змушують змінити систему підготовки фахівців і вводити нові технології роботи з особами, які пережили бойові дії. Стресові фактори раніше мали соціальний характер, а тут — величезний контингент людей, які пережили летальну загрозу, дивилися смерті в обличчя. І найсумніше, що серед них — багато дітей, у котрих своєрідний спектр і психологічних, і фізичних змін, а тому потрібен інший перелік технологій, за якими з ними необхідно працювати. Є відповідні державні нормативні документи, згідно з якими всі демобілізовані повинні пройти медогляд. Тому фахівці ХМАПО, зокрема нашої кафедри психотерапії, зобов’язалися навчити лікарів первинної ланки, насамперед сімейних і педіатрів, розпізнавати проблеми не тільки щодо соматичного стану, а й психологічного. З якимось контингентом вони зможуть впоратися самостійно, використавши новітні специфічні корекційні заходи, а якийсь, із гострішими проявами психічних розладів, муситимуть спрямовувати до закладів охорони здоров’я вторинного-третинного рівнів. Також проводимо навчання психіатрів і психотерапевтів, психологів: як короткострокові, тренінгові, так і триваліші курси з нових психотехнологій. Це завдання вирішуємо по-різному, ось уже 4 роки, приділяючи особливу увагу розробленню методичної літератури, навчальних посібників, затверджених МОЗ і для цивільної, і для спеціалізованої військової мережі охорони психічного здоров’я населення. Ця робота, звичайно, ще далека від досконалості та завершення, але ми працюватимемо й надалі, контактуючи з МОЗ, військовими фахівцями й медиками ПАТ «Укрпрофоздоровниця». Т ЕРНОПІ ЛЬЩ ИН А Леся КОСОВСЬКА, головний експерт управління охорони здоров’я Тернопільської ОДА за напрямом «Психіатрія», заступник головного лікаря з психіатрії Тернопільської обласної комунальної клінічної психоневрологічної лікарні

П

сихіатрична служба Тернопільщини предс­ тавлена 3 обласними психоневрологічними закладами: Тернопільською обласною комунальною клінічною психоневрологічною лікарнею та 2 заміськими психіатричними лікарнями. Амбулаторна допомога надається в амбулаторно-поліклінічному відділенні Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні та психіатрами центральних районних лікарень. В усіх цих закладах загалом працюють 79 лікарів-психіатрів.

Щодо кадрового забезпечення, то область не повністю укомплектована спеціалістами порівняно із загальнодержавними показниками. Так, у 5 районних лікарнях немає лікарів-психіатрів, і це — чимала проблема в контексті майбутніх реформ нашої служби, особливо у налагодженні співпраці із сімейними лікарями. На мою думку, розбудову системи охорони психічного здоров’я маємо розпочати із сімейної медицини, бо хто краще, ніж сімейний лікар, може знати пацієнта, його родину, спадкові чинники? Але для цього потрібно організувати навчання лікарів первинної ланки, які могли б надати психіатричну послугу на цьому рівні медичної допомоги. Слід продумати й такий аспект, як конфіденційність та збереження інформації про психічнохворого. Однак якщо розпочати вказані нововведення вже зараз, це суперечитиме ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу». Тому, поки не врегульована нормативно-правова база, про співпрацю із сімейниками говорити зарано. До речі, з цієї самої причини виникли й проблеми в пілотному проекті, який стартував кілька років тому в чотирьох областях і мав на меті продемонструвати імплементацію досвіду німецьких колег у нашу систему надання психіатричної допомоги. Але не все заплановане вдалося реалізувати саме через недосконалість української нормативно-правової бази. Основною метою змін має бути, на мій погляд, не скорочення ліжок чи намагання оптимізувати службу, а вибудовування мережі позалікарняних закладів. Для цього нам потрібно налагодити пос­тійну систематизовану опіку пацієнта різними службами — соціальною, амбулаторною, консультативними центрами. Маємо створити такі умови, щоб у центрі цих подій головною дійовою особою була людина з вадами психічного здоров’я. Ці особи окрім суто медичних страждають і від соціальних негараздів: хтось втратив житло, інший — родинні зв’язки. До того ж усі вони потребують тривалого лікування. Вирішити подальшу долю пацієнтів, які дали згоду на проживання в будинку-інтернаті, не завжди можливо, позаяк у таких закладах обмежена кількість місць. Тож сьогодні ці люди залишаються під нашою опікою. Окрім того, настав час затвердити Національну державну програму, спрямовану на поліпшення психічного здоров’я населення, адже це одна з основ національної безпеки держави. Психічнохворі — повноцінні члени суспільства, яких потрібно не віддаляти від інших, а навпаки — інтегрувати в соціум. Це й має стати ключовим завданням реформи. У медичному просторі нашої області створено 4 госпітальні округи, кожний з яких має свої особливості, які ми враховували. Скажімо, на вторинній ланці окрім кабінету районного психіатра відкриємо ліжка в стаціонарі для пацієнтів із невротичними розладами, можливо, це будуть психосоматичні відділення чи кілька ліжко-місць у терапевтичних відділеннях. Реформа медичної галузі передбачає скорочення стаціонарних місць, тому акцент спрямовуватиметься на амбулаторну психіатричну допомогу. У межах усіх 4 округів Тернопільщини маємо налагодити такий вид допомоги (і не лише для пацієнтів з невротичними розладами), створивши стаціонари денного перебування. До того ж ми враховували й такий чинник, як наближення психіатричної допомоги до місця проживання пацієнта, тобто зручність доїзду, потенціал фахівців психіатричного профілю. Чи не найболючіше питання — фінансування. Психіатрична галузь завжди фінансувалася за залишковим принципом, сьогодні ж нам узагалі виділяють мізер — 10 грн на добу на медикаменти. На фармацевтичному ринку нині представлений широкий арсенал сучасних препаратів, які дають змогу в короткі терміни запобігти розвитку гострих станів, однак більшості хворих через безгрошів’я та неплатоспроможність їх родичів вони, на жаль, недоступні. Ще один напрямок роботи служби — організація психіатричної допомоги учасникам АТО. На

базі Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні створено Центр психологічної реабілітації учасників АТО. З початком військових дій на Сході України тут пройшли лікування та реабілітацію 630 осіб. З обласного бюджету отримали кошти на медпрепарати для учасників АТО і їх сімей. Центр реабілітації створили на базі одного з відділень медичного закладу, де надаємо допомогу пацієнтам психіатричного і неврологічного профілів. Особливо гостро ці особи потребують допомоги медичного психолога. Утім, зрозуміло, що відновний процес у таких постраждалих — тривалий, до того ж вони звертаються по допомогу в громадські організації, приватні центри, до волонтерів. Тому ми й налагодили тісну співпрацю з місцевими волонтерами. Однак, попри всі зусилля, нині відчуваємо гостру потребу у спеціально підготовлених фахівцях медико-психологічної реабілітації з ухилом на реабілітацію осіб, що отримали бойову психологічну травму. На жаль, в Україні таких спеціалістів недостатньо. Нині збільшується кількість пацієнтів із постравматичним стресовим розладом, розладами адаптації, іншою психіатричною патологією, отриманою під час воєнних дій. Паралельно зростає і кадрова проблема, тож переконана, що про це необхідно подбати на державному рівні: організовувати семінари, майстер-класи, тренінги для наших фахівців, які проводили б спеціалісти з досвідом лікування таких станів; направляти на такі навчання спеціалістів із державних закладів охорони здоров’я чи організовувати їх стажування на базах зарубіжних закладів психологічної допомоги. На жаль, поки ми обмежені рамками бюджетного кодексу і не можемо самостійно збільшувати штат чи створювати нові посади, хоча дуже потребуємо таких фахівців. Сподіваємося, коли запрацює реформа і ми перейдемо у статус комунальних неприбуткових підприємств, керівництво нашого закладу зможе укомплектувати штат кваліфікованими та високопрофесійними психологами, психотерапевтами. Безсумнівно, маємо подбати і про юридичну захищеність лікаря-психіатра. На жаль, Закон України «Про психіатричну допомогу» прописаний лише для пацієнта, а це несправедливо. Судові позови з приводу діяльності психіатричних закладів та лікарів засвідчили, що жоден адвокат не береться їх захищати. Тому адміністарації закладів самотужки намагаються вирішувати питання із судовими органами. Поки що єдиною підмогою є співпраця з громадськими організаціями, куди входять пацієнти, їх батьки та родичі, які допомагають захищати права і лікарів, і недужих. Ще один надважливий чинник на шляху реформування психіатричної служби — подолання стигматизації психічнохворих у нашому суспільстві. Підтримка таких пацієнтів повинна вийти за межі психіатричної клініки, а люди, які їх оточують, мають нарешті зрозуміти, що вони є повноправними членами суспільства, і наша місія — допомогти їм. БУ КОВИН А

Марія ПОЛІЩУК, заступник директора Департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОДА

Н

а Буковині психіатричну допомогу надає КУ «Чернівецька обласна психіатрична лікарня». Наразі тут є відділення для дорослих і дітей, відділення кризових станів, поліклініка та психологічна лабораторія. Загалом лікарня розрахована на 520 ліжок. Надання медичної допомоги наркозалежним забезпечує Чернівецький обласний наркологічний диспансер. Також у кожній районній лікарні працюють лікар-психіатр і лікар-нарколог.

