Журнал "Антиквар": Атрибуція: крок за кроком #115

1 (114) (115) №6 2020 2019 Тема номера:

Антиквар Антиквар

Журнал про мистецтво та колекціонування

Атрибуція: До ювілею крок за кроком київського ЦУМу

№ 1 2020 № 6 · 2019

Антиквар

115 114

Матвій Вайсберг. “А млини все стоять, Санчо!”

«...Це своєрідний порятунок, коли запас оптимізму тане, і тільки безсмертні образи простягнуть тобі руку допомоги»

від редакції

Атрибуція майбутнього Кілька років мене не полишала мрія про обкладинку, створену спеціально для «Антиквара» видатним сучасним художником. І от — маємо! Ліногравюру, що прикрасила перший номер журналу за 2020 рік, Матвій Вайсберг — один з найвідоміших і найталановитіших українських живописців, чудовий графік і художник книги — створив наприкінці лютого саме для нас. І це зайвий раз підтверджує: усе, що відбувається в нашому житті, спрямоване на усвідомлення та здійснення наших найкращих бажань. І це ще не все. Додатковий наклад цього випуску «несе в собі» 100 відбитків, власноруч надрукованих, пронумерованих і підписаних автором. Їх можна придбати в нашій редакції. Звісно, створення оригінальної гравюри для «Антиквара» — дружній жест митця на нашу підтримку. І всі, хто купить примірник лімітованого випуску, теж підтримають — не тільки журнал, а й саму ідею, сам феномен життєздатності вітчизняного незалежного культурологічного друкованого видання.

Утім, як віддані пропагандисти колекціонування ми здійснюємо не разову акцію, а розпочинаємо безпрецедентний видавничий проєкт. Отже, усі наступні випуски «Антиквара»-2020 будуть «увінчані» ексклюзивними обкладинками і надаватимуть можливість придбати один із ста примірників з авторським оригіналом — пронумерованим і підписаним графічним твором видатного українського митця. Про те, як замовити та придбати, — на сайті журналу, нашій сторінці у Фейсбуці та за звичними контактами. І наостанок про тему номера — «Атрибуція: крок за кроком». Цікаві розвідки, зіставлення, припущення, знахідки та відкриття перетворюють випуск на інтригуючу інтелектуальну подорож, котра дарує дивне відчуття емоційної причетності, залученості до прихованого ходу історії. Сприймати твори мистецтва як артефакти духов­ного буття ми здатні за будь-яких обставин, що дозволяє не лише комплексно досліджувати минуле, а й певним чином визначати, усвідомлювати, уявляти — атрибутувати — власне бажане майбутнє! Це і є той «діалог з вічністю», що ми вже 14-й рік ведемо на сторінках нашого видання. Ганна Шерман

Журнал про мистецтво та колекціонування

Директор ВД «Антиквар» і головний редактор журналу Ганна Шерман shermanna@gmail.com тел.: +380 (67) 445-66-82 Науковий та літературний редактор: Тамара Васильєва vasylieva.tamara@gmail.com Арт-директор: Михайло Воронков Коректор: Світлана Школьник Кореспонденти: Анна Калугер, Олена Мигашко Фотограф: Павло Шевчук

2

Журнал видається з жовтня 2006 року Видання зареєстровано у Міністерстві юстиції України Свідоцтво про реєстрацію: КВ №15001-3973ПР від 25 березня 2009 року Головний редактор сайту «Антиквар», координатор видавничих проєктів: Анна Терлецька lasteann@gmail.com тел.: +380 (63) 217-10-27 Головний бухгалтер Світлана Гетьман тел.: +380 (97) 474-98-95 Усі права на матеріали, опубліковані в журналі «Антиквар», належать ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“». Передрук без письмової згоди редакції заборонений. При використанні матеріалів посилання на «Антиквар» обов’язкове. Усі права застережено. публікуються на правах Матеріали з позначкою реклами. Редакція не несе відповідальності за достовірність інформації, що міститься в рекламних матеріалах. Надіслані тексти не рецензуються та не повертаються. Думки авторів статей, розміщених на наших сторінках, можуть не збігатися з позицією редакції.

Переклад англійською Яків Кіпніс

Надруковано у ТОВ «Вістка» пер. Новопечерський, 5, м. Київ, 01042. Тел. +38 (044) 583 50 94

Розповсюдження та передплата Яків Кіпніс тел.: +380 (63) 217-10-27

Наклад 1500 прим. Ціна договірна. Підписано до друку 27.03.20

АНТИКВАР

| № 1 (115) 2 0 2 0

© «Антиквар», 2020

ISSN 2222-436X

Засновник і видавець ТОВ «Видавничий дім „Антиквар“» Адреса редакції та видавця вул. Володимирська, 5, оф. 6, Київ, 01001 Тел./факс: +380 (44) 278-39-28 antikvar.info@gmail.com antikvar.ua www.facebook.com/antikvarua/

На обкладинці: М. Вайсберг. «А млини все стоять, Санчо!». Ліногравюра за ілюстрацією Ґюстава Доре до роману Міґеля де Сервантеса «Дон Кіхот». 2020. 16×16 см

зміст

4

Музей на телеекрані: труднощі перекладу Співавторка та ведуча програми «Музеї. Як це працює» на телеканалі «UA: КУЛЬТУРА» Суспільного мовлення Ольга Носко

4

/ contents

Museum on the TV screen: Lost in translation Olha Nosko, co-author and host of the “Museum. How it works” program on the “UA: KULTURA” public broadcasting channel

10 Дорожня карта Музею Ханенків Директорка Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Катерина Чуєва

10 Roadmap of the Khanenko Museum Kateryna Chuieva, Director of Bohdan and Varvara Khanenko National Museum of Arts

16 Марія Кадомська Київ, Терещенківська, 15. Загадки розгадані та нерозгадані

16 Maria Kadomska Kyiv, 15 Tereshchenkivska street.

Puzzles unravelled and unresolved

22 Наталія Рудика Станіслав Виспянський — геній уяви… Цикл виставок у Національному музеї в Кракові (2017–2019)

22 Natalia Rudyka Stanislaw Wyspianski — Genius of imagination…

The 2017–2019 exhibition cycle in the National Museum in Krakow

36 Александра Пелиховская Вильгельм Котарбинский: жизнь, эпоха, судьба наследия О чём рассказали архивные документы

36 Oleksandra Pelikhovska Wilhelm Kotarbinski: life, epoch, fate of the legacy What the archive records told us

52 Галина Алавердова Портрет министра финансов из коллекции заместителя министра финансов Картина В. Л. Боровиковского в собрании Национального музея «Киевская картинная галерея» и её авторское повторение

52 Halyna Alaverdova Minister of Finance portrait from the collection of Deputy Minister of Finance V. L. Borovikovsky’s painting from “Kyiv Art Gallery” National Museum collection and its authorial iteration

60 Сергій Побожій «Лиця твойого образ з’явити б міг художник…» Портрети Кочубеїв на барельєфах Пармена Забіли

60 Serhii Pobozhii “The vision of your face could be created by the artist...”

Portraits of Kochubeys on Parmen Zabila’s bas-reliefs

68 Наталя Забіла Що пам’ятаю про діда Спогади відомої української письменниці та поетеси, онуки скульптора Пармена Забіли

