Жан Ваньє "Дорога додому" by Duh Litera

Жан Ваньє

Дорога додому Віднайдення нашої спільної людської сутності опріч наших відмінностей

Київ

Jean Vanier

Our Journey Home Rediscovering a common humanity beyond our differences First published in France as Toute personne est une histoire sacrĂŠe Translated by Maggie Parham

Hodder & Stoughton

LONDON SYDNEY AUCKLAND

Жан Ваньє

Дорога додому Віднайдення нашої спільної людської сутності опріч наших відмінностей Вперше видано у Франції: Toute personne est une histoire sacrée (Кожна людина - це священна історія) Переклад з англійської Ганни Косів

ДУХ I ЛIТЕРА

УДК 27-185 В176 «Дорога додому» – це роздуми Жана Ваньє про те, що означає бути людиною, поза межами бар’єрів, які розділяють сильних і слабких, раси і національності, багатих і бідних. У своїй праці з розумово неповносправними чоловіками й жінками він зіткнувся зі світом невимовних страждань. Проте Жан Ваньє також розгледів в цих людях надзвичайні риси тих, хто повинен відіграти особливу роль у зціленні сердець та усуненні бар’єрів, які розділяють і знищують. Повернення додому – це подорож туди, де ми в безпеці, де слабкість і біль визнають і приймають. Вперше опубліковано: Jean Vanier. Toute personne est une histoire sacrée. – Paris: Librairie PLON, 1994 12, avenue d’Italie, 75013 Paris – France © Librairie PLON, 1994 Переклад здійснено за виданням: Jean Vanier. Our Journey Home. Rediscovering a common humanity beyond our differences. – London, Sydney, Auckland: Hodder & Stoughton, 1997. – 251 p. ІSBN 0 340 66143 7

В176

Жан Ваньє. Дорога додому. Віднайдення нашої спільної людської сутності опріч наших відмінностей. Пер. з англ. – Київ: ДУХ I ЛIТЕРА, 2015. – 280 с. ISBN 978-966-378-387-1 Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Переклад: Ганна Косів Літературна редакція та коректура: Наталія Анікєєнко Художнє оформлення: Ірина Пастернак Комп’ютерне макетування: Вячеслав Горшков

Книга видана завдяки щедрій пожертві «Реновабіс»

ISBN 978-966-378-387-1

Центр духовної підтримки осіб з особливими потребами Український католицький університет

ЗМІСТ Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 I Мури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 II Сопричастя і зраненість . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49 1. Прагнення сопричастя. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49 2. Походження ран. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68 3. Труднощі у стосунках. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 III Етапи життя. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101 1. Дитинство: час довіри. . . . . . . . . . . . . . . . . . 101 2. Юність: вік пошуку, великодушності, ідеалізму. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112 3. Дорослість: час осілості, плодотворності й відповідальності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122 4. Старість: час спокою і втрат. . . . . . . . . . . . . 143 IV Людське зростання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159 V Людське середовище . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197 VI Обираючи мир. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 227

Вступ Вже понад тридцять років я живу в Лярші з чоловіками й жінками, які мають розумову неповносправність. До того я був морським офіцером і професором філософії. Історія з Ляршем почалася 1963 року, коли один домініканський священик, о. Тома Філіп, запросив мене відвідати Тролі-Брей, невелике село біля Комп’єню, близько сто кілометрів на північ від Парижа. Він хотів, щоб я зустрівся з його новими знайомими – людьми з розумовою неповносправністю, які жили в будинку, де він був капеланом. Я приїхав з почуттям остраху та невпевненості й зустрівся з цими чоловіками, які були дуже слабкими і безсилими. Нещасні випадки й хвороби завдали їм чимало болю і страждань, але ще більшого болю заподіювали їм зневага та відторгнення. Ці відвідини зворушили мене до глибини душі. Кожен з цих чоловіків, яких я тут зустрів, здавалося, прагнув дружби і любові; кожен горнувся до мене, запитуючи словами чи жестами: «Ти мене любиш? Ти хочеш зі мною дружити?». І кожен з них вимагав відповіді через своє зранене і розбите тіло: «Чому? Чому я такий? Чому мої батьки мене не хочуть? Чому я не можу бути таким, як мої брати і сестри, які мають власні сім’ї?».

Жан Ваньє. Дорога додому

Ця перша зустріч привела мене до світу страждань, про який я раніше нічого не знав. Зворушений питаннями, що їх переді мною ставили ці чоловіки, я почав відвідувати психіатричні лікарні та заклади. Також я зустрічався з батьками, чиї діти мали розумову неповносправність, і поступово відкрив для себе їхні важкі страждання і величезний масштаб проблеми. Коли я відвідував психіатричні лікарні, то часто бачив, як сотні чоловіків і жінок безцільно тинялися цілими днями. На їхніх обличчях був відчай, але їхні очі починали світитися, коли до них ставилися як до людей. Все це цілком змінило моє життя. У психіатричному закладі біля Парижа я зустрів двох чоловіків з розумовою неповносправністю, Рафаеля Сімі та Філіпа Се. Рафаель перехворів у молодості менінгітом, а тому майже не міг говорити і вільно пересуватися. Філіп міг говорити, але через енцефаліт одна його рука й одна нога були паралізовані. Після смерті батьків, не питаючись їхньої думки, обидвох чоловіків помістили в цей заклад. Моїм першим кроком була купівля маленького і доволі ветхого будиночка в Тролі, а тоді, отримавши необхідні дозволи від місцевої влади, я запросив Рафаеля і Філіпа жити разом. Таким чином, у серпні 1964 року народився Лярш. Ми жили разом. Ми все робили разом: варили їсти, прибирали, поралися в саду, ходили на прогулянки. Поступово я почав усвідомлювати, як глибоко страждали ці чоловіки, особливо від болю, якого вони зазнавали, оскільки у батьків і оточення вони викликали розчарування, бо їх ніколи не цінували і не вважали за людей. Я почав розуміти, що найбільше вони прагнули

ВСТУП

мати друзів і жити, наскільки це можливо, так само, як і інші люди. До них всюди ставилися з упередженням. Хтось уникав їх, хтось жалів. Найчастіше люди ставилися до них із зневагою. Великий мур відділяв їх від тих, до кого ми застосовуємо цей жахливий термін: «нормальні люди». Я прийшов до усвідомлення, що перебуваю під впливом цілої купи упереджень: я недостатньо слухав Рафаеля і Філіпа. І крок за кроком почав розуміти, що мушу більше шанувати їхню свободу і дозволити їм робити вибір. Я назвав спільноту Ляршем (з франц. l’Arche – Ковчег) на честь Ноєвого Ковчегу, що врятував людство від потопу. Спільнота Ляршу хоче дати притулок людям з розумовою неповносправністю, які дуже швидко можуть потонути у водах нашого конкурентного суспільства. Моя дружба з Рафаелем і Філіпом поглибилася. Ми були щасливі разом. У нас був час на спілкування, на справжні святкування. Ритм життя був простим. Ми спільно робили всю хатню роботу, разом поралися в саду (а згодом у майстернях), а наші спільні трапези були сповнені радості. Ми разом веселилися і відпочивали, а також молилися. Щодо мене, то Рафаель і Філіп були не стільки чоловіками з розумовою неповносправністю, як друзями. Мені було добре з ними, і гадаю, їм було добре зі мною. Згодом до нас приєдналися інші. Ми змогли запросити більше людей з розумовою неповносправністю. Лярш почав розростатися. Сьогодні нас понад чотириста у цій першій спільноті: двісті людей з неповносправністю і двісті асистентів. Ми мешкаємо приблизно в двадцяти будиночках, які простягаються через п’ять сіл. Працюємо на

Жан Ваньє. Дорога додому

городі й у майстернях. Приблизно двадцять осіб з розумовою неповносправністю живуть зі своїми сім’ями і приходять до нас на роботу. Деякі асистенти неодружені, деякі одружені. Майже половина з них перебувають у Лярші постійно; інші приходять сюди на певний період – від трьох місяців до трьох років. Із цієї першої спільноти в Тролі постало понад сто інших спільнот Ляршу. Вони розкидані по двадцяти шести країнах на кожному з п’яти континентів. Усі ми дотримуємося тієї самої Хартії, що визначає нашу мету, наш дух, основи нашого спільнотного життя. Люди з неповносправністю та асистенти живуть разом у будиночках, інтегрованих у життя села або міста. Ми формуємо новий тип сім’ї чи спільноти, де сильніші допомагають слабшим, а слабші допомагають сильнішим. У 1971 році сформувалися перші спільноти «Віри і Світла». Марі-Елен Матьє разом зі мною та нашими друзями організувала міжнародну прощу до Люрду для людей з розумовою неповносправністю, їхніх батьків і приятелів. Загалом з’їхалося дванадцять тисяч прочан. Це був час величезної радості для всіх нас, але передовсім для багатьох батьків, які страждали від того, що їхні сини чи дочки були виключені із суспільства. З цієї прощі народилася «Віра і Світло». Сьогодні налічується понад тисяча триста спільнот «Віри і Світла» в сімдесяти країнах. До кожної входить близько тридцять осіб: люди з неповносправністю, їхні сім’ї та приятелі. Члени цих спільнот не живуть разом, але вони регулярно зустрічаються, принаймні раз на місяць, щоб поділитися своїми терпіннями і радістю, разом святкувати і молитися. Кожна у свій спосіб, спільноти Ляршу та «Віри і Світла» зосереджені на