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

МЕДИЦИНА В РЕГІОНАХ

2 липня 2018 року

Допомога психолога може бути надана в обласній психіатричні лікарні та практично в кожній районній. Окрім цього, із початком бойових дій на Сході України у 2014 році були запроваджені посади психологів в ОКУ «Чернівецький обласний госпіталь ветеранів війни» та Чернівецькому базовому військовому госпіталі. Таким чином, військовослужбовці можуть отримувати допомогу в будь-якій із цих лікувальних установ. Фінансування психіатричної допомоги відбувається, як і в цілому по галузі: на харчування, медикаменти, заробітну плату, енергоносії. Але для нас найвідчутнішою проблемою є старе приміщення лікарні, що не відповідає нормативам перебування пацієнтів. Потрібна повна реконст­ рукція, проте коштів на неї немає. До того ж більшість відділень розраховані на тривале лікування пацієнтів. Вважаю, що тут потрібні оптимізація та зміна структури лікувального зак­ладу. Зокрема, у лікарні переважно має надаватися медична допомога при гострих станах, а надалі опікуватися пацієнтами повинні інтернати для хронічних психіатричних хворих і хоспіси. Бо наразі виходить так, що медична установа частково виконує соціальні функції. Окрім того, сучасні протоколи лікування потребують сучасних дороговартісних медикаментів. Проте у зв’язку з обмеженим державним фінансуванням медичної галузі загалом лікувати пацієнтів доводиться недорогими аналогами. Крім того, переконана: дитяче відділення мало б функціонувати не у психіатричній лікарні, а у складі дитячої лікарні, як це прийнято в Європі. Велика частина пацієнтів відділення інтенсивної терапії психіатричної лікарні — це хворі з наркотичною чи алкогольною залежністю. З року в рік маємо одну й ту саму статистику: 70% пацієнтів реанімації — люди з гострим алкогольним або наркотичним отруєнням. У Європі та світі немає окремо наркологічних диспансерів. Усі пацієнти із залежними станами лікуються в психіатричних клініках. Водночас наразі в нас про об’єднання не йдеться, адже тоді виникає питання: хто здійснюватиме дослідження на стан алкогольного і наркотичного сп’яніння та подальше медичне спостереження за пацієнтами? Це ж величезний обсяг роботи! За кордоном існує широка мережа клінік відновного лікування для наркологічних пацієнтів, ними опікуються громадські організації та приватні фонди. В Україні такої практики поки немає. Оскільки психіатрична допомога — це вже третинний рівень, реформа в сенсі зміни системи фінансування ще не відбулася. І поки впорядковано не запрацює система надання первинної та вторинної медичної допомоги, навряд чи можна очікувати на відчутні зміни на третинному рівні. Фахівці реформованих закладів первинки будуть зобов’язані розпізнавати наркологічні, психологічні чи психіатричні проблеми і направляти пацієнтів до відповідного спеціаліста на вторинний рівень. Але, звичайно, тільки за особистої згоди хворого. Так само, відповідно до Закону «Про психіатричну допомогу», жоден пацієнт не може бути госпіталізований до стаціонару психіатричної лікарні без відповідного рішення суду. Це європейський підхід, однак вчасно непроліковані патології поглиблюються і гірше піддаються корекції. З іншого боку, наближення до європейських критеріїв психічного здоров’я дало нам можливість краще диференціювати психічні стани у людей. Наприклад, діагноз, що раніше мав загальну назву «розумова відсталість», наразі розділили на кілька нових діагнозів. Так само й аутизм. Якщо захворювання діагностувати в ранньому віці, провести грамотну корекцію, то дитину вдасться адаптувати до життя у суспільстві. Психіатрія та психологія нині потужно розвиваються. Звісно, змінюються підходи в роботі, впроваджуються нові методики. Проте, на жаль, курсів підвищення кваліфікації в державних установах украй недостатньо. Практично всі навчальні програми (сучасні діючі методики психокорекції) реалізуються громадськими

організаціями (приватними підприємцями) на базі приватних клінік і є платними. А згідно із чинними нормами можливості оплатити відрядження фахівцю державної медичної установи до приватної немає. Таким чином, наші психологи вчаться винятково за власний кошт. У цьому плані активну позицію займають психологи Буковинського державного медичного університету. Зокрема, Олександр Поліщук, експерт Департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОДА за фахом «Медична психологія та психотерапія», керівник медико-психологічного центру БДМУ проводить тренінги для психологів області кожних 2-3 місяці із залученням спеціалістів з інших регіонів України, а також з-за кордону (Швейцарії). Таким чином, тобто власними силами, і впроваджуємо зміни. К ІР ОВОГ РА Д Щ ИН А

Геннадій СЯБРЕНКО, головний лікар Кіровоградського обласного госпіталю для ветеранів та учасників бойових дій

день пропускають через себе чужий біль і отримують за це копійки, нереально. Волонтерство практично закінчилось в 2016-2017 роках — тепер час переходити на умови роботи, зрозумілі як для фахівців, так і для пацієнтів. Фахівці обласного госпіталю і центру «КомПас» працюють у складі робочої групи Міністерства соцполітики зі створення програми медико-психологічної реабілітації та колективу, що розробляє напрямки роботи з новим Міністерством у справах ветеранів, яке мало запрацювати з 1 вересня, але наразі цю дату відтерміновано. На сьогодні проблемами ветеранів опікуються 5-7 міністерств, а, як відомо, у семи няньок дитя без нагляду. До речі, ми бачимо на практиці, що психологічні проблеми бійців зараз посідають друге, а то й третє місце у структурі допомоги. На першому місці — медичні негаразди. Коли в людини щось болить, є поранення, контузія, то психологічна допомога надається як супровідна. У нашій області діє хороша програма діагностики: атовці не шукають коштів на дороговартісні дослідження (аналізи на гепатити, СНІД, огляд щитоподібної залози, КТ, МРТ, коронарографію тощо). І це ще один позитивний психологічний фактор — усвідомлення, що тобою опікуються. РІВ НЕНЩ ИН А

У

нашому регіоні психологічну допомогу учасникам АТО надає Кіровоградський обласний госпіталь для ветеранів і учасників бойових дій. На базі закладу було створено ГО «Центр медико-психологічної реабілітації «Ком-Пас» (зараз у його штаті працюють 4 психологи, ще 5-7 волонтерів залучаємо залежно від наявності тієї чи іншої проблеми, наприклад, у сім’ї, з алкоголем тощо). Крім цього, у нас іще з 2014 року налагоджена співпраця з КЗ «Кіровоградська обласна психіатрична лікарня». Повноцінний центр реабілітації відкрила Знам’янська РДА, добре працюють психологи у Новгородці, Олександрійському районі. Сьогодні в госпіталі немає труднощів із фінансуванням, забезпеченістю ліжками чи персоналом. Головна проблема полягає в тому, що на офіційному рівні відсутня чітко визначена політика подальшого розвитку галузі. Не зрозуміло, залишаться госпіталі в системі охорони здоров’я чи їх передадуть Міністерству у справах ветеранів, яке наразі створюється. Нині в нормативних документах для сімейного лікаря, на жаль, жодним чином не передбачено надання психологічної допомоги атовцям. Тому вважаємо, що в районах нашого регіону треба створювати такі самі центри, як у нашому госпіталі. Тоді сімейний лікар виконуватиме функцію диспетчера. У 2014 році система надання медико-психологічної допомоги атовцям, фактично, створювалася з нуля. До цього служби психологічної допомоги з урахуванням бойових дій узагалі не існувало. На базі госпіталю ми розпочали тематичні підготовчі курси для студентів Донецького медичного університету, відкрили кафед­ри медичної реабілітації, медичної психології, психіатрії, наркології тощо. Тепер ми — клінічний заклад, на базі якого відбувається підготовка майбутніх фахівців. Для того аби не допустити переходу психологічних проблем у психіатричні, ми працюємо системно: включаємося в роботу з бійцями на стадії підготовки до бойових дій; куруємо їх безпосередньо під час перебування в зоні АТО; готуємо до демобілізації та реабілітуємо після неї. А далі забезпечуємо постійний супровід пацієнта протягом подальшого життя. У цій системі багато структур, служб, координаторами яких виступають госпіталь і центр «Ком-Пас». Підключаємо військові комісаріати, центри зайнятості, школи, управління освіти, сім’ї, молоді та спорту, ветеранські організації і, звісно, лікарів та психологів медзакладів усієї області. Досить складна ситуація з психологами: утримати людей, які вміють працювати з психологічними травмами, кожен

