Хіроакі Куромія
ЗРОЗУМІТИ ДОНБАС
ДУХ I ЛIТЕРА
УДК 947.76 К935 Хіроакі Куромія. Зрозуміти Донбас. — К.: ДУХ I ЛIТЕРА. — 2015. — 142 с. ISBN 978-966-378-397-0 В своїй новій книзі про Донбас американський історик Хіроакі Куромія коротко, в популярній формі, описує основні події, які визначили культурну своєрідність Донбасу впродовж його кількасотрічної історії. Свіжий погляд на історію Донбасу дає змогу по-новому осмислити події останніх років в цьому регіоні, аж до збройного конфлікту 2014-2015 років. Книга призначена всім, хто цікавиться історією України загалом і Донбасу зокрема.
Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Переклад: Олексій Панич Літ. редагування: Леся Лисенко Коректура: Дмитро Каратєєв Комп’ют. верстка: Іоан Залевський Худ. оформлення: Ірина Пастернак
ISBN 978-966-378-397-0
© ДУХ I ЛIТЕРА, 2015
ЗМІСТ Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Донбас як порубіжжя: «вільний степ» у невільній країні . . . . . . . . . 11 Донбас між Україною та Росією: ненаціональні ідентичності . . . . . . . . . . . . 47 Останній фронтир Європи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75 «Не думаю, що населення Донбасу хоче московського самодержавства» . . . . . 103 Донбаське жахіття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115 Олексій Панич. Післямова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133
ПЕРЕДМОВА АВТОРА Донедавна дуже мало хто у світі чув про Донбас. Тепер він зажив поширеної репутації осередку запеклих проросійських та антиукраїнських настроїв на сході України. Таке розуміння Донбасу глибоко помилкове. Крім того, воно небезпечне, бо виставляє у хибному світлі причини війни, яка спалахнула на Донбасі навесні 2014 року. Вперше я відвідав Донецьк восени 1989 року, ще за радянських часів, у період «гласності» та «перебудови». Я приїхав, щоб попрацювати в місцевих архівах. Співробітники архіву запросили мене поспілкуватися — можливо, через те, що тоді Донбас нечасто відвідували гості з капіталістичних країн (а я був японським дослідником, що працює в Британії). Здається, я тоді поспілкувався російською з більш ніж двадцятьма співрозмовниками. Я мав упередження, що Донбас — це суцільно зрусифікована територія й українська культура тут відсутня. Але наприкінці зустрічі господарі зробили мені чудовий подарунок: «Кобзар» Тараса Шевченка, збірку найвідоміших і найпопулярніших віршів, написаних українським національним поетом. Я був здивований і зворушений. Я й досі дбайливо зберігаю цю книжку.За кілька днів ще один дуже люб’язний 5
Хіроакі Куромія. Зрозуміти Донбас
новий знайомий запросив мене до себе додому на вечерю. Коли я завітав до нього, його батько дивився по телевізору футбол. Я звернув увагу, що репортаж вівся українською. Трохи здивований, я спитав свого нового приятеля, чи віддає він перевагу українському телебаченню. Він сказав — ні, просто так сталося, що цього вечора футбол можна дивитися саме по українському каналу. І додав, що він сам та його родина однаково добре розуміють російську та українську і спілкуються обома, як коли зручно. Я також помітив, що деякі місцеві радіостанції були україномовними, а в газетних кіосках поряд із російськомовною пресою була й україномовна. Після багатьох років відвідування Донбасу і вивчення його історії, я дійшов висновку, що такий прагматизм, який я побачив у цього мого приятеля та його родини, загалом характерний для Донбасу і що українська мова та культура на Донбасі існують поряд із російською мовою та культурою. За дев’ять років після першого відвідування Донецька, я надрукував англомовну книгу про історію Донбасу: Freedom and Terror in the Donbas: A UkrainianRussian Borderland, 1870s–1990s (Cambridge University Press, 1998). Через чотири роки за підтримки фонду «Відродження» вийшов український переклад: Свобода і терор в Донбасі: Українське-російське прикордоння, 1870–1990-ті роки (Київ: Основи, 2002). Після публікації цієї книги я почав досліджувати інші питання української та російської історії, але весь час слідкував за політичним розвитком Донба6
Передмова