ВСТУП

особі з неповносправністю, яку трактують у повноті її людської природи і яка здатна не лише одержувати щось від інших, а й також давати їм. І ось ми прийшли до парадоксу Ляршу та «Віри і Світла» – парадоксу, який знаходиться в осерді цієї книжки. Люди з розумовою неповносправністю, такі обмежені фізично й інтелектуально, є часто обдарованішими від інших, коли йдеться про справи серця і стосунків. У таємничий спосіб вони можуть привести нас до дому наших сердець. Їхні інтелектуальні вади зрівноважуються особливою відкритістю і довірою до інших. Певні соціальні умовності та уявлення щодо того, що є важливим, для них нічого не означають. Вони живуть ближче до того, що справді має сенс. У нашому конкурентному суспільстві, яке занадто акцентує на владі й силі, вони програють у кожному змаганні. Але через свою спраглість, свій дар дружби і сопричастя слабкі члени суспільства можуть зворушити і преобразити сильних, якщо тільки ті готові їх почути. У нашому розрізненому, часто розбитому суспільстві, у наших містах, возведених зі сталі і скла, і самотності, неповносправні особи можуть відігравати роль цементу, який в’яже людей докупи. Це їхня роль у суспільстві. Їм має бути відведена особлива місія у зціленні сердець та поваленні бар’єрів, що розділяють людей одне від одного і не дають їм жити щасливо, гуманно. Я назвав цю книжку «Дорога додому», бо переконаний, що на нас, людей, чигає небезпека пожертвувати гуманністю і солідарністю заради якихось досягнень. Це завжди вело людство до постійної конкуренції і воєн. Ми всі ведемо боротьбу, щоб бути переможцями. Але тепер війна стала надто небезпечною,

Жан Ваньє. Дорога додому

і тепер ми, як ніколи раніше, болісно усвідомлюємо все, що є розбитим у нашому світі. Щоб зберегти нашу планету, щоб зберегти людство, хіба не слід опуститися знову на землю? Не лише віднайти прекрасну гармонію нашої планети, а й також дім нашого єства, дім наших сердець. Дім – це там, де ми в безпеці. Тут уже не стоїть питання конкуренції, бо дім – це місце сопричастя. Повернення додому – це подорож до осердя того, ким ми є, місця, де ми можемо бути самими собою і прийняти реальність нашої краси і нашого болю. Через це прийняття самих себе ми можемо прийняти інших такими, як вони є, і ми можемо побачити нашу спільну людську природу. Що ж до мене, то неповносправні особи привели і продовжують вести мене до себе самого додому, до всього, що є розбитим у мені. І з цього розвинулося краще прийняття інших такими, як вони є, з усіма їхніми ранами. Через спільноту, структуру людей, вони допомагають мені зрозуміти, що люди можуть бути «вдома» один з одним. Хіба це не подорож для всіх нас, які якимось чином заблукали? Якщо ми справді хочемо зрозуміти важливу і парадоксальну роль людей з неповносправністю, то мені видається, що потрібно мати якийсь досвід. Не досить слів і теорій. Речі, що їх я пропоную, можуть здаватися наївними, утопічними; може навіть здаватися, що я намагаюся знайти пояснення складному життю, знайти сенс там, де його нема. Але це не лише слова. Я це знаю з власного досвіду, я цим живу. Я не хочу сказати, що життя в Лярші є легким і однозначним. Зовсім ні! Воно деколи суворе і вимогливе. Ми не повинні ідеалізувати людей з розумовою

ВСТУП

неповносправністю. Деякі з них стали жертвами такої шаленої зневаги і насильства, накопичуваних усередині себе, що в них може статися вибух насильства, коли вони тільки приходять жити в спільноту Ляршу. Деякі особи з розумовою неповносправністю так і не зможуть позбутися злоби і депресії до кінця свого життя. У Лярші є моменти піднесення, але є також моменти великого болю і страждань. Утім, для людей, які живуть з ними, є і позитивний бік цих труднощів. Вони виявляють наші обмеження, наші вразливі місця, нашу потребу підтримки і розуміння, нашу сліпоту, наші твердині, всі ті речі, що ми ховаємо від себе та від інших до приходу в Лярш. Коли ви живете життям доволі інтенсивних стосунків, у спільноті, ви швидко відкриваєте для себе, ким ви є. Неможливо нічого приховати. Якщо в серці кожної людини є прагнення до сопричастя і дружби, то там також є глибокі рани, страхи й цілий світ темряви, який управляє нашим життям у прихований спосіб. Мені видається, що пізнання цього темного боку, а відтак його прийняття, є першим кроком до правдивого самопізнання. У Лярші ми прагнемо повернути неповносправним особам їхню власну особливу людськість, ту людську природу, яку так успішно в них украли. Для того, щоб це зробити, необхідно створити теплу родинну атмосферу, в якій люди можуть розвиватися відповідно до свого потенціалу, жити якомога щасливіше і стати справді самими собою. Це так, ніби в Лярші вони можуть віднайти свою дорогу додому. Якщо люди приходять до нас з глибокими розладами, їм потрібна підтримка психологів і психіатрів. Від самих початків Ляршу я знайшов компетентних

Жан Ваньє. Дорога додому

чоловіків і жінок, які допомогли мені зрозуміти потреби неповносправних осіб. На власному досвіді я здобув доволі багато знань з психології та психопатології. Все це відкрило для мене нові горизонти. Отець Тома Філіп, священик, який уперше запросив мене до Тролі 1963 року, залишався в осерді Ляршу двадцять вісім років. Він був наче ніжний і ласкавий представник Бога серед нас, сповнений співчуття до всіх членів спільноти, насамперед до тих, хто були найслабшими і найбільше страждали. Він був близьким кожному з нас, і духовним наставником для багатьох. Професор богослов’я і філософії з багаторічним стажем, він зумів осягнути всю правду слів св. Павла: «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, – і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було» (1 Кор. 1:27–28). Люди з розумовою неповносправністю, які, як правило, не вміють абстрактно мислити, часто краще вміють приймати інших. Менш конкурентні, вони краще вміють творити сопричастя. О. Тома відразу побачив, що ця прихована здатність робила їх відкритішими до прийняття присутності Бога любові. Життя в Лярші завжди було для мене глибоким досвідом у людському і духовному плані. Завдяки йому я зрозумів, яким чином Євангеліє є справді доброю новиною для убогих і яким чином психологія та психіатрія можуть допомогти людям у скрутних ситуаціях віднайти рівновагу, особливо коли вони живуть у справді гуманному середовищі. Особи з розумовою неповносправністю привели мене до величезної радості сопричастя, але разом з тим і нестерпного болю, страхів, що виринають, щойно ми

ВСТУП

дозволяємо нашим бар’єрам впасти і стаємо вразливими до інших. Вони привели мене до відкриття того, наскільки сильно я потребую Ісуса. Моя подорож все ще триває крізь ніжність і біль до повноти та єдності з іншими та з Богом. З 1980 року я перестав бути провідником спільноти; моя роль змінилася. Я і далі живу в будиночку разом з неповносправними особами, але тепер багато часу присвячую супроводу асистентів, вислуховую їх, допомагаю зрозуміти суть усього того, що вони переживають. Якщо я і не прочитав багато книжок з психології, то здобував знання слухаючи інших. Моє розуміння людини, її покликання зростати, щоб цілковито стати самим собою і подолати свої страхи, розвинулося через це слухання. Я так само допомагаю Ляршеві та «Вірі і Світлу» засновувати нові спільноти і зростати в зрілості у різних країнах світу, особливо в найбідніших. Для багатьох людей бачення, що надихає ці спільноти, є абсолютно новим. Батьки дітей з неповносправністю часто дуже дивуються з того, що життя їхньої дочки чи сина має сенс, що вона чи він має своє місце в суспільстві і може щось дати іншим. Мені пощастило, бо я мав змогу познайомитися з великою кількістю культур та різних релігій і бачити красу кожної з них. Усе це допомогло мені зрозуміти суть нашої спільної людської природи, а також цінність кожної конкретної людини. Я учень Христа і намагаюся жити світлом Євангелія. Я народився в католицькій родині і черпаю поживу там, де моє коріння. Я люблю свою Церкву. Я, звичайно, свідомий того, що вона має свої недоліки так само, як і люди, які до неї належать. Іти за Ісусом в

