Арендт Ханна. Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі by Duh Litera

Ханна Арендт

Банальність зла СУД НАД АЙХМАНОМ В ЄРУСАЛИМІ

Київ

Hannah Arendt

Eichmann in Jerusalem A REPORT ON THE BANALITY OF EVIL Introduction by Amos Elon

PENGUIN BOOKS

Ханна Арендт

Банальність зла СУД НАД АЙХМАНОМ В ЄРУСАЛИМІ Передмова Амоса Елона

ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

УДК 940.53(=411.16) Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Переклад з англійської: Антон Котенко Наукове редагування: Анна Прохорова, Антон Котенко Літературне редагування: Валерія Богуславська Коректура: Тетяна Шкарупа Комп’ютерна верстка: Анастасія Гуленко Дизайн обкладинки: Галина Ліхтенштейн Відповідальна за випуск: Анна Прохорова

Видання книги стало можливим за підтримки Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні А 802

Ханна Арендт. Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі. Пер. з англ. – А. Котенко. – К.: ДУХ I ЛIТЕРА. – 2013. – 367 с.

ISBN 978-966-378-315-4 Книга Ханни Арендт – одного з найвидатніших мислителів ХХ століття – написана за матеріалами судового процесу над нацистським лідером Адольфом Айхманом 1961 р. Висвітлюючи роль Айхмана в Остаточному Розв’язанні єврейського питання, дослідниця детально аналізує події, що відбувались під час Голокосту в різних країнах Європи. Авторитетна та вражаюча розповідь Ханни Арендт вперше з’явилась у вигляді серії статей в газеті New Yorker у 1963 році та збурила хвилю дискусій серед інтелектуалів США та Європи. У книзі є післямова, написана авторкою у відповідь на палкі суперечки, що довгий час точились навколо видання, після його першої публікації. Книгу відкриває передмова відомого ізраїльського журналіста та публіциста Амоса Елона.

На обкладинці – фотографія інсталяції Менаше Кадишмана «Опале листя»

ISBN 978-966-378-315-4

Зміст Амос Елон. Відлучення Ханни Арендт .............................. 7 До читачів ................................................................................27 I: II: III: IV: V: VI: VII: VIII: IX: X: XI: XII: XIII: XIV: XV:

Будинок справедливості......................................................29 Звинувачений..........................................................................48 Експерт з єврейського питання.........................................64 Розв’язання перше: вигнання .............................................85 Розв’язання друге: концентрація ......................................98 Розв’язання остаточне: вбивства ....................................114 Ванзейська конференція, або Понтій Пилат ..............145 Обов’язки законослухняного громадянина ................169 Депортації з Райху – Німеччини, Австрії та Протекторату .......................................................................186 Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія......................................................198 Депортації з Балкан: Югославія, Болгарія, Греція, Румунія ...................................................................................218 Депортації з Центральної Європи: Угорщина та Словаччина............................................................................232 Центри вбивств на Сході ..................................................245 Свідчення та свідки ............................................................260 Вирок, апеляція і страта ....................................................275 Епілог ......................................................................................296 Післямова ..............................................................................325 Бібліографія ..........................................................................346 Покажчик ...............................................................................351

Амос Елон

Відлучення Ханни Арендт

У грудні 1966 р. Ісая Берлін, видатний філософ та історик ідей, гостював у свого приятеля Едмунда Вілсона, знаного американського інтелектуала. У щоденнику Вілсон згадує про суперечку між ними: Берлін «спалахує нестримним, часом ірраціональним упередженням щодо людей», − записав Вілсон, «наприклад, [щодо] Ханни Арендт, хоча сам він ніколи не читав її книги про Айхмана». В 1987 р. таке саме звинувачення проти Вілсона Берлін висунув у спогадах, виданих у Yale Review, уточнивши його у своєму інтерв’ю 1991 р. редакторові Вілсонового щоденника1. Ми не знаємо наслідків цієї суперечки. Проте одне відомо напевне: навіть через три роки після першої появи книги Ханни Арендт «Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі» у США та Європі все ще не вщухала викликана нею громадянська війна між інтелектуалами. Пригадуючи обговорення у своїй родині та інших сімействах Нью-Йорка, Ентоні Грефтон писав, що жодна тема настільки не захоплювала і не викликала такої уваги та серйозної дискусії, як серія статей про суд над Айхманом, що їх Ханна Арендт видала в New Yorker, а також книга, яка постала з них. Навіть через три роки після виходу у світ її читачі все ще не могли примиритися між собою. В наші дні навряд чи ще якесь видання викликало подібні пристрасті. Єврейські кола Америки наклали на авторку щось на кшталт відлучення, проте суперечки 1

Wilson Edmund. The Sixties: The Last Journal 1960–1972. Edited with an introduction by Lewis M. Dabney. – New York: Farrar Straus & Giroux, 1993. – P. 560, 562. Див. також Benhabib Seyla. The Reluctant Modernism of Hannah Arendt. – Thousand Oaks, CA: Sage Publications, 1996, та доповідь «Arendt in Zion», прочитану Ідіт Зерталь із Тель-Авівського університету під час міжнародного колоквіуму про Арендт у Потсдамі.

Ханна Арендт

Банальність зла

навколо її твору так і не вщухли. Такі дискусії часто затихають і повільно собі тліють, щоби потім спалахнути знову. Мабуть, не випадково, що в наш час надзвичайно суперечливої війни в Іраку книги Арендт все ще активно читають і що, незважаючи на продаж майже 300 тис. примірників лише її книги про Айхмана, видавництво Penguin випускає це нове видання. «Банальність зла» продовжує приваблювати нових читачів та перекладачів і в Європі. В Ізраїлі, де Голокост довгий час вважали лише кульмінацією давньої і безперервної історії антисемітизму, від фараона та Навуходоносора до Гітлера та Арафата, – як і було задумано Давидом Бен-Ґуріоном, натхненником показового судового процесу 1960 р., – зростання в молоді інтересу до цієї книги свідчить про пошуки іншого погляду. Її нещодавній новий переклад івритом викликав значне схвалення. В минулому неготовність багатьох ізраїльтян прийняти книгу Арендт поєднувалася з іншою, передбаченою нею задовго до цього проблемою: дати моральну та політичну оцінку становища вигнаних палестинців. Хоча останні і не несли жодної відповідальності за нищення єврейської цивілізації, саме їх за це і було покарано. Крах комуністичного тоталітаризму в Європі викликав сплеск інтересу до праць Арендт. Його ще більше розпалило видання протягом кількох останніх років багатотомного листування Арендт з Карлом Ясперсом, Мері Маккарті, Германом Брохом, Куртом Блюменфельдом, Мартином Гайдеґґером та її чоловіком, Гайнріхом Блюхером2. Усі ці листи нагадують про її рідкісну здатність до дружби, інтелектуальної та пристрасної. Листування 2

Hannah Arendt/Karl Jaspers correspondence, 1926–1969. Edited by Lotte Köhler and Hans Saner, translated by Robert and Rita Kimber. – New York: Harcourt Brace, 1992; Between Friends; The Correspondence between Hannah Arendt and Mary McCarthy, 1949–1975. Edited and with an introduction by Carol Brightman. – New York: Harcourt Brace, 1995; Hannah Arendt/Kurt Blumenfeld. «...in keinem Besitz verwurzelt»: Die Korrespondenz. Heraugegeben von Ingeborg Nordman und Iris Pilling. – Nordlingen: Rotbuch Verlag, 1995; Hannah Arendt/ Hermann Broch. Briefwechsel; 1946 bis 1951. Herausgegeben von Paul Michael Lützeler. – Frankfurt am Main: Jüdischer Verlag, 1996; Hannah Arendt/Heinrich Blücher. Briefe 1936– 1968. Herausgegeben und mit einer Einführung von Lotte Köhler. – München: Piper, 1996; and Hannah Arendt/Martin Heidegger. Letters: 1925–1975. Edited by Ursula Ludz. – New York: Harcourt, 2003.