Олег КОЛБАЧ, головний лікар КЗ «Рівненський обласний центр психічного здоров’я населення» Рівненської обласної ради

Щ

е донедавна в Рівненській області функціонувало ТМО «Психіатрія і наркологія», яке включало Рівненський обласний центр психічного здоров’я населення, Острозьку обласну психіатричну лікарню та Обласну психіатричну лікарню, розташовану в с. Орлівка на Сарненщині. Тепер усі ці психіатричні заклади діятимуть самостійно, але чи ввійдуть вони до госпітальних округів, яких у нашій області має бути 3 (Рівненський, Сарненський і Дубенський), поки що невідомо. Зокрема, не зрозуміло, до якого округу віднесуть Острозьку психіатричну лікарню. А відносно Дубно, то тут діє диспансерне психоневрологічне відділення КЗ «РОЦ ПНЗ», де мешканці міста та району отримують амбулаторну психіатричну допомогу і лікуються в денному стаціонарі, що в повному обсязі забезпечує їх потреби. Узагалі наразі в нас немає чіткого бачення місця психіатрії в реформі, яка відбувається в галузі охорони здоров’я. Про це ми можемо лише розмірковувати, адже жодних нормативних документів із цього приводу на сьогодні не існує. Можливо, психіатричним установам нададуть статус соціальних закладів і віддадуть у підпорядкування відомств, котрі займаються соціальним захистом населення та які їх і фінансуватимуть? Подібна практика є в інших країнах світу, і ми не виключаємо такої можливості. Або, як варіант, психіатричні лікарні перейдуть на платну основу надання медичної допомоги пацієнтам, але частково фінансуватимуться й державою. Це важливо, оскільки психіатричні та наркологічні пацієнти є найменш забезпеченими і самостійно оплачувати своє лікування не зможуть. Але поки доля закладів психіатричної ланки не вирішена державою, вони працюватимуть, як раніше. І їх діяльність не залежить від роботи первинної ланки медико-санітарної допомоги. Бо наші пацієнти рідко звертаються до сімейних лікарів, частіше одразу потрапляють до нас — без направлень і коштів, котрі, як передбачає реформа, «йтимуть за ними». Але відмовити у наданні медичної допомоги ми не маємо права. Тому вихід для себе бачимо у співфінансуванні закладів такої допомоги з боку держави, місцевої влади, благодійних і релігійних організацій.

Утім, ми починаємо все-таки налагоджувати співпрацю з первинкою, зокрема щодо запровадження замісної терапії для наркологічних хворих. Розроблено програму, за якою сімейні лікарі у 2 центрах ПМСД міста Рівне візьмуть під свій контроль загалом 80 пацієнтів, вестимуть їх та видаватимуть метадону гідрохлорид. Також хочемо передати сімейним лікарям ще одну категорію наших пацієнтів — хронічних хворих (зокрема, з ВІЛ-інфекцією, туберкульозом), яким потрібна лише підтримувальна терапія і яких недоцільно лікувати в стаціонарі. А щодо психіатричних хворих, то їм, без сумніву, допомогу слід надавати лише в спеціалізованих закладах. На жаль, окрім організаційних моментів психіат­рична служба має чимало й інших труднощів. Адже останні 25-30 років держава практично не приділяла їй уваги. За минуле десятиріччя область майже нічого не отримувала для закладів психіатрії, і фінансувалися вони за залишковим принципом. Наш центр розмістився у пристосованому приміщенні, де колись був дитячий садочок. Ми вклали кошти в ремонт, а тепер постає питання про передачу будівлі місту для відновлення її прямого призначення. Звісно, нам хотілося б мати зручне просторе приміщення, де разом розташувалися б наркологічне і психіатричне відділення, бо зараз не вистачає площі для наявних ліжкомісць (їх у закладі 95). Але натомість нам поки що нічого не пропонують. До того ж наркологічне відділення займає орендоване приміщення, тож там ми навіть ремонту не можемо зробити. Тому й звернулися до міської ради з проханням передати будівлю на баланс області, щоб мати змогу якось вирішити це питання. На щастя, знаходимо розуміння з боку обласної влади. Цього року нашому закладу було виділено 180 тис. грн на комп’ютеризацію та встановлення сигналізації. Також вдалося знач­ но підвищити якість харчування пацієнтів: сьогодні його вартість для одного хворого у день становить 20 грн (раніше — 12). Завдяки коштам зі спецфонду ми замінили 50 ліжок, відремонтували деякі палати, санвузли, придбали певне обладнання для харчоблоку. Плануємо також утеплити приміщення. Наразі нам дуже потрібні спеціальні професійні фіксатори. Їх не виробляють в Україні, і за власні кошти за кордоном ми ніяк не можемо їх купити — необхідна централізована поставка на рівні МОЗ. Бо зараз від бідності змушені підв’язувати хворих простирадлами, але ж це якийсь «кам’яний вік»... На жаль, дуже низький рівень і медикаментозного забезпечення наших пацієнтів — менше 7 грн на день. На рік нашому закладу треба близько 1,5 млн грн для стаціонарного лікування психіатричних хворих. Тож на наступний рік проситимемо в обласної влади виділити ці кошти, адже більшість наших пацієнтів — люди малозабезпечені й не здатні самостійно придбати ліки. Також хочемо виступити з ініціативою щодо запровадження в області програми підтримки наших працюючих пацієнтів. Відповідно до неї вони безоплатно отримуватимуть ліки — сучасні нейролепткии, завдяки яким зможуть нормально соціалізуватися. Водночас у нас виникають проблеми із взяттям пацієнтів на облік. В області є чимало наркологічних і психіатричних хворих, але без їх особистої згоди ми не можемо не те, що взяти їх на облік, а й навіть зарахувати до консультативної групи — законодавство це забороняє. Дозвіл на примусове лікування надає тільки суд. Відтак торік ми взяли на облік лише 23 наркологічних хворих, але це дуже мало. Тож варто розробляти спеціальну державну програму, створювати мережу анонімних кабінетів, щоб реально оцінювати ситуацію і планувати свою роботу. Також сьогодні перед нами постала проблема надання допомоги учасникам АТО. Не зрозуміло, хто в принципі, має ними опікуватися. Так, з одного боку, це наша категорія пацієнтів, але до нас їх ніхто не направляє, бо їх не вважають (Продовження на стор. 18)

19

МЕДИЦИНА В РЕГІОНАХ (Початок на стор. 16) психічнохворими. До того ж у багатьох атовців розвивається наркотична залежність через безконтрольне призначення сильнодіючих анальгетиків чи наркотичних препаратів під час лікування поранень чи інших ушкоджень. Водночас фобії, панічні атаки, віддалені наслідки контузій і черепно-мозкових травм, які призводять до порушень психіки, вимагають спеціалізованого лікування, реабілітації й адаптації. Але сьогодні національної програми з психореабілітації атовців немає, ведуться лише розмови про це. У нас немає спеціалістів, здатних надавати медикопсихологічну допомогу військовим. У нашому закладі працюють лише один психотерапевт (він узагалі один на всю область!) і педагогічні психологи (медичних у нас раніше не готували), які не мають відповідної кваліфікації для роботи з такими пацієнтами. Тож нам украй потрібні медичні психологи, психотерапевти, реабілітологи, а їх слід готувати щонайменше 5 років. Без цього забезпечення пацієнтів адекватною психосоціальною реабілітацією неможливе. Украй потрібні сучасні реабілітаційні центри, у яких психіатричні хворі могли б отримувати повноцінне лікування протягом 8-9 місяців — саме таке доступне пацієнтам за кордоном. Адже, як відомо, за 45 днів можна позбавити хворого лише фізичної залежності, психологічна ж вимагає багатьох місяців роботи. У нас же наразі, наприклад, наркологічного хворого госпіталізують лише на 10 днів, протягом яких надають, по суті, тільки первинну медичну допомогу — проводять детоксикацію, а далі, як то кажуть, все в руках самого пацієнта. Держава все-таки мусить потурбуватися про можливість забезпечення психіатричних хворих належною медичною допомогою. Та поки що ми не знаємо, яким буде наше завтра. Ми переходимо на європейські стандарти лікування, але не маємо відповідної нормативної бази. Ми не можемо запроваджувати платні послуги та відкривати анонімні кабінети. Але при всьому цьому дуже хочемо підняти психіатричну службу в Рівненській області на вищий щабель, аби довести, що вона вміє ефективно працювати. ЛЬВІВ Щ ИН А

Богдан ЧЕЧОТКА, генеральний директор КЗ ЛОР «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня»

Р

еформа психіатричної галузі перебуває в «останньому вагоні». У першу чергу це пов’язано з тим, що психологічна допомога належить до третинного рівня надання допомоги. Хоча в цьому й криється небезпека, адже система збереження психічного здоров’я мала б передбачати наявність структур як на первинному, так і на вторинному та третинному рівнях. На жаль, нині найбільше навантаження припадає на обласні психіатричні заклади, в основному у вигляді стаціонарної допомоги. На Львівщині близько 70% усіх пацієнтів (а це орієнтовно 10 тис. амбулаторних хворих і близько 8 тис. стаціонарних) щорічно проходять лікування в обласній психіатричній лікарні. На первинці ж робота сімейних лікарів із психічнохворими наразі проводиться переважно на інтуїтивному рівні або коли розлад уже помітно неозброєним оком. На вторинному рівні дільничний психіатр дві третини свого робочого часу видає довідки та проводить профогляди, а не лікує пацієнтів. Надію на швидкі позитивні зміни вселяє нинішня позиція МОЗ України, котра ставить галузь психіатричної допомоги на один щабель з усіма іншими. Важливим документом, котрий регламентуватиме роботу служби, є Концепція розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року.