Жан Ваньє. Дорога додому

істинний спосіб складно. Але через життя в спільнотах Ляршу та «Віри і Світла» я так само відкрив красу і правду, відображену в Ісусових учнях, які є членами інших християнських Церков, і в людях, які належать до інших релігій чи які взагалі не сповідують ніякої релігії. У цій книжці я би хотів поділитися тими базовими речами, яких дійшов з часу створення Ляршу. Це книжка з антропології, про те, що значить бути людиною. Бо всі ми є частинкою людської спільноти, незалежно від нашої культури чи віри, наших обдарувань чи неповносправностей. Я хочу написати саме про цю спільну людську природу, не з теоретичної точки зору, а з власного досвіду останніх тридцяти років. Студіювання праць Арістотеля допомогло мені впорядкувати свої думки і відрізнити справді важливе від другорядного. Арістотель любив усе, що стосувалося людини. Він спонукав мене звертати увагу передовсім не на ідеї, а на реальність і досвід. Але я не погоджуюся з Арістотелем стосовно певних аспектів антропології, зокрема, з його визначенням людини як «раціональної тварини» – визначенням, яке виключає розумово неповносправних з категорії людей. Я би радше дав визначення людині, як «такій, що здатна любити». О. Тома був не лише моїм духовним наставником, він був також моїм інтелектуальним учителем. Він був вихований на вченні св. Томи Аквінського, але так само ставився з пошаною до гуманітарних наук. Двоє психіатрів, др. Томпсон і др. Прео, відкрили йому очі на вкрай важливу роль стосунків між мамою і дитиною у розвитку емоційного життя людини. Отець Тома вважав цей стосунок, на якому базується наша здат-

ВСТУП

ність формувати інші стосунки, основним для розуміння життя віри і духовності. Таким чином, він допоміг мені поставити сопричастя в центр моїх міркувань про людину. Зараз я наближаюся до старості, останнього етапу мого життя. Ця книга – радше роздуми, а не автобіографія. Якби я мав написати автобіографію – подати своє життя в хронологічному порядку, описуючи речі, що трапилися зі мною, і людей, яких я зустрів, – я б не зміг пояснити мету і сенс свого життя. Я волію написати, дуже просто, про те, чого навчило мене життя й у що я вірю, а також про свою власну дорогу додому. Сподіваюся, що таким чином я зможу допомогти тим, хто шукає, тим, хто страждає, і тим, хто прагне любити.

І МУРИ Коли я вперше зустрів осіб з розумовою неповносправністю, то дійшов переконання, що суспільство керується мурами – мурами, які ізолюють людей, мурами, які не дають людям зустрічатися і спілкуватися. Перші мури, з якими я стикнувся, були мури психіатричних лікарень і закладів. І Рафаель, і Філіп були заховані за широкими мурами. Я запросив їх поселитися зі мною в маленькому будиночку в селі Тролі і назвав його Ляршем. Вікна будинку виходили прямо на дорогу, там не було навіть городчика чи паркана, який би відгороджував нас від перехожих. У одних мешканців села Рафаель і Філіп викликали страх, в інших – нездоровий жаль. Деколи люди мені говорили про те, який я «надзвичайний», бо присвятив життя «таким» людям. Що більше зростала моя дружба з цими двома чоловіками, то більше болю завдавали мені такі міркування і таке ставлення. Поступово я зрозумів, наскільки наше суспільство відкидає чоловіків і жінок з розумовою неповносправністю, трактуючи їх як помилку природи, як напівлюдей. Існував ніби якийсь психологічний бар’єр, коли йшлося про те, аби їх трактувати як людей. Деколи я зауважував ці бар’єри в собі, коли не слухав уважно те, що говорили Рафаель і Філіп.

Жан Ваньє. Дорога додому

У 1964 році, коли був створений Лярш, все ще було багато осіб з розумовою неповносправністю, яких батьки ховали по хатах. Навіть сусіди не знали про їхнє існування. Одного разу я наштовхнувся на підлітка, який був прив’язаний ланцюгом у гаражі на фермі. Багато хто з них був закритий вдома, в психіатричних лікарнях, злиденних закладах. У багатьох лікарнях я бачив палати, вщерть переповнені чоловіками і жінками, до яких ставилися і про яких говорили так, ніби вони – овочі. Мури оточували не лише неповносправних осіб, а й їхніх батьків, які почувалися винними чи навіть покараними Богом. Багато почувалися вилученими з церкви через свою дитину, яка надто сильно шуміла і зривала богослужіння. В ті роки людям з розумовою неповносправністю не дозволяли приймати Святе Причастя. Їх часто називали розумово відсталими. Вони були частиною іншого світу, світу без людської гідності, світу нездар. Якось до мого дому прийшов один батько провідати свого сина. Посеред обіду хтось сказав про нього і його сина: «У вас однакові очі». На що батько, підприємець, агресивно відреагував: «Ні, в нього такі очі, як у його матері». Насправді ж він говорив: «Між моїм сином і мною немає нічого спільного». Ця брутальна репліка, спонтанна і блискавична, глибоко образила його сина, і тільки-но закінчилася трапеза, він вибіг з кімнати. Батько запитав мене, куди він пішов. Він не зрозумів, наскільки глибоко образив свого сина. Думаю, він був переконаний, що навчився його приймати, але, по суті, він і далі був глибоко зранений через те, що мав сина з розумовою неповносправністю. Він не зумів його прийняти і соромився його.

I. МУРИ

Ще якось до мене на розмову прийшов сумний, хоча й цілком «нормальний», чоловік. Він сидів у моєму кабінеті і розповідав мені про свої тяжкі поневіряння вдома, на роботі, про фінансові труднощі. Хтось постукав до мене в двері, і не встиг я відповісти, як у кімнату вбіг Жан-Клод. Хтось сказав би про нього, що він даун, а хтось – що він має синдром Дауна. Для нас він просто Жан-Клод. Він безтурботний, щасливий, життєрадісний чоловік (навіть якщо й не дуже любить працювати!). Він взяв мене за руку і сказав: «Добрий день». Тоді він узяв за руку «пана Нормального» і також сказав: «Добрий день», а тоді вибіг з кімнати, сміючись. Тоді «пан Нормальний» повернувся до мене і сказав: «Як сумно бачити таких людей!». Насправді сумним було те, що «пан Нормальний» був засліплений своїми упередженнями і своїм власним нещастям. Здається, він був не здатний побачити красу, сміх і радість Жан-Клода. Між ними був ніби якийсь психологічний бар’єр. Зрозуміло, що деякі культури більш відкриті до тих, хто є слабким. Але я бачив також інші, сповнені презирства до своїх слабших членів: люди насміхаються, чинять насильство, відкидають і жорстоко з ними поводяться; вони остерігаються їх або інколи просто залишають їх помирати. Я бачив жахливі будинки зі щурами, де напівголі чоловіки і жінки ходили кругами, вони мали такий вигляд, немов помирають від смутку. Деякі заклади заховані на великих відстанях від найближчих міст, а тому практично недоступні для сімей, чиї родичі живуть у них. Існують мури, за якими суспільство ховає тих, кого вважає небажаним. У психіатричних закладах я бачив кімнати на замку, де

Жан Ваньє. Дорога додому

понад тридцять абсолютно голих чоловіків просто чекали своєї смерті. Люди з розумовою неповносправністю, особливо глибоко неповносправні, є серед найбільш відкинутих членів нашого суспільства. Нещодавно французький уряд прийняв закон, який забороняє дискримінацію людей з розумовою неповносправністю. Це добрий крок. Але Франція так само ввела закон, за яким дозволяється робити аборт на будь-якому етапі вагітності, якщо в дитини виявили якусь форму неповносправності. Для інших дітей аборт можна робити лише протягом перших п’ятнадцяти тижнів після зачаття. У школі, якщо дитина хоче образити однокласника, вона називає його дауном або дебілом. Більшість молодих жінок не допускають навіть думки про те, що можуть носити в утробі «монстра» (у Франції цим словом часто називають людей з неповносправністю), і наполягають, що якщо з ними таке й трапиться, вони зроблять аборт. Незважаючи на той факт, що деякі молоді люди насправді стають на їх захист, я бачу, що серед багатьох інших відкинення людей з неповносправністю тільки зростає. Можливо, сьогодні є більше прийняття людей з неповносправністю, але існує і більше насильства стосовно них. У деяких країнах ми є свідками створення спеціалізованих шкіл або іноді інтегрованих шкіл і майстерень для осіб з неповносправністю. Зроблено реальні кроки, щоб забрати людей з величезних закладів і психіатричних лікарень. Але багато з тих людей, яких нібито повернули у суспільство, опиняються сам-насам, загублені у величезних містах, ув’язнені у власному смутку, без будь-якої спільноти. Фізичні мури, можливо, й зникли, але психологічні – залишилися.

