Тима Петро, Хруслінська Ізабелла "Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини" by Duh Litera

Ізабелла Хруслінська Петро Тима

Діалоги порозуміння Українсько-єврейські взаємини

«ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ»

Передмова

УДК 947.7(=411.16) ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА наукма Всеукраїнський Центр Вивчення Голокосту «ТКУМА»

За сприяння Посольства Республіки Польща в Україні Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Редактор: Леонід Фінберг Відповідальна за випуск: Олександра Межевікіна Коректор: Тетяна Шкарупа Комп’ютерна верстка: Галини Ліхтенштейн

Х 954

Хруслінська Ізабелла, Тима Петро. Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини. – К.: ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ. – 2011. – 328 с. ISBN 978-966-378-217-1

Читачеві пропонується збірник інтерв’ю, що записані впродовж останніх років, аби показати учасників історичних подій нашого часу. Серед них науковці, публіцисти, дисиденти і громадські діячі. Вони представляють свої бачення історії українськоєврейських відносин, формулюють актуальні питання сьогодення. Автори не обминають «гарячі точки» взаємин, найбільш болючі для українців та євреїв. Зазначені у книзі факти, а також досвід знаходження порозуміння українських та єврейських лідерів в останні десятиліття, на думку авторів, варті всебічного висвітлення. Це видання стало можливим завдяки сприянню та фінансовій підтримці організацій: The edition was accomplished with the assistance and financial support of the following organizations: Американський єврейський розподільчий комітет «Джойнт» The American Jewish Joint Distribution Committee Конференція з матеріальних вимог євреїв до Німеччини Фонд підтримки вивчення, викладання та зберігання матеріалів з історії Шоа ім. рабина Ісраеля Міллера The Conference on Jewish Material Claims Against Germany, Inc. The Rabbi Israel Miller Fund for Shoah Research, Education and Documentation Голландський Єврейський Гуманітарний Фонд Dutch Jewish Humanitarian Fund На обкладинці репродуковано скульптуру Луїзи Черешкевич

ISBN 978-966-378-217-1

втори книги – Ізабелла Хруслінська, полька, родом з Варшави, яка впродовж 15 років займається минулим і сьогоденням України, українсько-польськими відносинами, та Петро Тима – українець з Польщі, публіцист, голова Об’єднання українців Польщі. У співавторстві саме з ним І. Хруслінська 2005 р. видала книгу «Багато облич України» («Wiele twarzy Ukrainy»), яка складалася з 25 інтерв’ю. Метою проекту було глибше ознайомлення польського читача з проблемами ідентичності українців, з головними історичними подіями XX століття, які формували національний пейзаж України та українсько-польські відносини. Йдеться про протистояння часів II світової війни й післявоєнного періоду, а в сучасному аспекті – також примирення. У попередній книзі автори намагалися висвітлити маловідому в Польщі тему українсько-єврейських відносин та частково показати життя євреїв у незалежній Україні. Це стало поштовхом до того, щоб представити читачам життя євреїв в Україні та на землях давнього українсько-польського прикордоння, допомогти зрозуміти питання історичних табу та маловідомих складових єврейської традиції та культури. Щоб почути і зрозуміти проблеми українсько-єврейських відносин, історичні міфи чи стереотипи обох народів, а також представити дороги діалогу, були проведені розмови з українськими істориками Ярославом Грицаком, Наталією 3

Іза Хруслінська, Петро Тима

Яковенко, Жанною Ковбою, Владиславом Гриневичем. Іншою групою співрозмовників є очевидці та учасники історичних подій: уродженець Перемишля Євген Стахів – підпільник ОУН, а по війні – активіст української еміграції у США; проф. Петро Потічний, уродженець села Павлокоми – українсько-польського пограниччя, вояк УПА, після війни – натхненник діалогу наукових кіл українців, поляків, євреїв, редактор серії «Літопис УПА». Ще однією групою, з котрою автори вирішили провести бесіди, є люди, яких сміливо можна назвати знаковими постатями дисидентського руху й інтелектуального опору в Україні, серед них – Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Іван Дзюба, Михайло Хейфец та Йосиф Зісельс. Окрему категорію становлять громадські діячі, публіцисти та журналісти: Тарас Возняк, Микола Рябчук, Вахтанг Кіпіані, Віталій Портников... Книга інтерв’ю, що записані протягом кількох останніх років, має, за задумом авторів, показати як учасників історичних подій, так і їхні світоглядні концепції. Ці люди представляють бачення різних історичних аспектів українськоєврейських відносин, а також актуальні питання сьогодення. Після ІІ світової війни в усіх комуністичних країнах теми єврейського минулого, антисемітизму, повоєнного життя громади, релігійного буття юдеїв жодним чином не могли об’єктивно висвітлюватися. Так само й тема Голокосту, історичних та сучасних міжнаціональних відносин була не лише в Україні, а й на території соцкраїн свідомо табуйованою й піддавалася жорстокій ідеологічній обробці. Публікації у ЗМІ, наукових виданнях підлягали суворому контролю з боку органів цензури або тема відверто примітивізувалася. До 80-х рр. XX ст. закритими для дослідників залишилися документи, пов’язані з проблемою участі місцевого населення у винищенні євреїв та погромах 1941 р. Взагалі тема державного антисемітизму була «для службового користуван4

Передмова

ня». У СРСР партійні верхи надто побоювалися будь-яких спроб українсько-єврейського діалогу чи навіть поширення інформації про такий діалог у діаспорі. Пропаганда комуністичних країн, з одного боку, експлуатувала тему участі українців, поляків чи представників інших націй (яких називали «буржуазними націоналістами») як допоміжного елемента гітлерівського «остаточного вирішення». У СРСР майже зовсім не проводилися наукові дослідження Катастрофи європейського єврейства. У 80–90-ті рр. посилилися українсько-єврейські контакти в діаспорі, зароджувався процес діалогу на пострадянському просторі. Автори книги брали участь в українсько-польському діалозі, спостерігаючи перебіг «відкриття» єврейської теми у польському суспільстві, – у тому числі дискусію навколо видань Яна-Томаша Ґроса. Цей досвід вони використовували для глибшого вивчення спектра подібних питань в Україні. І. Хруслінська та П. Тима свідомо не оминали «гарячих точок» історії, найбільш болючих для українців і євреїв. Наскільки часи комунізму та заборона об’єктивного вивчення минулого українців, євреїв, а також багатолітня протидія в СРСР вільному спілкуванню спільнот стали причиною для зміцнення стереотипів сприйняття нації-сусіда? Пошуком відповіді на це питання керувалися автори, обираючи героїв книги. Ідеться як про упереджені сприйняття подій часів повстання Богдана Хмельницького, так і про часи воєнних подій періоду УНР. Особливо авторів цікавили ті стереотипи, які в роки комунізму піддавалися ідеологічній обробці, підсилювалися пропагандою. У наш час ці концепти модифікуються, набирають нових форм. Їхніми носіями виступають як свідки історичних подій, так і представники нових поколінь. На думку авторів збірника, проблема «реактивації» старих історичних міфів стосується і євреїв, і українців. У деяких – як правих, так і ліво-зорієнтованих – середовищах Ізраїлю, Польщі, України, країн Європи, США ці стереотипи проявляють вражаючу живучість. 5

Особливо важливим для авторів було зрозуміти феномен українсько-єврейського діалогу, який мав місце в радянських ГУЛАГах. Ці маловідомі сторінки минулого – як для загалу українців чи євреїв, так і для суспільства в цілому, – є доказом величі духу й розуму середовища політв’язнів та дисидентів. У двадцяту річницю незалежності України ці факти, а також приклади політичної мудрості українських та єврейських лідерів періоду перебудови, про які згадує, зокрема, Вахтанг Кіпіані, варті всебічного висвітлення. Автори збірника інтерв’ю висловлюють щиру вдячність перш за все Леонідові Фінберґу, натхненникові цього проекту, без ідейної та менеджерської підтримки якого книга взагалі навряд чи би відбулася. Велике спасибі також працівникам видавництва «Дух і літера», які доклали багато зусиль до опрацювання та редагування зібраного матеріалу. Іза Хруслінська i Петро Тима

Ярослав Грицак

очнімо з появи євреїв на українських теренах. Наскільки українська єврейська історія відмінна від історії єврейства Польщі, Центральної чи Східної Європи? Більшість євреїв, які жили в Україні, прийшли сюди через Річ Посполиту. Йдеться про ашкеназім – євреїв, які тікали із заходу Європи на схід, аж поки не осіли біля Дніпра. Ніде не було так багато євреїв, як в Україні. В самій Речі Посполитій – у Короні – євреїв було менше, ніж на навколишніх землях. Відмінність полягає і в тому, що тут був іще один тип євреїв – доашкеназійських; ми не знаємо, що з ними сталося, вони не залишили по собі сліду, але вони були. Частина прийшла з Хазарії (ми не знаємо, чи вони були етнічні євреї, але точно сповідували юдейську віру). Вони вже були в Києві у ХІІ ст., тобто прийшли ще раніше. А у Львові, скажімо, було дві жидівські громади: східна й західна, які не надто добре між собою дружили. Це дуже рідкісна ситуація. Отже, становище України було подібне до ситуації в Речі Посполитій, у євреїв були подібні історичні витоки, але в Україні єврейське питання було набагато, на мою думку, дражливіше, ніж у Польщі. Мабуть, варто пояснити, чому? У Польщі досить просто: маємо поляків і євреїв, так? Можна сказати, що євреї чужі, так? Вони жили в містечку, мали якісь привілеї, їх терпіли чи не терпіли, але вони були чужі. В Україні ситуа ція складніша: євреї були чужі, та були ще й інші чужі – поляки. І євреї опинилися між українцями, які здебільшого були небагатими селянами чи міщанами, і поляками – здебільшого землевласниками, аристократією або адміністрацією. Отже, євреї постійно перебували в небезпеці. В Польщі головна лінія конфлікту була християнсько-юдейська, а в Україні євреїв не любили не тільки за іншу віру, а й за багатство.

Мирослав Маринович

очнімо з Вашої тези: «Історія співжиття українців та євреїв в Україні є книгою взаємного нерозуміння і стихійних емоцій». Як би Ви розшифрували цю думку, в якій наголошено на одному з найважливіших факторів українськоєврейських взаємин? Коли я говорю про «взаємне нерозуміння», мені йдеться не про суто культурні речі, як, скажімо, необізнаність християн з якимись нормами юдаїзму чи нерозуміння юдеями якихось доктринальних елементів християнства. Йдеться передусім про нерозуміння того засадничого факту, що українці і євреї мають різні моделі виживання. Ми, українці, виживаємо на один спосіб, євреї виживають на інший, а всі непорозуміння виникають на стикові цих розбіжностей. У чому ж полягає різниця? Українці виживають на власній історичній батьківщині, на яку приходять сторонні сили, що їх називають ворогами, окупантами. Відповідно, українцям треба реагувати на сторонню загрозу. Євреї ж протягом двох тисячоліть виживають як вкраплення, «приходьки до чужого краю» у різних етнічних субстратах, які живуть на власній землі. Оскільки між різними етносами часто виникають конфлікти, то для євреїв виживання передбачає передусім визначення сильнішої сторони і перехід на її бік, бо стати на бік слабшої сторони – це програти і бути знищеним. Оскільки українці у своїй історії частіше були слабшою стороною, виникає враження, що євреї завжди стоять на боці їхніх поневолювачів, що вони – антиукраїнські за своєю природою. Відповідно, оскільки євреї займали сторону сильнішого, а українці були стороною слабшою, національне визволення українців часто загрожувало цій системі виживання. Звідси і страх євреїв за своє майбутнє. Треба розуміти, що ця відмінність між моделями виживання є визначальною: українцям не слід дорікати євреям за те, що вони стають на бік поневолювачів, а слід просто стати сильнішою стороною. Причому сила має бути не взірця минулих епох (зі зброєю 78

чи іншими засобами державного насильства): слід просто бути добрим і вправним господарем у своїй державі. Іншими словами, потрібно зробити проект української державності успішним, і тоді євреї нормально ввіллються в нього, як це відбувається у кожній державі, і стануть лояльними елементами суспільного устрою. Отже, як я розумію, є два елементи українсько-єврейських стосунків, і перший з них – історичний. Стосунки ускладнювало те, що впродовж багатьох століть не існувало української держави. Але вже п’ятнадцять з половиною років існує незалежна Україна, а це – дуже важливий новий фактор. Другий же елемент полягає в тому, що єврейська громада в Україні сьогодні складається з різних людей. Може, я спрощую, але в ній існує щонайменше дві групи: одна не має жодних проблем з українською державністю, і про неї треба говорити просто як про громадян України, які працюють на культурний розвиток держави. Проте друга група (вона, мабуть, набагато менша, але все ж існує) – це ті, хто живуть в Україні, але в ній не закорінені. Напевно, великою є роль української держави, яка чи не вперше може позитивно вплинути на українсько-єврейські стосунки. Я говорив про описану мною тенденцію як про домінанту, проте розщеплення юдейської громади за різними орієнтаціями відбувалося і в попередні епохи. Скажімо, у Львові під час «листопадового зриву» проти польської влади у 1918 р. частина євреїв підтримувала українців. Згадаймо також період УПА – частина євреїв воювала в лавах цієї армії. Отже, майже завжди можна знайти бодай невеликі групи євреїв, які обирали проукраїнський шлях, і про це не можна забувати. Проте в попередні епохи домінантною була все ж протилежна тенденція. Зараз в Україні, гадаю, цю тенденцію послаблено, але принципово не змінено: більшість єврейської громади продовжує дотримуватися інерційної квазірадянської позиції, яка є водночас проросійською. Вони виховані в російській культурі, тож, природно, вона для них ближча. Вочевидь, є також яскраві постаті (і ми їх добре знаємо), які зайняли нормальну проукраїнську позицію. Це не означає ворожості до російської культури: вони зазвичай також російськомовні, лише поділяють погляди, лояльні до української державності. Щось подібне можна сказати про будь-яку етнічну 79

Діалоги порозуміння громаду нашої держави – зрештою, навіть про саму українську громаду, бо в Україні досі триває перехідний стан, і коли я кажу «перехідний», то не маю на увазі, що у майбутньому матимемо гомогенну, виключно україномовну групу – таку собі велику Галичину. Ні, Україна й надалі матиме щонайменше два типи ментальності, але при цьому ставлення до української державності буде змінюватись на позитивне, цивілізоване. Саме ця зміна відбувалася у свідомості людей упродовж отих п’ятнадцяти років, а повільно чи швидко – хто може сказати? Припускаю, що ця тенденція посилюватиметься і в єврейській громаді. Важливо усвідомити унікальність нинішнього історичного моменту: якщо боротьба між прозахідною і промосковською (чи, точніше, прорадянською) цивілізаціями закінчиться перемогою модернізаційних процесів, то єврейська громада відреагує на це відповідно... Перейдімо до Вашого особистого досвіду, починаючи, скажімо, з 1950-х рр. Що Ви могли б розповісти про ставлення до євреїв у Західній Україні в ті роки? Якою була радянська політика щодо євреїв і українців? Я пам’ятаю часи вже приховуваного, а не прямого державного антисемітизму, добу лакування реальної ситуації. Наприклад, на могилах винищених під час війни євреїв були написи: «Тут поховані радянські громадяни...», але всі місцеві мешканці розуміли, про кого йдеться. Про це говорили між собою, майже пошепки, бо офіційно слід було говорити інакше. В СРСР була «дружба народів», «національне питання» вирішене... Проте ми знали, що радянська влада регулювала кількість студентів-євреїв, не допускала, щоб їхній відсоток у вищих навчальних закладах піднімався надто високо. Я не знаю, звідки нам про це ставало відомо, – може, з «ворожих» радіостанцій чи з пліток, але всі про це знали. Варто згадати і про вміння влади розділяти і володарювати. За моєї пам’яті найбільшими русифікаторами були саме євреї, і йшло це не від якоїсь органічної антиукраїнськості. Такою була сама система: євреям, щоб утриматися на посаді, треба було вдвічі більше працювати на ідеологічному фронті, аби довести свою лояльність до влади… У мій час, звичайно, був так званий побутовий антисемітизм. Євреїв зазвичай недолюблювали, хоча з розповідей іще поль80

