24 ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ
Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства Бібліотека Євроазійського єврейського конгресу
УДК 892.45(059) ББК 84.5Є Я5Є31 РЕДКОЛЕГІЯ: Леонід Фінберг (голов. ред.), Гелій Аронов, Валерія Богуславська, Маргарита Єгорченко (відповідальний секретар), Євген Захаров, Діана Клочко, Галина Ліхтенштейн, Андрій Павлишин, Мирон Петровський, Віктор Радуцький, Петро Рихло, Костянтин Сігов
Видання здійснене за підтримки Польського Інституту у Києві Видавці: Леонід Фінберг, Костянтин Сігов Літературна редакція: Валерія Богуславська і Тетяна Шкарупа Коректура: Тетяна Шкарупа
Комп’ютерна верстка: Галина Ліхтенштейн
На першій сторінці обкладинки репродуковано картину Броніслава Лінке «Молитва убитих». На третій та на останній сторінці – роботи Матвія Вайсберга «Діалог» та «Автопортрет із сином».
© ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ, 2015
П
а
м’ я
т
а
є
м
о
Міхаель Т. Кауфман Ян Карський – людина, яка попереджала світ про Голокост * Ян Карський, офіцер зв’язку Польського підпілля, який таємно побував у Варшавському ґетто і німецькому концтаборі, а потім доніс перші свідчення очевидця Голокосту до переважно недовірливого Заходу, помер у четвер у Вашингтоні. Пану Карському, колишньому професорові історії Джорджтаунського університету, було 86 років. Він помер від захворювань серця і нирок у лікарні Джорджтаунського університету, повідомляє адміністрація університету. Наприкінці літа 1942 року Карський, тоді 28-річний таємний дипломат у Варшаві Польського уряду в лондонському вигнанні, готувався до секретної місії, аби донести інформацію з окупованої нацистами Польщі до Лондона і Вашингтона. Перед його від’їздом з Варшави його відвідали двоє лідерів єврейського підпілля, яким вдалося ненадовго покинути ґетто, аби розповісти Карському про те, що вони називали «війною Гітлера проти польських євреїв». Вони повідомили, що, за їхніми підрахунками, понад 1,8 мільйони євреїв уже були вбиті німцями і що 300 тисяч із 500 тисяч євреїв, яких змусили оселитися у Варшавському ґетто, були депортовані до глухого села, за 60 миль від Варшави, де німці створили табір смерті. * Переклад статті Jan Karski Dies at 86; Warned West About Holocaust by Michael T. Kaufman // The New York Times. Published: July, 15, 2000. 3
Пам,ятаємо
Вони запитали в нього, чи зможе він донести цю інформацію до Вінстона Черчилля і Франкліна Рузвельта. Вони також запитали, чи готовий він відвідати ґетто і побачити на власні очі, що відбувається. Карський, римо-католик із патріотичної польської родини, який, здається, був обдарований фотографічною пам’яттю, погодився. Він уже пережив жахливу війну Прізвище Карський було його псевдонімом; народився він 24 квітня 1914 року і звався Яном Козелевським, був наймолодшим із вісьмох дітей в родині. Родина мешкала в Лодзі, другому за кількістю населення польському місті. Він був одним із найкращих студентів, тому його прийняли на польську дипломатичну службу, де Карський швидко одержав омріяні доручення у Лондоні й Парижі. Але з настанням війни він записався добровольцем до лав армії та в 1939 році служив кавалерійським офіцером тоді, коли німецькі солдати, а згодом, менш ніж за два тижні, російські війська вдерлися до Польщі і розділили країну. Карський був захоплений в полон радянською армією і кинутий до табору. Йому вдалося втекти і приєднатися до Польського підпілля; більшість польських офіцерів, ув’язнених разом із ним, були пізніше страчені радянськими військовими. Карський став досвідченим кур’єром підпілля, перетинаючи лінію фронту як зв’язковий між польськими бійцями і Заходом. Він був схоплений гестапо під час місії у Словаччині в 1940 році і підданий жорстоким катуванням. Побоюючись, що може розкрити таємниці, він перерізав собі вени і був госпіталізований. Підпільна десантно-диверсійна група допомогла йому втекти, і він поновив свою роботу як таємний офіцер зв’язку. У жовтні 1939 року німці огородили основні єврейські райони Варшави колючим дротом. Менш ніж за рік ґетто було обнесено муром, воно містило півмільйона євреїв. У липні 1942 року почалися перші масові депортації євреїв до таборів смерті. У другій половині серпня 1942 року Карський потрапив у підвал житлового будинку на так звану «арійську сторону» стіни ґетто, де зустрівся з молоддю з Єврейської бойової організації, яка в той час таємно сформувалася в ґетто. Молоді люди одягли 4
Нацистські вояки вбивали євреїв для розваги Десятьма роками потому, коли в Карського просили розповісти, що він бачив, він зазвичай просто казав: «Я бачив жахливі речі». Але іноді, як наприклад, у класичному документальному фільмі Клода Ланцмана про Голокост, «Шоа», він розкаже, що бачив багато голих трупів, які лежали на вулицях, він описуватиме виснажених і голодних людей, млявих немовлят і дітей з невиразними поглядами. Він згадував, як спостерігав із вікна квартири, як двоє вгодованих підлітків в уніформі Гітлер’юґенду полювали на євреїв задля розваги, раділи і сміялися, коли один із їхніх пострілів поцілив живу мішень і викликав у неї крики агонії. Одним із євреїв, які спонукали Карського увійти до ґетто і які супроводжували його, був Леон Файнер, адвокат. Карський пригадує, що Файнер весь час бурмотів: «Запам’ятайте це, запам’ятайте це». Був іще один супровідник, чийого імені Карський так і не дізнався. Вони обидва закликали Карського розповісти про те, свідком чого він став, якомога більшій кількості людей на Заході, хоча вони знали, що у такі речі важко буде повірити. На момент візиту Карського вивезення євреїв з Варшави тимчасово призупинили, але у вересні вивезення поновилося, коли ліквідація ґетто знову стала актуальною. Файнер був одним із сотень тисяч людей, які загинули. Було п’ять пунктів, які двоє чоловіків із ґетто просили Карського переказати лідерам країн-союзниць: – Запобігання винищенню євреїв має стати офіційною метою країн-союзниць, які ведуть боротьбу проти Гітлера. – Пропаганду країн-союзниць потрібно використовувати для інформування німців про здійснювані військові злочини, а також слід оприлюднювати імена німецьких чиновників, які беруть участь у злочинах. – Союзники мають звернутися до німецького народу із закликом чинити тиск на режим Гітлера, аби припинити масові вбивства. 5
Міхаель Кауфман ЯН КАРСЬКИЙ – людина, яка попереджала...
його у дрантя, начепили нарукавну пов’язку з синьою зіркою Давида і провели його нещодавно викопаним тунелем. Коли вони вилізли з тунелю, Карський побачив вулиці і кам’яниці ґетто, повні змучених, голодних і вмираючих євреїв.
