Єфремов Сергій Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.) by Duh Litera

Національна академія наук України Інститут історії України Сіверський інститут регіональних досліджень Державна наукова архівна бібліотека

Серія «Джерела до вивчення історії Української революції» Sources for Study of the History of the Ukrainian Revolution

Редакційна рада: В. Смолій (голова), Г. Боряк, В. Верстюк, М. фон Хаген, З. Когут, С. Кульчицький, О. Онищенко, Р. Пиріг, С. Плохій, Ф. Турченко Editorial Board: V. Smoliy (editor-in-chief), H. Boriak, V.Verstyuk, M. fonHagen, Z. Kohut, S. Kulchytsky, A. Onyshchenko, R. Pyrih, F. Turchenko

Сергій Єфремов Публіцистика революційної доби (1917–1920 рр.) Том 1

Редакційна колегія: Верстюк В. Ф. (відповідальний редактор), Бойко О. Д., Пиріг Р. Я., Реєнт О. П. Упорядники: Верстюк В. Ф. (керівник), Басара-Тиліщак Г. Б., Бойко В. М., Скальський В. В.

ДУХ I ЛIТЕРА

УДК 821.161.2.09 Є 924

Єфремов Сергій. Публіцистика революційної доби (1917– 1920 рр.). У двох томах. Том 1. 9 березня 1917 р. – 28 квітня 1918 р. / Упоряд.: В. Верстюк (керівник), Г. Басара-Тиліщак, В. Бойко, В. Скальський. – К.: Дух і Літера, 2013. – 648 с. – (Сер.«БІБЛІОТЕКА СПРОТИВУ, БІБЛІОТЕКА НАДІЇ»). – ISBN 978-966-378-349-9

У виданні представлено 800 статей, написаних і опублікованих С. Єфремо вим з березня 1917 р. по червень 1920 р., в яких розкриваються загальна авторська візія розвитку Української революції 1917–1921 рр. Предметами публіцистичних спостережень та рефлексій С. Єфремова цього періоду є насамперед український національний рух, політична позиція Центральної Ради та Тимчасового уряду, політика урядів УНР та Української Держави, більшовицького та білого режимів, зростаюча суспільно-політична криза. Для істориків, політологів, усіх, хто цікавиться історією Української революції, державного будівництва, розвитку громадських рухів в Україні та постаттю С. Єфремова.

Затверджено до друку вченою радою Інституту історії України НАН України Видання фінансоване Американською радою наукових товариств (ACLS) та Міжнародним фондом «Відродження»

Спільний видавничий проект Kиєво-Могилянcької бізнеc школи та видавництва «ДУХ I ЛIТЕРА» Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Літературний редактор: Валерія Богуславська Коректор: Тетяна Шкарупа Комп’ютерна верстка: Галина Ліхтенштейн ISBN 978-966-378-348-2 (двотомне видання) ISBN 978-966-378-349-9 (том 1)

Революція 1917–1920 років у публіцистиці Сергія Єфремова

Сергія Єфремова можна сміливо називати одним з перших творців модерної української публіцистики, саме газетною працею він довгий час не лише заробляв собі на прожиття, а й здобув визнання як «совість української нації». Вповні талант Єфремова-публіциста розкрився в першій у Наддніпрянській Україні українській щоденній газеті «Рада», в якій він з 1906 по 1914 роки опублікував кількасот статей. Після відновлення видання газети у березні 1917 р. під дещо зміненою назвою «Нова рада»I Єфремов став її ключовою фігурою, з під його пера в газеті практично щоденно виходили одна або дві передові статті. Широкий кругозір, блискучий інтелект, гостре перо, талант полеміста, розважливість й інтелігентність Єфремова забезпечили газеті успіх і одразу ж зробили її впливовим засобом масової інформації, до голосу якої дослухалася широка читацька аудиторія. Не можна не дивуватися тематичній різноманітності єфремівської публіцистики: здається, він міг писати на будь-яку тему, однак мав ряд пріоритетів, які сьогодні надзвичайно притягальні для дослідника Української революції 1917–1920 рр. Предметами публіцистичних спостережень та рефлексій Єфремова цього періоду є насамперед стрімкий поступальний розвиток громадського життя, пробуджені і поставлені революцією на передній план теми: український національний рух, українсько-російські відносини, політична опозиція Центральної Ради до Тимчасового уряду, українська державність у всіх її різновидах, більшовицький та білий режими, зростаюча суспільно-політична криза революції. Есеїстиці Єфремова притаманне занепокоєння наростанням ліворадикальних настроїв суспільства, гостре несприйняття більшовицького руху, а згодом і режиму як антикультури, яка заперечувала більшість культурних, морально-етичних та правових надбань минулого, намагаючись будувати нове життя з чистого аркуша. Єфремов вважав, що не глибина соціальних потрясінь, а національна освіта і книга є рушієм суспільного прогресу. Ця теза посіла практично голов не місце в його візії Української революції. Статті Єфремова – це величезний за обсягом матеріал, який ні кількісно, ні якісно не поступається публіцистиці Михайла Грушевського 1917–1920 рр., але остання достатньо добре вивчена, як джерело активно залучається до висвітлення історії Української револю1919–1920 рр. газета через цензурні заборони змушена була міняти назву, тож виходила під заголовками «Рада», «Промінь», «Громадське слово». I

ції, а також опублікована кількома виданнями, в тому числі окремою книгою у 50-титомному зібранні творів історика, чого не скажеш про доробок Єфремова. Немає жодних сумнівів у тому, що сучасний стан історіографії сьогодні настільки високий, що не дозволяє лише фрагментарно використовувати це першорядне джерело вивчення проблем Української революції. Як і праці Володимира Винниченка, Миколи Ковалевського, Симона Петлюри, Павла Христюка, воно має системно впливати на формування наративу революції ще й тому, що Єфремов був не просто провідним публіцистом «Нової ради», а й активним учасником тих подій, очолював Українську партію соціалістів-федералістів, обирався заступником голови УЦР, входив до першого складу Генерального секретаріату. Отже, інформація, закладена у його статті, має надзвичайно високий ступінь інформативності та достовірності. В той же час оцінки Єфремова, його спосіб інтерпретації тих чи інших подій часто суттєво відрізняються від оцінок та інтерпретацій згаданих вище діячів, які належали до ліво-демократичного національного табору революції, тоді як Єфремов – до право-демократичного. В історіографії існує думка, що старше покоління українських діячів, яке належало до Товариства українських поступовців, а згодом Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), поступилося керівним місцем в українському національно-визвольному русі більш радикальному і молодому поколінню українських соціал-демократів та есерів, однак воно не відмовилося повністю від участі в революційних процесах, на розвиток яких мало свої дещо відмінні погляди, а нерідко і критичні оцінки. Часто вони подавалися через публіцистику Єфремова. На мій погляд, публіцистику Єфремова можна успішно використовувати як джерело нового фактичного матеріалу, і як альтернативну інтерпретацію вже відомих фактів. Спробую принаймні фрагментарно проілюструвати одну й другу можливості. Перший номер «Нової Ради» вийшов 25 березня 1917 р., тобто більше ніж через півмісяця після створення Центральної Ради. 20 березня рішенням УЦР Сергія Єфремова кооптовано до її складу, а наступного дня він, Сергій Шемет, Микита Шаповал та Дмитро Дорошенко були названі як ймовірні кандидати до складу делегації, яку Центральна Рада мала намір 25 березня направити до Петрограда. Єфремов поділяв головне гасло УЦР: національно-територіальної автономії України та федералізації Росії – і при цьому в перших 11 статтях, написаних ним до «Нової Ради», навіть не згадав про факт існування Центральної Ради, хоча з великим підйомом і експресією писав про революційні перетворення. Лише 2 квітня в газеті з’явився заклик «До української людності», під яким стояв підпис «Українська Центральна Рада», але автором якого був Єфремов. Про що говорить подібний перебіг справ? І чим його можна пояснити? Можливо, тим, що до Національного Конгресу статус УЦР був недостатньо визначений, і, очевидно, тою боротьбою, якою супроводжувалося становлення Центральної Ради між старшим і молодшим поколіннями української еліти. Принаймні на думку про це наштовхує кінцівка промови Сергія Єфремова на з’їзді Товариства українських поступовців 25 березня. В газетній редакції вона звучала так: «Починається нове життя України. Починається воно і для нашого Товариства. На нашу думку, роля його ще не зіграна до краю, й воно може стати ще в великій пригоді, як готова організаційна сила, як осередок гуртування українських сил – на працю для

добра нашого рідного краю і всього українського народу»I. В цьому сенсі стає зрозумілою нехіть Євгена Чикаленка відвідувати засідання УЦР, демарші Дмитра Дорошенка, Миколи Василенка та Володимира Науменка. Очевидно, тупівці не просто здали керівництво Центральною Радою Дмитру Антоновичу та його оточенню, а ще якийсь час виношували альтернативні плани, які широко не афішували. Кінець цим планам поклав Всеукраїнський національний конгрес. 6 квітня, в день відкриття конгресу, Єфремов пише статтю «Тиждень з’їздів», в якій відзначає, що «ще місяць тому трудно було навіть думкою здумати ті перспективи широкі, які розгортаються перед українством», і додає, що «прийшла пора великої й тяжкої, але славної роботи на користь народних мас». На конгресі Єфремов був обраний до складу президії, а згодом заступником голови УЦР. Його голос лунає на засіданнях Центральної Ради, а її курс на здобуття національно-територіальної автономії ним послідовно підтримується. В моменти гострих виступів Тимчасового уряду проти Центральної Ради Єфремов стає на її захист. Коли уряд, відмовляючи УЦР у її домаганнях, висловив сумнів у її легітимності, Єфремов миттєво відреагував: «Але чи є тепер у нас хоч одна установа, обрана вселюдним голосованням, і чи, зокрема, всенародним голосованням обрано всі ті ради й виконавчі комітети, яких правосильність правительство визнає? Адже коли рівняти спосіб вибору Центральної Української Ради до того, як вибиралося багато-багато инших «правосильних» установ, то порівняння те Центральної Ради не злякає. Бо багато з тих рад та виконавчих комітетів ніхто не вибірав – вони сами себе обрали... Тим часом українські домагання, виставлені Центральною Радою, та її компетенція приняті й затверджені такими численними й досить правильно, як на обставини, скликаними щодо заступництва з’їздами, як великодний з’їзд у Києві, військові та селянські, губерніальні, національні та інші з’їзди. Де ж правильніше заступництво і де більш воно наближається до вселюдного?»II Ще через якийсь час він сконструює таке визначення: «Центральна Рада, яку висунули на арену життя революція й надзвичайний розмах національного відродження на Україні, з найперших днів свого існування стала справжнім центром українського руху. До неї неслися з усіх боків бажання пробуджених мас, од неї вимагали тих чи інших заходів, на неї покладали національне заступництво в усіх сферах життя. Справді «волею народа» на Центральну Раду покладено діло великої ваги – надолужити брак власних правительственних органів, вести організацію національного життя, стояти на стороні потреб українського народу»III. Єфремов був одним із перших, хто публічно заговорив про небажання нової російської влади, як і частини російського суспільства, позитивно реагувати на національні домагання народів Росії. У статті «Народи Росії і державний централізм» він пише про розгортання боротьби навколо цієї проблеми, а передусім про необхідність співпраці «тих недержавних народів, які стали вже на автономістськофедералістичну путь і звертати з неї не бажають». Єфремов пропонує відновити спілку автономістів-федералістів з недержавних наційIV. Тема антиукраїнських настроїв та протидії з боку реакційно налаштованої частини суспільства часто потрапляє під перо публіциста. Він раз у раз дискутує з поширюванням у російській преНова рада. – 1917. – 28 березня. Там само. – 6 червня. III Там само. – 13 червня. IV Там само. – 27 квітня. I

сі чуток і наклепів про «агресивні наміри українців». Це статті «Ще раз про «українську небезпеку»I, «Сіль в оці»II, «Старим слідом»III та ін. Треті загальні збори УЦР (7–8 травня) вирішили послати до Петрограда делегацію, яка б ознайомила уряд з українськими домаганнями. До складу делегації було обрано і Сергія Єфремова. Результати поїздки, її перебіг, окремі сюжети він детально описав у матеріалі, який назвав «З-над невських берегів». Єфремова, який не був у Петрограді з літа 1916 р., цікавлять зміни, які принесла революція і в життя вулиці, і міністерств, і Таврійського палацу. Він помічає цікаві дрібниці, але зрештою доходить невтішного висновку про зустріч «з тим самим хваленим російським безладдям, якого нам ніколи не бракувало, а тепер, здається, то й надто»IV. За свідченнями Єфремова, «українська справа в революційному Петрограді опинилась на тій самій мертвій точці, на якій стояла за старого ладу»V. Відмова уряду на пропозиції Центральної Ради викликала нову хвилю загострення українсько-російських стосунків. У середовищі російських націоналістів панувало піднесення, як після виграної битви, російська демократія не так азартно, але достатньо дружно підтримувала уряд. З іншого боку, українські сили відчули себе зачепленими за живе, відмова мобілізувала їх, ситуація могла вийти з-під контролю Центральної Ради. Конфронтація могла вилитись у стихійні форми з непрогнозованими наслідками. Єфремов у день оприлюднення урядового рішення виступив із застереженнями і закликами порозумітися до обох сторін: «Дійти до порозуміння треба, бо контури тієї ворожнечі, що виразно зарисувались, можуть набрати живого змісту й обернутися в анархію, – а це під нинішній час привело б до безодні і Україну, і Росію, і справу революції й саму волю». Єфремов не приймає екстремальних, руйнівних методів боротьби, які несуть розкол та руїну, а послідовно спрямовує читацьку аудиторію до конструктивних відповідальних кроків, які тільки і забезпечать успіх справи. Гостре публіцистичне перо Єфремова спрямоване проти проявів українського войовничого радикалізму. 2 червня, інформуючи читачів про роботу Всеукраїнського селянського з’їзду, публіцист вважав за необхідне відзначити, що з’їзд не пішов за нечисельною групою Олександра Степаненка, яка намагалася провести самостійницьку резолюцію. Публіцист радіє, що «селянство тисячами голосів проти одиниць посадило цих добродіїв на належне їм місце, одкинувши їхню резолюцію навіть без розгляду. Резолюція з’їзду в політичних справах стоїть на загальноукраїнській позиції, вимагаючи автономного ладу на Україні в федеративно-республіканській Росії, негайного українізування громадського життя й установ, призначених для українського народу, та прилучившись до тих домаганнів, що поставила тимчасовому правительству Центральна Українська Рада»VI. 4 червня Єфремов публікує статтю «Чадний вогонь», в якій гостро критикує брошуру видавництва «Вернигора» «Катехізм українця», в якій пропагується націоналістичне гасло «Україна для українців». Єфремов неприховано іронізує з примітивних способів самоідентифікації, які застосовує автор брошури: Нова рада. – 1917. – 15 квітня. Там само. – 20 квітня. III Там само. – 28 квітня. IV Там само. – 24 травня. V Там само. – 26 травня. VI Там само. – 2 червня. I

«...ми за всіх найкращі: І наша мова «своєю красою стоїть вище инших мов», між слав’янськими вже «найкраща», і навіть французька не рівня нашій рідній українській мові»! І «такої історії, як наша, не має ніякий другий народ на світі», і «наша народна пісня займає перше місці поміж народними піснями всіх народів світа». Одно слово, ми з усіх найкращі, найбільші, найвеличніші – «ми горді, що ми Українці!». Єфремов переконаний, що подібний спосіб національного самоусвідомлення не тільки не найкращий, а й небезпечний, тому його висновок однозначний: «Не до лиця нам, мужицькій нації, оці великопанські забаганки. До того ж з прикладу великодержавних націй ми знаємо, до чого такі забаганки доводять. І ми повинні сказати всім, хто пробував тепер запалити й роздмухувати на Україні цей чадний вогонь імперіалізму й зоологічного націоналізму, що цей вогонь не тільки чадить, але й попектися коло його можна». При підготовці тексту І Універсалу, як згадував Михайло Грушевський, Сергій Єфремов виконував роль стримуючого фактора, критикував первісний текст документа, написаного Володимиром Винниченком, за його надмірну різкість, яку шляхом редагування було знято. Коментуючи ухвалу І Універсалу, Єфремов відзначає, що Центральну Раду було змушено Тимчасовим урядом, його непоступливістю, піти на цей крок. Але шлях, по якому цей крок зроблено, «не анархистичні виступи, не поривання давніх держаних зв’язків, не розбрат і ворожнеча; а навпаки чисто організаційна, творча робота, скріплення зв’язків, солідарність і єднання що можуть поширити й поглибити здобутки революції та справжнього народоправства»I. Дар полеміста Єфремов блискуче демонструє в статті «Африканська фантазія», яка присвячена відповіді на істерику, яку підняв у «Киевской мысли» Костянтин Василенко з приводу утворення Центральною Радою Генерального секретаріату. Природу появи секретаріату Єфремов пояснює не прагненням узурпації влади, так Василенко назвав свою статтю («Узурпаторы власти»), а практичними потребами діяльності. Єфремов не без іронії запитує Костянтина Василенка, чому Всеросійська рада робітничих і солдатських депутатів має свої виконавчі струк тури, говорить до всього світу через голову Тимчасового уряду, а Василенко не піднімає питання про двовладдя в країні, тоді як у випадку з Центральною Радою виходить, мов у приказці: «що ігуменові можна, те братії зась». Єфремов постійно тримає проблему автономії України в центрі своєї уваги, оперативно реагує на найменші подразники, які ситуативно виникають, чи це рішення уряду, чи резолюція з національного питання Всеросійського з’їзду рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, чи прояви чорносотенної агітації, чи постанови з’їзду польських організацій в Україні. Рефреном його тогочасної публіцистики є теза про те, що Україна, а разом з нею і Росія, зможуть використати шанс, дарований революцією, лише за умови суголосності дій, взаємоповаги та підтримки, величезної спільної організаційної праці. Саме на це, на його думку, повинна бути скерована діяльність Генерального секретаріату. З другої половини червня у стосунках між Тимчасовим урядом і Центральною Радою намітилася саме така тенденція до взаємодії, відповідно зникло протистояння між загальноросійською революційною і українською демократіями. З’явилися плани конкретної співпраці. I

Нова рада. 1917. – 13 червня.

Єфремов надзвичайно високо і позитивно оцінює ІІ Універсал Центральної Ради. Він, на його думку, «одкриває нову сторінку в новітній історії України»I. Свою чергову статтю з цього приводу Єфремов назвав «Друга революція», сенс якої полягає в тому, що Україна «визволена з задушливих оцих обіймів централістичної системи /…/ зможе тепер вільно рушити в свою дальшу путь – до повної автнономії в вільній федерації народів Росії. Це, коли хочете, теж революція, яка своїми наслідками не подається перед революцією останніх днів місяця лютого»II. Ухвалу ІІ Універсалу Єфремов сприйняв як апофеоз революції, її перехід в іншу, вищу якість. Але у липні ситуація змінилася докорінно. Домовленості, досягнуті на переговорах у Києві між керівниками Центральної Ради та урядовою делегацією викликали демарш міністрів-кадетів, вони подали у відставку, яка завершила історію першого коаліційного складу Тимчасового уряду. Урядова криза фактично різко загальмувала поступ української справи і не могла не вплинути на тональність думок Єфремова. Він не приховував свого розчарування таким ходом подій. На початку серпня в трьох номерах «Нової Ради» публіцист друкує розлогу статтю «На поворотці», в якій підбиває власний підсумок чергового етапу розвитку революції, а разом з тим говорить про метаморфози Центральної Ради. На його думку, урядова криза – це є свідчення реальної спроби консервативних сил зупинити розвиток революції. Штука полягала в тому, що власних сил у контрреволюції недостатньо, але на їхню руку грають самі революційні елементи, які не можуть «побороти анархічних інстинктів і зв’язати самих себе найміцнішими узами громадської повинності. Коли цього не станеться, коли анархія далі поступатиме, то реакція і контрреволюція прийдуть самі собою, навіть без реакціонерів та контрреволюціонерів /.../ і матимемо диктатора, Наполеона, нового деспота – кого хочете на вибір»III. Російська революція зробила різкий розворот, який не міг не позначитися на українських справах. Центральна Рада затратила надто багато сил у боротьбі за владу, а влада несподівано «втратила прикмети організованої основи життя і вступила в якийсь хронічний кризис»IV. Взяти владу не важко, пише Єфремов, вона фактично лежить на землі і вже не є будь-яким привілеєм, а швидше, це «тяжкий хрест не на всякі плечі». Парадокс, на думку Єфремова, полягав у тому, що на момент І Універсалу Центральна Рада була «щось, коли хочете, більше од правительства, бо вплив та авторитет Центральної Ради виникали не з примусу, не з того одіуму кожної власти, а з її моральної сили, з абсолютного признання її авторитету з власної волі, з добровільного обмеження, що наложило на себе само українське громадянство»V. Взявши формальну владу, УЦР згаяла дорогоцінний час на перебудову своїх структур, адаптації їх до нових умов роботи, а тим часом «життя круто звернуло з свого шляху». Розмірковуючи над непростою ситуацією, в яку потрапила Центральна Рада і очолюваний нею рух, Єфремов остерігає від лівих і правих небезпек та намагається знайти вірний шлях поступу. Він полягає, на думку публіциста, у наполегливому і незмінному слідуванні гаслу автономії України в федеративній республіці російській. Нова рада. 1917. – 5 липня. Там само. III Там само. – 4 серпня. IV Там само. – 5 серпня. V Там само. I

Єфремов противник швидких рішень та необдуманих дій, що не випливають з внутрішнього глибинного розвитку суспільних настроїв та політичних процесів, а накидаються масам крайніми політиками. Єфремов був одним з перших українських діячів, який поставив публічно проблему готовності нації до самостійного державного життя. В умовах революції та поступу, якого досяг український національно-визвольний рух від березня 1917 р., для цього треба було мати не лише ідеологічно не затуманений розум, а й певну громадянську відвагу, мужність назвати речі своїми іменами: «Отже, насамперед треба злізти з кону високої політики, занехаяти і химерну гонитву за властю, і фантастичні мрії про захватні способи, і всякі дипломатичні комбінації та обернутись до органічної й організаційної праці серед народних мас. Напр., добре оборудована і поставлена українська школа далеко, безмірно більше може дати для справи політичної автономії, ніж сотні найкращих демагогічних трактатів. Кілька поколіннів, переведених через рідну школу, дадуть таку міцну й непохитну відпору до наших політичних демагогів, якої не створити всякими гострими заходами»I. Фактично Єфремов висловив сумнів щодо локомотивної ролі революції. Згодом ця тема буде виникати в наступних його статтях. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд затвердив «Інструкцію Генеральному секретаріату». Вона викликала гостру дискусію в Центральній Раді, бо порушила домовленості, яких було досягнуто у Києві на початку липня і зафіксовано у ІІ Універсалі. 6 серпня Єфремов відгукнувся на цю тему короткою, але гострою критичною статтею, в якій відверто говорить про очевидні недоліки інструкції. Передусім публіцист ставить питання, чи потрібно за таких обставин брати на себе важкі обов’язки без можливості «їх до ладу справляти». У нього нема однозначної відповіді на це питання; він вважає, що не варто ідеалізувати значення Генерального секретаріату, його треба використати як тимчасовий орган, а всі сили напружити, готуючись до виборів у Установчі збори, «і там завоювати вже не тимчасову форму державного устрою на Україні, а широкий і справді автономний лад». Наприкінці серпня Єфремов публікує у двох номерах газети велику статтю «Півроку», в якій використовує піврічний ювілей революції для того, щоб висловити гостре занепокоєння розвитком революційних подій. Він переконаний, що побудувати нову демократичну конструкцію держави в умовах війни неможливо, його заклик до уряду очевидний і зрозумілий: лише «скінчивши війну негайно, можемо ще сподіватись і на врятування держави, хоч і з великим напруженням та труднощами»II. Півроку революції принесли величезний поступ в українській справі, пише публіцист, але загальний спад революції, який відбувся влітку, не міг не позначитись і на ній. Єфремов вважає, що український рух наприкінці червня пройшов точку свого зеніту, на якій не зміг втриматись через стихійне наростання в країні деструктивної суспільної енергії: безладдя, хаосу, анархічних виступів, погромів, тому головне завдання протистояти деструктивним явищам, щоб «хоч на місці вистояти»III. Його бажання бути об’єктивним арбітром у стосунках Тимчасового уряду і Центральної Ради було продиктовано насамперед передчуттям соціальної грози, що наближалася, в громах і блискавках якої, як передбачав Єфремов, не втримаНова рада. 1917. – 6 серпня.. Там само. – 27 серпня. III Там само. – 29 серпня. I

ється ні уряд, ні УЦР. Лише національна згода, консолідація всіх конструктивних сил залишала шанс зберегти демократичну Росію з автономною Україною в її складі. 9 вересня Мала Рада обговорювала питання про участь делегації УЦР у Демократичній нараді і ухвалила достатньо радикальну резолюцію, перший пункт якої вимагав створення «однорідного революційно-соціалістичного уряду, відповідального перед демократіями усіх народів Росії»I. Єфремов вважав цю постанову помилковою, бо вона вела не до національної згоди, вкрай необхідної країні, а до ще більшої радикалізації політичного життя, яка відкривала шлях до влади більшовикам. Автор статті критикував позицію Малої Ради і вважав, що набагато продуктивнішим було б виробити «певний мінімум коаліційного порозуміння», на основі якого «можна було б скласти міцну коаліцію, яка не розсипалася од першого ж подуву супротивних вітрів і дійсно могла б заважити щось у державному житті»II. Однак не можна не помітити, що в той момент Єфремова найбільше турбувала бездіяльність уряду, його нездатність приймати ефективні рішення, більше того, спроби блокувати місцеві ініціативи, спрямовані на пошук виходів із кризи. Насамперед це стосувалося ситуації в Україні. 29 вересня 1917 р. Генеральний секретаріат складом, затвердженим Тимчасовим урядом, ухвалив нову декларацію своєї діяльності. Поява декларації була викликана, з одного боку, пасивністю уряду, який не міг знайти ефективні шляхи подолання внутрішньої кризи, що охопила країну, а з іншого – бажанням подати приклад боротьби з кризовими явищами. Декларація була підтримана Малою радою, але викликала незадоволення загальноросійської демократії, яка побачила в ній чергову спробу українського сепаратизму. Єфремов, звичайно, не міг змовчати в такий момент. Для нього очевидно, що закиди в бік Генерального секретаріату продиктовані не реальною небезпекою, а страхами, які «заступникам неукраїнської демократії застують світ і заважають тверезо глянути навкруги»III. Адже завдяки «боязкій і непевній політиці тимчасового правительства» в Україні витворилося становище, на думку Єфремова, гірше від безвладдя: вищим крайовим органом влади визнано Генеральний секретаріат, а на місцях збережено старі органи влади, які «не завжди мають охоту підкорятись вищому органові крайової власті». Висновок Єфремова цілком очевидний і зрозумілий багатьом: цю проблему можуть розв’язати Українські Установчі збори. Публіцист вкотре стверджує: «Українська Установча Рада – логічний висновок з теперішнього становища, бо тільки вона може нарешті розплутати ту складну політичну ситуацію, в якій опинилась Україна з вини центрального правительства»IV. В жовтні Єфремов неодноразово повертається до проблем українськоросійських стосунків, критикує російську пресу за нагнітання теми «українського сепаратизму», яка заважає побачити справжню грізну небезпеку: параліч вищої влади та наростання хаосу і безвладдя, який намагаються використати з певною метою крайні ліві радикальні сили. Нездатність Тимчасового уряду вирішувати наболілі питання внутрішнього життя країни, невміння протистояти руїні, яка стала смертельно небезпечною, Українська Центральна Рада: документи і матеріали в 2 томах. – Т.1. – К., 1996. – С. 284. II Нова рада. – 1917 –12 вересня. III Нова рада. – 12 жовтня. IV Там само. I

турбували не лише українців, а й інші національні рухи, що стало каталізатором росту популярності гасел федералізації по всій Росії. С. Єфремов інформує свого читача про те, що прагнення до федеративного ладу в Росії витворило останнім часом південно-східну спілку народів та країв, до якої входять: Дон, Кубань, Терек, Астрахань, Калмицький край та Дагестан. Останні події на величезному просторі між Чорним та Каспійським морем, пише він, показують, «як шириться й популярнішою стає сама ідея федерації, як краї й народи покладають на неї свої останні надії, що федерація і тільки федерація може врятувати всю державу, й поодинокі частини її од анархії, що провадить просто до руїни»I. Не менш категорично на адресу Тимчасового уряду висловлюється Єфремов з приводу поспішної часткової демобілізації військовослужбовців старшого віку. Її проведення не було організаційно підготовлене, тому нагадувало людську повінь, – констатує Єфремов і попереджає: «На Україну, що частково вже тепер стала, а потім має стати й більше місцем нагромадження демобілізованих мас, насуває велике лихо. Ми знаємо, що деякі частини української землі, як, напр., Поділля та Волинь, вже й тепер дощенту зруйновані свавільними купами недисциплінованого війська і перебувають у повній анархії. Але, як показує теперішня демобілізація, це тільки початок, і українській нещасній людності загрожує ще гірша чаша, коли військо суне всією своєю масою під час загальної демобілізації. Що тоді творитиметься, коли справа піде так само, цього й уявити собі тепер не можемо, але в усякому разі щось ще нечуване...»II. Фактично він передбачив дуже швидке падіння Тимчасового уряду, лише не гадав, що до цього моменту залишалося якихось десять днів. Згодом, коли це сталося, Єфремов вказав на три найважливіші бар’єри, які не вдалося подолати революційній владі і які стали головною причиною її падіння. Першим каменем спотикання стала неподолана світова війна, яка «до решти виснажила й розіклала творчі сили, такі потрібні для внутрішньої роботи. Не було сили на війну, не було змоги на мир, і ця фатальна суперечність була першим кільцем у тому трагічному ланцюзі, що розгортається тепер перед нами». Другий – економічний розвал, фінансова криза, інфляція, транспортний колапс, голод, спекуляція, «все це до краю порушило умови виробництва та обміну й затягало до неминучої безодні. Революція цього спинити не могла, ще прискорила». І третій не розв’язаний революцією фактор – національна проблема. «Тимчасове правительство, збудоване по старому типу централістичному, не вгадало, яка творча і цементовна сила криється в національному піднесенні відроджених народів та країв, і невдатною політикою неуважливістю й централістичними шаблонами відіпхнуло од себе всі національні сили, – вважає Єфремов. – Вони таки брали свої права в боротьбі, і коли центральна власть виявила своє безсилля, а замісць неї в Петербурзі сіла більшовицька клоунада, то з Росією, як цілим, перестали зовсім рахуватися»III. Єфремов досить яскраво і гротескно змальовує ситуацію в Києві в останні п’ять днів жовтня, коли в місті – центрі організованого українського руху – витворилось аж три комітети «порятунку революції», активізувалося «безконечне число всяких правительственних органів» та ще «безліч усяких комісарів, самі функції яких виглядають досить непевно і невиразно». Суєта, створювана діяльНова рада. 1917. – 25 жовтня. Там само. – 12 жовтня. III Там само. – 31 грудня. I

ністю цих комітетів, властей, комісарів, тільки побільшувала безладдя. Прикрість у Єфремова викликає спроба керівників Центральної Ради триматися нейтралітету у протистоянні Тимчасового уряду і більшовиків, за яким він бачив боротьбу порядку і хаосу. Єфремов закликає Малу раду відмовитися від вагань і перейти до рішучих дій, які мають зупинити анархію: «Всяке вагання, всяка невиразність, усякі переходи тільки додають останній сили. А візьме гору вона – прийде і реакція, не та вигадана реакція, якою, мов дітей, нас увесь час лякано, а справжня, непідроблена реакція, що дійсно змете всі здобутки революції, в тім числі і Центральну Раду, і комітети порятунку, і виборчу боротьбу до Установчої Ради, і саму Установчу Раду»I. 31 жовтня Центральна Рада анулювала інструкцію Тимчасового уряду від 4 серпня, поширила владу Генерального секретаріату на всю територію України, а також розширила його склад. 1 листопада у своїй відозві до громадян Укра їни вона повідомила, що приступила «до організації найвищої крайової влади на Україні»II. Ці дії Єфремов підтримав з розумінням і ентузіазмом. «Щоб не ставити цілий край перед погрозою цілковитого безвластя й анархії, Центральна Рада змушена була дати відповідне доручення Генеральному cекретаріатові про нову організацію власті на Україні, – пише він. – Таким способом, хід подій сам поставив на чолі всього нашого життя Генеральний cекретаріат, і він негайно повинен фактично справдити ті сподіванки, що покладає на його тепер людність України, без різниці національностей»III. Втихомирення, нормалізація життя, на думку Єфремова, це найперше і найголовніше завдання, перед яким одступають на другий план усі інші завдання. А коли з’явиться право і порядок і будуть ліквідовані будь-які анархічні виступи, тоді прийде час, коли під фактичне становище будуть підведені необхідні юридичні підвалини. Біда, на думку Єфремова, полягала в тому, що Генеральний секретаріат не мав вибору, а силою обставин змушений був узяти владу, взяти в дуже несприятливий момент у безвиході – «хотів він чи не хотів, а мусів стати осередком зруйнованої власті»IV. Іншою проблемою, на яку звертає прискіпливу увагу Єфремов, є моральний занепад влади. Більшовицький переворот у Петрограді до кінця добив владу, саму ідею влади: «Власть перестала бути властю. Її, незважаючи на видимі ознаки спочуття, ніхто не слухався, коли вона вимагала чогось неприємного, якоїсь самопожертви. І це стосується до всякої власті, навіть до тієї, що постала з самих низів, що була нібито голосом широких демократичних верств людності»V. Насамперед треба констатувати, що Єфремов доволі ретельно і послідовно відслідковував історію взаємин Тимчасового уряду і Центральної Ради, поза його увагою не залишився жоден більш-менш важливий сюжет їхніх взаємин. Не зважаючи на те, що він був безпосереднім учасником багатьох подій або спостерігав їх з досить близької віддалі, відзначимо його прагнення оглядати події в якомога об’єктивніший спосіб, не стаючи відверто на чиюсь сторону, критикуючи за необхідності дії чи то однієї, чи іншої інституції. Надзвичайно цінним є й та обставина, Нова рада. 1917. – 12 жовтня. Українська Центральна Рада: документи і матеріали в 2 томах. – Т.1. – К., 1996. – С. 384. III Нова рада. – 3 листопада. IV Там само. – 4 листопада. V Там само. – 5 листопада. I

що коментуючи дії і Тимчасового уряду, і Центральної Ради, Єфремов ніколи не забуває про суспільно-політичний контекст, в якому вони відбуваються, контекст, яким вони спричинені. Єфремов гостро протистоїть проявам ксенофобії, на які хворіє загальноросійська демократія, жорстко критикує крайніх правих українських політиків. Він послідовно виступає проти всього, що розхитує революційний корабель і може привести до його катастрофи. Єфремов зазначає, що апогей революції, для якого була характерна конструктивна і суголосна діяльність і суспільства, і революційних інститутів влади, був пройдений у червні 1917 р. Єфремов вважав місію Тимчасового уряду проваленою і схилявся до думки про часткову відповідальність тимчасових міністрів за такий результат справи, за те, що вони вчасно і цілеспрямовано не змогли використати конструктивні сили революції і дали змогу деструктивним силам узяти гору. На думку публіциста, Тимчасовий уряд не впорався з трьома найважливішими проблемами: не подбав про вчасне припинення війни, не зміг протистояти економічному розвалу та спіткнувся на факторі національних стосунків. *** 9 листопада 1917 р. Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила про створення Української Народної Республіки. Єфремов не міг не відреагувати на цю знаменну подію. Він пише: «Мусимо визнати, що новий акт Центральної Ради справді має історичний характер, як поворотний пункт в найновішій історії України/.../ Українська республіка, що була фактично встановлена попередніми адміністративними актами Центральної Ради та Генерального cекретаріату, тепер дістає вже законодатне підтвердження, скільки взагалі можна говорити про законодатні акти під час революції, що здобуває право своєю боротьбою і нею ж його підтримує»I. Симпатії публіциста на боці молодої української влади, на неї він покладає великі надії і чекає рішучих кроків у вгамуванні тієї погромної хвилі, про яку неодноразово писав, і яку вважає найбільшою загрозою поточного моменту, явищем згубним для всіх творчих конструктивних сил і надзвичайно сприятливим для крайніх лівих політичних течій. Єфремов б’є в набат: «Це вже остання межа, до якої дійшли ми в своєму розпаді. Соціалізм – вибачте на слові – грабіжників та анархізм дикості заполонив тепер величезну частину мас, яких самодержавне правительство навмисне держало в темноті й рабстві, щоб легше було дурити, яких примусом, самим примусом, гамувало, боячись, мов огню, свідомості й організованості. І коли старий примус зник, коли розскочився залізний обруч, що держав при купі цих людей – інших зв’язків ніяких не стало»II. Наростання хаосу, анархії, параліч життєво необхідних форм існування суспільства, на думку Єфремова, найгрізніший ворог революції і Центральної Ради. Контекст боротьби порядку і хаосу в період другої половини 1917 р. набуває в публіцистиці Єфремова самодостатності і вартий окремого розгляду. Його заклик абсолютно зрозумілий і точний: «Треба рятувати справу, рятувати негайно й енергично. Треба припинити погроми й насильства і перемогти анархічний рух усіма засобами. Українська власть мусить це зробити, інакше хвилями анархії заллє і молоду Українську республіку, як залило вже багато надій I II

Нова рада. 1917. – 9 листопада. Там само. – 22 грудня.