Мирослав Маринович ських євреїв, які пережили війну, можна зробити висновок, що в якийсь період історії Галичини їхнє становище було кращим. Про це свідчить навіть архітектура наших містечок. У Дрогобичі, скажімо, з трьох боків головної площі – польський костел, українська церква і єврейська синагога. Був період (і про це ми також чули), коли печатки на офіційних документах магістрату ставили від імені трьох громад. Однак юдофобська пропаганда гітлеризму і війна в цілому суттєво підсилили антисемітизм. Додався ще імператив безпеки: за тієї безкінечної зміни влад треба було непомильно визначати, хто твій ворог і як найефективніше рятуватися. А як це зробити, якщо ті вороги постійно змінюються? Страшна була ситуація... Лише високі духом люди могли подолати в собі недовіру до представників інших націй, які, здавалося, несли потенційну загрозу. Тому зараз ми, фактично, пожинаємо плоди отого хворобливого, запаленого антисемітизму періоду Другої світової війни. Як би Ви охарактеризували залишки того давнього гали цького єврейства? На час моєї молодості їх було вже небагато. Вони погано говорили російською мовою, а їхня українська мала виразний польський акцент, так що їх легко було відрізнити від тих євреїв, які прийшли з радянською владою. Ті останні, відповідно, добре володіли російською мовою, погано знали українську і зовсім не розуміли польської. Приїжджали вони переважно зі східних областей України і відзначалися зовсім іншим типом мислення. Галицькі ж євреї зберігали лояльність до польської держави та культури – української культури вони насправді не любили, вона їм здавалася надто затурканою, селянською. Але при цьому вони все-таки знали українську мову, бо їм доводилося підтримувати доволі тісні контакти з українським населенням. У прийшлого ж єврейського населення була більша ідеологічна відданість радянському... А якою в ті часи була радянська політика щодо українства на Галичині, яке вона називала «націоналістичним»? Без цього важко зрозуміти суть проблеми. Тут усе доволі просто: прояви незалежного українського духу офіційно називали «фашизмом» чи «націоналізмом». У Галичині 81

Діалоги порозуміння розмовляти українською ще, звичайно, можна було – україномовний регіон, але варто було виїхати поза її межі, як українська мова ставала виразним злочином – міткою, що ви націоналіст. Це я відчував постійно, коли приїжджав до Києва. Мою українську культуру і мову сприймали як ознаки націоналізму. Звичайно, в УРСР були українські школи, преса, ідеологічно правильне мистецтво, і все це подавали як розквіт української культури. Проте офіційна доктрина спиралася на теорію, що окремі нації мають вимерти; люди мусили поволі забувати свою національну тотожність, щоб лишилася одна-єдина – радянська. Той, хто забував своє коріння, мав кращі шанси вижити, а хто пручався, той був «націоналістом». Я відчував, що, бажаючи зберегти своє українство, я вступаю у протистояння з владою. Скажімо, на початку 1970-х рр. одна моя приятелька пошила мені український сердак, і я щоденно ходив у ньому. Зрозуміло, це сприймали як виклик. Загалом, між тогочасними Львовом і Києвом були певні відмінності: наприклад, через сильні утиски у Львові одягати вишиванки наважувалися лише наймужніші. (Це, до речі, відчула й моя дружина: коли ми повернулися із заслання й вона якось йшла вулицями Дрогобича 1988 р. у вишиванці, на неї задивлялися навіть більше, ніж у Києві). Я приїхав до Києва й увійшов до кола тогочасного столичного українства. Приходжу на місце зустрічі біля метро «Більшовик», а там – море вишиванок. Я був цілковито приголомшений і відразу сповнився любові до тих людей. Після цього я, молодий хлопець, бунтував проти обачності старших галичан. У Києві в колі хористів «Гомону» Леопольда Ященка відкрито співали стрілецькі пісні. На Львівщині їх, звичайно ж, добре знали віддавна, але також знали, де їх можна співати, а де – ні. Пригадую, був я на одному весіллі, затягнув стрілецьку пісню, а мені звідусіль перелякано зашикали: «Тихо, тихо!». Звичайно, я розумів, що вступив у свідоме життя, коли підпілля вже практично зруйнували, УПА перестала діяти. Стало зрозуміло, що Радянський Союз – це надовго: як потім у таборі жартували, «англійська королева Третю світову війну Радянському Союзові не оголосить». Але тоді мені страшенно хотілося, щоб Галичина сповнилася сміливим публічним духом опору, яким повнився Київ. 82

Мирослав Маринович Коли Ви зацікавилися єврейським питанням? Зараз Ви, поруч з Іваном Дзюбою чи Євгеном Сверстюком, є одним із небагатьох учасників українсько-єврейського діалогу. Пам’ятаєте, коли це питання постало перед Вами вперше? Навряд чи на початку я чимось відрізнявся від інших галичан – хіба що, можливо, в нашій родині не було виразного антисемітизму. Від родини я дізнався про нещастя євреїв, про ту страшну трагедію, яку вони пережили. Зокрема, один мій родич розповідав, що він, живучи тоді у Станіславі, бачив з вікна, як ведуть євреїв на страту, і це його приголомшило. Отже, я міг сприйняти біль цього народу через родинні спогади того часу. Не можу сказати, що ми дуже любили євреїв, але й упереджень щодо них не було. Скажімо, приятелька моєї сестри, єврейка, дуже хотіла побачити, як святкують Різдво, Святий вечір, то ми її запросили розділити з нами це свято. Ненависті до єврейства не було, хоч ми й пам’ятали, як директор нашої школи Кац насаджував російську мову. До арешту я, загалом, нейтрально ставився до єврейської теми, глибше нею не цікавився. Переломним для мене став табір, тому що там я зустрівся з євреями-політв’язнями. Саме в таборі українська та єврейська громади чи не вперше почали слухати і чути аргументи одна одної. Ми прислухáлися одне до одного, бо мали однаковий статус, однаковий соціальний рівень, однакову нелюбов до влади. Це нас здружувало, ріднило, відкривало очі та вуха до аргументів іншого. Пригадую розмову з одним євреєм у таборі про національні стереотипи: я казав, що у сприйнятті українців євреї несуть вину за перші етапи більшовизму, злочини НКВС. Він слухав-слухав, а потім сказав російською: «Навіть якщо ми й причетні до побудови цієї держави, то ми ж її і зруйнуємо». І справді, саме євреї, котрі домагалися права на виїзд із Радянського Союзу, посіяли зерна, з яких проріс феномен диси дентства. Я вважаю, треба визнати їхній внесок до правозахисного руху в Радянському Союзі, відкидаючи чорносотенні інтерпретації. Отже, табір навчив мене розуміти біль цього народу. А потім уже, на початку 1990-х рр., почалися перші спільні наукові конференції... 83

Діалоги порозуміння Чи Ви й надалі підтримуєте стосунки з колишніми дисиден тами-євреями? Мої стосунки із Семеном Глузманом є доволі стабільними – можливо, не завжди однаково інтенсивними, бо на початку 1990-х рр. нас об’єднували різні проекти, а зараз тих спільних ініціатив немає – але, до речі, вчора був у нього в гостях… Це – важлива для мене людина, навіть якщо якісь його висловлювання викликають спротив у інших дисидентів. Я розумію, що він не лукавить, чесний у своїх оцінках – до речі, і в оцінках самих євреїв. Він дуже критично висловлювався про єврейську громаду... Я ціную його прямолінійність, хоча українцям, може, не зав жди приємно почути чесну думку з уст єврея – звісно, краще так, аніж позірна проукраїнськість, яка зручної миті обертається зрадою. Стабільно добрими є також мої стосунки з Йосифом Зісельсом, хоча ми познайомилися вже після повернення з таборів. Окрім того, з тих, хто виїхали до Ізраїлю, для мене важливими є Яків Сусленський, якого впевнено можна назвати почесним консулом України в Ізраїлі, і Михайло Хейфец, який, хоч і не з України, відіграв унікальну роль в історії українського дисидентства... ...Як автор найкращих замальовок про українське дисидентство «Українські силуети». Частина в’язнів прийшла до табору зі своїми етнічними стереотипами. Наскільки сильними вони були? Чи справді можемо говорити про ламання стереотипів? Поза сумнівами. І я б сказав, що шлях до т. зв. антирадянської діяльності, духовно пройдений тим же Семеном Глузманом, не до порівняння з моїм шляхом. У мене той шлях був доволі короткий, бо я з Галичини, яка від початку була критично налаштована до комунізму, а він – з родини патріотів радянської держави. Потрапивши до табору, він побачив інші грані життя і, як людина чесна, визнав правду. Його стосунки з Іваном Світличним були не просто дружніми – вони стали для Семена визначальними. Припускаю, що саме через ці стосунки він поглянув іншими очима на колишніх воїнів УПА, які відбували в таборі 25-річний термін. Семен мав 84

Мирослав Маринович з ними прекрасні стосунки: побачив правильність їхньої позиції, зрозумів їх. Перед його очима був уже не кимось начеплений ідеологічний ярлик, а реальні люди – зі своїми слабкощами, але й зі своїми чеснотами. Думаю, українці також мали змогу побачити в євреях реальних людей – зійтися з ними і відчути їхній біль. Це й називається «життєвий досвід». Що б Ви могли розповісти про часи після табору, злам 1980– 90-х років? Здобутий у таборах досвід порозуміння виявився ключовим. Щоправда, до демократичного відродження України доклалися не лише дисиденти: до нього причетні також, скажімо, Леонід Фінберг чи Євген Захаров, які не сиділи. Фінберг, зокрема, став одним із організаторів першої конференції про українсько-єврейські відносини у 1991 р., на яку я був запрошений. Це був один із найсвітліших моментів у моєму житті. Я слухав блискучі доповіді, майже кожна з яких лунала як сповідь. Євреї робили крок назустріч українцям, українці – назустріч євреям. Тоді зібрався цвіт обох етнічних груп, з якого проростали перші паростки новітнього порозуміння. Цей досвід ми поглиблювали під час інших зустрічей в Україні, Ізраїлі чи США. З паном Леонідом я познайомився саме на першій конференції, і це визначило наше подальше життя. Ми досі глибоко довіряємо один одному. Варто згадати й покійного професора Мартена Феллера. У кількох працях, написаних у 1990-х рр., він наголошував: хто справді любить свою націю, той не може ненавидіти іншу націю і людей, які її люблять. Він переніс цю проблему у духовну площину, і я з ним абсолютно згоден. Якщо твої почуття ґрунтуються на любові, а не ненависті, то матимеш прекрасні стосунки з тим, хто так само любить, оскільки розумітимеш сам механізм його душі. Ця істина увиразнилася для мене в образі Зіновія Красівського – українця- бандерівця, з яким я познайомився в таборі (це був його третій термін). За стандартними радянськими уявленнями, такий бандерівець мав би бути зоологічним антисемітом, а він насправді уособлював любов. Ходив усміхнений, світлий; мав прекрасні стосунки з усіма табірними євреями. А все тому, що він любив Україну, а не ненавидів її ворогів. 85

Діалоги порозуміння Отже, на початку 1990-х рр. зблизилися євреї, які любили єврейство, і українці, які любили українство, тобто люди, які керувалися передусім любов’ю. І одні, й другі, звичайно, добре знали про темні сторінки в історії стосунків їхніх народів. Зокрема, євреї бачили прояви антисемітизму. Мені сприкрила розповідь Йосифа Зісельса про те, як український політв’язень, яким він опікувався в таборі під час хвороби, за нових політичних обставин став антисемітом. От цього я не розумію: здавалося б, сама вдячність за те, що від хвороби тебе виходив єврей, мала би переконати тебе не бути юдофобом. Відповідно, й ми, українці, бачили серед євреїв виразних українофобів, але це, слава Богу, не послаблювало нашу довіру одне до одного. Перейдімо до ставлення Греко-Католицької Церкви до єврейського питання, зокрема, до ролі митрополита Андрея Шептицького і проблеми його визнання Праведником світу. Без сумніву, Андрей Шептицький є стрижневою фігурою для зрозуміння позиції Греко-Католицької Церкви. Думаю, без такої постаті позиція була б інертнішою. Висота духу Митрополита Андрея просто дивовижна. Для мене визначальною була навіть не його любов до України, зрозуміла й очікувана; визначальним було саме ставлення Митрополита до євреїв. Своїм прикладом він закликав усю Церкву до жертовності, до висоти духу, і це дало дивовижні результати. В Інституті релігії та суспільства ми разом з п. Жанною Ковбою з київського Інституту юдаїки зараз готуємо до видання спогади Курта Левіна, сина колишнього львівського рабина. Левін описує, як під час війни його порятував Митрополит Андрей, наказавши сховати хлопця в монастирі. А далі бачимо жертовність Митрополитового брата Климентія Шептицького, який у той час був ігуменом монахів-студитів, та й самих братів-студитів, ніхто з яких не видав німцям єврейського хлопчика… Йшлося про життя і смерть, мовчання вимагало великого упокорення і великої жертовності. І монахи піднялися на ті вершини духовності, зокрема, й завдяки тому, що мали духовний приклад братів Шептицьких. Вони створили цілу мережу студитів (ченців і черниць), які рятували євреїв; багатьох з них згодом проголосили праведниками світу. 86

Мирослав Маринович Мені прикро, що Мирополиту Андрею не надано цей титул, і я хотів би зробити все, від мене залежне, щоб це колись таки сталося. Втім, я не кваплюся картати Яд-Вашем за вагання. Традиція надавати титул «праведника» представникам інших націй є в чомусь унікальною. Нам би не дорікати євреям за те, що вони когось не визнали праведником, а й собі запровадити традицію віддячувати неукраїнцям за жертовність щодо України. Бо з цим у нас ситуація невтішна! Сьогодні, як і раніше, багато залежить від високого людського прикладу. Скажімо, для нас, греко-католиків, приклад Блаженнішого Патріарха Любомира Гузара є також благословенним. У багатьох духовно складних питаннях він подає як аксіому те, що іншим іще треба доводити. З ним легко говорити про міжнаціональні стосунки – він уже стоїть на високій духовній позиції. Втім, попри заслужену гордість за високі приклади духовності в минулому, греко-католикам не слід спочивати на лаврах. Духовно занепасти і тим самим занапастити все здобуте можна дуже швидко, що й бачимо на прикладі українсько-польських стосунків. Здавалося б, акт примирення між Українською Греко-Католицькою Церквою і Римо-Католицькою Церквою Польщі успішно підсумував цілу низку позитивних ініціатив; здавалося б, усе вже вирішено. Але цього року хтось сказав дурницю, хтось йому дурницею відповів, багатьом це не сподобалося – і все, ми знову духовно «сіли». Отже, треба працювати й далі – на висоти духу треба постійно спинатися. Ви були серед тих, хто створював Український Католицький Університет, про який я знаю передусім від Наталі Яковенко та Ярослава Грицака. За відкритістю до інших культур це – справжній європейський університет. Чи займався цей університет єврейською проблематикою? Чи були інші спільні публікації штибу спогадів Курта Левіна? Почнімо з того, що в 1999 р. пан Леонід Фінберг запропонував організувати якусь спільну зустріч. Я підтримав цю ідею, і ми вирішили провести перший в Україні юдео-християнський семінар. Зібрали для діалогу найкращих представників обох релігійних громад та наших духовних лідерів: до університету, котрий тоді ще був Львівською Богословською Академією, приїхала київська група на чолі з головним рабином України Яковом Блайхом, а 87