Амос Елон. Відлучення Ханни Арендт

Арендт з Блюхером також свідчить про інтенсивне спілкування тривалістю в життя і про шлюб, що для двох переслідуваних утікачів був надійним прихистком у темні часи. «Мені досі здається неймовірним, що я змогла одночасно відчувати велику любов і значущість своєї особистості», – писала вона Блюхерові в 1937 р. в одному з найяскравіших любовних листів двадцятого століття. «Проте я досягла одного, лише відчуваючи інше. Тепер нарешті і я знаю, що таке щастя». Ці листи проливають захопливе світло на спосіб мислення та на деякі її почуття, що привели до написання «Банальності зла». «Ти єдина, хто зрозумів те, чого я сама не визнала би, – писала вона Мері Маккарті, – а саме те, що я написала цю книгу в дивному стані піднесення». Як і біографія «Рахель Варнгаген: життя єврейки», написана нею ще до еміграції в США, «Банальність зла» – надзвичайно особиста книга. Вона допомогла їй звільнитися від надзвичайного тягаря. Як сказала Арендт Мері Маккарті, ця книга стала для неї cura posterior3, запізнілими ліками від болю, що його вона відчувала як єврейка, колишня сіоністка та колишня німкеня. Головна теза книги «Банальність зла» підсумована її (не дуже вдалим) підзаголовком. Дивно і часом вражаюче спостерігати за гарячими суперечками сорокарічної давнини. У своїх спогадах Ірвінґ Гоув стверджував, що в Америці ця полеміка була почасти викликана почуттям провини, всепроникним і некерованим, яке, втім, нечасто (раніше) набувало публічного виміру. З огляду на це, на думку Гоува, з протистояння Арендт могло вийти щось корисне. Частина звинувачень щодо стилю та тону першого видання її тексту в New Yorker були слушними та спонукали до змін у другому її виданні, зокрема її слів про Лео Бека як єврейського «фюрера»; інші були цілком безпідставними. Говорили, наприклад, що Арендт «виправдала» Айхмана і «засудила євреїв». Нічого подіб3 Див. також авторитетну біографію Арендт: Young-Bruehl Elisabeth. Hannah Arendt: For Love of the World. – New Haven: Yale University Press, 1982.

Ханна Арендт

Банальність зла

ного вона не робила. Як і не критикувала весь судовий процес, як це зазвичай стверджувалося; вона виступала лише проти мелодраматичної риторики державного прокурора. Арендт підтримувала смертний вирок, винесений судом, проте надала би перевагу інакше сформульованому вердикту. Всупереч повторюваним закидам, вона ніколи не піддавала сумніву легітимність процесу в Ізраїлі через участь у ньому ізраїльських суддів. Як і не покладала на жертв провину за їхнє знищення через «їхній невдалий опір», як про це повсякчас твердили. Насправді вона різко критикувала державного прокурора, який дозволив собі зробити таку «гостру заяву». Проте це звинувачення увійшло навіть до Енциклопедії з юдаїки4. Так само їй помилково приписали твердження, що Айхман із завзяттям перейшов у «сіонізм» та навіть в «юдаїзм». Таке заяложене усіма критиками кліше базувалося на сумнівних посиланнях на книгу, якої ніхто навіть не розгортав. Ця теза жодним чином не обмежувалася науковими колами, але хвилювала молодь і людей старшого віку, істориків, філософів, журналістів, як у випадку батька Грефтона; священиків різних віросповідань; атеїстів; громадських діячів; професійних пропагандистів. Неодноразово ці випади були дуже особистими. Багато виданих рецензій були серйозними, ретельно документованими, чесними і добре продуманими; інші були клановими, сповненими приватних образ і, на подив, низькопробних щодо інтелектуального рівня підлих особистих інсинуацій. Ця книга безумовно здається не такою суперечливою, аніж сорок років тому, коли нові покоління вчених дивляться свіжим, менш упередженим поглядом і на інші тексти Арендт про єврейську історію, Ізраїль та сіонізм. Сьогодні «Банальність зла» найкраще читати разом із цими іншими есеями. Більшість із них вийшли задовго до «Банальності зла» у таких виданнях (частина з них уже не існує), як-от Menorah Journal, нью-йоркський німецькомовний тижневик біженців 4

Стаття «Арендт, Ханна (нар. 1906)» помилково стверджує, що в «Айхмані в Єрусалимі» вона заявила inter alia (серед іншого – прим. ред.), що «жертви були частково відповідальні за кровопролиття їх невдалою спробою чинити спротив». У жодному місці своєї книги Арендт такого не писала.

Амос Елон. Відлучення Ханни Арендт

Aufbau, The Review of Politics, The Jewish Frontier, Jewish Social Studies5. Вони чітко пояснили переконання авторки (на яке в «Банальності зла» в більшості випадків лише натякається), що, як і більшість інших націоналізмів ХІХ ст., сіонізм уже пережив умови, за яких він з’явився, і тепер ризикував перетворитися на, як одного разу назвала його Арендт, «живого привида серед руїн нашого часу»6. Приблизно десятиліття до цього вона все ще залишалася затятою послідовницею німецького сіоністського лідера Курта Блюменфельда (батька «постасиміляційного сіонізму»), який виступав за компроміс із палестинцями, територіальний чи за допомогою встановлення спільної, секулярної двонаціональної держави. Під час написання «Банальності зла» Арендт не розчарувалась у цьому і з сумом передбачила десятиліття війни та кривавих палестино-ізраїльських сутичок. У 1930-х рр. вона, випереджаючи свою майбутню критику в «Банальності зла» єврейських рад у ґетто, виступила проти Договору про обмін товарами між сіоністами та нацистами. Цей договір дозволив німецьким євреям вивезти деякі зі своїх заблокованих нацистами активів до Палестини на надзвичайно складних умовах, але суперечив світовій спробі єврейського бойкоту німецьких товарів. Сіоністи, для яких еміграція до Палестини була надзвичайно важливим пріоритетом, виправдали це порушення як «діалектичну необхідність». На цей час в Арендт уже урвався терпець щодо всіляких Weltanschauungen7. Вона все більше розчаровувалася в офіційній сіоністській політиці в Палестині через її неспроможність досягти мирного modus vivendi8 з арабським населенням. Вона передчувала поширення релігійного та національного фундаменталізму 5

Чималу, але в жодному разі не повну добірку можна знайти у книзі Ron H. Feldman, editor, The Jew as Pariah: Jewish Identity and Politics in the Modern Age (New York: Grove Press, 1978), збірці есеїв, написаних Арендт у 1942–1966 рр. Вона також включає деякі з її листів до редакторів після публікації «Айхмана в Єрусалимі», а також її відоме листування щодо цієї книги з Ґершомом Шолемом. 6 Arendt Hannah. Zionism Reconsidered // Menorah Journal. – 1945. – Vol. 23, No. 2. – P. 172. 7 Weltanschauungen (нім.) – світосприйняття (прим. ред.). 8 Modus vivendi (від лат. modus – спосіб, vivо – жити) – згода, що забезпечує можливість співіснування сторін, які протистоять одна одній (прим. ред.).