і сподіванок. Пожежу треба погасити зараз же, поки не пізно»I. В зв’язку з цим він енергійно підтримує заходи Генерального секретаріату, які «мають на меті внести якийсь лад у розхитану судову справу. Ідея верховного, генерального, суду, а також спроба упорядкувати судову справу законопроектом про розмежування судових установ на Україні можуть, звичайно, цій меті послужити, але треба уникати всього, що розхитує судовий авторитет і вносить нові елементи розвалу»II. Єфремов оптимістично оцінює перспективу молодої народної республіки, його тішать результати виборів до Всеросійських Установчих зборів. Він не приховує радість від того, що Київ віддав першість українському списку, а це значить не що інше, як те, що «це обрусіле й далеке від українства місто захиталось вже в своїх дотеперішніх основах і починає «повертатися додому» з національного погляду»III. Увагу Єфремова не оминає і Всеукраїнський з’їзд рад у Києві, який висловив повну і незастережну підтримку Центральній Раді. Однак для Єфремова це не привід заспокоюватися, навпаки це – час рішучих і невідкладних дій. «Вибори ставлять перед українством виразно все те саме старе і вічно нове питання – треба побільшити роботу освідомлення широких мас та організації їх коло вимаганнів волі й ладу, щоб протиставити правим і лівим анархістам форми справді державного, на власних національних основах опертого ладу, – пише Єфремов у статті «Наука з виборів»: Завдання величезне, але тільки виконавши його, зможемо твердо стати серед мас і добитись не ефемерних і скороминущих успіхів, а того сталого становища, що єдине може бути запорукою дальшого розвитку й поступу. Треба органічною й широко-культурною працею зміцнити здобуті вже позиції – і тоді не буде нам страшний ні більшовизм Шульгінів, що прямує просто до реставрації, ні більшовизм п’ятаковський, що до того ж іде манівцями, розхитуючи самі основи всякого громадського ладу. Щоб забезпечити себе од цих ворогів, які спільно творять одне діло розпаду, українство повинно стати великою творчою силою і тверді культурні здобутки поставити навпроти руїнницьких заходів як чорного, так і червоного руїнництва». Прихід нового 1918 р. для публіциста добрий привід ще раз глянути на події року минулого, відзначити той неймовірний поступ, який здійснила Україна за цей крихітний період часу, але це й час ще раз нагадати про небезпеки, тяжкі та скрутні обставини, серед яких народилася молода народна республіка. В січні Єфремов публікує в трьох номерах газети велику статтю «Агонія», назва якої викристалізовує ситуацію, в якій опинилась не лише Україна, а й увесь світ в результаті світової війни. Чи зможе УНР самотужки подолати ті історичні виклики, які постали на порядку денному? Насамперед Єфремова непокоїть відсутність в Україні армії, здатної зупинити агресію більшовиків. Він не звинувачує керівників держави у нерозумінні ролі збройних сил, а говорить про те, що попередні «події не тільки знесилили нас фізично – з цим ще можна б упоратись – але зруйнували техніку військову і внесли в нашу психіку розклад, вирвали найдужчу зброю з рук – певність, що можна ще щось зробити. Це страшна правда, але треба мати мужність тверезо дивитися в очі подіям і не дурити себе тим, що якось то, мовляв, буде... Буде, очевидно, не так, як би ми того хотіли»IV. 14 січня у статті «Агонія. ІІ» Єфремов знову повертається до теми української армії. Він констатує: «УкраїнНова рада. 1917. – 30 листопада. Там само. – 1 грудня. III Там само. – 5 грудня. IV Там само. – 1918. – 3 січня. I

ське військо, на яке стільки надій покладалося, тепер доходить у тій самій агонії, од якої загинула вже вся військова сила в Росії. І воно не втікло од того маразму й страшного розпаду, що посіяла темнота, зростило самодержавіє, викохала нещасна війна, а зібрав більшовизм. Україна на початку свого тернистого шляху дорогою державности лишилась без оборонців, покинута на чужу ласку озброєних сусідів, вкинута в шум внутрішньої боротьби, анархії, руїни... Чи пощастить з того шуму вибратися – хто теє може знати, коли кожен день приносить нову ситуацію, коли нема часу на організування певної самооборони замість розкладеного війська». Та це ще не все. В України величезні економічні та фінансові проблеми, є необхідність зміцнення органів влади. Зовнішні і внутрішні небезпеки, «хаос, безхліб’я та безгрішшя – оце той пасив, з яким вступаємо в недовідому будущину». А який же актив, – запитує пібліцист? Він невеликий: любов до рідного краю, безкорисливе бажання спинити загальну руїну й надати суспільному процесу творчих, організаційних форм. На думку Єфремова, в історії України цей ресурс неодноразово спрацьовував: «Колись, як напирав з усіх боків ворог, козаки кидалися в останній бій з словом: “або дома не бути, або слави добути”, – і часто самою силою нездержного натиску виходили переможцями. Може й для України настала пора, коли треба з тим самим словом кинутися в бій»I. Гостро й емоційно в кількох статтях реагує Єфремов на ультиматум, який висунула Рада народних комісарів українському урядові на початку грудня 1917 р. 14 грудня 1917 року він публікує статтю «Нове становище – нові завдання», в якій коментує початок роботи восьмої сесії Української Центральної Ради, котра, за його визначенням, «вперше збирається, як справжня законодатна установа, як повносильний парламент, як дійсний заступник суверенного українського народу, цього найвищого хазяїна землі української». Це становище накладає нові великі та відповідальні обов’язки. Коментуючи виступ на сесії голови Генерального секретаріату Володимира Винниченка, Єфремов вважає найважливішими два завдання: зміцнення нового ладу та широкі соціальні реформи, «бо в них лежить центр ваги сучасного моменту, од них залежить і та підпора, яку дають трудящі маси України своєму демократичному парламентові». Єфремов інформує читачів про початок мирних переговорів у БрестЛитовському, де панують «більшовицька демагогія й недорозум». Більшовицька брутальна політика доконаних фактів і демагогічна пропаганда змусила Центральну Раду міняти зовнішню політику орієнтації на Антанту на поспішний вступ у переговорний процес з Центральними державами. Саме так пояснює ситуацію, що виникла, Єфремов. Ця обставина поставила УНР «перед фактом, од якого вона вже не може ні одійти, ні змінити, і через те постанова Центральної Ради про участь у мировій конференції виникає як природний висновок з фактичного становища. І правительство української республіки, беручи участь нарівні з іншими державами, коли вироблятимуться умови миру, має одне найголовніше завдання: воно повинно пом’якшити й зменшити вагу, що загрожує тепер упасти і на Україну»II. На 7 січня 1918 р. були призначені вибори до Всеукраїнських Установчих зборів, і Єфремов вважав своїм обов’язоком нагадати про важливість цієї події. 5 січня в статті «До виборів» він звертається до українців із закликом скористаI II

Нова рада. 1918. – 3 січня. Там само. – 1917. – 17 грудня.

тися своїм виборчим правом, незважаючи на всі складнощі моменту: «Треба цю останню громадську повинність, вибори до Української Установчої Ради, одбути з найбільшим напруженням, бо ці останні вибори найбільшу матимуть вагу для рідного краю. Треба, щоб громадяни всі до одного використали своє виборче право й не отягалися од його нічим – ні хатніми справами, ні байдужістю, ні зневір’ям та втомою. Мусимо пам’ятати, ще це рішучий момент в історії України настигає, й гріхом непрощенним перед рідним краєм було б його не використати». З великою прихильністю зустрів Єфремов ухвалений Центральною Радою 9 січня закон про національно-персональну автономію, тоді як проголошення IV Універсалу викликало його відверте неприйняття. Єфремов як очільник партії федералістів-соціалістів вважав, що «IV-й Універсал не був викликаний вимогами життя й не дає на них відповіді. Це результат певного настрою в політичних кругах, а не вимагання життя, і в цьому лежить перша причина його політичної помилковості й недоцільності»I. Другу причину помилковості автор статті бачить у розриві федералістичної тяглості, яка об’єднувала попередні три універсали. «Отже, в цьому акті маємо просто опортуністичну уступку тим самостійницьким течіям, яким ледве чи лежить на серці саме добро широких народних мас і які це добро підбивають під інтереси націоналізму. Народ і нація, що досі на Україні значили в загальному розумінні одно і те саме, тепер починають розходитися. Для розкладу національної думки й практичної політики це може мати великі і – питання ще – чи бажані наслідки. Отже, принципіяльно опортуністичний практично не викликаний потребами часу IV-й універсал може замість того, щоб підняти теми національного життя, понизити його. І цьому вже напевне сприятимуть ті уклони в більшовицький бік, яких у йому знайдеться чимало поміж полемікою з більшовицькою практикою»II. Пройде понад два роки, в Україні зміниться не одна влада, українці відчують на собі не один удар і окрик і від червоних, і від білих, які змусять Єфремова кардинально змінити свій погляд на самостійність і федерацію. В травні 1920 р. він напише статтю, яку назве «Шляхом досвіду» і в якій зізнається, що його федералістичні погляди не витримали випробування часом. Ідея добросусідського розмежування та мирного співжиття народів колишньої царської тюрми під одним дахом спільно збудованих установ довший час володіла умами більшості української демократії, але впродовж останніх років на практиці вона зазнала таких ударів, що «зовсім на задній одійшла план забита більшовицькими та денікінськими експериментами й тією поголовною неготовністю до щиро-федералістичних форм, яку виявило російське громадянство»III. Зрозуміло, що Єфремов не ворог української незалежності, радше його бентежать обставини, за яких вона прийшла зарано, без великої підготовчої роботи, без необхідних зрушень у суспільній свідомості. Публіцист звертає увагу на те, що проголошення IV Універсалу відбулося у вкрай несприятливий для проголошення незалежності момент, в умовах наростання хаосу та розпаду суспільних зв’язків, наступу більшовицьких загонів на Київ. «І небезпека звичайно не так у тих більшовицьких загонах, що силкуються пробитись до столиці України – одбити їх навіть з невеличкими, але добре організованими силами не коштувало б баНова рада. – 1918. – 13 січня. Там само. III Громадське слово. – 1920. – 23 травня. I

гато праці, – пише він. – Небезпека, і то найвища, саме в тій дезорганізації, в тій анархії, що розвивається зсередини». Його голос звучить, мов набат: «Україна в небезпеці і врятувати її можна тільки одним способом. Усі, хто проти загибелі, хто розуміє, що це значить – мусять згуртуватись круг Центральної Ради, забути незгоду й перекори і твердою рукою встановити лад і спокій. Тепер кожна хвилина дорога. Завтра, може бути вже пізно»I. З моменту ухвали Центральною Радою ІУ Універсалу ставлення Єфремова до неї відчутно міняється, в його статтях все менше ентузіастичної підтримки і все більше критики та занепокоєння. Єфремов пише, що зміна уряду Володимира Винниченка урядом Всеволода Голубовича суперечить тій суголосній роботі між УСДРП та УПСР, а також урядом УНР і Малою радою, яка спостерігалася в попередній період, цю кризу можна пояснити лише тим, що «розклад забирається вже на самі високості політичного життя, що нахил до немотивованих перемін бере гору над політичними міркуваннями»II. Єфремов не без підстав застерігає український політикум не йти шляхом Тимчасового уряду, шляхом морального занепаду авторитету влади. Історія показала, що його голос і застереження не були почуті. Публіцист висловлює занепокоєння й тим, що засідання Малої Ради стали набирати мітингового стилю, що не відповідає характеру діяльності парламенту. Він вважає, що треба рішуче цій практиці мітингування покласти край. А «Публіка, що ходить на засідання Малої Ради, мусить нарешті дізнатися, що вона не рішає справ, що в парламенті має право тільки слухати, а почування свої може нести в інші місця, де й виливати їх відповідними способами»III. В кількох статтях Єфремов зупиняється на подіях організованого більшовиками заколоту на «Арсеналі» та розрухах, яких зазнав Київ під час штурму міста армією Муравйова. «Ніяким пером не описати того, що творилося тоді в місті, – пише він. – Люде, що побували на справжній війні, оповідали, що навіть на позиціях не було такого пекла. Нерви у всіх були такі напружені, що всяк бажав кінця – нехай який він буде, аби кінець /.../ Заради порятунку міста треба було облишити оборону, і вночі 26-го січня українське військо вийшло з Києва дорогою на Святошин. З військом покинуло столицю України і українське правительство та члени Центральної Ради»IV. В умовах «червоного терору» видавати українську газету було вельми складно, ще складніше було говорити про Центральну Раду, уряд УНР та їхню політику, але Єфремов знаходив для цього можливості. Так, з нагоди підписання у Бресті мирної угоди він писав: «Мирові умови, які зложила з четверною коаліцією Центральна Рада, з одного боку, і дипломатія Смольного, з другого – різняться між собою, як небо від землі. Згоду з Україною поставлено на ґрунт відносин держав, рівних між собою. Згода з Росією нагадує те становище, коли дужчий ставить слабішого навколішки перед собою й зневолює його прохати ласки. Причини цього ясні. Тоді як Україна, змушена нещасливими обставинами припинити війну, яку не вона розпочала й провадила, приступила до мирових переговорів з усією увагою й пильністю, яких вимагала справа – дипломати з Смольного розвели безконечну й невимовну клоунаду»V. Нова рада. 1918. – 17 січня. Там само. – 14 січня. III Там само. IV Там само. – 17 (4) лютого. V Там само. – 28 (15) лютого. I

Відхід більшовиків з Києва та повернення до столиці Центральної Ради й уряду УНР Єфремов супроводжує розлогою, опублікованою в трьох номерах газети статтею «Підрахунки», основну ідею якої, на мою думку, складав спрямований до української влади і українського суспільства заклик не повторювати власних помилок. Публіцист намагається говорити про помилки, які були допущені. Насамперед говорить про недоліки в організаційній роботі на місцях: «Ми про´авили той потужний рух до освіти, до засновування шкіл, гімназій, тощо, який теж один час був широко прокотився по селах. Ми не подбали про кадри тямущих і совісних агітаторів /.../ Навіть про те ми не дбали, щоб село – нашу підпору та найміцнішу базу освідомити щодо формування української власті, її завдань та роботи. Це бренить парадоксом, але це суща правда: коли Центральна Рада не мала власті формальної, то саме тоді вона й тішилася найбільшим впливом, а власть немов одібрала у неї шляхи до мас і підборкала сміливе завзяття. Бо в гонитві за властю ми забули про ту величезну організаційну роботу, яка стояла перед нами»I. Єфремов агітує за створення міцної та авторитетної влади, за наведення твердого порядку й законослухняності, рішучої відмови від демагогії. Єфремов різко критикує популізм, яким українська влада часом користувалася, бажаючи конкурувати з більшовиками: «Закинути треба і методи підлещування до мас, потурання нижчим інстинктам юрби. Народ /…/ має право знати правду, а не вигадки, і цю правду, всю правду, треба йому казати сміливо, не боячись того, що це комусь може бути не до вподоби, не лякаючись риску популярністю /.../ І тільки тоді можемо рахувати, що вернеться захитана в народі віра до проводирів, до інтелігенції, стане можливим співробітництво на основах рівності і зникне анархія, яку розпалили демагогія, непевні спроби та потурання інстинктам не народа, а юрби, як зникне і той отарний дух, що юрбу попихає на руїнницькі вчинки»II. Пройшов лише тиждень, і Єфремов не приховує великого розчарування. Українська влада «до Києва вернулась з виразно більшовицькими ознаками»III. Критичний пафос статей поступово наростає: «Вже єсть ознаки нового розчарування /.../ Нове міністерство, що склалося саме під час повстання, нашвидку, з елементів невідомих та не авторитетних і нічим тоді себе, опріч безладдя, не встигло виявити, тільки тепер почало тримати іспит перед громадою і, треба по щирості сказати, результати цього іспиту випали для його просто убійчі». Звідси цілком однозначний висновок публіциста: «даний склад міністерства стоїть далеко нижче середнього рівня, не має державного розуміння справ і не здатен повести молоду республіку шляхом хатнього замирення й повороту до ладу та спокою» IV . А це своºю чергою тягне за собою цілий шерег проблем: «анархія посіла міста і села, власть усюди пропала без вісти; ніхто нікого не слухає й не визнає за старшого, кожен робить, що йому на думку спаде. Робота по організації власті тільки в зародку і зовсім не налагоджена. Харчова справа, постачання продуктів на міста через безладдя та розруйнування залізниць – у катастрофічному становищі: голод зазирає в вічі. Промисловість гасне або тліє, як мокре горить, – її, можна сказати, вже нема зовсім; отже, робітниче питання постає на весь свій зріст з усіма тими кризисами та безробіттям. З землею справа стоїть більш ніж катастрофічно»V. Нова рада. – 1918. – 5 березня (20 лютого). Там само. – 6 березня (21 лютого). III Там само. – 10 березня (26 лютого). IV Там само. – 16 (3) березня. V Нова рада. – 1918. – 20 (7) березня. I

Проходить якийсь час, настає середина квітня 1918 р., а уряд ніяк не може подолати свою безпорадність, створити урядові вертикалі влади, його авторитет в суспільстві падає, в Малій Раді йдуть постійні дискусії, визріває конфлікт з німецьким та австрійським командуванням, все це змушує Єфремова поставити риторичне питання, чи правільним шляхом рухається Україна? На яке відповідає наступним чином: «Поки ми будували державу, вигадували невдатні герби та вивіски заходжувались перемальовувати – земля утікала з-під ніг і народ вийшов з-під нашого впливу. І знов опинилися ми в становищі, коли «в столицах шум, гремят витии», а десять верстов поза столицею не чутно вже й голоса їхнього і весь резонанс губиться тут же на місці, в глиб життя не досягаючи»I. На думку Єфремова, у державному будівництві влада обрала невірну і навіть шкідливу стратегію: «Все лихо нашої молодої державності в тому, що ми в твердій школі колишнього російського самодержавія засвоїли найгірші його сторони. Свою державу ми будуємо не знизу вгору, а навпаки – тільки вгорі, йдучи шляхом цілком бюрократичним та централістичним. Ми збираємось порядкувати – бо поки що на ділі не порядкуємо – з Києва усією землею, не додивляючись до місцевих потреб, не допомагаючи місцевим силам, а часто навіть перетягаючи їх сюди до центра, й тим ще більше виснажуємо й так пісну землю»II. Єфремов жорстко критикує центральну владу за нехтування органів місцевого самоврядування: «Нехай хоч наймудріші закони видає наша Центральна Рада, чи який інший законодатний орган, що має її заступити – з них поживи для людності не буде, поки на твердих не стане підвалинах місцеве самоврядування»III. Його невдоволення викликає і стан справ у освіті: «не встигли ми ні вчителів досить підготовити, ні книжок та підручників надрукувати. Сил взагалі мало було, і вони здебільшого йшли на політичну роботу. Тим-то літні вчительські курси минулого року не могли виконати всю ту величезну роботу, яка на них лежала: їх було і занадто мало, і не було в них певного плану та системи, зате багато випадковості й інших огріхів. Так само й з книжками: що приватними – вбогими – заходами й коштами викидалося на книгарський ринок, те вмить розбиралося зголоднілими людьми, а голод на підручники все зростав, і задовольнити його не було звідки»IV. Єфремов звертає увагу на складне продовольче становище, що склалося в Україні, і «набирає ваги соціальної небезпеки». Публіцист переконаний, що державні органи мусять «поставили це питання на повен зріст»V, а обміркувавши, запровадити певну соціальну політику. Вчитуючись у єфремівські тексти, можна винести переконання, що критика автора на адресу уряду Голубовича продовжувалась би і далі, якби цей уряд як і Центральна Рада не були відсторонені від влади. Отже, вітаючи проголошення української державності, симпатизуючи їй, Єфремов не міг погодитися з надмірною лівизною курсу, який обрав український політичний провід, особливо есерівський уряд. На думку Єфремова, політика українського уряду часто конкурувала з більшовицькою, мала популістський характер. Її вади були наслідком непрофесіоналізму, відсутності управлінського досвіду, не останньою причиною краху УНР був стан руїни, в якому перебувала країна після завершення світової війни на Східному фронті. Там само. – 1918. – 19 (6) квітня. Там само. III Там само. – 20 (7) квітня. IV Там само. – 26 (13) квітня. V Там само. – 27 (14) квітня. I

*** 29 квітня 1918 р. в Україні відбувся державний переворот, унаслідок якого влада перейшла до рук Павла Скоропадського, проголошеного гетьманом. Гетьманський режим був контроверсійним до лівоводемократичного курсу Центральної Ради, який критикував Сергій Єфремов. Здавалося, публіцист міг підтримати новий курс, однак цього не сталося. Як тільки «Нова рада» відновила свій вихід після десятиденної перерви, Сергій Єфремов у категоричній формі висловив власне негативне ставлення і ставлення очолюваної ним партії до перевороту. В статі «Наша позиція» 9 травня він пише, що соціальна опора нового режиму – з’їзд земельних власників, його виразно власницькі інстинкти, чорносотенний дух та російська орієнтація «виключає можливість солідарності з ним та його ділом і широких народних мас, і всіх прихильників волі, і, звичайно, української інтелігенції». Уряд Федора Лизогуба, на думку Єфремова, «не матиме ні реальної підпори в масах, ні навіть морального спочуття од української інтелігенції. Його політика неодмінно має бути чужою для України і, з багатьох поглядів, явно ворожою її інтересам»I. Пройшло всього кілька днів після перевороту, уряд лише формується, програма його діяльності ще не скристалізована, але Єфремов уже виніс переконання, що переворот – це не просто спосіб зміни лівого, есерівського уряду Всеволода Голубовича більш правим політичним крилом, це значно масштабніша за своїми наслідками акція, покликана покласти край революції, повернути країну на кілька років назад, ліквідувати здобутки демократії в соціальній та національній політиці. З цього моменту і до падіння гетьманського режиму публіцист буде дотримуватися сформульованої ним думки, раз у раз повторюючи її та розвиваючи відповідним чином. Для Єфремова ясно, що переворот – це не наслідок прояву внутрішніх суперечностей в українському русі, які, без сумніву, існували, а результат успішно проведеної спецоперації, в результаті якої «організація нової власті на Україні потроху, шкандибаючи і спотикаючись, таки доходить до кінця»II. Зі зрозумілих причин цензурного характеру Єфремов не говорить про архітекторів і головних організаторів перевороту, під охороною яких зібрався з’їзд землевласників. Але він не сумнівається, що це німецькі генерали. Після падіння гетьманського режиму, в січні 1919 р. публіцист дає в «Новій раді» цикл статей, об’єднаних спільною назвою «Скоропадщина». В ньому він називає все своїми іменами. «...рідко коли узурпація приходила таким цинічним, безсоромністю вистеленим шляхом, як це зробила Скоропадщина. Рідко коли нова власть так одверто вихиляла своє справжнє, практичне обличчя з-під тих «ідейних» запон, якими звичайно приоздоблює себе всяка узурпація». Єфремов наголошує на ролі німецької військової присутності в Україні, без ініціативи і участі якої переворот ніколи б не відбувся: «З першого моменту, коли вискочив на сцену – в цирковій ложі й на Софіїському майдані – і до останнього дня, коли згинув без вісти й сліду – «гетьман всея України» державсь тільки на чужій реакції, на чужій силі, на голому насильстві. Власної підпори тут не знайдеш. Гола й не підмальована узурпація була домінантою у воскрешеній гетьманщині»III. Нова рада. – 1918. – 9 травня. Там само. – 10 травня. III Нова рада. – 1919. – 3 січня. I

Вторинність, маріонетковість режиму не викликає в Єфремова сумніву: «Тупа реакція, що не спромоглася навіть на власну силу, а сперлася цілком на дужі тоді плечі німецького вищого командування, занадто ясно визирала з-за постаті цього російського генерала з лиховісним прізвищем і сумнівною репутацією. Ясно було, що це тільки лялька, нитки од якої простяглися з Інститутської на Катерининську вулицю, де керувала ними жилава рука генерала Гренера. Німецькі юнкери скористувалася з помилок по-дитячому безпорадного правительства Голубовача і взялися рятувати українських зубрів, – а в результаті братньої цієї допомоги й народилася маріонетка з пишним титулом – «гетьман всея України»I. На думку Єфремова, Скоропадський випадкова в українському русі людина, малопопулярний російський генерал, який лише завдяки власному прізвищу і збігу обставин потрапив у політику, і до того ж «не мав навіть стільки розуму й такту, щоб використати до пуття інсценовку свого циркового обрання». Єфремов не приховує своєї іронії щодо перших законодавчих гетьманських актів: грамоти та тимчасових законів. «У своїй грамоті, отій класичній пам’ятці глупоти й нахабства, «гетьман всея України» не догадавсь навіть послатись на те, що йому всенародним обранням доручено булаву, а сам себе просто взяв та й прирік володарем над Україною («я об’являю себе гетьманом»). Ще більш автократичні замашки виявилась у тому «тимчасовому законі», який од того часу мав бути конституцією України: безграмотний плагіат з пам’ятних «основних законів» російської імперії занадто бив у вічі з цього убогого твору гетьманської юриспруденції»II. Для Єфремова гетьманська влада чужа, не та, що вийшла з народного лона, а така, що була силою нав’язана народу, а звідси і відповідне безкомпромісне ставлення публіциста до нового курсу, яке він оприлюднив ще на початку травня 1918 р.: «Ми ставимо за найвищу мету нашої роботи – добро українського народу, що досяг був власної державності і національних здобутків у демократичних формах, яка на цей час для нас служить за єдине мірило правительственної політики і визначає наші до неї стосунки. І за часів більшовицьких, і за правительства Голубовича ми були в опозиції, бо і всеросійські, і наші більшовики працювали на згубу основним домаганням української національності й державності. Чи ж має тепер статися одміна? Видима річ – ні. До старих питаннів ми тільки підходимо з нового боку, але з тією самою, по суті, оцінкою, і ми будемо вести свою давню нитку слугування українському народові в його найістотніших потребах»III. Єфремов пише, що справи гетьманського уряду розходяться з його реальною політикою, а численні репресії, з яких режим почав свою діяльність і якими її продовжує, вимальовують невтішну перспективу: «треба думати, що й по своєму повідомленні нове правительство зостанеться таким же ізольованим та самотнім, яким було й досі»IV. Бідою уряду, на думку Єфремова, була його несамостійність і нездатність виробити лінію конструктивної політики. «Місяць живемо під новою владою, – пише публіцист. – Часу, може, й не досить, щоб зробити щось епохальне, але цілком досить, щоб напрям показати, виточити якусь одну лінію і по ній, якщо це справді тверда і певна себе власть, іти непохитно, Там само. Там само. III Там само. – 1918. – 9 травня. IV Там само. – 14 травня. I

не звертаючи й не оглядаючись на всі боки. Але цього якраз ми й не бачимо. Лінії просто нема. Ніхто нікуди не йде. Правительство нічого іншого не робить, тільки топчеться на одному місці, топчеться безсило і неоковирно...»I. Єфремов одним з перших заговорив про те, що внутрішня політика гетьманської влади дуже швидко переросла спроби зміцнити державний лад, встановити тверду владу та громадський порядок і набрала відверто репресивного характеру. Хвиля арештів прокотилася по революційній демократії, зачепила міські думи, повітові та губернські земства. Єфремов не міг мовчати в подібній ситуації: «/.../ те, що робиться тепер на Україні, скидається вже не на державну боротьбу, не на втихомирення навіть, а просто на політичну помсту соціальних шарів, які знов прийшли до власті і нічого кращого не здужали вигадати, як старими ж і забрудненими руками творити не суд, а розправу над своїми політичними ворогами»II. На думку Єфремова, невдалою є не лише внутрішня, а й зовнішня політика гетьманату, де українська дипломатія терпить одну поразку за іншою: «Бессарабія..., Крим..., Дін..., Кубань..., Холмщина..., Галицька справа... Ратификація Берестейського договору в Австро-Угорщині... Це ж ляпас за ляпасом, які дістає наша недолуга дипломатія. Навіть замирення з совітською Росією вона зробити не годна, хоча це, здавалося б, не так-то вже й важко». Єфремов пояснює цю обставину не браком фаху в українських дипломатів, а насамперед природою режиму, який не має широкої соціальної бази. Гетьманська влада «живе ізольовано од усього – од інтелігенції, цього мозку країни, од мас, рук її, од правих, од лівих, од середніх – од усіх кругом. І це чудово бачать усі наші сусіди і – на свою руч використовують»III. Не може погодитись Єфремов і з політикою утисків місцевого самоврядування – земств і міських дум, які після падіння самодержавства зазнали демократизації та під впливом Центральної Ради набули яскравого національного забарвлення. Єфремов пише, що цілком зрозуміло, для чого була проведена фронтальна ревізія органів самоврядування. Це була прелюдія до запровадження нового земського закону, згідно з яким уповноваження губерніальних і повітових гласних припинено. «Управа, виходить, працюватиме цілком безконтрольно, – робить висновок публіцист. – І коли це управа не обрана, а призначена, то самоврядування обертається в нуль і тріумфує штюрмерівський порядок, і ми не здивуємось, коли за кілька місяців панування цього порядку зруйновано буде зав’язь ладу, на який принаймні надію давало демократичне, безцензове земство. Російські націоналісти в ролі варягів в українському земстві – це не тільки господарська, а й політична небезпека». Завершує статтю висновок-запитання: «...чи не кидає українська держава собі колоддя під ноги, сажаючи на українські стільці отих столипінових вихованців?»IV. Іншу статтю на подібну тему Єфремов закінчує оптимістичним висновком: «Хід цеї історії цілком натуральний. Боротьба за демократизацію життя на цьому не спиниться. Ідея демократичного самоврядування не збанкротувала, а тільки мусить на якийсь час поступитися перед непереможними обставинами. І реакції нема чого радіти: побачимо, як вона впорається з тим, що сама ж і наробила, і чи не доведеться їй, заради порятунку місцевого господарства, користуватись багато чим з досвіду і практики демоНова рада.. – 1918. – 28 травня. Там само. –– 22 травня. III Там само – 7 серпня. IV Там само. – 28 серпня. I

кратичних органів. Тріумфальні розмови хутко затихнуть під тиском життя, й ідея демократичного самоврядування стане знов чистою і не заплямованою»I. Особливо болісна ситуація утворилася на селі, де підтримані гетьманською владою та іноземним військом поміщики вимагали відшкодування завданих їм збитків. У дію пішли каральні загони, державна варта. Єфремов різко проти подібних методів, але і не захищає методи, якими діяло селянство. Він пише, що селянство постраждало двічі, спочатку зваблене лівою демагогією і популізмом, які пропонували швидкий спосіб розжитися землею, а тепер – від каральних акцій поміщицької реакції. Власне, на його переконання, селянство стало жертвою як лівого, так і правого екстремізму. «Недосвідчений у соціальних справах селянський розум не може усвідомити цієї раптової зміни, не може ні знайти виноватих, ні зрозуміти, що право здобувається не самим революційним поривом, а довгою боротьбою і працею над власним добробутом, освітою, культурою»II, – відмічає публіцист. Відслідковуючи найболючіші і гострі проблеми революційного буття, Єфремов не міг оминути проблему створення української армії. Восени 1918 р. стало зрозуміло, що країни Четверного союзу на порозі поразки у великій війні, а у зв’язку з цим Україна має подбати про свою безпеку, яку може гарантувати лише боєздатна армія. «Сучасна держава, а надто в обставинах світової війни та розрухів, не може жити й розвиватись без організованої оборони, – пише публіцист. – Без неї держава повинна зараз же впасти жертвою зажерливості сусідів та анархії всередині. /…/ Україна мусить мати ту силу, інакше бо не зможе вона виконати й тих завданнів своїх державного і політичного будівництва, які стоять перед нею». Єфремов вважає, що чимало часу «для організації оборони» згаяно, що вже й тепер дається взнаки. Однак Україні потрібно мати не просто збройну силу, «свідому армію вірних синів, що стануть грудима в її оборону – обороняючи себе і рідний край та його будуччину». Армія повинна не тільки «бути справді великою оборонною силою», а й «стати й школою свідомості та національного виховання. Тільки свідома армія може бути справжньою силою, – це вже довів досвід світової війни, і будувати кадри народних оборонців треба на зовсім інших підставах, ніж було це в старій Росії. Казарма не повинна бути розсадником деморалізації й занепаду, а мусять стати свого роду обов’язковою школою, філією «Просвіти», навчителькою рідної культури. Це величезна робота і величезне завдання, і ми розуміємо, що воно не робиться так одразу. Але підвалини такого будівництва треба закладати зараз же й одразу, не пробуючи навіть ставати на шаблоновий шлях, що стару Росію довів до загибелі»III. Єфремов пише про неприйнятну, з його погляду, судову контрреформу, яка фактично повернула стару дореволюційну судову систему з діловодством російською мовою. Ця система поновила старі судові палати й населила український сенат біженцями з колишнього російського судового сенатуIV. В статті «Сенатори і некультурність» Єфремов знову повертається до цієї теми і нагадує про те, що: «“фахівці”, яким ліньки вчитись української мови, не тільки практично вживають виключно російської, а принципіально не визнають за українською мовою навіть права на рівноправність. Хоч як це чудно, а перед у такому нехтуНова рада.. – 1918.– 3 жовтня. Там само. – 25 травня. III Там само. – 6 жовтня. IV Там само. – 4 вересня. I

ванні української мови ведуть судові установи і між ними перший – сенат української держави»I. Не може публіцист змиритись і з політикою міністра освіти Миколи Василенка, який запровадив щодо української освіти залишковий принцип, який полягав у тому, щоб паралельно з існуючою системою російської школи створювати українську. Але на останню бракувало коштів, приміщень, підручників і т. ін. Подібна політика і практична її реалізація не могли не турбувати Єфремова. Кілька разів він повертається до теми київських українських гімназій, для яких у столиці влада не могла знайти придатне для навчання місце. Як альтернатива пропонувались старі військові казарми тощо. «Справа з українськими гімназіями в Києві остаточно виясняється: помешканнів для них нема. Міністерство освіти виявило – мало сказати: байдужність, а просто злочинне нехтування до цієї справи», – пише публіцист у статті «Світовий скандал»II. В умовах розвитку антигетьманського повстання продовжувати публіцистичну діяльність ставало все важче, кілька статей були повністю заборонені цензурою, в багатьох з’явилися купюри. Зрештою лише в січні 1919 р. Єфремов отримав можливість дати всебічну і безцензурну оцінку гетьманському режиму в циклі статей «Скоропадщина», частково які ми вже цитували. В системі ліберальних та національно-демократичних цінностей, які сповідував Єфремов, не знайшлося місця для позитивної оцінки консервативного курсу Павла Скоропадського. Для Єфремова це не пошуки національного опертя на давню власну історію, це банальна невдала спроба знищити революційні здобутки, помститися за заподіяні кривди і повернути хід історії назад. Він воліє визнати за нею статус інтермедії, ще однієї перегорнутої сторінки «скороминущої історії нашої». Однак її закінчення його не особливо тішить, тому що відповідних уроків з цієї перегорнутої сторінки переможці гетьмана не зробили: «Скінчилася інтермедія /.../ Та лихо в тому, що не тільки на забаву було це ігралище. Скоропадщина не розтала без сліду, а лишила по собі смердючу спадщину і, може, тільки певніше скерувала трагедію України до звичайного кінця всіх трагедій – до катастрофи. З науки, яку наочним способом давала Скоропадщина, не зроблено не то відповідних, але і просто ніяких висновків. Все пішло по-старому, з того самого місця, на якому припинено дію. Знов на сцені старі актори... І коли завчасу не буде цього згубного процесу припинено, то й наслідки будуть старі»III. Прогноз Єфремова невтішний, але, як показав час, точний. *** Є ще одна велика тема у публіцистиці Сергія Єфремова, на яку необхідно звернути увагу у передмові, а саме неприйняття Єфремовим більшовизму. Вона проходить наскрізною лінією через усі роки революції, до неї публіцист змушений в силу різних обставин раз у раз повертатися і бити на сполох, попереджаючи про грізну небезпеку, яку несе ця крайня ліва радикально політична течія, викриваючи її войовничу антигуманну природу, підступність примітивних гасел, ілюзорність декларацій та чимало іншого негативу, добре відомого сьогодні ісНова рада. – 1918. – 25 жовтня. Там само. – 14 серпня. III Там само. – 1919. – 11 січня. I