I. МУРИ

Ці мури, зведені довкола осіб з розумовою неповносправністю, є лише найпомітнішими з тих високих мурів, що їх ми зводимо, щоб відгородитися від інших людей. Мури між сильними і слабкими Слабкість породжує страх. Хіба не це часто стається з літніми людьми, коли вони відчувають, що сила їх покидає? Почуття злості, бунту та депресії починають накопичуватися в них. Вони вже більше не приваблюють людей своїм шармом і своєю радістю життя; навпаки, депресія робить зустрічі нестерпними. Їхні діти з жахом думають, що їх треба провідати, бо їхні батьки стали такими прискіпливими та агресивними. Старші люди чітко усвідомлюють свою агресію та свій брак радості та миру. Але це усвідомлення лише посилює їхню депресію. Вони почувають себе тягарем для своїх дітей і відчувають, що вони не мають для чого жити, ризикуючи відокремити себе від інших у своєму нещасті. Перехід від сили й активності до слабкості, залежності, неспроможності щось робити є нелегким. Я детальніше говоритиму про це у розділі про етапи життя. Перехід – це важливі зміни у способі життя, що є особливо складним для людини, яка завжди прагнула видаватися сильною, мати владу, поважні посади і привілеї в суспільстві, щоб нею захоплювалися, щоб постійно зростати соціально й професійно. Слабкість для когось такого є поразкою. Втрата посади чи заняття, що їх визнають і поважають інші, відкриває порожнечу в центрі їхнього єства. Ця порожнеча породжує муки і брак самовпевненості; тоді приходить почуття

Жан Ваньє. Дорога додому

провини. Людина відчуває себе абсолютно непотрібною. З вершини п’єдесталу і піку успіху ми можемо швидко опуститися на дно. Від почуття піднесення і самозадоволення ми можемо швидко впасти в глибоку депресію, бунт і відчай. Хіба не тому в наших суспільствах, де сила та успіх часто вважаються першорядними, ми наштовхуємося на проблему, що нам треба будувати дедалі більше будинків і хоспісів для літніх людей? Люди не можуть змиритися з тим, що старші будуть жити з ними; вони їх дратують. Без сумніву, чимало сімей не мають достатньо місця, аби їх узяти, або не хочуть його створювати. Деякі будинки для людей похилого віку є гнітючими. Вони наповнені апатією, і пенсіонери, які там живуть, страшенно нудьгують. Там нічого не відбувається і майже не приходять відвідувачі. У бідніших країнах до старших людей ставляться з пошаною. Питання про їхнє занедбання там не виникає. Вони володіють ключем у минуле; вони самі є минулим. Саме тому вони посідають особливе місце і їх поважають. Але в індустріалізованих країнах старші люди втратили свій статус і своє місце в суспільстві. Вони вже не здатні заробляти гроші, а тому їх сприймають як тягар. У наших багатих суспільствах між сильними і слабкими зведено мури. На нужденних дивляться передовсім як на економічний тягар. Їх віддають під опіку професіоналів, соціальних працівників, учителів, внаслідок чого решта суспільства вже не вважає себе ані індивідуально, ані колективно відповідальною за них. Люди вже не вважають їх частиною своєї сім’ї чи спільноти. Вони передають всю свою відповідальність державі. Звичайно, держава покладається на приватні

I. МУРИ

товариства і заохочує доброчинність. Але тим не менше почуття солідарності втрачено. А оскільки піклування про слабших членів суспільства є затратним, то приходить час економічної кризи, коли система перестає функціонувати. Слабкі люди стають нестерпним тягарем, а тому виникає необхідність їх позбутися. Вони є постійним джерелом викачування ресурсів, що не дає іншим людям виконувати цікавішу, важливішу роботу. Мури страху довкола смерті Моя сестра Тереза пропрацювала двадцять п’ять років лікарем у паліативному центрі Хоспісу св. Крістофера в Лондоні. Через неї я довідався про трагедію багатьох людей, які вмирають по лікарнях, трагедію, яка надихнула Сесілію Сондерс створити Хоспіс св. Крістофера. Коли важко хворий увіходить в останню фазу, то настає момент, коли медицина безсила, основні органи невиліковно ослаблені. Рак поширюється, і ніщо не може його зупинити. Тоді більшість лікарів у шпиталях – безсилі; вони часто приписують великі дози морфію, який полегшує біль, але з яким людина не може бути цілковито свідомою. Такі ситуації надихнули Сесілію Сондерс щось змінити. Вона була переконана, що кінець чийогось життя – це надзвичайно важливий момент і що потрібно знайти засоби, щоб контролювати біль і допомогти людині при смерті почуватися комфортно, щоб вона могла померти, відчуваючи якомога менше болю, і водночас залишалася цілком свідомою. Вона так само подумала про підтримку їхніх сімей і друзів, щоб вони могли говорити з вмираючою особою чесно, не ховаючись за ілю-

Жан Ваньє. Дорога додому

зіями і фальшивими сподіваннями. Більшість людей бояться смерті і не люблять про неї говорити. Вони вдають, що вона не настане. Відмова прийняти смерть є особливо сильною в Америці, де тіло спішаться відвезти до похоронного бюро, де йому надають якомога привабливішого вигляду. Родині померлого вже більше не дозволяють тримати покійного вдома. На щастя, в інших країнах все інакше; людям все ще можна сидіти і молитися біля тіла кілька днів, говорити про померлу особу і дозволити реальності смерті увійти у свідомість. В бідніших країнах смерть – це частина щоденного життя; не можливо прикидатися, що вона не настане. Народження і смерть належать до людської природи, проте багато людей у розвиненіших суспільствах намагаються сторонитися смерті. Існує тенденція говорити про неї так, ніби це якийсь нещасний випадок чи хвороба, від якої нам ще треба знайти ліки, так, ніби смерть – це помилка, якої насправді не повинно бути. Вони зводять мури між смертю і життям. Фрейд казав, що якщо людина хоче жити повноцінним життям, вона повинна зробити смерть частиною свого життя. Ми не можемо мати справді повноцінне життя, якщо, свідомо чи підсвідомо, паралізовані жахом смерті. Мури довкола тюрем Протягом сімдесятих мене часто запрошували промовляти до чоловіків, а деколи й жінок, які відбували покарання у канадських в’язницях. В одній з них на заході Канади мені навіть дозволили супроводжувати в’язнів під час молитви і роздумів. Я проводив у тюрмі кілька днів і мав свою власну камеру. Вночі,

I. МУРИ

коли я дивився на місяць і зорі крізь заґратоване вікно, то відчував глибоку солідарність з усіма чоловіками й жінками в тюрмах по цілому світі. В цей час мене запросили провести вечір з Клубом 21, клубом для чоловіків, яких засудили за вбивство до двадцяти одного року і більше. Багато з них розповідали мені, що з ними сталося. Я почав усвідомлювати, що якби народився в іншій сім’ї і мав іншу освіту, і якби в мене в житті було те саме, що у тих чоловіків, то, може, і я зробив би те саме, що й вони. Вони зараз жили у світі, позбавленому ніжності, світі злоби й насильства, оточеному широченним муром. З одного боку муру – засуджені; з іншого – так звані «справедливі», які суворо судять тих, хто у в’язниці. Тим часом, багато хто з них успішно отримав свій вирок ще немовлятами. Вони народилися в розбитих і жорстоких сім’ях, вони росли серед злиднів і безробіття. Багато з них були індіанцями, корінними жителями Канади, які не могли знайти для себе місця в Західному суспільстві – воно було таким чужим для їхньої культури, але нав’язало себе на їхню землю. В іншій канадській в’язниці я мав доповідь про людей, яких ми запросили в Лярш, про відкинення, через яке вони перейшли, про викривлене бачення самих себе, яке вони внаслідок цього виробили в собі. Коли я говорив про їхній досвід, то знав, що говорю і про досвід в’язнів. Наприкінці мого виступу один чоловік встав і почав на мене кричати: «Ви мали легке життя. Ви не знаєте нічого про наше життя. Коли мені було чотири роки, я дивився, як ґвалтували мою маму в мене на очах. Коли мені було сім, батько продав мене в гомосексуальну проституцію, аби мати за що пити. Коли мені було тринадцять, люди у формі (полі-