Ханна Арендт

Банальність зла

серед ізраїльтян. На той час ці міркування здавалися настільки ж провокативними, як і її книга «Банальність зла». Вона виступала як з моральних, так і з прагматичних міркувань, наполягаючи, що ізраїльтяни мусять ділити владу та територію з палестинськими арабами. У ретроспективі її застереження виявилися навдивовижу пророчими. А тому сьогоднішні читачі швидше оцінять якість і її есеїв, і її книги про Айхмана. Ситуація, звичайно, була зовсім іншою на час першої появи «Банальності зла». Більшість єврейських та інших читачів були обурені. Через це видання руйнувалися дружні стосунки. Незадовго до цього ізраїльські дипломати успішно переконали Антидефамаційну лігу Бнай Брит, що критика сіонізму чи Ізраїлю – це прояв антисемітизму. Частина опублікованих нападів на книгу Арендт вражали своїм неймовірним запалом. В Ізраїлі ставлення до цієї книги було складнішим, порівняно з реакцією в Америці, а критика залишалася мовчазною. Обурення було значно менш виражене, можливо, через те, що на перший погляд критика авторкою лідерів єврейської громади в окупованій нацистами Європі начебто підтверджувала сіоністські кліше, описуючи «діаспорних євреїв» як рабів, пасивних ягнят, що смиренно йшли на бійню. Деякі критики Арендт шкодували згодом про свій колишній запал. Арендт не дожила до того часу, коли такі вибачення вперше були озвучені публічно. Вона не вірила в жодні -ізми і загальні теорії. Її відчуття природи політичного зла може знайти значно більше прихильників сьогодні, ніж у час першої появи її книги. Зло, як вона його бачила, не обов’язково скоюють лише демонічні нелюди, а й – із жахливими наслідками – недоумки та імбецили, особливо якщо, з сучасної точки зору, їхні вчинки освячені релігійними авторитетами. З її байдужістю до традиційної науки та наукових норм Арендт залишається стимулюючою інтелектуальною силою. Тридцять чи сорок років тому суміш соціального аналізу, журналізму, філософських рефлексій, психології, літературних алюзій та анекдотів, які можна знайти в найкращих її працях, обурювали і дратували критиків. Сьогодні вона захоплює та приваблює. 12

До читачів Перед Вами переглянуте та доповнене видання книги, що вперше побачила світ у травні 1963 р. Я висвітлювала суд над Айхманом в Єрусалимі для журналу New Yorker, в якому мій дещо скорочений репортаж уперше з’явився в лютому-березні 1963 р. Над цією книгою я працювала влітку та восени 1962 р., закінчивши її в листопаді того ж року завдяки стипендії Центру перспективних досліджень Весліанського університету. Зміни в новому виданні стосуються деяких технічних помилок, жодна з яких не впливає на сам аналіз чи твердження початкового тексту. Деякі факти досліджуваного мною періоду ще не встановлено в усіх деталях, а тому в окремих випадках повністю достовірна інформація, напевно, ніколи не замінить попередні припущення. Наприклад, досі так і не з’ясовано загальну кількість єврейських жертв Остаточного Розв’язання: наводяться цифри від чотирьох з половиною до шести мільйонів. Те саме стосується кількості жертв у кожній країні, про які піде мова. Вже після виходу цієї книги з’явилися нові відомості, особливо щодо Голландії, але жодна з них загалом не підважує моєї історії. Таким чином, більшість виправлень мають суто технічний характер, прояснюють певні моменти, додають нові факти, або, в деяких випадках, цитати з інших джерел. Останні увійшли до бібліографії й обговорені в новій післямові про суперечки, викликані першим виданням. Єдиний нетехнічний додаток, окрім післямови, стосується змови проти Гітлера 20 липня 1944 р., яку я лише побіжно згадала у першому виданні. У цілому ж характер усієї книги залишився повністю незмінним. Я дякую Ричарду та Кларі Вінстонам за їхню допомогу в підготовці післямови до цього видання. Ханна Арендт, червень 1964 р. 27

Німеччино! Почувши розмови, що лунають з твого дому, перехожий усміхається. Але зайшовши всередину, тягнеться по ножа. Бертольт Брехт

Післямова

Ця книга містить репортаж про суд; її головне джерело – розшифровка запису судових засідань, які надали пресі в Єрусалимі. Окрім вступної промови прокурора та загального виступу адвоката, записів суду не було видано, і вони залишаються важкодоступними. В залі суду говорили івритом; матеріали, поширені серед представників преси, назвали «необробленою та невідредагованою розшифровкою синхронного перекладу», яку «не слід вважати стилістично ідеальною чи позбавленою мовних помилок». У своїй книзі я використовувала англомовну версію, за винятком тих випадків, коли засідання проводилися німецькою; коли ж німецька розшифровка містила вислів іншою мовою, я дозволяла собі перекладати самотужки. За винятком вступної промови прокурора та остаточного вердикту, переклади яких були підготовлені за межами судової зали незалежно від синхронного перекладу, жоден із цих записів не можна вважати абсолютно надійним. Єдина авторитетна версія – це офіційний запис івритом, яким я не користалася. Незважаючи на це, весь цей матеріал було офіційно надано журналістам для їхніх потреб, і, наскільки мені відомо, жодної значної розбіжності між офіційним івритомовним записом та перекладом не було виявлено. Німецький синхронний переклад був дуже поганим, але можна припустити, що англійському та французькому перекладам можна довіряти. Жодних подібних сумнівів у надійності джерел не виникає з наступними матеріалами із зали суду, що – за єдиним винятком – також були надані пресі єрусалимською владою: 325

Ханна Арендт

Банальність зла

Розшифровка німецькою мовою допиту Айхмана поліцією, записана на плівку, надрукована і власноруч виправлена Айхманом. Це найважливіший з усіх документів, разом із розшифровкою засідань у залі суду; Документи, надані звинуваченням, і «правові матеріали», які сторона звинувачення зробила доступними; Шістнадцять зізнань під присягою від свідків, спочатку викликаних захистом, хоча частина їхніх свідчень була потім використана прокурором. Цими свідками були: Ерих фон дем Бах-Зелевскі, Рихард Баєр, Курт Бехер, Горст Ґрелл, доктор Вільгельм Гетль, Вальтер Гуппенкотен, Ганс Ютнер, Герберт Каплер, Герман Крумі, Франц Новак, Альфред Йозеф Славік, доктор Макс Мертен, професор Альфред Сикс, доктор Ебергард фон Тадден, доктор Едмунд Везенмаєр, Отто Вінкельман; Нарешті, я також мала у своєму розпорядженні рукопис із 70 сторінок, написаний самим Айхманом. Він був поданий як доказ звинуваченням і прийнятий судом, але його не надали пресі для використання. У перекладі його заголовок виглядає так: «Відповідь: мої коментарі щодо “Єврейського питання та заходів націонал-соціалістичного уряду Німецького Райху стосовно розв’язання цієї проблеми в 1933–1945 рр.”». Цей рукопис містить записи, зроблені Айхманом в Аргентині під час підготовки до інтерв’ю Сассену (див. бібліографію). До бібліографії увійшли лише ті матеріали, які я насправді використала, а не численні книги, статті та газетні історії, які я зібрала і прочитала протягом двох років від викрадення Айхмана до його страти. Мені шкода лише через відсутність в бібліографії друкованих статей німецьких, швейцарських, французьких, англійських та американських журналістів, бо ці статті часто були значно вищого рівня, ніж набагато претензійніше висвітлення цієї події у книгах та часописах; заповнити цю прогалину було б несумірно осяжним завданням. Тому я обмежила себе, включивши до бібліографії цього переглянутого видання певну кількість монографій та статей із часописів, написаних уже після виходу моєї 326