су та України і надрукував кілька статей на цю тему англійською та німецькою. Деякі з них перекладено для цієї збірки. Нові дослідження та останні політичні події в Україні й на Донбасі довели, що деякі мої спостереження були хибними або принаймні неточними чи перебільшеними. У статті, надрукованій 2002 року (вона стала першим розділом цієї книги), я стверджував, що «у 1937–1938 роках до однієї третини всіх страт в Україні відбулися саме на Донбасі». Це майже напевно не так: цифра має бути нижчою, але досі незрозуміло, наскільки. Що ми знаємо достеменно, так це те, що Донецька область найбільше в Україні постраждала від Великого Терору 1937 року, хоча її тодішнє населення (близько 4,5 мільйони) було на півмільйона меншим, ніж населення Київської чи Харківської області1. Зокрема, саме на Донбасі було репресовано найбільше «колишніх куркулів» (14.832 проти 8.117 в Дніпропетровській області; в решті областей цифри були ще нижчими). Подібно, в одній лише Донецькій області було репресовано майже 44% службовців від загальноукраїнської кількості2. Ці дані показують, що Донбас притягував селян, які тікали від терору проти куркулів на селі, і що центр ставився до Донбасу вкрай недовірливо. Так само можна стверджувати, що центр ставився до службовців на Донбасі з більшою підозрою, ніж деінде. Щодо питань, порушених у другому розділі, слід зазначити, що інші дослідники нещодавно висловилися про ідентичності на Донбасі3. Варто наголосити, 7
Хіроакі Куромія. Зрозуміти Донбас
що жодне з цих досліджень не говорить про несумісність донбаських ідентичностей (хай би якими вони були) з пострадянською незалежною Україною. У третьому розділі, вперше опублікованому 2007 року, я припустив, що Донбас «цілком може випередити Західну Україну, рухаючись назустріч капіталістичній і демократичній "Європі"». Революція гідності та подальша війна на Донбасі показали, що я вочевидь помилявся, надто оптимістично оцінюючи здатність Донбасу долучитися до «Європи». Але у довготерміновій перспективі політичного розвитку України все може бути не таким однозначним, як спершу здається. По-перше, ніхто не знає, що б сталося, якби Москва не здійснила військову інтервенцію на Донбас. По-друге, внаслідок теперішньої війни Донбас якраз може відкинути російське тяжіння до самоізоляції, віддаючи перевагу інтеграції з Європою та світом. Я, безперечно, сподіваюся, що так воно і станеться. Два останніх розділи відбивають мої думки про Донбас, якими вони були в листопаді 2014 року (інтерв’ю, опубліковане на початку 2015 року) та у червні 2015 року. Як людина, що писала про захопливу історію Донбасу, я отримав глибокий шок, коли на Донбасі почалася війна. Як і багато мешканців Донбасу, я відчував, що це просто неможливо й навіть абсурдно. Насправді я переконаний, що ця війна була абсурдною від самого початку, бо вона не випливає з історії та політики Донбасу. Добре відома схильність Дон басу до незалежного мислення не була причиною цієї 8
Передмова
війни. Хай би як неспокійно відбувалася інтеграція Донбасу в українську державу, але від 1991 року вона послідовно просувалася. Проте Москва прагнула контролювати цей процес, а потім, зазнавши невдачі, застосувала військову силу, щоб зупинити його. Всім нам вкрай важливо зрозуміти історичне місце Донбасу в українсько-російських взаєминах і визнати Донбас невід’ємною частиною сучасної України. Як зарубіжний інтелектуал, працю якого помітили принаймні деякі українські читачі, я маю інтелектуальну відповідальність чітко висловити свою позицію мешканцям України загалом і Донбасу зокрема. З цією метою я публікую теперішню книгу. Позаяк зібрані тут статті писалися окремо впродовж багатьох років, мені було важко уникнути деяких повторів, за які я прошу в читачів пробачення. Маю подякувати моїм українським друзям та колегам — зокрема Катерині Яковленко з фонду «Ізоляція», яка в листопаді 2014 року поцікавилася моїм поглядом на ситуацію на Донбасі, а згодом запросила мене виступити в Києві. Я вдячний Тетяні Пушновій з телеканалу «Ukraine Today» та «Книжковому Арсеналу 2015», а також Софії Дяк та Ірині Мацевко з Центру міської історії Центрально-Східної Європи, за надану можливість безпосередньо поспілкуватися з людьми у Києві та Львові, відповідно, у квітні та червні 2015 року. Без підтримки Олексія Панича ця книга не була б видана. Я вдячний їм усім.
