Журнал "Антиквар": Medicina Nobilissima #120

120

№ 6 (120) 2020

№ 6 · 2020

Тема номера: Medicina nobilissima

Мистецтво зцілення та зцілення мистецтвом

від редакції зібрання Українського медичного клубу та висвітлює роль предме‑ тів матеріальної культури в дослі‑ дженні історії вітчизняної та сві‑ тової медицини. Автори решти матеріалів но‑ мера розповідають про медиківколекціонерів і долі лікарів «на тлі століття», про філософію медици‑ ни та медичну етику, про визнач­ ні постаті, досягнення, художні твори та архітектурні об’єкти, що представлять медичну галузь України в поєднанні з історією, культурою та мистецтвом. Отже, «Антиквар» зустрічає свій власний новий рік приго‑ ломшливими (передусім для нас самих) здобутками та дерзновен‑ ними творчими намірами. Шлях у 15 років і 120 випусків журналу про мистецтво та колек‑ ціонування подарував нам небу‑ денний досвід осмислення тих іс‑ торичних, мистецьких, наукових, суспільних надбань, що представ‑ ляють минуле та сьогодення нашої країни в нерозривній єдності зі світовим культурним контекстом, у найвишуканіших і найблаго‑ родніших проявах і злетах. Тобто Ucraina nobilissima!

«Medicina nobilissima» — цим тематичним випуском журналу ми завершуємо рік, що минув, і нарешті зустрічаємо 2021‑й. Визначним для нас є той факт, що два останні номери «Антиква‑ ра» видано за підтримки Україн­ ського культурного фонду. Тож пе‑ редноворічний транш УКФ став для нас і святковим подарунком, і символічним жестом визнання, яким, власне, і є державне фінан‑ сування приватних культурних ініціатив. У назві обраної теми ми від‑ штовхуємося від крилатого висло‑ ву «батька медицини» Гіппократа: «Om­nium pro­fecto artium me­di­ci­na nobilissima» («Медицина — най­ шляхетніше з усіх мистецтв»). До того ж цей вислів є гаслом од­ ного з партнерів випуску — На‑ ціонального музею медицини України, що входить до числа най‑ більших медичних музеїв Європи. У співпраці з Національною науковою медичною бібліотекою України підготовлено окремий блок матеріалів, приурочений до 90‑річчя цього закладу. Ще одна масштабна публі­ кація презентує корпоративне

Ганна Шерман, головний редактор

Журнал про мистецтво та колекціонування

Директор ВД «Антиквар» і головний редактор журналу Ганна Шерман shermanna@gmail.com тел.: +380 (67) 445-66-82

Координатор видавничих проєктів, менеджер видавництва: Анна Терлецька lasteann@gmail.com тел.: +380 (63) 217-10-27

Науковий та літературний редактор: Тамара Васильєва vasylieva.tamara@gmail.com

Відповідальний редактор сайту: Христина Срібняк

Арт-директор: Михайло Воронков Коректор: Світлана Школьник Переклад анотацій англійською Яків Кіпніс Розповсюдження та передплата Майя Мітальова тел.: +380 (67) 746-98-84 Медіа-менеджер: Марія Кононенко

2

Журнал видається з жовтня 2006 року Видання зареєстровано у Міністерстві юстиції України Свідоцтво про реєстрацію: КВ №15001-3973ПР від 25 березня 2009 року

| № 6 (12 0) 2 0 2 0

Усі права на матеріали, опубліковані в журналі «Антиквар», належать ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“». Передрук без письмової згоди редакції заборонений. При використанні матеріалів посилання на «Антиквар» обов’язкове. Усі права застережено. Матеріали з позначкою публікуються на правах реклами. Редакція не несе відповідальності за достовірність інформації, що міститься в рекламних матеріалах. Надіслані тексти не рецензуються та не повертаються. Думки авторів статей можуть не збігатися з позицією редакції. Надруковано у ТОВ «Вістка» пер. Новопечерський, 5, м. Київ, 01042. Тел. +38 (044) 583 50 94 Наклад 1500 прим. Ціна договірна. Підписано до друку 29.12.20 © «Антиквар», 2020

ISSN 2222-436X

Засновник і видавець ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“» Адреса редакції та видавця вул. Володимирська, 5, оф. 6, Київ, 01001 Тел./факс: +380 (44) 278-39-28 antykvar.magazine@gmail.com facebook.com/antykvar.magazine instagram.com/antykvar.magazine antikvar.ua Видання підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.

На обкладинці: Оксана Стратійчук.

