Ф. Хейман "Повернення пам'яті" by Duh Litera

Флоранс Хейман

Повернення пам’яті: Сторінки єврейської історії Чернівців

Переклад Володимира Каденка

Київ

Florence Heymann

LE CRÉPUSCULE DES LIEUX Identités juives de Czernowitz

STOCK EDITION, 2003

Флоранс Хейман

Повернення пам’яті: Сторінки єврейської історії Чернівців

ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА

УДК 94(477.85)(=411.16)

Х355

Хейман Флоранс. Повернення пам’яті: Сторінки єврейської історії Чернівців. – К.: Дух і Літера, 2016. – 408 с., з. іл. ISBN 978-966-378-440-3

Протягом віків євреї становили значну частину населення Буковини. Вони відігравали важливу роль в економіці та культурі краю, були присутні майже в усіх сферах життя і представлені майже в усіх соціальних групах. Ця книга розповідає про історію єврейської громади Чернівців. Автор використовує численні джерела та свідчення, щоб створити об’ємну й емоційну картину минулого, показати зсередини феномен буковинського єврейства, зберегти саму пам’ять про той яскравий світ, який уже зник назавжди. Книга буде цікавою широкому загалу читачів – історикам, культурологам, краєзнавцям, студентам.

Видання книги стало можливим за підтримки Фонду Видавничих Проектів для Центральної та Східної Європи (CEEBP), Амстердам

Видавці: Леонід Фінберг та Костянтин Сігов Переклад: Володимир Каденко Наукове редагування: Наталія Риндюк Консультації: Галина Хараз Літературне редагування: Оксана Пашко, Тетяна Шкарупа Коректура: Наталія Анікієнко Верстка: Галина Ліхтенштейн Дизайн обкладинки: Світлана Невдащенко На обкладинці використано фотографію з архіву Центру дослідження історії та культури східноєвропейського єврейства

ISBN 978-966-378-440-3

Усім мешканцям Чернівців, шукачам загубленого ковчегу

В СТ У П

ЗАХОР ВЕ-ШАМОР1 Мене вигнали з дому, коли я мав вісім з половиною років. Що пам’ятає дитина у такому віці? Майже нічого. Але якимсь дивовижним чином оте «майже нічого» живило мене упродовж багатьох років. Жодного дня не минало, щоб я не згадував про рідний дім.

Арон Аппельфельд От-от мені мало виповнитися тридцять років. Я тільки-тільки почала розуміти свою власну ідентичність. Частенько я заздрила декотрим друзям, які спокійнісінько жили серед матеріальних ознак генеалогічної глибинності: будинок, меблі, родинна білизна, горище, якісь куточки, де можна було б відшукати острівці минувшини. Досить довго я з якимось мало не релігійним почуттям приходила на блошині ринки і купувала там старовинну білизну, простирадла, покривала, нічні сорочки з монограмами давньої якоїсь бабці, які після прання та прасування займали місце в шафах, штучно відтворюючи хибну пам’ять про минулі покоління. Така гра могла піти ще далі – можна було придбати альбом з пожовклими світлинами родини, яка зовні не мала жодного натяку на те, аби бути моєю. Укорінення, належність до території були для мене незрозумілими поняттями. Я не відчувала власної близькості до того чи іншого місця. Я жила, сприймаючи себе як істо1

«Захор ве-шамор бедібур ехад», дослівно: «Згадуй і тримай слово», походить з обрядового співу, що виконується з настанням шабату; цей вираз взято з коментарів Раші до Второзаконня 20, 7. 7

Вступ

ту позатериторіальну. Бажання відродитися, відчути воскресіння світу, якого вже не існувало, привело мене до вірогідного місця моїх родинних коренів, до цієї зниклої Атлантиди. Коли після університету, де я вивчала літературу та теоретичну лінгвістику, я прийшла до Манеса Шпербера, мого «морейну»2 (ніби «хрещеного батька», як він сам визначив наш родинний зв’язок), то розказала йому про свої плани, а саме про дослідження… синтаксису Луї-Фердінанда Селіна. Реакція Шпербера була миттєвою, нищівною й остаточною: «Я забороняю вам вивчати цю тему. Це – зрада пам’яті». Саме в ім’я збереження цієї пам’яті він через кілька років визначив мені нову тему, присвячену історії чернівецьких євреїв. Шпербер підготував величезну доповідь – це була порівняльна характеристика його рідного галицького містечка Заболотів та Чернівців. Тоді, ще підсвідомо, я ніби перенеслася від «Подорожі на край ночі» (Voyage au bout de la nuit) до «Місця походження» (Lieu de la provenance) – від Селіна до Целана. Буковина, зокрема, її столиця Чернівці, між Першою та Другою світовими війнами (як і деякі інші місця Центральної Європи) стала предметом гарячих дискусій між представниками різних народів, кожен з яких переконаний у своєму виключному праві володіти цією землею. Ці дискусії тривають вже протягом століть. 1775 року Буковину анексувала Австрія, монархічна держава освіченого абсолютизму, в якій панувала адміністративна централізація. З 1774-го і до 1786 року буковинськими землями керувала військова адміністрація. З 1786 року Буковина входила до складу Галичини, а 1849 року здобула автономію і стала герцогством. 1848 року євреям в імперії Габсбургів були надані такі самі права, як і німцям, й починаючи з 1867 року розпочалася золота доба буковинських євреїв. З 1918 року до 1940 року ця провінція була румунською територією. Румунія, що увійшла у Першу світову війну досить пізно (це сталося 28 серпня 1916 року), двічі повертала зброю 2

Наш вчитель. – Прим. ред.

Вступ

в інший бік. Після укладених між союзниками договорів, румуни отримали Банат, Трансільванію та Буковину. 1940 року СРСР виставив вимогу румунському урядові поступитися Північною Буковиною та Бессарабією, що і було зроблено. 2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР оприлюднила декрет про приєднання Буковини до Радянської України. Незабаром, 1941 року, румуни та німці знову її окупують. У 1945 році вона «остаточно» входить до складу УРСР. Коли наприкінці 1970-х років я розпочала свої дослідження, неможливо було отримати доступ до архівів. Радянський Союз не дозволяв іноземній громадянці вивчати історію українського провінційного міста, яке до того ж розташовувалося на кордоні. У Румунії також не заохочувалися консультації в архівах щодо земель, які опинилися у складі Радянського Союзу. Приватні архіви тоді були великою рідкістю. Єдиним доступним шляхом збору матеріалів стали спогади людей, які раніше жили в тих місцях. Пошук співрозмовників привів до ефекту снігової кулі: першими, звісно, були родичі, сім’я, друзі. Вони направляли мене до інших, хто належав до їхнього близького кола; також я контактувала з різними організаціями та громадами у Франції та Ізраїлі, котрі об’єднували людей за походженням. Інколи я бувала на зустрічах уже доволі літніх людей, які спілкувалися лише раз на тиждень в одному з кафе Тель-Авіва або лише раз на рік десь за кордоном; бувала я на таких зустрічах у Хайфі та Єрусалимі. Усі мені щось радили: «Вам конче потрібно поговорити з тим-то чи з тим-то!» Найчастіше йшлося про людей, з якими познайомилися вже у новій країні, адже коли ці люди виїжджали з Чернівців, вони були зовсім молодими. Таким чином в Ізраїлі я познайомилася з колишніми мешканцями Чернівців, які стали лауреатами багатьох ізраїльських премій за свою непересічну роботу або визначні успіхи у творчості. Окрім того, я познайомилася з такими особистостями, як Максиміліан Рубель (в Парижі); Цві Явець, якого називали «Пан Черновіц»; Іцхак Арці; Іцхак Бен Арон (в Тель-Авіві)

Вступ

та Арон Апельфельд (у Беер-Шеві), а також з Йосифом Бургом та Розою Рот-Цукерман – уже в сучасних Чернівцях. До початку 1990-х років я мала доступ лише до другорядної літератури, яка виявилася багатшою, ніж мені здавалося спочатку, – це були автобіографії, письмові свідчення, врешті, місцеві та регіональні газети. Після розпаду Радянського Союзу міські архіви та архіви громади стали доступними. Займаючись пошуковою роботою, в березні 1997 року я випадково зустрілася з цікавою людиною. Це сталося в Центральному архіві історії єврейського народу, в Єврейському університеті в Єрусалимі. Машинально перебираючи картки на літеру «Ч», я незабаром помітила, що жоден новий документ не стосувався ані Чернівців, ані цієї місцевості. Коли я вже збиралася піти, мені запропонували познайомитися з Беньяміном3, новим архівістом, який нещодавно приїхав з Санкт-Петербурга. Перед тим, як зробити алію, він проїхав усю Україну, намагаючись зібрати якомога більше документів про єврейські громади. Він передав мені шість плівок з мікрофільмами, яких ще не було в каталозі архіву. Всі вони розповідали про єврейську громаду Чернівців. Віддаючи їх мені, він додав: «Ви перша людина, якій це знадобилося!» Дослідні роботи описували в основному світогляд різноманітних етнічних груп області – румунів, українців, поляків та євреїв, зображуючи їхню національну історію – з усіма специфічними рисами, притаманними цим народам. Траплялися поодинокі посилання на історію Буковини у працях румунських дослідників 1970-х років, послідовників націонал-комуністичної течії в румунській історіографії. До 1990-х років у Румунії неможливо було знайти жодного історичного джерела, яке б стосувалося Буковини: в центральних архівах документи були «закриті», а мої листи з численними проханнями про дозвіл ознайомитися з ними залишалися без відповіді. Після 1991 року заборонені впродовж тривалого часу праці румунських націоналістів, що з’явилися в період 3

Веніамін Лукін, координатор Східноєвропейського відділу Архіву. – Прим. ред. 10

Вступ

між двома світовими війнами, зокрема, тексти Іона Ністора, були перевидані. Деякі румунські історики вважали Буковину румунською територією і говорили про кожну з національних меншин як про руйнівний елемент. Не наводячи жодних аргументів, вони висували тезу про те, що Буковина переживала економічний злет саме у міжвоєнний період4. Історики України взагалі не вивчали цю віддалену прикордонну місцевість. До 1991 року згадувалося лише про класову боротьбу на цих теренах. 1956 року українські історики діаспори видали друком велику працю, в якій особливий наголос ставився на боротьбі Буковини за незалежність. У 1993 році в Чернівцях цю працю було перевидано. Разом з кількома новими працями у цьому напрямі досліджувався розвиток націоналістичного руху5. Видані у Німеччині праці про німців Буковини не змогли уникнути значного етноцентричного впливу. Високий культурний рівень цієї громади всіляко підкреслювався, а її занепад убачався як результат ослаблення німецьких інституцій під тиском румунського домінування. Кілька робіт, точніше – мемуарів, було опубліковано буковинськими євреями. Ці твори, що потрапили до категорії Yizkor Bücher, були видані Landsmannschaften, тобто групами колишніх мешканців Буковини6. Для вивчення історії Буковини найбільш пам’ятний і важливий текст з’явився між 1958 та 1961 роками в Ізраїлі й був написаний німецькою мовою. Два томи «Історії євреїв Буковини» за редакцією Ґуґо Ґолда містять багато інформації про історію єврейської громади7. Звичайно, у книзі більше уваги 4

Ciachir Nicolae. Din istoria Bucovinei: 1775–1944. – Bucarest: Tditura Didactica si Pedagogica, 1993. – P. 94–122; Mircea Grigorovita. Din istoria colonizarii Bucovinei. – Bucarest, 1996. – P. 128–136. 5 Жуковський Аркадій. Історія Буковини. – Том II. Чернівці, 1993. 6 Чималу кількість цих творів див. на сайті: http://www.jewishgen.org/ yizkor/database.html. 7 Geschichte der Juden in der Bukowina… ein Sammelwerk herausgegeben von Dr Hugo Gold / Hugo Gold, ed. – Vol. 2. – Tel Aviv: Olamenu, 1958 та 1962. 11

Вступ

зосереджено на загальній історії, аніж на долях окремих людей, поняття «територіальна приналежність» автори не враховували. Комплексна історія всіх етнічних груп вперше була розглянута Еммануелем Турчинським в його «Історії Буковини»8. Але у цьому величезному творі лише побіжно згадується період, що передував Першій світовій війні, та період між двома світовими війнами. Зрештою, слід відзначити цінну тритомну бібліографічну роботу Еріха Бека9. Усі історичні науки стикаються з поняттям «корпус» (сукупність явищ, що вивчаються). Значення цього терміна обумовлено методологією певної галузі знань. Історики, зокрема археологи, розмірковують над цінністю знайдених «залишків», що містять у собі інформацію про державу, яка зникла з мап всесвітньої історії. Зібрані дані часом не збігаються з попередніми уявленнями. Виникає питання нових тлумачень10. Моя робота зі збирання того, що залишилося від культури чернівецьких євреїв, «слідів» їхньої культури, була різнобічною. Я не задовольнялася тим, що розказували мої співрозмовники, а порівнювала та співставляла усі типи зібраних матеріалів. Мені доводилося співставляти усні розповіді з тим, про що йшлося в писемних джерелах, в літературі, архівних матеріалах. Зрештою, було потрібно порівнювати між собою самі писемні джерела. Таким чином виникало подвійне сприйняття матеріалу. З одного боку, мені близькими були слова П’єра Нора про «вічне сьогодення» пам’яті, з іншого – також ішлося і про «репродукування минулого», тобто історії. 8