Післямова

книги, якщо вони не були просто переспівом справи у викладі сторони звинувачення. Серед них є дві розповіді про суд, що часто доходять висновків, вражаюче схожих з моїми, а також дослідження видатних діячів Третього Райху, які я тепер додала до моїх джерел з історії цього питання. Це книги Mörder und Ermordete. Eichmann and die Judenpolitik des Dritten Reiches Роберта Пендорфа, що також бере до уваги роль єврейських рад в Остаточному Розв’язанні; Strafsache 40/61 голландського кореспондента Гаррі Муліша (я використовувала німецький переклад), майже єдиного автора з тих, хто пише на цю тему, який поставив особу звинуваченого у центр своєї розповіді й чия оцінка Айхмана збігається з моєю в деяких ключових моментах; нарешті, це видані нещодавно ґрунтовні історії провідних нацистів, підготовлені Й. К. Фестом у його Das Gesicht des Dritten Reiches; Фест дуже добре обізнаний з предметом своєї книги, а його судження сягають дивовижно високого рівня. Проблеми, які постають перед автором репортажу, найдоречніше порівняти з проблемами автора історичної монографії. В обох випадках природа роботи вимагає цілеспрямованого проведення межі між використанням джерельного та допоміжного матеріалу. Першоджерела можна використати лише для дослідження особливого предмета (у цьому разі – самого суду), тоді як допоміжні матеріали придатні для дослідження історичного контексту. Таким чином, навіть документи, які я цитувала, були, за кількома винятками, представлені як докази під час суду (у цьому разі вони були моїми джерелами), або наводились із авторитетних книг, що мають справу з цим періодом. Як можна помітити з тексту, я використала книгу Джеральда Райтлінґера «Остаточне розв’язання», а ще більше покладалася на Рауля Гільберґа та його «Знищення європейського єврейства», що були видані вже після суду і є найдетальнішими та найкраще документованими історіями єврейської політики Третього Райху. Ще до публікації моя книга стала об’єктом суперечок та об’єктом організованої кампанії. Цілком природно, що кампанія, 327

Ханна Арендт

Банальність зла

яка велася загальновідомими засобами створення враження та маніпуляції громадською думкою, привернула більше уваги, ніж самі суперечки; таким чином, останні були дещо поглинуті та потонули у штучному гаморі першої. Це стало особливо помітно, коли дивна суміш обох, з майже однаковою лексикою – так, наче тексти, написані проти цієї книги (а ще частіше проти її автора), виходили «з-під мімеографу» (Мері Маккарті) – перейшла з Америки в Англію, а тоді в континентальну Європу, де це видання ще не було доступне. Це стало можливим тому, що чутки були зосереджені навколо «образу» книги, яка ніколи не була написана, і торкалися багатьох речей, про які я не лише не згадувала, а й ніколи раніше не думала. Ця дискусія – якщо її можна назвати дискусією – жодним чином не була позбавлена інтересу. Маніпуляція громадською думкою, до тієї міри, поки вона надихається добре визначеними інтересами, має обмежені цілі; проте її ефект, якщо вона торкається справді важливого питання, більше не підлягає її контролю і може легко привести до наслідків, яких вона ніколи не передбачала і до яких не прагнула. Тепер виявляється, що ера гітлерівського режиму з її гігантськими, безпрецедентними злочинами, складала «нездоланне минуле» не лише для німецького народу чи для євреїв по всьому світові, а й для решти народів, що також не забули цю велику рану в серці Європи, і теж не змогли дати їй ради. Понад те – і це було, мабуть, ще несподіванішим – загальні моральні питання з усією їхньою плутаниною та сучасними ускладненнями (я ніколи й не підозрювала, що сьогодні вони будуть переслідувати людський розум і важко тиснути на їхні серця), раптово вийшли на передній план публічних обговорень. Суперечки почалась із привертання уваги до поведінки єврейського народу під час Остаточного Розв’язання, таким чином, ідучи слідом за питанням, уперше заторкнутим ізраїльським прокурором: чи євреї могли й повинні були захищати себе. Я відкинула це питання як безглузде та жорстоке, адже воно свідчило про фатальне незнання умов того часу. Сьогодні його вже обго328

Післямова

ворили зусібіч і дійшли фантастичних висновків. Добре відомий історико-соціологічний конструкт «ментальності ґетто» (що в Ізраїлі посів своє місце в підручниках історії, а у США підтримувався переважно психологом Бруно Беттельгаймом, викликавши запеклий протест офіційного американського юдаїзму) постійно використовувався, щоб пояснити поведінку, яка жодним чином не була характерна лише для єврейського народу, і яку тому не можна пояснити специфічно єврейськими факторами. Подібні гіпотези процвітали, аж поки хтось, хто, вочевидь, вважав усю цю дискусію занадто нудною, висунув геніальну ідею застосувати фройдистські теорії, приписавши цілому єврейському народу «прагнення смерті» – несвідоме, звичайно. Це був несподіваний висновок, який деякі оглядачі вирішили зробити з «óбразу» книги, створеного певними зацікавленими групами, за яким я начебто стверджувала, що євреї самі знищували себе. Чому я так неправдоподібно брехала? Звісно, через «самоненависть». Оскільки питання про роль єврейських провідників постало під час суду, а я писала про неї та коментувала її, обговорення цього питання і тут було неминучим. Це, на мою думку, серйозне питання, але дискусії не додали особливої ясності для його розуміння. Як можна бачити із недавнього суду в Ізраїлі, після якого такий собі Гірш Бірнблат, колишній голова єврейської поліції в польському містечку, а тепер диригент ізраїльської опери, спочатку був засуджений Окружним судом до п’яти років ув’язнення, а пізніше виправданий Верховним судом в Єрусалимі, чия одноголосна думка непрямо виправдала єврейські ради в цілому, єврейський істеблішмент різко розділився у поглядах на це питання. Проте під час дискусій найголоснішими учасниками були ті, хто або ототожнював єврейський народ з його провідниками (таке бачення неймовірно контрастувало з чітким розрізненням, яке проводили майже в усіх звітах ті, хто вижив, і яке можна підсумувати словами колишнього в’язня Терезієнштадта: «Єврейський народ у цілому поводився велично. Підвели лише його провідники»), − й ті, хто виправдовував єврейських функціонерів, зга329

Ханна Арендт

Банальність зла

дуючи всі їхні ще довоєнні, передовсім ті, що мали місце до ери Остаточного Розв’язання, похвальні вчинки, так, наче не було жодної різниці між допомогою євреям у справі еміграції та допомогою нацистам у депортації їх. Тоді як ці питання справді мали певний зв’язок з моєю книгою, хоча вони й були надміру перебільшені, були й такі, що не мали до неї жодного стосунку взагалі. Такою була, наприклад, гаряча дискусія щодо німецького руху Опору після встановлення гітлерівського режиму, який я, природно, не зачіпала, бо питання Айхманового сумління і ситуації навколо нього стосується лише періоду війни та Остаточного Розв’язання. Однак з’явились і набагато фантастичніші теми. Велика кількість людей почала обговорювати питання, чи жертви переслідувань не можуть завжди бути «огиднішими» за їхніх убивць; або чи будь-хто, хто не був причетний до тих подій, має право «судити» минуле; або хто саме: звинувачений чи жертва − посідали центральне місце під час суду. Щодо останнього питання деякі заходили так далеко, що припускали не лише те, що я помилялась у своєму інтересі до того, якою людиною був Айхман, а й те, що йому не треба було дозволяти говорити взагалі – тобто, очевидно, суд мав відбуватися без будь-якого захисту. Як це часто буває з дискусіями, що спричиняють великий виплеск емоцій, приземлені інтереси окремих груп, переживання яких цілковито стосуються фактичного перебігу подій, а тому вони намагаються спотворити факти, − швидко та нерозривно переплітаються з необмеженою фантазією інтелектуалів, які, на противагу цим групам, узагалі не цікавляться фактами, а ставляться до них лише як до трампліну для «ідей». Але навіть у цих бутафорських боях часом можна помітити певну серйозність і справжнє зацікавлення, і це навіть від тих людей, які вихвалялися, що ніколи не читали моєї книги, й обіцяли, що ніколи її не читатимуть. На відміну від цих дебатів, що відійшли надто далеко від своєї початкової теми, сама моя книга має справу з досить обмеженим 330