9
Хіроакі Куромія. Зрозуміти Донбас ПРИМІТКИ Див.: В. М. Никольський, Політичні репресії 1937–1938 рр. на Донеччині: причини, перебіг, наслідки: Монографія (Донецьк: Донецька Обласна Ред. Колегія Тому «Реабілітовані Історією», 2011), с. 178. 2 Див.: В. М. Никольський, Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х — 1950-і рр.). Історико-статистичне дослідження (Донецьк: Видавництво Донецького національного університету, 2003), с. 243, 248–249. 3 Див., наприклад, важливе порівняльне дослідження Донецька та Львова, опубліковане в журналі «Україна Модерна», № 12 (2007) («Львів — Донецьк: соціяльні ідентичності в сучасній Україні. Спеціяльний випуск»); збірку Метафізика Донецька. Філософські есе (Донецьк: Донецьке відділення Наукового товариства ім. Шевченко, ТОВ Східний видавничий дім, 2012); див. також: Marta Studenna-Skrukwa, Ukraiński Donbas. Oblicza tożsamości regionalnej (Poznań: Nauka i Innowacje, 2014); Марта Студенна-Скруква, Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності (Київ: Лабораторія законодавчих ініціатив, 2014); Оксана Міхеєва, «Державна ідеологія та конструювання спільної пам’яті про минуле: організоване забуття та феномен пригадування (на прикладі пам’ятників Донецька),» в кн. О. К. Міхеєва (ред.) Соціологія міста: навчальний посібник (Донецьк: Ноулідж, 2010), с. 317–328. 1
10
Олексій Панич ПІСЛЯМОВА У центрі Донецька, майже поряд, стоять кілька знакових пам’ятників. Праворуч від входу до мерії — «Царь-пушка». Подарунок Москви і точна копія московської. Ліворуч від входу — дзвін. Але вже не Цар, і не московський. Подарунок з Німеччини, від міста-побратима Бохума. Теж точна копія тамтешнього. Ще трохи лівіше — пам’ятник «людині з молоточком», засновникові міста Джону Х’юзу; а ще трохи правіше — пам’ятник більшовику Артему, що передав ключі від спадщини Х’юза більшовицькій Москві. Нарешті, якщо пройти ще квартал ліворуч, можна побачити архангела Михаїла. Того самого, київського, що колись стояв на Майдані біля поштамту, а потім поступився місцем своєму важчому і досить по творному співбрату. Можливо, ви не знали, але цього ангела-охоронця міста Києва київський мер Омельченко 2002 року подарував донецькому регіону (саме регіону!), а приймав подарунок тодішній донецький губернатор Віктор Янукович. Саме біля цього пам’ятника 4 березня 2014 року зібрався донецький Євромайдан. Під захистом київського архангела — і, до речі, зовсім неподалік від 133
Хіроакі Куромія. Зрозуміти Донбас
пам’ятника Шевченкові. Втім, небесний захист діяв недовго: 13 березня, ще в двох кварталах звідти (вже біля пам’ятника Леніну), загинув Дмитро Чернявський… Ця дивна, фантасмагорична суміш сусідніх пам’ятників і пов’язаних із ними культурних формацій добре відображає саме той Донбас, про який пише Хіроакі Куромія. Донбас, «рівновіддалений» від усіх метрополій, не схильний беззаперечно підкоритися жодній з них, але при цьому ладний милостиво прийняти від усіх метрополій знаки поваги та уваги (іноді в обмін на копію колись славетної «пальми Мерцалова»). Одна з найяскравіших тез професора Куромія про Донбас полягає в тому, що цей напіввідособлений регіон можна вважати своєрідною «промисловою Січчю», розташованою точнісінько посередині між історичними територіями Війська Донського та Війська Запорізького. Подібно до Січі, Донбас завжди був недостатньо потужним, щоб створити й відстояти власну повноцінну державу (згадаймо невдалу спробу створення Донецько-Криворізької республіки), але за буремних часів місцева еліта завжди мала достатню свободу маневру, щоб спробувати укладати ситуативні союзи то з одним, то з іншим сюзереном. Жодної містичної спадковості, просто політична географія. Втім, це порівняння Донбасу із Січчю істотно ускладнюють ще два додаткових чинники — етнічний і техногенний. 134
