Журнал "Антиквар": Традиція і стиль. До 220‑річчя заснування Києво-Межигірської фаянсової фабрики

№ 1–2 (109) 2019 Тема номера:

Антиквар

Журнал про мистецтво та колекціонування

«Біле золото» Межигір’я

№ 1–2 · 2019

Антиквар

109

Традиція і стиль До 220‑річчя заснування Києво-Межигірської фаянсової фабрики

від редакції

Фото Павла Шевчука

Хедлайнер цього номера журналу «Антиквар» — виставковий проект Національного музею історії України «Традиція і стиль», присвячений 220‑річчю заснування Києво-Межигірської фаянсової фабрики. Співпраця з державним музеєм для нашого видання — завжди бажана, але все ще рідкісна можливість долучитися до висвітлення фундаментальних академічних напрацювань. На жаль, теперішня практика публікацій подібних досліджень зазвичай здійснюється у двох антагоністичних вимірах: «на гора» видаються або кондові зразки герметичного анахронічного псевдоакадемізму, або відверта маркетингова попса, що заграє з публікою на території маскульту, знецінюючи інтелектуальний та духовний вміст і зміст куль­тур­ноіс­то­рич­ного надбання. Делікатна розгерметизація музейного контенту, коректна адаптація та шаноблива презентація здобутків наукової спільноти

Журнал про мистецтво та колекціонування

Контент-редактор сайту: Яків Кіпніс Головна бухгалтерка Світлана Гетьман getman-8@ukr.net тел.: +380 (97) 474-98-95 Директорка з розвитку та розповсюдження Анна Терлецька тел.: +380 (96) 303-23-01 Переклад англійською Семен Кіпніс

II

ISSN 2222-436X

Засновник та видавець ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“»

Наукова та літературна редакторка: Тамара Васильєва vasylieva.tamara@gmail.com

Коректорка: Світлана Школьник

Ганна Шерман, головний редактор

Журнал видається з жовтня 2006 року Видання зареєстровано у Міністерстві юстиції України Свідоцтво про реєстрацію: КВ №15001-3973ПР від 25 березня 2009 року

Директорка ВД «Антиквар» та головна редакторка журналу: Ганна Шерман shermanna@gmail.com тел.: +380 (67) 445-66-82

Арт-директор: Михайло Воронков

для більш широкої аудиторії — і мета, і метода редакційної політики «Антиквара». Саме формат і досвід нашого видання дозволяють створювати якісний та яскравий науково-популярний контекст, у якому візуалізується та формулюється загальне культурологічне значення певних історичних чи мистецьких явищ та їх чуттєве сприйняття у сьогоденні. Отже, перший номер 2019 року присвячено Києво-Ме­ж и­ гірській фаянсовій фабриці, що стала для українських земель знаковим підприємством «білого золота» подібно до Майсена для Німеччини, Севра для Франції, Херенда для Угорщини. Нині ми повертаємо собі знання про історію та продукцію цієї фабрики, а разом з тим — знання про втрачену історію самого Межигір’я як місця походження та нашарування символічних для України явищ і смислів.

Усі права на матеріали, опубліковані у журналі «Антиквар», належать ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“». Передрук без письмової згоди редакції заборонений. При використанні матеріалів посилання на «Антиквар» обов’язкове. Усі права застережено. Матеріали з позначкою публікуються на правах реклами. Редакція не несе відповідальності за достовірність інформації, що міститься в рекламних матеріалах. Надіслані тексти не рецензуються та не повертаються. Думки авторів статей, розміщених на наших сторінках, можуть не збігатися з позицією редакції. Надруковано у ТОВ «Вістка» пер. Новопечерський, 5, м. Київ, 01042. Тел. +38 (044) 583 50 94 Наклад 1500 прим. Ціна договірна. Підписано до друку 26.12.18 © «Антиквар», 2019

Адреса редакції та видавця вул. Володимирська, 5, оф. 6, Київ, 01001 Тел./факс: +380 (44) 278-39-28 antikvar.info@gmail.com http://antikvar.ua

На обкладинці:

Ваза-ритон. 1846. Фаянс; скульптурний декор, рельєф. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

ЗМІСТ 2

Ярослав Затилюк, Юлія Осташевська Калейдоскоп історій та раритетів Мистецькі шедеври з Межигір’я на виставці в Національному музеї історії України

CONTENTS 2

Yaroslav Zatyliuk, Yuliya Ostashevska The Kaleidoscope of Stories and Rarities Exhibition of artistic masterpieces from Mezhyhirya at the National Museum of the History of Ukraine

36 Олексій Зотиков Кантата для межигірського відлуння Від давнини до сьогодення

36 Oleksiy Zotykov Cantata for the Mezhyhiryan Echo From ancient to modern times

42 Вірність невидимому Колекціонер Дмитро Піркл про «втрачену історію» Межигір’я

42 Loyalty to the Invisible Collector Dmytro Pirkl discusses the “lost history” of Mezhyhirya

48 Ольга Школьна «Біле золото» Межигір’я З історії Києво-Межигірської фаянсової фабрики

48 Olha Shkolna “The White Gold” of Mezhyhirya From the history of the Kyiv-Mezhyhirya Faience Factory

78 «Від абсолютного невтручання до повного відтворення» Художник-реставратор Національного музею історії України Наталія Ревенок про особливості відновлення порцелянових і фаянсових виробів

78 “From Absolute Non-Intrusion to Full Reconstruction” Art conservator of the National Museum of the History of Ukraine Natalia Revenok discusses the nuances of restoring porcelain and faience pieces

84 Людмила Федевич Легенди, що живуть і досі Межигірський фаянс із колекції Оскара Гансена у зібранні Сумського художнього музею

