Єфремов Сергій Публіцистика революційної доби (1917-1920 рр.) т. 2

Національна академія наук України Інститут історії України Сіверський інститут регіональних досліджень Державна наукова архівна бібліотека

Серія «Джерела до вивчення історії Української революції» Sources for Study of the History of the Ukrainian Revolution

Редакційна рада: В. Смолій (голова), Г. Боряк, В. Верстюк, М. фон Хаген, З. Когут, С. Кульчицький, О. Онищенко, Р. Пиріг, С. Плохій, Ф. Турченко Editorial Board: V. Smoliy (editor-in-chief), H. Boriak, V.Verstyuk, M. fon Hagen, Z. Kohut, S. Kulchytsky, A. Onyshchenko, R. Pyrih, F. Turchenko

Національна академія наук України Інститут історії України Сіверський інститут регіональних досліджень Державна наукова архівна бібліотека

Сергій Єфремов

.

Публіцистика революційної доби (1917–1920 рр.) Том 2 Редакційна колегія: Верстюк В. Ф. (відповідальний редактор), Бойко О. Д., Пиріг Р. Я., Реєнт О. П. Упорядники: Верстюк В. Ф. (керівник), Басара-Тиліщак Г. Б., Бойко В. М., Скальський В. В.

Дух I ЛIтера

УДК 821.161.2.09 Є 924

Єфремов Сергій Публіцистика революційної доби (1917– 1920 рр.). У двох томах. Том 2. 9 травня 1918 – 30 травня 1920 рр./ Упоряд.: В. Верстюк (керівник), Г. Басара-Тиліщак, В. Бойко, В. Скальський. – К.: Дух і Літера, 2014. – 544 с. (Сер.«БІБЛІОТЕКА СПРОТИВУ, БІБЛІОТЕКА НАДІЇ»). – ISBN 978-966-378-350-5

У виданні представлено понад 800 публікацій, написаних С. Єфремовим з березня 1917 р. по червень 1920 р., в яких розкриваються загальна авторська візія розвитку Української революції 1917–1921 рр. Предметами публіцистичних спостережень та рефлексій С. Єфремова цього періоду є насамперед український національний рух, політична позиція Центральної Ради та Тимчасового уряду, політика урядів УНР та Української Держави, більшовицького та білого режимів, зростаюча суспільно-політична криза. Для істориків, політологів, усіх, хто цікавиться історією Української революції, державного будівництва, розвитку громадських рухів в Україні та постаттю С. Єфремова.

Затверджено до друку вченою радою Інституту історії України НАН України Видання фінансувалося Американською радою наукових товариств (ACLS) та Міжнародним фондом «Відродження»

Спільний видавничий проект Kиєво-Могилянcької бізнеc школи та видавництва «ДУХ I ЛIТЕРА» Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Літературний редактор: Валерія Богуславська Коректор: Тетяна Шкарупа Комп’ютерна верстка: Галина Ліхтенштейн ISBN 978-966-378-348-2 (двотомне видання) ISBN 978-966-378-350-5 (том 2)

© В. Верстюк та ін., упорядкування © Дух I лIтера, 2014

Том 2

9 травня 1918 – 30 травня 1920 рр.

№ 1 Наша позиція Останні перед подіями числа нашої газети зазначали внутрішню слабість українського правительства, брак йому опертя в яких-будь кругах української людності. Це здавалось, як на ті часи, парадоксальним: адже ж правительство Голубовича було с.-рське1 опиралося воно на більшість у Центральній Раді, і с.-р. збирали найбільш голосів під час усяких виборів. Проте події виправдали той життьовий парадокс і показали, що справді-таки правительство з лона найчисленнішої партії не знайшло собі жадної оборони і зійшло з сцени так легко, що вже того самого дня, коли стався переворот, не можна було ніде знайти найбільш впливових його членів. Тепер маємо нове правительство. На кого воно спирається, коли брати, певна річ, внутрішні сили? З’їзд земельних власників, на якому доведено до діла ідею перевороту – це, певна річ, цілком видима підвалина для нового міністерства. Але так само видима річ, що специфічний добір з’їздівців не може убрати в себе навіть тих, що були в опозиції до правительства Голубовича. Виразно власницькі інстинкти, чорносотенний дух та російська орієнтація з’їзду виключає можливість солідарності з ним та його ділом і широких народних мас, і всіх прихильників волі і, звичайно, української інтелігенції. З’їзд та сформований на йому кабінет, що потім дістав собі в гóлови п. Лизогуба, з внутрішнього погляду знов же висить у повітрі й знов же не матиме ні реальної підпори в масах, ні навіть морального спочуття од української інтелігенції. Його політика неодмінно має бути чужою для України і, з багатьох поглядів, явно ворожою її інтересам. Це визначає нашу, як органа незалежної громадської думки, позицію до нового курсу. Ми ставимо за найвищу мету нашої роботи – добро українського народу, що досяг був власної державності; оборона цієї державності і національних здобутків у демократичних формах, як на цей час, для нас служить за єдине мірило правительственної політики і визначає наші до неї стосунки. І за часів большевицьких, і за правительства Голубовича ми були в опозиції, 7

бо і великоросійські, і наші большевики працювали на згубу основним домаганням української національності й державності. Чи ж має тепер статися одміна? Видима річ – ні. До старих питаннів ми тільки підходимо з нового боку, але з тією самою, по суті, оцінкою, і ми будемо вести свою давню нитку слугування українському народові в його найістотніших потребах. Ми розуміємо, що становище для нашої позиції настало надзвичайно тяжке, що воля слова вже дістала великі щербини, що знов починається тяжка дорога боротьби за елементарні вимагання людського життя. Але не первина нам цю боротьбу провадити. І тепер, перед новими перспективами, можемо знов проказати те, з чого ми почали свою роботу за большевиків: «де не зможемо по правді говорити – там воліємо мовчати, бо сила може заціпити уста, може скувати вільне слово, але зневолити, щоб щире переконання проти совісти говорило – ще не вродилась така на світі сила». Наша, як членів українського громадянства, путь стелиться все ще «перед нами, а не за нами»... Нова рада. – 1918. – 9 травня (26 квітня).

№ 2 Хресною путтю. До історії страсного тижня Для української держави та української державності останній перед Великоднем тиждень був сущим страсним тижнем. Хресну путь пройшли вони, як наслідок фатальних помилок за недовге своє життя, і дійшли до своєї, можна сказати, Голгофи. Смертельні муки прихильників і наруга та радість ворогів супроводжали їх по тій путі, коли роблено надлюдські силкування, щоб урятувати хоча б частково здобутки попереднього часу й не дати національнодержавної справи на повну руйнацію та загибель. З коротенького перебігу подій читачам видко зробиться, чи пощастило це і якою мірою. Тиждень почався з незрозумілої на перший погляд події 28 квітня. В неділю, о 4-тій годині, помешкання Центральної Ради оточено збройною німецькою силою, яка увійшла всередину і, продержавши ціле зібрання Малої Ради (одбувалось бо саме засідання) під арештом в надзвичайно прикрих обставинах, зробило трус по всьому помешканні й арештувала кілька осіб з правительства (міністра Любинського та чиновника внутрішніх справ Гаєвського). З власних квартир узято в той самий час міністра Жуковського та пані Ткаченко й видано наказ про арештування міністра Ткаченка, який зник. Спершу здавалося, що це вже кінець прийшов Центральній Раді, що наступило те, що технічно зветься на території колишньої царської імперії «розгоном». Ніхто не знав, що спричинилося до цього нападу на помешкання Центральної Ради й що призвело до арештування пойменованих людей. Всі клопотали голову всякими здо8

гадами. Проте, зробивши трус і арешти, німецька сила одійшла, і на варті знов стали, як звичайно, січові стрільці. Ввечері в помешканні Центральної Ради одбувалися вже навіть засідання фракцій. Отже, це не був розгін. Проте ця подія стала за прелюдію до подій страсного тижня. В понеділок, 29-го квітня, зібрався з’їзд хліборобів-власників, – власне, два з’їзди: один, що виступив проти всієї української власті, і другий, хліборобівдемократів, який ніби не рвав ще з українською властю, домагаючись тільки її реконструкції. Заважив на терезах історії власне перший з’їзд. Коло полудня на улицях з’явилися озброєні відділи російських офіцерів, далі розкотилася по місту чутка, що з’їзд власників під охороною тих відділів та німецької варти обрав гетьмана – генерала російської служби Павла Скоропадського. Гетьманування почалося з молебню та відповідних церемоній на Софійському майдані. Розворушене цими подіями місто гуло, як розтривожений вулик, ще не розуміючи всієї ваги того, що сталось. Вночі з помешкання Центральної Ради виїхав голова Центральної Ради; правительство Голубовича, опріч міністрів членів партії соц.-федералістів, одразу зникло; Мала Рада більше не збиралася. Фактично прийшла нова власть, яка 30-го квітня видала вже перші свої акти, датовані 29 квітня – «Грамоту до Всього Українського Народу», за підписом «Гетьмана Всієї України Павла Скоропадського» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» за підписами гетьмана та «отамана ради міністрів Миколи Устимовича». Центральним місцем «грамоти» були слова: «Настоящою грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України». Ці акти разом з розпуском Центральної Ради та одставкою всього правительства запротоколювали, сказати б, державний переворот, що стався на Україні дня 29-го квітня. Україна стала перед фактом нової власті й нової політики цієї власті і мусіла, насамперед, в особах своїх політичних партій, дати цьому фактові свою оцінку й виявити, як до нього повинно ставитись. Ще в неділю, зараз по згаданих подіях в Центральній Раді зібрався був Головний Комітет партії соц.-федералістів на нараду з приводу подій і з того дня радився щоденно, ставши незабаром центром для всієї української організованої думки. Вже в понеділок до його своїх заступників пристали українські с.-д., другий день те ж саме зробили українські с.-р. та соц.-самостійники, і всі дальші наради та виступи одбувалися в тісному контакті й порозумінні всіх пойменованих партій. У вівторок 30-го квітня ситуація остаточно вияснилась. Було видно, що стара власть – кабінет Голубовича й Центральна Рада – фактично не існує, що треба дбати про те, щоб перехід до нового становища одбувся без великого заколоту; повставало питання про участь в організації нової власті, хоча виразно видко було, що події одразу перекотилися через голови соціалістичних українських партій далеко вже на праву руч і що жодна з них, за такої складної ситуації не може брати на себе відповідальності за наслідки перевороту. Проте разом позначилася потреба дізнатися правди про заміри нових чинників власті й по змозі порозумітися з ними щодо організації ладу в краї­ ні. Ухвалено було звернутися до вищого німецького командування, бо його 9

громадська думка уважала за головну пружину всіх подій. Перша розмова з заступниками вищого німецького командування одбулася другого ж дня, 1 травня. Делегація од українських партій, що складалася з С. Єфремова (с.-ф), В. Винниченка (с.-д.), Солтана (с.-р.), Андрієвського (с.-с.) та К. Лоського (с.-ф), прибула до начальника штаба генерала Гренера, і в довгій розмові з ним пробувала вияснити ситуацію й знайти шлях до порозуміння. Делегація зазначила, що переворот стався проти волі і бажання організованого українського громадянства й викликає до себе негативне відношення, тим більше, що попередню власть дорогою парламентської опозиції вже доведено було до упадку й повинен був наступити новий курс. Як програму, на якій українські партії могли б узяти участь в організації власті, делегація виставила такі пункти: 1) повна зміна власті, 2) зміна земельної політики, 3) саморозпуск Центральної Ради, 4) утворення нового тимчасового законодавчого органу – державної Ради Української Народної Республіки з заступників од усіх кругів людності і 5) скликання Установчої ради, коли спокій і замирення в країні зробить це можливим. Ген. Гренер, одмовляючись од усякої участі в перевороті, відповів на це докладною історією стосунків німецького вищого командування до правительства Голубовича, яке показало свою повну нездатність до державної роботи, і закінчив констатуванням факту, що це правительство і Центральна Рада для німецького командування «були», що тепер занадто пізно вже шукати еволюційних шляхів, що німецьке командування, не допомагаючи переворотові, мусило визнати його, як єдиний вихід з становища, і що єдиною радою може тепер бути участь українських сил в організації нової власті. По докладі про цю промову нарада з заступників од українських партій виробила ті умови, на яких вони згодні були б узяти участь у формуванні власті. Складено було «Закон про тимчасовий державний устрій Української Народної Республіки» (див. нижче) і намічено кабінет міністрів. Ці документи та ж таки делегація другого дня одвезла до ген. Гренера. Виявилось, що основи згаданого «Закону» принципіально можуть бути прийняті, але з українським кабінетом міністрів вже пізно, бо склалося правительство з людей, яких покликав гетьман, що може бути мова тільки про те, щоб українці зайняли вакантні місця (3–4) в тому правительстві. Делегація на це одповіла, що українські партії на це пристати не можуть. В п’ятницю, 3-го травня, переговори ще точилися, хоча без надії, що можуть довести до згоди. Заступники українських партій ухвалили, що дати своїх членів до правительства вони можуть тільки з умовою, що буде прийнято згаданий «закон» і українці матимуть більшість у кабінеті міністрів. Без цього українці можуть увіходити до кабінету тільки персонально, вийшовши з партій, щоб не нести на собі відповідальності за політику чужого і в деякій часті до українства навіть ворожого кабінету. Це була остання уступка, на яку ухвалено було піти, щоб здержати кабінет од шкодливої для України політики. Тим часом у суботу, 4-го травня, прийшла од ген. Гренера категорична відповідь, що поставлені умови не можуть бути прийняті. На тому переговори урвалися.

10

Треба зазначити, що спроба порозуміння була зроблена і з другого бо­­ ку, – а саме, 1 травня д. Василенко, тимчасовий голова нового кабінету міністрів, зайшов на зібрання заступників од українських партій і закликав до того, щоб українці вступили до кабінету. Але ця спроба зроблена була таким способом, що наперед перекопував усякі стежки до згоди і негативну відповідь робив неминучою. Д. Василенко виходив з безумовного признання перевороту, йшов до власті безоглядно і без застереження та жодних умов і мав уже готовий, неукраїнський, кабінет, до якого українців треба було додати тільки «для духу». Нема нічого дивного, що розмови робилися на самому початку, – тим більше, що поводження нових міністрів на місцях їхнього урядування не показувало ані розуміння ситуації, ні навіть подекуди простого такту. Така коротенька, сухо переказана і, на жаль, без надзвичайно цікавих деталів та побутових аксесуарів, історія цього дійсно страсного тижня. Переворот дав Україні органічно чуже їй правительство. Українську державність розп’ято на Голгофі, яку примотували невмілі, нетямущі руки попереднього правительства та невдала й низькоока політика революційного парламенту. Україна знов стала на краю безодні, і вороги радісним сичанням пророкують їй смерть та вороття до старого животіння в «єдиній неділимій»… Ми інакше на це дивимось. Ми знаємо, що по страсному тижню приходить Великдень, свято оновлення і воскресіння, і що зворушлива «містерія страстей Христових» раз у раз кінчається переможним «смертію смерть поправ». І Голгофа нашої національної ідеї під зворушливі співи про муки, смерть і похорон Христа знайде тільки той кінець, якого варт живий і невмирущий народ. Свого Великодня він діждеться… Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 9 травня (26 квітня).

№ 3 Інтерме дія В старовинних наших трагедіях – на забаву та розвагу публіки – вставлялися поміж актами головної дії так звані інтермедії – оці, мовляв виразом старих піїтик, «междувброшенные забавные игралища». В історичних подіях трапляються теж свої інтермедії. Трагічна боротьба сил переплітається з комічними епізодами, трагедія обертається в фарс, висока мелодія переходить в гидотненький мотивчик, у якому вчуваються ввесь бруд улиці й суєта базару. Добре це змальовано у Достоєвського: велична мелодія потроху переходить на бравурні тони, а далі все більш та більш пробивається в них гидотний оперет­ ковий мотивчик «Mein lieber Augustin», аж поки цей останній горує вже над усім, покриває собою торжественні звуки прекрасного гімну.

11

Трагічна історія України докотилася до свого «Mein lieber Augustin»… Починається інтермедія. Перші моменти національного відродження, висока хвиля національного піднесення, незабутні моменти національних з’їздів, коли величезні маси людей опановувала «воля і дума єдина»… Величні, торжественні звуки національних надій покривали собою все в той період нашої революції. Далі – бравада большевизму, одлиск пожеж, лускіт погромів, вся та анархія, в якій заплуталась нещасна покраяна людським егоїзмом країна. І от, коли народ борсався в несходимих суперечностях, шукав і не знаходив виходу, хоча двері до щастя були навстіж одчинені, коли правительство робило одну фатальну помилку по одній – тоді, щось з місяць чи півтора тому, вперше прорвався був оперет­ ковий мотивчик. Ми зазначили його з газетярського обов’язку, і на тому ніби скінчилось. Проте не скінчилось. Розвал ішов усе глибше, правительство йшло наосліп до безодні, і мотивчик бренів голосніше. В кінці квітня вже він заглушив усі інші тони, покрив собою трагічне борсання і втисся до нашого життя сподіваною для багатьох і тільки для правительства нежданною інтермедією. Чи веселою – ще не знати: кінця її ми ще не бачимо, – і легко може статись, що легенький фарс обернеться в сугубу трагедію. Сторонні глядачі можуть не помітити, що в самому навіть «Mein lieber Augustin» перестережливі й грізні бренять для виконавців ноти… З жалем, з тривогою писав я щодня про наш нездатний і в нездатності своїй злочинний уряд; доводилось нагадувати і нашому революційному парламентові правдиві слова старого римлянина, що мудрий знав, коли йому слід померти. Хотілося заразити керманичів нашої держави тією тривогою за нашу будучину, хотілося дзвонити на ґвалт, щоб сполохати й збудити серце країни і примусити його забитись такою ж тривогою. На жаль, серце міцно спало. Мозок був спаралізований. Нікому не було діла до голосу вопіющого в пустині. Країна безпечно котилася по призначеному шляху. Жах брав, дивлячись на це, та не було сили спинити. І от прийшло 28 квітня – удар перший. Потім 29-го... Правительство розсипалось. Центральна Рада, що не знайшла в собі мудрості римського філософа, померла од чужої руки... Померла враз і безслівно. І вже на свіжий труп чорні круки злітаються. Збирається хиже гайвороння. Звідкілясь виліз зараз і зубр, порода, що ніби зовсім перевелась була за останній рік. Виліз і подав усе той же голос, що лунав колись безборонно на самодержавному ревищу. Поки що тягнеться інтермедія. Але от-от піднесеться завіса і почнеться новий акт нашої національної і народної трагедії. Вона вже позначається за спущеною завісою майбутності. Революція лишила свої сліди в трьох напрямах – політичному, національному і соціальному. І всі ці здобутки виставлено тепер на тяжку спробу. Реакція вже тепер, коли ще не зміцнилася, а тільки намацує ґрунт під собою, вже тепер вона дає обривки програми, яка незабаром увіллється в певні форми. Насамперед політична реакція: відома грамота, як знаємо, оповістила особистий режим з ясно окресленою неохотою до колегіальних способів урядування, і вже тепер мені доводилось бачити дописки на старих бланках, де слова «Українська Народна Республіка» замазано, а натомість поставлено гнучку форму12

лу «Українська держава». Поруч з цим основним питанням державного ладу йдуть і часткові зміни, або тенденції до них. Так, першого ж дня пролунали в приватних промовах заклики до того, щоб скасувати демократичні органи місцевого самоврядування, вернувшись до цензових форм, та знов передати поліцію до рук державі. В національній сфері поворот визначився не менш ясно хоча б у тому, що правительство сформовано в величезній більшості з людей не тільки чужих, але й ворожих до української державності та українських національних здобутків. Нові господарі і з цього погляду мають незбиту репутацію, і вже в перших днях нового режиму по міністерствах чулися експансивні виклики про те, що пора вже «оставить эту мову и говорить на общепонятном языке». Нарешті, про соціальний бік справи нема чого й говорити, бо ввесь переворот зроблено власне під соціальним гаслом, і «собственники», розуміється, знали, чого хотіли... Таким чином, усі здобутки революційного року поставлено під велику небезпеку, і замість експериментів зліва матимемо тепер добу експериментів справа. Експерименти зараз мають початися. Це не значить, що вони запанують безповоротно і переможуть безоглядно, утворивши повну реставрацію старого ладу в поновлених, може бути, формах. Тенденція така, безперечно, існує, але треба думати, вона не під силу на себе роботу бере. Принаймні буде боротьба, і хоч які фантастичні думи та фантастичні мрії голубить реакція – їй доведеться все-таки багато де в чому рахуватися з тим, що вже витворилось, хоч і не одстоялося ще в міцні та незбиті форми. Досі українство було сильне саме єдністю свого внутрішнього фронту, і через те боротьба з надвірними силами не була занадто тяжка. Тепер починається внутрішня боротьба сил, в якій результати раз у раз виявляються не «равнодействующей». І завдання моменту накреслити цю лінію якомога ближче до наших основних домаганнів. Небезпека єсть, боротьба буде, і вже тепер, під час інтермедії, маємо точно визначити, з яких саме позицій одступати не повинні і чого здати ні в якім разі не можемо. І з цією рішучістю, заснованою на «волі і думі єдиній», реакція муситиме рахуватися. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 9 травня (26 квітня).

№ 4 Одгуки з Європи Події на Україні починають, як колись за часів Хмельницького, притягати увагу всього світа, вводячи нашу державу до світового обороту. Поки що маємо відгуки тільки з центральних держав, як-от звістки про дебати в німецькому парламенті та деякі витяги з німецьких газет. І з тих уривчастих звісток ми ба13

чимо, що західноєвропейська думка мало знає про наші події і вже тим самим не зовсім у них орієнтується. Всіх, звичайно, захоплює тепер державний переворот, що стався на Украї­ ні. Офіціальні круги в центральних державах ставлять справу так, що це виключно хатнє українське діло, що сталося без усякого втручання сторонніх сил. Як знаємо, це не зовсім так, або й зовсім не так, бо українське громадянство дуже добре розуміє, що переворот стався не внутрішніми українськими силами: останні вели до еволютивної переміни у власті, а не до небезпечних експериментів, що можуть тільки нові викликати розрухи й анархію. Так само не мають під собою підстав і ті офіціальні повідомлення, що йдуть з Києва і показують переговори українських партій з новою властю в абсолютно неправдивому світлі. Причину того, що всі розмови ні до чого не довели, офіціальні повідомлення бачать у «безґрунтовних вимаганнях» українських партій, які нібито зовсім не хтіли рахуватися з фактом перевороту. Що це не так, що українські партії стояли цілком на реальній позиції, але пробували разом забезпечити демократичний лад проти реакції й об’єдинительства, це показує, між іншим, і надрукований у нас тимчасовий закон, який заступники партій висунули, як певного роду конституційну гарантію. І коли ця конституція не припала до смаку новому правительству, то це характерно насамперед для його. Так само плутаються в наших подіях і неофіціальні заступники європейської думки. Напр., Шейдеман у німецькому парламенті говорив на підставі чуток про новий кабінет, поставивши федералістів (мабуть, українських с.-федералістів2) поруч з кадетами і в обох убачаючи однакову російську орієнтацію. Звичайно, серйозно говорити проти такої «освідомленості» нема чого. Це показує, що справа інформації Європи стоїть ненормально і що треба шукати шляхів, щоб подавати точні й правдиві відомості про наші події європейському громадянству, додаючи до них і українське освітлення. Надходять часи, коли нам ще більш потрібна буде допомога європейської громадської думки і, щоб вона вилилася в найбільш нам корисні форми, треба, щоб між нами, насамперед з фактичного боку, не було непорозуміннів. Нова рада. – 1918. – 10 травня (27 квітня).

№ 5 Парадоксальне міністерство Організація нової власті на Україні потроху, шкандибаючи і спотикаючись, таки доходить до кінця. Нове міністерство вже мало не зовсім сформовано. Особистий і громадський склад його, хоча можуть бути ще маленькі перетасовки, визначився зовсім виразно. І тепер можна вже говорити про те обличчя, з яким вийде перед люди це нове «українське» правительство, бо декларація – як самі 14

члени кабінету заздалегідь вже застерігають – має бути чисто ділова і до політичного обличчя додасть небагато, якщо тільки додасть що-небудь. Отже, перше «ділове» правительство на Україні – не українське: такий маємо одразу парадокс життя, яке так часто обдаровує нас великими несподіванками. І таких парадоксів буде ще чимало в теперішні часи, – так багато, що і все міністерство д. Лизогуба можемо назвати в значній мірі міністерством парадоксальним, сплетеним з несподіванок та політичного кар’єризму, з супе­речностей та зовсім виразних ознак тієї «волі до власті», яка жене своїх носителів на карколомні сальто-мортале. Може бути, що на цих штуках зважливі штукарі виграють, може, справді зламають собі карк, – але в усякому разі з громадського погляду, нове міністерство носить на собі усі прикмети парадоксальності. Почати з того, що обставини владно вимагають, щоб правительство провадило українську самостійницьку політику, не орієнтуючись «ні на Москву, ні на Варшаву», як мовляв українській делегації ген. Гренер. І от російські кадети та октябристи, типа д.д. Лизогуба та Ржепецького, не тільки практично «заделались» самостійниками, як за большевицького панування усяка душа до большевиків горнулась, але й поспішаються перефарбувати своє обличчя, щоб і про людське око кращим показати той політичний маскарад. «Не токмо за страх, мовляв, но и за совесть»... «Ми стоїмо, – говорив на кадетському з’їзді д. Григорович-Барський, – перед фактом української держави... Вищі інтереси повинні присилувати, щоб ми принатурились до нових форм державного життя й увілляли в них наш зміст». І «реальні політики», учорашні обласники або й централісти, сміливо переступають тепер навіть через федералізм і падають в обійми просто до самостійників... Візьмемо ще поодиноких людей з теперішнього «самостійницького» кабінету. От, напр., д. Ржепецький – на київському обрію постать досить помітна: соратник Дьякова в міській думі, поміркованого вигляду октябрист, російський патріот, хоча й поляк з роду, що, бувши головою блаженної пам’яті Татьянинського комітету, воював досить завзято й щасливо з убогими українськими захистками та всіх виселенців-галичан зачисляв голова в голову до «русскихъ» або до «поляків» і одкидав усяку допомогу навіть українським дітям. Українська обивательщина ставить йому в вину те, що він поляк. Як на мене, то це ще лихо невелике: «Міцкевич – лях, Костюшко – лях», – можу сказати словами Пушкіна, і вся вина д. Ржепецького тільки та, що він – Ржепецький: російський націоналіст, тоді кадет. А втім, прошу вибачити: український самостійник, що не орієнтуватиметься ні на Москву, ні на Варшаву й будуватиме «не токмо за страх, но и за совесть» українську державу, замість зданої вже до архіву Української Народної Республіки. Був блондин – зробивсь брюнет, – говорив про таких реальних політиків Михайловський. Реальна політика – річ, розуміється, потрібна, але, як і в кожній справі, не треба і в ній переборщувати та нею зловживати. З легкої руки В. Маклакова в кадетських кругах дуже була популярна колись притча про шофера. І тепер кадети на Україні в своїй політиці явно наслідують шоферів, цих найреальніших політиків у світі. Шофер зна тільки свою машину, а кого в ній возити, йому ані гадки – байдужісінько. Був Оберучев та Квецинський – возив Оберу15

чева й Квецинського. Стала Українська Республіка – возив українців. Прийшли большевики – з тим самим шофером большевики поїхали. Вернулись українці – возив знову українців. Стала гетьманщина – возить гетьманців... Найвища в світі об’єктивність, якій нема ніякого діла до суті справи й яка рахується тільки з «сопутствующими измененіями». І на тропу цієї шоферської об’єктивності ще раз ступили наші реальні політики, які поки що задаватимуть тон у міністерстві. Легко зрозуміти, яких парадоксів повинні ми сподіватись од такого парадоксального міністерства – од цих самостійників з примусу та українців, що їх, мов Мефістофеля од хреста, корчить од самих звуків української мови. Може бути – вони трохи обітруться, звикнуть, і корчити їх перестане. Але напевне вже з готовністю шофера повезуть вони інших господарів, якщо такі знайдуться. І тоді «в интересах страны» вони од самостійності так само легко перестрибнуть, знов через федералізм, добре ще, як до обласності, і впадуть в обійми «единой неделимой». І тим паче, що і в цій останній теж починається тепер, як видко, зміна орієнтації, і вже орган московських промисловців «Заря России» недвозначно залицяється до Німеччини й підморгує на Берестейську умову та підмовляє, чи не можна б часом скасувати «саму идею расчленения России». Зміна орієнтації тут, зміна орієнтації там, обопільне зближення та порозуміння – і пани Ржепецькі з цього боку знайдуть момент, коли простягнути руку господам Рябушинським з того. І вірне своїй реальній політиці, парадоксальне міністерство в своїй машині повезе знов московського промисловця «по градам і весям» Украї­ни, – «в интересах страны», розуміється. Правда, з однією умовою: якщо до того часу зовсім бензину не забракне... Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 10 травня (27 квітня).

№ 6 Думки Гетьмана і заяви прем’єра Сьогодні в нашій газеті ми подаємо розмови берлінського кореспондента з Гетьманом П. Скоропадським та прем’єром Ф. Лизогубом. Була ще розмова з генералом фон Гренером, але заяви останнього, оскільки вони мають дипломатичний характер, нас менше цікавлять, бо київські події одбувались на наших очах, і про них ми маємо свою думку й свої інформації, в певності яких для нас нема ніякого сумніву. В заявах Гетьмана звертають на себе увагу слова про демократичну програму, про аграрну реформу, про українські переконання, про українізацію державного апарату, про економічне зближення з Росією та ідею повної самостійності й незалежності України. Не входячи ні в оцінку, ні в критику цих заяв, маємо вказати тільки, що про них власне можна говорити і скласти собі більше16

менше певну думку про наміри П. Скоропадського. В цих заявах єсть той певний елемент, який може в українському суспільстві викликати те чи інше відношення: в одних кругах і партіях – позитивне, в інших – негативне. Але нас більше цікавить заява Ф. Лизогуба, прем’єр-міністра уряду того самого гетьмана, який має соціальну й політичну програму, у всякім разі, українську. І коли думки Гетьмана П. Скоропадського можуть викликати згоду, то заяви Ф. Лизогуба нічого, окрім недовір’я та непевності, не викликають. Перше всього – надзвичайний оптимізм Ф. Лизогуба: на місцях все гаразд, тихо, спокійно; старе правительство не мало прихильників – відси й легкість, з якою новій власті дався переворот, відси й певність його становища. Наша газета якраз не належала до прихильників старого уряду, але про прихильників його на місцях не можемо сказати, що вони вже розбіглися і що з ними справа покінчена. Наші інформації не суть дуже великі, але про неспокій і заколот вісті в Київ приходять, і радимо п. прем’єрові уважніше пошукати в канцеляріях телеграм про становище на місцях. Коли усе сталося так чепурно, як малює Ф. Лизогуб, то не було б йому потреби арештовувати членів Селянської спілки в Києві та тероризувати її з’їзд. Старе правительство тероризувало хліборобіввласників, – це правда, але коли те саме і навіть гірших способів береться новий уряд, то виходить, що і старе, і нове правительство однаково не почувають твердості свого становища і роблять однакові помилки. Тим, що праві партії та партії центра обіцяли підтримати новий уряд, нема чого втішатися – ці праві партії й центр уже Росію довели до розпаду, – чи не хоче Ф.Лизогуб цими партіями з’єднати Росію? Тим паче, являється така думка, що прем’єр-міністр не вважає потрібним в своїх заявах згадувати про Україну. «Наш лозунг – робота, а не політика»… Яка робота, на чию користь? Як російські октябристи, нові міністри можуть робити тільки на користь Росії, єдиної монархічної Росії, а не України. Ось висновок, од якого досі не одмежу­ вались міністри і уперто його замовчують. Закликавши до допомоги праві партії, прем’єр сподівається викликати довір’я соціалістичних кругів. Чи не ясно, що власне через ці партії та через туманні заяви нових міністрів, не буде новому кабінетові ніякого довір’я з боку кругів не тільки соціалістичних, але й просто демократичних… Нова рада. – 1918. – 11 травня (28 квітня).

№ 7 «Zu sp ä t»

3

Український обиватель – у тривозі, в замішанні та клопотах. Стався переворот – він це розуміє. Стався в національних нібито формах, про які навіть у Шевченка написано: «дай то, Боже милий, блисне булава». Булава блисну17

ла. Але коло неї стоять – Ржепецькі та Гутники, Вагнери та Любинські. Що за диво? – мордується нещасний український обиватель: де ж «наші» поділись? І чому вони муром не стали круг нової власті і як попустили на такий глум, що прийшли чужі не труджені руки й оташувалися на наших вистражданих позиціях? І ремствує український обиватель, проказуючи крилате німецьке слівце: «zu spät» – знову опізнились небожата, знову задніх пасемо. Мушу заспокоїти спантеличеного прудким темпом подій українського обивателя модернізованою формулою щасливого Панглоса4: все йде, як і повинно було йти в цьому найкращому з світів. І не занадто пізно для нас, а – швидше – занадто, може, рано було нам хапатися до тієї власті. Це взагалі, а коли обертатися в межах сучасного становища, то «zu spät» прийшло не на страсному тижні, а далеко-далеко передніше, – ще тоді, коли виявилося, що кабінет Голубовича уперто й уперто стоїть на тому, що він знає секрет, як обрятувати державу, і не збирається одійти од власті, з якою він абсолютно не міг собі був дати ради. Про це мені доводилось часто говорити на сторінках нашої газети, – нагадаю хоча б низку статтів «Біля кризиса» – і кожного разу я кінчав закликом звернути з згубної дороги, поки ще не пізно. Окресливши, напр., схему «кабінету порятунку» і марність усяких інших комбінацій, я писав тоді, в половині березня: «Я глибоко переконаний, що все-таки вернуться до того кабінету порятунку, якого схему я був пробував тут зазначити. Тільки коли б по Христюкових експериментах не було вже взагалі пізно на всяку творчу, організаційну і навіть рятункову роботу. Тільки б ці експерименти й самого соціа­лізму не здискредитували в масах так, що потім хоч і не потикайся з ним між люди. Все може бути» («Н. Рада», ч. 41). Оте «все», чого я боявся, сталося. І навіть більше сталося, ніж можна було боятись. До попередніх експериментів додано було ще рисковитіших, запанувала в правительстві якась вакханалія самоволі, на кін з’явилася правдива стамбуловщина… і з кожним днем такого шаленого галопу до безодні упливала можливість нормального виходу, кожен день докидав до того фатального і неминучого «пізно» нових підстав. І прийшов нарешті час, коли всім стало видко, що вже «Zu spät», занадто пізно… Найбільш зручним часом для переміни власті, а з нею й курсу, був той день, коли «наші» повернулись до Києва по большевицькій авантюрі. Правительству тоді була чудова оказія вийти з честю з заплутаного становища й, ліквідувавши «житомирський період», передати власть до нових, тямущих рук, до отого непартійного «кабінету порятунку», який справді зміг би стати понад партійною схоластикою й ступити на шлях широкого державного будівництва. Болючий процес переформування обійшовся би тоді легко, бо одбувся б цілком натурально. Але, як знаємо, нічого з того не вийшло. Кризис, на який правительство довго заплющувало очі, загнано кінець-кінцем усередину, яка видимо, на очах, загнивала, і ми опізнювалися з кожним днем. Проте навіть у половині квітня, зараз по першому наказі фельдмаршала Ейхгорна5, ще можна було попробувати, хоча вже з мінімальними шансами на щасливий кінець. То був, може, останній термін, і по тому «Zu spät» запанувало вже цілком і неподільно. І переворот 29-го квітня перекинув хвилю подій через голову порядних українських елементів далеко направо і тільки підкреслив те «Zu spät», 18

яке витворилось раніше. Спроби порозумітися хоча їх і треба було зробити, вже тільки підкреслювали те становище. То тільки такий наївний чолов’яга, як М. Устимович, міг думати, що коли він наколотить с.-фів з чорносотенцями, то з того щось поживне вийде. Нічого не могло вийти, та й не могло насамперед і такої навіть комбінації скластися. Те становище, яке складалося зараз по перевороті, я дозволю собі порівняти з моментом по розгоні першої Державної Думи. Адже тоді, зважившись на сміливий ступінь, царизм в особі навіть непохитного Столипіна був ніби захитався й пробував покликати до власті – звичайно, в меншості – досить чисті елементи з громадських кругів. Ліпились і тоді всякі чудернацькі комбінації, напр., з Столипіна та Трубецького, з Щегловітова та, коли не помиляюсь, Львова. Роблено невиразні аванси громадянству. Йшло залицяння. І чисті елементи одмовились. Власть у тодішніх обставинах їх не спокусила. І вони мали рацію. Хвиля подій вже перекотилася тоді через їхні голови, як тепер через наші, і заспілкувавши з Столипіним, вони не тільки не спинили б реакції, що спершу «на тормозі», а потім і без його, а просто вже йшла до своїх останніх висновків, а тільки б себе забруднили: «прикасайся смоле – осмолится» – і осмолені незабаром були б викинуті з кабінету, як непотрібні вже. Наші часи потребують свого Столипіна і – на наше щастя чи нещастя, в те я тепер входити не буду – його між українськими елементами не знайшлося. Вдячну й почесну роль його взяли на себе російські кадети… Для національної сторони нашої справи це нема чого й говорити, річ надзвичайно сумна: це значить, що політична й соціальна реакція спробує, і вже пробує, одібрати й чисто національні наші здобутки, які власне за нормальних обставин лишилися б поза межами боротьби, просто як певні та безперечні культурні цінності, до яких не повинна б ніяка ворожа торкатися рука. На жаль, ми живемо в обставинах ненормальних. Але й зазначена допіру ненормальність не здіймала з української демократії її найпершої повинності – бути демократією і в самих уступках не заходити за певні межі, за якими б починалася вже зрада загальнолюдським основам справжнього демократизму. От через віщо муром стали круг булави чужі, а не наші люди. Через те саме не мають рації докірливі слова, жалісливі хитання головами та саркастичне «zu spät», що літає з уст до уст в українських кругах. Замість того, щоб тепер докірливо хитати головами, треба було українському обивателю в свій час, коли ще не було «zu spät», усією своєю масою налягти на своє правительство й примусити його зійти з згубного шляху або забратись геть, а не обурюватись боротьбою, яку слабкими силами провадили тоді поодинокі люди. І коли справді до чого можна прикласти оте саркастичне «zu spät», то тільки до цих запізнених жалів та докорів. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 11 травня (28 квітня).

19

№ 8 Слова та діла Опубліковане в газетах правительственне повідомлення од нового міністерства6 має загальний характер всіх правительственних повідомленнів, до яких зучила нас була минула російська дійсність. Разом з многоглаголанієм воно проте не дає якоїсь ясної програми; що-небудь підтверджуючи, воно зараз же ставить свої «але», які часто в корені перекидають допіру признану тезу; нарешті, воно містить кілька гострих вихваток проти всіх, хто інакше думає, – вихваток, які нагадують офіціальну полеміку блаженної пам’яті «Правительственного Вестника» навіть мовою своєю. І читаючи це повідомлення, – не перестаєш думати, що краще було б, якби правительство дало було спокій «агітаторам, що розійшлися по всьому краю», а зате ясніше поставило перед очі громадянства та пояснило ті свої практичні заходи, які так суперечать усяким гарним словам і зглибока зачіпають та хвилюють не тільки верхню плівку людей, що «роблять політику», а справді-таки широкі народні маси. Насамперед повідомлення однікується од самодержавних форм у громадському ладу на Україні й поясняє причини реставрації гетьманства. Щодо пояснення самої природи гетьманського уряду, то тут офіціальне повідомлення тиснеться, можна сказати, в одчинені двері, бо гетьманство само по собі, взяте в розумінні історичної ідеї, певне, ніхто серйозно і не вважав би за вияв самодержавних тенденцій, бо природа й обсяг власті гетьмана на Україні відомі кожному, хто хоч по верхах знає історію. Річ тут не в титулі, а в тих обставинах, за яких цей титул реставровано. А обставини, як ми знаємо, були такі, що справді дають ґрунт для думки, що заводиться особистий режим, і з цього погляду хоча б цитована вже у нас фраза з «Грамоти» – «я оповіщаю» вимагала б точного і ясного толкування. Про це саме й мовчить офіціальне повідомлення, як і про те, чому звичайна досі назва «Українська Народна Республіка» вимазується з правительственних актів та заміняється просто «Українською державою». Поясняючи те, що й так ясно, повідомлення обходить якраз те, що вимагає поясненнів, і в кардинальному пункті нашого державного ладу лишає ту саму темноту, яку повинно б розвіяти було по щирості й одверто. Тим самим гнучким і чисто формальним способом виходить правительство і з чисто практичних завданнів, які стоять перед ним. Воно визнає національну українську природу української держави і закликає спільними силами будувати «вільну, незалежну і могучу Україну». Але поза цими загальними фразами ніде жадним не сказано словом, як ставиться правительство до самої ідеї української державності. Єсть згадка про народне заступництво, але знов же конкретніших форм його не показано. Маємо уступ про місцеве самоврядування, але з темним натяканням на потребу змін у виборчому законі. Єсть затвердження політичних вольностей, і знов же з посиланням на «суворі заходи», до яких правительство мусить тепер удаватися. Досить неясні так само основи зе20

мельної й робітницької політики. А з усього цього несподіваний висновок: «Не осуду, а піддержки має право сподіватись правительство в надмірно тяжкому ділі, яке вершить воно серед таких тяжких обставин, яких край ніколи ще не переживав». Але що ж власне піддержувати закликає правительство – чи свої основні тези, чи ті численні «але», якими оті тези в корені забиваються? Це так і лишається неясним, як і все неясно в цьому гнучкому та невиразному документі. І з цього погляду практика нового правительства – усі оті численні репресії, з яких воно почало свою діяльність і якими її поки що й обмежує, – далеко виразніше промовляє. Але це така виразність, яка ледве чи може схилити на піддержку, і треба думати, що й по своєму повідомленні нове правительство зостанеться таким же ізольованим та самотнім, яким було й досі. Нова рада. – 1918. – 14 (1) травня.