Пам,ятаємо
– Союзники мають задекларувати, що якщо геноцид триватиме, і німці не повстануть, щоб зупинити його, німецький народ нестиме колективну відповідальність. – Врешті, якщо ніщо інше не спрацює, союзники повинні вжити заходи у відповідь – бомбардувати німецькі культурні об’єкти і стратити німців, які перебувають у руках союзників і виявляють лояльність до Гітлера. Пізніше Карський казав, що єврейські пропозиції були «абсолютно нереалістичними», ніби знали, що така програма не може і не буде виконана, і що він попереджав їх, що ці п’ять пунктів виходять за межі міжнародного права. На все життя Карський запам’ятав реакцію чоловіка, який супроводжував Файнера: «Ми не знаємо, що реалістично, а що нереалістично. Ми тут вмираємо! Перекажи це!». Карський запитав, що він має переказати єврейським лідерам за кордоном. Його провідники без вагань сказали йому, що ці лідери мають вдатися до голодувань, якщо потрібно, голодувань до смерті, щоб привернути увагу світової спільноти. Українська уніформа, запах смерті Файнер запитав тоді Карського, чи готовий він здійснити ще один виїзд для збирання фактів: чи готовий він подивитися, що відбувається в одному з таборів, до яких відправляли ешелони євреїв? Карський погодився, і за кілька днів він разом із членом Єврейського опору їхали поїздом з Варшави до Ізбіци, містечка неподалік Варшави. Там його супровідник-єврей передав його власникові господарчого магазину, члену Польського підпілля. Карський отримав мундир українського поліцая, який працював на німецьке командування і взяв вихідний за хабар. Іще один український охоронець – також за хабар – привів його на велику площу, огороджену колючим дротом. Карський почув плач і крики чоловіків і жінок і зрозумів, що чує запах горілої плоті. Згодом він побачив прибуття декількох тисяч голодних і наляканих євреїв, яких привезли до табору з Чехословаччини. Він спостерігав, як у них забирали валізи й сумки. Потім він побачив, як євреїв били і різали. 6
Ризикована подорож, холодний прийом Карський повернувся до Варшави, аби підготуватися до небезпечної подорожі до Лондона. Йому дали ключ, припаяний держак якого містив мікрофільми сотень документів. Він пішов до стоматолога, де йому вирвали кілька зубів; у результаті цієї операції в нього виник сильний набряк, який був причиною, через яку він не міг говорити, якби його зупинили німці; він був упевнений, що його польський акцент у німецькій видасть його. Місцевими поїздами він дістався Берліна, столиці Райху, потім – через Віші у Франції до Іспанії, звідки йому вдалося дістатися Гібралтару, а потім – Лондона. Він відкрив ключ, що містив мікрофільм, який засвідчував дії руху опору і давав змогу оцінити похмурі перспективи співпраці антикомуністичного Польського підпілля та партизанів, спонсорованих радянською владою, яка 1939 року разом із Гітлером здійснила вторгнення і поділ Польщі. Він говорив про євреїв, кажучи, що їхня доля була набагато загрозливішою, ніж етнічних поляків. Але для більшості його начальства – польських дипломатів – становище євреїв залишалося маргінальним питанням на тлі польської боротьби за повернення загарбаних територій. Дехто з дипломатів навіть побоювався, що будь-який акцент на переслідуванні євреїв може відвернути увагу від трагедії Польщі та применшити її заклики про допомогу. А коли Карський приніс інформацію про знищення євреїв до британської влади, він був зустрінутий іще дужчим небажанням діяти. «У лютому 1943 року я доповів Ентоні Ідену, – писав він пізніше про таємну зустріч із міністром закордонних справ Велико7
Міхаель Кауфман ЯН КАРСЬКИЙ – людина, яка попереджала...
Шеренги людей у військовій формі відтиснули натовп до товарних вагонів, тинькованих негашеним вапном. Тих, хто падав, непритомнів або не міг рухатися, кидали до вагонів. Коли до вагона не могли вмістити більше людей, зачиняли двері. Карському сказали, що ці поїзди вирушать до таборів, розташованих неподалік, і там їхній людський «вантаж» буде відправлено до газових камер. Окрім того, йому сказали, що іноді поїзди просто залишали на запасних коліях, аби ті, хто в них перебуває, померли з голоду або задихнулися.
Пам,ятаємо
британії. – Він сказав, що Великобританія вже достатньо зробила, прийнявши 100 тисяч біженців». У Лондоні Карський зустрівся зі Шмуелем Зиґельбоймом, представником Єврейської соціалістичної партії Бунд у Національній ради Польського уряду у вигнанні, аби переповісти йому заклики польських євреїв до активного опору. Зиґельбойм з болем вислухав Карського і сказав: «Це неможливо, абсолютно неможливо». Він додав, що якби пішов на голодування, влада надіслала би поліцію, і його б ув’язнили. Однак потім Зиґельбойм додав: «Я зроблю все, що можу зробити задля допомоги їм. Я зроблю все, про що вони просять». Кілька місяців потому, 12 травня 1943 року, відразу після того, як німці придушили повстання у Варшавському ґетто, Зиґельбойм написав листа президентові і прем’єр-міністрові Польського уряду у вигнанні, після чого наклав на себе руки. Він писав: «Своєю смертю я хочу засвідчити свій останній протест проти пасивності, з якою світ спостерігає і дозволяє знищення єврейського народу». Чи ігнорували європейські лідери «сумління»? У липні 1943 року Карський прибув до США. Двома місяцями раніше спроби німців ліквідувати євреїв, які досі залишалися у Варшавському ґетто, були зустрінуті збройним опором. У відчайдушній, нерівній боротьбі, що тривала три тижні – повстанні у Варшавському ґетто, – понад 10 тисяч євреїв були вбиті під час бойових дій або в результаті пожеж, заподіяних німцями для знищення ґетто. 56 тисяч євреїв, які залишилися живими, були доправлені до табору смерті Треблінка. «Майже кожна людина з розумінням поставилася до моїх доповідей щодо євреїв, – казав Карський, – але коли я повідомляв цю інформацію лідерам урядів, вони відкидали власне сумління, свої особисті почуття. Вони надали обґрунтування, яке видавалося суттєвим. Яким було становище? Євреї були абсолютно безпорадні. Військова стратегія полягала у завданні поразки Німеччині і перемозі над її військовим потенціалом назавжди. Ніщо не могло перешкодити військовому розгрому Третього Райху. Євреї не мали ані власної держави, ані уряду. Вони вели боротьбу, але в них не було ідентичності». 8
Наукове життя, сімейна драма Натомість, у віці 39 років, Ян Карський вступив до Школи дипломатичної служби у Джорджтауні. Він отримав ступінь доктора за два з половиною роки і залишився викладати у Джорджтауні аж до виходу на пенсію у 1984 році. Громадянином Америки він став у 1954 році. 1965 року він одружився з Полою Ніренською, танцюристкою і хореографом, яка народилася у Польщі і спершу звалася Пола 9
Міхаель Кауфман ЯН КАРСЬКИЙ – людина, яка попереджала...
