Журнал "Антиквар": Музей сучасного мистецтва Одеси #123

123

№ 4 (123) 2021 Тема номера:

№ 4 · 2021

Музей сучасного мистецтва Одеси

Non-official art Antikvar_n04(123)_cover_RE.indd 1

11.07.2021 17:15:43

від редакції

«Антиквар» продовжує досліджу‑ вати тему приватного музейництва. Уже п’ятий випуск поспіль героя‑ ми та партнерами нашого журналу є приватні музейні заклади: Музей Шереметьєвих (№ 119), корпоратив‑ не зібрання Українського медично‑ го клубу (№ 120), «Духовні скарби України» (№ 121), Victoria Museum (№ 122). Навесні минулого року ми співпрацювали з Grynyov Art Collec‑ tion і Музеєм Харківської школи фо‑ тографії MOKSOP. У попередні роки

створення сучасного музею «з нуля», про участь власника у по‑ всякденному житті закладу, про те, що спонукає до меценатства і до‑ помагає не розчаровуватися в дер‑ жаві та суспільстві, про підтримку художнього процесу та мистецького середовища, про значення культур‑ них об’єктів для новітньої урбаніс‑ тики — про те, як усе це робиться сьогодні в Одесі. Також у цьому випуску ми продовжуємо традицію видання колекційних вкладених аркушів авторської друкованої графіки. На обкладинці — оригінальна ро‑ бота Ігоря Гусєва із серії «Save as». Екзерсис у стилі одеського концеп‑ туалізму, виконаний ним на фор‑ заці відтятої обкладинки старої книжки, потребував художньо повноцінного тиражування, що передбачало максимально точне відтворення авторського задуму й техніки. Це було непросте завдання, але завдяки креативності нашого поліграфічного партнера — друкар‑ ні «Вістка» — ми маємо 150 примір‑ ників (100 у форматі спецвидання і 50 журналів) колекційних графіч‑ них артефактів, підписаних і про‑ нумерованих митцем. Ганна Шерман, головний редактор

Журнал про мистецтво та колекціонування

Журнал видається з жовтня 2006 року Видання зареєстровано у Міністерстві юстиції України Свідоцтво про реєстрацію: КВ №15001‑3973ПР від 25 березня 2009 року

Директор ВД «Антиквар» і головний редактор журналу Ганна Шерман shermanna@gmail.com тел.: +380 (67) 445‑66‑82

Координатор видавничих проєктів, менеджер видавництва: Анна Терлецька lasteann@gmail.com тел.: +380 (63) 217‑10‑27

Упорядник номера: Гліб Вишеславський

Відповідальний редактор сайту: Христина Срібняк

Науковий та літературний редактор: Тамара Васильєва vasylieva.tamara@gmail.com Арт-директор: Михайло Воронков Коректор: Світлана Школьник Переклад англійською Яків Кіпніс Розповсюдження та передплата Майя Мітальова тел.: +380 (67) 746‑98‑84 Медіа-менеджер: Марія Кононенко

спецвипуски «Антиквара» були підготовлені разом з Центром су‑ часного мистецтва М17, замком‑ музеєм Радомисль, Feldman Family Museum. І от, нарешті, № 123 ви‑ даний спільно з Музеєм сучасного мистецтва Одеси. Створення приватного музею, коли особиста, а часом інтимна справа конкретної людини набуває публічної відкритості та суспільно‑ го значення, можна вважати най‑ вищим рівнем розвитку будь‑якої персональної колекції. Вісім років тому в № 73 «Антик‑ вара» мистецтвознавець Свято ‑ слав Яринич винайшов геніаль‑ ний за багатозначністю та елегант‑ ністю гри слів заголовок для статті про походження сучасних музеїв від приватних — «От частного к об‑ щему». Цей вислів можна трак‑ тувати і як шлях від окремої речі до цілісного зібрання, поєднаного певною темою чи ідеєю. По суті, та‑ кий принцип руху від приватного до суспільного, від окремого до за‑ гального характеризує саму логіку процесу колекціонування та визна‑ чає зрілість і цінність колекції як явища. Отже, № 123 — не тільки про мистецтво Одеси від 60‑х років минулого століття до 20‑х тепе‑ рішнього, але й про особливості

| № 4 (12 3) 2 0 21

Усі права на матеріали, опубліковані в журналі «Антиквар», належать ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“». Передрук без письмової згоди редакції заборонений. При використанні матеріалів посилання на «Антиквар» обов’язкове. Усі права застережено. Матеріали з позначкою публікуються на правах реклами. Редакція не несе відповідальності за достовірність інформації, що міститься в рекламних матеріалах. Надіслані тексти не рецензуються та не повертаються. Думки авторів статей можуть не збігатися з позицією редакції. Надруковано у ТОВ «Вістка» пров. Новопечерський, 5, м. Київ, 01042. Тел. +38 (044) 583 50 94 Наклад 1500 прим. Ціна договірна. Підписано до друку 16.06.21 © «Антиквар», 2021