торикам. У часи революції таке категоричне ставлення було характерним далеко не для всіх українських політичних діячів. Єфремов досить рано звернув увагу на нездорові явища, на фоні яких розвивалися революційні події і які дуже швидко стали живильним середовищем більшовизму, спочатку як соціального явища, а згодом і як політичної течії. Це тло, представлене натовпом, маргіналізованими масами, насторожувало проявами агресивності, вседозволеності, переконанням, що усе можна, бо «тепер слобода»I – і небажанням коритися владі. На початку травня 1917 р. Єфремов стурбовано пише про певні негативні тенденції у розвитку революції, яка залишила за межами організованих форм величезні маси населення, фактично кинуті напризволяще, про неофітів революції як найбільшу для неї ж, революції, небезпеку: «У кожного на устах слово «воля», «свобода» – і разом в конкретних випадках як легко ламаються самі основи свободи. Кожне починає з заяви довір’я Тимчасовому правительству – і разом скільки з’явилося капралів, що допались до палиці й, орудуючи нею, незалежно капральствують по своїх кутках і поза тим знати нічого не хотять. Ніколи не говорилося так багато і так красно про потребу міцного фронту, коли ворог стоїть темною погрозою – і ніколи так багато не робилося, щоб той фронт розхитати. Якось так на ділі виходить, що все право належить самому мені, а всі повинності на когось іншого перекладаються. І величезна небезпека була вже в самій оцій анархії думки, що зросла ще більше, коли почалась анархія вчинків. На вагу покладено самі здобутки революції, долю всієї держави»II. Більшовицький збройний виступ у Петрограді 3 липня 1917 р. з метою захоплення влади викликав у Єфремова гостру реакцію цілковитого засудження. Публіцист називає заколот зрадницькою справою, до якої долучились «анархічні елементи, вкупі з реакційними покидьками громадянства»III. Єфремов уникає назви «більшовики», але це ні для кого не секрет, адже лише ця партія в той час відстоювала і популяризувала гасло «вся влада радам». На думку Єфремова, воно абсолютно хибне і веде лише до посилення анархії у суспільстві та громадянської війни, яка ще страшніша за світову. Єфремов закликає до порядку, до згуртування усіх громадських сил навколо Тимчасового уряду та його органів, до відсічі анархії, що «кличе за собою контрреволюцію»IV. Після невдалої спроби захопити владу більшовики на два місяці зникли з авансцени революції, однак у вересні отримали новий шанс, який подарував їм генерал Корнілов, його невдала спроба захопити владу привела до чергового полівіння революційної демократії, переходу столичних рад депутатів до рук більшовиків. Єфремов відчув у цьому величезну небезпеку революції, про яку одразу ж заговорив зі сторінок газети. Він називає перемогу ««більшовизму» по цілій лінії російського революційного фронту»V найзлободеннішою біжучою подією. Єфремов розуміє, що посилення більшовизму – це лише один бік медалі, а з іншого, – йде накопичення правих сил і настроїв. Суспільство і країна стоять на межі розколу. «На цей двосічний процес якось мало звертають уваги в політичних кругах, а тим часом саме тут лежить доля нашої молодої волі. Крайність тягне Нова рада. – 1917. – 7 травня. Там само. III Там само. – 5 липня. IV Там само. – 7 липня. V Там само. – 12 вересня. I

за собою супротилежну крайність – і незабаром ми певне побачимо сутичку між ними»I, – застерігає публіцист. Єфремов негативно ставиться до ідей створення однорідного соціалістичного уряду, для нього очевидно, що гасла більшовиків, «як на наші часи, являються безперечною утопією; завести зараз же соціалізм, установити соціалістичний рай на землі – певна річ, неможливо, і коли фанатики або колишні городовики силкуються це зробити, то наслідки ясні для всіх. Опріч анархії та руйнування, з нього вийти нічого іншого не може. Про будівництво тут нема чого й згадувати»II. 27 жовтня Єфремов констатує факт більшовицького повстання в Петрограді і не приховує розпачу від цієї події. Жодної життєвої потреби, на його думку, в такому повстанні за три тижні перед виборами до Всеросійських Установчих зборів та за місяць перед їх скликанням не було. Публіцист запитує: чи зможуть більшовики налагодити продовольчу справу, чи змінять вони на краще ситуацію на залізниці, чи усунуть фінансову кризу, чи здолають погромні хвилі? На всі ці питання він відповідає негативно. Його висновок категоричний: міністерство Леніна-Троцького, «цих безґрунтовних мрійників старої конспіраторської школи, могло б тільки погіршити справу і довести державу або до повної загибелі, або ж… або ж до реставрації»III. Однак і до прямого захисту Тимчасового уряду Єфремов не закликає. Для нього події у Петрограді не зводяться до боротьби між старим урядом та новими претендентами на владу – на альтернативу між Керенським та Леніним. Події носять куди драматичніший характер. Росія опинилася на краю соціальної прірви. Питання, чи зможе вона втриматись на цьому останньому рубежі, чи зникне в глибинах провалля? «… лад і анархія стрілися в останній, може, сутичці, в боротьбі не на життя, а на смерть, і від того, хто переможе в останній момент – залежить уся майбутня доля всієї держави», – переконує Єфремов і попереджає , що ця біда не обійде стороною Україну. Він вважає, що політика нейтралітету, яку проголосила Центральна Рада в протистоянні Тимчасового уряду і більшовиків є хибною. Нейтралітету бути не може, вважає він, бо Україні «загрожує перспектива захлинутися в каламутній хвилі анархії»IV. Єфремов явно недооцінював більшовиків як самостійну політичну течію, радше бачив у них тільки іграшку «в руках чогось більш могучого та стихійного», криваву предтечу неминучої реакції, що «дійсно змете всі здобутки революції, в тім числі і Центральну Раду і комітети порятунку, і виборчу боротьбу до Установчої Ради, і саму Установчу Раду»V. В систему позитивного мислення Єфремова, в основі якої лежали принципи поступового розвитку суспільства, ніяким чином не вкладалися дії більшовиків, спрямовані на повний розвал суспільного організму країни. Їхня внутрішня і зовнішня політика для Єфремова позбавлена будь-якого сенсу, вона злочинна: «законодавці з Смольного ще побільшують кризу і немов навмисне роблять усе, щоб зруйнувати до краю промисловість і замість обіцяного раю на землі витворили таке пекло безробіття, убожества і голоду, перед яким усе пережите іграшками здається. Не розбираючи, рубають вони з усього розмаху ті гілляки, на яких сидять самі й на яких держиться громадський лад, і задля мрій руйнують те реальне, що витворила була культура людська в своєму Нова рада. – 1917. – 12 вересня. Там само. – 20 жовтня. III Там само. – 27 жовтня. IV Там само. – 29 жовтня. V Там само. I

поступовому ході, ті форми економічної кооперації, на яких стоїть уся сучасна продукція. Багато хиб ці форми мають – то правда, але інших нема і за даних обставин бути не може. Зруйнувати їх – значить зруйнувати життя взагалі, довести його до повного розвалу та безладдя й кінець-кінцем оддати на поталу тим самим формам, тільки в понівеченому попсованому вигляді»I. У кількох наступних матеріалах, особливо у статті «По кривавому непорозумінню», Єфремов повертається до петроградських подій і намагається ще раз їх переосмислити, зрозуміти, що відбулося в країні, які тектонічні зміни сталися у суспільстві і владі та у їхній взаємодії, він шукає вихід із неймовірно загрозливого становища і доходить висновку, що першим завданням локалізації руїни «у нас має бути боротьба з більшовизмом».II Він пояснює свою позицію тим, що прихід більшовиків до влади, який обернувся «кількома дуже непевної вартості декретами» та закриттям не більшовицької преси, є неприхованим політичним дикунством, «воно нічим не помазане, ні до якої культури непричетне, цинічне й сліпе в своєму цинізмі». Вибори до Всеросійських Установчих зборів переконують публіциста в тому, що більшовицький уряд не має переважної підтримки в суспільстві, а його сила полягає лише в тому, що він заарештував тимчасовий уряд, розігнав передпарламент, захопив центральні органи влади, себто дезорганізував увесь механізм урядування. В іншому місці Єфремов прямо говорить про відсутність центрального уряду в країні, уряду, який би переймався посутніми проблемами сьогодення. Натомість більшовики свідомо під гаслами боротьби з буржуазним ладом підрубують самі основи державного життя. Зокрема це стосувалося фінансової системи, фактично російський рубль до кінця 1917 р. був знищений, у регіонах місцева влада вимушено заводила сурогатні гроші «Маємо вже слідом за окупацією банків, декрет про невиплату за купони та заборону всяких біржевих діл, – пише публіцист. – Готується ще декрет про державні позички, яким народні комісари мають зректися од усяких державних боргів. І як відповідь на це маємо звістку з Стокгольму: російського рубля знято з офіціальної біржевої котировки, і сподіваються, що банки припинять виплату російським підданцям з біжучих рахунків»III. Для Єфремова стає очевидним, що більшовики ніскільки не дбають про благо країни та її народу, для них «не тільки Росія, а й світ увесь тільки арена для соціологічних спроб непевної вартості»IV. Доказ цього Єфремов бачить не лише в руйнуванні економічного ладу, політичному і культурному екстремізмі, а у злочинному розпалюванні громадянської (хатньої) війни, запровадженні масового терору. Застосування грубої фізичної сили до політичних опонентів, це вже не політика, це – повний розвал, це вже похід на культуру, тому в перспективі «бій ітиме вже за самі основи культури – бути їй чи не бути?»V. Жовтневий переворот остаточно завів революцію в глухий кут, зробив її власним антиподом, позбавив керма, і тепер вона «власне йде без ватажків, без тих, що – не кажу: направляють і керують нею, бо революціями ніхто ніколи не керував – а хто давав би зміст їй, здужав би зібрати коло себе тенденції та можливості й сформулював їх у зрозумілій і для мас приємній формі. І на наших очах революція виродилася у військовий Нова рада. – 1917. – 19 грудня Там само. – 29 жовтня.. III Там само. – 1918. – 6 січня. IV Там само. – 1917. – 16 грудня. V Там само. – 8 листопада. I

террор та ряд безупинних військових бунтів, що злилися в одну жахливу картину анархії»I. Єфремов ставить у провину більшовикам остаточне зруйнування фронту та сепаратні переговори з країнами Четверного союзу. Обставини, серед яких провадяться мирові розмови в Бересті, пише він: «не дають розгорнутись оптимістичним надіям, а не то вже розквітнути їм уповні. З них поки що виходить одно, що німці так само втомлені війною й так само прагнуть мира, як і ми, але задля цього ледве чи зречуться вони тієї переваги, що дала їм війна й фактична перемога над Росією»II. Не міг оминути Єфремов мовчанкою і факт брутального розгону більшовиками Всеросійських Установчих зборів, за виборами до яких він пильно стежив і на які покладав певні надії нормалізації становища в країні. Він обрушує свій громадянський гнів і пафос на злочинців і насильників: «До історично-кривавого дня 9 січня прибув і другий такої ж ваги страшний день 5 січня 1918 року. В цей день на петербурзьких улицях самодержці з Смольного інституту розстріляли ту віру в Установчу Раду, якою жили маси з самого упадку самодержавія, розстріляли віру в лад і добрий спокій, за якими тужать серця, розстріляли нарешті віру в соціалізм та його творчі сили. Знеславлені і збезчещені, лежать тепер у поросі революційні знамена пошматовані насильниками. Тепер у мас не лишилось нічого. Досі ще надією світила Установча Рада – на цю останню надію зняли блюзнірську руку нові самодержці, потопивши в неповинній крові і саму надію і ще щось од неї більше»III. Не міг промовчати Єфремов і з приводу брутальної розправи більшовиків з провідними членами партії кадетів, членами Всеросійських Установчих зборів Федором Кокошкіним та Олександром Шингарьовим, інтелігентами-інтелектуалами, які своє життя присвятили боротьбі з самодержавством. Їх убили революційні моряки 6 січня 1918 р. на ліжках в лікарні Петропавлівської фортеці. У світосприйнятті Єфремова революція – це потужна зброя в руках добра у боротьбі зі злом і несправедливістю, це ефективний прискорювач прогресу, двигун суспільного руху вперед. Те, що демонструє революція після Жовтневого перевороту, більше схоже на столипінську реакцію, навіть перевершує її. Єфремов відмовляється приймати таку революцію, що грубу фізичну силу, терор зробила найвищим мірилом усіх вартостей людського життя: «Слуги царського самодержавія не завжде зважувались стріляти в наставлені груди. Слуги Леніна не вагаються. І коли винен він найбільше, як призвідник, то винні й вони, ці виродки, що втратили образ людський. «“Оновлення”, яке веде до втрати того образу – не оновлення, а атавизм, відродження прастарого прадавнього в людській натурі, того первісного звіра, що дрімав під попелом пережитків. Нині він воскрес і пазурі показав»IV. Єфремова непокоїть підривна робота, яку розгорнули більшовики проти Центральної Ради в Україні, їхні спроби просунути ідею переобрання УЦР на з’їзді Рад, чи підготовка збройного виступу у Києві наприкінці листопада 1917 р. та в січні 1918 р. стають предметами його чергових матеріалів. З особ ливим осудом публіцист зустрів «ультиматум» РНК до Центральної Ради. Він запитує: що це – божевілля, провокація чи зрада? І на це риторичне запитання відНова рада. – 1918. – 13 січня. Там само. – 1917. – 17 грудня. III Там само. – 1918. – 9 січня. IV Там само. – 10 січня. I

повідає так: «Що б не було тут, а ясно одно – самодержавні комісари згубили вже всяку міру річей і кидають свідомо – бо інакше не було б того теж єдиного своїм нахабством в світі ультиматума – російську державу на розпад і руїну. Україна, як найбільш організований й найдужчий з країв колишньої російської держави – це сіль в оці народним комісарам. І вони цю сіль силкуються знищити»I. У Єфремова нема жодного сумніву, що в даний момент більшовизм – найбільше зло, яке загрожує Україні, і всі українці без винятку на більшовиків «не мають права дивитись інакше, як на ворогів /…/. Хоч би які були кому з українців принадні та любі більшовицькі теорії, але большевицька практика, що позначає свої сліди кров’ю, пожежами й руїною усього господарського, політичного й культурного життя, не може зустрічати серед українців нічого, опріч одсічі та боротьби. Це, здається, видко тепер кожному, хоч не всім видко було тоді, коли большевики тільки-но ще лагодилися захоплювати власть»II. Через кілька днів він ще раз повертається до цієї думки: «Признати власть народних комісарів значило б не тільки покласти край розвиткові України як державного організму, але навіть як культурної одиниці. Більшовизм і культура не вживаються». Практика урядування більшовиків у Петербурзі, передусім червоний терор не залишали у публіциста сумнівів у тому, що несе з собою влада більшовиків. На його думку, «Україна, може врятуватися тільки тоді, коли з огидою од того шляху одвернеться й піде власною дорогою – до розвитку всіх культурних і економічних сил своїх. Всяка згода з большевизмом тільки збила б нас із тієї дороги і за величезні жертви не дала б анічогісенько»III. Єфремов називає актами відвертого цинізму поєднання, з одного боку, заяв Лева Троцького на мирній конференції у Бресті про визнання незалежності України, а з іншого, – організовану за вказівками Леніна Володимиром АнтоновимОвсієнком та Миколою Криленком збройну інтервенцію більшовицьких військ в Україну. Похід з фронту в тил більшовизованих військ, пише Єфремов, «запишеться в людській пам’яті далеко вимовнішими рисами, ніж давні походи гунів та вандалів, ніж наскоки колишніх диких орд татарських. До звичайної психології погромленого війська додається ще специфічне большевицьке руїнництво, що заміряється каменя на камені не лишити од «буржуазного» ладу, не тямлячи того, що це тепер значить саму руїну й ніякісенької творчості. І руїна справді жене страшним ураганом»IV. Руїну несуть і більшовицькі загони, скеровані в Україну з півночі і сходу, це не великоросійський пролетаріат, який іде на допомогу українським робітникам, а загони найманців. Вони «під назвою красногвардейців набираються на службу за великі гроші, взяті з державної скарбниці бувшої Російської держави, де знаходиться немало трудових міліонів, виплачених потом і кров’ю нашого робитника. Кажуть, що кожен красногвардеєць одержує по 30 карбованців на добу». Єфремов переконаний, що ними рухають не ідеї захисту революції, а можливість безкарно грабувати населення. Подібна практика заохочує до красної гвардії безліч непевних і кримінальних елементів. Він відмовляється розуміти, як «з такими “братами”, коли вони грабують українські міста й села, чинять насильства, ґвалтують жінок і перешкоджають вести творчу працю на користь трудящих мас України», відмовляються воювати деякі Нова рада. –1917. – 6 грудня. Там само. – 1918. – 6 січня. III Там само. – 10 січня. IV Там само. – 4 січня. I

з українізованих полків. Публіцист вважає, що подібний «нейтралітет» не байдужість, а злочинI. Єфремова вражає, як швидко бацили суспільного розкладу поширюються республікою. «Війна на Україні давно вже точиться, так само й на Дону. А опріч того, кожне містечко чи село воює з усіма сусідніми селами чи містечками. А в кожному місті, містечку чи селі воюють між собою українці й більшовики, вільне козацтво і червона гвардія. А з-поміж кожної сторони вирізняються люди, що беруть здобич з ворога, але й свого не помилують, особливо коли на дворі темно та в глухому куточку застукають, – пише Єфремов і не може утриматись від сумної, але їдкої іронії, – Bellum omnium contra omnes, війна всіх проти всіх – так звали таку вселюдну, рівну, безпосередню й явну різанину європейці. У нас це зветься – підготовка до соціальної революції. Європейці були одсталі люди. Навіть роблячи революції, вони їх робили егоїстично – для себе самих. Ми ж, коли що починаємо, то можемо робити тільки в світовому масштабі, на меншому не миримось. Не дурно ж ми – більшовики, тобто нас найбільше і ми найдужчі»II. Захоплення загонами Муравйова Києва призупинило вихід газети більше, ніж на тиждень, але не змінило способу думання Єфремова. В умовах масового червоного терору, який охопив столицю України, це вимагало непересічної громадянської мужності і було пов’язане з ризиком втрати життя. Єфремов, без сумніву, це розумів, але продовжував іти обраним шляхом. Відновлюючи видання газети, він 4 лютого пише у редакційній статті: «сила може заціпити уста, може скувати вільне слово, але зневолити, щоб щире переконання проти совісти говорило – ще не вродилась така на світі сила». Того дня Єфремов публікує в газеті чотири матеріали, в яких розповідає про більшовицьку облогу міста та його взяття. Єфремов певний, що такого побоїща Київ не зазнавав з часів татаро-монгольської навали. Артилерійський обстріл мільйонного міста мав катастрофічні наслідки, центр зазнав величезних пошкоджень, постраждала і значна кількість мирних жителів. Відступ частин армії УНР на зупинив нападників. «26 січня весь Київ був уже в руках більшовиків, захожого війська та червоної гвардії, і заступила нова, совітська власть, – свідчить публіцист і очевидець. – Канонада вщухла, але раз по раз ще кілька день лунали гучні постріли, особливо біля колишнього царського палацу та в Маріїнському парку: то тріумфували переможці й творили суд і розправу над випадковими жертвами... і ті останні дні забрали чи не більше жертв, ніж попередні дні завзятого бою». Жителі Києва стали чи не першими жертвами застосування масового червоного терору. Ще в період наступу на столицю України командуючий більшовицькими військами Муравйов віддав наказ «нещадно знищувати в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції»III. В результаті за короткий час в місті було розстріляно, за різними джерелами, від 2 до 3 тис. осіб. Ці розстріли стали причиною публічного, через газету, звернення Єфремова до одного з більшовицьких високопосадовців, народного секретаря військових справ Юрія Коцюбинського. Подібні звернення до лідерів більшовизму з осудом їхньої кривавої політики написало чимало провідних російських інтелігентів, так званих моральних авторитетів, на зламі 1917–1918 рр. «Лист без конверта», так Єфремов назвав свою Нова рада. – 1918. – 17 січня. Там само. III Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. В 4-х т. – Т.1. – М., 1924. – 158. I

статтю, один з них. Він дивовижним чином наповнений гуманістичним світобаченням, глибокою моральністю і відвагою духу, які не дозволяють мовчати навіть в обставинах смертельної небезпеки. Звертаючись до конкретної людини, Єфремов між тим кидає звинувачення і відмежовується від більшовизму як політичної течії: «Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може ділити більшовика од старого соціаліста, що не раз звідав царської тюрми та жандармських скорпіонів. І проте я не заздрю вашій силі й не проміняю її на мою несилу». Публіцист свідомий того, що ефемерне соціалістичне щастя в майбутньому жодним чином не є виправданням руйнування міста і нищення його населення. Він відкидає як облуду демагогію про контрреволюційність і буржуазність страчених. «Ви скажете – то буржуазна кров... Звідки ви це знаєте? – спитаю вас. І чи не більше за цих проклятих десять день пролито крові пролетарської? А втім, для мене це ваги не має, бо і буржуазна кров так само червоніє, як і пролетарська, і так само веселіше їй текти по жилах, ніж по піску Маріїнського парку, і так само п’янить вона людей, що можуть полоскатися у їй. І голі трупи, ограбовані, роздягнені, яких снопами розвозили по улицях – вони німо свідчать, що п’яні од горілки й крові люди ні впину, ні межі хижацтву своєму не знають». Не менш важлива роль у «Листі без конверта» належить українській темі, адже він адресований до старшого сина на той час уже покійного видатного українського письменника і громадського діяча Михайла Коцюбинського, який усе своє життя присвятив національній справі і пішов з життя з вірою в світле майбутнє України. І в той момент, коли це майбуття почало реалізовуватися, коли «воля справді засяяла вже була під українським небом» «славного батька виродний син» приходить на чолі людей, які «цю волю знов кладуть у домовину й важке віко пудовими набоями прибивають». Знаючи трагічну долю Юрія Коцюбинського, репресованого сталінським режимом в середині 30-х років, зверну увагу на пророчий характер «Листа без конверта». Єфремов не вірить в добро, нав’язане силою, тому завершує застереженням: «Але ж і ви знайте, що з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров... До чистої справи й рук чистих треба докладати, а нечисті руки і найчистішу справу загиджують, бруднять, каляють. І хоч у десятьох водах мийте їх – не змити вам ганьби й неслави, якими вкрили ви себе і своє діло»I. Важко зрозуміти, як Єфремову з його безкомпромісною позицією вдалося уникнути арешту і розстрілу, але відомо, що на початку березня 1918 р. редакція газети зазнала збройного більшовицького нападу. В 1919–1920 рр., за радянської влади, українська незалежна преса була під забороною, повернутися до осмислення природи більшовизму та радянської влади на сторінках газети Єфремов зміг лише у травні 1920 р., після вдалого походу об’єднаних польської та уенерівської армій на Київ. У травні в п’яти числах газети «Громадське слово» Єфремов публікує ґрунтовну статтю «Недобрі спомини», в якій всебічно розглядає природу більшовизму та спроби його вкорінення на українській землі. Нема потреби детально переказувати зміст статті, більша частина якої передруковується в нашому виданні. Однак варто наголосити, що загальний висновок публіциста щодо більшовизму залишився різко негативним: усе, до чого дотягувалася більшовицька рука, мертвіло. «Робітничоселянська» влада одхитнула од себе робітників, а селянство на Україні кинула в I

Нова рада. – 1918. – 19(6) лютого.

шум перманентного повстання, – пише Єфремов. – Держалась вона виключно чужою військовою силою, отже з природи була окупаційною й зненавистною людності. Не помогли нічого й свої доморослі «комуністи»-боротьбисти з незалежниками, яких «для духу» пущено – в лоно єдиної комуністичної партії. Удільна вага їхня була серед української людності ніяка й не надавала комунізмові анітрохи органічної здатності до життя й розвитку. І почалась та оргія суперечностей, той дикий танок колізій, що хмарою окрив більшовизм і совітську владу й доводив до все нового й нового занепаду»I. Єфремов вказує на ірраціональну природу більшовизму, його нездатність налагодити нормальне природне життя вибудовує іншу силову альтернативу утримання влади: опора на армію, каральні органи, передусім «чрезвичайку», а також на повну регламентацію суспільного життя, жорстке обмеження людських свобод та економічного розвитку. Я спробував розглянути найбільші, магістральні проблеми, над розкриттям яких Сергій Єфремов працював в роки революції. Безумовно, за межами їх залишилося чимало локальних, але не менш важливих і дражливих тем, до яких публіцист привертав увагу читача, змушував його до роздумів та фіксації цих подій в буденному потоці життя. Його кредо публіциста і полеміста полягало не в тому, щоб підспівувати тій чи іншій владі, навіть українській, а в тому, щоб рухати Україну шляхом поступу, прогресу і не розходитись ані на мить з правдою, хоч би якою гіркою вона була. Читач відчує це одразу занурившись у єфремівські тексти. Революція докорінно змінила життя держави, і суспільства, і кожної людини. Вона мала великий вплив і на самого Єфремова, йому довелося відмовитись від деяких поглядів, яких він дотримувався на початку 1917 р., пережити певні розчарування та позбутись ілюзій. Насамперед це стосувалось ідей федералізму. Про це йшлося вище. Однак, незважаючи на шаленні випробування, кров, голод і холод, яких удосталь подарували чотири, один складніший за інший, революційні роки, Єфремов залишився незмінним у головному: вірі в світле майбутнє України. В одній з останніх статей у травні 1920 р. він відзначає стрімке зростання національної самосвідомості, яка за останні роки «розходиться все більше поміж широкими масами». Більшовицький та денікінський режими в Україні своєю антиукраїнською національною політикою, на переконання Єфремова, лише сприяли поширенню думки про власну державність. Маси на власному гіркому досвіді пересвідчувалися, що «тільки власна організація державна може дати й забезпечити найкращі форми громадського життя й матеріального існування». Звідси Єфремов робить оптимістичний висновок: «Отже, ґрунт для національно-державного будівництва ми, безперечно, маємо. Маємо й ті елементи, ті настрої, ту початкову організацію, що служить за вихідний пункт для всякої державної роботи. Треба тільки той ґрунт і ті настрої використати якнайдоцільніше, а початковій організації надати таких форм, з якими силам народнім не довелось би розвіюватись марно або сходити на манівці. Отут і встає питання про самоорганзацію громадських сил на практичну роботу та розподіл між ними тих обов’язків, які випали на долю нашому часові»II. З поверненням радянської влади Сергій Єфремов залишився в Україні, але ніколи не висловлював жодних слів лояльності до більшовицького режиму, який, своєю чергою лише чекав на зручні обставини для розправи. Вони настали досить швидко. I II

Громадське слово. – 1920. – 14 травня. Там само. – 16 травня.

*** Постать Сергія Єфремова посіла належне місце у пантеоні національних діячів. За два останні десятиліття історики та літературознавці доклали чимало зусиль, щоб очистити це ім’я від нашарувань політичного бруду, відвертих фальсифікацій і забуття. Розказано правду про кампанію боротьби з «єфремівщиною», яку масштабно розгорнули органи радянської влади наприкінці 20-х років, про судовий процес над членами «Спілки визволення України», організатором та керівником якої зробили видатного вченого. Сергій Єфремов залишив по собі гігантську наукову та політико-публіцистичну спадщину, інвентаризація та аналіз якої розпочалися лише після його реабілітації у 1989 р., з того часу в публічне життя повернуто літературознавчі праці вченого, опубліковано щоденники та спогади, частково епістолярну спадщину, підготовлено кілька життєписів, статті в енциклопедіях, довідниках та електронних ресурсахI. Сьогодні з’явилася нагода оприлюднити публіцистичний доробок Єфремова 1917– 1920 рр., мабуть, найбільш плідного періоду його журналістської практики. Очолюючи Українську партію соціалістів-федералістів, Єфремов одночасно був одним з провідних її публіцистів, з під пера якого за період березня 1917 – травня 1920 рр. вийшло 926 статейII. Практично всі вони були опубліковані в газеті «Нова рада», яка в 1919–1920 рр., зберігаючи редакційну політику і склад редакції, змушена була кілька разів міняти свою назву, виходила як «Рада», «Промінь» та «Громадське слово». Треба одразу зазначити, що «Нова рада» в радянські часи перебувала на спеціальному зберіганні. В бібліотеках Києва практично немає її повних комплектів. Найповніше газета представлена у фондах Науководослідної бібліотеки архівів України. Тут є унікальні підшивки, які належали Єфремову і на яких збереглися правки, зроблені рукою автора, дописані фрагменти цензурних вилучень. Саме ці комплекти стали джерелом формування даного збірника. (Принагідно колектив упорядників висловлює подяку директору бібліотеки Галині Порохнюк та її колегам за фахові консультації, допомогу під час копіювання та звірки газетних статей). В окремих випадках були використані газетні фонди Центральної наукової бібліотеки НАНУ ім. Володимира Вернадського. Упорядникам вдалось виявити і підготувати до повторної публікації 800 матеріалів. Значно спростив їхню роботу згаданий вище бібліографічний покажчик, підготовлений Ігорем Гиричем, за яким встановлювалося авторство не підписаних статей. Див.:С. Єфремов. Історія українського письменства. – К., 1995. – 686 с. Його ж. Вибране: Ст. Наук. Розвідки. Моногр. / Упоряд. , передм. та прим. Е. Соловей. – К., 2002. – 760 с. Його ж. Щоденники 1923–1929. – К., 1997. – 848 с. Його ж. Щоденники. Про дні минулі (спогади). – К., 2011. – 792 с. Білокінь С. Репетиція беззаконь: Судовий процес над «Спілкою визволення України» // Україна. 1989. 10 вересня. № 37 (1701). С. 13–15; 17 вересня. № 38 (1702). С. 20–21. Пристайко В., Шаповал Ю. Справа «Спілки Визволення України»: Невідомі документи і факти. К.: Інтел, 1995. 447 с. Єрмашов Т. В. Сергій Єфремов (1876–1939): Біобібліографічний покажчик // Молода нація. – 2007. – № 2 (43). – С. 206–256; 2008. – № 1 (46). – С. 106–115. О. Д. Бойко. Єфремов Сергій Олександрович./ Енциклопедія історії України.– Т.3. – К., 2005. – С. 133–134. Чмырь С. Г. Ефремов Сергей Александрович // Политические партии России. Конец XIX – первая треть XX века: Энциклопедия. – М.: РОССПЭН, 1996. – С. 206 та ін. II Гирич І. Б. Публікації С. О. Єфремова в газеті «Нова рада», 1917–1920 рр. (За архівним примірником бібліотеки літературознавця).//Український археографічний щорічник. Нова серія. – Вип. 2. – Т. 5. – К., 1993. – С. 341. I

Усі статті пройшли археографічну обробку. Вони розміщені за хронологічним порядком їхньої публікації, за винятком статей, які публікувались у кількох номерах газети. В збірнику такі статті подаються за датою друку останньої частини як одне ціле із зазначенням усіх дат публікації. Статті отримали порядкові номери і зберігають власні назви. Збережено особливості мови та стиль Єфремова, але правопис наближено до сучасного, виправлено без застережень друкарські помилки, розставлено розділові знаки. Текст, який не вдалося відтворити через поганий стан газети, подано через три крапки у квадратових дужках, текст, вилучений цензурою – через три крапки в гострокутних дужках, авторські правки наводяться у посторінкових виносках. Тексти, вилучені цензурою і вписані рукою Єфремова або вклеєні ним відбитки (гранки), подаються в дужках прописним шрифтом. Не підписані статті, авторство яких було встановлено Ігорем Гиричем, подаються без підпису. В інших збережено авторську атрибутику (прізвище або псевдонім). До науково-довідкового апарату збірника увійшли передмова, примітки, іменний та географічний покажчики. Упорядники висловлюють вдячність Американській раді наукових товариств (ACLS) та Міжнародному фонду «Відродження» за фінансову підтримку проекту, керівництву (Леонід Фінберг, Костянтин Сігов) та співробітникам видавництва «Дух і літера», а також колегам-історикам Генадію Боряку, Ігорю Гиричу, Олі Гнатюк, Олександру Рубльову, Наталі Яковенко, поради і підтримка яких дозволили поліпшити видання та прискорити його вихід у світ. В. Верстюк

Том 1 9 березня 1917 – 28 квітня 1918 рр.

№1 До Українського громадянства. Заклик Українці! Громадяни! Товариші! Слушний час прийшов. Україна, віками пригнічена, зведена до етнографічної маси, окрадена й позбавлена всього – навіть національного ім’я свого – рушає «в сім’ї вольній, новій» визволених народів до нового життя. Час стоїть і не жде на одсталих. Рушаймо вперед бадьоро й сміливо туди, де зайнялася вже зоря нашого національного визволення і вос кресення. Зложене з автономних громад усієї України «Товариство Українських Поступовців», що з 1897 року аж до останніх днів вело на Україні національнокультурну й політичну роботу під прапором автономії України, федерації всіх народів Росії й парламентарного устрою держави, – гаряче вітає новий лад, що розчинив широко тюремні брами для народів і проклав шлях до вільного їх розвитку. Іменем рідного краю закликає «Товариство» організовані громади і все громадянство українське до праці на українській ниві. Широко розгорнулася вона і жде працівників, як погожого дощу спрагла земля, як женців у жнива родючі лани. Не час тепер на змагання, на суперечки. Треба всім разом рушити в тяжку, хоч радісну дорогу, щоб разом побороти «думою й волею єдиною» неминучі перешкоди. Ділом – не словами, творчою роботою треба виявити свíтові сили, що таїть в собі великий український народ. Цей приспаний віками велетень нині прокидається, зриває кайдани і од своїх синів свідомих сподівається праці, праці й праці. Не слів, а діла. Українці! Громадяни! Підпирайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні і що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо. Організуйтеся, бо тільки в поєднанні сила. Скидайтеся на національний фонд український, бо в матеріальних засобах підпора до практичної роботи. Закладайте українські школи, насамперед народні, українізуйте теперішні, дбайте про середню й вищу освіту – бо тільки в нашій школі наша будучність. Відживляйте і засновуйте «Просвіти» й інші товариства, бо в них осередок культурної праці та початок організації наших сил. Піддержуйте українську пресу, бо вільне слово рознесе по всіх світах про наші домагання, бо вільне слово наше – символ воскресення, і його поставимо ми тепер на сторожі наших прав. 39

Виясняйте народові вагу і значіння подій, основи вільного ладу, освідомляйте й розкривайте очі всім незрячим, бо тільки свідомий народ не дасть вирвати здобуті вже права. Дбайте про харчову справу й постачання всього потрібного народові, бо це додасть йому матеріальної сили на важкий подвиг боротьби. Готуйтеся до всенародньої Установчої ради, де наш голос, голос великого українського народу повинен залунати чутно, твердо й однодушно, обстоюючи автономію рідного краю й вільний федеративний лад у державі. Українці!Товариші! Велика історична хвилина вимагає й великого напруження та жертв. Покажімо ж, що ми достойно встріли цю хвилину, що ми свідомо беремо страшну відповідальність, яку на плечі наші складає історія. Одкиньмо на сей час усе, що роз‘єднує, і пам’ятаймо тільки те, що нас єднає. Хай, як за батька Хмельницького, запанує у нас «воля і дума єдина». Доля України – в руках її синів, її народу. Рідний край усіх дітей своїх скликає до роботи, її на всіх нас вистарчить. «Сміливо ж, браття, до праці ставайте! Час наступив – вже ходім!» Пам’ятаймо, що не бувають вдруге такі хвилі і що історія не прощає помилок, вагання і недбальства. Рада Товариства Українських Поступовців: Ол. Вілінський, Ол. Волошинов, А. Вязлов, М. Демяновський, Д. Дорошенко, М. Грушевський, С. Єфремов, В. Леонтович, Ф. Матушевський, А. Ніковський, В. Прокопович, Л. Старицька-Черняхівська, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель, Л. Яновська. P.S. Організуйте громади під прапором «Товариства Українських Поступовців (автономістів-федералістів)». Записуватись до «Товариства» громадами можна, посилаючи заяви до Бюро Товариства Українських Поступовців – Київ, педагогічний Музей, Володимирська ул., 57. Нова рада. – 1917. – 25 березня.