84 Liudmyla Fedevych Living Legends Mezhyhirya faience from Oskar Hansen’s collection stored at the Sumy Museum of Art

90 Юлія Шиленко «История моей жизни составляет часть истории моей Родины» Межигірський слід у творчості Тараса Шевченка

90 Yuliya Shylenko “The story of my life is a part of my Homeland’s history” Traces of Mezhyhirya in the works of Taras Shevchenko

94 Олена Слободянюк «Видел во сне Межигорского Спаса…» До атрибуції малюнка Т. Г. Шевченка «Києво-Межигірський монастир»

94 Olena Slobodianiuk “I Dreamt of the Mezhyhirya Savior...”

On the attribution of Taras Shevchenko’s drawing “Kyiv-Mezhyhirya Monastery”

97 Мілена Чорна Культурний капітал Києво-Межигірської фаянсової фабрики Питання ціни й цінування

97 Milena Chorna Cultural Capital of the Kyiv-Mezhyhirya Faience Factory The issue of price and value

100 Дар’я Добріян, Ігор Понамарчук-молодший «Маємо честь і приємність запросити Вас…» Венеційське листування Олександра Мурашка

100 Darya Dobriyan, Ihor Ponamarchuk Jr. “With honor and pleasure, we invite you…”

Venetian correspondence of Oleksandr Murashko

110 Олег Сидор-Гібелінда Шенборнські парасольки, або ж Воловець, любов моя Закарпатські пленери Ольги Кравченко

110 Oleh Sydor-Hibelinda Shenbornian Umbrellas, or Volovets, My Love Olha Kravchenko’s Transcarpathian plein airs

116 «Восхищайтесь талантливыми, храните их в своей душе…» Інтерв’ю із Зоєю Гінзбург, удовою художника Бориса Гінзбурга (1933–1963)

116 “Admire the talented, keep them in your soul...”

Interview with Zoya Ginsburg, widow of the artist Boris Ginsburg (1933–1963)

122 Олександр Брей Майстер, який нікого не залишає байдужим Про творчі пошуки чернігівського живописця Євгена Кріпа (1948–2016)

122 Oleksandr Brei The Master Who Leaves No One Indifferent On the artistic endeavors of the Chernihiv artist Yevhen Krip (1948–2016)

III

Вступне

слово запрошеного редактора

«Традиція і стиль»

2018 рік Національний музей історії України закінчує великою виставкою «Традиція і стиль», присвяченою 220‑річчю заснування Києво-Межигірської фаянсової фабрики. Для нас цей проект має особливе значення, адже він є прямим продовженням справи збереження, вивчення та популяризації спадщини славетного вітчизняного підприємства, розпочатої ще у першій чверті минулого століття. Попри те, що фабрика існувала трохи більше 75 років, вона ввійшла і в історію українського виробництва ХІХ століття, і в історію українського декоративно-прикладного мистецтва. Мануфактура була місцем постійних технічних і художніх експериментів, що дозволило їй не тільки конкурувати з англійськими, німецькими та російськими виробниками, але вийти на лідируючі позиції, привернувши до себе увагу найвибагливіших цінителів «білого золота». Тож недарма М. Біляшів­ ський — перший директор Київського художньо-про­м ислового і нау­кового музею, попередника нашого музею, розглядав цю фабрику як «стартовий етап» у становлен-

IV

ні традицій українського фаянсу. І саме він почав активно формувати колекцію межигір­ських виробів, роблячи акцент на предметах, що не мали закордонних аналогів і засвідчували власне українську культурну традицію. За його словами, такі вироби «більше не є повторами закордонних видань, а носять за формою, фарбуванням і призначенням місцевий характер».

1925 року М. Біляшівський організував першу виставку ме­ жигірського фаянсу. Готувалася вона кілька років, причому чимало предметів доводилося купувати в антикварів, котрі, за словами мистецтвознавця Є. Кузьміна, «скуповували і виманювали у селян Київщини і Полтавщини за безцінь дорогоцінні вироби давно закритої Межигірської фабрики». Цитована фраза — з публікації 1911 року — говорить про те, що предмети з Межигір’я вже тоді шанувалися як культурними діячами, так і торгівцями, що могли непогано на них заробити. Волею долі велика межи­г ір­ ська колекція нашого музею-по­ пе­ред­ника тепер розпорошена по різних зібраннях. І хоча останнім часом Національний музей Тараса Шевченка та Національний музей народного декоративного мистецтва України виставляли свої зібрання межигірського посуду, жодна з цих експозицій не пропонувала глядачеві того, що майже 100 років тому зробив М. Бі­ля­шів­ський. А саме — дати уявлення про рівень виробництва, уподобання та мистецькі традиції України в ХІХ столітті. Тож мета нашого проекту — якнайповніше представити асортимент продукції Києво-Ме­жи­гір­ської фабрики та вибудувати візуальну розповідь про становлення самобутніх рис власне українського фарфорофаянсового виробництва.

