Художньо-публіцистичний альманах «Єгупець» №23

23 ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ

Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства Бібліотека Євроазійського єврейського конгресу

УДК 892.45(059) ББК 84.5Є Я5Є31 РЕДКОЛЕГІЯ: Гелій Аронов, Мирон Петровський (редактори), Валерія Богуславська, Євген Захаров, Діана Клочко, Галина Ліхтенштейн, Андрій Павлишин, Віктор Радуцький, Петро Рихло, Костянтин Сігов, Леонід Фінберг (заст. голов. ред.), Ірина Шелепова

Видавці: Леонід Фінберг, Костянтин Сігов Літ. редактор та коректор: Валерія Богуславська Комп’ютерна верстка: Галина Ліхтенштейн

На першій сторінці обкладинки репродуковано картину Михаїла Вайнштейна «Натюрморт». На другій, третій та останній сторінках – роботи Зої Лерман: «Портрет Міши Вайнштейна», «Фламенко» та «Автопортрет».

© ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ, 2014

ЗМІСТ

ПОЗА РУБРИКАМИ Леонід Фінберг ПІДСТАВА ДЛЯ ОПТИМІЗМУ Промова на церемонії вручення премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 19.Х.2013 ..................... 3

ПРОЗА Ісаак Башевіс Зінґер КОРОНА З ПІР’Я ....................................................................................11 КАБАЛІСТ ЗІ СХІДНОГО БРОДВЕЮ ............................................. 32 Переклад Людмили Нор Сергей Черепанов ПОНЕДЕЛЬНИК, ВТОРНИК... ....................................................... 39 ПОЕЗІЯ Инна Лесовая БАЛ ......................................................................................................... 74 Леонід Череватенко ЗВОРОТНІЙ ЧАС. ЗВОРОТНИЙ ЗВ’ЯЗОК ................................. 84 Юрко Прохасько ПТАХА ФОҐЕЛЬ .................................................................................. 95 Дебора Фоґель ПОЕЗІЇ ЗІ ЗБІРКИ «ФІГУРИ ДНІВ» ............................................................... 99 ЗІ ЗБІРКИ «МАНЕКЕНИ» .............................................................. 105 Переклад з їдишу Юрка Прохаська

Леся Лисенко З ЦИКЛУ «ПСАЛМОВІРШІ» ......................................................... 111 Денис Голубицкий СТИХОТВОРЕНИЯ ............................................................................ 114 КРИТИКА ТА ПУБЛІЦИСТИКА Йосиф Зісельс ВИСТУП НА НАРОДНОМУ ВІЧІ ЄВРОМАЙДАНУ 15 ГРУДНЯ 2013 РОКУ .................................................................. 119 Ярослава Стріха СИНТІЯ ОЗІК: ПОШУК & ПОЛІТ ................................................ 125 Синтія Озік «КНИГА ТВОРІННЯ» І. Б. ЗІНҐЕРА ............................................. 130 ФАНТАСМАГОРІЯ БРУНО ШУЛЬЦА ...................................... 136 РЕВОЛЮЦІЯ ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМА ............................................ 140 Переклад Ярослави Стріхи Оля Гнатюк ВІДВАГА І СТРАХ ДІВЧИНКА З ПЕСИКОМ.................................................................160 ПРИСТАНОВИЩЕ В КЛІНІЦІ ....................................................... 176 Переклад Марти Боянівської Анна Прохорова Я СТОРОЖ БРАТОВІ МОЄМУ .................................................... 234 ЕПІСТОЛЯРІЯ НЕВІДОМИЙ ЛИСТ ВАСИЛЯ СТУСА ........................................ 247 Публікація і коментарі Елеонори Соловей ПОСЛЕДНИЕ ОБЭРИУТЫ. ПЕЙЗАЖ ПОСЛЕ БИТВЫ Письма А. Разумовского и К. Чуковского И. Рахтанову ........... 256 Публикация и комментарий Мирона Петровского

МЕМУАРИСТИКА Елеонора Соловей ВИРОСТАТИ В ЧЕРНІВЦЯХ… ..................................................... 282 Селим Ялкут ЖИЛ-БЫЛ ХУДОЖНИК /Из книги «Страницы из жизни Михаила Вайнштейна»/........... 290 МИСТЕЦТВО Алла Вайсбанд ЗАВТРА МЫ ВСЕ ВЫХОДИМ С ЛЮБОВЬЮ, ИЛИ CОВРЕМЕННОЕ ИСКУССТВО ПЕРЕД ЛИЦОМ МАЙДАНА /К портрету Бориса Егиазаряна/ ..................................................... 360 Ирена Белаш УХОДЯЩИЕ ОБРАЗЫ ЯКОВА РАЖБЫ ....................................... 375 ЯКБИ ВІН ПОБАЧИВ МОЮ РОБОТУ... Інтерв’ю Діани Клочко з фотомайстром Маріушем Куб’єласом ...................................... 380 Сергій Кравцов ЛЬВІВСЬКИЙ ЄВРЕЙСЬКИЙ МУЗЕЙ: ІСТОРІЯ, ПРОЕКТ, ПРОПОЗИЦІЯ ............................................... 386 IN MEMORIAM ЗОЯ НАУМОВНА ЛЕРМАН-ЛУЦКЕВИЧ ................................... 391

CONTENTS BEYOND THE RUBRICS Leonid Finberg FOUNDATION FOR OPTIMISM The speech at the Foundation of Omelian and Tatiana Antonovych award ceremony, 19.X.2013 .................................................................... 3 PROSE Isaac Bashevis Singer CROWN OF FEATHERS ..................................................................... 11 KABBALIST FROM THE EAST BROADWAY ................................... 32 Translation by Liudmyla Nor Sergey Cherepanov MONDAY, TUESDAY... .......................................................................... 39

POETRY Inna Lesovaya BALL ........................................................................................................ 74 Leonid Cherevatenko REVERSE TIME. FEEDBACK ............................................................. 84 Yurko Prokhasko VOGEL THE BIRD .............................................................................. 95 Debora Vogel FROM THE ALBUM «PATTERNS OF DAYS»................................. 99 FROM THE ALBUM «MANNEQUINS» ......................................... 105 Translation from Yiddish by Yurko Prokhasko

Lesia Lysenko FROM THE SERIES «PSALMOVIRSHI» ......................................... 111 Denis Golubitsky POEMS ................................................................................................. 114 CRITISIZM AND PUBLICISM Josef Zissels SPEECH AT THE PEOPLE’S VECHE OF EUROMAIDAN, 15.XII.2013 ....................................................... 119 Yaroslavа Strikha CYNTHIA OZICK: SEARCH & FLIGHT .......................................... 125 Cynthia Ozick «THE BOOK OF CREATION» BY I.B. SINGER ............................. 130 PHANTASMAGORIA OF BRUNO SCHULZ ................................. 136 REVOLUTION OF SHOLEM-ALEICHEM ................................ 140 Translation by Yaroslavа Strikha Ola Hnatiuk COURAGE AND FEAR A GIRL WITH A DOGGY .................................................................... 160 REFUGE IN A HOSPITAL ................................................................. 176 Translation by Marta Boyanivska Anna Prokhorova I AM MY BROTHER’S KEEPER ....................................................... 234

EPISTOLYARIYA AN UNKNOWN LETTER BY VASYL STUS ............................... 247 Publication by Eleonora Solovei THE LAST OBERIUTS. THE LANDSCAPE AFTER THE BATTLE Letters of A. Razumovsky and K. Chukovsky to I. Rahtanov ......... 256 Publication by Myron Petrovsky

MEMOIRS Eleonora Solovei GROWING UP IN CHERNOVITS... .............................................. 282 Selim Yalkut ONCE UPON A TIME THERE WAS AN ARTIST /From the book «Pages from Mikhail Vainshtein’s life»/ ................ 290 ART Alla Weisband TOMORROW WE ALL LEAVE WITH LOVE, OR CONTEMPORARY ART IN THE FACE OF MAIDAN /To the portrait of Boris Yeghiazaryan/ ............................................ 360 Irena Belash LEAVING IMAGES BY YAKOB RAZHBA ...................................... 375 IF HE SAW MY WORK...

Interview by Diana Klochko with the photographer Mariusz Kubielas .............................................................................. 380 Sergey Kravtsov JEWISH MUSEUM IN LVIV: BACKGROUND, PROJECT AND PROPOSAL .............................................................. 386 IN MEMORIAM ZOYA NAUMOVNA LERMAN-LUTSKEVICH .............................. 391

Ï Î Ç À

Ð Ó

Á Ð È Ê

À

Ì È

Леонід Фінберг ПІДСТАВА ДЛЯ ОПТИМІЗМУ Ïðîìîâà íà öåðåìîíії âðó÷åííÿ ïðåìії Ôóíäàöії Îìåëÿíà і Òåòÿíè Àíòîíîâè÷іâ 19.Õ.2013

У

радянські роки в Україні світова гуманітарна культура не розмовляла українською. Ані філософських, ані історичних, ані мистецтвознавчих, ані інших текстів європейських та американських сучасників в українському дискурсі майже не існувало. Винятком із правила були лічені тексти журналу «Всесвіт», в якому, крім художньої літератури, друкувалася світова есеїстика. Певні статті можна було прочитати в самвидаві, проте це був привілей небагатьох. Словом, з одного боку, в розвинутих культурах читачам були доступні сотні тисяч томів світової гуманітарної думки, а нам пропонували жуйку, майстерно препаровану комуністичними ідеологами. Після здобуття незалежності – в постколоніальній, пострадянській, посттоталітарній Україні гуманітарні науки за світовими зразками треба було розбудовувати майже з нуля. Аналогічна ситуація була і з осмисленням власної історії: не тільки в масовій свідомості, а й у переважної більшості співгромадян домінували радянські версії минулого. Більшовицький заколот називали Великою Жовтневою революцією; московську окупацію України – громадянською війною; знищення незалежного селянства – соціалістичною колективізацією тощо. Пам’ять про голодомор 30-х років стерли на всіх рівнях – офіційному, громадському і навіть приватному.