ISSN 2222‑436X

Засновник і видавець ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“» Адреса редакції та видавця вул. Володимирська, 5, оф. 6, Київ, 01001 Тел./факс: +380 (44) 278‑39‑28 antykvar.magazine@gmail.com facebook.com/antykvar.magazine instagram.com/antykvar.magazine antikvar.ua

На обкладинці: Ігор Гусєв. Робота з серії «SAVE AS». 2020. Авторська техніка. 200 × 140 мм. Колекція Музею сучасного мистецтва Одеси

Журнал, який ви тримаєте в руках, присвячено Музеєві сучасного мистецтва Одеси. Найчастіше подібні видання готуються до ювілеїв, і наша збірка не стала винятком: вона також пов’язана з ювілеєм, але не музею, а його засновника Вадима Мороховського. Саме його воля, громадянська відповідальність, розуміння ролі культури в розвитку міста, регіону та всієї України зробили можливим не тільки появу, але й успішне існування музею впродовж 13 років! Ми певні, що мине не так багато часу, і наші співвітчизники належно оцінять те, що сталося у квіт‑ ні 2008‑го. Переважна більшість відомих музеїв виникли завдяки ініціативі колекціонерів на основі їхніх приватних зібрань. Вадим Мороховський не колекціонер (принаймні, не був ним 13 років тому), він — банкір, кот рий добре знав, що його рідній Одесі потрібні нові музеї та нове мистец тво, і що це мистецтво потребує підтримки, просування та збереження, а найкращим місцем для такої діяльності в усі часи були музеї. Так, наш музей представляє локальне мистецтво, та не варто забува‑ ти, що це мистецтво створювалося й продовжує створюватися в одному з найвідоміших центрів культурного світу. Коли рішення про заснування музею було прийнято, ми всім колек‑ тивом стали розробляти його концепцію, обговорювати принципи добору експонатів. То була захоплююча й водночас серйозна інтелектуальна робота, в якій брав участь і Вадим Мороховський, ніколи не нав’язуючи при цьому своєї думки. Ми віримо, що вивчення нашого досвіду буде корисно організаторам інших музеїв сучасного мистецтва в Україні, і тому вважаємо виправда‑ ним досить детальне висвітлення і нашої історії, і наших сьогоднішніх буднів. Семен Кантор, директор Музею сучасного мистецтва Одеси

№ 4 (12 3) 2 0 21

зміст 6

«Люблю делать невозможное…» Интервью с основателем Музея современного искусства Одессы, председателем правления банка «Восток», коллекционером и меценатом Вадимом Мороховским

68 Олег Сидор-Гібелинда Індія духу, Синай смаку Про колекцію Михайла Кнобеля, що стала ядром Музею сучасного мистецтва Одеси

16 Олег Сидор-Гібелинда Грона духмяні Твори майстрів Срібної доби в зібранні Вадима Мороховського

30 «Частный музей — это честный музей» Интервью с директором Музея современного искусства Одессы Семёном Кантором

74 От одесских шестидесятников до дня сегодняшнего Интервью с главным хранителем Музея современного искусства Одессы Любовью Заевой 84 Гліб Вишеславський Метаморфози неофіційного мистецтва

42 Гліб Вишеславський АПТАРТ Неофіційне концептуальне мистецтво Одеси 1980-х років

52 Евгений Деменок Вселенная Олега Соколова

92 Биеннале как срез художественного процесса Интервью с искусствоведом, арт-критиком, куратором и сокуратором трёх Одесских биеннале современного искусства Михаилом Рашковецким 104 Владимир Чигринец Muzeon Experimental Centre в Музее современного искусства Одессы 118 «Кожен мій проєкт містить у собі просвітницьку складову» Інтерв’ю з куратором Музею сучасного мистецтва Одеси Андрієм Сігунцовим

| № 4 (12 3) 2 0 21

contents 6

“I love doing the impossible…” An interview with Vadym Morokhovskyi, founder of the Museum of Odesa Modern Art, Chairman of the Board of the “Vostok” Bank, collector and philanthropist

68 Oleh Sydor-Hibelynda Spirit of India, taste of Sinai About the collection of Mykhailo Knobel, which became the core element of the Museum of Odesa Modern Art 74 Since the odesan Sixtiers to the present day An interview with Lyubov Zayeva, chief curator of the Museum of Odesa Modern Art 84 Hlib Vysheslavskyi Metamorphoses of non-official art 92 Biennale as a cutout of the artistic process An interview with Mykhailo Rashkovetskyi, art critic, art historian, curator and co-curator of three Odesa Biennials of Contemporary Art

16 Oleh Sydor-Hibelynda The fragrant bunches Works of the Silver Age artists in the collection of Vadym Morokhovskyi 30 A private museum is an honest museum An interview with Semen Kantor, Museum of Odesa Modern Art director

104 Volodymyr Chyhrynets Muzeon Experimental Centre at the Museum of Odesa Modern Art

42 Hlib Vysheslavskyi APTART Non-official conceptual art of Odesa in the 1980s 52 Yevhen Demenok The universe of Oleh Sokolov

118 “Each of my projects contains an educational component” An interview with Andrii Sihuntsov, Museum of Odesa Modern Art curator

№ 4 (12 3) 2 0 21

“I love doing the impossible…” About the embodiment of the idea of creating the Museum of Odesa Modern Art, the strategic importance of culture for the development and prosperity of the city, the cooperation of state and private museums and his collection of works by the masters of the first half of the XX century — in a conversation with Vadym Morokhovskyi, founder of the Museum of Odesa Modern Art, Chairman of the Board of the “Vostok” Bank, collector, philanthropist, lover of classical music and a native Odesite.