Turczynski Emmanuel. Geschichte der Bukowina in der Neuzeit. Zur Sozial- und Kulturgeschichte einer mitteleuropaisch gepragten Landschaft. – Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, 1993. 9 Bibliographie zur Landeskunde der Bukowina, Literatur bis zum Jahr 1965 / Erich Beck (ed.). – Munich, 1966; Bibliographie zur Kultur und Landskunde der Bukowina. Literatur aus den Jahren 1965–1975. – Dortmund, Forsschungsstelle Ostmitteleuropa, 1985. – Vol. III. – 2001. 10 Passeron Jean-Clаude. L’espace mental de l’enquete (1) // Enquête: Les terrains de l’enquête. – 1995. – № 1. – P. 37. 12

Вступ

Коли порівнюєш розповіді людей з тим, як все це відображалося в текстах, набагато краще розумієш деякі проблеми. Але кожний етап пошуку виснажує. Написане збіднює слово, так само як слово збіднює думку. Окрім того, думка і слово посилаються на вчинки, на саме життя і, врешті-решт, на багатющий досвід. Щодо замовчувань, вони також мають величезну екзистенційну вагу для того, що ми бажаємо описати. Замовчування допомагають уникнути безвідповідальних слів, стають одним з елементів, наповненим особливим змістом. Потрібно йти за почуттям, відчувати своєчасність або несвоєчасність розмови. Розуміти, що іноді говорити ще зарано, а часом – вже запізно. Проте єврейська традиція вчить: не передавати досвід означає зраджувати його11. Отже, попри все, варто спробувати почути «присутність відсутності, красномовство мовчання»12. Долаючи цей шлях, я не намагалася створити однозначний дискурс, витворити «правильну» версію того, що відбувалося; навпаки, я бажала висвітлити неоднорідності та відмінності, підкреслити відтінки, виявити непослідовності та розриви, які часто видавалися мені ближчими до пам’яті та спогадів про дух місцевості. Цим дослідженням я не змогла воскресити зниклого місця, але відчувала, що вписала його у людську пам’ять, у спогади – нехай ілюзорні, проте заспокійливі. Те, якою мовою велося опитування, також виявилося неабиякою складністю. Мої співрозмовники говорили німецькою, часто мовою їдиш, потім, залежно від того, в яку країну вони емігрували, розмовляли французькою, івритом, англійською, італійською, іспанською та іншими мовами. Більшість архівних документів було написано німецькою, потім, з наближенням міжвоєнного періоду (між Першою та Другою світовими війнами), з’являлися документи румунською, часто вживався їдиш. Каталогізація велася російською або українською. Очевидно також, що й назви місцевостей змінювалися. До того ж траплялися й деякі діалекти слов’янських мов, зокрема 11 12

Wiesel Elie. Paroles d’étranger. – Paris, Points/Seuil, 1982. – P. 8. Lapierre Nicole. Le silence de la mémoire. – Paris: Plon, 1989. – P. 16. 13

Вступ

польської. Споглядаючи з висоти цієї Вавилонської вежі, я часто відчувала щось на зразок запаморочення. Краще чи гірше я розуміла більшість отих мов, але для того, щоб ними розмовляти, – мені бракувало хисту. За винятком французької, англійської та івриту. Різниця між розумінням текстів та моїми труднощами висловитися, можливо, навіть допомагала мені відсторонитися від матеріалу, якби не це, мені вдалося б ще менше розповісти із дзеркального потойбіччя.

Ч АСТ И Н А

П Е Р Ш А

К РА Ї Н А П О М І Ж

Д В ОХ

С В І Т І В

1. СОНЯЧНА ЄВРОПА МІФІВ Для більшості людей, з якими я зустрічалася, питання про походження не було пов’язане з містом. Ішлося про менший простір – про містечко. Можна сказати, що містечко або село стає радше символічним місцем колективної пам’яті, аніж суспільно-культурною реальністю. Ностальгія за дитинством перемішується з тугою за двічі втраченим світом: перший раз, коли родина переїхала до міста, а другий – коли світ дитинства остаточно зник. У пам’яті викарбовується «міф про походження», про «коріння», про колишній світ, а ще про його загибель, про його трагічний крах; викарбовується «світ» минулого в усій його повноті та нескінченності, в усій його складності, але водночас цей далекий світ зовсім не подібний до того, яким він був насправді: той простір розірвали людська ворожнеча, економічні конфлікти та релігійні чвари. Штетл (містечко) у розповідях колишніх мешканців постає ідеалізованою місциною юдаїзму, громадою зі спільним життям, з однаковою їжею та мовою. Це місце, де живуть – вдома, у себе, поміж собою. Зазвичай кухня, страви, які там готуються, відіграють провідну роль у соціальній та культурній кристалізації: «Майже в усіх родинах готували одне й те саме, тобто те, що їли в неділю, понеділок тощо, а особливо на шабат, весь час одне й те саме. Перед шабатом, наприклад, потрібно було починати з риби, супу та традиційної курки, потім цимес13, 13

Солодкі страви, але принципово на морквяній основі. 17

Частина перша

морква. У кінці завжди був арахіс; або в деяких оселях – квасоля, часом з цукром, часом – без цукру. Пригадую, що коли ми жили в містечку, я приблизно знав, що їли інші. У Чернівцях я вже дедалі менше знав, що відбувалося в інших родинах. Упорядковане та усталене меню було в містечку», – так розповідав мені Давид С. Обіди відігравали подвійну роль комунікації – в родині та між родинами. Тут беззастережно дотримувалися заповідей, міцвот, зокрема, того, що стосувалося шабату та інших свят: споживання їжі було їх невід’ємною складовою і вважалося дуже важливим. Удома у Давида С. «передо всім був кіддеш. Мама готувала дуже слабке виноградне вино. Наша родина не була багатою. Ми якось зводили кінці з кінцями, але аж ніяк не були багатими. Було чимало сімей, які на тижні ніколи не їли м’яса. Але в шабес, як у нас казали, кожен єврей – цар у своєму домі». Як пригадували мої чернівчани, світ штетлу є просторово-темпоральним континуумом: з глибокої давнини і до майбутніх часів у традиції не простежується жодних змін. «Для всіх моїх предків, – уточнює Давид С., – юдаїзм, єврейство, як сьогодні кажуть, було релігійними обрядами, традицією». І тут ми говоримо про правила традиції, а не про рамки звичаїв – таке розрізнення важливе для територіального колективізму. Причому ареал поширення звичаю найчастіше обмежується околицею містечка. І, навпаки, однорідність традиції спостерігаємо в єврейському світі всієї Східної Європи. Таким чином, гість, що прийде з якоїсь іншої місцевості, будь-де знайде рідні йому обряди, кухню і мову. Судячи зі свідчень, які мені вдалося зібрати, на околицях розмовляли лише мовою їдиш. Перепис населення, що проводився в Румунії в грудні 1930 року, показує, що 80 % євреїв Буковини саме їдиш вважали своєю рідною мовою. Батько Давида С. почав вивчати німецьку мову і читати написані латиницею тексти тільки тоді, коли поїхав з рідного містечка Коломия, аби оселитися в Чернівцях. Тоді йому було тринадцять років. Застосування івриту, лошн-койдеш, священної мови, було суто літургічним, і, звичайно, його знавці були оточені великою повагою. Давид згадує: «Сто-

Країна поміж двох світів

совно івриту, було багато людей, котрі вважали так само, як міркують сьогодні представники групи Наторей карта14: це священна мова, не слід профанувати її, розмовляючи нею щодня. Мій дідусь, який знав українську, не розмовляв нею на шабес. Звичайно, тоді він говорив мовою їдиш. Щодо священної мови, то він нею не розмовляв. Але писав. Дехто писав івритом листи на наукові теми, послуговуючись доволі барвистим стилем. А для звичайних листів використовували їдиш, час від часу вставляючи фрази на лошнкойдеш». Коли батько Давида мешкав у містечку, для нього не існувало питання національної приналежності. Бути євреєм означало найпершу істину, істину майже фізіологічного, а не суспільного порядку. Втім, якщо говорити про інших людей, то з ними він був у ситуації деякого протистояння. «У нашому містечку люди часто приходили на вокзал і там якось розважали себе. Щодня через наше містечко проходило декілька потягів. Коли наближався час прибуття потяга, всі збиралися на пероні, аби подивитися на мандрівників. Одного разу крізь вікно вагона мене почав розглядати якийсь хлопчисько: “Ви єврей?” Я йому відповів, що так. Я повернувся додому і спитав: “Мамо, як же це так? Чи я не схожий на єврея? То як же він міг мене запитати, чи я єврей? Звичайно, що єврей!” Тоді мені було шість чи сім років». Так, простір містечка мав свій центр і свої межі. Він був символічною пам’яттю єдності. Його зв’язки із зовнішнім світом встановлювалися з допомогою мандрівних негоціантів або молодих талмудистів, котрі подорожували з містечка в містечко, щоб вдосконалити свою освіту в когось з відомих учителів. По той бік Пруту від Чернівців розташовувалося, можливо, одне з найвідоміших містечок поміж решти населених пунктів – Садгора. «Прут був символічним кордоном для євреїв Буковини. 14

Дослівно «охоронці міста» – арамейською мовою. Назва ультраортодоксального антисіоністського угруповання, більшість населення в єрусалимському кварталі Меа Шеарім належить саме до цього угруповання. 19

Частина перша

Це був кордон між містечком і великим містом, кордон між традицією та асиміляцією, кордон між двома мовами – їдиш та німецькою. Садгора була таким собі маяком хасидизму, куди йшли послухати “головних рабинів” з династії Ісроеля Фрідмана, який міг порівнятися хіба що із самим Баал Шем Товом з Меджибожа»15. У 1776 році в Садгорі проживало вже сорок п’ять єврейських родин. За кілька років це число зросло майже в сто разів16. Містечко не мало прямого залізничного сполучення, найближча залізнична станція була в пункті Рогозна, приблизно за два кілометри від містечка. Коли планувалося будівництво залізничної колії, представники місцевої влади звернулися з петицією, щоб рейки поклали за межами міста, оскільки вважали, що свистки локомотивів заважатимуть мешканцям, зокрема, маленьким дітям, спати. Окрім того, люди побоювалися пожеж, які могли спричинити іскри, що їх було завжди багато на залізниці; падаючи на дощаті дахи, вони могли б їх підпалити. Отже, прогрес, як здавалося мешканцям містечка, мав їм заважати, тож відстань між Садгорою та Чернівцями (приблизно вісім кілометрів) долали спочатку фіакри, а потім автобуси. У Садгорі щодня працював ринок, а раз на тиждень був ще й ярмарок, де продавали скот. У чималій кількості прибували продавці великої рогатої худоби, здебільшого євреї із сусідньої Бессарабії. У містечку, між іншим, вирощували орловських рисаків, дивовижних коней російської породи, але їх часто викрадали. Ходили чутки, що зниклих коней можна знайти переважно на ярмарку в Снятині, прикордонному місті у Східній Галичині. На ринку торгували фруктами, овочами, молочними виробами, хлібом, неподалік містилися м’ясні ряди для євреїв та неєвреїв. Су15

Sagnol Marc. Aux confins de la culture allemande: Czernowitz pres de Sadagura // Les Temps modernes. – 1999. – № 603, mars–avril. – P. 50–51. 16 За кілька років євреїв було вигнано із Садгори, і вони мали змогу повернутися лише наприкінці 1780-х – на початку 1800-х років. Навіть після цього періодичні вигнання повторювалися. Істотно чисельність єврейського населення Садгори зросла лише у середині ХІХ ст. – Прим. ред. 20

Країна поміж двох світів

перечки єврейських мірошників, котрі привозили ячмінь, часто були голоснішими від мугикання та іржання, яке доносилося із сусіднього ярмарку худоби. Продавці оселедців та сушеної риби стояли на ринку окремо. У гончарів також була окрема ділянка. Рівень економічного добробуту місцевості цілком залежав від річних врожаїв. Саме із Садгори імпортувалося в інші місцевості зерно та вино всього регіону, а аніс призначався для виготовлення горілки. За австрійських часів у Садгорі було не менше шістнадцяти єврейських громад, зокрема, Рогозна, Нова Жучка та Нижні Шерівці. У «великій Садгорі», де 1913 року проживало 13 000 євреїв, були ритуальна та парова лазні і бійня, яка використовувалася євреями цілого регіону. Влітку 1914 року солдати царської армії розграбували та спалили містечко після бою біля с. Раранче. Серед євреїв було багато жертв. Велику кількість похилих віком людей було взято в заручники та пішки доправлено до Сибіру. Після цього страшного смертельного переходу лише одна людина повернулася назад, це був Герш Луттінгер. Багато втекли з цієї місцини: на кінець 1918 року з 13 000 євреїв тут залишилося лише 600. Між двома світовими війнами, попри те, що дехто повернувся, загальна кількість євреїв не перевищувала 2 00017. У містечку євреї в основному займалися ремісництвом та крамарством. Виконували поденну роботу, були вуличними торговцями, водоносами. Останні, найбідніші поміж бідняків, навіть взимку мали носити воду в обмін на копійки, до яких інколи додавалося трохи їжі. Криниці часто були досить далеко від житла, тож ці нещасні, чий одяг та взуття насправді не могли захистити їх від холоду, працювали дуже тяжко, особливо коли все вкривалося кригою. Ремісники, шевці, бляхарі, кравці, теслярі, м’ясники, пекарі, перукарі, слюсарі організовувалися в гільдії. Численні візники перевозили із Садгори до Чернівців пасажирів і товари 17

Протягом якогось часу головами (та їхніми заступниками) маленьких містечок ще залишалися євреї, наприклад, Ізидор Рунес, Еміль Бардаш, Мойсей Шафер, Сало Граніерер та Лео Брюкенталь. 21

