Журнал "Антиквар": Театральні колекції #110

від

редакції

Це буде дуже ліричне, майже інтимне слово редактора, тому що воно — про любов. До театру. Ми почали готувати цей випуск восени минулого року, коли художньо-експозиційний простір наче навмисно вибухнув театрально-музейними подіями найвищої проби: Курбас у Мистецькому Арсеналі, 80‑річчя Театрального музею і влаштована там виставка авангарду, «артпідготовка» до 100‑річчя Театру Франка, виставка у Музеї діаспори з приводу повернення в Україну архіву Сержа Лифаря, нарешті, звістка про офіційне нове літочислення ук­ раїнського театру — не від корифеїв, як звикли рахувати, а від дня постановки драми Якуба Ґаватовича «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого» — 8 вересня 1619 року. Тобто у 2019‑му ми відзначатимемо 400‑річний ювілей. Вибору в нас практично не лишалося… і «Антиквар» підкорився мистецькій долі та свавіллю головного редактора, театрознавця за освітою. Уже понад 30 років театр є своєрідним надлишком мого професійного життя. Кілометри рецензій та акторських портретів, критичні виступи перед колективами театрів, фестивальні журі… А ще — майже 15 років ведення семінару з театральної критики у КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого. І невідбутнé почуття обов’язку. Отже, про концепцію театрального номеру «Антиквара». Ми сформулювали її лаконічно та вкрай узагальнено: «Театр у музейному вимірі». Втім,

Журнал про мистецтво та колекціонування

Директор ВД «Антиквар» та головний редактор журналу: Ганна Шерман shermanna@gmail.com тел.: +380 (67) 445-66-82 Науковий та літературний редактор: Тамара Васильєва vasylieva.tamara@gmail.com Арт-директор: Михайло Воронков Кореспонденти: Анна Калугер, Олена Мигашко Фотограф: Павло Шевчук Коректор: Світлана Школьник Переклад англійською Яків Кіпніс Головний бухгалтер Світлана Гетьман getman-8@ukr.net тел.: +380 (97) 474-98-95

2

АНТИКВАР

| № 2 (110) 2 019

кожен з текстів цього випуску розгортає тему і вище, і ширше. Що таке театральні артефакти, яка їх мистецька, музейна, колекційна та ринкова доля. Хто і навіщо зберігає, експонує та вивчає всі ті предмети, яким (за винятком вихідного реквізиту) судилося пережити те, заради чого їх було створено — театральну виставу. Ескізи, макети, декорації, костюми, афіші, програмки, плакати, фото репетицій та прем’єр, акторів, художників, режисерів… Власне, ці речові докази сценічного буття спектаклю і є головними героями журналу. Сьогодні на звичному місці немає мого фото — надто багато слів вийшло від редакції… Але його (місця) й без того в обріз для тем і героїв, яких ми б хотіли представити у цьому випуску. Відтак замість моєї фотографії на сторінці поруч, у рубриці «Об’єкт», ви побачите живописну роботу «Ной» сценографа Ігоря Несміянова. Для матеріалу про його виставку «Наш клас», яка все ще триває у Театральному музеї, теж забракло місця… Тож нехай цей вайлуватий велетень зі своїм іграшковим човником тужить тут замість мене за всіма, кому винен і про кого мріяв. А ми, видавничий дім «Антиквар», підемо далі — завершимо вже розпочату перереєстрацію та відновимо вихід друкованого журналу «Український театр». Ганна Шерман, головний редактор

Журнал видається з жовтня 2006 року Видання зареєстровано у Міністерстві юстиції України Свідоцтво про реєстрацію: КВ №15001-3973ПР від 25 березня 2009 року Контент-редактори сайту: Анна Терлецька, Яків Кіпніс Розповсюдження та передплата Анна Терлецька тел.: +380 (96) 303-23-01 Яків Кіпніс

Усі права на матеріали, опубліковані у журналі «Антиквар», належать ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“». Передрук без письмової згоди редакції заборонений. При використанні матеріалів посилання на «Антиквар» обов’язкове. Усі права застережено. Матеріали з позначкою публікуються на правах реклами. Редакція не несе відповідальності за достовірність інформації, що міститься в рекламних матеріалах. Надіслані тексти не рецензуються та не повертаються. Думки авторів статей, розміщених на наших сторінках, можуть не збігатися з позицією редакції. Надруковано у ТОВ «Вістка» пер. Новопечерський, 5, м. Київ, 01042. Тел. +38 (044) 583 50 94 Наклад 1500 прим. Ціна договірна. Підписано до друку 25.03.19 © «Антиквар», 2019