Він і надалі свідчив про те, що бачив і знав, дотримуючись обіцянки, даної двом чоловікам у ґетто. Було організовано таємну зустріч Карського з президентом Рузвельтом. Карський сказав, що командири підпільної Армії Крайової вважають, що якщо протягом наступних півтора року не буде жодного втручання союзників, євреї Польщі «припинять своє існування». Він не сказав Рузвельту про власний досвід та спостереження. Карський вважав, що не зміг спонукати Рузвельта до будьяких реальних дій. Але Джон Пеле, який став головою Комітету у справах біженців війни, федеральної агенції, що допомагала влаштуватися євреям, які вижили, пізніше сказав, що Рузвельт вирішив створити Комітет унаслідок його зустрічі з Карським. Місія Карського, твердив Пеле, «різко змінила політику США від байдужості до дії». Карський планував повернутися до Варшави і відновити свою підпільну роботу, але його начальство сказало йому, що він став відомим німцям, і наказало йому залишатися у Сполучених Штатах Америки. На той час його місія полягала у сприянні польській справі, яка після звільнення від німецької окупації мусила вести боротьбу із задумами Сталіна. Він давав інтерв’ю, писав статті до журналів і звертався до власного досвіду, написавши книгу «Історія таємної держави», що була опублікована наприкінці 1944 року видавництвом Houghton Mifflin і стала книгою місяця Клубу видавництва. За рік війна закінчилася, припинив своє існування і Польський уряд у вигнанні, на який працював Карський. Ялтинська угода віддала повоєнну Польщу до радянської сфери впливу, і Карський, який добре знав, що таке комунізм, і зневажав його, не повернулися на батьківщину.
Пам,ятаємо
Ніренштайн, була дочкою законослухняного єврея. Усі її родичі були вбиті під час Голокосту, але вона пережила війну в Лондоні і стала видатною танцівницею у Вашингтоні – викладала, займалася хореографією і очолювала власну танцювальну компанію. У 1992 році Пола Ніренська, у віці 81 року, вистрибнула з балкона своєї квартири у Бетесді, штат Меріленд. Її останній танець, який вона представила у Вашингтоні 1990 року, був присвячений пам’яті жертв Голокосту, яких вона знала, і називався «Пам’яті тих, кого я люблю… І кого більше немає». Невдовзі після її смерті Карський заснував щорічну премію в розмірі 5 тисяч доларів США у YIVO (Інституті для єврейських дослідників, які документують та вивчають внесок єврейства до польської культури і науки). Ян Карський не лишив по собі нащадків. Переклад з англійської Маргарити Єгорченко
10
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА Бруно Шульц народився 1892 року, а помер 1942. Народився і помер у Дрогобичі – незвичайному містечку, в якому він черпав натхнення для своєї незвичайної творчості. Сьогоднішній Дрогобич став радше звичним пострадянським містом, де лише в сутінки ще можна віднайти атмосферу вулиці Крокодилів; сучасні його мешканці переважно не знають про Бруно Шульца, але це поступово змінюється відтоді, як було засновано Шульцівський фестиваль. На будинку, де мешкав цей видатний митець, українська влада погодилася розмістити пам’ятну дошку трьома мовами – українською, польською та івритом, було узгоджено прийнятний для всіх текст. Шульц починає нас єднати. І хоча теперішній Дрогобич – це вже не те місто, яке ми знаємо із «Цинамонових крамниць», але в ньому ще можна зустріти незвичайних людей – людей, які пам’ятають Шульца, адже були з ним особисто знайомі. Ось те, що вони мені розповіли, – тло життя та смерті цього незвичайного митця. Історія Бруно Шварца, Шульцевого учня Це коротка історія Бруно Шварца, списана з моїх спогадів і доповнена спогадами Альфреда Шреєра. Можливо, десь є й щоденники, які її підтвердять і розширять, хотілось би, адже нещодавно я дізналася, що пан Шварц кілька років тому помер в Ізраїлі. 164
Коли у 1941 році німці створили у Дрогобичі ґетто, вони не відгородили його парканом або муром, як в інших містах, а просто на перехрестях вулиць, що вели до ґетто, встановили величезні жовті таблиці з написом німецькою, польською та українською мовами: «Єврейський житловий район. Вхід карається смертю». Вільне пересування людей було припинено, зник транспорт. Але для того, щоб іноді щось доправляти до ґетто, гестапівці організували транспортну команду й набирали в неї молодих євреїв, які мали водійські права. У цій групі був і Бруно Шварц. Проте не завжди вони їздили автомобілями. Команда здебільшого користувалася кінським транспортом, тобто підводами або похиленими «платформами», на яких вивозили померлих. За межами ґетто було створено ще п’ять таборів примусової праці. Це були: столярна майстерня (де працював Альфред Шреєр), садівництво, що займало великий простір навпроти вілли, в якій мешкав гестапівець і кат Фелікс Ландау, майстерня на околиці міста, де виробляли черепицю та цеглу, були побутові послуги (наприклад, перукар для німців) у центрі та нафтоперегінна фабрика (Дрогобич розташований на території Бориславського нафтоносного району). Між цими таборами існувала співпраця й іноді обмін «робочої сили», тому траплялося, що Бруно Шварц працював на підводі на території ґетто, а часом – на бульдозері на території цегельні. Коли почалися масові розстріли євреїв у Броницькому лісі за кілька кілометрів від міста, молодий Шварц працював шофером вантажівки, що возила людей на місце страти. Він робив це багато днів: постійні рейси між будинком колишнього гродського суду, в якому була в’язниця, звідки завантажували людей, до лісу і зворотний рейс із їхнім щойно знятим одягом до майстерень у центрі, де його сортували. У Броницькому лісі була невеличка галявина, де жертви мусили скинути весь одяг, й отак, позбавлені гідності, бігли під ударами та штурханами останні кількасот метрів голі, щоб зупинитися над ямою і чекати на смерть. Чоловіки, жінки, старі, діти – без різниці. Під час одного з таких рейсів Бруно Шварц знав, що везе власну матір. Як він сам оповідав, хоч і усвідомлював, що це нічого не дасть, але хотів хоча б на кілька хвилин подовжити її життя, ірраціонально, неначе в очікуванні на диво, яке ж має таки статися, а також з потреби здійснити хай і безглузду спробу спротиву. Він зробив вигляд, що заглохла й зіпсувалася вантажівка, 165