20

Наступним кроком могло б стати прийняття регіональних програм, що передбачали б розвиток цього виду допомоги на первинному рівні, тобто на рівні громад, створення окремих центрів психічного здоров’я або ж відділень у соматичних лікарнях. Саме такі програми дали б змогу розпочати міжсекторальну та міжвідомчу співпрацю на кшталт залучення служби у справах дітей там, де це стосується дитячої патології, служб соціального захисту, інших суміжних організацій. Адже за кордоном подібна служба є не суто медичною структурою, а мультидисциплінарною із залученням психотерапевтів, психологів, соціальних працівників тощо. Ми плануємо створити в місті Червоноград центр психічного здоров’я у якості пілотного проекту, що в разі успіху зможе стати прикладом для всієї України. У центрі надаватимуть амбулаторну допомогу, будуть задіяні скринінгові механізми, котрі допомагатимуть виявляти захворювання на ранніх стадіях. Також проводитимуть реабілітацію після стаціонарного лікування на третинному рівні. Тобто передбачається комплексна робота: раннє виявлення захворювання, амбулаторне втручання, скринінгові механізми, робота із сім’ями, дітьми, демобілізованими, людьми, що повернулися із місць позбавлення волі, тощо. Згодом й інші міста обласного значення зможуть долучитися до створення подібних центрів. Паліативний і геронтологічний напрямки також можна включити до їх структури, адже психологічна допомога потрібна й таким пацієнтам. Завдяки реформі багато медзакладів Львівщини отримали змогу перепрофілювати, наприклад, неврологічні відділення у психоневрологічні. Це сприятиме збереженню ліжкового фонду. Усе залежатиме від бажання самих громад. У майбутньому обласна лікарня має працювати в кількох напрямках: проводити експертизи та заходи примусового лікування, займатися прос­ вітницькою діяльністю, що включає впровад­ ження нових протоколів і стандартів лікування. Крім того, плануємо створити на базі лікарні потужний тренінговий центр, де могли б навчати сімейних лікарів, районних психологів тощо, тобто тих, хто працюватиме, так би мовити, «у полі». Також там буде передбачено можливість відпрацьовувати дії персоналу лікарень в екстремальних обставинах. Варто звернути увагу й на роботу зі ЗМІ, соціальними мережами: психіатрична лікарня повинна бути відкритим закладом, а не установою, якою лякають. Основною перешкодою на шляху реформаторських кроків є хронічне недофінансування медичної галузі загалом, а надто психіатрії. Це призводить до складного становища як із матеріально-технічною базою, так і з функціонуванням установ. Також законодавча база формується значно повільніше, ніж цього хотілося б медичним працівникам. Та й інертність певної частини самих медиків, котрих влаштовує існуючий стан речей у галузі, не надто сприяє розвитку. До значних змін галузь спонукають і події на Сході держави, що впливають на роботу медиків. Адже на всіх рівнях кожен з них повинен володіти алгоритмами скринінгу та ранньої діагностики посттравматичного стресового розладу, а відтак і його профілактики, тож усі медичні та соціальні працівники потребують підвищення кваліфікації, аби зуміти його розпізнати. Від самого початку військових дій було розроблено велику кількість методичних матеріалів, напрацьовано багато методик. Хоча, на мою думку, цілісної картини щодо роботи в цьому напрямку в держави досі немає. У першу чергу це пов’язано із тим, що окремо сегмент психологічної допомоги не є ефективним. Лише комплексний підхід, що включає соціальну, медичну, психологічну, навіть трудову реабілітацію, може дати результат. Наразі МОЗ України планує відкрити загальнодержавний ПТСР-центр, що займатиметься цією проблемою. На рівні області ще 2015 року у м. Винники було створено «Єдине вікно» для надання демобілізованим допомоги, зокрема й психологічної. Робота цього закладу ще потребує аналізу, оскільки в разі її ефективності

психологічну ланку можна підсилити. Якщо ж ні, то акцент буде зміщено на обласну психіатричну лікарню. Насправді, готової моделі вирішення питання не існує, але прагнення в усіх служб є. Оскільки на Львівщині функціонує лише 1 госпітальний округ, це унеможливлює будь-які непорозуміння між медичними закладами. У разі створення регіонального ПТСР-центру координаційні функції щодо надання допомоги мали б перейти до нього. До цього згаданим питанням займатиметься Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня, мабуть, на всіх рівнях: первинному, вторинному, третинному. Надалі клінічний маршрут пацієнта залежатиме від створення інших установ на теренах регіону: окремі відділення у соматичних лікарнях, окремі центри психічного здоров’я тощо. Найбільш вірогідно, що вся допомога надаватиметься тільки за направленнями сімейних лікарів, оскільки вони отримуватимуть кошти згідно з укладеними деклараціями. Відповідно, надання первинної психіатричної допомоги входитиме до їх компетенції. На сьогодні основне наше завдання — допомогти їм навчитися розпізнавати захворювання на ранніх стадіях. До того ж це дасть змогу мінімізувати упередження до проблеми, а пацієнтові — зрозуміти, що звернення до таких фахівців є абсолютно буденною ситуацією, якої не варто соромитися. ЗА К А РП АТ Т Я

Любов МАНДЗЧИЧ, начальник управління охорони здоров’я Мукачівського міськвиконкому

С

итуація із захворюваністю на психіатричні недуги на Закарпатті останніми роками стабільна. Значного збільшення кількості таких хворих наразі не спостерігаємо. В області працюють 13 психотерапевтів і психологів, які надають послуги в медичних закладах краю й опікуються військовослужбовцями. Також на Закарпатті — понад 300 практикуючих психологів і близько 1 тис. сімейних лікарів, які мають право лікувати депресії та ПТСР. Амбулаторна психіатрична служба Закарпаття представлена 4 диспансерними відділеннями, зокрема в обласній психіатричній лікарні м. Берегово та лікарнях у Мукачевому, Ужгороді й Хусті. Берегівська обласна психіатрична лікарня розрахована на 450 ліжок, з них 30 — для лікування дітей, 40 — наркологічних хворих, 35 ліжок — для примусового лікування психічно хворих мешканців Закарпатської області. Вільшанська обласна психіатрична лікарня розрахована на 280 ліжок, з них 70 — для хворих із супутнім туберкульозом та 20 наркологічних ліжок. Також при ЦРЛ працюють 10 психіатричних кабінетів з обслуговування дорослого населення, а в 6 районах передбачені ще й ставки дитячого психіатра. На жаль, в окремих районах Закарпаття, особливо гірських та віддалених, бракує спеціалістів. А більшість психологів веде прийом в обласному та великих населених пунктах області, зокрема Ужгороді, Мукачеві, Берегові й Сваляві. Наданням психологічної допомоги займається також управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Закарпатській області, бо саме її фахівці на практиці першими стикаються зі стресовими ситуаціями. Якщо в людини виявляють клінічні ознаки розладу, лікувати її потрібно комплексними методами, котрі включають психологічну та психіатричну допомогу і медикаментозну терапію. Коли цього не зробити, то розлад набуває хронічної форми. Подолати проблему можна лише об’єднавши зусилля лікарів-психіатрів, психотерапевтів і психологів. І це актуально не тільки для тих, хто брав участь у воєнних діях, а й для людини, яка пережила реальну небезпеку, стрес, втрату рідних тощо. На жаль, подібних чинників, що призводять до стресових ситуацій, у нашому сьогоденні не