Жан Ваньє. Дорога додому

ція) прийшли за мною». Він закінчив криком: «Якщо ще раз хтось прийде в цю тюрму розказувати нам про любов, я розтрощу йому голову». Мене завжди вражала подібність між людьми в тюрмах і людьми з розумовою неповносправністю. І тих, і тих поміщають у заклади, за високими мурами і замкненими дверима, щоб вони не могли вільно пересуватися. Більшість із них ніколи не знала, що таке щасливе, затишне, безпечне сімейне життя. Весь час вони носять на собі тавро того, хто вони і ким вони є. Це призводить до утворення глибоких ран в їхніх серцях, які, своєю чергою, одних роблять агресивними і жорстокими, інших – депресивними і замкнутими в собі, сповненими насильства, скеровуваного проти себе самих. Мури довкола таборів для біженців Свого часу я побував у Словенії. Це маленька країна з населенням близько двох мільйонів. Вона стала незалежною у 1992 році після розпаду Югославії, і її населення є дуже однорідним: у них одна релігія, культура та мова. Їхній уряд прийняв десятки тисяч біженців з Боснії, і я мав змогу відвідати один з таборів для біженців. Це була відгороджена територія для декількох сотень людей, переважно мусульман. Вони не мали чим зайнятися, а тому сиділи цілими днями і балакали. Для малих дітей там була школа, для підлітків – нічого. Вони зробилися повністю апатичними. Їжа, яку їм приносили з міста, була вже приготована, зварена. Одна сім’я запросила мене до себе «додому», у кімнату в дерев’яній повітці. Я спитав, чи є в них надія. «Ні, –

I. МУРИ

відповіли вони, – наше село повністю зруйноване. Ми ніколи не повернемося; ми втратили все». Мене вразила байдужість місцевого населення до цих людей. Там не було фізичних мурів між табором і ними, але психологічні мури були величезними. Це так ніби люди, які жили біля табору для біженців, просто не хотіли дозволити собі визнати їхнє існування. Якби вони почали знайомитися з біженцями, почули їхні історії і подивилися на умови, в яких вони живуть, вони б відчули, що мусять діяти. Вони б мусили знайти для них роботу чи, принаймні, зробити щось, щоб якось полегшити їхнє життя. А це потребувало б часу і грошей, а тому краще було їх просто ігнорувати. «Врешті-решт, – сказав мені один з них, – вони ж мусульмани, а тому ніколи не зможуть цілком інтегруватися в наше суспільство». Деякі ситуації є просто надто складними. Якщо ми пробуємо допомогти бодай трохи, нас починає цілком поглинати хвиля людських потреб, а тому нам здається, що необхідно просто лишити цих людей разом з їхніми бідами. У кожній країні є ситуації, подібні до тієї, яку я бачив у тому таборі біженців у Словенії. Мури між людьми, расами і націями У 1982 році серед палестинців на окупованих територіях була створена спільнота Ляршу. Ми знайшли невеликий будинок, який належав чоловікові на ім’я Алі та його дружині Фатмі, недалеко від мечеті у Витанії. Спочатку ми запросили до нього Рулу, потім Ґадіра, а згодом інших з розумовою неповносправністю. Під час одного з моїх візитів до цієї країни я почав усвідомлювати всю брутальність конфлікту між ізраїльтянами і палестинцями, ті грубі непроникні мури

Жан Ваньє. Дорога додому

ненависті і страху, що виросли між двома народами. Коли я відвідував одного свого друга єврея в Єрусалимі, він запитав мене, чи мені не було страшно жити серед палестинців. У нього було цілком викривлене уявлення про те, якими є ці люди. Для нього кожен палестинець був небезпечною тварюкою, терористом, готовим убивати кожного. Для одних терорист – це злочинець; для інших – він борець за свободу. Якщо одного дня борці за свободу прийдуть до влади і стануть легальними, інші боротимуться проти них і самі стануть терористами і злочинцями. Увечері з даху будинку Алі можна було побачити, як ізраїльські солдати на дахах сусідніх будинків пильно і з підозрою стежать за тим, що відбувається довкола. Вони створили атмосферу страху. Це були молоді солдати, і вони також боялися. Багато з наших молодих сусідів палестинців сиділи у в’язниці; деякі з них навіть не знали за що. Умови затримання були жахливі. Між цими двома народами був величезний мур. Зараз почався процес мирних переговорів. Можливо, одного дня вони зможуть жити разом. У 1991 році я поїхав до Освенціму разом з групою молодих хлопців і дівчат, які запросили мене супроводжувати їх. Ми пройшли через Табір 2, що був спеціально призначений для винищення євреїв. Там все ще залишились бараки, де опухлі від голоду єврейські чоловіки і жінки чекали, коли їх візьмуть у газові камери. Після того їхні тіла спалювали у крематорії, а їхній прах розвіювали по траві. Сотні тисяч чоловіків і жінок, мучеників своєї нації, було замордовано в цьому таборі. Весь жах у тому, що нацисти проголосили ці масові вбивства місією визволення людства. Ми з моїми супутниками йшли в тиші, благаючи Бога забрати з

I. МУРИ

наших сердець наші упередження і нашу здатність ранити інших, особливо тих, хто є відмінним від нас або слабшим. Люди можуть так легко потрапити в полон ненависті, страху і фальші, відмовляючись побачити і прийняти нашу спільну людськість. У Боснії вогонь ненависті спалахнув між сербами, хорватами і мусульманами. Там, де чоловіки і жінки різних рас і релігій жили разом більш-менш мирно, тепер лютувала розпачливо жорстока громадянська війна. Чоловіки поводилися як дикі звірі, люті від ненависті, агонії і жаги помсти. Прагнучи крові, вони навіть винищували невинних. Я і далі з жахом думаю про різанину в Руанді. Я був у цій країні на запрошення спільнот «Віри і Світла» за декілька місяців до того, як усе це почалося. Сьогодні багатьох моїх руандських друзів вже немає серед живих. Вони стали жертвами людської пристрасті та упереджень. Убивство інших людей через те, що вони не такі, як ми, – це те ж саме, що вбивати темний бік, що його кожен з нас носить всередині себе. Серед найжахливіших мурів, відомих нашому часові, – Залізна Завіса, мур, який повністю закрив усі країни під владою колишнього Радянського Союзу від решти світу. По той бік Залізної Завіси потужна поліцейська мережа стежила за тим, щоб люди не могли вільно спілкуватися один з одним, а пропагандистська машина невпинно продукувала брехню, доказуючи, що комунізм – це єдина система, яка принесла людям справедливість і щастя. Лише речі, спрямовані на підтримку режиму, вважалися цінними, все інше, що розходилося з ним, – злом. Зрештою правда завалила цю стіну, але вона проіснувала багато років, тримаючи людей у полоні страху.

Жан Ваньє. Дорога додому

Єрусалим. Боже місто і мури ненависті Боляче думати про Єрусалим. Це місто сповнене людьми, переконаними у своїй правоті. Євреї знають, що вони вибраний народ Ягве. Мусульмани знають, що вони благословенні Аллахом. Християни знають, що вони вибрані Ісусом, Спасителем світу. І все це ще набагато складніше. Серед євреїв є ортодокси і більш ліберальні; серед мусульман є шиїти, суніти та інші групи нащадків Пророка; серед християн є лютерани, англіканці, католики, православні, баптисти, методисти, п’ятидесятники..! Кожна група переконана, що за нею – правда Ісуса, унікальне одкровення від Бога. То що, існує багато Богів? Чи Бог поділений? Єрусалим, місто Бога, місто любові, стало містом поділу і ненависті. Стіни Єрусалима гарні й водночас жахливі. Тому не дивно, що сьогодні багато людей схильні відкидати релігію взагалі, бо для них це джерело ненависті й війни, засудження інших. Та навіть ті, хто не сповідує жодної релігії або хто відгороджує себе від неї, іноді переконані, що коли вони проголошують релігію джерелом усіх конфліктів у світі, то лише вони є тими, хто має рацію. Кожна Церква проголошує свою правду і знає, що вона права. Кожна християнська Церква заявляє, що Ісус є Господом, але іноді здається, що мусить бути стільки ж Ісусів, скільки є Церков! Пам’ятаю, одного разу я був у крихітній капличці під Базилікою Різдва Христового у Вифлеємі. Православний священик правив Літургію. Я молився разом з православними прочанами. Настав момент, коли почали передавати тарілочку з освяченим хлібом (це не було Святе Причастя). Хтось простягнув її мені, а інший закричав: «Ні! Йому ні. Він католик». Я відчув наплив напруги.