68 Natalia Zabila What I remember of my grandfather Memoirs of the famous writer and poet, granddaughter of the sculptor Parmen Zabila

74 Дарія Добріян Крок за кроком Атрибуція маловідомих творів Олександра Мурашка

74 Daria Dobriian Step by step Attribution of Oleksandr Murashko’s little-known works

82 Екатерина Ковпак В поисках уходящего лета… Картина Ивана Ижакевича в Музее Марии Занковецкой

82 Kateryna Kovpak In search of receding summer…

Ivan Izhakevich’s painting in Maria Zankovetska’s museum

86 Елена Корусь Однажды в Дзинтари… Фаянсовые блюда Владислава Щербины, Наталии Максимченко и Ивана Вицко

86 Olena Korus Once in Dzintari…

Faience dishes of Vladyslav Shcherbyna, Natalia Maksymchenko, and Ivan Vytsko

100 Ігор Понамарчук-молодший У вирі мистецького життя Владислав Галімський в контексті діяльності Київського товариства художніх виставок

100 Ihor Ponаmarchuk Jr. In the whirlpool of artistic life Vladislav Halimskyi in the context of Kyiv Association of Art Exhibitions activity

108 Владимир Бернштам (Израиль), Василий и Павел Флоренские (Россия) «Жертвуйте на мацу для беженцев» Еврейские благотворительные марки Российской империи начала ХХ века

108 Vladimir Bernshtam (Israel), Vasily and Pavel Florensky (Russia) “Donate to matzo for refugees” Jewish charity stamps from early 20th century Russian Empire № 1 (115) 2 0 2 0

| А Н Т И К В А Р

3

MUSEUM ON THE TV SCREEN: LOST IN TRANSLATION Olha Nosko interview A new program called “Museum. How it works” has appeared on the “UA: KULTURA” public broadcasting channel.

Last year 11 issues dedicated to Kyiv museums were released to the viewers, and right now filmings of the second season are carried out all around Ukraine. Olha Nosko, co-author and host of the program, as well as communications manager of the Bohdan and Varvara Khanenko National Museum of Arts, talks about what the task of the shooting team is, and what modern television program about art should be like in general.

Музей на телеекрані: труднощі перекладу Про те, якими мають бути сучасні телевізійні передачі про мистецтво, ми говоримо з Ольгою Носко — співавторкою та ведучою програми «Музеї. Як це працює» на телеканалі «UA: КУЛЬТУРА», а також комунікаційним менеджером Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

— Олю, почнімо з вашого телепроєкту. Втішно й водночас дивно, що він узагалі існує на українському телебаченні.

— Мені здається, що такий продукт могло собі дозволити лише Суспільне мовлення, оскільки там зовсім інший підхід до контенту. Це не комерційне телебачення, яке передусім дбає про високий рейтинг, а компанія, що хоче робити змістовніші та якісніші програми.

— Мене як колишнього телекритика і вже 13 років головного редактора журналу про мистецтво завжди зачіпає оце протиставлення комерційного рейтинговому. На ваш погляд, це несумісні речі?

— Я, скоріше, протиставила Суспільне мовлення іншим компаніям.

— Тобто насправді Суспільне мовлення за свої­ми орієнтирами має довести, що культурологічний продукт не є антитезою рейтинговому?

4

АНТИКВАР

| № 1 (115) 2 0 2 0

— Так, але повторюся: на перше місце ця компанія ставить корисність контенту для глядача. Ми робимо свої програми, щоб зацікавити співвітчизників мистецтвом, довести, що шедеври можна побачити не тільки десь за кордоном, а й у своєму рідному місті. Упевнена, що для когось це буде справжнє відкриття, адже далеко не кожна людина може відвідати всі музеї України й навіть Києва.

— Розкажіть про концепцію проєкту.

— У першому сезоні ми хотіли показати най­ яскравіші київські колекції. Для цього обрали 11 музеїв. Зараз тривають зйомки другого сезону, що будується за принципом: одне місто — один музей. Причому йдеться не тільки про великі міста на кшталт Львова, Харкова чи Одеси, а й про маленькі містечка. Звісно, не оминемо увагою Пархомівку — цей справжній феномен українського музейництва. Узагалі місця зйомок ми шукали не тільки за насиченістю колекції, а й за тим, як музей спілкується з відвідувачами, які програми втілює. Цебто виходили з того,

Фото Анастасії Мантач

наскільки для нього важливо бути не лише установою, котра зберігає, а й установою, котра активно комунікує.

— Я передивилася кілька програм, і мені здалося, що вони не зовсім відповідають назві проєкту. Крім того, вони демонструють погляд сторонньої людини, хоча ви самі прийшли на телебачення з музею. Чи не виникало у вас бажання продемонструвати трохи інше бачення — сказати б, погляд ізсередини?

— За жанром це аудіовізуальна екскурсія, і назвою ми хотіли підкреслити, як експозиція може працювати з відвідувачем. А для того, щоб подивитися на музей очами самих музейників, у другому сезоні ми плануємо брати у кураторів або директорів такі собі міні-інтерв’ю, щоб із перших уст дізнаватися про актуальні завдання, проблеми, загалом про те, що відбувається в музеї. Я знаю, наприклад, що Одеський художній музей працює над організацією власної реставраційної майстерні, знаю

про неймовірні відкриття у львівському музеї «Територія терору», але телевізійний формат має певну специфіку, і ми просто не в змозі охопити геть усе. Можливо, згодом знайдемо оптимальний баланс між актуальним і «вічним».

— Музей живе не лише презентаціями нових експозицій та кричущими проблемами. Якщо він функціонує, то в його стінах тече звичайне щоденне буття, яке насправді теж цікаве. Пересічний глядач нічого про це не знає, бо йому весь час розказують про інше — про те, що на розвиток культури немає грошей, і тому не сьогодні-завтра їй кінець.

— Згодна, усі ці розмови вже набили оскому. Ми прагнули показати зовсім інший бік життя музеїв і, певна річ, розповісти про те, щó вони зберігають, адже сьогодні не кожен український музей навіть має власний сайт. Цінність таких програм полягає ще й в тому, що вони певною мірою документують епоху — те, що відбувається в музейних експозиціях № 1 (115) 2 0 2 0

| А Н Т И К В А Р

5

саме зараз. Звичайно, було б чудово додати сюди й внутрішню «кухню». До речі, на тому ж Суспільному є передача «Культура діалогу», куди нерідко запрошують і музейних кураторів, і культурних діячів-активістів. І триває вона стільки ж, скільки наші випуски — 26 хвилин. Для інтерв’ю або дискусії це, мабуть, оптимальний варіант. Щодо нашої передачі, то втиснути менш ніж у півгодини розповідь про весь музей — завдання «із зірочкою». Отже, з купи матеріалу треба обрати найсуттєвіше та найцікавіше, щоб людина, яка переглядає програму, не встигла занудьгувати, а головне — відкрила для себе той чи той музей і захотіла побачити його на власні очі.

— У процесі підготовки передач ви зблизька познайомилися з кількома київськими музеями. Чи допомогло це глибше зрозуміти сутність комунікаційних питань, якими ви за родом діяльності займаєтесь у Музеї Ханенків?