ISSN 2222-436X

Засновник та видавець ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“» Адреса редакції та видавця вул. Володимирська, 5, оф. 6, Київ, 01001 Тел./факс: +380 (44) 278-39-28 antikvar.info@gmail.com http://antikvar.ua

На обкладинці:

О. Хвостенко-Хвостов. Ескіз костюма Мага Челіо до опери «Любов до трьох апельсинів» С. Прокоф’єва (нездійснена постановка)

І. Несміянов. Ной (фрагмент). 1990. Полотно, олія

№ 2 (110) 2 019

| А Н Т И К В А Р

3

зміст

10

2

події

28 «Ми відчуваємо себе першопрохідцями» Доктор історичних наук Борис Черкас про співпрацю з литовськими колегами

тема номера

30 «Благодаря телевидению академическая наука становится публичной» Альфредас Бумблаускас, профессор Вильнюсского университета

vi

2

Святослав Яринич «Вперёд погоня рвётся…» О великой традиции классических конных памятников

10 «Laisvės karys» — «Витязь Свободы» Как создавался монумент 12 «Мы должны знать, помнить и уважать наше общее прошлое» Робертас Габулас, бизнесмен, меценат, глава Благотворительного фонда «Корона князей Острожских»

40 Олег Однороженко Печати Великого княжества Литовского в геральдическо-сфрагистической коллекции Музея Шереметьевых

контекст

56 Олександр Крижанівський З італійським акцентом Українські землі королеви Бони Сфорца

14 «Такой монумент будут чтить всегда» Вилюс Каваляускас, председатель фонда «Витис» 16 «Наш памятник выбрал народ Литвы» Украинские скульпторы Олесь Сидорук и Борис Крылов 20 «Такая возможность выпадает раз в жизни» Арунас Сакалаускас, скульптор, профессор Клайпедского отделения Вильнюсской академии искусств 22 «„Витязь Свободы“» — один из самых прекрасных памятников, созданных на нашем производстве» Игорь Давыдов, директор бронзолитейной фирмы «Саямат» 26 Олександр Гайн LITPOLUKRBRIG — символ єднання трьох країн До третьої річниці створення Литовсько-польськоукраїнської бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького

4

АНТИКВАР

| № 2 (110) 2 019

архів

64 Дар’я Добріян «Я знаю, что Вы почувствуете и не осудите…» Листування Олександра Мурашка з Оленою Праховою (грудень 1905 — червень 1906)

колеги

74 На перехресті київських шляхів Ігор Глоба, засновник галереї «Portal 11» 78 Molduras & cornici Ирина Петрова, владелица «Багетной на Эспланадной»

книжковий огляд 88

contents

64

56

events vi

28 «We Feel Like Pioneers» Ph.D. in History Boris Cherkas on cooperation with his Lithuanian collegues

theme of this issue

30 «Thanks to Television, Academic Science is Becoming Public» Alfredas Bumblauskas, Professor of Vilnius University

2

Svyatoslav Yarynych The Chase Rushes Forward On the great tradition of equestrian statues

10 «Laisvės karys» — «The Freedom Warrior» On the creation of the monument 12 «We need to know, remember, and respect our common past» Robertas Gabulas, businessman, philanthropist, chairman «The Crown of the Dukes of Ostroh» charity foundation 14 «This monument will be cherished forever» Vilius Kavaliauskas, chairman of «Vitis» foundation 16 «Our monument was chosen by the people of Lithuania» Ukrainian sculptors Oles Sidoruk and Borys Krylov 20 «An opportunity like this arises once in a lifetime» Arunas Sakalauskas, sculptor, professor at the Faculty of Klaipeda of the Vilnius Academy of Arts 22 «The Freedom Warrior» — is one of the most beautiful monuments made in our workshops» Igor Davydov, CEO of bronze casting company «Sayamat» 26 Alexander Gayn LITPOLUKRBRIG — Symbol of Unity of Three Countries On the occation of the third anniversary of the joint Lithuanian–Polish–Ukrainian Brigade named after the Great Hetman Constantine Ostrogsky

40 Oleg Odnorozhenko Seals of the Grand Duchy of Lithuania stored in the heraldry and sphragistics collection of the Sheremetyev Museum

context

56 Alexander Kryzhanovskiy «With an Italian Accent» Ukrainian lands of queen Bona Sforza

archive

64 Dar’ya Dobrian «I Know That You Will Understand and Will Not Judge...»

Correspondence of Olexander Murashko with Olena Prakhova (December 1905 — June 1906)

colleagues

74 At Kyiv’s Crossroads Igor Globa, founder of «Portal 11» gallery 78 Molduras & cornici Irina Petrova, owner of «Bagetnaya na Esplanadnoy»

book reviews 88

№ 2 (110) 2 019

| А Н Т И К В А Р

5

«Театр — це історія людей, які там працюють» Про те, як франківці планують відзначати свій сотий день народження, розповідає генеральний директор і художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народний артист України Михайло Захаревич.