Пам’ятаємо
зупинився на узбіччі. Його били та штурхали кати, а він пробував кілька разів завести мотор і так вправно, що зрештою його завів. Однак дива не сталося – він лише відтягнув екзекуцію на кілька годин, бо почали під’їжджати чергові машини і в кожну дорогою заштовхували людей із вантажівки Бруно. Він лише ще раз побачив матір, ще раз на неї подивився... А коли остання вантажівка забрала останню партію людей, він опинився на самоті. Стало тихо – останні конвоїри поїхали з останньою партією, а він мусив чекати механіка. Він пішов у ліс і... пережив. Оце і все, що він устиг мені розповісти. Я не знаю його подальшої долі, але це його свідчення я збережу в пам’яті назавжди, тому що він розповідав про Шульца. Існує щонайменше кілька версій смерті Бруно Шульца, так само є кілька осіб, які твердили, що поховали його тіло. Однак усі версії мають багато спільного і, хоча й відрізняються деталями, демонструють звірячу натуру катів і якусь патологію людськості, яку неможливо охопити ані розумом, ані тим більше серцем. «Ти вбив мого єврея, тож я вбив твого» – ось її квінтесенція. Під час «чорного четверга» у ґетто Бруно Шварц був за містом у таборі виготовлення черепиці, де він працював водієм бульдозера. 20 листопада він отримав від есесівця доручення зібрати трупи з ґетто: «Заберіть собі своїх євреїв, бо смердять». Разом із кількома молодими в’язнями вони запрягли кількох коней у «платформу» й поїхали до ґетто. Бруно правив, а хлопці складали трупи. У якийсь момент один із них крикнув: «Диви, це, мабуть, твій учитель». Бруно зіскочив з передка, придивився і сказав: «Так, хлопці, це Бруно Шульц». Такою була епітафія одного з найвидатніших польських письменників ХХ століття. Жертв «чорного четверга» було поховано у спільній могилі на т. зв. «новому єврейському кладовищі». Але ми не знайдемо там останків Шульца, оскільки кладовище було перекопано у 50-х роках, аби нова радянська влада могла в цьому місці поставити нові радянські будинки для нових радянських громадян. Історія Ісаака Фрідмана, знайомого Шульца Як розповідає безпосередній свідок смерті Шульца, адвокат Ісаак Фрідман, Шульц спокійно йшов вулицею до хлібної крам166
Ландау та Ґюнтер Відповідно до одного повідомлення, були такі слова: «Ти вбив мого єврея, я вбив твого», відповідно до другого: «Ти вбиваєш моїх євреїв, я вбиваю твоїх». Перше пов’язане з версією, буцімто Фелікс Ландау вбив Льова, улюбленого зубного лікаря Карла Ґюнтера, за що Ґюнтер убив Шульца, який працював для Ландау. Друга версія – розширена, її мені переповів Альфред Шреєр. Історія Альфреда Шреєра, учня Шульца Осередок праці «Садівництво», цей сад, у якому примусово працювали жінки, був розташований на протилежному боці вулиці, де й до сьогодні стоїть будинок гестапівця Фелікса Ландау, в якому Шульц малював фрески. Ландау не терпів бездіяльності, ні своєї, ні в’язнів. Він полюбляв час від часу вийти на балкон і застрелити якусь неповоротку ув’язнену, яка працювала в саду і занадто довго стояла схилившись на одному місці. Він учив стріляти ще й свою кохану дружину Труду, це нікого не турбувало. Біля входу до саду стояв і досі стоїть напіврозвалений будиночок, ремонтом якого зайнявся гестапівець Карл Ґюнтер. Там поставили риштування, а жінкам із саду було наказано поштукатурити будинок. Старші внизу змішували розчин, подавали у відрі молодшим жінкам, які працювали на риштуванні. Коли відро опустили вниз і дівчата з риштування чекали на наступну порцію, на балконі з’явився Ландау. Побачивши дівчат, які стояли без діла, 167
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
ниці, біля якої стояв Фрідман. Адвокат помітив роз’юшеного Карла Ґюнтера, який біг зі зброєю, і сховався у браму. А Шульц його не бачив, бо це відбувалося в нього за спиною. Ґюнтер підбіг до Шульца із криком і двічі вистрілив йому в голову. Коли добив другим пострілом, то його, очевидно, попустило і він спокійно пішов далі вбивати євреїв, але вже не гарячково, а для розваги. 19 листопада 1942 року був четвер, у той день в ґетто було застрелено понад 250 людей. Тіло Шульца тим часом лежало на вулиці у чорній калюжі крові. Ісаак Фрідман твердив, що, дочекавшись ночі, він поховав Шульца на старому єврейському цвинтарі. Однак там, попри пошуки та дослідження, тіло Шульца не було знайдено.
Пам’ятаємо
він їх просто застрелив. Убив сімнадцятирічну Вісю Цукерман і не набагато старшу Дору Штернбах. Професор Шреєрр розповідає: «Ця мала Цукерман звалася, мабуть, Ядвіга, Ядвіся, бо всі кликали її Віся – вродливе дівчатко». Наступного дня ремонтні роботи тривали далі, а на вулиці зустрілися Ландау з Ґюнтером. «Чому ти його застрелив, – запитав Ландау, – він же був нам потрібен?» – «Ти вбиваєш моїх євреїв, а я вбиваю твоїх». Це почули жінки, які мішали розчин, і це почув Альфред Шреєр, коли перебував ув’язненим у суді, чекаючи серед натовпу вивезення та розстрілу у Броницькому лісі. Професор Шреєр розповів: «Але Ґюнтер полював на Шульца, він хотів застрелити саме його, бо знав, що Ландау подобаються його малюнки, може, він навіть знав про фрески і хотів зробити Ландау на зло. Окрім того, він був надзвичайно амбітний, був підлеглим Ландау, але терпіти його не міг, до того ж, хотів зробити йому на зло і показати, що він може». У підвалах і камерах суду у приреченій на смерть юрбі розмовляли, передавали інформацію від камери до камери, намагалися щось побачити в «очко», а Бруно Шульц був відомою фігурою, мав там багатьох вихованців. Роботою в столярній майстерні зай малися його учні – Бруно Шульц, окрім уроків малювання у Державній гімназії ім. Владислава Ягайло, вів також заняття з праці, у тому числі столярування. Альфред Шреєр у підвалах суду – засуджений на розстріл – бував двічі. Уперше він потрапив туди зі столярної майстерні, але його відсортували і послали працювати у цегельню, де владарював відомий своєю жорстокістю гестапівець Ґабріель. Він знову засудив його на розстріл і разом з іншими наказав доставити до суду. Але там знову відбулося сортування. У нафтовому таборі була потрібна робоча сила. Єврейським старшинам нібито вдалося вмовити гестапівця, який наглядав за ним, і той, отримавши хабара, погодився прийняти на роботу 120 хлопців. Сортування відбувалося у судових камерах. Це вже був серпень 1944 року, коли німці були змушені демонтувати все обладнання та спішно його вивозити. Було ліквідовано всі табори праці, а із залишків створено один – «про всі випадки». І далі тривали розстріли, але з ними не встигали, тому частину людей спішно перевозили з ґетто та судової в’язниці до Белжця, щоб там їх більш економно вбити у газовій камері. Серед гестапівців відбувалася якась гарячкова 168