№ 9 Селянська трагедія З голови і з думок мені не йдуть ті селяни, з якими бачився і говорив останніми днями. Страшна трагедія селянського світогляду знов стає перед нами. Знов селянство опинилося на роздоріжжі, знов пригадуються пекучі міркування одного з наших найвизначніших борців за селянський люд: «Оцей старий, що заблудився в близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого рівного шляху і не знає, в який бік йому додому, – чи ж це не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукав, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов оцей заблуканий селянин серед шляху, між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили, ані надії дійти до цілі». Так писав колись Франко, десятки літ тому. І ми знов бачимо на київських улицях колективну постать нашого селянина, що заблудився серед рівного шляху, не може на свою дорогу втрапити і з розпачем запитує – кудою йти і як вибратися з нещасного нидіння до широкого вільного розвитку? З розпачем питає дороги, тремтючим голосом, і тяжкий мужицький біль у тому голосі вчувається, бренять муки поколіннів, що сконцентрувалися були в потужному рухові наших часів. І що найгірше – голос його – тепер знову голос вопіющого в пустині. Немає одгуку. Десь враз поділися, розбіглись, поховалися всі ті численні порадники, що сиділи на селянській свідомості й тягли її до всяких небезпечних експериментів. Тепер тих порадників нема. Довівши до катастрофи, вони зникли. І вже в селянському тугому на вигадки розумі здій­ мається страшне питання – чи ж не дурено нас отими блискучими перспективами та надіями на широкий вільний розвиток і чи не заведено нас умисне в цей тісний кут, з якого тепер ніхто дороги не показує?

21

Це питання поки що тільки закльовується, але воно може незабаром увійти в свідомість селянську і страшні виявити наслідки. Тут, на цьому місці, лежить брусок, на якому випробувано буде народолюбність і демократичність усієї української інтелігенції. Коли селянство з свого теперішнього трагічного становища зробить відповідні висновки, коли колективний мандрівець з київських улиць з такими висновками вернеться на село, коли там пошириться свідомість своєї покинутості й безпорадності, то це буде справжня катастрофа, що такою може контрреволюцією одбитися не тільки в свідомості, але і в учинках, од якої світ здригнеться... Це знаменуватиме банкротство не тільки с.-рів та с.-рствующих, які заварили всю цю круту кашу й у найбільш відповідальний момент народного життя сходять з сцени й полишають її іншим виїдати, але і взагалі всієї української інтелігенції – навіть тієї, що свого часу застерігала проти наслідків демагогії, нерозважності та неуцтва. Зневірений селянин не розбиратиме, хто винен – хто затягав його до теперішнього становища, а хто спиняв: перед ним будемо всі однакові, всі винні, всі відповідатимемо за гріхи безтямних агітаторів та демагогів. І це нову викопає безодню на тому місці, де вже зроблено було заходи, щоб старі позасипати. Я не говоритиму тут про помилку – фатальну, може – нової власті, що не зуміла доглянути повороту в селянських настроях до більш уміркованих методів порішення земельної справи й безглуздою забороною селянського з’їзду болячку загнала всередину замість того, щоб викликати її наверх і вжити всіх профілактичних заходів до лікування. Сліпота й низькоокість – це неминуча риса мало не кожної власті. Не говоритиму також і про те, що соціальна помста, до якої так охоче вдаються всякі переможці, ніколи до добра не доводила... Слово моє тепер до тих, хто може зрозуміти, відчути її, пережити, як свою, оту велику селянську трагедію, хто хотів би показати заблуканому селянинові, що не всі ще шляхи до широкого вільного розвитку перекопано, що може бути знайдено вихід з нещасного нидіння, що не всі пропали ще надії. На селі, на широких ланах та просторах нашої України – страшні назрівають настрої. Вони можуть виявитись новим вибухом анархії, яка каламутною хвилею знесе й затопить усі наші здобутки і насамперед народ наш поверне в ярмо давньої неволі. Ми мусимо цьому запобігти, мусимо зробити все, щоб дикі й неорганізовані, розпачем надиктовані й сумнівами підбиті форми протесту ввести в організаційні береги і не допустити такої боротьби, яка може завалити останні підвалини ладу й державності. Отже – всяка жива душа, що почує на собі відповідальність за цю історичну хвилину, не повинна тепер ставати осторонь. Всі на село! Всі і всіх заходів повинні вжити, щоб знайти щасливу розв’язку селянської трагедії й піддержати тим хоч добру славу демократії. Пам’ятаймо, що коли й тут опізнимося, то життя може хреста важкого поставити над усіма нашими змаганнями. Перед цією грандіозною небезпекою – все інше просто дрібниця, мізерія, і все треба віддати в жертву оцій найпершій на теперішні часи потребі. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 14 (1) травня.

22

№ 10 УТА, або загадка Наше УТА7, реформоване й поповнене такими щирими українцями, як колишній редактор «Прикарпатской Руси»8, поставило загадку читачам. «Ідучи назустріч бажанням абонентів», воно «розсилає свої повідомлення в руській і українській мовах». Чудово. «Однак технічні умови (оті вже «технічні умови»!) не дають змоги і т.д. І от УТА, або повно – Українське Телеграфне Агентство – «передаватиме телеграми на мові більшості газет, які обслуговуються осібними телеграфними проводами». Теж не погано… І ми тільки попрохаємо читачів піти до голови по розум і вгадати оцю загадку – якою ж саме мовою подаватиме свої телеграми державне Українське Телеграфне Агентство? Одгадку на цю загадку вмістимо, певне, в одному з найближчих чисел. Нова рада. – 1918. – 15 (2) травня.

№ 11 Старовина в новину Вчора ми спинилися на офіційному повідомленні нового правительства – на тих його словах, з якими воно виходить перед люди. Тепер хочемо спинитися й на другій стороні діяльності міністерства – на тих його ділах, якими воно ілюструє свої слова та обіцянки. І коли ці діла зібрати навіть у межах, дозволених цензурою (знов вернулися до неї – це теж одно з найперших діл нового режиму), то й то ілюстрація має вийти занадто цікавою та промовистою. Отже, – насамперед цензура, цей воскреслий мрець, якого, здавалося, навіки вже була поховала і навіть кілка в могилу забила революція. Далі, волю зібраннів теж досить добре ілюстровано останніми подіями, коли люди замість з’їздів попадали до холодної. Потім маємо призначення на одповідальні посади цілої низки людей з добре відомою репутацією невсипущих діячів царського ладу та обрусительства. Ці діячі мають од теперішнього часу прищеплювати лад та законність, виховувати громадянські почування та зміцняти основи української державності… До того ж, видимо, простує й відновлення по деяких місцях старих цензових дум, які повертаються на своє давнє належне місце й повинні будуть лагодити помилки своїх демократичних попередниць… Досить поки що й цих діл нового правительства. Старовина глибока в цій новизні, як бачимо, вчувається. «З вищезазначеного ясно, – дізнаємося ми у вчорашньому повідомленні, – оскільки неправдиві ті чутки, які розповсюджу23

ються в народі, якими таємними бажаннями, направленими не до добра народу, а лише до нових тяжких для нього іспитів, говорять (!) розповсюджені по всій країні агітатори». Ми не агітатори. І ми не говоримо ніякими таємними бажаннями. Але для нас із усього «вищезазначеного» ясно зовсім інше, а саме, що найзапальнішим агітатором проти себе виступає сам же новий кабінет. Що агітатори ще можуть додати до тієї ділової програми, яку так виразно демонструє тепер своїми вчинками кабінет? І ще одна увага! Правительство, як довідуємося теж з офіціальних джерел, не дозволило, скажемо, селянського з’їзду через те, що з’їзд вороже мав поставитись до його. Але члени з’їзду могли б так само й свою ворожість пояснити: тому, мовляв, так ставимося, бо кабінет такими і такими ділами себе виявив. Це те, що зветься зачарованим колом: кільце тут чіпляється і, розмотуючи їх одна по одному, все ж таки дійдемо до тих самих діл, якими з самого початку зарекомендувало себе міністерство Лизогуба. І коли воно, не вважаючи на те, претендує все-таки на піддержку, а не на осуд од громадських сил, то тут вже не саме непорозуміння криється, а й ті надмірні претензії, для оправдання яких нічого не зроблено. Навпаки, все зроблено, щоб їх забути. Нова рада. – 1918. – 15 (2) травня.

№ 12 Чорні круки Переворот 29-го квітня викликав реакційні сили з темного льоху, куди загнала їх була революція. В останніх подіях ці сили почули рідні нотки і зараз же почали виходити на світ, силкуючись знов забрати панування в свої руки, як то було за царських часів. Тоді, коли сам цар прилюдно маніфестував свою єдність з найчорнішими чорносотенцями й ходив усюди не інакше, як зі значком «Союза русского народа», цей союз був справді господарем життя, а надто на провінції. Навіть адміністрація мусіла з ним рахуватися, і «неблагонадежні» губернатори, які з тих чи інших причин не помирилися з гніздом реакції, злітали так само легко, як який-небудь злодійкуватий околоточний. Причиною цього були, звісно, не міфічні «мільйони» прихильників, якими хвастали ватажки чорносотенства, а тільки ті плечі, що мали вони в правительстві. Немає ніяких мільйонів і тепер. Нема поки що і в українському правительстві плечей для одвертого чорносотенства в дусі одеського Пелікана9 або київських бейлісарів. Проте вже сама їхня сміливість показує, що дечого, коли не всього, ці чорні круки таки мають надію добитися. Анархія, що прийшла слідом за революцією, багатьох байдужих людей поробила контрреволюціонерами, іншого притомила, ще інших зневірила в тому, що можна будувати життя демократичними способами. І от тепер при24

ходять старі розпутниці й солоденькими починають виспівувати голосами про необхідність «самовластья и прелести кнута». Коли ладу не настане, коли анархія пануватиме й далі, то тим більший успіх матиме ця чорносотенна пропаганда. Отже, єдиною зброєю проти неї може бути лад і спокій. Що довше тягтимуться заколоти, то міцнішатиме ґрунт під чорносотенством, то смілившим воно робитиметься й то більших здобутків для себе сподіватися може. І вже тепер Пелікани й Туткевичі чують, що може їхній час вернутися, і до його готуються. Ось звідки й та сміливість, з якою знов і знов підводить голову реакція, щоб каменя на камені не лишити од демократичних установ. І коли події підуть тим самим катастрофічним ходом, що й досі, то реакція таки свого здобуде. Нова рада. – 1918. – 16 (3) травня.

№ 13 Б’ють Розказують про покійного Вол. Лесевича10, що він, коли йому, тяжко недужому, принесено маніфест 17 жовтня, то він, перечитавши, тільки й промовив: «а все-таки битимуть». Як знаємо, пророкування справдилося. Били. Та ще й як били! З кінця 1905 року почавши, провадилося оте биття – втихомирення по столипіновому рецепту: «спершу втихомирення, а тоді реформи». І хоча першого царське правительство добилося, то реформ все-таки ми й не діждалися. І, втихомирюючи, докотився старий режим до Світової війни, втихомирюючи, і на нову революцію наскочив. Коли сталася друга революція, то, здається, не знайшлося було попервах нового пророка, що, як Лесевич колись, промовив би своє: «а все-таки битимуть». Так несподівано і грандіозно розгорнулися були події, що про таку «прозу життя» нікому ані гадки не приходило. Тим часом, що лівіший брався курс, то достеменніше робилась перспектива – битимуть. Бити почали зліва: большевики перші почали заходитись безпосередньо втихомирювати «буржуа­зію», до якої зачислено всіх, хто не по-їхньому думав. І останніми часами за почином большевицьких соціалізаторів насильство прокотилося од краю нашої землі й виявляється в таких формах, яким і старий режим сміливо міг би позаздрити. Міліція переважила й перевершила стару, випробувану й вислужену поліцію. Биття зробилося вселюдним, рівним і безпосереднім, тільки що не таємним з’явищем, бо б’ють на видноті, не криючись і не ховаючись, не соромлячись, а в повній свідомості свого права і навіть, коли хочете, повинності бити. Перечитайте тільки в нашій газеті хоча б у кількох останніх числах дописи з місць – і ви побачите, до яких грандіозних форм виросла ота «повинність» і яким цинізмом помировано право на биття.

25

«Били всіх, кого заставали дома або на вулиці: старих бабів, яких покинули, поїхавши до ярмарку чи в поле, доглядати хату і дітей. Били і матерів, які прибігли з города погодувати дитину; чоловіків і особливо парубків», – так пишуть з київського повіту. Те ж саме коїться на Волині (допис із Полонного). «Населення нашого містечка стогне, в повнім розумінні цього слова, під тягарем місцевої міліції», – повідомляють з Трипілля. «Під різки або шомполи» кладуть й в Остерському повіті на Чернігівщині. Бувають дні, коли всі дописи складаються в одне жахливе оповідання, де, коли, кого й за віщо бито. А втім, «за віщо» – це зайва річ тепер допитуватись, бо насильство навіть не шукає причин і не питає підстав: просто – «раззудись рука, размахнись плечо», і досить. Іншої причини за більшого не дошукаєшся… З дна життя народного виринули найгірші елементи, і як найбільш активні, забрали собі до рук власть – ту фактичну власть, що дає зброю в руки й може, не питаючись і не боячись, робити, що хоче. Міліціонери, що вербуються з того злочинного низу, часто професіонали-розбишаки, тюремщики, колишні стражники та поліцаї, вічно п’яні й до останньої міри розбещені, почули свою повну волю. І нема їм упину. Тим більш нема, що і згори подають їм приклади сваволі і насильства, а за спиною не стоїть ніякий суд, ніяка кара, що тільки й могла б такі елементи здержати й укоськати. Вони просто хвастають своїм жорстоким знущанням з беззахисної людності. Колишні «карательні отряди» – це дрібниця, якщо порівняти з тим, що тепер по селах робиться. І от виходить, що коли били большевики – дожидались люди української власті, як дощу з неба, як визволення. Прийшла українська власть, б’є вже міліція – «і люди, мов од прокажених, ховаються по хатах або ж оминають десятою стежкою, промовляючи: «добра українська власть» (Трипілля), і тільки й думають, як би пристати до… большевиків. «Іти в большевики», – пишуть нам з Київського повіту, – зробилось святим обов’язком: колись наше Трипілля було шляхом на Запорожжя, а тепер – в большевики» (Щербанівка). До такої міри запаморочення й розпачу доводять оті безконечні ексцеси власті. Виходу просто нема. Б’ють усі, і нема того Запоріжжя, куди можна б утікати од наруги, бо ясно, що большевики знов же і так само битимуть, як б’є теперішня міліція, а міліція б’є, як били большевики. Одні одних варті… Так виховується в народі воля і незайманість людські та віра до конституційних гарантій!.. Що ж дивуватися, коли це виховання дає вже такі пишні наслідки, і темні люди беруться до тієї ж самої зброї, якою з них збиткуються. Зібрати можна тільки те, що посіяно. А сіється – самоволя, наруга, насильство та ґвалт, од яких криком кричить людність. А що вродить? «Побачите, які будуть жнива», – хочеться промовити словами Шевченка, хоч знаю, що ніякими погрозами та пересторогами не спинити озвірілих людей. Вони не схаменуться. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 16 (3) травня.

26

№ 66 На Україну Цими днями прибув з Москви поїзд, повний утікачів з совітської республіки. Їдуть монархісти і большевики, їдуть крамарі і так собі люди, їдуть артисти і газетні співробітники. Останні, між іншим, мають замір потроху переносити до Києва московську пресу, яка в столиці совітської республіки задушена зовсім. Ходять чутки про видання в Києві цілої низки нових великих газет російською мовою. Нова рада. – 1918. – 25 (12) липня.

№ 67 Кабінетський кризис в Австрії Телеграф приніс з Відня надзвичайно важливу звістку про те, що голова нинішнього кабінету Зайдлер подався в одставку. Ще невідомо, чи одставка буде прийнята і, коли буде, то хто стане замість його коло державного стерна. Але самий факт кабінетського кризису в Австрії на початку нової сесії для нас набирає великої симптоматичної ваги. Всім відомо, що одним з найнебезпечніших підводних каменів для кабінету Зайдлера була саме українська справа – українська і в широкому розумінні, бо на черзі стояла ратифікація мирового договору Берестейського з Україною і в місцевому, бо справа з поділом Галичини займала останніми часами всю увагу австрійських політиків і розбила їх на два табори. Про останню справу у нас допіру, у вчорашньому числі, була мова. Варто ще спинитися на першій, правда, тісно з попередньою зв’язаній. Вороги ратифікації мирового договору з Україною, а разом і вороги поділу Галичини, себто – коло польське і партії, що його підтримують – увесь час висували той аргумент, що умова з Україною не додержана останньою і не дала Австро-Угорщині ніякої користі. Ратифікація договору за таких обставин була б для Австро-Угорщини ніби ярмом, яке, не даючи нічого доброго, тільки муляло б і заважало б у дальшій політиці. Цей аргумент, складений надзвичайно тенденційно і з нехтуванням чисто фактичної ситуації, не раз викликав уже гостру одсіч у самому парламенті. Нагадаємо тут тільки звісну промову буковинського посла Василька33, що справу з недодержанням Україною умови поставив був на належний ґрунт. Тепер маємо і ще одне авторитетне посвідчення в останній промові колишнього міністра справ закордонних, гр. Черніна перед верхньою палатою. «З приводу доріканнів за те, ніби мир 89

з Україною щодо харчової справи нас одурив, – так промовляв гр. Чернін, – можна сказати, що тільки мільйони центнерів харчів, що дістали ми з України, дали нам силу дотягти до нового врожаю і тяжке становище звести до найменшого». Здається – ясно. Це компетентне посвідчення людини, яка стояла в центрі закордонної політики, збиває до решти оті вигадані аргументи проти ратифікації мирового договору. Але вороги української державності, в своїх інтересах, як видко, заплющують очі на справжні факти і бажають справу ратифікації навіки поховати. Чи пощастить їм – ще поки що не знаємо, хоча одставка Зайдлера нову дає їм зброю до рук. Нова рада. – 1918. – 26 (13) липня.

№ 68 Ганебна справа Чотири дні точився в Києві, в німецькому воєнно-польовому суді, процес, викликаний голосним свого часу арештуванням п. Доброго. Процес – і справді ще небувалий у судових літописах, процес «позорный во всех отношениях», як охарактеризував колись Драгоманов одну судову справу свого часу... Ми не маємо змоги дати всесторонню оцінку цієї справи, через те воліли зректися і взагалі од подавання про неї звісток. Подаємо сьогодні в хроніці самий присуд. Нова рада. – 1918. – 26 (13) липня.

№ 69 Нашим порадникам «Киевская Мысль» знов на нашу репліку озивається. Починає тепер не так вже зопалу, а обережненько і здалеку заходить. Спершу цитата (по нашій газеті) з «Нашої Думки» з невдатним розшифровуванням: У. С. С. – значить не «укр. соціалісти-самостійники», як думає «К. Мысль», а «Українські Січові Стрільці». Потім наша увага, що ніхто так не обороняв єднання з Галичиною, як проф. Грушевський. А вже аж далі, по такій передмові, до справжньої мови переходить газета. Щоб показати, що така цікава інформація (про австрійську орієнтацію, тощо) виходить не (?!) з українських кругів і що надрукував її орган одпо90

відальний, а не вуличний листок, ми для характеристики «Одесской Мысли» зазначили, що беруть у цій газеті участь визначні українські діячі, що стоять, мовляв, на чолі української демократії». З приводу цієї уваги до цитати з «Од. Мысли» «Нова рада» не впустила оказії, щоб не кинути на нашу адресу кілька нікчемних («жалких») і не до діла слів. Всі оті «підморгування» й інші красоти полемічного стилю ні до чого тут. Дивно було б, щоб ми раділи з того, що серед українців росте зненависть до всього, що «пахне російським духом», і до того, що серед української демократії ростуть монархічні симпатії... «Киевская Мысль» – обурюється «Нова рада», – фронту не змінила. Що ж тут поганого? І чому «Нова рада» вважає, що має рацію цим нам дорікати? Хіба тільки тому, що сама вона протягом року потроху до Донцова докотилась? Штука це не мудра і честь не велика. Та справа не в тому. Прикрої зненависті до всього, що російським духом пахне, «Новій раді» одкидати не годиться, бо ця газета, яку складають учорашні російські інтелігенти, російські журналісти і члени російських партій, вся наскрізь тією зненавистю, на жаль, перенялася. Про австрійську орієнтацію – розмова більш делікатна, але ж і сама «Нова рада» зазначає, як заслугу проф. Грушевського, його роботу на користь єднання України і Галичини (див. вище)... Не про одірвання ж Галичини од Австрії міг думати проф. Грушевський... Зостаються ще монархічні тенденції серед української демократії, які одзначає київський кореспондент «Од. Мысли». Але з цього боку, замість полемічної балаканини («пустословія»), «Новій раді», якої головніші співробітники суть і співробітниками «Од. Мысли», варто було тільки одмежуватися од посвідчення свого колеги, якщо вони обмовні («клеветническія»), збити ті посвідчення, а своєму одеському собратові порадити, щоб був обережнішим. Ось ноги «Киевской Мысли» мови. Ми навели її од слова до слова, щоб показати, чим і як воює ця газета, коли хоче довести, де таки «стрижено». Про розшифровку У.С.С. ми вже згадали. Тепер ще завважимо, що говорячи про роботу Грушевського на користь єднання України й Галичини, ми тільки єднання і розуміли, а що єднання буває не тільки політичне, те і сама «К. Мысль» повинна б знати і розуміти дуже добре. До цього додамо, що не раз містили статті про Галичину, де вимагали для неї волі національного самоозначення, як і розповідали про національні утиски в Галичині та кликали до єднання, – це все має бути, на думку «К. Мысли», «австрійською орієнтацією»!.. «Зостаються ще монархічні тенденції серед української демократії» – пише «К. Мысль» і дає на нашу адресу всякі поради, наче це з нашої газети взято. От оцю непристойну готовність соватись з порадами не на ту адресу ми й назвали підморгуванням. «К. Мысль» відповідає на це тим, що ще раз підморгнула: таки стрижене, а «Н. Раду» такі і такі складають люди... До речі – чому наші опоненти думають, що підморгувати можна тільки з радощів, а не з злости, напр.? Ми не тим дорікаємо «К. Мысли», що вона фронту не змінила: міняла вона його і не раз міняла, – а тим, що не змінила тих способів полеміки, тієї атмо­ сфери злости й зненависті, в яку ця газета окутувала і раніш українську справу. Але це тема велика і делікатна і про неї варт окреме поговорити. Нова рада. – 1918. – 27 (14) липня.

91

№ 70 Боротьба з зловживаннями В нашій газеті часто подавалися факти з діяльності деяких органів і поодиноких людей з міністерства харчових справ, – правда, слово «подавалися» не зовсім відповідає ділові: подаватися-то вони подавались, але замість чорних фактів про діяльність органів міністерства виходили білі плями з діяльно­ сті цензури. Це були з тих гласів вопіющого в пустині, що до публіки зовсім не доходили й писалися для самого цензора. Тим часом на цей нецензурний шлях вступив і сам міністр харчових справ. В своєму надзвичайно цікавому і цензурою, очевидно, тільки через недогляд пропущеному листі «до всіх співробітників міністерства продовольчих справ» – п. міністр подає колоритні коментарії до наших білих плям. Він просто говорить про «зловживання як у центральних, так і у місцевих органах мін. прод. справ.» «Чутки про ці зловживання, – пише п. міністр, – доходили до мене, ще коли я був головою Полтавського губерн. продовольчого комітету». «З першого ж дня своєї роботи, – додає п. міністр, – я став на шлях рішучої боротьби з цими з’явища­ ми», – і подає низку фактів, які ми можемо засвідчити своєчасними білими плямами в своїй газеті. Цілий ряд людей, спійманих на гарячому вчинку, на тих «зловживаннях» (ми говорили простіше – «крадуть»), вже одставлена з своїх посад, а щодо дальшого, то – пише п. міністр – «всі особи, які хоч найменше брали участь у зловживаннях, будуть мною безпощадно усуватись з служби і віддаватись на суд»… Ми можемо бути цілком задоволені з тієї сатисфакції, що видає нам тепер п. міністр за численні білі плями в нашій газеті. Ми бачимо, що хоч і пізно трохи, але «порок» доскакав ся вже до кари, а «добродетель» починає, хоч і слабенько, тріумфувати. Але серед заходів п. міністра для оздоровлення свого міністерства ми бачимо одну величезну прогалину. Обіцяючи всіма силами стати до боротьби з людьми, що «підуть на все, щоб звести нанівець нашу роботу», п. міністр забуває про одну, найшкодливішу категорію тих людей, що справді зводить нанівець цю його роботу для оздоровлення. Ці люди, про яких тут нагадуємо, не то все йдуть – вони тільки скромно чекають, все чекають, але од цього чекання робота не тільки наша, а й п. міністрів нанівець зводиться. Нагадуючи про руїнницьку, протигромадську і протидержавну роботу цих скромних людей, озброєних самим олівцем, ми ще і ще раз проказуємо: цензура мусить бути скасована. Бо то ж вона зводить нанівець навіть і міністерську роботу. Нова рада. – 1918. – 28 (15) липня.

92

№ 71 На тім самім місці Справа з міністерським кризисом в Австрії йде в тому напрямі, який показав самий факт одставки Зайдлера. Хоч найдужчий кандидат на посаду прем’єра, Гусарек, виставляє принцип чисто ділового кабінету, складеного з урядовців, проте українці справедливо оцінили міністерський кризис як безоглядну уступку польським домаганням щодо Галичини й інших українських справ і зайняли ворожу до нового правительства позицію. Останні звістки стверджують факт, що український парламентський клуб ухвалив голосувати проти бюджету. Вважаючи на те, що проти Гусарека виступають і національнонімецькі партії, єсть підстави думати, що ледве чи його спроба з кабінетом дійде до щасливого кінця. Австрійські політики ще і ще раз можуть проказати: кожного разу на тому самому місці. Кожного разу галицькі справи вдираються в загальний хід державного механізму, гальмують його роботу і вносять непевність щодо самих основ урядування. Так було, так неминуче й повинно бути надалі, поки галицька справа, справа поділу і розмежування там ворожих елементів не стане довершеним фактом. Господарі становища в Галичині, поляки, звичайно, проти такого розмежування, бо воно загрожує їм втратою їхнього господарського становища, отого «stanu posiadania», що дає їм змогу всю Галичину, не виключаючи й української її частини, трактувати як землю польську і тільки польську. І австрійські політики кінець-кінцем щодо цього раз у раз ішли на уступки і цим тільки затягають загальний кризис, а разом з тим усе більше його загострюють. А результати ми бачимо – «кожного разу на тому самому місці» вони спотикаються. І щоб не було цього останнього – треба саме «місце» до якоїсь пристані довести, а це може бути тільки з національним поділом Галичини і повним розмежуванням там непримиренних елементів. Компроміси тут не поможуть, а тільки без кінця справу затягують. Нова рада. – 1918. – 28 (15) липня.

№ 72 На руїнах. З сільських враженнів І. Я знову на селі. Село – те саме село в одному з закутків на Полтавщині – я бачив за останній рік у всяких фазах настрою. Разом з усією Україною переживало воно всі етапи революції, переходило по всіх східцях спершу вгору, а потім униз, одби93

ваючи те, що творилось на верхах, і показуючи, як події високої політики перетворилися тут, у живу плоть і кров одягаючись. Історія одного села на Україні, коли б була написана, багато дечого пояснила б з того, що здається незрозумілим, багато подала б ілюстрацій до теоретичних домаганнів та балачок, які провадилися там, у центрах політики. Тут її розуміли простіше, безпосередніше і часто далеко щирше. Тут просто робили те, про що там без кінця і краю говорили. Тут без дипломатичних хитрощів переводили в життя демагогічні гасла, якими там тільки дипломатично дурили людей. І коли збанкротували ті гасла, то тут маємо вже не саме розчарування, а свого роду руїну надій і сподівань, маємо такий тяжкий удар по живому тілі, якого місто часто й уявити собі не може. Переворот і останні події, з ним зв’язані, зробили тут тим більше вражіння, що прогриміли, мов грім з ясного неба: ніхто їх не сподівався і ніхто до них не готувався. І одначе вони прийшли і понівечили і ті потворні рослини, які вибуяли були на ґрунті, соціалізацією угноєному, і ті нарости нової правосвідомості, що вже проклюнулися були на безправному ґрунті. Все з одного маху поламала і все понівечила нагальна буря. Вперше за революційних часів я бачив це село на початку місяця травня минулого року. То був період революційної романтики. Панахиди по всіх, «за свободу живот свій положивших», молебні за Україну, маніфестації по селах з прапорами, на яких написи вимагали – яка старовина! – автономії і федерації; імпровізовані мітинги, на яких теж найбільш про ту ж таки автономію і федерацію говорилося і, звичайно – про землю… Було справжнє, щире єднання всіх мешканців села в один гурт. По містах вже починалися подекуди партійні суперечки та національна колотнеча, а тут, на селах, ще була гармонія та солідарність. У маніфестаціях поруч ішли селяни і пани; на мітингах після студента виступав солдат-фронтовик, який плутано і довго викладав якусь анархічну нісенітницю, матір пізнішого большевизму. Але тоді вони мирно промовляли з одного стола, що служив за імпровізовану трибуну. Пам’ятаю, що коли на майдані правився молебень, то місцевий єврей, мабуть, з делікатності, стояв собі осторонь і не наважувався наблизитись до гурту. «Підходь, Гершку, ближче, тепер можна» – кілька міцних рук схопили Гершка, по якому навіть бронзове обличчя почервонив рум’янець несподіванки, й просунули його мало не до самого аналоя. «Тепер можна», – це було радісне і велике почуття рабів, яким враз залізо спало з рук, і вони побачили себе людьми, почули себе однією докупи збитою громадою. Перегородки впали. «Тепер можна», – все можна, але насамперед щось гарне робити, уважати себе за людей і в інших тільки людей бачити. А другого дня одбулося зібрання місцевої сільської «Просвіти», розмови про народний дім, обрання на голову сусідського пана, а на члена ради другого місцевого єврея. «Усе можна» – то правда, але наверх вибивалося тільки те, що зв’язувало людей, а не те, що їх різнило, і вірили люди, що автономія з федерацією і землю дадуть, і взагалі утворять якесь гарне життя – необмежене, невизначене, невиразне, але хороше. Справді – чиста, хороша романтика… Пам’ятаю і другий момент у тому ж таки селі. То було вже по першому повстанні большевиків у Петербурзі. З’явилися по селах якісь хмарні постаті: 94

«товариші-дезертири» з фронту з руками завжди в кишенях, якісь матроси, і просто особи непевного вигляду, що зникали тими самими невідомими шляхами, як і з’являлись, лишаючи по собі якийсь гризький неспокій, мов брудну піну. Розмови про автономію і федерацію вже замовкли. Земля вже інакше витолковувалася, і щось погрозливе вчувалося в новому толкуванні. «Тепер можна» – значило вже – бери, все наше… Але село ще твердо держалося, ще опиналося проти спокуси. Пам’ятаю, що з цього ж таки села послано було людей до Києва, щоб привезти якого-небудь «доброго оратора», бо самі селяни не могли впоратися і заговорити з большевиком із захожих солдатів. Село ще хапалося за ту романтику, яка дала йому стільки хороших хвилин і обіцяла ще більше в будучині. І от настала осінь. «Соціалізація» запанувала над розумом і романтичним захопленням. Голосування на виборах у галасування обернулося. Почали «розбирати» економії і навіть заможніших дядьків. Ударив мороз – і по селу прокотився якийсь чудний шелест: то мало не всім селом жали очерет на панському ставу, і було щось злодійкувате в тому похапливому шелестінні. В окрузі почались пожежі, самосуди… Далі настали ще гірші часи, коли кращих людей засуджено було як «буржуїв» на смерть, коли ці «буржуї», збираючись тихцем, не сміли світла засвітити, щоб не притягти до себе небезпечної уваги, коли найгірші елементи господарювали по земельних комітетах, як у власній кишені. Романтика поволі вмирала. Добили її большевики, чи – як по селах кажуть – «большаки». Бачило потім село і обстріл з гармат, і чехословацьке грабіжництво, і справжні батави між большевицьким та українсько-німецьким військом. І от тепер…

– Що воно буде? – питали знайомі люди, що зійшлися послухати київські новини першого ж дня після мого приїзду. І нема вже давньої віри, як нема й сподівання чогось невиразного, але гарного, що всі питання вирішить, усі потреби задовольнить. Зневір’я все окрило темним своїм крилом. Неспокій огорнув і єдине питання – «що воно буде? » – горує над усім. Зверху село ніби те саме. Але неспокійно всередині. Одбуваються там якісь таємничі процеси, які ще не визначилися, в що їм вилитися й яких набрати форм. Видко тільки, що вмерло щось хороше – вмерла віра, і натомість нема ще нічого, порожнеча панує. І глухі чутки, мов гайвороння, кружляють над зневіреним селом… ІІ. По селах, хвала Господові, ще нема цензури, і думка ще не тоне, мов у бездонній прірві, в білих плямах, що так калічать обличчя наших газет. І хто хоче дізнатись, що думає й чого бажає село, той мусить до першоджерела, не замуленого сторонньою силою, обернутись. Коли б наші верхи, замість читати, сліпуючи, невисловлені думки в тих білих плямах, слухали того, що робиться по селах, то, може б, багато вони інакше робили, а дечого й зовсім би не робили. Принаймні подумали б і добре б подумали... Неспокійно на селі. Неспокій розлито всюди. І зовсім він не в тих озброєних непорозуміннях, які місцями вулканом вириваються з-під землі і в резуль95

таті дають по кілька чи кільканадцять трупів з обох боків. То прорвало болячку. Але далеко страшніша та болячка, якої не видко, яку загнано всередину, і вона гноїться там і труїть увесь організм, може, помалу, але глибоко... І все складається ніби на те, щоб ту болячку зверху приховати і неспокій обернути в нормальний настрій села. <…> І нема тільки віри в себе, зникли надії на власні сили. Прийшла найстрашніша реакція – внутрішня, реакція у психіці, зневір’я до власної сили, до того, що стежка була добра і що вона може взагалі кудись вивести. Питання – «що воно буде»? – бренить за таких обставин як благання порятунку. Люди збились з путі й стоять на роздоріжжі, або назад вертаються у темну прірву. «Ще ніколи не було такої полохливості, – казав мені робітник з сусіднього заводу, – і що лівіше стрибала людина перше, то далі одбігає вона тепер на «право». Колишні большевики запобігають ласки у нового начальства, а недавні с.-р. радіють, почувши, що там або там одбувалося втихомирення. В сусідньому селі звозять до економії все, що було забрано під час «соціалізацїї». І дивна річ, – підкреслює оповідач, – ні одного тобі стражника, міліції й духа не чути – а везуть! Аж пріють, та везуть. Ніхто й не загадував». Лад тріумфує. Але тріумфальні нотки чутно і в голосі самого оповідача... В недалекому місці люди були вельми здивовані, читаючи по стовпах «прокламацію». Як вираз нового, тріумфального, настрою, подаю тут цю новітню прокламацію од слова до слова. Программа Всероссийской Партии Алкоголиков. Алкоголики всех стран, соединяйтесь. Лишь в опьянении приобретете утешение. Мы требуем: 1. Свободной й повсеместной продажи питей; 2. Всеобщего, прямого, равного, тайного и явного распития спиртных напитков во всех видах и во всякой посуде.

3. Свободного выбора питей и закусок к ним, основанного на принципе самоопределения желудков всех народов, без различия пола, возраста, вероисповедания и национальности.

4. Гласного всенародного суда алкоголиков над представителями старой власти за прекращение ими винной продажи и строгого наказания их вплоть до высылки в каторжные работы.

5. Полной амнистии и немедленного освобождения из мест заключения при старом и новом режимах производителей и продавцев: ханжи, политуры, кислушки, самогонки и тройного одеколона.

6. Всеобщего безплатного лечения всех пострадавших на почве алкоголизма.

7. Свободного возвращения в позднее ночное время без аннексий и контри­ буций.

8. Войны до победоносного конца с женами, сожительницами, матерями и сестрами за свободную федеративную автономную выпивку.