Сцена з вистави «Украдене щастя» за п’єсою І. Франка. 1979. Фото В. Марущенка

У наступному році наш театр відзначатиме своє 100‑річчя, але готуватися до такої знаменної дати ми почали вже тепер. Тим більше, що історія театру розпочалася саме у 1919 році, точніше у листопаді, коли актори з курбасівського «Молодого театру» та група львів’ян під орудою Бучми зустрілися у Вінниці й об’єднались, створивши новий театр. Тоді його очолив Амвросій

6

АНТИКВАР

| № 2 (110) 2 019

Бучма, але невдовзі колектив обрав керівником Гната Юру, і вже при ньому театр назвали ім’ям Івана Франка. Тому офіційною датою створення нашого театру вважається 28 січня 1920 року. Доречним було б нагадати, що нещодавно країна святкувала 100‑річчя об’єднання УНР і ЗУНР у єдину державу. Ще 1919 року Гнат Юра з групою акторів поїхав у Кам’янець-Подільський

до Симона Петлюри, і той не тільки «дав добро» на створення театру, а й став його першим меценатом. Тобто об’єднання двох труп — це певною мірою продукт події, яку ми відзначали 22 січня. Тож для нас знаковими є обидва роки — і 2019‑й, і 2020‑й. Програма святкування дос и т ь в ел и к а т а р і з н о м а н і т на. На цей рік ми намітили гастрольний тур по Україні,

на наступний — прем’єру фільму, створеного спеціально до ювілею, проведення урочистого вечора та фестивалю, в якому візьмуть участь найбільш знані європейські театри. Гадаю, ми організуємо його у травні, коли у Києві розквітнуть каштани. Певна річ, до такого ювілею будуть підготовлені видання, присвячені історії театру. За 100 років накопичилась величезна кількість матеріалів — документів, фотографій, ескізів, інших артефактів, у яких відбився творчий шлях франківців. Ці матеріали розпорошені по архівах Вінниці, Києва, Харкова, Донецька, Кам’янця-Подільського, тобто міст, де працював і давав вистави театр. Багато документів зберігається у Санкт-Петербурзі, але мені пощастило опрацювати їх трошки раніше. До 100‑річчя ми плануємо видати двотомник, у якому буде простежено історію Театру Франка від заснування до сьогодення. Першу книгу написав я, а історію ХХІ століття дослідила теат­ рознавець Ганна Веселовська. Крім того, ми готуємо альбом, присвячений сценографам нашого театру, адже тут працювали не тільки видатні режисери, а й найталановитіші художники. Мені здається, що Данило Лідер, Вадим Меллер, Анатоль Петрицький, Матвій Драк — це митці, про яких варто нагадати нашим глядачам. І не тільки про них. Наприклад, Йосипа Шпінеля знають як художника фільмів Дов­ женка та Ейзенштейна, а тим часом на початку 1920‑х він оформив більше десятка вистав у Театрі Франка. До нього декорації були пласкими, схожими на картини, а Шпінель — архітектор за освітою — приніс на сцену об’єм. Про це ніхто ніде не писав… Нашому театрові справді багато в чому пощастило. І так само — не пощастило. Про це, зокрема, буде розказано у документальному фільмі, про який я згадав. Пощастило, тому що цей театр завжди був взірцем служіння, місцем, де працювали дивовижні актори, режисери, художники. Саме через нього влада старалася давати вказівки всім театрам України: як їм жити у радянському суспільстві, що і як ставити… А не пощастило, тому що цей театр і дуже боляче били. Щоб усі бачили, чого не можна робити, треба було відшмагати Театр Франка і його керівника…

Людмила Смородіна, Володимир Абозопуло у виставі «Сон літньої ночі» за комедією В. Шекспіра. 1982. Фото В. Марущенка

Наталія Сумська, Анатолій Хостікоєв у рок-опері «Біла ворона» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка. 1991. Фото В. Марущенка № 2 (110) 2 019

| А Н Т И К В А Р

7

Богдан Ступка на творчому вечорі у Центральному будинку працівників мистецтв у Москві. 1986. Фото В. Марущенка