I. МУРИ

Трохи згодом якась жінка обережно підійшла до мене і з великою приязню поділилася зі мною своїм хлібом. Мене зворушила її ніжна доброта. Як глибоко страждали деякі протестанти через те, що їм відмовили, без жодних пояснень, у Святому Причасті, яке знаходиться в осерді католицької Літургії. Існують також поділи всередині кожної Церкви і кожної релігії. Завжди є люди, які за будь-який кошт хочуть оберігати свої догми, традиції та ритуали, свою релігійну ідентичність і моральні вчення. З іншого боку – ті, хто є відкритішими, толерантнішими, які бачать, що важливо контактувати і сприймати людей такими, якими вони є, хоча вони не завжди належать до тієї самої релігії, ті люди бачать, що інші також мають цінність і справжню красу. Для перших релігія як фортеця: добрі люди всередині, погані назовні; влада є суверенною. Для других релігія – це радше джерело, з якої ціле людство покликане отримувати життя, хоча їхня відкритість і бажання слухати інших можуть також призвести до поступового занепаду їхньої віри. Ці дві тенденції, які здаються непримиренними, виявляють не лише духовну і богословську підготовку цих людей, а й їхню різну психологічну натуру. Є люди за своїм складом стримані, постійні, консервативні, доволі непевні; і є інші – відкритіші, які люблять іти на ризик, які не бачать світ у чорно-білих тонах і які іноді ставляться з підозрою до авторитету. Люди по обидва боки цих двох крайностей переконані у своїй правоті і вважають інших загрозою; вони зараховують себе до еліти. Впродовж історії боротьба між цими двома крайнощами призводила до катастроф: взаємних засуджень, екскомунікацій, ув’язнень і спалень на вогні. Пастир Церкви П’ятидесятників Росії одного разу

Жан Ваньє. Дорога додому

сказав мені: «Коли ми були в тюрмі (християни різних конфесій), ми були об’єднані. Зараз ми вільні, але вже більше не розмовляємо один з одним. Між нами стоять нові мури. Ми навчилися жити разом в ув’язненні, але зараз не знаємо, як давати собі раду зі свободою». У 1974 році я був учасником екуменічної прощі в Белфасті у Північній Ірландії. В ній брало участь тридцять католиків і тридцять протестантів. Ніхто з католиків ніколи раніше не розмовляв з протестантом і навпаки. Між двома релігіями Північної Ірландії був і далі залишається величезний мур упереджень, непорозумінь і невігластва. Кожна група жила на своїй території міста, уникаючи будь-якого контакту чи діалогу з іншою. Кожна мала свій власний набір переконань і свої власні способи викривлення інформації та виправдання себе. Кожна була переконана, що люди по той бік були поганими і небезпечними, що від них у принципі не можна чекати нічого доброго. Не було сенсу обговорювати з ними, бо «вони просто намагатимуться підловити нас». Страх, страх, що живиться фальшивою інформацією і брехнею, маніпулюється ненавистю через маленьку групку, яка прагне влади, розділяє людей та угруповання і створює мури упередження. Звірства провокують подальші звірства; помста кличе про подальшу помсту, і так зростає ненависть. Мури між багатими і бідними Одного разу я їхав у паризькому метро. Якийсь чоловік зайшов до вагону, в якому я сидів, і почав кричати: «Дайте мені грошей! Мені потрібні гроші! Якщо ви не дасте мені трохи грошей, я зроблю щось дурне».

I. МУРИ

Я був повернутий до нього спиною і спостерігав за тим, як пасажири навпроти мене ще більше намагалися поринути у читання своїх газет і книжок. Вони не хотіли чути крик цього чоловіка. Вони боялися його і вдавали, що не бачать його і не чують. Коли ми стикаємося з криком жебрака чи злидаря, то всі почуваємося доволі незручно. Ми кажемо, виправдовуючи себе: «Краще не давати їм грошей. Вони і так витратять їх на випивку чи наркотики». Це той самий страх, що був у серцях священика і левіта в Ісусовій притчі про доброго самарянина (Лука 10:29). За часів Христа правовірні юдеї відкидали самаритян як схизматів. Ми всі боїмося крику бідних, боїмося, коли бачимо, що людина лежить на землі побита. Якщо зупинимося допомогти такій особі, мусимо щось втратити – час, гроші, а може, й більше. Хтось може звинуватити нас, що це ми побили цю людину. Тому виправдовуємо нашу бездіяльність словами: «В мене немає часу, і взагалі, я не можу давати гроші кожному, і в будь-якому разі ці люди отримують те, на що заслужили». Ми не хочемо забруднити собі руки. Можливо, десь на глибшому рівні в нас є туманне розуміння, що насправді бідній людині потрібна солідарність, дружба і сопричастя. Але ми самі є вбогими в нашій здатності любити і в нашій готовності змінюватися. Тому й виросли мури між тими, хто добре інтегрований у суспільство, і тими, кого відсунули набік. Ісус описує цю ситуацію в іншій притчі (Лука 16:19): притчі про багача і Лазаря. Голодний жебрак Лазар, увесь вкритий струпами, бажав насититися тим, що падало в багатого зі столу. Лазар міг бачити, як багатий бенкетував удома зі своїми друзями; його пси їли те, що падало в них зі столу. Одного дня Лазар

Жан Ваньє. Дорога додому

помер. І був взятий на лоно Авраама, місце миру і щастя. Тоді помер багатий чоловік і пішов на місце мук. Звідти він закричав до Авраама: «Отче Аврааме, пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця свого й прохолодить язик мій, бо я мучуся в полум’ї цім!». Авраам же відповів: «Це неможливо, бо між нами й вами вирита велика пропасть». Пропасть, що існувала між Лазарем і багачем при житті – але яка була радше психологічною, а не фізичною – продовжує існувати після смерті. Багач не помічав Лазаря, коли він був жебраком; він не міг побачити в ньому людину, брата, з яким він розділяв спільну людськість. Індуїстська релігія має фаталістичне бачення суспільства. Особа народжується в касті і не може з неї вийти; кожна особа має своє місце в людській ієрархії. Іноді це є спосіб виправдати несправедливість і бідність. Ту саму ідею знаходимо в грецькій філософії; між господарями і рабами стоїть мур. Дехто каже, що це природний порядок речей і його не можна порушувати, бо інакше ми ризикуємо створити безлад. Тільки-но ми приймемо ідею, що життя кожної людини є священним і цінним, що кожна особа має права та обов’язки, цей мур, який розділяє людей і спричиняє утиски, стає нестерпним. Саме тому в деяких країнах Латинської Америки та Азії селяни без землі чи прав повстають проти кількох сімей, яким належить майже вся земля. В Північній Америці та Австралії корінні жителі скеровують свій гнів на тих, хто відібрав у них їхню землю, хто гнобив їх і ставився до них зверхньо. На берегах озера Мічиган, де розташоване Чикаго, є так зване Золоте Узбережжя. Це територія розкішних особняків, де живуть найбагатші люди. Та лише за

I. МУРИ

декілька кварталів є трущоби, де живуть чорні. Там будинки жалюгідні і занедбані; це світ злиднів і насильства. Між кварталом багатих і гетто чорних – широкі, психологічні мури. Страх не дає людям у цих двох районах спілкуватися один з одним. У руках багатих влада і поліція, вони бояться світу бідних і, можливо, почуваються винними через свої статки. Натомість бідні живуть у світі депресії та злості. Таке враження, що багаті мають благословення від Бога, тоді як бідних проклято, залишено напризволяще насильству, нужді та смерті. На сьогодні у кожній країні збільшується безробіття. Чоловіки й жінки без роботи втрачають упевненість у собі, у своїй здатності бути людьми. Їм нудно до смерті. Вони рухаються від невдачі до невдачі, від відкинення до відкинення. Їм соромно перед своїми дітьми. Вони живуть за мурами смутку. Псалмопівець каже нам, що Бог чує крик бідного. Ми, люди, боїмося цього крику; він руйнує наш комфорт, нашу безпеку і наш добробут. Ми уникаємо бідних; ми не хочемо дивитися на них. Якось високопосадовець в одній африканській країні мені сказав, коли я намагався пояснити йому, що таке Лярш: «Добре, що ви до нас приїхали. Хтось та й мусить забрати божевільних людей з наших вулиць». Бідні люди змушують нас ніяковіти і засмучуватися. Вони викликають суперечливі почуття жалю, злості, внутрішнього дискомфорту і, можливо, щось на кшталт більше чи менше визнаної провини. Вони виявляють наш егоїзм, нашу людську вбогість, нашу відмову стояти пліч-о-пліч з іншими. Не дивно, що багаті захищають себе і намагаються заховати бідних людей за мурами трущоб.

