Pére Patrick Desbois
Отець Патрік Дебуа
Porteur de mémoires
ХРАНИТЕЛЬ СПОГАДІВ
Sur les traces de la Shoah par balles
Кривавими слідами Голокосту
Michel Lafon
ÄÓÕ ² ˲ÒÅÐÀ
ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА наукма
УДК 947.7:323.28(=411.16)
Всеукраїнський Центр Вивчення Голокосту «ТКУМА»
Отець Патрік Дебуа. Хранитель спогадів. Кривавими слідами Голокосту. – К.: äóõ i ëiòåðà, 2011. – 336 c., з іл. ISBN 978-966-378-214-0 «Хранителями спогадів» у давнину називали тих, хто зберігає й передає нащадкам родинні історії – пам'ять про рід, а отже й про них самих. Тож невипадково родинна й особиста історії отця Патріна Дебуа, одного з таких «хранителів спогадів», розгортається на тлі спогадів українських селян про масові вбивства євреїв у роки німецької окупації і тим самим стають часткою спільної павутини культурної, національної й загальнолюдської пам’яті про Голокост.
Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Переклад із франц.: Володимир Каденко Це видання стало можливим завдяки сприянню та фінансовій підтримці організацій: The edition was accomplished with the assistance and financial support of the following organizations: Це видання було здійснене в рамках Програми сприяння видавничій справі ”СКОВОРОДА” за підтримки Посольства Франції в Україні та Французького інституту /Міністерства закордонних та європейських справ Франції Cet ouvrage, publié dans le cadre du Programme d'aide à la publication Skovoroda, a bénéficié du soutien de l’Ambassade de France en Ukraine et de l’Institut Français /Ministère français des Affaires étrangères et européennes Католицькі благодійні фонди CNEWA (США) та RENOVABIS (Німеччина) Catholic Charitable Foundations CNEWA (USA) та RENOVABIS (Germany) Американський єврейський розподільчий комітет «Джойнт» The American Jewish Joint Distribution Committee Конференція з матеріальних вимог євреїв до Німеччини Фонд підтримки вивчення, викладання та зберігання матеріалів з історії Шоа ім. рабина Ісраеля Міллера The Conference on Jewish Material Claims Against Germany, Inc. The Rabbi Israel Miller Fund for Shoah Research, Education and Documentation Голландський Єврейський Гуманітарний Фонд Dutch Jewish Humanitarian Fund
Фото на обкладинці: «Слідами Голокосту» (© Гійом Рібо). © Michel Lafon Publishing, 2007. Porteur de mémoires Фото: © Гійом Рібо. Яхад-ін Унум
ISBN 978-966-378-214-0
Укладач блоку фотографій: Пьєр Гаї Карти: © Пьєр Гаї © äóõ i ëiòåðà, 2011 © Центр «ТКУМА», 2011
Вступне слово до українського видання Червень 2010, Україна, Інгулець, пасовисько Таїсія, тисяча п’ятисотий свідок, якого ми опитуємо, вказує мені своїм пастушим батогом, майже таким же літнім, як вона сама: «Ось тут! Саме тут євреї з Інгулецької колонії були розстріляні фашистами. Я якраз пасла корів і все бачила!» Вона показує на край пасовиська, що зеленіє, як усі незліченні українські пасовиська навесні. Хто б здогадався, що під густою травою лежать сотні євреїв, розстріляних нацистами більш як 70 років тому. Жодного сліду, жодного знаку. Ми зустріли Таїсію кількома годинами раніше на одній із вулиць села і просто запитали: «Ви були тут під час війни?». Вона так само просто відповіла: «Так, синку, а що?». Через кілька хвилин вона вже завела нас до своєї скромної хати, посадила біля пічки та погодилася розповісти про те, що бачила малою дівчинкою. Як копали яму на околиці села, як есесівці ударами гнали з центру села до ями вишикуваних у колони жертв, як роздягали, стріляли, як ті кричали, поки яма не запов нилася до краю перед очима катів. Якби Таїсія та всі 1800 свідків не надали нам своїх очей на кілька хвилин, ми не знали б усієї прав-
Патрік Дебуа
Вступне слово до українського видання
ди. Я згадую слова покійного Паризького кардинала Жана-Марі Люстіже: «Правда про Шоа живе у совісті бідних». Без них нам не вдалося б розшукати сотні спільних ям, де лежать євреї, радянські військовополонені, вбиті цигани. Щоб віддати жертвам належне – пам'ять та могилу. Разом з моєю групою з Яхад – In Unum ми мандрували шляхами України з 2004 року. З 2008 ми міряємо дороги Білорусі та Росії. Ця книга оповідає, з чого почалися ці пошуки. Дякую всім Таїсіям, Ігорям та Ольгам України. Патрік Дебуа
