Журнал "Антиквар". Магдебургія по‑київські.

№ 11–12 (105) листопад–грудень

2017

Тема номера: Магдебургія по‑київські

Антиквар

Часопис про мистецтво та колекціонування

Фото Павла Шевчука

Колись… скажімо, за кілька місяців, років чи, тим більше, десятиліть, гортаючи сторінки цього номера «Антиквара», читач навряд чи згадає або здогадається, що саме цей, останній випуск 2017‑го став найочікуванішим за всі 11 років існування журналу і побачив світ майже в середині березня 2018‑го. Адже специфіка нашого, безумовно, періодичного видання все ж більше відповідає формату діалогу із вічністю. Що, власне, і є сутнісною і мистецтва, і колекціонування. З давнини у сьогодення — саме такий шлях долають висвітлювані теми, предмети та сюжети. Поєднані журнальною обкладинкою з подіями, творами та героями нашого часу, вони набувають сучасного контексту та знов вирушають — звідси у вічність… Туди, де наша обіцянка надолужити кількість виходів за поточний рік буде перевірена часом та позначена одиницями зберігання! Отже, «Магдебургія по‑київські» — головна тема «Антик вара», що перед вами. І вперше у нашому виданні тему номера представляє запрошений редактор. Киянин, підприє мець та громадський діяч Сергій Гусовський задав напрямок редакційних пошуків та творчих здобутків наших авторів, які занурились у громадську та правничу давнину столиці. Повчальна, захоплива і гостроактуальна історія київського самоврядування чекає на вас у оточенні яскравих новин мистецького, музейного, дослідницького сьогодення, про яке разом з нами розповідають колекціонери, художники, куратори, мистецтвознавці. Тож бажаємо цікавої та корисної подорожі у часі та просторі. Ганна Шерман, головний редактор

Часопис про мистецтво та колекціонування

Часопис видається з жовтня 2006 року Видання зареєстровано у Міністерстві юстиції України Свідоцтво про реєстрацію: КВ №15001-3973ПР від 25 березня 2009 року

Директор ВД «Антиквар» та головний редактор часопису: Ганна Шерман shermanna@gmail.com тел.: +380 (67) 445-66-82

Представник часопису в США : Лариса Вульфіна x-lork@yandex.ua тел.: +380 (50) 698-41-12, (267) 690-22-28, Philadelphia, USA

Науковий та літературний редактор: Тамара Васильєва vasylieva.tamara@gmail.com Арт-директор: Михайло Воронков Коректор: Світлана Школьник Контент-редактори сайту: Ганна Терлецька, Яків Кіпніс antikvar.info@gmail.com Головний бухгалтер Світлана Гетьман getman-8@ukr.net тел.: +380 (97) 474-98-95 Розповсюдження та передплата: Альона Максимова antikvar.info@gmail.com тел.: +380 (98) 849-08-66

АНТИКВАР

Усі права на матеріали, опубліковані у часопису «Антиквар», належать ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“». Передрук без письмової згоди редакції заборонений. При використанні матеріалів посилання на «Антиквар» обов’язкове. Усі права застережено. Матеріали з позначкою публікуються на правах реклами. Редакція не несе відповідальності за достовірність інформації, що міститься в рекламних матеріалах. Надіслані тексти не рецензуються та не повертаються. Думки авторів статей, розміщених на наших сторінках, можуть не збігатися з позицією редакції. Надруковано у ТОВ «Вістка» пер. Новопечерський, 5, м. Київ, 01042. Тел. +38 (044) 583 50 94 Наклад 1500 прим. Ціна договірна. Підписано до друку 27.12.17 © «Антиквар», 2017

ISSN 2222-436X

Засновник та видавець ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“» Адреса редакції та видавця вул. Володимирська, 5, оф. 6, Київ, 01001 Тел./факс: +380 (44) 278-39-28 antikvar.info@gmail.com http://antikvar.ua

На обкладинці: Абрагам ван Вестерфельд. Панорамний вигляд Києва. Малюнок 1651 року

зміст

події

78 Тетяна Люта Музей історії Києва: доля і недоля Проблеми і здобутки титульного музею столиці

IV–XVII

Сергій Гусовський Виклик усвідомлення місії Слово до читача запрошеного редактора тематичного блока «Магдебургія по‑київськи»

82 Катерина Липа Формула міста Найбільше зібрання київських пейзажів 42 Михайло Кальницький Київська Міська дума Самоврядування від «батьків міста»

Станіслав Цалик Київ крізь віки Як змінювались статуси та ранги міста і як відновився його політичний вплив

майстерня

88 Іванна Стратійчук «Місця сили» Магічний пейзаж Олексія Коваля

колеги

94 Дар’я Добріян Відповідь, що ставить запитання Знайдений запис про хрещення О. Мурашка

14 Олексій Зотиков «Майдебурія» по-київськи Чим наповнив Київ «дух і літеру» запозиченого у Західній Європі міського права

48 Михайло Кальницький Міські позики за рахунок нащадків Джерела фінансування значних муніципальних проектів на початку ХХ століття

98 Сергей Тумасов «Reality. Evidence» Международная выставкаярмарка «Kyiv Photo Week»

24 Наталія Білоус «На всякии потребы мѣстцкии…» Міська влада і самоврядування у Києві XV–XVIII століть

36 Максим Яременко Відкрита до міста Як з появою КиєвоМогилянської академії змінилося повсякденне життя киян і чому цей навчальний заклад протягом чотирьох століть є символом української освіти і науки

96 Галина Алавердова Портрет, обретший имя Атрибуция акварели А. Сиротенко

54 Станіслав Цалик Від трьох до двадцяти п’яти, а взагалі десять Як складався пазл київських районів 64 Олена Корусь «За утверждение прав древней сей столицы…» Реліквії старого київського самоврядування в українських та європейських музеях, архівах, бібліотеках і приватних збірках

104 Виктория Лысенко Портал времени на Печерске Музей костюма и стиля «Victoria Museum» 114 Евгений Эйдель Меч князя подольского Спытка из Мельштына в собрании The Feldman family museum

АНТИКВАР

III

події

«Українське коло: до сторіччя визвольних змагань (1917–1921 рр.)»