3

Поза рубриками

З чого починати? Явно чи неявно це питання було ключовим для кожного з нас та й для усієї нації. В повісті знаної білоруської письменниці Світлани Алексієвич є такий епізод: молодих медсестер скидають на парашутах на місце, де тільки-но закінчився бій. Убиті, поранені, крики, кров… З чого починати? «Спробуй допомогти тим, хто вже не має сили кричати», – радить сивий боєць. От і ми почали з найболючішого – з історії: треба було віднайти своє історичне підґрунтя, впорядкувати могили, героїв назвати героями, а катів – катами. Втім, цей процес триває й досі, і спротив йому шалений. Але тільки історією жити неможливо. Треба було розбудовувати матрицю гуманітарної культури. До цього процесу долучилися і ми з Костянтином Сіговим. Він започаткував видавництво «Дух і Літера», до співробітництва в якому невдовзі запросив і мене. Ми організували також науково-дослідні центри: він – європейський гуманітарний, я – юдаїки. А з часом спільно і часописи – загальногуманітарний «Дух і Літера» та єврейської історії та культури «Єгупець», які виходять і по сьогодні. *** «Дух і Літера» – одне з провідних університетських видавництв. Ми намагаємося видавати книги, що сприяють подоланню прірви між українською та світовими гуманітарними культурами. Ми обрали такі спеціалізації: - світова гуманітаристика 20 та початку 21 століття як наша домінантна позиція (хоча додавали і класику: Монтень, Паскаль…) Основним ідеологом виступає Костянтин Сігов – один із найбільш обізнаних у цих текстах українських інтелектуалів; - тексти української гуманітарної думки, альтернативної радянській (здебільшого це тексти з дисидентських кіл – Василь Стус, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Гелій Снєгірьов, Зиновій Антонюк, Мирослав Маринович, Семен Глузман, Валерій Марченко та інші); - новітня християнська література (чимала частка наших видань) та свідчення правди лицарів віри, незалежно від конфесій – православних, католиків, греко-католиків, рабинів (Олександр Глаголєв, Андрей Шептицький, Девід Кахане та інші); 4

5

Леонід Фінберг ПІДСТАВА ДЛЯ ОПТИМІЗМУ

- юдаїка – від перших текстів про єврейську історію в Україні, літературу та мистецтво – до перекладу понад 1000-сторінкового знаного Оксфордського підручника з юдаїки; - сучасна українська гуманітарна думка – тексти композитора Валентина Сильвестрова, кінематографіста та митця Сергія Параджанова, філософа Сергія Кримського, літературознавця Мирона Петровського, культуролога Вадима Скуратівського, філософа Віктора Малахова, культуролога Марини Новикової, письменника Юрія Щербака та інших; - мистецтво України – альбоми сучасних українських художників, про яких іще говоритиме світ: Бориса Єгіазаряна та Павла Макова, Марка Епштейна, Галини Григор’євої, Ольги РапайМаркіш, Юрія Химича, Йосипа Островського, Бориса Лєкаря, Світлани Корсунської, Зої Лерман та інших. Усього за ці 20 років ми видали близько 400 книг, кожна з яких – планета, гідна уваги. Це не тому, що ми, а тому, що вони – Ханна Арендт і Сергій Аверинцев, Януш Корчак та Поль Рікер, Емануель Левінас та Карл Мангайм, Бруно Шульц та Богуміла Бердиховська, Чеслав Мілош та Ярослав Пелікан… Ортега-іГассет, Збіґнев Ґерберт, Райхард Козелек, Леонід Череватенко, Яцек Куронь, Данило Яневський та Каліст Уер. Цей список легко продовжити. Навколо видавничих проектів сформувалися українські школи перекладу філософської, історичної, культурологічної та теологічної літератури. І імена Олега Хоми із Вінниці, Андрія Павлишина зі Львова, Олексія Панича з Донецька чи Володимира Каденка з Києва означили якість цих текстів. Перекладаємо з десятків мов, серед яких, окрім європейських, є і давньояпонська, і арамейська. Можна сказати, що сформувалася певна культура видань світової гуманітарної літератури. Звичайно, я тут говорю не тільки про наше видавництво, а і про наших колег, найперше з «Критики», «Академії», «Родоводу», «Смолоскипу», часопису «Ї», Українського католицького університету і деяких інших. Цього в українській культурі не було майже століття: «то до війни, то війна, то після війни, а інших часів не було», – як говорив знаний дослідник Аркадій Бєлєнков. Проте було інше – видатні перекладачі художньої літератури, чия роль у збереженні та розвитку української культури ще належно не оцінена. Мова про геніальні переклади світової прози

Поза рубриками

та поезії Максима Рильського, Миколи Зерова, Григорія Кочура, Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді, Михайла Москаленка, Мара Пінчевського, Євгена Поповича та багатьох інших. Із сотень видань «Духа і Літери» назву – за браком часу – лише кілька: «Кобзар» з ілюстраціями Василя Седляра, «Європейський словник філософій» – три томи тлумачних текстів про основні категорії філософії Європи і світу та Оксфордську «Єврейську цивілізацію» – одне з найкращих світових видань про юдаїзм та юдаїку. Наша видавнича діяльність спирається на роботу двох наукових центрів. Зупинюся на Центрі юдаїки НаУКМА, та сподіваюсь, що ще буде нагода Костянтину Сігову розповісти про Центр європейських гуманітарних досліджень. *** Знов-таки, кількахвилинний звіт про більш ніж 20 років роботи. Мовою цифр – це понад 100 книг, майже 50 мистецьких та історико-культурних виставок, зокрема кілька в Національному художньому музеї України, Державному музеї Тараса Шевченка, в музеях Фрайбурга та Лондона, в численних мистецьких галереях. Все починали майже з нуля – в Україні не було спеціалістів з юдаїки, які могли би передати хоч якийсь досвід: Голокост, опісля – сталінські репресії забрали майже всіх. В еміграцію, зневірившись, від’їхали останні професіонали… З часом, я сподіваюся, ми напишемо свою історію цих двадцяти років. Постала українсько-єврейська солідарність інтелектуалів, започаткована в радянських тюрмах і таборах, продовжена сотнями наших спільних акцій у протистоянні українофобії та антисемітизму. Разом нам вдалося змінити радянські ідеологеми в оцінках історії, вплинути на формування більш толерантних психологічних установок людей молодших поколінь. З досвіду останніх акцій – спільні заяви та дії – реакція на вандалізм харківських провокаторів, які варварськи знищили меморіальну дошку видатному українському вченому Юрію Шевельову. Проте не в наших силах за короткий історичний період подолати стереотипи масових упереджень. Дуже обмежені наші можливості в разі ксенофобських кампаній, від яких ми не захищені. Наша зброя – лише слово та наша солідарність, перевірені роками.

6

*** Наша діяльність є складовою життя славетного Університету «Києво-Могилянська академія», становленню якого суттєво допомагало і подружжя Антоновичів. Ми працюємо за сприяння колег з університету. Чимала кількість наших співробітників – 7

Леонід Фінберг ПІДСТАВА ДЛЯ ОПТИМІЗМУ

Ми започаткували перші академічні студії з юдаїки в КиєвоМогилянській академії – проект одного з учасників Гельсінської групи Йосифа Зісельса, в Католицькому університеті – проект професора Ярослава Грицака. Ці програми ще зовсім молоді, проте вже можемо говорити про перших фахівців з юдаїки молодшого покоління, перші професійні переклади текстів з їдишу та івриту. Становленню їх допомагають також європейські, американські та ізраїльські університети. Маємо велику надію, що молоді науковці продовжать започатковане нами – інженерами Валерією Богуславською, Тарасом Возняком та Леонідом Фінбергом, біологом Зіновієм Антонюком та лінгвістом Мартеном Феллером. Зроблені перші кроки і в дослідницьких проектах. Зупинюся лише на одному з них, присвяченому діяльності КультурЛіґи, (Григорій Казовський), що діяла в Києві за часів Симона Петлюри та гетьмана Скоропадського. Тоді у столиці України під кулями видавали 40% єврейських книг Європи мовою їдиш, організовували художні виставки, відкривали музеї та видавали ілюстровані книги Марк Шагал, Еліезер Лисицький, Марк Епштейн, Абрам Малевич, Сара Шор, Іссахар-Бер Рибак, Олександр Тишлер та Йосип Чайков. Ми відкриваємо ці сторінки історії для себе та світу. А поруч працювали геніальні українські митці – бойчукісти. «Кобзар» з блискучими ілюстраціями Василя Седляра ми вже видали двічі. Жодна з десятків графічних робіт майстра не збереглася – все знищили комуністичні варвари. Та і «Кобзар» спотворювали – редагували тексти Тараса Шевченка. Сучасне видання книги підготовлено до друку в Центрі юдаїки НаУКМА. Так само, як і художній альбом про один з найкращих сучасних театрів Європи – «Дах» Влада Троїцького, ще десятки книг та мистецьких альбомів поза межами юдаїки. Серед останніх – альбом колажів Сергія Параджанова та книга про поетику його геніальних фільмів.

Поза рубриками

випускники, магістри, аспіранти НаУКМА. В той же час численні міжнародні конференції, семінари, лекції авторів книг видавництва – знаних світових учених та громадських діячів – є складовою навчального процесу університету. Тільки за останні роки в університеті відбулися лекції всесвітньовідомих учених Жоржа Ніва, Сергія Аверинцева, Адама Міхніка, Поля Рікера, Чарльза Тейлора… Розповідаючи про наш доробок, мені б зовсім не хотілося малювати райські кущі. Я розповідаю лише про перші кроки, за якими, сподіваюсь, будуть наступні. І я, і мої колеги бачимо і віримо в такі перспективи. *** Окрім необхідності залучення до українського духовного простору світової гуманітарної спадщини, хочу звернути увагу ще на деякі проблеми, які треба розв’язувати. Кожна культура на певному етапі свого розвитку формує певні національні канони. Шлях посткомуністичного розвитку, який ми пройшли за останні 20-30 років, означений дослідженнями вітчизняної історії та культури – на рівні сучасних професійних знань. На сьогодні цей доробок існує в численних текстахкнигах, статтях, фільмах тощо. Він є надбанням національної гуманітарної еліти (частини її), але маловідомий широкому загалу і, найперше, молоді. Одним з надтермінових завдань вважаю необхідність певної канонізації цього доробку. Як видавець бачу це як низку антологій (хрестоматій) з української історії, літератури, які акумулюють кращі тексти вітчизняної культури. Імена Сергія Єфремова та Андрея Шептицького, Миколи Зерова та Володимира Свідзинського, Віктора Петрова-Домонтовича та Олександра Архипенка, Григорія Гавриленка та Івана Світличного, Василя Стуса та Валентина Сильвестрова, Сергія Параджанова та Михайла Бойчука, Василя Седляра і Тетяни Яблонської повинні заступити місця радянських героїв та авторитетів. Це наше завдання, можливо, й більше – обов’язок перед майбутнім, перед своїми дітьми та онуками. Український гуманітарний простір живе поруч з потужним російським. Так склалося історично, що чимала частина наших 8

*** Названі та неназвані проблеми розвитку української духовної культури значною мірою залежать від міри зрілості й відповідальності українських інтелектуалів. Важливе чітке усвідомлення цілей, пошук сильних лідерів, організація ефективного менеджменту та значна кількість креативних національних і місцевих проектів і програм. Необхідна стаєрська, а не спринтерська стратегія дій, запас терпіння та наполегливість. Віднайдемо шляхи для свого розвитку, найперше спираючись на світові культури та на власну духовну спадщину – більш

9

Леонід Фінберг ПІДСТАВА ДЛЯ ОПТИМІЗМУ

співгромадян текстів з української філософії, історії та мистецтва не знає чи майже не знає. Вони живуть, читають російські книги, журнали, газети, дивляться російське телебачення. Це реальність, з якою треба навчитися жити, одночасно усвідомлюючи і велич російської культури. Сприймаймо це як виклик для українських інтелектуалів. Непропорційно великий вплив російської духовної культури має бути збалансований включенням в український духовний простір надбань інших народів світу. Переклади текстів велетнів польської, французької, німецької, італійської, іспанської, американської та інших культур – наш внесок в ці перегони. Розвиток високої культури в усьому світі не є самоокупним. Він потребує державних інвестицій та коштів благодійників. Тривалий час – понад 15 років – левову частку перекладів українською фінансував Міжнародний фонд «Відродження», заснований Джорджем Соросом. Державна підтримка наших зусиль мінімальна. Очевидна корупційність майже не лишає надії на зміну ситуації в найближчому майбутньому. Проте ми вчимося робити перші кроки в діалозі з владою та із заздрістю вивчаємо досвід сусідів чи то з Німеччини, чи то з Польщі. Робить перші кроки й український бізнес, навчаючись благодійності. Найбільш ефективними видаються фонди Пінчука та Ахметова, чий вплив досить помітний. Ці бізнесмени – першими у країні – створили благодійні фонди, які працюють відкрито, і їхні внески в культуру досить значні. Але країна потребує сотень таких благодійників, а їх одиниці.