— Я взагалі стала краще розуміти історію та культуру України. Коли вивчаєш експозиції різних музеїв — Музею кіно, Національного історичного чи Національного художнього музею, то в певний момент усі ці ниточки починають переплітатися. Здається, наче склалася мозаїка, яка не могла скластися після шкільної та університетської програми, навіть після кількох років роботи в музеї. Сподіваюся, що у глядачів теж виникне це дивовижне відчуття.

— Мабуть, досвід телевізійника стане вам у пригоді й у музейній роботі? Я маю на увазі швидкість вирішення комунікаційних питань.

— Так, з одного боку, я побачила, як швидко можуть працювати люди, а з другого, зрозуміла, чому в музеях виникають проблеми. Тому що там узагалі живуть у дещо інакшому темпі — розміренішому, повільнішому, тоді як світ мчить стрімголов, і всім треба все й відразу.

— Чи є у вас відчуття якихось гарячих точок, з якими треба працювати, аби розширити уявлення телевізійних менеджерів про те, якою має бути сучасна передача про музей?

— Мені пощастило: на 95 % програму віддали під моє власне бачення, тому що поставилися до мене з довірою і як до музейника, і як до людини, котра розуміє телевізійну специфіку. Але часом трапляється несподіване. Наприклад, мені сказали, що не слід використовувати слово «фольклор», оскільки воно може бути складним для сприйняття, а телевізор зазвичай вмикають, щоб відпочити… Напевно, коли ви дивилися програми, поставало питання, чому я про все говорю занадто просто?

— Ні. Єдина моя претензія — зайвий академізм. Одверто кажучи, я чекала більш телевізійного

6

АНТИКВАР

| № 1 (115) 2 0 2 0

підходу, а здалося, ніби просто прийшла до музею на екскурсію.

— Але ж ми якраз і мали на меті зробити аудіовізуальний гід, щоб провести глядача всіма музеями країни. Утім, другий сезон буде кращим: досвіду більше, страху камери менше. Тож почуваюся в кадрі більш собою. Коли ми знімали в Одесі, я спробувала новий формат і відчула себе в ньому набагато комфортніше. Крім того, ми зрозуміли, що глядачі добре сприймають інформацію, котра з’являється на екрані у вигляді написів. У першому сезоні такі написи відігравали роль етикеток і слугували своєрідними підзаголовками. Тепер ми хочемо додати інфографіку та виокремити з загального тексту найважливіші тези. Можливо, згодом буде введено нові рубрики й змінено форму подачі матеріалу, але спершу ми хочемо створити базовий контент. У деяких випадках програми дозволять зафіксувати суттєві зміни в музейних експозиціях і взагалі в музейному житті. Скажімо, в Одеському художньому музеї готуються до реорганізації другого поверху. Ми показали твори, які там залишаться, але глядачі побачать експозицію такою, якою вона є зараз. І це вже ввійде в історію. А коли знімали в Національному художньому, то нас пустили до фондів, щоб ми показали ряд експонатів, які було переміщено туди на час ремонту другого поверху.

— Ви знімаєте тільки в музеях?

— Переважно. Утім, нещодавно в «Мистецькому Арсеналі» зняли програму про виставку «Спецвантаж». І це, знов‑таки, не просто розповідь про подію, а й документування важливих процесів, що відбуваються в Україні. У даному разі йдеться про повернення культурних цінностей, вивезених під час Другої світової війни, а також про мільйони музейних предметів та архівних документів, які Україна втрачає зараз через окупацію Криму та війну на Сході держави. Усе це дуже болючі та актуальні питання. На жаль, за 80 років ми змогли повернути лише крихти того, що втратили, але кожна така одиниця є надважливою як прецедент. «Арсенал» показав експонати, які в різний час поверталися до наших музеїв. Це і дві картини з Музею Ханенків, і колекція писанок, і полотно Михайла Паніна, що до 1941 року зберігалося в Дніпропетровському художньому музеї, а потім опинилось у США… І знов оці окремі «ниточки» кожної речі зв’язалися в єдину історію. Можливо, більшість людей про це не думає, бо то не нагальні питання їхнього життя. Але це дуже важливі аспекти у формуванні свідомості нації. І чим більше ми про них говоримо, тим більш буденними — у доброму розумінні цього слова — стають вони для нашого суспільства. Спілкувалася Ганна Шерман

Былинные витязи, образы святых и портретная миниатюра 24 и 25 апреля аукционный дом «Харгесхаймер» проведёт в Дюссельдорфе 101-е торги под названием «Русское искусство, значимые русские и греческие иконы».

Снятие с креста и Оплакивание Христа. Крит, ок. 1500.

60 × 40 см. Эстимейт € 95 000

К аукциону, который состоится вскоре после Пасхи, собрана обширная коллекция икон, самая ранняя из которых написана в начале XVI века, а самые поздние — в начале прошлого столетия. Любителям старины будет предложено 1 500 лотов, среди которых иконы греческих и русских мастерских, в том числе подписанные и датированные, что особенно ценится в наши дни. Такие иконы пользуются наибольшим спросом коллекционеров и продаются за очень большие суммы. Одним из топ-лотов предстоящего аукциона станет довольно большая по размерам икона (60 × 40 см), где соединены два сюжета — «Снятие с креста» и «Оплакивание Христа». Этот ранний пример критской иконописи, датируемый примерно 1500 годом, поражает исключительными художественными качествами и прекрасной сохранностью (эстимейт 95 000 евро). Образ погружённого в раздумья витязя, который сидит в полном боевом облачении на коне, создан знаменитым скульптором Евгением Александровичем Лансере (1848–1886). Мастерски выполненная композиция высотой 40,8 см выделяется среди богатой коллекции русской скульптуры. Несомненно, она привлечёт внимание ценителей камерной бронзовой пластики (эстимейт 9 000 евро). Не останется незамеченной и прекрасная живописная миниатюра с изображением императора Николая I с тщательно прописанными деталями его униформы (эстимейт 1 200 евро).

weiß 3 mm

РУССКИЕ И ГРЕЧЕСКИЕ

И КОНЫ РУССКОЕ ИСКУССТВО 24 И 25 АПРЕЛЯ 2020 Г. Икона „Отечество“, Россия, 17 век.

Портрет Николая I, Россия, 2-я четверть 19 векa.

Е. А. Лансере (1848-1886)

АУКЦИОННЫЙ ДОМ ХАРГЕСХАЙМЕР | Фридрих-Эберт-штрассе 11+12 | 40210 Дюссельдорф | Германия | Телефон +49 (0) 211 30 200 123 | info@russian.sale

8

АНТИКВАР

| № 1 (115) 2 0 2 0

Не рыдай Мене, Мати. Россия, сер. XVIII в. 33 × 28,2 см. Оклад: латунь; сер. XVIII в. Эстимейт € 4 500

Дюссельдорфский Аукционный дом «Харгесхаймер» (Har­ge­shei­mer Kunstauktionen Düs­s el­d orf) проводит торги с 2007 года. В его центральном офисе на площади более 1000 м² можно увидеть самые разные предметы искусства и ан­тик­вариата, включая живопись, скульптуру, рисунки и гравюры, ковры, мебель, фарфор, ювелирные изделия и другие произведения декоративноприкладного искусства. Ежегодно в апреле и ноябре устраиваются специализированные торги «Иконы и русское искусство», которые становятся событием на международном рынке антиквариата благодаря количеству и качеству предложенных лотов. Руководство и команда экспертов «Харгесхаймер» тщательно отбирают коллекции и отдельные предметы, которые выставляются на торги, и предельно ответственно относятся к их оценке, обеспечивая тем самым высокую репутацию среди коллег и многочисленных клиентов по всему миру.