Велика печатка УНР. Виготовлена за проектом В. Кричевського, затвердженим 22.03.1918. З колекції Музею Шереметьєвих

Дату відкриття цієї виставки — 22 січня — обрано невипадково: саме в цей день 100 років тому в будинку Педагогічного музею у Києві пройшло засідання Центральної Ради, на якому було затверджено IV Універсал, що проголосив Україну незалежною державою. Не тільки символічний перегомін дат, а й уся структура, ідейне та художнє вирішення експозиції спрямовані на розкриття основної думки про те, що нинішній вектор розвитку України як суверенної демократичної європейської держави сформувався й отримав історичний імпульс у період Української революції 1917–1921 років. Такою ж символічною є і назва виставки, яка налаштовує глядача на певне сприйняття експозиції, допомагає побачити в ній «досвід минулого, застереження майбутньому і сучасний історичний квест». Цей масштабний міжнародний проект реалізовано зусиллями 29 провідних музеїв, бібліотек, архівів

• Аркуш з родинного молитовника гетьмана Івана Скоропадського. Пер. пол. XVIII ст. З колекції Музею історії Києва • Перстень-печатка гетьмана Павла Скоропадського. 1918. З колекції Музею історії Києва • Великий хрест ордена Червоного Орла, яким був нагороджений Павло Скоропадський під час державного візиту до Німеччини. Пруссія, 1918. Національний військово-історичний музей України • Наказ генерал-лейтенанта Меліора — командувача 92-ю німецькою піхотною дивізією про покарання громадян за спекуляцію. 20.06.1918. З колекції Музею Шереметьєвих

АНТИКВАР

події

Однострої Армії УНР. Малюнки Миколи Битинського. 1919. З колекції Музею Шереметьєвих

і приватних колекціонерів чотирьох країн — України, Польщі, США та Швейцарії. Більшість артефактів постали перед публікою вперше: вони не були відомі не тільки широкому загалу, а й вузькому колу фахівців. Серед таких раритетів Універсал Директорії про возз’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу 22 січня 1919 року (з ЦДАВО), прапор 1‑го пішого Запорізького імені гетьмана Петра Дорошенка полку (з Музею Війська Польського у Варшаві), меморіальні речі Володимира Винниченка та Симона Петлюри (з Української Вільної Академії Наук

у Нью-Йорку), матеріали, у яких зафіксовано кроки України щодо вступу до Ліги Націй (з Архіву офісу ООН у Женеві), велика печатка УНР (з колекції Музею Шереметьєвих). Утім, будь-який з представлених експонатів заслуговує на увагу, бо кожен з них є свідченням драматичного й доленосного періо ду української історії, який змінив життя мільйонів людей. У цих артефактах — мрія про сильну самостійну країну і дії, що мали наблизити до цієї мрії в ті далекі роки. Вони — у текстах Універсалів Цент ральної Ради, у першій паперовій грошовій одиниці

Нагрудні знаки, відзнаки, кокарди, погони, петлиці, нарукавні знаки розрізнення, ґудзики одностроїв військовиків Армії Української Держави та УНР доби Директорії. З колекцій Музею Війська Польського, Музею історії Києва, Музею Шереметьєвих

АНТИКВАР

події

Програма відкриття Київського державного українського університету. 6.10.1918. З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

• Текст присяги військових єврейської національності на вірність Українській Державі. 31.08.1918. ЦДАВО України • Печатка міністра єврейських справ. 1918–1921. З колекції Музею Шереметьєвих • «Жиди і Українська Республіка». Телеграма головного отамана С. Петлюри з закликом протистояти єврейським погромам. Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д. Яворницького • Перша паперова грошова одиниця України «100 карбованців» із зазначенням номіналу українською, російською, польською та єврейською мовами. Грудень 1917. З колекції Василя Яблонського

АНТИКВАР

події «100 карбованців» із зазначенням номіналу українською, російською, польською та єврейською мовами, у малюнках одностроїв Армії УНР, створених Миколою Битинським, у печатках посольств УНР у Польщі та Німеччині, у листах, зверненнях, законах… В одній з вітрин примітна карикатура: на ній зображено сумного Керенського, що стоїть біля «тяжко хворої» жінки й просить українця поводитися тихіше, а той, танцюючи від радості, й не думає приховувати свого щастя, бо в нього на очах помирає Росія… Стенди з фотографіями та кадрами кінохроніки 1917–1921 років, розвішані по периметру виставкової зали, дозволяють глядачеві відчути себе свідком і навіть учасником тих подій. Вони створюють особливу атмосферу й водночас об’єднують експозицію в єдине ціле, хоча умовно її можна поділити на чотири тематичних блоки: І. Відродження нації; ІІ. Розбудова держави; ІІІ. Змагання за Україну; IV. Боротьба за міжнародне визнання. Разом вони складають хвилюючу документальну розповідь, що спонукає до роздумів над минулим і теперішнім днем, адже спорідненість доби УНР із сучасною Україною очевидна. І, мабуть, саме тому в подіях вікової давнини українське суспільство шукає і знаходить відповіді на найактуальніші виклики сьогодення. Фото Павла Шевчука

• Квиток члена УЦР С. Веселовського. 1917. Державний архів Київської області • Печатка УЦР. 1917. З колекції Музею Шереметьєвих

• Тези про обґрунтування права на державну незалежність України, представлені на Паризьку мирну конференцію делегацією УНР. Париж, 1919. З колекції Віктора Киркевича • Сургучевий відтиск печатки делегації УНР на Паризькій мирній конференції. З колекції Віктора Киркевича

АНТИКВАР

VII

події

Николай Глущенко. Штрихи к портрету

Автопортрет. 1971. К., м. 70,2 × 50 см

«Мне всегда хотелось, чтобы в моих работах была весенняя лёгкость и радость, которая не позволила бы даже заподозрить, какого они стоили труда… Картина на стене должна быть, как букет живых цветов, поставленных в комнате». Когда‑то Глущенко процитировал эти слова Матисса, и, пожалуй, именно они как нельзя лучше выражают суть его собственного творчества — свободного, артистичного, чувственного, захлёстывающего зрителя безграничной радостью. Убедиться в оправданности такой

VIII

АНТИКВАР

аналогии можно на выставке, открывшейся 21 февраля в галерее «НЮ АРТ». Хотя в экспозиции собраны работы разных лет, организаторы ушли от хронологического принципа, показав в первом зале картины 1960–1970‑х годов. Написанные в зрелый и самый плодотворный период творчества, они, выражаясь словами самого художника, «репрезентуют Глущенко» — прежде всего как великолепного колориста, для которого главным средством выразительности является цвет.