Експозиційний матеріал представлено відповідно до технології виробництва, що зазнавала змін у різні періоди існування фабрики, і в залежності від типології предметів. Так, в окремих вітринах демонструються речі культового призначення (лампади, хрести, писанки), посуд, декоративні вироби (статуетки, вази тощо). Крім того, виставку доповнено видами старого Межигір’я, пам’ять про яке зберігають малюнки Тараса Шевченка, Федора Солнцева, поштові картки початку ХХ століття. Основу експозиції склали предмети, що зберігаються у нашому музеї. Також до неї ввійшли твори з Національного музею Тараса Шевченка, Сумського обласного художнього музею імені Никано­ра Онацького, Вишгородського іс­т о­р ико-культурного заповідника, листівки з приватної колекції Дмитра Піркла. Звісно, що супровідні ма­т е­ ріа­ли виставки не в змозі охопити величезне коло питань, по­в’я­за­них з історією, технологією, майстрами, замовниками, асортиментом і ціновою політикою підприємства, художніми особливостями виробів, співвідношенням у них запозиченого та власного. Тому логічним продовженням виставки й водночас самодостатнім видавничим проектом став спеціальний випуск «Антиквара», до підготовки якого були залучені відомі мистецтво­ знавці, музейники, колекціонери. Ми раді такому співробітництву ще й тому, що спільними зусиллями зможемо роз­ширити уявлення наших співвітчизників про підприємство, яке стояло біля витоків українського фарфоро-фаянсового виробництва. Тетяна Сосновська, генеральний директор Національного музею історії України

Глечик. 1831. Фаянс; скульптурний декор, рельєф, розпис. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

2

Ярослав Затилюк, Юлія Осташевська, куратори виставки ««Традиція і стиль»

Калейдоскоп історій та раритетів Мистецькі шедеври з Межигір’я на виставці в Національному музеї історії України

Абрагам ван Вестерфельд. Вигляд Межигірського монастиря під Києвом. 1651 (копія XVIII ст.). Туш, перо

Межигір’я здавна вважали особливим місцем. Початки його історії пов’язували з добою Володимира Святославича, а пізніше — володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, якому приписували надання коштів на зведення кам’яного монастиря. Упродовж кількох століть він був справжнім сакральним центром Запорозької Січі, а в кінці XVIII століття, коли монастир було скасовано, на його місці постала

фаянсова фабрика, що прославила Межигір’я далеко за межами Київщини та Російської імперії. Пересічного українця це місце більше приваб­ лює мальовничим пейзажем і легендами про тутешні скарби — чутки про них зачаровують не менше за природну красу. Взяти хоча б оповідки про заховану десь тут бібліотеку Ярослава Мудрого чи про дуб його батька, хрестителя Русі Володимира

THE KALEIDOSCOPE OF STORIES AND RARITIES The curators of the "Tradition and Style" exhibition Yaroslav Zatyliuk and Yuliya Ostashevska discuss artistic masterpieces from Mezhyhirya exhibited at the National Museum of the History of Ukraine. "Behind these rarities is history in its multiple dimensions. On the one hand, it's the past of the factory itself and its artisans, on the other it is the subsequent stories of the items associated with the formation of first collections of Mezhyhirya products, with their research, and the fates of their collectors themselves”.

3

Святославича. Ці легенди захоплювали ще читачів київських путівників ХІХ століття. Але є межигірські скарби, що існують не тільки в оповідях: побачити їх можна в Національному музеї історії України (НМІУ), Сумському обласному художньому музеї ім. Н. Онацького, інших державних і приватних зібраннях. Йдеться про вишукані вироби Києво-Межигірської фаянсової фабрики (КМФФ). Свого часу ними залюбки користувалися заможні українці та придворна еліта, а вже за чверть століття по закритті підприємства їх почали збирати як цінні твори декоративно-прикладного мистецтва. За цими раритетами стоїть історія в кількох вимірах. З одного боку, це минуле самої фабрики та її майстрів, з

другого — подальше життя предметів, пов’язане з формуванням перших колекцій межигірських виробів, з їх дослідженням і долями самих збирачів. Загалом це і визначає комплексний «історичний паспорт» мистецьких скарбів Межигір’я, зокрема тих, що зберігаються в НМІУ.

Фабрика та її вироби Мануфактура проіснувала майже 80 років — з 1798‑го по 1877‑й. За цей час нею керували різні установи та орендарі, але всі вони мали одну й ту саму мету — зробити виробництво прибутковим. І всі були єдині в тому, як цього досягти: знайти спосіб виробляти фаянс «англійського типу» (за зразком веджвудського) і максимально знизити

Вазочка для квітів. 1849. Фаянс; скульптурний декор, рельєф, розпис. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

4

собівартість. Здавалося б, необхідні передумови для цього були, адже фабрику створили безпосередньо на місці основного виробничого ресурсу — саме тут у 1790‑х роках було відкрито поклади глини високої якості, а дрова, необхідні для горнів, міг забезпечити довколишній ліс. Усе інше зручно було доставляти водним шляхом. Більше того, до фабрики від самого її заснування приписали селян з довколишніх сіл, тобто забезпечили робочою силою. Тож було все для надприбуткового виробництва. Однак, хоч як це парадоксально, зліт фабрики тривав недовго, а згодом вона й зовсім збанкрутувала. Проте у спадок залишила неповторні речі, де органічно поєднано європейські та українські традиції. Загалом, історія Межигірської фабрики — це історія наполегливих творчих пошуків її майстрів: експериментів з фаянсовою масою, різноколірними поливами, друком, рельєфним орнаментом. Тарілки з виноградним листям, з зеленою чи бузковою глазур’ю, з видами Киє­ва та інших місць, вази з антич­ними сюжетами — це лише кілька прикладів, що дозволяють судити про багатий асортимент і стильові особ­ ливості продукції. А почалося все з маленької чайної пари, яку саксонський майстер Йоган Христофор Краніх виготовив як зразок для Катерини ІІ. Він же згодом став першим головним майстром підприємства, склавши план його розбудови Передбачалося, що тут будуть працювати 42 майстри, 40 робітників і 80 учнів. Перші вироби з’явилися на фаб­ риці у 1804 році, а перші прибутки — приблизно через чотири роки, коли завдяки іншому саксонцю, Християну Вімерту, стали випускатися вироби з поливами. До речі, головним майстром КМФФ був тоді киянин Ілля Єрмоленко, який починав працювати ще під керівництвом Краніха. Однак прибутками фабрика радувала недовго. У 1810‑му її вивела з ладу сильна пожежа, а через дев’ять років на підприємство чекало інше випробування: після

Кавник. 1813. Фаянс; скульптурний декор, рельєф, друк, люстрування. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

5

Супниця з гербом Кушельових.