169
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
мобілізація, щоб якнайбільше устигнути – хоча вони вже відступали, але й далі вбивали. У цьому останньому таборі «про всі випадки» і далі сортували одяг жертв, щоб вивезти до Райху, – адже ніщо не повинно бути змарноване. Знайомий, який працював на пакуванні одягу, приніс Шреєру документ матері з великим червоним навкісним написом «JUDE». На берегах навколо було написано: «Я щаслива, знаю, що ти врятувався. Тепер я спокійно йду на смерть із твоєю фотографією». Імовірно, вона написала це, перебуваючи у судовій в’язниці. Напевно, вона бачила через «очко» або чула від інших про останнє сортування. Вони були в той самий час поряд, у сусідніх камерах, але Альфред про це не знав. Перед тим мати була за містом у «бункері», тобто в землянці в селянина, але сусіди видали. Якимось дивом її не розстріляли на місці, як решту групи разом із господарем, а дозволили повернутися до ґетто. Звідти вона потрапила до будівлі суду, а потім у Броницький ліс. Цей документ був зі Шреєром під час остаточної евакуації останнього дрогобицького табору до Плашова. І хоча німці переконували, що евакуація ця тимчасова і незабаром вони повернуться, але продовжувались чергові табори, далі на Захід. А саме, Ґрос-Розен, Бухенвальд і Тауха під Лейпцигом. У Бухенвальді, де їх вітав напис «Jedem das Seine» («Кожному своє»), він потрапив на карантин до 59-го бараку, де в нього відібрали останню пам’ятку від матері. У таборі Тауха, який був філією Бухенвальда, Альфред Шреєр працював на виробництві «панцер-фаустів», годинами вантажив і переносив важкі труби. Це була праця, що вимагала надлюдських сил, при цьому майже без їжі. Коли табір закрили, в’язнів погнали відомим «маршем смерті» далі на захід, хоч куди саме, – у Райху, який розпадався на очах, насправді ніхто не знав. Конвоїрами були члени «фолькштурму», які були здатні вбивати або добивати окремих жертв, але нездатні до масових екзекуцій. І вони йшли, падали й умирали в ці останні дні війни. Охлялий і пухлий від голоду Шреєр залишався в кінці, не встигав. Його переганяли чергові шеренги, а він стежив лише за тим, аби не опинитися скраю й не дати себе убити. Та коли його вже наздогнала остання шеренга, він хотів здатися, бо втратив віру у власні сили. У цій шерензі йшли німецькі в’язні. Шреєр у відчаї сказав їм, що вже не доживе до свого дня народження, впав і не хотів вставати. Коли підбіг «фолькштурмівець», який мав добити відсталого,
Пам’ятаємо
німецький в’язень сказав тому: «Облиш його, він не має сил, а ще молодий, дай йому жити». Той розсердився: «Ні в кого немає сил, чому це я маю ставитися до нього якось інакше?» – «Тому, – сказав в’язень, – що він відомий оперний співак». «Фольксдойч» щось пробурмотів собі під ніс і пхнув Шреєра ногою у рівчак. Це було сьомого травня під Фрайбурґом. Коли наступного дня настав 23-й день народження Альфреда Шреєра, він побачив із пагорба радянську танкову колону, яка сунула вперед у куряві. А чому «оперний співак»? Бо ще в таборі Шреєр іноді співав вечорами. Мабуть, німецький бранець це чув, а може, й вигадав. Так чи так, але, наголошує професор, музика його врятувала. І каже мені: «Який я там професор, будь ласка, не називайте мене так, я просто вчитель музики у ліцеї». 1946 року він повернувся. Перед тим, ще у Німеччині, Червоний Хрест запропонував йому емігрувати до Аргентини, адже там мешкала якась його далека, тепер уже єдина тітка, але, як він добре розумів, у період очікування йому знову довелося б жити в бараку, а цього він уже був не в стані перенести, тож повернувся додому. У Белжці, в газових камерах, загинули батько, дядько, двоюрідна сестра та бабуся. Мама залишилася недалеко, у Броницькому лісі. Професор Шреєр усе своє професійне життя працював у Дрогобицькому ліцеї і багато років керував польським церковним хором. Нині йому 90 років, і він і досі працює задля підтримання польської традиції в Дрогобичі, а головне – для збереження пам’яті про Шульца. Він є чудовим прикладом єврея – польського патріота, який, переживши нацизм, Голокост, сталінізм, комунізм, –з ностальгією згадує Другу Республіку (Ідеться про Польську державу, яка існувала у 1918–1939 рр.). Історія Броницького лісу При дорозі з Дрогобича на Самбір стоїть пам’ятник ганьби: дівиця показує рукою на ліс. Пам’ятник встановила радянська влада у 50-х роках разом із металевою табличкою, де сказано, що в цьому лісі загинули громадяни Радянського Союзу, які воювали з фашистськими окупантами, – й ані слова про євреїв. На щастя, громадяни Радянського Союзу вкрали табличку на брухт одразу за кілька місяців, і те саме сталося з наступними, тому влада 170
171
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