96

Да здравствует распивочно и на вынос. Партия Всероссийских Алкоголиков. От маєте вже – «Да здравствует распивочно и на вынос»... Ні в чому, може, не розлягається так настирливо тріумфальний голос переможної реакції, як у цьому обивательському дотепові. Жодного з недавніх лозунгів, за які люди боролись і йшли на муки та на смерть, не проминуто тут без уваги, все висміяно і зневажено, все опльовано специфічним юмором шибеника. Це ознака часу, коли справді «лишь в опьянении приобретете утешение». Коли кругом поночі, коли морок запанував так, що хоч в писок дай – люди збираються круг самогоночного апарату і в йому знаходять собі найвищу втіху. Большевизм убив романтику, реакція її оплювала. Самогонка царює на селі, й на неї не шкода навіть того коштовного добра, що зветься хлібом, – єдиного, яке має тепер мінову вартість по селах. «Просвіта» стоїть замкнена, а про народний дім вже й говорити забули. І провадиться єдина справді переможна війна «за свободную федеративную автономную випивку»... Хутко запанують, певне, всякі «огарки» «недогарки», та «недопалки», організуються політичні партії «Пива і волі» – були вже такі по 1905-му році – і кинеться усе в шум утіх та спекуляції. І ці чадні витвори реакції простягли вже й на село свої довгі лапи і збільшують загальну прострацію. А на допомогу їм ідуть ще скрутні економічні обставини. ІІІ. Чи повірив би хто, скажемо, рік тому, що на Полтавщині, в центрі найродючішої хліборобної країни, пуд зерна коштує 75 – 100 карбованців? Певне, ні, але це факт, повний погрозливої ваги й перестороги. Ба навіть гірше, бо вже й тепер за таку ціну ледве-ледве випросиш хліба: з милості хіба дадуть. І не через те, що хліба немає: його є багато – є на самогонку, є просто зсипаного по коморах, є в засіках; тільки на продаж бракує і треба прохати, як добродійства, як ласки, щоб продав хто за гроші. Чому? А тому, що… багато є причин. Найперше кидається в вічі, звичайно, спекуляція і найбільше на неї нарікання чути. Наїздить на селах тепер і справді багато людей, які потім це дорогоцінне зерно, перемелене в борошно, продають фунтиками і добре на тому заробляють, то не жалують і заплатити добре. Селянин це знає і чи він же собі ворог? Це перше. Інші просто придержують: згодом, мовляв, ще дорожче можна буде продати. Ще інших примушує до того обережність: врожай взагалі річ химерна, а надто ще цього року… Он весна була така холодна, що не то городина чи садовина – дуби померзли. Дощів так як і не було аж до останнього часу, і хоч жито стоїть, мов чай, але посушливе літо може його обернути на саму солому; ярина плохенька навіть і на солому. Обережніше таки буде трохи почекати. І чекають, і придержують, а хто вже зважиться за «вільну ціну» продати, то та вільна ціна такою показується, що й волос од неї догори лізе. Кажуть, спекуляція. Єсть і цей гріх, але не зовсім; справа не так у спекуляції, як у чомусь іншому. Приходить на днях знайомий селянин, сердитий, 97

знервований. «Скажіть, будь ласка, що тепер з грішми робити, навіщо вони здалися? Ходив оце по всьому містечку з сотенною бумажкою, хотів сорочку набрати. Та скількись або нема, або непродажне. Принесіть, кажуть, хліба, то виміняємо». Справді, навіщо здались ті «бумажки», коли на них нічого купити не можна? Краму нема, гасу (керосину) з світлом удень не знайдеш, коси ні за які гроші не добудеш, навіть цвяха – і того не дістанеш. Навіщо ж гроші? А тим у селі їх тепер зібралося багато. Не диво, коли якийсь дядько не одну ховає з тих бумажок, що «на тій хаті є, а хазяїна нема» (1000-рублеві білети з малюнком Таврійського палацу). І покупна сила цих бумажок тепер дуже мала, майже ніяка. Більше й охотніше міняють на хліб, що треба, ніж продають. По селах часто бачиш цілі валки возів – таки справжні валки, а не ті з новітньої державної термінології – з усяким саморобним крамом: тут тобі і дошки, і колеса, і дуги, і навіть труни готові, діжки, горшки, макітри, глечики, миски. Це чернігівці везуть свої вироби, але не на продаж, бо грошей за них не беруть, а приймають самим хлібом. Єсть уже й тверді «ціни» оцими новими грішми. Дугу, напр., оддадуть за ½ пуда жита, стан коліс коштує вже 5 пудів, колода дощок теж 5 пудів. Горщики чи глечики продають «за міру»: беруть стільки зерна, скільки влізе в продажний посуд. І торгують добре: пройде отак кілька сел. І вже вертається додому з мішками зерна замість дощок або горнят. Тільки знов же, навіщо до такого торгу гроші здалися? Другий приклад – мливо. Є в окрузі кілька парових млинів, що перемелюють зерно на всякі сорти борошна. Перше за мливо брали грішми – тепер же й з ними не потикаються: воскрес старий осип чи сухомельщина. І беруть так, що ледве з половини ваги вертаються назад у формі борошна. І знов же, що ти тут з самими грішми вдієш? Грошей на селі багато, але ходу їм нема. Своєрідна еволюція повертає назад до мінного торгу, а тим часом пора натурального господарства давно вже минула, селянин усе більше потребує купованого краму, і щоб здобути навіть те, що зрідка з’являється на ринку, він має тільки одну «монету» – свій хліб. Тим-то так неохоче й збуває він його тепер, тим-то в хліборобній країні можна вмерти з голоду, тим то ціни на хліб ростуть у страшній прогресії. Ми еволюціонуємо тепер на всіх парах назад. Колиcь ми йшли «от лучины до электричества», тепер ще прудкіше верстаємо одворотну путь, і вже навіть скіпки не знайдеш, щоб засвітити: просто поночі сидимо та очима світимо. А гроші тим часом маємо. І вони нам не світять… Грандіозний кризис, виплеканий війною та революцією, перевернув догори дном усі обрахунки людності, усі закони політичної економії поплутав, усі пропорції знищив між попитом та постачанням. Люди позбулись усього і лишились при самих бумажках. То що ж дивуватись, коли й ці бумажки вже всяку силу втратили і швидко ними можна буде, замість шпалерів, кутки в хаті вистеляти. Та й то, коли новенькі, а як пошматовані, то хоч кинь їх. Те ж саме помічається і в сфері праці. В окрузі маємо три великі цукроварні, отже, буряка розводиться сила і бурякові плантації при кожному селі знайдуться. Виорати й обробити землю під буряк коштувало цього року величез98

них коштів, і навіть більше ніж коштів, бо довелось перемагати деяку неохоту селянства до цієї парості хліборобства. І проте бачимо чудне з’явище. Чимало бурякових плантацій на сотні десятин не обробляється далі, не прориваються, пліснявіють, бур’янами заростають. Дорогоцінний, з таким клопотом посіяний буряк нищиться. Чому? А знов через оте саме. Гроші нікого не спокушають. Їх беруть більш з призвичаєння, з традиції, ніж з потреби, але коли вже беруть, то не лічачи. І от бурякова кампанія почалася в нашій окрузі з платнею…

11–18 кар­бованців поденної платні дівці. Вийшло трохи людей, почали проривати. За кілька день кажуть: губерніальний староста звелів, щоб більш, як 8 карб. поденного не плачено. Ціна ніби й не згірша, але робітника враз поменшало. І резонно: «стану я за 8 спину гнути, коли 18 платили». Але плантаціям, здається, і сюди гаряче, і туди боляче: нема робітників – буряк гине; є робітники – ніяка кишеня не видержить тієї платні. І от сотні і тисячі десятин буряка вже облогом пущено… Може б, і можна було прикласти до обробки якийсь інший метод, який не переводиться за гроші, та саме тепер знищено навіть такі не ідеальні апарати, як земельні комітети. Доводиться махнути рукою на все, щоб хоч частину врятувати. Але поміркуйте лишень, скільки коштуватиме отой цукор з такими способами обробітку! І чи не зробиться він аж занадто солодким для нашої дірявої кишені звичайного споживача, перед яким на ввесь зріст стане, якщо не стала вже, елементарна проблема голоду в буквальному цього слова розумінні…

IV. Побутовим з’явищем на селі зробився тепер – німець... Той самий німець, од якого збиралися тікати р. 1915-го навіть з Полтавщини, тепер увійшов сюди не тільки як тимчасовий гість, але й як потужний фактор життя. Фактор це, якого село ще не вирозуміло, не усвідомило гаразд, але очевидно інстинктом почуває не тільки теперішню його реальну силу, але й величезну вагу в майбутньому нашого краю. Німець у нашій околиці з’явився був уперше ще по весні р. 1916: то були бранці, яких старе російське правительство аж по двох роках війни нарешті догадалося вжити як робочу силу, що до того даремно гинула десь по Сибірах та Туркестанах. Це сталося тоді, коли безглуздою системою мобілізацій село було геть виснажене, обдерте й обрабоване з робочої сили, і вживання бранців могло тільки злегка, до якоїсь міри ослабити робітничий кризис, як один з немудрих паліативів. До того ж в уживанні цієї дешевої на той час робочої сили не видко було жодного розуму, системи й доцільності. Добрих ремісників або техніків посилано на сільськогосподарські роботи, і коли який-небудь кравець чи слюсар або навіть інженер (бували й такі випадки!) вчилися тут махати косою або гній виробляти, по містах ні за які гроші не можна було чобіт полатати, і ті самі бранці, та й наша людність одночасно звикали босоніж ходити.. Ну, та давно вже відомо, що швець у нас ходить без чобіт: то його провіденціальне призначення, до якого ми почали вже й Європу з успіхом призвичаювати... Як би там не було, а полонений німець – обдертий, босий і виснажений – зробився на селі все ж помітною фігурою, бо брали робітників не тільки на економії, а 99

й прості селяни. Поводився він здебільшого добре, з достоїнством, і лишив по собі не саму славу хорошого робітника, але й чимало романів поміж жіночою половиною села. По Берестейському замиренні та погромі большевиків цей німець одразу і раптом зник – приклад мобілізації бранців, над яким варто було б замислитись і українському правительству, яке ніяк не дасть собі ради з нашими бранцями і не може визволити робочу, а може, і культурну силу, що й досі поливає десь своїм потом лани Угорщини та Чехії. Ну, та звісно також, що ми не можемо не опізнитись, Європа й це вже добре знає... За німцем-бранцем прийшов уже й справжній німець – з «ґвером» у руках, з залізною шапкою на голові, серйозний, видержаний, дисциплінований. Його було не багато за перших часів, поки точилась боротьба з большевиками, але після перевороту значно побільшало. Нема села навкруги, в якому не стояло б більшого чи меншого відділу німецького війська, і всюди ви тепер стрінете характерну круглу безкозирку або незграбний сіро-зелений шлем, всюди добачите довгу німецьку «файку» порцелянову. Село мусить з цим новим з’явищем рахуватись і свої стосунки до його якось укладати. В нашій окрузі стосунки ці уклалися досить добре, непорозуміннів майже не було. Ще спершу траплялись випадки, коли на прохання продати, скажемо, «яйків» німець діставав відповідь: «нема Центральної Ради – немає й яйків». Тепер це вже минулося. Непорозуміння виходить часом тільки з телефоновими дротами, але й то на ґрунті звичайного злодійства («аршин дроту зрізав і продав за два карбованці), а не якогось свідомого протесту. Німці тепер усе купують і за все платять – не спекулянтські, правда, ціни, але платять досить добре і справно. І їм постачають охоче, без реквізицій. У нашому, напр., селі люди просто зробили розкладку і зібрали самі, скільки треба було, зерна та бараболі. В німцеві бачать силу. Спершу вона здавалась тільки ворожою: «буржуїв, мовляв, обороняє», але дедалі – вона все більше імпонує своїми внутрішніми рисами – отією коректністю, видержкою, дисциплінованістю: це просто доб­ рий робочий механізм, який не дає себе збити на якісь непевні манівці і раз у раз своєї стежки держиться. Більш місяця стоять у селі постоєм німці – і ні однієї курки ще не пропало, жадної шибки не вибито, ні одного п’яного серед них і ні одного розбитого носа серед мешканців... Дивуються наші хлопці, що дістали виховання в «православному воїнстві»: «та коли б так наші стояли, то»... і подаються далі приклади, що виробляли «наші» – однаково чи в чужій, чи таки і в своїй стороні. З хати вийти не можна, та і в хаті все одно не сховаєшся», бо хоч сам москаль – трапляється – і добрий чоловік, так же відомо – «шинеля його – злодій». Слухаючи цих страшних оповіданнів про всякі збитки і насильства, часто навіть не з потреби, а просто з дурощів та некультурності – починаєш більш цінити цих мовчазних одлюдків. «Ні однієї курки не пропало» – це, як на наші хижі часи, коли люди ні за понюх табаки пропадають, це занадто промовиста рекомендація! І село, що було спершу насторожене, починає звикати до німця. І не тільки звикати, а й шукати в йому тієї правової підстави, якої так бракує тепер на100

шому селу ще більше, як місту. До німця починають обертатися з усякими дивовижними справами. Побив чоловік жінку – вона йде з скаргою до німецької комендатури. Піймано на гарячому вчинку злодія – ведуть його туди ж таки. Треба з села хулігана позбутись, що нікому дихати не дає – і його туди ж таки волочуть. І якось порозуміваються. І надзвичайно дивуються обидві сторони: німці, що до їх з такими справами обертаются; наші, що німці тих справ на себе не приймають, а одсилають до «української власті». На цю останню якось не покладаються наші люди, а воліють іти туди, де бачать справжню, хоч і чужу та незрозумілу силу. Є навіть бажання її зрозуміти, і кілька сільських хлопців досить ретельно заходилися вчитись німецької мови, завзято декламуючи «haben» та пишучи всякі «Ubunpen» з німецько-російських граматик, бо українськими ще про них не […]. Так ставиться до нового побутового з’явища сільська маса, той середній селянин, що приймає вражіння безпосередньо, без тенденцій. Звичайно, є й інші, – з тих переважно доморослих політиків, що «за большевиків тільки й світа побачили». Ці невдоволені. Але невдоволення своє виявлють хіба тим, що переймають і ширять чутки про те, що «німці вже од нас тікають», що «не более, за две недели в места большевик придёт». Ці чутки мало не щодня поновляються, їх уперто хтось сіє, але до них маса становиться досить байдуже: ніби й вірить, але не захоплюється зовсім. «Большак» у її очах загинув, мабуть, безнадійно, загинув просто через те, що не видержав конкуренції з солідним німцем: суєтливу його злодійкуватість, брехливість і хвастощі як не можна краще підкреслюють самим своїм виглядом оці маломовні, але тверді люди діла. І може, з цього погляду перебування у нас німців без сліду не минеться, ставши наочною наукою тверезості, ладу й працьовитості. За науку, певна річ, платять. Само собою, що й село наше платиться і платиться добре. Тільки що про ту плату можна буде хіба аж згодом писати, не боячись провалитися в звичайну тепер на сторінках газет білу безодню. Тим-то нагадую собі мудру заповідь «вкусися за язик» і кладу перо.

V. Я згадував у попередньому листі, як дивуються селяни, коли німці одсилають їх з усякими справами до української власті. Причина цьому занадто проста: власті тієї не почувається, її не видко і не чути. Всі знають, що у Києві є гетьман, а в Полтаві губерніальний староста, до речі, добре в нашому повіті відомий з своєї діяльності як земського начальника. Знають також, що в повітовому місті сидить повітовий староста. Од цих старост приходять навіть час од часу накази. Але чогось реального за цим не видко. Як був колись губернатор, справник, становий, урядник, стражник – це розуміли. Але староста… Ну, пише він накази і навіть досить грізні й категоричні, але тієї фігури, щоб ті накази до діла доводила, ми тут не бачимо. У селян просто в очах двоїться. З одного боку, далекий і якийсь абстрактний староста, більш символічна фігура загальної непевності й безладдя, а з другого – реальна сила в образі мовчазного німця… нічим ці дві сили між собою не зв’язані, кожна існує нарізно, сама по собі. І натурально, що в прикрих випадках свого життя селянин воліє оберта101

тися до реальної сили й дуже дивується, коли йому нагадують про абстракцію. Мало того – дивує його не трохи й сама та загадкова абстракція і саме тим, що не пробує навіть визначити себе в якихось реальних формах, перекинутися в щось таке, що селянин би почував тут, коло себе. Селянин насамперед реаліст і звик міру речей добачати в тому, оскільки вони йому дошкуляють. Тим часом про теперішню власть цього абсолютно сказати не можна. Вона не дошкуляє. Правда, скасовано земельні комітети – але вони самі теж були не що, як с.-рська фантазія й абстракція, і досить було ткнути в них пальцем, щоб вони завалились. Правда, звелено увінчати сільську власть обранням сільського старости, але хто пам’ятає, як навіть за старих часів сільських старост тягав за бороду перший-ліпший заводіяка, або як лупцював їх та на висадку сажав становий, той не здивує, що я так-таки й не міг допитатись, чи обрано ж нарешті того заступника твердої власті на селі. В усякому разі, ця «реформа» не з тих, що підносить престиж власті взагалі. Правда, що селяни звозять соціалізоване добро. Але я вже зазначив, що «ні тобі стражника, ні тобі міліції» при цьому не буває: самі звозять. Бо соціалізуючи, селянин смутно почував, що це на добро йому не вийде: всі це робили, то й він немов якусь вселюдну повинність справляв, а тепер поспішається з нею поквитатись. І потім це все негативні ознаки власті: селянам кажуть – того чи того не робіть. А позитивного нема нічого; робить те а чи те – ніхто цього не скаже. А з цього ж тільки й пізнає людність справжню власть. Селяни, напр., часто питаються – чому не збирає казна податків та всяких оплатків? Вони їх, розуміється, не люблять, і без загаду не заплатять, але тямлять, що без них не обійтися. Теоретично я знаю, чому. Нема апарату. Але те, що його нема й досі, що «господин финансов» воліє творити язиком по всяких з’їздах та комісіях, а про податковий апарат ані гадки не має – це саме й свідчить про абстрактність власті, про її ірреальність. Вона реальна, доки треба щось і то поблизу зруйнувати, і враз випарюється, коли приходить черга будувати. І ніде так виразно не проступа безпорадність власті, як на селі – по тих неоглядних просторах, яких ні під цензуру взяти, ні під арешт посадити. Ця безпорадність власті, може, найдужче викликає отой неспокій, про який сказано на початку цих листів. Село дуже добре розуміє, що історія звернула з того шляху, яким ішла була аж до останніх місяців, але куди має тепер іти – нічого не видко. «Що воно буде»? – всі питають, і ніхто відповіді не знаходить. Перспектив ніяких. І на цьому саме ґрунті й росте отой важкий неспокій, ота неурівноваженість у психіці, що призводить і до панування найнеймовірніших чуток, і до вчинків, що їм трудно підшукати оправдання. Село зневірилось і в кожному акті бачить якусь ману, котра тільки окрутить і хтозна куди заведе. Німецька комендатура запропонувала для громади сільськогосподарські машини й знаряддя – не в приватну власність, а таки для громади, просячи тільки повідомити, скільки і чого саме їй треба. Здавалося б, для недавніх соціалізаторів пропозиція якраз до діла. Отже, зібрався сход, довго міркував й виміркував – не треба… Питаю – чому так, бо ще ж недавно тільки й мови було 102

як би дістати чи жатку, чи хоч просто косу, бо й тієї не докупишся. Мнуться: «то воно й треба, а тільки ж – візьми у них ті машини, то потім за машини і хліба одцурайся. У нас он міркують люди, щоб і зовсім не збирати хліба, а коли треба – пішов з мішком на поле, настриг колосків та й годі». А хіба ж колоски ждатимуть, поки вам їх треба буде стригти?» – питаю. «Та воно правда, все це пусте»… Виявилось потім, що перші на сході проти машин закричали ті, хто мають власні машини. Але вже те, що вся громада так слухняно пішла за ними й так легко могла повірити в фантастику з колосками – показує: насторожилося село до всього, що приходить збоку. Другий приклад. Прийшов наказ усім чоловікам «хліборобам-землевласникам» 18–25 років їхати до повітового міста і до прийому ставитись. Заклекотіло на селі. Прибігає один чоловік: «Не підемо, бо туту сказано «власникам», а ми власності не визнаємо». «А хата, питаю, у вас є?». «Єсть, – І своя?» – «Та, вже ж не чия»… «Ну, то як же ви власності не визнаєте?» – Чухається: «То що ж – це знову набір». Два дні потому ходили по селу «рекрути» з співами зовсім так, як і за старих часів перед прийомом – і таки поїхали до міста. Протесту вистарчило тільки на балачку. Ніде, мабуть, не зажив такої популярності мандрівний анекдот про те, що «будуть бити», як на селі, – принаймні за короткий час я чув його в кількох редакціях. «Приходять до пана NN люди економію розбирати». «Все беріть, каже, тільки ліси не зачіпайте». Забрали, та й питають: «Та навіщо ж вам, пане, та ліса здалася?». – «А чим же вас битимуть, як пора прийде!» – «А хіба таки битимуть?» – «Та битимуть же». – Оте «битимуть», ота перспектива розплати за хвилинну невидержку погрозою розлита тепер повсюди. Те село, що встояло перед спокусою, тепер аж росте вгору, зате в інших ждуть чогось недовідомого – тим гіршого, що недовідоме воно. На руїнах… На руїнах надій і сподіванок опинилось село, на руїнах віри в те, що життя може кращим ладом піти, ніж досі йшло. Момент трагічний, час гіркого перелому, коли на руйновищі силкується щось, може, нове проклюнутись і не має до того досить сили і способу. Момент надто небезпечний, бо зневір’я – лихий порадник і може попхнути тільки на лихо, якого потім не так-то здихатися легко. Село само самотужки не може впоратися з тим, що його тепер придушило. І треба, ой, як треба широкої просвітньої роботи, щоб вивести народ з того бездоріжжя, на яке завела його що власна темнота, а що й неуцтво та легковажність тимчасових проводирів. Тільки що роботу цю треба провадити надто обережно – виполюючи спершу старі забобони й пережитки і вже на їх місці зерно правдивого знання засіваючи. Не скоро це може зробитися, але вже тепер, по гарячому сліду, не одкладаючи, треба роботу розпочати якнайінтенсивнішу, щоб і на руїнах якомога швидше нове життя зазеленіло… Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 11, 12, 16, 20, 28 липня (28, 29 червня, 3, 7, 15 липня).

103

№ 73 Серед межинародної гри Ми вже зазначали, що упадок кабінету Зайдлера в Австрії, а особливо ймення його наступника знаменує собою тяжкий удар по українській справі. Гусарек, якому доручено скласти новий кабінет, в українських кругах Галичини лишив по собі недобру пам’ять як колишній міністр народної освіти, що питання з українським університетом у Львові довів до найвищого ступеня напруження. І не дурно польська закордонна преса вітає нового голову кабінету як знак своєї перемоги і вже радіє, що за теперішньої політичної ситуації падає умова з Берестейського договора про поділ Галичини. І взагалі справа з Берестейським договором щодо Австро-Угорщини потрапила на такий шлях, який може довести його до фатального кінця. Тоді як з Німеччиною і Болгарією вже обмін ратифікаційними грамотами, цей останній акт замирення вже одбувся – Австро-Угорщина все зволікала з ратифікацією договору, аж поки дійшло нарешті до останніх подій. Є поголоски, що договору зовсім ратифіковано не буде. За причину виставляють, звичайно, недодержання умов Україною щодо постачання харчових продуктів, але з таких компетентних джерел, як, напр., промова колишнього міністра закордонних справ, гр. Черніна, ми знаємо, що тільки допомога з України вивела Австрію з страшного кризису, дала їй змогу перебути тяжкий час перед новим урожаєм. Знаємо також, що достава харчових продуктів з України йде досить інтенсивно. Отже, причина лежить деінде, а тут маємо тільки персоніфіковану сцену з відомої байки «Вовк та ягня». Берестейська умова вдарила гостро по польських претензіях на українські землі – Холмщину, Східну Галичину й ін., руйнуючи надію на поновлення історичної Польщі хоча б у зменшених межах. Признання України за державу і взагалі вибивало підвалини з-під мрій великодержавного польського імперіалізму, що й досі іноді проривається давнім «од моря до моря». На цьому-от ґрунті й почалася завзята боротьба проти Берестейського договору і взагалі українських домаганнів. І як поляки в Австрії мають велику силу, то їм пощастило загальмувати справу. Ратифікація мирового договору попала в те становище, в якому тепер його бачимо. Становище грізне, але не тільки для України, що за теперішнім своїм внут­ рішнім клопотом не може своїх домаганнів піддержати силою. Воно так само може мати величезні наслідки і для серединних держав, насамперед, звичайно, для Австро-Угорщини. Берестейська умова потягла за собою цілу низку наслідків і комбінацій у світовому межинародному становищі, які вважалися за велику перемогу дипломатії середніх держав. З переглядом Берестейської умови повинні будуть упасти й ті комбінації, стане на чергу перегляд тієї перемоги і, можливо, од неї нічого не лишиться. <…> Нова рада. – 1918. – 30 (17) липня.

104

№ 74 «В першу чергу»… В програмі турецького кабінету знаходимо дуже цікаву подробицю. «В першу чергу», як повідомляє навіть офіціальне українське агентство, поставлено скасування цензури, а вже потім тільки харчова й інші нагальні справи. І це має повну рацію: цензура – найнагальніша справа, бо поки є цензура, не буде ні харчів, ні ладу, ні супокою – нічого. Цензура це – nigil і порожнеча. Цензура – це бочка Данаїд, в якій без сліду зникають усі основи громадського ладу. Вона всіх ворогів люду, спокою і навіть харчування, всіх спекуляторів, усіх злочинців бере звичайно під свою оборону. І не може не брати, бо вона сама ніколи не може зрозуміти межі між дозволеним і недозволеним і раз у раз має тенденцію перескочити навіть через циркулярний бар’єр і своїм олівцем зачепити не тільки «небезпечні» місця, а й усе, що по сусідству лежить. Така вже природа всякої цензури, і нічого тут не поробиш. Розумної цензури нема і бути не може. Знов же не може бути з самої натури цензурного способу думання. Читати не заради цікавості, не задля нау­ ки, не задля втіхи, а задля «уловленія» небезпечних і грішних думок, фраз чи навіть слів – це вже сама по собі така протиприродна робота, яка не може не мститись на цих оригінальних робітниках. І вона мститься. Мститься тими горами анекдотів, сміховинних пригод, яких повно в історії кожної цензури. Але незважаючи на це, всяка нова цензура накопичує Осу на Пеліон нових анекдотів, нових дурощів, нової безтолковості. І не може не накопичувати, бо це провіденціальне всякої цензури призначення. В неділю, напр., у нас під заголовком «Арешт С. Петлюри» – біла пляма, «Арешт монархістів» – біла пляма. Беру інші київські газети і зовсім вільно читаю і про арешт Петлюри, і про монархістів. Що це – одного батька та не однакові, може, діти, чи що? Ні, це тільки цензура... І я навіть не питаю, чому така спеціальна увага до «Нової Ради». Питати – значить дошукуватись якоїсь доцільності, якоїсь законовідповідності, а яка ж, скажіть на милість, доцільність може бути в цензурі? Небо, як знаємо, дощем сипле і на праведників, і на грішників, не розбираючи, і чи ви ж допитаєтесь, чому дощ порошить не там, де просять, а там, де косять? Може, якраз навмисне йому кортить більш туди, де його не просять. А що з того вийде новий анекдот, до гори старих приложений – дощеві байдужісінько: що йому анекдоти?! Одним більше, одним менше – чи ж не все одно? Цензурі теж усе одно. Така вже їй стежка в житті призначена. Але не все одно харчовим, напр., справам, і через те мудрий турчин «у першу чергу», навіть попереду харчових справ, поставив скасування цензури. І цензура в Туреччині буде скасована. Та й не тільки в Туреччині, бо без харчування людей ніде не обійдешся, а харчування і цензура – речі, які разом не вживуться і між собою не погодяться: або те, або друге. І коли цензура вдержиться, то загризе вона харчову справу.

105

Отже, «паки і паки» – цензура мусить бути скасована: це вже нам навіть турецький досвід добре показує. Чи ж ми ще китайського хочемо діждатись, або персидського? Розуміється, і вони не забаряться – і цензура буде скасована, – може, тільки трохи запізно... Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 30 (17) липня.

№ 75 Замах на фельд. Ейхгорна Вчора в Києві сталася тяжка подія. На німецького головнокомандуючого, фельдмаршала Ейхгорна, зроблено замах, під час якого генерала та його ад’ютанта тяжко поранено. Нижче читачі знайдуть офіціальне повідом­ лення про цю подію, а ми тут маємо сказати лише кілька слів з приводу замаху. Інакше, як з почуттям обурення, неможливо поставитись до цього безглуздого злочинства. Політичні позви ніколи не рішаються бомбою, а тим паче за таких обставин, за яких сталася остання подія. Жертвою замаху зроблено чужу людину, заступника дружньої держави, отже, можна вгадувати тут або помсту або провокацію. І те, й друге однаково не має ніякого за собою оправдання, і ми певні, що київська подія жалем озоветься в серцях усіх, кому дорогий невпинний планомірний розвиток нашого краю та наші добросусідські стосунки з дружньою державою. Нова рада. – 1918. – 31 (18) липня.

№ 76 За північним кордоном Звістки з-за північного кордону показують, що «кінець наближається», що й там панування 6ольшевизму вже питання кількох, може, недовгих днів, що й там вони догнивають до решти. Сибір і середня Азія вже позбулися «совітської власти». На півночі нова війна з колишніми спільниками Росії. Схід палає в огні повстання. Південь совітської республіки теж виказує велику охоту до того, щоб скинути цю «найдемократичнішу», яка тільки була коли на світі, власть... Буквально «всіма сторонами» вона обложена, поміж ворогами. Але і 106

всередині мало не кожне місто, мало не кожне селище – це арена боротьби проти тієї ж таки «найдемократичнішої» в світі власті. І що найдивніше, з першого погляду, проти «правительства робітників і найбіднішого селянства» – робітники ж і найбідніше селянство, справжній пролетаріат, і повстають найбільш актив­но, – звичайно, повстають маси, а не ті з них поодинокі люди чи жменьки людей, що принатурились до тієї надзвичайно плутаної й непевної атмосфери, якої напустила кругом себе совітська власть. Це показує, що саме демократичні маси і зруйнувала совітська політика й довела їх до того, що вони воліють усі пригоди повстання й боротьби перед незабезпеченим животінням у цьому «найкращому з світів». І немає тут нічого дивного. Поставлю тільки поруч два-три факти. Р. 1914го царське правительство захопило конференцію с.-д. і упорядило потім Щегловитів суд над захопленими, заславши на Сибір навіть членів Державної Думи. Цими днями вже совітська, найдемократичніша, власть захопила робітничу конференцію34 і що зробить з нею – невідомо. Може, просто під стіну поставить і розстріляє: так менше клопоту, бо на Сибір же не зашлеш тепер, коли вона кордоном од совітської власті одмежувалась. Царське правительство вславилося своїм здирством, найдемократичніша власть посилає вже на села просто ватаги грабіжників, які збройною рукою забирають усе, що око бачить. Царське правительство душило пресу, найдемократичніша власть саме існування її неможливим зробила. Аналогії такі можна б провадити без кінця й краю, але й сказаного досить, щоб побачити, що «найдемократичніша» власть не тільки обернулась в свою протилежність, але й багато-багато чим перевершила її. І коли за царського режиму дихати вже не ставало чим, то можна уявити, яка тепер задуха повстала в найщасливішому з країв земних – тепер, коли все зруйновано, коли голод став буденним з’явищем, коли життя людське нічого не варто й коли демократичний лад обернувся в панування невеличкої купки не то божевільних, не то злочинців, не то просто пройдисвітів, – не розбереш уже ніяк. Звичайно так довго тягтися не може. Совітська власть, що обіцяла рай на землі витворити, розвела таке пекло, якому справді немає вже рівного. Ні однієї з своїх обіцянок вона не виконала і не могла виконати. І одурений люд не видержує вже. Кінець близько. Що за ним прийде – ми не знаємо, бо не бачимо тих організованих сил, що могли б стати за зруйнований верстат державної роботи. Можемо тільки гадати, що зневірені й одурені люди кинуться зопалу в другий бік – в обійми такої політичної й громадської реакції, якої теж не бачив ще світ. «Бездна бездну призывает», і безодня большевицького «демократизму» може зродити тільки безодню нестриманої реакції. Ромул Нова рада. – 1918. – 31 (18) липня.

107

№ 153 Старі господарі повертаються Ревізійні комісії, що по всій Україні попоходили коло органів земського й міського самоврядування, нині мало не скрізь закінчили вже свою роботу. Пошесть ревізій скінчилась смертю демократичних органів: всюди вони ще до переведення нового закону, який має поставити хреста над справжнім самоврядуванням, мусіли спорожнити місце для старих господарів. Вони одійшли були набік почасти самі, почасти викинули їх бурхливі події, а тепер, спочивши і покріпившись на силах, вертаються старі господарі на своє звичне місце… Кажуть, що демократичні органи довели свою повну нездатність до ділової роботи. Кажуть, що вони дбали про саму політику. Кажуть і підкреслюють, що серед народних обранців було чимало людей з непевним минулим, яким не місце на громадських посадах. І ще багато дечого кажуть, щоб здискредитувати демократичне самоврядування. Але всі ці розмови, звичайно, доводять тільки те, що вертаються старі господарі і питання сили хочуть ще помастити зверху моральними і правовими підставами. Звичайно, нові органи були не без хиб, – про це нема чого говорити, та й не могло бути інакше, коли взяти на увагу обставини, за яких вони народились: війна, руїна, революція, розрухи, фінансова катастрофа, дорожнеча, безхліб’я, безвіддя, бездоріжжя і т. ін. За таких обставин неможливо було б твердо стояти на ґрунті самої «діловитості» і давати до органів самоврядування самих геніїв господарності; неможливо було й не заплутатися серед того темного лісу безладдя, який являє теперішнє життя. Але характерно – що цензові органи за спокійних часів не тільки не проявили таких геніїв, а були просто зразком не­охайності й лихого господарювання; громадське господарство й тоді перебувало в постійному хаосі. І от ця тяжка спадщина обтяжила надзвичайно і демократичні органи та сплутала їхню роботу. І коли навіть заінтересовані ревізійні комісії мусіли признати, що не все провадилося погано в демократичних органах – такі наслідки дала, напр., ревізія київського міського самоврядування, – то справа не так безнадійно вже стояла. Уявити тільки, що було б за обставин останнього року, коли б на українських стільцях сиділи, напр., Іозефи з прісними – то аж моторошно робиться… І просто іозефські круги знов підводять голови й вертаються на старі місця, чорнячи своїх супротивників усім тим, на що самі далеко більшою мірою слабували. Хід цієї історії цілком натуральний. Боротьба за демократизацію життя на цьому не спиниться. Ідея демократичного самоврядування не збанкротувала, а тільки мусить на якийсь час поступитися перед непереможними обставинами. І реакції нема чого радіти: побачимо, як вона впорається з тим, що сама ж і наробила і чи не доведеться їй заради порятунку місцевого господарства користуватись багато чим з досвіду і практики демократичних органів. Тріумфальні 204

розмови хутко затихнуть під тиском життя, й ідея демократичного самоврядування стане знов чистою і незаплямованою. Нова рада. – 1918. – 3 жовтня (20 вересня).

№ 154 Новий закон «Ви чули, що сказано недавнім людям: око за око і зуб за зуб?» – Я ж, – може до цього додати кожен найпослідущий совітський реформатор, – кажу вам: за одно око нашої людини виберіть 150 очей у «білих», за один зуб – 150 зубів вибийте, за одне життя нашого товариша – 150 «буржуїв» хай головами покладуть. Такий той «новий» закон, що принесли з собою більшовики58. Поворот до часів дикунства, коли життя людське не само по собі розцінювалось, а тільки з погляду – чи це моє, чи чуже життя, з погляду дикої помсти та звірячого знущання – ото і все, що дав цей «новий» закон. Большевики хвалилися, що принесуть золотий вік на землю, а принесли тільки закон, який дав кожному охочому право вибирати очі в такій жахливій пропорції. «За вбивство одного товариша Єгорова, петербурзького робітника, білі заплатили сто п’ятдесят двома вбитими». От у цих трьох рядках увесь большевицький закон і всі большевицькі пророки висять, мовляв словами давнього реформатора. «Товариш Єгоров» може спокійно увійти в большевицьку Валгалу59: тризну по йому справлено пристойну, і не сором йому на тім світі зустрінутися з тінями Тамерлана чи Атіли, на могилі якого забито сотні рабів, які повинні були скласти блискучий царський почет померлому. З таким почтом одходять у царство тіней тепер навіть рядові большевики. Поступ очевидний, і новий закон страшну ціну крові й родової помсти побільшив у нечуваній прогресії. І поступ виявляється з кожним днем усе виразніший. Спершу большевицькі громовержці копіювали діячів Великої Французької революції. Декрети сипались, мов із мішка, – декрети на всі випадки життя оплутували «чужих» людей і необмежені простори сваволі одкривали «своїм». Але декретами реформувати світове життя неможливо. Слова, найгучніші і найдурніші – однаково, розбиваються об мури життя. Треба було вчинків. І от відродився терор. Воскрес інститут «закладників», що своїми головами повинні відповідати за чужі вчинки. Знищено особисту відповідальність. Нарешті введено новий закон людського милосердя: за одне око – 150 очей, за один зуб – 150 зубів. Еволютивний круг замкнувся, – тільки що до давньої стихійної лютості дикуна додано техніки людини XX віку: техніки матеріальної; як самопали та гармати, й техніки психічної, як та рафінована лютість, що не задовольняється навіть старим законом – рівної заплати за шкоду («око за око») й установлює пропорцію – 1:150.

205

Думаю, що цей новий закон переступив уже всі норми не тільки цивілізованого, не тільки просто людського, а і всякого, навіть звірячого, життя. От де справжня небезпека для російської культури – оце обезкровлювання нації, позбавлювання її інтелігентних сил, а не те, про яке кричать тут на Україні її горливі оборонці. Новий закон – то вже щось тогосвітнє, що лежить за порогом свідомості. Реформатори досягли вже крайньої межі, за якою – пустиня, nihil, повний і абсолютний nihil, і на цьому оголеному nihil’i будують реформатори криваву Валгалу й населяють її тінями «своїх» і чужих» у жахливій пропорції. Життя нема – є тільки числа, в повному розумінні звірині числи: 500 закатованих що Божого дня, 150 голів за одну голову... «Так отака, паничу, ваша поезія?» – навертається старе питання, на цей страшний числовий фетишизм дивлячись. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 4 жовтня (21 вересня).

№ 155 Кінець комедії Останнє засідання українсько-совітської мирової конференції одбувалось за напруженої уваги не тільки її учасників, а і всього громадянства. Ясно бо для всіх стало, що переговори так далі йти не можуть і їх треба радикально одмінити, або ж… припинити зовсім. Більш чотирьох місяців тягнуться переговори. Почались вони з надіями на те, що нарешті скінчаться ті ненормальні ворожі стосунки між Україною і Великоросією, що витворила совітська російська власть своєю нав’язаною Україні війною. Надії ті хутко пригасли. Вже перші засідання показали, що совітська делегація зовсім і гадки про замирення не має, а зі спритністю й вигадливістю справжніх московських «приказних» старого часу дбає тільки про те, аби затягнути переговори. Вони тут на київському ґрунті взяли за зразок собі тактику своїх попередників у Бересті: через голову мирової делегації «говорити до всього світу». У Бересті Німеччина мала силу припинити цю комедію й поставити большевицьких дипломатів навколішки, і тоді вони зараз же здали всі свої позиції й підписали умови, не читаючи. Україна не має сили того зробити – і через це переговори давно вже виродилися в порожню трату часу, в безкінечне зволікання, в схоластичні дискусії, які не тільки не наближали такого потрібного обом державам замирення, а показали, що миру большевикам не треба, що вони його не бажають, що їм треба тільки комедії переговорів. І всі силкування української делегації повернути справу на реальний шлях розмежування інтересів і справедливого їх полагодження розбивалися об хитромудру тактику большевицьких «приказних». Зволікання втратило нарешті всяку мету.

206

Останнє засідання внесло в становище нові нотки. Українська делегація востаннє закликала пана Раковського з товариством вернутись до справжньої роботи. Пан Раковський відповів на це звичайними своїми вихватками й крутійством. Отже, фактично мирові переговори урвалися, бо призначене на відповідь совітській делегації ще одне засідання матиме, очевидно, тільки формальне значіння. Поки більшовиків не поставлено навколішки, вони замирення не підпишуть, бо їм воно не потрібне, як не потрібен і певний лад, що зробив би край їхній самоволі, як не потрібні всі ті «буржуазні забобони», на яких сучасне людське життя засноване. За таких обставин час і крайня пора скінчити вже цю комедію й дати можливість п. Раковському виявити свій хист на інших ділянках совітської діяльності, а всій російській людності ще раз показати справжнє обличчя тих, хто її долею порядкує. Які ж витворяться стосунки, як наслідок перерваних переговорів, покаже недалека будучина. Нова рада. – 1918. – 5 жовтня (22 вересня).

№ 156 Українська армія Вдруге вже українське громадянство переживає захоплення військовою справою. Вперше це було торік, у перших місяцях революції, коли серед військових прокинувсь був непереможний потяг до свого рідного й коли тільки під національним прапором вони бажали гуртуватись. То був свого роду романтизм у мілітаризації, й він не витримав тяжкої спроби, на яку поставила його анархія, розпад і захоплення большевицькими гаслами, хоча, безперечно, задержував і за сприятливих обставин може й міг би задержати розкладовий процес в армії. Тих обставин не було, і мільйони військових, що заявляли себе українцями на фронті і в країні почали розтавати, а коли вибила слушна година стати за Україну – на цю тяжку роботу пішли тільки справді свідомі сини нашого рідного краю. Боротьба була нерівна... Так само нещасливо, але вже з інших причин, скінчилася спроба формування національного війська з наших полонених, що тільки в неволі на чужині пройшли національну школу й дізнались, хто вони, чиї сини, яких батьків, – і линули до рідного краю з бажанням оборонити його од ворога. Захоплений анархією або реакцією, непривітно зустрів цих ентузіастів рідний край, і вони знов же розтеклися по краю і, може, ще виконають своє завдання в ролі культурно-політичних діячів, будівничих нової України. Частка їх, може, проте повернеться й до військової справи, де їхня свідомість і досвід повинні б знайти собі належне місце. Тепер знов шириться думка про створення армії на Україні – постійної і так знаної «національної гвардії» – і це, безперечно, одна з найпекучіших справ 207

нашої сучасності. Сучасна держава, а надто в обставинах Світової війни та розрухів, не може жити й розвиватись без організованої оборони. Без неї держава повинна зараз же впасти жертвою зажерливості сусідів та анархії всередині. Тим більш ця небезпека вирізняється тепер, коли політично-межинародний обрій захмарився до останньої міри й коли тільки з збройною силою рахуються на межинародній арені. Україна мусить мати ту силу, інакше бо не зможе вона виконати й тих завданнів своїх державного і політичного будівництва, які стоять перед нею. І з цим треба поспішатись. Місяці, які проминули даремно для організації оборони, вже й тепер даються прикро взнаки. Далі може бути ще гірше. І проти напасників, звідки б вони не йшли, Україна повинна виставити свідому армію вірних синів, що стануть грудьми в її оборону – обороняючи себе і рідний край та його будучину. Але щоб бути справді великою оборонною силою, армія повинна разом стати й школою свідомості та національного виховання. Тільки свідома армія може бути справжньою силою, – це вже довів досвід Світової війни, і будувати кадри народних оборонців треба на зовсім інших підставах, ніж було це в старій Росії. Казарма не повинна бути розсадником деморалізації й занепаду, а мусить стати свого роду обов’язковою школою, філією «Просвіти», навчителькою рідної культури. Це величезна робота і величезне завдання, і ми розуміємо, що воно не робиться так одразу. Але підвалини такого будівництва треба закладати зараз же й одразу, не пробуючи навіть ставати на шаблоновий шлях, що стару Росію довів до загибелі. Нова рада. – 1918. – 6 жовтня (23 вересня).

№ 157 З адміністративної «Вампуки» Знов і знов казка-безконечник починає сотатися й розмотуватись од початку... Мова все про ті ж таки нещасні, справді мучені і, може, вже до краю умучені гімназії українські в столичному місті держави Української, в Києві. В сьогоднішньому числі нашої газети читач знайде справжній «крик болю та обурення» одного з тих, кого лиха година та нещаслива побила справжньою карою єгипетською, поставивши коло того безнадійного діла – добувати помешкання для української гімназії. «Хождение по мукам» ніби вже було скінчилося. Всі інстанції – чи застидались, чи нарешті обридло вже їм – висловились в одно: маєте помешкання. Зраділи діти, що матимуть де вчитись, зраділи батьки, що не вештатимуться діти без роботи, зраділи були педагоги, що нареш­ті скінчилися митарства української науки. Виходить – завчасу раділи... Бо й знов, мовляв Шевченко: Що день Пілати розпинають, Морозять, шкварять на вогні

208

оту нещасну, Богом і людьми забуту школу українську. І під самісіньким у тих численних Пілатів носом кожен, кому тільки охота, кому не ліньки пальцем ворухнути – знущається, в живі очі глузує з того, що людям боляче, що вони кутка не знайдуть, де б могли взятись до тихої спокійної праці. Бо хіба ж не глум ота, напр., амбулаторія, що раптом, мов «по щучому велінню», в лікарню обернулась? Хіба не знущання отой аргумент, що «совмещение мужской гимназии и женского монастиря аморально»? Бідні чернички Покровського монастиря: прегарно атестує їх мати-ігуменша... І чого тільки тоді розташувалася вона з своїм чернечим гніздом, що так легко в спокусу навіть од недолітків-хлопчаків вкидається, серед велелюдного міста, де спокус і без гімназистів так багато? У пустиню б їм тікати, де голос чоловічий не заходить, де ходи чоловічої не чути, а не серед спокус великого міста жити. Але не ця pruderie пречесної матері-ігуменши мене цікавить. Є справа далеко більша – це доля української освіти й роль в тій долі всяких Пілатів, імена їх же Ти, Господи, віси. Умити руки можна раз, можна два, але ж систематично, що день Божий протягом чотирьох місяців умивати – чи не занадто вже білі будуть руки і чи не свідчить це, що такі білоручки просто вже ні до якого діла не здатні – навіть до такого простого діла, щоб школярі вчились, а вчителі вчили, навіть до ще простішого діла – принаймні не демонструвати публічно отого щоденного вмиваннячка... Адже трудно пойняти віри, щоб за чотири місяці не можна було в мільйоновому місті знайти одного помешкання. І коли хочуть – то знаходять. Знаходять так швидко і з такою ретельністю, що жертвам її лишається тільки до Господа Бога руки здіймати. Отже, коли не знаходять, коли, методом героїв із «Вампуки» співаючи: «біжим, спішим» – спокійнісінько сідають на бутафорський ослінець, то виходить, не хочуть. А коли не хочуть, то... висновки читач і сам може поробити. Але одну задачу мені таки кортить загадати. Міністерство народної освіти … за чотири місяці не змогло дати притулок для готових уже гімназій, – питання: скільки часу треба, щоб ту безпритульну науку зовсім знищити? Гадаю, що навіть останній «приготовишка» анітрохи не завагається цю адміністративну Вампуку розгадати. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 8 жовтня (25 вересня).