Поза рубриками

адекватно зрозуміємо себе та розбудуємо свій духовний простір. Енергія звільнення від поневолення – величезна енергія. Проте і змарнувати її легко. Виклики для людини, для нації, для культури є далеко не тільки за часів війн і революцій. Вони є щодня. Своєчасно почуті потенційні загрози, адекватно артикульовані лідерами проблеми майбутнього – велика зброя інтелектуалів. Бачу в цьому надзавдання для української інтелігенції. Я хочу закінчити свій виступ словами Адама Міхніка: «Ми пережили фундаментальну трансформаційну кризу, і зараз у нас є проблеми. Як у всіх. І мабуть, як завжди. Хіба це не підстава для оптимізму?».

10

Леся Лисенко З циклу «ПСАЛМОВІРШІ»

* * * Перше послання апостола Павла до коринтян 13, 13: «А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три...», Псалом 138: «Дивне знання над моє розуміння, високе воно, я його не подолаю!» Я не знаю у своєму невіданні, чим є любов, але дякую за щастя любити. У своєму невіданні я не знаю, що то надія, але дякую, що в кінці не провалля, а марево. Я не знаю у своєму невіданні, що то є – віра, чи досить вдячности за Твоє творіння?

* * * Псалом 136 Псалмоспівцю Давиде, твій плач на моїм язику, твій розпачливий крик і побожне волання мені на вустах, наче сіль, твоя радість і захват моє перехоплюють горло,

111

Поезія

а твій праведний гнів у легенях моїх гуркотить, наче буря, але блискавку гніву твого я у світ не пущу – нехай житимуть тії чужі немовлята1, хай покараний ворог устигне принести тягарі каяття, щоб на плечі нащадків похилі не лягала нестерпна відплата.

* * * Псалми 93, 90, 102 Радість моя у тому, що можу йти, коли ж я спіткнуся – мене підпирає милість Твоя. Під теплим твоїм крилом, м’яким, як пташині пера перепочину. Ангели сильні Твої підправляють раптовий тягар, слуги вірні Твої прикликають рятунок. Не знаю, чи відновиться юність моя, Але благом Твоїм ти мене напуваєш. Тільки дозвольте, щоб ласка Його лилася, різвбіть терпеливости келих – не змарнуйте ані краплини.

* * * Псалми 61, 93, 83 Перлистий поклик невідомого співця, що десь на гілочці собі вмостився, напружив горлечко – і раптом опинився у іншій дійсності, де чуда без кінця. Де диво дерева і чудеса трави, і магія води, й повітря чари, де маєш спрагу жити – то живи, хай навіть важиш менше ти від пари 1 Тут і далі курсивом виделені слова і фрази з відповідних псалмів (у перекладі Огієнка).

112

Леся Лисенко З ЦИКЛУ «ПСАЛМОВІРШІ»

на терезах Творця. Це все – Твоя розрада, інакшої реальности піщинка, і розтає на мить оманна стінка між спраглим серцем – і подвір’ям Града.

* * * Псалми 22, 61, 93, 51 Я не страхаюся злого, бо Ти при мені, щедро розради Свої посилаєш мені день при дні. Я у мовчанні чекала – Ти словом вуста відхилив, гадки болючі мої проганяє малинівки спів. Серце моє відживляє блаженство води, тіло моє відживляє блаженство ходи, очі вмива досконалість творіння Твого, душу насичує радість спасіння Твого.

113

ÊÐÈÒÈÊ À ÒÀ ÏÓÁ˲ÖÈÑÒÈÊ À

Йосиф Зісельс ВИСТУП НА НАРОДНОМУ ВІЧІ ЄВРОМАЙДАНУ 15 ãðóäíÿ 2013 ðîêó Йосиф Зісельс – Голова Асоціації єврейських організацій та громад України, керівник Конгресу національних громад України, член Української Гельсінської групи з 1978 року.

«За нашу і вашу свободу!» Доброго дня, шановна громадо!

2004 року я стояв на цій самій площі Незалежності, на цьому ж Майдані, на сцені, яка тоді була тут споруджена, і думав про те, яка щаслива в мене доля, бо я, провівши 6 років у брежнєвських таборах, залишився живим, залишився людиною і разом з багатьма іншими друзями-політв’язнями, на жаль, що не з усіма, дожив до тої миті. Дожив не просто до формальної незалежності України, а дожив до часів, коли населення перетворюється в український народ, а громадяни – в політичну українську націю. З тої сцени я звертався тоді до представників національних меншин України, до тих українських громадян, які не є етнічними українцями, хоча проживають в цій країні сторіччями, зберігаючи свої мову, культуру, релігію та звичаї. Я звертався до них з закликом вийти на Майдан та зробити разом крок до майбутньої європейської України, до європейської української політичної нації. Я – представник однієї з національних меншин – єврейської, хотів тоді сказати всім присутнім на Майдані, всій Україні – від імені

119

й інших мільйонів представників національних меншин, що ми разом з вами, разом з українцями на шляху до майбутнього. Але я не міг цього сказати, бо це було б неправдою. Тоді, далекого 2004 року, президентській адміністрації спеціальними пропагандистськими технологіями вдалося залякати багатьох громадян-неукраїнців, залякати їх штучно створеним образом українця-бандерівця, українця-ксенофоба, українцяантисеміта. Половину громадян України ці сили виставили на міжнародний осуд як фашистів, які рвуться до влади. Тоді провокація не спрацювала, Майдан переміг, хоча багато дезорієнтованих людей не змогли піднятися над своїми стереотипами та проголосувати за представника об’єднаної опозиції, за Віктора Ющенка. Сьогодні ситуація в Україні дуже схожа на 2004 рік, бо проти Євромайдану, проти об’єднаної опозиції, проти нас з вами знову використовують ті ж самі пропагандистські штампи, нас намагаються посварити, протиставити один одному та зіткнути у штучному конфлікті національні меншини з українцями. Але за ці роки, за короткий час Україна та її громадяни стали іншими, Майдан змінився, і не лише за рахунок барикад, а більше – завдяки людям, які на ньому відстоюють свою гідність. Ми вже не такі наївні, як були тоді, ми вже не ідеалізуємо наших опозиційних лідерів – ми з ними співпрацюємо, усвідомлюючи, що вони далеко не месії, а такі самі прості люди, як і ми з вами. Ми не зачаровані ними, отож – не будемо розчарованими. Я повернувся на Майдан та знову мрію звернутися до вас, до Майдану, до України від імені національних меншин з констатацією спільності у прагненнях, але відчуття реальності мене зупиняє. І тому я звернуся зараз знову до них, до мільйонів громадян нашої країни, до представників національних меншин. Я мрію про той час, коли зможу звернутися до них українською мовою, але ще зарано, бо за 22 роки української незалежності не всі з нас, представників національних меншин, оволоділи мовою народу, серед якого ми досить непогано давно проживаємо. Я поки звернуся до них російською мовою і маю надію дожити до часів, коли з ними усіма можна буде розмовляти єдиною державною мовою – українською. Уважаемые сограждане, представители национальных меньшинств Украины!

120

121

Йосиф Зісельс ВИСТУП НА НАРОДНОМУ ВІЧІ ЄВРОМАЙДАНУ

Я один из вас – представителей различных этносов и народов, волею судьбы и истории оказавшихся в Украине. Нас отличает от украинцев не только этническое происхождение, раса и религия, не только обычаи и традиции, но и то важное обстоятельство, что проживая в Украине, мы в то же время – живем и в своих диаспорах. Как бы давно части наших народов ни поселились в Украине, у большинства из нас всегда остается выбор: мы можем уехать на свою историческую родину или остаться в Украине и разделить судьбу ее народа. И каким бы ни был наш выбор, мы должны всегда помнить, что украинский народ лишен такого выбора, он живет в своей стране, и иной родины у него нет и быть не может. Мы оказались на территории империй (Российской, АвстроВенгерской и Османской) и для того, чтобы выжить в этих империях, выработали своеобразную форму своей идентичности, сохранив во многом ее содержание – религию и обычаи. Характерной чертой данной формы идентичности было – безусловное ориентирование на имперскую власть, на метрополию (на императора, царя, султана, генерального секретаря, президента). По проверенному столетиями правилу, следуя инстинкту самосохранения общины в диаспоре, мы полагались на власть в самом главном, только власть могла дать или отобрать наши права, а также защитить от неприятностей и даже трагедий в нашей общей истории. Мы стремились к стабильности, потому что в империях только в условиях стабильности, только под защитой имперской власти национальные меньшинства могут спокойно и свободно развивать свою культуру, свои традиции, преемственность поколений, т. е. продолжать себя в будущее. Всегда ли это правильно? Ведь народы, среди которых мы проживаем, не всегда переживают период стабильного развития. Иногда наступает время перемен, когда народы поднимаются на борьбу за свою национальную независимость, за свои социальные и демократические права. Продолжая ориентироваться на власть, мы – национальные меньшинства – невольно входим в противоречие, а иногда и в конфликт с народом, который живет в своей стране и мечтает о лучшем будущем для нее. Инстинкт самосохранения подталкивает нас к власти, чувства справедливости и сопереживания – часто приводят некоторых из нас, и особенно наших детей в лагерь союзников с борющимся наро-