зав’язала з пропагандою і залишилася лише дедалі старша і з плином часу дедалі гротескніша дівиця. Однак вона є дороговказом. Якщо зайти на кількасот метрів углиб лісу, можна побачити камінь на місці галявини, де жертвам наказували роздягатися. Далі – майже непомітні, оброслі мохом, розкидані лісом бетонні, низькі, але довгі на кілька чи кільканадцять метрів, прямокутні саркофаги. Ліс нечистий, підмоклий, зарослий чагарником, важко в ньому ходити, або радше продиратися крізь хащі. Разом саркофагів одинадцять, бо тут лежить близько десяти–одинадцяти тисяч людей! Ці жертви німці не спалили під час відступу на Захід, як вони це зробили у Бабиному Яру в Києві тощо. Спеціальні групи ще живих в’язнів мусили відкопувати і на великих штабах палити напівзотлілі трупи, бо німці не хотіли залишати слідів. Ті, хто лежить у Броницькому лісі, вціліли від повторного Голокосту, але звірі копалися в могилах, а земля родила кістки. З’явилися й «археологи», які розкопували їх у пошуках золотих зубів. Цвинтарні гієни існують у будь-якій політичній системі і не мають національності. На межі 50–60-х рр. Держава Ізраїль, що динамічно розвивалася, потребувала дерева для розбудови нових кібуців. СРСР мав багато лісу, але не мав валюти, тому й виник таємний торговий обмін. Цим зайнявся Вільгельм Теппер – звичайно, єврей із Дрогобича. Він вцілів, але жив із тавром провини, що йому не вдалося врятувати своєї молодої вродливої дружини, яку він надзвичайно кохав. Він сховав її у «бункері» в добрих людей, але сховок було викрито, а вона випила ціаністий калій, який він їй сам подарував на «випадок чогось», але він сам не вірив, що такий «випадок» може і справді статись. Він знав чи здогадувався, що її тіло кинули до якоїсь із могил. Попри різноманітні міжнародні зв’язки та знайомства, йому не вдалося змусити ані Ізраїль, ані СРСР створити кладовище, зберегти останки. Єдине, чого він досяг, це негласного дозволу влади СРСР самому профінансувати та здійснити власний проект. Звичайно, він заплатив величезну подвійну суму, власні кошти, щоб прикрити бетоном ці ями смерті. Проте влада не погодилася помістити там хоча б якийсь напис. Тільки на одному саркофазі лежить невеличка, про всяк випадок зроблена з бетону, а не з металу, зірка Давида. Коли розвалився СРСР і вже «було можна», Альфред Шреєр разом із кількома вцілілими знайоми-
Пам’ятаємо
ми зробив іще один символічний надгробок, на якому зазначено кілька прізвищ. І вже їх і залишиться стільки, скільки є живих спадкоємців – шість–сім у всьому світі – з одинадцяти тисяч євреїв із Дрогобича – громадян Другої Республіки. Світ Другої Республіки не був ідеальним, не бракувало націоналізмів, антипатій, поділів між народами та суспільними групами, вертикальних і горизонтальних у кожній нації тощо, тощо, – але він був набагато кращим, ніж тоталітаризми та катаклізми, які прийшли після нього. Фашизм і більшовизм таврували, ділили людей на категорії й нищили їх, одночасно спускаючи з повідця найгірші людські елементи, які підпадали лише під одну категорію – безумовного, сліпого послуху терору. Альфред Шреєр протягом певного часу працював у «перукарні», тобто у табірних закладах в центрі Дрогобича, де єврейські перукарі обслуговували гестапівців. Одного разу, – як він розповідає, – туди зайшов молодий гестапівець Курт, сербського походження, адже есесівці із сербського гестапо зазвичай мали фальшиві імена та прізвища. Курт падає розвалившись у крісло і кричить, щасливий: «Як я сьогодні стріляв! Застрелив триста євреїв!». Із сусіднього крісла намилена пика колеги каже: «Курт, ти герой!». Бритва у руці перукаря-єврея на мить нерухоміє, а потім знову продовжує свою монотонну мандрівку адамовим яблуком із тихим похрустуванням. Здається неймовірним, що в Дрогобичі під час окупації перебувало лише тридцять п’ять гестапівців. Усі решта – це помічники, тобто Українська допоміжна поліція і – це болить – польські Сині поліціанти. Польські поліціанти стерегли в’язнів у будівлі суду, а також відповідали за наповнення людьми вантажівок, котрі і везли їх на страту, українські поліціанти супроводжували партії і змушували знімати одяг на галявині перед розстрілом, німецькі гестапівці «лише» стріляли. Ці «вартові порядку» не були прийшлими людьми. Це були польські та українські мешканці Дрогобича. Ті самі люди, які до війни робили покупки у крамничках Шмуля чи Ребеки – і були між собою знайомі. Ті, діти які ходили до тієї самої гімназії короля Станіслава Ягайла, де був учителем Бруно Шульц. 172
Історія Фелікса Ландау Феліксові Ландау не були чужі вищі почуття. В інституті Яд Вашем зберігся його сповнений туги за дружиною щоденник, що 173
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
А з іншого боку, ті самі поляки та українці будували «бункери», поглиблювали льохи, приносили хліб, виносили нечистоти й гинули разом зі своїми «гостями», коли їх викривали. Через «бункер» тільки одного українця на прізвище Писк пройшло й урятувалося аж сорок п’ять осіб. До війни Бруно Шульц відкидав своє походження, але водночас від нього не відмежовувався і черпав із нього. Він писав польською і вийшов із єврейської громади перед запланованим одруженням із Юзефіною Шелінською, але його твори насичені єврейським спадком. Проте самого цього спадку йому не було достатньо – він був більшим, виходив за рамки вузько зрозумілою приналежності. Здається, Дебора Фоґель – відома єврейська письменниця, яка не могла погодитися з позицією Шульца, просила його: «Якщо Ви не хочете бути з нами, будьте зі світом». А проте він загинув лише тому, що був євреєм. Альфред Шреєр перед тим, як потрапити до гімназії, де вчителював Шульц, ходив до приватної гімназії ім. Генрика Сенкевича, де була вчителькою Юзефіна Шеллінська; в обох школах окрім польської навчали й українською, якої Шреєр не знав. Мати хотіла звільнити його від її вивчення і звернулася із цим проханням до куратора гімназії Максиміліана Туллє, який був водночас сенатором Речі Посполитої та головою парламентського Клубу християнських демократів. Він відповів, що повинен, на жаль, відмовити їй, бо такий виняток міг би неприємно вразити українських дітей і їхніх батьків. Альфред Шреєр каже мені: «Прошу, запам’ятайте, таким було «за Польщі» ставлення влади до меншини». Малий Альфред вивчив українську, хоча в нього вдома, так, як і в Шульца та в багатьох інших єврейських родинах, розмовляли лише польською. Навіть під час барміцви у синагозі тринадцятирічний Фредек на прохання матері одну з молитов прочитав польською. Коли ми продерлися крізь хащі та багно у Броницькому лісі, ми поклали букет на символічній могилі, а сивий дідусь плакав і говорив: «Ой, мамусю, якби ти знала, що сьогодні в тебе гості».