Цветом он лепит форму и создаёт настроение, цвет наполняет его картины внутренней динамикой и передаёт ощущение восторга — и от изображаемого объекта, и от самого процесса творчества. Глущенко мыслит цветом, распоряжаясь красками удивительно свободно, соединяя их в сложнейшую и при этом абсолютно точно выверенную живописную партитуру. Аким Левич, много лет назад наблюдавший за работой Глущенко, вспоминал, с какой лихостью тот накладывал на холст разнонаправленные «беспорядочные» мазки. Со стороны это казалось чистым хулиганством, авантюрой, из которой ничего кроме «каши» вроде бы и не могло получиться. А получалась вовсе не «каша», а блюдо высокой кухни, приготовленное украинским «французом» Николаем Глущенко. Европейская выучка и жизнь в эпицентре мирового искусства, тонкий вкус, художническое чутьё и поразительная работоспособность позволили ему сформироваться как живописцу и обрести собственный стиль, который отличают безупречная организация картинного пространства, сбалансированность тональных и цветовых отношений, разнообразие композиционных приёмов, богатство фактуры… Чтобы достичь этого, Глущенко пришлось пройти непростой путь, и вехи этого пути — тут же, на выставке. В отдельном зале представлены редкие композиции 1920–1930‑х годов, в которых чувствуется увлечение Ренуаром и Сезанном. Они были созданы во Франции, где к молодому художнику пришла известность, где его работы экспонировались рядом с произведениями Матисса, Ван Гога, Пикассо. В нижнем зале — несколько полотен конца 1940‑х — начала 1950‑х годов, также достаточно редких. По манере исполнения

події

Лесная поляна. 2-я пол. 1920-х гг. Х., м. 60 × 81 см

Натюрморт на фоне камина. 1970-е гг. Х., м. 60 × 79,5 см

АНТИКВАР

події

Модель в розовой комбинации за чтением. 1970‑е гг. К., м. 59,5×82 см Цветы. 1970. К., м. 81,5 × 58,5 см

они заметно отличаются и от ранних, и от зрелых вещей. Но это — тоже вехи, ведь, несмотря на особое положение Глущенко (обеспеченное успешной деятельностью как советского разведчика в предвоенные и военные годы), его «несоветская» живопись раздражала, и авторитетные искусствоведы советовали вернувшемуся в СССР мастеру умерить свою «французистость». Он попытался… В результате незадолго до смерти попросил жену уничтожить 250 картин, которые не характеризовали его как художника (волю мастера исполнили лишь отчасти: работы решено было сохранить, но без права экспонирования). И всё‑таки Глущенко смог найти себя: в 1960‑е его картины вновь наполнились цветом, в них появились декоративность, фактурность, импровизационность, свобода, без которой не может творить ни один настоящий художник. Во многом это произошло благодаря частым зарубежным поездкам, позволявшимся Николаю Петровичу ввиду, опять‑таки, его особого положения. Из путешествий он привозил десятки этюдов и картин, часть которых сегодня можно увидеть на выставке в «НЮ АРТе». Добавим, что все работы принадлежат частным коллекционерам, а сама выставка продлится до 31 марта.

АНТИКВАР

події

[In]formal Вот уже несколько лет галерея «Дукат» целенаправленно занимается своеобразной научной реконструкцией интереснейшего, но малоизвестного и малоизученного явления украинской художественной культуры. Речь

идёт о неофициальном искусстве 1960–1980-х годов, которому были посвящены масштабные проекты «Другая история» и «Лабиринты Аксинина» (совместно с НХМУ), выставки произведений Николая Трегуба и Вудона

В. Ламах (1925–1978). Схема Вселенной. Кон. 1970‑х гг. К., гуашь. 32 × 32 см

XII

АНТИКВАР

Баклицкого, Вениамина Кушнира, Анатолия Лимарева, Фёдора Тетянича, Аллы Горской… Термин «научная реконструкция» употреблён нами не случайно: хотя многие работы того периода, к счастью, сохранились, они долгие годы оставались вне поля зрения искусствоведов и широкой публики, а потому их ещё только предстоит открыть и осмыслить — и в контексте эпохи, и в контексте творчества каждого мастера. Поиск таких произведений совладелец «Дуката» Леонид Комский сравнивает с археологическими раскопками. Написанные «для себя» и словно привыкшие жить в «подполье», они и сейчас не спешат встретиться со зрителем, и потому каждая такая выставка воспринимается как символический шаг, приближающий к воссозданию и постижению чрезвычайно сложного и многоликого художественного процесса тех лет. Новая выставка [In]formal, открывшаяся в галерее «Дукат», представляет главным образом нефигуративную живопись. В числе авторов — известные киевские, львовские, одесские и ужгородские мастера: А. Дубовик, В. Барский, Н. Трегуб, А. Левич, В. Хрущ, П. Бедзир, Г. Жегульская, К. Зверинский, В. Ламах, Ф. Семан, Р. Сельский…