Півонія лікарська. 2020. Мідь, офорт (друкарська форма). 24,5 × 17 см

Оксана Стратійчук. Півонія лікарська. 2020. Офорт. 27,4 × 18,5 см

зміст 8

«Ми будуємо мости!» Інтерв’ю з директоркою Інституту культури Литви Аушріне Жилінскєне

68 Іван Сорока Український медичний клуб та його колекція

12 «Україна для нас — особлива країна» Коментар аташе з питань культури Литви в Україні Іни Кнюрєне 14 «Paeonia officinalis»: гарна, витончена, цілюща Інтерв’ю з художницею Оксаною Стратійчук 26 Музей як театр Інтерв’ю з директором Національного музею медицини України Вадимом Шипуліним

82 Стелла Беньямінова Vita brevis ars longa 86 Дар’я Добріян Захоплення на все життя 96 Михайло Кальницький Хірургічна лікарня в модерному особняку

34 Василь Догузов Два всесвіти одного музею 40 Ольга Друг, Дмитро Малаков На Караваєвській, 7 44 Тетяна Остапенко «Плідні джерела знань» 52 Надія Харченко «Віки живуть в старому фоліанті…»

102 Михайло Кальницький Спадок меценатів: київська єврейська лікарня 110 Михайло Кальницький Дитяча лікарня на Парковій дорозі 114 Олексій Зотиков Дідові кола: імпресіоністичні етюди до портрета київського медика на тлі ХХ століття

62 Літопис вітчизняної медицини в постатях, документах, бібліографії Інтерв’ю з в. о. генерального директора Національної наукової медичної бібліотеки України Тетяною Остапенко

4

| № 6 (12 0) 2 0 2 0

8

“We are building bridges!”

Interview with Aušrinė Žilinskienė, director of the Lithuanian Institute of Culture

68 Ivan Soroka Ukrainian Medical Club and its collection 82 Stella Beniaminova Vita brevis ars longa 86 Daria Dobriian A lifelong devotion

12 “Ukraine is a special country for us” Commentary by Ina Kniurienė, Attaché for Cultural Affairs in Lithuania 14 «Paeonia officinalis»: beautiful, elegant, therapeutic Interview with artist Oksana Stratiychuk 96 Mykhailo Kalnytskyi Surgical hospital in an Art Nouveau mansion 102 Mykhailo Kalnytsky Heritage of patrons: Kyiv Jewish Hospital

26 Museum as a theatre Interview with Vadym Shypulin, director of the National Museum of Medicine of Ukraine 34 Vasyl Dohuzov Twain universes of a single museum

40 Olha Druh, Dmytro Malakov On Karavayivska str, 7 44 Tetyana Ostapenko “Fruitful sources of knowledge” 52 Nadiya Kharchenko “The ages live in the old tome…”

110 Mykhailo Kalnytsky Children’s hospital on Parkova road

62 Chronicles of national medicine in individuals, documents, bibliography Interview with Tetiana Ostapenko, acting DirectorGeneral of National Scientific Medical Library of Ukraine

114 Oleksiy Zotykov Grandfather’s circles: impressionistic sketches for a portrait of a Kyiv physician against the background of the 20th century

“WE ARE BUILDING BRIDGES!” Aušrinė Žilinskienė, the director of the Lithuanian Institute of Culture, founded in 2008 to promote Lithuanian culture and professional art abroad, talks about the activities of this state establishment. The institute implements several programs, in particular, a translation support program, which hasn’t been affected by the lockdown and even increased its capacities. Work in other areas has not stopped either, although now “live” visits and presentations have had to be replaced by virtual ones.

Ina Kniuriene, Attaché for Lithuanian Culture in Ukraine, commented on last year’s events — the Month of Lithuanian Photography in Kyiv, the Days of Lithuanian Cinema, the performance of the NIKO orchestra at the festival in Odesa, as well as the search for new forms of communication.

«Ми будуємо мости!» Про великі справи маленької організації — в інтерв’ю з директоркою Інституту культури Литви Аушріне Жилінскєне. Інститут культури Литви — це державна установа, заснована 2008 року для популяризації та просування литовської культури і професійного мистецтва за кордоном. Чим він відрізняється від, наприклад, німецького Гете-Інституту чи іспанського Інституту Сервантеса? По-перше, тим, що він не має філій за межами країни, тож усю роботу веде з Вільнюса. По-друге, Інститут культури Литви не уповноважений провадити діяльність з метою вивчення мови, тому не організовує мовні курси й не влаш­ товує іспити. Крім того, він підпорядкований Міністерству культури, а не Міністерству закордонних справ. Коли ви відкриєте інтернет-сторінку Інституту (www.lithua­nian­ culture.lt), то побачите, що в ньому працює тільки 16 співробітників! Як же вони справляються з таким величезним обсягом роботи? Адже, крім популяризації творчості професійних литовських митців, яку Інститут здійснює спільно з аташе з питань культури Литви, що працюють у 15 країнах, він реалізує програму підтримки перекладів і програму візитів, представляє на великих міжнародних заходах — Франкфуртській, Лейпцизькій, Лондонській та Болонській книжкових ярмарках, фестивалі культури Північних країн «Les Boréales» тощо — литовську літературу, ілюстрацію, музику, театр та інші види мистецтва. Також він щороку організовує сезони литовської культури, зокрема в Україні. Наприклад, протягом весняного та осіннього сезонів 2016 року в Києві, Львові та Одесі відбулося 88 заходів, що охоплювали 10 напрямків мистецтва. Завважмо, що тоді Інститут сприяв налагодженню співробітництва 24 культурних організацій з Литви і 43 з України. Невже тепер ми можемо лише згадувати чудову статистику минулих років і несміливо фантазувати про майбутнє? Але ні! Чимало людей не схильні зупинятися та скаржитися і знаходять засоби для здійснення міжнародних проєктів навіть в умовах пандемії.