Шестоднев. Центральная Россия, Палех, нач. XIX в.

35,3 × 30,8 см. Эстимейт € 8 000

Евгений Лансере (1848–1886). Витязь на коне. Бронза. Выс. 40,8 см. Эстимейт € 9 000 № 1 (115) 2 0 2 0

| А Н Т И К В А Р

9

Фото Альони Лобанової

10

АНТИКВАР

| № 1 (115) 2 0 2 0

ROADMAP OF THE KHANENKO MUSEUM Interview with Kateryna Chuieva Co-founder of the Archeology and Ancient Art Section of the Ukrainian Committee of the International Council of Museums, author of many scientific and popular articles, curator of museum exhibitions, conferences and seminars Kateryna Chuieva has headed the Bohdan and Varvara Khanenko National Museum of Arts in the fall of 2018. Although she had previously worked as a deputy director for several years in the same museum, her responsibilities have now expanded significantly. So let's learn firsthand what the new director strives to do to make one of the most famous museums in the country become a truly modern museum of classical art.

Дорожня карта Музею Ханенків Президент Українського комітету Міжнародної ради музеїв, авторка низки наукових і науково-популярних статей, кураторка музейних виставок, конференцій та семінарів Катерина Чуєва очолила Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків восени 2018-го. І хоча кілька років до того вона працювала в тому ж музеї заступником директора, тепер коло її обов’язків значно розширилося.

— Катерино, наскільки відчутною здалася вам різниця між посадами заступника директора і директора музею?

— Я й раніше певною мірою була залучена до вирішення адміністративних питань, але весь обсяг роботи відкрився тільки тоді, коли я отримала доступ до всіх типів документів та охопила всі напрямки діяльності. Звісно, картина дуже відрізнялася… Через те, що всі члени нашого колективу та адміністрації мають дуже велике навантаження, кожен з них бачить якусь фрагментовану музейну реальність. Тому одним із моїх перших завдань стало максимальне залучення керівного складу до спільного обговорення питань. Це дозволяє уникнути якихось комунікаційних негараздів і, відповідно, покращити якість роботи взагалі.

— Національний музей — це державна установа. Мені здається, що за словом «державна» криється багато такого, що в наших умовах важко

поєднується зі словом «музей», якщо тлумачити його не тільки як місце зберігання, але й як місце творчості. Яким чином ці поняття поєднуються у вашому уявленні та вашому щоденному музейному бутті?

— Оскільки я працюю в державній установі понад 20 років — фактично все своє свідоме життя, то для мене ця реальність є звичною, і я вчуся в ній існувати. На мою думку, навіть у нинішній системі, що мало сприяє творчому польоту, є можливість робити цікаві речі та втілювати оригінальні задуми. Але доводиться постійно балансувати між тим, чим хочеться займатися, і занадто жорсткими рамками, встановленими для нас фінансовим законодавством. Через це більша частина зусиль, яка б мала бути спрямована на реалізацію ідей, іде на утримання цього балансу.

— Сьогодні музеї фактично змушені конкурувати з індустрією розваг, аби привернути до себе № 1 (115) 2 0 2 0

| А Н Т И К В А Р

11

Фото Альони Лобанової

потік відвідувачів. Як це вдається робити, коли музей, з одного боку, державна установа, а з другого — установа наукова?

— Насправді це поле не тільки для суперництва, а й для взаємодії. Безумовно, ми відчуваємо конкуренцію з боку розважальної індустрії, проте музей має низку переваг. Якщо говорити про Музей Ханенків, то ми хочемо бути не звичайним культурним закладом, а сучасним музеєм класичного мистецтва. Це означає, зокрема, залучення новітніх технологій, які, втім, не повинні відволікати від споглядання самих експонатів і дисонувати з неповторною атмосферою музею. Перебування в ньому я б хотіла порівняти з повільним вдумливим читанням, що потребує певних умов і певного часу. Тому ми не прагнемо ставити рекорди з кількості відвідувачів, а хочемо створити комфортні умови для сприйняття мистецтва, для його емоційного переживання.

— Тобто це місце зустрічі…

— Так, з мистецтвом, з близькими людьми, з естетичним, психологічним, пізнавальним досвідом. Сучасний світ надає чудові можливості для розкриття невичерпного потенціалу музейних колекцій. Можна робити будь-які виставки, піднімати будь-які питання — актуальні, перспективні, стратегічні — технології тільки в поміч. Інша річ, що з відомих причин не вдається використовувати їх у повному обсязі…

12

АНТИКВАР

| № 1 (115) 2 0 2 0

— Але все одно у вас є значні креативні досягнення — зокрема, ребрендинг музею, оновлення сайту.

— Насправді таких досягнень набагато більше, хоча ззовні вони менш помітні, бо стосуються насамперед переналаштування внутрішніх процесів. А з того, що помітили всі, — звісно, наша нова айдентика — цебто новий візуальний образ музею. Це експериментальний проєкт, у якому ми прагнули показати те, чим музей є зараз, і те, яким ми б хотіли бачити його в найближчому майбутньому. І найцінніше, що таке бачення склалося внаслідок плідної взаємодії нашої робочої групи з розробниками нового фірмового стилю. За два десятиліття, що пройшли після завершення реставрації 1998 року, значною мірою оновився склад співробітників, змінилися наша аудиторія та наші програми, змінилося наше бачення музею та бачення нас самих у ньому, — отже, настав час для переосмислення. Ми дуже раді, що наші партнери — випускники та команда школи дизайну «Projector» — допомогли якнайкраще виразити наші думки щодо самого музею, його місії та завдань, тобто елементів стратегії, до розробки якої ми підійшли. Так сталося, що процес вироблення нової айдентики дещо випередив появу самої стратегії, але ми не стали втрачати можливість зробити цей символічний «крок у майбутнє». Дизайнери «Projector’а» вельми серйозно поставилися до свого завдання. Вони багато часу

проводили в музеї, обговорювали з нами, якою має бути нова айдентика, хотіли зрозуміти, що є найважливішим, навіть робили опитування на вулиці. Потім запропонували кілька варіантів рішень, і ми обрали те, що найбільшою мірою відбивало наше відчуття музею. Це справді була дуже складна робота, бо ми не могли сказати: «Намалюйте, будь ласка, це і це, тут напишіть великими літерами, а тут — маленькими», тобто не давали чітко сформульованого технічного завдання. Але завдяки цьому експериментові музей почав обговорення стратегічних питань, і це стало поштовхом для розробки перспективного плану розвитку на найближчі десять років. Нам дуже важливо було знайти ту точку, куди ми хочемо рухатись, і оформити її в конкретну дорожню карту.

— Чи є у вас «проєкт мрії», який ви розглядаєте як можливий показник власної роботи?