події

Ф. Тетянич (1942–2007). Абстракция. 1970‑е гг. Оргалит, м. 70 × 100 см

Т. Левкив (род. 1940). Портрет. Кон. 1970‑х гг. Шамот, глазурь. Выс. 36,5 см

АНТИКВАР

XIII

події

В. Гречина (1931–2005). Композиция с вазой. 1969. Х., м. 32 × 34 см

К.‑В. Игнатов (1934–2016). Композиция. 1976. Х., м. 84 × 84 см

XIV

АНТИКВАР

А. Лимарев (1929–1985). Портрет Г. Гавриленко. 1984. Х., м. 90 × 100,5 см

події В СССР, и в частности в Украине, отношение к «беспредметникам» всегда было крайне настороженным, но если в период оттепели абстрактные композиции просачивались на выставки, то с середины 1960-х на них было наложено табу. Пытаясь разоб раться в причинах увлечения художников послевоенной поры нефигуративом, искусствовед Борис Лобановский пишет, что это не было ни продолжением украинского авангарда 1910–1920-х годов, ни стремлением приобщиться к популярным течениям европейского и американского искусства, хотя нельзя полностью исключать того и другого в качестве источников вдохновения. По мнению исследователя, «интерес к художественной форме обусловлен враждебным отношением к ней теоретиков социалистического реализма, начиная с 1930-х годов». Так или иначе, но тяга к «запретному плоду» с определённого момента стала наказуемой, и каждый «формалист» был поставлен перед выбором: продолжать ли эксперименты, навлекая на себя немилость властей, отказаться от них ради безопасности и материального благополучия или пойти на компромисс, разделив свою жизнь на «видимую» и «невидимую», работая параллельно для выставкомов, гонораров и для души. И сам выбор, и бремя «двойной жизни» оказались нелёгким испытанием: не все смогли понести столь тяжкую ношу, но так было… Спустя годы мы узнаём об этом от самих художников и их потомков, благодаря выставкам и новым исследованиям, инициатором которых уже не раз выступала галерея «Дукат». До 17 марта Н. Трегуб (1943–1984). Не греется на чужбине… 1978. К., коллаж, смеш. техника. 37,5 × 65 см

Б. Плаксий (1937–2012). Композиция. 1979. Х., м. 101 × 54 см

АНТИКВАР

події

Апрельские торги в Дюссельдорфе Очередные русские торги аукционного дома «Харгесхаймер» (Hargesheimer) включают более 1 000 тщательно подобранных лотов, происходящих из различных европейских коллекций. В их числе — картины русских живописцев, предметы из серебра и другие произведения прикладного искусства, бронзовая скульптура и, конечно же, русские и греческие иконы, которые вновь заставят сильнее биться сердца коллекционеров со всего мира. Среди топ-лотов — монументальная икона «Спас Ярое Око», написанная в Санкт-Петербурге в 1818 году. Такой иконографический тип оплечного Христа, восходящий к образу Спаса Вседержителя и отличающийся особо строгим и проницательным выражением глаз, возник в России в XIV веке. Позолоченная серебряная риза иконы украшена растительным орнаментом с мотивом пальмовых ветвей (стартовая цена — 5 000 евро). Привлекут внимание знатоков и другие произведения, связанные со знаменитыми центрами иконописи, подкупающие высоким качеством исполнения и редкими изводами.

XVI

АНТИКВАР

події Обратим также внимание на иконы в окладах из позолоченного серебра с эмалевыми узорами, которые пользуются неизменным спросом у коллекционеров. В конце XIX — начале XX века широкое распространение получила конструкция чеканной ризы с включением эмалевых «труб» по краю рамы и средника, накладных эмалевых углов и эмалевых венцов. Производством подобных окладов, в которых могли сочетаться разные виды эмали (перегородчатая, выемчатая расписная), занимались известнейшие фирмы, в том числе Хлебникова, Сазикова, Овчинникова, Курлюкова, Постникова, Оловяшникова, Соколовой. Изготовленные там оклады справедливо причисляются к выдающимся произведениям русского ювелирного искусства. В разделе светской живописи отметим работу Федота Васильевича Сычкова (1870–1958), который прославился своими жанровыми сценами и портретами деревенских красавиц. На картине, выставленной на апрельские торги, изображена очаровательная девушка, озаряющая зрителя широкой улыбкой. Её лицо обрамлено нарядным синим платком с цветочным узором, который контрастно выделяется на фоне светлого полушубка и неяркого зимнего пейзажа (стартовая цена 15 000 евро).

АНТИКВАР

XVII

В. Тімм. Пам’ятник на честь повернення місту Києву магдебурзького права. 1862. Кольорова літографія

Виклик усвідомлення місії Думати про Київ завжди цікаво. І як про місто, і як про столицю. Адже протягом століть він обстоював свій вільний, самоврядний, сакральний, духовний статус. І саме всі ці складові, що були б неможливі, якби тут мешкала інша громада, багато років забезпечували Києву право бути столицею. Дивлячись у минуле, легко знайти факти в житті нашого міста, що свідчать про еволюцію його керманичів — чи то певна спільнота, чи то князі. Яскравий приклад — династія Рюриковичів. Святослава називали «Хоробрим», сина Святослава, Володимира Святославовича — «Великим», а сина Володимира, Ярослава — «Мудрим». Від Хороброго до Великого, від Великого до Мудрого — це неймовірний шлях. Шлях, що може бути прикладом того, як уміли володіти й керувати містом тисячу років тому, і про що було б варто мріяти й над чим працювати нам, щоб так само — вже як громада — мудро дбати про місто сьогодні. Ще за часів, коли Києвом володіли князі, у його житті були прояви дуже специфічної, але демократії. Князі завжди жили на пагорбах, а на Подолі мешкав простий люд, цілком здатний забезпечити кваліфіковану «урбанізацію» міста. Тоді люди навіть уявити собі не могли, що хтось, скажімо, відгородить шмат берега річки та й заявить: «Це моє». Доступ до річки мали всі! І навіть могли скористатися тим доступом, аби стягти на берег ідолів і поскидати їх у воду — здійснити духовну революцію: від поганства до християнства… Проте, історія міста була дуже строкатою, і періоди процвітання змінювалися періодами поневолення. Наприклад, темними часами монгольської навали на Київську Русь, коли татари випалили й знищили Київ. Відновлення відбулося десь у XVI столітті, і якраз незадовго перед тим Київ отримав магдебурзьке право — на початку 1494 року його дарував литовський князь Олександр. Такого статусу Києву було надано цілком свідомо, бо його громада «дозріла» й була здатна керувати своїм містом. Пізніше магдебурзьке право й узагалі самоврядування неодноразово нищилося. Першими до цього доклали руку російські царі, згодом долучилися більшовики, а нещодавно й псевдодержавні діячі незалежної України. Останні невтішні події, пов’язані з тотальним регресом у сфері базового рівня демократії та самоврядування, сталися 2010 року, коли у столиці було знищено районні ради. В результаті аналізу цих історичних віх приходить розуміння: ми маємо справу з викликом, що постає перед нашим містом з певною періодичністю. Тут доречно згадати, що столиця України не раз ставала місцем, де відбувалися масові протести, які радикально змінювали вектор розвитку всієї країни.