Частина перша

у великих візках, наймодерніші екіпажі називалися «хап-діх-ойфвеглах»18 або фіакрами. Батько Ізидора М. володів екіпажами з критим верхом. Його справа процвітала, він мав двадцять екіпажів, сорок коней, велику стайню та багато працівників. Ізідор пригадує, що його матір готувала їжу для всіх їхніх працівників. Люди з найбідніших верств дуже часто були продавцями газованої води. Найчастіше вони працювали теплої пори року. Вони йшли вулицями, штовхаючи свій візок руками. Навіть професійні жебраки мали свого керівника. Разом з вуличними музиками їх можна було побачити на всіх ринках. Вони продавали так звані листи, або записки щастя, які діставали папуги чи маленькі мавпочки. Інколи хтось з них наймав бідну жінку з дитиною, і ходив з ними містечками, розповідаючи про свої нещастя та бідкаючись на власну долю. Жебрацтво найбільше розквітало на Пурім. Того часу в Садгорі побутувала традиція «америкувати». Професійні збирачі фруктів ставали на високі дерев’яні ходулі від двох до чотирьох метрів заввишки. Ходулі були прикриті довгими штаньми. Такі збирачі спиралися на бильця балконів верхніх поверхів та зазирали в будинки. Таке заняття було досить небезпечним, особливо тоді, коли земля вкривалася крижаною плівкою, або тоді, коли коні скаженіли від цього несподіваного видовища. Садгорці, які поверталися з Америки, поширили цю традицію поміж своїх земляків, звідси й походить її назва. Таких людей упродовж усього року називали «американцями»-ходульниками. Узагалі надання якихось влучних прізвиськ було звичайним явищем. Сліпота, різні деформації тіла, заїкання нерідко відображалися у прізвиськах і навіть витісняли справжні родинні прізвища. Надовго застрягали в пам’яті «Яшка Кульгавий» або «Янкель Пришелепкуватий». Хто з мешканців Садгори не знав Мердінгера Мешумеда, продажного відступника? Це був хрещений єврей, офіцер поліції та судовий пристав. Він перевіряв, чи Ці «хап-діх-ойф-веглах» зазвичай призначалися для маршрутів на великі відстані. 18

Країна поміж двох світів

вчасно сплачуються штрафи, та шукав неправдивих свідків і злочинців. Боржники були людьми дуже незговірливими, але його побоювалися навіть начальники, які вчасно не повертали гроші. Він дуже добре налагодив специфічну каральну систему. Якщо якийсь нечесний фермер не виконував своїх обіцянок, пристав витягав ремінця і примушував повіситися на гаку, що стирчав зі стелі. Таке залякування, зазвичай, створювало потрібне враження. Фермери за будь-що не хотіли, аби їхня господа перетворювалася на місце самогубства, інакше це означало б, що диявол оселився в їхньому домі. До імен же ремісників найчастіше додавалася назва їхньої професії: Мойше-швець, Мешль-бляхар. Фактично тільки представники інтелектуальних професій, іноземці та багатії мали честь називатися своїми справжніми прізвищами. 80 % населення містечка Садгора становили євреї, більшість з яких займалися типовими для них справами. Приватний детектив, що носив довжелезну бороду, не знав латинської (німецької. – Ред.) абетки. Навіть сажотрус Файвл був євреєм. Вчителі релігійних дисциплін – дардеке-меламдім або геморе-меламдім – були дуже бідними. Вони отримували мізерну тижневу заробітну платню, якої ледь вистачало, щоб прогодувати родину, зазвичай велику. Єдина кімната водночас слугувала і вітальнею, і спальнею, і їдальнею, і класом школи – хейдеру. Взимку, аби захистити приміщення від холоду, вікна щільно затикалися глиною, і кімнату неможливо було провітрювати. Часто сини вчителя успадковували справу батька і ставали його наступниками – белферами – ще за життя батька. Хлопчикам, які вчилися, було від трьох до восьми років. Уранці вони самі не могли знайти дорогу до школи, і белфер йшов по них. Найменших він ніс на собі або ж вів за руку. Більші дітлахи чіплялися за пальто та йшли з боків. Сніданки, що їх давали дітям матері, складалися у відкриті кошики, і пил з не вкритих бруківкою вулиць вочевидь осідав на їжі. Коли приходили до хейдеру, сніданки діти ставили на підвіконня. Найчастіше це були шматки хліба з маслом або

Частина перша

сливовим варенням. Перш ніж діти поверталися додому, раз на день белфер наливав трошки води в стулені долоньки дітлахів та вмивав їм личка. Усі витиралися одним грубим рушником, який використовувався з неділі аж до полудня п’ятниці. У п’ятницю, після полудня, белфер чистив черевики своїх учнів. Ці черевики інколи були водночас і взуттям їхніх батьків. Міцраімгассе, Єгипетська вулиця, закарбувалася в пам’яті містян й іншою своєю назвою, – вулиця Ран Єгипетських. І справді, більшість її мешканців, особливо діти, були уражені коростою, страждали від свербіжу, «хвороби фараона». Саме тут, у бідацьких халупах, жили, перебиваючись подачками від громади, носії води, шевці та продавці міхів. Щороку на шабат, що був напредодні свята Песах, хворі люди проходили процесією крізь місто, несучи в руках прапори та металеві чаші або інші блискучі предмети, та вигукували: «Фараони, в Єгипет!» Коли вони проходили повз будинок хворого, то закликали його пристати до ходи. На Свинячій вулиці у той час розміщалися перукарі. У павільйонах, на яких була зображена яскрава мідна чаша для мила, фермери за якісь копійки голилися або ж стригли волосся. Ті самі перукарі слугували також цілителями, і на замовлення клієнтів могли поставити п’явки. На вулиці Синагоги містилася ритуальна лазня (міква. – Ред.) та парна, богадільня, лікарня, а крім того, 11 молитовних домів та Велика синагога. Аби здійснювати релігійні обряди, тричі на день туди сходилися віруючі. У кожному молитовному домі збиралася група, об’єднана професійною діяльністю, місцем проживання або певним напрямом релігійної традиції. Там були групи кравців, шевців, група послідовників Ружинера (хасидської династії із Садгори), група косоверів – послідовники ребе з міста Косів, що на Галичині. А недалеко був квартал Бей дер Брюк, «На мості», ця назва походить від старого камінного мосту на річці Мошків. Саме там фурмани возів та фіакрів чекали на клієнтів. Конкуренція була серйозною, дуже часто між візниками здіймалися бійки. Пасажир міг залишитися без рукава або отримати назад сплюснутого капелюха через те, що його намагалися примусити піднятися в 24

Країна поміж двох світів

той чи інший екіпаж. Подорожували в основному євреї. Селяни-християни користувалися власними візками. Майже всі візники мешкали в місцевості, що мала назву Баронівка, поблизу маєтку барона Мустяца. Родина Мустяца емігрувала на Буковину ще за часів турецького панування. Вона належала до «фанаріотів», магнатів із кварталу Константинополя Фанар, своєрідної резервації, створеної султаном для своїх греко-християнських губернаторів та збирачів податків у Балканських країнах. Барони Мустяца вже давно були власниками величезних угідь навколо Садгори – десятків тисяч гектарів землі та лісів. Після анексії Буковини Австрією родина отримала австрійське дворянство. Багато її представників стали впливовими чиновниками у віденських міністерствах. Ці барони добре ставилися до євреїв. У них було повно грошей. Розповідали, що за якусь ніч один з них програв у карти свій маєток у Торопівцях, близько 3000 га. Були в цій родині й диваки. Один міг упродовж кількох днів кататися у чернівецькому трамваї, другий – годинами стояти біля млина і розглядати своє відображення у воді. Цей останній дав одному єврею такі щедрі чайові, що той зміг купити собі квартиру. Останнього представника цієї родини баронів звали Отто Мустяца, коли 1940 року в Буковину прийшли радянські війська, він володів лише невеличкими угіддями у 100 га поблизу Садгори. За часів румунського владарювання він був чернівецьким префектом і останнім мером Садгори. Цей барон мав гарні стосунки з багатьма євреями, але під час Другої світової війни не зміг запобігти вбивствам та депортації євреїв у Трансністрію. Скромні халупи візників мали ясла для коней і стайні. Візничий квартал з характерним запахом сечі, а також з численними кузнями та майстернями колісників був наче окремим світом, галасливим і гомінким протягом всього тижня і зненацька притихлим на шабат. Візники сходилися у пивному клубі «Балагулферайн», поруч з місцем зустрічей групи «Поалей Ціон». Там вони пили пиво й обговорювали місцеву та регіональну політику.

Частина перша

ШЛЯХ ВІД ШТЕТЛУ ДО МІСТА Після того, як люди залишали містечко, більш-менш за власним бажанням, їхні долі складалися по-різному. Ми побачимо картину іншого світу, більш строкатого, в якому суспільство подрібнено, залежно від етнічних, соціальних, релігійних або політичних критеріїв. Відбудеться перехід від пам’яті до історії. Наведу лише один приклад, коли традиція замінюється політичним сіонізмом, як це сталося для Давида С.: «Потім я сказав собі: все це дуже добре, але ж ми маємо свою традицію, власну літературу, мову; треба буде зробити так, аби все це слугувало основою для подальшого поступу, для того, щоб потім це розвивалося і на Землі Ізраїлю. Я буду прагнути нормального життя, щоб існувати так, як інші люди. Чому завжди так відбувається, що у єврейського народу національність і релігія є одним й тим самим, чому б не жити так, як інші народи, у яких національність не залежить від релігії? Звичайно, втілити це в життя було значно складніше, ніж я тоді думав». Цей від’їзд для декого був пов’язаний з бажанням соціального сходження або в будь-якому разі з можливістю увійти до більш глобалізованої культури, вийти за межі традиції – це стосувалося і хлопців, і дівчат. Особливо дівчат. Урбанізація виштовхувала населення до великого безбожного міста, «де євреї розмовляли правильною німецькою мовою, хохдойч, де вони їли свинину»19. Часто йшлося про виховання дітей. Шлюб також міг привести подружжя до міста. Батько і мати Сіллі К. «походили з Польщі. Моя мати народилася в Коломиї, а батько у зовсім маленькому містечку, навіть не знаю, як воно називалося, але це значення не має… Але коли вони одружилися… батько подався до Чернівців». Перша світова війна призвела до тяжкої кризи містечка. Бойовища і всілякі повинності тяжким тягарем лягали на плечі єврейських громад. Народ, що повтікав зі спустошених містечок, не 19

Franzos Karl Emil. Der Pojaz. Eine Geschichte aus dem Osten / StuttgartBerlin, ed. – Cotta: Henschel. Athenaum, 1905. – P. 77. 26

Країна поміж двох світів

мав ані бажання, ані змоги повернутися туди знову. Багато євреїв завербувалися на військову службу і поповнили лави австрійської армії. Дехто з них став героєм, дехто потрапив у полон. Велика кількість моїх співрозмовників або ж їхніх батьків виїхала до Відня як біженці. Економічні умови там були важкими, а можливості заробітку дуже обмеженими. Тільки повернувшись у 1918 році до Чернівців, Фредеріка К. вперше побачила білий хліб. Вона думала, що його роблять з глини. Якщо містечко було закритим світом, який становили євреї – від центру до околиць, переїзд до міста спричиняв величезну кількість трансформацій та переходів, від минулого до теперішнього, від села до міста, від традиції до розпливчастого традиціоналізму або призвичаєності до іншої культури, від своєї мови їдиш до німецької, від хейдеру до школи, від сакрального до мирського. У родині матері Рити М. «старі люди були талмудистами. Один мій дядько займався лише тим, що вивчав священні книги. Його дружина тримала їдальню та продуктову крамницю. Він зробив їй сімох чи вісьмох дітей. У родині його вважали ученим. Він миттєво вирахував точну дату приходу Месії. Вочевидь, він помилявся, але він був готовий до Його появи. Він вважав, що дівчаткам не потрібна освіта. Через це моя мама дуже переживала. У дванадцять років вона вчилася на спеціальних курсах (вивчала німецьку літературу, трохи мистецтво, тобто здобула освіту, яку в той час отримували дівчата з буржуазних кіл). Дядько був цим дуже незадоволений, водночас він мав величезний вплив на бабусю та дідуся, оскільки був нашим сімейним ученим. Це тривало, поки ми жили в містечку. Коли хлопці, брати моєї мами, виросли, бабуся та дідусь переїхали до Чернівців, щоб дати освіту своїм синам». Дідусь Давида С. по батьківській лінії, «Аврам Давид, був дуже побожним євреєм. Мій батько до тринадцяти років читав і писав лише івритом. Після смерті діда він нарешті позбавився цієї родинної опіки. До від’їзду в Чернівці, де він хотів здобути освіту, він жив у маленькому містечку Суховерка. Причому за власне навчання він платив сам».

Частина перша

Однак розставання зі штетлом не здається якимсь розривом. Добре відчувається: те, що відбувалося, не стосується ані землі, ані території, йдеться про атмосферу, а також про те, що лише обставини та історія примушують ситуацію розвиватися. Ця ідилічна минувшина, ця пам’ять дитинства змушує забувати пережиті кризи, розриви, конфлікти, утиски. Про ці часи у дорослому віці, вже живучи в місті, багато розповідатимуть. Буде безліч свідчень щодо соціальних, політичних, релігійних змін. Образи цього видуманого містечка укорінені в іншому минулому, що пов’язане з монархією й також надто ідеалізоване.