«Люблю делать невозможное…» О том, как воплощалась идея создания Музея современного искусства Одессы, о стратегическом значении культуры для развития и процветания города и страны — в беседе с основателем МСИО, председателем правления банка «Восток», коллекционером, меценатом, любителем классической музыки и коренным одесситом Вадимом Мороховским.

— Чаще всего музей вырастает на базе коллек‑ ции, но у вас, насколько я знаю, первичной была именно мечта создать музей. Почему? — Маленькое уточнение: создать не просто му‑ зей, а Музей современного искусства Одессы. Я дей‑ ствительно убеждён, что движущей силой развития городов является культура, одним из феноменов ко‑ торой во все времена были музеи. Поэтому и мечтал не столько о собственной коллекции, доступной лишь мне и моей семье, а о собрании, которое смогут уви‑ деть все. И вот, в 2007 году это желание стало претво‑ ряться в жизнь. Мой друг и коллекционер со стажем Андрей Адамовский подвигнул меня на приобрете‑ ние художественного собрания Михаила Кнобеля, а потом ещё нескольких частных коллекций. Все вме‑ сте они стали тем прочным фундаментом, на котором можно было возводить музей.

| № 3 (12 2) 2 0 21

— Создание музея — с помещением, штатом со‑ трудников, фондохранилищем — требует опреде‑ лённых представлений, знаний и определённых амбиций, выходящих за рамки любви к художе‑ ственному творчеству как таковому. Но когда во‑ обще вы ощутили интерес к искусству? — Ещё в детстве. Достаточно хорошо рисовал мой дед, бабушка работала в Одесском художественном училище имени Грекова, или Грековке, как его все называют. В доме всегда была масса литературы по искусству, в том числе редкие альбомы. Но на по‑ купку картин или каких‑то коллекционных предме‑ тов денег, конечно же, не хватало. Приобретать стал уже я, но дело тут не только в приобретении. Банковская деятельность, которой я занимаюсь, предполагает чёткое планирование. Точно так же я подошёл к созданию музея. Я понимал, что это

Вадим Мороховский на вернисаже в Музее современного искусства Одессы

долгосрочный проект, требующий серьёзных вложе‑ ний, поэтому нужно всё рассчитать. В то же время он увлекал меня возможностью открыть определённый пласт истории. Когда я вижу какую‑то работу, то ста‑ раюсь сразу же найти информацию об авторе, узнать, где он жил, у кого учился, что повлияло на его миро‑ воззрение… Если говорить об одесских художниках, то здесь ещё множество белых пятен, и их заполнение требует долгой кропотливой работы. В этом смысле создание музея тоже очень важно. Одесса заслуживает того, чтобы достойно пред‑ ставлять своё искусство, в том числе современное, и лучшее место для этого, безусловно, музей. Идея создать его, на мой взгляд, себя оправдала. Хотя на первом этапе многие её критиковали, говоря, что просто не наберётся достаточного количества работ. Но я отвечал, что главное — положить нача‑ ло, которое, в свою очередь, даст толчок и развитию коллекции, и возрождению меценатства в горо‑ де. Ещё один положительный момент, связанный с появлением музея, — приток туристов и, соот‑ ветственно, развитие туризма как важной отрасли экономики. Теперь о помещении. Понятно, что его наличие — залог долгой жизни музея. Ведь, когда ты находишься в своём доме и у тебя есть надёжная команда, по‑ является возможность долгосрочного планирования.

Причём мне хотелось найти здание с прилегающей территорией, где можно было бы реализовывать про‑ екты, связанные с театром, музыкой, литературой… И мы его нашли! Сегодня это собственность музея, и мы уже расширили помещение, потому что по‑ няли, что нам там тесновато. Пока что достроили отвечающий современным европейским стандартам выставочный зал. Как видите, у Музея современного искусства Одессы есть собственный красивый дом с историей, и мы рады, что за прошедшие годы про‑ вели в нём целый ряд выставок, биеннале, помогли открыть новые имена и вспомнить несправедливо забытых художников. Ну а если подытожить, то наш музей появился в результате соединения искусства, науки, туристической активности и просто любви к городу. — Скажите, насколько глубоко вы внедряе‑ тесь в ежедневную жизнь музея как собственник, учредитель и владелец коллекции? — Поначалу общение было постоянным. Но в какой‑то момент — наверное, года через три-четыре, я понял, что такое участие, а тем более вмешатель‑ ство, не всегда во благо. Потому что развитие му‑ зея не должно определяться тем, что нравится или не нравится владельцу. Это — дело профессиона‑ лов, которые являются членами наблюдательного № 3 (12 2) 2 0 21