№2 На порозі майбутності 10-літній період темної реакції, що запанувала в Росії після 1905 року, скінчився. Прийшла друга революція й могучою хвилею знесла в один мент усі ті шанці, якими обкопався був старий лад, знищила не тільки самодержавіє, але й саму монархію. Одразу впав колос на глиняних ногах і з громом розбився на дрібнісінькі скалки. На руїнах знищеного самодержавства запанувало правдиве народоправство, республіка – поки що неорганізована в деталях, але з перспективою установлення вже певних форм в найближчім часі на Установчій Раді. Разом з цим скінчився цілий період в історії Росії та її народів. Період давнійI і важкий, ніби блискучий зверху, та багатий на внутрішні слабості, повний гнилизни й болячок, що підгризали організм державний, дерI

Довгий – виправлено рукою автора.

жали його раз у раз у стадії внутрішнього розпаду, спиняли широкий розмах творчих сил і не раз підводили аж на самий край безодні. Історія Росії за імператорський, петербурзький період – була суцільною історією гніту, поневолення народів, експлуатації трудящих мас, боротьби з вільною думкою, з пробами вийти на битий шлях вселюдського розвитку. Бюрократизація і централізація всіх форм державного життя зробилась одноюI політикою урядових сфер; знаменита триєдина формула – «православие, самодержавие и народность» – єдиним гаслом і міркою придатності до життя. Все, що з цією міркою не сходилось, що не вкладалося на Прокрустовім ліжку офіціальної Росії – без жалю стиналося й одкидалось геть. Ціле століття, од декабристів почавши, вела боротьбу з таким розкиданням народних сил неофіціальна, народна Росія. Слабі спершу зародки народоправних ідей розходилися вшир і вглиб, здобували прихильників, збирали під своїми лозунгами маси і нарешті дали бій офіціальній Росії. То було незабутнього р. 1905. Демократія тоді програла, бо не в один гуж тягли її заступники, і знову запанували оргії втихомирення і гніту. Але то була остання пересторога для людей, що уповали на непорушність ладу й тішили себе думкою – після нас хоч потоп. Потоп прийшов не після них і залив одразу недобитки самодержавного ладу. Куценька сорочка, в якій уряд силкувася довіку водити велику державу, тріснула скрізь і всюди, і велетень випростався на ввесь свій зріст. Микола ІІ заплатив троном за уперте небажання зрозуміти потреби часу й зректися прерогатив азіатського деспота. Вільна, широка дорога стелеться тепер перед Росією, перед всіма її народами. За цих три тижні, відколи засяло сонце волі, зроблено величезну організаційну роботу, зібрано розпорошену людську масу в міцні лави борців за основи вільного ладу. Робота ця тим важка, що разом же доводиться з величезним напруженням усіх сил провадити нечувану війну, кінчати її так, щоб вона не пошкодила новонародженій волі і не прибила тих паростків нового життя, що буйно пішли вгору з першими ж проміннями весняного сонця. Щоб гаразд означити цю роботу – часто вживають слово «чудо». І справді ж чудо – отой великий розмах творчої енергії, що виявився за такий недавнійII час і в таких гігантських формах. Але перед Росією та її народами стоять такі завдання, що покривають своєю величчю навіть і те чудо, якого наочними свідками були ми під час державного перевороту. Насамперед усі свідомі громадяни мусять усіх сил напружити, щоб закріпити здобуті вже права й не допустити вороття, хоча б і часткового, старого ладу. Реставрація була б тепер катастрофою, вона знищила б усі живі сили держави, бо ми ж знаємо, як люто вона порядкує, коли здобуде хоч тінь власті. І найперша повинність усіх живих сил – перекопати дорогу до вороття старому ладу. Коли Шевченко писав колись: Добра не жди, Не жди сподіваної волі – Вона заснула: цар Микола Її приспав –

то разом вже він давав і пораду добру на це лихо: I II

Єдиною – виправлено рукою автора. Недовгий – виправлено рукою автора.

Щоб збудить Хиренну волю – треба миром, Громадою обух сталить.

Повна одностайність і однодушність, робота однією громадою – єдине може помогти тому, щоб до решти знищити і всі недобитки поваленого ладу. Не треба забувати, що тіні минулого ще вештаються поміж нас, що вони тільки принишкли, але ждуть – не діждуться, коли почнеться зрада і незгода серед переможців, щоб використати це на свою руч. Є навіть певні знаки тієї потайної провокаційної роботи в голосах, що закликають до розтічі і ворожнечі тепер, як ворог не зрікся своїх намірів. Отже, цій гідрі треба разом стяти голову – єдністю та однодушністю. Тимчасовий уряд і міністерство зробили вже певні заходи для закріплення нового ладу, громадським силам є де показати себе на полі організації, – і до цього й тільки до цього, а не до розбрату, повинні всі ми йти тепер. На Установчій Раді всі організовані сили встановлять вже не тимчасовий, а постійний і міцний лад, там повинні знайти заступництво всі інтереси, але вся теперішня робота повинна йти на підготовку до того акту, на закріплення здобутих позицій. Тоді ніяка сила реакції не здужатиме назад повернути колесо історії. Величезна більшість свідомого російського громадянства виявила вже свою волю щодо майбутнього устрою держави. Гасло Демократичної республіки у всіх на устах. Але в останній формулі повинна особливо бути виділена й підкріплена одна деталь, яка має надзвичайну вагу для Росії – держави просторами неосяжної й населеної сотнею народів. Не можна й не повинно будувати нове з старих зразків. Централізована республіка була б величезним лихом для держави, яке воскресило б не одну рису з централізованої самодержавної монархії. Отже, щирі прихильники нового ладу мусять перейти до ідеї федеративної республіки, що забезпечила б автономію і вільний розвиток усім народам і краям держави. Ідея федерації за останні дні здобула багато нових позицій, але ще треба їй до останку викорінити ті централістичні звички й традиції, бо тільки на цьому погодяться усі народи Росії й тільки за федеративного ладу перед нею справді стануть безмежні перспективи – розвитку цілого в розвиткові її частин, вільних і рівних. Росія вступила на новий шлях, і будуючи нове, треба рішуче і навіки порвати з старим, отрусивши геть старий порох з ніг своїх, і рушити в подальшу путь без тих пережитків минулого, які вже виявили повне своє банкротство. Тоді ясна будучність держави, народів напевне забезпечена. Сергій Єфремов Нова рада. – 1917. – 25 березня.

№3 На святі волі Був день – як сон. Ясне зранку небо і багато-багато сонця. Ціле море людських голів навкруги – шумливе, але стримано-спокійне море. І розгорнулась поруч безконечна стрічка людей, що безупинною лавою йшли і йшли протягом цілого дня, ані 42

на один мент цього живого людського потоку не спиняючи. Мають корогви на вітрі, голосно лунають нечуті ще слова, гримить бадьора мелодія, радість сяє на обличчях сотень тисяч людей, що вперше людьми себе почули. Ось блакитножовті – сонце і небо – українські прапори; ось червоні, як гаряча кров, робітницькі знамена; ось біло-червона лава польських стягів, і нечисленна сила інших. Всі простяглися в ряд, зникаючи в далекій перспективі. Старий Хрещатик мов маком враз процвів, і все нові й нові знамена йдуть за тими, що одбули свою чергу. Братання народів, поєднання розпорошених мас, привіт усім і кожному – це найчистіше свято народної волі, Великдень нового життя, що осяяло враз похмуру російську дійсність. І на все те дивиться сканатований і ланцюгами ввитий Столипін, похилившись на своєму, здавалось, непохитному постаменті – найкращий символ померлого ладу. А батько козацький Богдан разом з гетьманською булавою тримає в руці небесно-сонячний прапор – символ радості й надії для рідного краю. Як сон! Очам не вірилось. Невже це діється в Росії? У тій Росії, що була досі справжньою тюрмою для народів і людей, могилою для розуму і волі, кладовищем слова та ідей? У тій самій Росії, що корилась мовчки деспотам і не знала ні найлегшого поруху без дозволу відповідної власті? Де тая власть тепер?.. А, бадьоро, пошикувавшись у міцні, стрункі колони, йдуть і йдуть без кінця і краю, в одну громаду скуті вірою й надією, громадським почуттям озброєні людські маси. І короговки мають у повітрі, величні лозунги лунають безборонно. Зникли Держиморди – і ніде й тіні якогось безвладдя, ні найменшого заметушіння, найдрібнішої заминки. Як по нотах одбувається урочистий концерт. Справді це – мов сон... Народні маси всіх націй і класів за кілька день, як стали громадянами, як у собі людей почули – виросли безмірно, недосяжно. Це вже не розпорошений хаос людський, а залізна міцна організація, скована тією найтвердішою дисципліною, що може дати тільки свідомість і почуття людського свого достоїнства. Воля, самий її подих, переродили цих ще вчора роз’єднаних і полохливих людей, вдихнули їм живу душу і створили поміж них сьогодні міцну спайку, якої не розбити вже ніякими молотами. За кілька гарячих днів зроблено таку колосальну роботу в організації й дисципліні, що її століття не могли витворити. Перше свято волі виявило такий інстинкт ладу й народної самоорганізації, який одчиняє просто-таки безмежні перспективи новому життю й дозволяє без страху дивитися в майбутнє. І ще одне виявилось на цьому святі народів оновленої Росії. Багато лозунгів лунало, та поруч стародавнього, але невмирущого гасла: «воля, рівність і братерство», найчастіше розлягалося і з уст, і з прапорів – «Хай живе демократична республіка». На цьому гаслі зійшлася величезна більшість, і перше свято волі в Києві було й першим же таким прилюдним підрахунком голосів, свого роду плебісцитом. Всенародний плебісцит у нашому рідному місті рішуче одкинув форми традиційної монархії. Був день – як сон. Але сон цей не розвіється, бо це ж сама жива, твереза правда. Сотнями тисяч уст промовила вона 16 марта в Києві, що до старого нема вже вороття. Воно вмерло й не воскресне. Сергій Єфремов Нова рада. – 1917. – 25 березня. 43

№4 Промова секретаря Ради Товариства Українських Поступовців, С. Єфремова, на з’їзді 25 березня 1

Панове Товариство! Сьогоднішні збори становлять граничний стовп, різку межу в житті нашого Товариства, як і цілого українського народу. Вперше ми робимо свій з’їзд не в тісних приватних помешканнях, не потай у катакомбах, а в широкому зібранні, прилюдно, перед усім вільним та широким світом. Звичайно ми починали свої з’їзди з читання протоколів попереднього з’їзду. Думаю, що замість звичайного протоколу тепер годиться подати хоч в коротеньких словах історію нашого Товариства, одклавши докладніші відомості на спокійніші часи. Наше Товариство Українських Поступовців (федералістів), що виставило на своїм прапорі лозунги автономізму й народоправства, мало своїх попередників – у тих громадах, що почали творитися на Україні з початками національного відродження. Першою замітною такою громадою було пріснопам’ятне КирилоМефодіївське Братство, що заснувалось тут, у Києві, р. 1846-го, поставивши своєю метою здобути волю українському народові й федерацію вільній Слов’янщині. Доля цієї першої громади української добре відома. Шевченко, Куліш, Костомаров і інші роками заслання й неволі відпокутували свої благородні заміри, і реакція спинила розвиток українських організацій. І тільки наприкінці 50-х років знов же у Києві появляється українська громада з молодих тоді студентів (Антонович, Михальчук, Познанський, Житецький і ін.), яка згодом увібрала в себе найкращих заступників українського руху (Драгоманов і ін.) і під назвою «Стара громада» дожила аж до наших часів. Разом народились українські громади й по інших містах на Україні, як-от у Полтаві (Пильчиков, Кониський і ін.), Чернігові (Глібов), Харкові, Одесі, Єлисаветі тощо. Хоча ці всі громади були в постійному контакті між собою й провадили українську роботу, порозуміваючись, але між ними не було міцних організаційних зв’язків, які витворює єдина, спільна організація. Спроби такої організації в зародку почалися вже з 60-х років, але в певні організаційні форми вилились вони тільки в кінці ХІХ століття. А саме – влітку р. 1897 в Києві зібрався численний з’їзд з заступників тодішніх українських громад, – з ініціативи небіжчиків В. Антоновича й Ол. Кониського, що перед тим особисто об’їхали Україну й повсюди присоглашали громадян до заснування всеукраїнської організації. Матеріальними коштами допоміг небіжчик В. Симиренко. Цей з’їзд і положив підвалину нашого Товариства Українських Поступовців, хоча воно спершу звалося просто Всеукраїнською Організацією. Завданням її було зібрати всі свідомі українські сили, розпорошені по місцях, і поєднавши їх, спільними силами виступати на боротьбу за національні права українського народу в Росії. Стояли тоді темні часи політичного пригноблення; спеціально щодо українства ще непорушно панував режим Юзефовичевого акту 1876 року. Вважаючи на це, організація повинна була стати строго конспіратив-

ною. Складалася вона з місцевих автономних громад, зв’язаних в федеративну спілку. Виконавчим органом була виборна Рада, що містилася в Києві, а законодатним – періодичні з’їзди, що відбувалися спершу тричі, потім двічі на рік. По-первах допускалися в склад організації, опріч громад, і поодинокі люди – з умовою, що вони зробляться організаційним зерном, з якого має вирости громада. Становище українства в Росії за тих часів надавало певний характер нашому Товариству. Це була спілка людей з неоднаковою політичною ідеологією, але всі вони приймали національні постулати українства, – тим-то і вся організація дбала головним чином про задоволення національних потреб українського народу. Робота її найбільше виявлялась в пропаганді ідеї українського національного відродження, в гуртуванні й організації свідомих елементів, заснуванні нових громад по місцях, в розповсюдженні української книжки (перша українська книгарня в Києві), видавництві («Вік»), формуванні української організованої думки і т. п. Це була переважно культурна робота в національних формах, яка мусіла закласти підвалини, створивши ґрунт і людей для майбутніх політичних організацій, які повинні були постати на українському ґрунті, скоро зріст українства дав би до того можливість. Не маючи певної політичної програми, бувши безпартійною, ця організація проте була виразно демократичною своїм напрямом і не цуралась політичних виступів. З них зазначити мушу тут найголосніший – пам’ятну маніфестацію р. 1903 в Полтаві під час одкриття пам’ятника Котляревському2. Ця перша українська національно-політична маніфестація була переведена по плану, виробленому на з’їзді нашого товариства. Вже тоді прочувались ознаки грядущої революції, котра й загорілась р. 1905. Почалась партійна диференціація українства, і з лона нашої організації вийшло дві партії – радикальна й демократична, які нарізно існували недовго і р. 1906 поєдналися під назвою демократично-радикальної партії. Партійне життя і робота одтягли були на якийсь час увагу од нашого Товариства, але все ж таки й тоді воно дало почин багатьом організаціям, що виявили себе на ниві української роботи (більшість української преси, «Просвіт», видавництва і т.п.). Незабаром всеросійська реакція принесла надзвичайно важкі умови для партійних організацій – і разом з тим іде наново оживлення нашого безпартійного Товариства. Р. 1908 новий з’їзд відновив давній статут Товариства, поклавши в основу його домагання автономної України, федеративного устрою держави й парламентарного ладу. На цій основі з’єдналися всі старі й новотворені українські громади, прийнявши з тактичних міркуваннів скромне ім’я Товариства Українських Поступовців. Десять літ по тому Товариство провадило свою роботу, не виявляючись на верх, але всюди силкуючись здобути вплив і направляти українську національну роботу в один жолоб – націоналізації всіх сторін життя на Україні. Культурна робота, політичні виступи, блокування з чужими поступовими організаціями для здобування політичної волі, участь у виборах до Державної Думи, зносини з її фракціями, поновлення союзу автономістів-федералістів з заступників недержавних націй та російських федеративних елементів, кристалізування української громадської думки – це тільки частка тієї роботи, яка займала Товариство, що захоплює все ширші круги українського громадянства. Серед такої інтенсивної роботи нас захопила світова війна і розгром усіх українських здобутків попереднього часу. І тут Товариство силкувалось задержати свою організаційну, творчу роль, надолужуючи те, що виривала з наших 45

рук темна, реакційна сила, спекулюючи на знищенні українства. І коли українські елементи вийшли чистими і незаплямованими з цього вселюдського катаклізму, то велика частина цього належить нашому Товариству. Вже перший за часів війни з’їзд (1914 р.) проголосив ті гасла української орієнтації, що зробились потім гаслами всього, можна сказати, українського громадянства. Перша декларація, випущена цим з’їздом, справу війни ставила на єдино можливий для нас ґрунт – інтересів народних мас – і застерігала перед шовіністичним засліпленням та захопленням псевдовизвольним чадом, здирала машкару з того ніби патріотичного трансу, в який впало мало не все громадянство в Росії, навіть недержавних націй. Разом з тим ми закликали до боротьби з реакцією та урядом за справжню волю, особливо використовуючи ганебні події з окупації Галичини. Ті ж самі думки наше Товариство висловлювало і в інших своїх виданнях та деклараціях, з яких остання була випущена в січні цього року й присвячена справі війни та згоди. В період нової революції ми увійшли з так само чистими руками і не маємо каятися в тому, що хоч коли-небудь себе сплямували спільною роботою з офіціальною Росією. Починається нове життя України. Починається воно і для нашого Товариства. На нашу думку, роль його ще не зіграна до краю, й воно може стати ще в великій пригоді як готова організаційна сила, як осередок гуртування українських сил – на працю для добра нашого рідного краю і всього українського народу. Нова рада. – 1917. – 28 березня.

№5 Од комісара в справах печаті В офіціальному органі Київського Виконавчого Комітету «Известия Исполнительного Комитета» (ч. 3.) надруковано під наведеним заголовком українською мовою оце повідомлення. 9 марта Київський Виконавчий Комітет обрав мене на комісара в справах печаті, доручивши зараз же зліквідувати «Временный комитет по делам печати». Того ж дня я з М. І. Іоселевичем прибув до помешкання «временнаго комитета» й запропонував викликати голову комітету, проф. Флоринського, щоб розпочати ліквідацію і скласти про це відповідний акт. Через хворобу проф. Флоринський прибути не міг, і ліквідацію зроблено в присутності членів комітету й служащих. Вияснивши діловодство комітету, я з М. І. Іоселевичем опечатав усі діла його, а також архів, а потім складено було такого акта: «Г. Киев. 9 марта 1917 г. По постановлению Киевскаго Исполнительного Комитета совета объединенных общественных организаций член Комитета С. А. Ефремов и член Совета М. И. Иоселевич прибыли в помещение местнаго временнаго комитета по делам печати (Левашевская ул., 20) и, в присутствии

членов комитета А. А. Никольского и С. Н. Щеголева, секретаря М. С. Опатовского, помощника его Б. И. Соковского и канцелярского писца П. Т. Просяниченко, опечатали все дела, произведения печати и делопроизводство комитета по делам печати, о чем и составлен настоящий акт». Виконавчий Комітет ухвалив, що архів «временного комитета» має бути переданий на розгляд київському «Обществу деятелей периодической печати и литературы». 10 марта одбулось зібрання ради цього товариства, що повин на була виробити план розгляду цензурного архіву. Вислухавши мій доклад про ліквідацію, «временного комитета», Рада обрала комісію, якій і доручила зорганізувати розгляд архіву й діл комітету. В комісію, опріч мене, як комісара в справах печаті, увійшли М. І. Ейшискін та М. С. Балабанов3. Комісія ухвалила для опису діл і архіву комітету запросити С. О. Буду і розпочати цю роботу зараз же, щоб можна було інтересніші діла з архіву використати в печаті. Між іншим, вияснилось, що «временный комитет», опріч цензурних функцій, справляв ще дуже важливу функцію пересилки всіх виданнів до Петроградської публічної бібліотеки, Академії наук, Румянцевського музею й інших бібліотек і що по скасуванню «временнаго комитета» може статися, що нові видання в згадані книгозбірні посилатися не будуть. Вважаючи на те, що треба зберегти на потомні часи особливо видання революційного часу, ухвалено частину персоналу комітету лишити поки що на службі, щоб і надалі не припинялась висилка нових виданнів до бібліотек, а до всіх редакцій та видавництв обернутися з закликом, щоб по-старому посилали свої видання до скасованого «временного комитета» (Київ, Левашовська, 20) для пересилки їх до згаданих культурних центрів. Текст такого заклику, вироблений Київським «обществом деятелей периодической печати и литератуы», опубліковано в газетах (див. «Известия», № 2). 15 марта С. О. Буда розпочав уже роботу в архіві «временного комитета». Про результати роботи буде оповіщено в свій час. Комісар Сергій Єфремов Нова рада. – 1917. – 29 березня.

№6 Урядові заяви про війну

Безмірно тяжка війна, що третій уже рік точить усе життя і тих держав, що воюють, і тих, що поки стоять спокійно, побрязкуючи зброєю «про всякий случай», – усе ще тягнеться. Все ще не можемо навіть сказати – коли вже край настане тим мукам, в яких корчиться ввесь світ. Все ще стоїть перед нами погроза нових страшних пригод, нового нещастя та руїни, і все ще без ліку марно йде народної крові та коштів на ту гризню, що почали старі правительства. Раз почате ми тепер не маємо сили припинити. Так, ми не знаємо, коли буде кінець. Але ми можемо й повинні все зробити, щоб покласти край війні, щоб хоч наблизити час згоди. І з цього погляду най-

більшу вагу має, щоб усі учасники війни тепер же визначили ясно і виразно – задля чого йде війна та на яких умовах можна помиритись. За старого ладу було це дуже просто. Всі, хто мав тоді голос і міг говори ти – говорили в одну душу: війна до переможного кінця. А переможний кінець отой розумівся так, що ми поб’ємо німця, заберемо Берлін, Відень і Царгород з протоками і, наступивши ворогові на груди, подиктуємо свої умови, зробимо, що схочемо. І тепер ще серед багатьох людей держаться такі думки. Щоб не ходити далеко, пригадаємо тільки недавню розмову міністра чужоземних справ, д. Мілюкова, де він знов згадує і про Царгород з протоками, і про визволення слов’янських народів з австрійської тюрми, і навіть визволення арабів та сирійців, і про об’єднання українських, італійських та румунських земель. «Коли ми, – казав д. Мілюков, – заявляємо свої права на Царгород та протоки, то ми цим анітрохи не важимо на національні права Туреччини, і ніхто не може дорікати нам, що ми по чуже простягаємо руку». Це, на думку д. Мілюкова, не чуже вже тим, що Росія раз у раз бажала здобути Царгород, бо це ніби «споконвічне національне завдання Росії». Чи можемо ми стояти на такій думці? Певна річ – ні і ні. Ми не казатимемо тут про українську позицію в війні, яка була одмінна й перше і яку ми матимемо ще час виявити, але й з погляду нової Росії, такий погляд, як подав д. Мілюков, не має ніякісінької рації, а надто для оновленої Росії, для демократичних мас, які беруть власть у свої руки. Хоч би яким принадним д. Мілюков уявляв собі Царгород, але фактично він таки чужий і таким і лишиться, і коли ми справді щиро одхрещуємося од всяких захватних завданнів, то не повинні виправдувати їх усякими викрутами й софізмами. Спеціально про об’єднання українських земель в одне тіло, ми мусимо сказати, що й самі того якнайгарячіше бажаємо. Але разом мусимо сказати, що перший голос тут належить нашим закордонним братам і нікому іншому. Їх повинно попереду запитати, ніж рішати їхню долю. Буде їхня воля, щоб прилучитись до нас – ми їм усяко допомагатимемо. Але поки та воля ще не виявлена, поки їх навіть не запитано, вважаємо всякі розмови на цю тему принаймні необережними. Мета війни, що накреслив у своїй розмові д. Мілюков, очевидно, знепокоїла його товаришів-міністрів, і вони виступли вже з спільною заявою в цій справі. «Полишаючи на волю народа, в добрій злагоді з нашими союзниками, остаточно вирішити всі справи, зв’язані з світовою війною та її закінченням, Тимчасове правительство вважає за своє право і повинність зараз же оповістити, що мета вільної Росії – не панування над іншими народами, не одібрання од них націо нального добра їхнього, не загортання силоміць чужих земель, але установа міцної згоди на підставі самовизначення народів. Народ руський не домагається того, щоб збільшити свою силу коштом інших народів, він не ставить собі за мету, щоб когось зневолити або понизити». Це вже зовсім не те, що говорив міністр чужоземних справ. І нам здається, що, розгорнувши цю офіціальну заяву цілого міністерства й поробивши з неї логічні висновки, справді можна коли не припинити братовбивчу війну, то хоч наблизити кінець її, не образливий ні для кого з учасників. Нова рада. – 1917. – 30 березня.

№7 Українські домагання

20 марта голова Ради міністрів кн. Львов прийняв українську депутацію з громадських діячів і заступників української молоді, робітників та солдатів. Депутація подала кн. Львову спеціальний меморіал («пам’ятну записку») в українській справі. Подаємо до відома нашого громадянства текст і домагання цієї записки. Починається вона з коротенької історії того, як ставився до України старий уряд та його місцеві органи – аж до події останньої світової війни в Галичині та Буковині. Згадавши, що репресії не могли спинити українського національного руху, хоча й одбились надзвичайно тяжко на загально-політичному й громадянському розвиткові народних мас, записка встановляє основи того нового ладу, що повинен зараз же увійти в життя на Україні. «Тепер нові правові основи життя в Росії вимагають, щоб негайно покінчити з сумною спадщиною минулого. Це зробити треба не тільки в інтересах українського народу, але і в інтересах цілої держави, бо занепад однієї частини її може довести до загину ввесь державний організм... Вважаючи на те, що штучна задержка в розвиткові сил українського народу тяглася занадто довго, новий уряд не може обмежитися щодо його тільки на пасивній ролі – простому скасуванні національних обмеженнів. Неминуче потрібно приступити й до активного полагодження тієї величезної шкоди, що прийняв український народ од старого режиму». Переходячи до практичних завданнів, записка насамперед вимагає, щоб зроблено було наказ по всіх урядових містах та установах на Україні, що всі теперішні обмеження касуються до останнього, що «рідна мова українського народу допускається в практику адміністративних установ і що не тільки людність має право до них обертатись рідною мовою, але й органи власті мусять поруч російської мови вживати й української, коли звертаються до української людності». Гарантією цього повинно бути насамперед те, що настановляти на Украї ні властей треба тільки з людей, що знають край, побут і мову народа, особливо в органах просвітних, а друге – що для нагляду за роботою місцевих органів повинні бути призначені спеціальні комісари з посеред українських громадських діячів, які були б посередниками між властю та українською людністю й українськими політичними організаціями. Особливо підкреслює записка, що треба, щоб і при боці центрального уряду в Петрограді був комісар з українських справ, обраний від українського громадянства. Переходячи до поодиноких міністерств, записка особливо виділяє такі моменти. Міністерство юстиції повинно видати наказ, що українську мову допущено в практику судових установ на Україні таким способом: 1) по волосних і верхніх сільських судах усе діловодство в цивільних і карних справах проводиться українською мовою; 2) в мирових і всіх інших судових установах в справах цивільних судді повинні приймати прохання, заяви і все інше українською мовою; так само усні заяви і змагання сторін, допити, присяга свідків, 49

резолюції і постанови мають бути українською мовою, коли вона являється рідною для сторін, або коли одна з сторін обернулась до суду українською мовою; в мішаних справах резолюції й постанови робляться двома мовами: 3) те ж саме і в справах карних, коли українська мова рідна для сторін: акт обвинувачення, допити, судове слідство: все інше діловодство провадиться українською мовою. Міністерство народної освіти має реформувати освіту народну на Україні таким способом: 1) в народній школі вся наука провадиться українською мовою; 2) українська мова допускається в середні школи, особливо в педагогічні; останні треба організувати негайно для підготовки вчителів у народні школи, 3) українська мова допускається у вищі школи, як поодинокі курси, відчити, поки буде організовано цілий університет українською мовою; в українських університетах, а також і в інших, де знайдуться слухачі і лектори, заводяться курси українознавства; 4) при київському, харківському й одеському окрузі організуються наради з українських громадських діячів, які мають виробити план практичних заходів для шкільної реформи на Україні; 5) найближчими літніми вакаціями, а коли можна, то й раніше, організуються вчительські курси для підготовки народних учителів до нової праці в оновленій школі; 6) видаються кошти Київському науковому товариству й Добродійному Петроградському товариству на видання шкільних підручників. Духовне відомство має 1) пояснити сільському духовенству, що казання і всі інші зносини його з народом повинні вестися українською мовою; 2) одкликати негайно православну адміністрацію (духовну) над галицькою грекокатолицькою (уніатською) церквою й вернути останній право самий порядкувати своїми справами. Опріч того, зараз же треба вернути окупованим краям Галичини й Буковини їхній давній громадський лад, політичний і громадський, а також усі національні права, якими українська людність користувалась до війни, і визволити й вернути всіх галицьких і буковинських українців, арештованих і засланих старим урядом. Нова рада. – 1917. – 30 березня.

№8 З’їзд партії «Народной свободы» З російських партій перша скликала з’їзд свій, користуючись з нових обставин, партія «Народной Свободы», або кадетська. Це був за довгі часи теж і єдиний з’їзд цієї партії, бо за старого ладу навіть поміркована опозиція не мала ніякісінької змоги жити повним життям і працювати на широку руч, прилюдно. Тоді як у Державній Думі були, і виступали часом гостро і різко, заступники всіх партійних груп, що існували в Росії, – тут, по місцях, провадились безупинні арешти, одбувались безглузді судові процеси, людей гнали на заслання, або гноїли по каторжних тюрмах єдине тільки за ісповідування партійних лозунгів.

Уся лівиця, начинаючи од прогресистів, належала до так званих «нелегалізованних» партій, яким не було життя за старого ладу. Тим-то скасування деспотизму починає нову еру партійного життя в Росі. Ми бачимо, що тепер усюди провадиться величезна робота організаційна, одбуваються всякі конференції нелегальних досі організацій і починаються вже партійні з’їзди. Певна річ, що ці з’їзди, формулюючи завдання теперішнього дня, повинні почати з перегляду своїх програмних домоганнів і тактичних виступів, бо інші умови тепер і інші були тоді, як творились партії й провадили потім своє нелегальне, «каторжне» існування. Ця зміна обставин одбилася й на з’їзді партії «Народной Свободы». Досить багата на інтелектуальні сили, ця партія проте не мала прихильності серед мас, обмежуючись на вершинахI переважно міської буржуазії. Причиною тому була не так поміркована програма партії, як опортуністична її тактика. В міру того, як опановувала над усім в Росії реакція, хилилася направо й партія «Народной Свободы», поки нарешті зробилась найміцнішою основою того самого «прогресивного блоку», що одіграв досить сумну роль вже за часів війни, силкуючись лагодити непримиренні суперечності та латати дірки старого ладу, що з війною почали набирати вже катастрофічного характеру. І тільки революція повела кадетів на інший шлях, надавши їм далеко радикальнішого обличчя. Так, партія стала тепер виразно на республіканській позиції, перейшла до основ вселюдного, навіть і для жінок, виборчого права, сміливіше береться до земельного питання, хитається щодо централізаційної політики і т. ин. Але є одна справа, в якій партія «Народной Свободы», певне, лишиться на старих своїх позиціях. Це справа війни. Ми вже спинялися на думках про це ватажка партії, д. Мілюкова, який хоче виправдати захватні змагання старими словами про визволення народів, не питаючись їх самих, або посилаючись на споконвічні національні завдання Росії. На жаль, щодо цього, то й партійний з’їзд пішов слідом за д. Мілюковим у його чисто імперіалістичних, великодержавних замірах. Принаймні промова д. Родичева і той величезний успіх, який вона мала на з’їзді, показує, що тут, власне, розходиться дорога партії «Народной Свободы» з демократією народів Росії. Тим часом, як уся демократія стоїть тепер за оборону держави, але разом і за те, щоб по змозі швидше ліквідувати світову війну – кадетський з’їзд усе ще не може зректися старих своїх ілюзій щодо повного знищення «германського мілітаризму», Царгорода з протоками і т. ин. Це дуже небезпечна позиція. Вона ламає тактичну одностайність серед революційних елементів і виносить гострі справи моменту на таке місце, де вони можуть зробитись сущим «камнем преткновения» для внутрішнього ладу в Росії. Трудно сподіватися, щоб на цьому пункті демократія подалась назад і погодилась на якусь захватну позицію. А в такому разі може початися вже тепер суперечка між демократією й уміркованними елементами, взагалі небажана тепер, коли ще не забезпечено до краю самих основ новоздобутої волі. Нова рада. – 1917. – 31 березня. I

Вершках – виправлено рукою автора.

№9 Оновлення органів місцевого самоврядування Найпершим завданням роботи на місцях має стати оновлення органів місцевого самоврядування. Усі знають, на яких основах досі працювали у нас земські та міські управи. Це були чисто цензові установи, куди був вільний хід тільки самим вершкам людності, а трудящі маси допускались хіба «для духу» – в такому обмеженому числі, що духу того просто не чуть було. В нашій газеті подавалося вже, як ставляться до цього наші селяни – для їх зробилося зненависним саме слово «земство». Тим часом місцеве самоврядування – це основа державного життя, і справедливе заступництво інтересів людності може бути тільки тоді, коли вона сама візьме урядування в свої руки, коли земство справді буде в руках людей землі. Отже, реформа органів місцевого самоврядування повинна стояти в першій черзі загальнодержавних реформ, і од неї треба починати перебудування державного ладу. Є певні звістки, що така реформа буде незабаром переведена, і в земство та в міські думи увійдуть справжні заступники місцевої людності, обрані всенародним голосуванням. Та поки це станеться шляхом законодатним, вже й тепер, хоча б тільки частками, робиться оновлення місцевих земських та міських органів самоврядування. Перші пішли на це міські думи, що поповнили себе заступниками од громадянства; слідом за цим ідуть і земства. Перед у цьому веде Київське повітове земство, що скликало недавно надзвичайні збори свої, запросивши на них ті круги, що досі не мали ніякої участі в земських справах. Замість старої управи, що зреклась своїх посад, обрано нову, до якої вперше офіціально увійшли й українські елементи. На оновлене таким чином земство падає важке завдання. Насамперед треба ліквідувати спадщину старих часів і привернути земству його справжній демократичний характер. А друге – ці тимчасові органи повинні підготовити й основи для майбутніх виборів, щоб інтереси ніякої частини людності не мали кривди. І треба сподіватись, що оновлене земство зрозуміє всю вагу й відповідальність своєї роботи й подбає, щоб з честю стати вже перед новим земством – справжнім хазяїном місцевого життя. Нова рада. – 1917. – 2 квітня.

№ 10 Перший Великдень Святочні убрання. Гудуть дзвони. Радість сяє на обличчях. «Праздников праздник и торжество из торжеств». Давнє це свято. Воно не тільки релігійне свято, ознака певного культу, що згадує перемінI життя над смертю: «смертію смерть поправ». Разом воно і ще давнішнє побутове щиро народне, свято весни й новонародженого життя, що пишно буяє в животворному I

Перемогу – виправлено рукою автора.