бракує. Військові дії на Сході України також внес­ли певні зміни у структуру психічних розладів. А це, у свою чергу, вимагає від лікарів сучасного й актуального підходу до лікування таких пацієнтів. Адже раніше системи психологічної допомоги для демобілізованих, котрі брали участь у бойових конфліктах, у нас взагалі не існувало. Чотири роки тому її довелося створювати з нуля. Ще одна проблема: не завж­д и демобілізовані вчасно звертаюся до лікарів. Причини різні: комусь важко визнати, що з’явилися певні негаразди із психічним здоров’ям, інші не знають, до якого лікаря слід записатися на прийом. Особливо це актуально для демобілізованих жителів віддалених районів. Усі учасники воєнного конфлікту повинні пройти психологічну реабілітацію, адже здебільшого ці люди пережили стрес. Велике занепокоєння викликає психологічний стан тих, хто побував у горнилі бойових дій. Крім того, відбувається певне звикання до війни, а після поверненя додому бійцям важко адаптуватися до звичного життя. Проблем додають і втрата друзів, каліцтво, несправедливе ставлення з боку знайомих, які уникнули мобілізації, а також проблеми у сім’ї, приміром, розлучення. Ці та інші чинники зумовлюють додатковий стрес, загострюють психічні проблеми, які вже існували в людини раніше, але не проявлялися. Проте наразі відсутні механізми контролю, а принцип примусовості в лікуванні психічнохворих діє частково. Згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» від пацієнта потрібна добровільна згода на стаціонарне лікування. Виняток становлять випадки, коли такий хворий може заподіяти шкоду собі або іншим людям. Та й силоміць примушувати людину з незнач­ ними ознаками розладу психіки до лікування неправильно. Інше питання, коли людина скоїла злочин, і в неї виявлено симптоми психіатричного захворювання. Таких осіб направляються на лікування до Берегівської психіатричної лікарні. Сьогодні в країні відбувається медична реформа, зокрема вона вже працює на первинній ланці. Постає питання: до кого звертатися людині в разі виникнення певних змін у поведінці? Хто повинен розпізнати недугу та надати першу фахову допомогу? Раніше це були спеціалістипсихологи або психіатри, однак нині на прийом до вузького спеціаліста потрібне направлення. На мою думку, виявити перші тривожні симптоми повинен сімейний лікар, а далі мають підключитися відповідні фахівці. Такі працюють у військовому шпиталі, розташованому в Мукачевому, де проводиться психологічна робота з військовими, які перебувають на стаціонарному лікуванні. Діє виїзна бригада, до складу якої входять психологи та психотерапевти, — вони надають допомогу пацієнтам терапевтичного і хірургічного відділень. А на базі обласної психіатричної лікарні в Береговому створено військово-лікарську психіатричну комісію. Протягом року на лікування до цього закладу було прийнято 66 бійців, до шпиталю — 60 ветеранів. Загалом по консультацію до психологів звернулося більше 5 тис. закарпатців. Основною перешкодою розвитку цього напрямку медицини є брак коштів. Спеціаліст, який навчався за кордоном, навряд чи влаштується на роботу до райлікарні. А принцип «Гроші йдуть за пацієнтом», який мав би покращити ситуацію, на цьому рівні поки на працює. Підготували Олена БЕРЕЗКІНА (м. Чернігів), Ірина КАДЧЕНКО (м. Дніпро), Петро ГЕРАСИМЕНКО (м. Луцьк), Ольга ФАЛЬКО (м. Харків), Лариса ЛУКАЩУК (м. Тернопіль), Ольга КАМСЬКА (м. Чернівці), Марія ЛАРЧЕНКО (м. Кропивницький), Дана РОМАНЮК (м. Рівне), Юлія МАСЮКЕВИЧ (м. Львів), Елеонора САВИЦЬКА (м. Ужгород), спеціально для «ВЗ»

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

МЕДИЦИНА В РЕГІОНАХ

2 липня 2018 року

ВІННИЧЧИНА

ДО ЮВІЛЕЮ — «ПОТРІЙНИЙ» МУЗЕЙ До 55-річчя від дня створення Вінницького обласного клінічного високоспеціалізованого ендокринологічного центру колектив лікувального закладу та громадська організація «Вінницька обласна асоціація ендокринологів» ініціювали проект зі створення музею цієї установи. Фактично це буде «потрійний» музейний комплекс, який об’єднає музеї архітектурно-ландшафтного комплексу «Садиба в П’ятничанах», кафедри ендокринології Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова й ендокринологічного центру.

Маєток графа Грохольського. Архівне фото

Пилип ПРУДИУС, головний лікар Вінницького обласного клінічного високоспеціалізованого ендокринологічного центру, президент громадської організації «Вінницька обласна асоціація ендокринологів», керівник проекту

В

інницький обласний клінічний високо­ спеціалізований ендокринологічний центр — один з найкращих в Україні, і про це вам скаже кожний наш пацієнт. Багато хворих

Будівля Вінницького обласного клінічного високоспеціалізованого ендокринологічного центру сьогодні

лікуються в нас тривалий час, до їх послуг у консультативній поліклініці створені терапевтичний відділ для дорослих і дітей, хірургічний відділ, подіатричний кабінет (для хворих на цукровий діабет із синдромом діабетичної стопи), кабінети пункційної біопсії та патології щитоподібної залози, відділ репродуктивної ендокринології, школа для хворих на цукровий діабет і денний стаціонар на 20 ліжок. Функціонують діагностичне відділення з рентгенологічним кабінетом, кабінетами ультразвукової та функціональної діагностики, клінічна лабораторія з експрес-, клінічним, біохімічним та гормональним відділами; відділення відновного лікування з кабінетами лазеротерапії, ЛФК і фізіотерапевтичним. Діють 2 терапевтичні й 1 хірургічне відділення, а також відділення реанімації та інтенсивної терапії. Увесь цей комплекс розташований на території пам’ятки архітектури і садово-паркового мистецтва ХVІІІ століття — колишнього родового маєтку графа Грохольського. Саме через це вдале розташування і прекрасну архітектуру

у нас і виникла ідея створити музей. Причому не один, а одразу три. Розробили проект, загальна вартість якого становить 93,7 тис. грн (власний внесок — 29,2 тис. грн, з обласного бюджету отримали 34,5 тис. грн, решта — спонсорські кошти). Дещо зробили своїми руками, зокрема експонати вже зібрані по колекціях, майструємо стелажі. Велику частину приміщення займатиме експозиція музею, присвячена історії нашого закладу, якому цьогоріч виповнюється 55 років. Якщо коротко, то диспансер було створено навесні 1963 року з метою поліпшити показники диспансеризації та лікування пацієнтів з ендокринними захворюваннями. Спершу розташовувався він на території старого міста, а потім заклад переселили до колишнього маєтку графа Грохольського. З 1968 року на базі диспансеру розпочав навчальну і наукову роботу доцентський курс ендокринології, організований при Вінницькому медичному інституті ім. М. І. Пирогова, який у 1977 році реорганізува-

ли у першу в державі кафедру ендокринології. Очолив її професор Борис Зелінський. Унаслідок збільшення кількості хворих на зоб у 1981 році ендокринологічний диспансер перейменували в протизобний. У 1988 році у зв’язку зі зростанням захворюваності на цукровий діабет закладу повернули попередню назву. Окрема частина експозиції буде присвячена історії кафедри ендокринології та історії паркової зони, у якій розташований наш заклад. Для реалізації проекту «Музей Вінницького обласного клінічного високоспеціалізованого ендокринологічного центру» буде виділено окремий простір — другий поверх тренінгового центру. У залі музею також облаштуємо аудиторію на 50 осіб, де можна буде проводити лекції, творчі зустрічі, перегляд відеоматеріалів із відповідним апаратним обладнанням. Ремонтні роботи вже розпочалися, і до кінця червня плануємо їх завершити. Окрім музею, на базі центру закінчується облаштування спеціалізованої кімнати відпочинку «Бібліотека-ігротека», у якій пацієнти зможуть безкоштовно скористатися підключенням до інтернету, почитати періодичні видання, книги, пограти в настільні ігри тощо. До речі, цей проект переміг у конкурсі проектів громадських організацій Вінниччини, які фінансуються протягом 2018 року коштом обласного бюджету. Важливо, що він дасть змогу створити комплекс сприятливих умов для відпочинку наших пацієнтів. А загалом усі наші цьогорічні проекти покликані підвищити обізнаність мешканців області щодо історії пам’яток архітектури та садово-паркового мистецтва ХVІІІ століття, розташованих на території ендокринологічного центру, а також популяризувати роботу центру як лікувальної установи. Хочу також зазначити, що Вінницька обласна асоціація ендокринологів має чималий досвід реалізації низки проектів, як-от «Скринінг на виявлення цукрового діабету в городян», «ДіаЄвро», «Бачити барвистий світ», «Життя з діабетом» тощо. Протягом 2016 року організація реалізовувала проект «Виявити вчасно — врятувати зір!», що передбачав надання безкоштовної консультації та виявлення на ранніх стадіях діабетичної ретинопатії з метою запобігання інвалідності (повної чи часткової втрати зору) у хворих на цук­ ровий діабет. Протягом 2017 року реалізовано 2 проекти: «Цукровий діабет — не хвороба, а стиль життя» і «Тренінговий центр», а також створено навчальний фільм на тему цукрового діабету для сімейних лікарів, пацієнтів і членів їх родин. Тепер до ювілею заклад отримає «потрійний» музей, а пацієнти — «Бібліотеку-ігротеку». Олеся ШУТКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Вінниця