Діалоги порозуміння Блаженніший Любомир Гузар очолив греко-католицьку спільноту. Розмова відбулася дуже цікава і корисна, хоча вийшло на яв, що жодна зі сторін ще не готова до суто богословського діалогу. Тому розмова нагадувала не стільки юдео-християнський, скільки єврейсько-український діалог… Зрозуміло – це ж лише початок… Я дуже пишаюся тим, що ми провели цей семінар. Потім були інші спільні ініціативи, скажімо, видання збірки документів про Митрополита Шептицького та спогадів Курта Левіна. Університет співпрацює також з іншими єврейськими організаціями, зокрема, дніпропетровською «Ткумою» і львівською «Хесед-Ар’є». Вони провели конференцію, присвячену постаті Митрополита Шептицького, в якій, окрім кількох представників УКУ, взяв участь також Блаженніший Любомир. Уже третій рік поспіль «Ткума» організовує на базі Унівського монастиря студитів тристоронній польсько-єврейсько-український молодіжний семінар «Ковчег». Йосиф Зісельс, до речі, організовує загальноукраїнські табори толерантності. Отже, наша університетська спільнота намагається підтримувати всі добрі ініціативи. А чи пропонують студентам Католицького Університету якісь курси з цієї теми? До недавнього часу у нас був викладач івриту, який водночас завжди міг розтлумачити якісь особливості релігійних традицій юдеїв. Отримувати автентичне знання від прямих носіїв традиції дуже важливо, проте очікуваний ефект можуть забезпечити лише люди, які викладають у нормальний, толерантний спосіб. Проб леми виникають тоді, коли за справу українсько-єврейського порозуміння беруться раби ідеологічних імперативів – скажімо, ті, хто з викладання історії атеїзму перейшов до викладання історії релігій; хто боровся з українським буржуазним націоналізмом, а тоді сповнився бурхливих «націоналістичних» переконань; або ж євреї, які свого часу боролися із сіонізмом, а тепер борються з антисемітизмом. Усі вони змінили ідеологічні гасла, проте прийоми їхньої «боротьби», стилістика їхньої мови, а відтак і їхня свідомість залишилися незмінними. Головне для них – знайти суперника і, сповнившись «праведного» гніву, з ним боротися. 88

Мирослав Маринович На завершення пропоную повернутися до сучасної ситуації в Україні, її політичних та економічних проблем, а також проблем із тотожністю. У якому напрямку, на Вашу думку, може піти українсько-єврейський діалог? Кого можна залучити до нього в майбутньому? Як можна дати собі раду зі стереотипами, які й далі існують по обидва боки? Як усі ці чинники вплинуть на майбутнє, і який фактор може виявитися найважливішим? Почати мені хотілося б із нашої з Євгеном Сверстюком спільної заяви протесту проти висловлювань віце-прем’єра України з гуманітарних питань Дмитра Табачника. Він вживає фрази, які, скажімо, не вкладаються в сучасний західний принцип політкоректності. Це на Заході про певні проблеми згадувати не прийнято, але ми живемо в перехідному, нестабільному суспільстві, тож про чимало речей слід говорити відверто – я би сказав, із психотерапевтичною метою, адже фобії треба витягнути на поверхню свідомості й там проаналізувати. І українці, й євреї мають розуміти, що висловлювання їхніх «яструбів» (скажімо, сучасного ідеолога україноненависників Дмитра Табачника) є справжнім подарунком для «яструбів» з іншого боку. Юдофоби та українофоби обмінюються стрілами понад нашими головами, а нам залишається лише гостро на це реагувати. Мене як українця тривожить активність тих євреїв, які живуть у комфортному для них російськомовному середовищі, не вловлюють глибинних змін в українській культурі, впритул її не бачать (а якщо й бачать, то лише шароварщину), зневажають її, вважають безперспективною. Це – не менша загроза для українсько-єврейського порозуміння, ніж бридка юдофобська писанина сумнозвісної МАУП. Реагувати слід на обидва ненавис ницькі феномени. Отож боротьба двох світоглядів в Україні досі триває. Саме тому для мене такою важливою є діяльність наших приятелів – скажімо, Леоніда Фінберга. До речі, коли він натрапляє на щось якісне, справжнє, глибинне в українській культурі – таке, чим можна пишатися, – він просто сяє від щастя. І це – шлях до нормальної, цивілізованої зміни ситуації. Проте ключ – у руках самих українців. Дуже багато залежить від стану держави загалом, зокрема й від розвитку української культури. Якщо цей розвиток буде вільним, якщо ми сприймати89

Діалоги порозуміння мемо як українські й ті види мистецтва, які виходять поза вузьку модель шароварщини, то єврейство знайде собі місце в цій культурі. Українська культура просто мусить радикально себе переосмислити. У радянський час держава фінансувала ідеологічно правильні форми української культури, і це призводило до суттєвих перегинів. Сьогодні, за ринкових обставин, через небажання держави дбати про стан українства ситуація часом гірша, ніж за Союзу. Але при цьому бачимо також, як на українській культурній ниві проростають дуже перспективні паростки. Вони ще не можуть рости нормально, бо держава, фактично, їх затиснула (саме цим словом можна окреслити діяльність згаданого Д. Табачника на посту віце-прем’єра з гуманітарних питань), проте, якби нарешті запрацювали реформи й новітні регуляторні механізми, ці паростки набралися б сил. А успішна державність і престижність українського – це ключ до визнання українства етнічними меншинами і гармонізації стосунків з ними. Непрестижне українство – забите, затуркане – не має шансу на майбутнє. Саме тому явні та приховані вороги українства так хочуть тримати його в жалюгідному стані. Натомість престижне українство має шанс повернути колесо фортуни на свою користь. Ось чому я вірю у майбутнє відродження автентичного українського духу, який гармонійно вбере духовні здобутки представників усіх етнічних меншин, які схочуть поєднати свою долю з долею України.

Євген Сверстюк

першу хотілося б запитати про місце єврейської громади там, де Ви росли, про Ваші дитячі спогади. Я з Волині. В нас не було прийнято казати «єврей», казали «жид», як у Польщі зараз. Спершу навіть підозріливо поставилися до нового іменування – зокрема, й жиди не хотіли прийняти нову назву. Отже, це була Волинь – Горохівський район, середньовічне містечко Дружкопіль. В ньому здавна була жидівська синагога, польський костел і українська церква, себто всі етноси співіснували. Ми звикали до того, що є люди різної віри, і це не було приводом для конфліктів. Та й до того ж, майже всі ремісники були жиди: олійник, слюсар, шкляр… Моє село Сільце – за 3 км від Дружкополя. Пам’ятаю, як ми з моїм однокласником Ароном сиділи на узбіччі і дивилися на відступ польських військ, як на кіно. Був такий погідний осінній ранок. Ми вже починали відчувати загрозу, яка, власне, визначила характер ХХ ст. Слава Богу, нас оминули і 1917 р., і 1930-ті, котрі визначали той характер. 1930-ті на Волині були відносно спокійними. Ми лише чули, що є голод в Україні, але я не дуже знав, що це таке. Я зрозумів, що це за режим, лише коли у 1939 р. прийшли совєти. Ми всі чекали німців, порядних солдатів і офіцерів, яких батьки пам’ятали з Першої світової війни. Натомість прийшло не військо, а стихійне лихо у вигляді агресивної влади, котра з’являлася до кожного особисто і мала до всіх претензії. Мій батько купував землю: все життя було підпорядковане землі, бо мав п’ятеро дітей, і кожен з нас мусив мати хоча б по три гектари, щоб не бідувати. Але коли прийшли більшовики, ми стали кандидатами на депортацію як «куркулі»: в селі було лише двоє людей, які мали близько 15-ти гектарів, а решта бідніші. Батькові хтось порадив, що треба половину землі віддати до колгоспу, і хай беруть, що схочуть: і молотарку хай беруть, і кірат. Зрештою, він бачив, що коїться навколо, оскільки мав справи з жидами із сусід91

Діалоги порозуміння Ми оголосили перші заяви прокурору – чому чоловіка, який відбув свій термін ув’язнення, продовжують тримати в карцері? Потім розпочали голодування. Прокуратура врешті мусила дати якесь пояснення. Його випустили в зону, і це було велике свято – передусім для євреїв. Ми ж побачили, що він дуже комунікабельний, зовсім не є людиною «вузької орієнтації». Вудка виявився дуже обізнаним і з українською культурою – це була велика несподіванка, бо я мало зустрічав там неукраїнців, які б добре знали українську мову. Вудка ж нею прекрасно розмовляв – очевидно, це від матері-вчительки. Він запропонував вивчити напам’ять кілька моїх віршів – йому досить було два рази прочитати вірш, аби його запам’ятати. Я дав зошити, він вибрав собі кілька. – Як, – питає, – тримати ці вірші? Якщо, скажімо, прийдуть з обшуком і конфіскують, доки ти на роботі? – Треба, – кажу, – тримати просто на видноті. Він погодився і сказав: коли чогось не ховають, то його не шукають. То він так спокійно цей зошит і тримав. Замість двох віршів він вивчив, здається, 16. Потім вийшов на людей, які видали ці тексти – я навіть не сподівався, що це відбудеться так оперативно. «Поезія з-за колючих дротів», Мюнхен, 1978. Фактично, першою публікацією я завдячую йому. Ще Вудка переклав івритом добірку української поезії, зокрема, два моїх вірші, декілька віршів Стуса. Він так і не міг знайти видавництва, тож опублікував їх самвидавом, але я маю примірник. Ми зустрічаємось і в Україні, і в Ізраїлі. Особливо часто влаш товував дисидентські зустрічі світлої пам’яті Яків Сусленський. Коли відходить така людина, світ бідніє. Нам потрібна не тільки історична пам’ять – потрібна воля і енергія до співпраці.

Іван Дзюба

історії українсько-єврейських стосунків є і притаманне тільки українцям, і спільне для цілої Європи. Чи можемо почати саме зі спільних аспектів? Звичайно: поза загальним європейським контекстом не можна розуміти й українсько-єврейські стосунки, хоча українська специфіка додає нового. Взагалі, єврейське питання набирає тут гостроти десь у XVI–XVII ст., з посиленням українсько-польської боротьби, хоча євреї в Україні були значно раніше: згадаймо стосунки з Хазарським царством, єврейські поселення в Києві у ХІ–ХІІ ст… Певно, загострення стосунків можна пов’язувати з тим, що після фактичного вигнання із Західної Європи значна частина євреїв опинилась у Центральній і Східній Європі, і відповідно, в Україні. Над тими євреями вже тяжіли міфи ранньохристиянської доби, середньовічні забобони, розправи та жорстокі переслідування. Подібно хвиля «теоретично обґрунтованого» антисемітизму у Франції й, особливо, Німеччині кінця ХІХ – початку ХХ ст. породила антисемітизм гітлерівського штибу, а отже, трагедію Голокосту, хоча ще під час Першої світової війни Еміль Верхарн відзначав у Німеччині «переможний вплив єврейського духу в житті буржуазії та аристократії всіх німецьких держав, від Рейну до Одера і від Ельби до Дунаю» (див. Эмиль Верхарн, Окровавленная Бельгия. Авториз. пер. с франц. – Москва, 1916). Як відомо, в Російській імперії для євреїв існувала т. зв. «межа осілості» на території нинішніх Білорусії й України. Мабуть, не можна говорити про єврейські громади як про цілісний феномен, тому що єврейство було розшароване – і культурно, і релігійно, і соціально. Більшість євреїв були трударями-ремісниками, але стереотипний образ створювали не вони, а комерсанти, спекулянти, шинкарі – так би мовити, тогочасні бізнесмени. Так складався стереотип експлуататора, який поширювався на єврейство взага99

Діалоги порозуміння лі, витісняючи образ єврея-ремісника, який жив серед українців. У побуті ж нації нормально співіснували. Історик Ярослав Дашкевич, який досліджував це питання, переконливо довів, що конфлікти були лише розрізненими епізодами; на жаль, їхній трагізм заступає собою всі інші сторінки. Отже, доводиться говорити здебільшого про трагічне, і від цього нікуди не дінешся. Постає питання, хто ж винен. Я завжди вважав, що, коли йдеться про конфлікти народів, не можна причини зла бачити тільки в одному з них. Що ж до т. зв. «українського антисемітизму», то Володимир Жаботинський свого часу вжив вираз: «антисемітизм обставин». Глибоке визначення, якщо вдуматися... Чи можете сказати про головні, на Вашу думку, обставини, які справили найбільший вплив? Велику роль, гадаю, відіграло те, що євреї через релігійні упередження і нав’язаний їм юридичний статус не мали традиції сільського господарства, сфера їхньої діяльності була обмежена. Це спрямовувало їхню енергію на фінансову діяльність і ремісництво, що відособлювало їхній побут від життя українців, хоча по селах, очевидно, великої різниці між ремісником і селянином не було. Натомість був релігійний бар’єр. Іще слід враховувати дражливу роль польської шляхти. За свідченнями істориків і ХІХ ст., і сучасних, для полагодження своїх господарських справ шляхта використовувала євреїв-фінансистів, надаючи їм значну владу над українським селом. Отже, класову й соціальну ворожість, яка була завжди, загострювали ці «уповноважені» польського магнатства. Я хотів би звернути увагу на дві унікальні книжки дрогобичанина професора Мартена Феллера про історичне співжиття українців і євреїв. Одна з них має назву «Пошуки, спогади, роздуми єврея, який пам’ятає своїх дідів, про українсько-єврейські взаємини, особливо про нелюдське і людяне в них» (Дрогобич, 1998). Цю книжку варто перевидати, бо той, хто справді хоче зрозуміти, що ж відбувалося між українцями та євреями, мусить її прочитати: тоді побачить, як багато людей з обох боків докладали зусиль до порозуміння, і то небезуспішно. «На жаль, – каже Мартен Феллер, – про взаємопроникнення культур згадують менше, а от про кров пам’ятають». 100

Іван Дзюба У ХІХ й ХХ ст. до Другої світової війни історикам і соціологам про це легше було говорити: ще не зналося, що буде Голокост. Але після того, як він кинув жахливу тінь на минуле, все безмірно ускладнилося. Коли я читаю, що писали про російсько-єврейські стосунки, скажімо, російські письменники чи історики ХІХ ст., то думаю: якби вони передбачили, що станеться, вони б так не могли писати. Вони б зупинилися і сказали: про це не варто говорити! Що ж до конфліктів українського населення з євреями, то тут треба враховувати головну обставину, яку, на жаль, здебільшого ігнорують. Річ у тім, що Україна не була самостійною державою, її землі були роздерті між Російською імперією, Польщею й АвстроУгорською імперією, тобто не можна говорити про українську політику щодо єврейства. Українські селяни були об’єктом експлуатації чужинців і водночас переймали їхні забобони (зокрема, щодо євреїв). З іншого ж боку, і для євреїв вони не були самодостатнім народом, оскільки єврейство залежало від панівної верстви – магнатів і шляхти в Польщі, царської бюрократії в Російській імперії. Доводиться говорити про брак політичної культури тодішнього українського населення, відсутність демократичного самоврядування, того, що пізніше назвуть «громадянським суспільством» (хоч у козацькі часи воно в частині України було, і якби воно продовжило розвиватися, багато що змінилося б). Потім – зважмо на релігійний конфлікт. Обстоювання православної віри часто оберталося проти євреїв, а не тільки проти католиків. Утім, у Запорозькій Січі були євреї, січовики з ними активно торгували. Антиєврейські ексцеси кінця ХІХ – початку ХХ ст. не можна розглядати поза впливом монархічної пропаганди. Особливо яскраво це видно на прикладі «Союза русского народа» як православної монархічної відповіді на революційну ситуацію в Росії і, зокрема, участь євреїв у революційному русі. Пропаганда і практична діяльність «Союза русского народа» поширювалися й на російську частину України, більше того, в Києві був потужний осередок. Зокрема, чорносотенці із «Союза русского народа» поширювали легенду про «жида на голубом коне», який нібито керував шевченківською маніфестацією в Києві 9 березня 1914 року. А газета «Новое время» (№ 3636, 3639) з розпачем писала: «Итак, дожились мы и до этого позора: в Киеве в открытую призывают к 101

Діалоги порозуміння

Іван Дзюба

отделению Малороссии от России… Дождались до жида-студента, который разъезжает на коне по Киеву и обявляет всему миру: "Долой Россию!"» Чорносотенці «истинно россияне», як вони себе називали, – звинувачували у гріху «юдофілії» Михайла Грушевського, Сергія Єфремова та інших українських націонал-демократів. Версію про євреїв як інспіраторів «малоросійського сепаратизму» відомий борець із «украинствующими» О. Стороженко озвучив так: «Не скрываются ли под некоторыми "украинскими псевдонимами лютые сыновья Иуды? "» (Стороженко А.В. Происхождение и сущность «украинофильства». Второе издание. Клуб русских националистов в Киеве. – К., 1912. – с. 51). Прикметно, що, коли в 1911 р. відзначали п’ятдесятиліття від дня смерті Шевченка, а в 1914 р. – століття від дня народження, і українська, і єврейська студентська молодь брали активну участь у заборонених маніфестаціях, а монархічні, антиукраїнські й антисемітські газети навіть будували на цьому свою пропаганду. Тобто українська та єврейська інтелігенція вже тоді прагнули порозуміння, а реакціонери вбачали в цьому небезпеку. За півсторіччя, у 1960-ті рр., компартійну владу і КДБ також лютила співпраця між українськими та єврейськими дисидентами.