Критика та публіцисика

дом. Так было много раз в нашей истории: в Западной Европе, в Польше, в странах Балтии и Южного Кавказа, и, конечно же, – в Украине. Такое время перемен сейчас в Украине, и мы вновь, как много уже раз было в нашей истории, стоим перед нелегким выбором: с кем мы, – с народом или с авторитарной властью, с честными гражданами или с воровством и коррупцией, следуем инстинктам – или своим чувствам? Хотим ли мы вернуться в наше евразийское прошлое – или устремиться в европейское будущее, в состояние, в котором живут сегодня страны Европы, расположенные рядом с нами. Мы все, граждане Украины, постоянно общаясь с гражданами этих стран, бывая в этих странах, хорошо знаем, что это, конечно же, не сказочные, идеальные царства, но страны и народы, достигшие своей волей и настойчивостью достойной жизни для большинства своих граждан. Власть, зная о наших слабостях, о нашей извечной проблеме выбора, опять пытается нас привлечь на свою сторону, запугать «националистами и фашистами», разделить и столкнуть нас с украинским народом, который все увереннее выбирает свое европейское будущее. Власть, используя различные ухищрения и провокации, пытается всех нас затормозить в евразийском прошлом, она пытается развратить наших детей, маня их своей коррумпированной кормушкой, соблазнить возможностями незаконного обогащения. Выступая в прошлое воскресенье в Берлине на встрече экспертов из многих европейских стран, я попытался объективно осветить ситуацию в Украине и ответить на многие вопросы. В частности, отвечая на вопрос о степени риска и угрозах для евреев и еврейских общин в Украине, я сказал, что риски и угрозы есть всегда. Но ныне в Украине риски и угрозы нападений со стороны протестуючих людей и даже – радикальных групп – минимальны, а максимальную угрозу несут нам провокации власти, которая постоянно организует их с целью реализации силового сценария или введения чрезвычайного положения. Украинцы очень спокойные и благожелательные люди, особенно во время перемен, во время Майдана. Провокация может быть организована и спровоцирована где и кем угодно. Главное,

122

Я з задоволенням повертаюся до української мови, ніби з прози – до пісні, і звертаюся вже до всіх вас, хто чує і бачить наш Майдан. Наше імперське, комуністичне минуле не хоче нас відпускати. Ми ще з ним, з тим минулим, не розрахувалися, не засудили комуністичну ідеологію та багатьох її носіїв, які разом з ідеологією принесли народам України, та й багатьом іншим народам насильство та кров, Голодомор та репресії, знищення національних мов і культур, релігій і традицій. Імперія і рабство ще є майже в кожному з нас, але, виходячи на майдани України, ми разом вичавлюємо їх із себе, допомагаючи один одному. Основними чинниками нашого імперського комуністичного минулого були брехня і відсутність права на правду, насильство і відсутність права на захист. Ми вийшли з імперії, але за 22 роки незалежності було досить багато брехні, хоча і з’явилося право на правду. А в ніч на суботу 30 листопада влада продемонструвала 123

Йосиф Зісельс ВИСТУП НА НАРОДНОМУ ВІЧІ ЄВРОМАЙДАНУ

чтобы провокация не превратилась в цепную реакцию, и опыт трех недель Майдана подтверждает, что большинство провокаций активисты Майдана гасят сами. Возвращаюсь к вопросу о вечном выборе, стоящем перед национальными меньшинствами, проживающими в диаспоре. Не пришла ли пора нам, национальным меньшинствам, разорвать этот порочный круг выбора и присоединиться к тем, кто стоит на многочисленных евромайданах Украины? Ведь перед нами стоит не политический выбор, за какую партию или за какого кандидата проголосовать на выборах. Сейчас мы оказались перед выбором между достоинством и приспособленчеством, между свободой и рабством, между прошлым и будущим. Мужчины и женщины, независимо от расы, национальности и религии всегда хотят только одного – здоровья и счастья своим детям, чтобы дети росли честными и справедливыми людьми, образованными, с чувством собственного достоинства. Пусть каждый из нас спросит у самого себя: можем ли мы этого достичь при такой власти? И не пришла ли пора всем нам, вместе – законным образом поменять эту власть на ту, которая вместе с нами приведет Украину в европейское будущее? Давайте же все вместе повторим замечательный лозунг нашего общего прошлого: «За нашу и вашу свободу»!

Критика та публіцисика

нам свою готовність до насильства та крові, вона нагадала нам, що ми ще не є вільними людьми у своїй державі, яка замість права на захист пропонує нам насильство і брехню, що його прикриває. Коли ми, прагнучи волі, виходимо на Майдан, у нас одна мета – спільне гідне майбутнє. А для того, щоб досягти цього гідного майбутнього, нам треба законним шляхом поміняти владу. Хоч би скільки залишалося нам до президентських чи парламентських виборів, ми маємо дожити до них та разом забезпечити їхню прозорість та демократичність. З чинним урядом ми цього не досягнемо. Нам потрібен новий уряд, уряд національної єдності, який утримає країну на краю прірви, збереже її цілісність, не допустить розбрату і громадянської війни та підготує цивілізовані вибори без жодних фальсифікацій та адміністративних ресурсів. Доти, доки в нас нема такого уряду, в нас залишається тільки одна мирна зброя – майдани, які можуть перерости у всеукраїнський Майдан, у безтермінову кампанію громадянської непокори!

3000 років тому мій народ ішов від рабства до свободи 40 років. Нам – народу України – залишилося вже недовго! Тільки разом! Борітеся – поборете! Слава Україні!

124

Å

Ï

²

Ñ

Ò

Î

Ë

ß

Ð

²

ß

НЕВІДОМИЙ ЛИСТ ВАСИЛЯ СТУСА Його знайдено в архіві скульптора Ольги Рапай (1929–2012), що зберігається в Центрі юдаїки НаУКМА1. Адресатом була її мати, Зінаїда Борисівна Йоффе (1901–1973). Опублікований епістолярій Стуса (VI том у двох книгах найповнішого на сьогодні зібрання творів) містить ще три листи до цього ж адресата; новознайдений, четвертий лист за змістом своїм легко віднаходить місце між ними як передостанній, тепер уже третій з чотирьох. Усі разом вони оповідають історію про творчу співпрацю двох людей, про душевне порозуміння та духовну спорідненість, а також про лихі часи для української інтелігенції, різні покоління якої вони представляли, для культури – другу половину шістдесятих і початок сімдесятих років. Василь Стус сьогодні знакова постать: національний герой, видатний поет і правозахисник. Натомість відомості про Зінаїду Борисівну Йоффе довелося збирати по крихтах. Народилася вона в Гуляйполі на Катеринославщині в багатодітній єврейській родині. Мовознавець-діалектолог за освітою, поліглот, займалася також художнім перекладом, проте фахова самореалізація була суттєво ускладнена драматичними обставинами доби. Від першого раннього шлюбу їй залишилися прізвище і донька Майя. Єврейський письменник Перец Маркіш (1895–1952) – батько другої доньки, Ольги. Зустріч Зінаїди Борисівни із мовознавцем і перекладачем Борисом Даниловичем Ткаченком обоє сприйняли як долю: з уламків своїх попередніх життів створили міцну і щасливу родину. Проте наприкінці 1937 р. Б. Д. Ткаченка заарештували і менш як за місяць розстріляли. Розуміючи, що підпадає під стат1

Сердечна подяка Ірині Шелеповій за технічну допомогу в цій роботі.

247

тю «ЧСИР» («член семьи изменника Родины»), Зінаїда Борисівна встигла попросити Маркіша (він жив з новою родиною в Москві, але саме навідався до Києва) взяти Ольгу до себе. Майя спершу потрапила до спеціального притулку для дітей «ворогів народу» в Пущі-Водиці. На щастя, її забрав звідти чоловік маминої сестри, визначний господарник, у війну директор оборонного заводу. У «розстрільних списках» значаться не лише розстріляні, а й ті самі «члени родин», звідти довідуємося і про вирок Зінаїди Борисівни (5 років позбавлення волі; насправді разом із таким же терміном ураження в правах це виливалося в «десятку»), і про її маршрут таборами ҐУЛАҐу: Темлаґ – Сегежлаґ – Карлаґ. Її онука, санкт-петербурзька художниця Катерина Рапай, яка допомагала зібрати ці відомості, була вражена датами прибуття до Сегежа і вибуття звідти: 01.08.1939 – 01.08.1941, – тому що перше серпня – день народження Ольги Рапай… Ці дивовижні характери й долі, драматичні родинні саги ще чекають своїх дослідників, романістів, сценаристів. 1952 р. загинув Перец Маркіш: він був репресований як член Єврейського антифашистського комітету (ЄАК). Повернімося до означеного на початку «сюжету» та знайденого листа. Волею щасливого випадку, а радше на доказ абсолютної цінності спогадів та свідчень – маємо спогад Романа Корогодського, записаний з його слів для збірника «Нецензурний Стус», де зафіксовано саму зав’язку того сюжету: …Я його [Стуса. – Е. С.] познайомив з Йоффе Зінаїдою Борисівною. Це, до речі, перша дружина Переца Маркіша і також перебувала десь біля Караганди, в таборах, повернулася. Людина блискуче освічена, знавець восьми мов. Завдяки тому, що я їх познайомив, завдяки Іванові Михайловичу [Дзюбі. – Е. С.], який підштовхнув мене займатися Брехтом, вони і зробили цю роботу, переклад Брехта. Василь «Зонги» переклав, але не лише «Зонги» […] Коли я їх познайомив, то Зінаїда Борисівна дуже цікаво на нього зреагувала. Це, до речі, рідна мати Олі Рапай. Вона сказала, що це надзвичайно цікавий хлопець: – Я не знаю інших твоїх друзів, але, мені здається, що це один з найяскравіших. Я кажу: – Ви ж інших не знаєте. Як таке говорити?

– Але це один з найяскравіших. Я помиляюся?

248

З’ясувалося, що ці двоє людей захоплюються творчістю Бертольда Брехта, його «епічним театром», до якого взагалі існував тоді значний інтерес. Виник спільний задум перекласти один із драматичних творів Брехта. Було це 1964 року; уже в листопаді Стус писав до В. Дідківського: «Працюю зараз (разом з однією жінкою) над перекладом Брехта, однієї з п’єс («Життя Галілея»). Придбав нещодавно й спогади про нього – нім[ецькою] мовою. Він мене після Хемінгуея – абсолютно бере в полон. Тобто поруч з Хемінгуеєм»3. Вони робили цей переклад з натхненням, покладаючи на нього певні надії. Проте подальшу долю їхньої спільної праці визначила сума надто несприятливих обставин. Про них також ідеться в листах Василя Стуса. 24 квітня 1968 року він зізнається Зінаїді Борисівні, що почувається незручно перед нею: адже вкладена в цей переклад чимала робота залишилася без усякої винагороди. Надзвичайно совісна людина, він переживає цю ситуацію «як власний гріх», – попри тверезе розуміння, що випадок цей «далеко не унікальний, він цілком «системний»4. Відсутність обнадійливих новин, як зізнається автор цього листа, є причиною того, що він тривалий час не заходив до адресатки. Але на додачу – ще й через власні неприємності: після відомої акції на прем’єрі «Тіней забутих предків» його звільнено з аспірантури; він уже встиг попрацювати і муляром, і кочегаром, і архівістом… Фактично, то був початок «хресної дороги» Василя Стуса. Проте він поспішає сповістити, що п’єсою, яку вони переклали, нарешті зацікавилися 2 Роман Корогодський. 24 січня 1991 р. Київ, вул. Урицького // Нецензурний Стус. Ч. 2. – Тернопіль: Підручники і Посібники, 2003. – С. 90.