№ 158 Во ім’я Людськості Вперше за останніх чотири роки розпинання й потоптання людяності вимовлено в належному розумінні велике слово – Людськість. Вперше пролунало це слово з офіціальних кругів, од яких виходили тільки погрози й зневажливі 209

проти ворога слова. «Я розпочав цю справу, – сказав у своїй промові про мирові заходи новий канцлер німецький, – во ім’я порятунку перемученої протягом років людськості». І вперше під прaпором людяності ставиться справді поважно справа замирення, якої, як повітря, треба вимученій до краю людськості. Ця оливна гіллячка миру, якої так жадібно прагнула – дожидалась людськість й мільйони сердець людських примусить забитись з новою силою й новим напруженням волі до встановлення нового ладу на землі. Треба сподіватись, що ця невелика гілка, це щире слово про інтереси людськості розвіє нарешті той туман кровавий, яким засновано було все життя людське останніми роками. Час, остання вже пора це зробити, щоб світ справді не завалився, не захлинувся в крові й вирятував од останньої міри здичавіння й занепаду хоч ті недобитки культури, які ще лишилися не розстріляними й не затопленими потоками людської крови. Війна, як знаємо, теж починалась під окликом інтересів людськості. Кожна з ворожих коаліцій не раз заявляла, що саме вона втілює ті інтереси, а супротивна тільки топче їх і нищить. Кривава дійсність показала, що обидві помилялись, що в потоптанні інтересів людськості йшли вони разом, одна одну випереджаючи, одна одну силкуючись перевершити. Вона показала ще більше – що взагалі в кривавому герці не розв’язуються питання, які мучать світ, що криваві гекатомби, на вівтар війни принесені, минають даремно і не прихиляють грізного лиця суворої долі до вимученої людськості. І те, чого в страшному напруженні не змогла знайти людськість за чотири роки війни, вона, напевне, одшукає в тихомирному співжитті і співробітництві народів, у справедливому розмежуванні їхніх інтересів. Скромна гіллячка миру тут більшу, безмірно більшу вагу має, ніж увесь безмежний арсенал страшних засобів, на страту людську вигаданих. Банкротство смертовбивчих заходів, безсилля руїнницьких методів насильства – ось те, чого ще раз тяжким досвідом дізнався культурний світ. А досвід справді був важкий. Немов з гуркотом гармат завалилось одразу все, чим жила до того часу людськість – згода, правда, справедливість, одвічні ідеали братерства і любові. Прокинувсь лютий звір, та «хижа бестія», що дрімає в душі у кожної людини, й почав справляти свої руїнницькі оргії. Впали царства і папства. Загинули культурні звички. За лютого вовка стала людяна людина. Спереду перспектива світової катастрофи... І все на те тільки, щоб вреш­ті признатись: во ім’я людськості треба перестати губити життя й добро людське і спробувати миролюбно розмежувати суперечні людські інтереси. Страшний, невимовно тяжкий це досвід, але тільки те, що досвідом здобувається, що муками купується – тільки те й держиться міцно в пам’яті людській. І коли ми тільки справді такою дорогою ціною купили загублене й забуте розуміння людяності й людськості, коли страшний досвід минулого зробиться пересторогою на майбутність, коли ми через гори трупу й ріки крови хоч наблизились тільки до ідеї вічного миру, то наші нащадки, може, скажуть колись, що не дурно лилася кров, не дурно пройшли ми, сучасники, крізь дротяні загороди й перетики, зазнали катаклізмів у житті і в душі й до останньої міри перемучилися. Своїми бо муками вернули ми втрачене слово «Людськість», 210

визнали його універсальну вагу й зробили все, щоб хоч блудним синами самим вернутись на забутий шлях праці «во ім’я Людськості». Так, – тільки те, що во ім’я Людськості твориться, має твердий під собою ґрунт і непохитні підстави. Решта все минеться і, минаючись, тим дужче покріпляє той єдиний ґрунт і підвалини людських стосунків. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 9 жовтня (26 вересня).

№ 159 Серед кадетів Останні події на Заході застали непідготовленими визначніших кадетських лідерів німецької орієнтації60. Певних думок про політичне становище кадетські круги не висловлюють, але напевно відомо, що популярність колишніх лідерів падає. Опріч того, незадоволення проти них зростає ще й через це, що вони дуже нахиляються вправо. Відомо, що мілюковський гурток провадить переговори з правими елементами, з якими єднає їх питання про реставрацію монархії та однакове відношення до Установчої ради, як до миру. Московські к.-д. не поділяють позиції київських товаришів61 і через те, на думку усвідомлених кругів, стає на чергу питання про неминучість розколу в к.-д. партії. Нова рада. – 1918. – 9 жовтня (26 вересня).

№ 160 Засідання ЦК кадетської партії Вчора вдень і ввечері одбувались засідання Центр. комітету кадетської партії. Вислухано доклади визначних кадетських лідерів про міжнародне становище. Найбільш уваги притягає в кадетських кругах питання про ліквідацію большевизму. Один з визначних діячів к.-д. партії висловив думку, що ліквідація большевизму викличе далеко більше заколоту, ніж самий факт мирових переговорів. А через те треба, насамперед, організуватись усім суголосним елементам разом з заступниками всіх нових держав, що заклалися по Берестейському замиренні, для спільної роботи. Конкретних постанов на цих засіданнях не вироблено. Нова рада. – 1918. – 9 жовтня (26 вересня).

211

№ 161 В Москві Нас повідомляють, що в Москві розстріли йдуть тим самим темпом, як і було в останні дні. Розстрілюють на майдані за Петровським парком прилюдно, на очах у численної юрби народу. Засуджених підвозять до парку коло 6–7 год. ввечері по 12 чоловіка на автомобілях, зв’язавши руки назад, розставляють і тоді вже стріляють. За катів служать матроси й латиші; стріляють не враз, а поодинці. «Чорну роботу» – копати ями, прибирати й грабувати трупи – справляють китайці. Були випадки, що родичі розстріляних пізнавали їхню одежу на товчку коло Сухарьовки. Оповідають, що одного полковника перед розстрілом червоногвардійці примусили самого викопати яму, поставили лицем до неї й стріляли в потилицю, а коли він упав у яму, присипали піском. Він був ще живий і вигрібся з-під піску й помер вже на улиці. Люди, що приїхали вчора з Москви, оповідають, що большевицький терор не минає й чужосторонніх підданців, як-от українці, поляки й ін. На охранні грамоти чужих консульств большевики нітрохи не зважають; вони вимагають посвідченнів од своїх власних (большевицьких) національних комісаріатів по справам українським, польським і ін., а, крім того, офіціальних документів про вихід з російського підданства. Треба додати, що добути ці документи неможливо. Поголоски про світове замирення дійшли до совітської преси ще за 4 дні до офіціальних звісток. У Кремлі одбулась спеціальна нарада, на якій Ленін, на підставі повідомлення, переданого по прямому дроту з Берліна од Іоффе, повідомив, що смертельній боротьбі на заході приходить край і це може вельми пошкодити совітській власті. Якщо болгарська революція, що має «соглашательский характер», далі не перекинеться, то комуністичному правительству буде дуже тісно. Може бути, сказав Ленін, мобілізацію з Росії доведеться ще підбільшити, але вже на боротьбу не з чехословацькими бандами, а з межинародним імперіалізмом. Між іншим, Ленін послався на низку фактів з діяльності французької комуни, котру кінець-кінцем знищили чужоземні імперіалісті. Коли совітська власть не схаменеться, а робітники й селяни не покріпляться на силах, то большевиків може спіткати доля монтаньярів. Заява Леніна зробила величезне вражіння в совітських кругах. Кажуть, що ніколи ще Ленін не виявляв такого песимізму, як у переказаній промові. Між іншим, певні люди переказують, що лідер комуністів торкнувся й тих «помилок», яких допустилися большевики з червоним терором. Нова рада. – 1918. – 9 жовтня (26 вересня).

212

№ 162 До питання про спокій у державі Події останнього часу, або, краще кажучи, перспективи грядущих подій, поставили на чергу дня питання про забезпечення громадського ладу і порядку, основ спокою та мирного життя в державі. Самий принцип такого забезпечення, звичайно, двох думок не викликає, але шляхи, якими воно може бути переведено в життя, вимагають дуже і дуже обережного відношення й обміркування. Серед тих проектів, що останніми днями займають увагу громадянства, найбільшої популярності зажив серед російських кругів проект про національну гвардію. Організована вона може бути на різні способи. В Києві, напр., є думка, щоб доручити цю справу домовим комітетам і організацію перевести через них; в Одесі, як подають місцеві газети, іншим пішли шляхом і вже асигновують великі гроші, щоб наняти кілька тисяч колишніх офіцерів, яким і доручити оборону міста. На нашу думку, і той, і другий способи несуть чимало небезпеки власне з погляду національностей, що живуть у нашій державі. Відомо, що звичайний обивательський склад на великих містах особливим демократизмом не визначається і, навпаки, дуже багато таїть у собі або байдужих з громадського погляду, або навіть просто активно чорносотенних елементів. Нема чого говорити про середній рівень колишнього офіцерства, роздратованого до того ж подіями революційного року: ті «усмирители», що такої сумної зажили собі слави по селах, наголо складаються з колишнього офіцерства. Передавати в такі руки охорону не тільки державного ладу, але навіть просто супокою громадського було б величезною помилкою і з державного, і просто з демократичного погляду. Тим часом організацію для забезпечення громадського ладу і супокою заложити треба і заходитись коло цього треба негайно. Елементи для цього є, і елементи вже випробувані. Треба справу самооборони провадити через національні і демократичні організації, для яких дорогі і державні, і демократичні здобутки останнього часу. Бо тільки цим способом можна забезпечити той лад на Україні, з якого може вирости справді сильна й демократична держава, яка гидуватиме насильством, а дбатиме про самий тільки лад і забезпечення прав для всієї людності. Нова рада. – 1918. – 11 жовтня (28 вересня).

№ 163 За наклеп і брехливий донос Духовні особи, яких позивають в «зв’язку» з убивством митр. Володимира, вияснили, що початком цього процесу був донос «Правления союза приход213

ских советов г. Києва», який цілком неправдиво освітив діяльність церковної ради й на поодиноких діячів її висипав цілу купу вигадок. Члени церковної групи рішили нині потягти до судової відповідальності за наклеп і брехливий донос в офіціальному папері голову «союза приходских советов» А. Стороженка і секретаря того ж таки союзу Д. Скринченка. Нова рада. – 1918. – 11 жовтня (28 вересня).

№ 164 Що краще Комітет єврейської культурної спілки (ліги)62 звернувся до міністра народної освіти зі скаргою на ті перешкоди, що творить місцева адміністрація єврейській мові. Старости не дозволяють уживати її на зібраннях, не допускають місцевих філій спілки до роботи, виказують нехтування до національних прав єврейського народу. Місяць тому про те ж саме, але вже сам міністр народної освіти писав до м-ра внутрішніх справ про українську мову та діяльність «Просвіт», які теж не до смаку нашим освіченим адміністраторам. А разом з тим щодня з усіх закутків руського друкованого слова на Україні лунають розпачливі крики, що гине російська мова, що їй кривду чинять, що вона ледве дихає під гнітом. Виходило б, що всі мови пригнічено на Україні, коли б уважати на слова. Коли ж звернемось до фактів, то побачимо щось дивне. Тоді, коли про утиски над українською й єврейськими мовами справді маємо факти, про російську мову фактів нема. Не видко їх. Не можуть їх знайти навіть найголосніші її оборонці. А проте саме вони й кричать, і кричать найдужче. І не тільки кричать, а загрожують усіма карами земними й небесними за нехтування нібито прав російської мови. Ще ж недавно київський «совет присяжных поверенных», констатувавши, що вся наголо місцева адвокатура одірвана од народу – малюють страшну перспективу «полного крушения тех завоеваний в отправлении усовершенствований правосудия, без которого немыслимо государственное существование страны», – це якщо суд одбуватиметься мовою народу, для потреб якого існує. Вже зовсім свіжо деякі сенатори одмовились давати вироки навіть на двох мовах («рівноправність») і робили їх на самій російській. І все це робиться з криком про насильство, з ґвалтом про порятунок... Думаємо, що кожному не засліпленому видко – хто панує і кого пригнічено, кому треба і кому зовсім не личило б кричати. Справа, як доконують факти – факти, а не слова – мало одмінилася з того часу, як Столипін сполучив українські та єврейські товариства в одну категорію злочинності й з одного маху знищив усі разом. Ми вже переждали той момент, коли мова більшо­сті була фактично державною, але не тільки не гнітила інших – між ними й ту, що 214

знов заявляє претензії на виключне панування – але забезпечила була всім, і їй між усіма, справжню рівноправність. І от тепер вертаємось до старого становища, за якого єсть мова-пан і єсть мови-парії. Різниця одна, чисто територіальна: колись то робив Петербург, тепер робить Київ, і ще друга різниця, сказати б, тактична: колись то роблено мовчки, зі свідомістю своєї переваги й права дужчого, тепер же робиться з фарисейськими криками про своє лихо та пригнічення... Лишаємо читачам зважити, що краще? Нова рада. – 1918. – 12 жовтня (29 вересня).

№ 165 В хаосі чуток Останні дні минають у Києві серед надзвичайно напруженої, часто тривожної атмосфери63. Цілі потоки найфантастичніших чуток, неймовірніших поголосок, а часом і просто тенденційних вигадок кружляють по місту, викликаючи зацікавлення та сіючи тривогу. Деякі елементи людності просто спекулюють цими чутками, видаючи за «факти» або «истинные происшествия» те, що витворила розпалена фантазія. Багато цьому напруженню сприяє й становище преси. Здебільшого вона не може ні подати дійсних фактів, ні належно їх освітити – і, стріваючи порожнє місце або невиразні натяки, читач сам фантазує на цікаві теми і дофантазовується часом до неможливих ком­ бінацій. Зверхньою ознакою напруженого становища служать і ті безконечні інтерв’ю, що ними заповнено тепер київські газети. Не можучи подати дійсних фактів і справжніх настроїв, газети задовольняються сурогатами, не завжди добірними, «з розмов» з тими чи іншими відомими людьми. І треба сказати, що в атмосфері розпаленої фантазії ці розмови здебільшого одіграють зовсім не ту роль, яку їм накидають. Вони не пояснюють, а здебільшого тільки заплутують становище. З одного боку, суб’єктивна окраска цих розмов, а з другого – певного роду нещирість їх та офіціальний оптимізм тільки помагають тому, що всякий у них вкладає те, що кожному хочеться. А в результаті громадянство перебуває в хаосі чуток і поголосок, який тільки шкодить правдивій орієнтації в подіях. Час би цьому покласти край. А покласти його одним тільки й можна способом – розв’язавши нарешті руки пресі, щоб вона могла не таїти з примусу того, що діється, і висловлювати взагалі свої думки розбірними звуками. Питання знов ставиться про цензуру – цей «тимчасовий» інститут, який обертається в перманентне з’явише. «Уж сколько раз твердили миру», що цензура нічого і нікому не помагає. Не помагає вона й тепер, а тільки шкодить, ховаючи од очей дійсну правду, яка все-таки ходить повсюди, але в таких перебільшених формах, що обертають її в неправду. Боротися з цією неправдою можна тільки 215

правдивим освітленням подій і настроїв, тобто тим, чому на перешкоді стоїть становище друкованого слова. В інтересах держави й людності його треба нарешті змінити. Нова рада. – 1918. – 13 жовтня (30 вересня).

№ 166 Честь У вчорашньому числі «Відродження» надруковано таку звістку з Катеринослава: «Помешкання бурси української державної гімназії в Катеринославі зайняли 10 жовтня озброєною силою офіцери 8 українського авіаційного дивізіону. Речі бурси повикидали, а учнів розігнали, хоч міська управа давала авіаторам інше помешкання. Глузуючи з української мови, офіцери чинно образили виконуючого обов’язки директора, з лайкою вхопивши його за горло та нахваляючись застрелити. Виховательку пхнули та образили словами. Без краю обурена дикими вчинками офіцерів педагогічна рада гімназії в екстреному засіданні постановила притягнути Заславського та інших офіцерів до суду і просить захистити учнів, учениць та навчителів гімназії від насильства. Рада українського вчительського товариства в Катеринославі постановила висловити рішучий протест проти ганебного знущання над дітьми і вчителями заснованої товариством гімназії. Час покласти край насильству над українською школою». Цю телеграму одержала була й наша редакція, але – гірким досвідом навчена – навіть не зважилась її пустити на пропаще… В іншій газеті вона поки пройшла. Це добре: треба ж нарешті виволікати на світ Божий факти, які не тільки компрометують нашу молоду державність, але ставлять під небезпеку саму українську культуру. Треба прибивати до ганебного стовпа тих, хто, користуючись зі свого становища, чинить насильства і руйнує навіть освітні заходи. Треба сажати на належне місце насильників і дикунів, під якими б машкарами вони не з’являлись перед нами. «Не час тепер ховати поганих струпів». Але мене цікавлять тепер навіть не ці, мовляв Франко, погані струпи, а побутова сторона справи. Звідки набрались оці орли, що так одважно й сміливо розправляються з партикулярними людьми та жінками? Чому про них зовсім не чутно було тоді, коли треба було обороняти рідний край, скажемо, од большевиків? Де пробували тоді ці авіатори, що тепер так, просто з фантазії одмовляються од даного їм помешкання й загрібають те, якого їм не дають? Показувати свою сміливість і одвагу в сутичках з дітьми й жінками річ, звичайно, не важка. Але треба ж нарешті цим добродіям показати, що шаблю коло боку не на те вони носять, щоб свої примхи задовольняти. Треба, щоб самі військо216

ві, – колись вони дуже багато про корпоративну честь говорили – згадали свої розмови й самі викинули з-поміж себе цих одважних вояк, які здатні тільки на капости над беззахисною людністю. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 13 жовтня (30 вересня).

№ 167 Мертві душі З якогось часу в Києві одбувається зібрання членів бувшої російської Державної Думи64, яких сюди назбиралось кілька десятків. Переважно це праві або октябристи, тобто ті мертві душі, котрі й під час функціонування Думи були вже кричущим анахронізмом. Проте, назлітавшись на Україну, ці мертві душі… покладають надії на згадані вже зібрання, що мають нібито бути голосом уповноважених людей; ще інші, як, напр., Родзянко, мріють про поворот до старого ладу і навіть протестують проти всякої державної роботи на Україні. Ці мрії можна зрозуміти. Родзянкові й людям його натури, звичайно, тільки й лишається марити про той лад, що вивів їх з безвісти й на згубу державі поставив цих здебільшого нікчемних людей на вершку тодішнього устрою. Своє становище вони використали тільки на те, щоб помогти самодержавним міністрам загнати державу в той сліпий заулок, з якого вона вже не могла вибратись і розвалилась, як велетень на глиняних ногах, як розвалилась і та державна інституція, Дума, що в страшний час руйнування тільки й здобувалась, починаючи з «історичного» засідання 26 липня 1914 р., на облесні панегірики та патріотичне галасування, топлячи у йому навіть ті зерна здорової опозиції, що іноді були прокльовувалися в Думі. І відповідальність за розвал держави разом з самодержавною бюрократією повинні нести на собі і ці оригінальні російські парламентарії. Проте вони знов збираються на якусь політичну роботу. Треба просто сказати: нехай збираються чи не збираються в Києві члени Державної Думи, а на вплив і значіння претендувати їм нічого. Не кажучи вже про формальну сторону справи, за ними нема навіть морального впливу. Не здобула його дума навіть у пам’ятні дні місяця лютого, коли Таврійський палац зробився був на момент осередком революційного руху: це значіння одіграла тоді не Дума як інституція, а дума як ідея, і авторитет тодішнього складу міністрослухняної Думи впав уже безнадійно. Тим-то голос бувших членів її не може важити більше, ніж голос усякого іншого випадкового збіговиська випадкових людей. А надто на Україні, од якої вони, як зробив був свого часу й достойний такої Думи голова її Родзянко, одрікалися досить голосно і промовисто.

217

«Мертвый в гробе мирно спи», – тільки й можемо проказати цим мертвим душам, бо їх нічим пом’янути, опріч безслав’я та ганьби, що ними вони вкрили і себе, і ту державність, якій так загарливо служили. Про якусь вагу їхнього голосу нема чого, звичайно, й говорити. Нова рада. – 1918. – 16 (3) жовтня.

№ 168 Розпуста Неприємно це писати, але іншого не знайдеш слова, дивлячись, як місцеві київські кадети шкутильгають на обидва коліна, як крутяться між різними «орієнтаціями», як силкуються і політичний капітал здобути, й кадетську невинність при собі заховати. Ще недавно це були здебільшого самостійники, – … Тепер це централісти – такі централісти, що навіть Мілюков здається вже їм небезпечним сепаратистом, вже навіть йому довелося застерігати товаришів од націоналістичного засліплення та зоологічних інстинктів. Вискочив оце знов один з «необережних» людей, що псують час од часу всю кадетську музику своїми ніби – дисонансами. Це часто з кадетами траплялось. Був Струве. Був Погодін. Був Лашкевич. Піймався на «необережности» навіть Маклаков. Тепер кадети київські мають Єфимовського. Цей благородний чоловічина однією рукою виписує в «Голосе Киева» всякі прокльони на кадетські голови, а другою на зібраннях кадетських благословляє стезю кадетської правди. Однією половиною голови ідеологує всякі «безпартійні» «Русі» та «Русские Союзы», другою – правовірний кадетизм підпирає. Однією ногою іде на «совет нечестивых», другою – на кадетські зібрання. Чисто як державний контролер, котрий за браком державної роботи одну і ту саму статтю правою рукою шле до «Голоса Киева», а лівою до «Русскаго Голоса». А втім – може, й не така між цими двома «голосами» й різниця велика… І, мабуть, це саме й оцінили по правді київські кадети, бо обрали до свого центрального органу д. Єфимовського, – того самого Єфимовського, що так часто плював їм у лице в «Голосе Киева». «Детки покушали, ложки обтерли, сказали спасибо» д. Єфимовському. А потім конфузно будуть, дивлячись на його кульгання на обидва коліна, розводити руками й, спустивши очиці, казати: «Такий вже собі вдався, нічого з ним не подієш», – як розводили й казали на всяких конфузних виступах Струве, Погодіна та інших «необережних» людей. І в цьому саме й криється розпуста. Партія не тільки мириться з усякими скандальними виступами своїх людей, не тільки за них не відповідає, а навіть своєю байдужістю й своїм попусканням сприяє цим «неодповідальним» людям, надихаючи їх на вчинки, за які червоніти доводиться все ж таки їй, а не кому іншому. Бо коли кульгає на обидва коліна такий собі Єфимовський, то це його особисте діло. Але коли те ж саме робить політична партія, що пре218

тендує на вагу, значіння і вплив, то це – політична розпуста і ніщо інше. І така партія, напевне, і без політичного капіталу, й без невинності зостанеться, все розтринькавши в тих непевних авантюрах. Ромул Нова рада. – 1918. – 17 (4) жовтня.

№ 169 Треба поспішатись Маємо першу, в реальних тонах зроблену, заяву наших теперішніх правительственних кругів про скликання органу народного представництва65. Обіцяно його давно, ще тим самим актом, що завів сучасний лад на Україні. Але конкретної згадки про ту обіцянку не було за останні півроку. І тільки тепер, під впливом, очевидно, світових подій, обіцянка набирає вже конкретніших форм. Для правительственних кругів стало ясно, що коли Україна хоче мати якийсь голос на майбутньому світовому конгресі мировому, то повинна вона «виступити з цілком визначеним юридично ладом та державними установами». Це ясно, як ясно й те, що з цим ми вже не трохи навіть і припізнились. Ясно й те, що треба надолужувати час і способи, треба поспішатись, бо й того, і других, може, вже й не так багато лишилось. Ясно також і те, що цей неминучий перший ступінь до нормального державного життя треба робити рішуче, не огинаючись і не озираючись. Не менше ясно, що за першим ступенем повинні бути й дальші, бо не може ж державне представництво, сейм, ні зібратись, ні працювати в атмосфері іншого порядку. Отже, сама думка про скликання представницького органу тягне за собою цілу низку наслідків, висовує справи величезної державної ваги, і насамперед ставить питання про зміну внутрішнього курсу. І треба, ще раз скажемо, з цим не гаятись, щоб Україна не явилась на світову арену тією дівою нерозумною, що забула влити оливи до свого світильника… Нова рада. – 1918. – 18 (5) жовтня.

№ 170 Нагальна справа В останні дні наше міністерство справ закордонних заходилось коло того, що вже давно пора було зробити – тобто почало формувати місії й посольства до нейтральних держав. Послано вже дипломатичне представництво до Швей219

царії, готується така ж місія до Скандинавських держав. Стоїть на черзі відновлення дипломатичних зносин з державами Антанти, які вже були провадилися під час першого Генерального секретаріату, але нагло були порвані більшевицьким наїздом та дальшими подіями. Спробу нав’язати ці порвані стосунки вже зробив український посол у Болгарії О. Шульгин, і на черзі стоїть посилка спеціальних місій од української держави також і до держав згоди. Це справа надзвичайно великої ваги, а надто тепер, коли на задимленому обрію світового пожарища зарисувались перші контури замирення. Україні доводиться завойовувати тепер своє становище на межинародній арені, тобто переходити ті останні і рішучі етапи, котрі мусить переходити всяка нова держава. Межинародні закони мають свої підстави, свій вироблений шлях, свої звичаї, і кожен член межинародної сім’ї конче мусить перейти через свого роду іспит, щоб бути прийнятим до гурту як рівноправна особа. Зав’язання зносин – перший ступінь до такого іспиту. Вже сама вага такого ступеня вимагає надзвичайної уваги й обережності. Треба посилати людей, які репрезентували б наш край з достоїнством і вміли б справді показати чужинцям всю неминучість виходу України на межинародну арену. Тим більше, що тут доведеться зустрінутись і з незнанням, і з упередженням, і з тими шаблонами, яких ще не витравило з свідомості життя. Так, на запитання Ол. Шульгина про представництво України на мировому конгресі з П.-А. Штатів66 прийшла нібито відповідь, що Штати сподіваються бачити на конференції представника од «усієї Росії». Доведеться, як видко, розбивати ті ілюзії, які ще панують серед багатьох чужоземних політиків, і доводити права України на існування. Це не тільки на нашу дипломатію накладає особливо велику й відповідальну роботу, а також і на все українське громадянство, що зі свого боку повинно цій роботі сприяти й допомагати. В першій лінії, опріч офіціальних місій, треба подбати про спеціальні видавництва, які поставили б перед Європою українську справу на повен зріст і дали б певний інформаційній матеріал європейському громадянству та європейській думці. Мусимо признатись, що в Європі нас не знають, і цьому незнанню треба покласти нарешті кінець. Бо від цього саме й залежить, якою наша справа стане перед судом щасливіших, ніж ми, народів. Нова рада. – 1918. – 18 (5) жовтня.

№ 171 Напередодні І. Мов в казані заклекотіло. Війна ще точиться, десь там провадяться завзяті бої – але хто ними тепер цікавиться? Тепер, коли на черзі дня стали питання в буквальному розумінні про переформатування політичних стосунків світа.

220

Полум’я війни дотліває. Як спалахнуло воно одразу й кровавою залило пожежею цілий цивілізований світ, так тепер же ніби раптом і згасає. Але це тільки на перший погляд раптом, несподівано. Несподівано, може, для дипломатів і патентованих політиків. Усім же, хто мав очі, щоб бачити, й уші, щоб чути, розклад війни, знесилення її, вичерпання кидалося в вічі вже давно. Переступним моментом були події літа 1915 року, коли грізний колос, Росія, ді­ став такого удару, по якому вже мусіла прийти агонія. І вона прийшла – довга, надзвичайно тяжка, і революція 1917 року була тільки одним із проявів цієї агонії знесиленого й вичерпаного на силах організму. Спроби сприснути його живущою та цілющою водою демократизації й народоправства прийшли і занадто пізно, й занадто рано, бо війна у всесвітньому масштабі ще точилася і внівець повертала всі силкування вирішити справу в російських межах. Війна з’їла Росію. Організм її не одмолодився, а навпаки, розвалився на свої складові частини. Це була перша жертва неситому богові війни. За нею пішли і без упину йдуть інші. Безперечно, що коли б війна протяглася ще кілька місяців, то проти її розкладової роботи не встояла б ні одна з держав, закручених у шум катастрофічних подій. …Люди знесилилися скрізь. Люди втратили надію збройною рукою розмежуватись. Людськість зубожіла до краю, продукуючи п’ять довгих, за сучасного становища економічних стосунків нестерпно довгих років самі знаряддя руїни, та й думати забувши про справді продуктивну працю. Вій­на нарешті сама себе знищила і ніколи, може, не було серед людськості такого інтенсивного голоду на мирну працю, такого тужного бажання перекувати швидше мечі на рала. Що буде потім, чи довго протягнеться той «вічний» мир, про який говорили дипломати, зриваючи цю «останню» війну – це байдуже. Аби згода, аби спокій, аби одпочити й загоїти ті страшні рани, що ними світить тепер усюди оголене тіло людськості. І гоїти ці рани доведеться довго. З економічного погляду, щодо обороту вартостей, ми вернулись багатьма століттями назад. Не тільки, бо наше одстале й зубожіле село вернулось до примітивної міньби, замість грошового господарства – про це я писав якось улітку, – але тим самим ідуть тепер шляхом і одуковані держави, їх теж одкинуто до первісних способів обміну, вони теж міньбою продуктів надолужують грошову свою руїну: 70 пудів цукру за вагон буряка, вагон хліба за таку й таку кількість фабрикатів, пуд борошна за пуд нафти. Чисто як той полтавський селянин, що за гладущик вимінює стільки зерна, скільки в той гладущик влізе. Одна біда, ота одворотна еволюція «от електрики до сеянки», про яку я вже не раз згадував, усіх порівняла. І всіх поставила перед потребою – за всяку ціну рятувати з людської культури те, що не вистріляно ще в повітря, не розточено на кровавих полях, не закопано у вовчих ямах та шанцях, які безконечними зміями повилися по обличчю старої Європи й обкрутили, оснували всі межі дотеперішніх царств і панств. І тому – мов в казані заклекотіло. Ex oriente lux67 – почалось це з Сходу, найбіднішого та найслабше організованого Сходу, що в пароксизмі несвідомого протесту проти війни вибухнув найбільшою в світі революцією і в тому ж таки пароксизмі знищив і розтоптав усі її здобутки. …

221

ІІ. От у цій потребі всієї людськості – загоїти швидше рани од Світової війни, рятувати недобитки культури й цивілізації, залатати ті діри в світовому бюд­ жеті продуктивної творчості, що наробили п’ять років душогубства та марнотратства – і лежить забезпечення хоча б політичного оновлення світу. Не в 14-ти славетних пунктах Вільсона, не в торгах і переторжках дипломатів, не в своєкорисливих комбінаціях усяких політичних маклерів і спекулянтів, навіть не в ідеалістичних змаганнях народів до самоозначення. Усе це не важко було б поховати світовому імперіалізмові. Але найголовніше – війна захитала і його, якого царствію, здавалось, не буде кінця. Хоч би там що говорили, але навсправжки війна не знає переможців: усі бо виходять з неї подоланими, зубожілими, ослабленими й знесиленими. Знесиленим виходить і той кумир часу, світовий імперіалізм, під знаком якого фактично провадилась війна, тільки зверху й про людське око помазана й приоздоблена всякими ідеологічними прапорцями. І в першу ж голову імперіалізмові доведеться платити за побиті горщики, за гріхи його рідного братика – мілітаризму. А коли так, то політичне переформування, перебудова самих основ, на яких політично стоїть сучасна держава, видається мені цілком певнісінькою і, що найважніше, неодкладною. А коли так, далі, то можна в конечному рахункові не турбуватися за долю й нашого рідного краю: він, захоплений в могучий вир спільного руху світовими подіями, мусить іти в той самий бік, у який непохитно йдуть усі державні організми – до розкріпачення націй, до того справжнього, а не мальованого, самоозначення, що новий вигляд надати мусить старому політичному світові. З двох боків тепер маклери й спекулянти політичні загрожують нашому незміцнілому організмові. По один бік стоїть воскресла мара «історичної Польщі», що простягає свою теж ще нетверду руку по українські землі; по другий бік гальванізується завзято й невсипуще труп самодержавної «єдиної й неділимої» Росії, що витягує свої пазурі по такий ласий шматок «єдиної», яким була раз у раз Україна. Та й усередині нам доводиться рахуватися з напрямом, що під прапором «самостійної України» силкується насадити тут рай реакції, воскресити під новою вивіскою стару кривду й панування маєтних елементів. Треба сказати просто й одразу: все це ілюзії, котрі, мов дим на повітрі, розлетяться од того подуву свіжого вітерцю, що вже пронісся по Європі. Історична Польща з Холмщиною, Галичиною та Волинню – в той час, коли всі народи виявляють непереможний потяг до порядкування своєю долею власними силами! Єдина неподільна, а тим самим і самодержавна Росія – саме тоді, коли питання з тронами взагалі стоїть непевно! Внутрішня реакція – коли все кругом демократизується!.. Ні, зле розраховують свої шанси люди, що на таких хистких тепер підвалинах пробують заснувати свою політичну гру! Це було б можливо і було б неминуче, коли б були переможці, що диктували б свою волю поставленому навколішки ворогові, коли б світові не треба було поспішатися з загоюванням смертельних ран, коли б війна сама себе була не зруйнувала і самої підстави для тих заборчих апетитів – імперіалізму. Тоді б, безперечно, Україну розшарпали й розшматували і по шматкам рознесли любі сусідоньки. Тепер же сам неминучий хід історичних подій дасть по руках, що простяга222

ються і знадвору, і зсередини. Тепер заборчі, об’єдинительні, чорносотенномонархічні, реакційні і всякі інші такі забаганки – то не більш, як ілюзії людей, що нічого не навчилися й уперто дивляться назад, у трухлі часи поневолення та деспотизму. Ілюзії ж гинуть перед неминучим, об’єктивним ходом історії, й вона своєю важкою ходою топче їх без жалю і милосердя. Нехай що говорять ці понурі пережитки минулого, од чорносотенців до большевиків – ми напередодні не повороту назад, а сміливого ступеня вперед. Боротьба ще буде, і боротьба величезна; імперіалізм так одразу своїх позицій не віддасть і вже тепер показує зуби хоча б у тій офіціальній фарисейсько-хижій, але занадто запізненій полеміці про воєнні «звірства». Торги з переторжками будуть і забарні, й важкі. Але кінець тієї боротьби за оновлення вже завчасу визначено й підписано. «Мене, текел, фарес»68 – це вже написала невидима рука на чертогах, де маклери й спекулянти справляють своє «під час чуми бенкетування»... Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 17, 18 (4, 5) жовтня.

№ 172 В своїй хаті... Сьогодні в центрі Західної України, у Львові, розпочинає свою працю Установча рада українських земель під австро-угорською короною – Галичини, Буковини та Угорщини69. Сьогодні наші закордонні брати мають підняти сміливо, перед усім світом, свій голос про те, якого ладу вони собі бажають. Ми знаємо, чого вони бажають і який мусить бути той лад, щоб задовольнити давні, традиційні вимагання тієї частини нашого народу, яку доля – на наше спільне щастя – приділила була до Австрії. Ще за часів великої «весни народів», р. 1848-го, ті бажання були ясно і точно сформульовані тодішніми політичними заступниками українського народу в Австро-Угорщині. Зводяться вони до того, що український народ сам хоче і сам має порядкувати своєю долею на своїй землі. Відповідно до обставин часу ця формульовка вилилася в домаганнях поділу Галичини на національній основі й об’єднання всіх українських земель в Австро-Угорщині. І здавалося, що це домагання, під яким навіть тоді зібрано було сотні тисяч підписів серед народу, має справдитися. Проте реакція розвіяла ці надії. І з того часу поділ Галичини й автономний лад в українських землях АвстроУгорщини став тим бойовим прапором, якого ніколи не спускала українська політична думка не тільки закордонна, а й з усієї України. Під цим гаслом виступала парламентська репрезентація галицьких українців у 60-х роках; під цим гаслом організував громадську думку Драгоманов; під цим гаслом висту223

пали новітні діячі, як Франко, заявляючи: «і ми в Європі», – і тому протестуємо проти національного гніту й неправди; під цим гаслом велась завзята боротьба в часи перед війною; це гасло з’єднало всіх українців, без різниці напрямів, під час війни. І тепер, коли Австрія стоїть напередодні великих внутрішніх перемін, коли єдиним способом рятунку для неї може бути вільна федерація народів – підкреслимо: народів, а не історичних країв – тепер голос Української установчої, хоч і не офіціальної, Ради особливого набирає значіння. Він ще раз повинен голосно, на повні груди, пролунати старим – «і ми в Європі», – а тому не дозволимо, щоб нами торгували і про частки нашого національного тіла «метали жребий» ті чи інші заздрісні сусіди. Той народ, що зберіг під віковим гнітом свою національну індивідуальність і свою культуру, що, незважаючи на всі лихі обставини, зумів зробитись навіть П’ємонтом на всю Українську землю, яка опинилася була під гіршим ще гнітом; народ, що йшов ступінь по ступеню до повного національного відродження і визволення – цей народ виробив собі право на самостійне порядкування своєю долею. Історія навчила його, що тільки «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Ми віримо, що ця «своя хата», збудована вже тут, на Наддніпрянській Україні, станеться незабаром достеменним фактом і для її Наддністрянської сестри. І ми певні, що Установча рада, яка нині збирається у Львові, зуміє й зможе тверді і непохитні заложити під неї підвалини. І хай моральна піддержка всієї України буде в цей день з нашими земляками, що зібрались нині кувати для своєї землі ясну долю замість пут. Нова рада. – 1918. – 19 (6) жовтня.

№ 173 Федерація в Австрії Саме в той час, коли наші закордонні земляки лагодились до скликання своєї Установчої Ради – сталися події, які цей замір ставлять на твердий і цілком реальний ґрунт. Австрія нарешті зважилась рішуче й безоглядно ступити на той шлях, на який давно кликали її події, взявшись до реформування держави на основах федеративних. Вже ухвалено опублікувати акт про поділ Австрії на чотири держави (німецько-австрійська, чеська, південнослов’янська, або ілірійська, та українська). Цісарський рескрипт запрохує народи Австрії, щоб вони самі свою долю взяли в свої руки й упорядкували свої справи в етнографічних межах, скликавши кожен свою установчу раду. Західною межею української держави має бути Сян. Цей акт, що дає легальний титул усій дотеперішній боротьбі австрійських народів за своє національне самоозначення, повинен мати надзвичайну вагу, і не тільки для самої Австрії. Тут вперше практично позначається перемога 224

тих ідей федералізму, тобто вільного вибору собі ладу й вільного співжиття народів, які (ідеї) мають перетворити все обличчя дотеперішнього світа й зняти з черги прокляті питання розмежування національних і державних інтересів. І характерно, що першою на цей шлях ступила саме Австрія: вона і Росія – то були світові держави, яких життя давно закликало на шлях федерації. Росія цей голос життя знехтувала і відпокутувала це нехтування повним розпадом; Австрія пробує піти за кличем життя і, може, себе тим урятує. Зосібна, щодо української держави в межах австрійської федерації, то, очевидно, увійдуть до неї Галичина і Буковина, етнографічно українські. Неясна, поки що, доля Угорської України, що належить до Угорщини. Але ми нітрохи не вонтпимо70, що новий принцип національно-етнографічного самоозначення вже переміг застарілі історичні межі: Угорська Україна мусить бути прилучена до основного грона українських земель австрійської федерації. Доля Угорщини – цього «пораненого брата» – здавна боліла кращих синів українського народу, і всі вони, на чолі з незабутнім апостолом федералізму Драгомановим, піклування про неї ставили на першому плані своєї політичної роботи. І можна бути цілком певним, що тепер «поранений брат» нарешті знайде заспокоєння своїх соціальних, політичних і національних потреб. Нова рада. – 1918. – 19 (6) жовтня.

№ 174 Слово Перед самою війною київське товариство журналістів заходилось було видавати збірник, на оборону вільного слова призначений. То був час, коли міністерство Маклакова новий ретязь плело на вільну думку, новими скорпіонами обкладало незалежне слово. Треба було оборонятись, і словом діячі слова тільки й могли стати на його оборону. Збірник у світ не вийшов. Загриміла війна – і слово опинилося ще в гірших лабетах, ніж було попереду; українське ж і зовсім замовкло в павутинні нового «lех Floriniana»71, що перевершив навіть свого попередника з 1876 року72. Слово себе не оборонило й задихалося, конаючи під цензорськими канчуками, до березня 1917 року. Тоді вже сама оборона зробилась зайвою – і готовий, вдрукований вже збірник в оборону слова десь і досі лежить, як свого роду пам’ятник тим пригодам, що чигали у нас на вільне, незалежне слово. Боюсь, що журналістам знов доведеться витягати зі схову цю, здавалося б, поржавілу й непотрібну зброю і випустити збірник в оборону слова, складений за маклаковських часів. Анахронізм – правда? Але вже має під собою підстави. Є бо звістка, що нам, підцензурним письменникам, доведеться миритись ще під тими самими законами, які колись вигадував на приборкання 225

наше міністр самодержавної Росії. Дивна доля: згинув режим, що ті закони породив, згинув навіть і сам автор їх – а їхнє породіння, цей, здавалося б, сугубий мрець, знов силкується встати в своїй домовині й залізною рукою якогонебудь новітнього сліпого Вія ткнути в незалежне слово: ось він, мовляв, – той, що на всій вині... Слово не має у себе іншого способу оборони, як слово ж. І це пригнічене, ранами й язвами вкрите, в тяжких залізах скручене слово все ж твердо мусить озватися і твердо ж, хоч і учтиво – такий бо час: нічого не поробиш! – нагадати мерцеві, що його місце в домовині і що ніякі Вії вбити слово не можуть і не здолають. Воно безсмертне. Маклакови приходять і одходять, а слово живе і переживе й мерців, що встать намагаються з домовини, і прислужників їхніх. І не про вороття мертвого з гробу треба тепер думати, а про те, щоб і з самими залізами врешті скінчити, бо все ж одно вони розскочаться. Говоримо про сойм, про скликання народного заступництва. Говоримо про демократизацію власті. Говоримо про грізні події, од яких треба в самих собі шукати оборони й забезпечення. І разом силкуємось підняти з гроба мак­ лаковського мерця!.. Щось надто незрозуміле тут діється, бо не може ж бути разом світ і темрява, бо одно з них мусить зійти з путі й прочистити дорогу другому. Або те, або друге. І я знаю, що мусить бути світ. Хай же буде світ. І перед його пришестям пізно вже штучно викликати й культивувати темряву. І через те пора вже раз поважно подумати – не про кайдани на слово, ні, – а про те «соеterum censeo»73, що про його безупинно нагадували ми і словами, і німуванням, білими плямами й рядами крапок, придушеним голосом і безголоссям – час подумати і скасувати цензуру. Сергій Єфремов Нова рада. – 1918. – 19 (6) жовтня.