Олексій Панич. Післямова
Перший дав змогу Січі стати прообразом майбутньої української нації, досить відмінної від усіх її слов’янських і неслов’янських сусідів, і відмовив у цій перспективі Донбасові, етнічне розмаїття якого так густо замішано на російсько-українському субстраті, що практично не дає можливості виліпити з нього щось «третє». Ось чому Донбас принципово не може народити ні місцевої «донбаської нації», ні місцевої — на противагу Україні та Росії — «національної держави». Одне з лих Донбасу полягає в тому, що багато його мешканців — це почасти «інші росіяни», почасти «інші українці»; вони недостатньо «свої», щоб із легкістю влитися всією спільнотою у будьяке сусіднє етнічне ціле, і недостатньо «не свої», щоб успішно побудувати місцеву етнокультурну альтернативу (в англійській мові аналогічну ситуацію, з доволі жорсткою іронією, описує вислів not quite not white — «не досить не білий»). Другий, техногенний чинник має безпосередній стосунок до якості пропонованої порубіжжям свободи. За доіндустріальної доби втікачі, що осіли в донецьких степах, були вільні мало не абсолютно — за винятком хіба залежності від традиційного степового лиха, войовничих кочівників. Натомість від початку індустріалізації людина, що тікала на промисловий Донбас, була змушена купляти собі свободу від минулих утисків та переслідувань ціною майже абсолютної, рабської залежності від місцевого роботодавця — який, своєю чергою, завжди (принаймні від 1920-х років і далі) був почасти залежним від якогось далекого, немісцевого керівництва. 135
Хіроакі Куромія. Зрозуміти Донбас
Ось чому масштабні трудові протести на Донбасі — наскільки я їх пам’ятаю і знаю — були спрямовані не проти місцевих «напівавтономних» роботодавців, а лише проти тих їхніх далеких «напівначальників», від яких місцеві, всі скопом, потрапляли в несправедливу, на їхній погляд, «напівзалежність». Роботодавці ж не лише уникали гніву своїх робітників (або, як Юхим Звягільський, викликали гнів, змішаний зі шанобливою покорою), а й доволі вправно — відкрито та приховано — маніпулювали цим гнівом, скеровуючи його проти далекого «спільного ворога». Не випадково на площі в центрі Донецька, перед тодішнім обкомом КПРС, поряд із першими загонами шахтарів-страйкарів щоразу негайно з’являлися організовані пункти харчування — про що оперативно піклувалися керівники місцевих шахт. Ці діжки з квасом і столи з пиріжками ненав’язливо передавали шахтарям послання від їхніх безпосередніх місцевих начальників: «Ми з вами, хлопці! Ми робимо спільну справу!». Такою регіональною «спайкою» найнятих робітників та їхніх місцевих роботодавців почасти пояснюється факт, що викликав подив і навіть обурення професора Куромія у третьому розділі цієї книги: чому до страйків донбаських шахтарів не поставилися так само привітно, як до польської «Солідарності» та української Помаранчевої революції? Можливо, річ саме в тім, що за масштабними донбаськими страйками, навіть такими, що виникали напівстихійно, завжди стояли боси, тобто фактичні господарі 136
Олексій Панич. Післямова