промінні весняного сонця. Минула зима, скресла крига, зійшли сніги, тікає холод і вертається плодючеє життя на землю, тепло обіймає її, розливається зеленим килимом рослин, поновленою енергією у живих створінь. Це поєднання християнського й чисто побутового характеру на цьому святі, що так гарно зветься у нас Великоднем, набуває глибокої символічної ваги. Це справжнє свято життя і весни, тепла і сонця, оновлення і надії, і поза всякими релігійними почуваннями містить воно в собі щось таке принадне, натуральне для людини, глибоко заложене в психіці людській, що напевне лишиться тим самим гарним весняним святом, коли навіть і пережитки культу одійдуть у вічність і люди інакші, ніж ми, збудують лад у своєму житті. Свято весни і надії повинно бути, поки є само життя на землі, і зникне, мабуть, тільки з останньою людиною... Великдень – вічне свято. Але досі Великодні дзвони й радість були тільки символом надії на інше, краще життя. Так, ми надіялись, ми сподівались, як дощу в літню спеку, того часу, коли ми вільними зітхнемо грудьми й вільними устами промовимо той гімн весні, теплу і щастю. В житті у нас нічого того не було. Кругом стояла темна хмара насильства, міцною стіною огортав нас деспотичний лад, і ми були невільники не тільки у ділах, а навіть і в думках своїх. І велике свято оновлення минало сумно, тривожно гуділи в серцях дзвони, і навіть радість на обличчях сяяла непевно, – так блимає неясно каганець, який догорає – потріскує сухим ґнотом і має от-от погаснути. Свято життя й надії обернулося було просто в свято, коли люди добре пили й їли, ходили один до одного в гостину, провадили нудні, нікчемні розмови, не підіймаючись понад дрібну буденщину. З замкнутими устами вони не здужали підняти вільного голосу і проспівати справжню осанну новому життю. І вільна пісня, і щасливий людський усміх завмирали на устах, бо всіх гнітила завмиралиI хмара, бо не було, здавалося, вже виходу за ту міцну стіну темряви, насильства та облуди: Так було. Чи так і буде? Це дуже гарно, що початки нашого оновленого життя збіглися докупи з святом весни. Свій Великдень цього року ми пережили трохи раніш од календарного – тоді, коли на руїнах поваленого деспотства пишно замаяли знамена волі й розітнулись вільні поклики. Але тоді не було часу святкувати перемогу. Треба було надолужити на силах, щоб зміцнити новий лад, підвести під його нерушимі підвалини, міцну зіткати основу, якої б не порвала рука насильника. І от тепер, по гарячковому напруженні останнього місяця, ми можемо вже й озирнутись навкруги і полічити те, що вже здобули. Мало прожито, зате багато пережито. Ціла безодня ділить нас од тих проклятих днів, коли ми німували і тільки нишком, у катакомбах могли кувати собі волю та працювати, щоб наблизити справжній Великдень. Багато з нас чи й думало, що доживуть до його... Багато в зневірі поопускало руки, багато оберталося в людей біжучої хвилини, безнадійної буденщини – гинуло для боротьби за щастя, за сонце. І от – сталося. Життя перемогло. Воно кипить ще, викидає часом шумовиння, але вже входить в береги потроху і замість самих надій – несе вже вчинки, діло, певність в тім, що до старого під’яремного життя не може бути вороття. «Смертію смерть поправ» – кров’ю мучених борців за волю й смертю їхньою подолано жахливий лад смертельний, що на смерті тільки й будував свою силу. I

Слово закреслено рукою автора.

Нехай же процвітають святочні убрання. Нехай гудуть велично дзвони. Нехай справжня, не скаламучена радість сяє на обличчях. Це наш Великдень – перший за цілі століття вільний Великдень!.. Сергій Єфремов Нова рада. – 1917. – 2 квітня.

№ 11 До української людності Громадяни! Всього місяць, як зійшло нам сонце волі. Пригріло – і широко розгорнулось народне життя, і скрізь кипить робота на добро рідного краю. Радіючи, поспішається кожна чесна людина, щоб і своїх рук до тієї роботи доложити. Та не всі радіють волі. Є такі, що їм вона багато вадить. Темні сили, що за старих порядків смоктали вашу кров, не сплять. Вони тільки притаїлись і чекають, поки їхнє прийде. Ці вовки прибралися в овечу шкуру, але вже й тепер показують свою вовчу думку і свій вовчий зуб. Вони сіють непевні поголоски, ширять брехливі чутки, закликають до насильства. Нишком, серед ночі, гострять ніж на брата. Вони кажуть вам, браття, – на Великдень узяти хреста й з хрестом в руках чинити грабіж та розбій. Іменем Христа, що велів усіх людей любити, вони кличуть проливати кров таких, як ми, людей, наших братів. Підшиваючись під дорогу нам волю, вони нацьковують на сусідів – закликають до погромів. «Нема гріха в крові німецькій – не буде теж гріха в крові жидівській», – оцим огидним закликом сквернять вони велике християнське свято наше. Люди добрі! Громадяни! Хай по-їхньому не буде! Не йміте віри цим вовкам в овечій шкурі. Не слухайте їх брехень та підмов. Вони хочуть серед нас кинути вогонь зненависті, щоб видерти у нас і волю, й долю нашу та знов вернути своє панство. Коли ми встанемо один на одного – прийде наш ворог лютий – старі порядки – і знов убере нас в те ярмо, яке ми скинули. Цього тільки й хочуть оті люди, що іменем Христа зовуть нас на розбій, на зраду та на кров. Браття! Стережіться цих лихих людей. Не дайте їм вернути давнє лихо. Не слухайте облесних їхніх слів. Голос у них янгольський, та чортову думку таять вони у чорних своїх душах. Скиньмо ж усяку полуду з очей своїх і скажімо цим чорним душам: Гетьте з своїми брехнями! Не на те взяли ми волю, щоб різатись та розбивати, а на те, щоб усім людям на нашій землі стало жити краще. І хто підмовлятиме нас на лихе – одмовмо їм словами Шевченка – Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде!

Нова рада. – 1917. – 2 квітня. 54

Українська Центральна Рада

№ 12 Тиждень з’їздів Це справжній тиждень українських з’їздів та зібраннів. Конференція українських соціал-демократів6 та соціалістів-революціонерів7, з’їзд учителів з усієї України8, перші збори відновленої «Просвіти», нарешті – перший український конгрес9... Старий Київ ще не бачив у своїх мурах такої різноманітності українського заступництва: і партійних діячів українства, що тепер можуть уже, не ховаючись, працювати коло організації й політичного усвідомлювання народних мас, і культурних робітників, що несуть народові світло просвіти, і організаторів-теоретиків, що дбають про майбутній лад на нашій Україні. Ще місяць тому трудно було навіть думкою здумати ті перспективи широкі, які розгортаються тепер перед українством. Не то партійно-політичні лозунги, а навіть найскромніші домагання культурні зустрівалися глумом, збувалися досадним одмахуванням. А тепер – з голосом українського народу мусять рахуватися, до його прислухаються, од його сподіваються відповіді на такі пекучі питання дня, як державний лад у Росії, як напрям народної просвіти, як збагачення світової культури новим надбанням. Прийшла пора великої й тяжкої, але славної роботи на користь народних мас, і всі сили свої українство тепер повинно зібрати до купи, щоб з честю вийти з важкого й відповідального становища. Будемо сподіватись, що українські з’їзди й наради будуть тим зерном організаційним, урожай з якого розіллється по всій Україні й дасть багатії жнива вже в найближчому часі. Вітаємо ж зібраних тепер у Києві земляків наших і бажаємо їм до доброго кінця допровадити свою роботу на користь та славу рідної землі і всього українського народу. Час не стоїть, і поле для роботи широке, – нехай зібрані робітники зважать добре і свою силу, і обсяг роботи, і хай не буде між нами тепер неробочих. Кожна сила і на кожному полі тепер потрібна: нам треба надолужити за наше попереднє лихоліття й догнати щасливі народи, які жили й розвивалися за кращих обставин. Отже, вперед – на роботу, і будьмо певні, що працею щирою й завзяттям усе переможемо. Нова рада. – 1917. – 6 квітня.

№ 13 Розвіяні страхи Резолюція з’їзду робітницьких і солдатських депутатів10 має надзвичайну вагу з погляду теперішнього моменту. Серед публіки з перших днів революції не перестають ходити тривожні чутки про напружені стосунки між Тимчасовим правительством та радою робітницьких і солдатських депутатів. Слова «роз-

брат» і «двоєвластя» не сходили з уст за ввесь перший місяць існування нового ладу й сіяли пострах перед можливістю нової звади, яку могла використати тільки контрреволюція. В своїй резолюції Всеросійський з’їзд робітницьких і солдатських депутатів вносить ноту заспокоєння перед цими страхами. Резолюція підкреслює, що програма Тимчасового правительства задовольняє політичні домагання російської демократії і що правительство задержує взятих на себе повинностей. Отже, заклик з’їзду до контроля й піддержки правительства в боротьбі з можливими протиреволюційними заходами набуває характеру мудрого політичного кроку – закріплення основ нового ладу й забезпечення його од усяких заходів до повороту назад. Це вже не двоєвластя, а певна єдність у політичній діяльності. З такою піддержкою Тимчасове правительсто може спокійно братись до творчої роботи. Страхи перед розбратом повинні розвіятися, і ніщо не стане на дорозі до якомога скорішого перебудування держави на нових підвалинах. Нова рада. – 1917. – 6 квітня.

№ 14 Заява московських українців 7 березня в Москві вийшов російською мовою листок під заголовком «Наши требования (от украинских организаций)», за підписом – Союзу українських федералістів, Комітету українських соціалістів-революціонерів, редакцій «Украинской Жизни» та «Променя»11 й Української секції товариства слов’янської культури12. «Прийшов великий час, – пишуть названі організації. – Старий режим, що знесилився в запеклій боротьбі з визвольним рухом, упав, – треба сподіватися, впав безповоротно. Оповіщено основи особистої й громадянської волі. Оповіщено амністію. Вітаємо їх! Разом з усіма прихильниками демократичного народоправства українське громадянство допомагатиме тому, щоб зміцнилася й розгорнулась на всю широчінь громадянська воля в Росії; працюватиме, щоб створити гарантії, які забезпечили б од вороття колишнього самовластя, що тяжіло над Росією, але жодному, певне, з народів не давалося так сильно взнаки, не душило так страшенно, як народ український». Зазначивши етапи ганебного минулого, од злучення України з Москвою аж до останніх днів, заява вимагає не самого тільки скасування репресій та заборон, але й позитивних заходів на користь українського народу, щоб «на всю широчінь» міг він розгорнути своє культурне й політичне життя – На Установчих Зборах «поставлені будуть основні, програмні питання, як перетворити Росію у вільну й одноправну спілку народів, з яких вона складається, і наші старі домагання, що лишили нам у спадщину покоління борців за добро народне – широка автономія України в рамках Російської Федерації – ці домагання повинні будуть стати на чергу дня». Ми сподіваємось, – пишуть московські українці, – що там і серед обранців «державної народності» знайдуться люди, які вмітимуть оцінити, що добро для всієї Росії й для самої великоруської народності принесе федеративний лад, бо тільки він

може зміцнити державу й вивести її на нову путь державного розвитку. Слідом за цією декларативною заявою йдуть конкретні домагання, які можна запровадити зараз же, не гаючись, шляхом тимчасового законодавства або звичайного урядування. Сюди московські українці залучають усі домагання щодо вжитку української мови в публічному житті (школа, суд, адміністрація і т. ін.) та визволення засланців-галичан. Кінчається заява домаганням, щоб Росія не загортала під себе українських закордонних земель, не опитавши людності їх, чи бажають вони самі прилучитися до оновленої держави. «Це треба зазначити цілком одверто й певно і про окуповану частину Галичини». Нова рада. – 1917. – 6 квітня.

№ 15 Нова національність «Киевлянин»13 подав недавно дуже цікаву звістку. В Києві закладається «Общество юго-россов», щоб об’єднати якісь ближче не означені «демократичні» елементи на території України. «Юго-россом, – пояснює замітка, – зветься той, хто визнає за свою мову – російську літературну мову, а за місце своєї роботи – територію вільної України. Товариство силкуватиметься вияснити й оборонити права національної меншості й боротися з усякими вузьконаціональними течіями, хоча б звідки вони виникали. Вирішаючи всі громадські справи, товариство йде попліч з українською демократією, вимагаючи всюди пропорціонального представництва» («Киевлянин», ч. 86). Ще раз кажу – звістка надзвичайно інтересна: вона зазначає той шлях, яким можуть піти в недалекім часі стосунки між українською демократією та сторонніми елементами з тієї меншості, що вважає себе на українській землі за російську. Цілком натурально, що така група, працюючи на Україні, хоче йти в контакті й добрій злагоді та порозумінні з українською демократією, бо тільки за такою обопільною згодою й може бути якась продуктивна робота. Тим більше, що особливо попервах, на початку нового життя, можуть траплятися і взаємні непорозуміння, і деяка нерівність у роботі, і навіть просто нервовість, що залежить од малої знайомості з настроями й внутрішнім життям сусідів на одній території. Ця мала знайомість і тепер уже виявляється досить. Напр., серед київського громадянства ходять чутки про «засилье» українців, які ніби хочуть вигнати з України мало не всіх неукраїнців, або принаймні звести їх на становище поневолених національностей. Звичайно, що такі чутки і теревені не спираються на які-небудь факти, або офіціальні заяви з українського боку. Це просто безмежна область того обивательського настрою, що найскладніші питання з одного маху розрубає; це наслідок того переляку, що охопив деякі круги місцевого, з національного погляду цілком невиразного, громадянства, перед яким враз стали на повен зріст українські домагання, підперті тепер уже не «купкою фантастів», а широкими масами. Спершу здивування – «одначе, їх не так-то вже й мало!», потім переляк – «а ну ж ну, вони почнуть поводитись

не так, як у пристойному громадянстві належить», нарешті й обурення – «занадто багато хочуть, коли домагаються якоїсь там автономії». Такі етапи того обивательського настрою од здивування до обурення. І це так легко зрозуміти, бо звичайний обиватель не хоче завдати собі праці, щоб самому познайомитися з новим для себе з‘явищем, – ні, він волить ширяти в сфері чуток та поголосок, волить і себе хоч трохи теревенями про вигадану небезпеку розважити. Боюсь, що й на «обществе юго-россов» теж лежить – і не тонкий – намул такої ж самої обивательщини. Насамперед, що це за «юго-россы» такі і з яких таких «демократичних» елементів вони складаються? – запитає, певне, не один, прочитавши звістку в «Киевлянине». Видима річ, що це не великоросіяни, бо останнім нема жадної потреби ховатись за нововигаданим псевдонімом. Виходить, що це старі наші знайомі – землякиI, що досі себе чванливо величали «тоже малороссами», або «малоросами, говорящими по-русcки», і на цій підставі гудили українське письменство за «ковальство», «вузість» і т. ин. «Ведь я тоже малорос и Шевченко понимаю, а вот они пишут на выдуманном галицийском наречии: какой-то “маслак”, напр.» – ось звичайний тип їхніх міркуваннів. Очевидно, демократизм тут і не ночував, а просто буйний і несподіваний для цих людей зріст українства поставив їх перед фактом, якого вони поки що перетравити не можуть, з яким дати собі раду не здумаютьII. Досить гарно ілюструє настрої й становище цих «тоже малороссов» надрукована у тому ж таки числі «Киевлянина» стаття д. Єжова, який зовсім безпорадно стоїть перед фактами й глибокодумно міркує про те, як йому бути тепер, коли з’явились несподівано оті українці. Становище справді не з гарних! Але вихід з його зовсім не в товаристві «юго-россов». Єсть дві реальні народності – або українська, або великоруська; створити ж раптом ще й третю – «юго-руську» – значить не тільки не знайти дверей, а попросту між двома соснами заблудитися. «Юго-руссизм», – це не більше як ознака нерозуміння, обивательської несвідомості й обивательських же таки страхів перед чимсь невідомим, обивательського ж і «придіте поклонімося» перед традицією та рутиною. Був час, коли обиватель ховався собі в теплому кубелочку тих традицій і почував себе в цьому захисті, мов за кам’яним муром. І коли цей мур враз захитався, обиватель втратив твердий ґрунт під ногами, позбувся і спокою, й пристановища. Він знає, що з його великоросіянин ніякий, за українця ж визнати себе страшнувато: ще ж недавно все зле та лихе лопатою горнув він на те українство... Чи не попробувати чогось третього? І от пробують про всяк случай «юго-россов»... І нехай собі пробують на здоров’я. Не надовго вистарчить цієї спроби. Жива стихія народна кращих і більш допитливих цих переляканих тепер людей швидко заполонить і потягне за собою. Решта ж по-старому буде зітхати та бідкатись та нарікати, що от, мовляв, «кінець світу» прийшов. І товариство «юго-россов», ця третя національність, нічого їм не поможе. Бо національності вигадати не можна, коли її мати-природа не сотворила. Ромул Нова рада. – 1917. – 7 квітня.

I II

Землячки – виправлено рукою автора. Здужають – виправлено рукою автора.

№ 82 Заклик до творчої роботи Універсал Української Центральної Ради до українського народу становить надзвичайної ваги момент у нашому національному житті, свого роду поворотний пункт у розвитку новочасного українства. Вперше Центральна Рада дає, сказати б, звідомлення перед організованими масами про свою роботу в справі відновлення української автономії, вперше розкриває ті плани, які вона має переводити в життя з волі тих мас; вперше, нарешті, говорить до своїх виборців як виборний уряд – тоном власті, що вимагає послуху, дисципліни й солідарної роботи для невпинної організації всього життя на Україні. Раніше чи пізніше це повинно було статися. Події останніх днів, а надто відповідь Тимчасового правительства на українські домагання, тільки прискорили, тільки дали привід до рішучого слова. Центральна Рада, яку висунули на арену життя революція й надзвичайний розмах національного відродження на Украї ні, з найперших днів свого існування стала справжнім центром українського руху. До неї неслися з усіх боків бажання пробуджених мас, од неї вимагали тих чи інших заходів, на неї покладали національне заступництво в усіх сферах життя. Справді «волею народу» на Центральну Раду покладено діло великої ваги – надолужити брак власних правительственних органів, вести організацію національного життя, стояти на стороні потреб українського народу. Вага цього діла ще побільшується тим, що Центральна Рада не має офіціальної власті, що все її значіння спирається на самому моральному авторитеті і тільки на йому, що низькоокі офіціальні круги не тільки не бажали той авторитет використати, але навіть одкидали всякі спроби порозуміння й спільної праці. Делегація Центральної Ради до Тимчасового правительства детально вияснила справу в петроградських сферах, і можна було сподіватися, що органи правительства нарешті зрозуміють, що так далі бути не може, що в інтересах спокою й організації на Україні треба облишити давню тактику нехтування потреб українського народу, що треба дати нарешті ясну й певну відповідь на питання, що саме життя ставить і владно домагається розв’язання. На жаль, і цим разом ми спинились перед замкненими дверима... І Центральна Рада приневолена була пояснити справу тим громадським кругам, що викликали її до життя й поклали на неї нелегке й відповідальне завдання обороняти права українського народу й виявляти волю його до нового ладу. Цю насамперед потребу і має універсал Центральної Ради задовольнити. Він оповіщає про ті обставини, в яких і доводиться проводити свою роботу, творячи підстави нового ладу на Україні; він виразно становить питання про стосунки до офіціальних кругів; він позначає нарешті ті шляхи, якими має Україна здобути своє право. Шляхи ці – не анархістичні виступи, не поривання давніх державних зв’язків, не розбрат і ворожнеча; а навпаки, чисто організаційна, творча робота, скріплення зв’язків, солідарність і єднання, що можуть поширити й поглибити здобутки революції та справжнього народоправства. І йдучи цим шляхом, ми певні, українці не розхитуватимуть тих здобутків, а нададуть їм тих міцних підвалин, на яких вони тільки й можуть устояти в цей тяжкий час. Це треба зробити, щоб довести Україну, а через неї й Росію, до справжнього нового ладу. 149

Можна думати, що нерозважні й вороже до українства настроєні люди знов і ще раз ударять на ґвалт, побачать тут і дезорганізацію, й замах на революцію, і всі ті страхи, якими лякано широкі круги вже не раз. Але ми певні, що робимо творчу роботу і з раз вибраного шляху не збочимо самі і не дамо збити себе на манівці ні своїм, ні чужим шовіністам. Україна страшною ціною заплатила за своє воскресіння – не на те, щоб дозволити тим чи іншим способом знов покласти себе в домовину. Це власне й говорить універсал Центральної Ради, закликаючи всіх українців усі сили свої зібрати й направити їх на творчу роботу, організацію й закріплення здобутих основ волі та справжнього народоправства. Нова рада. – 1917. – 13 червня.

№ 83 Голос організованого українства Опублікований учора універсал Української Центральної Ради притягає загальну до себе увагу, викликає запальні змагання й неоднакову оцінку. Варто ще раз вернутись до його, бо як-не-як, а це акт великої ваги, бо він підводить певний підрахунок, коли не здобуткам, то настроям серед нашого народу. В цьому, що це підрахунок, і лежить найбільша його вага. З такого погляду він може навіть декого – і з друзів, і з ворогів – розчарувати, і це оригінальне розчарування вчувається вже у ворожому стані. Справді – готували люди зброю, можна сказати, завзято заходжувались обороняти себе – і раптом показалося, що й зброя непотрібно вийнята з піхов, і оборонятись нема од чого. «Позитивні домагання Центральної Ради, – пише, напр., д. Браз у «Киевской Мысли», – досить помірковані і, коли виходити з погляду політичної законності всяких організаційних заходів – бездоганні». «Хто обстоює ідеї самовизначення народів, той мусить признати, що в позитивних міркуваннях Універсала нема нічого ні захватного, ні авантюристського» і «проблему українську Центральна Рада поставила на справедливу путь», – додає той же автор, що взагалі неприхильно оцінює акт Центральної Ради. І для нас ці прикмети, зазначені з ворожого боку, може, найбільш цінні. Не вносячи ніяких нових елементів до постановки української справи, Універсал проте дає певний синтез тому, на чому сходиться, можна сказати, все свідоме й організоване українство, він робить підрахунок настроям і вводить їх у певні організаційні форми. Потреби й інтереси народу українського, також і всіх національних меншостей на Україні Універсал становить за підвалину українських домаганнів, і цим самим повинен би розвіяти страхи у полохливих і розчарувати тих, що сподівались і бажали бурі. Подобається це кому чи не подобається, а українство лишається на позиції сили організаторської, шляхом ладу та спокою йде і з того шляху сходити не думає. Ось до чого зводиться ввесь зміст універсалу. Нового в йому тільки те, що він зібрав, мов у одному фокусі, й освітив усі ті бажання, що розкидані були досі в порізнених постановах та резолюціях численних з’їздів та зібраннів, і виложив їх у точній,

150

ясній та дужій формульовці. Він не починає нової сторінки українського життя, а швидше закінчує попередню цією чеканною формульовкою. І це, очевидно, мусіли признати навіть ті, хто неприхильно оцінює акт Центральної Ради. А коли так, то рація самої неприхильності у щирих демократів падає. Нас знов лякають небезпекою для здобутків революції, застерігають перед розбиттям сил, перед хатніми чварами. Ці страхи й перестороги вже не раз направлялися на адресу українства, але ніколи ще не потрапляли туди, куди їх націлено. Не потрапляють і тепер. Не до війни, не до звади кличе Універсал, не ворожнечу роздмухує. Навпаки. Українство ще раз простягає вільну дружню руку всім, хто справді хоче ладу, а не анархії, хто бажає творчої роботи, а не безладдя, хто заходжується кувати щастя вільної України у вільній Росії, а не шматувати її. І коли цей голос організованого українства донесеться до сусідів, коли вони скинуть нарешті полуду з очей і приймуть простягнуту по-братерському руку, то цим справді можна почати нову сторінку в нашій спільній історії – сторінку довір’я, доброї злагоди та спільної роботи. Цього потребує і Україна, і ціла Росія. В цьому й порятунок для обох, а не в дрібних передирках та старечому воркотінні, які давно вже час закинути. Нова рада. – 1917. – 14 червня.

№ 84 Непотрібний акт Телеграф приніс з деякого погляду сенсаційну звістку, ніби Тимчасове правительство настановило гр. Андрея Шептицького Київським і Галицьким уніатським митрополитом, визначивши йому місце прожиття в Києві. Звістка цілком несподівана і, коли цьому правда, може викликати тільки запитання: кому і навіщо це потрібно? Справу уніатської церкви в Росії можна розглядати з двох боків: як чисто релігійну справу і як справу політичну. З першого погляду, не може бути жодних сумнівів, що в державі вольній кожному вільно вірити й сповідувати, як йому совість наказує, належати до якої хоче релігійної громади, чи не належати зовсім – одно слово, в релігійних справах кожному належить вільна рука. І вільна совість. Греко-католицьке чи уніатське сповідання, певна річ, повинно мати такі ж самі права, як і всі інші. Політика старого режиму, що силоміць і ґвалтом переписувало та переводило уніатів на православіє, що катувало й мучило «упорствующих», гноїло їх по тюрмах та на Сибір засилало, така політика викликала тільки огиду і обурення проти себе. Мало того, вона величезну шкоду заподіяла і в національній та політичній сфері. На очах у нас перший подув волі в 1905 р. погнав сотні тисяч колишніх уніатів на Холмщині, так званих «упорствующих», до католицтва, і тим самим до полонізації: уніатство тоді не дістало признання й легалізації, православіє було до останку скомпрометоване в очах «упорствующих» поліційним способами, лишалось католицтво. Таким чином, божевільна політика

151

російського правительства й тут тільки шкодила народним інтересам, і тут давала наслідки зовсім супротилежні тому, що малося на меті. І волю совісти, що дала революція, можна вітати, між іншим, і щодо уніатського сповідання: оскільки можуть знайтися тут у його прихильники, воно має право і може існувати. Але одне діло релігійна сторона, і зовсім інше – сторона політична. З цього погляду акт Тимчасового правительства насамперед нікому не потрібний. У нас, на Україні, уніатства корінного не лишилось, і може, єдиними заступниками його суть ті виселенці й біженці, яких, не знать навіщо, старий режим позабирав з Галичини на муки й поневіряння. Елемент це, в усякому разі, тимчасовий і по війні він, напевне, мало не ввесь повернеться до дому. Настановлення уніатського митрополита в Києві – ми не торкаємось особи гр. Шептицького – має якийсь декоративний, цілком несерйозний характер. Але цей несерйозний учинок може мати й шкідливі наслідки. В очах людей малосвідомих він може придбати значіння якоїсь національної уступки й підмінити публічні змагання – політичні, національні й соціальні – змаганнями приватними, справу віри знов винести й поставити на височінь національної справи. В XVI–XVII в.в. це було зовсім натурально, але для XX в. таке перелицювання не можна не вважати анахронізмом, треба думати – безнадійним. Тим часом цей безнадійний анахронізм, що переплутує справу віри з справою національності, може дати зброю в руки всяким ворогам українства: зробити ту релігійну боротьбу, що тепер матиме тільки шкідливі наслідки без жодної користі для народу. Всяке загострення релігійної справи, всякі спроби клерикалізувати політичну й національну боротьбу можемо вважати водою на млин реакції, відтягуванням уваги од справжніх інтересів народних на побічні манівці другорядних справ. Відповідальні круги українські давно одмежувалися од усяких клерикальних заходів, і акт Тимчасового правительства – з нашого погляду, непотрібний і шкідливий – можемо лишити тільки на його власній відповідальності. Не порозумівшись з заступниками українства, воно зробило нову помилку, і добре, коли ця помилка буде просто мертворожденною, а не викличе якогось ширшого і глибшого заколоту серед елементів, що не зможуть одразу ж скласти їй справжню ціну. Нова рада. – 1917. – 14 червня.

№ 85 З’їзд українських правників Серед цілої низки українських з’їздів останнього часу окреме місце займає з’їзд українських правників, що саме провадить свою роботу в Києві. Інші з’їзди мають на увазі найбільше потреби моменту – організації й роботи на дану хвилину; цей з’їзд може і повинен мати далеко глибше значіння, яке виходить поза рамці даної хвилини. Саме одбувається на Україні перебудування основ усього життя, під усе треба підводити правні підвалини, без яких ніякий лад устоятись твердо не може;

152

треба відновити давні традиції правної творчості, що зовсім була урвалася під впливом нівеляційної політики царського обрусительства; треба дати формульовку тим новим формам життя, до яких лагодиться нині стати український народ. Усе це вимагає надзвичайно пильної і важкої праці од людей, юридично освічених, з юридичним способом думання, з звичкою до юридичної роботи. З’їздові українських правників випадає і велика честь, і разом велика одповідальність – покласти почин оцій роботі й відновити давні традиції українського права. Воно будується тепер на нових підвалинах, на здобутках новочасної науки й практики, але в основу його все ж таки повинно покласти історичну основу нашого давнього права, і тут може бути широке поле для роботи українським правникам. Не кажучи вже про інтереси правдивого освітлення нашого минулого, і наша сучасність теж багато виграє од такої роботи. І треба думати, що вся праця з’їзду піде в тому напрямі, щоб заложити підвалини під розвиток відновленого українського права. Нова рада. – 1917. – 15 червня.

№ 86 Перші голоси Прийшли перші звістки з Петербурга про те вражіння, яке там викликав Універсал Центральної Ради. Поки що маємо в занадто коротенькому переказі думки таких газет, як «Речь», «Новое Время», «Биржевые Ведомости» та «День». Соціалістична преса ще не подала свого голосу. Подані голоси, як і треба було сподіватись, не виявляють розуміння ні обставин, ні самого акту Центральної Ради. Замість обміркування по суті, знов чуємо докори за розбивання й розвіювання революційних сил та погрози й навіть поклик до власті, щоб вона взялася нарешті до суворої боротьби з українськими «притязаниями». Така мова, звичайно, не до заспокоєння веде, а до ще більшого роз’ятрювання старих болячок і образ, і можна тільки пожалкувати, що російська преса, велика принаймні її частина, не може здобутись на тверезе й спокійне відношення до подій і всюди шукає ворогів, навіть там, де їх нема. Ми не повинні в цьому йти слідом за нею. Спокійно ми мусимо поставитись до цього вибуху ворожнечі до «самоопределения», яке нам з усіх боків обіцяють аж доти, поки те «самоопределение» не набирає реальних форм. Ми певні, що йдучи шляхом організаційної роботи, ми переможемо, і ті люди, що тепер роздмухують національну ворожнечу й зненависть на пункті українського питання, перемінять свої погляди, коли ми на ділі доведемо, що не до безладдя й анархії ми кличемо, а до ладу й організації, – а вони можуть стати в пригоді не тільки Україні, а й усій Росії під теперішню тривожну хвилину. Нова рада. – 1917. – 15 червня.

153

№ 87 Тривожні хвилини Петербург знов переживає прикрі, тривожні дні. Попередні активні виступи анархістичних кругів у квітні коштували Росії її першого міністерства і переформування його на коаліційне. Тепер справа стоїть далеко гірше. Тепер вже нема виходу на той случай, коли б прихильникам «большевизма» пощастило було потягти за собою ширші маси. Хто взяв би за таких обставин на себе власть і відповідальність за події – про це не може бути двох думок. Власть опинилася б в руках у людей, що самі не знають, що з нею робити, і вся держава зробила б ще один, може, останній, ступінь до повного безладдя та анархії. На щастя, анархічні елементи в останню хвилину самі злякалися наслідків свого вчинку і спинилися. На якийсь час грізна небезпека одійшла на бік, і тепер усім організаційним кругам треба напружити всю свою силу й енергію, щоб побороти анархістичні виступи й завести справжній і міцний лад у державі. Нова рада. – 1917. – 15 червня.

№ 88 Національна справа на з’їзді всеросійської демократії По бурхливих засіданнях, присвячених петербурзьким подіям, [Всеросійський] з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів перейшов до чергової роботи. На першу чергу поставлено національне питання, і вже маємо – неповні, правда – звістки про те, в якому темпі провадиться обмірковування цієї справи. Чи справді вона буде поставлена «на всю широчінь», як говорено в Петербурзі українській делегації – ще рано говорити. Можна тільки зазначити, що перші доклади й дебати поки що не дають нового матеріалу. Коли нам уперше довелося торкнутися з’їзду та його роботи, ми висловили непевність, чи зможе він поставити національну справу так, щоб задовольнити справедливі домагання народів Росії. «Чи зважиться, – запитували ми, – з’їзд всеросійської демократії ясно й виразно стати на новий шлях, признавши федеративний лад і автономію всім народам Росії, а чи знов поверне в старий заулок «принципіальних» резолюцій, не даючи їм жадних конкретних форм?» Відповіді на це запитання ще й тепер не маємо, але маємо деякі ознаки того, що ледве чи справа піде на краще і ледве чи з’їзд всеросійської демократії нову протопче стежку в національному питанні. Докладчик більшості Войтинський трактує національне питання в сфері все того самого «права кожної нації на самовизначення в найширшому масштабі» і знов же по-старому боїться, щоб «національні суперечності не розбили єдиної революційної сили демократії. Правда, другий докладчик, Лібер, зробив спробу 154

підійти ближче до справочної постановки питання й обстоював за те, що тепер треба говорити вже не про декларацію прав нації, а про забезпечення цих прав. На жаль, ми не маємо цілого тексту доклада й через те не можемо судити, як практично це забезпечення виглядає. Коли розуміти його без звичайної софістики та викликів «заждати до Установчої ради», то матимемо постановку, в усякім разі, досить близьку до тієї, що панує серед недержавних націй. Проте невідомо, чи збере така думка коло себе прихильників на з’їзді. Вже одно те, що доклад Лібера йде од меншості виконавчого комітету, показує, що великих надій щодо цього голубити не можна. Швидше станеться, що думка піде уторованими стежками, і кінець-кінцем збагатіємо ще на одну «принципіальну» резолюцію. Нова рада. – 1917. – 16 червня.

№ 89 Нові заходи в земельній справі Як повідомляють з Петербурга, міністерство землеробства виробило проект тимчасового земельного закону. Проект установляє, що земельну справу в цілості має вирішити Установча рада, але треба зараз же братись до підготовки того нового ладу, що повинен буде народитись після остаточного вирішення. Тому міністерство проектує порядкування усіма землями поки що віддати до рук земельним комітетам, а вже вони визначатимуть, скільки землі тепер оброблятимуть громади, і скільки лишиться на так званий арендний фонд. Земельна справа стоїть у нас попереду всіх інших соціальних справ. Гаятись з нею не можна, і одсилати заінтересованих людей до Установчої Ради так само було б великою тактичною помилкою! Отже, міністерство має повну рацію, коли тепер уже береться до того, щоб заспокоїти хоч почасти голод на землю. Те, що справу має бути передано на земельні комітети, тобто установи демократичні й місцеві, дає запоруку, що ця тимчасова реформа буде переведена добре, розважно та обережно, в інтересах хліборобської людності. А це найголовніше, чого треба вимагати в наші часи. Годиться додати тут, що правительство не повинно спинитися на самій земельній справі, а мусить знайти вихід і в інших так само пекучих і так само негайних і неодкладних справах. З таких справ на першу чергу треба поставити, певна річ, національну, яку в цілості теж має вирішити Установча ради, але яку вже тепер треба підготовити до того, щоб вона добре пройшла там. І як уряд зважився на рішучий ступінь у земельній справі, так само повинен він нарешті сказати таке ж саме рішуче слово і в справі національній. Цього вимагає політична ситуація, що не терпить млявості й нерішучості. Нова рада. – 1917. – 16 червня.

155

№ 90 Установча рада Тимчасове правительство оповіщає про надзвичайної ваги постанову: 30 серпня 1917 року має зібратись Установча рада. Вибори до неї відбудуться 17 серпня. Легко зрозуміти, чому правительство кидає нарешті свою тактику хитання й нерішучості на даному пункті й призначає Установчу раду на такий близький час. Становище держави з кожним днем робиться скрутніше. З одного боку, побільшується анархія, з якою не може собі дати ради правительство. З другого боку, так само загострюється цілий ряд справ, як харчова, фінансова, аграрна, національна й інші, яких одкладати надовго не можна. В справі земельній, фінансовій та харчовій правительство пішло на деякі конкретні заходи, про які мова у нас була вже; зате в національній воно не зважується на те навіть, що диктується самим життям, і робить помилку за помилкою. Звичайно, що всяка угайка в таких справах може потягти за собою необчислимої ваги наслідки, і очевидно, за них не хоче брати на себе відповідальності Тимчасове правительство. Скликавши Установчу раду, воно на неї здасть усі пекучі справи, з якими впоратись само не має сили. Тактика сама по собі справедлива, але зринає запитання, чи можливо за такий короткий час зробити всю ту неоглядну величезну роботу, яка повинна вилитися в скликанні Установчої ради? Адже сама техніка виборча має бути покладена на демократизовані органи місцевого самоврядування, а цю демократизацію треба ще перевести, треба пустити новий механізм у діло, треба дати йому змогу до нового діла призвичаїтись. Далі й самі вибори теж вимагають великого напруження, до того ж в найбільш, може, незручний час, коли одбуватимуться жнива й коли взагалі одтягати хліборобську людність од роботи неможливо, а надто під такий невимовно скрутний час. Все це показує, що коли й можна буде справді на призначений час скликати Установчу раду, то це вимагатиме крайнього напруження всіх сил людності. Ми не хочемо наперед казати, що це понад людські сили, але не повинні, з другого боку, заплющувати очей на зазначені труднощі й удавати, що їх нема. В усякому разі, рівно за три місяці од сьогоднішнього дня рішатиметься, може, й наша доля. Перед нами стоїть іще більше роботи, ніж перед ким іншим, бо нам доведеться вести боротьбу не тільки з сторонніми ворожими елементами. Масовий рух український, такий ще молодий, дав уже приклади великої організованості й розважності, але того, чого було досить за щоденних обставин, може бути занадто мало для такої надзвичайної події, як скликання Установчої ради. Отже, треба подвоїти, потроїти організаційну роботу та освідомлювання мас; треба поробити заходи, щоб порозумітися з національними меншостями на Україні; треба зав’язати тісні стосунки з іншими національностями, з якими нам доведеться разом іти в Установчій раді. Не кажемо вже про ту чисто технічну роботу виборчу, нарешті, про свою національну роботу, якої вже ніхто за нас не робитиме і в якій навіть помічників не знайдемо. Все це показує, що наступає той критичний час, коли кожна українська сила мусить бути використана, коли кожен повинен стояти на своїй постаті, коли одтягатись од громадського діла 156

було б злочинством. Бо тільки напруживши всі до останньої сили, можемо бути певні, що свого досягнемо і долю рідного краю віддамо в міцні й тверді руки. Наступає гарячий час, жнива національні, і треба все і всіх мобілізувати, щоб опровадити їх так, як свідомому народові належить. Нова рада. – 1917. – 17 червня.