№ 175 Академізм у політиці Записка десятьох міністрів74, яку подано голові Ради міністрів цими днями, являє з себе надзвичайно цікавий документ, а надто під цей час, а надто ще од людей, що стояли на чолі політичного курсу так довго і впевнено. Тепер виходити на люди з широкою декларацією або академічною розправою, а в їй доводити часто абстрактним способом азбучні істини – це вже верх політичної безпорадності, коли не вживати сильніших слів. Адже постає мимоволі питання – чому автори записки не робили за ввесь час, коли вони фактично посідали власть і, теоретично кажучи, могли робити – чому вони й пальцем не кивнули, щоб добитися, напр., «раскрепощения порабощенных большевиками частей бывшей Российской империи?» Адже ясно, було, єсть і буде ясно, що розкріпачувати можна, тільки спираючись на якусь свою внутрішню силу, а значить, 226

організуючи цю силу. І от півроку політичні автори академічної записки не тільки не дбали про те, щоб на чомусь реальному зосередити всі сили держави, організувати їх у дуже й міцне тіло, а навпаки, всі сили напружували, щоб і те, що було попереднього часу зібрано, розпорошити і зруйнувати. І от тепер, коли наближається час робити підрахунки їхньої праці, вони виступають з розправами та порадами... Становище, певне, ще небувале в світовій політиці! Особливо звертає на себе увагу одна деталь у цьому надзвичайному документі. Автори його дуже хороше розповідають і доводять потребу загального єднання, на землі мира і в чоловіціх благоволенія. Але знов же теорія теорією, і до того ж: пізня теорія, але на практиці ніхто, певне, не сприяв так розворушенню ворожнечі та розпалюванню зненависті, як політика авторів цієї миролюбної декларації. Загнавши всередину болячки нашого часу, обставивши їх непереможними рогачками, не давши жодного легального виходу різним і супротилежним змаганням, ця політика ввела і зіпхнула їх і напустила одно на одно. Ще більше тому сприяло оте систематичне потурання всяким підозрілим елементам, що масою ринули на Україну, викликаючи тут справедливе обурення своїм поводженням. Саме політика останнього півроку заострила всякі ворожі настрої на Україні і зняла з черги питання про якесь тихомирне розмежування інтересів. І замість хоча й запізнілого каяття – чуємо знов поради та академічні розправи!.. Вже легіт історії проноситься над останнім півріччям. Наближається суд. І коли на суд обвинувачені приходять з таким самооправданням, то справа може бути одразу вирішена: документ занадто характерний і красномовний, щоб про його дві думки можна було мати... Нова рада. – 1918. – 20 (7) жовтня.

№ 176 Непотрібна робота Важко спинити раз пущений в хід механізм: він ще якийсь час сам собою, по інерції, мовляв, буде йти так, як йшов. Пароход, що викинувся на берег, ще безсило крутить свої колеса в повітрі, і чудно буває дивитись на це непотрібне вже нікому крутіння непотрібного апарату. Таке вражіння справляє тепер земська політика міністерства внутрішніх справ. Губерніальний староста київський замість викинутої управи призначає кілька видатних діячів старого режиму з крайньо правим Лелявським на чолі. І це саме тоді, коли на чергу дня сила обставин поставила перебудування взагалі державного апарату, коли доля дотеперішнього курсу вже зважена й йому самому треба шукати дороги до тихомирного способу, яким би можна було розв’язати заплутані стосунки. І в такий момент – воскресає якийсь Лелявський! Робить це занадто чудне вражіння: навіщо ще він тут, – з досадою 227

себе запитуєш? І іншої відповіді нема: пароход на березі, і колеса його безсило крутяться ще в повітрі... Нова рада. – 1918. – 20 (7) жовтня.

№ 177 Шукають поживи «Не стая воронов cлеталась»... Це злетілись на Україну всі, хто шукає теплого кутка й ласого шматка, хто хоче поживи, хто думає урвати ще щось для себе, урвавши вже там, на півночі, все, що було можна. Тут чужі й свої, і большевики і Пуришкевичі, і «фаховці» усяких спеціальностей і люди вільних професій, політики і просто обивателі, «Протофіс» і так звані «хлібороби», що до хліба мають тільки те відношення, що збирали його чужими руками... Всі ожили і виросли на дусі. Всі скликають наради, бігають, метушаться, благають, загрожують; всі виявляють підбільшену енергію, всі домагаються. Чують поживу... Як зразок того, на яку поживу рахують усі ці «жаждущие движения воды», ось документ одного провінціального видання («Утро»). Зветься цей документ «Намерения Совета хлеборобов в Киеве». «Киев 12 Х. Совет хлеборобов намерен обратиться к высшим сферам с требованием прекратить всякие переговоры с социалистическими группами о вступлении в состав правительства и раз навсегда положить конец толкам о намерении правительства эксплоатировать75 2.000.000 десятин земли для раздачи крестьянам, а также прекратить всякие толки о возможности признания украинского языка державным путем признания таковым только русского языка, и принять все меры для возстановления России в прежних границах. Для подкрепления своей позиции Совет созывает на 21 октября с. г. Съезд хлеборобов, на которий ожидается невсколько тысяч депутатов». Тут маємо все: і специфічно «хліборобські» апетити, і язикоборчество, і навіть «возстановление России в прежних границах»... I, як ultima ratio, погроза новим з’їздом «хліборобів». Шукають поживи, злітаються круки, щоб вибрати очі нашому краєві. Важать на те, що нові світові заворушення дадуть їм змогу в каламутній воді рибки наловити й довести до кінця всі свої давні мрії й забаганки. Рахують, що вже кінець Україні... Може, занадто ще рано злітається хиже птаство, занадто рано радіє й панахиди справляє. Ще поборемось! А в боротьбі перемога ще невідомо на чиє схилиться, а надто тоді, коли ворог не на свою, а виключно на чужу силу рахує. Ромул Нова рада. – 1918. – 20 (7) жовтня.

228

№ 242 Доля жандармської спадщини Замість звідомлення 12 березня 1917 року Київський Виконавчий Комітет, що порядкував тоді в Києві, доручив підписаному, як комісарові, догляд за архівом скасованої жандармської управи й охранки та розбирання того архіву. Вважаючи на те, що Виконавчий Комітет у місяці серпні того ж року ліквідував свою роботу і тепер нема організації, перед якою я мав би дати своє звідомлення про долю архіву, складаю його цією дорогою перед усім громадянством. Нижче видко буде, чому я з цим так забарився. Найпершим завданням, яке поставлено було од Виконавчого Комітету комісарові архіву та складеній з партійних заступників комісії – було викрити й опублікувати так званих секретних співробітників, яких послугами живилася царська жандармерія й охранка. Комісія і взялась була в першу чергу до цієї справи. Незважаючи на те, що через запізнену (бо тільки аж 5 березня) ліквідацію Жандармської Управи, жандарми мали досить часу, щоб понищити всі сліди «агентури», комісії за півроку її роботи пощастило викрити й опублікувати в місцевій пресі ймення 87 секретних співробітників, даючи кожному коротеньку, здебільшого на архівних даних засновану характеристику. Опріч того, кілька десятків імен було в процесі обслідування, а деякі зовсім готові й до опублікування. Разом з цією роботою, яку я особисто вважав за другорядну, архів було упорядковано так, щоб з його можна було користуватися й для наукової роботи по історії революційного руху. Треба сказати, що з цього погляду київський архів не понищений, як у Петербурзі та Москві – має величезну історичну вартість, містячи в собі не тільки політичні «діла» всяких організацій і людей, але й документи – уніки в формі прокламацій, листів, оглядів діяльності місцевих організацій і т. ін. Перевозка до нового помешкання (в судовій палаті) порушила була ту досить добру систему й лад, в якому зберігався архів у жандармів: «діла» переплутано, а надто шкоди зазнали картки, яких набереться на кілька сот тисяч – цей ключ до користування всім архівом. За кілька місяців пильної роботи, незважаючи на тісноту й незручність помешкання в судовій палаті, архів було зложено в старій системі, картки розложено по алфавіту, і вже дехто з місцевих дослідників починав заходжуватись коло обробки архівних матеріалів. Але події цю і всяку іншу роботу незабаром припинили. На початку листопада під архівом упав гарматний набій, усі шибки в архіві вилетіли, хоча, на щастя, самому архіву шкоди не зроблено. Минуло 6 місяців, поки повставлювано шибки і можна було поновити роботу. Але в січні 1918 р. почалось большевицьке повстання в Києві, потім бомбардування міста і... звичайний тоді гість залетів і до архіву. 8-дюймовий набій пробив стіну бу311

динку, перелетів через усе помешкання архіву і впав коло супротивної стіни, на щастя, не розірвавшись. Можна уявити, що було б, коли не цей щасливий випадок!.. Але й так небезпечний гість наробив дуже багато шкоди, попсувавши деякі шафи з «ділами», знов повибивавши всі шибки й закидавши грузом та порохом з пробитої стіни все навкруги. Ще краще в архіві попорались большевики, що опанували були Судову палату під свій «Народній суд» і зробили в архіві повний розгром. Чого вони тут шукали – невідомо, але всі «діла» поперекидано, картки, з такою затратою праці складені, висипано здебільшого з шухляд на долівку, понакидано чимало сторонніх речей. Коли це по большевицькому господарюванні я заглянув до архіву, то побачив, що без капітального перегляду й упорядкування наново працювати в йому неможливо, тим більше, що всі вікна й навіть сама стіна світили дірами просто на мороз. На моїй особистій відповідальності (комісія фактично тоді вже розпалася) опинився, таким чином, величезної громадської й історичної ваги архів, з яким трудно було дати собі раду. Судовій палаті треба було самій помешкання, і мені не раз пропоновано забирати архів. Куди? Даремно я обертався і до всяких міністерств, і до міського самоврядування, прохаючи прийняти од мене архів, дати помешкання і призначити штат служащих у йому, щоб завести потрібний для користування лад. Усі обіцяли, але всім було не до того. Перед коштовним архівом стояла перспектива – загинути десь у підвалах «губернського правління». Так тяглося до серпня 1918 р., а тоді стала ще й інша, далеко вже гірша й грізніша небезпека. Гетьманщина, як знаємо, воскресила багато мертвих душ царського режиму, між ними, звичайно, й жандармських. Упорядкувавши свої справи, вони нарешті згадали і про свій архів, який міг ще в пригоді стати й гетьманським охранкам. На початку серпня мене викликано в градоначальство й заявлено, що архів має бути переданий державній варті... Треба було рятувати вже не самі мертві папери, а й живих людей, відомості про яких добросовісно берегли ті папери... На щастя, при міністерстві освіти було вже головне Управління Мистецтв та Національної культури з власним Бібліотечно-архівним відділом. За його я мусив ухопитись, як за останню дошку порятунку. Поки державна варта збиралась дістати архів у своє посідання, я встиг передати його в належні руки, одібравши натомість такого документа (14 серпня, № 285): «Згідно з Вашою заявою, що подано 12 серпня до Бібліотечно-архівного відділу, прошу Вас передати архів б. жандармського управління вказаному відділові, який потім має його віддати до Національного архіву» (підпис Головноуправляючого). Менше клопоту було з жандармською бібліотекою, що лежала на схові в публічній міській бібліотеці. Нею державна варта не цікавилась. Отже, коли почала організуватись Національна Бібліотека, я до неї й передав у цілості жандармську спадщину в книжках. Легко зрозуміти, чому я не опублікував цього повідомлення зараз по тому, як знайдено було притулок для архіву й бібліотеки. За гетьманщини небезпечно було навіть нагадувати про них і, навпаки, треба було радіти, що заклопо312

тане начальство само не згадує, хоча були деякі симптоми того, що вже почало було згадувати. Тепер, коли часи обмінились, цим виконую свою повинність і подаю це повідомлення до загальної відомості, маючи ту втіху, що доручене мені громадською організацією громадське добро пощастило все-таки цілим передати державі, як основу й початок Національного архіву. Сергій Єфремов P.S. Газети, які цікавляться долею жандармської спадщини, дуже прохаю ці відомості передрукувати. С. Є.

2.1.1919. Нова рада. – 1919. – 18 (5) січня.

№ 243 Сон справдився Сталось те, про що мріяли, чим жили покоління свідомих українців. Одбулось поєднання сусідами поділених і кордонами порізнених частин одного національного тіла – Соборної України. Українська Національна Рада Західної України проголосила 2-го січня приєднання до Української Народної Респуб­ ліки96. Ми певні, що ця звістка викличе величезний ентузіазм в українських кругах і нової додасть сили до оборонної боротьби за своє державне існування. Тим більше, що це поєднання тепер саме на часі: не можна було цього зробити ні раніше, не випадало також і гаятись довше. Коли заснувалася кілька місяців тому Західна Українська Республіка і коли там прокинулась була течія до негайного поєднання з Україною, наша газета виступила була проти цього, маючи на увазі, що не може Галичина зв’язувати свою долю з скоропадщиною, яка так взагалі непевно поводилася в національній, а тим більше в державній справі. Ми вважали, що Галичина може ще стати в пригоді цілій Україні, остаючись якраз поза межами української держави, як база дальшій боротьбі за спільну волю і незалежність. Тепер ця небезпека минулася, і перешкоди внут­ рішньої для поєднання вже не існує. Але небезпека знадвору – ота навала, з одного боку, совітського війська, а з другого – польські зазіхання на західні частини української землі приневолюють усю Україну до якнайтіснішої консолідації всіх сил, до крайнього напруження їх, до спільної боротьби за волю і цілість держави. Отже, тепер з справою поєднання баритись було б такою самою помилкою, як перше поспішатися. З’єднання українських земель матиме історичну вагу для нашої держави. Разом з Галичиною до нас вливаються цілі кадри вихованої національно і з давнім політичним досвідом інтелігенції, а також і більш, ніж у нас, 313

свідомі народні маси. Що значить це і що можуть зробити ці сили – ми вже наочно переконались під час останньої боротьби з скоропадщиною. Адже якраз галицьке січове стрілецтво було тим стержнем, на якому держалося все повстання й коло якого гуртувалися вже наші сили. І ми певні, що наші західні земляки внесуть у спільне будівництво ще не одну свою добру рису, як, з другого боку, й самі зможуть покористуватися з тих величезних екстенсивних сил, на які така багата наша Україна. І так само ми певні, що зуміємо шляхом обопільних уступок і порозуміння виробити спільні форми нашого державного життя, які б не разили ні одної сторони, що так довго жили нарізно і відчужено в своєму політичному житті і не в одному виробили навіть різні типи того життя. Розуміння спільноти завданнів та інтересів і широка толеранція обопільна поможуть згодити ті суперечності, що витворила неоднакова доля історична. Ще недавно, коли закордонні українські політики на всяких національних нарадах говорили з імені «35-мільйонного українського народу» – це здавалося порожньою буфонадою, недосяжною мрією, золотим сном. Сон нині справдився, мрія злетіла на землю... Хай же вона стане зарукою, що й менш недосяжні мрії – про лад і порядок та спокій добрий на нашій спільній батьківщині – вже не так од нас далеко, як іноді здається через люті обставини нашого розбурханого життя... Нова рада. – 1919. – 18 (5) січня.

№ 244 На іспиті Межинародне становище новонароджених держав раз у раз буває дуже тяжким і часто навіть непевним. Межинародна інерція рахується все ще з старими державними організаціями й дуже помалу звикає до нової конфігурації політичної карти. До цього ще долучається сила інших обставин: ті чи інші надії сусідів, економічні обрахунки, питання майбутньої стратегії і т. ін. Отже, кожного нового члена межинародна сім’я зустрічає неймовірливо, оглядає з ніг до голови й приймає до гурту тільки по пильних оглядинах та свого роду іспиті. На такий межинародний іспит та суд виставлено нині Україну. Доводиться рахуватися і з звичайною думкою світа, що бачила досі на сході Європи саму лиш Росію, і з поділом держав на ворожі коаліції, і з економічними надіями та страхами. Проте вже тепер позначаються деякі інтересні межинародні комбінації щодо України. Не будемо говорити про держави колишньої коаліції центральноєвропейської: тепер вони не мають ваги в межинародній політиці. Так само й суд нейтральних держав має, очевидно, другорядне значіння. Але 314

переходячи до держав Антанти, ми бачимо й там цілу градацію в стосунках до України. Одні з держав, як Північно-Американські Штати, ставляться до справи з чисто принципіального погляду, спираючись на відомі умови президента Вільсона. Інші, як Сербія або Чехія, можуть в Україні бачити майбутнього союзника з стратегічного боку і через те ставитись теж більш або менш прихильно. Ще інші або зовсім не визначили свого становища, або визначають його дуже непевно, в залежності од цілої низки умов. Для України тепер питання найбільш миттьове – це добитись визнання од держав Антанти, щоб мати представництво на мировому конгресі. І перша умова для цього зовсім не ті місії та посольства, що йдуть по всіх краях та державах, або не так вони, як наше внутрішнє становище. Коли держава зможе перебороти муки свого народження й завести справжній лад та забезпечення людності, коли пощастить подужати зовнішній і внутрішній большевизм і дати тим свідоцтво своєї здатності до життя, то цим буде зроблено найбільше задля унормування і наших міжнародних стосунків. Тільки цим Україна витримає той іспит, через який переходить нині на міжнародному суді. Нова рада. – 1919. – 19 (6) січня.

№ 245 На селі «Страшно стало жити на селі», – такий висновок робить наш дописувач (див. учорашнє число – «Настрій села»). «Людина увесь час живе під страхом. Уночі боїться, вдень боїться, з вечора боїться, вдома боїться, в полі, на базарі боїться – скрізь боїться»... Це якийсь всемогущий і перманентний страх, що охопив величезні простори України й величезну більшість її людності. І цей страх власне й повинен прикувати до себе увагу всіх, хто претендує на роль проводирів у житті, бо він може всі їхні рахунки перекинути. Справді, коли життя робиться нестерпучим, коли найдужчим агентом у йому – страх, коли нема певності за сьогоднішній день, коли розв’язано всі інстинкти й купка грабіжників держить в облозі міста і села, – тоді не може бути й ніякої певності даного ладу. Він держиться тільки механічно. Ніхто за його не обставатиме. Бо на страху, на самому голому страху ніякий лад встояти не може. І от поки «в столицах шум, гремят витии» – там, по селах, темнота (буквально!) і страх панують. Це – пересторога. Це – нагадування про найперший обов’язок витій: дати якийсь певний і сталий лад селу, щоб знищити отой всемогущий і перманентний страх. Треба справжньої власті, що могла б подужати темні інстинкти й заспокоїти людність. І не зле буде, коли ми, що тут завзято 315

витійствуємо, задумаємось трохи над тими перестережливими голосами, що доходять з села. І тим більше, що паніка росте вже й по тих місцях, де витії витійствують. Нова рада. – 1919. – 19 (6) січня.

№ 246 Про те ж саме Є чутки, що – кажучи по-давньому – в сферах прокидається зацікавлення до становища преси. Переказують навіть (слухайте! слухайте!), що цензуру загальну буде скасовано, й лишиться вона надалі тільки для військових справ. Для нас, людей пера, що найбільше, може, енергії на своєму віку і витрачали на боротьбу з цензурою, ця звістка од меду солодша. Але з нас, людей пера, скептики великі: життя привчило нас не дуже-то діймати віри солодким звісткам і медовим речам. Ми знаємо, що ніщо так не розкоріняється глибоко й не розростається широко, як цензура. Заведена «тимчасово», на «найкоротший час», заради таких і таких «виключних обставин», вона має тенденцію не тільки перманентно існувати, але й розлазитись і захоплювати в сферу свого впливу та компетенції все ширші й ширші простори. Це все одно, як мандровані чи пересипні піски, – є бо й така благодать на світі. Був квітник, розкішний оазис, що пишною зеленню веселив око й давав пристановище та спочинок живим створінням, – дивись: стала гола пустиня неродюча. То насунув пісок і засипав і поховав життя. Це страшне лихо. І це всі розуміють. Не дурно один з теперішніх міністрів навіть книжечку таку написав: «Про піски Полтавщини та їх задобрювання». На жаль, ніхто з міністрів – колишніх, теперішніх і майбутніх – не написав ще такої книжечки: «Про цензуру та її задобрювання». А варто б. Це лихо не менше од пересипних пісків, і де воно заводиться, там треба всі сили громадські напружити на його – не скажу «задобрювання», а на боротьбу з ним. Занадто бо спокуса велика для кожного режиму – замазати рота небажаному слову. То неправда, що кажуть – ніби од слова нічого не буде, і власть імущії чудово розуміють, що все і раз у раз од слова починається: «вначале було слово». І через те перші ж удари на слово й падають раз у раз. Щедрінські правителі, що уявляють з себе правительство, скажу так, в екстракті, найкраще тямили, що «ничто не будет надлежащим образом искоренено, пока не будет искоренена литература», тобто незалежне з самої натури своєї слово. І як пересипні піски цензури хутко розлазяться і як їх важко «задобрити» чи спинити, тому щодня маємо наочні приклади. На початку скоропадщини д. М. Василенко заявив, що цензуру заведено «тим часом», і хутко вона має бути скасована. А вона собі преблагополучно проживотіла аж до останніх часів гетьман316

щини і – сміливо кажу це – не мало допомогла тим, хто добивав гетьманськодолгоруківське самодержавіє. Не з подяки, звичайно, але з «потреби» і так само «тим часом», «поки що» полишено цензуру й по скоропадщині, а «крім того, – чули ми од голови Директорії, – цензурі підлягають тільки питання самостійності, або збройні виступи проти Директорії. Про все життя можна писати вільно» («Н. рада», ч. 2). І я писав – навіть не дуже вільно, а про всяк случай остерігаючись, – про життя. І читачі того не дуже вільного писання й на очі не бачили, хоч не торкався я ні самостійності, ні Директорії. Цими днями писав я, теж оглядаючись, про цензуру – з статтею стався якийсь геологічний переворот, по якому мені самому важко було подекуди тямку добратись. Це мандровані піски рушили вже в свою путь і з одведених їм участків (самостійність і Директорія) засипають усе, що кругом лежить. Та інакше й не може бути. Раз цензура, то вона безмежна. А скоро вона безмежна, то кругом пустиня. А скоро кругом пустиня, то... висновків не потребую давати: їх кожен сам потрапить зробити. Єдине з уваги на медові звістки та розмови додам, що треба б нарешті справді-таки перелицювати наведену у Щедріна адміністративну формулу і в нових підручниках адміністративного права викладати її так: «ничто не будет надлежащим образом искоренено, пока не будет искоренена цензура». Тільки що й тут давній і застарілий мій скепсис озивається: чи зрозуміють же в сферах цю елементарну формулу так, як, напр., аксіому про «задобрювання» пісків там розуміють?.. Сергій Єфремов Нова рада. – 1919. – 19 (6) січня.

№ 247 Без бюджету Ні для кого не секрет, що наша держава ввесь час живе не тільки без укладеного до ладу й добре обміркованого бюджету, а просто без усякого певного плану фінансового. Світова війна повсюди потягла за собою величезні видатки, й фінансове життя скрізь порушене в самих основах своїх і вийшло поза всякі звичайні норми. Скрізь зменшились корисні трати, а натомість розбухли до величезної міри такі видатки, які не повернуться ніколи, не кажучи вже про втрату просто вже робочої сили і часу. Отже, по всьому світові людськість збідніла, і про нормальні способи задоволення фінансових потреб не може бути й мови. Внутрішні позички, а найбільш друкарський станок надолужують за те криваве божевілля, що охопило світ. Але найгірше, може, стоїть справа в новоутворених державах, а в першу голову у нас, на Україні. Наша держава од свого попередника нічого не одібрала, опріч колосальної купи боргів за колосальної ж купи паперових грошей, 317

які без обороту залежуються в людності й тільки зменшують взагалі грошевий курс. Фінансове життя державне довелось починати з самих підвалин. А тим часом один по одному внутрішні перевороти – спершу большевицький, а потім гетьманщина – і тут не дозволяли провадити якусь певну лінію. Державні видатки виросли надзвичайно, хоча прибутки зменшились до останнього. Досить сказати, що, напр., пошта й залізниці, що перед війною давали значний зиск, тепер дають на мільярди самої шкоди. Податковий апарат як зруйнувався з перших днів револоції, так і досі не налагоджений. Людність не розуміє, що без акуратної виплати, напр., податків, не може існувати держава, і через те навіть у найкращих своїх поривах береться засобів, які ні до чого не доводять. Недавно була, напр., звістка, що на одному селянському сході разом з привітанням С.Петлюри ухвалено було скинутись грішми «на військову справу» і назбирали 233 крб. 50 коп. Звичайно, далеко було б краще, якби замість цієї жертви на бідність державі сход ухвалив був виплатити і справді-таки виплатив ті залеглості, що назбирались по селі за ці два роки. Держава, коли б податки почали нарешті плинути до скарбниці, могла б принаймні початок якогось сталого бюджету покласти. А його в усякому разі треба заводити, бо не може держава животіти на випадкові жертви та на саму працю друкарського станка. І на міністерстві фінансів лежить велика повинність – перейти од тимчасового становища «без бюджету» на сталий, добре укладений і в деталях обміркований фінансовий план. Нова рада. – 1919. – 21 (8) січня.

№ 248 «Всередині» Є одна драма, з найкращих у Метерлінка, провідна думка якої, що від лиха не втечеш, за десятьма замками не сховаєшся, за найміцнішими дверима не встережешся. Мирна сім’я зібралася у своїй хаті, позапирали двері й вікна й тішиться спокоєм, і не думаючи й не гадаючи, що горе вже тут близько, опостінь, підкрадається до них підступом і незабаром розіб’є увесь спокій їхній, зламає залізні засови, розчинить навстіж двері їх душі і їхній внутрішній настрій віддасть на поталу байдужій, до чужого лиха цікавій юрбі. Надзвичайне вражіння справляє саме отой контраст між супокоєм усередині хати й тривогою під її вікнами, що наростає до високостів трагічного ефекту. Драма зветься «Interieur» – «Всередині». Це літературний, мистецький твір, це символічне толкування життя. Але ось і саме життя, перед яким блідніють символи й література. «Тепер, – писав недавно наш кореспондент, – на селі жах: як тільки смеркне, люди зачи318

няються, запираються, тісніше збиваються докупи й сидять, наче на голках. Де грюкне, загавкає собака, стукає у вікно, загомонить під дверима – одразу стихне у хаті, аж у вухах дзвенить, і всі сидять, наче прикипіли до місця». Вечорами не світять – бояться. «Ви тільки зрозумійте, – каже далі той самий свідок селянського життя, – що людина увесь час живе під страхом. Уночі боїться, вдень боїться, звечора боїться, вдома боїться, в хаті боїться, в полі, на базарі боїться – скрізь боїться» («Н. рада», ч. 12). Жах, шалений і божевільний жах посів усе життя «всередині» мільйона тих хаток, з яких складаються наші села. І мешканці їх зрозуміли вже, що ніякими засобами не врятуєшся од лиха, яке ходить тут кругом і, може, стоїть, чатує вже під вікнами, держачи їхній спокій у жмені, мовляв Метерлінк, «неначе ту пташку недужу». Спокій пропав, одлетів безвісти й натомість панує самий жах. «Лихо не спить, – пишуть з Волині до “Трибуни”. – Мало не в кожному селі звело кубло злодійство: це бувші солдати російської армії, що розжилися на чужому добрі. Вони у нас сила, перед ними бідний люд труситься гірше, ніж трусився перед мадярським жовніром. Вони озброєні з ніг до голови, у них гвинтівки, револьвери, кулемети, гранати. Цілими ночами йде по селах стрілянина – така, мов на фронті, й тепер бідним людям не дають забути кошмару війни» («Трибуна», ч. 24). «Тепер тільки й думки зберегти життя від лиходіїв, – пишуть до тієї ж газети з Дахнівки. – Тільки наступає ніч, на селі зчиняється страшенна стрілянина. Стріляють, кому не лінь» (там же). І це не тільки по селах. Стрілянина йде й по містах, безупинна й безглузда; і, може, кожен постріл – то ціна життя людського, кожна куля влучає в живе тіло. По містах і містечках покотилась хвиля погромів, коли вже не під захистом темної ночі розбишаки вершать своє діло, а серед білого дня і цілими днями без упину, не криючись. Кожен тямить, що од цього лиха і по селах, і по містах не сховаєшся «всередині», за дверима й віконцями – і росте божевільний страх, од якого нікуди втекти, ніде сховатись. Уся країна обернулась в метерлінківське «Interieur», в якому вже пропав спокій. Переживаємо останній акт цієї трагедії. «Зачиніть двері, збийтесь в гурток, зіпріть в собі віддих і слухайте», – як писала колись вже рідна символістка. Звичайно, знайдуться люди, що згорда скажуть: – пусте, обивательські страхи!.. Мені здається, що даремно в даному разі одмагатися таким презирством. Ці обивательські страхи свідчать, що не гаразд діється в нашому краї, що держава нездужає тяжко, що треба якомога швидше братись до радикальних ліків, щоб недуга катастрофічно не скінчилась. Адже коли жах зробився побутовим з’явищем і нормальним становищем мільйонів людей, коли він усім править, коли, мовляв наш дописувач, «переночує людина і каже – слава Богу», то вже далі нема куди йти. Це показує, що ми втратили вже самі основи людського співжиття, розвалюємось на шматки й на пні зогниваємо. Громада вмерла, розпорошилась. Кожен сам по собі і провадить боротьбу проти всіх. Громадського життя за таких обставин нема і бути не може. Власти нема. Держави також нема. А є величезне «interieur», в якому позбивались тісно докупи й трудяться, чекаючи лиха, одурілі з жаху люди. І байдуже їм, що там десь хтось заходжується з якимись державними справами. Що їм держава, коли вона найдорожчого добра, життя людського, оборонити не здатна.

319

Це, може, обивательське. Але разом це страшна, жахлива річ. Це memento mori і державі, і державності, і тим, хто звисока на цю буденщину поглядає. І не поможуть тут ніякі вигадки політичної екстраваганції, на зразок хоча б і Трудового Конгресу. Хороший справді Трудовий Конгрес буде, коли саме трудова людність пересиділа «всередині» вибори, коли якісь випадкові елементи посилають випадкових людей, часто без надії, чи вони навіть куди слід приїдуть. Ясно, що за того настрою, який характеризують звістки з усіх усюдів, оці вибори наші нагадують колишні вибори по так званих «гнилих містечках» в Англії: сам-один чоловік зробив передвиборче зібрання, сам одбув вибори, сам себе вибрав, – та й край. Яку ж ціну матиме його голос і що він дасть для справжнього упорядкування нашого життя, для порятунку од того жаху, що розлитий кругом стоїть? Справа йде тепер про цілком елементарну річ – про забезпечення самих основ життя, про порятунок од крайньої міри анархії. Власть, коли вона є власть, повинна до цього і тільки до цього взятись. Без цього не поможуть ні реформи, ні конгреси, ні бігання навипередки з большевизмом, ні запальні промови, ні тисячі відозв та закликів до селянства, що іронічно поглядають на вас з київських парканів, ні дебати на теми високої політики. Це все добре, коли є ґрунт під ногами. Але коли вся країна стала одним величезним «Interieur» і сидить «усередині» та труситься од жаху, коли все життя в символічну трагедію обернулося, то все це шага ламаного не варто. Треба рятувати самі основи людського життя, поки ще не пізно, поки доля не виписала ще свого zu spat. Решта – приложиться. А не будуть врятовані основи, не буде елементарного ладу – то все одно нічого не буде. Сергій Єфремов Нова рада. – 1919. – 21 (8) січня.

№ 249 На свято поєднання Сьогодні, в свято поєднання порізнених досі частин української землі97, годиться ще раз вернутись до цього, історичної ваги, факту. Ми вже згадували, що саме тепер настав слушний для такого поєднання час, коли зникли внутрішні перешкоди, що таїлися в непевній долі України під гетьманським регіментом. Але досі нам невідомі були самі підстави поєднання, і їх тільки тепер розкриває нам вірча грамота правительства Західної України до Директорії, привезена спеціально вирядженою на свято делегацією. Грамота, посилаючись на попередню умову між правительством та Директорією в Фастові 1 грудня минулого року, зберігає поки що непорушним той тимчасовий лад, що витворився в українських землях колишньої Австрії – тобто вони 320

матимуть свою Національну Раду, свій Державний секретаріат, свої форми місцевого самоврядування, свої закони. І тільки вже Установча Рада об’єднаної республіки має остаточно вирішити ті форми, в які виллється об’єднання, і той лад, що буде заведений в одрізаних досі частинах України. Думаємо, що цей спосіб порозуміння має під собою всі підстави як практичної ваги, так і політичної доцільності. Не кажучи вже про те, що остаточних форм поєднання не можуть виробляти тимчасові органи власті, – це справа спільної Установчої Ради, що єдина тільки матиме повну компетенцію в усіх установлених питаннях. Але й поза цим Україна Наддністрянська та Закарпатська так довго жила в розлуці з основним гроном українських земель і до того же під цілком одмінним політичним режимом, що витворила дуже багато власних рис і в праві, і в побуті, і в звичаях, і навіть у психіці своєї людності. Ми, що так багато терпіли од російського централізму, не повинні й не можемо йти шляхом централізму українського, і тому всі ті землі, що мають своєрідне обличчя, мають права на найширшу автономію, що одно тільки може забезпечити шляхи до всестороннього їх розвитку й тісного братнього співжиття з рештою українських земель. І ми цілком певні, що єдиний повновласний господар Соборної України – український народ на своїй Установчій Раді витворить такі умови, які найкраще відповідатимуть особливостям усіх частин нашої широкої батьківщини – од Кубані до Карпатських полонин Угорської України. Виявляючи свою радість з приводу пригортання до материного лона українського Галичини й Угорщини, твердо віримо й надіємось, що силоміць одірвана од його зелена Буковина також незабаром прийде до єдиного гурту. Коли вже «поранений брат», долею якого боліли найкращі сини України – Угорщина – знайшов у собі досить сили до поєднання, то тим більш треба сподіватись цього щодо Буковини, що в далеко кращих умовах перебувала. Дожидаючи того щасливого часу, шлемо тепер з-над широкого Дніпра синього братерський привіт галицьким ланам, буковинським та угорським полонинам, закликаючи усіх до спільної праці на користь вільної й об’єднаної – Великої Батьківщини. Нова рада. – 1919. – 22 (9) січня.

№ 250 Політика і фінанси Обмірковуючи цими днями фінансові справи Української Республіки, ми висловились за те, що на міністерстві фінансів лежить велика повинність у першу ж чергу звернути з дотеперішнього шляху «без бюджету» й заснувати фінансову політику на якомусь певному, добре обміркованому плані. Треба 321

нарешті утворити бюджет, а не йти наосліп, не знаючи наперед, куди і як прийдемо. Але, складаючи бюджет, треба, очевидно, мати добрий ґрунт для фінансової політики взагалі. Тим часом у цій сфері діється щось просто-таки незрозуміле. Адже фінансова система держави, а надто за наших війною та революцією розхитаних часів і в умовах новоутвореного державного тіла, засновується на довірі найширших кругів народу. Тільки тоді є можливість поставити міцний фінансовий будинок, коли людність вірить державі і не тільки виконує свої фінансові повинно­сті перед нею, але й доручає їй свої вільні фонди. І вся фінансова політика повинна йти до того, щоб таке довір’я збудити і тим до грошевого обороту в державі притягти всі ті вільні фонди. То суще нещастя для держави, коли замість того, щоб нести гроші до кредитових установ, людність держить їх по скринях та в панчохах. Бо скільки хоч випускай тоді грошевих знаків, їх усе одно бракуватиме, бо вони зникатимуть у тій безодні, що зветься обивательською кишенею. Вона піде на допомогу державі тільки тоді, коли людність певна, що гроші її не пропадуть, коли вона вірить не тільки в добру волю, але і в здатність держави виконати свої фінансові зобов’язання. І держава у власних інтересах повинна робити все, щоб таке довір’я викликати й зміцнити, гарантуючи усім добром своїм, що ні один шаг людський за нею не пропаде. І от саме в цьому й робиться у нас усе навпаки – ніби навмисне, щоб підірвати кредит і вбити всяку віру до держави. Про невмілі заходи з російськими грошевими знаками ми вже говорили недавно, і тут хіба додамо, що примусовий курс на ті знаки наперед засуджено на фіаско, бо курс встановляється не наказами, а біржею, яка реагує на всякі політичні події і в них черпає підстави для своїх присудів. Накази тут можуть мати якраз супротилежний ефект. Але й поза цим останні часи приносять ще нові заходи, які матимуть ті ж самі наслідки. І контрибуція на такі організації, як «Протофіс», і гонитва по банкових сферах за коштовними речами запідозрених людей, і опечатування ювелірних магазинів з реквізицією золота98 – усе це робиться ніби навмисне, щоб убити віру до держави й примусити власників усяких цінностей глибше ховати їх по кишенях. Надто в цьому допоможе останній захід. Кажуть, що реквізицію золота треба було зробити, щоб скласти золотий фонд. Дуже ми непевні, щоб таким способом можна було взяти якусь замітну кількість золота, а тим часом решта його буде прихована й зникне з обороту зовсім. Довір’я до держави буде ще менше, не кажучи вже про те, що такими большевицькими способами не придбати нам кредиту й на межинародному ринкові. Коли ніхто не певен за долю своїх капіталів, то вони підуть усі в інше місце, а держава буде полишена на власні підірвані сили. Здається, Шингарьов промовив був колись у російській Державній Думі крилату формулу: «Дайте нам добру політику, і ми вам дамо фінанси добрі». З тим самим можемо й до нашого правительства обернутись. Коли ми не хочемо збанкротувати таки одразу, то мусимо одкинути шлях усяких небезпечних і шкодливих експериментів та большевицьких методів, а всю увагу звернути на завоювання довір’я людності, цього дорожчого для держави 322

набутку. Одно слово – повинні дати добру, людності зрозумілу й вигідну політику, далеку од усяких примх і непевного хитання. Бо не буде такої політики – банкротство з кожного погляду, а насамперед в буквальному розумінні, неминуче. Нова рада. – 1919. – 24 (11) січня.

№ 251 Початок протверезіння Розвіюється потроху мана, напущена в останні дні скоропадщини, коли мало не всі російські організації на Україні йшли «єдиним фронтом», маючи провідною зіркою ту туманність, що зветься «оновленням Росії». Правда, ще в дні повстання були спроби деяких російських партійних організацій порозумітися з українцями. Нам відомо, що в революційному комітеті в Києві брали участь і заступники російських соціалістів. Але все-таки найбільшого удару по єдиному фронту завдано опублікованими в нашій газеті «ясськими документами», які наочно показали, що в справі боротьби з українськими домаганнями демократія російська на Україні ладна була піти з російською ж реакцією, аби тільки відбудувати Росію – за даних обставин, безперечно, реакційну. І тільки коли виведено на світ Божий ті політичні махінації, що відбувалися в Ясах, для багатьох із російської демократії стало видко, що вони занадто далеко зайшли були по шляху уступок реакції. Це одбилось насамперед на долі однієї з найбільших замітних організацій, що працювали на користь одбудування Росії – «союза возрождения России», складеного з заступників лівих течій російської демократії. В союзі вже виразно позначився розпад. Російські с.-р. подали заяву про те, що вони з союзу виходять, мотивуючи свій учинок «принципиальными расхождениями с результатами ясского совещания». Але коли б навіть союз і одмежувався од своїх посланців у Ясах, то й то с.-р. не згоджуються вернутись до нього, бо вважають, що по тому, як зруйновано так званий «Уфимський фронт»99, уся діяльність союзу тратить підстави («Народное Дело», ч. 76). Аналогічну заяву зробив і український комітет російських с.-д. (меншовиків)100, мотивуючи свій вихід з союзу тим, що коли сталося земсько-міське об’єднання, то взагалі вже потреба в союзі минула («Наш Путь», ч. 48). В зв’язку з цим і в самому «союзе возрождения» піднялись протести проти тієї позиції, яку зайняли його посланці (БунаковФондамінський і Титов) на нарадах у Ясах та в так званій інструкції консулові Енно. Треба думати, що під впливом розпаду союз спробує взяти новий курс. Принаймні газети подають відомості, що «в силу сложившихся политических условий (союз возрождения России) решил сократить свою деятельность на Украине до минимума. Работа будет главным образом перенесена в Москву и в Одессу» («Наш Путь», ч. 48).

323

З цього бачимо, що об’єдинительний курс, який найдужче виявив був себе в «союзе возрождения России», цим разом збанкротував. Коли ясно й руба поставлено було питання про опортуністично-реакційну тактику союзу, то більшість його членів не видержала, і лави його зразу порідшали. Провокація, яка заплутала була в своєму сільці навіть демократичні російські круги, порвалася, і з союзу почали тікати всі, кому такі способи об’єднання не до душі припадають. Разом і в самому союзі прокидається тенденція взятись до свого справжнього діла – до боротьби з большевизмом вже на великоруському ґрунті. І з цього погляду перенесення його роботи до Москви можна було б цілком зрозуміти, коли б не заплуталась була тут ще Одеса. Адже робота в Одесі може бути тільки дальшим протягом того, що було досі, і значить, не може не кінчитись тим, чим скінчилася авантюра в Ясах. І коли союз їде до Москви через Одесу, то ледве чи він взагалі кудись доїде, а не розпадеться вже цілком і безповоротно. В усякому разі, можемо вітати факт протверезіння хоча б тільки частини російської демократії й признання нею своєї помилки. Може бути – і це бажано – факт отой зробиться початком порозуміння на Україні між українською й неукраїнською демократією, якщо остання знайде в собі силу й рішучість стати нарешті на ґрунт української державності. Ромул Нова рада. – 1919. – 24 (11) січня.