БЛАГОСЛОВЕННИЙ ЧАС АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ Більшість євреїв вважають, що саме в Австрії треба шукати джерело їхньої соціокультурної ідентичності. Роза Рот-Цукерман була громадянкою по черзі Австрії, Румунії, СРСР, зрештою тепер України. Я спитала її, громадянкою якої країни вона себе відчуває. Вона не вагаючись відповіла: «Я почуваюся австрійкою. Це були перші десять років мого життя, вони були найважливішими для мене. Як це пояснити? Мої батьки були австрійськими громадянами та інтегрувалися в австрійське життя. Вони були гарячими прихильниками Австрії та імператора Франца Йосифа. Хоча батьки мої були віруючими євреями-націоналістами, вдома вони розмовляли виключно німецькою мовою. Для нас говорити німецькою було звичним. Між собою вони говорили мовою їдиш, але з нами – ніколи». Беззаперечна більшість тих, з ким я спілкувалася, стверджували, що саме німецьку мову, а не їдиш, вони вважають своєю рідною. Коли люди пригадували назви місцевостей, то завжди переважали німецькі. Та й саме місто вони називали «Черновіц» частіше, ніж «Чернеуць» (румунська назва у міжвоєнний період). Саме про цей період в індивідуальній та колективній пам’яті ми говорили найбільше, тому що майже всі мої співрозмовники на28

Країна поміж двох світів

родилися і виростали в ті роки. Або в епоху, коли місто не лише належало Румунії, а й активно відбувався процес румунізації. Роза Рот-Цукерман визнає, що «австрійський дух», як вона це називає, «завдяки єврейському впливу, зберігався в місті впродовж принаймні десяти років уже після того, як Чернівці стали румунськими». Для дуже багатьох «добрими старими часами», золотою добою був період Австро-Угорської імперії – епоха спокою, прав і свобод, коли, на їхню думку, антисемітизму не існувало. Перл Фішман пояснює «чернівецьку» хронологію: «Люди завжди розповідають про “довоєнну” епоху, що означає життя австрійських громадян, так само як і життя інших народів до 1914 року; “в часи вторгнення”, що означає окупацію краю російською царською армією в роки Першої світової війни; “в часи другого вторгнення, в часи втечі”, що означає вигнання моїх батьків до Відня та післявоєнне життя». Усе почалося 1781 року, коли було видано указ про толерантність під час проведення релігійної реформи. В цьому акті не йшлося про свободу совісті, але там був заклик до підданих задекларувати перед державною та муніципальною владою своє віросповідання. Богослужіння віруючих було дозволено у відповідних храмах, хоча повної рівності з католицькими церквами не було: сакральним будівлям заборонялося мати вежу та вхідні ворота, які б відкривалися на вулицю. За цим указом євреї отримали право купувати землю, мати ті самі професії, що і християни, не носити на своєму одязі знаків, що принижують їхню гідність, а там, де немає хейдерів, мати змогу віддавати своїх дітей до звичайних шкіл20. Мадам Д. – румунка з Чернівців. Про неї мені розповів Урі Пінес, психолог з Ізраїлю, коли він перебував у відпустці в Парижі. Ми зустрілися з нею 1979 року, тоді вона мешкала в сучасній квартирі на вулиці Дамремон, у вісімнадцятому окрузі Парижа. Я мусила чотири рази подзвонити у двері, перш ніж вона відчини20

Victor L. Tapié. Monarchie et peuples du Danube. Paris, Fayard, L’histoire sans frontiérs, 1969. – Р. 241. 29

Частина перша

ла. «Останнім часом в нашому районі почалися проблеми», – вона сказала мені телефоном спеціальний пароль. На порозі стояла усміхнена білява жінка середнього зросту, вона була в окулярах із затемненими скельцями. На початку розмови мадам Д. попередила мене, що вона не єврейка, але завжди жила серед євреїв. «Саме за часів Австро-Угорської імперії було щось таке дивовижне й унікальне в атмосфері Чернівців. Така атмосфера дісталася у спадок від Австро-Угорської монархії. (…) Особливо цікавими були буршеншафтен21, я не знаю, чи розумієте ви, що це таке, оскільки це було притаманне лише Австро-Угорщині, де цей феномен продовжував існувати. Коли я була дівчинкою, у нас ще билися на дуелі. Для суперників робили спеціальну огорожу. Звичайно, билися не на смерть, але шрами залишалися. А потім дуелянти походжали перед красунями, які були там, на «Корсо». І що більше ран мав хлопець, то більшим він був Ромео».

НА КОРДОНАХ ЦИСЛЕЙТАНІЇ Незважаючи на те, що до Будапешта було ближче, ніж до Відня, Буковина була частиною Цислейтанії, австрійської частини монархії, підпорядковувалася Відню. Згідно з офіційною статистикою 1910 року, в регіоні Цислейтанії мешкало 1 313 635 євреїв, тобто приблизно 4,6 % від загальної кількості євреїв у світі. Революція, що спалахнула 13 березня 1848 року у Відні, не оминула цього сільськогосподарського регіону, дуже строкатого за своїм етнічним складом. У Чернівцях натовп напав на непопулярних осіб – мера та начальника поліції. Добровольці створили національну гвардію, в якій було шість рот, вони носили блакитно-червону форму – за кольорами прапору Буковини. У червні 1848 року провінція обрала вісім депутатів до австрійського Райхстагу. П’ятеро з них були українцями, двоє – румунами, й один – німцем. За винятком німця, який представляв місто Чернівці, решта були селя21

Студентські братства.

Країна поміж двох світів

нами. У 1848 році цей регіон був лише округом (Kreis) Галичини. Щодо останньої, то кріпацтво там було скасоване губернатором раніше, ніж деінде в Австро-Угорщині – 22 квітня 1848 року. Проте це не стосувалося інших регіонів, що розгнівало буковинських селян, які так і залишалися невдоволеними навіть після скасування кріпосництва 9 серпня, це мало зворотну силу щодо Закону від 1 липня. Після розпуску Райхстагу в жовтні 1848 року, пов’язаного із заворушенням у Відні, один із селянських депутатів Буковини, гуцул Лук’ян Кобилиця, замість того, щоб приєднатися до Райхстагу в Кремзирі22, повернувся до рідного села. Він організував збройне повстання і зайняв район Карпат, примусивши піти у відставку представників офіційної місцевої влади і призначивши на їхні місця нових людей. Австрійський уряд придушив цей селянський рух і у квітні–травні 1849 року заарештував Кобилицю та інших ватажків повстанців. Революція посилила також національний антагонізм між румунами та українцями. Принциповий конфлікт стосувався статусу Буковини. Румуни, керовані боярином Еудоксіу Хормузакі, видавцем газети «Буковина», наполягали на відділенні Буковини від Галичини, сподіваючись на можливе її приєднання до Баната, а потім до Молдавії й Мунтенії. Їхнією метою було створення герцогства Румунії під управлінням Габсбургів. Українці під керівництвом депутатів-селян за прикладом Верховної Ради Рутенії у Галичині хотіли зберегти Буковину або принаймні її північну частину, населену українцями, у складі Галичини, щоб потім відокремитися від Польщі23. Відповідні петиції були подані до Райхстагу, і навколо них розпочалися дебати. 1 березня 1849 року віденський декрет проголосив про відокремлення коронного герцогства Буковина, яке не було приєднане до інших регіонів, де мешкало переважно румунське населення. Угорські повстанці на чолі з генералом Йозефом Бемом атаку22

Кромержіж. Або принаймні Східну Галичину, населену українцями, яка б мала відокремитися від Західної Галичини, де в основному проживали поляки. 23

Частина перша

вали сили австрійської армії на півдні Буковини, що мало сумні наслідки для всієї країни. Це сталося у січні 1849 року. Саме тоді, у травні–червні цього ж року, російська армія перетнула кордон, пройшовши Буковиною, придушила угорське повстання. Повертаючись, російські солдати знову перетнули Буковину. Того ж року регіон став автомномним герцогством (коронним краєм), в який входило дев’ять округів і один автономний муніципалітет зі штаб-квартирою уряду провінції. Зібрання виборних, або ж Буковинський крайовий сейм, створене за Конституцією 1861 року, становив 31 член. До цього органу входили автоматично митрополит, предстоятель Православної Церкви, і ректор відкритого у 1875 році університету. Від великих землевласників обиралося десять членів, від міст – три, від торговельної палати – два, від сільських округів – дванадцять. У Райхсрат Буковина делегувала сорок представників. Суди регіону були підпорядковані Верховному суду Лемберга (Львова), у Буковині був один провінційний суд і сімнадцять окружних. Мовою адміністрації була німецька, але румунська та рутенська (українська) визнавалися мовами для місцевого використання. Період між 1867 та 1879 роками в історії Австрії зазвичай називають «ліберальним»24. Позиції цієї імперії як могутньої держави були значно послаблені. Імператор мав рахуватися із сильними консервативними феодалами, які, власне, і загнали країну в тісний кут. 1866 року новому режиму вдалося вивести країну з банкрутства, але процвітання тривало недовго, протягом 70-х та 80-х років ХІХ століття. Це полегшало політику експансії на Схід і 1879 року забезпечило Австро-Угорщині нового сильного союзника – Німецький Райх. На якийсь час політичний престиж монархії зміцнився. Ліберальні реформи підтримували навіть консервативні сили армії, духовенство, аристократія та бюрократичний апарат, а також індустріальна буржуазія, що розвивалася, представники фінансового світу, торгівлі та вільних професій. 24

Beranger Jean. L’Europe danudienne de 1848 á nos jours. – Paris, PUF, «Le fil des temps», 1976. – Р. 676–691. 32

Країна поміж двох світів

Однак вони не змогли отримати довіри дрібної буржуазії, фермерів та ремісників, з часом на ці верстви населення чекало зубожіння, а на їхню справу – занепад. Проте через політичні, соціальні та економічні причини першими жертвами «хрестового походу» середнього класу проти ліберальних сил були євреї, які ніби стали уособленням ліберального руху. 1879 року на зміну ліберальному уряду прийшов консервативний на чолі з графом Едуардом Тааффе, більшість у ньому становили наднаціональні католицькі консерватори Польщі, Словенії та деякі чеські національні групи.

УСІ МИ – НІМЕЦЬКІ ЄВРЕЇ Незважаючи на посилення пангерманського антисемітизму, лідером якого був Георг фон Шенерер, та на вплив християн-соціалістів, які формували найсильнішу партію Австрійського парламенту25, євреї не змінили свого ставлення до германізму як такого. Вони намагалися продемонструвати, що німецькі євреї кращі від антисемітів. Авраам Р. мешкає у передмісті Тель-Авіва, яке називається Рамат-Ган. Це багате місто, де люди живуть на затишних віллах. У дворі його вілли – щебінь та будматеріали. Авраам пояснює мені, що треба добудувати поверх, аби розмістити там частину бібліотеки, яка налічує до вісімнадцяти тисяч книг. Того грудневого вечора 1979 року він разом з дружиною частував мене кавою та яблучним пирогом. На одній з перших наших зустрічей він поцікавився, чи маю я занотовані запитання? Я передала йому свій записник, який, звичайно, був призначений для іншого. Авраам швидко пробіг очима сторінки: «Але ж це зовсім не науково! Це ж не історія! Не слід ставити таких запитань!» Принаймні він мене попередив! «Знаєте, про євреїв можна говорити, вживаючи менш симпатичні слова. Існує проблема лихварства. Євреї виявляли інтерес до дрібної шляхти, котра мала потребу в гро25

Їхнім лідером був Карл Люгер (1844–1910). 33

Частина перша

шах. Також євреї купували землю. Уже за австрійських часів було кілька антисемітських, або не зовсім антисемітських, брошур, які викривали єврейське лихварство, описували судові процеси з лихварями. І це було правильно. Якщо цього часу існував антисемітизм, то він був виправданий! Його спровокувало єврейське лихварство, яке пригноблювало неєвреїв. Позичальники, загнані в кут боргами, мусили продавати свої маєтки, а також позбувалися своєї нерухомості в містах. Я бачив палац дворянина, який перетворився на будинок побачень, де цьому дворянинові потім дозволили винаймати кімнати. Власники втрачали свої будинки і мусили задовольнятися двома–трьома кімнатами. І такі випадки не були поодинокими». Єврейське населення дедалі більше перетворювалося на капіталістичне. Капітал тоді сприймався немов обіцяний рай прогресу та світла. Якщо 1857 року 4 678 мешканців-євреїв становило 21,7 % населення Чернівців, то у 1880 році показники були відповідно 14 449 і 31,7 %. У 1910 році кількість єврейського населення збільшилася до 28 613 з 87 000 мешканців міста, що становило 32,1 %26 і третину всіх євреїв Буковини. Але, незважаючи на все те, що повідав мені Авраам Р., в жодному з регіонів Австро-Угорщини євреї не відчували на собі такого сильного тиску християнського антисемітизму, як це було на Буковині. Як тодішнє містечко, так само й епоха Габсбургів ідеалізувалися та перетворювалися на своєрідний міф. Спогади, старанно стираючи проблеми, залишають лише добре відполіровану картинку. Для Біанки С. цей час «закарбувався в пам’яті». «Ми, всі діти, стояли в рядочок, усі з маленькими прапорцями. Це було чудово. Тоді це була Австрія, велике королівство, але після війни все це було зруйновано». За міфічним відтворенням майже не помітно, що ті часи були зовсім не ідеальними. Під час наполеонівських війн російські війська спустошили країну, пройшли через Черновіц і порозкрадали єврейське майно. Після анексії Росією Бессара26

William O. Jr. McCagg, Les Juifs des Habsbourg, 1670–1918. – Paris, PUF, 1996. – P. 305–306. 34