Сцена з вистави «Деміург» за творами Б. Шульца. 2018. Фото В. Марущенка

8

АНТИКВАР

| № 2 (110) 2 019

Святкуючи своє 100‑річчя, ми б хотіли згадати всіх, хто творив історію цього театру, віддати шану кожному з них. Думаємо на фасаді зробити галерею всіх наших відомих артистів, режисерів… У сквері біля театру вже встановлено пам’ятники Миколі Яковченку, Гнатові Юрі, біля Камерної сцени — Сергієві Данченку. Сподіваємось, що колись знайдемо людей, котрі допоможуть поставити пам’ятники Амвросію Бучмі, Богданові Ступці, на яких історія цього театру трималася і тримається по сьогоднішній день. Так, театр — це історія людей, які там працювали і працюють. Але багато в чому ця історія створювалася авторами рецензій, фотографами, людьми, що записували спектаклі для телебачення. Завдяки їм ми знаємо, як виглядав актор у тій чи тій ролі, який настрій панував на сцені. Це дуже цікавий і цінний матеріал, і він також має бути збереженим і оприлюдненим. До речі, не так давно ми викупили архів відомого фотохудожника

Богдан Бенюк у виставі «Сто тисяч» за п’єсою І. КарпенкаКарого. 1992. Фото В. Марущенка

Віктора Марущенка, адже фотографія — це така річ, що з часом може зникати. А коли її оцифрувати, вона зберігатиметься вічно. Щоб поділитися цим надбанням, ми вирішили видати альбом теат­ральних робіт Марущенка — «Франківці. Миттєвості».

Ще один видавничий проект — «Альманах пре­м’єр» — по­ в’я­з а­н ий зі спектаклями, що з’явилися у нашому репертуарі з 2016 року. Представлені у чотирьох буклетах, кожен з яких охоплюватиме один рік, ці вистави наче знов ітимуть до глядача…

Анатолій Хостікоєв, Ірина Дорошенко у виставі «Санаторійна зона» за М. Хвильовим. 1990. Фото В. Марущенка № 2 (110) 2 019

| А Н Т И К В А Р

9

Янголи-провідники та філософія вертепу Київський академічний театр ляльок провів 18 березня одноденну виставку «Я знову в Києві», на якій демонструвалися ескізи, малюнки, сце­но­гра­фічні макети і власне ляльки, створені видатною художницею-лялькаркою, мис­тец­твознавцем і теоретиком театру Іриною Уваровою-Даніель. Сидячи у московській квартирі, художниця вкотре втягувала всіх — через відео — у таку собі ігрову водоверть власного світу, де були не тільки ляльки, а й історія про графічних янголів, яких Уварова малювала десятками (елемент фірмового стилю у часи відсутності фірмового

10

АНТИКВАР

| № 2 (110) 2 019

стилю), і робота з Сергієм Єфремовим у Київ­с ькому театрі ляльок на лівому березі Дніпра, де згодом виросла її особиста майстерня-вітальня, і спогади про каву для «топчіїв» у мороз під держустановою, і мапа подорожі від теоретика до лялькарки… У «Смерті Вергілія» Герман Брох пише про поета, який «покручував персня з печаткою на пальці своєї правиці… щоб погамувати тугу рук… щоб змусити їх притлумити свій страх, тугою змучений страх рук селянина, яким вже повік не кидати в землю зерно… які, однак, навчені торкатись того, чого неможливо торкнутись…» Ірина УвароваДаніель, дружина радянського письменника, дисидента Юлія Даніеля, була випускницею філфаку Московського університету, однак історія прийняла її не як поета, «що відбирає аромат у живої квітки», не як творця «того, чого неможливо торкнутись», а навпаки — як людину, що створює світ речей власноруч. У статусі художника й лялькарки вона співпрацювала з театром у Кишиневі («Лучаферул»), театрами Тюмені та Томська, театром «Леле» у Вільнюсі, проте найбільш природно, найбільш органічно це перетворення з теоретика на практика сприйняли у Києві. Саме тут відбулись і «Чарівна мати-Олениха» за Айт­ матовим, і «Все буде гаразд» за листами Януша Корчака, і маріонеткова опера «Ворон» за казкою Ґоцці, відзначена найприкметнішою в наших широтах «Київською пектораллю». Філологічний інстинкт, якщо можна так сказати, або ж любов «одягати» все у слова, а не тільки у фактури й тканини, давався взнаки, тому тут — рідкісний випадок синергії: мовчазний світ речей таки перекодовано у текст. Уварова створила перший на всій пострадянській території унікальний журнал про філософію