8

| № 6 (12 0) 2 0 2 0

Фото Моніки Пожерскіте

— Пані Аушріне, почнімо, либонь, із запитання, що само напрошується: як організація без значних людських ресурсів, мережі філій і з дуже, визнаймо, скромним бюджетом втілює такий широкий спектр проєктів?

— Відповідь дуже проста, і вона полягає в головному стратегічно‑ му принципі нашої роботи. Ми орієнтуємося не на репрезентацію культури чи те, що можна нази‑ вати «виставковою» культурною дипломатією, — ми самі ініціюємо партнерську та іншу діяльність між культурними й мистецькими організаціями Литви та інших дер‑ жав. Сьогоднішнє культурне жит‑ тя все більше глобалізується, але йдеться не про те, що уніфікуються форми і сенси мистецтва, а про те, що найзмістовніше його джере‑ ло б’є там, де зустрічаються ідеї та відбувається обмін ними. Ми раді тому, що цими ідеями «заразився» уряд Литви, який не‑ щодавно затвердив нову стратегію представлення іміджу держави,

головне гасло якої — «Co-Create». Уже певний час ми працюємо згідно з цим принципом і бачи‑ мо, що з огляду на просування культури на міжнародному рівні він найрезультативніший. Коли

будуєш не сцени чи платформи, а мости, найважливішими якос‑ тями є талант домовлятися, ці‑ кавість до всього, що відбувається у світовій культурі, та відкритість до діалогу.

Інститут культури Литви представляє литовську літературу на Лондонському міжнародному книжковому ярмарку. Фото Северини Венcкуте № 6 (12 0) 2 0 2 0

|

9

Програма відвідувань Інституту культури Литви: південнокорейські експерти з образотворчого мистецтва зустрічаються з литовськими художниками. 2019. Фото Томаса Іванаускаса

Цифрова презентація Інституту культури Литви. 2020

10

| № 6 (12 0) 2 0 2 0

Камерний ансамбль NICO в Одесі. 2020. Фото Дмитра Скворцова

— Наприкінці минулого року вас обрали до Ради директорів мережі Національних інститутів культури ЄС (EUNIC). Яка роль Інституту культури Литви в цій мережі? Чи чують там ваш голос?

— У діяльності мережі EUNIC ми беремо участь уже понад десять років, і це не просто формальність. Це — можливість ділитися ідеями, знаннями, корис‑ ною практикою. Нас зближують спільні цінності, тож усі ми започатковуємо спільні проєкти й беремо в них участь. Мережа об’єднує і такі потужні організації, як Французький інститут або Гете-Інститут, і такі невеличкі, як наш, але всі однаково відповідальні за просування культури своїх країн і міжнародний рівень культурного сектора. Тому, на мій погляд, важ‑ ливо, щоб мережа представляла всіх своїх членів, щоб кожен з них знайшов у ній власне місце. Можливо, саме тому я мала велику підтримку колег під час по‑ дання своєї кандидатури до Ради директорів, і мене обрали. Кілька років тому ми організували у Вільнюсі зустріч менших учасників EUNIC, де обговорювали, чим саме може бути нам корисне членство в мережі. Наслідком зустрічі стала ініціатива «Job Shadowing», суть якої — можливість обмінюватися працівниками й таким чином учитися одне в одного. Це чудовий досвід, до якого з ентузіазмом долучилися мої колеги

з Інституту культури Литви. Також ми заохочуємо аташе з питань культури Литви приєднуватися до ді‑ яльності кластерів мережі EUNIC в країнах пере‑ бування. І вони не просто приєднуються, а й беруть участь у втіленні спільних європейських проєктів разом з партнерами з інститутів інших країн.

— Чи вдається Інститутові культури Литви ділитися досвідом роботи в умовах пандемії?