Александр Ацманчук. Портрет художника А. Б. Фрейдина. Этюд. 1965. (Из фонда МСИО)

Валерий Басанец. Невеста. 1985. (Из фонда МСИО)

| № 3 (12 2) 2 0 21

совета и руководством. Не я, а они решают, какие работы покупать или не покупать, какие выставки и перформансы проводить, а какие нет. Мои задачи — финансирова‑ ние, связи, помощь в подборе со‑ трудников. Я очень доволен коман‑ дой МСИО и рад сотрудничеству со специалистами высокого класса, работающими в других одесских музеях. В частности, с командой Саши Ройтбурда, которая пришла в Художественный музей. Кстати, при голосовании за его назначе‑ ние на пост директора наш голос был решающим. И точно так же мы рады, что Музей западного и восточного искусства развивает Игорь Поронник. Нам необходимо поддерживать друг друга и, воз‑ можно, в будущем объединиться в музейную лигу, чтобы плани‑ ровать общие мероприятия, раз‑ рабатывать совместные экскур‑ сионные маршруты и многое другое. Потенциал действительно неисчерпаем. — Как вы взаимодействуете с государственными музеями? Не ощущаете ли какую‑то насто‑ роженность, связанную со стату‑ сом частной организации? — В первые годы определён‑ ное недоверие было. Но с тех пор ситуация изменилась. Достаточно сказать, что прямо сейчас в Нацио нальном художественном музее Украины проходит выставка про‑ изведений Олега Соколова, кото‑ рую мы практически полностью организовали с нашими друзьями. У нас идёт постоянный обмен рабо‑ тами с одесскими государственны‑ ми музеям, и я стараюсь помогать им по мере возможности. Совсем недавно, например, был закончен ремонт в зале восточного искус‑ ства, профинансированный бан‑ ком «Восток». Мы стараемся под‑ держать коллег, когда им тяжело, потому что только совместные уси‑ лия способны привести к сдвигам в жизни города, всегда входившего в число культурных столиц. Ника‑ кой конкуренции между нами нет: все мы заинтересованы в сотрудни‑ честве и цели у нас одни. Я очень

надеюсь, что изменится к лучше‑ му ситуация с нашим историкокраеведческим музеем, что выделят средства на развитие литературно‑ го музея и что будет наконец по за‑ слугам оценён наш потрясающий археологический музей… Я мечтаю, чтобы об Одессе го‑ ворили как о городе музеев, а не о городе Мишки Япончика. Что‑ бы туристы воспринимали её не по сериалу «Ликвидация», ко‑ торый, к слову, мне очень нравит‑ ся, а как место с удивительными культурными традициями, чтобы все поняли, что на самом деле со‑ ставляет славу Одессы. — Есть мнение, что совре‑ менный музей может рассма‑ триваться не только как куль‑ турный, но и как бизнес-проект. Ставите ли вы перед МСИО и его командой задачи такого плана, определяете ли какие‑то эконо‑ мические ориентиры?

Михаил Кнобель и Вадим Мороховский открывают 10 апреля 2008 года Музей современного искусства Одессы

— В идеальном варианте частный музей должен быть са‑ моокупаемым. Не знаю насчёт прибыльности, но самоокупае‑

мость точно возможна. Сегодня я не ставлю перед музеем ком‑ мерческих задач, главное — чтобы он развивался как центр культур‑

Здание Музея современного искусства Одессы на улице Леонтовича, 5 № 3 (12 2) 2 0 21

ной жизни и был «магнитом» для людей. Сейчас его посещаемость — 10 000 человек в год, но мы хотим увеличить эту цифру вдвое, и это вполне достижи‑ мо. Понятно, что, когда будет больше посетителей, больше будет и выручка, но она всё равно пойдёт на развитие музея, на приобретение новых экспона‑ тов, которые мы, впрочем, и так покупаем. — Вы упомянули о меценатской поддержке, которую оказываете другим музеям. Это ваша личная инициатива?

Выставочный зал Музея современного искусства Одессы

| № 3 (12 2) 2 0 21

— В случае с Одесским художественным музе‑ ем — да; имеется в виду моё членство в Клубе Маразли. Музей западного и восточного искусства поддержи‑ вает банк «Восток», где разработана специальная программа, направленная на развитие культуры в Одессе. И касается она не только музеев и изобра‑ зительного искусства, но также классической музыки, театра, шахмат. Мы очень хотим, чтобы культурная жизнь города была наполнена событиями круглый год, и заметный вклад в это, безусловно, вносит наш музей.