Пам’ятаємо
його він писав у Львові, де розстрілював польських професорів, й у Дрогобичі. «Сьогодні я розстріляв тридцятьох, кров забруднила мій мундир і його треба віддати прати. Я кохаю тебе, Трудо, й тужу за тобою». «Двоє чоловіків плакали, копаючи могилу. Мене це аніскільки не хвилює. Так має бути і крапка. Двоє жінок стояли над ровом, були абсолютно спокійні. Ми працюємо вшістьох – троє стріляють у серце, троє – в голову. Я вибрав серце. Коли ми вистрілили, мізки жінок розлетілися у повітрі. Два постріли в голову – це забагато, мозок просто вибухає» (подаю за Яд Вашем). Кохана Труда приїхала з сином у Дрогобич, і вони нарешті жили разом. Труда вчилася їздити верхи та стріляти з балкона, а Шульц прикрашав кімнату синочка казковими картинами. Фелікс Ландау наказував йому працювати й у столярній майстерні, де з украдених єврейських меблів робили сувеніри. У Ландау в Райху був єдинокровний брат, від іншого батька. На жаль, батько брата був євреєм, внаслідок чого брат-адвокат не міг працювати за своєю професією. Щоправда, його не визнали євреєм, бо в цьому питанні гітлерівці ухвалили єврейський закон, тобто успадкування національності по матері, але в нього була т. зв. «гірша кров» і він опинився у важкому становищі. Фелікс вирішив йому допомогти. У табірній столярні почали створюватися скриньки, прикрашені інтарсією, які Ландау відсилав братові, а той їх потім продавав. Фелікс Ландау не був позбавлений вищих почуттів – він любив брата. Бруно Шульц слухняно розмальовував дитячу кімнату. Казкові герої повинні були показувати малому гарний світ. У князівни було обличчя Труди. Фелікс Ландау не був позбавлений вищих почуттів – він любив синочка. Бруно малював повільно, затягував роботу, боячись, що потім уже не буде потрібен. Він уже наважився тікати з ґетто й очікував «арійських» документів. Операцію з вивезення Шульца з ґетто зініціювала Зоф’я Налковська – довоєнна подруга й опікунка Шульца. Шульца мали переховувати під Варшавою, але він боявся їхати сам. У поїздах було повно «шмальцівників» (так називали в Польщі за німецької окупації тих, хто вимагав у євреїв викупу за недонесення або доносив на них за гроші; від назви допоміжного концтабору в Торуні), а виснажене життям у ґетто обличчя Шульца не залишало сумнівів щодо його походження. Тому було вирішено, що за ним приїде воїн Крайової Армії у німецькій 174
Історія фресок У 2001 році у медіа досить широко було висвітлено історію відкриття та викрадення фресок із вілли Ландау в Дрогобичі. У колишній дитячій кімнаті, що слугувала на той час родині Калюжних комірчиною, німецький кінодокументаліст Бенджамін Ґайсслер разом із Альфредом Шреєром під шаром повоєнної фарби віднайшли фрески – останній витвір генія Шульца. Через 175
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
формі й удаватиме конвоїра. Він міг з’явитися у будь-який момент, а Шульц мав бути напоготові. У день своєї загибелі він хотів купити хліба на дорогу. Фелікс Ландау любив коней. І Труду навчав їздити граційно. Він прагнув виглядати гестапівським аристократом, хотів бути у своєму розумінні меценатом мистецтва. Звідси патронування над Шульцем і наказ декорувати фресками критий манеж у Дрогобичі. Ці фрески не збереглися. Доля безпосереднього вбивці Шульца, Карла Ґюнтера, невідома, але досить добре задокументовано подальший життєвий шлях Фелікса Ландау. Його було заарештовано у 1947 році, але він утік із табору й одинадцять років жив під іншим прізвищем у ФРН, спокійно керуючи фірмою декорування інтер’єрів. Але коли померла кохана Труда, він вирішив одружитися вдруге. І був змушений під час реєстрації документів подати справжнє прізвище; він зробив це, бо, мабуть, почувався абсолютно безпечно. Проте оскільки його розшукували як воєнного злочинця, він був заарештований у 1958 році й після чотирирічного судового процесу засуджений до довічного ув’язнення. І тут з’явився брат, який також не був позбавлений вищих почуттів; він любив брата, а крім того знову міг виконувати функції адвоката. Вікіпедія так закінчує біографічну ноту Фелікса Ландау. Однак це не вся правда. Завдяки зусиллям брата довічне ув’язнення замінили на 12-річний термін! Завдяки новим зусиллям брата-адвоката він був достроково помилуваний через поганий стан здоров’я. Через шість років! Напередодні 1970 року Фелікс Ландау вже був на свободі. Останні тринадцять років життя він спокійно прожив як вільна людина. Помер у колі родини 1983 року. Людина, яка вбила одинадцять тисяч дрогобицьких євреїв, а перед тим – львівських професорів.
Пам’ятаємо
чотири місяці співробітники Яд Вашем нашвидкуруч зняли і нелегально вивезли до Ізраїлю п’ять із них. Украдено було князівну з обличчям Труди, князя, блазня та фурмана, риси обличчя якого нагадували Шульца. Але Яд Вашем зробив це як порядний довоєнний кишеньковий злодій, який попередньо украдений гаманець підкидав власникові з мінімальною сумою готівки. Залишено було кота, коня, трьох гномиків, дерево з пташками, королевича з королівною та лицаря на коні. Таким чином, усі отримали користь. Український суд припинив судочинство, оскільки фрески не містилися у списку пам’яток. Музей Яд Вашем відреставрував і зміцнив фрески й експонує їх згідно найсучасніших принципів музейної науки (вологість, освітлення тощо). Дрогобицький музей був змушений зберегти те, що залишилося, й перенести фрески у міський музей. Після реставрації їх іноді виставляють. Родина Калюжних купила новий автомобіль. Позиція Яд Вашем однозначна: «Усі твори мистецтва, які виникли за часів Голокосту, належать єврейському народові і мають перебувати в Яд Вашем», і їхню позицію важко не зрозуміти. Позиція Міністерства культури України: «Підписано угоду, згідно якої Україна як власник позичає фрески музею Яд Вашем на період двадцяти років, по закінченні цього терміну угода має бути продовжена», – і Соломон би такого не вигадав. А режисер-документаліст Бенджамін Ґайсслер, бажаючи всіх примирити і не загубити через скандал самого Шульца, оцифрував обидві колекції і представив їх у світі мультимедійно. Історія одної скриньки Бруно Шульц не залишив по собі дітей. Було вбито більшість його найближчих родичів. Врятувалися діти Ісидора, брата Шульца, – Елла та Якуб. Обоє вони культивували пам’ять про незвичайного дядька і були джерелом безцінної інформації. Син пані Елли Марек – це нині останній живий родич великого Митця. Фелікс Ландау мав із Трудою двох синів. Старший, одружений із полькою, мешкає в Австралії і вішає слухавку, коли чує ім’я 176
177
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
батька. Молодший мешкає у Відні. Одного дня 2002 року погодився на незвичну зустріч. У квартиру Тейо-Удо Ландау режисер Бенджамін Ґайсслер привів Марка. Як це – бути сином такого злочинця? Любити батька й цілковито відкидати минуле, або зберігати знання, усвідомлюючи, що воно тяжітиме й на поколінні його дітей. Чи схильність до садизму вміщується у категорії думок про батьків? Чи князівна зі стіни дитячої кімнати могла стріляти з балкона в людей? Чи можна ознайомитися зі щоденником «роботи» батька, а потім помножити ці описи на десятки, сотні, тисячі людських життів? І яку потрібно мати мужність, щоб подивитись у вічі нащадкові жертви? Уповні усвідомлюючи, що лише цей один злочин сам по собі був злочином проти людства. Злочин не лише проти людини, а й проти всього доробку, якого вона ще не створила, а могла б. Бруно Шульцеві на момент смерті було п’ятдесят років, він був зрілим письменником і цілком сформованою людиною, яка хотіла й могла ділитися з нами світом своєї надзвичайної уяви. В одному з листів до Тадеуша Брези він написав: «Найбільше нещастя – це не прожити життя». Під час зустрічі господар Ландау – цей нещасний і, звісно, ні в чому не винний чоловік, – підійшов до стелажа і зняв з полиці дерев’яну скриньку. Він виймав із неї світлини, довго, акуратно: батько в мундирі СС, мати верхи в манежі, батьки з дітьми у садку. Скриньку він вручив Маркові – це була остання матеріальна пам’ятка, яка залишилася після Шульца, остання, що її він зробив перед загибеллю. З наказу Фелікса Ландау Шульц прикрасив кришку скриньки інтарсією – портретом Труди, що скаче верхи. Мати, князівна, казкова королівна, фантастична амазонка з розвіяним волоссям – яким гарним є світ казок. Бруно Шульц часто розповідав казки. Альфред Шреєр згадував, що коли їм у школі не хотілося працювати, вони на уроках праці канючили в учителя, щоб він розповів їм казку. А Шульц погоджувався, сідав боком на стіл – невисокий і худий, трохи згорблений – і тихим голосом вів учнів туди, де добро завжди перемагає. Пан Марек передав скриньку до Музею літератури у Варшаві, де зберігається найбільше матеріальних пам’яток, що залишили-