— Кризу, спричинену пандемією, можна назва‑ ти і кризою культури. Обмеження та ізоляція пере‑ дусім показали, що ми — соціальні істоти, для яких культура й мистецтво є засобами спілкування та са‑ мовираження, і вони так само необхідні, як їжа чи одежа, а інколи навіть більше. Міжнародні культур‑ ні стосунки опинилися під загрозою, бо їх основою була мобільність митців і фахівців у галузі культури. Утім, ми швидко збагнули, що попри ізоляцію мусимо продовжувати спілкуватися, обмінюватися ідеями та разом шукати шляхи подолання цієї особливої для всіх нас ситуації. Тому протягом минулого року я взяла участь у чималій кількості дискусій та семі‑ нарів, організованих у Литві та поза її межами. Також хочу згадати про Міжнародний форум культурної дипломатії, влаштований Українським інститутом, де я мала нагоду прочитати доповідь про «ковідний» досвід і рішення кризового часу. № 6 (12 0) 2 0 2 0

|

11

Фото Марії Кононенко

«Україна для нас — особлива країна»

Іна Кнюрєне, аташе з питань культури Литви в Україні Минулий рік видався цікавим, змістовним, на‑ сиченим, і він збагатив нас — маю надію, що взаємно. Хоча традиційних заходів, через усім відомі причини, було менше, наша діяльність меншою точно не стала. Мені пощастило, бо я працюю в оточенні творчих людей, а творчість виявляється за будь-яких умов і часом у зовсім несподіваному вигляді. З одного боку, пандемія «інфікувала», з друго‑ го — відкрила нові перспективи. Зараз багато що мож‑ на зробити, показати, вивчити, не виходячи з дому. Але зізнаюся, що я — не велика оптимістка з цього приводу, і для мене пандемія — це низка втрат. Най‑ болючіше я переживаю обмеження в живому спіл‑ куванні. І все‑таки сподіваюся, що це все минеться. На жаль, через пандемію довелося відмінити не один запланований захід. Утім, попри всі трудно‑ щі, були й дуже вдалі проєкти. Це і традиційні Дні литовського кіно в Києві, і виступ Камерного орке‑ стру нових ідей (NIKO) на фестивалі «Odessa Classics», і діяльність у кластері мережі Національних інститу‑ тів культури ЄС (EUNIC) і чимало іншого. Особливо я б хотіла відзначити Місяць литовської фотографії в Києві, якому жителі столиці приділили багато щирої уваги. У його рамках восени відбулося дев’ять виставок і близько десяти супровідних заходів. Щоправда, заплановані «живі» зустрічі з авторами та дослідниками литовського фотомистецтва ми зму‑ шені були провести віртуально, однак сподіваємося,

12

| № 6 (12 0) 2 0 2 0

що надолужимо це в майбутньому, коли продовжимо фестиваль в інших містах України. Україна для нас — особлива країна. Нас поєднує спільна історія Великого князівства Литовського, життя в умовах радянського режиму, схожі прагнення сьогодення. Цей спільний досвід відчувається в усьо‑ му — у людях, їхньому оточенні, мові, способі життя. Крім того, нас об’єднує визначна спільна культурна спадщина — від часів ВКЛ до радянського періоду. Однак ми й досі зустрічаємося з певними кліше, упе‑ редженнями та навіть перекрученням історії. Тому розповісти про Литву в Україні для нас так само важ‑ ливо, як і познайомити литовців з Україною. Співпра‑ ця інститутів пам’яті, науковців і приватних колек‑ ціонерів обох країн надає можливість переосмислити історичні наративи. Наші суспільства вже дозріли до обговорення роками замовчуваних, інколи бо‑ лісних питань, для того, щоб самостійно приймати не завжди легкі рішення. І тут багато про що можна сказати мовою мистецтва. Здобувши свободу, Литва мусила вибороти собі місце на культурній мапі Західного світу. В Україні нам було легше, тому що тут нас добре знали. Отже, своєю діяльністю ми насамперед хочемо показати, які ми є зараз, ким стали, подолавши свій шлях до сво‑ боди. І не лише для того, щоб «похвалитися» — більш важливим та актуальним ми вважаємо висловлен‑ ня своєї солідарності й підтримки. Ми прагнемо за‑ охочувати професійну співпрацю, сприяти творчим контактам литовських та українських митців, допо‑ магати їм знайомитися, бачитися і тому намагаємося побудувати якомога ширшу мережу безпосереднього спілкування. Тільки такий шлях здається нам надій‑ ним і перспективним. Коли ми представляємо сучасну Литву, то пе‑ реважно приділяємо увагу молодим митцям. Але не забуваємо й старі традиції співробітництва. Ми підтримуємо зв’язки з різними організаціями та куль‑ турними інституціями на державному й недержав‑ ному рівнях, і нас тішить щире взаємне бажання співпрацювати. Звісно, всі ми з нетерпінням чекаємо, коли живі зустрічі знову стануть можливими, і ми, як і раніше, відвідуватимемо одне одного, радітимемо спілку‑ ванню та втілюватимемо в життя нові творчі задуми. Бо справді дуже скучили за тим реальним культур‑ ним життям без кордонів… Ми плануємо резиденції для митців, фестивалі, експертні конференції, озна‑ йомчі візити та іншу діяльність, до якої може долу‑ читися велике коло людей. Я не хочу навіть думати, що все це так і залишиться планами, але різне може трапитися… Що ж, тоді шукатимемо альтернативних форм і нестандартних рішень. Минулий рік показав: багато що стає можливим, коли справді цього сильно бажаєш.