1820–1830‑ті рр. Фаянс; скульптурний декор, рельєф, друк, розпис. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

6

Тарілка та клеймо на звороті. 1831. Фаянс; друкований малюнок. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

Блюдо з гербом. 1830‑ті рр. Фаянс; друк. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

спрощення митних правил вітчизняний ринок заполонив іноземний фаянс, і попит на межигірський стрімко знизився. Красномовний приклад: 1819 року фабрика змогла продати виробів на 2 905 крб, тоді як виготовлено їх було на 10 000! До того ж конкурентами були не тільки англійські чи німецькі підприємства, але й фабрики у Баранівці, Зарудді, згодом — Волокитинська порцелянова мануфактура Андрія Міклашевського. За таких умов єдиним виходом для межигірців ставали пошуки нових рецептур і власного стилю. Постійне експериментування було пов’язане також з намаганнями розкрити технологію виробництва англійського фаянсу й у такий спосіб знизити собівартість продукції, а головне — зробити її привабливою для споживачів. І треба визнати, що межигірським

7

Ваза для фруктів з видом Сенатської площі у Петербурзі.

1820–1830‑ті рр. Фаянс; друкований малюнок. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

8

майстрам вдавалося вражати покупців «новинками». Уперше це сталося 1802 року, коли Х. Вімерт винайшов «мармуровий фаянс», що створювався шляхом змішування різнокольорових глин. Та найбільшого розголосу набуло інше відкриття: 1811 року саме на КиєвоМежигірській фабриці вперше у Російській імперії було застосовано техніку друку на посуді, суть якого полягала у послідовному перенесенні зображення з мідних дощок на папір, а далі на черепок. Ще у 1756‑му цей недорогий, але дуже ефектний вид декору розробили англійці, але, певна річ, він був промисловою таємницею. Розгадка межигірцями «англійського секрету» мала такий резонанс, що авторитетний журналіст і публіцист Павло Свиньїн присвятив Межигірській фабриці спеціальну публікацію у санкт-петербурзькому журналі «Сын отечества» (1816, № 7). Він представив читачеві образ процвітаючої фабрики з великим майбутнім, однією з передумов чого була саме техніка

друку. Останнє, за його словами, посилило не тільки красу, а й міцність виробів, що «не поступаються посудові англійському чи французькому ні легкістю, ані вишуканістю, ані приємністю форм». Поза тим, у публікації згадано, що розкриттям таємниці межигірці зобов’язані «полоненому французові-сол­дату, який був удома фаянсовим фабрикантом і на настій­ну вимогу начальства та за декотру суму грошей відкрив цей важливий секрет» (виділено нами). Український історик Н. Полонська-Василенко (1884–1973) не знайшла в архівах фабрики жодного натяку на ім’я того француза, натомість відшукала одне з подань директора фабрики Бородіна (1827 року), у якому він без зайвої скромності приписував це досягнення собі: «Досі ніхто в імперії не друкував під глазур’ю… однак я своїм наполегливим старанням упровадив це друкування й навчив цьому підмайстра Бегуновського». Навряд чи Свиньїн — сучасник подій та гість фабрики — щось переплутав.

9

Тим більше, що він таки розказав про діяльність ще одного француза, який марно витратив чималі кошти на виготовлення водяного двигуна для фабрики, а після цього «у Києві зайнявся випіканням паштетів». У будь-якому разі, друк на посуді став невід’ємною ознакою власне межигірського стилю, а ключову роль у його становленні зіграв випускник Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі художникгравер Дмитро Іванович Степанов, який працював на фабриці з 1817 по 1853 рік. Саме з його ім’ям пов’язане виробництво тарілок з видами Києва, а також замовних сервізів з дворянськими гербами. Показово, що у 1830‑ті роки петербурзькі чиновники вважали Степанова єдиним тутешнім майстром, «здатним виготовляти речі на замовлення й зі смаком… а всі інші тут є селяни, у яких кисть погано ходить у руках». Маючи таку думку, управителі зі столиці були впевнені, що комерційний успіх

Тарілка. 1830‑ті рр. Фаянс; рельєф, кольорова полива. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

Чашки та молочник у «готичному стилі».

1830‑ті — 1840‑ві рр. Фаянс; рельєф, кольорова полива. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

10

фабрики можливий винятково завдяки копіюванню англійського фаянсу. Для цього вважалося за найкраще залучати на вигідних контрактних умовах іноземних майстрів. Однак з іноземцями найчастіше не складалося. Про один з таких провалів оповідає у своєму нарисі про історію Києво-Межигірської мануфактури (на жаль, ще й досі неопублікованому) Н. Полонська-Василенко. Так, 1845 року фабрика уклала конт­ракт з німцем Карлом Отто, на вимогу якого керівником токарської майстерні тоді ж було призначено його сина Густава. Уже наступного року дирекція та реалізатори товарів засвідчили факт погіршення якості виробів, тож на посаду старшого майстра повернули «свого» — Івана Єрмоленка. У 1852 році подібна ситуація повторилася з Карлом Петером — вихідцем з Богемії, котрий запросив за свою роботу 3 000 крб замість пропонованих у контракті