№ 91 Стара мова, стара хода, старі звичаї Тимчасове правительство, здається, само себе хоче перевершити. Вже втретє – цим разом од Юридичної наради – дає воно відповідь на відомі українські вимагання, відповідь ще більш характерну, ніж попередні. Бо коли перша відповідь могла вийти зопалу й без потрібної розважності, то вже на цю, по суті, непотрібну відповідь, правительство мало досить часу, щоб розміркувати наслідки свого вчинку. І проте ми бачимо, що зменшення розважності і навіть простого такту в правительственних органах іде crescendo. «По всем пунктам отказать», – так прирадили правительственні юристи. Немов у Петербурзі не революційне правительство засідає, а ті ж таки старі крючки департаментські та консисторські, що «во времена они» відписувались на всякі земські «ходатайства»: «не подлежит удовлетворению». Стара мова, стара хода, старі звички – все це виразно виявляється в цій новій канцелярській одписці, і дивом великим дивуєшся, як цим людям така проста думка не прийде до голови, – що час «ходатайств» вже минув, що тепер саме життя ставить домагання й диктує умови. А тим часом ні на один пункт українських вимаганнів правительственні юристи не відповіли просто по суті, а кожен обійшли з боку, попереду замазавши й чимось іншим підмінивши, щоб сказати своє «non possumus». Людей питають: якої ви думки про автономію, – відповідь: правительство не має права «разрешать (?) вопросы» про автономію; людям хотять дати підпомогу в таких справах, яких вони не тямлять, – відповідь: у межинародній конференції мають участь тільки держави, а не народи. Людям кажуть: доводьте до краю вами ж виставлений принцип, що кожен має вчитись рідною мовою, – відповідь: «это представляется сложным» (!). Людей оповіщають, що бездонну прірву вже наповнено насильством над неповинними людьми, – відповідь: не будемо про це говорити, бо тепер війна… Розправився так департаментський столоначальник з вимаганнями життя й поглядає веселенько: якої я їм пиндри завдав!.. Легко розправився. Але в цій легкості таїться величезна небезпека для тих принципів, які нібито столоначальник обороняє. Перш за все, столоначальник нічого обороняти не може, і така одписка, якою так щедро обдаровує нас Тимчасове правительство, тільки показує, що в правительственних сферах не годні навіть зрозуміти тих справ, які стають на чергу дня. Нам дорікають, що ми не віримо правительству, але ж яке довір’я можуть викликати до себе оті старі способи, оте одмахування й одписки, оте специфічне канцелярське крутійство, що так вочевидячки б‘є з цієї третьої, вже нікому непотрібної відповіді? Все це ми

157

бачили й за старого ладу: у цій новині, як той казав, давня старовина вчувається. А од неї, ми знали, чого нам чекати. І ставши на шлях чистої формалістики, правительственні юристи самі руйнують те діло державності, яке нібито оборонити хочуть, бо до таких способів довір’я безповоротно вже втрачено. Недобра це ознака, і вже одно те, що правительство може собі таку розкіш дозволяти, щоб тричі одну і ту саму нетактовність робити – показує, що не все гаразд серед керовничих російського державного корабля. Тим часом справа ще не попсована безнадійно, і коли правительство зуміє знайти щирий і певний тон у тому маніфесті до «братнього українського народу», який обіцяє видати, то може знайтися ще і спільна мова, й шляхи до порозуміння. Тільки що старі способи треба одкинути раз і назавжди. Нова рада. – 1917. – 17 червня.

№ 92 Перед новою помилкою Ми вже згадували учора про намір Тимчасового правительства обернутися з маніфестом «до братнього українського народу». Од часів Петра І-го, що обіцяв скрутного часу, за Шведчини, що «в подлунной не буде народу, щасливішого за український», – це має бути перший маніфест од російського уряду до українського народу. І вже самий факт видання такого маніфесту матиме велику вагу, бо показуватиме, що ми нарешті «згадали згублене ім’я» та примусили тим і інших згадати, що живе-таки на світі український народ і хоче бути хазяїном на власній землі. Певна річ, що й мова од правительства повинна бути відповідна до цієї свідомості, – бо тільки тоді вона може розвіяти ті непорозуміння, яких хмара вже ціла назбиралася за такий короткий час українського відродження. Тим часом сама форма, в якій про той маніфест повідомлено, та й обставини, за яких він має з’явитися, мають у собі й зерно нових непорозуміннів. Як відомо, Українська Центральна Рада устами своєї делегації якраз і рекомендувала правительству видати акт до українського народу і в тому акті визначити своє відношення до України. Ми знаємо, яка на це було відповідь од правительства й які наслідки вона потягла за собою. Тепер, певне, правительству вже самому стала видна його помилка, і воно приневолене зробити якраз те, чого від його домагалась Центральна Рада. Отже, краще було не робити помилок і одразу вволити цілком правомірну й справедливу волю українського народу, виявлену через Центральну Раду. Але йдучи вже тим шляхом, на який треба було давно ступити, правительство нову може зробити помилку. Як видко з коротенького повідомлення, воно хоче говорити до українського народу через голову Центральної Ради і в тоні полемічному. З свого боку, ми рішуче застерегли б Тимчасове правительство перед цією помилкою, що повинна викликати зовсім не ті наслідки, яких воно сподівається. Треба нарешті зрозуміти, що Центральна Рада не свої примхи показує, а виявляє тільки волю тих, хто обрав її, тобто організованого українського народу.

158

Треба признати, що з Центральної Ради не приватна установа, а правосильне, – оскільки спирається на організовані маси й має од них піддержку, – заступництво народне, а признавши, піти й на всі висновки, що з такого становища виникають. І щоб на Україні був лад і спокій, треба, нарешті, закинути старі звички і бюрократичні форми й прислухатись чуйніше до справжнього голосу народного. Отже, не через голову Центральної Ради повинно правительство обертатись до українського народу, а в згоді й поруч з нею. Тільки тоді знайдеться справж ня спільна мова і тільки тоді український рух стане основою повного ладу й підпорою самої державності. Іншого шляху немає й не може бути, і даремна річ було б шукати його. Шукаючи, можна потрапити на такі поплутані стежки, які заведуть зовсім в інший бік, ніж усім нам треба поспішати. Нова рада. – 1917. – 18 червня.

№ 93 Голос села Універсал Центральної Ради провів глибоку борозну між людністю міста та села й виявив істотні різниці в настроях міських та сільських заступників. Тоді як міські комітети вже по кілька день топчуться на однім місці й ніяк не можуть визначити, як їм поставитись до подій, село просто й рішуче, але одразу орієнтується в них і так само одразу знаходить певну стежку, якою повинні йти всі урядові органи на Україні. Село не тільки не злякалось Універсалу, а навпаки – побачило в йому спосіб організувати людність, впливати на неї й вести її дорогою ладу та спокою до того устрою, який має бути як наслідок волі народної. На нараді повітових земських управ з Київщини ми чули одноголосні заяви, що село й до видання універсалу йшло за Центральною Радою як національним своїм заступництвом, і цей напрям ще дужче скріпляється тепер, коли Центральна Рада ввесь рідний край кличе до творчої роботи. «Нарада Київської земської губернської управи і представників повітових земств Київщини висловлює повну готовність працювати в повному контакті з Радою, визнає необхідним піддержувати її матеріально і з свого боку прохає Раду давати земським організаціям моральну піддержку в їхній праці на користь людності», – таку постанову винесли люди села, розуміючи, що не до розбрату й хатніх чвар кличе свідоме українство, а до організації й роботи, яка одна тільки може вивести нас на широку й вільну дорогу всестороннього розвитку. Правда, серед ворогів чується вже ущипливе сичання: «столипінське земство», – але ми знаємо, скільки «столипінського» лишилося в демократизованому й частково оновленому теперішньому земстві, та й самі вороги не дуже на той свій присуд натискають. В усякому разі, село через ті органи, які має тепер, свій голос подає і до цього голосу повинні прислухатися всі, кому лежить на серці добро рідного краю. Нова рада. – 1917. – 18 червня.

159

№ 94 До ділової програми Маніфест Тимчасового правительства до українського народу, надрукований у попередньому числі нашої газети, можна вважати за поворотний пункт у відношенні урядових кругів до українського народу. І дуже велика шкода, що цей акт не був зроблений у свій час, як відповідь на делегацію Центральної Ради: цим правительство запобігло було б зовсім непотрібному загостренню української справи і здержало б ті виступи безоглядних своїх прихильників, які тільки докидали соломи до вогню своїми нерозважними вчинками та резолюціями. Але краще пізно, ніж ніколи… Що ж позитивного дає цей акт, як він виясняє відношення Тимчасового правительства до українського народу? Хоча несміливо, але виразно правительство говорить тепер про «ті форми державного і господарського ладу, які цілком одповідали б національним змаганням». Розкриваючи ці загальні дужки щодо України, правительство заявляє, що «перейняте живим спочуттям та свідомістю повинності перед українським народом, воно дбає, щоб загладити всі сліди гніту, якого цей народ зазнавав». Опріч цієї загальної обіцянки, правительство «бере собі за повинність дійти до згоди з громадськими демократичними організаціями на Україні», щоб разом забезпечити права української людності й виробити заходи, «що підготовляють перехід до того конечного вільного ладу, який Україна має дістати з рук всенародної Установчої Ради». Свідоме й організоване українство з найперших днів революції йшло зазначеним тут шляхом, підготовляючи той перехід до нового вільного ладу. З другого боку, воно так само ввесь час невпинно кликало до порозуміння й спільної роботи з цією демократією, боролось проти всяких спроб розпорошити революційні сили будь-якими сепаратними виступами. Докори, ніби ми дбали тільки про самих себе, ми не можемо на свій кошт прийняти й повинні рішуче їх одкинути. І ми, прийнявши з задоволенням акт Тимчасового правительства про його повинності щодо України, можемо тільки сказати, що й ми ввесь час на тому ж таки ґрунті стояли. Щира заява правительства може тільки зміцнити нашу позицію, нові дати їй підвалини й вести наш народ тією ж дорогою ладу і спокою, якою йшли і йдемо ми до нового життя. Але з однією умовою. Ми одкинемо те, що правительство, говорячи про «громадські демократичні організації на Україні», ніби вагається назвати першу в даному разі між їми [суперечність] – те національне заступництво українського народу, яке зосередковано в Центральній Раді; ми не зважатимемо й на ту – правда, дуже м’яку й лагідну – полеміку, що все-таки ніби вчувається, без жодної потреби, в маніфесті: для нас більшу вагу має зміст, аніж форма. Але одну оговорку ми все ж мусимо тут зробити. Маніфест – це хороші, м’які, щирі слова, які вже тепер можуть мати свою вагу як спосіб утихомирення розбурханого моря. Але на самих словах спинятись не можна. За ними повинні йти діла, і слідом за гарними словами Україна жде од Тимчасового правительства тих діл. Домагання Центральної Ради свого часу опубліковані і можуть послужити основою отій чисто діловій програмі, до якої треба перейти по зроблених обіцянках. Нова рада. – 1917. – 20 червня. 160

№ 230 Рада російської республіки Розпочала свою працю Рада російської республіки, нова інституція, яку покликала до життя Демократична нарада. Складена з заступників демократичних і буржуазних кругів людності, Рада має характер тимчасового парламенту, що повинен допомагати Тимчасовому правительству в його занадто важкій тепер праці урядування, законодавства й доведення держави до Установчої Ради. І коли б Рада Російської республіки народилась не тепер, а на початку революції, то, безперечно, вона своє заважила б на терезах життя і, може, справді зробилася б одним із творчих факторів Російської республіки. Придбавши силу й авторитет за спокійніших часів, вона б використала їх під цей надзвичайно тяжкий час загального розвалу та анархії і, напевне, вже самим існуванням здержувала б розгойдані хвилі тієї анархії, – та, може, до них і не дійшло, і Тимчасове правительство мало було б за собою такий орган, на який могло б опертися. Тепер же – чи не пізно робити такі спроби, і дуже багато сумнівів навертається, чи зможе навіть тимчасовий парламент щось подіяти серед скрутних обставин сьогоднішнього дня. І вже самий момент його народження не красну йому ворожить долю. Одкрив Раду Російської республіки голова правительства, Керенський, і вже в його промові маємо нотки, які показують, що серед правительства знер вування дійшло до крайньої межі. Серед правительственної програми Керенського враз і несподівано показав своє обличчя старий Родзянко в тій вихватці проти «наглеющаго врага». Так, звичайно, одкривалась четверта Дума і те, що Керенський позичив слів у Родзянко, показує, що нема певності, нема твердої свідомості своєї сили у правительства. До лайки береться не сила, а безсилля, і – картина внутрішнього хаосу, яку слідом накидав голова правительства, справді свідчить, що воно не має сили вправитись з анархією й шукає тієї сили у нового органу. Та чи знайде ж і він у собі потрібну силу? Одмовну відповідь дає перше ж засідання, на якому виявився той самий розбрат серед демократії, який і взагалі нищить усяку силу і доводить до тим більшого безладдя. Фракція большевиків, проводячи далі свою дезорганізаційну роботу, зробила відповідну заяву й вийшла з складу Ради. Це значить, що в масах провадитиметься далі та сама анархістична робота, та сама агітація неодповідальних людей проти всякого ладу, та сама гола демагогія, що вже дала свої наслідки, сіючи скрізь розрухи, насильство, безладдя. Молодому, не авторитетному органові, очевидно, не вправитись з цією анархічною хвилею, і він, напевне, зробиться тільки ще одним з тих гарних замірів, якими вибруковано шлях до сучасного російського пекла. Нова рада. – 1917. – 10 жовтня.

№ 231 Вигадки і правда В справі українізації армії виробилася вже ціла література, – правда, переважно газетна і до того ж здебільшого занадто однобічна й тенденційна. З легкої 302

чи важкої руки К. Оберучева по російських газетах пішли гуляти нарікання на «націоналізацію штика», під якою розумілася та «насильственная украинизация», що нібито зовсім не рахується з бойовими обставинами, ламає всякий лад, трощить установлене життя армії й, опріч безладдя і хаосу, нічого іншого дати не може. На підставі офіціальних документів ми вже не раз зазначали, що такий погляд не має під собою фактичної основи і свідчить тільки про те, що вороги українізації заплющують очі на те, що справді діється, і навпаки, роздмухують або й вигадують навіть таке, що могло б говорити проти українізації. Цим разом ми можемо навести один офіціальний документ, який детально показує ті обставини, серед яких провадиться українізація армії. Маємо на увазі думку дивізійного чорноморського комітету. Згаданий комітет, рахуючись з українізацією, як з фактом, що має під собою ґрунт у політиці Тимчасового правительства, насамперед зазначає одно цікаве з’явище. Українізація, на яку газети нарікають найбільш за те, що її переводять нібито силоміць, переводилася на ділі «в таких м’яких формах, що не викликала жадних непорозуміннів». Комітет висловлює бажання, щоб і надалі цей процес ішов так само спокійно і поволі, і щоб зміни переводились таким способом, щоб не було шкоди бойовій силі війська. Як видно з того документа, українізація провадиться тільки тим, що поповнення йдуть з українських кадрів, а всім, хто не хоче вважати себе за українців і лишатися в українській частині, дається повна змога перевестись до інших військових частин, не призначених на українізацію. Картина, що малюють люди з місць, найбільш заінтересовані ходом справи, надзвичайно цікава, і вона, перш за все, цілком руйнує ті нарікання людей, що, очевидно, в вічі не бачили, як саме ту зненависну українізацію переводять на ділі. Насильства ні над ким не робиться. Всякому є воля згодитись чи не згодитись на службу в українізованій частині. Це найголовніше, що підтверджують документи. Але вони дають і ще одну цікаву подробицю, а саме: коли де й бувають заколоти й незадоволення, то роблять їх не прихильники українізації, а вороги і протестанти, тобто ті самі люди, які нарікають на безладдя од українізації й які себе виставляють за оборонців ладу. Замість того, щоб скористуватися з свого права й перебратися до неукраїнізованих частин, вони починають змагатися й тим справді до заколотів призводять, не вважаючи на м’які й спокійні форми українізації. Дивізійний комітет, з якого думкою ми допіру познайомились, підкреслює якраз це з’явище і навіть благає протестантів «не загострювати» справи і або підлягати новим порядкам, або перебратись до інших військових частин. Так справа стоїть на ділі. Думаємо, що спокійне пояснення авторитетного військового органа важить без міри більш, ніж порожнє галасування людей, для яких вагу має не те, як на ділі діється, а саме бажання – скомпрометувати нелюбу справу. І ми з задоволенням можемо ще раз зазначити, що не українці призводять до заколотів та безладдя, а якраз оті «прихильники» ладу та спокою. Це тому, що прихильність у них тільки на язиці, а вчинками своїми вони роблять саме те, проти чого ніби борються. В запалі зненависті вони просто не розуміють, що самі, власними руками, руйнують те, що оборонити хочуть, і викликають події справді вже нікому не бажані. Нова рада. – 1917. – 11 жовтня.

303

№ 232 Українська Установча рада і неукраїнська демократія Питання про Українську Установчу раду знов загрожує розколоти демократію України на одному з найважніших пунктів нашого крайового життя. Як показує останнє засідання Малої Ради, вся українська демократія стоїть за те, що людність України має сама визначити свою долю на власній Установчій раді, тоді як неукраїнська демократія, видимо, боїться цього «самоозначення» і надає монопольну вагу Всеросійській Установчій раді як єдиному правомочному органові всенародної думки. Ця суперечність виявляється вже тим, що знов почалися розмови про награвання на терміні «федерація», про бажання «одділитись» і т. ин. Одно слово – зринають з безвісти минулого ті страхи, які так багато отруїли можливостей у минулому і які порізнили були українську і неукраїнську демократію на Україні. І треба сказати, що в основі всіх суперечок лежить не так якась реальна небезпека, як саме оті страхи, що заступникам неукраїнської демократії застують світ і заважають тверезо глянути навкруги. Становище на Україні утворилось тепер таке, яке вважати за нормальне ніяким чином не можна. Положено підвалини під українську автономію, затверд жено Генеральний секретаріат, який має перейняти всю власть на місці і який розпочав уже цю складну роботу. Але разом зосталися і всі органи старої власті, які не скрізь і не завжди мають охоту підкоритися вищому органові крайової власті, тобто Генеральному секретаріату, тим більш, що Тимчасове правительство ще й досі не зібралось на відповідні акти, а сенат, напр., зрікся навіть розпублікувати інструкцію секретаріату. Таким чином, на Україні витворилось становище, яке подекуди гірш буває од безвладдя – оте двоєвластя, од якого одна дорога пролягає – анархія й заколот, що можуть до решти захитати всякий лад і регулярну роботу державного апарату. Ці наслідки, які треба головним чином поставити на рахунок боязкій і непевній політиці Тимчасового правительства, очевидно, тяжким каменем стоять на дорозі до доброго ладу і насамперед цей камінь треба усунути. Це ж може зробити тільки виявлена відповідним способом воля всієї людності України. Таким чином, до питання про Українську Установчу раду ми підходимо чисто практичним шляхом, навіть не торкаючись тих ідеологічних підстав, які конче мусять прийти на допомогу в цій справі. Українська Установча рада – логічний висновок з теперішнього становища, бо тільки вона може нарешті розплутати ту складну політичну ситуацію, в якій опинилась Україна з вини центрального правительства. Цим ще не рішаються наперед усі питання про те, коли саме й як має бути скликана Установча рада на Україні та як вона розмежує свою компетенцію з всеросійською Установчою радою. Це має бути ще вироблено. Але для того, щоб це могло бути вироблено нормально, треба, щоб неукраїнська демократія покинула нарешті у всякому ступені до справжнього самоозначення бачити якесь злочинство, зраду основам федерації та замах на 304

«единую–неделимую», як пора вже кинути й ті старі думки про «единую та неделимую». Нехай цим кадети клопочуться, а демократії є й без цього що робити. Нова рада. – 1917. – 12 жовтня.

№ 233 Репетиція Саме тепер одбувається свого роду репетиція події, яку нам доведеться свого часу пережити повною мірою, – це часткова демобілізація війська. Як відомо, солдатів чотирьох найстарших років розпущено по домівках, і тепер вони в дорозі додому. Як же одбувається ця репетиція майбутньої демобілізації? З усіх усюдів несеться просто крик жаху і розпачу. Солдатські маси сунули одразу, не зважаючи ні на які накази, ні на докази од розуму, ні на благання. Всі поїзди переповнено до такої міри, якої навіть російські громадяни, що вже всього набачились за останній час, не можуть собі уявити: повно людей не тільки зверху на вагонах, а навіть паровози буквально обліплено людськими тілами в сірих шинелях. Спеціальні військові поїзди чомусь не мають прихильності у демобілізованих, і кожне силкується втиснутися в звичайні, побільшуючи тим безладдя й натовп до останньої міри. Виникають раз у раз конфлікти солдат з залізницькими агентами, яким вони загрожують погромами і навіть просто розстрілом. Нерідко трапляється, що служащі просто розбігаються, лишаючи все на волю Божу та натовпу, що не хоче визнавати жодного ладу й миритися з неминучими незручностями всякої демобілізації. Одно слово – репетиція одгорнула краєчок завіси над такими подіями, про які конче вже тепер треба думати і дбати, щоб не було потім пізно. На Україну, що частково вже тепер стала, а потім має стати й більше місцем нагромадження демобілізованих мас, насуває велике лихо. Ми знаємо, що деякі частини української землі, як, напр., Поділля та Волинь вже й тепер дощенту зруйновані свавільними купами недисциплінованого війська і перебувають у повній анархії. Але, як показує теперішня демобілізація, це тільки початок, і українській нещасній людності загрожує ще гірша чаша, коли військо суне всією своєю масою під час загальної демобілізації. Що тоді творитиметься, коли справа піде так само, цього й уявити собі тепер не можемо, але в усякому разі, щось ще нечуване... Отже, щоб запобігти цій грозі, що насувається на наш край, мусимо вже тепер подбати, щоб здержати солдатські маси в якихось певних межах, виробити план якомога спокійнішої демобілізації і – головна річ – забезпечити силу, щоб ті плани не лишались тільки на папері. Маси в тому стані, в якому тепер перебувають, не розуміють, що, руйнуючи тилові частини, вносячи заколот у залізницький рух тощо, вони самих себе руйнують і своє становище погіршують до останньої міри. Всяк дбає тільки за себе, а потім, коли наслідки такого розпорошення виявляються дошкульним способом, зганяє злість на комусь іншому. З

305

цього дивуватись, звичайно, нічого: це тільки натуральний наслідок всієї нашої попередньої історії, що виховувала не громадян, а темних людей, які всюди бачили саму тільки ману, знущання, здирство та гніт. Але не дивуючись, мусимо тверезо обміркувати становище й усіх заходів ужити, щоб майбутня хвиля не знесла й тієї решти ладу і спокою, яка ще до того часу, може, чудом якимось доховається. І науку од теперішньої репетиції ми повинні повною мірою засвоїти й поробити з неї усі висновки головним чином практичної натури. Нова рада. – 1917. – 12 жовтня.

№ 234 Апологія Центральним місцем перших засідань Ради Російської республіки, безперечно, була промова голови правительства Керенського, – одна з найдужчих промов цього взагалі красномовного оратора. Це була апологія політики Тимчасового правительства, виголошена з надзвичайною силою та щирістю. Керенський зумів знайти справді державну точку, з високостів якої міг і на праву, і на ліву сторону кинути свої обвинувачення за все, що діється в війську і в державі. З другого боку, він історично пояснив причини розрухів і взагалі того анархічного хаосу, який панує в державі, і з цього погляду промова його являється також гарячою апологією широких мас, які несуть на собі важке прокляття минулого рабства й темноти і, певна річ, не могли так хутко спекатись тієї огидної спадщини. Але коли в історичній та апологічній частині своєї промови Керенський справді стояв на високостях державного розуму, то далеко слабше випала позитивна частина його промови, та програма, яку він знов розгорнув перед Радою. І те, що можна сказати проти цієї частини, виходить з чисто практичних підстав. В своїх планах на порятунок здобутків революції Керенський спирається, як і перш робив, на думку про потребу дужої міцної армії, яка своєю силою примусила б рахуватися з Росією. Це, звичайно, аксіома, але ми бачимо, як на практиці ця аксіома раз у раз розбивається об ту прокляту спадщину, якій стільки гірких та докірливих слів присвятив сам Керенський. Очевидно, мало самого бажання, мало віри, – треба ще створити відповідні умови на те, щоб припинилась анархія й запанував той дух свідомості, що один може дати справжню силу. Чи можливе ж таке, як на теперішні часи, чудо? Гадаємо, що в чудеса й сам Керенський не вірить. А коли так, то виходу треба шукати не в поновленні бойової сили, бо це в теперішні часи неможливе, а в тому, щоб шукати шляхів до замирення. Ми знаємо, що це також не легко, але думаймо, що з двох нелегких шляхів усе-таки останній може швидше довести до якогось щасливого кінця. Нова рада. – 1917. – 13 жовтня.

306

№ 235 Самостійництво чи федералізм? Литовська конференція в Стокгольмі ухвалила резолюцію про незалежність Литви та участь її заступників, як незалежної держави, у мировій конференції. Ще далі пішов литовський сойм, що зібрався був у Вільні на початку місяця вересня. Він не тільки ухвалив незалежність Литви, що має установити скликана у Вільні Установча рада литовського народу, а навіть за спілку з Німеччиною висловився, якщо вона візьме на себе повинність обороняти інтереси Литви на мировій конференції. Посередньо на це пристає й національна конференція литовська в Стокгольмі, бо серед її резолюцій читаємо, що вона піддержує обрану на соймі національну литовську Раду, скільки остання творитиме волю литовського народу. Отже, маємо акт, яким литовський народ ставить руба свої національні справи, не запитуючи про це ту державу, в складі якої він досі перебував. Правда, є дві речі, які сприяють такій постановці справи. Перше – це те, що мало не вся Литва одійшла за бойову лінію і живе під німецькою окупацією, отже, фактичний зв’язок з Росією порвано. Друга – що й російська демократія, як видко з інструкцій Скобелєву для Паризької конференції, сама стоїть на позиції признання Литві права на незалежність. Але, певна річ, навіть признаючи це право, ледве чи російська демократія рахувала на те, що Литва може піти в спілці з Німеччиною. Звичайно, ми, що стоїмо на позиції необмеженого самоозначення народів, можемо поставитись до цього акту литовського заступництва з погляду інтересів самої Литви. Скоро литовці знаходять, що волі їхнього народу більш відповідає така, а не інша політична комбінація – то це їхнє діло і їхнє право. Нас може інтересувати в даному разі тільки те, як поставиться до цієї комбінації російська демократія, бо це почасти торкається і нас самих. Як відомо, дебати в Малій Раді про Українську Установчу раду виявили розмир на цьому пункті між українською та російською демократією, і газета, що стоїть на позиції останньої, поспішилася вже навіть оповістити, що українці ніби ввесь час дурили російську демократію: на язиці були, бачте, федералістами, а потай – самостійниками і тільки тепер це самостійництво виявили. З порівняння литовської та української справи ця газета, може, нарешті зрозуміє, яка єсть різниця між федералізмом і самостійництвом. Од себе хіба додамо тільки, що ми ніколи і ні з чим не таїлися і коли б були прихильниками самостійництва, то зробили б так, як і литовці, – тобто цілком одверто і ясно поставили б проблему самостійного існування української держави. І коли ми цього не робимо, то висновок з цього виходить зовсім не той, за який хапаються заступники російської демократії. Нова рада. – 1917. – 14 жовтня.

307

№ 236 Старим шляхом Що далі існує Рада Російської республіки і що ширше розгортаються в ній дебати, то виразніше робиться видно, що ця нова установа старим іде шляхом. Декларації, розмови, промови, партійні сутички та перекори, обвинувачення взаємні – ось із чого складається поки що робота того «передпарламенту», в якому дехто бачив єдиний спосіб вивести нарешті державу з сліпого заулка й припинити ту анархію й безладдя, про які кричать на всіх перехрестях. Видимо, Рада Російської республіки наставилася йти звичайним шляхом усіх громадських організацій, що виникли з початку революції. Вона так само не має ні загального, для всіх признаного авторитету і так само творчу роботу наміряється замінити безконечним говорінням. Звичайно, що тут одбивається й загальна політична ситуація, коли інтереси різних громадських кругів так порізнилися, що часто не можна навіть спільної мови знайти, а не то спільної роботи. Але, напевне, частка вини лежить і на самому передпарламенті. Очевидно, він сам не уяснив собі, які завдання на йому лежать і що він має робити – підкреслюємо: робити, бо безконечна балаканина, хоча вона й виникає з самої назви парламенту, очевидно, перестає бути роботою. Ще більш це не робота під такий скрутний і тяжкий час, коли просто сором віддавати час і енергію на самі перекори та обвинувачення. Пора декларацій минула, вже сказано, здається, все, що лиш можна сказати, – і коли Рада Російської республіки не знайде того справжнього діла, яким могла б своє існування виправдати, то її одна тільки доля й може спіткати: вона помре зараз по своєму народженні і роль її в житті буде ніяка. Воно просто перейде над нею до чергових справ. Нова рада. – 1917. – 15 жовтня.

№ 237 Чудні чутки З провінції доходять чудні, але – треба признатись – прикрі й тривожні вісті. В одному місці ніби хтось забороняє по телефону розмовляти єврейською мовою, в другому такі самі заборони направлено ніби проти вже російської мови, і знайшовся, кажуть, навіть один такий комісар, що нахвалявся арештувати агітатора, який виступав на сході з російською промовою. Такі події здаються нам ледве чи можливими і в усякому разі вимагають ще провірки й вияснення. Але коли б десь щось таке на зразок наведених чуток сталося, то ми мусимо рішуче й категорично протестувати проти цього пережитка старого самодержавія. Воно могло ділити мови на дозволені та недозволені, але у вільній стороні – це треба раз навіки затямити – такого поділу бути не може, і всякі спроби когось обмежити в його праві вживати тієї чи іншої мови треба вважати за протиза-

308

конні й їм одразу без зайвих розмов кінець зробити. Особливо така тактика личить українським адміністративним органам. Ми так довго самі несли тягар неволі, що всяке, навіть найнепевніше підозріння, що ми можемо перекласти його на когось й використати старі способи проти якої-будь з національних меншостей на Україні, само по собі таке ганебне, що під ним не сміє пробувати ніхто, що вважає себе за українця. Коли б справді, на лихо, знайшовся такий комісар, який цього не зрозуміє, то треба йому показати, що він не туди потрапив і що його місце в старому поліцейському участку, а не в нових вільних установах. Нова рада. – 1917. – 15 жовтня.

№ 238 Як це робиться Надрукований у нас недавно лист начальника головного штабу, генерала Духоніна, дає надзвичайно колоритну картину того, як ширяться обмовні сплетки та наклеп на українців. Відомості, що здобуває знаменита контррозвідка, сама в своїй діяльності небездоганна, йдуть по інстанціях, спершу з написом «секретно», але поки дійдуть до найнижчої, то вже всяка «секретність» одпадає, і сумнівні, неперевірені звістки доходять до загальної відомості й використовуються вже з певними політичними цілями. Так вийшло з тим голосним обвинуваченням, яке виставила була контррозвідка проти українських організацій, що вони мають стосунки з німецьким урядом. Діставши про це явно брехливі звістки, один з полкових командирів звелів «перепечатать во все роты и команды для ознакомления солдат, что Рада идет против России». Вийшов голосний скандал: шило з мішка вилізло. Але скандал навіть не в тому, що контррозвідочні відомості розголошено, – це навіть добре, бо їм одразу можна край зробити і з явними обвинуваченнями легко дати собі раду. Далеко гірш, що порядки в армії лишилися й тепер ті самі, що за царського ладу були. І тепер організація, що має боротися з ворожим шпигунством, захоплена більш політичною розвідкою і вишукує внутрішнього ворога не згірш од царських жандармів і з такими самими, треба додати, блискучими наслідками. І завданням всіх військових організацій мусить бути – негайно вичистити ті Авгієві стайні, що непорушно стоять на місці контррозвідки. Коли вже без неї під військовий час не можна обійтися, то нехай же вона робить своє безпосереднє діло, а до політики не мішається. Тут мусить стояти такий високий «зась», щоб через його не перескакували офіціальні й охочі розвідники. Нова рада. – 1917. – 15 жовтня.