Р. Ґавяліс. Вільнюський покер. Видавництво Старого Лева, 2020. Переклад Володислава Журби

Програма грантових перекладів Інституту культури Литви: презентація творів литовських авторів для потенційних видавців з різних країн

— Розкажіть про програму візитів, що проводить Інститут культури Литви. Як вона реалізовується зараз, коли з усім відомих причин поїздки неможливі?

— Пандемія поставила в «режим карантину» не тільки участь наших митців у закордонних фе­ стивалях чи бієнале, але й призупинила програму візитів, що успішно діяла вже кілька років. У рамках цієї програми до Литви приїжджали міжнародні екс‑ перти в галузі культури, щоб познайомитися з на‑ шим професійним мистецтвом і далі запрошувати литовських митців до співпраці та спільної творчості. Тепер, коли «живі» візити стали неможливі, Інсти‑ тут мобілізувався й протягом доволі короткого часу перетворив їх на серію цифрових презентацій. Зо‑ крема, наприкінці минулого року були підготовлені мистецькі «вітрини» дизайну, літератури, сучасної експериментальної музики, джазу та візуальних мис‑ тецтв. На лютий запланована «вітрина» сучасного танцю. Такі презентації складаються із серії спеціально створених відеопортретів представників різних на‑ прямів культури, із заходів, що проводилися у від‑ даленому режимі, а також віртуальних зустрічей художників, письменників, музикантів, кураторів та інших учасників «вітрин» з різних країн. Звісно, багато хто вже втомився від віртуального життя, але наші «вітрини» привернули значну увагу, і ми спо‑ діваємося на плідні результати. Безсумнівно, ми віримо в одужання світу й у те, що ми знову зможемо зустрічатися фізично; ми чека‑ ємо гостей, у тім числі з України, з якими гулятимемо вільнюськими вуличками, відвідуватимемо галереї, концерти, творчі майстерні, репетиції і так створимо не один спільний проєкт!

— Мабуть, найменше за інші види мистецтва від пандемії постраждала література і, відповідно, програма підтримки перекладів?

— Так, обсяги цієї програми відчутно зросли. То‑ рік наш Інститут заклав фінансування на рекорд‑ ну кількість нових перекладів: ідеться про 46 книг і 35 уривків творів литовських авторів і виділені на це 135 тисяч євро. До того ж закордонні видавництва подали значно більшу кількість заявок. Ми бачимо в цьому наслідок планомірної роботи з перекладача‑ ми та видавцями літератури, яку не зміг перервати навіть COVID-19. Незважаючи на те, що минулого року було відмінено світові книжкові ярмарки, і го‑ ловні міжнародні літературні фестивалі потрапили під удар, Інститут шукав і знайшов нові, віртуальні можливості зацікавити литовською літературою за‑ кордонні видавництва. Але ще на початку 2020‑го ми встигли провести Вільнюський книжковий ярмарок, який відвідала рекордна кількість людей, та органі‑ зувати декілька «живих» візитів іноземних видавців до Литви. Ми запрошуємо українських видавців і перекла‑ дачів подавати заявки на участь у нашій програмі двічі на рік: до 1 квітня і до 1 жовтня. Минулого року програму було доповнено, тож зараз можна подавати заявки не лише на фінансування перекладів творів литовських авторів, але й на фінансування перекла‑ дів ілюстрованих книг (мальованих історій та графіч‑ них новел), а також на придбання авторських прав, ілюстрацій, фінансування дизайну, редагування, дру‑ ку тощо. Усю інформацію можна знайти на нашому інтернет-сайті.

— Дякуємо за розмову та бажаємо успіху в розбудові культурних мостів! Спілкувалася Влада Калпокайте Кручкаускене № 6 (12 0) 2 0 2 0

|

13

Півонія лікарська. 2020. Мідь, офорт (друкарська форма). 24,5 × 17 см

14

| № 6 (12 0) 2 0 2 0

«PAEONIA OFFICINALIS»: BEAUTIFUL, ELEGANT, THERAPEUTIC Botanical motifs and intricacies of executing various graphic techniques, the old printing press and the process of creating etchings, the artist’s museum exhibition tour and her master classes at “Atelier 36” and the work on a new project, a recurring theme of which became trees and the sea — all in a conversation with Oksana Stratiychuk — one of the most famous Ukrainian artists, the author of this “Antykvar” issue’s cover and the 100 collectable prints for its limited edition.

«Paeonia officinalis»: гарна, витончена, цілюща Про ботанічні сюжети та особливості роботи в різних графічних техніках, про друкарський верстат і «міцну воду» ми говоримо з Оксаною Стратійчук — однією з найвідоміших українських художниць, якій іноді доводиться почуватися фахівцем… з арт-терапії.

— Оксано, ми раді нашому співробітництву та вдячні за чудову ідею прикрасити обкладинку «Антиквара» зображенням півонії. З одного боку, це дуже характерний для вас мотив, а з другого, він цілком відповідає темі номера, бо півонія — лікарська рослина. Та почнімо не з її цілющих властивостей, а з ваших улюблених сюжетів. До яких ви звертаєтесь найчастіше?