3 Василь Стус. Твори. У 4 тт., 6 кн. – Т. 6., кн. ІІ. – Львів, Просвіта, 1997. – С. 36.

4 Там само. – С. 46.

249

НЕВІДОМИЙ ЛИСТ ВАСИЛЯ СТУСА

Я кажу: – Помиляєтесь тому, що інших не знаєте, але ви, по-моєму, правильно відреагували на нього.

– Ми з ним уже розмовляли без тебе. І я була вражена об’ємом його знань, його внутрішньою культурою. А вона ж інтелігент... І я думаю, що це вона правильно схопила. Вони багато не спілкувались, але вона правильно відчула основне: що це людина величезних знань2.

Епістолярія

і режисер ТЮГу М. Мерзлікін, і ще один, зі студії театрального інституту. У цьому зв’язку просить про примірники перекладу для них – для ознайомлення. З того листа, між іншим, випливає цікава деталь: із творчістю Ольги Рапай і з нею самою Стус познайомився саме тоді, причому – не знаючи, що вона донька Зінаїди Борисівни, довідався вже потім. Тим часом він ділиться своїми новинами: над чим працює, що перекладає; завершує листа дуже теплими побажаннями. У листі від 20 жовтня 1969 р. Стус знову з прикрістю констатує відсутність добрих новин щодо перекладу «Життя Галілея». Один із двох примірників перекладу знаходиться в Москві у Леся Танюка, другий у самого Стуса. Над цим другим він брався ще працювати, але – немає сенсу вдосконалювати рукопис, «який, може, поточать миші». Якщо, як радить Корогодський, віднести у видавництво «Мистецтво», – не треба ставити і його прізвище: це лише зашкодить справі… Наступним якраз і має бути новознайдений лист від 19 жовтня 1971 р. Справи з перекладом Брехта невтішні, як і всі інші справи, – такий час. Поет зізнається, що від того всього опускаються руки, та все ж намагається підбадьорити і свою колегу, і себе, шукає нові можливості. До листа додано сім віршів Стуса, всі вони нині відомі та опубліковані, проте добірка, укладена саме для цього листа, в контексті цілої цієї історії, надає їм додаткового звучання й насвітлення, робить чимось на зразок циклу. Нарешті, є ще лист від 24 листопада того ж 1971 р. Стус подає тут адреси актора львівського театру Юрка Брилинського, який зацікавився перекладом п’єси, але зауважує, що якби були добрі новини, той би сам написав. Пропонує спробувати написати Д. Павличкові, який саме очолив журнал «Всесвіт» і хоче зробити його цікавішим. Принагідно характеризує загальну ситуацію в перекладацькій справі: знані перекладачі заборонені – цілковито або «напів», тож доводиться шукати нових. Маються на увазі тодішні гоніння, яких зазнавали Микола Лукаш, Григорій Кочур, Анатоль Перепадя та ін. Над самим поетом теж згущуються хмари, і це відчувається між рядками листа. Вперше переклад «Життя Галілея» був опублікований через багато років, у V томі цитованого тут зібрання творів Василя Стуса. Як і його стаття про цю п’єсу та її автора, як і його переклад Брехтівського вірша «Пісня Швейка». Постановок «Життя 250

Зінаїдо Борисівно! Нещодавно я був у майстерні Олі. Правда, не було коли обдивитися її витвори. Навіть її біблійного янгола я не зміг як слід роздивитися: було в мене яких хвилин 20 часу і ми говорили про Вас і Симона5. Я вже й не пам’ятаю, звідки в мене переконання було, що живете Ви в Москві, а не в Криму6. На останнього листа я не одержав відповіді і тому не робив нових спроб. Галілея я, певна річ, ніде не зміг приткнути. Зовсім недавно мені повернули десь коло 800 рядків поетичних перекладів з «Дніпра». Сказали, що начальство проти прізвища щось має. Так само начальство щось має і проти моєї власної поезії. Рецензії 63, 65, 68 і 70 рр. не допомогли. Хоч останні дві – то Драча, Адельгейма, людей, які таки щось важать для літератури. Але не для начальства. Так что же? Прикажете плакать? Нет – так нет. И Мотыле ставит заплату со штанов на жилет7. Це все настільки дико, що я вже й не обурююсь, а звикаю до того, що це настільки ж реальне, як хліб і вода.

5

Брат О. Рапай, Симон (Шимон) Маркіш, філолог. З. Б. Йоффе жила на той час у Севастополі, у доньки Майї. По роботі Майя була пов’язана з Москвою, де містився головний інститут суднобудування.

7 Цитує з пам’яті поему Йосифа Уткіна «Повесть о рыжем Мотэле, господине инспекторе, раввине Исайе и комиссаре Блох» (1925).

6

251

НЕВІДОМИЙ ЛИСТ ВАСИЛЯ СТУСА

Галілея» на українській сцені теж не було. Є відомості, що Сергій Данченко у Львові таки планував цю п’єсу ставити. Можливо, вплинуло те, що Стуса засудили. А невдовзі Галілея зіграв у театрі на Таганці Володимир Висоцький… На завершення залишається процитувати Ольгу Рапай: «Теперь я хорошо понимаю свою маму. Она и после смерти Сталина не смогла ничего написать о пережитом. На мое “почему?” отвечала: “Не могу! Начну писать – случится сердечный приступ и я скончаюсь…”». Елеонора Соловей

Епістолярія

Правда, опускаються руки. Проте останнім часом я таки щось зробив – збірку віршів «Веселий цвинтар», статтю про Тичину сторінок на 1008, переклав 5 елегій Рільке, коло десятка його віршів; ще кілька статей – про Кордуна, Свідзінського9 тощо. Все, звичайно, для бюрка10. Так що, Зінаїдо Борисівно, я ніде не зможу нічого вдіяти з Галілеєм. Може, спробуйте самі. Може ж таки єврей – то не такий грішник, як український націоналіст? Тільки в такому разі подавайте п’єсу як повністю свій переклад – прози і віршів. Оце недавно зовсім був такий актор зі Львова, Юрко Брилинський, він заньківчанин11, то запитав, чого я не перекладаю Б. Б[рехта]. Я послався на цей переклад і він узяв його з собою. На перекладі – тільки Ваше прізвище. Так що, може, матимете листа зі Львова – я долучив Вашу тамту адресу. Дав би Бог, щоб щось вийшло. Зрештою, Ви могли б запропонувати переклад і кримському видавництву, і «Дніпру», і «Мистецтву». Бодай зробити запит. Ось Вам кілька віршів моїх. *** Цей став повісплений, осінній чорний став як антрацит видінь і кремінь крику вилискує Люципера очима П’янке бездоння лащиться до ніг. Криваво рветься з нього вороння майбутнього. Летить крилатолезо на віття виголіле, рине впрост на утлу синь, високогорлі сосни і на пропащу голову мою. Охриплі очі збіглися в одно — повторення оцього чорноставу, насилу вбгане в череп. Неприхищений, а чуєш, чуєш протяг у душі?

8

Назва цієї праці «Феномен доби або Сходження на Голгофу слави». Стаття «Зникоме розцвітання» була вилучена в автора під час трусу і додана до матеріалів обвинувачення на суді; вперше опублікована з деякими скороченнями у нелегальному «Українському віснику» (К.; Л., 1987. – Вип. 7); повністю: Слово і час. – 1991. – № 5. – С. 4–13.

10 Тобто «в шухляду», без надії на публікацію.

11 Тобто актор львівського театру ім. Марії Заньковецької.

9

252

НЕВІДОМИЙ ЛИСТ ВАСИЛЯ СТУСА

Або ж: Запахло сонцем, воском і зелом. В мосянжне колихання передліта летить бджола, гудінням обігріта, мов янгол із надламаним крилом На обрії, одразу ж за селом, де оболоню тишею сповито, горять кульбаби, тішачи півсвіту глухим, журбою живленим теплом. І надлетівши, зморена бджола відчує стебел плавне колихання неначе супокійне струмування землі, що тягучка, немов смола, зазолотіла ярим соком сонця І схочеться їй віщих таємниць запричаститися, припавши ниць до щедрого кульбабиного лонця.

Як Ви там ся маєте? Як Ваше здоров’я? Пишіть. *** Два вогні горять, з вітром гомонять. А в високім небі два сонця стоять. А що перше – день а що друге –ніч а в долині синім цвітом вже зацвів тирлич. Уперед піду – вогню не мину, а назад піду – загину. Два вогні горять, З вітром гомонять, а в високім небі два сонця стоять.

*** Це було перед вітриною зоомагазина12 Відлітані білясті голуби. Їм шурхіт крил відлопотів 12

Додано олівцем.

253

Епістолярія

назавжди З грудей натужних випірнуло небо і два світи порізнено навік Але ще світяться осклілі очі, убгані в себе крила небо труть і людський погляд пестить твар приручену, задушену з любові. Шкла зелені аж брижаться од світла, сонцеграй до матового дзьоба липне, ніби маленька крихта хліба, перехожим опудалові кинута. Шляхи довіку недоконаної смерті куріють ще. Даровані набезвік безмежні автостради існування подовжені в іще летючу смерть. Небес високих довге відмирання спить у полуді вигаслого зору яким у себе дивиться людина.

квітень 71

*** Цей біль — як алкоголь агоній, як вимерзлий до хрусту жаль. Передруковуйте прокльони і переписуйте печаль. Давно забуто, що є – жити, I що є – світ, і що є – ти. У власне тіло увійти дано лише несамовитим. А ти ще довго сатаній, Ще довго сатаній, допоки помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй.

*** В мені уже народжується бог і поступово одміняє душу і повнить груди холодом, і світлом мене донищує.

254

НЕВІДОМИЙ ЛИСТ ВАСИЛЯ СТУСА

Вітаю, певний дню! Безкрайо розсувається овид, Земля даліє, наче тьмяна зірка, і голова моя, полита сонцем, вже передсмертну радість прочува. Благослови мене, блаженна мить – раптове самоспалення і вічне навернення до тіла. Проминання і входження зненацька – в сто світів, де кожен надмолодь. Бо не живу у жодному. Лише перебуваю, мов на гостині. Надивлятись – марно: до них не буде більше вороття. Хіба що пам’ять: тут лупили шкуру живцем із мене. Пам’ять. От і вже. Благослови мене, мій певний дню, початись там, де щойно закінчився, закінчуватись там, куди повік мені заказано путі-дороги. Немилосердний дню, благослови.

*** Блискучі рури власним сяйвом сліпнуть і ззовні і зсередини. Струмить високий день. Як спирту штоф, стоїть осклілий обрій. Інші в душах тихнуть і віддаються щедро, як жінки, твоїй душі, що в сяєві оскліла. І довжиться твоє високе тіло, як ажуровий міст через віки.