— Так, він є, причому ми вже вклали чималі ресурси, аби приступити до розробки проєктної документації. Ідеться про третю чергу реконструкції музейного комплексу, започаткованої ще попереднім директором Вірою Виноградовою. У нас є внутрішній двір і два флігелі, котрі значаться на балансі музею. Один — історичний, ханенківський, а другий був прибудований до нього пізніше. От ми і думаємо, як зробити ці флігелі придатними до життя. Зокрема, перетворити на фондосховища, обладнані за сучасними стандартами. На жаль, через те, що всі 100 років існування музею цьому не приділялося належної уваги, сьогодні ми маємо досить сумні наслідки. По-перше, це постійні реставрації творів, а, подруге, неможливість забезпечити доступ до фондової колекції нашим співробітникам, не кажучи вже про науковців з інших установ. Звичайно, наша мрія — відкриті фонди, де всі речі пройшли необхідні консерваційні заходи, а умови зберігання виключають можливість будь-яких небажаних ефектів.

Сьогоднішні проблеми зі станом збереження колекції напряму пов’язані з відсутністю в приміщеннях сучасної системи кліматконтролю. І навряд чи ми зможемо встановити її в найближчі роки, бо це означало б закриття музею, обстеження будинку та його повне переобладнання. Ми з’ясували, що під час ремонту 1990-х років було забито повітроводи, і тому в основних музейних приміщеннях вентиляція вкрай слабка. Звісно, це впливає на мікроклімат і, відповідно, на стан експонатів, завдає незручностей відвідувачам. Кілька років тому музей почав розробляти проєкт заміни вентиляційної системи, але з’ясувалися певні технічні нюанси, що перешкоджали його втіленню. Скажімо, повітроводи мали бути прокладені в уже відремонтованих залах, а це означало втручання в історичний інтер’єр. Не менша

проблема — налагодження вентиляції у фондосховищах, бо їх нема куди відселити. До того ж, у нас є підвал, котрим теж потрібно зай­матися, бо від його стану залежить «здоров’я» всього будинку… Чи варто казати, що все це довготривалі процеси, які потребують великих витрат. Але я сподіваюся, що протягом 2020-х ми створимо належну базу для реалізації цього «проєкту мрії». І ми добре усвідомлюємо, що не маємо права на помилки, бо йдеться про пам’ятку, котру дуже легко понівечити.

— Як будується взаємодія Музею Ханенків з іншими музеями, і чи є у ваших планах спільні проєкти?

— Зараз ми працюємо над програмами, пов’язаними з виставковою діяльністю музею та стратегією дослідження наших колекцій. І хоча ми не

№ 1 (115) 2 0 2 0

| А Н Т И К В А Р

13

акредитовані як науково-дослідний інститут і не належимо до системи Академії наук, робота музею без наукового підґрунтя неможлива. Це одне з наших пріоритетних завдань, від якого безпосередньо залежить виставкова діяльність. Річ у тім, що під час виставок, що відбулися за останні десять років, ми практично вичерпали досліджену частину музейної колекції. Тож усе, навколо чого можна будувати нові цікаві експозиції, потребує ретельного вивчення та реставрації. Якщо говорити про взаємодію з іншими музеями, то вона лежить у кількох площинах. Передусім, це виставкові проєкти, проте вони є досить складними в наших умовах. Вважається, що ініціатор проєкту бере на себе всі витрати по ньому — транспортування, охорону тощо. Ми так зробили торік — і зрозуміли, що впоратися з цим без залучення додаткових ресурсів украй важко. Причому йдеться про різні джерела фінансування, адже ми не можемо піддавати ризику втілення великих міжмузейних проєктів, сподіваючись тільки на грантові кошти. Другий бік проблеми полягає в тому, що дуже часто предмети, що цікавлять нас в українських музеях, потребують, з точки зору наших кураторів, додаткових досліджень. Це непросто з різних причин, а крім того, сама перспектива дослідження «зі сторони» не завжди позитивно сприймається нашими колегами, адже це може призвести навіть до зміни атрибуції.

14

АНТИКВАР

| № 1 (115) 2 0 2 0

— Основна тема цього випуску стосується якраз атрибуції, і от ми спонтанно до неї підійшли. Момент, якого ви торкнулися, тонкий та інтригуючий. Виходить, що втілення спільних проєктів може обернутися «небажаною» атрибуцією твору з «сусідської» колекції та виглядати вторгненням на чужу територію?

— Так. Хоча, на відміну від своїх колег, сама я в такі ситуації не потрапляла. Можливо, через те, що зберігала археологічну колекцію і більше спілкувалася з «позамузейними» дослідниками, а в цьому середовищі оновлення інформації вітається. Але те, що стосується великих імен у музеях, апріорі викликає спротив. Мені здається, це наслідок радянських часів і взагалі підходу до музейної справи як пропагандистського інструменту. Я пам’ятаю негласні табу на зміни атрибуції найвідоміших творів, адже зниження статусу предмета тягло за собою питання: «Можливо, радянський музей гірший, ніж закордонний?». Здається, причина криється саме в цьому. У Музею Ханенків також виникали складнощі з переатрибуцією. Зробити такий крок і сказати: «Ні, у нас не Веласкес» або «Ні, у нас не Перуджино» було непросто. Хоч італійські, французькі, голландські музеї вже давно стали на цей шлях, бо академічна чесність є беззаперечним стандартом для музейної спільноти. Проте я розумію, що сьогодні, коли музеї постали перед перспективою децентралізації, зміною умов фінансування тощо, одверті заяви про

те, що в тому чи тому місті зберігається не шедевр, а робота слабшого майстра, можуть мати небажані наслідки.

— Мені здається, що оці стереотипні уявлення та оціночні судження «шедевр — не шедевр» певною мірою підтримуються сучасними ЗМІ. І з огляду на це вкрай важливою стає інформаційна діяльність самого музею, спрямована на виховання аудиторії, її підготовку до сприйняття творів мистецтва, на поширення результатів власної роботи.

— Розробка комунікаційної стратегії — це також одне з наших першочергових завдань. На щастя, на чолі кожного напряму в Музеї Ханенків стоять дуже досвідчені фахівці. Це стосується і академічних досліджень, і комунікації, і роботи кураторів, націлених на опрацювання тієї частини колекції, котра має стати нашим майбутнім виставковим ресурсом. Результати досліджень ми плануємо публікувати у вигляді наукових каталогів, які, до речі, не видавалися вже кілька десятиліть. А поки що взяли за правило готувати супроводжувальні видання до кожної тимчасової експозиції. Зокрема, щойно підписано до друку каталог виставки, присвяченої видатному вченому, колекціонерові та знавцеві мистецтва Василю Щавинському. За сім років до своєї загибелі (Щавинський був убитий у 1924 році) він склав заповіт, а згодом і звернення до Всеукраїнської академії наук, згідно

з якими його прекрасне художнє зібрання мали перевезти з Ленінграда до Києва й передати до нашого музею. Також ми плануємо регулярно публікувати матеріали наукових конференцій, адже така презентація результатів музейної роботи теж надзвичайно важлива — у тому числі для налагодження зв’язків із закордонними колегами.

— Хотілося б повернутися до розмови про оновлений сайт музею, який, безперечно, став одним із найцінніших здобутків минулого року.