— Загалом ботанічна тема цікавить мене досить давно. Мені подобається вдивлятися в рослини, ви‑ вчати, як у них усе влаштовано. Я можу милуватися голівкою часнику, цвітною капустою, кукурудзою, гілкою квітучої яблуні, бо все це по‑справжньому красиво й довершено. Знайти об’єкт для «медично‑ го номера» не було проблемою — існує безліч лікар‑ ських рослин, треба було тільки вибрати. І я вибрала Paeonia officinalis — гарну, витончену, цілющу.

— Ви маєте величезний досвід роботи в галузі друкованої графіки. Чи можна говорити про зростання інтересу до естампа за останні 10–20 років? І якщо так, то в чому, на ваш погляд, причина цього пожвавлення?

— Ми спостерігаємо зараз навіть не пожвавлен‑ ня — майже бум. І стосується це саме технік друкова‑ ної графіки, яка завжди була найдемократичнішим видом мистецтва. Офорт, ліногравюра чи ксилографія доступніші за ціною, ніж акварель чи пастель, що іс‑ нують у єдиному примірнику. Але в тиражованій графіці є особливість, на яку варто звернути увагу: кожен авторський відбиток є однаково цінним, адже і перший, і останній матимуть ті ж самі ознаки.

— Проте, мабуть, є певні відмінності, бо ж кожен аркуш друкується вручну?

— Тут багато залежить від техніки. Якщо, ска‑ жімо, в офорті я друкую відразу весь наклад, то від‑ мінностей практично не буде, хіба що десь трош‑ ки більше фарби піде… Але все одно це одна фарба і один папір, особливо коли йдеться про невеликі тиражі. Звісно, 100 офортів — це вже великий на‑ клад, їх за один день не надрукуєш. Утім, мені до‑ водилося виконувати й такі замовлення. Пам’ятаєте, на початку 2000‑х у Киє­ві була галерея «ARTEast»? Її власниця, Констанція Юзвишин, започаткувала для постійних клієнтів передплату, і раз на півроку № 6 (12 0) 2 0 2 0

|

15

Фото Іванни Стратійчук

вони отримували добірку з кількома авторськими від‑ битками від різних митців. Усі художники, з котри‑ ми вона співпрацювала, мали створити одну роботу в якійсь графічній техніці та надрукувати її накладом в 100 примірників. Іноді автор робив тільки малюнок, а потім звертався до колеги з проханням перевести його на дошку, протравити і власне надрукувати.

— Тобто на якомусь етапі до процесу можуть бути залучені інші майстри?

— Зараз це скоріше виняток, а раніше все було розділено: художник малює, гравер гравіює, дру‑ кар друкує. Якщо подивитися на класичну гравюру, там навіть у сигнатурі зазначено: за яким твором зроблено зображення, хто його гравіював, хто й де друкував. У ті часи потреба в друкованій графіці й зокрема в репродукційній гравюрі була величезною. Тепер такої потреби немає, тож гравюра існує винят‑ ково як мистецький напрям. Можна вважати, що це певний анахронізм, але чимало сучасних художників, у тому числі живописців, хочуть оволодіти графічни‑ ми техніками, аби збагатити свій творчий арсенал. І я їм у цьому допомагаю.

— А як ви самі прийшли до друкованої графіки?

— Я професійний графік, і займаюся цим уже багато років. У 1992‑му закінчила графічний фа‑ культет Київського художнього інституту, де ми ви‑ вчали три види друку — глибокий, високий, плаский,

16

| № 6 (12 0) 2 0 2 0

і відповідні техніки — офорт, гравюру, літографію. До речі, літографія була єдиною технікою, де відбит‑ ки з дошки робили не студенти, а майстри-друкарі. Це справді досить складний процес, проте згодом я змогла все надолужити.

— Але найчастіше ви маєте справу з офортом і, гадаю, з верстатом, що стоїть у вашій майстерні. Яких він часів?

— Це ще радянський прес, виготовлений на По‑ дільському заводі під Москвою. Чудова конструк‑ ція — проста й надійна, тут нема чому ламати‑ ся. Я працювала в різних мистецьких резиденціях і графічних майстернях за кордоном і можу сказа‑ ти, що він витримує конкуренцію з німецькими чи італійськими верстатами. Свого часу я купила цей прес за 100 доларів у вдови якогось художника. Кіль‑ ка років він пролежав розібраний в гаражі, а коли в мене з’явилася перша майстерня, я його зібрала й запустила.

— Повернімося до популярності графіки в наші дні. Мені здається, головна причина тут — не відносно доступна ціна, а зміна ставлення до «мистецтва на папері», здатність сприймати його як самодостатнє й самоцінне.