Коли писатимете до мене, знайте, що листи мої регулярно перлюструються, а я б не хотів, щоб якісь Ваші плани про того ж Галілея Вашого стали відомі недремному Третьему отделению13. Чекаю на Вашого листа. Моя адреса: 252115, Київ-115, Львівська, 62, кв. 1. Бажаючи Вам здоров’я Василь Стус 19. Х. 71 13

Третє відділення власної його імператорської величності канцелярії – в Російській імперії це орган політичного розшуку та слідства. Створений імператором Ніколаєм І у 1826 р. Тут вжито в переносному та іронічному сенсі.

255

Ì

È

Ñ

Ò

Å

Ö

Ò

Â

Î

Алла Вайсбанд ЗАВТРА МЫ ВСЕ ВЫХОДИМ С ЛЮБОВЬЮ, ИЛИ CОВРЕМЕННОЕ ИСКУССТВО ПЕРЕД ЛИЦОМ МАЙДАНА1 /Ê ïîðòðåòó Áîðèñà Åãèàçàðÿíà/ «Завтра выходим все! Мне нравится, что завтра мы выходим не на митинг, а на Народное Вече. Выходим все — ощущение должно быть, что встала вся Украина. Сейчас очень серьезная ситуация. Сейчас против Майдана пытаются объединиться все гопники, бандиты и все темные силы. А мы завтра выходим отстаивать свободу государства на Майданах Украины, наше право на жизнь и наше право на любовь. Поэтому завтра мы все выходим с любовью». На фоне всего, что было сказано в Украине в начале декабря 2013 года, эти простые слова, наверное, могли бы показаться не особо примечательными, – если бы несколькими днями раньше из уст их автора не прозвучали другие, столь же простые, но раздирающие душу: «Сегодня пришел ко мне следователь прокуратуры. Допрос длился два с половиной часа. Интересный факт, что в конце, когда я подписывал документы, связанные с допросом, следователь ознакомил меня с пунктом о компенсации за моральный ущерб. Я вспомнил эту жуткую ночь. Вспомнил, как в какой-то момент я испугался, что стану калекой, как умолял беркутовца перестать бить по позвоночнику, как удирал от него на четвереньках, потому что от ударов не успевал подняться на ноги. Мне стыдно и оскорбительно вспоминать все это. Я чувствовал себя страшно униженным 1 Впервые опубликовано в интернет-издании «Русский журнал» 21 января 2014 г.

360

361

Алла Вайсбанд ЗАВТРА МЫ ВСЕ ВЫХОДИМ С ЛЮБОВЬЮ...

от бессилия что-либо делать, как-либо защитить себя и других, поскольку этих зверей в форме было огромное множество. От этого бессилия я себя чувствую униженным и подавленным. Разве есть компенсация, которая может восстановить мою честь? Я, как мужчина и как бывший командир добровольческого отряда, сказал бы, что хочу начать против этих зверей войну. Но как художник и как гражданин, я все равно предлагаю всем постараться быть терпеливыми до конца. Ни в коем случае не допустить в себе злобу, потому что, если у нас внутри есть злоба, им будет легко нас провоцировать. Поэтому останемся добрыми, будем продолжать держаться друг за друга и держать майданы. Побольше оптимизма и доброты, даже если сильно болит спина».

30 ноября 2013 года Борис Егиазарян, которого Международный Биографический центр Кембриджа включил в число 2000 выдающихся художников и дизайнеров ХХ века, стал одной из многочисленных жертв «Беркута», зверски избившего в Киеве убегающих (!) мирных демонстрантов. Для большинства из них, как и для подавляющего большинства жителей Украины, этот ничем не мотивированный кровавый разгон оказалась полной неожиданностью: в независимой Украине не принято было избивать мирных демонстрантов. Однако Борис предчувствовал, что будет «зачистка». Потому что видел генеральную репетицию «Беркута» накануне. И потому, что к моменту этой зачистки имел за плечами большой опыт противостояния авторитарным режимам. В 1988 г. Борис Егиазарян (родился в Армении, но уже 20 лет живет в Киеве) принял участие в первом несанкционированном митинге в Киеве, где рассказал двум сотням собравшихся о событиях в Сумгаите. Затем – в первом санкционированном митинге, где в присутствии сотен тысяч поднял политические вопросы, хотя митинг был заявлен как экологический. Соответственно, Борис неоднократно становился объектом пристального внимания КГБ, скрывался от преследования и сидел в одиночной камере. Но то, что выпало на его долю в Украине, оказалось еще более страшным, чем эти преследования и те «ужасные вещи», которые он пережил в Армении: у «Беркута» был приказ не просто бить, но унижать и запугивать («На колени, мразь!» – эта страшная фраза звучит теперь в ушах всех, кто способен слышать). А в лице ведущих следствие представителей «правоохранительных»

Мистецтво

органов он столкнулся с беззаконием, которого не знал даже по опыту жизни в Советском Союзе. Отдав приказ о разгоне мирных демонстрантов, насквозь коррумпированная украинская власть по убеждению Бориса превратилась в преступную. Потому 8 декабря, вопреки болям в спине (карательная дубинка только усугубила давнюю болезнь костей и позвоночника), он вместе с миллионом украинцев вновь вернулся на Майдан, чтобы помогать ему словом и делом, и не оставил его даже в драматические ночи новых – теперь всеми ожидаемых – «зачисток», когда следующая встреча с «Беркутом» могла оказаться для него роковой. Как мужчине и бывшему командиру добровольческого отряда Борису, конечно, нелегко было рассказывать об оскорбляющих человеческое достоинство обстоятельствах его избиения на Майдане. Но, пользуясь всеми предоставляемыми ему возможностями, он вновь и вновь подвергал себя этой экзекуции (теперь эти рассказы звучат как одно из мощных свидетельств против прикрываемой ссылками на две правды государственной лжи), чтобы донести до своих читателей, зрителей и слушателей главную мысль: «В этой ситуации никто не может оставаться в стороне. Особенно творческая интеллигенция. Кроме красивых и сильных творческих акций она должна быть готова защитить саму человеческую жизнь, дороже которой на свете ничего нет». *** «Ода к радости», «Над городом. Радость», «Город радости», «Тихая радость. Утро», «Девочка с птицей. Радость», «Небесный хор». Глядя на работы Бориса Егиазаряна, погружающие его в какой-то другой, прекрасный, сияющий, переливающийся всеми цветами радуги и словно бы поющий «осанна» мир, непосвященный зритель едва ли мог бы заподозрить в их авторе человека, способного – иногда с головой – уходить в наше политическое «здесь и сейчас» (Борис, кстати сказать, – кавалер медали «Участнику Оранжевой революции») и выйти навстречу полицейским дубинкам, чтобы защитить протестующих студентов. Но одна из поразительных особенностей Бориса Егиазаряна – человека и художника – заключается именно в этом: в способности опровергать предвзятое и соединять то, что большинству из нас представляет362

363

Алла Вайсбанд ЗАВТРА МЫ ВСЕ ВЫХОДИМ С ЛЮБОВЬЮ...

ся несоединимым. (Лучше всего об этом – у его дочки Лусине, в начале небольшого, но изумительного по лаконичности и точности текста, которым теперь открывается посвященный ей каталог художника: «Как начать разговор о Борисе Егиазаряне? Киевский … армянский… современный … вневременной … авангардный … архаично-простой художник. Можно рассмотреть его творчество в каждой из этих граней. Но самым интересным является их объединение в одном человеке, в одном творчестве»). На моей памяти Борис Егиазарян в очередной раз продемонстрировал только что упомянутую способность в марте прошлого года, когда Ассоциация художников-христиан пригласила его для участия в дискуссии «Диалог или противостояние: христианские ценности и современное искусство». На обсуждение были вынесены три вопроса: «деструкция и разрушение как формы воздействия искусства на подсознание людей, уничтожение христианских ценностей в современном искусстве как акт эпатажа и христианские идеи в творчестве современных художников». Поэтому первая из приглашенных экспертов начала свое выступление демонстрацией нескольких действительно вопиющих образцов деструкции христианских образов современными художниками (купола-клизмы), а затем перешла к обличению основных тенденций современного искусства, в качестве которых назвала деструкцию гуманистических ценностей, пропаганду и насилия, и секса, и мультипликацию искусственного. Примеры, которые она избирала для иллюстрации этих тезисов, в основном касались последних крупных выставок. Между тем ее вобравший все возможные штампы рассказ был построен так, что у непосвященных легко могло создаться впечатление, будто все искусство ХХ века является именно и только таким. Под натиском этой огульной критики запланированный диалог, то есть разделенный логос, грозил превратиться в единогласное «не вникал, но осуждаю» и, наверное, стал бы таковым, если бы не Борис Егиазарян. Современное искусство – разное! Словно иллюстрируя эту нехитрую истину, он с присущей ему эмоциональностью рассказал об одном поразившем его еще в советские времена проекте contemporary art (очевидно – проекте Кристо), который никак не вписывался в созданную предыдущим оратором картину тотальной дегуманизации современного искусства.

Мистецтво

«Камера показывала большой остров, полностью закрытый тканью. И вдруг мощный порыв сорвал эту ткань, обнажив землю – и стало видно, какая она прекрасная». Конечно, художник осудил кощунственные выпады против христианства. Но очень решительно подчеркнул, что подобные вещи ни в коем случае нельзя запрещать, потому что запрет будет означать возвращение цензуры, губительные последствия которой хорошо известны всем по советским временам. Судя по последующим репликам, выступая против неразборчивой и недобросовестной критики contemporary art, Борис всетаки остался в аудитории, собранной ассоциацией художниковхристиан, чужим среди своих. Между тем и среди людей, знающих толк в этом самом contemporary art, он едва ли мог бы чувствовать себя вполне у себя дома. Потому что его собственное творчество во многом представляло собой его полную противоположность. Там – предельное расширение форм деятельности художника, часто граничащее с активизмом и знаменующее радикальный разрыв с традиционным понятием искусства. Здесь – почти исключительно – традиционные живопись, графика, скульптура и фреска, а также ставший уже почти традиционным коллаж. Там – актуальная проблематика (социальная, политическая, гендерная, постколониальная) и многообразные отсылки к среде обитания современного человека. Здесь (если не считать портретов) – вечные, метафизические сюжеты: «Рождение», «Отцовство», «Материнство», «Детство», «Человек», «Разум», «Любовь» – и почти полное отсутствие какой бы то ни было пространственновременной локализации. Там – установка на оригинальность и новизну, порой заставляющая художника изобретать собственный алфавит. Здесь – глубокая укорененность в традиции, поразительным образом ощущаемая даже в инсталляциях и арт-объектах. Там – т.н. «бедные», иногда индустриальные материалы и соответствующая им цветовая гамма. Здесь – празднество самых разнообразных, часто очень ярких красок, нередко на золотом фоне, почти обязательно с включением золотого. Там – связь с определенным дискурсом, вне которого работа художника может оказаться попросту нечитаемой, и почти непременное требование рефлексии о ключевых понятиях (искусство, художник, зритель, форма, материал и пр.). Здесь – доступ364

365

Алла Вайсбанд ЗАВТРА МЫ ВСЕ ВЫХОДИМ С ЛЮБОВЬЮ...