НА БАЗІ ЦЕНТРУ ЗАВЕРШУЄТЬСЯ ОБЛАШТУВАННЯ СПЕЦІАЛІЗОВАНОЇ КІМНАТИ ВІДПОЧИНКУ «БІБЛІОТЕКА-ІГРОТЕКА», У ЯКІЙ ПАЦІЄНТИ ЗМОЖУТЬ БЕЗКОШТОВНО СКОРИСТАТИСЯ ПІДКЛЮЧЕННЯМ ДО ІНТЕРНЕТУ, ПОЧИТАТИ ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ, КНИГИ, ПОГРАТИ В НАСТІЛЬНІ ІГРИ ТОЩО. ДО РЕЧІ, ЦЕЙ ПРОЕКТ ПЕРЕМІГ У КОНКУРСІ ПРОЕКТІВ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ВІННИЧЧИНИ, ЯКІ ФІНАНСУЮТЬСЯ ПРОТЯГОМ 2018 РОКУ КОШТОМ ОБЛАСНОГО БЮДЖЕТУ

21

СВІТОВИЙ ДОСВІД

ДЖАНКАРЛО ПРУНЕРІ: ГРОМАДЯНИ МАЮТЬ ЗА СВОЇ ПОДАТКИ ОТРИМУВАТИ ЛІКУВАННЯ ЗА НАЙВИЩИМИ СТАНДАРТАМИ Статистика ВООЗ свідчить, що рак молочної залози — найпоширеніший вид раку в усьому світі. В Україні він теж лідирує серед онкологічних хвороб. За даними Інституту раку, у кожної 7-8-ї жінки — проблеми з молочними залозами. Змінити такий стан речей може раннє виявлення недуги, а також впровадження світових новацій у її лікування. Сприяти цьому покликана Євро-Азійська асоціація захворювань молочної залози EURAMA, заснована в Італії.

Джанкарло ПРУНЕРІ, директор Департаменту патології Фонду IRCCS Національного інституту раку в Мілані (Італія), доцент кафедри патології Школи медицини Міланського університету, член ЄвроАзійської асоціації захворювань молочної залози EURAMA

ВЗ Ви вже 7 років берете активну участь у діяльності Євро-Азійської асоціації EURAMA. Що спонукає вас до цього?

— Збільшення кількості випадків зах­в орювання на рак молочної залози реєструють у всьому світі, і держави Східної Європи не виняток. Тому діяльність нашої Асоціації охоплює все більше країн. Насамперед ми пропонуємо наукову співпрацю, розповідаємо про євростандарти в діагностуванні та лікуванні раку молочної залози тощо. Нам пощастило жити в Італії, де медицина — на доволі високому рівні, тому вважаю за потрібне допомагати розвиватися медичній галузі, зокрема онкології, в інших країнах, ділитися набутими знаннями та результатами новітніх досліджень. Один із напрямків роботи асоціації EURAMA полягає в тому, щоб надати українській медицині дос­ туп до сучасних технологій, нових медичних розробок і тим самим забезпечити можливість їх впровад­ ження саме в державних лікарнях.

Однак насамперед українська держава мусить подбати про те, щоб її онкоклініки досягли рівня світових медичних закладів, а громадяни країни, сплачуючи податки, могли б розраховувати на лікування за найвищими світовими стандартами. Щодо нашої допомоги, то асоціація EURAMA поділиться всією можливою інформацією і надасть необхідну підтримку. Початок такої співпраці вже закладено, тож сподіваюся, що вона буде плідною. ВЗ Наскільки гострою є проблема раку молочної залози в Італії?

— Італія належить до країн із високим рівнем економічного розвитку. А згідно з нашими дослідженнями, у жінок, які мешкають у розвинених країнах, вищий ризик захворіти на рак молочної залози, ніж у представниць менш благополучних держав. На це впливає той факт, що в розви-

ОДИН ІЗ НАПРЯМКІВ РОБОТИ АСОЦІАЦІЇ EURAMA ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩОБ НАДАТИ УКРАЇНСЬКІЙ МЕДИЦИНІ ДОСТУП ДО СУЧАСНИХ ТЕХНОЛОГІЙ, НОВИХ МЕДИЧНИХ РОЗРОБОК І ТИМ САМИМ ЗАБЕЗПЕЧИТИ МОЖЛИВІСТЬ ЇХ ВПРОВАДЖЕННЯ САМЕ В ДЕРЖАВНИХ ЛІКАРНЯХ. НАСАМПЕРЕД УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА МУСИТЬ ПОДБАТИ ПРО ТЕ, ЩОБ ЇЇ ОНКОКЛІНІКИ ДОСЯГЛИ РІВНЯ СВІТОВИХ МЕДИЧНИХ ЗАКЛАДІВ, А ГРОМАДЯНИ КРАЇНИ, СПЛАЧУЮЧИ ПОДАТКИ, МОГЛИ Б РОЗРАХОВУВАТИ НА ЛІКУВАННЯ ЗА НАЙВИЩИМИ СВІТОВИМИ СТАНДАРТАМИ

22

нених країнах жінки народжують лише одну-дві дитини, та й то після 30. Вони більш емансиповані, у них більша кількість шкідливих звичок. Крім того, неабияку роль відіграє харчування — маю на увазі забагато консервантів у продуктах, котрі споживають жителі «цивілізованих» країн. ВЗ Чи може вплинути гормональна замісна терапія в менопаузі на розвиток раку молочної залози?

— Це питання й донині залишається темою для дискусій. На мою думку, гормонозамісну терапію варто застосовувати лише тим жінкам, котрі конче її потребують, тобто тоді, коли без цього лікування не обійтися. Там, де гормони можна не використовувати, слід звернутися до інших методів. Адже почасти дуже складно визначити адекватну дозу препарату для лікування окремої пацієнтки. А це, знову ж таки, — додаткові ризики. ВЗ Ваше ставлення до мастектомії як одного з методів запобігання раку молочної залози? Так, до прикладу, вчинила голлівудська актриса Анджеліна Джолі...

— Наскільки мені відомо, Анджеліна Джолі свого часу зробила генетичний тест BNCA. Коли результати подібного дослідження вказують на високий ризик захворіти на рак молочної залози, у жінки є кілька шляхів. Серед них — й операції з профілактичною метою: маст- або оваріоектомія. Й Анджеліна Джолі зробила свій вибір. Зазаначений випадок не можна охарактеризувати ані позитивно, ані негативно. Це просто вибір окремої людини. Є ще й інший шлях для тих, хто отримав позитивний результат тесту BNCA: регулярні обстеження, аналізи, раз на рік виконання мамо- та ехографії, що дасть змогу виявити перші ознаки можливої хвороби. Розвиток недуги також значно залежить від психологічного стану жінки. І ще один дуже суттєвий нюанс: людина має робити свій вибір лише разом з лікарем, який допоможе прийняти вмотивоване рішення. ВЗ Чого вдалося досягнути в лікуванні раку молочної залози в Італії?

— Найголовнішим досягненням, напевно, є те, що у 80% жінок, у яких виявлено рак молочної залози, хворобу вдається подолати. Усе це завдяки впровадженню програм

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua

СВІТОВИЙ ДОСВІД

2 липня 2018 року

скринінгу, діагностування хвороби на початкових стадіях, професіоналізму італійських лікарів, а також можливості підібрати і використати саме той вид терапії, яка підходить конкретній пацієнтці. ВЗ Яку стратегію лікування раку молочної залози італійські лікарі пропонують своїм пацієнткам найчастіше?

— Тут усе дуже індивідуально. Лікарі ухвалюють рішення про лікування лише після біологічного дослідження пухлин — саме від цього аналізу залежатиме, яку терапію буде запропоновано пацієнтці: хіміо- чи гормональну. Проте ми завжди прагнемо, щоб усі аналізи виконувалися в умовах стаціонару. У світі досить поширеною є практика, коли дослідження пухлин роблять у приватних лабораторіях. Але ж у стаціонарах державних лікарень вони коштують значно менше! Так, якщо в державній лабораторії вартість аналізу становитиме, скажімо, 100 Євро, то приватні візьмуть 300. А результат — однаковий. Завдяки направленням хворих у стаціонари державних клінік в Італії щороку вдається зекономити близько 60-70 млн Євро державних коштів, і це — лише на проведенні біологічних досліджень пухлин. Однак пацієнт у нас вільний у своєму виборі. Він може робити аналізи як у державних лікарнях, так і в приватних лабораторіях — у будь-якому разі оплачуються вони з державної скарбниці. Хоча в першому випадку заощаджені кошти можуть покрити видатки на інші лабораторні дослідження, тому ми проводимо значну інформаційну роботу, ознайомлюючи громадян Італії зі статтями витрат державних коштів. ВЗ Тобто в Італії лікування онкохворих відбувається за державний кошт?

— Так, у нас держава повністю забезпечує лікування онкологічних недуг. Ми платимо досить високі податки (близько 45% доходів), а тому держава бере не себе всі витрати, пов’язані із цим, й онкологічна служба Італії забезпечена всім необхідним. ВЗ Які перспективи лікування раку молочної залози?