600 крб. Захмарну платню затвердили у столиці, однак досягнення Петера видалися доволі скромними: з ним безпосередньо пов’язана лише поява на виробах поліхромних оздоб і виготовлення окремих предметів розкоші. З донесень адміністрації фабрики дізнаємося, що куплену за його наполяганням у Берліні парову машину сам же майстер не зміг запустити. А головне — не виходило виготовляти посуд за його рецептурою у ме­ жигірських горнах. Петер виправ­ довувався недобросовісною роботою підлеглих (зокрема, свого помічника Єрмоленка) та звинувачував їх у навмисному псуванні рецептів. На це директор фабрики Бабушкін відреагував черговою скаргою на Петера, який, за його висловом, перетворив робітників «на особистих слуг, кого на кухаря, кого на кучера…». Хоч би там як, але формування основних стилістичних ознак межигірських виробів

пов’язане з поколінням місцевих майстрів — Івана Єрмоленка, Петра Беденка, Семена Шевченка, Олексія Грунченка та інших, які у 1830‑х роках виробили неповторний «межигірський стиль». Передусім ідеться про посуд, укритий поливою та рельєфним візерунком. Уже на столичних промислових виставках, заведених з 1829 року у Петербурзі, відзначалася межигірська продукція із зеленою, бузковою та блакитною поливами — чайні та столові сервізи, посуд для десертів тощо. Як бачимо, межигірські майстри з успіхом експериментували, і це — попри інструкції, надіслані зі столиці разом із взірцями англійських виробів. Зокрема, 1831 року на фабрику доставили зразки декорування тарілок «різними колерами з етрусками». Майстрами було випущено заплановану серію, до якої належить тарілка зі жрицею біля жертовника на синьому тлі.

11

Загалом, після 1830‑х років продукції фабрики властиве значне сюжетне розмаїття. До цього часу вироби мали більш стриманий ампірний декор з характерними для цього стилю образами та мотивами. Крім того, в них явно проглядала орієнтація на англійські зразки — передусім фабрики Джозаї Веджвуда, який був палко закоханий в античне мистецтво, вивчав давні камеї та вази і навіть містечко, де він розгорнув своє виробництво, назвав «Етрурія». У 1834 році межигірці отримали зразки та інструкції, що мали допомогти їм налагодити випуск предметів з друкованим малюнком і розписом посуду «на манір китайських різними кольорами». Водночас майстри самостійно вводять інші сюжети. Про це, зокрема, свідчать тарілки 1831 року з зображеннями середньовічних замків і вигаданих ландшафтів. А го­ловне — вироби щедро оздоблюються

декором, що надає їм «місцевого колориту». У рельєфних тарілках, приміром, використовуються мотиви, запозичені з довколишньої природи — листя смородини, винограду, дуба, стилізовані зображення соняшника чи хмелю з плодами. Сама ж поверхня вкривається кольоровими поливами, відтінки яких варіюються від блакитного до коричневого й навіть рожевого. З кінця 1840‑х років, коли фаб­рика вже перебувала у глибо­кій фінансовій кризі, вироб­ницт­во в основному зосередилось на предметах розкоші — насичених декором величезних вазах, бра, статуетках. У 1851–1853 роках починають виготовляти так звану бісквітну продукцію, опановану завдяки гірничому інженеру, випускнику Петербурзького технологічного інституту Івану Жиліну. У ці роки було випущено різні бісквітні чорнильниці, корзинки, настільні бюсти Й. В. Ґете, «короля тенорів» Дж. Б. Рубіні, статуетки

Тарілка із зображенням жриці.

1831. Фаянс; друк, розпис. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

12

Блюдо та соусник у «китайському стилі».

1831–1839 рр. Фаянс; рельєф, розпис. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

13

Тарілка «Сонях» і тарілка з декором із квітів і метеликів.

1840‑ві — 1860‑ті рр. Фаянс; рельєф, кольорова полива. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

14

«Плутон», «Меркурій», «Вакханка», «Інвалід» (солдат, покалічений на війні 1812 року). Сьогодні ці вироби вважаються справжніми раритетами. До слова, з українських музеїв бюст Й. В. Ґете наявний тільки у НМІУ. За припущенням Антоніни Ферчук, його змодельовано 1851 року з мармурового бюста пое­ та, створеного у 1821-му австрійським скульптором Х. Раухом. І все‑таки випуск предметів розкоші не приніс сподіваних прибутків і не врятував фабрику від занепаду. З кінця 1850‑х уряд здає підприємство орендарям, які вкладали в нього кошти, а виходили з діла зі збитками. У 1874 році охочих займатися КМФФ уже не знайшлося, і через три роки її офіційно закрили. У період орендарів (1858–1874) виробляються переважно тарілки на зразок англійських — великі та важкі, з геометричним орнаментом і малюнком із стрічок, зв’я­з а­н их бантами або у вигляді гірлянд. Утім, з’являються й характерні зразки власне межигірського стилю — декоративні тарілки з рельєфними портретами Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та інших відомих діячів. Загалом, вироби, що зберігаються у нашому музеї, дають можливість простежити основні етапи виробництва, скласти уявлення про асортимент і особливості ме­ жигірського фаянсу. Адже це не просто зразки тогочасних товарів, це — приклади мистецьких творів, а подеколи й справжніх шедеврів, стилістика яких ґрунтується на творчому синтезі європейських та українських традицій. Звісно, можна шкодувати про закриття фабрики, однак її доля, напевно, й не могла скластися інакше. Передусім — через сам її характер. Гаслом фабрики було копіювання досвіду англійських підприємств, однак на відміну від останніх, суто капіталістичних, Межигірська мала напівкріпосний характер, адже основною робочою силою мануфактури були приписані до неї мешканці державних сіл Петрівці та Валки. Ті ж робітники,

Тарілка з рослинним орнаментом.