ляльки — «КукАрт» (була його го­ лов­н им редактором), написала книжку про формат і функції вертепу («Вертеп: містерія Різдва»), який разом з Віктором Новацьким і Дмитром Покровським відроджувала у період «вивихнутого», «розтрощеного» часу 90‑х, а також зафіксувала на 350‑ти сторінках особливий смак радянського шістдесятництва і дисидентства, видавши мемуари «Даніель і всі-всі-всі». Про таких особистостей варто б знати широкому загалові, вони заслуговують на кураторські виставки і лекційні програми. Камерна в усіх аспектах — і з точки зору інформаційного охоплення, і в плані представлених артефактів — виставка в ляльковому нагадувала вивернуту назовні вертепну скриню, яку розтягнули до розмірів кімнати для посвячених, перетворили на мінорну залу-спогад: тут може бути дуже затишно тим, хто прийшов на зустріч з близькими, однак навряд чи вхід до «містичного шатра» доступний для людей, які хотіли б дізнатись щось нове… Хоч-не-хоч, а від янголів, крука з опери, півнів з людськими обличчями для вертепу віяло якимсь потаємним сумом: ці об’єкти, частини великої театральної історії, великого «театрального тексту», дійсно загрузли такими собі самотніми «консервами» в часі — їх не розчак­ лують для майбутніх поколінь тих, хто займатиметься театром предметів, новим цирком, сценографією театру ляльок. Навіть класична музейна експозиція, що претендує на елементарну обробку минулого, завжди певною мірою «виймає» артефакти з рідної їм обстановки, розміщуючи їх у «великому колі запропонованих обставин» — таким чином предмети обростають новою інформацією, кочують у «розчин» нового інформаційного середовища, і подовжується їхнє життя. Тут акт спогаду залишився герметичним актом спогаду: ескізи і макети, які можна було побачити в мікро-музеї театру, здається, ще чекають на свого справжнього фана-дослідника. Олена Мигашко № 2 (110) 2 019

| А Н Т И К В А Р

11

Памятники на века! Дюссельдорфский аукцион Hargesheimer в очередной раз приглашает немецких и зарубежных коллекционеров, ценителей русского искусства, а также знатоков русских и греческих икон насладиться прекрасным зрелищем и сделать выбор из более чем 1 300 прекрасных экспонатов, которые происходят из частных собраний или перешли к их владельцам по наследству.

Hargesheimer собирал их по всему миру, чтобы порадовать этой весной каждого любителя искусства. В частности, на торги будут выставлены две монументальные иконы, которые поражают не только своей величиной. Большие размеры этих памятников

указывают на то, что некогда они были частью храмового пространства. Более древняя из двух икон с изображением Страшного суда

Страшный Суд. Россия, XVII век. 145 × 122 см. Эст. € 150 000

12

АНТИКВАР

| № 2 (110) 2 019

(эстимейт € 150 000) была написана в России в XVII веке и ранее хранилась в бельгийской частной коллекции. Её сложная композиция, включающая множество фигур и сцен, рассказывает о заключительном моменте мировой истории, который предшествует обновлению мира и окончательному воссоединению человека с Богом. В верхней части иконы изображён Иисус Христос — Судия мира в окружении молящихся о спасении рода человеческого Богородицы и Иоанна Крестителя, за которыми стоят апостолы и архангелы. Над восседающим Христом — Новозаветная Троица, под Ним — два ангела и Престол уготованный, ниже — сцена взвешивания душ. В верхней части иконы располагаются также изображения пророков и ветхозаветных царей. В нижней части показаны сцены борьбы ангелов и бесов за души людей. С левой стороны иконы изображены праведники: они ждут апостола Петра, который откроет им врата небесные и впустит в рай. Справа — обречённые на страшные мучения в «геенне огненной» нераскаянные грешники, которые падают в широко раскрытую пасть чудовища. Подробные надписи на полях дополняют изображение, напоминая о суетности земной жизни и грядущем Страшном суде, где каждый получит сообразно делам своим небесную награду либо вечную муку.

Богоматерь Смоленская. Россия, первая половина XVIII века, круг Василия Никитича Вощина (1691 — после 1759).

162,5 × 124,5 см. Эст. € 80 000

Ещё одним знаковым событием станет появление на торгах иконы «Богоматерь Смоленская» (эстимейт € 80 000). Тема и размер памятника указывают на то, что он был частью иконостаса. Этот тонко написанный образ, датируемый первой половиной XVIII века, был создан мастерами круга Василия Никитича Вощина (1691 — после 1759), выходца из семьи потомственных иконописцев XVII столетия. К Вощину обращались с заказами многие церкви и монастыри в Костроме и костромских землях. Стилистически представленная икона ориентирована на произведения изографов Оружейной палаты рубежа XVII–XVIII веков. Икона выделяется сияющими красками одежд Христа и великолепным «кружевным» орнаментом на мафории Богородицы, кайма которого совпадает по цвету с гиматием Младенца. Светотеневая моделировка ликов придаёт им объёмность, особую мягкость и выразительность. Первообраз иконы почитался как чудотворный и многие века был местом паломничества верующих, просивших у Божией Матери Смоленской помощи и заступничества.