— Давайте продолжим разговор о социальной ответственности бизнеса, которую вы ощущае‑ те как руководитель крупной банковской струк‑ туры и воплощаете как инициатор культурных проектов. Может ли такая ответственность стать действенным фактором в жизни страны в целом? — Думаю, достаточно показательными в этом плане являются контакты украинских бизнесменов с Национальным центром искусства и культуры име‑ ни Жоржа Помпиду. Одно то, что учреждение такого уровня решило обзавестись коллекцией украинского

искусства, — уже культурное достижение нашей стра‑ ны… В Центре планируют провести соответствую‑ щую тематическую выставку, безусловно, крайне важную для имиджа Украины. Важно и то, что при‑ частные к проекту бизнесмены представляют разные города и регионы нашей страны: Одессу, Харьков, Львов, Киев. Мы дали сотрудникам Центра Помпиду возможность свободного выбора, и знаменательно, что значительная часть отобранных ими работ со здана одесскими художниками. В том числе — Олегом Соколовым.

№ 3 (12 2) 2 0 21

На выставке к 100‑летию со дня рождения Олега Соколова

Я уже упоминал о выставке, которая проходит сейчас в НХМУ, и было бы здорово показать её в Па‑ риже. Я обязательно буду говорить об этом в Ми‑ нистерстве культуры, в Офисе Президента, потому что нам нужна поддержка государства. Не день‑ ги — мы их не просим, а именно знаковая поддержка, повышающая статус мероприятия, а следовательно и внимание к нему. — В чём вы видите перспективы развития государственно-частного партнёрства: в реализа‑ ции культурных проектов, в реконструкции объ‑ ектов культурного наследия или в чём‑то другом? — «Партнёрство» — очень хорошее слово. Правда, когда оно связано с государственными структурами, мы постоянно сталкиваемся и чиновничьей бюро‑ кратией, с непониманием роли культуры в развитии городов. Ведь сейчас уже не может быть, как в старые времена, когда появлялся большой завод или порт и вокруг него вырастал город. Теперь крупные пред‑ приятия выносятся за городскую черту, а, чтобы го‑ род жил, в нём должно что‑то происходить помимо собственно производства, предоставления транс‑ портных и логистических услуг. Мы должны думать о том, что Одесса — миллионный город, где нужно развивать образование, туризм, открывать новые музеи, проводить выставки и фестивали. Ведь изме‑ нение его культурного облика непременно скажется

| № 3 (12 2) 2 0 21

и на благосостоянии, и на настроении горожан, и на жизни страны в целом. — По сути, вы сформулировали изменение идеологии инфраструктурного развития совре‑ менных городов… — Буквально полтора месяца назад мы вместе с Маратом Гельманом представили первый проект, который касается культурной стратегии развития Одессы. В частности, шла речь о создании абсолют‑ но нового типа музея, где не существует дистан‑ ции между автором и публикой. Мы видим его как 20 мастерских, куда по субботам и воскресеньям смогут приходить все желающие, чтобы общаться с художниками и смотреть их работы. Разместится этот необычный Дом художников на Французском бульваре в старинном здании, окружённом прекрас‑ ной большой территорией. Каждые выходные — но‑ вая выставка, новая программа, новое шоу, кото‑ рое привлечёт и одесситов, и гостей города. И если в обычном музее выставка может длиться два-три месяца, то здесь изначально будет задан совсем другой темп. — Насколько, на ваш взгляд, важна медийная поддержка в продвижении подобных проектов? — Мы уже имели возможность убедиться в эффек‑ тивности такой рекламы, поэтому и дальше будем

Кириак Костанди. Летний день. (Из личной коллекции Вадима Мороховского)

Пётр Нилус. Прогулка в парке. 1922. (Из личной коллекции Вадима Мороховского) № 3 (12 2) 2 0 21

объединял бы новости по всем на‑ правлениям культуры. К примеру, только по классической музыке, которой я занимаюсь, в городе ре‑ гулярно проводится несколько зна‑ ковых событий: фестивали «Odessa Classics», «Золотые скрипки Одес‑ сы», а также «Осенние сезоны» и учреждённый три года назад очень серьёзный конкурс моло‑ дых скрипачей. В этом году он проводится во второй раз, и заяв‑ ки на участие подали музыканты из 24 стран! Организовали конкурс известные скрипачи Алексей Се‑ мененко и Андрей Мурза, а наш банк стал генеральным партнё‑ ром. Это интереснейшее событие могло было быть освещено гораздо шире, но, согласитесь, что умение популяризировать культуру — тоже большое искусство, которому нуж‑ но учиться. Пока я не смог найти партнёров в этой сфере, но верю, что найду.

Михаил Жук. Автопортрет. Чернигов. (Из личной коллекции Вадима Мороховского)

размещать информацию о наших мероприятиях в соцсетях, при‑ влекать прессу, хотя, к сожале‑ нию, журналисты не проявляют должного интереса к новостям культуры. — На самом деле представ‑ ление о том, что освещение культурных событий непре‑ стижно для самих медиа, не‑ верно, и его нужно изживать. Иначе получается замкнутый круг: мы стесняемся пригла‑ шать прессу, потому что за‑ в ед о м о з н а е м , ч т о е й э т о неинтересно. — Интеллигенции никогда не хватало смелости продвигать себя. Но сегодня эта излишняя

| № 3 (12 2) 2 0 21

деликатность скорее недостаток, чем достоинство. В некоторых во‑ просах нужно быть настойчивее. — Думаю, что со временем вы придёте к созданию соб‑ ственного мультимедийного контента, который будете рас‑ пространять по другим медиа каналам, в том числе таким безграничным и перспектив‑ ным, как Интернет. На мой взгляд, мощные институции, имеющие достаточное финан‑ сирование, не могут развивать‑ ся без собственной информа‑ ционной экспансии. — Согласен. И лучше все‑ го организовать специальный культурный канал, который