дорченко, у книзі Л. Войтоловського «По следам войны. Походные записи 1914–1917 гг.» тощо. В Україні товклися всі, кого тільки не було! Денікінці, поляки, Червона армія, Махно й отамани – в усіх були «свої» погроми. А оскільки все це коїлося на українській землі, то й звинувачують у всьому Україну. Але хіба таке бувало тільки на українській землі? Гляньмо, для прикладу, запис Федора Степуна про більшовицький виступ у Петрограді: «Помню, как по пути в Таврический я встретил пьяную компанию, во все горло оравшую: " Товарищи, айда бить жидов!"» В разъяренное красное море с разных сторон вливались черносотенные струи». (Ф. Степун. Бывшее и несбывшееся. Нью-Йорк, 1956, с. 109). Що ж до Петлюри, то він особисто намагався зупинити погроми – і дисциплінарними засобами, і засобами пропаганди. Зокрема, на його прохання видатний український письменник Степан Васильченко написав зворушливе оповідання «Про жида Марчика, бідного кравчика», який став невинною жертвою озвірілого натовпу; це оповідання спеціально поширювали в українській армії. Але Петлюра не зміг із цією стихією впоратися. Втім, на його місці, мабуть, ніхто не зміг би.

Потім повторювалася теза про те, що євреї розпалюють український народ? А як щодо участі українських селян у погромах? Безумовно, не можна заперечувати участь українського села в погромах. Тут поєдналися бажання звести соціальні порахунки, політична неграмотність, стихійна жорстокість і далеко не в останню чергу – наслідки монархічної пропаганди, діяльності «чорної сотні». Про це немало сказали класики української літератури – Михайло Коцюбинський, Архип Тесленко, Степан Васильченко. Погромам 1917–1920 рр. передувала Перша світова війна, яка породила страшну деморалізацію в суспільстві, і, до речі, дала вихід антисемітській енергії темної солдатської маси в російській армії. Про антиєврейські ексцеси, знущання солдатні й офіцерства з галицьких євреїв можна прочитати і в художній літературі, і в історичних дослідженнях – наприклад, у листах українського письменника Степана Васильченка, у фронтових записках російського філософа Федора Степуна, у щоденниках сестри милосердя С. Фе-

Можна сказати, що це гірка іронія історії. Петлюра, який співпрацював з євреями і враховував єврейське питання, став символом антисеміта. Звинувачують тих, хто зазнав поразки. Тих, хто перемагає, не звинувачують. Але євреї, які з ним працювали, його не звинувачували. Згадаймо хоча б Соломона ґольдельмана, його спогади й праці.

102

Коли говоримо про українсько-єврейські стосунки, варто пам’ятати, що ці народи не мали власних держав, а за радянських часів влада підживлювала протистояння, використовувала, скажімо, євреїв проти українців, і навпаки. Так, це дуже важливо. Справді, власне, все потворне у цих стосунках пояснюється тим, що український народ не був господарем своєї землі, і євреї також були позбавлені державності. Вони були жертвами чужих державних стратегій. Нацьковування народів один на одного стало впадати в очі після Другої світової війни, 103

Діалоги порозуміння але почалося ще з кінця 1930-х рр., коли Сталін цілеспрямовано «очищував» партію від єврейських кадрів, борючись із опозицією і ставлячи своїх людей. Уже тоді суспільство почали налаштовувати проти євреїв, а після війни ця хвиля постійно зростала. Ожили білогвардійські міфи про єврейських комісарів як творців революції й ЧК. Ясно, що ці міфи, як і будь-які інші, мали певні підстави, але не можна їх абсолютизувати і відривати від решти фактів, адже активна участь євреїв у революції має цілком раціональне пояснення. Це був вибух придушеної енергії єврейської молоді, яка не могла себе виявити повноцінно у громадському чи мистецькому житті, протест проти упослідження. Здавалося, революція розкриє горизонти для реалізації власної енергії, індивідуальності, громадянського й особистого самоствердження – почасти так і було. Однак перебільшувати участь євреїв у революції та будівництві комуністичної системи теж не можна. Без «єврейського живчика» історичні процеси все одно відбулися б, мабуть, у не меншому масштабі. Нинішні антисеміти і в Голодоморі шукають «єврейський слід», хоча зрозуміло, що організаторами були керівники партії. Так, на Україні було багато єврейських комісарів і чекістів, але серед виконавців політики партії було немало й самих українців. Більшовики вміло використовували соціальне розшарування серед селянства, нацьковували бідноту на «куркулів», фактично, деморалізували селянство, щоб його приборкати. Коли я працював на Київському авіазаводі, у мене було багато добрих знайомих серед робітників. Один із них – Василь Михайлович Ухань, робітник старшого віку й інтелігентного гарту – запросив мене провести відпустку на Полтавщині, в його рідних місцях. Ми мандрували по селах, де я записав багато розповідей про розкуркулювання. На жаль, у ньому брали участь і місцеві, хоч організаторами й керівниками були, звичайно, партійні уповноважені. А розкуркулювання ж і було прелюдією до Голодомору. Я хотіла б також поговорити про Жаботинського. Жаботинський, може, чи не найбільше розумів українців. Він написав глибоку статтю про Шевченка, багато писав про українську проблему, українсько-єврейські відносини. Не цурався й національної самокритики – як у нас Шевченко, Франко, Леся Укра104

Іван Дзюба їнка виносили вирок самим українцям, так він виносив вирок євреям. До речі, національна самокритика нині в євреїв дуже загасла. Це можна зрозуміти – після всіх трагедій – але нормальна, здорова нація мусить бути самокритична. У Жаботинського це було: національну самокритику він вважав основою національного оздоровлення. Ніхто до нього так гостро не казав, що російська культура ніколи не мала б такої влади над іншими народами імперії, якби не євреї, які служили культурі панівної нації. До сьогодні актуальною залишається його полеміка майже столітньої давності з апологетом «ліберального» капіталізму, принциповим русифікатором (автором формули: «Капитализм говорит по-русски») Петром Струве, що виступав проти розвитку української культури, вважав це розщепленням і послабленням «єдиної» російської культури. Жаботинський нагадував, що такі аргументи висували всі колонізатори, і запитував: що було б, якби, наприклад, чехи послухалися німців і не стали творити власну культуру? І сам відповідав: німецька культура збагатіла б ще на кілька талантів, зате не було б самобутньої чеської національної культури, зменшилося б культурне різноманіття світу. Далі Струве стверджував, що «поширення російської культури та російської мови на окраїнах, зокрема в Україні – це свідчення висоти духу російської культури». А Жаботинський заперечував: це свідчення лише того, що чоботом урядника можна розтоптати найніжнішу квітку, бо російська культура ставала безконкурентною після того, як «благодетельное» начальство «очищало» відповідні землі від їхніх власних культур. Як бачимо, Жаботинський дуже об’єктивно на це дивився. Він спонукав євреїв бути союзниками українців. На жаль, ці ідеї Жаботинського великої популярності не мали і не мають. Я читав багато книжок про Жаботинського, зокрема, й виданих в Ізраїлі. Там про все говориться, тільки не про це. Чому? Мені здається, автори перебувають у полоні міфу про український антисемітизм як переважно український «продукт». Для багатьох із них Україна – «цап-відбувайло». Слабшого звинувачувати легше. В Росії антисемітизм набагато потужніший; у нас поки що немає такого «наукового», ідеологічного антисемітизму, як у Росії, хоча останнім часом МАУП почала його роздмухувати, в осно105

Діалоги порозуміння вному за російськими зразками. Росія сьогодні веде перед і в інтелектуальному антисемітизмі, й у практичному, але для багатьох євреїв символ антисемітизму – саме Україна. Прикметно, що так думають переважно євреї у США, а не ті, які живуть в Україні. Іще один приклад подвійних стандартів: з Шевченка роблять антисеміта, вихоплюючи з контексту окремі слова, а Достоєвський, у якого цілі томи на цю тему написані, – не антисеміт. Більше того, чиї дослідження Достоєвського найрафінованіші? Єврейських авторів! Та хіба лише про Достоєвського можна тут згадати? Є ще славні імена. До речі, Жаботинський про це теж казав: одна з великих проблем євреїв полягає в тому, що вони завжди захоплені великими культурами – скажімо, німецькою чи російською – і часом ігнорують культури менших народів. Менших легше звинувачувати, слабого легше бити. Чи часто нині згадують про кровожерний антисемітизм Лютера? Або про «інтелектуальний антисемітизм» французьких і німецьких філософів кінця ХІХ – початку ХХ ст.? Навіть у великого гуманіста Ромена Роллана в «Жані Кристофі» чимало пасажів, за які український письменник дістав би незмивне тавро антисеміта. Так що тут є подвійна бухгалтерія. Нещодавно, виступаючи на міжнародному форумі пам’яті Голокосту, я запитав: хто з євреїв повторить сьогодні сказане Жаботинським чи Гроссманом, який поставив голодну смерть української дитини в 1933 р. на один щабель зі смертю єврейської дитини в німецьких таборах у 1943–1944 рр.? Чи багато таких? Потім деякі євреї до мене підходили й дякували, але публічно ніхто не відповів. Ви походите зі Східної України, де євреї були не такі чисельні, як у Західній, тому цікаво зрозуміти, звідки взявся Ваш інтерес до єврейського питання. У сучасній Україні Ви належите до когорти тих, хто найчастіше пише про українськоєврейські стосунки. Почну з дитинства. У нашому робітничому селищі було, може, двоє-троє євреїв. Був, зокрема, лікар у лікарні, де моя мама працювала санітаркою, і він трохи опікувався мною. Була ще одна єв106

Іван Дзюба рейська сім’я, теж лікарів – я вчився малювати разом з їхнім сином Вітею, він малював набагато краще. Звичайно, я тоді не сприймав їх як євреїв – це вже пізніше зрозумів. Коли почалася війна, поширилися чутки про те, що німці переслідують євреїв, але вони не повірили. Німці ж така культурна нація – звісно, це лише пропаганда. Але все ж таки виїхали і вціліли. А серед тих, хто не виїхав, був один робітник з бляшаної майстерні: чи не мав можливості, чи йому байдуже було. Його примусили ходити з пов’язкою, а потім зник – мабуть, «ліквідували». Це було перше знайомство з тим, що є проблема євреїв: звичайно, я не розумів цього саме так, просто співчував. Хоча ще раніше, до війни, десь після прийняття сталінської Конституції, дорослі говорили, що тепер не можна вживати слова «жид», а тільки «єврей». На жахливому суржиковому жаргоні така «хохма» побутувала: «Сколько время?» – «Два еврея, третий жид по веревочке бежит». Цей темний фольклор засвідчує, що проблема існувала, але я, звичайно, над цим не замислювався. Для мене питання про національність постало лише наприкінці 1940-х рр., коли почалася боротьба з космополітизмом. Я тоді ще був школярем. Книжок до нас, у провінцію, доходило мало, а головним джерелом інформації було радіо. Я особливо уважно слухав літературні передачі: часто виступав з розповідями на літературні теми Євген Адельгейм. Аж ось відбуваються в оперному театрі у Києві збори партактиву та інтелігенції, присвячені боротьбі з космополітизмом. Слід завважити, що перед тим, у 1947 р., була кампанія боротьби з українським буржуазним націоналізмом (проти Максима Рильського, Івана Сенченка, Юрія Яновського та багатьох інших), і, на жаль, деякі єврейські інтелігенти брали в ній активну участь. Після цього ображені українці мали накинутися на євреїв: так, певно, було задумано. Тож у 1949 р. почалася антиєврейська кампанія, я слухав по радіо виступи на цих зборах. Промовці ніби змагаються один з одним у викритті шкідницької діяльності космополітів. Виступає Микола Платонович Бажан, теж засуджує космополітів, але каже, що Євген Адельгейм випадково потрапив у цей список: він – не космополіт. Коли він це сказав, запала моторошна тиша. Оголосили перерву. Вона протривала десь із півгодини, а потім знову виступив Бажан і попросив пробачення за те, що взяв під захист космополіта Адельгейма. Я був тоді ще школярем дев’ятого 107

Діалоги порозуміння чи десятого класу, але знав, хто такий Адельгейм і, тим більше, Бажан. Мене це вразило: великий поет – і так принижений. Далі я став студентом Сталінського педінституту. 1952 рік: арешт лікарів-убивць, апогей антисемітської кампанії. А на Донеччині не було гостроти в національних відносинах, хоча було чимало єврейської інтелігенції, переважно технічної (інженери на шахтах, металургійних заводах). У звичайних людських стосунках національне походження не акцентували, принаймні, серед інтелігенції – чи, може, я просто цього не помічав. Коли це почалося, я довго не міг зрозуміти, що ж діється, але відчував, що за цим криється щось дуже зловісне. Якийсь час я був секретарем комітету комсомолу інституту. Потім мене «вичистили», коли виступив з критикою партійної організації та дирекції (це погано б для мене скінчилося, але Йосиф Віссаріонович вчасно «приказал долго жить»). Але ще до того готувалися якісь збори, і я запропонував до президії студенток-відмінниць Асю Каплан і Майю Гехт. На що мені секретар парткому Козлов сказав: «Нет, нам нужны только люди коренных национальностей». А я не розумів, що таке «люди корінних національностей». Потім, коли у «Правді» вже з’явилися статті про лікарів-убивць, сіоністів і «Джойнт», ми йшли з Асею Каплан, вона плакала, а я її втішав, мовляв, що з того, он на кожному кроці кричать про український буржуазний націоналізм і бандерівців, а ми живемо – і нічого. А вона каже: «Коли говорять "український буржуазний націоналізм", то не на кожного пальцем показують, а коли "сіоністи", то на всіх». Була в мене ще й така історія: студентом закохався в дівчину, Т., батьки якої загинули в Бабиному Яру, а вона вціліла, бо була на селі в родичів. Жила вона в Києві, але там євреям поступити до інституту було непросто, а в Донецьку – ще можна. Для мене вона єврейкою не була – просто дівчина, в яку я закоханий. Пізніше, навчаючись у Києві в аспірантурі інституту літератури ім. Т. Шевченка і поступово входячи у столичне культурне життя, я почав усвідомлювати політичні та національні колізії, що стосувалися як українців, так і євреїв. А наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. утворився рух молодої інтелігенції, який наполягав на необхідно сті демократизації та гуманізації суспільства, в ньому були і українці, і євреї, і росіяни. Пізніше той рух назвуть «шістдесятниками». 108

Іван Дзюба Дехто каже, що це був перший справжній сучасний укра їнсько-єврейський діалог, який дістав потім продовження в таборах. Що варто пригадати, коли говоримо про цей період? Мені здається, основним імпульсом був протест проти несправедливості. Так я прийшов, скажімо, до українства: я ріс в українській сім’ї, наше робітниче селище було українське, але все офіційне життя було російське, та й школа. Я захоплювався Володимиром Маяковським, Дмитром Писаревим, вступив у педінститут на російську філологію, і тільки поступово почав деякі речі розуміти. Українську мову я добре знав і любив, від матері багато вчився, від сусідів, але дедалі більше переймався питанням, чому українську мову й історію несправедливо сприймають як щось другорядне, непотрібне. З того протесту проти несправедливості я поступово приходив до необхідності стати на захист української культури. Молоду інтелігенцію єврейську й українську об’єднував саме протест проти несправедливості. Починалося з простого. От, наприклад, пригадую поета Льоню Кисельова: він виріс у російськоєврейській родині, в якій дуже шанували Шевченка. Починав писати російською, а потім, під впливом наших «шістдесятників», перейшов на українську і став прикладом для багатьох. У нього збиралася українська, російська, єврейська молодь, ми знайомилися. Рання смерть цього надзвичайно талановитого поета стала тяжким ударом для всіх. Для мене особисто важливою була дружба з Віктором Некрасовим. Я свого часу виступив на його захист, і з цього почалися дуже добрі стосунки. У нього було в основному єврейське літературне, кінематографічне коло. Через нього я зблизився і з московською демократичною інтелігенцією. Так доходимо до Вашого виступу під час відзначення 25 роковин розстрілів у Бабиному Яру 26 вересня 1966 року... До цього виступу мене спонукав тягар стереотипів і звинувачень українців у антисемітизмі. Я знаю: дуже багато українців у всі часи виступали проти антисемітизму, сповідували справжню людяність. Але пляма падала на всіх. А жити ж нам разом, на одній землі. З іншого боку, антисеміти також справді завжди були – і серед темних обивателів, і серед ультрапатріотів. Так що, розумієте, складна колізія: не можна прийняти ані одну неправду, ані другу, тому 109