— Так, ми справді дуже ним задоволені, однак робота ще триває — передусім це стосується деталей налаштування. Ми намагалися зробити цей сайт максимально змістовним, зручним, доступним (ним можуть користуватися навіть люди з вадами зору) і тому дотримувалися певних стандартів, перевірених і протестованих спеціальною проєктною групою. Сайт створено, щоб забезпечити доступ до фондової колекції, анонсувати події, обговорювати проблеми музейного буття, ділитися результатами наших досліджень і зберігати інформацію, яка може бути корисною фахівцям і любителям мистецтва. Сподіваюся також, що він стане дієвим інструментом поширення фахових стандартів, зокрема академічної доброчесності та музейної етики. Адже це саме ті високі орієнтири, до яких мають тягнутися всі вітчизняні музеї. Спілкувалася Ганна Шерман № 1 (115) 2 0 2 0

| А Н Т И К В А Р

15

KYIV, 15 TERESHCHENKIVSKA STREET. PUZZLES UNRAVELLED AND UNRESOLVED Maria Kadomska Today, this building which is part of the Bohdan and Varvara Khanenko National Museum of Arts complex is one of the Ukrainian capital’s landmarks. However, in the early 1980s, it was not even on the cultural heritage list and had no documented attribution. Even now, a false date of erection — “1881–1882” — is stated on the cast-iron commemorative plaque installed on the facade of the building No. 15. How this house actually appeared, who designed it and who it belonged to before it became property of the Khanenko couple, is covered in the article.

Київ, Терещенківська, 15. Загадки розгадані та нерозгадані Марія Кадомська, мистецтвознавець

Зазвичай історичні середмістя сприймаються як живі музеї просто неба. Але це завжди ще й релікти такої собі міської Атлантиди, що назавжди відійшла у вічність, але залишила по собі автентичні уламки, більш-менш правдиві спогади впереміжку з апокрифами та, на радість дослідникам минувшини, достовірні документальні свідоцтва. До такого міського утворення належить і частина вулиці Терещенківської навпроти відкритого простору Шевченківського парку. В ансамблі фронтальної забудови цього проміжку «вулиці музеїв» інтерес становлять не тільки поодинокі архітектурні шедеври, а й звичайні для свого часу споруди, витримані в основному в естетиці загальноєвропейської масової житлової забудови кінця XIX — початку XX століття. Візуальний ефект ансамблевості не випадковий: квартал створювався за єдиним регламентованим планом для упорядження площі перед Університетом, але при цьому кожна садиба має окремі інтригу та сюжет для невеликої (чи великої) оповіді. З цим довелося зіткнутися при складанні історичного досьє, що передувало реставрації будівлі по вул. Те­р е­щ ен­к івській, 15 (1982–1998 рр.,

16

АНТИКВАР

| № 1 (115) 2 0 2 0

архітектори-реставратори Ірина Малакова, Ганна Сапожникова). Тепер ця будівля, що входить до комплексу Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, є однією з візитних карток столиці. Однак ще на початку 1980‑х вона, хоч як це дивно, навіть не входила до переліку пам’яток культурної спадщини й не мала жодної документованої атрибуції. До речі, ще й зараз на чавунній охоронній дошці, встановленій на фасаді будинку № 15, указано помилкову дату зведення — «1881–1882 рр.». У цій публікації ми згадаємо моменти архівних досліджень, проведених при підготовці історичної довідки 1985 року, бо саме вони дозволили встановити

Загальний вигляд місцевості перед Університетом Св. Володимира. Фото Франца де Мезера. Початок 1870-х рр. З колекції Михайла Кальницького

точну дату будівництва особняка та ввести її до наукового обігу. У той період в енциклопедіях, путівниках і навіть в академічній літературі наводилися досить приблизні та суперечливі відомості щодо часу зведення будинку: називалися 1870‑ті роки, кінець 1880‑х, кінець XIX століття, 1913 рік. І, звісно, першими власниками й забудовниками садиби вважалося подружжя Богдана та Варвари Ханенків. Тільки‑но розпочалися мої пошуки в Центральному державному історичному архіві України, як здалося, що я вхопила удачу за хвіст: Варвара Николівна Ханенко в листі до свого дядька Федора Терещенка запрошувала на закладення будинку, що мало відбутися 14 червня 1881 року. У грудні того ж року вона писала: «Мы устроились в Париже и не располагаем его покинуть, ибо нам некуда ехать, кроме деревни». Звісно, можна було (і дуже хотілося) припустити, що особняк перебував у процесі зведення. Але подальші архівні дослідження показали хибність цієї версії. Можливо, ішлося про будинок у маєтку Ханенка, але точно не про київський особняк, що й буде доведено просто зараз винятково на підставі першоджерел. Узагалі, не втомлююся твердити, що, всупереч існуючому уявленню про архівну працю як нудний процес, це — азартна справа, навіть коли не дає бажаного результату. Тож довелося починати ab ovo — з облаштування величезної площі, котра по закінченні спорудження Університету близько 30 років залишалася незабудованою. На знімку Франца де Мезера або на фотографії, зробленій 1872 року військовим

інженером Д. Біркіним, бачимо її ще невпорядкованою: не існує ані скверу, ані кварталу з садибою, про яку йдеться. У 1871 році міська влада порушує питання про необхідність зменшення площі перед Університетом за рахунок утворення нових кварталів з продов­ женням вул. Олексіївської (тепер Терещенківської) від Бібіковського бульвару (бул. Т. Шевченка) до вулиці Шулявської (Л. Толстого). Це був чи не найперший масштабний захід оновленої київської муніципальної влади після затвердження 16 червня 1870 року імператором Олександром II міської реформи, котра надавала Міській думі певні права та функції, що включали елементи самоврядування. Зокрема, можливість самостійно формувати міський бюджет, планувати витрати, визначати розмір і спосіб отримання доходів від майна, що належить місту. (Принагідно нагадаймо, що саме в Києві Магдебурзьке право за загальноєвропейською традицією діяло з кінця XV століття до 23 грудня 1834 року, коли було скасовано указом Миколи I.) Піклуючись про благоустрій Києва, міський голова в документі від 24 лютого 1871 року пропонує «уменьшение Университетской площади с тем, чтобы за оставлением на оной приличного места для возведения памятника Государю Императору Николаю Павловичу, остальная часть площади застроена была городскими или частными зданиями». Остаточний варіант перепланування площі за проєктом київського міського землеміра О. Терського розглядався в Санкт-Петербурзі на засіданні № 1 (115) 2 0 2 0

| А Н Т И К В А Р

17

техніко-будівельного комітету Міністерства внутрішніх справ і був затверджений до виконання 9 липня 1871 року. Оскільки в Києві діяли обмежуючі «еспланадні правила» (еспланада — відкритий простір перед фортецею), знадобилося на найвищому рівні вирішувати питання, якими спорудами забудовувати площу — дерев’яними чи кам’яними. І тільки у грудні 1871‑го головне інженерне управління сповістило київську міську управу, що за новими правилами для Київської фортеці допускається зведення кам’яних будівель у Старому Києві та біля Університету Св. Володимира без жодних обмежень. Продаж ділянок, що складали фронт забудови сучасної вулиці Терещенківської, відбувся 24 березня 1875 року. Серед інших, участь у торгах узяла Аделаї­ да Іванівна Сулимовська, дружина капітана. Вона заявила найвищу первісну ціну — 9 карбованців 10 копійок сріблом за квадратний сажень і придбала земельну ділянку 673½ кв. саж., що займала площу теперішніх двох садиб по вул. Терещенківській — № 15 і № 17. Не зволікаючи, у 1875–1878 роках Сулимовська зводить за проєктом архітектора В. Ніколаєва триповерховий будинок з флігелем (нині Терещенківська, 17). Вільна земля (Терещенківська, 15) виходила на вулицю садом. Через деякий час домовласниця віддала свою, частково забудовану, ділянку під заставу, однак розплатитися не спромоглася й змушена була продати

маєток. Серед документів Київського державного нотаріального архіву знайдено купчу від 6 березня 1882 року, згідно з якою А. Сулимовська продала всю садибу за 95 тисяч карбованців Николі Терещенку, а той прийняв на себе її борг Київському Товариству взаємного кредиту — 36 400 карбованців.