— Але такі речі не відбуваються самі собою: аби донести до людей необхідну інформацію, захопити їх графікою, треба докласти чимало зусиль. Вла‑ штовувалися, скажімо, виставки офортів Гойї чи

Тюльпани. 2009. Офорт. 50 × 52 см

Пливе кача. 2014. Офорт, акварель. 24 × 85 см № 6 (12 0) 2 0 2 0

|

17

Лист із Японії І. 2006. Офорт, акварель. 48 × 95 см

18

| № 6 (12 0) 2 0 2 0

№ 6 (12 0) 2 0 2 0

|

19

Перше серпня. 2015. Офорт, акварель. 64 × 85 см

Рембрандта, і люди відкривали для себе і саму техніку, і навіть слово «офорт», знайоме до того здебільшого фахівцям. Згодом з’явилися так звані відкриті май‑ стерні, де можна спостерігати, як друкуються графічні твори, долучитися до процесу — а він і справді заво‑ рожує. Можна також взяти участь у майстер-класах, котрими тепер часто супроводжуються виставки, по‑ дивитися зроблене для цього відео. Усе це сприяє по‑ пуляризації графіки та збуджує інтерес до неї.

— У яких графічних техніках працюєте ви?

— Звісно, моя найулюбленіша техніка, що фак‑ тично зробила мені ім’я, — офорт. Її ще називають інталіо, цебто глибокий друк.

— Як це відбувається?

— Поясню на прикладі нашої «Півонії». Як осно‑ ву я використала мідь, хоча травити можна і цинк, і латунь, і навіть сталь. Технологія проста: шматок металу покривається кислотостійким лаком, а потім художник чи гравер наносить на нього зображення, прошкрябуючи лак до металу. Робиться це голкою, що є основним інструментом офортиста. Після цього дошку занурюють у кислотний розчин, що вступає в реакцію з металом. Кислота «проїдає» заглиблення,

20

| № 6 (12 0) 2 0 2 0

утворюючи в металі канавки. Це і є процес травлення. Чим довше тримати в розчині дошку, тим глибше будуть канавки, а значить і рисунок вийде темнішим. Коли травлення завершено, ми змиваємо кислото­ стійкий лак і наносимо в заглиблення фарбу. Потім прибираємо її залишки з поверхні, кладемо на дошку зволожений папір, придатний саме для глибокого друку, і пропускаємо між валами преса, щоб папір забрав фарбу з глибини. Ото, власне, й усе. Додам тільки, що до появи офорта була різцева гравюра, коли всі заглиблення вирізалися граверами вручну. А тут працює кислота, та й само слово «eau-forte» перекладається з французької як «міцна вода».

— Художники відразу малюють на дошці чи роблять спершу ескіз?

— Зазвичай ескіз є. Відомо, що Рембрандт вико‑ нував свої серйозні композиції в офорті саме за ес‑ кізами. Але є цілі серії, коли він просто ґрунтував шматочки міді, ішов з ними «на етюди» і малював те, що бачив. Іноді мені здається, що Цорн також так працював… Гадаю, тут має значення темперамент ху‑ дожника та його майстерність рисувальника. Але як на мене, краще виконати ескіз, щоб не помилитися. Сама я завжди його роблю, потім переношу на кальку

Натюрморт І. 1996. Офорт, акварель. 65 × 55 см № 6 (12 0) 2 0 2 0

|

21

і на ґрунт, а вже далі — в межах готової композиції — можу імпровізувати й до‑ давати деталі.

— Гаразд, офорт — улюблена техніка. А що крім нього?

— Я вже згадувала про літографію, яку інколи роблю і самостійно друкую. Ще одна техніка плоского друку — моку‑ літо, де основою слугує фанера. Її особ­ ливість полягає в тому, що на відбитку проявляється текстура деревини. Для України ця техніка досить нова, тож я намагаюся привнести її на наші тере‑ ни. На відміну від класичної літографії, що потребує спеціального дуже дорогого обладнання (воно є тільки в художній Академії, Видавничо-поліграфічному ін‑ ституті при КПІ та в одній на весь Київ приватній літографській майстерні), з фанери я можу друкувати у власній майстерні на звичайному офортному пресі. Але через те, що друкарська фор‑ ма нестабільна — все‑таки це не метал, наклад мокуліто буде зовсім невеликим. Також я охоче працюю в техніці га‑ рячої емалі. Для мене це логічне про‑ довження офорта, бо матриця офортної форми сама по собі дуже красива, а якщо її вкрити блискучими емалями, вона перетворюється на самодостатній мис‑ тецький твір. Отже, коли мені набридає чорно-біле, коли хочеться кольору й вог‑ ню, я беруся за емаль.

— Як сьогодні відбувається спілкування художника-графіка з публікою? Є галереї, що цілеспрямовано зай­ маються популяризацією графічних творів?