Діалоги порозуміння такий вийшов виступ. Віктор Некрасов попросив мене прийти – я здогадувався, що це пов’язано з річницею трагедії в Бабиному Яру, але не знав, що ми поїдемо і будемо виступати. Коли я до нього прийшов, там були його друзі з кіностудії, і ми рушили. Побачили масу схвильованих людей, які ждали якогось слова. Говорили Віктор Платонович Некрасов, Борис Дмитрович АнтоненкоДавидович і я. Мій виступ вийшов дуже емоційний. Хтось записав його на плівку, і він покотився «самвидавом». Потім нас усіх «проробляли» – мене в Спілці письменників, а Віктора Платоновича і «по партійній лінії». Потім, уже в період «гласності» й «перестройки» наприкінці 1980-х рр., Ви продовжили цей діалог... У 1988 р. ми створили «Республіканську асоціацію українознавців», провели кілька цікавих наукових конференцій – спочатку українських, а потім і міжнародних. На жаль, не всі матеріали опубліковані, а там було багато тем, які й сьогодні актуальні. Зокрема, ми провели чотири українсько-єврейських конференції: дві в Києві, а ще дві – в Єрусалимі. Це було дуже цікаво, і, мені здається, дуже важливо. Дуже шкода, що далеко не всі матеріали цих конференцій опубліковано. Був період піднесення й екзальтації – потім, на жаль, ентузіазм трохи спав, може, тому, що з’явилися нові форми роботи: скажімо, в Києві постали й почали активно діяти єврейські організації. Втім, мені здається, багато проблем мають бути предметом широкого громадського обговорення за участю представників різних національностей. Значну частину Вашої публіцистики присвячено українськоєврейській співпраці в літературі й культурі. Є багато прикладів українських мотивів у єврейській літературі, і навпаки. Ви звернули увагу на те, що в 1920-х рр. багато єврейських письменників друкувалося в українських видавництвах і журналах, але у 1930-ті рр. ця співпраця ослабла. Я раніше казав, що протест проти несправедливості об’єднував нас і поглиблював розуміння один одного: це – давня традиція. Варто згадати Михайла Драгоманова, Івана Франка чи Лесю Українку. Історична єврейська доля часто стає для них метафорою України, українських проблем, української неволі. Це невипадково: крім 110

Іван Дзюба розуміння становища іншого та взаємопов’язаності обох народів, є ще й історична паралель – Україна мусить визволитися так, як визволявся Ізраїль. Власне, багато проблем давнього Ізраїлю мають аналогії в Україні. Така метафоричність дозволяє вийти за межі національної історії – у світову. В 1920-ті рр. відбувся справжній вибух українсько-єврейської співпраці в літературі: євреї писали їдишем, їх перекладали і українською друкували дослідження. Під кінець 1930-х рр. публікацій їдишем не стало, хоча переклади й дослідження ще з’являлися. Тут годиться підкреслити, що саме українські письменники були містком між українською та єврейською літературами в Україні. Що було з українського боку? Багато перекладали Павло Тичина, Микола Бажан, Максим Рильський, Григорій Кочур, Микола Лукаш, і молодші також. Було досить широке коло перекладачів, але задавали тон оті визначні майстри. Частина євреїв ще на початку 1920-х рр. пішла в українську літературу і залишила там яскравий слід: у нашій літературі було не так багато євреїв, як у російській чи польській (де були і Віттлін, і Слонімскі, і Тувім), але все-таки були. Варто згадати прекрасного письменника і перекладача Леоніда Первомайського, Саву Голованіського, чудового літературознавця Єремію Айзенштока, музикознавця Абрама Гозенпуда та ще багатьох – на жаль, не одному з них довелося тікати з України під час боротьби з «космополітизмом»... Єврейська громада в Україні поділена на дві групи, до речі, не симетричні. Одна – це такі євреї, як, скажімо, Йосиф Зісельс чи Леонід Фінберг, для яких українська – це друга мова. Вони багато роблять для української культури й суспільного життя, але їх менше. Більшість же єврейської громади в Україні російськомовна й не має української свідомості. Наприклад, у Польщі євреїв набагато менше – лише кілька тисяч – але вони мають сильну національну свідомість. Поговорімо про ту частину єврейської громади, яка не хоче увійти до української нації. Так, це справді проблема, про яку варто говорити, хоча й делікатно. Може, насамперед про це треба говорити самим євреям. Ця меншина, про яку Ви говорите, зосереджує в собі, на мою думку, найбільшу частину інтелектуального потенціалу єврейської гро111

Діалоги порозуміння мади. Візьмімо до уваги й те, що серед євреїв, які працюють у нау ці, є дуже чуйні, дуже чутливі люди, які цікавляться українською культурою й літературою, адекватно сприймають українські проблеми, хоча їхньою мовою не є українська. На жаль, таких мало – основна маса справді причетна до Україні лише формально. Їм бракує тієї «вкоріненості», про яку писала Симона Вейль. Які проблеми українського суспільства можуть впливати на українсько-єврейський діалог? Про що треба пам’ятати, коли говоримо про сучасну ситуацію і майбутнє? По-перше, причина того, що більшість євреїв не ідентифікує себе з українською культурою, може критися, великою мірою, в самих українцях. Часто чуємо: «Чому Прибалтика вирішила свої проблеми, а ми не можемо?» Відповідь проста – є естонська нація, є литовська, є латиська. Там, де є нації, проблеми вирішуються, незважаючи на те, що були колотнечі й ускладнення. У нас, на жаль, з багатьох історичних, політичних, етнічних причин нація не сконсолідована, ми – колоніальне і постколоніальне суспільство. Це – окрема розмова, і це – одна з причин, чому національні меншини не квапляться вростати в українську культуру. Українці також неоднорідні. В українському суспільстві є великі національні, мовні, історичні, ментальні поділи... Це – велика проблема, яка впливає на все. Маємо ще й такий парадокс: українська держава нібито заохочує національні меншини до емансипації, відновлення свого коріння, але болгари, греки Приазов’я, азербайджанці й багато інших не про свою культуру дбають і не свою мову розвивають – вони говорять російською, збільшуючи потенціал русифікації. Не до того їм, щоб нам допомагати. Парадокс! Звичайно, вирішення цих проблем залежить від того, чи відбуватиметься консолідація української нації, чи поглибиться самоідентифікація самих українців. Якщо так, то поступово все вирівняється. Якщо ні, так воно й залишатиметься ще вік.

Іван Дзюба української нації. Чесно говорити про власні помилки й гріхи, а не тільки про біди від когось. Що ж до недоброзичливої пропаганди на тему українського антисемітизму, то й вона відіграє свою роль, хоча не вирішальну. Як і у справі з ксенофобією, багато важить елементарна обізнаність. «Люди ненавидять те, чого не розуміють», – писав великий єврейський філософ Мойсей ібн-Езра, який жив у Іспанії на межі ХІ–ХІІ ст. Ті євреї, які з України поїхали в Ізраїль, набагато миролюбніше й об’єктивніше ставляться до України, ніж американські євреї, які ніколи в Україні не бували й нічого про неї не знають, тільки послуговуються міфами, які свого часу потрібні були для того, щоб сприяти еміграції з Радянського Союзу. Чому вони стійко тримаються за них нині? Однак міфи міфами, а реальний антисемітизм набирає сил: зокрема, під впливом провокаторів, що виконують чуже замовлення. Має втрутитися українська влада, інтелігенція. У свою чергу, євреї, які вважають Україну своєю батьківщиною, мають сприяти подоланню відчуження. Понад 80 років тому Ілля Еренбург у романі «Необычайные приключения Хулио Хуренито и его учеников» описав ситуацію, коли про одне й те саме всі сказали «так», а єврей сказав «ні». Хуліо Хуреніто – великий учитель і великий провокатор, який, поставивши цей експеримент, зробив висновок: «Відбулося природне розділення. Наш єврей залишився на самоті. Можна знищити всі ґето, стерти всі межі осілості, зрити всі кордони, але нічим не заповнити п’ять аршин, які відділяють вас від нього». Ця гірка притча є саркастичним коментарем до люмпенівської формули єврейства як ферменту декомпозиції. На щастя, це радше парадокс, аніж підсумок історії. Його спростовує реальне співжиття мільйонів людей і спільне створення загальнолюдських цінностей, брати участь в якому нам велить наша совість.

Які Ви бачите перспективи подолання ксенофобії та антисемітизму? Для боротьби з виявами ксенофобії не досить посилення фіскальних заходів. Головне – зміцнити моральне здоров’я самої 112

113

Леонід Фінберг

колись з інтересом прочитала, що, поки не постала незалежна Україна, про українських євреїв зі зрозумілих причин не говорили. То які ж вони – євреї з України? В чому полягають їхні особливості? Це – справді дуже складне питання. В радянські часи Україна мала лише псевдодержавність. Українці, євреї, росіяни в масовій свідомості залишалися радянськими людьми. Української спільноти не було ні офіційно, ні навіть підпільно, бо її знищували. Так само не було й громади єврейської. Найменша спільнота гуртувалася навколо синагог – лише кілька відсотків населення, бо їх переслідували: маю на увазі 1940–50 рр., бо протестно до синагог ходили вже в 1960–70-ті. І справді, всі були радше радянськими людьми, ніж представниками тієї чи іншої національної спільноти. Звичайно, в Україні понад 35 мільйонів етнічних українців. Уся інфраструктура базується на людях, які традиційно жили в селах чи тільки-но переїхали до міста. Це – могутня спільнота, яка має давні корені. Євреї ж прийшли з маленьких містечок до міст, які в 1920–30-ті рр. були російськими. Тоді ж закрили єврейські школи, знищили єврейську культуру, важко було ідентифікувати себе як єврея. Чи ідентифікували вони себе з Україною? Думаю, тоді взагалі мало рефлексували над цим, хоча, об’єктивно, люди, які виходили зі штетлів, були набагато більше пов’язані з єврейською та українською культурами, ніж із російською. Наші діди-батьки здебільшого розмовляли українською та їдишем, бо в Коростені чи Шаргороді російської не було – вони починали говорити російською, переїхавши до Донецька чи Харкова. Думаю, до здобуття незалежності представники жодної меншини, не тільки єврейської, мало ідентифікували себе з Україною. З набуттям Україною незалежності ситуація змінюється. Коли ж російські вчені досліджують історію євреїв, вони розглядають те236

риторію Російської імперії чи Радянського Союзу. А що робити з тими, хто були в Трансністрії чи за межами Радянського Союзу? Чиї вони? Отже, це треба досліджувати історично, і для науковців така дефініція з’являється: євреї України чи українські євреї. Думаю, ще вчора більшість не ідентифікувала себе так. Сподіваюся, такий шанс є в тих, хто народився напередодні Незалежності. Сьогодні вони живуть в Україні і можуть себе називати українськими поляками, татарами чи євреями. Але все залежить від того, чи ця країна відбудеться як самостійна, чи зможуть громадяни пишатися нею. Але коли сьогодні їх запитують про громадянство, вони кажуть – українці. Тут дійсно є проблема: про що питають, про етнічність чи про громадянство. Донедавна ідентифікація українців теж була дуже обмежена. Люди з Донецька казали: «Ми – донецькі». «Ми – луганські», – казали інші... Тільки зараз у молодого покоління з’явився шанс сказати: «Ми – українці». Перш ніж перейти до розмови про населення сучасної України, я хотіла би спитати про те, що було знищено. Радянські структури знищували все під корінь: українців – на рівні села, вільну людину – фізично, а євреїв – на рівні мови. Спочатку заборонили розмовляти івритом: його проголосили мовою клерикалів. Заборонити розмовляти івритом – означає відключити людей від віри. Потім проголосили розквіт їдишу і використали це для того, щоб за допомогою мови, якою говорила більшість, нав’язати радянську ідеологію. Та й від їдишської культури нічого не залишилось. Її знищили, як і решту культур, вихолостили. Не залишилося серця: мова вже не мала значення, бо хай би якою мовою вони писали, все мало однаковий зміст. Була свого часу чудова книжка «Текстология произведений советской литературы». В ній проаналізовано зміни від першого до двадцять шостого (тридцятого, вісімдесятого) видання класичних радянських текстів – романів «Разгром», «Молодая гвардия» та інших. Кажуть: стовп – це добре відредаговане дерево. З часом досить талановиті речі, написані в 1920-ті роки, перетворилися на щось зовсім протилежне. Так само вже не мало значення, чи дозволяли говорити їдишем: головне, що не дозволяли говорити про людські проблеми, які не відповідали черговим постановам партії. 237

Діалоги порозуміння Коли ми почали досліджувати Культур-Лігу, організацію, що здійснювала культурну політику в єврейських громадах, я побачив, який величезний потенціал в єврейської духовності. Блискучі митці, чудові концепти засновників організацій, які вирішували проблеми співвідношення різних форм мистецтва з ідеологіями новітніх часів. Це було на рівні того, що відбувалося в Парижі чи Берліні – й усе це знищили. Комусь пощастило виїхати і продовжити працю – скажімо, Марку Шаґалу чи Абраму Маневичу. Хтось сконав чи перестав бути митцем, як не менш талановитий Марк Епштейн. Та попри всі руйнації та всупереч трагедіям від великої єврейської культури залишилася Біблія, яка ввійшла, фактично, в усі культури світу. Адже Біблія – це не тільки тексти, а й певні механізми збереження пам’яті, формулювання норм людської поведінки. Ви більше говорили про радянську частину країни, але який був єврейський світ Західної Галичини? Думаю, євреї в Західній Україні виконували дуже важливі суспільні ролі. Вже в ХІХ – на початку ХХ століття вони були незамінні в галузі ремісництва, торгівлі, організації виробництва чи фінансових систем. Окрім того, дуже важливим для розвитку спільноти був діалог різних культур: сільської, здебільшого української, яка має свої тисячолітні традиції взаємин з природою, та інтелектуальної, котра йшла від юдеїв. Ці спільноти доповнювали одна одну. Мені здається, всі цивілізації мають свою роль в історії людства. Наприклад, величезна роль китайської цивілізації – вказати на можливість мислення образами, а не понятійним апаратом. Індійська філософія і йога дала світові мову тіла і збереження здоров’я. Думаю, роль євреїв – у формуванні етичних цінностей і механізмів діалогу. Звичайно, знову повертаємося до Біблії. Мрію з часом відкрити біблійний зал у Києво-Могилянській академії: там будуть фрагменти Тори й переклади Біблії українською, російською, багатьма іншими мовами, тексти про Біблію як Велику Книгу в історії людства. Втім, повернімося до єврейської історії на Західній Україні. Це насамперед – історія хасидизму. Хасидизм справив великий вплив на суспільну думку різних народів. Євреї традиційно набагато більше переймалися над осмисленням місця людини у світі. Тек238