Післямова

предметом. Репортаж про суд може торкатися лише тих справ, що обговорювалися під час суду, або тих, що мали обговорюватися в інтересах правосуддя. Наприклад, якщо на проведення суду може впливати загальна ситуація у країні, де він відбувається, її також треба взяти до розгляду. Це видання, таким чином, не розповідає ані історію найбільшої катастрофи, що коли-небудь випадала на долю єврейського народу, ані історію тоталітаризму, чи німецького народу в добу Третього Райху; нарешті, менше за все вона є теоретичною розвідкою про природу зла. Кожен суд фокусує увагу на особі звинуваченого, людини з плоті та крові, з індивідуальною історією і з завжди унікальним набором рис, особливостей, поведінки та обставин. Усе, що виходить за їхні межі, наприклад, історія єврейського народу в діаспорі, антисемітизм, поведінка німців та інших народів, ідеологій того часу та урядового апарату Третього Райху, має стосунок до цього процесу лише тією мірою, якою вони складають контекст і умови, за яких звинувачений вчинив свої дії. Всі речі, до яких підсудний не має стосунку або які не впливали на нього, мають бути випущені з поля зору засідань суду, а тому і з розповіді про нього. Можна сперечатися, що загальні питання, які ми мимоволі зачіпаємо, щойно починаємо говорити про ці справи – чому це мали бути німці? чому це мали бути євреї? яка природа тоталітарної держави? – набагато важливіші, ніж питання про вид злочину, за який судять людину, і природу звинуваченого, щодо якого треба вчинити правосуддя; набагато важливіші також, ніж питання, наскільки успішно теперішня система правосуддя спроможна дати собі раду з таким особливим видом злочину та злочинцем, з якими їй неодноразово доводилося мати справу після Другої світової війни. Можна стверджувати, що ці питання стосуються не окремої людської істоти, не окремого індивіда на лаві підсудних, а радше німецького народу загалом, чи антисемітизму в усіх його формах, чи всієї сучасної історії, чи природи людини та первородного гріха – таким чином, у підсумку невидимо всадовивши на лаву підсудних усе людство. Все це обговорювалось, 331

Ханна Арендт

Банальність зла

а особливо часто тими, хто не заспокоїться, допоки не викриє «Айхмана в кожному із нас». Якщо підсудний стає символом, а суд – приводом, щоб обговорити питання, вочевидь цікавіші, ніж вина чи невинність однієї людини, тоді послідовність вимагає, щоб ми погодились із припущенням Айхмана та його адвоката, що його притягнули до суду лише тому, що необхідний був цап відбувайло, і не лише для ФРН, а й для подій у цілому, і для того, що зробило їх можливими – тобто для антисемітського й тоталітарного уряду, а також для людства та первородного гріха. Навряд чи мені треба нагадувати, що я ніколи не поїхала би в Єрусалим, якби поділяла ці погляди. Я дотримувалася та дотримуюся тієї думки, що цей суд мав відбутися в інтересах справедливості і нічого іншого. Я також вважаю, що судді слушно наголосили у своєму вердикті, що «Держава Ізраїль була створена та визнана як держава євреїв», а тому вона мала юрисдикцію над злочином, учиненим над єврейським народом; і з огляду на сучасну плутанину у правових колах щодо значення та користі покарання, я була рада, коли вирок процитував Ґроція, який, зі свого боку, цитуючи ще давнішого автора, пояснив, що покарання необхідне, «щоб захистити честь чи гідність постраждалого і щоб неспроможність покарати не призвела до його приниження». Звичайно, немає жодного сумніву в тому, що звинувачений та природа його дій, а також сам суд, піднімають проблеми загального характеру, що сягають набагато далі питань, з якими мали справу в Єрусалимі. Я спробувала обговорити деякі з цих проблем в Епілозі, що перестає бути простим репортажем. Я не здивуюсь, якщо люди оцінять мою історію як неадекватну, і привітаю дискусію щодо загального значення цілої низки фактів; дискусію, що могла би мати тим більше значення, чим безпосередніше вона стосувалась би конкретних подій. Я також добре уявляю, що справжня дискусія може розгорнутися навколо підзаголовку моєї книги; коли я говорю про банальність зла, я роблю це лише на строго фактичному рівні, вказуючи на фено332

Післямова

мен, що вразив присутніх у залі суду. Айхман не був ані Яго, ані Макбетом, і він ніколи не погодився би назвати себе, услід за Ричардом Третім, «справжнім злочинцем». За винятком надзвичайної старанності, виявленої задля особистого підвищення, він не мав жодного іншого мотиву. І ця старанність сама по собі в жодному разі не була злочином; зрозуміло, що він ніколи не вбив би свого начальника, щоб посісти його місце. Використовуючи повсякденну мову, він просто ніколи не знав, що робив. Саме ця відсутність уяви дозволила йому місяці поспіль сидіти перед німецьким євреєм, який проводив допит, виливати перед ним своє серце і вкотре пояснювати, як так сталося, що він досяг лише звання підполковника СС, і це була не його вина, що його так і не підвищили. У принципі, він досить добре знав, про що йшлося, й у своєму останньому слові він говорив про «переоцінку цінностей, приписаних [нацистським] урядом». Він не був дурнем. Саме звичайна бездумність – яка в жодному разі не була безглуздям – зробила його одним із найбільших злочинців того часу. І якщо це «банально» і навіть смішно, що за найбільших старань у світі в Айхмані не можна побачити жодної диявольської чи демонічної глибини, все одно це не можна називати чимось звичайним. Немає нічого звичайного в тому, що людина перед лицем смерті на ешафоті здатна думати лише про те, що вона чула під час поховань усе своє життя, і що ці «піднесені слова» можуть повністю затьмарити реальність – власну смерть. Те, що така відірваність від реальності і така бездумність може спричинити більше спустошення, ніж усі злі інстинкти разом узяті, що, мабуть, властиві людині – в цьому насправді й полягав урок, який можна було засвоїти в Єрусалимі. Саме урок, а не пояснення цього феномена, чи тим більше теорія про нього. На перший погляд, складнішим, хоча насправді набагато простішим, ніж дослідження дивного взаємозв’язку бездумності і зла, видається питання, про який вид злочину насправді йдеться – злочину повністю безпрецедентного. Поняття «геноциду», запроваджене спеціально для цього невідомого раніше злочи333