— Вадим, расскажите о своей личной коллекции произведений искусства. Когда и как она нача‑ ла формироваться? — Я люблю делать невозмож‑ ное… Идея зародилась 11 лет на‑ зад, когда мои друзья Андрей Ада‑ мовский, Александр Сусленский и Борис Фуксман выкупили на аукционе Sotheby’s великолепную коллекцию «одесских парижан», собранную в начале ХХ века Яко‑ вом Переменом, а я имел честь представлять её в МСИО. Тогда я услышал, что подобная коллек‑ ция никогда уже не появится — её просто не из чего собрать. И если мне удастся найти 10 знаковых работ периода 1900–1960‑х годов, то это уже будет большой удачей. Я решил попробовать… Сегодня, спустя три года как я начал соби‑ рать собственную коллекцию, это не кажется фантастикой. И мне есть что собирать, ведь когда мы говорим об искусстве Одессы и свя‑ занных с ним людях, то складыва‑ ется довольно широкий круг, куда входят Соня Делоне, Натан Альт ман, Пётр Нилус, Соломон Киши‑ невский, Михаил Жук, «Одесские независимые», Адольф Федер

и десятки других художников — не только знамени‑ тых, но и недооценённых, и незаслуженно забытых. Я начал целенаправленно искать произведения одес‑ ситов на маленьких европейских аукционах. Очень хотел, например, найти работу Сандро Фазини, брата Ильи Ильфа, или раннего Теофила Фраермана. Се‑ годня в моей коллекции около 30 работ, и многие из них — музейного уровня. Когда я что‑то покупаю, тут же начинаю изучать биографию художника, выясняю, как он связан с на‑ шим городом. В этом мне помогают исследователи и неутомимые популяризаторы искусства Одессы Александр Дмитренко, Евгений Деменок, Евгений Го‑ лубовский… И, конечно, я искренне благодарен всем, кто помогает отыскивать произведения для моей коллекции. Некоторые хранятся здесь же, в Одессе, но бывает, что мне важнее даже не купить их, а рас‑ сказать людям, чем они владеют, потому что иногда работы должны оставаться достоянием семьи.

Скоро по случаю моего 50‑летия будет устроена выставка, на которой я впервые представлю свою коллекцию. Надеюсь, она порадует и искусствоведов, и всех любителей искусства. Кроме того, будет про‑ демонстрирована наша совместная с Семёном Канто‑ ром (моим тестем) обширная коллекция «одессики», включающая 10 тематических блоков. Собиралась она буквально по крупицам, и я буду счастлив, если коллекция заинтересует публику. А больше всего меня, наверное, обрадует, если выставка и мой лич‑ ный пример вдохновят кого‑то ещё присоединиться к меценатам Одессы. Потому что изменить наш го‑ род, сделать его по‑настоящему европейским может только инициатива самих одесситов, в частности меценатов, всегда игравших первостепенную роль в развитии нашего города. Я верю, что мы восстано‑ вим эту замечательную традицию. Беседовала Анна Шерман

Моисей Муцельмахер. Море. Этюд. 1953. (Из личной коллекции Вадима Мороховского) № 3 (12 2) 2 0 21

THE FRAGRANT BUNCHES Oleh Sydor-Hibelynda, Candidate of Art History “Our view of the twentieth century requires revision!” — proclaimed the author of the article after getting acquainted with the aweinspiring collection of Vadym Morokhovskyi, where the share of the “turn of the century” works is quite large. In his opinion, it is only in the 1960s something began to change, and everywhere before that were echoes of the Silver Age with its “ritualistic patterns”, elegies, and mixes of fantasy and reality. He sees all this in the works of Petro Nilus, Mykhailo Zhuk, Borys Anisfeld, Amshey Nuremberg and many other artists who were included in the private collection of the founder of the Museum of Odesa Modern Art.

Грона духмяні Олег Сидор-Гібелинда, кандидат мистецтвознавства

Погляд на ХХ століття треба оновити! Згодьтеся, настало воно з великим запізненням. Навіть кілька революцій та світових воєн не надто зіжмакали його ритуальні візерунки. Хіба у 1960‑ті щось почало мінятися… Принаймні, таке спадає на думку, коли бачиш чудову колекцію Вадима Мороховського, де питома вага творів «зламу століть» є вкрай високою. Іншими словами, Срібна доба, зародившись десь у середині століття патріархально-позаминулого — аякже, Бодлер, — тривала, і тривала, і тривала. Аж до поп-арту, та не йому наразі шана. Ідеться про те, як плавно романтизм перетік у де‑ каданс, а той перекинувся на кубізм, з якого розквіт пуп’янок неокласицизму, а реалізм, що нетерпляче тупцював поруч, усотав усі їхні пахучі вітри, ядучі аромати, а відтак розквасився, розтанув, поплив і повернувся до… Таки-так, до декадансу. Знак межі століть — «Бузок» Врубеля, але скіль‑ ки таких бузків — терас, місячних гайків, напівтем‑ них алей та тургенєвських ставків писав-переписав за своє життя славний педагог Олександр Стіліануді. Зять Киріака Костанді (чи не найкраща картина якого теж зветься «Бузок») пережив більшість своїх сучасників та, здається, анітрохи не зрадив власну