Країна поміж двох світів

бії у 1812 році торгівля та сільськогосподарське виробництво там занепали27. Але для Неллі С., «жорстокий антисемітизм існував тому, що Франц Йосиф захищав євреїв і сприяв їм». Утім, усередині етнічної групи згубні, інколи навіть жорстокі, чвари, були частиною «національного пейзажу». Лояльність до імператора була притаманна всім, а суперечки щодо долі євреїв, з’явилися пізніше. Це почалося у хасидів: Боян28 ненавидів Садгору через те, що Ружинер29 оточив себе матеріальною розкішшю, а Садгора дуже добре платила ребе, тому що такий ребе цілком задовольняв місцевих євреїв. Усі ненавиділи маскілім, «освічених», котрі відкидали традицію. Деякі сперечалися щодо мов: німецька або іврит проти їдишу. До того ж розкол відбувався між тими, кого задовольняли буржуазні християнські партії, і тими, хто вважав за необхідне створювати суто єврейські політичні рухи. Можливо, саме цим пояснюється особлива ностальгія за імперією: тоді євреї дійсно організувалися в національну групу, яка представляла єврейські інтереси і проводила в парламенті сепаратистську політику. На той час у західному світі подібного ще не було. До того ж політично активними були не лише багаті євреї, а й менш забезпечені верстви суспільства. Головною постаттю став Бруно Штраухер, який очолював Культурсгемейнде Чернівців та обирався до Райхсрату в 1897 та 1900 роках. Упродовж кількох років він критикував сіонізм: на його думку, євреї мали будувати своє майбутнє тут, у Центральній Європі, а не десь на краю світу; а для того щоб це робити, вони мусили користуватися домінуючою мовою, тобто німецькою. У 1907 році він дещо змінив свою позицію, прийнявши програму, яка в окремих пунктах наближалася до сіоністської. Щодо сіоністського руху, то в провінції процвітали всі його різновиди. 27

Sternberg Hermann. Zur Geschichte der juden in Czernowitz / Gold, Hugo, éd. Оp. cit., vol. II. – Р. 29. 28 Тобто прихильники хасидської династії з міста Бояни. – Прим. ред. 29 Ружинський цадик Ісроель Фрідман, духовний лідер Садгорських хасидів. – Прим. ред. 35

Частина перша

В Австрії дивним чином можна було бути євреєм і залишатися над національним питанням. Порівняно з Німеччиною, тиск, спрямований на денаціоналізацію юдаїзму, був значно меншим. Євреї не вбачали протиріччя в тому, аби бути одночасно й австрійцями, й євреями. Расистська та ксенофобська ідеологія völkisch розквітла тільки після краху імперії та входження Буковини до складу Румунії30. Ще один фактор може пояснити, чому євреї відчували себе особливими в цьому регіоні. Значна їх частина належала до еліти суспільства. Буковина – разом з Галичиною та Далмацією – були найвідсталішими регіонами австрійської частини імперії. Наприклад, 1871 навчального року лише 10,9 % всіх буковинських дітей відвідували державні початкові школи. Однак перед Першою світовою війною ситуація кардинально змінилася. 1913/14 навчальний рік продемонстрував, що тільки 3 % дітей шкільного віку не долучилося до освіти. Ішлося переважно про гуцульських дітей, які мешкали у віддалених карпатських селах. До 1910 року в австрійській частині імперії неписьменних було найбільше серед румунського (60,39 %) та рутенського31 (61,03 %) населення. Популяризація освіти проходила під значним впливом маскілім. У 1872 році серед студентів австрійських університетів налічувалося всього п’ятдесят вісім євреїв буковинського походження. Через три роки Чернівецький університет відкрив для них свої двері, й туди відразу спрямувалося чимало єврейських юнаків32. 30

Austrians and Jews in the Twentieth Century from Franz Joseph to Waldheim / Robert S. Wistrich, ed. – New York: St Martin’s Press, 1992. 31 Слова «українець» і «рутенець» є взаємозамінними. Назва «українець» стала загальновживаною після 1918 року, проте в тогочасних офіційних та політичних документах цього регіону були більш поширеними слова «рутенець», «рутенський». 32 Broszat Martin. Von der Kulturnation zur Volkgruppe – Die nationale Stellung ider Juden in der Bukowina im 19 und 20 Jahrhundert // Historische Zeitung. – 1965. – Vol. 200. – P. 579; Windt Berthold. Die Juden an den Mittelund Hochschulen Oesterreichs seit 1850 // Statistische Monatsschrift. – 1881. – P. 442–457. 36

Країна поміж двох світів

Цей вищий навчальний заклад став науковим бастіоном на крайньому сході монархії, німецька мова була основною. Причому її впровадження було ефективнішим за полонізацію в Університеті Лемберга. У жодному з австрійських університетів відсоток єврейських студентів не був таким значним, як у Чернівцях. Процес модернізації відчувався і в тому, що порівняно з іншими провінціями імперії, відсоток єврейських дівчат, які навчалися в коледжах та ліцеях Буковини, був винятково високим33. Саме у момент занепаду монархії вплив німецькомовної культури у середовищі єврейського населення Буковини був найпотужнішим. Попри те, що провінція стала румунською і було встановлено нові орієнтири для інституцій освіти та культури, «юдео-німецький» симбіоз залишався глибоко закарбованим у свідомості мешканців регіону. Географічне розташування Буковини, щоправда, сприяло майже несвідомому відштовхуванню культур сусідніх держав, чиї уряди, як відомо, вороже ставилися до євреїв. Нові румунські правителі сприймалися холодно і на певній відстані. Народжений у Чернівцях поет Альфред Гонг описує це у вірші, присвяченому батькові: Мій батько не міг проковтнути нових верховод, обзивав їх циганами34 й марив про грядущу монархію під орудою Отто фон Габсбурга. Він побожно беріг свій цісарський ремінь, лупцював мене ним, а потім наказував той ремінець цілувати35. (Переклад П. Рихла) 33

51,6 % (707 дівчат) учениць були єврейками. Див.: Österreichische Statistik. – NF. – Vol. XVII, 3. Heft, Vienne, 1919. – P. 60. 34 У німецькій мові «циган» (zigeuner) мало негативні конотації, було образливим прізвиськом і найчастіше застосовувалося для позначення нечесної людини. 35 З вірша «Мій батько» (Mein Vater). Див.: Versunkene Dichtung der Bukowina. Eine Anthologie deutschsprachiger Lyrik / Amy Colin et Flfred Kittner, ed. – Munich, W. Fink, 1994. – P. 294. 37

Частина перша

Незважаючи на активну політику румунізації, витравити австро-германізм євреїв Буковини було нелегко. «На вулицях міста ще можна було почути німецьку мову, це була “справжня віденська” мова», – писала у своїх спогадах Лілі Гланц36, яка народилася у Чернівцях 1913 року. А поки німецька культура продовжувала виявляти себе в місті завдяки знаменитим австрійським та німецьким театрам, котрі щороку приїжджали на гастролі, ілюзія і надалі жила: «Я пригадую, що театр уособлював австрійський стиль життя»37. Руха Р. так само була дуже прихильною до Відня. «Ми дуже любили австрійську музику. Ми йшли до залу Музікферайн з якимсь релігійним почуттям. Коли приїжджав оркестр, мене завжди приводив на концерти Міло, старший брат. Після того, як він одружився, ми з його дружиною завжди лічили, чи достатньо грошей, аби купити стоячі квитки високо на галерею». У міжвоєнний час міф про імперію Габсбургів було витіснено міфом про німецьку культуру. Німецьку літературу і мову шанувала значна частина євреїв у Чернівцях та на Буковині. Але зв’язку з територією, де розмовляли німецькою, заважали накреслені по-новому кордони. Однак у свідомості людей деякі речі нагадували про попередній порядок.

РОЗПОРОШЕННЯ МІФУ Саломея Генін в автобіографічній книзі «Від Лемберга до Берліна» описує 1920-ті роки і пояснює, як виникло рішення емігрувати з давньої столиці Галичини до Німецького Райху: «Спершу ми їдемо до Берліна. Там також можна добре жити… Німці – роботящі та дисципліновані люди. У газеті я прочитала, що німецькі вироби високої якості цінуються в усьому світі… У них немає антисемітських законів. У Німеччині євреїв уже давно вважають громадянами з рівними правами… Звісно, ми не мусили довго тут залишатися. Але поки ми чекали, діти могли навчитися чогось 36 37

Glanz Lily. About my Hometown Czernowitz. – Montreal, 1991. – P. 4. Там само. – P. 5.

Країна поміж двох світів

хорошого, чистоти та порядку, чого у нас не було. Крім того, це цивілізована країна поетів і філософів; а тут ми ще перебуваємо у стані варварства»38. Цей майже релігійний міф розпорошився лише з початком болісних подій, що пов’язані з геноцидом. «Зрештою, як німці, такий цивілізований народ, могли піти за таким божевільним (Гітлером)?» – запитує себе Перл Фішман. Але у міжвоєнний час цей міф поширювався. Мати Перл Фішман, «яка любила класичну літературу німецькою мовою та обожнювала австрійські оперети, не ходила до театру аж до 1940 року, коли наше місто зайняв Радянський Союз. Старші люди навіть ніколи не вчили [румунської] мови. Тоді містом ходив такий анекдот: молодий чоловік питає старшого: “Ви бачили цю веселу румунську комедію в національному театрі?” Той йому відповідає: “Звичайно, ні. Ви що, вважаєте мене дитиною?”». Симон Візенталь, що народився у Бучачі 1908 року, згадує: «В домі моїх батьків розмовляли та читали німецькою. На полицях книжкових шаф нашої бібліотеки стояли книжки більшості німецьких класиків. Якщо моя мати хотіла мені пояснити щось конкретне на конкретних прикладах, вона частенько робила це за допомогою цитат, які брала з творів Гете, Шиллера, Гейне чи Лессінга. Ми мали велику повагу до Кайзера і вважали його нашим захисником. Ми були палкими патріотами австрійських Габсбургів. (…) Навіть після двох років радянської влади у Львові були люди, які зустрічали німецькі війська з відкритими обіймами»39. І дійсно, того самого дня, коли до Чернівців 1941 року увійшли румуни та німці, деякі євреї відмовлялися щось розуміти. А коли вони дізналися, що майже всіх їхніх одновірців, котрі мешкали в маленьких ізольованих громадах, тамтешні селяни зарубали сокирою або закололи вилами, або зарізали ножем, а їхнє майно пограбували, 38

Genin Salomea. Scyeindl und Salomea. Von Lemberg nach Berlin. – Francfort, Fischer, 1972. – P. 70. 39 Simon Wiesenthal; Ein unbequemer Zeitgenosse / Maria Sporrer et Herbert Steiner, ed. – Vienne/Munich/ Zurich, 1992. – P. 16 et 28 sq. 39

Частина перша

вони продовжували говорити: «Це зробили румуни, якби більш цивілізовані німці були поруч, цього б ніколи не трапилося». Народжений у Львові Бенедікт Фрідман згадує, що його батько, так само як решта єврейських громадян, «був закоханий у німецьку культуру і був австрійським патріотом. Навіть у переддень німецького вторгнення 1941 року він говорив: “Німці провадять зараз антисемітську політику. Вони переслідують євреїв там і те саме чинитимуть тут. Але я був австрійським солдатом… Я зустрічав німців на Східному фронті. Вони були добрими товаришами по зброї… Вони не заподіють нам лиха”»40. Йозеф Бург, єврейський письменник, який писав мовою їдиш, його зустріла я у Чернівцях, згадує те саме: «У цей критичний час мій дядько мешкав приблизно за п’ятдесят кілометрів на схід від Чернівців. Він казав: “Німці з їхньою чудовою культурою мене не лякали. Вони мені нічого не зроблять. Я більше боюся росіян, українців та румунів”». Час і простір міфу, таким чином, мають відбитки двох світів: їдишкайт – штетлу, і світу німецької культури та мови, яка стала мовою вигнання та жалоби. Складна будова чернівецької ідентичності спирається на ці два стовпи.

Friedmann Benedikt. Zornige Erinnerungen eines jüdischen Österreichers. – Vienne, 1992. – P. 6. 40

Країна поміж двох світів

2. ПРОЦЕС ОНІМЕЧЕННЯ Євреї, чернівчани за походженням, кажуть, що «чинили опір румунській мові». Їхні предки та їхні громади щасливо існували за часів Австро-Угорської імперії, і саме ця спадщина позначилася на їхньому самовизначенні. Вони ідентифікували себе з німецькою мовою, ось як про це розповідає Перл Фішман: «У нашому будинку і навколо нас люди розмовляли німецькою, читали книжки, написані німецькою, місцеві німецькі газети. Один раз на місяць ми отримували журнал Scherl, що виходив у Берліні. Там були фотографії зірок, таких як Марлен Дітріх, знаменитих оперних співаків, майстрів сцени, таких як Макс Рейнхардт, Еміль Яннінгс, Хелена Вайгель, Паула Вессели, Густав Фроліх тощо». Чернівецькі євреї трималися на відстані від решти етнічних груп – української та румунської, вважаючи їх нижчими за культурним рівнем. Проте вони бажали відокремити себе також і від бідних класів, і від надто релігійних євреїв, які говорили їдишем чи івритом. Щоб зрозуміти витоки такого онімечення, потрібно перш за все спробувати проаналізувати, яким чином німецька мова стала домінувати в поліетнічній та багатомовній Австрійській імперії41. На початку ХVІІІ століття в Австрії відбулися зміцнення та реорганізація державних структур. Німецькі університети звільнялися від застарілих схоластичних методів, виникала нова філософія. Це стало можливим завдяки впливу Крістіана Томасіуса та Йоганна Крістіана Вольфа із Сілезії, учнів Лейбніца. Тоді поширювалася думка, що саме німці покликані бути першими у світовій науці та культурі. Йоганн Крістоф Готтшед, учень Томасіуса, автор «Принципів мистецтва німецької мови» та німецької граматики, працював над питанням очищення та покращення мови. Виникли кафедри німецького красномовства. Йосиф ІІ жадав ефективної віддачі від цього впровадження. Він вважав, що суспільству більше потрібна жива мова, ніж архаїчна 41

Tapie Victor L. Monarchie et peuples du Danube, Paris, Fayard // L’histoire sans frontiers. – 1969. – P. 218–226. 41

Частина перша

латина. 18 червня 1784 року Йосиф ІІ видав указ, згідно з яким усі державні службовці були зобов’язані використовувати німецьку мову; у разі, якщо вони її не знали, то для вивчення надавався рік. 1785 року цей указ був поширений на Богемію – де було обмежене використання чеської мови; на Галичину – де в жертву принесено польську, так само як на Буковині – українську.