— Тривалість життя людини в європейських країнах збільшується, а разом із цим зростають ризики захворіти на будь-який вид раку. Кожен хоче у випадку онкологічної недуги бути впевненим у тому, що його вилікують. Саме для того, аби така впевненість мала підґрунтя, ми й працюємо. Перспективи лікування онкологічних захворювань дуже обнадійливі, адже зараз проводиться багато дослід­жень. Так, технологія, за якою ми можемо впливати на ДНК людини, зробила прорив у лікуванні злоякісних новоутворень. Завдяки їй ми маємо змогу починати працювати не із самою пухлиною, яка є наслідком захворювання, а набагато раніше, бо, досліджуючи ДНК, здатні спрогнозувати, захворіє людина чи ні. Ці дослідження дуже важливі для доклінічного діагностування, а відтак і для ефективного запобігання хворобі чи її лікування. Скажімо, на сучасному етапі пацієнтові, у якого діагностують злоякісне новоутворення,

Джанкарло Прунері виступає перед учасниками конференції, що відбулася в Тернополі під егідою EURAMA

ТЕХНОЛОГІЯ, ЗА ЯКОЮ МИ МОЖЕМО ВПЛИВАТИ НА ДНК ЛЮДИНИ, ЗРОБИЛА ПРОРИВ У ЛІКУВАННІ ЗЛОЯКІСНИХ НОВОУТВОРЕНЬ. ЗАВДЯКИ ЇЙ МИ МАЄМО ЗМОГУ ПОЧИНАТИ ПРАЦЮВАТИ НЕ ІЗ САМОЮ ПУХЛИНОЮ, ЯКА Є НАСЛІДКОМ ЗАХВОРЮВАННЯ, А НАБАГАТО РАНІШЕ, БО, ДОСЛІДЖУЮЧИ ДНК, ЗДАТНІ СПРОГНОЗУВАТИ, ЗАХВОРІЄ ЛЮДИНА ЧИ НІ. ЦІ ДОСЛІДЖЕННЯ ДУЖЕ ВАЖЛИВІ ДЛЯ ДОКЛІНІЧНОГО ДІАГНОСТУВАННЯ, А ВІДТАК І ДЛЯ ЕФЕКТИВНОГО ЗАПОБІГАННЯ ХВОРОБІ ЧИ ЇЇ ЛІКУВАННЯ

спочатку проводять операцію, потім тканини видаленої пух лини відправляють на дослідження, і лише після того призначають лікування та чергові обстеження кілька разів на рік. Але при онкозахворюванні завжди є ризик того, що недуга повернеться. Такого пацієнта можна пролікувати повторно, подовживши йому життя на 2-10 років, але зрештою він помре. Однак за ДНК-аналізом можна розрахувати ризики виникнення метастазів в інших органах і таким чином виграти час, надзвичайно дорогоцінний у лікуванні раку. Це можна порівняти із тим, що у вашій квартирі перебуває злодій, ви про нього знаєте, але в поліцію телефонуєте, коли він уже пішов. А завдяки ДНК-тестам ми працюємо на випередження, наче ставимо броньовані двері з гарними замками, і хвороба-злочинець до нас уже не зможе потрапити. Нині плануємо широко впроваджувати таке тестування в клініках. Вартість ДНКтестів у державній лікарні становитиме приблизно 400 Євро, тоді як у приватних лабораторіях вони коштуватимуть близько 5 тис. Євро. ВЗ В Україні досить актуальною є проблема впливу фармацевтичних компаній на вибір терапії для пацієнта. Чи можливе таке в Італії?

— Нині фармацевтичні компанії випускають досить засобів, більшість із яких — дуже якісні. Тому існує зна-

чна конкуренція за ринок, тож і їх вплив на лікаря часом дуже сильний. Однак я переконаний: висококласний фахівець не піддаватиметься маніпулюванню, він має самостійно, спираючись на власні знання, обрати саме той препарат, який потрібен його пацієнтові. Звісно, для того аби вибирати краще із запропонованого, кожен лікар має постійно займатися самоосвітою, вивчати новинки фармакологічного ринку, ознайомлюватися з науковоми дослідженнями. І це — один зі шляхів співпраці, який пропонує українським медикам наша асоціація. ВЗ Скажіть, будь ласка, чому ви обрали саме онкологію?

— Після закінчення університету працював у сфері психіатрії, проте згодом зрозумів, що це — трошки не моє, адже завжди хотів бути науковцем, медиком-дос лідником. Мені цікаво було знайти щось нове в механізмах хвороби й зрозуміти, як її можна вилікувати. А онкопатологія — це величезний простір для досліджень. Я виріс у середовищі медиків. Мій батько і брат були лікарями, тому бачив себе лише в цій галузі. Коли малим бував із батьком чи братом у лікарні, найбільше мене цікавили мік­роскопи, інструменти, препарати... Тож можна сказати, що дитяча мрія здійснилася. ВЗ Чи пам’ятаєте ви свого першого пацієнта?

— Так, звичайно. Ним був маленький хлопчик, хворий на лейкемію. Дуже важко було повідомити його батькам про такий невтішний діагноз. Я це пам’ятаю донині. ВЗ Як вдається налаштуватися на спілкування з пацієнтом, щоб розповісти йому про хворобу?

— О, це надзвичайно складно… Зараз в Європі активно розвивається такий напрямок, як психоонкологія. Адже завдання лікаря — правильно встановити діагноз, обрати найкращий метод лікування, а от психоонколог знає, як максимально правильно допомогти пацієнту прий­н яти свій діагноз, як налаштувати людину на подальше лікування, бо кожна особистість індивідуальна у сприйнятті таких потрясінь. ВЗ Як ви відпочиваєте?

— Люблю ранкові пробіжки. Коли, звісно, є час… ВЗ Що надихає вас на роботу?

— Робота лікаря в Італії — досить високооплачувана. Це одна з причин, яка спонукає нас виконувати її якнайкраще. Лікар не повинен бути більшим гуманістом, ніж, скажімо, водій тролейбуса. Він має якісно виконувати свою роботу й отримувати за це адекватну оплату. Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»

23

РЕТРОСПЕКТИВА

ЕМІР ЛІКАРІВ

вали як один з основних підручників на більшості європейських медичних факультетів. Першим університетом, котрий офіційно оголосив книгу фундаментом своєї медичної освіти, був найстаріший заклад Європи — Університет Болоньї. Інші європейські навчальні заклади, які майже одразу взяли приклад з італійців, — Левен у Бельгії та Монпельє у Франції. Коли у XIV столітті був створений перший факультет медицини в Краківському університеті, твори Авіценни лягли в основу програм підготовки лікарів. У навчальному плані згаданого факультету, затвердженому в 1536 році, передбачалося, що студенти-медики повинні вивчати частини першої та четвертої книг «Канону» на теоретичних й практичних курсах. Більшість дослідників історії медицини вважають, що слава «Канону» пов’язана не з особистістю його автора. Популярність цієї книги обумовлена її всебічністю, інформативністю й інноваційними ідеями. Протягом багатьох століть європейські медики своєю майстерністю та знаннями завдячували винятково праці видатного перса. Навіть незважаючи на те що на початку XVI століття в деяких європейських країнах почався антиарабський/антиісламський рух, а також набули неабиякого авторитету такі діячі, як Давінчі та Парацельс, слава Авіценни виявилася непорушною, наче фортеця. У XIX-XX століттях основна медична праця Ібн Сіни була перекладена та опублікована російською й узбецькою мовами. Навіть медична наука Радянського Союзу в першій половині XX століття спиралися на традиції Авіценни, особливо у таких сферах, як фізіологія, діагностика внутрішніх хвороб, педіатрія та фармакологія. Щоправда, чи можна тут дивуватися, адже в сучасній медицині діагностика хронічного гастриту та гастродуоденальної виразки ґрунтується на симптомокомплексі, описаному Авіценною.

Сучасні медичні технології та системи охорони здоров’я Заходу набагато випереджають східні, й не останньою причиною цього є суворі обмеження, котрі накладають на лікарів та пацієнтів ісламські закони. Утім, справедливо нагадати, що своїм прог­ресом західна медицина зобов’язана саме мусульманину, «вихідцю» зі Сходу.