Pеклама 0+

РУССКОЕ

weiß 4 mm

ИСКУССТВО ИКОНЫ РУССКИЕ И ГРЕЧЕСКИЕ

12 И 13 АПРЕЛЯ 2019 г.

МОНУМЕНТАЛЬНАЯ ИКОНА С ИЗОБРАЖЕНИЕМ БОГОМАТЕРИ СМОЛЕНСКОЙ, Россия, начало 18 века, 162,5 см х 124,5 см

КОВШ С ЭМАЛЬЮ КЛУАЗОНЕ, Россия, Москва, Фёдор Рюкерт, 1896-1908, 4 см х 9 см

www.russian.sale

МОНУМЕНТАЛЬНАЯ ИКОНА С ИЗОБРАЖЕНИЕМ СТРАШНОГО СУДА, Россия, 17 век, 145 см х 119 см

Фридрих-Эберт-штрассе 11+12 | 40210 Дюссельдорф | Германия | Телефон +49 (0) 211 30 200 123 | info@russian.sale

№ 2 (110) 2 019

| А Н Т И К В А Р

13

Світи Курбаса як живий проект

Олена Мигашко

У виборі тем кураторських проектів Мистецький Арсенал не прив’язується до гучних і швидкоплинних інформаційних приводів, крупних дат, річниць, політичних чи соціальних подій — цебто усього того, що медіа, видавництва, різні платформи зазвичай прагнуть відрефлексувати негайно. Такою стратегією він вбиває одразу двох зайців: розчищає під свої події медіапростір, у якому в цей час не купчаться тематичні браття-конкуренти, і формує для себе можливість реалізувати задачі ґрунтовно й комплексно, фактично змушуючи всіх ставитись до себе як до прокладача фарватеру, гіганта-законодавця інтелектуальної моди. Усе, що Арсенал вважатиме актуальним, стане актуальним і обросте галасом рівно тоді, коли Арсенал це запропонує.

Olena Mihasko. KURBAS’ WORLDS AS A LIVING PROJECT This is a peculiar excursion via the “Kurbas: New Worlds” exhibition, which took place in Mystetsky Arsenal in 2018.

The author analyzes the exposition structure and the principles of exhibiting the material, tells about the events that helped to “blow the dust away” from museum objects, to present them in a historical context, at the same time managing to create an atmosphere of live theatrical action, which in itself is evident of relevance and feasibility of Kurbas’ ideas.

14

АНТИКВАР

| № 2 (110) 2 019

№ 2 (110) 2 019

| А Н Т И К В А Р

15

Виставка «Курбас: нові світи» з’явилась у жовтні теж без якоїсь видимої причини, очевидного поштовху з боку метушливого світу річниць і новин. Приблизно за півроку перед тим Мистецький Арсенал оголосив театральну сферу одним з пріоритетних напрямків роботи комплексу, чим вивів досить непопулярну, маргінальну тему театру в категорію обговорюваного та модного: подивитись на уривки світів режисера-реформатора за два місяці сходило ледь не пів-Києва, а познайомитись з Курбасом в Арсеналі рекомендував український Voguе. Отож, додавши статтю «театр» до свого бюджету/кошторису, розширивши театральну мапу міста лабораторією Upper floor, Мистецький Арсенал почав опрацьовувати колективне свідоме і несвідоме України, думати у напрямку її сценічних технологій і музично-драматичного коду минулого. На відміну від виставки у Музеї театрального мистецтва, що була прив’язана до 130‑річчя Курбаса, «Світи» не зводили інтерактивний досвід відвідувача до монологу Леді Макбет у навушниках або до перегляду фрагменту американської стрічки «Джиммі Гіґґінс». З основним кістяком уже знайомої театралам команди, тобто художником Вальдемартом Клюзком, кураторами Вірляною Ткач з «Ярої мистецької групи» і Тетяною Руденко, Арсенал вписав артефакти у геть новий за масштабом і задачами простір, провів під маркуванням проекту-виставки цілу серію перформансів, зустрічей, навіть окрему сесію мікрофестивалю.