Леонід Фінберг сти Біблії та ритуали юдаїзму навертали кожного юдея до осмислення буття щоденно, а щосуботи під час обговорення Святої Книги – особливо. Вже пізніше з’явиться німецька філософія, різні історичні школи, художня література... А перед тим європейська культура оберталася навколо Біблії та Євангелій, які теж є продов женням Старого Завіту. А хто Ви за фахом? Понад двадцять років Ви займаєтесь юдаїкою. Що відрізняло 1970-ті від 1990-х рр.? Що вдалося зробити, а що – ще тільки попереду? Почну з пояснення мотивів. Коли почали виникати національні спільноти, мене дуже дратував абсолютний антиінтелектуалізм їхньої діяльності. Мені було за те соромно. Якщо світ обертається навколо Біблії, не можуть оті вульгарні тексти напівосвічених людей бути юдаїкою. Мені захотілося посприяти тому, щоб надбанням українського суспільства й українсько-єврейської спільноти стала справжня юдейська культура, яка передавалася тисячоліттями. І коли я для себе вирішив, що хочу цим займатися, постало питання – з чого ж починати? Я колись уже наводив цю метафору. У Світлани Алєксієвич – письменниці з Білорусі – є книга «У війни не жіноче обличчя». Там дівчат, яких навчили на двомісячних курсах санітарок, викидають з літака на парашутах у поле, де годину тому був бій. Їм треба допомагати пораненим, яких сотні, а дівчаток – лише кілька. Одна розгублено каже: «З кого починати?» А старий солдат відповідає: «Почни з тих, в кого вже немає сили кричати...» Мені ця метафора дуже подобається. Ми теж вирішували, з кого почати. Людей, які могли передати досвід автентичної юдаїки, вже не існувало – більшість знищили, три покоління мовчали. Якщо в Москві чи СанктПетербурзі ще можна було когось знайти, то в Україні нищення було жорсткішим. Навіть найкращі – професор Хонігсман чи професор Феллер – прийшли в юдаїку, не маючи відповідної освіти. Хтось займався лінгвістикою, хтось економікою – спеціалістів з юдаїки не було. Ми почали з того, що зібрали людей, які цікавилися єврейською історією та культурою. Організовували конференції і запрошували всіх, хто подавав якісь тези. Я не хочу сказати, що мені соромно за тексти, які ми друкували на початку, але вони 239

Діалоги порозуміння не мають стосунку до справжньої академічної юдаїки. Потрібно було багато років, щоб з’явилися нові тексти, і за них уже точно не соромно. Нам дуже допомогли ізраїльські та американські партнери. Скажімо, був семінар ізраїльського професора Варшавського, профспілкового діяча і дуже енергійної людини: він знаходив гроші, щоб зібрати найкращих ізраїльських професорів з історії, філософії, літератури, фольклору. Вони приїздили сюди й читали лекції, які стали для нас відкриттям. А років за п’ять один із тих лекторів, професор Мордехай Альтшулер, сказав: «Мені вже незручно виступати з лекціями. Вже мусять бути конференції: я бачу, що ваші дослідники готують серйозні доповіді. Треба переформатувати ці зустрічі». Ми почали організовувати свої тематичні конференції. Ми визначили для себе, чим займаємося: територією України, бо тут живемо, і кінцем ХІХ–ХХ століттям. Чому саме ХХ століття? Бо воно найменш досліджене, оскільки за радянських часів архіви були закриті. Крім того, ми не могли претендувати на те, що в нашому середовищі раптом з’явиться дослідник, який зможе порівнювати біблійні тексти чи стати спеціалістом з Талмуда. Зараз уже маємо перших знавців Танаху і Талмуда, але тоді це було неможливо. Ми прагнули осмислити феномен штетлу, єврейську літературу на їдиші та івриті, єврейське традиційне та авангардне мистец тво, історію Голокосту та сталінських антисемітських кампаній. Намагалися зосередитися на історії першої Української Республіки та Директорії, коли існувала перша єврейська автономія. Хто про це знав? Ці теми в радянські часи були заборонені і засекречені. Зараз настав час оприлюднювати архівні документи. Спочатку не було ні професіоналізму, ні бази. Але з часом з’явилася можливість стажування за кордоном, з’явилася молодь, яка отримала вищу освіту з юдаїки; структури, які об’єднували дослідників пострадянського простору, Балтійських країн, Польщі і Чехії, літні школи з юдаїки. Важливо для молоді… Так, особливо для молоді. З часом, років за 5–6, з’явилися перші власні дослідники, які запропонували професійні тексти: наприк лад, Жанна Ковба чи Михайло Міцель. 240

Леонід Фінберг Ми почали перекладати книжки для того, щоб подати певні взірці; щоб не винаходити велосипед, а спиратися на раніші дослідження. Свого часу була книжка «Из-под глыб», підпільна, за редакцією Солженіцина. У передмові він сказав: «Ми добре розуміємо: те, про що ми пишемо, радше за все, світові давно відоме». Не можна всерйоз аналізувати події, не маючи уявлення, що робили попередники. Хочу звернути увагу на особливу роль українських інтелектуалів у становленні юдаїки. По-перше, йдеться про діяльність Івана Михайловича Дзюби, котрий на початку 1990-х рр. створив Асоціацію українознавства, що стала новою Академією наук, де на той час домінували спеціалісти з наукового комунізму й атеїзму, які вмить стали фахівцями з політології та релігієзнавства. Асоціація почала проводити різні конференції, зокрема, й присвячені російсько-українським і українсько-єврейським взаєминам. Люди, які там збиралися, здебільшого були не з академічних інститутів – принаймні вони були чесними публіцистами, що вже не так і мало. Саме там я познайомився з Мирославом Мариновичем та багатьма іншими дослідниками, що з часом стали моїми друзями та колегами. Дуже важливо, що свого часу Іван Михайлович видав спеціальний номер журналу «Сучасність», присвячений єврейській історії та українсько-єврейським стосункам. Потім такий спецвипуск надрукував журнал «Хроніка 2000», а згодом і Тарас Возняк зробив число часопису «Ї» з аналогічною проблематикою. Отже, в різних осередках тогочасного українського інтелектуального світу (не кажучи про єврейські структури) почали з’являтися тексти, які мусили дати уявлення про роль євреїв в українській культурі, українсько-єврейські взаємини, українську та єврейську історію. Думаю, ті конференції і часописи відіграли свою роль у становленні юдаїки. Потім ми почали готувати наступні книжки. Переклали книжку про філософсько-теологічне осмислення Голокосту – ми її назвали «Поза межами розуміння». Починалася вона з діалогу з філософом, котрий ніяк не міг прийняти цю назву. Філософ – і поза межами розуміння? У книжці ж про Голокост говорили теологи і філософи. Ми все ж наполягли на тому, щоб назва збереглася, бо ті події, те жахіття не підвласні науковим теоріям. 241

Діалоги порозуміння Ця книга була однією з ключових для осмислення Голокосту. Вона й справді написана кров’ю тих, хто пережив Шоа – не тільки євреїв, а й християн… Кожен третій з авторів текстів покінчив життя самогубством, намагаючись осмислити цю подію. Думаю, ця книжка зараз дуже актуальна для осмислення Голодомору, бо аналогічних текстів про українську трагедію немає, і я не певен, що будуть, адже для того, щоб написати «Поза межами розуміння», об’єдналися вчені з цілого світу. Свого часу один із редакторів цієї книги, Майкл Баренбаум, приїздив до Києва. Тоді в рамках великого проекту Спілберґа ми записали спогади 3,5 тисяч людей, які пережили Шоа (в Ізраїлі – тисячу, в Білорусі – близько п’ятисот). Здається, нам вдалося об’єднати людей, готових до такої роботи. Ми хотіли вхопити пам’ять, поки вона тоді ще була жива. Зараз могло б уже бути пізно. Потім ми переклали книжку Меїра Кагане про Голокост у Західній Україні. Жанна Миколаївна Ковба виступила як редактор. Вона прийшла до мене і сказала: – Леоніде, я, здається, знайшла щоденник Шептицького. – Жанно Миколаївно, як давно Ви його знайшли? – Ну, здається, з півроку. – А що ж Ви мовчите? – Та я думала, Шептицький то – чи ні. – Принесіть, прошу. Наступного дня вона прийшла, і не лишилося жодних сумнівів: особлива стилістика – так тоді не писав ніхто. Я подзвонив Мирославу Мариновичу і сказав: «Пане Мирославе, ми знайшли щоденник Шептицького років Другої світової війни». Звичайно, в це важко було повірити. Я дуже радий, що ми разом видали цю книжку. Жанна Миколаївна додала коментарі в післямові, і я трохи. Ми всі раділи. Це феномен: Шептицький і його віряни врятували життя Кагане, а ми, працюючи над мемуарами Кагане, повернули духовне життя текстам Шептицького. Ми надалі працюємо над перекладами, намагаємося видавати спадщину, котра збереглася. Етапним було видання книги Мойсея Береговського «Пурімшпілі». Пурім – це єврейське свято, а «шпіль» – гра. Пурімшпілі – це карнавали, спектаклі, дуже популярні свого часу. Береговський записав 18 сценаріїв Пурімшпілів 242

Леонід Фінберг на території України й Білорусії, підготував 5 томів єврейського фольклору – з піснями, танцями, нотами. За його життя був виданий тільки один том, та й то з великими обмеженнями – наприкінці 1930-х рр. У 1950-ті рр. Береговського заарештували, а по кількох роках після смерті Сталіна – звільнили. Вже по його смерті донька випросила в КДБ його рукопис, і багато років мріяла видати спадщину батька. Записи єврейського фольклору на цій території в ХХ ст. – це визначне явище. Спеціалісти нам порадили з таким виданням звернутися до отого професора Оксфорда, отого професора Гарварду і ще у Віденському університеті є фахівець... І я зрозумів: ні до кого ми не зможемо звернутися. Йшла друга половина 1990-х рр., наші зв’язки зі світом обмежені. Подзвонити за кордон і витратити 20 доларів було неможливо, бо наша зарплатня становила ті самі 20 доларів, тож ми почали працювати над книжкою. І врешті її видали! Вона добре розійшлася. А тим, хто хоче академічних видань за участю великих професорів, карти в руки. Але я щось не бачив черги з тих, хто хоче це робити. Зараз мріємо (ні, плануємо!) видати й інші томи. На жаль, із запізненням – пішла із життя і донька М. Береговського Едда Мойсеївна, яка зберегла спадщину великого фольклориста. Далі ми почали дослідження. Юрій Морозов і Тетяна Дерев’янко зібрали й дослідили єврейське кіно початку ХХ ст. Здебільшого йдеться про Одеську кіностудію: там виходили ще німі фільми за біблійними сюжетами, потім – перші фільми на їдиші. Вдалося зберегти блискучу мистецьку колекцію. Павло Фішель зробив оформлення книги. Коли він приніс показати свою роботу, ми зрозуміли, що такого ще в Україні не видавали. Юрій Морозов йому сказав: «Я думав, що будуть читати мою книжку, а тепер бачу, що будуть дивиться на твій дизайн!». Ми згодом отримали за це видання перший приз в Одесі, другий – у Львові. Потім ми видали книжку з історії єврейського театру в Україні. Знаємо, що у ХХ ст. їх було понад 70: звичайно, здебільшого на початку століття. Мойсей Лоєв, який сам був режисером, підготував рукопис, де дуже прискіпливо зібрав дані про акторів, режисерів, художників театру, який існував у 1925–50 рр., спочатку в Харкові, потім у Києві і в Чернівцях. Він зробив величезну роботу. Там близько ста портретів. Як він це зібрав? Фантастична ретельність науковця. Ми почали з ним співпрацювати, коли йому було вже 243

Діалоги порозуміння 85 років, він дзвонив з Нью-Йорка і казав: «Леоніде, я хочу встигнути побачити цю книжку». В нього блискучий стиль, але естетичні погляди збереглися на рівні 1950–60-х рр. На якомусь етапі він сказав, якою саме хоче бачити цю книжку, а я сказав, що видавати таке не буду. Як завжди, мене врятувала жінка. Його дружина, Раїса, сказала: «Мойсею, тобі ж пропонують люди, які роблять хороші книжки, ти ж бачиш. Погодься». І він погодився. На якомусь етапі ми зрозуміли, що в державних архівах немає текстів і документів єврейських письменників. Ті, що були до вій ни, знищено, а поодинокі документи розпорошено бозна-де. Є листування декого з українськими письменниками. І ми почали збирати спадщину єврейських письменників. Ходили, питали внуків, правнуків, родичів… Збереглися певні архіви: інколи 5–7 тек, іноді – одна, а часом і сто! Розповім про архів Натана Забари. Його племінниця, вже літня людина, живе в Києві. Я прийшов, відрекомендувався, і ця пані каже: «Так, в мене є дядечків архів, лежить під дахом, коли Ви можете забрати?» Я сказав: «Якщо можна, зараз заберу» – і виніс звідти десятки різних коробок, зокрема, й бібліотеку – томів десь 120. Він збирав книжки, і серед них є унікальні. Так було чимало разів. Бувало, родичі спочатку не хотіли віддавати колекції, а потім думали: «А що з цим робити?». Діти єврейських письменників їдишем не володіли. Це – радше закономірність, аніж виняток: думаю, батьки підсвідомо боялися навчати їх мови, яка була мовою знищення. Їдиш був мовою, за яку вони страждали. Майже всі вони пройшли через табори й тюрми. До речі, в нас є унікальний матеріал: архів поета Матвія Талалаєвського – це саме ті 100 тек. Там є сценарії радянських свят, написані у ГУЛАЗі, резолюції полковника, який дозволяє це використовувати. Мене вразило, що в тих сценаріях майже третина – українські пісні і вірші. Зрозуміло, який контингент був у тих таборах. Думаю, в жодному музеї світу такого немає. У нас є зібрання архівів І. Кіпніса, І. Фалікмана, якому вдалося видати книжку про Голокост в радянські часи – «Приречені беруть зброю». Архів поетки Дори Хайкіної. Архів Лізена: він у Львові жив, працював, писав, спочатку їдишем, а потім українською і російською (в основному перекладав з їдишу власні тексти). Він – один з небагатьох єврейських письменників, які писали українською на біблійні теми. Загалом, у нас близько 15 таких архівів: найсерйозні244

Леонід Фінберг ше на сьогодні зібрання текстів єврейських письменників, думаю, не тільки в Україні, а й у світі. Іще одна книга – опис єврейських архівів у Києві, видана за підтримки Єврейської теологічної семінарії Нью-Йорка й Російського державного гуманітарного університету в Москві. Виконавцями були наші науковці, а очолив цей колектив Юхим Меламед. Над цим грубезним томом на 700 сторінок працювало близько 80 дослідників протягом восьми років. У нас є архів Зиновія Толкачова. Він починав як революційний художник, а згодом писав єврейську класику. У 1939 р. у нього була виставка, й після війни за фотографіями він відновив ту колекцію. Він був блискучим рисувальником. Ми описали його спадщину, яка зберігається в родині і налічує близько 4 тисяч робіт. Там є блискучі ілюстрації до Шолом-Алейхема, серія портретів великого письменника, ілюстрацій до Переца. Він був серед тих, хто відчиняв ворота Освенціма й Майданека. Паперу не було, і він малював на бланках концтаборів. То, може, головна його спадщина… Я сподіваюся, що ми ще зможемо показати її світу. Ми показували її в нашому Національному музеї, видали альбом. Думаю, це унікальна постать, бо багато хто малював Голокост, того не бачивши, а він бачив на власні очі. Дуже експресивні роботи, дуже сильні. В родині збереглися навіть книги відгуків про виставку у Варшаві 1944 р. Унікальні фотографії, унікальні матеріали. Ми ще збираємо родинні архіви – зараз їх близько ста. Це історія родин? Мало хто писав про історію родини, здебільшого листування і фотографії з родинних альбомів. У нас тільки дореволюційних фотографій близько 4 тисяч. Унікальне зібрання: від світлин до дозволу на проживання в Києві, телеграм чи листів часів початку фашистської окупації, коли люди ще почувалися спокійно. Інколи це оригінали, інколи – копії. Коли хтось починає працювати над фільмом чи спектаклем, до нас приходять по фотографії, тексти й документи того часу. Хотіла б Вас запитати про «Нариси з єврейської історії та культури». Це видання, здається, знайшло свого читача. Думаю, багато поданих там матеріалів для українського загалу нові. Ми зробили 245