6
Голокост очима ФРАНЦУЗького священика Голокост став однією з тих подій ХХ ст., які часто згадують у публічних дебатах, ЗМІ, освітніх програмах західного світу. Про нього сперечаються і пишуть теологи, філософи, вчені-правознавці, він породив величезний масив літератури, значним є його вплив на мистецтво. Починаючи з 90-х років, дослідження Голокосту розширюються завдяки введенню до наукового обігу фактів, документів історії Голокосту в Центральній, ба особливо у Східній Європі. Досить швидко на Заході і на пострадянському просторі, зокрема в Україні, історики усвідомили, що події Голокосту неможливо досліджувати без відтворення справжньої, не сфальсифікованої комуністичною доктриною, історії Другої світової війни, як пише один із відомих дослідників Марк Мазовер: «Географічний, моральний і політичний центр масових європейських убивств лежить в Європі Східній, перш за все в Білорусі, Україні, Польщі та балтійських державах, країнах, що потерпіли від тривалої злочинної політики обох режимів (радянського і нацистського – Ж.К.). Народи України та Білорусі – найперше євреї, але не лише вони постраждали найбільше, бо ці землі належали до Радянського Союзу впродовж страшних тридцятих і зазнали найжахливіших німецьких репресій у сорокових роках. Якщо Європа була, кажучи словами Марка Мазовера, темним континентом, то Україна і Білорусь – серцем пітьми»1. У цьому контексті праця отця Патріка Дебуа не лише актуальна для Західної і пострадянської Східної історіографії Голокосту, а й новаторська, оскільки це результат проникнення в «серце пітьми». Для істориків України – це продукт по7
Жанна Ковба
Голокост очима французького священика
ширених на Заході методів і методик історичного аналізу, певних дослідницьких ноу-хау. Книжка особлива своїм жанром. Це поєднання наукового, популярного й есеїстичного типів видань. Документальні джерела – тексти інтерв’ю, окремі архівні справи, наукові розділи: «Структурування процесу», «Від спогадів до відкриття» – органічно сусідять з лірико-епічними роздумами «Україна. Весна 2007 р.», «Між землею та дідусем», «Бути людиною, бути священиком», «Кюре табору Белжець». Отець Дебуа зумів задіяти потужну матеріальну базу, яка уможливила фільмування інтерв’ю 460-х свідків подій на заході, сході, півдні України, залучення дослідників масиву архівних, переважно німецьких документів. У нього не було фінансових проблем. Його супроводжувала група: перекладачка, за фахом історик, експерт з балістики, професійний фотограф, оператори, історик архівіст, до його послуг був власний мікроавтобус і два водії. Мотивом пошуків слідів Голокосту для отця Дебуа стало родинне гуманітарне та етичне виховання. Приводом – таємничі спогади дідуся, колишнього в’язня табору для військовополонених. Ще у семирічному віці Патрік почув від нього слівце «Рава-Руська», його вражало, що бабця й інші члени родини плакали й мовчали, коли він питав, що то за слово. А ще розмова з дідусем і його скупі фрази: «Для нас у таборі було важко, нічого було їсти, їли якусь траву. Але іншим було ще гірше!». У глухі часи радянського режиму, коли в Україні навіть не чули слова «Голокост» отець Патрік, 12-річним хлопчиком, побачив у муніципальній Шалонській бібліотеці <…> перші картини Голокосту і вже тоді збагнув: «Інші – це євреї». Поступово з роками віднайти свідків загибелі цих «інших» через глибоку віру, християнський обов’язок стало покликан ням отця Дебуа. Його книжка чи не перша, в якій автору вдалося втілити розуміння молитви, цінностей християнського вчення про любов, юдаїзму – про добрі справи, заповіді обох релігій, які наочно засвідчують спільну спадщину християнства та юдаїзму. На жаль чи на щастя читачів, отець Патрік не акцентує на 8
Голокост очима французького священика
Жанна Ковба