стилістику — попри повну лояльність до нової влади; викладав для майбутніх мореплавців і будівельників, облаштовував виставки на селі та перекладав моно‑ графію про Апеллеса. Але посмертне листування дружини митця нагадує не Бодлера, а радше Зощен‑ ка й Булгакова: «Мені нарешті дали спокій з квар‑ тирним питанням»… Отак минає земна слава, і так добігає кінця високий «срібний стиль». Але дихає неземним спокоєм стіліанудів морський краєвид, як і «чуждый чарам чёрный чёлн» на узбережжі. Такий собі етюд, а скільки в ньому безпосередності, непід‑ робної простоти.

№ 3 (12 2) 2 0 21

Олександр Стіліануді (1868, Одеса — 1948, Одеса). Без назви. Картон, олія. 54 × 72 см

Михайло Жук (1883, Каховка — 1964, Одеса). Автопортрет. Краків, 1902. Картон, олія. 49,3 × 45,4 см

| № 3 (12 2) 2 0 21

Ну, а тепер питання на засипку: кому з авторів цього кола належать рядки вірша не гіршого за ті, що пік на своїй сонячній пательні Бальмонт: Давай вина! — Я п’ю сьогодня… Хай відлетить мій чорний сум; Нехай мовчить страшна безодня Пекельних дум, пекельних дум! Якісь півтора десятиліття відділяють цей вірш, надрукований Михайлом Жуком у «Літературно-науковому віснику», від серії його стриманих, майже традиційних за на‑ строєм портретів; декаданс розвіявся, мов дим від згаслого кострища. Робіт цього майстра в зібранні Вадима Мороховського найбільше, і вони представ‑ ляють різні періоди творчості: від раннього, не зовсім зрілого «краківського» автопортрета до перфектного силуету Наталії Ужвій, ви‑ конаного в стилі пізнього «Світу мистецтва». Актриса ще не перейшла на ролі суворих се‑ лянок і виглядає ніжною дівою fin de siècle… Утім, якось вигулькне вона в ролі панянки Раневської. Натомість чотири зображення україн‑ ських літераторів, котрі своїми творчими век‑ торами маркували Вік Просвіти (Григорій

Михайло Жук. Наталія Ужвій. 1926. Папір, туш, акварель. 58 × 72 см

Сковорода), спалах романтизму (Панте‑ леймон Куліш), добу сумного прагматизму (Іван Франко) і час модерності та модер‑ нізму (Олекса Слісаренко), вирішені десь в одному графічному ключі. На останньому, проте, помітно захоплення ритмами 1920‑х, які от-от ступлять на поріг. Бузкові грона ще пахтять, але їх перебиває запах бензину та розжареного металу. Наступ індустрії невблаганний і, здається, невідворотний. То чому ж так заскочений тривогою моло‑ дий (на час створення портрета йому ми‑ нуло 28) письменник, що вже складає оди футболу та «місячним ковбасам», епатуючи буржуа, і без того тепер пригнічених? Не‑ має миру під оливами… Але ж ні, почалося все раніше: у «бі‑ лібінському штилі», старанно виписуючи кожну буквицю, Павло Шварц розробляє диплом… Одеського автомобільного то‑ вариства. «Нове» тісно переплітається зі «старим», породжуючи химерні симбіози на межі анахронічного парадоксу, — так перші хмарочоси будувалися у формі го‑ тичного храму. А Киріак Костанді, твор‑ ча постать якого стійко асоціюється з ре‑ алістичною школою українського Півдня

Михайло Жук. Портрет О. Слісаренка. 1919. Папір, італійський олівець. 59 × 56 см № 3 (12 2) 2 0 21