ная даже для детского восприятия эстетическая самоочевидность, которая хотя и значительно обогащается знанием контекста, но, в принципе, может существовать и без него и пр. На Западе оппозиции подобного рода давно перестали быть «поводом для новой войны». Потому что contemporary art (как и коррелятивные ему методы визуальных и культурных исследований) давно отказался от претензии олицетворять собой всю современность. Художники здесь вновь обращаются к живописи (применительно к последним 10 годам говорят о ее новом буме), аналитики диагностируют тенденцию «возвращения эстетического опыта» в художественную теорию и практику (Кристоф Менке), а тематические выставки актуального искусства – вроде недавно организованной в Нюрнбергской Кунстхалле «Золотой лихорадки» – рефлектируют о феномене возвращения в современные арт-практики материалов и тем, которые еще недавно казались изгнанными из них навсегда. В Украине же, как и, наверное, на всем постсоветском пространстве, в последние годы можно было наблюдать обратную тенденцию: contemporary art в только что описанном смысле все больше претендовал на то, чтобы считаться единственно прогрессивным и достойным внимания современным искусством. («Уже стало принято говорить, – так рассказал об этом сам художник, – что в эпоху contemporary art традиционная живопись, традиционное искусство уже не является искусством актуальным, современным; современным искусством является то, что не пишется на холсте».) Перед лицом этой тенденции Борис (индульгенцией не стало ни признание Кембриджского Биографического центра, ни то обстоятельство, что, согласно рейтингу Ассоциации галерей Украины, в 1998 году он вошел в число двадцати лучших художников Украины) оказался перед необходимостью найти ответ на непростые вопросы: «Что такое современное искусство в сегодняшнем понимании? («То, что выставляется в Украине, то, что делается в Петербурге? То, что выставляется в Пинчук-центре и считается просветительской работой»?) «Как относиться к этому, как относиться к себе в этом? Как быть рядом, как быть современным?» Одно время он даже решил написать статью «Сontemporary art как самое актуальное проявление образотворчества», чтобы обосновать в ней уникальность и актуальность современного укра-

Мистецтво

инского искусства. Но подступиться к этому замыслу он все еще не «отважился» («тогда мне нужно будет два года объясняться, почему я так говорю»), и едва ли он сможет обратиться к нему в ближайшее время. Поэтому пока – в надежде, что этот его текст когда-нибудь все-таки будет написан – попытаюсь поделиться своими первыми, эскизными и поневоле схематичными (двух лет тоже нет) мыслями о том, почему «вневременное» искусство Бориса Егиазаряна, во многом противоречащее устремлениям современного искусства в смысле contеmporary art, тем не менее, представляется мне исключительно современным. Начну издалека. С попытки призвать в союзники немецкого историка искусства и философа, основоположника знаменитого Центра искусств и медиатехнологий в Карлсруэ (ЦКМ) Хайнриха Клотца (1935-1999), который около 20 лет назад провозгласил начало «Второго Модерна» – новой эпохи в истории изобразительного искусства, пришедшей на смену отжившему свой век Постмодерну («Постмодерн» здесь – почти то же, что и много раз упомянутое раньше «соntеmporary art»). Клотц исходил из убеждения, что Первый Модерн (т.е. первые десятилетия ХХ века) открыл для изобразительного искусства некие очень значимые новые возможности. Суть Второго Модерна, а также перспективу развития искусства на многие десятилетия вперед он видел в возвращении к этому потенциалу, который считал принципиально неисчерпаемым. Свое представление об универсальном значении художественных достижений Первого Модерна Клотц связывал с абстракцией как новым универсальным языком изобразительного искусства. А потому, оглядываясь на историю искусства последних 20 лет, его можно было назвать плохим пророком: абстракция в эти годы не стала столбовой дорогой живописи или скульптуры. И все же концепцию Клотца не хотелось бы просто так сбрасывать со счетов. Потому что он вновь обратил внимание на уникальный опыт искусства первых десятилетий ХХ века, который в пылу «пресловутого спора Модерна и Постмодерна» (В.Малахов) оказался практически забытым (напомню, что под Модерном в этом споре понимались не первые десятилетия ХХ столетия, а Новое время). Во-вторых, Клотц указал на возможный и, как кажется, наиболее перспективный путь выхода из кризиса, который по сути дела знаменовал собой Постмодерн, т.е. обнаружил наилуч366

367

Алла Вайсбанд ЗАВТРА МЫ ВСЕ ВЫХОДИМ С ЛЮБОВЬЮ...

шее решение задачи, которая в общекультурном плане все еще остается весьма актуальной. В начале ХХ века изобразительное искусство открыло для себя потенциал принципиально неисчерпаемых новых возможностей, к которым художники будут возвращаться вновь и вновь. Разделяю это убеждение Клотца, считаю его очень важным, а потому, стремясь развить его идею и одновременно перебрасывая мостик к нашей теме, позволю себе сформулировать иное, более широкое толкование источника этой неисчерпаемости. Мне кажется, он заключается в том, что в своих лучших (все равно: фигуративных или абстрактных) проявлениях искусство Первого Модерна сумело преодолеть существенные границы классического (укорененного в субъект-центристской парадигме Нового времени) понимания понятий «искусство», «гармония», «красота», «творчество», но при этом не отказалось от самих этих понятий. А также потому, что, вырвавшись за рамки вековой дихотомии «подражание» – «выражение», оно начало отождествлять себя с очень важной задачей: содействовать расширению привычных способов нашего вbдения и утверждению новых структур опыта, которые, будучи перенесенными во внеэстетическую сферу, способны изменить самого человека, а также его отношение к ближнему, дальнему и к миру. Теперь вернемся к Борису Егиазаряну. Что в творчестве Бориса можно увидеть одно из воплощений этого самого Второго Модерна, то есть направления, которому, по убеждению Хайнриха Клотца, принадлежит будущее изобразительного искусства, свидетельствует его совершенно очевидная близость устремлениям Модерна первого, – вещь легко объяснимая, если учесть, что Борис, получив художественное образование в советской школе (а точнее – в трех советских школах: Ереванском художественном институте, Петербургском Высшем художественном училище им. В. Мухиной и Киевской художественной академии) пришел к своему собственному, сразу узнаваемому стилю через преодоление классических художественных методов, которые освоил первыми. Соответственно, в его работах мы находим целый ряд феноменов, характеризующих этот переход от классических методов к Модерну (как-то отказ от подражательного реализма, центральной перспективы, главного ракурса, объемного моделирования фигур, эмансипация цвета и света и пр.), и которые едва ли заслужи-

Мистецтво

вают особого внимания, потому что они хорошо знакомы нам и по творчеству художников первых десятилетий ХХ века. Помимо этих собственно формальных характеристик родство между искусством Бориса Егиазаряна и таковым Первого Модерна можно обнаружить, однако, и на уровне восприятия его работ: действительная встреча с ними также является для зрителя опытом, способным преобразовать ключевые установки его мышления и восприятия мира – и на этом мне хотелось бы остановиться немного подробнее. Задержимся на несколько минут у картины «Изобретение колеса, или Доброе утро, господин художник!», которой недавно открылся проект ONE PIC DAY (День одной картины), организованный в Киево-Могилянской академии Бизнес-школой при этой академии и издательством «Дух и Литера». (По совершенно случайному стечению обстоятельств, начало этого проекта почти совпало с началом студенческого протестного движения, конец которому попытался положить «Беркут» 30 ноября). Почти во весь формат – обрамленная маленькими веточками граната группа женщин с фруктами и цветами и празднично одетый мужчина, в котором люди, знакомые с ним, без особого труда узнают самого художника. На самом переднем плане – колесо, вверху – еще один гранат и словно бы парящая в небе рыба (для Бориса – символ). На первый взгляд, причиной тому – «фольклорная» яркость колорита и обобщенность рисунка, типичная одновременно и для архаической, и для детской живописи, картина на первый взгляд может показаться по-детски наивной и простой. (Дети, кстати сказать, очень любят рисовать по мотивам Бориса Егиазаряна). А потому зрители, воспитанные на сложных, концептуальнонасыщенных замыслах и приученные современной художественной теорией с недоверием относиться к искусству, способному радовать глаз и сердце, рискуют пройти мимо нее. Но стоит преодолеть это недоверие и приглядеться – и ты понимаешь, что все здесь совсем не просто. Первое, что озадачивает: очевидное противоречие между праздничностью общего колорита картины и лицами людей, которые скорее выражают грусть (как и во многих других своих работах, художник изображает их с закрытыми глазами). Но еще большим становится наше недоумение, когда в поисках объясне368

369

Алла Вайсбанд ЗАВТРА МЫ ВСЕ ВЫХОДИМ С ЛЮБОВЬЮ...

ния этого несоответствия мы задумываемся о названии картины (которое для Бориса всегда – способ «сделать человека соучастником») и пытаемся соотнести его с тем, что видим. Потому что тогда мы оказываемся один на один с новыми, еще более сложными вопросами. Так, заголовок («Изобретение колеса») говорит о том, что перед нами – изображение исторического события исключительной важности, значимость которого на холсте подчеркивают золотой фон, праздничное одеяние мужчины и фронтальное расположение женских фигур, своей группировкой напоминающих ангельский хор. (В некоторых ракурсах кажется, что губы женщин полураскрыты, но даже тогда, когда мы отчетливо видим, что это не так, нас не покидает ощущение, что они все-таки поют, хотя и с закрытыми ртами). Но остается непонятным, почему возле изобретенного много тысячелетий назад колеса здесь изображается сам художник. Напротив, подзаголовок, объясняя появление на картине портрета Бориса («Доброе утро, господин художник»), трактует полотно как изображение совершенно будничной, рядовой, современной нам сцены. Но остается непонятным, почему женщины, приветствующие художника (жительницы его родного селения Апаран?), обращаются не к художнику, а к зрителю, и почему эту совершенно бытовую, повседневную сцену художник располагает на золотом фоне, типичном для сакральной живописи Средних веков. Так постепенно мы обнаруживаем, что в этой якобы простой и по-детски наивной картине Борис Егиазарян, пользуясь исключительно языком зрительных образов, по сути дела, излагает ни много ни мало как свою – неклассическую – философию творчества: художник – тот (и здесь рефлексия о ключевых понятиях), кто вновь и вновь изобретает колесо, т.е. не просто отображает (или идеализирует) на холсте или в камне/бронзе готовые предметы, а позволяет им каждый раз рождаться заново. Кроме того, мы видим, что, сопрягая прошлое и настоящее и объединяя в одном изображении два противоположных сюжета, Борис Егиазарян в этой картине преодолевает веками культивируемый дуализм сакрального и профанного, возвышенного и бытового. (В другом своем полотне Борис поместил на золотом фоне вот такую историю: «Когда мне было 6 месяцев, соседской