єврейській пам’яті, зокрема про ту ж Рава-Руську. Ще у 1946 р. івритом, а в 1994 р. англійською Курт Левін опублікував свої спогади. Весною 1942 р., коли у Львові євреї вже переживали масові розстріли й голод, холод та епідемії, він дістався РавиРуської. 17-річний хлопець зумів побачити, зберегти у пам’яті і відносний спокій єврейської громади (юденрат купив місцевого крайсгаутмана) і жахливе становище «інших», – військовополонених. «Поблизу Рави-Руської колись була радянська військова частина, на території якої тепер тримали близько 40 тис. військовополонених. Їх стерегли пристаркуваті німці з якоїсь запасної частини. Полоненим не давали ні хліба, ні води. Час від часу виснажених радянських полонених водили через усе місто під конвоєм. Вони благали хліба, але якщо хтось кидав хлібину цим нещасним, конвоїр середніх років, що мирно попихкував люлькою, починав стріляти. Через два місяці всі військовополонені померли. Замість них пригнали французів (можливо, й дідуся отця Патріка – Ж.К.), бельгійців, голландців, які також зникли через деякий час. Я зрозумів, що наше мирне існування в Раві-Руській було дуже оманливим»2. Отець Дебуа спростовує поширений на Заході стереотип: Голокост – це депортація євреїв у табори смерті. «У Вас був інший Голокост», – вражено ствердив один із членів голландської групи міжнародного проекту «Історія Голокосту в Україні, Нідерландах, Бельгії», побувавши у місцях масових розстрілів євреїв і усвідомивши, що 1,5 млн. євреїв були знищені задовго до конференції у Ванзеє. Чи випадкові англійська назва перекладу книжки отця Патріка «The Holocaust by bullets» (2008), така ж назва виставки 2009 р.? Не заради українського, а саме задля західного читача проводив отець Дебуа балістичну, археологічну експертизу на місцях масових розстрілів (Буськ Львівська обл.). «Голокост кулями», «Голокост під кулями», масові розстріли, Бабин Яр, Лисиницькі піщані кар’єри, рови у Криму – поняття, знайомі кожному українцю, в описах отця Дебуа набувають якогось особливого зловісно-трагічного, містичного сенсу. 9
Жанна Ковба
Голокост очима французького священика
Безперечною заслугою Патріка Дебуа є введення до історичного дискурсу Голокосту поняття «примусові роботи» для місцевого населення. В історичній літературі побутують поняттятерміни «трудові табори», «табори примусової праці» для євреїв і для неєвреїв. Автор детально, на основі свідчень, описує локальні примусові роботи, до яких силою зброї і необмеженої влади нацисти залучали селян, міщан як допомогову силу під час масових розстрілів: копання і закопування могил, сортування одягу, транспортування, охорона приречених тощо. У цьому контексті для українського, та й не лише українського читача, дуже важливими є чіткі критерії класифікації, географічна локалізація таких подій (робіт). На жаль, цього подекуди бракує у тексті: «Архіви (які архіви? – Ж.К.) стверджують, що 2 тис. євреїв убито в цьому маленькому селі (якого регіону, області? – Ж.К.)». Чи можливо на підставі свідчень Петрівни, котра все «бачила», вважати, що німці використовували українських дівчат як «трамбувальниць» тіл у ровах? Петрівна розповідає, що її, як і інших дівчат, змусили «трамбувати» тіла, кидати пісок у рів під час розстрілу євреїв. Факт важливий, але викликає недовіру. Тим більше, що через кілька сторінок автор подає задокументовану інформацію, як от: «Ганна С., 74 роки, с. Романівка, Миколаївської області. 28 липня 2006 року». Очевидно, через велику кількість фактів (460 задокументованих інтерв’ю, результати експертиз тощо) в тексті зустрічаються прикрі неточності. У розділі «Пам’яті Дори» йдеться про платтячко розстріляної під Сімферополем 4,5-річної дівчинки Дори Міримської. Платтячко подано автором як «деталь геноциду, який залишає по собі лише розкиданий одяг». Світлину – сорочинку (льолю) немовляти супроводжує наступна оповідь: Отцю Дебуа подарувала сорочинку Ніна Б., зведена сестра Дори. З її слів, батькові Дори, який після війни повернувся у місто, розповіли історію загибелі Дори. У грудні 1941 р. під час облави дівчинку схопили, сусідки, які дуже любили Дору, намагалися врятувати її, але не змогли, хоча зуміли дістатися місця страти і запам’ятали жахливу картину. Перед розстрілом 10
Голокост очима французького священика
Жанна Ковба