26 березня 1882 року судовий пристав Київського окружного суду офіційно ввів Николу Артемійовича Терещенка (1819–1903) у володіння садибою. Ми не зупинятимемося на характеристиці цієї непересічної особистості, нагадаймо тільки, що саме за його заслуги перед містом і у зв’язку з 80‑річчям вулицю Олексіївську (колишню Університетську площу) було перейменовано 1899 року на Терещенківську (у лютому-березні 1919 р. — вул. О. Герцена, потім до 1941‑го — Г. Чудновського, у 1941–1944 рр. — Терещенківська, у 1944–1955 рр. — знову Г. Чудновського, і з 1955‑го до 1992 р. — І. Рєпіна). Після знайдення оригіналу купчої дослідники вирішили, що дату будинку № 15 можна вважати встановленою. Адже на початку 1880‑х зростання цін на землю зумовило систему щільної фронтальної забудови, і в центральних частинах міста стає все менше незабудованих ділянок, на яких раніше влаштовувалося присадибні двори, сади й городи. Логічно було б припустити, що, ставши власником ділянки навесні 1882‑го, Н. Терещенко не відкладатиме надовго забудову вільної частини садиби зліва від уже існуючого будинку. Більше того, у фонді міської управи Державного архіву м. Києва було виявлено

Головний фасад будинку на Терещенківській, 15. Фото 1890 р. Науковий архів Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

18

АНТИКВАР

| № 1 (115) 2 0 2 0

Богдан Ханенко в залі «Галерея». Фото 1900-х років. Науковий архів Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

план садиби, де в червні 1887 року землемір позначив будинок № 15 як уже існуючий. Отже, вимальовувалися часові межі будівництва — між 1882 і 1886 роками. Саме таке датування було вказано в історичній записці, складеній 35 років тому. Проте нев­ довзі нові знахідки змусили переробити геть увесь текст. З’ясувалося, що Никола Артемійович, який з 1875 року мешкав у розкішному особняку (зараз бул. Т. Шевченка, 12), не поспішав з розбудовою садиби на Олексіївській і приступив до цього тільки через п’ять років. Остаточне встановлення дати зведення будинку по Терещенківській, 15 — 1887–1888 роки — стало можливим після виявлення двох архівних документів: у фонді господарчого відділу київської міської управи — плану садиби Терещенка з плямою будинку та флігеля, дозволених до будівництва у квітні 1887 року, а в актовій книзі одного з київських нотаріусів — оригіналу купчої за жовтень 1888 року, коли особняк уже був готовий. Згідно з купчою, Н. Терещенко виділяє в окрему садибу частину своєї ділянки із щойно зведеним будинком і флігелем (250½ кв. саж., нині вул. Терещенківська, 15) та офіційно продає її своїй старшій дочці Варварі Ханенко за 30 000 карбованців сріблом. Отже, ці документи дозволяють цілком достовірно підтвердити три дати:

1) будинок, зведення якого дозволено навесні 1887 року, є вже збудованим восени 1888‑го; 2) 1888 року територію домоволодіння № 15, що спершу входила разом з № 17 до складу єдиної садиби Сулимовської, а потім Николи Терещенка, виокремлено в самостійну садибу; 3) з жовтня 1888 року садиба № 15 належить родині Ханенків, але придбали вони її з уже існуючим будинком. Ще 10 років власником сусідньої садиби по вул. Терещенківській, 17, залишався Никола Артемійович, аж доки 20 травня 1899 року вона перейшла у власність його наймолодшої дочки Евфросинії Сахновської. Узагалі‑то члени великої родини Терещенків селилися в близькому сусідстві: голова сімейного клану Никола Терещенко займав своєрідний панський має­ток серед міста (нинішній бул. Т. Шевченка, 8–12), старший син Іван Николович — № 34 на цьому ж бульварі, молодший — Олександр Николович — № 7–9 на вул. Толстого, три доньки — Ольга, Варвара та Єв­ фросинія — №№ 13, 15 і 17 на Терещенківській. Родина Федора Терещенка (молодшого брата Николи Артемійовича) теж мешкала недалеко — по вул. Терещенківській, 9 і 7/13. Варвара Терещенко та Богдан Ханенко одружилися 1874 року, і на час придбання власного, щойно № 1 (115) 2 0 2 0

| А Н Т И К В А Р

19

Креслення головного фасаду. Арх. М. Горденін, 1921 р. Після нівелювання вулиці 1914 року утворився цокольний поверх. До входу вів пандус, який згодом замінили на існуючий донині ґанок

зведеного, будинку вже мали чималу мистецьку колекцію. (Цікава деталь: у купчій 1888 року вказано, що покупець, тобто Варвара Николівна, проживає в будинку батька на Бібіковському бульварі, 12.) Природно, що вони одразу ж зайнялися внутрішнім оздоб­ленням особняка. В одному з листів від 12 грудня 1889 року Б. Ханенко пише: «Я все это время так занят окончанием отделки дома и развеской картин, что не имею возможности оставить, хотя бы на самое короткое время, Киев». Уточнене датування повністю збігається із записом Олександра Іванова, біографа Михайла Врубеля: «Из вещей, сделанных Врубелем в первую половину 1889 г. в часы досуга от главных работ во Владимирском соборе и после того, как эти работы были окончены, сохранилось очень немногое. Орнаменты Врубеля, по‑видимому, возбудили в Киеве некоторое внимание к декоративной стороне его таланта и Б. И. Ханенко заказал художнику написать для одной из комнат своего дома большой плафон масляными красками. Этот ромбовидный плафон, изображающий какой‑то фантастический герб с рыцарским шлемом […] замечателен как первая из декоративных работ, не предназначенных для церкви». Нічого фантастичного там, до речі, не було: це фрагменти родового герба Ханенка, а ліпний його варіант з’явився між вікнами другого поверху в новій прибудові, здійсненій 1891 року за проєктом О. Кривошеєва.