Кожен новий Майдан демонстрував здатність людей мобілізовуватися, коли вже зовсім допікає. Революційний запал, який час від часу охоплює Київ, — безсумнівний показник здорових демократичних інстинктів. Однак для того, щоб почати рухатися поза межами масових протестів і досягти рівня, коли включення містян у процеси управління стане нормою, громадянське суспільство має перейти від революцій до еволюції. І Київ повинен очолити цей процес. Незважаючи на багатовікову історію, наше місто тільки вчиться бути столицею сучасної України. Офіційно йдеться майже про 30 років, але відраховувати незалежність ми б мали від лютого 2014‑го, отже, справжнього досвіду буття столицею дуже мало. І це лише підсилює масштаб виклику. Так само Київ вчиться бути лідером, щоб включати громади інших міст, включати й об’єднувати, давати сенс спільній роботі над розбудовою успішної країни, сучасної європейської держави, яка по праву стане суб’єктом світової політики. Отже, пам’ятаймо, що процвітаюче самоврядне місто — це не даність, а наслідок наполегливих зусиль. Перед громадою Києва постав серйозний виклик — виклик усвідомлення місії міста. І місія, на мій погляд, полягає в тому, щоб зробитися справжньою, реальною столицею країни. Містом, яке служить прикладом в усіх можливих галузях, діяннях, сенсах. І все починається із самоврядування, тобто з нашої спроможності встановлювати правила та інституції, які дають можливість чесно й ефективно керувати Києвом на користь громади. Сергій Гусовський, запрошений редактор тематичного блока «Магдебургія по‑київськи»

АНТИКВАР

Станіслав Цалик

Київ крізь віки

АНТИКВАР

Протягом усього свого існування Київ неодноразово змінював титули і ранги, проте завжди залишався адміністративним і політичним центром, де ухвалюють рішення, доленосні для багатьох прилеглих територій. І не тільки прилеглих… Але саме за часів незалежності він уперше від доби Київської Русі набув статусу повноправної столиці суверенної держави.

АНТИКВАР

Заснування Києва. Брати Кий, Щек, Хорив і сестра їх Либідь. Мініатюра з Радзивіллівського літопису. XV ст.

Київ виник як центр землі східнослов’янського племені полян. У найдавнішій частині «Повісті минулих літ» сказано, що його заснували князь Кий, очільник полянського союзу, разом з братами Щеком і Хоривом. Оскільки Кий визначив місцем свого перебування новоутворене поселення, воно одразу набуло відповідної ваги — з княжою резиденцією мали рахуватися. Вдале географічне розташування на шляху «з варягів у греки» сприяло висуненню міста на роль політичного центру Наддніпрянщини. Та вже наприкінці

VIII (чи на початку ІХ) століття Київ стає головним містом Руської землі. Під його контролем перебувають Чернігів, Переяслав, Вишгород, Білгород, Василів (нині Васильків), Треполь (сучасне Трипілля), міста Поросся (Корсунь, Богуслав, Канів, Дверець, Торцьк), Чернігівської сторони (Стародуб, Трубач, Глухів, Курськ, Новгород-Сіверський, Остер) та Погориння (Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошев, Гнійниця). Невдовзі — наприкінці ІХ століття — Київ перетворюється на столицю могутньої та впливової держави Київська Русь (щоправда, саме така назва виникла

Місто X–XIII ст. Частина гори з краєвидом Подолу. Місто Володимира. Фрагмент макета Д. Мазюкевич. 1968

АНТИКВАР

План Києва від 988 до 1240 р. (до руйнування міста Батиєм). З книги М. В. Закревського «Описание Киева». — Москва, 1868

в першій половині ХІХ століття, натомість у давнину казали інакше: Русь або Руська держава). Такий собі Еґґард свідчив, що близько 1018 року в Києві було «понад 300 церков, 8 торжищ і незчисленна сила народу». Сьогодні навіть важко уявити, наскільки велетенськими територіями керували тоді київські можновладці. Тим часом, у період найвищого розквіту Русь зі столицею в Києві мала кордони від Волги до Вісли та від Таманського півострова до Північної Двіни. На цих територіях мешкали близько 5 мільйонів людей (за іншими оцінками, до 12 мільйонів). Зазвичай вважають, що подальшому процвітанню й розширенню тієї пишної держави зашкодив Бату-хан, військо якого атакувало (і знищило) країну в середині ХІІІ століття. Це не зовсім так. На той час Київська Русь переживала глибоку політичну кризу, що почалася на сотню років раніше, ще в середині ХІІ століття. Сутички й конфлікти між численними регіональними можновладцями призвели до того, що держава майже розпалася на півтора десятки окремих князівств. Формально Київ усе ще вважався головним містом країни, проте стрімко втрачав свій політичний вплив. Певна річ, у ті часи, коли інформація з околиць потрапляла до столиці зі значним запізненням, і неможливо було оперативно реагувати на тамтешні гарячі виклики, важко тримати в єдиній державі надто віддалені території. Хай там що, перемога золотоординського війська Бату-хана лише прискорила період «напіврозпаду»

Руської держави. Постраждав, звісно, і столичний Київ, і дуже постраждав. Але не настільки фатально, як часто-густо у нас подають. Характерно, що навіть не всі літописи повідомляють про падіння Києва та нібито масову загибель його мешканців: приміром, Суздальський літопис згадує про це, Іпатіївський — ні.

Зовсім інша річ Отже, Київ залишився без держави, столицею якої був. Влади в місті нема: великий князь Данило Галицький невідомо де (як з’ясувалося пізніше, сватав доньку угорського короля за свого сина Лева, потім перечікував події в Польщі); поставлений ним намісником у Києві воєвода Дмитро, який керував обороною міста, взятий у полон; захисники Києва покалічені або вбиті, частина цивільного населення накивала п’ятами, багато дерев’яних будинків спалено. Будь-яке місто після подібної катастрофи навряд чи оговталося б. Знаємо чимало прикладів, коли, переживши свій «зірковий» історичний час, міста засинали — тобто відходили на другий чи третій план, задовольняючись надалі статусом локального центру або скромнішим — провінційного містечка й навіть села. Наприклад, Чернігів, колишній стольний град. Столиця могутнього Чернігівського князівства, чиї володіння та вплив поширювалися далеко на схід, аж до сучасного Краснодарського краю. Власне, другий після Києва економічний, політичний і культурний

АНТИКВАР

Золоті ворота. Фото 1960 р.