підприємств — або ж ці страйки душили ще в зародку, виганяючи незадоволених за ворота підприємства поодинці (за найменшої загрози, що гнів робітників може бути спрямований проти місцевого керівництва).Ось чому з лідерів шахтарських страйкомів виросли не «народні політики» на кшталт Леха Валенси, а лише хлопчики на побігеньках у великого донецького капіталу — на зразок Юрія Болдирєва, який почав свій політичний шлях у Міжрегіональній депутатській групі, а завершив його в парламентській фракції Партії регіонів. Ба більше, саме тут слід шукати витоки проникливо зазначеного професором Куромія «феномену Януковича»: спільним ідеалом мешканців промислового Донбасу, робітників і роботодавців, став максимальний контроль над апаратом найближчої метрополії, щоб змусити її, зрештою, працювати насамперед у своїх, регіональних інтересах. У цьому сенсі «нехарактерна поведінка» Донбасу у складі незалежної України, про яку професор Куромія говорить у п’ятому розділі своєї книги, логічно продовжує й завершує той самий рух, попереднім етапом якого стали «списки вимог шахтарів-страйкарів», адресовані спершу радянському, а потім українському урядові. Повертаючись до проблеми свободи: поєднання цієї спільної «регіональної ідентичності» з техногенним чинником призвело до того, що спадщина історичного «вільного Донбасу» за сучасних умов розподілилася між його мешканцями вкрай нерівномірно. Пересічним мешканцям дісталася виключно 137
Хіроакі Куромія. Зрозуміти Донбас
«негативна свобода», вона ж славнозвісна «свобода від» (хай у вигляді недосяжного ідеалу): а саме, свобода від всіх «немісцевих» сил, які колись гнобили наших предків поодинці, а тепер намагаються гнобити нас, мешканців Донбасу, всіх скопом. Донбаській же промисловій еліті — в будь-якій ситуації «двовладдя», коли регіон опинявся в зоні активного впливу двох і більше політичних центрів — дісталася більш рафінована свобода укладання тактичних союзів: та сама свобода, якою колись користувалися козацькі гетьмани (маневруючи між Річчю Посполитою, Московією та Османською імперією), а потім, зі значно меншим успіхом, Нестор Махно (який, крім кількох союзів із більшовиками, встиг одного разу укласти ще й тактичний союз із армією УНР проти їхнього спільного ворога — білої армії генерала Денікіна). Як показав досвід тієї ж Гетьманщини, у цій складній політичній грі легко було зробити хибну ставку і практично неможливо уникнути сумного фіналу у вигляді поглинання всього автономного регіону якоюсь однією із сусідніх протиборчих сторін. У цьому сенсі гра «донецького клану» навесні 2014 року на суперечностях Москви та Києва, можна сказати, будувалася за тими ж геополітичними правилами — і призвела до такого ж руйнівного результату, — що й гра українських гетьманів на суперечностях Москви та Варшави: спершу спроба утворення «автономного центру», потім внутрішній розкол на два табори, що тяжіють до різних протиборчих метрополій, а згодом спустошення підвладної 138
Олексій Панич. Післямова
території під час протистояння надісланих цими метрополіями армій. Техногенний чинник доводиться ще раз згадати й у зв’язку з іншою тезою професора Куромія: що Москва, випустивши на волю «страхітливий дух Донбасу», може про це пошкодувати, тому що завтра «донбаські сепаратисти» можуть «перекинутися» з одного табору в інший. На жаль, сьогоднішні засоби ведення війни не дають донбаським «ополченцям» і тіні тієї оперативної автономії, якою користувався ще Махно з його кінною армією: у двадцять першому столітті без пального багато не навоюєш (не кажучи вже про важке й високоточне