Жан Ваньє. Дорога додому

Мури конкуренції: потреба бути найкращим У школі мене заохочували бути найкращим, мати найкращі оцінки з усіх предметів, у тому числі з фізкультури. В морфлоті я мусив намагатися бути першим, вражати своїх наставників, бути успішним, завойовувати захоплення і просуватися по службі, що приносило привілеї та вищу зарплату. Існує, звичайно, позитивний бік конкуренції: прагнення прийти першим заохочує людей робити зусилля, віддаватися цілком. Це допомагає побороти лінощі та недбальство. Конкуренція пробуджує енергію, допомагає людям розвивати свій потенціал, а відтак розвивати потенціал суспільства і людства. Але тоді, коли деякі люди виграють, більшість програє. Таким чином розвивається культура, в якій ті, хто не перемагають, є відкинутими. Влада, компетенція і перфекціонізм стають єдиними цінностями. Вважається, що неуспішні люди не мають цінності, і їх відсувають у бік. У них розвивається розбитий образ самих себе, вони втрачають упевненість у собі, почуваються нікчемними. Арістотель каже, що коли особа не відчуває себе любленою, вона прагне, щоб нею захоплювалися. Коли тебе і не люблять, і не захоплюються тобою, то це є рівнозначним смерті. Люди потребують уваги інших людей, які б цінували, любили, захоплювалися чи схвалювали їх. Якщо вони цього не отримують або якщо люди довкола них зневажають, відкидають, бояться їх чи ставляться до них так, начебто їх не існує, тоді їх огортає пустка, біль і депресія. Люди готові на все, щоб знайти когось, хто їх схвалить і дасть їм відчуття їх цінності.

I. МУРИ

Один мій знайомий священик, тюремний капелан, якось розповідав мені про ув’язненого, який запитав його: «Вам подобається служити Месу? Вам це вдається? Вам подобається проповідувати? Ви добре проповідуєте?». Дещо спантеличений, мій знайомий відповів «так» на всі ці запитання. Тоді ув’язнений сказав: «Знаєте, я найкращий крадій машин у Клівленді, і мені це подобається!». Якщо людина відчуває, що її не люблять і не захоплюються нею завдяки її хорошим якостям, вона прагнутиме захоплення через свої деструктивні дії, навіть свою здатність ненавидіти. Потреба бути найсильнішим і найкращим у певній сфері є дуже потужною в людському серці. Здається, що це питання життя і смерті. Існує прагнення вигравати індивідуально. Існує також прагнення, щоб виграла група, до якої ми належимо. Якщо вам потрібні докази, лише погляньте на пристрасть, з якою деякі люди дивляться матчі регбі і футболу по телевізору. Вони викрикують, аплодують, зриваються; вони переживають тисячі емоцій, поки їхня команда кидається на цей жалюгідний шкіряний предмет, наповнений повітрям, поки їхня команда рухається до перемоги чи поразки. У спорті іноді може бути справжня краса, справжня майстерність. Але дуже часто людей цікавить не так краса чи майстерність, як те, що тебе асоціюють з командою-переможцем. Одного разу я гуляв з Надін у Теґусіґальпі в Гондурасі. Раптом усі на вулицях почали шаленіти. Вони підстрибували, верещали від радості, обнімалися. Ми не розуміли, що відбувається. Тоді Надін згадала, що сьогодні футбольний матч між Гондурасом і Гватемалою. Всі ці люди слухали матч по радіо в навушниках.

Жан Ваньє. Дорога додому

Що більше нам бракує особистої ідентичності чи успіху або ж ми відчуваємо поразку, то більше ми маємо потребу ідентифікувати себе з групою, соціальним класом, країною, расою чи релігією, які процвітають. Любов до нації, раси чи релігії може стати надзвичайно потужним енергетичним зарядом для окремих осіб, залучаючи їх до боротьби, надихаючи їх використати всі свої сили для того, щоб їхня сторона перемогла й обійшла всіх суперників. Потребу перемоги та успіху можна так само пов’язати з прагненням відігравати привілейовану роль, мати владу, нав’язувати свою волю іншим. Деякі люди використовують владу тільки для того, щоб показати свою перевагу над іншими. Щоб відчувати себе живими, їм потрібна влада, – щоб бути явними. Вони демонструють її криком, відмовами в дозволах іншим, чи наданням дозволів, якщо це зробить їх популярними. Вони працюють не для добра і покращення інших, а заради своїх власних потреб і своєї власної слави. Це одна з небезпек, що її повинні остерігатися люди, які працюють зі слабшими за них самих – потреба відчувати себе вищими, нав’язувати іншим свою власну волю, бачення, вибір і зверхню силу. Потреба перемагати часом є такою сильною, що маленькі непорозуміння можуть вилитися в прикрі і нікчемні сварки. В які запеклі суперечки ми ладні вступати тільки для того, щоб доказати свою правоту! Скільки сварок між чоловіками і жінками є лише спробами довести, що «я правий чи права, а ти помиляєшся»! Люди, які відчувають, що вони нічого не варті, відразу починають думати, що з ними щось не так; тоді вони починають відчувати пустку, навіть внутрішню смерть. Деколи люди в такому стані готові

I. МУРИ

обманювати, брехати, використовувати всі можливі нечесні й незаконні методи для того, щоб довести, що вони існують, проявити владу і вплив, щоб їх визнали і поважали. Цей тип обману і брехні для того, щоб здобути і втриматися при владі, є особливо явним у світі політики. Політика може дуже швидко скотитися до протистоянь і конкуренції між фракціями і кандидатами, головна мета яких здобути для себе владу. Вони деколи готові обманювати кожного тільки для того, щоб створити собі імідж, який утримає їх при владі. Саме тому люди при владі так часто стають недоступними. Вони ховаються за секретарями та особистими помічниками, які захищають їх від народу. Інколи вони роблять це, щоб приховати свою некомпетентність, свою людську вбогість, той факт, що вони не здатні вислухати чи скористатися своєю владою на благо інших. У деяких людей жага влади, здається, не має меж. Вони хочуть постійно збільшувати свою імперію і свою сферу впливу. Найбільш очевидним прикладом цього божевільного прагнення управляти іншими, бути такими, як Бог, і нікому не підкорятися, є диктатори і главарі мафії. Але в кожному з нас криється маленький диктатор. Усі ми схильні прагнути влади і контролювати інших. Можливо, контролювати лише маленьку групку – людей, які у нас працюють, наші сім’ї і друзів. В нас завжди сидить диктатор, готовий вибухнути, щоб правити, контролювати, бути вищим. Величезний мур відгороджує успішних від невдах – так само, як багатого і Лазаря. З одного боку муру – успіх, влада і те, що здається життям; з іншого – бідність і смерть. А люди схильні боротися за життя та успіх усіма можливими методами, навіть якщо це

Жан Ваньє. Дорога додому

вимагає зречення правди, справедливості і співчуття. Люди готові знищувати своїх конкурентів, доводити їхню нікчемність, а деколи й розпускати підозрілі чутки про їхній моральний стан і приватне життя, принижувати їх тільки для того, щоб самому здобути владу. Але кількість людей по той бік муру, де бідні, ніколи не припиняє зростати, і в якийсь момент бідні починають гуртуватися. Їхній гнів перед лицем несправедливості стає таким великим, що одного разу він виливається в насильство. Пригноблені захоплюють владу. Тоді вони продовжують гнобити тих, хто їх гнобив, доки не настане час, коли ті, своєю чергою, повстануть. І таким чином упродовж історії людства знову і знову вибухає насильство. У цьому всесвіті в нас є високе і низьке, сонце і болото, гарне й огидне. Ми, люди, дуже швидко ділимо себе на групи, які чітко визначають чистих і нечистих, добрих і поганих, компетентних і некомпетентних, праведних і грішних. Ці групи поділені мурами. Дітям з хороших сімей не дозволяють бавитися з дітьми з поганих сімей. Ті, хто вважає себе чистим, почуваються вищими і гордими. Ті, хто нібито нечистий, – алкоголіки, наркомани, сексуальні збоченці – почувають себе винними, спантеличеними, впадають у депресію і відчай. У них розбитий образ самих себе. Сьогодні СНІД – це хвороба сорому. Брат одного з асистентів у Лярші помер від СНІДу в Страсну П’ятницю близько третьої години дня. Його батько відмовився з ним бачитися, коли дізнався, що у того СНІД. Батька і сина розділяв мур сорому. Напевно всі знають цю історію. Директор компанії несправедливо кричить на одного зі своїх працівників. Працівник почувається побитим і ображеним,