1840‑ві — 1850‑ті рр. Фаянс; рельєф, кольорова полива. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

яким платили, отримували мізер, що, певна річ, мало заохочувало до праці. Були й інші причини, типові для тогочасних товарногрошових стосунків у Російський імперії. Зокрема, не вистачало обороту грошової маси. У цьому плані показовим є здійснений Н. По­ лон­с ь­к ою-Ва­с и­л ен­к о обрахунок фабричної бухгалтерії за 1851 рік. Згідно з ним, із 21 000 крб боргових зобов’язань підприємства 6 000 становили гроші за товари, не сплачені місцевими чи столичними замовниками. Ще одна причина банкрутства, яку зазвичай не враховують сучасні історики, — корупція та перевищення службових повноважень. На них свого часу

звернула увагу та ж ПолонськаВасиленко, навівши красномовні факти. Так, 1821 року відставний директор Замятнін залишився винним фабриці 9 384 крб і миттю зник. Розшукали його через 10 років і почали вираховувати борг з пенсії. Наступник Замятніна — Бородін брав на власні потреби з київської крамниці «скільки бажав». Черговий директор — Антонов почав діяльність із того, що позичив у фабрики 100 крб і в рахунок повернення боргу перепродав їй сани, які раніше у неї ж і взяв (для порівняння, офіційна місячна зарплата директора становила 70 крб). Подібних зловживань повно в архівних документах, що зберігаються у двох

установах Києва (Центральному державному історичному архіві України у м. Києві та Київському обласному державному архіві), а також у санкт-петербурзькому Російському державному історичному архіві. З наведеними архівними даними кореспондуються свідчення Миколи Корнійовича Чалого (1816–1907) — відомого українського громадсько-культурного діяча, педагога та першого біографа Т. Шевченка. У 1841 році, перед Різдвом, він ще студентом відвідав Межигір’я й був вражений розкішним життям фабричної адміністрації, яка, за його словами, «не може скаржитися на недостачі…». Він приїхав тоді в гості

15

Глечик. 1843. Фаянс; скульптурний декор, рельєф. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

16

до свого приятеля, канцеляриста Нечипоренка, який, перебуваючи на найнижчому щаблі в адміністрації, мав зарплатню 12 крб на місяць. Утім, гість усюди бачив «обіди гомеричні» та «розвеселе життя»… Тож казкове буття начальства і злиденність існування рядових працівників — давній і вже звичний топос… І все‑таки наш стислий огляд діяльності КМФФ завершімо більш важливою тезою. У порівнянні з іншими українськими підприємствами, ця фабрика протрималася досить довго та попри свій напівкріпосний характер заклала основи українського підприємництва ХІХ століття і самі традиції українського фарфоро-фаянсового виробництва.

Перша музейна колекція та виставка Особливе ставлення до межигірських виробів склалося на зламі ХІХ–ХХ століть, коли ними зацікавились історики та збирачі старовини, передусім Микола Біляшівський, Євген Кузьмін та Оскар Гансен. Їхній інтерес підживлювався не тільки мистецькою цінністю самих речей, а й захопленими словами про Межигір’я та фабрику її знаменитих сучасників.

Одним з таких був Тарас Шевченко, що зробив у тих краях два олівцеві малюнки й згадував про монастир, на місці якого бачив фабрику, у поемах «Невільник» і «Чернець». У 1840‑х роках сучасник Т. Шевченка, лікар і топограф французького походження Домінік П’єр де ля Фліз провів на замовлення урядових структур медико-топографічний опис Київщини. Крім іншого, дослідником було створено невеликі альбоми з зображеннями місцевих мешканців, зокрема селян зі Старих Петрівців, котрі, як ми знаємо, працювали на фаб­риці. І про ці ілюстрації, і про шевченкові малюнки, звісно, знав фундатор українського музейництва Микола Федотович Біляшівський, який у 1889 і 1891 роках підготував у шанованому нау­ковцями часопису «Київська старовина» публікації про альбоми де ля Фліза (зокрема згаданий «етнографічний»), а у 1911‑му влаштував у Києві грандіозну виставку творів Тараса Шевченка. У 1902 році Біляшівський став директором Київського художньо-промислового та наукового музею. І хоча задумувався він владою як провінційний музей краєзнавчого плану (у сучасному розумінні), Біляшівський активно взявся за формування колекції загального значення, аби «покрити всі епохи історії України

Аркуш з альбому Домініка де ля Фліза «Этнографическое описание крестьян Киевской губернии…». 1854. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського

17

Аркуш інвентарної книги художньо-промислового відділу із записом про виріб КМФФ, що надійшов до музею від Є. Бутович. Документально-архівний фонд НХМУ