ОСВІТА ЄВРЕЇВ Наприкінці XVIII сторіччя у підпорядкованих австрійцям країнах проживало майже 400 000 євреїв, з яких 212 000, тобто трохи більше як половина, мешкало у Галичині. Хоча до Toleranzpatent («Указ про терпимість». – Ред.) у деяких єврейських колах ставилися критично, він все ж таки став основою для емансипації євреїв імперії42. У Галичині його було впроваджено тільки 1789 року. Втім, причини появи указу Йосифа ІІ були не такими «гуманістичними», як можна було подумати. Імператор бажав зробити євреїв, таких численних у віддалених провінціях, кориснішими, аніж будь-коли, для його держави. Можливо, він не повністю відмовився від ідеї своєї матері, імператриці Марії Терези, зробити власних єврейських підданих християнами. Указ Йосифа ІІ упроваджував заснування deutsch-jüdischen Normalschulen, початкових шкіл для євреїв, де викладали предмети німецькою мовою. Школа у Чернівцях була відкрита 1 березня 1784 року, її директором став Антон де Маркі. Така сама школа з’явилася в Сучаві 3 лютого 1784 року, її директором був Франц Августін Таллінгер. Починаючи з 1785 року відвідання школи стало обов’язковим для дітей, яким виповнилося шість років. З двадцяти чотирьох учнів, які були записані на підготовчий курс (можна вважати це першим класом), тільки один Гіршл Мойшес був євреєм, а із сорока чотирьох учнів початкового курсу (другий клас) тільки 42

Wistrich Robert. The Jews of Vienna in the Age of Franz Josef. – Oxford, The Littman Library by Oxford University Press, 1989. – P. 16. 42

Країна поміж двох світів

четверо належали до «єврейської національності». Учні розмовляли румунською, німецькою, їдишем, вірменською – причому більшість з них трішки володіла кожною з цих мов. Згодом викладання проводилося німецькою та румунською. Учні-євреї зазвичай мали дуже гарні результати і наприкінці року отримували нагороди за успішність. У жовтні 1790 року директором єврейсько-німецької школи Чернівців було призначено Мозеса Цекендорфа, його річна заробітна платня становила двісті флоринів. Проте вже 1792 року новим директором та викладачем став Ісроель Соеркель з Озерян. У Сучаві школою завідував Єнох Голденталь, з річною заробітною платнею у сто п’ятдесят флоринів. Своїм культурним розвитком Буковина має завдячувати ерцгерцогу Карлу, голові провінційного суду, з його ініціативи у 1808 році було відкрито перший на Буковині ліцей (Гімназіум). Потім, у 1816 році, з’явилася школа для дівчаток, в якій налічувалося понад сто учениць. У 1817 році з візитом до Чернівців приїхав сам імператор Франц І разом зі своєю четвертою дружиною Кароліною, дочкою короля Максиміліана І Баварського. Імператриця відвідала школу для дівчаток і була вражена розкішним вбранням учениць, чиї батьки були звичайними міськими комерсантами. Чернівці (Черновіц) були на шляху до того, аби стати столицею провінції, що ідентифікувала себе з німецькою культурою. Однак мешканці міста, яке перебувало в центрі регіону, не цуралися рідної мови, та розуміли інший народ. Маскілім, котрі вважали, що німецькомовна культура відкриє їм двері до європейського суспільства, заснування таких шкіл сприйняли з ентузіазмом. Щодо релігійних ортодоксів, то і мітнагідім, і хасідім убачали в тому, що відбувається, початок асиміляції та втрату ідентичності. Багато батьків із цих кіл бойкотували школи. Вони ставилися до вчителів як до ворогів, які протистояли самим основам релігії, боялися з їхнього боку поганого впливу на дітей. Вони також вважали занизьким той рівень освіти, який походив з Богемії та Німеччини. До того ж єврейські учні відчували дискримінацію: їх перевіряли щодо чистоти, чого не робили з учнями-християнами, в класі їм

Частина перша

визначали спеціальні місця – Schulghetto (шкільне гетто). Нафталі Герц Гомберг був гарячим прибічником асиміляції43. Народився він в Лібені, що поблизу Праги, переїхав до Відня у 1782 році. Він був давнім соратником Мозеса Мендельсона44 та піонером Гаскали в Берліні. 1787 року його було призначено наглядачем заснованих ним навчальних закладів: 107 шкіл на Галичині та учительської семінарії у Лембергу. Він тісно співпрацював з представниками влади, пропагував ідеї Гаскали серед одновірців і без жодних вагань викривав релігійних євреїв, які відмовлялися підтримувати реформи. Він пропонував очистити єврейську літературу від усіх забобонів та нападок на християнство. Він хотів заборонити іврит, також відмінити традиційний одяг та носіння борід. На Галичині та Буковині ідеї Гомберга та його спроби запровадити реформи отримали жорстокий спротив. У Чернівцях з’явилися його супротивники. На чолі такого руху був реб Хаїм бен Шломо Тирер, якого називали Черновіцер. Цей опір в 1806 році змусив Гомберга піти у відставку. Імператор видав указ про закриття спеціальних німецьких шкіл. Насправді йшлося про поступку, зроблену Католицькій Церкві попереднього року, коли Франц І підписав конкордат, відповідно до якого управління освітою передавалося духовенству. Окрім того, урядовці почали остерігатися, щоб культурний рівень євреїв надто не підвищувався, інакше ті могли б повстати на боротьбу проти абсолютизму та клерикалізму. Але в місті конфлікти не припинилися навіть після відставки Гомберга та закриття шкіл. Реб Хаїм Тирер, наляканий перебігом подій, 1807 року поїхав з міста. Було зрозуміло, що у такій атмосфері мало хто з батьків відправить своїх дітей до державних шкіл. Стало ясно, що діти відвідуватимуть хейдер. Проте процес онімечення аж ніяк не закінчився. Адже він поширювався не лише на освіту, а й на суспільне й приватне життя. 43

Його чотири сини стали християнами. Німецький філософ (нар. в Дессау в 1729 році, помер у Берліні в 1786-му), представник Aufklärung, Просвітництва. 44

Країна поміж двох світів

Згідно з імператорським Указом від 1786 року кожен єврей, який хоче отримати дозвіл на шлюб, має пред’явити сертифікат про початкову освіту. Указ імператора Йосифа ІІ від 23 липня 1786 року був додатковим кроком у процесі боротьби за мову. Саме Йосиф ІІ першим з європейських правителів запровадив закон стосовно єврейських імен. Для декого це означало важливий етап емансипації та змогу вийти з гетто. Решта у цьому вбачала втрату ідентичності, відступництво від єврейських цінностей заради асиміляції з оточенням. Справді, починаючи з 1 січня 1788 року євреї усіх австрійських провінцій мали прийняти німецькі прізвища. Було оприлюднено їх алфавітний список. До того традиційні імена євреїв складались із власного імені та імені батька з додаванням бен або бат – тобто син або дочка. У списках можна було побачити декілька давньоєврейських імен, які зазнали незначних змін або були перекладені. Часто у них з’являлися німецькі суфікси. До того ж євреї мали затверджувати обране ними ім’я у представників австрійської влади. Зазвичай євреям Галичини та Буковини давалися кумедні прізвища або такі, які складно було вимовити, наприклад: Вольгерух, Гельдшранк, Пульвербештандтайль, Ташенграйфер, Бетельшнайдер, що означало відповідно «гарний запах», «сейф», «той, що містить порошок», «кишеньковий злодій», «той, хто зрізає гаманці». Євреї мусили давати хабарі австрійським посадовцям, аби зробити свої прізвища милозвучнішими. На початку ХІХ століття для того, щоб бути обраним головою юдейської громади або обійняти посаду рабина, потрібно було знати німецьку мову. Єврейські крамарі також мали вести свої касові книги німецькою. У 1810 році указ про посадових осіб громад та рабинів було поширено і на євреїв, які брали участь у муніципальних виборах. Відтоді всі вони мали доводити, що вміють розмовляти і писати німецькою. У 1814 році набув чинності указ про скасування офіційних документів, укладених івритом або «єврейською мовою», на території Нижньої Австрії, а невдовзі й на Буковині та Галичині. У 1810 році для того, щоб отримати

Частина перша

дозвіл на шлюб, замість сертифіката про початкову освіту, виданого німецькою школою, треба було скласти іспит німецькою мовою на знання моралі та єврейської релігії. Книга Герца Гомберга «Бней Ціон», написана 1812 року і надрукована анонімно (оскільки влада знала про негативне ставлення до автора з боку його одновірців), стала своєрідним катехізисом для євреїв. Ідеї Просвітництва, породжені революційним рухом 1848 року, до євреїв Буковини прийшли пізніше, ніж до інших народів Європи. Євреї шукали майбутнє в німецькому лібералізмі, який відокремлювався від релігійного життя: у 1855 році відкрилася німецько-єврейська школа, а з 1872 року проповіді в головній синагозі Чернівців почали виголошуватися німецькою. Німецькомовну домінуючу культуру також пропагували заклади культури та освіти, зокрема, університет та новий муніципальний театр. Їдиш, який залишався мовою спілкування для більшості євреїв провінції, намагалися не вживати або ігнорувати. Щодо мов інших народів – української, румунської, польської, угорської, – то єврейських студентів вони цікавили мало. Після 1867 року євреї стають рівноправними громадянами імперії. Вони зближуються з німцями, котрі населяли Буковину. У 1861 році у перший законодавчий орган Буковини завдяки голосам німців було обрано Йосифа Фехнера, єврея, члена ліберальної німецької партії. Він також був віце-мером Чернівців. Проте неможливо говорити про феномен асиміляції у культуру німців, оскільки німці вважалися домінуючою нацією. Процес культурної асиміляції стосувався більше Kulturdeutschtum, яку Австрійська держава упроваджувала через органи влади, посадовців та вчителів45. Буковину часто описували як приклад мирного співіснування багатьох народів. Світські євреї Чернівців, які змінили культуру їдишу на німецьку, були шоковані вибухом німецького антисемітизму в східних провінціях монархії. Це загрожувало 45

Broszat Martin. Op. cit. – P. 580.

Країна поміж двох світів

перспективам їхнього розвитку та ідентичності. Бенно Штраухер під час однієї з дискусій у парламенті стосовно бюджету проголосив: «Євреї зробилися ворогами багатьох інших народів через німців. Вони були і деякою мірою й сьогодні залишаються щирими прихильниками німців, проте німці в обмін на це бажали тільки копати євреїв ногами! Не ставтеся до євреїв з таким презирством, не ошукуйте їх і не перетворюйте їх на посміховисько. Чому німці настільки налаштовані на економічну та політичну війну проти євреїв? Мене виховували та надали освіту, як будь-якому німцю. То чому я маю бути нижчим? (…) Попри все, ми залишаємося друзями німецького народу, тому що ми є палкими шанувальниками дорогоцінної німецької культури. Ми, як народ, бажаємо бути вірними друзями німецького народу, так само як друзями інших народів, якщо вони визнають нас рівноправним та рівноцінним народом!»46 Але намагання євреїв достукатися до сумління німців і відокремитися від них на політичному рівні були марними. Боротьба за відстоювання цінностей німецької культури завершиться заповзятими суперечками та численними конфліктами між різними народами Буковини, і як не дивно, це ще довгий час підживлюватиме легенду про золоту добу монархії Габсбургів.

СПОКУСА СИМБІОЗУ Так само як у Відні, перші симптоми кінця ідилічних стосунків між євреями та німцями виникають у Чернівцях: у 1880-х роках німецькі студенти засновують у місті націоналістичні та/або виключно християнські братства. У відповідь на це єврейські студенти університету, зокрема Маєр Ебнер, у 1891 році створюють братство «Хасмонея». Вплив націоналізму серед німців починає відчуватися і на політичному рівні, коли трохи згодом виникає політичне націоналістичне крило в парламенті. Двоє 46

STRO, XVII. Сесія, дебати від 13 березня 1906 року. С. 35113. 47

Частина перша

німецьких депутатів, Артур Шкедль та Мікаель Кіппер, долучилися до створеного 1897 року «Товариства німців-християн Буковини»47. З цього товариства та націоналістичних німецьких братств виникли Дойче Хаус, Німецький дім на Арменіенгассе, неподалік Герренгассе48, знаменитої адреси Чернівців, фасад якої 1933 року буде прикрашено нацистською символікою. Наприкінці епохи Габсбургів взаємини між євреями та німцями Буковини остаточно зіпсувалися. Однак залишалися мова та культура. Німецька мова відігравала таку саму роль, що й італійська в Європі за часів барокової цивілізації. Німецька мова і культура гарантували майбутнє дітей та надавали змогу соціального підвищення. В єврейських родинах провідну роль у процесі онімечення відігравали матері. Справді, вибір мови часто вважався справою жінки, а їхня закоханість у німецькомовну літературу була чимось на зразок культу, набувала ознак традиції.