309

№ 239 Цинізм Виборчу кампанію розпочато. Не тільки тим, що скінчилися всі терміни для подавання кандидатських списків і такі списки справді вже подано, а й іншими, посередніми способами. Вже три дні, напр., «Киев. Мысль» день у день містить статті про українські справи – це вже одно показує, що «Мальбург в поход собрался», і не жартома зібрався. Але ще більш симптоматично щодо початку виборчої кампанії те, як саме цей новітній Мальбург і на якого коня виліз, їдучи походом на українство. Маємо просто вже зразкову джигітовку: один по одному виступають лицарі «Киевской Мысли» – і з піднятими, і з спущеними забралами, і оповіщаючи свої імена, і безіменно, – і хвацько гарцюють перед нами та грізно зброєю стукотять. Все це показує, що бій має бути серйозний, – чи полицарському, це ми зараз побачимо... Тільки, дивлячись на грізні маніпуляції з голови до п’ят у залізо закованих лицарів, чогось пригадується мені і настирливо стукає в голову ніби зовсім недоречний мотив з іншої опери. «Флаг поднят, ярмарка открыта»... Так, розпочався ярмарок, виборча конкуренція, боротьба за місця, боротьба – скажу одверто і просто – нечесна, і не що, як торговельні флаги тримають оті в залізо окуті лицарі. І дивовижне видовище справляють лицарські постаті з таким прозовим торговельним прапорцем у непохитних руках... Першим, скажу так, прапорщиком на арені виборчого – мало не сказав: ярмарку – герця виступив, мені на здивовижу, В. Рудін. Кажу – на здивовижу, бо, звичайно, цей д. Рудін досі виступав у «Киевской Мысли» на українські теми тільки тоді, коли його товариші, який-небудь Браз чи Василенко, занадто вже заривались «на этом самом месте», і треба було за полу їх трохи сіпнути, лагодячи необачні виступи. Отже, тепер і д. Рудін, замість оливної гіллячки, вимахує грізно мечем. Це також симптом не останній: бій справді має бути серйозний і без жартів. Ну, що ж, – бій, так бій. Попробуємо з божою ласкою… Привід до бою дали дебати в Малій Раді про Українську Установчу Раду. В нашій газеті вже була згадка, як поставилась до цієї поки що академічної справи російська демократія. Д. Рудін іде далі. «Без маски», – пише він уже в заголов ку своєї першої статті і потім зараз же, не виждавши навіть на ефект, катає, що чого-чого, а «прямоты и мужественной откровенности» якраз бракує українцям, що всі вони сепаратисти, тільки досі з тим таїлися, а тепер «сняли маски». «Обвинувачення в сепаратизмі, – формулює д. Рудін свої обвинувачення, – які так категорично одкидали досі українські соціалісти, тепер вже не одкинути». І д. Рудінові помагає в тому ж числі «Киевской Мысли» якийсь невідомий лицар, безперечно, сумного образу ще категоричніше: «долго и ловко маскировавшия ся тенденции» вийшли зі споду; «язык ведь дан украинским политикам для того, чтобы до поры до времени, – підкреслює таємничий лицар, – скрывать их мысли» («Украинская печать о самостийности»). І далі він вибирає з української преси цитати на доказ новоявленої сепаратистичної позиції української. І читаючи вже першу з тих цитат – з нашої газети, ясно бачиш, як невідомий лицар не обчислив свої сили й одразу забув про меч і висовує торговельний прапорець, поганенький, пошматований і підлатаний прапорець, який свідчить тільки про охоту смертну когось поражати, та заразом і про гірку долю цього нестриманого вояки. «Коли ж українці, – актує він з статті Яриновича на доказ 310

нашого сепаратизму, – кажуть про федерацію народів Росії, то це буде шлях од сепаратизму, од розпаду до єднання». І далі: «...український народ уже тепер, маючи право на «сепаратизм», живе, одначе, ідеями спільності інтересів і державного зв’язку з Росією». Прочитавши такі незбиті докази нашого сепаратизму, так і хочеться промовити невідомому лицареві: та скиньте, голубчику, машкару і дайте полюбувати на ваше ясне чоло, що, напевне, сяє всіма тими «добродетелями, которыми обычно всюду блистають подлинно революционные партии», – як звисока, звичаєм всіх публіцистів з «Киевской Мысли», рекомен дує – певне, вас – тут же д. Рудін. Зовсім не жартуючи, кажу: мені цікаво б глянути на цю людину, що доводить сепаратизм нашими ідеями спільноти інтересів і державного зв’язку, тобто усього того, що позначає шлях од сепаратизму, а не до його. Такої дотепної штуки не кожен удасть... Певна річ, не кожен. А от д. Рудінові пощастило ще дотепнішої доказати. Розгромивши українців у першій статті, набравши задля цього навіть не фактів, а власних вигадок і замовчавши зовсім, напр., про виступ Ол. Шульгина в Малій Раді з принципіальною, до кінця доведеною обороною федералізму, д. Рудін, як згадано, пошив нас усіх поспіль у сепаратисти. Це було в п’ятницю на тому тижні. Та вже в суботу на тому ж таки тижні д. Рудін загадався над питанням про федерацію і почав громить цим разом не тільки українців, а й своїх товаришів, російських есерів, і от що пописала тепер його рука: «в основі федерації, певна річ, лежить ідея суверенності кожної частини, що пристає до спілки. З цього погляду українські федералісти, на нашу думку, мають рацію». І далі: «Хто прилучився до федералістів, той мусить визнати за кожною частиною, що федерується, право на суверенну Установчу раду». Як же це розуміти? Виходить ніби так. У п’ятницю, коли треба було нашому лицареві громити українців, то вони не мали ні рації, ні права на суверенну установчу раду, і держали вони курс на «самостійну Україну», і бракувало їм «тех добродетелей», яких так рясно під забралами сяє у д. Рудіна та його відомих і невідомих колег. А в суботу, коли треба стало «товаришам есерам» візка підвезти, то раптом, чисто ворожбитським способом, декорація не та стала: десь виринули вже й українські федералісти, і мають вони вже, на думку д. Рудіна, не тільки рацію, але й право на суверенну Установчу раду, і сепаратизм наш десь на часинку ховається, – правда, щоб зараз же вигулькнути з звичайними епітетами... Просто характерник з д. Рудіна: на двох кониках одразу їде, погукує та підспівує, і не розбереш, на якому ж він справді сидить, а якого тільки про людське око острогами підганяє, і чи мечем він грізно вимахує, чи тим самим підлатаним прапорцем, на якому стоїть – виборча конкуренція – і в український бік, і в бік «товаришів есерів» російських. Це було, кажу, в п’ятницю і в суботу на тому тижні. Побачимо, до чого доворожиться д. Рудін на цьому тижні, коли до понеділка говоритиме. Ще грубіше ворожить торговельним прапорцем третій лицар, що ущасливив нас своєю увагою в «Киевской Мысли» – д. Сумський. Цей навіть слово соціаліст, коли з ним обертається до українців, бере в лапки: не настоящі, мовляв: «унылая картина» з такими соціалістами. А сум у картині змалював д. Сумський дуже просто, геніально просто. Узяв з думських дебатів зовсім справедливу думку українського с.-д. Ткаченка, що міська дума не має права міняти прийняті нею умови Дегтярова щодо способу користування з його добра (а міняєте умови за «безнравственность», то зречіться майна – справді елементарно!), потім під ту думку підсовує, що українські с.-д. взагалі ладні миритись з обмеженнями віри, наче тут справді єсть якесь загальне обмеження, а наприкінці вже просто 311

антисемітичною ноткою козиряє, хоча ображеними з умов заповіту могли б себе вважати не самі євреї, а, напр., католики. А змалювавши отаке, підписує – «унылая картина». Це, мовляв, лев, а не собака. Підпис не зайвий, бо без його справді важко було б догадатись, що то пишний лев по-пеському гавкає з недотепної вольтижировки д. Сумського... Я не скажу, що це «унылая картина», як і все взагалі поводження публіцистів «Киевской Мысли» в українській справі. Я думаю, що для такої полеміки людська мова далеко сильніші слова має. Це останній градус того «розтління нравів», яке дозволяє собі ця газета вже не вперше і, треба сподіватись, не во станнє. Пересмикувати, підтасовувати факти, воювати власними вигадками і разом читати нотації про «те добродетели, которыми блистают подлинно социа листические партии» – це такий цинізм, перед яким просто никнуть і бліднуть усі ті «унылые картины», які можна, певна річ, вискіпати й серед українців, аби охота. Звичайно, ми не боги безгрішні і не папи незгрішенні, помилок у нас є чимало, й їх треба ставити на суд громадський, – і п’ятнична іронія д. Рудіна в порожні простори ціляє. Але нашим суддям можна одно рекомендувати: підніміть свої забрала, скиньте машкари та будемо, коли охота, по-сусідському, почеськи говорити, а не по-песьки. Зрозуміти оту пеську розмову наших лицарів з торговельними прапорцями в руках ми, звичайно, можемо, як певного роду виборчий маневр, але навіть зрозумівши, простити її не маємо права. Бо те, що неустанно й систематично робить в українській справі «Киевская Мысль» – то просто громадська розпуста, тим огидніша, що прибирається в тогу «тех добродетелей» і т. д. Про що, а про «добродетели», так полемізуючи, краще б не згадувати, а слідом за Голохвастовим катати вже просто «без образования»... Нова рада. – 1917. – 17 жовтня.

Сергій Єфремов

№ 240 Коли тому правда Разом наспіли з Москви дві звістки. Одна про постанову в українській справі кадетського з’їзду, друга про ту ж таки справу перед судом Тимчасового правительства. Обидві вони мають багато спільного і, певне, з однакових джерел вийшли, але коли на резолюцію кадетського з’їзду ми могли б і не зважати, як на справу приватну, то зовсім інакше мусимо поставитись до суду Тимчасового правительства, коли тому правда. Коли тому правда – кажемо. Бо сама звістка про заходи правительства проти українства має такий характер, що мимоволі викликає деякі, і поважні навіть, сумніви. Ще ж не могли, очевидно, до Петербурга дійти якісь певні відомості про грізні події на Україні, бо й самих подій ще не було. Було обміркування справи про Установчу раду на Україні в Малій Раді – і от ні сіло, ні впало, а правительство мало б почати саме те обміркування обмірковувати! І не тільки обмірковувати, а навіть репресивні заходи визначати, і до того ж такі заходи,

312

які, як зараз побачимо, не свідчили б про політичний такт і розум. Як хочете, а сумніви самі собою навертаються. Проте з газетярського обов’язку мусимо цей факт назначити і свою думку про його висловити. « – коли тому правда...» Правительство в першій лінії ухвалило викликати до Петербурга голову Генерального секретаріату, – очевидно, щоб дістати од його відомості про злочинне обміркування справи про Установчу раду на Україні. І це єдине, що можна ще зрозуміти, бо відома річ, що треба мати певні відомості, щоб робити якісь дальші заходи. На жаль, і до них ніби вже береться правительство: перший – спинити видачу Генеральному секретаріатові асигновки і другий – вчинити судовим порядком позов і розпочати слідство з приводу подій на Україні. Щодо останніх двох заходів, то тільки дивом великим можна дивуватись, коли справді про них була мова і коли це не вигадка якогось дотепного чоловіка. Що може зробити суд з приводу «злочинного обміркування» в Малій Раді – нехай забороненого – питання? І з якого це часу з’явилися в вільній республіці російській такі заборонені питання? І хто і коли ті заборони складав? І чому нема досі індексу заборонених справ?.. Таких і подібних питаннів можна б наставити без кінця й краю, прочитавши про замір правительства стати на судовий шлях, коли ще самого злочинства не вияснено. Що ж до того, щоб спинити Генеральному секретаріатові асигновку, то це вже зовсім комедією одгонить, якоюсь дрібною мстивістю та нерозважністю. Нехай-но справді генеральні сек ретарі зробили б злочинство – ну, під суд їх, це ще зрозуміти можна. Але не дати грошей на роботу – це значило б не тільки дитину разом з водою з ночов вихлюпнути, а й самі ночви зо зла потрощити. Припинити, напр., судовій палаті чи окружному судові асигновку за те, що там могли бути колись Чаплинський з Віппером – це була б геніальна вигадка, але ніде в світі того не робиться, бо від такої геніальності навіть горобці на стріхах пропали б з реготу. Отже, звістка про заходи проти ідеї Української Установчої ради нам здається непевною – звісно, в переданій з Москви формі. Це пожартував хтось. Коли було, то щось інше, не таке вже сміху варте. А що саме, підождемо – побачимо... Нова рада. – 1917. – 18 жовтня.

№ 241 Достукався Вот человек, который всю жизнь свою все усердно тщась нечто к славе любезнейшего отечества совершить, ничего, кроме действий, клонящихся к несомненному онаго стыду, не совершил. М. Салтиков-Щедрін

З повним задоволенням, просто-таки з утіхою, прочитав я характеристику Петра Бернардовича Струве в «Киевлянине», а надто в тому антуражі списку № 8, поміж В. Шульгіним та А. Савенком, в якому він опинився тепер. Наре313

шті!.. Нарешті знайшов чоловік справжнє своє місце, по якому давно вже сумувала душа його. Нарешті «самовизначився» цілком ясно. Нарешті зважився... А то досі було якось ніяково трохи за цю несміливу людину: котиться-котиться до певного кінця, а докотитися все не може, – останній ступінь зробити ніби не зважується, останню тонісіньку перегородку, що ділила його од А. Савенка, зламати не насмілиться. А, отже, насмів чоловік – і зробив, і зламав, – і тепер згорда може поглядати на одсталу ще братію: адже, як у захваті од «самовизначеного» товариша рекомендує його «Киевлянин», маємо діло з «именем, поднявшимся в конце концов выше партий и ставшим достоянием общерусской культуры», – найвища похвала, якої може «Киевлянин» постачати. Щодо мене, то я давно бачив той кінець, до якого мав фатально докотитись д. Струве. П’ять років тому, під час голосних виступів д. Струве в українській справі, я вже висловлював надію, що він і такі, як він, «знайдуть, може, в собі сили цілком одверто кинутися в приязні обійми «России» (була й така колись бутербродна газета!) й працювати собі любенько вкупі з д.д. Меншиковими й Савенками». І от тепер, коли моє пророкування справдилося буквально, коли П. Струве любісінько засів собі рядочком, поруч самого Анатолія Йвановича – я маю право тішитись: як не як, а розгадав я цього незрозумілого сфинкса, «поднявшагося в конце концов выше партий». Запальний марксист і керівник перших марксистських органів Росії «Новое Слово» і «Начало», редактор закордонного «Освобождения» і видання творів Драгоманова, партійний кадет, панегірист «Великої Росії», автор лозунга боротьби з українством «без всяких двусмысленностей и поблажек», приятель галицьких москвофілів і, нарешті, співробітник Шульгіна та Савенка – такий був той довгий шлях, що його за двадцять з чимось років пройшов д. Струве. Од «Начала» й «Освобождения» – до «Киевлянина», од Драгоманова – до Савенка справді не близькоI. Мусів намучитись чоловік, поки його пройшов. Інші, як, напр., Лев Тихомиров, подібний шлях од «Народной Воли» до «Московских Ведомостей» далеко швидше і легше проходили. Там був один скік – і готово, Володимира чи Анну на шию зароблено. Тут довга й забарна еволюція і, звичайно, ніякі Володимири тут ролі не грали. Просто не по собі було чоловікові в тому товаристві, в яке завела його химерна доля, і він борсався-борсався помаленькупотихеньку, спроквола, повагом, навшпиньках одходив од його, раз у раз назад озираючись – чи не дуже помітно це віддалювання робиться. Було це і помітно, і непомітно. Непомітно, коли рівняти кожен ступінь тільки до попереднього – що ж, мовляв, поправів трохи в способах, а діло одне і те саме робить. Але дуже було помітно, коли не спускати з ока отой вихідний пункт, отой початок громадської кар’єри. З кожним ступенем все далі й далі, з східчика на східчик, аж поки до останнього достукався. Тепер на дні, разом з такою чистою, як Савенко, душею, преблагополучно опинився. Достукався чоловік. І можна справді тільки радіти, що це нарешті сталося, що таємний симбіоз «Русской Мысли» та «Киевлянина» закінчився офіціальним шлюбом. Давно пора було це зробити. Сергій Єфремов Нова рада. – 1917. – 19 жовтня.

314

Близький світ – виправлено рукою автора.

№ 242 Недоречна аналогія Тяжкі хвилини заворушення, які знов переживає Україна, збіглися цим разом з дійсним чи тільки вимріяним виступом на півночі анархо-большевицьких елементів. Це знов дало привід декому і справа, і зліва – проводити аналогію між українством та большевизмом, вбачаючи і в тому, і в другому моменти максималізму: у нас національного, у большевиків соціального. Аналогія, кажемо, не вперше проводиться. Висували її не раз і під час попередніх непорозуміннів, яких було так рясно у нас з нашими сусідами, – звичайно, з тими, що роблять політику, бо в житті добросусідських стосунків не порушено. Оце саме й показує, що згадана аналогія не має під собою власне ніякого ґрунту й засновується або на голому непорозумінні, або ж на свідомому перекручуванні фактів. Коли обиватель, наговоривши всяких страхів про те, напр., що всіх неукраїнців мають викидати з України, а потім спокійно йде собі спати, знаючи напевне, що ніхто і ніколи його спокою не порушить, то це свідчить тільки про нахильність такого обивателя до спліток, яким він сам великої ваги не надає. Нажалівся чоловік так, що й самому себе жалко стало, зігнав оскому, та й на тому все й скінчилося. В глибині душі він і сам не вірив, щоб ті «максималісти-українці» вчинили йому якусь кривду. І це природна річ, яка виникає з самої природи українських домаганнів, коли рівняти їх до большевицьких лозунгів. В українських домаганнях нема нічого утопічного, нічого мрійного, що може тільки в розпаленій фантазії буяти. Думка, щоб народ український, протягом віків зневажений і кривджений, зробився нарешті хазяїном на своїй землі, забезпечивши разом права й спокій усім громадянам цієї землі – то що тут страшного або що утопічного, чого б теперішні часи не могли взяти до своєї природи? Це елемент в усякому разі творчий, який дбає про лад та спокій та добро громадське. Інша справа з большевизмом. Лозунги большевизму, як на наші часи, являються безперечною утопією; завести зараз же соціалізм, установити соціалістичний рай на землі – певна річ, неможливо, і коли фанатики або колишні городовики силкуються це зробити, то наслідки ясні для всіх. Опріч анархії та руйнування, з нього вийти нічого іншого не може. Про будівництво тут нема чого й згадувати. Таким чином, аналогія між українством та большевизмом не має під собою ніяких підстав. Це або полемічний випад, або ж обивательські страхи, для яких що сіре – те й вовк, що нове і незвичне – те й страшне та неприємне. Нова рада. – 1917. – 20 жовтня.

№ 243 Шляхом розважності Знов неспокійні і – треба правду сказати – важкі дні настали на Україні. Порозуміння з неукраїнською демократією, до якого насилу якось дійшли 315

були, тріскається, і упорядковані стосунки рвуться або держаться на павутинці. Видимим способом це виявляється запальними дебатами в Малій Раді коло академічного, мені здається, і не ясного для багатьох питання про суверенність Української Установчої ради. Ці дебати одтягають Малу Раду од організаційної конкретної роботи і, розходячись широкими кругами по Україні й поза нею, викликають ще більші заворушення, тягнуть за собою події політичної природи, нагрівають з обох боків страсті й не дають спокійно та тверезо глянути на ситуацію й узятись до ліквідації непорозуміння. Деякі необачні виступи в пресі, а також зовсім нетактовна політика Тимчасового правительства ще підливають на вогонь гасу, і температура все підіймається, нагадуючи вже літні місяці. Мені здається, що треба людям трохи прохолонути і з холодним розмислом та розважністю подивитись на справу, щоб непоправного лиха не наробити, яке може пагубним способом одбитись і на українських, і на вседержавних справах. В кругах неукраїнських останніми часами повелося говорити про сепаратизм та самостійництво українців. Ґвалтує про це, і способом часто недостойним, російська преса; виносять резолюції про те ж саме кадети на своєму з’їзді, зазначаючи «угрожающий рост самостийных течений»; поспішаються реагувати на це члени Тимчасового правительства, не кажучи вже про звичайні обивательські круги, які взагалі не розбирають політичних течій та одтінків і – що з страху, а що з репетилівської кісточки – ладні все на одну купу валити. І виходить вже зовсім не «мала купа невеличка», а ніби й справді щось грізне та непереможне. Перебільшення однієї сторони одбиваються зараз на другій і навпаки, і тратиться спільність мови, можливість не то порозумітись, а навіть прос то зрозуміти одне одного. І звичайно, багато зайвого, непотрібного, дрібного вноситься в велику справу – насущного для нас усіх ладу на нашій землі, тісно зв’язаної – нехай собі що говорять – з усією державою. Справа ладу – це справа велика, і найперша справа, і в ній саме й лежить центр ваги теперішньої ситуації, а не в запальних дебатах на академічні теми. Звичайно, про самостійництво й сепаратизм говорити серйозно поки що нема потреби – про це можна хіба в полемічному запалі кричати, – але ми мусимо признати, що якийсь настрій дебати в Малій Раді собою одбивають, що наростають серед мас якісь нові течії, які вимагають, щоб до них поставитись з повною увагою й поробити відповідні висновки та практичні заходи. І настрої ці не тільки на Україні помічаються, й не самим українцям можна їх накинути. Ми знаємо, що за федерацію висловилась, напр., Донщина, з її козацьким кругом, що ще гостріше цю справу поставила Кубань з Терською областю, заснувавши – не зовсім ще ясним способом – те, що газети називають «Кубанською республікою». Ми знаємо, з другого боку, що крики розпачу доносяться з Естляндії, й там теж шукають якихсь шляхів до якогось виходу. З згаданих тут країв тільки Кубань можна ще вважати за причетну якоюсь мірою до українських настроїв, але вже одно те, що Кубань виступає в спілці з такою чисто великоросійською країною, як Терська область, показує, що не національний момент найбільш важить в центробіжних течіях, які наростають останніми часами скрізь, а не тільки на Україні. Є щось інше, що справді вирізняється, бренить усе голосніше й починає гору брати, – якийсь один мотив, який може кінець-кінцем рішити все. Недавно в російських газетах промайнула була звістка, яка, на жаль, не спинила на собі належної уваги, а тим часом вона може бути ключем до розв’язання заплутаного недорозуміння. Звістка ця, під заголовком «Южная Россия не хочет 316

давать хлеба» переказує вражіння міністра харчових справ з подорожі по півдню, – не по Україні, а таки по півдню – бо і в звідомленні міністра знов згадується Терська область, себто чисто великоруський край. «Людність півдня, як переказує міністр, надзвичайно вороже ставиться до півночі й тих порядків, які запанували по північних губерніях. Серед людності південних губерній росте бажання – муром одгороджуватись од півночі. Поки не буде заведено нормального порядку, до того часу ледве чи можна ждати, що згадані місця дадуть хліба». Що це – сепаратизм? Очевидно – ні, бо сепаратизм мусить мати під собою якісь теоретичні підстави, певну принципіальну сторону, а тут бачимо одне – просто інстинктивний порив забезпечити себе од «тих порядків, які запанували по північних губерніях». А в результаті – «бажання муром одгороджуватись од півночі», себто наслідок цілком виразної сепаратистичної природи. Здається мені, в «порядках, які запанували по північних губерніях», і лежить корінь того настрою, що одбивається між іншим, і запальними дебатами в Малій Раді. Анархія, що грізною хвилею розливається по державі, пішла звідти, де стара державність найбільшу силу мала і найдужче одбилась, і тепер гріхи її перекладаються на державність нову, яка не має сили впоратися з анархією, безладдям, насильствами і т. ин. Коли російське військо громить тепер Естляндію, як розгромило вже деякі частини України, коли людність України за свій хліб не має потрібного краму, який ішов з великоруських губерній, коли замість краму звідти довозяться до нас самі максималістські лозунги та безконечна балаканина по всяких радах та нарадах, то можна цілком зрозуміти оце «бажання муром одгорожуватись од півночі». Звичайно, ми знаємо, що не сама північ винна в анархії, знаємо також, що й одгороджування до більшої ще призводить анархії, насилаючи, напр., на Україну цілі хмари людей, що з мішечками та оклунками прибувають по хліб і тим ще безладдя до харчової справи докидають, – але масам цього не видко. Вони хапаються за то, що їм зрозуміло, що кидається в вічі першим, і чисто рефлекторним рухом реагують на те, як вони розуміють події. І боротися з цим треба, певна річ, не обвинуваченнями та наріканнями на сепаратизм і самостійництво, не боротьбою проти справжнього творчого федералізму, як це роблять деякі російські круги, а війною проти тих порядків, які плодять анархію і тим самим роз’єднують людей, розпорошують їх на атоми й доводять до небезпечних думок та виступів. Зникне анархія – завалиться й той мур, що єдино з причин анархії – на бажанні застерегти себе од неї – будується. Це повинні взяти найгостріше на увагу й українські політики і не піддаватись чисто інстинктивним, не завжди усвідомленим течіям серед мас, не одбивати їх механічно. Стихії, інстинктові ми і з свого боку повинні поставити межі і, як переконані і послідовні федералісти, надавати добрих організаційних форм стихійним течіям, єднати розпорошені маси на виразних домаганнях, а не на самому почутті незадоволення. З цього погляду запальні дебати про суверенність майбутньої Установчої ради здаються мені і передчасними, і з тактичного боку помилковими. Вони без потреби загострюють і так занадто поятрені стосунки й, замість потрібної ясності, додають до заплутаних справ ще більшої плутанини. На самій імпульсивності добра політика ніколи й ніде не будувалась, і ми не повинні йти слідом тих, кого картаємо за політику імпульсивності та почуття. Нова рада. – 1917. – 20 жовтня.

Сергій Єфремов

317

№ 244 Без більшості Ще недавно, обмірковуючи початок роботи в Раді Російської республіки, висловили ми думку, що перші дні існування «передпарламенту» не викликають рожевих надій. Безконечні балачки й суперечки та перекори показали, що матимемо ми, певне, ще одну раду робітницьких депутатів, які вже оджили себе й волочать безрадісне животіння, не викликаючи ні в кому зацікавлення. Перші засідання передпарламенту, як знаємо, не далеко одійшли од цього сумного зразка. Але вже зовсім зле вийшло з голосуванням формули переходу про оборону держави. Виявилось, що Рада просто не могла перевести якої-небудь формули, бо жодна не зібрала більшості. Це фатальна ознака. «Без більшості» – значить і без впливу та авторитету й без спромоги так чи інакше діяти на громадське та державне життя. Кажуть, що Тимчасове правительство нетерпляче дожидалось цього голосування, щоб дізнатись, на яку більшість і з кого саме воно може рахувати і спиратись. Ми уявляємо собі тепер це розчарування, яке повинно було виникнути в урядових кругах. Та сила, на яку вони мали спиратись, показалась просто порожнім місцем, і спиратись як не було, так і нема на кого. Надії на те, що в боротьбі з анархією передпарламент скаже рішуче слово, видимо зрадили. Ми тих надій не мали і тому не почуваємо й розчарування. Очевидно, щоб справді вивести на певну путь державне життя, треба кинути старі шляхи безконечних балачок та перекорів і братись до живого діла. «Без більшості» – значить, що до цієї аксіоми ще не дійшли в державних кругах, через то не можуть одвіяти випадкового та другорядного од істотного та потрібного, не можуть об’єднатись на ділі, потрібному задля порятунку волі. Бажаємо, щоб це невдатне голосування чогось навчило членів передпарламенту, хоча боїмось, що ніяка вже наука діла не поправить і що цей організм хворий безнадійно. Нова рада. – 1917. – 21 жовтня.

№ 245 З глибокого льоху Коли я вперше, кілька тижнів тому, прочитав був звістку про Всеслов’янську нараду в Москві – чимсь старим і далеким, трухлявим, цвілим війнуло на мене, неначе з якогось глибокого льоху. Ми добре знаємо характер всіх отих «всеслов’янських» з’їздів та зборів, а надто останнього часу, коли деякі примітні махери пробували були підновити старе слов’янофільство, підпікши його на імперіалістично цареславному соусі. Вийшовши досить бучно на арену громадського життя років з десять тому під назвою «неослов’янства», цей напрям дуже швидко зав’янув і вбив усякий інтерес до себе. І не диво: занадто пробивались у

318

йому реакційні тенденції, занадто зв’язував він свою долю з офіціальною Росією й занадто великими похвалами стріли його чорносотенні круги. Українці ще за перших маніфестацій цього відродженого й імперіалістичного слов’янофільства одгадали, що таїться за пишними фразами про слов’янське єднання й братерство і ухилились од якої-небудь участі в неослов’янських дійствах, здираючи з цього напряму ту машкару, яку він силкувався на себе наліпити. І дальші події показали, що українці взяли справедливу лінію, бо Крамаржі, Бобринські й Дудикевичі, що говорили про слов’ян, зараз же виявили свою справжню мету роботою на славу обрусительного імперіалізму. Вони своє призначення виправдали. Виправдали, між іншим, і в українській справі, одмовивши право на розвиток 35-мільйоновому слов’янському народові українському і справджуючи ті утиски, які він терпів, задихаючись у слов’янських обіймах. Але після всього, що сталось, це одгонить такою давниною, що, прочитавши звістку про нову нараду в Москві, мимоволі прийшло на думку – чого треба цим ходячим трупам, і навіщо вийшли вони з своїх гробів поваплених? Адже мета наради – виявити лице слов’янства як цілого «перед Європою» – ніколи не блискотіла таким фарисейством, як тепер, коли й слов’янство розкололось, опинившись в двох ворожих таборах, і, звичайно, не може ніяким способом фігурувати «як ціле». Говорити за все слов’янство тепер – на це треба ще більшої нахабності, ніж перше, коли все-таки було легше підробити громадську думку, накинувши, напр., Дудикевичеві заступництво од українського народу та назвавши його «руським». Зробити це тепер, коли український народ і в Росії має вже відповідальні громадські органи, можна тільки зовсім не рахуючись ні з чим, ні на що не зважаючи. Всеслов’янська нарада в Москві вже одбулася 15 сього місяця. На жаль, ми не маємо про неї докладних відомостей, але деякі риси дуже характерні показують, що ці мерці даремно наважились гальванізувати загнилий труп, виграючи на реакційних забаганках деякої частини російського та європейського громадянства. Характерно, що за почесного голову правив на нараді генерал Брусилов, може, й добрий вояк, але ніякий політик, ледве чи розбирається в потребах слов’янських народів. Ще більш характерно, що в нараді брали участь заступники: чехів, поляків, словаків та «галичан», певне, Дудикевичевого типу, – ото і всеньке «всеслов’янство». Трохи замало ніби... Але це показує, що спроба гальванізації провалилась, що нікому непотрібна оця нова «всеслов’янська» витівка, і можна її полишити на власну долю. Слов’янство – не Крамаржів та Бобринських, а трудове слов’янство – справді знайде свій талан-долю, але не шляхом «неославізму», не шляхом Бобринського й Дудикевича, тільки шляхом Шевченка та Костомарова. «Щоб усі слов’яне стали добрими братами» – це, може, перший етап у тій світовій федерації, в якій порятунок од чвар та неладу й ворожнечі знайдуть колись і слов’янські, і неслов’янські народи. І, звичайно, на цьому шляху неослов’янські переїди можуть бути тільки завадою, колодою під ногами, а не помічним моментом. Нехай же спочивають собі тихенько голосні колись творці неослов’янських фантазій; не їх тепер час настав. Сергій Єфремов Нова рада. – 1917. – 21 жовтня.

319

№ 360 Події в Києві (23–26) В огляді подій, що довели Київ до становища завойованого міста, ми спинилися були на тому, що бій на вулицях кінчався втихомиренням большевицького повстання. Здавалося, що спокій з 22 січня от-от має запанувати і звич. життя вернутись до стривоженого міста. Одначе події несподівано повернулися в інший бік. 22 січня загриміли перші постріли з-за Дніпра, од Дарниці, куди прийшло свіже большевицьке військо Муравйова з панцерним поїздом та важкою гарматою. Проте і того, і другого дня ситуація ще була неясна для київської людності: далекі постріли гучно лунали, зрідка рвалися набої, але кияни звикли вже до цього, і життя потроху набирало звичайного темпу. 24 січня зранку ще було досить спокійно, і тільки з полудня загриміла справжня канонада по всьому місту. Найбільш страшне місце, опріч Печерська й Липок, було на Старому місті, в районі Володимирської та Підвальної улиць, де раз по разу падали й рвались тяжкі набої, сіючи смерть, руїну й спустошення і той невимовний жах, коли люди просто божеволіють, не знаючи, що почати й де рятувати своє життя. Цілий день і цілу ніч на 25, а також і ввесь день 25-го до ранку 26-го лютував справжній ураганний вогонь. По ночах зловісно червонили небо й мертве місто численні пожежі, що займались по всіх частинах Києва. Людність цілком тратила голову й, позабиравшись у найнижчі поверхи, льохи, підвали тощо, прислухалася з жахом до вибухів, що рвались щохвилини, скрізь настигаючи свої жертви. Ніяким пером не списати того, що творилося тоді в місті. Люди, що побували на справжній війні, оповідали, що навіть на позиціях не було такого пекла. Нерви у всіх були такі напружені, що всяк бажав кінця – нехай який він буде, аби кінець... Ясно, що під таким ураганним огнем місто вже не могло вдержатись довго, особливо, коли делегація од міської думи не добилася замирення. Справа йшла вже не про те, щоб оборонити Київ, а хоч обрятувати його од руїни, яка ставала вже не погрозою, а страшною дійсністю, – особливо тоді, як на залізничній лінії з’явились панцирні поїзди й на місто з усіх боків летіли гарматні набої. Заради порятунку міста треба було облишити оборону, і вночі 26-го січня українське військо вийшло з Києва дорогою на Святошин. З військом покинуло столицю України і українське правительство та члени Центральної Ради. 26 січня весь Київ був уже в руках большевиків, захожого війська та червоної гвардії, і заступила нова, совітська власть. Канонада вщухла, але раз по раз ще кілька день лунали гучні постріли, особливо біля колишнього царського палацу та в Маріїнському парку: то тріумфували переможці й творили суд і розправу над випадковими жертвами... і ті останні дні забрали чи не більше жертви, ніж попередні дні завзятого бою. Взагалі ж число всіх жертв, оту ціну крови, яку заплатив Київ за ці страшні дні 16–30 січня, не може бути подано навіть приблизно, і хіба вже згодом виявиться, скільки й за яких обставин полягло людей у тому нечуваному побойовищі, якого ареною стало мільйонове місто84. По улицях – скрізь сліди руїни й спустошення. На кожному ступені око стріває обвалені мури будинків, чорні згарища (між іншим, бувший дім Гру456

шевського на Паньківській ул.), величезні діри – там падали набої од тяжкої гармати, руйнуючи усе кругом. Є будинки, в яких видко десятки слідів. Є величезні райони, де не лишилось жадної цілої шибки. По парках та скверах іноді цілими покосами лежать велетні-дерева... немов якесь величезне стихійне нещастя прокотилося над Києвом, і сліди його лишаться на довгі-довгі часи, будячи жах навіть серед людей, що самі не переживали чорних днів у січні 1918 року. Нова рада. – 1918. – 17 (4) лютого.

№ 361 «Ва-банк» Всім, певне, в пам’ятку, як визвірилась була теперішня офіціальна преса, коли скептики пророкували, що з мирових переговорів у Бересті нічого не ви йде. Тепер пророкування справдилися, й дипломатія Троцького зробила новий жест, а большевицька преса загарчала на всякі голоси. Жест – «не миритись, але й не воювати». А серед гарчання вирізняються зовсім не тріумфальні голоси: «російська революція зробила визов всьому світу – вона поставила на карту все», «російська революція пішла ва-банк», «подивимося, що з цього буде», як писав офіціальний «Вістник Української Народної Республіки». Коли гра йде «ва-банк», воно, може, й цікаво подивитись – збоку… Одно забула дипломатія і ті, хто їй в долоні тепер плеще, що розплату за програне доведеться чужим коштом платити, – коштом народного поту й крові, народних сліз, народного добра. І ставати тепер у величну позу й пишно проказувати – «подивимося, що з того буде», – ми не знаємо, з яким лицем можна таке говорити. Очевидно – буде зле. Надії, що німець упіймається на кинутий гачок і не візьме того, що хоче взяти, ні на чому не засновані. Карта в азартовій грі не може не бути побитою. Тільки що не революція тут винна, а ті, хто і революцію, і справу замирення напутив на згубний шлях, зробив з них виграшку для своїх експериментів – «подивимось, мовляв, що з цього буде!» – хто пустився в азартову гру. Справа революції давно вже зійшла на непевну путь. Тепер її добито вже до краю. Нова рада. – 1918. – 19 (6) лютого.

№ 362 Тікають Коштовний подарунок прислав «народним секретарям» Харків, – той самий Харків, що був колискою цьому спритному немовляті. Не встигли ще вони обтрусити харківський порох од ніг своїх та осістися у Києві, як Харків 457

поспішивсь од них одмежуватись. І зробив це зовсім не буржуазний Харків, а Харків «совітський», і не тоді, коли зоря «народних секретарів» зайшла, а тоді, коли вона тільки-що почала зіходити... Як згадувалося вже в нашій газеті, з’їзд совітів з Харківщини ухвалив поєднатись з Донщиною, щоб разом склас ти Південно-Донецьку республіку, і таким чином вийняв себе з-під власті «народних секретарів». Факт це дуже показний, бо викриває справжню роль тих реформаторів, які вже третій місяць хазяйнують на просторах колишньої Російської держави. І найбільше тут уваги варто, може, те, що це факт переважно політичний, бо бачити в одділені Харкова од України саме тепер економічні причини, якийсь економічний потяг Слобідської України до Дону – ледве чи можливо. Насамперед одмежування виходить з кругів, які не мислять собі і не бажають, напевне, різкого економічного поділу між федеративними частинами колишньої Росії, отже, одділення не економічну мету має, а якусь іншу. Яку – не треба вгадувати: вона перед нами. Слобожанщина виникла колонізаційним шляхом, як протест проти колишніх порядків на Україні, проти того поневолення й руїни, що заподіяла була на Україні Польща в XVII столітті. Стоячи на одшибі, Слобожанщина раз у раз була тією схованкою, куди тікали люди од шляхетських порядків. Прив’язати її знов до України можна було тільки в певному плані національного будування, тобто національною ідеєю, що поновляє та зміцняє культурні зв’язки і традиції, й це пощастило було зробити Центральній Раді, в якій вся Україна бачила свій справжній осередок і через те до нього горнулася. Тепер інакше: не стало в Києві отого осередку – і Харків знов поспішається стати осторонь, одгородити себе од тієї самої совітської власті, яку нібито – так кажуть нам – із себе виділив. Нема до неї віри – і зв’язки зараз порвалися. Характерно себе показує большевицьке панування. Спершу воно Росію покололо на окремі частки й довело останні до думки про повну самостійність. Тепер воно творить далі свою деструктивну роботу й розколює вже ті поодинокі частини. На Україні це ми бачимо. І чи признає ці харківські настрої вроджений у Харкові ж секретаріат, чи одворотним шляхом піде завоювати Харків з Києва – це не міняє справи: од большевицького правительства тікає всяк, хто тільки може утекти. Хоч гірше, мовляв, аби інше… Нова рада. – 1918. – 19 (6) лютого.