18

та сфери життя». Це очевидно вже з назв відділів, влаштованих у музеї: археологічний, історичний, художній та художньо-промисловий. На час організації Шевченкової виставки особлива увага приділялася збиранню артефактів, що увиразнювали українську народну традицію. На переконання директора, якнайкраще для цього підходили саме вироби Межигірської фабрики. У друкованому звіті музею за 1910 рік їх відзначено як такі, «що більше не є повторами закордонних видань, а носять за формою, фарбуванням і призначенням місцевий характер». Тут же йдеться про закупку 114 межигірських виробів загальною вартістю 299 крб, а у звіті за 1914 рік знаходимо інформацію про придбання ще 85 предметів. Наступний директор музею (що з 1924 року мав назву Всеук­ раїнський історичний музей імені Т. Шевченка) — Андрій Вінницький згадував, що Біляшівський «перший в Україні почав збирати межи­ гірські вироби в музеї, запровадив навіть своєрідну моду колекціонувати їх. Це забезпечило ці предмети од загину й заразом дало всім спромогу милуватися на їх та вивчати виробництво цієї грандіозної національної української фабрики». Вже у 1900‑х роках активність музею помітили антиквари та спекулянти, які, за словами Є. Кузьміна, за безцінь скуповували й видурювали у селян Київщини та Полтавщини дорогоцінні вироби давно закритої Межигірської фабрики. Писав Кузьмін і про те, що збереглося таких речей небагато, а їх власники щиро дивувалися, коли чули від нього, «що зелененька тарілочка, до якої всі так зневажливо ставляться, насправді мистецький витвір порівняно зі штампованим посудом з Німеччини». Крім селян та антикварів, ще одним джерелом поповнення музейної колекції були дарунки підприємців чи меценатів музею. Записи про них містяться в інвентарній книзі художньопромислового відділу. На момент проведення згаданої виставки, тобто на 1925 рік,

Акт про передання директором Історичного музею ім. Т. Шевченка представникові крамниці «Індустрія» низки предметів із саксонських сервізів в обмін на зразки продукції вітчизняних фарфоро-фаянсових підприємств. 16 жовтня 1925 р. Документально-архівний фонд НХМУ

у музейній колекції нараховувалося близько тисячі виробів Межи­гірської фабрики. За свідченням А. Вінницького, Микола Біляшівський «зранку до вечора працював над фаянсом, бігав по сходах як молодий, навіть тягав сам із підвалів посуд. Раптом зібрався до Межигір’я… та привіз звідтіля сучасні вироби для порівнювання», хоч у той час його здоров’я вже було підірване. У науковому архіві Націо­ нального художнього музею України (НХМУ) збереглися лише окремі документи, що проливають світло на підготовку цієї виставки та формування колекції «межигірки» взагалі. Один з них — копія запиту до Таганрозького архівного управління стосовно долі архіву Межигірської фабрики, вивезеного туди з Києва у роки Першої світової війни. Інші збережені документи — переважно акти про придбання межигірських виробів

у період, коли виставка вже експонувалась. Скажімо, 30 вересня 1925 року датовано акт про закупівлю 100 предметів (здебільшого лампад, писанок, хрестів та ікон) у колекціонера М. І. Трифонова. Причому, як зазначено у документі, його зібрання «містить в собі багато раритетних зразків межигірських виробів першого періоду існування фабрики». Інший акт, складений 16 жовтня того ж року, стосується взаємообміну з крамницею «Індустрія»: музей передав їй предмети сервізу 1915 року виробництва, а натомість отримав вазу для фруктів Межигірської фабрики, предмети фабрик А. Міклашевського та Корця. У тому ж 1925 році було видано каталог виставки. Судячи з нього, це була масштабна експозиція, де фабричні вироби розміщувалися у хронологічному порядку у дев’яти величезних шафах-вітринах. У передмові

19

Обкладинка каталогу виставки виробів КМФФ. Київ, 1925

до каталогу відзначено особливий межигірський стиль, що поєднав у собі європейські форми та орнаменти з суто українським «місцевим» декором. Біляшівський також констатував, що слідом за київським музеєм вироби КМФФ почали збирати й інші музеї та приватні колекціонери, завдяки чому «у теперішнього громадянства значно поширився інтерес, і через це багато цікавих зразків було забезпечено від повної загибелі». А інтерес сягнув далеко за межі Києва, що підтверджує вітальний

20

лист з нагоди відкриття виставки від Херсонського історико-архео­ ло­гічного музею, який зберігся в архіві НХМУ. У зв’язку з відзначеним Біляшівським «ін­т е­р е­с ом громадянства» згадаймо ще одного видатного шанувальника ме­ жигірських виробів — Михайла Сергійовича Грушевського. Відомо, що вчений захопився ними завдяки художнику й архітектору Василю Кричевському, і саме через нього 1909 року були куплені зразки межигірського посуду для його майже добудованого

помешкання на Паньківській, 9 (тепер тут облаштовано Історикомеморіальний музей ім. М. Грушевського). У короткій розвідці Федора Ернста «Художні скарби Києва, що постраждали в 1918 році», де перелічуються втрати музейних і приватних зібрань унаслідок воєнних дій, згадуються і ці вироби: «100 нумерів російського, саксонського та українського фарфору… серед останнього — межигірський з видами Києва і Межигір’я та сервіз Міклашевського». Важко сказати, яку частку займав у цій колекції фарфор і фаянс з Межигір’я, а ще важче говорити про долю вцілілих речей. Утім, достеменно відомо, що у теперішніх київських музеях є кілька виробів, що свого часу належали родині Грушевських. Після виставки та смерті М. Біляшівського у 1926 році музей продовжував комплектацію колекції межигірського фаянсу, але брак документації не дозволяє простежити деталі цієї історії. Тож маємо тільки поодинокі штрихи. Зокрема, з протоколів закупок за лютий-березень 1928 року, виявлених в архіві НМІУ, дізнаємося про придбання у киянина М. А. Сільванського молочника, тарілок, вази та чашки з блюдцем. За інформацією Н. Д. По­л он­ ської-Василенко, на 1932 рік кількість межигірських виробів у Все­ українському історичному музеї ім. Т. Шевченка становила 1351 одиницю. У той час Наталія Дмитрівна була науковим співробітником Комісії соціально-економічної історії України Всеукраїнської академії наук (ВУАН), що серед іншого займалася питаннями історії промисловості та робітничого класу на території Україні. У звіті комісії за 1932 рік сказано, що, працюючи над історією КиєвоМежигірської фабрики, дослідниця «склала розвідку на 4 друкарських аркушах з назвою „Робітництво Києво-Межигірської фаянсової фабрики“. Водночас вона визбирувала матеріал для другої своєї теми: „Зародки капіталістичних відносин в господарстві Південної України“». У загальному протоколі