Broszat Martin. Op. cit. – P. 591. Насправді Німецький дім розташований саме на Герренгассе. – Прим. ред. 48

Країна поміж двох світів

3. КУЛЬТУРНИЙ ШОК Перша світова війна стала жахливим випробуванням для Буковини та її мешканців. Воєнні події значно змінили характер єврейського населення новопосталої Великої Румунії, România mare. У вересні 1919 року декрет про приєднання територій був ратифікований парламентом у Бухаресті. Нові кордони Великої Румунії проходили вздовж таких провінцій: Трансільванія, Бессарабія, Північна Буковина і частина Добруджі, а також до її складу входили Молдавія та Валахія. Якщо на початку війни на цій території було 230 000 євреїв, то тепер їх налічувалося 767 000, серед національних меншин вони посідали третє місце після угорців та німців. На кордонах провінції скупчилися люди, які очікували від румунської влади дозволу повернутися. У Чернівці прибувала велика кількість євреїв із сіл та містечок. Їхні будинки були розорені, і вони вирішили розпочати нове життя у великому місті. Багато з них були біженцями з Бессарабії та Галичини. Їдиш розвивався. Виник пролетаріат, що сформувався переважно з числа біженців, його представники були як у політичних колах, так і в культурному житті та молодіжному русі. Спочатку життя було нужденним як у автохтонного населення, так і у новоприбулих. Невдовзі нові господарі країни провели активну румунізацію всього громадського життя: тисячі службовців, вчителів, юристів залишилися без роботи, оскільки вони не знали мови. Єврейським громадам, як на Буковині, так і в інших провінціях, були надто чужі румунське культурне та мовне довкілля. Допомога Джойнту49 використовувалася для налагодження економічного життя. У Чернівцях представником організації був американський лейтенант Бекер. Джойнт допомагав відбудовува49

Скорочення, що вживається для означення American Jewish Joint Distribution Committee – організації, створеної у Сполучених Штатах Америки в листопаді 1914 року групою євреїв німецького походження для надання допомоги своїм одновірцям, які потерпають у період війни. 49

Частина перша

ти зруйновані об’єкти. Цей комітет, на чолі з головним рабином Іосифом Розенфельдом, створив організацію, завдання якої полягало в наданні першої допомоги. Єврейські партії делегували туди одного представника в особі Карла Крюгера. Дуже скоро міста і штетли Буковини було відбудовано, економічна діяльність поновилася. Все це відбулося завдяки створенню банку та довгостроковим кредитам, котрі отримали промислові та комерційні підприємства регіону. У 1919 році було зібрано Паризьку мирну конференцію. Двоє буковинських емісарів, Макс Діамант та Маркус Крамер, активно працювали там у новоствореному комітеті єврейських організацій. Делегати сформулювали три низки вимог: проголошення цілковитої громадянської та політичної рівності для євреїв; надання національних прав у країнах та регіонах зі значним відсотком єврейського населення; офіційне визнання Палестини як національного осередку єврейського народу50. Комітет ухвалив меморандум, в якому містилися вимоги захисту національних, релігійних, етнічних та мовних меншин. Ішлося про надання представникам меншин: громадянства з повними правами; адміністративної автономії та права контролювати релігійні, освітні, благодійні та громадські установи; дозволу на використання без омежень рідної/рідних мов у суспільному та особистому спілкуванні; а також про визнання їхнього щотижневого дня відпочинку. Румунія відмовилась підписати договір про права меншин. Мешканці приєднаних територій автоматично отримали громадянство, окрім тих, хто бажав перейти в інше підданство. Румунський уряд мав гарантувати права меншин Трансільванії, Бессарабії та Буковини через широку децентралізацію цих регіонів – зокрема, у сфері мови, освіти та релігії. Польща, Чехословаччина, Сербія та Румунія об’єдналися, створивши спільний фронт для боротьби з принципами, проголошеними 50

Iancu Carol. L’ émancipation des Juifs de Roumanie devant la Conférence de paix de Paris (1919) // Rotman, Liviu, éd. Shvut, Jewish Problems in Eastern Europe. – 1993. – Vol. 16. – P. 264. 50

Країна поміж двох світів

в меморандумі про дотримання прав меншин. Ці вимоги вони вважали несправедливими та дискримінуючими. Однак 9 грудня 1919 року Румунія все ж таки підписала меморандум, що надавало євреям та іншим етнічним меншинам, які проживали на румунській території, широкі права. Євреї мали право отримувати освіту, користуватися власною мовою та мали свободу віросповідання і здійснення релігійного культу. Хоча не повною мірою, але сподівання євреїв нарешті почали реалізовуватися. Дійсно, тепер в Румунії були різні євреї: одні жили ще в Старому Королівстві, або Регаті51; інші, які походили з Бессарабії, отримали права лише після Революції 1917 року; а євреї Буковини і Трансільванії активно користалися ними більше ніж півстоліття. Таким чином було перегорнуто дуже важливу сторінку історії євреїв Буковини та Чернівців. Починалися інші часи. З’явилися «румунські євреї». Проте виникала глибока прірва між ними та їхніми одновірцями зі Старого Королівства Румунії. І питання зовсім не в спільній ідентичності тих і тих – постає питання історичної випадковості.

ХТО Є РУМУНОМ? У період формування Великої Румунії територія її збільшилася вдвічі – з 137 000 до 295 000 квадратних кілометрів. А кількість населення зросла із семи до дванадцяти з половиною мільйонів мешканців. Чисельність меншин як слід не вираховувалася. На Буковині останній перепис населення проводили 1910 року. Перша повоєнна оцінка кількості населення відбулася 1919 року, однак через брак інформації Буковина до цього перепису не увійшла. Перед переписом 1930 року – єдиним за весь період між двома війнами – в розпорядженні статистики були тільки оцінки, що спиралися на передвоєнні переписи, природний рух населення та 51

Регат, або Старе Королівство: йдеться про Румунію до 1919 року, що включала в себе Молдавію і Валахію. 51

Частина перша

втрати під час Першої світової війни52. Фактично вся Велика Румунія була румунською лише на дві третини; на 1927 рік з 12,5 млн жителів угорців було від 1 млн 300 тис. до 2 млн, євреїв – 800 тис., німців та інших німецькомовних – 730 тис., українців – 450 тис., болгар – 360 тис., ромів – 310 тис. і 60 тис. росіян. Загальний перепис 29 грудня 1930 року дозволив точно дізнатися про географічний та етнічний розподіл меншин. За статистикою, євреї становили 4 % населення – відповідно 728 115 «етнічних євреїв», або ж 4,2 % – 756 930 мешканців на 18 млн загального населення – ті, хто декларував свою приналежність до єврейської релігії. Однак ці цифри не відбивають істинної ролі, яку відігравали євреї в економічному та соцільному житті країни. Кардинальні зміни, які відбулися у державі, спричинили неабиякі труднощі, оскільки недавно анексовані провінції мали специфічні політичні традиції та різні економічні структури. Незабаром усі ці невідповідності призвели до політичних ускладнень. Національні партії Старого Королівства раптом стали «регіональними» організаціями, неспроможними віднайти адекватні шляхи для інтеграції політичних груп Трансільванії, Буковини чи Бессарабії, навіть для їхніх румунських співвітчизників53. Багато чого змінилося у 1917 році після Російської революції. На думку румунського уряду, «вогнегасником» проти революційної загрози могли стати націоналістичні рухи меншин, тому відбувалася їхня активна підтримка54. Але поступово ці рухи перетворилися на ультранаціоналістичні. Такі іскри поруч з «пороховою бочкою» маленьких націй могли в будь-який час спри52

Iancu Carol. Les Juifs en Roumanie (1919–1938). De l’ émancipation à la marginalisation. – Paris–Louvain, Peeters // Revue des etudes juives. – 1996. – P. 55. 53 Volovici Leon. Nationalist Ideology and Antisemitism: The Case of Romanian Intellectuals in the 1930’s, Oxford, Pergamon Press // Studies in Antisemitism. – 1991. – P. 45. 54 Hermet Guy. La chute de la maison Habsbourg // L’Histoire. – 1996. – Paris. Vol. 201, Juillet–août. – P. 74. 52

Країна поміж двох світів

чинити вибух. Тому це було питанням лише часу та відповідних обставин. Революція в Росії – явище, яке було викликане суто російською ментальністю. Але воно виявилося дуже заразливим у країнах, що на той час перебували в сфері російського впливу, а також у країнах, де ситуація була схожою на те, що відбувалося у передреволюційній царській Росії. Але у місцевостях, де був значним вплив західних ідей, котрі базувалися на повазі до людської гідності, революційні ідеї не мали загальної підтримки. На Буковині передумов для революції не було. Хоча більшовицька Росія розташовувалася неподалік, ідеї слов’янського комунізму не були тут популярними, на відміну, наприклад, від Бессарабії або Угорщини, дунайської країни, де існували східні традиції класової боротьби. Навпаки, на Буковині західна традиція сприяла появі соціалізму німецького типу, що зменшувало ризик поширення більшовицького комунізму. Євреї Великої Румунії не були однорідною групою. Існувало принаймні чотири типи громад, що вирізнялися мовою, культурою, внутрішньою структурою та соціально-економічним оточенням. Вони довгий час підпорядковувались різним системам управління й опинилися в межах однієї держави тільки після 1919 року55. Вони проживатимуть разом двадцять років, але насправді так і не змішаються й ніколи не утворять спільноти ані в суспільному, ані в культурному сенсі. У Трансільванії єврейські громади підпорядковувалися угорському закону 1868 року, доповненому 1871-го; на Буковині життя громад регулювалося австрійським законом 1871 року; а у Бессарабії євреї мали коритися режимові, який панував перед війною. Але на території Старого Королівства ніби і зовсім не існувало єврейських громад. З початком війни більшість євреїв Регату було позбавлено громадянських прав. Через сорок років після Берлінського конгресу 1878 року, який визнав права євреїв, 55

Iancu Carol. Op. cit., 1996. – P. 77. 53

Частина перша

у Румунії вони все ще вважалися людьми без батьківщини, які існували на положенні васалів. Вони мали сплачувати податки, служити в армії, не маючи при цьому громадянських прав. Лише кілька тисяч з них мали прихильність парламенту, їм були подаровані індивідуальні дозволи на отримання румунського громадянства. Втім, усе це не завадило двадцяти п’яти тисячам з них брати участь у бойових діях під час світового збройного конфлікту, а їхнім близьким та друзям оплакувати вісімсот вісімдесят двох воїнів-євреїв, які загинули на полях бою. Більшість євреїв Регату потрапили до цього регіону тільки у ХІХ столітті. Їх налічувалося не більше ніж тридцять тисяч, тоді як у 1900 році їхня кількість зросла до двохсот шістдесяти шести тисяч. Економічний рівень цих євреїв був вищим, ніж рівень їхніх одновірців у Росії й навіть на Галичині. Але вони зазнавали утисків, як наслідок, сімдесят тисяч з них були змушені емігрувати з країни, починаючи з 80-х років ХІХ сторіччя до 10-х років ХХ. Після виборів у березні 1922 року, прийняття Конституції, а також внаслідок роботи парламенту, який у листопаді того самого року офіційно розпочав діяльність, все політичне життя країни поляризувалося. Ішлося, перш за все, про синхронізацію попередніх законів з чинними на той час у провінціях, а також про їхню адаптацію з румунським законодавством. Вустами буковинського депутата Бенно Штраухера євреї висловили власні сподівання на новий уряд: «Я переконаний, що цей уряд, серед членів якого є видатні, знамениті та далекоглядні державні діячі, проводитиме справедливу політику і забезпечуватиме громадянські, культурні та релігійні права всіх мешканців країни, попри відмінність раси, мови та конфесії, сприяючи тому, щоб зробити Румунію сучасною державою із сучасною Конституцією»56. Євреї Буковини (93 101 особа)57, як ніхто інший, вважалися антирумунськи налаштованими елементами. Вони завжди пере56

Israelit Curierul, 4 juin 1922. Що становило 10,9 % населення провінції (Iancu Carol. Op. cit. – 1996. – P. 57). 57

Країна поміж двох світів

бували під підозрою, їх звинувачували у пронімецьких настроях, так само як євреїв Бессарабії та Сербії вважали проросійськими, а євреїв Трансільванії – проугорськими. Здебільшого вони не знали румунської мови. Їхня концентрація, особливо в містах, була значно більшою, ніж у Молдавії та Валахії. «Чужинна» культура міст незабаром мала протиріччя із сільською культурою, яку ідеологи румунського націоналізму вважали взірцем автентичності. Саме село було єдиною зоною етнічного і культурного домінування румунської традиції та надзвичайно багатого румунського фольклору, який перебував у центрі новонародженої ідеології у міжвоєнний період58. На відміну від Регату, де кількість євреїв у сільській місцевості завжди була невеликою, на Буковині в містах проживало 64 600 євреїв, а в штетлах – 64 656. На всю провінцію з 173 000 мешканців-городян румуни становили 25,43 % (приблизно 44 000 осіб), євреї – 37,30 %, і приблизно 37,27 % (64 400 осіб) припадало на інші національності. Аврам Р. описує етнічну карту Буковини таким чином: «Південна частина була населена румунами, тоді як у північній частині, де розташовувалися великі міста і людей було значно більше, населення румунського походження не становило значної кількості. Тож більшість людей зовсім не знала нової державної мови, тобто румунської. Після анексії регіону головною метою влади була асиміляція цього населення, яке в основному становили українці, поляки, німці та євреї. Асимілювати українців, більшість з яких була селянами, виявилося просто, адже, змінюючи імена, вони стали досить легкою здобиччю для румунізації. Поляків не було багато, а німці, захищені власним урядом, відносно легко зберігали свій національний статус. Щодо євреїв, то вони не мали жодного захисту, окрім тих положень про національні меншини, які були прописані в мирних договорах. Їхнє становище погіршувалося дедалі більше». Отже, велика кількість меншин явно поставила перед бухарестською владою цілу низку питань. Тоді 58