№ 252 З Трудового Конгресу Позавчора одбулося відкриття передпарламенту Української республіки, Трудового Конгресу. Поки що важко було б пророкувати щось певне про майбутність цієї установи: це ж було тільки свято, а здатність установ до життя пізнається не в свята, а звичайними робочими буднями. І з цього боку Конгрес поки що не уявляє з себе чогось певного, що має свою власну, добре окреслену фізіономію. Почасти залежить це од самого способу, яким скликано Конгрес. Перевести вибори за якийсь тиждень-другий без попередньої роботи – певна річ, неможливо. Не кажемо вже про самий принцип, на якому засновано Конгрес і який дуже далеко стоїть од єдино демократичних виборів через уселюдне голосування. Тому-то не тільки голос людності, але навіть трудової людності не може бути виявлений на Конгресі, і на його можна дивитись тільки як на сурогат народного заступництва, яке треба замінити на справжнє заступництво зараз же, скоро добра буде до того нагода. Яку вагу матиме Конгрес у політичному житті України, чи зможе він працювати – про це рано загадувати. Поділ Конгресу вже стався: маємо невелич324

ку ліву (32 чоловіка), більшу трохи праву (коло 70 чоловіка) і великий центр, у якому більшість належить українським с.-р. Картина Конгресу нагадує таким чином картину Центральної Ради, де також перед вели українські с.-р. Це й робить сумнівною здатність Конгресу до роботи. Питання, чи зійде більшість з шляху декларації на справжню роботу – стоїть, отже, не вирішене, і про його певніше можна буде сказати, тільки виждавши перших робочих актів Конгресу. Нова рада. – 1919. – 25 (12) січня.

№ 253 Дух віків Велика заля міського театру. На сцені довгий стіл, червоно засланий, і імпровізована трибуна. Партер заповнено членами Конгресу, амфітеатр – публікою. Все просто, надзвичайно просто – може, занадто просто... І проте серед цих простих обставин 23 січня виразно повівало духом віків, диханням історії. Того дня оформлено і затвержено акт поєднання двох, досі порізнених частин України. Розпанахане, од віків переполовинене тіло національне зробило останній акт до того, щоб зростись не тільки духом – бо це давно вже зроблено, але і в політичних формах. Акт справді історичний. Він завершає довгу нашу попередню історію і заразом сположує думки – про те, що має бути... І знов виразно по залі проноситься дух історії. Думками про цю хвилину, про майбутність загадувалися покоління свідомої української інтелігенції і по сей, і по той бік поваленого нині кордону. І певне, ще недавно ніхто з тих, що був у залі міського театру 23 січня, не гадав, що йому, як біблейському Симеону, доведеться проказати своє – «яко видіста очі мої». Важко було, йдучи еволютивним шляхом, сподіватись такого соціологічного чуда, і тільки в творчому пароксизмі історія може дати те, що хіба снилося нашому і навіть молодшим поколінням. І найбільше, може, чудо в тому що та сама війна, яка мала до решти вбити Україну, послужила її воскресінню та об’єднанню. Галичина, в особах її заступників, уперше дебютувала в політичному житті соборної України, і знов дух історії повівав у цьому дебюті. Згадується одна подія, що одбулась рівно 15 років тому. Київ так само приймав тоді гостей з Галичини на культурному своєму святі – на святі нашої пісні, на ювілеї славного музики Лисенка. По офіціальному святі трактував гостей ювілят, і от у його скромній домівці виступив один з найкращих промовців, яких тільки доводилось мені чувати, небіжчик Євген Олесницький. Проста 325

була його промова, але зворушила всіх до самозабуття, як голос шукання і надії. Ми там, у Галичині, – так більш-менш говорив промовця, – за всяких торжественних оказій, на всяких парадах часто говоримо од імені Великої Украї­ ни та її 35-мільйонового народу. Але потай, у душі ми з тугою й непевністю себе запитуємо: та чи єсть же та Україна? Чи то, може, тільки фікція, фантом, який наша фантазія витворила, аби тільки не впасти під вагою тяжкого життя, аби хоч у мріях знайти собі підпору, якої бракує в дійсності?... І промовця відповів, що Україна таки єсть, що треба приїхати до Києва, щоб побачити, що це не вигадка, не фантом, а жива реальність. То було 15 років тому, коли Україна жила ще під «конституцією» 1876 ро­ ку. Що сказав би Олесницький тепер, коли б дожив був до 23 січня 1919 року? Адже напевне ні йому, ні всім, хто його 15 років тому слухав, і в думках не клалося, яких подій свідком стане ця заля міського театру і які слова історичних актів у ній залунають. Найпалкіші мрії тоді до сьогоднішнього не сягали. І хоч Галичина жила надіями на Україну, нехай навіть і фантастичну, але в тому, що сталося, велика заслуга приходиться на кошт наших колись закордонних братів. Війна переродила Україну. Галичина дала їй перші засіви свідомості навіть у масах. Вона – зруйнована, зґвалтована, збезчещена й опльована окупаційним військом – помстилася за свою руїну й пониження тим, що нашим несвідомим «хахлам» з окупаційного війська прищепила зародки сумніву в силу офіціальної Росії та зерна національної свідомості. Масовий рух у нас – од Галичини, бо тільки там побачив наш народ і рідну школу, і рідну книжку, і свою інтелігенцію, і своїх героїв. Там шукав і знаходив він «Кобзаря», викинутого з батьківщини, там чув запальне слово колись вільних, а тоді уяремлених земляків, там навчився цінити національну волю і рідне слово шанувати. Ідучи туди темним – назад вертався свідомим, наповняв юрбами вже тутешні книгарні і жагуче шукав відповіді на питання, що зродила Галичина. Це факт, якого не повинно нехтувати в історії нашого відродження. Галичина навіть під п’ятою ворога завдала йому смертельного удару – і не випадок те, що саме тепер галицькі юнаки, січове стрілецтво, стоять на сторожі новоздобутої волі всього українського народу. Галичина цим зробила нам усім, безкордонним тепер громадянам українським, ще одну послугу, – і треба думати, не останню. Коли я слухав зручне і вміле головування Семена Вітика на перших зборах Трудового Конгресу – я думав, що нам ще багато доведеться вчитись од своїх земляків – учитись парламентського досвіду й обичайності, практичності і вміння з найменшою затратою сили найбільших наслідків досягати. І мені здається, що ці риси наших земляків ще себе виявлять, коли Конгрес од свята до буденної перейде роботи. І хотілося б, щоб і серед неї Конгрес почув той дух історії, що виразно повівав у залі міського театру 23 січня, та свою перед нею відповідальність. Сергій Єфремов Нова рада. – 1919. – 25 (12) січня.

326

№ 254 Сумні роковини Рівно рік тому Київ, тоді вже столиця незалежної Української республіки, опинився в руках большевиків, які принесли з собою руїну, насильство, нищення української культури. Перед цим прийшло тяжке ослаблення української держави, яке почалося в українських партійних організаціях, що не зуміли принципу державності й ладу поставити «во главу угла» своєї роботи й урядування. Різка демагогія замінила собою парламентську боротьбу, крайні лозунги замість органічної роботи та енергійне розкачування народних мас в напрямі до соціального максималізму дали надзвичайно тяжкий і кровавий ефект. Із ослаблення державності скористалися крайні анархічні елементи, а розклад армії, тоді єдиної фізичної сили, дався так легко большевикам саме через оту розкачку в напрямі до максималізму, що йшла від українських ватажків і проводирів руху. Наслідки того раннього паралізування державної думки залягли надовго над Україною, і тільки завдяки, може, виключно щасливим обставинам ідея державності України не була остаточно дискредитована. Досвід минулого року – зовсім ясний і для цього, і для дальших років; на сурогатах не може і не повинна спиратись політика, бо широкі маси вимагають тільки чистого продукту. Торішні спроби дати людності сурогат большевизму викликали апетит до справжнього продукту, і село, і місто цей продукт пов­ ною мірою дістали помимо волі й участі українських «керуючих» груп. І коли ясно з торішнього досвіду, що ні сурогат, ні чистий продукт не прийшлися до смаку Україні, коли цей «екзотичний» продукт дався взнаки і людності, і державі, і культурі, то всяка нова політика на Україні може засновуватись тільки на повнім розриві з соціальним і політичним максималізмом, – і цей досвід сьогодення говорить нам тверді залізні слова, в яких звучить і «momento mori», і тяжкий осуд для всяких експериментів над державністю, оскільки її підпори заховалися в господарському апараті України, а також і осуд для всякого елементу випадковості в політиці уряду, для гри на щастя, на удачу без пильного обрахунку реальних сил і можливостей. Отже, ще раз, коли не востаннє, кличемо до державного розуму, а коли його забракло, то до почуття дисципліни й одповідальності за долю країни, держави, народу. Нова рада. – 1919. – 25 (12) січня.

№ 255 Ворог під брамою Трудовий Конгрес, нагло скликаний і нашвидку сформований, серед тяжких обставин починає свою роботу. Непевне межинародне становище Украї327

ни, внутрішнє безладдя, нова погроза з півночі – все те накладає на тимчасовий сурогат народного заступництва величезну відповідальність. І коли він цю відповідальність може на себе прийняти – він мусить виявити це пильною й прискореною роботою. Не час тепер на розмови, на гострі дебати й на партійні чи фракційні суперечки. Час діла, роботи, оборони краю од усіх тих ворогів, що насідають усіма сторонами на нашу батьківщину. Адже тепер буквально можна проказати оте римське – «ворог під брамою», що ним латинці скликали всіх громадян на оборону загроженої батьківщини. «Ворог під брамою»… Він зазирає вже досередини. Він і зсередини порядкує, ширить анархію, деморалізацію, сіє зневір’я й хижі інстинкти… З усіх боків суне на нашу державу небезпека, і ворог з своїми замірами навіть не криється. Ще недавно газети подавали проект нового поділу України між сусідами. Вже зовсім свіжо приходить з Москви звістка про заміри совітської власті, що устами провадить мирові переговори з Україною, а руками воює з нею й марить про повне об’єднання України з Росією – звичайно, на умовах, які диктуватиме переможець. І ті, хто стоїть тепер на чолі Української Республіки, повинні нарешті здати собі ясно справу з становища і виразно розказати, що ворог вже під брамою і що для оборони треба найбільшого напруження всіх сил і саможертви, на вівтар батьківщини принесеної. Тут тільки може ще бути порятунок – у підпорядкуванні особистих і групових інтересів загальним, державним. Коли цього не зуміємо тепер зробити, коли й надалі обмежимося довгими й нікому не потрібними розмовами та фракційною гризнею – то ж нема чого й надягати на себе тоги спасителів батьківщини. Вона-бо потребує тепер не фраз і поз, а негайного діла і саможертви. Нова рада. – 1919. – 26 (13) січня.

№ 256 Пам’яті М. І. Туган-Барановського Ще одна звістка про нову втрату. По дорозі до Одеси, а звідти за кордон, 22 січня помер відомий учений і громадський діяч, професор і академік Михайло Іванович Туган-Барановський. Небіжчик народився в 1865 p., вчився в Московському університеті, де скінчив два факультети (математичний та юридичний). Наукова діяльність його розпочинається дисертацією з політичної економії «Промышленные кризисы Англії» (1894), а за нею потяглася довга низка журнальних праць (у «Мире Божьем», «Новом Слове», «Начале» й ін.). Для широкої публіки ім’я ТуганБарановського стало відомим з половини 90-х років як одного з привідців нового тоді марксистського напряму, що вперше вийшов легально на поверхню російського життя. Разом з П. Струве Михайло Іванович репрезентував цю те328

чію в своїх наукових та публіцистичних статтях і викликав різку критику на сторінках «Русского Богатства» од небіжчика Михайловського. Але йшли роки – і Туган-Барановський потроху позбувся крайностей марксистської догми й наблизився до світогляду свого суворого критика. Разом з тим починається і його заінтересування українським рухом. Перебуваючи часто на Полтавщині, Туган-Барановський зрозумів, що на Україні повинно провадити політичну й культурну роботу тільки в українських формах, і з початком нової революції 1917 року вже рішуче пристає до українства, вступивши до партії соц.-федералістів. Як член української партії, він увійшов і до українського правительства, зайнявши посаду генерального секретаря фінансових справ. Правда, урядова діяльність небіжчика припала на найгірший час існування Української республіки, коли по високому піднесенні революційного руху починалася вже анархія, що зруйнувала всі фінансові плани Туган-Барановського. Вийшовши з правительства, він захопився знов своєю звичайною – науковою й кооперативною – роботою і за останній рік випустив кілька наукових і популярних праць вже українською мовою. Як спеціалістаекономіста, участь Туган-Барановського була особливо бажана на мировому конгресі в економічних справах, але не пощастило доїхати до місця. Надзвичайно м’яка, симпатична вдача небіжчика прихиляла до його всіх, кому випало щастя знати його особисто. Велика наукова сила, ТуганБарановський саме тепер дістав змогу широко розгорнути свої наукові здіб­ ності як академік новозаснованої української Академії Наук. І в особі його наука і громадське життя зазнали великої і болючої втрати. С. Є. Нова рада. – 1919. – 26 (13) січня.

№ 257 Досить фраз Перші ділові засідання Трудового Конгресу розпочалися інформаційною частиною. І це натурально. Треба, щоб власть поділилася з громадою своїми планами й дала звідомлення про минуле. Так само треба, щоб люди з місць повідомили про те, що там діється. Власне кажучи, мало втішного повідала нам через голову Трудового Конгресу власть. Ще менше втішного в повідомленнях з місць. Минуле – повне помилок, плани – хаотичні, майбутність – темна... Найгіршу помилку в минулому викрив у своїй промові голова Директорії. Показується, що власть мала надію й ніби навіть гарантії того, що большевики не будуть втручатися в українські справи і, не маючи сили підтримати повстання, додержуватимуть принаймні нейтралітету. Дійсність ще раз дошкульно показує, як можна покладатись на запевнення й навіть «чесне слово» 329

большевицьких ватажків і мас. Тим часом власть, покладаючись на нейтралітет большевиків, своїм тоном, деклараціями й поодинокими заходами, очевидно, давала аванси большевикам, орієнтувалась на них. І наслідки тепер маємо – в тій анархії, про яку оповідають люди з місць, члени Конгресу. «Ми не большевики», – заявляє голова Директорії, але разом і дивується, що большевики не задоволені з програми правительства. Дивуватись нема чого. Інакше й не могло бути. Як усі обіцянки й гарантії большевицьких лідерів наперед треба було піддати під найгостріший сумнів, так само не треба було й орієнтуватися в своїй діяльності на большевизм. Раз «ми не большевики», то хоча б якими себе большевицькими заходами показували – нічого не пособить. Большевики, звісно, воліють чистий продукт, а не сурогат, а в боротьбі проти останнього всі засоби добрі. Дійсність минулого року, ота нечесна боротьба проти «буржуазної ради» та «Генеральського секретаріату» виразно це була показала. На жаль тільки, вона ще досі нікого не навчила... Про плани правительства трудно говорити. Адже, очевидно, то не план, що говорив, напр., міністр фінансів, обіцяючи накладати податки «на шовки» – то просто мітингові фрази. Так само не план і промова міністра земельних справ, коли він малював усякі утопії царства небесного на землі. Політичні діячі, а тим більш проводирі держави мусіли б виходити на громаду з конкретними завданнями, а не з обіцянками, яких, очевидно, ніхто не може виконати, а надто в таких скрутних обставинах, в яких наша держава перебуває. Пригадується, як, напр., під час торішніх виборів до київської думи конкуренти один перед одним вихвалювали свій крам і обіцяли робітничій людності і дешеве світло, і дешевий трамвай і навіть окремі покої для найманої прислуги. Дійсність лишила нас усіх і без світла, і без трамваю, і без окремих кім­нат – усіх, і пролетарів, і буржуїв... Але знов же нікого і нічого вона не навчила, і обіцянками про груші на вербі й тепер ще дехто намагається годувати довірливих людей. Гадаємо, що держава в небезпеці. Треба, не гаючись, перейти од слів до діла – насамперед на оборону самих основ державності і просто вже елементарних умов існування на Україні. Нова рада. – 1919. – 28 (15) січня.

№ 258 Старим шляхом Трудовий конгрес нагло і несподівано замкнув свою роботу. Політичні обставини і специфічно київські умови не дали розгорнутись тому словесному буянню, до якого мають такий великий нахил усі наші зібрання. Довелось обірвати балачки й узятись до діла.

330

Діла того не багато справді, й стосується воно насамперед до організації власті. Власть має складатися з Директорії, що лишаться виконавчим (?) органом на час війни, та міністерства, призначеного Директорією й відповідального перед малим конгресом, складеним з 41 чоловіка з членів конгресу. В цій конструкції власті маємо чимало знов же плутаного, що неминуче одіб’ється на справі формування державного. Директорія має бути виконавчим органом. Але таким же органом буде, і не може не бути, і міністерство. Отже, матимемо два виконавчих органа: один відповідальний перед малим конгресом, а другий?... Це перше. Друге: один виконавчий орган призначає другого і теж, виходить, має над ним деяку зверхність. Яке розмежування буде між цими органами – цілком не ясно, як не ясно й те, які між ними витворяться стосунки. Очевидно, має бути те, що й до цього часу було, тобто повна плутанина обов’язків і функцій, коли закони розробляли і міністрества, і Директорія, коли неможливо було розібратися, кому й яка належить функція, на кого й за що спадає відповідальність. Таке сплутування функцій з погляду вимог державного права річ абсолютно неможлива й на практиці повинна довести тільки до плутанини й безладдя, коли ніхто врешті не одповідає за ті заходи, які од правительства виходять. Сфера роботи, як і відповідальність, повинна бути точно й виразно розмежована між поодинокими органами, поділ властей – це ж азбука державного права, і цю азбуку забуто в тій конструкції власті, яку полишив по собі конгрес. Наслідки цього, напевне, не будуть дуже втішні. Невиразне й становище самого малого конгресу. Чи це має бути законодавчий орган, чи тільки лиш контрольний апарат? Коли перший, то замало у нього авторитету. Коли другий, то чи не плутатиме й заважатиме він виконавчій власті? І знов же багато сумніву й непевності навіває цей новий орган власті. Ми йдемо старим шляхом, який вже виявив був свою нездатність – шляхом перемішування всіх властей і функцій, прав і обов’язків, себто шляхом безвладдя. Правительством звала себе Центральна Рада (і Мала рада), правительством було міністерство. А тим часом скрутного часу держава лишалась фактично без усякого правительства. Це шлях небезпечний. Мусимо нарешті зійти з його і замість тимчасових органів подбати вже про якийсь сталий і твердий апарат державний. Нова рада. – 1919. – 29 (16) січня.

№ 259 Одеська робота Ті звістки, що приходять з приїжджими із Одеси людьми та з одеськими газетами, показують, що там, на березі теплого моря, провадиться все та сама робота. Почалась вона, як знаємо, на Ясському родючому ґрунті, найвищої точ331

ки кипіння досягла в незабутні дні конання скоропадщини, коли все навкруги оплутано було маною, провокацією, брехням й вигадками. І коли події пішли в несподіваний для багатьох фабрикантів провокації бік, вони поспішилися укритись у «незалежну» одеську гавань, щоб там далі провадити свою роботу. Ця одеська робота має ті самі риси, що й попередня. Політики, журналісти й просто добрі обивателі з «благословенной Малороссии» обробляють тепер одеську Антанту й одеського обивателя. Тон і зміст цих чуток, які розпускаються по Одесі й доходять рикошетом до нас, уявляють з себе щось таке ганебне, що навіть уявити собі було б важко, коли б не знати, хто коло цієї роботи заходиться й який для неї в Одесі ґрунт добрий. Досить сказати, що большевицьке п’ятаковське військо, що сунеться з Великоросії на грабування України, по одеських газетах систематично зветься «украинским советским войском». Досить навести ті страхи одеситів перед самою назвою «Україна» й ті «сепаратистичні», «самостійницькі» в одеському розумінні міркування, яких повно по одеських газетах. Вакханалія спекуляції й провокації, якої ми були свідками за останній місяць гетьманщини, тягнеться далі і навіть збільшується на одеському ґрунті. Боротьба з нею повинна бути, і повинно її організувати зараз же, негайно. Треба живим словом і друкованим розвіювати по гарячому сліду ту згубну роботу, яка з таким цинізмом провадиться серед ворожих кругів, зненавистю засліплених. Звичайно, дійсність і сама її розвіє, як не один раз і розвіювала вже, але поки що брехня й обмова можуть чимало наробити лиха. І тому мусимо помогти цій профілактичній роботі часу спеціальними заходами. Треба посилати людей і літературу, які б там, на місці, здерли машкари з спекулянтів на об’єдинительстві. Нова рада. – 1919. – 29 (16) січня.

№ 260 Паніка Коли б спитати – чим живе тепер Київ, то відповідь може бути тільки одна: панікою. Панікою безглуздою, безудержною, вселюдною, безпосередньою, рівною й не таємною, а цілком одвертою панікою. Фабрикантів паніки ви стрінете всюди. Засапавшись, бігають з місця на місце панічні чоловіки й жінки, такі здорові й огрядні, і на вухо переказують чергову новину, одну од однієї страшнішу. І завмирає серце у слабодухих слухачів, а згодом – дивися: вони й самі, засапавшися, біжать когось «попередити», когось «рятувати», комусь «допомагати», і почуте од «першоджерела» такими фарбами розмальовують та уквітчують, що за людину страх бере: як може на собі ще таку вагу носити! І мов лавина в горах, ростуть безглузді чутки і, докочуючися донизу, набирають 332

дійсно страшливих форм і страшну руйнацію заподіюють, – руйнацію психічної рівноваги, а вже на місці порожньому фантазія малює такі страхи, яким і місця в дійсності не добрати. Лавина, кажуть, зривається з абиякого, навіть найменшого поруху в повітрі: досить пташині крикнути або промовити голосно слово, щоб зірвалась та брила снігу, що на своєму шляху починить неймовірне спустошення. Думаю, що й та психічна лавина, яка спустошила оце Київ, має в основі щось таке ж саме. Ще нема реальної небезпеки, ще ворог невідомо де і невідомо якими шляхами йде, і не знати, скільки його – а вже панічна лавина досягає свого апогею. Люди не питають, де небезпека, а втративши голову й тремтячи з не­ оправданого жаху, тільки й думають, як і куди б утекти од тієї небезпеки, яку величезною мірою їхня ж фантазія і витворила. І дивлячись на переляканих тремтючих людей, що тільки й дбають про своє життя коштовне, просто огида нападає. Кому воно, оте життя, потрібне і хто на нього поважиться – хочеться запитати. І чи не краще б навіть для себе, для врятування того дорогоцінного життя зробили б ці люди, коли б хоча й на припоні свого язика держали, а не сіяли й кругом себе пошесті безглуздого страху? Я вже не кажу про потребу мужньо глянути в вічі небезпеці, коли б вона справді була, і тверезо оцінити хід подій і всякі можливості. Адже то сором несвіцький – мільйонове місто, повне здорових, сильних людей, б’ється, мов слаба жінка в істериці – в тій безглуздій, безудержній паніці, якої навіть пояснити до ладу не можна. Не на те, щоб комусь нотації вичитувати, почав я оце про паніку, тим більш, що кому потрібні нотації – ті не почують. Вони ушились, вони вже далеко... Я хотів тільки сказати: і добре, що вони далеко – щасливої дороги! Хай рятують своє дорогоцінне життя і не заважають тим, що лишились, робити свою важку, буденну, непомітну, може, але таку потрібну роботу – будування життя. Того вічного життя, якого «тля не тлить і татіє не підкапивають і не крадуть»... Сергій Єфремов Нова рада. – 1919. – 29 (16) січня.

№ 261 Звір і людина Ганебна паніка останніх днів своє коріння має, певна річ, в обставинах життя: з одного боку – повне зневір’я людності до органів власті, з другого – непевність щодо настроїв даного осередку. Перше ми переживаємо не вперше. Адже охопила була безпричинна паніка Київ восени 1915 року, коли людність кинулась урозтіч, куди очі, боячись німців, хоча вони були ще за 300–400 верстов: це ясно показало, що й тоді людність і на макове зерно не вірила власті.

333

І власть – треба сказати: кожна власть – усе робить, щоб паніку не зменшити, а збільшити. І очевидно, ці зовнішні обставини пояснюють, коли не виправдують, той панічний страх, коли треба тільки гасло комусь подати, щоб зірвалась лавина й понеслася дико вперед, нищучи всякі психічні перепони на своєму шляху. Якби була віра, що органи власті хочуть і вміють зробити все для забезпечення людності, якби вони здебільшого самі не давали прикладів до панічної втечі – страх ніколи не розгорнувся б аж до психічної пошесті. Але єсть і інша, далеко важніша, може, причина – а саме: непевний настрій того людського осередку, в якому доля судила нам переживати останні роки. Паніку в тих формах, про які мова, переживає власне наше місто. Село, як знаємо, теж боїться. Але воно розуміє, що тікати нікуди, й од своїх лиходіїв або обороняється хвилею «самосудів», або ж – затушковує вікна й двері, збирається в тісні гуртки по хатах од смеркання до світання й так перебуває небезпечну годину. Місто ж найбільш тепер боїться того також наляканого села і пробує тікати од його – не розбираючи, що теж тікати власне нікуди, що там, на шляху, чигають ті самі небезпеки, що й тут на місці, та ще й нових чимало зустрінеться. Настрій це звичайний за таких бурхливих часів, які ми тепер переживаємо. Зруйновано підвалини життя. Зрушено усі звичні форми його. Непевність огортає всіх. Рівновага пропадає. І кожен, хто бере патерицю або ж рушницю до рук, хто має сяку-таку силу – входить до вас паном і верховодить у житті, а маса хиляється покірно то в цей, то в той бік, силкуючись одвести од своєї голови удари, якими наділяє щедро то сей, то той власник патериці. Це, кажу, раз у раз буває під час великих соціальних завірюх. Ось голос сучасника великої Руїни XVII віку на Україні: «Погане життя! Біда! Не знаєш, хто тут пан: чи Дорошенко, чи Ханенко, чи Самойлович, чи татарин, чи лях, чи запорожець! Їй-богу! Послухай ляха – свої б’ють та ще й татар наведуть, а ті в полон всіх забирають; послухай Дорошенка – Ханенко б’є; послухай Ханенка – Дорошенко б’є!.. По тричі на рік присягаємо і зраджуємо – то одному, то другому, то третьому. Геть розпаскудили народ!» («Гандзя» Тобілевича). Хіба до цього голосу звичайної людини з маси XVII в. не прилучаться й голоси людей маси ХХ віку? І хіба не чуємо кругом отієї загальної думки, що «геть розпаскудили народ», що нема на чому ставити твердих підвалин життя, та й самі підвалини десь у безвісти зникли? «Геть розпаскудили народ» – це гарно сказано. І тому нема нічого певного. І тому нема на кого покладатись. І тому кожен кожному ворог. І тому вірити нікому не можна. І тому рятуйся кожен, як знаєш, од того паліччя, що з усіх боків наставляється помацати міць твоєї спини й глибину кишені зміряти. А в результаті одні люди запираються й тремтять за дверима й віконцями, а другі зриваються й тікають світ за очі, хоча ніякі двері од лихого чоловіка не врятують, а в далеких просторах – те ж саме незабезпечення й непевність панують. Вернулись-бо часи, коли «свободно рыскал зверь, а человек бродил пугливо» – і в тій волі для всякої звіроти й у крайнім пригніченні для людини й лежить корінь справи: людина не може впоратися з звіротою і завести ладу, щоб їй, людині, забезпечив людське життя.

334

А тим часом, хоч і як намножилось двоногої звіроти, а людей таки більше і вони, напевно, дужчі. Треба тільки вийти нарешті з стадії розпорошення, перестати пана собі шукати, а самим взятись до упорядкування життя. Найперше ж треба стати проти звіроти й за людський лад, здобути назад рівновагу до своєї психіки й спокійно глянути у вічі справжній небезпеці. Вона не любить, коли на неї просто дивляться. Звір теж не завжди може людський погляд видержати... Отож людина повинна собі людський погляд, сміливий і тверезий, вернути, бо це єдиний лік на те, що наш предок з XVII віку формулював був у словах: «геть розпаскудили народ». Сергій Єфремов Нова рада. – 1919. – 30 (17) січня.

№ 262 Польсько-українські стосунки Під Львовом, на Волині, на Холмщині все ще йдуть бої між українським та польським військами. Це та війна – модерн, коли люди формально ніби й не воюють, а кров, проте, ллється, може, більше, ніж за формальної війни, й обопільне розлючення досягає найвищої точки. Нема жодного сумніву, що українці не можуть допустити зазіхання на землі, залюднені українським народом, і через те, поки таке зазіхання не припинилось, не припиниться й війна – формальна чи неформальна, то все одно. Тим часом війна ця шкодлива однаково для обох сторін, бо відтягує їхні сили од пунктів незабезпечених, де може виникнути справжня катастрофа. Не будемо говорити цим разом про Україну. Але й Польща, що сама будує чи відбудовує свою державність – так само загрожена на всіх кордонах і так само витрачає на зовнішню боротьбу всі свої сили, які так здалися б під нинішню годину на внутрішнє упорядкування. Нехай не вповає Польща на те, що її міжнародні фонди стоять високо, принаймні вище, ніж українські. Хоч би як вони високо стояли, а коли не буде внутрішнього ладу, то вони мусять упасти, як упали в минулому, коли Польща дійшла була до крайнього занепаду й коли її стерто навіть з політичної карти Європи. І саме її українська політика довела до цього. Тепер знов шовіністичні круги польські, які нічого не навчились, хочуть зробити ту саму спробу. Наслідки можуть бути тільки такі, як були вже, – тобто потерпить Україна, але не встоїть і Польща, бо кругом же стоять ті «треті», що радіють з польсько-української звади й сподіваються її використати для своїх інтересів. І використають, коли звада не припиниться. Отже, порозуміння між Польщею та Україною потрібне обом. Воно й можливе. Бо коли виключити моменти захватної політики од Польщі, нічого більш 335

не стоїть на перешкоді до порозуміння. Зате економічні інтереси обох держав вимагали б тихомирних, добросусідських стосунків, бо Україна має те, чого бракує Польщі, і навпаки. Є чутка, що між правительствами обох держав зроблено саме тепер спробу порозуміння. Можемо тільки вітати її, бо – знов кажемо – цього вимагають істотні інтереси обох сусідів. І що швидше припиниться війна між Польщею та Україною, що швидше Польща одкличе свої військові загони з української території, то для неї краще: певніша буде й її власна доля в темній майбутності. Нова рада. – 1919. – 30 (17) січня.

№ 263 По Конгресі Закінчив свої праці Трудовий Конгрес, і аж тепер можна зробити підрахунки їм на підставі опублікованих постанов. Праця Конгресу розпадається на дві частини – декларативну і чисто організаційну. Перша, декларативна, частина виявилася в актах про з’єднання порізнених досі політично українських земель і в універсалах до українського народу, армії та народів світу. Виявляючи тут всенародну волю, Конгрес у своїх декларативних заявах зумів стати на справжній національний ґрунт і виявити дійсну волю всього українського народу. Україна хоче бути далі єдиною, зібравши до себе всі землі, українським народом залюднені; Україна хоче жити самостійною державою й сама порядкувати своєю долею і через те домагається рівного права і представництва на конгресі народів. Ці три найважніші пункти декларативних заяв од Конгресу поділяє вся українська людність, і таким чином вони дають справді всенародній голос у справі будування нового державного тіла. І мав рацію голова останнього засідання, сказавши, що цим Конгрес творив велике історичне і найбільше, може, революційне діло в Європі. Воскресіння великого народу до самостійного життя, розвитку і порядкування своєю долею – це дійсно справа, якій рівної ми не знайдемо в завданнях світової політики. Менш задовольняють організаційні наслідки роботи на Конгресі. Остаточні постанови значно різняться од тих проектів, про які була у нас мова, і чимало вирівнюють їх, але все-таки вони не змогли стати на цілком державний ґрунт. Головні риси тимчасової державної організації на Україні мають бути такі. На чолі держави лишається Директорія, поповнена заступниками од новоприєднаних частин України, як найвища власть. Власть виконавча належить Раді міністрів, відповідальнім перед Конгресом та Директорією під час розпуску Конгресу. Але разом з тим Конгрес лишає по собі комісії, роль яких обмежується 336

виготуванням законопроектів до дальших сесій Конгресу. На місцях мають порядкувати агенти правительства під контролем трудових рад. Останнє, власне, й таїть у собі найбільшу небезпеку для державного устрою. Лад у державі може бути тільки тоді міцний і твердий, коли життя на місцях поставлено на твердий ґрунт, на демократичних і децентралізаційних підставах. Тим часом трудові ради, відповідаючи вимогам децентралізації, разом з тим не можуть давати ніяких гарантій справжнього демократизму, тобто всенародності. Вони неодмінно повинні стати випадковими органами, яким доручати контрольні права й обов’язки не зовсім безпечно якраз через їхню випадковість. І можна боятися, що вийде з тієї модної витівки тільки нова плутанина на місцях, а не тверда підвалина державного устрою. Конгрес доручив правительству разом з комісіями якнайшвидше скласти виборчий закон до всенародного українського парламенту. Цю постанову, як щиро і єдино демократичну, можемо тільки привітати, бо це перший ступінь до заміни тимчасового устрою й органів на постійні і тверді. А для України питання твердого і міцного ладу і порядку – це справді питання бути чи не бути. Нова рада. – 1919. – 31 (18) січня.

№ 264 Громадські діячі Виясняються просто неймовірні деталі з ганебної паніки останніх днів. Особливо цікавий і, можна сказати, пікантний вчинок голови і деяких членів губерніальної земської управи. Вони зникли, не встигши навіть попередити служащих та здати справи101. Це вже геркулесові стовпи невідповідальності та занедбання громадських справ. Адже хоча б що було, а виборні господарські органи, які політики не роб­лять, а дбають тільки про людність, повинні завжди лишатись на своїх місцях, не сміють кидати їх ні за яких політичних змін. Самовільне утікання, та ще за таких обставин – це можна назвати тільки дезертирством, якого не повинно терпіти і прощати в громадському житті. І ми цілком розуміємо обурення земських виборців, членів Трудового Конгресу, коли вони довідались про неймовірний факт, що стався в земській управі. Коли втікання навіть для приватних людей річ не дуже почесна, то вже зовсім непрощенна для громадських діячів. Очевидно, не можуть лишатись на своїх місцях люди, що кидають на безбач громадські справи, рятуючи тільки свої «животишки». Нова рада. – 1919. – 31 (18) січня.

337

№ 315 Старозавітний бог Людям, що жили свідомим життям у 90-х роках, добре зостався в пам’ятку один випадок. У Москві виходили найреакційніші «Московские Ведомости» і ліберальні «Русские Ведомости», чи не єдина чиста й порядна за тих часів газета на цілу Росію, – газета, про яку один з начальників «Главного Управленія по делам печати» (було й таке!) був атестував так: «скверная газета: скверно пишет, скверно и молчит»... Так от, полемізуючи якось з цією «скверною» газетою, «Московские Ведомости» рішили добити її до решти і не знайшли нічого кращого, як вимагати од неї присяги на вірність «существующему строю». «Русские Ведомости» одповіли на це стриманим, але досить категоричним запитанням: хто уповноважив придуркувату газету перестрівати людей на шляху й вимагати од них удруге присяги? На цьому, пригадую, інцидент і закінчився, тільки що «Московские Ведомости» зробились були на якийсь час притчею во язиціх. Найтемнішої бо пори люди розуміли, скільки непристойності в тому охочекомонному чіплянні до поглядів другої людини та натяканні на неблагонадійність. Розуміли – і гадюче сичання замовкло навіть з уст у тім’я битих «Московских Bедомостей».

Teпep розуміння таких простих і елементарних речей, здається, вже до решти втратилось. Тепер усякий, хто хоч на мить одну почуває себе навіть не офіціозом, а просто зверху, вважає не тільки за право, а просто-таки за обов’язок свій залізти вам з чобітьми в душу й поводитись там паном, по-хозяйському. Тепер запитання – як маєш вірувати? – це запитання ставиться вже без жодного сорому, і ніякою відповіддю не задовольняться хорти в людському образі, поки не дістануть поліційного свідоцтва на благонадійність, домагаючись, щоб вірили ви й робили не так, як вам здається чесніше, а так, як їм, хортам, подобається. Скачи, мовляв, враже, як пан каже... Вдумайтесь тільки в оці патетичні тріумфальні запитання публіциста з «Киевлянина»: «Чи по всіх єврейських синагогах будуть привселюдно прокляті всі ті євреї, що доложили рук до смути? Чи маса єврейської людності з таким самим запалом, з яким нападалась на «старий режим», зречеться творців «нового»? Чи єврейство, б’ючись у груди й голову попелом посипаючи, покається привселюдно за те, що сини Ізраїля брали таку фатальну участь у большевицкому біснуванні? Чи буде заснована «єврейська ліга боротьби з соціалізмом»? «Покайтеся»! – горлає д. Шульгін до євреїв, забуваючи, що з його не Йван Хреститель, і всякі такі заклики до каяття бренять в його устах принаймні нерозумно. Але суть справи зовсім не в цьому нерозумінні чи безтактності одного з охочих хортів, що накидаються на стрічних людей. Такі хорти бували й перше, та напевне, й надалі будуть. Суть у тому, що хортяче валування знаходить спочуття й послух до себе, що досить часто можна ту ж таки думку, може, тільки з меншою експресією висловлену, почути навіть од людей, які колись 408

розуміли елементарні речі, а тепер розуміти перестали. Ці люди не обернуться до д. Шульгіна з закликом, щоб він роздер ризи свої й посипав попелом голову, каючись за вчинки Лєніна чи Луначарського, чи П’ятакова чи ще там кого з комуністів православного російського шляхетського роду. А от щодо євреїв, то справа стоїть інакше. Тут на позов тягнуть всю «масу єврейської людності». Кожен єврей одповідає за диявольську роботу Троцького, кожен мусить за його каятись, кожен повинен привселюдно скласти присягу на вірність, а принаймні добути свідоцтво, що він не такий, як митар той. І кожен, хто не єврей, уважав за свій обов’язок ставати в позу Йвана Хрестителя й на всі сторони світа гукати – «покайтеся»! З якої речі і на якому праві це робиться? Чого так багато кандидатів розвелося на пророче натхнення, що вже безглузда істерика IIростакових не викликає ні усмішки, ні огиди? Чому пішов у непам’ять писаним і неписаним закон новітнього часу, що людина лиш за власні свої вчинки відповідає й зовсім не може бути зв’язана якоюсь круговою порукою з приятелями, сусідами чи земляками? Єсть одно на це право – право сили, кулака й мідяного чола та широкої глотки. Єсть один про це закон – закон кровавої помсти аж до сьомого чи й сімдесят сьомого коліна. Здавалося ще так недавно, що людськість пережила вже ці страхітні витвори минулого. Здавалось, що культура змела і счистила була з людей той леп старих забобонів, що вимагав око за око не тільки у винуватця, але і у його жінки, у його дитини, у його родини, у його одноплемінника, у його худоби. Здавалося, що вмер старозавітний бог помсти, який потребував собі кровавих жертв. Так здавалося… Але прийшов час іспиту – ота проклята війна – і воскрес старозавітний мстивий бог. Коли пошкрябано трохи наших «культурних» людей, то враз за культурною машкарою виявився татарин XVII віку. І цей воскреслий зайда з того далекого світу не може вбогим розумом і дикунською психікою своєю збагнути тих простих речей, які колись прийняв був на віру, але не зжився і не злився з ними органічно. Звідси большевизм, оте затягання до «комуністичного раю» примусом, але звідси й оце безцеремонне залізання в чужу душу, оце вимагання присяги, оце накидання відповідальності за чужий гріх та злочинство, oці принципи родової, чи національної, чи класової помсти. Реакція сліпа, люта й уперта, ходить помацки, живе помстою, годується злістю. Наші новоявлені Йвани Хрестителі – це просто дикі люди, хоч і помазані зверхньою культурою: не дурно один з соціологів навіть термін був пустив – «дикарі вищої культури». Це про них мова – про тих, хто з таким патосом про чуже покаяння гукає, забуваючи про своє. Страшно робиться за народ і державу, де такі дикуни можуть виступати привідцями, виразниками громадських настроїв, глашатаями «новоздобутої» правди. Цвіллю прадавніх часів од неї одгонить. Так і здається, що ці глашатаї от-от стануть рачки й на чолі гурта прихильників побіжать у таке любе їм царство воскреслого бога – в царство насильства, хижацтва й сліпої помсти. Сергій Єфремов Промінь. – 1919. – 25 (12) жовтня.

409

№ 316 Біля Петербурга 3 півночі доходять давно ждані звістки про широкі військові операції армій генер. Юденіча біля й кругом Петербурга. Царське селo і Пулково вже стали ареною боїв, що все поширюють свій район і потроху замикають «червоний Петроград» в огневе коло. Не дурно совітський «главковерх» закликав петербурзький пролетаріат до останнього напруження для захисту твердині комунізму. І певне, з острахом і з слабеньким променем надії прислухаються до гуркоту канонади недобитки зруйнованого і збезлюдненого, голодного й задубілого з холоду, обдертого й занечищеного міста. По двох роках комуністичних експериментів дістати нарешті хоч маленьку надію на визволення – це таке величезне щастя, яке можуть цінити хіба живцем поховані люди, що чудом якимсь дісталися нарешті з темного льоха знов на повітря, на сонце, на широкі простори. Упадок «червоного Петрограда», якщо це станеться справді цим разом, матиме, звичайно, не саме́ місцеве значіння, а прокотиться широкою луною по всьому світі, знаменуючи один з рішучих етапів ліквідації тієї затяжної хвороби, що дістала назву большевизму. Два роки тому, в кінці жовтня, большевики зробили державний переворот у Петербурзі. Незважаючи на успіх, перемогу їхню зустріто з усіх боків занадто скептично. Не вірилось, щоб група без жадних творчих сил, а з самими руїнницькими замірами та демагогічними гаслами могла довго вдержатись коло стерна власті у великій державі. Перемогу большевиків розцінювано як хвилевий епізод, який матиме, безперечно, хіба одне тільки значення – підсилить реакцію, незадоволену з усього попереднього ходу революційних подій. Тим часом справи пішли іншим шляхом, і тільки напередодні других роковин большевицького перевороту передові бастіони совітської влади опинилися під загрозою знищення. Божевільна попередня реакція, затяжна війна і повсюдний од неї розвал дали силу безсилій большевицькій владі, а власне знищили можливість усякого опору проти неї, і збольшевичена Росія прудко понеслась на хвилях анархії до повного розпаду всіх умовин людського життя. Большевизм став тією карою за минулі гріхи, що наложила історична Немезида на нещасну країну. І Петербург, як головний центр тих гріхів, найбільше спокутував у кровавій вакханалії наших часів. З великого, розкішного міста з кількома мільйонами людності, з промислового й державного центра обернувся він у брудне, другорядне містечко, з спустошеними та спустілими палацами, з яких повтікали всі, хто тільки міг утекти, і де лишились тільки ті, хто не має іншого притулку на світі. Життя завмерло, обернувшись у сіре, голодне животіння. «Мертве місто» – це не буде перебільшенням сказати про пишну колись резиденцію «повнічної Семираміди». Кара надзвичайно тяжка, але не випадкова. Століття жив цей штучний центр, витягаючи всі живі соки з держави, централізуючи її залізною рукою 410

самого голого насильства й не повертаючи назад майже нічого. І коли прийшла йому скрутна година – країна зреклася свого убійчого центра, полишила його на власнy – як видко, незавидну – долю. Двохлітнє конання було гіркою заплатою за двохвікове панування. 1 тепер ще питання велике, чи зможе взагалі відродитися це місто до колишнього свого значіння, а чи лишиться другорядним центром, що житиме лиш луною й одлиском своєї колишньої слави. Петербург – це символ централізованої Росії, і знов процвісти на якийсь час зможе тільки тоді, коли централізаційна система в Росії ще раз переможе. В Росії ж децентралізованій, в Росії, збудованій на рівному представництві інтересів усіх країв і народів, старий Петербург існувати не може – там, на одшибі, серед бідної неродючої природи та невилазних боліт. Відродження йoгo до старої міри значило б відродження й старого поневолення та експлуатації. І вітаючи визволення Петербурга як етап переможної боротьби з руїнницьким большевизмом, не можемо бажати тому місту його колишнього значіння. Воскресіння старого Петербурга – то була б смерть для народу, знак, що події останніх літ минули без сліду. Промінь. – 1919. – 26 (13) жовтня.