дитину роздягли, зняли гарний одяг. Дівчинка тремтіла на холоді й благала повернути їй платтячко. Читаючи про платтячко Дори, думаєш: як же все-таки зберігся цей одяг після розстрілу? Один із учасників Міжнародного проекту «Історія Голокосту в Україні і Нижніх Землях» на базі книжки о. Дебуа використав історію Дори як приклад у методичній розробці уроків з історії Голокосту для молодшої і середньої школи. Директор Інституту юдаїки Юлія Смілянська особисто перевірила факти при підготовці тексту Збірника матеріалів. За свідченням Ніни Б., батькові після війни про загибель доньки і дружини розповіли сусідки, які хотіли врятувати дитину. Одружившись удруге, він розповів про Дору своїм дітям. У сім’ї свято зберігали пам’ять про загиблих. Сорочинка немовляти не залишилася після розстрілу, а збереглася у скрині серед дитячого одягу, на який не спокусилися окупанти. Ніна Б. береже пам’ять не лише про зведену сестру. Вона створила й очолює музей кримчаків у Сімферополі, віддаючи шану загиблим. Здавалося б, дрібна неточність, але у контексті збереження пам’яті, достовірності подробиць – важлива. Реалії були набагато страшнішими. Не лише отець Патрік – хранитель пам’яті загиблих євреїв. На теренах України ця пам’ять була піддана такій нарузі, що одночасно дякуєш отцю Дебуа, приймаєш і соромишся справедливих тактовних докорів отця у забутті і, пізнаючи нові й нові факти, захоплюєшся «світлою людинолюбною пам’яттю», за висловом журналіста Сергія Лащенка. Він нещодавно дізнався й описав як у селі Тараща, на Київщині, без будь-яких зовнішніх спонук мешканці-українці створили меморіальний ландшафтний парк на місці розстрілу місцевих євреїв. Збираючи свідчення про Голокост, місцеві пошуковці встановили імена розстріляних, картину трагедії літа 1941 р. Для українського читача дуже важливим буде те, що отець Дебуа зумів побачити не лише чорноту злочинців, нелюдяність тих, які стріляли, та їхніх поплічників, а й сяйво людинолюбності. Він описує факти й рятування, допомоги гинучим євреям. Але з посиланням, що в Україні визнано лише 400 Праведників 11
Жанна Ковба
Голокост очима французького священика
народів світу, ну, ніяк не можна погодитися. За останніми даними Яд Вашему, після років «великого мовчання за залізною завісою», коли багато імен рятувальників утрачено назавжди, серед українців нині 2272 Праведники народів світу. Не лише західна людина, а й самі нащадки українців, євреїв, росіян важко сприймають, розуміють сутність, глибину впливу психічної, соціальної травми зла геноциду. Адже на теренах СРСР євреїв знищували двічі – нацисти фізично, комуністи – духовно, вбиваючи пам’ять цинічним твердженням про загибель не євреїв, а «мирних радянських громадян». Довгі роки євреїв таврували ганебною «п’ятою графою», їх позбавляли духовної сутності релігії – юдаїзму. Тих свідків геноциду, неєвреїв, які опинилися в зонах окупації, затаврували «пораженієм у правах», клеймом «перебував на окупованій території», їхні душі калічив войовничий атеїзм, замовчуваний бруд суміші нацистського і радянського антисемітизму. Будемо вдячні отцю Патріку Дебуа, який зумів показати безмір трагедії геноциду і для євреїв, і для неєвреїв. Українські історики, переконана, цю книжку охоче приймуть, і так звані, «масові читачі» належно відзначать найголовнішу заслугу отця Патріка Дебуа: «…встановити істину, зрозуміти наш Старий Світ... здійснити акт справедливості стосовно мертвих, акт побудови цивілізації, але також і акт, покликаний попередити нові прояви геноциду».
2 січня 2007 року. Басан, Поліна Павлівна К. Вона – маленька і тендітна, сидить у своєму червоному светрі та жовтій хустині за столом, укритим квітчастою пластиковою скатертиною. Очі її виблискують жвавим розумом. Вона розповідає: «Чотирнадцяти років я вже була у Червоній Армії санітаркою, дійшла з військами аж до самого Кавказу. Фашисти почали програвати. Мій армійський корпус увійшов до Польщі, до Кракова. Мені довелося побачити великий табір, споруджений для того, щоб убивати євреїв, це був Аушвіц. Тоді я написала листа, який прочитали в колгоспах: “У нас нацисти розстрілюють євреїв, а на заході вони вбивають їх у таборах”».