20

АНТИКВАР

| № 1 (115) 2 0 2 0

Атрибуція особняка на Терещенківській, 15, на жаль, залишається неповною: поки немає аргументованого підтвердження авторства первісного проєкту, та й сам проєкт досі не виявлений. З легкої руки С. Гілярова, а саме після публікації 1936 року його статті в часопису «Соціалістичний Київ», автором проєкту прийнято вважати РобертаФрідріха Мельцера (1860–1943). Звісно, свідчення такого поважного й обізнаного вченого, як Гіляров, досить вагоме, особливо зважаючи на те, що він був особисто знайомий з Варварою Ханенко та спів­пра­ цював з нею у музеї, створеному після передання нею родинної колекції в дар Києву. Утім, ніяких документів, що доводять або спростовують авторство архітектора імператорського двору Р.‑Ф. Мельцера, ми досі не маємо. Основна діяльність цього зодчого припадає на початок ХХ століття, хоч як випускник Петербурзької Академії мистецтв він здобув звання класного художника 1‑го ступеня з архітектури ще 1887 року. В особистій справі Мельцера, що зберігається в Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі, немає згадок щодо проєктування київського особняка. Однак такі документи можуть бути знайдені в архіві Торгового дому «Мельцер і К°» в тому ж таки Санкт-Петербурзі. Фонд має бути вкрай цікавим для вітчизняних дослідників, адже ця відома меблева й декораторська фірма

виконувала опоряджувальні роботи на багатьох київських об’єктах, у тім числі в будинках Терещенків. Графічні документи доводять, що саме фірма «Мельцер і К°» брала участь у розробці меблів та оздобленні інтер’єрів в особняку по Терещенківській, 15. Серед інших вітчизняних і закордонних митців до оформлення будинку був залучений московський архітектор П. Бойцов, що доводять підписані ним ескізи деталей оформлення інтер’єрів. Зокрема, за його задумом було виконано дерев’яне оздоблення стін Дельфтської їдальні. Постать цього архітектора, або, за його власним визначенням, «будівельника-практика», і досі лишається маловивченою: нема документально підтверджених дат народження та смерті, часу й місця навчання, навіть по батькові Бойцова пишеться по‑різному — Самійлович, Саймонович, Семенович. В архівній справі зодчого у фонді Петербурзької Академії мистецтв є документ, де він називає Б. Ханенка одним зі своїх замовників на будівельні роботи, але не конкретизує об’єкти. А в описі збережених проєктів і малюнків згадує акварелі із зображенням стіни їдальні в будинку Богдана Ханенка в Курській губернії та каміна в його кабінеті в київському особняку. Свідченням контактів П. Бойцова як архітектора з родиною Терещенків-Ханенків є також його участь (і перемога) у конкурсі на проєктування Київського художньо-промислового та наукового музею (нині Національний художній музей України),

будівниц­тво якого Б. Ханенко курирував і в значній мірі фінансував. Не станемо вдаватися до невдячної справи й аналізувати схожість відомих творів талановитого стилізатора П. Бойцова з особняком Ханенків та іншими, поки що не атрибутованими, будинками й палацами в маєтках Терещенків. Хоч би там як, інтрига залишається, і майбутні дослідники мають шанс зробити гучні відкриття. Сподіватимемося, що розширення інформаційних можливостей дозволить обстежити досі не опрацьовані архівні та музейні колекції в Україні й за її ме­жа­ми, зокрема у Берліні та Нью-Йорку, де в еміграції жив Р.-Ф. Мельцер. Не втрачаємо також надію прояснити долю сімейного архіву Ханенків, що зник після смерті Варвари Николівни. Імовірність майбутніх сенсацій підтверджують порівняно нещодавні знахідки. Так, у фотоальбомі з пам’ятками архітектури Італії з наукового архіву Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків було ідентифіковано знімок головного фасаду будинку по Терещенківській, 15 (відтворено в книзі «Богдан Ханенко. Спогади колекціонера». К., 2009). Мистецтвознавець Н. Корнієнко датує його 1890 роком, тобто фото було зроблено майже відразу після зведення будинку. А опуб­лікований 2016 року проєкт особняка Олександра Николовича Терещенка на вул. Л. Толстого, 7, остаточно підтвердив, що його автором був архітектор Петро Бойцов.

На фото 1920-х років особняк Ханенків ще має на фасаді родинний герб, який невдовзі було збито. Герб відновлено в ході реставрації 1982–1998 рр. З колекції Михайла Кальницького № 1 (115) 2 0 2 0

| А Н Т И К В А Р

21

Автопортрет (фрагмент). 1903. Папір, пастель. 47 × 63 см. Національний музей у Кракові

де придбати наш журнал

Київ • Антикварні салони, галереї Антикварний салон «Дукат» вул. Володимирська, 5 Центр сучасного мистецтва «М17» вул. Антоновича, 104 • Музеї «Мистецький Арсенал» вул. Лаврська, 10-12 Музей української діаспори вул. Московська, 40б Музей Шолом-Алейхема вул. Велика Васильківська, 5а Нацiональний музей «Київська картинна галерея» вул. Терещенківська, 9 Національний музей історії України вул. Володимирська, 2 Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків вул. Терещенківська, 15

Національний музей українського народного декоративного мистецтва вул. Лаврська, 9 Національний заповідник «Софія Київська», виставкові зали “Хлібня” вул. Володимирська, 24 • Книжкові магазини Академкнига вул. Богдана Хмельницького, 42 «Антикварна і букіністична література. Класика» пл. Слави, 1 (ТЦ «Навігатор») Книжковий Клуб Булгакова Андріївський узвіз, 13 «Сяйво книги» вул. Велика Васильківська, 6 • Театри Київський національний академічний театр оперети вул. Велика Васильківська, 53/3 Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки вул. Богдана Хмельницького, 5

Оформити передплату на журнал можна через будь-яке поштове відділення зв’язку, а також через інтернет-ресурс www.presa.ua, передплатний індекс 96244

Журнал «Антиквар» — єдине в Україні науково-популярне періодичне видання про мистецтво та колекціонування. Тематичні випуски журналу — це самодостатні видавничі проєкти, які представляють державні, приватні та корпоративні зібрання в широкому культурно-історичному контексті. Редакція пишається багаторічним співробітництвом з провідними українськими колекціонерами, музейниками, експертами арт-ринку, істориками, культурологами, мистецтвознавцями. З листопада 2006 року побачило світ понад 100 випусків «Антиквара». Численні передплатники отримують журнал у всіх регіонах України, а також у більшості країн Східної та Західної Європи, в Ізраїлі, США, Канаді, Австралії. З метою популяризації українського культурно-історичного та мистецького надбання частина текстів та окремі випуски публікуються англійською й російською мовами. Видавничий дім «Антик­вар» надає без­ кош­товну редакційну передплату на журнал усім художнім та історичним музеям, науковим і спеціалізованим бібліотекам України.

The “Antykvar” magazine is the only printed issue on art and collecting in Ukraine.

Thematic issues of the magazine are self-sufficient humanities projects which describe state, private and corporate collections, putting them in a broad cultural and historical context. The editorial team of the magazine is proud of its long-term cooperation with top Ukrainian collectors, museum workers, art market experts, historians, art critics, and journalists.

Since November 2006 more than 100 issues of the “Antykvar” magazine have been released. Our numerous sub­ scri­bers receive the printed issues across Ukraine, as well as in most countries in Eastern and Western Europe, as well as Israel, USA, Canada, and Australia.

To promote Ukrainian cultural, historical and artistic heritage, we publish a part of our articles and some issues of the “Antykvar” magazine in Russian and English.

The “Antykvar” Publishing House provides free subscription to all art and history museums, as well as to scientific and specialized libraries of Ukraine.