Діалоги порозуміння перший наклад, потім другий, третій. На всіх книжкових ярмарках її розкуповують. Що характерно, і школи як підручник – і то не тільки єврейські. Хотів би ще наголосити на особливому значенні для нас альманаху «Єгупець». Ми почали видавати його в середині 1990-х рр. Тоді він був тоненьким – на 200 з гаком сторінок – та й ми тоді були тоненькі. Це була перша спроба створити альманах єврейської культури, звичайно, в діалозі з українцями й росіянами. На сьогодні вже маємо 20 чисел. Альманах став потужним – від 400 до 500 сторінок – і посів гідне місце в лавах поважних українських часописів. Це єдиний на пострадянській території альманах єврейської історії та культури. Він двомовний – українсько-російський. У ньому було досить багато відкриттів для читачів. Нам вдалося об’єднати серйозні літературні сили. Це заслуга і першого редактора Гелія Аронова, і його наступника, Мирона Петровського. «Єгупець» – це назва Києва? Шолом-Алейхем так називає Київ. Це – маленький Єгипет, як символ розсіяння, життя у вигнанні, життя у рабстві. Книжки останніх років більш професійно-академічні. Варто згадати, скажімо, книжку Ірини Сергєєвої про спадщину Семена Ан-ського, одного з найбільших фольклористів-дослідників єврейської культури. Його знаменитий «Дибук» – може, найпопулярніша п’єса у ХХ ст. Ірина ж очолює відділ юдаїки в бібліотеці Академії наук ім. Вернадського, де зібрано близько 150 томів їдишем та івритом – унікальна колекція з фантастичними хроніками єврейського життя. Ми видали «Антологію єврейської поезії» в українському перекладі. Уклали її Валерія Богуславська та єврейський учений Велвл Чернін, який підготував ґрунтовну статтю про їдишську поезію у ХХ ст. Найважливіше для мене те, що ця антологія об’єднує не тільки вірші, народжені на теренах України, Білорусії, Росії, Литви, Молдови, а й їдишську поезію Сполучених Штатів, Австралії, Ізраїлю... та Аргентини. На сьогодні це одна з найґрунтовніших антологій єврейської поезії у світі. Серед перекладачів – знамениті українські поети Іван Франко, Микола Лукаш, Ліна Костенко, Максим Рильський, Павло Тичина, Григорій Кочур, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Станіслав Тельнюк. Це теж зовсім 246

Леонід Фінберг недосліджена тема – співпраця, засвідчена листуванням, котре зберігається, зокрема, і в нас. Сподіваюся, ми про це ще розкажемо. Хочу ще згадати книгу і виставку, присвячені Культур-Лізі. Думаю, що це – одне з наших найбільших досягнень за останні роки. Біля витоків цієї роботи стоїть ізраїльський дослідник Гілель Казовський, який написав книгу про Культур-Лігу – об’єднання єврейських письменників, учителів, музикантів, художників. Ми ретельно описали роботи єврейських художників у музеях України. Я щасливий, що виставка відбулася в Національному музеї України. Вона зібрала дуже хорошу пресу, і колектив визнав її найкращою виставкою Музею в 2008 році. Ця виставка відіграла дуже важливу мистецтвознавчу роль: в Україні Культур-Ліга стала справжнім феноменом, хоча в інших країнах про неї мало відомо. Та зовсім невідомо! Якщо здивувався навіть автор ґрунтовної книжки про історію української культури, Мирослав Попович. Та що там казати про юдейську культуру? Ми зараз відкрили українському читачеві малюнки Василя Седляра до «Кобзаря». Більшість українських інтелектуалів про них чули, але бачили – одиниці. Побачивши їх, письменник Олександр Ірванець заглибився в себе, а потім спитав: «Леоніде, ти це знав раніше?» Я кажу: «Ні». Каже: «І я – ні». Хто ж знав? Мені здається, в українській культурі кінця 1920-х – початку 1930-х рр. не було більшого мистецького шедевру, ніж ці ілюстрації Василя Седляра, абсолютно невідомі українському глядачеві. Що вже казати про Культур-Лігу, коли і твори найбільших українських мистецьких шкіл іще лише частково досліджені. Про Культур-Лігу не знає значна частина єврейської громади не тільки в Україні, а й у світі. Це правда. І причин тут кілька. Перша – наша співпраця зі світом лише налагоджується. Певен, що з часом ми розповімо про Культур-Лігу і нашим західним партнерам. Ось у цьому році, сподіваюся, видамо альбом книжкової графіки художників цього об’єднання. Це шедеври не менші – проб’ємося! Друге – КультурЛіга важлива тільки для світської публіки, орієнтованої на європейські цінності, бо то часто формальне мистецтво на межі академічної традиції, щоб не сказати «за її межею». Але ж для всіх куль247

Діалоги порозуміння турних людей ця виставка і книга стали відкриттям. Ми тільки й чули: дякуємо за відкриття, бо це фантастично. Але завдячуємо ми, найперше, Гілелю Казовському, Ірині Сергєєвій та Ользі Лагутенко, які готували статті для видання, і художнику Павлу Фішелю, який розробив блискучий дизайн виставки й каталогу. На відкритті виставки були майже 400 людей. Певною мірою завдяки нам єврейська історія та культура увійшли до сьогоднішньої культурної панорами України. Думаю, до цього доклалися наші контакти з українськими інтелектуалами, спільні проекти з Возняком, Мариновичем, Дзюбою та іншими, публікації тих же авторів у «Єгупці», спільні видання книжок з Католицьким університетом та Києво-Могилянською академією Д. Кагане й митрополита А. Шептицького. Видавництво «Дух і літера» – також цікавий феномен. Видавництво Києво-Могилянської академії ліберальне, демократичне, друкує видатних філософів та істориків, поєднуючи ґрунтовні християнські книжки отця Олексія Глаголєва чи отця В. Зєлінського з бібліотекою з юдаїки. Це не дуже звично для сучасного світу, де багато говорять про толерантність, проте таких прикладів обмаль. Я не перебільшую наших досягнень, бо добре розумію: це – лише невелика частка того, що потрібне суспільству. І наш вплив на сучасне життя, як у будь-яких інтелектуалів, невеликий. Але, придушені радянським режимом, ми довший час не могли нічого робити, лише сиділи по своїх підпіллях – тож, коли світ дав нам можливість працювати, ми взялися до роботи з набагато більшою енергією, ніж люди, які завжди були вільні. Про які Ваші найновіші проекти Ви хотіли б розповісти? Я вже й так чимало розповів, зупинюся лише на одному. Закінчуємо роботу над підготовкою до видання української версії Оксфордського підручника з юдаїки. Певною мірою цей проект підсумковий для нас – таких видань іще не було не лише в Україні, а й у Східній Європі. Це – майже тисяча сторінок текстів, які підготували найкращі дослідники юдаїки світу. Тематика книги включає біблійну історію, історію життя євреїв у середньовічній Іспанії, основні сюжети єврейської історії новітніх часів. Статті цього видання висвітлюють історію священних книг юдаїзму, проблеми 248

Леонід Фінберг мов івриту та їдишу, історію єврейського мистецтва: музики, кіно, театру та інше. Це не просто оповідальні енциклопедичні статті, це – аналітичні огляди актуальних досліджень науковців, які є визнаними авторитетами у своїй галузі. Вражає глибина та системність презентації практично кожної з тем. Різні відчуття викликає це читання – від вдячності колегам, які все далі рухаються у процесі пізнання історії та культури євреїв, до жалю – розумієш, мають минути роки й роки, поки ми зможемо долучитися до цієї віртуальної академії юдаїки. Будемо сподіватися, що кілька поколінь дослідників та розвиток соціуму сприятимуть досягненню цієї мети. Один із моїх знайомих сказав, що читачі для цього видання з’являться, можливо, років за двадцять. Як злоякісний оптиміст я відповів йому: «Може, й раніше. Але якщо не надрукуємо цю книгу, якщо не виходитимуть інші книжки, над якими ми працюємо, поява такого читача взагалі проблематична». Словом, робимо свою справу, а там… уже не наша воля. Працюємо над книгою понад 3 роки. І наші найкращі перекладачі, редактори та наукові рецензенти все роблять для того, щоб книга побачила світ. Працюємо з радістю та натхненням, бо відкриваємо для себе нові світи. Сподіваюся, що після нас їх відкриють і наші читачі. Ви згадували про українських учасників українсько-єврей ського діалогу з покоління колишніх дисидентів та інтелектуалів. Цікаво, як сприймає ці проблеми нове покоління українців і євреїв, частина з яких навіть не до кінця свідома власної тотожності? На певному етапі в мене був абсолютний відчай. Я бачив, що в нас сформувався колектив з представників старшого покоління, натомість практично немає молоді. Я спеціально щосили намагався залучати молодих. На певному етапі ми могли навіть надавати гранти; на жаль, практично нічого з того не виходило... Але на сьогодні вже бачу, що виростає коло молодих людей, зацікавлених юдаїкою. І серед них є, може, кілька десятків тих, хто вже здатний писати тексти. Я не знаю, чи всі вони стануть науковцями – сподіваюся, що хтось усе ж стане. Як тільки вони виростають і професійно виявляють себе, їх одразу запрошують до Швеції, Ізраїлю 249

Діалоги порозуміння чи Америки, де вони отримують хороші умови праці. Попри це, констатую, що сьогодні є певне середовище зацікавленої молоді, в якому твориться вітчизняна юдаїка. І тим займаються юдеї та християни, адже і славістикою, як відомо, займаються не лише слов’яни. Для цих молодих людей є можливості навчання, і хочеться сподіватися, що бодай частина залишиться в Україні і продовжить те, чим займаємося ми. В будь-якому разі, у нас на сьогодні є кілька таких працівників. Мені здавалося, що ми – останнє покоління, яке тримається, нехай опосередковано, за єврейські традиції для єврейського середовища. Та зараз бачу, що й наступне покоління має своє сере довище: святкуються єврейські свята, цікавляться єврейською історією... Думаю, ми на шляху до того, що є на сьогодні в розвинутих європейських країнах. Юдейська спільнота, як і всі інші національні та релігійні спільноти, в демократичній Україні знайде адекватні моделі поєднання своїх ідентичностей – української та юдейської.

250

Костянтин Сігов

о Ви називаєте колективною історичною пам’яттю? Я думаю, дуже важливо розрізняти розмаїті якісно відмінні нашарування пам’яті. Ми, мабуть, не усвідомлюємо до кінця, наскільки новий період розпочався в Україні і Східній Європі після зникнення Радянського Союзу. Оскільки ми ще не маємо дистанції щодо цієї доби, нам важко критично осмислити нинішній діалог різних форм пам’яті: польської, української, російської, секулярної, християнської. Втім, для осмислення діалогу з єврейською культурою і пам’яттю дуже важливим є польський досвід. Інший період, про який мені йдеться, можна лаконічно назвати добою травматичної пам’яті, оскільки саме травмами (справою Бейліса, Першою світовою війною, Бабиним Яром тощо) було визначене єврейське життя у Східній Європі і Києві від початку ХХ ст. Отже, ми маємо протистояння мирної пам’яті короткого «періоду пацифізму», коли всі намагаються примиритися один з одним, і травматичної пам’яті, котра охоплює не лише ХХ ст. Дуже важливо, на мою думку, пам’ятати, яким новим є сучасний вільний, ліберальний, толерантний дискурс міжнаціональних стосунків. Про питання ксенофобії ми сьогодні розмовляємо не в тому контексті, в якому подавали справу Бейліса чи події в Бабиному Яру. Наша свідомість і погляди досі поляризовані цими двома періодами, і для того, щоб вийти з даного двобою, я думаю, дуже важливо мати третю велику пам’ять – пам’ять псалмів, біблійну пам’ять. Найближчою, найдинамічнішою є пам’ять сьогодення, проте пам’ять про, скажімо, події, змальовані у фільмі «Назви своє ім’я по літерах», також в якийсь спосіб присутня, звичайно, вже дистанційовано. Київський режисер невипадково цитує вимір далекої, заобрійної пам’яті. Я думаю, фільм Буковського вказує, наскільки важливим є цей вимір, і то не лише для глядачів кіно чи викладачів школи, а й для істориків. Звертатися до цієї царини за251

250

Костянтин Сігов

Діалоги порозуміння кликає американський історик Йозеф Хаїм Єрушалмі, автор книги «Захор», що в перекладі з івриту означає «Пам’ятай». Я запрошую своїх колег долучитися до дискусії: Україна ці три виміри пам’яті тільки-но починає осмислювати. Очевидно, хтось зосереджений на проблемах сьогодення (ксенофобії чи, навпаки, толерантності), і пам’ятає, що сталося перед тим, але в історію далеко не занурюється. Хтось, навпаки, досліджує лише Бабин Яр, і для нього наші з вами розмови про толерантність – це просто данина ліберальній політкоректності. А царина людей, котрі вив чають біблеїстику чи переклади з івриту, дуже відрізняється від поля, скажімо, журналістики. Найцікавіше ж і найнесподіваніше в різних галузях культури виявляється саме через нову артикуляцію цих трьох вимірів пам’яті. Згаданий мною фільм Буковського артикулює всі три виміри: дівчата-студентки, які дешифрують фонограми, представляють сучасність; існує також драма, яку вони дешифрують, і контекст, який допомагає це все трактувати. Візьмімо інший приклад. Розгорніть Стусові переклади Рільке: невипадково з багатьох віршів Стус вибирає саме той, де поет каже, що даль, простір, обрій подібні до вірша з псалма. Це для Стуса дуже важливо. Можна сказати, що вимір «великої пам’яті» – це також і поетичний вимір. Працюючи в контексті псалмів, поет – якщо, звісно, він свідомий, до якої традиції долучається – відкриває цей вимір нескінченності, який допомагає по-новому поглянути і на травматичну пам’ять, і на сучасну дискусію, яка часто-густо буває вибуховою. Чи стала в нашій частині Європи історична пам’ять елементом тотожності для єврейської та української націй? В європейському і колишньому комуністичному суспільстві була або повна амнезія, або фальсифікація пам’яті. Почати треба з колективної пам’яті. На початку ХХ ст. сталася революція в погляді на це поняття, і спричинив її Моріс Хальб вакс. Він нагадав нашому індивідуалістичному суспільству, що якщо, наприклад, французька, польська, єврейська чи українська дитина опиниться у джунглях на самоті, то вона не матиме національної тотожності. Мову, тотожність, культурні коди набувають у колі спілкування, і саме це коло спілкування треба досліджувати, якщо ми бажаємо зрозуміти, чим є пам’ять. Чому ж навіть сьогодні, 252

Костянтин Сігов майже 100 роками після початку дискусії, наші індивідуалістичні уявлення про пам’ять часто-густо повертаються до некритичної думки, що особиста пам’ять і є пам’яттю історичною? Тоталітарні системи мали ілюзію, що держава зуміє відсунути першоджерела пам’яті (сім’ю та раннє коло друзів) і замінити їх піонерами, комсомольцями і партійцями, котрі сформують пам’ять. Очевидно, що це придумали не радянські ідеологи: ця ідея сягає ще часів Руссо, коли вважалося, що людину має формувати республіканська школа, оскільки батьки не завжди є взірцем Розуму з великої літери. Але ХХ ст. радикалізувало цю ідею: технологія формування пам’яті стала справою партійних і державних інституцій. Амнезія відбувається вже сьогодні. Ми забули, наскільки радикально тоталітарна система намагалася узурпувати першоджерела пам’яті, монополізувати їх. Ми не зауважуємо, що цей соціальний експеримент на дуже широкому історичному матеріалі став можливим, бо було забуто перші виміри колективної пам’яті. Саме тому до них сьогодні повертається, наприклад, Поль Рікер у чудовій книзі «Пам’ять, історія, забуття», де він намагається критично осмислити зв’язок людини із суспільним, колективним, культурним виміром пам’яті. Може викликати конфлікти те, що пам’яті єврейська й українська не збігаються. В українсько-єврейських стосунках є частина нейтральна, і є конфліктна. Наскільки важливими є записи історичної пам’яті для євреїв і українців, і як насправді визначити цю конфліктну складову? Для того, щоб цей допис не став іще одним приводом до конфлікту, не долив, як то кажуть, олії у вогонь, і щоб водночас уникнути ідеалізації і легкої на словах класифікації, дуже важливо розрізняти фізичні, емоційні, ціннісні конфлікти і напругу, яка не конче є конфліктогенною і не завжди є поганою. Наше суспільство ще не звикло до того, що може існувати серйозна принципова незгода. Ми можемо констатувати відсутність консенсусу, але навіть дисенсус може бути позитивним. Думаю, якщо ми приймемо позитивний дисенсус, то на певні речі, які зараз вважаємо конфліктами, зможемо поглянути інакше. Багато непримиренних між собою поглядів не можна звести до конфлік253