Жанна Ковба, науковий співробітник Центру вивчення історії та культури східноєвропейського єврейства НАУКМА
Примітки
Тимоті Снайдер. Знехтувана дійсність Голокосту // Критика – 2009 –
1
вересень-жовтень. С.15.
К. І. Левін. Мандрівка крізь ілюзії. – Львів: Свічадо. 2007. – С.51.
2
12
13
УКРАЇНА, ВЕСНА 2007 РОКУ
31 березня 2007 року, десята година ранку Я дивлюсь у вікно нашого блакитного мікроавтобуса. Перед моїми очима пропливають зелені весняні краєвиди Західної України. На гілках фруктових дерев щойно з’явився перший цвіт. Уже зо дві години ми мовчки їдемо по горбистій дорозі Волинської області, недалеко від Білорусії. Будинки з низенькими дахами пофарбовані у дивовижні кольори, де жовта барва, ніби запозичена в канарки, сперечається яскравістю з червоною цеглою. Дерев’яні огорожі вздовж доріг також покриті жовтими розписами. Селяни з кіньми та підводами займаються польовими роботами, хто сіє, хто розвозить добрива на зорані поля. Земля тут брунатна, майже чорна. Можна не сумніватися, що вона приховує таємничі скарби у своїх глибинах. У цьому районі Волині ми бачимо дуже мало тракторів, а поодинокі автомобілі, що трапляються нам на дорозі, це переважно «Лади» всіх можливих кольорів. 14
15
Отець Патрік Дебуа
Хранитель спогадів
Ще вранці ми нарешті дістаємося Сенківишівки, пункту призначення. Це маленьке сільце з православною церквою, сільрадою та крамницею, яка майже не змінилася з радянських часів. Тут є всього потроху, тобто майже нічого – білий та чорний хліб, оселедці, копчена скумбрія, дуже жирне сало, кілька помідорів, три яєчка та ще кілька іграшок. Продавщиця у традиційній біло-синій блузі зважує шматок сала і робить підрахунки на рахівниці. Літня жінка проходить узбіччям дороги, тримаючи в руці букет блакитних квітів. Вона повертається з центрального ринку. Ми підходимо до неї і питаємо, чи проживала вона тут під час війни. Після короткої розмови вона показує нам будинок колишнього директора школи, Василя, який, за її словами, обізнаний з історією села. Його будинок огороджений сітчастим парканом. Величезний чорний пес кидався так, що, здавалося, от-от зламає огорожу. Директор-пенсіонер з’явився на порозі і зустрів нас так, ніби давно чекав на цю зустріч. Він відвів нас до Люби. Шістдесят років тому вона та її сестра Віра стали свідками вбивства євреїв їхнього села, яке ніколи не могли забути. Одна із сестер увесь час проживає у батьківському домі. Звідси видно могилу. Дуже схвильована, вона сидить на синьому дерев’яному ослоні біля свого будинку. Десь віддалік гавкають собаки, ґелґочуть гуси, здіймаючи страшенний галас. Жінка розповідає дуже просто, як розказувала б дитина, якою й була вона у той далекий час. 16
КРИВАВИМИ СЛІДАМИ ГОЛОКОСТУ
УКРАЇНА, ВЕСНА 2007 РОКУ
Вона побачила вантажівки, які приїхали і зупинилися неподалік від їхнього дому. Рано-вранці німці наказали селянам вирити глибокий рів. Он там, – показує лівою рукою туди, де був рів. Кожна з машин привезла по п’ятдесят євреїв із села, здебільшого жінок та дітей. Ці родини були їхніми сусідами, друзями, товаришами по школі. Як розповідає вона, у 1941 році сільська школа об’єднувала поляків, українців та євреїв. На краю ями зробили сходи. Євреї роздягалися. Їх підганяли та били охоронці. Зовсім голі, сім’я за сім’єю, батьки, матері та діти спокійно спускалися тими сходами і лягали обличчям вниз на тіла тих, кого щойно розстріляли. Німецький поліцай, Хумпель, підходив, ступав просто по мертвих, з пістолетом у руці і вбивав кожного єврея, одного за одним, пострілом у потилицю. Сестри все це бачили, принаймні метрів із десяти. Вранці, перш ніж почати, Хумпель одягся в білий халат, ніби лікар, потім спустився вниз. Люба гадає, що так він хотів уберегти свою форму від кривавих плям. Час від часу він припиняв стріляти, виходив із ями, робив перепочинок, випивав склянку горілки, а потім знову спускався у рів. Роздягалася наступна єврейська родина. Вони сходили в яму і лягали. Розстріл тривав цілий день. Хумпель убив всіх євреїв села. Сам. Пізніше я побачив Віру знову. Вона мешкає в іншому селі і підтверджує свідчення сестри Люби. Так, вони були разом шістдесят один рік тому поблизу від спільної ями. Віра додає, що Хумпель, той, що розстріляв 17