16

АНТИКВАР

| № 2 (110) 2 019

Структура та історія експозиції На прикладі виставок про реформатора Курбаса з кінця ХХ століття і до сьогоднішнього дня можна розповісти цілу історію про те, як в Україні змінювались способи організації музейного простору. Скажімо, в Театральному музеї довгий час, із 1992 і до 2017 року, існувала постійна експозиція, що охоплювала весь період життя театрального практика. Будувалась вона за історично-хронологічним принципом: різні артефакти і «сліди» життя — від склянок, листів і до макетів, афіш — розташовувались у окремих залах, за логікою яких ви мали б стартувати ще десь до початків «Березоля» і закінчувати свій перегляд останніми відомостями про життя майстра. Це така собі класична презентація залишків біографії у стендах за прозорим склом. До 125‑річчя, тобто у 2012 році, з’явилась ще одна тематична виставка у Центрі ім. Леся Курбаса спільно з тим‑таки музеєм. І лише в рамках великого проекту «Курбас у Києві» з нагоди 130‑річчя, де пропонували відкриті лекції про техніку акторів-березольців, про нові медіа в театрі на початку 20‑х, світ реформатора сцени витягли з-під скла, розворушили й дещо оживили: Курбас із недоторканого символу перетворився на динамічний код, генетичну культурну ланку або навіть місцевий архетип, з яким можна гратися. Експозицію переосмислили у форматі атмосферної подорожі епізодами, уривками знакових спектаклів: майстерня автентичного одягу на Лютеранській реконструювала

за фото костюми з вистави «Газ»; для мізансцени з кафешантанним столиком, за яким вирішувалась доля назви «Березоля», знайшли стару фірмову пляшку малаги; актори «Ярої мистецької групи» озвучили частину щоденникових записів тощо. Саме тут до міфологізації, популяризації постаті Курбаса і долучились американська дослідниця Вірляна Ткач, художник Вальдемарт Клюзко. З цієї точки зору проект в Арсеналі — ще один крок у бік розуміння музейного простору як місця здобування досвіду, а виставки — як процесу, контакту та інтерактиву. Хоч виставка «Курбас: нові світи» презентувала трохи більше ніж 200 експонатів (нагадаємо, що майже всі вони походять з колекції Теат­ рального музею), їх усе одно б не вистачило, щоб заповнити масивний white cube колишнього військового складу. Щільність території світу Курбаса вийшла зовсім іншою, аніж у музеї на Лаврській, натомість критично збільшилась кількість повітря, насиченого й підживленого голосами акторів, джазовими концертами та діалогами з освітніх подій. «Проект має три великі напрямки, що зійшлися разом. Це режисерські концепції, художні концепції і ті матеріали, що підтверджують і пояснюють наше дослідження, — артефакти. Ми підійшли до справи як до створення не виставки, а саме театрального процесу. Коли робиш театр, фільм, позбутися зайвого матеріалу дуже важко. Щоб усе це „дихало“, ми пробували брати лише ті пам’ятки, які можуть „підсилити“ історію про роботу Курбаса та „Березоля“», — коментує Вальдемарт Клюзко. Арсенал залишив передусім сценічні костюми (з «Джиммі Гіґґінза», наприклад), рукописи, партитури, космічні макети Вадима Меллера, афіші й фото вистав. Тут принципово уникали якихось побутових, не заряджених художнім змістом предметів з життя режисера. Під настінні плакати з «Леді Макбет» відвели цілу окрему № 2 (110) 2 019

| А Н Т И К В А Р

17

що відтворює знахідку Меллера для першого мюзиклу і джаз-ревю в Україні «Алло на хвилі 477!». Клюзко: «Одним з моїх завдань було створити візуальну партитуру об’єктів у просторі, коли маршрут заставляє рухатись, і в русі можна побачити кожен з об’єктів по‑різному».

кімнату, де в темряві, в антуражі пошарпаної цегли можна вдумливо послухати акторський голос. Цитати на червоних чи білих стінах — це концептуальні меседжі, що підсумовують ту чи ту роботу, або творчий етап, як-от маніфест, пов’язаний з назвою «Березіль» («я вибираю березіль, він ламає все старе… він зчиняє силу шуму, він стремить»), чи коментар про майбутнє індустріалізації.

18

АНТИКВАР

| № 2 (110) 2 019

Основний хід як спроба порятунку від неохватного простору Арсеналу — це величезні, у натуральний розмір реконструкції сценографічних деталей з вистав у виконанні Клюзко та архітектора Олександра Бурлаки: тут платформи-п’єдестали з «Джиммі Гіґґінза», декорація до «Макбета» і справжній символ проекту, розміщений у кінці виставкового простору, — арка з ліхтарями,