Ханна Арендт

Банальність зла

ну, хоча частково і придатне, проте не є повністю адекватним з тієї простої причини, що знищення цілих народів не є безпрецедентним. Воно поставало на порядку денному в Античності, а століття колонізації та імперіалізму надають достатньо прикладів більш чи менш успішних намагань подібного роду. Вираз «адміністративні вбивства» здається придатнішим. Цей термін з’явився у зв’язку з британським імперіалізмом; англійці цілеспрямовано вдавались до цього способу збереження своєї влади над Індією. Цей вираз здатен розвіяти упередження, що такі жахливі дії можуть чинитися лише проти іноземної держави чи іншої раси. Добре відомий факт, що Гітлер почав свої масові вбивства, даруючи «милосердну смерть» «невиліковно хворим», і що він збирався поширити свою програму знищення на «генетично ушкоджених» німців (пацієнтів, хворих на серце та легені). Але поза цим досить очевидно, що цей вид убивства може бути спрямований проти будь-якої групи, тобто що принцип відбору залежить лише від випадкових факторів. Цілком можливо, що в автоматизованій економіці недалекого майбутнього люди схилятимуться до думки знищити всіх, чиї розумові здібності нижчі за певний рівень. В Єрусалимі ці питання обговорювали недостатньо, тому що їх насправді дуже складно вмістити у правові рамки. Ми чули протести захисту, що зрештою Айхман був лише «ґвинтиком» механізму Остаточного Розв’язання, і протести звинувачення, яке вірило, що викрило в Айхмані його справжнього рушія. Особисто я не надавала обом цим теоріям більшого значення, ніж це зробив суд в Єрусалимі, бо вся теорія «ґвинтиків» не має сенсу з правової точки зору, а тому взагалі неважливо, які розміри приписувати «ґвинтику» на ім’я Айхман. У своєму вироку суд, природно, визнав, що такий злочин міг бути вчинений лише гігантською бюрократією, яка використовувала урядові ресурси. Але поки він лишається злочином – і це, звичайно, є передумовою для суду – всі ґвинтики механізму, навіть найменші, під час суду знову перетворюються на злочинців, тобто на людські істо334

Післямова

ти. Коли підсудний виправдовується тим, що він діяв не як людина, а лише як функціонер, функції якого з легкістю міг виконувати будь-хто інший, це нагадує, як злочинець вказує на статистику злочинності – яка стверджує, що стільки і стільки злочинів на день відбуваються в такому і такому місці – і проголошує, що він зробив лише те, що очікувала статистика, що це лише збіг, що саме він вчинив це, а не хтось інший, адже зрештою хтось мав би зробити це. Звичайно, для політичної та соціальної науки важливо, що природа тоталітарного уряду, і, мабуть, природа кожної бюрократії полягає в перетворенні людей на функціонерів та звичайні ґвинтики адміністративного механізму, таким чином знелюднюючи їх. Можна довго і плідно дискутувати щодо влади Нікого, чим і є насправді політичний витвір, відомий як бюрократія. Проте ми маємо чітко розуміти, що для встановлення справедливості правосуддя може зважати на ці фактори лише тією мірою, якою вони є обставинами злочину, як у випадку крадіжки матеріальне становище злодія береться до уваги, не вибачаючи крадіжки, тим більше не нехтуючи нею. Так, завдяки сучасним психології та соціології, говорячи про сьогоденну бюрократію, ми вже звикли звільняти людину від відповідальності за її вчинки, виправдовуючи їх тим чи тим детермінізмом. Є таке начебто глибше пояснення людських дій слушним чи хибним, залишається питанням дискусійним. Проте в жодному разі не підлягає обговоренню те, що вони ніяк не допоможуть провести жодного судового процесу, а встановлення справедливості за такими теоріями є дуже несучасною, щоб не сказати застарілою, практикою. Коли Гітлер сказав, що в Німеччині настане день, коли люди «соромитимуться» бути правниками, він цілком свідомо говорив про свою мрію про досконалу бюрократію. Мені здається, що для відповіді на всі ці питання юриспруденція має у своєму розпорядженні лише дві категорії, обидві з яких, на мою думку, є досить неадекватними, щоб дати собі раду з цією справою. Це поняття «дій держави» та дій «за нака335

Ханна Арендт

Банальність зла

зами згори». В будь-якому разі, це єдині поняття, в категоріях яких такі справи обговорюються під час подібних судових процесів, зазвичай за ініціативою підсудного. Теорія «дій держави» базується на аргументі, що одна суверенна держава не може судити іншу, par in parem non habet jurisdictionem57. На практиці цей аргумент було відкинуто ще в Нюрнберзі; він не мав жодного шансу від самого початку, адже в разі його прийняття навіть Гітлера, єдиного справді відповідального повною мірою, не можна було би притягнути до відповідальності – це порушило би найелементарніше розуміння справедливості. Проте цей аргумент, що не має жодного шансу в практичній площині, не обов’язково зник із площини теоретичної. Звичайні відмовки, що Німеччиною під час Третього Райху правила банда злочинців, яким складно приписати суверенітет і рівність, навряд чи будуть корисними. Адже, з одного боку, всі знають, що аналогію з бандою злочинців можна застосувати лише дуже обмежено, настільки, що вона стає непридатною взагалі, а з іншого боку, ці злочини, безперечно, мали місце в межах «правового» порядку. Це справді було їх найголовнішою характеристикою. Можливо, ми зможемо впритул наблизитися до суті справи, якщо зрозуміємо, що зворотним боком поняття «дій держави» є теорія raison d’état58. Відповідно до цієї теорії, дії держави, яка відповідає за життя у країні, а отже, й за закони, що в ній чинні, не підлягають тим самим правилам, що дії громадян цієї держави. Так само, як влада закону – хоч і створена, щоб знищити насильство і війну всіх проти всіх – завжди потребує інструментів насильства, щоб забезпечити власне існування, так і уряд може бути змушений вдаватися до дій, які загалом вважаються злочинами, щоб забезпечити власне виживання та виживання права. Так часом виправдовують війни, але злочинні дії держави можуть мати місце не лише в міжнародних відносинах; історія цивілізованих народів знає багато подібних прикладів – від 57 58

Par in parem non habet jurisdictionem (лат.) – рівний над рівним не має юрисдикції. Raison d’état (фр.) – національний інтерес.

336

Післямова

убивства Наполеоном герцога Енгієнського до вбивства лідера соціалістів Маттеотті, за яким начебто стояв Муссоліні. Raison d’état апелює – слушно чи ні, залежно від контексту – до вищої необхідності, а державні злочини, вчинені в ім’я держави (що є цілковито злочинними в категоріях чинної правової системи країни, в якій вони скоюються), вважаються надзвичайними заходами, пόступками вимогам Realpolitik, щоб зберегти владу і таким чином забезпечити континуїтет існуючого правового режиму в цілому. В нормальній політичній та правовій системі такі злочини скоюються як виняток з правила і не підлягають правовому покаранню (вони є gerichtsfrei59, як називає їх німецька правова теорія), бо коли йдеться про самé існування держави, жоден зовнішній політичний суб’єкт не може ані заперечувати права держави на існування, ані визначати, як його зберегти. Проте – як ми могли дізнатись із історії єврейської політики у Третьому Райху – в державі, заснованій на злочинних принципах, складається прямо протилежна ситуація. Тепер незлочинна дія (така, як, наприклад, Гімлерів наказ наприкінці літа 1944 р. припинити депортацію євреїв) стає поступкою необхідності, викликаною реальністю, в цьому разі очевидною поразкою. Тут постає питання: якою є природа суверенітету такого утворення? Чи не порушив він рівності (par in parem non habet jurisdictionem), яку приписує йому міжнародне право? Чи par in parem не є лише атрибутом суверенітету? Або чи передбачає цей принцип також справжню рівність і подібність? Чи можемо ми застосувати цей принцип функціонування урядового апарату, в якому злочин і насильство є винятками і межовими випадками, до політичного устрою, в якому злочин є легальним правилом? Неадекватність правових категорій щодо злочинних фактів, котрі були предметом розгляду всіх цих судів, стає ще очевиднішою в понятті «дій, вчинених за наказами згори». Суд в Єрусалимі протидіяв цьому аргументу, висунутому захистом, довгими цитатами із кримінальних та військових кодексів цивілізованих 59

Gerichtsfrei (нім.) – неправовий.