Отець Патрік Дебуа
Хранитель спогадів
євреїв, був убитий учасниками опору, бандерівцями1, у лісі, неподалік. Після того як розпитав цих двох жінок я знову сів у нашу машину. Щойно записав чотириста шістдесятого свідка єврейських розстрілів на території України. Уже двадцять років я – католицький священик і сам родом із області Брес, в Саон-е-Луар. Цього вечора я вдався до роздумів. Як так сталося, що я, француз, католик, приїхав сюди, щоб слухати цих бідних українських селян, які розповідають правду про Голокост, що залишив кривавий слід у їхній місцевості? Назва Української повстанської армії (УПА), створеної 14 жо тня 1942 року «крилом Б» Організації українських націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери. Ця воєнізована організація, заборонена німецькою владою, здійснювала акції, скеровані проти німецької адміністрації в Галичині та на території Рейхскомісаріату Україна, а також військові акції проти радянських партизанів та Армії Крайової (рух польського опору). УПА провадила в Західній Україні політику «зачищення», що спричинило загибель тисяч поляків на Волині та Галичині. Після війни головним ворогом УПА став радянський режим, зокрема служба безпеки, боротьба з якою закінчилася тільки на початку 1960-х років. Щонайменше п’ятдесят тисяч бандерівців було вбито радянськими збройними силами, а вдвічі більше було депортовано, переважно до Сибіру. Деякі з репресованих були цивільними людьми, які допомагали або переховували бандерівців. Степан Бандера (1909 – 1959 рр.) був заарештований німецькими військами 30 червня 1941 року у Львові, коли була проголошена незалежність української держави. До 1944 року він був в’язнем німецького концентраційного табору Заксенхаузен. Після звільнення він заочно був засуджений радянськими органами, переховувався у Німеччині. 1959 року в Мюнхені Бандера став жертвою замаху, здійсненого за наказом КДБ. 1
18
КРИВАВИМИ СЛІДАМИ ГОЛОКОСТУ
УКРАЇНА, ВЕСНА 2007 РОКУ
Мовчу і дивлюсь у вікно. Бачу двох запряжених коней, білого та гнідого, дорогою на поле. Жінки у барвистих хустках, із віниками та металевими відрами у руках, простують на сільський цвинтар, аби прибрати могили перед Великоднем. Уже починають розквітати нарциси та примули, втішаючи очі своїми жвавими кольорами. Кожна картина повертає мене в моє власне дитинство. Колись давно, у Вільгодені, що в Бресі у Франції, я вже бачив подібні сцени. Мої бабуся та дідусь, Вікторін та Еміль, також мали двох робочих коней. Гнідого, дуже гарного, і сірого, який кусався. Мені дуже подобалося правити ними, сидячи поруч із дідусем та бабусею на возі, завантаженому хмизом, який ми збирали в лісі. У наших сусідів були воли, яких впрягали у вози, аби перевозити сіно чи солому наприкінці літа. Моя бабуся після кожного богослужіння відвідувала всі могили нашої родини, щоб поправити горщики з квітами, перекинуті вітром, або почистити пам’ятник, забруднений дощем, та відчитати молитву за покійних. Тут, в Україні, я часто згадую про всіх, хто дав мені життя та навернув до віри. Рухи, звуки, традиції, що були передані мені, ще й сьогодні дозволяють відчувати, бачити і чути в цьому, здавалося, зниклому розмаїтті, простих чоловіків та жінок, подібних до тих, що оточували мене в моїй родині. Тих людей, котрі не хотіли, аби забувалося те, що довелося пережити. Яким же чином сільські дороги мого рідного Бреса, шляхи мого дитинства, стежки моєї пам’яті, перетина19
Отець Патрік Дебуа
Хранитель спогадів
ються нині з дорогами свідків нацистських злочинів та винищення єврейського народу в Україні? Саме про це я і спробую вам розповісти.