Volovici Leon. Op. cit. – Р. 183–184. 55

Частина перша

влада створила Державний секретаріат у справах національних меншин, який діяв з 1921 до 1938 року59. Юридичний статус євреїв Великої Румунії був чітко визначений ст. 7 Договору про меншини від 9 грудня 1919 року: нарешті вони визнавалися громадянами Румунії. Проте євреї приєднаних провінцій мали надати довідку про громадянство, тобто папери, які б свідчили, що вони проживають там, де народилися. Отримати ці документи було справою нелегкою. Жодних архівів не було. Поклала край двозначній ситуації, яка була нестерпною для євреїв Румунії, нова Конституція, затверджена королівським Указом від 28 березня 1923 року. А ще через рік було затверджено новий закон, так званий закон Марзеску, про отримання та втрату румунського громадянства. Відповідно до цього закону, який доповнював Конституцію, визнавалося громадянство мешканців приєднаних провінцій, прописувалися умови цього визнання та водночас фіксувався статус євреїв Великої Румунії. Результати роботи комісій, які вивчали питання національностей, вражали: від шістнадцяти до двадцяти тисяч єврейських родин, зокрема, 5000 на Буковині60 (80 000–100 000 осіб), втрачали румунське громадянство після відмови від іноземного підданства, яке вони мали в період приєднання до Румунії. Маєр Ебнер, єврейський депутат від Буковини, 17 травня 1927 року під час засідання Кабінету міністрів звернувся з вимогою до комісій, які вивчали питання натуралізації, не зважати на Закон від 23 лютого 1924 року, а спиратися на попередні укази: «Беручи до уваги, що тільки Мирний договір та закон, який його ратифікує, мають вирішальне значення, я прошу міністра юстиції звернути увагу комісій на текст Мирного договору та закону, що його ратифікує, аби уникнути ситуації, коли тисячі мешканців цієї країни, маючи громадянство ipso jure (згідно із законом), не втрачають цього громадянства і не підлягають під 59

Iancu Carol. Op. cit. – 1996. – P. 36. 3000 – у Трансільванії, та 8000 – у Бессарабії. Renasterea noastra du 5 janvier 1929. 60

Країна поміж двох світів

категорію мешканців без громадянства, які обтяжені обов’язками, але позбавлені прав»61. Найрізноманітніші пропозиції щодо врегулювання цього питання були відхилені. Натомість за ініціативою уряду міністр юстиції Валер Поп 24 лютого 1932 року вніс до сенату проект закону, який ще більше загострював ситуацію. Для отримання громадянства він запровадив дві додаткові вимоги: безперервне проживання на території Румунії в період з 1 грудня 1918-го по лютий 1932 року і наявність довідки, яка б свідчила про внесення зацікавленими особами та їхніми батьками податків до відповідних органів. У проекті закону йшлося навіть про рідню за кров’ю. Ініціативу не було підтримано. Закон про набуття і втрату румунського громадянства був чинним у тій версії, що оприлюднено 1924 року. У лютому 1938 року його було радикальним чином переглянуто антисемітським урядом, який очолював Октавіан Гога.

МОВНИЙ БАР’ЄР Між євреями Старого Королівства та їхніми одновірцями, котрі населяли Буковину, існувала ще одна важлива відмінність. Перші були близькими до румунської мови та культури. Серед єврейського населення приєднаних провінцій ближчими до одновірців Регату виявилися мешканці Бессарабії, сто тисяч з них проживали у сільській або напівсільській місцевості. Вони розмовляли мовою їдиш і знали основи івриту. Оскільки цей регіон значно зачепила глибока економічна криза, багато молоді звідти виїхало до Регату та Буковини, де ці юнаки та дівчата вивчали іврит. Незважаючи на суттєву різницю світосприйняття, можна віднайти спільні риси у євреїв Молдавії, Буковини та Бессарабії. У сільській місцевості цих трьох сусідніх регіонів народною мовою залишався їдиш. До самого початку Першої світової війни між їхніми громадами існували досить міцні зв’язки. 61

Цит. за: Carol Iancu. Op. cit. – 1996. – P. 118. 57

Частина перша

Кордони були прозорими, особливо для хасидів та aдморім, що жили по обох берегах річки Прут. Для євреїв Чернівців, переважно німецькомовних, румунська мова була чужою. Я питала Давида С., яким чином його батьки переходили з німецької на румунську. «Для моєї матері жодного переходу не було. Оскільки вона не працювала і не мала контактів з румунами, вона знала лише кілька румунських слів. Тобто знала дуже і дуже мало. Втім, це їй не заважало, оскільки все оточення було радше українським, аніж румунським: покоївка, селяни, які привозили продавати на базар свої товари, – усі були українцями. Щодо мого батька, то він не мав великої потреби в румунській мові, оскільки був бухгалтером, то ж міг користуватися німецькою; тут проблем не було. А втім, він потроху вивчив румунську. І навіть досить добре. Але його вимова була подібною до тієї, як німці розмовляють румунською. Я часто жартував, говорячи, що не варто щодо цього переживати, бо наш король розмовляє румунською так само. Король Фердинанд мав німецьку освіту, він погано говорив румунською. Батько багато спілкувався з представниками влади відносно питань, якими він займався, податковими інспекторами, а особливо з людьми з фінансової адміністрації. Власне, його контакти цим і обмежувалися; контактів з румунами було небагато». Міжвоєнний період, таким чином, можна розглядати як час румунізації провінції. Найпершими мали наново румунізуватися саме румунські елементи: для Йона Ністора62 румуни Буковини були ренегатами, які виникли в межах колишньої Австро-Угорщини й агітували за «буковинізм». Румунізація торкнулася всіх верств суспільства. Найбільше вона проявлялася в реструктуризації адміністрації; в питаннях щодо громадянства; у переслідуванні поліцією громад меншин; і зрештою, у руйнуванні всіх незалежних об’єднань. Хоча нерумуни ще мали місця в деяких муніципальних радах, їхня участь у роботі цих органів 62

Румунський історик, який залишив Буковину в роки Першої світової війни. 58

Країна поміж двох світів

сприймалася румунами як другорядна. Румунізація стала головною справою нової влади, і для цього вживалися всі засоби. Виховання та освіта стали мало не головним питанням. Школи меншин – української, німецької, єврейської – стали румунськими. Однак деякі ліцеї, що мали надавати освіту представникам меншин, не були перепрофільовані. Їх закрили через кілька років під час економічної кризи. Упродовж 1930-х років регулярно проводилися нові заходи, спрямовані на вилучення представників меншин з фінансової діяльності. Вулиці міста, назва якого також змінилася – Черновіц став називатися Чернеуць, – були перейменовані та названі на честь героїв чи місць, пов’язаних з румунською історією. Наведу лише кілька прикладів: Аустріаплац стала площею Гіка Воде, Арменіенгассе перетворився на провулок Дімітріє Петріно, Герренгассе мав ім’я Янку Флондора. У громадських місцях поставили нові пам’ятники, які не подобалися не лише нерумунському населенню, а й самим румунам. Так, статую Богоматері, зведену на Рінгплац у 1827 році майстром Лазарем Міхаловичем, було замінено монументом, що уславлював перемогу Румунії над Австрією: зубр, символ Молдавії, розчавлював своїми ратицями австрійського орла. Єврейські, німецькі, українські студентські асоціації висміяли цей символ абсолютного шовінізму таким чином: у одного селянина студенти купили віз сіна і поклали його біля ніг бронзового бика, аби символічно продемонструвати, що люди країни голодують. А до цього додали ще й такий напис: «România mare mamaliga n-are!» («Великій Румунії бракує мамалиги!»). Реакція на цей вчинок була дуже неоднозначна. У місцевій газеті було вміщено такий текст: «Уранці п’яний студент був затриманий на місці злочину в той момент, коли, видершись на постамент, він намагався подоїти зубра»63. Аграрна реформа в ім’я румунських селян проводилася за рахунок українців. Тим, чиї прізвища якось корелювалися з ру63

Gregor von Rezzori. L’Hermine souillée. – Paris, Gallimard, 1961. – P. 36. 59

Частина перша

мунським корінням, сприяли у справі отримання громадянства: після 1925 року під час румунізації українських сіл вони отримали в подарунок земельні ділянки. Ця програма планувалася бухарестськими міністерствами і безкарно порушувала положення договору про меншини, підписаного в Парижі 1919 року. Оскільки службовці мусили доводити знання румунської мови, багато людей інших національностей втратили роботу. Серед нових безробітних було чимало євреїв. Унаслідок такої політики у 1930-ті роки всі дипломовані румунські спеціалісти, випускники Чернівецького університету, змогли працевлаштуватися за спеціальністю. Представники національних меншин щосили опиралися таким змінам. У Лігу Націй від євреїв поступало багато скарг, скаржилися також і представники українського населення Північної Буковини. Зокрема йшлося про порушення закону «Про захист прав людини». Конфліктна ситуація виникала також у галузі освіти. Професор Давид С. виступив проти мовного тиску учнів: «Оскільки ви не перестаєте говорити мовою тих, хто вас пригноблює, то, можливо, і ми зі свого боку маємо вас гнобити». «Може, і ви, нарешті, почнете розмовляти румунською? – говорив мені мій шкільний учитель. Але для нас не існує питання асиміляції з румунською культурою, до якої ми не відчуваємо нічого, крім відрази». Битва за мову закінчилася тим, що місцевою владою був визнананий німецький характер університету і театру Чернівців. Життя у місті змінювалося, але німецькі та австрійські театральні діячі з повагою та розумінням ставилися до потреб чернівецької публіки навіть тоді, коли йшлося про румунських глядачів. Щороку Бурґтеатр Відня, Оперета-театр та Рейнгардт Бюне приїжджали до Чернівців на гастрольний тиждень. Перл Фішман згадує про свої почуття: «Коли мені було п’ять років, мама вперше повела мене на оперету Штрауса. Ставили “Віденську кров”. І відтоді крок за кроком, щороку я могла дивитись дедалі більш серйозні п’єси».

Країна поміж двох світів

Однак космополітизм інтелігенції дратував екзальтований націоналізм нового керівництва держави. Сутички відбувалися саме перед дверима міського театру: «2 січня 1922 року Муассі грав на сцені Франца Мора. В останньому акті (…) румунські студенти скоїли напад на театр, вигнали публіку, виправдовуючись тим, що продовження вистави затримує румунську демонстрацію, яка має от-от розпочатися. (…) Муніципальний театр, який належав усім мешканцям Чернівців, втрачав свою наднаціональну функцію»64. З цього часу Національний театр не показуватиме вистав німецькою мовою. Але Німецький театр знайде притулок в національних німецьких та українських будинках Чернівців, а також в залі громади Рош та в залі баптистів у Радауцах, яку в 1933 році трансформовано у Німецький театр Румунії. «Під поверхнею слів міститься глибоке та розгалужене коріння різноманітних культур, які тісно перепліталися між собою», – пише Розa Ауслендер65. У міжвоєнний період було написано чимало книжок та з’явилося багато друкованого матеріалу про становлення національної румунської держави, але головним чином ці праці мали на меті зруйнувати всі типи місцевого регіоналізму, буковинізм та трансільванізм. Уніфікація мала означати інтеграцію та кінець «екзотичних проявів германофільства». Деякі буковинські євреї передусім вважали себе австрійцями, проте більшість єврейського населення Чернівців та й усієї Буковини мимоволі пристосувалася до нової ситуації, навіть якщо вони сприймали нових правителів з відразою і вважали їх циганами, що, звичайно, було образливо. Із посиленням націоналізму та антисемітизму із середини 1920-х років багато євреїв, котрі стали румунськими громадянами, так само як були австрійськими громадянами, почали помічати, що у цій країні вони не матимуть майбутнього ані для 64

Drozdowski Georg, цит. за: Turczynksi Emmanuel. Оp. cit., 1993. – Р. 223. 65 Rose Auslander. Erinnerungen an eine Stadt // Gesammelte Gedichte. – Cologne, Fischer, 1977. 61

Частина перша

себе, ані для своїх дітей. Якщо онімечення завжди означало ще й модернізацію, спроби румунізації сприймалися як останній спосіб зберегти відносно нормальне існування. Таке становище було вигідним лише румунам, які збільшували власні статки за рахунок інших національних груп. Звернімося хоча б до праць історика Йона Ністора, написаних між 1934 та 1943 роками. Для нього українці вбачалися «чужинним тілом» на «давньому румунському просторі»66, навіть попри те, що за своєю чисельністю ця етнічна група переважала решту груп провінції. Щодо євреїв, то сумну роль тут зіграв професор Чернівецького університету Траян Брайляну, який зробив також і політичну кар’єру. Обіймаючи посаду міністра освіти протягом 1940–1941 років, він цілком зміг втілити у життя свої антисемітські концепції. Сьогодні в Румунії вшановують пам’ять як Ністора, так і Брайляну.

Nistor Ion. Die Herkunft der im rumänischen Bodenraum ansässigen Ukrainer. – Bucarest, 1943. – P. 50, 57. 62