Діалоги порозуміння тів, а отже, ми унезалежнимося від нескінченних дурних протистоянь. При цьому слід вирізняти речі, яких не має бути: скажімо, насильства не тільки фізичного, а й словесного, символічного (вся ця історія з карикатурами дала нам добрий приклад символічного насильства: карикатури на ісламські символи, з одного боку, а з іншого – карикатури на Голокост). Якщо ми критично поставимося до таких форм продукування конфліктів, то зможемо по-новому поглянути на різницю. Має бути повага до дисенсусу, до тих ґрунтовних глибоких розбіжностей, які не можна швидко звести до єдиного знаменника, оскільки вони є набутком справжньої, не поверхової, а традиційної культури. Коли моя студентка пригадує, що в бабусиному селі була церква, з іншого боку села – костел, а євреї і поляки жили осібно, то вона описує співіснування чітко розрізнених спільнот, між якими не було взаємодії, але було шанування чужих свят, різних форм відзначення весілля, похорону чи народжень. Думаю, тепер, коли в Україні, чи, мабуть, і в усій Східній Європі важко знайти таке село, слід дуже виважено й дуже уважно артикулювати наше ставлення до культурних відмінностей, аби не викликати конфліктів. Інакше ми недалеко просунемось у практичному розв’язанні питань, які сьогодні виникають навколо культових споруд, свят, календаря, навчання у школі, університеті тощо. До речі, у Франції з цим не змогли впоратися вмирний спосіб. Перед українською школою також постає питання викладання історії, врахування відмінних свят, цінностей і культурних форм. Значною мірою ми є заручниками нашої підозріливості: надто звикли одразу вбачати конфлікт там, де зустрічаються різні переконання. Не так легко одразу розпізнати, де є загроза небезпечних висловів, формул, карикатур, а де, навпаки, можна вшанувати розмаїття і показати відмінність як позитивний творчий чинник, здатний утримати суспільство від нового витка підозри до іншого. Отже, потрібно відроджувати можливість діалогу між незгодними, але уважними один до одного представниками різних культур. Більшість розмов про польсько-єврейські чи польськоукраїнські стосунки починаються з констатації, що конфлікт 254

Костянтин Сігов існує, тож потім дуже важко перейти до пошуків спільного. Сьогодні це менше цікавить дослідників. Відомо, що, всі народи здавна усвідомлюють себе саме через конфлікти, або, навпаки, тісні зв’язки з іншими. Жоден інший спосіб не дає змоги пізнати себе так глибоко. Це дуже старі, ще античні моделі. Найдраматичніші взаємини завжди є метафорою парадоксального шляху до себе. Було б добре, якби в нас не було остраху чи ілюзій, що можливий інший шлях до усвідомлення себе, поза цим складним, несподіваним діалогом з іншими, проте, на превеликий жаль, ці ілюзії в нас є. Ми повторюємо дуже архаїчну індивідуалі стичну концепцію, яка твердить, що і без «нестерпного іншого» ми зможемо спокійно повернутися до себе, розслабитись і відчути смак спілкування із собою. Це – черговий міраж сучасного існування. Погляньмо на християнську частину юдео-християнського діалогу. Ми не маємо єдиної версії ні християнства, ні юдаїзму: навіть у Києві, не кажучи вже про інші великі мегаполіси, присутня безліч різних форм цих релігій (реформовані й не реформовані, модернізовані й не модернізовані, традиційні тощо, тощо). Я зараз готую до видання тексти Ярослава Пелікана, колишнього президента Американської академії наук, почесного доктора найбільших і найкращих університетів світу, лауреата того, що американці називають своєю Нобелівською відзнакою – премії Бібліотеки Конгресу Америки. Коли він видав один із найбільших своїх наукових здобутків – п’ятитомний нарис «Християнська традиція», що охоплює 20 століть історії, – то отримав нагороду від єврейської семінарії. Надаючи йому цю почесну відзнаку у 1991 р., юдейська богословська семінарія Америки зазначила, що дослідник з першого ж тому продемонстрував: не усвідомлюючи, наскільки важливою була драма єврейської традиції для християн її єретиків, європейці стали жертвою амнезії, а оскільки ця схизма лишилася неосмисленою, то ми погано розуміємо й пізніші розділення між католиками і православними, католиками й протестантами, між різними гілками протестантизму. Адже всі вони тісно пов’язанітим першим поділом, який відбувся в перші століття після зруйнування храму в Єрусалимі. 255

Діалоги порозуміння На врученні нагороди пролунало: «Ви вказали нам, що великі релігійні традиції протягом століть постійно оновлюються, і є віч но змінною інтерпретацією вічно незмінних текстів». Ці тексти – псалми чи книги Мойсея – відкриті для кожного сучасного читача, зокрема, й невіруючого. Сьогодні вони, як ніколи, відкриті до інтерпретації, перекладені мовами, якими раніше перекладів не робили: людство справді може прочитати ці юдео-християнські джерела з поглядів інших культур. І одним із важливих доказів нашої свободи є те, що дуже важливу роль у перепрочитанні цих текстів відіграли науковці, які від них відштовхувалися. Наприклад, ані юдеї, ані християни сьогодні вже не звертаються до Біблії за моделлю всесвіту, законами фізики чи астрономії – від цього їх звільнила сучасна наука. Хоча, очевидно, протягом багатьох століть точилися дискусії навколо перших книг Мойсея, де описано створення світу, і щодо того, що, умовно кажучи, метафори з Книги Йова чи Книги Єремії не треба наївно протиставляти моделі Ньютона або Ейнштейна. Треба брати до уваги, що є носії й інших вірувань. Отже, це новий етап, і я думаю, цікаво простежити розгортання цього діалогу. У відповідь на цей жест американської юдейської семінарії Пелікан написав книгу «Кому ж належить Біблія?»*. Вона починається з розповіді про те, як єврейка, католичка і протестантка йдуть до книгарні перед святом, котре одні називають Пейсах, а інші – Паскою, Великоднем, купувати подарунки своїм дітям. Шукаючи Біблію в американській книгарні, вони мають справу з різними текстами: єврейською Біблією і розмаїтими християнськими (у католицьких виданнях є книги, які є апокрифами для протестантів тощо), у перекладах різних періодів, себто в різних тлумаченнях. За 5–6 хвилин вибору подарунку жінкам потрібно ідентифікувати традиції, розбіжності і співвідношення між ними, внаслідок чого виникає велике питання: «Whose Bible Is It?» Очевидно, у фіналі книги Пелікан відповідає, що Книга належить усім, а не лише представникам цих традицій, оскільки це слово Бога, а не людей. Найцікавіше було би поглянути, на який спосіб його намагаються передати мовою людей, як саме нескінченність входить у наші ко* Пелікан Ярослав. Кому ж належить Біблія? / Пер з англ. – К.: Дух і

літера, 2011.

256

Костянтин Сігов роткі, часто дуже обмежені і затерті висловлювання. Новий діалог є важливим саме тому, що не всі слова можуть бути сказані нами як представниками конкретної традиції, генерації чи культури. Хто є учасником цього діалогу? І які в нього є складові, крім інтерпретації текстів? Сучасна культура є певним розвитком цього діалогу, який почався перед Голокостом. Коли у 1920-ті рр. Мартін Бубер створював один з найкращих у ХХ столітті перекладів єврейської БібліїТанаху німецькою, він, очевидно, працював у зовсім іншому контексті. Крім того, Біблію вивчали протестанти та інші християни всієї Європи. Цікаво було б дослідити, що відбувалося в Радянському Союзі в ті роки, коли працювали Бубер, Розенцвайг, Карл Барт та інші найбільші богослови ХХ століття. Біблія в Союзі була заборонена, тож до самого кінця 1980-х рр. лишалася найбільшим дефіцитом на чорному книжковому ринку. В середині 1980-х рр. я не зумів знайти текст у Києві – його просто неможливо було купити, тож я привіз додому Біблію тільки після того, як відвідав Чехословаччину. Зміна відбулася допіру в 1988 р., коли у зв’язку зі святкуванням тисячоліття хрещення Київської Русі знову з’явилися друковані Біблії із Заходу. Отже, протягом 70 років насильницьки уривали будь-яке глибоке знання чи розмовипро Біблію; було б історично несправедливо не згадати цей контекст. До речі, цей чинник також спонукав Пелікана написати у 1990ті рр. у США свою книгу. Він пригадує, як його польська тітка Ванда Бразлова, приїхавши у 1930-ті рр. з Радянського Союзу до США, прямо спитала його з помітним слов’янським акцентом: «А що ти думаєш про Біблію?». Дослідник указує в передмові, що, власне, останню книгу написав саме для того, щоб відповісти тіточці Ванді. Подякуймо їй за те, що виїхала з Радянського Союзу вчасно і змогла донести це питання з атеїстичної параноїдальної імперії. Отже, атеїстична спадщина й пов’язані з нею соціальні та культурні реалії створюють важливий контекст для нашої розмови. На відміну від Варшави чи Кракова, в сучасних університетах Києва немає жодного теологічного факультету чи кафедри. Наші фахівці продовжують навчатися і захищати дисертації на Заході, часто лишаються там працювати. Існує потреба створити той культурний, науковий контекст, в якому діалог юдейської та християнської тра257

Діалоги порозуміння дицій зміг би відбуватися на тому рівні, на якому він відбувається між Єльським університетом і Юдейською семінарією Америки. Я думаю, що репрезентація на інституційному рівні – це справа тих двох поколінь, які сьогодні починають викладати в університетах або закінчують в них навчання. В Україні немає й факультетів юдаїки? Навіть такий авангардний університет, як Києво-Могилянська академія, не кажучи вже про Університет Шевченка, поки що не мають відповідного факультету чи кафедри. Навіть в Одесі, одному з найбільш єврейських міст нашої країни, ці дослідження ще не інтегровані до університетського життя. Я хотіла би поговорити з Вами про видавництво «Дух і літера». Чи в середовищі «Духу і літери» українська та єврейська сторони однаково представлені? Видавництво представляє книжки не лише про єврейську тотожність, культуру і пам’ять, а й про українську, є також багато текстів про юдеохристиянський діалог. Як Вам вдалося створити таке середо вище? Чи є, на Вашу думку, в Україні інші кола, де єврейську культуру також вивчають нарівні з українською, україномовною культурою? Перед тим, як перейти до ширшого контексту, я б хотів сказати, що стимулом до праці над такими складними і часто болючими темами стала наша особиста дружба з Леонідом Фінбергом, з яким ми обговорювали найважливіші публікації. Тривалі роки близького спілкування дали нам змогу поглянути по-новому на багато проблем, які окремо для кожного з нас ще не були ясними і прозорими. Отже, спільне відкриття творчих можливостей, нових, заборонених або забутих текстів привернуло увагу широкого кола талановитих людей. Ці люди нам дуже багато дали. Скажімо, пан Леонід багато років наполегливо спонукав Вадима Скуратівського до написання книги про реальні, а не міфологізовані джерела «Протоколів сіонських мудреців» та історію цієї фальсифікації. Можливо, Вадим Скуратівський і без цих домагань написав би цю книгу, проте не буде помилкою сказати, що вона набула нинішньої форми саме завдяки наполегливій уважній роботі співтова риства. 258

Костянтин Сігов Крім того, очевидно, ми намагалися відкрити іншим очі на те, чого вони не знали. В цьому був творчий азарт, який виникає, коли раптом піднімаєшся на дуже велику висоту можливостей. Ми подолали певні бар’єри: ми добре знали, скільки важливих тем і текстів були заборонені, а зустрілися і почали працювати саме в ту мить, коли стало можливим це розділити один з одним і з суспільством. Три томи Ханни Арендт стали важливою подією саме тому, що раніше ці тексти не перекладали українською. Ми видали переклади з англійської найважливіших авторів, які намагалися осмислити відновлення Європи після Катастрофи, витоки тоталітаризму чи антисемітизму. Скажімо, я знайомив пана Леоніда з надзвичайно для нього цікавими текстами геніальної Сімону Вейль, а пан Леонід відкривав мені – багатьох авторів, про яких я не знав (скажімо, Редліх чи Кагане). Щедрий урожай нашого спілкування засвідчує, наскільки плідним на макрорівні може бути діалог несхожих традицій, культур і мов. Цьому ж нас навчали і автори з широкого світу. Поль Рикер кілька разів приїздив на наше запрошення і став почесним доктором Києво-Могилянської академії. І в лекціях, і у приватному спілкуванні він постійно пояснював, чому для нього настільки важливим є юдео-християнський діалог і знайомство з філософією Левінаса. Ми одразу ж почали перекладати книгу Левінаса «Між нами: Дослідження думки-про-іншого». Створивши інтелектуальний максимум ксенології ХХ ст., він запропонував потужне філософське знаряддя для осмислення цих феноменів не тільки на поверховому емоційному рівні, а й на рівні найглибшого підґрунтя європейської культури. До речі, коли мені пощастило завітати до Левінаса додому, вінзапросив мене до цікавої наступної бесіди: щосуботи він тлумачив Тору. А пан Леонід Фінберг запросив мене до літака і повіз до Єрусалима. Напевно, кількість пасажирів Фінбергового літака перевищує можливості всіх на світі «Боїнгів»: отже, йдеться радше про щось, подібне до ковчега.

259

Діалоги порозуміння і оглядач з питань бізнесу і культури) ізраїльської газети «Вести». 2000 р. вийшло його тритомне «Избранное» у Харкові (видавництво «Фоліо») і нове дослідження – «Суд над Иисусом. Еврейские версии и гипотезы», видано у Москві (видавництво «Даат-Знание»). У 2003 р. там само вийшла нова науково-популярна книжка про філософа і теоретика історії Ханну Арендт – «Ханна Арендт судит XX век» тощо. Яковенко Наталя Миколаївна (16 жовтня 1942) – доктор історичних наук, професор та завідувачка кафедри історії Університету «КиєвоМогилянська академія». Народилася у с. Апрелівка, Бобринецького району, Кіровоградської області. 1967 р. закінчила класичне відділення факультету іноземних мов Львівського університету. В 1970-1981 рр. – старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву України. У 1981–1987 рр. – викладачка Київського університету. 1987–1991 рр. – старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ. 1991–1995 рр. – завідувачка відділу Інституту української археографії і джерелознавства НАН України. З 1994 р. – доктор історичних наук, з 1995 р. – провідний науковий працівник НАНУ, водночас з 1992 р. – професор Університету «Києво-Могилянська академія». Авторка понад 330 праць, з яких основні: «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття: Волинь і Центральна Україна. Вид. 2-ге, переглянуте і виправлене. (К.: «Критика», 2008. 470 с.; 1-е вид.: К.: «Наукова думка», 1993); Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Вид. 2-е, перероблене та розширене. (К.: «Критика», 2005. 582 с.; 1-е вид. «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIIІ століття». К.: «Ґенеза», 1997); «Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст.» (К.: «Критика», 2002); «Вступ до історії = An Introduction to History» (К.: «Критика», 2007). Співзасновник і головний редактор щорічників «Український гуманітарний огляд» (вип. 1-15) та «Київська Академія» (вип. 1-8).

ЗМІСТ Іза Хруслінська i Петро Тима Передмова ......................................................... 3 Співбесідники: Ярослав Грицак ................................................................................................. 7 Жанна Ковба .................................................................................................... 23 Наталя Яковенко ............................................................................................ 58 Владислав Гриневич .................................................................................... 66 Мирослав Маринович ................................................................................... 78 Євген Сверстюк ............................................................................................ 91 Іван Дзюба ........................................................................................................ 99 Михайло Хейфец ........................................................................................... 114 Йосиф Зісельс ................................................................................................ 130 Ар’є Вудка ..................................................................................................... 148 Семен Глузман ............................................................................................. 162 Петро Потічний ........................................................................................... 175 Євген Стахів .................................................................................................. 183 Шимон Редліх .............................................................................................. 193 Микола Рябчук ............................................................................................ 200 Тарас Возняк ................................................................................................ 219 Леонід Фінберг ............................................................................................ 236 Костянтин Сігов ......................................................................................... 251 Вахтанг Кіпіані ............................................................................................ 260 Віталій Портников ....................................................................................... 282 Катерина Малахова ..................................................................................... 297 Григорій Казовський ................................................................................... 306 Біографії учасників діалогу .............................................................................. 313

326

З питань замовлення та придбання літератури звертатися за адресою:

Видавництво «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» Національний університет «Києво-Могилянська академія» вул. Волоська, 8/5, кімн. 210, Київ 70, Україна, 04070 Тел./факс: +38(044) 425-60-20 Сайт: http://duh-i-litera.com E-mail: litera@ukma.kiev.ua Надаємо послуги: «Книга – поштою»