Пам’ятаємо
ся після Шульца. І як це незвично та символічно, що останній витвір геніального митця, Шульца-художника, – це зображення дружини ката. Неначе він хотів показати пальцем із могили, залишити доказ – оскарження тих, хто винен у нелюдських злочинах. Бруно Шульц зобов’язує нас пам’ятати, і ці роздуми у світлі описаних подій я залишаю вам для осмислення. Переклад з польської Лесі Лисенко
178
ЗМІСТ , Пам ятаємо Міхаель Т. Кауфман Ян Карський – людина, яка попереджала світ про Голокост Переклад з англійської Маргарити Єгорченко .............................. 3 СЛОВА ПО РОКАХ МОВЧАННЯ Інтерв’ю Єжи Корчака з Яном Карським Переклад з польської Олександри Зуєвої ........................................... 11 Владислав Бартошевський Поляки – євреї – війна – окупація Переклад з польської Андрія Павлишина ........................................ 19 РОЗМОВА З ВЛАДИСЛАВОМ БАРТОШЕВСЬКИМ Переклад з польської Олександри Зуєвої ............................................. 37 Рута Саковська АРХІВ ЕМАНУЕЛЯ РІНҐЕЛЬБЛЮМА: ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ Переклад з польської Олександри Зуєвої .......................................... 75 Марек Едельман Спогади та інтерв’ю Переклад з польської Олександри Зуєвої ........................................... 92 Ханна Арендт Особиста відповідальність за часів диктатури Переклад Антона Котенка .............................................................. 139 Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА Переклад з польської Лесі Лисенко .................................................... 164
Проза Іда Фінк Юлія Переклад з польської Андрія Павлишина .................................... 179 Юліан Стрийковський ТОМАЗО ДЕЛЬ КАВАЛЬЄРІ Переклад з польської Андрія Павлишина ..................................... 193 Зоя Копельман Несколько слов об Амире Гутфройнде .............................................................. 253 Амир Гутфройнд Триест Перевод с иврита Зои Копельман ....................................................... 259 Инна Лесовая Семейный альбом .................................................................... 273 Юрий Щербак Последняя любовь .................................................................. 394 Наші публікації Ісраель Єгошуа Зінґер Київ Переклад з їдишу Владислави Москалець ..................................... 405 Мендель Ошерович ЯК ЛЮДИ ЖИВУТЬ У РАДЯНСЬКІЙ РОСІЇ Переклад з їдишу Оксани Щерби ..................................................... 412 Дебора Фоґель «Акація квітне» ........................................................................... 434 Літературний колаж ............................................................... 447 Колаж як літературний жанр .......................................... 451 Переклад з польської Дани Пінчевської.
Шмуель Рожанскі ЛЕЙБ НАЙДУС – СПІВЕЦЬ ЮНОСТІ Переклад з їдишу Валерії Богуславської ........................................ 457 Лейб Найдус вірші Переклад з їдишу Валерії Богуславської .......................................... 469 Критика та публіцисЕика «Я обвиняю вас в двуличии» Речь посла Израиля в ООН Рона Просора на сессииГенеральной Ассамблеи ООН по «палестинскому вопросу» 26.11.2014 ....................................... 476 Йоанна Лісек «Сонце – це мій прапор, а слово – мій якір» Вільнюські роки Аврома Суцкевера Переклад з польської Тетяни Дзядевич ........................................... 485 Оксана Матійчук Про історію написання вірша Рози Ауслендер «Могила Пауля Целана» .................................................... 502 Мистецтво Интервью Леонида Финберга с Матвеем Вайсбергом о выставке «Стена» ............ 512 Генрик Берлеві (1894–1967) ........................................................ 516 Сет Л. Волітц Генрик Берлеві і децентрована ідентичність Переклад з англійської Маргарити Єгорченко ............................ 517 Генрик Берлеві ЗВИВИСТІ ШЛЯХИ ЄВРЕЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА Переклад з польської Олександри Зуєвої ....................................... 529
CONTENTS
We remember Michael T. Kaufman Jan Karski – a man, who warned the world about Holocaust Translated by Margarita Yegorchenko ................................................ 3 Words after years of silence An interview with Jan Karski Translated by Oleksandra Zuyeva ..................................................... 11 Władysław Bartoszewski Poles – Jews – War – Occupation Translated by Andriy Pavlyshyn ........................................................ 19 A conversation with Władysław Bartoszewski Translated by Oleksandra Zuyeva ..................................................... 37 Ruta Sakowska The history of Ringelblum archives Translated by Oleksandra Zuyeva....................................................... 75 Marek Edelman Memories and interviews Translated by Oleksandra Zuyeva ...................................................... 92 Hannah Arendt Personal Responsibility under Dictatorship Translated by Anton Kotenko ........................................................... 139 Anna Litvin In the memory of Bruno Schulz Translated by Lesya Lysenko ............................................................ 164
Prose Ida Fink Yulia Translated by Andriy Pavlyshyn ....................................................... 179 Julian Stryjkowski Tommaso del Cavaliere (a fragment of a novel) Translated by Andriy Pavlyshyn ...................................................... 193 Zoya Kopelman A few words about Amir Gutfreund .............................. 253 Amir Gutfreund Trieste Translated by Zoya Kopelman ............................................................ 259 Inna Lesovaya Family Album ................................................................................ 273 Yuriy Shcherbak Last Love ......................................................................................... 394 Our publications Israel Yehoshua Singer Kyiv Translated by Vladyslava Moskalets ................................................ 405 Mendel Osherovych How people live in Soviet Russia Translated by Oksana Shcherba ........................................................ 412 Debora Vogel Acacias Are Blooming ............................................................. 434 Literary collage ........................................................................ 447 Collage as a literary genre ............................................... 451 Translated by Dana Pinchevska
Shmuel Rozhanski Leyb Naidus – the singer of youth Translated by Valeria Boguslavskaya ............................................... 457 Leyb Naidus Poems Translated by Valeria Boguslavskaya .............................................. 469 Critics and Publicistics I accuse you of duplicity Israeli Ambassador’s speech in UN, November, 26 2014 ............ 476 Joanna Lisek Sun is my flag, and word is my anchor Translated by Tetiana Dziadevych ................................................... 485 Oksana Matiychuk To the history of Rosa Auslender’s poem Paul Celan’s tomb .......................................................... 502 Art Leonid Finberg’s Interview with Matvei Vaisberg about the exhibition «The Wall» .................................... 512 Henryk Berlewi (1894–1967) ...................................................... 516 Seth L. Wolitz Henryk Berlewi and the Decentered Self: The Esthetic Quest for Authenticity Translated by Margarita Yegorchenko ............................................. 517 Henryk Berlewi Tortuous path of Jewish art Translated by Oleksandra Zuyeva ..................................................... 529