РОЗДІЛ І МІЖ ЗЕМЛЕЮ ТА ДІДУСЕМ Своє раннє дитинство я провів у Сен-Лорані, місцині між містом та селом в Шалон-сюр-Саон, що на березі річки, де жив у дідуся та бабусі по батьківській лінії. Мій дідусь Клодіюс торгував свійською птицею. Щоранку, на світанні, він виряджався в дорогу, їдучи на своїй маленькій сірій вантажівці, наповненій міцно зав’язаними дерев’яними клітками, у напрямку до потрібних сіл. Кожного дня на нього чекало інше село, те, де відбувався традиційний тижневий ярмарок. Треба було купувати курей, качок, індичок, голубів, кролів або яйця та масло у фермерів. Дні тижня пов’язувалися для мене з назвами сіл, місцями ринку. Середа – Сен-Мартен; четвер – Сен-Жермен-дю-Плен; п’ятниця – Мерван… О дев’ятій ранку, на ринковій площі, де вирувало життя, лунав муніципальний дзвін. Покупці, які вже давно чекали на терасі кафе, нарешті могли поспішати у центр ринку до кліток, наповнених свійською птицею. Все треба було робити хутко. Незважаючи на мій аж надто юний вік, дідусь навчав мене розпізнавати добру птицю і, не піддаючись на хитрощі, вміти виторгувати найкращих курей Бреса. Під кінець роботи ринку я запихав невгамовне птаство до кліток, прив’язаних на вантажівці. Середина дня проходила у приміщенні, де треба було забивати птахів та кролів, патрати їх, нада-
20
21
ПОДЯКА Усім, що я зміг зробити та почути в маленьких селах України, я завдячую такій кількості людей, що тільки для перерахування їхніх імен знадобилася б ціла книга. Перш за все потрібно сказати спасибі моєму дідові Клодіюсу Дебуа, який зумів передати мені потребу дізнатися правду. Я вдячний моєму батькові та моїй матері, які наділили мене почуттям справедливості та правди. Дякую кардиналові Люстіже, який телефонував мені після кожної поїздки, аби дізнатися про результати пошуків, про відкриття та про стан моєї групи. Дякую монсеньйору Вентруа, архієпископу Паризькому. Дякую кардиналові Рікару, архієпископу Бордоському. Дякую мадам Симоні Вейль, президентові Фонду Пам’яті Голокосту. Вона була першою людиною, яка простими, справедливими та правдивими словами публічно висловилася про мою роботу. Дякую Фонду Пам’яті Голокосту, який підтримав усі ці пошуки. Без його фінансової підтримки, без його дружнього ставлення та розумного підходу я ніколи б не зміг досягти мети. Дякую мадам Ревколевські, директорці цього ж Фонду, яка багато днів провела з нами в Україні, щоб зрозуміти нашу роботу, а також відшукати сліди своєї зниклої родини. Дякую Сержу та Беаті Кларсфельд. Дякую Джекі Фреджу (Jacky Fredj), Софі Наджіскард (Nagiscarde) та Центру Єврейської Сучасної Документації (СDJC), які демонстрували мої роботи. Дякую Полу Шапіро, директорові Центру досліджень Меморіального Музею Голокосту США та його президентові Сарі Блюмфельд, які надали мені доступ до радянських архівів. Дякую працівникам архівів Людвігсбурга, Центрального земельного офісу юстиції, який забезпечив нам доступ до німецьких архівів. Дякую Фонду Таргум. Дякую Фонду Віктора Пінчука, Конференції вимог (Claims conference) та Цільовій групі (Task force). Дякую Світовому єврейському конгресу, Маріам Штерн та Сергію Цваєнбауму.