центр Руської держави. Внаслідок вторгнення Бату-хана місто втратило свій високий ранг, перетворившись на прикордонне містечко з митницею, відтак місто-фортецю. Лише в часи Хмельниччини — минуло чотири століття! — Чернігів став полковим містом, далі перетворився на адміністративний центр губернського, окружного, обласного масштабу. Це — його історичний максимум. З політичної карти він давно зник. Можна пригадати подібну долю гетьманських столиць. Не має, приміром, жодних амбіцій село Трахте мирів на Черкащині — а це ж колишня столиця гетьманів Богдана Ружинського і Петра КонашевичаСагайдачного. Нині тут офіційно мешкають аж 2 (дві!) особи. Тихо собі живе містечко Чигирин, районний центр з населенням 9 тисяч осіб. Він славився у XVII столітті, коли був столицею гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка. У ті часи Чигирин — одне з найбільших міст України: кількість мешканців сягала понад 50 тисяч. Тут у своїй резиденції Богдан Хмельницький приймав Макарія ІІІ, патріарха Антіохійського. Понад три століття тому. Давно вже не відіграє значної ролі в українській політиці Батурин — містечко Бахмацького району на Чернігівщині. А колись відігравав, ще й яку! Саме тут, у гетьманській столиці, ухвалювали історичні

АНТИКВАР

рішення Дем’ян Многогрішний, Іван Самойлович, Іван Мазепа. А нині місцеве населення — понад 2 тисячі чоловік — тішиться минулим рідного міста й відбудованим гетьманським палацом… Але Київ — зовсім інша річ. Попри нанесені золотоординцями рани, він зберіг певний титул — столиці Київського князівства. Якби держава Русь розпалася трохи пізніше природним шляхом, статус Києва був би той самий. До складу цього князівства, значного за розмірами, входили сучасні Київська, Черкаська, Кіровоградська, Житомирська області, Східна Волинь, а також частини Чернігівщини та Білорусі. Збереглося промовисте свідчення ченця-францисканця Джованні да Плано Карпіні, який відвідав Київ через шість років після навали Бату-хана (їхав до монгольської столиці за дорученням Папи Римського Інокентія IV). Він пише, що, незважаючи на величезні руйнування, життя у місті відродилося практично відразу по тому, як пішли золотоординці. Місіонер побачив у Києві численних купців з найбільших торгових центрів Європи та Близького Сходу — Константинополя, Акри, Венеції, Генуї, Пізи, Вроцлава тощо. Це свідчення, до речі, підтверджує, що військо Бату-хана, підкоривши Київ, не повністю знищило місто. Натомість повернути собі попередній статус столиці потужної держави Київ уже не міг з об’єктивних причин: нальоти Золотої Орди суттєво змінили політичну мапу Європи.

Радіус меншає до нуля Статус княжої столиці Київ зберіг і тоді, коли Київське князівство ввійшло до складу Великого князівства Литовського, однієї з найбільших тогочасних європейських держав. Це сталося близько 1362 року. На княжому троні змінилася династія — замість Мономаховичів почали правити Гедиміновичі та Ольгердовичі, проте курс на збільшення самостійності Києва як центру ухвалення рішень залишився незмінним. Адже литовська держава (а з 1569‑го, після її об’єднання з Короною Польською, — Річ Посполита) мала високий рівень децентралізації врядування. Нові київські правителі позбулися ординської опіки, запровадили власну політику, особливо щодо Кримського ханату, Молдавського князівства і Великого князівства Московського. У XV столітті, за правління київського удільного князя Семена Олельковича, князівство розширило свої кордони на південь і південний схід (аж до Очакова), об’єднавши у своїх межах майже всю центральну та східну Україну. Київ став значним територіально-політичним і культурним центром. Радіус його впливу знову почав збільшуватися. Останню обставину не вподобав Казимир IV Ягеллончик, король польський і великий князь литовський. Він після смерті князя Семена Олельковича (грудень 1470‑го) перетворив Київське князівство на Київське воєводство, відсторонив від володіння

Києвом сина і брата небіжчика, натомість — попри опір киян — призначив намісником віддану йому людину Мартина Гаштовта. 1471 року в місті розмістилася воєводська канцелярія, відбувалися засідання київського гродського суду. Перелік територій, які відтепер управлялися з Києва, видно з назв повітів, що ввійшли до складу воєводства: Київський, Житомирський, Любецький, Мозирський, Овруцький, Остерський, Путивльський, Черкаський і Чорнобильський. Саме тоді, в 1490‑х роках, великий князь литовський Олександр Ягеллончик (який згодом став також королем польським) надав Києву магдебурзьке право — цебто право на самоврядування. Органом міської влади став магістрат. Його члени обиралися городянами, а війта — міського голову — призначала з чотирьох висунутих киянами кандидатур центральна влада. «Заснування в той час магістрату й дозвіл Отцям Василіанам відкрити училище свідчили про певну увагу польських королів до цього міста, — відзначав Максим Берлінський у „Короткому описі Києва“ (1820). — Неспокійна вдача малоросійських козаків, бунти їх проти польського уряду були причиною збільшення в місті жителів; через це збільшилися промисли і залучили до міста євреїв, греків і вірмен. Натомість місто, як і раніше, залишалося без всякого покращення свого устрою. В Печерській частині дві, в старому Києві дві, на Подолі одна церква або домініканський кляштор були єдиними кам’яними

Софія Київська зі сходу. Малюнок А. ван Вестерфельда. 1651 (копія XVIII ст.)

АНТИКВАР

будівлями; все інше дерев’яне, низьке, покрите соломою, зрідка тесом і обгороджене тином знаходилося в тісних і кривих вулицях». Київ зберігав політичне та військово-стратегічне значення. Разом з тим у XV–XVI століттях радіус його впливу почав поволі зменшуватися. Внаслідок ли товсько-московської війни 1500–1503 років Київське воєводство втратило Путивльський повіт, у 1569‑му за умовами Люблінської унії — Мозирський. Нарешті, відповідно до Андрусівського перемир’я 1667 року та наступних польсько-московських угод під кон троль Московського царства перейшла задніпровська частина Київського воєводства. А 1689‑го — і сам Київ. Адміністративним центром Київського воєводства став Житомир.