337

Ханна Арендт

Банальність зла

країн, особливо Німеччини; бо за часів Гітлера відповідні статті жодним чином не були замінені. Всі вони сходяться в одному: кричуще кримінальні накази не треба виконувати. Більше того, суд посилався на справу, яку розглядали в Ізраїлі кілька років тому: звинувачення солдатів за вбивство цивільного населення прикордонного арабського села незадовго до початку Синайської кампанії. Селян побачили на вулиці під час комендантської години, про яку, як виявилося, вони не знали. На жаль, детальніше порівняння цих випадків не спрацьовує з двох причин. По-перше, ми знову повинні зважати на те, що різниця між правилом і винятком, яка є найважливішою для визначення злочинності наказу, виконаного підлеглим, була докорінно іншою у разі Айхмана. Таким чином, на підставі цього аргументу можна було справді захищати Айхманове невиконання деяких наказів Гімлера, або вагання, з яким він їм корився: це були яскраві винятки з існуючого правила. Суд оцінив ці вчинки як особливо обтяжливі для підсудного, що, звичайно, було цілком зрозуміло, але не дуже послідовно. Це легко можна бачити зі слушних винаходів ізраїльських військових судів, які принагідно цитувалися на підтримку суддів. Вони були такими: наказ, щоб його ослухатись, має бути «виразно протиправним»; беззаконність «має ширяти [над ним] як чорний прапор, як застережливий напис “Заборонено!”». Іншими словами, щоб солдат визнав наказ «виразно протиправним», той має порушувати своєю беззаконністю канони правової системи, до якої він звик. Ізраїльська юриспруденція в цих питаннях повністю збігається з аналогічною в інших країнах. Немає жодного сумніву в тому, що під час формулювання цих статей законодавці думали про випадки, коли офіцер, який раптово божеволіє, наприклад, наказує своїм підлеглим убити іншого офіцера. Під час будь-якого нормального розгляду такої справи в суді одразу стане зрозуміло, що солдата не просили радитись із голосом сумління, або «почуттям законності, що лежить глибоко у свідомості кожної людини, навіть тієї, що не дуже знайома з правовими приписами законів […], за умови, що вона не сліпа, а її серце – не з каменю 338

Післямова

чи не хворе». Радше за все, від солдата чекатимуть, що він зможе відрізнити закон від виразного винятку із закону. В будь-якому разі, німецький Військовий кодекс виразно підкреслює, що самого сумління недостатньо. Параграф 48 стверджує: «Покарання за дії чи бездіяльність не виключає того, що підсудний вважає свою поведінку відповідною своєму сумлінню та приписам своєї релігії». Разюча риса аргументації ізраїльського суду полягає в тому, що поняття відчуття справедливості, заховане у глибинах кожної людини, представляється лише як замінник обізнаності з законом. Її слушність виходить із припущення, що закон виражає лише те, що свідомість кожної людини і так їй підкаже. Якщо застосувати подібні міркування до справи Айхмана в змістовний спосіб, ми будемо змушені зробити висновок, що Айхман діяв повністю в межах, які виніс йому вирок суду: він поводився за правилами, вивчав виданий йому наказ на предмет його «очевидного» правового характеру або закономірності; йому не треба було викликати своє «сумління», бо він не належав до тих, хто не знав законів своєї країни. Все було якраз навпаки. Друга причина, чому аргумент з порівнянням виявився неефективним, стосується практики судів визнавати твердження про «накази згори» як важливу пом’якшувальну обставину; вирок недвозначно покладався на цю практику. Він цитував справу, яку я згадала раніше, про вбивство арабських мешканців Кфар Кассем, як доказ того, що ізраїльське розуміння справедливості не позбавляло підсудного відповідальності за «накази згори», які він отримував. Так, ізраїльських солдатів судили за вбивство, але «накази згори» були таким важливим аргументом на користь пом’якшувальних обставин, що їх засудили до відносно коротких тюремних термінів. Можна бути певним, що ця справа стосувалась окремого вчинку, а не, як у разі Айхмана, дій упродовж років, коли злочин наслідував злочин. Разом із тим, безперечно, він завжди діяв за «наказами згори», і якби його судили за положеннями звичайного ізраїльського права, було би справді складно засудити його до найвищої міри покарання. Суть цієї справи 339

Ханна Арендт

Банальність зла

полягає в тому, що ізраїльське право, в теорії та на практиці, як і право інших країн, не може не визнати, що факт «наказів згори», навіть коли їхня незаконність є «явною», може значно порушити нормальне функціонування людського сумління. Це лише один приклад з багатьох, які показують неадекватність чинної правової системи та сучасних юридичних понять, щоб мати справу з фактами адміністративних убивств, організованих державним апаратом. Якщо ми подивимось уважніше на цю справу, то без проблем побачимо, що під час цих процесів судді справді виносили вирок лише на підставі жахливості злочинів. Іншими словами, вони виносили свої вироки незалежно і не покладаючись на стандарти та правові прецеденти, спираючись на які, вони намагалися виправдати свої рішення. Це стало очевидним уже в Нюрнберзі, де судді, з одного боку, проголосили, що «злочин проти миру» був найбільшим з усіх злочинів, з якими їм доводилося мати справу, оскільки він включав усі інші злочини разом узяті, але, з іншого боку, вони засудили на смерть лише тих підсудних, які брали участь у новому злочині адміністративного вбивства – начебто не такому серйозному, як змова проти миру. Справді було би спокусливо простежити ці та схожі непослідовності у сфері, настільки одержимій послідовністю, як юриспруденція. Зрозуміло, що тут не місце для цього. Залишається, проте, одна засаднича проблема, що була приховано присутня в усіх цих повоєнних судах і яку треба згадати тут, тому що вона торкається одного з центральних моральних питань усіх часів, а саме, природи та функції людського судження. Під час цих процесів над злочинцями, які скоювали «правові» злочини, ми хотіли би, щоб людські істоти були здатні відрізнити добро від зла, навіть коли вони мають керуватися лише своїми власними судженнями, які, понад те, повністю суперечать тому, що вони мають вважати одностайною думкою всіх навколо. Це питання стає значно серйознішим, оскільки ми знаємо, що ті ви340

Післямова

нятки, коли хтось досить «зверхньо» покладався лише на власне судження, в жодному разі не були схожі на ті, коли хтось і надалі сповідує старі цінності, або керувався релігійною вірою. Оскільки більшість поважного суспільства так чи так підкорилася Гітлерові, моральні максими, що визначають соціальну поведінку, та релігійні заповіді – «Не убий!» – що керують сумлінням, фактично зникли. Ті декілька людей, які все ще були здатні відрізнити добро від зла, покладалися лише на власні судження і чинили це незалежно від інших; не існувало правил, на які слід зважати у випадках, що траплялися з ними. Вони оцінювали кожну ситуацію після її появи, тому що для безпрецедентного жодного правила не існувало. Наскільки люди нашого часу переймаються цим питанням про судження (чи, як це часто кажуть, стають людьми, що наважуються «бути суддями»), стало очевидним під час дискусій навколо цієї книги, а також під час здебільшого подібних дискусій навколо книги Рольфа Гохута «Намісник». Те, що вийшло на світло, не було ані нігілізмом, ані цинізмом, як можна було очікувати, а натомість виявилося досить дивною плутаниною в елементарних питаннях моралі – так, наче інстинкт у таких справах справді був останньою очевидною річчю нашого часу. Багато цікавих міркувань, висловлених під час цих обговорень, здаються особливо відвертими. Так, деякі американські інтелектуали висловили свою наївну віру в те, що спокуса та примус насправді є ідентичними, що нікого не можна просити опиратися спокусі. (Якщо хтось прикладе до вашого серця пістолет і накаже вам застрелити вашого найкращого друга, тоді ви просто мусите застрелити його. Або, як дехто висловлювався кілька років тому у зв’язку зі скандалом під час однієї вікторини, який знеславив одного викладача університету – хто зможе встояти, коли мова про таку велику кількість грошей?) Аргумент про те, що ми не можемо судити, якщо не були присутні і самі не брали участі в подіях, здається, переконав усіх навколо, хоча здається очевидним, що якби він був правдою, то ані здійснення правосуддя, ані 341