Павло Шварц (1875, Одеса — 1934, Одеса). Диплом Одеського автомобільного товариства. 1915. Папір, акварель, туш. 40 × 30 см

| № 3 (12 2) 2 0 21

(«Літній день» підтверджує цю репутацію), вияв‑ ляється, заочно навчав футуриста Давида Бурлюка, який закликав адептів вдивлятися в «лілові гами» класика… Архетиптипальним втіленням декадансу вважа‑ тимемо постать Бориса Анісфельда, що в своїх карти‑ нах оксюморонно поєднав мрію з насміхом над мрією, ретроспективність із цинізмом, ефірну фантазію з реальністю, що юшила сукровицею. Віддаймо йому належне: свою музу не зрадив і на чужині, і на схи‑ лі літ: його «весільна картина» 1956 року виглядає похмуро-апокаліптичною, наче створеною на 40 років раніше. Хоча й у середині ХХ століття не бракува‑ ло своїх страхів, згадаймо лишень «атомну загрозу» та «холодну війну». Анісфельд при тім не лишається в аутсайдерах: на Сотбісі 2013 року його «Осінню еле‑ гію» оцінили в пристойну 61 тисячу доларів. Срібна доба нікуди не щезла і після кривавого Жовтня. Просто збільшилася кількість охочих термі‑ ново пакувати валізи, чи то пак мольберти з пензля‑ ми. Справжньою знаменитістю стала на Заході Соня Делоне-Терк. Одружившись зі славетним орфістом, не скисла в його тіні. Ательє мод, відкрите нею в Парижі (це як у Тулу зі своїм самоваром… але ж як спрацюва‑ ло!), приваблювало навіть зірок Голівуду, а грандіозне

Борис Анісфельд (1878, Бєльці Бессарабської губернії — 1973, Уотерфорд, штат Коннектикут, США). Без назви. 1956. Полотно, олія. 165 × 208 см

Соня Делоне (1885, Одеса — 1979, Париж). Без назви. Тканина на картоні. 78,5 × 77,3 см № 3 (12 2) 2 0 21

Соня Делоне. Жінка за ширмою. 1969. Папір, літографія. 65 × 49,5 см

| № 3 (12 2) 2 0 21

живописне панно на Всесвітній ви‑ ставці 1937 року принесло їй не‑ абияку славу. Деякі її роботи провіщають на‑ віть не поп, а оп-арт, хоча це мо‑ жуть бути лише ескізи візерунків для тканин. І вже «Жінка за шир‑ мою», виконана 84‑літньою худож‑ ницею, виблискує артистичною іро‑ нією та безтурботною паризькою жвавістю, яку зазвичай пов’язують з Жаном Кокто. Гадаю, поруч із ним варто було би поставити ім’я нашої співвітчизниці… якщо навіть не по‑ переду нього. Історія Сандро Фазіні нагадує казку про братів-неслухів. Однак це правда: за словами Льва Славі‑ на, сини банківського службовця Ар’є Файнзільберга по черзі всту‑ пали до комерційного училища, аби невдовзі стати бухгалтера‑ ми, а в ідеалі — директорами бан‑ ків. Проте ні програму-мінімум, ні програму-максимум, накресле‑ ну передбачливим батечком, жоден не виконав. Двоє стали художни‑ ками, один — письменником, відо‑ мим усьому світові як Ілля Ільф. У 1930‑ті, будучи в Парижі, зазир‑ нув до старшого брата, якого все місто знало як Фазіні. Там він «на‑ вчав Іллю дивинам сучасного мис‑ тецтва» — досить поглянути на його «Спортсменів» 1930 року, аби втя‑ мити, що у Фазіні було чого повчи‑ тися. Хтось навіть проведе паралель між парадоксами «Золотого теляти» і параболами полотен його брата. Та не всім емігрантам пощасти‑ ло спіймати фортуну за хвіст. Дехто жив минулим і на тому затявся, на‑ віть якщо спочатку тяжів до «духу змін». Хто би міг подумати, що Пет ро Нілус, друг Буніна та блискучий майстер побутового жанру, розі‑ граного з мопасанівським шиком (у зібранні Мороховського є також його цілком реалістичний пор‑ трет), у Парижі раптом візьметься за власні «галантні свята», що так пасували Сомову… На відміну від російського колеги, одеський май‑ стер переносить дамські промена‑ ди, амурні зустрічі в добу мико‑ лаївського ампіру, забарвлюючи їх безнадійною елегійністю, прита‑ манною емігрантам, але не героям

Петро Нілус (1869, с. Бушени Подільської губернії — 1943, Париж). Без назви. 1922. Папір, мішана техніка. 27 × 30 см

цих картин, яким еміграція за‑ звичай не світила. А скільки ролей переграв у своєму житті Філіп Гозіа‑ сон: гімназійний медаліст; ав‑ тор вакхічних полотен та об‑ кладинок до збірок якихось третьорядних поетів («Нещирих віршів» Бобовича і Кранцфель‑ да); мистецтвознавець (його перу

належить брошура про Ель Греко); лефівець; на схилі жит‑ тя — ілюстратор Гоголя, абстрак‑ ціоніст. Знову спливає «старий Костанді» («суворим був до мене»), знову — еміграція… Вак‑ хізм, утім, не зник, лише присмут‑ нів, як це видно з картини 1933 року з юнаками, не «срібного» — «золотого» віку!.. І несолодко,

Петро Нілус. Жіночий портрет. Фанера, олія. 38,5 × 44,5 см № 3 (12 2) 2 0 21

Філіп Гозіасон (1898, Одеса — 1978, Париж). Без назви. 1933

Амшей Нюренберг (1887, Єлисаветград — 1979, Москва). Без назви. Фанера, олія. 50 × 132 см

| № 3 (12 2) 2 0 21