озброєння), а отже, боєздатність «ополченців» можна підтримувати лише завдяки постійному й потужному «підживленню» з боку метрополії, яка взяла їх на утримання. Інакше кажучи, військова технологія обмежує свободу дій індивідів (та їхніх відносно невеликих груп) аж ніяк не менше за технологію промислову. Ось чому ситуація, коли донецькі «ополченці» повернуть свою зброю проти Москви й у такий спосіб змусять Москву «пошкодувати» про своє вторгнення, гадаю, належить радше до царини фантастики. Інша річ — справедливо зазначена автором книги хиткість і ненадійність тієї ситуативної лояльності Москві з боку певної частини мешканців Донбасу, яку чимало зовнішніх спостерігачів з подачі кремлівської пропаганди щиро вважають глибокою та усвідомленою «русофілією». Навпаки, сьогоднішні трагічні події на Донбасі показують дедалі більшій кількості 139
Хіроакі Куромія. Зрозуміти Донбас
його мешканців, що шлях Росії — це шлях в нікуди (точніше, у неповоротне, фантомне імперське минуле). Якщо це так, то для Донбасу, по суті, не лишається іншого вибору, крім як поділити шлях України в Європу — у сподіванні, що цей шлях приведе нас усіх до цілком реального й максимально цивілізованого майбутнього. Книга професора Куромія цікава не лише тим, що він оцінює сьогоднішні українські події в ширшій історичній та культурній перспективі, а й тим, що ця оцінка подана ним у динаміці. У своїх статтях, що стали розділами й були написані в різні роки (2001–2015), автор часом повертається до тих самих історичних фактів, щоб наново осмислити їх з огляду на іншу теоретичну проблематику (культура порубіжжя; радянський центр і регіони; «ненаціональна ідентичність») й з урахуванням поточних подій найновішої історії. Ці повтори та повернення, на мій погляд, не лише не втомлюють читача, а й утворюють особливу наскрізну інтригу розповідання: базові історичні факти повертаються перед нами немовби в калейдоскопі, щоразу утворюючи нові осмислені сполучення. Одна з граней цієї інтриги — тема «європейського Донбасу». 2007 року автор оцінював європейську перспективу Донбасу вельми оптимістично (див. третій розділ книги); 2015 року він, заднім числом, дорікнув собі за надлишковий оптимізм (див. передмову). Проте факти, на які професор Куромія спирався у своєму оптимізмі 2007 року, зовсім не припинили бути та140
Олексій Панич. Післямова
кими. Справді, ділова експансія України в Європу здійснювалася зокрема й силами донбаського капіталу, а корпорація «Індустріальний союз Донбасу» (щоправда, вже без Віталія Гайдука, й посилена групою російських інвесторів) досі володіє двома великими металургійними підприємствами в Центральній Європі. Ба більше, сьогоднішня трагедія на Донбасі призвела до того, що багато тисяч його мешканців уперше у своєму житті зробили для себе цілком усвідомлений проукраїнський і проєвропейський вибір. Ось чому «європейський Донбас» — це не просто можлива перспектива, а й цілком відчутна реальність сьогодення. Європейський Донбас — це такі різні люди, як Сергій Тарута й Олена Стяжкіна; це тисячі вихідців з Донбасу, що успішно працюють в Європі, і тисячі добровольців, що захищають сьогодні свій Донбас — а з ним і Україну, і Європу — від російської агресії; це молоді політики та вчені, актори та журналісти, які нині розсіялися по всій Україні, але не перервали зв’язку з нині окупованою «малою батьківщиною». Вірю, що за цим Донбасом майбутнє. Олексій Панич, доктор філософських наук, професор, гірник очисного забою 5-го розряду
141