Універсальний вчений Людство витратило не одне тисячоліття на те, аби зрозуміти власне тіло та вилікувати найпоширеніші хвороби, які здатні зруйнувати його. На цьому шляху трапилося чимало видатних особистостей, завдяки яким ми отримали змогу зберегти здоров’я та подовжити життя чи не вдвічі. Проте небагато постатей заслуговують стільки ж довіри та шани, скільки Абу Алі аль-Хусайн ібн Абд Аллах ібн Сіна, широко відомий на Заході як Авіценна — один з найвпливовіших мислителів в історії нашої цивілізації й одна з найбільш одіоз­ них особистостей в історії медицини. Авіценна написав 450 трактатів, які охоплюють практично всі наукові сфери: фізику, філософію, астрономію, математику, логіку, поезію та медицину. Один з головних його творів — «Канон лікарської науки» — назавжди змінив наше уявлення про людський організм та його функції. Цей шедевр науки й філософії, або метафізики, як її тоді називали, залишався основою середньовічної медичної освіти ще близько 600 років після смерті автора. Незважаючи на те що ісламська медицина, як і західна, загалом заснована на постулатах Гіппократа і Галена, згідно з поглядами дослідників історії медицини Авіценна перевершив своїх попередників як у теоретичній, так і в практичній медицині, а його «Канон» затьмарив усі попередні наукові праці. Саме завдяки цій книзі високорозвинена на той час медицина Сходу стала фундаментом західної. Інші його цінні доробки, котрі також застосовували в різних медичних дисциплінах, були присвячені лікуванню захворювань серця та нирок. «Урджуза», або «Поема про медицину», — ще одна знаменита книга Ібн Сіни, яка за змістом та інформативністю посідає друге місце після «Канону». В окремому трактаті «Про пульс» Авіценна розвинув цілу діагностичну доктрину:

«Пульс може бути хвиле- і веретеноподібним, ударним, протяжним, тремтячим, коротким, малим, повільним, м’яким, інтенсивним, нервовим…». Окрім вказаних вище характеристик пульсу та ще десятка його різновидів Авіценна також детально описав 15 різноманітних типів болю, 20 різновидів сечі, диференціював 3 типи жовтяниці, а також 34 маніпуляції, котрі слід виконувати під час різних операцій. Деякі з них не втратили своєї цінності й досьогодні. Якщо вірити сучасним дос-лідженням, погляди Авіценни на діагностику та лікування певних захворювань, зокрема бронхіальної астми, навіть точніші, ніж висновки сучасної медицини. А щодо жовтяниці, обструкції жовчовивідних шляхів і захворювань печінки, то адекватність ліків, які призначав для їх терапії перський вчений, підтверджена результатами новітніх досліджень.

08198 60965 86181

ІНДЕКС ПІЛЬГОВИЙ ДЛЯ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

СПІВЗАСНОВНИКИ ГАЗЕТИ: ПРОФСПІЛКА ПРАЦІВНИКІВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ ТОВ «РЕДАКЦІЯ ГАЗЕТИ «ВАШЕ ЗДОРОВ’Я» Свідоцтво про реєстрацію КВ №22709-12609ПР від 30 травня 2017 року

24

«Канон лікарської науки» складається з п’яти книжок. Звісно, на сучасний погляд, структура добірки виглядає досить дивно. Так, до першої книги ввійшли роботи з теорії медицини. Також у ній розглянуто методи профілактики та лікування захворювань. До того ж вона включає описання функцій серця, способи діагностики та лікування серцевих захворювань. Там же автор описує хвороби як реакцію організму на зміну навколишнього середовища і порушення специфічних форм адаптації організму. Друга книга більш фармакологічна: вона присвячена вченню про прості ліки та способи їх дії. У третій книзі описані окремі захворювання та методи їх лікування. Тут Авіценна розповідає про поширені зах­ворювання внутрішніх органів, зокрема детально описує симптоми гастриту та виразки шлунка, до речі, досить близькі до сучасних (блювання, біль, печія і, в деяких випадках, кровотеча). Крім того, він рекомендував розглядати здоров’я порожнини рота як індикатор захворю-

Погляди Авіценни поширилися в Європі та на Заході з другої половини XII століття, коли в іспанському місті Толедо переклали латинською мовою його «Канон». Вважається, що перший переклад здійснив відомий Жерар із Кремони, який започаткував традицію наукового перекладу. (Пізніше, на початку XVI століття, переклад Жерера виправив і відредагував лікар і сходознавець Андреа Альпаго.) Перше друковане видання «Канону» було опубліковане в 1473 році. Ідеї, викладені в праці східного вченого, виявилися настільки захоплюючими, що поступово в зимній і заскорузлій атмосфері західної медицини запанувала жвава «клініка» Авіценни. Перс став настільки популярним й авторитетним серед християнських вчених, що в деяких працях його називали не інакше як «Емір лікарів», а його основну працю — «Біблією медицини». Це не перебільшення: принаймні протягом 5 століть — з XIII по XVII — «Канон» використову-

НА ЗАХИСТІ ІНТЕРЕСІВ ЛІКАРІВ

ІНДЕКС ДЛЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ПЕРЕДПЛАТНИКІВ ІНДЕКС ДЛЯ ПІДПРИЄМСТВ Й ОРГАНІЗАЦІЙ

Зміст понад формою

Наукова експансія

ГАЗЕТА ВИХОДИТЬ ІЗ 1990 РОКУ

вань травного тракту. Четверта книга присвячена методам хірургії й описує концепцію лихоманки. Також автор дає рекомендації зі здорового способу життя тощо. Аби зберегти природну гармонію й відповідно здоров’я, Авіценна рекомендував пацієнтам споживати змішану їжу: тваринну та рослинну. Він також надавав великого значення ритму харчування: «Краще їсти трохи й часто, а не один раз і занадто багато». У п’ятій книзі — «Фармакопеї» — перелічуються комплексні лікарські засоби й отрути. Відповідно до визначення, викладеного у «Каноні лікарської науки», медицина — це наука, що вивчає стан людського організму, здоров’я та хвороби й їхні причини з метою зберегти добре здоров’я (поки воно є) або відновити його, коли з’являються проблеми. Головний медичний постулат східного вченого спирається на давню філософську традицію «чотирьох елементів» (повітря, вода, вогонь і земля) та «чотирьох гуморів» (крові, мокротиння, жовтої та чорної жовчі). Вважається, що Авіценна першим заговорив про чинники способу життя як про фактори ризику виникнення захворювань. Зокрема, він стверд­жував, що багато хвороб і розладів пов’язані з порушеннями певних 6 чинників, важливих для підтримки здоров’я та профілактики захворювань. До них учений відніс сон, харчування, фізичну активність тощо. Крім того, Ібн Сіна розглядав психічний стан пацієнта як важливий фактор прогнозу післяопераційного періоду. Значним внеском Ібн Сіни в медичну науку було висунення ним гіпотези про те, що ранні стадії багатьох захворювань можна вилікувати не за допомогою ліків чи операції, а завдяки збалансованому харчуванню. Загалом, Авіценна вважав, що медична наука належить усім людям без будь-яких обмежень, і забезпечення здоров’я усіх, хто цього потребує, — основна мета лікарів.

*

Генеральний директор ТОВ «Редакція газети «Ваше здоров’я»............. ЮЛІЯ НОВГОРОДСЬКА Головний редактор...............МАРИНА БУРМАКА

* ТОВАРНИЙ ЗНАК ЗА ЛІЦЕНЗІЄЮ

ВИДАВЕЦЬ: ТОВ «Редакція газети «Ваше здоров’я»

Спеціальний кореспондент.......................СВІТЛАНА ТЕРНОВА Випусковий редактор...............ІРИНА ХОМЧУК

АДРЕСА: 04210, м. Київ, вул. Оболонська набережна, буд. 11, корп. 1

Редактор відділу оперативної інформації................................ТЕТЯНА КОЛІСНИК

ДЛЯ ЛИСТІВ: 04211, м. Київ, а/с 138

Літературне редагування та коректура..............................ЛАРИСА БОБРУЄНКО

ТЕЛ./ФАКС: (044) 428 02 20 E-MAIL: vz@vz.kiev.ua

Дизайн та верстка.................АННА ПЕРЕВЕРТЕНЬ

Підготувала Любомира ПРОТАСЮК, спеціально для «ВЗ»

ОКРЕМО — ПРО ВОДУ Дієтичні рекомендації східного вченого поширювалися навіть на воду! Згідно з вченням Авіценни існує багато видів води, залежно від якості, тобто того, що в ній «намішано». З точки зору Авіценни, найкращою є джерельна вода, за умови, що: вона не забруднена сторонніми елементами; перебувала під впливом сонця та вітру; її джерело розташоване на чистій землі. Ібн Сіна розробив методи очищення води за допомогою якісного ґрунту з домішками глини, який вбирав/поглинав з неї все зайве. Крім того, він рекомендував кип’ятіння.

Відповідальним за випуск номера є головний редактор. Редакція не завжди поділяє думку авторів публікацій. Редакція не несе відповідальності за зміст рекламних матеріалів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, прізвищ та імен, інших даних несуть автори публікацій. Листування з читачами ведеться тільки на сторінках газети, рукописи не рецензуються і не повертаються. Матеріали, що публікуються на правах реклами Друк офсетний. Умовних друк. арк. 2.

Загальний наклад 10 000 Замовлення №0510313 Віддруковано у ДВ «Преса України»: 03048, м. Київ, проспект Перемоги, буд. 50.

Відділ реклами........................ІРИНА ПАВЛЕНКО ...............................................СВІТЛАНА КУРЧЕНКО

Виходить один раз на два тижні у п’ятницю

www.vz.kiev.ua тел.: (044) 428 02 20 vz@vz.kiev.ua