— На жаль, суто графічних галерей в Києві нема. Сама я тісно співпрацюю з галереями «Триптих АРТ» і «Білий світ», а, скажімо, у середині 2018 року відбула‑ ся ретроспективна виставка моїх офортів у Національному музеї Тараса Шевчен‑ ка. Тоді ж таки донька Іванна надихнула мене на музейне турне. Почалося воно в Одесі, потім були виставки в Сумській муніципальній галереї, музеях Хмель‑ ницького, моїх рідних Чернівців і, наре‑ шті, восени минулого року — у Дніпрі.

Квіти алое. 2019. Мокуліто. 110 × 50 см

22

| № 6 (12 0) 2 0 2 0

— Іванна кілька разів писала для нашого журналу, але тепер, наскільки я знаю, вона пробує себе як художник і взагалі працює з вами «в одній команді»?

Капуста і часник. 2012. Офорт. 25 × 50 см

Настурції. 2016. Мідь, емаль. 47 × 50 см № 6 (12 0) 2 0 2 0

|

23

— Вона мистецтвознавець і гарний адміністратор, стежить за публікаціями, зберігає в ком­ п’ютері всі архіви, фотографує, знімає ролики, малює, навчи‑ лася друкувати… Їй завжди були цікаві всі ці процеси, але чомусь, коли я вирішила відда‑ ти її до художньої школи, вона не схотіла. Тепер я бачу, що мені, либонь, треба було бути наполегливішою…

з людьми. Міловзоров погодив‑ ся, ми щось пофарбували, помі‑ няли світло, поставили верста‑ ти й почали проводити заняття. Не скажу, що там уже все при‑ ведено до ладу, але для такої діяльності, яку веде майстерня, приміщення цілком придатне. Олександр Петрович друкує там гравюри, а Іванна весь ми‑ нулий рік самостійно проводи‑ ла в «Atelier 36» заняття.

— І разом з Іванною ви працюєте у Відкритій творчій майстерні на Андріївському узвозі? Розкажіть про неї докладніше.

— Колись це була приватна майстерня Олександра Міло­ взорова, яку він згодом перетво‑ рив на галерею «36». Свого часу я студенткою прийшла туди зі своїми роботами, і Міловзоров сказав: «Давай зробимо вистав‑ ку». Він підтримав мене тоді, як і багатьох інших художників, у яких бачив творчий потен‑ ціал. І ось років зо два чи три тому я навідалась до галереї й побачила, що вже вона по‑ требує певної допомоги. Я за‑ пропонувала Олександрові Петровичу: «Давайте будемо щось робити разом». На той момент у мене була маленька майстерня на Оболоні, і я по‑ думала, що буду там займа‑ тися власною творчістю, а на Андріївському — працювати

— Чого конкретно навчають у майстерні?

— Технік високого та гли‑ бокого друку. Приміром, коли ми тільки відкрилися, великої популярності набуло мокуліто, і я показувала, як усе це ро‑ биться. Крім того, до нас звер‑ таються люди, які хочуть щось надрукувати в тиражі — зазви‑ чай ті, що мають фахову під‑ готовку та цікаві ідеї.

Дерево ІІ. 2020. Модульний офорт, акварель. 122 × 32 см

24

| № 6 (12 0) 2 0 2 0

— Це переважно молоді митці?

— Не тільки. Є й старші люди, котрим просто хочеться спілкуватися. І тоді я почуваюся скоріше фахівцем з арт-терапії… Але, коли бачу здібності та ре‑ зультат, то працюю з величез‑ ним задоволенням і навіть біль‑ ше, ніж передбачалося.

— Зараз важко говорити наперед, але, можливо, ви плануєте якусь виставку?

Відкриття виставки мокуліто в Одеському художньому музеї. 2018. Фото Юрія Віслоуха

— Так, найближчими днями сподіваємося відкри‑ ти нашу спільну з Валерієм Шкарупою експозицію в галереї «Imagine Point», де я збираюся показати де‑ кілька пейзажів. Давно хотіла спробувати себе в цьо‑ му жанрі й нарешті наважилася. Лейтмотив — дерева і моря. До пейзажної теми я підбиралася довго, бо мене цікавили не «портрети» конкретних, усіма впізнава‑ них місць, а пейзаж як ідея, пейзаж-узагальнення. І от — моря і дерева, хоча спершу думала про дерева та гори… Але потім, коли вже почала, у старій книж‑ ці про китайський пейзажний живопис прочитала,

що класичним варіантом є саме «гори-води» — як поняття пейзажу взагалі. Може, я це знала і забула, а може в мене такий шлях… Проте в моїх компо‑ зиціях обов’язково будуть горизонталь і вертикаль як дві константи в пейзажі. Горизонталь — це моря, вертикаль — дерева. Отакий задум. Реалізуватиметься він потроху, до травня, коли має бути представле‑ ний як «сольний» проєкт у галереї «Триптих АРТ». Гадаю, що встигну. А коли пощастить, то й каталог надрукуємо. Спілкувалася Ганна Шерман

Море ІІІ. 2020. Модульний офорт, акварель. 24,5 × 138 см № 6 (12 0) 2 0 2 0

|

25