№ 363 Лист без конверта До «командующого українським військом», та «народного секретаря» Юр. Коцюбинського. Пане Коцюбинський! Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ – це серце України й красу землі нашої – в руїну, зробити з його купу гною й грузу і почасти нахвалки свої справдили – одне ім’я спиняє на собі увагу, од одного найбільшим жахом віє. Це ваше, пане Коцюбинський, ім’я. Морально нам байдуже, що робили з Ки-

458

євом ваші товариші. Але не однаково нам, що серце України в залізних лещатах здушила людина, яка носить прізвище – Коцюбинський. Це прізвище вся Україна знає. Знає як великого художника і великого громадянина разом, що служив рідному краєві не тільки своїм майстерним пером, а й кладучи в гурті з іншими працівниками цеглину за цеглиною на будинок відродження вільного українського народу. Своїм широким серцем він охопив болі трудящого люду, він пережив з ним найтяжчі, найтемніші часи, пережив і початок воскресіння й на той світ пішов з твердою вірою, що встане правда, встане воля, і з ними й рідна Україна та великий народ український встануть до нового життя. Надії ці були справдились. Воля справді засяла вже була під українським небом. І от приходять люди, що цю волю знов кладуть у домовину й важке віко пудовими набоями прибивають. І між ними – людина з прізвищем Коцюбинського, славного батька виродний син... Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. Я щиро оплакував його дочасну смерть. Я кинув свої квітки на його могилу. Але я, не вагаючись, кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що очі його не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю! Доля зглянулась над ним і зробила цю полегкість, хоча кістки його, напевне, перевернулися в могилі над Десною – і Десна принесе ще до старого Дніпра і під зруйнований Київ ті криваві батьківські сльози і прокльони, яких не може не послати ота забута вами й дорога нам могила. Та це сентиментальність, пане Коцюбинський, і за неї прошу мені вибачити. Не до лиця нашим лютим часам сентиментальності. Я про інше хочу з вами говорити. Ви – командующий українським (?!) військом; я тільки рядовий український письменник. Ви – людина, що в своїх руках держить – чи надовго? – життя і долю мільйонів людей; я один з тих мільйонів, може, один з призначених на страту, якого з вашого наказу можуть щохвилини послати на смерть ваші полигачі. Ви тільки починаєте свою життьову путь; я, може, її кінчаю... Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може ділити большевика од старого соціаліста, що не раз звідав царської тюрми та жандармських скорпіонів. І проте я не заздрю вашій силі й не проміняю її на мою несилу; і проте я не хотів би починати своє життя вашим способом, як не бажаю вам кінчати його, може, призначеним мені. Не бажаю, бо це було б полегкістю за нечуване діло, що тяжить на вас, а полегкості – скажу по щирості – вам я зичити не можу. Єсть учинки, пане Коцюбинський, яких нічим ні одкупити, ні спокутувати, й на які опрощення не може бути. На вас лежить тавро таких учинків. Не буду вам, пане Коцюбинський, нагадувати, що виховано вас, по смерті батька вашого, громадським коштом, що на український гріш, на ту тяжко загорьовану удовину лепту ви, пане Коцюбинський, здобули свої переконання: це теж сентименти, які не лицюють нам тепер, в дні божевілля й жаху. Не говоритиму також і про ваші способи політичної боротьби: про них можна б сперечатися, як і про всякі способи. Але ось не сентименти вже і не такі справи, про які можна сперечатись. Десять день мільйонове місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності, конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі страхи – я їх бачив, пане Коцюбинський! – од яких божеволіють люди. Десять день конає українська воля... І ви, син великого батька, що любив – і це я знаю – наше місто – ви його не захистили. І того не досить. Коли ваші «вороги», од яких 459

ви не стидалися проте брати допомогу, – щоб не руйнувати міста, вийшли з його, ви входите тріумфатором та завойовником і, сіючи мізерні брехні про «буржуазність» та «контрреволюційність», чесним ім’ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться – ті гори трупів, що навергано во ім’я рівності й братерства без жодного суду і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами. Та ви не тільки покриваєте злочинства – ви робите нові. Ви по-блюзнірському знущаєтесь над усім, що дороге українському народові й що було дорого вашому батькові. Ви українською мовою розповідаєте про свій тріумф. Ви нею ж слебизуєте свої накази воякам... Навіщо ви це робите? Коли Юда поцілував свого великого навчителя – цей одповів йому самим коротким запитанням: «Чи поцілунком продаєш сина чоловічого?». Що вам сказати на цей ваш поцілунок? І яким голосом відповідатимете, коли невсипущий сторож людський, совість, запитає вас: «Де брат твій Авель?» Але найбільші зрадники в історії людськості, Каїн з Юдою, спокутували свій гріх. Один ходив по світу «стенай і трясийся», другий – «шедъ удавися». Ви, пане Коцюбинський, цього не зробите. Ви не стогнатимете і не тремтітимете. Ви не повіситесь. Це теж сентиментальність. На це треба того, чого вам бракує органічно. Ви спокійно хліба-солі заживатимете, і коли вам, пане Коцюбинський, нагадають, що на руках ваших кров – ви, як Щедрінів Молчалін, усміхнетесь: «Ничего-съ, я вымылъсъ»... І сідаючи за стіл, не прийде Вам на згадку та сім’я, яку шестипудовий набій усю знищив саме за обідом. Нічого вам не скаже і той шестиліток хлопчик, що вдарив себе ножем, коли його тата – чуєте, пане Коцюбинський, тата! – одірвали од його, беручи на катівську розправу. Не скажуть і ті ранені, яких з шпиталів брали на розстріл і тільки тим із них, що самі і йти вже не здолали – ласкаво кидали: «Ну, ждіть черги»... Ви скажете – то буржуазна кров... Звідки ви це знаєте? – спитаю вас. І чи не більше за цих проклятих десять день пролито крови пролетарської? А втім, для мене це ваги не має, бо і буржуазна кров так само червоніє, як і пролетарська, і так само веселіше їй текти по жилах, ніж по піску Маріїнського парку, і так само п’янить вона людей, що можуть полоскатися у їй. І голі трупи, ограбовані, роздягнені, яких снопами розвозили по улицях – вони німо свідчать, що п’яні од горілки й крові люди ні впину, ні межі хижацтву своєму не знають. І коли у вас, що носить прізвище Коцюбинського, знялась рука на Київ, коли ви можете чесним ім’ям великого українського письменника покривати всі заподіяні злочинства, коли ви досі жити можете – то вам вже нічого боятись: можете спокійно спати... Спіть спокійно. Я знаю, що вашу запанцеровану совість словами не дістати. Але ж і ви знайте, що з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров... До чистої справи й рук чистих треба докладати, а нечисті руки і найчистішу справу загижують, бруднять, каляють. І хоч у десятьох водах мийте їх – не змити вам ганьби й неслави, якими вкрили ви себе і своє діло. Я знаю – ви тепер цього не годні зрозуміти. Але хоч те ви, може, зрозумієте, що заважає мені, рядовому письменникові, цього листа до вас, «народного секретаря», хоч задля годиться, заради самої ввічливості підписати – з звичайною пошаною. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 19 (6) лютого. 460

№ 364 Чутки Через те, що Київ одрізано було довго од цілого світу, та й тепер ще звісток приходить дуже скупо, по городу кружляють деякі чутки, які одна одній суперечать, одна одну побивають. Є поголоска, що в Бересті підписано мир між Центральними державами та Україною; що Німеччина поставила Смольному ультиматум про те, щоб призначеного часу були виведені большевицькі відділи з України; що австрійське військо увійшло на Волинь і, забираючи місто за містом, іде просто до Києва; що Центральна Рада в Житомирі видала V-й Універсал85. Звичайно, тепер виділити, що в цих чутках і поголосках правда, а що просто обивательська фантазія – нема ніякої змоги. Тим-то подаємо ці чутки тільки як непевний матеріал, який освітлювати поки що не годиться. Так само подаємо непровірену ще чутку, ніби англійський, французький та сербський дипломатичні представники заявили членам большевицького секретаріату, що союзні держави не визнали самостійності Української республіки, прокламованої IV-м Універсалом, і навпаки, висловили були свій протест проти цього Універсалу. До цього додамо, що про такий протест ми свого часу нічого не чули, і коли вже і був, то, певне, тільки по тому, як большевицька власть вступила до Києва. Нова рада. – 1918. – 19 (6) лютого.

№ 365 Центр власті Звоювання Києва большевицьким військом перевернуло на якийсь час усі плани державного будівництва та заведення твердого ладу на Україні. Установча рада українська, яка мала зібратись на початку місяця лютого, очевидно, зібратись не може: петербурзький прецедент говорить про це дуже промовисто, і пробувати те саме за далеко гірших обставин – річ не тільки безнадійна, а й просто-таки фізично неможлива. Для большевицької власті на Україні ще більш непереносний був би справжній голос людності на Україні, ніж у Росії, бо тут, опріч загальної політичної та соціальної політики, маємо ще національні вимагання, в яких большевики, очевидно, так само не здатні прислухатися до голосу мас і так само затулюють уші на все, що робиться. Отже, доля Установчої ради тепер не може викликати жодних сумнівів: на деякий час вона мусить бути одсунена й могтиме зібратись тільки по тому, коли неминучий хід історії поставить теперішніх панів становища на їхнє справжнє місце. Але як бути до того? Большевики, звичайно, говорять про з’їзд совітів з України і вже призначили навіть термін, щоб цей з’їзд скликати, нам здається, що ледве чи той з’їзд, одно-

461

бічно підібраний і через те морально неправосильний, могтиме зібратися. Діло в тому, що становище большевиків на Україні ще більш непевне, ніж деінде. Ні в одному з більших міст українських не почувають вони себе твердо. Про Київ не казатимемо. Але от Харків сам утік з-під власті народного секретаріату. Одеса стоїть під ударом румунського війська, і коли пишемо ці рядки, взагалі не знати, що там робиться. Так само Херсон. У Катеринославі і в Полтаві справи совітської власті теж не дуже блискучі. Кам’янець взагалі стоїть поза межами большевицького впливу. Це міста. По селах ще гірше для них. Оскільки села не організовані, себто не стоять під впливом українства, остільки вони просто анархічні, тобто для большевиків так само пропащі, або й ворожі. Звичайно, це не заважає большевикам говорити про «робітницько-селянську» республіку на Україні, але одно говорити, а друге добитись, щоб з тих теревенів вийшло якесь справжнє діло. Большевики на Україні нездужають створити новий авторитетний центр власті, як не здолати і не знищити зовсім старий на зразок того, як вони зробили з петербурзьким передпарламентом. І треба думати, що ця обставина скаже своє слово в тих позвах, які ще точаться на Україні. Нова рада. – 1918. – 20 (7) лютого.

№ 366 На вістрях штиків Усього другий минає тиждень, як загніздилася у Києві нова власть, принесена, мовляв словами одного з її наказів, «з далекої півночі на вістрях своїх штиків»86, а Київ набирає типового вигляду повойованого міста. Життя завмирає. Всі заходи і всі зусилля людності прямують тільки до того, аби якось проживотіти. Хвости за харчовими продуктами доходять до грандіозної вже міри. Фінансовий кризис паралізує ще більше розпачливі зусилля. Десятки категоричних і суперечливих один одному наказів, яких фізично не може людність виконати, вносять ще страшніший розгардіяш і до краю поплутали розуміння того, якими способами громадянство може задовольняти свої потреби. Межа між нормальним і ненормальним зникла, і ви часто бачите, як на улиці враз починається безглузда стрілянина – добре ще, коли просто в повітря... Місто нагадує розворушенний мурашник, у якому припинилася усяка творча робота й горують руїнницькі інстинкти або єдино животний потяг до самоохорони. Звичаї, принесені «з далекої півночі на вістрях штиків», надають і нашому місту вигляд тих північних – голодних і анархічних – міст, які давно вже згубили певний шлях і бредуть манівцями в невідому будучину. Інакше й бути не могло. Єсть бо дві категорії власті. Одна служить людно сті, друга приневолює людність собі служити. Одна піклується про потреби громадянства, друга придушує усякий розвиток життя. Одна організовує, друга розпорошує. Одна творить нові форми на життьових підвалинах, друга робить карколомні експерименти та вдовольняє свої примхи. Одна стоїть на моральному авторитеті, друга шукає собі підпори на вістрях штиків... Типовим зразком

462

цієї другої власті було царське самодержавіє з її тучами станових, стражників та жандармів, з її чиновницькою самоволею, з її поліційним укладом. На той самий штиб будується й ота нова, большевицька власть, що виросла з старого коріння й до останніх та найменших дрібничок просто копіює собі царські порядки. Але самодержавіє мало в собі деяку силу. За ним стояли певні традиції, інерція, розгон. Машина була погана, але її заведено і пущено давно, і несвідома маса, терплячи од неї, здебільшого й сама не бачила, звідки йде те лихо. Зовсім інакше стоїть справа тепер. Люди, що захопили власть, дістали в спадщину всі лихі сторони старого, феодального ладу, і не тільки не здужають самі щось добре витворити, але навіть зберегти краще з старого. Нова власть не має насамперед тієї непохитності й бодай зверхнього ладу, який був перше, – отже, вона ще гірша. І через те масам не дає вона нічого, хоча поводиться з ними, як з людністю повойованих країв, тобто бере все собі й порушує всі норми звичайного, зміцнілого життя. Звичайно, що таким способом вона підготовляє шлях не до кращих форм, а до реставрації, до поновлення того самого старого ладу, який вона ніби нехтує принципіально та руйнує практично. Одверта реакція, що все виразніше розкоріняється серед мас, не причетних до політичного життя, набирає вже просто погрозливого значіння. З цього ми бачимо, звідки йде справжня реакція й контрреволюція, а не та мальована, про яку так багато й так енергічно говориться серед большевицьких кругів. Її принесено все звідти ж – «з далекої півночі на вістрях штиків». Скажу більше – на вістрях штиків та ще з півночі, з тієї одсталої й централістичної півночі, нічого інакшого й не можна було принести. На них може всидіти тільки реакція, – звичайно, на якийсь час. І коли пущено в діло зброю, коли почалися чвари й люта боротьба між елементами, що скинули були старий уряд і не можуть замість його нічого нового створити, коли розгорілося взаємне знищення – то самим натуральним ходом історія вертається до старого. Нема революційної творчості – неминуче беруть гору старі звички. І це давно бачили люди, і це давно, після кожної революції, стверджувала історія. «Можна боятись, – казав один з ватажків Жиронди, Верньо, – що революція, яка, немов Сатурн, пожирає вже власних дітей, скінчить на тому, що приведе на світ деспотизм з усім неминучим його лихом». І терор привів на світ імперію Наполеона з її війнами, утисками, політичною та особистою розпустою. Ми так само вже дійшли до терору, хоч, може, й не до останньої ще його стадії. І дальший шлях для всіх, хто вміє читати велику книгу історії й брати з неї науку – визначається зовсім ясно. З неминучістю долі насовується реакція і деспотизм, які використовують усю ту руїну й розпорошення і втому, що сіють нині большевики своїми згубними витівками. На вістрях штиків вродиться не воля, а те, що тільки й може там зміститись, тобто поневолення й деспотство. І громадським силам, що в тумані майбутності ясно прозирають простелений перед нами шлях, треба вже тепер подбати за профілактичні заходи. Не нидіти тепер треба і не марнувати сили в розпорошенні, а готуватися до того, щоб не здати грядущому деспотизмові бодай усіх здобутків революції. Адже хоч основ ні і головніші з них ми мусимо задержати, як фундамент для дальшого будівництва, що приведе нас до справжнього народоправства. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 20 (7) лютого. 463

№ 367 По-суворовському Серед заходів большевицької власті, що, мов з рукава, посипались на приборкане місто наше, чимало мають чисто демонстративну природу або виявляють тріумф переможців, як отой наказ чи декрет про конфіскацію небувалого майна у генеральних секретарів. Інші показують чималенькі апетити нових господарів, як, напр., анексія, друкарень та паперу або контрибуція, десятками мільйонів на «буржуазію» накладена, і тільки деякі з тих заходів зачіпають інтереси всієї людності, б’ють і по конях, і по голоблях, дошкуляють не тільки буржуазії, а й пролетаріатові, і навіть останньому далеко більше й болячіше, ніж першій. Тут, проти волі й навіть бажання безтямних господарів, виходить знов ота сама нерівність, яка так була допекла нам за старого ладу, потім почала була потрохи зникати за нового й загрожує зовсім загніздитись і запанувати за ще новішого. З цих заходів останньої категорії чи не найбільшу вагу мають заходи щодо харчової справи та фінансової «реформи». В обидвох сферах з приходом большевиків запанувала така плутанина, яка дуже недалеко вже стоїть од руїни й межує з справжньою катастрофою. Як тільки прийшли до Києва большевики, то, щоб піддобритись до людності, вони зразу ж пустилися на дуже наївний і простацький спосіб. Такса на хліб до них була 35 коп. за фунт, – вони пустили хліб по 15 коп. Ця нехитра вигадка, звичайно, могла викликати тільки усмішку у кожного, хто тямив справу. Ясно було, що або «реформа» довго не продержиться й мусить зараз же ганебно впасти, або ж... або хліба зовсім не буде. Адже зерно й борошно закуповувано по старих розцінках, і зменшити готові вироби одразу наполовину, не подбавши разом про загальне зменшення цін на всі продукти, можна було тільки з демагогічних міркуваннів, не клопотавши собі голови ніякими взагалі думками: «быстрота и натиск», мовляв, та ще знаменитий російський «глазомер» – і готово. Дійсність блискуче це ствердила: большевицька «реформа», суворовським способом переведена, продержалась... рівно один день, і вже другого дня хліб знов підскочив і продавався так само по 35 коп. за фунт, як і до нової власті. Зважливі реформатори, хоч як мало журилися вони законами життя, мусили проте зразу ж податися назад під його тиском. Правда – як небіжчик Кречинський, вони оповістили, що хліба під містом є багато і тільки треба вміти його дістати, а вони, звичайно, вміють: що вони звеліли привезти хліба з Полтавщини, але... казав пан – кожух дам, та й слово його тепле. Хліб їде... і коли доїде та й чи доїде – невідомо. Наївні кияне, що сподівались на дешевий хліб, мусять поки що отим панським словом годуватись, маючи в перспективі ще гірші часи. І ознаки тих гірших часів є вже й тепер, і їх багато. Базари київські, на які постачало харчові продукти селянство з околишніх сіл і на яких робила звичайні запаси київська людність, враз спорожніли і навіть ранками, коли найжвавіший бував торг, нагадують пустиню аравійську, навіть без оазисів. Сталося це як наслідок теж занадто гарячих заходів наших реформаторів. Першого дня базар таки був. «Дядьки» повивозили були картоплю, сало, молоко і всякі сільські продукти. Людність купувала, – хоч дорого, як повелось останніми часами, 464

але все-таки купувала. І от враз – Суворовська «реформа». До баби, що продає, скажемо, молоко, підходить озброєна до зубів людина й сама починає міряти та одважувати молоко, продаючи наполовину дешевше. Не обійшлось подекуди і без розбитого посуду та виллятого на землю питва. І в результаті такої реформи село перестало возити продукти на київські базари: хай йому, мовляв, абищо!.. І тепер того самого молока ні за які гроші не докупишся, хіба що десь з-під поли продасть – не на базарі вже, а у закутку на вулиці – якась дуже вже смілива баба, що й большевицьких реформ не лякається. Те ж саме з картоплею. Те ж самісіньке з салом. Не інакше і з усіма іншими харчовими продуктами. Продукти зникли. Дістати їх важче. «Хвости» виросли ще дужче. Голод хижо зазирає в вічі людності мільйонового міста... З цього бачимо, які дорогі наслідки дає ота дешевенька, наївна демагогія, що замірялась купити собі прихильність дешевим хлібом. Боком вже людям оця демагогія вилазить. А глядячи на теє, реформатори – що б ви думали? – філософствують. Та ще як філософствують! Полюбуйтеся, напр., на таке оповіщення: «Продовольственный отдел сов. раб. и солд. деп., приступая к исполнению возложенных на него обязанностей, заявляет, что в виду важности (ще б пак!) продовольственного дела и сложности существующего продовольственного механизма, никакие коренные реформы без предварительного ознакомления и изучения в этой области невозможны». Легше, мабуть, стане громадянам м. Києва, коли вони прочитають цю закручену дурницю, а до того ще й присмачену хвастощами, ніби тепер «дело продовольствия находится в надежных руках». Видко, що так! Коли одні «надежні руки» руйнують харчову справу, другі так само «на дежні руки» заходились з короткими гужами коло фінансової і вже досягли того, що наше місто саме тепер переживає величезний фінансовий кризис, який просто по-мистецькому умудрились викликати большевицькі «фінансисти». Грошових знаків, як знаємо, останніми часами взагалі було обмаль, постачання їх не могло задовольнити потреби в грошовому обороті. От через віщо Генеральний секретаріат звелів був, поки що, тимчасово, приймати на виплату купони од усяких процентних паперів і нарешті був змушений випустити українські гроші. Прийшовши до Києва, большевики зараз же покасували купони й українські гроші87. Зненависть до попередників попхнула наших горефінансистів на заходи, яким навіть важко добрати справжнє ім’я. Бо відразу викинуто з обороту розмінні знаки, не маючи, як і чим їх замінити. Опріч того, погнано людність цілими масами міняти ці знаки, а на які – невідомо. Щоб зрозуміти, що це теж не жартами пахне, досить вдуматись у два разом надруковані накази: в першому, од «комісара справ фінансових», повідомлено, що українські гроші державний банк мінятиме тільки протягом 5 днів, з 14 (1) лютого, а в другому вже другий комісар, комісар державного банка, сповіщає, що «в виду отсутствія в настоящее время большого количества российских денежных знаков» банк мінятиме 14 лютого тільки невеличкі суми. 15-го банк був і зовсім зачинений, а 16 став отой ще небувалий за наших взагалі хвостатих часів усім хвостам хвіст – од Державного банку до самого Хрещатика – який, чудуючись, бачили всі, хто проходив по Інститутській. Два комісари забули між собою порозумітись. А через їхню забудькуватість люди поневіряються ніч і день, черги достоюючи, мерзнуть на лютому морозі, тратять дорогий час – щоб ні з чим вернутися додому, кленучи і реформу, і реформаторів, і взагалі такі порядки і ту класичну безпорадність та повне неуцтво, якими одразу зарекомендувала себе 465

в фінансових справах власть, що, очевидно, сама не розуміє, що вона робить. Коли ще до цього додати, що й приватні банки закрито, і взагалі вони почувають себе під обухом, то матимемо повну картину того невимовного безладдя, яке зразу ж повстало на грошовому ринкові в Києві і яке найгірше дошкуляє якраз біднішим людям, що покладних грошей не мають. Безглузді заходи безтямних людей з величезними претензіями, з хлестаковською психікою; з зважливістю безнадійних неуків, з розпачливою сміливістю, з нестриманою, хоч і вбогою фантазією – ці заходи вже даються взнаки. Нема жодного сумніву, що трохи-небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації, і тоді одійдуть, звідки й виникли – тобто в належну їм безвість. Тільки що поправляти те, що вони напсували і ще напсують, буде надзвичайно тяжко тим, хто матиме нещастя заступити їх. Ну, то про це давно ходить приказка: один отакий, за позволенням, реформатор закине камінь у воду – то й десять мудрих не витягнуть... Ромул Нова рада. – 1918. – 20 (7) лютого.

№ 368 Стара байка Заява пана Затонського про те, що він має скасувати українську вчительську спілку, інтересна не сама по собі, а тими мотивами, які висовує цей «народний секретар Української робітницько-селянської республіки». Сама по собі ота заява не дає нічого нового: воля спілок і товариств, як і всі інші особисті й громадянські вольності, для власті, «принесеної з далекої півночі на вістрях штиків», певна річ, не існує. Практика тієї далекої півночі вже це рішуче довела, а наша власна тільки стверджує. Зате в мотивах знаходимо й дещо нове. В своїх офіціальних і неофіціальних прокламаціях большевики говорили і говорять досі про право кожної нації «на повне самозначення аж до відділення». Так само в боротьбі проти української власті вони заявляли, що йдуть не проти українського народу, а проти «буржуазної», мовляв, Центральної Ради. Отже, наївні люди з самих же українців думали, що принаймні національно-культурна сфера лишиться поза суворовською тактикою, що хоч тут вільна рука буде «самоозначуватись», тобто безборонно працювати. Не розчарували тих наївних людей навіть «палочні докази», якими вбивано по всій Україні всякі ознаки «самоозначения», і вони все-таки лагодилися вкупі і в любові працювати з новою властю. Аж поки нова ця власть не роздяглась зовсім доголісінька, й з-під лушпиння пишних фраз не виліз звичайного типу російський централіст. Українська вчительська спілка це, розуміється, «націоналізм» і «шовінізм», бо – колись казали – всі святі по-російському розмовляли, бо – тепер кажуть – інтернаціонал так само інакше не тямить розмовляти. І от цей новий святий, що теж тільки російської однієї мови вміє, а інших ні – попросту нищить усі інші «інтернаціонали», які 466

намагаються іншими мовами розмовляти. Навіщо це? – мовляв. Адже ще в старій Москві, в Москві XVII віку, чудово розуміли, що «когда будет много языков, то пойдеть смута в землю». То чому ж цієї простої істини не розуміти панам Затонським? Вони ж не «буржуї з Центральної Ради», що гарантували всім національну волю й свято її додержували... Звичайно – то дурниця, всі оті розмови про націоналізм та інтернаціоналізм: це тільки солоденька присмака до гіркої страви. А страва одна: всяка власть, принесена на вістрях штиків, поводитиметься так, як поводився Кассе88 і поводиться тепер Затонський. Вони роблять політику – свою – і на чужу не попустять, поки сила в руках. Вони розуміють, що політика й культура не стоять нарізно, а міцно зв’язані, отже, роблячи свою політику, не минають і культури. Винищуючи «сепаратизм» чи «самоозначення аж до відділення», не потерплять, розуміється, й української школи. Це ясно і це одно тільки вагу має, а під яким соусом нам це підноситься – чи під усіма святими, чи тільки під одним інтернаціоналом, який теж тільки по-російському може розмовляти – то байдуже. Отже, заява пана Затонського цікава для нас тільки як нищення ілюзій у наївних людців, які думали, що без боротьби могтимуть робити бодай культурну роботу. Щодо знищення самої культури, то це, розуміється, байка і до того ж стара: культура ще за себе постоїть і ще побореться. Пережила вона Валуєва й Кассе – переживе й Затонського... Нова рада. – 1918. – 21 (8) лютого.

№ 369 Гній і вічність Надрукована у нас учора заява співробітників «Киевской Мысли» кидає ясне світло на становище слова за нових – а власне, за дуже старих – порядків. Вільне слово – це найдужчий ворог усякого насильства, і через те деспоти всіх часів найперше звертали на його увагу, допікаючи йому всякими способами. Заборони, цензура, штрафи, тюрми – все це сипалось і сиплеться на вільне слово. Все це мало й має вбити його або принаймні зробити з його слухняну овечку, яка покірно повертає, куди повернеться чабанська пуга. Але ні вбити, ні на овечку повернути вільне слово ще нікому не щастило, бо воно з самої природи своєї невмируще і бунтівливо-непокірне й не може бути не вільним. «Воля слова – це аксіома, й її я доводити не вмію», – писав колись Михайловський і писав правду: цього доводити й не можна, і не треба, бо само життя доводить це, руйнуючи всі божевільні заходи, які мають убити слово. «Все, що бачимо навкруги, – писав Щедрін, – свого часу обернеться або в руїну, або в гній – сама література (тобто – вільне слово) вічно буде ціла й непохитна. Сама література вийнята з-під законів нищення, сама вона не визнає смерті». Люди і навіть державні порядки приходять і одходять – саме слово, як було «спочатку» («в начале»), так і лишилось, і повік лишиться «на сторожі» коло всього, що

467

такої сторожі потребує. А що ж потребує її більше, як охорона людських прав од усякого насильства? Пригнічене слово незабаром випростується на ввесь свій зріст, і коли гнобителі обернуться вже в гній і навіть сама пам’ять про них згниє – слово все так само житиме і так само стоятиме «на сторожі». І тому можемо бути безпечні: «перемога лишиться за принципами демократії, і з їх святом запанує вільне слово». Нова рада. – 1918. – 21 (8) лютого.

№ 370 А що тепер буде? Коли кілька день тому дипломатія Троцького зробила свій «широкий» жест «не воювати й не миритись»89, – офіціальні борзописці зустріли цей «геніальний» хід рясними оплесками. Правда, за тими офіціальними оплесками чулася тривога та непевність, яку київський офіціальний тепер орган формулював як ставку «ва-банк». «Подивимося, що з цього буде», – цікавився один з урядових публіцистів. «Очевидно – буде зле», – задовольнили ми тоді ж таки його цікавість. Ясно було, що ніякою клоунадою не спинити неминучого ходу подій: звичайно ж, так буває, що поки хвалько нахвалиться – будько набудеться. «Совет народних комиссаров видит себя вынужденным при создавшемся положении заявить о своем согласии подписать мир», – от який будько набувся зараз же по «геніальному жесті» Троцького. Умови – повна здача на ласку переможців: «на условиях, которые предложены делегациями Четверного союза в Брест-Литовске». І це було, знов кажемо, неминуче, до цього вела вся політика народних комісарів і зосібна Троцького. Моргати їм на «создавшееся положение» – нема чого, бо вони ж були не останнім, а найпершим фактором, що те становище витворює. І ми розуміємо становище хвальків, які тепер ані пари з уст, буквально – «нічичирк» про цей ганебний провал большевицької політики. Нехай надумаються, що говорити!... Большевики обіцяли замирення на демократичних основах, про це вони побіденно трубили на всіх перехрестях заздалегідь, між іншим задля цього ніби захопили власть. І коли прийшов час, щоб демагогічні обіцянки й нахвалки свої справдити – що ж ми побачили? Схований між ноги хвіст, як буває у побитої собаки. Вони, бачте, «вынуждены» були... Звичайно так, але політики, що вели державу, що тільки себе вважали за сіль землі, що руйнували всіх і все – вони не мають права, не сміють оправдуватися обставинами, вони повинні були знати, куди ведуть і що роблять. І говорити тепер про зневолення обставинами – значить видати собі таке свідоцтво бідності, якого ніхто інший видати їм не міг. Коли б ще у кого було якесь вагання щодо цінності большевицької політики, то це «зневолення» повинно його розбити вкрай. Немезида починає вже спускати свою важку руку. Нова рада. – 1918. – 22 (9) лютого.

468

№ 463 Генеральська історія Був собі в Росії недавно такий генерал Богданович129. Не знаю, як він там генеральствував і якими військовими лаврами свою голову вкрив, але знаю, що всім письменним людям набрид був і наприкрився страшенно своїми патріотичними книжечками. Злі язики подейкували навіть, що бравий генерал мав на тому непогані заробітки: популяризацію російської історії йому віддано нібито «для кормления» – так, як у старовину посилано на провінцію московських воєвод. І маючи казенний гріш на видання та обов’язкових передплатників і покупців на свої видання по всіх офіціальних установах, а надто по нещасних школах, некорисливий генерал засипав виборним патріотизмом нашу провінцію, подаючи таку «історію», од якої чуб свердлом ставав і яка навіть за самодержавних часів здавалася занадто генеральською. Разом з славою і деякий матеріальний додаточок до пенсії лишався в генеральських кишенях. Постать цього спритного генерала прийшла мені на згадку, коли я перечитав гарно виданий, портретами й малюнками оздоблений плакат під заголов ком «Як жив український народ». І не тільки сама ця згадка. Пригадалась мені хороша брошура Грінченка під тим самим заголовком і повстало питання, з якої речі якийсь О. Valens «соціалізував» собі назву брошури, яка з його плакатом нічого, опріч заголовка, спільного не має? Це ж дуже незручно. Люди, що знають згадану брошуру, можуть подумати, що це нове її видання, бо підпис О. Valensа скромно й непомітно притулився десь внизу, і тільки почитавши плакат, з обуренням бачиш, що маєш діло з сином або внуком бравого генерала Богдановича, який (син або внук) спекулює тепер на українській історії та на популярному заголовку, як його батько або дід спекулював колись на російській. А згодьтеся, що з такого непорозуміння доброго нічого не вийде. «Як жив український народ» О. Valens’а краще б назвати – «Як не жив український народ». Це не історія, а суцільна вигадка, тільки пересипана історичними іменами й приперчена специфічною генеральською, чорносотенною мудрістю. Вже самий початок, оте – Такої славної історії, як наша, не має ні один народ у світі! – показує, що автор зовсім серйозно бере іронічну увагу Шевченка! А історія? – Поема Вольного народу... Що ті Римляне убогі! Чортзна-що – не Брути! У нас Брути і Коклеси Славні, незабутні!...

Бере це О.Valens і без вагання натягує на такий копил нашу криваву минувшину, смакуючи, як хтось когось без упину різав, нищив, плюндрував, палив, з світа зводив. Особливо достається «москвинам» («московським собакам», як буквально в одному місці пише нащадок генерала Богдановича), «жидам» та «ляхам». І як автор розправляється з історією, видко з того, що, на його думку, навіть поміщиків на Україні витворила Московщина, а не натуральна еволюція, 590

якій російське панування тільки допомагало. Пригадується бо угрущання одного старого нашого письменника до козацької старшини, яка й була ж першими у нас поміщиками: Не обидіте нічим братії своєї: Хто лісок добрий или хуторець порядний, Хто став, хто луку, хто сад імієть ізрядний – Боліть или завидіть тому не хотіте, Як би його привлащать у собі – не іщіте130.

І це «привлащання» народного добра було вже за Хмельниччини, і наші Брути та Коклеси не тільки не одставали в тому од чужинців, а навіть стежку їм показували. Та що вже про минуле говорити, коли навіть сучасність під пером українського Богдановича набирає таких гомеричних форм, яким сміливо міг би позаздрити і його «московський» предок. От на зразок дещо з останніх подій, які пройшли у нас перед очима і ще твердо стоять у пам’яті. ... «На ... З’їзді обрали Центральну Раду, й постановили добиватися од Московщини відновлення Переяславського трактату (!). 28-го травня зібрався Всеукраїнський Селянський З’їзд, в числі 2000 душ, вибрав 212 селянських депутатів до Центр. Ради. Так само зробив 4-го червня Всеукр. Військовий З’їзд, який представляв більш як 1.500.000 козаків. Він послав до Центр. Ради 132 депутати. З’їзд робітників послав до Центр. Ради 100 чоловіка. Крім того, “національні меншості” – жиди, москвини і інші неукраїнці, які живуть на Україні – послали також своїх депутатів. Після цього (!) Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію, але московські міністри її не прийняли (!). Тоді (!) Центральна Рада звернулася до народу з 1-м Універсалом, щоб укр. народ сам відновив права Переяславського Трактату (10 червня). А щоб правити Україною, Центр. Рада обрала своїх міністрів – Генеральн. секретаріат. Московщина злякалася і згодилася, але забрала собі 4 найбагатші губернії і не затвердила 4 ген. секретарів. Проте, щоб не підіймати війни, Центральна Рада прийняла ці умови й видала про це 2-ий (!) Універсал (3 липня)». Що не фраза, то неправда; що не слово, то перлина казенної історіографії. Таким стилем і такою манерою написано й увесь цей плакат, а надто про боротьбу з большевиками: тут один «Центрожид» чого вартий, не кажучи вже про ту відновлену Духновщину та людожерство, якими од першого і до останнього рядка тхне од цієї вбогої та тенденційної «популяризації». «Коли ви українець, – стоїть на горі на плакаті, – ви повинні, на науку несвідомим братам, повісити в своїй установі цього плаката», а далі показано, до яких саме установ підсипається наш Богданович: станції залізниць, державні та громадські інституції. Коли ви українець, – скажу на ці підсипання, – то вам насамперед прийдуть на згадку старі слова Драгоманова: «неправда – не просвіта», і ви не подаватимете на запаморочення несвідомим братам цієї вбогої й огидної фальсифікації. Досить з нас було і російських Богдановичів, щоб ще своїх казенним коштом годувати. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 28 (15) квітня.

591