Шафа з виробами КМФФ на виставці у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. Фото 1925 року

21

Тарілка з «китайського» сервізу. 1839. Фаянс; рельєф, розпис. КМФФ. З колекції НМІУ

перевірки цієї ж Комісії за 1933 рік читаємо: «Науковий співробітник Н. Д. Полонська-Василенко працювала над історією Київо-Ме­жи­гір­ ської фаянсової фабрики. Роботу не закінчила і звільнена з ВУАН». З такого формулювання можна зробити висновок, що Полонську-Василенко звільнили за невиконану вчасно роботу. Однак це не так. У матеріалах персонального архіву дослідниці, що зберігається частинами в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського та Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО) наявний машинописний текст її нарису з історії фабрики. Один примірник містить коректурні правки, другий, датований 1 грудня 1932 року (з ЦДАВО), цілком підготовлено до друку. Навіть у наш час ніхто не перевершив цю ґрунтовну історичну працю. У наступні, вкрай складні для українців, 1930‑ті роки Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка та його колекції були розподілені. Тепер історія межигірських предметів губиться у ще численніших деталях.

Музейні пертурбації та біографії межигірських виробів з колекції НМІУ

Зворот тарілки з «китайського» сервізу з обліковими позначеннями НМІУ та музейних установ, що володіли предметом раніше

22

У 1930–1950‑х роках у Киє­ві було створено кілька нових музейних установ, до фондів яких увійшли матеріали Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка, зокрема вироби КМФФ. У результаті цього у НМІУ — історичного спадкоємця дітища Біляшівського — залишилось 160 межигірських предметів. В облікових картках, складених переважно у 1950‑ті роки, 135 з них визначаються як «старі музейні фонди». Це означає, що предмети надійшли з різних установ, з яких і формувалася фондова колекція тодішнього Державного історичного музею УРСР (тепер — НМІУ), а саме — з

Інвентарна книга художньо-промислового відділу та один з аркушів із записами про вироби КМФФ. Документально-архівний фонд НХМУ

Все­українського історичного музею ім. Т. Шевченка, Музейного містечка, Музею російського мистецтва, Музею українського мистецтва тощо. З’ясувати, з якої установи потрапив до НМІУ той чи той межи­ гірський виріб — нелегке завдання, що потребує часу, зусиль і знання історії українського музейництва ХІХ–ХХ століть. Як приклад, розгляньмо історію тарілки з «китайського» сервізу 1839 року. На її звороті проставлено межигірську марку: «Кіев. 1839. сентябрь», а також облікові позначення різних музейних установ. Одне з них — «К-625» — є чинним інвентарним номером НМІУ (під ним тарілка облікована у фондовій групі «Кераміка»). Інші номери — «662» і «ХП 465» — позначення музейних установ, що володіли предметом раніше. Щоб встановити їх назви, потрібно було передивитися документацію попередників НМІУ, починаючи з Київського художньо-промислового та наукового музею. У документально-архівному фонді НХМУ зберігається інвентарна книга художньопромислового відділу, заведена 1899 року та опечатана директором Біляшівським. У ній на сторінці 83 пощастило знайти запис під № 465, що безпосередньо стосується нашого предмета. На попередніх аркушах також містяться важливі для нас записи. Згідно з ними, тарілка разом з іншими предметами надійшла

на підставі акта від 23 квітня 1938 року з Музею російського мистецтва (тепер — Київська картинна галерея). Тобто певний час вона зберігалася у Музеї російського мистецтва, створеному у 1920‑х роках, у 1938‑му разом з групою предметів опинилася у Музеї українського мистецтва (НХМУ), звідки у перше повоєнне десятиліття була передана до Державного історичного музею. Спробуємо далі стисло представити історію предметів КМФФ та обставини формування «межигірської колекції» у фондах НМІУ. У роки Другої світової війни частину фондової колекції було евакуйовано до Уфи. Втім, вивезти вдалося не все. Тож протягом 1941–1943 років значна кількість цінних експонатів (археологічні та нумізматичні колекції, зброя, рукописні грамоти, скло, фаянс тощо) опинилася у Німеччині. У травні 1944‑го Державному республіканському історичному музеєві УРСР (так тоді називався НМІУ) було виділено збудоване за проектом архітектора Й. Каракіса приміщення на вул. Володимирській, 2, де до війни розміщувалася Державна художня середня школа ім. Т. Г. Шевченка. Через чотири роки музей відкрили для відвідувачів. У цей період велася наполеглива робота з комплектування фондів і створення експозиції. Водночас

23

Тюльпанниця. 1835. Фаянс; рельєф. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

необхідно було систематизувати музейні предмети, які протягом 1947 року поверталися з евакуації, а у 1948‑му — згідно з процедурою реституції культурних цінностей — з Німеччини. Активно поповнювалася у ті роки і колекція виробів КиєвоМежигірської фаянсової фабрики, в межах якої можна виділити кілька груп відповідно до шляхів надходження. Перша група — «старі музейні фонди» (54 од.). Назва умовна, бо, на жаль, ми не можемо з певністю визначити час та обставини, за яких ці речі опинилися в музеї. У роки війни було втрачено значну частину облікової документації, збереглася лише інвентарна книга художньо-промислового відділу Київського

Ваза-ритон. 1846. Фаянс; скульптурний декор, рельєф. КМФФ. З колекції НМІУ. Фото Д. Клочка

24