Ханна Арендт

Банальність зла

написання історії ніколи не були б можливими. На противагу цьому безладу, докір у лицемірстві, спрямований проти тих, хто все-таки судить, вічний; але це не робить його більш слушним. Навіть суддя, який засуджує вбивцю, на шляху додому все ще може сказати: «На все милість Божа». Всі німецькі євреї одностайно засудили узгодженість, з якою в 1933 р. німецький народ день у день перетворював євреїв на паріїв. Чи можна припустити, що ніхто з них ніколи не запитував себе, скільки членів його власної групи вчинили би так само, якби їм лише дозволили? Чи є їхнє сьогоднішнє засудження з цієї причини бодай трохи менш справедливим? Думка про те, що ви самі здатні були б так само неправильно вчинити за тих самих обставин, може викликати дух прощення, але ті, хто сьогодні посилається на християнське милосердя, також досить сильно заплутались у цьому питанні. Саме тому в повоєнній заяві німецької Євангелістської Церкви ми можемо прочитати таке: «Ми стверджуємо перед Богом Милосердя, що також винні в нарузі над євреями нашого власного народу нашим недоглядом та мовчанням» (цит. пастора Авреля фон Юхена з антології критичних рецензій п’єси Гохута: Summa Iniuria, Rowohl Verlag. С. 195). На мою думку, християнин винен перед Богом Милосердя, якщо він платить злом за зло, а тому Церкви згрішили би проти милосердя, якби мільйони євреїв були вбиті в покарання за якесь зло, яке ті вчинили. Але якщо Церкви розділяли вину за звичайну наругу, як самі вони свідчать, тоді цією справою має перейматися Бог Справедливості. Ця обмовка не випадкова. Справедливість, а не милосердя, підлягає осуду, і ніщо не викликає настільки радісну згоду публіки, як ідея, що ми не маємо права судити інших. Те, що вона дозволяє нам судити і навіть засуджувати, є притаманним цілим групам людей – що більших, то кращих – одним словом, чимось настільки загальним, що відмінності більше не можна помітити, а імена більше не можна називати. Зайве додавати, що це табу використовується двічі, коли під питанням перебувають вчинки 342

Післямова

або слова відомих та впливових людей. Сьогодні це виражається у піднесених твердженнях, що наполягання на деталях і називання імен – «штучне», а знаком витонченості стає використання загальників, відповідно до яких усі коти сірі, а всі ми однаково винні. Таким чином, звинувачення Гохута проти одного папи – однієї людини, яку легко упізнати, яка має власне ім’я – було негайно сприйняте як звинувачення всього християнства. Звинувачення проти християнства загалом, з двома тисячами років історії, не можна довести, а якщо і можна, це буде жахливо. Ніхто, здається, не заперечує проти цього, допоки не йдеться про конкретних людей, а тому можна досить безпечно зробити крок далі і стверджувати: «Безсумнівно, існує причина для вагомих звинувачень, але підсудним є все людство» (слова Роберта Вельтша з Summa Iniuria, цитованої вище, курсив мій). Іншою подібною втечею від установлених фактів та особистої відповідальності є нескінченні теорії, що базуються на неконкретних, абстрактних, гіпотетичних припущеннях – від духу часу до Едипового комплексу – настільки загальних, що вони пояснюють і виправдовують кожну подію та кожний вчинок: не береться до уваги жодна альтернатива тому, що насправді сталося, а жодна особа начебто не могла б діяти інакше, ніж вона діяла. Серед конструктів, що «пояснюють» усе, нівелюючи деталі, ми знаходимо такі поняття, як «ментальність ґетто» серед східноєвропейських євреїв; «колективна вина німецького народу», яка виводиться із ad hoc60 інтерпретації німецької історії; чи рівною мірою абсурдне твердження про «колективну невинність єврейського народу». Для всіх цих кліше спільним є те, що вони роблять судження зайвими, і їхнє використання дозволяє уникати будь-яких ризиків. І хоча ми можемо зрозуміти небажання тих, кого найбільше зачепила ця трагедія – німців та євреїв – дослідити занадто детально поведінку груп та осіб, яких оминула або мала оминути тотальність моральної катастрофи (тобто поведінки християнських Церков, єврейських провідників, 60

Аd hoc (лат.) – для цього випадку.

343

Ханна Арендт

Банальність зла

учасників антигітлерової змови 20 липня 1944 р.), цього уникання, зрозуміло, недостатньо, щоби пояснити наявне повсюдно небажання виносити судження в категоріях індивідуальної моральної відповідальності. Сьогодні багато хто погодиться, що не існує такої речі, як колективна вина або колективна невинність, і що якби вони існували, жодна особа не могла б коли-небуть бути винною чи невинною. Це, звичайно, не має на меті заперечити існування такої речі, як політична відповідальність, що, втім, існує досить окремо від того, що робить кожен індивідуальний член групи, а тому не може оцінюватись ані в моральних категоріях, ані бути винесена перед Кримінальним судом. Кожен уряд передбачає політичну відповідальність за дії та злочини свого попередника, а кожна держава – за вчинки та злочини минулого. Коли Наполеон, здобувши владу у Франції після революції, сказав, що він бере на себе відповідальність за все, що коли-небудь робила Франція: від св. Людовіка до Комітету громадського порятунку, він лише досить виразно проголосив один із базових фактів усього політичного життя. Загалом кажучи, це означає не більше, ніж те, що кожне покоління на підставі свого народження в історичному континуумі, так само обтяжене гріхами батьків, як і обдароване надбаннями пращурів. Проте ми говоримо тут не про цей вид відповідальності; він не є особистим, і лише в метафоричному сенсі ми можемо говорити, що почуваємося винними за те, що робили наші батьки чи народ. (З моральної точки зору, почуватися винним, не зробивши чогось поганого, не набагато помилковіше, ніж відчувати себе вільним від вини, будучи справді винним у чомусь.) Цілком можливо уявити, що певна політична відповідальність серед держав може одного дня бути вирішена в міжнародному трибуналі; неможливо уявити, що такий трибунал буде Кримінальним судом, який визначає провину окремих осіб чи визнає їхню невинність. Єдине, чим займається Кримінальний суд, – це питання індивідуальної вини чи невинності, встановлення справедливості 344

Післямова

як для підсудного, так і для жертви. Суд над Айхманом не був винятком, навіть якщо він зіткнувся зі злочином, якого не міг знайти у правових кодексах, і зі злочинцем, невідомим будь-якому суду, принаймні до Нюрнберзького процесу. Ця розповідь мала на меті показати лише те, якою мірою суд в Єрусалимі зміг задовольнити вимоги справедливості.

345

З питань замовлення та придбання літератури звертатися за адресою: ВИДАВНИЦТВО «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» Національний університет «Києво-Могилянська академія» вул. Волоська, 8/5, кімн. 210, Київ 70, Україна, 04070 Тел./факс: +38(044) 425-60-20 Сайт: http://duh-i-litera.com E-mail: litera@ukma.kiev.ua Надаємо послуги: «Книга – поштою»

Друк та палітурні роботи:

м. Київ, вул. Виборзька 84, тел. (044) 458 0935 e-mail: info@masterknyg.com.ua www.masterknyg.com.ua Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3861 від 18.08.2010 р.