№ 317 До економічного становища Економічне становище по всьому світі дуже загострилося під час Світової війни та подіяних нею заворушеннів. Надто це треба сказати про ті економічно слабі країни, що й до війни жили-перебивались під економічним визискуванням та гнітом дужчих сусідів. Усі землі колишньої Російської імперії, а між ними й Україна, належали якраз до останньої категорії. Через те й подалися вони у великій боротьбі в першу чергу, що поточені були зсередини шашлем економічного й політичного знесилення та поневолення. Крилата фраза одного з російських парламентаріїв – «дайте нам добру політику, і ми вам дамо фінанси добрі»121`, – ніколи не виправдувалась з такою силою, як за часів загального напруження військової доби. Хронічний брак доброї політики одбився руїною всього економічного господарства за критичного часу, коли перемога наперед забезпечена була за економічно дужчими організмами. Справа економічна пішла прудко до катастрофічного кінця, і тепер ми мусимо переживати всі наслідки попереднього марнотратного хазяйнування. Одним з найгірших наслідків треба вважати повний і цілковитий розпад тих зародків промисловості, які з величезною напругою пощастило було вибудувати за попереднього часу. Заводи й фабрики здебільшого стали, з димарів не куриться живущий димок – ознака життя. На тих же, що животіють і де сяк-так робота провадиться, одбувається вона, як мокре горить. Замість сотень 411

і тисяч робітників працюють ледве десятки. Решта повтікала й розпорошилася по селах, шукаючи способів абияк проживотіти, або пристає до однієї з армій, аби не загинути з голоду. В величезному масштабі зроблено те декласування робітника, про яке без жаху не можна було й подумати, але яке стало тепер незаперечним фактом. Робочого класу, як такого, більш у нас не існує, а недобитки його не мають жадної спромоги повернути колесо історії в свій бік. Єдине місце, де не припинялась та й досі не припиняється робота – це село. Селянство – єдиний громадський шар, що без упину виробляє продукти й годує тепер, більш ніж коли-будь іншим часом, усі інші верстви, що борсаються в суточках безробіття, хатніх чварів та безкрайньої ворожнечі. Економічно це все-таки найдужча, бо найменш од обставин часу залежна верства, яка, певне, й рішатиме кінець-кінцем долю наших політичних змаганнів. В руках цієї величезної, неповороткої й страшенно важкої брили спочиває кінцева доля всіх тих заходів, якими живуть ідеологи рухів й за які борються їхні прихильники. І з цього боку стара формула про добру політику набирає нової виразності. Село, певна річ, встоїть на тому, що йому корисно, бо нема сили, що могла б цю брилу поворушити проти її волі. Але щоб зробити її активним учасником подій, треба не багато – самої «доброї» політики, яка дала б селянству гарантії, що його інтереси горуватимуть у перебудові державного організму. «Добра» політика – єдиний порятунок од скрути, бо здобувши віру до себе, дасть кінецькінцем і добру економіку. Доброї політики взагалі, і спеціально щодо села ми як не мали, так і не маємо. Експерименти з різних боків по-старому провадяться безупинно. Але це не повинно стати на перешкоді справді творчим елементам сучасного громадянства хоч намацувати шляхи для майбутньої доброї політики, хоч закладати основи для неї. Той у боротьбі буде переможцем, хто такі основи здужатиме заложити серед теперішнього лихоліття й наперекір йому. Промінь. – 1919. – 28 (15) жовтня.

№ 318 Пам’яті А. Г. В’язлова 3 того боку прийшла надзвичайно сумна, приголомшуюча звістка про смерть відомого українського громадянина Андрія Григоровича В’язлова. Ми ще не знаємо ні причини, ні обставин цієї болючої втрати, знаємо тільки, що звістка ця сумом відгукнеться в серцях усіх, хто працював разом з небіжчиком на українській ниві задовго ще до останніх подій. Син селянина, А. Г. народився на Волині в 60-х роках, здобув вищу освіту на юридичному факультеті й довгий час служив по міністерству юстиції, між іншим, мировим суддею в Звенигородці, а разом приймав і гарячу участь у всіх громадських починаннях. Од українства небіжчик, вихований за темних часів занепаду українського руху, стояв тоді досить ще далеко, хоча практично, як 412

суддя і як громадянин, робив українську роботу. Це й оцінило селянство на Звенигородщині, обравши небіжчика послом до 1-ої Державної Думи. Я дуже добре пам’ятаю, як обраний до Думи В’язлов завітав був до редакції «Громадської Думки» й по щирості виложив свій погляд на політичне становище Росії та свої національні переконання. Належав тоді В’язлов до партії ка-де, але не поділяв і тоді вже її централістичних змаганнів і в Думі вступив був до української громади та фракції автономістів-федералістів. Відомо, чим скінчилася діяльність першої Думи. Разом з іншими «виборжцями»122 А. Гр. мусів сісти на лаву підсудних і потім одбути тюремну повинність за підписання виборзької відозви. До колишньої служби вертатися по тому вже було ніяк. Андрій Григорович оселився в Києві й оддався цілком громадській роботі. Остаючись у лавах кадетської партії, небіжчик усе більш та більш фактично переходив до українства, займаючи і в партії становище на крайній лівій як з національного, так і з політичного боку. За цей час можемо зазначити енергійну його працю в київській «Просвіті», в «Товаристві Українських Поступовців», а надто в «Першому Товаристві Взаємного Страхування», яке А. Гр. разом з небіжчиком Іваном Полторацьким та Ф. П. Матушевським цілком зукраїнізували й зробили з його підвалину, одну з перших, для економічної роботи на українському ґрунті. За ввесь цей час небіжчик був живим зв’язком поміж українськими кругами та кращими елементами російського громадянства, і між іншим, його роботі треба завдячити, що стосунки між українським і неукраїнськими громадянством у Києві до війни завжди були щирі, приязні і навіть інтимно близькі. З початком Світової війни небіжчик пережив цілу трагедію. Близький до російських течій, він спершу був орієнтувався на перемогу Росії, але дійсність незабаром розбила і його надії, й нероблений ентузіазм до «визвольної» вій­ ни. Особливо подіяла на це відома вакханалія російської влади в Галичині й виразно реакційна лінія всього російського громадянства в зовнішній політиці. Небіжчик усе далі од його одходить і все більш горнеться до українства. На початку революції А. Гр. покинув російську партію, заявивши, що тепер кожен українець повинен усі свої сили віддати рідному краєві. Покінчивши з рештою своїх російських зв’язків, небіжчик вступає до української партії соціалістів-федералістів і в її рядах, як член головного й міського комітетів, проробляє всю революційну, сказати б, кампанію. Як визначний юрист, А. Гр. дістав незабаром призначення до сенату, потім займає посаду Міністра юстиції на той недовгий час, коли українська течія за гетьманщини була переважила. Останніми часами і в Києві, і потім у Кам’янці небіжчик був уповноваженим Українського Червоного Хреста й на цій посаді віддав рідному краєві останні свої сили. Це зовнішній, скажу так, формуляр небіжчика. Але він і малою мірою не вичерпує того внутрішнього значіння, яке мав у нашому житті А. Гр. В’язлов. Щирий до різкості, але м’який у товариських стосунках, ненависник усього, що пахло компромісом, глибокий демократ з натури, ідеально чиста особисто людина – він мимоволі прихиляв до себе серця всіх, кому доводилося з ним здибатись у житті. Болюче знати, що його вже нема і ніколи його не побачимо: 413

тяжко, що в такий критичний момент нашого національного життя нас покидають такі високої ідейної марки люди... Земля пером чесному громадянинові, невсипущому працівникові та хорошій, чистій людині! Сергій Єфремов Промінь. – 1919. – 28 (15) жовтня.

№ 319 На іспиті Був час, коли вороги української школи згорда кидали згори: «вони не просять». «Вони» справді й тоді не прохали, не благали, не жебрали, не виставляли себе на пониження. «Вони» просто вимагали – як права свого і як повинності держави – національної школи. Селянство та національна інтелігенція на Україні, особливо в останній перед революцією час, без упину скрізь і всюди нагадували, що без рідної школи мусить прийти свого роду катастрофа. І вона прийшла... В перші часи революції «вони» теж не прохали, «вони» просто узялись до діла й створили огнища національної культури й освіти в тих тисячах самостійних «Просвіт» та шкіл, які густою сіткою вкрили Україну зараз по лютневому перевороті. І початки нової системи освіти закладено було міцні. Народ сам собі створив був свою школу, й державі лишалось тільки санкціонувати й піддержувати її, щоб потім зібрати великий урожай од освіченого й культурного народу. На жаль, у тому питанні на терезах історичної боротьби, яке ми переживаємо, знов залунав лозунг, подібний до згірдливого – «вони не просять». Колись чекали од нас жебрання – не дочекались. Тепер роблять нам іспити: доведіть, що ви заслужили на свою освіту. І от перед очима у нас вже деякі результати того надзвичайного іспиту на культурність. Українська школа фактично функціонує. Позбавлена державних коштів, вона перейшла на кошти українського громадянства. І от знов підморгування та здивовані запитання: звідки «вони» беруть гроші? Цікавих людців з тієї делікатної породи, що любить усюди нишпорити, нипати та й до чужих горщиків заглядати, питання це надто інтригує. І ми ту цікавість задовольнити можем певною мірою.

«B с. Керелівці, – писав учора наш дописувач з Звенигородщини, – де учительська семінарія і гімназія розпочали науку в кінці вересня, питання з утриманням школи школярі вирішили самі. Так, в учительській семінарії, коли довідались про наказ ч. 22, учні зібрались на нараду і ухвалили, що кожен учень дасть по 5 пудів пшениці для учителів. Учителі на цьому погодились і негайно приступали до науки». І це там, де з привілейованих, державних шкіл тільки «незначна кількість працює».

414

От звідки «вони» беруть гроші. От як «вони» рятують справу своєї культури, виставлену на іспити й непевні експерименти нетямущої неприхильно­сті. Треба тільки доложити до цього, що «народ – собі»123 (чеський принцип) творить, треба, кажемо, доложити організаційних форм, щоб використати пов­ ною мірою той потяг до світла який так загорівся в нашому занедбаному селі. Це вже повинність тих організацій, які на себе взяли керування українською школою. А «вони» на злість «делікатним» людям іспит видержать. Промінь. – 1919. – 29 (16) жовтня.

№ 320 Один із паліативів Одна з найхарактерніших ознак нашого переступного часу – це безгрішшя таке колосальне, що вже прибрало форм та обсягу соціального лиха. Неймовірна дорожнеча, якій, мабуть, рівної не знайдемо в історії людськості, вимагає величезних сум та необмеженої кількості грошевих знаків і дедалі все більших. Бо через те, що бракує правильного обороту, що виробником являється тільки одна частина людності, а саме – селянство, що промисловість зруйнована і не дає масам нічого, що вони могли б у свою чергу купувати, – всі грошеві знаки йдуть на здобування продуктів сільського господарства, себто плинуть широкою течією на село і там гинуть, мов у безодні. Назад вони не вертаються. Місто тепер правильно й систематично виробляє один тільки «крам» – це паперові гроші, власне не гроші, бо вже ніяка реальна вартість за ними не стоїть – а знаки, які поки що, до якогось, може, часу, ще помагають городянам рятуватись од голоду в буквальному розумінні слова. Хоча місто викидає все нові й нові купи паперових знаків, їх проте так само систематично не вистарчає. Вони втратили вже реальну вартість і обернулися в знамениті португальські рейси124, яких покупна здатність починається хіба з тисячі – мільрейси. На копійки й у нас давно вже ніхто не рахує, й вони зробились у грошевому обороті непотрібні, бо нема тепер речей, що коштували б і розцінювались на копійки. Навіть сотні карбованців – це така мізерна тепер сума, що власник їх не може почувати себе анітрохи забезпеченим і часто не знає, що з ними почати, яку діру затикати. І от найдужче, може, дається тепер узнаки грошовий голод – предтеча й провісник справжнього фізичного голоду. Ми зайшли в те фатальне коло, з якого немає виходу: що більше виробляється грошевих знаків, то менша їм ціна і то більше їх треба, тобто більше мусимо й виробляти. На який кінець – це ясно. Особливо, може, допікає цей голод городянам-українцям. Здебільшого це трудова інтелігенція, яка в обмін за реальні цінності може давати тільки працю голови, а не рук. Здебільшого це люди не заможні, які й за нормальних часів 415

не з готівки жили, а перебивалися лиш систематичним поновленням того чи іншого джерела здобування засобів на життя, і тепер, коли в нашому житті запановує свого роду мільрейс, коли середній, півголодний бюджет починається з тисяч карбованців, городянинові-українцеві лишилася одна доля: все нижче й нижче сходити по тій похилій площині, на якій поставили його події. Справж­ ній голод хижо зазирає в вічі більшості з таких вибитих з колії інтелігентів. Поки що рятуються од його, спродуючи все «зайве», що має базарну вартість – одежу, хатні речі, книжки… Але це ресурс неналежний і скороминущий, бо дно йому було завжди не глибоке. А що ж далі? І тим більше це питання долягає, що потреби надзвичайно виросли навіть не в самій сфері задоволення чисто фізичного голоду. Напр., українець мусить сам дбати про піддержку рідної школи, мусить своїми дрібними шелягами запомагати пресі, видавництвам, бурсам і т.п., бо все це волею мачухи-долі опинилося на його обдертих і не полатаних плечах. Напружуючись з останнього, він часом дає – копійки там, де треба карбованців, часом і зовсім перестає виконувати свою громадську повинність: перестає читати, кидає думку про рідну освіту, бо чужу дасть йому й держава, черствіє інтелектуально. Разом з фізичним недоїданням насовується на нас не менше лихо – голод духовий, занепад інтелектуальний, очерствіння моральне. Це те, що довершує лихо сьогочасного животіння, доливає останніх крапель до налитої вщерть гіркої чарки. Де ж вихід? Виходу, звісно, нема й бути не може поза спроквільним і загальним поліпшенням умовин життя в державному або й світовому масштабі. Тут безпорадно стоять поодинокі люди, хоча б і організовані в ті або інші громадські колективи. Але часткову допомогу, здається мені, знайти можна, принаймні її треба пошукати. Однією з форм такої допомоги може бути утворення широко доступного й дешевого та негайного в потребі кредиту. Його нема і його треба створити. Кажу – треба створити, бо те, що є, напр., усякі форми кооперативного кредиту, сюди не стосуються. Кооперативні кредитові установи працюють коло обслуговування потреб самої кооперації, поодиноким людям та організаціям некооперативного типу вони безпосередньо не позичають. Отже, треба останнім шукати інших форм кредитової допомоги. Такі форми за звичайних часів були – це товариства взаємного кредиту, які давали безпосередню допомогу своїм членам. Думаю, що українцям-городянам треба би подбати про заснування такого товариства, яке було б виключно в їхніх руках і яке могло би постачати такий потрібний тепер, як поодиноким людям, так і громадським установам кредит. Воно могло б скупчити коло себе значний гурт людей і зібрати навіть за теперішнього голоду на грошеві знаки немалі суми. Цим можна б урятувати од загибелі не одну громадську установу, а не одну людину забезпечити просто од наглої смерті. Я тільки думку кидаю, не вдаючись зовсім у деталі. Нехай наші фінансові діячі розроблять деталі, вироблять план і доведуть його до діла. Їм видніше, як краще зорганізувати й повести справу. Але треба її спробувати. Коли панацеї взагалі на світі не буває, то навіть паліативи, в свій час зроблені й доцільно по416

ведені, можуть стати в пригоді, допомагаючи людям перебути скрутну годину – в надії на кращі часи. Сергій Єфремов Промінь. – 1919. – 29 (16) жовтня.

№ 321 З. К. Левицька. Посмертна згадка Закордонні газети подають звістку, що 1 жовтня померла в Афінах Зінаїда К. Левицька, дружина відомого українського письменника Модеста Левицького. Небіжка щиро працювала на українській ниві, допомагаючи в літературній роботі своєму чоловікові. Цілу низку праць, напр., переклади ЕркманаШатріана «Історія одного селянина», Ожешкової «Хам» і ін. робили вони разом. Знаючи дуже добре чужі мови, З.Левицька використовувала це знання на збагачення українського письменства. Перу самої письменниці належить переробка відомої історичної повісти «При битій дорозі». З. К. здавна хорувала на туберкульоз і кілька часу тому перебувала в Єгипті. Добрий догляд і гарні умові життя піддержували решту сил. Але тим гірше виявились наслідки тяжкої подорожі, яку довелось перенести небіжці на початку цього року. Слабе тіло небіжки не видержало. Пером їй земля! Р-л Промінь. – 1919. – 29 (16) жовтня.

№ 322 Цензурні перспективи Перед київською пресою знов стоїть одно з насущніших питаннів її роботи або навіть і буття – питання цензурне. З часу упадку большевизму в нашому місті дістала нарешті спроможність виходити та преса, яку живцем були поховали большевики. Але умови її існування надзвичайно тяжкі – однаково як внутрішні, так і зовнішні. Серед останніх – надзвичайна дорожнеча, брак паперу, розпад техніки друкарської і т. ін. – одно з перших місць займало й питання з цензурою. Ми вже якось зазначали ту двоїстість, яка виявляється в цьому питанні. З одного боку, не раз офіціальні круги заявляли, «що на території 417

Добрармії нема політичної цензури», але з другого, фактично політична цензура ввесь час була й лишається аж до цього часу. Ми не вдаватимемось в обміркування причин зазначеної двоїстості. Нагадаємо тільки, що існування політичної цензури раз у раз надзвичайно тяжко одбивається на пресі, зв’язуючи їй руки й не даючи спокійно виконувати ту роботу заспокоєння громадянства, яка являється найпершою умовою й залогом нормального часу. Особливо це становище дається взнаки українській пресі, яка не тільки в загальному освітленні поточних подій, а навіть у простісенькій інформації зустрічає неперможні труднощі. Як і за старого ладу було, так і тепер часто трапляється, що та сама звістка, що безборонно з′являється в органах російської преси, зникає в українських. Ніби, виходить, сама мова дає їм такий одіозний одтінок, якого не можуть стерпіти органи попередньої цензури. Але єсть деякі підстави думати, що ми стоїмо напередодні ще гіршого становища. Привід до такого міркування дають звістки про намічену реформу цензурної справи з тим, що вона в значній мірі перейде на місцеві одділи військової пропаганди125. Для нашого міста цей новий порядок мав би зовсім недвозначне значіння. Адже на чолі місцевого одділу стоїть людина надто відома в київських жур­ нальних кругах, людина з зовсім певною (або й не непевною – як хочете) партійною фізіономією, людина з занадто простолінійною тактикою в україн­ ській справі і з давніми рахунками в українських кругах. Місцевий одділ пропаганди тим самим обернувся, як недавно зазначала одна з тутешніх газет, в одділ клуба націоналістів. Віддати такому органові до рук політичну цензу­ ру – значить убити большевицьким способом незалежну пресу, бо чим-чим, а терпимістю чи навіть тактом діячі згаданої установи похвалитись не можуть. І знов же ясно, що найгірше така реформа одіб’ється на українськй пресі. Можна сподіватись навіть, що вернуться перші дні війни, коли ця преса одним розмахом пера, під впливом тих самих націоналістичних кругів, була повернута в небуття, що знов замовкне українське слово на всій території, де нібито «нема політичної цензури»… Ми ставимо цю справу на чергу дня не тільки як журналісти, для яких воля слова й певні гарантії тієї волі були раз у раз незмінною умовою роботи й незмінним же професіональним вимаганням. Ми йдемо далі і підкреслюємо кричущу ненормальність того становища, коли в сфері друкованого слова взагалі можуть бути громадяне першого і громадяни другого сорту. Ми зазначаємо заздалегідь іще більшу ненормальність того, коли останніх віддають до рук їхнім фанатичним ворогам. Ми зазначаємо, що з такої політики нічого доброго бути не може – не тільки для нас, розуміється. Не для особистої втіхи ми несемо тяжкий хрест української журналістики і за теперішніх обставин. Але коли нам доведеться, може, й зовсім на якийсь час умовкнути, то німування наше так само не нам у першій лінії шкодитиме. Прецеденти цього маємо вже в недавньому минулому, і всякий, хто здатен до якоїсь науки, може з них навчитися, кому і чим корисне позбавлення голосу місцевої людності. Промінь. – 1919. – 30 (17) жовтня.

418

№ 363 Під хмарним небом Здається, доходимо аж до краю на тому одворотному шляху «от электричества до лучины», на який ступили з початком Світової війни. Здається, потроху та помалу одвикаємо чи й одвикли вже од усіх завичок і традицій життя, що давала віками творена людська культура. Сидимо не тільки без хліба, без чобіт, без одежі – ба й без світла, без тепла. Марнуємо дорогий час, бо закляклі руки, та ще й поночі, довгими зимовими вечорами, не дуже-то надаються до роботи. Беремося за все, аби здобути в’язку сирового паліччя на опал чи хунт хліба. Досвідчені робітники кидають свою професію й робляться торбарями або дроворубами, бо стара професія нікому не потрібна й не дає с п о с о б у х о ч сяк-так проживотіти. Стрів я на днях одного письменника з молодих, прихильника чистого мистецтва, що ніколи не журився брудним клопотом життя й знаходив заспокоєння в літературній роботі «без тенденції»: руки порепані, обличчя подряпане, вигляд пригнічений. Виявилось, що возлюбленник муз і грацій самотужки кілька день тягав на саморобних санчатах дрова з славної колись Проневщини, що вже сама холодною пусткою стала, щоб хоч трохи зогріти намерзле місто. Гинуть сили, гине матеріальне добро, гинуть культурні потреби й огнища культурної роботи. Ще один-два ступені од електричества – і опинимося без світла і духового. Культурна людина має потребу в зносинах з світом, і не дурно шляхи і добрий та вигідний переїзд уважаються за найпершу ознаку культурного становища краю. І от почитайте надруковані у нас вчора враження з подорожі О. X. Саліковського: «На наших очах відбувалася остаточна агонія транспорту», – пише сучасний мандрівець, гадаючи, що «Дант, коли б він жив у наші дні, сміливо міг би включити в круги “свого пекла” сучасну мандрівку по наших залізницях». Не меншу має культурна людина потребу в єднанні з подібними до себе – порівняйте ж з цим становище, коли листа з-за межі міста оглядають, немов якесь чудо, а всі справи поза містом доводиться робити, як за добрих старих часів, тільки через «оказії». Культурна людина звикла брати участь у житті всього світа через добре поставлену преcy – і от на наших очах одбувається також агонія і цього споcoбy людського єднання. Газета вже зробилась nonsens’oм вже хоча б через те, що місто цілком одрізане навіть од околиць, а на самій газеті пишається промовистий рядок: «Ціна окремого числа 5 карбованців»... Не читатиме ж цього дійсно дорогого виплоду зруйнованої техніки й той горожанин, що голодним оком споглядає то на Проневщину, то на базарні рундуки, до яких не приступитись, не збувши попереду дечого з тих тепер «зайвих» речей, до яких колись привчила була тепер занедбана і «за ненадобностью упраздненная» культура. А там така ж доля чекає, може, – і книжку, театр, письменство, і взагалі освіту. Колись давно наш чулий земляк, перебуваючи в столи482

ці серед тепла та світла, загадався був над тим – «що ж то роблять земляки оцими довгими, темними зимовими вечорами»? – і в результаті «давай, – каже, – зіб’ю книжку» (Є. Гребінка – «Так собі до земляків»). Теперішньому письменникові не до того: коли й пишеться тепер що, то без надії, що дійде те слово до тих, кому воно призначено. Та коли б і дійшло, то що з ним робити, коли й на «лучину» вже не всюди спроможуться письменні люди? Холод і темнота. Одворотний шлях пройдено до останку. Подекуди навіть переступлено вже й за «лучину». Гине культура в холоді й темряві... І гине вона через те, що досі власне тільки нагорі й пишалася, серед тоненької плівки щасливих обранців долі, була не правом люду, а привілеєм поодиноких осіб. З низами вона в усіх своїх проявах – і матеріальних, і духових – не була зв’язана, і низи з байдужністю або з реготом стрівають тепер занепад цієї чужої, далекої й мало потрібної культури, що раз у раз по-мачушиному з ними поводилась. Село бідує, але коли ж воно не бідувало, хоча й з інших причин? Зате тепер воно може споживати багато чого з того, що перше з примусу оддавало місту. Місто ж гине, бо воно з усією своєю культурою було екзотичним надбудуванням у цій класичній мужицькій країні, бо воно багато брало з неї й майже нічого не давало, бо воно забуло давній заповіт мандрованого нашого вчителя, що культура тільки тоді має ціну, коли не наважується «узить своего излияния на одних жрецов науки, которые жрут и пресыщаются», що вона повинна переходити «на весь народ», на всіх тих, хто має право сказати: з мене людина, і все, що людське, мені не чуже… Забуття й занедбання цієї одвічної істини не одну вже в минулому завалили культуру; стали вони загрозою і сучасній тепличній, не опертій на широкому фундаменті культурі чужих для околишньої людно­ сті городів. Давня Еллада й Рим загинули не од зрадливості військової фортуни, а через те, що були чужими острівцями серед моря тих «варварів», на яких з такою погордою дивились культурні люди того часу. 3 другого боку, і тепер у Західній Європі, де культуру рівніше поділено, наслідки загального знесилення по війні зовсім не такі катастрофічно великі, як у нас, йдуть не до гіршого, а до кращого, не до похорону, а до воскресіння. Наперекір усьому зазначеному, думаю, що й у нас також не всe пропало, що тяжке становище культурної руїни – то тільки кризис, а не смерть культури, але тільки відродження її у нас піде не зверху, а знизу. Недавно до одного з просвітніх українських товариств у Києві прибилась селянська делегація з далекого кутка України, прибилась буквально, бо ж довелось перекрадатись через кілька фронтів, зазнавати усіх принад сучасного подорожування, блукати пo чужому, незнайомому місту, шукаючи, де б її вислухано і дано допомогу. І знаєте, чого домагалась ця делегація? Не менше, як того, щоб кияни допомогли їм, селянам з глухого закутка, заснувати свій селянський університет. Трудно пойняти віри, але це факт; серед розбишацтва, руїни, хатньої війни, занепаду, холоду й голоду, здичавіння й озвіріння – зоріє десь-таки там думка про свою, рівно поділену, справжню культуру, і люди задля неї йдуть на жертви, домагаються її активно, борються за неї й здобувають коли не повною мірою, то хоч частково, простуючи самотужки до світла і кращих шукаючи шляхів до його.

483

Це один з небагатьох, може, променів, але він блискавицею роздирає навислі під темним небом нашим хмари. Він нові проказує дороги для нашого культурного надбання, а заразом і подає йому руку для рятунку й будучини. В справжньому єднанні з справжнім народом, з низами – занедбаними й забутими, темними, але потенціально культурними низами, які все ж пнуться до світла, до сонця і в яких зростає почування людини і того, що їм не чуже все людське – тут не тільки дошка порятунку, але й шляхи до нового – буйного вже – розцвіту культури. І ця нова культура, за яку хапається й яку починає творити народ, ця культура не буде вже технічною квіткою, накинутою згори, чужою й ворожою, а буде своєю рідною, органічним витвором плодючого ґрунту народного. Буде коріння – то буде й насіння. Отже, останню свою статтю в останньому числі нашої газети кінчаю не з гірким почуттям зневір’я, а бадьорим покликом до рідного народу одного з найпрацьовитіших синів спільної нашої Батьківщини: О ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духу І в день воскресний твойого повстання.

По дню руїни прийде і день воскресний і засяє й під нашим хмарним тепер небом. Сергій Єфремов Промінь. – 1919. – 7 грудня (24 листопада).

№ 364 На черзі дня На першу чергу для українського громадянства повинно бути поставлено дві справи: самоорганізація для державного будівництва та доцільний розподіл праці між різними елементами української людності. Національна самосвідомість, що малим тільки огником блимала до революції, спалахнула іскристим полум‘ям вже за останні роки й дедалі розходиться все більше поміж широкими масами. Панування большевиків та денікінщини тільки помагало цьому процесові поширення національної свідомості на Украї­ні. Вороги наші пробиралися всюди й одворотним способом, як доказ од супротивного, підпирали думку про власну культуру і власну державність. Маси дошкульним способом, бо на власній шиї, шляхом порівняння між усякими режимами приходили до думки, що тільки власна організація державна може дати й забезпечити найкращі форми громадського життя й матеріального існування. І ми бачимо, що людність не приймала тих форм чужої державності, які заносили до нас і накидали Україні ті або інші окупанти. Большевики, як і денікінці, падали під ударами повстанців, що стояли за українську державність і ради неї не мирилися з чужими формами.

484

Отже, ґрунт для національно-державного будівництва ми, безперечно, маємо. Маємо й ті елементи, ті настрої, ту початкову організацію, що служить за вихідний пункт для всякої державної роботи. Треба тільки той ґрунт і ті настрої використати якнайдоцільніше, а початковій організації надати таких форм, з якими силам народнім не довелось би розвіюватись марно або сходити на манівці. Отут і встає питання про самоорганізацію громадських сил на практичну роботу та розподіл між ними тих обов‘язків, які випали на долю нашому часові. Практика, певне, дасть незабаром свої вказівки, як це краще буде зробити. Але зробити це треба, і з цього повинні виходити всі обрахунки на найближчий час і всяка реальна політична робота. З широкої інформації та освідомлювання вона повинна початись, але мусить усіма шляхами йти до того, що ми ставимо тепер за підвалину державного будівництва – до самоорганізації громадських сил та доцільного їх використання. Громадське слово. – 1920. – 16 травня.

№ 365 Недобрі спомини І. І ще раз повернулось колесо подій... Знову – либонь водинадцяте вже черговий пароксизм паніки й евакуації, лавина офіціальних брехень та хвастощів та заприсягання, що все гаразд і що «ми стоїмо міцно й не думаємо здавати міста» – і по всьому. Од совітської влади лишились тільки уламки розбитого й розруйнованого апарата, ще більша матеріальна руїна в краю та спомини про нову спробу завести рай на землі, – спробу, яка уперто в руки не дається й доводить до протилежних результатів. «Ми в раю пекло розвели», – мимоволі згадується крилате Шевченкове слово, бо справді вже кожен режим може здатись раєм, рівняючи до совітського пекла. Так, недобрі це спомини. П’ять місяців тому впала теж недоброї пам’яті денікінщина, впала під ударами власної дурості й зажерливості та повстанського руху, що охопив був знов усю Україну, як реакція проти нової окупації та цілковитої реставрації царського режиму. Большевики, що мали готовий резервуар влади в совітській Росії, були єдиною на той час силою, що могла на свою руч використати наслідки народного повстання. По денікінській гетьманщині становище їх було надзвичайно вигідне. І спершу могло здаватись, ніби вони чогось навчились з попереднього свого упадку на Україні і заходжуються використовувати попередню лекцію та своє вигідне становище. Принаймні Л. Троцький проводжав своє військо в межі України нагадом, що завдання його «не уярмлення України, а її визволення», й закінчив свій наказ зовсім самостій485

ницькою нотою: «Хай живе вільна незалежна Радянська Україна!». Принаймні Центральний Комітет російської партії большевиків був змушений заявити, що «стоит на точке зрения признания самостоятельности У.С.С.Р.», а орган київського комітету партії закликав навіть до «работы самостоятельного государственного строительства» («Коммунист», ч. 2). Здаватись могло, що цим разом совітська власть буде розумнішою од попередньої pаковщини й забуде хоч свої об’єдинительні мрії, що такого удару зазнали і в червоному, і в чорному плащі. Даремна надія! Пам’яті вистарчило рівно на тиждень-другий, а там почалась стара казка з самого початку. Знову з’явився на сцені большевицький ім­ пресаріо на Україні Раковський, а з ним і вся та раковщина повилазила на світ білий, яка добре далась узнаки за большевицького панування р. 1919-го й яка довела вже раз була до ганебного занепаду. Катеринка139 закрутилась наново, й кінець мусів бути той самий. І тим більше, що цим разом большевики прийшли на Україну ще більш знесилені тим внутрішнім шашелем, що неустанно точить большевизм зсередини. Дивна бо річ: не стало Денікіна, не стало Колчака, Юденіча, червона армія скрізь мала перемогу, а тим часом складене по довгому ваганні так зване українське «правительство»140 так-таки й не насмілилось переїхати до Києва; а тим часом «совітська» власть мало не ввесь час обходилась без жодних совітів, і тільки в останні дні зважилась проробити в Києві погано розіграну комедію виборів141. Це надзвичайно симптоматичне з’явище. Воно показувало, що всі перемоги були Пірровими, а совітська влада стоїть напередодні нової катастрофи. Феєричні події останніх днів тільки підтверджують цей прогноз, який і давніше безпомилишним здавався тим людям, що мають очі, щоб бачити, і уші, щоб чути. Але таких було мало. Перед занепадом большевизм дождався був зовсім несподіваних тріумфів – у настроях знесиленого й змученого громадянства. ІІ. Трьома нападами наверталась на Україну совітська влада, трьома наворотами розпочинала вона тут своє будівництво. І кожного разу приходила вона слабшою зсередини, з меншим розмахом до роботи, з більшою гнилизною всередині, з ущербленими можливостями, з надламаною енергією. «Озброєні до зубів» поплічники Муравйова та Ремньова, що кришили направо й наліво, ні на що не зважаючи, змінились хирявою, золотушною раковщиною, яка прийшла до пам‘яті тільки на другий місяць свого існування, а ця остання – принаймні, у нас у Києві – вже зовсім невідомими й нікчемними незнайомцями, які так-таки й не зібрались по-настоящому прийти до власті. За кожним разом видихається все більш совітська власть і тратить на силі, з кожним разом пустіє коло неї, аж врешті лишається купка особисто заінтересованих людців, яким усе одно, якому служити Богові, аби їм було добре. «Робітничо-селянська» влада одхитнула од себе робітників, а селянство на Україні кинула в шум перманентного повстання. Держалась вона виключно чужою військовою силою, 486

отже, з природи була окупантською й зненависною людності. Не помогли нічого й свої доморослі «комуністи»-боротьбисти з незалежниками, яких «для духу» пущено – або, краще, як у кошару загнано – в лоно єдиної комуністичної партії. Удільна вага їхня була серед української людності ніяка й не надавала комунізмові анітрохи органічної здатності до життя й розвитку. І почалась та оргія суперечностей, той дикий танок колізій, що хмарою окрив большевизм і совітську владу й доводив до все нового й нового занепаду. Спираючись тільки на безсилля супротивника, большевизм зараз же тратив усяку рацію, скоро приходив до власті, заплутуючись у безкрайньому морі внутрішніх суперечностей. Справді-бо. Люди почали з кличу «війна війні» – і розвели таку війну і з такою несказаною лютістю, яких світ не видав. Люди оголосили диктатуру пролетаріату – і звели робітничий клас на збіговисько декласованих жебраків, у яких усякий ґрунт висмикнувся з-під ніг. Люди скасували бюрократичний механізм – наплодили таку силу совітських установ та «совітських служащих», яка хмарою обсіла край і перед якою стара бюрократія була перлиною створіння. Люди заходились коло знищення торгу – і всі почали торгувати, спродуючи все, що можна, аби якось проживотіти. Люди марили про скасування грошових знаків – і довели число їх до астрономічних цифр, мало не всю друкарську справу звівши врешті до друкування грошей. Люди хвалились просвітніми своїми замірами й планами – і зруйнували цілком усяку школу, а неуцтво поставили як непереможний закон життя. Люди боролись з «контрреволюцією» та спекуляцією – й опинились серед «контрреволюціонерів» наголо, а спекуляції дали такий масний ґрунт, що, напр., совітську газету з погрозами проти спекулянтів можна було купити лиш за спекулянтську ціну... Кінця-краю немає прикладам тих суперечностей, які гострими пазурями розривали на частки тих гордих та пишних реформаторів, що від себе починали нове життя на світі. І кінець-кінцем сталось те, що совітська власть опинилась бранцем у своєї Червоної армії, а ця остання – у «чрезвичайки». До «чрезвичайки» й звелася власне вся справа перебудування світу. І ніхто й ніколи, ні на мить одну, не міг бути певним, що ось зараз не втиснеться до його хтось із «чекарних» молодців – здебільшого з породи «кровавых мальчиков» – і не заявить претензії не тільки на твоє життя, добро, честь, а навіть на твою совість, на твою душу, на внутрішнє твоє святая святих. І це було найгірше за совітського режиму. Можна терпіти голод, холод, можна на фізичні муки не зважати. Але ця повсякчасна і повсюдна регламентація, оця вічна погроза втручання у всі найінтимніші закутки твого життя, оце безцеремонне залізання тобі з чобітьми в душу, оці безконечні «учоти», «регістрації», «мобілізації» – це все каменем лягало на душі й робило сіре животіння просто нестерпним. На роботу, на жодну роботу совітський режим не був здатний, але щоб отруїти життя всім і кожному – на це було його досить. Це дало свої наслідки – банкротство большевизму, як державної системи; апатію, прострацію й неробство маси та професійне зрадництво, перекинчицтво й апостазію серед людей, які пробували пристосуватись – хоч «применительно 487

к подлости», – аби вижити, і серед людей іншого типу – отих слабодухих, яким безкрайнє нахабство за потужну здавалося силу й яким пригнічена психіка та спустошена свідомість підказали нарешті висновок, що «сильнее кошки зверя нет» і що не може тепер поза совітським ладом ніяке життя йти на світі. Зараз ми спинимось на деяких деталях перелічених тут наслідків. ІІІ. Мертва рука Хто перебував у Києві р. 1919-го, той, певне, бачив, а як бачив, то, мабуть, не забуде – одну картинку з «советского строительства». На Софійському майдані, поруч Богдана, місяців з чотири стреміла пишна нібито, на думку будівничих, вежа: чотири тоненьких стовпці з дашком нагорі й катедрами на всі чотири сторони світу внизу, оббитими диктом, місцями світили своїми голими ребрами, і тільки аж перед самою втечею большевики «добудували» це пишне будування, себто пооббивали диктом і зверху. А трохи оддалік дивилось на цю совітську споруду іронічним поглядом розумне обличчя Леніна та перекривлене Троцького142, якому художник ніби навмисне надав виразу лютості. Нічого й згадувати, що першого ж дня по одході большевиків ні од вежі, ні од бюстів не лишилося ані трісочки, ані грудочки... Щось глибоко символічне визирає з цієї недокінченої, недоробленої, але претензійно виставленої картини. Оддалік, у Москві – керівники совітського режиму, будь-що-будь визначні постаті. А тута йменням їхнім провадиться державне будівництво: нап‘яли дашок, наставили по всіх ріжах говорилень і – закипіла «робота». І все те з дикту, цього найулюбленішого совітського матеріалу будівельного, що править і за прозоре скло, й за підвалину до пишних тріумфальних арок та колон: як прийдеться. І все те недороблене, світить голими ребрами на світ білий. Державна будівля большевицька так само будувалася з самісінького дикту, так само всюди лишалась недоробленою й так само цілком готові були місця в ній тільки ті, де люди говорять. Говорять, говорять, без кінця й без краю говорять, окселентуючи собі звуками «інтернаціоналу» («музика грає інтернаціонал» – це з реляцій), і на тому й справі кінець. Єсть думка серед громадянства, що большевики можуть і вміють працювати, – нема більшої над цю помилку: безцеремонність беруть люди за сміливість, силу й розмах, а суєтливість за працьовитість, довгий же язик за енергійну руку. Вічні мітинги, кричущі плакати, патентоване неуцтво, злива декретів, заїжджені фрази про революцію, що конче «перемагає» – і ні крихти серйозного намислу, доброї думки, певної себе праці, навіть доброї волі до праці. Все з дикту. І все недороблене. І все, під іронічним поглядом Леніна, од першого ж вітру валиться. Валиться, бо не на праці людській, єдиному джерелі вічних цінностей, стоїть, а на безконечному, нудному, одворотному говорінні та порожній балаканині. Це замки з повітря, а не державне будівництво. Такими були державні заміри большевиків, цей суспільний міраж, тільки здатний на руйнування й незугарний на макове навіть зерно створити якісь неминущі вартості. Брудним і клейким лепом заогидження укривав він усе, 488

до чого-но добирався. Це справжня «мертва рука», що повертає в труп і порох усе, до чого доторкається, що найживучіші ідеї «опошляє» – не підберу відповідного українського слова – топче в болото найвищі думки й мертвить та розкладає всяке коріння життя. Мертва рука без творчих елементів, повна гнилої сукровиці, що затроює все кругом себе трупною гнилизною. І коли тихим духом трупарні несе од совітського будівництва там, на Московщині, в цитаделі большевизму, то у нас, на Україні, процеси розкладу і загнивання ввесь час набирали надзвичайно бурхливого вигляду: державний організм силкувався викинути з себе ятряче порохно й до нормального життя повернутись. За всяку ціну, бо жадна не здавалася великою, рівняючи до безнадійних обіймів цієї мертвої руки... Отут і лежить корінь банкротства високого й хорошого в ідеї совітського ладу як спроби дати переважну силу в соціальних стосунках масам трудящої людності. Хороша ідея, викривлена одразу в диктатуру пролетаріату, моментально виродилася в олігархію найгірших елементів. Найгірші ж елементи моментально, замість доброго житла людського, поставили тюрму. Але й її поставлено з того ж універсального дикту. І од кожного штовханця вона хитається й валиться, лишаючи на порожньому місці той абсолютний nihil, що творить підставу для нових і нових експериментів у большевицькому дусі. Періодичне повертання большевиків на Україну не про їхню свідчить силу – розумію не саму силу гармат – а про те, що до самого вже ґрунту добралась мертва рука й засіяла в його насіння апатії, прострації, тупої байдужості й неробства. Найкращий урожай дало це насіння по наших містах, серед міської людності.