правобережна смуга від Канева до Києва. Губернія мала в своєму складі 11 повітів: Київський, Остерський, Козелецький, Переяславський, Пирятинський, Лубенський, Хорольський, Миргородський, Голтвянський, Городиський, Золотоніський. Імператриця Катерина ІІ, остаточно ліквідувавши залишки автономії Гетьманщини та її полковосотенний устрій, підписала в листопаді 1781 року указ, що змінив статус Києва. Замість Київської губернії з’явилося Київське намісництво, до складу якого увійшли території чотирьох колишніх полків — Київського, Переяславського, Лубенського та Миргородського. Проте намісництво розділили не на чотири частини, а на одинадцять: повіти Київський, Острозький, Козелецький, Переяславський,

Частина Подолу і київських гір. Фрагмент панорами М. Ражена «Фасад Старокиївської фортеці та нижнього міста Києво-Подолу з московського боку». 1775–1786

Від Чернігова до Холма У новій державі — Російській — Київ так само не залишився на маргінесах. Тривладдя, що встановилося в місті — київський магістрат, козацька полкова канцелярія та московська адміністрація, — тривалим не було. Відповідно до указу царя Петра І від 18 грудня 1708 року Київ став адміністративним центром щойно утвореної Київської губернії. Щоправда, її очільника спочатку титулували воєводою, і лише з березня 1711‑го наказано писати його губернатором. У 1719 році губернію розділили на чотири провінції — Київську, Білгородську, Орловську та Севську. Отже, з Києва контролювалися території, що входять нині до складу Російської Федерації (сучасні Білгородська та Орловська області, а також Севський район Брянської області). Губернія була ніби «розгорнута» на схід. 1727‑го з Київської губернії виділили Білгородську, відтак три східні провінції — Білгородська, Орловська та Севська — відійшли до нового утворення. Натомість Києву як губернському місту підпорядкували інші території: частини сучасних Київської, Полтавської, Чернігівської та Черкаської областей. З колишніх земель залишилася тільки невелика

АНТИКВАР

Пирятинський, Лубенський, Миргородський, Хорольський, Градизький, Золотоніський, Голтвянський. Пізніше додалися ще чотири — Канівський, Корсунський, Богуславський і Димерський. І хоча намісника призначала імператриця, Київське намісництво не підпорядковувалося Петербургу безпосередньо. Воно разом із Чернігівським і Новгород-Сіверським намісництвами входило до складу Малоросійського генерал-губернаторства. Тобто київський намісник мав начальником генерал-губернатора, а вже той мав прямий вихід на столицю імперії. Цю доволі громіздку структуру спростив імператор Павло І, який у грудні 1796‑го ліквідував усі намісництва. Замість Київського намісництва виникла Київська губернія — але зовсім не та, що була раніше. Нова Київська губернія розташовувалася винятково на правому березі Дніпра й була «розгорнута» не на схід, як її попередниця, а на захід — до її складу потрапили частини скасованих Київського, Брацлавського та Волинського намісництв. Губернія охоплювала велику територію: на півночі ме жувала з Мінською губернією, на півдні — з Херсон ською, на заході — з Волинською та Подільською,

Трамвай на Думській площі. Поштова листівка початку XX ст.

а східним кордоном слугував Дніпро. Географічну строкатість видно з переліку повітів: Київський, Васильківський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Звенигородський, Уманський, Таращанський, Липовецький, Бердичівський, Сквирський, Радомишльський. 1832 року Київ суттєво збільшив радіус впливу. Саме тоді імператор Микола І призначив генералад’ютанта Василя Левашова Київським військовим губернатором і одночасно генерал-губернатором Подільським і Волинським. Згодом ці дві посади об’єднали, і першу особу краю титулували пишно: Київський, Подільський і Волинський генералгубернатор. Його резиденція та управління знаходилися в Києві на вулиці Інститутській. Отже, з печерських пагорбів правили трьома величезними губерніями — місто фактично стало неофіційною столицею Київського генерал-губернаторства (інакше називали «південно-західним краєм»). Настільки віддаленими територіями з Києва не керували, здається, з часів Руської держави! «У Києві зосереджено управління всього Західного Краю по всіх відомствах, — з гордістю підкреслено в „Огляді міста Києва“ (1860). — Він став розсадником освіти для молодого покоління в губерніях, прилеглих до обох берегів Дніпра. Через прибережне розташування своє, став складським місцем для товарів і сконцентрував у собі стосунки Малоросії з Західним, Литовським і Новоросійським Краєм. Але на кожному з цих теренів Київ не досяг ще колишнього розвитку свого».

Поштова листівка початку XX ст.

АНТИКВАР

Українська маніфестація на Софійській площі у Києві. 19 березня (1 квітня) 1917 р.

Найвищої можливої в ХІХ столітті сходинки Київ сягнув 1881 року, коли територію генерал-гу бернаторства збільшили, додавши ще дві губернії — Чернігівську й Полтавську. У цей період Київ фактично керував чи не всією підросійською частиною України. Щоправда, управлінський тріумф тривав лише вісім років — 1889‑го

ген ер ал-губ ерн ат орство відновили у складі попередніх трьох губерній. Натомість 1912 року до нього приєднали новостворену Холмську губернію, яку склали зі східних частин Люблінської та Сідлецької губерній. Таким чином, київські урядовці правили деякими територіями, що нині перебувають у складі Польщі.

Скидання пам’ятника П. Столипіну під час Української маніфестації. 19 березня (1 квітня) 1917 р.

АНТИКВАР

Вирішальний крок Але справжній успіх чекав на Київ саме у кривавому ХХ столітті. Навесні 1917 року після зречення Миколи ІІ Російська імперія фактично припинила існування. У Києві, який зберіг губернський титул (змінилося лише те, що замість губернатора тепер керував губернський комісар Тимчасового уряду), зібралася Центральна Рада — український представницький орган політичних, громадських, культурних і профспілкових організацій, який швидко перетворився на революційний парламент України. У листопаді 1917‑го Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила автономію УНР у складі Російської держави — у такий спосіб Київ перетворився на столицю автономної республіки. Подальші події розвивалися надзвичайно стрімко. Вже у січні 1918 року Центральна Рада проголосила самостійну, незалежну, вільну, суверенну Українську Народну Респуб ліку. І Київ, відповідно, піднявся до статусу столиці держави.