Формально подорож виставкою поділили на два етапи: Київ 1922– 1926 років і Харків у період 1926– 1933 років. Загалом «Нові світи» спираються на образи, ідеї та історії з шести найвідоміших вистав: «Газ», «Джиммі Гіґґінз», «Макбет», «Народний Малахій», «Алло на хвилі 477!», «Мина Мазайло». Кожна з них — це в тому числі новий вектор і нова тема: «Газ» — передусім дослідження Курбасом пластики, «Джиммі Гіґґінз» — комбінацій медіа в театрі. Частину експонатів Вір­ ляна Ткач привезла з Нью-Йорка: в Українському музеї в Америці, наприклад, зберігався аудіозапис першої дії «Народного Малахія» з голосом Йосипа Гірняка. Також

№ 2 (110) 2 019

| А Н Т И К В А Р

19

з Америки привезли деякі книги 50‑х, у котрих ідеться про експерименти в українському театрі, а спеціально для Арсеналу посольство США поділилось випуском The Little Review, де згадується про «Березіль» на Міжнародній театральній виставці в НьюЙорку 1926 року.

Сліди Курбаса у практиці сьогодні Втім, «Курбас: нові світи» створювалося не для того, щоб показати копії декорацій у натуральну величину, і навіть не для того, щоб похизуватись експонатами з-за кордону. Куратори проекту разом з театральною лабораторією Upper floor (працює в Арсеналі як проектний майданчик) вирішили, що найкращий спосіб розкриття здобутків минулого, їхнього значення — це щеплення театральною практикою сучасності, встановлення живих зв’язків. Значна частина часу і простору проекту відводилася під низку подій тематичного характеру. Це і стало справжнім начинням виставки, її безперечною перемогою.

20

АНТИКВАР

| № 2 (110) 2 019

Арсенал привіз з Америки піаніста Ентоні Колмана для виконання фантазії на тему тогочасних мелодій, провів презентацію книги Мейгіл Фавлер «Бомонд на краю імперії: держава і театр у радянській Україні 20‑х років», запропонував послухати композиції Юлія Мейтуса з джаз-ревю «Алло на хвилі 477!» у виконанні Фіми Чупахіна і бенду Jazz Age із Харкова. Однак дві найпотужніші події, абсолютно унікальні для історії презентацій доробку Курбаса в Україні, — це показ опери «Газ» від Романа Григоріва та Іллі Розумейко з Nova Opera (режисер Вірляна Ткач) і бліц-фестиваль KURBAS 10 × 10, де десяток театральних груп, незалежних художників, що пройшли open call, представляли десять 20‑хвилинних сценок-етюдів, обов’язкова прикмета яких — зв’язок з експериментальними роботами чи ідеями Курбаса в театрі «Березіль». Свого часу експресіоністична вистава «Газ» за Георгом Кайзером була першою програмною виставою «Березолю» — тут утверджувався новий погляд на сценічну лексику і ширше — на функцію людини в екосистемі світу. Сюжет Кайзера будувався навколо гротескного образу підірваного заводу, життєво важливого органу індустріального майбутнього, машини, якій у світі швидкостей та механічних комунікацій підпорядковано все. Оригінальна партитура Анатолія Буцького, написана спеціально для вистави, не збереглася, але Nova Opera створила свою версію за мотивами безлічі записів її звучання — такий собі палімпсест. У їхньому «Газі» під синтез електронного

шуму та оперного вокалу, під падіння уламків розтрощеного роялю і цокіт молотків згадуєш скоріше образи глобалізованого сьогоднішнього світу, в якому майже все пройшло крізь процес дигіталізації. Подібне генетичне дослідження на тему того, куди ж привела (або може привести) авангардна лінія ідей Курбаса, показали також учасники фестивалю KURBAS 10 × 10 Андрій Май, Павло Юров, театр «Публіцист» та інші. * * * Цікаве і досить неоднозначне запитання: наскільки муміфікація та музейне скло насправді зберігають щось із того, що вони намагаються зберегти? Як функціонує культурна пам’ять і чи функціонує вона у відриві від процесів переосмислення, паплюження, вторгнення на територію символу або взірця? Проект Арсеналу «Курбас: нові світи» знаковий хоча б тому, що порушує одразу два правила «гарного тону» серед вітчизняних музеїв, є не симптоматичним одразу за двома статтями: тут театральна колекція стає основою для масштабного іміджевого проекту «на всю Україну», тут театр, власне, не надто «розбивається» на окремі експонати і таки залишається театром, тобто процесом, ритмом і атмосферою. Важко не погодитись із тим, що такий формат реактуалізації — найкраще, що сьогодні можна побажати припалим пилом ескізам Меллера, Петрицького, партитурам Мейтуса. Усе решта — нюанси окремих дат, менеджерських сил і бюджетів, які навряд чи повністю скомпрометують кураторський метод. № 2 (110) 2 019

| А Н Т И К В А Р

21