IV. Мертва рука В цупких обіймах мертвої руки найперше задихатися почало місто. Село наше по неоглядних розкидане просторах, забезпечене в елементарних вимогах життя продуктами своєї праці, якої ніякі майстри «з самого дикту будувати» до решти спинити не здолали. Воно тільки здаля, посередньо почувало на собі ту тяжку руку, й реформаторський запал соціальних експериментаторів до його мало досягав, холонучи по дорозі. Село більш залежить од стихії, од природних умов, од тієї, мовляв, волі Божої, немов ідучи за класичним прикладом царя Давида, що волів упасти до рук Божих на кару, тільки не до рук людських. Місто, менш залежне од стихії, зате в укладі всього життя і в задоволенні елементарних вимог існування не самостійне, впало якраз до людської руки, до того ж руки мертвої, і що вона з ним витворяла, досить поглянути на прекрасний колись старий Київ. Зруйноване, зрабоване, голодне й холодне, темне, без води й світла, повне тифозної нужі й безпритульних людей, що никають без мети й роботи і торгують усі і всім, ціле селище повертаючи на якийсь базар тисячоголовий – місто за большевицького панування все більше поверталось на руїну. Тут виходу не ясніє. Роботи нема, транспорт помер, продуктів бруківка не родить, мури без опалу не гріють, дріт без електрики 489

не світить... І колись налагоджене життя розпалось, міцно злютована громада повернулась на дезорганізоване й безладне збіговисько, членам якого нема куди себе подіти. Щасливіші із їх потрапили до совітських установ, міняючи на дешеві папірці свій непотрібний час – самий-но час, не роботу, бо продукційної роботи по тих установах, ще раз кажу, не було. Інші розтеклись по базарах. Нормальне життя припинилось, і всі справи животіння вирішалися й розв‘язувались універсальними санчатами. Обдерта людина з санчатами позаду в шуканні за дровами, за хлібом, за нужденним заробітком – оце образ великого міста, який створила та страшна людська рука, од якої до найгіршої кари з стихійної руки втік був мудрий Давид. Потроху з матеріальним добробутом та з фізичним здоров’ям вигрібала мертва рука з тих ходячих тіней і саму здатність та волю до життя, до боротьби, до змагання. Умирав сміх, гинуло завзяття, кам‘яніла усмішка, бліді уста могли кривитись тільки од нервової мишки, що тіпала обличчя цим недавно здоровим і радим із життя людям. І чи ж диво, що замість вибраного з організму здоров’я та сили вливалась на порожнє місце втома, безсилля, апатія до всього, повна прострація й нездатність ні до чого, той знов же універсальний громадський nihil, на якому таким пишним цвітом цвіте-процвітає nihil державний совітського будівництва? Це натурально. Більш ніж натурально – це неминуче. На отруєному ґрунті росте, з одного боку, безнадія безпорадних і до розпачу доведених людей: «сильнее кошки зверя нет», і нема що проти неї боротись: а з другого – хитромудрі комбінації тих людей, у яких найголовнішою був рисою хребет гнучкий та вміння хмелем обвитись коло якої хочете тичини. З отруєного ґрунту виросла і та легенда про неподоланість большевиків, яка вкрай розіклала людське збіговисько по містах і незабаром прибралась навіть у якусь подобу ідеологічного оправдання. Перекинчиків наплодилось, як ніколи. Перебігання до большевиків зробилось сущою пошестю, не меншою од тієї тифозної гарячки, що косила людей, не гірше від чуми Шевченківської. Ця пошесть також, як і чума, з лопатою ходила Та гробовища рила-рила, Та трупом-трупом начиняла...

Заслуги, репутація, добре ім‘я, честь, совість – усе в труп поверталось і знаходило пристанище на большевицькому цвинтарі, в тому спільному гробовищі, що мало офіціальну вивіску – «совітська платформа». Б‘ючи себе в груди, люди привселюдно каялись в гріхах проти большевизму й ставали на ту платформу; інші, спритніші, робились самі завзятими большевиками й партійними робітниками і з горливістю неофітів провадили справу руйнації. Що ж – коли большевизм неподоланний, то треба йти до його, а там час зцілюючий і натуральний хід подій, може, обітруть його, і так шляхом переживання всередині тільки й може витворитися те нове життя, що зорею блискучою сяяло ще так недавно людям. Почалось загальне тікання з старих позицій та перебігання до ворожого табору. Це був момент найвищого тріумфу большевицького. Знов згадуємо Шевченкове – 490

Не сотні вас, а мільйони Полян, Дулібів і Древлян Гаврилич143 гнув во время оно; А вас, моїх святих Киян, І ваших чепурних Киянок Оддав своїм профосам п‘яним У наймички сатрап-капрал.

І що найдивніше: серед поголовної апостазії одних і тріумфування других рідко хто міг розчути, що годинник часу вибива сатрапові з його профосами фатальну годину; рідко хто добачав, що невидима рука вже пише своє «текел, мане, фарес»... І коли раптом розсипався фронт і побігла неподоланна Червона армія – люди довго не вірили, уважаючи це за якийсь хитрий маневр. Та й тепер багато ще не вірить: звісно, «сильнее кошки зверя нет»: а ну ж, ну, вернеться... Чи ж вернеться?

V. Мертва рука Чи ж вернуться? Це питання носиться в повітрі, і з ним носяться знесилені на дусі, виснажені люди. Всякі шепти таємні вони підхвачують, усе нотують і з непевністю похитують головами. Бояться виступати, як громадянам личить, все з того ж страху: а ну ж, ну, вернуться... Я не торкатимусь військових обставин, бо це річ змінна, до того ж очевидно, що власне зброя найменше важила в здобутках мертвої руки, та й сама вона більш рахувала раз у раз на розклад серед супротивника, орієнтувалась на його хиби та слабі сторони, на його безсилля. Візьму поставлене вгорі питання лише з його психологічного боку. Звичайно, відповідь загальну легко дати методом гайдамаки з «Сави Чалого»: може, вернуться, а може, й ні. Отже, маємо оперувати з самими можливостями, а раз так, то мусимо приглянутись до умов, що ті можливості на дійсність повертають і роблять їх неминучими. Це буде також і висновками з тих недоб­ рих споминів, що бігцем промайнули перед нами в попередніх нарисах. Ми бачили, що, об‘єктивно беручи, для творчої, позитивної роботи большевизм нездатен. Сила його – в розкладі супротивника, в руйнації, замість якої він не дає нічого і всі свої будування ставить з дикту, матеріалу вивісочного й рекламного, на щось тривке цілком непридатного. Воює він панікою, психічною депресією. Всередині він наскрізь прогнив і падає од першого ж штовхання, твердою рукою заподіяного. Отже, повернутись – не од його залежить, але більш од супротивника, в наших обставинах – од нас самих, саме од тих, хто з тривогою прислухається до плазування підземних шептів, висловлює найнеймовірніші чутки, ширить їх і з острахом запитує, власної боячись тіні – чи вернуться? Не вернуться, ніколи не вернуться, якщо ми того не схочемо – але то справді не схочемо, – якщо ми самі їм не поможемо, якщо не простелимось на ряднину перед совітськими «сатрапами» з їх капралами, профосами, комісарами, чекістами й іншою зграєю непокликаних реформаторів, що мертвою силкуються 491

рукою ввесь охопити світ. Не вернуться, якщо ми перестанемо нарешті бути людським збіговиськом, «мільйоном свинопасів», кажучи важким шевченківським словом, а хоч на мить одну почуємо себе громадянами. Не вернуться, якщо ми самі спробуємо взяти свою долю в руки й будуватись на твердому ґрунті, і не з дикту ставитимемо собі світлицю-хату, а з добротного матеріалу. Не вернуться, якщо на думці буде у нас не реставрація колишнього – «того, чого нема, що вже минуло і мина», а той щиролюдський план, який ще Драгоманов сформулював був дуже просто: про всіх «поставити дім, у якому можна б жити хоч трохи по-людському і розвиватись безборонно». Тільки не з дикту ставити... І з цього погляду вже саме питання «чи вернуться», усі сумніви й шепотінництво можна вважати за руйнацію, за допомогу большевикам вернутися, за підготовку психологічного ґрунту до їхнього повороту. Провокація працює, широко використовуючи полохливість, і робить своє діло. Отже, можуть вернутися, якщо ми коритимемося тій провокації, якщо ми безпорадно розводитимемо руками й будуватимемось на безґрунті або поставимо для нової власті явно неможливі домагання, якщо думатимемо не про спільний дім, у якому всім можна б жити по-людському і розвиватись безборонно, а про себе лише самих та свої особисті інтереси. Люди зголодніли, виснажилися, втомилися до краю – то правда. Але то також правда, що ніяка власть, ніяка сила людська взагалі не може за кілька днів, тижнів, навіть місяців направити те, що роками наруйнувала гунська орда мертвої руки. Лише помалу, потроху, ступінь по ступіню може знов налагодитись людське життя по катастрофі, і будування нового дому вимагає насамперед жертв і зусилля, а вже вигоди потім прийдуть. І коли ми хочемо бодай колись прийти до людського життя, – тепер повинні йти на жертви. Заради майбутнього, заради завтрашнього дня пожертвувати сучасним, забути про день сьогоднішній і не тільки пасивністю своєю не помагати руїнникам, а ще навпроти руїнницьких заходів мертвої руки поставити поєднану волю й міцну силу та творчий запал руки живої – того колективного розуму, що раз у раз перемагає, що світи будує і, помиляючись, зигзагами, падаючи й спотикаючись, – все ж іде непохитно до вселюдського щастя на своїй землі. Я знаю – це важко, а надто в атмосфері розпаду, занепаду, знесилля, зневір’я, зненависті і ворожнечі. Але іншого немає виходу. Мусимо все те подужати, насамперед себе перемогти й закликати до робочої дисципліни. Коней, що пристали, погонич підбадьорює простими словами – «от-от недалечко». Я вірю, що і нам всім «от-от недалечко» до того дому, в якому можна стане хоч жити по-людському. А там зможемо і розвиватись безборонно. Але це тільки в тому разі, коли з людей і громадян заложимо міцну й тверду громаду, добре злютовану державу, а не лишимось «мільйоном свинопасів», на вівісекційні лиш експерименти годящих, та випадковим збіговиськом розпорошених індивідуумів. Доля наша і держави нашої в наших же й руках. Вибираймо... Сергій Єфремов Громадське слово. – 1920. – 11, 14, 16, 19, 20 травня.

492

№ 366 Шляхом досвіду Тяжким шляхом іде Україна до своєї державності, шляхом, повним великих помилок та гірких розчаруваннів, гнітючої практики та тяжкого досвіду. Був час, коли всі або мало не всі представники громадської думки на Україні цю державність уявляли собі в федеративних формах, коли такою спокусливою здавалась ідея про добросусідське розмежування та мирне співжиття народів з колишньої царської тюрми під одним дахом спільно збудованих установ. Це були можливості, і теоретично вони й досі лишаються принадними, але практично ідея федералізму таких зазнала ударів, що зовсім на задній одійшла план, забита большевицькими та денікінськими експериментами й тією поголовною неготовністю до щирофедеративних форм, яку виявило російське громадянство. Україна, коли хотіла сама собою лишитись, мусіла змінити фронт свого державного будівництва й обличчям обернутись до Заходу, мусіла згаданим тяжким шляхом прийти до думки про самостійне державне будівництво. І на цьому останньому етапі розвитку української державної ідеї величезна заслуга належиться С. В. Петлюрі, коло ймення якого вперше об‘єднались не тільки давні і новіші кадри українського свідомого громадянства, але й широкі народні маси. Вже повстання проти зрадливої гетьманщини, що врешті скинула облудну самостійницьку машкару й показала своє об‘єдинительне личко, зібрало коло цього прізвища, во ім‘я волі та незалежності України, широкі маси народу. Але це був тільки-но початок того тяжкого шляху досвіду й наочної науки. Вороги говорили тоді не про українців, а про «петлюровців», справедливо надаючи великої ваги йменню людини, що зуміла зібрати для оборони Батьківщини грізні сили й повести їх на гетьманський Київ. Поваливши гетьманщину, сили ті уважали своє завдання за скінчене й розійшлися, не зустрівши грудьми нового ворога, що так само, тільки з другого боку, заходив на потоптання державних і національних прав українського народу. Почалося затяжне панування большевицьких наїзників і геройська боротьба проти них тих сил, що лишилися під українським прапором при С. В. Петлюрі. Боротьба була страшна, большевики ступінь по ступеню розкладали основи української державності і ніби все заливали своїм непереможним потоком. Але незабаром вони виявили своє справжнє обличчя перед широкими масами, і очі народу обернулись на Захід, де з купкою завзятців непохитно боровсь за Україну головний отаман. Ідея української державності неподільно зв’язалася з його йменням. Большевицький обух викував, можна сказати, ту «волю і думу єдину», якою тільки й може стати і одстоятись держава, і цю думу і волю зосередив там-таки, коло того єдиного на Україні всебічно популярного ймення. Грандіозні повстання по всій Україні, що закінчились упадком большевицького панування торішнім літом, були видимим знаком того, що зароджується та єдина воля до самостійного життя і та єдина дума, як би те 493

життя найдоцільніше упорядкувати. Це перенеслося в свідомості мас на особу С. В. Петлюри, що зробилась організаційним центром державних змаганнів на Україні. Що почала на широку скалю большевицька хвиля, докінчила те денікінщина. Вона показала, що і червона, і чорна Росія однаковими йдуть стежками в державному будівництві – стежками терору й потоптання всіх народних прав. Комуністичне і реставраційне об‘єдинительство одкрило очі масам на ті грізні перспективи соціального рабства й національного поневолення, які стоять перед Україною, щоб її без сліду поглинути. І ще раз, як рятунковий маяк, став перед масами все той самий єдиний центр, з тим самим ім‘ям на чолі. І хід подій привів Україну до останніх політичних комбінацій, коли знов сяйнуло перед нами те вікно на Захід, про яке забули ми були за «пропащого часу» нашого національного нидіння під московсько-петербурзькою кормигою. На наших очах величезний одбувається перелом у настроях, у думках, у світогляді, в психіці народних мас на Україні. З сировини етнографічної невблаганний хід подій виковує нову націю, яка починає свою хресну путь до того, щоб вибороти собі рівне з іншими націями право на існування й повноправним засісти членом у світовій сім‘ї народів. Це початкова активна стадія. Але ми віримо, що вона дійде свого кінцевого логічного розвитку. І ми знаємо, що початкова стадія визначає собою й дальшу путь, а це показує заслуги в розвитку нашої державності і непохитного борця за неї – С.В. Петлюри. Сергій Єфремов Громадське слово. – 1920. – 23 травня.

№ 367 В початках державності За останній період життя на Україні, а надто за большевизму, до останку були розвалилися всі форми державності. Большевики, не вважаючи на те, що хвалились твердою властю й навіть диктатурою пролетаріату, власне ні власті, ні диктатури створити не змогли. Панували вони неподільно хіба в Києві, вже менше по інших містах на Україні та ще в районах залізниць, що тоненькими ниточками пов‘язали були осідки совітської влади. Треба ще додати, що за останнього большевицького панування й ці ниточки були майже порвані, і це ще більш ілюзорною робило хистку совітську владу. В глибину краю, на села, большевики майже не потикались, там власть їхня жодної не мала сили, ні органів, бо навіть селянські «ревки» (зроблено це слово з большевицьких «ревкомів») набрали занадто своєрідних, переважно небольшевицьких форм і були органами протибольшевицькими. Під щиру руку, а надто в чотири оці, большевики не раз і самі признавалися, що вони не знають, чого хоче селянство на Україні, але знають твердо, що воно не хоче їх, большевиків, ні за яку 494

ціну не хоче й ні під яким соусом не приймає. Тут саме й лежить корінь слабості большевиків на Україні, але тут же й наука для власті взагалі, для кожної влади, що приступає у нас на Україні до державного будівництва. Большевики розвалили державність. Вона розсипалась і розпалась на свої атоми – на те, що вже не підлягає дальшому розпадові, на елементарні соціальні клітини, які пробують власними жити силами й самотужки впорядкувати своє громадське життя. Звідси – ціла низка «самостійних республік», бо кожне селище творило власну од усього світу одрізану й самодовільну одиницю. Та разом з тим можна помітити й одворотний процес – зціплювання й координування початкової державності. І характерно, що це виявилось найдужче з протибольшевицькою тенденцією. Коли треба було встати на оборону проти «влади», то кілька селищ бралися за зброю гуртом, але знов розсипалися, коли минала лиха година й потреба самооборони була задоволена. В усякім разі, елементарний процес творіння державності, невпинний рух молекулярних частин соціального організму йшов поруч з остаточним її занепадом та розкладом. Маємо тепер починати на руйновищі державну роботу, але то з самого початку починати, з самих елементів, з самого ґрунту, захитаного, збуреного й перекинутого до самих основ своїх. Маємо знов привчати людність, розпорошену й порізнену, до державного життя на підставі тих недогарків та недобитків соціабельності, що лишилася серед мас просто через те тільки, що з людини – взагалі створіння громадське. Маємо викликати з небуття те почуття обов‘язку перед громадою, на якому тільки й може будуватись такий соціальний організм, як держава. Це – грандіозне завдання, бо треба вирівняти й випростовувати те покручене та покривлене дерево, що прийнялося і до зросту дійшло на анархічному ґрунті азіатського комунізму. Доведеться боротись не тільки з умовами розпаду фізичного, але й з тими психічними звичками, антигромадськими в корені, що зросли на тому самоволею й деспотизмом политому ґрунті. Муситимемо почати ab ovo144 – з перевиховування людей, з навертання їх на тверезий погляд та ясну думку про стосунки між владою та людністю, бо й тут не все гаразд по досадній практиці большевицького панування. Обиватель, жаліючись на життьові злигодні, мало не в один голос, напр., говорить, що власті тепер нема, що її «не почувається». Єсть у цьому зерно правди – оскільки влада, становлячи перші кроки свої на руйновищі, іноді працює невпевнено і з перебоями. Але ще більш у цій загальній думці того викривленого погляду на природу власті, що прищепило до нашої психіки большевицьке господарювання. Власть – це значить: озброєний до зубів комісар, крівцею оббризкана «чрезвичайка», злива декретів, погроз – реальний образ того нагая, що кожну мить може спуститись на обивательську спину. Отже, коли ніхто не стоїть над обивателем з нагаєм, коли на його не роблять засідок на кожному кроці, коли його не годують духопеликами й не хапають, мов курчат шуліка, – він починає непевно озиратись: немає власті. Це висновок зацькованого створіння, і цілком непридатний він до людського, а тим паче до громадського життя. Обиватель забуває, що власть – те саме, що здоров’я: тим менш його почуваєш, що воно краще, і тільки за часів ослаблення і знесилення 495

починаєш на його зважати, а цінувати лише тоді, як забракне. Найперше завдання добре організованої держави власне в тому й лежить, щоб власть якомога менше почувалася, щоб регулятором стосунків був не зовнішній примус, а саме громадське почуття обов‘язку й повинності перед державою, те самообмеження, з якого виростає і воля особиста, і вольності громадянські. Нам, що виросли на деспотизмі царському й до решти заправились на деспотизмі комуністичному, нам це важко зрозуміти, важко одучити себе од персоніфікації власті в особі жандарма, а її прикмет у дошкульному нагаєві. Це приходить поволі, разом з громадським вихованням. Влада повинна з цим рахуватись і самими методами своєї праці допомагати тому, щоб перетворити цей большевицько-царський погляд на природу власті, щоб знищити його й замість вічно-переляканих і вічно-тремтячих рабів – людей створити і громадян. Тверда рука хірурга повинна працювати вкупі з лагідною рукою сестрижалібниці; впаювання почуття громадської повинності може йти тільки шляхом твердої послідовності, непідкупної законності й піднесення людського достоїнства. Коли й на нашій землі заговорить людина в людині, коли наш принижений обиватель почне писати, як англієць, своє «я» з великої літери, коли він зрозуміє, що мусить користуватись з прав не крадькома й похапцем, але мусить також і обов‘язки свої пам‘ятати й їх додержувати, – тоді тільки зможемо сказати, що ми вийшли з початків державності, з її підготовчого класу, і до свого берега прибились. Тоді й розвалена державність перестане світити численними пробоїнами, що завдала їй гнобительська рука. Сергій Єфремов Громадське слово. – 1920. – 30 травня.

496

ЗМІСТ

№1 Наша позиція ............................................................................................... 7 № 2 Хресною путтю. До історії страсного тижня ........................................... 8 №3 Інтермедія .................................................................................................... 11 №4 Одгуки з Європи .......................................................................................... 13 №5 Парадоксальне міністерство ...................................................................... 14 №6 Думки Гетьмана і заяви прем’єра ............................................................. 16 №7 «Zu sp ä t» .................................................................................................... 17 №8 Слова та діла ............................................................................................... 20 №9 Селянська трагедія ..................................................................................... 21 № 10 УТА, або загадка ......................................................................................... 23 № 11 Старовина в новину .................................................................................. 23 № 12 Чорні круки ................................................................................................ 24 № 13 Б’ють ............................................................................................................ 25 № 14 Політичний курс і капіталісти .................................................................. 27 № 15 Одгадка на загадку ...................................................................................... 28 № 16 Пам’яті А. Ляхоцького ............................................................................... 29 № 17 Забезпечення друкованого слова .............................................................. 30 524

№ 18 Робітнича політика ..................................................................................... 31 № 19 Дипломатичні хитрощі .............................................................................. 32 № 20 Пам’яті Л. М. Драгоманової ........................................................................ 33 № 21 З каламутних джерел ................................................................................ 34 № 22 Од Сильвестра до Антонія ........................................................................ 35 № 23 Без логіки .................................................................................................... 38 № 24 З курсу мнемоніки ..................................................................................... 39 № 25 На початку порозуміння ............................................................................ 41 № 26 Консисторським шляхом ............................................................................ 42 № 27 На хвилі безладдя ........................................................................................ 43 № 28 Централістична федерація ........................................................................ 45 № 29 Ще і ще раз... .............................................................................................. 46 № 30 Туга за большевизмом і дійсність .............................................................. 47 № 31 З шуму життя ............................................................................................. 48 № 32 Щасливий куточок ...................................................................................... 52 № 33 Українці на чужині .................................................................................... 52 № 34 Нові люди .................................................................................................... 53 № 35 Кінець наближається ................................................................................. 57 № 36 Пам’яті Хв. Кіндр. Вовка ............................................................................ 58 525

№ 37 Закон про громадянство ........................................................................... 59 № 38 Біла пляма ................................................................................................... 60 № 39 До первісного стану .................................................................................... 61 № 40 Нове ярмо .................................................................................................... 63 № 41 «Хліб» .......................................................................................................... 64 № 42 Як воно дбає ............................................................................................... 64 № 43 Од економії до збитків ............................................................................. 65 № 44 Чутки з-за кордону ...................................................................................... 66 № 45 З останніх хвилин Хв. Вовка ..................................................................... 66 № 46 Старі латки ................................................................................................. 67 № 47 Між молотом і ковадлом .............................................................................. 68 № 48 На мертвій точці ........................................................................................ 69 № 49 Caeterum censeo .......................................................................................... 70 № 50 Офіціальне слов’янофільство ................................................................... 71 № 51 Перед небезпекою культурі ...................................................................... 72 № 52 Теплі ............................................................................................................ 73 № 53 Суддя у власній справі ................................................................................ 74 № 54 Ревізії ........................................................................................................... 75 № 55 Політичне комівояжерство ........................................................................ 76 526

№ 56 Байки .......................................................................................................... 78 № 57 Ревізія губерніального земства ................................................................ 80 № 58 Залізничний страйк і правительственні сфери ....................................... 81 № 59 Мудра політика ......................................................................................... 82 № 60 Культ царизму ........................................................................................... 83 № 61 Легким скоком ........................................................................................... 84 № 62 Грація .......................................................................................................... 85 № 63 Становище в Галичині ............................................................................... 86 № 64 Автономія Індії ........................................................................................... 87 № 65 Глас вопіющого в пустині ........................................................................ 87 № 66 На Україну …….……………...........................................................………. 89 № 67 Кабінетський кризис в Австрії ................................................................. 89 № 68 Ганебна справа .......................................................................................... 90 № 69 Нашим порадникам .................................................................................. 90 № 70 Боротьба з зловживаннями ........................................................................ 92 № 71 На тім самім місці .................................................................................... 93 № 72 На руїнах. З сільських враженнів .......................................................... 93 № 73 Серед межинародної гри ........................................................................... 104 № 74 «В першу чергу»… ..................................................................................... 105 527

№ 75 Замах на фельд. Ейхгорна .......................................................................... 106 № 76 За північним кордоном ............................................................................. 106 № 77 Не на ту адресу ........................................................................................... 108 № 78 В чому провина? ......................................................................................... 108 № 79 Четверті роковини .................................................................................. 109 № 80 На початку п’ятого року .......................................................................... 111 № 81 Авгури ........................................................................................................ 112 № 82 В рідній землі ............................................................................................ 114 № 83 Єдина дата .............................................................................................. 115 № 84 Пам’яті Ів. М. Стешенка .............................................................................116 № 85 Грюкання дверима .................................................................................... 117 № 86 З Кузьми Єфимовського .......................................................................... 118 № 87 Новий конфуз .......................................................................................... 119 № 88 Про політику «твердої руки» ................................................................ 119 № 89 За білу пляму ........................................................................................... 121 № 90 Нова війна ................................................................................................ 123 № 91 «То же самое» ........................................................................................... 123 № 92 У веселій столиці ..................................................................................... 124 № 93 Про спекуляцію й хабарництво ............................................................ 125 528

№ 94 Українські науки в середній школі ........................................................ 126 № 95 Газетна ноздрьовщина ............................................................................... 127 № 96 Залізничний страйк ................................................................................ 129 № 97 Лицарі на годину .......................................................................................129 № 98 До одного типу ....................................................................................... 130 № 99 3000!!! ......................................................................................................... 132 № 100 З погляду пекаря ...................................................................................... 132 № 101 Краєчок завіси ........................................................................................... 133 № 102 Світовий скандал ...................................................................................... 134 № 103 На острові .................................................................................................. 134 № 104 Тією ж дорогою ......................................................................................... 135 № 105 Скора робота ............................................................................................ 136 № 106 Ліквідація Союзу визволення України ............................................... 137 № 107 Од «самоопределєнія» до одступного ...................................................... 138 № 108 По-біблейському ....................................................................................... 139 № 109 Замах на демократичне земство .............................................................. 140 № 110 Допомога бранцям і удовина лепта ....................................................... 142 № 111 В тихій пристані ....................................................................................... 142 № 112 Чи міцний терпець? ................................................................................... 144 529

№ 113 До старих рук .......................................................................................... 145 № 114 Небезпека з сходу ...................................................................................... 145 № 115 Широкий розмах ....................................................................................... 146 № 116 Українознавство ........................................................................................ 147 № 117 З пальця виссав ........................................................................................ 148 № 118 До приватної допомоги ......................................................................... 149 № 119 З раю української державності ............................................................... 150 № 120 Штрихи до майбутньої картини ............................................................ 150 № 121 Нова ілюстрація ....................................................................................... 151 № 122 І. В. Лучицький. Посмертна згадка ...................................................... 152 № 123 Навіщо поспішатись? ............................................................................... 153 № 124 Ташкентці ................................................................................................. 154 № 125 Національна бібліотека в Києві .............................................................. 156 № 126 Туча з заходу ............................................................................................. 157 № 127 Не хочуть ................................................................................................... 158 № 128 Пани б’ються .............................................................................................. 159 № 129 Старі міхи ................................................................................................... 160 № 130 Азбука ........................................................................................................ 161 № 131 Держава в державі .................................................................................... 162 530

№ 132 На льохах з порохом ................................................................................. 163 № 133 Утоптаною стежечкою .......................................................................... 164 № 134 Імперіалізм у червоному плащі ................................................................ 165 № 135 Запитання .................................................................................................. 166 № 136 В пустині велелюдній ................................................................................ 166 № 137 «Остання» війна .......................................................................................... 173 № 138 Задля вигоди бюрократії ......................................................................... 174 № 139 В оборону «Просвіт» ................................................................................ 175 № 140 Тенденційне свято .................................................................................... 176 № 141 За високим муром ...................................................................................... 176 № 142 На крайній межі ......................................................................................... 177 № 143 Нова спроба замирення .......................................................................... 178 № 144 Серед темних людей .............................................................................. 179 № 145 До мирової спроби ...................................................................................189 № 146 Обр f зи і луб’я ........................................................................................... 190 № 147 Україна і Крим ........................................................................................ 195 № 148 Державний контролер про українську мову .......................................... 197 № 149 Міністерство юстиції й українська мова ................................................. 19 № 150 Не за своє діло ............................................................................................. 198 531

№ 151 З історичних паралелів ............................................................................. 199 № 152 Ще про луб’я ............................................................................................. 201 № 153 Старі господарі повертаються ............................................................... 204 № 154 Новий закон .............................................................................................. 205 № 155 Кінець комедії ........................................................................................... 206 № 156 Українська армія ...................................................................................... 207 № 157 З адміністративної «Вампуки» ............................................................ 208 № 158 Во ім’я Людськості .................................................................................... 209 № 159 Серед кадетів ............................................................................................. 211 № 160 Засідання ЦК кадетської партії .............................................................. 211 № 161 В Москві .................................................................................................... 212 № 162 До питання про спокій у державі ........................................................... 213 № 163 За наклеп і брехливий донос ................................................................... 213 № 164 Що краще .................................................................................................. 214 № 165 В хаосі чуток ............................................................................................. 215 № 166 Честь ......................................................................................................... 216 № 167 Мертві душі .............................................................................................. 217 № 168 Розпуста ..................................................................................................... 218 № 169 Треба поспішатись ................................................................................... 219 532

№ 170 Нагальна справа ........................................................................................ 219 № 171 Напередодні ............................................................................................. 220 № 172 В своїй хаті... ............................................................................................. 223 № 173 Федерація в Австрії ................................................................................. 224 № 174 Слово ......................................................................................................... 225 № 175 Академізм у політиці ............................................................................... 226 № 176 Непотрібна робота .................................................................................. 227 № 177 Шукають поживи ...................................................................................... 228 № 178 До історії міністерської записки ............................................................. 229 № 179 Нове культурне огнище ........................................................................... 229 № 180 Установчі ради за кордоном ................................................................ 230 № 181 Під стягом науки .................................................................................... 231 № 182 Перед катастрофою ................................................................................. 234 № 183 Сенатори і некультурність .................................................................... 235 № 184 Туга за субсидією .................................................................................... 236 № 185 На вістрі меча .......................................................................................... 237 № 186 Перший ступінь ....................................................................................... 238 № 187 Симптоми ................................................................................................. 239 № 188 Старе і нове ............................................................................................... 240 533

№ 189 Непоправні фантасти .............................................................................. 241 № 190 Єврейство в Галичині й на Україні ......................................................... 242 № 191 Небезпечна теорія ..................................................................................... 243 № 192 Орієнтація на зубра ................................................................................ 244 № 193 Кров ........................................................................................................... 244 № 194 З орлами чи проти них ........................................................................... 245 № 195 Тиртей українства Пам’яті Миколи Лисенка ....................................................................... 246 № 196 З весни відродження Дмитро В. Маркович ................................................................................ 247 № 197 Шлях до згоди .......................................................................................... 248 № 198 Серед зубрів .............................................................................................. 249 № 199 Стихійне нещастя ..................................................................................... 250 № 200 Кінець війни .............................................................................................. 251 № 201 Чужими руками ........................................................................................ 252 № 202 Шляхом демократичних реформ ........................................................... 254 № 203 Політичний торг ...................................................................................... 255 № 204 На останньому засіданні ........................................................................... 256 № 205 Замість передової ...................................................................................... 257 № 206 Замість передової .................................................................................... 258 534

№ 207 Тихо ходять ............................................................................................... 259 № 208 Плач Пиленка .......................................................................................... 259 № 209 В Галичині ................................................................................................. 260 № 210 Порядок .................................................................................................... 261 № 211 Нота Укр. Нац. Ради до през. Вільсона ................................................ 261 № 212 Замість передової .................................................................................... 262 № 213 Запізнена спроба ..................................................................................... 263 № 214 Замість передової ..................................................................................... 264 № 215 Пам’яті Н. Д. Ніковської ......................................................................... 265 № 216 Виборчий закон ........................................................................................ 265 № 217 Хто вона? .................................................................................................. 266 № 218 Замість передової .................................................................................... 267 № 219 Замість передової ..................................................................................... 269 № 220 На розпутті ............................................................................................... 270 № 221 Замість передової. .................................................................................... 272 № 222 Джентльмен і його помічники ............................................................... 273 № 223 Замість передової .................................................................................... 274 № 224 Дикарі вищої культури ........................................................................... 275 № 225 Замість передової .................................................................................... 277 535

№ 226 Ілюзії і правда ......................................................................................... 278 № 227 Замість передової .................................................................................... 283 № 228 Замість передової ..................................................................................... 285 № 229 Шило в мішку .......................................................................................... 286 № 230 З документів недавнього часу ................................................................ 288 № 231 Безгосподарна спадщина ........................................................................ 288 № 232 Світоч єднання Пам’яті Олександри Єфименкової ......................................................... 290 № 233 Пошесть .................................................................................................... 292 № 234 В чаду Замість різдвяного оповідання .............................................................. 293 № 235 Скоропадщина Замість новорічного огляду ..................................................................... 295 № 236 На оборону ............................................................................................... 304 № 237 Земельний закон ....................................................................................... 305 № 238 Боротьба за право ................................................................................... 307 № 239 На стару тему ........................................................................................... 308 № 240 Азіатська дипломатія ............................................................................. 309 № 241 Про фінансову «реформу» ..................................................................... 310 № 242 Доля жандармської спадщини Замість звідомлення ................................................................................. 311

536

№ 243 Сон справдився ........................................................................................ 313 № 244 На іспиті .................................................................................................... 314 № 245 На селі ...................................................................................................... 315 № 246 Про те ж саме .......................................................................................... 316 № 247 Без бюджету ............................................................................................. 317 № 248 «Всередині» .............................................................................................. 318 № 249 На свято поєднання ................................................................................ 320 № 250 Політика і фінанси ................................................................................. 321 № 251 Початок протверезіння ............................................................................ 323 № 252 З Трудового Конгресу ............................................................................. 324 № 253 Дух віків .................................................................................................... 325 № 254 Сумні роковини ....................................................................................... 327 № 255 Ворог під брамою ...................................................................................... 327 № 256 Пам’яті М. І. Туган-Барановського ........................................................ 328 № 257 Досить фраз .............................................................................................. 329 № 258 Старим шляхом ....................................................................................... 330 № 259 Одеська робота ........................................................................................ 331 № 260 Паніка ....................................................................................................... 332 № 261 Звір і людина ............................................................................................. 333 537

№ 262 Польсько-українські стосунки ................................................................ 335 № 263 По Конгресі .............................................................................................. 336 № 264 Громадські діячі ....................................................................................... 337 № 265 Націоналістичне ліквідаторство ............................................................ 338 № 266 До наради на Принцевих островах ........................................................ 340 № 267 «Waffen nieder» ........................................................................................ 341 № 268 Хто дужчий? До психології революційного часу ............................................................ 342 № 269 Чутки і дійсність ...................................................................................... 344 № 270 Ще про ліквідаторство ............................................................................ 345 № 271 Джентльменське поводження ………..........................................………. 347 № 272 На своїх місцях ......................................................................................... 347 № 273 Україна і Антанта .................................................................................... 348 № 274 Елементарний обов‘язок ........................................................................ 349 № 275 З адміністративних анекдотів ................................................................. 350 № 276 Власним голосом ...................................................................................... 351 № 277 Перед недовідомим завтра ...................................................................... 352 № 278 Фенікс (1769–1819) ................................................................................. 354 № 279 На старих позиціях ................................................................................. 356

538

№ 280 Перед недовідомим завтра ..................................................................... 356 № 281 Пам’яті В. П. Науменка († 8.VII.1919) ..................................................... 358 № 282 Чергове завдання ..................................................................................... 359 № 283 За соломинку ............................................................................................ 360 № 284 Народною тропою ................................................................................... 362 № 285 Обтрусіть порох ....................................................................................... 363 № 286 По селах .................................................................................................. 364 № 287 Наскок на книгу ....................................................................................... 365 № 288 Непримиренні .......................................................................................... 366 № 289 Боротьба за освіту .................................................................................... 373 № 290 Книжка в небезпеці .................................................................................. 374 № 291 З того самого місця ................................................................................. 375 № 292 Старовина і новина ................................................................................... 376 № 293 Іржавою зброєю ....................................................................................... 378 № 294 Не по конях, так по голоблях ................................................................. 379 № 295 Вічний попихач ....................................................................................... 379 № 296 З формального погляду .......................................................................... 380 № 297 «Найкраща» реалізація ........................................................................... 382 № 298 Підпанки.................................................................................................... 383 539

№ 299 З високоавторитетних джерел ................................................................ 385 № 300 Не некролог ............................................................................................. 387 № 301 В тісному куті .......................................................................................... 389 № 302 До земельної справи ............................................................................... 390 № 303 Сліпого часу .............................................................................................. 391 № 304 З старовини .............................................................................................. 393 № 305 З двох боків .............................................................................................. 395 № 306 Просто ...................................................................................................... 396 № 307 Без клопоту .............................................................................................. 397 № 308 Чорні дні .................................................................................................. 399 № 309 Непропаща сила ..................................................................................... 400 № 310 Червоний і чорний .................................................................................. 401 № 311 Лицарі провокації .................................................................................. 403 № 312 Митрофан Простаков .............................................................................. 404 № 313 Вбоге копіювання ..................................................................................... 405 № 314 Боротьба з культурою ............................................................................. 406 № 315 Старозавітний бог .................................................................................... 408 № 316 Біля Петербурга ...................................................................................... 410 № 317 До економічного становища .................................................................. 411 540

№ 318 Пам’яті А. Г. В’язлова ............................................................................. 412 № 319 На іспиті ................................................................................................... 414 № 320 Один із паліативів .................................................................................... 415 № 321 З. К. Левицька. Посмертна згадка .......................................................... 417 № 322 Цензурні перспективи .............................................................................. 417 № 323 Непримиренна суперечність (історична справка) ................................ 419 № 324 «Решительно выгнать» ............................................................................. 420 № 325 На мертвій точці ...................................................................................... 421 № 326 Звідки апатія? ........................................................................................... 422 № 327 Навпростець і манівцями ........................................................................ 423 № 328 Ілюзії з двох боків .................................................................................... 425 № 329 З історичних паралелів .......................................................................... 426 № 330 Доля Галичини ......................................................................................... 428 № 331 В порожній атмосфері ............................................................................. 429 № 332 Делікатна справа ..................................................................................... 431 № 333 Безнадійне становище .............................................................................. 432 № 334 До роз’єднання ........................................................................................ 434 № 335 Втрачений секрет ..................................................................................... 436 № 336 З пророчого натхнення ........................................................................... 437 541

№ 337 Економічні перспективи ........................................................................ 438 № 338 Політична лекція ..................................................................................... 439 № 339 Серед руїни .............................................................................................. 441 № 340 Шляхом до вияснення ............................................................................. 444 № 341 Неначе з «Ревізора» ............................................................................... 445 № 342 Субсидія, рептилія і українська преса ................................................... 447 № 343 Державні установи і українська мова ................................................... 451 № 344 Централістичні вихватки ......................................................................... 452 № 345 «Спеціальний кореспондент» ................................................................. 453 № 346 Інтерв’юер ................................................................................................ 454 № 347 Пропагандист-романтик .......................................................................... 455 № 348 Слова та діла ............................................................................................ 458 № 349 Ледача робота. І. «И шило бреет» ........................................................... 459 № 350 Голос перестороги .................................................................................... 462 № 351 Кризис лібералізму .................................................................................. 464 № 352 Пам‘яти вчителя. Захар Ів. Краковецький († 30.Х.1919) ................... 466 № 353 Ліга націй ................................................................................................. 467 № 354 Без позиції ................................................................................................. 468 № 355 Логіка подій ............................................................................................... 470 542

№ 356 Англійський песимізм та його коментатори ......................................... 471 № 357 В Польщі ................................................................................................... 472 № 358 Мрії й проза ............................................................................................. 474 № 359 Пам’яті товариша-друга† † Ф. П. Матушевський ................................. 475 № 360 Тернистим шляхом .................................................................................. 479 № 361 Політичне плюшкінство .......................................................................... 480 № 362 Од редакції ................................................................................................ 481 № 363 Під хмарним небом .................................................................................. 482 № 364 На черзі дня ............................................................................................. 484 № 365 Недобрі спомини ...................................................................................... 485 № 366 Шляхом досвіду ....................................................................................... 493 № 367 В початках державності ........................................................................... 494 Примітки .................................................................................................... 497 Іменний покажчик .................................................................................. 513 Географічний покажчик ......................................................................... 520

543