Мистецтво

девочке подарили велосипед»). А тем самым ставит под вопрос нашу вековечную привычку мыслить в дуальных оппозициях, в силу которой мы часто проходим мимо именно тех, самых главных вещей, что находятся по ту сторону подобных оппозиций. Но это – лишь одна грань уникального опыта, который приобретает человек, вступая в диалог с картинами Бориса Егиазаряна. В интервью Олесе Нестерковой, которое также вошло в уже упомянутый каталог его работ, Борис рассказал о том, как однажды на могильной плите в Аштараке он увидел «простой рисунок с «веточками», начерченными на нем». (Именно благодаря этому событию, кстати сказать, он ушел от «классических» вещей, которые писал раньше). «И эти побеги, и сам человек – все это было так просто, так по-настоящему, что я понял: смерти нет». «Так, на древнехристианской плите в Аштараке, – дополнил этот рассказ друг художника Алексей Титаренко, – Борис увидел когда-то почти игрушечный контур, и рисует его, завороженный, теперь везде и всегда». «Везде и всегда» – конечно, преувеличение: в некоторых, состоящих по преимуществу из ярких цветовых пятен или написанных рукой Бориса картинах едва ли можно говорить о контуре как таковом. И все же связь с этим рисунком на могильной плите, вне зависимости от техники, действительно, можно ощутить во всех его работах. Потому что практически каждая из них оставляет ощущение соприкосновения с чем-то настоящим. Причем, несмотря на то, что Борис, в противоположность мастерам классической живописи, не стремится скрыть искусность художественного приема, а, наоборот, подчеркивает ее; мы видим, что перед нами – продукт человеческих рук (если хотите – конструкт), который, тем не менее, воспринимаем как правду. Почему? На этот вопрос, как мне кажется, можно ответить так. Благодаря своей архаической простоте и прочной укорененности в традиции, работы Бориса кажутся нам бытийственными, «чтойными» (термин В. Сильвестрова) и вневременными: как рисунки на камне. Но вместе с тем, благодаря своей эскизности, хрупкости и принципиальной незавершенности, они словно бы рождаются прямо у нас на глазах (задача художника – всякий раз заново изобретать колесо). И более того – дают нам возможность и побуждают нас стать свидетелями и соучастниками своего рож370

371

Алла Вайсбанд ЗАВТРА МЫ ВСЕ ВЫХОДИМ С ЛЮБОВЬЮ...

дения (женщины, приветствующие художника, но обращенные по преимуществу к зрителю – мы с вами?). Поэтому человек, решившийся довериться «простым» и «наивным» работам Бориса, получает в награду уникальную возможность: стать соучастником рождения настоящего (бытийственного, «чтойного», вневременного), которое в противоположность классической живописи уже не изображается на самом полотне как некая готовая, ставшая и внеположенная зрителю данность, а возникает, так сказать, в пространстве между зрителем и картиной. Один друг Бориса (об этом художник рассказал в одном из своих, тоже многочисленных, доевромайдановских интервью) шутил над ним, говоря: «Видеть твои работы, твое творчество – этого мало, нужно тебя там где-то повесить рядом». Думаю, стjит ли соглашаться. Потому что зритель, смотрящий на «повешенного рядом» Бориса, едва ли смог бы узнать о его искусстве нечто принципиально новое: в облике художника – та же доброта, мудрость, сердечность, свет и тепло. Совсем другое дело, если бы рядом с работой висело детальное изложение биографии Бориса, из которой зритель мог бы узнать, что ее автор на своем веку хлебнул горя как едва ли какой другой художник его поколения: тогда ему стало бы понятно, что живительная радость и свет его картин – не плод непосредственного выражения светлого мироощущения не ведающего горя баловня судьбы, а нечто совершенно другое. «Писать стихи после Освенцима – это варварство». Примечательно, что автор данной максимы Теодор Адорно пережил ужасы Второй мировой войны, находясь в эмиграции в США. Борис Егиазарян, переживший ужасы карабахской войны, находясь в окопах (в качестве командира добровольческого отряда защищал дорогу и 12 сел на границе Армении и Азербайджана), пришел к противоположному выводу. До войны Борис писал в основном «экспрессивные мрачные вещи» и даже создал серию портретов пациентов лечебницы для душевнобольных («Если есть на земле ад – он там»): «Душа хотела показывать, что в жизни происходит, к боли боль добавлял». Но после войны он уничтожил эти портреты и не стал писать картины о том, что пережил. Потому что понял, что это недопустимо: «В этой жизни так много боли: болезни, войны, смерть… Мировая боль все равно коснется всех, человек от этого никуда не денется,

Мистецтво

а нуждается он в другом. В лечении, в ласке, в чистом воздухе, чистой воде, словах любви, в надежде – вот в чем нуждается человек. Я сам нуждаюсь в этом, поэтому выбираю такой вариант, я не хочу добавлять мировой боли». В соответствии с этим убеждением Борис перешел от этих самых «экспрессивных мрачных вещей» к праздничным и гармоничным (но уже не в классическом смысле этого слова) работам, которые для многих любящих их зрителей являются глотком чистого воздуха и символом надежды, и которые – будучи осмыслены в контексте жизни художника – приобретают совершенно особый смысл: – художественного манифеста, опровергающего постулат о недопустимости существования «после Освенцима» (гармоничного и светлого) искусства; – свидетельства способности человека возвыситься над страданием и болью и противопоставить любовь насилию и злу; – и обращенного к каждому человеку призыва строить свою жизнь, руководствуясь теми же «противоестественными», а точнее, сверхъестественными законами. *** Помимо упомянутой максимы Адорно, изгнание «эстетического опыта» из современной художественной теории и практики (т. е. практики contеmporary art) объяснялось представлением о его мнимой внеисторичности и оторванности от актуальных проблем, под которыми по умолчанию понимались прежде всего и главным образом проблемы социального и политического толка. И вот новый Майдан (случайное совпадение его начала с началом проекта «ONE PIC DAY», в конце концов, оказалось символическим) опроверг это почти общепринятое убеждение. Потому что перед лицом его многонедельного противостояния всем «гопникам, бандитам и темным силам», и одно, и другое оказалось равно необходимым для его защитников и сторонников, а значит, в конечном итоге, политически значимым, . И культивируемая contеmporary art критическая установка, позволяющая человеку не терять голову на фоне всеобщей эйфории и внимательно следить за тем, чтобы не превратиться в объект чьих-то интриг и властных манипуляций. И культивируемая работами Бориса способность ответить терпением, добром и любовью на насилие 372

*** 19 января, когда этот текст был дописан и согласован с его главным героем, события в Киеве приобрели новый трагический оборот. Небольшая часть защитников и сторонников Майдана, спровоцированная принятыми 16 января «законами диктатуры» и полным игнорированием властями их почти двухмесячного мирного протеста, перешла к наступательным действиям, которых давно требовали некоторые радикально настроенные активисты и которые – среди прочих – всеми силами пытался предотвратить Борис Егиазарян. На вопрос, каким образом этот трагический поворот, уже унесший три жизни, скажется на судьбе Украины в целом, сегодня не ответит никто. (Кто-то считает, что «политика действия» 19 января победила, наконец, «политику слова». Кто-то – что она нанесла всему движению страшный, может быть, роковой удар.) Пока очевидно одно: в сознании многих вненаходящихся весь Майдан, с его почти двухмесячной историей мирного противостояния новому курсу страны на ГУЛАГ, начал ассоциироваться теперь с действиями тех, у кого сдали нервы. Потому особую актуальность приобрело обращение Бориса Егиазаряна, написано им в последние дни, где он – как и многие другие защитники и сторонники Майдана – решительно осудил происшедшее. Вот некоторые фрагменты: «Я считаю, что подвиг состоит в том, чтобы сохранить дух, жизнь и достоинство. Наше дело защитить Майдан и внутри, и снаружи. Можно завтра оценить как угодно то, что сейчас произошло – провокация это или героизм. Но мы должны отвечать не только за сегодняшнюю ночь, мы должны смотреть вперед, мы должны защитить страну нашу и каждого живущего в этой стране, каждую жизнь. Нужен подвиг души, нужен героизм духа. Бить, сражаться и быть убиенными мы еще успеем, если другого выхода не будет. Но сейчас не это время. Сейчас то, что происходит, это то, что нам искусственно навязывают власти. Не надо идти на поводу. Я говорил и говорю – мы должны собраться, оч373

Алла Вайсбанд ЗАВТРА МЫ ВСЕ ВЫХОДИМ С ЛЮБОВЬЮ...

и зло и, отбросив сомнения (что «все бесполезно», что «активисты все делают не так», а «политики норовят использовать народный гнев в собственных корыстных целях» и пр.) довериться тому, что для тебя – Правда.

Мистецтво

нуться и продолжать бороться в трудной борьбе. И не принимать на себя беспредел, это не наше, это их. Наше – это дух, это подвиг. Подвиг не есть разовый акт. Подвиг – это способность, это состояние души. Подвиг – это стремление и победа – это говорю я, Борис Егиазарян». «Что касается военных действий на Грушевского, втайне сердца я иногда хочу гордиться смелостью хлопцев, которые стоят против беркутовцев. Но я говорил и говорю – у нас еще не исчерпаны методы мирной борьбы. Очень и очень надо быть осторожными, надо собраться в русло мирной и сильной борьбы, чтобы власти не использовали дальнейшую эскалацию для кровопролития. Мы должны дорожить жизнью наших хлопцев, их жизнь в опасности. Но и на той стороне – эти милиционеры, эти беркутовцы, которых так подставляют власти – это тоже украинские жизни». И последнее. Фрагмент только что опубликованного текста Бориса, посвященного убитому 22-го января 20-летнему Сергею Нигояну: «Я с утра ничего писать не мог. Я не стесняюсь сказать, что я плакал и рыдал. Буду скучать за моим хлопчиком. Вот я и сына потерял. Хочу сказать независимо от того, какой была причина той бойни на Грушевского, – и там, и везде сейчас идет война добра и зла. Все это уже не политика. И Сергей невинно убиенный. Власти будут все дальше и активнее продолжать эскалацию войны с народом. Но это не конец, это только начало. Еще раз говорю – наша цель беречь жизни, защищать жизни. Будем отстаивать Жизнь день и ночь, все вместе! Те, которые до сих пор были в стороне, особенно родители, – как бы вы ни думали, как бы вы не хотели, вы не сможете закрыть ваших детей в домах... Выйдите! Станьте на майданах и на улицах защищать ваших детей, их жизнь и их будущее!!!».

374

З питань замовлення та придбання літератури звертатися за адресою: ВИДАВНИЦТВО «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» Національний університет «Києво-Могилянська академія» вул. Волоська, 8/5, кімн. 210, Київ 70, Україна, 04070 Тел./факс: +38(044) 425-60-20 Сайт: http://duh-i-litera.com E-mail: litera@ukma.kiev.ua Надаємо послуги: «Книга – поштою»

Друк та палітурні роботи:

м. Київ, вул. Виборзька 84, тел. (044) 458 0935 e-mail: info@masterknyg.com.ua www.masterknyg.com.ua Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3861 від 18.08.2010 р.