Наступні кілька років Визвольних змагань — це складна боротьба Києва за свій титул. Адже для УНР і Української держави (на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським) статус Києва не викликав сумнівів: столиця. Натомість для більшовиків і денікінців він був лише губернським містом. Тому що перші проголосили своєю столицею Харків, а другі в імперському дусі вважали столицею Петроград. Протягом 1918–1920 років влада змінювалася в Києві, за різними підрахунками, чи то 14, чи то 16 разів — стільки ж змінювався ранг древнього міста. Перемогли більшовики, і Київ залишився в губернському статусі. Його значення і вплив підупали не тільки порівняно з нещодавнім столичним минулим, але й з дореволюційним — більше не існувало генерал-губернаторства, з Києва вже не керували Волинню чи Холмщиною. Втім, місто, послідовно змінюючи майже синонімічні статуси (окружний центр, обласний центр), зберігало свій моральний капітал і як історична колиска — «матір міст руських», і як інтелектуальний центр. Адже професура, численні інститути Академії наук, значна частина творчої інтелігенції не подалися до радянської столиці Харкова, а залишилися в Києві. Цей капітал багато в чому визначив перенесення столиці до Києв а 1934 року. Саме не повернення (більшовики не визнавали Центральну Раду з її столицею), а додавання до статусу міста нового кольору — визнання його столичності стороною, що колись воювала проти УНР. Київ став столицею нехай уявної, проте все‑таки держави (у складі СРСР) — із власним парламентом, урядом, галузевими вертикалями, парламентськими та місцевими виборами тощо. Що це дало місту? З одного боку — благоустрій. Адже заасфальтували вулиці (переважно в центрі), на них встановили 1 800 урн для сміття. На перехрестях з’явилися перші автоматичні світлофори. Здали в експлуатацію автоматизовану телефонну станцію

Хрещатик. Фото 1930-х рр.

на 6 тисяч номерів, що дозволило провести телефони не тільки в установи та квартири. Зателефонувати потрібному абонентові можна було просто з вулиці — спеціальних вуличних телефонів встановили кількадесят! Збудували новий міський водогін, проклали понад 30 км водогінних і каналізаційних мереж. Міською «родзинкою» став новий вид громадського транспорту — тролейбус.

Київ перетворився на великий будівельний майданчик. Майже одночасно зводилися великі адміністративні споруди ЦК (нині МЗС), Президії Верхов ної Ради УРСР (нині Верхов на Рада), НКВС (тепер Кабмін) тощо. А на Банковій терміново добудовували штаб Київського особливого військового округу (там сьогодні Адміністрація Президента). Небаченими

Урядовий центр з боку Дніпра. Проект бригади І. Фоміна (Москва). 1935. Відтворено за: Ерофалов-Пилипчак Б. Архитектура советского Киева. — К., 2010

АНТИКВАР

Ленінградська (нині Дарницька) площа. 1969. Фото М. Козловського

темпами розгорнулося й житлове будівництво. У центрі з’явилися відомчі будинки зі зручними 3–4‑кімнатними помешканнями, ліфтами, гарячою водою, центральним опаленням. Зрозуміло, такі квартири призначалися урядовцям, а не пересічним киянам, натомість у понятті «київський комфорт» було освоє но новий рубіж. З другого боку, столичний статус передбачав перетворення Києва на зразкове соціалістичне місто. Заради цього київську старовину знищували масштабно і нещадно. Якщо в обласному Києві громадськість могла відстояти Михайлівський Золотоверхий собор (його намагалися зруйнувати 1930 року), а трохи пізніше — перешкодити зняттю дзвонів на потреби індустріалізації, то в столиці все змінилося. Адже рішення про руйнування церков і пам’яток старовини тепер ухвалювалися на рівні політбюро ЦК — хто наважиться заперечувати? З центру міста зникли Десятинна, Трьохсвятительська, Георгіївська церкви, Михайлівський Золотоверхий собор, на Подолі щезли церкви Пирогоща, Петропавлівська, Миколи Доброго, Різдва, на Печерську — Військово-Микільський собор, Миколаївський монастир, церкви Олександра Нев ського, Ольгинська… Цей мартиролог можна продовжити. Отже, за свою столичність Київ заплатив сповна.

АНТИКВАР

Ранг міста стрімко підвищився наступного десятиліття — восени 1945‑го, після заснування ООН. Адже волею обставин Україна опинилася серед держав-фундаторів цієї впливової світової організації. До переліку міністерств УРСР додалося ще й МЗС, а при ООН відкрилося представництво України. У такий спосіб Україна юридично дістала міжнародну легітимність, а Київ опинився в ролі столиці країни — члена ООН. Залишалося зробити вирішальний крок — і його було зроблено 1991 року. Україна набула незалежності, а Київ дістався найвищої сходинки, ставши столицею європейської держави. Від 1999 року місто вперше з часів магдебурзького права живе і працює на підставі Закону України — «Про столицю України — місто-герой Київ». Цей закон визначає спеціальний статус Києва, а також особливості здійснення в ньому виконавчої влади та місцевого самоврядування. Зокрема, законодавчо зафіксовано, що Київ є «політичним та адміністративним центром держави», тут розташовані резиденції Президента України, парламенту, уряду, центральних органів державної влади; місто визнано «духовним, культурним, історичним, науково-освітнім центром України». Зважаючи на успадкований від СРСР високий рівень централізації країни, головні політичні

та культурні події відбуваються в Києві, найважливіші економічні та фінансові питання вирішуються теж у столиці. Саме тут найкращі університети, найбільші зарплати. Зрештою, бути киянином — це престижно. Згадані переваги мають також зворотній бік: до Києва їдуть жити й працювати з усієї України (що викликало відомий мем «понаїхали тут!»), на дорогах усе частіше виникають затори тощо, а найвища ціна на землю, особливо в центрі міста, призводить до того, що власникові ділянки вигідніше збудувати хмарочос, ніж зберігати пам’ятку старовини. Найбільше їх знищують саме в Києві. Уже вдруге після 1934 року місто розплачується за столичність своєю старовиною. За великим рахунком, Києву ще належить усвідомити себе в новому престижному статусі, знайти своє модерне обличчя і стиль, стати зручним і затишним для мешканців і гостей. Отже, попереду велика робота. І, безумовно, великий шлях.

Як на долоні… 2017. Фото О. Васильєвої

АНТИКВАР