I. МУРИ

але не сміє сказати нічого у відповідь. Він іде додому лютий до нестями. Вечеря не готова, і він кричить на свою дружину, виливаючи на неї весь свій біль і здавлений гнів. Вона не сміє сказати щось у відповідь. Натомість, коли вона бачить, як її син хоче взяти щось з холодильника, вона кричить на нього. Він нічого не каже; йому страшно дістати ляпаса, тож іде на вулицю і копає собаку. Собака женеться за котом, який втікає і вбиває мишу. Таким чином агресія передається від особи до особи, від групи до групи, від покоління до покоління. Вона провокує страх, який своєю чергою провокує прагнення завдавати болю і знищувати. І наприкінці цієї ланки завжди буде особа, яка не може дати відповіді на спрямовану проти неї жорстокість інших і продовжує мовчати, глибоко зранена. Хіба це в певний спосіб не є ситуацією з людьми розумово неповносправними чи з абортованими дітьми? Проти них спрямована жорстокість світу, але вони не можуть дати відповіді – вони остання ланка. Страх перед людьми іншими, ніж ми Практично кожен з нас належить до групи людей, подібних до нас самих, які поділяють наші переконання й цінності. Кожна група, чи то національна, расова, політична, релігійна, чи антирелігійна, вважає себе найкращою і знає, що є істинним. Інші групи вважаються нижчими, якимось чином хибними. Нас відділяє від них мур. Легко судити інших, але так важко критично подивитися на себе самих і на групу, до якої ми належимо. Коли поряд особа, яка є іншою, чужа людина, ми почуваємося незручно. Спосіб життя інших, їхня віра, їхні бачення правди, їхній одяг, тради-

Жан Ваньє. Дорога додому

ції, мови та релігійні цінності є до такої міри іншими, що нам важко слухати їх, поважати їх, а особливо – інтегрувати їх у наші власні переконання і спосіб сприйняття життя. Переконання тих, хто є іншим, аніж ми, змушує піддавати сумніву наші власні переконання. Вони вносять неспокій і сіють зерно сумніву. І що більше ми переконані, що є вищими та елітою світу, то важче нам побачити себе такими, якими ми справді є. Тому чужа людина і ті, хто є іншими, змусять нас почуватися ще більш незручно. Ми насправді не хочемо слухати їх з відкритим серцем. Якщо ж ми взагалі їх слухаємо, то з підозрою і страхом; ми трактуємо їхні слова відповідно до наших упереджень. Страх, породжений відмінністю, може існувати між чоловіками та жінками, між поколіннями. Батьки думають, що вони знають, що потрібне їхнім дітям. Тим часом підлітки судять своїх батьків. Вони не хочуть, щоб їм вказували, що робити. Вони хочуть бути незалежними. Таким чином зводяться мури між людьми і групами. Захисні мури Мури – це не лише негативне явище, що відокремлює і розділяє людей. Вони також захищають життя і дають йому можливість розвиватися. Утроба матері захищає крихітне, щойно зачате життя. Мури будинку оберігають приватний простір сім’ї; вони гарантують безпеку. Всі ми для того, щоб жити і стати самими собою, потребуємо приватної території, місця усамітнення і захисту. Особливо це є актуальним в періоди слабкості, виснаження чи хвороби. Загалом людині властиво захищати себе, часто несвідомо, від будь-якої

I. МУРИ

ситуації, що загрожує її фізичному чи психологічному здоров’ю. Ми впадаємо в паніку, коли хтось влазить у наше приватне життя чи коли чужа людина намагається підійти до нас надто близько – фізично, емоційно чи духовно. Мури захищають життя. У нашому світі і нашому суспільстві діють ворожі і деструктивні сили, тому ми повинні бути насторожі. Також, щоб жити повноцінним життям, ми повинні мати чітку ідентичність, належати до групи, яка поділяє наші цінності і дає нам відчуття безпеки. Хто ми без цієї ідентичності? Тонемо в хаосі чи в намаганні бути такими, якими нас хочуть бачити інші. Тобто вже більше не існуємо. Деколи людям необхідно відкрити і поглибити свою ідентичність, ховаючись за стінами. Тільки-но вони пізнають себе, вони зможуть почати відкриватися до інших. Якщо мури пропонують людині захист від зовнішнього насильства чи вторгнення, вони так само захищають цю саму особу від нанесення шкоди іншим через свої невпорядковані пристрасті та інстинкти. Вони допомагають людям стримувати своє насильство, свої сексуальні бажання та егоїстичні потреби. У людей, в яких немає внутрішніх бар’єрів, може дуже швидко вибухнути агресія. Вони можуть заподіяти шкоди іншим і собі. Саме тому психіатричні лікарні і тюрми, якщо їх організовано у справді гуманний та істинно терапевтичний спосіб, можуть дійсно допомогти певним людям, чия внутрішня рівновага є надто нестабільною. Тоді таким людям можна допомогти відновити розуміння того, ким вони є, зі своєю власною гідністю, і відшукати правильні захисні мури. Нам потрібні мури, щоб захистити себе і дозволити нашому життю поглиблюватися і розвиватися.

Жан Ваньє. Дорога додому

Небезпека приходить тоді, коли вони перетворюються на мури страху і нетерпимості. Перед нами постає завдання розпізнати, коли ж необхідно зберігати мури, щоб захистити життя, а коли можна дозволити їм впасти, щоб ми могли дозволити людям, які є інакшими, підступитися до нас, щоб вони могли звести свій дім у нас, а ми в них, а відтак щоб ми могли щораз більше взаємно збагачуватися і давати життя іншим. Як ми можемо досягнути цього? Як ми можемо віднайти нашу спільну людську природу, що є глибшою, ніж усі наші відмінності? Це і є темою цієї книжки. Я би хотів почати цю книжку з пояснення того, наскільки ми, люди, створені для сопричастя і миру, і як починають формуватися наші внутрішні мури. Зовнішні мури є лише продовженням наших внутрішніх мурів. Ці мури, і навіть мури упередження та ненависті, не є статичними і нерухомими; вони є мурами страху, але також і життя. А життя завжди росте і розвивається. Страх може зникнути. Мур, який колись давав притулок і захищав, може стати тюремним муром, що блокує життя. А цей тюремний мур може поступово зникнути через повторне народження довіри. Один з мурів, який мене найбільше шокує, – це мур довкола серця і духу людей хворих на психоз. Він виглядає дуже широким. Він зведений, щоб захищати цих людей від нестерпної муки, яку вони часто переживають у стосунках з іншими. Але люди, які страждають від психозу, є часто у глибині свого єства неймовірно чутливими. Якщо ці люди опиняються у сприятливому середовищі і якщо вони знаходять потрібну їм підтримку (деколи з допомогою правильних медикаментів), ці мури починають зникати. Спілкування може бути відновлене.

I. МУРИ

Берлінська стіна впала без жодного пострілу. Вона перетворилася на руїну, так само як інші мури, перед силами життя і свободи. Мури апартеїду завалилися під тиском тисяч чоловіків і жінок, таких як Мандела і де Клерк, які були мужніми у своїй вірі в людську свободу і всезагальне сопричастя. Так само зроблено перші кроки на шляху до примирення між Ізраїлем і Палестинцями; мури страху і ненависті починають слабшати. В одному із сіл, де в нас є спільнота Ляршу, жив один дуже прикрий, неприємний чоловік. Здавалося, він ненавидів людей з розумовою неповносправністю і взагалі весь Лярш. Він кричав і погрожував нам. Він наводив жах на людей, намагаючись наїхати на них на своєму тракторі. Тоді одного разу Ніколас, чоловік з розумовою неповносправністю, пішов до нього спитатися, чи він би не подивився за його кроликом на канікулах. Він сказав, що подивиться. Утворився зв’язок. Поступово цей чоловік змінився, і зараз він час від часу приходить у спільноту на вечерю. Його погрози поступилися жестам дружби і гостинності. Мури ненависті і страху поступово зникли, натомість прийшла довіра.