308
309
Дякую доктору Рішару Праск’є, президенту компанії КРІФ, дякую Марчелло Пецетті, директору Музею Голокосту в Мілані, дякую Ізраелю Зінгеру, які першими повірили в доцільність наших робіт. Дякую також історикам за їхню безцінну допомогу: Едуарду Хассону, Мартіну Діну та Дітеру Полю. Дякую представникам рабинського керівництва, рабину Якову Блайху з Києва, рабину Камінецькому з Дніпропетровська та рабину Шлесінгеру з Лондона. Але особливу подяку хочеться висловити всім тим, хто брав участь у пошуках на території України, виконуючи найрізноманітнішу роботу за будь-якої погоди: Світлані Бірюльовій (переклад та пошук свідків); Гійому Рібо (фотографування та координація роботи); Андрію Уманському (переклад і пошук в архівах); Михайлові «Мишкові» Струтинському (балістична експертиза); П'єру-Філіпу Пре (розшифровка); Патріс Бенсімон (переклад українською та французькою); Т'єрі Совалю (відеозйомка); П'єру-Жерому Біскара; Ярославу Надяку, колишньому заступнику мера Рави-Руської; Вірі Савчак (переклад); Анрі Плане (сценарна робота); Жану-Франсуа Бодену (записи); Віктору Флері (записи); Емманюелю Сольньє, Бешіру Шемса, Алену Дюрану, Роже Гарньє, Еріку Пелле (камера); Андрію Демчуку (переклад); Галині, Євгенії Пас; Давиду Беснену, Моні Оран; Богдану Гораєцькому, Євгенії, Івану, Бруно Морейрі, Василю Вахняку, Василю, Віталію (тран спорт); Яелю Хальберталю, Тарасу Яцюляку (адвокати); Франсуа Плане, Мішелю Ру (бухгалтерія). Величезне спасибі мерам та адміністрації маленьких українських містечок, орендаторам маленьких крамничок, священикам українських парафій. І окрема подяка від Франції: Марко Гонсалесу, координатору Яхаду, Северину Мелесу та Жаклін Сейте. Дякую Софі Шарнавель та Віржинії Фуертес. Особливо ж хочеться подякувати тисячам українців та українок, які взяли на себе ризик відкрити правду.
Зміст Патрік Дебуа. Вступне слово до українського видання.............. 5 Жанна Ковба. Голокост очима ФРАНЦУЗького священика....... 7 Україна, весна 2007 року........................................................... 15 РОЗДІЛ І. МІЖ ЗЕМЛЕЮ ТА ДІДУСЕМ................................... 21 РОЗДІЛ ІІ. ДОРОГА.................................................................. 30 РОЗДІЛ ІІІ. ВІД АУШВІЦа ДО ЄРУСАЛИМА............................. 34 РОЗДІЛ IV. КЮРЕ ТАБОРУ БЕЛЖЕЦЬ....................................... 43 РОЗДІЛ V. ВІД ЦВИНТАРЯ ДО ЦВИНТАРЯ.............................. 48 РОЗДІЛ VI. ОДНА ГРУПА, ОДНА ЕТИКА................................... 66 РОЗДІЛ VII. ВІД ВІДКРИТТЯ ДО ВІДКРИТТЯ............................. 76 РОЗДІЛ VIII. ПОГОДИТИСя ДІЗНАТИСЯ..................................... 87 РОЗДІЛ ІХ. ВОНИ БАЧИЛИ..................................................... 100 РОЗДІЛ Х. ПРИМУСОВІ РОБОТИ........................................... 109 РОЗДІЛ ХІ. ВІД СПОГЛЯДАННЯ ДО МЕТОДОЛОГІЇ............... 135 РОЗДІЛ ХІІ. БУТИ ЛЮДИНОЮ, БУТИ СВЯЩЕНИКОМ............ 171 РОЗДІЛ ХІІІ. МОГИЛА ДЛЯ МЕРТВИХ...................................... 180 РОЗДІЛ XIV. ЯМИ...................................................................... 183 РОЗДІЛ XV. ОДНЕ СЕЛО, ОДНЕ ЗНИЩЕННЯ........................... 209 РОЗДІЛ XVI. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ТА ВІДМОВИ. ОПЕРАЦІЯ «1005».....219 РОЗДІЛ XVII. БУСЬК.................................................................... 230 РОЗДІЛ XVIII. ХТО РЯТУЄ ОДНУ ЛЮДИНУ, ТОЙ РЯТУЄ СВІТ..... 281 РОЗДІЛ ХІХ. ПОВСЯКДЕННА БРУТАЛЬНІСТЬ ЗЛА................... 292 РОЗДІЛ ХХ. ПАМ’ЯТІ ДОРИ..................................................... 302 Додаток. Мапи............................................................................... 305
Подяка. ............................................................................................. 309 310
311
Переклад із франц.: Володимир Каденко Науковий редактор: Жанна Ковба Літературний редактор: Валерія Богуславська Комп'ютерна верстка: Світлана Невдащенко Коректор: Тетяна Шкарупа Дизайн обкладинки: Ірина Пастернак
З питань замовлення та придбання літератури звертатися за адресою: Видавництво «ÄÓÕ ² ˲ÒÅÐÀ» Національний університет «Києво-Могилянська академія» вул. Волоська, 8/5, кімн. 210, Київ 70, Україна, 04070 Тел./факс: +38(044) 425-60-20 Сайт: http://duh-i-litera.com E-mail: litera@ukma.kiev.ua Надаємо послуги: «Книга – поштою»